Політична думка Середньовіччя.
Епоха Середньовіччя припала на V-XVI ст. На протязі цього періоду політичні погляди активно розвивалися та змінювалися. Ця еволюція включає три великі етапи:
I. Ранньосередньовічний (кінець V - середина XI ст.) Цей період характеризується тим, що держави спочатку організовуються увеликі, але слабо інтегровані монархії, і незабаром розпадаються на окремі політичні утворення.
II. Етап розвитку середньої доби Середньовіччя (середина XI - кінець XV ст.) Для цього періоду характерні централізовані станово - представницькі монархії;
III. Етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVII ст.) Державність цього періоду характеризується переважно абсолютними монархіями.
Упродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування духовної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської -М. Подуанський, А. Данте.
Для епохи Відродження характерні гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством. Ідеалом вважалась держава з республіканським устроєм, яка опиралась на принцип рівності та справедливості.
Загалом політична думка епохи Відродження у своєму розвитку поділялась на три етапи:
1. Гуманістичний (середина XIV - середина XV ст.). Цей період характеризувався протиставленням середньовічному геоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом.
2. Неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Етап відзначається постановкою проблеми соціального буття.
3. Натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.) На цьому етапі закони природи намагаються застосувати до пізнання соціальної дійсності.
Провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігійної ідеології відіграв засновник теологічної школи томізму італієць Фома Аквінський (1225 чи 1226—1274).
Він піддав ретельному аналізові вчення Аристотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Аристотеля "Політика". Фома Аквінський поділяв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є "загальне благо".
Стосовно влади в державі Фома Аквінський, як і його попередники, стверджував, що вона від Бога, і радив беззастережно їй коритися.
Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він зазначав, що Бог, перше ніж керувати всесвітом, установлює відповідний порядок. Так і монарх насамперед установлює порядок в рамках держави, а потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.
Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на всесвіт, що його створив Бог і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром — розумом, а тому виключає суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії, олігархії та демократії.
Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог уважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентується законом.
У своєму політико-правовому вченні теолог намагався обгрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.
Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання влади.
Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів приводить до руху підданих.
На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.
І, нарешті, третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога.
З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві.
Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.
Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на категорію справедливості.
Право, "за його вченням, — це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, що йому належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівняння чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.
Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли порівнюються дії (відновлюється справедливість) за людською волею — це позитивне (людське) право. Причому воля людини може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.
Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.
Далі всистемі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав "правом народів", за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.
Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості.
Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них.
Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.
Система державно-правових ідей Фоми Аквінського набула значного розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в пізніші часи.
Заради об'єктивності необхідно зазначити, що в цього видатного теолога було багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками.
Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства, порушила його демократичні засади, сприяла соціальній нерівності у суспільстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з її політичними інститутами, пропонували новий устрій суспільства на засадах ранньохристиянських цінностей.
Теорія християнської держави, створена Аврелієм Августином, знаходиться у безпосередньому зв’язку з його теорією особистості. Августин вважав, що гріхи людства породжують гріховність державного устрою, і тільки церква є Божою державою. Держава, яка не підпорядкована церкві, нічим не відрізняється від банди розбійників. Реальна держава, за Августином, – це різновид необхідного зла, і єдине, що може виправдати її існування, – це служіння церкві та спрямованість земного світу до світу небесного. Церква, на його думку, може користуватися примусовою владою держави, щоб змусити заблудлих підкоритися і приєднатися до правовірних.
Ідеї Августина справили величезний вплив на розвиток християнської концепції політики і права.
Другим відомим теологом та філософом Середньовіччя був Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Свої політичні ідеї він обґрунтував у трактатах «Сума теології» та «Про правління во-лодарів». Аквінський слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Він дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім’я людей. Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. Уроботі «Сума теології» Ф. Аквінський розглядає чотири види права: вічне право, божественне право, природне право та позитивне право.
Вічне право – мудрість Бога як правителя усього. З нього витікає божественне право – заповіді, які усім відомі. Природне пра-во – належить людям як свідомим моральним і соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний, і усі його знають. Позитивне право (те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир.
У творі "Про град божий" Августин писав, що в світі існує дві держави: "божий град" (церква) і "град земний" (держава). Церква "мандрує по землі, маючи мету нанебі", "церква і тепер є царство небесне". Тільки до неї підходить визначення держави, дане Цицероном, так як лише в церкви - право та загальна користь, щира справедливість, мир і спокій. До граду божу належить перший праведник - Авель. Засновником граду земного був братовбивця Каїн; держава - створення людське, його мета - тимчасова, воно створене насильством, тримається примусом: "При відсутності справедливості що таке держави, як не великі розбійницькі зграї, так само як і самі розбійницькі зграї що таке, як не держави в мініатюрі".
Виправдання держави в тому, Августин стверджував, що воно підтримує земний, тимчасовий порядок, причому і тут різні держави: є два види земних царств.
Одні - організації насильства і розбою, вони починаються з братовбивці Каїна, тривають братовбивцею Ромулом, уособлюють гріх, несправедливість, насильство, "суспільство нечестивих". Інші царства - це "християнські держави", влада яких ґрунтується на турботі про підвладних.
В кінцевому рахунку виправдання держави - у служінні церкви, допомоги небесного граду направляти світ земного до світу небесного, зберігати і підтримувати єдність образу людських думок і бажань.
Характеризуючи "християнську державу" як зразок "земного граду", Августин писав: "Держава краще все будує і зберігається, будучи заснований і пов'язано вірою і міцним згодою, коли всі люблять загальне благо; вища благо є бог". Практично зразком цього ідеалу стало рабовласницьке християнська держава, кероване за участю духовенства, насильно переважна інакомислення, провідне агресивні війни. Виправдовуючи останні, Августин дав ґрунтовне тлумачення заповіді "не убий". Його перетолкование звелося до того, що "її аж ніяк не переступають ті, які ведуть війни з уповноваження від бога".
Теократичні ідеї Августина в певній мірі здійснилися в Східній Римській імперії (Візантії). Тісний союз церкви і держави, переплетення їх механізмів створили теократичну імперію, задержавшую розпад рабовласницького ладу.
I. Ранньосередньовічний (кінець V - середина XI ст.) Цей період характеризується тим, що держави спочатку організовуються увеликі, але слабо інтегровані монархії, і незабаром розпадаються на окремі політичні утворення.
II. Етап розвитку середньої доби Середньовіччя (середина XI - кінець XV ст.) Для цього періоду характерні централізовані станово - представницькі монархії;
III. Етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVII ст.) Державність цього періоду характеризується переважно абсолютними монархіями.
Упродовж усієї епохи Середньовіччя йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування духовної влади виступали Фома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської -М. Подуанський, А. Данте.
Для епохи Відродження характерні гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством. Ідеалом вважалась держава з республіканським устроєм, яка опиралась на принцип рівності та справедливості.
Загалом політична думка епохи Відродження у своєму розвитку поділялась на три етапи:
1. Гуманістичний (середина XIV - середина XV ст.). Цей період характеризувався протиставленням середньовічному геоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом.
2. Неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Етап відзначається постановкою проблеми соціального буття.
3. Натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.) На цьому етапі закони природи намагаються застосувати до пізнання соціальної дійсності.
Провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігійної ідеології відіграв засновник теологічної школи томізму італієць Фома Аквінський (1225 чи 1226—1274).
Він піддав ретельному аналізові вчення Аристотеля і використав його в розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його поглядів на державу став твір Аристотеля "Політика". Фома Аквінський поділяв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою. Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є "загальне благо".
Стосовно влади в державі Фома Аквінський, як і його попередники, стверджував, що вона від Бога, і радив беззастережно їй коритися.
Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він зазначав, що Бог, перше ніж керувати всесвітом, установлює відповідний порядок. Так і монарх насамперед установлює порядок в рамках держави, а потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.
Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на всесвіт, що його створив Бог і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський організм, управляється одним центром — розумом, а тому виключає суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії, олігархії та демократії.
Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну. Останню теолог уважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентується законом.
У своєму політико-правовому вченні теолог намагався обгрунтувати тезу про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.
Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання влади.
Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів приводить до руху підданих.
На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки омані чи застосуванню сили.
І, нарешті, третій аспект — використання світської влади. Тут Фома Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою, несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога.
З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві.
Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.
Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на категорію справедливості.
Право, "за його вченням, — це дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого, що йому належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість — це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівняння чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.
Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права; коли порівнюються дії (відновлюється справедливість) за людською волею — це позитивне (людське) право. Причому воля людини може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.
Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду, самозбереження, пошуку істини.
Далі всистемі законів теолога знаходиться позитивний (або людський) закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав "правом народів", за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні відносини.
Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної справедливості.
Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення першого з них.
Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.
Система державно-правових ідей Фоми Аквінського набула значного розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в пізніші часи.
Заради об'єктивності необхідно зазначити, що в цього видатного теолога було багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками.
Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства, порушила його демократичні засади, сприяла соціальній нерівності у суспільстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з її політичними інститутами, пропонували новий устрій суспільства на засадах ранньохристиянських цінностей.
Теорія християнської держави, створена Аврелієм Августином, знаходиться у безпосередньому зв’язку з його теорією особистості. Августин вважав, що гріхи людства породжують гріховність державного устрою, і тільки церква є Божою державою. Держава, яка не підпорядкована церкві, нічим не відрізняється від банди розбійників. Реальна держава, за Августином, – це різновид необхідного зла, і єдине, що може виправдати її існування, – це служіння церкві та спрямованість земного світу до світу небесного. Церква, на його думку, може користуватися примусовою владою держави, щоб змусити заблудлих підкоритися і приєднатися до правовірних.
Ідеї Августина справили величезний вплив на розвиток християнської концепції політики і права.
Другим відомим теологом та філософом Середньовіччя був Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Свої політичні ідеї він обґрунтував у трактатах «Сума теології» та «Про правління во-лодарів». Аквінський слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Він дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім’я людей. Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. Уроботі «Сума теології» Ф. Аквінський розглядає чотири види права: вічне право, божественне право, природне право та позитивне право.
Вічне право – мудрість Бога як правителя усього. З нього витікає божественне право – заповіді, які усім відомі. Природне пра-во – належить людям як свідомим моральним і соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний, і усі його знають. Позитивне право (те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир.
У творі "Про град божий" Августин писав, що в світі існує дві держави: "божий град" (церква) і "град земний" (держава). Церква "мандрує по землі, маючи мету нанебі", "церква і тепер є царство небесне". Тільки до неї підходить визначення держави, дане Цицероном, так як лише в церкви - право та загальна користь, щира справедливість, мир і спокій. До граду божу належить перший праведник - Авель. Засновником граду земного був братовбивця Каїн; держава - створення людське, його мета - тимчасова, воно створене насильством, тримається примусом: "При відсутності справедливості що таке держави, як не великі розбійницькі зграї, так само як і самі розбійницькі зграї що таке, як не держави в мініатюрі".
Виправдання держави в тому, Августин стверджував, що воно підтримує земний, тимчасовий порядок, причому і тут різні держави: є два види земних царств.
Одні - організації насильства і розбою, вони починаються з братовбивці Каїна, тривають братовбивцею Ромулом, уособлюють гріх, несправедливість, насильство, "суспільство нечестивих". Інші царства - це "християнські держави", влада яких ґрунтується на турботі про підвладних.
В кінцевому рахунку виправдання держави - у служінні церкви, допомоги небесного граду направляти світ земного до світу небесного, зберігати і підтримувати єдність образу людських думок і бажань.
Характеризуючи "християнську державу" як зразок "земного граду", Августин писав: "Держава краще все будує і зберігається, будучи заснований і пов'язано вірою і міцним згодою, коли всі люблять загальне благо; вища благо є бог". Практично зразком цього ідеалу стало рабовласницьке християнська держава, кероване за участю духовенства, насильно переважна інакомислення, провідне агресивні війни. Виправдовуючи останні, Августин дав ґрунтовне тлумачення заповіді "не убий". Його перетолкование звелося до того, що "її аж ніяк не переступають ті, які ведуть війни з уповноваження від бога".
Теократичні ідеї Августина в певній мірі здійснилися в Східній Римській імперії (Візантії). Тісний союз церкви і держави, переплетення їх механізмів створили теократичну імперію, задержавшую розпад рабовласницького ладу.