Розвиток української соціологічної думки
Соціальна думка України кінця XVI - початку XVII ст.
Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю. Рогатинець, І. Вишенський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода та інші. Виняткове місце в розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI - початку XVII от. належить мислителю Івану Вишенському (приблизно 1560-1620 рр.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. У його писаннях життя українського народу і боротьба в умовах національного, соціального й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини й народу.
Соціальна філософія Г. Сковороди
Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722-1794). Він висуває теорію трьох світів (або "мирів"). Перший - великий "мир", що складається з безлічі світів; це Всесвіт - макрокосмос, якому немає меж. Два інші - це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, "мірок") і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню - матеріальну й внутрішню - духовну. Всі світи можна осягнути й пізнати; оскільки людина як мікрокосм є частиною цілого - макрокосму, то для пізнання природи сущих світів людина повинна насамперед пізнати саму себе. Загалом для Г. Сковороди звичним є постійне звернення від абстрактних загальних понять до конкретного життя і природи, релігійної традиції. У цьому йому часто допомагає символічне пізнання, яке вимагає безупинного осмислення, аналізу, інтерпретації. Найуживанішими символами для Г. Сковороди є зерно (рослина) як втілення людського життя, коло (куля) у значенні безупинного руху всякого буття, перлина, захована в черепашці, у розумінні поради - шукати у самому собі своє приховане єство. Тому зрозумілим стає основне гасло Г. Сковороди, звернене до людини, - "пізнай себе". Соціальним ідеалом Г. Сковороди є такий лад, де всі стежитимуть у співпраці, волі, рівності, де закони будуть протистояти тиранії.
Український фольклор як джерело соціології
Багатим матеріалом для соціологічного аналізу є український фольклор. Зокрема, народні казки, приказки, перекази, традиційні народні звичаї чітко окреслюють витоки людських взаємин, розвиток родинного й родового устрою, силу спільноти (громади), її законів і функцій. Тому до розвитку соціології чимало спричинилися українські етнографи; частково опрацювали фольклорні матеріали до генетичної соціології І. Франко, М. Драгоманов, М. Сумцов, М. Чернишів, В. Гнатюк, Ф. Вовк, В. Щербаківський, М. Грушевський та інші. Чекають на подібне соціологічне опрацювання доробки Т. Рильського, М. Маркевича, П. Єфименка, В. Дашкевича, зібрані й видані у збірці "Українці: народні вірування, повір'я, демонологія".
Женевський гурток українських соціологів
Власне початком самостійних соціологічних праць варто вважати досліди женевського гуртка українських учених 80-х років XIX ст. До нього належали передусім М. Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С. Подолинський (представник механістичної теорії в соціології) і Ф. Вовк. Вони друкують свої праці у часописі "Громада" (б томів за 1878-1882 рр.) та інших виданнях. М. Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства загалом. С. Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що в суспільному житті діє закон боротьби за існування, але на відміну від соціальних дарвіністів визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не так на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С. Подолинським дарвіністських заковів полягає в тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконаліших людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру - "Ремесла і хвабрики на Україні" (1880, Женева). Ф. Вовк (1847-1918) розглядає соціологію як науку насамперед про громадське життя, в центрі якого перебуває людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: усі суспільні явища і форми є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.
Перша характерна риса розвитку української соціології кінця XIX - початку XX ст.
Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей самий період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебувають учені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їхньої діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Вчені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, як засвоювали й поширювали вже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія було наукою новою і до того ж запозиченою із Заходу; тому спочатку діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.
Друга характерна риса
Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології із суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні в ті часи практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу створюють філософи, економісти, етнографи та інші. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика потрібно розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв'язок соціології із цими науками настільки тісний, що на їх підґрунті з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна початкова база соціології та інших сфер суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, а й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.
Соціологічні аспекти праць українських філософів
Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П. Юркевич, В. Лесевич, К. Ганкевич, І. Федорович, О. Стронін. Так, І. Федоровичу належать "Афоризми" та неопублікований твір "Організм соціальний". П. Юркевич (1827-1874) під впливом Г. Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного життя, пов'язаного з українською ментальністю. Як засновник школи "філософії серця" він виразно наголошує на значенні серця та почувань, а не лише і не стільки на значенні розуму в житті людини. Серце для П. Юркевича є центром усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vita - життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму в Україні О. Стронін (1827-1889) велику увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування "История общественности" (1886), де розвиває механістичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїх думок в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його переконання, є їхня пірамідальна будова: на вершині піраміди - активна меншість, аристократія, внизу - більшість, демократія. Така пірамідальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з законами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмета. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства, але центр ваги міститься власне в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільного організму, його незнищенність.
Соціологічні аспекти творів українських істориків
Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації, держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські історіософи та історіографи - автор "Истории Руссов", далі старша й молодша народницькі школи: М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Антонович, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру-шевський та інші. У новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена творчість В. Липинського та С. Томашівського.
Історико-соціологічний метод М. Грушевського
Найпослідовніше поглиблює свої історичні дослідження соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М. Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном М. Гру-шевський має змогу ознайомитися із сучасними йому ідеями соціологів Е. Дюркгайма та М. Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, а істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов'язуючи його здобутки із сьогоденням. "Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, - стверджує він, - і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної". Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці "Початий громадянства. Генетична соціологія", в якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції "від самого споду", від її найбільш ранніх стадій починаючи. Саме у цій праці закладеш основні думки М. Грушевського як соціолога.
Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції М. Грушевського полягає насамперед у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец. - один) розуміння історії, некоректність застосування законів у їх природничо-науковому розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється передусім протистоянням і змаганням протилежних прагнень до колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливої турботи про благо інших, від лат. alter - інший, другий), з одного боку, та індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. autarkeia - самозабезпеченість) - з другого. Звідси характерною тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів. У конкретному соціальному просторі та часі можуть переважати фактори або економічні, або релігійно-психологічні тощо.
Коливальна динаміка суспільної еволюції
Отже, головною думкою М. Грушевського як соціолога є переконання в існуванні "коливальної динаміки" суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.
У галузі української географії треба згадати антропогеографічні праці С. Рудницького, в яких вказується на зв'язок між людиною і природою; антропогеографічну проблематику досліджує також В. Кубійович, зі школи якого вийшли праці з антропогеографії Карпат.
Соціологічні аспекти праць українських економістів
Чимало нових думок для розвитку української соціології дають представники теоретичної економії. М. Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад із поколінними організаціями інших народів. М. Ковалевський (1851-1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями 0. Конта. Згодом він понад 25 років прожив за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, а й знати особисто таких відомих соціологів, як Г. Спенсер, Г. Тард, Е. Дюркгайм, К. Маркс та інші; П. Сорокін був один час секретарем М. Ковалевського. На думку останнього, порівняння 0. Конта і К. Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з ЇЇ економічним трактуванням історії; М. Ковалевський засуджує також марксову ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем.
Теорія факторів" М. Ковалевського
Історію суспільства сам М. Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато чинників, однак жоден із них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. Загалом і суспільне життя пояснюється ним через "теорію факторів", тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.
У книжці "Сучасні соціології" М. Ковалевський обстоює утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути водночас узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їхні спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.
"Етичний соціалізм" М. Тутан-Барановського
Нарешті, економіст М. Туган-Барановський (1865-1919) переходить від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватися. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються із сучасними теоріями постіндустріального суспільства в західній соціології.
М. Туган-Барановський стає переконаним супротивником марксизму і найбільшій критиці піддає тлумачення ним класу. Якщо марксизм поділяє сучасне йому суспільство на класи за володінням засобами виробництва, то М. Туган-Барановський - за розподілом прибутку, що тепер у розвинутих країнах є звичним явищем і основою соціальної статистики. Концепцію класової боротьби К. Маркса він називає "величезною помилкою" і вважає, що не можна трактувати з її позицій духовну діяльність людини.
Соціологічні аспекти праць українських правників
Серед українських правників було багато вчених, що досліджували право передусім як суспільне явище. Відомим репрезентантом цієї групи є Б. Кістяківський (1868- 1920). Він доходить висновку, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дає змоги пізнати особливості соціального світу. Водночас реальність, яку має вивчати соціологія, це не лише економічні відносини, а й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до реальності в такому аспекті - це умова здобуття соціологією статусу самостійної науки та її остаточного відокремлення і від природознавства, і від економії, філософії та інших соціогуманітарних наук.
Близько до цієї групи соціологів-правників стоїть і С. Дністрянський (1870-1935). Розглядаючи проблему походження права і законів, вія аналізує насамперед соціальне тло і висуває теорію соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки виникають із необхідності задоволення потреб та історично розвиваються від найпростіших (родина) до найскладніших (держава, народ). Норми стають умовою успішного функціонування соціальних зв'язків. Одна й та сама особа належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Оцінюючи ці ідеї з погляду візії сучасності, можемо припустити, що у студіях С. Дністрянського на помітному місці були ідеї пізніших теорій статусу і соціальної ролі.
Чималий інтерес для історії української соціології становлять статистичні й соціографічні праці українських статистиків, передусім С. Русової, В. та Ф. Щербин.
Соціологічні твори в рамках НТШ
Не можна не згадати також, що в період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкувало Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Навколо його видавництва об'єднується група дослідників, до якої входять В. Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В. Старосольський (автор блискучої розвідки "Теорія нації"), Ю. Бачинський (йому належить відомий публіцистичний твір "Україна irredenta", тобто "Україна незвільнена", від лат. irredenta terra - земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких уже після Першої світової війни помітне місце посідає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.
Загальний стан соціології в Україні на початку XX ст.
Отже, упродовж другої половини XIX - початку XX ст., до Першої світової війни, в Україні з'явилося чимало видатних учених, які досліджували й публікували цінні праці в галузі суспільних наук, але вони не були послідовно побудовані на наукових принципах і методології новітньої соціологічної теорії. Окрім того, досліджувалися лише окремі дотичні проблеми суспільного життя, і жоден із учених не створив повної теорії суспільства та його суті, місця людини в ньому. Зрештою, такого завдання - вибудувати загально- чи спеціальнотеоретичну соціологічну систему - вони перед собою і не ставили. Соціологія як наука в ті часи змушена була виборювати собі право на існування як окрема галузь соціогуманітарного знання, особливо в Україні. Це ускладнювалося ще й тим, що в Україні навіть серед інтелігенції існувало нерозуміння того, що таке соціологія. Із цього приводу український соціолог М. Шаповал слушно зауважує 1929 року: "В української інтелігенції, вихованій в старій російській або австрійській системі, натурально нема особливого зацікавлення соціологією, бо старий режим не толерував цієї науки, і в цієї інтелігенції панує байдужість до соціології. Ще й досі соціологію в широких колах інтелігенції змішують з соціалізмом". Подібне свідчення знаходимо у праці А. Симиренка, соціолога в еміграції: коли М. Драгоманов назвав себе соціологом, то тим він накликав лють царського уряду, "який соціолога розглядав як синонім соціаліста". Тож і не дивно, що до Першої світової війни в Україні не було жодної кафедри соціології навіть у вищих навчальних закладах.
Закладання підвалин української соціологічної традиції
Таким чином, у зазначений період (1880-1914) розвитку української соціології були закладені підвалини української соціологічної традиції. Постала гостра потреба вивчити й зрозуміти нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і найбільших соціальних експериментів в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічно, і навіть відповідь на головне питання практичної політики - куди і якими шляхами має йти народ - можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його в наукову практику пішли різними шляхами.
Розвиток української соціології в рамках ВУАН
Після 1917 р. розвиток української соціології не припинявся, хоча й не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з прискоренням інституціоналізації соціологи, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х роках XX ст. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі - ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології, - першу в Україні, - яку очолював Б. Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праць із доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолив марксист С. Семтсівський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 рр. видрукувано "Записки соціально-економічного відділу", окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановський, С. Дністрянський, О. Гіляров та інші).
Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О. Гермайзе, П. Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, яким вона керувала, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає щорічник "Первісне громадянство". К. Грушевська публікує тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" тощо. У цьому самому напрямі видає свої праці "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії" Ф. Савченко.
Плани М. Грушевського щодо розвитку соціології в Україні
Однією з причин повернення М. Грушевського в Україну стає прагнення перемістити Український соціологічний інститут (УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М. Грушевський виголошує доповідь "Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української" перед спільними зборами ВУАН. У ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема, проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цього проекту, можливо тому, що
М. Грушевський намагається зберегти "свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою", створити інституцію, яка віддячує урядові й суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, "але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію".
Тоді ж, 1924 р., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М. Грушевським, а при ній - дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О. Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду, яка впродовж 1926-1927 рр. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.
Соціологічні дослідження в інституціях ВУАН
Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки XX ст. багато уваги соціологічним питанням приділяє низка інститутів у межах ВУАН. Так, Український демографічний інститут поряд з іншими досліджує біосоціальні процеси. Із праць інституту варто назвати розвідки М. Птухи про чисельний склад населення України у 1897-1920 рр. і про смертність у Росії й Україні, П. Пустохода - про демографічні особливості населення України у XX ст., М. Трачевського - про народжуваність, І. Коваленка - про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає "Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології", в якому з'являється низка праць із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.
Посилення ідеологічного тиску на соціологію
Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму і марксознавства, відкритої 1,921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію, до 1930 р. видавав у часописі "Прапор марксизму" деякі об'єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про соціальні процеси в тогочасній Україні. Цей інститут поділявся на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На початку 30-х років XX ст. ці та інші марксистські інституції об'єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється Інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал "Прапор марксизму-ленінізму" (з 1934 р. - журнал "Під марксистсько-ленінським прапором" як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.
Усі ці реорганізації наукового життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір цитат з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, позбавляли їх власних методологічних основ, зводили до становища прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український соціолог в еміграції М. Шаповал, розвиток науки в радянській Україні пішов дивним шляхом: разом зі збільшенням досліджень та експериментальності в методах аналізу пануюча влада провадить утиски свободи наукової критики, свободи досліду й висновку, соціологія поступово втрачає самостійне значення, виконує функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто об'єктивною соціологічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни "соціологія" та "історичний матеріалізм" (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.
Зміцнення сталінського режиму й утиски української науки
Після 1930 р., за умов утиску української науки, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовують, дослідників старшої генерації фізично винищують; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності та вибірки, структурно-функціональний аналіз.
Ліквідація соціологічних студій напередодні та після Другої світової війни". З 1936 р., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х років XX ст., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічних досліджень на західноукраїнських землях, однак вони так і не були опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру, надрукували у збірнику "Соціологія на Україні" (К., 1968, ред. Л. Сохань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щорічником, наступні числа так і не з'явилися. 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видає інший збірник, в якому соціології присвячено невеличкий розділ.
Соціологія радянського періоду та її криза
Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук і в Україні, і загалом у СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А. Симиренко наголошує, що нерозвиненість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний дослідник історії української соціології В. Степаненко додає, що становище соціології в радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР загалом, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувалися поза межами України.
Основними чинниками, які вплинули на кризовий стан соціології в радянській Україні, були:
- брак самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом щодо вихідних методологічних засад;
- майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
- постійний політичний ризик інноваційної соціологи, коли приреченими на загибель були будь-які спроби розвитку соціологічної думки поза межами марксизму або в річищі інших парадигм; як наслідок - застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей;
- протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого - на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові розвідки, які відходили бодай на крок від партійної лінії, проголошувалися "націоналістичними";
- збідненість самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
- обмеженість державної соціальної статистики та її недостовірність;
- нерозвиненість матеріально-технічної бази соціології, нестача найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ютерів тощо;
- брак належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі за кордоном;
- нерозвиненість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами.
Стан деградації соціології в СРСР
До цього варто додати, що результати соціологічних досліджень переважно замовчувались або ховалися "під сукно", а рекомендації соціологів здебільшого не бралися до уваги. У застійні часи виразно означилася непідготовленість працівників органів управління не лише до самостійного висунення замовлень для науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш неординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали у своїх дослідженнях. Тому соціологія в УРСР протягом довгих років перебувала у стані навіть не кризи, а деградації.
Пожвавлення соціологічних студій у добу перебудови
Ситуація змінюється, починаючи з середини 80-х років XX ст., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості й користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо й програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в межах СРСР так і не було створено.
Початки відродження української соціології
Розпад СРСР і створення на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу в поступі соціологи як науки. Вона усамостійнюється, здобуває статус окремої соціальної науки, в університетах відкриваються факультети і відділення підготовки професійних соціологів, починає функціонувати аспірантура для фаху "соціологія", утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, а також Українська соціологічна асоціація. Зростає кількість праць і наукових публікацій з соціології, виходить часопис "Філософська і соціологічна думка" (нині - "Соціологія: Теорія, методи, маркетинг"). Розвиток соціологи стає нагальною потребою національного відродження України, і навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу. Яскравим виявом цих тенденцій стає створення 1990 р. Інституту соціології в системі Національної академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію (пізніше - Соціологічна асоціація України), яка забезпечує методичне консультування науково-дослідних робіт вітчизняних учених-соціологів. Із 1993 р. вона стає колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.
Протягом років незалежності в Україні утворилися висококваліфіковані центри соціологічних досліджень, найвідоміші серед них - Інститут соціології HAH України, який плідно співпрацює з соціологічною службою Центру "Демократичні ініціативи" та службою СОЦИС-Геллап (Ukraine Internationa]); Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка (раніше - Інститут проблем молоді); Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті "Києво-Могилянська Академія" тощо. Матеріали соціологічних досліджень, здійснених фахівцями цих соціологічних інституцій країни, широко використовувалися при написанні цього посібника.
Труднощі розвитку сучасної української соціології
Нині українська соціологія перебуває в нелегкому пошуку власної автентичності, розробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний понятійно Категоріальний апарат; переосмислюється предмет її досліджень.
Як центральне поняття, ключова соціологічна категорія виокремлюється галузь суб'єкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їхнього становлення, функціонування і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини. Створюються умови для методологічного плюралізму соціології, рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається усталена ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень. Фобія теоретизування та упередження до теорії, зрозумілі в часи існування СРСР із його єдиною теоретичною основою-основ - марксизмом-ленінізмом, якщо її не подолати в сучасних умовах, може стати ахіллесовою п'ятою молодої української соціології. Водночас навіть тепер основні теоретичні праці провідних соціологів світу малодоступні широкому соціологічному загалові. Тому має рацію відомий київський соціолог В. Танчер, коли зауважує, що перед українськими соціологами постає завдання щонайменше прилучитися до процесу розбудови соціологічної теорії, бути причетними до дискусій "теоретичного будівництва", бо безпритульна нетеоретизована одноденна соціологія може легко й непомітно стати слухняним знаряддям побудови нового тотального світогляду або комерціалізації суспільства.
Три основні напрями розвитку соціології в сучасній Україні
Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не так у проблематиці досліджень, як в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом. Уже згадуваний В. Степаненко вбачає принаймні три головні напрями її розвитку на сучасній стадії:
- клопітка реконструкція власної перерваної протосоціологічної традиції; повернення до нового життя праць українських соціологів, невідомих, призабутих чи заборонених;
- вивчення й пересаджування на рідний ґрунт багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і напрямів, здатність включатися у світовий полілог (тобто вже навіть не у діалог, а в багатоголосу дискусію довкола проблем, що цікавлять соціологів світу);
- максимальне використання унікальних обставин перебування у "живій лабораторії?* утвердження у розробці теорій та концепцій соціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках колишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасна Україна.
Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю. Рогатинець, І. Вишенський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода та інші. Виняткове місце в розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI - початку XVII от. належить мислителю Івану Вишенському (приблизно 1560-1620 рр.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. У його писаннях життя українського народу і боротьба в умовах національного, соціального й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини й народу.
Соціальна філософія Г. Сковороди
Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722-1794). Він висуває теорію трьох світів (або "мирів"). Перший - великий "мир", що складається з безлічі світів; це Всесвіт - макрокосмос, якому немає меж. Два інші - це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, "мірок") і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню - матеріальну й внутрішню - духовну. Всі світи можна осягнути й пізнати; оскільки людина як мікрокосм є частиною цілого - макрокосму, то для пізнання природи сущих світів людина повинна насамперед пізнати саму себе. Загалом для Г. Сковороди звичним є постійне звернення від абстрактних загальних понять до конкретного життя і природи, релігійної традиції. У цьому йому часто допомагає символічне пізнання, яке вимагає безупинного осмислення, аналізу, інтерпретації. Найуживанішими символами для Г. Сковороди є зерно (рослина) як втілення людського життя, коло (куля) у значенні безупинного руху всякого буття, перлина, захована в черепашці, у розумінні поради - шукати у самому собі своє приховане єство. Тому зрозумілим стає основне гасло Г. Сковороди, звернене до людини, - "пізнай себе". Соціальним ідеалом Г. Сковороди є такий лад, де всі стежитимуть у співпраці, волі, рівності, де закони будуть протистояти тиранії.
Український фольклор як джерело соціології
Багатим матеріалом для соціологічного аналізу є український фольклор. Зокрема, народні казки, приказки, перекази, традиційні народні звичаї чітко окреслюють витоки людських взаємин, розвиток родинного й родового устрою, силу спільноти (громади), її законів і функцій. Тому до розвитку соціології чимало спричинилися українські етнографи; частково опрацювали фольклорні матеріали до генетичної соціології І. Франко, М. Драгоманов, М. Сумцов, М. Чернишів, В. Гнатюк, Ф. Вовк, В. Щербаківський, М. Грушевський та інші. Чекають на подібне соціологічне опрацювання доробки Т. Рильського, М. Маркевича, П. Єфименка, В. Дашкевича, зібрані й видані у збірці "Українці: народні вірування, повір'я, демонологія".
Женевський гурток українських соціологів
Власне початком самостійних соціологічних праць варто вважати досліди женевського гуртка українських учених 80-х років XIX ст. До нього належали передусім М. Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С. Подолинський (представник механістичної теорії в соціології) і Ф. Вовк. Вони друкують свої праці у часописі "Громада" (б томів за 1878-1882 рр.) та інших виданнях. М. Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства загалом. С. Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що в суспільному житті діє закон боротьби за існування, але на відміну від соціальних дарвіністів визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не так на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С. Подолинським дарвіністських заковів полягає в тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконаліших людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру - "Ремесла і хвабрики на Україні" (1880, Женева). Ф. Вовк (1847-1918) розглядає соціологію як науку насамперед про громадське життя, в центрі якого перебуває людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: усі суспільні явища і форми є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.
Перша характерна риса розвитку української соціології кінця XIX - початку XX ст.
Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей самий період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебувають учені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їхньої діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Вчені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, як засвоювали й поширювали вже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія було наукою новою і до того ж запозиченою із Заходу; тому спочатку діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.
Друга характерна риса
Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології із суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні в ті часи практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу створюють філософи, економісти, етнографи та інші. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика потрібно розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв'язок соціології із цими науками настільки тісний, що на їх підґрунті з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна початкова база соціології та інших сфер суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, а й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.
Соціологічні аспекти праць українських філософів
Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П. Юркевич, В. Лесевич, К. Ганкевич, І. Федорович, О. Стронін. Так, І. Федоровичу належать "Афоризми" та неопублікований твір "Організм соціальний". П. Юркевич (1827-1874) під впливом Г. Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного життя, пов'язаного з українською ментальністю. Як засновник школи "філософії серця" він виразно наголошує на значенні серця та почувань, а не лише і не стільки на значенні розуму в житті людини. Серце для П. Юркевича є центром усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vita - життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму в Україні О. Стронін (1827-1889) велику увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування "История общественности" (1886), де розвиває механістичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїх думок в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його переконання, є їхня пірамідальна будова: на вершині піраміди - активна меншість, аристократія, внизу - більшість, демократія. Така пірамідальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з законами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмета. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства, але центр ваги міститься власне в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільного організму, його незнищенність.
Соціологічні аспекти творів українських істориків
Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації, держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські історіософи та історіографи - автор "Истории Руссов", далі старша й молодша народницькі школи: М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Антонович, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру-шевський та інші. У новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена творчість В. Липинського та С. Томашівського.
Історико-соціологічний метод М. Грушевського
Найпослідовніше поглиблює свої історичні дослідження соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М. Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном М. Гру-шевський має змогу ознайомитися із сучасними йому ідеями соціологів Е. Дюркгайма та М. Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, а істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов'язуючи його здобутки із сьогоденням. "Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, - стверджує він, - і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної". Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці "Початий громадянства. Генетична соціологія", в якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції "від самого споду", від її найбільш ранніх стадій починаючи. Саме у цій праці закладеш основні думки М. Грушевського як соціолога.
Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції М. Грушевського полягає насамперед у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец. - один) розуміння історії, некоректність застосування законів у їх природничо-науковому розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється передусім протистоянням і змаганням протилежних прагнень до колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливої турботи про благо інших, від лат. alter - інший, другий), з одного боку, та індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. autarkeia - самозабезпеченість) - з другого. Звідси характерною тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів. У конкретному соціальному просторі та часі можуть переважати фактори або економічні, або релігійно-психологічні тощо.
Коливальна динаміка суспільної еволюції
Отже, головною думкою М. Грушевського як соціолога є переконання в існуванні "коливальної динаміки" суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.
У галузі української географії треба згадати антропогеографічні праці С. Рудницького, в яких вказується на зв'язок між людиною і природою; антропогеографічну проблематику досліджує також В. Кубійович, зі школи якого вийшли праці з антропогеографії Карпат.
Соціологічні аспекти праць українських економістів
Чимало нових думок для розвитку української соціології дають представники теоретичної економії. М. Зібер (1844-1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад із поколінними організаціями інших народів. М. Ковалевський (1851-1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями 0. Конта. Згодом він понад 25 років прожив за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, а й знати особисто таких відомих соціологів, як Г. Спенсер, Г. Тард, Е. Дюркгайм, К. Маркс та інші; П. Сорокін був один час секретарем М. Ковалевського. На думку останнього, порівняння 0. Конта і К. Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з ЇЇ економічним трактуванням історії; М. Ковалевський засуджує також марксову ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем.
Теорія факторів" М. Ковалевського
Історію суспільства сам М. Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато чинників, однак жоден із них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. Загалом і суспільне життя пояснюється ним через "теорію факторів", тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.
У книжці "Сучасні соціології" М. Ковалевський обстоює утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути водночас узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їхні спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.
"Етичний соціалізм" М. Тутан-Барановського
Нарешті, економіст М. Туган-Барановський (1865-1919) переходить від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватися. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються із сучасними теоріями постіндустріального суспільства в західній соціології.
М. Туган-Барановський стає переконаним супротивником марксизму і найбільшій критиці піддає тлумачення ним класу. Якщо марксизм поділяє сучасне йому суспільство на класи за володінням засобами виробництва, то М. Туган-Барановський - за розподілом прибутку, що тепер у розвинутих країнах є звичним явищем і основою соціальної статистики. Концепцію класової боротьби К. Маркса він називає "величезною помилкою" і вважає, що не можна трактувати з її позицій духовну діяльність людини.
Соціологічні аспекти праць українських правників
Серед українських правників було багато вчених, що досліджували право передусім як суспільне явище. Відомим репрезентантом цієї групи є Б. Кістяківський (1868- 1920). Він доходить висновку, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дає змоги пізнати особливості соціального світу. Водночас реальність, яку має вивчати соціологія, це не лише економічні відносини, а й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до реальності в такому аспекті - це умова здобуття соціологією статусу самостійної науки та її остаточного відокремлення і від природознавства, і від економії, філософії та інших соціогуманітарних наук.
Близько до цієї групи соціологів-правників стоїть і С. Дністрянський (1870-1935). Розглядаючи проблему походження права і законів, вія аналізує насамперед соціальне тло і висуває теорію соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки виникають із необхідності задоволення потреб та історично розвиваються від найпростіших (родина) до найскладніших (держава, народ). Норми стають умовою успішного функціонування соціальних зв'язків. Одна й та сама особа належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Оцінюючи ці ідеї з погляду візії сучасності, можемо припустити, що у студіях С. Дністрянського на помітному місці були ідеї пізніших теорій статусу і соціальної ролі.
Чималий інтерес для історії української соціології становлять статистичні й соціографічні праці українських статистиків, передусім С. Русової, В. та Ф. Щербин.
Соціологічні твори в рамках НТШ
Не можна не згадати також, що в період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкувало Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Навколо його видавництва об'єднується група дослідників, до якої входять В. Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В. Старосольський (автор блискучої розвідки "Теорія нації"), Ю. Бачинський (йому належить відомий публіцистичний твір "Україна irredenta", тобто "Україна незвільнена", від лат. irredenta terra - земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких уже після Першої світової війни помітне місце посідає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.
Загальний стан соціології в Україні на початку XX ст.
Отже, упродовж другої половини XIX - початку XX ст., до Першої світової війни, в Україні з'явилося чимало видатних учених, які досліджували й публікували цінні праці в галузі суспільних наук, але вони не були послідовно побудовані на наукових принципах і методології новітньої соціологічної теорії. Окрім того, досліджувалися лише окремі дотичні проблеми суспільного життя, і жоден із учених не створив повної теорії суспільства та його суті, місця людини в ньому. Зрештою, такого завдання - вибудувати загально- чи спеціальнотеоретичну соціологічну систему - вони перед собою і не ставили. Соціологія як наука в ті часи змушена була виборювати собі право на існування як окрема галузь соціогуманітарного знання, особливо в Україні. Це ускладнювалося ще й тим, що в Україні навіть серед інтелігенції існувало нерозуміння того, що таке соціологія. Із цього приводу український соціолог М. Шаповал слушно зауважує 1929 року: "В української інтелігенції, вихованій в старій російській або австрійській системі, натурально нема особливого зацікавлення соціологією, бо старий режим не толерував цієї науки, і в цієї інтелігенції панує байдужість до соціології. Ще й досі соціологію в широких колах інтелігенції змішують з соціалізмом". Подібне свідчення знаходимо у праці А. Симиренка, соціолога в еміграції: коли М. Драгоманов назвав себе соціологом, то тим він накликав лють царського уряду, "який соціолога розглядав як синонім соціаліста". Тож і не дивно, що до Першої світової війни в Україні не було жодної кафедри соціології навіть у вищих навчальних закладах.
Закладання підвалин української соціологічної традиції
Таким чином, у зазначений період (1880-1914) розвитку української соціології були закладені підвалини української соціологічної традиції. Постала гостра потреба вивчити й зрозуміти нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і найбільших соціальних експериментів в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічно, і навіть відповідь на головне питання практичної політики - куди і якими шляхами має йти народ - можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його в наукову практику пішли різними шляхами.
Розвиток української соціології в рамках ВУАН
Після 1917 р. розвиток української соціології не припинявся, хоча й не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з прискоренням інституціоналізації соціологи, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х роках XX ст. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі - ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології, - першу в Україні, - яку очолював Б. Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праць із доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолив марксист С. Семтсівський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 рр. видрукувано "Записки соціально-економічного відділу", окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановський, С. Дністрянський, О. Гіляров та інші).
Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О. Гермайзе, П. Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, яким вона керувала, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає щорічник "Первісне громадянство". К. Грушевська публікує тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" тощо. У цьому самому напрямі видає свої праці "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії" Ф. Савченко.
Плани М. Грушевського щодо розвитку соціології в Україні
Однією з причин повернення М. Грушевського в Україну стає прагнення перемістити Український соціологічний інститут (УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М. Грушевський виголошує доповідь "Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української" перед спільними зборами ВУАН. У ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема, проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цього проекту, можливо тому, що
М. Грушевський намагається зберегти "свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою", створити інституцію, яка віддячує урядові й суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, "але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію".
Тоді ж, 1924 р., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М. Грушевським, а при ній - дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О. Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду, яка впродовж 1926-1927 рр. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.
Соціологічні дослідження в інституціях ВУАН
Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки XX ст. багато уваги соціологічним питанням приділяє низка інститутів у межах ВУАН. Так, Український демографічний інститут поряд з іншими досліджує біосоціальні процеси. Із праць інституту варто назвати розвідки М. Птухи про чисельний склад населення України у 1897-1920 рр. і про смертність у Росії й Україні, П. Пустохода - про демографічні особливості населення України у XX ст., М. Трачевського - про народжуваність, І. Коваленка - про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає "Журнал експериментальної педагогіки й рефлексології", в якому з'являється низка праць із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.
Посилення ідеологічного тиску на соціологію
Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму і марксознавства, відкритої 1,921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію, до 1930 р. видавав у часописі "Прапор марксизму" деякі об'єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про соціальні процеси в тогочасній Україні. Цей інститут поділявся на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На початку 30-х років XX ст. ці та інші марксистські інституції об'єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється Інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал "Прапор марксизму-ленінізму" (з 1934 р. - журнал "Під марксистсько-ленінським прапором" як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.
Усі ці реорганізації наукового життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір цитат з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, позбавляли їх власних методологічних основ, зводили до становища прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український соціолог в еміграції М. Шаповал, розвиток науки в радянській Україні пішов дивним шляхом: разом зі збільшенням досліджень та експериментальності в методах аналізу пануюча влада провадить утиски свободи наукової критики, свободи досліду й висновку, соціологія поступово втрачає самостійне значення, виконує функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто об'єктивною соціологічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни "соціологія" та "історичний матеріалізм" (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.
Зміцнення сталінського режиму й утиски української науки
Після 1930 р., за умов утиску української науки, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовують, дослідників старшої генерації фізично винищують; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності та вибірки, структурно-функціональний аналіз.
Ліквідація соціологічних студій напередодні та після Другої світової війни". З 1936 р., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей аж до початку 60-х років XX ст., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічних досліджень на західноукраїнських землях, однак вони так і не були опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру, надрукували у збірнику "Соціологія на Україні" (К., 1968, ред. Л. Сохань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щорічником, наступні числа так і не з'явилися. 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видає інший збірник, в якому соціології присвячено невеличкий розділ.
Соціологія радянського періоду та її криза
Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук і в Україні, і загалом у СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А. Симиренко наголошує, що нерозвиненість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний дослідник історії української соціології В. Степаненко додає, що становище соціології в радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР загалом, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувалися поза межами України.
Основними чинниками, які вплинули на кризовий стан соціології в радянській Україні, були:
- брак самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом щодо вихідних методологічних засад;
- майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;
- постійний політичний ризик інноваційної соціологи, коли приреченими на загибель були будь-які спроби розвитку соціологічної думки поза межами марксизму або в річищі інших парадигм; як наслідок - застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей;
- протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого - на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові розвідки, які відходили бодай на крок від партійної лінії, проголошувалися "націоналістичними";
- збідненість самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;
- обмеженість державної соціальної статистики та її недостовірність;
- нерозвиненість матеріально-технічної бази соціології, нестача найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ютерів тощо;
- брак належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі за кордоном;
- нерозвиненість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами.
Стан деградації соціології в СРСР
До цього варто додати, що результати соціологічних досліджень переважно замовчувались або ховалися "під сукно", а рекомендації соціологів здебільшого не бралися до уваги. У застійні часи виразно означилася непідготовленість працівників органів управління не лише до самостійного висунення замовлень для науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш неординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали у своїх дослідженнях. Тому соціологія в УРСР протягом довгих років перебувала у стані навіть не кризи, а деградації.
Пожвавлення соціологічних студій у добу перебудови
Ситуація змінюється, починаючи з середини 80-х років XX ст., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості й користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо й програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в межах СРСР так і не було створено.
Початки відродження української соціології
Розпад СРСР і створення на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу в поступі соціологи як науки. Вона усамостійнюється, здобуває статус окремої соціальної науки, в університетах відкриваються факультети і відділення підготовки професійних соціологів, починає функціонувати аспірантура для фаху "соціологія", утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, а також Українська соціологічна асоціація. Зростає кількість праць і наукових публікацій з соціології, виходить часопис "Філософська і соціологічна думка" (нині - "Соціологія: Теорія, методи, маркетинг"). Розвиток соціологи стає нагальною потребою національного відродження України, і навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу. Яскравим виявом цих тенденцій стає створення 1990 р. Інституту соціології в системі Національної академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію (пізніше - Соціологічна асоціація України), яка забезпечує методичне консультування науково-дослідних робіт вітчизняних учених-соціологів. Із 1993 р. вона стає колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.
Протягом років незалежності в Україні утворилися висококваліфіковані центри соціологічних досліджень, найвідоміші серед них - Інститут соціології HAH України, який плідно співпрацює з соціологічною службою Центру "Демократичні ініціативи" та службою СОЦИС-Геллап (Ukraine Internationa]); Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка (раніше - Інститут проблем молоді); Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті "Києво-Могилянська Академія" тощо. Матеріали соціологічних досліджень, здійснених фахівцями цих соціологічних інституцій країни, широко використовувалися при написанні цього посібника.
Труднощі розвитку сучасної української соціології
Нині українська соціологія перебуває в нелегкому пошуку власної автентичності, розробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний понятійно Категоріальний апарат; переосмислюється предмет її досліджень.
Як центральне поняття, ключова соціологічна категорія виокремлюється галузь суб'єкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їхнього становлення, функціонування і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини. Створюються умови для методологічного плюралізму соціології, рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається усталена ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень. Фобія теоретизування та упередження до теорії, зрозумілі в часи існування СРСР із його єдиною теоретичною основою-основ - марксизмом-ленінізмом, якщо її не подолати в сучасних умовах, може стати ахіллесовою п'ятою молодої української соціології. Водночас навіть тепер основні теоретичні праці провідних соціологів світу малодоступні широкому соціологічному загалові. Тому має рацію відомий київський соціолог В. Танчер, коли зауважує, що перед українськими соціологами постає завдання щонайменше прилучитися до процесу розбудови соціологічної теорії, бути причетними до дискусій "теоретичного будівництва", бо безпритульна нетеоретизована одноденна соціологія може легко й непомітно стати слухняним знаряддям побудови нового тотального світогляду або комерціалізації суспільства.
Три основні напрями розвитку соціології в сучасній Україні
Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не так у проблематиці досліджень, як в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом. Уже згадуваний В. Степаненко вбачає принаймні три головні напрями її розвитку на сучасній стадії:
- клопітка реконструкція власної перерваної протосоціологічної традиції; повернення до нового життя праць українських соціологів, невідомих, призабутих чи заборонених;
- вивчення й пересаджування на рідний ґрунт багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і напрямів, здатність включатися у світовий полілог (тобто вже навіть не у діалог, а в багатоголосу дискусію довкола проблем, що цікавлять соціологів світу);
- максимальне використання унікальних обставин перебування у "живій лабораторії?* утвердження у розробці теорій та концепцій соціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках колишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасна Україна.