40Гетьманство Петра Дорошенка на Правобережжі
(1665 - 1676) розпочалося за надзвичайно складних обставин. Україна була поділена на два гетьманства. На Правобережжі внаслідок воєнних дій й громадянської віти знищено 65 - 70% населення. Тому Дорошенко здійснює низку заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він сприяв заселенню спустошених південних районів Правобережжя. Послідовно захищав інтереси козацького стану; щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Та головний сенс своєї діяльності Петро Дорошенко вбачав в обмеженні впливу Польщі, зміцненні своєї влади на Правобережжі та в поступовому об'єднанні всіх українських земель в межах однієї держави. У лютому 1666 року старшинська рада підтримала "першочергове завдання", висунуте Дорошенком. Було вирішено вигнати поляків з України до Польщі, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана - Дорошенка. 9 грудня 1666 року Дорошенко разом із загонами татар знищили 6-тис. польський загін на Брацлавщині. І хоча цей виступ був успішним, але він не зміг покласти край розбрату в Україні й тільки пришвидчив її поділ.
Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору (1667р.) боляче вразила й обурила правобережного гетьмана.
Восени 1667 року об'єднане козацько-татарське військо, очолене Дорошенком, розпочинає на Галичині воєнні дії проти Польщі. Під Підгайцями польську армію було оточено. Та саме в цей час на союзника Дорошенка Кримське ханство здійснили напад запорожці під проводом Івана Сірка. Хан залишає Дорошенка, і гетьман змушений укласти з поляками невигідну мирну угоду, яка передбачала, зокрема, визнання підданства королю.
Тим часом Лівобережну Україну охопило антимосковське повстання. У результаті повстання на початку березня 1668 року більшість міст було звільнено від московських залог.
Події на Лівобережжі вплинули на подальші кроки Дорошенка. Гетьман вирішив скористатися антимосковським повстанням для об'єднання України. У червні 1668 року він переправився через Дніпро. У таборі під Опішнею Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.
Та перебуванню новообраного гетьмана на Лівобережжі завадили обставини. Вторгнення польських військ на Брацлавщину, а також поява ще одного гетьмана - Петра Суховія, якого висунули запорожці й підтримали татари, змусили Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний, який незабаром став повноправним гетьманом Лівобережжя.
Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка Рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі та Криму спонукали його до більш тісного зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався позбутися рішень Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу.
У березні 1669 року гетьман скликав у Корсуні старшинську раду. Окрім передставників правобережних полків, у ній взяли участь представники Лівобережжя й Запорожжя. Рада схвалила Прийняття турецького протекторату, але присягнути відмовилася.
Реакція козацтва та селян Правобережжя на угоду була негативною. Рішення старшини викликало незадоволення та осуд і серед запорізьких козаків. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він "запродав Україну в турецьке ярмо". Популярність гетьмана неухильно зменьшувалася.
За таких несприятливих умов Дорошенкові все-таки вдалося влітку 1669 року утримати гетьманство на Правобережжі. Одначе, на початку серпня 1671 року 12-тисячна польська армія на чолі з коронним гетьманом Яном Собеським розпочала воєнні дії проти України. На середину жовтня Польща встановила своє панування майже над всією територією Брацлавщини.
Наприкінці травня 1672 року 100-120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV, рушила в похід на Брацлавщину. П. Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинкою розбив підрозділи польського війська й загони польського ставленика Ханенка. 18 серпня 1672 року об'єднані українсько-турецько-татарські сили здобули фортецю Кам'янець і рушили на Галичину. На початку вересня було взято в облогу Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 року уклав у Бучачі мирний договір.
Бучацький договір, за яким Польща відмовлялася від Правобережної України, був розцінений Московською державою як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Шляхом переговорів досягти згоди з цього питання не вдалося, і цар наприкінці 1673 року наказав Ромодоновському й Самойловичу розпочати військовий наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 року війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16-17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко складає гетьманську булаву, а щодо Дорошенка, то формально його було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха. Петро Дорошенко з кількома тисячами серденят перебував у Чигирині. У липні місто взяли в облогу московсько-українські війська. Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, змусила московсько-українські сили відступити від Чигирина й повернутися на Лівобережжя.
Однак, коли у вересні 1676 року московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, і 19 вересня здав клей дони й присягнув на вірність цареві.
Політична діяльність Петра Дорошенка дає підстави стверджувати, що він був одним з найвидатніших державних діячів України, великим патріотом, невтомним борцем за незалежність і територіальну цілісність національноі держави. Його трагедія як політика не була наслідком допущених ним грубих прорахунків, надмірного честолюбства чи інших особистих вад, а стала, власне, відображенням великої трагедії Українського народу половини 17 ст., коли він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московії та Туреччини, які намагалися не допустити створення незалежної Української держави.
ставив перед королем питання про обмеження податкового тягаря населення, ліквідацію унії, відновлення інших прав і свобод Гетьманщини.
Як і слід було чекати, Польща відхилила основні вимоги Дорошенка. Переконавшись, що населення не підтримує ідею об'єднання України під владою Рыччю Посполитої, гетьман пішов на зближення з Туреччиною та новим . кримським ханом Адель-Гіреєм. Після Андрусівського перемир'я 1667 року між Росією і Польщею, відносини Дорошенка з Туреччиною стають пріоритетними.
Об'єднання Правобережної і більшої частини Лівобережної України під владою Дорошенка у 1668 році було тимчасовим, оскільки залишений ним на Лівобережжі наказний гетьман Д. Многогрішний (1668 - 1672) незабаром перейшов на бік Росії. Спільна перемога козаків і турецького війська над поляками в 1672 році не наблизила Дорошенка до здійснення його планів. За Бучацькою угодою його володіння залишилися "в старих кордонах" козацької території: на Брацлавщині та півдні Київщини. Спроби знову порозумітися з Польщею і Росією після розчарування в Туреччині також не дали позитивних результатів.
Із середини 1675 року, коли на бік лівобережного гетьмана і російських військ перейшла більшість правобережних полків, становище П. Дорошенка стало критичним. Покинутий усіма, у вересні 1676 року він капітулював і заявив про перехід на службу до російського царя. З арени зійшов ще один активний політичний діяч і талановитий воєначальник.
На Лівобережжі період "руїни" завершився в роки гетьманування І. Самойловича (1672 - 1687), який успішно боровся проти турецько-татарської навали.