49.Податки в системі регіональних фінансів. Податки як економічна категорія
виражають відносини з приводу розподілу доданої вартості між її виробниками,
державою та органами регіонального і місцевого самоврядування. Головні принципи
податкової системи:сума сплаченого податку завжди мас дорівнювати вартості
отримуваних від держави благ і послуг; усі податки повинні мати цільове
призначення, тобто конкретний вид витрат у бюджеті, куди вони будуть спрямовані;
знеособлений податок зумовлює його непродуктивне використання з боку уряду;
платники податків мають бути поінформовані урядом, куди використано кожну
копійку сплачених ними податків; нові податки вводяться тільки для покриття
відповідних витрат, а не для ліквідації бюджетного дефіциту;об'єктом
оподаткування може бути тільки дохід, а не його джерело і не розмір витрат;
податок має бути пропорційний доходові; прогресія оподаткування залежно від
зростання доходу не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює третині
доходу; умови оподаткування мають бути прості і зрозумілі платникові; податок
слід стягувати у зручний для платника час і прийнятним для нього методом; при
тому слід ураховувати дешевизну стягування податків.Податкова система України
охоплює суб'єктів оподаткування або податкову базу: фізичні — населення і
юридичні — господарські структури особи та врівні податків--державні і
територіальні.Система оподаткування фізичних і юридичних осіб має такі
складові:1.оподаткування фізичних осіб: прямі податки і внески: прибутковий
податок з громадян; податок на майно; податок за землю; податок із власників
транспортних засобів; податок на промисел; державне мито; внески до Пенсійного
фонду; місцеві податки і збори;непрямі податки: податок на додану вартість;
акцизний збір; мито;2. оподаткування юридичних осіб:прямі податки: податок на
прибуток; податок на майно плата за землю; податок із власників транспортних
засобів;непрямі податки і внески: мито; відрахування на геологорозвідувальні
роботи; плата за використання природих ресурсів; плата за забруднення довкілля;
державні мито; місцеві податки і збори;3. відрахування і внески до цільових
фондів: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування; Фонд Чорнобиля; Фонд
зайнятості населення; Фонд конверсії; Інноваційний фонд; Позабюджетні фонди
місцевого самоврядування.
#50. Поділ праці і реґіоналізація економіки….. Сучасна економічна наука
ґрун¬тується на аналізі різних видів діяльності, які склалися унаслідок поділу
праці. Треба зазначити, що поділ праці є явищем об'єктив¬ним і не залежить від
волі і свідомості людей. Потреби суспільно¬го споживання спонукають людей
створювати такі виробницт¬ва, які спроможні їх задовольняти. Поділ праці —
об'єктивний процес формування тих видів діяльності людини, які необхідні для
створення матеріаль¬них і духовних вартостей задля задоволення потреб люди¬ни і
суспільства. Економічна наука обґрунтовує два аспекти (суспільний і
про¬сторовий) і декілька рівнів поділу праці, які є в основі формуван¬ня видів
діяльності людини та рівнів організації економічних сис¬тем. Суспільний аспект
поділу праці охоплює три рівні: ^оди¬ничний, ^частковий і ^загальний.
Просторовий — територіально-національний і територіально-
міжнаціональний.Розвиток економічних систем розпочинався з одиничного по¬ділу
праці. Однорідні виробництва формували певну галузь, су¬міжні галузі — вид
діяльності. Отже, суспільний поділ праці мож¬на представити такою системою:
одиничний — поділ праці за професіями: пастух, рільник, продавець, бухгалтер,
економіст, лікар, учитель і т. д.; частковий — поділ праці за ознакою
однорідності вироб¬ництва: тваринництво, рослинництво, торгівля, освіта,
охоро¬на здоров'я і т. д.; загальний — поділ праці за ознакою суміжності галузей
ви¬робництва: сільське господарство, промисловість, сфера послуг тощо.Треба
зазначити, що суспільний поділ праці одночасно відбу¬вався углиб і вшир, тобто
розповсюджувався по території країни і за її межі, впливаючи на формування двох
просторових рівнів: територіально-національний — поділ праці в межах країни з
формуванням економіки її окремих регіонів; територіально-міжнаціональний — поділ
праці між краї¬нами з формуванням економіки окремих континентальних мега-
регіонів. Реґіоналізація економіки. Реґіоналізація економіки безпосеред¬ньо
пов'язана з свідомим посиленням через капіталовкладення те¬риторіально-
національного і територіально-міжнаціонального поділу праці. Зокрема,
територіально-національний і територі ^^мльно-міжнаціональний поділ праці
впливає на свідоме поглиб¬лення і поширення на певній території країни чи країн
окремого континенту певних видів діяльності. Свідоме поглиблення і по¬ширення
виробництва має на меті зростання обсягів виробницт¬ва і розв'язання соціальних
проблем, оскільки це призводить:1., до концентрації капіталу, ресурсів, праці
при ос¬воєнні нових природних ресурсів з розвитком нових поселень; 2.до
концентрації капіталу, ресурсів, праці в існу¬ючих поселеннях і їх розширення.
Досвід розвинутих країн показує, що з розвитком ринку поділ праці поглиблюється,
впливаючи на створення нових професій та нових робочих місць і поширюється по
території країни й ви¬ходить за її межі в інші країни. Таке поглиблення і
поширення поді¬лу праці приводить до посилення взаємозалежності
товаровироб¬ників і працівників сфери послуг через розвиток спеціалізації,
ко¬операції і комбінування виробництва. Тобто поглиблення поділу праці приводить
до формування окремих спеціалізованих вироб¬ництв і спеціальностей, а розширення
— до їх розміщення по те¬риторії, де таке виробництво економічно чи соціально
можливе і потрібне. У наслідку формуються локально сконцентровані ви¬робничі
об'єкти різних видів діяльності та розміщені по території . Отже, реґіон з
погляду його економічного розвит¬ку — це така частина території країни,
континенту, яка насичена об'єктами виробництва і послуг, що значно відрізняють
її від інших регіональних утворень, і яка характеризується єдністю,
взаємопов'язаністю складових елементів та цілісністю, що вис¬тупає об'єктивною
умовою, закономірним результатом розвит¬ку саме цієї частини території країни,
континенту. Регіоналізація економіки — це свідоме посилення об'єктив¬ного
процесу районоутворення через концентрацію капіта¬ловкладень, населення, праці,
капіталу, видів діяльності на окремій частині території країни, континенту і
розвиток у ній відповідних центрів виробництва, фінансів, торгівлі та
управління.Тепер стало очевидним, що економічні чинники стали найго¬ловнішими в
адміністративній організації території кожної краї¬ни, у тому числі України.
Центрами адміністративної організації певної території, або регіону, є великі
населені пункти, які фор¬мують відповідні економічні і соціальні процеси і до
котрих тяжі¬ють прилеглі до них інші населені пункти. В таких центрах
кон¬центрується політичний, науковий, культурний потенціал, який н поєднанні з
економічним і соціальним потенціалом формує єдину лдміністративно-господарську
систему у визначених законодав¬ством межах.
#51.Політика власності на капітал і узгодження інтересів суб'єктів
регіональної економіки.Практика переходу до ринку показує, що існують
супереч¬ності економічних інтересів різних суб'єктів регіональної еконо¬мічної
системи, які виникають через відносини власності на капі¬тал. В організаційно-
правовому аспекті суспільно необхідний напрям розвитку відносин власності
повинен забезпечити вирі¬шення двох важливих завдань: по-перше, узгодження
економічних інтересів суб'єктів регіо¬нального виробництва; по-друге, формування
регіонального єдиного господарсько¬го комплексу, достатнього для проведення
регіоном самостійної економічної і соціальної політики. Теорія економічної
самостійності регіональної господарської системи обґрунтовує необхідність
першочергового упорядкуван¬ня відносин власності на капітал: людський, основний
і обіговий. Річ у тому, що з капіталом якнайтісніше пов'язана ефективність його
використання, оскільки капіталу характерна властивість самозростання. При тому
слід зауважити, що власність на капі¬тал є найважливішим чинником господарського
системотворення на всіх рівнях: підприємства, галузі, регіону, країни загалом.
Якщо в регіоні помітні тенденції падіння ефективності економі¬ки, то це є
результатом певних деформацій у системі відносин власності на капітал і
управління, причому ці деформації пов'я¬зані передусім із суб'єктивним чинником,
з неупорядкованістю відносин власності на виробничий капітал і на привласнення
ре¬зультатів виробництва. Власність — це узаконене право суб'єкта на володіння
капіталом чи майном, які приносять йому прибуток. Це досить спрощене визначення,
але воно містить важливі скла¬дові компоненти всієї системи відносин власності
на капітал чи майно. Основними ж компонентами системи відносин власності, які
випливають з даного визначення, є суб'єкт власності, об'єкт власності і предмет
власності. Такий поділ елементів системи відносин власності дуже важливий,
оскільки кожен з них має різне призначення у системі виробництва й обміну.
Схематично взає¬мовідносини між трьома елементами системи власності можна
зобразити так:1.ОБ'ЄКТ 2.СУБ'ЄКТ 3.ПРЕДМЕТ власності. Центральним компонентом з
даної схеми випливає "суб'єкт власності", оскільки у відносинах з "об'єктом
власності" вони виражають процес виробництва, рівень використання видів
капі¬талу, а у відносинах з "предметом власності" — процес привлас¬нення
результатів виробництва, обмінний процес і споживання. Колонка "об'єкт
власності" розкриває види капіталу, який можна задіяти у виробництво чи сферу
послуг і отримувати очі¬куваний результат, причому кожен із видів капіталу може
пере¬бувати у приватній чи неприватній власності. Трохи іншою є колонка "суб'єкт
власності", яка розкриває форми прояву відносин приватної і неприватної
власності. Фор¬ми, як бачимо, різні, хоч приватний і неприватний об'єкти
влас¬ності (капітал) можуть перебувати в одній формі власності — корпоративній.
Колонка "предмет власності" розкриває результат функціо¬нування капіталу за його
видом і формою. Слід зазначити, що саме результат виробництва є тією ціллю,
заради якої капіта¬лові надають певного виду і форми. Очевидно, тому, що
капіта¬лу характерна властивість до самозростання. Зацікавлені в са¬мозростанні
капіталу суб'єкти тому і прагнуть підібрати йому вид і форму, за яких його
функціонування буде ефективне. Адже самозростання капіталу — це певний
економічний інтерес тих, хто цим капіталом володіє. Економічний інтерес
приватного власника Голов¬ною ціллю приватного власника буде отримання прибутку
і зро¬стання його капіталу.Природа економічного інтересу приватного власника
спону¬кає його до зростання: 1.обсягу власного капіталу одного чи різних видів;
2частки його капіталу в корпоративній формі задля отри¬мання навіть певних
монопольних позицій в управлінні виробницт¬вом, розподілі і привласненні
прибутку. Економічний інтерес найманого працівникаНайманий працівник, на відміну
від приватного власника не володіє виробничим капіталом. Його власністю є
інтелект і пра¬ця, якими він володіє і котрі може пропонувати на ринку праці.
Потреба в його капіталі дає йому можливість бути залученим до виробничого
капіталу приватного чи неприватного власника, через який він може реалізувати
свій економічний інтерес. Він зацікавлений в отриманні самодостатнього розміру
заробітної платні для утримання себе і членів своєї сім'ї. Економічний інтерес
суб'єкта неприватної власності Система відносин власності засвідчує, що
суб'єктом непри¬ватної власності є не конкретна особа, а група осіб, які
пред¬ставляють виробничі структури держави, міста, кооперативу, корпорації
(концерну, об'єднання, спілки, союзу тощо). Органі¬заційна структура
функціонування неприватної власності доко¬рінно відрізняється від приватної і
насамперед дво- і більше ступеневою системою управління. Інтересом неприватної
(групової) влас¬ності є основний і обіговий капітали, тоді як власного —
заробіт¬на платня. Економічний інтерес регіонуСуб'єктом регіонального
управління є відповідного рівня орга¬ни самоврядування: села, міста, району
міста, адміністративно¬го району, області, країни загалом, тобто держави. Отже,
частина приросту чистого доходу є одним з основ¬них джерел формування
регіонального і державного бюджетів. Особливістю органів регіонального чи
державного управлін¬ня є те, що вони функціонують поза виробничим процесом, а
засобом прямого чи непрямого впливу на виробничий процес є їхня влада.
#52. Політика внутріреґіональної диверсифікації виробництва і формування
замкнутих технологічних циклів.Однією з важливих передумов формування
регіональної економічної системи як єдиного господарського комплексу є глибо¬кий
внутріреґіональний поділ праці і диверсифікація регіональ¬ного виробництва.
Йдеться про зведення до мінімуму радіуса тех¬нологічних кооперативних зв'язків
виробників регіону. Іноді такі зв'язки, залежно від галузі виробництва, виходять
далеко за межі регіону, що впливає на зростання собівартості їх продукції і
зни¬ження конкурентоспроможності. Завдання полягає у тому, щоб кооперативні
технологічні контакти розширювати: максимально — у даному регіоні; середпьо —
у межах національної держави; мінімально — за мелісами національної держави.
Сутність диверсифікації виробництва. Під диверсифікацією ро¬зуміють розширення
об'єктів діяльності, номенклатури й асор¬тименту продукції, яку виробляє
монополістичне об'єднання. З погляду адаптації до ринкових умов господарювання
поняття "диверсифікація виробництва" можна визначити як швидкість реагування
економічної системи на будь-які зміни, зок¬рема науково-технічні, технологічні,
соціальні, політичні та ін., які виникають у процесі виробництва. Швидкість
реагування — це час, необхідний економічній системі для усвідомлення усіх змін і
адекватних дій. Внутрірегіональні замкнуті виробничі цикли. Теорія економіч¬ної
самодостатності регіону обґрунтовує необхідність формуван¬ня регіональної
економіки як єдиного господарського комплексу. Виробничі підприємства
розподіляються за такими ознаками:-підприємства, які видобувають сировину,
виробляють си¬ровину і матеріали, ввозять сировину і матеріали;-підприємства,
які виробляють напівфабрикати]' продукцію;-підприємства, які виробляють деталі,
вузли, агрегати, ком¬плектувальні для складання готової продукції;-підприємства,
які виробляють чи складають готову про¬дукцію. Рівень економічної і соціальної
самодостатності регіону виз¬начатиметься співвідношенням кількості підприємств
цих чоти¬рьох груп: чим більша кількість підприємств, які виробляють, а особливо
складають готову конкурентноспроможну продукцію, тим більша ймовірність
забезпечити собі й регіонові надходження прибутків та відрахувань до бюджету.
Відносини між підприємствами і регіоном. В умовах економіч¬ної самодостатності
регіонів усі виробничі й соціальні відносини між територією і підприємствами
повинні бути поставлені лише на взаємовигідну основу. Теорія регіональної
економічної самодостатності обґрунтовує необхідність створення певних передумов,
за яких ці відносини можуть успішно відбуватися: по-перше, це переведення усіх
підприємств і об'єднань на самоокупність, самофінансування і самоуправління; по-
друге, дотримання принципів добровільності, взаємови-гідності і суворої
економічної відповідальності між виробничи¬ми партнерами, тобто кооперація і
інтеграція виробництва по¬винні здійснюватися лише на демократичній основі й
опиратися як на виробничо-технологічні, так і на регіональні передумови;
адміністративний підхід неприйнятний у сфері функціонування приватної власності
на капітал; по-третє, організація вільного ринку засобів виробництва і праці,
причому формування їх як у масштабі національної, так і 'регіональної економіки;
по-четверте, для підтримки належного рівня конкуренції необхідний допуск на
національний і регіональний ринки зарубіж¬них фірм, позаяк ринкова конкуренція
буде сприяти диверсифі¬кації виробництва, налагодзісенню партнерського
співробітницт¬ва для створення різних об'єднань, асоціацій та ін.; Перелічені
передумови є основою формування реального рин¬кового середовища. Воно потрібне
насамперед активним вироб¬никам для здійснення капіталовкладень, зростання
обсягів вироб¬ництва і освоєння ринків для реалізації своїх товарів та
отри¬мання прибутків. Не менш потрібне воно органам місцевої і цент¬ральної
влади, позаяк доходи і прибутки підприємств — це дже¬рело доходів їхніх
бюджетів.
#53. Політика оптимізації взаємодії підприємств реґіону і органів
регіональної влади .Економічну систему регіону складають щонайменше три ве¬ликі
підсистеми: 1.економіка індивідуальних виробників, підприємств, галузей,
корпорацій, які функціонують на основі вимог об'єктивних еко¬номічних законів,
взаємодіють між собою, формуючи господар¬ський механізм; суть господарського
механізму полягає у станов¬ленні відносин виробництва, фінансів,
капіталовкладень, внут¬рішнього і зовнішнього товарообміну та ін.2.регіональне
самоуправління населених пунктів, адміністра¬тивних районів, областей , які
вступають у відносини із суб'єк¬тами виробництва на їх території з приводу
формування бюдсоціальної інфраструктури, соціального захи¬сту, зайнятості тощо.
3. державне управління і регулювання з боку уряду, міністерств і комітетів, яким
підпорядковані підприємства відповідних видів діяльності і котрі вступають у
відносини з підприємствами з приводу перерозподілу їх прибутків і доходів та з
регіонами щодо вирішення питань національного значення на їх території. Система
господарського механізму повинна забезпечити ви¬робникам прибутковість і
розвиток, а регіональне самоуправлін¬ня — вирішення територіальних, виробничих,
фінансових, соці¬альних, природничих проблем. Держава забезпечує передумови
правового, інноваційного, інвестиційного, фінансового характеру і відповідну
підтримку розвитку як підприємств, так і регіонів. Позаяк регіональні результати
виробництва є однією із скла¬дових моделі регіональної економічної системи, то
стає очевид¬ною певна суперечність між іншими складовими даної моделі, а саме
між механізмом розширеного відтворення і системою уп¬равління. Недостатній
рівень обсягу виробництва регіонального продукту міг би бути наслідком
недостатності числа зайнятих, основного чи обігового капіталу. Але на так
недоліки не потер¬пають регіони України, і низький рівень обсягу виробництва
регіо¬нального продукту причинами такого характеру виправдати важко. Причини
слід шукати в неадекватності як господарсько¬го механізму, так і управлінської
системи реґіону об'єктивним чинникам. Для того з контексту моделі регіональної
економічної системи винесено окремою ілюстративною схемою ті її елемен¬ти, які
показують вимоги об'єктивних чинників до їх формуван¬ня. У даній моделі вихідною
основою формування господарсько¬го механізму і системи управління є вимоги
об'єктивних економіч¬них законів, тобто це є об'єктивний чинник. У схемі на
рівні бло¬ку дії і вимог об'єктивних економічних законів розміщено блок
усвідомлення дії об'єктивних економічних законів", тобто це є суб'єктивний
чинник. Самодостатні інші елементи всієї регіональ¬ної економічної системи
будуть у разі відповідності суб'єктивного чинника об'єктивному. Якщо ж
результати виробництва не задо¬вольняють потреби споживачів регіону, то причини
— у суб'єктив¬ному чиннику.Щоб зрозуміти сутність суб'єктивних причин,
обґрунтуємо основні вимоги об'єктивних економічних законів у системі
ви¬робництва: 1.реальний капітал (земля, інтелект, засоби виробництва, за¬соби
обороту, готовий продукт ) повинен мати реального влас¬ника;2. вартісна
структура готового продукту повинна містити вартість затраченого капіталу та
додатковий продукт;3.відшкодовані матеріальні затрати повинні забезпечити
пов¬торення чергового виробничого циклу, а додатковий продукт — самодостатній
рівень споживання усіх зайнятих і незайнятих у реґіоні. Однією із складних
проблем різних рівнів управління економі¬кою є те, що у процесі недосконалої
приватизації сформувалися олігархи, які стали державними, регіональними,
господарськими чиновниками, а впливова частина державних чиновників —
олі¬гархами. Отже, адміністративна система в нових умовах знахо¬дить засоби
забезпечення собі достатнього ступеня стійкості, по¬силюючи тим самим
суперечність з господарським механізмом. Головною причиною загострення
суперечності є збереження чи¬новницько-олігархічним складом своїх управлінських
позицій, тоді як господарський механізм потребує ефективності викори¬стання
капіталів і робочого часу.