50 Національне відродження в надніпрянщені
Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини у 60-80-х роках XVIII ст. викликала протест серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул неохоче визнавалися Санкт-Петербургом. До того ж українська шляхта користувалась ширшими привілеями, ніж російські дворяни. Так, шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх маєтки не підлягали державній конфіскації, їх могли судити лише такі, як вони. Захищаючи свої станові права та привілеї, шляхта водночас відстоювала автономні права України. Визначними провідниками шляхти стали Григорій Полетика і Василь Капніст. Останній за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. виїхав з таємною місією до Берліна, щоб викласти свій план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави. Однак більшість української верхівки не заходила у своїх поглядах так далеко.
У середині 80-х років опозиційні настрої козацької старшини згасають. Російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. Катерина II підписала «Жалувану грамоту дворянству». Домігшись задоволення своїх привілеїв, українська козацька старшина опинилась перед проблемою надання дворянських титулів. Перепони російської влади у визнанні колишньої служби в гетьманських інстанціях як достатньої підстави для отримання дворянського титулу зумовило інтерес серед старшини до історії. Це, в свою чергу, дало поштовх до національного відродження на Лівобережжі. Крім того, українські патріоти намагалися зберегти місцеву правову систему, засновану на Литовському статуті та Магдебурзькому праві, а також прагнули відновити козацьке військо. Перші історичні дослідження з історії краю з'явилися вже у 70-х роках XVIII ст.: «Зібрання історичне» (1770) С. Лукомського, «Короткий літопис Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785-1786) О. Рігельмана та ін. Хоча ці твори мали недоліки, вже сама їх поява підводила до думки, що український народ має власну історію і самобутню культуру. Копітка праця перших дослідників відіграла значну роль у розвитку наукових досліджень української історії. На початку XIX ст. з'являються досконаліші узагальнюючі праці. Серед них можна виділити «Історію Русів». «Історія Русів», власне, не наукова праця, а політичний трактат, який відображав політичні настрої прихильників відновлення автономії України. В той же час «Історію Русів» можна назвати першою політичною історією України. Дата створення та її автор залишаються невідомими. Книга мала виразне антипольське і антиросійське спрямування, а її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави. Трактат закликав до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, але ні на мить не ставив під сумнів право російського імператора управляти Україною. Праця Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії» стала першою узагальнюючою працею з історії України.
Крім автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного відродження стали нові міжнародні реалії та світоглядні і політичні теорії. Французька революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу. Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У1819 р. у Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М. Цертелєв. У1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна та ін. Вплив романтизму особливо був відчутний на Слобожанщині. У Харківському університеті, що його відкрито 1805р., у 20-30-х роках XIX ст. діяв літературний гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею гуртка був філолог І. Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» — збірник народних пісень і оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838рр.— шість випусків «Запорожской старины». Срезневський став провідником ідеї слов'янської єдності. Романтичний напрям в українській літературі аж до 30-40-х років XIX ст. співіснував з класицизмом. Це добре помітно на творчості І. Котляревського. Поема «Енеїда» (1798р.) є зразком літератури класицизму, а п'єса «Наталка Полтавка» — романтизму. Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу з'являються перші фахові історичні праці — згадувана «История Малой России» (1822) Дмитра Бантиш-Каменського та «История Малороссии» Миколи Маркевича. Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.