67 Директорія Петрушевич
Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з'їзди, які, незважаючи на заборону властей, нелегально відбулися у Києві в травні 1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники залізничників і телеграфістів. Ще гостріше гетьманську владу, мстою якої, мовляв, було «знищення української державності і всіх здобутків революції», засудили з'їзди українських партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Антигетьманський курс взяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою.
Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918 р. до П.Скоропадського звернулися представники чотирьох українських політичних партій (соціалістів-самостійників, трудової, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет міністрів не є українським за складом і політичною орієнтацією. Вони протестували проти заборони з'їздів, проти діяльності місцевої адміністрації, яка потурала зловживанням, а також призначення на державні посади не-українців та військової політики уряду. Названі політичні партії разом з радою залізничників та поштово-телеграфною спілкою утворили Український національно-державний союз, головою якого спочатку був П.Ніковський. Союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як «буржуазного і неукраїнського» з метою «рятувати загрожену українську державність». На поч. серпня 1918 р. він перетворився на Український національний союз. З 18 вересня його очолив В.Винниченко. Саме тоді було взято курс на антигетьманське повстання.
Восени 1918 р. склалися обставини, які привели до послаблення гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулювали Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася на «Союз держав». У Німеччині вибухнуло повстання, що переросло в демократичну революцію. Імператор Вільгельм II зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депутатів. Ради солдатських депутатів створювали і в німецьких військових частинах, які дислокувалися в Україні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. П.Скоропадський та його уряд втратили підтримку Німеччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала достатньої регулярної армії, загрожувала війна з Радянською Росією.
Боротьба проти правління П.Скоропадського набирала дедалі більшого розмаху. У різних місцях України виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого). Грізною силою стали селянські загони, які діяли в Звенигородському і Таращанському повітах. У повстанському русі Київщини та повітів сусідніх губерній взяло участь близько 40 тис. чол., які мали на озброєнні приблизно 200 кулеметів і понад 10 гармат. Окупаційним військам вдалося придушити повстання лише ціною великих втрат.
За офіційними повідомленнями німецького командування, тільки у Звенигородському повіті окупанти втра-тили вбитими і пораненими б тис. чол. У листопаді 1918 р. могутній повстанський рух майже одночасно розгорнувся у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. Окупантів і гетьманські війська вибили з Могилева-Подільського. Все активніше боролися проти Гетьманату, за поліпшення умов життя та праці робітники України.
У такій вкрай небезпечній обстановці П.Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їхніх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада 1918 р. він видав грамоту, у якій говорилося: «Серед решти частин многострадальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля... їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії». Тим часом із російських монархістів було сформовано новий гетьманський уряд на чолі з С.Гербелем.
Встановлення влади Директорії, її внутрішня і зовнішня політика
В обстановці наростання всенародного незадоволення режимом Скоропадського почалася консолідація антигетьманських сил. На початку липня 1918р. у Москві відбувся перший з'їзд КП(б)У- більшовицьких організацій України. Головним завданням новоствореної організації було визначено підготовку повстання в Україні. На півночі Чернігівщини у нейтральній зоні з учасників повстанського руху формувалися дві українські червоногвардійські дивізії, на базі яких у листопаді 1918 р. був утворений український фронт під командуванням В. Антонова-Овсіенка.
У серпні 1918р. замість Українського національно-державного союзу опозиційні українські соціалістичні партії утворили антиурядовий Національний союз, який незабаром очолив В. Винниченко. На засіданні Національного союзу 13 листопада 1918р. було утворено Директорію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П.Андрієвського.
Наступного дня Директорія переїхала до Білої Церкви, де дислокувалися загони січових стрільців Є. Коновальця і А. Мельника. 15 листопада було розповсюджено звернення до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Того ж дня від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію. На бік Директорії також перейшли нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька, Сірожупанна та Сердюцька дивізії.
Вже в першому бою 18 листопада 1918 р. повстанці завдали поразки гетьманським військам, а 14 грудня П.Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.
Незабаром після вступу до Києва повстанських військ під проводом С.Петлюри до столиці 19 грудня переїхала Директорія. 26 грудня була обнародувана Декларація -політична програма Директорії. Оголошувалося про відновлення УНР, скасування всіх законів і постанов гетьманського уряду. Було створено перший уряд- Раду міністрів на чолі з українським соціал-демократом В, Чехівським.
У програмному документі було обіцяно експропріювати великі приватні, державні, церковні землеволодіння та перерозподілити їх між селянами. Зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, а земельна та промислова буржуазія буде позбавлена виборчих прав. У програмній заяві планувалося запровадження демократичних свобод, 8-годинного робочого дня тощо.
Але фактична політика Директорії дуже відрізнялася від проголошених нею декларацій.
Замість обіцяних соціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки.
Різного роду отамани, що діяли під гаслами Директорії, розганяли робітничі селянські з'їзди, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.
Ще складнішими були проблеми у зовнішньополітичній сфері. Становище відновленої УНР було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ І російська білогвардійська армія генерала Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.
Та найгіршим, мабуть, було те, що серед керівних діячів Директорії не було єдності з основоположних принципів внутрішньої і зовнішньої політики. Розмаїття думок і поглядів наочно продемонстрував всеукраїнський Трудовий конгрес, скликаний в Києві у січні 1919р. В. Винниченко, М. Грушевський, В. Чехівський та М. Шаповал висловлювалися за союз із Радянською Росією проти Антанти. С. Петлюра та інші, навпаки, шукали порозуміння з Антантою проти радянської влади.Ще було вироблено спільної лінії щодо принципів побудови української державності. Помірковані соціалісти обстоювали парламентську демократію, ліві радикали домагалися українського різновиду радянської системи. Подібного була ситуація і щодо здійснення соціальної політики.
У січні 1919р. посли Директорії почали у Бірзулі на Одещині переговори з представниками військового командування Антанти, яка не визнавала Україну, незалежну від Росії, вважаючи УНР витвором Німеччини. Досягти порозуміння так і не вдалося, оскільки вимоги французів були несумісні з суверенітетом Української держави (аж до переходу УНР під протекторат Франції). 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії, яка продовжувала підтримувати харківський більшовицький уряд.
Не виконавши проголошених декларацій. Директорія поступово втратила авторитет і владу. Під впливом більшовицької агітації і радянських декретів про землю та Інших соціальних законів в Україні швидко поширювалися прорадянські настрої. Вони не обминули навіть армію Директорії, яка скоротилася зі 100 до 20 тис. бійців.
22 січня 1919 р. у Києві відбулося проголошення злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Віднині ЗУНР мала стати західною областю - ЗОУНР. Проте у тих конкретних умовах довгоочікуваного возз'єднання українських етнічних земель не відбулося, соборність лише декларувалася, будучи, за висловом одного з учасників тих подій, "більше теоретично-юридичною, ніж фактичною".
Спираючись на підтримку робітничого класу та частини незаможного селянства, радянська українська армія у січні-лютому 1919р. вела успішні бойові дії і 5 лютого захопила Київ. За кілька днів до цього уряд Директорії виїхав до Вінниці, а потім до Проскурова (тепер Хмельницький) і далі до Кам'янця-Подільського. Оскільки із заходу наближалася польська армія. Директорія змушена була виїхати на Волинь.
До травня 1919 р. майже на всій території України була встановлена радянська влада. Серед перших державних актів Тимчасового робітничо-селянського уряду було проголошення 6 січня 1919 р. Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) і декларація про відновлення в Україні влади Рад та принципи економічної і соціальної політики радянської влади. У березні 1919 р. III з'їзд Рад України прийняв першу Конституцію УСРР, було також обрано Центральний Виконавчий Комітет рад і його Президію на чолі з Г. Петровським.
За рішеннями цього з'їзду в Україні, як і в РСФСР, запроваджувалася політика "воєнного комунізму". Впровадження продовольчої розкладки, заборона вільної торгівлі продуктами викликали незадоволення селянства. Продовольчі загони разом із комітетами незаможного селянства відбирали всі продовольчі запаси. У різних районах України спалахнули селянські повстання, для придушення яких використовувались регулярні війська.