Економіка ШПОРИ
1. Предмет економічної теорії та еволюція його визначення.
Вчення про закони домашнього господарства, домоводства (Давньогрецькі та
давньоримські мислителі)
Наука про створення, примноження та розподіл багатства нації (Меркантилісти,
фізіократи, класична політична економія)
Наука про виробничі відносини та закони, що управляють виробництвом,
розподілом, обміном і споживанням благ на різних етапах розвитку людського
суспільства (Марксисти)
— сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином
пов'язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту (А.
Маршалл)
— дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних
товарів (П. Самуельсон)
— діяльність людей за умов рідкісності ресурсів (Е. Долан)
— вивчення поведінки людей як зв'язку між метою та обмеженістю засобів, що
можуть мати альтернативні шляхи застосування (Дж. Робінсон)
— ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з
метою досягнення максимального задоволення потреб людини (К.Р. Макконнелл,
С.Л. Брю)
2. Зародження та основні етапи розвитку економічної теорії.
Аристотель (ек-ка – природня сфера, спрям.на задов.потреб;
хрематистика – неприродна, торгівля, заперечення Т-Г відносин)
Середньовіччя (ек.думка як складова релігійного світогляду)
Меркантилізм (XVI—XVII): - проблеми держави
джерело багатства – сфера обігу, торгівля
втілення багатства – гроші
заборона імпорту
стимулювання нац.вир-ва, обмеження іноз.купців
активне сальдо ТБ (теорія Томаса Манна) – пізні мерк-ти
Фізіократи (XVII—XVIII): -дослідження сфери вир-ва
-джерело багатства – праця в с/г
-праця в інших галузях – безплідна
Класична політична економія (XVIII—XIX): -ек.людина (макс.приб.,
раціон., егоїст., поінформ.)
-невидима рука ринку, держава – нічний сторож
- започатк.ек.науки, формув.категор.апарату
-джерело сусп.. багатства – вир-во
- теорії вартості
Марксизм (XIX—XX): -з позиції робітничого класу
-трудова теорія вартості
- вчення про додаткову вартість, експлуатацію праці
-заперечення приватної власності та ринку
- переваги сусп..власності, неминучість краху капіталізму
Історична школа (40-60 р. ХІХ – 30 р. ХХ): -ідея ек.націоналізму
-істор.метод дослідження
- орієнт.на людський досвід
-врахування позаекономічних чинників господарського розвитку
Маржиналізм (XIХ): -суб’єкт.-псих. підхід до аналізу
-методологічний індивідуалізм
- визначення цінності на основі корисності
-використання граничних величин та граничного аналізу
- застосування математичних методів дослідження
Неокласицизм: -ідеї класичної школи з урахуванням сучасних умов
-заперечення
втручання держави
- ринок саморегулюється
Монетаризм: - відмова від втручання держави
(Фрідмен,Найт,
Голдмен) -грошова маса – визнач.фактор у формуванні економічної
рівноваги
Кейнсіанство: -активне втручання держави
-розробка психологічних основ поведінки ек.суб’єкта
- вивчення проблем попиту
-теорії економічного циклу, зростання…
- запровадження антикризового та анти циклічного регулювання
-перерозподіл доходів, збільшення соціальних виплат
Неолібералізм: -економічний лібералізм
-раціональна економічна поведінка індивіда
- ефективність ринкового механізму
-обмеження державного регулювання
- можливість корегування державою ек.ладу
-дослідження і мікро-, і макроек. проблем
Інституціоналізм: -керована еволюція
господарського розвитку
-вплив правових,політ.,соціологічних,соц.-псих.факторів
- об’єкт вивчення – «інститути»
-інституції – правила гри для економістів
Неокласичний синтез: -ринкове + державне регулювання
-рух до змішаної ек-ки
- класичний + кейнсіанський напрями ЕТ
3. Економічні потреби, їх суть та види. Закон зростання потреб.
Економічні потреби — це потреби в економічних благах.
I. За характером виникнення:
— первинні (базові), пов'язані із самим існуванням людини: їжа, одяг,
безпека, житло тощо;
— вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний
одяг, комфортне житло, інформація та ін.
II. За засобами задоволення:
— матеріальні (потреби в матеріальних благах);
— нематеріальні (духовні потреби).
III. За нагальністю задоволення:
— першочергові (предмети першої необхідності);
— другорядні (предмети розкоші).
IV. За можливостями задоволення:
— насичені, вгамовні (мають чітку межу і можливість повного задоволення);
— ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж
насичення).
V. За участю у відтворюєальному процесі:
— виробничі (потреби у засобах виробництва);
— невиробничі (потреби у споживчих благах).
VI. За суб'єктами вияву:
— особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда);
— колективні, групові (потреби групи людей, колективу);
— суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому).
VII. За кількісною визначеністю та мірою реалізації:
— абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є
орієнтиром економічного розвитку);
— дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є
суспільною нормою для певного періоду);
— платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);
— фактичні ( задовольняються наявними товарами та послугами).
Всезагальний економічний закон зростання потреб відображає внутрішньо
необхідні, суттєві й сталі зв'язки між виробництвом і споживанням, потребами
та існуючими можливостями їхнього задоволення. Відповідно до цього закону
безперервний розвиток потреб є рушійною силою економічного та духовного
прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу все нових і нових потреб.
4. Економічні інтереси, їх суть та класифікація. Суперечності економічних
інтересів та форми їх подолання.
Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до
задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої
господарської діяльності.
За суб'єктами: особисті; колективні, групові; суспільні. За нагальністю,
важливістю: головні, першочергові; другорядні. За часовою ознакою: поточні;
перспективні. За об'єктами: майнові; фінансові; інтелектуальні тощо. За
ступенем усвідомлення: дійсні; уявні. За можливостями реалізації: реальні;
утопічні. Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних
економічних інтересів. У ринковій економіці: економічні інтереси домашніх
господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням
існуючих цін і доходів; економічні інтереси підприємців спрямовані на
максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності
продукції; економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб
суспільства в цілому. За територіальною ознакою: муніципальні; регіональні;
національні; об'єднання держав; загальнолюдські (глобальні).
Муніципальні та регіональні інтереси спрямовані на реалізацію економічного
потенціалу окремої території з метою забезпечення потреб певної
територіальної спільноти. Водночас державні та муніципальні службовці є
носіями особистих потреб, які не завжди збігаються із суспільними. Зазначена
суперечність породжує корупцію — негативне соціальне явище, пов'язане зі
зловживанням державною владою, корисливим використанням службовцями
офіційних повноважень, авторитету та можливостей їх реалізації для отримання
особистих вигод в особистих чи вузькогрупових корпоративних інтересах.
Основні форми корупції: хабарництво, зловживання посадовим становищем,
розкрадання майна, нецільове використання бюджетних коштів тощо.
Основними інструментами подолання корупції є:
— контроль за дотриманням законності та забезпечення прозорості діяльності
органів державної влади;
— чітка специфікація прав власності;
— конкурсне розміщення державних і муніципальних замовлень, надання прав на
оренду нерухомості тощо;
— гласність у питаннях надходження та використання бюджетних коштів;
— впровадження принципу "єдиного вікна", за якого всі необхідні документи
для реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності розглядає уповноважений
орган управління.
5. Благо. Корисність благ. Закон спадної граничної корисності.
Благо — все те, що здатне задовольняти людські потреби. Неекономічні блага
надаються людині природою у необмеженій кількості. Економічні блага — це
блага економічної (трудової) діяльності людини, які існують в обмеженій
кількості. Товар — це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини
і використовується для обміну (купівлі— продажу на ринку).
У класиків корисність товару - це споживча вартість, об'єктивна, абстрактна
якістю будь-якого товару або послуги, безвідносно до потреб конкретної
людини. Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття
чисто суб'єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує
ступінь задоволення або приємності, які отримує конкретна людина від
споживання того чи іншого товару або послуги.
Теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності
останньої одиниці товару для споживача (К. Менгер, Л. Вальрас, Ф. Візер, Е.
Бем-Баверк, Г. Гессен, В. Парето). Відповідно до маржиналістських поглядів
суб'єктивна цінність благ залежить від двох факторів: рідкісності, тобто
наявного запасу, та ступеня насиченості потреби в них. Потреба в нових
одиницях блага зі збільшенням їх числа поступово насичується. Тому в міру
збільшення споживання кожної нової одиниці блага ступінь насиченості
збільшується, а корисність кожної наступної додаткової одиниці блага
зменшується. Остання одиниця товару, що споживається суб'єктом, має для
нього найменшу корисність. Отже, цінність блага певного виду визначається
корисністю граничного (останнього) екземпляру, що задовольняє найменшу
потребу суб'єкта. Цей стійкий взаємозв'язок між вказаними економічними
явищами отримав у маржиналістів назву закону спадної граничної корисності.
6. Сутність, цілі та структурні елементи економічної системи.
Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином
упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну
структуру суспільства, яка має загальну мету.
Цілі: забезпечення теоретичних відповідей на запитання що виробляти і в яких
обсягах; як виробляти (хто та за допомогою яких ресурсів і технологій); для
кого виробляти (хто буде власником і споживачем виробленої продукції), а
також реальних економічних дій.
Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил
(матеріально-речовий зміст економічної системи, найважливіший показник і
критерій досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності
суспільної праці.), економічних відносин (техніко-економічні, організаційно-
економічні, соціально-економічні відносини) і механізму господарювання
(структурний елемент економічної системи, що складається із сукупності форм
і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих
суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних
економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша
функція — забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку
суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом та
споживанням, попитом і пропозицією).
7. Основні типи економічних систем. Національні моделі сучасної ринкової
економіки
Традиційна економічна система: •багатоукладність економіки, •збереження
натурально-общинних форм господарювання, •відстала техніка, •широке
застосування ручної праці, •нерозвинена інфраструктура, •найпростіші форми
організації праці і виробництва, •бідність населення; •засилля іноземного
капіталу, •перерозподілу НД державою.
Ринкова ек-ка вільної конкуренції (чистий капіталізм): •приватна власність
на ресурси і продукти, •гнучкі ціни, процентні ставки, зарплати;
•егоїстичний інтерес індивіда + суспільний інтерес у його діяльності;
держава збирає податки, захищає підприємців, не втручається, «невидима рука
ринку»; •функціонвуання великої кіль-ті вир-в; •свобода вибору, особиста
свобода, однаковий доступ до ресурсів.
Командно-адміністративна система: •панування державної власності;
•одержавлення та монополізація народного господарства; •централізоване
директивне планування виробництва і розподіл ресурсів; •відсутність реальних
товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення; •висока
затратність виробництва; •несприйнятливість до НТП; •відсутність
матеріальних стимулів до ефективної праці; •хронічний дефіцит.
Змішана система: •плюралізм форм власності й рівноправне функціонування
різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних); •високий
рівень розвитку продуктивних сил і наявність розвинутої ринкової
інфраструктури; •ринковий механізм + державні методи регулювання; •посилення
соціальної спрямованості розвитку економіки.
Демократичний соціалізм ринкового типу (Швеція): •суттєва частка
перерозподілу ВВП через держбюджет; •високий р-нь оподаткування; •високий р-
нь соц.гарантій.
Ліберальна ринкова ек-ка(США): •мінімальне держ.втручання; •урегулювання
відмов ринку.
Соціально орієнтована ринкова ек-ка (Німеччина): •держава виконує ф-ї,
пов’язані з відмовами ринку; •гарант належного р-ня життя непрацюючого
населення.
Японська модель ринкової ек-ки: •ринковий + урядовий механізми; •ієрархія
підпорядкування молодших старшим за віком та посадою; •відданість своїй
фірмі; •захищенність від безробіття; •приватна власність на ресурси та
продукти вир-ва; •індикативне планування.
8. Цивілізаційний та формаційний підходи до пізнання суспільного розвитку.
Формаційний підхід (Маркс). Суть: продуктивні сили суспільства у сукупності
з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб
виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-
економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу
виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності. Формаційний
підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як
послідовна зміна одного способу виробництва іншим: первіснообщинний;
рабовласницький; феодальний; капіталістичний; комуністичний.
Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується
досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і
відповідною духовною культурою людей. Принципи цивілізаційного підходу: 1)
багатовимірності аналізу економічних систем; 2) природної еволюційної
поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових, конфронтаційних
оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи в єдності її економічних
і соціокультурних елементів; 5) посилення ролі людського фактора у
суспільному розвитку; 6) визнання світової історії як єдиного планетарного
цілого.
Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій росту", в якій
виділив п'ять стадій економічного розвитку: традиційне суспільство;
перехідне суспільство; стадія зрушення; стадія зрілості; стадія високого
рівня масового споживання.
Л.Г. Морган виділяв три етапи в розвитку людської історії: епоха дикості
(мисливське господарство); епоха варварства (скотарство); епоха цивілізації
(Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних
за своїм змістом локальних цивілізацій окремих країн і народів, що
розвивалися в історично визначені періоди. Вертикальний аспект відбиває
історичний процес еволюції суспільства).
Сучасна зарубіжна економічна наука (Дж. Гелбрейт, А. Арон та ін.),
використовуючи критерій "ступінь індустріального розвитку суспільства",
виділяє три стадії індустріальної цивілізації: доіндустріальне (аграрне)
суспільство; індустріальне суспільство; постіндустріальне (інформаційне)
суспільство.
9. Власність: її сутність і форми
Власність — це сук-ть відносин між суб'єктами господарювання з приводу
привласнення засобів виробництва та його результатів.
Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення
економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння,
користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних
законів і норм.
Вертикально-історичний підхід:кожному етапу розвитку людського суспільства
відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку
продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва
та основного суб'єкта, який концентрує права власності. Типи: колективна та
приватна. Форми: первіснообщинна; рабовласницька; феодальна; капіталістична.
Горизонтально-структурний підхід: приватний і суспільний тип.
Приватна власність — виключне право на володіння, користування і
розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній
особі: індивідуально-трудова, сімейна, індивідуальна з використанням
найманої праці, партнерська і корпоративна форми власності.
Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його
результатів: державна (загальнодержавна і муніципальна) і колективна (вл-ть
трудового колективу, кооперативна вл-ть, вл-ть громадянських та релігійних
об’єднань, корпоративна(акціонерна), партнерська) форми
11. Відносини та форми власності в Україні в період переходу до ринку.
Роздержавлення — це процес обмеження адміністративного втручання держави в
економіку шляхом перетворення обєктів державної власності на такі, що
засновані на інших, недержавних, формах власності та комерціалізації
діяльності державних підприємств. Основні шляхи роздержавлення: приватизація
та комерціалізація державних підприємств. Приватизація — трансформація будь-
якої форми власності у приватну, процес переходу в приватну власність
об'єктів, заснованих на державній, змішаній або колективній власності.
Приватизація як форма роздержавлення власності відображає процес докорінної
трансформації відносин власності з метою формування приватного сектору як
передумови підвищення соціально-економічної ефективності господарювання та
піднесення суспільного добробуту на основі становлення та відтворення
ринкових відносин, підприємницького середовища, конкуренції. Способи
приватизації в Україні:
— перетворення державних підприємств у акціонерні чи інші господарські
товариства;
— безкоштовна передача та продаж акцій відкритих АТ;
— викуп за альтернативними планами приватизації;
— викуп державних підприємств, зданих в оренду з викупом;
— викуп майна державних підприємств членами трудового колективу;
— продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні. Етапи
реформування власності в Україні:
I. Початковий етап приватизації (1992—1994 рр.).
II. Масова приватизація (1995—1998 рр.).
III. Індивідуальна грошова приватизація (1999—2002 рр.).
IV. Заключний етап приватизації (з 2003 р.).
Основними технологічними особливостями приватизаційного процесу на
початковому етапі трансформаційних перетворень в Україні були:
— населення брало участь у приватизації через механізм застосування
безоплатно отриманих "приватизаційних грошей" обмеженого обігу — іменних
приватизаційних сертифікатів;
— з метою ініціювання приватизаційного процесу працівники великих
підприємств, насамперед їх керівники, отримали значні пільги у придбанні
акцій цих підприємств;
— працівникам малих підприємств створювалися можливості викупу цих
підприємств за залишковою проіндексованою вартістю здебільшого через
механізм оренди з викупом.
На сьогодні масова приватизація в Україні забезпечила усунення державної
монополії на засоби та результати виробництва, становлення прошарку
індивідуальних та асоційованих приватних власників і формування недержавного
сектору як основи розвитку ринкових відносин.
12. Форми суспільного виробництва та їх еволюція.
Суспільне виробництво — це сукупна організована діяльність людей із
перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і
нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.
Форма суспільного виробництва — це певний спосіб організації господарської
діяльності.
Натуральне господарство — такий тип організації виробництва, при якому люди
виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти
праці не набувають товарної форми і призначені для особистого та
внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.
(замкнутість ек.діяльності; ґрунтується на ручній праці та примітивних ЗВ;
відсутність обміну)
Товарне виробництво — це така форма організації суспільного господарства, за
якої продукти виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально
для обміну, для продажу на ринку. (передумови виникнення: суспільний поділ
праці; економічне відокремлення виробників).
Просте товарне виробництво — це дрібне виробництво індивідуальних
самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок. Воно було притаманне
докапіталістичним суспільствам.
Розвинута форма товарного виробництва — це вищий і ефективніший ступінь
товарної організації господарства, заснований на великій приватній
власності, найманій праці й машинній індустрії. Притаманна капіталістичному
суспільству.
13. Товар і його властивості.
Товар — це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і
використовується для обміну.
Згідно з класичною теорією найважливішими характеристиками товару є його
споживча вартість і вартість. Споживча вартість — це здатність товару
задовольняти будь-яку потребу людини. Вартість товару — це уречевлена в
товарі суспільна праця виробника. Мінова вартість є певним кількісним
співвідношенням (пропорцією), в якому товар одного роду обмінюється на товар
іншого виду. Споживча вартість – здатність товару задовольнити певну потребу
людини.
Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття чисто
суб'єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує
ступінь задоволення або приємності, які отримує конкретна людина від
споживання того чи іншого товару або послуги. Цінність – ступінь корисності
для індивідуального споживання, залежно від міри насичення. Ціна - форма
грошового вираження вартості й цінності товару. Рідкісність – відображає
обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб. Більшу цінність для
споживача мають рідкісніші блага (ПАРАДОКС ВОДИ ТА ДІАМАНТІВ).
14. Теорії вартості, їх еволюція та сучасне трактування.
Теорія факторів (витрат) виробництва визначає вартість товарів за витратами
на їхнє виробництво. Теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за
співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну.
Теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат
суспільно необхідної праці на їхнє виробництво (Петті, Сміт, Рікардо;
Маркс). Конкретна праця створює в товарі споживчу вартість, а абстрактна —
вартість. Лише витрати живої абстрактної праці найманого працівника
створюють в товарі вартість і додану вартість. Недоліки: єдине джерело
вартості – праця; ототожнення споживчої вартості і корисності; створення
вартості лише у сфері матеріального виробництва.
Теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності
останньої одиниці товару для споживача (Менгер, Вальрас, Візер, Бем-Баверк,
Гессен, Парето). Відповідно до маржиналістських поглядів суб'єктивна
цінність благ залежить від двох факторів: рідкісності, тобто наявного запасу
та ступеня насиченості потреби в них. Людина потребує не в цілому блага, а
його певної кількості. Отже, цінність блага певного виду визначається
корисністю граничного (останнього) екземпляру, що задовольняє найменшу
потребу суб'єкта. Цей стійкий взаємозв'язок між вказаними економічними
явищами отримав у маржиналістів назву закону спадної граничної корисності.
15. Ефективність суспільного виробництва, її економічні та соціальні
показники
Ефективність виробництва — категорія, яка характеризує віддачу,
результативність виробництва. Економічна ефективність — це досягнення
виробництвом найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої
праці або зниження сукупних витрат на одиницю продукції.
ЕВ= (Результати (сукупний продукт))/(Витрати виробництва)
ПП= (Обсяг прод-ї)/(К-ть виробників) ПСП=
(НД,ВВП,ЧНД)/(Середня чисельність виробників)
Трудомісткість — показник відображає кількість затраченої живої праці на
виробництво одиниці продукції.
Тм= (Вартість затрат живої праці)/(Вартість прод-ї)= Зарплата/(Ціна прод-
ї)
Фондовіддача — характеризує ефективність використання засобів праці, тобто
кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів.
Фв= (Вартість виробленої продукції)/(Вартість основних фондів)
Фондомісткість — це зворотний показник фондовіддачі, який показує вартість
витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції.
Матеріаловіддача характеризує ефективність використаних предметів праці,
тобто показує, скільки вироблено продукції з одиниці витрачених матеріальних
ресурсів.
Мв= (Вартість продукції)/(Вартість матеріалів)
Матеріаломісткість є зворотним показником матеріаловіддачі, який
характеризує вартість витрат матеріальних ресурсів на одиницю виробленої
продукції.
Капіталомісткість — частка основного фізичного капіталу в загальній вартості
створеного продукту.
Км= (Обсяг капіталовкладень)/(Приріст обсягу виробленої продукції)
Соціальна ефективність – ступінь відповідності результатів вир-ва соціальним
потребам суспільства: обсяг ВНП/ВВП/НД на одну особу, частка споживання в
НД, рівень життя населення, ІЛР.
Рівень життя — це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і
духовними благами певної країни в конкретно-історичний період. Він
визначається рівнем фактичного споживання матеріальних і духовних благ та
послуг на душу населення, на одну сім'ю, а також його відповідністю
національному соціальному стандарту — прожитковому мінімуму.
ІЛР – інтегрована оцінка р-ня цивілізованості країни, що ґрунтується на
таких складових: частка реального ВВП на душу нас-я, середня тривалість
життя, р-нь грамотності, середня тривалість освіти.
Індес якості життя – характ.р-нь освіти, мед.обслуг., тривалість життя,
ступінь зайнятості нас-я, його платоспроможність, доступ до культурних
цінностей, участь у політичному житті тощо.
16. Теоретичні концепції виникнення га природи грошей.
Раціоналістична (до кінця XVIII ст.). Пояснює виникнення грошей як результат
домовленості між людьми про введення спеціального інструмента (грошей) для
здійснення обміну товарів.
Еволюційна (Сміт, Рікардо; Маркс). Стверджує, що гроші виникли стихійно,
незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку
суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну.
Металева (Ман, Стаффорд, Норе) — визнавали лише металеві гроші з благородних
металів. Стверджували, що золото й срібло є грошима завдяки своїм природним
властивостям, а не розвитку відносин обміну.
Номіналістична (Берклі, Дж. Стюарт) вважали гроші суто умовними номінальними
знаками, вартість яких не залежить від матеріального змісту, а визначається
лише найменуванням.
Кількісна (Локк, Юм, Монтеск'є — стверджували, що вартість грошей та рівень
товарних цін визначаються кількістю грошей в обігу.
17. Функції грошей та їх еволюція.
Функції грошей — це дії, які вони здійснюють у ринковій економіці. Міра
вартості - здатності грошей як загального еквівалента вимірювати вартість
усіх інших товарів, надаючи їй форму ціни. Функція грошей як міри вартості в
епоху золотих та повноцінних паперових грошей реалізується через масштаб
цін. Засіб обігу — гроші виконують роль посередника в обміні товарів і
забезпечують їхній обіг. Засіб платежу - обслуговування грошима погашення
різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин.
Функцію утворення скарбу виконують ті гроші, які виходять з обігу, тимчасово
переривають свій рух, нагромаджуються і перетворюються на скарб у своїй
золотій або срібній "плоті". Функція світових грошей полягає в
обслуговуванні грошима міждержавних економічних відносин, пов'язаних з
розрахунками за зовнішньоторговельні операції, наданням кредитів та іншими
угодами.
Сучасні гроші виконують функцію порівняння вартості обмінюваних товарів,
виступають як рахункові одиниці, за допомогою яких визначаються ціни,
ведеться грошовий облік національного продукту тощо. Паперові та кредитні
гроші набувають якісно нової функціональної форми — стають капіталом і
можуть виконувати функцію нагромадження. У кінцевому підсумку кредитні
гроші, які виникають із функції платежу, стають найпоширенішими і
найрозвинутішими грошовими формами. Функцію світових грошей виконують вільно
конвертовані національні валюти розвинених країн і колективні міжнародні
грошові одиниці (євро).
18. Грошовий обіг та його закони. Грошова маса.
Грошовий обіг — це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який
обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві. Закон
грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути
певна, об'єктивно зумовлена грошова маса. Він з'ясовує внутрішні зв'язки між
кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту
грошей.
у класичній кількісній теорії:
КГ= (СЦ -К+П-ВП)/О
за рівнянням Фішера:
M= (P*Q)/V
кембриджський варіант:
M= k*P*Y,
де k-коефіцієнт грошових (касових)залишків; (P*Y) - річний обсяг ВВП
кейнсіанський варіант:
M= k*P*Y+L(i)
де L – попит на готівку для заощадження; i – реальна ставка проценту.
Грошова маса — це сукупність усіх грошових засобів у готівковій і
безготівковій формах, які забезпечують реалізацію товарів, послуг і всі
нетоварні платежі у народному господарстві. грошову масу можна поділити на
дві частини — активні гроші, які мають низьку ліквідність і постійно
використовуються в готівковому й безготівковому обігу, і пасивні гроші (або
"квазігроші"), які потенційно можуть бути використані як гроші за певних
умов (наприклад, вексель, довгострокові депозити). Залежно від рівня
ліквідності грошові засоби ранжуються і зводяться у грошові агрегати.
М_0- готівка: монети і банкноти,що перебувають в обігу;
М_1-М_0+ поточні рахунки та інші безстрокові чекові депозити;
М_2-М_1+ заощаджувальні й невеликі строкові депозити (внески) у банках
М_3-М_2+ внески у спеціалізованих установах і великі строкові депозити
L-М_3+ облігації,скарбничі векселі та інші аналогічні кредитні інструменти
19. Грошова система, її основні елементи та типи.
Грошова система — це форма організації грошового обігу, яка історично
склалася в певній країні й законодавчо закріплена державою. Ел-ти ГС: Назва
національної грошової одиниці; Види та купюрність грошових знаків і характер
їхнього забезпечення; Порядок грошової емісії; Встановлення курсу
національної валюти; Наявність державних фінансових інститутів, які
здійснюють регулювання грошового обігу в країні.
Металева система — це грошова система, в якій роль загального еквівалента і
засобу обігу виконують металеві гроші із золота чи срібла.
Біметалізм є системою, де роль загального еквівалента законодавчо
закріплюється одночасно на рівних правах за двома благородними металами —
золотом і сріблом.
Монометалізм — це грошова система, в якій роль загального
еквівалента закріпляється за одним благородним металом — золотом.
золотомонетний стандарт (законодавча фіксація вагового вмісту золота
в грошовій одиниці; вільний обіг золотих монет; виконання золотом усіх
функцій грошей; відкрите карбування монет із золота; вільний обмін знаків
вартості (паперових грошей і банкнот) на золоті монети за їхньою номінальною
вартістю; вільний рух золота між країнами; формування обмінних курсів валют
на основі їхніх золотих (вагових) паритетів).
золотозливковий стандарт (виключав вільне карбування золотих монет і
обмін їх на банкноти. Обмін банкнот лише на золоті зливки).
золотодевізний стандарт (зв'язок грошей із золотом здійснюється не
безпосередньо, а через іноземну валюту (девізу), яка мала золоте
забезпечення).
золотодоларовий стандарт (розмін національних валют на золото був
відмінений в усіх країнах, а обмін доларів США на золото здійснювався лише
для урядів та центральних банків країн — членів МВФ).
Паперово-кредитна система: юридично закріплена демонетизація золота;
скасована фіксація золотого вмісту національних валют; припинено виконання
золотом ролі загального еквівалента; золото перетворено із грошового товару
в звичайний; впроваджено перехід до плаваючих валютних курсів.
Кредитні гроші — це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі
кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Є такі
види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, кредитна картка, електронні
гроші.
20. Структура та види ринків.
Ринок — система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг
на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-
грошових і фінансово-кредитних механізмів.
Структура ринку за різними критеріями:
а) за об'єктами обміну:
ринок ресурсів, який набуває форм:
— ринку праці;
— ринку капіталу;
— ринку землі та нерухомості;
товарний ринок, який набуває форм:
— ринку споживчих товарів;
— ринку послуг;
— ринку науково-технічних розробок та інформації;
фінансовий ринок, що набуває форм:
— грошового ринку;
— ринку цінних паперів;
— валютного ринку;
б) залежно від умов, в яких діють суб'єкти господарювання:
— вільний (поліполістичний) ринок (багато продавців, багато покупців, товари
однорідні, вхід і вихід на ринок вільний, інформація доступна);
— монополізований (олігополія, монополія) (один продавець або обмежена
кількість їх, багато покупців, доступ на ринок та до інформації обмежений);
— монополістична конкуренція (відносно велика кількість продавців,
диференціація товару, вільні вхід на ринок і вихід);
— регульований (держава законодавчо обмежує економічну свободу окремих
суб'єктів господарювання, формуючи та захищаючи конкурентне середовище);
в) за територіальною ознакою:
— місцевий;
— регіональний;
— національний;
— світовий;
г) стосовно відповідності чинному законодавству:
— легальний (дозволений законом і відкритий для оподаткування);
— тіньовий (не зареєстрований, ухиляння від сплати податків);
д) стосовно способу формування:
— стихійний;
— організований.
21. Інфраструктура ринку: сутність та складові.
Інфраструктура ринку — комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій,
які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.
І. Організаційно-технічна підсистема:
товарні біржі - об'єднання підприємств торгівлі, збуту, обміну, мета
якої — укладання відповідних угод, виявлення товарних цін, попиту й
пропозиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товарообороту та
обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення
спорів щодо операцій тощо.
оптові ринки.
аукціони – форма організації реалізації товарів та послуг, що
ґрунтується на проведенні публічних торгів, де право купити має той, хто
пропонує найвищу ціну.
Опціон – договірне зобов’язання купити або продати певний вид
цінностей чи фінансових прав за встановленою на момент підписання угоди
ціною в межах певного періоду. В обмін на отримання такого права покупець
опціону сплачує продавцеві певну суму-премію.
Торговельно-промислові палати-комерційні організації, головним
завданням яких є сприяння розвитку ек. і торгівельних зв’язків із партнерами
зарубіжних країн.
Ярмарки-періодично організована в одному і тому самому місці
виставка зразків товарів широкого вжитку і(або) устаткування, транспортних
засобів, засобів зв’язку, де експоненти укладають угоди в нац. та
міжнародному масштабі.
Сервісні центри. Транспортні комунікації. Земельні аукціони.
ІІ. Фінансово-кредитна:
Банки(операції банків)- пасивні (сплата процентів), активні
(отримування процентів), комісійні (банківські послуги) і власні операції.
Фондова біржа - це організований і регулярно функціонуючий ринок, на
якому відбувається купівля-продаж цінних паперів.
Валютна біржа-біржа, що здійснює на регулярній та впорядкованій
основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами.
Страхова компанія-комерційна, фінансово-кредитна організація, що
ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій.
Страхові компанії здійснюють систему заходів, спрямованих на повне або
часткове відшкодування застрахованим фірмам збитків, яких вона зазнала за
непередбачених обставин.
Інвестиційні, пенсійні фонди. Ломбарди. Небанківські фінансові
операції.
ІІІ. Державно-регулятивна.
Біржа праці- держ.структура, яка опосередковує стосунки між
роботодавцями і найманою робочою силою.
Ліцензування. Оподаткування. Митна с-ма. Держ.фонди для сприяння
діловій активності.
ІV. Науково-дослідне та інформаційне забезпечення.
Науково-дослідні установи з вивчення ринкових проблем.
Консалтингові компанії-надають послуги суб’єктим ек-ки з питань:
дослідження і прогнозування ринку; оцінки торгівельно-політ умов здійснення
експортно-імпортних операцій.
Інформаційні центри та агентства. Рекламні агентства. Спец.
навчальні заклади. Юридичні контори.
22. Конкуренція, її суть, види та роль в ринковій економіці.
Конкуренція — економічне суперництво, боротьба між суб'єктами господарської
діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою
отримання якомога більшого прибутку.
За галузево-територіальною ознакою
внутрішньогалузева;
міжгалузева;
міжнародна
За кількістю суб'єктів ринку та ступенем їх конкурентної сили
досконала (чиста) - чисельні, незалежно діючі виробники продають
ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі контролювати ринкову ціну;
недосконала (монополія, монополістична конкуренція, олігополія)
Абсолютна монополія — на ринку є лише один продавець і безліч покупців, які
не мають вибору, а тому змушені купувати необхідний товар за запропонованою
ціною.
Монополістична конкуренція — це така ситуація на ринку, коли велика
кількість виробників пропонує подібну, але не ідентичну продукцію, тобто
вона базується на диференціації продукції.
Олігополістична конкуренція — це модель ринкової структури, за якої небагато
великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.
За методами конкурентної боротьби
цінова;
нецінова;
чесна;
нечесна
Цінові методи конкуренції — це конкуренція, в якій головним засобом боротьби
є ціна.
Монопольно висока ціна — це різновид ринкової ціни речового товару або
послуги, яка встановлюється монополіями вище від вартості товару і
забезпечує їм прибуток.
Демпінгові ціни — це надзвичайно занижені ціни на товари при продажу їх на
внутрішніх і зовнішніх ринках
Дискримінаційні ціни — це різні ціни на один і той самий товар для різних
покупців.
Нецінова конкуренція — це стратегія конкурентної боротьби, яка спрямована не
на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції.
Конкуренція є тим механізмом, який встановлює ціну нарівні, за якого
досягається ринкова рівновага і реалізація товарів. Орієнтуючись на
конкурентно визначені ринкові ціни, підприємці спрямовують свої капітали з
мало дохідних галузей у ті галузі, товари яких користуються попитом і дають
більші прибутки. спонукає товаровиробників застосовувати нову техніку і
технології, впроваджувати ефективні форми організації праці та виробництва,
економніше використовувати ресурси, обновляти продукцію, підвищувати її
якість, знижувати ціни. Конкуренція контролює конкурентоспроможність кожного
виробника. Негативні наслідки конкуренції полягають у тому, що вона породжує
свою протилежність — монополію; призводить до розорення та банкрутства малих
і середніх підприємств; посилює зростання рівня безробіття, інфляції,
майнове і соціальне розшарування населення; породжує комерційну таємницю,
нечесні форми боротьби та ін.
24. Виникнення, суть та форми монополії.
Причини виникнення: закон конкуренції; закону концентрації капіталу і
виробництва (Концентрація капіталу — це процес збільшення розмірів
індивідуального капіталу за рахунок капіталізації, прибутку, тобто
використання певної його частини на розширення виробництва); централізація
капіталу (збільшення розмірів капіталу внаслідок поглинання або об'єднання
кількох раніше самостійних індивідуальних капіталів в один, більший); кризи.
Під економічною монополією розуміють велике підприємство, фірму або
об'єднання (спілку), яке посідає панівне місце на ринку і концентрує значну
частину виробництва і збуту певного виду продукції з метою одержання
монопольного прибутку.
Підприємницький тип монополізму пов'язаний із розвитком підприємств (фірм)
на основі концентрації капіталу і виробництва.
Інституційний тип монополізму пов'язаний з нерівністю умов конкуренції, які
надає держава для різних її учасників.
Природна монополія - попит на певний товар чи послугу найкраще
задовольняється однією або кількома фірмами. Адміністративна монополія
виникає внаслідок дій державних органів. Економічна монополія - йдеться про
підприємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку.
Відкрита монополія – фірма на деякий час стає єдиним постачальником певного
продукту, не володіючи при цьому ніяким захистом. Закрита монополія –
галузь. що захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень. Чиста
монополія – один продавець і немає альтернатив. Білотеральна монополія –
протиборство єдиного постачальника і єдиного споживача.
Картель — це об'єднання декількох підприємств однієї сфери виробництва,
учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і зроблений
продукт, виробничу та комерційну самостійність і домовляються про частку
кожного в загальному обсязі виробництва, цінах, ринках збуту.
Синдикат — це об'єднання низки підприємств однієї галузі промисловості,
учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають
власність на вироблений продукт.
Трест — це об'єднання низки підприємств однієї або декількох галузей
промисловості, учасники якого втрачають право власності на засоби
виробництва і вироблений продукт, виробничу і комерційну самостійність.
Багатогалузевий концерн — це об'єднання десятків і навіть сотень підприємств
різноманітних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого
втрачають право власності на засоби виробництва і вироблений продукт, а
головна фірма здійснює над іншими учасниками об'єднання фінансовий контроль.
Конгломерат — це велетенський промисловий комплекс, в якому під єдиним
фінансовим контролем зосереджені компанії, що діють у різних, технологічно
не пов'язаних між собою галузях.
Консорціум створюється на основі тимчасових угод між кількома банками і
виробничими корпораціями для проведення спільних великомасштабних фінансових
операцій чи здійснення виробничих проектів.
25. Антимонопольна політика держави: суть та основні інструменти.
Антимонопольна політика — комплекс заходів, розроблених і впроваджених у
багатьох країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження
діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.
До методів здійснення антимонопольної політики відносять:
— правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів;
— організаційно-контролюючі: розробка та організація виконання заходів,
спрямованих на запобігання порушення конкурентного законодавства; проведення
моніторингу, перевірок, призначення експертизи;
— адміністративно-імперативні: примусовий поділ суб'єктів господарювання,
застосування санкцій, накладання штрафів;
— профілактично-роз'яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання
рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз'яснення щодо
кваліфікації порушень.
26. Суть попиту та фактори, що його визначають. Закон попиту.
Попит – платоспроможна потреба. Зворотний причинно-наслідковий зв'язок між
ціною товару і величиною попиту є законом попиту. По-перше, дохід споживача
завжди обмежений, тому об'єктивно за меншу ціну він може купити більше
товару. По-друге, в економіці діє закон спадної граничної корисності. По-
третє, така поведінка пояснюється ефектом доходу, зміст якого полягає в
тому, що зниження ціни на споживчі товари рівнозначне зростанню доходу. Тому
за нижчу ціну споживач може придбати більше певного товару, не обмежуючи
себе у споживанні інших благ. І, зрештою, поведінку споживача визначає також
ефект заміщення, адже споживач зацікавлений у тому, щоб замінити споживання
дорожчих товарів дешевшими.
Ціна — найважливіший чинник, що визначає обсяг попиту. Нецінові чинники
попиту: кількість покупців (збільшення кількості покупців підвищує ринковий
попит і навпаки); доходи споживачів (пряма залежність між доходами і
попитом); очікування споживачів (очікування зростання цін у майбутньому
збільшує поточний попит і навпаки); ціни на супутні товари; місткість ринку;
кліматичні умови.
27. Пропозиція. Детермінанти пропозиції. Закон пропозиції.
Пропозиція — це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть
поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.
Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових
умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати
на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим
менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.
Нецінові фактори впливу на пропозицію: Технологічний прогрес. Зміна цін на
ресурси. Зміна цін на споріднені товари. Зміни у бюджетно-податковій
політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива зміститься ліворуч.
Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива зміститься праворуч.
Очікування підприємців. На зсув кривої можуть впливати і зміни моди, і
релігійні традиції.
33.Зміст перехідної економіки: загальне і особливе.
Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу
суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.
Закономірності трансформації в межах ринкової системи:
Поглиблення суспільного характеру виробництва;
Зміни у розвитку технологічного способу виробництва;
Кожна наступна форма соціально-економічного розвитку породжує нові
фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх.
Формування специфічної ієрархи суб'єктів господарювання.
Зміст перехідної економіки — формування нових елементів та системоутворення
їх, яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та
системи як цілого.
Нестійкість. Невизначеність як риса перехідної економіки пояснюється,
насамперед, здатністю елементів системи до самоорганізації.
Багатоваріантність самоорганізації системи. Суперечності перехідних економік
є суперечностями розвитку, а не функціонування. Це суперечності між старим
та новим у надрах самої економічної системи. Історичність перехідної
економіки зумовлена характером умов переходу, природними, економічними,
регіональними, політичними, ідеологічними та соціальними особливостями
країн, які формують специфіку моделей переходу.
34. Основний та оборотний капітал. Фізичний та моральний знос основного
капіталу.
Основний капітал - частина промислового капіталу, яка функціонує у
натуральній формі засобів виробництва протягом кількох виробничо-
технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену
продукцію.
Оборотний капітал — частина промислового капіталу, що функціонує у вигляді
предметів праці, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових
коштів (у т.ч. заробітної плати), обертаючись і переносячи свою вартість на
новостворену продукцію протягом одного виробничо-технологічного циклу.
Фізичне зношування основного капіталу відбувається у процесі виробничого
споживання його елементів, а також під фізико-хімічним впливом навколишнього
природного середовища. Розмір фізичного зносу залежить від тривалості та
інтенсивності використання основного капіталу. Втрати від фізичного зносу
машин та обладнання можуть бути скорочені за рахунок поточного та
капітального ремонтів.
Моральне зношування основного капіталу — техніко-економічне старіння його
елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації
через появу дешевих або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне
зношування першого та другого видів.
Моральне зношування першого виду зумовлене здешевленням елементів основного
капіталу внаслідок підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють
машини та обладнання подібні до тих, які використовується на діючих
підприємствах. Цей вид зношування не викликає потреби в негайній заміні
старої техніки на нову, але свідчить про необхідність активнішого
використання наявного обладнання.
Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових, ефективніших
за наявні засобів праці, застосування яких покращує якісні характеристики та
здешевлює продукцію, що випускається.
35. Стратегічні пріоритети ринкової трансформації економіки України.
Об'єктивна необхідність ринкової трансформації економіки України зумовлена
вичерпанням екстенсивних факторів економічного зростання, соціально-
економічною неефективністю, негнучкістю та низькою адаптивністю командно-
адміністративної системи до умов науково-технічного прогресу та
постіндустріальних перетворень. Трансформаційний характер економіки України
пов'язаний з такими перехідними процесами:
— суверенізацією національного господарського комплексу;
— лібералізацією та демократизацією економічного життя;
— плюралізацією форм власності та господарювання;
— структурною постіндустріальною перебудовою;
— започаткуванням інноваційного типу суспільного відтворення;
— гуманізацією та соціалізацією економічних процесів;
— радикальною зміною функцій та ролі держави;
— становленням громадянського суспільства з розвиненими демократичними
інститутами;
— гармонійним включенням до глобального соціально-економічного середовища.
Загальний стратегічний вектор розвитку України — розбудова змішаної
соціально орієнтованої економіки пост-індустріального типу.
— орієнтація соціальної стратегії на примноження людського капіталу шляхом
розвитку науки, освіти, культури та охорони здоров'я;
— загальнодержавна переорієнтація на науково-технологічний варіант
економічного зростання, формування національної інноваційної системи,
підвищення наукоміст-кості ВВП;
— підвищення доходів, заробітної плати на основі зростання продуктивності
праці;
— переорієнтація соціальної політики на страхові засади фінансування та
підвищення ефективності прямого витрачання бюджетних коштів на соціальні
проблеми;
— побудова конкурентоспроможної економіки на основі розвитку інвестиційної
інноваційної діяльності;
— забезпечення цінової стабільності, опанування сучасними бюджетними і
податковими стимулами розвитку;
— забезпечення оптимального співвідношення форм власності та господарювання,
підвищення ефективності управління корпоративним та державним секторами
економіки;
— сприяння процесам становлення потужного національного капіталу як основи
національної макроеконо-мічної стабільності та конкурентоспроможності;
— детінізація економіки, легалізація тіньових доходів та капіталів;
— активізація регіонального розвитку, подолання депре-сивності окремих
територій, об'єднання зусиль місцевого бізнесу, громадськості,
самоврядування та держави
36. Сутність, функції та сучасні організаційні форми підприємництва.
Економічна категорія, що виражає відносини між суб'єктами господарської
діяльності, спрямованої на досягнення такої комбінації економічних ресурсів,
яка здатна забезпечити їм комерційний успіх — максимізувати дохід, підірвати
монополію конкурентів та створити свою власну монополію.
Тип господарської поведінки, що ґрунтується на самостійності та незалежності
суб'єктів стосовно вибору: що, скільки, як, для кого (для чого) виробляти;
на повній відповідальності за прийняті рішення та їх наслідки і спрямуванні
діяльності на досягнення комерційного успіху.
Господарське мистецтво — постійна економічна, організаторська та
управлінська творчість з метою пошуку способів адаптації (якщо ситуацію не
можна змінити) і прагнення до змін, які можуть у перспективі забезпечити
комерційний успіх
Метод економічного мислення, властивий людям, здатним до підприємництва,
який характеризується оригінальністю ідей та підходів до вирішення
господарських проблем.
Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе
не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління.
Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і
управлінцем.
Переваги індивідуальних підприємств:
— економічна свобода вибору сфери діяльності, обсягів виробництва, напрямів
використання доходу тощо;
— оперативність;
— безпосередня зацікавленість у продуктивній праці, ефективному розподілі та
використанні доходу;
— низькі організаційні витрати. Недоліки індивідуальних підприємств:
— обмежені фінансові можливості застосування досягнень НТП, новітніх форм
організації праці;
— обмежена можливість організації відпочинку тощо.
Товариства (партнерства) — форма організації підприємництва, що ґрунтується
на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами
статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від
частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством.
Повне товариство — об'єднання громадян та (або) юридичних осіб з метою
здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між
ними. Повне товариство не є юридичною особою, його члени зберігають повну
самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за зобов'язаннями
не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном.
Товариство з обмеженою відповідальністю ґрунтується на відповідальності, яка
обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає своїм
майном. Ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш поширена.
Змішане товариство (командитне) — об'єднання кількох фізичних і (або)
юридичних осіб для спільної діяльності на основі договору.
Корпорація (акціонерне товариство) — форма об'єднання
капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення
капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в
управлінні товариством.
Картель — угода (гласна або негласна) між незалежними підприємствами щодо
проведення єдиної цінової політики, розподілу ринків збуту, узгодження умов
обміну патентами, ліцензіями тощо.
Синдикат — форма об'єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію,
що передбачає збереження виробничої самостійності при втраті права на
самостійний збут продукції. Створена спільна структура займається
реалізацією товарів, а доходи розподіляються за часткою кожного підприємства
у реалізованій продукції.
Трест — форма об'єднання, яка передбачає втрату юридичної та економічної
самостійності як у виробництві, так і в реалізації. Трест несе повну
відповідальність усім своїм майном за результати господарської діяльності
всіх підприємств, що входять до його складу. Частка кожного підприємства
визначається пакетом акцій, пропорційно цій частці розподіляються і доходи.
Концерн — об'єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних
підприємств, які формально зберігають свою самостійність, але фактично
підпорядковані фінансовому контролю та керівництву головної фірми, котра
несе відповідальність за господарську діяльність об'єднаних підприємств у
межах пакетів акцій кожного з них.
Конгломерат — багатогалузеве об'єднання, яке виникає на основі інтенсивної
експансії головної фірми у чисельні, мало пов'язані між собою галузі
економіки шляхом скуповування пакетів акцій інших підприємств.
Диверсифікати — багатогалузеві корпорації, об'єднані системою участі,
виробничою кооперацією, патентно-ліцензійними угодами, спільними виробничими
та науково-дослідними програмами, єдиною системою фінансування.
Фінансово-промислові групи (ФПГ) — організаційна форма об'єднання великих
промислових фірм із банківськими структурами, в якій кожний член-учасник
самостійно вирішує власні завдання, але не нехтує при цьому інтересами
групи. Координаційну діяльність може здійснювати банк або промислове
підприємство.
37. Капітал як економічна категорія і фактор виробництва.
1. Предметно-функціонального підходу, згідно з яким капітал ототожнюється з
нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу з
метою одержання доходу.
У межах цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора
виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить
дохід власникові. При цьому підкреслюється особливе місце капіталу в системі
економічних ресурсів, зумовлене його високою мобільністю, похідним
характером формування та роллю, що опосередковується.
Аналіз матеріально-речового змісту капіталу постійно розширюється за рахунок
збагачення діапазону видів нагромадження праці та певних благ, однак не дає
можливості виявити джерело зростання підприємницького доходу та розкрити
його соціально-економічний зміст.
2. Соціально-економічного підходу, згідно з яким капітал трактується як
економічна категорія — специфічні суспільні відносини, що виникають за
певних історичних умов. Особливістю соціально-економічного підходу є
прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в
органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерело
самозростання вартості.
Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість, К. Маркс трактував його як
капіталістичні виробничі відносини експлуатації найманої праці.
38. Прибуток, його сутність та види. Теорії прибутку.
1. Меркантилісти доходили висновків, що прибуток виникає у сфері обігу, а
його безпосереднім джерелом є зовнішня торгівля.
2. А. Сміт: а) прибуток — це дохід на капітал, отриманий особою, яка вкладає
його у справу; б) прибуток — це винагорода за працю з нагляду та управління;
3. Д. Рікардо: прибуток — це частина вартості, що залишається після
вирахування заробітної плати.
4. Ж.Б. Сей визначав прибуток як дохід, що має такі форми вияву: процент,
тобто дохід на капітал, та підприємницький дохід, тобто винагорода за
талант, організаторську діяльність, дух порядку й керівництва.
5. Дж.С. Мілль: прибуток — винагорода підприємця за утримання від
споживання;
6. К. Марксі прибуток — це результат неоплаченої праці найманих працівників,
похідна та перетворена форма додаткової вартості! яка виступає на поверхні
явища як породження всього авансованого капіталу.
7. Е.Бем БаверктаА. Маршалл: прибуток — плата за ризик.
8. Дж.Б.Кларк: розглядав два стани економіки: статичний, в якому формуються
такі форми доходів, як заробітна плата, процент, рента та підприємницький
дохід як оплата управлінської праці; динамічний, якому властиві як всі
названі вище форми доходів, так і прибуток як специфічний вид доходу.
9. И. Шумпетер: прибуток — це винагорода за новаторство, впровадження
технічних, комерційних, організаторських та фінансових нововведень.
10. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін: прибуток — результат монопольної влади на
ринку, яка виникає внаслідок обмеження конкуренції.
Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом
(виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми)
витратами виробництва.
Економічний прибуток визначається як різниця між валовим доходом та
економічними (зовнішніми і внутрішніми, з урахуванням нормального прибутку)
витратами виробництва.
Нормальний прибуток — звичайний для галузі дохід від економічних ресурсів;
мінімальний дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись
у певній сфері бізнесу.
Чистий прибуток — прибуток, який залишається у розпорядженні підприємця
після розрахунків з бюджетом за податковими та обов'язковими платіжними
зобов'язаннями.
Трактування прибутку фірми (підприємства) сучасне: прибуток трактується як
виражений у грошовій формі чистий дохід підприємства на вкладений капітал,
різниця між загальною виручкою від реалізації (валовим доходом) і сукупними
витратами підприємства
39. Витрати виробництва, їх сутність та кваліфікація.
Витрати виробництва — вартісна оцінка затрат економічних ресурсів,
здійснених підприємцями задля виробництва продукції.
Зовнішні (явні, або експліцитні) витрати — витрати на оплату економічних
ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові витрати на
придбання сировини, палива, обладнання, трудових і транспортних послуг
тощо).
Внутрішні (неявні, або імпліцитні) витрати — витрати фірми на використання
власних (неоплачуваних) ресурсів.
Витрати фірми в довгостроковому періоді (часовому інтервалі, достатньому для
зміни всіх зайнятих ресурсів);
Витрати фірми в короткостроковому періоді (часовому інтервалі, протягом
якого хоча б один вид ресурсів залишається незмінним):
Постійні (умовно постійні) витрати (FС) мають місце незалежно від зміни
обсягів виробництва (затрати на утримання будівель, адміністративного
персоналу, орендна плата тощо)
Змінні витрати (VС) безпосередньо пов'язані зі зміною обсягів виробництва
(затрати на сировину, електроенергію, оплату праці (відрядну) робітників
тощо)
Сукупні (загальні витрати) (ТС) — сукупні витрати фірми на придбання та
використання всіх факторів виробництва; сума постійних і змінних витрат:
ТС = FС + VС
Середні витрати (АТС) — середня величина витрат на виробництво одиниці
продукції: ATC = TC/Q
Граничні витрати (МС) — приріст витрат на виробництво ще однієї (додаткової)
одиниці продукції: MC = ∆TC/∆Q
У деяких випадках фірми несуть незворотні витрати, які не можуть бути
відшкодовані і характеризують:
— втрачені можливості, пов'язані з помилковими управлінськими рішеннями
(збитки, які відшкодовуються за рахунок прибутку);
— втрати, які здійснюються раз і назавжди й не компенсуються у разі
припинення діяльності фірми (витрати на рекламу та ін.).
40. Аграрні відносини, їх зміст і специфіка. Власність на землю.
Аграрні відносини — це складова економічних відносин, які виникають у
сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як
головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва,
розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.
Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля є предметом
праці й одночасно засобом виробництва.
Природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники
впливають на продуктивність праці і обумовлюють ризиковість, нестійкість
сільського господарства.
природно-кліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його
сезонний характер, що породжує коливання у зайнятості робітників, у
виробництві і пропозиції продукції сільськогосподарського виробництва
особливості використання техніки
остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після
реалізації продукції
рівень концентрації виробництва значною мірою визначається розмірами
земельних угідь
значна частина виробленої продукції споживається всередині
господарств не набуваючи товарної форми.
Наявність різних форм власності на землю (державна, муніципальна, приватна)
і землекористування є основою багатоукладності сільського господарства.
Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують
різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств — дрібні,
середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій
власності й оренді; сімейні ферми, сільськогосподарські кооперативи і
корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими
аграрними і несільськогосподарськими підприємствами та організаціями.
41. Агропромисловий комплекс, його функції та структура. Реформування
аграрних відносин в Україні.
Агропромисловий комплекс — це організаційно-економічна форма інтеграції
сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей
народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської
продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також
виробництвом відповідних засобів виробництва.
Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі
сфери:
I — ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами виробництва і
виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні й меліоративні
роботи;
II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господарство;
III — переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою,
транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції;
IV — виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні
умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство,
зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й
культурно-побутові об'єкти, в т. ч. заклади охорони здоров'я та ін.
42. Земельна рента, її сутність, основні форми та механізм. Ціноутворення на
ринку землі
Рента — це передача частини доходу землеробом власнику землі за
використання його земельної ділянки.
Диференційна рента. Причина: Монополія на землю як об'єкт господарювання.
Умови формування: Обмеженість земельних ресурсів; відмінності в природній
родючості ґрунтів і неоднакове місцерозташування земельних ділянок;
особливості дії законів вартості і ціноутворення в сільському господарстві
Джерело: Надлишок додаткового продукту, що утворюється на кращих природних
земельних ділянках або в результаті продуктивніших додаткових
капіталовкладень у землю
Форми вилучення: Орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні
ціни.
Диференційна рента І — це додатковий чистий дохід, одержуваний у результаті
продуктивнішої праці на кращих за природною родючістю і місцезнаходженням
землях.
Диференційна рента II виникає в результаті штучного підвищення
продуктивності землі завдяки використанню ефективніших засобів виробництва,
тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю.
Абсолютна земельна рента: Причина: Монополія приватної власності на землю.
Умови формування: Відсутність вільного переливу капіталу.
Джерело: Надлишок прибутку над середнім прибутком.
Форми вилучення: Орендна плата, податок на землю.
Монопольна рента: Причина: Монополія на землю, розташовану у виняткових
природних умовах.
Умови формування: Монопольні ціни.
Джерело: Частина прибутку, створена в інших галузях, що її отримує
землевласник через перерозподіл.
Форми вилучення: Вища орендна плата, земельний податок.
Ціна землі — це дисконтований потік її доходу (ренти). Дисконтування — це
метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в
тому числі й землі) з урахуванням надання ним майбутнього прибутку при
існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє
визначити, яку ціну необхідно заплатити за капітальний ресурс (землю)
сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний
результат. Ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено
пропорційна ставці позичкового відсотка. Землевласник, продаючи землю,
бажає отримати таку суму грошей, поклавши яку на рахунок у банк, він щорічно
буде отримувати в формі процента на депозити не меншу суму, ніж він
отримував у формі ренти.
Р_землі= Рента/Процент*100
43. Види та джерела формування доходів. Номінальні та реальні доходи.
У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні
надходження до суб'єктів господарського життя.
У вузькому значенні дохід — це потік грошових надходжень в одиницю часу
(годину, тиждень, місяць, рік).
1. За рівнем формування:
— доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток,
амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.;
— доходи макроекономічного рівня: національний дохід; сукупний особистий
дохід; дохід кінцевого використання і т. ін.
2. За суб'єктами привласнення: доходи індивіда; доходи домогосподарства
(сім'ї); доходи підприємства (фірми); доходи галузі; доходи територіальної
громади; доходи держави; доходи суспільства (національний дохід).
3. Залежно від цін, в яких визначається дохід:
— номінальний дохід — визначається в цінах поточного періоду;
— реальний дохід — визначається в цінах базового року (або в цінах поточного
року за вилученням рівня інфляції).
4. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми
доходу:
Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг:
ТR = Р*Q,
Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість
реалізованих товарів і послуг:
AR= (P*Q)/Q
Граничний дохід — приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці
реалізованих товарів чи послуг:
MR= (ΔR(Q))/ΔQ
5. Залежно від включення доходу в ціну товару:
— первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента,
прибуток, амортизація, непрямі чисті податки;
— вторинні доходи виникають у зв'язку з перерозподілом первинних доходів:
прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та
домогосподарством і т. ін.
6. За джерелом отримання:
• Доходи від ресурсу "праця" як такого, що не має відособленого від свого
власника існування:
— заробітна плата; доходи працівників колективних підприємств; доходи від
індивідуальної діяльності; доходи від підсобного господарства; доходи від
кооперативної діяльності; доходи підприємців.
• Доходи від власності, яка має відособлене від власника існування:
— дивіденди від акцій; відсотки від паю; відсотки від банківських вкладів;
доходи від облігацій; орендна плата тощо.
• Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності:
— часткова компенсація виплат на освіту; безоплатне надання послуг з охорони
здоров'я; адресна допомога малозабезпеченим верствам населення; благодійні
послуги; соціальні пенсії тощо.
7. Доходи, що утворюються внаслідок використання певних факторів виробництва
(факторні доходи):
— доходи у вигляді зарплати або посадових окладів;рентний дохід; процентний
дохід, або прибуток на капітал;підприємницький дохід у вигляді залишкового
доходу.
44. Заробітна плата: зміст, форми, системи.
Ставка заробітної плати - ціна, що її сплачує роботодавець найманому
працівникові за функціональне використання його праці. Структура зарплати
охоплює: основну та додаткову зарплату, а також види винагород, що входять
до кожної зі складових. Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та
погодинну. Кожна із форм виявляється у відповідних системах.
Відрядна заробітна плата — це форма, що заохочує збільшення обсягів
виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності
праці робітника залежить обсяг виробництва.
Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива,
енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за
ставлення до праці, за ризик і т. ін.
Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти
продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої
продукції є порушенням технології та не стимулюється.
Погодинна форма функціонує як погодинно-нормативна та погодинно-преміальна.
Перша передбачає оплату за відпрацьований час та за виконання нормативів
робіт, які (нормативи) періодично переглядаються.
Друга (погодинно-преміальна) передбачає оплату за відпрацьований час та
додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації
праці тощо.
45. Нерівність доходів і проблема бідності. Крива Лоренца. Коефіцієнт Джині.
Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою
кривої Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренцо (1876-1959
рр)).
Як бачимо, на графіку по одній осі відкладена частка сімей з різними
доходами, а по іншій - частка доходу. Якщо уявити, що доходи розподіляються
рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність, за якої,
наприклад, 10% сімей одержують 10% доходу, 30% сімей - 30%. Реальний
розподіл, як показують реальні результати його аналізу у багатьох країнах,
відбувається таким чином, що більша частина сукупного доходу розподіляється
на користь меншої частини сімей. Його відображає на графіку крива Лоренца.
Чим далі ця крива відхиляється від бісектриси, тим більший ступінь
нерівності в розподілі доходів. Абсолютна нерівність в розподілі на графіку
показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа. У цій
ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в
точці В. Він показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші -
взагалі нічого не отримують.
Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу
трикутника АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його
називають коефіцієнтом Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині
(1884-1965 рр.), який запропонував використовувати цей коефіцієнт). Чим
більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь нерівномірності.
46. Причини нерівності доходів. Система соціального захисту населення.
Причини нерівності: різні здібності; освіта; дискримінація; професійні смаки
та ризик; розподіл багатства; домінування на ринку.
Соціальний захист — це державна підтримка верств населення, які можуть
зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення
відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової,
фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим
верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно
активної частини населення; комплекс законодавчо закріплених гарантій, що
протидіють дестабілізуючим життєвим факторам (інфляція, спад виробництва,
економічна криза, безробіття тощо).
Основні елементи системи:
встановлення допустимих параметрів життя (розміру прожиткового
мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);
захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для
гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;
3) вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості,
перепідготовка кадрів;
4) пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили
годувальника);
5) утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку
тощо;
6) соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні
виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії
тощо);
7) соціальне обслуговування (надання соціальних послуг окремим категоріям
громадян і т. ін.);
8) надання необхідної медичної допомоги;
9) соціальне страхування тощо.
47. Сутність ВВП та метода його обчислення. Номінальний та реальний ВВП.
ВВП — вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах території
країни за певний період (за рік) як за участі національних, так і іноземних
ресурсів (резидентами та нерезидентами).
1. Виробничий метод визначає ВВП як суму доданих вартостей. Оскільки участь
у створенні ВВП бере сектор державного управління, то ВВП дорівнює сумі
валових доданих вартостей (ВДВ) плюс непрямі чисті податки (Т_чн).
Чисті непрямі податки визначають як різницю між податками і субсидіями на
продукти та імпорт.
2. Розподільчий метод визначення ВВП ґрунтується на тому, що величина ВВП
визначається як сума первинних доходів макроекономічних суб'єктів.
ВВП = зарплата + прибуток під-в та корпорацій + чистий процент (отримані-
сплачені) + рента + непрямі чисті податки на бізнес + амортизація
осн.капіталу
3. За потоком витрат: ВВП = споживчі витрати д/г + валові приватні
інвестиції + витрати держави + чистий експорт
Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах,
тобто в цінах, що існують на момент виробництва. Реальний ВВП – це обсяг
виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на
величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва.
Для врахування впливу інфляційних чинників на обсяг ВВП (чи будь-якого
іншого показника) використовують індекси, найпоширенішим з яких є дефлятор.
D=〖ВВП〗_н/〖ВВП〗_р
48. Система національних рахунків: зміст, показники, проблеми запровадження
в Україні
СНР — це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, яка відображає
структуру взаємозв'язків між секторами, галузями економіки, між національною
економікою та іншим світом. Вона містить інформацію про всіх економічних
суб'єктів; про всі економічні операції, які ці суб'єкти здійснюють у процесі
виробництва, розподілу, обміну, нагромадження та кінцевого споживання.
Валовий випуск — це сумарна вартість всіх товарів та послуг, вироблених
економікою за певний проміжок часу.
Якщо від валового випуску відняти проміжне споживання, отримаємо валову
додану вартість.
ВНП (валовий національний продукт) — вартість усіх кінцевих товарів і
послуг, вироблених національними ресурсами як у межах своєї країни, так і за
її межами за певний проміжок часу, як правило, за рік.
ВВП — вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах території
країни за певний період (за рік) як за участі національних, так і іноземних
ресурсів (резидентами та нерезидентами).
ЧНП, який визначається шляхом віднімання від вартісної оцінки ВНП вартості
зношеного капіталу (амортизації).
Національний дохід визначається шляхом вилучення із вартості ЧНП чистих
непрямих податків на бізнес.
НД = зарплата + прибуток під-в + чистий процент + рента
Особистий дохід (ОД) — це дохід, отриманий приватними особами. Цей показник
отримують шляхом вилучення із вартості національного доходу внесків на
соціальне страхування, податків на прибутки підприємств і корпорацій, чистих
заощаджень підприємств та корпорацій (нерозподілений прибуток), чистий
відсоток (різниця між виплатою відсотків за боргом і отриманням відсотків за
кредитами, в т. ч. і за державним боргом) та додавання суми урядових
трансфертів (допомога у випадку безробіття, виплати у випадку тимчасової
непрацездатності, допомога багатодітним та малозабезпеченим сім'ям тощо).
ОД = Трансферти уряду + Трудові доходи + Розподілені прибутки (дивіденди)
Особистий дохід кінцевого використання (ОДКВ) — це частина особистого
доходу, яка залишається після сплати індивідуальних прибуткових податків
громадян.
ЧЕД = Негативні екологічні ефекти у грошовому вираженні + Позаринкова
діяльність у грошовому вираженні + Результати тіньової діяльності, яка
виробляє блага, у грошовому вираженні - Результати тіньової економіки, що
виробляють антиблага (у грошовому вираженні) + Грошове вираження збільшення
вільного часу та якості відпочинку - Негативні наслідки свавілля монополій
та урбанізації.
Для врахування впливу інфляційних чинників на обсяг ВВП (чи будь-якого
іншого показника) використовують індекси, найпоширенішим з яких є дефлятор.
D=〖ВВП〗_н/〖ВВП〗_р
Ключовою проблемою для здійснення переходу на СНР-93 у повному обсязі є
запровадження різних класифікацій. До 2000 р. вся статистична звітність в
Україні базувалась на Загальному класифікаторі галузей народного
господарства (ЗКГНГ), який відповідав вимогам системи БНГ, і розмежовував
галузі на два сектори — виробничий та невиробничий. З 2001 р. Україна
здійснює перехід на Класифікацію видів економічної діяльності (КВЕД), згідно
з міжнародними стандартами СНР. класифікація господарств не запроваджена.
49. Сутність і фактори сукупного попиту. Сутність та фактори сукупної
пропозиції
Попит на макрорівні набуває форм сукупного платоспроможного попиту
домогосподарств, підприємств, держави та закордону на запропонований річний
вироблений національний продукт. У закритій ек-ці: AD = C (споживчий попит
д/г) + I (інвестиційний попит підприємств) + G (попит держави). У відкритій
економіці сукупний попит визначається як загальний обсяг вітчизняних
товарів, попит на які за певного рівня цін виявляють як вітчизняні, так і
закордонні покупці. AD = C + I + G + NE (E – I).
Нецінові чинники: зміни спож.видатків ( зміна доходів, очікувань, смаків);
зміни інвестиційних видатків ( зміна цін ресурсів, податки, очікування,
процентна ставка, грошово-кредитна політика); зміни державних видатків (
війни, реалізація великих проектів); зміна видатків на чистий експорт.
Сукупна пропозиція — це обсяг товарів та послуг, які фірми готові виробляти
і пропонувати на ринку за певного рівня цін (за інших однакових умов). Крива
ілюструє реальний обсяг нац..прод., який буде виготовлено за певного рівня
цін. У довгостроковому періоді вертикальна, у короткостроковому –
горизонтальна. Нецінові чинники: зміна цін на ресурси; очікування,
держполітика, зростання продуктивності праці, технологічний прогрес.
52. Циклічність як форма розвитку ринкової економіки. Економічний цикл та
його фази.
1. Теорії суспільного вир-ва: Порушення пропорційності в суспільному
виробництві; Землеробство з властивими йому циклічними коливаннями зумовлює
циклічні коливання в промисловості; Періодичне збільшення плям на сонячному
диску
2. Теорії обміну: Спекулятивні операції на товарному та грошовому ринках
3. Теорії розподілу: Бідність спричиняє недостатній попит і породжує кризи.
4. Екстернальні (зовнішні) теорії: Природні явища; війни; зміни політичного
та суспільного устрою; відкриття нових земель, ресурсів, родовищ золота;
зміни в темпах приросту населення і його міграція; науково-технічні
відкриття та нововведення; психологія (песимістичні та оптимістичні
очікування)
5. Інтернальні (внутрішні) теорії: Перенагромадження основного капіталу
Розширення та згортання банківського кредиту
6.Змішані: приклад іграшки "конячки-гойдалки" Самуельсона
Ознаки економічної кризи:
— перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них;
— значне скорочення обсягів виробництва;
— падіння цін;
— дефіцит вільних грошових засобів, необхідних для платежів;
— біржовий крах та банкрутство підприємств;
— зростання безробіття;
— падіння рівня заробітної плати;
— падіння рівня прибутку;
— масове знищення товарів, устаткування тощо;
— дезорганізація кредитної системи.
Риси депресії:
— "застій" виробництва;
— низький рівень цін;
— "в'яла" торгівля;
— невисока ставка позичкового відсотка;
— ліквідація товарного надлишку.
Риси пожвавлення:
— розширення виробництва до відновлення докризового рівня;
— зростання цін;
— підвищення норми прибутку;
— зростання зайнятості;
— пожвавлення торгівлі;
— посилення оптимістичних очікувань.
Риси піднесення:
— перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня;
— швидке зростання зайнятості;
— зростання заробітної плати та інших видів доходів;
— кредитна експансія;
— штучне стимулювання сукупного попиту, зумовлене очікуванням торговцями
зростання цін та їх бажанням купити більше товарів за нижчими цінами;
— зростання пропозиції, яка з часом перевищує попит і створює умови для
нової кризи.
53. Поняття та фактори економічного зростання.
Економічне зростання визначається з двох позицій:
1) як поступальний приріст реального обсягу ВВП, ВНП або національного
доходу (НД) за рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або)
кращого їх використання без порушення рівноваги у короткострокових періодах;
2) як реальний приріст ВВП (ВНП чи НД) на одну особу.
Умовно всі чинники економічного зростання поділяють на три групи:
1) чинники попиту, які забезпечують зростання сукупних витрат, що сприяє
збільшенню обсягів виробництва і доходу;
2) чинники пропозиції, що є визначальними в більшості моделей і мають
складну структуру, яка включає: природні ресурси у їх якісному та
кількісному вираженні; обсяг і якість капіталу; чисельність і якість
трудових ресурсів; технологічний рівень; інституційні чинники; інформаційне
забезпечення; організаційні чинники тощо;
3) чинники розподілу, які стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво
впливає на чинники пропозиції, так і розподілу національного продукту та
доходу, що впливає на сукупний попит.
Для вимірювання економічного зростання використовують показники:
1) абсолютного приросту реального обсягу виробництва, який визначається за
формулою:
∆Y= Y_t- Y_(t-1)
темпу приросту, який визначається за формулою:
∆T= (Y_t-Y_(t-1))/Y_(t-1)
54. Типи та моделі економічного зростання.
Розрізняють три типи економічного зростання:
— екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до
процесу виробництва ресурсів;
— інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого
використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм
організації виробництва;
— змішаний, який поєднує інтенсивні й екстенсивні типи.
Концепція нульового економічного зростання. Концепція сталого економічного
розвитку (якомога повніше задоволення потреб сьогодення; при цьому нічого не
загрожує задоволенню потреб майбутніх поколінь). Концепція ноосферного
розвитку.( Еколого-економічна гармонія є запорукою суспільного прогресу).
Концепція інноваційного економічного зростання (Інноваційне зростання — це
зростання, що ґрунтується на підприємницькій ініціативі в галузі ринкової,
науково-технічної й організаційно-економічної діяльності).
Модель економічного зростання на основі кривої виробничих можливостей. Крива
виробничих можливостей показує комбінації випуску продукції різних видів за
наявної кількості природних, трудових, інвестиційних ресурсів і певного
технологічного рівня виробництва. Зміщення кривої виробничих можливостей
праворуч і вгору означає економічне зростання. Це зміщення відбувається в
результаті збільшення обсягів пропозиції ресурсів і технічного прогресу.
Виробнича функція й економічне зростання. Створений національною економікою
продукт є результатом використання економічних ресурсів: землі, праці,
капіталу. Зв'язок між обсягом використаних ресурсів й обсягом вироблених із
них продуктів описує виробнича функція Y = f (L, K, A), L - ресурс праці; K
- ресурс капіталу; A - ресурс землі. Формула описує екстенсивне економічне
зростання, оскільки вона відображає тільки кількісні характеристики
застосованих у виробництві ресурсів. Для того, щоб відобразити інтенсивне
економічне зростання, необхідно знати величину граничного продукту кожного
ресурсу.
〖MP〗_L=∆Y/∆L 〖MP〗_K= ∆Y/∆K 〖MP〗_A= ∆Y/∆A
Ці показники виражають внесок кожної додаткової одиниці ресурсу в річний
обсяг національного виробництва. Тоді виробнича функція матиме вигляд:
Y= ∆Y/∆L L+ ∆Y/∆K K+ ∆Y/∆A A
55. Попит на гроші і їх пропозиція. Рівновага на грошовому ринку.
Класична концепція попиту на гроші ґрунтується на кількісній теорії грошей.
Вона розглядає тільки трансак-ційний (операційний) попит на гроші, який
визначається потребами в грошах для здійснення поточних платежів у проміжках
між моментами отримання доходу. На макро-економічному рівні сукупні поточні
платежі дорівнюють національному доходу, а частота отримання доходу —
швидкості обороту однойменних грошових одиниць. Кейнсіанську теорію попиту
на гроші називають теорією переваг ліквідності. Дж.М. Кейнс називав три
мотиви, що спонукають власників доходу зберігати гроші готівкою:
• трансакційний (операційний) мотив, який визначається потребами у грошах
для здійснення поточних операцій;
• мотив перестороги, обумовлений потребами в грошах на непередбачувані та
непрогнозованї витрати, передбачає заощадження певної частки доходу;
• спекулятивний мотив, зумовлений прагненням мати гроші для збереження
багатства (цінностей).
Розглянемо ретельніше, яким чином різні мотиви визначають попит на гроші.
Трансакційний (операційний) попит на гроші (M_D) — це попит на активні
грошові залишки. Реальний попит на гроші визначається M_d=1/V Y=k*Y , де Y —
обсяг виробництва та доходу; K — коефіцієнт касових залишків.
Спекулятивний попит на гроші — це певний резерв грошей, за допомогою якого
економічні суб'єкти прагнуть застрахувати себе від можливих втрат у
результаті коливань ринкової кон'юнктури.
Пропозиція грошей (М8) — це процес формування грошової маси в країні.
Пропозиція грошей є однією з найважливіших функцій держави, яку здійснює
центральний банк (в Україні Національний банк України). Загалом на
пропозицію грошей впливають чинники:
• величина грошової бази;
• норма резервування депозитів у центральному банкy;
• співвідношення між готівкою та депозитами.
Попит на грошi є спадною функцію від ставки процента (і) за певного рівня
доходу. При цьому варто зазначити, що за незмінного рівня цін номінальні та
реальні процентні ставки рівні.
56. Сутність та види інфляції. Сошально-економічиі наслідки інфляції.
Інфляція — це стійке і відчутне зростання рівня цін, яке виникло внаслідок
того, що значна частина грошової маси виявилась не забезпеченою економічними
благами.
Причини, що породжують інфляцію: інфляція попиту;інфляція витрат
(пропозиції)
Темпи зростання цін та згубність впливу на економіку: помірна (повзуча) – до
5% (5-20 %); галопуюча (20-50%); гіперінфляція (40-50% на місяць).
Масштаби поширення: регіональна;
— національна;
— національно-регіональна;
— світова
Здатність держави впливати на інфляцію: — контрольована;
— неконтрольована
Інтенсивність втручання держави у сферу грошового обігу: — відкрита;
— подавлена (прихована);
— підкріплена та непідкріплена
Здатність адаптації економіки до темпів зростання цін: — збалансована;
— незбалансована
Сподівання (очікування) економічних суб'єктів стосовно тенденцій та темпів
зміни рівня цін:
— очікувана (передбачувана,сподівана, прогнозована);
— неочікувана (непередбачувана, несподівана,непрогнозована)
Міра відкритості економіки: — внутрішня та зовнішня (імпортована)
Обумовленість впливом держави на різні сфери: — кредитна;
— структурна;
— зумовлена податками;
— зумовлена зростанням зарплати
Сила тиску профспілок на ринок праці: нова інфляція
Витрати передбачуваної інфляції пов'язані зі змінами відносних цін,
податковими диспропорціями, втратами часу в зв'язку з необхідністю частіше
відвідувати банки з метою зняття певних грошових сум, а також затратами на
друкування каталогів, інформаційного забезпечення невпинної зміни цін тощо.
Непрогнозована інфляція чинить на економіку негативний вплив насамперед
через перерозподільчі процеси.
Непрогнозована інфляція приносить вигоду боржникам, а втрати — кредиторам.
Оскільки серед трьох основних макроекономічних суб'єктів національного ринку
домогос-подарства — переважно чисті кредитори, а держава і підприємці —
чисті боржники, то непрогнозована інфляція перерозподіляє доходи
домогосподарств на користь підприємницького та державного секторів
економіки.
57. Антиінфляційна політика: сутність та інструменти.
Антиінфляційна політика — це система цілей та засобів впливу на
макроекономічну ситуацію з метою досягнення відповідності між темпами
зростання грошової маси та темпами зростання благ.
Антиінфляційні заходи можуть впливати тільки на відкриту інфляцію.
Прихована ж інфляція висуває на перший план проблему боротьби з дефіцитом.
Тому для боротьби з інфляцією їй необхідно насамперед надати відкритої
форми. Адаптивна політика прийнятна за умови, що темп інфляції не перевищує
20—ЗО % за рік.
Засоби впливу на економіку адаптивної політики:
• поступове обмеження грошової пропозиції;
• індексація грошових доходів;
• стабілізація інфляційних очікувань;
• посилення регулювання цін та доходів;
• укладання договорів з підприємцями та профспілками щодо темпів зростання
цін та заробітної плати.
Активна політика передбачає різке (шокове) скорочення пропозиції грошей.
Найчастіше вона застосовується в умовах гіперінфляції.
Активна політика застосовує такі групи заходів:
Прямі монетарні заходи:
• контроль за грошовою емісією;
• заборона емісійного фінансування державного бюджету;
• здійснення поточного контролю за кількістю грошей в обігу через операції
на відкритому ринку;
• проведення грошової реформи конфіскаційного типу, яка витісняє з обігу
грошові сурогати.
Окрім засобів впливу на інфляцію загального характеру, виділяють засоби
впливу на конкретні види (форми) інфляції. До них належать засоби,
спрямовані на боротьбу з інфляцією попиту та інфляцією пропозиції (витрат).
2. Заходи, спрямовані проти інфляції попиту, включають:
• зменшення державних витрат;
• зростання податків;
• скорочення бюджетного дефіциту;
• здійснення жорсткої грошово-кредитної політики;
• стабілізацію валютного курсу.
3. Заходи, спрямовані на боротьбу з інфляцією пропозиції (витрат),
включають:
• обмеження зростання факторних доходів і цін;
• обмеження монополізму та захист конкурентного середовища;
• зниження податків на бізнес та з громадян;
• здійснення грошової емісії в межах очікуваного приросту потенційного
неінфляційного рівня випуску;
• посилення мотивацій до трудової діяльності шляхом змін у соціальній
політиці.
58. Необхідність та сутність кредиту. Його форми, види та функції.
Кредит — це система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово
вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі
позичкового відсотка.
За суб'єктами кредитних відносин, об'єктом позик, сферою поширення та
розміром позичкового відсотка розрізняють:
1. Комерційний кредит — надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу
товарів із відстрочкою платежу. Об'єктом комерційного кредиту є товарний
капітал.
Інструментом комерційного кредиту є вексель. Мета комерційного кредиту —
прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку.
2. Банківський кредит — це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у
тимчасове використання частину власного або залученого грошового капіталу на
умовах повернення та платності у вигляді банківського відсотка. Банківський
кредит, у свою чергу, класифікується за такими ознаками:
— залежно від забезпечення — незабезпечений (бланковий) та забезпечений
(векселем, майном чи цінними паперами);
— за строками погашення — онкольний (погашається на першу вимогу банку);
короткостроковий (до 1 року); середньо-строковий (від 1 до 3 років);
довгостроковий (понад 3 роки);
— за ступенем ризику — стандартний і з підвищеним ризиком;
— за способом погашення кредиту — кредит, що погашається в розстрочку
(поступово, частинами), на. одноразового погашення;
— за методом стягнення банківського процента — процент стягується в момент
отримання кредиту, під час його повного повернення або однаковими частинами
впродовж терміну кредиту.
— за методом надання — кредит, що надається на підставі індивідуальної угоди
між позичальником і банком, та кредит, що надається у межах попередньо
встановленого банком ліміту кредитування для певного позичальника (згідно з
відкритою кредитною лінією).
Споживчий кредит — надається банком приватним особам для придбання предметів
особистого споживання довгострокового користування (холодильників, пральних
машин, телерадіо-апаратури, меблів, автомобілів тощо). Споживчий кредит
існує у двох формах: комерційного (купівля товарів у розстрочку) та
банківського (грошова позика в банку для купівлі товарів довгострокового
використання). Позичковий процент за цією формою кредиту досить високий.
Іпотечний кредит — довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі,
житла, виробничих будівель). Його надають переважно спеціалізовані іпотечні
банки під заставу нерухомого майна.
Лізинговий кредит — відносини між юридичними особами, що виникають з приводу
оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій
лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і
надає його в оренду.
Ломбардний кредит — короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке
можна швидко реалізувати.
Державний кредит — система економічних відносин між державою в
особіїіорганів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними
особами — з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи
гарант.
Міжнародний кредит — це рух міжнародного капіталу, наданого державою,
банком, іншою юридичною чи фізичною особою однієї країни іншій країні,
банкові, юридичній чи фізичній особі іншої країни на певний строк на умовах
повернення та платності.
Кредит "стенд-бай" —право придбати в МВФ іноземну валюту в обмін на
національну.
59. Кредитна система та її структура. Кредитна система України
Кредитна система — це система кредитних відносин, принципів і форм
кредитування (функціональна структура) та сукупність кредитно-фінансових
установ, які створюють, акумулюють і надають грошові засоби на засадах
кредитування (інституціональна структура).
У загальному вигляді інституціональну структуру можна представити таким
чином:
— центральний банк;
— комерційні банки;
— спеціалізовані банківські установи (іпотечні, зовнішньоторговельні, ощадні
банки тощо);
— небанківські фінансово-кредитні установи (страхові компанії, пенсійні
фонди, інвестиційні компанії і т. ін.).
В Україні кредитна система перебуває у стадії перебудови відповідно до
потреб ринкової економіки і складається з НБУ, комерційних банків та системи
фінансових посередників (інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії,
пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди). Найбільш активними і потужними у
системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.
60. Сучасна банківська система, її види та операції. Банківська система
України.
Банківська система — сукупність різних видів банків, банківських об'єднань
та спеціалізованих фінансово-кредитних установ у їх взаємодії та
взаємозв'язку.
Сучасна банківська система України, як і у більшості країн світу,
складається з двох рівнів. У ст. 4 Закону України "Про банки і банківську
діяльність" визначено, що банківська система України складається з
Національного банку України та інших банків, які створені і діють на
території України відповідно до положень цього Закону.
Перший рівень банківської системи України представлений Національним банком
України, який відповідає за підтримання стабільності національної грошової
одиниці та функціонування банківської системи.
До другого рівня банківської системи України належать комерційні банки з
різними формами власності, спеціалізації та сфери діяльності. У ринковій
економіці комерційним банкам належить велика роль, вони акумулюють значну
частину кредитних ресурсів і надають своїм клієнтам повний комплекс
фінансових послуг, включаючи кредитування, залучення депозитів, розрахункове
обслуговування, займаються випуском і розміщенням цінних паперів тощо.
61. Рівень та види безробіття. Специфіка безробіття в Україні
Безробіття як економічний феномен пов'язане з перевищенням пропозиції
ресурсу праці над попитом на цей ресурс.
Існує два види безробіття: вимушене і добровільне.
Добровільне безробіття пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить
до складу робочої сили, утриматись від пропозиції праці за неприйнятних для
неї умов.
Вимушене безробіття не пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить
до складу робочої сили, а зумовлене чинниками, що перебувають поза її
вибором.
Відкрите безробіття — така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає,
що він позбавлений роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості.
Приховане безробіття пов'язане з наявністю людей, які припинили пошук
роботи, втративши надію її знайти.
Рівень безробіття:
U=F/R*100 U=F/(L+F)*100
F - чисельність безробітних; R - чисельність робочої сили (економічно
активного населення); L - чисельність зайнятих
Закон Оукена:
β(U-U^*= (Y^*-Y)/Y*100
β - коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безробіття; U — фактичний рівень
безробіття; U* — природний рівень безробіття; Y* — потенційний обсяг ВВП; Y
— фактичний обсяг ВВП.
U=(Частка тих,хто щомісяця втрачає роботу )/█(Частка тих,хто щомісяця
втрачає роботу+@+ Частка тих,хто щомісяця знаходить роботу)
62. Соціально-економічні наслідки безробіття. Державна політика зайнятості.
Соціальна політика держави в умовах нестабільності та безробіття спрямована
на стимулювання зайнятості та соціальний захист потерпілих від безробіття
людей.
Згідно з неокласичною теорією, економічна система здатна до саморозвитку та
саморегулювання. Повна зайнятість та потенційний обсяг виробництва
встановлюється природним шляхом без втручання держави.
Прихильники кейнсіанської теорії вважають, що економіка не здатна
забезпечити через коливання рівня цін, процента і заробітної плати природний
рівень виробництва, інфляції і зайнятості. Саме тому держава
повиннавтручатися в процес формування ефективного попиту. З огляду на
сказане, держава мусить визначити оптимальне співвідношення між запланованим
зменшенням рівня безробіття і темпом зростання інфляції. Вважається, що
політики віддають перевагу боротьбі з безробіттям, жертвуючи зростанням
інфляції, оскільки виборці за вищою шкалою оцінюють політику підтримання
зайнятості. Важливо зазначити, що політика стимулювання ефективного попиту є
короткостроковою.
З погляду інтересів довгострокової перспективи завдання уряду полягає у
забезпеченні ефективних змін у структурі зайнятості. Державне забезпечення
зайнятості здійснюється як прямими, так і непрямими методами.
До прямих методів належать:
• законодавче регламентування умов найму та використання праці через трудове
законодавство;
• стимулювання створення нових робочих місць;
• створення стимулів для зацікавленості найманих працівників пропонувати
трудові послуги тощо.
Непрямі методи:
• державна стимулююча політика, спрямована на створення додаткових робочих
місць через систему організації та розширення громадських робіт;
• фіскальна політика, спрямована на зміну ставок оподаткування, з одного
боку, та використання субсидій, асигнувань та інших важелів, спрямована на
підтримання та підвищення рівня зайнятості з іншого;
• здійснення виплат по безробіттю і т. ін.;
• встановлення рівня прожиткового мінімуму та створення умов для його
забезпечення;
• вплив на зменшення диференціації доходів;
• захист інтересів споживачів;
• створення сприятливих умов для професійної, територіальної та соціальної
мобільності населення;
• організація ефективної системи формування доходів, за якої рівень
винагороди визначається внеском у результат діяльності, незалежно від
галузі, в якій ця діяльність здійснюється.
63. Необхідність, суть і функції фінансів. Фінансова система України.
У сучасних умовах фінанси визначають як систему економічних відносин між
державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і
міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та
використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового
внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД).
Риси фінансів:
— набирають грошової (ненатуральної) форми; носять розподільчий
(нееквівалентний) характер, на відміну від обміну, якому властива
еквівалентність; розподіл ВВП і НД здійснюється через реальні грошові фонди
(на відміну від цінового розподілу); акумулюють і використовують фінансові
засоби на безоплатній основі.
Ознаки фінансових ресурсів ( засобів ): виражають відносини власності;
перебувають у постійному русі; мають особливі джерела формування;
відрізняються за напрямами використання; мають специфічний склад учасників
формування, розподілу та використання.
Значення фінансів. Фінанси виникли як реакція на реальні потреби суб'єктів
суспільного життя. Завдяки акумуляції грошових ресурсів, тобто зібранню та
накопиченню їх у спільному фонді, і розподілу їх незалежно від внеску
суб'єктів, що формували цей фонд, здійснюється стабілізаційний вплив на
економічний стан членів сім'ї, економічний і соціальний клімат підприємства,
відбувається економічне та соціальне вирівнювання в суспільстві.
64. Державний бюджет і його структура. Державний бюджет України.
Державний бюджет - Головний фінансовий план держави; Найбільший
централізований грошовий фонд, що перебуває у розпорядженні уряду; Грошове
вираження збалансованості надходжень та видатків до державної казни за
певний період. Складовими державного бюджету є доходи (податки, митні збори,
процентні платежі держави, позика держави) і видатки (соціальні програми,
оборона, утримання апарату управління, державні інвестиції, проценти по
держборгу). Кожна з цих складових бюджету поділена на два фонди: загальний і
спеціальний. Залежно від співвідношення доходів і видатків бюджет може бути
збалансованим, з дефіцитом або з профіцитом. Бюджетна система України — це
сукупність бюджетів різних рівнів:
— державного;
— бюджету Автономної Республіки Крим;
— обласних;
— бюджетів міст Києва та Севастополя;
— міських бюджетів;
— районних;
— районних бюджетів у містах;
— сільських та селищних.
Склад видатків з Державного бюджету України:
1) фінансування загальнодержавних програм по підтримці і підвищенню
життєвого рівня народу, соціальний захист населення;
2) фінансування загальнодержавного значення установ невиробничої сфери
(освіта, культура, охорона здоров'я, наука);
3) фінансування виробничого і невиробничого будівництва, проектно-пошукових
та інших робіт відповідно до загальнодержавних програм;
4) оборона;
5) охорона навколишнього середовища;
6) утримання правоохоронних і митних органів, податкової та контрольно-
ревізійної служби, захисту прав споживачів, законодавчої, виконавчої,
судової влади та прокуратури;
7) здійснення зовнішньоекономічної діяльності;
8) надання дотацій, субвенцій обласним бюджетам та бюджету Автономної
Республіки Крим, міст Києва і Севастополя;
9) створення державних матеріальних та фінансових резервів;
10) обслуговування державного внутрішнього та зовнішнього боргів.
Доходи Державного бюджету України утворюються за рахунок:
— податків, які повністю або частково надходять в бюджет у відповідності із
діючими законами;
— частини доходів від приватизації державних підприємств;
— надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;
— орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що
перебувають у загальнодержавній власності;
— внесків до тимчасово приєднаних до Державного бюджету України
позабюджетних фондів;
— надходжень від внутрішніх позик;
— дивідендів, одержаних від цінних паперів, що належать державі;
— інших доходів, встановлених законодавством України.
65. Бюджетний дефіцит: причини виникнення і шляхи подолання.
Причини бюджетного дефіциту:
— спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження
рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;
— збільшення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу
(ВПК), реалізацію соціальних програм, фінансування збиткових підприємств
тощо;
— значний сектор "тіньової економіки", що уникає сплати податків;
— зростання витрат на утримання управлінського апарату;
— непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ресурсів тощо.
Заходи щодо обмеження бюджетного дефіциту:
— перехід від фінансування до кредитування;
— ліквідація дотацій збитковим підприємствам;
— зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне
управління;
— зміна системи оподаткування.
Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного
виробництва, коли податкові надходження зменшуються, а потреба у видатках
зростає.
Розрізняють бюджетний дефіцит:
— фактичний — відображає реальні надходження і видатки за певний період
часу;
— структурний — показує, якими мають бути надходження, урядові витрати і
дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;
— циклічний — відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та
дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.
66. Державний борг, його види і джерела покриття. Державний борг України.
Нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіциту
державного бюджету утворює державний борг.
Державний борг існує у двох формах:
— внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними особами країни;
— зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжнародними фінансовими
організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й
організаціями).
Існує безпосередній зв'язок між бюджетним дефіцитом і державним боргом:
з одного боку, державний борг є різницею між нагромадженою сумою всіх
позитивних сальдо бюджетів і сумою всіх від'ємних сальдо (дефіцитів), отже,
бюджетний дефіцит формує державний борг;
з другого боку, зростання боргу потребує додаткових витрат бюджету на його
обслуговування, що зумовлює зростання бюджетного дефіциту.
Вплив державного боргу на економіку:
— позитивний — у фазі економічного спаду використання державних запозичень
стимулює споживчий попит, збільшує рівень зайнятості населення, сприяє
зростанню рівня доходів у суспільстві, стимулює економічне зростання;
— негативний — витіснення приватного капіталу, що обмежує економічне
зростання, спричиняє до перерозподілу доходів на користь власників державних
облігацій, зменшення обсягу споживчого попиту, збільшення податків для
обслуговування державного боргу, перекладання відповідальності за погашення
боргових зобов'язань на майбутні покоління тощо.
Управління державним боргом — це система заходів держави, пов'язана з:
— вивченням кон'юнктури на ринку позичкового капіталу;
— випуском та розміщенням нових боргових зобов'язань;
— погашенням нових боргових зобов'язань;
— виплатою відсотків на позики;
— зміною строків позик;
— зміною відсоткових ставок на позики (конверсія);
— анулюванням боргу (у випадку фінансової неспроможності держави).
Держава можерефінансувати свій борг, тобто випустити нові боргові
зобов'язання для розрахунку за старі борги.
Заг.борг (держ + гарант) 24598751,53 39684985,91 54289336,46
Внутр.держ.борг,тис $ 5800850,34 91070076,77 17792945,97
Зовн.держ.борг, тис $ 11171831,40 17022696,28 22835965,17
Внутр.гарант.борг, тис $ 259865,75 1761157,49 1736783,79
Зовн.гарант.борг, тис $ 7366204,04 9495987,89 11923641,53
67. Податкова система, її структура, принципи побудови і функціонування.
Податкова система України
Загальнодержавні податки і збори
До 1 січня 2011 року в Україні діяли такі види загальнодержавних податків і
зборів:
податок на додану вартість (ПДВ);акцизний збір;податок на прибуток
підприємств;
прибутковий податок із громадян;мито;державне мито;податок на нерухоме майно
(не регламентований);плата за землю;рентні платежі;податок із власників
транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів;податок на
промисел;збір за геологорозвідувальні роботи;збір за спеціальне використання
природних ресурсів; збір за забруднення навколишнього природного
середовища;збір на обов’язкове соціальне страхування;збір на обов’язкове
державне пенсійне страхування; плата за торговий патент на деякі види
підприємницької діяльності.
З 1 січня 2011 року до загальнодержавних податків та зборів належать такі
податки та збори: податок на прибуток підприємств;податок на доходи фізичних
осіб; податок на додану вартість; акцизний податок; збір за першу реєстрацію
транспортного засобу;
екологічний податок;рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів
магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне
транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;
рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в
Україні;плата за користування надрами;плата за землю;збір за користування
радіочастотним ресурсом України;збір за спеціальне використання води;збір за
спеціальне використання лісових ресурсів;фіксований сільськогосподарський
податок;
збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;мито;збір у
вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову
енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними
установками;збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний
газ для споживачів усіх форм власності.
Податкова система — сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та
методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують
вилученняїх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.
Елементи системи оподаткування:
— суб'єкт (платник податків) — юридична чи фізична особа, що сплачує
податки;
— об'єкт оподаткування — кількісно визначений економічний феномен, який
служить базою для оподаткування. Іншими словами, податкова база — це грошова
сума, з якої вилучається податок;
— джерело оподаткування — дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню.
Принципи оподаткування:
— обов'язковість;
— оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної
справедливості;
— відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість
у довгостроковому періоді;
— прогресивний характер оподаткування;
— захист вітчизняного виробника;
— уникнення подвійного оподаткування. Методи оподаткування:
— пропорційне оподаткування — не враховує диференціації доходів при
встановленні податкової ставки;
— прогресивне оподаткування
— середня ставка прогресивного податку зростає в міру збільшення доходу;
— регресивне оподаткування ґрунтується на зниженні ставки податку в міру
зростання доходу.
68. Суть, функції та види податків. Крива Лаффера.
Податки — обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками
податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.
Функції податків:
Фіскальна — централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні
потреби.
Розподільча — перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та
фізичними особами.
Регулююча — вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників.
Зв'язок між розміром податкової ставки та обсягами податкових надходжень до
бюджету дослідив американський економіст А. Лаффер. Графічне зображення цієї
залежності відоме як "крива Лаффера". Ця крива виявляє таку ставку
оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу.
Залежно від рівня державних структур:
— загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);
— місцеві (встановлюються місцевими органами влади та управління).
За об'єктом оподаткування:
— податки на доходи фізичних і юридичних осіб
— податки на майно
— податки на споживання
За методом стягнення:
— розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень,
необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини
за територіями і, нарешті, між окремими платниками;
— окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі — розмір
податку для кожного платника.
За формою оподаткування розрізняють такі податки:
Прямі — вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу.
Непрямі (опосередковані) — вилучаються у сфері реалізації або споживання
товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня
доходу.
Прямі податки, у свою чергу, набувають двох форм:
— реальні (земельний податок, домовий, на грошовий капітал і т. ін.);
— особисті — встановлюються для конкретного платника особисто (прибутковий
податок з громадян, податок на прибуток корпорацій, на спадщину, на
дарування, на приріст капіталу, на майно і т. ін.).
Непрямі податки поділяють на три групи: фіскальні монополії, акцизи і мито.
69. Бюджетно-податкова політика та її інструменти.
Бюджетно-податкова (фіскальна) політика - заходи уряду щодо зміни державних
витрат, оподаткування та стану державного бюджету, спрямовані на
забезпечення повної зайнятості, рівноваги платіжного балансу і економічного
зростання при виробництві неінфляційного ВВП.
Фіскальна політика: державні закупівлі та інвестиції; податкові ставки;
податкові пільги; база оподаткування; режим оподаткування; структура витрат;
балансування бюджетів.
Стимулювання економічного зростання здійснюється шляхом зростання обсягу
державних закупівель, зменшення податків та збільшення трансфертних виплат
домогосподарствам і бізнесу. Це бюджетно-податкові засоби впливу.
Заходи фіскальної політики, що обмежують економічне зростання, полягають у
зменшенні державних закупівель, зростанні податків, зменшенні трансфертних
виплат. Це обмежує сукупний попит, а тому й обсяг національного виробництва.
70. Сутність та об'єктивні передумови виникнення світового господарства.
Зародження і формування стабільних економічних відносин між державами і
господарюючими суб'єктами різних країн, інтернаціоналізація господарських
зв'язків — це об'єктивна історична тенденція розвитку продуктивних сил
зумовлена міжнародним поділом праці (МПП), неможливістю національної еконо
міки забезпечити виробничі та інші потреби країни лише за рахунок власних
ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства,
інтернаціоналізації економіки поступово охоплює всі країни світу незалежно
від рівня розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою цих
процесів є перехід до індустріальної стадії розвитку продуктивних сил — до
великого машинного виробництва, якому стають «тісними» та «вузькими»
національні межі.
Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн на виробництві певних
видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та
економічних умов.
Світове господарство — внутрішньо суперечлива єдність національних економік,
пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими
та науково-технічними зв'язками.
71. Етапи становлення та структура сучасної світової економіки.
Доіндустріальна стадія виробництва — кінець XVII ст. Світове господарство
виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням між
народної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.
Початок XVIII — середина XIX ст. Характеризується подальшим розвитком
виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між
країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної
економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення капіталізму.
Кінець XIX — початок XX ст. Саме в цей період завершилося формування
світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.
Кінець 20-х — середина 80-х років XX ст. Після Першої світової війни почався
процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з па
дінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні
системи — соціалістичну та капіталістичну і була доповнена багатьма
колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності.
У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі
соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові
інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних
сил і господарських відносин активно утверджувалась змішана економіка.
Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утво
рювало понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріальне розвинутих.
Кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. Визначальною рисою цього етапу є
наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-
економічних форм, пов'язаних з виробництвом товарів і комплектуючих у різних
країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло
відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи
господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад
СРСР, утворення нових незалежних держав.
Структура міжнародних організацій та інститутів
Спеціалізовані:
— Адміністративний комітет з координації роботи спеціалізованих закладів ООН
та Міжнародного агентства з атомної енергії;
—Комісія ООН з питань народонаселення;
— Комісія ООН з питань діяльності ТНК;
— Міжнародна організація праці та ін. Галузеві економічні об'єднання:
— Міжнародне агентство з атомної енергії;
— Міжнародна організація цивільної авіації;
—Конференція ООН з торгівлі і розвитку;
— Міжнародний валютний фонд;
—Міжнародний банк реконструкції і розвитку та ін.
Міжнародні галузеві організації:
—Організація країн-експортерів нафти;
— Генеральна угода з тарифів і торгівлі;
— Європейський банк реконструкції і розвитку;
— Європейське товариство з атомної енергії та ін.
Міжнародні об'єднання підприємців:
—Міжнародний союз автомобільного транспорту;
—Міжнародний союз морського страхування;
— Міжнародне товариство авіаційного електрозв'язку і т. ін.
72. Україна в системі світового господарства.
Головним економіко-правовим документом, що регламентує розвиток
зовнішньоекономічної політики України, і, відповідно, включення її до
системи світового господарства, став Закон України “Про зовнішньоекономічну
діяльність”, прийнятий у квітні 1991 р. Він передбачав, що суб’єктами
міжнародних економічних відносин можуть бути всі юридичні особи,
місцезнаходженням яких є Україна. Розвиток торговельних відносин з
Європейським Союзом набуває для України все більше геоекономічного значення,
як результат у географічній структурі українського експорту та імпорту
товарів ЄС посідає одне з провідних місць після країн СНД. Таким чином,
сировинна спрямованість українського експорту свідчить про те, що вітчизняні
товаровиробники мають обмежені можливості щодо закупівлі необхідної сировини
і виготовлення відповідної продукції внаслідок низької платоспроможності.
Особливий інтерес для України становить створення зони вільної торгівлі з
Європейським Союзом, яка являє собою форму міжнародної економічної
інтеграції.
73. Міжнародні економічні відносини: зміст та структура.
Міжнародні економічні відносини (МЕВ) — економічні відносини в системі
світового господарства. До структури МЕВ входять:
міжнародний поділ праці
міжнародна торгівля товарами та послугами
міжнародний рух факторів виробництва (капіталів, робочої сили, технології)
міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини
міжнародна економічна інтеграція і деякі інші похідні від них форми.
Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн на виробництві певних
видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та
економічних умов. Загальний поділ праці ґрунтується на галузевій
спеціалізації окремих країн (сільськогосподарське виробництво, переробні
галузі тощо). Частковий поділ праці ґрунтується на спеціалізації у
виробництві готових виробів (мед-апаратура,взуття, меблі, трактори тощо).
Одиничний поділ праці ґрунтується на подетальній спеціалізації (виробництво
шарико-підшипників, шин, двигунів тощо).
Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) — процес зближення та
взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на
створення єдиного господарського механізму. Форми МЕІ:
— торговельна інтеграція (створення зон вільної торгівлі) країн-учасниць;
— валютно-фінансова інтеграція (зняття обмежень на переміщення капіталів
всередині угруповання, єдина валютна політика тощо);
— створення єдиного економічного простору (усунення не-тарифних бар'єрів у
взаємній торгівлі).
Міжнародні корпорації (МНК) — концерн або союз концернів різних країн, які
домінують в одній або кількох сферах світового господарства.
Транснаціональні корпорації (ТИК) — основні суб'єкти світогосподарських
зв'язків на сучасному етапі.
ТНК — фірми, які здійснюють основну частину своїх операцій за межами країни,
в якій вони зареєстровані, — найчастіше в декількох країнах, де розміщені
їхні відділення, філії, підприємства.
Транснаціональні банки (ТНБ) — крупні банки, які виконують посередницьку
роль у міжнародному русі позичкового капіталу (спираючись на мережу
закордонних підприємств) і контролюють (за державної підтримки) валютні й
кредитні операції на світовому ринку.
74. Міжнародна торгівля, її види та структура.
Світова торгівля — форма МЕВ, що ґрунтується на глибокому МПП, спеціалізації
певних країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім
техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.
Світовий ринок — розвинена сфера товарного обміну, що ґрунтується на МПП.
Історично першою є теорія зовнішньої торгівлі — меркантилізм (XVI—XVII ст.).
Ця теорія виходила з того, що багатство нації визначається обсягом золота.
Теорія абсолютних переваг А. Сміта виходить з того, що добробут нації
залежить від ступеня поглиблення поділу праці, в тому числі й міжнародного.
Теорія відносних переваг Д. Рікардо передбачала, що кожна країна
використовує свій капітал і працю у тих галузях, які забезпечують їй
найбільші вигоди. Неокласичні теорії світової торгівлі. Теорія Хекшера —
Оліна — Самуельсона є сучасною модифікацією теорії відносних переваг і
відома як теорія співвідношення факторів виробництва. Автори пов'язують
теорію порівняльних переваг із теорією цін на фактори виробництва. Країни
продають (експортують) товари інтенсивного використання відносно надлишкових
факторів та ввозять (імпортують) продукти інтенсивного використання відносно
дефіцитних для них факторів. У результаті відбувається вирівнювання цін на
фактори виробництва, втрачаються відносні переваги, вирівнюються умови
розвитку. парадокс Леонтьєва. Парадокс полягає в тому, що США експортували
переважно трудомісткі товари, а імпортували — капіталомісткі. Пояснюється
парадокс тим, що одна людино-година американської праці еквівалентна трьом
людино-годинам іноземної праці. Отже, США мають надлишок праці високої
кваліфікації, що й зумовлює таку структуру експорту.
Теорія альтернативних витрат Г. Хаберлера Він стверджує, що країни
експортують продукцію найпередовішого технологічного виробництва, сприяючи
тим самим поширенню у світі новітніх технологій. Відтак розрив між
технологічними рівнями зникає, експорт скорочується, структура зовнішньої
торгівлі змінюється.
Теорія життєвого циклу товару (ЖЦТ) Раймонда Варнона виходить з того, що всі
товари проходять свій життєвий цикл. Концепції незалежності,
взаємозалежності і залежності. У випадку незалежності країна позбавляється
можливості споживати ті блага, яких вона не виробляє. Взаємозалежність -— це
розвиток торговельних зв'язків на основі взаємовигідного економічного
співробітництва. Залежність проявляється у нерівноправності країн різного
ступеня економічного розвитку в системі світової торгівлі, зумовленої
залежністю від однієї країни як споживача чи постачальника.
Протекціонізм доцільно використовувати під тиском необхідності. Це політика
короткострокового періоду. Фрітредерство — довгострокова політика. Обмежена
зовнішньоторговельна політика більш бажана, ніж відсутність будь-якої
зовнішньої торгівлі. Головні елементи зовнішньої торгівлі — експорт і
імпорт. Експорт (Е) — продаж товарів та послуг зарубіжному контрагенту.
Імпорт (2) — купівля у зарубіжного контрагента товарів та послуг. Сума
експорту та імпорту становить зовнішньоторговельний оборот.
Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі: перевищення темпів
зростання світової торгівлі над темпами зростання ВВП; зміна структури
товарообігу світової торгівлі за рахунок зростання питомої ваги продукції
переробної промисловості; зниження частки сировинних товарів; щорічне
оновлення більш ніж на третину асортименту продукції обробних галузей,
насамперед електроніки; зростання частини взаємної торгівлі індустріально
розвинених країн; зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням на базі
поглиблення міжнародного виробничого кооперування; розвиток ринку
наукомісткої продукції, патентів, ліцензій, ноу-хау; множинність цін;
зростання питомої ваги та значення світового ринку послуг.
75. Міжнародна міграція робочої сили
Міжнародна міграція робочої сили — переміщення працездатного населення з
однієї країни в іншу з метою пошуку роботи, нових сфер застосування своїх
здібностей, кращих умов життя.
Причини міжнародної міграції робочої сили:
Національні відмінності в рівнях заробітної плати; Міжнародні відмінності у
вартості життя; Нерівномірність інвестиційних процесів у різних країнах;
Відмінності в рівнях безробіття між країнами; Суттєві відмінності рівнів
життя населення різних країн; Потреба у використанні іноземної робочої сили
національними державами тощо.
Тенденції розвитку ММРС:
— поширення міграційних процесів робочої сили практично на всі країни світу;
— головний напрям міграції робочої сили: з країн, що розвиваються, та країн
із перехідними економіками у найрозвиненіші країни;
— активізація міграційних процесів із однієї розвиненої країни в іншу;
— посилення міждержавних переселень у межах країн, що розвиваються;
— пожвавлення маятникової міграції між країнами з перехідними економічними
системами;
— виникнення нової форми міграції робочої сили — міграції науково-технічних
кадрів;
— посилення тенденції "втеча умів" із країн з перехідними економіками та
країн, що розвиваються, у розвинені країни;
— утворення нових привабливих міграційних центрів на Близькому Сході
(Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Ізраїль), у Латинській Америці
(Аргентина, Бразилія, Венесуела), у Південно-Східній Азії (Японія, Гонконг,
Тайвань, Сінгапур);
— зростання частки "молодої міграції";
— розширення обсягів нелегальної міграції, зумовлене жорсткішою міграційною
політикою США і країн Західної Європи, які прагнуть обмежити приплив
іноземної робочої сили.
Форми міжнародної міграції робочої сили:
Безповоротна — зміна постійного місця проживання;
Тимчасова — зміна місця проживання хоч і на тривалий, але визначений час;
Сезонна — пошук сезонної роботи за межами своєї країни;
Маятникова — регулярні поїздки за кордон у пошуках роботи з обов'язковим
поверненням у свою країну
76. Міжнародний рух капіталу: зміст, форми, тенденції.
Міжнародний рух капіталів (МРК) — переміщення засобів за кордон (або з-за
кордону) з метою отримання прибутку.
За суб'єктами, що вивозять капітал: Приватний і державний. За об'єктами:
Грошовий і товарний. За строками: Довгостроковий і короткостроковий. За
способом отримання
доходу на капітал: Позичковий і підприємницький.
Форми вивозу підприємницького і позичкового капіталів:
Позики; кредити; Банківські депозити; засоби на рахунках інших
фінансових інститутів
Прямі інвестиції; Портфельні інвестиції
Прямі інвестиції надають право управлінського контролю за об'єктом, у який
інвестовано капітал.
Портфельні інвестиції здійснюються шляхом придбання акцій іноземних
підприємств у розмірах, які не забезпечують право власності або контролю над
ними.
Сек'юритизація — зростання ролі цінних паперів у залученні та розміщенні
засобів комерційними банками, кінцевими кредиторами та позичальниками, як
інструменту регулювання руху позичкового капіталу.
Функції міжнародного ринку капіталу:
Забезпечення економіки готівкою; Надання можливостей корпораціям та окремим
особам отримувати дохід від розміщення їхніх тимчасово вільних грошових
засобів; Перерозподіл ресурсів у глобальному масштабі.
77. Міжнародні валютні відносини та міжнародна валютна система.
Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС) І. Система "золотого
стандарту" (рис. 21.4):
— золотомонетний стандарт (діяв із 1867 р. до початку XX ст.);
— золотозливковий стандарт (з початку XX ст. до Першої світової війни);
— золотодевізний (золотовалютний) стандарт (із 1922 р. до початку Другої
світової війни).
Переваги:
— стабільність курсів валют сприяє розвитку торгівлі та зменшує ризики;
— жорстке саморегулювання. Недоліки:
— відмова від самостійної грошової політики;
— залежність від видобутку золота.
II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.) Основні принципи:
— встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;
— курс долара фіксований відносно золота;
—центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно
долара;
— організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.
III. Ямайська валютна система (створена в 1976 р.) Основні особливості:
— заснована на кількох валютах;
— відмінено монетний паритет золота;
— основний засіб розрахунків — вільно конвертована валюта, а також
міжнародні кредитні гроші — СПЗ і резервні позиції МВФ;
— вільний плаваючий курс валют визначається попитом і пропозицією;
— центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків
для підтримання фінансового паритету національних валют;
— країна сама обирає режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або
змішаний).
Штучні валюти, запроваджені для міжнародних розрахунків
СПЗ — "спеціальні права запозичення" — створена у 1969 р. МВФ колективна
валютна одиниця з метою перетворення її в головний резервний актив МВС,
альтернативний золоту і долару. Європейська валютна система (1979 р.)
запровадила свою валютну одиницю — ЕКЮ, яка виконувала функції: міри
вартості і засобу платежу в міжнародних розрахунках. З посиленням
інтеграційних процесів ЕКЮ поступилася місцем ЄВРО (1999 р. — початок
запровадження). Ця валюта покликана виконувати всі функції повноцінних
грошей.
78. Міжнародні фінансово-кредитні інститути.
Міжнародний валютний фонд – наднаціональна валютно-кредитна установа. МВФ
створено на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі у
1944 р. як спеціалізовану представницьку організацію ООН. МВФ почав
працювати у 1947 р., його штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні. За
статутом, метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та
стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і
розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн-членів Фонду.
МВФ здійснює систему заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, на
сприяння конвертованості валют, на надання кредитів країнам-членам Фонду для
покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, на ліквідацію валютних
обмежень, на організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних
питань.
Світовий банк – це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його
філії: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку
(МАР) і Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАГІ). МБРР – це
найбільша у світі фінансово-кредитна організація, яка надає довгострокові
кредити на державні програми урядам і центральним банкам країн. Нині з метою
сприяння соціальному і економічному розвитку країн МВФ надається технічна і
фінансова допомога понад 100 країнам. Термін виплати кредитів – 15 – 25
років, період відстрочки – від 3 до 5 років. Відсотки по кредитах
встановлюються на рівні процентних ставок міжнародних ринків позичкового
капіталу.
Міжнародна фінансова корпорація (МФК) – це також міжнародна міжурядова
організація, спеціалізований заклад ООН. МФК надає кредити приватним
підприємствам і купує їхні цінні папери, не конкуруючи з приватними
інвесторами (її доля в акціонерному капіталі не перевищує 20%). МФК сприяє
спільним інвестиціям місцевого та іноземного капіталів і вкладає кошти
тільки у прибуткові підприємства приватного сектору. Термін надання позики 5
– 15 років. Рівень відсотка встановлюється в залежності від ставок грошового
ринку.
Європейський банк реконструкції і розвитку – банк, який був створений для
сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та СРСР. Стратегія
ЄБРР щодо України випливає із його загальних завдань, а також враховує
особливості економіки нашої країни.
79. Сутність, фактори та прояви глобалізації.
Глобалізація — всеохопний процес трансформації світового співтовариства у
відкриту цілісну систему інформаційно-технологічних, фінансово-економічних,
суспільно-політичних, соціально-культурних взаємозв'язків і
взаємозалежностей.
Технічні, технологічні:
— науково-технічний прогрес, розвиток нових поколінь транспорту і зв'язку;
— революція в галузі інформаційних і телекомунікаційних технологій;
— виникнення єдиного інформаційного простору і створення можливостей для
здійснення операцій в режимі реального часу
Соціально-економічні:
— поглиблення інтернаціоналізації економіки на основі її транснаціоналізації
та регіона-лізації;
— лібералізація сфери руху товарів і капіталів, розвиток нових фінансових
технологій;
— становлення нового геоекономічного простору, заснованого на міжанклавному
(між-корпоративному) поділі праці;
— індивідуалізація, деконцентрація та диверсифікація виробництва, що
базуються на новітніх технологічних укладах;
— геоекономічні трансформації, пов'язані з розпадом командно-
адміністративної системи господарювання та посиленням ринкової уніфікації
сучасного світу
Політичні:
— взаємопроникнення макроекономічної політики уряду та центробанку;
— зростаюча орієнтація національних держав на зовнішні зв'язки;
— геополітичні зрушення, пов'язані з розпадом світової соціалістичної
системи
Культурні, морально-етичні:
— послаблення ролі традицій, соціальних зв'язків і звичаїв;
— зростання мобільності духовно-емоційного спілкування;
— інтернаціоналізація освіти, культурного простору тощо.
Форми вияву глобалізації:
— становлення загальнопланетарного науково-інформаційного простору,
глобальної інформаційної інфраструктури, мережевих інформаційних технологій,
світової комунікаційної системи та технологічних макросистем у сфері
виробництва, транспорту і зв'язку;
— інтенсифікація міжнародних трансакцій, розвиток електронної комерції,
становлення ринків робочої сили, товарів, інформаційних технологій на основі
поступового зняття бар'єрів у торгівлі, підписання багатосторонніх
торговельних угод тощо;
— бурхливе зростання світового фінансового ринку, який функціонує в режимі
реального часу на основі поєднання ринкових і мережевих комп'ютерно-
комунікаційних технологій;
80. Глобальні проблеми та шляхи її вирішення.
Глобальні проблеми — проблеми, пов'язані з природними, природно-
антропогенними, суто антропогенними (у т. ч. економічними, соціальними)
явищами, що виникли в процесі розвитку сучасної цивілізації та мають
загально-планетарний характер як за масштабами та значенням, так і за
способами вирішення, а тому потребують координації зусиль усього світового
співтовариства.
I. Глобальні проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства:
— надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо;
— раціональне природокористування і збереження навколишнього природного
середовища;
— раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння
космічного простору;
— утилізація відходів життєдіяльності тощо.
II. Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин:
— відвернення світової термоядерної війни і забезпечення стабільності
мирного становища;
— подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу;
— попередження локальних, регіональних та міжнародних конфліктів;
— ліквідація наслідків світових та локальних криз;
— роззброєння і конверсія військового виробництва тощо. III. Глобальні
проблеми у сфері розвитку людини і забезпечення її майбутнього:
— пристосування людини до умов природного і соціального середовища, що
змінюється під впливом НТР;
— подолання епідемій, тяжких захворювань (серцево-судинних, онкологічних,
СНІДу, наркоманії);
— культурно-моральні проблеми втрати довіри до соціальних інститутів,
нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь;
— боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом, тероризмом;
— проблеми демократизації та охорони прав людини.
Екологічна криза — незворотні антропогенні зміни екосистеми, глобальне
порушення природної рівноваги й деградація природного середовища, яке
втрачає здатність до відтворення, асиміляції та саморегулювання.
Таким чином, вирішення глобальних проблем можливе лише за умови
невідкладності йрішучості дій, колективних і скоординованих зусиль світового
співтовариства. У доповіді ООН про людський розвиток зазначається, що
програма дій, спрямованих на забезпечення прогресу людства в епоху
глобалізації, має передбачати досягнення семи основних цілей, у контексті
кожної з яких необхідна взаємодія на національному і міжнародному рівнях:
1) удосконалення діяльності, спрямованої на розвиток людського потенціалу,
коригування політики з урахуванням нових реалій глобальної економіки;
2) зменшення загрози турбулентності фінансових потоків та пов'язаних із ними
втрат;
3) активізації міжнародного співробітництва в галузі боротьби з глобальними
загрозами щодо безпеки людини;
4) нарощування діяльності з розробки нових технологій для забезпечення
розвитку людини, ліквідації злиденності;
5) припинення процесів маргіналізації та подальшої поляризації багатства і
бідності;
6) ліквідації диспропорцій у структурах глобального регулювання;
7) формування ціліснішої та демократичнішої системи глобального регулювання.