Характер i форми суспiльних змiн.
Якщо розглянуте ранiше понятгя «тип соцiальної динамiки» видображає напрямок суспiльного розвитку, то в повяттях «еволюцiя» i «революція» вiдбивається характер цих змiн.
У широкому розумiннi слова повяття еволюцiя є синонiмом поняття розвиток. У цьому смислi ми говоримо про еволюцiю Сонячної системи, рослинного та тваринного свiту про розвиток суспiльства. У соцiально-фiлософському значеннi еволюція є поступовим розвитком суспiльства без змiн його соцiальних якостей, тобто соцiально-економiчного стану.
Революцiя являє собою стрибкоподiбну якiсну змiну суспiльства, його сутностi,є етапом розв’язання iсторичних суперечностей, конфлiктив. Отже, на відміну від еволюцii поняття революції має більш вузьке, спецiальне застосуваяня, воно пов’язане з суспiльним життям, означає докорiннi яйiснi звни як суслiльства в цілому (маемо на увазi соціальні революції), так i окремих його сторiн — науки (мова йде про науковi революції), технiки (звiдси — технiчнi революції), культури (культурнi революції) тощо.
Будь-яка революцiя є стрибком, але далеко не кожний стрибок можна вважати революцiею. У процесi революцiйного стрибка вирiшується основна суперечнiсть суспiльства як системи, поступове загострення якого на еволюцiйнiй стадi розвитку й призводить до стрибка як оновления. Стрибкоподiбнi змiни у розвитку суспiльства супроводжуються запереченяям старого новим, внаслiдок чого лiквiдуеться все те, що вiджило у старiй системi, i водночас эбереженням окремих елементiв старого у новому, тобто вiдбуваються спадкоємнiсть у розвитку, а також породженням таких елементiв суспiльного житгя, яких не було у старому суспiльствi.
Накiнець, революцiя спiввiдкоситься лише з прогресивним розвитком, тобто з переходом вiд нижчого до вищого стану. Отже, революцiя i розвиток по низхiднiй лiнiї несумiснi (для визначення регресивного стрибка вживаеться понятгя «контрреволюцiя»).
У лiтературi часто для позначення дiй, протилежних революцiйним, вживаеться понятгя реформiстських дiй, що не мае нiчого спiльного з реформiзмом як полiтичною течiею, адже у ходi революцiї завжди використовувалися i реформiстськi методи боротьби.
Розумiння сутi революцiйних i еволюцiйних процесiв у саморозвитку суспiльства, їх ролi дiаметрально протилежнi: вiд «локомотивiв iсторiї», якi завершують класову боротьбу (Ф.Енгельс) — а певною мiрою це вiдображало iсторичне минуле людства ХУІІІ — початку ХХ ст., — до повного запереченвя революцiї, абсолютизацiї лише еволюцiйного шляху суспiльного розвитку.
Виходячи з сучасних реалiiй розвитку людства, можна зробити висновок, що воно не може собi дозволити «великих соцiальних революцiй», якi здатнi привести його до передчасної загибелi.
Отже, всi процеси, що вiдбуваються у сучасному свiтi, приводять до суттевих змiн у спiввiдношенні революцiйного й еволюцiйного, революцiйного i реформаторського. Це мае особливе значения для українського суспiльства, для розумiння так званої «оксамитової революцiї», внаслiдок якої Україна стала суверенною державою, а також для аналiзу сутностi сучасного українського перехiдного суспiльства, його трансформацiї.
1 революцiя, i еволюція є засобом вирішення соціальних конфліктів, адже процес саморозвитку суслiльства дає безліч прикладів дисгармонії. Історичний процес є процесом постiйного виникнення й вирiшеншя рiзноманiтних суперечностей, зiткнення iнтересiв, цiнностей, вiдносин. Завершальним же етапом процесу виникнення суперечностей у суспiльних вiдносинах є конфлiкт, який виступас як форма встановлення або змiни прiоритетiв у системi інтересiв, потреб, суспiльних вiдносин в цiлому.
Попри наявностi рiзнях пiдходiв до розумiння сутi і причин конфлiктiв, можна сказати, що кожен iз них має специфiчнi причини i витоки i, водночас, дещо спiльне, повторювальне на кожному етапi розвитку iсторiї. Італiйський мислитель Н.Макiавеллi основу соцiального конфлiкту вбачав у матерiальному, майновому, тобто економiчному iнтересi людини. Англiйський економiст А.Смiт вказував на економiчне суперництво класiв як основне джерело соцiального конфлікту. К.Маркс також обгрунтовував теорiю соцiального конфлiкту (класової боротьби, революцiй, вiйн) як породженими економiчками чинниками. У той же час у середнi вiки, наприклад, джерелом хрестових походiв та релiгiйних вiйн були розбiжностi у вiрi, а не матерiальнi чи соцiальнi iнтереси.
Свiтова iсторiя свiдчить, що в основi конфлiкту може бути територiя, майновi претензiї, духовно-релiгiйнi прiоритети, соцiально-полiтичнi прагнення, етносоцiальнi вiдмiнноетi народiв та iншi чинники. Е.Тейлор головну причину зiткнення культур бачить, наприклад, у розбiжностi таких прiоритетiв, як знания, традицiї, вiрування, правовi i моральнi норми, мистецтво тощо.
Отже, соцiальна фiлософiя i наука виявили i обгрунтували основну причину та джерела соцiального конфлiкту — розбiжнiсть суспiльного, групового та iндивiдуального iнтересiв людей та соцiальних груп, що охоплюють усi сфери людських вiдносин i, насамперед, економiчних, соцiально-полiтичних, духовнвх, культурно-побутових особистих.
Вiд типiзацiї соцiальних конфлiктiв автор свiдомо ухиляється, тому що в полiтологiї iснує спецiальний роздiл вчення про конфлiкти — конфлiктологiя.
До умов вирiшення конфлiктiв вiдносяться, насамперед глибоке розумiння їх суті, причин виникнення, визначення учасникiв та можливих iх наслiдкiв.
Отже, аналiз суспiльних вiдносин як конфлiктних дозволяє зробити висновок про їх процесуальний характер, адже суспiльнi вiдносини — це i є динаміка суспiльства, його рух, процес постiйних змiн одного соцiального стану іншим. Яскравим свiдченням цього є людство на межi тисячолiть.