Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність
Обмеженість десталінізації сприяла зародженню дисиде́нтського ру́ху, учасники
якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини,
вільний розвиток української мови, та культури, реалізацію прав українського
народу на власну державність.
У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику
уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей,
яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських,
релігійних і національних прав.
Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних
засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?
Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення “паралічу
страху”, що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів
сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін
режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й
опозицію, особливо серед інтелігенції.
Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім
це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору",
зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання
світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та
розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР
не голосував за неї).
Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки
легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський
правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників
російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник
Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою
“антигромадської поведінки” був релігійний активізм. В Україні, як і в інших
неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за
національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.
Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність
щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль
доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі
взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва,
особливо хрущовська “відлига” й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто
проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській
інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв
та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане
насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований
Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за
вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними
українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні
більшої самостійності.