Загальна характеристика українських геополітичних концепцій і проблеми облаштування східноєвропейського простору.
На початку ХХ століття у суспільно-політичній думці визначилися такі основні геополітичні вектори: слов’янофільский, чорноморсько-балканський, центрально- і західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, “геоцентричний”, “східно-західної рівноваги”.
Слов’янофільська тенденція бере початок від Кирило-Мефодіївського братства, члени якого вважали, що Україна, Росія, Польща, Білорусія, Чехія мають утворити власну демократичну республіку й об’єднатися у федерацію зі спільним парламентом у Києві (Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Куліш).
Концепція двох центрів – розглядала важливість ролі центрально-східних або західних регіонів в історії України. В. Липинський і В. Кучабський вважали, що доля української державності вирішується на Наддніпрянщині. С. Томашівський і С. Рудницький вважали, що суто українські землі утворила і об’єднала Галицько-Волинська держава, а не Київська – “варяго-руська”. Таким чином, думка про те, що Галичина є “українським П’ємонтом”, має традиційне підґрунтя.
Чорноморсько-балканський напрям передбачав створення федерації чорноморсько-балтійських і балканських країн. Прихильниками її були С. Томашівський і С. Шелухін. Останній пропонував залучити до Чорноморсько-Адріатичної федерації українців, чехів, словенів, сербів, хорватів.
Чорноморсько-балтійський вектор – один із найпопулярніших. До нього схилялися видатні мислителі С. Рудницький та Ю. Липа, М. Грушевський. Ця орієнтація веде свій початок від вісі “північ – південь”, якої дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати свою державу “від моря до моря”. Розпад Австро-Угорської та Російської імперій після Першої світової війни, виникнення низки молодих держав, Фінляндії, Чехословаччини, Угорщини та України, на думку С. Рудницького, мало привести до формування “балтійсько-понтійської” федерації, куди, крім зазначених Фінляндії та України, могли увійти Естонія, Латвія, Литва, Білорусь. Осередком федерації випадало стати Україні як найбільшій серед згаданих держав.
Вагоме місце в українській політичній історіографії займає західноєвропейський вектор. Послідовними західниками були Пилип Орлик, М. Драгоманов, Б. Крупницький. Останній робив висновок, що Україна є історично близькою до Європи, запозичаючи від Заходу все необхідне, включаючи греко-католицьку церкву і латинську культуру.
Наукова думка, яку умовно можна визначити як “геоцентричну” мала прихильників як серед “лівого” (соціал-демократичного), так і націонал-радикального й монархічно-аристократичного крила українства. Усі вони вважали, що зовнішній чинник – це другорядне, а головним у побудові держави, національному відродженні є опора на внутрішні сили, на український народ. Звичайно, у різних авторів йдеться про різні його верстви.
Отже, історія української геополітичної думки має багату наукову і практичну спадщину, ключовими моментами якої є:
- зв’язок з ідеєю державотворення,
- спроби відшукати оптимальні форми міждержавного або внутрідержавного зв’язку з сусідніми державами і народами,
- визначення певного регіону етнічної території України як опорної бази в державотворенні і зовнішній орієнтації,
- розробка порівняльної психологічної характеристики українського та інших слов’янських народів з метою доведення їхньої спорідненості або окремішності,
різнорідність зовнішньополітичних орієнтацій і визначення їхньої пріоритетності, що пропонувалися авторами відповідних концепцій.