Історична трансформація первісних ритуалів і табу.
Її відбиття в усній народній творчості й календарній обрядовості українців.
Ініціація – поширена в родовому суспільстві система звичаїв, пов’язана з переведенням хлопців і дівчат у віковий клас дорослих чоловіків і жінок. Переважно супроводжувалася тренуваннями, болісними випробуваннями, посвяченням у таємниці та міфи. Етапи ініціації: Сегрегація – розрив особи з її оточенням; транзиція – проміжний, безстатусний стан присвячуваного; інкорпорація – повернення до суспільного життя в новому статусі.
13. Своєрідність середньовічного світогляду давніх русичів. Її відбиття в літературі.
Загалом доба Середньовіччя окреслюється V-XVст., однак для Західної Европи це V-II половина XIVст. (так зване Західне Середньовіччя), для Візантії (Східне Середньовіччя) V – II половина XV ст., а для Київської Русі, яка успадкувала культурні традиції Візантії, цей період розпочався від прийняття християнства (988 р.) й фактично до XVII ст. культура України й Росії, незважаючи на деякі нові тенденції, в цілому ще залишалася середньовічною. Періодизація: 1) «Темні віки» (V–Х ст.); 2) Зріле (або Високе) Середньовіччя (ХІІ-XV ст.).
Формування нового (порівняно з античним) типу світосприйняття, нових культурних цінностей зумовили історичні події, що відбувалися у перші століття н.е. в Європі. У так звані «Темні віки» руйнувалися культурні цінності й суспільний устрій попередньої епохи й на руїнах Римської Імперії закладалися підвалини для формування нової цивілізації – християнського світу. Історія свідчить, що старий античний світ, втіленням якого була Римська Імперія, у перші століття н.е. змушений був пройти суворі випробування: криза соціальної і релігійної системи, низький технологічний рівень, зубожіння селян, розкол на західну й східну частини.
У 476 р. Західна Римська Імперія пала. Візантія перейняла культурну естафету від Риму, стала тим полем, на якому з повною силою розгорнулися нові культурні процеси. Західна ж частина колишньої Римської Імперії аж до Х ст. переживала період занепаду.
Релігійний чинник в епоху Середньовіччя, на думку багатьох дослідників, в усіх сферах суспільного життя і в житті кожної людини набув особливого значення. Біблія – головна книга християн – стала для людей своєрідним орієнтиром: на всі хвилюючі питання людина шукала відповіді саме в Біблії і усім своїм життям «цитувала» Біблію. У зв’язку з цим про середньовічну культуру говорять, що вона мала «цитуючий характер». Віра у вічне життя після смерті стала основою християнського вчення. Масштабні спустошення, спричинені голодом, війнами, епідеміями страшних хвороб, нагадували сюжети «Апокаліпсису» й створювали відчуття, що світ знаходиться на грані загибелі. Відповідно, прихід Царства Небесного здавався подією недалекого майбутнього. Очікуючи кінця світу, людина «жила одним днем» і не дуже переймалася земними турботами, оскільки царство земне все одно повинно було скоро загинути. Метою земного існування людини відтепер стала підготовка до вічного життя в небесному царстві, що вимагало постійного духовного самовдосконалення. Таке уявлення про людину зумовило появу середньовічного аскетизму. Основною ідеєю аскетизму була зневага до плотського початку. Усі прояви аскетизму (паломництво, чернецтво, самітництво, стовпництво тощо) свідчать про перевагу в середньовічній картині світу духовних цінностей над тілесними, що простежувалося у всіх сферах життя. Так, наприклад, естетичні ідеали епохи знайшли відображення: а) в одязі: оскільки гріховне людське тіло (особливо – жіноче) не було гідним об’єктом зображення, а тим більше милування, середньовічний костюм «поховав» його під каскадом тканини; б) у будівництві: так само, як тіло було тільки тимчасовим пристановищем для душі, так і житло (нікчемна землянка чи маленька хатинка з глини, соломи, рідше – з дерева) було тимчасовим захистком для тіла й не гідним уваги, тому аж до Х століття в Європі майже нічого не будувалося.
Важливою прикметою києворуської християнської свідомості є яскраво відбита давньоруськими книжниками ідея патріотизму. Вже „Слово про закон і Благодать” митрополита Іларіона (перша пам’ятка давньоруського оригінального письменства) славить велич землі Руської. Ідея єдності „землі Руської”, почуття особистої причетності до її долі дістали свій подальший розвиток у давньоруській писемності, починаючи від літописів („Повість врем’яних літ”, Галицько-Волинський літопис), пам’яток борисо-глібівського циклу, „Слова о полку Ігоревім” й аж до „Слова про погибель Руської землі” – цього гімну „світлій й пресвітлій Руській землі”, проспіваного в тяжкі для неї часи монголо-татарської навали. Слід зазначити, що в християнському релігійно-моральному вченні любов до Вітчизни виступає так званим „блискучим пороком” (Св. Августин), оскільки вкорінена в земних цілях і почуттях. На думку В.С.Горського, патріотична ідея не знайшла собі ґрунту ані а традиціях християнства Римської імперії, ані у Візантійській церкві, бо вони усвідомлювали себе всесвітнім царством. Для давнього ж русича (а пізніше й українця) вона стала однією з провідних і зумовила значною мірою публіцистичність творів оригінального письменства.
14. Храмове будівництво у Київській Русі. Софія Київська з позиції втілення
релігійних уявлень і проявів художньої майстерності.
Центром Землі вважався Єрусалим, а центром Єрусалима – Храм Господень. „Центр Землі” оточували країни „праведні” й „грішні”. Ця сакральна топографія могла час від часу змінювалась. „Новий Єрусалим” міг теоретично втілюватись у будь-якому місті, що перебирало на себе турботу про всезагальне спасіння. Так, у 30-х рр. ХІ ст. формується сприйняття Києва як Нового Єрусалима, а навколишніх християнських земель – як богообраних. Головним храмом Київської Русі мав стати центральний храм Києва. За Володимира Великого, очевидно, цю функцію виконував храм святої Богородиці, або Десятинна церква (князь пообіцяв виділяти десяту частину всіх своїх прибутків на її утримання). Про це свідчить уже вибір місця для нього – в самому центрі Києва, там, де загинули перші великомученики Федір та Іван. Язичницьке кладовище, яке було неподалік, Володимир наказав зрівняти з землею.
Наступник Володимира, Ярослав Мудрий, будує власне „Руську митрополію” (церковний центр Русі) – Софійський собор (поч. будівництва – 1037 р.). Софія Київська багато в чому наслідувала Софію Константинопольську (ідея храму як гармонізованого космосу). Вихідна ідея храму з часом ускладнювалась новими смислами. Розвиток споглядального характеру східнохристиянського духовного життя призвів до формування уявлення про храм як „символічний образ людини” (Максим Сповідник). Образ зовнішнього світу (макрокосма) зливається у храмі з образом внутрішнього світу людини (мікрокосма). Причому злиття це не було простим. Обидва ці образи перебували у протиріччі, яке не можна було розв’язати, але яке прагло розв’язання. Ця складна взаємодія макрокосму та мікрокосму й становила основу образу давньоруського храму. Поступово провідним стає уявлення про те, що „храм – це земне небо, у якому живе й перебуває Бог”. Таким чином, храм перетворювався на ту межу, що відокремлює й одночасно, як і всяка межа, поєднує людину й Бога, людину й Всесвіт. Храм стає не тільки місцем спілкування з божеством, але й інструментом (посередником) осягнення людиною власної божественної сутності, її вічного Я.
Важливе значення мав зоровий образ храму. Із базилікального та хрестово-купольного типів церковних споруд, поширених у Візантії, Київська Русь сприйняла саме хрестово-купольний (в основі якого – важливий багатовимірний образ-символ – хрест). Центральний, стрижневий образ храму – Боголюдина Ісус, хресна смерть якого перекинула єдиний місточок спасіння крізь прірву, що відділяє грішну людину („земля”) і святого Бога („небо”). Саме ці уявлення зумовлюють організацію внутрішнього простору храму, систему елементів його інтер’єру та екстер’єру та їх взаємозв’язок. У членуванні горизонтальної площини храму простежувалося сприйняття часу не тільки як спрямованого в одному напрямку – від створення світу до Страшного суду (цей час людина „переживала”, просуваючись поступово від входу до вівтаря). Але присутнім є і циклічний час. Традиція розташування христологічних розписів запрошувала „глядача” до кругового руху в інтер’єрі храму. Таким чином, євангельська оповідь бере свій початок у північному кінці центрального хреста, утворюваного центральним нефом і трансептом. Потім повіствування переходить у південну, а звідти – в західну частину храму.
Отже, смислова й хронологічна послідовність розгортається за годинниковою стрілкою. Для того, щоб віруючий міг побачити всі євангельські епізоди по черзі, він повинен був зробити три кола в межах центрального хреста. Спочатку „зчитувались” зображення на 3-х склепіннях („Різдво Христове”, „Стрітення”, „Хрещення”, „Преображення”, „Воскресіння Лазаря”, „Вхід в Єрусалим”). Друге коло складалося із зображень над арками хорів („Христос перед Каїафою”, „Зречення Петра”, „Розп’яття”, „Зняття з хреста”). Заключні епізоди євангельської оповіді розміщувались у простінках нижнього ярусу („Жінки-мироносиці біля гроба Господня”, „Сходження у пекло”, „Явлення Христа жінкам-мироносицям”, „Запевняння Хоми”, „Відправлення учнів на проповідь”, „Сходження Св. Духа). У вівтарній частині вміщувалось зображення „Євхаристії”, або „Причастя апостолів”.
Така послідовність розписів характерна для храмів Св. Софії в Києві й Новгороді. Усі згадувані в них події Священної історії актуалізовані, тобто вони ніби здійснюються зараз, але в якомусь іншому вимірі (це досягається завдяки вживанню відповідних дієслівних форм у проголошуваних текстах).
Вертикальна структура інтер’єру храму символізує сходження від „земного”, тлінного – через циклічне – до позачасового, вічного, вселенського рівня. Так, нижній, „земний” регістр розписів містить зображення „улаштувачів” земної церкви – апостолів, святителів, отців церкви. Другий ярус – христологічний. Тут розміщуються протоєвангельські та євангельські сцени, про які йшлося вище. Третій („небесний”) регістр присвячений „церкві небесній”, втіленій в образах ангелів і Христа-Вседержителя (з гр. Пантократора), що вінчає внутрішній простір храму, бо зображений на склепінні головного купола.
Грандіозність ідеї, покладеної в основу Софії Київської, зумовила її небувалі, як на той час, розміри. У давнину це – величезний хрестово-купольний п’ятинефний храм шириною 55 м і довжиною 37 м, оперезаний з півночі, півдня й заходу двома рядами галерей. Внутрішній ряд галерей мав 2 поверхи. У північно-західному і південно-західному кутах споруди знаходяться 2 східчасті башти, якими здійснювався (як і зараз) підйом на 2-й поверх. Башти увінчувались шатровими верхами. Первинно собор мав 13 куполів.
Пірамідальність зовнішніх форм давньоруського храму, з одного боку, дає ефект стягнення всіх зовнішніх векторів до вершинної символіко-смислової точки собору – хреста на головному куполі, з іншого боку – створює своєрідний ритм у внутрішньому просторі споруди: погляд фіксує просторовий рух угору, увесь час знаходить все нові перспективи і ніде не зустрічає площину стіни. Там же, де погляд може зануритись у глибину простору центральної бані й центральної апсиди, йому відкривається поверхня мозаїк, що зблискують золотом, та ллються потоки світла назустріч – це неземне сяйво випромінює образ Спасителя.
Католицькі церкви на Заході демонструють ще одне архітектурне розв’язання ідеї християнського храму. Якщо готичні собори, своїми стрілчастими вежами здіймаючись неймовірно високо, немов бажають сягнути „горнього світу”, то православні церкви своєю архітектурою, місцем розташування не так прагнуть піднестися якомога вище, як підкреслюють безкінечність небесного склепіння над головою.
Отже, західноєвропейській культурі притаманний яскраво виражений просторовий потяг до Абсолюту, „піднесення до...”. Давньоруська ж традиція ґрунтувалася на іншій важливій міфологемі – „повернення всередину”, „сходження в...” Йдеться про прагнення обмежити розширення в зовнішньому просторі, „зусиллям самоконцентрації, зосередженням духовної енергії створити простір внутрішній, що має принципово інші характеристики”.
15. Прояви середньовічного канону у давньоруських пам’ятках монументального й станкового живопису. Своєрідність цих пам’яток.
Перші зразки середньовічного живопису, як зазначалося вище, можна побачити в римських катакомбах. Це – фрески (живопис фарбами по вологій штукатурці). На перший погляд, у них немає нічого християнського: квіти, вази, звірі, птахи, амури були характерними для античного живопису. Однак для християн усі ці зображення набули нового, символічного змісту. Так, образ Психеї міг витлумачуватися як зображення християнської душі; Орфей, чудові пісні якого слухали навіть звірі, міг сприйматися як Христос. Ісуса символізувала також виноградна лоза (вино асоціювалося з його кров’ю), хрест, риби (оскільки грецькою мовою слово «риба» містить ініціальні літери імені Ісус Христос.
Символічні зображення покликані нагадувати людині про існування іншого, Божественного світу, який є набагато прекраснішим, ніж земний, реальний світ. Символічними в християнському живописному мистецтві є колір, композиція, жести; в архітектурі символічного значення набуває просторова організація храму; символами є також культові предмети. Дивлячись на живописні зображення, людина повинна була домислити світ Божественний, отже, як вважають дослідники, середньовічне мистецтво орієнтоване на домислювання.
Середньовічний живописний канон як художня система сформувався поступово. Перші середньовічні живописні твори мали на меті ознайомити людей з ідеями християнства. Отже, мозаїки й фрески – це Біблія для неписьменних. Щоб виконувати таку функцію, зображення мають бути недвозначними. З огляду на це, для середньовічного митця обов’язковою вимогою є дотримання зразків. “Неписаним законом” для митців цієї доби стала теза: “Не скажу нічого нового, не скажу нічого свого”. Єдиним Творцем в епоху Середньовіччя вважався Бог, а художник просто втілював його задум.
Іконописний канон визначає, кого саме і як треба зображати. Так, одним із іконографічних образів Іісуса є Спас Нерукотворний («Нерукотворний» – не створений руками людини). На іконах лик Іісуса пишеться на золотому небесному тлі з обов’язковим перехрестям у німбі (хрещатий німб є символічним нагадуванням про жертву Христа). Християни вважають Спас Нерукотворний першою іконою, яку дав людям сам Бог, що є суттєвим аргументом у дискусії про іконошанування: якщо Бог дав людям своє зображення, то ікони писати можна й треба.
Христос Пантократор (Вседержитель). Наприклад, Христос Пантократор. Мозаїка в куполі Софійського Собору в Києві. Іісус показаний вже не юним пастушком, а мудрим чоловіком, який опікується цілим світом. Водночас Христос Пантократор є для людей суворим і справедливим суддею. На межі тисячоліть людство з особливим благоговінням очікувало Страшного Суду, тобто вірило, що Іісус прийде вдруге й буде судити всіх людей, відділяючи грішних від праведних. Щодо іконографічних образів Богоматері, канон був не таким суворим, як для зображень Іісуса Христа.
Простір ікони будується за законом зворотної перспективи: уявні лінії сходяться не за полотном, що характерно для прямої перспективи, а перед полотном, до людини, яка стоїть перед зображенням. Людина опиняється перед світлим божественним простором, який ніби розгортається їй назустріч, робить її причетною до зображених подій. Зворотна перспектива передбачає розширення деяких предметів, які віддаляються від глядача.
Для композиції середньовічної ікони характерний принцип передстояння, який полягає в тому, що другорядні персонажі передстоять основним. Наприклад, Діва Марія та Іоанн Хреститель стоять перед Іісусом, звертаючись до нього з молитвою. Оскільки ікона показує не земний, а божественний небесний світ, то місцевість, де відбуваються священні події, показана своєрідно: Природа не знала пір року, хорошої чи поганої погоди. Пейзаж ікони пейзажем можна назвати лише умовно (пейзаж як жанр виникне тільки в епоху Відродження, коли у людей з’явиться інтерес до реального, земного світу). Якщо священні події відбувалися в приміщенні – в будинку або храмі, то зображення ніби рухалося назустріч людині: храми, палаци відкривалися одразу з усіх боків, даючи можливість побачити, що відбувається за стінами споруди. Реального земного часу на іконі також немає. Події, зображені на іконі, відбуваються в іншому, божественному вимірі. Ікона може одночасно показувати минуле й майбутнє. Житійні ікони, показують усе життя святого від народження, а також його посмертні діяння.
Символічне значення в іконописній традиції мають жести, які ніколи не бувають випадковими. Так, жест передання благословення – це відповідним чином складені пальці правої руки. Цим жестом Іісус благословляє тих, хто стоїть перед ним. Відповідно, жест прийняття благословення – це відкриті долоні. Нахил голови означає, що зображений уважно слухає свого співрозмовника.
Важливу роль в іконописному каноні відігравав (і відіграє) колір. Відповідно, у кожного кольору – своє призначення, кожен колір щось символізує, втілює певну ідею. Золотий колір означає святість, присутність Бога, дозволяє відчути красу сяяння Небесного Царства. Білий – символ чистоти, святості, Божественного світла. Синій – небесний, озачає нескінченність Небесного Царства; вважався також кольором Богоматері, яка поєднала в собі земне й небесне. Зелений колір – символ початку життя, юності, цвітіння, вічного оновлення. Зелений колір присутній у сценах Різдва, ним також писали землю. Червоний колір – це і колір царя, володаря, і колір тепла, любові, животворної енергії (тому цей колір став символом Воскресіння); з іншого боку – це символ крові й мук, символ жертви Христа. Сорочка Іісуса – вишневого кольору. У червоних шатах також часто зображали мучеників. Чорний колір – колір зла і смерті; міг також позначати глибоку таємницю. Кольори ікони можна порівняти з акордами музики – один неправильний колір – і вже дисгармонія.
17. Розвиток освіти й книжкової справи у Київській Русі.
Одним з основних джерел розвитку культури в Київській Русі стала розроблена двома болгарськими ченцями – Кирилом (827 - 869) і Мефодієм (815 - 885) – слов'янська абетка – кирилиця. Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість минулих літ», яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. До грамотних людей належала не тільки знать, але й ремісники (зброярі, різьбярі по каменю, ювеліри). Є відомості й про існування на Русі в цей час шкіл (у тому числі й жіночих).
Найкращім твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є «Слово о полку Ігоровім», автор якого залишається невідомим. Важливим джерелом зрозуміння процесів, що відбувалися в ті часи, є «Руська Правда», створена Ярославом Мудрим. Це найстаріший слов'янський правовий кодекс ХІ – ХІІ ст. На досить високому рівні книжкової справи за князювання Ізяслава Ярославича було написане у 1056-1057 роках "Остромирове євангеліє", один з перших перекладів Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира. В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославович створив знаменитий «Ізборник» (1073 р. на старшого сина Ярослава Мудрого – Ізяслава, який успадкував батьківський престол), присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». «Ізборник Святослава» – це свого роду антологія текстів духовного змісту. Рукопис ретельно переписано і проілюстровано кращими майстрами книжкової мініатюри.
У Новгороді були виявлені сотні берестяних грамот (частки листів, ділова переписка, чолобитні й заповіти). Рукописні книги, літописи й князівські грамоти виконувалися на пергаменті (теляча шкіра). У побуті прості люди писали на бересті й воску. Предмет для листа називався писало. Воно виготовлялося з кістки, бронзи, дерева або заліза. З XIV на Русі поширюється папір. Тому із цього часу стали писати пір'ям. У Києві виявлено значну кількість києворуських (києвоукраїнських) написів – графіті, залишених відвідувачами на архітектурних спорудах за часів Київської Русі. Такі написи знайдено в Софійському соборі, на руїнах Успенського собору, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах церкви Михаїла Видубецького монастиря, Церкви Спаса на Берестові та у Кирилівській церкві. Цікаву групу становлять написи на побутових виробах – керамічному посуді та пряслах до веретена.
Після церковної реформи Володимира (988 р.) у Києві та Новгороді були відкриті початкові школи, в яких навчалися діти заможних верств населення ("нарочитої чаді"). Елементарною наукою було читання, а потім писання та рахування. Існувало й приватне, індивідуальне навчання.
18. Культура Галицько-Волинського князівства.
В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політичного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщину від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.
Волинь у мистецтві була прямою спадкоємицею Київської Русі й наслідувала візантійсько-київські традиції. Пам’ятки Володимира-Волинського – Мстиславів Успенський собор та «Стара катедра» (руїни храму) дуже подібні до києво-чернігівських пам’ятників архітектури. Мистецтво Галичини розвивалось іншим шляхом, наслідуючи надбання західної художньої культури. Наявність природного будівельного каменя дозволило галицьким майстрам замінити ним звичайну цеглу і збагатило можливість декоративного оздоблення будівель – різьбленням рослинних і геометричних орнаментів, грою різноманітних тонів облицювального каміння, використанням рельєфних кахлів із зображеннями воїнів, грифонів, орлів.
До нашого часу збереглося небагато архітектурних пам’яток часів Галицько-Волинського князівства. На території княжого Галича дотепер знайдені фундаменти близько тридцяти церковних будівель. Лише церква святого Пантелеймона (нині – костьол святого Станіслава) вціліла до наших часів. Найдавніша будівля Дрогобича – католицький костьол святого Варфоломія із охоронною вежею, зведеною в XІІ ст. Найвизначніша архітектурна пам’ятка Луцька – замок Любарта – чудовий приклад світської архітектури часів Галицько-Волинського князівства. Цей замок є одним із найстаріших в Україні. зведений останнім великим князем Любартом у 1340-1385 роках, він слугував столичною резиденцією уряду й голови князівства. У відомому Галицько-Волинському літописі згадується про надзвичайно чудові будівлі в Холмі. Особливу увагу привертає опис собору Іоанна Златоуста.
Рукописи західноукраїнського походження – Кристинопільський Апостол, Холмське Євангеліє, Перемишльське Євангеліє, Волинське Євангеліє, Галицько-Волинський літопис. Ці твори відзначаються простотою і стриманістю в багатстві малюнку й колориті орнаментів. На них відсутні зображення тваринних мотивів, що є характерними для книг київських переписувачів.
Оформлення галицько-волинських рукописів просте, у ньому застосовуються переважно жовтий, червоний і синій кольори, і в незначній кількості зелений. Книжковим мініатюрам властиві нововведення: синій колір фону (золото використовується для орнаментування й не несе підкресленого символічного значення), фігурам надано більшої розкутості в рухах й емоційної виразності. Розкута манера виконання мініатюр відрізняється від графічної чіткості константинопольських та київських художників.
Яскравим прикладом галицько-волинського художнього стилю є мініатюри Галицького Євангелія, надзвичайно вишукані й дорогоцінні витвори образотворчого мистецтва. Дивлячись на зображення можна зробити висновки про знайомство художника з романським та готичним мистецтвом.
До видатних пам’яток давньоруського живопису часів Галицько-Волинського князівства належить іконопис. Як і витворів книжкового образотворчого мистецтва, іконописних творів збереглося дуже небагато. Серед них найвідомішими є Богоматір-Одигітрія Луцької Покровської церкви, ікона Юрія змієборця, Холмська Богородиця.
У музеї Волинської ікони м. Луцька зберігається унікальне творіння візантійських іконописців – Холмська чудотворна ікона. Як вона потрапила в Холм невідомо, але з XІІІ ст. її долю пов’язують з іменем Данила Галицького. За однією з версій істориків ікону привезла дружина князя з Візантії. Уже в старовину чудотворний святий образ був прикрашений коштовними ризами. 1261 року татарська навала пограбувала Холм. Вороги зірвали з ікони ризи й зруйнували храм, де вона зберігалася. На образі досі видно сліди меча та стріл.
До найцінніших скарбів мистецтва України належить Ікона Волинської Богоматері. У цьому творі вже добре помітні риси, характерні для творчості саме волинських майстрів, що відобразилися в моделюванні об’ємності облич Богоматері і Христа, відході від схематичності зображення й наданні образам життєвості за допомогою тіней. Цікавим є й кольорове рішення ікони. Біла сорочка Ісуса символізує його небесне походження, коричневий мафорій Богородиці – ознака божої ласки до неї.
Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам´яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровського, а також митрополита Клима Смолятича. У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, поетичне оповідання про хана Отрока та зілля "євшан", пісню, складену на честь перемоги Данила і Василька, різні перекази і прислів´я. Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, у яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».
Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір. Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи.
Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205-1258 рр.) і Волинського літопису (1258-1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького. Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису – майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду. Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.
Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. У Галичі в період князювання Романа Мстиславича жив "премудрий книжник" Тимофій, який був родом з Києва. Він написав твір про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник змалював образ князя як видатного державного діяча, який гідно "наслідував предка свого Мономаха". Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер.
Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці. Проте в літературі того часу зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані "духовні повісті", такі як "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Житіє Олексія, чоловіка Божого", "Олександрія", "Троянська історія" та ін. Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок під назвою "Пчела", де світоглядні переконання та моральні принципи людини виводяться з її власної природи.
У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.
19. Особливості культурного процесу в Україні у XV-XVI ст.
Відродження
У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. По суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р. польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками - противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр - полемічна література. У 1620 р. за сприяння гетьмана П. Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.
Братства – релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.
Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, у яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському й Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву "ставропігія", тому повна назва львівського братства – Успенське ставропігійське.
В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. Власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий "Апостол" (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, – переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. У 1581 р. "Острозька Біблія" (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства.
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата". Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1561 р.
Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу – створюються думи, балади, історичні пісні. Наприклад, популярними були цикли дум "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.
Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією (1596). Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі "Тренос" (грец. - "плач" - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у "Палінодії" ("книга оборони"), Іван Вишенський у "Раді про очищення церкви" виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом "чим гірше, тим краще".
У XVI-XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими – учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович "Роксоланія", "Звитяжство богів" та ін., Дем'ян Наливайко "Про час", "Про старожитний клейнод" та ін., Мелетій Смотрицький "Лямент у світа вбогих...", Касіян Сакович "Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного", Кирило Ставровецький збірник віршів "Перло многоцінноє", Лазар Баранович вірші в книзі "Аполлонова Лютня"(1971), Іван Величковський книжка "Зегар з полузегарком" та ін.
У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, у свою чергу, поділялася на три форми: містерія – таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл – події життя святих; мораліте – драми, у яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво Христове", Симеон Полоцький – драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський – "Воскресіння мертвих".
Своєрідним літературним жанром були літописи, які поєднували риси науки й мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. – літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.
На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях.
20. Витоки драматичного мистецтва в Україні. Найдавніші жанри (інтермедія, вертеп).
У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво Христове", Симеон Полоцький - драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський - "Воскресіння мертвих".
Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп (давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.
21. Вплив ідей Ренесансу й Реформації на розвиток української культури = 19.
Новий світогляд пропонував людині нове уявлення про час, простір, людину, про прекрасне і потворне. Стає популярною геліоцентрична модель світу, уявлення про рай і пекло переосмислюються й переносяться в душу людини. Відтепер пекельні муки – це докори сумління людини, яка вела грішний спосіб життя; рай асоціюється тепер із відчуттям радості, щастя в реальному житті. Люди більше уваги приділяють земному життю, яке тепер цінне саме по собі, а не тільки як час підготування до вічного життя, як вважалося в Середньовіччі. Відроджується античний антропоцентризм – уявлення про людину як найвищу цінність, проголошується гуманізм – повага до людини, її розуму й почуттів. Тепер людина має право насолоджуватися земним життям, милуватися красою природи й красою тіла, гріховність якого тепер заперечується. Земні, повсякденні бажання людини тепер не вважаються гріховними, усе природне проголошується прекрасним. Людина стала більше себе поважати, в ній прокинулася гордість. Виникає явище титанізму – прагнення людини зробити за життя більше, ніж це під силу простому смертному. Формується універсальна особистість – людина, яка прагне максимально реалізувати себе в різних сферах діяльності (зокрема – в науці й різних видах мистецтва). У цей час мистецтво прославляє людину, а митець прирівнюється до Бога-творця.
22. Діяльність українських учених-гуманістів (XV-XVI ст.).
Упродовж XVI ст. розвиток суспільно-політичних і релігійних процесів зумовив, за спостереженнями українського вченого з Канади О. Зелінського, виокремлення трьох напрямів «орієнтацій»: традиціоналістичного (Іван Вишенський), уніоністичного (Іпатій Потій) та поступово-утраквістичного (львівська «Пересторога»). На основі новітніх досліджень, переважно латиномовних першоджерел, учені виокремлюють ще ренесансно-гуманістичний напрям, репрезентований угрупованням українських мислителів католицького віросповідання (т. зв. католицька Русь). Його представники: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406—1477), Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (прибл. 1470—1517), Лукаш із Нового Міста (? — прибл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), Йосип Верещинський (1532—1598), Севастян Кленович Фабіан (прибл. 1545 — прибл. 1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558—1629), Симон Пекалід (Пенкальський), Іван Домбровський (кінець XVI — початок XVII ст.). Вони були зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами XV—XVI ст. Майже всі після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території, у т. зв. Руському воєводстві Польщі, куди, крім багатьох західноукраїнських міст, входили також Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Кросно, Ряшів, Санок. До початку XVIII ст. навіть в офіційних документах ці міста польськими не вважалися.
Українськими гуманістами XV—XVI ст. можна вважати лише тих мислителів, діячів, які усвідомлювали себе українцями («русинами»); конфесійні мовні ознаки при цьому не мають значення. Однак це не означає, що вони не можуть бути зараховані до діячів польської культури.
24. Розвиток освіти й поширення книгодрукування в Україні у XV-XVI ст.
У кінці XV - на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. Власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий "Апостол" (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, - одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект - готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. У 1581 р. "Острозька Біблія" (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що "Острозька Біблія" довго залишалася єдиним подібним виданням.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники.
Однією з характерних рис української культури XVI-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти. На початку XVI ст. на терени України проникає реформаційних рух, направлений проти католицької церкви. Найбільш відчутними впливи Реформації стають у 50-х роках XVI ст. Реакцією католицької церкви на Реформацію була контрреформація. Зокрема, у 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів (засновано в Парижі у 1534 р.). Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Вінниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії.
Єзуїти відкривали елементарні та середні школи й колегії з двома відділеннями - нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділені три роки вивчалася філософія і чотири роки -богослов'я. У 1569 р. єзуїтами була заснована Віденська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи.
На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови.
З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний.
Окреме місце серед шкіл цього періоду займає польська Замойська академія, відкрита Яном Замойським у 1595 р. в західноукраїнському місті Замостьє. Фундатор академії вилучив із її програми богослов'я. Академія складалася з восьми класів. Бідних студентів не лише звільняли від плати за навчання, але й утримували в бурсі за рахунок фундатора. Студенти поділялися за національністю на п'ять груп: польська, литовська, руська, пруська та чужоземська. У школі вивчалися цивільне і публічне право; філософія; фізика; логіка і метафізика; математика; риторика і динаміка; поезія і синтаксис; антологія та орфографія. Після смерті фундатора Замайська академія встановила чотири факультети: теологічний, правничий, філософський та медичний. Академія перестала існувати з часу першого поділу Польщі (1772 р.). Із Замойської академії вийшли Касіян Сакович, ректор Київської братської школи; Ісая Трофимович-Козловський, ректор Києво-Могилянської колегії; Сильвестр Косів, перший проректор цієї ж колегії.
Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства -національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Зокрема, у 1585 р. свою школу організувало Успенське братство Львову. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов'янську та грецьку мови, а також "вільні науки".
На початку XVII ст. активізується рух зі створення братських шкіл у Центральній Україні. У 1615 р. було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов'янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.
25. Історичні умови культурного розвитку України у 17-18 ст.
Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.
Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.
Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.
За 1648-1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: " . шляхта . чтоб при своих шляхетських вольностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьманських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривдити та ін.
Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейований окремий стан, юридичне вільний.
Слово «просвітництво» пов’язане з ідеєю світла й передбачає протиставлення – «світло» – «темрява». Протиставлення світла й темряви мало велике значення для людини XVII – XVIII століть. Наукові відкриття, здійснені в XVI – XVII століттях, поставили науку на нову дослідну основу. Йоганн Кеплер, продовжуючи пошуки попередників, приходить до висновку, що орбіти планет являють собою еліптичні фігури різної кривизни, а Сонце знаходиться в одному з центрів еліпса. Галілео Галілей за допомогою телескопа продемонстрував враженому людству вигляд «нового неба». Нескінченний Всесвіт стає фізичною реальністю. Ісаак Ньютон у XVII столітті сформулював закони механіки, які заперечували постулати середньовічної науки. Відкриття Кеплера й Галілея, Декарта і Ньютона впритул підвели людство до думки, що фізичний всесвіт підкоряється розуму, підлягає вимірюванню, а його закони є логічними й можуть бути виражені математичними формулами.
Наукові знання стають загальним надбанням. Просвітники вважали своїм завданням пропагування знань, спрямованих на виховання у народу сміливості думки, незалежності суджень. З цією метою створюється перша «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», ідеологом і організатором якої був відомий філософ Дідро. Він залучає до роботи багатьох видатних учених свого часу – Вольтера, Руссо, Гольбаха, Монтеск’є, Д’Аламбера та ін.
Розум зводиться в культ філософами (Спіноза, Декарт, Гоббс, Локк). До середини XVII століття розум сприймався як «частина душі», після Локка – переважно як «процес мислення», набуваючи функції діяльності. Тісно пов’язаний з наукою, розум перетворюється на її основне знаряддя. Українське Бароко хронологічно збігається з європейським Просвітництвом, що зумовило певну своєрідність розвитку української культури цього періоду. Особливості розвитку філософської думки в Україні з кінця XVIIІ ст. значною мірою зумовлювалися обставинами суспільно-політичного життя українського народу. Починаючи з цього часу, 80% українських земель входило до складу Російської Імперії, тим часом як західноукраїнський регіон – Галичина, Закарпаття й Північна Буковина – був під владою Австрійської імперії Габсбургів.
Одним із найвпливовіших освітніх центрів України XVIIІ ст. була Києво-Могилянська академія (академією вона стала називатися з 1701 року). До кінця століття вона залишалася університетом західноєвропейського типу з гуманітарною організацією освіти з латинською мовою викладання. Упродовж XVIIІ ст. академія дедалі більше модернізувалася. Курс математики, який спочатку включався до філософії, розширювався й виводився в окремий курс. Викладалася не тільки геометрія, а й алгебра, вища математика, а також іноземні мови (німецька, староєврейська, французька, польська й грецька). Українське православ’я та українське вище шкільництво зберігали зв’язки із Заходом, частими були виїзди на навчання за кордон. Курс філософії, який читався в Києві, був однотипним з подібними курсами в європейських університетах. Переважно це був арістотелівський курс, однак зустрічаються посилання й на середньовічних класиків, і на філософів Нового часу. Так, Георгій Щербацький (курс 1751 року) посилається на Спінозу, Гассіннді й ретельно розбирає принцип Декарта «Cogito ergo sum» («я мислю, отже, я існую»). Значну увагу професори Києво-Могилянської академії приділяють проблемам натурфілософії, теорії пізнання й логіки. Розуміння сутності людини, її місця у Всесвіті простежується ще в ранніх курсах, прочитаних в Академії. Так, іще в 1635-1636 навчальному році в курсі риторики Й.Кононович-Горбацький проголошував: «Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму».
Українські мислителі XVII – XVIIІ ст. демонстрували досить різноманітні погляди на світ і людину, осмислювали й творчо використовували здобутки світової філософії, розробляли власні світоглядні моделі. Так, Яків Павлович Козельський середній (близько 1728р. – після 1793р.) був орієнтований на сучасну філософську думку Заходу. Після риторики в Києво-Могилянській академії навчався в Петербурзі механіці, артилерії, фортифікації, мав наукові праці в цих галузях. Я.Козельський доводив, що політика повинна керуватися гуманістичними критеріями; написав філософський твір «Философические предложения» (1768р.), переклав і видав філософські статті з Енциклопедії Дідро.
26. Специфіка барокового світогляду в українській культурі.
Термін бароко в сучасній культурології використовується: а) на позначення художнього стилю, що розвинувся в Західній Європі в кінці XVI ст. й найповніше виявився протягом XVI – початку XVIIст.; б) на позначення цілої епохи в історії світової культури. У Західній Європі епоха Бароко – це кінець XVI – початок XVIIст., в Україні XVII –XVIIIст. (збігається з козацьким національно-визвольним рухом). Підставою для використання терміна бароко для позначення цілої епохи стало особливе світовідчуття її представників (особливий тип ментальності, який можна порівнювати з ментальністю Античності, Середньовіччя, Відродження тощо). Загалом домінування барокового мислення характерне для тих країн Західної Європи, де похитнулися позиції офіційної католицької церкви після Реформації і де барокове мистецтво з притаманною йому видовищністю й експресивністю стало одним із засобів повернення людей до віри. В Україні осмислення історичної ситуації (експансія османської імперії й католицького світу, війни за гетьманську владу) також відбувалося в категоріях барокової світобудови.
Слово бароко походить з італійської мови (італ. barocco означає «примхливий», «вибагливий», «перлина неправильної форми», ці значення слова добре співвідносяться з мистецтвом цієї епохи, яке було втіленням примхливості, вибагливості і, як перлина неправильної форми, вражало вишуканістю й водночас дивувало своєю оригінальністю).
Людина доби Бароко, на відміну від представника доби Відродження, сприймала світ як щось нестабільне, ірраціональне й навіть вороже. Непросто жити й почуватися впевнено у світі, який сповнений динаміки й контрастів: на зміну радості приходить горе, молодість перетворюється на старість... Сміх і сльози, багатство і злиденність, правда і брехня, сон і реальність, любов і ненависть – все в цьому світі переплітається, міняється місцями, й так складно (чи взагалі неможливо) зрозуміти, «що є що», що добре, а що погано. Світ такий складний, і людина неспроможна щось змінити. Формування такого світосприйняття, як це не дивно, почалося саме в епоху Відродження з притаманним їй антропоцентризмом. Уже тоді середньовічна модель світу, яка дарувала людині надію на вічне життя після смерті, була поставлена під сумнів. Цьому сприяли наукові відкриття доби Відродження, зокрема – винайдення мікроскопа й телескопа, кругосвітні подорожі, досягнення в галузі математики, фізики, астрономії. Зрозумівши, що світ безмежний, людина відчула себе серед цієї безмежності маленькою і беззахисною. Людське життя порівняно з вічністю було таким коротким! І людину надзвичайно хвилювало, що буде з нею після смерті. Проблема життя і смерті стала в цю епоху визначальною. Для людини, яка так любила життя й прагнула насолоджуватися ним (що було харахтерно для доби Відродження), усвідомлення неминучості смерті стало справжньою трагедією. Отже, світовідчуття доби Бароко сповнене трагізму. Разом з тим, трагізм поєднувався з нестримним прагненням жити. Усвідомивши, що життя таке коротке, людина особливо гостро відчувала красу і привабливість світу, який її оточував.
Архітектура. 1.Краса й вишуканість живописних, архітектурних, скульптурних творів мистецтва – це віддзеркалення краси навколишнього світу.
2. Світ сповнений руху, боротьби – твори мистецтва також сповнені динаміки й напруження (динамічні композиції живописних, архітектурних, скульптурних творів).
3. Світ складний, дивовижний, непередбачуваний – таким же складним, дивовижним є мистецтво цієї доби.
4. Світ сповнений різноманітних контрастів – і в мистецтві ми бачимо контрасти розміру, кольору, форм, реального й ірреального тощо.
Архітектори, скульптори, художники використовують спеціальні засоби для того, аби щільні маси (кам’яні блоки, стіни, склепіння тощо) перетворилися на легкі, прозорі, рухливі повітряно-вогняні чи інші субстанції. Митці доби Бароко виразно демонструють, як ці неконтрольовані стихії – потоки води й повітря, хмари чи промені світла виплескуються через край, розмивають кордони й линуть у безмежність. Архітектура доби Бароко послуговується такими формами й елементами, які, порушуючи прямі лінії й рівні поверхні, зіштовхуються з іншими компонентами, з силою випирають назовні, закручуються спіралями й випростуються, мов пружина, тим самим виражаючи не спокійну й логічну роботу архітектурного тіла, а живі бурхливі енергії Всесвіту, які закипають у замкненому просторі, проривають кордони, порушують рівновагу. Це можуть бути спіралеподібні колони, різноманітні волюти, вигнуті контури обрамлень, розірвані фронтони тощо. Розірваний фронтон – досить характерна для барокової архітектури деталь, яка, ніби розпадаючись на очах у глядача, нагадує про ті просторові виміри, що є непідвладними людині. Образ ірраціонального безкінечного простору створюють і українські козацькі барокові храми (наприклад, Преображенський собор у Великих Сорочинцях, Миколаївський собор у Ніжині, Катерининська церква в Чернігові, Юріївська церква Видубицького монастиря в Києві).
Живопис. Особливим явищем українського барокового мистецтва є парсуна – живописний твір, який поєднує в собі елементи середньовічного іконописного канону й західноєвропейського портретного мистецтва. До живопису парсунного типу належать ікони цього періоду, а також світський живопис – портети державних діячів, отців церкви, представників козацтва. Основними видами портретів парсунного типу є: 1. Сарматський портрет (назва походить від войовничого племені сарматів, а традиція написання таких портретів – із Польщі. Польські шляхтичі, пишаючись своїм родоводом, влаштовували у себе вдома цілі галереї портретів своїх предків. Цю традицію перейняли представники козацької верхівки, прагнучи довести своє родовите походження. 2. Ктиторський портрет (ктитори – це люди, які надали матеріальну допомогу церкві, за що вдячна церква їх вшановувала, наприклад: Портрет Василя Дудіна-Борковського). 3. Портрет-епітафія (написаний на згадку про померлу людину, наприклад: Портрет Євдокії Журавки з дітьми).
Іконопис. Зображення святих, мучеників нагадують звичайних людей того часу, це вже не лики, а цілком реальні обличчя з властивою кожній людині неповторністю, особливим характером, своєрідним внутрішнім світом. Деякі ікони писалися з конкретних людей. Наприклад, В.Реклинський, імовірно, писав святу Уляну з Уляни Апостол – дружини гетьмана Данила Апостола. На іконах цього періоду можна побачити Богородицю, Іісуса в такому одязі, який носили люди того часу. Поряд із святими могли зображатися світські особи – державні діячі, ктитори. Прикладом може бути ікона Покрова Богородиці з портретом Богдана Хмельницького, де, крім Богдана Хмельницького зображений також російський цар Олексій Михайлович.
27. Прояви стилю бароко в літературі.
Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття «бароко» прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури.
Українське бароко не знає всієї різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману; для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він міг би з’явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику, 2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякі ґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.
Барокова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.
Справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.).
Поезія. Прикладом силабічних віршів на барокову тему смерті є «Вірші на жалобний погреб (похорон) Сагайдачного» Саковича. Поруч із силабічними віршами зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до вірша «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такі вірші вживав Кирило Транквіліон Ставровецький. Друковано лише невеликі збірки, присвячені якимсь особам або подіям (напр., на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів; в 18-му сторіччі постав духовний співаник «Богогласник» — цікава друкована збірка української уніатської духовної лірики.
Барокові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю, — одна з найпізніших та найцікавіших збірок «Сад божественных пЂсней» Сковороди. Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко. Тут знайдемо і близьку до релігійної меланхолійну лірику, і лірику еротичну (від меланхолійної до сороміцької), і політичну.
Тематика меланхолійної лірики традиційна — це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, — іноді індивідуальні ноти переходять у філософічну рефлексію.
Чимало є віршів-привітань або панегіричних (Є. Плетенецькому, П. Могилі, гетьманам). Є вірші баладного типу, тобто віршовані короткі оповідання; наприклад, видрукований 1705 р. «Алфавіт рифмами сложенний» Іоана Максимовича, що подає оповідання про кари за злочини, гріхи та непобожність; епіграми І. Величковського та Климентія; віршові іграшки (акростих Дмитра Туптала «ДІМІТРІ»).
Спробою духовного епосу є віршований Апокаліпсис, виданий лише в уривках. До «вченого» або дидактичного епосу належать і такі (недосліджені ближче) твори, як «Богородице Діво» (23 000 рядків!) І. Максимовича та його ж «Осмь блаженств» (6000 рядків). Неґативне ставлення до його віршів поки що нічим не обґрунтоване.
До «дидактичного» (повчального) епосу належать ще інші твори 18 ст. Безумовно, за зразок «дидактичного епосу» треба вважати і один з певно нам відомих творів «козака Климовського» — «О правосудию, правді і бодрості». Це дидактичний, обсягом невеликий (902 вірші) епос, трохи незвичайного характеру, писаний 1724 р., очевидно, для царя Петра 1-го. Твір Климовського не «панегірик», а повчання цареві. св. Іоасаф Горленко, Білгородський єпископ, автор своєрідного епосу «Брань чесних седми добродітелей з седми гріхами смертними» (1737). Це поема з вступом та епілогом у восьми піснях (коло 1000 віршів). Поема писана різними розмірами церковнослов’янською мовою з помітними елементами української лексики (ланцужок, побожность, дошкулять, корогов, обмеження, втікати тощо), але, поскільки св. Іоасаф подає символічні картини битв, зустрічаємо тут і модерну військову лексику (батальйон, шлем, армата і т. д.).
Епос. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання.
Драма. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).
28. Бароковий іконопис в Україні = 26.
29. Барокова архітектура в Україні = 26.
30. Види парсуни в українському мистецтві = 26.
32. Народна картина «Козак Мамай». Її зміст та символічність образів.
Мамай або Козак Мамай (козак-мамай, козак-бродяга) — ідеалізований образ козака і українців загалом в Україні в часи Козаччини. Захисник українського народу, степовик, мандрівник, воїн, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Його образи можна було зустріти в багатьох хатах, поряд з образами святих (іконами). З іменем (назвою) тісно пов'язаний стародавнє поняття «мамаювати» (мандрувати, козакувати, вести козачий спосіб життя), «ходити на мамая» (іти навмання, куди очі дивляться).
Оповіді про козака Мамая можна зустріти серед народних легенд, переказів, примовок. Та чи не найкраще його образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жупані, сап'янових чоботях та синіх шароварах; кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо «оселедцем», довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум'яні щоки — перед вами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві.
Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб — його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.
Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай». Це свідчило про доброту, незалежність та веселу вдачу хазяїв господи. Згадані малюнки, що дійшли до нашого часу, не тільки вдало прикрашали домівку, а й розповідали про смаки та світогляд хазяїв.
33. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія.
Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. З її діяльністю пов'язаний особливий період у розвитку вищої освіти в Україні.
Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, у свою чергу, ставали місцевими просвітницькими осередками. Так, Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.
На кінець XVIII ст. через закріпачення й розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) - у повітових містах і головні народні училища (п'ятирічні) - в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі.
На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські школи. Після шкільної реформи 1776-1783 рр. на західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках - українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.
У 1661 році було засновано Львівський університет, але він на довгі роки став центром полонізації західноукраїнського населення.
Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою
34. Рококо в українському мистецтві
Рококо́ - реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов (з Франції і Австрії) в Україну — до Києва, Львова, а звідси у 1760 — 1770-их pp.
Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мист. ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.
Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повині були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика - білила, пудра, рум'яна, чорна фарба( сурма )для бровей, мушки. Косметику рясно використовували як жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі - розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.
В живопису доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологіних персон. В портретах всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала числені недоліки і надзвичайно складні проблеми.
Це було свято посеред чуми - з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю.
Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.
Кращі зразки архітектури доби рококо в Україні: Покровська (1766) і Набережно-Миколаївська (1772—1774; архітект І. Григорович-Барський) церкви на Подолі, Лаврська дзвіниця (1731—1745; архітект Й. Шедель), Андріївський собор (1747 — 53; архітект Б. Растреллі) — у Києві, ратуша в Бучачі (1751) і катедра св. Юра у Львові (1745—1770; Б. Меретина-Мардерера), собор Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині (1752—1763; архітект А. Квасов і І. Григорович-Барський), собор Успіння Почаївської Лаври (1771—1783; архітект Ґ. Гофман), Римо-Католицький костьол Домініканів (1745—1749; архітектор А. Мощинський і Т. Тальовський) у Тернополі й (1747—1764; архітектор Я. де Вітте) костьол Домініканів у Львові, парафіяльний костьол у Холмі (1753).
Центром розвитку скульптури рококо був Львів. У добу раннього рококо тут працювали переважно майстрі німецького походження, автори численних статуй, що прикрашали Римо-Католицькі костьоли: Т. Гуттер, К. Кученратнер (костьол Бернардинів у Львові), Т. Фершер (у Белзі), Ю. Маркварт (у Жовкві і костьол Єзуїтів у Львові) та ін. З 1740-их pp. переважно у палацовій скульптурі працювали майстри-французи (Лябен) або франц. школи (палаци у Підгірцях, Рівному, Олеську, Жовкві й ін.). Визначними представниками пізнього рококо були С. Фессінґер (кам'яні статуї на фасадах костьолів у Підгірцях, Домініканів і Марії Магдалини у Львові), А. Осинський (вівтарні фігури в костьолах Бернардинів у Збаражі, Домініканів у Львові та ін.) і Й. Пінзель (скульптури для фасади катедри св. Юра і Розп'яття для костьолу св. Мартина у Львові, для ратуші й церкви у Бучачі, костьолу в Монастириськах, барельєфів у церкві й костьолі в Городенці та ін.). До цього періоду належить серія фігур під банею костьолу Домініканів у Львові колективної роботи. В останньому етапі розвитку скульптури рококо, в нін. 1760-их pp., працювали уже переважно місц. майстрі: С. Стражевський, М. Філевич, М. Полейовський, Й. Оброцький та ін., гол. при оздобленні катедри св. Юра і переобладнанні Римо-Католицької катедри у Львові, а також у Перемишлі, Почаєві, Володаві й ін.
Стиль рококо вніс істотні зміни як у побудову, так і в декорацію іконостасів. Іконостаси рококо не мають суцільної площі і не зберігають симетрії та структурної логіки. Як декоративні елементи (або замість ікон) подекуди з'являються скульптурні зображення. Тлом для орнаментики царських воріт стає решітка або штахетка, виноградну лозу замінюють мушлі або арнамент з тонких вигнутих галузок, стилізованих на зразок мушлів, а також орнамент у формі вогника, гусені тощо. Кращі іконостаси доби рококо були у Києві в церквах: Успенській на Подолі, Щекавицькій, Петра і Павла, Георгіївській, Трьох Святителів, Видубецького Михайлівського монастиря, деяких церков Лаври; також у Ромні (1764), Ізюмі, Лохвиці, Гадячому, Козельці, Чемерисах Волоських (1766), Яришеві (1768), Печанівці (1771) та ін.; на Волині в Борках б. Крем'янця і Жолобках б. Шумського. В Галичині у Львові в катедрі св. Юра, у церквах Успенській, Миколаївській і св. Духа, у Миколаївській церкві в Золочеві (1765), Бродах, Романові, у Покровській церкві в Бучачі, у Білій, Галичі, Новиці, Болехові, Креховичах (з фігурним Преображенням Господнім), Пійлі, Підбірцях, Жиравці (1770), Руданцях, Нагірцях, Зборові, Пикуловичах, Гриневі (фігурний Юрій Переможець), Скваряві Новій та ін. Іконостаси виготовляли столярно-різьбарські майстерні Києва, Чернігова, Львова, Жовкви й ін. Вплив стилю позначився і на іконопису. Зокрема у церквах у Сорочинцях, Березні («Гріхопадіння»), Св.-Покровських церквах у Межиріччі («Сон Якова», «Зішествіе в пекло», «Видіння Савла», «Усікновенія») і в Смілі (евангелисти, життя мучениці Варвари), фрески у Троїцькому монастирі в Чернігові («Видіння Савла») та ін. У графіці помітний вплив Р. у І. Филиповича (орнаментика на портреті І. Сапіги) й ін.; у гравюрі у І. Зарицького, чернігівського гравера на міді (Богородиця в картуші) та ін.
У мист. промислі поряд ремісничих центрів і організацій, виникли гетьманські меблярські майстерні на Чернігівщині й маґнатські у Карці та ін. У меблярстві працювали майстрі-різьбарі з Глухова, Ніжина, Одеська. Меблі доби Р. легкі, малі, м'які, вигнутої форми, мальовані білим з золоченою різьбою. Основний декоративний мотив — мушля. Порцеляну в стилі Р. виробляли фабрики у Корці, Волокитині та ін. за зразками виробів мануфактури Севр (див. стор. 2 270-71). Високий мистецький рівень виявляло ювелірство доби Р.
Класицизм в українському мистецтві.
В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.
Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда». Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.
Архітектура класицизму в Україні розповсюджується від 70-х рр ХУІІІ ст. Будувалися міста, резиденції, палаци, театри. Будівлі несуть відбиток античності і Відродження. Зразками є храми (Спасо-Преображенський собор у Новгороді –Сіверському, дзвіниця Успенського собору в Харкові), палаци козацької старшини (Палац К. Розумовського в Батурині, Почепі, Яготині, Глухові, палац Завадовського в Ляличах, палац і церква Кочубеїв у Диканьці), будівля Київського університету. Розповсюджується на початку ХІХ ст. класицистичний стиль ампір – монументальні форми римського взірця – Контрактовий дім, театр в Одесі, собор Різдва на Подолі. В класицистичному стилі побудована Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану “Самсон”, багато будівель ХУІІІ-ХІХ ст. Львова, Чернівців, інших українських міст. У забудові всіх головних міст України особливо поширився “віденський неоренесанс” (оперні театри Києва, Львова, Одеси). Потім архітектура України підупала, особливо на Наддніпрянщині, внаслідок нищення українського міщанства і його цехової організованості, яка чинила опір імперським планам Росії.
Скульптура класицизму представлена в пам’ятнику Ришельє в Одесі та надгробку К. Розумовському в Батурині (І. Мартос). Роботам притаманні антична врівноваженість і спокій. У Львові класицистичні зразки представлені у надгробках Личаківського цвинтаря роботами Б. Торвальдсена (надгробок Борковської). Автором чотирьох фонтанів на площі Ринок є австрієць Г. Вітвер, представник віденського класицизму.
Живопис українського класицизму представляють А. Лосенко, В. Боровиковський. Д. Левицький, пізніше І. Сошенко, на заході – І. Барановський, Л. Долинський (автор “Пророків” у соборі св. Юра).
Український класицизм залишив високі зразки в музиці, яка будучи українською за своїм духом, служила інтересам російської імперії. Серед найяскравіших композиторів Максим Березовський, Артем Ведель і особливо Дмитро Бортнянський. Вони створили і розвинули новий жанр духовного хорового циклічного концерту, який у своїх кращих зразках засвоїв європейський досвід доби класицизму та увібрав досягнення багатовікової української хорової традиції. Давньоруський київський церковний спів сягає своїм корінням перенесеної на національний ґрунт візантійської та південнослов’янської співочої традиції, яка пізніше засвоювала здобутки європейського хорового багатоголосся та збагачувалася яскравим струменем української пісенності.
У 2-ій пол. XVIII ст., коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й українська мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.
35. Історичні умови культурного розвитку в Україні у ХІХ ст.
У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. XIX століття - це період створення університетської освіти та інших навчальних закладів на східних українських землях. Значну роль у відродженні української культури, зокрема, на Слобожанщині, відіграв Харківський університет, відкритий у 1805 р. У 1820 р. в Ніжині була відкрита Гімназія Вищих Наук, яка прирівнювалася до університетів. У Києві традиції Києво-Могилянської академії продовжив Київський університет, заснований у 1834 році. З часів свого першого ректора М.Максимовича університет, призначений для русифікації поляків, набуває певних українських рис, а в 70-ті роки його професори та студенти брали активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Географічного товариства й Київської Громади. У 1865 році шляхом реорганізації Рішельєвського Ліцею (заснований 1837 р.) було створено Одеський університет з офіційною назвою Новоросійського університету. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут.
У результаті розвитку промисловості й загального підвищення рівня економічного розвитку України були відкриті Харківський економічний інститут (1884 р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), Київський (1906 р.) та Харківський (1917 р.) комерційні інститути. У 1915 р. у Харкові почав функціонувати евакуйований з Нової Олександрії (Пулава) сільськогосподарський інститут.
Незважаючи на те, що політика царського уряду була направлена проти вищої жіночої освіти, на початку 80-х років XIX ст. при Київському університеті вдалося відкрити Вищі жіночі курси, які в 1885 р. було закрито. У 1906 р. їх знову вдалося відновити, аз 1914 р. курси було перейменовано в Жіночий інститут ім. св. кн. Ольги. У 1906 р. були відкриті Вищі жіночі курси в Одесі, в 1907 р. - у Харкові. В 1910 р. з'явилися жіночі медичні інститути в Києві, Харкові та Одесі, ав 1916 р. -Вищі жіночі медичні курси у Катеринославі. З середини XIX століття в системі освіти в Україні посилюються процеси насильницької русифікації, утиску української мови та культури. 20 червня 1863 р. видається наказ Міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону вживання української мови в системі освіти. Та все ж у 1849 р. у Львівському університеті була вперше створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. На Буковині університет було засновано в 1875 р. в Чернівцях. Мовою навчання була німецька. Але було створено 3 кафедри з українською мовою викладання: української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.
Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників М.Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М.І.Пирогова.
36. Доба романтизму в українській культурі.
Романтизм – це специфічний етап у розвитку європейської культури, що виник на межі 18-19 ст. і проіснував аж до 40-х років. Він охопив широкі області духовного життя – літературу, економіку, історію, право і склав цілу історичну епоху в філософії.
Як світогляд романтизм формувався на певному розумінні дійсності. Сутність цього світогляду – у дуалістичній концепції світу, де постулюється розрив світу мрії і власне дійсного світу. Сама по собі концепція двосвіту не нова для історії великих епох. Варто лише згадати епоху середньовіччя, з його орієнтацією на світ земний і потойбічний, чи епоху бароко, де вони змішуються в хаотичному поєднанні. Але в романтизмі – це своєрідний двосвіт – матеріального й ідеального, де присутні постійні безперервні зміни, рухи, розвиток усього сущого і потяг до того, чого досягти неможливо. Останній фактор і є причиною того, що романтичний світогляд у переважній більшості просякнутий трагізмом.
Причини виникнення романтизму: Французька революція (1789—1799); визначення самосвідомості людини за приналежністю до певної нації; наступальний розвиток економічного життя.
Живопис. Тропінін – „Портрет селянина з Поділля” (ймовірно Кармелюка) написано з дуже низьким горизонтом. Тому майже весь фон займає небо. Завдяки цьому фігура селянина виглядає монументально. Вона виростає, створює враження безмежності. Це центр всесвіту, який увібрав у себе всю динаміку, всю широчінь навколишнього світу. Фігура на фоні безмежного грозового (як характер героя) неба приковує всю увагу глядача. Нічого зайвого, лише одинока, єдина у світі душа з її переживаннями. Скорботний погляд звернений у себе виказує внутрішню бурю чоловіка. Обличчя виразно моделюється світлотінню. Романтики дуже любили з допомогою світлотіньової контрастності передавати настрої й почуття.
І зовсім інший тип у картині „Дівчина з Поділля”. Це романтично ідеалізований жіночий образ. Молода дівчина в національному костюмі відзначається гармонійною красою і національною типовістю. Одухотвореність образу доповнюється спокійним мальовничим пейзажем.
Надзвичайне місце у творчості митців займає романтизація природи. Митці-романтики мали схильність до грандіозного тлумачення природних явищ. Вони сприймали з епічним розмахом біблійного потопу природні катастрофи в мініатюрі: грози, бурі, наводнення. Створювалися цілі пейзажі-драми (роботи Айвазовського), пейзажі-катастрофи (Т.Жеріко „Потоп” Дж.Тернер „Корабельна аварія”), чи ідеалізовані пейзажі (роботи Орловського).
Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.
37. Реалізм як творчий метод.
Визначальні риси реалізму: раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.
У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, як це було, наприклад, у Голландії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм.
У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.
Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.
Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.
У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму.
38. Імпресіонізм в українській культурі.
Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Назва походить від картини К.Моне "Імпресія. Схід сонця" 1873. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Характерні ознаки: 1) суб'єктивність, зображення, ліризм; 2) використання тронів (метафор, епітетів, символів) 3) ліричні монологи, використання незакінчених думок, фраз, які допомагають показати плин настроїв, вражень
Генеральною творчою методою імпресіоністів був дивізіонізм — накладання різних барв з таким розрахунком, щоб з певної відстані барви сприймалися злитими в певний колір. Тіні також малювали за допомогою основних кольорів, без ужиття чорного. Дивізіонізм не став однак обов'язковим правилом, як і жодне інше правило.
Література: Ознаки «імпресіоністичного стилю» — відсутність чітко заданої форми й прагнення передати предмет в уривчастих, миттєво фіксуючих кожне враження штрихах, що виявляли, однак, при огляді цілого, свою єдність і зв'язок. Як особливий стиль імпресіонізм із його принципом цінності першого враження давав можливості вести оповідання через такі, як би схоплені навмання, деталі, які порушували строгу погодженість оповідального плану й принцип відбору істотного, але своєю «бічною» правдою надавали розповіді надзвичайну яскравість і свіжість, а художній ідеї — несподівану розгалуженість і багатоликість. В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.
Музика. Одним із натхненників музичного імпресіонізму вважається французький композитор Ерік Саті. Найяскравіше музичний імпресіонізм знайшов своє втілення у творчості К. Дебюcсі та М. Равеля. Музику імпресіонізму зближує з імпресіонізмом у живописі барвистість, прагнення до втілення швидкоплинних вражень, до одухотвореної пейзажності (наприклад «Післяполуденний відпочинок фавна», «Море» для оркестру, «Острів радості» для фортепіано К. Дебюссі, «Гра води», «Відображення» для фортепіано М. Равеля й ін.), до створення колоритних жанрових замальовок і музичних портретів («Перервана серенада», «Менестрелі», «Дівчина з волоссям кольору льону» для фортепіано Дебюссі).
Деякі принципи імпресіонізму — передача миттєвого руху, плинність форми — у різному ступені позначилися в скульптурі 1880-1910-х рр. (у Эдгара Дега й Огюста Родена у Франції, М. Россо в Італії, П. П. Трубецького й А. С. Голубкиной у Росії); у той же час підвищена мальовничість імпресіоністичної скульптури вступала часом у протиріччя з відчутністю й тілесністю, властивій самій природі скульптурного образу.
Живопис. Едуард і Клод Моне, П.-О. Ренуар, Поль Сезан. українську модель імпресіонізму формували К.Костанді, П.Нілус, П.Левченко, М.Ткаченко, М.Беркос, О.Мурашко, А.Маневич, М.Бурачек, І.Труш, О.Новаківський, О.Кульчицька.
39. Становлення професійного театру в Україні.
Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910), творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін.
Багатогранним був талант письменника і драматурга М.П.Старицького (1840-1904), автора численних історичних романів (трилогія – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», низка дотепних водевілів. Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показано героїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення.
Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Багато місця у п’єсах письменника відводиться образам українських жінок («Наймичка», «Безталанна»). Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн». Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.).
Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум’яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.
Драматургія демократичного направлення розвивалася й на західноукраїнських землях. У 60-70 роки з рядом п’єс виступив Ю.Федькович. Краща з них – комедія «Запечатаний двірник» відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку.
Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам’яна душа») та ін.
Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом 1876 року зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. цар дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр».
Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. У 1861-1862 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, любляче рідну мову». Активну участь у його організації брали Л.І.Глібов, О.В.Маркович, О.М.Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І.Лагоди відновив свою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865-1875 рр., керівник В.Бабич).
1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М.П.Старицький, М.В.Лисенко, П.П.Чубинський, О.О.Русов, О.І.Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60-70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М.Л.Кропивницький та І.К.Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80-90х- роках.
1882 р. М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали і аматори К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька, Л.Манько, О.Вірина, А.Максимович. До її репертуару увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка та ін. М.Кропивницький поповнив його своїми п’єсами «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії». У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 р.), М.Кропивницького (1888-1893; 1894-1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890-1909). Їхню основу складало сузір’я відомих нам акторів. З’явилися й нові талановиті сили – Ф.Левицький, Г.Борисоглібська, І.Загорський, Д.Гайдамака, В.Марченко, І.Мар’яненко та ін. Крім великих драматичних колективів, у 80-90-х роках на Україні діяло кілька десятків українсько-російських труп, створених колишніми акторами. Українські провінціальні трупи часто гастролювали за межами України. Так, трупа Г.О.Деркача на протязі 20 років успішно виступала в різних містах Центральної Росії, Уралу, Сибіру.
1891 р. у Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова. Театр відрізнявся високим професіоналізмом акторів (М.П.Рощин-Інсаров, Є.Я.Нєдєлін, О.А.Пасхалова та ін.). Він знайомив глядачів з кращими образами російської драматургії – п’єсами М.В.Гоголя, Л.М.Толстого, А.П.Чехова.
29 березня 1864 р. у Львові засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О.Бачинський.
40. Історичні умови культурного розвитку в Україні у ХХ ст.
Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури XX ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську "відлигу", брежнєвський "застій", горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.
41. Стильові напрями в українському мистецтві ХХ ст.
На початку XX ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX ст., а з іншого - йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях: 1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія); 2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм"). Традиційні тенденції в царині літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють "нову школу" української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська).
Моде́рн (від фр. moderne — новітній, сучасний. Інші назви: фр. L'Art Nouveau, нім. Jugendstil; також часто загальна назва Secession від лат. secessio - відокремлення) — стильовий напрям у європейському та американському мистецтві (переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому мистецтві) кінця 19 — початку 20 століть. Основними його елементами є використання синусоїдальних ліній, стилізованих квітів, язиків полум'я, хвилястих ліній, запозичених в природі.
Архітектура. Звернення до хвилястих, природніх форм стало найбільш характерною ознакою стилю, хоча повної відмови від прямокутних об'ємів в архітектурі досягти не вдалося. Мали місце компромісні варіанти, що не погіршило образну та функціональну складові стилю. В архітектурі модерну широко використовували як дерево ( дерев'яний модерн ), так і звичайну та глазуровану цеглу, бетон, металеві конструкції, скло, їх комбінації. Представники: В.В. Городецький, А.Г. Григорович. Скульптор зі Львова Юліан Марковський
Авангарди́зм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.
Комплекс явищ у мистецтволололі 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому.
Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).
Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим (фр. Andréi Nakov) для виставки «Tatlin's dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова.
Соціалістичний реалізм (скорочено соцреалізм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості), Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років) та Олексій Кожевников, живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського.
Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца"Криза європейської культури" (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці. Риси: культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973). Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.
42. Культурне відродження 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст.
Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.
Політика "українізації". Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.
Освіта. Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системи освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради. Зокрема, накреслюється:
- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженням навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;
демократизація й українізація системи освіти;
відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів, організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.
У 1917-1918 рр. засновано нові українські вищі заклади освіти: Український народний університет у Києві, Педагогічну академію в Києві, Академію мистецтв, Український Національний університет у Полтаві, три українські гімназії (приватні), Державний Український Університет у Кам'янці-Подільському.
У цей же період засновано: Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. Вона могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.
24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський.
Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки.
Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет.
Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на західноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова "українці" і "український" (як це мало місце в Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни "русин" і "руський". У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови). Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.). Він налічував З факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів.
Наука. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання.
Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М.Стражеско, Ф.Яновського, офтальмологічна школа В.Філатова.
Література. Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий.
Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність: у 1922 р. у Києві створено "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діє "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).
Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками".
Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.
Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової".
У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).
Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: "Геть від Москви".
Пізніше - в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін. "ваплітян" діяло літературне об'єднання "Пролітфронт", що ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці пролетарських письменників, мав свій друкований орган - щомісячний літературно-критичний журнал "Пролітфронт", де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч...
Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса "Березіль". Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша "Народний малахій", "Мина Мазайло".
Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як "український поетичний кінематограф".
Мистецтво. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис (М.Жук, І.Падалка, В.Заузе). У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут, О.Монастирський, І.Курплас.
Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтва України", розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України". На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.
У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений у Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І.Кавалерідзе, встановлений у Святогірську.
Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Заслуговують на увагу творчі пошуки Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського, О.Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура (співаки М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря).
Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).
З 1929 р. зі встановленням тоталітарної диктатури культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.
У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.
Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ "розстріляного відродження". У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 осіб, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О.Довженка.
Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій. Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд - більше половини всіх храмів.
На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків і іспитів.
У передвоєнне десятиріччя в республіці відбулося злиття близьких за профілем інститутів у багатофакультетні вищі навчальні заклади. Найбільші зміни відбулися в системі індустрійно-технічної освіти. Великі інститути індустріального профілю було створено в Києві, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську. Поширилася мережа вищих закладів освіти в Луганську, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Кривому Розі, Маріуполі, Мелітополі, Миколаєві, Херсоні. Важливе значення для розвитку науки й культури мало відновлення в 1933 році університетської освіти. Університети почали функціонувати в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську й інших містах. У 1938 році було затверджено однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх була в тому, що вони відображали риси університетської освіти, яка спиралася на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура навчального плану: загальнотеоретична підготовка, загально-спеціальна підготовка і на останніх курсах - підготовка з конкретної спеціальності. У планах передбачалися курси за вибором. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середні спеціальні навчальні заклади з 196 тис. учнів.
Шовіністична антиукраїнська політика на західноукраїнських землях призвела до того, що з існувавших на Західній Україні в 1913 р. 2800 українських початкових шкіл на 1938 р. залишилося лише 360. Якщо одна польська гімназія припадала на 16 тис. осіб, українська - на 230 тис. Значна частина населення залишалася неписьменною, доступ українцям до вузів обмежувався. Навіть у Львові із дев'яти тисяч студентів у 1936 р. українці складали лише 11,5%, у Чернівецькому університеті у 1939 р. - лише 3,5%. Ні один з вузів не працював з українською мовою навчання.
43. Театральна діяльність Леся Курбаса.
Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків, 1922) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.
Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.
44. Шістдесятництво як культурне явище.
Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.
Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.
Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григорія Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).
45. Основні історичні етапи розвитку музики в Україні. Сучасна музична культура.
Украї́нська му́зика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців.
1. Первісний етап. Загалом первісне музикування носило синкретичний характер — пісня, танець і поезія були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби.
Жанри. Найпошимреніші: пісні: Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін. Родинно-обрядові та побутові— весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін. Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо; Історичні пісні і думи Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі; Ліричні пісні та балади. Думи та історичні пісні
Інструменти: тріскачки з бивнів мамонта, флейта, сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.
2. Становлення професійної музики (17-18 ст.). В епоху бароко, на зміну одноголосному знаменному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) — першої музикознавчої праці, що пояснила суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесної композиції. Надзвичайно важливе значення в українській музичній культурі XVIII століття відіграла створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель.
3. 19-20 ст. Слід за українськими письменниками і поетами, професійні музиканти ХІХ ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів — І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.
Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький, І. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.).
Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т.Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Музично-драматичний інститут ім. Лисенка).
Послідовниками творчих принципів Лисенка стали М. М. Аркас, Б. В. Подгорецький, М. М. Колачевський, В. І. Сокальський, П. І. Сениця, І. І. Рачинський, К. Г. Стеценко, Я. С. Степовий, М. Д. Леонтович, Д. В. Сичинський, Я. О. Лопатинський, С. Ф. Людкевич, О. І. Нижанківський та інші композитори.
Широке поширення одержує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри у Києві (1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах.
На початку XX століття всесвітню славу здобули плеяда українських виконавців. Це - співачка Соломія Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М.Е. Менцинський, О.П. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент О.О. Кошиць, за межами України стали відомі хорові обробки М.Д. Леонтовича.
4. Радянський період. Найстрашніших втрат українське мистецтво зазнало у 1930-ті роки, протягом яких радянською владою було знищено кілька сотень бандуристів, кобзарів і лірників, а 1938 року слід за іншими митцями «розстріляного відродження» був розстріляний музикант і етнограф Гнат Хоткевич.
В той же час радянською владою було відкрито ряд музичних установ в різних містах України. Зокрема це театри опери і балету в Харкові (1925), Полтаві (1928), Вінниці (1929), Дніпропетровську (1931), Донецьку (1941), організовано хорові, симфонічні колективи.
Починаючи з другої половини 1930-х років музичне мистецтво радянської України розвивалося переважно у руслі соцреалізму, що став єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва, тоді як митці, що відходили від цього методу піддавались жорсткій критиці й переслідуванням. Зокрема нещадній критиці на пленумах Спілки композиторів піддавалися твори Б.Лятошинського і Л. Ревуцького, причому останній після 1934 року практично припинив творчу діяльність, обмежившись викладацькою та редакторською роботою.
В той же час в Україні виникає масова радянська пісня, одним із перших творців якої став К.Є. Богуславський. У 1930-ті роки з'являються перші опери радянської тематики, зокрема «Щорс» Б.Лятошинського (1930), «Перекоп» Ю.Мейтуса (1937). Пісні, присвячені комуністичній партії та її вождям закріплюються у репертуарах професійних та аматорських колективів.
У повоєнні часи серед видних українських композиторів — Григорій Верьовка, брати Георгія та Платона Майбороди, Костянтин Данькевич, А. Я. Штогаренко та інші. Серед визначних виконавців — український тенор Іван Козловський, широко відомою завдяки виконанню фронтових пісень стала уродженка Харківщнини Клавдія Шульженко.
1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Ґодзяцький, Володимир Губа.
Серед композиторів-піснярів 1960-1980-х років також О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші. Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В.Морозова (1970-і рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.).
5. Сучасний період. Освітні та концертні установи
Україна успадкувала від СРСР розгалужену систему освітніх і концертних музичних організацій, що перебувають у віданні Міністерства культури і туризму. Зокрема, це:
Театри: оперні театри у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку; театри музичної комедії в Харкові та Одесі, а також театр оперети в Києві; Дитячий музичний театр у Києві;
Концертні установи: Національна філармонія та філармонії в усіх обласних центрах України; Будинки органної та камерної музики у Києві, Дніпропетровську, Білій Церкві, Львові, та Харкові; палаци та будинки культури в багатьох містах України;
Освітні музичні заклади: Консерваторії (музичні академії); Музичні факультети у Харківському університеті мистецтв та Київському університеті культури; Музичні училища в різних містах України;
Концертні колективи: Станом на 2008 рік в Україні діють 9 національних і 2 державних колективи. З них 10 базуються у Києві, один — в Житомирі та в Одесі, наприклад: Національний симфонічний оркестр України, Національний одеський філармонійний оркестр, Національний заслужений академічний український народний хор ім. Григорія Верьовки. Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. І. Майбороди тощо.
Музичні спілки. Дві творчі спілки музичного профілю станом на 2008 рік мають національний статус. Це: Національна спілка композиторів України та Національна всеукраїнська музична спілка.
Сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда, Михайло Дідик, Марія Стефюк.Стефан П'ятничко...
46. Основні етапи розвитку української літератури. Сучасна українська література. Жанри, представники.
Основні етапи розвитку української літератури
Характеристика основних напрямів i течій у літератуpi
Українська література XVIII - XIX ст.
1.Бароко - стиль у мистецтві XVIII ст., для якого характерні намагання поєднати непоєднуване: ідеологію i чуттєвість, розум i природні сили, аскетизм з розкошами i т.д. Барокова людина - багатогранна особистість зi складним внутрішнім cвітом, вона може перебувати в конфлікті з оточенням. Бароко повертається до релігійності. Стилю притаманне тяжіння до прикрас, алегоричності тощо.
2.Реалізм (від лат.rеаlis - речовий, дійсний) - мистецький напрям XIX ст., для якого xapaктepнi правдиве, об'єктивне відтворення icнуючої дійсності, пізнання соціальних зв'язків особистості, відбиття у творах мистецтва реального життя шляхом типізації образів. Основна проблема реалістичних творів - взаємини людини i середовища, вплив соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості. В icторії літератури XIX століття виділяють просвітительський реалізм (увагу передусім звернено на моральні аспекта) та критичний реалізм (в ocновi якого -
критичне ставлення до дійсності). Просвітительський реалізм в українській літературі виявився у творчості І.Котляревського, а також байкарів: П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки та інших. Серед представників критичного реалізму слід відзначити одного iз його фундаторів -Т.Шевченка, а також П.Куліша, Марка Вовчка, Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, драматургів театру корифеїв, 1.Франка та інших письменників II половини XIX століття.
3 .Сентименталізм (від фр. Sentiment - почуття, чуттєвість, чутливість) -напрям у європейській літератypi кінця XVІІI - початку XIX століття, що розвивався як утвердження чуттєвої стихії в художній творчості на противагу культу розуму та раціоналізму, що були характерні для просвітництва й класицизму. Сентименталізм звертає увагу читача на почуття й переживання людини з народу (здебільшого селянина), ідеалізує героїв, показує численні перепони на шляху до їх щастя, що має на мeтi розчулити читача, викликати у нього співчуття до героїв. В українській літератypi XIX століття риси сентименталізму виявилися у повістях Г.Квітки-Основ'яненка, в окремих оповіданнях Ю.Федьковича.
4. Романтизм (від фр. Romantisme) - напрям у мистецтві XIX ст., що є породженням розчарувань i революційних настроїв, для якого характерне тяжіння до інтуїтивного, позасвідомого, високого, екзотичного. Притаманні романтикам i пошуки ідеального світу на противагу жорстокій реальності, iнтepec до фольклору, до icтopiї як джерел творчості, домінування культу почуттів тощо. Романтики у центр всесвіту поставили людину з її внутрішнім світом, проблемами i переживаниями. Герой романтиків, як правило, людина обрана, незвичайна, а відтак перебуває у конфлікті з оточенням, яке не розуміє цієї обраності. Серед героїв романтичних творів чимало митців. В українській літературі романтичний рух був дуже поширеним, пов'язаним із національно-визвольною боротьбою. Серед представників українського романтизму XIX століття найвідомішими є представники Харківської школи романтиків, "Руської трійці" Т.Шевченко (рання творчість).
Українська література XX ст.
1. Екзистенціалізм - умовна назва ряду течій XX ст., що висувають на перший план абсолютну унікальність людського буття. Тяжіння до екзистенції вказує на пошуки шляху до себе самого як единої цінності у цьому cвiті. Про екзистенціалізм найперше говорять, розглядаючи творчість Василя Стуса.
2. Експресіонізм (від лат. Вираження ) - мистецька течія, що виникла в Hiмеччинi на початку XX ст.. i відзначалася суб'єктивністю світобачення, гіпертрофованістю авторського "я", напругою відтворюваних емоцій та переживань. Риси експресіоністичної естетики:
■ підкреслена емоційність, напруга переживань, згущена виразність,
■ контрастування барв,
■ поєднання протилежностей: примітивізму буття i космізму, високого пафосу з побутовізмом.
■ деформація зовнішнього світу i людської свідомості,
■ прагнення перетворити світ силою людського духу,
■ захоплення позасвідомим,
■ увага до простих характерів.
Один iз чільних представників в українській літературі - Василь Стефаник.
3. lпресіонізм (від фр. Враження) - одна із течій модернізму, що характеризується витонченим відтворенням особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Отже, це мистецтво передачі безпосередніх відчуттів, мінливих нюансів настрою. Для iмпресіонізмів характерні:
■ зображення роздвоєння особистості, боротьби двох "я" в душі героя,
■ відтворення процесуальності психічного стану,
■ відмова від традиційного подійного сюжету.
■ змалювання подій через сприйняття персонажа (при цьому багато важить його точка зору),
■ "настроєва композиція",
■ зображення пейзажу не як тла для подій, а як засобу психологічної характеристики,
■ нюансування кольорів, змалювання напівтонів.
Риси iмпресіонізмy наявні у творах Михайла Коцюбинського, Миколи Хвильового.
4. Модернізм (фр. Moderne - новітній, найновіший) загальна назва "некласичних" течій кінця XIX - початку XX ст., характеристика нової потужної хвилі новацій. Постмодернізм - умовна загальна назва тенденцій, що виникли в літературі після модернізму.
5. Неоромантизм (новоромантизм) стильова течія, яка характеризувалася прагненням подолати протистояння між ідеалом i дійсністю, зробити бажане реальним.
Провідні риси неоромантизму у літературі:
■ це явище не виявило себе як напрям чи течія, по cyтi, це ряд тенденцій класичного романтизму, але на іншому етапі його розвитку.
■ неоромантики у своїх творах так само прагнуть відшукати ідеал, як i романтики XVIII - XIX ст., хоча ідеал у неоромантичному твopi є не надто далеким i відірваним від реальності, він швидше за все у самій людині,
■ герой неоромантиків є борцем за волю (він бунтівник, обрана особистість, що виділяється з буденної маси,
■ неоромантизм, як i романтизм XVIII - XIX ст., має сильний потяг до фольклору як джерела художньої творчості
■ на перший план висувається драма (драма-феєрія, драма-казка), домінує також лірика, наявні i прозові твори, однак в українському неоромантизмі проза менш популярна;
■ митці-неоромантики зверталися в першу чергу до змалювання внутрішнього світу особистості, тоді як усе зовнішнє стає тільки тлом для подій;
■ неоромантизм, як i "старий" романтизм, звертається до змалювання однієї особистості із натовпу, однак таких особистостей може бути значно більніше (нoвi часи дають можливість будь-якій людині прийти до ідеалу i стати героем);
■ неоромантизм тяжіє до символу.
Представники неоромантизму - Леся Українка, О. Кобилянська, наявні тенденції неоромантизму в окремих творах О. Олеся, В. Винниченка тощо.
6. Символізм - модерна течія, яка грунтується на постулаті, що реальний cвіт є символічним воображенням певних ідей. Символ постає як умовний знак, натяк на таємну сутність, що протиставлена об'єктивному свiтy. Провідні риси символізму:
■ культ краси (характерно й для iншиx течій модернізму),
■ вираження ідей, то знаходяться за межами чуттєвого сприйняття, за
допомогою символів,
■ символ передає не об'єктивну сутність явища, а індивідуальне уявлення поста про світ.
■ прагнення до містичного, до ідеального (спільне з неоромантизмом),
■ крайній індивідуалізм, • спирання на інтуїцію,
■ прагнення потрапити до «прихованих реальностей», «ідеальної сутності світу» тощо.
Представники українського символізму: «Молода муза», paнній П. Тичина, М. Вороний та iн.
7. Соцреалізм - штучний творчий метод часів радянської влади, який певною мірою копіював командно-адмінітративну систему, намагався поставити мистецтво в залежніть від партійної ідеологiї.
8. Сюрреалізм - («над» реалізм) - напрям, який в основу мистецького твору ставить підсвідомість.
9. Футуризм (лат. майбутнє) - модерна течія, якій притаманні принципи ексцентричності, зламу традицій тощо.
48. Світоглядні основи постмодернізму. Особливості українського постмодернізму.
Постмодернізм як нова форма духовно-творчого життя знаходить своє тлумачення у працях зарубіжних та українських учених Ж.Дельоза, Ж.Дерріда, Ж.-Ф.Ліотара, Ж.Бодрійяра, Р.Рорті, М.Фуко, У.Еко, З.Баумана, Ю.Габермаса, І.Бичка, О.Варениці, В.Воронкової, Т.Воропай, Т.Гуменюк, Т.Гундорової, С.Куцепал, В.Лук’янця, М.Савєльєвої, О.Соболь, В.Табачковського та багатьох інших. Головна теза філософії постмодернізму - повна свобода, що порушує усі звичні для суспільства норми. Результатом тези постмодернізму про повну свободу особистості стають розчарування у раціональному мисленні і плануванні; сповідання ідей деконструкції та хаосу; розквіт песимістичного світовідчуття, пророкування ідей майбутньої катастрофи; скепсис та революційна нетерпимість; естетизація потворного, гіпертрофія негативних сторін культури; тяжіння до парадоксального і неочікуваного; необмежений плюралізм і тотальний лібералізм у виборі світоглядних принципів; вільний культурний релятивізм.
Постмодернізм став специфічною системою світосприйняття і світовідчуття, яка створює свою модель світу і людини, деформує принципи культуротворчої діяльності, актуалізує проблему культурного релятивізму, креативного потенціалу гри та деконструкції, створює нову мову мистецтва. На початок ХХІ ст. постмодернізм отримав програмне оформлення, яке потребує системного підходу до його вивчення.
В останнє десятиріччя минулого століття постмодернізм проростає і на українському мистецькому ґрунті, втілюючись у літературних експериментах (Ю.Андрухович, О.Забужко, К.Москалець, В.Цибулько, В.Неборак, Е.Пашковський, В.Медвідь, С.Жадан, О.Бондар); живописних полотнах (Т.Сільваші, О.Бабак, О.Чепелик, С.Параджанов, О.Тістол, К.Реунов, А.Савадов, О.Голосій, І.Чичкан); театральних режисерських пошуках (Р.Віктюк, А.Жолдак, Н.Корнієнко, Д.Богомазов, Д.Лазорко, Ю.Одинокий, А.Віднянський, А.Бакіров); музичних композиціях (М.Скорик, Є.Станкович, Л.Дичко, А.Караманов, Л.Грабовський, М.Шух, О.Козаренко, С.Зажитько, К.Цепколенко) тощо.
Творчість українських письменників демонструє типові постмодерністські методи: іронію, використання принципу колажу, введення у художнє оповідання суржику (,,Спокуси: Фантастичні та інші історії”, ,,Бог буває” Б.Жолдака), звернення до прийомів соцарту, тяжіння до карнавальності (,,Рекреації”, ,,Московіада” Ю.Андруховича), гру ієрархічними цінностями (,,Свято”, ,,Вовча зоря”, ,,Безодня”, ,,Осінь для ангела” Е.Пашковського).
Театральними принципами модернізму є запереченні позитивізму, раціоналізму і реалізму як єдиного творчого методу; перевазі індивідуального над колективним; акцентуації естетичних і художніх цінностей; ствердженні права митця творити за законами краси і досконалості; символізмі мислення, що призводить до містерійного вираження; революційності засобів виразності. Прикладом може слугувати режисура Л.Курбаса, Б.Брехта, В.Мейєрхольда, Є.Вахтангова, С.Таїрова.
Специфічність постмодерністського театру спричинив ,,ігровий” характер усієї сучасної культури. Естетична специфіка постмодерністського театру походить із некласичної інтерпретації класичних традицій. Постмодерністський театр в особливий спосіб розвиває здобутки театрального мистецтва попередньої культурної доби та ідеї ,,театру жорстокості” А.Арто, яку під кутом постмодернізму розвиває Ж.Дерріда. Постмодерністські тенденції помітні у творчості Д.Корсетті, Т.Сузукі, братів Алейникових, Є.Юфіта, В.Кобріна, Б.Юхананова, А.Бордукова, А.Галибина, В.Полуніна, К.Гинкаса, А.Могучего, М.Шемякина, Г.Козло-ва; українських режисерів А.Жолдака, В.Козьменка-Делінде, В.Шулакова, С.Мойсеєва, Ф.Стригуна, В.Буланової.
49. Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби. Кобзарство.
Перші публікації народних дум і пісень з'явилися 1648 р.: "Дума про Козака Голоту", пісні "Засвистали козаченьки в похід з полуночі", один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, "Був Сава в Немирові" (про Гната Голого і Саву Чалого).
Пісенно-поетична творчість козацької доби поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.
Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська.
Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.
Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень.
51. Абстракціоністське мистецтво як різновид модернізму.
Абстракціоні́зм — одна з течій авангардистського мистецтва. Виникла на початку ХХ ст. Філософсько-естетична основа абстракціонізму — ірраціоналізм, відхід від ілюзорно-предметного зображення, абсолютизація чистого враження та самовираження митця засобами геометричних фігур, ліній, кольорових плям, звуків. Творчі пошуки провідників абстракціонізму у малярстві, графіці, скульптурі тощо впливали на дизайн, а також на художню літературу (див.: Антироман; Література потоку свідомості), на «концептуальне мистецтво», зокрема на конкретну поезію, яка хоч і оформилася в середині століття, однак її вияви спостерігалися у 10-ті роки, зокрема у збірнику «Ослиний хвіст і мішень» (Москва, 1913), де містилися приклади шумової (подвоєння, потроєння і т. д. приголосних) та легатної (актуалізація голосних) поезії, відмінної від зауму. Прдедставник: ранній М. Семенко.
Абстракціонізм у наші часи звичайно описує мистецтво, що не відображує предмети реального світу, але використовує тіні та кольори для надання настрою.
54. Футуризм й емпресіонізм в контексті української культури.
Футуризм — авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття здебільшого в Італії й Росії. Творцем його вважають італійського письменника Філіппо Марінетті, який 1909 року опублікував у французькій газеті «Ле Фіґаро» «Маніфест футуризму». Головне завдання нового напряму Марінетті бачив у нищенні панівних у 19 столітті мистецьких форм, особливо реалізму і класики, та в безконтрольному індивідуалізмі, який у малярстві виявився фантастичними формами й кольорами, а в літературі, особливо в поезії, т. зв. «заумною мовою» — творенням нових звуків-слів, часто без жодного глузду. Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах. Але вже 1913 лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prèlude», a 1914 — «Дерзання» і «Кверофутуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. Активний організатор, він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919 — 21), «Аспанфут» (1921 — 24) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова генерація» (1928 — 30). Під тиском панівної комуністичної ідеології журнал змушений був стати бойовою трибуною «пролетарського мистецтва» і від деструкції перейти до пропаганди конструктивізму й супрематизму (низку статей надрукував у «Новій генерації» К. Малевич), а потім був зовсім заборонений. До «Нової генерації» належали, крім М. Семенка, поети Гео Шкурупій, Олекса Влизько, М. Скуба та ін., теоретик О. Полторацький. Деякий час під впливом футуризму був Микола Бажан. Близько до футуризму стояв Валер'ян Поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму». Футуристи не мали такої видатної позиції в укр. літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «Нова Генерація» пропаґувала модерні західно-європейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, і журнал перестав існувати ще до загальної ліквідації літературних організацій у 1932.
Крім згаданих, існували ще й менші локальні гуртки футуристів: у Харкові «Ком-Космос» (1921), в Одесі «Юголіф» (з участю місцевих російських футуристів), у Москві «СІМ» («Село і місто», 1925), що об'єднувало українських письменників у РРФСР. Органами футуризму в 1920-их роках були ще «Семафор у майбутнє», «Катафалк искусства» (російською мовою) і «Гольфштром».
У мистецтві, крім О. Архипенка, який від 1906 перебував поза Україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до футуризму, до цього останнього належали О. Екстер, О. Богомазов, почасти А. Петрицький, брат М. Семенка Василь, В. Єрмилов, К. Малевич, Є. Прибильська, Євген Сагайдачний, О. Сорохтей, графік П. Ковжун, члени українського футуристичного гуртка в Києві і група митців з кола «Нової Генерації».
Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. З усіх напрямків нового мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною буржуазною дійсністю. В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття , у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями. Протиріччя самого експресіонізму, надміру агресивні форми його, що відразу впадали у око, викликали несприйняття як консервативної публіки, так і радикальних політичних систем - фашизму в Німеччині, Італії, комунізму в СРСР.
Риси: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою; бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів ( портрет, батальний жанр, побутова картина; міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт )
В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.