68 ЛИСТОПАДОВА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ В ГАЛИЧИНІ 1918.
Поразка Австро-Угорщини в Першій світовій війні посилила боротьбу народів колиш. імперії Габсбургів за побудову своїх нац. держав. 18 жовтня 1918 у Львові члени Укр. парламентської репрезентації, представники укр. партій політичних, ієрархи Української греко-католицької церкви, делегати студентської молоді сформували Укр. нац. раду (УНРада), затвердили її статут і прийняли рішення про створення на зх. укр. землях укр. д-ви. У відповідному документі значилося: «Стоячи на становищі самоозначення народів, Українська Національна Рада у Львові, як конституанта, постановляє:
I. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією р. Сан з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творять одноцілу українську територію.
II. Ця українська національна територія уконституйовується оцим як українська держава. Постановлюється поробити приготовні заходи, щоби рішення це перевести в життя».
19 жовтня президент УНРади Є.Петрушевич на зборах укр. нотаблів (мужів довір’я) проголосив заснування укр. д-ви.
Захопити владу в Східній Галичині готувалися й поляки, тим більше, що стара держ. адміністрація перебувала в їхніх руках. Польс. нац. к-т у Парижі (Франція) заручився підтримкою США і д-в Антанти. 28 жовтня в Кракові Польська комісія ліквідаційна проголосила, що власті відродженої Польщі перебирають на себе всю владу в Галичині. Приїзд польс. комісії з цією метою до Львова планувався на 1 листопада, а збройний виступ поляків міста — у ніч з 2 на 3 листопада.
Вирішальну роль у встановленні укр. влади на західноукр. землях відіграли старшини Центр. військ. к-ту (ЦВК) на чолі з сотником Легіону Українських січових стрільців Д.Вітовським. 31 жовтня на засіданні членів УНРади і ЦВК було прийнято рішення негайно взяти владу у
Львові й у всьому краї. Того ж дня розіслано накази до окружних військ. команд, які ЦВК створював ще з 15 жовтня, з вимогою перебрати владу на місцях у ніч на 1 листопада. Також вислано наказ до Легіону УСС у Чернівцях з вимогою якнайшвидше приїхати до Львова. Увечері 31 жовтня остання нарада членів ЦВК визначила остаточний план повстання у Львові. Укр. військо у м. Львів (воно складалося з українців — вояків і старшин австро-угор. гарнізону Львова; всього 1400 стрільців і 60 старшин) мало встановити контроль над майже 200-тис. містом, в якому знаходилися польс. та угор. підрозділи цісарського війська.
Повстання почалося бл. 4 години 1 листопада 1918. До 7 години ранку українці, не втративши жодного стрільця, зайняли всі урядові будинки (Галицького крайового сейму, магістрату) і стратегічні пункти Львова (вокзал, пошту, летовище). Того ж дня відбулася формальна передача влади УНРаді: від імені Австро-Угорщини урядовий протокол підписав заст. цісарського намісника генерала К.Гуйна українець В.Децикевич, від УНРади — С.Голубович, К.Левицький, Л.Цегельський. У більшості населених пунктів Сх. Галичини влада, згідно із наказом ЦВК, перейшла до українців проти ночі на 1 листопада практично безкровно. Без збройної боротьби укр. влада була встановлена в Станіславі (нині м. Івано-Франківськ), Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Городку (нині місто у Львів. обл.), Підгайцях, Жовкві, Кам’янці-Струмиловій (нині м. Кам’янка-Бузька). У Тернополі, Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Бориславі, Рудках, Бережанах, Стрию, Турці, Самборі укр. влада встановилася завдяки збройним виступам селян, а в Дрогобичі — сел. і робітн. виступові.
1 листопада за участю польс. військ. орг-цій та польс. вояків австро-угор. армії у Львові розпочалося польс. збройне повстання. У ніч з 2 на 3 листопада польс. боївки захопили гол. залізничний двірець, залізничні склади. Невдовзі у місті утворилася формальна бойова лінія: поляки зайняли зх. частину міста з гол. залізничним вокзалом, українці утримували середню і сх. частини з Високим Замком і вокзалом Львів—Підзамче.
5 листопада через хворобу полк. Д.Вітовського укр. війська у Львові очолив отаман Г.Коссак, а 9 листопада його змінив полк. Г.Стефанів. Бої за Львів, якими фактично розпочалася українсько-польська війна 1918—1919, точилися до 21 листопада.
Тим часом 9 листопада УНРада утворила уряд, що отримав назву Тимчасовий держ. секретаріат. Його очолив колиш. депутат австрійс. парламенту і Галицького крайового сейму адвокат К.Левицький. До уряду увійшло 14 держ. секретарів: голова президії й водночас держ. секретар фінансових справ — К.Левицький; держ. секретар внутр. справ — Л.Цегельський; закордонних справ — В.Панейко; судівництва — С.Голубович; віросповідних справ — О.Барвінський; військ. справ — Д.Вітовський; земельних справ — С.Баран; справ торговельних і промислів — Я.Литвинович; публічних робіт — І.Макух; праці й сусп. опіки — А.Чернецький; сусп. здоров’я — І.Куровець; шляхів сполучень — І.Мирон; пошти й телеграфу — О.Пісецький; президент Харчового уряду — С.Федак (див. Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки). Того ж дня УНРада затвердила нову назву д-ви — «Західно-Українська Народня Республіка» (див. Західноукраїнська Народна Республіка). 10 листопада Українська національна рада ЗУНР (колишня УНРада) ухвалила рішення: «Українська Національна Рада, як найвисша влада українських земель бувшої австро-угорської монархії, в змаганню до здійснення національного ідеалу всего українського народу, доручає Генеральному Секретаріятови поробити потрібні заходи для з’єдинення всіх українських земель в одну державу». 13 листопада УНРада ЗУНР прийняла «Тимчасовий основ-ний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Того ж дня Держ. секретаріат військ. справ ЗУНР видав наказ про мобілізацію чоловіків 1883—1900 рр. народження і створення на території краю 3-х військ. областей і 12-ти військ. округ з військ. командами на чолі, чим започаткував формування регулярної Української Галицької армії. 16 листопада УНРада ЗУНР ухвалила «Закон з 16 падолиста 1918 про тимчасову адміністрацію областий Західно-Української Народньої Республіки», а 21 листопада — «Закон з 21 падолиста 1918 про тимчасову організацію судів і власти судейської». У листопаді 1918 було сформовано Команду держ. жандармерії ЗУНР з осідком у Львові, яку очолив майор Л.Індишевський (див. Жандармерія Західноукраїнської Народної Республіки).
Співвідношення укр. і польс. військових сил у Львові було не на користь українців, тому що до міста постійно прибували польс. війська. Ухвалюючи рішення зайняти Львів, УНРада розраховувала, що укр. військовики зуміють утримати місто до підходу допомоги з краю і з Української Держави. Але допомога надходила не так швидко і не в таких обсягах, як на те сподівалися. Полк УСС, який прибув до Львова з Буковини 3—4 листопада, не змінив співвідношення сил. Допомога з Києва, у кількості 3 тис. січових стрільців, які стояли тоді в Білій Церкві, взагалі не надійшла, оскільки Український національний союз вирішив використати стрільців у повстанні проти гетьмана П.Скоропадського, яке розпочалося 14—15 листопада (див. Протигетьманське повстання 1918).
У ніч з 21 на 22 листопада укр. військо відступило з міста в сх. і пн. напрямках, започаткувавши піврічну облогу міста. Разом з ним вийшли зі Львова частина членів УНРади ЗУНР і майже всі члени Держ. секретаріату ЗУНР. Місцем тимчасового перебування уряду було обрано Тернопіль. 22 листопада польс. війська повністю зайняли Львів, ще раніше, 11 листопада, захопили Перемишль.
У боях за Львів українці втратили загиблими 250 вояків, бл. 500 дістали поранення. Поляки втратили загиблими 277, 910 осіб було поранено.
Від січня 1919 місцем перебування уряду ЗУНР став Станіслав.
22 січня 1919 було проголошено злуку ЗУНР з Українською Народною Республікою в єдиній Соборній Укр. Д-ві (див. Акт злуки).
У 1920—30-х рр. загиблі в листопаді 1918 під час боїв у Львові укр. вояки були поховані на меморіалі УСС—УГА на Янівському кладовищі, а польс. вояки — на «Цвинтарі Орлят» на Личаківському цвинтарі у Львові.
Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика. Є.Петрушевич
Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. Це такі етнічні українські території: Східна Галичина (центр - Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Мукачево), Холмщина і Підляшшя. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення "великої" польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом з рук австрійців, група молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським бере ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинно'го робочого дня забезпечила новій владі широку підтримку населення.
Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1919 р. на Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських, чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.
5 листопада 1918 р. на сторінках газети "Справа" з'явилася програмна декларація Національної Ради, у відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Факт проголошення республіки обнародували лише 13 листопада 1918 p., після відречення імператора від престолу.
22—26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на націонапьно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано 30 % депутатських місць.
Соціальна стабільність забезпечувалась розпочатою в квітні 1919 р. аграрною реформою. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.
Надзвичайно важливим державним актом стало об'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (акт "Злуки"). Змінено назву ЗУНР на "Західна область Української Народної Республіки" (ЗОУНР) при повній її автономії.
В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в Українській Галицькій Армії (УГА) перебувало 100 тис. чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у бойових діях.
Українсько-польська війна, провал спроб здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході. Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:
— на Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально-економічній політиці;
— на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасне здійснення соціально-економічних перетворень забезпечувало авторитет ЗУНР в українського населення;
— належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.
ЗУНР ввійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.
Євген Омелянович Петрушевич (1863 —1940) народився в родині священика. Увійшов в історію України як видатний політичний діяч українського народу, державотворець. Відігравав провідну роль у політичному житті на західноукраїнських землях. Юрист за освітою, доктор права. Займався адвокатською практикою. У 1908—1918 pp. посол австрійського парламенту, заступник голови. З 1910 р. член Галицького сейму. Перебуваючи на чолі Української парламентської Репрезентації у Відні, він рішуче обстоював українські інтереси в сеймі та парламенті. У роки Першої світової війни був членом ГУР і ЗУР. У 1917 р. став речником прагнень галицьких українців до національного самовизначення. Для вирішення долі українських земель Австро-Угорщини скликав 18 жовтня 1918 р. до Львова Українську Конституанту (загальні збори українських суспільно політичних діячів Галичини і Буковини), що перетворилася на очолену ним Українську Національну Раду, яка 13 листопада 1918 року проголосила створення на українських землях Австро-Угорщини незалежної держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом ЗУНР і став голова Національної Ради Євген Петрушевич. 1 грудня 1918 року державний секретаріат ЗУНР уклав з директорією УНР договір про злуку обох українських держав в одну державну одиницю. 22 січня 1919 р. було проголошено акт об'єднання століттями відірваних одна від одної частин єдиної України. 9 червня 1919 р. отримав диктаторські повноваження. Після державної катастрофи у листопаді 1919 р. Є. Петрушевич оселився у Відні, де створив уряд (1920-1923 pp.— Уряд диктатора в екзилі (у вигнанні)), який при підтримці краю боровся на міжнародній арені за успішне вирішення галицької справи. У 1923 р. він виїхав до Берліну, щоб вести дипломатично пропагандистську працю на користь Галичини перед міжнародними колами вже особисто. Не зрікаючись своїх поглядів, Є. Петрушевич провів останні роки життя в скрутних матеріальних обставинах у Берліні, де й помер в 1940 році.