Головні тенденції та сценарії розвитку сучасної російської геостратегії.
Для України, гловним і найнебезпечнішим залишається той факт, що у всіх російських геополітичних моделях від первісних до сучасних – Україну вилучають як націю і державу, їй визначається роль етнографічної маси, як сирого матеріалу у побудові російської великодержавності з її історичною місією. Українська незалежна держава у творах російських геополітиків часто є перешкодою для російського державного будівництва і для виконання Росією її історичного призначення, яке поялгало у визволенні усіх братніх слов’янських народів.
Як свідчить історія, російські володарі ніколи не спрймали братні слов’янські народи як рівноправних партнерів, а як „молодших” чи „менших” братів, якими повинна керувати Москва.
Однак, російський геополітик – панславіст В.Грінгмут вбачав місію Росії не лише в домінації над слов’янами, він писав, що влада над світом лежатиме в рукх Росії, яка міцно утвердить себе як імперії не європейська, не азійська, а православна, самодержавна.
Застосовуючи концепцію Маккіндера, лідер російських комуністів Г. Зюганов вважає, що в міжнародній політиці, для утвердження ролі “Серця Євразії”, Росія повинна тепер шукати ситуативного союзу з Китаєм, Індією та Іраном проти США та Заходу – як вияву одвічного протистояння таласократії та телурократії.
Євразійство – можна окреслити як новий світогляд, ідеологію, політичний рух. Народився в середовищі російських емігрантів, які залишили Росію після жовтневої революції 1917 або були вислані із радянської держави. Це була спроба у 20-30 рр. ХХ ст. віднайти третій шлях, виробити пореволюційну ідеологію в інтерпретації новітньої російської історії, відкидаючи побудову комунізму. Представники: П.М. Савицький (1859- 1968 рр.), М.С. Трубецький (1890-1938 рр.), Г.В. Вернадський (1887-1973 рр.), Г.В. Флоровський (1893-1979 рр.).
В сучасній Росії ідеї євразійства намагаються достосувати до пострадянських реалій. 2002 року створена партія “Євразія”, на чолі із О. Дугіним. Антизахідна риторика ідей євразійства об’єднує різні політичні сили політичного спектру сучасної Росії – “нову опозицію”, до якої належить Націонал-більшовицька партія Едуарда Лимонова, ліберально-демократична партія Росії Володимира Жириновського, комуністична партія на чолі із Геннадієм Зюгановим.
Основна геополітична теза євразійців: Росія – виключна країна, не схожа на Європу і близька Азії. Росія – це не Європа і не Азія, а окремий, своєрідний, цілісний і вибраний світ. Окрім геоетнічних і геополітичних аспектів, ідеологія євразійства тісно пов’язана із православною релігією і вірою.
Зюганов Г.А (1944) російський політик. Народився в селі Мимріно Орловськолї області. Після службм в армії, закінчив фізико-математичний факультет Орловського педінституту 1969 р.
Підтримав путч в серпні 1991 р. У результаті якого СРСР, а компартія РСФСР указом президента Б.Єльцина була заборонена.
У 1992-1994 рр. Г.Зюганов виступає одним із засновників Фронту національного порятунку – опозиційної організації, що виступила за відставку Б.Єльцина, у грудні 1992 р. Бере учапсть в організації комуністичної партії Російської Федерації.
Геополітична позиція Г.Зюганова міститься у книзі „На рубежі тисячолять”, третя частина якої називається „Нариси російської геополітики”, яка складається із трьох глав. Розглядаючи основний закон класичної геополітики – протистояння Суші і Моря, згідно якого простичтояння цих двох стихій витікає із географічного положення держав і тому є неподоланне. На цій же позиції наполягає Зюганов при аналізі Європи з росією. Для нього Європа символізує морську міць, а росія – сухопутну. Тому їх інтереси протилежні, а взаємимни завжди будуть ворожі.
Наступна проблема, яку відстежує геополітичний контекст становлення західної цивілізації. Свій ворожий погляд на Європу він переносить на весь західний світ, пояснюючи свою позицію тим, що Захід засадами свого існування зробив войовничий антитрадиціоналізм.
Глава 3 названа, без сумніву, під впливом А.Тойнбі, „Виклики майбутньої епохи і відповіді Росії”. Тут здійснений аналіз російських геополітичних держав від філофеївської „Москва – третій Рим” до „доктрини Брєжнєва”. Основними викликами Росії ХХІ ст. На думку Зюганова, будуть виклики воєнний, сировинний і еокнлогічний, ліберльно-демократичний, демографічний, економіко-технологічний і духовний.
Г. Зюганов прагне об’єднання Росії, України і Білорусі в новій спільноті імперіального змісту. „Встановлення політичної єдності великоросів, українців і білорусів, яке почалося після історичної Переяслвавської Ради, дозволило Росії упродовж довгих сторіч успішно вирішувати зовнішньополітичні завдвння, бо якраз ці три галузі єдиного руського народу творили становий хребет могучої російської держави. Сьогодні єдина руська цивілізація знову розірвана на три частини. Тому проблема нового воз’єднаня з Білорусією та україною – це не просто повернення Росією свого суттєвого політичного статусу це проблема нашої життєздатності”.
Дугін О.Г. – відомий російський геополітик (1962). Народився в Москві. Після завершення навчанян в університеті працював редактором, головним редактором центру „ЕОН” (1988-1991), альманаху „Мнимій Ангел” (1990), журналу „Елементи” (1991), авторм і ведучим програм на рідіо FINIS MUNDI (1996-1997), „Геполітичний огляд”.
В даний час А.Г.Дугін – викладач філософії. Читає курси філософії, філософії політики і геополітики в московському Новому університеті. А із 1998 р. є його ректором. Автор близько двох двох десятків робіт з геополітики. Деякі переклади його книг видані у європейських країнах – великобританії, Італії, іспанії. Друкується в періодичних виданнях.
О.Дугін – антизахідник, антиліберал, консерватор, правий націоналіст. У 90-ті роки ХХ ст. знаходився в опозиції правлячого режиму. В останні роки уникає кайнощів, позиціонується центристом та прихильником президента В.Путіна. Із 1998 р. займає посаду радника голови Держдуми. О.Дугін заснував ідейну течію євразійства, створюючи на її основі політичний рух, а потім і політичну партію „Євразія” (2002), яка в сучасний час не входить до партійного спектру російської Держдуми.
Велике значення О.Дугін надає розвитку неоєвразійської теорії. Він оголошує її появу у 80-х рр. ХХ ст. кризою комуністичної ідеології і радянської політичної системи, необхідністю дати альтернативу захопленню західними моделями соціально-політичного облаштування суспільства. Таким чином, стверджує він, неоєвразійство виросло і розвивається на антизахідній, антиєвропейській і антиліберальній парадигмі. Воно є спадкоємцем традицій євразійства 1920-х років, його головним соціально-філософським методом є цивілізаційний підхід.
Дугін знаходиться у пошуку т.зв. „третього шляху”, тобто шляху між капіталізмом і соціалізмом. Для цього треба знайти не тільки привабливу ідеологію, але й могутню суспільну силу. Така сила може спиратися тільки на невичерпні ресурси і величезний геополітичний простір, що протистоїть морським, торгівельним державам. У цьому О.Дугін погоджуєтьяс із своїми європейськими однодумцями, далі створюючи філософію неоєвразійства на базі власних світоглядних установок. Важливий акцент соціально-філософської концепції неоєвразійства на відміну від євроазійської критики Європи і романо-германсьої культури – зосередження на критиці англосаксонського світу, і зокрема на критиці США.
Крім розвитку ідей класичних євразійців Дугіним додаються наступні концептуальні моменти:
філософія традиціоналізму, ідея системної кризи, радикального спаду сучасного світу, протиставлення його негативної категорії позитивною категорією „світу традицій” (Р. Гешое, Ю.Евола, Т.Буркхарт, А.Корбен).
інтерпретація сучасної раціональної культури черенз дораціональні сакральні структури (архаїчні ритуали, міфи, стародавні вірування), які лежать в основі не тільки масової, але і елітарної поведінки,
прагнення на основі лінгвістичних епіграфічних (рунологія), фольклорних та інших пам’ятників відтворити загальні риси першопочаткової картини сакрального світобачення народів Євроазії, пошук спільних кордонів, загальної „просторово-часової матриці”.
врахування геополітичних ідей на Заході (Маккіндер, гаусгофер, Логаузен, Спайкман, Бжезінський, Шмідт) в дусі протистояння Суші – і Моря, Сходу і Заходу, протистояння атлантизму і мондіалізму.
пошук глобальної альтернативи мондіалізму і атлантизму.
Освоєння критичних думок „нових лівих” (М.фуко, Ж.Делез, А.Арто, Г.Дебор), сучасних анархістів і неомарксистів, а також націоналбільшовицьких ідей ранніх євразійців (Сувчинський, карсавін, Ефрон), пошук взаєморозуміння з „лівим” крилом антиглобалізму.
автаркічна економіка „третього шляху” в дусі теорії Ф.Ліста, нове „євразійське”прочитання Кейнса.
У своєму скандально відомому підручнику „Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії” (1997), основою своєї євроазійської моделі бачить вісь Росія-Японія-Іран, яка є визначальною в сучасному міжнародному укладі. Визначальними рисами цієї книги є гегемонізм і зверхність Росії в євразійському просторі, універсалістичний месіанізм Росії, апологія „сильної влади” та імперської експансії.
Для О.Дугіна „незалежна Україна як держава немає жодного геополітичного сенсу і представляє небезпеку для всієї Євроазії і, без розв’язання української проблеми безглуздя говорити пто континентальну геополітику”. Існування України в нинішніх і з нинішнім статусом „суверенної держави” тотожне нанесенню дивовижного удару геополітичній безпеці Росії, рівнозначн вторгненню на її територію, а тому недопустиме.
Українська територія, н думку Дугіна, повинна бути поділена на декілька поясів, які б відповідали гамі геополітитичних і етнокультурних реальностей. Москва повинна активно включатися у перебудову українського простору по логічній і єдиній геополітичній моделі.
В.В. Жириновський (1946), - російський політик народився в Алма-Аті. Закінчив інститут східних мов при МГУ (1970) і вечірнє відділення юридичного факультету МГУ (1977).
В грудні 1989 р. В.В. Жириновський став одним із ініціаторів організаційного засідання Ліберально-демократичної партії Радянського Союзу. Вже у травні 1990 р. В. Жириновський обраний її головою.
1991 р. вже балотувався на пост президента і отримав 7,81% голосів виборців. На виборах в грудні 1993 року Жириновський пройшов в Думу по одномандатному округу. Зараз віце-спікер Держдуми Росії. Відомі його праці «Про долю Росії» (1993), «Останній марш на Південь» (1994), «Останній вагон на Північ» (1995), «Звичайний мондіалізм» (1998), «Геополітика і російське питання» (1998).
Центральне місце серед них займають скандально відомі «Записки з геополітики» (1999) і проект доктрини національної безпеки Російської Федерації. У розділі «Росія на геополітичній карті світу», геополітичний статус Росії, Жириновський виводить перш за все із стану економіки, підкреслюючи, що три сусідні держави – США, Японія і Китай - випереджають Росію за обсягами ВВП. Серед культурно-історичних викликів Росії найбільш небезпечними Жириновський вважає гігантську хвилю міжнаціональних конфліктів, яка піднялася після закінчення війни в Афганістані і розпаду СРСР, а також підвищену геополітичну активність Туреччини і Ірану у стосунках до нових незалежних держав Середньої Азії (колишніми радянськими республіками) і мусульманського населення сучасних російських республік.
У другій із згаданих робіт «Доктрина національної безпеки Російської Федерації» зроблений аналіз розстановки та балансу сил як у світовому масштабі, так і у найбільш значних регіонах: Західній, Центральній, Східній Європі, Південно-Східній Азії, на Близькому і Середньому Сході, Центральній і Південній Америці, Африці, Австралії і Океанії, як в економічній, так і в політичній сфері. Сформульовані основні риси геополітичної обстановки в країнах так званого зарубіжжя. Основними рушійними процесами міжнародної політики Жириновський вважає інтеграційні процеси, які протікають на фоні сепаратизму і націоналізму, а також соціальної активності в нових незалежних країнах. Сучасний світ бачиться йому ієрархічним на чолі з США, які намагаються здійснювати домінуючий вплив в різних сферах міжнародного життя, яке супроводжується створенням регіональних центрів сили, схильних до надпотужного озброєння і проведенню експансіоністської політики. При цьому світове співтовариство спираючись на наднаціональні організації, створені відразу після ІІ Світової війни, такі як ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО, не справляються з проблемою врегулювання кризових ситуацій.
У роботі «Останній марш на Південь» викладені стремління Жириновського представити його ідеал геополітичного розподілу світу, який дуже нагадує гаусгоферівські панідеї. За, Жириновським, світ повинен бути розділеним на наступні регіони із відповідними зонами впливу: США і Латинська Америка, Західна Європа і Африка, Росія і Південна Азія (із виходом в Індійський Океан), Китай, Японія і Океанія. Кожен із регіонів (світових держав) може використовувати «свою зону впливу» для поповнення ресурсів, для облаштування геополітичних «буферів» і лімітрофних кордонів, але не має права вмішуватися у справи інших світових держав і контрольовані ними зони впливу.
Другий крок в осмисленні г.п.-ї ідентичності Росії побудова різних сценаріїв г.п.-го розвитку Росії.
О.Неклесса виводить сценарії з тези про Росію як про особливий г.п.-й простір, який поєднує у собі особливості півночі і півдня.
Особливості геополітичного положення сучасної Росії прийнято позначати формулою стиснутий простір. Зміст – у втраті Росією чисельних вікон у Європу, в наслідок чого Росія виявилася відкинутою у глиб континенту, а в історичному плані у до Петрову епоху. В Європу Рос. Повернулася до XVII ст. а на Кавказі до рубежів XIX ст.
З огляду на це все частіше виникають питання попередніх століть, як такі що є неминучими для Росії: перспективи втрати Кавказу, Сибіру і Далекого Сходу.
Сценарії:1. включення країни до світової спільноти на умовах стратегічного союзу з США
2. переорієнтація Росії з США на ЄС як на свого нового партнера
3. надання пріоритетного характеру участі Росії у формуванні АТФ (що це таке???)
4. Росія як лідер нової південної спільноти
5. регіоналізація державного простору Росії і перетворення її на спільноту “локальних удільних князівств”
6. сценарій повної державної катастрофи