шпаргалка

Українські землі в складі Російської Імперії наприкінці XVIII — у першій

[ Назад ]

половині XIX ст.



Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. приєднані різного часу до Московського

царства (з 1721 р. — Російської імперії) українські землі — Слобожанщина,

Лівобережжя, Правобережжя, Південь — були єдиною територіальною цілісністю і

називались у народі Наддніпрянщиною або Наддніпрянською Україною. Вона

охоплювала 90% української території й була історичним, політичним, культурним

центром України.

Російська імперія грунтувалася на принципі абсолютистської влади царя, не

визнавала прагнень українського народу до власної держави. Ідеологічним

підґрунтям колоніального гноблення українців, як і інших неросійських народів

імперії, були міфи про "єдину і неділиму Росію" на основі "православ'я",

"самодержавства і народності". Українців, як і інші неросійські народи,

змушували забути історію, звичаї, традиції, сприймати як власну російську

психологію, мораль, ментальність і позбутись таким чином національної

самосвідомості, гідності, честі. Планомірно узурпувалися права українців на

територію свого розселення, мову, культуру, що фактично було імперським

етноцидом.

Важливу роль у здійсненні колонізаторської політики російських властей щодо

українського народу відігравали адміністративні методи. Україну було поділено на

дев'ять губерній, підпорядкованих безпосередньо царським властям у Петербурзі.

Губернаторів, які здійснювали цивільну державну владу в губерніях, призначав

цар. У повітах, з яких складалися губернії, владарювали царські справники.

Повіти ділилися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Різноманітні

державні податки з українців збирала імперська казенна палата. Декілька губерній

об'єднувались у генерал-губернаторства, яких в Україні було три. Очолював його

генерал-губернатор, котрий керував як цивільними установами, так і військовими

частинами. Губернське правління здійснювалося за підтримки станового органу —

дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

За становою ознакою населення України було поділено на дворянство, духовенство,

міських і сільських жителів. Перші два стани не оподатковувалися. Селяни ж, які

становили майже 80% більш як 12-мільйонного населення України, були, кріпаками,

позбавленими елементарних прав, несли головний тягар податків і повинностей.

П'ять-шість днів на тиждень вони безоплатно працювали в поміщицьких або

державних маєтках, оплачували безперервно зростаючі податки, дедалі більше й

більше обезземелювалися. Відсутнісь матеріальної зацікавленості селян, технічна

відсталість виробництва зумовлювали зниження продуктивності праці, падіння

обсягу рослинницької та тваринницької продукції.

Спроби царизму провести часткові реформи, зокрема запровадити на Правобережжі в

1847-1848 pp. "Інвентарні правила", які б унормували повинності селян і

закріпили розміри їхніх земельних наділів, не дали відчутних результатів.

Феодально-кріпосницька система дедалі більше занепадала, почався її розпад.

Проявом цього процесу було зростання товарності великих господарств, які

починали використовувати машини, досягнення науки, вільнонайману працю. Певна

особиста свобода державних селян, сплата ними грошової ренти також відкривали

можливості для підприємницької діяльності.

Розвиток промисловості вимагав збільшення виробництва технічних культур. Цілі

райони спеціалізувалися на вирощуванні цукрових буряків, соняшника, конопель,

льону, тютюну тощо. Крім того, найбільші землевласники України займалися

розведенням коней, свиней та іншої худоби, що приносило їм величезні прибутки.

Тільки в південних районах України нараховувалося 660 кінних заводів, 1768

тваринницьких ферм, 12 млн овець.

У 20-30х pp. XIX ст. в Україні розпочинається промисловий переворот, пов'язаний

із застосуванням парових машин і розвитком фабрично-заводського виробництва.

Головне місце у промисловості України посідало виробництво цукру, яке становило

80% загальноросійського. Перший цукровий завод було засновано 1824 р. у с.

Трощило Канівського повіту на Київщині. Розвивалися суконна промисловість (160

фабрик), підприємства військового спорядження (завод "Арсенал" у м. Києві,

порохові заводи у Шостці, корабельні в Херсоні та Миколаєві тощо).

Застосування найманої праці й використання техніки у промисловому виробництві, а

також розвиток товарно-грошових відносин призвели до занепаду поміщицьких

мануфактур. Продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою.

Чисельність міського населення зросла в 2, 6 рази і становила 1467 тис. чол. У

містах зосереджувалася значна частина промислових виробництв, розвивалася

торгівля. Основні позиції в українській промисловості, крім харчової та деяких

переробних галузей виробництва, посідали російські, а пізніше іноземні

підприємці.

Розвиток ринкових відносин сприяв пожвавленню торгівлі. Через відсутність шляхів

сполучення збут і купівля продукції здійснювалися на ярмарках, торгах та

базарах. Найбільші ярмарки були в Києві, Полтаві, Ромнах, Сумах, Бердичеві та

Єлизаветграді. На ярмарки України потрапляло 40% і продавалося 26% загального

обсягу товарів, якими торгували в імперії. Український експорт становив 60%

загальноросійського. Зовнішня торгівля відбувалася переважно через азово-

чорноморські порти, куди чумаки щороку привозили близько 40 млн пудів зерна,

цукор, залізну й марганцеву руди тощо, а поверталися із сіллю та іншими

продуктами, їхні транспортні шляхи сягали найвіддаленіших куточків Росії, а сам

промисел був одним із джерел первинного накопичування капіталу.

Розвиток товарного виробництва в промисловості й сільському господарстві

створювали передумови для краху феодально-кріпосницької системи. Загострення

соціальних відносин в Україні поєднувалось із розгортанням боротьби проти

національного гноблення. Царат провадив русифікаторську політику, вимагав не

допускати переваги «любові до батьківщини», тобто до України, "над любов'ю до

вітчизни", тобто до імперії. Політично неблагонадійним вважався кожен, хто

виявляв інтерес до українських історії, старожитностей, мови, літератури.

Українську мову було вигнано з освітніх навчальних закладів і державних установ.

Широкі народні маси, передова інтелігенція України як могли чинили опір

соціальному визиску і національному гнобленню. Протягом 1800-1860 pp. відбулося

близько 2400 виступів селян. Найбільшими з них були бузьке повстання 1817 p.,

базаліївське 1817-1818 pp. та ін. У 1819 р. повстали воєнні поселенці в Чугуєві

на Харківщині, які поєднували військову службу, відповідні регулярні навчання з

сільськогосподарськими работами. У 1818-1820 pp. відбулося 250 повстань у

Південній Україні та на Дону, в яких брало участь більше 45 тис. українських і

російських селян. Тривалою була боротьба селян Поділля під проводом У.

Кармалюка. Очолюваний ним загін селян та біглих солдатів тривалий час здійснював

напади на поміщицькі маєтки, добро яких потім роздавалося біднякам. Цей рух

досяг апогею в 1830-1835 pp., охопивши, крім Поділля, суміжні райони Київщини,

Волині та Бессарабії. У ньому брало участь до 20 тис. чоловік, які здійснили

понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. Кармалюк чотири рази засуджувався до

каторги в Сибіру, переніс понад 4, 5 тис. ударів палицями, але завжди тікав.

Загинув від кулі, випущеної із засідки. Пам'ять про нього залишилась у народних

піснях, думах і легендах.

Поступово українська інтелігенція починає усвідомлювати, що шлях до визволення

пролягає через вивчення історії етносу та його культури, мови, розвиток освіти й

літератури, через суспільно-політичні організації, здатні пробудити духовний

потенціал народу згуртувати його й повести до самоврядування.

Ще наприкінці ХVIІІ ст. публікується низка творів істориків, серед них праці С.

Дівовича "Разговор Великороссы с Малороссіей" (1762), П. Симоновського «Коротке

описання про козацький малоросійський народ та його військові справи» (1765), В.

Рубана "Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік" (1777), ы Г.

Калиновського "Опис весільних українських простонародних обрядів" (1777), В.

Капніста "Ода на рабство" (1783), Я. Марковича "Записки про Малоросію" (1793),

які обґрунтовують національну самобутність українського народу, підкреслюють

важливість значення його історії, козацької автономії, спростовують твердження

великоросійських державників про те, що української нації взагалі не існує,

таврують кріпацтво.

Великий вплив на осмислення історії народу та розвиток національної свідомості

справила "Енеїда" І. Котляревського (1798) — перший твір, написаний сучасною

українською літературною мовою. Хто читав тоді в Україні цю поему, той розумів,

яка гарна й багата рідна мова, і лише вона може убезпечити український народ від

загрози його насильницької асиміляції.

Пробуджувала любов до України та її политої кров'ю історії праця Д. Бантиша-

Каменського "Історія Малої Росії" (ч. 1-4, 1822 p.). Чимало історичних творів,

драм, інтермедій, віршів, промов належать перу колишнього вихованця, а потім

викладача і ректора Київської академії Г. Кониського, який 1757 р. заснував

Могилівську семінарію, а 1783 р. став білоруським архієпископом. Йому

приписувалось авторство "Історії русів", що вийшла наприкінці XVIII ст. Збірки

"Опыт собрания старинных малоросийских песен" (1819) М. Максимовича фактично

поклали початок українській фольклористиці.

Справі відродження української національної свідомості плідно прислужився

Харківський університет, заснований 1805 р. коштом місцевого дворянства та

купецтва. Його ректор — відомий український поет П. Гулак-Артемовський —

згуртував навколо себе значні інтелектуальні сили, що сприяли розвиткові

історії, літератури, етнографії як духовної бази відродження нації.

Влітку 1812 р. розпочалася війна Росії з Францією, що важким тягарем лягла на

плечі й українського народу. Населення українських губерній постачало російській

армії коней, волів, вози і фураж. Для потреб оборони з України надійшло понад

13, 5 пудів срібла, чимало золота. Вона виставила близько 70 тис. ратників і

козаків, які брали участь не лише в оборонних, а й у наступальних боях на

території Західної Європи. Так, 32-тисячне чернігівсько-полтавське земське

ополчення, посилене сімома козацькими полками, відіграло значну роль у блокаді і

взятті Замостя, Модлина, Варшави, Кракова (Польща). Решта козацьких полків брала

участь у визволенні Дрездена, Гамбурга, інших німецьких міст. У боях за Париж

відзначилися шість українських козацьких полків. Відсутність кріпосного права і

вільне життя народів Західної Європи відіграли важливу роль у розвитку

визвольного руху й зростанні національної свідомості народних мас.

У своїх планах Наполеон відводив Україні роль буферної зони між Європою та

Росією у вигляді військово-адміністративних утворень — "наполеонідів", на чолі з

французькими маршалами. Чимало представників української інтелігенції, зокрема

В. Капніст, В. Лукашевич та інші, щиро сподівалися, що Наполеон визволить

Україну від російської тиранії. Але надії автономістів не справдилися.

Формування народного ополчення — козацьких полків — для допомоги Росїї у

боротьбі проти Наполеона, викликало в народі ентузіазм. До складу полків замість

4, 5 тис. прибуло 18 тис. чоловік. Але після перемоги Росїї жодних зрушень щодо

України так і не сталося: автономії не відновлено, козацькі полки перетворено на

регулярні, кріпосне право не скасовано, в країні посилювалась реакція.

Ще наприкінці ХVIII — у XIX ст. в Україні почали з'являтися масонські ложі.

Перша з них виникла у Києві 1784 р. Згодом, 1818-го, М. Новиков створює в

Полтаві масонську організацію "Любов до істини", до якої зокрема входили І.

Котляревський, В. Лукашевич та З. Тарновський. Однак масонство не зуміло

консолідувати національно-визвольні сили й розробити чітку програму дій.

1819 р. В. Лукашевич у Полтавській губернії заснував таємне Малоросійське

товариство, що виступало за політичну незалежність України. До нього приєдналися

й інші учасники масонської ложі, професори Ніжинської гімназії С. Андрущенко, М.

Білоусов, К. Шапалинський, а також опозиційно налаштоване дворянство. Товариство

мало осередки в різних містах України. Програмний документ –«катехізис

автономіста».

Провідна роль у суспільно-політичному русі першої чверті XIX ст. належала

інтелігенції та дворянським революціонерам. Вони отворили в Росії й Україні

"Союз порятунку" (1816 — початок І818 р.), "Союз благоденства" (1818-1821 pp.),

Північне та Південне товариства (1821-1825 pp.), Товариство об'єднаних слов'ян

(1823-1825 pp.). Центром Північного товариства став Петербург, а Південного в

Україні — Тульчин, Київ, Васильків, Кам'янка. Декабристські гуртки існували в

інших містах, зокрема в Полтаві, Харкові, Яготині.

На з'їздах Південного товариства в Києві була схвалена "Руська правда" —

програма декабристів, складена П. Пестелем, який поруч з О. Юшневським та М.

Муравйовим став одним з їхніх керівників. Вона передбачала повалення царизму,

встановлення республіканського правління, знищення кріпацтва й станового ладу,

наділення без викупу селян землею, рівність усіх громадян перед законом,

демократичні свободи для народу, запровадження освіти. Незважаючи на свою

демократичність, "Руська правда" нехтувала прагненням неросійських народів

імперії до незалежності. П. Пестель відкрито заявляв: "Малоросія ніколи не була

й бути не може самостійною...". "Конституція" М. Муравйова, розроблена в

Північному товаристві, передбачала федеративний устрій Росії на чолі з

імператором. На території України планувалося утворити дві держави чи області:

Українську — зі столицею у Харкові, і Чорноморську — зі столицею в Києві.

На інших позиціях стояло Товариство об'єднаних слов'ян, створене в Новограді-

Волинському офіцерами українського походження братами А. та П. Борисовими й

польським революціонером з Волині Ю. Люблінським. Воно об'єднувало близько 60

осіб. Програмні документи товариства ("Правила" й "Клятвенна обіцянка") містили

ідею визволення слов'янських народів від самодержавства та іноземного панування

і об'єднання їх у демократичну федеративну державу. Восени 1825 р. товариство в

повному складі увійшло до Васильківської управи Південного товариства.

Грудневе 1825 р. повстання Північного товариства зазнало поразки, а П. Пестеля

та інших керівників було заарештовано. Васильківська управа на чолі з С.

Муравйовим-Апостолом 29 грудня підняла повстання в Чернігівському полку, який

наступного дня вирушив з Василькова до Білої Церкви, де до нього мали

приєднатися інші полки. Однак 3 січня 1826 р. царські війська придушили виступ.

Усіх повстанців було жорстоко покарано.

Декабристський рух без широкої підтримки армії й народу в мілітаризованій

імперії був приречений на поразку. Але він поклав початок новому етапові

боротьби за волю і демократію. Т.Шевченко назвав декабристів "першими

російськими благовістителями свободи".

Певний вплив на український визвольний рух справила діяльність таємних

організацій польських революціонерів та їхнє повстання 1830-1831 pp., яке також

зазнало краху. Керівники цих організацій нехтували проблемами українства й

чимдалі більше зосереджувалися на ідеї "великої Польщі".

Визначна роль в історії українського народу належить Т. Г. Шевченку. Його

геніальні поезії утверджували перед усім світом існування України, розвивали її

мову, духовність, підносили національну свідомість, торкалися найпекучіших

проблем буття українства.

У середині XIX ст. в Києві виникла таємна політична організація — Кирило-

Мефодіївське братство (1846-1847), що боролося за національне відродження

України. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. У

квітні 1846 р. до нього вступив Т, Шевченко, який на той час працював художником

археографічної комісії при Київському університеті.

Програму товариства було викладено в "Книзі буття українського народу" (основні

автори М. Костомаров і М. Гулак), "Статуті слов'янського товариства св. Кирила і

Мефодія" і "Записці" (складена В. Білозерським). Програма ця передбачала

повалення царизму й визволення слов'янських народів, ліквідацію кріпосництва,

станів і привілеїв. Автори "Книги буття українського народу" бачили Україну

незалежною ("непідлеглою") державою в союзі з іншими слов'янськими народами, а

перспективи визволення пов'язували з поваленням імперії. Члени товариства

пропагували ідеї національного визволення, займалися просвітницькою діяльністю,

а їхні наукові праці, поетичні й прозові твори Т. Шевченка, П. Куліша, М.

Костомарова сприяли пробудженню й подальшому формуванню національної свідомості

українського народу.

1847 р. за доносом провокатора товариство було розгромлено, а його членів

заарештовано, Т. Шевченка віддали в солдати до Оренбурзького корпусу їз

забороною писати і малювати.

Оцінюючи внесок кирило-мефодіївців у визвольну боротьбу України, О. Грушевський

зазначав, що в середині XIX ст. народне українство виступило "перед світом в

політичнім товаристві, так званім братстві Кирила і Мефодія".



КАТЕГОРИИ:

Network | английский | архитектура эвм | астрономия | аудит | биология | вычислительная математика | география | Гражданское право | демография | дискретная математика | законодательство | история | квантовая физика | компиляторы | КСЕ - Концепция современного естествознания | культурология | линейная алгебра | литература | математическая статистика | математический анализ | Международный стандарт финансовой отчетности МСФО | менеджмент | метрология | механика | немецкий | неорганическая химия | ОБЖ | общая физика | операционные системы | оптимизация в сапр | органическая химия | педагогика | политология | правоведение | прочие дисциплины | психология (методы) | радиоэлектроника | религия | русский | сертификация | сопромат | социология | теория вероятностей | управление в технических системах | физкультура | философия | фотография | французский | школьная математика | экология | экономика | экономика (словарь) | язык Assembler | язык Basic, VB | язык Pascal | язык Си, Си++ |