3 Функції соціології та її місце в розвитку суспільства.
Теоретико-пізнавальна функція полягає в накопиченні, збільшенні знання про
суспільство, про його структурні елементи і процеси, виявляє в суспільстві те,
що вимагає радикальних перетворень і змін. Особливо важливого значення набуває
ця функція в нашій країні, де відбуваються дуже глибокі і швидкі перетворення.
Практична функція соціології полягає в тому, щоб на основі емпіричного і
теоретичного аналізу соціальних явищ і процесів розробити практичні
рекомендації.
Дуже різноманітні конкретні прояви практичної функції соціології. Практична
спрямованість соціології виявляється, зокрема, у тому, що соціологія, яка
досліджує суспільство як цілісну систему, здатна виробити науково обґрунтовані
прогнози про тенденції розвитку тих чи інших соціальних явищ чи процесів, що
особливо важливо в перехідний період розвитку суспільства.
Практична функція соціології виявляється також через специфічні види діяльності,
такі як соціальне обслуговування населення (соціальна робота), соціальне
консультування (служби сім’ї, телефони довіри і т.п.). Крім того, практична
спрямованість соціології виявляється в специфічних напрямках соціальних
досліджень, наприклад, маркетинг, опитування суспільної думки й ін.
Соціологія, що вивчає суспільство як цілісну систему, створюючи більш-менш повну
картину соціальних відносин і процесів у сучасному світі, формує в людей систему
поглядів на людський світ і місце в ньому людини, відношення людини до
навколишнього оточення та до самого себе, а також обумовлені цими поглядами
життєві позиції людей, їхні ідеали. У цьому виявляється світоглядна функція
соціології.
Одна з важливих функцій соціології — функція ідеологічна, оскільки соціологія в
тій чи іншій формі виражає інтереси певних соціальних груп, класів, політичних
партій і рухів. Сформульовані соціологом висновки й узагальнення, що стосуються
тих чи інших сторін громадського життя, торкаються не тільки інтересів тієї
соціальної групи, до якої він належить, але й інтересів інших соціальних груп, у
тому числі класів. Тим самим ці висновки й узагальнення здобувають ідеологічний
зміст, деякий ідеологічний відтінок.
І останнє: соціологія пояснює, які соціальні умови необхідні для того, щоб
людина стала реалізовувати себе як суб'єкт соціальної діяльності, реалізувати
свою власну сутність. У цьому виявляється гуманістична функція соціології.
1.4 Місце соціології в системі наук про суспільство.
Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв'язку з іншими
суспільними науками, займаючи при цьому провідну роль у системі суспільних наук.
По-перше, соціологія дає іншим суспільним наукам науково обґрунтовану теорію
суспільства і його структурних елементів. По-друге, надає іншим наукам техніку і
методику вивчення життєдіяльності людини. Це виявляється, зокрема, у тому, що
інші суспільні науки "соціологізуються", в результаті чого в їх межах формуються
нові напрямки досліджень: соціально-економічні, соціально-психологічні,
соціально-політичні, соціально-демографічні й ін.
Найбільш близькими за предметом дослідження до соціології вважають психологію,
філософію, історію, політологію й економіку.
Основною рисою, яка відрізняє соціологію від інших суспільних наук є те, що вона
генералізуюча наука. Історія, на відміну від соціології, - наука
індивідуалізуюча, оскільки концентрує свою увагу на вивченні унікальних і
неповторних явищ: християнства як визначеної релігії, А. Лінкольна як певного
президента, США як певної держави і нації і т.д. Соціологія ж досліджує
особливості, характерні, загальні для всіх релігій, усіх держав, усіх націй і
т.п.
Політологія, економіка, право й інші суспільні науки вивчають лише якусь одну
сферу життя суспільства, соціологія ж досліджує всі соціальні процеси, незалежно
від того, якими вони є: економічними, політичними, правовими, релігійними,
філософськими і т.п. Вона відрізняється від інших генералізуючих суспільних
наук, тому що аналізує суспільство в єдності віх його сторін, галузей, сфер,
увесь соціокультурний простір. Більш того, соціологія вивчає і взаємозв'язок між
явищами, які стосуються предмета дослідження різних суспільних наук (наприклад,
встановлення зв'язку між виробничими циклами (предмет економіки) і циклами
розвитку злочинності (предмет правових наук)), чого не робить жодна наука
окремо. Соціологів може цікавити вплив економічних криз на підвищення
правопорушень, а економічне процвітання на їх зменшення.
Далі, соціологія розглядає людину не з однієї якої-небудь сторони чи
характеристики; економічні науки, наприклад, досліджують людину економічну,
тобто людину, зайняту в процесі виробництва; політичні науки – людину політичну,
яка бере участь у політичних процесах і акціях; релігієзнавство вивчає людину
релігійну в його відносинах з Богом. Соціологія ж розглядає людину соціальну як
цілісну істоту, що є одночасно й економічною, і політичною, і релігійною і т.п.
істотою.
Таким чином, на відміну від інших соціогуманітарних наук, соціологія є.
генералізуючою наукою, яка досліджує суспільство в цілому і людини як соціальної
істоти. Соціологія активно співпрацює з іншими сферами наукових знань про соціум
і людину, спираючись на досягнення статистики, демографії, психології,
економічних, політичних, правових наук і дисциплін.
Роль соціології в розвитку суспільства перехідного типу. Необхідність вивчення
соціології визначається насамперед її провідною роллю в сучасних умовах. Це
викликано низкою причин:
1. наша країна переживає період глибоких і всеохоплюючих змін і
трансформацій усіх сторін життя суспільства. У цих умовах особливо актуальним
стає вивчення і використання тенденцій і закономірностей розвитку і
функціонування суспільства як цілісного організму. Сьогодні не підлягає сумніву,
що якби реформи, які у нас здійснювалися, були б науково (у т.ч. і соціологічно)
обґрунтовані, а їхні наслідки і впровадження серйозно сплановані і
спрогнозовані, то результати могли б бути іншими, менш гострими і болючими.
2. сучасний етап розвитку нашого й іншого суспільств свідчить про
підвищення ролі і значення соціальних факторів і соціальної сфери життя
суспільства. Не випадково в останні роки так часто говориться про «сильну
соціальну політику», «соціально орієнтовану економіку», «соціальний захист
населення», «соціальні наслідки реформ» і т.п. Ігнорування чи недооцінка ролі і
значення соціальних факторів і соціальних наслідків проведення реформ ставить
під погрозу їхнє успішне здійснення в суспільстві в цілому й в окремих його
сферах.
3. Однією з головних і складних задач прогресивного розвитку нашої і
багатьох інших країн на сучасному етапі є формування громадянського суспільства.
Без цього неможливі ні ефективний розвиток економіки, ні утворення правової
держави.
Як справедливо вважав Е. Дюркгейм, соціологія не варта була б і години праці,
якби вона не допомагала поліпшити й удосконалити суспільство.
2. 1. Логіка виникнення соціології. Початковий етап у її розвитку.
Соціологія являє собою інтелектуальний продукт XIX століття. Першими
попередниками соціології були античні соціальні філософи Платон і Аристотель.
Базові ідеї і концепції нової науки були розроблені в європейській соціальній
філософії ХУП-Х1Х століть — задовго до офіційного народження соціології.
Соціологія досить молода наука, лише к середины XIX століття вона оформляється
як самостійна наука. Її попередницею можна вважати соціальну філософію. Серед
філософів античності виділяють двох гігантів — Платона (427-347 до н.е.) і його
учня і послідовника Аристотеля (384-322 до н.е.). Вони, як і нинішні соціологи,
вивчали традиції, звичаї і взаємини людей, узагальнювали факти, будували
концепції, що завершувалися практичними рекомендаціями про те, як удосконалити
суспільство. Першою в історії працею по «загальній соціології» справедливо
вважають «Державу» Платона. Великий мислитель розробив, по суті, основи першої у
світі теорії стратифікації, відповідно до якої будь-яке суспільство поділялося
на три класи: вищий, що складався з мудреців, які керували державою; середній,
який включав воїнів, що охороняли державу від смути і безладдя; нижчий, куди
входили ремісники і селяни. Свій варіант теорії стратифікації запропонував інший
енциклопедичний розум античності — Аристотель. У нього опорою порядку виступав
середній клас. Крім нього, суспільство містить у собі ще два класи — багату
плутократію і позбавлений власності пролетаріат.
Ще в середньовіччя арабський мислитель Ібн-Хальдун пильно вивчав поведінку
великих соціальних груп людей, складаючи анатомію людського суспільства. Тільки
через дві тисячи років після Платона й Аристотеля європейська наукова думка
змогла подарувати світу видатні праці про суспільство, насамперед завдяки
зусиллям Н. Макіавеллі, Дж. Локка і Т. Гоббса, які стали безпосередніми
попередниками наукового етапу соціології. Багато європейських мислителів ХУП-Х1Х
століть, у тому числі Вольтер, Дідро, Кант, Гегель, задовго до офіційного
народження соціології писали про вдачі людей, суспільну мораль і традиції,
характер народів, поведінку соціальних типажів. У ХУII-ХУIII століттях уперше
з'явилися терміни, покликані зіграти вирішальну роль у формуванні соціології:
суспільство, культура, цивілізація, класи, структура, функція і деякі інші.
Родоначальником соціології вважають О. Конта (1789— 1857 р.). Своє навчання він
спочатку назвав «соціальною фізикою», у якій виділив основні частини: соціальна
статика (вивчення структур суспільства, узятих як би в застиглому виді) і
соціальна динаміка (аналіз послідовності соціальних змін). З’ясувавши, що А.
Кетле уже використовує цей термін, О. Конт у 1839 р. назвав своє навчання
соціологією.
Свої відкриття вона робить за допомогою чотирьох методів: спостереження,
експерименту, порівняння й історичного методів. Причому застосовуватися вони
повинні об'єктивно і незалежно від оцінних суджень дослідника. Такий підхід з
тих пір називають позитивізмом. Сам Конт термін «позитивний» розглядав у п'ятьох
значеннях: реальний, корисний, достовірний, точний, організуючий.
О.Конт стверджував, що ми не можемо встановлювати закони розвитку природи і
суспільства. Ми можемо дійсно осягти лише різні взаємозв'язки явищ і фактів, але
ніколи не зможемо до кінця проникнути в справжні причини їхнього виникнення.
Тому справа вченого — спостерігати, реєструвати і систематизувати факти і на
основі цієї систематизації виявляти певні закономірності. Конт і його
послідовники-позитивісти були переконані в тім, що такі закони існують, причому
вони універсальні як для природи, так і для суспільства. Визнання універсалізму
— перший фундаментальний принцип, на який спирається позитивізм. Другим його
наріжним каменем є визнання необхідності і доцільності використання у вивченні
суспільства тих методів, що затвердилися в природознавстві.
У своїй творчості О. Конт керувався ідеалами прогресу, політичної й економічної
волі, надією на те, що за допомогою науки й освіти можна вирішити всі соціальні
проблеми. На питання про те, як вилікувати хворе суспільство, він відповідав
просто: треба створити таку ж точну й об'єктивну науку про суспільство, яким є
природознавство. Відкриті такою наукою закони треба викладати в школах і
університетах, щоб навчити людей тому, як правильно і розумно будувати свої
взаємини. Точка зору Конта була близька до поглядів просвітителів.
О. Конт у загальній класифікації (чи «ієрархії») наук поставив соціологію на
саму вершину — вище математики, фізики і біології, а перетворюючу роль
соціології в суспільстві (вона повинна зробити революцію в розумах людей) вважав
настільки ж важливою, як і роль релігії.
О. Конт зробив воістину революційний переворот у науках про суспільство,
визначивши предмет і метод соціології. На його думку, наука повинна раз і
назавжди відмовитися від невирішених питань. До них Конт відносив ті, котрі не
можна ні підтвердити, ні спростувати, спираючись на факти. Насамперед, до них
відносяться філософські судження, відірвані від життя.
Конт схилявся не тільки перед соціологією, але і перед людським суспільством,
яке вона покликана описувати. Для нього окремий індивід — майже ніщо.
Суспільство складається не з окремих індивідів, а із соціальних систем. Під
суспільством Контом малося на увазі все людство чи якась його частина,
пов'язана консенсусом (загальною згодою). Середньою ланкою між індивідом і
суспільством виступає сім’я.
Таким чином, О. Конт по праву вважається «батьком» соціології, оскільки він
уперше:
• Обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і
можливість пізнання законів його розвитку;
• Визначив соціологію як особливу науку про суспільство, яка ґрунтується
на емпіричних дослідженнях, що забезпечує її об'єктивність і неупередженість.
• Розглянув суспільство як систему з її статичними і динамічними
закономірностями.
Проте, О. Конт так і не зміг у поясненні суспільства остаточно відійти від
аналогій із природничими науками і запозичив багато чого для своїх положень з
біології, фізики, надмірно прив'язуючи соціальні явища, процеси до тих, які
вивчаються природознавством. Нарешті, людина в його навчанні виступає насамперед
біологічною, а не соціальною істотою.
Навчання О. Конта одержало подальший розвиток у соціологічних концепціях Г.
Спенсера (1820—1903 р.). Основні ідеї Г. Спенсера: суспільство – частина
природи, воно не створено ні штучно, ні з волі людей, ні Богом. Суспільство для
Г. Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем, воно
розвивається за загальними системними принципами:
• Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку нарощує
масу (чисельність населення, материальні ресурси і т.п.);
• Зростання маси призводить до ускладнення структури (зростання кількості
соціальних груп і спільнот, які, у свою чергу, створюють соціальні інститути як
форми самоорганізації свого життя; таких соц. інститутів Г. Спенсер налічує
п'ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні);
• Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом)
функцій, що виконуються окремими частинами. Тобто кожен соціальний інститут має
свої, властиві тільки йому функції.
• Диференціація функцій призводить до поступового посилення
взаємозалежності і взаємодії частин. Це означає чітке розмежування функцій
різних соц. інститутів, поділ сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей
порядок порушується і певний соц. інститут підміняє інший – починається регрес
або розпад соціального організму. Г. Спенсер особливо застерігав проти
непомірного розширення повноважень і функцій держави, що згодом приводить до
порушення стану рівноваги суспільства.
• У біологічному організмі частини підлеглі цілому. У суспільстві ж ціле
існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г.
Спенсер торкається, але не вирішує проблему співвідношення людини й
суспільства.
Він порівнював суспільства з біологічними організмами, а окремі частини
суспільства (держава, церква) — з частинами організму (серцем, нервовою системою
і т.д.). Кожна частина несе якусь користь цілому і виконує життєво важливу
функцію. Економічне життя в суспільстві, стверджував Спенсер, подібна обміну
речовин в організмі: уряд аналогічний головному мозку, торгівля виконує функції,
подібні до кровообігу і т.д. Зміни суспільства не можуть відбуватися без зміни
його частин і функцій: змінилася економіка — міняється соціальна структура
суспільства, оскільки виникають нові класи, наприклад, підприємці і наймані
працівники. Вважається, що Спенсер першим застосував у соціології поняття
структури і функції.
Основний закон соціального розвитку, по Спенсеру, — закон виживання найбільш
пристосованих індивідів. Функції природного відбору виконує економічна
конкуренція. Уряд не повинний утручатися, на думку Спенсера, у процес природного
відбору, а від найменш пристосованих індивідів корисно позбавлятися — така
позиція пізніше одержала назву «соціал-дарвінізм». У головній праці «Основи
соціології» Спенсер проводить аналогію між біологічним і соціальним організмами
і стверджує, що для того й іншого властива боротьба за існування, що є одним з
головних принципів соціального буття. Виживають лише найбільш пристосовані до
соціального оточення, ті, чий інтелект є переважним. Ті ж, які не пристосувалися
знаходяться на шляху вимирання. Тому уряд і держава не повинні потурати
непристосованим, розробляючи соц. політику захисту і допомоги хворим, бідним,
безробітним і т.п. Спенсер був противником революції, вважаючи її хворобою
соціального організму.
Наукове визнання одержала закладена Спенсером теорія соціальної еволюції,
зокрема, його ідея про те, що всі суспільства послідовно розвиваються: від
простого стану, коли всі частини взаємозамінні, до складного суспільства з
зовсім не схожими між собою елементами. Такий розвиток еволюційний за своїм
характером і виражає єдність і боротьбу двох взаємозалежних процесів —
диференціації й інтеграції. Чим більше розмаїтості між частинами суспільства,
тобто чим сильніше їхня диференціація, тим більша дія зустрічного закону
інтеграції частин. До об'єднання прагнуть регіони однієї країни, різні країни,
нації, народи. Сьогодні ми називаємо такий процес глобалізацією. Але в часи
Спенсера цього терміна не існувало, а тому він писав про соціальну інтеграцію.
Спенсер сприяв введенню в науку і широкому поширенню такого важливого
соціологічного поняття, як «соціальний інститут», виділивши й описавши його
головні різновиди.
Оцінюючи роль Г. Спенсера в становленні соціології, слід зазначити, що він так і
залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних процесів і явищ,
занадто високо оцінював дію природних закономірностей, що зрештою, зменшувало
роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від розвитку еволюційних
процесів.
2.2 Класичний період у розвитку соціології.
На другу половину XIX — початок XX ст. приходиться розквіт теоретичної
соціології, розвиток соціологічних теорій, що стали класичними. Даний період —
це свого роду соціологічний «осьовий час». Тому увага до нього особливо пильне.
Саме в цей час з'являється безліч різних теорій і концепцій, що лягли в основу
сучасної соціологічної думки.
На рубежі XIX і XX ст. проявилася своєрідність в аналізі суспільства в рамках
таких соціологічних шкіл, як німецька, французька, російська, американська й ін.
Ми зупинимося лише на ключових фігурах, що не тільки визначили основні школи,
але які стали класиками світової соціології в цілому.
При розгляді німецької соціологічної школи виділимо дві основні фігури — К.
Маркса (1818 — 1903 р.) і М. Вебера (1864—1920 р.), соціологічні теорії яких
зробили без перебільшення величезний вплив на розвиток соціології. Хоча ці
теорії створювалися не одночасно, вони знаходяться як би в заочній суперечці.
Соціологічна теорія К. Маркса визначається істориками соціології як теорія
економічного детермінізму, оскільки головну причину, джерело розвитку
суспільного життя в цілому він бачив в економічних відносинах. Розвиток
суспільства він розглядав як природно-історичний, об'єктивний процес зміни
суспільно-економічних формацій (традиційна, рабовласницька, феодальна,
капіталістична, комуністична).
Таким чином, місце і роль марксизму в історії соціологічної думки визначається
тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка людей, аналізуються
насамперед через призму матеріальних умов життя, через протиріччя і конфлікти в
способі виробництва.
Принципово інший підхід до пояснення причин і логіки суспільного розвитку
використовував М. Вебер (1864-1920), засновник «розуміючої» соціології і теорії
соціальної дії.
Говорячи про методи дослідження, Вебер підкреслював, що використовувати
тільки соціальну статистику неправильно. Він вважав, що це — перший і далеко не
останній крок ученого. Другий і більш важливий крок — пошук мотивів, що можуть
розкрити змістовний зв'язок явищ. Статистика і вивчення мотивів людської
поведінки (які, по суті, ігнорували Конт, Маркс і Дюркгейм) — взаємодоповнюючі
частини соціологічного дослідження. Це ядро наукового методу, що одержав назву
«розуміючої соціології». Вебер виходив з того, що соціологія повинна не тільки і
не стільки констатувати, скільки пізнавати ті значення, що люди надають своїм
діям. Для цього і вводиться термін «розуміння».
Вебер виділяє чотири ідеальних типи соціальної дії:
• Традиційниа (заснована на звичці),
• Афективна ( виявляється через емоції, афекти),
• Цілерационалъна (поведінка, яка спрямована на досягнення певної мети,
успіху),
• Ціннісно-раціональна (самоцінність поведінки, узятої як такої, яка не
залежить від успіху, кінцевого результату).
Два перших типи поведінки, строго говорячи, не повинні входити в предмет
соціології, оскільки людина виконує їх або автоматично, виходячи із традицій,
або несвідомо, під впливом почуттів (афектів). Тільки перші два він відносив до
соціології і називав їх раціональними (усвідомленими).
Вебер розробив практично всі базисні теорії, що сьогодні складають фундамент
соціології. Усі досягнення Вебера просто неможливо перелічити, настільки їх
багато. Завдяки теоретичному внеску Вебера, а також його колег Ф.Тьоніса і Г.
Зіммеля можна стверджувати, що німецька школа домінувала у світовій соціології
аж до Першої світової війни.
Характеризуючи французьку соціологічну школу класичного періоду, виділимо
концепції двох дослідників — Е. Дюркгейма (1858—1917 р.) і Г. Тарда (1843— 1904
р.). Між ними розгорнулася суперечка по основному питанню соціології: що є
вихідною соціальною реальністю — індивід чи суспільство?
Дюркгейм вважав, що основною задачею соціології є вивчення соціальних фактів,
під якими він мав на увазі незалежну від індивідів реальність, що має «примусову
силу». Дюркгейм приводить безліч прикладів, які демонструють застосування
терміна «примус». Так, по Дюркгейму, примус має місце, коли на зборах чи у
натовпі усім внушаєтся яке-небудь почуття чи колективна реакція (наприклад,
сміх). Такий феномен виявляється типово соціальним, оскільки його опорою і
суб'єктом виступає група, а не окремий індивід. Так само і мода – це соціальний
феномен: кожний вдягається певним чином, тому що так вдягаються інші. Як приклад
Дюркгейм бере також суспільну думку, що спонукає до більшої чи меншої
народжуваності, до шлюбу, самогубства і т.д. Цю суспільну думку він визначає як
стан колективної душі. Нарешті, не можна не назвати інститут виховання, права,
вірування, які також відрізняються тим, що вони усім нав'язуються і надаються
ззовні.
Таким чином, феномен натовпу, різного роду думки, мораль, виховання, право,
вірування – усі ці факти Дюркгейм поєднує на підставі загальної ознаки - це
колективні факти, вони впливають на кожного окремо.
Центральною в науковій творчості Дюркгейма є проблема соціальної солідарності.
Він, як і Конт, вважав, що суспільство за своєю природою засновано на
консенсусі. Конфлікти не є ні рушійною силою історичного розвитку, ні неминучою
ознакою колективного життя, вони — ознака хвороби чи розладу в суспільстві.
Дюркгейм відкидав ідею Маркса про революцію як єдиний прийнятний спосіб
вирішення соціальних конфліктів.
Слідом за Контом він розглядав суспільство як відносини згоди і солідарності.
Згідно Дюркгейму, розвиток людського суспільства проходить дві фази:
• механічної солідарності (доиндустриальное і почасти традиційне
суспільство);
• органічної солидарності (доиндустриальне, а потім — індустріальне
суспільство).
Г. Тард (1843— 1904 р.) – найбільш відомий представник психологічного напрямку в
соціології. Колективну свідомість він вважав функцією, а не фактором
індивідуальних свідомостей, саме у психології бачив ключ до соціології,
суспільне життя і його процеси пояснював дією простих психічних механізмів,
головним з яких є повторення.
Мета соціології, за Г. Тардом, відкривати повторюваність соціальних фактів.
Допоміжною наукою є статистика, що враховує кількість повторень, викликаних
кожним творчим актом. Задачу соціологічної науки Тард бачив у вивченні законів
наслідування, завдяки яким суспільство підтримує своє цілісне існування і
розвивається по мірі виникнення і
3.1 Сутність поняття "суспільство"
Суспільство – це сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, що
склалися історично.
Способи взаємодії індивідів у суспільстві можуть бути різними:
• безпосередній соціальний зв'язок: зв'язок між людьми, що знаходяться в
один час в одному й тому ж місці, тобто сприймають один одного безпосередньо
своїми органами почуттів. Найчастіше це — співробітництво (виконання спільної
роботи), що має широке поширення і величезну перевагу в житті суспільства.
Співробітництво можливе і на ґрунті виконання релігійного ритуалу, гри,
політичної дії й ін.
• опосередкований зв'язок, тобто зв'язок між людьми, розділеними або
географічними, або часовими рамками. Якщо люди розділені лише географічними
рамками, але діють у той самий час, то між ними можливе співробітництво,
наприклад, на базі поділу праці. Селянин, що виробляє у селі льон, співпрацює з
робітником, що переробляє його в місті на пряжу, хоча вони і не бачили один
одного ніколи; опосередкований зв'язок можливий в області мистецтва, політичної
діяльності й ін.
Особливий тип опосередкованого зв'язку встановлюється між людьми, що живуть у
різний час. Такий зв'язок можна було б назвати зв'язком-впливом. Кожне
покоління людей у своїй дії пов'язано з поведінкою попередніх поколінь: воно
спирається на його культуру, накопичені їм організаційні методи і навички,
відштовхується від суми ідей, сукупності вірувань, духовних течій, здобутих
минулими поколіннями. Цей зв'язок є дією минулого на сьогодення, в чому і
виявляється його специфіка.
Для більш повного і глибокого розуміння сутності суспільства
можна виділити деякі його риси (ознаки):
1) спільність території, на якій живуть люди, які взаємодіють і спілкуються
між собою;
2) цілісність і стійкість суспільства як єдиного цілого;
3) автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і
саморозвиток;
4) певний рівень розвитку культури зі сформованою системою норм і
цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми.
3. 2 Типологія суспільств.
У сучасному світі існують різні типи суспільств, що розрізняються між собою по
багатьом параметрам, як наявним (мова спілкування, культура, географічне
положення, розмір і т.п.), так і прихованим (ступінь соціальної інтеграції,
рівень стабільності й ін.).
Наукова класифікація припускає виділення найбільш істотних, типових ознак, що
відрізняють одні групи суспільств від інших і які об'єднують суспільства однієї
і тієї ж групи.
У середині XIX ст. К. Маркс запропонував типологію суспільств, в основу якої
були покладені спосіб виробництва матеріальних благ і виробничі відносини -
насамперед відносини власності. Він розділив усі суспільства на п'ять основних
типів (за типом суспільно-економічних формацій): первісно-общинні,
рабовласницькі, феодальні, капіталістичні і комуністичні.
Інша типологія поділяє всі суспільства на прості і складні. Критерієм виступає
рівень управління і ступінь соціальної диференціації (розшарування). Просте
суспільство - це суспільство, у якому складові частини однорідні, у ньому немає
багатих і бідних, керівників і підлеглих, структура і функції тут слабко
диференційовані і можуть легко заміщуватися. Такими є первісні племена, що
подекуди збереглися дотепер. Складне суспільство - суспільство із сильно
диференційованими структурами і функціями, взаємозалежними один від одного, що
обумовлює необхідність їхньої координації.
К. Поппер розрізняє два типи суспільств: закриті і відкриті. В основі різниці
між ними лежить ряд факторів, і насамперед відношення соціального контролю і
свободи індивіда. Для закритого суспільства характерна обмежена мобільність,
несприйнятливість до нововведень, традиціоналізм, авторитарна ідеологія,
колективізм. До такого типу суспільств К.Поппер відносив Спарту, Прусію, царську
Росію, нацистську Німеччину, Радянський Союз сталінської епохи. Відкрите
суспільство характеризується динамічною соціальною структурою, високою
мобільністю, здатністю до інновацій, критицизмом, індивідуалізмом і
демократичною плюралістичною ідеологією. Зразками відкритих суспільств К. Поппер
вважав давні Афіни і сучасні західні демократії.
Стійким і розповсюдженим є розподіл суспільств на традиційні, індустріальні і
постіндустріальні, який був запропонований американським соціологом Д.Беллом на
підставі зміни технологічного базису - удосконалювання засобів виробництва і
знання.
Традиційне (доіндустріалъне) суспільство - суспільство з аграрним укладом, з
перевагою натурального господарства, чіткою ієрархією, малорухомими структурами
і заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Тут переважають
видобувні види господарської діяльності - землеробство, рибальство, видобуток
корисних копалин. Переважна більшість населень (приблизно 90%) зайнято в
сільському господарстві. Для цього суспільства характерні ручна праця, вкрай
низькі темпи розвитку виробництва, що може задовольняти потреби людей лише на
мінімальному рівні. У доіндустріальному суспільстві основним виробником є не
людина, а природа. Воно вкрай інерційно, тому важко сприймає нововведення.
Поведінка індивідів у такому суспільстві регламентується звичаями, нормами,
традиціями, що вважаються непорушними, що не допускають навіть думки про їхню
зміну.
Індустріальне суспільство - це складне суспільство, із заснованим на
промисловості способом господарювання, із гнучкими, динамічними структурами, що
модифікуються, способом соціокультурної регуляції, заснованому на поєднанні
свободи особи й інтересів суспільства. Для цих суспільств характерно розвинутий
поділ праці, масове виробництво товарів, автоматизація виробництва, розвиток
засобів масової комунікації, урбанізація і т.д. В індустріальному суспільстві
всі сили спрямовані на промислове виробництво, щоб виробити необхідні
суспільству товари. Усього лише 5-10 % населення зайнято у сільському
господарстві, вони виробляють досить продовольства, щоб прокормити все
суспільство. Формування індустріального суспільства пов'язано з поширенням
великого машинного виробництва, урбанізацією (відтік населення із сіл у міста),
утвердженням ринкової економіки і виникненням соціальних груп підприємців
(буржуазія) і найманих робітників (пролетаріат).
Постіндустріальне суспільство (іноді його називають інформаційним) -
суспільство, розвинуте на інформаційній основі: видобуток (у традиційних
суспільствах) і переробка (в індустріальних суспільствах) продуктів природи
змінюються виробництвом і переробкою інформації, а також переважним розвитком
(замість сільського господарства в традиційних суспільствах і промисловості в
індустріальних) сфери послуг. У результаті міняється структура зайнятості,
співвідношення різних професійно-кваліфікаційних груп. Якщо в індустріальному
суспільстві масовий клас складали робітники, то в постіндустріальному –
службовці, управлінці.
3. 3 Соціальна структура суспільства
Елементами суспільства як соціальної системи є соціальні інститути й
організації, соціальні спільноти і групи, що виробляють певні соціальні цінності
і норми. Тобто вони об’єднані соціальними зв'язками і відносинами і виконують
певні соціальні ролі. Усі ці елементи пов'язані між собою і складають структуру
суспільства.
Соціальна структура суспільства - це його внутрішній устрій, що складається з
певним чином розташованих, упорядкованих елементів, тобто індивідів,
взаємодіючих між собою, що займають певні соціальні позиції (статуси) і
виконують певні соціальні функції (ролі) відповідно до діючого системи норм і
цінностей. При цьому структура суспільства може розглядатися в різних ракурсах,
в залежності від підстави виділення структурних частин (підсистем) суспільства.
Так, важливою підставою для виділення структурних елементів суспільства служать
природні фактори, що розділили людей за статтю, віком, расовим ознакам. Тут
можна виділити соціально-територіальні спільноти (населення міста, регіону і
т.п.), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь і т.п.), соціально-
етнічні (род, плем'я, народність, нація).
Соціальна структура виражає об'єктивний розподіл суспільства на класи, групи,
прошарки, указуючи на різне положення людей по відношенню один до одного за
численними критеріями.
Соціальні класи - великі групи людей, що розрізняються за своїм місцем в
історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенню до засобів
виробництва, ролі в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання
і розміром частки суспільного багатства.
Соціальні групи - це відносно стійкі, історично сформовані спільноти
людей, що відрізняються по ролі і місцю в системі соціальних зв'язків історично
визначеного суспільства.
Становлення соціальної групи - це тривалий і складний процес її
соціального дозрівання, що пов'язаний з усвідомленням свого положення,
спільності інтересів, цінностей, а також формуванням групової свідомості і норм
поведінки. Тобто група стає соціально зрілої, коли вона усвідомлює свої
інтереси, цінності, норми, мету і задачі діяльності.
Соціальні прошарки - це соціальні спільноти, які виділяються по одному чи
декільком близьким ознакам - доходам, престижу, рівню освіти, культури тощо.
3.4. Соціальна стратифікація і соціальна мобільність.
Термін «стратифікація» походить від латинського слова «strata » - «шар», тобто
стратифікація — це нашарування груп, що мають різний доступ до соціальних благ
через їх положення в соціальній ієрархії.
Можна виділити вертикальний розподіл суспільства і горизонтальний. Вертикальний
розподіл — це розподіл по класах (група, певним чином має відношення до засобів
виробництва і характеру присвоєння матеріальних благ). Зазвичай соціологи
говорять про три основні класи: вищій, середній і нижчий. Приналежність людини
до того чи іншого класу залежить від багатьох ознак: род заняття, джерело і
розмір доходу, район проживання, тип житла, освіта тощо.
Горизонтальний розподіл суспільства — це розподіл по стратах (сукупність
індивідів, які мають однакові або близькі за значенням статусні позиції в
соціальному просторі).
Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації. Існує два її
різновиди: відкрита і закрита. Закрита (жорстка) - припускає дуже жорсткі межі
страт, заборони переходу з однієї страти в іншу (наприклад, кастовий лад в
Індії, касти в країнах Африки). Відкрита - не знає формальних обмежень переходу
з однієї страти в іншу, заборони змішаних шлюбів, заборони на заняття тією чи
іншою професією тощо.
Люди знаходяться в постійному русі, а суспільство - у розвитку. Тому одним з
важливих механізмів соціальної стратифікації є соціальна мобільність. Уперше
теорія соціальної мобільності була розроблена і введена в науковий оборот
відомим російським соціологом П.А.Сорокін.
Соціальна мобільність визначається як зміна індивідом, родиною, соціальною
групою місця в соціальній структурі суспільства.
Існують два основних види соціальної мобільності - міжпоколінна і
внутрішньопоколінна, і два основних типи - вертикальна і горизонтальна.
Міжпоколінна мобільність припускає, що діти досягають більш високої соціальної
позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їх батьки. (Наприклад, син
робітника стає інженером).
Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один індивід протягом життя
кілька разів змінює соціальні позиції. Інакше вона називається соціальною
кар'єрою. (Наприклад, токар стає інженером, потім начальником цеху, директором
заводу і т.д.).
Вертикальна мобільність - це переміщення індивідів, соціальних груп з однієї
страти (стану, класу, касти) в іншу, при якому істотно міняється їх соціальний
стан. Якщо при цьому відбувається підйом по соціальним сходам, має місце
висхідна мобільність, якщо ж соціальний спуск - нисхідна мобільність.
(Підвищення в посаді - приклад висхідної, а розжалування - нисхідної
мобільності).
Горизонтальна мобільність - перехід індивіда чи соціальної групи від однієї
соціальної позиції до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. (Прикладом може
бути перехід з однієї професії в іншу, при якому не відбувається істотна зміна
соціального статусу).
Різновидом горизонтальної мобільності служить географічна мобільність. Вона
проявляється як просте переміщення з одного місця в інше при збереженні
колишнього статусу. Однак якщо до зміни місця додається зміна статусу, то
географічна мобільність перетворюється в міграцію. Міграція - зміна місця
проживання, переміщення людей на іншу територію (регіон, місто, країна) зі
зміною їхнього соціального статусу. Якщо сільський житель приїхав у місто для
того, щоб відвідати родичів, то це географічна мобільність. Якщо ж він
переселився в місто на постійне місце проживання і знайшов у ньому роботу, то це
міграція.
Крім того, розрізняють індивідуальну і групову мобільність. Групова мобільність
відбувається там і тоді, де і коли підвищується чи знижується суспільна
значимість цілого класу, стану, касти, рангу, категорії. Індивідуальна
мобільність має місце тоді, коли переміщення вниз чи нагору відбувається в
окремої людини незалежно від інших.
Маргинальність
У перехідні періоди в зв'язку з ростом соціальної мобільності особливу гостроту
здобуває проблема маргинальності.
Маргинальність - це стан особистості чи спільноти, що знаходиться на грані
різних культур. Це стан тих, хто відірвався від своєї страти, але не адаптувався
ще до нової, не прийняв її цінностей, норм. Типовим прикладом є стан тих, хто
переїжджає із села в місто, змінює професію, включається в управлінські
структури. Вони вже живуть у нових умовах, зазнають впливу від інших факторів,
нової професії, міського способу життя, але вони не відразу стають городянами,
професіоналами, керівниками. Труднощі адаптації до нового соціокультурного
середовища породжують внутрішню напруженість, стресові стани. У зв'язку з цим
поведінка маргинала відрізняється нестійкістю, крайніми проявами. Маргінальним
може бути і все суспільство, якщо швидко здійснюється перехід до нових
соціальних умов його розвитку, руйнуються його підвалини, але продовжують ще
діяти старі стереотипи, цінності свідомості, старі норми поведінки.
3.5 Соціальні інститути в системі соціальних зв'язків.
Соціальна структура – це не тільки система соціальних груп, спільнот, але й
інституціональні організаційні форми, які забезпечують їхній розвиток і
переміщення, додають стійкість і визначеність соціальним зв'язкам.
Соціальний інститут - це насамперед сукупність норм, що регулюють певну сферу
суспільних відносин.
Вживаючи термін «соціальний інститут», найчастіше мають на увазі всякого роду
упорядкування, формалізацію суспільних зв'язків і відносин (процес упорядкування
і формалізації соціальних зв'язків і відносин називається
інституціоналізацією). Умови інституціоналізації:
• постійна і міцна взаємодія між учасниками зв'язків і відносин;
• чітке визначення функцій, прав і обов'язків, що забезпечують взаємодію кожного
з учасників зв'язку;
• регламентація і контроль за цією взаємодією суб'єктів;
• наявність спеціально підготовлених кадрів, що забезпечують функціонування
соціальних інститутів тощо.
Соціальні інститути - це могутні інструменти виживання суспільства, які
складалися на протязі тисячолітньої культурної еволюції. Для того щоб існувати,
суспільство повинне задовольняти свої фундаментальні потреби. Для цього в
суспільстві створені певні соціальні інститути:
• потреба у відтворенні роду (інститут сім’ї і шлюбу);
• потреба в безпеці і соціальному порядку (політичні інститути, держава);
• потреба в забезпеченні засобів існування (економічні інститути,
виробництво);
• потреба в передачі знань, соціалізації підростаючого покоління,
підготовці кадрів (інститути освіти, науки і культури);
• потреба в рішенні духовних проблем (інститут релігії).
Соціальні інститути виконують наступні функції:
1) функція закріплення і відтворення суспільних відносин. Кожен інститут має
систему правил і норм поведінки, що закріплюють, стандартизують поведінку своїх
членів. Тим самим забезпечується стійкість соціальної структури суспільства;
2) регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів
забезпечує регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення
шаблонів поведінки;
3) інтегративна функція містить у собі процеси взаємозалежності і взаємної
відповідальності членів соціальних груп;
4) транслююча функція - передача соціального досвіду новим членам суспільства;
5) комунікативна функція виявляється в поширенні необхідної інформації як
всередині даного інституту, так і на інші інститути.
Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами
розвитку є ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні) фактори.
Серед екзогенних найважливішими факторами є впливи на соціальну систему
елементів культури й особистостей. Зміни соціальних інститутів під впливом
культурних підсистем, що розвиваються, обумовлені, насамперед, накопиченням
людством нових знань. Крім того, великий вплив на еволюцію соціальних інститутів
роблять зміни в ціннісних орієнтаціях. Великий вплив на соціальний інститут може
зробити видатна особистість. Дії таких особистостей часто змінюють
функціонування і навіть існування цілих соціальних інститутів (наприклад, Петро
I, Ленін). У той же час соціальні інститути відіграють провідну роль у
формуванні світосприймання і світорозуміння індивідів, наприклад, інститут
сім’ї, освіти тощо.
Ендогенні зміни соціальних інститутів відбуваються в основному через те, що той
чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає мети,
що стоїть перед ним, не сприяє реалізації потреб і інтересів певних соціальних
груп.
3.6 Соціальні норми як регулятори соціальної взаємодії.
Якщо звернутися до історії філософської і соціологічної думки, то ми
побачимо, що істотне місце завжди займали пошуки інтегративних елементів,
відносин, що визначають їхню цілісність. У складній системі суспільних відносин,
соціальних зв'язків, мислителі намагалися виділити головні елементи, що єднають
суспільство. За Гегелем визначальними були правові відносини, саме вони
з'єднували усі види зв'язків воєдино. За Кантом, таку роль відігравали моральні
відносини. За Марксом – глибинні економічні.
Безсумнівно, загальні цінності виступають інтегративним чинником, але це
не єдиний чинник. Цінності можуть не тільки поєднувати, але і вказувати на
диференціацію, тому що системи цінностей можуть бути протилежними, тому Їх роль
може мінятися.
Прийнято розмежовувати цінності:
1) існуючі, наявні (наприклад, цікава робота, родина, повага людей,
багатство тощо);
2) цінності цільові (ідеали, цілі, бажання);
3) цінності належного (соціальні норми, ролі, установки).
Соціальні норми подібно до інших цінностей виконують функції оцінки й орієнтації
особистості, спільноти. Разом з тим вони не обмежуються цими функціями. Норми
здійснюють регулювання і соціальний контроль за поведінкою. Вони носять яскраво
виражений вольовий характер. Це не тільки вираження думки, але і вираження волі.
При цьому на відміну від індивідуального волевиявлення, норма виражає типові
соціальні зв'язки, дає типовий варіант поведінки. Норма не тільки оцінює й
орієнтує подібно ідеям, ідеалам, але і наказує. Її характерною рисою є
імперативність. Це єдність оцінки і розпорядження.
Соціальні норми – це правила, що виражають вимоги суспільства, соціальної групи
до поведінки особистості, групи в їхніх взаєминах один з одним, соціальними
інститутами, суспільством в цілому.
Регулюючий вплив норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми
поведінки, характер відносин, цілі і способи їх досягнення. Внаслідок того, що
норми передбачають і загальні принципи поведінки, і конкретні її параметри, вони
можуть давати більш повні моделі, еталони належного, ніж інші цінності.
Норми виникають внаслідок потреби у певній поведінці. Так, наприклад, однією із
самих давніх норм була норма чесного відношення до своєї частки в суспільній
праці. На зорі людства можна було вижити тільки дотримуючись даної норми. Вона
з'явилася в результаті закріплення повторюваних необхідних спільних дій.
Різноманіття соціальної реальності, соціальних потреб породжує і різноманіття
норм. Класифікувати норми можна за різними критеріями:
за суб'єктами, носіями норм: загальнолюдські норми, норми суспільства, групові,
колективні. У сучасному суспільстві спостерігається складна колізія цих норм.
за об'єктом чи сферою діяльності розмежовуються норми, що діють в окремих видах
відносин: політичні, економічні, естетичні, релігійні тощо.
за змістом: норми, що регулюють майнові відносини, спілкування, що забезпечують
права і свободи особи, що регламентують діяльність установ, взаємини між
державами і т.д.
за місцем в нормативно-ціннісній ієрархії: основні і другорядні, загальні і
конкретні.
за формою утворення і фіксації: жорстко фіксовані і гнучкі.
за масштабом застосування: загальні і локальні.
за способом забезпечення: ті, що спираються на внутрішнє переконання, суспільну
думку чи на примус, на силу державного апарата.
за функціями: норми оцінки, що орієнтують, контролюючі, регламентуючі, караючі,
заохочуючи.
Спільність і розбіжності норм моралі і права
І право, і мораль регулюють суспільні відносини шляхом створення
загальнообов'язкових правил поведінки і встановлення певної відповідальності у
випадку їхнього недотримання. Разом з тим вони істотно відрізняються друг від
друга. Це відносно самостійні регулятори поведінки.
Насамперед, мораль і право мають різне походження. Мораль значно давня. Вона
з'являється з появою людського суспільства, у процесі становлення праці. Право ж
— тільки з появою держави.
Мораль і право відрізняються за формою вираження волі суспільства. Мораль
виражає волю окремих соціальних груп і суспільства в цілому, право - державну
волю. Саме цим пояснюється принципова розбіжність моралі і права за способом
забезпечення. Якщо дотримання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням
в справедливості норм і силою суспільної думки, то дотримання норм права, крім
того, і силою державного апарата. Однак на цій підставі не можна розглядати
норми моралі як внутрішні, засновані на переконанні, і норми права як зовнішні,
засновані на примусі. Виконання норм права забезпечується також й переконанням.
Правопорядок стійкий, коли спирається на свідоме прийняття норм як необхідних і
справедливих. Мораль спирається не тільки на переконання, але і на суспільний
примус.
Не можна не помітити, що правові норми, як правило, відрізняються від моральних
своєю формальною визначеністю. Вони встановлюються чи санкціонуються державою в
заздалегідь визначеному порядку, мають строго визначену форму (закону, указу,
постанови тощо), набирають сили в точно встановлений час. Норми ж моралі
постійно складаються в суспільстві в міру його розвитку, поступово поширюються в
міру підтримки суспільною думкою.
Правові норми носять і більш конкретний характер. Звичайно вони переслідують чи
заохочують конкретні дії. Норми ж моралі, як правило, указують на загальний
принцип поведінки. Тому одній моральній нормі, наприклад, "не вбий", "не вкради"
відповідає безліч правових норм, що карають за убивство за різних обставин, за
крадіжку і т.п.
І головне, що хотілося підкреслити, мораль і право відрізняються за суворістю
вимог, які висуваються до поведінки людини. Внаслідок того, що мораль висуває
більші вимоги до поведінки, сфера її дії набагато ширше права. Сфера моралі
ширше також тому, що є відносини, що взагалі не можуть бути віднесені до
правового регулювання (відносини дружби, любові тощо).
Нарешті, норми моралі гнучкіше норм права. В силу специфіки свого утворення вони
швидше відбивають нові потреби, вони йдуть ніби попереду, вказуючи шлях праву.
Правові норми в більшій мірі відстають від потреб суспільства. Звідси
неминучість колізій моралі і права.
3.7 Поняття і види соціальних змін. Основні теорії соціальних змін.
Під категорією "зміна" розуміється процес руху і взаємодії предметів і явищ,
переходу від одного стану до іншого, появи в них нових властивостей, функцій і
відносин. У соціології вживається поняття "соціальні зміни".
Поняттям "соціальні зміни" позначаються різні зміни, що відбуваються протягом
деякого часу в соціальних спільнотах, групах, інститутах, організаціях і
суспільствах, у їхніх взаєминах один з одним, а також з індивідами. Інакше
кажучи, соціальні зміни - це перехід соціального об'єкта з одного стану в інший,
будь-яка модифікація в соціальній організації суспільства, його соціальних
інститутах і соціальній структурі, встановлених у ньому зразків поведінки.
Такі зміни можуть здійснюватися на рівні міжособистісних відносин (наприклад,
зміни в структурі і функціях сім’ї); на рівні організацій і інститутів (освіта,
наука постійно підлягають змінам і в плані їхнього змісту, і в плані їхньої
організації); на рівні малих і великих соціальних груп (в Україні зараз
змінюється соціальний склад населення); на глобальному рівні (міграційні
процеси, економічний і технологічний розвиток одних країн, застій і кризовий
стан інших, екологічна і військова погроза існуванню людства й ін.).
Можна виділити чотири види соціальних змін:
1. Зміни, що стосуються структур різних соціальних утворень, чи структурні
зміни. Такі, наприклад, зміни в структурі сім’ї (полігамна, моногамна,
багатодітна, малодітна), у структурі будь-якої іншої спільноти - малої групи,
професійної, територіальної, класу, нації, суспільства в цілому, зміни в
структурах влади, в структурах соціокультурних цінностей і ін.
2. Зміни, що торкаються соціальних процесів. Так, ми постійно спостерігаємо
зміни, що відбуваються в сфері соціальних взаємодій і взаємин різних спільнот.
Це відносини солідарності, напруженості, конфлікту, рівноправності і
підпорядкованості, що постійно знаходяться в процесі змін.
3. Зміни, що стосуються функцій різних соціальних систем. Їх можна назвати
функціональними соціальними змінами.
4. Зміни в сфері мотивацій індивідуальної і колективної діяльності, чи
мотиваційні соціальні зміни. Очевидно, що характер потреб, інтересів, мотивацій
поведінки і діяльності не може залишатися незмінним. Не важко помітити, що
останнім часом у значних мас населення на перший план виступають мотиви
особистого збагачення, прибутку, що впливає на їх поведінку, мислення,
свідомість.
Усі ці зміни тісно пов'язані між собою. Зміни одного виду спричиняють зміни
інших видів. Однак співвідношення соціальних змін з іншими змінами -
культурними, економічними й іншими - має досить складний характер. Зміни в одній
сфері суспільства часто ведуть до змін в інших сферах.
Основні теорії соціальних змін
1. Еволюціоністська теорія соціальних змін
Еволюційні соціальні зміни - це поступові, повільні, кількісні перетворення
соціальних об'єктів чи відносин, що мають кумулятивний характер. Характер
еволюційних соціальних змін являє собою накопичення поступових, повільних,
плавних кількісних перетворень, що ведуть до переходу соціального об'єкта чи
соціальних відносин у якісно інший стан.
2. Повною протилежністю еволюційної теорії є теорія революційних соціальних
змін. Революційні соціальні зміни - це більшою мірою радикальні зміни, що
припускають корінну зміну соціального об'єкта, носять загальний характер і
спираються на насильство. Вони здійснюються в ході соціальної революції.
Соціальна революція (від лат. revolutio - поворот, переворот) - корінний якісний
переворот у всій соціальній системі.
3. Більш складною формою соціальних змін є циклічні зміни. Вони
включають еволюційні і революційні зміни. Коли говорять про циклічні зміни, то
мають на увазі не окремі одиничні акти яких-небудь змін, а певний ряд змін, що у
сукупності утворить цикл. Циклами називають сукупність явищ, процесів,
послідовність яких являє собою кругообіг, що відбувається протягом якогось
проміжку часу. Кінцева крапка циклу як би повторює первісну, але тільки в інших
умовах і на іншому рівні. Циклічні соціальні зміни відбуваються відповідно до
часів року, але можуть охоплювати кілька років і навіть кілька сторіч.
3.8 Механізми соціальних змін. Поняття соціального прогресу і соціальної
стабільності.
Важливим етапом соціальних змін є інновація, тобто зародження, поява і зміцнення
нових елементів. Інновація (нововведення) є комплексний процес створення,
поширення і використання нового практичного засобу (нововведення) для
задоволення людських потреб, а також пов’язані з цим нововведенням зміни в
соціальному середовищі. До соціальних нововведень відносяться економічні,
організаційні, культурні.
В даний час нововведення розглядається як певна стадія процесу соціальної зміни.
У нововведенні зазвичай виділяють наступні елементи:
а) саме нововведення;
б) новатори, тобто ті, хто створює, його творці;
в) розповсюджувачі;
г) ті, хто оцінює, сприймає.
Разом з тим кожне нововведення проходить, принаймні, три стадії: відмову,
звикання, прийняття. Механізм соціальних змін, на думку Н. Смелзера, включає сім
ступіней.
1) процес соціальних змін починається з того, що з'являється деяке почуття
незадоволеності економікою, політикою чи їхніми окремими секторами і відчуття
необхідності поліпшення положення справ, яке засноване на потенційній можливості
використання різних ресурсів.
2) виникають симптоми занепокоєння, з одного боку, у формі невиправданих
емоційних реакцій негативного плану, що включають у себе виявлення ворожості й
агресії, а з іншого боку, у вигляді нереалістичних сподівань, що виявляються у
всякого роду фантазіях, утопіях, спогадах про кращі дні і т.д.
3) починаються спроби врегулювання напруг, що виникли, за рахунок мобілізації
мотиваційних ресурсів на основі існуючої системи цінностей.
4) у вищих управлінських сферах виникає доброзичлива терпимість стосовно
швидкого поширювання нових ідей. Але ця терпимість поки виявляється в обережних
формах - без зв'язку з відповідальністю за пропоновані зміни.
5) починаються спроби уточнити і конкретизувати нові ідеї і пропозиції, тому що
вони є об'єктом пильної уваги.
6) здійснюється відповідальне застосування нововведення тими, хто приймає на
себе певний ризик. Якщо цей ризик виявляється виправданим, виникає результат, що
і є формою винагороди, чи ж випливає покарання в разі невдачі.
7) нововведення стає елементом способу життя і включається в повсякденність.
Джерелами соціальних змін можуть бути економічні і політичні фактори, а також
фактори, що знаходяться всередині сфери соціальних структур і відносин
суспільства. До них можна віднести взаємодію між різними соціальними системами,
структурами, інститутами, а також спільнотами на рівні груп, класів, націй,
держав. Однією з форм такої взаємодії є конкуренція. Так, здорова конкуренція в
науці, техніці, економіці, політиці, інших сферах громадського життя служить
важливим джерелом соціальних змін взагалі й у цих сферах зокрема.
У ще більшому ступені вирішенню соціальних, економічних і політичних проблем
сприяла класова боротьба, насамперед робітничі клас, за свої економічні і
громадянські права. Найбільшого розмаху ця боротьба досягла в XIX і першій
половині XX століття. У значній мірі її результатом у багатьох країнах стали
підвищення життєвого рівня робітничого класу, скорочення робочого дня, численні
заходи соціального захисту вразливих прошарків населення. Разом з тим провідне
місце в процесі соціальних змін займають технологічні фактори, тобто фактори
науково-технічного прогресу, що здійснюють істотний вплив на соціальне життя
суспільства.
Істотним фактором соціальних змін є ідеологія. Це та програма дій, якою
керуються багато політичних партій і соціальних рухів, що здійснюють радикальні
перетворення у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Усі соціальні зміни
мають ідеологічний характер. Чим більш великі, більш фундаментальні, глибокі
зміни відбуваються, тим більше помітна в них роль ідеології.
Соціальний прогрес
Під прогресом звичайно розуміється удосконалювання соціального устрою
суспільства і культурного життя людини. Передбачається така спрямованість
соціального і всього суспільного розвитку, для якого характерний перехід від
нижчих форм до вищих, від менш складних до більш складних. Таким чином,
соціальний прогрес - це тип розвитку соціальної сфери, при якому вона в цілому
чи окремі її елементи переходять на більш високу ступінь, стадію зрілості.
В цілому розвиток людства іде по лінії наростання прогресивних соціальних змін.
Загальна сукупність соціальних змін в історичному масштабі від первісного
суспільства до сучасного може бути охарактеризована як прогресивний розвиток.
Однак соціальний прогрес має суперечливий характер. До деяких областей
соціального життя поняття прогресу не вживається. Сюди відноситься область
мистецтва як соціального інституту. Мистецтво не стоїть на місці, воно постійно
змінюються. Разом з тим поняття прогресу не використовується, коли розглядається
художня, естетична сторона еволюції, розвитку мистецтва. Тут можна говорити лише
про певний прогрес технічних засобів створення, збереження і поширення творів
мистецтва. Аналогічним чином варто оцінювати й еволюцію деяких інших соціальних
інститутів і явищ. Наприклад, релігії. Те ж можна сказати і про фундаментальні
філософські системи: їхня еволюція має місце, але поняття прогресу тут
недоречно.
Суперечливий характер соціального прогресу виявляється насамперед у тому, що
розвиток багатьох соціальних структур і процесів призводить одночасно до їх
просування вперед в одних напрямках, до відступу, поверненню назад в інших
напрямках, до удосконалювання, поліпшення в них одного і погіршення іншого. Саме
такий суперечливий характер мають деякі соціальні зміни.
Оцінку характеру соціальних змін здійснюють по їх результатах.
Ця оцінка може бути суб'єктивною, але може ґрунтуватися і на об'єктивних
показниках. До суб'єктивних оцінок можна віднести такі, котрі виходять з бажань,
прагнень, позицій окремих груп чи прошарків населення. Головну роль тут грає
ступінь задоволеності соціальних груп реформами, що відбуваються. Якщо ж ті чи
інші соціальні зміни мають негативні наслідки для положення, статусу деякої
групи, вони звичайно оцінюються як непотрібні, неправильні, антинародні,
антидержавні, хоча для інших груп і суспільства в цілому вони можуть мати
важливе позитивне значення.
Соціальна стабільність
Під стабільністю розуміється здатність системи функціонувати, зберігаючи
незмінною свою структуру і підтримуючи рівновагу. Соціальна стабільність є
найважливішою умовою нормального існування будь-якого суспільства.
У сучасній ситуації найчастіше виникають уявлення про те, що всякі зміни ведуть
тільки до погіршення матеріального становища людей, їхнього добробуту і тим
самим підривають основу стабільності всього суспільства. В дійсності соціальна
стабільність не є синонімом незмінності соціальних систем і відносин. Така
нерухомість у суспільстві є ознакою не стабільності, а застою.
У соціологічному змісті соціальна стабільність - це відтворення соціальних
структур, процесів і відносин у рамках цілісності самого суспільства. Причому це
відтворення не є просте повторення попередніх ступіней, а містить у собі
різноманітні елементи змін.
Стабільне суспільство – це суспільство, що розвивається й у той же час зберігає
свою стійкість. Це суспільство з налагодженим процесом і механізмом соціальних
змін, що зберігають його стабільність і виключають таку політичну боротьбу, що
веде до розхитування його основ.
Таким чином, стабільність у суспільстві досягається не за рахунок незмінності,
нерухомості, а за рахунок здійснення назрілих соціальних змін у потрібний момент
і в потрібному місці. Соціальні зміни є необхідною умовою й елементом соціальної
стабільності.
4.1 Поняття культури, її функції
Соціологію цікавить, насамперед, роль культури у функціонуванні і розвитку
суспільства. Культура чуйно реагує на всі зміни, що відбуваються в соціумі, і
сама впливає на нього, формуючи багато соціальних процесів, включаючи процеси
групоутворення і соціальної мобільності.
Оскільки культура — поняття складне, багатогранне, її можна розглядати в різних
планах. Звідси різноманіття соціологічних визначень культури (понад 400
визначень).
У самому загальному розумінні культура — це системна інтегративна якість
суспільства, що виражає рівень досягнутого в його розвитку. Це відноситься до
всіх типів, видів культури, її проявів. Під культурою завжди маються на увазі
явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи
і є результатом соціальної взаємодії. У вузькому розумінні культура — це
цінності, переконання, зразки, норми поведінки, які властиві певній соціальній
групі, певному суспільству.
Поняття культура вживається для характеристики історичних епох (наприклад,
антична чи середньовічна культура), різних етнічних спільнот (культура ацтеків,
вікінгів і т.п.), специфічних сфер життя чи діяльності (культура праці,
політична культура і т.п.).
Виходячи з цього, виділяються основні функції культури:
• гуманістична, тобто розвиток творчого потенціалу людини у всіх формах її
життєдіяльності (головна функція);
• гносеологічна (пізнавальна), тому що культура є засобом пізнання і
самопізнання суспільства, соціальної групи й окремої людини;
• інформаційна — функція трансляції соціального досвіду, що
забезпечує зв'язок часів минулого, сьогодення й майбутнього;
• комунікативна — функція соціального спілкування, що забезпечує адекватність
взаєморозуміння;
• виховна й освітня функції, тобто культура задає визначену систему координат,
своєрідну «карту життєвих цінностей», у яких існує і на які орієнтується людина;
• регулятивна, виявляється в тому, що культура виступає засобом соціального
контролю за поведінкою людини.
4. функції інтеграції і диференціації - освоєння культури формує в людей
почуття приналежності до певної групи, народу, нації і т.д. Культура в цьому
плані забезпечує цілісність суспільства, спільнот, і навпаки, служить джерелом
дезинтеграцї.
4.2.Основні елементи культури
До основних елементів культури відносять:
1) мову, як систему знаків, які наділені певним значенням, що використовується
для збереження, перетворення і передачі інформації.
2) цінності, соціально схвалювані більшістю людей переконання щодо цілей, до
яких людина повинна прагнути, і основних засобів їх досягнення. [Наприклад, для
одних індивідів життєвою метою може виступати, скажімо, забезпечення щастя
коханій людині, а як засіб її досягнення - безустанна праця, для інших мета -
матеріальне благополуччя, а як засіб - будь-які, у тому числі і злочинні, дії.]
Прийняті особистістю соціальні цінності називаються ціннісною орієнтацією.
3) Норми - правила поведінки, зразки, стандарти діяльності, виконання яких
очікується від члена будь-якої соціальної групи чи спільноти і підтримується за
допомогою санкцій. Суспільство не залишається незмінним, тому частина норм може
втрачати своє значення для життєдіяльності людей. Вони або перестають діяти, або
змінюються. Інші норми залишаються суспільно значущими, стабільними протягом
десятиліть і навіть великих періодів часу. Можуть з'являтися і зовсім нові
норми.
4) Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди.
Види культури.
Виділяють два основних види культури: матеріальну і духовну.
Матеріальна культура представлена матеріальними предметами у вигляді споруджень,
будинків, знарядь праці, творів мистецтва, предметів повсякденного побуту тощо.
Інакше кажучи, це частина загальної системи культури, що включає всю сферу
матеріальної діяльності і її результатів.
Нематеріальна (духовна) культура містить у собі знання, вірування, переконання,
цінності, ідеологію, мораль, мову, закони, традиції, звичаї, що виробляються і
засвоюються людьми. Духовна культура характеризує внутрішнє багатство
свідомості, ступінь розвиненості самої людини.
За походженням (генезисом) виділяють народну культуру й елітарну. Народна
культура виникає певною мірою стихійно і не має конкретного «персоніфікованого»
автора. Вона включає фольклор, пісні, казки, міфи, що створювалися людьми в
процесі повсякденного життя. Елітарна культура включає, насамперед, класичну
музику, живопис, літературу, що створювали професіонали високого рівня. У ній
завжди можна чітко установити авторство.
У сучасному суспільстві в зв'язку з розвитком ЗМІ (засобів масової інформації)
виникає ще один вид культури – масова, котра апелює до усіх і розрахована на
масове споживання. Для масової культури характерне зведення високої культури
до усередненого поверхневого змісту.
Науково-технічна революція стимулювала широке поширення масової культури. Сама
ідея масової культури виникає в 20-х роках ХХ ст. у рамках доктрини масового
суспільства. Теорія масового суспільства виходить з того, що в XX ст. чільну
роль в історичному процесі починає грати маса. Поняття «маса» має не тільки
кількісні характеристики (більшість суспільств), але і якісні: знеособленість,
перевага почуттів, втрата інтелекту й особистої відповідальності за свої рішення
і вчинки. Суть масової культури полягає в тому, що вона створюється для цілей
споживання. Головна її функція — розважально-компенсаторна. Це культура,
позбавлена внутрішнього джерела розвитку і функціонує на основі соціального
замовлення. Вона є масовою за обсягом, тобто охопленню аудиторії, і за часом,
тобто виробляється постійно, день у день. в результаті масова культура
перетворюється в особливий вид бізнесу, при цьому вона не стільки споживається
людиною, скільки споживає саму людину. Типовим прикладом масової культури можуть
служити нескінченні телевізійні серіали, «мильні» опери.
Крім названих видів культури існує ще субкультура і контркультура:
Субкультура – це система цінностей, норм, зразків поведінки, життєвих стилів,
характерних для тієї чи іншої соціальної спільноти (наприклад, професійна
культура, національна, конфесіональна, демографічна). Субкультури відрізняються
одна від іншої нормами поведінки, стилем життя і навіть мовою. Варто порівняти,
наприклад, поняття «армійське життя» і «студентське життя» і стане ясно,
наскільки розрізняються ці дві субкультури.
Субкультура, що знаходиться в стані відкритого конфлікту, явної конфронтації
стосовно пануючого культурі, називається контркультурою. Цей термін належить
американському соціологу Т. Роззаку, що ввів його для характеристики молодіжних
рухів Заходу 60-х років. Іншими словами, контркультура — це моделі поведінки,
набір норм і цінностей якої-небудь соціальної групи, що різко суперечать нормам
і цінностям, що панують у суспільстві, частиною якого ця група є, і
сприймаються як дивні і зухвалі. (Наприклад, молодіжна контркультура, що
сформувалася на основі руху «хіпі» у 60-х роках; нацистська контркультура;
кримінальна; блатна.)
Культурна динаміка
Культура не є застигло, раз і назавжди даною. Вона змінюється в міру розвитку
потреб суспільства. І ці зміни пов'язані з взаємодією внутрішнього саморозвитку
культури з зовнішніми факторами. Соціальні зміни виявляються в виникненні чи
зникненні певних елементів культури, трансформації зовнішніх і внутрішніх
зв'язків, що відбиваються в способі життя індивідів.
Однак, що стосується самого характеру культурної динаміки, то в соціології немає
єдиної думки по цій проблемі:
1) Одні соціологи думають, що в суспільстві відбувається постійна зміна
культурних елементів, у ході якої вони цілком перетворюються. При цьому зміна
культурних зразків відбувається за напрямком від простого до складного, від
однорідності до неоднорідності. Розвиток культури йде, таким чином, по висхідній
лінії, тобто кожен новий рівень культури являє собою сукупність більш складних,
більш гуманних зразків культури.
2) Інші вважають, що будь-яка культурна цінність, норма чи зразок проходить
у своєму розвитку три стадії: стадію росту, що виявляється у визнанні значимості
даного культурного зразка, його поширеності в суспільстві чи групі; стадію
досягнення культурним зразком певної межі чи границі, після чого він вступає в
конфлікт із зовнішнім середовищем і своїм внутрішнім змістом; а потім третю
стадію - припинення існування культурної норми чи цінності. Тобто вони
заперечують лінійний розвиток культури і вважають, що культура розвивається
циклічно (зародження, розквіт, занепад, загибель).
Соціологи виділяють основні закономірності у розвитку культури:
l- Залежність типу культури від природних і штучних умов життя суспільства і її
зворотний вплив на їхню зміну.
2- Наступність у розвитку культури. Вона може бути тимчасовою (вертикальною) і
просторовою (горизонтальною), позитивною (продовження тієї чи іншої культурної
традиції) і негативною (заперечення колишнього культурного досвіду).
3- Нерівномірність розвитку культури, що виражається в двох аспектах:
а) розквіт і занепад культури не збігаються з епохами розквіту й занепаду в
інших сферах громадського життя, наприклад, в економіці;
б) самі види культури розвиваються нерівномірно.
Так, сьогодні при більш-менш пристойному рівні розвитку художньої культури ми
говоримо про відсутність політичної культури чи катастрофічний стан культури
екологічної.
4- Особлива роль особистості, людської індивідуальності в культурному процесі.
Велике значення для розвитку і функціонування культури мають якісні зміни в
науці і технології, що відкривають нові можливості для виробництва і поширення
культурних цінностей. Можна виділити три якісних стрибки, які уплинули на
розвиток сучасної культури:
• поява писемності, що дозволило зберегти багато здобутків культури й
обмінюватися ними;
• винахід друкарства, завдяки якому різко збільшився обсяг поширення
культурної продукції;
• сучасні досягнення науки і техніки (телебачення, відео- і звукозапис,
голографія, нові матеріали в архітектурі й ін.).
5.1 Поняття «особистість» у соціології. Структура особистості
• Поняття особистості вводиться для виділення, підкреслення неприродної
(надприродної, соціальної) сутності людини й індивіда, тобто акцент робиться на
соціальному. Це комплекс якостей, властивостей, що здобуваються під впливом
відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких вона
належить.
Формування цих властивостей і якостей багато в чому опосередковано біологічними
особливостями індивіда. Однак вирішальна роль у процесі становлення особистості
належить соціальному впливу. Чи кожна людина особистість? Так, оскільки через
систему своїх соціальних якостей вона виражає риси даного суспільства,
соціальних груп і інших соціальних форм. Однак рівень розвитку особистості може
бути різним.
Структура особистості:
1) Потреби (це нестача, необхідність у чомусь, що забезпечує її існування,
збереження. Потреби показують нам протиріччя між наявним і необхідним).
Інтереси – це усвідомлення потреб особистості.
Класифікація потреб за А. Маслоу:
• фізіологічні,
• потреби в безпеці,
• соціальні потреби,
• потреби престижу,
• потреби в самореалізації
2) Цінності і ціннісні орієнтації – це уявлення людини про належне,
справедливе, прекрасне, корисне і т.д. Ці уявлення існують у вигляді ідеалів,
світоглядних принципів, моральних і правових оцінок, виробляються суспільством,
соціальними групами і є готовими, пропонованими, іноді навіть нав'язуються
індивіду.
3) Мотиви – характеризують відношення особистості до інтересів, орієнтацій,
дають їм оцінку. (раціональні, емоційні)
4) Соціальні норми – загальні правила поведінки в різних соціальних
ситуаціях, що поширюються на всіх членів суспільства
5.2 Соціальні ролі і статуси особистості
Соціальний статус (від лат. status - стан справ, положення) - положення
індивіда чи групи в соціальній системі, обумовлене виконуваними ними соціальними
функціями з правами, що випливають з них, і обов'язками. Кожна людина виконує
безліч функцій у системі соціальних зв'язків, оскільки включена у безліч різних
соціальних груп. Тому вона має безліч статусів.
Люди сприймають один одного в залежності від їхнього статусного положення. Так,
у ході одного дослідження цієї проблеми в декількох групах студентів
представляли одну людину в різній якості: студента, лаборанта, аспіранта,
викладача і т.д. Потім студентам кожної з цих груп запропонували визначити її
зріст. В результаті зріст цієї людини з першої до останньої групи збільшився на
5 дюймів.
В залежності від того, займає людина дану позицію завдяки наслідуваним ознакам
(раса, етнічна приналежність, соціальне походження) чи завдяки власним зусиллям
(освіта, заслуги), розрізняються відповідно запропонований і придбаний статуси.
Запропонований статус - це соціальна позиція, що заздалегідь запропонована
індивіду суспільством чи групою незалежно від його здібностей чи зусиль.
Різновидом такого статусу є соціально-класовий статус, тобто положення індивіда
в суспільстві, обумовлене його соціально-класовою приналежністю.
Придбаний (досягнутий) статус - це соціальна позиція, що займається індивідом і
закріплюється через його індивідуальний вибір, власні зусилля і конкуренцію з
іншими індивідами. Різновидом статусу, що досягається, може бути професійно-
посадовий статус, тобто позиція індивіда в суспільстві, яка обумовлена
виконуваними їм професійно-посадовими функціями з правами, що випливають з них,
і обов'язками.
Таким чином, поняття соціального статусу характеризує:
1) місце особистості в системі суспільних відносин;
2) її діяльність в основних сферах життя;
3) оцінку діяльності особистості з боку суспільства, що виражається у
певних кількісних і якісних показниках (зарплата, премії, нагороди, звання,
привілеї);
4) самооцінку, що може збігатися або не збігатися з оцінкою суспільства чи
соціальної групи.
Проблема соціального статусу має не тільки теоретичне, але і велике практичне
значення. Так, у житті нерідко зустрічаються приклади хибно зрозумілого чи
привласненого статусу.
Статус і роль тісно зв'язані. Соціальна роль – це сукупність дій, що повинна
виконувати людина, яка займає певний статус у соціальній системі суспільних
відносин, тобто це функції особистості, які обумовлені її соціальним статусом.
У структурі соціальної ролі звичайно виділяються чотири елементи:
1) опис типу поводження, що відповідає даній ролі;
2) розпорядження, вимоги, зв'язані з даною поведінкою;
3) оцінка виконання запропонованої ролі;
4) санкції, що можуть носити як негативний, так і позитивний характер.
Так, соціальна роль звичайно розглядається в двох аспектах: рольового чекання і
рольового виконання. Рольове чекання - це очікувана модель поведінки, яка
асоціюється з даним статусом, тобто типова поведінка (у рамках норм і
стандартів) для людей даного статусу в даній соціальній системі. Інакше кажучи,
це та поведінка, яку чекають від нас навколишні, знаючи наш соціальний статус.
Рольове виконання - це фактична, реальна поведінка людини, яка займає ту чи іншу
соціальну позицію (соціальний статус).
Кожна людина має безліч соціальних статусів, і кожному її статусу відповідає
спектр ролей. Сукупність ролей, що відповідають даному статусу, називається
рольовим набором. Таким чином, можна констатувати, що кожна людина виконує в
суспільстві безліч соціальних ролей. У зв'язку з цим виникає проблема рольового
конфлікту.
Рольовий конфлікт - це зіткнення рольових вимог, які пропонуються людині, що
викликано одночасним виконанням ролей. Маючи загальне уявлення про сутність
рольових конфліктів, можна провести їхню класифікацію:
- По-перше, це конфлікти, викликані розходженнями в розумінні своєї ролі
особистістю і оточуючим середовищем. Наприклад, викладач вузу вважає, що він
може домогтися глибокого засвоєння програми свого предмета студентами без тиску
на них, однак на кафедрі переважає інший методичний підхід.
- По-друге, це конфлікт між різними аспектами однієї і тієї ж ролі, викликаний
протилежними вимогами до її виконання. Наприклад, від адвоката потрібно
прийняття всіх заходів для виправдання підзахисного, але від нього ж як юриста
очікують боротьби з правопорушеннями, що підривають основи суспільства.
- По-третє, це конфлікт, причиною якого є неможливість поєднання різних ролей
Наприклад, від жінки її начальник вимагає високої самовіддачі на роботі, а
чоловік - високої самовіддачі вдома.
- По-четверте, це конфлікт між особистісними якостями індивідів і рольовими
вимогами. Не секрет, що є чимало людей, що займають посади, для яких вони не
мають необхідних якостей.
Рольові конфлікти породжують рольову напруженість, що виявляється в різних
життєвих і службових безладдях. Тому важливо знати деякі способи зниження
рольової напруженості. Один з них полягає в тому, що окремі ролі визнаються
більш важливими, ніж інші. Так, у деяких випадках варто вибрати, що важливіше:
родина чи робота. Для жінок нормальним вважається вибір на користь першого, а
для чоловіків - другого. Поділ між двома системами ролей, зокрема родиною і
роботою, послабляє рольовий конфлікт.
5.3 Соціалізація особистості.
Становлення особистості — складний і тривалий процес залучення особистості до
соціального, тобто її соціалізації. Це найбільш широке поняття, що служить для
характеристики формування особистості.
Соціалізація визначається як процес засвоєння індивідом протягом життя
соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить.
Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні
знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену
суспільства. Ведучим і визначальним початком соціалізації є цілеспрямований
вплив (навчання, виховання). Однак соціалізація включає і стихійні, спонтанні
процеси, які так чи інакше впливають на формування особистості.
Процес соціалізації складається з низки етапів.
1) первинна соціалізація, що охоплює період дитинства (засвоєння норм і
цінностей дитиною, її входження в дану культуру), засвоєння елементарних
соціальних навичок.
2) вторинна соціалізація, етап, що збігається з одержанням формальної
освіти, підготовка до активного трудового періоду (школа, ВНЗ, робота). До 18 –
20 років.
3) Соціалізація зрілості – етап перетворення індивіда в самостійного
економічного агента і створення їм власної родини, (активний трудовий період до
60 років).
4) Соціалізація старості – етап поступового відходу від активної трудової
діяльності і перетворення у своєрідного «утриманця».(60 років і більше)
Виділяють і такі стадії соціалізації:
• дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності);
• трудова (охоплює період активної участі людини у трудовій діяльності);
• післятрудова (період, що починається з закінченням активної трудової
діяльності людини).
Отже, соціалізація не завершується в якийсь момент життя людини, вона
продовжується все життя, оскільки людина протягом усього життя здобуває нові
цінності, норми, погляди, змінює свою поведінку.
У зміст соціалізації входить засвоєння індивідом мови соціальної спільності,
засобів мислення, які властиві даній культурі, форм раціональності і чуттєвості,
прийняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і засобів
діяльності тощо. Індивід соціалізується, завдяки включенню у різні форми
соціальної діяльності, освоєнню соціальних ролей. У цьому плані соціалізацію
особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального.
Однак, людина освоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій
світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності.
Тому немає соціалізації без індивідуалізації.
Основними чинниками соціалізації особистості виступають елементи соціального
середовища:
1) по-перше, сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині;
2) по-друге, сукупність соціальних інститутів, громадських організацій і
соціальних спільнот, у межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і
здобуває бажані статуси;
3) по-третє, сукупність цінностей, норм, умінь і навичок, які людина
опановує, щоб виконувати відповідні ролі.
Особистість неможлива поза соціальною діяльністю, поза спілкуванням. Тому на
різних етапах і стадіях у процесі соціалізації бере участь все оточення індивіда
(родина, родичі, однолітки, дошкільні дитячі установи, навчальні заклади,
трудові колективи, суспільно-політичні організації, мистецтво, література, ЗМІ
тощо).
У процесі соціалізації виділяють дві фази: соціальну адаптацію та
інтеріоризацію.
• Соціальна адаптація означає пристосування індивіда до соціального
середовища: до рольових функцій, до соціальних норм, до соціальних груп,
інститутам, до умов функціонування різних сфер суспільства.
У процесі адаптації індивід погоджує свої потреби зі своїми можливостями і
реальностями соціального середовища.
• Інтеріоризація – це процес перетворення зовнішніх норм у внутрішні
правила поведінки. Це процес переходу елементів зовнішнього середовища у
внутрішнє «Я». Отже, результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості,
неповторність її духовного світу, особливості темпераменту, уяви, інтелекту.
Таким чином, якщо в першій фазі соціалізації особистості відбувається
пристосування індивіда до соціального середовища; то в другій фазі – вплив
соціальної системи проходить через внутрішнє «Я» людини і виявляється в зміні її
поведінки.
Які ж механізми соціалізації?
З.Фрейд виділив основні механізми соціалізації: імітацію й ідентифікацію.
Імітація – це спроба копіювати певну модель поведінки, а ідентифікація – це
спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Імітація й
ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони націлені на засвоєння
певного типу поведінки. А сором і провина являють собою, на думку Фрейда,
негативні механізми, тому що вони придушують чи забороняють деякі зразки
поведінки.
5.4 Соціальна типологія особистості.
Соціальний тип особистості – це відображення того, як суспільна система впливає
на ціннісні орієнтації людини і через них – на її реальну поведінку. У сучасній
соціології одержало широке поширення виділення типів особистості в залежності
від їх ціннісних орієнтацій:
1. Традиціоналісти – орієнтовані переважно на цінності порядку, дисципліни,
а виразність таких якостей, як креативність, прагнення до самореалізації,
самостійність, у цього типу особистості дуже низька.
2. Ідеалісти – навпаки, сильно виражене критичне відношення до традиційних
норм, незалежність і зневага авторитетами, установки на саморозвиток.
3. Фрустрований тип особистості – характерні низька самооцінка,
пригноблене, подавлене самопочуття, відчуття себе як би викинутим з потоку
життя.
4. Реалісти – поєднують у собі прагнення до самореалізації з розвитим
почуттям боргу і відповідальності, здоровий скептицизм із самодисципліною і
самоконтролем.
5. Гедоністи – орієнтовані в першу чергу на одержання задоволень «тут і
зараз», погоня за насолодами.
У соціології прийнято виділяти базисний тип особистості і модальний. Базисний
тип – той, що найкраще відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку.
У США, наприклад, це, так званий "стовідсотковий американець", у колишньому СРСР
- "радянська людина". Це свого роду ідеальний тип, на який орієнтується
суспільство у вихованні молодого покоління.
Модальний тип – той, який реально переважає в даному суспільстві. Після розпаду
СРСР деякі соціологи вважали, що найбільш розповсюдженою особистістю в нашій
країні була так звана "невротична особистість", тобто людина, яка не знала, що
потрібно робити в ситуації, що змінилася.
Ідеальний тип особистості – це тип особистості як побажання на майбутнє,
наприклад, всебічно і гармонійно розвинута особистість, тип особистості, не
прив'язаний до конкретних умов.
5.5 Девіантна поведінка особистості
Девіантна поведінка - це вчинок, діяльність людини, що не відповідають офіційно
встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам, стереотипам і
зразкам поведінки.
Девіантна поведінка в соціологічному розумінні далеко не завжди має негативний
сенс. Відхилення від норм можуть мати для системи двояке значення:
a. негативне, коли порушується функціонування системи, відбувається
дезорганізація і створюються загрози її існуванню;
b. позитивні, коли відбувається удосконалювання системи, підвищення її
організованості.
Можна виділити три основні компоненти соціального відхилення (девіації):
• людина (група), якій властива певна поведінка;
• очикування чи норма, що є критерієм оцінки девіантної поведінки ;
• група чи організація, що реагує на поведінку.
Класифікація девіантної поведінки також зв'язана з певними труднощами: одні й ті
ж самі види поведінки можуть вважатися як девіантними, так і не девіантними не
тільки в різних суспільствах, але й у різних шарах того самого суспільства.
Насамперед, виділяють первинні і вторинні відхилення (девіації). Первинне
відхилення - поведінка, що частково відповідає прийнятим у суспільстві чи
групі культурним нормам. Це відхилення незначні і терпимі. Тому індивіди, що
роблять їх, не вважаються девіантами (наприклад, курці). Вторинне відхилення -
це відхилення від існуючих у групі чи суспільстві норм, що соціально
визначаються як девіантні (наприклад, злочинці).
Існує кілька пояснювальних моделей причин девіантної поведінки. Усі теорії, що
пояснюють девіацію, можна звести в три основні групи: біологічні, психологічні
і соціологічні. У біологічних теоріях робиться акцент на вроджену схильність
людини до здійснення девіантних вчинків. У психологічних теоріях девіантна
поведінка пояснюється різними відхиленнями в психічному розвитку.
Соціологічне пояснення будується на основі соціальних і культурних факторів.
Уперше соціологічне пояснення девіації було дано в теорії аномії, яку розробив
Е. Дюркгейм. Під категорією "аномія" Дюркгейм розумів "безнормність". Її зміст
полягає в тому, що під час криз, радикальних соціальних змін життєвий досвід
перестає відповідати ідеалам, втіленим у соціальних нормах, що регулюють
поведінку людей у звичайних умовах. Соціальні норми руйнуються, люди втрачають
орієнтацію, виникає соціальна дезорганізація, тобто це стан суспільства, коли
культурні цінності, норми і соціальні взаємозв'язки відсутні, слабшають чи
суперечать один одному.
В залежності від відношення індивідів до прийнятих в тій чи іншій спільності
цілей і засобів їхнього досягнення, Р.Мертон виділив п'ять типів поведінкових
реакцій: конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, заколот.
Конформізм (підпорядкування) означає прийняття цілей і засобів даної соціальної
спільності, навіть шляхом відмовлення від власних переконань. Цей вид поведінки
найбільш розповсюджений. Якби справа обстояла інакше, стабільність суспільства
була б неможлива. Поведінка в рамках загальновизнаних ролей, орієнтована на
досягнення суспільно значущих цілей, є основною умовою існування суспільства.
Інновація (нововведення) виражається в прийнятті цілей, але неприйнятті засобів
їхнього досягнення.
Ритуалізм (від слова ритуал) виражається в неприйнятті цілей, але прийнятті
засобів досягнення цих цілей. Наприклад, службовий психоз бюрократа – він
стежить за правильністю заповнення різних паперів, забуваючи про цілі, задля
яких вони заповнюються. Ціль відкидається, однак підпорядкування встановленим
нормам зберігається.
Ретретизм (відхід) - це вид адаптації індивідів до суспільства, яке вони не
сприймають. Ці люди знаходяться в суспільстві, але фактично не належать до
нього, що виявляється в повному запереченні цілей і засобів. Відхід із
суспільства, але куди? У психічну хворобу, наркоманію, алкоголізм, бродяжництво.
Заколот - це така поведінкова реакція, що виражається в повному запереченні
проголошуваних суспільством цілей і засобів і заміні їх на нові цілі і засоби.
Це спроба установити новий соціальний порядок.
6.1 Сім’я як соціальний інститут. Поняття сім’ї і шлюбу.
Сім’єю називається засноване на кровному спорідненні, шлюбі чи усиновленні
об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю.
Відмітною ознакою родини є спільне ведення домашнього господарства. Основу
родини складає, як правило, шлюбна пара. Однак є родини, що характеризуються
спільним проживанням, загальним веденням господарства, але юридично не
оформлені. Такі родини називають громадянськими. Кількість таких родин останнім
часом помітно збільшується. Соціологи узагалі відзначають зниження бажання і
готовності населення до оформлення шлюбу, що особливо характерно для сучасних
розвинутих країн.
Первісну форму сімейних відносин складає шлюб – історично мінлива санкціонована
суспільством стійка форма відносин між різними статями.
Сім’я має високу персональну значимість для кожної людини. Для більшості людей
сьогодні — це необхідне середовище, особлива ніша, що оберігає, захищає людину.
[За даними дослідників, смертність у людей, що не перебувають в шлюбі, значно
перевищує смертність у людей сімейних. Особливо це відноситься до чоловіків.]
Сім’я як соціальний інститут проходить ряд етапів, послідовність яких
складається в життєвий цикл сім’ї. Основними фазами цього циклу є:
1) вступ у шлюб (утворення сім’ї);
2) початок дітонародження (настає з народженням першої дитини);
3) закінчення дітонародження (народження останньої дитини)
4) «порожнє гніздо» (виділення дітей у самостійну родину);
5) розпад родини внаслідок смерті одного з подружжя.
Однак не кожна пара проходить усі ці етапи і не обов'язково в такій
послідовності.
Сім’я впливає на всі сторони життя суспільства. Вона є своєрідною моделлю
суспільства, усіх соціальних зв'язків. У сім’ї закладаються генетичні,
біологічні основи здоров'я, звички, установки стосовно свого здоров'я. Сім’я
виховує смаки і потреби. У молодшого покоління визначає багато в чому вибір
професії, рівень духовних цінностей. Саме в сім’ї закладаються основи відносин
до старшого покоління.
6.2 Структура і функції сім’ї
Інститут сім’ї носить конкретно-історичний характер, він постійно змінюється і
розвивається в зв'язку з розвитком потреб суспільства. Життя сім’ї, її історичні
типи, її структура визначаються загальними тенденціями зміни, розвитку
суспільства.
Структура сім’ї:
• у залежності від характеру шлюбу, що укладається:
Моногамна- родина складається з двох чоловіків,
полігамна: полігінія (багатоженство) і поліандрія (багатомужество).
Історично першим видом була полігамна родина, з розвитком суспільства поступово
вона витісняється моногамною. У сучасному світі полігінія збереглася, в
основному, у країнах Арабського Сходу, поліандрія зустрічається в деяких
племенах Індії, Тибету, Південної Америки.
У сучасних країнах зустрічаються і нетрадиційні одностатеві сім’ї. Сексуальні
меншості ведуть боротьбу за їхнє визнання, правове оформлення.
• У залежності від сфери вибору супруга:
ендогамні (супруг обирається в межах власної спільноти). Важливим
правилом ендогамії є заборона кровозмішення (інцест), що забороняє шлюби чи
статеві зв'язки між найближчими родичами.
екзогамні (супруг обирається з представників інших спільнот).
Це призводить до появи двох видів родини: соціально-гомогенної (однорідної) і
соціально-гетерогенної (різнорідної). За даними соціологів гомогенні родини
складають близько 70% від загального числа родин. У цих родинах чоловік, дружина
і їхні батьки належать до тих самих соціальних груп, соціальних прошарків.
Гомогенна родина, як правило, більш стійка, гармонічна. Соціально гетерогенних
родин до 30%. Приналежність до різних культурних, соціальних груп, різний рівень
освіти, професії порушують гармонію, стійкість, тому переважають авторитарні
відносини. Однак ці особливості не варто абсолютизувати. Іноді існуючі
розходження стимулюють велику активність у самоосвіті, самовихованні і т.д.
• За типом верховенства, управління родиною:
Егалітарна (рівноправна) сім’я: заснована ні поділі ролей відповідно до
особистих якостей і здібностей подружжя, на участі кожного в прийнятті рішень,
виховання дітей будується на переконанні, а не на примусі. Егалітарну сім’ю
часто називають демократичною.
Авторитарна сім’я: характеризується твердим підпорядкуванням одному з членів
родини. Причому сімейна влада може ґрунтуватися на традиційних уявленнях, на
економічній перевазі чи моральному авторитеті.
• У залежності від складу виділяють сім’ї:
розширену, що включає різні покоління;
нуклеарну (окрему, просту), яку складають подружжя з дітьми;
неповну, коли відсутній один з подружжя.
Кожний з цих типів сімей має свої соціальні проблеми. У розширеній сім’ї — це
проблема взаєморозуміння поколінь. Конфлікти в такій родині вирішити складніше,
тому що в основі лежать розходження культур старих і нових поколінь. У неповній
родині — це проблема виховання дітей. У простий (нуклеарній) сім’ї — це проблема
формування традицій, стилю сімейного життя.
• За часом існування сім’ї виділяють:
Молодіжну сім’ю ( до 30 років);
середнього подружнього віку (від 3 до 10 років спільного проживання);
родину старшого подружнього віку (10-20 років);
літню подружню пару.
Вік накладає відбиток на сімейні відносини, на характер труднощів, протиріч, що
мають потребу в подоланні. У молодіжній родині це труднощі адаптації до
подружніх обов'язків, до нового побуту. У родині середнього подружнього віку -
проблема подолання нудьги, одноманітності, стереотипності у взаєминах подружжя.
У літніх сім’ях - проблеми дбайливого відношення одне до одного,
поступливості, освоєння нових ролей.
• У залежності від кількості дітей виділяють такі різновиди сімей:
бездітні, де протягом 10 років шлюбу не з'явилася дитина (складають більш 15%
усіх родин). Кожна третя така родина розпадається найчастіше з ініціативи
чоловіків.
Однодітні: складають у містах більше 50% родин. З цих родин розпадається кожна
друга.
Малодітні: (родина з двома дітьми) відрізняється більшою стійкістю (у порівнянні
з однодітною, більш ніж у 3 рази). Вона створює кращі умови для формування
особистості дитини, її моральних якостей і комунікативних здібностей.
Багатодітні: (троє і більше дітей) розпадаються рідко, має й інші переваги, хоча
в сучасних умовах зв'язана з великими матеріальними труднощами.
Загальною тенденцією сучасного розвитку сім’ї є зменшення кількості дітей. За
даними соціологічних досліджень, і чоловіки, і жінки хотіли б мати в середньому
менше дітей, ніж було в родині їхніх батьків.
Функції сім’ї
1) Репродуктивна : тобто функція дітонародження, відтворення населення.
Вона не зводиться до біологічного відтворення, а носить соціальний характер,
тому що припускає не просте народження дитини, а відтворення людини, що
відповідає сучасному рівню розвитку суспільства.
2) Господарсько-економічна: ведення домашнього господарства, складання і
використання сімейного бюджету, розподіл домашнього господарства, накопичення
матеріальних благ і передача їх у спадщину тощо.
3) Виховна: сім’я забезпечує наступність у розвитку культури, бере участь у
збереженні і передачі молодому поколінню духовних цінностей і трудових навичок.
Сім’я забезпечує первинну соціалізацію дитини, формує погляди, цінності і т.п.
4) Рекреативна : у сім’ї отримують допомогу, підтримку, знімають напругу;
5) Комунікативна : сім’я задовольняє потребу людини в спілкуванні;
6) Регулятивна: моральна регламентація поведінки членів родини, регуляція
сексуальної поведінки.
5.3 Сучасні тенденції розвитку сімейно-шлюбних відносин.
При переході від традиційного суспільства до сучасного сім’я істотно змінюється:
- Домашнє господарство перестає бути основною економічною одиницею, відбувається
поділ дому і роботи.
- Здійснюється перехід від розширеної сім’ї, що складається з трьох поколінь з
домінуванням старших, до децентралізованих нуклеарних сімей, у яких шлюбні узи
ставляться вище родових, батьківських.
- Відбувається перехід від стабільної багатодітної сім’ї до малодітної та
однодітної сім’ї.
- Відбувається перехід від сім’ї, заснованої на соціокультурних
розпорядженнях, до міжособистісних переваг.
- Еволюція поглядів на сексуальну мораль.
- Традиційні ролі, відповідно до яких жінка вела господарство, народжувала і
виховувала дітей, а чоловік був главою сім’ї, хазяїном, що забезпечував
економічну самостійність родини, уже трансформувалися. Сьогодні більшість жінок
працює, виконує вагомі соціальні ролі, заробляють іноді більше чоловіка. Це
впливає на всі сторони функціонування сім’ї, у тому числі на демографічну
поведінку, призводячи до зниження народжуваності і росту рівня розлучень.
Соціальні проблеми родини в сучасних умовах загострюються й у зв'язку з падінням
народжуваності, старінням населення, нестабільністю шлюбу, ростом числа вільних
союзів, позашлюбних народжень тощо.
Разом з тим для сучасної родини характерні і позитивні зміни: розширення свободи
вибору для чоловіка і жінки, затвердження рівності характерів. Розлучення не
можна розглядати як цілком негативне явище, тому що свобода розірвання шлюбу —
один із засобів забезпечення соціальної справедливості в сімейно-шлюбних
відносинах. Принципово невірні як зловживання свободою розлучень, так і цілком
негативний підхід до розлучень незалежно від індивідуальної ситуації. Високий
рівень розлучень не означає розпад шлюбу як інституту і кризу сім’ї взагалі.
Навпаки, сім’я визнається безумовною цінністю усіма віковими категоріями. Мова
йде тільки про якість сімейних відносин, до яких люди висувають усе більш високі
вимоги.
1. Соціологічне дослідження: поняття, функції, види
Соціологічні дослідження допомагають забезпечити зворотний зв'язок, доповнюючи
інформацію конкретними даними про інтереси і потреби, думки і настрої людей, про
їхні ідеали і життєві плани.
Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних і
організаційно-технічних процедур для одержання наукових знань про соціальні
явища.
Основні функції соціологічного дослідження:
• пізнавальна - дає нові знання про функціонування і розвиток суспільства
і його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, дає можливість
побудувати цілісну картину реального життя соціуму і спрогнозувати його
розвиток;
• методологічна - забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв'язку
соціології з іншими науками про людину і суспільство, визначає нові підходи у
вивченні соціальної дійсності і важливі відкриття на межі різних наукових
напрямків;
• практична - складається у виробленні практичних заходів для
удосконалення соціальної реальності й ефективного соціального контролю за
соціальними процесами;
• управлінська - забезпечує соціальне управління на всіх рівнях
функціонування соціуму, зворотний зв'язок між суб'єктами (органами влади,
адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) і об'єктами
(населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління; вироблення
науково обґрунтованих управлінських рішень.
Види соціологічного дослідження
Вид соціологічного дослідження визначається характером поставлених цілей і
задач.
Насамперед виділяють:
- фундаментальні дослідження — спрямовані на встановлення й аналіз соціальних
тенденцій, закономірностей розвитку суспільства;
- прикладні дослідження — націлені на вивчення конкретних об'єктів,
рішення певних соціальних проблем і задач.
В залежності від глибини аналізу виділяють:
- Развідувальне дослідження (пілотажне, пробне) — найпростіший вид
соціологічного дослідження. Охоплює невеликі сукупності (від 20 до 100 чоловік)
і має спрощену програму. Тут по суті йде “обкатування” інструментарію: анкети,
бланків інтерв'ю, карток спостереження. Развідувальне дослідження, як правило,
передує глибокому вивченню проблеми. У ході його уточнюються мета, гіпотези,
задачі, питання і їхнє формулювання. Проводити таке дослідження особливе важливо
в тих випадках, коли об'єкт вивчений недостатньо чи проблема взагалі ставиться
вперше.
- описове дослідження — більш складний вид соціологічного аналізу. З його
допомогою одержують інформацію, що дає відносно цілісне уявлення про
досліджуване соціальне явище. Проводять відповідно повній програмі й в основному
тоді, коли об'єктом аналізу є відносно велика сукупність людей, з певними
соціальними, професійними і демографічними характеристиками. [Наприклад,
трудовий колектив великого підприємства чи молодь як соціально-демографічна
спільність].
- аналітичне дослідження — самий складний вид соціологічного аналізу. Це
дослідження не тільки описує досліджуване явище, але і дозволяє з'ясувати
причини, що лежать у його основі, механізми функціонування. Пошук причинно
наслідкових зв'язків - головне призначення такого дослідження. Аналітичне
соціологічне дослідження вимагає значних зусиль, професійної майстерності
дослідника — аналітичних здібностей, уміння інтерпретувати й аналізувати складну
соціологічну інформацію, будувати зважені висновки.
У залежності від методу, застосовуваного в соціологічному дослідженні,
виділяють:
- соціологічне опитування(інтерв’ю, анкетування)
- аналіз документів,
- соціологічне спостереження,
- соціологічний експеримент,
- соціометрію.
По витратах часу виділяють дослідження:
- довгострокові (терміни проведення — від 3 років і більше),
- середньострокові (від 6 місяців до 3 років),
- короткострокові (від 2 до 6 місяців) і
- експрес-дослідження (від 1-2 тижнів до 1-2 місяців).
З огляду на тип відносин між замовником і виконавцем, соціологічні дослідження
бувають держбюджетними і комерційними:
- держбюджетні дослідження виконують замовлення державних установ і
оплачуються ними;
- комерційні - за замовленням окремих підприємств, організацій, фірм, що і
оплачують їхнє виконання.
У залежності від способу дослідження об'єкта (у статиці чи динаміці) виділяють
разові і повторні соціологічні дослідження:
- разове дослідження інформує про стан об'єкта, його кількісні і якісні
характеристики на момент дослідження, відображає «моментальний зріз» соціального
явища.
- повторні дослідження проводять кілька разів протягом визначеного часу на
підставі єдиної програми й інструментарію.
Щодо об'єкта пізнання виділяють соціологічні дослідження в сфері управління,
промисловості, сільського господарства, науки, освіти, політики, культури,
охорони здоров'я тощо.
У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних логічно
взаємозалежних етапи:
1. Підготовчий.
Складається у виготовленні програми дослідження й інструментарію (анкети, бланка
інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів і
т.п.).
2. Збір інформації.
Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів,
експерименту.
3. Упорядкування й обробка зібраної інформації.
4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків,
розробка рекомендацій.
2. Програма соціологічного дослідження
Підготовка соціологічного дослідження починається не зі складання анкети (до
чого найчастіше прибігають малокомпетентні дослідники), а з розробки програми.
Програма соціологічного дослідження – це науковий документ, що логічно
структурований і відображає перехід від теоретичного бачення проблеми до
практичного.
Програма соціологічного дослідження містить:
1. Постановку проблемної ситуації
2. Визначення об'єкта і предмета дослідження
3. Висування цілей і задач
4. Уточнення й інтерпретацію основних понять
5. Висування гіпотез
6. Розробку інструментарію дослідження.
1- Проблемна ситуація – це явища і процеси, що викликають занепокоєння.
Соціальні проблеми істотно відрізняються за своєю масштабністю. Одні не виходять
за межі співтовариства, організації; інші торкають інтересів цілих регіонів,
великих соціальних груп і соціальних інститутів. Нарешті, на зовнішньому рівні
соціальні проблеми торкаються інтересів і потреб усього суспільства в цілому,
тобто стають глобальними.
2- Об'єкт дослідження - визначена соціальна реальність, що вимагає
цілеспрямованого вивчення (соціальні співтовариства, суб'єкти, процеси).
Предмет дослідження – це сторони, властивості, особливості об'єкта, що є
найбільш важливими на думку дослідника і підлягають вивченню.
3- Мета соціологічного дослідження містить у собі відповідь на питання, для
чого воно проводиться, орієнтує на кінцевий результат.
Задачі – формулюють відповіді на питання, які дозволяють реалізувати мету
дослідження.
[наприклад, мета – з'ясувати рівень поінформованості населення;
задачі – з'ясувати, як часто люди дивляться ті чи інші
телепрограми, слухають радіо, читають пресу]
4- З'ясовуючи сутність предмета соціологічного аналізу, дослідники
використовують ключові поняття. При цьому важливе значення має не просто
наявність понять, з якими працюють дослідники, а їхнє чітке, одностайне
розуміння і використання протягом усього дослідження.
Ні в якому разі не можна допустити розпливчастих формулювань поняття,
використання в різних контекстах.
Завдання дослідника полягає в розкритті і поясненні змісту понять. Це
називається теоретичною інтерпретацією.
5- Гіпотеза в соціологічному дослідженні – це обґрунтоване наукове
припущення про структуру, механізми функціонування і розвитку досліджуваного
об'єкта.
Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в процесі попереднього аналізу
досліджуваного об'єкта. Вона не повинна суперечити перевіреним і точно
установленим фактам. Під час соціологічного дослідження вона може бути
підтверджена чи спростована.
Гіпотези дозволяють правильно вибрати об'єкт і метод збору інформації. Але вони
не повинні визначати підсумки роботи дослідника.
У соціологічному дослідженні застосовують різні види гіпотез.
За змістом гіпотези бувають:
/описові (містять припущення про фактичний стан об'єкта),
/пояснювальні (пояснюють причини, механізми функціонування об'єкта),
/гіпотези-наслідки (передбачають тенденції розвитку об'єкта).
З огляду на задачі дослідження, виділяють:
основні і другорядні гіпотези.
6- Після формування гіпотез можна переходити до розробки технічних прийомів
проведення дослідження, тобто інструментарію.
Розробка інструментарію дослідження містить у собі:
- визначення методів збору інформації;
- способів обробки й аналізу даних;
- інструктаж учасників дослідження і т.д.
3. Вибірка в соціологічному дослідженні
Соціологія майже завжди має справу з великими групами людей. Об'єктом досліджень
можуть бути десятки і сотні тисяч людей, що живуть у різних регіонах, містах,
областях; багатотисячні колективи промислових підприємств, організацій; великі
соціальні співтовариства: підприємці, молодь, студентство, жінки, діти.
Як правильно організувати і провести опитування в таких випадках?
Ясно, що якщо об'єкт дослідження складається з 200-500 чоловік, вони усі можуть
бути опитані. Таке опитування називається суцільним. Але якщо об'єкт дослідження
нараховує більш 500 чоловік, те єдино вірним буде застосування вибіркового
методу.
Вибірковий метод — науково обґрунтований підхід, за результатами якого роблять
висновки про об'єкт дослідження в цілому, спираючись на дані аналізу його
визначеної частини.
Використання методу вибірки передбачає оволодіння такими поняттями як
«генеральна сукупність» і «вибіркова сукупність».
Генеральна сукупність — це весь об'єкт дослідження.
Вибіркова сукупність — визначене число елементів генеральної сукупності,
відібране по строго заданих правилах.
! Однак, дуже важливо, щоб вибіркова сукупність відбивала генеральну, щоб
результати дослідження можна було перенести на весь об'єкт. Відібрана частина
повинна бути мікромоделлю цілого і містити найважливіші ознаки і характеристики
цілого.
Розрізняють наступні види вибірки:
• Проста випадкова вибірка
(респондент вибирається за допомогою генератора випадкових чисел);
• Систематична вибірка
(добір респондентів здійснюється через визначений інтервал – наприклад, заходити
в кожну 20-ю квартиру);
• Стихійна вибірка
(метод першого зустрічного);
Різновидом стихійної вибірки є метод «снігового кому». Цей метод використовують,
якщо потрібно, наприклад, опитати якомога більше представників громадських
організацій, знаючи лише 10 з них. Тоді інших респондентів шукають за допомогою
цих 10, якщо кожний з них погодиться повідомити про своїх знайомих, котрі
належать до цих організацій, а ті повідомлять про своїх знайомих. Наслідком
цього буде збільшення кількості людей, яких можна буде опитати, тобто вибірка
формується як «сніговий ком».
• Гніздова вибірка
(відбираються не окремі респонденти, а цілі групи, родини, колективи);
• Квотна вибірка
(добір респондентів за певними ознаками (вони не повинні перевищувати 4) –
наприклад, освіта, стать, сімейний стан);
• Серійна вибірка
(генеральна сукупність поділяється на однорідні частини й відбір респондентів
йде окремо з кожної частини, причому число респондентів повинне бути пропорційно
загальному числу елементів у ній.
Наприклад, 2000 чоловік, де 300 - наладчиків, 700 – токарів і 1000 – збирачів.
Відбираємо кожного десятого. Отже треба опитати 30 – наладчиків, 70 – токарів і
100 – збирачів).
• Цільова вибірка
Вибірка повинна завжди відповідати цілям дослідження. Наприклад, якщо ціль
дослідження – виявити ціннісні орієнтації молоді, то опитувати треба молодь, а
не всіх підряд.
4.Методи збору соціологічної інформації
1. Соціологічне опитування
Серед методів збору первинної соціальної інформації самим популярним є
опитування.
Опитування – це спосіб одержання інформації про суб'єктивний світ людей, їх
мотивацію, установки і дії.
Різновидами опитування є інтерв'ю й анкетування.
1) Інтерв'ю
Інтерв'ю – це проведена за планом бесіда, що припускає прямий контакт
інтерв'юера з респондентом.
Розрізняють кілька видів інтерв'ю.
За змістом бесіди:
- документальне (виявлення фактів минулого і сьогодення);
- інтерв'ю думок (виявлення оцінок, суджень, поглядів);
- інтерв'ю з експертами;
- глибинне інтерв'ю (переслідує мету одержати інформацію не тільки про
наявність соціального факту, але і пояснити причини появи цього факту).
За технікою проведення:
- вільне інтерв'ю (проводиться без деталізації питань, але за визначеною
програмою);
- стандартизоване ( чітка послідовність проведення).
За способом організації інтерв'ю буває:
- індивідуальне;
- групове.
При проведенні опитування інтерв'юер повинний дотримуватись наступних правил:
• не допускати своєї інтерпретації формулювання питань;
• задавати питання строго в тій же послідовності, що передбачена бланком
інтерв'ю;
• виключити пропуск яких-небудь питань, окрім спеціально обговорених;
• якщо опитуваний не зрозумів питання, то його необхідно ще раз повторити
і дати час обміркувати відповідь;
• важливо, щоб інтерв'юер не схиляв респондента до того варіанта
відповіді, якого він дотримується сам.
2) Анкетування
Анкетування припускає жорстко фіксований порядок, зміст і форму питань.
Анкета містить у собі: паспортичку (стать, вік, сімейний стан, матеріальне
становище) і основні блоки питань, які відповідають меті і задачам дослідження.
Класифікація питань анкети:
- відкриті (без варіантів відповідей, тобто передбачають вільну форму);
- закриті (передбачені варіанти відповіді, однак повинні бути враховані
всі можливі варіанти).
- прямі ;
- непрямі (часто використовуються тоді, коли респондент не хоче
відповідати відверто, наприклад: “Якби Вам надався випадок перемінити місце
роботи, Ви б це зробили?”).
- особисті
- безособові (“Вважається, що…”,“Говорять, що…”)...
- питання-фільтри (дозволяють виявити потрібні групи людей,
- питання-пастки (дозволяють визначити відвертість відповідей
респондента).
Вимоги до анкетування:
• інтерв'юер повинний пояснити правила заповнення анкети;
• анкета не повинна бути занадто великою і віднімати багато часу
(тривалість не повинна перевищувати 40 хв.);
• питання повинні бути ясними, чіткими і зрозумілими;
• більш складні питання повинні чергуватися з більш легкими;
• якщо в анкеті з'являється новий розділ, то необхідно “підвести”
опитуваного до нової теми.
Також різновидами опитування є поштове і телефонне опитування:
Поштове опитування – це метод збору інформації, при якому анкети розсилаються і
надходять поштою.
Переваги поштового опитування:
- відносно низька вартість;
- простота організації ;
- дає можливість одночасно провести опитування на великій території, у
тому числі у важкодоступних районах;
- можливість респондента самостійно вибирати зручне для нього час
заповнення анкети.
Разом з тим поштове анкетування має чимало недоліків:
- основний з них - неповне повернення анкет;
- ще один недолік - зсув вибірки. (Нерідко надходять відповіді не від тих,
кому надсилалися анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а «перекладає»
це на когось із членів родини. Не можна цілком виключити і групове заповнення).
Телефонне опитування теж має свої плюси і мінуси:
+ низька вартість;
+ респондент відповідає самостійно;
- у вибірку попадають тільки ті респонденти, у кого є телефон;
- немає особистого контакту з респондентом.
Телефонне опитування триває 10-15 хвилин. Його успіх залежить від того, чи вміє
інтерв'юер володіти голосом і почувати на відстані настрій респондента.
3. ) Спостереження
Спостереження зв'язане з прямим і безпосереднім сприйняттям подій.
Воно розвертається одночасно з досліджуваною подією.
Різновиди спостереження:
включене ;
невключене (спостереження здійснюється при невтручанні дослідника в
досліджувані події).
польове (спостереження, проведене в природно середовищі);
лабораторне.
систематичне (проводиться через певний інтервал часу);
несистематичне.
! Спостереження вважається достовірним, якщо при його повторенні в тих же умовах
і з тим же об'єктом воно дає ті ж результати.
4. ) Експеримент
Експеримент – це метод збору інформації про факти, що впливають на зміну стану
тих чи інших процесів і явищ.
Різновиду експерименту:
- польовий;
- лабораторний.
- лінійний (експерименту піддається та сама група);
- рівнобіжний (одночасно беруть участь дві групи: контрольна й
експериментальна)
• експериментальна група – та на яку впливає експериментальний фактор;
• контрольна – не підпадає під вплив даного фактора.
5) Аналіз документів
Під документом у соціології розуміється будь-яка інформація яким-небудь чином
зафіксована і доступна досліднику.
За формою фіксації інформація документи поділяються на:
- письмові (текстова форма викладу);
- статистичні (цифрова форма викладу);
- іконографічна документація (кіно-, фотодокумнтация);
- фонетичні документи.
Існують різні методи аналізу документів, однак найбільш розповсюдженими є
традиційний аналіз і контент-аналіз:
1) Під традиційним, класичним аналізом розуміється все різноманіття
розумових операцій, спрямованих на інтеграцію інформації, що міститься в
документі з точки зору, прийнятої дослідником.
Традиційний аналіз документів дає можливість соціологу проникнути всередину
досліджуваних явищ, виявити логічні зв'язки і протиріччя між ними, а також
оцінити явища і факти з певних позицій.
Однак слабістю такого аналізу документів є суб'єктивізм (тобто власна
інтерпретація дослідника).
2) Прагнення перебороти суб'єктивність традиційного аналізу породило розробку
принципово іншого методу аналізу документів – контент-аналізу.
Контент-аналіз – це метод перекладу якісної інформації в кількісні показники.
Даний метод знаходить застосування при вивченні ЗМІ: преси, телебачення, радіо.
Але найчастіше контент-аналізу піддається зміст періодичної літератури.
У тексті виділяються ключові одиниці (окремі поняття чи вирази, імена відомих
особ, назви партій і т.д.) і підраховується частота їхнього вживання.
6) Соціометрія
Соціометрія – це метод збору інформації, спрямований на кількісний вимір і
аналіз соціальної структури міжособистісних відносин.
Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових відносин з метою
їхнього поліпшення. Він дає можливість соціологу вивчити склад соціальних груп,
особливо в розрізі неофіційних відносин, одержуючи соціологічну інформацію, що
іншим шляхом одержати майже неможливо. Таким чином, виявляються лідери,
відчужені особистості, малі групи.
Здійснюється шляхом фіксації серед членів групи зв'язків переваги в
ситуації вибору.
Взаємини між членами колективу з'ясовують на основі таких процедур:
- вибір (виражене бажання індивіда до співробітництва з іншим
індивідом);
- відхилення чи негативний вибір (небажання індивіда співробітничати
с
іншим індивідом);
- зневага (залишення одним індивідом іншого поза власною
увагою).
Респондентам задаються питання типу: «Кого б Ви обрали своїм старостою?», «Хто з
Вашої групи, на Вашу думку, хотів би обрати Вас старостою?» чи «Укажіть, з ким
із членів Вашого колективу Ви хотіли б створити мале підприємство?» і т.д.
Відповіді заносяться респондентом у так звану соціоматрицю, де по горизонталі
зафіксовані номери питань, а по вертикалі перераховані прізвища всіх членів
даного колективу чи групи.
Соціометрія допомагає проникнути в невидимі на соціальному рівні, але завжди
існуючої структури міжособистісних відносин з метою їхнього вивчення, перебудови
і більш ефективного управління.
1 Структура і функції конфлікту
Соціальна неоднорідність суспільства, розходження в рівні доходів, влади,
престижі і т.д. нерідко призводять до конфліктів. Широке поширення цього явища
сприяло виникненню спеціальної галузі соціологічного знання – конфліктології.
Соціологія конфлікту — область соціології, що вивчає сутність, обумовленість,
наслідки і управління конфліктом як соціальним явищем.
Конфлікт – це зіткнення протилежних цілей, позицій, думок, поглядів, при якому
одна сторона взаємодії перешкоджає задоволенню потреб і досягненню життєво
важливих цілей іншої сторони.
За своєю природою конфлікт - явище соціальне, породжене особливостями
суспільного життя, соціальних систем, зіткненням і протиборством суб'єктів
соціуму. І стан конфлікту - далеко нерідкісне явище.
Звичайно виділяють наступні структурні елементи конфлікту:
1. Учасники конфлікту – це ті суб'єкти, що можуть явно чи приховано брати
участь у конфлікті. У соціальному конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони
. Крім них, у конфлікті можуть бути задіяні провокатори, співчуваючи,
консультанти, посередники.
2. Джерело або причина конфлікту. Конфлікт виникає лише при наявності
предмета суперечки. Кількість причин може бути необмеженою. Іноді вони є
відкритими, іноді прихованими, усвідомленими чи, навпаки, неусвідомленими.
3. Уявлення про ситуацію. Кожен з конфліктуючих має власне уявлення про всі
обставини, що спровокували і супроводжують конфлікт. А це створює додаткові
підстави для непорозумінь.
5. Умови, у яких відбувається конфлікт.
6. Дії.
Серед головних принципів виділяють концентрацію сил, нанесення удару по самих
уразливих сторонах суперника, економію сил і часу. Тактика поведінки в
конфліктній ситуації може бути твердою, нейтральною, м'якою. У практичній
реалізації вона передбачає:
- фізичне насильство;
- психологічне насильство;
- тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, ультиматуми);
- демонстраційні дії (публічні висловлення, скарги, голодування, суіцидальні
спроби);
- санкціонування - виникає як вплив на опонента через збільшення робочого
навантаження, зниження зарплати, накладення заборон, невиконання розпоряджень і
т.п.;
- тактика коаліцій - виявляє себе в створенні союзів, розширенні можливостей
протидії;
- фіксація власних позицій - передбачає використання фактів, логічних прийомів
для підтвердження позиції, містить критику, прохання, переконання, висування
пропозицій;
- дружелюбність (коректне спілкування, демонстрацію готовності вирішувати
проблему, надання необхідної інформації, вибачення);
- угоди - передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.
7. Наслідки. Можуть бути як позитивні, так і негативні.
Функції
За своєю природою конфлікт може бути носієм як конструктивних, так і
деструктивних тенденцій, що визначає його позитивні і негативні функції. До
позитивних відносять:
1) сигналізація про соціальну напругу - конфлікт дає можливість з'ясувати
невирішені проблеми;
2) інноваційна - сприяє розвитку суспільства завдяки трансформації постійних
форм, руйнуванню нежиттєздатних структур;
3) інтегративна - складається в об'єднанні людей, що захищають власні інтереси,
у виникненні інтересу до співробітництва;
4) комунікативна - їй передує усвідомлення учасниками конфлікту власних і чужих
інтересів; а реалізується вона через пошук компромісу, взаємного пристосування
учасників конфліктної ситуації;
5) зняття психологічної напруги - часто саме конфлікт є найбільш ефективним
засобом нейтралізації психологічної напруги між його учасниками.
Однак конфлікту притаманні і негативні функції, серед яких можна виділити:
6) дестабілізуючу - виявляється в порушенні соціального клімату, єдності,
стабільності суспільства, окремих його сфер, співтовариств, колективів;
7) дезінтегруюча – приводить до ослаблення соціальних зв'язків у суспільстві,
роз'єднаності, віддаленості його сфер, а також ускладнення пошуку компромісів;
2 Основні стадії конфлікту
1) Передконфліктна стадія
Вона складається з 2-х фаз:
1- перша передконфліктна фаза характеризується емоційною напругою,
роздратуванням і злістю, що накопичується протягом деякого часу;
2- друга передконфліктна фаза починається з інциденту чи приводу, тобто
якоїсь зовнішньої події, що надає руху конфліктуючим сторонам.
2) Конфліктна стадія (безпосередньо конфлікт)
Конфліктна поведінка – це дії, спрямовані на те, щоб прямо чи опоседковано
блокувати досягнення конфронтуючою стороною її цілей, намірів, інтересів.
Для вступу в цю стадію необхідно не тільки усвідомлення своїх цілей і інтересів,
але і формування установки на боротьбу, психологічна готовність до неї.
3) Стадія вирішення конфлікту
Вирішення конфлікту здійснюється як через зміну об'єктивної ситуації
(усунення інциденту), так і через суб'єктивну, психологічну перебудову.
Можливо часткове чи повневирішення конфлікту:
- у випадку повного вирішення, образ «ворога» трансформується в образ
«партнера», а психологічна установка на боротьбу змінюється орієнтацією на
співробітництво;
- при частковому вирішенні конфлікту змінюється тільки зовнішня конфліктна
поведінка, але зберігаються внутрішні спонукальні установки до продовження
протиборства, стримувані або вольовими зусиллями, або розумними аргументами, або
санкцією третьої сторони.
Виділяють наступні методи вирішення конфлікту:
1- Метод уникнення конфлікту - може виражатися у відході з арени тієї чи
іншої сторони (наприклад, політичного діяча з політичної арени) чи в погрозі
відходу; уникнення зустрічей із супротивником.
2- Метод переговорів – дозволяє уникнути застосування насильства. У процесі
переговорів сторони обмінюються думками, що знижує гостроту конфлікту, допомагає
зрозуміти аргументи сторін.
3- Метод використання посередництва – це примирлива процедура. У ролі
посередників можуть виступати як організації, так і приватні особи.
4- Метод відкладання – нерідко означає здачу своїх позицій. Ця дія поширена
на практиці. Але тут важливо підкреслити, що сторона, яка здала свої позиції, у
міру нагромадження сил і зміни ситуації на її користь зробить, як правило,
спробу повернути втрачене.
5- Метод третейського розгляду, чи арбітраж – при розборі строго керуються
нормами законів.
Конфликтология виробила ряд рекомендацій із прискорення процесу вирішення
конфлікту:
- під час переговорів пріоритет повинний віддаватися обговоренню
змістовних питань;
- сторони повинні прагнути до зняття психологічної напруженості;
- сторони повинні демонструвати взаємну повагу один до одного;
- учасники переговорів повинні прагнути перетворити приховану частину
конфліктної ситуації у відкриту;
- всі учасники переговорів повинні виявляти схильність до компромісу.
Однак вирішення конфлікту не завжди можливо, конфлікт може мати й інші наслідки,
які можна класифікувати в такий спосіб:
• повне усунення конфронтації шляхом взаємного примирення сторін;
• усунення конфронтації, коли 1-а сторона іде переможцем, а 2-я –
переможеною;
• коли програють обидві сторони;
• ослаблення конфлікту шляхом взаємних поступок (компроміс);
• трансформація конфлікту (або конфлікт видозмінюється, або виникає новий
конфлікт);
• поступове загасання конфлікту;
• механічне усунення конфлікту.
3 Характеристики конфліктів
Конфлікти можуть приймати саму різну форму: від сварки двох людей до великого
військового чи політичного зіткнення.
Але, незважаючи на численні прояви конфліктних взаємодій у соціальному житті,
усі вони мають загальні характеристики:
1. причини конфлікту
2. гострота конфлікту
3. тривалість
4. наслідки
– Причини конфлікту
У конфликтологии виділяють основні групи причин, яким приділяється найбільша
увага:
1. наявність протилежних ціннісних орієнтацій, інтересів і цілей.
У кожного індивіда чи соціальної групи мається певний набір ціннісних
орієнтацій щодо найбільш значимих сторін соціального життя. Усі вони
розрізняються і можуть бути протилежні. Конфлікти через протилежні ціннісні
орієнтації дуже різноманітні. Вони можуть виникати через різне відношення до
шлюбу, родини, до любові, манери поведінки, мистецтву, спорту тощо.
2. причини конфлікту, що полягають у різних формах нерівності.
Цей тип причин зв'язаний зі значним розходженням у розподілі цінностей (доходів,
знань, інформації) між індивідами чи групами.
Нерівність у розподілі цінностей існує всюди, але конфлікт виникає тоді, коли
нерівність розцінюється однією із соціальних груп як значна
3.розбіжності між елементами соціальної структури, які обумовлені
неузгодженістю цілей і задач різних рівнів організації суспільств.
4. Соціально-психологічні і морально-етичні причини.
– Гострота конфлікту має на увазі конфлікт із високою інтенсивністю соціальних
зіткнень, у результаті яких за короткий проміжок часу витрачається велика
кількість психологічних і матеріальних ресурсів.
Гострота конфлікту обумовлена головним чином внутрішніми психологічними
причинами (нетерпіння, лють, ненависть) і тим, що кожна зі сторін прагне
поповнювати свої ресурси ззовні.
Гострий конфлікт буває набагато більш короткочасним, ніж конфлікт із менш
сильними зіткненнями. Однак гострий конфлікт завжди більш руйнівний.
Найбільш гострими є конфлікти, що “підігріваються” колишніми непримиренними
протиріччями, серйозними образами чи засновані на помсті.
– Тривалість конфлікту
Кожен індивід у своєму житті неминуче зіштовхується з конфліктами різної
тривалості, тобто проходить різний проміжок часу від виникнення конфлікту до
його вирішення. (Наприклад, це може бути коротка сутичка між начальником і
підлеглим; а може бути і протистояння різних релігійних груп, що триває протягом
життя декількох поколінь).
У тривалих конфліктах підвищується імовірність виникнення нового конфлікту через
накопичені образи, невідомщених дій і т.д.
- Наслідки
Виділяють 2 типи наслідків конфліктів:
- дезінтегративні наслідки
Вони підсилюють жорстокість, ведуть до руйнувань і відволікають увагу членів
групи від насущних проблем;
- інтегративні наслідки
Вони визначають вихід зі складних ситуацій, призводять до вирішення проблем,
підсилюють групову згуртованість.
Головною задачею управлінської діяльності є прогнозування і попередження
конфліктів.
Зрозуміло, що набагато легше попередити конфлікт, ніж його вирішити, тому
профілактика конфлікту є не менш важливою, ніж уміння його конструктивно
вирішувати. Діяльність по профілактиці конфлікту охоплює такі напрямки як:
- створення необхідних умов для мінімізації їхньої кількості;
- вирішення протиріч неконфліктними засобами;
- ліквідація соціально-психологічних причин конфліктів;
- блокування особистісних факторів виникнення конфліктів.
1. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ: ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД.
Економіка - це соціальний інститут, що організує виробництво, розподіл і
споживання товарів і послуг.
Економіка сучасних країн з високим рівнем доходів – це результат соціальних
змін, що відбувалися протягом декількох століть, а саме завдяки технологічним
революціям, які не тільки перетворили виробництво, але одночасно змінили й
соціальне життя:
1) Сільськогосподарська революція: сільськогосподарська технологія,
професійна спеціалізація, осідлий спосіб життя й торгівля перетворили економіку
в самостійний соц. інститут.
2) Індустріальна революція: змінила економіку по таких фундаментальних
напрямках:
• Нові джерела енергії (паровий двигун, машини й т.п.).
• Зосередження трудових ресурсів на фабриках (праця перестала бути
домашнім заняттям, вона перетворилася у фабричне заняття).
• Обробна промисловість і масове виробництво (акцент зміщується на
виготовлення із сировини різних товарів).
• Поділ праці
• Наймана праця (праця продається наймачеві).
3) Інформаційна революція: система виробництва заснована на обслуговуванні й
високих технологіях.
Ці революції відбивають зміну у співвідношенні між трьома секторами
економіки суспільства:
• Первинний - це сировинна галузь економіки. У країнах зі слаборозвиненою
індустрією й низьким рівнем доходів населення він містить у собі
сільськогосподарське виробництво, рибальство, лісниче господарство і
гірничодобувну промисловість. У таких країнах продукція первинного сектора
становить 23% усього промислового виробництва, у той час, як у країнах із
середніми й високим середньодушовими доходами цей показник відповідно складає 9
і 2%.
• Вторинний сектор - галузі економіки, що переробляють сировину в товари.
У нього входять нафтопереробка й металообробна промисловість. Глобалізація
економіки означає, що майже у всіх країнах світу значна частина пром.
виробництва доводиться саме на вторинний сектор.
• Третинний сектор - галузь економіки, яка пов'язана не з товарами, а з
послугами. У країнах з низьким рівнем доходів на його частку доводиться 38%
загального виробництва; індустріалізація сприяє приросту цього сектора; у
країнах із середнім рівнем доходів і в постіндустріальних суспільствах він
домінує й становить 58 і 68% відповідно.
Нові інформаційні технології зближають людей, що проживають у різних куточках
землі, і створюють передумови для виникнення глобальної економіки – розширення
економічної діяльності поза державними межами. У глобалізації економіки можна
виділити 4 основних наслідків:
1) міжнародний поділ праці, у результаті чого різні регіони спеціалізуються
на різних секторах економіки. Іншими словами, найбідніші країни спеціалізуються
на видобутку сировини і її первинній переробці, а найбільш розвинуті країни - на
виробництві різних послуг.
2) Зростає кількість товарів, виробниками яких виступає не одна, а відразу
кілька країн.
3) Втрата національними урядами контролю над економ. активністю в межах їх
державних кордонів. Фактично уряди навіть не можуть регулювати вартість своїх
національних валют, оскільки долари, фунти, євро й ін. валюти продаються й
купуються не валютних біржах.
4) Невелике число ТНК контролюють значну частину світової економ.
діяльності.
2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ.
У кожній економ. системі є свої міркування щодо справедливості, оскільки
саме економіка загалом визначає, хто й за що одержує винагороду. Виділяють дві
загальні моделі - капіталістична й соціалістична. Однак немає такого
суспільства, де економіка була б винятково тою або іншою; капіталізм і соціалізм
являють собою полюси, між якими розташований широкий спектр реально існуючих
економічних систем.
Капіталізм – економічна система, при якій природні ресурси й засоби
виробництва товарів і послуг перебувають у приватній власності. Як така вона має
три відмінні риси:
1. право приватної власності: в кап. суспільстві це право поширюється майже
на все.
2. прагнення до особистої вигоди: кап. суспільство націлює на накопичення
приватної власності й вважає прагнення до одержання особистої вигоди природним,
тому що така «природа бізнесу». Як затверджував А. Сміт, прагнення індивіда до
задоволення власних інтересів сприяє процвітанню всього суспільства в цілому.
3. конкуренція й суверенітет споживача: ідеальна кап. економіка – це
вільний ринок, позбавлений якогось втручання з боку уряду. На думку А. Сміта, в
умовах вільної конкуренції економіка саморегулюється «невидимою рукою» законів,
попитом та пропозицією.
А. Сміт вважав, що споживачі регулюють економіку вільного ринку, вибираючи
найцінніші для них товари й послуги. Виробники борються за клієнтів, виробляючи
для ринку високоякісні товари й послуги за вигідною ціною. З вузького особистого
інтересу виростає «величезна користь для величезного числа людей». Разом з тим
урядовий контроль над економікою спотворює ринкові механізми, оскільки знижує
мотивацію виробника, зменшує кількість товарів, погіршує якість і т.д.
У капіталізмі слово «справедливість» відноситься до вільного ринку, в
умовах якого індивід може виробляти, інвестувати й купувати - у відповідності зі
своїми особистими інтересами, а також до засобів, що дозволяють це робити. Ціна
товарів або працівників визначається співвідношенням попиту та пропозиції.
Соціалізм – економічна система, у якій природні ресурси й засоби виробництва
товарів і послуг є колективною власністю. Ця система має свої особливості:
a. колективне володіння власністю: соціалістична економіка обмежує права
індивіда на володіння приватною власністю, особливо тої, яка використовується в
якості засобу одержання доходу.
b. Прагнення до досягнення колективних цілей: те, що кап-зм вихваляє як
підприємницьку жилку, соціалізм засуджує як корисливість. Саме тому в соц.
країнах діяльність, що приносить особисту вигоду, вважається протизаконною й
називається «чорним ринком».
c. Державний контроль над економікою: соціалізм відмовляється від
капіталістичної на користь контрольованої центром, або командної економіки, у
якій головна роль належить державі.
У соціалістичному світі «справедливість» означає не стільки вільну конкуренцію й
право накопичувати багатство, скільки рівне задоволення основних потреб всіх
членів суспільства. З погляду прихильників соціалізму, обмежувати зп і пільги
робітників заради збільшення доходів компанії - значить піклуватися не про
людей, а про прибуток, а це несправедливо.
Економічні системи в деяких державах Західної Європи (наприклад, Швеція, Італія
й ін.) являють собою сполучення ринкової економіки із програмами широкої соц.
підтримки. Аналітики називають цей «третій шлях» - капіталізмом загального
добробуту. У таких країнах держава контролює частину найбільших галузей, що
виробляють товари й послуги, наприклад, транспорт, ЗМІ й охорона здоров'я, але
переважна частина індустрії перебуває в руках приватних власників, але
піддається суворому державному регулюванню. Високі податки дозволяють
фінансувати різні програми соц. допомоги, зокрема охорону здоров'я й охорону
дитинства.
Другий різновид «зрощення» кап-ма й соц-ма – державний кап-зм. –
економич. і политич. система, при якій компанії перебувають у приватному
володінні, але тісно співробітничають із урядом. Для всіх країн Тихоокеанського
басейну характерна саме ця економічна система. Так, і Японія, і Південна Корея,
і Сінгапур - кап. країни, але їх уряди працюють разом з великими компаніями,
надаючи останнім фінансову допомогу й контролюючи імпорт у країну іноземних
товарів, щоб одночасно підтримати конкурентоспроможність нац. продукції на
міжнародному ринку.
Критерії ефективності при порівнянні економічних. систем
1) Одним із ключових параметрів, за яким судять про ефективність економіки,
виступає продуктивність. Як правило, її критерієм виступає ВВП – загальна
вартість всіх товарів і послуг, вироблених економікою країни протягом року на
душу населення.
2) Економічна рівність: хар-р розподілу ресурсів між членами суспільства.
Кап. система забезпечує більше високий загальний рівень життя населення в
цілому, але сприяє більшому економічному розшаруванню.
3) Особиста свобода: кап-зм робить ставку на свободи досягнення особистого
інтересу людини. Адже саме існування такого суспільства залежить від вільної
взаємодії виробників і споживачів при мінімальному втручанні держави. Рівність -
це ціль, що вимагає втручання держави в економіку, що обертається для громадян
обмеженням особистого вибору.
Дотепер жодній системі не вдалося запропонувати громадянам і політичної свободи,
і економічної рівності. Політична система такої кап. держави, як США, гарантує
багато особистих свобод, але вони являють різну цінність для багатого й бідного.
Разом з тим громадяни Китаю й Куби перебувають у більш рівному положенні з
економічної точки зору, але позбавлені свободи самовираження й не можуть
безперешкодно пересуватися усередині своїх країн або виїжджати за кордон.
4 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.
Поляризація населення за рівнем доходу, і відповідно, за рівнем життя,
нееквівалентна витратам оплата праці, високий рівень безробіття призводять до
поширення в суспільстві бідності. Бідність спричиняє негативні як економічні,
так і соціальні наслідки, обумовлює не тільки зниження рівня життя, але й
погіршення здоров'я населення, скорочення тривалості життя й т.п. Для людини
бідність є фактично позбавленням свободи вибору, перетворює її життя в боротьбу
за виживання, що руйнує соціальну сутність особистості. Стан бідності накладає
відбиток на всі аспекти існування індивіда або родини: задоволення потреб,
доступ до суспільних благ, соціальну активність і т.д. Теоретико-методологічні
підходи до вивчення й виміру бідності (а, відповідно, і джерела розбіжності в
оцінках її масштабів) виходять із трьох основних концепцій:
• абсолютної, заснованої на формальній відповідності доходів встановленому
мінімуму засобів існування;
• відносної, що припускає, що встановлення єдиного мінімального «порога
бідності» залежить від середнього рівня життя конкретної країни.
• суб'єктивної, базованої на оцінках власного положення самими людьми;
Багато вчених і політиків доходять висновку, що бідність у сучасному
суспільстві повинна розглядатися вже не як абсолютний, а як відносний стан, і,
отже, неминуче буде існувати доти, поки існує суспільна нерівність.
Дехто схильні вважати, що бідність - проблема головним чином найменш розвинених
країн. У дійсності ж бідність - це глобальне явище, властиве всім регіонам
планети, у кожному з яких вона має свою специфіку. Критерій бідності в країнах
Західної Європи - 50% середнього доходу. До числа бідних, наприклад, у
Португалії належить 30% населення, у Данії, Бельгії, Німеччині - менш 10%, у
Швеції - 6% .
Нині стає усе більше очевидним, що теза К. Маркса: «Буття визначає свідомість»
не діє на пострадянському просторі й в Україні зокрема. Точніше, вона діє з
точністю до навпаки. Саме економіка країни обумовлена культурою націй. І
поведінка населення в значній мірі (особливо на етапі ринкових перетворень)
визначається рівнем його економічної культури. Під ринковою економічною
культурою розуміється сукупність таких моделей соціально-економічної поведінки,
які є адекватними природі ринкових відносин. Ці моделі є економічно
раціональними й здійснюються, як правило, автоматично. Такі моделі соц.-економ.
поведінки у всіх цивілізованих країнах, економічних системах виступають
невід'ємною рисою ринкової економіки. І на формування цих моделей пішли
сторіччя.
Ситуація з вітчизняною економічною культурою зложилася не кращим чином. З одного
боку, успадкована від колишнього СРСР адміністративно-командна культура вже не
працює. З іншого боку, нова, ринкова, культура ще не сформувалася. Як свідчать
численні соц. опитування, більшість населення України дотепер перебуває в полоні
стереотипів:
• зрівняльний ідеал матеріальних благ;
• уявлення про незаконність і аморальність нажитого капіталу, кримінальну
природу підприємницької діяльності, експлуататорську сутність підприємців;
• покладання відповідальності за матеріальний добробут на державу і
офіційну систему соц. захисту без урахування власної економ. активності; і ін.
Майбутнє економ. культури залежить не тільки від змін у свідомості й поведінки
людей, але й від інституціональних умов:
1. першою інституціональною умовою є. політична стабільність суспільства.
2. другою інституціональною умовою виступає переорієнтація старих
управлінських структур на підтримку ринкових відносин.
3. третьою умовою є створення правових регуляторів, які гарантують захист
різних форм власності, безпека нових економ. структур, можливість вкладення
капіталу.
4. четвертою умовою є моральне оздоровлення населення.
4 Основні теорії управління.
У соціології управління можна виділити два напрямки (школи), що одержали
найбільшу популярність і наукову розробку в ХХ столітті:
Класична школа (20-і рр. ХХ століття):
• «школа наукового управління», теорія раціоналізації, «концепція
економічної людини» Ф. Тейлора;
• адміністративна школа А. Файоля.
Школа людських відносин (поведінкова школа) (30 – 60 -і рр. ХХ століття): у її
основу покладені досягнення психології і соціології як наук про людську
поведінку. Тому в рамках цього вчення в процесі управління пропонувалося
зосереджувати основну увагу не на працівнику, а не на його завданні.
• Теорія «людських відносин» Э. Мэйо;
• Двофакторна теорія мотивації Ф. Херцберга;
• Теорія стилів керівництва Д. МакГрегора.
Теорія раціоналізації Ф. Тейлора. Найперші дослідження в сфері управління були
зроблені класичною школою. Перший великий крок до розгляду управління як науки
був зроблений Ф. Тейлором.
Ф. Тейлор висунув наукові принципи управління:
• Впровадження економічних методів роботи;
• Професійний підбір і навчання кадрів;
• Раціональне розміщення кадрів;
Їхнє впровадження дозволило різко (у 2-3 рази) підвищити продуктивність праці.
Теорія «людських відносин» Е. Мей – ця теорія дозволила значно активізувати і
повніше використовувати людський фактор. Було, зокрема, виявлено, що на
зростання продуктивності праці впливає «груповий дух», міжособистісне
спілкування, суб'єктивне відношення працівників до своєї роботи і виробництва в
цілому. Ця теорія дозволила з метою виробництва з'єднати формальні і неформальні
структури влади.
Двофакторна теорія мотивації Ф. Херцберга. Вона ґрунтується на незалежних
факторах, що однаково сильно впливають на поведінку людей в організації.
1. мотиваційні фактори, притаманні самому процесу роботи, зв'язані з тим,
що саме людина робить (зміст праці) – досягнення успіху, визнання заслуг,
службове просування, можливості для проф. зростання, відповідальність і т.д.
Позитивний вплив таких факторів збільшує задоволеність роботою і мотивує в
напрямку ще більш активної трудової діяльності.
2. Гігієнічні фактори (умови праці) – політика компанії, техніко-
організаційна структура підприємства, форми матеріальної винагороди, соціально-
психологічний клімат, методи і стиль управління тощо. Якщо дані фактори мають
негативний характер для людини, те це збільшує її незадоволеність роботою.
Ф. Херцберг вважав, що з метою збільшення позитивної мотивації персоналу на
підприємствах адміністрація повинна піклуватися про сприятливий вплив не тільки
«гігієнічних» факторів, але головним чином, факторів «мотиваційних». Останнього
можна досягти шляхом «збагачення» роботи – наділяючи працівників додатковою
владою і відповідальністю, надаючи їм більше ініціативи, більш повно
використовуючи їхній досвід і здібності, відзначаючи їхньої заслуги просуванням
по службовим сходам і т.п.
Херцберг вважав також, що люди, сильно мотивовані самим характером роботи, легше
переносять несприятливі «гігієнічні» фактори й одержують задоволення від своєї
роботи. «Збагачення» роботи повинне бути постійною функцією управління. На цій
основі, на його думку, можна ефективніше використовувати здатності, закладені в
людині.
Теорія стилів управління Д. Мак Грегора. (Теорія Х та Y).
Теорія Х – описує риси авторитарного стилю управління: твердий контроль, примус
до праці, негативні санкції, акцент на матеріальних стимулах.
Теорія У – характеризує демократичний стиль управління: широке використання
творчих здібностей підлеглих, гнучкий контроль, відсутність примуса,
самоконтроль, моральні стимули і т.п.
Виділивши два протилежних стилі управління Мак Грегор, власне кажучи, описав
минуле і сьогодення менеджменту. Якщо раніш панував стиль Х, то в даний час
наступила епоха Y. Особливість концепції мотивації Мак Грегора в тім, що вона не
описує реальність і не є моделлю пізнання, а носить рекомендаційний характер і
говорить про те, що потрібно робити; вона встановлює залежність між стилем
керівництва і поведінкою підлеглого.
Так, у теорії Х – для поведінки підлеглого характерне прагнення ухилитися від
праці, тому його необхідно постійно примушувати, контролювати і направляти.
Людина хоче, щоб нею керували, прагне уникнути відповідальності, турбується лише
про власну безпеку.
У Теорії Y – люди не є від природи пасивними. Вони стали такими в результаті
роботи в організації. Людина не тільки приймає на себе відповідальність, але і
прагне до неї. Вона не має потреби в контролі з боку керівництва, тому що сама
здатна себе контролювати.