основоположні принципи гнесеології
Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості. Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.
У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.
Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі “немає сили”, яка могла б “протистояти дерзанню пізнання”.
Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.
Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.
Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.
Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:
Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.
Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.
Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.
Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела. Про зміст, структуру поняття “практики” мова буде йти окремо.
Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшим є і притягання.
У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.
У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових вимог, а саме:
1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;
2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;
3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;
4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості, відмінності;
5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);
6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;
7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;
8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.
Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.
І, насамкінець, останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої. Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.
Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:
1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людині на рівні відчуттів. Загальне ж – не рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?
Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по-різному.
В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).
Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.
Реалісти (Анстельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.
Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.
Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, Д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).
Раціоналісти (Р. Декарт, Г. Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.
2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно важливе значення.
3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.
Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.
Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.