318
Об’єднання українських земель у єдиній державі 1939-1940 рр. українське та
частково єврейське населення Західної України назагал вітало й покладало на цей
історичний акт великі надії. Проте досить швидко стало очевидним, що «не за таку
Україну боролися і мріяли». Тоталітаризм безпощадно насаджував свою політику в
усіх сферах життя, прикриваючись волевиявленням усього народу, незалежно від
національності. Радянізація західноукраїнських областей здійснювалася за
безпосередньої участі Червоної армії та надісланих перевірених партійних кадрів.
Із метою подолати масовий опір заходам радянської влади на селі робився наголос
на розкол селянства, перш за все – за національною й релігійною приналежністю.
Західноукраїнське село того періоду в національному відношенні було надзвичайно
строкатим: українці (русини), поляки, євреї (у тогочасному дискурсі – жиди),
німці, цигани та ін. Зрозуміло, що заможна верства селянства (куркулі) становила
невеликий відсоток. У першу чергу вістря боротьби спрямовувалося проти
привілейованої частини сільських мешканців колишньої польської держави –
осадників («мазурів»), яких нараховувалося в селах Західної України біля 30
тисяч осіб. Ненависть українського селянства як до польського поміщицького
двору, євреїв-лихварів, німців-колоністів, так і осадників-поляків
використовувалася із метою подолати й не допустити організованого опору
радянській владі.