шпаргалка

53 Антонович

[ Назад ]

У другій половині XIX ст. центр українського національного відродження переміщується до Петербургу. Не останню роль у цьому процесі відіграв той факт, що наприкінці 50-х років там опинилися керівники Кирило-Мефодіївського товариства Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та група українських письменників.

З пом'якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського товариства. У 1857 р. повернувся із заслання Тарас Шевченко. Український національний рух відразу скористався з лібералізації політичного життя. Центром політичного життя став Петербург, куди з'їхалось більшість братчиків. Тут 1859 р. було утворено першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів тощо. У 1861-1862 рр. у Петербурзі виходив літературно-науковий місячник "Основа", що видавався Пантелеймоном Кулішем за участя Миколи Костомарова і Тараса Шевченка.

У 1861 р. у Києві також виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтелігенції. Одним із основних напрямів діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. Поступово мережа громад і недільних шкіл охопила всі найбільші міста Наддніпрянської України. У Чернігові відомий український байкар Леонід Глібов видавав газету "Чернігівський листок".

Національну самосвідомість мас на Україні прагнули активно розвивати громади, які діяли в 60-70-х роках у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі, Полтаві та інших містах. Це були напівлегальні гуртки, в яких об'єднувались демократично або ліберальне настроєна інтелігенція й інші верстви населення. Члени громад основну увагу зосереджували на освітній діяльності (організація недільних шкіл, видання та популяризація художніх творів і наукової літератури українською мовою), вважаючи її важливим засобом боротьби проти національних утисків колонізаторів на Україні.

Фактичним друкованим органом громад став перший український літературно-мистецький і публіцистично-історичний журнал "Основа", що виходив у 1861-1862 роках у Петербурзі за редакцією колишніх кирило-мефодіївців В. М. Білозерського, М. І. Костомарова, П. О. Куліша. Журнал вітав селянську реформу 1861р., висловлював сподівання на проведення царизмом інших буржуазних реформ, закликав інтелігенцію розширювати культурно-освітню діяльність. Одночасно на сторінках "Основи" з'явилися цінні праці з історії та культури України, художні твори революційно-демократичних письменників і поетів - Т.Шевченка, Марка Вовчка, С. В. Руданського, Л. І. Глібова та інших. Через два роки журнал був самоліквідований через постійні цензурні переслідування й брак коштів на його видання.

Найбільш впливовою силою була київська громада, заснована в 1861 р. До її складу пізніше ввійшли члени гуртка "хлопоманів" (учасників руху частини інтелігенції за "зближення" із селянством), а також більшість членів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. У 70-х рр. у київській громаді сформувалося демократичне, ліве крило "Молода громада", яке представляли С. А. Подолинський, М. П. Драгоманов, М. В. Лисенко, М.Старицький та інші. Вони провели в Києві 3-й Всеукраїнський археологічний з'їзд, організували бібліотеку й касу, стали активними учасниками революційних народницьких гуртків.

До діяльності громад російський режим ставився спочатку толерантно, вважаючи, що їхня діяльність має виключно культурно-просвітній характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтелігенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менше, під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух ("южнорусский сепаратизм") як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційної преси (передусім - "Русского весника" Каткова), розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено видання "Чернігівського листка" та закрито усі недільні школи. Окремі українські інтелігенти з числа арештованих (Павло Чубинський та Олександр Конинський) після суду і слідства були заслані у північні губернії Росії.

Звинувативши їх у сепаратизмі, царизм після Ємського 1876 р. указу заборонив діяльність громад. Частина громадівців була заарештована, а деякі з них емігрували. Зокрема, Драгоманов, Подолинський і Павлик у Швейцарії почали видавати українською мовою літературу та журнал "Громада". В своїх суспільних поглядах "Громада" стояла на досить радикальних позиціях, а деякі її члени схилялися до соціалізму. Ще радикальнішою з цього погляду була громада в Одесі. Як київські, так і одеські громадівці мали зносини з російськими революційними партіями (Дорошенко Д. Нарис історії України. - К.:Світ, 1991.). Для "старих громадівців", які обстоювали цілковиту лояльність (нейтральність) до царизму й шукали угоди з ним, ці закордонні видання здавалися надто радикальними, навіть революційними. І навпаки, через ліберальну й національну обмеженість змісту багато публікацій відкидалися радикально настроєними членами "молодих громад", що виникали в багатьох містах.

Не дивлячись на деякі розбіжності у програмах громад, спільним для них була тверда переконаність у можливості досягнення національного самовизначення, повага до українського народу, гордість за його духовну культуру та історичне минуле.

Хоч громади активно не втручалися у політичну боротьбу, культурницька діяльність української інтелігенції викликала підозру царського уряду. У 1863 і 1876 рр. було заборонено друкування українською мовою книг, навчальних посібників, інших творів та ввезення українських книг з-за кордону.

Але найбільшої шкоди українському рухові завдав указ міністра внутрішніх справ Валуева 1863 р., який проголошував, що окремо "малороссийского языка не было, нет и быть не может". Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Така вибірковість не була випадковою. Російському урядові йшлося не про те, щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити поширення україномовних видань серед простого люду, а шкільні та релігійні видання призначалися саме для цього. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. Російський уряд продемонстрував свою політичну далекоглядність, оскільки розвиток масового українського руху становив серйозну загрозу для територіальної цілісності імперії.

Після Валуєвського указу у національному відродженні настала перерва, яка тривала аж до початку 70-х рр. XIX ст. Значна частина молодої української інтелігенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Жиляб'єв) вступала в російські революційні організації, її приваблювала революційна ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурно обмеженим. Народницьке "ходіння в народ" 70-х рр. торкнулося і України. Великого розголосу набула Чигиринська справа (1877), під час якої російський народник Я.Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював селян до повстання проти поміщиків. Після розкриття змови було арештовано близько 1000 осіб.

Винятково велику роль у тих подіях відіграли нащадки колишньої козацької старшини із Лівобережної України (серед інших прізвищ варто назвати хоча б Софію Перовську, яка походила за гетьманського роду Розумовських). Участь нащадків козацької старшини у російському революційному русі була однією із сторін русифікації старої української еліти.

Наприкінці XIX ст. заледве чверть спадкового дворянства України (56,8 тис. осіб разом з членами родин) визнавало українську мову рідною. Але в національному русі взяло участь хіба що декілька діячів і то передусім у ролі меценатів. Абсолютна більшість колишньої козацької старшини міцно інтегрувалася в імперську систему, їхні ж нащадки, перейшовши через характерний для російського суспільства 60-х рр. конфлікт "батьків" і "синів", масово поповнювали лави російського революційного руху.

У другій половині XIX ст. український національний рух зазнав важливої зміни, перейшовши від "дворянського" до "народницького" етапу. Цей процес був помітним уже в діяльності Кирило - Мефодіївського братства, але на повну силу розгорнувся лише у пореформенні десятиліття. Організаторами і ідеологами українського руху стали "різночинці" - студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі). "Національна зрада" старої української еліти викликала своєрідну реакцію нового покоління українських активістів. Засуджуючи факт зради, воно підносило його позитивну роль у висвітленні демократичного характеру української нації, яка складалася лише з народу - українського селянства. Боротьба селян за землю була водночас боротьбою за національне визволення. Вона була спрямована проти польських і російських поміщиків та зросійщених і спольщених українських дворян. Національні вороги були одночасно ворогами соціальними. Це пробуджувало надію на перехід селянства під прапори національного руху.

Зневага до поміщицького класу була настільки сильною, що змусила декількох українських діячів зректися приналежності до нього. До їх числа належав один із лідерів київської громади Володимир Антонович, навколо якого зібралася невелика група "хлопоманів" -вихідців із сполячених поміщицьких родин, які під час січневого повстання 1863р. порвали зі своїм аристократичним світом й зідентифікували себе з простолюдом. Вони перейшли із римо-католицької віри у православну і свідомо дотримувалися народницьких звичаїв. Членом цієї групи був Тадей Рильський - батько відомого українського поета Максима Рильського.

Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського селянства сприяло надзвичайній популярності у середовищі національних діячів соціалістичних ідей. Офіційна російська преса звинуватила членів Київської громади в тому, що вони носять в одній кишені писання "батька Тараса" й окремих українських діячів. Вінцем антиукраїнських акцій став виданий Олександром ІІ 18 травня 1876 р. Емський указ, який забороняв не лише друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз з-за кордону.

Українському рухові було завдано тяжкого удару. Були зведені нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади (Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський) виїхали в еміграцію. За дорученням київських товаришів Михайло Драгоманов у 1878-1882 рр. видав у Женеві журнал "Громада". У "Передньому слові до Громади" (1878) він виклав розгорнуту політичну програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперії, що забезпечило б українським землям автономні права.

Здійснення драгомановської програми було можливе лише за умов подальшої лібералізації російського режиму. Драгоманов намагався звернути увагу російських лібералів на важливість національного питання для внутрішньої перебудови Російської імперії. Але на початку 80-х рр. після короткого періоду лібералізації наступив час реакції. У березні 1881 р. російські народники після низки невдалих замахів вбили Олександра П. Царський уряд відповів репресіями. У цих умовах більшість членів Київської громади, зневірившись у політичних перспективах українського руху, вирішили звести свою діяльність до науково-культурної роботи. Погляди громадівців найточніше передають слова одного з їх лідерів -Павла Житецького. Коли молоді українські студенти звернулися до нього з запитаним "Що робити ?", то почули відповідь: "Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб займатися з вашими працями. А тепер найкорисніше для української ідеї - це український театр".

80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як "мертві роки". Основні цого здобутки обмежувалися культурною й науковою галузями. У 1882 р. у Києві почав видаватися російськомовний журнал "Киевская старина", в якому друкувалися українознавчі матеріали (виходив до 1907 р.). Київська громада активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії, пізніше завершивши цю роботу словником української мови за редакцією Бориса Грінченка і Михайла Комара (Уманця). Найяскравішою подією національного життя 1880-х рр. стала діяльність українського театру. У 1881 р. міністр внутрішніх справ граф Лоріс-Меліков відмінив заборону українських вистав, хоч і з великою кількістю обмежень. Умовою діяльності українських театральних труп було те, що їх репертуар не включатиме твори з життя інтелігенцій та перекладених п'єс. Українські трупи були зобов'язані поруч з українською виставою виставляти ще й російську за такої самої кількості акторів. У 1883 р. їм було заборонено ставити вистави у Київській, Волинській і Подільській губерніях. Прагнучи мати більше публіки, українські актори змушені були класти особливий наголос на танці, співи, комічно-брутальні сцени тощо - тобто свідомо понижувати мистецький рівень. Водночас "гопачні" елементи зробили український театр дуже модним у Росії. Українські вистави незмінне збирали багато публіки. Театральні трупи множилися, як гриби після дощу.

Театр відігравав величезну роль у справі національного пробудження.

Головним організатором української преси за кордоном був М. П. Драгоманов (1841 -1895) - публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч суперечливого світогляду, який поєднував демократичні та прогресивні погляди з ліберальними та консервативними. Походив із дрібномаєтних дворян, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1863), був дядьком Лесі Українки. У своїх публіцистичних творах виступав проти соціального і національного поневолення народів російським царизмом і царською монархією, обстоював право українського народу на розвиток своєї національної культури, закликав до єднання українського народу з російським. Разом з тим Михайло Петрович з буржуазно-ліберальних позицій критикував російських і польських революціонерів, огульно засуджував будь-який централізм (навіть демократичний) : щодо державного устрою В. І. Ленін називав М.Драгоманова "націоналістичним міщанином", але й використовував його антицаристські твори. За політичну "неблагонадійність" звільнений з посади децента Київського університету. У 1889 році за запрошенням болгарського уряду переїхав до Софії і до самої смерті працював професором університету, відіграючи позитивну роль у справі культурного єднання слов'янських народів, популяризації кращих досягнень української літератури в Західній Європі.



КАТЕГОРИИ:

Network | английский | архитектура эвм | астрономия | аудит | биология | вычислительная математика | география | Гражданское право | демография | дискретная математика | законодательство | история | квантовая физика | компиляторы | КСЕ - Концепция современного естествознания | культурология | линейная алгебра | литература | математическая статистика | математический анализ | Международный стандарт финансовой отчетности МСФО | менеджмент | метрология | механика | немецкий | неорганическая химия | ОБЖ | общая физика | операционные системы | оптимизация в сапр | органическая химия | педагогика | политология | правоведение | прочие дисциплины | психология (методы) | радиоэлектроника | религия | русский | сертификация | сопромат | социология | теория вероятностей | управление в технических системах | физкультура | философия | фотография | французский | школьная математика | экология | экономика | экономика (словарь) | язык Assembler | язык Basic, VB | язык Pascal | язык Си, Си++ |