Понятие, предназначение и смысл философии.
Философия - это форма общественного сознания, направленная на выработку мировоззрения, системы идей, взглядов на мир и на место в нем человека. Философия исследует познавательное, ценностное этическое и эстетическое отношение человека к миру. Как мировоззрение философия неразрывно связана с классовыми интересами, с политической и идеологической борьбой, активно воздействует на социальное бытие, способствует формированию новых идеалов, норм и культурных ценностей. Философия зависит от культуры, представляет собой ее выражение и в то же время формирует ее (противопоставление европейской и восточной философии). Философия является выражением эпохи, что легло в основу общего деления философии на древнюю, средневековую, философию Нового времени и современную (новейшую) философию.
Основной вопрос философии - отношение мышления и бытия, сознания и материи, разделил философию на типы - материализм и идеализм. В материализме первично бытие, а в идеализме - сознание.
Проблема сущности и роли философии появилась с момента ее возникновения (1 тыс.до н.э., Индия, Китай, Египет, Греция).Само слово "философия" (любовь к мудрости) впервые встречается у древнегреческого философа Гераклита, но предмет философии формировался вплоть до середины 19 века. Греческая философия стоит у истоков всех ныне существующих философских учений. Современная философия существует в особом контексте, который был создан философами прошлого, любое философское знание остается актуальным несмотря на смену эпох.
Философия начинается с поиска ответа на вопрос: "Что есть все?". Многообразие ответов сводилось к одному: поискам начала лежащего в основании, вечной основы, сущности, первопричины - субстанции. Греческая философия определила стратегию развития философского учения: единая основа, сущность (субстанция) мира как целостности, причины всех изменений, многообразия и разнообразия, законы и принципы как упорядочивающее и основополагающее начало. Всем управляет Логос - закон, который приводит мир к гармонии через связь и борьбу противоположностей (Гераклит).
Социокультурные предпосылки возникновения философии. Религия и мифология.
Прежде всего, к такого рода предпосылкам можно отнести поэмы Гомера и творчество гномических поэтов YII-YI вв. до н.э. (от "гнома" - изречение, греческое - стихотворный афоризм), создававших стихотворные афоризмы.
Так, Б. Рассел разделяет точку зрения, согласно которой Гомер - собирательное имя целого ряда поэтов. Однако, бесспорно "Илиада" и "Одиссея" по своему влиянию на эллинскую культуру сопоставимы с Библией в еврейской культуре. Так известно, что афинская молодежь заучивала Гомера наизусть, что и было наиболее важной частью образования, равно как поэмы Гесиода (VIII-VII вв. до н.э.): в "Теогонии", Гесиод, синтезируя все предшествующие философские интуиции, создает основание для последующей философской космологии, объясняя возникновение универсума и космических феноменов как трансформацию первоначального хаоса. В поэме "Творения и дни", Гесиод выражает принципы, ставшие основанием философской этики, к примеру, принцип справедливости, которая затем у Платона станет онтологическим понятием. Лирические поэты зафиксировали понятие меры, границы, ставшее одним из базовых принципов греческой философии, впоследствии сформировавшим облик современной протестантской цивилизации.
Протофилософское значение гомеровского эпоса можно выразить в следующих позициях: Гомеровские поэмы структурированы в соответствии с чувством гармонии, пропорции, меры, которые впоследствии, в контексте философии станут онтологическими принципами; Гомеровский стих обнаруживает подлинное искусство мотивации, то есть поэт не просто излагает факты, а находит им объяснение, отыскивает их причины и мотивы. Данный способ изложения фактов подготовил греческую ментальность к восприятию философии, которая тоже будет искать истоки, основания вещей; Гомеровский эпос представляет реальность мифопоэтическими средствами, но во всей ее полноте. Имплицитно гомеровский стих содержит вопрос: какова роль человека в универсуме? Вопрос, который станет "классическим" вопросом греческой философии. Философия также будет стремится выразить реальность во всей ее полноте, но в форме рациональных понятий.
К социокультурным предпосылкам античной философской мысли можно, конечно же, отнести общественную религию и орфические мистерии. В греческой религии различают две формы: публичную и религию мистерий. В определенной части собственного содержания они совпадают, но порой антиномичны, к примеру, в интерпретации понятий смысла жизни, предназначения, судьбы, человека. При этом для интерпретации генезиса философии важнее рассмотрение религии мистерий. По мнению Б. Рассела, именно благодаря мистическим религиозным сообществам "возникла концепция философии как образа жизни (way of life)".
Публичная религия представлена поэмами Гомера и Гесиода. Боги этой религии - персонифицированные явления природы. Тем самым, публичная религия натуралистична. Свой характер она передает и философии. Ссылка на природу есть константа греческой мысли.
Одной из форм религии мистерий был орфизм. Название этого религиозного движения происходит от имени древнего поэта Орфея - предполагаемого основателя доктрины. Рассел, отмечая безусловную неординарность Орфея, говорит и о непроясненности этого образа - неясно был ли Орфей человеком, героем или богом. Первоистоки доктрины орфизма - в Египте. По преданию, Орфей был жрецом и философом. В ранних формах легенды об Орфее, в отличие от более поздних, не отмечается даже его склонность к музыке. Говорят также и то, что "Орфей был реформатором, которого разорвали на куски бешеные менады, побужденные к этому вакхической ортодоксией". В отличие от общественной религии, орфики наделяли человека бессмертной душой, противополагая душу и тело. Это дуализм. Суть орфизма может быть представлена в следующих позициях: в человеке, вследствие его изначальной греховности, временно пребывает божественное начало - демон (душа); демон предсуществует телу и не погибает вместе с ним, он осужден на реинкарнацию (метемпсихоз) в последующих телах, искупая в серии перерождений изначальный грех; "орфическая жизнь" есть доктрина и практика уединения, цель которой состоит в том, чтобы прервать реинкарнацию, освободив душу от тела; очистившегося (посвященного в мистерии) в ином мире ждет награда, непосвященного - наказание.
Греки не имели священного книг. У них не было догматики. Не было касты жрецов. Это обстоятельство, крайне важное для зарождения духа свободной философии, не имеет исторических параллелей. Впрочем, Б. Рассел полагает, что от религии восточного типа "Грецию спасло не столько отсутствие жречества, сколько наличие научных школ".
Политические и экономические обстоятельства также благоприятствовали возникновению философии. Культура греков есть результат и условие свободы. Принцип социально-государственной организации - полис - греческий город-государство представлял этический горизонт гражданина. Государственные цели воспринимались как личные, свобода государства как гарант собственной свободы гражданина. Именно поэтому, философия возникла не в метрополии, а в колонии - в Милете, на востоке Малой Азии, затем - в южной Италии, и только после этого - в самой Греции. Поскольку степень свободы в колонии была выше. Эта свобода поддерживалась, отчасти, и пафосом независимости, который, как можно думать, наполняет жизнь колонии, пребывающей даже в самых дружественных отношениях с метрополией.
Мировоззрение, его типы и структура. Мировоззрение и философия, их тождество и различие.
Мировоззрение - это совокупность взглядов и убеждений, оценок и норм, идеалов и установок, которые определяют отношение человека к миру, являются его ориентирами в повседневной жизни. Всякая философия является мировоззрением, т.е. совокупностью общих взглядов на мир и место в нем человека.
Различают следующие типы мировоззрения: обыденное, религиозное, философское, научное, а также сциентистское и антисциентистское. Обыденное мировоззрение формируется стихийно, на основе непосредственного жизненного опыта. Религиозное мировоззрение базируется на религиозном понимании. Научное мир-е формируется на основе познания законов развития природы и общества. Сциентизм рассматривает естественнонаучное знание главным фактором прогресса и решения социальных проблем. Антисциентизм выступает против главенствующей роли науки в жизни человека и общества, более того он их противопоставляет. Философское мировоззрение - предельно обобщенный взгляд на мир, основанный на принципах и законах бытия. Оно зависит от отношения к основному вопросу философии - что первично, бытие или сознание. Отсюда мировоззрение может быть материалистическим либо идеалистическим.
Виды мировоззрения: индивидуальное и общественное, которое находит преломление в формах общественного сознания, идеологии, в общественном идеале, общественной позиции.
Структура мировоззрения - психологическая и гносеологическая. Психологическая структура: система знаний, взглядов, отношение человека к миру, в выборе жизненной позиции, осознание долга, идеалы. Гносеологическая структура: основную роль играют знания естественнонаучные (физические, биологические и т.д.), математические, социологические, экономические и т.д.
Можно выделить три осн. Формы мировоззрения:
1) Мифология - фантастическое отражение в первобытном сознании реальной действительности
2) Религия - форма сознания, основан. на вере в сверхестественные силы, кот. влияют на судьбу человека и окружающий мир. Особенностью мифологии и религии является то, что они имеют духовно-практический характер и тесно связаны с уровнем освоения человеком окружающего мира и зависимостью его от природы и быта.
3) Философия - является структурой мировоззрения, теоретическим основанием. Относя философию к мировоззренческим формам человеческой культуры, выделяют одну из существенных особенностей: мировоззр-е в философии выступает в форме знания и носит систематизированный упорядоченный характер, опирается на четкие понятия и категории. Именно философия, в отличие от частнонаучного знания, рассматривает мир как целостность, его универсальные законы и принципы единства, связи и развития, место и роль человека в системе мира. К особенностям философского знания можно отнести сложную структуру, теоретический, во многом субъективный характер. Это совокупность объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени.
Она подвержена влиянию эпохи, влиянию прежних философских школ, динамична и неисчерпаема по своей сути, изучает как сам предмет познания, так и механизм познания, занимается извечными проблемами: бытие, материя, движение и др.
Философия и наука. Является ли философия наукой?
Философия может существовать на обычном и абстрактно-логическом уровне. Обыденное философствование - первая форма обобщенного отражения жизни людей, окружающего мира, самого человека. На абстрактно-логическом уровне мышления формируются философские учения, концепции и теории. Результатом этого мышления является и научная философия. Научной философией считается теоретическое, систематизированное, концептуальное философское знание, выраженное системой понятий, законов и суждений. Научной философией признаются те учения, теории и институты, которые приобрели статус науки как явления общества. Основными признаками науки являются: получение истинного теоретического знания, наличие объекта и предмета исследования, наличие кадров и институтов науки, категорийный аппарат, методология исследования, система критериев проверки истины.
Философия обладает всеми признаками науки. Объектом ее изучения является бытие в целом. Ее предмет составляет наиболее общие законы, принципы, способы и формы бытия, отношение человека к окружающему миру и самому себе. Объект и предмет философии отличаются от объектов и предметов других наук, прежде всего их всеобщностью, высокой абстрактностью и универсальностью получаемых знаний. Философия - это тип научного мышления о мироздании, материальном и духовном и других проявлениях бытия. Философия - это наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления.
Предмет философии как совокупной науки исторически конкретизировался и уточняется по сей день различными философскими школами и направлениями. Предметом религиозной философии является бытие бога, содержание его творений, натурфилософских школ - природа и космос, школ антропологического направления - человек, его существование, смысл жизни. Методологическая функция философии состоит в том, что она вооружает человека совокупностью своих принципов и методов, наиболее важными требованиями, необходимыми для мыслительной и практической деятельности. Основная специфика философии в ее двойственности, т.к. она имеет общие черты с научным знанием (предмет, методы), однако наукой в чистом виде не является, т.к. она обогащает иные науки, не поглощает их и стоит выше отдельных наук. Главное отличие философии от других наук в том, что она является теоретическим мировоззрением, обобщающим все ранее систематизированные знания.
Предмет философии. Эволюция представлений о предмете философии.
Философия обладает всеми признаками науки. Объектом ее изучения является бытие в целом. Ее предмет составляет наиболее общие законы, принципы, способы и формы бытия, отношение человека к окружающему миру и самому себе. Объект и предмет философии отличаются от объектов и предметов других наук, прежде всего их всеобщностью, высокой абстрактностью и универсальностью получаемых знаний. Философия - это тип научного мышления о мироздании, материальном и духовном и других проявлениях бытия. Философия - это наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления. Предмет философии как совокупной науки исторически конкретизировался и уточняется по сей день различными философскими школами и направлениями. Предметом религиозной философии является бытие бога, содержание его творений, натурфилософских школ - природа и космос, школ антропологического направления - человек, его существование, смысл жизни.
Философия в своем развитии прошла три основные стадии эволюции: 1)космоцентризм - философское мировоззрение, объясняющее все явления природы через могущественное влияние Космоса и его циклов, 2) теоцентризм - в основе мировоззрения объяснение всего сущего через господство сверхестественной силы - Бога, 3) антропоцентризм - в центре философского мировоззрения стоит проблема человека.
Основная специфика философии в ее двойственности, т.к. она имеет общие черты с научным знанием (предмет, методы), однако наукой в чистом виде не является, т.к. она обогащает иные науки, не поглощает их и стоит выше отдельных наук. Главное отличие философии от других наук в том, что она является теоретическим мировоззрением, обобщающим все ранее систематизированные знания. К особенностям философии можно отнести сложную структур, теоретический, во многом субъективный характер. Это совокупность объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени. Она подвержена влиянию эпохи, влиянию прежних философских школ, динамична и неисчерпаема по своей сути, изучает как сам предмет познания, так и механизм познания, занимается извечными проблемами: бытие, материя, движение и др.
Проблемы и специфика философского знания.
Философия есть теоретическая рефлексия над мировоззрением и культурой определенного исторического типа.
Рефлексия есть осознание, осмысливание и обоснование того, над чем она осуществляется. Саморефлексия - сам себе обосновывает свои поступки.
Соотношение философии и мировоззрения можно охарактеризовать так: понятие ?мировоззрение? шире понятия ?философия?. Философия - это такая форма общественного и индивидуального сознания, которая постоянно теоретически обосновывается, обладает большей степенью научности, чем просто мировоззрение. Мировоззрение же отражает ценностное отношение субъекта к окружающему миру или самому себе.
Мировоззрение существует в виде системы ценностных ориентаций, идеалов, верований и убеждений, а также образа жизни человека и общества (как форма реализации духовной сущности мировоззрения).
Философия выступает как размышление над мировоззрением и культурой, которые стремятся объяснить, понять, определить тип культуры и мировоззрения как стремление обосновать их. Философия стремиться показать каково значение для человека вот такого осознания, понимания, обоснования, каким образом это влияет на самосознание личности.
Поскольку предметом философии выступает мировоззрение и культура, постольку проблемы, с которыми имеет дело философия, являются смысложизненными. Таких проблем много и все они выступают как стороны аспекты, проблемы человека. Проблема человека - центральная проблема философии. В качестве отдельных сторон человека проблема сознания и самосознания человека проблема познавательных возможностей и методов познания, проблема отношения человека и Бога, любви и счастья, свободы и неволи.
Философская проблематика, концентрируясь вокруг основного вопроса, не исчерпывается им. Существуют различные классификации многообразных проблем философии. Выделим некоторые из них.
1. Проблемы устройства мира, бытия, т. е. проблемы онтологии: существует ли субстанция бытия, и какова она, что есть движение, пространство, время; что такое сознание и как оно возникло, какое место занимает в мире человек, какова его природа, существует ли цель мирового развития, существуют ли законы природы или мы верим в них благодаря склонности к порядку и т. п.?
2. Проблемы познания мира, или проблемы гносеологии: познаваем ли мир в принципе; безгранично ли человеческое познание в своих возможностях или оно имеет границы, как получается знание о мире, как удостовериться в том, что полученные результаты ? истина, а не заблуждение?
3. Проблемы ценностей, или проблемы аксиологии: что есть благо; какова природа ценностей, как они связаны между собой; как соотносятся ценности и ?факты? реальности и т. д.?
4. Проблемы преобразовательной деятельности человека, или проблемы праксиологии: способен ли человек преобразовать мир; где границы допустимого вмешательства в естественное развитие природы и общественных процессов; каковы принципы оптимальной деятельности .
5. Проблемы логики, этики, политики, эстетики и др.
Результатом философской рефлексии являются философские знания.
Специфика философского знания: взаимосвязь и в то же время отличие от других типов знания.
Философское знание является системно-рациональным, т.е. оно строится на основе некоторых исходных положений, принципов и развертываются посредством обоснования логического выведения одного из другого, достижение и изложение философского знания связано с использованием специальных знаний и специального языка. В этом сущность сближения философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
Философское знание является целостным выражением мира отношением человека к миру, причем это целостное, духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей. Любое знание стремиться к духовному воспроизведению мира в форме картины мира (научной, философской, религиозной). В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира: философская картина мира характеризуется всеобщностью.
Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого предмета знания, научного.
Являясь ценностным, философское знание характеризуется особой ролью субъективностью личностного момента, ему всегда присуще ценностная ориентация автора. В этом сближается с религией, художественные эстеты. Ценностный характер философского знания определяет то, что отношение к философии у человека должно быть избирательным: личность в принципе должна в философии, как и в искусстве и литературе должна обладать вниманием на то, что соответствует его идеалам.
Основные разделы философского знания и их характеристика.
Философия изучает четыре основные раздела: онтология, гносеология, человек, общество.
Онтология - философское учение о бытии вообще, бытии как таковом. Теория, лишенная всякой связи с частными науками, построенная чисто умозрительным путем, не обращаясь к опытам. (Вольф 17 век) С развитием естествознания подверглась критике французскими материалистами.
Гносеология - теория познания, учение о сущности, закономерностях и формах познания. Ее главные проблемы: каковы предмет и источники познания, что в его основе и что движет им, каковы методы и формы познания, что такое истина, каково отношение между познавательной и практической деятельностью людей и т.д. Различают две различные линии в решении основных проблем гносеологии - материалистическая и идеалистическая (в зависимости как решает мыслитель основной вопрос философии - что первично - бытие или сознание). Идеализм считает, что знание является первичным, предметный же мир истолковывается как нечто производное от знания (Юм, Кант). Материалисты считают, что первично бытие, а знание есть отражение бытия (немецкие мыслители 18-19 вв. - Гегель). Различие между философами во взглядах на познание связано и с тем, какие моменты в познавательном процессе считаются ими основополагающими. В соответствии с этим существуют линии:
Эмпиризм - усматривание в фактах основание всего знания и сводящего теорию к описанию наблюдаемых фактов, Рационализм - преувеличение роли абстрактного мышления, теоретического познания, Иррационализм - противопоставление разуму, интеллекту интуицию как средство постижения предмета в его целостности.
В философии раздел, занимающийся исследованием проблем человека, называется "философской антропологией". Антропология - наука, которая изучает биологические и рассовые особенности человека, а философская антропология занимается изучением наиболее существенных объективно-научных и ценностных аспектов человека в природном, общественном и социальном его существе. Цель этих исследований - создание всеобщей концепции человека. Назначение философского знания о человеке - обеспечить теорию и практику наиболее общим видением человека. В современной антропологии можно выделить ряд основных решаемых ею задач и проблем: она выясняет связи концепции человека с социологической, социально-психической, этической и др. конкретными теориями о человеке; исследует проблемы родовых сущностных сил человека, представленных в его потребностях и способностях; объясняет происхождение человека и общества на Земле в процессе эволюции природы; анализирует деятельную сущность человека, его свободу и ответственность, ценности и идеалы; аргументирует гуманистический характер человека.
Функции философии. Роль философии в формировании духовной культуры личности.
Основными функциями философии являются:
1) Мировоззренческая функция - способствует формированию целостности картины мира, представлению об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
2) Методологическая ф-я - абстрактно-теоретическое объяснение мира, общие методы познания и освоения действительности человеком.
3) Гносеологическая - регламентирует механизм познания - правильное и достоверное познание окружающей действительности.
4) Мыслительно-теоретическая ф-я - учит мыслить и теоретизировать, создавать логические схемы, обобщать действительность. 5) Критическая - проповедуемый всеми философами со времен античной философии принцип - подвергать все сомнению.
6) Аксиологическая ф-я - оценка исследуемого объекта с точки зрения различных ценностей (социальных, нравственных и т.п.)
7) Социальная - объясняет социальное бытие и способствует его материальному и духовному изменению. Помогает осознать и сформулировать коллективные цели и способы их достижения.
8) Воспитательно-гуманитарная - прививает человеку и обществу гуманистические цели и идеалы, укрепляет мораль, помогает найти смысл в жизни.
9) Прогностическая - основана на способности философских знаний прогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, науки, человека, природы и общества.
Философия зависит от культуры, представляет собой ее выражение и в то же время формирует ее. Духовная жизнь общества составляет главный процесс формирования и развития его духовной культуры. Основными критериями сферы духовной жизни общества является развитость индивидуального сознания: способность человека осознавать самого себя, свои отношения с природой и обществом, гуманистическая направленность мировоззрения, мера развитости образования, науки, информационной жизни общества.
Язык философии. Отличие языка философии от обыденного языка и языка науки.
Язык - информационно-знаковая система, способ и средство существования и передачи мысли. Язык появился на раннем этапе развития человека как средство общения. Такой язык называют обыденным. Единицей этого языка стало слово. Всему видимому человек давал обозначения, приобретая обыденные знания. Вместе с тем человек постигал внутренние скрытые связи, взаимодействия. Языком обозначения рационалистической сущности природы стали понятия - отражение внутренних, общих, существенных связей. Понятия относятся к языку науки (законы, действующие в определенной сфере бытия). Но уже Платон (5-6 век до н.э.) заметил, что знание может говорить языком математики (математические понятия) и языком философии (категорий), а Аристотель (4 в. до н.э.) представил систему категорий. Категории отражают не единичную связь, а систему наиболее общих, подвижных, динамичных связей, такая система взаимосвязанных понятий составляет фундамент философской науки. Категории имеют структуру. Различают форму, содержание и объем понятия. Форма - языковый способ выражения понятий. Понятия, категории - высшее значение слов, выражающее наиболее общие стороны и отношения действительности. Связь понятий в единую мысль осуществляется по законам логики. Логика - это форма и способ последовательно упорядоченного построения мысли - "наука о законах иформах мышления". В отличие от обыденного языка язык философии формировался в процессе осознания сущности, причинных оснований, связей, развития, на основании универсального единства всего существующего. Примеры: Понятие "субстанция" как осмысление сущности, первоосновы, единства, первопричины всего существующего стало ключом к постановке всех философских проблем. Понятие "бытие" отражает мир как целостность, развивающаяся объективная реальность, соед. в себе материальные и духовные процессы.
Онтология как раздел философского знания. Бытие как фундаментальная философская категория, структура бытия.
Онтология - философское учение о бытии вообще, бытии как таковом. Теория, лишенная всякой связи с частными науками, построенная чисто умозрительным путем, не обращаясь к опытам (Вольф 17 век). Проблема бытия - одна из самых главных проблем философии. Термин "быть" в философии становится категорией онтологии, где речь идет об истинно сущем, едином, гарантирующем миру и человеку устойчивое существование. Бытие как философск. категория обозначает реальность, лежащую за пределами возможности человеческого опыта, а поэтому не зависящую ни от человека с его сознанием, ни от человечества. Бытие - это реально существующая, объективная самостоятельная, вечная субстанция, которая включает в себя все сущее. Для отражения общих противоречивых сторон и свойств, качеств бытия в философии разработан понятийный аппарат, состоящий из: 1) принципов диалектики (выражают общие подходы к миру и отражают общие закономерности бытия. Это принцип развития бытия - все идет от простого к сложному. Принцип взаимосвязи отражает всемирную связь явлений. Принцип системности - отражение внутренней организованности и структурности предметов, что позволяет классифицировать многие явления. Принцип детерминизма - выражает закономерные причинно-следственные связи существования и развития объектов, 2) законов диалектики ( отношения явлений, например закон единства и борьбы противоположностей - все сущее состоит их противоположных начал, которые будучи едиными по своей природе, находятся в борьбе и противоречии, закон перехода количественных изменений в качественные , закон отрицания отрицания - новое всегда отрицает старое, занимая его место. 3) полярных категорий диалектики (наиболее общие понятия). Категории "сущность и явление" отражают глубинные и поверхностные стороны предметов. Категории "часть и целое" - фиксируется прерывность и непрерывность бытия и каждого его объекта. Понятие "элемент и структура" отражают системное бытие каждого объекта. Система- это единство состава. Структура - совокупность связей между элементами. Категории "необходимость и случайность - необходимость случайна, а случайность необходима. Категории "содержание и форма" фиксируют двухуровневое бытие явлений. Содержание - внутренняя сторона, совокупность элементов, опред. бытие предмета, форма - способ существования содержания. Категории "порядок и хаос" - все предметы существуют не изолированно друг от друга, поэтому не могут быть упорядоченными.
Структура бытия:
Материальное бытие - существование материальных тел, явлений природы, вещей созданных трудом человека; идеальное бытие - бытие человека как природного и социального существа; человеческое бытие - существование человека как единства материального и духовного; социальное бытие - бытие отдельного человека и бытие общества.
Материя как философская и научная категория. Современные научные достижения в познании материального мира.
Материя - фундаментальная исходная категория фил., от того или иного ее понимания зависит решение практ всех других ф проблем. От лат materia - вещество Это веществ значение удерживалось до 20в., когда произошла револ в физике.
Первой ступенью в осознании материальности мира был стих материализм. Началом форм понятия материи явился переход от качеств разнообразия сущ вещей к понятию единой, объемлющей это кач разнообразие основы мира - первоматерии. Это абстрагирование сложно. Поэтому сначала все кач разнообр миравыводилось из какого-либо одного тоже качеств определенного, эмпир воспринимаемого эл-та. (огонь, вода...) Но уже Демокрит заметил, что с пом. одного кач определ. в-ва невозможно объяснить происхожд другого, так как он не содержит принципа своего превращения. Дальнейшее развитие мысли привело к атомистике.
Атомы тоже истолковывались как вещество, как кирпичи всего существующего. Так зародилась дискретная картина мира. Она была очень плодотворной для фил и науки в целом. С этой теорией связаны многие открытия в физике (тяжесть, теор теплоты, сохранение в-ва...). Механика Ньютона позволяла объяснять большую часть явл и событий мира на основе взаимодействия атомов. Казалось еще чуть-чуть и физ. картина мира получит полную завершенность. Г Лиргоф: ?Разве осталось еще что-нибудь открывать??
Однако был открыт электрон, ядерный распад и превращеие атомов. Атом оказался вовсе не мельчайшей частицей в-ва. Открытие электромагн полей и ядерных сил тоже внесли свою лепту. Поле - принципиально отличное от в-ва состояние материи.
Первоначально поле понималось как окруж какой-нибудь предмет пространство, для каждой точки кот можно определить величину и направл силы взаимодействия между данным объектом и другим. (поле - атрибут в-ва) Но затем было доказано, что поле не только атрибут объекта, но и самостоят реальность, т.е. нов вид материи, основным свойством кот. является непрерывность.
Все это привело к фил кризису - ?Материя исчезла? Этот кризис связан с утратой представл о материи как о веществе. Изменение массы электр при измен условий поля или скорости, ядерные реакции - превращение в-ва в энергию. Ужас...
Невозможность чувственно воспринимать объекты микромира заставила обратиться к матем моделям. Некоторые предали при этом материю забвению = идеализм. К этому привело и то, что материализм традиционно был связан с механически-вещественным пониманием материи.
Был этот мир глубокой тьмой окутан./ Да будет свет! И вот явился Ньютон. Но сатана недолго ждал реванша. Пришел Эйнштейн - и стало все как раньше
Диалектико-материалист понятие материи. Необходимо было освободить категорию материи от ее будто бы неразрывной связи с понятием в-ва. Ленин замечал, что исчезла не материя, а метафиз представление о ней. Единственное свойство материи - ?быть объективной реальностью, существовать вне нашего сознания.? Короче ?материя есть фил категория для обозначения объективной реальности, кот дана чел-ку в ощущениях ег, кот копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями (как непосредственно так и опосредовано), существуя независимо от них? - Гольбах.
Строение материи - физич вопрос. А вопр об отнош нашего познания к миру - это фил проблема. Поэтому нельзя дать определения центр категории теории познания как тоько через ее соотнесение с др, столь же шир категорией - сознанием и определением того, что из них берется за первичное. Причем противопол мат и созн имеет абсол значение только в пределах очень огранич области: исключительно в пределах основного гносеолог вопроса о том, что признать превичным. За этими пределами относительность данного противоположения несомненна?.
Движение как способ существования материи. Формы движения материи.
В мире все находится в движении, от атомов до вселенной. Все пребывает в вечном стремлении к иному состоянию, и не по принуждению, а по собственной природе. Поскольку движ есть сущностный атрибут материи, то оно, также как и сама материя, несотворимо и неуничтожимо. Движение - это способ сущ материи. Движ заключено в самой природе материи. Одни формы движ превращ в другие и ни один вид не берется ниокуда.
Движение есть единство изменчивости и устойчивости, беспокойства и покоя. В потоке не прекращ движения всегда присутствуют дискретные моменты покоя., проявляющиеся прежде всего в сохранении внутренней природы каждого данного движения, в виде равновесия движений и их относительно устойчивой формы, т.е. относительного покоя. Покой, т.о., сущ как характеристика движ в какой-либо устойчивой форме. Каак бы не изменялся предмет, но пока он сущ, он сохраняет свою определенность. Река остается рекой.
Абсолютный покой невозможен.
Существует несколько качественно различных форм движ материи: механ, физическая, хим, биологическая, социальная... Качественное разнообразие одного уровня не м.б. объяснено кач разнообразием другого. Точное описание движ частиц воздуха не может объяснить смысл чел речи. Однако необходимо иметь в виду и общие закономерности, свойственные вскм уровням, а также их взаимодействие. Эта связь выраж в том, что высшее включает низшее. (ДНК - хим соединение) Однако высшие формы не включены в низшие. (нет жизни в хим соединениях)
Прослеживание связей между различными формами движ материи позволяет создать картину их развития во вселенной. На его разных этапах возникают все новые уровни организации материи и соотв им формы движения, причем появление каждой новой формы связано с сосотоянием Вселенной как целого. Сразу после Б. Взрыва не было ни атомов ни соотв им форм движения. Хим и физ формы движения возникли на опред уровне развития Вселенной. Также на опр этапе косм эволюции сформировались планетные системы, возникли условия для возникнов жизни,т.е биол формы движения. В этом смысле жизнь надо расматривать как космическое явление. В свою очередь только пройдя длшит этап эволюции, жив природа смогла породить социально организованную материю., и тогда возникла социальная форма движ.
Совр наука показывает, что наша астрономическая вселенная, мир, в кот мы живем, по-видимому, явл только одним из возможных миров. Причем уже в особенностях взаимод. элементарных частиц заложены опр предпосылки, возможности для развертывания более сложных форм движения. (мировые константы)
В соврем космологии указанные идеи входят в содержание так называемого антропного принципа, согласнокот наш мир устроен таким образом, что допускает возможность появл человека как закономерного итога эволюции материи. Но возможны и др миры, с другими мир константами. Эти миры возможно бедны, пусты и допускают только низшие формы движ материи, а возможно и наоборот. В этом смысле человек и чел общество предстают как такая форма организации материи, кот обусловлена свойствами целого нашей Вселенной, фундаментальными характеристиками космоса.
Мировое развитие являет собой заклномерный поступательный процесс, противоречия которого представляют собой источник, движ силу общ прогресса.Всемирная история постоянно выдвигала пробл противоречий общ прогресса, и каждая ее эпоха свидетельствовала о катаклизмах, прерворотах и вместе с тем она являет собой необходимый процесс движ человечества от одних форм своей соц организации к другим, более совершенным.
Критерий прогресса - общественно историческая практика, в кот выделяются два ее основных вида: производственная и социально-преобразующая. Ядром этой практики выступает развитие производ сил как высшего критерия общ прогресса. Главное в произв силах - это человек Этим объясняется то, что в данном критерии воплощаются и достижения науки, принципы управления, и социально-полит состояние общества, и уровень образования, и образ жизни вплоть до мировоззрения, кот опосредовано влияют на эффективность производства. Вот почему ?развитие производ сил человечества означает прежде всего развитие богатства чел природы как самоцель?. Действительным ядром общ прогресса выступают способ производства.
Для определения подлинно прогрессивного есть критерий, выработанный самой историей человечества. Критерий этот, выраженный словом гуманизм, обозначает как специф свойства чел природы так и оценку этих свойств как высшего начала общ жизни. Прогрессивно то, что способствует возвышению гуманизма.
Пространство и время как атрибуты материи, их специфика в природных и социальных системах
-- Прост-во и время-философские категории, всеобщие формы существования, координации объектов. Их свойства определяются свойствами материи, ее вечностью и бесконечностью. Они не имеют ни начала, ни конца. И любое движение материи предполагается в пространстве и времени. Простр-во служит для обозначения всеобщего свойства материальных объектов обладать протяженностью и занимать место во взаимодействии с другими материальными объектами. Простран-во трехмерно =>тело может двигаться в 3 взаимно перпендикулярных направлениях. Но по теории относительности, к 3 пространственным параметрам (длина, ширина, высота) добавляется время. Время как философская категория служит для обозначения всеобщего свойства материальных процессов протекать, обладать длительностью и развиваться по этапам и стадиям. Время имеет одно измерение, поэтому все тела развиваются в одном направлении -от прошлого к будущему. Оно необратимо (движется только вперед), неповторимо, неотвратимо. Пространство и время существуют объективно, вне и независимо от сознания. Их свойства и закономерности также объективны, не являются порождением мысли. Если, согласно материализму, бытие есть движущаяся материя, а пространство и время ? ее атрибуты, то в таком случае должно быть особое пространство и время для каждой формы движения материи. То есть должно быть особое биологическое и социальное пространство и время. Например, специфику биологического пространства Вернадский видел в резком проявлении ?левизны? в организации живого (спирали ДНК у живых организмов закручены влево). Спецификой биологического времени считается наличие биологических часов (они включают и отключают химические реакции внутри организма). Специфику социального пространства и времени усматривают в организации и функционировании общественной жизни. Человек организует свое пространство: города, поля и т.д. Социальное (историческое) время неравномерно, оно может замедляться или ускоряться. Однако не все философы признают существование биологического и социального пространства и времени.
Проблема сознания в философии. Структура сознания.
Самые перывые представления о сознании возникли в древности. Тогда же возникли и представл о душе и были поставлены вопросы: что представляет собой душа? как она соотносится с предметным миром? С тех пор продолж споры о сущности созн и возможности его познания. Одни исходили из познаваемости, другие что попытки понять сознание тщетно также как попытка из окна увидеть себя идущим по улице.
Идеализм - сознание первично. Дуализм - сознание и материя независимы друг от друга.
Материализм - материя первична и исторически и гносеологически. Она носитель и причинаего возникновения. сознание - производное от материи. Сознание вязано не со всей материей, а только с частью мозга и только в опред периоды времени. Причем мыслит не мозг, а чел. при помощи мозга.
Сознние - это высшая, свойственная только человеку и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и целенаправленном отражении действительности.
Сознание можно абсолютно противопоставить материи только в рамках основного вопроса, за ними - нет. За этими пределами противопоставл относительно., ибо сознание не есть самостоятельная субстанция, а одно из свойств материи и , следовательно, неразрывно связано с материей. Абсол противопоставление мат и созн ведет к тому, что созн выступает как некая самост субстанция, сущ наряду с материей. Сознание есть одно из свойств движ материи, есть особое свойство высокоорг материи. Это означает, что между созн и материей сущ и различие, и связь, и единство.
Различие - сознание не есть сама материя, а лдно из ее свойств. Составляющие содержание сознания образы внешних объектов отличны по форме от этих объектов, как идеальные их копии.
Единство и связь - Псих явления и мозг тесно вязаны как свойство и мат субстрат, кот это свойство принадлежит и без кот оно не сущ. С др стороны возникающие в созн псих образы сходны по содержанию с вызывающими их матер объектами.
Сущностью созн является его идеальность,кот выражается в том, что составл созн образы не обладают ни свойствами отрадаемых в нем предметов, ни свойствами нервных процессов, на основе кот они возникли.
Идеальное выступает как момент практического отношения человека к миру, отношения, опосредованного формами, созданными предшествующиим поколениями - прежде всего способеностью отражать в матер формах языка, знаков, и превращать их посредством деятельности в реальные предметы.
Идеальное не явл чем-то самостоятельным по отношению к созн в целом: оно характеризует сущность сознания в отношении к материи. В этом плане идеальное позволяет глубже осмыслить вторичность высшей формы отражения. Такое пониманиеимеет смысл только при изучении соотнош материи и созн, отнош сознания к мат миру.
Идеальное и матер не разделены нероходимой гранью, Идеальное есть ни что иное, как материальное, прерсаженное в чел голову и преобразованное в ей. Такое преобр материального в идеальное производит мозг.
Сознание сущ не всегда. Оно возникло в ходе истор развития материи, усложнения ее форм, как свойство высокоорганиз матер систем.
Материи присуще свойство, сходное с созн - отражение. Отражением облад все мат образования. Оно явл моментом любого взаимодействия. Отраж - это изменение одного явления под воздействием другого. В неживой природе распроствранены изоморфные отражения - отпечатки , следы...
Как свойство жив организмов выступает раздражимость. Дальнейший этап развития форм отражения после раздражимости связан с возникновением чувствительности, т.е. способности иметь ощущения, отражающие свойства предметов, воздействующих на организм. Ощущ составляют нач форму психики.
Психика - это способность ж существ создавать чувственные и обобщеные образы внешней действительности и реагировать на них сообразно своим потребностям.
Под психикой чел понимается вся совокупность явлений и состояний его внутреннего мира.Сознание является частью психики. Психика охватывает не только сознательные, но и подсознательные и бессознательные процессы.
Проблема идеального. Материальное и идеальное.
--Важнейшим свойством сознания является идеальность.
Идеальное ? это такая динамическая, подвижная модель объекта, в которой выражено его содержание и которая свободна от всех его реальных социоприродных свойств.
К характерным особенностям идеального можно отнести следующие его черты:
? противоположность материальному объекту, образ которого воплощен в идеальном (огонь ? образ огня);
? несводимость к материальным процессам, которыми сопровождается чувственная и мыслительная деятельность (физико-химические, биоэлектрические и др. процессы);
? невоспринимаемость органами чувств (отсутствие запаха, вкуса, цвета, протяженности и др.);
? субъективность со стороны формы (зависит от психофизиологических и духовных качеств человека) и объективность со стороны содержания (зависит от отражаемого материального объекта);
? нетождественность психическому.
К идеальному можно отнести все то, чего нет в окружающем нас мире, но что конструируется человеком в связи с теми или иными объективными обстоятельствами (правовые нормы, правила обыденной повседневной жизни, те или иные алгоритмы профессиональной деятельности и т.п.).
Идеальное ? это психическое явление, которое представлено всегда лишь сознательном состоянии каждого отдельного человека. Это специфическое отображение, свойственной только человеку. Можно сказать, что идеальное есть субъективная реальность, существующая в восприятии, представлении или мышлении человека.
--Материальное в сознании. Говоря о сознании, можно отметить следующие его характеристики:
-это отражение действительности;
-материальным субстратом сознания выступает человеческий мозг;
-сознание реализуется в форме знаний;
-оно характеризуется целеполаганием;
-сознание не только отражает объективный мир, но и творит его;
-оно является продуктом и предпосылкой специфически человеческой адаптации к окружающей среде.
Сознание вторично по отношению к материи. Появляясь на особой стадии развития материи, будучи связанным с особым способом ее организации, сознание оказывается неразрывно связанным с материей, не может существовать без нее.
Сознание и бессознательное.
Сознание - совокупность чувственных и умственных образов, для которых в нормальных условиях характерно в той или иной мере отчетливое знание того, что явилось переживающим эти образы. Основой сознания является восприятие. Человек воспринимает мир посредством слуха, зрения и др. чувств. Восприятие - развернутый во времени процесс. Когда этот процесс сворачивается в образ, мы отождествляем его с объективной реальностью - это и есть восприятие. Многие исследователи считают, что образ и есть сознание. Образ представляет собой как бы собранную в одну точку энергию разрозненных столкновений человека с миром, сумму информации разного рода, полученной в ходе взаимодействия с миром. Процесс формирования образа - это процесс выделения себя из окружающего мира. Имея образ, человек различает себя в мире. Выделение своего "Я" из природы, его противопоставление природе - начало сознания.
Самосознание - это процесс, когда "Я" обнаруживает свою непосредственную причастность к знанию о мире.
Бессознательное - действия человека, которые он совершает, не отдавая себе в этом отчета, автоматически. Бессознательными могут быть и телесные движения, и работа памяти, воображение. Проблеме бессознательности уделяется большое внимание в современной идеалистической философии и психологии (Фрейд). По мнению Фрейда сознание находится в непримиримой противоположности бессознательности, которая не просто неосознанное или незамечаемое, но нечто, чего человек боится и стыдится. Это - вместилище извечных агрессивных наклонностей, животных влечений человека. В обществе эти эгоистические, антиобщественные наклонности не преодолеваются, а загоняются "в глубь сознания", продолжают существовать в качестве запретных.
Родовая сущность человека. Человек в системе социальных связей. Духовное содержание человеческого бытия.
Род представляет собой первичную социально - этническую общность, появление которого положило начало социальному устройству коллективной жизни людей, и тем самым было закончено существование первобытного человеческого стада. Возникновением рода завершился длительный исторический процесс становления человеческого общества, в результате чего приоритет в устройстве совместной жизни людей стал принадлежать не биологическим связям, а социальным отношениям. Род представлял собой небольшую группу кровных родственников, был одновременно хозяйственным и социально-культурным объединением людей.
Социальный мир людей - совокупность общественных отношений - не есть нечто внешнее по отношению к человеку, а составляет его "сущность", т.е. делает Человека общественным существом, формирует и определяет все особенности его деятельности, миросозерцания, восприятия и т.д. Даже чисто физиологические функции человеческого организма преобразуются обществом, испытывают на себе влияние материальной и духовной культуры человечества. Поэтому каждый отдельный человек вынужден сразу же после появления на свет активно приобщаться к человеческой культуре, осваивать человеческий способ жизнедеятельности, чтобы стать человеком.
Духовная сфера жизни общества - подсистема, которая занимается производством, хранением и распределением ценностей общества, способных удовлетворить потребности сознания и мировоззрения субъектов, воспроизводить духовный мир человека. В содержании духовной жизни общества проявляется его подлинно человеческая сущность. Духовное присуще только человеку, выделяет и возвышает его над остальным миром.
Биологическое и социальное. Трансформация природного в человеческом мире. Дискуссия о природе человека.
С точки зрения современного диалектического материализма человек рассматривается как существо биологическое, психическое, социально-информационное. Биологически каждый человек - часть природы, является уникальным, т.к. неповторим набор генов, получаемых от родителей. Эта неповторимость усиливается в результате вохдействия социальных и биологических факторов в процессе индивидуального развития человека. Биологически обусловлена продолжительность жизни, возрастные характеристики, взаимодействия полов и т.п., но это напрямую связано с социальными условиями жизни каждого человека.
Социальное возникает из биологического, которое создает для него исторические природные предпосылки. Социальная обусловленность сущности человека ставит перед обществом задачи создания условий, обеспечивающих всестороннее развитие человека (духовное, нравственное, эстетическое, физическое). Каждый человек обладает материальной и духовной информационной энергиями. Духовная энергия вырабатывается духовными процессами или внутренними ощущениями человека: счастья, радости, горя, любви, ненависти, зла, добра и др., которые также управляют поведением тела человека, т.е. материальными процессами, носителем которых является материальная энергия. Наряду с энергиями и процессами существуют одноименные им поля. Человек вмещает все виды полей: биологическое (материальное) и духовно-информационное, составляя единое энергетическое поле конкретного человека. Исчезновение одного вида поля влечет за собой изменения в других. Например, когда умирает человек, то умирает духовная энергия в его мозгу, а следовательно, исчезает духовное поле. Верующие говорят, что душа покидает тело.
Способность к творчеству как высшее проявление человеческой активности. Творчество и свобода.
Особое место среди видов духовной деятельности (идеологической, нравственной, эстетической, религиозной) занимает интеллектуальная деятельность. Высшим качественным уровнем интеллектуальной и всей духовной деятельности является творчество. Под творческой деятельностью можно понимать такую деятельность, в процессе которой проявляется нечто качественно новое, в первую очередь сам субъект творчества, личность. Творческий процесс служит сохранению и обогащению жизни, в отличие от антитворчества, которое изначально направлено на разрушение, уничтожение жизни и культуры. Необходимой предпосылкой творчества является глубоко заинтересованное отношение личности к своей эпохе, умение распознать ее назревающие проблемы в контексте конкретных (социальных, познавательных, профессиональных, житейско-практичных) ситуаций. Непременным условием творчества является накопление творческих неудач, а главное их критический анализ, в ходе которого выбраковываются шаблонно-привычные представления, подходы и методы.
Творческая деятельность - это единственная сфера, в которой человек может быть свободным, становится творцом. Это и есть гуманизм в подлинном смысле этого слова.
Свобода - способность человека действовать в соответствии со своими интересами и целями, опираясь на познанную необходимость.
Гуманизм - исторически изменяющаяся система воззрений, признающая человека высшей ценностью на земле, т.е. его право на свободу, счастье, развитие своих способностей, а также принцип равенства между людьми.
Философское осмысление свободы. Свобода и необходимость. Фатализм и волюнтаризм,
Свобода - это специфический способ бытия человека, связанный с его способностью выбирать решение и совершать поступок в соответствии со своими целями. Абсолютной, безграничной свободы быть не может ни в физическом, ни в социальном аспекте существования человека. Полная свобода одного означала бы произвол в отношении другого. Во Всеобщей Декларации прав человека, где все статьи посвящены правам и свободам личности, в последней, содержащей упоминание об обязанностях, говорится, что при осуществлении своих прав и свобод каждый человек должен подвергаться только таким ограничениям, которые имеют своей целью обеспечить признание и уважение прав других.
Соотношение категорий свободы и необходимости можно рассмотреть посредством анализа гегелевского афоризма: "свобода есть познанная необходимость". Все в мире подчинено силам, действующим непреложно, неотвратимо. Эти силы подчиняют себе и деятельность человека. Если эта необходимость не осмыслена, не осознана человеком - он ее раб, если же она познана, то человек обретает "способность принимать решение со знанием дела". В этом выражается свобода воли человека.
Но какова природа "необходимости"? Необходимость, считает ряд философов, существует в природе и обществе в виде объективных, т.е. независимых от сознания человека, законов. Иначе говоря, необходимость есть выражение закономерного, объективно обусловленного хода развития событий. Сторонники этой позиции не считают, что все в мире, особенно в общественной жизни, жестко и однозначно определено, они не отрицают наличие случайностей. Но общая закономерная линия развития, отклоняемая случайностями в ту или другую сторону, все равно пробьет себе дорогу.
Помимо объективной природной необходимости человека побуждают действовать так, а не иначе и определенные общественные условия. Существуют нормы морали и права, традиции и общественное мнение. Под их влиянием и складывается модель "должного поведения". С учетом этих правил человек поступает и действует, принимает те или иные решения.
"Человек совершенно свободен в своей внутренней жизни". Эти слова, принадлежат французскому мыслителю Ж.-П.Сартру. Он принадлежит к философскому направлению, получившему название "экзистенциализм", т.е. философия существования. Среди основоположников этого направления - и русский философ Н.Бердяев. В центре внимания экзистенциалистов - проблемы сущности и существования человека. Для уяснения позиций этих философов обратимся к высказываниям Сартра. В одной из работ он рассуждал следующим образом: при изготовлении вещи человек предварительно формирует ее идею; Ребенок, родившись, уже существует, но стать человеком, обрести человеческую сущность ему еще предстоит. Следовательно, нет заранее заданной природы человека, никакая внешняя сила, никто, кроме данного индивида, не может осуществить его становление человеком. Это многократно усиливает ответственность человека за самого себя, за то, чтобы состояться как личность, и за все, что происходит с другими людьми.
Ответственность - саморегулятор деятельности личности, показатель социальной и нравственной зрелости личности. Ответственность предполагает наличие у человека чувства долга и совести, умения осуществлять самоконтроль и самоуправление. Совесть выступает как контролер всех действий человека. Сделанный человеком выбор, принятое решение означают, что человек готов взять на себя всю полноту ответственности и даже за то, что он не смог предусмотреть. Неизбежность риска сделать "не то" или "не так", предполагает наличие у человека мужества, необходимого на всех этапах его деятельности: и при принятии решения, и в процессе его реализации, и, особенно в случае неудачи. Таким образом, свобода связана не только с необходимостью и ответственностью, но и с умением человека сделать правильный выбор, с его мужеством и с рядом других факторов.
Необходимо обратить внимание на соотношение свобод и гражданских обязанностей. Расширение личных прав и свобод и укрепление законности. Свобода и историческая необходимость.
Как Вы понимаете слова Сартра: "Человек есть не что иное, как проекция своих свободных решений ... человек обречен на свободу"? Согласны ли Вы с утверждением: "Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя".Ответив на эти вопросы искренне, вы сможете познать истину.
Волюнтаризм (от лат. voluntas ? воля) ? направление в философии и психологии. Характеризуется положением в основу миропонимания процессов воли, которые могут противопоставляться разуму и объективным законам природы и общества. Волюнтаризм в психологии проявляется как утверждение воли в качестве первичной способности, обусловленной только субъектом и определяющей все другие психические процессы и явления (В. Вундт, У. Джемс, Н. Лосский).
ФАТАЛИЗМ (лат. fatalis - роковой, предопределенный судьбой) - 1) - философская концепция о существовании предопределенности высшей волей, роком, судьбой событий в природе, обществе и в жизни каждого человека; 2) - соответствующий поведенческий принцип. Уже в древней мифологии встречаются представления о господстве рока не только над людьми, но даже над богами. Ф. пронизывает вероучения теистических религий. Различную интерпретацию получил Ф. в философских концепциях: окказионализм, предустановленная гармония, детерминизм Лапласа и др. В историко-философской традиции Ф. противостоит волюнтаризм.
Философские основы антропогенеза. Эволюция воззрений на человека в истории философии.
Сознание - результат выделения ч-ка из животного мира в связи с появлением и развитием и развитием трудовой деятельности. Существует трудовая теория антропогенеза, которая объясняет появление сознания, появление ч-ка. Появление ч-ка, сознания и об-ва - единый процесс. Важнейшими факторами в становлении сознания эта теория считает трудовую деятельность ч-ка, развитие мозга, развитие руки. Изготовление орудий труда считается важнейшим этапом в становлении ч-ка и сознания. Логика практической деятельности фиксируется в голове ч-ка и превращается в логику мышления. Анализ и синтез с предметами послужило основой логического анализа и синтеза. Способность к изготовлению орудий труда привела к возникновению понятийного мышления, к речевому общению. Филогенез - происхождение ч-кого рода. Онтогенез это индивидуальное развитие ч-ка. В онтогенезе сжато повторяются этапы филогенеза. В онтогенезе сознание не наследуется, а формируется. И если в период, благоприятный для формирования речи и мышления ребенок изолированный от людей, сознание не формируется. Доп. сведения о происхождении сознания дает детская психология. Способность мыслить у ребенка формируется постепенно и поэтапно, в процессе взаимодействия с окр. предметами. В начале освоение мира идет с помощью органов чувств а затем через речь в процессе обучения и общения с другими людьми.
Гносеология как раздел философского знания. Познание как форма духовной деятельности человека. Творчество и интуиция в процессе познания. Познание и практика.
--Познание в самом общем виде можно интерпретировать как деятельность человека по приобретению знаний об окружающем его мире, о самом человеке, о взаимоотношении человека и природы, человека и общества и т.д. Изучают познание различные науки, но теория познания, или гносеология, возникла в философии на самом раннем этапе ее развития. Гносеология изучает природу человеческого познания, формы и закономерности перехода от поверхностных знаний (представлений, мнений) о мире к знанию сущностному, глубинному. Гносеологию интересуют и пути достижения истинного знания, а также его критерии.
С точки зрения гносеологии, познание можно представить как сложный и противоречивый процесс, в котором традиционно выделяют две разновидности: чувственное и рациональное познание.
Познание человеком объективного мира начинается с помощью органов чувств. Взаимодействуя с теми или иными предметами, мы получаем ощущения, восприятия и представления. Результаты полученных чувственных данных фиксируются и перерабатываются в нашем сознании на ступени рационального познания с помощью понятий, суждений и умозаключений. Ступень рационального познания называют обычно абстрактным мышлением.
Процесс познания тесным образом связан с практической деятельностью человека. Практика ? конкретная деятельность людей по преобразованию окружающего мира и самого человека.
Важнейшими чертами практики как гносеологического феномена являются: целенаправленность, предметно-чувственный характер и преобразование материальных систем.
Главные виды практики:
материальное производство;
управленческая деятельность;
научный эксперимент.
Функции практики ? то, что она является:
критерием истины;
основой познания;
целью познания;
результатом познания.
Познающий субъект ? не пассивное созерцательное существо, механически отражающее природу, а активная творческая личность, реализующая в познании свою свободу. Вопрос об отражении тесно связан с вопросом о творческой природе познания. Нередко ставился вопрос: либо процесс познания есть отражение (и тогда в нем нет ничего творческого), либо познание всегда есть творчество (и тогда оно не отражение). На самом деле, указанная дилемма является, по существу, ложной. Лишь при поверхностном, одностороннем и абстрактном понимании познания, когда абсолютизируется либо одна, либо другая его грань, возможно противопоставление отражения и творчества.
Творчество есть специфический человеческий вид деятельности, в котором реализуется воля, цель, интересы и способности субъекта. Творчество ? созидание нового, того, что еще не было в наличном бытии. С гносеологической точки зрения научное творчество представляет собой конструирование научных образов изучаемого объекта. Важную роль в творчестве играют воображение и интуиция.
Процесс мышления не всегда осуществляется в развернутом и логическом виде. Бывают случаи, когда человек чрезвычайно быстро, почти мгновенно схватывает сложную ситуацию и находит правильное решение. Способность постижения истины путем прямого ее усмотрения, без обоснования с помощью дискурсии именуется интуицией. Она занимает важное место в познании, сообщает ему новый импульс и направление движения. Под интуицией (догадка) понимается интуиция интеллектуальная, которая позволяет проникать в суть вещей. Интуицию издавна делят на две разновидности: чувственную и интеллектуальную. Также интуиция бывает технической, научной, обыденной, врачебной и т.п., в зависимости от спецификации деятельности субъекта.
Одним из важнейших свойств интуиции является ее непосредственность. Непосредственным знанием принято называть такое, которое не опирается на логическое доказательство. Для интуиции также характерна внезапность и неосознанность.
К общим условиям формирования и проявления интуиции относятся следующие:
1) основательная профессиональная подготовка субъекта, глубокое знание проблемы;
2) поисковая ситуация, состояние проблемности;
3) действие у субъекта поисковой доминанты на основе непрерывных попыток решить проблему, напряженные усилия по решению проблемы или задачи;
4) наличие ?подсказки?.
Философское понимание истины. Истина и ее критерии.
Диалектический материализм считает, что наши знания, полученные на основе живого созерцания и абстрактного мышления и проверенные практикой, являются достоверными знаниями, имеющими значение объективной истины. Вопрос об истинности знаний решался многими философами. Однако только диалектический материализм дал научное обоснование вопроса об истине.
В проблеме истины надо различать две стороны.
Существует ли объективная истина, т. е. может ли в человеческих представлениях быть такое содержание, которое не зависит от человека?
Если да, то могут ли человеческие представления, выражающие объективную истину, выражать ее фазу, абсолютно или только приблизительно, относительно?
Содержание наших знаний, представлений и понятий, которое соответствует действительности, подтверждается практикой и не зависит от субъекта. Утверждение естествознания, что земля существовала до человека, есть объективная истина.
Объективной истиной являются все законы природы и общества, поскольку они правильно познаны, соответствуют объективной реальности и подтверждаются общественно-исторической практикой человечества. Наши знания объективны по своему источнику, по происхождению и, являясь отражением объективного мира в сознании человека, носят характер объективной истины.
Идеалисты, так или иначе отрицают объективную истину. Они считают, что содержание наших знаний зависит от субъекта, идеи абсолютного духа.
Идеалисты махистского толка, например, объективность сводили к 'общезначимости' и истину понимали как 'организующую и идеологическую форму человеческого опыта'. Но если истина есть форма человеческого опыта, то она не может быть объективной, то есть независимой от человека и человечества. Под такое понимание истины можно подвести и религиозные вымыслы. Махисты стирали грань между наукой и религией, ибо религиозные догмы до сих пор являются 'идеологическими формами' реакции.
В духе махистов рассуждают и прагматисты. Истиной прагматисты считают то, что 'полезно в целях практических'. Американский философ Уайтхед прямо заявляет, что 'для пользы дела' нужна наука и религия.
Hayкa же имеет дело с объективной истиной, с объективными законами природы, общества и мышления. Современный фидеизм отвергает претензии науки на объективную истину. Но без признания объективной истины нет науки. Отсюда видно, что научное мировоззрение связано с признанием объективной истины.
Признание объективной истины наносит сокрушительный удар по идеалистическому мировоззрению и является краеугольным камнем теории познания диалектического материализма.
ПРоблема истины
Признавая объективную истину, диалектический материализм вместе с тем считает, что эта истина познается не сразу, а постепенно, частями. В каждый данный момент познание исторически ограничено, но эти границы временны, относительны и практически постоянно раздвигаются в соответствии с успехами науки и техники. Поскольку познание развивается непрерывно, то и наши объективные знания в каждый данный момент неполны, незакончены, относительны. Диалектический материализм признает относительность истины лишь в смысле неполноты, незаконченности, незавершенности нашего познания в данной области, в данный момент.
Относительность истины обусловливается прежде всего тем, что мир находится в вечном и бесконечном развитии и изменении. Развиваются и углубляются и наши знания о мире. Познание развивается беспредельно, поступательно. Относительность истины следует также из ее конкретности.
Материалистическая диалектика учит, что истина носит конкретный характер. Абстрактной истины нет. Истина всегда конкретна.
Итак, вечное движение и развитие мира, отражаемое в наших знаниях, зависимость истины от условий - все это определяет относительность истины. Признание абсолютного существования внешнего мира, неизбежно ведет к признанию абсолютной истины. Человеческое мышление по природе своей способно давать нам и дает абсолютную истину. Абсолютные знания содержатся в каждой науке: поскольку наши знания объективны, постольку в них есть зерно абсолютного. Истина абсолютная и относительная - это два момента объективной истины, различных в степени точности, полноты. В каждой объективной относительной истине есть частица абсолютной истины, как отражение вечной, абсолютной природы. Всякое истинное познание природы есть познание вечного, бесконечного, и поэтому оно по существу абсолютно. Но абсолютная истина складывается из бесконечной суммы относительных истин, открываемых развивающейcя наукой и практикой. Пределы относительной научной истины могут быть расширены за счет новых открытий. Истина всегда уточняется, пополняется и все более полно и верно отражает бесконечный материальный мир.
Так, еще в древней Греции зародилась теория атомного строения материи. Физика XIX столетия доказала, что материя действительно состоит из атомов, а химики знали, что атомы одного элемента имеют определенные и одинаковые свойства. Эти знания были относительными, неполными, связанными с заблуждением: атомы считались неделимыми. Но сам факт атомного строения материи явился зерном абсолютной истины, не опровергнутым дальнейшим развитием науки. В конце XIX в. было доказано, что атом является сложной структурой. В 1896 г. были открыты электроны, входящие в атом. Наука вносила все новые зерна абсолютной истины в знания об атоме. В первой трети двадцатого столетия было исследовано движение электронов, вращающихся вокруг ядер атомов. В 40-х годах развернулись работы по созданию атомных реакций и получению атомной энергии. Используя достижения атомной физики, Советский Союз первым в мире построил атомную электростанцию. В настоящее время в соответствий с семилетним планом развернулись большие работы по использованию атомной энергии в мирных целях, по исследованию и практическому применению управляемых термоядерных реакций.
Все эти факты из истории развития атомной физики свидетельствуют о сложности, и бесконечности процесса познания, процесса складывания абсолютной истины из суммы истин относительных. Это положение полностью распространяется и на другие науки о природе и обществе.
Итак, диалектический материализм рассматривает относительную и абсолютную истины в единстве, не допуская их метафизического разрыва и противопоставления. Игнорирование единства абсолютной и относительной истины неизбежно ведет к догматизму и релятивизму. Диалектический материализм - враг догматизма в понимании истины.
Догматики рассматривают истину как раз навсегда данную, абсолютную. Так рассуждал, например, немецкий философ Дюринг, считая истины вечными, окончательными, уподобляя их догме. Догматики абсолютизируют наши знания и отрицают их относительный характер. Они витают в сфере абстрактных рассуждений, боятся соприкасаться с жизнью, обобщать практику и делать из этих обобщений какие-либо новые теоретические выводы. Догматики обычно цепляются за высказывания и положения, которые уже утратили свое значение в связи с изменившейся обстановкой.
Развитие практики и самого познания показывают, что те или иные заблуждения рано или поздно преодолеваются: либо сходят со сцены (как, например, учение о 'вечном двигателе'), либо превращаются в истинные знания (превращение алхимии в химию). Важнейшие предпосылки преодоления заблуждений -изменение и совершенствование породивших их социальных условий, зрелость общественно-исторической практики, развитие и углубление знания. А это требует конструктивно-критического, а не апологетического (защитительно-оправдательного) подхода к действительности, реализации метода 'проб и ошибок'.
Таким образом истина - это знание, соответствующее своему предмету, совпадающее с нам. Иначе говоря, это верное, правильное отражение действительности в живом созерцании или в мышлении. Достижение истины -непосредственная цель познания в любой его форме (научной, философской, образно-художественной и др.). Истина не есть свойство материальных объектов (например, 'дом есть истина'), а характеристика знания о них. Будучи объективна по своему внешнему материальному содержанию, истина субъективна по своим внутренним идеальным содержанию и форме: истину познают люди, выражающие ее в определенных субъективных формах (понятиях, законах, теориях и т. п.). Например, всемирное тяготение изначально присуще материальному миру, но в качестве истины, закона науки оно было открыто Ньютоном.
Истина есть процесс, а не некий одноразовый акт постижения объекта сразу, целиком и в полном объеме. Для характеристики объективной истины как процесса применяются категории абсолютного (выражающей устойчивое, неизменное в явлениях) и относительного (отражающей изменения происходящего.)
Специфика научного познания. Формы и методы научного познания.
Познавательное отношение человека к миру осуществляется в различных формах - в форме обыденного познания, познания художест- венного, религиозного, наконец, в форме научного познания. Первые три области познания рассматриваются в отличие от науки как внена- учные формы. Научное познание выросло из познания обыденного, но в настоя- щее время эти две формы познания довольно далеко отстоят друг от друга. В чем их главные различия ? 1. У науки свой, особый набор объектов познания в отличие от познания обыденного. Наука ориентирована в конечном счете на поз- нание сущности предметов и процессов, что вовсе не свойственно обыденному познанию. 2. Научное познание требует выработки особых языков науки. 3. В отличие от обыденного познания научное вырабатывает свои методы и формы, свой инструментарий исследования. 4. Для научного познания характерна планомерность, систем- ность, логическая организованность, обоснованность результатов исследования. 5. Наконец, отличны в науке и обыденном познании и способы обоснования истинности знаний.
Одна из важных особенностей научного познания в сравнении с обыденным состоит в его организованности и использовании целого ряда методов исследования. Под методом при этом понимается сово- купность приемов, способов, правил познавательной, теоретической и практической, преобразующей деятельности людей. Эти приемы, прави- ла в конечном счете устанавливаются не произвольно, а разрабатыва- ются, исходя из закономерностей самих изучаемых объектов. Поэтому методы познания столь же многообразны, как и сама действительность. Исследование методов познания и практической де- ятельности является задачей особой дисциплины - методологии. При всем различии и многообразии методов они могут быть раз- делены на несколько основных групп: 1. Всеобщие, философские методы, сфера применения которых на- иболее широка. К их числу принадлежит и диалектико-материалисти- ческий метод. 2.Общенаучные методы, находящие применение во всех или почти во всех науках. И своеобразие и отличие от всеобщих методов в том, что они находят применение не на всех, а лишь на определенных эта- пах процесса познания. Например, индукция играет ведущую роль на эмпирическом, а дедукция - на теоретическом уровне познания, ана- лиз преобладает на начальной стадии исследования, а синтез - на заключительной и т.д. При этом в самих общенаучных методах нахо- дят, как правило, свое проявление и преломление требования всеоб- щих методов. 3. Частные или специальные методы, характерные для отдельных наук или областей практической деятельности. Это методы химии или физики, биологии или математики, методы металлообработки или стро- ительного дела. 4. Наконец, особую группу методов образуют методики, предс- тавляющие собой приемы и способы, вырабатываемые для решения ка- кой-то особенной, частной проблемы.
Техника и ее роль в становлении общества. Соотношение науки и техники. Гуманитарные аспекты философии техники,
-- В древнем мире техника, техническое знание и техническое действие были тесно связаны с магическим действием и мифологическим миропониманием. Один из первых философов техники Альфред Эспинас в своей книге "Возникновение технологии", опубликованной в конце XIX века, писал: "Живописец, литейщик и скульптор являются работниками, искусство которых оценивается прежде всего как необходимая принадлежность культа. ...Египтяне, например, не намного отстали в механике от греков эпохи Гомера, но они не вышли из религиозного миросозерцания. Более того, первые машины, по-видимому, приносились в дар богам и посвящались культу, прежде чем стали употребляться для полезных целей. Бурав с ремнем был, по-видимому, изобретен индусами для возжигания священного огня ? операция, производившаяся чрезвычайно быстро. Колесо было великим изобретением; весьма вероятно, что оно было прежде посвящено богам. Гейгер полагает, что надо считать самыми древними молитвенные колеса, употребляемые и теперь в буддийских храмах Японии и Тибета, которые отчасти являются ветряными, а отчасти гидравлическими колесами... Важнейшим шагом на пути развития западной цивилизации была античная революция в науке, которая выделила теоретическую форму познания и освоения мира в самостоятельную сферу человеческой деятельности.
Античная наука была комплексной по самому своему стремлению максимально полного охвата осмысляемого теоретически и обсуждаемого философски предмета научного исследования. Специализация еще только намечалась и во всяком случае не принимала организованных форм дисциплинарности. Понятие техники также было существенно отлично от современного. В античности понятие "тэхнэ" обнимает и технику, и техническое знание, и искусство. Но оно не включает теорию. Поэтому у древнегреческих философов, например, Аристотеля, нет специальных трудов о "тэхнэ". Более того, в античной культуре наука и техника рассматривались как принципиально различные виды деятельности. "В античном мышлении существовало четкое различение эпистеме, на постижении которого основывается наука, и тэхнэ, практического знания, которое необходимо для дела и связано с ним, - писал один известный исследователь. - Тэхнэ не имело никакого теоретического фундамента, античная техника всегда была склонна к рутине, сноровке, навыку; технический опыт передавался от отца к сыну, от матери к дочери, от мастера к ученику. Древние греки проводили четкое различение теоретического знания и практического ремесла".
В средние века архитекторы и ремесленники полагались в основном на традиционное знание, которое держалось в секрете и которое со временем изменялось лишь незначительно. Вопрос соотношения между теорией и практикой решался в моральном аспекте ? например, какой стиль в архитектуре является более предпочтительным с божественной точки зрения. Именно инженеры, художники и практические математики эпохи Возрождения сыграли решающую роль в принятии нового типа практически ориентированной теории. Изменился и сам социальный статус ремесленников, которые в своей деятельности достигли высших уровней ренессансной культуры. В эпоху Возрождения наметившаяся уже в раннем Средневековье тенденция к всеохватывающему рассмотрению и изучению предмета выразилась, в частности, в формировании идеала энциклопедически развитой личности ученого и инженера, равным образом хорошо знающего и умеющего ? в самых различных областях науки и техники.
В науке Нового времени можно наблюдать иную тенденцию ? стремление к специализации и вычленению отдельных аспектов и сторон предмета как подлежащих систематическому исследованию экспериментальными и математическими средствами. Одновременно выдвигается идеал новой науки, способной решать теоретическими средствами инженерные задачи, и новой, основанной на науке, техники. Именно этот идеал привел в конечном итоге к дисциплинарной организации науки и техники. В социальном плане это было связано со становлением профессий ученого и инженера, повышением их статуса в обществе. Сначала наука многое взяла у мастеров-инженеров эпохи Возрождения, затем в XIX ? XX веках профессиональная организация инженерной деятельности стала строиться по образцам действия научного сообщества. Специализация и профессионализация науки и техники с одновременной технизацией науки и сциентификацией техники имели результатом появление множества научных и технических дисциплин, сложившихся в XIXXX веках в более или менее стройное здание дисциплинарно организованных науки и техники. Этот процесс был также тесно связан со становлением и развитием специально-научного и основанного на науке инженерного образования.
В современной литературе по философии техники можно выделить следующие основные подходы к решению проблемы изменения соотношения науки и техники:
техника рассматривается как прикладная наука;
процессы развития науки и техники рассматриваются как автономные, но скоординированные процессы;
наука развивалась, ориентируясь на развитие технических аппаратов и инструментов;
техника науки во все времена обгоняла технику повседневной жизни;
до конца XIX в. регулярного применения научных знаний в технической практике не было, но оно характерно для современных технических наук.
Культ науки и техники можно назвать побочным явлением цивилизации. Результатом культа науки может стать рождение так называемой псевдонауки, то есть области невостребованных практикой знании, или знания ради знаний, и ничего более.
Что касается культа техники, то в настоящее время это наиболее актуальная проблема ? в связи со всеобщей информатизацией. Стремясь стать все больше независимым от природы, человек все больше изобретает машин, но все чаще становится их рабом. Безусловно, человек сделал громадный шаг в развитии цивилизации, но здесь есть "подводный камень", который в дальнейшем может о себе заявить. Это "машинизированное", экстенсивное растрачивание человеческих ресурсов. Вот здесь-то особенно ярко просматривается возможность дегуманизации общества и "обесчеловечивание" личности. Индивид теряет возможность свободного, активного и творческого мышления. Раз человек стал рабом машины, то она ведет его за собой, она диктует ему правила жизни. Вот в чем заключается опасность культа техники.
Диалектика единичного и общего.
Единичное ? философская категория для выражения индивидуальных уникальных черт признаков предметов.
Общее ? философская категория, которая выражает сходство признаков предметов.
Всеобщее ? общее присущее всем без исключения классам.
Категории философии ? формы всеобщего.
Диалектика единичного и общего проявляется в их неразрывной связи:
1) Предметы ? всегда единство всеобщего, общего, обособленного и единичного.
2) Разграничение на единичное и общее относительно.
3) В процессе развития общее может превратиться в единичное и наоборот.
Превращение единичного в общее и обратно хорошо прослеживается в процессе социализации человека.
Противоположность индивидуальному ? типовое.
Детерминизм и каузальность. Диалектика причины и следствия.
Принцип детерминизма ? все реальные явления, процессы детерминированы, т.е. возникают, развиваются и уничтожаются в результате действия определ?нных причин.
Причина ? явление, повл?кшее за собой другое явление.
Следствие ? явление, возникшее в результате действия причины.
Типы причинных связей:
I. однонаправленные причинно-следственные связи.
II. взаимодействие
Взаимодействие ? это, когда причина испытывает обратное влияние со стороны следствия.
Причинные основания ? совокупность всех обстоятельств, при которых наступает следствие:
причина
условие
мотивы и т.д.
Детерминизм ? концепция мира, которая основывается на принципах причинности и закономерности.
Формы детерминизма:
механистический (лапласовский) ? причинная связь понимается как однозначная, т.е. определ?нное состояние системы определяет последующее состояние системы. Причинность ? необходимость.
статистический ? признание многозначного соотношения между причиной и следствием.
В причине заключается ряд возможностей и вариантов развития.
Индетерминизм ? отрицание закономерностей и причинной обусловленности явлений.
Казуальность ? похоже, то же самое.
Деятельность как способ существования человека. Виды и структура деятельности.
-- Деятельность (Д) ? специфически человеческая форма активного отношения к окружающему миру, содержание которой составляет его целесообразное изменение и преобразование. Гегель д-ть рассматривает как развивающийся, диалектический процесс познания человеческого мира, как практическую д-ть, связанную с созданием человеком жизненно важных условий и как историческую д-ть
Д-тью, связанной с производством необходимых средств, объясняется отличие человека от животных. Способ д-ти ? способ производства ? становятся основой жизнедеятельности человека, образом его жизни. Д ? ть имеет двойственную природу: она направлена на ?обработку природы людьми? и изменение самого человека. В д ? ти человек становится сознательным, активным, познающим и создающим предметный мир и тем самым удваивающим природу и совершенствующим себя существом, субъектом.
Как закономерный и естественно упорядоченный процесс д-ть имеет структуру:
1. Д-ть всегда осуществляется в системе взаимодействия субъекта и объекта. Субъект-носитель д-ти. Объект-предмет направленности человеческой д-ти. Объект является источником познавательной и практической д-ти.
2. В системе объект-субъектных отношений д-ть проявляется как связь , взаимодействие. В этом взаимодействии реализуются вещественно-энергетические и информационные связи. В человеческой д-ти эти связи приобретают социальное, общественно-историческое отношение.
Различают материальную и духовную д-ть.
Материальная д-ть ? предметно-практическая д-ть, направленная на производство материальных ценностей. В процессе материальной производственной деятельности возникают общественные (экономические, социальные, политические) отношения как основа коммуникативной д-ти людей.
Духовная д-ть связана с производством духовной сферы бытия. Это ? религия, наука, искусство.
Мораль и нравственность. Нравственность как проявление духовности человека. Нравственные качества личности.
-- Термины ?мораль? и ?нравственность? обычно употребляются как синонимы. Однако существуют и попытки их разведения. Самая влиятельная из них восходит к Гегелю. Отталкиваясь от его размышлений, философы под нравственностью понимают объективную, общечеловеческую совокупность идеальных норм поведения, общения и взаимоотношений, а под моралью ? исторически изменчивое, несовершенное воплощение нравственных норм во времени и пространстве. Некоторые философы, наоборот, под моралью понимают общечеловеческие нормы и образцы поведения, а под нравственностью (нравами) ? принятые в обществе способы поведения и принципы оценок.
Сущность эстетического. Развитие взглядов на прекрасное в истории философии.
Эстетическое сознание - это тот духовный фундамент, кот обеспечивает гармоничное единство и внутренюю взаимосвязанность различных проявлений дух жизни чел и общества в целом. Синтетическая функция эстет формы освоения действительности проявилась уже в феномене нерасчлененности античной культуры в которой не только сами произв искусства, но и научные и религиозные и фил трактаты зачастую создавались как худож тексты.
Необходимо различать два во многом совпадающих, но не тождеств понятия - эстетическое сознание вообще и искусство как высшее, но частное проявление этого сознания. Эстет сознание имеет место в каждом акте челов активности. Чел оценивает с эсет позиций любое свое проявление, каждое противостоящее ему объект явление, все, что вовлекается в сферу его опыта. Искусство же - это профессиональная сфера деятельности, в кот эстет сознание из сопутствующего эл-та превращ в основную цель.
В истории культуры сложились 2 концепции эст сознания: первая - онтологическая- трактует эст сознание как отражение особых принципов самого бытия, вторая - гносеологическая, сложившаяся уже в обособившейся эстетике, интерпретирует его в качестве атрибута одного только челов сознания.
Обе эти концепции - возведеные в абсолют крайности, в кот есомнено присутствуют и зерна истины. С одной стороны, эстет качества настолько ?человечны? в своей основе, что их нельзя рассм как первопринципы мира, сущ независимо от человека. Существование общества- необход условие превращ эстет ценности из возможного в действительное. С др стороны эстет качества могут проявиться не только в деятельности самого человека, ведь эстет выразительна и природа и сам человек, да и все продукты чел труда. Эстет категшории явл объективными, поскольку они отражают объективную прир самого человека, складывающуюся в его многообр взаимоотношениях с миром.
Эта двоякая природа эстет сознания, равно зависящая и от субъекта и от объекта эстет созерцания, нуждается в интерпретации. В чем зависимость эстет ощущения от объекта созерцания? В том, что эст ощущ, чувственное по своей природе, невозможно без внешег стимула - пейзажа, чел лица, произв искусства, всегда имеющее материально зафиксир форму. Выразительность вн формы т.о. есть необходимое условие эстет аслаждения. В чем же тогда зав-ть эстет ощущ от свубъекта? В том, что при оценке выразительности внешней формы объекта субъект должен приложить дух усилие для того, чтобы вскрыть идеально-смысловую значимость созерцаемого объекта. Внутренняя жизнь предмета должна как бы очеловечиться. И только в этом случае, если налицо оба условия - и вешняя форма объекта, и его очеловеченный дух смысл - может состояться эстетическое событие.
Между тем не только педмет очеловечивается но и человек как бы опредмечивается в эстет акте. Вскрывая в объекте его внутр смысл чел тем самым как бы одаряет природу частицей своего духа. Чел созерцает себя в созданном им мире. В наиболее конкретном и наглядном виде это опредмечивание чел сущности проявляется в процессе труда и возникающем при этом эстет наслаждении его р-тами. Именно благодаря труду возниклись и развились на зае чел истории музыкальное ухо, чувств красоту формы глаз- короче говоря такие чувства, кот способны к челов наслаждениям?.
Т.о. между эстет сознанием и развитием труд деятельности людей имеется генетическая связь. Однако ее нельзя абсолютизировать. Для развитого общ созания эстетическое тем и отличается от прагматического, что предполагаетбескорыстное любование, жестко е связанное с категорией пользы. Эстет переживание ценно само по себе. Это не значит конечно, что прекрасное и полезное несовместимы (архитектурные сооружения)., это говорит о том, что е никакого императива, заставляющего нас видеть красоту только в полезном. Иначе бы ни музыка ни живопись не были бы для нас прекрасными, нас окружили бы одни созданные дизайнерами автомобили и удобная техника.
Эстетическое, таким образом, есть непосредственно данная чувственная выразительность внутреней жизни предмета, запечетлевающая в себе процесс опредмечивания челов сущности и очеловечивания прир мира, которая воспринимается и переживается чел-ком как самостоятельная жизенная ценность.
Будучи чувственно-предметным бытием, эстет вместе с тем не является одной только вещественной данностью. Все веществ характеристики эстетического выступают как носители смысла, а потому оно не только предметно, но и идеально.
Искусство и философия. Соотношение искусства и фил исторически менялось. Для эпохи Возрождения не было ничего эпатирующего в том, что Леонардо да Винчи низывал живопись истинной философией, поскольку живопись по его словам самолстоятельно обнимает первую истину. Аналог миссия признаваласт и за поэзией и за архитектурой. Искусство в эту эпоху вмещало в себя весь состав фундамент мыслей о мире, и потому оно шло рука об руку с философией.
Для 19 в на первый план выдвинулось проблема иеархического строения здания гуманит наук. Так Романтизм , ставя искусство выше науки, провозглашали его главенство над фил, а Гегель,наоборот, при всей признаваемой им значимости эстет венчал здание самопознания абс идеи его высшей формой - философией.
Вопрос о соотнош искусства и фил действительно очень сложен, Между этими видами чел деятельности очень много общего, но нет полного внутреннего тождества. Совместно противостая на соврем этае развититя культуры науке благодаря отсутствию у них конкретного объекта позания, эти формы дух деятельности все же противопоставимы с точки зрения своих познав средств, своей конечной цели и языка. Фил в этом отношении ближе к науке - она тяготеет к логико-поняийному аппарату, систематичности... Искусство же ориентировано на образно-символические формы познания и выражения, кот не предполагают своей рассудочной воспроизводимости.
Искусство и фил, т.о., - это взаимозависимые, но различные формы общ сознания, которые, несмотря на близость своих содержательных областей, свою направленность на предельно общие вопросы духа и бытия, отличаются методом познания и выражения. Фил, в сущности, м.б. растворена в понятиях и подана в безличной форме. Искусство же не поддается такому растворению и обезличиванию.
Природа и общество, их взаимосвязь.
Возникновение общества. История чело общества в опред смысле являет картину его изменяющегося взаимод с природой. Однако общество не сущ изначально. История его возникнов не отделима от истории становления самого человека. Являясь частью прир человек постепенно, в поцессе труда и общения формир как социальное существо. Этот проц имеет своим началом выделение чел из животного мира, формир у него социальных побудит мотивов вповедении. В силу вступает наряду с естеств и социальный отбор. (применительно к сообществам) Выживали те сообщества кот подчинялись опред социально значимым требованиям: сплоченности взаимопомощи... Это социально значимое закреплялось естеств отбором и передачей опыта. В преобразов первобытного стада в челов общество все большую роль играли соц закономерности на фоне действия биологич. Это осущ в первую очередь в проц труда.
Для труда характерен коллективно организованный, целенаправленный общ способ деятельности.
Труд есть процесс, совершающийся между чел и природой, процесс, в кот человек своей собственной деятельностью опосредует, регулирует и контролирует обмен в-еств между собой и природой. Т.о. труд - та главная мат сила , кот вела к возникнов и формированию собственно человеческой жизни - общества. Однако ее действие было бы невозможным без формирования языка., кот является важнейшим средством осущ трудового процесса.
Прир Среда - естественное условие жизни общества. История Земли и история человечества - это две главы одного романа?-Герцен. Общество явл частью более обширного целого- природы. Чел живет на земле в пределах тонкой ее оболочки - географ Среды. Она есть зона обитания чел и сфера прилож его сил. Географ седа - это та часть пр, котрая составл еобходимое условие жизни общества, будучи вовлеченной в процесс общ производства. Вне ее наша жизнь евозможна.
С самого возникнов челов общество изменяло окруж природу и само менялось под ее воздействием. Воздействие общ на прир обуславливается развитием мат производства, науки и техники, общ потребностей. При этом происходит расширение рамок геогр Среды, накопление новых свойств, все более отдаляющих ее от девственного состояния. Если лишить соврем геогр среду ее свойств, созданных трудом многих поколений, и поставить совр общество в исх природные условия, то оно не сможет существовать.
В свою очередь и геогр среда влияет на развитие общества. Сравним развитие народов севера и юга, тропиков. Геогр Среда оказывает влияние на хозяйственную специализацию стран ирайонов. Так, если в усл тундры насел занимается оленеводством, а в субтропиках - разведением цитрусовых. Влияние геогр Среды на общество - явление историческое: чем глубже в глубь веков, чем слабее силы общества, тем больше его зав0ть от геогр Среды.
Ограничивается ли Среда жизни обществалишь географ средой? Нет. качественно иной естеств средой его жизни явл сфера всего живого - биосфера. В р-те длит эволюции биосф сложилась как динамическая, внутренне дифференцированная равновесная система. Она развивается вместе с эволюцией Вселенной и всего живого.
Помимо всего живого биосфера включает в себя и человека. Причем его влияние сильно меняет биосферу. С развитием человечества осуществляется переход к новому качественному состоянию - ноосфере, представляющую собой сферу живого и разумного. Ноосфера т.о. новая особая реальность, связанная с более глубокими и всесторонними формами преобраз воздействия общества на природу.
Экология. - наука, изучающая закономерности взаимодействия живого с внешними условиями его обитания с целью поддежания динам равновесия системы ?общество-природа?.
Развитие человечества, его производ сил столкнули челов с пробл ограниченности прир ресурсов, возможного наруш динам равновесия системы общ-прир. ?Не стоит обольщаться победами над природой. За каждую такую победу она мстит. Каждая из этих побед меет правда в первую очередь те последствия, на кот мы расчитывали, но во втор и в третью очередь совсем другие, непредвиденые последствия, кот очень часто уничтожают значение первых.? Мы все воюем с природой, а надо мирно существовать в ней.
Чел, превращая все большую часть природы в среду своего обитания, расширяет границы своей свободы по отношению к природе, что должно обострять в нем чувство ответственности за преобоазующее воздействие на нее. Здесь находит отражение общефил прнцип: ?чем полнее свобода, тем выше ответственность?.
В настоящее время глобальность эколог проблем требует от чел иного способа мышлеия, новой формы самосознания - Экологического сознания. Это прежде всего означает, что челов должно осознать себя как единое целое в своем отношении к природе. Самое первое и главное условие сохранение равновесия и гармонии с природой - это разумное сосуществование людей друг с другом. Необходимо соединить усилия всех людей, всего человечества в решениях этих проблем. В соврем обществе потреблеия решение эколог проблем невозможно...
Соотношение экономической, социально-политической и духовной сфер жизни общества.
-- Общество ? целостный организм, состоящий из различных сфер:
Материально-производственная (экономическая)
Социальная сфера общества, предполагающая различные социальные группы, исторические общности людей и взаимодействия между ними.
Политическая сфера, которая включает политическое сознание, отношения, институты.
Духовная.
Определяющей сферой жизни общества выступает экономическая сфера и прежде всего материальное производство. Способ производства фиксирует как и при помощи чего осуществляется производство. Способ производства состоит из двух сторон:
Производительные силы ? люди и средства труда. Производительные силы фиксируют отношения к природе людей.
Производственные отношения ? отношения людей друг к другу в процессе производственного обмена, распределение и потребление материальных благ, это отношение собственности.
Эти сферы всегда оказывали огромное влияние на общество. Они постоянно взаимодействуют и не могут существовать отдельно. На каждом этапе развития общества определяющей была одна из этих сфер. Эк.сфера полагает общение людей на коммерческой основе, произведения искусства стоят денег, политика также предполагает финансовые вложения, навязывание некоторых духовных и культурных идеалов. Определ?нный политический строй предполагает разные отношения с разными странами, поощрение или ?отторжение? тех или иных проявлений духовной жизни ? искусство, религия, обычаи, культура(пример ? изменения после революции 1917г., свержение царской власти).
Индивид, индивидуальность, личность. Место и роль личности в историческом процессе.
Человек - биосоциальное существо, обладающее членораздельной речью, сознанием, высшими психологическими функциями (абстрактно-логическое мышление, логическая память и т.д.), способное создавать орудия, пользоваться ими в процессе общественного труда.
Индивид - конкретный человек, единичный представитель человеческого рода.
Индивидуальность - совокупность черт, отличающих одного индивида от другого.
Социальный тип личности - продукт взаимодействия историко-культурных и социально-экономических условий жизнедеятельности людей.
В социологии предлагаются различные варианты типологии личности (варианты М.Вебера, К.Маркса, Э.Фромма).
В современной социологии типы личности выделяются в зависимости от их ценностных ориентаций:
традиционалисты - ориентированы на ценности долга, дисциплины, законопослушания; уровень самостоятельности, креативности, самореализации низкий;
идеалисты - критически относятся к традиционным нормам; твердая установка на саморазвитие;
реалисты - сочетают стремление к самореализации с развитым чувством долга, скептицизм с самоконтролем;
другие.
Экономика и политика. Происхождение и сущность государства. Государство и гражданское общество.
Политическая структура общества. Сущность пол-ки.
Полит. структура - совокупность полит институтов, идей норм. изберательного права, общественное гонение с помощью кот. осуществляется власть и влияние на нее. Основной элемент госва. С возникновением гос-ва возникает пол-ка. Сущность пол-ки можно выразить: 1) Деятельность больших соц. групп, полит. институтов и отношения м/у ними по поводу использования институтов гос. власти. 2) Пол-ка - борьба за власть, за влияние на нее. 3) Пол-ка - всегда процедура принятия решений. 4) Пол-ка - вид искусства.
Сущность и функции государства.
Гос-во - организация обладающая верховной властью на опр. территории. Осуществляющей власть с помощью спец. аппарата, выступающая как представитель об-ва. Основные признаки гос-ва: 1) Публичная власть т.е. власть не совпадающая со всем населением. 2) Суверенитет народа. 3) Территории 4) Монополия на легальной силы. 5) Исключительное право на издание з-на. 6) Право на взымание налогов Внутренние ф-ции гос-ва: 1) Экономич. 2) Соц. ф-ции. 3) Экологическая ф-ция. 4) Защита прав граждан. Внешние: 1) Защита границ 2) Интеграция в мировую эк-ку. 3) Защита м/у народной безопасности.
МАРКСИСТСКАЯ ТЕОРИЯ КЛАССОВ. Маркс утверждал, что: 1) Существование классов связано с определенными историч. фазами развития пр-ва. 2) Классовая борьба неотвратимо ведет к диктатуре пролетариата. 3) Диктатура - есть преходный момент к обществу без классов. Основной классообразующий признак в марксизме - отношение к средствам пр-ва, отношение к собственности. Теория соц. стратификации - это современная теория, анализирующая соц. структуру общества. По этой теории общество делится на страты, за основу выделения которых берут различные признаки. Известный нем. социолог МАХ Вебер за основу деления общества берет соц. статус. Он выделяет 3 статусных показателя: 1) Уровень образования. 2) Профессия, уровень квалификации. 3) Уровень доходов. В соответствии с этими показателями Вебер различает 3-и класса в обществе: 1) Высший класс (финанс. магнаты, крупные промышленники...) 2) Средний класс (совокупность людей наемного и самостоят. труда, обладающих общим самосознанием:
а) высший слой среднего класса (средние предприниматели)
б) средний слой
в) нисший слой (люди со средним спец. образованием) 3) Нисший класс - низкий уровень образования, существуют и маргинальные слои. Маргинализация общества происходит под воздействием соц. и техносдвигов и связано с расшатыванием и ломкой нормативно-ценностных систем. Основа стабильности общества - средний класс. В обществе, разделенном на классы, существует социал. мобильность, т.е. перемещение из одних соц. слоев в др. Она бывает горизнт. и вертикал. Общество сравнивают с многоэтажным домом, в котором движутся 6 лифтов: экономика, армия, политика, церковь и культура, брак.
Проблема возникновения государства. Теория общественного договора.
-- Проблема происхождения государства: основные теории.
По мнению Платона, общество и государство существенно не различались между собой. Государство было формой совместного поселения людей, обеспечивавшей защиту совместных интересов, территории, поддержание порядка, развитие производства, удовлетворение повседневных нужд.
У Аристотеля впервые появляется четкое разделение понятий общества и государства. Он полагал, что государство воплощает в себе систему отношений особого типа - отношений господства и подчинения, которые он назвал политическими. Изучив различные формы государственного устройства древнегреческих полисов, он предложил в качестве идеальной т.н. политию, т.е. государство, в котором органически переплетались черты монархии, аристократии и демократии.
В средневековой Европы прочно утвердилось мнение о том, что государство есть результат творения бога, своеобразный договор бога и человека. Такой взгляд на происхождение государства называют теологическим.
В 17 - 18 вв. появляются теории, позже объединенные понятием теорий общественного договора.
Из других теорий происхождения государства, имевших большое значение в развитии человечества, следует назвать марксистскую теорию. Ее сторонники происхождения государства видят в классовой борьбе. Чтобы враждебные классы "не пожрали" друг друга, нужна сила, которая будет поддерживать порядок в обществе. Эта сила, защищая интересы господствующего класса, будет держать в повиновении классы эксплуатируемые.
Томас Гоббс и его теория общественного договора.
Томас Гоббс (1588 ?1649), английский философ 17 века, в своем известном трактате "Левифиан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского" впервые, пожалуй, изложил теорию общественного договора в определенной, четкой и рационалистической (т.е. основывающейся на аргументах разума) форме.
По мнению Гоббса, появлению государства предшествует так называемое естественное состояние, состояние абсолютной, ничем неограниченной свободы людей, равных в своих правах и способностях. Люди равны между собой и в желании господствовать, обладать одними и теми же правами. Поэтому естественное состояние для Гоббса есть в полном смысле "состояние войны всех против всех ".Абсолютная свобода человека ? стремление к анархии, хаосу, беспрерывной борьбе, в которой оправдывается и убийство человека человеком.
В этой ситуации естественным и необходимым выходом становится ограничение, обуздание абсолютной свободы каждого во имя блага и порядка всех. Люди должны взаимно ограничить свою свободу чтобы существовать в состоянии общественного мира. Они договариваются между собой об этом ограничении .Это взаимное самоограничение называется общественным договором.
Ограничивая свою естественную свободу, люди вместе с тем передают полномочия по поддержанию порядка и надзор за соблюдением договора той или иной группе или отдельному человеку. Так возникает государство, власть которого суверенна, т.е. независима ни от каких внешних или внутренних сил. Власть государства, по убеждению Гоббса, должна быть абсолютна, государство вправе в интересах общества в целом предпринимать любые меры принуждения к своим гражданам. Поэтому идеалом государства для Гоббса была абсолютная монархия, неограниченная власть по отношению к обществу.
Джон Локк об общественном договоре.
Несколько иных взглядов придерживался другой английский мыслитель 17в. Дж.Локк (1632 ? 1704).
В работе "Два трактата о государственном правлении" он выдвигает иной взгляд на первоначальное, естественное состояние человека. В отличии от Гоббса с его тезисом о "войне всех против всех", Локк считает первоначальной абсолютной свободе людей не источник борьбы, а выражение естественного их равенства и готовности следовать разумным естественным, природным законам. Эта естественная готовность людей приводит их к осознанию того, что в интересах общего блага необходимо, сохранив свободу, часть функции отдать правительству, которое призвано обеспечить дальнейшее развитие общества. Так достигается общественный договор между людьми, так возникает государство.
Основная цель государства ? защита естественных прав людей, прав на жизнь, свободу и собственность. Чем больше прав у человека, тем шире круг его обязанностей перед обществом. Государство при этом не обладает абсолютной произвольной властью. Общественный договор предполагает и ответственность государства перед гражданами .Если государство не выполняет своего долга перед людьми, если оно нарушает естественные свободы ? люди вправе бороться против такого государства.
Локка часто называют в числе основных теоретиков демократического государственного устройства. Его идеал ? английская конституционная монархия, в которой воплощено равновесие интересов личности, и государства.
Теория общественного договора в системе взглядов Ж.-Ж.Руссо.
Ж.-Ж.Руссо (1712 ? 1778) был одним из крупнейших представителей французского Просвещения. Его теория общественного договора существенно отличалась как от взглядов Гоббса, так и от воззрений Локка.
Естественное состояние людей Руссо трактует состояние первобытной гармонии с природой. Человек не нуждается ни в общественных ограничителях, ни в морали, ни в систематическом труде. Способность к самосохранению удерживает его от состояния "войны всех против всех".Однако, население растет, меняются географические условия, развивается способности и потребности людей, что приводит в конечном счете к установлению частной собственности. Общество расслаивается на богатых и бедных, могущественных и притесненных, которые враждуют между собой. Неравенство развивается постепенно: сначала признаются богатство и бедность, затем ? могущество и беззащитность, наконец ? господство и порабощение. Общество нуждается в гражданском мире ? заключается общественный договор, по которому власть над обществом переходит государству. Но в основе государственной власти, по мнению Руссо, лежит воля и свободы каждого отдельного человека. Эта свобода и воля остаются абсолютными, неограниченными и после заключения общественного договора. Поэтому, Руссо выдвигает свой знаменитый тезис о том, что носителем и источником власти является народ, который может и должен свергать власти, нарушающие условия общественного договора. Суверенно не государство, суверенен народ. Народ творит законы, меняет их, принимает новые.
Социальный прогресс и его критерии.
Представление о том, что изменения в мире происходят в определенном направлении, возникло в глубокой древности и первоначально было чисто оценочным. В развитии докапиталистических формаций многообразие и острота политических событий сочетались с крайне медленным изменением социально-экономических основ общественной жизни. Для большинства античных авторов истории - простая последовательность событий, за которыми стоит нечто неизменное; в целом же она рисуется либо как регрессивный процесс, идущий по нисходящей от древнего "золотого века" (Гесиод, Сенека), либо как циклический круговорот, повторяющий одни и те же стадии (Платон, Аристотель,Полибий). Христианская историософия рассматривает историю как процесс, идущий в определенном направлении, как движение к некоей предустановленной цели, лежащей за рамками действительной истории. Идея исторического прогресса родилась не из христианской эсхатологии, и из ее отрицания.
Социальная философия подымающейся буржуазии, отражавшая реальное ускорение общественного развития, была овеяна оптимизмом,уверенностью в том, что "царство разума" лежит не в прошлом, а в будущем. Прежде всего был замечен прогресс в сфере научного познания: уже Ф.Бэкон и Р.Декарт учили, что не нужно оглядываться на древних, что научное познание мира идет вперед. Затем идея прог ресса распространяется и на сферу социальных отношений (Тюрго, Кондорсе).
Просветительские теории прогресса обосновали ломку феодальных отношений, на их основе складывались многочисленные системы утопического социализма. Но рационалистическим теориям прогресса был чужд историзм. Прогресс общества в теориях просветителей имел телеологический характер, они возводили в ранг конечной цели истории преходящие идеалы и иллюзии буржуазии. Вместе с тем уже Вико и особенно Руссо указывали на противоречивый характер исторического развития.Романтическая историография начала XIX века в противовес рационализму просветителей выдвинула идею медленной органической
эволюции, не допускающей вмешательства извне, и тезис об индивидуальности и несравнимости исторических эпох. Однако этот историзм был односторонне обращен в прошлое и часто выступал в роли апологии архаических отношений. Более глубокую трактовку прогресса дал Гегель, выступив как против просветительского пренебрежения к прошлому, так и против ложного историзма романтической "историчес кой школы". Однако, понимая исторический прогресс как саморазвитие мирового духа, Гегель не мог объяснить переход от одной ступени общественного развития к другой. Его философия истории превращается в теодицею, оправдание бога в истории.
Диалектический материализм выработал принципиально иной подход к этой проблеме, выдвинул и обосновал объективный критерий прогресса. Прогресс не есть какая-то самостоятельная сущность или трансцентентная цель исторического развития. Понятие прогресса имеет смысл лишь применительно к определенному историческому процессу или явлению в строго определенной системе отсчета. Цели, стремления и идеалы, в свете которых люди оценивают историческое развитие, сами меняются в ходе истории, поэтому такие оценки часто страдают субъективностью, неисторичностью. Общая тенденция исто рического развития - переход от систем с преобладанием естественной детерминации к системам с преобладанием социально-исторической детерминации, в основе чего лежит развитие производительных сил. Более высокому уровню развитию производительных сил соответствуют и более сложные формы производственных отношений и общественной организации в целом, повышение роли субъективного фактора. Степень овладения обществом стихийными силами природы, выражающаяся в росте производительности труда, и степень освобождения людей из-под гнета стихийных общественных сил, социально-политического нера венства и духовной неразвитости - вот наиболее общие критерии исторического прогресса. В свете указанного критерия общественно-экономические формации представляют собой закономерные стадии поступательного развития человечества. Но процесс этот противоре чив, а типы и темпы его различны. Отсюда и рост социального пессимизма, многочисленные философские и социологические теории ХХ в., прямо или косвенно отрицающие прогресс и предлагающие заменить это понятие либо идей циклического круговорота (Шпенглер, Тойнби,Сорокин), либо "нейтральным" понятием "социального изменения". Широкое распространение получают также различные концепции "конца истории" и пессимистические антиутопии. В этом же духе интерпретируются многие глобальные проблемы современности - экологическая, демографическая, продовольственная, энергетическая, сырьевая, угрозаядерной войны, сохранение психического и физиологического здоровьянаселения.
В заключение отметим, что применение критериев общественного прогресса при исследовании развития общества должно носить комплексный характер и не в отношении экономической, социальной, политической или духовной сфер общества, а в целом, т.е. все сферы рассматриваются как части единого целого, как подсистемы единой общественной системы, имеющей свою историю.
Культура и цивилизация. Многообразие культур, цивилизаций, форм социального опыта. Запад-Россия-Восток в диалоге культур.
--Культура ? способ организации и развития человеческой жизнедеятельности, представленный в виде материальных и духовных ценностей. Началом, источником и высшей ценностью культуры является сам человек.
Различают материальную и духовную культуры. Первая охватывает производство, обмен и распределение материальных благ; вторая ? духовное производство: производство идей, идеалов, предметов искусства, традиции и обычаи, моральные и правовые нормы и т.п.
Материальная культура ? показатель уровня практического освоения человеком природы. Духовная культура ? это, прежде всего, сокровища всех богатств человеческого духа и разума.
Законом развития культуры, которая содержит в себе общечеловеческое и классовое, национальное и интернациональное, является преемственность, удержание всего положительного, что создано предыдущими поколениями.
Под термином ?цивилизация? имеют в виду разумно организованное, высокоразвитое общество во всем его многообразии и целостности.
Цивилизационный подход в понимании развития общества для многих философов сводится к тому, что история развития общества представляет собой смену различных культур ? цивилизаций, каждая из которых проходит разные этапы ? от рождения до угасания (Шпенглер, Тойнби, Фукияма и др.). согласно многим из этих философов, цивилизации развиваются независимо друг от друга, во многих случаях Запад противопоставляется Востоку.
В конце 20 века в историческом развитии наблюдается интенсивное сближение культур, выражающееся во взаимопроникновении, конвергенции передовых технологий, массовой культуры, религий, идей, связанных с отношением к личности, проблемам ее познания и т.п. оппозиция Запад ? Восток теряет свою актуальность, границы между культурами размываются, идет активный процесс, названный ?диалогом культур?.
В системе ?Восток ? Запад? особое место принадлежит России, которая занимает промежуточное положение между культурами, представляющими эту оппозицию. Это евроазиатская страна, представляющая собой, по словам Плеханова, гибрид, который имеет европейскую голову на азиатском туловище.
В России совместно проживает более ста национальностей и народностей.
Азиатское влияние на Россию, особенно в период Ордынского ига, проявилось в жесткой централизации власти, подчинении общества государству, вражде к Западу, к образу его жизни ? организованности, методичности, способности доводить дело до конца.
Золотая Орда надолго (почти на 300 лет) отдалила Россию от западной культуры, хотя к своим европейским корням (Киевская Русь ? это европейское государство) Россия продолжала тянуться.
Западный опыт пытались в Россию внедрить неоднократно, причем главным образом ?сверху?, насильно, с помощью властных структур: крещение Руси, петровские преобразования, реформы в России 19 в., экономические реформы, основанные на идеях монетаризма, на пороге 21 столетия.
Культурные ценности Запада оказали определенное благотворное влияние на Россию, стимулируя развитие ее самобытной культуры. Однако все они принимались на неподготовленной почве, многие из них не вписывались в исторические, национальные и духовные традиции России.
Культура России представляет собой весьма сложный евроазиатский тип, что необходимо учитывать при определении стратегии ее развития. Условия, в которых живет российское государство и российское общество, уникальны. Они не имеют аналогов ни в истории Запада, ни в истории Востока.
Особенности развития современной цивилизации.
-- В настоящее время наблюдается возможность увидеть окончательную дегуманизацию общества, "обесчеловечивание" личности, что само по себе, говоря общими словами, есть процесс и результат отрыва функции какой-либо из систем от ее основы, ведущий к вырождению ее (системы) сущности. Таким образом, возникает проблема отчуждения человека от культуры, искусства, производства. И все это следствие кризиса техногенной цивилизации и утраты системы ценностей человека и общества. Вполне очевидно, что при этом разрушается целостность личности, происходит самоотчуждение человека и его обезличивание. В конечном счете, это результат господства идеалов рационализма, культа науки и техники, утраты многими людьми частной собственности. Хотя последнее можно считать следствием преобладания идеалов рационализма.
Культ науки и техники можно назвать побочным явлением цивилизации. Результатом культа науки может стать рождение так называемой псевдонауки, то есть области невостребованных практикой знании, или знания ради знаний, и ничего более.
Здесь необходимо поговорить и об образовании, так как оно является основой для науки и развития человечества вообще. Сегодня образование хотят получить многие. И среди них немало тех, кто делает это лишь для получения "корочек", "плюса" при поиске работы. Но и из той части молодежи, которая стремится стать образованной, культурной, высоконравственной система образования способна сделать людей, утративших интерес к познанию и творчеству, посредством формализма знании.
Глобализация является одной из наиболее существенных особенностей развития современной цивилизации. Проявление ее многогранны: от вс? большей роли транснациональных компаний в развитии экономики различных стран до распространения на такие сферы как культура, спорт и др. Собственно уже сейчас внутренний валовой продукт (ВВП) ряда корпораций и фирм существенно превышает ВВП средних и даже крупных государств, а возникновение Интернета, развитие современных средств транспорта, связи и телекоммуникаций существенно стирает грани между государствами.
Глобальные проблемы современности. Ноосфера как форма единения человека и природы. Экологический императив. Противоречия глобализации.
-- К глобальным проблемам современности относятся:
? предотвращение мировой войны и обеспечение мирных условий развития человечества
? устранение увеличивающегося разрыва в развитии и благосостоянии между ?золотым миллиардом? и основной массой населения Земли. Ликвидация голода, нищеты, неграмотности
? преодоление настоящих и будущих последствий НТР и использование ее достижений в гуманитарных интересах всего общества
? демографическая проблема
? проблема нарушения экологического равновесия биосферы и загрязнения окружающей среды
? проблема достаточности невозобновляемых ресурсов Земли
? проблема терроризма и др.
В ХХ веке приоритетной становится экологическая проблема, взаимоотношение человека и биосферы, общества и природы, сохранение среды обитания человека. Осознание данной проблемы началось в 60-е годы в связи с изменением природной среды под влиянием развернувшейся НТР.
В ХХ веке произошел колоссальный рост масштабов антропогенного воздействия на природу. Гигантски выросла связанная с человеческой деятельностью теплоотдача в окружающую среду, выбросы вредных веществ в атмосферу, засорение рек, озер и др. В наши дни нежелательные воздействия приобрели глобальный характер, создав острую экологическую ситуацию и ставя под угрозу само выживание человечества.
Способность природы ассимилировать (усваивать) вредные отходы производства далеко не безгранична. Пока антропогенная деятельность человека носила локальный характер, с этими пределами можно было не считаться. Сегодня она приобрела глобальный характер и эти пределы становятся важнейшим императивом дальнейшего развития. Экологический императив ? совокупность уже недопустимых условий, которые повлекут за собой нарушения равновесия природы и неконтролируемые изменения характеристик биосферы, и могут сделать дальнейшее существование человека на Земле невозможным.
Человечество должно выработать новое экологическое мышление, в котором ведущей господствующей ценностью становятся экологические приоритеты, т.е. выживание человечества, гармонизация его отношений с природой.
Существует общая перспективная идея для достижения этой гармонии ? идея ноосферы и коэволюции.
Ноосфера ? сфера разума, целенаправленное разумное развитие биосферы, осуществляемое в интересах человека и его будущего.
Коэволюция ? совместимое, взаимосогласованное развитие человека и природы.
Происходит переоценка ценностей ? переход от идеи абсолютного господства над природой к идее гармонизации их отношений. Человек является частью природы, связан с ней непосредственными узами, зависим от нее.
ХХ в. можно назвать глобальным веком. Тенденция к глобализации захватывает общественные отношения, политические, национально-государственные связи. И это вполне понятно, т.к. если сближаются страны и регионы, материально-экономические системы, то и вся система мировых общественных отношений перестраивается. Глобализация мировых общественных отношений как своеобразный увеличитель прида?т общеземной масштаб, как достижениям человечества, так и его порокам, конфликтам. Одно из наиболее явственных проявлений глобализации общественных конфликтов в ХХ в. ? мировые войны.
Фундаментальные проблемы античной философии, основные ее школы и направления.
-- Выделяют три периода развития античной философии: первый ? от Фалеса до Аристотеля, второй ? греческую философию в римском мире и, наконец, третий ? неоплатоновскую философию. Первый период развития античной философии был периодом натурфилософии (философское учение о природе). Второй период греческой философии (V-VI в. до н.э.) начинается постановкой антропологических проблем. Данный период представлен софистами, Сократом и сократиками. Третий период античной философии ? век эллинизма. Сюда относятся стоики, эпикурейцы, скептики. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н.э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Главным предметом философского исследования в период раннего эллинизма становится субъективный мир личности. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, то есть религиозного постижения мира.
Проблемы античной философии:
Совокупную проблематику античной философии можно тематически определить следующим образом: космология (натурфилософы), в ее контексте тотальность реального виделась как ?physis? (природа) и как космос (порядок), основной вопрос при этом: ?Как возник космос??; мораль (софисты) была определяющей темой в познании человека и его специфических способностей; метафизика (Платон) декларирует существование интеллигибельной реальности, утверждает, что реальность и бытие неоднородны, причем мир идей выше чувственного; методология (Платон, Аристотель) разрабатывает проблематику генезиса и природы познания, при этом метод рационального поиска понимается как выражение правил адекватного мышления; эстетика разрабатывается как сфера решения проблемы искусства и прекрасного самого по себе; проблематика протоаристотелевской философии может быть сгруппирована как иерархия обобщающих проблем: физика (онтология-теология-физика-космология), логика (гносеология), этика; и в завершение эпохи античной философии формируются мистико-религиозные проблемы, они характерны для христианского периода греческой философии.
Школы античной философии:
По подсчетам римских историков, в Древней Греции было 288 философских учений, из которых помимо великих философских школ выделяется учение киников и киренских философов. В Афинах существовало четыре большие школы: Академия Платона, Ликей Аристотеля, Портик (стоическая школа) и Сад (эпикурейская школа).
Ионийская (или милетская школа) школа ? древнейшая натурфилософская школа. Ионийская философия уже философия в основном смысле этого слова, потому что уже ее первые творцы ? Фалес, Анаксимандр, Анаксимен ? стремились понять то или иное начало как субстанцию (вода, воздух, огонь и т.д.). Их первоначало всегда одно (в этом смысле ионийские философы ? монисты), оно вещественно, но также разумно, даже божественно. Каждый из философов в качестве этого начала определял одну из стихий.
Фалес стал основателем натурфилософии и сформулировал две ее основные проблемы: начала и всеобщего. Началом он полагал воду, в которой покоится земля, а мир считал наполненным богами, одушевленным.
Гераклит говорил, что все рождается из огня путем разрежения и сгущения и через определенные периоды сгорает. Огонь символизирует борьбу противоположностей в космосе и его постоянное движение. Также Гераклит ввел понятие Логоса (Слова) ? принципа разумного единства, который упорядочивает мир из противоположных начал. Логос управляет миром, и познать мир можно только через него.
Анаксимандр (610 ? ок. 540 годы до н.э.) считал началом всего бесконечную природу ? нечто среднее между четырьмя элементами (апейрон). Он говорил, что возникновение и уничтожение миров представляет вечный циклический процесс.
Анаксимен (ум. 525 до н.э.), ученик Анаксимандра, считал первоначалом воздух. Разрежаясь, воздух становится огнем, сгущаясь ? ветром, водой и землей.
С ионийской школой связывают зарождение основ астрономии, математики, географии, физики, биологии и др. наук.
Пифагорейская школа. Пифагорейская школа положила начало математическим наукам. Числа понимались как суть всего существующего, им придавался мистический смысл. Основу пифагорейской математики составляет учение о декаде: 1+2+3+4=10. Эти четыре числа описывают все процессы, происходящие в мире. Им мировой порядок представлялся в виде господства чисел. Пифагорейцам принадлежит учение о музыке сфер и о музыкальном звукоряде, отражающем гармонию Солнечной системы, где каждой планете соответствует определенная нота, а все вместе они создают интервалы музыкальной гаммы. Ими же положено и начало музыкальной психологии: музыка использовалась как средство воспитания и исцеления души и тела. В пифагорейской школе начали развиваться астрономия и медицина. Таким образом, пифагорейцев можно считать родоначальниками гуманитарной, естественной, точной и систематической наук.
Элейская школа связана с именами трех философов - Парменидом, Зеноном и Мелисом.
Парменид. Мир для него ? единое, вечно существующее бытие. Он неизменен, постоянен, всегда один и тот же. По мнению Парменида, все есть бытие, небытия в мире нет. Бытие не конкретно, это ? не вода, не огонь, не земля, не воздух. Оно всегда находится в покое, вне времени.
Его ученик Зенон считал, что всякое понытие о движении противоречиво, а следовательно, не истинно. Он создал целый ряд опорий, доказательств, напрвленных против признания и истинности движения.
Появление школы софистов явилось ответом на потребность демократии в образовании и науках. Странствующие учителя за деньги могли обучить любого искусству речи. Их главной целью было подготовить молодежь к активной политической жизни. Различие Сократа от софистов в том, что мерилом при оценке поступков для него служит соображение, какими мотивами определяется решение, что полезно и что вредно. Основной философский интерес Сократа сосредотачивается на вопросе о том, что такое человек, что такое человеческое сознание. ?Познай самого себя? ? любимое изречение Сократа.
Академию в Афинах основал Платон. Учениками Платона были преимущественно ?холеные молодые джентльмены? из аристократических родов (можно вспомнить хотя бы самого известного его ученика ? Аристотеля). Наиболее значимыми в философии Платона являются представления об Идеях, Справедливости и Государстве. Он пытался сочетать философское и политическое. Он готовил в своей школе правителей-философов, способных править справедливо, исходя из принципов общего блага.
В 335 г. до н.э. Аристотель, ученик Платона, основал собственную школу ? Ликей, или Перипат, отличавшуюся исключительно философской направленностью. Одним из самых важных результатов деятельности Аристотеля в политике было воспитание Александра Македонского.
Если прежние этические учения видели главное средство нравственного совершенствования индивида в его включенности в общественное целое, то теперь, напротив, философы считают условием добродетельной и счастливой жизни освобождение человека от власти внешнего мира, и прежде всего ? от политически-социальной сферы. Такова в значительной мере установка школы стоиков. Эта школа основана Зеноном в конце IV в. до н.э.
Разработка метода научного исследования философии Нового времени: Проблема эмпиризма в философии Ф. Бэкона.
Эмпирическое и теоретическое. В науке разл эмпир и теорет уровни исследования. Это различение имеет своим основанием 1. - методов познав активности;2. - характер достигаемых результатов. Эмпир исследование предполагает выработку программы исследований, организ наблюдения и экспериментов, описание и обобщение экспер данных, их классификацию, первичное обобщение. Словом для эмпир познания характерна фактофиксирующая активность. Теорет познание - это сущностное познание, осуществляемое на урове абстракций высоких порядков. Здесь орудием выступают понятия, категории, законы, гипотезы... Исторически эмпир познание предшествует теорет, но только этим путем нельзя достигнуть полного и истиного знания.
Эмпир исследование, выявляет все новые даные наблюд и эксперим, ставит перед теорет мышлением новые задачи, стимулирует его к дальнейшему совершенствованию. Однако и обогащающееся теорет знание ставит перед наблюдеием и эксперим все более сложные задачи.
Всякое наблюдение начин не со сбора фактов, а с попытки решения какой-то задачи, в основе кот всегда лежит известное предположение, догадка, постановка проблемы.
Постановка проблемы и иследов программа. Люди стремятся познать то, чего они не знают. Проблема - это вопрос, с кот мы обращаемся к самой природе, к жизни , к практике и теории. Поставить проблему порой не менее трудно, чем найти ее решение: правильная постановка пробл в известной мере направляет поисковую активность мысли, ее устремленность. Когда ученый ставит проблему и пытается решить ее , он неизбежно разрабатывает и исследов программу, стороит план своей деятельности. При этом он исходит из предполагаемого ответа на свой вопрос. этот предполаг ответ выступает в виде гипотезы.
Наблюдеие и эксперимент. Наблюдение - это преднамеренное, направленное восприятие, имеющее целью выявление сущ свойств и отношений объекта познания. Оно м.б. непосредств и опосредованым приборами. Наблюдение приобретает научное значение, когда оно в соотв с исследов прогамой позволяет отобразить объекты с наиб точностью и может быть многократно повторено при варьировании условий.
Но чел не может ограничиться ролью только наьлюдателя: наблюдение только фиксирует то, что дает сама жизнь, а исследование требует эксперимента, с помощью которого объект или воспроизводится искусственно, или ставится в определенным образом заданые условия, отвечающие целям иссследования. В ходе экспер исследователь активно вмешивается в исслед процесс.
В процессе н познания применяется и мысленный эксперимент, когда уч в уме оперирует опред образами, мысленно ставит объект в опред условия.
Экспер дусторонен. С одной стор он способен подтведить или опровергнуть гипотезу, а с др - содержит возможность выявления неожиданных новых данных.
Т.о. эксперим деятельность облад сложной структурой: теорет основы экс - научные теории, гипотезы; мат основа - приборы; непосредственное осущ экспер; эксперим наблюдеие; колич и кач анализ рез эксперим, их теорет обобщение.
Необход условием н исследования явл установление фактов. Факт, от factum - сделанное, совершившееся. Факт - это явление материального или духовного мира, ставшее удостоверенным достоянием нашего сознания, зафиксированность какого-либо предмета, явления, свойства или отношения. ?Факты - это воздух ученого?, - говорил Павлов. Самое характерное для научного факта - его достоверность. Факт должен быть осмыслен, обоснован. Факты всегда оказываются опосредованными нашим пониманием, интерпретацией. Например свид показания.Люди говорят об одном и том же, но как по разному. Т.о. очевидность отнюдь не является полной гарантией реальной достоверности факта.
Факты сами по себе не составляют науки. Факты должны быть подвергнуты отбору, классиф, обобщению и объяснению, тогда они включатся в ткань науки. Факт содержит немало случайного. Поэтому основой для н анализа явл не просто еди факт, а множество фактов, отражающих основную тенденцию. Только во взаимной связи и цельности факты могут служить основанием для теорет обобщеия. Из соответственно подобр фактов можно построить любую теорию.
Описание, и объяснение. В ходе наблюд и эксперим осуществляется описание, протоколирование. Основное н. требование к описанию - его достоверность, точность воспроизведения данных наблюдений и эксперимента.
Объяснение - это мыслит операция, ориентированная на выявление причинной зависимости объекта исследов, постижеие закономерностей его функционирования и развития и, наконец, раскрытие его сущности. Объяснить - значит осмыслить объект в свете уже существующих, исторически накопленных знаний, опред принципов, законов, категорий.
Гипотеза. Ни одна н теория не родилась в готовом виде. Сначала она сущ как гипотеза. При этом сама гип возникает не сразу, она проходит опред стадии формирования. Сначала это предположеие, догадка, вытекающая из наблюд новых фактов. Она может подвергаться изменениям, модификациям... В р-те формир сама гипотеза как наиболе вероятное предположение. Гипотеза есть предположеие, исходящее из фактов, умозаключение, пытающееся проникнуть в сущность еще недостаточно изученной области мира.
Обоснование и доказ гипотезы проводится на основании анализа накопленного знания, сопоставления его с уже известными фактами, с установлеными новыми фактами и теми фактами, кот могут быть установлены в будущем. Иначе говоря, обоснов гипотезы предполагает ее оценку с точки зрения эффективности в объяснении имеющихся фактов и предвидеии новых.
Гип выступает как опред обобщение имеющегося знания. Но она принципиально носит вероятностный характе. Степень цености гипотезы определяется уровнем ее вероятности. (Фрейд. Ядро Земли из мармелада).
Теории. Теория - это высшая, обоснованная, логически непротиворечивая система научного знания, дающая целостный взгляд на существенные свойства, закономерности, пичинно-следственные связи, определяющие характер функционирования и развития опред области реальности.
Теория может меняться путем включения в нее новых идей и фактов. Когда в рамках данной теории выявл противоречие, неразрешимое в ее рамках, то его разрешение ведет к построению новой теории. Сердцевину н теории составляют входящие в нее законы. В теории выделяют такие сущ моменты: исходную эмпирич основу (факты, данные эксперим,); различного рода допущения, постулаты, аксиомы; логику теории, допустимые в рамках теор правила лог выводов и док-в; совокупность выведенных утверждеий с их доказательствами; законы наук, а также предвидение.
Различают описательные терии, математизированные, интерпретационные и дедуктивные теории.
Поворотными пунктами в истории науки становятся н революци. Рев в науке выражаются в качеств изменении ее исходных принципов, понятий, категорий, законов, теорий., т.е. в смене научной парадигмы. Под парадигмой понимают: выработанные и принятые в данном научном сообществе нормы, образцы эмпир и теорет мышления, приобретшие характер убеждеий; способ выбора объекта исследования и объяснения опред системы фактов в форме достаточно обоснованных принципов и законов, образ логически непротиворечивую теорию.
Философское учение И. Канта, его теория познания и учение о нравственном законе.
Иммануил Кант родился в 1724г в Кениксберге. Здесь же учился, стал ректором университета , писал свои труды и умер в 1804. Он был не только фил, но также крупным ученым в обл естествознания. Преподавал.
Фил развитие К. делится на 2 периода. В перв. период (до нач. 70-х гг) пытался решать ф пробл - о бытии, фил природы, религии, этики, логики исходя из убеждения, что ф. м.б. разработана и обоснована как умозрительная наука. (без обращ к опытным данным)
Во 2-й пер (критический) пытает ся строго отделить явления от вещей в себе. Последние не могут быть даны в опыте. Вещи непознаваемы. Мы позн. лишь явления или тот способ, кот. эти вещи в себе действуют на нас. Это учение - агностицизм. Кант называл его ?критикой разума?. Это учение ограничивает разум, поскольку оно отказывает ему в познании сущности вещей. Развивая эту критику Кант пытался 1. выяснить источники различного вида знаний - научного и философского 2. выяснить на чем основывается достоверность знаний. 3. исследовать формы и категории научного мышления...
Учение ?Крит фил? сформировалось к началу 80-х гг. Оно изложено в тракт. ? Критика чистого разума? - 81, ?Критика практического разума? - 88 и ?Критика способности суждения? - 90. (теор познания, этика и эстетика (учение о целесообр. в природе) соответственно)
Познание начинается с того, что ?вещи в себе? возд. на наши органы чувств и вызыв ощущения. Это конечно материализм. Но дальше К. - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущунеи нашей чувственности, ни понятия и сужд. нашего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теорет. знания о ?вещах в себе? (ввс). Достоверное знание сущ - это математика и естествознание. Истины этих наук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только о свойствах вещ. к кот. приложимы формы нашего сознания: ощущ, понятия. Ввс принципиально непознаваемы.
Учение о знании. Опирается на теорию суждения. Знание всегда выраж в форме суждения, в кот мыслится всязь между двумя понятияим - субъектами и предикатами суждения. Сущ 2 вида этой связи. В одних суждениях предикат не дает нового знания о предм сравнительно с тем знанием, кот уже мыслится в субъекте. Это аналитические уждения. Пример: все тела имеют протяжения (предикат - имеют прот)
Если предикат не выводится из субъекта, а соединяется с суб., то это ситетические суждения. Пр: некоторые тела тяжелы. Есть 2 класса синт суждений. 1. связь предиката с с. мыслится потому, что обнаруживается в опыте (нек лебеди черны) - апостериорные 2.эта связь не может основ на опыте.Она мыслится как связь, предшеств опыту и независящ от него - априорные суждения.( все, что случается имеет причину). Апр. суждениям К. придает б. значение. Вопрос о априорн. синт суждениях он ставит в след форме: 1. как возм такие суждения в матем 2.как возм они в теорет естествознании 3.возможны ли они в метафизике. Решение этих вопр. он связывает с исследов. 3 основных способностей познания: чувственности, рассудка, разума.
Чувственное познание. Вопрос о возм апр. синт суждений в матем К рассм в учении о формах чувственного познания.. По К эл-ты матем знания - не понятия, а наглядные представления. В сужд. матем синтез субъекта с предик основывается либо на чувств созерцании пространства, либо времени. Пространство - априорная форма внешнего чувств созерцания (время - внутреннего), что и придает созерц. простр. их безусловную всеобщность и необходимость.
Т.о. у К простр и время перестают быть формами сущ вещей. Они становятся априорными формами нашей чувственности.
Априорные формы рассудка. Условием возм апр. синт сужд в теорет естествознании явл категории. Это независимые от поставляемого опытом содержания понятия рассудка, под кот рассудок подводит всякое содерж, получаемое из опыта. Т.е. категори не формы бытия, а понятия рассудка. Это только формы, под кот рассудок подводит доставляемый чувственностью материал. Категории априорны. По К ни ощущ ни понятия сами не дают знания. Ощущ без понятий- слепы, а понятия без ощущ - пусты. Знание есть синтез ощущ с понятиями. Возникает вопрос: каким обр разнообразие чувств созерцаний превр посредством априорных форм в единство? Условием такого единства состоит в единстве самосознания.
На этих основах разработал ответ на вопрос о возможности теорет естествознания. В основе всех сужд естеств наук лежат общие и необходимые законы. Научным знанием предм и явления наук могут быть при условии, если рассудок мыслит предметы и явл как подчиненные 3 законам: 1 сохранения субстанции 2.причинности и 3.взаимодействия субстанций. Эти зак. принадлежат не самой природе а только нашему разуму. Наше сознание само строит предмет не в том смысле, что оно порождает его или дает ему бытие, а в том, что оно придает познаваемому предм ту форму, под кот он только и может познаваться - форму всеобщего и необход знания. Т.е. не формы нашего ума сообразуются с вещ прир, а напротив, вещи прир - с формами ума.
Отсюда вывод , что вещи сами по себе непознаваемы. Ни формы чувственности, ни категории рассудка, ни эти 3 закона не составл определения самих вещей в себе. Природа как предмет всеобщего и необх знания строится самим сознанием.
Этика. Противоречие необходимости и свободы - не настоящее: чел поступает необходимо в одном отношении и свободно в другом. Необходимо, так как чел есть явление среди др явл прир и в этом отнош подчинен необходимости. Но чел также и нравственное сущ, субъект нравственного сознания. Как нравств сущ чел принадлежит к миру умопостигаемых ввс. И в этом качестве он свободен. Нравств. закон К понимает как безусловное предписание или ?категорический императив.?
З-н этот требует, чобы каждый поступал так, чтобы правило его личного поведения могло стать прав для всех. Поступок м.б. моральным только если он соверш из уважеия к нравст з-ну.
К стремился ослабить зависимость этики от веры. Он утверждает, что не нравственность основана на религии, а наоборот. Опыт показ, что между мор или амор поведением чел и его счастьем не сущ необходимого соответствия. Противоречие междумор повед чел и результатом этого поведения в эмпир жизни не мирится с нашим нравственным сознанием, кот требует справедливого соответствия. Не находя его в мире явлеий, нр сознание вынуждено верить, будто соотв осущ в мире ?умопостигаемом?. Сущ понятий как свобода, бессмертие и бог объясн по К. верой в ?умопостиг? мир. Их бытие не есть истина, доказуемая теоретически, но есть необх постулат или требование ?практического разума?.
Философская система и диалектика Г.В.Ф. Гегеля.
-- Самым крупным философом немецкого классического идеализма был Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770-1831). Его главное сочинение называется ?Наука логики?. Философ уподобил весь мир мышлению, которое не только функционирует по своим собственным законам, но и предписывает их и природе, и общественной жизни. Другие сочинения Гегеля: ?Энциклопедия философских наук?, ?Феноменология духа?, ?Философия истории?, ?Философия права?, ?История философии?, ?Эстетика? и др.
Гегель оставил после себя целую систему философии. В основе мироздания, по Гегелю, лежит Абсолютная Идея, неизменная духовная сущность, не зависящая ни от кого и ни от чего. На обыденном языке это есть не что иное, как бог. Абсолютная Идея, существуя изначально в мире, отчуждает себя сначала в мышление, где проходит три ступени в своем развитии: понятие, суждение, умозаключение. После того, как она исчерпывает себя в мышлении, она отчуждает себя в другую область - природу. Здесь она, проходя через три ступени: механику, химизм и органику, достигает своего высшего выражения в человеке и отчуждает себя в общество, где проходит в своем развитии новые три ступени: субъективный дух, объективный дух (в виде права, семьи, государства) и абсолютный дух (в виде искусства, религии и философии).
Главное для Гегеля - доказать, что сознание, жизнь духа и мышления определяют законы природы и общества. Дух на своем высшем этапе развития, т.е. в религии, искусстве, и философии, лишь воплощает то, что заложено в мышлении. Само мышление объективно существует в мире еще до природы, которая также выступает проявлением Абсолютное Идеи. В философии самого Гегеля эта идея приходит к познанию самой себя, возвращается к исходному пункту своего развития, после чего начинает вновь свое инобытие в мышлении. Так Абсолютная Идея совершает круг в своем развитии. Но вся эта деятельность идеи оказывается деятельностью чисто духовной, инобытием разума. Философия, по Гегелю, есть проявление мыслящего разума, творящего мир и изменяющего его.
С точки зрения концептуальной философия Гегеля завершена.
Но Гегель является еще и творцом диалектического метода, в основе которого лежат три закона диалектики: единства и борьбы противоположностей, взаимного перехода количественных и качественных изменений, отрицания отрицания. Суть диалектического метода Гегеля выражена в схеме, которая называется триадой (поскольку в ней три основных элемента). С чего следует начинать науку? - спрашивает Гегель. И отвечает: с ничто. Этому ничто противоположно неопределенное бытие, или нечто. Взаимодействие между ними приводит к зарождению какого-то зачаточного, или нового знания, или уже определенного бытия. Это появление нового происходит через промежуточные ступени; становление (т.е. брожение, взаимопереход от небытия к бытию и обратно от бытия к небытию) и снятие (т.е. отрицание старого, но с сохранением всего положительного в нем).
Согласно гегелевской диалектике, в каждой вещи, находящейся в состоянии тождества к самой себе, заложено е? отрицание, нечто иное. Благодаря этому происходит сначала процесс зарождения противоречий, а затем и процесс разрешения их. Диалектика Гегеля требует вечного развития, революционных изменений. В то же время философская система Гегеля требует возврата к исходному пункту развития. Возникает противоречие между диалектическим методами метафизической системой Гегеля.
Философия диалектического материализма. К. Маркс.
ДИАЛЕКТИЧЕСКИЙ МАТЕРИАЛИЗМ, философское учение марксизма. Основные принципы диалектического материализма сформулированы в 40-х гг. 19 в. К. Марксом и Ф. Энгельсом, а в 20 в. разрабатывались В. И. Лениным. В период существования СССР догматизированный диалектический материализм был провозглашен единственной теоретической основой науки, культуры и социальной жизни в целом, поставлен на службу идеологии и политики компартии. Материя, согласно диалектическому материализму ? единственная основа мира, сознание ? свойство материи, движение и развитие мира ? результат его внутренних противоречий. Основные законы диалектического материализма: единство и борьба противоположностей, переход количественных изменений в качественные, закон отрицания отрицания.
Современная западная философия: основные проблемы, течения и тенденции. Экзистенциализм. Неотомизм. Фрейдизм.
-- Основные тенденции западной философии 20в.
Классическая философия была ориентирована на познание природу и общества с целью их преобразования. Она утверждала, что с помощью науки и развития человека можно достичь идеального общества. Историческое развитие поколебало веру ученых в силу человеческого разума в достижении общего прогресса. Различные философсике течения по-разному относились к философской классике: Марксистская философия отстаивает рационалистическую и гуманистическую традицию. Неоклассическое течение ставит цель развития классических идей применительно к новым условиям. Возникают и антиклассические подходы: философия жизни, неопозитивизм, фрейдизм(психоанализ), экзистенциализм. В 20в. происходит возврат к основам мистико-религиозной философии, к оккультным наукам. (алхимия, астрономия), возрождается интерес к паро-нормальным явлениям (ясновидение, телекинез, телепатия, полтергейст, НЛО), приобретают большое влияние и восточные религии. У истоков стоят различные научные направления (Римский клуб). Ученые ставят вопрос: <Можно ли остановить гибель природы и человечества и как это сделать? Выход они видят в формировании новых качеств человека. Таких как глобальность мышления, любовь к справедливости и неприятие насилия. В 20в. существуют 2 противоположные оценки роли науки и техники: Сциентизм и антисциентизм. Сциентизм преувеличивает роль науки и техники в жизни общества, считает, что с помощью науки можно решить все проблемы. Сциентизм стал основой создания футурологических концепций индустриального, пост индустриального и информационного общества. Антисциентизм ? позиции возлагающие на НТП вину за все общественные бедствия.
Фрейдизм и неофрейдизм.
Фрейд (1856 ? 1939) Фрейдизм ? метод разработанный Фрейдом для лечения психических заболеваний путем перевода бессознательного в сознательное с помощью гипноза. История объясняющая роль бессознательного в жизни человека и общества играет огромную роль в жизни человека бессознательное (подсознательное). Бессознательное по Фрейду состоит прежде всего из сексуальных инстинктов (либидо). Юнг считает, что существует коллективное бессознательное. Бессознательное может быть источником творческих и разрушительных тенденций в обществе. Подсознательное преобразуется в дух деятельности, в сферах: религии, искусстве, политике и т.д.. Существует антагонизм (противоречие) между природным началом человека (сексуальными и агрессивными импульсами) и культурой с ее идеалами, нормами, запретами, которые не дают реализовать все желания человека. Фрейд видит основой развития культуры ? бессознательное. Это явное преувеличение. Эрик Фромм (1900 ? 1980) . Для него характерна меньшая биологизация сущности человека и социопсихологизм. Он рассматривает проблему отчуждения человека и пытается синтезировать марксизм и фрейдизм.
Философия экзистенциализма.
Он возникает в начале 20в. в Германии, России, Франции. Различают религиозный и атеистический экзистенциализм. Для экзистенциализма характерна ориентация на художественную литературу. Одна из центральных проблем ? проблема отчуждения. Человек одинок в этом мире. Все что он создает противостоит ему (партии, классы, и т.д.). Философия обязана помочь человеку. Ее предметом должно быть подлинное бытие человека. Центральная категория ? экзистенция. (Подлинное существование). Существование предшествует сущности. Человек сначала существует, а потом определяет себя в мире, приобретает свою сущность. Свобода человека ? свобода выбора и ответственность за этот выбор. Человек проявляет себя в пограничной ситуации в важный момент(смерть, болезнь). Именно здесь проявляется его подлинное бытие. Социально-политические позиции у экзистенциалистов не одинаковы. Экзистенциалисты утверждают что жизнь ? бытие к смерти. Человек должен достойно умереть, если приходит смерть и борется с ней если есть шанс жить. Человек ориентируется на жизнь, проявляет огромную волю к жизни.
Философское наследие В.И, Ленина.
Первый значительный труд ? ?Материализм и эмпиокритицизм?.Л. отстаивает позиции материализма по проблеме ощущений, истины, практики как критерия истины.Точны исторические оценки Л. Л. опровергал и анализировал источники неожиданного рацвета субъективно-идеалистических взглядов конца 19- начала 20 в.наиболее высоко оценивает концепцию единства и борьбы противоположностей. Во многих трудах затрагивает проблему государства. Вопрос отношения пролетариата к буржуазии.продолжает развитие марксистской концепции. Принял его как исходное в своей коцепции управления государством, считал его исторически необходимым в условиях классового общества. Огромное внимание уделял моральным отношениям между людьми. Считал, что оно должно значительно вырасти при приближении к коммунистическому общественному строю. Верил в могущество и реальность коммунистического строя. Высказывался против как формального, так и реального принижения женщины в обществе; недопустимости национального неравенства. Философское наследие Л. ? гигантское духовное и теоретическое богатство. Оно оказало огромное влияние на последующее развитие марксистско-ленинской философии. Но историческая судьба ленинского наследия сложна. Многие положения искажались, общий духовный облик мыслителя предельно упрощался.
Эволюция философских представлений о материи.
--Материя ? это объективная реальность, существующая независимо от человеческого сознания и отображаемая им.
На пути своего формирования понятие ?материя? прошло несколько этапов;
На первом этапе материя отождествлялась с той или иной природной стихией:
-вода (?архэ?) ? Фалес;
-?апейрон? (вечная, неизмеримая, бесконечная субстанция, из которой все возникло, все состоит и в которую все превратится) ? Анаксимандр;
-воздух ? Анаксимен;
-огонь ? Гераклит и т.д.
На втором этапе материя отождествлялась с атомами, веществом, с комплексом их свойств:
-атом (мельчайшая частица, ?первокирпичик? всего сущего) ? Демокрит;
-Гольбах (вещество), Гельвеций (свойства).
На третьем с объективной реальностью ? В.И. Ленин.
В философском понимании категории ?материя? можно выделить и четвертый этап, где эта категория предстает как совокупность многих и многих атрибутов и (в определенной мере) в ?снятом? виде содержит указанные ее трактовки. Это так называемое субстанционально-аксиологическое представление о материи, которое берет свое начало в середине нашего столетия.
На разных этапах развития научного познания существовали различные модели материи. Наиболее известными из них являются:
атомистическая модель (Демокрит);
эфирная модель (Декарт);
вещественная модель (Гольбах).
Истина и заблуждение. Правда и ложь. Плюрализм мнении и монизм истины.
С истиной справедливо связывается самое благородное, возвышенное и значимое в процессе познания мира, человека, общества. Истина есть процесс адекватного (верного, правильного) отражения действительности в сознании человека. Истина едина, но в ней выделяются объективный, абсолютный и относительный аспекты, которые в свою очередь можно рассматривать как относительно самостоятельные истины.
В объективной истине отражается реальное положение вещей, мир, как он существует вне и независимо от нашего сознания. В этом смысле можно сказать, что объективная истина не зависит ни от человека, ни от человечества. Сказанное не следует понимать так, что истина возможна и существует вне субъекта. В самой по себе действительности истин нет. Истиной характеризуется лишь наши познавательные образы, наше знание о действительности. Поэтому истина и субъективна (не путать с субъективизмом). Вот, скажем, стол. Он не истинен и не ложен - просто стоит, существует. Истинным или ложным может быть только наш образ, наше восприятие стола - не как у дальтоника или, наоборот, человека близорукого. Правда, мы употребляем еще такие выражения, как "истинная политика", "истинный человек". Но ясно, что в подобных случаях истина используется в своей вторичной, оценочной функции, и мы знаем, что такое истина политики и человек как истина.
Абсолютная истина - это полное, исчерпывающее, точное знание об объекте исследования, знание, не опровергаемое, а только дополняемое и развиваемое, последующим развитием науки. Такие истины нам, естественно, недоступны. Абсолютная истина - это только регулятивная идея, т. е. некоторый идеал, к которому безусловно нужно стремиться, но достичь и удостовериться в котором невозможно. В реальном своем выражении абсолютная истина есть понятие потенциальной бесконечности человеческого познания мира, предел, к которому стремится наше знание. К абсолютным истинам нередко относят "вечные" или "окончательные" истины, истины факта (Маркс родился 5 мая 1818 г.). Хотя и здесь есть относительный момент - само летосчисление. В исламском летосчислении (от хиджры) цифры, понятно, будут другими. Наиболее корректным можно считать определение абсолютной истины как совокупности моментов завершенного, непреходящего знания в составе истин относительных. Возьмем в качестве примера атом. Древние считали, что он неделим. В начале ХХ в. он "состоял" из электронов. В наше время он "состоит" уже из массы элементарных частиц. И число их постоянно растет. Все эти образы атома - знание относительное. Но сам факт, что атом - это реальность, что он существует, относительно устойчив, - сам этот факт является знаком, элементом абсолютного знания.
Понятие "относительная истина" служит для обозначения конечных, ограниченных моментов человеческого познания мира, приблизительности и несовершенства наших знаний о действительности, определенных ступеней или порядков углубления в ее неисчерпаемую сущность . Относительная истина зависит от реальных исторических условий своего времени, в частности от точности или совершенства средств наблюдения и эксперимента. Абсолютная и относительная истины - истины объективные. Разница между ними лишь в степени точности и полноты отражения действительности. Абсолютная и относительная истины на самом деле - неразрывные аспекты истины объективной.
Хотелось бы предостеречь в данной связи против одной весьма распространенной ошибки. Не следует думать, как некоторые, что все относительно: у каждого своя истина, все всегда и по-своему правы и т. п. Представьте себе следующую ситуацию. Преподаватель, вышагивающий вдоль доски во время лекции, спрашивает: По какую сторону от меня находится эта доска? Ответ, что понятно, не может быть однозначным. Если преподаватель идет в одну сторону, то доска находится слева от него, если в другую, то справа. Относительно? Да. Но не вообще, а применительно (относительно) к конкретному направлению движения (системе отсчета). Следовательно, относительность, на которой настаивает наука, объективна, а не произвольна ("куда хочу, туда и ворочу").
Важно обратить внимание на конкретность истины. Абстрактной истина не бывает. Истина всегда "приписана" к определенному месту и времени. Даже такое, например, конкретное утверждение, как "вода кипит при 100%" жестко завязано на нормальное атмосферное давление (760 мм ртутного столба), "нормальную" высоту над уровнем моря и т. д. Высоко в горах, заметим, это наше в целом правильное утверждение придется уточнять. Конкретность истины следует понимать также и как нарастание ее единства за счет выявления и синтеза все новых и новых (многочисленных и разнообразных) ее сторон.
Интересно заметить также, что далеко не все в нашей жизни поддается оценке с точки зрения истины или лжи. Так, можно говорить о разных интерпретациях художественного текста, об альтернативных трактовках музыкального произведения, о различном восприятии живописного полотна, но никак не об их истине или лжи. Весьма специфично истинностное измерение таких, например, выражений, как "Закрой дверь", "Будь честен". Их истину нельзя найти, открыть или установить - ее надо просто выполнить: закрыть дверь, действительно быть честным.
Теперь об удостоверении или критерии истины. Критерием истины не может быть публичное или всеобщее признание. Если какую-то информацию разделяет большинство, то это не значит, что на их стороне истина. В противном случае в разряд истин попали бы все предрассудки: их, как правило. придерживается подавляющее большинство коллектива, общества. Истина не устанавливается голосованием. Она может быть и на стороне меньшинства. Вообще, как показывает история, истина поначалу является достоянием либо одного человека, либо небольшого круга единомышленников. Когда-то теория относительности была истиной только А. Энштейна. Другое дело, что истина, если это действительно истина, рано или поздно находит дорогу к сердцам, нет - головам большинства, всех людей. Признание в конце концов она действительно получает. Судьба истины обычно такова: сначала ее все отрицают, затем с энтузиазмом принимают, наконец, она становится чем-то привычным и рутинным. Итак, не все то, что разделяет большинство, является истинным, но истина рано или поздно становится достоянием большинства.
Не являются критерием истинности знания и благоприятные или полезные последствия его применения. Эта точка зрения известна как прагматизм. Один из основателей прагматизма, американский философ Уильям Джемс (1842 - 1910), например, считал, что истинность суждения "Бог существует" не зависит от реальности существования Бога и обусловлена тем, что убежденность в его существовании благотворна для человеческой жизни. Прагматизм чаще всего выступает в индивидуалистической форме: истинно лично для меня, для моей индивидуальной жизни. Но это очень сомнительно - отождествлять полезность с истинностью. Полезна иногда и ложь. Ложь во спасение, например, когда умирающему больному родные и близкие говорят(фактически - врут) о его скором выздоровлении. В мутной воде лжи всегда кто-то ловит рыбу. Выгодны или полезны кому-то даже кризисы, войны, другие бедствия. Разбитое стекло - плохо для хозяина, но хорошо для стекольщика: появляется работа, а с ней и заработок. Еще один "убийственный" пример: в мореплавании весьма удобны и практически эффективны навигационные расчеты на основе геоцентрической ("птолемеевской") модели, но от этого она не становится истиной. Истинна в данном случае, как мы знаем, гелиоцентрическая ("коперниканская") система. Таким образом, не все то истинно, что полезно. Но опять же надо сказать, что мы ищем и открываем истины не ради самих по себе истин (хотя есть у них и такой аспект), а для практического преобразования или обустройства жизни. То есть истина, если это действительно истина, так или иначе общественно полезна.
Не годится на роль критерия истины и когеренция, т. е. самосогласованность, знания. Если к уже существующей, наличной системе знания непротиворечивым образом присоединяется новое знание, то это еще не знак того, что оно истинно. Тут дает о себе знать некая естественная наклонность нашего ума: мы действительно готовы принимать за достоверное или истинное знание такое новое знание, которое логически не противоречит и хорошо согласуется с уже имеющейся у нас системой взглядов. Легко показать, однако, что, например, в систему, построенную на основе идеи существования Бога, можно вписать - непротиворечиво, органично, любой миф о его сверхъестественных атрибутах. Ясно, что вопрос об их предметной истинности таким образом не решается. У когеренции как критерия истины, конечно, есть рациональное зерно: мир - единое целое; знание об отдельной вещи или единичном явлении должно соответствовать и согласовываться с системой знаний о мире в целом. Рано или поздно истина обнаруживает, раскрывает свой системный характер, свою открытость и внутреннюю пригнанность к другим истинам.
Вообще-то критериев у истины много. В ней помогают удостовериться законы логики: запрет на их нарушение должен строго и неукоснительно соблюдаться. Функцию критерия выполняют и ранее открытые наукой законы, особенно фундаментальные. Если вы, например, претендуете на открытие нового закона, и он при этом нарушает закон сохранения и превращения энергии, то вам вряд ли удастся убедить кого-либо в своей правоте. Зная уже открытые наукой законы, можно со спокойной совестью заворачивать, например, все проекты построения вечного двигателя. На истину нас выводит и хороший вкус , чувство красоты. Выбирая, скажем, между двумя конкурирующими теориями, ученые отдают, как правило, предпочтение той, которая более стройна и изящна. Потом она чаще всего оказывается и более истинной.
Но главным, решающим критерием истины является практика, т.е. материальная предметно-чувственная деятельность человека, направленная на реальное преобразование мира - природного и социального. Разумеется, этот критерий тоже не абсолютен. Практика носит всегда конкретно-исторический характер, развивается, совершенствуется, конкретизируется. И то, что недоступно ей сегодня, может стать доступным завтра. Так, практика долго не могла расщепить атом и с этой стороны она как будто подтверждала его неделимость. Но позже ситуация изменилась, атом раскололся и в прямом и в переносном смысле. Кроме того, практика может быть искаженной, социально-превращенной. А такой практикой можно доказать только ... ложь. Кроме того, неясен пока сам механизм работы практического критерия истины. Однако более точного и надежного критерия, чем практика, у людей просто нет.
Закон единства и борьбы противоположности. Диалектическое противоречие.
Этот закон называют ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы развития. В основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей. Этот закон раскрывается через следующие категории:
Тождества
Различие
Противоположность
Противоречие
Единство и борьба
Тождество ? это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений.
Различие ? это момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические характеристики любого изменяющегося предмета.
Диалектические противоположности ? такие стороны, тенденции целостного изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно предполагают друг друга.
Диалектическое противоречие ? сложное взаимоотношение между противоположностями.
Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с глубинной сутью предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:
1) Тождество
2) Несущественное различие
3) Существенное различие.
4) Конфликт.
5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей.
Противоречие не существует как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в контексте различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их бытие от возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно, относительно преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы. Противоречия бывают внутренние и внешние, основные и не основные, в обществе антагонистические и неантагонистические. Антагонистические противоречия ? противоречия между социальными группами с непримиримыми интересами
Закон перехода количественных изменений в качественные. Понятия меры и скачка.
Мир многообразен. Это мн-во предметов с различными св-вами. Св-во - сторона предмета, обуславливающая его сходство и различие с др. предметами, проявл-щаясся во взаимодействии с ними. Св-ва вещей объективны. Специфические св-ва вещей - признаки. Неотъемлемые - атрибут. Кач-во - внутренняя определенность предмета, проявляющаяся в целостной харак-ке его существенных св-в при взаимодействии его с др, предметами. При утрате кач-ной определенности предмет перестает быть самим собой. Кол-во - философская категория, выражающая такую определенность пр-та, кот. характеризует его с т-ки зрения числа, величины, объема, темпа протекания процессов. Кво - кач-во в его пространственно-временном аспекте. Не сущ, отдельно кач-во и кол-во. Мера - диалектическое единство кач-ва и кол-ва или такой интервал кол-нных изменений, в пределах кот. сохраняется кач-ная определенность предмета. Суть закона: постепенные кол-ные изменения, постоянно совершающиеся в предметах, но до поры до времени не меняющие его основных черт при достижении границ меры приводят к кач-ным изменениям. Не кол-во переходит в кач-во, а одно кач-во - в др. кач-во путем кол-ных изменений. Происх. нарушение старой меры и установление новой. З-н носит всеобщий универс. хар-р, раскрывает многокачественность мира и механизм развития. Переход от одного кач-ва к др. происх в рез-те нарушения меры, в виде скачка. Скачки бывают взрывные ( с ярко выр. границей перехода от одн. кач-ва к др.), постепенные.Понятие скачка относительное. Необх. учитывать, относит-но чего рассматривается скачок, уч. масштаб кач-го изменения.
Закон отрицания отрицания.
Всякая конечная сис-ма развивается на основе единства и борьбы противоположностей и проходит ряд внутренне связанных этапов. Предыдущий этап развития отрицается по след. этапам. В тоже время сущ. преемственность развития, связь м/у этапами. Единство преемственности и поступательности составляет содержание и суть з-на отрицания отрицания. Отрицание - это необходимый момент всякого развития. Отрицаемое явление не может быть абсолютно уничтожено в силу принципа не сотворимости и не уничтожимости материи. Различают три вида отрицания: 1) Формально-логическое 2) Метафизическое. Его источник - внешний источник а не единство и борьба противоположностей. 3) Диалектическое отрицание, кот. разворачивается на основе единства и борьбы противоположностей. Две разновидности диалектического отрицания: 1) Конструктивная, с преобладанием созидательных моментов. 2) Деструктивная, с преобладанием разрушительного момента. Структура отрицания: 1) Тезис (исходное положение) 2) Антитезис (самоотрицание исходного положения) 3) Синтез (возврат к исходному положению на новой стадии развития с удержанием положительного) Развитие спиралевидно. Спиралевидность развития - единство преемственности поступательности и направленности. Развитие не возможно понять либо как сугубо прогрессивное или регрессивное. Развитие - всегда единство прогресса и регресса. Прогресс - развитие от простого к сложному, регресс - наоборот.
Диалектика необходимости и случайности, возможности и действительности.
Необходимость ? такая однозначная связь явлений, при которой наступление причины влеч?т обязательно за собой наступление следствия.
Случайность ? такая связь причины и следствия, при которой причинные основания допускают реализацию любого из множества возможных следствий.
Случайность также имеет причины.
Диалектика необходимости и случайности:
1) случайность ? форма проявления и дополнения необходимости
2) случайность может переходить в необходимость
Необходимость связана с динамическими законами, случайность ? со статистическими.
Вероятность ? мера возможности наступления случайного события.
Действительность ? то, что уже возникло, осуществилось. Это совокупность реализованных возможностей.
Возможность ? то, что содержится в данной действительности как предпосылка е? изменения и развития, нереализованная действительность.
Возможность и действительность ? 2 этапа закономерного развития явлений природы и общества. Возможности ? реальные и абстрактные:
реальные ? это, когда условия превращения возможности в действительность уже созрели или находятся в процессе становления.
абстрактные ? те, которые в данных условиях не могут превратиться в действительность
Возможности ? прогрессивные и регрессивные.
Условия превращения возможности в действительность:
1) в развитии природы это происходит стихийно
2) в общественной жизни:
объективные ? условия материальной жизни, процессы не зависящие от людей
субъективные ? сознательная деятельность людей
Диалектика сущности и явления. Содержания и формы.
Сущность ? философская категория для обозначения совокупности внутренних необходимых сторон и связей вещей, законов их функционирования.
Явление ? внешне наблюдаемые, более подвижные и изменчивые характеристики предмета.
Явление и сущность ? диалектические противоположности. Они не совпадают друг с другом. Иногда внешние черты предмета (явления) искажают сущность (пример: болезнь).
Диалектика явления и сущности:
1) явление не существует без сущности
2) в сущности нет ничего такого, чтобы как-то не проявлялось
3) сущность и явление соотносятся как общее и единичное, внутреннее и внешнее, устойчивое и изменчивое и т.п.
Познание движется от явления к сущности, от сущности I порядка к сущности II и т.д.
Содержание ? совокупность различных элементов, которые определяют тип, характер предмета.
Форма ? принцип упорядоченности, способ существования содержания.
Содержание имеет внутреннюю и внешнюю формы:
внешняя ? объ?м, конфигурация, цвет и т.п.
внутренняя ? способ организации содержания
Формы связаны с понятием правил (стандарты, традиции). Форма неотделима от содержания, но можно временно сосредоточить внимание на форме без содержания. Относительная самостоятельность формы ? бюрократизм. В некоторой деятельности форменные правила очень важны (медицина и т.д.).
Опредмечивание и распредмечивание. Проблема отчуждения и гуманизм.
-- Опредмечивание и распредмечивание ? термины, которыми определяются характерные особенности предметной деятельности. Эти термины использованы у Маркса для характеристики труда. Рассматривая опредмечивание и распредмечивание в единстве, он раскрывает место труда в жизни человека, показывает, что своим трудом человек активно преобразует, очеловечивает объективный мир, создавая свою особую ?человеческую действительность?. В то же время человек зависит от объективного мира в том числе и от результатов предшествующей деятельности человечества, которые он осваивает и включает в свою деятельность.
Отчуждение ? понятие, характеризующее, во-первых, процесс и результат превращения продуктов человеческой деятельности, а также свойств и способностей человека в нечто независимое от людей и господствующее над ними; во-вторых, превращение каких-либо явлений в нечто иное, чем они являются сами по себе. Маркс уделял большое внимание анализу отчуждения. Он исходил из того, что отчуждение выражает противоречия определенной ступени развития общества. Оно порождено общественным разделением труда и связано с частной собственностью. В таких условиях общественные отношения формируются стихийно, а результаты и продукты деятельности отчуждаются от индивидов.
Гуманизм ? совокупность взглядов, выражающих уважение достоинства и прав человека, его ценность как личности. Как идейное движение гуманизм складывался в эпоху Возрождения.
Природа и общество, их взаимосвязь.
Возникновение общества. История чело общества в опред смысле являет картину его изменяющегося взаимод с природой. Однако общество не сущ изначально. История его возникнов не отделима от истории становления самого человека. Являясь частью прир человек постепенно, в поцессе труда и общения формир как социальное существо. Этот проц имеет своим началом выделение чел из животного мира, формир у него социальных побудит мотивов вповедении. В силу вступает наряду с естеств и социальный отбор. (применительно к сообществам) Выживали те сообщества кот подчинялись опред социально значимым требованиям: сплоченности взаимопомощи... Это социально значимое закреплялось естеств отбором и передачей опыта. В преобразов первобытного стада в челов общество все большую роль играли соц закономерности на фоне действия биологич. Это осущ в первую очередь в проц труда.
Для труда характерен коллективно организованный, целенаправленный общ способ деятельности.
Труд есть процесс, совершающийся между чел и природой, процесс, в кот человек своей собственной деятельностью опосредует, регулирует и контролирует обмен в-еств между собой и природой. Т.о. труд - та главная мат сила , кот вела к возникнов и формированию собственно человеческой жизни - общества. Однако ее действие было бы невозможным без формирования языка., кот является важнейшим средством осущ трудового процесса.
Прир Среда - естественное условие жизни общества. История Земли и история человечества - это две главы одного романа?-Герцен. Общество явл частью более обширного целого- природы. Чел живет на земле в пределах тонкой ее оболочки - географ Среды. Она есть зона обитания чел и сфера прилож его сил. Географ седа - это та часть пр, котрая составл еобходимое условие жизни общества, будучи вовлеченной в процесс общ производства. Вне ее наша жизнь евозможна.
С самого возникнов челов общество изменяло окруж природу и само менялось под ее воздействием. Воздействие общ на прир обуславливается развитием мат производства, науки и техники, общ потребностей. При этом происходит расширение рамок геогр Среды, накопление новых свойств, все более отдаляющих ее от девственного состояния. Если лишить соврем геогр среду ее свойств, созданных трудом многих поколений, и поставить совр общество в исх природные условия, то оно не сможет существовать.
В свою очередь и геогр среда влияет на развитие общества. Сравним развитие народов севера и юга, тропиков. Геогр Среда оказывает влияние на хозяйственную специализацию стран ирайонов. Так, если в усл тундры насел занимается оленеводством, а в субтропиках - разведением цитрусовых. Влияние геогр Среды на общество - явление историческое: чем глубже в глубь веков, чем слабее силы общества, тем больше его зав0ть от геогр Среды.
Ограничивается ли Среда жизни обществалишь географ средой? Нет. качественно иной естеств средой его жизни явл сфера всего живого - биосфера. В р-те длит эволюции биосф сложилась как динамическая, внутренне дифференцированная равновесная система. Она развивается вместе с эволюцией Вселенной и всего живого.
Помимо всего живого биосфера включает в себя и человека. Причем его влияние сильно меняет биосферу. С развитием человечества осуществляется переход к новому качественному состоянию - ноосфере, представляющую собой сферу живого и разумного. Ноосфера т.о. новая особая реальность, связанная с более глубокими и всесторонними формами преобраз воздействия общества на природу.
Экология. - наука, изучающая закономерности взаимодействия живого с внешними условиями его обитания с целью поддежания динам равновесия системы ?общество-природа?.
Развитие человечества, его производ сил столкнули челов с пробл ограниченности прир ресурсов, возможного наруш динам равновесия системы общ-прир. ?Не стоит обольщаться победами над природой. За каждую такую победу она мстит. Каждая из этих побед меет правда в первую очередь те последствия, на кот мы расчитывали, но во втор и в третью очередь совсем другие, непредвиденые последствия, кот очень часто уничтожают значение первых.? Мы все воюем с природой, а надо мирно существовать в ней.
Чел, превращая все большую часть природы в среду своего обитания, расширяет границы своей свободы по отношению к природе, что должно обострять в нем чувство ответственности за преобоазующее воздействие на нее. Здесь находит отражение общефил прнцип: ?чем полнее свобода, тем выше ответственность?.
В настоящее время глобальность эколог проблем требует от чел иного способа мышлеия, новой формы самосознания - Экологического сознания. Это прежде всего означает, что челов должно осознать себя как единое целое в своем отношении к природе. Самое первое и главное условие сохранение равновесия и гармонии с природой - это разумное сосуществование людей друг с другом. Необходимо соединить усилия всех людей, всего человечества в решениях этих проблем. В соврем обществе потреблеия решение эколог проблем невозможно...
Религия как специфический способ отношения человека к миру
Взаимоотнош между религией и фил исторически изменчивы и разнообразны. Если мат линия фил противопоставляет себя религ мировоззрению, то различные направл идеалист фил неоднократно вступали в союз с теологией, что выражается в формировании утонченных, рафинированных форм религии. Наиболее тесным этот союз оказался в традициях восточной культуры, в кот не всегда даже призается различие между фил и рел как отдельными формами общ сознания. Так, буддизм нередко трактуется как религиозная философия.
Однако и в Европ культуре взаимоотнош между рел и фил неоднозначны. В античности рел представления входили в состав фил в качестве ее необход компонента, в средние века, напротив, ситуация была такова, что уже религия включала в себя фил.
Действит расчленение фил и рел на обособленные формы произошло лишь на рубеже средневековья и нового времени. Фил, как и зародившаяся в то же время новоевроп наука, е сразу вступила в идеолог конкуренцию с рел, между ними как бы были разделены сферы влияния. при сохранении обнако верховного авторитета религии. Была официально принята концепция 2 истин. Одна от бога, а др от человека. Так возник деизм - учение о том, что бог, сотворив материю и установив нравственные абсолюты, в дальнейшем е вмешивается в события мира, и поэтому чел может и должен познавать прир и философски размышлять о конкретных воплощениях абсолюта в истор реальность вне зав-ти от бога.
Впоследствии фил постепенно приобрела мощный потенциал и стала реально претендовать на замещение центрального места религиии. Согласно максизму, религия есть остаточная форма общ сознания, кот будет сохраняться до тех пор, пока вследствии развития соц-эконом структур общества состороны др форм общ сознания и прежде всего со стор самой фил не будет предложеа система ценостей, необходимая для удовлетворения объективных потребностей духа, лежащих в основании устойчивых религ представлений.
Значит часть идеалист течений фил стремится к синтезу рел и фил. Можно выделить 2 причины такого стремления: гносеологическую и аксиологическую.
Гносеолог причины вязаны с трудностями истолкования фундамент достижений естеств наук конца 20в. Недаром многие физики 20 в склонялись к идеализму а папа римский неоднократно проповедывал, что достиж современой физики прямопоказывают сущ бога. Соврем теологи подвергают текст библии все новым толкованиям, чтобы связать ее с научными представлениями.
Однако основной является аксиологическая причина. Кризисы нашего века с его 2 мировыми войнами, опастность ядерной войны, и истощения ресурсов, непредсказуемые проявления массовой психологии, потерявшей твердую систему дух ценностей - все это не могло не сказаться на фил исканиях. Не подкрепленный новыми ценностями тказ от религии дорого обошелся человечеству. Человек почувствовал себя одиноким в мироздании, потерял нравств основу, ощутил себя психологически обделенным в мировоззреии.
Идеалист фил 20в стремится восполнить эту эмоционально-душевную пустоту, восстановить свойственную религии устойчивое психолог равновесие. Таковы фил жизни (А.Бергсон), экзистенциализм (М.Хайдегер, К.Ясперс...), учение П.Тейара де Шардена - фр ученого фил и теолога, стремившегося осмыслить чел как цель эвол развития природы. Показателен тот факт, что имено в 20 в. начала бурно развиваться аксиология - учение о ценностях. (М.Шелер, М.Вебер), т.е. фил направление, специально посвящ обоснованию в составе фил знания духовных абсолютов и норм.
Рационализм как философское направление Нового времени. Р.Декарт.
Родился в 1596 г во Фр. в семье дворянина. Служил в армии. Много путешествовал. Долгие годы жил в Нидерландах, где занимался научной деятельностью. В 1649г. переселился в Стокгольм, где и умер в 1650г.
Осн. черта ф. мировоззрения - дуализм. Д. допускает 2 независимых друг от др. первоначала: мыслящую субстанцию и материальную ?протяженную субстанцию?. В границах его физики материя представляет собой единств. субстанцию, единственное основание бытия и познания. В то же время в психологии, теории познания, в учении о бытии Д. - идеалист. В теор позн. Д. объявляет самой достоверной истиной истину о сущ. сознания, мышления: ?Я мыслю следовательно Я существую?. В уч. о бытии он не тоько признает сущ духовной субстанции, но и утверждает, что над ними обеими в качестве высшей субстанции пребывает бог.
Декарт - выдающийся ученый. Он творец аналит. геометри, ввел метод координат, владел понятием о функции. От Дек. ведет начало сист алгебраических обозначений. В мех. Д. указал на относительность движения и покоя, сформулировал з-н действия и противодействия, а также з-н сохранения полного кол-ва движ. при сооударении двух неупругих тел.
Д. отождествлял материю с протяжением, или пространством, считая, что чувств. воспринимаемые качества предметов сами по себе, т.е объективно не сущ. Выводы из этого : мировая материя (=пространство) беспредеьна, однородна, не имеет пустот и бесконечно делима. Сводит все качественное разнообразие прир. явлений к : 1. материи, тожд. с пространством и 2. к ее движению. Дв. возникает в р-те толчка. первон. толчек дал бог.
Проблема метода. Д. ищет безусловно достоверный исходный тезис для всего знания и метод, посредством которого можно, опираясь на этот тезис, построить столь же достоверное здание науки. За исх пункт он принимает сомнение в общепринятом знании ( так как такого тезиса он не нах в схоластике). Это сомнение есть только предварит. прием. Можно сомневаться во всем, однако само сомнение во всяком случае существует. Сомнение есть один из актов мышления. Я сомневаюсь, поскольку я мыслю. Если т.о сомнени - достов. факт, то оно сущ. лишь поскольку сущ мышление, лишь поск я сам сущ в качестве мыслящего. (Я мыслю следов. я сущ) Это положение и есть искомая достоверная опора знания. Этот вывод не тр. логического док-ва, он есть р-т интуиции ума.
Ясность и отчетливость мышления Д ошибочно объявляет необх и достаточными признаками всякого достоверного знания. Критерий истинности знания т.о не в практике, а в челов. сознании.
Мдеализм Д. усугубился религиозными предпос. его системы. В силу этого для док. реального сущ. мира еобходимо док. сущ. бога. В числе прочих идей в уме сущ идея бога. Как понятие о сущ. всесовершенном, идея бога обладает большей реальностью чем все др. идеи. В причине должно быть по крайней мере столько же реальности сколько ее нах. в следствии. Т.к. мы сущ и т.к. мысуть следствия первопричины, то сущ и сама первопричина т.е. бог. Но если всесоверш. бог сущ, то этим исключается возможность, чтобы он нас обманывал. Этим обусловлена сама возможность позания.
Возм истины обусловлена сущ. врожденных идей или истин (предрасположения ума к известным аксиомам и положениям) к кот. он относит прежде всего мат. аксиомы.
В познании главную роль играет разум - рационализм. Д. полагал, что источником достоверности знания может быть только сам разум.
В проц. познания исключ. место отвел дедукции. Исходные положения - аксиомы. В лог цепи дедукции, след. за аксиомами, каждое след звено достоверно. Однако для ясного и отчетливого представления всей цепи нужна сила памяти. Поэтому непоср. очевидные исходные положения, или интуиции, имеют преимущество сравнительно с рассужд. дедукции.
Воор. интуицией и дедукцией разум может достич достоверного знания в случае если будет вооружен методом. Метод Д. состоит из 4 требований: 1.допускать в кач. истинных только такие положения, кот предсавл. уму ясно и отчетливо, не могут вызвать никаких сомнений в истинности; 2. расчленять каждую сложную пробл. на составляющие ее частные пробл; 3. методически переходить от известного и доказанного к неизв. и недок.; 4.не допускать никаких пропусков в ог. звеньях исследования.
Пантеизм Б.Спинозы.
Бенедикт Спиноза.(материалист) - (1632 - 1677). Родился в Амстердаме в еврейской семье. Знакомство С. с идеями Дек. привело к разрыву с иудаизмом. С. был отлучен от общины и вынужден был поживать в среде сектантов и добывать свой хлеб шлифовкой линз для телескопов. Умер от туберкулеза.
Основная цель фил. - завоевание господства над внешней природой и соверш. челов. природы. Развивая эти идеи предшественников он дополнил их учением о свободе.
С. учил, что сущ лишь одна субстанция - природа, кот является причиной самой себя. Прир. является с одной стороны природой творящей, а с др. - природой сотворенной. Как природа творящая она есть субстанция, или, что тоже самое - бог. Отождествляя прир и бога, С. отрицает сущ. сверхприродного существа, растворяет бога в природе и тем самым обосновывает материалист. понимание природы.
Обосновывает важное различие между сущностью и существованием. В единичных, преходящих вещах сущн. не совп. с существ., но в вечной и бесконечной субстанции из сущности с необходимостью следует ее существование. Поэтому бытие бога (или субст) может быть доказано, т.е существование бога м.б. выведено из понятия о сущности бога (природы). Бытие субст. одновременно и необходимо и свободно т.к. не сущ. никакой причины, кот. побуждала бы субст к действию,кроме ее собств. сущности. Единичная вещь не следует из субст как из своей ближ. причины. Она может следовать только из др. конечной вещи. Поэтому всякая ед. вещь не обладает свободой.
От субст. следует отличать мир кон. вещей, или совок. модусов. Модус это то, что сущ. не само по себе , а в другом. Субст - едина, ее сущность исключает всякое множество. Модусов же бесконечное множество. Они относятся к субст как бесчисленные точки, лежащие на прямой относятся к самой прямой.
Прир. сущ. сама по себе, независимо от ума и вне ума. Бесконечный ум мог бы постигать беск субст. во всех ее видах и аспектах. Но наш ум не бесконечен. Поэтому он постигает сущ. субстанции как бесконечную лишь в 2 аспектах: как протяжение и как мышление. ( атрибуты субстанции).
Чел как предмет познания, не составл никакого исключения. Чел. есть существо, кот. модусу протяжеия - телу, соотв модус мышления - душа. В любом случае человек - часть природы.
Философские воззрения Г.Лейбница.
Готфрид Вильгельм Лейбниц (1646 - 1716) Закончил Лейпцигский университет как юрист. Работал придворным историографом и дипломатом.
Старался соединить теоию с практикой. Открыл независимо от Ньютона диффер и интегр. исчичление, изобрел счетную машину (могла даже корни вычислять). Изобретал и строил мельницы Насосы. Вопросы техники и технологии он ставил в связь с принцип вопросами науки.
Развивает учение о бытии в форме учения о субстанции. Декарт свел материальность к протяжению. Л. полагал, что из протяжения могут быть выведены лищь геометр, но не физ св-ва тел: их движение, действие , сопротивление... Поэтому необходимо предполагать в субст такие св-ва, из кот могли бы быть выведены основные физ хар-ки тел.
То, что вещи обладают собств. действием приводит Л. к выводу, что вещи в сущности силы. Любая вещь - субстанция, следов. число субст. бесконечно. Каждая субст. или сила есть единица бытия или монада. Монада - духовная единица бытия, духовный атом.
Число является внешним выражением духовной сущности монады, выр ее пассивности, ограниченности. Однако пассивность - производный момент монады. Первичные качества кот - самостоятельность, самодеятельность. Благодря мон. материя обл. способностью вечного самодвижения.
Каждая мон одновременно - форма и материя, ибо любое мат тело обладает опед формой. Форма - нематериальна и представляет целесообразно действующую силу, а тело - это механ. сила. Поэтому прир. нельзя объяснять только з-нами механики, необходимо ввести понятие о цели. Монада есть сразу и основание всех своих действий и их цель.
Как субстанции монады независимы друг от друга. Между ниим нет физ взаимодействия. Однако, будучи независимы, мон. не изолированы: в каждой монаде отражается весь мировой строй, вся совок. монад. Поэтому Л. назыв м. ?живым зеркалом? вселенной.
Т.к. действия м. - это телесные акты, то они подчиняются природе тела и требуют мех. объяснения, т.е. объясн. через ?действующие причины?. А т.к. действия эти есть действия развивающейся монады, то они подчиняются природе души, требуют объясн. при помощи целесообразности, т.е ?конечные?(целевые) причины.
Понятие развития у Л. очень широко. В природе все нах. в развитии. Развитие есть лишь изменение первонач. форм путем бесконечно малых изменений (нет ни происхождения ни уничтожения). Отрицает возм скачков или разрывов непрерывности в развитии.
Движ сила развития. В мон. происх непрер. изменение, вытекающее из ее внутр. принципа. Бескон разнообразие моментов, раскрывающихся в развитии монады, таится в ней не материально, а лишь идеально, т.е. как представление.
Т.о. сила, леж. в основе развития всех монад есть сила представления - перцепции. Представление не отождествляется с сознанием. Сознание присуще лишь существу, наделенному спос. самосознания - апперцепци - человеку.
Т.к. способность представл. присуща всем мон, Л. делает вывод о том, что прир. одушевлена. Мон.Л. не только подобие атома, но и подобие микроорганизма - это ?сжатая вселенная?.
В теор развития Л дает схему перехода неорг. мира в органический. Мон представляют разл. ступени развития, определяемые разл. в способности представления. На низшей ступени стоят мон, обладающие темным представлением (не отличает представляемого ни от себя, ни от всего остального). Затем мон с смутным представлением (отличают от всего остального , но не от себя). Высш. ступенб - отчетливое представление.
Центр понятие теории Л. - понятие о ?малых пецепциях?, т.е о бескон малых разностях между ступенями развив сознания. Отсюда Л. выводит, что всякое настоящее сост мон. всегда: 1. чревато будущи и 2. обременено всем ее прошлым. Буд. мон. заключено только в ней самой, и развитие может состоять только в последов. развертывании ее нач. состояния.
Агностицизм И.Канта и Д.Юма.
Англия, конец 17 нач 18 в. Идет процесс становления бурж общества в зап Европе. Распространяются идеи просвящения. В центре вопр. фил. просвящения стоял вопр. об отнош. знания к вере, об отнош. нового естественнонаучного мировоззрения к сверхестеств. событиям, о кот говорило свящ писание. Исория английского просвящения оказалась в знач. мере историейразвития религиозного своюодомыслия, а идейной формой этого свободомысл. стал деизм.
Деизмом назыв взгляд на религию как на веру, кот ограничивается лишь признанием бога в качестве первопричины, первотолчка, отказываясь отвсех ост положеений религии, КОТ. РАССМАТРИВАЮТСЯ КАК ПРОТИВОРЕЧАЩИЕ РАЗУМУ.
Вфил.отношении деисты колебались между непоследов. материализмом и идеализмом.
Джон Толанд. Отвергает неподвижность Спинозовской субстанции. Мир как целое вечен, но постоянно изменяется. Жизнь и движение характеризуют не только отдельные вещи, но и субстанцию. ?движение есть существенное св-во материи.., столь же неотделимое от ее природы , сколь неотделимы от нее непроницаемость и протяжение.? Материя лежит в основе мышления.
Деизм и религиозное свободомыслие представляли серьезную опастность для идеологии феод. общества. Именно в это время начинает работать идейный борец против просвящения Дж. Беркли
Джорж Беркли (1684 - 1753)- субъективный идеилизм. Родился в Ирландии, дворянин. Окончил Дублинский университет. С 1734 по 1752 г Б. был епископом.
Б. отбрасывает материалист. исходный пункт ф. Локка и объявляет ощущения единственной воспринимаемой чел. реальностью. Локк стремился выяснить метод, посредством которого мы приходим к идеям о материи и пространстве. Этот метод есть по Л. - абстракция. Б. пытается всеми доступными средствами доказать , что ум чел. не способен к образованию опис. Л абстракции. Общая абстр идея протяжения, или пространства невозможна. Она абсурдна и внутренне противоречива. То же самое и с абстр. материи. Док-ву этого Б посвятил ?Трактат о началах челов знания? , ?Три разговора между Гиласом и Филонусом?, где он не скрывает, что его главная цель- борьба против материализма и всех его проявлений в науке.
По Б., в основе понятия о мат.(и о пространстве) лежит допущение, будто мы можем отвлекаясь от частных св-в вещей, воспринимаемых посредством ощущений, образовывать отвлеченную идею об общем для них вещ. субстрате. Но это невозможно. У нас нет чувст. восприятия материи как таковой. Мы восприн. лишь отдельные вещи и каждое из этих восприятий есть сумма отдельных ощущений или ?идей?. ?мы видим отдельные цвета, а не окрашеную материю?...
Не может быть и общей отвлеченой идеи о материи и пространстве. Слово становится общим не потому, что оно есть знак отвл. общей идеи, а потому, что оно способно быть знаком многих частных идей. Ум чел. может образовывать общую идею о вещи, но не общую отвлеч. идею. Отвл. идея мат не может прибавить к св-вам вещей ни одного свойства сверх тех, кот. открываются в них в ощущении.
Учение это- субъект. идеализм. Признается сущ. лишь челов. сознания, в кот. Б. различает идеи и души. Идеи - это воспринимаемые нами субъект качества. Души - воспринимающие, деятельные нематериальные субъекты дух. деятельности.
Идеи- пассивны; это лишь состояния. Души же активны. Б. пытается доказать, что вещи возникают благодаря восприятию и исчезают, когда прекращ. восприятие.
Б. путается избежать солипсизма, т.е. вывода о том, что сущ. лишь один воспринимающий субъект. Он утверждает, что субъект сущ. в мире не один. Вещь , кот. перестал воспринимать один субъект может быть воспринята другими. Но даже если бы все субъекты исчезли, вещи не превратились бы в ничто. Они продолжили бы сущ. как сумма идей в уме Бога. Бог не может исчезнуть. Поэтому не мож исчезнуть и весь сотвор. им мир.Бог вкладывает в сознание отдельных субъектов содержание ощущений. - Это уже шаг по напр. к объект идеализму.
Давид Юм. (1711 - 1776) Сын небогатого Шотландского помещика. Юм - скептик, агностик. Окончил Эдинбургский университет. После поездки во Фр. издал ?Трактат о чел. природе?, ?Опыты нравственные и политические?. В 1963 Юм снова во Фр.. Он был знаком с Фр. просветителями (Деламбер, Гельвеций, Дидро...)
Задача знания быть руководством для практ ориентации. При этом единств. предметом достов знания считает объекты математики. Все др. объекты исследов. касаются только фактов, кот не могут быть доказаны логически, а выводятся исключ. из опыта.
Опыт однако понимается идеалистически. Действительность - поток впечатлений. Причины, поражд. эти впечатления - непознаваемы. Мы не можем даже знать сущ. ли вешний мир. Сущ впечатления наших чувств (ощущ) и впечатл. внутренних деятельностей души (рефлексии) От этих 2 видов первон. ощущ зависят идеи памяти и воображ. Ни одна идея не может быть образована без предшеств. ей впечатления.
Отношение между причиной и действием не может быть выведено ни интуитивно ни путем док-ва. Возможно причинная связь и сущ. Возможно, что из 2 событий, след. одно за др. , предыд событие действительно причина, а послед. - следствие. Но так это или не так - установить невозможно. Прич. связь если и сущ - непознаваема. Однако люди склонны делать заключения от наблюд. в прошлом действий к подобным же действиям этих объектов в буд. (за весной следует лето) Они действуют исходя из уверенности, что та же посл будет и будущем.
Почему люди действ подобным образом? это р-т привычки. Однако действие привычки никогда не может превратить наше ожидание известного порядка в достоверность истинного знания. - скептицизм.
Поток наших впечтлений все же не хаотичен. Впечатления не равноценны и этого вполне достаточно для ориентации в мире.
В онтологии(уч о бытии) Юм отрицает сущ категории субстанции и сводит идею субст. к идее совокупности отдельных качеств.
В ф. религии он ограничивается единственным допущением, будто причины порядка во Вселенной имеютопределенную аналогию с чел разумом. Отвергаетвсякое богословие. Религия не может быть основой морали.
Позитивизм и основные ступени его развития.
Позитивисты отрицают все фил. проблемы, которыми занималась философия на протяжении многих лет. По их мнению фил. недолжна выходить за рамки позитивного, положительного знания. т.е. опытных данных наук. А науке не доступна сущность вещей. Она может описывать лишь внешние связи между явлениями. Характерная черта позитивизма - агностицизм. Позитивизм (особенно его первые формы) выступает как субъективный идеализм. Позитивизм трактует опыт, как совокупность ощущений чка. Возникает в конце 19-го века. 1-ая форма позитивизма - позитивизм Конта, Миля и Спенсера. Они считают, что фил. должна обобщать научные знания. 2-ая - эмпириокритицизм. (Макк и Авенариус). Характерный субъективный реализм. 3-я - неопозитивизм. (Шлиг и Карнап). Фил. должна заниматься изучением природы научного знания. Критерий истины - опыт. 4-ая - пост позитивизм. Исследует соц. природу научного знания и эффективность научной теории.
Философия Кьеркегора
Философия Кьеркегора - эт окризис лисности, выраженный через псевдорелизиозный и псевдоморальный кризис. Экзистенция здесь, по преимуществу, выходит на первый план.
Философия Гегеля
Философия Гегеля - это объективно идеалистическая эклектика я элементами абстракционизма и энантиодромии, заимствованной им из древнегреческой философии.
Философия Канта
Философия Канта - это субъективный идеализм с ярко выраженным ду3алистическим оттенком.
Философия Славика Зубченко
Славик зубченко - изобретатель самой убедительной концепции диалектического дуализма со времен Канта и Гегеля.
Философия Славика Зубченко
Славик зубченко - изобретатель самой убедительной концепции диалектического дуализма со времен Канта и Гегеля.
Мировоззрение
Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).
Бытие как философская категория
Действительность (реальность) ? совокупность всех состояний в прошлом, настоящем и будущем. Она очень сложна, так как состояния постоянно переходят друг в друга. В действительности всегда имеют место процессы возникновения, становления, существования и исчезновения.
Действительность, охватывающую все, что существует вне человеческого сознания, называют объективной реальностью.
Субъективная реальность ? продукт деятельности человека, точнее его высокоразвитого мозга. То есть вещи, созданные пока только в нашем воображении.
Эти две реальности глубоко взаимосвязаны. Эта глубинная связь их единства и взаимодействия, охватывающая все возможные состояния субъективной и объективной реальности, всю действительность в прошлом, настоящем и будущем, отражается и фиксируется философской категорией ? ?бытие?.
Бытие ? единство состояния субъективной и объективной реальности.
Как фундаментальная философская категория бытие включает в себя и еще один срез ? историческую реальность ? действительность социального бытия человека, включающая в себя прошлое, настоящее и будущее всех общественно-значимых проявлений его деятельности. Основной вопрос философии: отношение бытия и сознания, материи и мышления
Философское понятие материи.
Понятие материи является основной категорией в философии, оно означает сущность мира, признание объективной реальности, существование независимо от сознания человека.
В связи с революцией в естествознании в конце 19 ? начале 20 вв. появляется философский подход к пониманию материи: материя ? это философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них.
В философском понятии материи можно выделить 3 аспекта:
1. логический ? материя как философская категория;
2. онтологический ? (онтология ? учение о бытии; бытие ? единство объективной и субъективной реальности) ? материя как объективная реальность;
3. гносеологический ? (гносеология ? теория познания) ? материю можно познать через копирование, фотографирование, отображение;
4. заключительная формулировка: материя может существовать независимо от наших ощущений.
В философской категории материи можно выделить еще несколько аспектов:
1. материя ? это то, что прямо или косвенно вызывает ощущения;
2. материя ? это то, что существует вне и независимо от сознания человека;
3. материя ? это то, отражением чего является сознание, мышление.
Философия Бердяева
Последователи Соловьева -Бердяев, - пытаются создать целостное религиозное мировоззрение, осмысляя историю как процесс сотрудничества человека с Богом, как боготворчество. Мир должен быть преобразован не насилием, а подлинным христианским учением. Родственный Соловьеву Бердяев стремится ввести в сознание идею превосходства человеческой свободы перед всем остальным, видя в ней самодовлеющую истину. В книгах "Истоки и смысл русского коммунизма" ,"Русская идея" Бердяев, исследуя истоки и смысл русского коммунизма, приходит к выводу, что коммунизм - это продукт русского национального характера, которому свойственна мессианская идея освобождения человечества и спасения народов от завоевателей, не раз находившая за долгую историю России практическое воплощение. Многие завоеватели, устрашая Восток и Запад, сумев покорить многие народы, придя в Россию, терпели поражение: Тамерлан, Чингисхан, Наполеон, Гитлер. Русские, таким образом, завоевывали не только себе свободу, но и освобождали от порабощения другие народы. Так что мессианская идея ортодоксального марксизма - освобождение всего человечества от эксплуатации через мировую революцию - это не что иное, как модификация русской мессианской идеи
Основные принципы философии Соловьева:
1) Главная цель - создание философской системы, основанной на "цельном знании" ? в России рождается философия всеединства. С-в считает, что эмпирическая теория не явл-ся полной. Ни одно внешнее явление не может быть познано вне отношений к другим явлениям, а эти отношения могут быть познаны только средствами мышления, но необычного. Эмпирическое и рациональное познание должно дополняться внутренним познанием, которое явл-ся следствием абсолютного бытия - веры. Истинное знание - результат эмпирического, рационального и мистического познания в их взаимосвязи. 2) Мир, бытие - абсолютное становящееся, бог - абсолютное сущее. Только проникшись чувством абсолютной любви можно подняться до бога. Для С-ва материя - результат первоначального греха. 3) Бог - абсолютное, сверхчеловеческое ? ему открыта область личного бытия, состоит из 3-х элементов а) дух, б) разум, в) душа. 4) бог - любовь в рамках святой троицы и отношении к миру. 5) Человек - вершина творения. 6) Мир в своем развитии проходит 2 этапа а) до человека - эволюция природы, б) человеч-я деятельность - история. Создается 5 уровней: царство минералов, растений, животных, человеческое, божье. В божьем - принцип всеобщего добра. 7) Думает как славянофилы. Но на востоке - бесчеловечный бог, на западе - безбожный человек. Преодолеть это способен русский народ. Россия воссоединит распавшиеся народы ? воссоединение бога с человечеством
Чаадаев. Славянофилы и западники.
В истории русской философии принято противопоставлять друг другу два течения ? славянофильство и западничество. Славянофилы стремились выработать христианское миропонимание, опираясь на Восточных Отцов Церкви и на православие, в той особенно его форме, как оно выработано русским народом. Они высоко ценили своеобразие русской культуры и настаивали на том, что развитие русской жизни шло, и должно в будущем идти. Своими особыми путями, иными, чем развивалась Западная Европа. Западники наоборот думают, что Россия должна учиться у Запада и пройти тот же путь развития, которым шла и идет Западная Европа. Они хотят, чтобы Россия усваивала европейскую науку и светское просвещение.
К течению западников стоит отнести учение Петра Яковлевича Чаадаева (1794-1856), которое он выразил в письменной форме в виде 8-ми писем. Первое из которых носило яркий выраженный характер западничества и было напечатано еще при его жизни в 1836 г. За что его посадили под домашний арест на год, признав психически больным. Остальные письма (кроме 2-х) были найдены и напечатаны Д. Шаховским в 1935 г. И носили более выраженный религиозный характер. В них считалось, что русская церковь должна излечить ?механический? западный католицизм.
ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.
Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.
Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"
Специфика и основные направления русской философии.
Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:
1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;
2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.
Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:
1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).
2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.
Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.
Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.
В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.
Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.
Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма
Основные проблемы марксистской философии
Разрешением идей, сформированных в немецкой классической философии после Л. Фейербаха, занимались К. Маркс (1828-1883) и Ф. Энгельс (1820-1895). Их философское учение можно рассматривать как завершающий этап развития немецкой классической философии.
Маркс обосновывает понятие гуманизма на основе идей свободной, универсальной творческой сущности человека, реализации которой препятствуют различные виды человеческого отчуждения: от природы, ?родовой сущности?, общества. Обратный отчуждению процесс Марс называет процессом присвоения человеком своей родовой сущности, в ходе которого меняется отношение человека к природе и людям.
По Марксу именно в труде проявляется специфичность бытия человека, принципиальное отличие человека от животного в их отношении к природе. Маркс выделяет в деятельности человека два основных момента: опредмечивание и распредмечивание.
Опредмечивание ? переход свойств и характеристик живого процесса деятельности субъекта в объект, в свойство предмета.
Распредмечивание ? обратный переход предметности в живой процесс, это процесс освоения субъектом предметных форм культуры, а посредством их также и природы.
Так как в процессе труда человек имеет дело с орудиями труда, системой знаний и другими видами деятельности других людей, то в самой трудовой деятельности человека уже заключена простейшая социальная связь. Универсально-развитый, живущий в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой человек ? таков гуманистический идеал в марксистской философии.
На основе материалистической концепции Маркс и Энгельс сформировали свое учение об идеологии. Идеология ? ?ложное сознание?, источником которого является социальная действительность, а точнее ее извращенный вид. Таким образом, идеология отражает противоречия исторического процесса, когда господствует отчуждение. Идеология ? плод социального расслоения классового общества.
Главным принципом марксистской философии становится принцип практики. Практика исходна и первична по отношению ко всему духовному миру. Опыт истолковывается как совокупность взаимосвязей человека с внешним миром ? двусмысленное понятие. Практика ? совокупная деятельность человека по преобразованию природы, формированию социальных отношений. Практика всегда носит общественный характер, она является основой и движущей силой познания. Она же есть сфера приложения знания.
Истина в марксистской философии ? соответствие мысли, наших знаний о мире самому миру, объективной действительности. Истина объективна, то есть, независима от сознания субъекта. Абсолютная истина ? бесконечная сумма относительных истин, проверенных практикой. То есть абсолютная истина никогда полностью познана не будет.
Немецкая классическая философия
Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.
В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.
Философия эпохи Посвящения18в. в истории мысли наз-ют эпохой просвещения. Научные знания, ранее бывшие достоянием узкого круга ученых, теперь распространяются вширь, став предметом обсуждения литераторов, популярно излагавших последние достижения науки и философии. Уверенность в мощи чел разума, в его безграничных возможностях, в прогрессе наук, создающим условия для экономического и социального благоденствия - вот пафос эпохи Просвещения. При этом просветители апеллируют не просто к разуму - ведь разум лозунг и метафизиков - а к разуму научному, который опирается на опыт и свободен не только от религиозных предрассудков, но и от метафизических сверх опытных <гипотез>. Чел в философии 18века предстает , с одной стороны, как отдельный индивид, действующий в соответствии со своими частными интересами. С другой стороны, человек - оситель разума и справедливости. Столкновение эгоистического индивида и <человека вообще> составляют основу коллизии и в литературе.
В Англии : Дж Локк, Дж. Толанд, А. Коллинз , Т. Рид, А. Смит.Во Франции : Ж.Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах.
Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт
Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.
Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)
Антропологизм в философии и искусстве эпохи Возрождения. Натурфилософия и пантеизм Кузанского и Бруно
Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но возникновение культуры гуманизма, значительные достижения в области естествознания привели к тому, что философия перестала играть роль служанки богословия и перспектива ее развития приобрела антисхоластическую направленность. Прежде всего она проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были: методы экспериментально - математического исследования природы; детерминисткое истолкование действительности, противоположное теологическому истолкованию; формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике).
Бруно Джордано (1548, Нола - 1600, Рим) - поэт и один из крупнейших философов Возрождения, наиболее ярко выразивший, и по-своему подытоживавший миросозерцание эпохи ренессансного гуманизма. Осью философии Б. Является новая концепция космоса и природы, сущностно отличная от средневековой и не редуцируемая к языческим космологиям. Наряду с Телезио и Патрицци, Б. представляет пантеистическую натурфилософию, основная идея которой - самодвижущаяся материя, из себя рождающая все многообразие форм своего бытия. Идейные истоки Б. - 1)учение Кузанского о совпадении противоположностей в Боге, истолкованное Б пантеистически ? как совпадение противоположностей Бога и природы; 2) Гелиоцентризм Коперника, переосмысленный в идею бесконечного космоса, в котором все свободно движется относительно всего; 3) мистико-магический пантеизм Парацельса с его представлением о тотальной одухотворенности материи. По Б.: 1) существует бесконечная ?вселенная с бесконечными в ней мирами, каждый из которых при однородности их начала качественно своеобразен; 2) вселенная находится в бесконечном движении; 3) всегда текущий мир остается одним и тем же, ибо его основанием и причиной является вечно равная себе субстанция. Последняя есть Бог, который не "над" миром, но "наиприсутствующее" в нем. Весь мир дышит им и потому весь одушевлен (гилозоизм). Дух (Бог) дышащее (материя) составляют совместно дыхание (жизнь), которое в качестве единства противоположностей есть Космос ? видимая красота божественной жизни.
Спор номинализма и реализма в средневековой философии (СФ)
Характерные особенности представлений СФ о познании проявились в происходившей в течение веков полемике номинализма и реализма.
Реализм (в СФ)- учение, по которому подлинной реальностью обладают только общие понятия (универсалии), а вещи, существующие в эмпирическом мире изменчивы, единичны, временны. Понятия существуют до вещей, это идеи в божественном разуме. То есть познание возможно только с помощью разума.
Номинализм подчеркивает приоритет воли над разумом. И понятия не существуют в божественном разуме. Сначала Бог творит вещи своей волей, а понятия возникают в познающей душе. Яркий представитель номинализма Уйльям Оккам говорил, что понятия, не поддающиеся проверке в опыте, должны быть удалены как нерациональные (бритва Оккама)
Основные характеристики средневековой философии (СФ)
В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.
СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.
Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.
СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:
1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:
2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).
Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.
В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.
Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.
Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.
Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.
Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:
1. Ожидание, устремленное к будущему;
2. Внимание, прикованное к настоящему;
3. Память, направленная в прошлое
Философская мысль эпохи средневековья подвержена сильному влиянию религии. Главный вопрос, который ее интересует - это проблема правильного обоснования бытия Бога, который порождает возникновение такой гуманитарной дисциплины, как теология.
Человек сам по себе средневековую философию не интересует, ее занимает только отношение человека к Богу.
Величайшими философами эпохи Средневековья были Альберт Великий, Августин Аврелий, Григорий Нисский и Фома Аквинский.
ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.
Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)
Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.
Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).
Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.
Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.
Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.
1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.
2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.
Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.
А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.
Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.
Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.
Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.
Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Учение Аристотеля о материи, форме, причинах и движении
Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. (По мнению Аристотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным.) Если вещи действительно существуют, то необходимым образом существуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все е? раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных е? частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четырехпринципная структура всякой вещи, как организма: 1. Эйдос (идея) вещи является такой е? сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь. 2. Материя вещи есть только ещ? самая возможность е? оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть е? материя, а материя вещи не есть е? эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса
Ф. Платона.
Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишь мир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным царством, в к-ром до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего доземного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому советовал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоминающей о своем божественном прошлом душе Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In is humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух начал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Возможность переходит в действительность благодаря движению. Форма материализуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, к-рый един и вечен.
АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ. ЕГО ЭВОЛЮЦИЯ.(Демокрит, Эпикур)
Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ). Родился во фракийском городе Абдерах. Побывал в странах востока. Имеются труды Д. охватывающие вопросы ф., логики, психологии, этикт, политики, педагогики, теор. искусств, языкознания, математики, физики, космологии. Активный приверженец раб. демократии.
Исходное положение а. системы - сущ. атомов и пустоты, образующих своиим бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из гл. предпосылок его учения явл. взгляд по которому ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.
Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их сущ.удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением. Д. отличает то , что сущ. во мнениии от того, что сущ. в действительности. ?лишь в общем мнениии сущ сладкое, в мнениии - горькое, в мнении - теплое, в мнен. - холодное, в м. - цвет, в действительностии же сущ. только атомы и пустота.? Однако Д. не отрицает реальность чувств. воспринимаемого. В данном случае Д. говорит о том,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Д. не согласен с тем, что чувств. восприятия качеств совпадают с самими качествами.
Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метсо, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.
Для объяснения реального многообразия действительности Д. допускает, что атомы различ. по форме порядку и положению. Эти отличия и лежат в основе всех наблюд. отличий. Ни одно из них следов. не явл. беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе.
А. учение расространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.
Основа познания - ощущения. От вещей отделяются ?видики? - материальные формы вещей, они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чевств через поры. Если поры соотв. по величине и форме проникающим в них видикам, то в ощущ. возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако сущ. предметы, кот. в силу своей малой величины недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом, иэто позн. также м.б. достоверным.
Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченнаяобщим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Важнейшее условие - разделение труда. Этические воззрения - разумное наслаждение жизнью сос тоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем... Умение доходить до такого сост. дает обучение, кот Д. не отделяет от воспитания без кот. не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.
ЭПИКУР. (341-270днэ Эпоха эллинизма) Родился на острове Самосе. Переехал в Афины, где основал школу ?Сад Эпикура?. Гл. задача ф. - создание этики, учения о поведении, приводящем к счастью. Но этика м.б. построена только при условии если будет определено место, кот. человек занимает в мире. Поэтому этика должна опир. на физику, а физике должно предшествоваь разраб. теори познания.
Материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущ. истинно. Ошибки возникают от неправ. оценки того, что мы ощущ. На основе ощущ. возможны заклюения о предметах и их причинах. Восприятие - единств. критерий истинности, оно есть крит. и для заключений о таких вещах, кот. непосредственно нами не воспринимаются, лишь бы заключения эти не были в лог. противоричии с данными восприятиями.
Э. принял основные положения А. Демокрита. Доказывал, чо учение о причинной необходимости всех явл. природы не должно вести к выводам о невозможности для чел. свободы. Врамках необход. должен быть указан путь к свободе.
У Д. движ. атомов в пуст. вызывается мех. необход. Э. полагает, что дв. обусловлено внутр. св-вом атомов - их тяжестью, кот. наряду с их формой, положением и порядком становится важным объект. определением атома. Кол. форм атомов ограничено, т.к атом не мож. обладать б. тяжесью. При движ. атомы могут самопроизвольно отклон. на небольшой угол и т.о переходить с прямол. путей движ. на криволинейные. Это явл. необход. условием свободы человека.
Критерий счастья - удовольствие. Благо -то, что порождает удовольствие. Зло - то, что порожд. страдание. Разработке учения о пути к счастью должно предшествовать устранение всего, что стоит на этом пути: страха перед богами, смертью и загр. миром. Боги не способны вмешив. в наш мир, а душа смертна.
Освоб. от страхов открыв путь к счастью. 3 типа удовольствия: 1. природные и необходимые для жизни; 2. прир., нодля жизни не необходимые; 3. не необх для жизни и не природные. Он стремится только к первым и воздерж. от остальных. Результат такого воздержания - полная невозмутимость, или безмятежность, кот. и есть счастье фил.
тановление древнегреческой философии происходит в VII в. до н.э. В это
время появляются люди, которые в своей деятельности выражали интересы
нового общественного класса, формирующегося на обломках родового
общества.
Первой философской школой явл. милетская школа. Ее основатель - один из
семи "мудрецов" Фалес. В этой школе впервые был поставлен вопрос о
первоосновах всего сущего. Различные представители этой школы решали
этот вопрос по разному, но в основе мира все они видели определенный
материальный принцип.
Основой всего сущего Фалес считал воду. Воду он понимал как текущее,
аморфное сосредоточение материи. Все возникает путем "сгущения" и
"разряжения" первоматерии.
Анаксимандр утверждал, что первоначалом и основой является беспредельное
и не определял его ни как воду, ни как воздух, ни как что-либо другое.
"Апейрон" является безграничным и неопределенным не только в
пространственном, но и во временном отношении.
Анаксимен первоосновой всего считал неограниченный, бесконечный, не
имеющий определенной формы - воздух. Разрежение воздуха - огонь,
сгущения - ветры, тучи, вода, земля, камни. Он впервые вводит понятие
взаимного отношения праматерии и движения. Воздух как праматерия
постоянно колеблется, и если бы он не двигался, то не изменялся бы
настолько, насколько он изменяется.
Тераклит Эффеский основой всего считал огонь. Огонь - это праматерия,
первооснова и основной элемент. Он вечен, несотворен и неучтожим. Огонь
является также наиболее адекватным символом динамики развития,
постепенности постоянных изменений.
Пифагор - реальной сущностью всех вещей являются числа. Начало всему -
единица. Пифагорейское учение - попытка постижения количественной
стороны мира.
Единое, по пифагорейскому учению, выше множественности, оно служит
началом определенности. А где определенно, там возможно познание,
неопределенное - непознаваемо.
ПЕРИОДЫ АНТИЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Первый период античной философии, называемый эллинским, связан со становлением и развитием греческого классического рабовладения в VIIIV вв. до н. э. Это было время разложения остатков родового строя и утверждения раннего рабовладельческого общества. Место родовой общины заняла гражданская община полис, городгосударство, - уникальная форма организации социальной и политической жизни древних греков. Культура эллинства это культура греческих полисов. Становление и развитие философии в эллинский период греческой философии связанно со становлением расцвета и кризиса греческой полисной системы. Эллинский период античной философии включает: период становления греческой философии (VIIV вв. до н. э.) и классический период древнегреческой философии (IV в. до н. э.). Наиболее характерными чертами философской мысли эллинистического периода были: ь космологизм, т.е. стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом; ь онтологизм, выразившийся в том, что центральной философской проблемой стала проблема бытия; ь теоретико-познавательный и жизненный оптимизм.
Второй, эллинистическо-римский, период в истории античной философии занимает промежуток времени с III в. до н. э. по V в. н. э. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н. э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Культура раннего эллинизма характеризовалась, прежде всего, индивидуализмом обусловленным освобождением человеческой личности от политической, экономической и моральной зависимости от полиса. Главным предметом философского исследования становится субъективный мир личности. В период позднего эллинизма были доведены до логического завершения основные тенденции развития античной философской мысли. Произошел как бы возврат к идеям классики, к ее философским учениям о бытии (неопифагореизм, неоплатонизм), но возврат, обогащенный знанием субъективного мира личности. Взаимодействие с восточными культурами в рамках единой Римской империи привело философскую мысль к частному отходу от рационализма и обращению к мистицизму. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, т.е. религиозного постижения мира.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ ? совокупность философских учений, возникших в Древней Греции и Риме в период с 6 в до н.э. по 6 в. н.э. Условными временными границами этого периода принято считать 585 до н.э. (когда греческий ученый Фалес предсказал солнечное затмение) и 529 н.э. (когда императором Юстинианом была закрыта неоплатоническая школа в Афинах). Основным языком античной философии был древнегреческий, со 2?1 вв. началось развитие философской литературы также на латыни.
Источники изучения. Большинство текстов греческих философов представлены в средневековых рукописях на греческом языке. Кроме того, ценный материал представляют собой средневековые переводы с греческого на латынь, сирийский и арабский языки (особенно в случае, если греческие оригиналы безвозвратно утрачены), а также ряд рукописей на папирусах, отчасти сохранившихся в г. Геркулануме, засыпанном пеплом Везувия ? этот последний источник информации об античной философии представляет единственную возможность изучать тексты, написанные непосредственно в античный период.
Периодизация. В истории античной философии можно выделить несколько периодов ее развития: (1) досократики, или Ранняя натурфилософия; (2) классический период (софисты, Сократ, Платон, Аристотель); (3) эллинистическая философия; (4) эклектизм рубежа тысячелетий; (5) неоплатонизм. Для позднего периода характерно сосуществование школьной философии Греции с христианским богословием, которое формировалось под существенным влиянием античного философского наследия.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Материалистическая философия Древней Греции
Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.
Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).
Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.
Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".
Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.
Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.
Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит
Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.
Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).
Идеалистическая философия Древней Греции
Орфейская школа
Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.
Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.
Школа софистов(5 в до нэ)
Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.
Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.
Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.
Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.
Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).
Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Средневековая философия
В странах западной Европы 5-15 века.
Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический
Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.
Онтология, гносеология, аксиология, антропология, как основные разделы философии.
Онтология (ontos-сущность+logos-учение).Термин предложен немцем Гоклениусом. Один из разделов философии. Определяется, как 1) учение о бытие, как таковом; 2) учение о сверхчувственном мире; 3) учение о мире в целом. Понятие онтология в ходе развития неоднократно менялось. В средние века пытались построить учение о бытии, являетсяся философским доказательством истин религии. В Новое время под онтологией стали понимать особую часть метафизики, учения о сверхчувственной структуре всего сущего. Онтология активно критиковалась классиками идеализма (Кант, Гегель). В дальнейшем онтология получила определение, как наука о мире в целом.
Гносеология (gnosis-знание+logos-учение) - теория познания; изучает взаимоотношени субъекта и объекта в процессе познания, отношения знания к действительности, возможности познания мира человеком, критерии истинности и достоверности знания. Гносеология исследует сущность познавательного отношения человека к миру, его исходные условия и всеобщие основания.
Аксиология (axia-сущность+logos-учение) - философское исследование природы ценностей, их места в реальной жизни, структуре ценностного мира и связи ценностей между собой. Человек есть мера всех вещей и рассматривается как наивысшая ценность, а все его действи и их результат и последствия рассматриваются с точки зрения категорий "добра" и "зла".
Антропология (antropos-человек+logos-учение) - учение о человеке, как высшем продукте природы. Все свойства и особенности человека объясняются только своим природным происхождением. Антропология подчеркивает единство человека и природы, противопоставляется идеалистическому и дуалистическому пониманию природы человека.
Функции философии
Назнач филос лучше всего указ ее ф-ии. Осн из них: Мировоззренческая. Суть ее в том, что филос выступ как сист взглядов на мир, общ-во и чел-ка. Формир мировоззр людей, филос помог им ориентир в сложн природн, информац, технич и духовн мире. В завис от того, научн или не научн явл, филос (напр: религиозн) опред и хар-р мировоззр. Познават-ая. Философ решает пробл познават мира, раскрыв процесс его познан ? то как соверш этот процесс, а так же решает вопрос о границе познания. Методологическая. Она заключ в том, что филос выступ в кач-ве метода познания мира, общ-ва и чел-ка. В кач-ве такого метода выступ, напр, Диалектика, как учение о развитии мира и его познание. Прогностическая. Созд целостную карт мира во взаимод всех его сторон, филос помог выяв источн и направл развит тех или иных фвлений прир и общ-ва. Этим она полаг предвид ход событий и сознат прогноз их. Логотерапия. (Логос-Смысл, терапия-лечение). Речь идет о лечении смыслом, ?задача филос усматр в том, чтобы помочь чел-ку справ с теми страд, котор взваны его непоним того, что происх в его жизни и в общ-ве?. Из-за тех или иных социальн причин у отдельн людей наступ духовн кризис, и человек мучается вопр о том, имеет ли смысл его дальн жизнь, о фундамент пробл его бытия, о религиозн исканиях и т. д. В данн случ встает вопрос выбора ценностей ? религиозных ? В этом ему должна помочь философия.
Материализм и идеализм
Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.
Исторические типы мировоззрения
Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мивология
Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.
Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.
В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.
Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.
Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.
Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.
В недрах мифологии сформировалась религия.
Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.
Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей основной признак религии ? вера в сверхестеств.
Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.
Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.
Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.
По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:
1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.
2) теоритический.
+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.
не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.
2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.
Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае
1 - ому уровню соответствует мифология и религия
2 - ому - философия.
Мировоззрение
Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).
Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.
В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:
1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)
2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)
3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)
4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)
5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)
ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ. ОСНОВНЫЕ ФИЛ. ПРОБЛЕМЫ И НАПРАВЛЕНИЯ.
Фил. - это такая обл. дух. деятельности, кот. основывается на особом,фил. типе мышления, лежащем в основе ф. познания, и на самостоятельности предмета ф. Ф. не обладает таким же предметом как например естеств. науки, в том смысле, что предмет ф. не локализован в пределах той или иной конкретной обл. знания как например биол., геология... Однако предмет у ф. есть, и принцип. невозможность указанной его локализации составл. его специф. особенность.
Эта та область дух. деятельности чел., в основании кот. лежит рефлексия над самой деятельностью и, следовательно, над ее смыслом, целью и формами и в конечном счете над выяснением сущности самого чел. как субъекта культуры, то есть сущностных отношений чел. к миру.
Ф. возникла с перенесением основного внимания а чел. в его отношении к миру, т.е. на чел., познающего, преобраз. и творящего мир. С течением истории конкретное наполнение этой общей специфики ф. предмета неоднократно обновлялось, наполнялось новыми смысловыми нюансами, но всегда в основе ф. знания лежала установка на выяснение связи между чел. и миром, т.е. на выяснение внутренних целей, причин и способов познания и преобразования мира человеком.
Ф. - это т.о. не просто н. дисциплина, а еще и специф. тип мышления и даже своего рода ф. эмоциональный настрой, система мировоззр. чувств.
Имеется ли внутреннее деление ф. проблематики, в целом ориентиованной на выявление отношеий чел. с миром? Еще в античности такое деление было намечено, хотя оно и не совпадает с соврем. структкрой ф. знания, и прежде всего потому, что ант. ф. включала в себя тот состав знания, кот. в последствии отошел к ест. наукам.
И все же уже в ант. говорилось о ОНТОЛОГИИ - учении о бытии и о ГНОСЕОЛОГИИ или ЭПИСТЕМОЛОГИ - учении о познании, и о ЛОГИКЕ - учении о формах мышления.
Ф. вопросы. Является ли сладость объективн свойством сахара или это льшь субъективное ощущение чел.? Принадлежит ли красота предм. природы, людям... или она продиктована чувством прекрасного, челов. способностью воспринимать красоту? Вопрос о чел. свободе. Связан ли прогресс общества лишь с объективными показателями темпов эконом развития или же включает и субъективные, челов. аспекты? Все эти воросы затрагивают одну общую проблему: соотношение бытия и сознания, объективного и субъективного, мира и человека.
Бертран Рассел: ?разделен ли мир на дух и материю, а если ад, то что такое дух и что такое материя? Подчинен ли дух материи, или он обладает независимыми способностями? Имеет ли вселенная какое либо единство или цель? Развивается ли вселенная по направлению к какой либо цели? Действительно ли сущ. законы прир., или мы просто верим в нах благодаря льшь присущей нам склонности к порядку? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслуживать выс. оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если вселенная неотвратимо движется к гебели? Исследовать эти вопросы, если не отвечать на них, - дело философии.?
Большая многоплановая проблема ? мир-человек?, по сути, выступает как универсальная и может рассматриваться как всеобщаа формула, абстрактное выражение практически любой ф. проблеммы. Вот почему она может быть в опр. смысле названа осн. вопросом ф.
Бытие как философская категория
Действительность (реальность) ? совокупность всех состояний в прошлом, настоящем и будущем. Она очень сложна, так как состояния постоянно переходят друг в друга. В действительности всегда имеют место процессы возникновения, становления, существования и исчезновения.
Действительность, охватывающую все, что существует вне человеческого сознания, называют объективной реальностью.
Субъективная реальность ? продукт деятельности человека, точнее его высокоразвитого мозга. То есть вещи, созданные пока только в нашем воображении.
Эти две реальности глубоко взаимосвязаны. Эта глубинная связь их единства и взаимодействия, охватывающая все возможные состояния субъективной и объективной реальности, всю действительность в прошлом, настоящем и будущем, отражается и фиксируется философской категорией ? ?бытие?.
Бытие ? единство состояния субъективной и объективной реальности.
Как фундаментальная философская категория бытие включает в себя и еще один срез ? историческую реальность ? действительность социального бытия человека, включающая в себя прошлое, настоящее и будущее всех общественно-значимых проявлений его деятельности. Основной вопрос философии: отношение бытия и сознания, материи и мышления
Философское понятие материи.
Понятие материи является основной категорией в философии, оно означает сущность мира, признание объективной реальности, существование независимо от сознания человека.
В связи с революцией в естествознании в конце 19 ? начале 20 вв. появляется философский подход к пониманию материи: материя ? это философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них.
В философском понятии материи можно выделить 3 аспекта:
1. логический ? материя как философская категория;
2. онтологический ? (онтология ? учение о бытии; бытие ? единство объективной и субъективной реальности) ? материя как объективная реальность;
3. гносеологический ? (гносеология ? теория познания) ? материю можно познать через копирование, фотографирование, отображение;
4. заключительная формулировка: материя может существовать независимо от наших ощущений.
В философской категории материи можно выделить еще несколько аспектов:
1. материя ? это то, что прямо или косвенно вызывает ощущения;
2. материя ? это то, что существует вне и независимо от сознания человека;
3. материя ? это то, отражением чего является сознание, мышление.
Философия Бердяева
Последователи Соловьева -Бердяев, - пытаются создать целостное религиозное мировоззрение, осмысляя историю как процесс сотрудничества человека с Богом, как боготворчество. Мир должен быть преобразован не насилием, а подлинным христианским учением. Родственный Соловьеву Бердяев стремится ввести в сознание идею превосходства человеческой свободы перед всем остальным, видя в ней самодовлеющую истину. В книгах "Истоки и смысл русского коммунизма" ,"Русская идея" Бердяев, исследуя истоки и смысл русского коммунизма, приходит к выводу, что коммунизм - это продукт русского национального характера, которому свойственна мессианская идея освобождения человечества и спасения народов от завоевателей, не раз находившая за долгую историю России практическое воплощение. Многие завоеватели, устрашая Восток и Запад, сумев покорить многие народы, придя в Россию, терпели поражение: Тамерлан, Чингисхан, Наполеон, Гитлер. Русские, таким образом, завоевывали не только себе свободу, но и освобождали от порабощения другие народы. Так что мессианская идея ортодоксального марксизма - освобождение всего человечества от эксплуатации через мировую революцию - это не что иное, как модификация русской мессианской идеи
Основные принципы философии Соловьева:
1) Главная цель - создание философской системы, основанной на "цельном знании" ? в России рождается философия всеединства. С-в считает, что эмпирическая теория не явл-ся полной. Ни одно внешнее явление не может быть познано вне отношений к другим явлениям, а эти отношения могут быть познаны только средствами мышления, но необычного. Эмпирическое и рациональное познание должно дополняться внутренним познанием, которое явл-ся следствием абсолютного бытия - веры. Истинное знание - результат эмпирического, рационального и мистического познания в их взаимосвязи. 2) Мир, бытие - абсолютное становящееся, бог - абсолютное сущее. Только проникшись чувством абсолютной любви можно подняться до бога. Для С-ва материя - результат первоначального греха. 3) Бог - абсолютное, сверхчеловеческое ? ему открыта область личного бытия, состоит из 3-х элементов а) дух, б) разум, в) душа. 4) бог - любовь в рамках святой троицы и отношении к миру. 5) Человек - вершина творения. 6) Мир в своем развитии проходит 2 этапа а) до человека - эволюция природы, б) человеч-я деятельность - история. Создается 5 уровней: царство минералов, растений, животных, человеческое, божье. В божьем - принцип всеобщего добра. 7) Думает как славянофилы. Но на востоке - бесчеловечный бог, на западе - безбожный человек. Преодолеть это способен русский народ. Россия воссоединит распавшиеся народы ? воссоединение бога с человечеством
Чаадаев. Славянофилы и западники.
В истории русской философии принято противопоставлять друг другу два течения ? славянофильство и западничество. Славянофилы стремились выработать христианское миропонимание, опираясь на Восточных Отцов Церкви и на православие, в той особенно его форме, как оно выработано русским народом. Они высоко ценили своеобразие русской культуры и настаивали на том, что развитие русской жизни шло, и должно в будущем идти. Своими особыми путями, иными, чем развивалась Западная Европа. Западники наоборот думают, что Россия должна учиться у Запада и пройти тот же путь развития, которым шла и идет Западная Европа. Они хотят, чтобы Россия усваивала европейскую науку и светское просвещение.
К течению западников стоит отнести учение Петра Яковлевича Чаадаева (1794-1856), которое он выразил в письменной форме в виде 8-ми писем. Первое из которых носило яркий выраженный характер западничества и было напечатано еще при его жизни в 1836 г. За что его посадили под домашний арест на год, признав психически больным. Остальные письма (кроме 2-х) были найдены и напечатаны Д. Шаховским в 1935 г. И носили более выраженный религиозный характер. В них считалось, что русская церковь должна излечить ?механический? западный католицизм.
ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.
Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.
Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"
Специфика и основные направления русской философии.
Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:
1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;
2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.
Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:
1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).
2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.
Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.
Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.
В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.
Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.
Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма
Основные проблемы марксистской философии
Разрешением идей, сформированных в немецкой классической философии после Л. Фейербаха, занимались К. Маркс (1828-1883) и Ф. Энгельс (1820-1895). Их философское учение можно рассматривать как завершающий этап развития немецкой классической философии.
Маркс обосновывает понятие гуманизма на основе идей свободной, универсальной творческой сущности человека, реализации которой препятствуют различные виды человеческого отчуждения: от природы, ?родовой сущности?, общества. Обратный отчуждению процесс Марс называет процессом присвоения человеком своей родовой сущности, в ходе которого меняется отношение человека к природе и людям.
По Марксу именно в труде проявляется специфичность бытия человека, принципиальное отличие человека от животного в их отношении к природе. Маркс выделяет в деятельности человека два основных момента: опредмечивание и распредмечивание.
Опредмечивание ? переход свойств и характеристик живого процесса деятельности субъекта в объект, в свойство предмета.
Распредмечивание ? обратный переход предметности в живой процесс, это процесс освоения субъектом предметных форм культуры, а посредством их также и природы.
Так как в процессе труда человек имеет дело с орудиями труда, системой знаний и другими видами деятельности других людей, то в самой трудовой деятельности человека уже заключена простейшая социальная связь. Универсально-развитый, живущий в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой человек ? таков гуманистический идеал в марксистской философии.
На основе материалистической концепции Маркс и Энгельс сформировали свое учение об идеологии. Идеология ? ?ложное сознание?, источником которого является социальная действительность, а точнее ее извращенный вид. Таким образом, идеология отражает противоречия исторического процесса, когда господствует отчуждение. Идеология ? плод социального расслоения классового общества.
Главным принципом марксистской философии становится принцип практики. Практика исходна и первична по отношению ко всему духовному миру. Опыт истолковывается как совокупность взаимосвязей человека с внешним миром ? двусмысленное понятие. Практика ? совокупная деятельность человека по преобразованию природы, формированию социальных отношений. Практика всегда носит общественный характер, она является основой и движущей силой познания. Она же есть сфера приложения знания.
Истина в марксистской философии ? соответствие мысли, наших знаний о мире самому миру, объективной действительности. Истина объективна, то есть, независима от сознания субъекта. Абсолютная истина ? бесконечная сумма относительных истин, проверенных практикой. То есть абсолютная истина никогда полностью познана не будет.
Немецкая классическая философия
Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.
В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.
Философия эпохи Посвящения18в
Философия эпохи Посвящения18в в истории мысли наз-ют эпохой просвещения. Научные знания, ранее бывшие достоянием узкого круга ученых, теперь распространяются вширь, став предметом обсуждения литераторов, популярно излагавших последние достижения науки и философии. Уверенность в мощи чел разума, в его безграничных возможностях, в прогрессе наук, создающим условия для экономического и социального благоденствия - вот пафос эпохи Просвещения. При этом просветители апеллируют не просто к разуму - ведь разум лозунг и метафизиков - а к разуму научному, который опирается на опыт и свободен не только от религиозных предрассудков, но и от метафизических сверх опытных <гипотез>. Чел в философии 18века предстает , с одной стороны, как отдельный индивид, действующий в соответствии со своими частными интересами. С другой стороны, человек - оситель разума и справедливости. Столкновение эгоистического индивида и <человека вообще> составляют основу коллизии и в литературе.
В Англии : Дж Локк, Дж. Толанд, А. Коллинз , Т. Рид, А. Смит.Во Франции : Ж.Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах.
Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт
Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.
Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)
Антропологизм в философии и искусстве эпохи Возрождения. Натурфилософия и пантеизм Кузанского и Бруно
Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но возникновение культуры гуманизма, значительные достижения в области естествознания привели к тому, что философия перестала играть роль служанки богословия и перспектива ее развития приобрела антисхоластическую направленность. Прежде всего она проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были: методы экспериментально - математического исследования природы; детерминисткое истолкование действительности, противоположное теологическому истолкованию; формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике).
Бруно Джордано (1548, Нола - 1600, Рим) - поэт и один из крупнейших философов Возрождения, наиболее ярко выразивший, и по-своему подытоживавший миросозерцание эпохи ренессансного гуманизма. Осью философии Б. Является новая концепция космоса и природы, сущностно отличная от средневековой и не редуцируемая к языческим космологиям. Наряду с Телезио и Патрицци, Б. представляет пантеистическую натурфилософию, основная идея которой - самодвижущаяся материя, из себя рождающая все многообразие форм своего бытия. Идейные истоки Б. - 1)учение Кузанского о совпадении противоположностей в Боге, истолкованное Б пантеистически ? как совпадение противоположностей Бога и природы; 2) Гелиоцентризм Коперника, переосмысленный в идею бесконечного космоса, в котором все свободно движется относительно всего; 3) мистико-магический пантеизм Парацельса с его представлением о тотальной одухотворенности материи. По Б.: 1) существует бесконечная ?вселенная с бесконечными в ней мирами, каждый из которых при однородности их начала качественно своеобразен; 2) вселенная находится в бесконечном движении; 3) всегда текущий мир остается одним и тем же, ибо его основанием и причиной является вечно равная себе субстанция. Последняя есть Бог, который не "над" миром, но "наиприсутствующее" в нем. Весь мир дышит им и потому весь одушевлен (гилозоизм). Дух (Бог) дышащее (материя) составляют совместно дыхание (жизнь), которое в качестве единства противоположностей есть Космос ? видимая красота божественной жизни.
Спор номинализма и реализма в средневековой философии (СФ)
Характерные особенности представлений СФ о познании проявились в происходившей в течение веков полемике номинализма и реализма.
Реализм (в СФ)- учение, по которому подлинной реальностью обладают только общие понятия (универсалии), а вещи, существующие в эмпирическом мире изменчивы, единичны, временны. Понятия существуют до вещей, это идеи в божественном разуме. То есть познание возможно только с помощью разума.
Номинализм подчеркивает приоритет воли над разумом. И понятия не существуют в божественном разуме. Сначала Бог творит вещи своей волей, а понятия возникают в познающей душе. Яркий представитель номинализма Уйльям Оккам говорил, что понятия, не поддающиеся проверке в опыте, должны быть удалены как нерациональные (бритва Оккама)
Основные характеристики средневековой философии (СФ)
В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.
СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.
Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.
СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:
1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:
2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).
Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.
В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.
Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.
Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.
Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.
Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:
1. Ожидание, устремленное к будущему;
2. Внимание, прикованное к настоящему;
3. Память, направленная в прошлое
Философская мысль эпохи средневековья подвержена сильному влиянию религии. Главный вопрос, который ее интересует - это проблема правильного обоснования бытия Бога, который порождает возникновение такой гуманитарной дисциплины, как теология.
Человек сам по себе средневековую философию не интересует, ее занимает только отношение человека к Богу.
Величайшими философами эпохи Средневековья были Альберт Великий, Августин Аврелий, Григорий Нисский и Фома Аквинский.
ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.
Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)
Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.
Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).
Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.
Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.
Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.
1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.
2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.
Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.
А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.
Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.
Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.
Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.
Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Учение Аристотеля о материи, форме, причинах и движении
Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. (По мнению Аристотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным.) Если вещи действительно существуют, то необходимым образом существуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все е? раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных е? частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четырехпринципная структура всякой вещи, как организма: 1. Эйдос (идея) вещи является такой е? сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь. 2. Материя вещи есть только ещ? самая возможность е? оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть е? материя, а материя вещи не есть е? эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса
Ф. Платона.
Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишь мир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным царством, в к-ром до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего доземного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому советовал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоминающей о своем божественном прошлом душе Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In is humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух начал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Возможность переходит в действительность благодаря движению. Форма материализуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, к-рый един и вечен.
АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ. ЕГО ЭВОЛЮЦИЯ.(Демокрит, Эпикур)
Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ). Родился во фракийском городе Абдерах. Побывал в странах востока. Имеются труды Д. охватывающие вопросы ф., логики, психологии, этикт, политики, педагогики, теор. искусств, языкознания, математики, физики, космологии. Активный приверженец раб. демократии.
Исходное положение а. системы - сущ. атомов и пустоты, образующих своиим бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из гл. предпосылок его учения явл. взгляд по которому ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.
Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их сущ.удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением. Д. отличает то , что сущ. во мнениии от того, что сущ. в действительности. ?лишь в общем мнениии сущ сладкое, в мнениии - горькое, в мнении - теплое, в мнен. - холодное, в м. - цвет, в действительностии же сущ. только атомы и пустота.? Однако Д. не отрицает реальность чувств. воспринимаемого. В данном случае Д. говорит о том,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Д. не согласен с тем, что чувств. восприятия качеств совпадают с самими качествами.
Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метсо, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.
Для объяснения реального многообразия действительности Д. допускает, что атомы различ. по форме порядку и положению. Эти отличия и лежат в основе всех наблюд. отличий. Ни одно из них следов. не явл. беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе.
А. учение расространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.
Основа познания - ощущения. От вещей отделяются ?видики? - материальные формы вещей, они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чевств через поры. Если поры соотв. по величине и форме проникающим в них видикам, то в ощущ. возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако сущ. предметы, кот. в силу своей малой величины недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом, иэто позн. также м.б. достоверным.
Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченнаяобщим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Важнейшее условие - разделение труда. Этические воззрения - разумное наслаждение жизнью сос тоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем... Умение доходить до такого сост. дает обучение, кот Д. не отделяет от воспитания без кот. не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.
ЭПИКУР. (341-270днэ Эпоха эллинизма) Родился на острове Самосе. Переехал в Афины, где основал школу ?Сад Эпикура?. Гл. задача ф. - создание этики, учения о поведении, приводящем к счастью. Но этика м.б. построена только при условии если будет определено место, кот. человек занимает в мире. Поэтому этика должна опир. на физику, а физике должно предшествоваь разраб. теори познания.
Материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущ. истинно. Ошибки возникают от неправ. оценки того, что мы ощущ. На основе ощущ. возможны заклюения о предметах и их причинах. Восприятие - единств. критерий истинности, оно есть крит. и для заключений о таких вещах, кот. непосредственно нами не воспринимаются, лишь бы заключения эти не были в лог. противоричии с данными восприятиями.
Э. принял основные положения А. Демокрита. Доказывал, чо учение о причинной необходимости всех явл. природы не должно вести к выводам о невозможности для чел. свободы. Врамках необход. должен быть указан путь к свободе.
У Д. движ. атомов в пуст. вызывается мех. необход. Э. полагает, что дв. обусловлено внутр. св-вом атомов - их тяжестью, кот. наряду с их формой, положением и порядком становится важным объект. определением атома. Кол. форм атомов ограничено, т.к атом не мож. обладать б. тяжесью. При движ. атомы могут самопроизвольно отклон. на небольшой угол и т.о переходить с прямол. путей движ. на криволинейные. Это явл. необход. условием свободы человека.
Критерий счастья - удовольствие. Благо -то, что порождает удовольствие. Зло - то, что порожд. страдание. Разработке учения о пути к счастью должно предшествовать устранение всего, что стоит на этом пути: страха перед богами, смертью и загр. миром. Боги не способны вмешив. в наш мир, а душа смертна.
Освоб. от страхов открыв путь к счастью. 3 типа удовольствия: 1. природные и необходимые для жизни; 2. прир., нодля жизни не необходимые; 3. не необх для жизни и не природные. Он стремится только к первым и воздерж. от остальных. Результат такого воздержания - полная невозмутимость, или безмятежность, кот. и есть счастье фил.
Становление древнегреческой философии происходит в VII в. до н.э. В это
время появляются люди, которые в своей деятельности выражали интересы
нового общественного класса, формирующегося на обломках родового
общества.
Первой философской школой явл. милетская школа. Ее основатель - один из
семи "мудрецов" Фалес. В этой школе впервые был поставлен вопрос о
первоосновах всего сущего. Различные представители этой школы решали
этот вопрос по разному, но в основе мира все они видели определенный
материальный принцип.
Основой всего сущего Фалес считал воду. Воду он понимал как текущее,
аморфное сосредоточение материи. Все возникает путем "сгущения" и
"разряжения" первоматерии.
Анаксимандр утверждал, что первоначалом и основой является беспредельное
и не определял его ни как воду, ни как воздух, ни как что-либо другое.
"Апейрон" является безграничным и неопределенным не только в
пространственном, но и во временном отношении.
Анаксимен первоосновой всего считал неограниченный, бесконечный, не
имеющий определенной формы - воздух. Разрежение воздуха - огонь,
сгущения - ветры, тучи, вода, земля, камни. Он впервые вводит понятие
взаимного отношения праматерии и движения. Воздух как праматерия
постоянно колеблется, и если бы он не двигался, то не изменялся бы
настолько, насколько он изменяется.
Тераклит Эффеский основой всего считал огонь. Огонь - это праматерия,
первооснова и основной элемент. Он вечен, несотворен и неучтожим. Огонь
является также наиболее адекватным символом динамики развития,
постепенности постоянных изменений.
Пифагор - реальной сущностью всех вещей являются числа. Начало всему -
единица. Пифагорейское учение - попытка постижения количественной
стороны мира.
Единое, по пифагорейскому учению, выше множественности, оно служит
началом определенности. А где определенно, там возможно познание,
неопределенное - непознаваемо.
ПЕРИОДЫ АНТИЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Первый период античной философии, называемый эллинским, связан со становлением и развитием греческого классического рабовладения в VIIIV вв. до н. э. Это было время разложения остатков родового строя и утверждения раннего рабовладельческого общества. Место родовой общины заняла гражданская община полис, городгосударство, - уникальная форма организации социальной и политической жизни древних греков. Культура эллинства это культура греческих полисов. Становление и развитие философии в эллинский период греческой философии связанно со становлением расцвета и кризиса греческой полисной системы. Эллинский период античной философии включает: период становления греческой философии (VIIV вв. до н. э.) и классический период древнегреческой философии (IV в. до н. э.). Наиболее характерными чертами философской мысли эллинистического периода были: ь космологизм, т.е. стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом; ь онтологизм, выразившийся в том, что центральной философской проблемой стала проблема бытия; ь теоретико-познавательный и жизненный оптимизм.
Второй, эллинистическо-римский, период в истории античной философии занимает промежуток времени с III в. до н. э. по V в. н. э. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н. э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Культура раннего эллинизма характеризовалась, прежде всего, индивидуализмом обусловленным освобождением человеческой личности от политической, экономической и моральной зависимости от полиса. Главным предметом философского исследования становится субъективный мир личности. В период позднего эллинизма были доведены до логического завершения основные тенденции развития античной философской мысли. Произошел как бы возврат к идеям классики, к ее философским учениям о бытии (неопифагореизм, неоплатонизм), но возврат, обогащенный знанием субъективного мира личности. Взаимодействие с восточными культурами в рамках единой Римской империи привело философскую мысль к частному отходу от рационализма и обращению к мистицизму. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, т.е. религиозного постижения мира.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ ? совокупность философских учений, возникших в Древней Греции и Риме в период с 6 в до н.э. по 6 в. н.э. Условными временными границами этого периода принято считать 585 до н.э. (когда греческий ученый Фалес предсказал солнечное затмение) и 529 н.э. (когда императором Юстинианом была закрыта неоплатоническая школа в Афинах). Основным языком античной философии был древнегреческий, со 2?1 вв. началось развитие философской литературы также на латыни.
Источники изучения. Большинство текстов греческих философов представлены в средневековых рукописях на греческом языке. Кроме того, ценный материал представляют собой средневековые переводы с греческого на латынь, сирийский и арабский языки (особенно в случае, если греческие оригиналы безвозвратно утрачены), а также ряд рукописей на папирусах, отчасти сохранившихся в г. Геркулануме, засыпанном пеплом Везувия ? этот последний источник информации об античной философии представляет единственную возможность изучать тексты, написанные непосредственно в античный период.
Периодизация. В истории античной философии можно выделить несколько периодов ее развития: (1) досократики, или Ранняя натурфилософия; (2) классический период (софисты, Сократ, Платон, Аристотель); (3) эллинистическая философия; (4) эклектизм рубежа тысячелетий; (5) неоплатонизм. Для позднего периода характерно сосуществование школьной философии Греции с христианским богословием, которое формировалось под существенным влиянием античного философского наследия.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Материалистическая философия Древней Греции
Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.
Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).
Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.
Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".
Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.
Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.
Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит
Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.
Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).
Идеалистическая философия Древней Греции
Орфейская школа
Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.
Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.
Школа софистов(5 в до нэ)
Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.
Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.
Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.
Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.
Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).
Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Средневековая философия
В странах западной Европы 5-15 века.
Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический
Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.
Онтология, гносеология, аксиология, антропология, как основные разделы философии.
Онтология (ontos-сущность+logos-учение).Термин предложен немцем Гоклениусом. Один из разделов философии. Определяется, как 1) учение о бытие, как таковом; 2) учение о сверхчувственном мире; 3) учение о мире в целом. Понятие онтология в ходе развития неоднократно менялось. В средние века пытались построить учение о бытии, являетсяся философским доказательством истин религии. В Новое время под онтологией стали понимать особую часть метафизики, учения о сверхчувственной структуре всего сущего. Онтология активно критиковалась классиками идеализма (Кант, Гегель). В дальнейшем онтология получила определение, как наука о мире в целом.
Гносеология (gnosis-знание+logos-учение) - теория познания; изучает взаимоотношени субъекта и объекта в процессе познания, отношения знания к действительности, возможности познания мира человеком, критерии истинности и достоверности знания. Гносеология исследует сущность познавательного отношения человека к миру, его исходные условия и всеобщие основания.
Аксиология (axia-сущность+logos-учение) - философское исследование природы ценностей, их места в реальной жизни, структуре ценностного мира и связи ценностей между собой. Человек есть мера всех вещей и рассматривается как наивысшая ценность, а все его действи и их результат и последствия рассматриваются с точки зрения категорий "добра" и "зла".
Антропология (antropos-человек+logos-учение) - учение о человеке, как высшем продукте природы. Все свойства и особенности человека объясняются только своим природным происхождением. Антропология подчеркивает единство человека и природы, противопоставляется идеалистическому и дуалистическому пониманию природы человека.
Функции философии
Назнач филос лучше всего указ ее ф-ии. Осн из них: Мировоззренческая. Суть ее в том, что филос выступ как сист взглядов на мир, общ-во и чел-ка. Формир мировоззр людей, филос помог им ориентир в сложн природн, информац, технич и духовн мире. В завис от того, научн или не научн явл, филос (напр: религиозн) опред и хар-р мировоззр. Познават-ая. Философ решает пробл познават мира, раскрыв процесс его познан ? то как соверш этот процесс, а так же решает вопрос о границе познания. Методологическая. Она заключ в том, что филос выступ в кач-ве метода познания мира, общ-ва и чел-ка. В кач-ве такого метода выступ, напр, Диалектика, как учение о развитии мира и его познание. Прогностическая. Созд целостную карт мира во взаимод всех его сторон, филос помог выяв источн и направл развит тех или иных фвлений прир и общ-ва. Этим она полаг предвид ход событий и сознат прогноз их. Логотерапия. (Логос-Смысл, терапия-лечение). Речь идет о лечении смыслом, ?задача филос усматр в том, чтобы помочь чел-ку справ с теми страд, котор взваны его непоним того, что происх в его жизни и в общ-ве?. Из-за тех или иных социальн причин у отдельн людей наступ духовн кризис, и человек мучается вопр о том, имеет ли смысл его дальн жизнь, о фундамент пробл его бытия, о религиозн исканиях и т. д. В данн случ встает вопрос выбора ценностей ? религиозных ? В этом ему должна помочь философия.
Материализм и идеализм
Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.
Исторические типы мировоззрения
Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мивология
Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.
Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.
В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.
Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.
Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.
Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.
В недрах мифологии сформировалась религия.
Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.
Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей основной признак религии ? вера в сверхестеств.
Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.
Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.
Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.
По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:
1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.
2) теоритический.
+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.
не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.
2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.
Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае
1 - ому уровню соответствует мифология и религия
2 - ому - философия.
Мировоззрение
Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).
Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.
В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:
1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)
2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)
3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)
4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)
5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)
ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ. ОСНОВНЫЕ ФИЛ. ПРОБЛЕМЫ И НАПРАВЛЕНИЯ.
Фил. - это такая обл. дух. деятельности, кот. основывается на особом,фил. типе мышления, лежащем в основе ф. познания, и на самостоятельности предмета ф. Ф. не обладает таким же предметом как например естеств. науки, в том смысле, что предмет ф. не локализован в пределах той или иной конкретной обл. знания как например биол., геология... Однако предмет у ф. есть, и принцип. невозможность указанной его локализации составл. его специф. особенность.
Эта та область дух. деятельности чел., в основании кот. лежит рефлексия над самой деятельностью и, следовательно, над ее смыслом, целью и формами и в конечном счете над выяснением сущности самого чел. как субъекта культуры, то есть сущностных отношений чел. к миру.
Ф. возникла с перенесением основного внимания а чел. в его отношении к миру, т.е. на чел., познающего, преобраз. и творящего мир. С течением истории конкретное наполнение этой общей специфики ф. предмета неоднократно обновлялось, наполнялось новыми смысловыми нюансами, но всегда в основе ф. знания лежала установка на выяснение связи между чел. и миром, т.е. на выяснение внутренних целей, причин и способов познания и преобразования мира человеком.
Ф. - это т.о. не просто н. дисциплина, а еще и специф. тип мышления и даже своего рода ф. эмоциональный настрой, система мировоззр. чувств.
Имеется ли внутреннее деление ф. проблематики, в целом ориентиованной на выявление отношеий чел. с миром? Еще в античности такое деление было намечено, хотя оно и не совпадает с соврем. структкрой ф. знания, и прежде всего потому, что ант. ф. включала в себя тот состав знания, кот. в последствии отошел к ест. наукам.
И все же уже в ант. говорилось о ОНТОЛОГИИ - учении о бытии и о ГНОСЕОЛОГИИ или ЭПИСТЕМОЛОГИ - учении о познании, и о ЛОГИКЕ - учении о формах мышления.
Ф. вопросы. Является ли сладость объективн свойством сахара или это льшь субъективное ощущение чел.? Принадлежит ли красота предм. природы, людям... или она продиктована чувством прекрасного, челов. способностью воспринимать красоту? Вопрос о чел. свободе. Связан ли прогресс общества лишь с объективными показателями темпов эконом развития или же включает и субъективные, челов. аспекты? Все эти воросы затрагивают одну общую проблему: соотношение бытия и сознания, объективного и субъективного, мира и человека.
Бертран Рассел: ?разделен ли мир на дух и материю, а если ад, то что такое дух и что такое материя? Подчинен ли дух материи, или он обладает независимыми способностями? Имеет ли вселенная какое либо единство или цель? Развивается ли вселенная по направлению к какой либо цели? Действительно ли сущ. законы прир., или мы просто верим в нах благодаря льшь присущей нам склонности к порядку? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслуживать выс. оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если вселенная неотвратимо движется к гебели? Исследовать эти вопросы, если не отвечать на них, - дело философии.?
Большая многоплановая проблема ? мир-человек?, по сути, выступает как универсальная и может рассматриваться как всеобщаа формула, абстрактное выражение практически любой ф. проблеммы. Вот почему она может быть в опр. смысле названа осн. вопросом ф.
Бытие как философская категория
Действительность (реальность) ? совокупность всех состояний в прошлом, настоящем и будущем. Она очень сложна, так как состояния постоянно переходят друг в друга. В действительности всегда имеют место процессы возникновения, становления, существования и исчезновения.
Действительность, охватывающую все, что существует вне человеческого сознания, называют объективной реальностью.
Субъективная реальность ? продукт деятельности человека, точнее его высокоразвитого мозга. То есть вещи, созданные пока только в нашем воображении.
Эти две реальности глубоко взаимосвязаны. Эта глубинная связь их единства и взаимодействия, охватывающая все возможные состояния субъективной и объективной реальности, всю действительность в прошлом, настоящем и будущем, отражается и фиксируется философской категорией ? ?бытие?.
Бытие ? единство состояния субъективной и объективной реальности.
Как фундаментальная философская категория бытие включает в себя и еще один срез ? историческую реальность ? действительность социального бытия человека, включающая в себя прошлое, настоящее и будущее всех общественно-значимых проявлений его деятельности. Основной вопрос философии: отношение бытия и сознания, материи и мышления
Философское понятие материи.
Понятие материи является основной категорией в философии, оно означает сущность мира, признание объективной реальности, существование независимо от сознания человека.
В связи с революцией в естествознании в конце 19 ? начале 20 вв. появляется философский подход к пониманию материи: материя ? это философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них.
В философском понятии материи можно выделить 3 аспекта:
1. логический ? материя как философская категория;
2. онтологический ? (онтология ? учение о бытии; бытие ? единство объективной и субъективной реальности) ? материя как объективная реальность;
3. гносеологический ? (гносеология ? теория познания) ? материю можно познать через копирование, фотографирование, отображение;
4. заключительная формулировка: материя может существовать независимо от наших ощущений.
В философской категории материи можно выделить еще несколько аспектов:
1. материя ? это то, что прямо или косвенно вызывает ощущения;
2. материя ? это то, что существует вне и независимо от сознания человека;
3. материя ? это то, отражением чего является сознание, мышление.
Философия Бердяева
Последователи Соловьева -Бердяев, - пытаются создать целостное религиозное мировоззрение, осмысляя историю как процесс сотрудничества человека с Богом, как боготворчество. Мир должен быть преобразован не насилием, а подлинным христианским учением. Родственный Соловьеву Бердяев стремится ввести в сознание идею превосходства человеческой свободы перед всем остальным, видя в ней самодовлеющую истину. В книгах "Истоки и смысл русского коммунизма" ,"Русская идея" Бердяев, исследуя истоки и смысл русского коммунизма, приходит к выводу, что коммунизм - это продукт русского национального характера, которому свойственна мессианская идея освобождения человечества и спасения народов от завоевателей, не раз находившая за долгую историю России практическое воплощение. Многие завоеватели, устрашая Восток и Запад, сумев покорить многие народы, придя в Россию, терпели поражение: Тамерлан, Чингисхан, Наполеон, Гитлер. Русские, таким образом, завоевывали не только себе свободу, но и освобождали от порабощения другие народы. Так что мессианская идея ортодоксального марксизма - освобождение всего человечества от эксплуатации через мировую революцию - это не что иное, как модификация русской мессианской идеи
Основные принципы философии Соловьева:
1) Главная цель - создание философской системы, основанной на "цельном знании" ? в России рождается философия всеединства. С-в считает, что эмпирическая теория не явл-ся полной. Ни одно внешнее явление не может быть познано вне отношений к другим явлениям, а эти отношения могут быть познаны только средствами мышления, но необычного. Эмпирическое и рациональное познание должно дополняться внутренним познанием, которое явл-ся следствием абсолютного бытия - веры. Истинное знание - результат эмпирического, рационального и мистического познания в их взаимосвязи. 2) Мир, бытие - абсолютное становящееся, бог - абсолютное сущее. Только проникшись чувством абсолютной любви можно подняться до бога. Для С-ва материя - результат первоначального греха. 3) Бог - абсолютное, сверхчеловеческое ? ему открыта область личного бытия, состоит из 3-х элементов а) дух, б) разум, в) душа. 4) бог - любовь в рамках святой троицы и отношении к миру. 5) Человек - вершина творения. 6) Мир в своем развитии проходит 2 этапа а) до человека - эволюция природы, б) человеч-я деятельность - история. Создается 5 уровней: царство минералов, растений, животных, человеческое, божье. В божьем - принцип всеобщего добра. 7) Думает как славянофилы. Но на востоке - бесчеловечный бог, на западе - безбожный человек. Преодолеть это способен русский народ. Россия воссоединит распавшиеся народы ? воссоединение бога с человечеством
Чаадаев. Славянофилы и западники.
В истории русской философии принято противопоставлять друг другу два течения ? славянофильство и западничество. Славянофилы стремились выработать христианское миропонимание, опираясь на Восточных Отцов Церкви и на православие, в той особенно его форме, как оно выработано русским народом. Они высоко ценили своеобразие русской культуры и настаивали на том, что развитие русской жизни шло, и должно в будущем идти. Своими особыми путями, иными, чем развивалась Западная Европа. Западники наоборот думают, что Россия должна учиться у Запада и пройти тот же путь развития, которым шла и идет Западная Европа. Они хотят, чтобы Россия усваивала европейскую науку и светское просвещение.
К течению западников стоит отнести учение Петра Яковлевича Чаадаева (1794-1856), которое он выразил в письменной форме в виде 8-ми писем. Первое из которых носило яркий выраженный характер западничества и было напечатано еще при его жизни в 1836 г. За что его посадили под домашний арест на год, признав психически больным. Остальные письма (кроме 2-х) были найдены и напечатаны Д. Шаховским в 1935 г. И носили более выраженный религиозный характер. В них считалось, что русская церковь должна излечить ?механический? западный католицизм.
ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.
Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.
Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"
Специфика и основные направления русской философии.
Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:
1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;
2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.
Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:
1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).
2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.
Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.
Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.
В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.
Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.
Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма
Основные проблемы марксистской философии
Разрешением идей, сформированных в немецкой классической философии после Л. Фейербаха, занимались К. Маркс (1828-1883) и Ф. Энгельс (1820-1895). Их философское учение можно рассматривать как завершающий этап развития немецкой классической философии.
Маркс обосновывает понятие гуманизма на основе идей свободной, универсальной творческой сущности человека, реализации которой препятствуют различные виды человеческого отчуждения: от природы, ?родовой сущности?, общества. Обратный отчуждению процесс Марс называет процессом присвоения человеком своей родовой сущности, в ходе которого меняется отношение человека к природе и людям.
По Марксу именно в труде проявляется специфичность бытия человека, принципиальное отличие человека от животного в их отношении к природе. Маркс выделяет в деятельности человека два основных момента: опредмечивание и распредмечивание.
Опредмечивание ? переход свойств и характеристик живого процесса деятельности субъекта в объект, в свойство предмета.
Распредмечивание ? обратный переход предметности в живой процесс, это процесс освоения субъектом предметных форм культуры, а посредством их также и природы.
Так как в процессе труда человек имеет дело с орудиями труда, системой знаний и другими видами деятельности других людей, то в самой трудовой деятельности человека уже заключена простейшая социальная связь. Универсально-развитый, живущий в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой человек ? таков гуманистический идеал в марксистской философии.
На основе материалистической концепции Маркс и Энгельс сформировали свое учение об идеологии. Идеология ? ?ложное сознание?, источником которого является социальная действительность, а точнее ее извращенный вид. Таким образом, идеология отражает противоречия исторического процесса, когда господствует отчуждение. Идеология ? плод социального расслоения классового общества.
Главным принципом марксистской философии становится принцип практики. Практика исходна и первична по отношению ко всему духовному миру. Опыт истолковывается как совокупность взаимосвязей человека с внешним миром ? двусмысленное понятие. Практика ? совокупная деятельность человека по преобразованию природы, формированию социальных отношений. Практика всегда носит общественный характер, она является основой и движущей силой познания. Она же есть сфера приложения знания.
Истина в марксистской философии ? соответствие мысли, наших знаний о мире самому миру, объективной действительности. Истина объективна, то есть, независима от сознания субъекта. Абсолютная истина ? бесконечная сумма относительных истин, проверенных практикой. То есть абсолютная истина никогда полностью познана не будет.
Немецкая классическая философия
Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.
В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.
Философия эпохи Посвящения
Философия эпохи Посвящения18в в истории мысли наз-ют эпохой просвещения. Научные знания, ранее бывшие достоянием узкого круга ученых, теперь распространяются вширь, став предметом обсуждения литераторов, популярно излагавших последние достижения науки и философии. Уверенность в мощи чел разума, в его безграничных возможностях, в прогрессе наук, создающим условия для экономического и социального благоденствия - вот пафос эпохи Просвещения. При этом просветители апеллируют не просто к разуму - ведь разум лозунг и метафизиков - а к разуму научному, который опирается на опыт и свободен не только от религиозных предрассудков, но и от метафизических сверх опытных <гипотез>. Чел в философии 18века предстает , с одной стороны, как отдельный индивид, действующий в соответствии со своими частными интересами. С другой стороны, человек - оситель разума и справедливости. Столкновение эгоистического индивида и <человека вообще> составляют основу коллизии и в литературе.
В Англии : Дж Локк, Дж. Толанд, А. Коллинз , Т. Рид, А. Смит.Во Франции : Ж.Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах.
Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт
Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.
Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)
Антропологизм в философии и искусстве эпохи Возрождения. Натурфилософия и пантеизм Кузанского и Бруно
Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но возникновение культуры гуманизма, значительные достижения в области естествознания привели к тому, что философия перестала играть роль служанки богословия и перспектива ее развития приобрела антисхоластическую направленность. Прежде всего она проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были: методы экспериментально - математического исследования природы; детерминисткое истолкование действительности, противоположное теологическому истолкованию; формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике).
Бруно Джордано (1548, Нола - 1600, Рим) - поэт и один из крупнейших философов Возрождения, наиболее ярко выразивший, и по-своему подытоживавший миросозерцание эпохи ренессансного гуманизма. Осью философии Б. Является новая концепция космоса и природы, сущностно отличная от средневековой и не редуцируемая к языческим космологиям. Наряду с Телезио и Патрицци, Б. представляет пантеистическую натурфилософию, основная идея которой - самодвижущаяся материя, из себя рождающая все многообразие форм своего бытия. Идейные истоки Б. - 1)учение Кузанского о совпадении противоположностей в Боге, истолкованное Б пантеистически ? как совпадение противоположностей Бога и природы; 2) Гелиоцентризм Коперника, переосмысленный в идею бесконечного космоса, в котором все свободно движется относительно всего; 3) мистико-магический пантеизм Парацельса с его представлением о тотальной одухотворенности материи. По Б.: 1) существует бесконечная ?вселенная с бесконечными в ней мирами, каждый из которых при однородности их начала качественно своеобразен; 2) вселенная находится в бесконечном движении; 3) всегда текущий мир остается одним и тем же, ибо его основанием и причиной является вечно равная себе субстанция. Последняя есть Бог, который не "над" миром, но "наиприсутствующее" в нем. Весь мир дышит им и потому весь одушевлен (гилозоизм). Дух (Бог) дышащее (материя) составляют совместно дыхание (жизнь), которое в качестве единства противоположностей есть Космос ? видимая красота божественной жизни.
Спор номинализма и реализма в средневековой философии (СФ)
Характерные особенности представлений СФ о познании проявились в происходившей в течение веков полемике номинализма и реализма.
Реализм (в СФ)- учение, по которому подлинной реальностью обладают только общие понятия (универсалии), а вещи, существующие в эмпирическом мире изменчивы, единичны, временны. Понятия существуют до вещей, это идеи в божественном разуме. То есть познание возможно только с помощью разума.
Номинализм подчеркивает приоритет воли над разумом. И понятия не существуют в божественном разуме. Сначала Бог творит вещи своей волей, а понятия возникают в познающей душе. Яркий представитель номинализма Уйльям Оккам говорил, что понятия, не поддающиеся проверке в опыте, должны быть удалены как нерациональные (бритва Оккама)
Основные характеристики средневековой философии (СФ)
В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.
СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.
Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.
СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:
1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:
2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).
Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.
В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.
Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.
Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.
Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.
Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:
1. Ожидание, устремленное к будущему;
2. Внимание, прикованное к настоящему;
3. Память, направленная в прошлое
Философская мысль эпохи средневековья подвержена сильному влиянию религии. Главный вопрос, который ее интересует - это проблема правильного обоснования бытия Бога, который порождает возникновение такой гуманитарной дисциплины, как теология.
Человек сам по себе средневековую философию не интересует, ее занимает только отношение человека к Богу.
Величайшими философами эпохи Средневековья были Альберт Великий, Августин Аврелий, Григорий Нисский и Фома Аквинский.
ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.
Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)
Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.
Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).
Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.
Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.
Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.
1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.
2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.
Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.
А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.
Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.
Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.
Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.
Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Учение Аристотеля о материи, форме, причинах и движении
Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. (По мнению Аристотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным.) Если вещи действительно существуют, то необходимым образом существуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все е? раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных е? частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четырехпринципная структура всякой вещи, как организма: 1. Эйдос (идея) вещи является такой е? сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь. 2. Материя вещи есть только ещ? самая возможность е? оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть е? материя, а материя вещи не есть е? эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса
Ф. Платона.
Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишь мир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным царством, в к-ром до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего доземного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому советовал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоминающей о своем божественном прошлом душе Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In is humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух начал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Возможность переходит в действительность благодаря движению. Форма материализуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, к-рый един и вечен.
АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ. ЕГО ЭВОЛЮЦИЯ.(Демокрит, Эпикур)
Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ). Родился во фракийском городе Абдерах. Побывал в странах востока. Имеются труды Д. охватывающие вопросы ф., логики, психологии, этикт, политики, педагогики, теор. искусств, языкознания, математики, физики, космологии. Активный приверженец раб. демократии.
Исходное положение а. системы - сущ. атомов и пустоты, образующих своиим бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из гл. предпосылок его учения явл. взгляд по которому ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.
Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их сущ.удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением. Д. отличает то , что сущ. во мнениии от того, что сущ. в действительности. ?лишь в общем мнениии сущ сладкое, в мнениии - горькое, в мнении - теплое, в мнен. - холодное, в м. - цвет, в действительностии же сущ. только атомы и пустота.? Однако Д. не отрицает реальность чувств. воспринимаемого. В данном случае Д. говорит о том,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Д. не согласен с тем, что чувств. восприятия качеств совпадают с самими качествами.
Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метсо, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.
Для объяснения реального многообразия действительности Д. допускает, что атомы различ. по форме порядку и положению. Эти отличия и лежат в основе всех наблюд. отличий. Ни одно из них следов. не явл. беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе.
А. учение расространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.
Основа познания - ощущения. От вещей отделяются ?видики? - материальные формы вещей, они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чевств через поры. Если поры соотв. по величине и форме проникающим в них видикам, то в ощущ. возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако сущ. предметы, кот. в силу своей малой величины недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом, иэто позн. также м.б. достоверным.
Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченнаяобщим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Важнейшее условие - разделение труда. Этические воззрения - разумное наслаждение жизнью сос тоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем... Умение доходить до такого сост. дает обучение, кот Д. не отделяет от воспитания без кот. не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.
ЭПИКУР. (341-270днэ Эпоха эллинизма) Родился на острове Самосе. Переехал в Афины, где основал школу ?Сад Эпикура?. Гл. задача ф. - создание этики, учения о поведении, приводящем к счастью. Но этика м.б. построена только при условии если будет определено место, кот. человек занимает в мире. Поэтому этика должна опир. на физику, а физике должно предшествоваь разраб. теори познания.
Материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущ. истинно. Ошибки возникают от неправ. оценки того, что мы ощущ. На основе ощущ. возможны заклюения о предметах и их причинах. Восприятие - единств. критерий истинности, оно есть крит. и для заключений о таких вещах, кот. непосредственно нами не воспринимаются, лишь бы заключения эти не были в лог. противоричии с данными восприятиями.
Э. принял основные положения А. Демокрита. Доказывал, чо учение о причинной необходимости всех явл. природы не должно вести к выводам о невозможности для чел. свободы. Врамках необход. должен быть указан путь к свободе.
У Д. движ. атомов в пуст. вызывается мех. необход. Э. полагает, что дв. обусловлено внутр. св-вом атомов - их тяжестью, кот. наряду с их формой, положением и порядком становится важным объект. определением атома. Кол. форм атомов ограничено, т.к атом не мож. обладать б. тяжесью. При движ. атомы могут самопроизвольно отклон. на небольшой угол и т.о переходить с прямол. путей движ. на криволинейные. Это явл. необход. условием свободы человека.
Критерий счастья - удовольствие. Благо -то, что порождает удовольствие. Зло - то, что порожд. страдание. Разработке учения о пути к счастью должно предшествовать устранение всего, что стоит на этом пути: страха перед богами, смертью и загр. миром. Боги не способны вмешив. в наш мир, а душа смертна.
Освоб. от страхов открыв путь к счастью. 3 типа удовольствия: 1. природные и необходимые для жизни; 2. прир., нодля жизни не необходимые; 3. не необх для жизни и не природные. Он стремится только к первым и воздерж. от остальных. Результат такого воздержания - полная невозмутимость, или безмятежность, кот. и есть счастье фил.
Становление древнегреческой философии происходит в VII в. до н.э. В это
время появляются люди, которые в своей деятельности выражали интересы
нового общественного класса, формирующегося на обломках родового
общества.
Первой философской школой явл. милетская школа. Ее основатель - один из
семи "мудрецов" Фалес. В этой школе впервые был поставлен вопрос о
первоосновах всего сущего. Различные представители этой школы решали
этот вопрос по разному, но в основе мира все они видели определенный
материальный принцип.
Основой всего сущего Фалес считал воду. Воду он понимал как текущее,
аморфное сосредоточение материи. Все возникает путем "сгущения" и
"разряжения" первоматерии.
Анаксимандр утверждал, что первоначалом и основой является беспредельное
и не определял его ни как воду, ни как воздух, ни как что-либо другое.
"Апейрон" является безграничным и неопределенным не только в
пространственном, но и во временном отношении.
Анаксимен первоосновой всего считал неограниченный, бесконечный, не
имеющий определенной формы - воздух. Разрежение воздуха - огонь,
сгущения - ветры, тучи, вода, земля, камни. Он впервые вводит понятие
взаимного отношения праматерии и движения. Воздух как праматерия
постоянно колеблется, и если бы он не двигался, то не изменялся бы
настолько, насколько он изменяется.
Тераклит Эффеский основой всего считал огонь. Огонь - это праматерия,
первооснова и основной элемент. Он вечен, несотворен и неучтожим. Огонь
является также наиболее адекватным символом динамики развития,
постепенности постоянных изменений.
Пифагор - реальной сущностью всех вещей являются числа. Начало всему -
единица. Пифагорейское учение - попытка постижения количественной
стороны мира.
Единое, по пифагорейскому учению, выше множественности, оно служит
началом определенности. А где определенно, там возможно познание,
неопределенное - непознаваемо.
ПЕРИОДЫ АНТИЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Первый период античной философии, называемый эллинским, связан со становлением и развитием греческого классического рабовладения в VIIIV вв. до н. э. Это было время разложения остатков родового строя и утверждения раннего рабовладельческого общества. Место родовой общины заняла гражданская община полис, городгосударство, - уникальная форма организации социальной и политической жизни древних греков. Культура эллинства это культура греческих полисов. Становление и развитие философии в эллинский период греческой философии связанно со становлением расцвета и кризиса греческой полисной системы. Эллинский период античной философии включает: период становления греческой философии (VIIV вв. до н. э.) и классический период древнегреческой философии (IV в. до н. э.). Наиболее характерными чертами философской мысли эллинистического периода были: ь космологизм, т.е. стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом; ь онтологизм, выразившийся в том, что центральной философской проблемой стала проблема бытия; ь теоретико-познавательный и жизненный оптимизм.
Второй, эллинистическо-римский, период в истории античной философии занимает промежуток времени с III в. до н. э. по V в. н. э. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н. э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Культура раннего эллинизма характеризовалась, прежде всего, индивидуализмом обусловленным освобождением человеческой личности от политической, экономической и моральной зависимости от полиса. Главным предметом философского исследования становится субъективный мир личности. В период позднего эллинизма были доведены до логического завершения основные тенденции развития античной философской мысли. Произошел как бы возврат к идеям классики, к ее философским учениям о бытии (неопифагореизм, неоплатонизм), но возврат, обогащенный знанием субъективного мира личности. Взаимодействие с восточными культурами в рамках единой Римской империи привело философскую мысль к частному отходу от рационализма и обращению к мистицизму. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, т.е. религиозного постижения мира.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ ? совокупность философских учений, возникших в Древней Греции и Риме в период с 6 в до н.э. по 6 в. н.э. Условными временными границами этого периода принято считать 585 до н.э. (когда греческий ученый Фалес предсказал солнечное затмение) и 529 н.э. (когда императором Юстинианом была закрыта неоплатоническая школа в Афинах). Основным языком античной философии был древнегреческий, со 2?1 вв. началось развитие философской литературы также на латыни.
Источники изучения. Большинство текстов греческих философов представлены в средневековых рукописях на греческом языке. Кроме того, ценный материал представляют собой средневековые переводы с греческого на латынь, сирийский и арабский языки (особенно в случае, если греческие оригиналы безвозвратно утрачены), а также ряд рукописей на папирусах, отчасти сохранившихся в г. Геркулануме, засыпанном пеплом Везувия ? этот последний источник информации об античной философии представляет единственную возможность изучать тексты, написанные непосредственно в античный период.
Периодизация. В истории античной философии можно выделить несколько периодов ее развития: (1) досократики, или Ранняя натурфилософия; (2) классический период (софисты, Сократ, Платон, Аристотель); (3) эллинистическая философия; (4) эклектизм рубежа тысячелетий; (5) неоплатонизм. Для позднего периода характерно сосуществование школьной философии Греции с христианским богословием, которое формировалось под существенным влиянием античного философского наследия.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Материалистическая философия Древней Греции
Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.
Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).
Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.
Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".
Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.
Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.
Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит
Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.
Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).
Идеалистическая философия Древней Греции
Орфейская школа
Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.
Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.
Школа софистов(5 в до нэ)
Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.
Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.
Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.
Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.
Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).
Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Средневековая философия
В странах западной Европы 5-15 века.
Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический
Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.
Онтология, гносеология, аксиология, антропология, как основные разделы философии.
Онтология (ontos-сущность+logos-учение).Термин предложен немцем Гоклениусом. Один из разделов философии. Определяется, как 1) учение о бытие, как таковом; 2) учение о сверхчувственном мире; 3) учение о мире в целом. Понятие онтология в ходе развития неоднократно менялось. В средние века пытались построить учение о бытии, являетсяся философским доказательством истин религии. В Новое время под онтологией стали понимать особую часть метафизики, учения о сверхчувственной структуре всего сущего. Онтология активно критиковалась классиками идеализма (Кант, Гегель). В дальнейшем онтология получила определение, как наука о мире в целом.
Гносеология (gnosis-знание+logos-учение) - теория познания; изучает взаимоотношени субъекта и объекта в процессе познания, отношения знания к действительности, возможности познания мира человеком, критерии истинности и достоверности знания. Гносеология исследует сущность познавательного отношения человека к миру, его исходные условия и всеобщие основания.
Аксиология (axia-сущность+logos-учение) - философское исследование природы ценностей, их места в реальной жизни, структуре ценностного мира и связи ценностей между собой. Человек есть мера всех вещей и рассматривается как наивысшая ценность, а все его действи и их результат и последствия рассматриваются с точки зрения категорий "добра" и "зла".
Антропология (antropos-человек+logos-учение) - учение о человеке, как высшем продукте природы. Все свойства и особенности человека объясняются только своим природным происхождением. Антропология подчеркивает единство человека и природы, противопоставляется идеалистическому и дуалистическому пониманию природы человека.
Функции философии
Назнач филос лучше всего указ ее ф-ии. Осн из них: Мировоззренческая. Суть ее в том, что филос выступ как сист взглядов на мир, общ-во и чел-ка. Формир мировоззр людей, филос помог им ориентир в сложн природн, информац, технич и духовн мире. В завис от того, научн или не научн явл, филос (напр: религиозн) опред и хар-р мировоззр. Познават-ая. Философ решает пробл познават мира, раскрыв процесс его познан ? то как соверш этот процесс, а так же решает вопрос о границе познания. Методологическая. Она заключ в том, что филос выступ в кач-ве метода познания мира, общ-ва и чел-ка. В кач-ве такого метода выступ, напр, Диалектика, как учение о развитии мира и его познание. Прогностическая. Созд целостную карт мира во взаимод всех его сторон, филос помог выяв источн и направл развит тех или иных фвлений прир и общ-ва. Этим она полаг предвид ход событий и сознат прогноз их. Логотерапия. (Логос-Смысл, терапия-лечение). Речь идет о лечении смыслом, ?задача филос усматр в том, чтобы помочь чел-ку справ с теми страд, котор взваны его непоним того, что происх в его жизни и в общ-ве?. Из-за тех или иных социальн причин у отдельн людей наступ духовн кризис, и человек мучается вопр о том, имеет ли смысл его дальн жизнь, о фундамент пробл его бытия, о религиозн исканиях и т. д. В данн случ встает вопрос выбора ценностей ? религиозных ? В этом ему должна помочь философия.
Материализм и идеализм
Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.
Исторические типы мировоззрения
Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мивология
Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.
Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.
В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.
Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.
Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.
Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.
В недрах мифологии сформировалась религия.
Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.
Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей основной признак религии ? вера в сверхестеств.
Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.
Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.
Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.
По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:
1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.
2) теоритический.
+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.
не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.
2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.
Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае
1 - ому уровню соответствует мифология и религия
2 - ому - философия.
Мировоззрение
Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).
Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.
В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:
1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)
2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)
3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)
4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)
5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)
ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ. ОСНОВНЫЕ ФИЛ. ПРОБЛЕМЫ И НАПРАВЛЕНИЯ.
Фил. - это такая обл. дух. деятельности, кот. основывается на особом,фил. типе мышления, лежащем в основе ф. познания, и на самостоятельности предмета ф. Ф. не обладает таким же предметом как например естеств. науки, в том смысле, что предмет ф. не локализован в пределах той или иной конкретной обл. знания как например биол., геология... Однако предмет у ф. есть, и принцип. невозможность указанной его локализации составл. его специф. особенность.
Эта та область дух. деятельности чел., в основании кот. лежит рефлексия над самой деятельностью и, следовательно, над ее смыслом, целью и формами и в конечном счете над выяснением сущности самого чел. как субъекта культуры, то есть сущностных отношений чел. к миру.
Ф. возникла с перенесением основного внимания а чел. в его отношении к миру, т.е. на чел., познающего, преобраз. и творящего мир. С течением истории конкретное наполнение этой общей специфики ф. предмета неоднократно обновлялось, наполнялось новыми смысловыми нюансами, но всегда в основе ф. знания лежала установка на выяснение связи между чел. и миром, т.е. на выяснение внутренних целей, причин и способов познания и преобразования мира человеком.
Ф. - это т.о. не просто н. дисциплина, а еще и специф. тип мышления и даже своего рода ф. эмоциональный настрой, система мировоззр. чувств.
Имеется ли внутреннее деление ф. проблематики, в целом ориентиованной на выявление отношеий чел. с миром? Еще в античности такое деление было намечено, хотя оно и не совпадает с соврем. структкрой ф. знания, и прежде всего потому, что ант. ф. включала в себя тот состав знания, кот. в последствии отошел к ест. наукам.
И все же уже в ант. говорилось о ОНТОЛОГИИ - учении о бытии и о ГНОСЕОЛОГИИ или ЭПИСТЕМОЛОГИ - учении о познании, и о ЛОГИКЕ - учении о формах мышления.
Ф. вопросы. Является ли сладость объективн свойством сахара или это льшь субъективное ощущение чел.? Принадлежит ли красота предм. природы, людям... или она продиктована чувством прекрасного, челов. способностью воспринимать красоту? Вопрос о чел. свободе. Связан ли прогресс общества лишь с объективными показателями темпов эконом развития или же включает и субъективные, челов. аспекты? Все эти воросы затрагивают одну общую проблему: соотношение бытия и сознания, объективного и субъективного, мира и человека.
Бертран Рассел: ?разделен ли мир на дух и материю, а если ад, то что такое дух и что такое материя? Подчинен ли дух материи, или он обладает независимыми способностями? Имеет ли вселенная какое либо единство или цель? Развивается ли вселенная по направлению к какой либо цели? Действительно ли сущ. законы прир., или мы просто верим в нах благодаря льшь присущей нам склонности к порядку? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслуживать выс. оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если вселенная неотвратимо движется к гебели? Исследовать эти вопросы, если не отвечать на них, - дело философии.?
Большая многоплановая проблема ? мир-человек?, по сути, выступает как универсальная и может рассматриваться как всеобщаа формула, абстрактное выражение практически любой ф. проблеммы. Вот почему она может быть в опр. смысле названа осн. вопросом ф.
Мораль и нравственность
SHPORA.net :: PDA
Добро пожаловать, Stas
Мой список вопросов
Выход Main
FAQ
естественные науки
математические науки
технические науки
гуманитарные науки
Search:
Title: | Body:
А.С. Пушкин
[ Back ]
Лирика Пушкина
О лирике Пушкина говорить и трудно и легко. Трудно, потому что это
разносторонний поэт. Легко, потому что это необычайно талантливый поэт. Вспомним, как он определил сущность поэзии:
Свободен, вновь ищу союза
Волшебных звуков, чувств и дум.
Я обратил внимание на то, что непременным условием творчества поэт считает свободу. Пушкин уже к семнадцати годам был вполне сложившимся поэтом, способным соперничать с такими маститыми светилами, как Державин, Капнист. Поэтические строки Пушкина в отличие от громоздких строф Державина обрели ясность, изящество и красоту. Обновление русского языка, столь методично начатое Ломоносовым и Карамзиным, завершил Пушкин. Его новаторство нам потому и кажется незаметным, что мы сами говорим на этом языке. Бывают поэты ?от ума?. Их творчество холодно и тенденциозно. Другие слишком много внимания уделяют форме. А вот лирике Пушкина присуща гармоничность. Там все в норме: ритм, форма, содержание.
Брожу ли я вдоль улиц шумных,
Вхожу ли в многолюдный храм,
Сижу ль средь юношей безумных,
Я предаюсь моим мечтам.
Так начинается одно из самых блистательных стихотворений Пушкина. Музыкальное повторение у и ли не кажется нарочитым, но создает особую мелодию стиха, всецело подчиняемую общей идее произведения. Поэта мучает мысль о скоротечности жизни, о том, что на смену ему придут новые поколения и он, возможно, будет забыт. Эта печальная мысль развивается на протяжении нескольких строф, но затем, по мере того как она уступает место философскому примирению с действительностью, меняется и звуковой настрой стихотворения. Элегическая протяженность исчезает, последние строки звучат торжественно и спокойно:
И пусть у гробового входа
Младая будет жизнь играть,
И равнодушная природа
Красою вечною сиять.
Исключительное художественное чутье Пушкина руководило им в выборе ритма, размера. Удивительно точно воспроизводится тряска дорожного экипажа:
Долго ль мне гулять на свете
То в коляске, то верхом,
То в кибитке, то в карете,
То в телеге, то пешком?
Когда читаешь стихотворение ?Обвал?, невольно приходит на память гулкое горное эхо, возникают в воображении угрюмые очертания скал и обрывов.
...И ропщет бор,
И блещут средь волнистой мглы
Вершины гор.
Пушкин, как никто, умел радоваться красоте и гармонии мира, природы, человеческих отношений. Тема дружбы - одна из ведущих в лирике поэта. Через всю свою жизнь он пронес дружбу с Дельвигом, Пущиным, Кюхельбекером, зародившуюся еще в лицее. Многие вольнодумные стихи Пушкина адресованы друзьям, единомышленникам. Таким является стихотворение ?К Чаадаеву?. В строках, лишенных всякой иносказательности, поэт призывает друга отдать свои силы освобождению народа.
Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы!
Столь же недвусмысленный призыв к восстанию содержится и в знаменитой оде Пушкина ?Вольность?. Главная мысль оды в том, что ?вольность? возможна и в монархическом государстве, если монарх и народ строго следуют законам, в том числе и моральным. Пушкин призывает к этому, но вместе с тем звучит предупреждение тиранам:
Тираны мира! трепещите!
Поэтические проклятия в их адрес занимают целую строфу.
Самовластительный злодей!
Тебя, твой трон я ненавижу
Твою погибель, смерть детей.
С жестокой радостию вижу.
Читают на твоем челе
Печать проклятия народы.
Ты ужас мира, стыд природы,
Упрек ты богу на земле.
Царь рассвирепел, прочитав эти строки. ?Пушкина надо сослать в Сибирь, - заявил он. - Он бунтовщик хуже Пугачева?.
На зловещем контрасте безмятежной природы и ужасов крепостничества строится ?Деревня?. Стихотворение условно можно разделить на две части. Первая часть - это ?приют спокойствия?, где все полно ?счастья и забвенья?. Казалось бы, по тону первой части ничто не предвещало взрыва негодования. Даже подбор оттенков говорит нам о радужных картинах сельской природы:?душистые скирды?, ?светлые лучи?, ?лазурные равнины?. Иначе, ?везде следы довольства и труда?. Но вторая часть стихотворения несет антикрепостническую
направленность. Именно здесь, в деревне, Пушкин видит зловещую причину всех бедствий - крепостное право, ?рабство тощее?, ?барство дикое?. Заканчивается стихотворение риторическим вопросом:
Увижу ль, о друзья! народ не угнетенный
И рабство, падшее по манию царя,
И над отечеством свободы посвященной
Взойдет ли, наконец, прекрасная заря?
Но царь не внял призывам поэта. Пушкина ожидала ссылка. Правда, благодаря Жуковскому, северную ссылку заменили южной. Во время восстания декабристов Пушкин жил в Михайловском. Здесь его застала весть о жестокой расправе над ними. Он пишет замечательное стихотворение ?В Сибирь?,
которое передает декабристам через Екатерину Трубецкую. Он посылает друзьям слова утешения:
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье
Пушкин был не только единомышленником декабристов, его стихи воодушевляли их. Каждое новое произведение было событием, переписывалось из рук в руки. Об этом говорится в стихотворении ?Арион? :
.....А я - бесконечной веры полн, -
Пловцам я пел...
Певец оказывается единственным, кто уцелел после ?грозы?. Но он остается верен своим убеждениям: ? я гимны прежние пою?.
Быть с друзьями в беде - священный долг каждого человека. Высокие чувства любви и дружбы неизменно сопутствуют Пушкину, не дают ему впасть в отчаянье. Любовь для Пушкина - высочайшее напряжение всех душевных сил.
Как бы ни был человек подавлен и разочарован, какой бы мрачной ни казалась ему действительность, приходит любовь - и мир озаряется новым светом.
Самым изумительным стихотворением о любви, на мой взгляд, является стихотворение ? Я помню чудное мгновенье?. Пушкин умеет найти удивительные слова, чтобы описать волшебное воздействие любви на человека:
Душе настало пробужденье:
И вот опять явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.
Женский образ дан лишь в самых общих чертах: ?голос нежный?, ?милые черты?. Но даже эти общие контуры женского образа создают впечатление возвышенного, необычайно прекрасного.
В стихотворении ?Я вас любил? показано, что настоящая любовь не эгоистическая. Это светлое, бескорыстное чувство, это желание счастья любимой. Пушкин находит удивительные строки, хотя слова совершенно простые, повседневные. Наверно, именно в этой простоте и повседневности проявляется красота чувств и нравственная чистота:
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам бог любимой быть другим
Особое внимание хотелось бы обратить на стихотворение ?Мадонна?
Это стихотворение Пушкин посвятил своей жене. Радость и счастье от долгожданного брака (он трижды делал предложение Н. Н. Гончаровой)
выразились в строках:
Исполнились мои желания. Творец
Тебя мне ниспослал, тебя, моя Мадонна,
Чистейшей прелести чистейший образец
Поэзия Пушкина обладает удивительным даром. Она как живительный бальзам
воздействует на человека. Стихотворения Пушкина мы знаем с юных лет,
но только через какое-то время, иногда много лет спустя, мы открываем для себя заново сказочный мир его поэзии и не устаем поражаться ее кристальной
чистоте, ясности, одухотворенности. Поэзия Пушкина вечна, ибо она обращена ко всему прекрасному в человеке.
22
1632-1704
Основатель либерализма
Произв: 2 трактата о правительстве в кот . он. Обоснов. Теорию общественного договора как причину образования гос-ва.
Признавал естественно состояние общества
Основат. Идеи о разделении власти на 3 ветви.
21
1588-1679
Основная проблема ? гос-во.
Произв: о гражданине и левиафаке
Сторонник абсолютной монархии
Различал 2 составл. Общ: естественное и гражданское
20
1596-1650
Основат. Франц. Академии наук
Родоначал. Рационал. Направления
Философия - дуалистическая
19
1561-1626
Основатель эмпиризм. Направления
Знания-сила и власть
18
17век
2 направления: эмпиризм (на опытке) и рационализм (разум ориентир. На математику)
Философы: Бэкон, Декарт, рене
17
Идеалистическая философия, рассматривающая материальный мир, как связное целое, на основе метафизических предпосылок (гл. обр. в нач. и середине 19 в.). ...Энгельс обвиняет старую натурфилософию в том, что она заменяла "неизвестные еще ей действительные связи" (явлений природы) "идеальными, фантастическими". Лнн. Отношение старой натурфилософии к диалектическому естествознанию, говорит Энгельс, такое же, как утопического коммунизма к современному.
16
НИКОЛО МАКИАВЕЛЛИ (1469--1527) -- италь-янский политический мыслитель, основатель свет-ской политической науки. Одно из главных сочинений Макиавелли- "Государь" (1532). В нем автор на примере одного из князей Италии, Чезаре Борджа, рисует образ идеального правителя в государстве. Борджа был абсолютно беспринципным, коварным. Жестоким, но на редкость удачливым политиком. На его примере он анализировал успех на политическом поприще. По мнению философа, государь не добьется успеха, если он всегда будет справедливым.
15
1517 священник Лютер выдвинул 95 тезисов против индульгенции. Событие послужило стимулом для выступления против катол. Церкви. Начло движения за новую веру дало наз. Реформация. Эпоха возражден и реформации была противоречива, и проявлялась это в спорах 2 лидеров Лютера и Роттердамского о воли человека перед Богом
14
15-17век
эпоха произвела переворот в системе ценностей. Главная ценность-человек
2 черты: антисколастическая (направ развив. Критическ. мысль)
пантеизм (Бог во всем)
Философия этой эпохи считается антропологическая.
13
Абеляр
(1079, Палле, - 21.4.1142, аббатство Сен-Марсель, близ Шалон-сюр-Сон), французский философ, богослов и поэт, учился в Париже у Росцелина и Гильома из Шампо. В 1113 открыл собственную школу, привлекшую множество учеников. Трагическая история любви А. к Элоизе закончилась уходом их в монастырь (1119).
В споре о природе универсалий А. развил учение, названное позже концептуализмом: общие понятия не являются ни реальностями, ни простым словесным обозначением, а заключены в значении слова и представляют собой мысленное содержание, относимое ко множеству отдельных вещей на основании имеющегося сходства или совпадения между ними
ФОМА АКВИНСКИЙ (Thomas Aquinas) (1225/1226-1274) - средневековый теолог и философ, один из крупнейших представителей схоластики 13 в. Родился в Италии, близ Аквино, в семье графа Ландольфо Аквинского.
12
Богоподобление ?полное подчинение духов.
Вера ?сверхъестест. Мировозренч. Позиция. Субъекта
Основатель мистизма ? Августин (354-350)
Человек может возвратить себе световой духовный облик пройд 3 этапа: очищение души, просвещения души, просветление божественного озарения
Черта: авторитарный стиль мышления
Главное следовать церкви
11
креационизм (Бог сотворил мир)
антрополозим (существо в центре подобное Богу)
Провиденциализм (постоянная связь Бога и человека)
10
5 -13 век
Философия развивается по христианским философии под контролем церкви
Осн. Задача: создать труды в кот. Объяснял. Основы христианства
9
Киники, греч., или циники, последователи цинической школы, основанной в IV в. до Р. Хр. одним из учеников Сократа Антисфеном. Характерн. черты: равнодушие к теоретической науке, понимание философии как искусства жить; полное пренебрежение ко всем условиям общежития, так как единственная цель в жизни - добродетель, и все остальное - зло или безразличное. В числе представителей цинической школы были: Диоген Синопский, Кратет из Фив и другие; в III в. она слилась со стоической школой.
8
ЭПИКУРЕИЗМ ? одна из наиболее влиятельных школ эллинистической философии. Основным идейным содержанием и теоретическим обоснованием практикуемого образа жизни сторонников этой школы является философская система ее основателя Эпикура (ок. 341-270 до н.э.).
Согласно эпикурейцам, миссия философии сродни врачеванию: ее цель - излечить душу от страхов и страданий, вызванных ложными мнениями и вздорными желаниями, и научить человека блаженной жизни,
Стоики, школа греч. философов, основана Зеноном на Кипре (ок. 340-265), кот. беседовал в Афинах в портике (стоа пойкиле, отсюда и название С.). Последователи Зенона - Герилл, Хриизипп, Антипатр, Эратосфен, Панеций Родосский, Посидоний. Мудрый человек обладает 4 добродетелями: рассудительностью, мужеством, воздержанием и справедливостью. В логике, по учению стоиков, опыт есть единственный источник познания; в физике есть только одно начало - живая разумная стихия; вселенная есть живое тело, все члены кот. разумно согласованы; но сама по себе материя бесформенна и бескачественна, лишена жизни и движения; она оживляется творческой разумной силой,
7
Трактат о душе
Аристотель, величайший греческий философ и естествоиспытатель, имевший громадное влияние на все последующее развитие философской мысли. Род. 384 до Р. Хр. в Стагире в Македонии (отсюда стагирит); с 17 лет ученик Платона
6
Сократ (469-399)
Я знаю-что ничего незнаю
Принципиально ничего не писал.
Использ. Метод диалект. Спора
Считал умеренность во вс?м ?справедливым
Платон основал свою школу академию кот. Была запрещена через 1000 лет
Платон ?основатель объективного идеализма
Считал что существует мир идей.
5
Философия др. Греции
Направ: натурфилолософия(природа), антропологический (пробл.человека), систематический
4
Буддизм, даонизм, конфуций
3
Материалистов ? в основе мира лежит материализов. Начало (Маркс демокрит)
Идеалистов ? в основе лежит духовное начало (Платон)
Дуалистов ? в основе и идеальное и мат. Начало (Декарт)
Диалектики- в основе вс? развивается в процесс. Борьбы с противоположностями
Метафизики ? в мире или вс? постоянно или вс? изменчиво (Фейербах)
Гностиков ? признавали способность человека познать мир (Платон)
Агностики ? невозможно познать мир (Кант)
Монистов- мир можно объяснить на основе единого начала (Гегель)
Мир можно объяснить на основе разных точек
2
Антологическая (осн. Воп. мировоз)
Антропологическая (человек)
Аксиологическая (цености)
Социальная(общество)
Гносологическая(познания человека)
Методологическая(методы познания)
1
Антологическая (осн. Воп. мировоз)
Антропологическая (человек)
Аксиологическая (цености)
Социальная(общество)
Гносологическая(познания человека)
Методологическая(методы познания)
Мировоззрение, его типы и структура.
Мировоззрение - это совокупность взглядов и убеждений, оценок и норм, идеалов и установок, которые определяют отношение человека к миру, являются его ориентирами в повседневной жизни. Всякая философия является мировоззрением, т.е. совокупностью общих взглядов на мир и место в нем человека.
Различают следующие типы мировоззрения: обыденное, религиозное, философское, научное, а также сциентистское и антисциентистское. Обыденное мировоззрение формируется стихийно, на основе непосредственного жизненного опыта. Религиозное мировоззрение базируется на религиозном понимании. Научное мир-е формируется на основе познания законов развития природы и общества. Сциентизм рассматривает естественнонаучное знание главным фактором прогресса и решения социальных проблем. Антисциентизм выступает против главенствующей роли науки в жизни человека и общества, более того он их противопоставляет. Философское мировоззрение - предельно обобщенный взгляд на мир, основанный на принципах и законах бытия. Оно зависит от отношения к основному вопросу философии - что первично, бытие или сознание. Отсюда мировоззрение может быть материалистическим либо идеалистическим.
Виды мировоззрения: индивидуальное и общественное, которое находит преломление в формах общественного сознания, идеологии, в общественном идеале, общественной позиции.
Структура мировоззрения - психологическая и гносеологическая. Психологическая структура: система знаний, взглядов, отношение человека к миру, в выборе жизненной позиции, осознание долга, идеалы. Гносеологическая структура: основную роль играют знания естественнонаучные (физические, биологические и т.д.), математические, социологические, экономические и т.д.
Можно выделить три осн. Формы мировоззрения:
1) Мифология - фантастическое отражение в первобытном сознании реальной действительности
2) Религия - форма сознания, основан. на вере в сверхестественные силы, кот. влияют на судьбу человека и окружающий мир. Особенностью мифологии и религии является то, что они имеют духовно-практический характер и тесно связаны с уровнем освоения человеком окружающего мира и зависимостью его от природы и быта.
3) Философия - является структурой мировоззрения, теоретическим основанием. Относя философию к мировоззренческим формам человеческой культуры, выделяют одну из существенных особенностей: мировоззр-е в философии выступает в форме знания и носит систематизированный упорядоченный характер, опирается на четкие понятия и категории. Именно философия, в отличие от частнонаучного знания, рассматривает мир как целостность, его универсальные законы и принципы единства, связи и развития, место и роль человека в системе мира. К особенностям философского знания можно отнести сложную структуру, теоретический, во многом субъективный характер. Это совокупность объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени.
Она подвержена влиянию эпохи, влиянию прежних философских школ, динамична и неисчерпаема по своей сути, изучает как сам предмет познания, так и механизм познания, занимается извечными проблемами: бытие, материя, движение и др.
Исторические типы мировоззрения
Исторически 1-ой формой мировозрение. знания явл. мифология
Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.
Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.
В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.
Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.
Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.
Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реально имеющую достоверную информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.
В недрах мифологии сформировалась религия.
Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.
Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей основной признак религии ? вера в сверхестеств.
Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.
Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.
Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.
По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:
1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.
2) теоритический.
+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.
не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.
2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.
Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае
1 - ому уровню соответствует мифология и религия
2 - ому - философия.
Глобальные проблемы современности. Ноосфера как форма единения человека и природы. Экологический императив. Противоречия глобализации.
-- К глобальным проблемам современности относятся:
? предотвращение мировой войны и обеспечение мирных условий развития человечества
? устранение увеличивающегося разрыва в развитии и благосостоянии между ?золотым миллиардом? и основной массой населения Земли. Ликвидация голода, нищеты, неграмотности
? преодоление настоящих и будущих последствий НТР и использование ее достижений в гуманитарных интересах всего общества
? демографическая проблема
? проблема нарушения экологического равновесия биосферы и загрязнения окружающей среды
? проблема достаточности невозобновляемых ресурсов Земли
? проблема терроризма и др.
В ХХ веке приоритетной становится экологическая проблема, взаимоотношение человека и биосферы, общества и природы, сохранение среды обитания человека. Осознание данной проблемы началось в 60-е годы в связи с изменением природной среды под влиянием развернувшейся НТР.
В ХХ веке произошел колоссальный рост масштабов антропогенного воздействия на природу. Гигантски выросла связанная с человеческой деятельностью теплоотдача в окружающую среду, выбросы вредных веществ в атмосферу, засорение рек, озер и др. В наши дни нежелательные воздействия приобрели глобальный характер, создав острую экологическую ситуацию и ставя под угрозу само выживание человечества.
Способность природы ассимилировать (усваивать) вредные отходы производства далеко не безгранична. Пока антропогенная деятельность человека носила локальный характер, с этими пределами можно было не считаться. Сегодня она приобрела глобальный характер и эти пределы становятся важнейшим императивом дальнейшего развития. Экологический императив ? совокупность уже недопустимых условий, которые повлекут за собой нарушения равновесия природы и неконтролируемые изменения характеристик биосферы, и могут сделать дальнейшее существование человека на Земле невозможным.
Человечество должно выработать новое экологическое мышление, в котором ведущей господствующей ценностью становятся экологические приоритеты, т.е. выживание человечества, гармонизация его отношений с природой.
Существует общая перспективная идея для достижения этой гармонии ? идея ноосферы и коэволюции.
Ноосфера ? сфера разума, целенаправленное разумное развитие биосферы, осуществляемое в интересах человека и его будущего.
Коэволюция ? совместимое, взаимосогласованное развитие человека и природы.
Происходит переоценка ценностей ? переход от идеи абсолютного господства над природой к идее гармонизации их отношений. Человек является частью природы, связан с ней непосредственными узами, зависим от нее.
ХХ в. можно назвать глобальным веком. Тенденция к глобализации захватывает общественные отношения, политические, национально-государственные связи. И это вполне понятно, т.к. если сближаются страны и регионы, материально-экономические системы, то и вся система мировых общественных отношений перестраивается. Глобализация мировых общественных отношений как своеобразный увеличитель прида?т общеземной масштаб, как достижениям человечества, так и его порокам, конфликтам. Одно из наиболее явственных проявлений глобализации общественных конфликтов в ХХ в. ? мировые войны.
ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.
Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.
Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"
Для России 19в. и начало 20 - это век классики и в фил. и в литературе. Русская фил. этого времени
- это фил. предупреждения, кот. не услышали. У истоков русской фил. 19 века стоит Чаадаев.
Чаадаев написал серию фил. писем. После публикации 1-ого письма, он был объявлен су-
масшедшим, редактор сослан в Сибирь. Это был открытый протест против самодержавия и кре-
постничества. Ч. рассматривает каким путем должна идти Россия: путем Запада или своим путем.
Идеи Ч. развивали и западники и славянофилы. - Киреевский, Самарин, братья Аксаковы. Они
обосновывали самобытный путь развития Росс. В основе прогресса должны лежать православные,
которые должны являться основой мировоззрения. Общине, которая гармонизирует личный и
общественный интерес и монархия, которая оберегает об-во от революций. Славянофилы видели и
вскрывали противоречия м/у властью и об-ам, м/у народом и дворянством. Западники - Герцен,
Гроновский, Боткин, Тургенев. Осн. идеи: Росс. С петровских времен необратима привязан к западу
и должна идти по капиталистическому пути. Западники высоко оценивают фил. Гегеля, ориентиру-
ются на развитие науки, естествознание. В 60-70гг. представителями славянофильской традиции
выступили: Аполлон-Григорьев, Достоевский, Страхов. Идеи: почва - глубины народной жизни, из
которых выводится самобытный путь Росс. Достоевский - столько же философ, сколько и писатель.
Диалектика его идей воплощается в столкновении героев его произведений. Он рассматривает
антропологические проблемы и пр-мы оправдания бога. Человек - это противоречие темных и
светлых сторон, сознательного и бессознательного. Ч-к иногда не умеет исп дарованную ему
свободу и тогда в ч-ке торжествуют темные силы. Часто к истине ч-к приходит ч-з страдания,
преступления и наказания. Ч-к не может прожить без бога. Потеря веры в бога иногда превращ-ся в
человека-божество. Достоевский большую роль отдавал христианству. Он ценил красоту, но считал,
что красоту надо защищать. Достоевский делит ист-ю человечества на 3 части: патриархальность,
цивилизация, христианство. Соц-зм Достоевский оценивал лишь как путь внешнего устроения
человечества. Главное же - нравственное самоусовершенствование.
Толстой (1828-1910) пережил духовный кризис и пришел к религиозному пониманию жизни. Он
отлучен от церкви, т.к. он отвергает церковное истолкование истин Иисуса. Идеи Толстого -
панморализм (чистая тирания морали), в личности должно подавляться все, а главенствовать только
моральное сознание. Идеи панморализма Толстой проводит в воспитании и в семейной жизни. (Т)
противопоставлял добро и красоту. Искусство, особенно музыка, обладает роковой силой,
несовместимой с добротой. (Т) раскрывает основную проблему современности, проблему всей
культуры.
Специфика и основные направления русской философии.
[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]
Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:
1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;
2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.
Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:
1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).
2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.
Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.
Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.
В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.
Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.
Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма
Проблемы и специфика философского знания.
Философия есть теоретическая рефлексия над мировоззрением и культурой определенного исторического типа.
Рефлексия есть осознание, осмысливание и обоснование того, над чем она осуществляется. Саморефлексия - сам себе обосновывает свои поступки.
Соотношение философии и мировоззрения можно охарактеризовать так: понятие ?мировоззрение? шире понятия ?философия?. Философия - это такая форма общественного и индивидуального сознания, которая постоянно теоретически обосновывается, обладает большей степенью научности, чем просто мировоззрение. Мировоззрение же отражает ценностное отношение субъекта к окружающему миру или самому себе.
Мировоззрение существует в виде системы ценностных ориентаций, идеалов, верований и убеждений, а также образа жизни человека и общества (как форма реализации духовной сущности мировоззрения).
Философия выступает как размышление над мировоззрением и культурой, которые стремятся объяснить, понять, определить тип культуры и мировоззрения как стремление обосновать их. Философия стремиться показать каково значение для человека вот такого осознания, понимания, обоснования, каким образом это влияет на самосознание личности.
Поскольку предметом философии выступает мировоззрение и культура, постольку проблемы, с которыми имеет дело философия, являются смысложизненными. Таких проблем много и все они выступают как стороны аспекты, проблемы человека. Проблема человека - центральная проблема философии. В качестве отдельных сторон человека проблема сознания и самосознания человека проблема познавательных возможностей и методов познания, проблема отношения человека и Бога, любви и счастья, свободы и неволи.
Философская проблематика, концентрируясь вокруг основного вопроса, не исчерпывается им. Существуют различные классификации многообразных проблем философии. Выделим некоторые из них.
1. Проблемы устройства мира, бытия, т. е. проблемы онтологии: существует ли субстанция бытия, и какова она, что есть движение, пространство, время; что такое сознание и как оно возникло, какое место занимает в мире человек, какова его природа, существует ли цель мирового развития, существуют ли законы природы или мы верим в них благодаря склонности к порядку и т. п.?
2. Проблемы познания мира, или проблемы гносеологии: познаваем ли мир в принципе; безгранично ли человеческое познание в своих возможностях или оно имеет границы, как получается знание о мире, как удостовериться в том, что полученные результаты ? истина, а не заблуждение?
3. Проблемы ценностей, или проблемы аксиологии: что есть благо; какова природа ценностей, как они связаны между собой; как соотносятся ценности и ?факты? реальности и т. д.?
4. Проблемы преобразовательной деятельности человека, или проблемы праксиологии: способен ли человек преобразовать мир; где границы допустимого вмешательства в естественное развитие природы и общественных процессов; каковы принципы оптимальной деятельности .
5. Проблемы логики, этики, политики, эстетики и др.
Результатом философской рефлексии являются философские знания.
Специфика философского знания: взаимосвязь и в то же время отличие от других типов знания.
Философское знание является системно-рациональным, т.е. оно строится на основе некоторых исходных положений, принципов и развертываются посредством обоснования логического выведения одного из другого, достижение и изложение философского знания связано с использованием специальных знаний и специального языка. В этом сущность сближения философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
Философское знание является целостным выражением мира отношением человека к миру, причем это целостное, духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей. Любое знание стремиться к духовному воспроизведению мира в форме картины мира (научной, философской, религиозной). В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира: философская картина мира характеризуется всеобщностью.
Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого предмета знания, научного.
Являясь ценностным, философское знание характеризуется особой ролью субъективностью личностного момента, ему всегда присуще ценностная ориентация автора. В этом сближается с религией, художественные эстеты. Ценностный характер философского знания определяет то, что отношение к философии у человека должно быть избирательным: личность в принципе должна в философии, как и в искусстве и литературе должна обладать вниманием на то, что соответствует его идеалам.
Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.
В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:
1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)
2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)
3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)
4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)
5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)
Древне восточная философия.Китай
Ф. древнего Востока.
ФДВ на протяжении нескольких тысячелетий может быть приурочена к трем центрам:
древнеиндийская, древнекитайская цивилизации и древняя цивилизация Среднего
Востока. ФДВ развилась из мифологических сюжетов этих цивилизаций.
Причины возникновения: 1.социально-экономическая (переход от меди к железу)
2.товарно-ден. отнош. 3.ослабление родо-племенных связей 4.первое гос-во 5.
духовная жизнь.
В Китай процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой борющихся царств".
Первые ф-ы бродяги критиковали мифологию. Ф-ы крутые Конфуций и Лао-дзы. Для
древнего Китая хар-на опора на священные книги - "пятикнижие". Аскеты, бродячие
мудрецы - первые критики мифологиии, подготовили эпоху борющихся царств. Уже в
наиболее ранней из книг упоминается два принципа янь и инь олицитворяют два
взаимодополняющих начала (муж. и жен.). Позже включена категории ци -
нематериальная субстанция, что пронизывает весь космос. Расцвет приходится на
время существования 6 классических школ.
Древне-Китайская фил. Конфуцианство и Даосизм
Основные школы: конфуцианство и даосизм.
Конфуции : 551 - 479 г.д.н.э. Основа - соц. Этич. Проблемы. Он создает идеал
высоко морального ч-ка. Который должен обладать чувством долга и человеч-
ностью, став идеологией правящих классов превратилась в жестокую сис-му
требований обязательных для исполнения. В 1 в.д.н.э. конфуцианство преврати-
лось в религию, где верховной силой считается небо. Большое место отводится
ритуалам. В к. отсутствуют жрецы, обряды выполняют чиновники.
Даосизм : 5-6 в. д.н.э. Центральное понятие дао - первопричина мира естест-
венный путь по которому должны следовать все и все в мире. Даосизм пропо-
ведует пассивное отношение к миру, идеал гармонии ч-ка и космоса, слияние ч-
ка с природой и космосом. Стремление ч-ка ворваться из гос-ва, где он просто
винтик. В этом плане Даосизм противоположен конфуцианству.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Материалистическая философия Древней Греции
Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.
Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).
Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.
Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".
Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.
Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.
Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит
Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.
Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).
Идеалистическая философия Древней Греции
Орфейская школа
Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.
Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.
Школа софистов(5 в до нэ)
Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.
Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.
Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.
Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.
Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).
Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Средневековая философия
В странах западной Европы 5-15 века.
Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический
Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.
АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Материалистическая философия Древней Греции
Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.
Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).
Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.
Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".
Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.
Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.
Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит
Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.
Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).
Идеалистическая философия Древней Греции
Орфейская школа
Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.
Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.
Школа софистов(5 в до нэ)
Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.
Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.
Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.
Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.
Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).
Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).
Эллинско-римская философия
Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.
Cредневековая философия
В странах западной Европы 5-15 века.
Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический
Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.
ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.
[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]
Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)
Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.
Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).
Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.
Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.
Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.
1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.
2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.
Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.
А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.
Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.
Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.
Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.
Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.
Основные характеристики средневековой философии (СФ)
[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]
В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.
СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.
Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.
СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:
1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:
2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).
Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.
В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.
Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.
Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.
Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.
Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:
1. Ожидание, устремленное к будущему;
2. Внимание, прикованное к настоящему;
3. Память, направленная в прошлое
Особенности эпохи Возрождения и их отражение в фил. мысли.
Эпоха возрождения - период перехода от Средневековья
к новому времени, охватывающая период с 14 по 17 вв.
Эта эпоха Великих Географических открытий, открытий
в естествознании, эпоха зарождения кап. Отношений,
глубоких соц. Потрясений, религиозных войн во Фран-
ции и Нидерландская буржуазная революция.
Эпоха начинается в Италии. Ренессанс осознает себя как
возрождение античной культуры. Ренессанс относится к
античности как к идеалу. Ренессанс - эпоха художест-
венно эстетическая, формируется новое искусство, объ-
ектом которого выступает ч-к. В эпоху утверждается
гуманистическое мировоззрение, когда ч-к выступает как
ценность.
В эпоху возрождения происходит реабилитация телесно-
го, характерен культ красоты. Это выражается в деятель-
ности известных поэтов, художников и скульпторов. Все
эти особенности эпохи находят отражение в особенно-
стях фил.:
1) Ф - это антропоцентризм.
2) Ф тесно связана с развитием естествознания
3) Новое понимание бога природы. Бог понимается
как природа. Природа рассматривается как само-
стоятельное явление
4) Поднимаются вопросы естественной морали, есте-
ственного права и естественной религии.
ПРОБЛЕМА ПОЗНАНИЯ В ФИЛОСОФИИ
Проблема, перед которой стоит человечество в современную эпоху глобализации, была предметом обсуждения русской философии еще в 19 веке. Она заключена в вопросе, останется ли человечество солидарным или, точнее, определит лицо планеты в ближайшем будущем солидарное человечество или его перспективой является индивидуализм и разобщенность человеческих индивидов и социальных групп, сопровождающиеся теми следствиями, которые мы наблюдаем сегодня в разделенном мире. Речь идет о нарастающем противостоянии богатых и бедных, развитых и развивающихся, о проблеме насилия, деградации культуры и т.п.
Проблема будущего вышла далеко за рамки теоретических дискуссий. Нынешнее политическое, культурное и экономическое противостояние разделяет общественные системы, еще не изжившие традиционной солидарности, с техногенной цивилизацией запада, в которой материальный успех, добываемый индивидуальными усилиями, определяет содержание жизни личности. Мировоззренческое решение проблемы требует адекватной концепции человека, т.е. такой антропологической версии, которая не будет безразлична к ключевой проблеме современного общественного развития. В этом контексте возникает вопрос: какое отношение к построению антропологической версии имеет проблема познания? Ответ обусловлен тем, что философская антропология и теория познания определенным образом соответствуют друг другу, их взаимосвязь обнаруживает себя в истории философского мышления. Современная ситуация требует прояснения всех аспектов этого взаимодействия ради построения интегральной концепции, раскрывающей природу человека.
Проводимое здесь исследование может способствовать достижению названной цели тем, что оно вносит определенную дифференциацию в представление о познании. Имеется ввиду отграничение познания, которое может быть представлено как приобщение к бытию, от рационально-рассудочного познания, направленного на постижение закономерностей природного мира. В первом случае речь идет о поиске нравственной истины, которая может быть также названа смысложизненной или мировоззренческой истиной, во втором случае подразумевается познание научное, обращенное на овладение предметами ради их практического преобразования. В обоих случаях человек предстает как мыслящее существо, решающее поставленные задачи в форме теоретических представлений. Однако названные пути познания, по которым идет человеческое мышление, весьма различны как по содержанию, так и способу своего появления. Если научное познание в теоретической форме действительно овладевает внешним объектом, то познание второго рода есть своеобразная рефлексия человека, в ходе которой выстраиваются онтологические или антропологические модели, дающие рациональное (разумное) обоснование мирочувствованию и духовной жизни человека и, тем самым, поведенческим стандартам, сложившимся в рамках соответствующей культуры. Теоретические концепции такого рода не «снимаются» с внешнего объекта, они не могут быть результатом практического овладения внешней реальность. Скорее они предстают как рационализация культуры и как превращенная теоретическая форма ее осознания и обоснова-ния.
Проблема познания предстает, таким образом, в двух ипостясях, которые обусловлены в конечном счете особенностями человеческого существования, именно, поведением и деятельностью как формами жизненной активности человека. Деятельность явилась качественно новой формой активности, которой в земных условиях овладел только человек. Ее определяющей чертой является предметное действие, преобразование предметного мира, овладением таковым, причем опыт деятельности, ее схемы могут быть экст-раполированы и на решение задач социального преобразования. Однако такая экстраполяция имеет весьма узкие границы, определенные тем, что жизнь отдельного человека и сообщества в целом реализуется как некоторое поведение, именно, культурное социальное поведение, сформировавшееся в процессе социогенеза, основанием которого был переход гоминидных сообществ к деятельностному освоению мира.
Предлагаемое исследование построено как прослеживание логики развития познавательной проблемы в истории философской мысли. История философии, включающая в себя решение вопроса о природе познания, дает необходимый материал исследователю. Однако проделанная работа не является исторической, поскольку, как уже отмечено, она обращена не к истории теоретико-познавательной про-блемы, но к логике ее развития. Этим определен «субъ-ективизм» в выборе и использовании историко-философского материала. Конечная цель исследования заключается в раскрытии общего и различного в познании как приобщении к бытию, в котором философия предстает как «путеводительница в жизни», и в познании научном, обслуживающим по преимуществу деятельностные процессы. Как уже отмечено, решение задачи такого рода не может совершаться вне представлений о разумной и рассудочной природе человека, вне рамок философской антропологии. Более того, само исследование проблемы познания в философии должно быть по замыслу исследователя одним из оснований выстраивания концепции человека, отвечающей тем задачам, над решением которых трудится современное мировоззрение. Читатель может сам судить о том, насколько автор приблизился к этой цели.
Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт
[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]
Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.
Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)
Немецкая классическая философия
Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.
В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.
12. Немецкая классическая Ф.
В конце XVII - н. XIX вв. Германия придлижалась к буржуазной рев-ции. Ф.
рев-ция предшествовала политическому перевороту. Важную роль в формироваении
НКФ сыграли достижения естествознания и общественных наук.
Кант -основоположник нем. классич. идеализма. Разработал концепцию
происхождения солнечной системы из гигантской газовой туманности. Считал, что
решению таких проблем в Ф. как проблемы бытия, морали и религии должно
предшествовать исследование возможностей человеческого познания, и установление
его границ. Мы познаем мир не так как он есть на самом деле, а только так как
он нам является. Утверждал существование некоего предмета вне нашего сознания,
к-рый он наз. вещь в себе ("ноумен"). Но последняя с другой стороны,
принципиально непознаваема, являясь потусторонней нашему сознанию
(трансцендентной). Два периода творчества - докритический и критический.
Докритический: идеи нерегулярного происхождения вселенной из туманности,
понятие отрицательных величин, для познания большую роль играют исследования, а
не индукция и не дедукция. Критический: критика классич. разума, практическая
теория познания, этика, эстетика и теория о целесообразности.
Фихте - отрицал агностицизм Канта, его представление о вещи в себе. Предлагает
объект "Я" и субъект "не Я". В основе мира лежит какое-то конкретное "Я". Мир
можгно познать через интеллектуальную интуицию. Метод познания: истину можно
вывести с помощью тезиса, антитезиса и синтеза. Тезис - высказывание, антитезис
- противоположное высказывание, синтез = тезис + антитезис. Антитезис нельзя
вывести из тезиса. Субъективный идеалист.
Гегель - все, что существует, существует в мышлении. В основе мира -
абсолютная идея - мировой разум. В своем развитии идея проходит три этапа,
потому что активна: 1) развивается сама в себе, логике через систему категорий,
существует объективно; 2) идея выходит во вне и создает природу; 3) идея в
мышлении, развитие ее - в духе.
Фейертрах - материалист. Выступал против идеалистической системы Гегеля.
Показал, что идеализм является теоретической основой религии. Критически
оценивал агностицизм Канта. Обосновал материалистическую теорию отражения.
Ощущения не отделяют нас от внешнего мира, а связывают нас с ним. Оно есть
образ объективного мира.
Классификация основных форм движения.
Движение - сущностный атрибут материи, способ существования материи: быть -
значит быть в движении. Вопрос о первоначальном источнике всеобщих изменений,
движения сущего, его развития, так же как и об источнике существования
материи, нередко решали, ссылаясь на всемогущество божественной силы,
вселенскую волю etc. Материализм же особенно диалектический говорит, что дв-ие
как и материя несотворимо и не уничтожимо: оно не привносится извне, а
заключено в самой природе материи. Одни формы дв-ия превращаются в другие.
Покой существует лишь как х-ка дв-ия в его какой-либо устойчивой форме.
Абсолютный покой невозможен, ибо обрести его - зачит перестать существовать.
Формы дв-ия материи органически связаны с определенным уровнем ее структурной
организации, каждый из к-ых х-ся своей системой закономерностей и своим
носителем: субмикроэлементарный уровень - гипотетическая форма сущ-ия материи
полевой природы из к-ой рождаются элементарные частицы (микроэлементарный
уровеь), далее образуются ядра (ядерный), а из них молекулы (молекулярный) из
молекул агрегаты - газообразные, жидкие, твердые тела (макроскопический),
последние образуют звезды, планеты, галактики etc. (космический). Органический
уровень - результат постепенного усложнения молекул углеродистых соединений,
приведшего к образованию органических соединений. Человек и общество (
социальный уровень) - высшая форма дв-ия материи.
Формы дв-ия: механическая -> химическая -> биологическая -> социальная (см.
конспекты).
Сознание и бессознательное.
Сознание - совокупность чувственных и умственных образов, для которых в нормальных условиях характерно в той или иной мере отчетливое знание того, что явилось переживающим эти образы. Основой сознания является восприятие. Человек воспринимает мир посредством слуха, зрения и др. чувств. Восприятие - развернутый во времени процесс. Когда этот процесс сворачивается в образ, мы отождествляем его с объективной реальностью - это и есть восприятие. Многие исследователи считают, что образ и есть сознание. Образ представляет собой как бы собранную в одну точку энергию разрозненных столкновений человека с миром, сумму информации разного рода, полученной в ходе взаимодействия с миром. Процесс формирования образа - это процесс выделения себя из окружающего мира. Имея образ, человек различает себя в мире. Выделение своего "Я" из природы, его противопоставление природе - начало сознания.
Самосознание - это процесс, когда "Я" обнаруживает свою непосредственную причастность к знанию о мире.
Бессознательное - действия человека, которые он совершает, не отдавая себе в этом отчета, автоматически. Бессознательными могут быть и телесные движения, и работа памяти, воображение. Проблеме бессознательности уделяется большое внимание в современной идеалистической философии и психологии (Фрейд). По мнению Фрейда сознание находится в непримиримой противоположности бессознательности, которая не просто неосознанное или незамечаемое, но нечто, чего человек боится и стыдится. Это - вместилище извечных агрессивных наклонностей, животных влечений человека. В обществе эти эгоистические, антиобщественные наклонности не преодолеваются, а загоняются "в глубь сознания", продолжают существовать в качестве запретных.
Фрейдизм и неофрейдизм.
Фрейд (1856-1939) Фрейдизм - метод разработанный Фрейдом
для лечения психических заболеваний путем перевода бессозна-
тельного в сознательное с помощью гипноза. История объяс-
няющая роль бессознательного в жизни ч-ка и об-ва играет ог-
ромную роль в жизни человека бессознательное (подсознатель-
ное). Бессознательное по Фрейду состоит прежде всего из сексу-
альных инстинктов (либидо). Юнг считает, что сущ коллективное
бессознательное. Бессознательное может быть источником творче-
ских и разрушительных тенденций в об-ве. Подсознательное
преобразуется в дух деятельности, в сферах: религии, искусстве,
политике и тд. Сущ антагонизм (противоречие) между природным
началом ч-ка (сексуальными и агрессивными импульсами) и
культурой с ее идеалами, нормами, запретами, кот не дают реали-
зовать все желания ч-ка. Фрейд видит основой развития к-ры -
бессознательное. Это явное преувеличение.
Эрик Фромм (1900-1980) . Для него характерна меньшая биологи-
зация сущности ч-ка и социопсихологизм. Он рассматривает
проблему отчуждения ч-ка и пытается синтезировать марксизм и
фрейдизм.
Философия Гегеля
Философия Гегеля - это объективно идеалистическая эклектика я элементами абстракционизма и энантиодромии, заимствованной им из древнегреческой философии.
Характеризуя историческое место Гегеля в развитии философии, Фридрих Энгельс писал: “Свое завершение эта новейшая немецкая философия нашла в системе Гегеля, великая заслуга которого состоит в том, что он впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т.е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутреннюю связь этого движения и развития... .Для нас здесь безразлично, что Гегель не разрешил этой задачи. Его историческая заслуга состояла в том, что он поставил ее”. Как видно из слов Энгельса, выдающееся значение философии Гегеля заключалось в том, что в ней в систематической форме было изложено диалектическое миропонимание и соответствующий ему диалектический метод исследования. Гегель разрабатывал диалектику как философскую науку, обобщающую всю историю познания и исследующую наиболее общие закономерности развития объективной действительности. В особенности же Гегель стремился исследовать и всесторонне обосновать важнейшие принципы диалектического способа мышления, в корне противоположного метафизике. Подвергнув глубокой и основательной критике метафизический метод, Гегель сформулировал, правда в идеалистической форме, законы и категории диалектики.
Опираясь на диалектические идеи Канта, Фихте, Шеллинга, развивая их, Гегель вместе с тем отвергает ряд ошибочных положений, содержавшихся в учениях этих мыслителей. Гегель справедливо расценивает кантовскую попытку исследовать человеческую способность познания вне истории познания, вне реального ее применения как бесплодную схоластическую.
Столь же определенно выступил Гегель против субъективизма Канта и Фихте. Природа, по Гегелю, существует независимо от человека, а человеческое познание обладает объективным содержанием. Отвергая кантовское субъективистское противопоставление сущности и явления, Гегель учил, что явления столь же объективны, как и сущность; сущность является, т.е. обнаруживается в явлении, ввиду чего и явление существенно. Познавая явления, мы тем самым познаем и сущность. Исходя из диалектического положения о единстве сущности и явления, Гегель отверг кантовское учение о непознаваемости “вещи в себе”; в природе вещей нет никаких непреодолимых преград для познания. “Скрытая сущность Вселенной не обладает в себе силой, которая была бы в состоянии оказать сопротивление дерзновению познания, она должна перед ним открыться, развернуть перед его глазами богатства и глубины своей природы и дать ему наслаждаться ими”. Гегель резко критиковал Шеллинга за недооценку роли логического мышления и логики вообще, за интуитивизм, который в конечном итоге привел Шеллинга к откровенному иррационализму. Однако, будучи идеалистом, Гегель не смог подвергнуть критике основной идеалистический порок своих ближайших предшественников: для него, также как и для других идеалистов, природа является производным от сверхприродного духа. Именно поэтому Гегель не смог решить тех великих диалектических проблем, которые были поставлены предшественниками его собственной философии. Он полагал, что ни материя, ни сознание человека не могут рассматриваться как первичное, ибо сознание невозможно логически вывести из материи, а материя также невыводима из человеческого сознания, которое само должно быть понятно как результат предшествующего развития абсолютного первоначала.
Гегель отвергает утверждение Шеллинга о том, что первоначало должно быть мыслимо как абсолютное тождество субъективного и объективного, исключающее какое бы то ни было различие между ними. Тождество и различие - диалектические противоположности, неотделимые друг от друга.
Первоначальное тождество, образующее основу мира, есть, по Гегелю, тождество мышления и бытия, в котором, однако, изначально наличествует различие между объективным и субъективным, но само это различие существует лишь в мышлении. Мышление, по Гегелю - это не только субъективная, человеческая деятельность, но и независимая от человека объективная сущность, первооснова, первоисточник всего существующего.
Мышление, утверждает Гегель, “отчуждает” свое бытие в виде материи, природы, которая есть “инобытие” этого объективно существующего мышления, именуемого Гегелем абсолютной идеей. С этой точки зрения разум не специфическая особенность человека, а первооснова мира, из чего следует, что мир в основе своей логичен, существует и развивается по законам, внутренне присущим мышлению, разуму. Таким образом, мышление и разум рассматриваются Гегелем как независимая от человека и человечества абсолютная сущность природы, человека, всемирной истории. Гегель стремится доказать, что мышление находится не вне мира, а в нем самом, как его внутреннее содержание, проявляющееся во всем многообразии явлений действительности.
Стремясь последовательно провести принцип тождества мышления и бытия, Гегель рассматривает мышление (абсолютную идею) не как неподвижную, неизменную первосущность, а как непрерывно развивающийся процесс познания, восходящий от одной ступени к другой, более высокой. Всилу этого абсолютная идея не только начало, но и развивающееся содержание всего мирового процесса. В этом смысл известного положения Гегеля о том, что абсолютное должно быть понято не только как предпосылка всего существующего, но и как его результат, т.е. высшая ступень его развития. Эту высшую ступень развития “абсолютной идеи” составляет “абсолютный дух” - человечество, человеческая история.
Мышление по сравнению с чувственными восприятиями представляет собой высшую форму познания внешнего мира. Мы не можем чувственно воспринимать то, чего уже нет (прошлое), то, чего еще нет (будущее). Чувственные восприятия непосредственно связаны с объектами, предметами, воздействующими на наши органы чувств; наука же обнаруживает, открывает явления, которых мы не видим, не слышим, не осязаем. Однако, как ни велико значение мышления, как ни беспредельны возможности теоретического познания, мышление базируется на данных чувственного опыта и без него невозможно. Гегель всилу свойственной ему идеалистической недооценки чувственных данных не увидел глубокого диалектического единства рационального и эмпирического, не понял, как из чувственных восприятий внешнего мира мышление черпает свое содержание. Содержание мышления (содержание науки), по мнению Гегеля, есть ему одному (одному лишь мышлению) присущее содержание; оно не получено извне, а порождено мышлением. Познание, с этой точки зрения, не есть обнаружение того, что существует вне нас, вне мышления; это - обнаружение, осознание содержания мышления, науки. Выходит, следовательно, что мышление и наука познают свое собственное содержание и познание оказывается самосознанием духа. В конечном итоге Гегель приходит к фантастическому выводу, что человеческое мышление есть лишь одно из проявлений некоего абсолютного, вне человека существующего мышления - абсолютной идеи, т.е. Бога. Разумное, божественное, действительное, необходимое совпадают друг с другом, согласно учению Гегеля. Отсюда вытекает один из важнейших тезисов гегелевской философии: все действительное разумно, все разумное действительно.
Мышление отражает объективную реальность, и, поскольку оно правильно ее отражает, можно говорить о разумном взгляде на мир. Но Гегель отождествляет отражение действи-тельности (разум) и то, что отражается, - объективную реальность. Это тождество миро-вого разума с многообразным миром явлений, этот процесс мышления, содержит в себе все многообразие действительности, и называется им “абсолютной идеей”, с одной стороны, наполняется совершенно реальным природным и историческим содержанием, а с другой стороны, оказывается рафинированным представлением о Боге.
Основной формой мышления является понятие. Поскольку Гегель абсолютизирует мышление, он неизбежно обожествляет и понятие. Оно, по его учению, “есть начало всякой жизни” и представляет собой “бесконечную творческую форму, которая заключает внутри себя всю полноту всякого содержания и служит вместе с тем его источником”. Выступая против материалистического учения о понятии как высшей форме отражения объективной действительности, Гегель ставит с ног на голову действительное отношение между мышлением и бытием: не мышление, говорит он, отражает бытие, а бытие представляет собой воплощение мышления, понятия, идеи.
Итак, исходный пункт гегелевской философской системы - идеалистическое отождествление мышления и бытия, сведение всех процессов к процессу мышления. Действительная история сводится к истории познания, а рост и углубление знаний о мире рассматриваются как развитие самой действительности. Гегель обожествляет процесс познания, осуществляемый человечеством, выдавая его за божественное самопознание, а также за познание человечеством Бога и тем самым самого себя.
Основные части философской системы Гегеля - логика, философия природы и филосо-фия духа, к которой непосредственно примыкают философия права, философия истории, эстетика, философия религии, история философии. Логика, как это вытекает из исходного положения гегелевской философии составляет важнейшую часть его системы, поскольку тождество мышления и бытия означает, что законы мышления, которыми и занимается логика, суть подлинные законы бытия: и природы, и человеческой истории и познания. До Гегеля логика считалась наукой о субъективных (человеческих) формах мышления. Не отрицая необходимости такой научной дисциплины, т.е. формальной логики, как науки об элементарных формах и законах правильного мышления, Гегель ставит перед логической наукой задачу исследовать наиболее общие закономерности развития познания.
Гегель объявляет логику учением о сущности всех вещей. Поэтому в гегелевской “Науке логики” кроме обычных для логики вопросов и понятий, суждений, умозаключений рас-сматриваются такие вопросы, которыми формальная логика никогда не занималась: вопросы о закономерностях самой действительности, о превращении количественных изменений в качественные, о соотношении философских категорий и т. д.
Гегелевская постановка вопроса о диалектической логике носит идеалистический характер, поскольку Гегель отождествляет законы природы с законами логики, мышления. Нельзя согласиться с гегелевским пониманием объективности форм мышления, но оно содержит в себе глубокую догадку о том, что различные формы мышления по самой своей структуре аналогичны отношениям и процессам, имевшим место в объективной действительности.
Понятия, по Гегелю, находятся в непрерывном движении, переходят, “переливаются” друг в друга, изменяются, развиваются, превращаются в свою противоположность, обнаруживая внутренне присущие им противоречия, которые и составляют движущую силу их развития. Развитие понятий, идет от абстрактного к конкретному, от односто-роннего, бедного содержанием понятия к понятию, все более богатому содержанием, охватывающему в единстве различные, даже противоположные, стороны. Гегель показывает, что количественные изменения приводят к изменениям качественным, совершаются путем скачка, прерыва непрерывности.
Гегелевское учение о диалектике мышления, о взаимосвязи и движении понятий косвенно указывает на содержание и закономерности развития тех реальных материальных процессов, которые вопреки учению Гегеля существуют независимо от познания, от мышления. Конечно, Гегель не мог “выдумать” диалектику понятий: ее действительным источником была реальная диалектика вещей в природе и обществе.
Характеризуя сущность как философскую категорию, Гегель указывает, что к ней следует отнести и то, что отличает явления друг от друга, и то, что одинаково, тождественно в них. Но в противоположность метафизике Гегель утверждает, что тождество и различие не существуют отдельно друг от друга, а представляют собой противоположные, друг с другом связанные моменты сущности. Говоря о тождестве мы имеем в виду различия, говоря о различии, предполагаем тождество.
Гегель противопоставляет метафизическому представлению об абстрактном, исключающим различия тождестве диалектическое представление о конкретном тождестве, содержащем в себе различия. Понятие абстрактного тождества предполагает существование неизменных, всегда одинаковых вещей. Понятие конкретного тождества, напротив, указывает на то, что каждое явление изменяется, т.е. не остается самим собой, всегда одинаковым, а переходит в другое, содержит в себе это другое как противоположность, отрицание, зародыш будущего.
Характеризуя понятие, Гегель правильно отмечает, что оно не есть только общее. Общее, взято само по себе, вне связи с особенным, т.е. с тем, что отличает одно явление от другого, бессодержательно. В реальной действительности, а следовательно и в понятии общее, особенное и единичное также неразделимы, как тождество и различие в сущности явлений. Раскрывая многократность понятия, единство различных сторон в самой действительности, Гегель приходит к выводу, что истина лишь постольку есть истина, поскольку содержит в себе в единстве различные, в том числе и противоположные, стороны реального. В этом смысле Гегель утверждает: абстрактной истины нет, истина всегда конкретна. Понятие как единство общего, особенного и единичного получает свое необходимое выражение в различных видах суждений и умозаключений, которые изображаются Гегелем как обнаружение и осуществление творческой мощи присущей “понятию” как внутренней основе всех тех процессов, которые наблюдаются в природе и обществе на всем протяжении истории.
Понятие у Гегеля - это процесс теоретического мышления, возведенный в абсолют. Активность мышления и всей сознательной, целесообразной практической деятельности людей, преобразующей мир, идеалистически истолковывается Гегелем как творчество, самопознание “абсолютной идеи”, обнаруживающей в себе все то, что непосредственно, на поверхности выступает как развитие природы и общества. Таким образом, признавая развитие и пытаясь дать его картину, Гегель изображает его как процесс познания, осуществляющийся в лоне “абсолютной идеи”.
В своем учении о познании Гегель ставит также вопрос об отношении теоретического познания к практической деятельности, пытаясь вскрыть единство и взаимодействие между теорией и практикой. Развивая положение Канта и Фихте об активности познающего мышления, Гегель показывает, что преобразование действительности и познание ее составляют единый процесс. В этом отношении Гегель идет дальше материалистов 17 -18 вв., которые рассматривали процесс познания созерцательно, т.е. преимущественно как воздействие предмета на познающий субъект и соответственно восприятие этого воздействия субъектом. Марксистское понимание практики в корне противоположно гегелевскому, поскольку для диалектического материализма практика есть применение материальных средств с целью изменения и познания материальной действительности. По Гегелю же, практика есть деятельность мышления, а в конечном итоге космическая деятельность “абсолютной идеи”, которая творит мир, познавая себя.
Логический процесс развития завершается у Гегеля понятием “абсолютной идеи”, которая вначале “отчуждает” свое бытие, сообщает ему движение, в результате которого бытие становится содержательным. Затем она обнаруживает себя как сущность, как понятие и, наконец, благодаря развитию понятия как “абсолютная идея”, которая выступает как систематическое, многообразное единство всех сторон, логических определений, характеризует не только мир как целое, но и его познание.
Если логика, по Гегелю, есть “наука об идее в себе и для себя”, то философия природы характеризуется им как “наука об идее в ее инобытии”. Гегель не объясняет, как происходит переход от “чистой” логической идеи к природе, он просто декларирует, что “абсолютная идея”, познав свое собственное содержание, “решается из самой себя свободно отпустить себя в качестве природы”. Значит ли это, что было время, когда еще не существовало природы и “абсолютная идея” существовала сама по себе, так сказать, в чистом, обнаженном виде ? На этот вопрос у Гегеля нет убедительного ответа. “Абсолютная идея”, по Гегелю, существует вне времени, природа также не имеет начала во времени. Как же можно в таком случае утверждать, что “абсолютная идея” предшествует природе? Ведь и сам Гегель вынужден признать, что “дух есть дух, лишь будучи опосредствован природой”. И тем не менее Гегель солидаризируется с христианским догматом о сотворении мира Богом из ничего. Он лишь переделывает его на свой лад для согласования с основными положениями своей идеалистической системы. Поэтому Гегель говорит: “Мир сотворен, сотворяется и теперь и был вечно сотворен; эта вечность выступает перед нами в форме сохранения мира”.
Главными формами природного бытия “абсолютной идеи” являются механика, физика, органика. Характеризуя механику, Гегель рассматривает пространство, время, материю, движение, всемирное тяготение. Идеалистически истолковывая эти основные понятия механики, Гегель пытается логически вывести материю из времени и пространства. При этом он все же вынужден признать, что не существует пустых, незаполненных времени и пространства, из чего, вопреки его идеалистическому утверждению, следует, что время и пространство представляют собой формы существования материи.
Гегель также признает, что материя и движение неотделимы друг от друга. Но при этом материя остается для Гегеля лишь внешним, доступным чувственному восприятию проявлением, обнаружением “абсолютной идеи”. Да и само движение материи изображается Гегелем не как изменение, ведущее к развитию, а как простое перемещение в пространстве, круговорот, повторение того, что существовало раньше.
В физике Гегель рассматривает небесные тела, свет, теплоту, химизм, и.т.п., пытаясь вскрыть связь между этими процессами и показать, что все они образуют последовательный иерархический ряд обнаружений порождающей их духовную сущность. В этой части натурфилософии Гегеля много произвольных допущений, необоснованных утверждений, наглядно свидетельствующих о неспособности идеализма научно обобщить данные естествознания. Гегель отвергал в основном уже сложившееся в его время представление о химическом процессе как о взаимодействии атомов, он отрицал также и тот факт, что вода состоит из водорода и кислорода. Он также подходит к пониманию электричества как особой формы движения материи.
Третья часть философии природы - органика - посвящена вопросам геологии, ботаники и зоологии. Здесь Гегель стремится показать, что переход от неживого к живому есть завершение природного процесса: “Дух выходит таким образом из природы”. Это значит, что природа есть лишь низшая ступень обнаружения и самопознания “абсолютной идеи”; свое высшее адекватное воплощение “абсолютная идея” получает лишь в человеке, в развитии общества. Однако Гегель не признает реального процесса развития органи-ческой материи и живых существ: все эти природные формы, по его мнению, есть по-рождение “абсолютной идеи”.
Философия природы Гегеля, несмотря на отдельные содержавшиеся в ней глубокие диалектические догадки, весьма далека от действительно диалектического понимания природы как единого связного целого, изменяющегося, развивающегося на основе внутренне присущих ей противоречий.
Всилу своего идеалистического характера философия природы Гегеля оказалась наиболее слабой частью его системы. В ней особенно резко выразилось противоречие между идеализмом и науками о природе, невозможность примирения идеалистического истолкования природы с ее научным исследованием. Ввиду исходных идеалистических посылок своей философии Гегель вынужден был рассматривать природу как “конечную” сферу существования “абсолютной идеи”, приписывая природе ту ограниченность, которая была свойственна лишь естественнонаучным представлениям того времени. Поэтому Гегель не смог преодолеть и метафизического, механистического понимания природы, хотя в ряде вопросов он стоял выше современных ему естествоиспытателей и подвергал критике их узкий эмпиризм и метафизически-механистический подход к явлениям природы.
Третья часть философской системы Гегеля - философия духа - посвящена рассмотрению “абсолютной идеи” на заключительном этапе ее развития, когда она, покидая природу, “возвращается” к самой себе в качестве “абсолютного духа”, т.е. “абсолютной идеи”, преодолевшей свое “отчуждение”, снявшей свое отрицание (природу) и развивающейся как самосознание человечества на всем протяжении всемирной истории. В природе, по Гегелю, духовное содержание находится в постоянном конфликте с ограниченной и инертной материальной формой. Философия духа Гегеля есть идеалистическое учение о развитии индивидуального и общественного сознания, об умственном развитии человечества вообще. Поэтому история человечества, сведенная к истории его духовного развития, оказывается в конечном счете историей познания и самопознания.
Философия духа состоит из учения о субъективном духе (антропология, феноменология, психология), учения об объективном духе (право, нравственность, государство) и учения об абсолютном духе как высшей ступени самопознания “абсолютной идеи” (искусство, религия, философия).
В антропологии речь идет об индивидуальном развитии человеческой личности, об отношении души и тела, о расовых различиях, различии человеческих возрастов, о здоровье и болезненном состоянии человеческого организма, о характере, темпераменте и.т.п. Характеризуя отличие человека от животного, Гегель вслед за французскими просветителями указывает на первостепенное значение прямохождения, давая, однако, чисто идеалистическое объяснение этому факту. Правильно отмечая, что расовые различия не дают никаких оснований для расизма, Гегель тем не менее полагает, что расы и нации образуют различные ступени самоопределения “абсолютного духа”, ввиду чего различия между ними в области культурного развития в принципе непреодолимы. Исследуя человеческие возрасты, Гегель приходит к ошибочному выводу, что выступление личности против существующих общественных порядков представляет собой юношеское увлечение, которое исчезает вместе с переходом к зрелому возрасту. Взрослый человек, мужчина, по мнению Гегеля, “работает в пользу дела, а не во вред ему, заинтересован в сохранении существующего порядка, а не в разрушении его...”.
Последующее развитие индивидуального сознания Гегель прослеживает в феноменологии и психологии. Здесь он приходит к заключению, что в основе индивидуального сознания лежит “объективный дух”. Это понятие охватывает, по Гегелю, правовые и нравственные отношения, к которым немецкий идеалист относит также семью, гражданское общество и государство. Нравственность, таким образом, идеалистически истолковывается как внутреннее содержание и движущая сила не только правовых, но также материальных и политических отношений, различные формы которой рассматриваются как необходимые стадии развития объективного нравственного духа. И здесь действительные отношения ставятся Гегелем с ног на голову. Однако в гегелевском понимании нравственности, несомненно, имеется и глубокая догадка об объективном характере ее развития, о связи этого процесса с развитием всей совокупности общест-венных отношений.
Поскольку сущностью духа, согласно Гегелю, является свобода, то право определяется как осуществление, непосредственное бытие свободы. С этой точки зрения право противопоставляется феодальному произволу. Однако Гегель не видит классового характера правовых отношений, отражающего волю господствующего класса. Важнейшим выражением права является, по Гегелю, частная собственность, которая рассматривается не как определенная историческая форма общественных отношений, а как необходимое, субстанциальное воплощение свободы.
Гегель выводит из понятия права основные черты “гражданского общества”, ставя с ног на голову действительные отношения между экономическим строем и надстройкой. Государство он характеризует как высшее развитие объективного нравственного духа и подлинную основу экономических отношений, в чем также наглядно проявляется свойственное Гегелю идеалистическое понимание общественной жизни. В рамках этой идеалистической конструкции Гегель часто высказывает глубокие догадки относительно действительной сущности общественных отношений.
История человечества изображается Гегелем как прогресс в сознании свободы, которая, по его мнению, составляет внутреннюю природу человека, но лишь постепенно, на протяжении многовековой истории осознается человеком, благодаря чему он и действительно становится свободным.
Всю мировую историю Гегель разделял на три основные эпохи: восточную, античную и германскую. В восточном мире человек еще не осознал, что свобода составляет его сущность, поэтому здесь, по утверждению Гегеля, все - рабы. В античном мире (Древняя Греция и Рим) некоторые уже осознали, что свобода образует их сущность: они-то и свободны в отличие от тех, которые не осознают этого и поэтому остаются рабами. Как идеалист Гегель фактически игнорирует связь рабства с определенными экономическими условиями. Он выводит рабство из сознания людей. В основе рабства лежит, следовательно, рабское сознание, действительное отношение поставлено здесь на голову, бытие выводится из сознания. Лишь в германском, или христианском, мире все, по мнению Гегеля, сознают свою духовную сущность, и поэтому здесь все свободны.
Искусство, религия и философия, по учению Гегеля - высшие формы самосознания “абсолютного духа”: в них завершается всемирная история и мировой разум полностью осознает себя и самоудовлетворяется. Философию Гегель рассматривал как наиболее глубокое выражение истины, противопоставляя ее в этом отношении религии. Однако и религия, по мнению Гегеля, содержит абсолютную истину, но лишь в форме чувственного, так сказать наивного, образного представления. Поэтому, хотя философия, по Гегелю, выше религии, содержание философии в конечном счете совпадает с содержанием религиозного учения, поскольку и там и тут предметом познания оказывается “абсолютная идея”, выражающая в системе Гегеля и Бога и мир в целом. Гегель, следовательно, игнорирует противоположность науки и религии, не видит величайшего прогрессивного значения той борьбы, которую вели естествознание и прогрессивная материалистическая философия против религиозного мировоззрения.
В гегелевской философии духа особенно ярко сказались свойственные этому мыслителю и немецкой буржуазии того времени вообще консервативные, а частью прямо реакционные взгляды. Тем не менее было бы неправильно на этом основании совсем отрицать положительное значение работ Гегеля. Его диалектический метод лег в основу более поздних философских работ.
Материя и ее атрибуты: пространство, время, движение, системность
Материя, как объективная реальность характеризуется бесконечным количеством свойств. Материальные вещи и процессы конечны и бесконечны, поскольку их локализованность относительна, а их взаимная связь – абсолютна, непрерывна (внутри самих себя однородна) и прерывна (характеризуются внутренней структурой): всем материальным объектам присуща масса (будь то масса покоя для любого вещества или масса движения для полей) и энергия (потенциальная или актуализированная).
Но важнейшими ее свойствами, ее атрибутами, являются пространство, время и движение.
Пространство характеризуется протяженностью и структурностью материальных объектов (образований) в их соотношении с другими образованиями.
Время характеризуется длительностью и последовательностью существования материальных образований в их соотношении с другими материальными образованиями.
Принципиально важным является ответ на вопрос о том, в каком отношении пространство и время находятся к материи. По этому вопросу в философии существуют 2 точки зрения.
Первую из них обычно называют субстанциональной концепцией пространства и времени. В соответствии с этой концепцией пространство и время – самостоятельные сущности, существующие наряду с материей и независимо от нее. .Такое понимание пространства и времени вело к выводу о независимости их свойств от характера протекающих в них материальных процессов. Субстанциональная концепция ведет начало от Демокрита, наиболее яркое воплощение она нашла в .классической физике И. Ньютона. Идея абсолютного пространства и времени И. Ньютона соответствовала определенной физической картине мира, а именно его взглядам на материю как на совокупность отграниченных друг от друга атомов, обладающих неизменным объемом, инертностью (массой) и действующих друг на друга мгновенно, либо на расстоянии, либо при соприкосновении. Пространство, по Ньютону, неизменно, неподвижно, его свойства не зависят ни от чего, в том числе и от времени, они не зависят ни от материальных тел, ни от их движения. Можно убрать из пространства все тела, но пространство останется и свойства сохранятся. Получается, что пространство – это как бы грандиозное вместилище, напоминающее перевернутый вверх дном огромный ящик, в который помещена материя. Такие же взгляды у Ньютона и на время. Он считал, что время течет одинаково во Вселенной и это течение не зависит ни от чего, – а поэтому время абсолютно, ибо оно определяет порядок следования и длительность существования материальных систем.
Как видим, в данном случае и пространство, и время выступают как реальности, которые в определенном смысле являются высшими сущностями по отношению к материальному миру.
Вторую концепцию пространства и времени называют релятивистской. Согласно этой концепции пространство и время - не самостоятельные сущности, а системы отношений, образуемые взаимодействующими материальными объектами. Соответственно свойства пространства и времени зависят от характера взаимодействия материальных систем. Релятивистская концепция ведет свое начало от Аристотеля. Наиболее последовательно она проведена в неэвклидовой геометрии Лобачевского и Римана и в теории относительности А. Эйнштейна. Именно их теоретические положения исключили из науки понятия абсолютного пространства и абсолютного времени, обнаружив тем самым несостоятельность субстанциональной трактовки пространства и времени, как самостоятельных, независимых от материи форм бытия. Именно эти учения, особенно общая и специальная теория относительности обосновали зависимость пространства и времени, их свойство от характера движения материальных систем.
Пространство и время как неразрывно связанные с материей всеобщие формы ее бытия обладают целым рядом как общих, так и специфических для каждой из этих форм свойств.
Общие свойства пространства – времени: их объективность, и всеобщность. Признание данных свойств практически сразу же противопоставляет материалистическую трактовку пространства и времени их идеалистическим трактовкам. Ведь согласно идеалистическим учениям пространство и время – это порождение сознания человека, а потому они объективно не существуют.
Основными свойствами пространства являются: протяженность, однородность, изотропность (равноправность всех возможных направлений), трехмерность, и специфические свойства времени: длительность, однородность .(равноправие всех моментов),, одномерность, необратимость.
Свойства пространства и времени проявляются всякий раз особым образом в микромире, макромире и мегамире, в живой природе и в социальной действительности.
Объективная непрерывность пространства и времени и их прерывность обусловливают движение материи, которое является основным способом ее существования. Движение материи - абсолютно, ее покой - относителен.
При этом следует иметь в виду, что в философии движение понимается как всякое изменение вещей и процессов.
Обозначив изменение во времени пространственных характеристик вещей и процессов (их местоположение и объем) понятием "перемещение", а изменчивость их качественной определенности как результат их существования во времени условным термином "изменение", приходим к следующему выводу.
Движение в самом широком его понимании представляет собой единство моментов перемещения вещей и процессов и их изменения. Едущая машина перемещается в пространстве, "старая" книга на полке "стареет", изредка "перемещаясь".
Именно такой смысл вкладывают в термин "движение", когда говорят, что матерая не может существовать без движения.
Существенным дополнением к этому принципу является утверждение о том, что, в свою очередь, движение не может существовать без материального носителя (вещества или поля). Утверждение будто движение существует без материи с точки зрения философов-материалистов столь же абсурдно, как и умозаключение о существовании материи без движения.
В неразрывном единстве материи и движения материя исходна, а движение – производно. Оно как бы подчинено материи.
Противоположную материализму позицию занимает энергетизм, выдвинутой немецким ученым В. Оставальдом. В своей теории В. Оставальд пытался свести материю и движение к энергии (отсюда и произошло название теории энергетизма). Как известно, энергия - это физическая мера движения. В. Оставальд же объявляет энергией все, что существует в мире. Следовательно, и материя, и сознание, и познание - все это энергия, а следовательно материя и сознание являются производными от энергии и движения. Современная форма энергетизма (неоэнергетизм) связана с попытками доказательства - процесса превращения материи в энергию на основе известного закона соотношения массы и энергии А. Эйнштейна Е =mс2 (здесь Е - энергия, m - масса, с - скорость света в вакууме). Однако эти попытки оказались несостоятельными, как в физическом, так и в философском отношении.
С физической точки зрения эта формула отражает пропорциональность взаимосвязи массы вещества и энергии ее межатомных связей и коэффициентом этой пропорциональности является квадрат скорости света в вакууме).
С философской же точки зрения она лишь подтверждает, что вещи, имеющие массу покоя, объективно существуют. Более того, они находятся в связи со столь же объективно существующими полями, не имеющими массы покоя (электрическими, магнитными, лептонными, микролептонными и т. п.). И, наконец, эта формула, подтверждает принципиальное положение материалистической философии о возможности превращения всего во всё, а том числе и вещества в поле.
Движение обладает целым рядом важнейших свойств. Во-первых, движению свойственна объективность, т. е. независимость его существования от сознания человека. Иными словами, материя сама по себе имеет причину своих изменений. Отсюда следует положение и о бесконечности взаимопревращений материи.
Во-вторых, движению свойственна всеобщность. Это означает, что любые явления в мире подвержены движению как способу существования материи (нет объектов лишенных движения). Это означает также и то, что само содержание материальных объектов во всех своих моментах в отношениях определяется движением, выражает его конкретные формы (и проявления).
В-третьих, движению свойственны несотворимость и неуничтожимость. Последовательный философский материализм отвергает какое-либо рассуждение о начале или конце движения. Известно, например, что И. Ньютон допускал возможность божественного толчка. а немецкий философ Е. Дюринг считал, что движение возникает из покоя через так называемый мост постепенности. В явной или не явной форме в данном случае проводится мысль о некоем начале (исходе) движения. Такая позиция критикуется материалистами. Последовательно это защищает диалектический материализм. Утверждая принцип самодвижения материи, .диалектики-материалисты одновременно, раскрывают и его механизм. По их мнению (а оно подтверждается опытом человечества и данными естественных наук) движение есть результат борьбы объективно существующих противоположностей. Это, например, действие и противодействие в механическом движении, более высокая и более низкая температура (энергия) - в тепловом движении, положительный и отрицательный заряд - в электричестве, полярные интересы людей и их различных объединений - в общественном развитии и т.. п.
В-четвертых, движению свойственна абсолютность. Признавая всеобщий характер движения, философский материализм не отвергает существования в мире устойчивости, покоя. Однако последовательный философский материализм подчеркивает относительный характер таких состояний материальных объектов. Это означает, что абсолютная природа движения реализуется всегда только в определенных, локально и исторически ограниченных, зависимых от конкретных условий, переходящих и, в этом смысле, относительных его видах. Именно поэтому можно сказать, что всякий покой (или устойчивость) – это момент движения, поскольку он преходящ, временен, относителен. Покой – это как бы .движение в равновесии, поскольку покой включен в совокупное движение, и он снимается этим абсолютным движением. Следовательно, о покое как некотором равновесии, моменте движения можно говорить лишь по отношению к определенной точке отсчета. Так, например, можно видеть, что любой возраст человека, (допустим 18 лет) - это фиксированный момент в его постоянном изменении, движении, связан с определенной устойчивостью, покоем временного состояния некоторых свойств его натуры по сравнению, скажем, с 17-летием и 19-летием.
Франц. мат-сты 18 в. (Дидро, Глеьвеций, Гольбах)
Проблема человека занимает одно из центральных мест в философии французского Просвещения. Решалась она преимущественно с позиций открытого материализма (Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах) или же с позиций деизма, точнее деистской формы материалистической философии (Вольтер, Руссо). Свое понимание человека французские материалисты противопоставляли религиозно-философской антропологии, решительно отвергали дуалистическую трактовку природы человека как сочетания телесной, материальной субстанции и нематериальной, бессмертной души. Что касается философов-деистов, то Руссо, например, допускал бессмертие души и загробное воздаяние, тогда как Вольтер отрицал, что душа бессмертна, а по поводу того, возможна ли "божественная справедливость" в загробной жизни, предпочитал хранить "благоговейное молчание". Стремление к последовательно материалистическому решению проблемы человека получило яркое выражение в сочинениях Ламетри, Дидро и Гельвеция, извлечения из которых публикуются в настоящем издании. Лейтмотивом их философской антропологии является положение о материальном единстве человека, теснейшей зависимости "способностей души", всех психических процессов, начиная с ощущения и кончая мышлением, от нервной системы и мозга, от состояний "телесной суб-станции". В соответствии с такой точкой зрения смерть тела рассматривалась как причина прекращения всей психической деятельности человека, как естественное и закономерное завершение земной жизни, единственно возможной и реальной. Материалистическое решение психофизической проблемы, отвергавшее теологический спиритуализм и религиозно-философский дуализм, отличалось вместе с тем механицизмом. Однако механицизм французских материалистов не следует трактовать буквально, упрощать их воззрения на человека. Последний понимался не как обычный механизм или машина, а как инструмент природы, наделенный способностью ощущать, чувствовать и мыслить. Поэтому особый интерес проявляли философы-материалисты к физиологии, к изучению нервной системы и мозга как материального субстрата психики. В еще большей степени, чем Вольтер, французские материалисты подчеркивали чувственно-эмоциональную природу человека, роль личного интереса в деятельности людей. Особенно характерно это для Гельвеция. "Чувственные впечатления, себялюбие, наслаждение и правильно понятый личный интерес, - писал Маркс о Гельвеции, - составляют основу всей морали. Но было бы ошибкой считать, что человек Гельвеция - это закоренелый эгоист и себялюбец. Ведь речь шла у него о "правильно понятом личном интересе", который предполагает разумное сочетание интереса отдельной личности, или "частного интереса", с интересом общества, или "общественным интересом". Подобный "разумный эгоизм" вовсе не исключал стремления человека к "общему благу", к "общественному счастью". Таким образом, "эгоистическая мораль" французских материалистов 18 в., как нередко ее именуют, не только не была чужда общечеловеческим нравственным ценностям, а напротив, предполагала гуманизацию межличностных отношений. Дидро занимал в этом вопросе несколько иную позицию. Важнейшим проявлением морального чувства, которым природа наделила человека, Дидро считал стремление к добродетели, к взаимной любви и поддержке. Но прирожденная склонность к добру не исключает, по его мнению, необходимость морального воспитания. Последнее развивает и укрепляет "естественную" добродетель, формирует у людей высокие нравственные качества. В целом учение французских философов-просветителей о человеке имело гуманистическую и демократическую направленность, оказало значительное влияние на дальнейшее развитие материалистической антропологии.
ОБЩЕСТВЕННОГО ДОГОВОРА теория - социально-философская концепция, трактующая гражданское общество (в противоположность естественно-природному состоянию человека) как результат сознательного акта конвенции относительно таких социальных феноменов, как закон (и право в целом) и государство (властные отношения в целом). Теория О.Д. - в различных своих модификациях - неизменно опирается на ряд универсальных основоположений: 1) идею естественного права (как права, основанного на имманентной природе человека), глубоко уходящую корнями в европейскую традицию (Аристотель, стоики, Цицерон); 2) идею государства как гаранта естественного права (не гарантированного в исходно-природном состоянии человека); 3) идею конституирования закона и государства в акте свободного волеизъявления независимых индивидов; 4) идею народа как суверена права и власти (от развиваемой схоластикой идеи договора народа с властелином до понимания народа как финального суверена власти в традиции Просвещения). Проблемное поле теории О.Д. очерчивается семантическими рамками таких проблем, как проблема отчуждаемости и/или неотчуждаемости естественного права в акте О.Д., проблема расторжимости и/или нерасторжимости последнего, проблема соотношения индивидуального естественного права и идеи народа как суверена и т.п. Несмотря на традиционное присутствие представлений о договорном происхождении социальности и власти в европейской культуре (начиная с осмысления в греческом полисе феномена номоса - юридического закона - как рациональной экспликации человеком содержания универсально-космического логоса. - См. Античная философия), тем не менее концептуальное конституирование теории О.Д. связано с новоевропейской традицией, начиная с Гроция, концептуализировавшего идею естественного права (как связанного с "с общежительной природой" человека и его даром речевого общения, основанным на разуме, и дающего - в своем социальном воплощении - собственно "человеческое право") и эксплицитно определившего оформление государства как акт О.Д. В новоевропейской культуре могут быть выделены две тенденции в интерпретации О.Д.: 1) консервативная (от идеи добровольного ограничения индивидуальной свободы посредством переноса естественного права индивидов на государство или лично государя в целях предотвращения "войны всех против всех" у Гоббса до более мягкой парадигмы переноса лишь некоторой части естественного права на структуры власти у Локка); 2) радикальная (от модели гармонического общества как сочетающего в органичном единстве интересы индивидуально "счастливого человека" и столь же счастливого "целого" у Спинозы до понимания народа как единственного суверена власти, а "просвещенного государя" как гаранта реализации естественного права с делегированной ему народом ответственностью управления в идеологии Просвещения). Наибольший социальный резонанс получает в европейской культуре трактовка О.Д. Руссо, который, с одной стороны, является классическим выразителем просветительской позиции по этому вопросу, а с другой - выходит далеко за пределы последней (например, отрицая саму идею представительской демократии). Интерпретация Руссо проблемы О.Д. формулируется в работе "Рассуждение об общественном договоре", которая в год своего издания (1762), будучи официально запрещенной и осужденной на сожжение за вольнодумство, выдержала тем не менее в течение этого года десять переизданий. Концепция О.Д. Руссо ориентируется - вразрез с традиционной для Просвещения идеей "просвещенного государя" - на прямое народовластие: О.Д. есть прежде всего договор народа как целого с самим собою ("суверенитет, будучи только осуществлением общей воли, не может никогда отчуждаться, и... суверен, будучи не чем иным, как коллективным существом, может быть представлен только самим собой"). Таким образом, если в традиционной европейской культуре семантический гештальт О.Д. апплицировался на процесс оформления властных структур, то в рамках Просвещения - на процесс конституирования самого народа как гражданской целостности. Однако если субъектом суверенитета и "воли" (т.е. законотворчества) может быть только народ вне какой бы то ни было представительной системы - непосредственно, то исполнительная "власть может, конечно, передаваться". В этом контексте правительство есть "посредующий орган, установленный между подданными и сувереном для взаимного их сношения, уполномоченный исполнять законы и охранять свободу как политиков, так и граждан". Ориентируясь на античные полисы и швейцарские катоны, т.е. предельно локальные государственные образования, Руссо резко выступал против представительной демократии, полагая, что "в своей законодательной власти народ не может быть представлен", в силу чего "народные депутаты не суть и не могут быть представителями народа". Благополучие "ассоциации О.Д." состоит как раз в прямом равенстве (эгалитаризм) и свободе: "отказаться от своей свободы - это значит отказаться от своего человеческого достоинства, от прав человека, даже от его обязанностей. Нет такого вознаграждения, которое могло бы возместить отказ от всего". Обозначая свою позицию как безусловное предпочтение "волнения свободы покою рабства", ибо свободное равенство реально представляет собой не финальное состояние, но процесс перманентного пресечения альтернативных тенденций, Руссо тем не менее фиксирует внутреннюю гармоничность духовного мира индивида как необходимый фактор социального благополучия: все условия, "ставящие человека в противоречие с самим собою", являются глубоко безнравственными. (Речь идет именно об экзистенциальном противоречии, ибо простая функциональная расщепленность индивида на абстрактного члена суверена и эгоистически артикулированного частного лица не только признается Руссо, но и объявляется необходимым условием возникновения О.Д.) В условиях такого социального контекста индивид может лишь выбирать между самообманом замалчивания внутреннего противоречия, с одной стороны, и нездоровым наслаждением тем состоянием сознания, которое впоследствии назовут "разорванностью". Но если власть деспота ориентируется на то, чтобы сделать подданных "несчастными, ради управления ими", то целью "ассоциации О.Д." является "всеобщее счастье". Между тем воля народа как системной целостности, свойства которой в рамках системного анализа могли бы быть оценены в категориях супераддитивности, не совпадает с суммой индивидуальных волеизъявлений: интересы и цели народа как суверена могут быть отличны от интересов и целей индивидов. В этом контексте само постулирование "всеобщего счастья" как цели нормативного управления приводит Руссо к рискованной формулировке, от которой не может уйти ни одна программа тотального счастья: "если кто-нибудь откажется повиноваться общей воле, то он будет принужден к повиновению всем политическим организмом, а это означает лишь то, что его силой заставят быть счастливым". Аксиологически оправдав и легализовав, таким образом, правомерность силового вмешательства общества в частную жизнь, Руссо моделирует так называемый "Символ веры гражданской религии", которая "заставила бы" каждого гражданина "любить свои обязанности". Однако непосредственное волеизъявление народа как способ государственного управления моделирует идеал демократии, предъявляющий столь высокие моральные требования к гражданам, что их исполнение доступно только немногим (наилучшим) фигура демократии модифицируется в фигуру классической аристократии: "именно тот строй будет наилучшим и более естественным, когда мудрейшие правят большинством" - пусть и с презумпцией правления "к его /большинства. - М.М./ выгоде, а не к своей собственной". Гражданская религия, по Руссо, должна содержать догматы веры в разумное и благодатное божество, в бессмертие души как гарант "наказания злых" и "счастья справедливых", в святость О.Д. и т.п. И хотя Руссо декларирует, что в рамках О.Д. "нетерпимость" входит "в исключенные культы", реально он находит возможность оговорить в качестве общего правила, что "если... кто-нибудь, признав публично эти догматы, ведет себя как не верующий в них, то он должен быть наказан смертью". Однако - вне подобной крайности - типовым вариантом адаптации индивида к обществу выступает механизм интериоризации "догматов гражданской религии", когда нравственные законы "незаметно заменяют силою привычки силу власти". Еще при жизни Руссо "Рассуждение об общественном договоре" было переведено на английский (1763), немецкий (1764), португальский (1767) языки. Именно в интерпретации Руссо концепция О.Д. оказала наибольшее влияние не только на философскую традицию (социально-политические модели Канта и Фихте, интерпретация становления индустриального общества как перехода "от Статуса к Договору" (Г. Мейн, Ф.Теннис и др.), концепция "меняющегося содержания естественного права" в прагматизме, идея "естественного права в конкретной ситуации" в экзистенциализме, близкие идеи у Поппера, Хайека и др.), но и на мировой исторический процесс, выступая теоретическим фундаментом различных по своему идеологическому наполнению социальных проектов: в диапазоне от демократической программы Пейна в борьбе Северной Америки за независимость от Великобритании до программы консервации абсолютизма С. Пуфендорфа в Германии. Идеи теории О.Д. питали воззрения многих идеологов догоняющей модернизации (от декабристов в России в 19 в. до национальных лидеров 20 в. в Гвинее, Сенегале, на Кубе, во Вьетнаме и мн. др., - по словам Ф. Кастро, он не расставался с "Рассуждением об общественном договоре" Руссо).
Личность и общество
КОНФОРМИЗМ (от позднелат. conformis — подобный, сообразный), пассивное принятие существующего порядка, господствующих мнений, отсутствие (или сокрытие) собственной позиции, некритическое следование насаждаемым образцам поведения, приспособленчество.
Конформизм (от поздне лат. conformis — «подобный», «сообразный»), морально-политический термин, обозначающий приспособленчество, пассивное принятие существующего порядка вещей, господствующих мнений и т. д.
Конформизм означает отсутствие собственной позиции, беспринципное и некритическое следование любому образцу, обладающему наибольшей силой давления (мнение большинства, признанный авторитет, традиция и объективный взгляд)
Индивидуали́зм — это моральное, политическое и социальное мировоззрение (философия, идеология), которое подчеркивает индивидуальную свободу, первостепенное значение личности, личную независимость и исповедует принцип «полагаться на самого себя». Индивидуализм противопоставляет себя идее и практики подавления личности, в особенности если это подавление производится государством или обществом. Таким образом, индивидуализм — противоположность коллективизма, социальной психологии и социологии, которая настаивает на подчинении индивидуума обществу. Индивидуализм иногда приравнивают к эгоизму, однако эти понятия нетождественны. Однако следует понимать, что свои лучшие черты индивидуализм проявляет в нравственно развитом обществе. В ином случае он включает понятие эгоизм.
Учение Платона о бытии и познании, концепц. идеальн.гос-ва
Отличит. черта ант. ф. - формир-е нов. способа дух. самовыр-я, кот. им. стройн. логич. форму, хар-ся рациональн. постиж. мира. Хар-ся космоцен-тризмом - стремл. понять мир как целое, его происх. и сущность. Чел-к рассм. как неотъемл. часть природы. До софистов гл. задача ф. - раскрыть суть окр. мира, софисты поверн. ф. мысль с пробл. космоса на пробл. чел. жизни, рассм. ее в теор. и практ. аспектах. Далее эта тематика стала предм. особого внимания, прежде всего у Сократа. Платон - уч-к Сократа. 1-й создал концепцию объ. идеализма. Мир идей, понятий, мыслей первичен по отн. к миру вещей. Сущ. сверхчувств. мир, кот. предст. собой идеальн. целостность и постиг. только понимающим умом. Мир идей вечен (не порожден) и неизменен (неразложим). Матер. бытие создается Творцом - разум, творч. ум, кот. формир. мат. мир. Творец (Демиург) созд. физич. мир по идельн. образцам - идеям. Идея - гармонич. и соверш. образ. Матер. мир созд. из мира необх-сти, хаоса, бесформ. движ-я, кот. проти-воп. идеям и Демиургу. Космос - шар, в центре кот. Земля, другие план. и зв. привод. в движ. их душами. Ч-к наделен бессмертн., сотвор. Богом душой, соед. со смертным телом. Душа явл. основой разумности ч-ка, дает возм-сть познавать окр. мир. Теория познания П.: ч-к имеет врожд. идеи, он откр. для себя мир, припоминая их. Прежде чем познать вещь во всех проявлениях, следует знать смысл вещи, т.е. умом созерцать идеи. Стимул к знанию - любовь к прекрасному, т.е. а) л. к крас. телу с целью породить новое тело и удовл. стремл. к бессмертию; б) л. к душе - жажда справедл., законности, увлеченность иск-вом, наукой; в) л. к знанию- к миру идей (платонич.л.), возвр. ч-ка в лоно Единого Блага. Знание=смысл, не ощущение: чужой язык восприн-ся, но смысл непонятен. Зн. - не ист. мнение, т.к.истина соотн. с ложью. Ложь - то, чего нет, небытие, кот. знать невозм. Сл., неизвестно, что такое истина. Познание - пр-с созерцания разумом высших сущностей. 2 этапа: 1) позн. осущ-ся чистой душой до рожд. 2) После вселения в тело душа сохр., но не осозн. знания. В пр-се р-я душа вспом. знания, кот. видела раньше. Чувсв.-эмпирич. опыт - толчок к воспом., сл. к душе надо обращ. напрямоую минуя по возм. орг. чувств - при пом. речи. Осн. ср-во воспом-я - метод диалектики, беседа. Чел-к - единство души и тела, в основе душа. Очищ души возм. с пом. рациональн. познания. 3 категории души людей в зав-сти от преобл. начала: разум/страсть (воля)/вожделение. 1) Разумн. душа - мудрецы, философы. Стремятся к благу гос-ва, сл. гл. F - управлять гос-вом. Политика - иск-во спасения души, кот. должны заним. фил-фы, т.к. они обл. разумн. душой. 2) Стражники и воины. Природн. F - охранять гос-во, т.к. обл. волей, силой. 3) Стремл. к матер., чувств. наслажд. - крестьяне, ремесл., торг. Их повед. след. регулир. и огранич. для сохр-я благораз-сти в о-ве. Это конц. идеального гос-ва. 3 слоя людей вып. присущ. им F. Гармонич. о-во - рез-т осознания и исполн-я каждым из слоев своего пред-назн-я. Т.е. соц. справедл-сть в о-ве есть только тогда, когда она есть внутри каждой чел. души. Предпочтит. форма ид. гос-ва - монархия. Возм. аристокр. и демокр. Чтобы мон. не пер. в тиранию, необх. прав. воспит. Правитель обяз. изуч. ф. и соед. ее принципы с реальн. дейст-стью. Право на упр. - с 50-60 л. Для 2й группы - общее имущ-во, жены, дети для избеж. конфл. зависти и ревности. 3я группа нужд. в воспит. чувства умеренности и самоогранич. Вывод: Ф. Пл., особ. предст. о гос-ве - огр. влияние на ход р-я мировой культуры.
Космоцентризм античной философии
Космоцентризм — это первый этап развития античной философии, который часто называют досократовским, он сохраняет вначале черты мифологии. Вместе с тем и пифагорейцы, и представители милетской и элейской школ выступают как философы, поскольку стремятся познать Космос, внешний мир, построить моноэлементную модель бытия. И Пифагор, и Фалес, и Гераклит, и Анаксагор делают значительный шаг от мифологии к философии, поскольку они пытаются объяснить мир из единого начала (воды, воздуха, числа, огня и т.д.). Вместе с тем у них есть общее с мифологической традицией, поскольку все они с разными оговорками не только признают сущее за проявление беспредельно-стихийного первоначала, но и считают его живым, развивающимся существом. Кроме того, они чаще всего не доказывают свои утверждения, а изрекают, как это делает, например, Гераклит.
Вместе с тем это принципиально важный этап становления философии как сферы рационального постижения исходных оснований Космоса, стремления проникнуть через видимое в невидимое, начало различения явления и сущности, бытия и небытия. Тем самым происходит становление философской категориальной системы.
Следует отметить значение первых космоцентрических философских концепций, поскольку самое сложное — начало чего-то фундаментального. Начало европейской философии, у истоков которой стояли греки, — революция в интеллектуально-мировоззренческой культуре, оказавшая влияние на все последующее развитие истории.
Именно они первыми нащупали фундаментальную проблему, поставили вопрос о первоначале, стали различать чувственную и мыслительную реальности.
Философия Древней Греции, появившись как стремление понять таинственный Космос, поставила вопросы о предельных основаниях природного мира, его структуре, сущности, став тем самым школой философствования для будущей мысли.
Космоцентризм интересен не только своими интеллектуальными результатами, но и спецификой постановки вопросов, которые носили принципиально мировоззренческий, философский характер и тем самым на века предопределили дальнейшее развитие греческой, а затем европейской и мировой философской культуры.
Греки открыли природу как объект философии, впервые оставив вопрос о ее первоначале. Здесь важным оказался не столько характер самих принятых первоначал — воды, воздуха, огня, сколько форма постановки вопросов. После открытия природы легче было поставить вопрос о человеке, затем о Боге.
Поэтому антропологический поворот в философии Сократа был подготовлен космоцентризмом, равно как и антропоцентризм Сократа подготовил появление систематических философских концепций Платона и Аристотеля.
Сознание и познание
Сознание изучают многие науки: Философия, гинекология, кибернетика, логика, медицина и т.д.
Фил. пытается обобщить все имеющиеся знания о сознании. Дает целостное представление о нем.
Попытка решения проблемы сознания в истории фил. сопровождалась противопоставлением
материализма идеализму, метафизики диалектике, естествознании религии. 1-ая попытка решить
проблему сознания проявл. в анимизме (вера в душу). Идеи о бессмертии души стали основой
идеалистических воззрений. 2-ая - гелозоизм приписывает психологические процессы всем телам
природы. 3-я многие философы и особенно естество испытатели, враги отождествляли психиче-
ское с его физиологической основой. Идеалистическое направление в фил поставило проблему
активности сознания, но сознание выделялось из матер. мира и понималось как самостоятельная
созидательная сущность (сознание творит мир).
Материалисты до Маркса недооценивали активную роль в сознании.
Дуализм объясняет материю и сознание как самостоятельные сущности, независимые друг от друга.
Сегодня материалистическая диалектика опирается на все предыдущие достижения философии и
считает, что сознание отражает мир, но твори его. Не допустимо, как отождествлять материю и
сознание, так и противопоставлять их. Они находятся в сложном взаимодействии и диалектическом
единстве. Основой такого взаимодействия явл. материя.
Сознание можно рассмотреть в четырех аспектах:
1) сознание, как продукт общественно исторического развития (истор. аспект)
2) сознание как функциональное св-во мозга.(антологический аспект)
3) сознание, как идеальное отображение действительности (гносиологический)
4) знание как регулятор деятельности ч-ка. (праксиологический аспект)
Все эти аспекты анализа сознания рассматривают отношения материи и сознания. М/у сознанием и
материей сущ. различия и единства. Различие:
1) сознание - не материя, одно из его св-в, кот. возникает на опр. ступени развития.
2) образы внешних объектов, которые составляют содержание сознания отличаются от
самих объектов, как их идеальные копии.
Единства:
1) сознание и мозг тесно связаны как свойства и субстрат, которому св-ва принадлежит.
2) идеальные образы сходны с вызывающими их объектами. Абсолютное противопоставле-
ние материи и сознании возможно только в рамках основного вопроса фил., когда речь
идет о мировоззренческой ориентации в понимании сознания. В др. случаях противопос-
тавление теряет смысл:
1) Сознание - несамостоятельная субстанция, а атрибут материи
2) Сознание включено во всеобщее взаимодействие, что исключает всякое пер-
вичное или вторичное.
3) Вторичность сознания имеет генетическую обусловленность.
Эмnиpичеckий и теоpетичеckий ypовни nознaния: методы и формы.
В науке различают эмпирический и теоритический уровни познания. Для
эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность.Теоритическое
познание - это сущностное познание, осуществляемое на уровне абстракций высоких
порядков.Оба эти уровня связанны, предполагают друг друга, хотя исторически
эмпирическое предсшествовало теоретическому.Наблюдение и эксперимент важнейшие
методы эмпирического познания. Наблюдение - преднамеренное, целенаправленное
восприятие, имеющее целью выявление существеных свойств и отношений объектов
познания. Иследование требует также и эсперимента, ставящего объект в
определенные заданные условия, отвечающие целям иследованний. Вппроцессе
научного познания применеятся так называемый мысленный экспериментю, когда
ученный в уме оперирует определенными образами и понятиями, мысленно создает
нужные условия. Эксперимент двусторонен: с одной стороны он позволяет проверить
и подтвердить гипотезу, с другой стороны он дает данные для новых
гипотез. Теория - это высшая, обоснованная, логически непротиворечивая система
научного знания, дающая целостный взгляд на существенные свойства,
закономерности, и.т.д. Теория - развивающаяся система верных, проверенных
практикой научных знаний. Сердцевину научной теории составляют входящие в нее
законы. Многообразию форм современного теоритического знания соответсвует и
многообразие типов теорий, а также многообразие их классификаций. Различают
описательные, математизированные, интерпретационные, дедуктивные.
37. Проблемы cмерти и беccмертия в филоcофии.
Смерть-естественный конец всего живого. Жизнь-форма существования материи,
возникающая при определенных условиях в момент ее образования. От всех других
живых существ человек отличается более всего тем, что на протяжении всей своей
индивидуальной жизни он никогда не достигает "целей" жизни родовой,
исторической; в этом смысле он постоянно не реализуемое адекватное существо.
Человек не удовлетворяется ситуацией. И эта неудовлетворенность содержит в себе
причины творческой деятельности, не заключенные в непосредственных ее мотивах.
Поэтому призвание, задача каждого человека - всесторонне развивать все свои
способности и по мере возможностей вносить свой личный вклад в историю, в
прогресс общества, его культуры. В этом и заключается смысл жизни отдельной
личности, который она реализует через общество, но таков же и смысл жизни
общества и человечества в целом.
(???)
Буддизм: человек живет для того, чтобы прервать цепь перерождений и никогда
больше не возрождаться.
Христианство&Ислам: человек живет для того, чтобы потом воскреснуть.
проблема метода познания в философии нового времени
Почему и каким образом Ф. Бэкон предлагал реформировать старую науку?
«Знание – сила» Френсис Бэкон.
В нашей работе ранее уже были обозначены причины, вынудившие деятелей всех сфер мысли реформировать находящеюся в неопределённом состоянии науку. Дело в том, что с непрерывном ходом истории государству, обществу, науке - всему свойственно менять формы своего выражения, как говаривал Гераклит: «всё течёт, всё изменяется, нет ни чего неподвижного», жизнь сделала ещё один оборот своего колеса, общество поменяло формацию, цивилизация изменилась до неузнаваемости и как следствие вошло в конфликт с наукой прежней эпохи, не успевшей ещё изменится. От науки стали требовать совсем другое, не то, чему она служи в былые времена.
Родоначальником нового подхода к науке является знаменитый английский политический деятель и философ Френсис Бэкон (1561—1626). В своей работе «Новый Органон» (1620 г.) Бэкон дал философское обоснование нового взгляда на цель и предназначение науки, разработал основные принципы индуктивного метода исследования. Бэконовский афоризм «Знание — сила» в течение трех веков является символом науки.
Осознавая необходимость реформирования науки, Бэкон предложил свой способ достижения поставленной цели.
По его мнению, следует проделать два вида работ: критическую и позитивную. Критическая, разрушающая часть философской системы Бэкона направлена на выявление причин человеческих заблуждений и на выработку рекомендаций по их преодолению. Здесь можно выделить два основных направления: учение об идолах или призраках и критику схоластического метода познания.
Главным препятствием на пути познания природы Бэкон считал засоренность сознания людей так называемыми идолами — искаженными образами действительности, ложными представлениями и понятиями. Он различал четыре вида идолов, с которыми человечеству следует бороться: 1) идолы рода; 2) идолы пещеры; 3) идолы рынка; 4) идолы театра.
Идолами рода Бэкон считал ложные представления о мире, которые присущи всему человеческому роду и являются результатом ограниченности человеческого ума и органов чувств. Эта ограниченность чаще всего проявляется в антропоморфизации вещей, то есть наделении природных явлений человеческими характеристиками, примешивание к естественной природе своей собственной человеческой природы. Чтобы уменьшить вред, наносимый познанию идолами рода, людям необходимо сопоставлять показания органов чувств с предметами окружающего мира и тем самым проверять их правильность.
Идолами пещеры Бэкон называл искаженные представления о действительности, связанные с субъективностью восприятия окружающего мира. У каждого человека, считает Бэкон, есть своя пещера, свой субъективный внутренний мир, что накладывает отпечаток на все его суждения о вещах и процессах действительности. Неспособность человека выйти за пределы своей субъективности и есть причина данного вида заблуждений.
К идолам рынка или площади Бэкон относит ложные представления людей, порожденные неправильным употреблением слов. Люди в одни и те же слова часто вкладывают различный смысл, и это ведет к пустым бесплодным спорам из-за слов, увлечении словопрениями, что в, конечном счете, отвлекает людей от изучения явлений природы и правильного их понимания. Идолами рынка или площади Бэкон их называет потому, что в средневековых городах и во времена Бэкона схоластические словопрения по поводу таких проблем как, например, сколько чертей может разместиться на конце иглы, происходили в местах скопления людей — рынках и площадях.
В категорию идолов театра Бэкон включает ложные представления о мире, некритически заимствованные людьми из различных философских систем. Каждая философская система, по Бэкону, это сыгранная перед людьми драма или комедия. Сколько было создано в истории философских систем, столько было поставлено и сыграно драм и комедий, изображающих вымышленные, искусственные миры. Люди же эти постановки воспринимали «за чистую монету», ссылались на них в рассуждениях, брали их идеи в качестве руководящих правил для своей жизни.
Идолы рода и пещеры относятся к естественным свойствам индивида, и их преодоление возможно на пути самообразование и самовоспитания. Идолы рынка и театра приобретены умом. Oни являются следствием господства над человеком прошлого опыта: авторитета церкви, мыслителей и т. д. Поэтому борьба с ними должна проходить через преобразования общественного сознания.
В связи с этим важное место в философской системе Бэкона занимает критика господствующей в средние века схоластической философии, которую он считал главным препятствием на пути изучения природы. Бэкон говорил, что схоластическая философия плодотворна на словах, но бесплодна в делах и не дала миру ничего, кроме споров и препирательств. Коренной порок схоластики Бэкон усматривал в ее абстрактности, выразившейся, по его мнению, в сосредоточенности всей мыслительной деятельности на силлогизмах, на выведении из общих положений соответствующих частных следствий. Бэкон доказывал, что пользуясь только силлогизмами, нельзя достичь подлинного познания вещей и законов природы. Схоластической теории силлогизма, как основной формы познания, Бэкон противопоставил индуктивный метод, исследование окружающего мира опытным путём.
Для того, чтобы оторвать философию от бесплодных богословских споров и дать философии возможность самостоятельного развития, Бэкон выдвинул теорию двойственной истины. В этой теории он проводил строгое разграничение предмета, функций и способов познания в теологии и философии. Теология изучает Бога — богопознание. Ее функция — обоснование и защита религиозного вероучения. Предмет философии — природа; цель философии — изучение законов природы, разработка метода познания природы. Поэтом методы у них различны: теология опирается на сверхъестественно откровение — авторитет Священного писания и церкви, а философия — на совпадение мысли с действительностью, на истину.
Как мы можем заметить, на лицо прямое различие между тем, что было до Бэкона, и тем, чего хотел Бэкон от науки. На мой субъективный взгляд им было предложено правильное решение проблемы.
3. Чем объяснялся и в чём выражался скептицизм Р. Декарта по отношению к чувственному познанию?
«Но всё-таки мы не можем предположить, что мы не существуем»
Рене Декарт
Нерушимым столпом возвышается над зданием науки эпохи Нового времени фигура Рене Декарта (1596 – 1650), одного из величайших умов той эпохи. Это имя известно нам ещё из курса математики средней школы. Да, действительно Декарт, будучи незаурядным математиком, пытался применить ко всем наукам и в частности к философии особенности математического метода познания, он выдвинул идею всеобщей математизации научного знания. Французский философ (а мало кто поспорит с нами в нашей попытке назвать его именно так) при этом истолковывал математику не просто как науку о величинах, но и как науку о порядке и мере, царящей во всей природе. В математике Декарт более всего ценил то, что с ее помощью можно прийти к твердым, точным, достоверным выводам. Всё то, что таких выводов не давало, не допускал к применению в качестве метода научного познания и подвергал сомнению.
Чувственное познание, как известно, не отличается точность получаемых результатов и в полной мере зависит от субъективного восприятия мира, что вытекает из невозможности неоднородной по своему составу группой людей объективно оценить что-либо в следствие различия их способностей к восприятию окружающего мира и качественному отличаю их органов чувств. Чувственное познание не может выступать надёжным критерием истины и дать верных выводов, неверные выводов философы не приземлят, только на основе мышления можно дубится необходимого результата.
Декарт возражает против преувеличения представлений о роли чувственного опыта в познание. По его словам, сущности вещей мы воспринимаем не по средствам ощущений, но с помощью разума и ограничивать человеческий разум только тем, что видят глаза, значит наносить ему великий ущерб.
Метод же Декарта представляет собой, прежде всего, философское осмысление и обобщение тех приемов открытия истин, которыми оперировала математика. Математика точная наука и не терпит условности.
Суть рационалистического метода, выдвинутого Декартом (а его метод с полной уверенностью не оказаться быть опровергнутым можно назвать рационалистическим, «рацио» на латыни означает разум, а именно разум Рене ставил на первое место процессе познания), сводится к двум основным положениям. Во-первых, в познании следует отталкиваться от некоторых интуитивно ясных, фундаментальных истин, или, иначе говоря, в основе познания должна лежать интеллектуальная интуиция. Интеллектуальная интуиция — это твердое и отчетливое представление (настолько простое и отчетливое, что оно не вызывает никакого сомнения), рождающееся в здоровом уме посредством воззрения самого ума, а не чувственного познания. Во-вторых, разум должен из этих интуитивных воззрений на основе дедукции вывести все необходимые следствия. Дедукция — это такое действие ума, с помощью которого мы из определенных предпосылок делаем какие-то заключения, получаем определенные следствия, другими словами это определение неизвестного через ранее познанное и известное. Дедукция необходима потому, что вывод не всегда может представляться ясно и отчетливо. К нему можно прийти лишь через постепенное движение мысли при ясном и отчетливом осознании каждого шага. С помощью дедукции мы неизвестное делаем известным, а, исходя из научного мировоззрения Декарта, именно это и являлось его главной задачей и целью всей жизни.
4. В чём сходство и противоположность позиции рационалистов и эмпириков Нового времени?
«Самое лучшее из доказательств есть опыт,
если оно коренится в эксперименте» Ф. Бэкон.
«Я мыслю». Р. Декарт.
Философия Нового времени сделала крупный шаг в развитии теории познания (гносеологии). Главными стали проблемы философского научного метода, методологии познания человеком внешнего мира, связи внешнего и внутреннего опыта. Ставилась задача получения знания, которое было бы основанием всей получаемой системы знаний. Выбор разных путей решения этой задачи обусловил появление двух основных гносеологических направлений – эмпиризма и рационализма.
Основоположником эмпирического метода познания явился Ф. Бэкон, который придавал большое значение опытным наукам, наблюдению и эксперименту. Источник знаний и критерий их истинности он видел в опыте. Рассматривая познание как отображение внешнего мира в сознании человека, он подчеркивал решающую роль опыта в познании. Однако философ не отрицал и роль разума в познании.
Разум должен перерабатывать данные чувственного познания и опыта, находить коренные причинные связи явлений, раскрывать законы природы. Он подчеркивал определенное единство чувственного и рационального моментов в познании, критиковал узких эмпириков, которые недооценивали роль разума в познании, а также рационалистов, игнорирующих чувственное познание и считающих разум источником и критерием истинности.
Рене Декарт же в своей работе «Рассуждения о методе» приходит к выводу, что источник знаний и критерий истинности находится не во внешнем мире, а в разуме человека. Интеллектуальная интуиция или чистое умозрение — отправной пункт познания. Все идеи Декарт подразделил на две группы: пришедшие из чувств и врожденные. Именно последние обладают полной достоверностью. К ним он относит идею Бога, математические аксиомы и т.п. Так, например, абсолютно достоверным началом, методом или средством, содействующим открытию, является сомнение во всем существующем. Он поэтому начинает с сомнения в существовании чувственных вещей, математических истин и даже «всемогущего Бога». Но, сомневаясь во всем и отрицая все, он приходит к выводу, что нельзя сомневаться в том, что существует сомневающаяся мысль. Таким образом он делает заключение, что единственный достоверный факт есть мышление: «Мыслю, следовательно, существую».
По Декарту, ясность и отчетливость наших представлений — вот критерий истинности. Для него истинно все, что человек воспринимает ясно и отчетливо.
Декарт, в отличие от Бэкона, пошёл иным путём в разработке проблем методологии научного исследования. Но поскольку Бэкон и Декарт были людьми одной эпохи, их философские системы имели и много общего. Главное, что сближало Бэкона и Декарта, — это разработка проблем методологии научного исследования. Видя покосившееся здание науки они не могли не взяться строительство нового храма науки, но каждый использовал для этого свои инструменты.
Как и у Бэкона методология Декарта носила антисхоластическую направленность. Эта направленность проявлялась, прежде всего, в стремлении к достижению таких знаний, которые усиливали бы власть человека над природой, а не являлись бы самоцелью или средством доказательства религиозных истин. Другой важной чертой и эмпиризма и рационализма является критика схоластической силлогистики. Схоластика, как известно, считала силлогизм главным орудием познавательных усилий человека. И Бэкон, и Декарт стремились доказать несостоятельность такого подхода. Оба они не отказывались от применения силлогизма как способа рассуждения, средства сообщения уже открытых истин. Но нового знания, по их мнению, силлогизм дать не может. Поэтому они стремились к разработке такого метода, который был бы эффективен в отыскании нового знания.
Однако путь, разработанный Декартом, весьма отличался от пути, предложенного Бэконом. Как мы уже видели, бэконовская методология была эмпирической, опытно-индивидуальной. Метод же Декарта можно назвать рационалистическим. Декарт отдавал должное опытно-экспериментальным исследованиям в естественных науках, он неоднократно подчеркивал значение опыта в научном познании. Но научные открытия, по мнению Декарта, совершаются не вследствие опытов, сколь искусными бы они не были, а вследствие деятельности ума, который направляет и сами опыты. Преимущественная ориентация на деятельность человеческого ума в процессе познания и делает методологию Декарта рационалистической.
В заключение параграфа хочется заметить, что в теории и практике гносеологии эти два течения в полной мере дополняли друг друга.
5. Приведите примеры сенсуализма в теории познания той эпохи.
«Существовать – значит быть воспринимаемым»
Джордж Беркли
В философской науке сенсуализмом (лат. sensus – чувство, ощущение) принято называть учение в гносеологии, признающее ощущение единственным источником познания.
Источником всех знаний сенсуалисты считали ощущения, порождаемые в человеке воздействием материальных предметов на его органы чувств. Нет ничего в разуме, чего не было бы в чувствах – вот основной принцип сенсуализма. К сенсуалистам причисляют П. Гассенди, Т. Гоббса, Дж. Локка, К.Гельвеция, Д. Дидро, П. Гольбаха, а также Дж. Беркли и Д. Юма. Без ощущений, без чувств, считали они, ничто не доступно нашему познанию. Главным органом познаний действительности является человеческий мозг. Д. Дидро сравнивает мозг с чувствительным и живым воском, способным принимать всякого рода формы, запечатлевая на себе воздействие внешних предметов. Ламетри же писал о «мозговом экране», на котором как от волшебного фонаря отражаются запечатлевающиеся в глазу предметы. Человек, согласно взглядам сенсуалистов, чувствует посредством соединяющихся в мозгу периферических нервов. При этом опыт показывает, подчеркивает Гольбах, что те части тела, у которых прерывается сообщение с мозгом, теряют способность чувствовать. Если же происходит какое-либо нарушение в самом мозгу, то человек или чувствует несовершенным образом или совсем перестает чувствовать. Таким образом, ощущения имеют место тогда, когда мозг человека может различать производимые на органы чувств воздействия.
Сенсуализм XVIII в. не находится в противоречии с общей рационалистической установкой философии эпохи Просвещения. Сущность реальности, с их точки зрения, может быть познана только разумом. Чувственное непосредственное познание является лишь первым шагом на этом пути. «Уму свойственно наблюдать, обобщать свои наблюдения и извлекать из них заключения», — писал Гельвеции в своем трактате «Об уме». Все операции человеческого ума Гельвеции сводит к применению способности сравнения. Он считал, что одной этой способности достаточно для познания природы.
Но в стане сенсуалистов так же не было единства. Материальному сенсуализму Локка в этом философском течение противостоит идеалистический сенсуализм Беркли. Его учение отвергает бытиё материи и признает существование только человеческого сознания, в котором Беркли различает «идеи» и «души». Идеи — это качества, данные в нашем субъективном восприятии. Души — воспринимающие, деятельные нематериальные субъекты духовной деятельности. По мнению Беркли, идеи совершенно пассивны. Напротив, души в отличие от идей активны. Это различение необходимо Беркли для защиты субъективного идеализма от неизбежных и естественных возражений. Он пытается доказать, что из его учения не следует, будто вещи впервые возникают лишь благодаря восприятию и будто они исчезают, когда прекращается восприятие.
Таким образом если ощущения рассматриваются как отражение объективной реальности, то последовательный сенсуализм при известных условиях приводит к материализму (Гольбах, Гельвеции, Фейербах). Но если в ощущениях усматривается только субъективное, за которым якобы ничего не существует или существует непознаваемая «вещь в себе», то сенсуализм приводит к субъективному идеализму (Беркли, Юм, Кант, Мах, Авенариус, Богданов). Поэтому сам по себе сенсуализм не является еще выражением материалистической линии в философии. Ощущения могут стать необходимой стороной познания только при условии их органического единства с другими сторонами процесса познания — практикой и абстрактным мышлением.
Ф. древнего Востока.
ФДВ на протяжении нескольких тысячелетий может быть приурочена к трем центрам:
древнеиндийская, древнекитайская цивилизации и древняя цивилизация Среднего
Востока. ФДВ развилась из мифологических сюжетов этих цивилизаций.
Причины возникновения: 1.социально-экономическая (переход от меди к железу)
2.товарно-ден. отнош. 3.ослабление родо-племенных связей 4.первое гос-во 5.
духовная жизнь.
В Индии процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой брожения умов".
Ф. возникает в Индии как критика брахманизма. Основные ф-ие школы: аджика
(адживика) (фатально-натуралистическое учение), джайнизм (познание мира),
буддизм (попытка осознать духовное и телесное). Индийская Ф. систематически
излагалась в сутрах Веды - первые священные книги древней Индии, результатом
дальнейшей разработки канонов учения стали Брахманы (I тыс. до н.э. ритуальные
тексты), араньяки ("лесные книги для отшельников" середина I тыс. до н.э.),
упанишады ("знания полученные у ног учителя" до II тыс. до н.э.). Для
древнеиндийской школы хар-ны:1.внимание к вопросам поиска сущности чел. и
окружающего мира 2.признание тождества между микро- и макрокосмосом 3.признание
существование 4-х уровней бытия: телесный, уровень сост. из жизненного я,
уровень состоящий из сознания, сост. обобщающее в себе все три уровня - "атман"
В Китай процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой борющихся царств".
Первые ф-ы бродяги критиковали мифологию. Ф-ы крутые Конфуций и Лао-дзы. Для
древнего Китая хар-на опора на священные книги - "пятикнижие". Аскеты, бродячие
мудрецы - первые критики мифологиии, подготовили эпоху борющихся царств. Уже в
наиболее ранней из книг упоминается два принципа янь и инь олицитворяют два
взаимодополняющих начала (муж. и жен.). Позже включена категории ци -
нематериальная субстанция, что пронизывает весь космос. Расцвет приходится на
время существования 6 классических школ.
Буддизм - зародился в Индии в VI-V вв. до н.э., видит освобождение от страданий
на пути нравственого совершенствования, удаления от мира и достижения путем
особых духовных медитаций и физических упражнений состояния нирваны. В первых
веках нашей эры буддийская религия терпевает поражение.
Древне-Индийская фил., ее черты и особенности.
Зарождение индийской фил относится к 10-9 веку д.н.э. В индии формирование
фил пролегало через аппозицию брахманизму религия в древней индии в период
становления рабовладения. Она сохранила ведический ритуал.
Веды - древнеиндийские памятники религ. Состоят из нескольких книг.
Оправдывают сущ. в древней инд. касты: жрецы (брахманы), шатры (высшая
аристократия), вайшьи (землевлад, ремесленники, торговцы ), мудры (низшая
бесправная каста).
Все фил сис-мы в древней индии разделяют на Ортодоксальные и неортодок-
сальные
1-е - Признают авторитет вед (веданта, йога, вайшешика, ньяя, миманса,
санкхья)
2-е -не признают авторитет вед (Джайнизм, Буддизм, Чарвака)
Общие черты инд. фил сис-м
1) Фил рассотр, как руководство к жизни
2) Начальной стадией фил учений выступ пессимизм.
3) Во всех сис-мах кроме чарвака господствует вера в вечный нравствен-
ный закон в карму (все что происходит с человеком результат его соб-
ственных деяний. Карма влечет за собой сенсору (цель перерождения).
Причина зависимости от кармы - незнание, неведение.)
4) Важнейшая задача ч-ка самоконтроль над своим собственным Я.
5) Цель ч-ка нирвана (блаженство, мания, счастье)
Джанизм возникает в 6 в.д.н.э. это этическое учение указывает путь освобожде-
ния души, источник мудрости не бог, а святые, достигшие святости своим
поведением.
Буддизм возникает в 6-5 в д.н.э Основатель Будда. благородные истины
открытые Буддой:
1) жизнь есть страдание;
2) причины страданий - наши желания;
3) чтоб избавиться от страданий надо избавиться от желаний;
Чарвака возникает в середине 1 т. д.н.э. Это материальное учение. Весь мир
состоит из первоэлементов. (воды, земли, воздуха и огня).
Миманса и веданта опираются на тексты вед. Остальные сис-мы строятся на
своей собственной основе, хотя и признают авторитет вед.
в
Всеобщее может быть представлено как: бог, мир как феномен. целостность.
Вставьте пропущ. слово во фразу "Арист-ль преодолел … картины мира по Платону": разорванность.
Вставьте пропущ. слово в фразу "Ф-фия Возрожд. носила … хар-р": антропоцентрич.
Выберите из перечисл. осн. ф. бытия: быт. чел., быт. духов., быт. вещ., быт. соц.
Выберите из перечисл. осн. правила Конфуция для чел.: не желай др. того, что не желаешь себе; помоги др. достичь того, что желаешь себе.
Выделите из нижепривед. некотор. принципы теоцентризма: провиденциализм; эскатологизм; креационизм.
Выделите одно из осн. достижений Арист. в ф-фии: основание логики.
Выражение Гераклита "ослы солому предпочли бы золоту" иллюстрирует: принцип относит-ти.
В познании (по Ф.Бэкону) исследователь должен ориентир-ся на: действующ. причины.
В соотв-вии с предлагаемым осн. методом познания Ф. Бэкон уподобляет ученого: пчеле.
В эпоху Возрожд. религия: ''начинает терять господств. роль.''
З
Закончите фразу "Атом в переводе с древнегреч. означает": неделимый.
Закончите фразу "Больш. влияние на развитие рус. ф-фии оказала идея Москва": Третий Рим.
Закончите фразу "Больш. влияние на развитие обществ. сознания России конца 15-нач. 16 имел спор м/д": осифлянами и нестяжателями.
Закончите фразу "В отличие от Демокрита…, у Эпикура атомы различ-ся еще и": тяжестью.
Закончите фразу "В отличие от Платона Арист-ль суть вещей видел в…": материи и идеи.
Закончите фразу Декарта "Мыслю след-но…": существую.
Закончите фразу "На смену гл. ? начала антич. ф-фии "Из чего все возникает?" пришел ?": из чего все состоит.
Закончите фразу "Осн. этапами становления богословия…": апологетика и патристика.
Закончите фразу "Платон ищет единство вещей…": кач-ва, качеств. хар-к.
Закончите фразу "Сократ был осужден на смерть…": сомнению.
Закончите фразу "У Демокрита все соверш-ся по необх-ти, Эпикур допускает": случайность.
Закончите фразу "Этика Эпикура явл. формой…": гедонизма.
Категорії діалектики.
З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?
У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам’ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.
Виділення загального у речах і явищах дійсності – нелегка і складна справа. Людина має п’ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом мислення, а не безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення, якщо загальне ми не сприймаємо безпосередньо? Це питання було предметом тривалої дискусії між філософами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у відчуттях, є “вигадкою”. І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з’ясувати, оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель, навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнання загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять – це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання. “Поняття, – писав він, – є істинно першим, і речі суть те, що вони суть, завдяки діяльності притаманного їм... поняття”. Перебільшуючи роль понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі задовольнялися емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх “жуками”, що риються в купі гною.
Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на суть пізнання загального (абстрактного) і одиничного (конкретного), на природу понять, категорій.
Як же утворюються поняття, категорії філософії в процесі переходу від чуттєвого ступеня пізнання до раціонального?
Процес відчуття являє собою безпосередній зв’язок предмета і того образу, котрий він викликає, діючи на органи відчуттів. Відчуття не вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова, поняття чи категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у різних речах і дати йому назву, коли треба виділити щось загальне не дане у відчуттях. Оскільки ми знайшли це загальне, остільки ж необхідне певне слово, поняття як матеріальний носій цього загального.
Таку діалектику зв’язку між виділенням загального і поняттям про нього показав К.Маркс у “Капіталі”. “Візьмемо, – писав К.Маркс, – два товари, наприклад пшеницю і залізо. Хоч би яким було їхнє мінове відношення, його завжди можна виразити рівнянням, в котрому дана кількість пшениці прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці = а центнерам заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що в двох різних речах – 1 квартері пшениці і в а центнерах заліза існує щось спільне... Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме по собі не є ні першим, ні другим з них... Таким чином, те спільне, що виражається в міновому відношенні... є їхня вартість”. Тобто слово “вартість” потрібне тоді, коли необхідно матеріалізувати те загальне, що виділяється в процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку пшениця і залізо, мають чуттєву осягненість, то “вартість” носить загальний, абстрактний характер. На противагу чуттєво грубій предметності товарних тіл, у вартість не входить жодного атома речовини природи. Ви можете обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним, що вам завгодно, однак він як вартість лишається невловимим.
Мислення і мова нерозривно зв’язані між собою. Перше є вищою формою відображення дійсності; друге – матеріальною формою, в якій здійснюється, закріплюється, об’єктивізується розумова діяльність, людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.). Однак універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.
Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про свого знайомого, то нам досить назвати його ім’я, щоб мати уявлення про нього. Гегель говорив, що при вимовлянні слова “лев” ми не маємо потреби ні в спогляданні цієї тварини, ні навіть у його образі, але назва його, оскільки ми її розуміємо, є безобразним простим уявленням. Ми мислимо через опосередкованість імен.
Мислення – це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого, обдарованого народу.
Що являють собою категорії? Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.
Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислення. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.
У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій категорії, як матерія, відображається найбільш загальна властивість навколишньої дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю незалежно від волі і свідомості людини. Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних) і встановлюється така найзагальніша властивість категорії, як “матерія”. Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність – “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж ми маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі долучаємо подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”, яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття “матерія” фіксує у собі найзагальніше, ба у ньому зібрано все те, що існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного і тому має статус категорії.
Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар”, “госпрозрахунок”, “ціна” і т.д. Вони застосовуються при з’ясуванні суті економічних проблем суспільного життя, однак не можуть бути застосовані для з’ясування проблем діалектики, теорії пізнання, бо вони мають інший, відмінний від діалектики рівень абстрагування, узагальнення. Так само закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Стосовно ж категорій діалектики, то вони можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони абстрагуються від усіх сфер буття, тобто виділяють найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Тому вони і мають статус всезагальності. З цього випливає також методологічне значення категорій, використання останніх у процесі пізнання різних сфер дійсності, предметно-практичної діяльності людини.
Оскільки категорії діалектики – це всезагальні форми мислення, форми абстрагування, то вони не даються у відчуттях – їх не можна побачити, відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого мислення. Однак це зовсім не означає, що вони – продукт “чистої думки”, “вигадка”. За своїм джерелом категорії діалектики об’єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії діалектики суб’єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб’єкта, людини. Категорії “простір”, “ час”, “якість” і т.д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом – об’єктивні, а за формою – суб’єктивні. Об’єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.
У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали багаторазові повторення зв’язків між речами, пізнавали характерні особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними, і в процесі такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях. Скажімо, було помічено, що коли терти дерев’яні речі одна об одну, то виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв’язок, при якому одне явище з необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості людини у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об’єктивно існуючі зв’язки між речами.
Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна простежити на прикладі зміни уявлення про категорію “матерія” від античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як речовину (вода, земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як про об’єктивну реальність, котра включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це пояснюється, насамперед, поглибленням наших знань про навколишню дійсність, виявленням нових суттєвих зв’язків між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв’язку з цим виникають нові категорії, поняття, такі як “структура”, “система”, “інформація”, “відображення”, “ймовірність”, “зворотний зв’язок” та інші.
Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються в певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання, перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично, були категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “зміна”, “простір”, “час” і т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії діалектики – це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям діалектики притаманна така особливість, як історичність.
Життя – змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в даній системі у спокої, то по відношенню до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує, інша річ – відобразити цей рух, зміну в мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як теорія розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне уявлення про такий рух.
Діалектика – це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов’язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.
Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього макі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.
Основні риси німецької класичної філософії.
Насамкінець, необхідно визначити основні риси, що притаманні німецькій класичній філософії ХІХ століття. Такими її рисами є:
По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.
Простір і час як форми існування матерії.
Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?
Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).
Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.
Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.
Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.
Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).
Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.
Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.
Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.
Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.
Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:
Політ тіла тривалістю:
15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;
20 років – на Землі пройде 80 років;
30 років – на Землі пройде 1200 років;
50 років – на Землі пройде 4700 років.
Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.
Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.
Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу маг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.
Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.
Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.
Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-наукових понять.
Основні риси марксистської філософії.
Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?
1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.
2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.
3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.
4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.
5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.
6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.
І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.
Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.
Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.
Діалектика і метафізика.
Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до з’ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій. Почнемо з визначення самих понять “діалектика” і “метафізика”.
Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.
Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?
Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.
Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.
В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?
1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.
2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.
3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.
4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.
5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.
6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.
7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.
8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.
Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика – це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.
Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв’язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу.
Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини, її світоуявлення і світорозуміння.
7.0 Материализм и идеализм
Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.
ЕТНОСОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА
В соціальній філософії вивчення етнічних спільнот почалось зі значним запізненням, їх вивчала в основному етнографія та деякі інші науки. Але за своїм значенням і важливістю саме ці спільноти, як свідчить світова історія і сучасність, займають провідне місце.
Неймовірна строкатість сучасної етнічної картини світу. За даними ЮНЕСКО, на нашій планеті проживає понад 2 тис. Народів (останнім часом все частіше вживається поняття “ЕТНОС” або “ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОТИ” – від грец. етнос – народ, плем’я). Із них: в ЄВРОПІ – біля 50, в АЗІЇ – понад 800, у Північній та Південній Америці – понад 300, в Австралії і Океанії – більш як 200 (В Україні, згадаємо, – понад 100). Більш як 90% народів входять до складу багатонаціональних держав – із понад 160 існуючих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними. А ця обставина породжує надзвичайну складність міжнаціональних чи міжетнічних відносин у всьому світі.
Під ЕТНОСАМИ ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично склалася і має характерні ознаки, тобто – етнос – це народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння етносу дозволяє виділяти певні його історичні типи, адже етноси, з кожним етапом розвитку людства, набувають нових історичних форм.
Первинним етнічним колективом докласового, первісного суспільства був РІД, члени якого об’єднувалися спільністю походження, мови, звичаїв, вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури. РІД був найпершою етнічною і виробничою групою людей, члени якої пов’язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним захистом загальних інтересів.
На початковій стадії розвитку РОДУ, тобто на рубежі середнього палеоліту (кам’яного віку), належність до нього визначалась за материнською лінією (МАТРІАРХАТ). Пізніше, коли чоловіча праця стала переважаючою, що пов’язане з переходом до землеробства, матріархат змінився на ПАТРІАРХАТ, за якого приналежність до роду почала визначатися по батьківській лінії.
Наступною формою етнічної спільноти людей є ПЛЕМ’Я. У кількісному відношенні це вже більш широка спільнота, оскільки вона об’єднувала щонайменше два роди, складалася, як правило, із декількох сотень або навіть тисяч людей.
Поява ПЛЕМЕНІ обумовлена необхідністю перш за все збереження і захисту середовища існування, тобто території проживання, місць полювання та рибальства, від зазіхань з боку інших людських об’єднань. Важливе значення мало також запобігання виродженню роду, яке загрожувало йому у зв’язку з сексуальними стосунками між кровноспорідненими гомо сапієнс звідси заборона (табу) на такі стосунки.
Важко переоцінити значення родоплемінної спільноти як у становленні людства у цілому, так і кожної окремої особистості зокрема. Перш за все ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початки культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій і в більш досконалій формі передавати все це наступним поколінням. Для свого часу родоплемінна форма існування людства була найоптимальнішою спільнотою, яка відповідала й водночас стимулювала виробничу діяльність. Саме цим можна пояснити існування такої форми етносу практично у всіх народів і її збереження у деяких регіонах світу аж до наших днів (наприклад, Африка, Азія, Південна Америка, Океанія).
Отже, ПЛЕМЕНА – це етнічні спільноти людей, які об’єднували РОДИ, що проживали на одній ТЕРИТОРІЇ і мали ВЛАСНЕ ІМ’Я, МОВУ (точніше, племінний ДІАЛЕКТ), ЗВИЧАЇ, МІФОЛОГІЧНІ чи РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ, КУЛЬТОВІ ОБРЯДИ тощо. Звідси і походження слова “ПЛЕМ’Я” – від кореня “ПЛІД”, “ПЛОДИТИ”.
З моменту своєї появи родоплемінна спільнота виступає як СОЦІАЛЬНО-ВИРОБНИЧА і водночас – ЕТНІЧНА спільнота. З розвитком суспільного розподілу праці, зокрема – відокремлення скотарства від землеробства, появи ремісництва, виникнення відносин обміну і майнової нерівності людей посилюється потреба у створенні більш досконалої людської спільноти, скріпленої не лише кровно родинними зв’язками, але й іншими відносинами, які відкривали нові можливості для розвитку людства. Такою формою спільності людей стала НАРОДНІСТЬ.
НАРОДНОСТІ звичайно складалися з декількох племен, близьких за своїм походженням та мовою. Так, у “ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ” наводиться перелік племен і племінних об’єднань, на основі яких виникла давньоруська народність. Польська народність сформувалася із слов’янських племен: полян, віслян тощо; німецька – із германських племен: швабів, баварців та інших.
Народності виникали і з різномовних племен, які змішалися в результаті завоювання одних племен іншими: наприклад, французька народність склалася з римських колоністів, галльських та германських племен: франків, вестготів, бургундів тощо.
Головною ознакою НАРОДНОСТІ як історичної спільноти людей є наявність ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ. Адже розвиток приватної власності, обміну, суспільний розподіл праці та класове розшарування зруйнували родоплемінні зв’язки і створили умови для формування нової людської спільноти, для якої характерними стали, окрім спільності МОВИ, спільність ГОСПОДАРСЬКОГО, ПОЛІТИЧНОГО та КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ, яка складалася, а також УСВІДОМЛЕННЯ своєї СПІЛЬНОСТІ та ДОЛІ. Помітно посилюється також ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ у людських стосунках, відбувається соціально-класова диференціація між людьми.
Виходячи з цього, НАРОДНІСТЬ можна визначити як спільність людей, які проживають на одній ТЕРИТОРІЇ, об’єднані СПІЛЬНОЮ МОВОЮ, особливостями ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ, КУЛЬТУРИ і СПОСОБУ ЖИТТЯ, що закріплені у ЗВИЧАЯХ, ТРАДИЦІЯХ.
Завдяки цьому НАРОДНІСТЬ зберігає себе навіть за несприятливих умов: згадаймо український народ, який входив до складу інших держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії). Одним із показників народності є власне ІМ’Я, під яким вона стає відомою своїм сусідам (наприклад, “РУСЬ” для східно-слов’янських племен, які консолідувалися до ІХ-ХІІ ст. У давньоруську народність).
Із розвитком капіталістичних відносин посилюються економічні та культурні зв’язки, виникає НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК, ліквідується господарська роздрібленість народностей, їх різні частини згуртовуються у національне ціле, тобто НАРОДНОСТІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ У НАЦІЇ як більш стійкі людські спільноти.
6.1 Производительные силы и производственные отношения
Производственные отношения. Вряд ли нужно доказывать, что без труда общество существовать не может. Но признание этой бес¬спорной истины само по себе нигде и никогда не обеспечивало нор¬мального функционирования трудовой деятельности. Ибо людей все¬гда и везде побуждали к труду не абстрактные истины и лозунги, а вполне реальные жизненные стимулы и мотивы. Производственные отношения и являются тем объективным социально-экономическим механизмом, который обусловливает складывание, развитие, функ¬ционирование сложной и разветвленной системы общественных сти¬мулов к труду. Так, они определяют социально-экономическую при¬роду ориентиров общественно-трудовой деятельности.
Производственные отношения характеризуют экономические по¬зиции, в которых находятся классы, социальные группы по отноше¬нию к собственности, обмену, распределению производимых мате¬риальных и духовных благ. От этих объективных позиций непосред¬ственно зависит и характер заинтересованности в труде различных социальных элементов, сложный мир их трудовых мотиваций.
Таким образом, производственные отношения раскрывают не только сущность взаимосвязей людей в их совокупной трудовой дея¬тельности, но и выявляют природу их потребностей, интересов, стимулов.
Производительные силы и производственные отношения раскры¬вают разные сущностные стороны общественного субъекта труда. Если производительные силы характеризуют его как субъекта работающе¬го, выявляют саму технологию производственного процесса, то про¬изводственные отношения позволяют увидеть субъекта заинтересо¬ванного, поскольку выявляют природу той экономической силы, ко¬торая побуждает человека включиться в трудовой процесс.
Производственные отношения как социально-экономичес¬кая основа трудовой деятельности людей. Необходимость удов¬летворения материальных и иных потребностей общества является по¬будительной причиной деятельности общества в целом. Вместе с тем эта общая причина применительно к материально-предметной дея¬тельности людей в каждый исторический период времени выступает в специфической форме. В такой форме она принимает вид специфи¬ческих трудовых мотиваций людей. Трудовые мотивации раскрывают отношение людей к труду, заинтересованность в нем, значение, ко¬торое имеют труд и его результаты во всей жизнедеятельности людей. Развиты эти трудовые мотивации, соответствуют они наличной мате¬риальной и духовной вооруженности труда, потребностям общества, удовлетворяют людей — и люди работают энергично и интенсивно. Основой трудовых мотиваций являются производственные экономические отношения в обществе. Своеобразным центром всей системы экономических отношений являются общественные отношения собственности.
6.0 Производительные силы и производственные отношения
Как отмечал К. Маркс, «производительные силы и общественные отношения — и те и другие являются различными сторонами разви¬тия общественного индивида».
Производительные силы. К. Маркс выделяет производительные силы труда и всеобщие производительные силы.
Субъектом производительных сил труда является непосредствен¬но трудящийся. К. Маркс очень широко понимал роль человека, тру¬дящегося как производительной силы труда.
Прежде всего она заключается в том, что человек выступает как рабочая сила. «Под рабочей силой, или способностью к труду, — пи¬сал К. Маркс, — мы понимаем совокупность физических и духовных способностей, которыми обладает организм, живая личность челове¬ка и которые пускаются в ход всякий раз, когда он производит ка¬кие-либо потребительные стоимости».
Вместе с тем К. Маркс включал в производительные силы способ¬ность человека к потреблению. «Эта способность,—считал он, —представляет собой развитие некоего индивидуального задатка, неко¬ей производительной силы». К. Маркс под производительной силой понимал и развитие человека как личности, как индивида. В этом кон¬тексте он, в частности, оценивал роль свободного времени. «Сбере¬жение рабочего времени равносильно увеличению свободного време¬ни, т.е. времени для того полного развития индивида, которое само, в свою очередь, как величайшая производительная сила обратно воз¬действует на производительную силу труда».
Таким образом, К. Маркс в качество человека как производитель¬ной силы включал все богатство его развития как общественного субъекта, как личности. Являясь субъектом труда, производительной силой, человек использует предметные, или вещные, факторы труда, приводит их в движение. «Простые моменты процесса труда следую¬щие: целесообразная деятельность, или самый труд, предмет труда и средство труда». Человек, средства производства образуют в своей совокупности систему производительных сил. Главным звеном этой системы выступает человек, трудящийся.
К. Маркс уделял большое внимание всеобщим производительным силам общества. Как мы полагаем, всеобщие производительные силы характеризуются двумя моментами. Во-первых, это силы, эффект ко¬торых произведен от кооперации всего общественного труда. К. Маркс писал о «всеобщей производительной силе, которая вырастает из об¬щественного разделения труда в совокупном производстве и выступа¬ет как природный дар общественного труда (хотя и является истори¬ческим продуктом). Чем полнее разделение, комбинирование труда в обществе, тем выше всеобщая производительная сила общества.
Во-вторых, это силы, связанные с уровнем духовной культуры общества.
Наука, знание, отмечал К. Маркс, являются «всеобщей обществен¬ной производительной силой». «Накопление знаний и навыков» суть «накопления всеобщих производительных сил общественного мозга».
Производительные силы труда находятся в неразрывной связи со всеобщими производительными силами, связь эта диалектична и об¬ладает специфическими особенностями на каждом этапе истории. В це¬лом историческая динамика общественного труда такова, что роль всеобщих производительных сил неуклонно возрастает. Наглядный тому пример — общественное производство в нашем веке, в условиях научно-технической революции. К сожалению, во многих исследова¬ниях понимание производительных сил К. Марксом упрощенно и схематизированно. При этом явно игнорируется роль всеобщих производи¬тельных сил общества, недооцениваются их сложность, многогранность, динамичность.
5.0 Предмет философии
Специфическая потребность людей - опосредование форм жизнедеятельности знанием (прежде всего научным). Философия развивалась как самостоятельная форма общественного сознания.
Поскольку философия уже сложилась, ее можно изучать как предмет изучения. Но сама форма сознания не является наукой! Для науки вопрос о ее предмете - фундаментальный, для философии же это не главное. Какой же предмет философского познания? Какова же та сфера действительности знаний, которые несет философия? Сам ответ был получен далеко не сразу.
Само слово «философия» является сочетанием греческих phileo - люблю и sophia - мудрость. Однако этимологическое содержание слова очень редко выражает его историческое содержание. В условиях очень слабого уровня развития знаний философия выступала как их совокупность, как «царица наук», давая ответы не нерешенные вопросы, хотя чаще всего умозрительным путем. Вначале философия формировалась путем постановки общих вопросов о природе. Процесс развития вел к тому, что менялась проблематика. От ограниченных природными рамками проблем философия переходила к поиску знания и затем к социологическим вопросам.
Еще в древности от философии начали отпочковываться отдельные науки, особые сферы знания (астрономия, математика и др.). После дремучего застоя в средневековье, когда философия была «служанкой» теологии, и с эпохи Возрождения начинается бурное развитие наук.
Крупные мыслители изменяют и само понимание предмета философии. Де Карт выдвигает в качестве инструмента ценность сомнения, антиценность всякого догматизма. Кант явился человеком, который основал теорию познания как особую сферу мышления.
После философия также выполняла роли науки наук, но уже в ином смысле. Только к концу XVIII - началу XIX века специфика естественных наук стала предметом их рассмотрения. Итак, современное понимание предмета (т.е. некой реальности, которая становится объектом изучения) философии - это специфика целостной человеческой жизнедеятельности.
Во-первых. Философия не может обойтись без конкретно научного знания. В частности, с каждым крупным открытием в области естествознания философия должна менять пути поиска знаний. Философия нужна для постановки и ориентации поиска в области мировоззрения той или иной науки
Во-вторых, философия развивает целый ряд фундаментальных понятий, без которых ни одна наука существовать не может.
Третье. Философия разрабатывает теорию познавательного процесса, соответственно, его понятия и методологию.
Наконец, философия определяет целевое назначение познавательной деятельности; только в ней можно найти ценностную ориентацию и значимость познаваемых предметов.
4.2 Материальное и духовное
Важной общественной детерминантой духовной сферы является социальная сфера. Одним из примеров действия этой зависимости может служить конституирование религиозного сознания в обществен¬ный институт церкви. На определенном этапе развития частнособ¬ственнических отношений, в условиях господства стихийных сил ре¬лигиозная вера превращается в сложную общественную подсистему со своими организациями, кадрами, определенной социальной ролью.
Совершенно отчетливо проявляется в обществе влияние полити¬ческой сферы на формирование идеологии. Собственно идеологичес¬кая деятельность, т.е. разработка определенных идеологических це¬лей, программ, понимание их под определенным углом зрения клас¬сов, наций, государства, международных отношений, определенная обработка сознания трудящихся масс в интересах господствующих клас¬сов — все это родилось вместе с появлением первых политических институтов. Правда, идеологическое обеспечение политических ин¬ститутов длительное время не отдифференцировалось от самих этих институтов, выступая частью механизма политического управления, что выражалось, в частности, в том, что зачастую политики объединяли в себе и функции идеологов. Но эти факты не являются основанием для отождествления политических и идеологических функций вообще, для отрицания относительной самостоятельности идеологической деятельности.
Одной из важнейших общественных детерминант духовной сферы являются общественные потребности в передаче накопленного опыта социализации, воспитания новых поколений людей.
Науково-технічна революція
Сутнiсть i соцiальнi наслiдки НТР.
У 50-х роках ХХ ст.починаэться науково-технiчна революцiя. В своїй основi вона є якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення науки в провiдний чинник суспільного виробництва в цiлому, матерiального—зокрема. Замiнюючи все бiльшою мiрою фiзичну працю людини, вiдсторонюючи її безпосередню включенiсть у виробничий процес, НТР суттєво змiнює всю структуру й елементи продуктивних сил, умови, характер i змiст працi. Втiлюючи у собi зростаюче об’єднання науки, технiки i виробництва, НТР разом з тим впливає на всі сторони житгя сучасного суспiльства, включно управлiння виробництвом, освiту, культуру, психологiю людей, взаємовiдносини мiж суспiльством i природою.
Як соцiальний феномен, НТР має такi особливостi:
по-перше, це докорiннi якiснi змiни як у науцi, так i в технiцi; в минулому не було такого взаемозв’язку вiдкриттiв у науцi з якiснiми змiнами в технiцi;
по-друге, якщо ранiше якiснi змiни вiдбувалися в окремих сферах науки i технiки, то НТР є всеохоплюючими якiсними змiнами у всiх основних сферах науки i технiки;
по-трете, зминюються зв’язки науки з виробництвом. В процесi НТР наука все рiшуче випереджує технiку, ставить i вирiшує такi завдання, якi розв’язуються практично, впроваджуються у виробничий процес, тобто наука все бiльшою мiрою стає безпосередньою продуктивною силою;
по-чеиверте, це якiснi змiни характеру працi: людина все бiльше звiльняеться вiд нетворчої продуктивної дiяльностi, за нею зберiгаеться творча сторона участi у виробництвi.
Атоматизацiя виробництва як вища форма механiзацiї, яка знаходить свiй вираз у використаннi сукупностi технiчних засобiв, що утворються без безпосередньої участi людини i дозволяє здiйснювати виробничi процеси безверервно, в оптимальному технологiчному режимi, i забезаечує одержання найкращих результатiв при най:менших затратах.
Хiмiзацiя промисловостi й сiльського господарства — виготовлення штучних, синтетичних матерiалiв iз наперед заданими властивостями, тобто нових предметiв працi.
Якiсна змiна транспорту, зв’язку, комунiкацiй. Створення ракетної технiки й освоєння космосу, надпотужних повiтряних та океанських лайнерiв, телебачення, лазернi засоби зв’язку.
Революцiя в технiцi розумової працi, тобто кiбернетизацiя або комп’ютеризацiя виробництва та управлiння. Ця революцiя привела до створення складних кiбернетичних пристроїв (ЕОМ), якi стали не лише помiчниками людини у збираннi, обробцi, зберігання та використанні інформації, в управлiнськiй і прогностичній дiяльностi але й замiнюють людину в її рутинних, нетворчих видах дiяльностi, а в перспективi — i в багатьох її творчих процесах.
Таким чином, НТР перетворює продуктивні сили, але їх докорiнна змiна неможлива без відповiдних перетворень виробничих вiдносин. Тому сьогоднi мова йде про якiсно нове, iнформацiйне суспiльство, про соцiальнi наслiдки НТР.
До таких наслiдкiв вiдносяться проблеми зайнятостi, робочого часу; змiна галузевої структури виробництва; географiчне розмiщення продуктивних сил; зростання i розвиток міст, тобто урбанiзаційнi процеси; форма, структура управлiння пiдприемствами i органiзацiя працi, змiна її змiсту та характеру, покращення умов; проблеми пiдготовки та перепiдготовки робiтникiв, інженерно-технiчних працiвникiв та менеджерiв; це також проблеми побуту та сiм’ї, демографiчних процесiв; насамкiнець, це проблема культури, зокрема формування масової культури.
4.0 Материальное и духовное
Контуры материально-производственной сферы общества. В соци¬альной философии эта область общественной жизни обозначается различными категориями: экономическая, материально-производ¬ственная, материальная сфера общественной жизни. Как мы полага¬ем, эта сфера общественной жизни конкретного категориального выражения еще не получила. Но как бы там ни было, ясно, что речь идет об обширнейшей области общественной жизни, связанной с деятельностью человека по производству, распределению, обмену, потреблению и т.д. материальных благ, материальных условий жизни людей.
Как же понимается в самом общем плане материально-производ¬ственная сфера общества, каковы ее основные составные элементы?
Сложилась традиция отождествления материально-производствен¬ной сферы со способом производства материальных благ — соответ¬ственно определяются и составные компоненты этой сферы: произ¬водительные силы и производственные отношения, их соотношение, диалектика производительных сил и производственных отношений.
В современных условиях отождествление материально-производ¬ственной сферы со способом производства должно быть преодолено, а сама эта сфера раскрыта как более сложное социальное образование. Каковы же компоненты материально-производственной сферы имен¬но как многокачественного социального образования?
По нашему мнению, такими компонентами являются, во-первых, труд как комплексное социальное явление, во-вторых, способ произ¬водства материальных благ, в-третьих, механизм функционирования материально-производственной сферы в целом.
Труд должен быть восстановлен и оценен во всем своем социаль¬ном объеме и фундаментальном значении именно как та социальная реальность, в которой и через которую действуют, функционируют законы материально-производственной сферы, в которой осуществ¬ляется жизнедеятельность человека. Ведь не сами же по себе развива¬ются производительные силы и производственные отношения, не сами же по себе совершаются промышленные и научно-технические революции и т.д. Именно «в истории развития труда, — отмечал Ф. Энгельс, — ключ к пониманию всей истории общества».
Способ производства материальных благ раскрывает сущность ма¬териально-производственной деятельности человека. Но только сле¬дует обязательно сменить акценты в этом раскрытии. Если можно так выразиться, нужно перевернуть ситуацию, сложившуюся сегодня: не труд рассматривать как своеобразную иллюстрацию, приложение к способу производства, а, напротив, способ производства рассматри¬вать как шаг к постижению всего богатства общественного труда.
И наконец, о механизме функционирования материально-произ¬водственной сферы. Сюда относятся проблемы хозяйственного меха¬низма, ориентиров, общих целей материального производства. Эта грань материально-производственной сферы также должна рассматривать¬ся с позиции анализа общественного труда, созидательной деятель¬ности человека.
Одним словом, своеобразной осью проблематики материально-производственной сферы является труд. Разные грани, уровни, ком¬поненты материально-производственной сферы — это грани, уров¬ни, компоненты общественного труда. Постижение труда, созидатель¬ной предметной деятельности человека должно быть и исходной предпосылкой, и важнейшим итогом изучения материально-произ¬водственной сферы.
Переориентация в рассмотрении сущности, структуры, основных компонентов материально-производственной сферы может, естествен¬но, вызвать вопрос о том, насколько она соответствует теоретичес¬ким традициям марксизма. Вопрос этот тем более резонен, что фун¬даментальные положения о способе производства открыты и сформу¬лированы именно К. Марксом.
4.1 Материальное и духовное
Разрабатывая концепцию материального производства, К. Маркс исследовал его исключительно глубоко и многогранно. Революцион¬ным прорывом в познании этого производства было раскрытие зако¬нов производительных сил и производственных отношений. Вместе с тем во всем теоретическом наследии К. Маркса производительные силы и производственные отношения рассматривались в теснейшем переплетении с трудом, в контексте многообразнейшей жизнедея¬тельности общественного человека. Как нам представляется, в про¬цессе дальнейшего развития марксизма, в особенности при система¬тизации философско-социологического наследия К. Маркса, а также переводе его в педагогически-пропагандистскую форму, произошло искажение этих идей.
Духовная сфера жизни общества
Определение духовной сферы, ее составные элементы. Об¬щественное сознание — это прежде всего идеальный феномен обще¬ства; его формы, виды, уровни, состояния различаются своим конк¬ретным содержанием, общественными функциями, но при этом все они сохраняют качество идеальности. Между тем в общественной жизни функционирование сознания общества не исчерпывается идеальны¬ми формами, сознание обретает и более конкретные социологичес¬кие черты. Поэтому и возникает необходимость рассмотреть сознание общества не только в рамках его идеальности, но и в более широком контексте общественной жизни. Такое содержание духовной жизни общества отражается в категории «духовная сфера общества».
Духовная сфера общества представляет собой сторону духовной жизни, связанную со специализированным (профессиональным) ду¬ховным производством, с функционированием социальных институ¬тов (идеологических и научных учреждений, театров, библиотек, му¬зеев, кино и т.д.), в рамках которых создаются и распространяются духовные ценности. Духовную сферу можно рассматривать как целе¬направленно организуемую обществом духовную жизнь людей.
На различных этапах развития общества элементами духовной сферы являются наука, искусство, идеология, религия, образование и воспитание.
На наш взгляд, элементы духовной сферы характеризуются тремя отличительными признаками. Во-первых, они основываются на фор¬мах, видах общественного сознания, во-вторых, включают определенные типы духовной деятельности, в-третьих, они суть институтизированные подсистемы общества.
Так, наука основывается на познании законов природы, общества, самого человека. Религия — на своеобразном отражении в головах людей сил природы и общества, их собственной сущности. Искусство предполагает эстетическое отражение действительности, etc.
Детерминанты духовной сферы общества:
Следует учесть, что каждый элемент духовной сферы общества не связан только с какой-то одной общественной причиной (это не отменяет того, что в конкретных случаях можно выделить преимущественное значение ка¬кой-то одной или нескольких причин).
Так, прежде всего экономическая сфера общества выступает мощ¬нейшей причиной развития такого элемента, как наука. Именно она превратила научное познание законов окружающего мира из занятия небольшой группы людей в широко разветвленную подсистему обще¬ственной деятельности, с миллионными отрядами профессиональ¬ных работников, с мощной материальной базой.
3.0 Функции философии
Основными функциями философии являются:
1) Мировоззренческая функция - способствует формированию целостности картины мира, представлению об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
2) Методологическая ф-я - абстрактно-теоретическое объяснение мира, общие методы познания и освоения действительности человеком.
3) Гносеологическая - регламентирует механизм познания - правильное и достоверное познание окружающей действительности.
4) Мыслительно-теоретическая ф-я - учит мыслить и теоретизировать, создавать логические схемы, обобщать действительность. 5) Критическая - проповедуемый всеми философами со времен античной философии принцип - подвергать все сомнению.
6) Аксиологическая ф-я - оценка исследуемого объекта с точки зрения различных ценностей (социальных, нравственных и т.п.)
7) Социальная - объясняет социальное бытие и способствует его материальному и духовному изменению. Помогает осознать и сформулировать коллективные цели и способы их достижения.
8) Воспитательно-гуманитарная - прививает человеку и обществу гуманистические цели и идеалы, укрепляет мораль, помогает найти смысл в жизни.
9) Прогностическая - основана на способности философских знаний прогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, науки, человека, природы и общества.
Философия зависит от культуры, представляет собой ее выражение и в то же время формирует ее. Духовная жизнь общества составляет главный процесс формирования и развития его духовной культуры. Основными критериями сферы духовной жизни общества является развитость индивидуального сознания: способность человека осознавать самого себя, свои отношения с природой и обществом, гуманистическая направленность мировоззрения, мера развитости образования, науки, информационной жизни общества.
2.2 Географическая среда и народонаселение
Географическая среда и географический детерминизм.
С одной стороны, неверно противопоставлять общество и природу, скажем, сводя развитие общества исключительно к развитию сознания, в том числе к сознанию отдельных людей, «интеллектуальной эволюции человечества» (О. Конт), или же к саморазвитию мирового духа (Гегель) и т.д. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Она проявляется не только в области удовле¬творения потребностей людей, но, прежде всего, в функциони¬ровании общественного производства, в конечном счете— в развитии всей материальной и духовной культуры. Так что вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности.
С другой стороны, было бы неправильно представлять обще¬ство только как часть природы и игнорировать его специфические черты. Подобное отождествление объясняется характерис¬тикой людей только как природных существ со столь же природными связями между собой, а также между ними и окру¬жающей средой. Не учитываются их социальные связи, в кото¬рые они вступают в процессе производственной, семейно-бытовой, политической и иной деятельности. В конечном счете игнорируется социальное содержание общественной практики людей, на основе которой возникает и развивается их общест¬венное и индивидуальное сознание.
Наличие у людей не только природных, но и социальных свойств, прежде всего способности мыслить и осуществлять со¬знательную трудовую и иную деятельность, качественно отли¬чает их от других природных существ и заставляет восприни¬мать их и общество в целом как специфическую часть природы. Это позволяет избежать их отождествления. Как в отдельных людях, так и в обществе сочетаются природные, прежде всего биологические, и социальные качества. Поэтому современная философия истолковывает человека как биосоциальное суще¬ство, а целый ряд объективных законов развития общества (ка¬сающихся, например, функционирования семьи, роста наро¬донаселения и др.) как биосоциальные. Все это подчеркивает взаимосвязь в развитии человека и общества биологических и социальных начал.
Выйдя из лона природы, как высшее и специфическое ее проявление, общество не утрачивает с ней связей, хотя суще¬ственно изменяет их характер. Связи людей с природой осу¬ществляются главным образом на основе и в рамках их соци¬альной деятельности, прежде всего производственной, относя¬щейся к области материального и духовного производства.
Природа была и остается естественной средой и предпосыл¬кой существования и развития общества. К его естественной среде относятся прежде всего земной ландшафт, в том числе горы, равнины, пиля, леса, а также реки, озера, моря, океаны и т.д. Все это составляет так называемую географическую среду жизни людей. Однако естественная среда не ограничивается этим. В нее включаются также недра земли, атмосферам кос¬мос, в конечном счете все природные условия жизни людей и развития общества — от микромира до макро- и мегамира.
2.1 Географическая среда и народонаселение
Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. Все зависит от природных богатств страны, уровня развития ее производительных сил, а также от количества населения и его структуры, скажем, от соотношения работоспособных и неработоспособных слоев населения.
При этом проблема оптимальной структуры населения (по повозрастной, профессиональной и т.д.) должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного Производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным.
С другой стороны, населения станет не хватать, если из-за отсутствия трудовых ресурсов нельзя будет привести в движе¬ние все возможные производительные силы общества, в том числе его научный потенциал, станочный парк, энергоресурсы и т.д. Ведь прежде чем подготовить население как главную про¬изводительную силу общества (обучить профессиям, развить творческие способности и т.п.), оно должно существовать. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Такая по¬литика осуществляется в США, во многих странах Европы. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Требуются большие усилия по подъему экономики страны и уровня жизни народа, чтобы изменить тенденцию спада рождаемости и сокращения чис¬ленности населения.
Для других стран, в том числе Китая, Японии, многих стран Латинской Америки, характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения. Ситуацию в некоторых из них иногда характеризуют как «демографичес¬кий взрыв». Здесь возникает не менее серьезная проблема со¬кращения рождаемости и сознательного регулирования тем¬пов роста населения. Определенных успехов в решении этой проблемы добилась Япония, где в последние годы рождаемость поддерживается на оптимальном для этой страны уровне.
Необходимо учитывать, что демографические процессы в своем развитии обладают значительной самостоятельностью и подчиняются присущим им объективным закономерностям. Они в большой степени зависят от половозрастной структуры населения, прежде всего от соотношения в том или ином регио¬не женщин и мужчин, молодых и пожилых людей. Надо учиты¬вать и то, что демографические процессы связаны с определен¬ными традициями. Так, например, в азиатских, африканских и латиноамериканских странах существуют традиции много¬детности семей, подкрепляемые религиозными взглядами. Во многих странах Европы, в том числе и в России, складываются немногодетные семьи.
2.0 Географическая среда и народонаселение
Народонаселение и демографический детерминизм.
К основополагающим факторам развития общества отно¬сится и народонаселение, олицетворяющее естественный про¬цесс воспроизводства и развития человеческого рода. Данный процесс осуществляется прежде всего в рамках семьи, представляющей собой одновременно биологическую и социальную ячейку общества. Воспроизводство народонаселения генетически базируется на функционировании семьи и также имеет биосоциальное содержание.
Важное значение имеют динамика роста народонаселения, его плотность в той или иной стране и т.п. Следует отметить достаточно быстрый рост населения земного шара в XX столе¬тии. В начале века население Земли насчитывало 1 млрд. 608 млн. человек, в 1930 г. оно составило уже два миллиарда, в 1976 г. -— четыре миллиарда, в 1987 г. — пять миллиардов. Предполагается, что к 2002 г. население Земли увеличится до 7 миллиардов человек.
Наличие необходимого количества населения —это благо¬приятный фактор развития общества. Ведь люди выступают в качестве его основной производительной силы, носителей зна¬ний, навыков, умений, а также-нравственных и эстетических качеств, позволяющих решать проблемы общественной жизни. В то же время при избытке населения возникают про¬блемы безработицы, нехватки продовольствия и т.п. Решать эти проблемы бывает очень сложно.
В свое время английский экономист и священник Т. Маль¬тус (1766—1834) сформулировал закон динамики народонасе¬ления, в котором попытался выразить соотношение роста на¬селения и возможностей его обеспечения средствами питания. Он исходил из того, что народонаселение растет в геометричес¬кой прогрессии, а производство продуктов питания —в ариф¬метической прогрессии, т.е. существенно отстает от роста на¬родонаселения. Отсюда делались выводы о возможном миро¬вом голоде и гибели человечества вследствие перенаселения планеты.
Хотя Мальтус поставил вполне реальную проблему возмож¬ностей обеспечения питанием быстро растущего населения Земли, которую решает и современное человечество, он решал ее слишком прямолинейно, без учета многих факторов общест¬венной жизни. Речь идет, прежде всего, о развитии материаль¬ного производства, существенно расширяющего возможности решения проблем продовольствия путем более рационального использования природы. Не учитывались и возможности науки, способной помочь в решений указанной проблемы. На¬конец, нельзя не учитывать культурно-этическую сторону раз¬вития потребления, ограничения последнего до разумного уровня. Важное значение имеет формирование разумных по¬требностей людей, в чём проявляется их подлинная культура. Эти стороны проблемы потребления и возможности сознатель ного воздействия на него не учитывались Мальтусом и его еди¬номышленниками. Не учитываются они и современными мальтузианцами.
Разумеется, далеко не все мыслители разделяют взгляды мальтузианцев. Многие ученые говорят о далеко не использо¬ванных ресурсах планеты, в том числе находящихся на Земле и в Мировом океане. Обосновывается вывод о том, что при со¬временной технике можно использовать в хозяйственных целях 13,4 млрд. гектаров доступной для обработки земли. Пока что в этих целях используется только 1,5 млрд; гектаров земли (10,8%). Резервы очевидны.
В среднем на каждого жителя планеты приходится сегодня 1 гектар земли, однако эта величина снижается в связи с рос¬том народонаселения и с тем, что часть земли выпадает из сельскохозяйственного оборота, поскольку используется на нужды промышленности, строительства и т.д. Это вызывает тревогу. И все-таки, по данным экспертов ООН, человечество уже сегодня может ввести в оборот столько же пахотной земли, сколько ее имеется на данный момент. Огромные резервы имеются в освоении пустынь, гор, северной части планеты, Мирового океана. Сегодня продукты Мирового океана состав¬ляют не более двух процентов потребляемой человечеством пищи. В основном это рыба. Другие его продукты добываются и потребляются пока в ничтожном количестве.
лох
Философия - это особая форма социального сознания, которая обладает особым содержанием, средствами и многим другим. На определенном этапе развития общества философия отпочковалась от синкретизма. На ранних этапах развития человеческого общества человеческое сознание было поверхностным, мало расчлененным. Регуляция деятельности со стороны сознания ограничивалась рамками ближайших действий. Целый ряд фундаментальных проблем человеческой деятельности еще не стоял перед людьми в первобытном сознании.
Специфика человеческой жизнедеятельности отличается от других форм деятельности тем, что:
во-первых, люди не живут только естественным достоянием,
во-вторых, способ человеческой жизнедеятельности не является ограниченным узкими мерками природы.
Итак, человеческий способ жизнедеятельности является неограниченным и со временем все более и более универсальным. Человек ограничен только исторически. Рано или поздно сама его деятельность создает определенного рода инструментарий, и в этом инструментарии философии принадлежит едва ли не ведущая роль.
Первоначально возникла потребность, а инструментария не было. Формой мировоззрения сначала была мифология, несколько позже - религия. Главная особенность мифологического и религиозного осмысления проблем - вопросы решались в форме подмены изучения реальности в первом случае романтическими образами мифологии, во втором - путем обращения к «третьему неизвестному», который все знает и объяснит.
В таких формах и образах содержалась возможность некоторого рода объяснения определенных событий и идей. Но могут быть противоречия между пониманием и объяснением. Философия в этом плане возникла как нацеленная на поиск действительных знаний. Таким образом, философия, выполняя прежде всего мировоззренческую функцию, делала это на основе поиска знаний, т.е. выполняла и познавательную функцию.
Философия всегда была тесно связана с научным сознанием, относительно самостоятельной сферой сознания философия быть не может. Любая наука (т.е. любой поиск знаний) нуждается в некоторых основаниях.
Исторически сложилось, что методология поиска знаний сосредоточилась внутри предмета философии (методологическая и ценностная функции). «Философии вообще» не бывает, есть концепции, направления, школы и т.п., которые далеко не равнозначны по содержанию.
Итог всего сказанного: с начала своего возникновения философия ориентировалась на поиск доказательного знания. Сущность философии - критическое самосознание общества.
Философия с внутренней стороны - инструмент превращения жизненных событий в опыт, поскольку самостоятельность человеческого мышления не может возникнуть без овладения соответствующими знаниями и пр. Философия - исторически развившийся источник целостной культуры мышления. Сама философия в качестве главного критерия значимости имеет способность самостоятельно вести поиск знаний.
2.3 Географическая среда и народонаселение
Повышается значение для общества как неживой, так и живой природы. Живая природа составляет биосферу Земли: растительный и животный мир, существование которого объ¬ективно необходимо для существования человека и общества. Оценивая значение природы в жизни общества, некоторые мыслители приходили к выводу, что она полностью определяет его развитие. Указывая на гармонию и красоту природы, один из представителей философского романтизма — Ж.Ж.Руссо утверждал, что выделение человечества из природы и переход его к цивилизации (которую он характеризовал как порочную) яв¬ляется источником всех бед и несчастий людей. Сохранение же органического единства с природой —залог благополучия об¬щества, каждого человека. Истинность и ценность суждений о единстве общества и природы особенно ясны нам сегодня.
На решающую роль природы в развитии общества указыва¬ли, античный мыслитель Геродот и мыслители Нового времени Ш.Монтескье, А.Тюрго и др. Последние развивали взгляды, по¬лучившие название географического детерминизма. Его суть заключается в утверждении, что природа, которая истолковы¬вается как географическая среда жизни общества, выступает в качестве основной Причины происходящих в обществе явле¬ний. Она определяет не только направление хозяйственной жизни людей, но также их психический Склад, темперамент, характер, обычаи и нравы, эстетические взгляды и даже формы государственного правления и законодательства, словом, всю их общественную и личную жизнь. Так, Ш.Монтескье утверждал, что климат, почвы и географическое положение страны являются причиной существования различных форм государственной власти и законодательства, определяют психологию людей и склад их характера. Он писал, что «народы жарких климатов робки как старики, народы холодных климатов отважны как юноши». По его мнению, климат и географическая среда определяют «характер ума и страсти сердца», что неизбежно сказывается на психологии людей, характере их искусства, нравов и законов.
Географический детерминизм выступил вначале как антирелигиозное учение, стремившееся доказать земное происхождение общественных порядков. Однако со временем он переродился в так называемую геополитику, т.е. теорию и политическую доктрину, согласно которым в качестве главного критерия развития той или иной страны выступает расширение ее территории, жизненного пространства, сфер ее жизненных интересов. Такой подход сближает геополитику с расистскими и фашистскими доктринами.
Разумеется, природа, в том числе географическая среда, оказывает то или иное влияние на экономическое, политическое и духовное развитие общества. Однако гораздо большее влияние на них оказывает практическая деятельность людей, направляемая их потребностями, интересами, целями и идеа¬лами. Тем не менее роль природы во всех направлениях дея¬тельности современного человечества весьма значительна и постоянно повышается.
Повышается и степень воздействия общества на природу, особенно в последнее столетие в связи с бурным развитием науки и техники. В этом проявляется усиление влияния чело¬веческого разума на разные области природы — от микромира до мегамира. Среда обитания человечества в самом широком понимании становится средой активного воздействия челове¬ческого разума — ноосферой (от греческого noos— ум, разум). Таким образом, биосфера как сфера живой природы, включаю¬щая в себя и человеческое общество, под его воздействием пре¬вращается в ноосферу, пределы которой многократно расши¬ряются и определяются каждый раз пределами проникновения в природу человеческого разума.
2
Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. Все зависит от природных богатств страны, уровня развития ее производительных сил, а также от количества населения и его структуры, скажем, от соотношения работоспособных и неработоспособных слоев населения.
При этом проблема оптимальной структуры населения (по повозрастной, профессиональной и т.д.) должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного Производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным.
С другой стороны, населения станет не хватать, если из-за отсутствия трудовых ресурсов нельзя будет привести в движе¬ние все возможные производительные силы общества, в том числе его научный потенциал, станочный парк, энергоресурсы и т.д. Ведь прежде чем подготовить население как главную про¬изводительную силу общества (обучить профессиям, развить творческие способности и т.п.), оно должно существовать. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Такая по¬литика осуществляется в США, во многих странах Европы. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Требуются большие усилия по подъему экономики страны и уровня жизни народа, чтобы изменить тенденцию спада рождаемости и сокращения чис¬ленности населения.
Для других стран, в том числе Китая, Японии, многих стран Латинской Америки, характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения. Ситуацию в некоторых из них иногда характеризуют как «демографичес¬кий взрыв». Здесь возникает не менее серьезная проблема со¬кращения рождаемости и сознательного регулирования тем¬пов роста населения. Определенных успехов в решении этой проблемы добилась Япония, где в последние годы рождаемость поддерживается на оптимальном для этой страны уровне.
Необходимо учитывать, что демографические процессы в своем развитии обладают значительной самостоятельностью и подчиняются присущим им объективным закономерностям. Они в большой степени зависят от половозрастной структуры населения, прежде всего от соотношения в том или ином регио¬не женщин и мужчин, молодых и пожилых людей. Надо учиты¬вать и то, что демографические процессы связаны с определен¬ными традициями. Так, например, в азиатских, африканских и латиноамериканских странах существуют традиции много¬детности семей, подкрепляемые религиозными взглядами. Во многих странах Европы, в том числе и в России, складываются немногодетные семьи.
Географическая среда и географический детерминизм.
С одной стороны, неверно противопоставлять общество и природу, скажем, сводя развитие общества исключительно к развитию сознания, в том числе к сознанию отдельных людей, «интеллектуальной эволюции человечества» (О. Конт), или же к саморазвитию мирового духа (Гегель) и т.д. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Она проявляется не только в области удовле¬творения потребностей людей, но, прежде всего, в функциони¬ровании общественного производства, в конечном счете— в развитии всей материальной и духовной культуры. Так что вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности.
3
Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. Все зависит от природных богатств страны, уровня развития ее производительных сил, а также от количества населения и его структуры, скажем, от соотношения работоспособных и неработоспособных слоев населения.
При этом проблема оптимальной структуры населения (по повозрастной, профессиональной и т.д.) должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного Производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным.
С другой стороны, населения станет не хватать, если из-за отсутствия трудовых ресурсов нельзя будет привести в движе¬ние все возможные производительные силы общества, в том числе его научный потенциал, станочный парк, энергоресурсы и т.д. Ведь прежде чем подготовить население как главную про¬изводительную силу общества (обучить профессиям, развить творческие способности и т.п.), оно должно существовать. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Такая по¬литика осуществляется в США, во многих странах Европы. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Требуются большие усилия по подъему экономики страны и уровня жизни народа, чтобы изменить тенденцию спада рождаемости и сокращения чис¬ленности населения.
Для других стран, в том числе Китая, Японии, многих стран Латинской Америки, характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения. Ситуацию в некоторых из них иногда характеризуют как «демографичес¬кий взрыв». Здесь возникает не менее серьезная проблема со¬кращения рождаемости и сознательного регулирования тем¬пов роста населения. Определенных успехов в решении этой проблемы добилась Япония, где в последние годы рождаемость поддерживается на оптимальном для этой страны уровне.
Необходимо учитывать, что демографические процессы в своем развитии обладают значительной самостоятельностью и подчиняются присущим им объективным закономерностям. Они в большой степени зависят от половозрастной структуры населения, прежде всего от соотношения в том или ином регио¬не женщин и мужчин, молодых и пожилых людей. Надо учиты¬вать и то, что демографические процессы связаны с определен¬ными традициями. Так, например, в азиатских, африканских и латиноамериканских странах существуют традиции много¬детности семей, подкрепляемые религиозными взглядами. Во многих странах Европы, в том числе и в России, складываются немногодетные семьи.
Географическая среда и географический детерминизм.
С одной стороны, неверно противопоставлять общество и природу, скажем, сводя развитие общества исключительно к развитию сознания, в том числе к сознанию отдельных людей, «интеллектуальной эволюции человечества» (О. Конт), или же к саморазвитию мирового духа (Гегель) и т.д. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Она проявляется не только в области удовле¬творения потребностей людей, но, прежде всего, в функциони¬ровании общественного производства, в конечном счете— в развитии всей материальной и духовной культуры. Так что вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности.
1
К основополагающим факторам развития общества отно¬сится народонаселение, олицетворяющее естественный про¬цесс воспроизводства и развития человеческого рода. Важное значение имеют динамика роста народонаселения, его плотность в той или иной стране и т.п. Наличие необходимого количества населения — это благо¬приятный фактор развития общества. Ведь люди выступают в качестве его основной производительной силы, носителей зна¬ний, навыков, умений, а также - нравственных и эстетических качеств, позволяющих решать проблемы общественной жизни. В то же время при избытке населения возникают про¬блемы безработицы, нехватки продовольствия и т.п. Английский экономист и священник Томас-Роберт Маль¬тус сформулировал закон динамики народонасе¬ления, в котором попытался выразить соотношение роста на¬селения и возможностей его обеспечения средствами питания. Он исходил из того, что народонаселение растет в геометричес¬кой прогрессии, а производство продуктов питания — в ариф¬метической прогрессии. Отсюда делались выводы о возможном миро¬вом голоде и гибели человечества вследствие перенаселения планеты. Хотя Мальтус поставил вполне реальную проблему возмож¬ностей обеспечения питанием быстро растущего населения Земли, он решал ее слишком прямолинейно, без учета многих факторов общест¬венной жизни. Речь идет, прежде всего, о развитии материаль¬ного производства, существенно расширяющего возможности решения проблем продовольствия путем более рационального использования природы. Не учитывались и возможности науки. На¬конец, нельзя не учитывать культурно-этическую сторону раз¬вития потребления, ограничения последнего до разумного уровня. Важное значение имеет формирование разумных по¬требностей людей, в чём проявляется их подлинная культура. Многие ученые говорят о далеко не использо¬ванных ресурсах планеты, находящихся на Земле и в Мировом океане. При со¬временной технике можно использовать в хозяйственных целях 13,4 млрд. гектаров земли. Пока что в этих целях используется только 1,5 млрд. гектаров земли (10,8%). Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. При этом проблема оптимальной структуры населения должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Для других стран характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения (демографичес¬кий взрыв). Неверно противопоставлять общество и природу. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности. С другой стороны, было бы неправильно представлять обще¬ство только как часть природы и игнорировать его специфические черты. Подобное отождествление объясняется характерис¬тикой людей только как природных существ со столь же природными связями между собой, а также между ними и окру¬жающей средой. Не учитываются их социальные связи, в кото¬рые они вступают в процессе производственной, семейно-бытовой, политической и иной деятельности. Современная философия истолковывает человека как биосоциальное суще¬ство, а целый ряд объективных законов развития общества как биосоциальные. Связи людей с природой осу¬ществляются главным образом на основе и в рамках их соци¬альной деятельности, прежде всего производственной, относя¬щейся к области материального и духовного производства. К естественной среде общества относятся, прежде всего, земной ландшафт. Однако естественная среда не ограничивается этим. В нее включаются также недра земли, атмосфера и кос¬мос, в конечном счете, все природные условия жизни людей и развития общества. Повышается значение для общества как неживой, так и живой природы. Живая природа составляет биосферу Земли: растительный и животный мир, существование которого объ¬ективно необходимо для существования человека и общества. Оценивая значение природы в жизни общества, некоторые мыслители приходили к выводу, что она полностью определяет его развитие. На решающую роль природы в развитии общества указыва¬ли Ш.Монтескье и А.Тюрго. Суть географического детерминизма заключается в утверждении, что природа, которая истолковы¬вается как географическая среда жизни общества, выступает в качестве основной Причины происходящих в обществе явле¬ний. Она определяет не только направление хозяйственной жизни людей, но также их психический склад, темперамент, характер, обычаи и нравы, эстетические взгляды и даже формы государственного правления и законодательства, словом, всю их общественную и личную жизнь. Географический детерминизм выступил вначале как антирелигиозное учение, стремившееся доказать земное происхождение общественных порядков. Однако со временем он переродился в так называемую геополитику. Однако гораздо большее влияние на развитие общества оказывает практическая деятельность людей, направляемая их потребностями, интересами, целями и идеа¬лами. Биосфера как сфера живой природы, включаю¬щая в себя и человеческое общество, под его воздействием пре¬вращается в ноосферу, пределы которой многократно
1
Народонаселение и демографический детерминизм.
К основополагающим факторам развития общества отно¬сится и народонаселение, олицетворяющее естественный про¬цесс воспроизводства и развития человеческого рода. Данный процесс осуществляется прежде всего в рамках семьи, представляющей собой одновременно биологическую и социальную ячейку общества. Воспроизводство народонаселения генетически базируется на функционировании семьи и также имеет биосоциальное содержание.
Важное значение имеют динамика роста народонаселения, его плотность в той или иной стране и т.п. Следует отметить достаточно быстрый рост населения земного шара в XX столе¬тии. В начале века население Земли насчитывало 1 млрд. 608 млн. человек, в 1930 г. оно составило уже два миллиарда, в 1976 г. -— четыре миллиарда, в 1987 г. — пять миллиардов. Предполагается, что к 2002 г. население Земли увеличится до 7 миллиардов человек.
Наличие необходимого количества населения —это благо¬приятный фактор развития общества. Ведь люди выступают в качестве его основной производительной силы, носителей зна¬ний, навыков, умений, а также-нравственных и эстетических качеств, позволяющих решать проблемы общественной жизни. В то же время при избытке населения возникают про¬блемы безработицы, нехватки продовольствия и т.п. Решать эти проблемы бывает очень сложно.
В свое время английский экономист и священник Т. Маль¬тус (1766—1834) сформулировал закон динамики народонасе¬ления, в котором попытался выразить соотношение роста на¬селения и возможностей его обеспечения средствами питания. Он исходил из того, что народонаселение растет в геометричес¬кой прогрессии, а производство продуктов питания —в ариф¬метической прогрессии, т.е. существенно отстает от роста на¬родонаселения. Отсюда делались выводы о возможном миро¬вом голоде и гибели человечества вследствие перенаселения планеты.
Хотя Мальтус поставил вполне реальную проблему возмож¬ностей обеспечения питанием быстро растущего населения Земли, которую решает и современное человечество, он решал ее слишком прямолинейно, без учета многих факторов общест¬венной жизни. Речь идет, прежде всего, о развитии материаль¬ного производства, существенно расширяющего возможности решения проблем продовольствия путем более рационального использования природы. Не учитывались и возможности науки, способной помочь в решений указанной проблемы. На¬конец, нельзя не учитывать культурно-этическую сторону раз¬вития потребления, ограничения последнего до разумного уровня. Важное значение имеет формирование разумных по¬требностей людей, в чём проявляется их подлинная культура. Эти стороны проблемы потребления и возможности сознатель ного воздействия на него не учитывались Мальтусом и его еди¬номышленниками. Не учитываются они и современными мальтузианцами.
Разумеется, далеко не все мыслители разделяют взгляды мальтузианцев. Многие ученые говорят о далеко не использо¬ванных ресурсах планеты, в том числе находящихся на Земле и в Мировом океане. Обосновывается вывод о том, что при со¬временной технике можно использовать в хозяйственных целях 13,4 млрд. гектаров доступной для обработки земли. Пока что в этих целях используется только 1,5 млрд; гектаров земли (10,8%). Резервы очевидны.
В среднем на каждого жителя планеты приходится сегодня 1 гектар земли, однако эта величина снижается в связи с рос¬том народонаселения и с тем, что часть земли выпадает из сельскохозяйственного оборота, поскольку используется на нужды промышленности, строительства и т.д. Это вызывает тревогу. И все-таки, по данным экспертов ООН, человечество уже сегодня может ввести в оборот столько же пахотной земли, сколько ее имеется на данный момент. Огромные резервы имеются в освоении пустынь, гор, северной части планеты, Мирового океана. Сегодня продукты Мирового океана состав¬ляют не более двух процентов потребляемой человечеством пищи. В основном это рыба. Другие его продукты добываются и потребляются пока в ничтожном количестве.
1
Философия - это особая форма социального сознания, которая обладает особым содержанием, средствами и многим другим. На определенном этапе развития общества философия отпочковалась от синкретизма. На ранних этапах развития человеческого общества человеческое сознание было поверхностным, мало расчлененным. Регуляция деятельности со стороны сознания ограничивалась рамками ближайших действий. Целый ряд фундаментальных проблем человеческой деятельности еще не стоял перед людьми в первобытном сознании.
Специфика человеческой жизнедеятельности отличается от других форм деятельности тем, что:
во-первых, люди не живут только естественным достоянием,
во-вторых, способ человеческой жизнедеятельности не является ограниченным узкими мерками природы.
Итак, человеческий способ жизнедеятельности является неограниченным и со временем все более и более универсальным. Человек ограничен только исторически. Рано или поздно сама его деятельность создает определенного рода инструментарий, и в этом инструментарии философии принадлежит едва ли не ведущая роль.
Первоначально возникла потребность, а инструментария не было. Формой мировоззрения сначала была мифология, несколько позже - религия. Главная особенность мифологического и религиозного осмысления проблем - вопросы решались в форме подмены изучения реальности в первом случае романтическими образами мифологии, во втором - путем обращения к «третьему неизвестному», который все знает и объяснит.
В таких формах и образах содержалась возможность некоторого рода объяснения определенных событий и идей. Но могут быть противоречия между пониманием и объяснением. Философия в этом плане возникла как нацеленная на поиск действительных знаний. Таким образом, философия, выполняя прежде всего мировоззренческую функцию, делала это на основе поиска знаний, т.е. выполняла и познавательную функцию.
Философия всегда была тесно связана с научным сознанием, относительно самостоятельной сферой сознания философия быть не может. Любая наука (т.е. любой поиск знаний) нуждается в некоторых основаниях.
Исторически сложилось, что методология поиска знаний сосредоточилась внутри предмета философии (методологическая и ценностная функции). «Философии вообще» не бывает, есть концепции, направления, школы и т.п., которые далеко не равнозначны по содержанию.
Итог всего сказанного: с начала своего возникновения философия ориентировалась на поиск доказательного знания. Сущность философии - критическое самосознание общества.
Философия с внутренней стороны - инструмент превращения жизненных событий в опыт, поскольку самостоятельность человеческого мышления не может возникнуть без овладения соответствующими знаниями и пр. Философия - исторически развившийся источник целостной культуры мышления. Сама философия в качестве главного критерия значимости имеет способность самостоятельно вести поиск знаний.
1.0 Философия
Философия - это особая форма социального сознания, которая обладает особым содержанием, средствами и многим другим. На определенном этапе развития общества философия отпочковалась от синкретизма. На ранних этапах развития человеческого общества человеческое сознание было поверхностным, мало расчлененным. Регуляция деятельности со стороны сознания ограничивалась рамками ближайших действий. Целый ряд фундаментальных проблем человеческой деятельности еще не стоял перед людьми в первобытном сознании.
Специфика человеческой жизнедеятельности отличается от других форм деятельности тем, что:
во-первых, люди не живут только естественным достоянием,
во-вторых, способ человеческой жизнедеятельности не является ограниченным узкими мерками природы.
Итак, человеческий способ жизнедеятельности является неограниченным и со временем все более и более универсальным. Человек ограничен только исторически. Рано или поздно сама его деятельность создает определенного рода инструментарий, и в этом инструментарии философии принадлежит едва ли не ведущая роль.
Первоначально возникла потребность, а инструментария не было. Формой мировоззрения сначала была мифология, несколько позже - религия. Главная особенность мифологического и религиозного осмысления проблем - вопросы решались в форме подмены изучения реальности в первом случае романтическими образами мифологии, во втором - путем обращения к «третьему неизвестному», который все знает и объяснит.
В таких формах и образах содержалась возможность некоторого рода объяснения определенных событий и идей. Но могут быть противоречия между пониманием и объяснением. Философия в этом плане возникла как нацеленная на поиск действительных знаний. Таким образом, философия, выполняя прежде всего мировоззренческую функцию, делала это на основе поиска знаний, т.е. выполняла и познавательную функцию.
Философия всегда была тесно связана с научным сознанием, относительно самостоятельной сферой сознания философия быть не может. Любая наука (т.е. любой поиск знаний) нуждается в некоторых основаниях.
Исторически сложилось, что методология поиска знаний сосредоточилась внутри предмета философии (методологическая и ценностная функции). «Философии вообще» не бывает, есть концепции, направления, школы и т.п., которые далеко не равнозначны по содержанию.
Итог всего сказанного: с начала своего возникновения философия ориентировалась на поиск доказательного знания. Сущность философии - критическое самосознание общества.
Философия с внутренней стороны - инструмент превращения жизненных событий в опыт, поскольку самостоятельность человеческого мышления не может возникнуть без овладения соответствующими знаниями и пр. Философия - исторически развившийся источник целостной культуры мышления. Сама философия в качестве главного критерия значимости имеет способность самостоятельно вести поиск знаний.
Основні риси сучасної світової філософії.
Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.
Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;
2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;
4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;
5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;
6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.
Культура і цивілізація.
Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.
Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.
Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.
Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.
Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.
Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.
Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.
Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.
На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.
Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики.
Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.
Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність.
Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.
Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.
Неотомістська філософія.
Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д релігійні філософії.
В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.
Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).
Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 – 1973) і Етьєн Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.) – нинішній Папа Іван–Павло ІІ та інші.
Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д.
Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.
Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.
Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415).
Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.
Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.
Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?
Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.
Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства.
Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології.
У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:
1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;
2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог;
3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;
4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог;
5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог.
Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:
6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);
7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);
8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).
Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.
В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування.
Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.
Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів.
Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.
Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ.
Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.
Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організмі”. Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми.
Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.
Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.
діалектика кількіних та якісних
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.
Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.
Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється.
Щоб з’ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.
Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття – це одне й те ж, вважав Л. Фейєрбах. Однак цього ще не досить для визначення якості як філософської категорії. Бо в такому разі мова йде про з’ясування якості, коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.
Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. І тому цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета, який у різних зв’язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість – це “сутнісна визначеність”.
Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість – це “знята визначеність”. Термін “зняти”, якому Гегель надавав великого значення, означає “зберегти, покласти край”. Тому кількість як “знята визначеність” виступає запереченням якості, є її діалектичною протилежність, що взаємодіє з нею.
До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Але це лише так здається. Насправді ж, поняття “кількість” – “хитре поняття”. Воно охоплює суттєве з тієї сторони, з якої якість начебто не зачіпається і, причому, настільки не зачіпається, що, скажімо, збільшення розміру держави, яке призводить її, зрештою, до нещастя, спочатку навіть здається її щастям. Однак, “держава має міру своєї величини, перевершивши яку внутрішньо невтримно розпадається при тому ж державному устрої, котрий при іншому розмірі держави становив її щастя й силу”. В сфері моральній, зауважує Гегель, “має місце такий же перехід кількісного в якісне, і різні якості виявляються заснованими на відмінності величин. Саме через “більше” і “менше” міра легковажності порушується і з’являється щось зовсім інше – злочин, саме через “більше” і “менше” справедливість переходить у несправедливість, доброчесність у порок”. Отже, зростання кількості веде до суттєвих перетворень існуючого.
Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує. Можна навести багато фактів такої взаємодії кількісних та якісних змін. Так, наприклад, якщо тілу надати швидкість 1000, 2000, 7000, 7910 метрів на секунду, то воно впаде на Землю. Якщо ж швидкість тіла збільшити лише на одну одиницю і довести її до 7911 метрів на секунду, то тіло відірветься від Землі і стане її супутником. Або візьмемо звичайну воду. Коли вона тече спокійно, то не викликає ніяких руйнацій. Але варто збільшити тиск до кількох атмосфер, і струмінь води перетвориться на землекопа. Якщо ж збільшити тиск до десятків атмосфер, то струмінь води перетвориться на забійника. Варто ж довести тиск до 2000 атмосфер, і цей струмінь стане каменерізом. Вода буде різати граніт.
Щоб зробити поняття розвитку зрозумілішим, деякі філософи вдавалися до перебільшення значення кількісних змін, котрі, за висловом Гегеля, можна “бачити власними очима”, чого не можна сказати про якість як щось не зовсім зрозуміле. Гегель іронізував з цього приводу. Він розглядав діалектику кількісних та якісних змін на прикладах, відомих у давні часи під назвою “лисий” і “купа”: “Ставилось запитання: чи з’явиться лисина, якщо висмикнути одну волосину з голови чи кінського хвоста або чи перестане купа бути купою, якщо віднімемо одну зернину? Можна не задумуючись погодитися з тим, що при цьому не з’явиться лисина і купа не перестане бути купою, оскільки віднімання становить лише кількісну і дуже незначну різницю...
Коли погоджуються, що віднімання однієї волосини не робить лисим, забувають не лише про повторення, а й про те, що самі по собі незначні кількості, наприклад, незначні витрати статку, сумуються, а сума становить якісне ціле, так що під кінець це ціле виявляється таким, що зникло, голова – лисою, а гаманець – порожнім”.
Ми так широко використовуємо висловлювання Гегеля про діалектику переходу кількісних змін у якісні, оскільки в наш час деякі філософи намагаються довести, що таке розуміння є помилковим і властиве лише марксистській філософії. Звичайно, у гегелівській філософії взаємоперехід кількісних змін у якісні виступає як закон мислення, логіки. Однак суть цього закону і полягає саме в тому, що він має відношення не лише до мислення, логіки, а й до самої дійсності, її розвитку. Сам Гегель показав це, наводячи блискучі приклади, взяті з життя.
Взаємозв’язок кількісних і якісних змін здійснюється і в процесі пізнання, мислення. Процес збирання фактів, аналітична розумова діяльність є тією необхідною базою, котра передує новим відкриттям, досягненню нових знань.
Французький неотоміст Тейяр де Шарден вважав, що в усіх сферах, коли яка-небудь величина достатньо виросла, вона різко змінює свій вигляд, стан або природу. Крива змінює напрямок, площина переходить у точку, стійке розвалюється, рідина кипить, яйце ділиться на сегменти, спалах інтуїції освітлює нагромадження фактів. Критичні точки зміни станів, ступені по похилій лінії, всілякі стрибки у ході розвитку – це єдиний, зате справжній спосіб уявити собі і відчути “перший момент”. Отже, Тейяр де Шарден доходить висновку, що стрибки у розвитку – це єдиний справжній спосіб зрозуміти суть змін, що відбуваються у ході розвитку.
Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. “Зміна буття, – писав Гегель, – суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки”.
Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, що відбуваються шляхом нагромадження; є кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, які свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості (скажімо, поширення нового виду, нагромадження елементів нової якості у суспільному житті тощо); існують кількісні зміни, що є показником переходу якості у нову кількість.
Взаємний перехід кількості у якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об’єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до іншого, то наше мислення, якщо воно претендує на точність відображення, має це відтворити, тобто якщо світ рухається, то наші поняття про цей світ теж мають бути рухливими, інакше ми не зможемо адекватно відобразити рух, зміни у самій дійсності.
Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. За Гегелем, “міра є сутньою єдність кількісного і якісного”, “в мірі якісне кількісно”, “міра є у своїй безпосередності звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину” і найбільш лаконічно: міра – “якісно виражена кількість”. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.
Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Однак це закономірний процес. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього.
Дуже важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв’язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого. Виникнення нової якості, хоч би як вона об’єктивно не народжувалася, завжди пов’язане зі стрибком, переривом кількісної поступовості, незалежно від того, в якій формі відбувається якісне перетворення. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Стрибок у розвитку рівнозначний появі нового стану існуючого внаслідок суперечливого взаємозв’язку кількості і якості, який підноситься до рівня істотного, необхідного і загального зв’язку. Цей зв’язок з неминучістю, повторюється в процесах становлення найрізноманітніших предметів і явищ об’єктивної дійсності.
Нове не може з’явитися тільки шляхом зростання чи зменшення того, що є. Воно потребує нового простору для свого дальшого розвитку. Вихід за старі межі у процесі становлення нового не є, однак, повним розривом із попереднім станом існуючого хоча б уже тому, що між кількістю і якістю є взаємозв’язок.
Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент – коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період – коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.
Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Розглядають дві найбільш узагальнені форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень. Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі; анігіляція тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення людини; становлення і розвиток мови; перехід до ринкових відносин, зміна форм власності через проміжні ланки – оренду, акціонування, викуп тощо. Поступовість якісних змін, що відбуваються в процесі переходу до ринкових відносин, полягає в тому, що в проміжних формах відбувається нагромадження елементів приватновласницьких відносин і відмирання елементів державної форми власності.
Що ж впливає на модифікацію форм стрибків, якісних перетворень? Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах – і разово, і поступово. Можна одноактно, разово ліквідувати приватну власність і встановити державну чи суспільну, а можна цю приватну власність перетворити на державну (суспільну) поступово, у формі поступових якісних змін через проміжні ланки – державно-приватні підприємства, як це було і є, наприклад, у В’єтнамі, КНР. Якщо ж економічні суперечності в тій чи іншій країні набувають антагоністичного характеру, то можливості для поступового якісного переходу обмежуються, посилюється тенденція до одноразового, одноактного перетворення.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.
соціальний конфлікт
Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.
Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.
Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант. “Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, – писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві...” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).
Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.
Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.
Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.
Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.
Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших – виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні, соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.
З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.
Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1) суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те, що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.
Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.
В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому? Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи, методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.
Структура людської діяльності розкривається, як відомо, через а) потреби та інтереси людей; б) мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес діяльності. У цьому зв’язку суб’єктно-об’єктна ситуація може бути розглянута в таких варіантах: 1) відношення людства (суб’єкта) до природи (об’єкта); 2) взаємні суперечливі відносини самих суб’єктів (класів, соціальних груп, держави, трудових колективів, індивідів тощо); 3) внутрісуб’єктні відношення до наявної суперечності, що обумовлюється неоднорідністю самої соціальної спільності (розумінням того, як подолати ту чи іншу суперечність; коли; якими шляхами; які методи розв’язання обрати і т.п.); 4) відношення соціального суб’єкта до існуючої суперечності в цілому як об’єкта практичної дії (воно може бути різним: можна штучно зберігати виявлену суперечність в своїх групових інтересах, або гальмувати її розв’язання, фальсифікувати, спотворювати справжню сутність тощо). Ставлення до соціальних суперечностей у різних соціальних груп може бути різним, діаметрально протилежним.
Таким чином, до змістовної характеристики соціальних суперечностей відносяться: суб’єктно-об’єктні відношення; інтереси і потреби людей; засоби, форми розв’язання суперечностей; їх виявлення через предметно-практичну діяльність людей. Серед цих характеристик соціальних суперечностей дуже важливою є та, котра стосується інтересів та потреб людей. Бо останнє – це реальна, фундаментальна причина соціальних дій, звершень, що стоїть за безпосередніми мотивами, ідеями індивідів, соціальних груп, політичних партій, класів тощо. Гегель писав: “найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей випливають з їх потреб, пристрастей та інтересів... і лише вони відіграють головну роль” (Гегель. Соч., т. VIII, М., 1935, стор. 20). Інтереси людей – це їх усвідомлені потреби. Тому можна стверджувати, що найважливішою, інтегративною ознакою соціальних суперечностей є те, що вони виступають як суперечності інтересів.
Класифікація соціальних суперечностей може бути здійснена за різними ознаками. Найбільш змістовною, на наш погляд, є така класифікація: 1) за ступенем загальності соціальні суперечності можна поділити на загальні (для всього суспільного розвитку), особливі (для суспільства, що знаходиться на певному етапі свого історичного розвитку); окремі (для конкретного етапу, фази розвитку даного суспільства); 2) за ступенем загострення, характером – на антагоністичні та неантагоністичні; 3) за роллю у суспільстві (на основні-неосновні, головні-неголовні); 4) за відношенням до явища, процесу, їх природою (на внутрішні-зовнішні, безпосередні-опосередковані); 5) за територіальною ознакою (інтернаціональні, національні, регіональні); 6) за походженням, причинами виникнення (на об’єктивні-суб’єктивні) тощо. Можлива і інша класифікація соціальних суперечностей, за іншими критеріями.
Загальною рушійною силою змін, що відбуваються у суспільстві, є, безумовно, людська діяльність, – інтереси класів, політичних партій, соціальних груп, колективів, окремих осіб. Бо все те, до чого немає інтересу, приречене на стагнацію. Коли ж є інтерес (особистий, колективний чи суспільний), тоді він стає величезним рушійним фактором, тією силою, котра здатна прискорити процес, подолати будь-які суперечності суспільного розвитку. У зв’язку з цим до рушійних сил розв’язання соціальних суперечностей слід віднести більш конкретно таке: 1) матеріально-предметну діяльність людей, які готують матеріальні передумови подолання суперечностей, що виникають; 2) діяльність вищих економічних та політичних структур, які здатні об’єктивно оцінити проблемну, суперечливу ситуацію, знайти форми і методи її подолання у суспільстві. Звичайно, мова йде про ефективну, цілеспрямовану, творчу діяльність цих структур; 3) єдність суспільства, його соціальну злагоду, збіг корінних соціальних соціальних інтересів на шляху розв’язання соціальних суперечностей. При цьому слід підкреслити, що вирішальний вплив на розв’язання соціальних суперечностей має не все суспільство, а лише та його частина, котра розуміє природу, сутність, причини виникнення цих соціальних суперечностей, знає, як їх подолати, якими шляхами, в яких формах. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі до рушійних сил розвитку людства відносив, наприклад, діяльність “творчої еліти”, “творчої меншості”, котра є носієм “життєвого пориву” і котра здатна повести за собою “інертну більшість”, для вирішення тих проблем, що стоять перед суспільством. Не випадково, в сучасному українському суспільстві актуальною є проблема формування політичної еліти, здатної здійснити необхідні соціальні перетворення на шляху подальшого поступу (Див. И. Бекешкина. Есть ли в Украине общенациональные лидеры. “Политическая мысль”, 1994, №3).
Способи розв’язання соціальних суперечностей багатоманітні, як багатоманітне саме суспільне життя. Кожна суперечність у суспільстві вимагає конкретного вивчення, з’ясування суті взаємодіючих протиборствуючих сторін, знаходження форм і методів на шляху їх подолання. Це – непроста, дуже складна соціальна проблема, яка виникає перед суспільством, особливо на переломних етапах його розвитку і функціонування. Серед важливих засобів подолання соціальних суперечностей є загальні, які виробило людство. Це – соціальна революція, реформа, компроміс, конвергенція, заборона, обмеження, скасування того, що гальмує процес розвитку тощо. В конкретних сферах суспільної діяльності, скажімо, в економічній для подолання реальних суперечностей використовуються такі засоби як роздержавлення власності, приватизація, націоналізація, акціонування, оренда, спільна виробнича діяльність суб’єктів різних форм власності і т.п.
І ще одна проблема стосовно соціальних суперечностей має неабияке і практичне, і теоретичне значення – це створення і реалізація механізму подолання соціальних суперечностей. Механізм подолання предметної суперечності – це взаємодія усіх його структурних елементів, що забезпечують рух, зміну, динаміку цієї суперечності на шляху її розв’язання. До них слід віднести: предмет суперечності, суб’єкт її реалізації, соціально-економічні передумови, засоби розв’язання суперечності.
Проблема соціальних суперечностей є актуальною і для зарубіжної філософії. Ця тема є предметом дослідження для багатьох західних філософів і соціологів, таких як П.Сорокін, Л.Козер, Г. Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козераце, К.Боулдінг та інших. В їх творах детально аналізуються різні суперечливі, конфліктні ситуації у сучасному буржуазному суспільстві, з’ясовуються їх причини, гострота, тривалість, особливості, форми, фази, функції, умови виникнення, вплив на подальший розвиток суспільства тощо.
Однак слід підкреслити, що в цих дослідженнях, як правило, обминаються основні причини соціальних конфліктів у суспільстві. Скажімо, Георг Зіммель причину таких конфліктів вбачає в біологічній природі самої людини (в “інстинкти ворожнечі”); Люїс Козер вважає, що причини соціальних конфліктів лежать “в системі розподілу у суспільстві дефіцитних ресурсів”; Ральф Дарендорф має більш змістовне уявлення про причини соціальних конфліктів, коли називає такою причиною “поляризацію інтересів людей в результаті поділу влади”. На думку Пітірима Сорокіна, причинами соціальних конфліктів, “причинами повстань і революцій”, є “збільшення придушених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість їх навіть мінімального задоволення”. Він називає 7 таких причин “повстань і революцій”, а саме: 1) “харчовий рефлекс, який придушується голодом”; 2) “інстинкт самозбереження”; 3) “рефлекс колективного самозбереження”; 4) “статевий рефлекс в усіх його проявах”, коли “відсутні умови для його задоволення”; 5) “потреба в житлі, одежі”; 6) “приватно-власницький інстинкт мас”; 7) “інстинкт самовиразу індивідуальності” (Див. П.Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992, стор. 272-273).
Все вищевикладене, звичайно, має місце при виникненні конфліктних ситуацій у суспільстві, загостренні соціальних суперечностей, їх непримиренності. Однак основна причина “повстань і революцій”, котра замовчується в дослідженнях П.Сорокіна, це суперечності з приводу влади і власності, боротьба за їх перерозподіл в інтересах певних соціальних груп, класів. Бо, як відомо з давніх часів, поляризація інтересів людей, їх антагонізм, відбувається передусім із-за їх власності, майнових інтересів. Нікколо Макіавеллі ще в 1532 році писав, що люди можуть змиритися із втратою політичної свободи, честі, влади, але ніколи не змиряться із втратою майна. “Люди скоріше простять смерть батька, ніж втрату майна”, – підкреслював він (Никколо Макиавелли. Государь. Москва – Харьков, 1998, стор. 94). Бо задоволення “базових інстинктів”, про які веде мову П.Сорокін, здійснюється, насамперед, на основі майнових відносин, відносин власності на засоби виробництва, того, хто ними володіє, розпоряджається і користується. Однак ця критеріальна, революційно-утворююча причина якраз і не береться до уваги, ігнорується при розкритті природи та сутності соціальних суперечностей в соціології революції П.Сорокіна.
діалектика абстрактоного та конкретного
Пізнання на емпіричному рівні, як відомо, починається з конкретного, котре сприймається на рівні відчуттів людини. Конкретне (лат. concrescere – зростатися) – багатостороннє, складне, складене. Конкретне – суттєво сприйнята багатоманітність одиничних речей і явищ. На теоретичному рівні пізнання починається з абстрактного. Абстрактне (лат. abstractio – відхилення) – сторона, частина цілого, однобічне, нерозвинене. Абстрактне є відображенням неповноти, нерозгорнутості, нерозвиненості предмета, оскільки він розглядається в загальному, в цілому. Абстрактне знання протистоїть конкретному знанню як неповне, однобічне, нерозвинене, загальне.
Отже, початковим, вихідним, конкретним на емпіричному рівні є одиничне, окрема річ, факт, подія, явища, що сприймається на рівні відчуттів. На теоретичному ж рівні пізнання починається з нерозвиненого, нез’ясованого невивченого, однобічного – абстрактного, котре не сприймається на рівні відчуттів. Абстрактне тоді стане конкретним, коли буде з’ясоване, вивчене. Наприклад, на початковій стадії наукового дослідження будь-яка його тема є абстрактною, оскільки є ще нерозкритою, невивченою. Щоб мати про таку тему конкретну уяву, необхідно її вивчити, розкрити на фактичному матеріалі, наситити фактами, своїми оцінками, судженнями, висновками і т.п., тобто зробити її конкретною. Доки цього не буде зроблено, тема залишиться нез’ясованою, нерозкритою – абстрактною.
Таким чином, конкретне знання на рівні теорії є не вихідним моментом пізнання, а його результатом, підсумком наукового дослідження. “В мисленні, – писав К. Маркс, – конкретне є результатом пізнання, а не вихідним пунктом його” (Див. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 13, стор. 213).
Дійсне наукове пізнання не може обмежуватися лише чуттєво сприйнятими його об’єктами. Воно повинно йти далі – від чуттєво сприйнятого об’єкту до його відтворення у мисленні в усій його складності, розвиненості, багатоманітності – конкретності. Тому методом теоретичного пізнання є процес цілісного відтворення у мисленні пізнавального об’єкту шляхом сходження від абстрактного до конкретного, різноманітні сторони якого відображаються в логічних поняттях і категоріях. Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає, таким чином, першопочаткове сходження від конкретного, котре дано в спогляданні, відчуттях, до абстрактного, загального.
Конкретне на емпіричному рівні і конкретне на теоретичному рівні – це не одне і теж. Конкретне на рівні емпірії – це те, що дано нам у відчуттях, сприйнятті, уявленні, що є осяжним, безпосереднім, баченим, чуттєво відтвореним. Конкретне ж на рівні теорії – це пізнавальний об’єкт, котрий з’ясовується з допомогою мислення, коли розкривається зміст цього об’єкту, його багатоманітні сторони, особливості – те, що приховано від чуттєвого пізнання, що є суттєвим, необхідним, закономірним. Тому в науковому пізнанні і розрізняють конкретне як вихідний пункт пізнання (чуттєво сприйняте конкретне) і конкретне як досліджене, з’ясоване, як підсумок пізнання.
Таким чином, процес наукового пізнання проходить як би два етапи. Перший – це перехід від чуттєво-споглядального, конкретного пізнання до абстрактного. І другий етап – перехід від абстрактного (нез’ясованого) до конкретного (розкритого, вивченого) і об’єктивованого у відповідних поняттях і категоріях.
продуктивні сили та виробничі відносини.
Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.
Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку.
Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.
Розглянемо ці елементи продуктивних сил детальніше.
Знаряддя праці є зміненою частиною природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва впливає на предмет праці. До них відносяться різноманітні механічні, фізичні, хімічні, біологічні та інші засоби зміни речей і явищ у природі.
Вони втілюють у речовій, матеріальній формі технічну сторону прогресу продуктивних сил, що забезпечує можливість передачі досягнень одного покоління до інших. Епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як вони виробляють, якими знаряддями праці здійснюється процес виробництва. Але самі по собі знаряддя праці, які разом з предметами праці утворюють речову форму продуктивних сил, не можуть саморозвиватися, більш того, вони втрачають свої корисні якості, якщо не охоплені живою працею людини.
Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини для виробництва речей. Вони поділяються: на первинні, характерні в основному для добувної промисловості (вугілля, нафта, газ, які видобуваються із землі; цілинні землі, які обробляються та ін.); вторинні як необхідний компонент обробної промисловості, в якій вже вкладена людська праця: перероблена сировина і напівфабриками, метал, бавовна тощо.
Предмети праці є найбільш пасивним елементом продуктивних сил. Але за його “асортиментом” можна робити висновки про міру освоєння суспільством природи, адже кількість різних речовин і явищ природи, які є предметами праці – це показник того, наскільки природні ресурси включені у суспільне виробництво.
Становлячи цілеспрямований процес, виробництво не може функціонувати, якщо воно не використовує поряд з матеріальним і Духовні чинники, не забезпечує поєднання науки з виробництвом. Наукові програми, довгострокові плани і прогнози, науково-технічні рішення практичних завдань, система наукової організації управління виробничими процесами, технологічні цикли, які відображають якісні і кількісні зміни об’єктивних і суб’єктивних факторів праці, особливості їх взаємодії – все це невід’ємні складові сучасного виробництва.
Отже, теоретичною основою практичної виробничої діяльності постає наука, котра виступає духовним регулятором виробництва і в процесі свого розвитку чинить істотний вплив на всі основні елементи продуктивних сил, в тому числі і на людину. Ось чому мова сьогодні йде про те, що наука перетворилася (чи перетворюється) в безпосередню продуктивну силу.
Виробничі відносини. Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.
Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того, кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.
Отже, відносини власності є головною, визначальною стороною виробничих відносин.
По-друге, відносини людей з приводу речей поширюються і на вироблені продукти, які створені для використання. А для цього вони повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і, насамкінець, спожиті.
Тобто, відносини розподілу, обміну і споживання є важливими складовими виробничих відносин. Але ж ці відносини залежать від власності, визначаються нею. Власник засобів праці завжди присвоює вироблений продукт; в залежності від характеру виробничих відносин вироблені матеріальні блага розподіляються та споживаються або спільно – як у первісному суспільстві, або ж пануюча меншість присвоює додатковий продукт.
Таким чином, продуктивні сили того чи іншого суспільства в їх історично конкретному поєднанні з виробничими відносинами утворюють економічний спосіб виробництва. При цьому продуктивні сили виступають як його зміст, а виробничі відносини – як його форма, у якій люди здійснюють виробництво. Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим, необхідним, стабільним. Він є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Об’єктивна, матеріальна природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не волею і бажаннями людей, а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Як і будь-яка форма, виробничі відносини здійснюють активний зворотний вплив на розвиток продуктивних сил. Це можна уявити таким чином: продуктивні сили створюються і розвиваються, зберігаються чи виходять з ладу в результаті практичної діяльності людей, які керуються певними мотивами й конкретним чином організовані для суспільного виробництва, а це все визначається існуючими виробничими відносинами. Активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили може бути подвійним: вони можуть прискорювати суспільний прогрес (за умови їх відповідності) і суттєво гальмувати розвиток суспільства (коли між ними виникає невідповідність, а тим більше – конфлікт).
Таким чином, основним соціологічним законом, дія якого прослідковується на протязі всієї історії людства, є закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті. Адже зі зміною способу виробництва змінюється само суспільство: трансформуються соціальна структура, про що йтиметься у наступному розділі; відбуваються зміни у системі управління, виникають нові організації, установи; змінюються погляди людей, їхня психологія – формується певний тип особистості.
базис та надбудова
Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови - ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються. Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство - такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді - історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства. Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду. Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації - складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації. Термін "цивілізація" досить багатогранний і не має однозначного і чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям "культура" (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям "цивілізація" розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який
пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття "цивілізація" вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій? На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття "цивілізація" фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації. Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя - це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи. Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністью стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей. Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє,підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природними і соціальними обставинами. Саме на цьому грунтується культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарними цінностями). Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв'язків в суспільстві, зокрема духовне виробництво перетворилось на складну індустрію свідомості. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку - та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом чого є розвиток економічного і політичного лібералізму - визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова (всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої незалежності від економічного базису.
Філософія Києво-Могилянської академії.
Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.
Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 – 1683), Й.Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.
Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно в значній мірі ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія ( від грец. тео – бог, софія – мудрість) – релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”.
Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом. “Повне визначення природи, – писав найвідоміший філософ академії Ф.Прокопович, – збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи..., але воно, очевидно, відноситься до матерії і форми (Цит по: “Философская мысль в Киеве. К., 1982, стор. 123).
Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Арістотеля. У останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й.Кононович-Горбацький, в противагу античному філософу, підкреслював, що “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” (там же, стор. 125). “Матерія є активною і діяльною”, – погоджувався учень Кононовича-Горбацького – І.Гізель, – але “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої” (там же, стор. 126).
І. Гізель – самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. “Матерія, – писав філософ, – є в однаковій кількості і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева” (там же, стор. 127).
Таку ж думку поділяв і Ф.Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог напочатку світу...; в якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди” (там же, стор. 127 – 128).
Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. “Без ґрунтовного розуміння руху, – писав Ф.Прокопович, – неможливо добре зрозуміти і всього іншого..., бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього світу” (там же, стор. 128 – 129). Однак “причиною причин” цього руху, на думку філософа, є бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.
Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, – писав І.Гізель, – там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф.Прокопович, – виникає з протилежного; тобто спокою.
Вся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться у спокої, то все це обусловлюється самою природою, її “принципами”. Ф.Прокопович висловлював таку думку: “Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа... тіла за своєю природою або рухаються або знаходяться у спокої” (там же, стор. 130).
Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які мали сумнів у можливостях людини пізнати оточуючий її світ, розуміли, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. “Будь-яке пізнання, – наголошував С.Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менше категоричним було також судження Й.Кононовича-Горбацького: “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях” (там же, стор. 133).
Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум – опосередковано, узагальнено, абстрактно і це відображення більш досконале. “Розум, – писав І.Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум – нематеріально і абстрактно” (там же, стор. 134).
Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень по теорії пізнання, настільки вони їй в багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії ХVІІ – ХVІІІ століття.
Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині богом, через його одкровення.
Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, – наголошував Ф.Прокопович, – стають більш точними... через випробування їх органами відчуття” (там же, стор. 133).
Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.
структура свідомості
Структура свідомості. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи: а) психічне (несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення (абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).
Отже. Свідомість – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв’язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
Таким чином, проблеми, які ми розглянули, не мають однозначного вирішення та трактування. Вони складні, багатогранні, важкодоступні для наукового з’ясування. Як у філософії, так і в науці, вони розглядаються в основному на рівні припущень, наукових гіпотез та релігійних концепцій.
основоположні принципи гнесеології
Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості. Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.
У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.
Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі “немає сили”, яка могла б “протистояти дерзанню пізнання”.
Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.
Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.
Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.
Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:
Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.
Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.
Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.
Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела. Про зміст, структуру поняття “практики” мова буде йти окремо.
Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшим є і притягання.
У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.
У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових вимог, а саме:
1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;
2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;
3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;
4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості, відмінності;
5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);
6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;
7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;
8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.
Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.
І, насамкінець, останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої. Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.
Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:
1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людині на рівні відчуттів. Загальне ж – не рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?
Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по-різному.
В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).
Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.
Реалісти (Анстельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.
Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.
Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, Д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).
Раціоналісти (Р. Декарт, Г. Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.
2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно важливе значення.
3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.
Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.
Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.
Принципи діалектики.
Принцип (від лат. principium) – начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін “принцип” набув широкого вжитку. Кажуть: “принципова людина”, тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; “у нього немає ніяких принципів”, тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.
У філософському плані поняття “принцип” означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв’язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.
Принципи діалектики мають великий методологічний, пізнавальний потенціал. Він виявляється, насамперед, в певних імперативах стосовно самого процесу пізнання, а також інтерпретації його результатів.
Візьмемо, для прикладу, принцип суперечності. Імперативними вимогами цього принципу є: 1) розгляд будь-яких фактів, предметів, процесів чи явищ з точки зору того, що їх виникнення, функціонування та розвиток є результатом певних суперечностей, що їм притаманні; 2) вимога з’ясовувати природу, сутність, корені певної суперечності; 3) враховувати специфіку, особливості суперечностей, котрі різні у різних сферах об’єктивної дійсності; 4) виділяти, вивчати конкретні етапи, стадії, фази розвитку і функціонування суперечностей, розкриваючи їх особливості; 5) знаходити необхідні форми, способи, шляхи розв’язання діалектичних суперечностей; 6) з’ясовувати характер суперечностей, їх місце в класифікації суперечностей (основні – неосновні, головні – неголовні, причинні – наслідкові, антагоністичні – неантагоністичні); 7) враховувати роль конкретних суперечностей в подальшому розвитку тих чи інших явищ (до чого призведе їх розв’язання – до гармонії чи до нових конфліктів) 8) розкривати основну тенденцію розвитку суперечностей з метою передбачення, прогнозування наслідків їх розв’язання; місця цих суперечностей в системі відносин, що складаються; 9) фундаментальною вимогою принципу суперечності є вимога застосування до пізнання законів діалектики; 10) і останній імператив – це вимога вивчати реальні суперечності неупереджено, як об’єктивну даність, необхідний внутрішній імпульс будь-якого руху та розвитку, а не вважати це аномалією, перешкодою на цьому шляху. Безумовно, що мова йде не про суперечності взагалі, а про діалектичні суперечності.
У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об’єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв’язку з її основними законами.
Діалектика та її альтернативи
Діалектика є осягнення суперечностей у їх єдності
Гегель
Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.
Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?
Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.
Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.
Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.
Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ... тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.
Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?
Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.
Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.
У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.
Альтернативи діалектики. Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі сторони – позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).
Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або “консервативна”) сторона. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, “ліквідації” того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, – діалектичний як “зняття”, тобто не просто знищення старого, а утримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.
Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у підручниках про “революційно-критичний” бік діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) “в позитивне розуміння існуючого... включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, і з її минущого боку, вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і революційна”.
Не згадували про це передусім тому, що під таку “критичну і революційну” зміну повинна була підпадати і сама радянська система, “реальний соціалізм”.
Радянська філософія в цілому, як правило, “теоретично” обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала “історичні” рішення з’їздів і пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався.
На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики.
Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.
Теодор Адорно (1903 – 1969) – німецький філософ, соціолог, представник так званої “франкфуртської” школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як “Негативна діалектика” (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля “в руках” Адорно перетворюється в антисистемну, “заперечливу діалектику” всього сутнього.
Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) – французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця “Критика діалектичного розуму” (1960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах – “критичній” і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга – “консервативна”, “догматична”, “недостатньо революційна” марксистська діалектика.
Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів “негативної діалектики” Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.
1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятою. Отже, “негативній” діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. “Негативна” діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як “неприязнь”, “відсутність”, “жаль”, “стурбованість”, “розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. “Я” – єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, “людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість”. Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, “для-себе-буття”. Таким чином, суб’єктивність заперечення в “негативній” діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.
“Негативна” діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції “негативної” діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
4. “Негативна” діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про “заперечення заперечення”, котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній “революційності”, “консерватизмі”, оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.
Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса “негативної” діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що “ця річ неякісна”, то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.
5. Діалектика в концепції її “негативної” інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм – це принцип і суть “негативної” діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, наукових і т.д. Однак, у “негативній” діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психології людей тощо. У “Інтернаціоналі” є такі рядки: “Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи, а потім ми наший, новий світ збудуєм...”
Свого часу відомий письменник В.Г.Короленко звертав увагу на таку руйнацію більшовиками всього старого. В листах до наркома освіти А.В.Луначарського він писав, що старий лад – це не лише експлуатація, соціальна несправедливість, які слід відкинути, а й управління, організація виробництва, дисципліна, стимули до праці і т.п., більшовики ж “зруйнували фортецю”, а що потім? А потім – розруха, безодня, безгосподарність, відсутність навиків управління. Зазначимо при цьому, що на жодний з листів письменника Луначарський не відповів, очевидно тому, що Короленко був правий.
Теоретик “негативної” діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду, до “дурної” безкінечності заперечення.
6. Визначальним принципом “негативної” діалектики є положення про “нетотожність” як заперечення. “Нетотожність” в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього. Адорно протиставляє принцип “нетотожності” таким категоріям, як “позитивність” (творення), “зняття”, “становлення”, “заперечення заперечення”, оскільки вони не є негаціями в розумінні цього філософа. Що ж до такої категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її нетотожності (відмінності). “Тотожність”, на думку Адорно, фактично заперечує багатоманітність речей, бо багатоманітність речей означає їх “нетотожність”. Тут, безумовно, має місце відступ від діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (нетотожність), тобто у Гегеля мова йде про конкретну тотожність, а не абстрактну, як у Адорно.
Таким чином, можна зробити висновок щодо змісту, суті і принципів так званої “негативної” діалектики, котрий полягає в тому, що “негативна” діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. “Негативна” діалектика – це, по суті, антидіалектика.
Антидіалектикою є також метафізика (про альтернативність діалектики і метафізики як протилежних філософських концепцій розвитку мова йшла у першому розділі).
Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики.
Справді, софістика (з грецьк. – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип’ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика – це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Це по-перше. По-друге, софістика як спосіб мислення має виключно суб’єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Що ж до метафізики, то це такий спосіб мислення, котрий має об’єктивні основи, про які йшла мова вище. По-третє, метафізика є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. Софістика ж не має таких якостей. Вона не є світоглядом. На цій підставі, можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізики в цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми відображення в мисленні розвитку об’єктивного світу.
Тепер коротко щодо еклектики. Еклектика (з грецької – вибираю) – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб’єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій. Шкіл, поглядів тощо. Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.
Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.
До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм (з грецької – положення, що сприймається на віру, без доведення) – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.
Догматизм – це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.
Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні – як теорії пізнання.
Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької – релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.
Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і “негативна” діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.
Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох основних положень.
1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об’єктивної дійсності істинне пізнання неможливе.
2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи усвідомлення дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв’язку, а, отже, і у взаємодії, та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об’єктивні принципи зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, “негативна” діалектика.
3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення об’єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з’ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діалектики, її категорій і принципів. Іншими словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.
4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об’єктивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що змінюється. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і т.ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилежностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.
5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони становлять основний зміст об’єктивної діалектики, яка знаходить свій вияв у мисленні людини і становить основний зміст суб’єктивної діалектики. Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.
6. Не всі філософські течії, школи визнають діалектику. Окремі з них відкидають її як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення і дослідження. Однак слід підкреслити, що сучасна діалектика, її теорія і методологія, є видатним надбанням філософії ХХ-го століття. Без її знання філософська освіта буде частковою і неповноцінною.
Філософія І.Франка.
І.Я.Франко (1856 – 1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав вчену ступінь доктора філософії, яку отримав у Віденському університеті (1893).
Світогляд І.Франка формувався в складних умовах пореформеної Галичини під вирішальним впливом революційного демократизму Т.Шевченка, російських революційних демократів ХІХ століття, тісного зв’язку з робітничим і демократичним рухом Західної України. За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення, Франко неодноразово піддавався ув’язненню з боку австрійських властей.
Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо.
Свої філософські погляди Франко виклав в працях “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Що таке поступ?”, “Про працю”, “Катехізис економічного соціалізму”, “Кілька слів о тім, як упорядкувати наші людові видавництва”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та багатьох інших прозових, поетичних та публіцистичних творах.
Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.
У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, – писав Франко, – все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”.
Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.
І.Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. “...Немає певних меж, – писав він, – котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі – ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”. Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І.Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.
І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил природи, а звертала свою увагу на безплідне розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ є тільки відбитком нашої думки, похідним нашого “Я”. Подібні твердження, писав І.Франко, породили у подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна філософія Шопенгауера або Гартмана, що є запереченням усякої здорової науки.
В теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не дають повного знання. Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”.
І.Франко розумів, що процес пізнання складний процес і його результати повинні підкріплюватися практикою. Однак він не зміг збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах.
І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге..., що поступ веде до добра”. При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила – суперечність, яка “... вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей творить одноцільну єдність”. Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв’язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об’єктивної дійсності.
І.Франко був близьким до розуміння причинного зв’язку матеріальних, економічних відносин і сфер духовного життя суспільства. Так, в статті “Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює, що суспільні і політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних відносин”. Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки.
І.Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель пов’язував з боротьбою проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку царизму.
Виступи Франка проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його філософського світогляду.
Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не “робили” і не “роблять” історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з’явилися і стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.
В галузі естетики І.Франко теж стояв на матеріалістичній основі. Джерелом цього були естетичні погляди російських революціоністів-демократів 40-60 років ХІХ століття, естетика Т.Шевченка.
Для естетики І.Франка, як і для його сучасників – П.Мирного, П.Грабовського, М.Коцюбинського, Л.Українки, – характерною є боротьба за реалізм, народність мистецтва. За основу останнього, за висловом Франка, необхідно брати “життя як єдиний кодекс естетичний”.
Виступаючи проти Нечуя-Левицького, котрий проголошував вічність законів мистецтва і розглядав літературу як надкласове явище, Франко наголошував, що такої літератури немає у світі, а “вічні закони мистецтва” – це “старе сміття”, яке догниває на смітнику історії і яке перегризають тільки платні віслюки-літератори, що пишуть на лікті свої повісті і фейлетони. Література повинна бути живим відбитком сучасного життя народного, його образом – ось висновок, до якого приходить І.Франко.
І.Франко, йдучи за Т.Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність характеризується, насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням української суспільно-політичної думки.
Філософія серця П.Юркевича.
Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.
Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.
«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.
Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.
Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».
Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.
Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.
З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.
До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.)
Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.
проблема істини
Поняття істини. Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?
Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.
Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.
Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.
Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина?
Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях:
1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця: що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.
2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях – юліанському, григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, “вічними”.
“Вічними істинами” є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).
3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ “не стоїть” на місці, він “твориться”, розвивається – властивості Всесвіту не вичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю і остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі і вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип – людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної – гідне її.
Пізнання людиною абсолютної істини “в цілому” – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.
Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все – повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об’єктивно, не упереджено.
Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони представляють собою елементи, частинки, зерна абсолютного остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не знаємо. Однак ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7910 м/секунду, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарату всього на 1 м/секунду, то останній стане штучним супутником Землі (7911 м/сек.).
Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом заключає в собі колосальні енергетичні можливості.
Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.
Істини у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту. Наприклад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат. relativus – відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. – думка, положення). Догма – це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних його розвитку і реалізації.
Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка – це невідповідність знання індивіда про об’єкт що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.
Поняття культури. Структура культури. Функції культури.
Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа і державного діяча, полягає її головна функція.
Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”.
Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення “культура – натура”, тобто “культура – природа”. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.
Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти.
Але й на сьогодні серед фахівців немає загальновизнаного розуміння як походження культури, так і її визначення.
До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну – культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну – культура розуміється як система цінностей, їх набуток; теологічну, пов’язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності.
Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного – культура є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень.
Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.
Емпіричний, описовий підхід, згідно до якого культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється в статичному вигляді – у вигляді певного “набору” речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна та духовна сфера культури, про що йтиметься далі.
Аксеологічний, тобто оціночний підхід, за якого “культурність” і “некультурність”, отже, і рівень культурності, оцінюється співставленням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оціночний момент.
Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, “позабіологічний” за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов’язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх – описовий та оціночний, а включає в себе їх раціональний зміст.
Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.
У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.
Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.
Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури – суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.
Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.
Все ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Подібного роду явища, відносини, процеси, поведінку називають “антикультурою”. Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативне оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.
Структура культури. Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.
У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура – досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.
Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.
Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури.
Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від безпосередньо виробничої сфери.
Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одежі, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.
Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про “культуру праці” різних історичних епох.
Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.
Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов’язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам’яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.
Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура – результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природа і суспільства, ширину світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань.
До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:
- явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, “культурні форми спілкування”, культура почуттів), естетична культура (література і мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.
Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та мистецтва.
Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) – також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого “зоологічного індивідуалізму”, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури.
- Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес у відповідності з політикою держави.
- Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості – поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв’язку, масової інформації тощо).
Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і спрямовуючим чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, в тому числі сфері матеріального виробництва.
Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини – почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов’ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини.
Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи свій власний, надприродний світ, у якому вона живе.
Людський світ величезний, строкатий і різноманітний – політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери “по частинах”.
Політична культура в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.
У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов’язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості і переконання.
Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймається перш за все чуттєво, у їхній зовнішній виразності.
Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.
Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов’язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.
Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозумілим є й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва, наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно існують. Але разом з тим і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх єдності. Адже у матеріальній культурі заключене формуюче її духовне начало, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини; продукти ж духовної культури завжди втілені у матеріальній формі, і завдяки цьому вони можуть існувати, передаватися від покоління до покоління.
Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та духовну. Такий відхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного зв’язку з розвитком всього суспільства.
Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.
Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура Середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т.д.
Можна зустріти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи, наприклад, масова культура, елітарна, молодіжна та ін., або ж офіційна культура.
На початку ХХ ст. В Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.
Метою масової культури є інформування населення (тобто “мас”) про можливості культури, її мову, про навички, які необхідні для сприйняття мистецтва, але вона не може замінити “причасність” людей до високої, так званої елітарної культури. Адже до культури тягнуться мільйонні маси народу. Негативний же сенс такої культури заключений у тому, що здебільшого не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а, навпаки, сама культура, орієнтуючись на примітивні смаки окремих відсталих прошарків населення, занепадає: спрощується і деформується до рівня примітивізму – масі пропонується щось сіре, або навіть безглузде (на жаль, цього не уникнула й сучасна Україна).
Функції культури. Будь-який зовнішній вияв культури – господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людино-творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.
Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства і перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про оточуючі речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як знання, трудові навички, звичаї, і закони логіки тощо. Їх засвоєння допомагає оволодіти нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися в оточуючому як природному, так і соціальному середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою в культурному розвитку людини.
Суспільно-перетворююча функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворюючої діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.
Виховна і нормативна функція культури заключається у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог суспільства. Існують завжди, наприклад, норми поведінки у виробництві, побуті, сім’ї, у міжособистісних стосунках тощо. Такі норми закріплюються в юридичних актах, в кодексах моралі, статутах.
Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Вона пов’язана з тим, що культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо. Вирішено цих завдань сприяє мова, засоби зв’язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо, телебачення і – особливо в наш час – комп’ютерні засоби, Інтернет.
Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.
Нарешті, інтегративна функція культури проявляється у здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності, а народи – у світову цивілізацію.
екон.життя сусп.
У попередньому розділі суспільство розглянуте як надскладна система суспільних відносин. Подальший аналіз цієї системи передбачає розгляд кожної сфери суспільного життя, її роль в житті людини і суспільства, виділення основної, визначальної сфери, яка не тільки була історично першою, але й “прародильницею” всіх інших сфер життя суспільства – природної, соціальної, політичної, етносоціальної та духовної. Такою є економічна сфера життєдіяльності, його матеріальне виробництво.
Матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто “виробництво людини”, формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.
Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й умова їх розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва.
Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей, які з допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на перетворення природи, і на суспільне “самоперетворення” людини.
В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.
Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо.
Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між людьми у процесі освоєння ними природи.
Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.
Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку.
Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.
Розглянемо ці елементи продуктивних сил детальніше.
Знаряддя праці є зміненою частиною природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва впливає на предмет праці. До них відносяться різноманітні механічні, фізичні, хімічні, біологічні та інші засоби зміни речей і явищ у природі.
Вони втілюють у речовій, матеріальній формі технічну сторону прогресу продуктивних сил, що забезпечує можливість передачі досягнень одного покоління до інших. Епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як вони виробляють, якими знаряддями праці здійснюється процес виробництва. Але самі по собі знаряддя праці, які разом з предметами праці утворюють речову форму продуктивних сил, не можуть саморозвиватися, більш того, вони втрачають свої корисні якості, якщо не охоплені живою працею людини.
Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини для виробництва речей. Вони поділяються: на первинні, характерні в основному для добувної промисловості (вугілля, нафта, газ, які видобуваються із землі; цілинні землі, які обробляються та ін.); вторинні як необхідний компонент обробної промисловості, в якій вже вкладена людська праця: перероблена сировина і напівфабриками, метал, бавовна тощо.
Предмети праці є найбільш пасивним елементом продуктивних сил. Але за його “асортиментом” можна робити висновки про міру освоєння суспільством природи, адже кількість різних речовин і явищ природи, які є предметами праці – це показник того, наскільки природні ресурси включені у суспільне виробництво.
Становлячи цілеспрямований процес, виробництво не може функціонувати, якщо воно не використовує поряд з матеріальним і Духовні чинники, не забезпечує поєднання науки з виробництвом. Наукові програми, довгострокові плани і прогнози, науково-технічні рішення практичних завдань, система наукової організації управління виробничими процесами, технологічні цикли, які відображають якісні і кількісні зміни об’єктивних і суб’єктивних факторів праці, особливості їх взаємодії – все це невід’ємні складові сучасного виробництва.
Отже, теоретичною основою практичної виробничої діяльності постає наука, котра виступає духовним регулятором виробництва і в процесі свого розвитку чинить істотний вплив на всі основні елементи продуктивних сил, в тому числі і на людину. Ось чому мова сьогодні йде про те, що наука перетворилася (чи перетворюється) в безпосередню продуктивну силу.
Виробничі відносини. Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.
Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того, кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.
Отже, відносини власності є головною, визначальною стороною виробничих відносин.
По-друге, відносини людей з приводу речей поширюються і на вироблені продукти, які створені для використання. А для цього вони повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і, насамкінець, спожиті.
Тобто, відносини розподілу, обміну і споживання є важливими складовими виробничих відносин. Але ж ці відносини залежать від власності, визначаються нею. Власник засобів праці завжди присвоює вироблений продукт; в залежності від характеру виробничих відносин вироблені матеріальні блага розподіляються та споживаються або спільно – як у первісному суспільстві, або ж пануюча меншість присвоює додатковий продукт.
Таким чином, продуктивні сили того чи іншого суспільства в їх історично конкретному поєднанні з виробничими відносинами утворюють економічний спосіб виробництва. При цьому продуктивні сили виступають як його зміст, а виробничі відносини – як його форма, у якій люди здійснюють виробництво. Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим, необхідним, стабільним. Він є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Об’єктивна, матеріальна природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не волею і бажаннями людей, а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Як і будь-яка форма, виробничі відносини здійснюють активний зворотний вплив на розвиток продуктивних сил. Це можна уявити таким чином: продуктивні сили створюються і розвиваються, зберігаються чи виходять з ладу в результаті практичної діяльності людей, які керуються певними мотивами й конкретним чином організовані для суспільного виробництва, а це все визначається існуючими виробничими відносинами. Активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили може бути подвійним: вони можуть прискорювати суспільний прогрес (за умови їх відповідності) і суттєво гальмувати розвиток суспільства (коли між ними виникає невідповідність, а тим більше – конфлікт).
Таким чином, основним соціологічним законом, дія якого прослідковується на протязі всієї історії людства, є закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті. Адже зі зміною способу виробництва змінюється само суспільство: трансформуються соціальна структура, про що йтиметься у наступному розділі; відбуваються зміни у системі управління, виникають нові організації, установи; змінюються погляди людей, їхня психологія – формується певний тип особистості.
джерела,рушійні сили та субєкти суспільного розвитку.
Про джерела розвитку людського суспільства роздумували античні філософи, зокрема ПЛАТОН і АРИСТОТЕЛЬ, потім – Б.СПІНОЗА (“природа причина самої себе”), представники німецької класичної філософії – І.Кант, Г.Гегель, Л.Фейєрбах, які бачили їх у суперечностях. Отже, для соціальної філософії завжди було актуальним питання про джерела саморозвитку суспільства. Таким воно залишається і сьогодні.
Виходячи з сучасного стану соціальної філософії, автор вважає доцільним розділити точку зору деяких дослідників, що ці джерела можна віднайти у взаємодії, суперечностях трьох сфер життєдіяльності суспільства.
Це, по-перше, світ природи, речей і явищ, які існують незалежно від свідомості людей, тобто об’єктивно, і підпорядковані законам. Адже природа, про що йшлось раніше, є основою існування суспільства, з нею постійно взаємодіє людина. Згадаймо вчення Ш.Монтеск’є, який прямо пов’язував політичну організацію суспільства з кліматом та ґрунтами; Л.Мечникова про річкові, морські та океанічні цивілізації і їх історичне обґрунтування – виникнення древніх цивілізацій в долинах великих рік; той історичний факт, що найінтенсивніший розвиток капіталізму відбувався в країнах з помірним кліматом. І, звичайно, у даному аспекті не можна не акцентувати увагу на сучасній екологічній кризі, основою якої стала націленість людської діяльності на “підкорення природи”, “панування” над нею тощо. Наслідком цього стала руйнація біосфери планети, природного середовища людини як виду. Звідси відоме і поки що не трагічне “або – або”: зміна людської свідомості і поведінки, або – загроза існуванню.
Іншим джерелом розвитку суспільства є розвиток техніки та технології, процес розподілу праці, тобто те, що має у літературі назву “Технологічного детермінізму” як наслідку раціоналістичного європейського мислення. Це стає особливо актуальним у зв’язку з розвитком постіндустріального, інформаційно-технічного бездушного суспільства, тобто це суперечності між гуманними цілями людського існування і світом інформаційної техніки, яка становить потенційну (а, значною мірою, вже і реальну) загрозу для людства.
Накінець, ще одне джерело саморозвитку суспільства знаходиться у ДУХОВНІЙ СФЕРІ, тобто у процесі реалізації того чи іншого релігійного чи світського ідеалу (історія суспільства розглядається або як реалізація волі Бога – у релігійному світогляді; або основне значення надається морально-релігійному, духовному вдосконаленню суспільства – як у А.ТОЙНБІ, П.СОРОКІНА; або ж її, історію, бачать у комуністичному ідеалі, який мобілізує людей на боротьбу за справедливе суспільство – як у марксистській філософії).
Безумовно, у реальному саморозвитку суспільства необхідно враховувати всі ці джерела, адже їх взаємодія внутрішньо суперечлива, а пріоритет кожного з них залежить від конкретного етапу розвитку суспільства.
Поняття “рушійні сили розвитку суспільства”
Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?
Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.
Тому К.Гельвецій назвав інтерес “всесильним чарівником”, який змінює вигляд будь-якого предмета. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов’язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.
Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне життя постійно “нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби “вбудовує” систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.
На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно “вплетені” в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.
Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.
Суб’єкти суспільного розвитку
Поняття “суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме що з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.
Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.
Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.
Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.
Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія складалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об’єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.
Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка “надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це мав на увазі “залізний канцлер” Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: “Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться”.
Питання про роль видатних історичних особистостей, “героїв” у філософській теорії розглядається досить ґрунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості – з іншого.
Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас.
Поняття “народ” багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.
Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як “живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать.
У соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб’єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.
Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці “каштани з вогню”? І тут згадуються гегелівська “іронія історії” та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє “втілення” у період сталінізму тощо).
Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ – творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”, сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.
Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її “живому русі” беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи “вибраних”, впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з’являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.
Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.
Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.
У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже “естафета поколінь” є реальною історією кожного народу і всього людства.
У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття “покоління” в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет), зобразити “конфлікт поколінь” як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійну силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі “Зіткнення з майбутнім”, яка у 60 – 70-х роках була бестселером, пропонує вимірювати останні 30 тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення “провели своє життя у печерах”. Це 800-е покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і “різкий розрив з усім минулим досвідом людства” – з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний “внесок” у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.
Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова була раніше.
філ.розуміння матерії
Поняття матерії. Поняття “матерія”, його формування має свою історію. У найдавніший філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали воду, повітря, вогонь, атом тощо. Міркування про це ми знаходимо, зокрема, у філософії Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Демокріта. Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не мало тієї універсальності, всезагальності охоплення об’єктивної дійсності, котре характерно для категоріального, філософського розуміння матерії.
Згадується розміркування англійського філософа XVII століття Френсіса Бекона про те, що “...древні уявляли собі першу матерію як таку, що має форму і якість, а не як абстрактну, тільки можливу і безформну...”, бо “...в той час ще не настало царство “категорій”, де б абстрактне начало могло укритися під захистом категорій субстанції, і тому ніхто не насмілився придумати цілком уявлювану матерію, а за начало приймалося тільки те, що могло б бути сприйнято почуттям...” (Див. Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305, 314).
Лише учень і послідовник Фалеса – Анаксімандр першим дійшов до висновку, що в усіх цих речей – води, повітря, вогню і т.п. – повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути всеохоплюючою, безмежною, вічною. Такою першоосновою він вважав “апейрон” (апейрон – з грецької – безконечне, безмежне). Фактично це була перша спроба дати узагальнене уявлення про першооснову всього існуючого, спроба категоріального визначення поняття матерії.
Пізніше, у Арістотеля, ми вже знаходимо розуміння поняття матерії як філософської категорії, котра не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини. Арістотель стверджував, що “матерія... чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо на основі узагальнення наших спостережень” (Див. Анатомия мировой философии, т. 1, часть 1, М., 1969, стор. 441).
Подібну думку стосовно поняття матерії поділяв також, вже відомий нам, Френсіс Бекон. “Матерія, - писав він, - позбавлена будь-яких (конкретних – В.Б.) якостей... Вона є, очевидно, найдосконалішою фікцією людського розуму...” (Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305).
Отже, поняття матерії вищезгадані філософи пов’язували не з конкретними її властивостями, а з чимось загальним, абстрактним, всеохоплюючим, безмежним. Такий підхід став важливим кроком на шляху визначення поняття матерії як філософської категорії.
Однак не всі філософи поділяли подібне уявлення про поняття матерії. Насамперед, такий підхід відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, “абсолютний розум”, свідоме начало. До таких відносився англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1684 – 1753). Він виступив з різкою критикою уявлення про матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього Берклі присвятив “Трактат про начала людського пізнання” (1710). В ньому він не приховує того, що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах. Чому? Тому, що Берклі був філософом-ідеалістом, єпископом. Його фах вимагав спростування матеріалізму, основного його поняття матерії, оскільки визнання останньої не залишало місця для Бога як творця всього існуючого.
Аргументація Берклі проти поняття матерії як абстракції була нескладною. Вона зводилася до проголошеної ним тези: “існувати означає бути сприйнятим”. Що це означає? Прослідкуємо за логікою Джорджа Берклі. Все те, що реально існує, вважав Берклі, я сприймаю з допомогою органів відчуття. Матерії, як поняття, я не сприймаю ні з допомогою зору, ні з допомогою дотику, а оскільки це так, то вона не існує, а отже позбавлена сенсу. Ось його судження на цей рахунок: “В тім, що речі, котрі я бачу моїми очима, чи відчуваю моїми руками, дійсно існують – я зовсім не маю сумніву. Єдина річ, існування якої я заперечую, це те, що філософи називають матерією”. (Див. Антология мировой философии, т. 2, М., 1969, стор. 518-519).
Однак це помилкове утвердження. Людина багато речей не сприймає з допомогою відчуттів, але це не означає, що такі речі не існують. Ми не сприймаємо відчуттям магнітне поле, ультразвук, радіохвилі тощо, але вони є. Про їх існування ми дізнаємося з допомогою відповідних приладів. Закони природи теж не сприймаються на рівні відчуттів, однак ніхто не заперечує їх існування. Поняття матерії теж не сприймається з допомогою дотику, зору, смаку і т.п. бо це абстракція, узагальнене уявлення, в ньому на рівні мислення фіксується найбільш загальна, всеохоплююча ознака дійсності, котра полягає в тому, що речі, предмети, природа існують реально, об’єктивно, незалежно від людини, її свідомості. “Матерія, - писав Ф. Енгельс, - є чисте творіння думки і абстракція. Ми відхиляємося від якісних відмінностей речей, коли об’єднуємо їх під поняттям матерії. Матерія, як така, не є чимось чуттєво існуючим” (Ф. Енгельс. Анти-Дюринг. М., 1957, стр. 358).
Таким чином, поняття матерії вироблено у філософії для позначення об’єктивної реальності, котра дається людині у її відчуттях. Ця об’єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія.
Види матерії. В яких видах зустрічається матерія як конкретна об’єктивна реальність? Існує така класифікація конкретних видів матерії:
1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;
2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи;
3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, анти електрон тощо.
Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:
неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвелики, величезний);
органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, як, озеро тощо);
соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.
І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?
По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це окреме;
по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;
по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.
У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія (тавтологія – визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: “Людина – суспільна істота, вища ступінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою” (Див. Философский словарь, М., 1963, стор. 499).
Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.
Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція – це те, з чого складається світ).
Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється.
Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.
Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.
Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:
1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);
2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);
3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);
4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);
5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).
Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?
Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).
Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.
Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.
Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.
Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).
Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.
Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.
Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.
Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.
Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:
Політ тіла тривалістю:
15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;
20 років – на Землі пройде 80 років;
30 років – на Землі пройде 1200 років;
50 років – на Землі пройде 4700 років.
Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.
Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.
Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу маг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.
Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.
Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.
Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-наукових понять.
Ми приступаємо до вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII – XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль в цьому належить Ф.Бекону і Р.Декарту.
філ.Нового часу.основні риси.
Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:
1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;
2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;
3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.
4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;
5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;
6. Просвітництво;
7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.
“Найкращим з усіх доведень є досвід, якщо тільки він корениться в експерименті”.
Ф. Бекон
філ.середньовіччя.основні риси.
На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що в V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої рухнув рабовласницький лад, на розвалинах якого виникло нове, феодальне суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури – феодальною культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає служанкою богослів’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства.
Провідним напрямком в розвитку філософії феодального суспільства було схоластика (від грец. – школа) – тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету – обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; бог як абсолютна сила і абсолютна влада; бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона і Арістотеля про вічність “ідей”, про бога як рушійну силу, “форму усіх форм” і т.п.
Важливе місце в середньовіковій філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять, так званих универсалій.
Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот), у відповідності з вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито, поняття “будинок взагалі”, “людина взагалі” і т.п. існують до появи конкретного будинку, людини тощо.
Номіналісти (Іоанн Росцелін, Пьер Абеляр, Вільям Оккам) дотримувалися інших поглядів. Вони стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат nomina – назва, ім’я). поняття утворюються в процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.
За цією здавалось би абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме, що чому передує: об’єктивно існуючі речі поняттям про них, чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття, чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, в зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму і ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.
Найбільш відомим представником середньовікової схоластики був італійський філософ і богослов Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Основна ідея усіх його багаточисельних філософських праць, виданих згодом у 18 томах, – це підпорядкування філософії релігії, знання – вірі, істини – божественному одкровенню. Він відомий в церковному середовищі як теоретик богослів’я, котрий обґрунтував п’ять способів доведення буття бога (про це мова буде йти далі в розділі, присвяченому з’ясуванню сутності неотомістської філософії).
Фома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою нерухомим центром всесвіту є земля, а всі інші планети – Сонце, місяць, зірки – обертаються навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.
Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Ф.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (біля 1214 – 1294 рр.) і Дунса Скота (1265 – 1308 рр.).
По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з’ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоти і формалізму, дослідні методи, котрі “доходять до пізнання причин явищ”. По-друге, на противагу правовірним схоластикам і Ф.Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства. По-третє, вони прагнули розірвати зв’язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.
Основні риси філософії Середньовіччя. Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.
На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн.
Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?
Коротко, ці риси можна звести до наступних:
1. Засилля в усіх сферах життя релігії;
2. Схоластика як спосіб філософствування;
3. Теоцентризм;
4. Геоцентризм;
5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;
6. Слабкі паростки матеріалізму.
антична філ.основні риси
По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;
Антична філософія. Виникнення різноманітних філософських шкіл, напрямків в стародавній Греції припадає на VI століття до нашої ери і було зв’язане з формуванням рабовласницьких суспільних відносин, розвитком торговельних, політичних, культурних зв’язків грецьких міст-держав між собою і країнами Сходу, особливо Єгипту та Вавилону. Центрами бурхливого розвитку ремесел, торгівлі, культури античності стали такі міста-держави, як Мілет і Ефес (Мала Азія). В енциклопедичному словнику про ці місця мовиться таке:
Мілет - це стародавнє місто в Іонії (Мала Азія), торговий, ремісничий і культурний центр античності котрий відігравав провідну роль в грецькій колонізації (ним засновано біля 80 колоній). Строге планування Мілета кінця V століття до нашої ери - один з кращих зразків містобудування (Див. Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 814).
Ефес - стародавнє місто в Карії (на західному узбережжі Малої Азії), торговий, ремісничий і релігійний центр. В Ефесі знаходиться одне з семи “чудес світу” – храм Артеміди Ефеської. Заснований греками в XII столітті до нашої ери (там же, стор. 1575).
Саме тут, в цих містах-державах, і виникли перші філософські школи в стародавній Греції – мілетська школа, яку заснував Фалес і ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції.
Філософські школи Мілета і Ефеса вели гострі дискусії з різними напрямками в філософії, зокрема з піфагорійською і елейською школами, для яких характерними були тенденції містично-ідеалістичного ґатунку. Ця боротьба точилася з широкого кола філософських проблем, як-то: розуміння розвитку, руху, першоначал всього існуючого, сутності гармонії, протилежностей, суперечностей діалектики, космогонії, релігії, об’єктивності природних явищ тощо.
Почнемо із з’ясування основних ідей Стародавньої філософії і, звичайно, необхідно почати з Фалеса (624 – 547 рр. до нашої ери) - родоначальника не лише античної, а й взагалі європейської філософії, одного з семи наймудріших філософів античного світу. Серед них, окрім Фалеса, були: Солон, Біант, Піттак, Хілон, Клеобула і Періандр.
Щоб мати конкретне уявлення про цих філософів, слід викласти хоча б деякі їхні судження, афоризми, оригінальні думки, настанови, які вони проголошували і яких вони, очевидно, дотримувалися.
Солон: 1. Нічого надмірного; 2. Уникай задоволення, котре породжує страждання; 3. Добропорядність вдачі дотримуй вірніше присягання; 4. Скріплюй слово печаткою мовчання, а мовчання - печаткою підходящого моменту; 5. Не бреши, але говори правду; 6. Батьки завжди праві; 7. Не поспішай набувати друзів, а набувши їх, – не поспішай від них відмовлятися; 8. Навчившись підкорятися, навчишся управляти; 9. Чого не бачив, того не говори; 10. Поважай друзів; 11. Знаєш – так мовчи; 12. Не будь зарозумілим; 13. Не приятелюй з дурними; 14. Вимагаючи, щоб відповідальність несли інші, неси її сам; 15. Про таємне догадуйся по явному.
Біант: 1. Більшість людей є дурними; 2. Берись за справу не поспішаючи, а почате доводь до кінця; 3. Слухай побільше; 4. Бери переконанням, а не силою; 5. Говори доречно; 6. Набувай у молодості благополуччя, а в старості – мудрість; 7. Безрозсудності не схвалюй; 8. Розсудливість – люби; 9. Подивись на себе в дзеркало і коли виглядаєш прекрасно, – поступай прекрасно, а якщо виглядаєш потворно, то виправляй природний недолік добропорядністю; 10. Набуваєш: справою своєю – пам’ять про себе, належною мірою – обережність, характером – благородство, працею – терпіння, словом – переконання, рішенням – справедливість, відвагою – мужність, діянням – владу, а славою – верховенство.
Піттак: 1. Про те, що маєш намір зробити, не розповідай: не вийде – засміють; 2. Що обурює тебе у ближньому, того не роби сам; 3. Покладайся на друзів; 4. Довірений тобі залог – віддай; 5. Друга не ганьби і ворога не хвали: не обачливо це; 6. Володій своїм; 7. Що страшно пізнати? – майбутнє, що безпечно? – минуле, що надійне? – земля, що ненадійне? – море, що ненаситне? – користолюбство; 8. Плекай благочестя, виховання, самообладання, розсудок, правдивість, вірність, досвідченість, вправність, товаришування, старанність, господарність, майстерність.
Хілон: 1. Знай себе; 2. Випиваючи, не базікай; 3. На обіди до друзів ходи повільно, на біди – швидко; 4. Весілля влаштовуй дешеве; 5. Не ганьби ближніх, а то почуєш таке, від чого будеш прикро вражений; 6. Небіжчика величай; 7. Старшого поважай; 8. До того, хто втручається у чужі справи, май ненависть; 9. Віддавай перевагу втраті, ніж ганебному прибутку: перше засмутить один раз, друге буде засмучувати завжди; 10. Над тими, хто потрапив у біду – не смійся; 11. Якщо в тебе крута вдача, виявляй спокій, щоб тебе скоріше поважали, ніж боялись; 12. Будь захисником своєї сім’ї; 13. Язик твій хай не випереджає розум; 14. Не бажай неможливого.
Клеобула: 1. Батька треба поважати; 2. Будь здоровий і тілом, і душею; 3. Будь любослух, а не багатослів; 4. Будь стриманим на язик; 5. До несправедливості стався з ненавистю; 6. Плекай благочестя; 7. Співгромадянам давай найкращі поради; 8. Силою не роби нічого; 9. Дітей виховуй; 10. Ворога народу вважай супостатом; 11. В достатку не чванься, в нестатку не принижуйся; 12. Насмішкою дотепника не смійся, а то будеш ненависний тому, на кого вони спрямовані.
Періандр: 1. Що чудово? – спокій; 2. Що небезпечно? – необачність; 3. Старанність – все; 4. Демократія ліпше тиранії; 5. Задоволення – смертні, доброчесності – безсмертні; 6. Нечесний прибуток викриває нечесну натуру; 7. Стань гідним своїх батьків; 8. З друзями будь одним і тим же і в удачі, і в біді; 9. Дав слово – дотримайся його; 10. Таємниці не розголошуй; 11. Невдачі приховуй, щоб не радувати своїх ворогів (Див. Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1, М., 1989, стор. 92 - 93).
Фалес: 1. Не збагачуйся нечесним шляхом; 2. Які послуги робиш батькам, такі і сам матимеш в старості від дітей; 3. Що важко? – пізнати самого себе; 4. Що легко? – наставляти інших; 5. Що приємно? – досягнення того, чого бажаєш; 6. Що шкідливо? – нестриманість; 7. Що стомливо? – неробство; 8. Що нестерпно? – невихованість; 9. Учи і вчись кращому; 10. Дотримуйся міри; 11. Не довіряй всім підряд; 12. Знаходячись при владі, управляй самим собою; Що є божество? – те, у чого немає ні початку, ні кінця (там же, стор. 93, 103).
І насамкінець слід підкреслити, що ці фрагментарні настанови (імперативи) античних мудреців були висловлені ними понад 2500 років тому, за 500 років до народження Ісуса Христа і його вчення, але і насьогодні вони не втратили своєї актуальності. В них відображені педагогічні, психологічні, моральні, виховні, глибокі життєві принципи античних філософів, котрі мають загальнолюдське значення. Чи неправда?
Фалес. Найвидатнішим представником мілетської школи був, безумовно, Фалес. Його називали “першим мудрецем”, “першим філософом”, “першим природодослідником”, “першим фізиком”, “першим геометром”, “першим астрономом”. За свідченням його сучасників, Фалес “першим взявся за філософію природи”, “першим відкрив, що затемнення Сонця відбувається внаслідок покриття його Місяцем”, “першим зайнявся астрономією і передбачив сонячне затемнення”, “першим довів, що діаметр Сонця складає одну сімсот двадцяту частину сонячної орбіти, рівно як і величина Місяця складає одну сімсот двадцяту частину місячної орбіти”, “першим назвав останній день місяця тридцятим”, “першим вписав в коло прямокутний трикутник”, “першим довів, що коло поділяється діаметром навпіл”, “першим встановив, що при пересіканні двох прямих вертикальні кути рівні”. Будучи в Єгипет, Фалес “першим виміряв висоту піраміди по її тіні, підмітивши момент, коли наша тінь дорівнювала нашому зросту”, не маючи потреби в будь-яких інструментах (Див. Фрагменты ранних греческих философов, стор. 100 - 101, 104, 113).
Фалес був видатною особистістю і тому з повною підставою його сучасники називали першим.
В письмовому вигляді філософ не залишив нічого, окрім “Морської астрономії”. Те, що ми знаємо про Фалеса – це свідчення його сучасників. Помер Фалес на 78 році життя, спостерігаючи за змаганнями атлетів, від тісняви і спеки. На могилі філософа його прихильники накреслили такі слова: “Поглянь на цю могилу – вона мала, але слава глибокодумного Фалеса висока до неба”.
В чому сутність філософської концепції Фалеса?
Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність речей і явищ він звів до єдиної загальної першооснови – води. Все з води, стверджував філософ, і все в воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. Частина води, котра випаровується стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді ефіру; випадаючи в осадок, вода стає землею. Тому з чотирьох елементів (води, вогню, землі і повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи.
Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснову всього існуючого, Фалес зазначає, що, по-перше, начала, зародки всього живого – вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води; по-друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються, плодоносять, а позбавлені цього – засихають. Вода – основа, без чого не може існувати жодна істота; по-третє, сам вогонь Сонця і зірок живиться водяними випаровуваннями, так само як і космос.
Космологічна концепція Фалеса зводилася до трьох основних положень: 1) Сонце, Місяць, зірки мають землеподібну природу. Земля там розжарена; 2) Земля плаває на воді, подібно до шматка деревини (Фалес пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання ґрунту, землетруси тощо); 3) начало і кінець Всесвіту – вода.
Філософське значення концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства поставив питання, котре в подальшому стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є першим, єдиним, основоположним у цьому світі і дав відповідь на це: все є вода - матеріальний елемент природи.
Анаксімандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало розвивали його учні. Серед них був і Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. ери) – другий великий представник мілетської філософської школи. На відміну від свого вчителя, основою всього існуючого Анаксімандр вважав не воду, а якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало.
Один з сучасників Анаксімандра про відмінність його філософської концепції пише, що помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, які були в основі всіх речей, за вченням філософів, – води, повітря, вогню і землі, – він “не вважав жодного з них гідним того, щоб прийняти його за субстрат інших, але визнавав таким субстратом щось інше, відмінне від них (Фрагменты..., стор. 117). Цим іншим був апейрон – загальна, нескінченна, невизначена першоречовина, суміш всіх елементів, з котрих складається світ.
Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксімандр звертає увагу на дуже важливу філософську проблему – про виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх боротьбу. Протилежності (тепле і холодне, сухе і вологе) споконвічно наявні в речах і виділяються з них. На думку філософа, апейрон “сім’ятворно” містить у собі самому народження всіх речей. Вони виникають завдяки виділенню ними “протилежностей внаслідок вічного руху” (там же, стор. 117).
Вічний рух є причиною народження світів. Земля – матеріальне утворення, ніщо її не тримає, на місці ж вона залишається внаслідок рівної віддаленості від усіх точок периферії космосу. Форма Землі – кругла. Вона складається з двох плоских поверхностей; по одній ми ходимо, а інша їй – протилежна. Все розвивається природно, без будь-якого втручання надприродних, божественних сил, тобто для Бога Анаксімандр не залишає ніякого місця. Не випадково, відомий релігійний філософ, єпископ і богослов Августін “Блаженний” Аврелій (V ст. н. ери) дорікає Анаксімандру за те, що тай в своїй концепції народження нескінченних світів “не приділив ніякої ролі божественному розуму” (“Фрагменты, стор. 123).
Анаксімандр був відомій в античному світі завдяки своїм науковим досягненням. Він першим винайшов сонячний годинник (так званий гномон) – стародавній астрономічний інструмент, котрий складається з вертикального стержня, встановленого на горизонтальній площині. За довжиною і спрямуванням тіні даного стержня можна було визначити висоту і азимут Сонця. Анаксімандр першим накреслив на карті заселену людьми частину Землі (ойкумену).
Анаксімен. Останнім видатним представником мілетської школи був Анаксімен (588 – 525 рр. до н. ери). Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу.
Всі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ, виникають з повітря. Воно є рухливим. Бо коли б воно не рухалося, то все що змінюється, ніколи не могло б змінитися. Рух повітря є вічним, без нього неможливе ні виникнення, ні зникнення. Коли повітря урівноважене, однорідно-усереднене, то воно себе нічим не виявляє і ми його не помічаємо. Повітря виявляє себе лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим, рухливим. Тобто, відчутні відмінності повітря набуває лише тоді, коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.
Всі речі природи виникають через протилежності гарячою і холодного, котрі є у самому повітрі. Це здійснюється або шляхом розрідження повітря, коли воно нагрівається, або його згущення, коли воно охолоджується. Все існуюче “розрідженням і згущенням” виникає. Розріджуючись, повітря стає вогнем, згущаючись – вітром, поміж хмарою; згустившись ще більше стає водою, потім землею, потім камінням, а з них – все інше, навіть Бог.
Уже відомий нам філософ-містик Августин “Блаженний” про це пише так: Анаксімен “богів не заперечував, тільки він вважав, що не ними створене повітря, але самі вони виникли з повітря (Фрагменты..., стор. 131). Тому, на думку Анаксімена, повітря повинно розглядатися як вище першоначало у порівнянні з іншими простими елементами (водою, вогнем, землею).
Таким чином, повітря є найпершим, основоположним елементом всього існуючого, яке завдяки своїм протилежностям – гарячого і холодного – породжує весь світ. Анаксімен не лише визначив першоначало всіх речей, але й вказав на механізм їх утворення через взаємодію зовнішніх протилежностей. Це була одна з перших наївних спроб з’ясування сутності руху, зміни через взаємодію протилежностей, котрі внутрішньо притаманні усім цим речам і явищам об’єктивної дійсності.
Більш глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.
Геракліт. Геракліт Ефеський (544 – 488 рр. до н. ери) – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона (кінець VI – початок V ери). Останні виражали інтереси реакційної аристократії і вели непримиренну боротьбу проти мілетської філософської школи і Геракліта.
Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою “Про природу” складається з трьох глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Філософ приніс його в дарунок храмові Артеміди (одне з “семи чудес світу”), написавши його не дуже зрозумілою мовою, щоб книга була доступною лише здібним її зрозуміти. Сучасник філософа свідчив, що твір цей здобув для Геракліта таку славу, що “від нього пішли і послідовники його вчення, котрі були названі гераклітовцями” (Фрагменты..., стор. 177).
З твору Геракліта “Про природу” збереглося біля 130 фрагментів, суджень, висловлювань, настанов. Вони є основою для з’ясування філософського вчення мислителя.
Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, бо “на вогонь обмінюється все і вогонь – на все, як золото – на товари і на товари золото” (Див.Фрагменты..., стор. 49). Вогонь, як першоелемент, лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.
Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.
Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і туж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода” (Фрагменты..., стор. 209, 211, 212).
Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Ось судження філософа на цей рахунок: “ворогуюче з’єднується, те, що розходиться – складає чудову гармонію, і все відбувається через боротьбу”; і далі: “все відбувається через боротьбу і за необхідністю” (там же, стор. 42).
Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей. “Одне і теж у нас – живе і мертве, не спляче і спляче, молоде і старе. Бо це, що змінилось, є те, і навпаки, те, що змінилось, є це” (там же, стор. 49).
Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом” (Див. Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 41). Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.
Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:
1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.
2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.
3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.
Таким чином, визначальним, своєрідним у античній філософії було те, що найперші філософи стародавньої Греції були матеріалістами, вони бачили світ таким, яким він є, який розвивається природним шляхом сам по собі, без втручання не лише людей, але й богів.
Патріарх античної філософії Арістотель (мова про нього йтиме далі) про перших древньогрецьких філософів говорив таке: “Більшість перших філософів вважали начала, котрі відносяться до розряду матерії, єдиними началами всіх речей: з чого всі речі складаються, з чого, як з першого, вони виникають і в що, як в останнє, вони знищуються...” (Фрагменты..., стор. 109).
Зведення всього існуючого до єдиного загального першоначала, – котре здійснили перші філософи Греції – це свідчення виникнення першої форми теоретичного філософського знання про цілісність світу, його походження, природу, зміну та розвиток.
Проти Геракліта, його вчення про біжучість, плинність всього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, виступили відомий античний філософ і математик Піфагор і представники так званої елейської філософської школи – Ксенофонт, Парменід і Зенон.
Піфагор. Піфагор (580 – 500 рр. до н. ери) – засновник піфагорійської філософської школи. Він і його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.
Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Навіть душа є числом, котре само по собі спричиняє рух. Завдяки числам утворюється “космічний порядок”. Пізнання світу – це не що інше як з’ясування чисел, які цим світом управляють. Завдяки числам всі речі піддаються обрахункам, вони можуть визначатися числами, наприклад, точка – це не що інше, як одиниця; лінія – двійка; поверхня – трійка; тіло – четвірка і т.д. “Числу всі речі подібні” – підкреслював Піфагор (Див. Фрагменты..., стор. 149). Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю, яку вони обожнювали.
Ось розміркування піфагорійців стосовно значення одиниці: одиниця, котра додана до парного числа, дає непарне (2 + 1 = 3), а додана до непарного, дає парне (3 + 1 = 4). Отже, одиниця має властивості робити парне і виходить, що сама повинна бути парною. Єдність таким чином сама в собі містить різні визначення. Одиниця – “мати богів”, загальне першоначало і основа всіх природних явищ.
Слід відзначити, що Піфагор і його послідовники, відкидаючи уявлення Геракліта про протилежності, їх єдність і боротьбу, значну увагу приділяли протилежностям таким, як межа – безмежно, парне – непарне, праве, ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, світло – темрява, пряме – криве, добро – зло, прямокутник – квадрат тощо. Однак у вченні Піфагора – це зовнішні протилежності і вони не переходять одна в одну, як це здійснюється у філософії Геракліта. З цього приводу можна сказати так: тут ми маємо деякі елементи стихійної діалектики.
Слід також відзначити, що Піфагор і його школа мають певні заслуги перед наукою і філософією. Вони сприяли розвиткові математичних, фізичних та астрономічних знань, особливо геометрії (згадаймо “Піфагорову теорему”: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів).
Однак у вченні Піфагора і піфагорійців про числа та їхню сутність неприховано відображена ідеалістична тенденція в древньогрецькій філософії, перебільшення, абсолютизація чисел, перетворення їх у самостійні сутності, визнання за ними незалежного існування. Навіть сучасники Піфагора ставили таке уявлення про числа під сумнів. Один з них, наприклад, писав: “елліни вважають, що Піфагор говорив, що все народжується з чисел. Однак це вчення викликає подив: яким чином те, що навіть не існує, мислиться таким, що народжує? (Фрагменты..., стор. 149)
Гегель у своїх лекціях з історії філософії наводить таке судження стосовно чисел і їх інтерпретації у філософії Піфагора:
“Числа, де вони? Відокремлені простором, існують вони самі по собі в небі ідей? Вони не суть безпосередньо самі речі, оскільки річ, субстанція є щось інше ніж число – тіло не має ніякої схожості з останнім” (Цит. по В.И. Ленин. Соч., т. 38, стор. 247).
Ксенофан. Ксенофан (565 – 473 рр. до н. ери) – чільний представник елейської філософської школи. Школа ця отримала свою назву від міста Елеї, розташованого в південній частині Апеннінського півострова. Ксенофан – засновник цієї школи, родоначальник пантеїстичного світогляду. Пантеїзм (від грец. дослівно: усе бог) – філософсько-релігійне вчення, згідно з яким бог є безособовим началом і тотожній усій природі.
Ксенофан прожив довге життя. Сучасники свідчать що він помер, коли йому було 91 рік (Фрагменты..., стор. 157).
У вченні Ксенофана важливе місце займає уявлення про бога, як про єдине ціле, нескінченне і вічне. Бог начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розум, свідомість. Бог внутрішньо притаманний усім речам і явищам – він “зрісся” з ними (Фрагменты..., стор. 166). Цицерон свідчить, що Ксенофан “приписав Всесвіту не лише свідомість, а й нескінченність і визнав його богом” (там же).
Ксенофан піддав критиці вчення про множинність богів. Бог один, стверджував філософ. Інакше не може бути. Припустимо, що богів багато. Якщо при цьому вони в чомусь будуть переважати один одного, а в іншому випадку – поступатися, то тоді вони не будуть богами, тому що божество за своєю природою не терпить над собою панування. Якщо ж вони будуть рівними, то не будуть володіти природою бога, тому що бог повинен мати перевагу над всіма, а не бути рівним. Тому, завершує своє доведення Ксенофан, оскільки бог є, то він повинен бути лише один. Крім того, якби їх було багато, то бог не мав би силу здійснити все, що він бажає. Отже, він лише один (там же, стор. 160).
Виступаючи проти мілетських філософів стосовно вічності руху, Ксенофан доводив, що руху у природі як такого не існує – “ніщо не рухається”, “все є одне, причому без змін”, “ ніщо не виникає, не знищується і не рухається”. “Все є одне, воно не підвладно зміні і що це одне є Бог – ніколи не народжений, вічний, кулеподібний” (там же, стор. 165). І далі: Бог “вічно на місці одному перебуває, не рухаючись зовсім. Проходити то туди, то сюди йому не личить.” (там же, стор, 173)
Парменід. Ксенофан був засновником елейської школи. Але справжнім її родоначальником був Парменід із Елеї (кінець VI – V ст. до н. ери). Мав аристократичне походження. Був знатний і багатий. Своє філософське вчення він виклав у поемі “Про природу”.
Сутність його філософських поглядів: Світ – нерухомий, незмінний, постійний. Думка про те, що речі і явища природи, як стверджує Геракліт, рухливі, біжучі є хибною. Єдиним, що заслуговує а увагу, є “буття”. Все – буття. Небуття немає. Виходить, що немає і самого руху: куди ж йому рухатися. Таке “буття”, за Парменідом, – не змінне, стабільне. Воно не виникає і не зникає. Воно просто є. У нього немає ніяких суперечностей (це все спрямовано проти вчення Геракліта). Таке буття рівне думці, воно тотожне їй. “Одно і теж думка і те, на що ця думка спрямована”. Фактично Парменід ототожнював уявлене ним “незмінне буття” з мисленням. “Незмінне буття” Парменіда було відірване ним від реальної природи і тлумачилося як самостійна, самодостатня абстрактна сутність.
Парменід заперечував значення відчуттів як джерела знань, оскільки, на його думку, лише розумом можна досягти знання, пізнати істину. “Розумом ти розв’яжи це надзвичайно важке завдання” (Цит. по История философии, в 4-х томах, том 1, М., 1957, стор. 88). Це теж було все спрямовано проти вчення Геракліта і його уявлення про роль відчуттів у пізнанні.
Таким чином, відкинувши думку про біжучість, плинність речей і явищ природи, ототожнивши “незмінне, вічне буття” з мисленням, заперечивши значення чуттєвого пізнання, Парменід фактично продовжував розвивати ідеалістичні антидіалектичні засади свого попередника Ксенофонта.
Зенон. Зенон Елейський (490 – 430 рр. до н. ери) – учень послідовник Парменіда, яскравий і оригінальний представник елейської філософської школи. Поділяв погляди свого вчителя, відомий в історії філософії як автор багатьох апорій, спрямованих проти визнання істинності руху. Апорія (від грец. – безвихідь) – утруднення у розв’язанні проблем руху, простору і часу. Сучасники Зенона свідчать, що ним було визначено 45 апорій, з яких до нас дійшло лише 9. В чому суть цих апорій?
Як і його попередники – Ксенофан і Парменід – Зенон продовжував розвивати вчення елеатів про нерухомість і незмінність буття. Він доводив, що “суще за необхідністю одне і є нерухомим” (Фрагменты..., стор. 303). Визнання того, що це “суще” рухається призводить до нерозв’язних суперечностей, до апорій.
“Дихотомія” (поділ навпіл) – перше заперечення Зенона проти руху. Суть: предмет, що рухається, повинен пройти половину шляху, перш ніж досягнути його кінця, а перш ніж пройти цю половину шляху, повинен пройти її половину і т.д. – без кінця. Звідси висновок: визнання руху призводить до утруднень, які не можна розв’язати з допомогою мислення. Тому думка про рух належить до хибних думок.
Помилка Зенона в цьому плані полягає в тому, що він абсолютизує неперервність руху, а він одночасно і перервний. Бо коли ми йдемо, то, безумовно, проходимо відстань не зразу, а частинами, відразу наближаючись до кінця шляху і кожна частина останнього нерозривно зв’язана з цим кінцем, з неперервністю.
Таку ж помилку припускає Зенон в своєму розміркуванні про “стрілу, яка летить”. Зенон прагне довести, що стріла, яка випущена з лука – не летить. Ось його доведення: віддаль, яку пролітає стріла, складається з суми точок, які знаходяться у спокої. Тому і стріла, яка летить, теж повинна знаходитися в такому ж стані – у спокої. Виникає запитання, як же з цілого ряду станів спокою виникає рух? Це – абсурд. Виходить, що рух як такий відсутній, він не є істинним. Його не можна відобразити з допомогою мислення, понять. Зенон розглядає рух як просту суму станів спокою, не беручи до уваги єдність руху і спокою. І в цьому його помилка.
Третя апорія Зенона називається “Ахіллес і черепаха”. Суть: Ахіллес, бігун, ніколи не дожене, черепаху, яка почала рух раніше його. Бо, щоб догнати черепаху, він повинен пройти половину її шляху. Однак черепаха не стоїть на місці і поки Ахіллес пройшов половину її шляху, вона проповзла ще далі і йому знову слід пройти половину цього шляху, щоб її наздогнати. Цей аргумент Зенона також ґрунтується на поділові шляху до нескінченності, як і при “дихотомії”. Тобто, якщо є рух, якщо черепаха рухається, то навіть самий швидкий бігун ніколи не дожене черепаху, а якщо це так, та будь-який рух неможливий, його немає.
Апорія Зенона “Просяне зерно” – спрямована проти визнання істинності чуттєвого сприйняття, оскільки “суще”, “Єдине буття” може бути пізнаним не почуттями, а виключно мисленням.
Щоб довести це, Зенон, як свідчать його сучасники, ставить перед софістом Протагором такі запитання:
“Скажи мені, Протагор, чи видає шум при падінні одне просяне зерно при падінні чи одна десятитисячна частина цього зерна? Той відповів, що не видає. А медимн (основна міра сипучих речовин в стародавній Греції, що дорівнює 52,5 літра – В.Б.) – просяних зерен – видає шум при падінні чи ні? Коли той відповів, що медимн видає шум, Зенон запитав: “Ну а чи немає пропорції між медимном просяних зерен і однією зерниною чи його десятитисячною частиною? Той відповів, що є. “Ну так не відносяться між собою їх шуми в цій же пропорції? – запитав Зенон. “Оскільки тіла, що видають шум, співвідносяться між собою так само, як і їх шуми, чи не так? А раз так, то якщо шумить медимн проса, то повинно шуміти і одна зернина і одна його десятитисячна частина” (Див. Фрагменты..., стор. 313).
Арістотель з цього приводу зауважив, що розміркування Зенона, що “будь-яка частина просяного зерна шумить при падінні” – хибна. Одна зернина проса “не приведе в рух ту кількість повітря, яке приводить в рух при своєму падінні цілий медимн проса” (там же).
Як бачимо, Зенон був майстром зіставлень суперечливих думок, розміркувань, тез. Він один з перших тлумачив діалектику як спосіб поєднання протилежних поглядів з метою знаходження істини. Не випадково Арістотель назвав Зенона “винахідником діалектики” (там же, стор. 248). Хоча в цілому Зенон був антидіалектиком, оскільки не визнавав руху, змін у природі, вів боротьбу проти діалектики Геракліта і мілетської філософської школи.
Демокріт. Демокріт (460 – 370 рр. до н. ери) – видатний матеріаліст античності, “перший енциклопедичний розум серед греків” (К.Маркс. Див. К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т. 3, стор. 126), вершина давньогрецької науки, один з засновників атомістики.
У своїх творах Демокріт розглядав проблеми філософії, логіки, діалектики, математики, фізики, астрономії, техніки, військової справи, медицини, біології, педагогіки, філології, риторики, етики.
Демокріт разом з Левкіппом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї теорії всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів. Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і відрізняються один від одного лише величиною, формою, порядком і положенням. Всі тіла – це різноманітне поєднання атомів. Рухаючись в різних напрямках, вони з’єднуються, утворюють нові тіла, а коли розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї багатоманітності речей і світів, котрі не створені богом, а існують самі по собі, за необхідністю. “Атоми... носяться у всесвіті, крутячись у вихорі і, таким чином, народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля” (Див. Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 62).
У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. “Жодна річ не виникає безпричинно, все виникає на якій-небудь основі і в силу необхідності” (там же, стор. 66).
Така концепція Демокріта була спрямована проти релігії і теології – вчення про те, що всі явища, речі природи мають у собі цілепокладаючі начала, якісь душі. Виходить так, що нібито речі і явища мають мету і її досягають. Це, безумовно, сумнівне вчення. Лише людина здатна свідомо ставити перед собою мету і досягати її.
Все має свою причину. Це, дійсно, так. Але не все відбувається з необхідністю, бо є випадковість. З точки зору діалектики, причина співвідноситься не з необхідністю, а з наслідком. Необхідність же корелюється не з причинністю, а з випадковістю.
Однак, відкинувши випадковість і звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність з необхідністю і довів свій детермінізм (причину обумовленість явищ) до фаталізму – точки зору на те, що хід подій наперед визначений фатумом, долею людини, оскільки випадковостей не буває – все “передбачено”. Демокріт не розкрив взаємозв’язку необхідності і випадковості, їхньої діалектики.
Разом з тим слід відзначити, що ідеї Демокріта про атомну будову матерії, про нескінченність всесвіту, вічність руху, причинність про їх об’єктивне існування, відіграли виключну роль в подальшому розвитку і філософії, і природознавства.
Сократ. Сократ (469 – 399 рр. до н. ери) – один з найбільш відомих філософів стародавньої Греції, перший крупний мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так званого “сократичного методу”.
Сократ мав багаточисельний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме це було поставлено в вину Сократу і стало приводом до його переслідування. Він був звинувачений в розтлінні юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. ери був страчений. В тексті звинувачення було сказано, що Сократ “не визнає богів, котрих визнає місто і вводить інших, нових богів. Звинувачується він в розтлінні молоді. Міра покарання – смерть.” Останні слова Сократа на суді: “Вже пора йти звідси, мені – щоб вмерти, вам – щоб жити, а що з того краще, нікому не відомо, окрім богів”. За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути (болиголова) (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 1, Сімферополь, 1996, стор. 175).
Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: “Пізнай самого себе”. Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.
Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вчені про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу.
Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх велике враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у розміркуваннях свого співбесідника і їх блискуче спростовувати. Він відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий в його честь – “сократичним”.
“Метод Сократа” – це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої знаходження “істини” в бесідах, суперечках – шляхом постанови низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище і, таким чином, довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.
Сократу належить крилата фраза: “Я знаю, що я нічого не знаю”. На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, “самопізнання”, поглиблення знань.
Знання – це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа – це пошук “загального” не в об’єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних “доброчесних” вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття такі, скажімо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять в процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.
Таким чином, філософське вчення Сократа було в своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра в світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.
Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон.
Платон. Платон (427 – 347 рр. до н. ери) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував в Південній Італії і Сіцілії. Тут познайомився зі вченнями елейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську Академію, що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень мілетської школи, Геракліта, Демокріта, проти науки.
Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.
Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:
1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування “світу речей” “світові ідей”.
2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.
3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.
4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні.
Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це тіж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.
Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам і існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості.
На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування. Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною, і котра може все згадати про “світ речей”. Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення.
Як і елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розміркувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.
Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять в процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди. Платон з’ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не існує. Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.
Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки.
Арістотель. Арістотель (384 – 322 рр. до н. ери) – найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, “вчитель людства”. Арістотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, економію, політику, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну “теорію ідей”, спробу пояснити існування “світу речей” завдяки існуванню “світу ідей”.
Арістотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак святий обов’язок наказує віддати перевагу істині”. Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Арістотель був переконаний, що “ідеї” Платона не можуть існувати окремо від самих речей. Він висунув проти “теорії ідей” Платона шість заперечень.
Перше заперечення. Вчення Платона про сутність ідей – ускладнює розуміння, усвідомлення буття. В арсеналі Платона “ідей більше ніж речей”, тобто, що ідеї можуть існувати і без речей. Однак жодний із способів доведення не встановлює з усією очевидністю самостійного існування ідей без речей.
Друге заперечення. “Теорія ідей” Платона – внутрішньо суперечлива, нелогічна. За вченням філософа, кожна ідея відображає якусь конкретну річ. Однак є ідеї, котрі не мають свого конкретного аналога, наприклад, ідея загального, абстрактного. В такому випадку повинні існувати ідеї неіснуючого, нездійсненного, заперечного, знищуваного і т.п. А це вступає в глибоке протиріччя з платонівською теорією ідей.
Третє заперечення. Речі стають сутностями, лише тоді, коли мають свої ідеї. Тоді виходить, що існує лише один єдиний світ сутностей або ідей і що речі без ідей не існують, а це не відповідає дійсності.
Четверте заперечення. Вчення Платона вимагає існування окремої ідеї для кожної окремої речі. Однак кожна окрема річ – неоднозначна, багатогранна і тому вона повинна мати декілька ідей. Наприклад, ідея людини: ідея людини як людини взагалі; ідея людини як живої істоти, що відрізняється від інших істот; ідея людини як особистості і т.д. Це свідчить про те, що вчення Платона про ідеї позбавлене сенсу.
П’яте заперечення. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Якщо ідея тотожна сутності речі, то вона повинна знаходитися у самій речі. Якщо ж ідеї існують поза речами, то вони не є їх сутностями.
Шосте заперечення. Якщо ідеї є розумовими, ідеальними аналогами речей, то цілком очевидно, що вони не можуть бути джерелом зміни, руху самих речей. Бо рух притаманний лише реальному буттю речей. “Якщо в ідеях міститься джерело руху, то тоді, очевидно, ідеї будуть рухатися; якщо ж ні, то звідки рух з’явиться?” Ідеї рухаються тому, що рухається світ речей, а не світ ідей. Платон же стверджує, що “ідея – це щось вічне, тобто не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні збіднення, вона сама по собі, завжди в самому собі одноманітне...” (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 1, Симферополь, 1996, стор. 215)
На противагу Платону Арістотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. “Намагання довести, що природа існує, смішне”, бо все це “відомо само по собі”. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих “ідей”. Природа, на думку філософа, – це сукупність речей, що знаходиться у вічному русі і змінах. “Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небудь річ” – це Арістотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона.
Разом з тим, визначаючи матерію як “перший субстрат” речі, Арістотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим чим вона фактично є. “Форма стоїть попереду матерії, – підкреслював Арістотель, – і є щось в більшій мірі існуюче”. Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. “Формою усіх форм” є світовий дух, бог. В цьому виявляється непослідовність Арістотеля, його ідеалізм.
Великі заслуги має Арістотель в розвитку наук. Він є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього.
Арістотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція – рух думки від часткового до загального (індукція) і від загального до часткового (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).
Одним з найбільш цінних надбань філософії Арістотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.
Категорії у Арістотеля – рухливі, біжучі, переходять одна в одну. Арістотель пояснює це на прикладі мідної кулі. Остання є єдністю матерії (міді) і форми (кулеподібності). Матерія і форма – протилежності, але вони переходять одна в одну. Мідь є матерією по відношенню до кулі (як форми). Однак таж мідь (як матерія) є формою по відношенню до своїх фізичних елементів, які її складають. Мідь є можливість форми. Форма є дійсність того, чим виявляється мідь. Думка про можливість руху понять, переходу одного стану в інший є геніальною.
Погляди Арістотеля на соціальні проблеми, на державу, її сутність та походження, ґрунтувалися на вивченні ним солідного фактичного матеріалу – дослідженні устрою 158 грецьких міст-держав.
Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.
У своїй праці “Політика” Арістотель з’ясовуючи принципи державного устрою, виділяє три правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархію (влада одного, що переслідує загальне благо); аристократія (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію (влада більшості, що відбирається на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей. Неправильні форми державного устрою: тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами; олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду; демократія – влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах виключно цієї більшості. Демократія – “влада черні”. Арістотель був противником такої демократії. Найліпшою формою державного устрою він вважав “політію”. Арістотель виражав інтереси середніх прошарків рабовласницької знаті.
Філософ висловив дуже важливу думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь лежить майнова нерівність людей. Завдяки цьому одні люди в суспільстві – щасливі, інші – нещасні, одні мають більше благ, “ніж це необхідно” –живуть в радості, насолоджуються, інші вдаються до грабіжництва від бідності. Арістотель розумів, що “коли в державі багато людей позбавлено політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою ворожо налаштованими елементами” (Див. Аристотель. Политика. Соч в 4-х томах, т.4, М., 1983, стор. 122).
Арістотель вперше піддав аналізу форму вартості. Він прийшов до висновку, що у міновій вартості товару лежить відношення рівності їх вартостей. Чому обмінюються товари? Тому що мають рівну вартість. Це теж – Арістотель.
Такі основні ідеї античних філософів, котрі дають уявлення про змістовність і різноманітність їх філософських вчень, які були розроблені ними понад 2500 років тому.
Враховуючи вищевикладене, можна визначити основні риси античної філософії.
По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою;
По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;
По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;
По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).
Філософія Стародавньої Індії
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них. Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан — найбільш поширений термін староіндійської філософу, адекватний старофецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята). 32 Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдоско-наленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання. Світогляд у санкх'ї базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша. Особливістю староіндійської філософської школи міманси є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір. У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні мо-дифікуватись і змінюватись під впливом людини. Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування. Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризу-ється насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів. Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості. 1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду. 2. Своєрідність ставлення до Вед. 3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою. 4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища. 5. Народження логіки. 6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.
Відродження
Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки тепер, власне, закладались основи пізнішого розвитку крупного виробництва. Диктатура церкви була зламана. Поступово зникали примари Середньовіччя. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки, астрономії, медицини. Це була епоха, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток людства.
Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.
У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).
У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея.
На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464).
Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди. Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним з багатьох небесних тіл і подібно до них сама рухається і не є центром всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби. В цьому відношенні Микола Кузанський був одним з попередників Коперника.
Істина, на думку філософа, досягається не в схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу математичним методам пізнання.
Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити. Він доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що “всі речі складаються з протилежностей” і що вони мають реальне існування.
М.Кузанський був кардиналом католицької церкви, але мав своєрідний погляд на сутність бога, відмінний від офіційного тлумачення цього. Він був пантеїстом, тобто вважав, що “бог в усіх речах як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути – нескінченність у просторі і часі. Це тоді, коли канонічна, теологічна точка зору полягала в тому, що світ кінечний в просторі і в часі його творіння богом.
Філософські ідеї М.Кузанського мали в цілому прогресивне значення.
Видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.
Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних винаходів тощо.
Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо.
Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.п. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.
Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.
У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.
Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних церковних догматів.
І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.
Корінний переворот в уявленнях про всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив видатний польський астроном Микола Копернік (1473 – 1527) – творець геліоцентричного вчення (“геліос” – грец. сонце). Він наніс найвідчутніший удар по теології, її догматам. В 1543 році у своїй праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну.
Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600). У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви. Не відмовившись від своїх переконань, у лютому 1600 року спалений живцем на центральній площі у Римі.
Основні ідеї вчення Джордано Бруно: всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля - пилинка в безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Д.Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. В той же час він стверджував, що “природа – це бог в речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму.
Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д.Бруно: “... знищення є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов...” (Див. Джордано Бруно. Диалоги. М., 1949, стор. 291). І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей” (там же).
Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно відродити стихійну діалектику античних філософів на основі геліоцентричного вчення. Це одна із характерних рис філософії Джордано Бруно.
Нова епоха – епоха Відродження – вимагала нових підходів до з’ясування особливостей формування держави, котра приходила на зміну феодальному державному управлінню. Необхідно було визначити основні засади її розвитку і функціонування. Першим, хто звернув на це увагу, був Нікколо Макіавеллі.
Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) – відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням – аристократ зі знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, попав в немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.
Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздрібленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав в Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.
У своїй широко відомій праці “Государ” (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної і могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей. В таких випадках необхідно доводити, що держава – вищий прояв людського духу, а служба її – це мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Государ може і не враховувати прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.
У своєму трактаті “Государ” Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості, обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.п. забезпечує зміцнення держави і розширення своєї влади.
Государ не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки, засвоєння яких дасть змогу Государям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за добрі діяння Государю так же легко, як і за дурні вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними.
Кожний Государ хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Государ бажає утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Государі поступають милосердніше, ніж тоді, коли допускають безпорядки, які ведуть до грабунків і насильства. Безпорядки є бідою для всього суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням; добродіяння ж повинні здійснюватися мало-помалу, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної оцінки.
Передбачливий Государ не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов’язань, якщо таке виконання буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов’язання, відпадуть. Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Государя не особливо турбуються про виконання своїх обіцянок перед ним, то і Государю відносно їх не слід бути особливо педантичним.
Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі. Невипадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори, здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.
Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Государю створити армію на основі загального військового обов’язку, на постійній основі, і яка була б підпорядкована правителю. Бо армія найманців, на його думка, не може бути надійним захисником держави, оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.
Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздрібленності держави, що було перешкодою для об’єднання багатьох князівств в єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були занесені церквою в так званий “Індекс заборонених книг”.
Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.
Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:
1. Гуманізм;
2. Геліоцентризм;
3. Критика схоластики;
4. Відродження античної діалектики;
5. Пантеїзм;
6. Повернення до матеріалізму;
7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.
філосо.як наука
Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання, а чи є філософія наукою?
Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).
Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою. “Філософія, - писав Р. Карнап, - віднині не визнається як особлива галузь пізнання, котра стоїть поряд з емпіричною наукою”.
М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як теоретичний засіб для логічного аналізу мови – мови емпіричної науки. “Філософія не є наукою”, - підкреслював цей філософ.
Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним (дослідним) шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів чи операцій практичного чи теоретичного пізнання). З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.
Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє “поле” дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення.
Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.
Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості. Для хімії, наприклад, таким предметом є перетворення речовин, зміна їх складу або будови. Предметом фізики є, як відомо, природа, її властивості. Фізіологія вивчає життєдіяльність цілісного організму і його окремих частин – клітин, органів, функціональних систем тощо.
Цілком логічно, що для пізнання сутності таких об’єктів, і їх властивостей, застосовуються методи, прийоми, операції, що адекватні цим наукам, такі, скажімо, як рентгеноструктурний, масспектрографічний, якісний, кількісний і т.д. Ці методи, безумовно, дають можливість отримати досвідне знання, котре можна перевірити експериментально.
На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.
Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.
Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.
Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття?
“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості” (Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 876).
“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності... Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення (Див. Філософський словник. Друге видання. К.,1986, стор. 416).
Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі складають її предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею” (Див. Философский энциклопедический словарь. М., 1983, стор. 403, підкреслення моє – В. Б.).
Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.
Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.
Що є спільним для філософії і науки?
Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).
Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.
Для більш змістовного з’ясування особливостей філософії, необхідно розглянути її взаємозв’язки з іншими формами суспільної свідомості, наприклад, з релігією, правом, показати, що є для них спільним і відмінним.
Екзистенціалі́зм
Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.
Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).
Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.
Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?
Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо.
Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.
Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.
Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.
Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.
Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990).
Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.
Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).
Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.
“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К.Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175).
Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?
Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.
У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдеггер).
Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю (Див. А.Камю. Миф о Сисифе. Сумерки богов, М., 1990, стор. 223).
Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.
Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму.
Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська.
Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.
Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.
Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).
Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.
Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.
В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.
історичні типи світогляду
Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш — примусимо".
Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження [7, c.120].
Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.
Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.
Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовнопрактичну діяльність [6, c.86].
Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуропесимістичного, стурбованотрагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності порізному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки.
За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обгрунтувань.
Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.
Немає переконань — немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них — завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф.Достоєвський у підготовчих матеріалах до роману "Підліток", почуття розумом не сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкроївши серце.
Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.
Ще раз підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду [3, c.65].
Сковорода
Головним предметом його роздумів є Людина - емоційно-вольова істота. її центром є серце, дух. Серце народжує думки, устремління і самопочуття. Основна ідея філософії -самопізнання Людини. Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри. Але ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. «Крізь Любов і Віру людина пізнає себе» - твердить Григорій Сковорода. Принцип пізнай себе не вперше появляється в роздумах Григорія Сковороди. Пріоритет, звичайно, належить Сократу, але принципово новим у Сковороди є те, що не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування - віри, надії, любові. Та Григорій Сковорода йде далі і розглядає віру і любов не тільки як основу, базу душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною прояву духовності є, на думку Григорія Сковороди, природні прагнення, надії, сподівання Людини. Сум же, туга, нудьга, страх це антиподи любові та віри. їх дія на людину протилежна, гнітюча, вбивча, позбавляє людину її надії і сподівань, веде до втрати віри. Сум, туга, нудьга, страх при-речують душу людини на зневіру, розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Григорій Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі - її радість, кураж. Отже, звертаючись до трактування понять любов, віра та їх антиподів, Григорій Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії, сподівань у пізнанні людиною самої себе, формується поняття щастя. Щастя є в самих, осягаючи себе, знаходимо духовний світ, спокій, мир. Діалектика пронизує всі його твори, світогляд, основу якого складає вчення про три світи та дві натури.
Три світи, по-перше, макрокосм (природа), по-друге, мікрокосм (людина), і, по-третє, світ символів (духовний світ, світ культури, основу якого становить Біблія). А дві натури - це способи існування буття. Видима натура - зовнішня, речовинна - несправжнє буття. Невидима - внутрішня, світла натура - справжнє буття. Світ є антитетичною (діалектичною) єдністю видимого і невидимого, живого і мертвого: видимий світ - тінь, матерія, невидимий - дерево, іпостась, основа, тобто світ у світі є вічність у тлінні, життя у смерті, світ у пітьмі. Людина складається з двох світів: видимого (тіло) і невидимого (дух). Створення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли осягає свою суть, свій невидимий світ, свій вічний світ. Людина вміщує у собі весь макрокосм. Тому лише через самопізнання людина пізнає світ, таємне буття, людини й Бога. Самопізнання - не інтелектуальний акт, а життєвий процес людського саморозвитку. Його орган - Серце - є духовною субстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. Третій світ - символічний світ Біблії - джерело образного осягнення правди, осягнення не логіко-теоретичне, а екзистенціальне.
Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків XVI-XVII стст., народна і християнська символіка - ось що лежить в основі філософії. Вище призначення філософствування полягає у пошуках щастя особистості. Григорій Сковорода знаходить щастя людини у спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію Григорія Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. її продовжили романтики - Микола Гоголь, кирило-мефодіївці та ін.
особливості філ.знання
Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості. В чому вони полягають?
Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі.
Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.
Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки відхиляємося від того, що для них є відмінним.
Це відхиляння від тих чи інших ознак предмета і є ілюстрацією процесу абстрагування.
Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Філософські поняття є результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такому понятті, як матерія, відображається найбільш загальна властивість оточуючої нас дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю, незалежною від волі і свідомості людини. Як встановлюється така найзагальніша властивість поняття “матерія”?
Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних її властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних). Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність: “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі. Слово “квітка”. Воно охоплює всі квіти, що мають місце в дійсності, тобто ми подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Далі. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Але це ще не є найбільш загальним поняттям. Ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”. Останнє включає в себе не лише весь рослинній світ, але й тваринний.
Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття “матерія” фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому фіксується все те, що існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного, найвищий рівень абстрагування.
Кожна наука має свій понятійний апарат, котрий дає можливість матеріалізувати знання.
Однак на відміну від понять філософії цей понятійний апарат може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар” і т.п. Вони відображають сутність економічних процесів. Однак не можуть бути застосованими для з’ясування проблем теорії пізнання, логіки, діалектики тощо, бо мають інший, відмінний від філософії рівень узагальнення.
Так само закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Що ж торкається понять філософії, то вони використовуються в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки ці поняття абстрагуються від усіх сфер буття, тобто в них виділяються найбільш загальні ознаки, що притаманні усім речам і явищам об’єктивного світу. Тому поняття філософії мають найвищий рівень узагальнення.
2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.
3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.
Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання.
Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то філософія повинна мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий рух і розвиток. Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм поняттям, дати точне уявлення про рух, зміну, розвиток, взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності.
Тому філософські поняття самі є рухливими, біжучими; вони різко вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить в якість, а якість переходить в кількість; можливість стає дійсністю, остання ж є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, що зв’язане з ним; зміст визначається формою, але остання може бути змістом для іншого процесу і т.д. і т.п.
Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.
4. І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.
рушійні сили та субєкти сусп.розвитку
Поняття “рушійні сили розвитку суспільства”
Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?
Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.
Тому К.Гельвецій назвав інтерес “всесильним чарівником”, який змінює вигляд будь-якого предмета. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов’язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.
Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне життя постійно “нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби “вбудовує” систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.
На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно “вплетені” в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.
Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.
Суб’єкти суспільного розвитку
Поняття “суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме що з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.
Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.
Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.
Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.
Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія складалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об’єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.
Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка “надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це мав на увазі “залізний канцлер” Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: “Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться”.
Питання про роль видатних історичних особистостей, “героїв” у філософській теорії розглядається досить ґрунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості – з іншого.
Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас.
Поняття “народ” багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.
Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як “живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать.
У соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб’єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.
Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці “каштани з вогню”? І тут згадуються гегелівська “іронія історії” та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє “втілення” у період сталінізму тощо).
Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ – творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”, сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.
Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її “живому русі” беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи “вибраних”, впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з’являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.
Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.
Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.
У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже “естафета поколінь” є реальною історією кожного народу і всього людства.
У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття “покоління” в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет), зобразити “конфлікт поколінь” як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійну силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі “Зіткнення з майбутнім”, яка у 60 – 70-х роках була бестселером, пропонує вимірювати останні 30 тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення “провели своє життя у печерах”. Це 800-е покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і “різкий розрив з усім минулим досвідом людства” – з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний “внесок” у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.
Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова була раніше.
єдність матерії,руху,простору і часу
Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:
неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвелики, величезний);
органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, як, озеро тощо);
соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.
І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?
По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це окреме;
по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;
по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.
У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія (тавтологія – визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: “Людина – суспільна істота, вища ступінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою” (Див. Философский словарь, М., 1963, стор. 499).
Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.
Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція – це те, з чого складається світ).
Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється.
Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.
Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.
Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:
1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);
2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);
3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);
4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);
5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).
Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?
Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).
Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.
Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.
Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.
Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).
Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.
Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.
Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.
Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.
Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:
Політ тіла тривалістю:
15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;
20 років – на Землі пройде 80 років;
30 років – на Землі пройде 1200 років;
50 років – на Землі пройде 4700 років.
Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.
матеріальне та ідеальне як категорії філософії
Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.
На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.
Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших.
Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:
1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)
2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;
3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).
4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);
5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”.
“Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);
6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.
Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.
Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.
Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).
Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.
Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266).
Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?
Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.
В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор. 634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям” (там же, стор. 635).
Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина.
Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.
практика і критерій істини
Поняття практики. Метою пізнання, як відомо, є досягнення об’єктивної істини. Це здійснюється з допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідний практичний матеріал. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об’єктивні закони походження і формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?
Поняття “практика” (від грец. – діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика, це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття “практика” включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.
В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій “світ речей”). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності – розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.
Структура практики. Людська практика складна за своєю структурою. До неї входять ряд елементів, які свідчать про це. Насамперед, основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини по перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб; предмет пізнання – речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі включені в процес пізнавальної діяльності людини; мета – ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив – усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об’єкту. Мотив – основа потреби; потреба – необхідність, що спонукає суб’єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності; засоби пізнання – сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець, результат пізнання – сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання.
Практика як критерій істини. Проблема критерія істини має виключно вагоме значення для теорії пізнання. Адже суть пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?
Поняття “критерій” (від грец. kriterion – засіб для суджень) – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.
Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті – виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є “вольова діяльність ідеї”, тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями, теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її свідомості.
Більше того, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини. Бо є й інші такі, які використовуються в точних науках, – формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто мова йде про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики.
Дійсно, в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-логічним доведенням, висновки якої не вимогами безпосередньої практичної перевірки. Це відноситься передусім до математичних методів доведення
Однак можливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення зовсім не означає, що тут “діє” інший критерій істини – “логічний”. Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, котре доведене формально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку перевіряється (“веріфікується”) практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низку доведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми, визначення, очевидні факти і т.п., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини в кінцевому рахунку є практика. Бо якою б та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т.п. не була б за своїм змістом, як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними, коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.
Пояснимо це ще на такому прикладі. У XVIII столітті відомий німецький математик Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета з Сонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі і викликала колосальне занепокоєння людей, повернеться через певний час знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1758 комета таки знову з’явилася на горизонті Землі, передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і назвали “кометою Галлея”. До речі, в наш час “комета Галлея” вже вкотре пройшла неподалік Землі (у 2000 році).
Таким чином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли? Тоді, коли це було підтверджене не теоретично, не логічно, а реально, практично. Поки “комета Галлея” не з’явилася поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично – це стало реальним фактом, достовірним знанням.
Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.п. розрахунки не були здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність.
Абсолютність і відносність практики як критерія істини. Практика як сукупна людська предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини.
Відносність практики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах. Наприклад, теорію космічних польотів в З0 роках ХХ століття розробив відомий російський математик К. Ціолковський, а здійснили цей політ лише у 50-х роках ХХ століття. Чому? Тому що не було для цього необхідних передумов (відповідної техніки, матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).
Практика є основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному його етапах, так і на його рівнях – емпіричному і теоретичному. Практика є засобом удосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвиту її здібностей, професійних навичок, вольових якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильних фабриках здатні розрізняти до 40 відтінків чорного кольору. Це все результат їхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К. Маркс підкреслював, що 9/10 людської чутливості – це “... продукт історії, практичної діяльності”. Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовлені вчені відкривають закони природи, створюють наукові гіпотези і теорії. Шахіст, який не бере участі у змаганнях, який не практикується втрачає форму.
Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не може кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виключне значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість корегування пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології.
Далі. Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. Із потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воно це здійснює швидше і краще “ніж десятки університетів” (Ф. Енгельс). Бо має матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох вчених для розв’язання насущних завдань.
Практика має ще одну важливу особливість – вона є кінцевою метою процесу пізнання, його завершальним етапом. Останній характеризується впровадженням наукових знань у виробництво, духовну сферу людської діяльності, для подальшого розвитку сутнісних сил людини.
І, насамкінець, останнє. Це торкається гносеологічних функцій практики. Вони випливають з її сутності. Такими функціями практики є те, що практика є: а) критерієм істини; б) основою процесу пізнання на різних його етапах і рівнях; в) рушійною силою, джерелом пізнання; г) метою пізнання.
Закон заперечення заперечення.
Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.
Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. “В діалектиці, – писав Енгельс, – заперечувати – це не значить просто сказати “ні”, або оголосити річ неіснуючою, або “знищити її будь-яким способом”. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв’язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.
У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.
Відомий російський релігійний філософ С.Франк вважав, що в процесі заперечення заперечення те, що заперечується не знищується повністю, бо “заперечення само по собі не може бути в абсолютному розумінні заперечним..., воно повинно бути подолано у своїй абсолютності із збереженням свого позитивного знання” (Див. С.Франк. Сочинения. М., 1990, стор. 302).
Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша – в живій, ще інша – в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні – в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.
Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.
Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі суспільства. Об’єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають як метод докорінного розв’язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв’язання соціальних суперечностей.
Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.
Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного суспільства “зверху” з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв’язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що є.
Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об’єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об’єднань і т.д.
Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв’язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.
Метафізичне заперечення – це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу “ні” без з’ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л.Фейєрбах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п’єси Гете “Фауст”, вважає, що “те, що минуло” і “не було” тотожні між собою. “Минуле, – що це означає? – запитує він, – це всерівно, що його і зовсім не було”. Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого – абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а “знімається” в сучасному.
Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б “червоних охоронців” (хунвейбінів) у Китаї, які під час “культурної революції” знищували твори “буржуазних” письменників, композиторів, художників тому, що вони були представниками “старого світу”. В нашій історії теж були спроби з боку так званих “пролеткультівців” (організаторів “пролетарської культури”) повністю знищити “буржуазну культуру” і створити свою, “пролетарську”. Але створити щось на голому місці, без спадкоємності – неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.
Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, “критики задля критики” тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв’язків між тим, що було, і тим, що стало.
Ми з’ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сутність подвійного заперечення, що притаманне даному закону.
Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.
Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – перше заперечення буття. Поняття – друге заперечення або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття = синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення. Гегель ілюструє даний закон ще запереченням категорії “одиничного”, а категорія “загального” є другим запереченням категорії “особливого”. “При абстрагуванні, – підкреслює Гегель, – має місце заперечення заперечення”.
Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумі їхнього значення в об’єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці “Наука логіки” (вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про заперечення тощо “встановлюються як абсолютні закони мислення”. Тому у філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість – це не лише принципи, як стверджують деякі філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.
Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий ґрунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається самозапереченню: на його місці з’являється рослина, що заперечує зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з’являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченням. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об’єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та мислення.
Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності.
Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це запитання має не риторичний, а суттєвий зміст. Бо якби не було зв’язку старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (висхідну) лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторяється в новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча, звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який ішла мова вище. З одного зерна, на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на вищій основі і є особливістю закону заперечення заперечення. Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нового, оскільки це нове.
Закон заперечення заперечення – це закон великого масштабу. Він виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно – стебло – нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська “тріада”: теза – антитеза – синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями даного закону є те, що він здійснює свої “оберти”, коли є певний цикл.
І, нарешті, останнє. Закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку. І це теж є важливою особливістю даного закону діалектики. Поступальність у розвитку – це, насамперед, спадкоємний зв’язок між попереднім і наступним його станами, коли, останній, внаслідок набування нової якості, стає багатшим, вищим у порівнянні з першим. В цьому процесі те, що наступне, за висловом Гегеля, “нічого не втрачає в результаті свого діалектичного поступального руху, але забирає з собою все набуте” (Гегель. Соч., т. VI, М., 1935, стор. 315).
Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.
Що передує свідомості як вищій формі відображення дійсності? Які передумови цього?
Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути генезис (зародження), та розвиток форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.
Неорганічний рівень: носій відображення – просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганічна природа має здатність відображати. Відображення – загальна властивість матерії відтворювати свої ознаки, залишати “відбиток”, що фіксує особливості відображуваного предмету. Характер відображення – відображення пасивне, дзеркальне.
Органічний рівень: носій відображення – жива природа (рослини, прості організми). Форма відображення – подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об’єктивної дійсності. Характер відображення – здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність.
Більш високі, якісні ознаки відображення характерні для тваринного світу. На цьому органічному рівні носієм відображення є вищі тварини. Форма відображення – відчуття, розсудливість, психічна діяльність. Характер відображення – психічна активність, розсудлива діяльність з елементами індукції і дедукції, аналізу і синтезу тощо. Ф.Енгельс підкреслював, що “нам спільні з тваринами всі види розсудливої діяльності: індукція, дедукція, аналіз незнайомих предметів (вже розбивання горіха є початком аналізу), синтез (у випадку хитрих витівок у тварин) ...” (Ф.Енгельс. Діалектична природа, стор. 176).
Соціальний рівень: носій відображення – людина як суспільна істота. Форма відображення – психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова. Характер відображення – понятійний (категоріальний), притаманний лише людині; ідеальний – постановка мети з наперед уявлюваним результатом людської діяльності, спрямованої на перетворення дійсності відповідно до усвідомлення людиною своїх потреб (цілепокладання).
Таким чином, виникнення і розвиток свідомості як вищої форми відображення дійсності має свої біологічні та соціальні передумови. До перших слід віднести виникнення життя на Землі, становлення і розвиток людини як виду. До других, в широкому розумінні цього слова, – соціалізацію людини, бо сутність її визначається не лише тим, що вона біологічна істота, – вищий ступінь у розвитку живих організмів, але й тим, що вона істота – суспільна, – продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури. Людина є природною істотою, але як писав К.Маркс, вона не тільки природна істота, вона людська природна істота, тому сутність її визначається сукупністю всіх суспільних відносин (Див. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 3, стор. 3).
рух,розвиток.
Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.
Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?
Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.
Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.
Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.
Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ... тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.
Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?
Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.
Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.
У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.
Поняття закону. Закон – це передусім, об’єктивність, те, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра – скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами, предметами, явищами.
Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов’язково пов’язане із старим, стоїть на його “плечах”, не відкидає старого цілком, а з необхідністю “знімає” потрібне для подальшого розвитку. Цей зв’язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв’язку. Можливість узагальнення якраз і ґрунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв’язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є “сталість, що зберігається”. Саме явище – змінне, нестабільне. Закон же – спокійне, стійке відображення існуючого світу. “Царство законів, – писав Гегель, – містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого... “царство законів – це спокійне відображення існуючого світу, що з’являється.
Закон – це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є: 1) об’єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.
Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);
2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);
4) загальні, універсальні закони (закони діалектики).
Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.
Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Оді діють завжди і скрізь, інші – лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.
Закони розвитку – це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.
Закони функціонування – це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.
Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер – “так, а не інакше піде процес розвитку”. У статистичних законах передбачення росять імовірний характер” – “може бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв’язку.
Динамічний закон – закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв’язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.
Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні – із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов’язані між собою, залежать одна від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку сукупності, не визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці окремої людини, бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто їх можна передбачити. з цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.
З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це – не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в об’єктивній дійсності.
Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.
Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.
Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
У філософії розрізняють рівні наукового пізнання – емпіричний та теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.
Емпіричний рівень (від грец. – емпірія – досвід) – це наукове пізнання, котре окрім основних форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття і уявлення) включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, обмірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання і емпіричний рівень – це нетотожні поняття.
Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”. Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.
Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.
Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у собі і об’єктивні моменти, і суб’єктивні. Специфічним видом діяльності людини відповідають і своєрідні за змістом ідеї – наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо. Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення (бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати відносини власності і т.п. вимагає всього цього.
Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо). Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.
Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.
Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:
1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;
2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;
3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;
4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.
Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів. Безпосередня мета наукової теорії – пояснення і передбачення цих процесів і явищ, які складають предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, в широкому розумінні – теоретичне відображення дійсності. Наукова теорія має, принаймні, дві основні функції: а) систематизації знань; б) відкриття шляхів для пошуку нових знань.
Теоретичний рівень наукового пізнання, окрім вищезгаданих форм пізнання, має свої методи досягнення істини. Це – аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, історичний та логічний методи, ідеалізація, формалізація, моделювання тощо. Розглянемо ці методи більш детально.
Аналіз і синтез – основні методи наукового пізнання, котрі входять як складова частина у будь-яке наукове дослідження. Аналіз (від грец. – розкладання, розчленування) – прийом уявного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом, який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності, з’єднані, є синтезом. Синтез (від грец. – з’єднання, складання, сполучення) – з’єднування різних елементів в єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності. Аналіз і синтез (розчленування та складання) у своїй елементарній формі притаманні також вищим тваринам.
Індукція і дедукція – важливі методи наукового дослідження і типи умовиводів. Індукція (лат. inductio – наведення) – логічний прийом, коли на основі вивчення окремих фактів здійснюють узагальнення, тобто загальний висновок “наводиться” завдяки знанню окремого, конкретного. Індукція – метод узагальнення експериментів на основі даних досвіду. Як тип умовиводу, індуктивне мислення забезпечує можливість переходу від знання окремих посилок до загальних висновків.
Дедукція (лат. deductio – виведення) – метод наукового дослідження і тип умовиводу, коли в результаті знання загального “виводиться” знання про окреме (конкретне). Логічною основою дедукції є аксіома: “Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу якихось предметів, явищ чи процесів, те стверджується або заперечується відносно всіх окремих предметів, явищ чи процесів цього класу”. В пізнанні індукція і дедукція взаємозв’язані. Вони доповнюють одна одну. Заслуга в розробці теоретичних аспектів індукції і дедукції належить, насамперед, таким філософам, як Арістотель, Френсіс Бекон, Рене Декарт.
Метод абстрагування. Абстрагування (лат. abstractio – відхиляння) – логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях. Наприклад, коли нам необхідно підняти якийсь предмет, то ми не звертаємо увагу на те, якого він кольору, пофарбований він чи ні, яка його структура і т.п. Ми подумки відхиляємося від цих ознак і концентруємо думку на тому, яка його вага, розміри, бо предмет, насамперед, потрібно підняти, винести. Це і є простим актом абстрагування. Результатом абстрагування є різні поняття і категорії, наприклад, рух, розвиток, матерія, суперечність, вартість і т.п. Бо що таке поняття як форма пізнання? Як про це вже мовилося вище, поняття – це така логічна форма, в котрій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи процесів, тобто подумки людина концентрує увагу на загальному і відхиляється від конкретного, того, що дається у відчуттях. Будь-яке пізнання необхідним чином зв’язане з абстрагуванням. Без нього неможливе розкриття сутності речей, проникнення в їх “глибину”. Розчленування предмета на складові частини, виділення суттєвих його сторін і їх всебічний аналіз – все це результат абстрагуючої діяльності людського мислення.
негативна діалектика
Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів “негативної діалектики” Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.
1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятою. Отже, “негативній” діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.
2. “Негативна” діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як “неприязнь”, “відсутність”, “жаль”, “стурбованість”, “розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.
3. Суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. “Я” – єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, “людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість”. Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, “для-себе-буття”. Таким чином, суб’єктивність заперечення в “негативній” діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.
“Негативна” діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції “негативної” діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
4. “Негативна” діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про “заперечення заперечення”, котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній “революційності”, “консерватизмі”, оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.
Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса “негативної” діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що “ця річ неякісна”, то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.
5. Діалектика в концепції її “негативної” інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм – це принцип і суть “негативної” діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, наукових і т.д. Однак, у “негативній” діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психології людей тощо. У “Інтернаціоналі” є такі рядки: “Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи, а потім ми наший, новий світ збудуєм...”
Свого часу відомий письменник В.Г.Короленко звертав увагу на таку руйнацію більшовиками всього старого. В листах до наркома освіти А.В.Луначарського він писав, що старий лад – це не лише експлуатація, соціальна несправедливість, які слід відкинути, а й управління, організація виробництва, дисципліна, стимули до праці і т.п., більшовики ж “зруйнували фортецю”, а що потім? А потім – розруха, безодня, безгосподарність, відсутність навиків управління. Зазначимо при цьому, що на жодний з листів письменника Луначарський не відповів, очевидно тому, що Короленко був правий.
Теоретик “негативної” діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду, до “дурної” безкінечності заперечення.
6. Визначальним принципом “негативної” діалектики є положення про “нетотожність” як заперечення. “Нетотожність” в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього. Адорно протиставляє принцип “нетотожності” таким категоріям, як “позитивність” (творення), “зняття”, “становлення”, “заперечення заперечення”, оскільки вони не є негаціями в розумінні цього філософа. Що ж до такої категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її нетотожності (відмінності). “Тотожність”, на думку Адорно, фактично заперечує багатоманітність речей, бо багатоманітність речей означає їх “нетотожність”. Тут, безумовно, має місце відступ від діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (нетотожність), тобто у Гегеля мова йде про конкретну тотожність, а не абстрактну, як у Адорно.
Таким чином, можна зробити висновок щодо змісту, суті і принципів так званої “негативної” діалектики, котрий полягає в тому, що “негативна” діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. “Негативна” діалектика – це, по суті, антидіалектика.
діалектика якості і властивості
Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття – це одне й те ж, вважав Л. Фейєрбах. Однак цього ще не досить для визначення якості як філософської категорії. Бо в такому разі мова йде про з’ясування якості, коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.
Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. І тому цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета, який у різних зв’язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість – це “сутнісна визначеність”.
Матеріалізм і гуманізм філософії Л.Фейербаха.
Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.
На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.
Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших.
Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:
1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)
2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;
3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).
4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);
5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”.
“Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);
6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.
Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.
Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.
Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).
Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.
Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266).
Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?
Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.
В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор. 634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям” (там же, стор. 635).
Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина.
Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.
Функції філософії.
Філософія відіграє важливу роль у суспільстві, насамперед, в розвитку суспільної свідомості, та і самої людини, її сутнісних сил. Свідченням цього є найважливіші функції філософії.
Функція (від лат. – виконання, звершення) – спосіб діяння якоїсь системи, органу, котрий спрямований на досягнення певного результату. Філософія як форма суспільної свідомості, як система певних знань, законів і принципів, має досить вагомий функціональний потенціал.
Давно помічено, що існує зв’язок, між рівнем розвитку філософії, і навіть її існування, і рівнем розвитку свободи людини, політичної свободи, зокрема. Бо там, де розвинена філософія, розвивається і свобода. Філософія створює сприятливий ґрунт для цього через розвиток духовних підвалин суспільства. Вона впроваджує у суспільну свідомість загальнолюдські цінності – ідеї свободи, невід’ємних прав людини, справедливості, соціальної рівності тощо.
Згадаймо Джона Локка, котрий наголошував, що людина від природи має три невід’ємнх права: право на життя, право на свободу і право на приватну власність, набуту чесною працею. Ф. М. Вольтер стверджував: “всі люди народжуються вільними”; Т. Гоббс: “природне право будь-якої людини – це її свобода”. Г. Гегель: “Людина, як така, вільна. Свобода духу складає найголовнішу властивість її природи”. Всю історію людства німецький філософ пов’язував з “прогресом в усвідомленні людиною свободи”. “Приватна власність, - підкреслював Гегель, - є єдиною сутнісною визначеністю особистості”; “Лише у власності (володінні нею) особистість є розум”. М. Бердяєв: “людська свобода – самодостатня цінність. Немає нічого більш важливого, ніж свобода людини. Всі форми суспільного ладу виправдані лише тоді, коли слугують свободі людини, її розвитку”. Ж.-П. Сартр: “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна, або її (людини) немає взагалі.”
Подібні ідеї поділяли і пропагували у свій час Ш. Монтеск’є, К. Гельвецій, Л. Фейєрбах, К. Ясперс, М. Хайдеггер, Х. Ортега-і-Гассет та багато інших.
Філософи роками, століттями із покоління в покоління спроваджували ці ідеї в суспільну свідомість, в правову систему, сприяли розвиткові свободи людини. Скажімо так: видатні філософи стояли біля джерел європейської і світової цивілізації, сучасної демократії і тоді, і тепер, в наш час. Їх діяльністю і визначався і визначається вплив філософії на суспільну думку, свідомість людини, її культуру, на формування загальнолюдських цінностей. Філософія набула, таким чином, свою важливу соціально-практичну (предметно-дійову) і виховну функції.
Важливою функцією філософії є її здатність з допомогою свого інструментарію створювати понятійний апарат, проникати в сутність явищ, з’ясовувати об’єктивні, закономірні зв’язки між ними. Тому філософія має теоретико-пізнавальну або логіко-гносеологічну функцію. Вона здійснюється з допомогою багатьох форм і методів таких, як абстрагування, індукція і дедукція, аналіз і синтез, моделювання, ідеалізація, формалізація, судження, поняття, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза тощо.
Елітною для філософії є функція загально-методологічна, котра полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ. Чому можуть бути використані у будь-яких сферах наукового пізнання? Тому що ці принципи, закони і т.п. є результатом абстрагування (виділення найбільш загального), що притаманне усім сферам буття і тому вони застосовуються в усіх сферах дійсності.
Візьмемо конкретний приклад. У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.
У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових вимог, а саме:
1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;
2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;
3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;
4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості, відмінності;
5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);
6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;
7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;
8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.
Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає. Бо метод, його знання застосування – це річ виключно важлива в процесі пізнання.
“Метод – найперше, найосновніше, - писав відомий російський природодослідник І. П. Павлов. – Від методу, способу дії залежить вся серйозність дослідження: при доброму методі і геніальна людина буде працювати даремно і не отримає цінних, точних даних”.
І, нарешті, ще одна функція філософії – світоглядна. Філософія – це цілісний узагальнений погляд на світ, людину, їх відношення, сутність походження, пізнання, а також на його межі, можливості, значення тощо. З’ясовуючи ці проблеми на теоретичному рівні, філософія має фундаментальний світоглядний потенціал.
Філософія, як відомо, належить до гуманітарних наук, які німці доречно називають “Schone Wissenschaften” – дослівно “красивими науками”. Арістотель стосовно філософії висловлювався так: “Філософія найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання істини – першопричин, сутнісного і вічного. Всі інші науки необхідні..., але кращої за неї немає жодної”.
Філософія як наука, форма суспільної свідомості і світогляд, має потужний гуманістичний потенціал. Це виявляється в тому, що вона, по-перше, розглядає людину як єдино можливий суб’єкт. Людина включається в предмет філософії в контексті співвідношення “людина-світ”; по-друге, філософія утверджує людину як найвищу цінність світу, творця знання взагалі і філософського, зокрема; по-третє, філософія завдяки своєму логічному арсеналу, своїми формами і методами створення понять, узагальнень, розвиває теоретичне мислення, мову, сутнісні сили людини, її пізнавальні можливості. Не випадково відомий теоретик мовознавства Вільгельм фон Гумбольт вказував на нерозривний зв’язок розвитку нації з розвитком її теоретичного мислення. “Нація тим розвиненіша, - писав він, - чим більше розвинена її мова, теоретичне мислення”; по-четверте, філософія будь-яка, незалежно від її спрямування і сутності – це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ; по-п’яте, філософія завжди стояла біля джерел ідеології – могутнього фактору впливу на суспільну свідомість, людську діяльність, суспільний прогрес; по-шосте, філософія з’ясовує фундаментальні світоглядні проблеми (“що є що”, “чому”, “як”) і тому має ґрунтовний світоглядний потенціал, є теоретичного основою будь-якого світогляду.
Позитивна роль прогресивних філософських ідей у суспільстві безперечна. Захист невід’ємних прав людини, якими є право на життя, на свободу і приватну власність, формування ідеології такого ґатунку – все це є важливим людським виміром філософії. Якщо сучасні європейські країни і мають такий рівень демократичних свобод, таку правову систему їх захисту, то ці здобутки необхідно віднести і на адресу європейських філософів і європейської філософії.
Альтернативні способи осмислення проблем буття.
Теоретико-пізнавальними основами матеріалістичного відображення дійсності є матеріально-предметні діяльність людини, практика; розуміння “вторинності” людини по відношенню до “первинності” природи незалежності останньої по відношенню до людини, її свідомості.
Античні філософи, як правило, були стихійними матеріалістами. Вони бачили світ таким, яким він є, а саме: що світ передує людині, а не навпаки, що він є об’єктивним, незалежним від її свідомості, волі, бажань.
Про перших філософів Арістотель говорив, що вони прагнули з’ясувати “те, з чого сутнє складається, з чого воно як першого виникає і в що, як в останнє воно повертається; те, що як субстанція (першопочаток – В. Б.), залишається завжди одним і тим же і змінюється лише в своїх визначеннях... Тому вони вважають, що жодна річ не виникає і не знищується, оскільки завжди зберігається одна і таж природа”.
Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим.
Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:
1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людини на рівні відчуттів. Загальне ж – на рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?
Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по різному.
Практична діяльність людини переконувала її в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є породженням цього світу, природи. Саме тому античні філософи на перший план, як правило, ставили природу, її самодостатність, незалежність від людини. Це і стало пізнавальною основою об’єктивного, матеріалістичного відображення дійсності.
Щодо основ ідеалістичного відображення дійсності, то слід відзначити, насамперед, значні труднощі, які зустрічає людина на шляху процесу пізнання, можливість створювати нею такі пізнавальні образи і об’єкти, котрих немає у дійсності. Наприклад, ми маємо уявлення про речі, які ніколи ніхто не бачив (міфологічні образи). Але вони є у свідомості.
В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).
Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише не існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.
Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.
Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.
Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).
Раціоналісти (Р. Декарт, Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.
2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно, важливе значення.
3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.
Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.
Ідеалістичний спосіб відображення проблем буття якраз і ґрунтується на перебільшенні, абсолютизації суб’єктивних моментів в процесі пізнання, ігноруванні або відкиданні його об’єктивних моментів.
Це і є однією з підвалин альтернативного ідеалістичного відображення дійсності.
З’ясовуючи основи альтернативного відображення дійсності, необхідно вказати ще на одну таку обставину – це перебільшення в процесі пізнання ролі самих понять. Питання стоїть так: що є першим у пізнанні – створене в процесі пізнання поняття, чи те, що відображається цим поняттям.
З точки зору здорового глузду, висхідним у пізнанні виступає не поняття про речі, а самі ці речі, їх загальні ознаки, які і відображаються цим поняттям. Бо що таке “поняття”? Поняття – це форма мислення, в котрій відображаються загальні ознаки, властивості, відношення передмов. В процесі абстрактної діяльності людина виділяє найбільш загальні моменти речей і фіксує їх у понятті про дані речі.
Здавалось, що якщо відсутній сам предмет, то не може бути і поняття про нього, не може бути уявлення про те, які загальні властивості йому притаманні. Однак ця очевидна істина сприймається філософами по різному.
Платон, наприклад, вважав, що поняття про речі передують речам. Поняття є їх сутностями, самі ж речі таких сутностей не мають. Речі – плинні, змінні, перехідні. Поняття ж про речі – вічні, найважливіші.
Гегель теж поділяв подібну точку зору. Він писав: “Помилково думати, що спочатку предмети утворюють зміст наших уявлень, а вже потім привноситься наша суб’єктивна діяльність, котра через посередництво... операції абстрагування... утворює їх поняття. Поняття, навпаки, є істинно першим... і речі мають сутність завдяки... поняттю”
Ніхто не заперечує важливу роль понять в науці. Вони є надійними засобами пізнання істини. Але великою помилкою є перебільшення їх значення в процесі пізнання, відокремленості їх від тих об’єктів, котрі вони відображають. Таке перебільшення, абсолютизація понять в процесі пізнання і є складовою альтернативного ідеалістичного відображення дійсності у свідомості людини.
При розгляді альтернативних способів (осмислення) проблем буття слід мати на увазі і альтернативність у визначенні самої суті процесу пізнання, а саме: чи здатна людина взагалі пізнати оточуючий світ, чи їй це не під силу?
Філософи і цю проблему вирішували з альтернативних точок зору. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). Інший відомий філософ Г. Гегель, навпаки, глибоко вірив у здатність людини пізнати оточуючий світ. Він підкреслював, що: “У прихованій і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти відважності пізнання; вона (сутність – В. Б.) повинна розкритися перед нею (людиною – В. Б.), показати їй своє багатство і свої глибини і дати їй насолодитися ними”.
Філософська система і діалектика Гегеля.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.
Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.
За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.
Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.
У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.
Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.
Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.
Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.
Далі. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.
Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.
Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу” (Див. Гегель. Наука логики. Соч. т.1, М., 1970, стор. 108).
До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.
Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.
Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.
Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.
Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.
Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно (Див. Г.Гегель. Соч. т.8. Философия истории. М., 1935, стор. 32 – 33, 92 – 94).
Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.
1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.
2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.
3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.
4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.
Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.
Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.
Філософія і світогляд.
Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.
Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.
Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.
Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає?
Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).
Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?
1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.
2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.
3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).
4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.
5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.
Неопозитивізм: його сутність та принципи.
Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957).
Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).
Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.
Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук.
Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.
Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477).
Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 – 1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах (1891 – 1953), Л.Вітченштейн (1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Коппер (1902 – 1994), Т.Кун (народ. 1922 р.), П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.
Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.
Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.
Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.
Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.
Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.
Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза.
Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.
Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, пост-позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.
Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.
Філософія і право.
В системі форм суспільної свідомості (про це мова йтиме більш детально в подальших розділах книги) значний інтерес для розкриття специфіки філософії представляють взаємозв’язки філософії і права (правосвідомості). Перш ніж розглянути ці взаємозв’язки необхідно визначити саме поняття права, правосвідомості.
Право, насамперед, являє собою вольову систему, що складається із загальнообов’язкових норм, розпоряджень і дій, обумовлених відповідними суспільними відносинами, з метою встановлення режиму громадського порядку, що здійснюється з допомогою виховних заходів, а також державного примусу. Коротше: право – це система соціальних норм і відносин, котрі охороняються і захищаються силою держави.
Право і правосвідомість – це не тотожні поняття. Право – це норми, розпорядження, юридичні закони, а правосвідомість – це знання і оцінка діючого права у суспільній свідомості. Нерідко правова норма, юридичний закон, що приймається в тому чи іншому суспільстві не тотожні, не рівнозначні з його оцінкою у суспільній свідомості. Закон, норма встановлює одне, а в суспільній свідомості це “одне” відкидається як неприйнятне. Тому на практиці деякі юридична закони і норми ігноруються, порушуються, оскільки у суспільній свідомості вони оцінюються негативно, як несправедливі.
Отже, коли ми розглядаємо зв’язки філософії і права, то мова йде про право не як юридичну норму, закон, а про право як форму суспільної свідомості.
Що є спільним для філософії і права?
Насамперед, філософія і право є формами суспільної свідомості; філософія і право підпорядковані загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості, виступаючи як специфічне відображення економічних, політичних та інших відносин даного суспільства; філософія і право входять до духовної сфери суспільства як складові надбудови; філософія і право мають спільну виховну функцію.
Окрім спільного, філософія і право мають суттєві відмінності. 1) У філософії і права – різні предмети осмислення дійсності. Предметом філософії, як вже відзначалося вище, є найбільш загальні проблеми буття, відношення “людина – світ”. Предметом права, як форми суспільної свідомості, є оцінка конкретних норм, приписів, юридичних законів і т.п., що регулюють поведінку людей у суспільстві; 2) у філософії відображаються об’єктивні закони розвитку світу. Що ж до права, то в ньому знаходять відображення юридичні закони, які встановлюються людьми в інтересах певних соціальних груп, класів тощо; 3) філософія і право мають різний рівень узагальнення. Специфічними для філософії є, як правило, широкі абстракції – філософські поняття, закони і принципи, котрі застосовуються при дослідженні права, з’ясуванні сутності правової свідомості – філософії права. Відносно ж конкретних норм права, юридичних законів і юридичних понять, то їх використання у філософії, її вивченні – обмежене; 4) філософія відображає економічну структуру суспільства, його матеріальні відносини не прямо, а опосередковано – через політику, політичну діяльність людей. Право відображає економічні відносини суспільства – безпосередньо. Право відображає економічні відносини суспільства – безпосередньо. Право має прямий зв’язок з економічними відносинами, насамперед, з відносинами власності; 5) І, нарешті, останнє. Філософія і право мають різну структуру. Про структуру філософії мова йшла вище, коли було розглянуто питання про співвідношення філософії і світогляду. Що ж до структури права як форми суспільної свідомості, то вона включає в себе два важливих компоненти: а) правову ідеологію як систему правових поглядів, теоретичну правову свідомість соціальної групи, класу; б) правову психологію – несистематизовані правові погляди, уявлення, звички, традиції, почуття, емоції, що формуються в практичній діяльності людей.
соцюстратифікація і соц.моб.
соц.моб.
Поняття соціальної мобільності було введено в соціологічний обіг П.Сорокіним у 1927 р. З того часу воно активно використовується в соціологічних Дослідженнях нерівності і буквально означає переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально-класових категорій. Ступінь соціальної мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і рухомості суспільства і, навпаки, його консервативності, замкнутості. Відомо, що у станово-кастовому суспільстві соціальна мобільність майже повністю відсутня, наприклад, у феодальному суспільстві кріпосний селянин не міг вільно змінити свій статус. В суспільстві буржуазно-демократичному соціальна мобільність проявляється особливо яскраво, надаючи можливість людині переміщатися з однієї перетни чи страти в іншу. За часів СРСР соціальна мобільність найчастіше проявлялася в можливості перейти з лав робітників і селян в клас інтелігенції або управлінців, починаючи з майстра і закінчуючи, найвищими державними і партійними чиновниками. В цілому можна стверджувати, що в суспільстві торгово-ринкових відносин можливість переходу людини з однієї соціальної позиції в іншу не визначається лише родовими ознаками, а багато в чому залежить від самої людини, її активності, творчих здібностей, таланта і вольових якостей. Саме наявність або відсутність таких здібностей і якостей визначає рух люди¬ни з однієї верстви в іншу. Адже верстви ці, маючи свої якісні і кількісні харак¬теристики, не відділені одна від одної непрохідною стіною (як це мас місце в кастовому або становому устрої суспільства), а скоріше мають розмиті кордо¬ни, вони нібито разом дифузно проникають одна в одну, що і визначає мож¬ливість цього руху людей (або окремих соціальних груп і спільностей).
Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.
Соціальна стратифікація суспільства
У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata - це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.
В соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а значить і соціальної стратифікації. Так в основі функціоналістських теорій (Т.Парсонас, Т.Девіс, І.Мур) лежить ідея про те що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими в порівнянні з іншими. Тому люди, які виконують ті соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Функціоналісти вважають, що стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства, що вона природня, необхідна, неминуча, бо пов'язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Згідно марксистської школи соціології, в основі нерівності лежать відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства - це історія боротьби класів, тому розвивається конфлікт, який з часом завершиться ліквідацією експлуатації.
Марксистську школу вважають представником конфліктного підходу до аналізу соціальної стратифікації. Конфліктний підхід набуває розвитку у М.Вебера, який виділяє крім економічного і такі критерії, як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кругів чи партій. Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П.Сорокіна, який вважав, що неможливо дати єдину сукупність критеріїв приналежності до якої-небудь страти і бачив у суспільстві три групи диференційованих ознак: першу утворюють такі характеристики, якими люди володіють від народження (етнічна приналежність, статеві особливості, родинні зв'язки і т.д.); друга включає ознаки, пов'язані з набутим соціальним статусом і виконанням відповідної ролі (різні види професійно-трудової діяльності): третю групу утворюють елементи «володіння» (власність, матеріальні і духовні цінності, привілеї, підвищені права, можливість керувати людьми і т.д.).
І хоч, як бачимо, існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж виділяємо загальну позицію. Соціальна стратифікація - це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.
Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастова лад в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальна обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборони.
Слід розрізняти поняття «нерівність» і «несправедливість». Нерівність це соціальне обумовлений і необхідний стан. Несправедливість - це прояв егоїстичних інтересів, і вона має дестабілізуючий характер. Несправедливість шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіді існує такий напрямок як егалітаризм, який обґрунтовує необхідність рівності в розподілі багатства та доходів. Це антипод ієрархії, хоч в кінцевому рахунку - просто міф.
Існує одномірна та багатомірна стратифікація. Одномірна здійснюється шляхом виділення груп, спільноти людей за якою-небудь однією соціальною ознакою. Багатомірна стратифікація дозволяє виділити стійкі групи, спільності які мають цілий набір узагальнених ознак.
Приклад поєднання одномірного та багатомірних способів дав П.Сорокін при спробі представити загальнолюдську стратифікаційну карту.
Соціологів цікавлять перш за все найважливіші соціальні групи, які повторюються в часі і просторі і які виявляють сильний вплив на величезну кількість людей, на інші соціальні групи, на хід історичного розвитку взага4 лі.
Згідно із П.Сорокіним, такими соціальними групами є:
I. Важливі односторонні групи (згуртовані навколо одного ряду основі них цінностей): А – біосоціальні: 1-расові, 2-статеві, 3-вікові: Б - соціокультурні: 4-ряд, 5-територіальне сусідство, 6-мовні, етнічні і національні групи, 7-держава, 8-професійні, 9-економічні, 10-релігійні 11-політичні, 12-«ідеологічні» групи (наукові, філософські, естетичні, освітні, етичні, групи відпочинку та розваг), 13-номінальні групи еліти (вожді, генії й історичні особистості).
II. Важливі різносторонні групи (об'єднанні навколо двох чи більше рядів цінностей): 1-сім'я, 2-клан, 3-плем'я, 4-нація, 5-соціальний порядок чи прошарки (типу середньовічної аристократії, духовенства, буржуазії, робітників і селян як третього прошарку), 6-соціальний клас.
Ця схема П.Сорокіна в соціології не заперечується і може служити теоретичною моделлю стратифікаційної карти світового рівня. Конкретно і наглядно соціальна стратифікація проявляється більше в соціальному вимірі суспільства, коли воно розглядається в рамках конкретно взятої країни і в конкретний час. Тому групи людей, які виділяють для розгляду в даній країні, повинні постати не в застиглому вигляді, а в постійному русі і переміщеннях, які існують у живому, функціональному суспільстві. Ці переміщення в соціології отримали назву «соціальна мобільність». Соціальна стратифікація розглядається в тісному зв'язку і взаємодії з соціальною мобільністю.
Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п'ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів - від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих - тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі - робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої - належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.
Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об'єднає і бізнесменів, і людей найманої праці. Соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда з одної соціальної позиції в другу. У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп.
Горизонтальна соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому ж рівні, без змін статусу. Вертикальна соціальна мобільність - це переміщення індивіда із однієї соціальної страти в іншу, різну за рівнем. Якщо таке переміщення відбувається вгору, то це висхідна соціальна мобільність (підвищення в званні, в посаді, і т.д. і навпаки, рух вниз (як правило, вимушений) характеризує несхідну соціальну мобільність (деградація, банкрутство і т.д.). В зв'язку з тим, що соціальні переміщення людей та інших соціальних
І об'єктів здійснюються як індивідуально, так і спільно, організовано, розрізняють індивідуальну і колективну соціальну мобільність. У певні складні періоди розвитку суспільства з'являються передумови для появи та виділення ще однієї стратифікаційної групи - маргіналів. До них можна віднести людей, які з тих чи інших причин відмовились від зв'язків з тією стратою, з якої вийшли, (а інколи із усім суспільством), а до іншої так і не приєднались. Тому маргінальність - це стан особистості або спільноти, що існує на межі різних культур. Прикладом може послужити стан тих людей, які переїздять із села до великого міста, міняють своє місце роботи і т.д. Труднощі адаптації, постійна внутрішня напруга впливають на поведінку маргіналів. Маргінальним може бути і все суспільство у свій перехідний період. Деякі вчені вважають, що сучасне українське суспільство і е маргінальним, оскільки існує на межі різних культур. Однак, хочеться вірити, що наше суспільство стане відкритим суспільством з дієвим і чисельним середнім класом, що створить оптимально можливі для успішного функціонування всіх соціальних груп та спільної та самореалізації особистості зокрема.
поняття політ.сист.сусп.
Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов’язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.
Політична система є складною, взаємозалежною, розгалуженою сукупністю різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо. Політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей – політикою.
Політика – це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволення своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада політичних лідерств, засобів масової інформації. Головною у політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також в життя та застосування у разі необхідності, засобів примусу.
Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.
Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.
До політичних інститутів і політичних організацій відносяться, насамперед, держава та її установи, партії, суспільно-політичні рухи, громадські організації, засоби масової інформації.
Закон єдності та боротьби протилежностей.
Уявлення про суперечливість розвитку всього сутнього виникло ще в давнину (в VI ст. до нашої ери). Фалес Мілетський вважав, наприклад, що навколишній світ складається з різних начал: рухомого й нерухомого, холодного й невидимого, земного й небесного, скінченого й нескінченного. Геракліт, на відміну від Фалеса, вважав, що суперечливі начала притаманні самим речам. На думку Геракліта, все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність.
Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.
Гегель високо цінував ідеї Геракліта про боротьбу та єдність протилежних начал. Він підкреслював, що використав усі ці ідеї грецького філософа у ході розробки своєї концепції суперечностей.
Гегелівська діалектика, будучи теорією розвитку “абсолютного духу”, проблему суперечностей підняла до рівня всезагальності, глибокого філософського усвідомлення. Сама “абсолютна ідея”, “абсолютний дух” для Гегеля є єдністю суперечливих начал – буття і ніщо, які й спричинюють рух, зміну, розвиток “абсолютної ідеї”. Суперечність, за Гегелем, є взаємодією, взаємозумовленість протилежних моментів, сторін, визначень, “принципом будь-якого саморуху”.
Гегель розглядав суперечність у динаміці, русі, зміні – як процес, котрий має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь – тотожність. Однак це конкретна тотожність, тому вона містить у собі і відмінність, а відмінність розгортається і знаходить свою реалізацію у категоріях різниці, заперечення, протилежності. Тотожність і відмінність – моменти єдиного. Але безвідмінність зникає і залишається єдність сторін, що є відмінними, а відмінне вже виступає як протилежність у єдиному. У протилежності позитивне і негативне зливаються у єдності. Оскільки кожна сторона має іншу і одночасно заперечує її, то кожна з них у самій собі містить і позитивне і негативне. Мова, таким чином, іде про взаємопроникнення суперечностей. Саме тому Гегель надавав великого значення появі у фізиці уявлення про полярність, однак, висловлював жаль з приводу того, що фізики не розуміють діалектики.
Розглядаючи суперечність як всезагальність, філософ разом із тим обмежував її дію, коли мова йшла про пруську монархію, німецьку державу. Гегель не приховував суперечностей, притаманних буржуазному суспільству. Він твердив, що громадянське (буржуазне) суспільство є полем боротьби “всіх проти всіх”. Однак держава – це система опосередкованостей та всезагальність, в котрій знаходять своє вираження інтереси усіх класів, соціальних груп, всього народу, і в такій державі суперечності примирюються. В результаті “сама протилежність зводиться до видимості”, знімається, а держава, таким чином, позбавляється суперечностей, а, отже, і джерела своєї “життєвості”. Попри всі неузгодженості гегелівської теорії, він геніально вгадав діалектику речей у діалектиці понять, дав теоретичне уявлення про суть взаємодії протилежностей як закону логіки, розвитку абсолютного духу, котрий є також і законом розвитку всього сутнього. Закон єдності та боротьби протилежностей відображає дуже важливу, фундаментальну особливість об’єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою.
Для з’ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність – це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). Слід підкреслити, що тут мова йде не про формально-логічну тотожність типу: “А” є “А”, а про конкретну, реальну тотожність, яка неминуче включає в себе і відмінність. Відмінність же визначає нерівність предмета самому собі. Тобто тотожність як рівність і відмінність як нерівність перебувають у взаємодії (взаємозв’язку). Що ж є “нерівним” у конкретній тотожності? “Нерівним, відмінним у предметі (процесі) є те, що “прагне” вийти за межі тотожності. Можна сказати, що відмінність – це нерівність, внутрішня “стурбованість” предмета, його намагання вийти за межі самого себе. Отже, у реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності і відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечність. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, “діяльні”, мають тенденцію до руйнації своєї тотожності (рівності) – до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку. Тим самим в категорії “суперечність” як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку.
У філософській літературі розрізняють поняття “джерело розвитку” і “рушійна сила розвитку”. При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі – рушійними силами. Наприклад, джерелом розвитку продуктивних сил є безпосередні причини (внутрішні суперечності), що ведуть до змін знарядь праці, її технологічного оснащення, кваліфікації робітників, впровадження досягнень науки тощо. До рушійних сил відносять зовнішні фактори, котрі стимулюють виробництво, сприяють його розвитку (відповідні виробничі відносини, суспільні потреби і суспільні стимули, інтереси класів, соціальних груп та ін.). останні впливають на безпосередні причини розвитку продуктивних сил не прямо, а опосередковано. Безпосередня причина розвитку (джерело) є такою, яка його “здійснює”, “робить”; опосередкована причина конкретно “не робить”, “не здійснює”, а є стимулом, мотивом, метою розвитку продуктивних сил.
Поняття “джерело розвитку” і “рушійні сили розвитку” близькі за своїм значенням, бо є причинами розвитку. Однак поняття “джерело розвитку” багатше за своїм змістом, оскільки воно є одночасно і рушійною силою. Джерелом розвитку, як відомо, виступає суперечність, вона ж – рушійна сила розвитку.
Саме суперечлива взаємодія між такими протилежностями, як “джерела” (безпосередні причини розвитку) і “рушійні сили” (опосередковані причини) і є в решті-решт загальною причиною, котра обумовлює саморух, саморозвиток матеріальних об’єктів.
Таким чином, за безпосередніми причинами (факторами) стоїть поняття “джерела розвитку”; за опосередкованими – поняття “рушійні сили розвитку”. Відмінність цих двох понять, безумовно, не слід перебільшувати. Джерело – це суперечність, внутрішній імпульс, збуджувач, причина “саморуху”, “саморозвитку”. Однак повною мірою “саморух”, “саморозвиток” стають можливими лише під час дії рушійних сил.
Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов’язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв’язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність. Тотожність-відмінність як зародкова “ембріональна” суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство, то тут соціальні суперечності набувають нових форм, також, скажімо, як соціальний конфлікт, антагонізм.
Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.
Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.
Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант. “Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, – писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві...” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).
Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.
Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.
Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.
Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.
Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших – виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні, соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.
З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.
Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1) суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те, що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.
Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.
В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому? Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи, методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.
Структура людської діяльності розкривається, як відомо, через а) потреби та інтереси людей; б) мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес діяльності. У цьому зв’язку суб’єктно-об’єктна ситуація може бути розглянута в таких варіантах: 1) відношення людства (суб’єкта) до природи (об’єкта); 2) взаємні суперечливі відносини самих суб’єктів (класів, соціальних груп, держави, трудових колективів, індивідів тощо); 3) внутрісуб’єктні відношення до наявної суперечності, що обумовлюється неоднорідністю самої соціальної спільності (розумінням того, як подолати ту чи іншу суперечність; коли; якими шляхами; які методи розв’язання обрати і т.п.); 4) відношення соціального суб’єкта до існуючої суперечності в цілому як об’єкта практичної дії (воно може бути різним: можна штучно зберігати виявлену суперечність в своїх групових інтересах, або гальмувати її розв’язання, фальсифікувати, спотворювати справжню сутність тощо). Ставлення до соціальних суперечностей у різних соціальних груп може бути різним, діаметрально протилежним.
Таким чином, до змістовної характеристики соціальних суперечностей відносяться: суб’єктно-об’єктні відношення; інтереси і потреби людей; засоби, форми розв’язання суперечностей; їх виявлення через предметно-практичну діяльність людей. Серед цих характеристик соціальних суперечностей дуже важливою є та, котра стосується інтересів та потреб людей. Бо останнє – це реальна, фундаментальна причина соціальних дій, звершень, що стоїть за безпосередніми мотивами, ідеями індивідів, соціальних груп, політичних партій, класів тощо. Гегель писав: “найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей випливають з їх потреб, пристрастей та інтересів... і лише вони відіграють головну роль” (Гегель. Соч., т. VIII, М., 1935, стор. 20). Інтереси людей – це їх усвідомлені потреби. Тому можна стверджувати, що найважливішою, інтегративною ознакою соціальних суперечностей є те, що вони виступають як суперечності інтересів.
Класифікація соціальних суперечностей може бути здійснена за різними ознаками. Найбільш змістовною, на наш погляд, є така класифікація: 1) за ступенем загальності соціальні суперечності можна поділити на загальні (для всього суспільного розвитку), особливі (для суспільства, що знаходиться на певному етапі свого історичного розвитку); окремі (для конкретного етапу, фази розвитку даного суспільства); 2) за ступенем загострення, характером – на антагоністичні та неантагоністичні; 3) за роллю у суспільстві (на основні-неосновні, головні-неголовні); 4) за відношенням до явища, процесу, їх природою (на внутрішні-зовнішні, безпосередні-опосередковані); 5) за територіальною ознакою (інтернаціональні, національні, регіональні); 6) за походженням, причинами виникнення (на об’єктивні-суб’єктивні) тощо. Можлива і інша класифікація соціальних суперечностей, за іншими критеріями.
Загальною рушійною силою змін, що відбуваються у суспільстві, є, безумовно, людська діяльність, – інтереси класів, політичних партій, соціальних груп, колективів, окремих осіб. Бо все те, до чого немає інтересу, приречене на стагнацію. Коли ж є інтерес (особистий, колективний чи суспільний), тоді він стає величезним рушійним фактором, тією силою, котра здатна прискорити процес, подолати будь-які суперечності суспільного розвитку. У зв’язку з цим до рушійних сил розв’язання соціальних суперечностей слід віднести більш конкретно таке: 1) матеріально-предметну діяльність людей, які готують матеріальні передумови подолання суперечностей, що виникають; 2) діяльність вищих економічних та політичних структур, які здатні об’єктивно оцінити проблемну, суперечливу ситуацію, знайти форми і методи її подолання у суспільстві. Звичайно, мова йде про ефективну, цілеспрямовану, творчу діяльність цих структур; 3) єдність суспільства, його соціальну злагоду, збіг корінних соціальних соціальних інтересів на шляху розв’язання соціальних суперечностей. При цьому слід підкреслити, що вирішальний вплив на розв’язання соціальних суперечностей має не все суспільство, а лише та його частина, котра розуміє природу, сутність, причини виникнення цих соціальних суперечностей, знає, як їх подолати, якими шляхами, в яких формах. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі до рушійних сил розвитку людства відносив, наприклад, діяльність “творчої еліти”, “творчої меншості”, котра є носієм “життєвого пориву” і котра здатна повести за собою “інертну більшість”, для вирішення тих проблем, що стоять перед суспільством. Не випадково, в сучасному українському суспільстві актуальною є проблема формування політичної еліти, здатної здійснити необхідні соціальні перетворення на шляху подальшого поступу (Див. И. Бекешкина. Есть ли в Украине общенациональные лидеры. “Политическая мысль”, 1994, №3).
Способи розв’язання соціальних суперечностей багатоманітні, як багатоманітне саме суспільне життя. Кожна суперечність у суспільстві вимагає конкретного вивчення, з’ясування суті взаємодіючих протиборствуючих сторін, знаходження форм і методів на шляху їх подолання. Це – непроста, дуже складна соціальна проблема, яка виникає перед суспільством, особливо на переломних етапах його розвитку і функціонування. Серед важливих засобів подолання соціальних суперечностей є загальні, які виробило людство. Це – соціальна революція, реформа, компроміс, конвергенція, заборона, обмеження, скасування того, що гальмує процес розвитку тощо. В конкретних сферах суспільної діяльності, скажімо, в економічній для подолання реальних суперечностей використовуються такі засоби як роздержавлення власності, приватизація, націоналізація, акціонування, оренда, спільна виробнича діяльність суб’єктів різних форм власності і т.п.
І ще одна проблема стосовно соціальних суперечностей має неабияке і практичне, і теоретичне значення – це створення і реалізація механізму подолання соціальних суперечностей. Механізм подолання предметної суперечності – це взаємодія усіх його структурних елементів, що забезпечують рух, зміну, динаміку цієї суперечності на шляху її розв’язання. До них слід віднести: предмет суперечності, суб’єкт її реалізації, соціально-економічні передумови, засоби розв’язання суперечності.
Проблема соціальних суперечностей є актуальною і для зарубіжної філософії. Ця тема є предметом дослідження для багатьох західних філософів і соціологів, таких як П.Сорокін, Л.Козер, Г. Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козераце, К.Боулдінг та інших. В їх творах детально аналізуються різні суперечливі, конфліктні ситуації у сучасному буржуазному суспільстві, з’ясовуються їх причини, гострота, тривалість, особливості, форми, фази, функції, умови виникнення, вплив на подальший розвиток суспільства тощо.
Однак слід підкреслити, що в цих дослідженнях, як правило, обминаються основні причини соціальних конфліктів у суспільстві. Скажімо, Георг Зіммель причину таких конфліктів вбачає в біологічній природі самої людини (в “інстинкти ворожнечі”); Люїс Козер вважає, що причини соціальних конфліктів лежать “в системі розподілу у суспільстві дефіцитних ресурсів”; Ральф Дарендорф має більш змістовне уявлення про причини соціальних конфліктів, коли називає такою причиною “поляризацію інтересів людей в результаті поділу влади”. На думку Пітірима Сорокіна, причинами соціальних конфліктів, “причинами повстань і революцій”, є “збільшення придушених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість їх навіть мінімального задоволення”. Він називає 7 таких причин “повстань і революцій”, а саме: 1) “харчовий рефлекс, який придушується голодом”; 2) “інстинкт самозбереження”; 3) “рефлекс колективного самозбереження”; 4) “статевий рефлекс в усіх його проявах”, коли “відсутні умови для його задоволення”; 5) “потреба в житлі, одежі”; 6) “приватно-власницький інстинкт мас”; 7) “інстинкт самовиразу індивідуальності” (Див. П.Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992, стор. 272-273).
Все вищевикладене, звичайно, має місце при виникненні конфліктних ситуацій у суспільстві, загостренні соціальних суперечностей, їх непримиренності. Однак основна причина “повстань і революцій”, котра замовчується в дослідженнях П.Сорокіна, це суперечності з приводу влади і власності, боротьба за їх перерозподіл в інтересах певних соціальних груп, класів. Бо, як відомо з давніх часів, поляризація інтересів людей, їх антагонізм, відбувається передусім із-за їх власності, майнових інтересів. Нікколо Макіавеллі ще в 1532 році писав, що люди можуть змиритися із втратою політичної свободи, честі, влади, але ніколи не змиряться із втратою майна. “Люди скоріше простять смерть батька, ніж втрату майна”, – підкреслював він (Никколо Макиавелли. Государь. Москва – Харьков, 1998, стор. 94). Бо задоволення “базових інстинктів”, про які веде мову П.Сорокін, здійснюється, насамперед, на основі майнових відносин, відносин власності на засоби виробництва, того, хто ними володіє, розпоряджається і користується. Однак ця критеріальна, революційно-утворююча причина якраз і не береться до уваги, ігнорується при розкритті природи та сутності соціальних суперечностей в соціології революції П.Сорокіна.
Закон заперечення заперечення. Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.
Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. “В діалектиці, – писав Енгельс, – заперечувати – це не значить просто сказати “ні”, або оголосити річ неіснуючою, або “знищити її будь-яким способом”. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв’язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.
У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.
Відомий російський релігійний філософ С.Франк вважав, що в процесі заперечення заперечення те, що заперечується не знищується повністю, бо “заперечення само по собі не може бути в абсолютному розумінні заперечним..., воно повинно бути подолано у своїй абсолютності із збереженням свого позитивного знання” (Див. С.Франк. Сочинения. М., 1990, стор. 302).
Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша – в живій, ще інша – в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні – в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.
Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.
Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі суспільства. Об’єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають як метод докорінного розв’язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв’язання соціальних суперечностей.
Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.
Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного суспільства “зверху” з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв’язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що є.
Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об’єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об’єднань і т.д.
Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв’язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.
Метафізичне заперечення – це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу “ні” без з’ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л.Фейєрбах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п’єси Гете “Фауст”, вважає, що “те, що минуло” і “не було” тотожні між собою. “Минуле, – що це означає? – запитує він, – це всерівно, що його і зовсім не було”. Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого – абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а “знімається” в сучасному.
Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б “червоних охоронців” (хунвейбінів) у Китаї, які під час “культурної революції” знищували твори “буржуазних” письменників, композиторів, художників тому, що вони були представниками “старого світу”. В нашій історії теж були спроби з боку так званих “пролеткультівців” (організаторів “пролетарської культури”) повністю знищити “буржуазну культуру” і створити свою, “пролетарську”. Але створити щось на голому місці, без спадкоємності – неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.
Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, “критики задля критики” тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв’язків між тим, що було, і тим, що стало.
Ми з’ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сутність подвійного заперечення, що притаманне даному закону.
Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.
Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – перше заперечення буття. Поняття – друге заперечення або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття = синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення. Гегель ілюструє даний закон ще запереченням категорії “одиничного”, а категорія “загального” є другим запереченням категорії “особливого”. “При абстрагуванні, – підкреслює Гегель, – має місце заперечення заперечення”.
Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумі їхнього значення в об’єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці “Наука логіки” (вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про заперечення тощо “встановлюються як абсолютні закони мислення”. Тому у філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість – це не лише принципи, як стверджують деякі філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.
Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий ґрунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається самозапереченню: на його місці з’являється рослина, що заперечує зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з’являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченням. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об’єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та мислення.
Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності.
Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це запитання має не риторичний, а суттєвий зміст. Бо якби не було зв’язку старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (висхідну) лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторяється в новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча, звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який ішла мова вище. З одного зерна, на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на вищій основі і є особливістю закону заперечення заперечення. Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нового, оскільки це нове.
Поняття чуттєвого та раціонального пізнання
Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів – чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами.
Раціональне пізнання (від латин. – rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Поняття – логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Наприклад, “сніг”, “стіл”, “держава” тощо. В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки (який “сніг” – пороша, брудний, чистий; який “стіл” – письмовий, столовий, сосновий; яка “держава” – демократична, тоталітарна, правова і т.п.), думка ж концентрується на загальному, що притаманне цим речам і явищам. Судження – раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Наприклад, “Україна – європейська держава”; “Штучний супутник Землі не є планетою”. Речення, котре не є заперечувальним чи стверджувальним, не виражає судження. Наприклад, окличні, питальні речення на зразок: “Принеси книжку!”, “Хто хоче дати відповідь на запитання?” Умовивід – форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень. Наприклад,
1) В усіх вузах України вивчають філософію.
2) Слов’янський університет – вищий навчальний заклад республіки.
Висновок: В Слов’янському університеті вивчають філософію.
Універсальною формою мислення є, безумовно, категорії, в яких, як було показано вище, відображаються найбільш загальні ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, явищ чи процесів, що мають місце в об’єктивній дійсності.
Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної Єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення – це згадування того, що найбільш запам'яталося, що є для суб’єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому, не всі ознаки баченого відтворюються.
Яскравим прикладом Єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція (від латин. – уважно дивлюся). Інтуїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме “бачення” сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є: безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення). Несподіваність (раптовість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося.
спосіб виробництва матеріал.благ та його структура.
Види матерії. В яких видах зустрічається матерія як конкретна об’єктивна реальність? Існує така класифікація конкретних видів матерії:
1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;
2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи;
3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, анти електрон тощо.
основні методи наукового пізнання.
Процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється з точки зору науки, знаходиться у нерозривному зв’язку з процесом його історичного розвитку, бо відобразити реальність необхідно такою, якою вона є насправді, а для цього необхідно виходити з того, щоб логічний хід пізнання в цілому збігався (совпадал) з історичним ходом розвитку явища, що вивчається. Логіка пізнання лише в тому разі може відобразити сутність і закономірності розвитку того чи іншого явища, коли останнє розглядається з точки зору того, як воно виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і в що перетворилося в результаті. Логіка пізнання повинна відтворювати об’єктивну логіку руху, розвитку історичного процесу. Оскільки пізнання явища чи процесу – це, насамперед, розкриття їх історії, закономірностей розвитку, а звідси і самої їхньої сутності.
Історичний метод – це дослідження процесу становлення і розвитку певного об’єкту, його періодів, – конкретних різноманітних проявів. Логічний метод є теоретичним, узагальненим відтворенням у мисленні розвинутого об’єкту в його суттєвих, необхідних і закономірних зв’язках і відношеннях. Логічний метод – це той же історичний, але “рафінований”, позбавлений “домішок” історії, бо розкриває історичне але в усій його багатоманітності, а з’ясовує напрямки, тенденції розвитку і функціонування історичного, тобто логічне дослідження є “виправленим” історичним, але “виправленим” не довільно, а у відповідності з історичним процесом. В логічному дослідженні думка концентрується на суттєвому, необхідному; вона не відображає всі зігзаги і випадковості, котрі неминучі для історичного процесу.
Історичний метод відноситься до логічного методу як процес розвитку якого-небудь явища до його результату. Їх єдність виражається в тому, що історичний метод включає в себе логічний метод в тому сенсі, що має історичну спрямованість, загальну тенденцію розвитку, що призводить до певного результату. Результат же містить у собі у “знятому” вигляді процес історичного розвитку цього явища. Логічне заключає в собі історичне.
Логічний і історичний методи пізнання, безумовно, не збігаються повністю, цілком. Їхня нетотожність, відмінність має об’єктивну основу. Бо у самій дійсності процес і його результат не співпадають. Тому історичний і логічний методи пізнання відмінні за своїм змістом. Метою історичного методу пізнання є розкриття конкретних умов розвитку і функціонування певних явищ чи процесів в їх історичній послідовності, проходження певних стадій, фаз, періодів тощо. Мета логічного методу – розкриття сутності тих чи інших явищ, подій, процесів, з’ясування їхньої ролі у подальшому розвитку історичного процесу в цілому, в загальному. Оскільки ж ціле, загальне, “зберігає” в собі всі суттєві ознаки, властивості свого історичного розвитку, остільки логічне, відтворення у мисленні розвитку цілого стає ключем до розкриття його дійсної історії.
Ідеалізація (франц. ideal – зразок, щось найдосконаліше, вища мета прагнень) – спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об’єкти, котрі не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Процес ідеалізації – це конструювання в думках понять про речі, які не існують в дійсності. Неможливо, скажімо, знайти у світі об’єкт, котрий представляв би собою “точку”, тобто такий об’єкт, який не має ніяких вимірів. Ідеалізованими об’єктами є “абсолютно тверде тіло”, “ідеальний розчин”, “ідеальне суспільство” тощо. Поняття про ідеалізовані об’єкти служать важливим засобом наукового аналізу, основою розкриття сутності реальних (дійсних) об’єктів пізнання.
Формалізація (від лат. forma – зразок, зовнішнє окреслення, контур предмета) – метод відображення результатів мислення з допомогою системи символів, формул, знаків. Завдяки цьому складні змістовні відношення, процеси і структури певних речей і явищ виражаються в компактній і узагальненій формі. Наприклад, змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна формалізувати таким чином: E = mc2, де “Е” – енергія, “m” – маса, “с” – швидкість тіла. Саме судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається, прямо пропорційна масі тіла і квадратові його швидкості.
Формалізація як метод наукового пізнання широко використовується в математиці, кібернетиці, формальній логіці, – там, де зміст знань в інтересах пізнання замінюють знаками, символами, формулами – формалізованою мовою. В цьому сенсі формалізація протиставляється змістовному мисленню. В процесі формалізації думка концентрується на формі предмета і відхиляється від його змісту.
Моделювання (від лат. modelus – зразок, еталон, стандарт) – метод дослідження предметів, яких-небудь явищ, процесів чи предметів шляхом побудови і вивчення їх моделей, використання останніх для уточнення і раціоналізації способів побудови заново конструюваних об’єктів. Метод моделювання – це відтворення властивостей об’єкту, що вивчається, на його побудованій моделі (аналогові). Є речі в природі, які важко вивчати безпосередньо, навіть недоцільно або і просто неможливо. Тому такі речі (об’єкти) замінюють аналогами (моделями), які експериментально досліджуються. Наприклад, непросто вивчати таким чином проблему мислення людини, її свідомості, інтелекту, функціонування мозку тощо. Це здійснюється на їхніх аналогах (моделях). Отже, моделювання – це непрямий, опосередкований метод наукового пізнання таких об’єктів, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене або недоцільне.
Моделювання має свою структуру, до якої входять такі її елементи:
а) постановка самої проблеми вивчення;
б) побудова відповідної моделі, її дослідження;
в) екстраполяція одержаних результатів з аналога на оригінал.
Моделювання широко використовується в сучасній науці, особливо в техніці при створенні електростанцій, кораблів, літаків, мостів, а також в дослідженні біологічних об’єктів, розумової, психічної діяльності людини, проведенні соціальних експериментів. Принцип моделювання є однією з важливих основ кібернетики.
Соц.суперечності їх сутність та особл.
Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов’язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв’язку з цим розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2) відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність. Тотожність-відмінність як зародкова “ембріональна” суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей байдужі до змісту процесу. Вони притаманні усім процесам розвитку. Що ж до такої сфери буття, як суспільство, то тут соціальні суперечності набувають нових форм, також, скажімо, як соціальний конфлікт, антагонізм.
Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.
Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.
Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант. “Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, – писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві...” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).
Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.
Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.
Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.
Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.
Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших – виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні, соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.
З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.
Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1) суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те, що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.
Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.
В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому? Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи, методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.
субстанційні і співвідносні категорії діалектики
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії "матерія", то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її "міри", "стрибків" тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов'язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з'ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д.
Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.
Співвідношення соціальної психології і ідеології.
Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та ідеологія.
Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Вона — важлива умова становлення духовної культури людини, а ідеологія перетворюється в рушійну силу, лише проникаючи в сферу психології. Тому важливою особливістю загального процесу формування суспільної свідомості є цілеспрямований розвиток соціально-психологічних стереотипів, мислення та діяльності, оскільки соціально-психологічний компонент, емоційно-вольова сторона духовного світу людини має неабияке значення в становленні цілісної особистості, гармонійних людських стосунків. Як первинна сфера суспільної творчості, специфічний її пласт, психологія відображає об'єктивну дійсність, як правило, суперечливо. Тому часто вона виступає як стихійна, консервативна основа збереження і закріплення пережитків, негативних стереотипів минулого в свідомості людей. Однак, хоча в суспільній психології досить вагомий елемент стихійності, зводити її винятково до сфери стихійного регулювання невиправдано.
Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). Якщо суспільна психологія постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини, суспільної свідомості, безпосередньо відображає буття людей, як правило, в стихійній, несистематизованій формі, не фіксуючи глибинних, а лише зовнішні сторони людської діяльності, то ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.
У роки духовного, ідеологічного диктату, панування ідеологічних постулатів та догм у нашій країні з ідеології було значною мірою вихолощено її творчо-гуманістичний плюралістичний зміст, загальнолюдську, демократичну, духовно-моральну основу. Вона, будучи частиною офіційної ідеології, виступала як ідеологія панування. Тому життя рано чи пізно неминуче мало спростувати певні догми нашої колишньої ідеології, багато положень якої не відповідали дійсності.
У сучасних умовах докорінних змін, що відбуваються в світі, зокрема в сфері духовних процесів, важливим є переосмислення змісту і ролі ідеології в духовному житті суспільства. Нова якість сучасного розуміння ідеології полягає в тому, що ми маємо пам'ятати: ніяка ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної, примусової, носити монополістичний характер, утопізуватися, а виходити з ідеологічного -плюралізму, суперництва різних ідеологій. Старий зміст ідеологічних принципів багато в чому був пов'язаний з ідеологічним диктатом, духовним насиллям над особистістю, маніпулюванням її свідомістю, мало залишав місця для своєрідності індивідуальних проявів людей. А тому найважливіше завдання нової ідеології полягає в утвердженні духу суверенності та незалежності ідейних, ідеологічних орієнтацій особистості, свободи визначення світоглядних ідеалів, що заперечує нав'язування будь-яких поглядів. Конструктивна ідеологія має адекватно відбивати буття, грунтуючись не на ідеологемах, а на ідеалах гуманізму, вільної ідейної орієнтації та плюралізму, суспільної свідомості, не допускаючи ідеоло-ізації суспільного життя.
При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє Нормування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між іими дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. А юму в розвитку суспільної свідомості конче необхідним є врахування )собливостей функціонування як психологічних, так і ідеологічних мо-лентів, оскільки прорахунки в цій сфері здатні привести до незворотних іегативних процесів у становленні в людей духовної культури.
Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій відомості. Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набу-зає певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що ;получає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-тео-ретичних уявлень про дійсність. Масова свідомість інтегрує в собі духовно-ідеологічне і побутово-психологічне відображення об'єктивної дійсності, здатна поступово піднятися до рівня глибокого розуміння відповідальності особистості, усвідомлення її ролі в утвердженні прогресу, свободи суспільства. Однак процес відображення відбувається складно, неоднозначно і суперечливо.
Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Масова свідомість включає в себе найріз-нобічніші духовні утворення — елементи теоретичної та побутової свідомості, ідеології та психології, логічного, раціонального, послідовного та внутрішньо суперечливого відображення об'єктивної дійсності, своїх специфічних інтересів у системі суспільних відносин. Такий специфічний характер масової свідомості, її особливу тонкість і делікатність, суперечливість та неоднозначність становлення і функціонування особливо важливо враховувати в процесі формування духовної культури особистості. Відзначаючи якісні зміни, що відбуваються в розвитку масової свідомості, разом з тим не варто перебільшувати її роль у формуванні духовим культури людей. При всіх прогресивних змінах, що відбуваються і Ній, їй властива обмеженість, яка не дає змоги глибоко відображати об єктивну дійсність, брати активну участь у формуванні в особистост наукового бачення світу. Це під силу тільки науково-теоретичному рівнк відображення дійсності. Процеси суспільного буття, випереджають рівені масової свідомості. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхід-°сті підвищення соціальної активності людей на шляху до прискореная прогресу суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відно ™н. Ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли і їй достатнього відображення. В цьому полягає суперечливий характеї 'тку як масової свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.
НТР
У 50-х роках ХХ ст. починається науково-технічна революція. В своїй основі вона є докорінним, якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення науки в провідний чинник суспільного виробництва в цілому, матеріального – зокрема. Замінюючи все більшою мірою фізичну працю людини, відсторонюючи її безпосередню включеність у виробничий процес, НТР суттєво змінює всю структуру й елементи продуктивних сил, умови, характер і зміст праці. Втілюючи у собі зростаюче об’єднання науки, техніки і виробництва, НТР разом з тим впливає на всі сторони життя сучасного суспільства, включно управління виробництвом, освіту, культуру, психологію людей, взаємовідносини між суспільством і природою.
Як соціальний феномен, НТР має такі особливості:
– по-перше, це докорінні якісні зміни як у науці, так і в техніці; в минулому не було такого взаємозв’язку відкриттів у науці з якісними змінами в техніці;
– по-друге, якщо раніше якісні зміни відбувалися в окремих сферах науки і техніки, то НТР є всеохоплюючими якісними змінами у всіх основних сферах науки і техніки;
– по-третє, змінюються зв’язки науки з виробництвом: якщо у XVII – XVIII ст. наука відставала від техніки в своєму розвитку, йшла “слідом” за виробництвом, вирішувала лише його “замовлення”, то в ХІХ ст. наука починає наздоганяти техніку, йти “поруч” з нею, втілюється в нових засобах виробничого процесу, поступово перетворюється у безпосередню виробничу силу. В процесі ж НТР наука все рішуче випереджує техніку, ставить і вирішує такі завдання, які розв’язуються практично, впроваджуються у виробничий процес, тобто наука все більшою мірою, повніше стає безпосередньою продуктивною силою;
– по-третє, це якісні зміни характеру праці: людина все більше звільняється від нетворчої продуктивної діяльності, за нею зберігається творча сторона участі у виробництві.
Для більш змістовного розуміння феномену НТР розглянемо її основні напрямки.
1. Автоматизація виробництва як вища форма механізації, яка знаходить свій вираз у використанні сукупності технічних засобів, що утворюються без безпосередньої участі людини і дозволяє здійснювати виробничі процеси безперервно, в оптимальному технологічному режимі, і забезпечує одержання найкращих результатів при найменших затратах. Автоматизація є технологічною суттю НТР; зміна ж у результаті автоматизації місця людини в системі виробництва, характеру і змісту праці людини є соціальною сутністю НТР.
2. Відкриття і використання нових джерел енергії, перш за все атомної, а в перспективі, на що спрямована одна із міжнародних програм – і екологічно чистої термоядерної енергії.
3. Хімізація промисловості й сільського господарства. З одного боку – виготовлення штучних, синтетичних матеріалів із наперед заданими властивостями, тобто нових предметів праці.
4. Якісна зміна транспорту, зв’язку, комунікацій. Створення ракетної техніки й освоєння космосу, надпотужних повітряних та океанських лайнерів, телебачення, лазерні засоби зв’язку та інше – все це революціонізувало цю сферу.
5. Впровадження біології у виробництво. Так звана “біологічна революція” привела до широкого застосування у промисловості, сільському господарстві біологічних технологій найбільш ефективних і економних. Успіхи сучасної генетики дозволили не лише “заглянути” у таємниці життя, але й покращувати породу тварин, їх клонування, збільшувати врожайність сільськогосподарських рослин, по-новому підійти до самої людини аж до зміни її спадковості та лікування шляхом генної інженерії тощо.
6. Освоєння космічного простору, тобто “космізація” науки, виробництва. Рисами космізації виробництва є:
- відтворення та використання у виробничій сфері процесів, умов, аналоги яких у їх природному вигляді існують переважно в космосі (вакуумну, кріогенна техніка, потужна радіація, плазма, надвисокий тиск та температура тощо);
- розвиток ракетної та космічної техніки і втілення їх досягнень в інші галузі виробництва (створення нових матеріалів, приладів, технологічних та виробничих процесів);
- винесення в космос, наприклад, на орбіти супутників Землі та космічні станції, частини виробничо-технічних комплексів, супутників прикладного значення, в перспективі – використання енергії космосу задля подальшого розвитку земного виробництва.
Отже, під космізацією виробництва ми розуміємо свідому діяльність людей, у якій безпосередньо чи опосередковано використовується процеси і явища космосу або ж знання про них, а також пов’язана освоєнням з космосу техніка.
7. Революція в техніці розумової праці, тобто кібернетизація або комп’ютеризація виробництва та управління. Ця революція привела до створення складних кібернетичних пристроїв (ЕОМ), які стали не лише помічниками людини у збиранні, обробці, зберіганні та використанні інформації, в управлінській і прогностичній діяльності, але й замінюють людину в її рутинних, нетворчих видах діяльності, а в перспективі – і в багатьох її творчих процесах.
Таким чином, НТР перетворює продуктивні сили, але, згідно з раніше сформульованим законом, їх докорінна зміна неможлива без відповідних перетворень виробничих відносин. Тому сьогодні мова йде про якісно нове, інформаційне суспільство, про соціальні наслідки НТР.
До таких наслідків відносяться проблеми зайнятості, робочого часу; зміна галузевої структури виробництва; географічне розміщення продуктивних сил; зростання і розвиток міст, тобто урбанізаційні процеси; форма, структура управління підприємствами і організація праці, зміна її змісту та характеру, покращення умов; проблеми підготовки та перепідготовки робітників, інженерно-технічних працівників та менеджерів; це також проблеми побуту та сім’ї, демографічних процесів; насамкінець, це проблема культури, зокрема формування масової культури, про що йтиме мова у відповідному розділі цього посібника.
Ніколо Макіавелі
Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) – відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням – аристократ зі знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, попав в немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.
Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздрібленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав в Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.
У своїй широко відомій праці “Государ” (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної і могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей. В таких випадках необхідно доводити, що держава – вищий прояв людського духу, а служба її – це мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Государ може і не враховувати прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.
У своєму трактаті “Государ” Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості, обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.п. забезпечує зміцнення держави і розширення своєї влади.
Государ не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки, засвоєння яких дасть змогу Государям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за добрі діяння Государю так же легко, як і за дурні вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними.
Кожний Государ хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Государ бажає утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Государі поступають милосердніше, ніж тоді, коли допускають безпорядки, які ведуть до грабунків і насильства. Безпорядки є бідою для всього суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням; добродіяння ж повинні здійснюватися мало-помалу, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної оцінки.
Передбачливий Государ не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов’язань, якщо таке виконання буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов’язання, відпадуть. Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Государя не особливо турбуються про виконання своїх обіцянок перед ним, то і Государю відносно їх не слід бути особливо педантичним.
Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі. Невипадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори, здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.
Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Государю створити армію на основі загального військового обов’язку, на постійній основі, і яка була б підпорядкована правителю. Бо армія найманців, на його думка, не може бути надійним захисником держави, оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.
Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздрібленності держави, що було перешкодою для об’єднання багатьох князівств в єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були занесені церквою в так званий “Індекс заборонених книг”.
Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.
основні поняття діалектики як теорії розвитку
Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.
Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?
Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.
Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.
Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.
Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ... тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.
Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?
Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.
Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.
У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.
суспільна та індивідуальна свідомість і структура
Суспільна та індивідуальна свідомість. Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.
Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди, теорії спрямовані на глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях, аж до їх безпосереднього споживання або ж іншого використання, наприклад, з метою естетичної насолоди ними тощо. У кінцевому результаті зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений людьми, стає змістом їх суспільної свідомості. У цьому заключається соціальна природа суспільної свідомості і її основна особливість.
Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.
І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.
Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від суспільного буття має відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:
- суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює його, розкриває сутність суспільних процесів. Вона має тенденцію відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення буття стає можливим лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою мірою. Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне буття: спираючись на аналіз тих чи інших суспільних явищ, можна віднайти найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;
- суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;
- відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її активному впливу на суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції, політичні доктрини, моральні принципи, напрямки у сфері мистецтва і релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у розвитку суспільства. вони можуть сприяти духовному збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку, або вести до руйнації і деградації особистості і суспільства.
Структура суспільної свідомості. Структуру суспільної свідомості можна розглядати в різних аспектах, найголовнішими з яких є наступні. Суттєвим принципом розгляду структури суспільної свідомості є її поділ за рівнем, ступенем та глибиною проникнення у дійсність, узагальненого відображення суспільного буття.
В цьому аспекті структуру можна і потрібно розглядати як в гносеологічному (пізнавальному) плані, так і в соціологічному. Звідси – подів суспільної свідомості на суспільну психологію та ідеологію.
І, насамкінець, в структуру суспільної свідомості органічно включені її форми.
У структурі суспільної свідомості як складного духовного явища виділяються різні сторони, кожна з яких є відносно самостійним духовним утворенням і водночас пов’язана з іншими його сторонами як прямо, безпосередньо, так і опосередковано. Тому суспільна свідомість є структурною цілісністю, окремі складові (сторони) якої взаємопов’язані між собою.
У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи) суспільної свідомості:
- буденна і теоретична свідомість;
- суспільна психологія й ідеологія;
- форми суспільної свідомості.
Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів, рівнем їх розуміння.
Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю.
Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін.
Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної діяльності на основі їх емпіричного досвіду, тобто повсякденної життєвої практики, і являє собою стихійне, відображення людьми всього процесу соціального життя без будь-якої систематизації суспільних явищ і розкриття їх сутності. Буденна свідомість включає в себе також такі специфічні компоненти, як норми моралі, звичаї, цінності, норми, так зване “природне право”, реалізм у поглядах на світ тощо. Коли ж люди позбавлені наукового розуміння якихось явищ суспільного життя, вони роздумують про ці явища на рівні своєї буденної свідомості. А таких прикладів у житті кожної людини та людських спільнот досить багато, бо далеко не всі ми мислимо науково.
Чим нижчий освітній рівень людей, тим більшою мірою процес відображення явища суспільного життя відбувається на рівні буденної свідомості. Але далеко не кожна грамотна людина мислить про все науково, тому сфера функціонування буденної свідомості досить широка. Вона дозволяє з достатньою достовірністю, на рівні “здорового глузду” розглядати явища й події суспільного життя й приймати на цьому рівні в цілому вірні рішення, які підтверджуються життєвим досвідом. Цим визначається роль і значення буденної свідомості в житті людей і розвитку суспільства. У буденній свідомості, яка базується на повсякденному життєвому досвіді, знаходиться велика кількість корисних відомостей, конче необхідних для орієнтації людей в оточуючому світі, для їх виробничої та іншої діяльності. Ці відомості стосуються властивостей природного світу, трудової діяльності, сім’ї та побуту людей, їх економічних відносин, моральних норм, мистецтва тощо. Народне мистецтво й зараз майже повністю засноване на буденних уявленнях людей про красу. Разом з тим у буденній свідомості багато ілюзій, неточних, а навіть помилкових суджень і забобонів.
Буденну свідомість не можна ототожнювати з масовою свідомістю. Остання включає в себе і наукове пізнання, яке проявляється в індивідуальній діяльності. Отже, буденна свідомість є елементом, складовою масової свідомості.
Теоретична свідомість, на відміну від буденної, є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства. тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості.
Суб’єктами теоретичної свідомості є далеко не всі люди, ними можуть бути вчені, фахівці, теоретики різних сфер знань, тобто люди, здатні науково аналізувати відповідні явища суспільного життя.
Буденна і теоретична свідомість взаємодіють, наслідком чого є розвиток того й іншого. Так, збагачується зміст буденної свідомості, в який включається все більш наукових відомостей і суджень про різні явища суспільного життя. Тому сучасна буденна свідомість суттєво відрізняється від тієї, якою вона була, наприклад, сто чи двісті років тому.
Отже, обидва рівні суспільної свідомості – буденний і теоретичний – відіграють свою значну роль у житті та діяльності людей і в розвитку суспільства.
Своєрідними структурними елементами суспільної свідомості є також суспільна психологія та ідеологія.
Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. В них вкорінені мотиви економічної, політичної і моральної поведінки, прихильність людей до певного способу життя й соціально-економічних стандартів. Але в ній наявні і безпосередня реакція груп чи спільнот на економічні, соціально-політичні та культурні події.
У суспільній психології можна легко віднайти психологічний аспект, до якого відносяться установки, настрої і переживання, які впливають на поведінку людини як в соціальній групі, так і суспільства в цілому. Разом з тим у ній наявний соціальний аспект, бо акцентується увага на переживаннях і настроях, звичаях і обрядах суспільних груп. Такими можуть бути і молодіжні об’єднання любителів музики чи фанатів футбольних команд, союзи ветеранів, трудові колективи, соціальні прошарки (бюрократія, театральна інтелігенція), суспільний клас (робітники, капіталісти) тощо. Отже, соціальний аспект надзвичайно важливий, суспільний образ групи визначає структуру переживань і настроїв, емоційні відносини до “чужих” та конкурентів.
Розглянемо більш конкретно відмічені “зрізи” суспільної психології. До якої б суспільної групи не відносилася людина, вона має вроджені потяги, природні за своєю основою. До них відносяться реакція на самоствердження, статевий, батьківський, оборонний та стадний інстинкти. Ці потяги проявляють себе і в груповій поведінці. У стані безпорядку, паніки, мітингової анархії, самосуду, бушування натовпу, заклопотаності черги, масової ейфорії індивідуальні потяги багаторазово посилюються й поширюються на великі маси людей. Об’єднані обмеженим простором і часом люди спільно переживають неспокій і страх, надію і відчай, радість і горе, розчарування й агресію, любов і ненависть, захоплення й солідарність. Наприклад, очікування кінця світу, пришестя антихриста породжує масові самогубства; страх перед нечистою силою – охоту на відьом; любов до рідної землі – масовий героїзм, аж до самопожертвування. А це вже не біологічні, а соціально-культурні чинники поведінки людей.
Відповідно до структури суспільних відносин можна виділити деякі аспекти структури суспільної психології: за ознакою суб’єктів суспільних відносин, тобто носіїв свідомості (психологія класів, націй, професій, соціальних груп тощо); за ознакою видів суспільних відносин (психологія виробничих, моральних, політичних та інших відносин); за відносинами між особистістю та соціальною групою (нестійкі об’єднання типу публіки, приятельських груп тощо); за ознакою станів суспільної психології (групові думки, настрої, наслідування, мода тощо). Соціальна психологія у будь-якому суспільстві виконує пізнавальну, регулятивну, комунікативну та виховну ролі.
Ідеологія відображає об’єктивні потреби та інтереси різних соціальних груп, націй, але на більш високому рівні. Як система поглядів та установок, ідеологія є теоретичним відображенням соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів тощо.
Отже, ідеологія, яка виступає у вигляді теоретичних концепцій, повинна науково відображати процес суспільного розвитку, розкривати сутність політичних, правових та інших явищ та закономірностей їх розвитку. Але у кожній ідеології є частка однобічності, суб’єктивізму, класової чи станової обмеженості, яка не дає можливості зрозуміти і тим більше повністю відобразити інтереси всього суспільства.
Науковим змістом наповнюється ідеологія тих соціальних груп, інтереси яких відповідають основним тенденціям розвитку суспільства і співпадають з інтересами прогресивного розвитку, тобто зі справжніми інтересами більшості членів суспільства. тому ідеологія може бути науковою і ненауковою, прогресивною й реакційною, радикальною й консервативною, – все залежить від її соціально-класового змісту, форм та способів її втілення в життя.
На відміну від соціальної психології, яка формується головним чином стихійно, ідеологія створюється ідеологами свідомо. У ролі ідеологів виступають ті чи інші теоретики, мислителі, політики. Потім за допомогою відповідних механізмів – різних систем освіти та виховання, засобів масової інформації та ін. – ідеологія вноситься у свідомість великих мас людей. Таким чином, процес створення ідеології та її поширення у суспільстві від початку і до кінця є усвідомленим і цілеспрямованим. При цьому більшого поширення набуває та ідеологія, яка відповідає інтересам переважної більшості суспільства. однак нерідко ідеологія насильницьким шляхом нав’язується масам навіть тоді, коли вона не відображає їхніх справжніх інтересів.
Ідеологія формується під впливом об’єктивних і суб’єктивних умов розвитку суспільства, в тому числі і суспільної психології. Водночас вона суттєво впливає на суспільну психологію. Під її впливом може значною мірою змінюватися емоційний настрій, вся система соціально-психологічних мотивів діяльності соціальних груп. Отже, ідеологія має, таким чином, пізнавальну, організуючо-мобілізаційну, виховну та комунікативну функції.
Форми суспільної свідомості, на відміну від “вертикальної”, тобто рівневої, структури, про що мова була раніше, створюють так звану “горизонтальну” структуру суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.
Кожна з них відображає відповідні сторони суспільного життя, відтворюючи їх духовно. При цьому зберігається відносна самостійність всіх форм, які тією чи іншою мірою впливають на ті політичні, економічні та інші процеси, що відбуваються у суспільстві.
Які ж критерії виділення й розмежування за предметом відображення, в кожній з них відображається та чи інша сфера суспільного життя: в політичній свідомості найповніше відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та їх оцінкою: моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична – естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”) тощо.
Форми суспільної свідомості розмежовуються також за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як прояв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах.
Накінець, форми суспільної свідомості розрізняються також за їх роллю і значенням у житті суспільства. Це визначається тими функціями, які виконує кожна з них. Мова йде про пізнавальну (наприклад, наука, філософія), естетичну (мистецтво), виховну функції, а також про функції морального, правового, політичного регулювання поведінки людей та їх суспільних відносин.
Варто відмітити й таку функцію, як збереження духовного спадку суспільства в науці, мистецтві, а також прогностичну функцію науки, філософії та інших форм суспільної свідомості, їх здатність передбачати майбутнє й прогнозувати розвиток суспільства у близькій та віддаленій перспективі. Кожна форма суспільної свідомості має певний набір вказаних функцій. В їх реалізації проявляється її роль і значення у житті суспільства.
Розглянемо коротко зміст названих форм суспільної свідомості.
У кожному суспільстві, крім первісного, найважливішою формою суспільної свідомості є політична свідомість як відображення політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших методів, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів суспільних процесів.
Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість як сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Вона тісно пов’язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими уявленнями про законність, порядок, справедливість.
З правосвідомістю тісно пов’язана інша форма суспільної свідомості – моральна свідомість. Мораль є сукупністю, системою норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регулюються в суспільстві силою громадської думки.
Важливе місце належить естетичній свідомості, яка відображає життя у художніх образах. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття у формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній чуттєво-наочній формі, художніх образах, які впливають на наші органи чуття, викликають певну емоційну реакцію, оцінку.
Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Вона охоплює релігійну ідеологію – більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ, яка розробляється, як правило, теологами, та релігійну психологію, яка складається головним чином стихійно, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані з вірою в надприродне тощо.
Економічна свідомість є продуктом усвідомлення людьми економічних умов життя, діяльності та відносин у вигляді економічних ідей та поглядів, теорій та концепцій, інших духовних утворень, що відображають відношення до економічної дійсності.
Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній країні та в глобальному масштабі, розумінням необхідності переходу від “панування” над природою до розумного до неї ставлення. Її формування насьогодні – одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів масової інформації, навчальних закладів.
Історична свідомість – це усвідомлення минулого та його впливу на сьогодення і через нього – на майбутнє. Вона є важливим чинником формування самосвідомості народу й людини, патріотизму, національної гідності тощо.
Про філософію як форму суспільної свідомості мова йде з самого початку її вивчення, перш за все як теоретичну основу світогляду людини й суспільства.
Отже, суспільна свідомість як складне соціально-духовне утворення і соціальне явище, необхідність її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумовили її важливу роль в духовному житті суспільства. Як найважливіший елемент духовного виробництва, суспільна свідомість здійснює суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства в цілому, динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи. Отже, ускладнення процесів суспільного розвитку, посилення їх динамізму, перехід до нових форм життя вимагає підвищення творчої активності людей. Ця активність повинна бути глибоко усвідомленою, спиратися на ясні цілі і переконання. Таким чином, зростає роль і значення всіх рівнів і форм суспільної свідомості, через які відбувається осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя і формуються способи активного впливу на них. Особливо актуальним це є для нашого сучасного українського суспільства.
проблема і концепція наукового пізнання
Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо). Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.
Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.
Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства.
Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення слова, поняття “природа” є похідним від слів “при роді” (тобто родовій общину), “при родах”, “при родильниці” (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.
У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття “природа” охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття “матерія”. Природа не має ні початку, ні кінця, безкінечна у просторі і часі, перебуває в безперервному русі, змінах. Про це говорив І.Кант, підкреслюючи, що природа у загальному розумінні слова є існування речей, підпорядкованих законами. У цьому сенсі природа включає в себе і суспільство.
В іншому розумінні природа – це об’єкт науки, точніше – сукупність об’єкт “наук про природу”, природознавства.
Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме у цьому розумінні поняття “природа” вживається для характеристики її місця і ролі в системі відношень людини і суспільства до об’єктивної дійсності, розуміння якої протягом розвитку людства історичного змінювалося.
Таким чином, поняття “природа”, “природне середовище” мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.
Протилежне поняттю “природа” – поняття “культура”. Не розглядаючи останнє детально (про це йтиме мова в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура – це освоєне, перетворене людиною, природа ж – те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким, чином, є природою, що перетворена людиною. Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме у цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського існування в світі.
Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням великої “матері-природи”. Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя.
Але природа для людини – не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.
Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.
Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття “навколишнє середовище”, або сучасне – “довкілля”. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають “натуральною природою”), і другу, тобто природу, як вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.
До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем. Поняття “географічне середовище” було введене у географію та соціальну філософію французьким вченим Ж.Реклю (1830 – 1905) та російським природознавцем Л.І.Мечніковим (1838 – 1888), братом видатного фізіолога, і до початку космічної ери воно більш-менш адекватно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі; воно охоплює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування людини, про що йшла мова в одному із попередніх розділів цього посібника.
Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального становлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, які не існують у природі; рослини, тварини, виведені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов’язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби “двох світів” – природного й штучного.
На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.
Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об’єктом виробництва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.
категорія одиничного особливого і загального
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.
Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього макі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.
Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.
Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне. “Людина” – загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.
Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. “Івану” як людині притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але “Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше.
Як взаємопов’язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідуума, особу, формує їх – загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна свідомість – це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками, ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне, окреме. Тобто відбувається зворотний процес – індивідуальне, окреме переходить у загальне, в суспільну свідомість.
Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.
У живій природі такий взаємозв’язок можна простежити на прикладі взаємодії онтогенезу і філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом) переходить в онтогенез (індивідуальній розвиток). І навпаки, онтогенез (індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості, котрі набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку, передаються ним у спадок всьому роду.
Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості.
Методами вивчення, з’ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення ґрунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального мають зв’язок і єдність, то такий зв’язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, – є результат індукції.
У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного – наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме – більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання – загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”.
Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, буз узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах – онтологічному, гносеологічному і логічному.
Зробимо загальний висновок: категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності. В категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, всезагальність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість.
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність” і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії “матерія”, то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її “міри”, “стрибків” тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов’язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов’язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з’ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д.
Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв’язки між ними як результат відображення необхідних зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.
Гіпотеза
Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:
1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;
2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;
3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;
4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.
Проблема свідомості з точки зору науки і філософії.
Проблема свідомості одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. По-перше, ця проблема багатогранна, різноаспектна. Її вивчають психіатрія нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д. По-друге, свідомість – специфічний об’єкт пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими. По-третє, при дослідженні проблем свідомості забагато суб’єктивного в оцінці різних її аспектів.
Візьмемо для прикладу сучасну психіатрію, її критерії оцінки психічних аномалій, за якими фахівці відрізняють хворих людей від здорових. Такими критеріями є: прямолінійність, чудакуватість, в'ялість, загострене почуття справедливості, невдоволеність, прожерливість, брутальність, неохайність, роздратованість, образливість, вередливість, почуття неповноцінності, поява особливого інтересу до релігії та філософії (Див. статтю “Закрытая тема”, “Комсомольская правда”, 11 листопада 1987 року).
Такі критерії надають психіатрам широкі можливості для зловживання, оскільки діагноз, котрий вони ставлять хворому, залежить від їх суб’єктивної оцінки і тлумачення.
Відомий психіатр С.Грузман в статті “Вторгнення в мозок” наводить такий характерний приклад: “В 1971 році, працюючи в одній з провінційних психіатричних лікарень України, я запропонував трьом своїм колегам оцінити текст, в якому були, зокрема, такі слова: “... так як природа поклала, щоб система небесних тіл не зрослась у суцільну масу..., а була живим виразом розуму і її власним відображенням, то тут народжується не реальне тіло, а лише ідеальне, тобто виникає квадрат з криволінійного руху і тіло, в котре уберається лінія Планетної системи, є не чим іншим як площиною, що описується небесними тілами в їх круговому русі...”. Всі троє відповіли однозначно, що автор цих слів “шизофреник”. Цей діагноз мої колеги, котрі вважалися добрими фахівцями, поставили Гегелю. Так вони оцінили уривок з його філософської дисертації, передрукований на машинці (С.Глузман. “Вторження в мозг”. Журн. “Век ХХ и мир”, №5, 1990, стор. 40).
Не випадково, психіатрія, маючи такі критерії оцінки психічного стану людини, в тоталітарній державі використовувалася як засіб придушення інакодумства, невдоволення людей існуючими порядками. Бо будь-кого, хто критикував владу, хто висловлював своє негативне ставлення до неї, можна було у будь-який час відправити у “психушку”.
Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:
1. Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;
2. Свідомість – вища форма відображення дійсності;
3. Свідомості передують більш прості форми відображення;
4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.
5. Свідомість детермінована біологічно, генетично;
6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.
Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження – земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.
Щодо мозку людини, як матеріального носія свідомості, то є версія, що він інопланетного походження (результат схрещування інопланетянина з істотою на Землі – гіпотеза сучасного німецького вченого Вайнбахера).
Директор Інституту по вивченню мозку Російської Академії наук академік Бехтєрева з цього приводу говорить так: “Якщо мене запитаєте, якого походження людський мозок – земного чи космічного, то я відповім: не знаю”.
Становлення філософії в Стародавньому Китаї
Виникнення та оформлення філософії як наукового знання в Стародавньому Китаї пов'язується з епохою правління династії Чжоу, а саме з періодами Весни та Осені (770-476 pp. до н. є.) і Воюючих царств (475-221 pp. до н. є.), що дістала назву епохи давньої китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Сформувалося десять основних напрямів філософської думки Китаю, з яких головні шість поклали початок історії китайської філософії: школа служилих людей (жу цзя), названа конфуціанською школою; школа моїстів (мо цзя); школа даосистів (дао цзя), школа законників (фа цзя), що отримала в Європі назву легізму; школа номіналістів (мін цзя), названа софістичною; школа прихильників учення про Інь та Ян (Іньян цзя). Конфуціанство і даосизм, поряд з буддизмом, що прийшов до Китаю пізніше, стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямами китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства.
Перший китайський філософ, особа якого Конфуціанство вторично достовірна, Кун Фу-цзи - Учи- тель Кун, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552-479 pp. до н. є.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. Маючи природний розум і міцне здоров'я, з п'ятнадцяти років захоплено займався самоосвітою. У 33 роки Конфуцій відкрив приватну школу і уже потім ніколи не розлучався з учнями. Так почалася філософська діяльність. У II ст. до н. є. вчення Конфуція здобуло статус офіційної ідеології царства Хань (Китай) і залишалося таким аж до 1912 року. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені, - виражала ідею часового циклу - весни, коли народжується все, і осені, коли підводять підсумки розвитку. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю і протиборство їх семи найсильніших. Тоді в царстві Лу, на батьківщині Конфуція, знайшли притулок усунуті від керма влади учені-інтелектуали, які спеціалізувалися на культурній діяльності -збереженні і відтворенні писемних пам'ятників минулого, присвячених різним галузям знань, включаючи і астрономо-астрологічні дослідження. Очевидно, це нащадки більш давньої династії китайських правителів Шань-Інь, що втратила владу і повалена в ХН-ХІ стст. до н. є. племінним союзом Чжоу, який перебував на більш низькому щаблі культурного розвитку. Можливо, їх соціальне падіння в етимології терміна жу - слабий, визначає інтелектуальний прошарок китайського суспільства.
Глибока повага до традицій давнини і до хранителів традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам-інтелектуа-лам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру - вень, носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень - носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури.
Історичну місію Конфуцій бачив у збереженні і передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»). Передавати, а не створювати, вірити давнині і любити її - така вихідна теза. Першотворцем культури Конфуцій вважав святих - досконаломудрих (шен) правителів напівре-альної, напівміфічної давнини. Це Яо, Шунь, Юй, Чеп Тап, а також Вень Ван, У Ban і Чжоу гун. В період династії Хань сам Конфуцій зарахований до досконаломудрих - творців китайської цивілізації. Так, царствування Яо (слово, можливо, означає «височенний») стало золотим століттям давнини (2356-2256 роки до п. є.). Восьмикольорові брови Яо стали знаком мудрості й уміння спостерігати за ходом небесних світил. Яо скромний і дбав про всіх, хто страждає у Піднебесній. Не бажаючи передавати престол непутящому сину, Яо поступився Шушо. Прізвисько Шуня -Чунмін - подвійна ясність, подвійне світло - зв'язане з наявністю у Шуня двох зіниць у кожному оці, тобто особливою прозорливістю. Шунь -взірець синовного благочестя. Шушо приписувалося приборкання чотирьох міфічних лиходіїв, серед яких Хаиьдунь - хаос, а також поширення правил шанобливої поведінки. Третій - доскоиаломудрий Юй. За мудрість і працьовитість успадкував престол Шуня Юй, який нібито врятував Китай від повені, проривши канали, якими вода стікала в океан. Земле-упоряджальна діяльність Юя поєднувалася з характерною для архаїчного героя очисною діяльністю: відводом води. Юя знищував усіляку водяну нечисть, у тому числі велетня Фан-Фен Ши. Приборкуючи потік, Юй обійшов увесь Китай, поділивши його на дев'ять областей, проклав дев'ять доріг, огородив насипами дев'ять озер і виміряв дев'ять гірських вершин. Юй наказав своїм помічникам розміряти землю і видати народу рис, щоб сіяли його в низинах; встановив розмір і перелік податків з різних місцевостей. Юй передав владу сину Ці - так сформувалася перша династія китайських правителів - дім Ся.
Досконаломудрим називали Чен Тана - засновника династії Шан (їй), що прийшла на зміну династії Ся: Вень вана, У вана, Чжоу гуна - засновників династії Чжоу, яка змінила династію Шан. Пізніше, близько IV ст. до и. є., в історії давньої культури Китаю поряд з досконаломудрими особливе місце відводиться народному герою Фусі - одному з трьох володарів Китаю, який правив задовго до досконаломудрих. З ім'ям Фусі, який не відрізнявся благочестям досконаломудрих, зв'язували ряд найважливіших культурних діянь. Йому приписують розробку рекомендацій в полюванні, риболовстві, кулінарії, виготовлення гусел, різних господарських приладів, а також упорядкування правил одруження. Фусі належить заслуга створення ієрогліфічної писемності замість вузликового письма і так званих гуа - триграм і гексаграм, що використовуються у ворожінні.
Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао - шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність - вень і правильний суспільний устрій, що підтримується чииовииками-інтелектуала-ми, трактувався як дві сторони одного сущого - різні прояви Дао.
Людство всеосяжне: світ, взагалі, суспільство, і вся китайська цивілізація, тобто людство - це Піднебесна. В умовах вічного торжества і вічної нездійсненності Дао в Піднебесній підтримується зусиллями мудрих правителів, які спираються на вчених-чиновників. Отже, Дао - це ідея загального універсального балансу в світі гармонії, елементом якої є Людина.
У «Шу цзин», що стала відомою завдяки редакції Конфуція, розповідалося, що ще за чжоуського правителя Чен запроваджені посади трьох вищих сановників - великий учитель, великий наставник і великий плекун, службові обов'язки яких полягали у роздумах про істинний шлях (Дао) управління державою, приведенні у гармонію темного і світлого початків. Ці міркування про благий хід подій (Дао) ще називали шляхом государя і Неба - зв'язані з ритуалом життя правителя та його близького оточення.
Натхненний статус правителя підтримувався уявленнями про духовий зв'язок між ним і Верховним Імператором (Ді) - божеством і одночасно прародителем правлячого дому. Цей зв'язок постійно здійснювався шляхом ритуального ворожіння, без якого жодна більш чи менш серйозна дія правителем не розпочиналася. Верховний імператор - символ величі правлячої династії та її прихильності до волі неба - вищого закону Піднебесної, узагальненому в понятті Дао. «Не моє маленьке володіння посміло позбавити влади правителя Шань Інь, - говорив шанським сановникам, які лишилися, новий правитель Чжоу гун, - Небо не дало йому влади, Верховний Імператор скасував первісний наказ».
Ворожіння стало особливою системою знання, одним з фундаментальних напрямків писемної культури. Ворожіння стало основою універсальної астрологічної концепції світогляду, вперше викладеної у «Книзі змін» («І цзин»). Таку назву мала книга для ворожінь -один з найавторитетніших і оригінальних творів канонічної китайської літератури. Появу єдиного тексту «Книги змін» та його редакцію також зв'язують з діяльністю Конфуція, хоча згадка про книгу вперше зустрічається у джерелах, що належать ще до 672 року до н. є.
Специфічну основу «Книги змін» складає система гуа - 8 триграм і 64 гексаграмм. Це особливі графічні символи, що складаються відповідно з трьох і шести розташованих одна над одною рис двох видів: цілої - «ян» (світлого) і перерваної - «інь» (темного) - в усіх комбінаторно можливих варіантах. Кожна триграма і кожна гексаграма служить конкретнішим втіленням світлого і темного в усіх сферах буття. Центральну роль у системі гуа відіграють 8 триграм. Триграми вважаються половинками гексаграм і визначають набір восьми універсальних явищ у світі у певному циклічному порядку. Це: цянь - небо, творчість, фортеця, батько; кунь - земля, здійснення, самовідданість, мати; чжень - грім, збудження, рухливість, перший син; кань - вода, занурення, небезпека, другий син; гень - гора, перебування, непохитність, третій син; сюнь - вітер (дерево), витонченість, проникливість, перша дочка; лі - вогонь, зчеплення, ясність, друга дочка; дуй - озеро, дозвіл, радощі, третя дочка. Шляхом подвоєння рядів триграми перетворювалися на гексаграми, що, в свою чергу, становили знаки різних явищ дійсності -частин простору, відрізків часу, природних стихій, чисел, кольорів, органів тіла, соціальних і родинних стосунків та ін. За задумом творців «Книги змій», 64 гексаграми символізували замкнену структуру постійно мінливого світу. Сам малюнок гексаграм і триграм, що складається з рис світлого і темного, глибоко символічний. Світле і темне {ян та інь) - графічні знаки двох універсальних світобудівних сил - світлого початку і темного кінця. Взаємний потяг і відчуження сил світлого і темного стародавні китайці вважали джерелами життя, різноманітності всіх змін у світі.
Розвиток і зміни у світі проходять шлях від ледве помітного до явно вираженого. Це відображене і в малюнку, і в тлумаченнях, що супроводжують кожне гуа: наступиш на паморозь - близько міцний лід (до гексаграми кунь), ледве прийде неспокій, як за ним нагряне біда (до гексаграми бі). І оскільки усі суперечності у «Книзі змін» поділяються на два типи, що характеризуються взаємним потягом і взаємним відчуженням темного і світлого, то щасливі і нещасливі зміни розглядалися як дві взаємозв'язані перспективи. Зміни починаються з малого, але коли речі доходять до крайньої точки, то неодмінно повертаються назад. Тому може бути спочатку сміх, потім крики і зойки, а може спочатку крики і зойки, а потім сміх. І на висохлій вербі виростають бруньки, і на висохлій вербі виростають квіти, але навіть «при переході бродом можна зайти так глибоко, що зникне маківка голови».
Щасливе і нещасливе, темне і світле, потяг і відчуження - усе це дві сторони однієї медалі - вічно і циклічно мінливого світу. «Немає рівних доріг без схилів, немає таких, що поїхали і не повернулися назад» - це тлумачення гексаграми тай можна розцінити як характеристику законів Всесвіту. Для усієї історії китайської культури «Книга змін» стала символом логічного мислення, а традиційна наука про зміни - прообразом усієї китайської філософії. У будь-якому випадку вчення про зміни мало центральне методологічне і світоглядне значення для двох найдавніших і авторитетніших напрямків китайської думки - конфуціанства і даосизму. Вчення про темне і світле оформилося в особливу філософську школу Іньян цзя.
Світові початки:
темне і світле
(інь і ян)
Міркування про два світових початки - темне (інь) і світле (ян), основні у «Книзі змін», відомі в Китаї задовго до філософії. Бага-точисленні давні написи на панцирах черепах і кістках великої рогатої худоби розповідали про розрізнення сонячного дня на життєвому шляху людини - ян-жи і хмарного -бу ян-жи або похмурого - мей-жи. Світлий початок означає схід Сонця, поворот до нього обличчям, а також самі властивості Сонця, неба, дня, спеки, твердості, сили, чоловіка, самців тварин. Початок темного - символ заходу, повороту до Сонця спиною, властивостей місяця, землі, ночі, холоду, м'якості, слабкості, жінки, самок тварин. У найдавніших коментарях темне і світле трактувалися як два зразки, що народжуються шляхом послідовного подвоєння з Великого переділу - тай цзи, інакше названого Дао. Отже, роздуми про Дао, або пізнанні Дао, пошук і відкриття у людях, вчинках, речах і подіях двох зразків, двох початків або двох перспектив - світлої і темної, щасливої і нещасливої. Навіть сам Дао в таких роздумах у двох іпостасях - небесне і піднебесне, людське. У вузькому розумінні небесне означало навіть зворотний хід часу або рух зірок із Заходу на Схід протилежно до руху сонця із Сходу на Захід. А єдність небесного і піднебесного Дао - втілення добового циклу.
Людина серед людей (Жень)
У роздумах про Дао Конфуцій продовжує і розвиває давню традицію, підкреслюючи у змісті Дао єдність двох початків: людського і небесного. Дао може існувати у Піднебесній лише зусиллями людей, у противагу Піднебесна може взагалі втрачати Дао. У такому розумінні і полягає Дао кожної людини, що може бути прямим і кривим, великим і малим, притаманним шляхетному мужу і жебракові. Обличчя людей конкретизується Конфуцієм як поняття де - людська благодать-доброчесність. Де є внутрішньою якістю кожного індивіда і навіть кожної речі, якість, що забезпечує найкращий спосіб індивідуального існування. У такому розумінні де подібне до самозбереження і жаги життя. Де - це внутрішня сила, що протистоїть зовнішнім впливам. Ідеальне втілення людського де для Конфуція -гуманність - жень. Де і його втілення в жень - те, завдяки чому дао здійснюється v Піднебесній.
Слово жень вживається і як людина серед людей. Сам же Конфуцій використовує його в значенні доброта правителя до підданих, наполягаючи, що жень - це виключна якість благородного мужа і не притаманна жебракові. Конфуцій виходить із споконвічного змісту, суті поняття благородний муж - цзюнь цзи - дитя правителя. Для Конфуція благородний муж - це правитель або представник аристократичних верхів, на відміну від нижчої або маленької людини, зайнятої працею. В ієрархії людських істот благородний муж стоїть нижче досконаломуд-рого, але так само, як і досконаломудрий, може впливати на маленьких людей, як вітер на траву. Це положення стало основним пунктом розходження поглядів Конфуція і представників школи моїстів, які наполягають на єдиному критерії моральності для всіх людей.
Доброта правителя для Конфуція - це спокійна, самодостатня любов - прив'язаність благородного мужа до людей, в основі якої лежить принцип самообмеження, або золоте правило конфуціанської моралі: не нав'язувати іншим того, чого не бажаєш собі; зміцнювати інших у тому, у чому бажаєш зміцнитися сам, і просувати їх на те, на що бажаєш просунутись сам. Доброта, як принцип самовдосконалення, протистоїть прийнятому у школі легістів принципу фа - юридичному закону. Тому Конфуцій доброту, як добровільне подолання себе, ще називає поверненням до закону ритуальної благопристойності.
У найдавніших пам'ятниках «Ши цзип»
У Конфуція лі перетворюється у загальну характеристику правильного суспільного устрою і поведінки людини. Принцип лі символізує норму суспільного життя, з якою правитель залишається правителем, сановник - сановником, землероб - землеробом, батько - батьком, сип -сином. «Правитель повинен керувати підданими через принцип лі», - говорив Копфуцій. А це означає: не слід дивитися па невідповідне, не слід слухати невідповідне, не слід говорити невідповідне, якщо невідповідне не відповідає принципу лі. Лі - це зовнішній аналог жень. Жень - внутрішній зміст лі, те, що наповнює його певним змістом. Будь-який обряд або ритуал, форма поведінки у сім'ї, суспільстві, державі - це не просто формальність, данина минулому, але й підтримання балансу і ненависті в світі, збереження рівноваги у людських стосунках, гармонії Неба і Піднебесної. Для Конфуція жень і лі - це парні поняття - єдність внутрішнього і зовнішнього в людині, яка ґрунтується на пізнанні людиною власне своєї небесної природи. Тому дао у Конфуція, ще здебільшого у його послідовників, це шлях золотої середини: щоб управляти людьми, треба навчитися управляти собою; щоб пізнати світ, треба пізнати себе; щоб піднестися, треба подолати себе. Шлях золотої середини - це шлях взаємовідповідності людей та речей своєму призначенню, Піднебесної - своєму небесному закону - дао.
Виправлення імен понять ЦЄПЦІЯ Конфуція виправлення імен понять (Чжен
(Чжен мін) мін), що висуває вимогу адекватності між словом і справою, реальним станом речей, поведінкою індивідів та їх етико-ритуальпим статусом, відображеним принципом лі. Концепція виправлення імен Конфуція є плід осмислення соціально-економічних змін, що
привели до дестабілізації китайського суспільства. Не випадково Конфуцій у «Лунь юй» підкреслював: коли імена неправильні - судження невідповідні; коли судження невідповідні - справи не вирішуються. Так, родова знать втрачала титули і вплив, сановники-інтелектуали усувалися від управління країною, порушувалися ритуальні правила поведінки верхів стосовно низів, вищими шарами суспільства забувалися, нехтувалися традиції давньої культури - основи стабільності китайської цивілізації. У такій ситуації Конфуцій закликав подолати себе і повернутися до мудрого способу життя давніх, зафіксованого у ритуальній благопристойності (лі), канонічних писемних пам'ятниках давньої культури, у титулах, рангах і посадах (мін), тобто до всього, що ще залишалося в іменах, але вже зникало з реального життя.
Гуманність (жень) обов'язкова справедливість, взаємність (чжи), мужність (юн), поважна обережність (цзин), братня любов (ді-ті), синівська шанобливість (сяо) - усе це поняття китайської культури, людського потоку подій (дао). Століттями сформовані культурні норми людського співжиття, за Конфуцієм, має культивувати кожна людина. І хоча для самого Конфуція поняття людина все ж зв'язане із соціальним статусом правителів - благородний муж, звернене саме до правителів як до правлячої сили суспільства. У його послідовників образ людини як благородного мужа розглядався уже як універсальний початок, зародок людської особистості. Між тим соціальний статус благородного мужа, як і раніше, зв'язується з правилами управління, що знаходило відображення в еволюції поняття людина серед людей (жень). Так, сформувався термін жень-чжень - гуманне правління, що стало потім штампом конфуціанської теорії.
В історії Китаю конфуціанство пережило кілька ренесансів. Перший -у II ст. до н. є. в епоху Хань, коли набуло статусу офіційної ідеології, яка перемогла головного противника у соціально-політичній сфері - школу легізму та асимілювавши рід його кардинальних ідей. Зокрема, конфуціанство визнає компромісне поєднання етико-ритуальних норм (лі) як внутрішнього, - усвідомленого мотиву суспільного життя людини, та ад-міиістративно-юридичних законів (фа) - мотиву зовнішнього і примусового. Другий період відродження інтересу до течії конфуціанства починається в XI ст. н. є., коли ідейне протистояння з буддизмом і даосизмом підштовхнуло до формування ііеокоііфуціанства, що отримало офіційне визнання і домінувало у китайській ідеології аж до XX ст. З кінця XIX ст. розвиток конфуціанства визначався спробами асиміляції західних ідей.
Дуже часто у протистоянні конфуціанства і даосизму європейські мислителі вбачали відмінність небесного, непізнаного (дао) філософського - даоцзя (конфуціанства) і небесного релігійного (даосизму). В усякому разі, такий висновок напрошується з конфуціанських роздумів про даосизм. Історія даосизму інтерпретувалася як поступова деградація філософського вчення і перетворення його у релігійну практику. Але заради справедливості варто підкреслити: у класичному для даосизму тексті «Дао де цзин» поняття даоцзя і даоцзяо вживаються як взаємозамінні; у самому ж даосизмі - релігійна практика часто продовжує і доповнює філософське вчення.
Засновником даосизму вважають напівле- Лаоцзи гендарного мудреця Лао цзи – буквально (Престарілий мудрець) Престарілий мудрець або Престаріле немовля (VI-V стст. до н. є.), якому приписують авторство «Дао де цзин». Історичність Лао цзи і досі піддається сумніву. За деякими джерелами, Лао цзи сучасник Конфуція, родом із царства Чу. Служив хранителем бібліотеки царства Чжоу, де зустрічався з Конфуцієм. Переконавшись у неможливості реалізувати своє вчення, вирішив подорожувати на Захід. У період династії Хань особистість Лао цзи проголосили втіленням дао, що існувало до Неба і Землі, і почали шанувати як вище лаоське божество - Дао цзюнь - Престарілий государ. У межах даосизму виникло вчення Лао цзи про багаточис-ленні ідеї моралі, справедливості як мудрі наставницькі поради стародавніх правителів, у тому числі і міфічного Жовтого Імператора - Хуан ді, який відкрив таємницю лаоського вчення моралі і справедливості. У період проникнення до Китаю буддизму поширюється доктрина просвітництва варварів (хуа ху), за якою буддизм виник як проповідь Лао цзи, який тоді подорожував по Індії. Пізніше у лаоських школах ідея просвітництва варварів сприймалася як єдине (лаоське) джерело даосизму і буддизму.
В історії даосизму виділяється два етапи: зародження і формування - до II ст. до н. є. і з II ст. - розвиток сформованого напрямку. Канонічна лаоська література охоплює трактати: «Дао де цзин» і «Чжуан цзи». У IV ст. н. є. починається формування канону лаоської літератури, що потім об'єднав велику кількість творів з різних питань лаоської теорії та культової практики.
Основами для даосизму, як і для всієї класичної Вчення китайської філософії, виступають поняття добро- про доброчесність - благодать чесність - благодать (дао і де). Дао і де співвідно сна Дао) сяться як принципи, що породжують і плекають породження. Але на відміну від конфуціанців даосизм говорить про існування двох Дао - безіменного (у мін), що породжує небуття, і має на зву (ю мін), що породжує буття речей. Дао, що має назву, трактується подібно конфуціанському осмисленню: всеохоплююче, всепроникаюче, як вода, змінюється разом із світом. Дао - благочестя і благодать, дійове, доступне сприйманню і пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті і символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Дао - предок темряви речей, але тільки частина, а не власне дао. Дао безіменне - це самітнє й окреме від усього, початок світу, що даоси називали ще предком, коренем, матір'ю всього. Благодать постійна, бездіяльна і перебуває у спокої. Благо дать не доступна сприйманню і пізнанню. Благодать дає початок Небу і Землі, породжує відсутність-небуття, щось на зразок порожнистого простору, де потім появляються речі. Безіменна благодать (дао) передує всьому світу, у тому числі і Верховному Імператору, вищому божеству. Ця благодать (дао) містить у собі усі речі і символи в стані пневми (ци) - що буквально означає
пар над жертовним рисом, який вариться. Безіменну благодать (дао) назива ють ще таємничою тотожністю, де усі речі існують у вигляді єдиної пневми, а це виражається символом У- відстутпістю-небуттям. У «Дао де цзин» таємнича тотожність визначається як цілісна річ-хаос (у-хунь). У трактаті «Чжуан цзи» говориться, що це відсутність самої відсутності або те, що оречевлює речі, але не є річчю. Пізніше положення з «Чжуан цзи» стають класичним визначенням безіменної благодаті (безіменного дао). Термін відсутність-небуття також має дослівне Пізнання Дао. значення: танцюрист з пір'ям у руках, лексич- Шлях досягнення безсмертя нии зміст - не мати. Джерелом виникнення такого поняття у даосизмі є культ довголіття і продовження життя, що мав у Китаї поширення на межі II—І тисячоліть до н. є. і оформився в III ст. до н. є. в особливе вчення про безсмертя. Ієрогліф сянь (безсмертний) первісно зображував якусь пернату істоту, можливо, шамана, що летить у височінь, і мав дієслівне значення - злітати, линути вгору. Пізніше вчення про безсмертя (сянь сюе) стало однією з найважливіших доктрин даосизму і втілене в лаоській релігійній практиці, спрямованій на досягнення повної єдності людини з благодаттю (дао). Так, у «Чжуан цзи» розповідається про безсмертних людей-духів (шень-жень), які дбають про живу природу, харчуються вітром і п'ють траву і навіть перевершують досконаломудрих. Даоське вчення про безсмертя спиралося на уявлення, що людина - це єдність душі і тіла, а тому людський дух вічно не живе, якщо відокремлений від тіла. Дух гине зі смертю тіла і розчиняється у світовій пневмі (ци). Але Дао-уиіверсум вічний, отже, вічною може бути і подібна до нього людина. Досягти безсмертя - означає досягти повної єдності з Дао, що відображається у духовному і фізичному безсмерті, набутті людиною ряду надприродних здібностей. Даоська релігійна практика та алхімія розробляли механізм досягнення безсмертя.
У релігії даосів виділялось два аспекти: удосконалення тіла (гімнастичні і дихальні вправи) і вдосконалення духу (релігійне споглядання). Даоська алхімія підкріплювала дослідами теоретичну модель - відому систему гуа з «Книги змін», що демонструє єдність Людини і Всесвіту, людського і світового організму. Алхімічні експерименти, що часто приводили до отруєння важкими металами, дозволили накопичити надзвичайно багатий матеріал у хімії та медицині. Даоси розглядали практику набуття безсмертя як стратегію кра-дійського походу на Небо: даос ніби крав природні сили, використовуючи їх для досягнення мети. Ідея крадіжки поширилась у даосизмі. Ще в лаоському трактаті «Канон таємних знаків» (перша згадка про нього належить до II ст. до н. є.) розповідалося, що все існує у світі взаємозв'язано, і тому кожна річ може існувати тільки за рахунок цілого, ніби обкрадаючи його. Так, п'ять елементів, що виникають у поступовому русі світобудови - вода, вогонь, метал, дерево, ґрунт - називаються п'ятьма крадіями. З ними порівнюється і лаоський мудрець, який осягає взаємозв'язок усього в світі і використовує для реалізації своєї мети, удосконалюючись і стаючи безсмертним.
Поступово концентрація безсмертя-довголіття витісняється з даосизму, поступаючись містичним ученням про безсмертя, особливо з поширенням буддизму в Китаї. Виникає, створюється так звана житійна література, що розповідає про діяння безсмертних та їх дивовижні здібності. Література стала альтернативою коифуціаиської історії досконаломудрих. Перевага безсмертних над смертними - наочне відображення переваги безіменного Дао даосів - символу безсмертя, до якого прагне людина, -над іменованим Дао конфуціанців - символом порядку і культури, прагнення до яких відсунулося на інший план на початку І тисячоліття н. є.
Реальність Дао
Істинна реальність, підкреслювали Даоси, є хаотичною (хунь дунь), але не в розумінні безладного змішування, а в розумінні абсолютної простоти і цілісності. Істинна реальність і є реальність (Дао). Це світ, де все охоплене всім і ніщо одне одному не протиставлене. У «Чжан цзи» наводиться роздум, що людина після смерті стане лапкою комахи або печінкою миші. Але це означає тільки те, що людина і при житті, мабуть, виступає лапкою комахи або печінкою миші. А відмінності, на які звичайно посилаються, подібні сну, ілюзії, результат людської свідомості, що помиляється. Людям здається, якщо річ має своє призначення, то відповідно і існують різні за суттю речі, наприклад, людина і мишача печінка. Через обмеженість та ілюзорність людської свідомості, будь-яке вчення про реальність (Дао) виявляється суперечливим та однобічним. Тільки вільне інтуїтивне переживання, говорили Даоси, дає можливість людині досягнути реальності - переживання єдності світу, єдності життя і смерті.
Відносність усіх відмінностей, у тому числі відмінності життя і смерті, сну і неспання, описується у відомій притчі з «Чжуан цзи» про філософа Чжуан Чжоу і метелика. Якось Чжуан Чжоу приснилося, ніби сам він метелик, який радіє, що досяг здійснення бажань, і не знає, що метелик сам Чжуан Чжоу. Раптом прокинувся і з переляком побачив, що він є Чжуан Чжоу. Невідомо, Чжуан Чжоу снилося, що він метелик, чи метелику снилося, що він Чжуан Чжоу. Для того, хто спить, міркують даоси, реальність - це сон. Для того, хто не спить, реальним є його стан. Те ж саме є справедливим і для життя та смерті. Звичайно ж, досягнення безсмертя - це залучення до істинної реальності, що не торкається відмінностей, що реальним є тільки одне - реальність (Дао). Тому для мудреця, який осягнув істину, не існує протилежності життя і смерті, а є тільки загальність метаморфоз-трансформацій реальності, з потоком яких об'єднується мудрець. Це і дарує йому безсмертя. І якщо досконаломудрі у конфуціанців символізують культурні досягнення людської цивілізації, її перемоги над первісним хаосом природи міфічним Хуньдунєм (подвиг Шуня), то безсмертні у даосів уособлюють ідею хаотичної реальності, реальності, що не знає культурних перетворень, в тому числі і людської свідомості.
Головна закономірність реальності - уява повернення, обертальність, рух по колу, характерні для неба, що вважалося круглим. Ідея руху реальності по колу взята з «Книги змін» («І цзин»), там же йшлося про природність такого руху: йде за своїм єством, виходить з самого себе. Про це свідчила також і одна з назв «Книги змін» - «Чжоу і». Термін чжоу мав кілька визначень: ім'я династії, яка правила в Китаї з кінця II тисячоліття до н. є. і аж до середини НІ ст. до н. є., а також обіг, цикл, коло, скрізь, усюди, повне, вичерпне. Пізніше термін чжоу став ) складовою частиною однієї з фундаментальних категорій китайської філософії юічжоу (Всесвіт), єдність простору і часу, що має на увазі циклічність часу - перетворення часу в простір і простору в час.
Звичайно ж, «Чжоу і» часто перекладалося як Всеохоплююче-круго-вий канон змін реальності (Дао).
Але даоські мислителі ідуть далі: протиставляють єству реаль ності штучність знаряддєво-культурної діяльності людини, а також шкідливу надприродність духів, тобто всі ті перетворення у світі, що ведуть його до олюднення, довільним змінам. Усе разом називаєть
ся діяльністю. Жень розцінюється у розвинутому даосизмі як протилежність природності Неба і Землі, що не діють і не творять, даючи можливість десяти тисячам речей регулювати
одна одну. Діяльність (вей) - це егоїстичні прагнення людей, які ведуть до відступу від реальності (Дао). Діяльність породжує помилки, і люди починають членувати світ на окремі речі. Але істинна реальність не має меж і поділу, не потребує упорядкування та організації, норм і правил, у тому числі і конфуціанського лі. У ньому все зрівняне і об'єднане в єдине і неподільне ціле. У ньому гармонізовано всі суперечності, несуттєві відмінності. На підставі такого положення дехто з лаоських мислителів робив радикальні політичні висновки, наприклад, Бао Цзин-янь (IV ст.) стверджував несумісність реальності з поділом суспільства на верстви. Але ортодоксальний даосизм ніколи не піддавав сумніву сакрального характеру державної влади. Священне недіяння Священне недіяння (У вей) стало у даосів у й.символом невтручання у природний порядок речей і основним принципом організації досконалого суспільного устрою. У вей - священне недіяння - передбачало специфічну активність у вигляді здійснення недіяння. Щось подібне мало місце і у Конфуція, який поширював принцип недіяння в основному на верховного правителя, який здійснював недіяння на користь діяльності-гуманності вчених-чиновників (жу). Про недіяння у нього також йшлося у зв'язку з екстремальними ситуаціями - трауром або відсутності діяльності в державі, тобто таким порядком речей, коли вчені мужі усунені від влади і їх недіяння вимушене. На відміну від конфуціанців, даоси дотримувалися радикальнішої думки, говорили: управління країною за допомогою знань - нещастя для країни, управління ж країною без знань - щастя для країни. Необхідно, щоб правитель сам не мав бажань, і тоді народ, природно, стане простодушним. Щоб добитися відсутності бажань або відсутності знань, необхідно відмовитися від шанування мудрих і не цінувати рідкісних предметів, тобто ліквідувати все, що збуджує бажання і викликає суперечки. Лао цзи приписують вислів: «Здійснення недіяння приведе до того, що не лишиться нічого, що не управлялося б» (Дао де цзин).
Ідеальне управління за принципом недіяння, в уявленні Лао цзи, можливе лише в маленькій державі з малочисленним населенням. І нехай «у ньому є різні знаряддя, не треба їх використовувати», нехай люди до кінця життя не переселяються далеко від місць проживання. Якщо навіть є човни і колісниці, не треба їздити на них. Якщо навіть є панцир і зброя, не треба їх виставляти. Нехай народ знову плете вузлики і вживає їх замість письма. Нехай його їжа буде смачною, одяг красивим, житло зручним, а життя радісним, нехай сусідні держави здалеку дивляться одна на одну, слухають одна одну, спів півнів і гавкання собак, але люди до самої старості не мають ходити один до одного. Інакше кажучи, Лао цзи пропонує засобом недіяння повернутися до того первісного стану суспільства, що існувало до виникнення культури, до завоювань і досягнень досконало-мудрих, до появи правил і норм соціального життя, відображених у вень і лі. Діяльністю великих розбійників назвав Чжуан Чжоу цивілізацію і ритуали благопристойності (лі), протиставляючи їм невигадливість і простоту золотого віку давнини.
Критичне осмислення шкідливого впливу цивілізації у Чжуан цзи спиралося на широкий матеріал, факти, події, явища, зв'язані з аналізом різних філософських напрямків епохи класичної китайської мудрості. Заключна глава «Чжуан цзи» може розглядатися як перший історико-філософський текст у Китаї - своєрідний внесок да-осів у розвиток критикованої ними ж культури вень. Але культурні заслуги даосизму цим не вичерпуються. Так, учення про подібність людського тіла і Всесвіту стало базою, основою (теоретично) відомої китайської медицини, особливо вплинувши на розвиток голкотерапії, фармакології. Сюжети і образи, що виросли з культу безсмертних, знайшли широке відображення в китайському мистецтві, особливо в літературі. Глибокого світоглядного впливу даосизму зазнало і нео-конфуціанство. Але особливе місце даосизм зайняв в історії поширення буддизму на території Китаю.
Філософія і релігія.
Взаємозв’язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення.
Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є спільним для філософії і релігії?
Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.
Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є – відповідних догм і постулатів; по-п’яте, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало – персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.
ФЕНОМЕН МАСИ І НАТОВПУ. НАТОВП І НАРОД
Для більш чіткого уявлення про сутність народу як основного суб’єкта саморозвитку суспільства розглянемо такі поняття, як “МАСА”, “НАТОВП” і “НАРОД”.
СОЦІОЛОГІЧНЕ ПОНЯТТЯ МАСИ (маса – від латин. – шматок, брила, – безліч, велика кількість кого-небудь) – зводиться до того, що це група людей, всередині якої індивіди певною мірою втрачають свою індивідуальність і завдяки взаємному впливу набувають подібних почуттів, інстинктів, побуджень вольових рухів тощо. Маси утворюються під тиском економічної чи духовної необхідності, так званого процесу “омасовлення індивіда” і діють у відповідності із закономірністю, вивчення якої є завданням психології маси.
Західні суспільства з середини ХІХ ст. почали вважати себе СУСПІЛЬСТВАМИ МАС внаслідок все більш зростаючої кількості населення.
Для таких суспільств характерними є: масова потреба в матеріальних та культурних благах (“масове споживання”, “масова культура”) і відповідне споживання, нівелювання потреб і засобів їх задоволення, спустошеність потреб і інтересів, ціннісний нейтралітет тощо.
У сучасній соціальній філософії МАСИ протиставляються ЕЛІТІ (від франц. – еліте – краще, вибране) – вищим, привілейованим прошаркам суспільства, які здійснюють функції управління, розвитку науки і культури. Причиною виникнення еліт вважають природну обдарованість людей, а кількість еліт, як правило, зводять до п’яти: політичної, економічної, адміністративної, військової та ідеологічної.
У західній соціальній філософії історично склалися три “концепції маси”.
1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився це у ХІХ ст. Маса, тобто народ, – це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. “Масове суспільство”, за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ – це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб’яра. Уява Ніцше змальовувала образ “надлюдини”, героя, який стоїть “поза добром і злом”, зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.
2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ледерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату ослабла, що місце організованого класу займе аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.
Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають її як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за “вождем”.
3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси – уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.
Еліта, – робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, – розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.
Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. (Зауважимо, що різноманітні теорії еліт, їх типи, шляхи формування та функції розглядаються у курсі політології).
Інколи поняття “маси” ототожнюється з поняттям “натовп”, але вони мають різне філософське “зафарбування”.
НАТОВП є випадковим чи майже випадковим зборищем людей, об’єднаних у певному просторі тимчасовим і перехідливим інтересом; він є множинністю розрізнених людей, позбавлених органічного зв’язку і єдності; це, таким чином, хаотичне ціле, або позбавлене чіткої внутрішньої організації, або ж ця організація має розмито-сумбурний характер. З психологічної точки зору НАТОВП характеризується послабленням або навіть відсутністю розумного контролю за своєю поведінкою, внаслідок чого у натовпі проявляється в основному емоційно-вольове боріння пристрастей, невиразних і нестійких інтересів.
Отже, натовп можна охарактеризувати такими рисами, як легка збудливість, здатність розвивати відносно велику енергію (щоправда, на короткий проміжок часу), нестійкість і мобільність у поєднанні з непередбачуваністю дій і “киданням” з боку в бік.
Разом з тим для натовпу типовими є й такі оцінки, як сплячі, апатичні, зашкарублі маси.
Чим викликані такі протилежні характеристики натовпу? Тим, що мова йде про різні етапи у розвитку самого натовпу, адже апатичність, рутинність тощо відносяться до НЕПРОБУДЖЕНИХ МАС. Пробуджуючись маси не відразу перестають бути натовпом. Ось тоді й народжуються “МАЛІ НАТОВПИ” – стихійні бунтівники і заколотники (можливо, це і є “пасіонарії” Л.Гумільова?).
“Виповзання” із стану натовпу є далеко не прямолінійним процесом, його рухає перш за все САМОВИХОВАННЯ МАС на власному соціальному досвіді, далеко не однозначному і не завжди позитивному. Тому перетворення мас з натовпу в народ є одним з найбільш значущих результатів цивілізаційного процесу.
Сьогодні перед нами логічно виникає питання: хто ми є за своїм соціально-психологічним станом – натовп чи народ; чи здатні ми робити визначальний вплив на ВИБІР ШЛЯХУ нашого подальшого розвитку? Якщо відкинути наші ментальні амбіції, самолюбство, то можна дати відповідь, що знаходимося ми, у кращому випадку, десь на початковому етапі перетворення із натовпу в народ, здатний на прогресивні перетворення, на європейський шлях розвитку. Саме цей стан гальмує значною мірою проведення реформ, формування єдиного українського народу, процеси державотворення.
Повернемося тепер на новій основі до розуміння поняття “НАРОД”, хоч воно і на сьогодні є найменш розробленим у вітчизняному і зарубіжному соціально-філософському знанні.
Доцільно виділити такі ознаки НАРОДУ, як:
- спільність історичної долі як передумови формування єдиного народу, має своїми витоками єдину територію і єдину державу;
- спільну ВІРУ, загальнонародну ІДЕЮ, які духовно цементують народ у цілісність;
- спільну історичну ПЕРСПЕКТИВУ, сподівання на майбутнє, адже втрата такої перспективи руйнує єдність народу;
- історичну ПАМ’ЯТЬ як збереження минулого у сучасному, поважливе чи нігілістичне.
Виходячи з цього, можливе таке соціально-філософське визначення НАРОДУ як соціальної цілісної системи: НАРОД – ЦЕ СПІЛЬНІСТЬ, ЯКІЙ ПРИТАМАННА ІСТОРИЧНА ДОЛЯ, ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ, СПІЛЬНА ВІРА І ЄДИНА ІДЕЯ, а також СПІЛЬНА ІСТОРИЧНА ПЕРСПЕКТИВА.
Основні філософські ідеї І.Канта.
Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.
Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.
В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.
“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).
В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.
Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.
В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.
Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.
В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).
Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.
Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.
Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.
Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.
Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.
Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.
Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?
Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:
1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.
3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.
4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.
Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.
Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.
Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).
Соціально-класова структура суспільства.
Опорним при дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці англійського філософа Т.Гоббса “Левіафан”: соціальна група – це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.
Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких відносяться сім’я, шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські спільності тощо) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи.
Середні групи більші за кількістю, вони об’єднують виробничі об’єднання працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад, мешканців одного села, району тощо. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.
Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже саме вони є багаточисельними об’єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.
Класові суспільства почали складатися понад 5 тисяч років тому. Наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави в долині Нілу та в Месопотамії; в середині ІІІ тис. – в басейні Інду; в ІІ тис. – в басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе; в І тис. до н.е. – на більшій часині території Старого світу і в Центральній Америці.
Класи виникали двома шляхами: шляхом перетворення полонених у рабів та внаслідок виникнення економічної нерівності в общині, суспільного розподілу праці, виділення груп людей, які виконували соціальні функції і використовували своє становище для збагачення за рахунок інших.
Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов’язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII – початку ХІХ ст. Специфіку історичного процесу як боротьби класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов’язане марксистське визначення класів.
Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:
- існування класів пов’язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок – С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші);
- класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);
- класи є відносно самостійними групами людей, що об’єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер);
- як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака – це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найґрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов’язані лише з матеріальним виробництвом, сьогодні є недостатнім, про що свідчить досвід становлення класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві.
Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.
Отже, класова боротьба – реальний факт суспільного життя, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, і всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.
Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула, скажімо так, антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Він виключав з історичного процесу середні класи суспільства, заперечував їхню творчу діяльність у суспільному розвитку. Це призводило до затушовування єдності суспільства як соціального організму, до ігнорування єдності соціальних об’єднань, їхніх багатоманітних і складних контактів.
Отже, класова боротьба відігравала як конструктивну роль, так і була “демонічною силою історії”, яка не сприяла її розвитку. Досвід ХХ ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький – це історичний виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві.
У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, управлінсько-адміністративні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи. Що ж торкається соціально-економічних, типу класів, то вони “стають”, формуються. Це один з характерних наслідків колишньої тоталітарної системи. Відбулося “розселянювання” селянства, і “розкласування” робітничого класу: гасла “Землю – селянам!”, “Заводи і фабрики – робітникам!” – були лише деклараціями.
Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть нові соціально-економічні спільності. Про формування ж “середнього класу” за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це – наше майбутнє.
До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) – наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).
У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі і значення у житті суспільства інтелігенції як “посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством”. Поняття “інтелігенція” (від латин. інтелігенс – знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років.
Інтелігенція – це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям “інтелігентність” як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем; про це йшла мова при розгляді професійно-освітньої структури суспільства.
В західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.
Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні “пласти”, або шари, тому замість поняття “класи” треба користуватися поняттям “страти” (від латин. стратум – шар, пласт, геологічний термін); ознаки стратифікації довільні – рід занять, зайнятість, стать, приналежність до політичної партії, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, освіта, кваліфікація тощо; кількість стратів різні автори визначають по-різному – 4, 5, 6, 7, 8, і більше (до 12). До них інколи додають це й престиж (а американці – національність).
Друга, певною мірою похідна теорія, що пов’язана з першою і відображає соціальну динаміку, – це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтверджується; мають місце лише відмінності між стратами та їхня висока мобільність, рухливість, пов’язана з переходом з однієї страти до іншої.
Відповідно до сказаного існують “соціальні ескалатори”, або “ліфти”, з допомогою яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища, – це “вертикальна мобільність”. “Ліфтами” такої мобільності є: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика – можна зробити політичну кар’єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква – тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.
Окрім “вертикальної мобільності”, коли люди “підіймаються та спускаються, як ліфти в установах” (за термінологією американського філософа та економіста Ст.Чейза), існує і так звана “горизонтальна мобільність”, коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов’язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.
Отже, соціальне буття суспільства є складним, багаторівневим історично мінливим утворенням.
Структура духовного життя суспільства.
Духовне життя суспільства надзвичайно складне. Воно не обмежується різноманітними проявами свідомості людей, їх помислів та почуттів, хоча свідомість є стрижнем, ядром духовного життя людини і суспільства.
До основних елементів духовного життя суспільства відносяться духовні потреби людей, спрямовані на створення певних духовних цінностей, духовне виробництво в цілому. До елементів духовного життя відноситься також споживання духовних цінностей; сюди ж відноситься і міжособистісне духовне спілкування.
Основу духовного життя суспільства складає духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.п.
Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов’язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де б і як вони не здійснювалися: у сім’ї, школі, вузі чи в трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, – збагачення духовного життя суспільства.
Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби – внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об’єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають об’єктивну необхідність духовного освоєння оточуючого природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб’єктивні за своєю формою, оскільки є проявом внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.
Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання тих духовних цінностей, про які йшла мова раніше і йтиметься більш детально у заключному розділі цього посібника. Споживання цих цінностей спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини.
Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав’язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.
Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей, тобто – схвалює вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей: до їх виробництва, розповсюдження, споживання, збереження.
Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяються такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші. Отже, вони є перш за все відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей у будь-яких сферах їх життєдіяльності – у сімейній, виробничій, міжнаціональній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст.
Поняття суспільства.
Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й насьогодні поняття “суспільство” вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:
– Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є “соціальним організмом”.
– Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”).
– Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).
– Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми заключається у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов’язані з суспільством? Яка природа цих зв’язків і виникаючих між людьми відносин? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та подібні до них питання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.
У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)
Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину – лише на рівень природної істоти, як “соціального атома”, а суспільство – до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо “Людську комедію” О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).
У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К.Ціолковський).
Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип “Ідеї правлять світом”).
Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г.Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в “усвідомленні свободи” в людській історії (тобто свобода є для духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь.
Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.
В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям “суспільство”.
Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов’язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини, про що йтиме мова далі. Останні складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці ж чинники, у свою чергу, залежать від природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури тощо. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна “соціальна матерія”, яка є реальним процесом життя людей.
Матеріалістичне розуміння історії спирається на об’єктивність процесів, які відбуваються у суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує суб’єктивного фактору в історії, тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, об’єктивні умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних зв’язків знаходиться система матеріальних відносин.
Поняття “суспільні відносини” в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Саме такі відносини і є соціальними, хоча у першому випадку поняття “соціальне” є синонімом “суспільного”.
Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті “соціум”. Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі).
Характеристиками соціальної системи є наступні:
– існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;
– головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;
– людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;
– соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).
Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.
Соціальними нормами (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це – регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, – мораль і право.
субстанційні і співвідносні категорії діалектики
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії "матерія", то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її "міри", "стрибків" тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов'язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з'ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д.
Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.
Співвідношення соціальної психології і ідеології.
Важливими елементами структури суспільної свідомості виступають суспільна психологія та ідеологія.
Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Вона — важлива умова становлення духовної культури людини, а ідеологія перетворюється в рушійну силу, лише проникаючи в сферу психології. Тому важливою особливістю загального процесу формування суспільної свідомості є цілеспрямований розвиток соціально-психологічних стереотипів, мислення та діяльності, оскільки соціально-психологічний компонент, емоційно-вольова сторона духовного світу людини має неабияке значення в становленні цілісної особистості, гармонійних людських стосунків. Як первинна сфера суспільної творчості, специфічний її пласт, психологія відображає об'єктивну дійсність, як правило, суперечливо. Тому часто вона виступає як стихійна, консервативна основа збереження і закріплення пережитків, негативних стереотипів минулого в свідомості людей. Однак, хоча в суспільній психології досить вагомий елемент стихійності, зводити її винятково до сфери стихійного регулювання невиправдано.
Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим до якісних змін у ній (суспільній свідомості). Якщо суспільна психологія постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини, суспільної свідомості, безпосередньо відображає буття людей, як правило, в стихійній, несистематизованій формі, не фіксуючи глибинних, а лише зовнішні сторони людської діяльності, то ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.
У роки духовного, ідеологічного диктату, панування ідеологічних постулатів та догм у нашій країні з ідеології було значною мірою вихолощено її творчо-гуманістичний плюралістичний зміст, загальнолюдську, демократичну, духовно-моральну основу. Вона, будучи частиною офіційної ідеології, виступала як ідеологія панування. Тому життя рано чи пізно неминуче мало спростувати певні догми нашої колишньої ідеології, багато положень якої не відповідали дійсності.
У сучасних умовах докорінних змін, що відбуваються в світі, зокрема в сфері духовних процесів, важливим є переосмислення змісту і ролі ідеології в духовному житті суспільства. Нова якість сучасного розуміння ідеології полягає в тому, що ми маємо пам'ятати: ніяка ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної, примусової, носити монополістичний характер, утопізуватися, а виходити з ідеологічного -плюралізму, суперництва різних ідеологій. Старий зміст ідеологічних принципів багато в чому був пов'язаний з ідеологічним диктатом, духовним насиллям над особистістю, маніпулюванням її свідомістю, мало залишав місця для своєрідності індивідуальних проявів людей. А тому найважливіше завдання нової ідеології полягає в утвердженні духу суверенності та незалежності ідейних, ідеологічних орієнтацій особистості, свободи визначення світоглядних ідеалів, що заперечує нав'язування будь-яких поглядів. Конструктивна ідеологія має адекватно відбивати буття, грунтуючись не на ідеологемах, а на ідеалах гуманізму, вільної ідейної орієнтації та плюралізму, суспільної свідомості, не допускаючи ідеоло-ізації суспільного життя.
При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє Нормування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між іими дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. А юму в розвитку суспільної свідомості конче необхідним є врахування )собливостей функціонування як психологічних, так і ідеологічних мо-лентів, оскільки прорахунки в цій сфері здатні привести до незворотних іегативних процесів у становленні в людей духовної культури.
Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій відомості. Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набу-зає певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що ;получає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-тео-ретичних уявлень про дійсність. Масова свідомість інтегрує в собі духовно-ідеологічне і побутово-психологічне відображення об'єктивної дійсності, здатна поступово піднятися до рівня глибокого розуміння відповідальності особистості, усвідомлення її ролі в утвердженні прогресу, свободи суспільства. Однак процес відображення відбувається складно, неоднозначно і суперечливо.
Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психологічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Масова свідомість включає в себе найріз-нобічніші духовні утворення — елементи теоретичної та побутової свідомості, ідеології та психології, логічного, раціонального, послідовного та внутрішньо суперечливого відображення об'єктивної дійсності, своїх специфічних інтересів у системі суспільних відносин. Такий специфічний характер масової свідомості, її особливу тонкість і делікатність, суперечливість та неоднозначність становлення і функціонування особливо важливо враховувати в процесі формування духовної культури особистості. Відзначаючи якісні зміни, що відбуваються в розвитку масової свідомості, разом з тим не варто перебільшувати її роль у формуванні духовим культури людей. При всіх прогресивних змінах, що відбуваються і Ній, їй властива обмеженість, яка не дає змоги глибоко відображати об єктивну дійсність, брати активну участь у формуванні в особистост наукового бачення світу. Це під силу тільки науково-теоретичному рівнк відображення дійсності. Процеси суспільного буття, випереджають рівені масової свідомості. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхід-°сті підвищення соціальної активності людей на шляху до прискореная прогресу суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відно ™н. Ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли і їй достатнього відображення. В цьому полягає суперечливий характеї 'тку як масової свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.
НТР
У 50-х роках ХХ ст. починається науково-технічна революція. В своїй основі вона є докорінним, якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення науки в провідний чинник суспільного виробництва в цілому, матеріального – зокрема. Замінюючи все більшою мірою фізичну працю людини, відсторонюючи її безпосередню включеність у виробничий процес, НТР суттєво змінює всю структуру й елементи продуктивних сил, умови, характер і зміст праці. Втілюючи у собі зростаюче об’єднання науки, техніки і виробництва, НТР разом з тим впливає на всі сторони життя сучасного суспільства, включно управління виробництвом, освіту, культуру, психологію людей, взаємовідносини між суспільством і природою.
Як соціальний феномен, НТР має такі особливості:
– по-перше, це докорінні якісні зміни як у науці, так і в техніці; в минулому не було такого взаємозв’язку відкриттів у науці з якісними змінами в техніці;
– по-друге, якщо раніше якісні зміни відбувалися в окремих сферах науки і техніки, то НТР є всеохоплюючими якісними змінами у всіх основних сферах науки і техніки;
– по-третє, змінюються зв’язки науки з виробництвом: якщо у XVII – XVIII ст. наука відставала від техніки в своєму розвитку, йшла “слідом” за виробництвом, вирішувала лише його “замовлення”, то в ХІХ ст. наука починає наздоганяти техніку, йти “поруч” з нею, втілюється в нових засобах виробничого процесу, поступово перетворюється у безпосередню виробничу силу. В процесі ж НТР наука все рішуче випереджує техніку, ставить і вирішує такі завдання, які розв’язуються практично, впроваджуються у виробничий процес, тобто наука все більшою мірою, повніше стає безпосередньою продуктивною силою;
– по-третє, це якісні зміни характеру праці: людина все більше звільняється від нетворчої продуктивної діяльності, за нею зберігається творча сторона участі у виробництві.
Для більш змістовного розуміння феномену НТР розглянемо її основні напрямки.
1. Автоматизація виробництва як вища форма механізації, яка знаходить свій вираз у використанні сукупності технічних засобів, що утворюються без безпосередньої участі людини і дозволяє здійснювати виробничі процеси безперервно, в оптимальному технологічному режимі, і забезпечує одержання найкращих результатів при найменших затратах. Автоматизація є технологічною суттю НТР; зміна ж у результаті автоматизації місця людини в системі виробництва, характеру і змісту праці людини є соціальною сутністю НТР.
2. Відкриття і використання нових джерел енергії, перш за все атомної, а в перспективі, на що спрямована одна із міжнародних програм – і екологічно чистої термоядерної енергії.
3. Хімізація промисловості й сільського господарства. З одного боку – виготовлення штучних, синтетичних матеріалів із наперед заданими властивостями, тобто нових предметів праці.
4. Якісна зміна транспорту, зв’язку, комунікацій. Створення ракетної техніки й освоєння космосу, надпотужних повітряних та океанських лайнерів, телебачення, лазерні засоби зв’язку та інше – все це революціонізувало цю сферу.
5. Впровадження біології у виробництво. Так звана “біологічна революція” привела до широкого застосування у промисловості, сільському господарстві біологічних технологій найбільш ефективних і економних. Успіхи сучасної генетики дозволили не лише “заглянути” у таємниці життя, але й покращувати породу тварин, їх клонування, збільшувати врожайність сільськогосподарських рослин, по-новому підійти до самої людини аж до зміни її спадковості та лікування шляхом генної інженерії тощо.
6. Освоєння космічного простору, тобто “космізація” науки, виробництва. Рисами космізації виробництва є:
- відтворення та використання у виробничій сфері процесів, умов, аналоги яких у їх природному вигляді існують переважно в космосі (вакуумну, кріогенна техніка, потужна радіація, плазма, надвисокий тиск та температура тощо);
- розвиток ракетної та космічної техніки і втілення їх досягнень в інші галузі виробництва (створення нових матеріалів, приладів, технологічних та виробничих процесів);
- винесення в космос, наприклад, на орбіти супутників Землі та космічні станції, частини виробничо-технічних комплексів, супутників прикладного значення, в перспективі – використання енергії космосу задля подальшого розвитку земного виробництва.
Отже, під космізацією виробництва ми розуміємо свідому діяльність людей, у якій безпосередньо чи опосередковано використовується процеси і явища космосу або ж знання про них, а також пов’язана освоєнням з космосу техніка.
7. Революція в техніці розумової праці, тобто кібернетизація або комп’ютеризація виробництва та управління. Ця революція привела до створення складних кібернетичних пристроїв (ЕОМ), які стали не лише помічниками людини у збиранні, обробці, зберіганні та використанні інформації, в управлінській і прогностичній діяльності, але й замінюють людину в її рутинних, нетворчих видах діяльності, а в перспективі – і в багатьох її творчих процесах.
Таким чином, НТР перетворює продуктивні сили, але, згідно з раніше сформульованим законом, їх докорінна зміна неможлива без відповідних перетворень виробничих відносин. Тому сьогодні мова йде про якісно нове, інформаційне суспільство, про соціальні наслідки НТР.
До таких наслідків відносяться проблеми зайнятості, робочого часу; зміна галузевої структури виробництва; географічне розміщення продуктивних сил; зростання і розвиток міст, тобто урбанізаційні процеси; форма, структура управління підприємствами і організація праці, зміна її змісту та характеру, покращення умов; проблеми підготовки та перепідготовки робітників, інженерно-технічних працівників та менеджерів; це також проблеми побуту та сім’ї, демографічних процесів; насамкінець, це проблема культури, зокрема формування масової культури, про що йтиме мова у відповідному розділі цього посібника.
Ніколо Макіавелі
Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) – відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням – аристократ зі знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, попав в немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.
Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздрібленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав в Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.
У своїй широко відомій праці “Государ” (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної і могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей. В таких випадках необхідно доводити, що держава – вищий прояв людського духу, а служба її – це мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Государ може і не враховувати прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.
У своєму трактаті “Государ” Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості, обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.п. забезпечує зміцнення держави і розширення своєї влади.
Государ не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки, засвоєння яких дасть змогу Государям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за добрі діяння Государю так же легко, як і за дурні вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними.
Кожний Государ хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Государ бажає утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Государі поступають милосердніше, ніж тоді, коли допускають безпорядки, які ведуть до грабунків і насильства. Безпорядки є бідою для всього суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням; добродіяння ж повинні здійснюватися мало-помалу, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної оцінки.
Передбачливий Государ не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов’язань, якщо таке виконання буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов’язання, відпадуть. Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Государя не особливо турбуються про виконання своїх обіцянок перед ним, то і Государю відносно їх не слід бути особливо педантичним.
Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі. Невипадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори, здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.
Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Государю створити армію на основі загального військового обов’язку, на постійній основі, і яка була б підпорядкована правителю. Бо армія найманців, на його думка, не може бути надійним захисником держави, оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.
Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздрібленності держави, що було перешкодою для об’єднання багатьох князівств в єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були занесені церквою в так званий “Індекс заборонених книг”.
Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.
основні поняття діалектики як теорії розвитку
Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.
Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?
Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.
Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.
Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.
Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ... тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.
Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?
Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.
Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.
Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.
У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.
суспільна та індивідуальна свідомість і структура
Суспільна та індивідуальна свідомість. Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.
Як відображення явищ суспільного життя, різноманітні образи, погляди, теорії спрямовані на глибше пізнання цих явищ у своїх практичних цілях, аж до їх безпосереднього споживання або ж іншого використання, наприклад, з метою естетичної насолоди ними тощо. У кінцевому результаті зміст суспільної практики, всієї соціальної дійсності, осмислений людьми, стає змістом їх суспільної свідомості. У цьому заключається соціальна природа суспільної свідомості і її основна особливість.
Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.
І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.
Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від суспільного буття має відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:
- суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює його, розкриває сутність суспільних процесів. Вона має тенденцію відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення буття стає можливим лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою мірою. Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне буття: спираючись на аналіз тих чи інших суспільних явищ, можна віднайти найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;
- суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;
- відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її активному впливу на суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції, політичні доктрини, моральні принципи, напрямки у сфері мистецтва і релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у розвитку суспільства. вони можуть сприяти духовному збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку, або вести до руйнації і деградації особистості і суспільства.
Структура суспільної свідомості. Структуру суспільної свідомості можна розглядати в різних аспектах, найголовнішими з яких є наступні. Суттєвим принципом розгляду структури суспільної свідомості є її поділ за рівнем, ступенем та глибиною проникнення у дійсність, узагальненого відображення суспільного буття.
В цьому аспекті структуру можна і потрібно розглядати як в гносеологічному (пізнавальному) плані, так і в соціологічному. Звідси – подів суспільної свідомості на суспільну психологію та ідеологію.
І, насамкінець, в структуру суспільної свідомості органічно включені її форми.
У структурі суспільної свідомості як складного духовного явища виділяються різні сторони, кожна з яких є відносно самостійним духовним утворенням і водночас пов’язана з іншими його сторонами як прямо, безпосередньо, так і опосередковано. Тому суспільна свідомість є структурною цілісністю, окремі складові (сторони) якої взаємопов’язані між собою.
У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи) суспільної свідомості:
- буденна і теоретична свідомість;
- суспільна психологія й ідеологія;
- форми суспільної свідомості.
Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів, рівнем їх розуміння.
Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю.
Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін.
Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної діяльності на основі їх емпіричного досвіду, тобто повсякденної життєвої практики, і являє собою стихійне, відображення людьми всього процесу соціального життя без будь-якої систематизації суспільних явищ і розкриття їх сутності. Буденна свідомість включає в себе також такі специфічні компоненти, як норми моралі, звичаї, цінності, норми, так зване “природне право”, реалізм у поглядах на світ тощо. Коли ж люди позбавлені наукового розуміння якихось явищ суспільного життя, вони роздумують про ці явища на рівні своєї буденної свідомості. А таких прикладів у житті кожної людини та людських спільнот досить багато, бо далеко не всі ми мислимо науково.
Чим нижчий освітній рівень людей, тим більшою мірою процес відображення явища суспільного життя відбувається на рівні буденної свідомості. Але далеко не кожна грамотна людина мислить про все науково, тому сфера функціонування буденної свідомості досить широка. Вона дозволяє з достатньою достовірністю, на рівні “здорового глузду” розглядати явища й події суспільного життя й приймати на цьому рівні в цілому вірні рішення, які підтверджуються життєвим досвідом. Цим визначається роль і значення буденної свідомості в житті людей і розвитку суспільства. У буденній свідомості, яка базується на повсякденному життєвому досвіді, знаходиться велика кількість корисних відомостей, конче необхідних для орієнтації людей в оточуючому світі, для їх виробничої та іншої діяльності. Ці відомості стосуються властивостей природного світу, трудової діяльності, сім’ї та побуту людей, їх економічних відносин, моральних норм, мистецтва тощо. Народне мистецтво й зараз майже повністю засноване на буденних уявленнях людей про красу. Разом з тим у буденній свідомості багато ілюзій, неточних, а навіть помилкових суджень і забобонів.
Буденну свідомість не можна ототожнювати з масовою свідомістю. Остання включає в себе і наукове пізнання, яке проявляється в індивідуальній діяльності. Отже, буденна свідомість є елементом, складовою масової свідомості.
Теоретична свідомість, на відміну від буденної, є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства. тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості.
Суб’єктами теоретичної свідомості є далеко не всі люди, ними можуть бути вчені, фахівці, теоретики різних сфер знань, тобто люди, здатні науково аналізувати відповідні явища суспільного життя.
Буденна і теоретична свідомість взаємодіють, наслідком чого є розвиток того й іншого. Так, збагачується зміст буденної свідомості, в який включається все більш наукових відомостей і суджень про різні явища суспільного життя. Тому сучасна буденна свідомість суттєво відрізняється від тієї, якою вона була, наприклад, сто чи двісті років тому.
Отже, обидва рівні суспільної свідомості – буденний і теоретичний – відіграють свою значну роль у житті та діяльності людей і в розвитку суспільства.
Своєрідними структурними елементами суспільної свідомості є також суспільна психологія та ідеологія.
Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. В них вкорінені мотиви економічної, політичної і моральної поведінки, прихильність людей до певного способу життя й соціально-економічних стандартів. Але в ній наявні і безпосередня реакція груп чи спільнот на економічні, соціально-політичні та культурні події.
У суспільній психології можна легко віднайти психологічний аспект, до якого відносяться установки, настрої і переживання, які впливають на поведінку людини як в соціальній групі, так і суспільства в цілому. Разом з тим у ній наявний соціальний аспект, бо акцентується увага на переживаннях і настроях, звичаях і обрядах суспільних груп. Такими можуть бути і молодіжні об’єднання любителів музики чи фанатів футбольних команд, союзи ветеранів, трудові колективи, соціальні прошарки (бюрократія, театральна інтелігенція), суспільний клас (робітники, капіталісти) тощо. Отже, соціальний аспект надзвичайно важливий, суспільний образ групи визначає структуру переживань і настроїв, емоційні відносини до “чужих” та конкурентів.
Розглянемо більш конкретно відмічені “зрізи” суспільної психології. До якої б суспільної групи не відносилася людина, вона має вроджені потяги, природні за своєю основою. До них відносяться реакція на самоствердження, статевий, батьківський, оборонний та стадний інстинкти. Ці потяги проявляють себе і в груповій поведінці. У стані безпорядку, паніки, мітингової анархії, самосуду, бушування натовпу, заклопотаності черги, масової ейфорії індивідуальні потяги багаторазово посилюються й поширюються на великі маси людей. Об’єднані обмеженим простором і часом люди спільно переживають неспокій і страх, надію і відчай, радість і горе, розчарування й агресію, любов і ненависть, захоплення й солідарність. Наприклад, очікування кінця світу, пришестя антихриста породжує масові самогубства; страх перед нечистою силою – охоту на відьом; любов до рідної землі – масовий героїзм, аж до самопожертвування. А це вже не біологічні, а соціально-культурні чинники поведінки людей.
Відповідно до структури суспільних відносин можна виділити деякі аспекти структури суспільної психології: за ознакою суб’єктів суспільних відносин, тобто носіїв свідомості (психологія класів, націй, професій, соціальних груп тощо); за ознакою видів суспільних відносин (психологія виробничих, моральних, політичних та інших відносин); за відносинами між особистістю та соціальною групою (нестійкі об’єднання типу публіки, приятельських груп тощо); за ознакою станів суспільної психології (групові думки, настрої, наслідування, мода тощо). Соціальна психологія у будь-якому суспільстві виконує пізнавальну, регулятивну, комунікативну та виховну ролі.
Ідеологія відображає об’єктивні потреби та інтереси різних соціальних груп, націй, але на більш високому рівні. Як система поглядів та установок, ідеологія є теоретичним відображенням соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів тощо.
Отже, ідеологія, яка виступає у вигляді теоретичних концепцій, повинна науково відображати процес суспільного розвитку, розкривати сутність політичних, правових та інших явищ та закономірностей їх розвитку. Але у кожній ідеології є частка однобічності, суб’єктивізму, класової чи станової обмеженості, яка не дає можливості зрозуміти і тим більше повністю відобразити інтереси всього суспільства.
Науковим змістом наповнюється ідеологія тих соціальних груп, інтереси яких відповідають основним тенденціям розвитку суспільства і співпадають з інтересами прогресивного розвитку, тобто зі справжніми інтересами більшості членів суспільства. тому ідеологія може бути науковою і ненауковою, прогресивною й реакційною, радикальною й консервативною, – все залежить від її соціально-класового змісту, форм та способів її втілення в життя.
На відміну від соціальної психології, яка формується головним чином стихійно, ідеологія створюється ідеологами свідомо. У ролі ідеологів виступають ті чи інші теоретики, мислителі, політики. Потім за допомогою відповідних механізмів – різних систем освіти та виховання, засобів масової інформації та ін. – ідеологія вноситься у свідомість великих мас людей. Таким чином, процес створення ідеології та її поширення у суспільстві від початку і до кінця є усвідомленим і цілеспрямованим. При цьому більшого поширення набуває та ідеологія, яка відповідає інтересам переважної більшості суспільства. однак нерідко ідеологія насильницьким шляхом нав’язується масам навіть тоді, коли вона не відображає їхніх справжніх інтересів.
Ідеологія формується під впливом об’єктивних і суб’єктивних умов розвитку суспільства, в тому числі і суспільної психології. Водночас вона суттєво впливає на суспільну психологію. Під її впливом може значною мірою змінюватися емоційний настрій, вся система соціально-психологічних мотивів діяльності соціальних груп. Отже, ідеологія має, таким чином, пізнавальну, організуючо-мобілізаційну, виховну та комунікативну функції.
Форми суспільної свідомості, на відміну від “вертикальної”, тобто рівневої, структури, про що мова була раніше, створюють так звану “горизонтальну” структуру суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.
Кожна з них відображає відповідні сторони суспільного життя, відтворюючи їх духовно. При цьому зберігається відносна самостійність всіх форм, які тією чи іншою мірою впливають на ті політичні, економічні та інші процеси, що відбуваються у суспільстві.
Які ж критерії виділення й розмежування за предметом відображення, в кожній з них відображається та чи інша сфера суспільного життя: в політичній свідомості найповніше відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та їх оцінкою: моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична – естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”) тощо.
Форми суспільної свідомості розмежовуються також за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як прояв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах.
Накінець, форми суспільної свідомості розрізняються також за їх роллю і значенням у житті суспільства. Це визначається тими функціями, які виконує кожна з них. Мова йде про пізнавальну (наприклад, наука, філософія), естетичну (мистецтво), виховну функції, а також про функції морального, правового, політичного регулювання поведінки людей та їх суспільних відносин.
Варто відмітити й таку функцію, як збереження духовного спадку суспільства в науці, мистецтві, а також прогностичну функцію науки, філософії та інших форм суспільної свідомості, їх здатність передбачати майбутнє й прогнозувати розвиток суспільства у близькій та віддаленій перспективі. Кожна форма суспільної свідомості має певний набір вказаних функцій. В їх реалізації проявляється її роль і значення у житті суспільства.
Розглянемо коротко зміст названих форм суспільної свідомості.
У кожному суспільстві, крім первісного, найважливішою формою суспільної свідомості є політична свідомість як відображення політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших методів, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів суспільних процесів.
Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість як сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Вона тісно пов’язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими уявленнями про законність, порядок, справедливість.
З правосвідомістю тісно пов’язана інша форма суспільної свідомості – моральна свідомість. Мораль є сукупністю, системою норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регулюються в суспільстві силою громадської думки.
Важливе місце належить естетичній свідомості, яка відображає життя у художніх образах. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття у формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній чуттєво-наочній формі, художніх образах, які впливають на наші органи чуття, викликають певну емоційну реакцію, оцінку.
Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Вона охоплює релігійну ідеологію – більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ, яка розробляється, як правило, теологами, та релігійну психологію, яка складається головним чином стихійно, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані з вірою в надприродне тощо.
Економічна свідомість є продуктом усвідомлення людьми економічних умов життя, діяльності та відносин у вигляді економічних ідей та поглядів, теорій та концепцій, інших духовних утворень, що відображають відношення до економічної дійсності.
Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній країні та в глобальному масштабі, розумінням необхідності переходу від “панування” над природою до розумного до неї ставлення. Її формування насьогодні – одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів масової інформації, навчальних закладів.
Історична свідомість – це усвідомлення минулого та його впливу на сьогодення і через нього – на майбутнє. Вона є важливим чинником формування самосвідомості народу й людини, патріотизму, національної гідності тощо.
Про філософію як форму суспільної свідомості мова йде з самого початку її вивчення, перш за все як теоретичну основу світогляду людини й суспільства.
Отже, суспільна свідомість як складне соціально-духовне утворення і соціальне явище, необхідність її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумовили її важливу роль в духовному житті суспільства. Як найважливіший елемент духовного виробництва, суспільна свідомість здійснює суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства в цілому, динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи. Отже, ускладнення процесів суспільного розвитку, посилення їх динамізму, перехід до нових форм життя вимагає підвищення творчої активності людей. Ця активність повинна бути глибоко усвідомленою, спиратися на ясні цілі і переконання. Таким чином, зростає роль і значення всіх рівнів і форм суспільної свідомості, через які відбувається осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя і формуються способи активного впливу на них. Особливо актуальним це є для нашого сучасного українського суспільства.
проблема і концепція наукового пізнання
Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо). Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.
Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.
Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства.
Етимологічно, тобто відповідно до первісного значення слова, поняття “природа” є похідним від слів “при роді” (тобто родовій общину), “при родах”, “при родильниці” (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.
У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття “природа” охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття “матерія”. Природа не має ні початку, ні кінця, безкінечна у просторі і часі, перебуває в безперервному русі, змінах. Про це говорив І.Кант, підкреслюючи, що природа у загальному розумінні слова є існування речей, підпорядкованих законами. У цьому сенсі природа включає в себе і суспільство.
В іншому розумінні природа – це об’єкт науки, точніше – сукупність об’єкт “наук про природу”, природознавства.
Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме у цьому розумінні поняття “природа” вживається для характеристики її місця і ролі в системі відношень людини і суспільства до об’єктивної дійсності, розуміння якої протягом розвитку людства історичного змінювалося.
Таким чином, поняття “природа”, “природне середовище” мають важливе практичне та психологічне значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище людського існування.
Протилежне поняттю “природа” – поняття “культура”. Не розглядаючи останнє детально (про це йтиме мова в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура – це освоєне, перетворене людиною, природа ж – те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами. Культура, таким, чином, є природою, що перетворена людиною. Діяльність людини тому можна розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме у цьому перетворенні природи знаходить прояв сутність людського існування в світі.
Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням великої “матері-природи”. Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя.
Але природа для людини – не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.
Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.
Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття “навколишнє середовище”, або сучасне – “довкілля”. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають “натуральною природою”), і другу, тобто природу, як вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.
До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем. Поняття “географічне середовище” було введене у географію та соціальну філософію французьким вченим Ж.Реклю (1830 – 1905) та російським природознавцем Л.І.Мечніковим (1838 – 1888), братом видатного фізіолога, і до початку космічної ери воно більш-менш адекватно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі; воно охоплює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування людини, про що йшла мова в одному із попередніх розділів цього посібника.
Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального становлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, які не існують у природі; рослини, тварини, виведені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов’язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби “двох світів” – природного й штучного.
На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.
Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об’єктом виробництва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.
категорія одиничного особливого і загального
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.
Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього макі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.
Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.
Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне. “Людина” – загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.
Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. “Івану” як людині притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але “Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше.
Як взаємопов’язані протилежності загальне і одиничне переходять одне в одне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивідуума, особу, формує їх – загальне переходить в індивідуальне, окреме. Однак суспільна свідомість – це результат розвитку різних її форм окремими теоретиками, ідеологами, вченими, котрі привносять у неї дещо своє, індивідуальне, окреме. Тобто відбувається зворотний процес – індивідуальне, окреме переходить у загальне, в суспільну свідомість.
Суспільне виробництво розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.
У живій природі такий взаємозв’язок можна простежити на прикладі взаємодії онтогенезу і філогенезу. Філогенез (загальне, набуте родом) переходить в онтогенез (індивідуальній розвиток). І навпаки, онтогенез (індивідуальне) переходить у філогенез (загальне), тобто ті властивості, котрі набуваються індивідом у процесі свого індивідуального розвитку, передаються ним у спадок всьому роду.
Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості.
Методами вивчення, з’ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення ґрунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального мають зв’язок і єдність, то такий зв’язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, – є результат індукції.
У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного – наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме – більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання – загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”.
Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, буз узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах – онтологічному, гносеологічному і логічному.
Зробимо загальний висновок: категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності. В категоріях сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, всезагальність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість.
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії “матерія”, “простір”, “час”, “стрибок”, “міра”, “суперечність” і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії “матерія”, то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її “міри”, “стрибків” тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов’язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.
Співвідносні категорії пов’язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з’ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д.
Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв’язки між ними як результат відображення необхідних зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.
Гіпотеза
Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:
1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;
2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;
3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;
4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.
Проблема свідомості з точки зору науки і філософії.
Проблема свідомості одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. По-перше, ця проблема багатогранна, різноаспектна. Її вивчають психіатрія нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д. По-друге, свідомість – специфічний об’єкт пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими. По-третє, при дослідженні проблем свідомості забагато суб’єктивного в оцінці різних її аспектів.
Візьмемо для прикладу сучасну психіатрію, її критерії оцінки психічних аномалій, за якими фахівці відрізняють хворих людей від здорових. Такими критеріями є: прямолінійність, чудакуватість, в'ялість, загострене почуття справедливості, невдоволеність, прожерливість, брутальність, неохайність, роздратованість, образливість, вередливість, почуття неповноцінності, поява особливого інтересу до релігії та філософії (Див. статтю “Закрытая тема”, “Комсомольская правда”, 11 листопада 1987 року).
Такі критерії надають психіатрам широкі можливості для зловживання, оскільки діагноз, котрий вони ставлять хворому, залежить від їх суб’єктивної оцінки і тлумачення.
Відомий психіатр С.Грузман в статті “Вторгнення в мозок” наводить такий характерний приклад: “В 1971 році, працюючи в одній з провінційних психіатричних лікарень України, я запропонував трьом своїм колегам оцінити текст, в якому були, зокрема, такі слова: “... так як природа поклала, щоб система небесних тіл не зрослась у суцільну масу..., а була живим виразом розуму і її власним відображенням, то тут народжується не реальне тіло, а лише ідеальне, тобто виникає квадрат з криволінійного руху і тіло, в котре уберається лінія Планетної системи, є не чим іншим як площиною, що описується небесними тілами в їх круговому русі...”. Всі троє відповіли однозначно, що автор цих слів “шизофреник”. Цей діагноз мої колеги, котрі вважалися добрими фахівцями, поставили Гегелю. Так вони оцінили уривок з його філософської дисертації, передрукований на машинці (С.Глузман. “Вторження в мозг”. Журн. “Век ХХ и мир”, №5, 1990, стор. 40).
Не випадково, психіатрія, маючи такі критерії оцінки психічного стану людини, в тоталітарній державі використовувалася як засіб придушення інакодумства, невдоволення людей існуючими порядками. Бо будь-кого, хто критикував владу, хто висловлював своє негативне ставлення до неї, можна було у будь-який час відправити у “психушку”.
Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:
1. Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;
2. Свідомість – вища форма відображення дійсності;
3. Свідомості передують більш прості форми відображення;
4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.
5. Свідомість детермінована біологічно, генетично;
6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.
Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження – земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.
Щодо мозку людини, як матеріального носія свідомості, то є версія, що він інопланетного походження (результат схрещування інопланетянина з істотою на Землі – гіпотеза сучасного німецького вченого Вайнбахера).
Директор Інституту по вивченню мозку Російської Академії наук академік Бехтєрева з цього приводу говорить так: “Якщо мене запитаєте, якого походження людський мозок – земного чи космічного, то я відповім: не знаю”.
Становлення філософії в Стародавньому Китаї
Виникнення та оформлення філософії як наукового знання в Стародавньому Китаї пов'язується з епохою правління династії Чжоу, а саме з періодами Весни та Осені (770-476 pp. до н. є.) і Воюючих царств (475-221 pp. до н. є.), що дістала назву епохи давньої китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Сформувалося десять основних напрямів філософської думки Китаю, з яких головні шість поклали початок історії китайської філософії: школа служилих людей (жу цзя), названа конфуціанською школою; школа моїстів (мо цзя); школа даосистів (дао цзя), школа законників (фа цзя), що отримала в Європі назву легізму; школа номіналістів (мін цзя), названа софістичною; школа прихильників учення про Інь та Ян (Іньян цзя). Конфуціанство і даосизм, поряд з буддизмом, що прийшов до Китаю пізніше, стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямами китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства.
Перший китайський філософ, особа якого Конфуціанство вторично достовірна, Кун Фу-цзи - Учи- тель Кун, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552-479 pp. до н. є.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. Маючи природний розум і міцне здоров'я, з п'ятнадцяти років захоплено займався самоосвітою. У 33 роки Конфуцій відкрив приватну школу і уже потім ніколи не розлучався з учнями. Так почалася філософська діяльність. У II ст. до н. є. вчення Конфуція здобуло статус офіційної ідеології царства Хань (Китай) і залишалося таким аж до 1912 року. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені, - виражала ідею часового циклу - весни, коли народжується все, і осені, коли підводять підсумки розвитку. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю і протиборство їх семи найсильніших. Тоді в царстві Лу, на батьківщині Конфуція, знайшли притулок усунуті від керма влади учені-інтелектуали, які спеціалізувалися на культурній діяльності -збереженні і відтворенні писемних пам'ятників минулого, присвячених різним галузям знань, включаючи і астрономо-астрологічні дослідження. Очевидно, це нащадки більш давньої династії китайських правителів Шань-Інь, що втратила владу і повалена в ХН-ХІ стст. до н. є. племінним союзом Чжоу, який перебував на більш низькому щаблі культурного розвитку. Можливо, їх соціальне падіння в етимології терміна жу - слабий, визначає інтелектуальний прошарок китайського суспільства.
Глибока повага до традицій давнини і до хранителів традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам-інтелектуа-лам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру - вень, носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень - носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури.
Історичну місію Конфуцій бачив у збереженні і передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»). Передавати, а не створювати, вірити давнині і любити її - така вихідна теза. Першотворцем культури Конфуцій вважав святих - досконаломудрих (шен) правителів напівре-альної, напівміфічної давнини. Це Яо, Шунь, Юй, Чеп Тап, а також Вень Ван, У Ban і Чжоу гун. В період династії Хань сам Конфуцій зарахований до досконаломудрих - творців китайської цивілізації. Так, царствування Яо (слово, можливо, означає «височенний») стало золотим століттям давнини (2356-2256 роки до п. є.). Восьмикольорові брови Яо стали знаком мудрості й уміння спостерігати за ходом небесних світил. Яо скромний і дбав про всіх, хто страждає у Піднебесній. Не бажаючи передавати престол непутящому сину, Яо поступився Шушо. Прізвисько Шуня -Чунмін - подвійна ясність, подвійне світло - зв'язане з наявністю у Шуня двох зіниць у кожному оці, тобто особливою прозорливістю. Шунь -взірець синовного благочестя. Шушо приписувалося приборкання чотирьох міфічних лиходіїв, серед яких Хаиьдунь - хаос, а також поширення правил шанобливої поведінки. Третій - доскоиаломудрий Юй. За мудрість і працьовитість успадкував престол Шуня Юй, який нібито врятував Китай від повені, проривши канали, якими вода стікала в океан. Земле-упоряджальна діяльність Юя поєднувалася з характерною для архаїчного героя очисною діяльністю: відводом води. Юя знищував усіляку водяну нечисть, у тому числі велетня Фан-Фен Ши. Приборкуючи потік, Юй обійшов увесь Китай, поділивши його на дев'ять областей, проклав дев'ять доріг, огородив насипами дев'ять озер і виміряв дев'ять гірських вершин. Юй наказав своїм помічникам розміряти землю і видати народу рис, щоб сіяли його в низинах; встановив розмір і перелік податків з різних місцевостей. Юй передав владу сину Ці - так сформувалася перша династія китайських правителів - дім Ся.
Досконаломудрим називали Чен Тана - засновника династії Шан (їй), що прийшла на зміну династії Ся: Вень вана, У вана, Чжоу гуна - засновників династії Чжоу, яка змінила династію Шан. Пізніше, близько IV ст. до и. є., в історії давньої культури Китаю поряд з досконаломудрими особливе місце відводиться народному герою Фусі - одному з трьох володарів Китаю, який правив задовго до досконаломудрих. З ім'ям Фусі, який не відрізнявся благочестям досконаломудрих, зв'язували ряд найважливіших культурних діянь. Йому приписують розробку рекомендацій в полюванні, риболовстві, кулінарії, виготовлення гусел, різних господарських приладів, а також упорядкування правил одруження. Фусі належить заслуга створення ієрогліфічної писемності замість вузликового письма і так званих гуа - триграм і гексаграм, що використовуються у ворожінні.
Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао - шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність - вень і правильний суспільний устрій, що підтримується чииовииками-інтелектуала-ми, трактувався як дві сторони одного сущого - різні прояви Дао.
Людство всеосяжне: світ, взагалі, суспільство, і вся китайська цивілізація, тобто людство - це Піднебесна. В умовах вічного торжества і вічної нездійсненності Дао в Піднебесній підтримується зусиллями мудрих правителів, які спираються на вчених-чиновників. Отже, Дао - це ідея загального універсального балансу в світі гармонії, елементом якої є Людина.
У «Шу цзин», що стала відомою завдяки редакції Конфуція, розповідалося, що ще за чжоуського правителя Чен запроваджені посади трьох вищих сановників - великий учитель, великий наставник і великий плекун, службові обов'язки яких полягали у роздумах про істинний шлях (Дао) управління державою, приведенні у гармонію темного і світлого початків. Ці міркування про благий хід подій (Дао) ще називали шляхом государя і Неба - зв'язані з ритуалом життя правителя та його близького оточення.
Натхненний статус правителя підтримувався уявленнями про духовий зв'язок між ним і Верховним Імператором (Ді) - божеством і одночасно прародителем правлячого дому. Цей зв'язок постійно здійснювався шляхом ритуального ворожіння, без якого жодна більш чи менш серйозна дія правителем не розпочиналася. Верховний імператор - символ величі правлячої династії та її прихильності до волі неба - вищого закону Піднебесної, узагальненому в понятті Дао. «Не моє маленьке володіння посміло позбавити влади правителя Шань Інь, - говорив шанським сановникам, які лишилися, новий правитель Чжоу гун, - Небо не дало йому влади, Верховний Імператор скасував первісний наказ».
Ворожіння стало особливою системою знання, одним з фундаментальних напрямків писемної культури. Ворожіння стало основою універсальної астрологічної концепції світогляду, вперше викладеної у «Книзі змін» («І цзин»). Таку назву мала книга для ворожінь -один з найавторитетніших і оригінальних творів канонічної китайської літератури. Появу єдиного тексту «Книги змін» та його редакцію також зв'язують з діяльністю Конфуція, хоча згадка про книгу вперше зустрічається у джерелах, що належать ще до 672 року до н. є.
Специфічну основу «Книги змін» складає система гуа - 8 триграм і 64 гексаграмм. Це особливі графічні символи, що складаються відповідно з трьох і шести розташованих одна над одною рис двох видів: цілої - «ян» (світлого) і перерваної - «інь» (темного) - в усіх комбінаторно можливих варіантах. Кожна триграма і кожна гексаграма служить конкретнішим втіленням світлого і темного в усіх сферах буття. Центральну роль у системі гуа відіграють 8 триграм. Триграми вважаються половинками гексаграм і визначають набір восьми універсальних явищ у світі у певному циклічному порядку. Це: цянь - небо, творчість, фортеця, батько; кунь - земля, здійснення, самовідданість, мати; чжень - грім, збудження, рухливість, перший син; кань - вода, занурення, небезпека, другий син; гень - гора, перебування, непохитність, третій син; сюнь - вітер (дерево), витонченість, проникливість, перша дочка; лі - вогонь, зчеплення, ясність, друга дочка; дуй - озеро, дозвіл, радощі, третя дочка. Шляхом подвоєння рядів триграми перетворювалися на гексаграми, що, в свою чергу, становили знаки різних явищ дійсності -частин простору, відрізків часу, природних стихій, чисел, кольорів, органів тіла, соціальних і родинних стосунків та ін. За задумом творців «Книги змій», 64 гексаграми символізували замкнену структуру постійно мінливого світу. Сам малюнок гексаграм і триграм, що складається з рис світлого і темного, глибоко символічний. Світле і темне {ян та інь) - графічні знаки двох універсальних світобудівних сил - світлого початку і темного кінця. Взаємний потяг і відчуження сил світлого і темного стародавні китайці вважали джерелами життя, різноманітності всіх змін у світі.
Розвиток і зміни у світі проходять шлях від ледве помітного до явно вираженого. Це відображене і в малюнку, і в тлумаченнях, що супроводжують кожне гуа: наступиш на паморозь - близько міцний лід (до гексаграми кунь), ледве прийде неспокій, як за ним нагряне біда (до гексаграми бі). І оскільки усі суперечності у «Книзі змін» поділяються на два типи, що характеризуються взаємним потягом і взаємним відчуженням темного і світлого, то щасливі і нещасливі зміни розглядалися як дві взаємозв'язані перспективи. Зміни починаються з малого, але коли речі доходять до крайньої точки, то неодмінно повертаються назад. Тому може бути спочатку сміх, потім крики і зойки, а може спочатку крики і зойки, а потім сміх. І на висохлій вербі виростають бруньки, і на висохлій вербі виростають квіти, але навіть «при переході бродом можна зайти так глибоко, що зникне маківка голови».
Щасливе і нещасливе, темне і світле, потяг і відчуження - усе це дві сторони однієї медалі - вічно і циклічно мінливого світу. «Немає рівних доріг без схилів, немає таких, що поїхали і не повернулися назад» - це тлумачення гексаграми тай можна розцінити як характеристику законів Всесвіту. Для усієї історії китайської культури «Книга змін» стала символом логічного мислення, а традиційна наука про зміни - прообразом усієї китайської філософії. У будь-якому випадку вчення про зміни мало центральне методологічне і світоглядне значення для двох найдавніших і авторитетніших напрямків китайської думки - конфуціанства і даосизму. Вчення про темне і світле оформилося в особливу філософську школу Іньян цзя.
Світові початки:
темне і світле
(інь і ян)
Міркування про два світових початки - темне (інь) і світле (ян), основні у «Книзі змін», відомі в Китаї задовго до філософії. Бага-точисленні давні написи на панцирах черепах і кістках великої рогатої худоби розповідали про розрізнення сонячного дня на життєвому шляху людини - ян-жи і хмарного -бу ян-жи або похмурого - мей-жи. Світлий початок означає схід Сонця, поворот до нього обличчям, а також самі властивості Сонця, неба, дня, спеки, твердості, сили, чоловіка, самців тварин. Початок темного - символ заходу, повороту до Сонця спиною, властивостей місяця, землі, ночі, холоду, м'якості, слабкості, жінки, самок тварин. У найдавніших коментарях темне і світле трактувалися як два зразки, що народжуються шляхом послідовного подвоєння з Великого переділу - тай цзи, інакше названого Дао. Отже, роздуми про Дао, або пізнанні Дао, пошук і відкриття у людях, вчинках, речах і подіях двох зразків, двох початків або двох перспектив - світлої і темної, щасливої і нещасливої. Навіть сам Дао в таких роздумах у двох іпостасях - небесне і піднебесне, людське. У вузькому розумінні небесне означало навіть зворотний хід часу або рух зірок із Заходу на Схід протилежно до руху сонця із Сходу на Захід. А єдність небесного і піднебесного Дао - втілення добового циклу.
Людина серед людей (Жень)
У роздумах про Дао Конфуцій продовжує і розвиває давню традицію, підкреслюючи у змісті Дао єдність двох початків: людського і небесного. Дао може існувати у Піднебесній лише зусиллями людей, у противагу Піднебесна може взагалі втрачати Дао. У такому розумінні і полягає Дао кожної людини, що може бути прямим і кривим, великим і малим, притаманним шляхетному мужу і жебракові. Обличчя людей конкретизується Конфуцієм як поняття де - людська благодать-доброчесність. Де є внутрішньою якістю кожного індивіда і навіть кожної речі, якість, що забезпечує найкращий спосіб індивідуального існування. У такому розумінні де подібне до самозбереження і жаги життя. Де - це внутрішня сила, що протистоїть зовнішнім впливам. Ідеальне втілення людського де для Конфуція -гуманність - жень. Де і його втілення в жень - те, завдяки чому дао здійснюється v Піднебесній.
Слово жень вживається і як людина серед людей. Сам же Конфуцій використовує його в значенні доброта правителя до підданих, наполягаючи, що жень - це виключна якість благородного мужа і не притаманна жебракові. Конфуцій виходить із споконвічного змісту, суті поняття благородний муж - цзюнь цзи - дитя правителя. Для Конфуція благородний муж - це правитель або представник аристократичних верхів, на відміну від нижчої або маленької людини, зайнятої працею. В ієрархії людських істот благородний муж стоїть нижче досконаломуд-рого, але так само, як і досконаломудрий, може впливати на маленьких людей, як вітер на траву. Це положення стало основним пунктом розходження поглядів Конфуція і представників школи моїстів, які наполягають на єдиному критерії моральності для всіх людей.
Доброта правителя для Конфуція - це спокійна, самодостатня любов - прив'язаність благородного мужа до людей, в основі якої лежить принцип самообмеження, або золоте правило конфуціанської моралі: не нав'язувати іншим того, чого не бажаєш собі; зміцнювати інших у тому, у чому бажаєш зміцнитися сам, і просувати їх на те, на що бажаєш просунутись сам. Доброта, як принцип самовдосконалення, протистоїть прийнятому у школі легістів принципу фа - юридичному закону. Тому Конфуцій доброту, як добровільне подолання себе, ще називає поверненням до закону ритуальної благопристойності.
У найдавніших пам'ятниках «Ши цзип»
У Конфуція лі перетворюється у загальну характеристику правильного суспільного устрою і поведінки людини. Принцип лі символізує норму суспільного життя, з якою правитель залишається правителем, сановник - сановником, землероб - землеробом, батько - батьком, сип -сином. «Правитель повинен керувати підданими через принцип лі», - говорив Копфуцій. А це означає: не слід дивитися па невідповідне, не слід слухати невідповідне, не слід говорити невідповідне, якщо невідповідне не відповідає принципу лі. Лі - це зовнішній аналог жень. Жень - внутрішній зміст лі, те, що наповнює його певним змістом. Будь-який обряд або ритуал, форма поведінки у сім'ї, суспільстві, державі - це не просто формальність, данина минулому, але й підтримання балансу і ненависті в світі, збереження рівноваги у людських стосунках, гармонії Неба і Піднебесної. Для Конфуція жень і лі - це парні поняття - єдність внутрішнього і зовнішнього в людині, яка ґрунтується на пізнанні людиною власне своєї небесної природи. Тому дао у Конфуція, ще здебільшого у його послідовників, це шлях золотої середини: щоб управляти людьми, треба навчитися управляти собою; щоб пізнати світ, треба пізнати себе; щоб піднестися, треба подолати себе. Шлях золотої середини - це шлях взаємовідповідності людей та речей своєму призначенню, Піднебесної - своєму небесному закону - дао.
Виправлення імен понять ЦЄПЦІЯ Конфуція виправлення імен понять (Чжен
(Чжен мін) мін), що висуває вимогу адекватності між словом і справою, реальним станом речей, поведінкою індивідів та їх етико-ритуальпим статусом, відображеним принципом лі. Концепція виправлення імен Конфуція є плід осмислення соціально-економічних змін, що
привели до дестабілізації китайського суспільства. Не випадково Конфуцій у «Лунь юй» підкреслював: коли імена неправильні - судження невідповідні; коли судження невідповідні - справи не вирішуються. Так, родова знать втрачала титули і вплив, сановники-інтелектуали усувалися від управління країною, порушувалися ритуальні правила поведінки верхів стосовно низів, вищими шарами суспільства забувалися, нехтувалися традиції давньої культури - основи стабільності китайської цивілізації. У такій ситуації Конфуцій закликав подолати себе і повернутися до мудрого способу життя давніх, зафіксованого у ритуальній благопристойності (лі), канонічних писемних пам'ятниках давньої культури, у титулах, рангах і посадах (мін), тобто до всього, що ще залишалося в іменах, але вже зникало з реального життя.
Гуманність (жень) обов'язкова справедливість, взаємність (чжи), мужність (юн), поважна обережність (цзин), братня любов (ді-ті), синівська шанобливість (сяо) - усе це поняття китайської культури, людського потоку подій (дао). Століттями сформовані культурні норми людського співжиття, за Конфуцієм, має культивувати кожна людина. І хоча для самого Конфуція поняття людина все ж зв'язане із соціальним статусом правителів - благородний муж, звернене саме до правителів як до правлячої сили суспільства. У його послідовників образ людини як благородного мужа розглядався уже як універсальний початок, зародок людської особистості. Між тим соціальний статус благородного мужа, як і раніше, зв'язується з правилами управління, що знаходило відображення в еволюції поняття людина серед людей (жень). Так, сформувався термін жень-чжень - гуманне правління, що стало потім штампом конфуціанської теорії.
В історії Китаю конфуціанство пережило кілька ренесансів. Перший -у II ст. до н. є. в епоху Хань, коли набуло статусу офіційної ідеології, яка перемогла головного противника у соціально-політичній сфері - школу легізму та асимілювавши рід його кардинальних ідей. Зокрема, конфуціанство визнає компромісне поєднання етико-ритуальних норм (лі) як внутрішнього, - усвідомленого мотиву суспільного життя людини, та ад-міиістративно-юридичних законів (фа) - мотиву зовнішнього і примусового. Другий період відродження інтересу до течії конфуціанства починається в XI ст. н. є., коли ідейне протистояння з буддизмом і даосизмом підштовхнуло до формування ііеокоііфуціанства, що отримало офіційне визнання і домінувало у китайській ідеології аж до XX ст. З кінця XIX ст. розвиток конфуціанства визначався спробами асиміляції західних ідей.
Дуже часто у протистоянні конфуціанства і даосизму європейські мислителі вбачали відмінність небесного, непізнаного (дао) філософського - даоцзя (конфуціанства) і небесного релігійного (даосизму). В усякому разі, такий висновок напрошується з конфуціанських роздумів про даосизм. Історія даосизму інтерпретувалася як поступова деградація філософського вчення і перетворення його у релігійну практику. Але заради справедливості варто підкреслити: у класичному для даосизму тексті «Дао де цзин» поняття даоцзя і даоцзяо вживаються як взаємозамінні; у самому ж даосизмі - релігійна практика часто продовжує і доповнює філософське вчення.
Засновником даосизму вважають напівле- Лаоцзи гендарного мудреця Лао цзи – буквально (Престарілий мудрець) Престарілий мудрець або Престаріле немовля (VI-V стст. до н. є.), якому приписують авторство «Дао де цзин». Історичність Лао цзи і досі піддається сумніву. За деякими джерелами, Лао цзи сучасник Конфуція, родом із царства Чу. Служив хранителем бібліотеки царства Чжоу, де зустрічався з Конфуцієм. Переконавшись у неможливості реалізувати своє вчення, вирішив подорожувати на Захід. У період династії Хань особистість Лао цзи проголосили втіленням дао, що існувало до Неба і Землі, і почали шанувати як вище лаоське божество - Дао цзюнь - Престарілий государ. У межах даосизму виникло вчення Лао цзи про багаточис-ленні ідеї моралі, справедливості як мудрі наставницькі поради стародавніх правителів, у тому числі і міфічного Жовтого Імператора - Хуан ді, який відкрив таємницю лаоського вчення моралі і справедливості. У період проникнення до Китаю буддизму поширюється доктрина просвітництва варварів (хуа ху), за якою буддизм виник як проповідь Лао цзи, який тоді подорожував по Індії. Пізніше у лаоських школах ідея просвітництва варварів сприймалася як єдине (лаоське) джерело даосизму і буддизму.
В історії даосизму виділяється два етапи: зародження і формування - до II ст. до н. є. і з II ст. - розвиток сформованого напрямку. Канонічна лаоська література охоплює трактати: «Дао де цзин» і «Чжуан цзи». У IV ст. н. є. починається формування канону лаоської літератури, що потім об'єднав велику кількість творів з різних питань лаоської теорії та культової практики.
Основами для даосизму, як і для всієї класичної Вчення китайської філософії, виступають поняття добро- про доброчесність - благодать чесність - благодать (дао і де). Дао і де співвідно сна Дао) сяться як принципи, що породжують і плекають породження. Але на відміну від конфуціанців даосизм говорить про існування двох Дао - безіменного (у мін), що породжує небуття, і має на зву (ю мін), що породжує буття речей. Дао, що має назву, трактується подібно конфуціанському осмисленню: всеохоплююче, всепроникаюче, як вода, змінюється разом із світом. Дао - благочестя і благодать, дійове, доступне сприйманню і пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті і символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Дао - предок темряви речей, але тільки частина, а не власне дао. Дао безіменне - це самітнє й окреме від усього, початок світу, що даоси називали ще предком, коренем, матір'ю всього. Благодать постійна, бездіяльна і перебуває у спокої. Благо дать не доступна сприйманню і пізнанню. Благодать дає початок Небу і Землі, породжує відсутність-небуття, щось на зразок порожнистого простору, де потім появляються речі. Безіменна благодать (дао) передує всьому світу, у тому числі і Верховному Імператору, вищому божеству. Ця благодать (дао) містить у собі усі речі і символи в стані пневми (ци) - що буквально означає
пар над жертовним рисом, який вариться. Безіменну благодать (дао) назива ють ще таємничою тотожністю, де усі речі існують у вигляді єдиної пневми, а це виражається символом У- відстутпістю-небуттям. У «Дао де цзин» таємнича тотожність визначається як цілісна річ-хаос (у-хунь). У трактаті «Чжуан цзи» говориться, що це відсутність самої відсутності або те, що оречевлює речі, але не є річчю. Пізніше положення з «Чжуан цзи» стають класичним визначенням безіменної благодаті (безіменного дао). Термін відсутність-небуття також має дослівне Пізнання Дао. значення: танцюрист з пір'ям у руках, лексич- Шлях досягнення безсмертя нии зміст - не мати. Джерелом виникнення такого поняття у даосизмі є культ довголіття і продовження життя, що мав у Китаї поширення на межі II—І тисячоліть до н. є. і оформився в III ст. до н. є. в особливе вчення про безсмертя. Ієрогліф сянь (безсмертний) первісно зображував якусь пернату істоту, можливо, шамана, що летить у височінь, і мав дієслівне значення - злітати, линути вгору. Пізніше вчення про безсмертя (сянь сюе) стало однією з найважливіших доктрин даосизму і втілене в лаоській релігійній практиці, спрямованій на досягнення повної єдності людини з благодаттю (дао). Так, у «Чжуан цзи» розповідається про безсмертних людей-духів (шень-жень), які дбають про живу природу, харчуються вітром і п'ють траву і навіть перевершують досконаломудрих. Даоське вчення про безсмертя спиралося на уявлення, що людина - це єдність душі і тіла, а тому людський дух вічно не живе, якщо відокремлений від тіла. Дух гине зі смертю тіла і розчиняється у світовій пневмі (ци). Але Дао-уиіверсум вічний, отже, вічною може бути і подібна до нього людина. Досягти безсмертя - означає досягти повної єдності з Дао, що відображається у духовному і фізичному безсмерті, набутті людиною ряду надприродних здібностей. Даоська релігійна практика та алхімія розробляли механізм досягнення безсмертя.
У релігії даосів виділялось два аспекти: удосконалення тіла (гімнастичні і дихальні вправи) і вдосконалення духу (релігійне споглядання). Даоська алхімія підкріплювала дослідами теоретичну модель - відому систему гуа з «Книги змін», що демонструє єдність Людини і Всесвіту, людського і світового організму. Алхімічні експерименти, що часто приводили до отруєння важкими металами, дозволили накопичити надзвичайно багатий матеріал у хімії та медицині. Даоси розглядали практику набуття безсмертя як стратегію кра-дійського походу на Небо: даос ніби крав природні сили, використовуючи їх для досягнення мети. Ідея крадіжки поширилась у даосизмі. Ще в лаоському трактаті «Канон таємних знаків» (перша згадка про нього належить до II ст. до н. є.) розповідалося, що все існує у світі взаємозв'язано, і тому кожна річ може існувати тільки за рахунок цілого, ніби обкрадаючи його. Так, п'ять елементів, що виникають у поступовому русі світобудови - вода, вогонь, метал, дерево, ґрунт - називаються п'ятьма крадіями. З ними порівнюється і лаоський мудрець, який осягає взаємозв'язок усього в світі і використовує для реалізації своєї мети, удосконалюючись і стаючи безсмертним.
Поступово концентрація безсмертя-довголіття витісняється з даосизму, поступаючись містичним ученням про безсмертя, особливо з поширенням буддизму в Китаї. Виникає, створюється так звана житійна література, що розповідає про діяння безсмертних та їх дивовижні здібності. Література стала альтернативою коифуціаиської історії досконаломудрих. Перевага безсмертних над смертними - наочне відображення переваги безіменного Дао даосів - символу безсмертя, до якого прагне людина, -над іменованим Дао конфуціанців - символом порядку і культури, прагнення до яких відсунулося на інший план на початку І тисячоліття н. є.
Реальність Дао
Істинна реальність, підкреслювали Даоси, є хаотичною (хунь дунь), але не в розумінні безладного змішування, а в розумінні абсолютної простоти і цілісності. Істинна реальність і є реальність (Дао). Це світ, де все охоплене всім і ніщо одне одному не протиставлене. У «Чжан цзи» наводиться роздум, що людина після смерті стане лапкою комахи або печінкою миші. Але це означає тільки те, що людина і при житті, мабуть, виступає лапкою комахи або печінкою миші. А відмінності, на які звичайно посилаються, подібні сну, ілюзії, результат людської свідомості, що помиляється. Людям здається, якщо річ має своє призначення, то відповідно і існують різні за суттю речі, наприклад, людина і мишача печінка. Через обмеженість та ілюзорність людської свідомості, будь-яке вчення про реальність (Дао) виявляється суперечливим та однобічним. Тільки вільне інтуїтивне переживання, говорили Даоси, дає можливість людині досягнути реальності - переживання єдності світу, єдності життя і смерті.
Відносність усіх відмінностей, у тому числі відмінності життя і смерті, сну і неспання, описується у відомій притчі з «Чжуан цзи» про філософа Чжуан Чжоу і метелика. Якось Чжуан Чжоу приснилося, ніби сам він метелик, який радіє, що досяг здійснення бажань, і не знає, що метелик сам Чжуан Чжоу. Раптом прокинувся і з переляком побачив, що він є Чжуан Чжоу. Невідомо, Чжуан Чжоу снилося, що він метелик, чи метелику снилося, що він Чжуан Чжоу. Для того, хто спить, міркують даоси, реальність - це сон. Для того, хто не спить, реальним є його стан. Те ж саме є справедливим і для життя та смерті. Звичайно ж, досягнення безсмертя - це залучення до істинної реальності, що не торкається відмінностей, що реальним є тільки одне - реальність (Дао). Тому для мудреця, який осягнув істину, не існує протилежності життя і смерті, а є тільки загальність метаморфоз-трансформацій реальності, з потоком яких об'єднується мудрець. Це і дарує йому безсмертя. І якщо досконаломудрі у конфуціанців символізують культурні досягнення людської цивілізації, її перемоги над первісним хаосом природи міфічним Хуньдунєм (подвиг Шуня), то безсмертні у даосів уособлюють ідею хаотичної реальності, реальності, що не знає культурних перетворень, в тому числі і людської свідомості.
Головна закономірність реальності - уява повернення, обертальність, рух по колу, характерні для неба, що вважалося круглим. Ідея руху реальності по колу взята з «Книги змін» («І цзин»), там же йшлося про природність такого руху: йде за своїм єством, виходить з самого себе. Про це свідчила також і одна з назв «Книги змін» - «Чжоу і». Термін чжоу мав кілька визначень: ім'я династії, яка правила в Китаї з кінця II тисячоліття до н. є. і аж до середини НІ ст. до н. є., а також обіг, цикл, коло, скрізь, усюди, повне, вичерпне. Пізніше термін чжоу став ) складовою частиною однієї з фундаментальних категорій китайської філософії юічжоу (Всесвіт), єдність простору і часу, що має на увазі циклічність часу - перетворення часу в простір і простору в час.
Звичайно ж, «Чжоу і» часто перекладалося як Всеохоплююче-круго-вий канон змін реальності (Дао).
Але даоські мислителі ідуть далі: протиставляють єству реаль ності штучність знаряддєво-культурної діяльності людини, а також шкідливу надприродність духів, тобто всі ті перетворення у світі, що ведуть його до олюднення, довільним змінам. Усе разом називаєть
ся діяльністю. Жень розцінюється у розвинутому даосизмі як протилежність природності Неба і Землі, що не діють і не творять, даючи можливість десяти тисячам речей регулювати
одна одну. Діяльність (вей) - це егоїстичні прагнення людей, які ведуть до відступу від реальності (Дао). Діяльність породжує помилки, і люди починають членувати світ на окремі речі. Але істинна реальність не має меж і поділу, не потребує упорядкування та організації, норм і правил, у тому числі і конфуціанського лі. У ньому все зрівняне і об'єднане в єдине і неподільне ціле. У ньому гармонізовано всі суперечності, несуттєві відмінності. На підставі такого положення дехто з лаоських мислителів робив радикальні політичні висновки, наприклад, Бао Цзин-янь (IV ст.) стверджував несумісність реальності з поділом суспільства на верстви. Але ортодоксальний даосизм ніколи не піддавав сумніву сакрального характеру державної влади. Священне недіяння Священне недіяння (У вей) стало у даосів у й.символом невтручання у природний порядок речей і основним принципом організації досконалого суспільного устрою. У вей - священне недіяння - передбачало специфічну активність у вигляді здійснення недіяння. Щось подібне мало місце і у Конфуція, який поширював принцип недіяння в основному на верховного правителя, який здійснював недіяння на користь діяльності-гуманності вчених-чиновників (жу). Про недіяння у нього також йшлося у зв'язку з екстремальними ситуаціями - трауром або відсутності діяльності в державі, тобто таким порядком речей, коли вчені мужі усунені від влади і їх недіяння вимушене. На відміну від конфуціанців, даоси дотримувалися радикальнішої думки, говорили: управління країною за допомогою знань - нещастя для країни, управління ж країною без знань - щастя для країни. Необхідно, щоб правитель сам не мав бажань, і тоді народ, природно, стане простодушним. Щоб добитися відсутності бажань або відсутності знань, необхідно відмовитися від шанування мудрих і не цінувати рідкісних предметів, тобто ліквідувати все, що збуджує бажання і викликає суперечки. Лао цзи приписують вислів: «Здійснення недіяння приведе до того, що не лишиться нічого, що не управлялося б» (Дао де цзин).
Ідеальне управління за принципом недіяння, в уявленні Лао цзи, можливе лише в маленькій державі з малочисленним населенням. І нехай «у ньому є різні знаряддя, не треба їх використовувати», нехай люди до кінця життя не переселяються далеко від місць проживання. Якщо навіть є човни і колісниці, не треба їздити на них. Якщо навіть є панцир і зброя, не треба їх виставляти. Нехай народ знову плете вузлики і вживає їх замість письма. Нехай його їжа буде смачною, одяг красивим, житло зручним, а життя радісним, нехай сусідні держави здалеку дивляться одна на одну, слухають одна одну, спів півнів і гавкання собак, але люди до самої старості не мають ходити один до одного. Інакше кажучи, Лао цзи пропонує засобом недіяння повернутися до того первісного стану суспільства, що існувало до виникнення культури, до завоювань і досягнень досконало-мудрих, до появи правил і норм соціального життя, відображених у вень і лі. Діяльністю великих розбійників назвав Чжуан Чжоу цивілізацію і ритуали благопристойності (лі), протиставляючи їм невигадливість і простоту золотого віку давнини.
Критичне осмислення шкідливого впливу цивілізації у Чжуан цзи спиралося на широкий матеріал, факти, події, явища, зв'язані з аналізом різних філософських напрямків епохи класичної китайської мудрості. Заключна глава «Чжуан цзи» може розглядатися як перший історико-філософський текст у Китаї - своєрідний внесок да-осів у розвиток критикованої ними ж культури вень. Але культурні заслуги даосизму цим не вичерпуються. Так, учення про подібність людського тіла і Всесвіту стало базою, основою (теоретично) відомої китайської медицини, особливо вплинувши на розвиток голкотерапії, фармакології. Сюжети і образи, що виросли з культу безсмертних, знайшли широке відображення в китайському мистецтві, особливо в літературі. Глибокого світоглядного впливу даосизму зазнало і нео-конфуціанство. Але особливе місце даосизм зайняв в історії поширення буддизму на території Китаю.
Філософія і релігія.
Взаємозв’язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення.
Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія – це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є спільним для філософії і релігії?
Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.
Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є – відповідних догм і постулатів; по-п’яте, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало – персоніфіковане (Ягве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.
ФЕНОМЕН МАСИ І НАТОВПУ. НАТОВП І НАРОД
Для більш чіткого уявлення про сутність народу як основного суб’єкта саморозвитку суспільства розглянемо такі поняття, як “МАСА”, “НАТОВП” і “НАРОД”.
СОЦІОЛОГІЧНЕ ПОНЯТТЯ МАСИ (маса – від латин. – шматок, брила, – безліч, велика кількість кого-небудь) – зводиться до того, що це група людей, всередині якої індивіди певною мірою втрачають свою індивідуальність і завдяки взаємному впливу набувають подібних почуттів, інстинктів, побуджень вольових рухів тощо. Маси утворюються під тиском економічної чи духовної необхідності, так званого процесу “омасовлення індивіда” і діють у відповідності із закономірністю, вивчення якої є завданням психології маси.
Західні суспільства з середини ХІХ ст. почали вважати себе СУСПІЛЬСТВАМИ МАС внаслідок все більш зростаючої кількості населення.
Для таких суспільств характерними є: масова потреба в матеріальних та культурних благах (“масове споживання”, “масова культура”) і відповідне споживання, нівелювання потреб і засобів їх задоволення, спустошеність потреб і інтересів, ціннісний нейтралітет тощо.
У сучасній соціальній філософії МАСИ протиставляються ЕЛІТІ (від франц. – еліте – краще, вибране) – вищим, привілейованим прошаркам суспільства, які здійснюють функції управління, розвитку науки і культури. Причиною виникнення еліт вважають природну обдарованість людей, а кількість еліт, як правило, зводять до п’яти: політичної, економічної, адміністративної, військової та ідеологічної.
У західній соціальній філософії історично склалися три “концепції маси”.
1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився це у ХІХ ст. Маса, тобто народ, – це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. “Масове суспільство”, за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ – це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб’яра. Уява Ніцше змальовувала образ “надлюдини”, героя, який стоїть “поза добром і злом”, зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.
2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ледерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату ослабла, що місце організованого класу займе аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.
Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають її як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за “вождем”.
3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси – уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.
Еліта, – робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, – розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.
Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. (Зауважимо, що різноманітні теорії еліт, їх типи, шляхи формування та функції розглядаються у курсі політології).
Інколи поняття “маси” ототожнюється з поняттям “натовп”, але вони мають різне філософське “зафарбування”.
НАТОВП є випадковим чи майже випадковим зборищем людей, об’єднаних у певному просторі тимчасовим і перехідливим інтересом; він є множинністю розрізнених людей, позбавлених органічного зв’язку і єдності; це, таким чином, хаотичне ціле, або позбавлене чіткої внутрішньої організації, або ж ця організація має розмито-сумбурний характер. З психологічної точки зору НАТОВП характеризується послабленням або навіть відсутністю розумного контролю за своєю поведінкою, внаслідок чого у натовпі проявляється в основному емоційно-вольове боріння пристрастей, невиразних і нестійких інтересів.
Отже, натовп можна охарактеризувати такими рисами, як легка збудливість, здатність розвивати відносно велику енергію (щоправда, на короткий проміжок часу), нестійкість і мобільність у поєднанні з непередбачуваністю дій і “киданням” з боку в бік.
Разом з тим для натовпу типовими є й такі оцінки, як сплячі, апатичні, зашкарублі маси.
Чим викликані такі протилежні характеристики натовпу? Тим, що мова йде про різні етапи у розвитку самого натовпу, адже апатичність, рутинність тощо відносяться до НЕПРОБУДЖЕНИХ МАС. Пробуджуючись маси не відразу перестають бути натовпом. Ось тоді й народжуються “МАЛІ НАТОВПИ” – стихійні бунтівники і заколотники (можливо, це і є “пасіонарії” Л.Гумільова?).
“Виповзання” із стану натовпу є далеко не прямолінійним процесом, його рухає перш за все САМОВИХОВАННЯ МАС на власному соціальному досвіді, далеко не однозначному і не завжди позитивному. Тому перетворення мас з натовпу в народ є одним з найбільш значущих результатів цивілізаційного процесу.
Сьогодні перед нами логічно виникає питання: хто ми є за своїм соціально-психологічним станом – натовп чи народ; чи здатні ми робити визначальний вплив на ВИБІР ШЛЯХУ нашого подальшого розвитку? Якщо відкинути наші ментальні амбіції, самолюбство, то можна дати відповідь, що знаходимося ми, у кращому випадку, десь на початковому етапі перетворення із натовпу в народ, здатний на прогресивні перетворення, на європейський шлях розвитку. Саме цей стан гальмує значною мірою проведення реформ, формування єдиного українського народу, процеси державотворення.
Повернемося тепер на новій основі до розуміння поняття “НАРОД”, хоч воно і на сьогодні є найменш розробленим у вітчизняному і зарубіжному соціально-філософському знанні.
Доцільно виділити такі ознаки НАРОДУ, як:
- спільність історичної долі як передумови формування єдиного народу, має своїми витоками єдину територію і єдину державу;
- спільну ВІРУ, загальнонародну ІДЕЮ, які духовно цементують народ у цілісність;
- спільну історичну ПЕРСПЕКТИВУ, сподівання на майбутнє, адже втрата такої перспективи руйнує єдність народу;
- історичну ПАМ’ЯТЬ як збереження минулого у сучасному, поважливе чи нігілістичне.
Виходячи з цього, можливе таке соціально-філософське визначення НАРОДУ як соціальної цілісної системи: НАРОД – ЦЕ СПІЛЬНІСТЬ, ЯКІЙ ПРИТАМАННА ІСТОРИЧНА ДОЛЯ, ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ, СПІЛЬНА ВІРА І ЄДИНА ІДЕЯ, а також СПІЛЬНА ІСТОРИЧНА ПЕРСПЕКТИВА.
Основні філософські ідеї І.Канта.
Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.
Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.
В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.
“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).
В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.
Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.
В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.
Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.
В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).
Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.
Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.
Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.
Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.
Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.
Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.
Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?
Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:
1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.
3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.
4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.
Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.
Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.
Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).
Соціально-класова структура суспільства.
Опорним при дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці англійського філософа Т.Гоббса “Левіафан”: соціальна група – це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.
Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких відносяться сім’я, шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські спільності тощо) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи.
Середні групи більші за кількістю, вони об’єднують виробничі об’єднання працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад, мешканців одного села, району тощо. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.
Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже саме вони є багаточисельними об’єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.
Класові суспільства почали складатися понад 5 тисяч років тому. Наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави в долині Нілу та в Месопотамії; в середині ІІІ тис. – в басейні Інду; в ІІ тис. – в басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе; в І тис. до н.е. – на більшій часині території Старого світу і в Центральній Америці.
Класи виникали двома шляхами: шляхом перетворення полонених у рабів та внаслідок виникнення економічної нерівності в общині, суспільного розподілу праці, виділення груп людей, які виконували соціальні функції і використовували своє становище для збагачення за рахунок інших.
Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов’язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII – початку ХІХ ст. Специфіку історичного процесу як боротьби класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов’язане марксистське визначення класів.
Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:
- існування класів пов’язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок – С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші);
- класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);
- класи є відносно самостійними групами людей, що об’єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер);
- як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака – це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найґрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов’язані лише з матеріальним виробництвом, сьогодні є недостатнім, про що свідчить досвід становлення класу управлінців-адміністраторів у радянському суспільстві.
Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.
Отже, класова боротьба – реальний факт суспільного життя, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, і всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.
Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула, скажімо так, антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Він виключав з історичного процесу середні класи суспільства, заперечував їхню творчу діяльність у суспільному розвитку. Це призводило до затушовування єдності суспільства як соціального організму, до ігнорування єдності соціальних об’єднань, їхніх багатоманітних і складних контактів.
Отже, класова боротьба відігравала як конструктивну роль, так і була “демонічною силою історії”, яка не сприяла її розвитку. Досвід ХХ ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький – це історичний виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві.
У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, управлінсько-адміністративні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи. Що ж торкається соціально-економічних, типу класів, то вони “стають”, формуються. Це один з характерних наслідків колишньої тоталітарної системи. Відбулося “розселянювання” селянства, і “розкласування” робітничого класу: гасла “Землю – селянам!”, “Заводи і фабрики – робітникам!” – були лише деклараціями.
Тому формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть нові соціально-економічні спільності. Про формування ж “середнього класу” за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це – наше майбутнє.
До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) – наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).
У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі і значення у житті суспільства інтелігенції як “посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством”. Поняття “інтелігенція” (від латин. інтелігенс – знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років.
Інтелігенція – це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям “інтелігентність” як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем; про це йшла мова при розгляді професійно-освітньої структури суспільства.
В західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.
Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні “пласти”, або шари, тому замість поняття “класи” треба користуватися поняттям “страти” (від латин. стратум – шар, пласт, геологічний термін); ознаки стратифікації довільні – рід занять, зайнятість, стать, приналежність до політичної партії, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, освіта, кваліфікація тощо; кількість стратів різні автори визначають по-різному – 4, 5, 6, 7, 8, і більше (до 12). До них інколи додають це й престиж (а американці – національність).
Друга, певною мірою похідна теорія, що пов’язана з першою і відображає соціальну динаміку, – це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтверджується; мають місце лише відмінності між стратами та їхня висока мобільність, рухливість, пов’язана з переходом з однієї страти до іншої.
Відповідно до сказаного існують “соціальні ескалатори”, або “ліфти”, з допомогою яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища, – це “вертикальна мобільність”. “Ліфтами” такої мобільності є: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика – можна зробити політичну кар’єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква – тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.
Окрім “вертикальної мобільності”, коли люди “підіймаються та спускаються, як ліфти в установах” (за термінологією американського філософа та економіста Ст.Чейза), існує і так звана “горизонтальна мобільність”, коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов’язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.
Отже, соціальне буття суспільства є складним, багаторівневим історично мінливим утворенням.
Структура духовного життя суспільства.
Духовне життя суспільства надзвичайно складне. Воно не обмежується різноманітними проявами свідомості людей, їх помислів та почуттів, хоча свідомість є стрижнем, ядром духовного життя людини і суспільства.
До основних елементів духовного життя суспільства відносяться духовні потреби людей, спрямовані на створення певних духовних цінностей, духовне виробництво в цілому. До елементів духовного життя відноситься також споживання духовних цінностей; сюди ж відноситься і міжособистісне духовне спілкування.
Основу духовного життя суспільства складає духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.п.
Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов’язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де б і як вони не здійснювалися: у сім’ї, школі, вузі чи в трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, – збагачення духовного життя суспільства.
Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби – внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об’єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають об’єктивну необхідність духовного освоєння оточуючого природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб’єктивні за своєю формою, оскільки є проявом внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.
Суттєвою складовою духовного життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання тих духовних цінностей, про які йшла мова раніше і йтиметься більш детально у заключному розділі цього посібника. Споживання цих цінностей спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини.
Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав’язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.
Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей, тобто – схвалює вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей: до їх виробництва, розповсюдження, споживання, збереження.
Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяються такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші. Отже, вони є перш за все відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей у будь-яких сферах їх життєдіяльності – у сімейній, виробничій, міжнаціональній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст.
Поняття суспільства.
Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й насьогодні поняття “суспільство” вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:
– Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є “соціальним організмом”.
– Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”).
– Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).
– Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми заключається у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов’язані з суспільством? Яка природа цих зв’язків і виникаючих між людьми відносин? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та подібні до них питання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.
У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)
Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину – лише на рівень природної істоти, як “соціального атома”, а суспільство – до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо “Людську комедію” О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).
У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К.Ціолковський).
Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип “Ідеї правлять світом”).
Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г.Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в “усвідомленні свободи” в людській історії (тобто свобода є для духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь.
Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.
В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям “суспільство”.
Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов’язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини, про що йтиме мова далі. Останні складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці ж чинники, у свою чергу, залежать від природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури тощо. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна “соціальна матерія”, яка є реальним процесом життя людей.
Матеріалістичне розуміння історії спирається на об’єктивність процесів, які відбуваються у суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує суб’єктивного фактору в історії, тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, об’єктивні умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних зв’язків знаходиться система матеріальних відносин.
Поняття “суспільні відносини” в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Саме такі відносини і є соціальними, хоча у першому випадку поняття “соціальне” є синонімом “суспільного”.
Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті “соціум”. Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі).
Характеристиками соціальної системи є наступні:
– існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;
– головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;
– людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;
– соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).
Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.
Соціальними нормами (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це – регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, – мораль і право.
Характер i форми суспiльних змiн.
Якщо розглянуте ранiше понятгя «тип соцiальної динамiки» видображає напрямок суспiльного розвитку, то в повяттях «еволюцiя» i «революція» вiдбивається характер цих змiн.
У широкому розумiннi слова повяття еволюцiя є синонiмом поняття розвиток. У цьому смислi ми говоримо про еволюцiю Сонячної системи, рослинного та тваринного свiту про розвиток суспiльства. У соцiально-фiлософському значеннi еволюція є поступовим розвитком суспiльства без змiн його соцiальних якостей, тобто соцiально-економiчного стану.
Революцiя являє собою стрибкоподiбну якiсну змiну суспiльства, його сутностi,є етапом розв’язання iсторичних суперечностей, конфлiктив. Отже, на відміну від еволюцii поняття революції має більш вузьке, спецiальне застосуваяня, воно пов’язане з суспiльним життям, означає докорiннi яйiснi звни як суслiльства в цілому (маемо на увазi соціальні революції), так i окремих його сторiн — науки (мова йде про науковi революції), технiки (звiдси — технiчнi революції), культури (культурнi революції) тощо.
Будь-яка революцiя є стрибком, але далеко не кожний стрибок можна вважати революцiею. У процесi революцiйного стрибка вирiшується основна суперечнiсть суспiльства як системи, поступове загострення якого на еволюцiйнiй стадi розвитку й призводить до стрибка як оновления. Стрибкоподiбнi змiни у розвитку суспiльства супроводжуються запереченяям старого новим, внаслiдок чого лiквiдуеться все те, що вiджило у старiй системi, i водночас эбереженням окремих елементiв старого у новому, тобто вiдбуваються спадкоємнiсть у розвитку, а також породженням таких елементiв суспiльного житгя, яких не було у старому суспiльствi.
Накiнець, революцiя спiввiдкоситься лише з прогресивним розвитком, тобто з переходом вiд нижчого до вищого стану. Отже, революцiя i розвиток по низхiднiй лiнiї несумiснi (для визначення регресивного стрибка вживаеться понятгя «контрреволюцiя»).
У лiтературi часто для позначення дiй, протилежних революцiйним, вживаеться понятгя реформiстських дiй, що не мае нiчого спiльного з реформiзмом як полiтичною течiею, адже у ходi революцiї завжди використовувалися i реформiстськi методи боротьби.
Розумiння сутi революцiйних i еволюцiйних процесiв у саморозвитку суспiльства, їх ролi дiаметрально протилежнi: вiд «локомотивiв iсторiї», якi завершують класову боротьбу (Ф.Енгельс) — а певною мiрою це вiдображало iсторичне минуле людства ХУІІІ — початку ХХ ст., — до повного запереченвя революцiї, абсолютизацiї лише еволюцiйного шляху суспiльного розвитку.
Виходячи з сучасних реалiiй розвитку людства, можна зробити висновок, що воно не може собi дозволити «великих соцiальних революцiй», якi здатнi привести його до передчасної загибелi.
Отже, всi процеси, що вiдбуваються у сучасному свiтi, приводять до суттевих змiн у спiввiдношенні революцiйного й еволюцiйного, революцiйного i реформаторського. Це мае особливе значения для українського суспiльства, для розумiння так званої «оксамитової революцiї», внаслiдок якої Україна стала суверенною державою, а також для аналiзу сутностi сучасного українського перехiдного суспiльства, його трансформацiї.
1 революцiя, i еволюція є засобом вирішення соціальних конфліктів, адже процес саморозвитку суслiльства дає безліч прикладів дисгармонії. Історичний процес є процесом постiйного виникнення й вирiшеншя рiзноманiтних суперечностей, зiткнення iнтересiв, цiнностей, вiдносин. Завершальним же етапом процесу виникнення суперечностей у суспiльних вiдносинах є конфлiкт, який виступас як форма встановлення або змiни прiоритетiв у системi інтересiв, потреб, суспiльних вiдносин в цiлому.
Попри наявностi рiзнях пiдходiв до розумiння сутi і причин конфлiктiв, можна сказати, що кожен iз них має специфiчнi причини i витоки i, водночас, дещо спiльне, повторювальне на кожному етапi розвитку iсторiї. Італiйський мислитель Н.Макiавеллi основу соцiального конфлiкту вбачав у матерiальному, майновому, тобто економiчному iнтересi людини. Англiйський економiст А.Смiт вказував на економiчне суперництво класiв як основне джерело соцiального конфлікту. К.Маркс також обгрунтовував теорiю соцiального конфлiкту (класової боротьби, революцiй, вiйн) як породженими економiчками чинниками. У той же час у середнi вiки, наприклад, джерелом хрестових походiв та релiгiйних вiйн були розбiжностi у вiрi, а не матерiальнi чи соцiальнi iнтереси.
Свiтова iсторiя свiдчить, що в основi конфлiкту може бути територiя, майновi претензiї, духовно-релiгiйнi прiоритети, соцiально-полiтичнi прагнення, етносоцiальнi вiдмiнноетi народiв та iншi чинники. Е.Тейлор головну причину зiткнення культур бачить, наприклад, у розбiжностi таких прiоритетiв, як знания, традицiї, вiрування, правовi i моральнi норми, мистецтво тощо.
Отже, соцiальна фiлософiя i наука виявили i обгрунтували основну причину та джерела соцiального конфлiкту — розбiжнiсть суспiльного, групового та iндивiдуального iнтересiв людей та соцiальних груп, що охоплюють усi сфери людських вiдносин i, насамперед, економiчних, соцiально-полiтичних, духовнвх, культурно-побутових особистих.
Вiд типiзацiї соцiальних конфлiктiв автор свiдомо ухиляється, тому що в полiтологiї iснує спецiальний роздiл вчення про конфлiкти — конфлiктологiя.
До умов вирiшення конфлiктiв вiдносяться, насамперед глибоке розумiння їх суті, причин виникнення, визначення учасникiв та можливих iх наслiдкiв.
Отже, аналiз суспiльних вiдносин як конфлiктних дозволяє зробити висновок про їх процесуальний характер, адже суспiльнi вiдносини — це i є динаміка суспiльства, його рух, процес постiйних змiн одного соцiального стану іншим. Яскравим свiдченням цього є людство на межi тисячолiть.
нация
До великих соцiальних груп, якi вiдiграють надзвичайно важливу роль у суспiльному життi, належить нацiя (на сьогоднi вiдомо на планетi до 1000 рiзноманiтних етнонацiональних спiльнот) — феномен, що все очевиднiше стае центром подiй сучасної свiтової iсторiї, привертаючи до себе небувалий iнтерес. М. Бердяев називав нацiю мистичним органiзмом. Тому дослiдникам важко виявити ознаки, якi б повнiстю виражали природу нацiї та уможливлювали її унiфiковаву дефiнiцiю. Так, французький нацiолог Жозеф Ренан (1829—1892) пояснював, що «нацiя — це душа, духовна засада.. Двi речi, якi є по сутi те саме, творять цю душу. Одна — це спiльне визначення багатої спадщини спогадiв. Друга — це теперiшня згода i бажання жити разом, вияв волi продовжувати та вiдновлювати цю неподiльну спадщину минулого...». Дюркгейм: «Нацiя — це людська спiльнота, члени якої з етнiчних або iсторичних причин хочуть жити пiд спiльними законами, створивши єдину державу.
Австрiйський фiлософ О. Бауер пов’язуе нацiю зi спiльнiстю характеру людей та єднiстю їх iсторичної долi, а вiдомий американський соцiолог Г. Кон — з iнтегративною особливiстю iдей. Дещо iншої точки зору дотримувався вiдомий iталiйський нацiолог С. Манчiяi, який дав чи не найдосконалiшу систематизацiю об’ективних ознак нацiї, видiливши серед них: спiльну територiю; спiльне походження; спiльну мову; спiльнi звичаiї і побут; спiльнi переживання i спiльну iсторичну минувшину; спiльне законодавство та спiльну релiгiю.
Водночас вiн зазначив, що подихом, що оживляє нацiю є внутрiшня ознака — нацiональна самосвiдомiсть — те, що вона створює сама в собi, витворюе iз самої себе працею, зусиллями власної душi.
Усi цi точки зору щодо природи нацiї мають рацiональнi елементи, оскiльки, як свiдчить життя, i космичнi, бiологiчнi, географiчнi, психологiчнi чинники, рiвно як і соцiальнi та особливо духовнi, безумовно позначаються на становленнi нацiї, яка є духовно-бiосоцiальною даннiстю людства. Формуеться вона завдяки східностi кiлькох чинникiв.
1. Географiчний. Кожна нацiя мае географiчнi параметри свого буття, життеву територiю. 2. Антропологiчно-етнiчний.
З. Культурний. Нацiя настiльки постае нацiею, наскiльки вона виявляе культурно-творчу здатнiсть та хист, для нації культура є тим, чим для людини її особовiсть.
4. Iсторячний. Спiльнiсть iсторичних переживань творить духовнi цiнностi нації.
5. Морально-психологiчний. Спiльнiсть природно-клiматичних умов проживания, характер виробничої дiяльностi етносу, перебiг головних подiй його iсторичного шляху, взаемоспiлкування формують спiльнi особливостi психiчного складу.
б. Економiчний. Спiльнiсть виробничих зв’язкiв унiверсального рiвня, спiльнiсть економiчних iнтересiв у твореннi матерiальних цiнностей консолiдують людей, надают їх життю конструктивного динамiзму, сприяють формуванню цiннiсних настанов щодо трудової дiяльностi.
Нацiя — духовно-соцiальний рiзновид стiйкої людської спiльностi, що склалась iсторично на певнiй території (і характеризується глибоким внутрiшнiм вiдчуттям, самоусвдомленням власної належностi до певної етнiчної групи та спiльнiстю мови, культури, побуту й звичаїв, iсторичних переживань, психiчного складу, антропологiчних особливостей, економiчних iнтересiв у твореннi матеріальних цiнностей, територiї («життевого простору»).
социальна философия
Соцiальна фiлософiя в системi суспiльних наук.
Наголошуючи на надзвичайнiй складносты суспiльства як природно-iсторичного процесу, на його динамiзмi, можна зробити висновок, що його пiзнання не може здiйснюватися засобами якоїсь однiєї чи декiлькох наук. Суспiльство як соцiальна система пiзнаеться системою суспiльних наук, його пiзнання вимагає комплексного підходу. Цi науки мають один об’єкт — суспiльство, але їх роль у цьому пiзнаннi зводиться до того, що предметом дослiдження є окремi сфери суспiльства — матерiальнi чи духовнi.
Отже, суспiльствознавство є сукупнiстю наук про суспiльство, його функцiонування та розвиток. Кожна з цих наук вивчає:
— процес виникнення суспiльства (такими є антропологiя як наука про виникнення й розвиток людини як суспiльної iстоти); iсторiя первiсного суспiльства, археологiя, яка вивчає пам’ятки матерiальної культури минулих суспiльств та iншi;
— процес функцiовування суспiльства у вiдповiдностi з видами суспiльних вiдносин: економiчнi науки; соцiально-полiтичнi науки; юридичнi науки; психологiчнi науки тощо.
У вивченнi суспiльства значна роль належить соцiологiї як науцi про закономiрностi виникнення i розвитку соцiальних утворень, соцiальних систем, форм спільностi тощо. Фiлософiя iсторiя розглядає й оцiнює iсторiю з точки зору виявлення закономiрностей iсторичного процесу, вивчення специфiки iсторичного знания, сенсу i спрямованостi людської iсторiї.
Пiзнання суспiльства неможливе без пiзнання його iсторичного розвитку, тобто його iсторiї. Iсторична наука займається описом iсторичних подiй у їх взаємозв’язку i послiдовностi; прослiдковує дiї загальних закономiрностей в конкретнiй iсторiї рiзних країн та народiв; розкраває власне iсторичнi закони, якi визначають своєрiднiсть iсторичних подiй.
Специфiка пiдходу до вивчення суспiльних явищ з позицiй соцiальної фiлософiї виявляється у розглядi суспiльних явйщ з точки зору причин їх виникнення, у з’ясуваннi найбiльш загальних законiв їк розвитку і функціонування. Якщо говорити про своєрiдний стрижёнь соцiальної фiлософiї, то ним є вивчення вiдносин людини i суспiльства у всiй складностi їх вiдтiнкiв, тобто суспiльного буття людини.
Отже, головною особливiстю предмету соцiальної фiяософiї є те, що вона вивчає не ту чи iншу сторону життя суспiльства, а суспiльство в цiлому, суспільство як цiлiсну систему. Соцiальна фiлософiя є свiтоглядною наукою, оскiльки винчає закономірності й проблеми розвитку суспiльства через визначення ролi в ньому людини. до числа її ключових проблем вiдносяться:
— проблеми людського начала: як виникла людина? Якi основнi визначальнi чинника її появи та iснування;
— проблеми iндивiдного начала в суспiльствi: яким чином можливе перетворення iндивiдного в суспільне i навпаки? основний елемент соцiуму;
— проблеми розвитку та функцiонування законiв соцiальної системи;
— проблеми способів людського буття у суспiльстві;
— проблеми соцiальних форм духовного, його об’єктивацiї та iндивiдуального освоєння;
— накiнець, проблеми спрямованостi людської iсторiї.
Соцiальна фiлософiя, таким чином, є роздiлом фiлософiї, який включає в себе вивчення якiсної своєрiдностi суспiльства, його вiдмiнностей вiд природи, вiдношення до держави, релiгiї, моралi, духовної культури; його цiлей, суспiльних iдеалiв, генези i розвитку соцiальної iсторії, долi i перспектив.
Сусп психологія і ідеологія
У суспільстві психології можна вiднайти психологiчний аспект, до якого вiдносяться установки, настрої і переживання, які впливают на поведінку людини як в соціальній групі, так і суспільства в цілому. Разом з тим у нiй наявний соцiальний аспект, бо акцентується уваша на переживаннях i настроях, звичаях i обрядах соцiальних груп.
Розглянемо бiльш конкретно вiдмiченi зрiзи суспiльної психологiї. До якої б суспiльної групи не вiдкосилася людина, вона має вроджевi потяги, природнi за своєю основою. До них вiдвосяться реакцiя на самоствердження, статевий, батькiвський, оборонний та стадний iнстинкти. Цi потяги проявляють себе i в груповiй поведiнцi. У станi безпорядку, панiки, самосуду, iндивiдуальні потяги багаторазово посилюються й поширюються на великi маси людей. Об’єднанi обмеженим простором i часом люди спiльно переживають неспокiй i страх, надiю i вiдчай, радiсть i горе.
Вiдповiдно до структури суспiльнях вiдвосин можна видiлити деякi аспекти структури суспiльної психології: за ознакою суб’ектiв суспiльних вiдносин, тобто носiїв свiдомостi (психологiя класiв, нацiй, професiй, соцiальних груп тощо); за ознакою видiв суспiльних вiдносин (психологiя виробничих, моральних, полiтичних та iнших вiдносин); за вiдносинами мiж особистiстю та соцiальною групою (нестiйкi об’єднаввл типу публiки, приятельських груп тощо); за ознакою станiв суспiльної психологiї (груповi думки, настрої, наслiдування, мода тощо). Соцiадьна психологiя у будь-якому суспiльствi виконує пiзнавальну, регулятивну, комунiкативна та виховну ролi.
Ідеологія вiдображае об’єктивнi потреби та iнтереси рiзних соцiальних груп, нацiй, але на бiльш високому рiвнi. Як система поглядів та установок, iдеологiя є теоретичним вiдображенням соцiально-політичного ладу суспiльства, його соцiальної структури, потреб i iнтересiв рiзних соцiальних сил. У нiй може чiтко вiдображатися вiдношення тих чи iнших груп, політичних партiй i рухiв до iснуючої полiтячвої системи суспiльства, державного устрою, до окремих полiтічних iнститутiв тощо.
Отже. Ідеологiя, яка виступає у виглядi теоретичних концепцiй, повинна науково вiдображати процес суспiльного розвитку, розкривати суть полiтичних, правових та iнших явищ та закономiрностей їх розвитку. Але у кожній ідеологiї є частка однобiчностi, суб‘єктивiзму, класової чи станової обмеженостi, яка не даї можливостi зрозумiти i тим бiльше повнiстю вiдобразити iнтереси всього суспiльства.
Iдеологiя формується пiд впливом об’єктивних i суб’єктивних умов розвитку суспiльства, в тому числi i суспiльної психологiї. Водвочас нона суттево впливає на суспiльну психологiю. Пiд її впливом може значною мiрою змiнюватися емоцiйний настрiй, вся система соцiально-психологiчних мотивiв дiяльностi соцiальних груп. Отже, iдеологiя має пiзнавальну, органiзуючо-мобiлiзацiйну, виховну та комунiкативну функцiї.
8.0 Социальные законы
отличии от природной социальная закономерность имеет ряд специфических черт:
Общественные отношения принимают форму общественных интересов, потребностей, целей. А это значит что социальные законы - законы не только материальной, но и духовной деятельноси.
Поскольку общество одновременно является и объектом и субъектом, социальный закон - это закон человеческой деятельности. Без человеческой деятельности, которая генетически первична, нет и не может быть социальной закономерноси. История - это деятельность преследующего свои цели человека.
Социальные законы по характеру своей деятельности - статистические.
Спецификой социальных законов является их историчность. Вследствии того, что социальная эволюция протекает боле быстрыми темпами, чем эволюция природы, общественные отношения и формы культуры более подвижны чем геологические периоды.
Социальный организм очень диамичен, и его законы позволяют уловить лишь общую тенденцию развития, а это создает малую вероятность установлеия строгих сроков наступления событий.
Социальные законы:
Закон определяющей роли способа производства по отношению к другим сферам деятельности.
Закон определяющий роли экономического базиса по отношению к надстройке.
Закон соответствия производственных отношений уровню и характеру производственных сил.
Закон прогрессивной смены общественно-экономических формаций.
Закон социальной революции.
Закон возрастающей роли народных масс в истории.
Закон относительной самостоятельности общественного сознания.
Закон возвышения потребностей.
Существует большое количество социальных законов частного порядка, которые действуют в определенных сферах общества. Но в любом случае независмо от масштаба действия социальные законы отражают наличие социальной необходимости и объективного хода общественной жизни.
Действия социальных законов конкретизируются философскими категориями: социальная материя, социальное время, социальное пространство, социальное противоречие, социальное отрицание, социальная революция, общественное бытие и общественное сознание. Свобода и необходимость, базис и надстройка, общественная формация, способ производства...
Критерий объективности социальной жизни заключается в наличии социальной преемственности, так как каждое поколение начинает с той реальной основы, которая ему досталась. “Люди не имеют свободы в выборе своих производительных сил, которые образуют основу всей их истории, так как всякая производственная сила есть приобретенная сила, продукт предшествующей деятельности.
Тогда имеет ли место свобда в обществе? В чем же она выражается, если существуют социальные законы, выражающие объективный, необходимый ход истории? В природе необходимости противостоит случайность. В обществе с ней соотносится свобода. Свободе враждебны не законы, а беззаконие, хаос. И необходимость и свобода в равной степени объективны, хотя их функциональная нагрузка и различна. Необходимость отражает нечто устойчивое, сохраняющееся, что выражается в законах сохранения. Свобода же отражает развитие, появление нового, новых возможностей, но на базе необходимости. Необходимость выражает наличное, а свобода схватывает будущее, каким мир должен или может быть.
Мировая история - это процесс возрастания степени свободы, но в каждый исторический период она имеет свои границы. Свобода многолика, но сущность едина - наличие разнообразных возможностей.
9.0 Милетская и элейская школы
Фалес (ок. 625—547 гг. до н.э.)первым в Греции предсказал полное солнечное затмение (для Ионии), ввел календарь из 365 дней, разделенных на 12 тридцатидневных месяцев, оставшиеся 5 дней были помещены в конец года. «О началах», «О солнцестоянии», «О равнодей¬ствии», «Морская астрология». Фалес был стихийным Материалистом, первоначалом бытия считал воду. Вода — разумна и «божественна». Мир полон богов, все существующее является одушев¬ленным (гилозоизм); именно боги и души — источники движения и самодвижения тел. Все возникло из воды, из нее все начи¬нается и в нее все возвращается. Земля — плоская и плавает на воде. Солнце и другие небесные тела питаются испарениями воды. Анаксимандр (ок. 610— 546 гг. до н.э.) — ученик Фа¬леса. Изобрел солнечные часы (гномон), первым в Греции со¬ставил географическую карту и соорудил модель небесной сферы (гло¬бус), он занимался математикой и дал общий очерк геометрии. «О природе», «Карта земли», «Глобус» — ни одна из работ не сохранилась. Первоосновой мира считал апейрон — вечное («не знающее старости»), неопределенное и беспредельное материальное начало.Из апейрона выделяются две пары про¬тивоположностей: горячее и холодное, влажное и сухое; их комбина¬ции порождают четыре основные стихии, из которых состоит все в мире: Воздух, Вода, Огонь, Земля (схема 17).Самая тяжелая стихия — Земля — сосредоточивается в центре, об¬разовав цилиндр, высота которого равна трети основания. На его поверхности располагается более легкая стихия — Вода, далее — Воз¬дух. Земля находится в центре мира и парит в воздухе. Огонь образо¬вал три сферы, разделенные воздушными перемычками. Ближе всего к Земле находятся звезды, за¬тем — Луна, а затем уже — Солнце.Выделение противоположностей из апейрона Анаксимандр называет неправдой, несправедливостью; воз¬ращение к единому — правдой, справедливостью.Живое зародилось под воздей¬ствием небесного огня из ила — на границе моря и суши. Первые жи¬вые существа жили в воде, затем некоторые из них вышли на сушу, сбросив с себя чешую. Человек зародился и развился до взрослого состояния внутри огромных рыб, потом первочеловек вышел на сушу. Анаксимен (ок. 588-525 гг. до н.э.) — ученик Анаксимандра. «О природе» Стихийным материалистом. В ка¬честве первоначала всего сущего выбрал воздух — самую бескаче¬ственную и неопределенную из четырех стихий.Все возникает из возду¬ха: «он есть источник возникновения (всего), что существует, существо¬вало и будет существовать, (в том числе) и богов и божеств, остальные же (вещи) (возникают по его учению) из того, что произошло из возду¬ха». Заметным же он делается под влиянием тепла, холода, влажности и движения. Именно движение воздуха есть источник всех происходящих перемен, главным при этом является его сгущение и раз¬режение. При разрежении воздуха образуется огонь, а затем — эфир; при сгущении — ветер, облака, вода, земля, камни. Солнце, Луна и звезды — это светила, обра¬зовавшиеся из огня, а этот огонь — из влаги, которая поднялась от Зем¬ли. Ближе всего к Земле находится Луна, затем — Солнце, дальше всего — звезды.Беспредельный воздух является началом не только тела, но и души. Таким образом, душа — воздушна, а значит, и матери¬альна. Анаксимен считал, что не боги создали воздух, а сами боги возникли из воздуха.
9.1 Милетская и элейская школы
Ионийская (или милетская школа) школа ? древнейшая натурфилософская школа. Ионийская философия уже философия в основном смысле этого слова, потому что уже ее первые творцы ? Фалес, Анаксимандр, Анаксимен ? стремились понять то или иное начало как субстанцию (вода, воздух, огонь и т.д.). Их первоначало всегда одно (в этом смысле ионийские философы ? монисты), оно вещественно, но также разумно, даже божественно. Каждый из философов в качестве этого начала определял одну из стихий.
Фалес стал основателем натурфилософии и сформулировал две ее основные проблемы: начала и всеобщего. Началом он полагал воду, в которой покоится земля, а мир считал наполненным богами, одушевленным.
Гераклит говорил, что все рождается из огня путем разрежения и сгущения и через определенные периоды сгорает. Огонь символизирует борьбу противоположностей в космосе и его постоянное движение. Также Гераклит ввел понятие Логоса (Слова) ? принципа разумного единства, который упорядочивает мир из противоположных начал. Логос управляет миром, и познать мир можно только через него.
Анаксимандр (610 ? ок. 540 годы до н.э.) считал началом всего бесконечную природу ? нечто среднее между четырьмя элементами (апейрон). Он говорил, что возникновение и уничтожение миров представляет вечный циклический процесс.
Анаксимен (ум. 525 до н.э.), ученик Анаксимандра, считал первоначалом воздух. Разрежаясь, воздух становится огнем, сгущаясь ? ветром, водой и землей.
С ионийской школой связывают зарождение основ астрономии, математики, географии, физики, биологии и др. наук.
Пифагорейская школа. Пифагорейская школа положила начало математическим наукам. Числа понимались как суть всего существующего, им придавался мистический смысл. Основу пифагорейской математики составляет учение о декаде: 1+2+3+4=10. Эти четыре числа описывают все процессы, происходящие в мире. Им мировой порядок представлялся в виде господства чисел. Пифагорейцам принадлежит учение о музыке сфер и о музыкальном звукоряде, отражающем гармонию Солнечной системы, где каждой планете соответствует определенная нота, а все вместе они создают интервалы музыкальной гаммы. Ими же положено и начало музыкальной психологии: музыка использовалась как средство воспитания и исцеления души и тела. В пифагорейской школе начали развиваться астрономия и медицина. Таким образом, пифагорейцев можно считать родоначальниками гуманитарной, естественной, точной и систематической наук.
Элейская школа связана с именами трех философов - Парменидом, Зеноном и Мелисом.
Парменид. Мир для него ? единое, вечно существующее бытие. Он неизменен, постоянен, всегда один и тот же. По мнению Парменида, все есть бытие, небытия в мире нет. Бытие не конкретно, это ? не вода, не огонь, не земля, не воздух. Оно всегда находится в покое, вне времени.
Его ученик Зенон считал, что всякое понытие о движении противоречиво, а следовательно, не истинно. Он создал целый ряд опорий, доказательств, напрвленных против признания и истинности движения.
10.0 Философия и социология
Предметная область социальной философии может быть выявлена, исходя из двух позиций.
Первую позицию можно охарактеризовать как философское рас¬смотрение общества. Это означает, что общество изучается не только как некая всеобщая целостность, в своей всеобщеисторической эво¬люции, а именно в контексте постановки, развития, решения опре¬деленных философских проблем. Можно сказать, что социальная фи¬лософия нацелена на выявление и анализ философского потенциала общества, общественного бытия человека.
Вторую позицию можно охарактеризовать как своеобразное об¬щественное рассмотрение философии. Иначе говоря, это область со¬циального обоснования философских проблем. Вполне понятно, что обе позиции — от философии к обществу и от общества к филосо¬фии — тесно взаимопереплетены, а нередко и просто сливаются друг с другом. Тем не менее их теоретико-методологическое разведение полезно, ибо позволяет более рельефно вычленить и осмыслить опре¬деленные тенденции исторического развития социальной философии.
Социальная философия как наука призвана решать две кардиналь¬ные проблемы. Первая из них — обоснование диалектико-материали-стического решения основного вопроса философии применительно к обществу. Вторая — раскрытие сути общества как определенной цело¬стности. Решение первой проблемы характеризует философскую грань социальной философии, второй — общесоциологическую. Наличие этих двух граней, их диалектическое единство составляет качествен¬ную специфику системы социальной философии.
Что же собой представляют в контексте системы, структуры со¬циологическая и философская стороны? По нашему мнению, это две различные подсистемы познания общества, воплощенные в разных познавательных процедурах, их различной последовательности и в разных конечных познавательных результатах.
Так, воссоздавая теоретический образ общества в целом, соци¬альная философия как теоретическое знание развертывается не про¬извольно. Как при постройке любого здания необходимо начинать с нулевого цикла, а потом — этап за этапом — наращивать строитель¬ство, так и при воспроизведении теоретического образа общества в целом приходится придерживаться определенного порядка. Каждое из звеньев этой последовательности — не просто отдельно взятый фрагмент, а определенное продолжение, углубление уже известного зна¬ния, введение к новому анализу, новому знанию. Если рассмотреть эти звенья познания в их последовательности, то можно сказать, что каждое из них неуклонно приближает нас к представлению об обще¬стве в целом. Иначе говоря, теоретическое воспроизведение общества в целом подчинено определенной логике.
Именно эта логика, направленная на познание реального обще¬ства как целостности, позволяющая из множества описаний отдель¬ных сторон общества воссоздать теоретически развернутый научный образ общества в целом, и является характеристикой социальной философии как общесоциологического учения.
Точно так же социальная философия как философское учение представляет собой не просто общее решение вопроса о соотношении общественного бытия и общественного сознания. Само это решение не что иное, как определенный итог анализа многообразнейших форм отношения материального и идеального в обществе, проявляющегося в разных сторонах, аспектах общественной жизни. И само рассмотре¬ние этих форм не хаотично, а включает в себя определенную после¬довательность. Мы можем с уверенностью сказать, что общее реше¬ние вопроса о соотношении общественного бытия и общественного сознания складывается именно как результат последовательного, под¬чиненного определенной логике рассмотрения этих форм. Стало быть, и сама эта логичность является характеристикой социальной филосо¬фии как философской теории.
10.1 Философия и социология
Дифференциация двух логик, двух подсистем социальной фило¬софии проявляется на всех уровнях. Прежде всего она связана с двой¬ной — социологической и философской — интерпретацией каждого отдельного закона и категории.
Рассмотрим в качестве примера подход к такой важной проблеме общественной жизни, как социальная революция. Когда социальная философия рассматривает социальную революцию с позиций обще¬социологической теории, то ее интересует определенный круг воп¬росов. Она изучает социальную революцию как форму перехода от одной общественно-экономической формации к другой, как форму классовой борьбы, анализирует типы социальных революций и т.д. В результате всех этих рассмотрении мы получаем представление о месте и роли социальной революции в истории, в развитии общества. Когда же социальная философия исследует социальную революцию в плане философской теории, то, так сказать, фокус ее интересов находится в несколько иной области. В данном случае центральной проблемой выступает вопрос о диалектике объективных и субъек¬тивных факторов революционного процесса, об объективизации роли сознания в период революции, о соотношении объективных тенден¬ций вызревания революции и революционной ситуации. Общим ито¬гом этого анализа является представление об одной из модификацийотношения материального и идеального в обществе, проявляющее¬ся, раскрывающееся именно в период революционных преобразова¬ний общества.
Такого же рода разграничение социологических и философских сторон можно провести применительно и ко всем законам и катего¬риям. Это значит, что все они одними сторонами своего содержания выступают составными звеньями социологического познания, а дру¬гими своими гранями — составными элементами философского уче¬ния об обществе.
Дифференциация двух логик проявляется и при рассмотрении подсистем законов и категорий.
Рассмотрим в качестве примера изучение основных сфер обще¬ственной жизни. Ясно, что это изучение имеет ярко выраженное со¬циологическое содержание. Это и познание законов структуры, раз¬вития сфер как основных элементов общества, и характеристика их детерминационных и функциональных зависимостей, и описание свое¬образных комплексов этих сфер, скажем, материально-производствен¬ной и политической, социальной и политической и т.д.
Вместе с тем изучение всей подсистемы сфер общественной жиз¬ни имеет глубокое философское содержание. Так, рассмотрение спе¬цифики проявления отношения материального и идеального в рамках каждой сферы, сопоставление модификаций этого отношения обна¬руживает, что в рамках основных сфер общественной жизни, взятых в своей взаимосвязи, мы имеем дело с целостной тенденцией развер¬тывания отношения материального и идеального. Эта тенденция ха¬рактеризуется относительным их противопоставлением, ростом зна¬чимости идеального при движении от материально-производствен¬ной к духовной сфере, нарастанием своеобразной противоречивости материального и идеального.
Аналогичным образом и другие подсистемы законов и категорий социальной философии, ее блоки, категориальные ряды, аспекты воплощают в себе новые моменты как социологического, так и фи¬лософского содержания. Каждая из них представляет собой важное звено в развертывании логики социологического и философского познания.
10.2 Философия и социология
Наконец, следует сказать о том, что дифференциация социологи¬ческой и философской сторон социальной философии проявляется на уровне общих целей познания. Речь идет о том, что разная направ¬ленность логики социологического и философского познания обще¬ства конкретизируется в различных общих законах, важнейших кате¬гориальных соотношениях, которые выступают как бы общими ори¬ентирами всего процесса соответствующего познания. Как нам представляется, для социологического познания таким общим ори¬ентиром, в котором фокусируется итог социологического познания, является категория «общество в целом». Для философского же позна-ния таковыми, по-видимому, выступают категории общественного бытия и общественного сознания, их соотношение.
Таким образом, дифференциация на социологическую и фило¬софскую стороны имманентна и универсальна. Образно говоря, она «начинается» с выделения социологической и философской сторон каждого отдельного закона и категории, охватывает все богатство его содержания и «завершается» в теоретически развернутом раскрытии сущности общества в целом, отношения общественного бытия и об¬щественного сознания. Если на исходных позициях — при анализе отдельных законов и категорий — различия социологической и фило¬софской сторон еще не выступают в теоретически четкой форме, то чем дальше развертывается познание общества, тем более рельефно обнаруживается это различие, воплощаясь на финише в разных кате¬гориях, каждая из которых выражает квинтэссенцию социологичес¬кого и философского видения общественной жизни.
Для правильного понимания дифференциации социологической и философской сторон важно учитывать, что она связана не столько с различиями содержания законов и категорий этапов познания об¬щества, сколько со своеобразными перемещениями первого и второ¬го планов единого процесса познания общества. Так, при философс¬ком познании общества на первый план выходит анализ разных моди¬фикаций отношения материального и идеального в обществе, их развитие, обогащение, углубление, завершающееся теоретически кон¬кретным, развернутым пониманием отношения общественного бы¬тия и общественного сознания. При этом собственно социологичес¬кие аспекты выступают как бы общим фоном, предпосылкой для фи¬лософского анализа. При социологическом же познании это соотношение меняется. Здесь именно социологические моменты, т.е. описание элементов общества, их связей, его разных аспектов и т.д., выходят на первый план, завершаясь созданием целостного теорети¬ческого образа общества. Собственно же философские моменты здесь также учитываются, но тем не менее они находятся как бы на втором плане, выступая фоном, философской предпосылкой социологичес¬кого анализа.
Предложенный подход к дифференциации философской и социо¬логической сторон социальной философии позволяет, на наш взгляд, понять относительность этой дифференциации, непременное взаимо¬проникновение выделяемых сторон. Логики ответов на два кардиналь¬ных вопроса: что такое общество в целом и как решается основной вопрос философии — постоянно, на всех этапах взаимообусловл ивают друг друга, взаимопереходят друг в друга, выступая в конечном счете как стороны единой, общей картины общества. В единстве, слит¬ности, взаимопереплетенности, взаимовыводимости философской и социологической сторон и заключена одна из разгадок творческой мощи социальной философии марксизма.
11.0 Античный атомизм
Атомисты, линия классического материализма после Эвклипа и Демокрита дала большое количество описаний и работ, идей. Но если говорить о принципиальном новшестве в миропонимании, методологии умознания, то наиболее крупным представителем этого течения был Эпикур (конец эллинийского периода).
Принципиальная линия его философской концепции основывалась на атомизме, то есть на идеях поиска первоначальной и далее неделимой частицы мироздания, свойства, движения, отношения которой и образует все существующее. А следовательно, знания об этом являются первоисточником для знания о любом интересующем нас предмете изучения. Эпикур был плодовитым автором, но до нас не дошло практически ничего, так как впоследствии эпикурейское учение стало главным «Черным зверем» для христианства. Уничтожались все его работы. Он был первый автор теории музыкальной гармонии, нот. Центр внимания на этической проблематике, то есть попытке создать концепцию этического учения, основа которого была нацелена на то, чтобы дать людям основное понимание и соответствующий инструментарий достижения счастья. Это концепция эвдомонистская, то есть главная цель - это достижение счастья. Философские знания же - это своего рода инструментарий для достижения счастливого существования и разрешения человеческих проблем, конструктивным образом включая и избавление от страданий. Не как самоцели, но как необходимого инструмента.
Миропонимание: исходит из идей атомизма, вносит принципиальные новшества в понимания свойств атомов - вводит идею веса атома как элемента фундаментальной качественной определенности, чего не было у его предшественников. И он вносит идею об ограниченности качественных определенностей атомов, полагая, что хотя число атомов бесконечно, а число их качественных определенностей - разделений, какие атомы имеют место, не бесконечно. Их много, но они не бесконечны. Вносит идею, которая получила развитие в конце XIX в., об ограниченном числе атомов как таковых. Это его новшество в понимании свойств атомов.
Также он ввел принципиальное новшество в способ существования атомов. По Демокриту и всей атомистической традиции способ существования атомов, а следовательно и всех реальностей, которые из них состоят и ими формируются, в движении, которое внутренне присуще атомов, а также всему, что из них образуется. Но Демокрит, исходя из понимания движения только как механистического, то есть перемещения тел в пространстве, пытался общую идею формирования любых конкретных реальностей, материальных образований, объяснить тем, что атомы, двигаясь в разных направлениях, сталкиваются между собой, завихряются и таким образом получается возникновение каких-то качественных образований. Причиной образования каких-то конкретных реальностей является взаимодействие атомов. Объяснения свойств, особенностей предмета, который нас интересует, должны вестись в поиске, как данное внешнее столкновение дало именно такие особенности.
И душа тоже, состоит из атомов. От вещей отделяются тончайшие оболочки — эйдосы. Эйдос Демокрита — это мате¬риальная форма вещи. Попадая в человека через глаза, эйдосы отпечатываются на душе, как печать на мягком воске. Итак, два процесса определяют познание: истечение эйдосов и их впечатывание в душу. Но Демокрит не останавливается на этом. Он признает и активную деятельность ума. Во-первых, ум корректирует чувственные образы — отпечатки. Ведь эйдосы могут деформироваться, пока они достигнут души. Во-вторых, ум позволяет познать то, что лежит глубже, что стоит за внешними впечатлениями, за чувственными образами-отпечатками, Именно ум способен увидеть невидимые глазу атомы, именно ум способен представить множественность миров'людям, живущим в этом мире. Поэтому Демокрит делит познание на два вида: темное, осуществимое чувствами, и светлое, осуществимое умом.
11.1 Античный атомизм
Эпикур не отрицает возможности образования тех или иных реалий на основе внешнего столкновения атомов. Но он вводит в культуру мышления идею спонтанного отклонения атомов в их движении от своей первоначальной траектории, то есть не в результате внешнего столкновения. Причиной появления новых свойств, особенностей форм существования может и не быть само по себе внешнее столкновение, а такой причиной может быть внутренне отклонение атома и всего, что из него состоит, от своей первоначальной траектории движения. Это давало совершенно новую трактовку идеи детерминизма, как в понимании объективных причинно-следственных связей, так и в методологии поиска знаний. Эпикур подчеркивал, что именно внутренняя причина главная в возникновении новых свойств, особенностей, нюансов. Более того, чтобы понять каким образом некоторые внешние влияния, воздействия, столкновения могут привести к появлению новых свойств и качеств в интересующем нас предмете изучения, обязательно требуется их поставить на внутренний уровень, то есть каким образом они овнутряются, каким образом они на внутреннем уровне включаются в движение той или иной реальности. Таким образом, широко представленная в сегодняшнее время теория факторов, как объясняющая или претендующая на объяснение или описание чего-то конкретного в интересующем нас предмете изучения, уже тогда была поставлена под фундаментальное сомнение своей значимости Эпикуром, который утверждал, что понятие фактора - это понятие о некоторой влияющей внешней причине в принципе рядоположенной по отношению к другой внешней причине. В самом понятии факторов, воздействии или взаимодействии факторов нет никаких разделений на более фундаментальные и менее фундаментальные, определяющие или влияющие на что-то второстепенное. По определению методологическая конструкция и понятие берет эти причины как рядоположенные.
Эпикур подчеркивают, что сами по себе эти объяснения ничего в конкретном предмете объяснить не могут, по той простой причине, что их значимость в том или ином способе существования, если хоть сколько-нибудь самостоятелен, самим внешним воздействием никак не определяются. А определяются только внутренними причинами.
Эпикур сделал это открытие не потому, что он сумел проникнуть в атомное строение, а потому, что основная причина его догадки - этическая концепция. Необходимость решить фундаментальную сущностную проблему. Выделение из эмпирической реальности правовых норм, а для этого необходимо определенное количество признаков. Не будем знать какие именно, не сможем выделить. Для специфики нравственных отношений - поиск в решении этих проблем. Эти противоречия привели к постановке онтологической проблемы, что является главными признаками нравственной нормы и нормы права.
Из соответствующей идеи вытекало миропонимание и методологические принципы. Это давало возможность по-другому рассматривать идею детерминизма. Эпикур делает различие между состоянием и качествами (внутренние, фундаментальные качества). Состояние - их модальность. Что задается внешними факторами - это случайность. Диалектика случайностей необходима.
Сенсуализм - первоисточник знания - чувства. Сами чувства нас не обманывают, но способы, какими мы создаем образ через обретенный опыт чувств, могут быть ложными. Здесь - отрыв, искажение. Идея двухступенчатого знания.
Этика Эпикура. Эпикурейство - главный «черный зверь» христианства. Идея освобождения человека от страданий в пользу человеческих радостей, с целью достижения счастья. Все человеческие потребности Эпикур разделил на 4 группы: 1. Естественные и необходимые, 2. Естественные, но не необходимые, 3. Неестественные, но необходимые, 4. Неестественные и не необходимые.
12.0 Исторические формы общности людей
Социальная структура общества -- это совокупность относительно устойчивых социальных общностей людей, определенным образом взаимодействия между собой:
Исторические общности людей (род, племя...)
Население города и деревни.
Работники физического и умственного труда.
Классы и различные соц. слои.
Различные коллективы людей.
Семья.
Первой специфической человеческой формой общности, пришедшей на смену первобытному стаду, является род - кровнородственное объединение людей, основная ячейка общества. Род составляла группа людей, объединенных узами кровного родства, коллективным трудом и совместной защитой кровных интересов, а также общностью языка, нравов, традиций.
Объединение нескольких родов составляло племя - тип этнической общности и социальной организации людей. Его черты: общая территория, взаимопомощь, общность языка, кровнородственные связи.
Вследствие образования союзов племен, сопровождающегося усилением межплеменных связей, военных столкновений, возникновением частной собственности происходило постепенное смешение племен, замена кровнородственных связей территориальными и появление новой формы исторической общности -^народности .J3HH обычно складывались из нескольких племен, близких по своему происхождению и языку. Народность - это языковая, территориальная, экономическая и культурная общность людей. С развитием капиталистических отношений, народности превращались в нации - более устойчивая общность людей. Они возникали как из родственных друг другу племен и народностей, так и из неродственных племен, рас и народностей. Нация - это исторически сложившаяся форма общности людей, обладающих, как правило, общностью территорий и экономической жизни, языка и духовного склада, а в какой-то степени и биологического своеобразия (что сказывается зачастую и во внешности), а так же особенностями темперамента, характера и обычаев.
13.0 Онтология и теория познания Платона
Основоположник объективного идеализма - ученик Сократа Платон. Идеи выражены в произведениях, имеющих форму диалога. 3 основных этапа развития:
1) критика натурфилософских представлений и их основных положений и идей,
2) создание противоречивых конструкций своей философской концепции,
3) академический период - вносил новшества. Академия - основанная им в Афинах школа. (Академ - греческий мифологический герой).
Способ обоснования, решения онтологических проблем - проблем бытия и его понимания. Платон был первым, кто ввел принципиальную основу мироздания. Хотя поиск принципиальной сущности основ мироздания - тот же - но решение, в противовес эллеатам и атомистам, что эта первооснова является чем то, что не принадлежит к нашему миру. Это мир идей. Эйдос - первосущность, что-то фундаментальное.
Единый в своей материальности космос прежних философов был в корне преобразован именно платоном. Само бытие оказалось разделенным на неравноценные виды:
- это прежде всего мир вечных, неизменных идеальных сущностей, мир идей, новая форма бытия, предшествующая мирувещей и определяющая его;
- это мир окружающих нас вещей преходящих, недолговечных, бытие которых носит ущербный характер; это какое-то полубытие;
- это материя, то вещество, из которого всемирный космический ремесленник, демиург, духовный творец, мировая душа творит вещи по образцам выс¬шего бытия, по образцам идей.
Бытие материи это, по Платону, скорее небытие, так как оно лишено самостоятельного существования и проявляется как бытие только в форме вещей. Все перевернулось в философии Платона. Материя, тождественная с бытием у более ранних фи¬лософов, была сведена до уровня небытия. А истинно сущим бытием было объявлено бытие идей.
И все же, сколь ни фантастичен сконструированный Платоном мир, но и он является отражением и выражением того мира, в котором живет реальный, исторически сложившийся и исторически развивающийся человек. В самом деле, в реаль¬ном общественно-историческом пространстве бытия челове¬ческого существует мир идей, это мир общественного созна¬ния, бытие которого существенно отличается от бытия природ¬ных и созданных человеком материальных вещей. И, наверное, можно было бы высоко оценить заслугу Платона в выделении мира идей, если бы он не отделил его от человека и не перенес бы на небо.
В ходе исторического развития общества развивается духов¬ное производство, развиваются и обособляются формы обще¬ственного сознания, которые для каждого нового поколения людей предстают как особый, извне данный и подлежащий ос¬воению мир — мир идей. С этой точки зрения философию Пла¬тона можно было бы рассматривать как способ фиксации этой особой формы бытия, бытия общественного сознания.
Однако реальная роль, которую сыграла философия Плато¬на в истории философии и общественной мысли, оказалась иной. Через посредничество неоплатонизма философия объек¬тивного идеализма Платона сделалась одним из источников христианской теологии, хотя сама эта теология выступала про¬тив некоторых элементов платонизма, шедших вразрез с христианской догматикой.
Платон стоит на позиции антропо¬логического дуализма души и тела. Но именно душа является субстанцией, которая делает человека человеком, а тело рас¬сматривается как враждебная ей материя. Поэтому от качества души зависит и общая характеристика человека, его предна¬значение и социальный статус. На первом месте в иерархии душ находится душа философа, на последнем — душа тирана. Это объясняется тем, что душа философа наиболее мудрая и восприимчива к знанию, а это и является главным в характе¬ристике сущности человека и его отличия от животного.
Человеческая душа постоянно тяготеет к трансцендентному миру идей. она вечна, тело же смертно. Это учение о двойст¬венном характере человека оказало влияние на средневековое религиозное учение о нем. В единстве и противоположности души и тела заключен, по Платону, вечный трагизм человечес¬кого существования. Телесность ставит человека в животный мир, душа возвышает его над этим миром, тело— это материя, природа, душа же устремлена в мир идей. Позднее этот трагизм станет одним из существенных моментов русской религиозной философской антропологии.
14.0 Социальное деление
Социальная структура общества исторически сложившаяся, упорядоченная, относительно устойчивая система связей и отношений между устойчивыми элементами общества как целого.
организация-
Группа - совокупность людей, общие интересы и цели действия , кот.
представляют некую ценность.
Классы - большие группы людей, различающиеся по их месту и исторически определенной системе общественного производства, по их общественной организации труда и способу получения общественного богатства.
Социальные слои - группы людей, различающиеся по характеру их участия в общественном производстве. Классы являются самой соц- ой структурой современного общества. В обществе могут существовать внеклассовые общности людей. Соц-е слои существуют вне или внутри классов и не оказывают влияния на классовую структуру общества.
Общество - единый социальный организм, внутренняя организация которого представляет собой совокупность определенных, характерных для данного строя многообразных связей, в основе которых в конечном счете лежит человеческий труд. Давно было замечено, что в обществе существуют различные по своему положению, интересам социальные классы. При попытке понять их происхождение высказывались разные взгляды. Одни усматривали их источник либо в духовных качествах, психологических особенностях, либо в религиозных особенностях; другие - в уровня благосостояния. По Гегелю, классы покоятся преимущественно на неравенстве богатства, доходов, образования, а главное - на характере труда: это крестьяне, трудящиеся на фабриках, ученые, духовные лица.
Социальная структура - исторически сложившаяся, упорядоченная, относительно устойчивая система связей и отношений между различными элементами общества как целого: отдельными индивидами и социальными общностями людей (род, племя, народность, нация), классами, социальными группами.
Ключевое значение для понимания социальной структуры общества имеют понятия способа производства, экономической сферы разделения труда. Рождаясь на свет, проходя последовательно усложняющиеся ступени обучения и воспитания, члены общества не однородны по своим интеллектуальным, моральным данным, по интересам. И каждый юный организм попадает в определенную социальную группу.
В самом разумном обществе равенство может быть только перед законом., а в остальном неравенство: люди не равны по рождению, ум и характеру. Одни более пригодны к одному виду деятельности, другие - к другому. Обществу нужны все виды деятельности на пользу как общества, так и самих тружеников. Для каждого представителя того или иного класса, той или иной социальной группы существует возможность социальной миграции.
Классами называются большие группы людей, различающиеся по их месту в исторически определенной системе общественного производства, по их отношению к средствам производства, по их роли общественной организации труда. В каждом обществе наряду с классами существуют также соц.группы, которые по своему отношению к собственности не входят в состав того или иного класса, а образуют социальные слои, сословия, касты и т.д. Ярким примером сословной организации является феодальное общество с характерным для него различием людей по экономическому и правовому положению. Так, крупный землевладелец как собственник средств производства - представитель класса, а дворянин - представитель сословия. Сословия характеризовались замкнутостью и строились по принципу строгой иерархичности, закрепленной в правовых нормах. Соц.структура современного общества также помимо основных классов включает и определенные соц.группы, куда относятся в основном интеллигенция и служащие. Границы между классами и другими соц.группами общества всегда относительны и подвижны.
15.0 Учение Сократа
Линия, вышедшая из эллиатов и противоположная материализму - классический объективный идеализм. Во главе - Сократ - греческий мыслитель, был казнён власть имущими - демократией. Когда был осуждён - первый организованный юридический процесс, суд политического порядкаСократ не написал ни одной работы. Вёл устные беседы со слушателями. Ксенофан и Платон были его учениками.
Как и Эпикур главный смысл поиска знаний видел в достижении добродетельного поведения, в нравственности. Нравственность - в широком смысле слова. Высший критерий добродетельного поведения - самореализация человека, то что требуется благу, обществу. Создал традицию считать любые формы человеческой деятельности, включая формы нравственной деятельности, разновидностью самого познавательного действия. Это некоторая сфера познания - целевая или средственная - не такая же, как познавательная сфера человеческой деятельности, т.е. особенная. Предмет изучения нравственности - традиция отождествления опознавательного действия и нравственного. Для Сократа в этом выражался смысл познавательного действия, он отождествлял внутренние психологические истоки или основания нравственного поведения со знанием добродетели.
Предметом философского или любого другого познавательного размышления у Сократа понимается не так как у его предшественников. У них- мир в целом, природа, бытие , для Сократа - знания о природе и естественных реалиях не являются негативными и пустыми, но они не имеют смысла, целевого назначения, если это не знания, нужные как инструменты для решения человеческих проблем. Поэтому действительный предмет познания - сам человек, а познание - это самопознание. Лозунг - познай самого себя! Самопознание - смысл, ценность. Не отрицает значимость других знаний, но это не самоцель, нужны для решения человеческих проблем. Исходя из идей софистов (Протогон) основная цель - победа над судьбой путём вскрытия противоречий и недостатков в понятиях, определениях , суждениях у противника, предназначенная для аудитории, третьих лиц , чтобы утвердить свое превосходство и победить противника. Процедура - целое искусство, особое учение. Сократ в отличие от них придаёт процедуре принципиально новый методологический смысл. Достижение победы в споре - самостоятельного значения не имеет. Умел спорить, побеждал в спорах, но главное целевое назначение этой процедуры - достижение менее противоречивого и фундаментально общего, сущностного знания о предмете исследования, высказывания. Чтобы понятие добродетели сделать менее противоречивым. Метод поиска всеобщего, необходимого знания о предмете, преодоление противоречий, как средства для достижения таких знаний. Это и есть диалектика Сократа.
Создавал конструкцию действий, имеющую 2 инструмента или этапа:
1) иронию (постановка вопросов, суд извне) и
2) маевтика (греч. - искусство повивальной бабки) - новое рождается в муках, но главное, содержательная цель - это достижение этого нового.
По содержанию это индукция, т.е. накопление от частного к более общему; главная цель - получение всеобщего, необходимого знания и получение наиболее общего фундаментально-содержательного определения предмета изучения.
Сократа нельзя записать в основатели классического объективного идеализма. Онтологических проблем в духе решения, что духовное- это фундаментально первично определяющее, а материальное - вторично, у него нет, он их не решает. Он ищет методологию поиска конструктивных знаний, обособляет в качестве особо значимого познавательный процесс, в отличие от процесса физического существования. Не задает онтологической линии, чтобы по рангу занести его в основатели объективного идеализма, есть только тенденции.
Для Сократа, основной интерес представляет внутренний мир человека, его душа и добродетели. Он впервые обосновы¬вает принцип этического рационализма, утверждая, что «добродетель есть знание». Поэтому человек, познавший, что такое добро и справедливость, не будет поступать дурно и не¬справедливо. Задача человека как раз и состоит в том, чтобы всегда стремиться к нравственному совершенству на основе познания истины. И прежде всего она сводится к познанию самого себя, своей нравственной сущности и ее реализации. Всей своей жизнью Сократ старался реализовать нравствен¬ный пафос своей философии человека, а сама его смерть, когда он ради утверждения справедливости отказался от жизни, яви¬лась апофеозом его нравственной философии.
16.0 Движение и покой
В мире все находится в движении, от атомов до вселенной. Все пребывает в вечном стремлении к иному состоянию, и не по принуждению, а по собственной природе. Поскольку движение есть сущностный атрибут материи, то оно, также как и сама материя, несотворимо и неуничтожимо. Движение - это способ существовании материи. Движение заключено в самой природе материи. Одни формы движения превращаются в другие и ни один вид не берется ниокуда. Движение есть единство изменчивости и устойчивости, беспокойства и покоя. В потоке не прекращающегося движения всегда присутствуют дискретные моменты покоя, проявляющиеся прежде всего в сохранении внутренней природы каждого данного движения, в виде равновесия движений и их относительно устойчивой формы, т.е. относительного покоя. Покой, таким образом, существует как характеристика движения в какой-либо устойчивой форме. Как бы не изменялся предмет, но пока он существует, он сохраняет свою определенность. Река остается рекой. Абсолютный покой невозможен. Существует несколько качественно различных форм движения материи: механическая, физическая, химическая, биологическая, социальная... Качественное разнообразие одного уровня не может быть объяснено качественным разнообразием другого. Точное описание движения частиц воздуха не может объяснить смысл человеческой речи. Однако необходимо иметь в виду и общие закономерности, свойственные всем уровням, а также их взаимодействие. Эта связь выражается в том, что высшее включает низшее (ДНК - химическое соединение). Однако высшие формы не включены в низшие (нет жизни в химических соединениях). Прослеживание связей между различными формами движения материи позволяет создать картину их развития во вселенной. На его разных этапах возникают все новые уровни организации материи и соответствующие им формы движения, причем появление каждой
Покой следует понимать как момент равновесного единства в самом движении, а не вне его. Относительный по¬кой не только не исключает движения, а напротив, является лишь его особым моментом.
Противоположность покоя и движения прежде выражалась в резком противопоставлении "вещей" и "процессов". В связи с развитием знаний в области микромира это метафизическое противопоставление утратило смысл. Единство вещи и процес¬са особенно ярко, если в качестве вещи взять микрообъект. Кор¬пускулярные и волновые свойства микрообъекта доказывают, что он одновременно выступает и как вещь, и как процесс. По¬этому в теории относительности фундаментальным понятием становится понятие события.
Относительный покой, понимаемый как момент временной устойчивости и равновесия, присущ любому конкретному со¬стоянию материи. Он придает ей качественную определен¬ность. Благодаря ему существуют границы вещей, мир пред¬стает как многообразие качественно-количественных образо¬ваний. Движение материи абсолютно именно потому, что оно безотносительно к чему бы то ни было другому, внешнему, от чего бы оно ни зависело. В этом плане утверждения типа "а в мире нет ничего, кроме вечно движущейся материи", правдамерны и обоснованны.
17.0 Философия Аристотеля
Величайшим мыслителем был Аристотель. Он же является самым величайшим, самым отличным умом среди греков и если строго говорить, то огромное количество идей, подходов, постановок проблем и некоторых конкретик, которые, к сожалению, стали фундаментальными для культуры мышления .
Аристотель явился первым автором, благодаря которому существует некоторая классификация наук. В частности, Аристотель в действительности был и просто производителем целого ряда произведений и идей, но и человеком, который поставил перед собой на первую цель свести соответствующие идеи в единую концепцию или единую систему этих идей. То есть систематизировать, придать некоторую внутреннюю логическую закономерность. В принципе, если посмотреть на результаты то, исходя из того, что предметом познания является бытие, также как и у элиатов, причём под бытием он понимал действительный мир без предварительного разделения как у его учителя на потусторонний и не потусторонний мир, а результаты познания или сферы познавательного процесса он явил по 3 основным категориям:
1. теоретические знания, критерием которых он считал тот поиск результатов, те результаты, которые ведутся ради самого знания.
2. то, что он называл практическими науками и для него практические науки это совокупность всех знаний, умений и т.д. по руководству человеческим поведением или действиями;
3. и творческие науки, цель которых заключается в принесении пользы, сознание прекрасного.
Аристотель начинает прежде всего с фундаментальной критики своего учителя. В общей формуле знаменитая фраза « учитель мне дорог, но истина дороже», фраза, которую он никогда не произносил, действительная фраза, которая имеется в метафизике по этому поводу: «Учитель мне дорог, но высший долг повелевает мне отдать предпочтение истине».
Аристотель критикует фундаментальные положения учения Платона, связанные с онтологическим разделением на наш потусторонний мир чувств и потусторонний...... . Критика, какая бы то она ни была по мелочам, она заключалась именно в том, что любые попытки сделать общие понятия первой сущностью вещей и явлений являются простой ошибкой по той простой причине, что они вообще не могут быть получены, существовать, иметь содержание, если они не являются вторичными отвлечениями, осуществляемыми разумом, человеческим познанием, от того, что является в вещах первой....Собственные свойства фундаментальных вещей, видений, процессов объективного мира - это первая сущность, всё остальное, в том числе знание о законах и так далее - это некоторые вторичные результаты нашего познавательного действия, которые не могут существовать и не могут иметь ни содержания, ни значения, если они не адекватны тому, что имеется в самих вещах и явлениях первой сущности.
17.1 Философия Аристотеля
Поэтому разумеется, что можно разделить бытие на различные виды, которые существуют по категориям, понятиям, классам, но все эти описания, категории и являются лишь вторичным выражением того единичного содержания, которое задаётся самим предметом исследования или в целом бытием как таковым. Он вносит очень важную мысль в том моменте, когда определяет что такое теория. Не может быть действительно научного теоретического философского знания ,если оно не представлено в виде понятийных форм. Если это знание не выражено в форме понятий и внутренних логических связях, выражающих объективную закономерность, это не теоретическое знание. Так он описывает познавательный процесс и вводит ту самую идею, что вне понятийной формы и внутренней логической фундаментальной связи не может быть научно-концептуального знания. На этой базе знания, логики понятий первой, второй сущности, связи, то есть состояния - как выражается сущность - он строит систему бытия. Он полагал что количество категорий фундаментальных ограничено, выражается у него 10 основными категориями. Но и всю свою философскую концепцию он постарался построить так, чтобы эти категории были основными и чтобы их конкретная качественная определённость задавала конкретность, значимость других вторичных понятий. Соответственно, в отличие от Платона, который выводил движение нашего чувственного мира и познания из того, что задаётся внешним миром, он на основании своей исходной позиции утверждает, что источником движения категорий и всех других знаний может быть только движение самого материального мира, самих предметов нашего чувственного мира. В этом смысле идея о самодвижении как понятии о способе существования самого действительного мира у него присутствует. Не требуется какого-то специального внешнего источника для того, чтобы объяснить целостный мир в его способе существования.
В примере о том, как создаётся скульптура - берём глыбу и отсекаем всё ненужное - нужно наложить форму на материал, который нейтрален по отношению к конкретной вещи. Аристотель: потенциальное бытие -это материя, тождество, это не эквивалент небытия в отличие от Платона, это эквивалент материала, из которого всё состоит. Сам по себе материал конкретной реальности со специфической сущностью, самостоятельным способом существования не образует, для того чтобы этот способ существования был, нужна некоторая организация, закономерность этого самого материала. Это Аристотель и называет формой.
Возникала проблема каким образом именно эта форма оказывается необходимой именно из этого материала, и почему соединяются, появляются другие какие-то проблемы, которые при отсутствии такого разрыва не составляли бы особую проблематику. В этом плане получается четыре основных причины:1)необходимая, материальная - без которой ничего не может быть, для того, чтобы что-либо могло возникать и существовать; 2) формальная причина - только тогда, когда оказывается наложенной на материальную причину формальная причина- возникает конкретная реальность; сущность, почему вещь такая, а не иная 3) движущая причина - то есть начало движения; 4) целевая возникает идея, логическая цепочка – то, ради чего что-либо осуществляется. Аристотель систематически пытался подчёркивать, что это скорее познавательные приёмы, чем непосредственная онтология объективной реальности, но сплошь и рядом описание велось таким образом, что разница между тем и другим исчезала. Получалось , что целостный мир устремляется в своём движении к цели, а если есть какая-то цель, которая стоит за его пределами, то такая исходная идея- самодвижение как способ существования получается нечто внешнее, которое должно стоять у первоначального положения. Аристотель вводит в сегодняшнюю культуру мышления множество идей фундаментально существенных.
17.2 Философия Аристотеля
Аристотель вошёл в культуру мышления также и тем, что построил впервые энциклопедическое обоснования знания науки, т.е. естествознание со всей совокупностью естественно научных знаний. Очень содержателен по сравнению с предшественниками. Он в теории познания задаёт огромное количество методологических и понятийных реалий, которые не исчерпали себя и по сегодняшний день. В частности он является создателем формальной логики, т.е. науки о закономерных взаимосвязях форм мышления, практически всё то, что относится к сегодняшней формальной логике во всём основном , не в применении, а в том, что касается самих закономерностей, никак не изменилось. 3 основных Закона, которые Аристотель формулирует как фундаментальные:
1)закон тождества
2)закон противоречия
3)закон исключённого третьего
+ закон недостаточного основания (не формулирует, но есть)
Практически всё, что он в этом плане делал остаётся фундаментальным. Какое значение имеет формальная логика как инструмент познавательного процесса, где её прерогативы заканчиваются - это другой разговор для сегодняшней культуры мышления. Он понимал, что целостный познавательный процесс и логические приёмы, связанные с самостоятельностью форм мышления - это не одно и то же, у него нет специального построения содержательной логики.
Аристотель был первым автором специального трактата о душе, где он рассматривал душу не как мистическое первоначало, диктующее законы, а пытался это как-то научно построить, сделать предметом изучения, снимается налёт мистификации, ведётся поиск. Он в ходе этого поиска при всех издержках форм не только преодолевает эти платоновские разделения различных состояний души и рациональное мышление, но он делает выдающееся открытие, догадку, выдвигая идею о том, что душа это вообще явление которое не является всеобще значимым, а присуще это свойство только носителям жизни.
Человек, по Аристотелю, — это общественное животное, наде¬ленное разумом. Социальность и разумность —две основные характеристики, отличающие его от животного.
К этому следует добавить, что Аристотель вплотную подхо¬дит к формулировке положения о деятельностной сущности человека. Он, в частности, пишет, что добродетельная жизнь че¬ловека имеет проявление в деятельности, в которой заключена и единственная возможность самореализации личности. Доб¬рые качества и благие намерения остаются необнаруженными и не дают результата в том случае, когда человек спит или как-то иначе бездействует, «подобно тому как на олимпийских со¬стязаниях: венки получают не самые красивые и сильные, а те, кто участвует в состязании».
В плане соотношения общества и личности позиция Арис¬тотеля примыкает к методологическому коллективизму, т.е. он признает приоритет социального целого над индивидом. «Первичным по природе, — пишет он, — является государство по сравнению с семьей и каждым из нас; ведь необходимо, чтобы целое предшествовало части». Однако он выступает за экономический индивидуализм. Являясь сторонником част¬ной собственности, и этический индивидуализм, утверждая, что прежде всего «следует любить больше всего самого себя». Хотя такое себялюбие не исключает самопожертвования ради других и отечества, более того, составляет его нравственную основу. Другими словами, здесь мы сталкиваемся с концеп¬цией нравственного, или, как позже будет сказано, разумного эгоизма.
18.0 Пространство и время
Материальный мир состоит из структурных объектов, которые находятся в движении и развитии, представляющие собой процессы, которые развертываются по определенным этапам.
Наиболее общая характеристика пространства — свойство объекта быть протяженным, занимать место среди других, граничить с другими объектами.
Сравнение различных длительностей, выражающих скорость развертывания процессов, их ритм и темп является понятием времени.
Категории пространства и времени выступают как формы бытия материи. Существует две концепции пространства и времени:
субстанциальная — рассматривает пространство и время как особые сущности, которые существуют сами по себе, независимо от материальных объектов (Демокрит, Эпикур, Ньютон);
реляционная — рассматривает пространство и время как особые отношения между объектами и процессами и вне их не существуют (Лейбниц).
Всеобщие свойства пространства и времени: объективность и независимость от сознания человека; абсолютность как атрибутов материи; неразрывная связь друг с другом и с движением материи; зависимость от структурных отношений и процессов развития в материальных системах; единство прерывного и непрерывного в их структуре; количественная и качественная бесконечность.
Различают метрические (т.е. связанные с измерениями) и топологические (например, связность, симметрия пространства и непрерывность, одномерность, необратимость времени) свойства пространства и времени.
Топологические характеристики описывают: прерывность и непрерывность, размерность,свяэность, ориентируемость.
Метрические характеристики: кривизну, конечность и бес-конечносгь, изотропность, гомогенность.
Всеобщие свойства пространства: протяженность, означающая рядоположенность и сосуществование различных элементов (точек, отрезков, объемов и i:n.), возможность прибавления к каждому данному элементу некоторого следующего элемента либо возможность уменьшения числа элементов; связность и непрерывность; трехмерность.
С протяженностью пространства неразрывно связаны его метрические свойства, выражающие особенности связи пространственных элементов, порядок и количественные законы этих связей.
Специфические (локальные) свойства пространства: симметрия и асимметрия, конкретная форма и размеры, местоположение, расстояние между телами, пространственное распределение вещества и поля, границы, определяющие различные системы.
Всеобщие свойства времени: объективность; неразрывная связь с материей и ее атрибутами; длительность; одномерность и ассиметричность; необратимость и направленность от прошлого к будущему.
Специфическими свойствами времени являются конкретные периоды существования тел от возникновения до перехода в качественно иные формы, одновременность событий, которая всегда относительна, ритм процессов, скорость изменения состояний, темпы развития, временные отношения между различными циклами в структуре систем.
Теория А. Эйнштейна доказала, что в реальном физическом мире пространственные и временные интервалы меняются при переходе от одной системы отсчета к другой.
Теория относительности вывела глубокую связь между пространством и временем, показав, что в природе существует единое пространство — время, а отдельно пространство и отдельно время выступают как его своеобразные проекции, на которые оно по-разному расщепляется в зависимости от характера движения тел.
19.0 Христианство
(в странах Зап. Европы) — философия феодального об-ва Падение античного рабовладельческого об-ва сопровождалось упадком философии. Античное философское наследие было утрачено и оставалось до второй половины 12 в. почти неизвестным ученым Зап. Европы. Господствующей идеологией стала религиозная. Школа, просвещение перешли . в руки церкви, догмы к-рой лежали в основе всех представлений о природе, мире и человеке. Философия на ряд вв. стала “служанкой богословия”. Августин ввел в систему учений христианской философии ряд идей неоплатонизма.). При объяснении догм веры перед средневековыми философами возникли сложные вопросы об отношении единичного к общему и о реальности общего. В зависимости, от способа их решения религиозная философия, получившая название схоластики, выработала ряд т. зр., осн. из них были вступившие в борьбу между собой учения реализма (Реализм средневековый) и номинализма. С середины 12 в. гл. соч. Аристотеля были переведены на латынь. Встреченное церковью вначале враждебно, учение Аристотеля вскоре было признано в качестве философской основы христианства. Отныне учители схоластики превращаются в толкователей и систематизаторов Аристотеля. Они приспособляют аристотелизм к своим религиозным и философским понятиям, догматически усваивают устаревшие части мировоззрения Аристотеля , отвергают все поиски нового в науке. Гл. систематизаторами схоластики в 13 в. были Альберт Великий, Фома Аквин-ский и Иоанн Дунс Скот. Наиболее высоко церковь оценила деятельность и учение Фомы Аквинского: причислила его к кругу своих “святых”, а в 1879 объявила его учение своей официальной философской доктриной ). Р. Бэкон в его учении уже звучит протест против социальных основ феодального об-ва. Идейная борьба в С. ф. была не только борьбой внутри схоластики: самой схоластике противостояла мистика, к-рая ставила авторитет церкви и ее учений ниже, чем свидетельство личного чувства и субъективного сознания. В начале 12 в. в целях подавления еретических, антицерковных выступлений и для борьбы против новых философских идей были учреждены монашеские ордена доминиканцев и францисканцев. Несмотря на относительный подъем С. ф. в 13 в., результаты ее более чем тысячелетнего развития оказались скудными как для философии, так и для науки, т. к. даже крупные мыслители искали не столько истину, сколько способы обоснования веры, а духовный режим средневекового об-ва сковывал инициативу и полет мысли тех, кто дерзал выйти за пределы этой задачи.
19.1 Христианство
Библии содержатся асе принципы, которым необходимо следовать, чтобы быть приспособленным к этой жизни и к жизни вечной.
Ценность изучения Библии состоит не только в возможности ее исследования и обобщения. Необходимо еще умственное напряжение, чтобы уяснить пройденные темы. Ум, занятый только повседневной суетой, — это карликовый и ослабленный ум. Если человек не тренирует свои мыслительные способности, чтобы понять грандиозные и далеко идущие истины, то он спустя некоторое время перестанет прогрессировать. Ничто не может быть большей гарантией от умственной деградации и стимулом к развитию, чем изучение Библии. Как средство развития мышления Библия является более эффективной, чем любая другая книга или все книги вместе взятые. Величие и обширность ее тем, облагораживающая простота ее изречений, красота ее образов оживляют и возвышают мысли, как ничто другое. Никакое другое учение не может дать столько мыслительной энергии, сколько дает изучение изумительных истин Божественного откровения. Разум, соприкасающийся с мыслями Вечносущего, не может не расширяться и не укрепляться.
Еще большее влияние оказывает сила Библии на развитие нашей духовной природы. Человек, сотворенный для общения с Богом, может обрести настоящую жизнь и гармоничное развитие только в общении с Ним. Созданный для того, чтобы найти в Боге высшую радость, он ни в чем другом не может найти того, что могло бы успокоить страстные желания его сердца, удовлетворить голод и жажду души. Тот, кто искренно и прилежно изучает Слово Божье, стремясь понять его истины, тот соприкасается с его Автором, и для него не существуют более, если он сам того не захочет, ограничения для дальнейшего развития.
На ее страницах можно найти историю глубокой древности, рассказы о благородной жизни, принципы правления государством, семейные вопросы — то, чего человеческая мудрость самостоятельно никогда бы не достигла. В Библии заключена самая глубокая философия, таится приятнейшая и величественнейшая поэзия. Библейские писания по ценности неизмеримо выше произведений любого автора, с какой бы стороны они ни изучались, но когда мы рассматриваем Библию в свете вечности, она приобретает бесконечно широкое значение и безгранично великую ценность, и тогда каждая тема приобретает новое значение. В самых простейших утверждениях Библии заложены принципы такие же высокие и вечные, как небеса.
Центральной темой Библии, вокруг которой сгруппированы другие, является план искупления, восстановление в человеческой душе Божьего образа.
Наш разум и душевные качества формируются , в зависимости от того, что их питает, и мы вправе определить, чем питать свою душу. Каждый выбирает темы, которые интересны ему и займут его мысли, которые, в конечном счете, сформируют характер.
20.0 Социальное бытие
Проблема бытия - центральная для любого философского учения и философской системы. Даже если философ как бы не конкретизирует (эксплицирует) проблему, что есть бытие, тем не менее его философствование предусматривает определенное виление этой проблемы. До начала философствования необходимо выяснить, что значит быть и не быть, как возможно бытие, в каких формах оно присутствует. Вся истории философии есть исторические онтологии, т.е. учения о бытие. Впервые проблему бытия поставили элеаты (сер. 1 тысячелетия до н.э.). Для них 1) бытие познается только в мышлении; 2) бытие тоджественно мышлению.
Другое представление о бытии мы видим у Платона и демокрита. Для Платона: бытие есть независимое от субъекта бытие идеальных сущностей - идеи. Эта позиция объективного идеализма.
Атомисты представляли бытие как бытие независимых от сознания материальных сущностей - атомов. Это позиция материалистична, позиция натурализма.
В 17 в. Беркли и Юм провозглашают принцип "Esse est percipi" - существовать, значит быть воспринимаемым - это позиция субъективного материаолизма.
Представления о бытии в исторической философии можно продолжить, но если подходы к решению проблемы бытия можно свести к вышеизложенному, т. е. под бытием можно понимать мышление, мир идей, Бог, мир ощущений (комплекс ощущений), материя.
В 20 в. под бытием часто понимается бытие языка (язык науки / обыденный язык) - это аналитическая философия.
Самое оригинальное представление о бытии в 20 веке было представлено в учении нем. философа, феноменолога, экзистенционалиста и герменевта Мартина Хайдеггера. Как и для элеатов, для Х. бытие не существует вне и не для человека. Если вся история филосифоии до 20 в традиционно разделяла и сущее, и бытие. (сущее - все то, что есть и до, и вне человека / физическое бытие человека; бытие - осознание сущего как существующего). Для хайдеггера существует онтическое и онтологическое. С его точки зрения, вся предыдущая философия занималась онтологией, т. е. она пыталась с помощью мышления, логикиизменить сущее. А между тем для нее ускользало понятие истинного бытия. Истинное бытие - бытие себя сознающее, эти бытие-Тут, бытие Dasein. В последних русских переводах этот термин проводится как присутствие. Носитель истинного бытия - человек. Основными характеристиками ьытия являются длительность, время. Dasein всегда озабочено. Забота является непременным аттрибутом истинного бытия. Быть значит быть всегда озабоченным.
Конктеризацией понятия бытия является понятие субстанции и материи (в рамках философских систем). В новое время появляется понятие субстанции - нечто единое, которое порождает многообразие вещей и явлений и куда все возвращается после разрушения. Субстанция бывает материальной (протяженность) и идеальной (мышление). В соответствии с общей направленностью определенной философской концепции вычленяются одна (монизм), две (дуализм) или множество (плюрализм). Если основой всего мыслится одна субстанция, которая порождает другую, то такая позиция называется монизмом, который бывает материалистическим и идеалистическим.
20.1 Социальное бытие
Дуализм - две субстанции существуют независимо друг от друга и извечно (Декарт). Плюрализм - субстанций множество. они независимы друг от друга, но из их сцепления, комбинаций появляются вещи, предметы, структура сознания. В истории философии субстанция интерпретировалась по-разному: как субстрат, как конкретная индивидуальность, как сущностное свойство, как то, что способно к самостоятельному существованию, как основание и центр изменений предмета, как логический субъект.
(Платон - плюрализм идеалистический, античные атомисты - материализм, Лейбниц - идеалист, логический атомизм Рассела и Витгенштейна).
Понятие материи, его мировоззренческое и методологическое значение. Материя (по Ленину) - философская категория для обозначения объективной реальности, которыя дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них. Здесь выделено 2 основных признака: 1) материя существует независимо от сознания; 2) копируется, фотографируется, отображается ощущениями. Таким образом, это определение предстает как сжатая формулировка материалистического решения основного вопроса философии. Материя - это бесконечное множество всех существующих в мире объектов и систем, субстрат любых свойств, связей, отношений и форм движения. Материя включает в себя не только все непосредственно наблюдаемые объекты и тела природы, но и все те, которые в принципе могут быть познаны в будущем на основе совершенствования средств наблюдения и эксперимента. Весь окружающий нас мир представляет собой движущуюся материю в ее бесконечно разнообразных формах и проявлениях, со всеми ее свойствами, связями и отношениями.
В материалистической философии материя определяется как субстанция всех вещей и явлений в мире. Диалектический материализм признает субстанциальнойть материи, но только во вполне определенном смысле: в плане материалистического решения основного вопроса философии и раскрытия природы различных свойст и форм движения тел. Именно материя является субстанцией всех реально существующих в мире свойств, связей и форм движения, конечной основой всех духовных явлений. Никакое свойство и форма движения не могут существовать сами по себе, они всегда присущи определенным материальным образованиям, которые являются их субстратом. Для прогресса научного знания и опровержения различных идеалистических концепций важно выявление того материального субстрата, который лежит в основе исследуемых в данный момент явлений, свойств и форм движения объективного мира. Диалектико-материалистическое понимание материи имеет важное значение не только для естествознания, но и для общественных наук. Оно является предпосылкой для последовательной разработки материалистического понимания истории, позволяет рассмотреть общественную жизнь как функционирование сложной материальной системы - человеческого общества, которая включает в качестве своего неотъемлемого аспекта духовные процессы.
21.0 Бэкон
Ядром новоевропейского познания выступают эксперимент и наблюдение, умение отличать ряд чувственных впечатлений от результатов целенаправленного экспериментального исследования природы. Именно единство эксперимента и математики в конечном счете привело к созданию И. Ньютоном (1643—1727) первой научной картины мира, которую автор назвал «экспериментальной философией». У истоков такой философии стоял другой классик европейской науки эпохи Возрождения Галилео Галилей (1564—1642). Он одним из первых обратил внимание на необходимость использования методов наблюдения и эксперимента для изучения природы. Галилей четко поставил вопрос о различении чувственного наблюдения и целенаправленного опыта, эксперимента, а также видимости и реальности. Он отметил, что «там, где недостает чувственного наблюдения, его надо дополнить размышлением». Более того, если теоретические положения расходятся с показаниями органов чувств, то не следует, считает Галилей, сразу же отказываться от того, что утверждает теория.
Так, положение «данные чувственного опыта следует предпочитать любому рассуждению, построенному умом» не принимается безоговорочно Галилеем. Он хотел бы выводить правила, более полезные и надежные, более осмотрительные и менее доверчивые к тому, «что на первый взгляд представляют нам чувства, способные нас легко обмануть...». Поэтому Галилей считал, что следует «оставить видимость» и постараться посредством рассуждений или подтвердить реальность предположения, или «разоблачить его обманчивость».
Таким образом, в начале XVII века европейская мысль была готова к систематической философии, опирающейся на идеи самоценности разума, с одной стороны, и важности целенаправленного экспериментально-опытного изучения мира — с другой.
Первым мыслителем, сделавшим опытное знание ядром своей философии, был Ф. Бэкон. Он завершил эпоху позднего Ренессанса и провозгласил вместе с Р. Декартом главные принципы, характерные для философии Нового времени. Именно Ф. Бэкон кратко выразил одну из основополагающих заповедей нового мышления: «Знание — сила». В знании, в науке Бэкон видел мощный инструмент прогрессивных социальных изменений. Исходя из этого, он ставил «дом Соломона» — дом мудрости в его работе «Новая Атлантида» — в центр общественной жизни. При этом Ф. Бэкон призывал «всех людей к тому, чтобы они не занимались ею ни ради своего духа, ни ради неких ученых споров, ни ради того, чтобы пренебрегать остальными, ни ради корысти и славы, ни для того, чтобы достичь власти, ни для неких иных низких умыслов, но ради того, чтобы имела от нее пользу и успех сама жизнь». Для Бэкона природа выступает объектом науки, которая предоставляет средства человеку для упрочения его господства над силами природы.
Стремясь соединить «мысль и вещи», Ф. Бэкон сформулировал принципы новой философско-методологической установки. «Новая логика» противостоит не только традиционной аристотелевской концепции мышления, его органону, но и средневековой схоластической методологии, отвергавшей значимость эмпирии, данные чувственно воспринимаемой реальности. По мнению К. Маркса, Ф. Бэкон является родоначальником «английского материализма и всей современной экспериментирующей науки» и « у Бэкона, как первого своего творца, материализм таит еще в себе в наивной форме зародыши всестороннего развития. Материя улыбается своим поэтически-чувственным блеском всему человеку». Специально не занимаясь естественными науками, Ф. Бэкон тем не менее внес важный вклад в изменение отношения к истине, которая связана с практикой человека: «Плоды и практические изобретения суть как бы поручители и свидетели истинности философии».
При этом для Ф. Бэкона то, что в действии, на практике «наиболее полезно, то и в знании наиболее истинно». Исходя из этого, Бэкон различает плодоносные и светоносные опыты. Первые — те, что приносят непосредственный полезный результат, тогда как второй род опытов не дает непосредственной практической пользы, но проливает свет на глубокие связи, без знания которых малозначимы и плодоносные опыты. Поэтому Бэкон призывал не сводить научное знание только к пользе, поскольку наука полезна в принципе, и для всего человечества, а не только для отдельного индивида. Соответственно и философию Бэкон разделяет на практическую и теоретическую. Теоретическая философия призвана выявить причины природных процессов, тогда как практическая философия направлена на создание тех орудий, которые не существовали в природе.
21.1 Бэкон
Именно за непрактичность Ф. Бэкон критиковал греческую философскую мысль в целом, делая исключение только для Демокрита. Греческой философии, считал он, «недостает, пожалуй, не слов, а дел». Спекулятивность раздражала эмирически ориентированного английского философа, ибо предшествующая философия и выделившиеся из нее науки «едва ли совершили хоть одно дело или опыт, который принес человечеству реальную пользу». Из-за логики Аристотеля и естественной теологии Платона, по его мнению, нет истинной, настоящей, а главное, практически полезной философии. Наука, согласно Бэкону, образует своеобразную пирамиду, основание которой составляют история человека и история природы. Затем ближе к основанию расположена физика, дальше всего от основания и ближе к вершине находится метафизика. Что же касается самой верхней точки пирамиды, то Бэкон сомневается в возможности проникновения человеческого познания в эту тайну. Для характеристики высшего закона Ф. Бэкон пользуется фразой из «Екклизиаста»: «Творение, которое от начала до конца есть дело рук Бога».
Основная заслуга Бэкона видится в том, что он отстаивал самоценность научного и философского метода, ослабив традиционно сильную связь между философией и теологией. Ф. Бэкон, певец нового подхода к природе, доказывал, что «ни голая рука, ни предоставленный самому себе разум не имеют большой силы». При этом Знание и могущество человека совпадают, поскольку незнание причины затрудняет действие. Для бэконовской методологии характерны суждения, что природа побеждается только подчинением ей.
Истинное Знание, по Бэкону, достигается с помощью познания причин. Причины он делит, вслед за Аристотелем, на материальные, действующие, формальные и конечные. Физика занимается исследованием материальных и действующих причин, наука же идет дальше и вскрывает глубинные формальные причины. Конечными причинами занимается не наука, а теология. Формальные причины познаются индуктивным методом, который опирается на анализ, расчленение, анатомирование природы.
Для Бэкона, учившего, что истина дочь времени, а не авторитета, основная задача философии состоит в том, чтобы познать природу из самой природы, построить не искаженную субъективными привнесениями картину объекта. Стараясь предостеречь от возможных субъективных искажений действительности, Бэкон критикует схоластику, которая, сосредоточив внимание на изучении силлогизмов самих по себе, занимаясь чисто формальным выведением одних положений из других, не дала миру ничего, кроме словесных препирательств.
Прежде чем строить новое здание философии, Бэкон проводит «очистительную» работу, критически исследуя природу человеческого ума, формы доказательства и характер предшествующих философских концепций. С исследованием природы человеческого ума связана его критика идолов (призраков). Идолы представляют собой предрассудки, с которыми человек настолько сжился, что не замечает их существования. Для адекватного отражения мира Бэкон специально выделяет и критически анализирует четыре типа идолов — идолы рода, пещеры, рынка и театра. Первые два он считает «врожденными», связанными с естественными свойствами разума, тогда как идолы рынка и театра приобретаются в ходе индивидуального развития. Идолы рода проистекают из природной ограниченности человеческого ума, несовершенства его органов чувств. Человеческий разум похож
на неровное зеркало, которое, отражая вещи, «смешивает свою природу и природу вещей», что приводит к искажению самих вещей. Идолы пещеры связаны с индивидуальными особенностями каждого человека, который в силу специфики развития и воспитания видит мир как бы из своей пещеры. Третий род идолов - идолы рынка — возникает в результате взаимодействия людей, тех многочисленных связей, которые складываются между ними в процессе общения. Решающую роль в формировании идолов рынка играют устаревшие понятия, речь, неправильное использование слов. Наконец, идолы театра возникают из-за слепой веры в авторитеты, в частности в абсолютную истинность устаревших философских систем, которые своей искусственностью похожи на действия, разыгрываемые в театре. Такое поклонение приводит к предубеждениям относительно действительности и мешает непредвзятому восприятию реальности.
21.2 Бэкон
Достижение истинного знания предполагает преодоление этих идолов, что возможно только с помощью опыта и индукции.
Для того чтобы реально изучать природу, надо, согласно Бэкону, руководствоваться индуктивным методом и идти от частного к общему. Поскольку тонкостей у природы, как было отмечено, гораздо больше, чем тонкостей в рассуждениях, то познание не должно пытаться предвосхищать природу, ограничиваясь познанием скрытых причин и их объяснением. В процессе объяснения надо идти постепенно от частных фактов к более общим положениям, которые Бэкон называет средними аксиомами. Справедливо указывая на значимость средних аксиом в достижении истины, Бэкон отметил опасности, которые' связаны с переходом от непосредственно наблюдаемых фактов к обобщениям. Согласно Бэкону, «вся польза и практическая действенность заключается в средних аксиомах», которые необходимы для последующих обобщений («генеральных аксиом»). Таков механизм индукции, противостоящей дедуктивно-силлогистическйм рассуждениям. У Бэкона она принимает различные формы и занимает решающее место в структуре познания. Различая полную и неполную индукции, индукцию через перечисление и истинную индукцию, Ф. Бэкон показал их методологические возможности и границы применения.
Особую роль в познании играет истинная индукция, которая позволяет делать не только наиболее достоверные, но и новые выводы. При этом новые выводы получаются не столько как подтверждение исходного предположения, а как результат анализа фактов, противоречащих доказываемому тезису. И здесь Бэкон прибегает к эксперименту, как инстанции, устанавливающей истинность фактов, противоречащих доказываемому положению. Таким образом, индукция и эксперимент помогают друг другу. Все это свидетельствует о том, что хотя Ф. Бэкон не понял и не принял ни теории Коперника, ни открытий Кеплера, но он идейно, методологически участвовал в подготовке новой науки.
22.0 Идеология и психология
Общественная психология - частичный аналог обыденного уровня сознания, в котором представлены научные и ненаучные взгляды и оценки, эстетические вкусы и идеи, нравы и традиции, склонности и интересы, образы причудливой фантазии и логика здравого смысла. Идеология - частичный аналог теоретического уровня сознания, в котором с позиций определенного класса, партии дается систематизированная оценка соц. действительности. Часто проявляется факт "отставания" идеологии от общественной психологии, особенно при тоталитарных режимах. Общественная психология и идеология могут одни и те же явления действительности отражать по-разному. Факт противостояния идеологии и общественной психологии приводит не только к ее отставанию от обыденного сознания, но и к дестабилизации самой общественной психологии. Для стабилизации отношений большую роль играет изучение общественного мнения. Но для того, чтобы его можно было изучать необходимы соответствующие условия, в первую очередь гласность, демократия и др.
23.0 Декарт
Рене Декарт (1596 – 1650) является одним из выдающихся мыслителей Нового времени. Во Франции в период, когда складывалось философское мышление Декарта, происходит усиление центральной власти. Кардиналу Ришелье удалось постепенно ликвидировать все очаги сопротивления гугенотов и создать прочное централизованное государство, которое ещё страдало от внутренних потрясений, но уже выступало как одно из важнейших на арене европейской политики. Французская буржуазия в то время ещё только возникала. Централизованное государство с крепкой монархической властью, с одной стороны, создавало благоприятные условия для развития внутреннего рынка. Однако, с другой стороны, абсолютизм заметно закреплял сословные деления и привилегии. Вместе с этим во французской культурной и духовной жизни окрепла позиция католицизма, под влиянием которого находились все центры образования в стране. Однако он не мог ни во Франции, ни где-либо в Европе подавить прогресс естественнонаучного познания, стимулировавшегося развитием производственных сил. Именно достижения в развитии естественных наук сильно повлияли на формирование воззрений Декарта.
Рене Декарт в восемь лет уходит на учёбу в иезуитский колледж Ла-Флеш. Здесь он получил основы образования. В ряде жизнеописаний Декарта указывается, что сухое, педантичное обучение его не удовлетворяло. Отрицательное отношение к схоластическому пониманию науки и философии проявилось у него, однако, позже, когда он как военный побывал в значительной части Европы. В 1621 году он уходит с военной службы и путешествует. Посетил Германию, Польшу, Швейцарию, Италию и некоторое время жил во Франции. Наиболее интенсивно предавался исследованиям во время своего сравнительно долгого пребывания в Голландии в 1629 – 1644 годах. В этот период он пишет большинство своих работ. Годы 1644 – 1649 были наполнены стремлением отстоять, и не только теоретически, взгляды и идеи, содержащиеся, в частности, в «Размышлениях о первой философии» и в «Началах философии». В 1643 году в Утрехте, а в 1647 году в Лейдене (где сравнительно долго жил Декарт) было запрещено распространение его воззрений, а его труды были сожжены. В этот период Декарт вновь несколько раз посещает Париж и думает даже о возвращении во Францию. Однако затем он принимает приглашение шведской королевы Кристины и уезжает в Стокгольм, где вскоре умирает от простуды.
Наиболее выдающиеся из его философских трудов – это работы, посвящённые методологической проблематике. К ним принадлежат прежде всего «Правила для руководства разума», написанные в 1628 – 1629 годах, в которых Декарт излагает методологию научного познания. С этой работой связано и вышедшее в 1637 году «Рассуждение о методе». В 1640 – 1641 годах Декарт пишет «Размышления о первой философии», в которых вновь возвращается к определённым аспектам своей новой методологии и одновременно придаёт ей более глубокое философское обоснование. В 1643 году выходит его труд «Начала философии», в котором полно изложены его философские воззрения.
Кроме того, Декарт является автором ряда исследований, касающихся самых различных областей человеческого познания. К наиболее значительным из них принадлежит «Реферат о свете», над которым он работал в 1630 – 1633 годах, затем его «Диоптрика», где он заложил основы геометрической оптики. Следует упомянуть и работу «О страстях», посвящённую этической проблематике, написанную в 1649 году.
Декарт интенсивно занимался и экспериментальными (говоря современными терминами) науками, например, в связи с диоптрикой он изучает анатомию человеческого глаза. Одна из его выдающихся заслуг относится к психологии (он первым выдвигает идею условного рефлекса). Как создатель аналитической геометрии, он внёс большой вклад в развитие математики и математического мышления.
23.1 Декарт
Из приведённого выше следует, что Декарт был одним из тех мыслителей, кто тесно связывал развитие научного мышления и общие философские принципы. Поначалу при формировании его философии важную роль играл способ мышления, воплощённый в современном ему естествознании. Значение развития естественных наук нельзя ограничивать лишь новыми открытиями. То новое, что приносит естествознание, чем знаменуются все сферы духовной жизни, есть новый способ понимания мира и самого процесса познания. Естествознание 16-го – 17-го столетий ещё не формулирует эти новые принципы познания (по крайней мере, без соответствующей степени общности). Оно скорее реализует их непосредственно в процессе овладения своим предметом. Если философия Бэкона является предвестником нового (его философия скорее симпатизирует естествознанию Нового времени, чем создаёт для него философское обоснование), то в философии Декарта уже закладываются основания (достаточно общие) новой теории света, в которой не только обобщены, но и философски разработаны и оценены все полученные к тому времени результаты нового естествознания. Поэтому философия Декарта представляет собой новый, цельный и рационально обоснованный образ мира, не только соответствующий актуальному состоянию естествознания, но и полностью определяющий направление его развития. Одновременно она вносит и основополагающие изменения в развитие самого философского мышления, новую ориентацию в философии, которую Гегель характеризует словами: «Декарт направил философию в совершенно новое направление, которым начинается новый период философии… Он исходил из требования, что мысль должна начинать с самой себя. Всё предшествующее философствование, в частности то, которое исходило из авторитета церкви, было, начиная с этого времени, отвергнуто» [2].
Первую и исходную определённость всякой философии Декарт видит в определённости сознания – мышления. «Требование, что должно исходить из мышления как такового, Декарт выражает словами: «De omnibus dubitandum est» (во всём должно сомневаться); это абсолютное начало. Таким образом, первым условием философии он делает само отвержение всех определений» – так характеризует исходный путь философии Декарта Гегель [2].
Декартово сомнение и «отвержение всех определений» исходит, однако, не из предпосылки о принципиальной невозможности существования этих определений. Это не скепсис, с которым мы встречались, например, в античной философии. Принцип Декарта, согласно которому во всём следует сомневаться, выдвигает сомнение не как цель, но лишь как средство. Как пишет Гегель, этот принцип «имеет скорее то значение, что мы должны отречься от всяких предрассудков, то есть от всех предпосылок, которые бывают принимаемы непосредственно как истинные, и должны начать с мышления и лишь отсюда прийти к чему-то достоверному, чтобы обрести подлинное начало» [2]. Скепсис Декарта, таким образом, по своей сути является скепсисом методологическим. Он выступает как скепсис, который рушит всякие (мнимые) достоверности, чтобы найти единственную (действительную) достоверность. «Первичная» достоверность может быть краеугольным камнем, положенным в основание всей конструкции нашего познания. К этим выводам Декарт приходит на основе исследований и собственного личного опыта.
23.2 Декарт
Первичную достоверность Бэкон находит в чувственной очевидности, в эмпирическом, смысловом познании. Для Декарта, однако, чувственная очевидность как основа, принцип достоверности познания неприемлема. «Всё, что я до сих пор полагал наиболее истинным, я получил либо от чувств, либо при их посредстве. Но чувства я иногда уличал в обмане, и разумно будет не всегда крепко верить тем, кто хотя бы раз нас обманул». Нельзя также основывать достоверность познания на «авторитетах». Моментально возник бы вопрос, откуда берётся достоверность этих авторитетов. Декарт ставит вопрос о постижении достоверности самой по себе, достоверности, которая должна быть исходной предпосылкой и поэтому сама не может опираться на другие предпосылки. Такую достоверность он находит в мыслящем Я – в сознании, в его внутренней сознательной очевидности. «Если мы отбросим и провозгласим ложным всё, в чём можно каким-либо способом сомневаться, то легко предположить, что нет бога, неба, тела, но нельзя сказать, что не существуем мы, которые таким образом мыслим. Ибо является противоестественным полагать, что то, что мыслит, не существует. А поэтому факт, выраженный словами: «я мыслю, значит, существую» (cogito ergo sum), является наипервейшим из всех и наидостовернейшим из тех, которые перед каждым, кто правильно философствует, предстанут».
Факт, что Декарт находит первичную достоверность в «ego cogito» (мыслящем Я) и что, исходя из этой достоверности, он выдвигает свою первую философию, связан в определённом смысле с развитием естествознания или, точнее сказать, с развитием математических конструкций естествознания. Математика, в которой основой является идеальная конструкция (а не то, что этой конструкции соответствует в реальной природе), считается наукой, достигающей своих истин с высокой степенью достоверности. «Вероятно, мы не будем судить превратно, если скажем, что физика, астрономия, медицина и все остальные науки, зависящие от наблюдения сложных вещей, имеют сомнительную цену, но что арифметика, геометрия и другие науки, которые рассуждают лишь о вещах наипростейших и наиболее общих и мало беспокоятся о том, есть ли эти вещи в природе или нет, содержат нечто достоверное и несомненное. Ведь и во сне и во бдении два плюс три дают всегда пять, а прямоугольник имеет не больше четырёх сторон. Кажется невозможным, чтобы такие очевидные истины подозревались в неправильности». Декарт здесь указывает, что достоверность арифметики, геометрии и им подобных наук заключается в том, что по сравнению с другими науками они больше всего зависят от мыслящего Я и менее всего от «внешней реальности». Принятие Декартом мыслящего Я как первичной достоверности, достоверности с наивысшей возможной очевидностью, направлено против схоластического спекулятивного философствования. Как отмечает Гегель, у Декарта «философия лишается религиозных предпосылок, ищет лишь доказательности, а не абсолютного содержания» [2].
Из понимания Декартом первичной достоверности, из его «ego cogito, ergo sum» вытекает ряд существенных характеристик его понятия субстанции. Само понятие субстанции Декарт характеризует так: «Каждая вещь, в которой нечто непосредственно содержится как в субъекте или если при её посредстве существует нечто, что мы воспринимаем, то есть и некое свойство, качество, или атрибут, а её действительная идея есть в нас, которая называется субстанцией». Здесь заметно различие в понятии субстанции по сравнению с предшествующей философией.
Декартово мыслящее Я является, как мы видели, чем-то, что для своего существования не нуждается ни в чём, кроме самого себя, не нуждается «ни в каком месте и не зависит ни от какой материальной вещи». В этом смысле здесь нет никакой иной характеристики (материальной, пространственной или какой-либо иной), кроме мышления. Поэтому он определяет его «res cogitas» – как мыслящую вещь, духовную субстанцию.
23.3 Декарт
Напротив, «субстанция, которая является непосредственным субъектом распространённости по месту и акциденцией, предполагающей распространённость (форма, положение, движение на месте и т. д.), именуется телом». Так же как substantia cogitas для своего существования не нуждается ни в какой из материальных вещей, характеризуемых распространённостью, так же и тело – substantia extensa – не требует для своего существования «субстанций духовных». Они, таким образом, могут существовать независимо друг от друга.
Признавая независимость существования substantia cogitas и substantia extensa, Декарт закладывает в новой философии основы дуализма. Он признаёт как материальный принцип – не зависящее от сознания существование материи, так и духовный принцип – не зависящее от материи и материального мира cogito.
И хотя Декарт подчёркивает, что и substantia cogitas, и substantia extensa существуют независимо друг от друга и не являются в его понимании совершенными субстанциями, но в своих «Началах философии» он характеризует субстанцию как такую вещь, которая для своего существования нуждается лишь в самой себе. В этом смысле он считает, что совершенной субстанцией является лишь бог, который существует «сам из себя» и сам является своей причиной. Всё остальное нуждается для своего существования в «присутствии бога».
Бог как наиболее совершенное сущее у Декарта не имеет такой же функции, как в схоластической философии. В концепции Декарта функция бога заключается в гарантии истинности познания. Познание, которое человек считает достоверным, возможно, лишь кажется достоверным, но не является таковым в смысле согласия с вещами, которые в нём отражены. И лишь бог является гарантом истинности достоверных фактов. Декартов дуализм – признание вещей мыслящих (res cogitas) и вещей распространённых (res extensa) – своеобразно выливается в идеализм, в признание существования бога.
Чёткие материалистические элементы проявляются, однако, в «физике» Декарта, предметом которой являются res extensa. Основным атрибутом материи для Декарта является распространённость. Как констатирует Гегель в «Истории философии», «по Декарту, сущность тела полностью определяется его распространённостью и лишь мышление касается сути материального мира».
Распространённость Декарт противопоставляет другим в большинстве своём чувственно достоверным свойствам тел (материи). Однако он приходит к заключению, что по отношению к распространённости они в большей или меньшей мере производны. Поэтому он полагает, что всё в сущности можно перевести на распространённость.
С распространённостью, в понимании Декарта, весьма тесно связана проблема движения. Движение (механическое) и распространённость вполне характеризуют материальный мир. С Декартовым понятием движения и распространённости связанно и его отрицание атомистической теории, которая в новой философии переживала определённый ренессанс. Декарт на основе понятия распространённости как основного атрибута телесности (материи) однозначно отвергает существование наименьшего и неделимого бытия. По подобному же основанию он отвергает (также в отличие от атомистической теории) и существование пустоты.
Источник движения в принципе он видит вне тел (материи). Тело приводится в движение, и если оно движется, то приводится в состояние покоя чем-то, что находится вне него. В этом смысле Декарт в определённой мере предвосхищает принцип инерции, сформулированный И. Ньютоном. Механицизм, проявившийся во взглядах Декарта, повлиял на многих последующих мыслителей, в частности на позднейший французский механистический материализм конца 17-го и 18-го столетий.
В области теории познания Декарт (в отличие от Ф. Бэкона) однозначно отстаивает рационалистическую позицию. Уже говорилось, что, по Декарту, исходной достоверностью всякого познания является мыслящее Я – сознание. Оно овладевает вещами и явлениями окружающего мира при помощи своей собственной (идейной) активности.
23.4 Декарт
Декарт не отвергает чувственное познание как таковое. Мы уже видели, что substantia extensa (материя) наделена прежде всего чувственными (т. е. чувственно познаваемыми ) свойствами. Однако это познание следует подвергнуть подробной (скептической) критике. Также необходимо подвергнуть критике и суждения разума, которые, как показывает опыт, много раз приводили к ошибкам. Истинность познания, по Декарту, состоит лишь в достоверности сомневающегося сознания – сомневающегося Я. Тем самым он приходит к определённой «субъективизации» в понимании истинности познания, но в то же самое время создаёт новое понимание познания, которое соответствовало развитию тогдашней науки, в частности естествознания, и оказалось весьма плодотворным в дальнейшем развитии философии.
С проблематикой познания в философии Декарта тесно связан вопрос о способе конкретного достижения наиболее истинного, т. е. наиболее достоверного, познания. Тем самым мы подходим к одной из важнейших частей философского наследия Декарта – к рассуждениям о методе.
Эта проблематика в трудах Декарта имеет исключительное значение. Уже говорилось, что главным принципом Декарта было «во всём сомневаться», т. е. чётко определённый методологический скепсис. Этот принцип, однако, был для него лишь определённой предпосылкой для того, чтобы создать правила, гарантирующие достижение познания с высокой степенью правдоподобности. Поэтому основным видом познания, по Декарту, является рациональное познание, инструментом которого служит разум.
В «Рассуждении о методе» Декарт говорит, что его «умыслом не является учить здесь методу, которому каждый должен следовать, чтобы правильно вести свой разум, но лишь только показать, каким способом я стремился вести свой разум».
Правила, которых он придерживается и которые на основе своего опыта полагает важнейшими, он формулирует следующим образом:
не принимать никогда любую вещь за истинную, если ты её не познал как истинную с очевидностью; избегать всякой поспешности и заинтересованности; не включать в свои суждения ничего, кроме того, что предстало как ясное и видимое перед моим духом, чтобы не было никакой возможности сомневаться в этом;
разделить каждый из вопросов, которые следует изучить, на столько частей, сколько необходимо, чтобы эти вопросы лучше разрешить;
свои идеи располагать в надлежащей последовательности, начиная с предметов наипростейших и легче познаваемых, продвигаться медленно, как бы со ступени на ступень, к знанию наиболее сложных, предполагая порядок даже среди тех, которые естественно не следуют друг за другом;
совершать везде такие полные расчёты и такие полные обзоры, чтобы быть уверенным в том, что ты ничего не обошёл.
Первое из правил Декарта является концентрированным выражением его методологического скептицизма. Оно имеет ярко выраженный гносеологический характер. Требование: не принимать никогда любую вещь за истинную, если ты её не познал как истинную с очевидностью, – опирается на условия «достоверности» и «очевидности» познания, о которых уже говорилось выше.
Это правило также можно считать главной предпосылкой для использования следующих правил. Если условия первого правила не удовлетворяются, остальные правила не могут гарантировать разуму, что он придёт к истинному познанию.
Следующее правило является выражением требования аналитичности. При этом оно, как и остальные два, имеет в меньшей или большей степени методический характер.
Третье правило относится к собственно выводам из мыслей. Условия, которые оно содержит, становятся в ходе развития новой философии и науки неотделимой и эффективной составной частью основных методологических принципов.
Заключительное же правило подчёркивает необходимость определённой систематизации как познанного, так и познаваемого.
Правила Декарта, как и все его «Рассуждения о методе», имели исключительное значение для развития философии и науки Нового времени. Условие «очевидности» и «интуитивной ясности» исходных утверждений научной теории является одним из основных характеристик научного познания в нашу эпоху.
В отличие от Ф. Бэкона, который в «Новом Органоне» считал индукцию (в современных терминах можно сказать «эмпирическую индукцию») основным методом получения истинных (и практически полезных) фактов, Декарт таким методом считает рациональную дедукцию. Формулирует он этот метод в прямой противоположности по отношению к созерцательной и спекулятивной средневековой схоластической философии.
24.0 Формы общественного сознания
Наличие общественного сознания – необх условие успешного функционирования общества и отд. соц групп. Оно облегчает движение общ. жизни. Общ. сознание, исторически выражая интересы определенных групп, меняет свое содержание от эпохи к эпохе, сохраняя свои властные функции над сознанием отдельной личности.
Уровни общ. сознания:
1). Обыденное сознание – отражает общ бытие поверхностно.
2). Теорит сознание - проникает в закономерную сущность явлений.
Формы общественного сознания:
В современной социальной философии выделяют такие формы общественного сознания, как политическое, правовое, моральное, эстетическое, религиозное, научное и философское сознание. Каждая из них отражает соответствующие стороны общественной жизни и как бы воспроизводит их духовно. При этом сохраняется относительная самостоятельность всех форм общественного сознания, которые в той или иной мере воздействуют на происходящие в обществе политические, экономические и другие процессы
Каковы же Критерии выделения и разграничения между собой форм общественного сознания?
- Прежде всего они различаются по объекту отражения. В каж¬дой из них преимущественно отражается та или иная сторона общественной жизни. Это и положено в основу их разграниче¬ния. Так, в политическом сознании более полно, чем в какому либо другом, отражается политическая жизнь общества, главными сторонами которой является политическая деятельности людей и возникающие при этом политические отношение между ними. В правовом сознании отражаются различные моменты правовой жизни общества, связанные с разработкой и практическим применением тех или иных правовых норм и законодательных актов.
Формы общественного сознания различаются и, следова¬тельно, разграничиваются между собой также по формам и способам отражения соответствующих сторон социальной дей¬ствительности. Наука, например, отражает мир в форме поня¬тий, гипотез, теорий, разного рода учений. При этом она прибегает к таким способам познания, как опыт, моделирование, мыслительный эксперимент и др. Искусство, как проявление эстетического сознания, отражает мир в форме художествен¬ных образов. Различные жанры искусства— живопись, театр и т.д. — используют свои специфические средства и способы эстетического освоения мира. Моральное сознание отражает существующие в обществе нравственные отношения в форме моральных переживаний и взглядов, находящих свое выраже¬ние в моральных нормах и принципах поведения, а также в обычаях, традициях и т.д. По-своему отражается обществен¬ная жизнь в политических и религиозных взглядах.
- Наконец, формы общественного сознания различаются по их роли и значению в жизни общества. Это определяется теми функциями, которые выполняет каждая из них. Речь идет о познавательной, эстетической, воспитательной и идеологической функциях различных форм общественного сознания, а также о функциях морального, политического и правового регулирования поведения людей и их общественных отношений. Следует сказать и о такой функции, как сохранение духовного наследия общества в науке, искусстве, морали, политическом, правовом, религиозном и философском сознании, а также о прогностической функции науки, философии и других форм общественного сознания, их способности предвидеть будущее и прогнозировать развитие общества в ближайшей и отдален¬ной перспективе. Каждая форма общественного сознания ха¬рактеризуется определенным набором указанных выше функ¬ций. В реализации этих функций проявляется ее роль и значе¬ние в жизни общества.
25.0 Спиноза
Дуалистическое учение о субстанции Декарта было преодо¬лено голландским философом Бенедиктом (Барух) Спинозой (1632—1677), который разработал монистическое учение о мире. Его монизм предстал в форме пантеизма: в своей онто¬логии он отождествил Бога и природу, которая выступает как природа — творящая и природа — сотворенная. В то же время. Б. Спиноза заявил о том, что существует одна лишь материаль¬ная субстанция, основными атрибутами которой является про¬тяженность и мышление. Таким образом, вся природа являет¬ся живой природой не только потому, что она Бог, но и потому, что ей присуще мышление. Одухотворив всю природу, Спиноза тем самым выступил и как философ-гилозоист.
Он считал, что атрибуты материальной субстанции так же вечны, как и сама материя: они никогда не возникают и не ис¬чезают. Много внимания философ уделяет конкретным состояниям субстанции — модусам. Он их разделил на две группы:
модусы — вечные, бесконечные и модусы — временные, конеч¬ные. Бесконечные модусы определяются атрибутами субстан¬ции — мышлением и протяженностью, а конечные — всеми ос¬тальными явлениями и вещами.
Спиноза доказывал, что движение не есть следствие какого-то божественного толчка, ведь природа «причина самой себя». Движение составляет ее сущность и источник. Однако движе¬ние все же у Спинозы не атрибут, а модус (правда, вечный и бесконечный). По мнению Спинозы, движение наблюдается в конкретных вещах, а субстанция лишена движения и изменения и не имеет никакого отношения ко времени. Спиноза не понял сущности самодвижения материи, хотя фактически об этом писал, когда характеризовал материю как «причину самой себя»: источник движения, хотя и не Бог, но лишь взаим¬ные внешние толчки модусов.
Вместе с тем Спиноза — последовательный детерминист. Он считает, что возникновение, существование, гибель явлений обусловлены объективными причинами. Он учил о причинности двоякого рода: внутренней (имманентной) и внешней (механической). Первая присуща субстанции, а вторая — модусам. С позиций детерминизма он рассматривает не только причинно-следственные отношения, но и отношения случайности, необходимости и свободы. В своей «Этике» Спиноза на¬стаивает на безраздельном господстве необходимости, исклю¬чая объективность случайности при рассмотрении субстан¬ции. Но тогда, когда он обращается к анализу мира модусов или конкретных состояний вещей, его детерминистская концепция становится более содержательной и глубокой. В ней признает¬ся случайность как объективное явление, существующее наря¬ду с необходимостью.
Спиноза не мог увидеть случайность, и необходимость в их единстве, однако его идеи были направлены против господствовавшего в науке теологизма. (порожденной Богом целесообразности в природе).
26.0 Становление и развитие
Категорию развития обычно определяют как процесс необратимых изменений системы. Для уточнения часто добавляют, что этот процесс состоит в переходе от низшего уровня организации системы к высшему и от простого к сложному.
Как философская концепция, идея развития наиболее полно была сформулирована Гегелем, но она имела идеалистический характер и относилась к развитию объективного духа, абсолютной идеи, существующей независимо от чьего-либо сознания. Если освободить гегелевскую концепцию от весьма сложных спекулятивно-идеалистических формулировок, то ее рациональный смысл сводится к тому, что по законам диалектики развиваются мысль, система идей или теория. Поскольку же между мышлением и бытием в философии Гегеля постулируется тождество, то тем самым законы диалектики оказываются применимыми и к бытию.
Наиболее конструктивным принципом гегелевской диалектики считается знаменитая триада, описывающая общий ход развития мысли. Согласно триаде, развитие начинается с определенного позитивного утверждения, или тезиса. Затем этот тезис подвергается отрицанию, и таким путем возникает антитезис. Наконец, благодаря сопоставлению и объединению тезиса и антитезиса появляется их синтез.
В отличие от идеалистической диалектики в марксистской философии всегда подчеркивался материалистический характер развития, совершающегося в природе и обществе. Более конкретное представление о процессе развития дается в законе отрицания отрицания, который отображает поступательный характер развития. В качестве геометрического образа для иллюстрации обычно обращались к фигуре спирали, поскольку она показывает поступательное движение по восходящей линии, в котором происходит повторение на более высокой стадия определенных стадий и моментов развития. Именно такая схема служила для пояснения категории развития в природе и обществе, результатом которого является возникновение новых, более сложных структур и систем.
Говоря о противоречиях, необходимо четко отличать противоречия развития от противоречий формальнологических, которые запрещаются логикой. Действительно, согласно известному логическому закону непротиворечия а правильном рассуждении недопустимо одновременно утверждать суждение А и его отрицание не-А, т.е. их конъюнкция будет всегда ложным суждением, а из него логически можно вывести как истину, так и ложь. В результате этого исчезнет различие между истиной и ложью, что приведет к нарушению логической последовательности не только в научных, но и в любых рассуждениях вообще.
Критики диалектики обычно ссылаются именно на этот аргумент, заявляя, что допущение противоречий приводит к разрушению науки. Следует, однако, не путать формально-логические противоречия с противоречиями развития научного познания. Такие противоречия действительно обнаруживаются в ходе развития науки и выражаются в несоответствии между старыми методами объяснения и вновь открытыми фактами и данными. Когда старые идеи и теории оказываются не в состоянии понять и объяснить новые факты, тогда они приходят в противоречие с ними. Такие противоречия представляют собой проблемы для науки и на их разрешение направлена вся исследовательская деятельность ученых.
27.0 Субъективный идеализм
Английский философ, епископ Джордж Беркли (1685-—1753), открыто выступивший против материализ¬ма, атеизма и деизма, отвергает объективную основу любых ка¬честв, фактически приравнивая их к ощущениям человека.
Согласно Дж, Беркли, в действительности существуют прежде всего «души», сотворивший их Бог, а также «идеи» или ощущения, будто бы влагаемые Богом в человеческие души. Беркли все объективное во внешнем мире сводит к субъектив¬ному: он отождествляет все вещи «комбинациями» ощущений. Для него существовать — значит быть воспринимаемым. Бер¬кли заявлял, что все вещи находятся в уме Бога.
Английский философ Дэвид Юм (1711—1776) так же, как и Дж. Беркли, решал проблемы онтологии, выступая против ма¬териалистического понимания субстанции. Он отвергал реаль¬ное существование материальной и духовной субстанции, но считал, что есть «идея» субстанции, под которую подводится «ассоциация восприятии» человека, присущая обыденному, а не научному познанию.
Юм считал что человек состоит из 2 начал: впечатление внешнего опыта – приобретенные знания и опыт и впечатление внутреннего опыта – аффекты и страсти. Второе начало имеет большую роль в жизни человека.
Беркли Дж. Три разговора между Гиласом и Филонусом // Сочинения.
Юм Д. Трактат о человеческой при¬роде, или Попытка применить основан¬ный на опыте метод рассуждения к моральным предметам
28.0 Причинно-следственная связь
Детерминизм - философское учение об объективной закономерной взаимосвязи и взаимообусловленности явлений материального и духовного мира. Центральным ядром Д. служит положение о существовании причинности, т. е. такой связи явлений, в которой одно явление (причина) при вполне определённых условиях с необходимостью порождает, производит другое явление (следствие).
Современный Д. предполагает наличие разнообразных объективно существующих форм взаимосвязи явлений, многие из которых выражаются в виде соотношений, не имеющих непосредственно причинного характера, т. е. прямо не содержащих в себе моментов порождения, производства одного другим. Сюда входят пространственные и временные корреляции, те или иные ассоциации, функциональные зависимости, отношения симметрии и т. п. Особенно важными в современной науке оказываются вероятностные соотношения, формулируемые на языке статистических распределений и статистических законов (см. Вероятностей теория). Однако все формы реальных взаимосвязей явлений в конечном счёте складываются на основе всеобще действующей причинности, вне которой не существует ни одно явление действительности, в том числеи такие события (называемые случайными), в совокупности которых выявляются статистические законы. Применительно к различным областям знания общие принципы Д. специфицируются (нередко говорят о физическом Д., органическом Д., социальном Д. и т. п.).
Принципиальным недостатком прежнего, домарксистского, Д. было то, что он ограничивался одной непосредственно действующей причинностью, к тому же трактуемой чисто механистически; в нём отрицалась объективная природа случайности, вероятность выводилась за пределы Д., статистические связи принципиально противопоставлялись материальной детерминации явлений. Связанный с метафизическим материализмом прежний Д. не мог быть последовательно реализован в ряде важных отраслей науки о природе, в особенности биологии, и оказывался бессильным в объяснении социальной жизни и явлений сознания. Эффективное проведение идей Д. здесь стало возможным только благодаря диалектическому и историческому материализму. Ядром марксистской концепции социального Д. является признание закономерного характера общественной жизни. Это, однако, не означает, что ход истории предопределён заранее и осуществляется с фатальной необходимостью. Законы общества, определяя основную линию исторического развития, вместе с тем не предопределяют многообразия деятельности каждого отдельного индивида. В общественной жизни постоянно складываются различные возможности, осуществление которых во многом зависит от сознательной деятельности людей. Д., т. о., не только не отрицает свободы, но, напротив, предполагает способность человека к выбору мотивов и целей деятельности.
28.1 Причинно-следственная связь
Д. противостоит индетерминизм, отказывающийся от признания причинности вообще или по крайней мере её всеобщности. Другой формой отрицания Д. является идеалистическая телеология, провозглашающая, будто течение всех процессов предопределяется действием нематериального «целеполагающего начала». Стимулом для оживления индетерминистических воззрений в 1-й четверти 20 в. послужил факт возрастания в физике роли статистических закономерностей, наличие которых было объявлено опровергающим причинность. Однако диалектико-материалистическая трактовка соотношения случайности и необходимости, категорий причинности и закона, развитие квантовой механики, раскрывшей новые виды объективной причинной связи явлений в микромире, показали несостоятельность попыток использовать наличие вероятностных процессов в фундаменте микромира для отрицания Д.
Эволюционная теория Ч. Дарвина, давшая материалистическое объяснение относительной целесообразности в живой природе, развитие кибернетики, создавшей учение о саморегулирующихся и самоуправляющихся системах, нанесли сокрушительный удар по идеалистической телеологии, фатализму, учениям о предопределении и подтвердили правильность всех принципиальных посылок современного диалектико-материалистического Д.
Принцип Д. служит руководящим началом во всех областях научного знания, эффективным орудием постижения истины.
Причинность, генетическая связь между отдельными состояниями видов и форм материи в процессах её движения и развития. Возникновение любых объектов и систем и изменение их характеристик (свойств) во времени имеют свои определяющие основания в предшествующих состояниях материи. Эти основания называются причинами, а вызываемые ими изменения — следствиями (иногда — действиями).
29.0 Кант
Одним из величайших умов человечества, основоположником немецкой классической философии является Иммануил Кант (1724-1804). Не только в философии, но и 8 конкретной науке Кант был глубоким, проницательным мыслителем.
Человек, этика и право— вот главные темы философского учения Канта.
Кант считал, что решению таких проблем философии, как проблемы бытия человека, души, морали и религии, должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания и установление его границ. Необходимые условия познания заложены, согласно Канту, в самом разуме и составляют основу знания. Они-то и придают знанию характер необходимости и всеобщности. Но они же суть и непереходимые границы достоверного знания. Отвергая догматический прием познания, Кант считал, что вместо него нужно взять за основу иной — метод критического философствования, состоящий в исследовании приемов самого разума, в расчленении общей человеческой способности познания и в исследовании того, как далеко могут простираться его границы. Кант различай воспринимаемые человеком явления вещей и вещи, как они существуют сами по себе. Мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам является. Нашему знанию доступны только явления вещей (феномены), составляющие содержание нашего опыта: мир познается нами только в своих явленных формах.
В своем учении о познании Кант большое место отводил диалектике: противоречие рассматривалось им как необходимый момент познания. Но диалектика для него — лишь гносеологический принцип, она субъективна, так как отражает противоречия не самих вещей, а только противоречия мыслительной деятельности. Именно потому, что в ней противопоставляются содержание знаний и их логическая форма, предметом диалектики становятся сами эти формы.
В логическом аспекте теории познания Кант ввел идею и термин «синтетическая сипа суждения», позволяющую осуществлять синтез рассудка и данных чувственного восприятия, опыта.
Кант ввел воображение в теорию познания, назвав это коперниканским переворотом в философии. Наши знания — не мертвый слепок вещей и их связей. Это духовная конструкция, возведенная воображением из материала чувственных восприятий и каркаса доопытных (априорных) логических категорий. Помощь воображения человек используег в каждом звене своих рассуждений. К своей характеристике человека Кант добавляет: это существо, наделенное продуктивной способностью воображения.
В своей теории познания Кант часто рассматривает и собственно антропологические проблемы. Он выделяет в познании такой феномен духа, как трансцендентальная апперцепция, т.е. единство сознания, составляющее условие возможности всякого познания. Это единство есть не результат опыта, а условие его возможности, форма познании, коренящаяся в самой познавательной способности. Кант отличал трансцендентальную апперцепцию от единства, характеризующего эмпирическое Я и состоящего в отнесении сложного комплекса состояний сознания к нашему Я как его центру, что необходимо для обьединения всего многообразия, данного в опыте и образующего содержание всех переживаний Я. Это гениальная идея великого мыслителя.
Согласно Канту, мы познаем только явления — мир вещей самих по себе нам недоступен. При попытке постигнуть сущность вещей наш разум впадает в противоречия.
Скрупулезно разрабатывая свою концепцию о «вещах в себе», Кант имел в виду, что в жизни индивида, в нашем отношении к миру и человеку есть такие глубины тайн, такие сферы, где наука бессильна. По Канту, человек живет в двух мирах. С одной стороны, он часть мира явлений, где все детерминировано, где характер человека определяет его склонности, страсти и условия, в которых он действует. Но с другой, помимо этой эмпирической реальности у человека есть иной, сверхчувственный мир «вещей в себе», где бессильны привходящие, случайные, непостижимые и непредвидимые ни импульсы у самого человека, ни стечение обстоятельств, ни диктующий свою волю нравственный долг.
30.0 Общественное сознание
1)Политическое - совокупность полит. доктрин, концепций, программ, взглядов и представлений. Возникает вместе с появлением классов, но оказывает сильнейшее влияние на др. формы общественного сознания, в т. ч. и на экономику.
Особенность: она выражает коренные интересы различных больших соц. групп. 2)Право - совокупность норм и правил поведения людей, утвержденных гос-вом. 3)Мораль - совокупность норм поведения, не установленных гос-вом. (обеспечиваются традициями, общественным мнением, авторитетом всего общества) 4)Художественное - духовная деятельность людей в сфере культурной жизни, которая затрагивает какие-то струны души, волнует, вызывает раздумья, доставляет удовольствие или неудовлетворение. (книги, фильмы, картины, музыка и др.) 5)Религиозное - религиозные верования в духовной жизни общества. 6)Наука - научные представления.
Общественное сознание включает не только уровни, но и структурные элементы, которые принято называть формами общественного сознания. К их числу относят: политическое и правовое сознание, моральное, эстетическое, религиозное сознание и, наконец, философию.
Каждая из названных форм является особым видом духовного производства. Они отличаются друг от друга по предмету и способам отражения действительности, а также по присущим им социальным функциям.
Политическая и правовая формы сознания, отражая политические и правовые отношения, ближе всех стоят к экономическому базису общества, выполняя важнейшие функции, без которых невозможна жизнедеятельность социального организма.
Нравственное и эстетическое сознание также играют немаловажную роль в регулировании общественных отношений и воспитании человека. Предметом их отражения надо считать не саму природную и социальную реальность, а особый — аксиологический, оценочный вид отношения человека к этой реальности. Философия и религия наиболее удалены от экономического базиса и вследствие этого обладают наибольшей степенью относительной самостоятельности в своем функционировании и развитии.
Каждая из форм общественного сознания имеет два уровня: социально-психологический и идеологический. Следует также учитывать взаимодействие и взаимопроникаемость различных форм общественного сознания.
Отражая те или иные стороны бытия природы, общества и человека, формы общественного сознания обладают силой обратного воздействия на свой предмет отражения.
Нравственное сознание.
Нравственностъ, или мораль (лат. — нравы), представляет собой форму общественного сознания, связанную с регуляцией поведения человека в обществе. Эта регуляция, в отличие от права, опирается не на государственное принуждение, а на общественное мнение, устоявшиеся обычаи и традиции, в которых отражены сложившиеся в данном обществе представления о добре и зле. На основе нравственного сознания даются оценки поведения людей в любых сферах общественной и личной жизни.
Моральное сознание находит свое воплощение в стихийно сложившейся системе отношений между людьми. Следовательно, — это не просто общественное сознание, но и система поведенческой практики, базирующейся на принципах безличного нравственного долженствования.
31.0 Гегель
Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770-1831) глубоко и всесторонне переработал идеи своих предшественников и создал целостную систему идеалистической диалектики. В отличие от Шеллинга, широка использовавшего в своей философской системе элементы иррационализма, диалектика Гегеля носит ярко выраженный рационалистический характер, задумана как наука, основанная на логике, определенной системе понятий, разуме. Альфой и омегой гегелевской философии, ее общим пафосом является провозглашение разумности мира, его рациональности: «что разумно, то действительно; и что действительно, то разумно». Абсолютное тождество бытия и мышления — главный системообразующий принцип в философии Гегеля, который последовательно развивается, конкретизируется при рассмотрении логики, природы, мышления (духа).
В качестве первоосновы мира выступает «Абсолют» (синонимы: «мировой разум», «мировой дух», «абсолютная идея») — некая без личностная, вневременная, творческая сила, заключающая в себе необходимость развития природы, общества и познания. Она внутренне (имманентно) присуща бесконечным проявлениям материального и духовного, объективного и субъективного, составляет их скрытую сущность и обуславливает все более полное проявление их тождества в процессе развития. Абсолютная идея есть субстанция, составляющая сущность и первооснову всех вещей. Развитие понимается как процесс самопознания абсолютной идеи самой себя. Если отождествить «Абсолют» со всеобщей закономерностью, гармонией мира, то развитие означает рост самопознания природы, реализуемого через мышление человека — высшей ступени развития.
Самая общая схема мирового движения заключается в том, что абсолютная идея в результате саморазвития отчуждает себя в природу, а затем, воплощаясь в человеке. его мышлении, осознает себя, обретает волю и другие личностные качества. Эта тройственная трансформация (триада) последовательно рассматривается Гегелем в его основных трудах; «Наука логики», «Философия природы», «Философия духа».
В «Науке логики» описывается логическое развитие идеи как восхождение к все более конкретным категориям: бытие, ничто, становление, качество, количество, мера; сущность, явление, действительность; понятие, объект, идея, завершающаяся абсолютной идеей. В «Философии природы», соответственно, в механике, физике, физиологии рассматривается инобытие абсолютной идеи. И, наконец, в «Философии духа» прослеживается возвращение «Абсолюта» к себе в формах психической деятельности индивида: субъективного духа (антропология, феноменология, психология), объективного духа (право, мораль, нравственность, государство), абсолютного духа (искусство, религия, философия — высшие формы самосознания духа).
Внутренним источником развития всего сущего, понимаемого как восхождение от абстрактного к конкретному, является противоречие. Основателем первой целостной теории противоречия является Гераклит. Смысл диалектического противоречия был впервые раскрыт Аристотелем, увидевшим в нем существенный момент в определении предмета. Противоречие пронизывает всю философию Гегеля. Любой предмет, понятие, явление, реализуя себя, тем самым исчерпывают себя и переходят в свое иное. Любая категория, являясь результатом противоречия, содержит в себе новое противоречие, ведущее к дальнейшему развитию.
Последовательный анализ развития абсолютной идеи в области логики (чистая мысль), природе и обществе выявляет основные диалектические принципы, законы и категории, которые образуют систему гегелевской диалектики.
32.0 Отчуждение
Центр. проблема - сущность и природа отчуждения. Осмы. взаимосвязи между частной собств., корыстолюбием, отделением друг от друга труда, капитала и земельн. собств., м-ду стоимостью человека и его обесцениванием. Труд рабочего закрепляется в некотором предмете, т.е. происходит опредмечивание труда. Происходит отчуждение рабочего от продукта своего труда. Труд рабочего становиться противостоящей ему самостоятельной силой, выступающей против него как сила враждебная и чуждая. Отчужденный труд - причина частной собственности, возникновения зар. платы. Маркс предполагал ответить по меньшей мере на три принципиальных вопроса: Что такое частная собственность? Почему она должна быть уничтожена? В чем состоит уничтожение частной собственности? И вся его научная работа была подчинена этой цели. Истор. отчужд. М. - каждый способ производства обуславливает процесс жизни вообще и форму отчужд. Отчуждение зародилось в архаич. об-ве: человек слит с природой. Первобытный способ производства - система достаточно определенных кровно- родственных связей. Возникает личная собственность на орудия труда, люди обособлены в некоторых бытовых отношениях. Основное производственное отношение здесь - личная собственность (фактор отчуждения. ). Капитал способен воспроизводить самого себя. Поэтому капитал есть высшая форма отчуждения.
Сущн. коммунизма. Коммунизмом предполагает преодаление отчуждения в борьбе по устранению бурж. частн. соб-ти. М. обнаружил, что коммунизмом не исчерпывается вся последующая история чел. об-ва. Непонимание существа употребленных М и Э понятий : целью Октябрьской революции в России стало как раз уничтожение частной собственности как таковой, к чему ни Маркс, ни Энгельс пролетариев никогда не призывал. Соб-ть остается частной, изменится лишь общ. х-р соб-ти, т.е. она перестанет быть бурж. Принцип-но меняется и сод. труда: "В бурж. об. живой труд есть лишь средство увеличивать накопленный труд. В ком-ком об. накопленный труд - это лишь ср-во расширять, обогащать, облегчать жизн. пр-сс рабочих". Вероятнее всего, что уничт. бурж. част. соб., начавшееся в 1917, началось не в России и не в указ. году, а несколько позже и в самом капиталистическом мире. Путь рассредоточения исходно капитала, в руках все большего числа соб-ков через акции, совм. предпр. и т.п. Наиб. перед. страны мира сегодня переживают 1 этап становл. ком-ма в марк. поним.
33.0 Фейербах
Видным представителем младогегельянской школы был Людвиг Фейербах. Ядром философской концепции Фейербаха был человек, который «и есть Бог». Религия у Фейербаха — продукт человеческой фантазии. В работе «Сущность христианства» Фейербах дал концептуальный анализ специфики религиозного сознания, суть которой — в вере в сверхъестественное и фантастические образы. Именно чувства, особенно чувства зависимости человека от стихийных сил природы, играют решающую роль в религиозном поклонении. При этом Фейербах пытался не столько упразднить религию, сколько реформировать ее, поставив на место веры в Бога веру человека в самого себя. Исходя из этого он ратовал за религию любви к человеку. В вопросах гносеологии Фейербах делал акцент на роли чувств и опыта в познании. Этим он значительно отличался от предшествующей традиции немецкой классической философии и особенно трактовки проблем теории познания Гегелем. Фейербах считал, что прежняя философия преувеличивает роль разума в освоении мира.
В целом философия Фейербаха антропологична. В ней общественные связи трактуются преимущественно с нравственных позиций. В антропологической парадигме Фейербаха человек обладает изначальной неизменной природой, не зависящей от национальности, социального статуса, эпохи. Характерными чертами этого человека выступают любовь к жизни, стремление к счастью, инстинкт самосохранения, эгоизм, которые и определяют его поаедение в культуре. Фейербах исходил из того, что человек изначально естествен и к нему неприменимы оценочные характеристики (добрый, злой и т.д.) и только условия человеческой жизни делают его тем, кем он становится.
Заслугой Фейербаха является подчеркивание связи идеализма с религией. Резкой критике подвергает Фейербах также идеалистический характер гегелевской диалектики. Основное содержание и смысл философии Фейербаха — отстаивание материализма. Антропологизм Фейербаха проявлялся в выдвижении на первый план сущности человека, которая рассматривается им как «единственный, универсальный и высший» предмет философии. Но провести последовательно материальную точку зрения в этом вопросе Фейербаху не удается, так как человек для него — абстрактный индивид, чисто биологическое существо в теории познания.
Вместе с тем он не отрицал и значение мышления в познании, пытался характеризовать объект в связи с деятельностью субъекта, высказывал догадки об общественной природе человеческого познания и сознания и т.д. Идеалистические воззрения на общественные явления вытекают из стремления Фейербаха применить антропологию как универсальную науку к изучению общественной жизни. Идеализм Фейербаха особенно ярко проявляется в исследовании религии и морали. Религия рассматривается им как отчуждение человеческих свойств: человек как бы удваивается и в лице бога созерцает свою собственную сущность. Таким образом, религия выступает как «бессознательное самосознание» человека. Причины такого удвоения Фейербах видит в чувстве зависимости человека от стихийных сил природы и общества. Особый интерес представляют догадки Фейербаха о социальных и исторических корнях религии.
Подобная антропологически и атеистически ориентированная философия оказала значительное влияние на мировоззренческие дискуссии о судьбе идей Гегеля. Особенно ценными оказались идеи о возвращении человека в центр философии, необходимости видеть мир через era потребности, что импонировало радикально настроенным исследователям Гегеля.
34.0 Логика
В работе В.Ленина «Дискуссия о профсоюзах» говорится о том, что задачей формальной логики является зафиксировать все функции предмета, причем делая это не противоречиво, и таким образом прийти к определению предмета. Он приводит пример со стаканом, который можно рассматривать и как сосуд для питья, и стеклянный цилиндр, и как предмет для накрытия бабочки… следовательно, в зависимости от функции, которую мы придаем предмету, предмет выступает тем или иным. Цель формальной логики – констатация результата, например, человек жив или мертв. В формальной логике, таким образом, исключается противоречие, т.е. А есть А, следовательно А не может быть не А.
В отличие от формальной логики, диалектическая логика говорит о том, что нахождение определения предмета состоит не в описании его свойств и характеристик, а в описании его истории и того, чем он является в данной системе отношений. Можно привести следущий пример: Человек встречает в лесу пень, приносит его домой и начинает его использовать в качестве стула. Но ведь до этого человек и не мог подумать, что пень – это стул. Пень стал стулом только тогда, когда его стали использовать в качестве такового, т. е. включили в систему новых отношений. Следовательно, для того, чтобы определить предмет, нужно исследовать его историю.
С позиций диалектической логики «человек живет, т.е. умирает», это не констатация результата (человек жив или мертв), как в формальной логике, а процесс. Каждое понятие жестко вытекает из другого понятия, поэтому и возникает другое понятие. Основную формулу диалектической логики можно резюмировать как Тезис – Антитезис – Синтез. Любой живой процесс обладает внутренним единством противоположностей, которые взаимно исключают друг друга, но которые вместе с тем и представлены друг в друге.
Диалектическая логика переориентирует предмет исследования, но не отказывается от формальной логики. В рассмотренном выше примере (А есть А, следовательно А не может быть не А) нет противоречия формальной логики с диалектической, т.к. последняя утверждает, что для того, чтобы А стало Б, оно должно двигаться.
35.0 Маркс
Карл Маркс (1818-1883) — создатель и творец диалектико-материалистической философии.
В своей философской концепции Маркс с самого начала продолжал решать традиционную для европейской мысли проблему отчуждения человека в обществе, тде господствует частная собственность на средства производства, и искал пути преодоления этого отчуждения. Эта проблема обсуждается в «Экономическо-философских рукописях 1844 года». Поскольку базисом любого вида отчуждения выступает экономическое отчуждение или отчужденный труд, то Маркс в дальнейшем много занимается концептуальным анализом природы и особенностей функционирования капиталистической системы экономики. При этом проблемы конкретного человека отходят на второй план, заменяются социальными. Маркс высоко оценивает диалектический метод, разработанный Гегелем, но для него движущей силой выступает не дух. а материя. Маркс специально подчеркивает, что для него идеальное — не демиург всего, а лишь «материальное, пересаженное в человеческую голову и преобразованное в ней».
Движущей, материальной силой в обществе является деятельное отношение человека к окружающему миру, главным звеном которого выступает материальное производство. Материя при подобной интерпретации не сводится к некой неизменной субстанции, она исторична и динамична. На этом построена и соответствующая теоретико-познавательная концепция. В ней Маркс реинтерпретирует традиционную онтологию материализма, где только познающий субьект активен, а познаваемый объект всегда пассивен.
В концепции Маркса исследователь в процессе познания имеет дело не с природой самой по себе, а с природой, данной «субъективно», как «человеческая чувственная деятельность, практика». Тем самым познание — сложный процесс взаимодействия субъекта и обьекта. «Вопрос о том, обладает ли человеческое мышление предметной истинностью, — вовсе не вопрос теории, а практический вопрос». Маркс — не традиционный, кабинетный философ, размышлявший об истине самой по себе. По его мнению, философия призвана помочь не только объяснять мир, но и изменять его.
При решении социально-философских проблем Маркс продолжал традиции эпохи Просвещения и Гегеля, верил в науку и прогресс, рассматривая развитие общества как естественно-исторический процесс смены общественно-экономических формаций. В трактовке этих проблем сказалось влияние господствовавшей классической научной парадигмы.
Вместе с Марксом в разработку этих философских представлений определенный вклад внес Фридрих Энгельс. Уже в ранней работе «Наброски к критике политической экономии» (1843). оказавшей влияние на формирование взглядов Маркса, проявилась материалистическая позиция Энгельса. На протяжении всей жизни разрабатывал он материалистическую концепцию быгия. Значительна ррль его в выработке новой теории и концептуальном ее обогащении в работах «Анти-Дюринг», «Диалектика природы» (незакончена), «Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии». Особое внимание Энгельс уделял разработке и концептуализации сущности диалектического способа мышления в сопоставлении с метафизическим подходом к миру, осмыслению достижений естественно-научного знания.
Философским новаторством Маркса стало материалистическое понимание истории.
Исторический материализм — это распространение материализма на общественную жизнь, социальный мир, историю.
Философию Маркс рассматривал как руководство к действию, имея в виду революционное преобразование общества. Революция должна была ознаменовать начало новой истории, которая не будет знать классовых антагонизмов.
Марксистская философия была не только рационалистической, но и сциентистско-ориенгированной. Несмотря на различные подходы в целом, и позитивизм, и марксизм исходили из признания большой роли научного разума для решения комплекса социальных, экономических, экологических, антропологических и других проблем.
36.0 Свобода
Все общественные отношения разделяются на первичные (материальные) и вторичные (духовно-практические). В общественной жизни объективное и субъективное, практическое и духовное неразделимы.
Свободно-волевая деятельность и закономерности в обществе: 1)М. Вебер (субъективный идеализм): абсолютизировал неповторимость исторических событий и на этой основе отверг наличие какой-либо закономерности в обществе. Но если в обществе нет объективной тенденции, то невозможно прогнозирование событий, а стало быть теряет смысл и цели социальное бытие. 2)Марксизм: в обществе имеют место объективная необходимость, причинная обусловленность и повторяемость (т. е. общественная жизнь детерминирована).
Но существуют особенности общественных законов (см. ВОПРОС П 48). Человечество всегда должно будет корректировать линию своего поведения, считаясь с законами живой и неживой природы. Маркс: "люди не свободны в выборе своих производительных сил, которые образуют основу всей их истории, потому что всякая производительная сила есть приобретенная сила, продукт предшествующей деятельности". Свобода есть деятельность на основе познанной необходимости. Необходимость отражает нечто устойчивое, упорядоченное, что и отражается в законах сохранения. Свобода же отражает развитие, появление нового, разнообразного, новых возможностей. Необходимость выражает наличное, показывает, каков мир есть, а свобода отражает будущее - каким мир должен быть. Развитие общества и есть постоянный процесс перехода необходимости в свободу. Гегель: мировая история - процесс возрастания свободы. Свобода многолика, но сущность ее одна - наличие разнообразных возможностей, следовательно она - наибольшая ценность. Маркс: лишь при условии обретении социальной свободы начинается развитие человеческих сил, которое является самоцелью.
37.0 Позитивизм
Позитивизм (лат. positivus — положительный) в качестве главной проблемы рассматривает вопрос о взаимоотношении философии и науки. Главный тезис позитивизма состоит в том, что подлинное (положительное) знание о действительности может быть получено только лишь конкретными, специальными науками.
Первая историческая форма позитивизма возникла в 30-40 г. XIX века как антитеза традиционной метафизике в смысле философского учения о началах всего сущего, о всеобщих принципах бытия, знание о которых не может быть дано в непосредственном чувственном опыте. Основателем позитивистской философии является Огюст Конт (1798-1857), французский философ и социолог, который продолжил некоторые традиции Просвещения, высказывал убеждение в способности науки к бесконечному развитию, придерживался классификации наук, разработанной энциклопедистами.
Кант утверждал, что всякие попытки приспособить «метафизическую» проблематику к науке обречены на провал, ибо наука не нуждается в какой-либо философии, а должна опираться на себя. «Новая философия», которая должна решительно порвать со старой, метафизической («революция в философии») своей главной задачей должна считать обобщение научных данных, полученных в частных, специальных науках.
Вторая историческая форма позитивизма (рубеж XIX-XX вв.) связана с именами немецкого философа Рихарда Авенариуса (1843-1896) и австрийского физика и философа Эрнста Маха (1838-1916). Основные течения — махизм и эмпириокритицизм. Махисты отказывались от изучения внешнего источника знания в противовес кантовс-кой идеи «вещи в себе» и тем самым возрождали традиции Беркли и Юма. Главную задачу философии видели не в обобщении данных частных наук (Конт), а в создании теории научного познания. Рассматривали научные понятия в качестве знака (теория иероглифов) для экономного описания элементов опыта — ощущений.
В 10-20 гг. XX века появляется третья форма позитивизма — неопозитивизм или аналитическая философия, имеющая несколько направлений.
Логический позитивизм или логический эмпиризм представлен именами Мори-ца Шлика (1882-1936), Рудольфа Карнапа (1891-1970) и других. В центре внимания проблема эмпирической осмысленности научных утверждений. Философия, утверждают логические позитивисты, не является ни теорией познания, ни содержательной наукой о какой-либо реальности. Философия — это род деятельности по анализу естественных и искусственных языков. Логический позитивизм основывается на принципе верификации (лат. verus — истинный; facere — делать), который означает эмпирическое подтверждение теоретических положений науки путем сопоставления их с наблюдаемыми объектами, чувственными данными, экспериментом. Научные утверждения, не подтвержденные опытом, не имеют познавательного значения, являются некорректными. Суждение о факте называется протоколом или протокольным предложением. Ограниченность верификации впоследствии выявилась в том, что универсальные законы науки не сводимы к совокупности протокольных предложений. Сам принцип проверяемости также не мог быть исчерпаем простой суммой Какого-либо опыта. Поэтому сторонники лингвистического анализа—другого влиятельного направления неопозитивизма Джордж Эдуард Мур (1873-1958) и Людвиг Витгенштейн (1889-1951), принципиально отказались от верификационной теории значения и некоторых других тезисов.
Четвертая форма позитивизма — постпозитивизм характеризуется отходом от многих принципиальных положений позитивизма. Подобная эволюция характерна для творчества Карла Поппера (1902-1988), пришедшего к выводу, что философские проблемы не сводятся к анализу языка. Главную задачу философии он видел в проблеме демаркации— разграничении научного знания от ненаучного. Метод демаркации основан на принципе фальсификации, т.е. принципиальной опровержимости любого утверждения, относящегося к науке. Если утверждение, концепция или теория не могут быть опровергнуты, то они относятся не к науке, а к религии. Рост научного знания заключается в выдвижении смелых гипотез и их опровержении.
38.0 Формация и цивилизация
В истории социально-философской мысли в рамках рассмотрения единства и многообразия истории выделяются и иногда пересекаются два основных подхода: формационный и цивилизационный.
Формационный подход к пониманию развития общества предполагает признание внутреннего единства общечеловеческой, всемирной истории и выделение универсальных этапов общественного развития (формаций), через которые должно пройти любое общество. Таким образом, единство исторического процесса выражается в последовательной смене общественно-экономических формаций и их универсальности.
Наиболее ярким представителем данного подхода является К. Маркс. С его точки зрения развитие общества определено процессами, происходящими в экономической сфере (базисе), по отношению к которой все остальные сферы (институты надстройки) находятся в подчиненном положении.
Маркс выделял пять формаций, порядок расположения которых отражает этапы развития любого общества: первобытнообщинная, рабовладельческая, феодальная, капиталистическая, коммунистическая. Смена формаций обязательно характеризуется открытым социальным конфликтом, резкими, глобальными революционными преобразованиями социальной системы.
Многие идеи К. Маркса и его последователей, безусловно, находят свое подтверждение в процессе анализа развития различных обществ, и прежде всего стран Европы. Однако как целостный подход к интерпретации исторического процесса теория К. Маркса имеет ряд недостатков и ограничений. В настоящее время ряд ученых-обществоведов ставят под сомнение идею существования универсальных стадий, а также конечной кульминационной точки развития социальной системы и, таким образом, склоняются к цивилизационному подходу в объяснении общественного развития.
Цивилизационный подход трактует общественное развитие как постоянную смену цивилизаций, каждая из которых обладает собственной спецификой, уникальностью духовной, социальной и материальной жизни. В данном случае акцент делается на исследовании именно специфического, самобытного в истории того или иного общества, народа, «непохожести» на других, а также констатируется несоизмеримость и несопоставимость развития отдельных регионов (например, Востока и Запада).
В первой половине XX века в рамках этой парадигмы наибольшую известность приобрели теория «локальных культур» О. Шпенглера и концепция множественности цивилизаций А. Тойнби. Оба ученых не признавали существования единой истории человечества, опираясь в своих теоретических построениях на глубокие различия между культурами и цивилизациями.
В настоящее время обществоведы чаще занимают позицию золотой середины между двумя крайностями в исследовании исторического процесса. Они признают и существование различий между культурами и цивилизациями, и наличие существенных общих черт в их развитии.
39.0 Диалектика
ДИАЛЕКТИКА - учение о наиболее закономерных связях и становлении, развитии бытия и познания и основанный на этом учении метод мышления. Слово "ДИАЛЕКТИКА" впервые применил Сократ, обозначивший им искусство вести умелый спор, диалог (греч. dialegomai - беседую). Противоборство мыслей, отбрасывание ложных путей, постепенное приближение к правильному знанию - это и есть диалектика. Она там, где столкновение противоположностей , борьба идей; перенесенная в последствии в объективный мир, она стала означать наличие в нем противоречий, их выявление и разрешение, борение, развитие, движение вперед.
40.0 Материальное и духовное начала
Дуализм (от лат. «duo» — два) — это мировоззрение, которое видит в мире проявление двух противоположных друг другу начал (факторов), борьба между которыми и создает все то, что есть в действительности. В этой неразрывной двоице могут быть различные начала: Бог и Мир; Дух и Материя; Добро и Зло; Белое и Черное; Бог и Дьявол; Свет и Тьма; Инь и Ян; Мужское и Женское и так далее. Дуализм присущ многим философам и философским школам. Он занимает важное место в философии Декарта, Спинозы, Кьеркегора, современных экзистенциалистов... Его можно обнаружить у Платона, Гегеля, в марксизме (Труд и Капитал) и у многих других философов. Дуализм служит философской основой теории психофизического параллелизма.
Учение Декарта о двух независимых друг от друга субстанциях — протяженной и мыслящей. Декарт разделил мир на два рода субстанций —духовную и материальную. Материальная делима до бесконечности, а духовная неделима. Субстанция обладает атрибутами — мышлением и протяженностью, прочие производны от них. Так, впечатление, воображение, желание — модусы мышления, а фигура, положение — модусы протяженности. Духовная субстанция имеет в себе идеи, изначально ей присущие, а не приобретенные в опыте.
41.0 Истина и заблуждение
Обычно истину определяют как соответствие знания объекту. Истина — это адекватная информация об объекте, получаемая посредством либо чувственного или интеллектуального постижения, либо сообщения о нем и характеризуемая с точки зрения ее достоверности. Таким образом, истина существует как субъективная реальность в ее информационном и ценностном аспектах.
Ценность знания определена мерой его истинности. Истина есть свойство знания, а не объекта познания.
Истину определяют как адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящей реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Истина есть адекватное отражение реальности в динамике ее развития.
Но человечество редко достигает истины иначе, как через крайности и заблуждения. Заблуждение — это содержание сознания, не соответствующее реальности, но принимаемое за истинное. Заблуждения тоже отражают объективную действительность, имеют реальный источник. Заблуждения обусловлены и относительной свободой выбора путей познания, сложностью решаемых проблем, стремлением к реализации замыслов в ситуации неполной информации.
Но заблуждения следует отличать от лжи как нравственно-психологического феномена. Ложь — это искажение действительного состояния дел, имеющее целью ввести кого-то в обман. Ложью может быть как измышление о том чего не было, так и сознательное сокрытие того, что было.
Источником лжи может быть и логически неправильное мышление.
Научное познание по своей сути невозможно без столкновения различных мнений, убеждений, также как невозможно и без ошибок. Ошибки нередко совершаются в ходе наблюдения, измерения, расчетов, суждений, оценок.
Гораздо сложнее все в общественных науках, в частности в истории. Тут и доступность источников, и их достоверность, и политика.
Истина исторична. Понятие конечной или неизменной истины — всего лишь призрак.
Любой объект познания — неисчерпаем, он меняется, обладает множеством свойств и связан бесконечным числом связей с окружающим миром. Каждая ступень познания ограничена уровнем развития общества, науки. Научные знания поэтому носят относительный характер. Относительность знаний заключается в их неполноте и вероятностном характере. Истина поэтому относительна, ибо она отражает объект не полностью, не исчерпывающим образом. Относительная истина есть ограничено-верное знание о чем-либо.
К абсолютным истинам относятся достоверно установленные факты, даты событий, рождения , смерти и т д. Абсолютная истина — это такое содержание знания, которое не опровергается последующим развитием науки, а обогащается и постоянно подтверждается жизнью.
Конкретность — это свойство истины, основанное на знании реальных связей, взаимодействия всех сторон объекта, главных, существенных свойств, тендеций его развития. Так истинность или ложность тех или иных суждений не может быть установлена если не известны условия места, времени, в которых они сформулированы.
Критерий истины заключается в практике. Именно в практике должен человек доказать истинность, т.е. действительность своего мышления. Один из принципов мышления гласит: некое положение является истинным, если возможно доказать, применимо ли оно в той или иной конкретной ситуации. Этот принцип выражен в термине реализуемость. Посредством реализации идеи в практическом действии знание соизмеряется, сопоставляется со своим объектом, выявляя тем самым настоящую меру объективности, истинности своего содержания.
Но нельзя забывать, что практика не может полностью подтвердить или опровергнуть какое бы то ни было представление, знание. «Атом неделим» — так считалось много веков и практика подтверждала это. Практика хранит молчание относительно того, что находится за пределами ее исторически ограниченных возможностей. Однако она постояно развивается, совершенствуется. В процессе развития истинного знания, увеличения его объема наука и практика все больше выступают в нераздельном единстве.
42.0 Природа и общество
Если принять во внимание происхождение слова "общество", становится необходимым для его подробной характеристики ввести в употребление понятие "системы" и рассмотреть общество с точки зрения системного подхода.
Система (от греческого "systema") - совокупность или сочетание частей и элементов, связанных между собой и определенным образом друг с другом взаимодействующих.
Говорят о Солнечной системе, речной системе, нервной системе. Системой является любая совокупность явлений, которые связаны между собой и взаимодействуют друг с другом. В этом смысле системой является и то единство, составными частями которого являются общество и природа.
Взаимодействие общества и природы показывает на их неразрывную связь друг с другом.
Общество не может существовать вне природы и без взаимодействия с нею, так как:
* оно возникло в результате развития природного мира, выделившись на определенном этапе из него (это произошло в длительном и сложном про-
цессе становления человека),
* оно берет из окружающей природы средства и ресурсы, необходимые для своего развития (земледелие невозможно без существования плодородных почв, современная промышленность не может существовать без целого ряда природных материалов, жизнь современного общества немыслима без использования различных природных источников сырья),
* темпы и особенности его развития во многом определяются спецификой природной среды, климатических и географических условий. (Северные народы (эскимосы, эвенки, чукчи) - в местах их проживания суровые климатические условия, поэтому они занимаются оленеводством и охотой.)
(Древние цивилизации Востока (древний Египет, цивилизация древнего Китая) возникают в долинах рек, климат засушливый, необходимы эригационные оросительные системы.)
Общество вместе с тем оказывает огромное влияние на природу так как:
* оно вырабатывает различные средства приспособления, адаптации к окружающей природной стихии (человек научился пользоваться огнем, строить дома, шить одежду, создал искусственные материалы, необходимые для жизнедеятельности общества),
* в процессе труда общество видоизменяет природные ландшафты, использует те или иные природные ресурсы в интересах дальнейшего общественного развития (последствия этого воздействия могут быть как разрушительными, так и благотворными).
Крым - раньше более засушливый климат. Занимались в основном рыболовством, после присоединения Крыма к России (1783),привезли экзотические деревья, изменился климат (климат стал мягче).
В Голландии очень мало было плодородной земли, землю постоянно затапливало. Голландцы создали сеть плотин, осушительных каналов, за счет этих сооружений значительно увеличили площадь земель пригодных как для строительства так землепользования.
Было создано искусственное Рыбинское водохранилище, затопили села, деревни и пойменные луга. Сейчас там плохая экология и гниет все то, что находится под водой - отрицательное воздействие на природу.
Становится ли общество по мере своего развития более свободным, более независимым от природы? Еще недавно ответ мог быть только положительным - человек рассматривался как существо, способное подчинить, покорить себе природу (по принципу: "Мы не можем ждать милости от природы, взять их у природы - наша задача"). Сегодня очевидно, что общество не может быть от природы независимым. В чем-то мы в современном мире зависим от природы больше, чем когда-либо. Имеется в виду то обстоятельство, что общество стоит сегодня перед экологической катастрофой, созданной хищническим, потребительским отношением к природе. Исчерпание природных ресурсов, их загрязнение ставит перед человеческим обществом задачу выживания, сохранение рода человеческого. В этой связи нужно упомянуть, что ООН в 1992 году приняла концепцию устойчивого развития, обязательную для всех государств и исходящую из необходимости обеспечить такое развитие общества, которое позволило бы сохранить природный мир и обеспечить выживание человечества.
43.0 Истинность знаний
Обычно истину определяют как соответствия знания объекту. Истина – это адекватная информация о объекте, получаемая посредством его чувственного или интеллектуального постижения либо сообщения о нем и характеризуемая с точки зрения ее достоверности. Т.о истина существует как субъективная реальность в ее информационном и ценностном аспектах. Ценность знания определяется мерой его истинности. Истина есть свойство знания, а не объекта познания. Т.о истину определяют как адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящей реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Истина есть адекватное отражение реальности в динамике ее развития. Это придает ей особую ценность, связанную с прогностическим измерением. Истинные знания дают людям возможность разумно организовывать свои практические действия в настоящем и предвидеть будущее.
44.0 Прогресс
Направление развития, для которого характерен переход от низшего к
высшему, от менее совершенного к более совершенному называется
прогрессом. Прогресс - это движение вперёд. По какому пути идет
общество: по пути прогресса или по пути регресса? От ответа на этот
вопрос зависит представление людей о будущем: несёт ли оно лучшую жизнь
или не сулит ничего хорошего. Древний поэт Гесиод писал о пяти стадиях в
жизни человечества: золотой век (люди жили легко и беспечно), серебряный
век (началось падение морали), железный век (зло и насилие), он видел
путь общества регрессивным. В отличие от Гесиода Платон и Аристотель
рассматривали историю как циклический круговорот, повторяющий одни и те
же страдания. С достижениями науки в эпоху возрождения связано развитие
идеи исторического прогресса. Одним из первых теорию общественного
прогресса выдвинул французский философ Тюрго. Его современник Кондорсе
писал, что история представляет картину беспрерывных изменений, картину
прогресса человеческого разума. Факты из истории 19 - 2О веков говорят о
том, что за революциями нередко следовали контрреволюции, за реформами -
контрреформы, за коренными переменами в политическом устройстве –
реставрация старых порядков. Если бы мы пытались прогресс человечества
изобразить графически, то у нас получилась бы восходящая не прямая, а
изломанная линия, отражающая подъёмы и спады в борьбе общественных сил,
ускоренного движения вперёд и гигантские скачки назад. Одна из
существенных ныне точек зрения состоит в том, что высшим и объективным
всеобщим критерием общественного прогресса является развитие
производительных сил, включая развитие самого человека. Направленность
исторического процесса обусловлена ростом и совершенствованием
производительных сил общества. Чем человечнее условия жизни, тем больше
возможностей для развития в человеке человеческого: разума,
нравственности, творческих сил. Поэтому прогрессивно то, что
способствует возвышению гуманизма.
45.0 Формы материального движени
Диалектический материализм классифицирует виды движения материи, выделяя из их неисчислимого многообразия ряд основных форм. Первая научная классификация форм движения материи принадлежит Энгельсу. Он выделил такие формы: механистическую, физическую, химическую, биологическую, социальную.
Формы движения материи органически связаны с определенным уровнем ее структурной организации. Движение неживой материи: субмикроэлементарный уровень (гипотетическая форма существования полевой материи), элементарные частицы, ядра, молекулы, агрегаты (жидкие, твердые, газообразные тела, звезды и планеты, звездные системы, метагалактики и т.д. ). Органический уровень – результат постепенного усложнениямолекул углеродистых соединений, приведшего к образованию органических соединений. Жизнь явилась результатом развития совокупности химических и геологических процессов на поверхности
Земли. Эволюция живого шла от доклеточных форм существования белка к клеточной организации, формированию одноклеточных и многоклеточных организмов. То, что человек и общество суть особая форма движения материи принадлежит к фундаментальным открытиям философии. Общество – не просто материя, а одухотворенная материя. Носителем социальной формы движения является человек как субъект истории. Социальная форма движения выражается в субъектно-объектных отношениях, т.е. в отношении человека, социальных групп, общества в целом к окружающему миру.
Т.о, существуют качественно различные уровни движения материи.
Качественное своеобразие одного уровня не может объясняться качественным своеобразием другого. Каждый уровень организации материи подчинен своим специфическим закономерностям. Но при этом имеется связь, взаимодействие различных уровней: высшее включает в себя низшее как одну из своих генетических предпосылок и в то же время как свой собственный момент.
понятие мировоззрения его структура и значение
Диалектический материализм считает, что наши знания, полученные на основе живого созерцания и абстрактного мышления и проверенные практикой, являются достоверными знаниями, имеющими значение объективной истины. Вопрос об истинности знаний решался многими философами. Однако только диалектический материализм дал научное обоснование вопроса об истине.
В проблеме истины надо различать две стороны.
Существует ли объективная истина, т. е. может ли в человеческих представлениях быть такое содержание, которое не зависит от человека?
Если да, то могут ли человеческие представления, выражающие объективную истину, выражать ее фазу, абсолютно или только приблизительно, относительно?
Содержание наших знаний, представлений и понятий, которое соответствует действительности, подтверждается практикой и не зависит от субъекта. Утверждение естествознания, что земля существовала до человека, есть объективная истина.
Объективной истиной являются все законы природы и общества, поскольку они правильно познаны, соответствуют объективной реальности и подтверждаются общественно-исторической практикой человечества. Наши знания объективны по своему источнику, по происхождению и, являясь отражением объективного мира в сознании человека, носят характер объективной истины.
Идеалисты, так или иначе отрицают объективную истину. Они считают, что содержание наших знаний зависит от субъекта, идеи абсолютного духа.
Идеалисты махистского толка, например, объективность сводили к 'общезначимости' и истину понимали как 'организующую и идеологическую форму человеческого опыта'. Но если истина есть форма человеческого опыта, то она не может быть объективной, то есть независимой от человека и человечества. Под такое понимание истины можно подвести и религиозные вымыслы. Махисты стирали грань между наукой и религией, ибо религиозные догмы до сих пор являются 'идеологическими формами' реакции.
В духе махистов рассуждают и прагматисты. Истиной прагматисты считают то, что 'полезно в целях практических'. Американский философ Уайтхед прямо заявляет, что 'для пользы дела' нужна наука и религия.
Hayкa же имеет дело с объективной истиной, с объективными законами природы, общества и мышления. Современный фидеизм отвергает претензии науки на объективную истину. Но без признания объективной истины нет науки. Отсюда видно, что научное мировоззрение связано с признанием объективной истины.
Признание объективной истины наносит сокрушительный удар по идеалистическому мировоззрению и является краеугольным камнем теории познания диалектического материализма.
ПРоблема истины
Признавая объективную истину, диалектический материализм вместе с тем считает, что эта истина познается не сразу, а постепенно, частями. В каждый данный момент познание исторически ограничено, но эти границы временны, относительны и практически постоянно раздвигаются в соответствии с успехами науки и техники. Поскольку познание развивается непрерывно, то и наши объективные знания в каждый данный момент неполны, незакончены, относительны. Диалектический материализм признает относительность истины лишь в смысле неполноты, незаконченности, незавершенности нашего познания в данной области, в данный момент.
Относительность истины обусловливается прежде всего тем, что мир находится в вечном и бесконечном развитии и изменении. Развиваются и углубляются и наши знания о мире. Познание развивается беспредельно, поступательно. Относительность истины следует также из ее конкретности.
Материалистическая диалектика учит, что истина носит конкретный характер. Абстрактной истины нет. Истина всегда конкретна.
Итак, вечное движение и развитие мира, отражаемое в наших знаниях, зависимость истины от условий - все это определяет относительность истины. Признание абсолютного существования внешнего мира, неизбежно ведет к признанию абсолютной истины. Человеческое мышление по природе своей способно давать нам и дает абсолютную истину. Абсолютные знания содержатся в каждой науке: поскольку наши знания объективны, постольку в них есть зерно абсолютного. Истина абсолютная и относительная - это два момента объективной истины, различных в степени точности, полноты. В каждой объективной относительной истине есть частица абсолютной истины, как отражение вечной, абсолютной природы. Всякое истинное познание природы есть познание вечного, бесконечного, и поэтому оно по существу абсолютно. Но абсолютная истина складывается из бесконечной суммы относительных истин, открываемых развивающейcя наукой и практикой. Пределы относительной научной истины могут быть расширены за счет новых открытий. Истина всегда уточняется, пополняется и все более полно и верно отражает бесконечный материальный мир.
Так, еще в древней Греции зародилась теория атомного строения материи. Физика XIX столетия доказала, что материя действительно состоит из атомов, а химики знали, что атомы одного элемента имеют определенные и одинаковые свойства. Эти знания были относительными, неполными, связанными с заблуждением: атомы считались неделимыми. Но сам факт атомного строения материи явился зерном абсолютной истины, не опровергнутым дальнейшим развитием науки. В конце XIX в. было доказано, что атом является сложной структурой. В 1896 г. были открыты электроны, входящие в атом. Наука вносила все новые зерна абсолютной истины в знания об атоме. В первой трети двадцатого столетия было исследовано движение электронов, вращающихся вокруг ядер атомов. В 40-х годах развернулись работы по созданию атомных реакций и получению атомной энергии. Используя достижения атомной физики, Советский Союз первым в мире построил атомную электростанцию. В настоящее время в соответствий с семилетним планом развернулись большие работы по использованию атомной энергии в мирных целях, по исследованию и практическому применению управляемых термоядерных реакций.
Все эти факты из истории развития атомной физики свидетельствуют о сложности, и бесконечности процесса познания, процесса складывания абсолютной истины из суммы истин относительных. Это положение полностью распространяется и на другие науки о природе и обществе.
Итак, диалектический материализм рассматривает относительную и абсолютную истины в единстве, не допуская их метафизического разрыва и противопоставления. Игнорирование единства абсолютной и относительной истины неизбежно ведет к догматизму и релятивизму. Диалектический материализм - враг догматизма в понимании истины.
Догматики рассматривают истину как раз навсегда данную, абсолютную. Так рассуждал, например, немецкий философ Дюринг, считая истины вечными, окончательными, уподобляя их догме. Догматики абсолютизируют наши знания и отрицают их относительный характер. Они витают в сфере абстрактных рассуждений, боятся соприкасаться с жизнью, обобщать практику и делать из этих обобщений какие-либо новые теоретические выводы. Догматики обычно цепляются за высказывания и положения, которые уже утратили свое значение в связи с изменившейся обстановкой.
Развитие практики и самого познания показывают, что те или иные заблуждения рано или поздно преодолеваются: либо сходят со сцены (как, например, учение о 'вечном двигателе'), либо превращаются в истинные знания (превращение алхимии в химию). Важнейшие предпосылки преодоления заблуждений -изменение и совершенствование породивших их социальных условий, зрелость общественно-исторической практики, развитие и углубление знания. А это требует конструктивно-критического, а не апологетического (защитительно-оправдательного) подхода к действительности, реализации метода 'проб и ошибок'.
Таким образом истина - это знание, соответствующее своему предмету, совпадающее с нам. Иначе говоря, это верное, правильное отражение действительности в живом созерцании или в мышлении. Достижение истины -непосредственная цель познания в любой его форме (научной, философской, образно-художественной и др.). Истина не есть свойство материальных объектов (например, 'дом есть истина'), а характеристика знания о них. Будучи объективна по своему внешнему материальному содержанию, истина субъективна по своим внутренним идеальным содержанию и форме: истину познают люди, выражающие ее в определенных субъективных формах (понятиях, законах, теориях и т. п.). Например, всемирное тяготение изначально присуще материальному миру, но в качестве истины, закона науки оно было открыто Ньютоном.
Истина есть процесс, а не некий одноразовый акт постижения объекта сразу, целиком и в полном объеме. Для характеристики объективной истины как процесса применяются категории абсолютного (выражающей устойчивое, неизменное в явлениях) и относительного (отражающей изменения происходящего.)
σμος + центр) система философских взглядов, в которых космос (как философское понятие) занимает центральное место.
БЫТИЕ, центр. филос. понятие, характеризующее всё существующее - как актуально, так и потенциально
(действительное Б., возможное Б.), как в реальности, так и в сознании (мысли, воображение); предмет особой
филос. дисциплины - онтологии. Противоположность Б.- ничто.
ДИАЛЕКТИКА [от греч. dialektik; (techne) - искусство вести беседу, искусство спора], филос. метод; в
системе ср.-век. образования - одно из семи т.н. свободных искусств
КАТЕГОРИИ (от греч. kategoria - высказывание; признак) (филос.), первопонятия, предельно общие,
основополагающие понятия, классы, типы; в ср.-век. философии назывались также предикаментами.
ЭПИКУРЕИЗМ, учения, исходившие из идей Эпикура. Школа в Афинах - "Сад" Эпикура; крупнейший
предст. Э. в Риме - Лукреций. В новое время развивался в эпоху Возрождения, затем - в течениях 17-18 вв.
(П. Гассенди). Как этич. принцип родствен эвдемонизму; впоследствии вульгарно толковался в духе
гедонизма.
ЭКЛЕКТИЗМ (эклектика) (от греч. eklektikos - выбирающий), механич. соединение разнородных, часто
противоположных принципов, взглядов, теорий, худ. элементов и т.п.; в архитектуре и изобр. иск-ве
сочетание разнородных стилевых элементов или произвольный выбор стилистич. оформления для зданий
или худ. изделий, имеющих качественно иные смысл и назначение (использование ист. стилей в архитектуре
и худ. пром-сти 19 в.).
ХРИСТИАНСТВО, одна из трёх т.н. мировых религий (наряду с буддизмом и исламом). В основе - вера в
Иисуса Христа как Богочеловека, Спасителя, воплощение Второго лица триединого Божества (см. Троица).
МАТЕРИЯ (лат. materia), вещество; субстрат, субстанция; содержание. В лат. филос. язык термин введён
Цицероном как перевод греч. hyle (собств.- древесина). Понятие М. как субстрата вещественного мира было
выработано в греч. философии в учениях Платона и Аристотеля, при этом М. понималась как неоформленное
небытие (meon), чистая потенция (см. Форма и материя). Сформулированное Декартом понятие М. как
телесной субстанции (в противоположность "мыслящей" субстанции), обладающей пространств.
протяжённостью и делимостью, легло в основу материализма 17- 18 вв. М.- центр. категория диалектич.
материализма. АСКЕТИЗМ (от греч. asket;s - упражняющийся в чём-либо), ограничение или подавление чувственных
желаний, добровольное перенесение физич. боли, одиночества и т.п., присущие практике филос. школ (напр.,
киников) и особенно разл. религий (монашество и т.п.). Целью А. может быть достижение свободы от
потребностей, сосредоточенности духа, подготовка к экстатич. состояниям, достижение "сверхъестеств.
способностей" (йога), в христ-ве - соучастие в "страданиях" Христа. Нередкий мотив А.- отказ от пользования
привилегиями в условиях обществ. неравенства (толстовцы и др.)
СКЕПТИЦИЗМ (от греч. skeptikos - разглядывающий, расследующий), филос. позиция, характеризующаяся
сомнением в существовании к.-л. надёжного критерия истины. Крайняя форма С.- агностицизм.
Направление др.- греч. философии: ранний С. (Пиррон), С. Академии платоновской (Аркесилай, Карнеад),
поздний С. (Энесидем, Секст Эмпирик и др.). В новое время (16-18 вв.) синоним свободомыслия, критики
религ. и филос. догм (М. Монтень, П. Бейль и др.).
СТОИЦИЗМ [от греч. stoa - портик (галерея с колоннами в Афинах, где учил философ Зенон - основатель
С.)], направление антич. философии. Древняя Стоя (3-2 вв. до н.э.) - Зенон из Китиона, Клеанф, Хрисипп;
Средняя Стоя (2-1 вв. до н.э.) - Панеций и Посидоний (стоич. платонизм); Поздняя Стоя (1-2 вв.), рим. С.-
Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий.
ТЕОЦЕНТРИЗМ — концепция, согласно которой Бог (см.) трактуется как совершенное бытие и высшее благо. Почитание Бога, служение ему выступает, согласно Т., фундаментом морали.
Креационизм.
Креационизм - учение, согласно которому все организмы были одновременно и независимо созданы Творцом в том виде, в каком они существуют сейчас.
лат.Creatio - создаю
Персонализм
(от лат. persona — личность), теистическое направление современной буржуазной философии, признающее личность первичной творческой реальностью и высшей духовной ценностью, а весь мир проявлением творческой активности верховной личности — бога.
ПРОВИДЕНЦИАЛИЗМ (от лат. рrovidentia - провидение), истолкование ист. процесса как осуществления
замысла Бога. Присущ теизму, характерен для ср.-век. историографии (Августин и др.).
АВТОРИТАРИЗМ (от лат. auctoritas - власть), система власти, характерная для антидемокр. полит. режимов.
Обычно сочетается с личной диктатурой. К ист. формам А. относятся азиат. деспотии, тиранич. и
абсолютистские формы правления древности, средневековья и нового времени, воен.-полицейские и фаш.
режимы, разл. варианты тоталитаризма. ТЕОДИЦЕЯ (франц. theodicee - оправдание Бога, от греч. theos - бог и dike - справедливость), общее
обозначение религ.-филос. доктрин, стремящихся согласовать идею благого и всемогущего Бога с наличием
мирового зла, "оправдать" Бога как творца и правителя мира вопреки существованию тёмных сторон бытия.
Термин введён Г.В. Лейбницем (1710)
ТЕОКРАТИЯ (от греч. theos - бог и ...кратия), форма правления, при к-рой глава гос-ва (обычно
монархического) является одноврем. его религ. главой.
СХОЛАСТИКА (от греч. scholastikos - школьный, учёный), тип религ. философии, характеризующийся
соединением теолого-догматич. предпосылок с рационалистич. методикой и интересом к формально-логич.
проблемам; получила наиб. развитие в Зап. Европе в ср. века.
РЕАЛИЗМ (от ср.-век. лат. rеаlis - вещественный, действительный), в философии - направление, признающее
лежащую вне сознания реальность, к-рая истолковывается либо как бытие идеальных объектов (Платон,
ср.-век. схоластика), либо как объект познания, независимый от субъекта, познават. процесса и опыта (филос.
Р. 20 в.).
НОМИНАЛИЗМ, направление ср.-век. схоластич. философии, к-рое, в противоположность реализму,
отрицало реальное существование общих понятий (универсалий), считая их лишь именами (лат. nomen - имя,
nominalis - именной, отсюда назв.), словесными обозначениями, относимыми ко множеству сходных
единичных вещей (крайний, или строгий, Н.- И. Росцелин и др.), или чисто мыслит. образованиями,
существующими в уме человека (концепты, отсюда назв. этого "умеренного Н." - концептуализм; осн. П.
Абеляром). Возник в 11-12 вв., получил особое развитие в 14-15 вв. (У. Оккам и его школа)
РЕНЕССАНС (франц. Renaissancе), см. Возрождение.
В эпоху В. распространились филос. идеи неоплатонизма (М. Фичино) и пантеизма (Ф. Патрици, Дж. Бруно
и др.), были сделаны выдающиеся науч. открытия в области географии (Великие географические открытия),
астрономии (разработка Н. Коперником гелиоцентрич. системы мира), анатомии (Везалий).
ВОЗРОЖДЕНИЕ (Ренессанс), период в культурном и идейном развитии стран Зап. и Центр. Европы (в
Италии 14-16 вв., в др. странах кон. 15-16 вв.), переходный от ср.-век. культуры к культуре нового времени.
Отличит. черты культуры В.: светский характер, гуманистич. мировоззрение (см. Гуманизм), обращение к
культурному наследию античности, как бы "возрождение" его (отсюда назв.). В. возникло и ярче всего
проявилось в Италии, где уже на рубеже 13-14 вв. (см. Проторенессанс) его провозвестниками выступили
поэт Данте, художник Джотто и др. Творчество деятелей В. проникнуто верой в безграничные возможности
человека, его воли и разума, отрицанием схоластики и аскетизма (гуманистич. этика итальянцев Лоренцо
Валлы, Пико делла Мирандолы и др.). Пафос утверждения идеала гармонич., раскрепощённой творч.
личности, красоты и гармонии действительности, обращение к человеку как к высш. началу бытия, ощущение
цельности и стройной закономерности мироздания придают иск-ву В. большую идейную значительность,
величеств. героич. масштаб.
СЕКУЛЯРИЗАЦИЯ (от позднелат. saecularis - мирской, светский), 1) обращение гос-вом церк. собственности
(преим. земли) в светскую. С. широко проводилась во время Реформации. 2) В Зап. Европе переход лица из
духовного состояния в светское с разрешения церкви. 3) С кон. 19 в. обозначение всякой формы эмансипации
от религии и церк. ин-тов.
ГУМАНИЗМ (от лат. humanus - человеческий, человечный), признание ценности человека как личности, его
права на свободное развитие и проявление своих способностей, утверждение блага человека как критерия
оценки обществ. отношений. В более узком смысле - светское вольномыслие эпохи Возрождения,
противостоявшее схоластике и духовному господству церкви, связано с изучением вновь открытых
произведений классич. Древности
АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (от антропо... и центр), воззрение, согласно к-рому человек есть центр и высш. цель
мироздания.
РЕФОРМАЦИЯ (от лат. reformatio - преобразование), обществ. движение в Зап. и Центр. Европе в 16 в.,
направленное против католич. церкви. Начало Р. положило выступление в 1517 в Германии М. Лютера.
Идеологи Р. выдвинули тезисы, к-рыми фактически отрицалась необходимость католич. церкви с её
иерархией и духовенства вообще, отвергалось католич. Священное Предание, отрицались права церкви на
зем. богатства и др
ПРОТЕСТАНТИЗМ (от лат. рrоtеstans, род. п. рrоtеstantis - публично доказывающий), одно из осн.
направлений в христ-ве. Откололся от католицизма в ходе Реформации 16 в. Объединяет множество
самостоят. течений, церквей и сект (лютеранство, кальвинизм, англиканская церковь, методисты, баптисты,
адвентисты и др.).
НАТУРФИЛОСОФИЯ (нем. Naturphilosophie), философия природы, умозрит. истолкование природы,
рассматриваемой в её целостности. Ранняя др.-греч. Н. досократовского периода (милетская школа и др.)
явилась по существу первой ист. формой философии вообще. Интерес к природе в эпоху Возрождения вызвал
новый расцвет Н. (Дж. Бруно, Б. Телезио, Т. Кампанелла, Дж. Кардано, Парацельс, Ф. Патрици). В нем.
классич. философии получила особенное развитие у Ф.В. Шеллинга и его последователей (Л. Окен, X.
Стеффенс, Г. Карус, Г. Шуберт, Д.М. Велланский и др.). Развитие эксперим. естествознания в новое время
привело к вытеснению Н. теориями природы, базирующимися на естественно-научных данных.
ПАНТЕИЗМ (от пан... и греч. theos - бог), религ. и филос. учения, отождествляющие Бога и мировое целое.
Пантеистич. тенденции проявляются в еретич. мистике ср. веков. Характерен для натурфилософии
Возрождения и Б. Спинозы, отождествившего понятия "Бог" и "природа".
ДЕИЗМ (от лат. deus - бог), религ.-филос. доктрина, к-рая признаёт Бога как мировой разум,
сконструировавший целесообразную "машину" природы и давший ей законы и движение, но отвергает
дальнейшее вмешательство Бога в самодвижение природы (т.е. "промысел божий", чудеса и т.п.) и не
допускает иных путей к познанию Бога, кроме разума (см. Естественная религия). Получил распространение
среди мыслителей Просвещения, сыграл значит. роль в развитии свободомыслия в 17-18 вв.
КОПЕРНИК (Kopernik, Copernicus) Николай (1473-1543), польск. астроном, создатель гелиоцентрич. системы
Мира(гелеоцентризм). Совершил переворот в естествознании, отказавшись от принятого в течение мн. веков учения о центр.
положении Земли
МЕХАНИЦИЗМ, мировоззренч. принцип, выдвинутый в 17-18 вв. и объясняющий все явления мира (в т.ч.
живой природы и общества) на основе понятий и методов классич. механики. Характеризуется строгим
детерминизмом и противостоит телеологии.
ДЕДУКЦИЯ (от лат. deductio - выведение), вывод по правилам логики; цепь умозаключений (рассуждение),
звенья к-рой (высказывания) связаны отношением логич. следования. Началом (посылками) Д. являются
аксиомы, постулаты или просто гипотезы, имеющие характер общих утверждений ("общее"), а концом -
следствия из посылок, теоремы ("частное"). Если посылки Д. истинны, то истинны и её следствия. Д.- осн.
средство доказательства (см. Аксиоматический метод, Индукция)
ЭМПИРИЗМ (от греч. empeiria - опыт), направление в теории познания, признающее чувственный опыт
единств. источником достоверного знания. Противостоит рационализму. Как целостная гносеологич.
концепция Э. сформировался в 17-18 вв. (Ф. Бэкон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Беркли, Д. Юм); элементы Э.
присущи позитивизму, неопозитивизму (логич. Э.).
РАЦИОНАЛИЗМ (от лат. rationalis - разумный, ratio - разум), филос. направление, признающее разум основой
познания и поведения людей. Противостоит как иррационализму, так и сенсуализму. Выступив против
ср.-век. схоластики и религ. догматизма, классический Р. 17-18 вв. (Р. Декарт, Б. Спиноза, Н. Мальбранш, Г.
Лейбниц) исходил из идеи естеств. порядка - бесконечной причинно-следств. цепи, пронизывающей весь
мир. Науч. (т.е. объективное, всеобщее, необходимое) знание, согласно Р., достижимо только посредством
разума - одновременно источника знания и критерия его истинности. Р. - один из филос. источников
идеологии Просвещения.
СЕНСУАЛИЗМ (от лат. sensus - восприятие, чувство), направление в теории познания, согласно к-рому
ощущение и восприятие - основа и гл. форма достоверного познания. Противостоит рационализму. Осн.
принцип С.- "нет ничего в разуме, чего не было бы в чувствах" - разделяли П. Гассенди, Т. Гоббс, Дж. Локк,
К. Гельвеций, Д. Дидро, П. Гольбах, а также Дж. Беркли, Д. Юм.
ИНТУИЦИЯ (ср.-век. лат. intuitio, от intueor - пристально смотрю), способность постижения истины путём
непосредственного её усмотрения без обоснования с помощью доказательства; субъективная способность
выходить за пределы опыта путём мысленного схватывания ("озарения") или обобщения в образной форме
непознанных связей, закономерностей.
МОНИЗМ (от греч. monos - один, единственный), способ рассмотрения многообразия явлений мира в свете
одного начала, единой основы (субстанции) всего существующего. Противоположность М.- дуализм
(признающий два независимых начала) и плюрализм (исходящий из множественности начал
ЛЮРАЛИЗМ (от лат. рluralis - множественный), 1) филос. учение, согласно к-рому существует неск. (или
множество) независимых начал бытия или оснований знания. Термин "П." введён X. Вольфом (1712). 2)
Характеристика демокр. полит. системы общества, при к-рой социальные группы имеют орг. (институц.)
возможности для выражения своих интересов через своих представителей (полит. партии, профсоюзы, церк.
и др. орг-ции).
ТЕОЛOГИЯ (от греч. theos - бог и ...логия) (богословие), совокупность религ. доктрин и учений о сущности и
действии Бога. Предполагает концепцию абс. Бога, сообщающего человеку знание о себе в откровении. В
строгом смысле о Т. принято говорить применительно к иудаизму, христ-ву и исламу.
КАТОЛИЦИЗМ, одно из осн. направлений в христ-ве. Разделение христ. церкви на католич. и
православную произошло в 1054-1204; в 16 в. в ходе Реформации от К. откололся протестантизм.
Организация католич. церкви отличается строгой централизацией, иерархич. характером; центр - папство,
глава - папа Римский, считающийся преемником апостола Петра. Резиденция папы - Ватикан. Источники
вероучения - Священное Писание и Священное Предание, к-рое включает помимо древней традиции,
постановлений первых 7 Вселенских соборов (4- 8 вв.) решения последующих церк. соборов, папские
послания.
СКЕПТИЦИЗМ (от греч. skeptikos - разглядывающий, расследующий), филос. позиция, характеризующаяся
сомнением в существовании к.-л. надёжного критерия истины. Крайняя форма С.- агностицизм.
Направление др.- греч. философии: ранний С. (Пиррон), С. Академии платоновской (Аркесилай, Карнеад),
поздний С. (Энесидем, Секст Эмпирик и др.). В новое время (16-18 вв.) синоним свободомыслия, критики
религ. и филос. догм (М. Монтень, П. Бейль и др.).
ЭПИСТЕМОЛОГИЯ (от греч. epist;me - знание и ...логия), то же, что теория познания.
ТЕОРИЯ ПОЗНАНИЯ (гносеология, эпистемология), раздел философии, в к-ром изучаются закономерности
и возможности познания, отношения знания к объективной реальности, исследуются ступени и формы
процесса познания, условия и критерии его достоверности и истинности. Обобщая методы и приёмы,
используемые совр. наукой (эксперимент, моделирование, анализ и синтез и т.д.), Т.п. выступает в качестве
её филос.-методол. основы.
ФЕНОМЕН (от греч. phainomenon - являющееся), 1) необычный, исключительный факт, явление. 2) Филос.
понятие, означающее явление, данное нам в опыте, чувственном познании (в противоположность ноумену,
постигаемому разумом).
НОУМЕН (от греч. noumenon), умопостигаемое в противоположность феномену, т.е. постигаемому
чувствами; термин впервые употреблён Платоном.
ТРАНСЦЕНДЕНТНЫЙ, запредельный по отношению к к.-л. определ. сфере, к миру в целом;
противоположность имманентного. Одно из центр. понятий ряда филос. течений, характеристика Абсолюта,
превосходящего всякое бытие (Единое в неоплатонизме); в богословских учениях - синоним потусторонности
Бога. В философии И. Канта - выходящее за пределы возможного опыта ("мира явлений") и недоступное
теоретич. познанию (напр., идея Бога, души, бессмертия).
КАТЕГОРИЧЕСКИЙ ИМПЕРАТИВ, центр. понятие этики И. Канта, безусловное общеобязат. формальное
правило поведения всех людей. Требует поступать всегда в соответствии с принципом, к-рый в любое время
мог бы стать всеобщим нравств. законом, и относиться ко всякому человеку как к цели, а не как к средству.
ДИАЛЕКТИЧЕСКАЯ ТЕОЛОГИЯ (теология кризиса), ведущее направление в европ. протестантизме
20-30-х гг. 20 в. Исходило из идей С. Кьеркегора, гл. предст.- К. Барт, Э. Бруннер, Р. Бультман, Ф. Гогартен и
др.; в США - Р. Нибур. Резко противопоставив "религию" как свод предметных действий и представлений и
"веру" как личную "встречу" с Богом, Д.т. выступила против растворения религии в культуре у идеологов
либерального протестантизма 19 - нач. 20 вв., за возвращение к первонач. идеям Реформации; подчёркивала
абс. "несоизмеримость" Бога и всего человеческого. Распалась в 1930-40-х гг.
КОММУНИЗМ (от лат. communis - общий), общее название разл. концепций, в основе к-рых - отрицание
частной собственности (первобытный К., утопич. К. и др.), в марксистской концепции ист. процесса -
обществ.-экон. формация, сменяющая капитализм и проходящая в своём развитии две ступени (фазы) -
низшую, наз. социализмом, и высшую, наз. полным К.
ДИАЛЕКТИЧЕСКИЙ МАТЕРИАЛИЗМ, филос. учение марксизма. Осн. принципы Д.м. сформулированы в
40-х гг. 19 в. К. Марксом и Ф. Энгельсом, в 20 в. разрабатывались В.И. Лениным. Согласно Д.м.,
действительность носит всецело материальный характер и "отражается" в сознании человека, движение и
развитие мира - результат его внутр. противоречий; осн. законы этого развития: единство и борьба
противоположностей, переход количеств. изменений в качественные, закон отрицания отрицания. В СССР
Д.м. был провозглашён единств. теоретич. основой науки, культуры и социальной жизни в целом, поставлен
на службу идеологии и политики компартии.
ВОЛЯ, способность к выбору деятельности и внутр. усилиям, необходимым для её осуществления.
ФИЛОСОФИЯ ЖИЗНИ, филос. течение кон. 19 - нач. 20 вв., исходящее из понятия "жизни" как некоей
интуитивно постигаемой органич. целостности и творческой динамики бытия. В разл. вариантах этого
течения "жизнь" истолковывается как естеств.-органич. начало в противоположность механич.-рассудочному
[Ф. Ницше, Л. Клагес, Т. Лессинг (Th. Lessing), Л. Фробениус (L. Frobenius) и др.], как космич. сила, создающая
новые формы ("жизненный порыв" А. Бергсона), как ист. процесс, реализующийся в неповторимых
индивидуальных образах культуры (В. Дильтей, Г. Зиммель), к-рая противопоставляется механич.
"цивилизации" (О. Шпенглер). Оказала влияние на неогегельянство, экзистенциализм, персонализм и др.
ИНТУИТИВИЗМ, течение в философии, видящее в интуиции единственно достоверное средство познания.
Противопоставление интуиции и интеллекта характерно для философии жизни - А. Бергсона и др., попытка
соединить их - для Н. О. Лосского, С. Л. Франка, Е. Н. Трубецкого, франц. неотомизма, отчасти -
феноменологии.
ПОЗИТИВИЗМ (франц. роsitivisme, от лат. роsitivus - положительный), филос. направление, исходящее из
того, что всё подлинное (позитивное) знание - совокупный результат спец. наук. Осн. в 30-х гг. 19 в. О.
Контом (ввёл самый термин). Различают "классич." П.- Э. Литтре, И. Тэн, Э. Ренан (Франция), Дж.С. Милль,
Г. Спенсер (Великобритания), В.В. Лесевич, М.М. Троицкий (Россия); эмпириокритицизм (махизм); совр.
форма П.- неопозитивизм (см. Аналитическая философия). Оказал влияние на методологию естеств. и
обществ. наук (особенно 2-й пол. 19 в.).
ПРАГМАТИЗМ (от греч. рragmа, род. п. рragmаtos - дело, действие), филос. направление, видящее в практич.
деятельности предпосылку и конечную цель познания и сущностную характеристику человека. В П. понятия и
теории рассматриваются как инстр-ты, орудия в решении практич. задач, этика - как средство организации
жизнедеятельности человеческого сообщества; истина толкуется как практич. полезность. П. возник в 70-х гг.
19 в. в США; осн. идеи высказал Ч. Пирс, доктрину разрабатывали У. Джемс, Дж. Дьюи, Ф.К.С. Шиллер, Дж.
Г. Мид. ИНСТРУМЕНТАЛИЗМ, направление в философии и методологии науки, рассматривающее науч. понятия,
теории и гипотезы как инстр-ты, необходимые для ориентации человека в его взаимодействии с природой и
обществом. И. тесно связан с прагматизмом, операционализмом и конвенционализмом. Развёрнутую
концепцию И. сформулировал Дж. Дьюи. Идеи И. оказали влияние на позиции ряда учёных (Г.Р. Кирхгоф, Г.
Герц, П.У. Бриджмен, А.С. Эддингтон).
НЕОПОЗИТИВИЗМ, одно из осн. направлений философии 20 в., форма позитивизма. Осн. идеи восходят к
эмпиризму и феноменализму (Дж. Беркли, Д. Юм). Отвергая возможность философии как теоретич. познания
мировоззренческих проблем, противопоставляет науку философии. Свою задачу видит в разработке метода
логич. или лингв. анализа знания (или языка - научного, философского, обыденного). Идеи Н. получили
выражение в деятельности Венского кружка, на основе к-рого сложился логический позитивизм. К Н.
примыкал ряд представителей философии науки (Ч. Моррис, П. Бриджмен), упсальской школы в Швеции и
др. В сер. 20 в. больший вес приобретала лингв. философия. Представители Н. сыграли значит. роль в
развитии совр. формальной логики, семиотики и логики науки.
ПОСТПОЗИТИВИЗМ, термин, обозначающий ряд филос. концепций, возникших в 50- 70-х гг. 20 в. в
процессе критики неопозитивизма. К осн. течениям П. относят критич. рационализм К. Поппера, "науч.
материализм" [Д. Армстронг (D. Аrmstrong)], прагматич. анализ [У. Куайн, М. Уайт (М. Whitе)], концепции П.
Фейерабенда и Р. Рорти, разл. варианты филос. реализма. П. нередко отождествляют с аналитич. философией.
СОБОРНОСТЬ, кафоличность (греч. katholikos - всеобщий), один из осн. признаков христ. церкви,
фиксирующий её самопонимание как всеобщей, универсальной ("единая, святая, соборная и апостольская
церковь" - Никейско-Константинопольский символ веры, 4 в.). Рассматривая С. как специфич. достояние
правосл. традиции (С. как совокупный разум "церк. народа", в отличие от религ. индивидуализма
протестантизма и авторитаризма папы в рим.-католич. церкви), А.С. Хомяков истолковывал её как общий
принцип устроения бытия, характеризующий множество, собранное силой любви в "свободное и
органическое единство" (в социальной философии наиб. приближение к этому принципу усматривалось в
крест. общине). Понятие С. было воспринято рус. религ. философией кон. 19-20 вв.
СВОБОДА, одно из осн. понятий религии, философии и обществ. жизни, имеющее негативный ("С. от" -
независимость от к.-л. внеш. принуждения, судьбы и т.п.) и позитивный ("С. для" как способность и
возможность самополагания, самоопределения) аспекты. В теистич. религиях акт сотворения мира "из
ничего" рассматривается как проявление присущей Богу абсолютной С. В богословских дискуссиях о
соотношении человеческой воли и Божественной благодати и предопределения вырабатывается
представление о С. человека (формальным выражением её является С. выбора между добром и злом,
ставшего неизбежным после грехопадения) как неотъемлемой характеристике его Божественного "образа" и
непременном условии осуществления им своего предназначения - "уподобления" Богу.
В истории философии С. рассматривалась прежде всего как свобода воли; С. человека связывалась с его
характеристикой как разумного (духовного) существа, возвышающегося над сферой природной необходимости
в актах самообладания (господство над страстями и инстинктивными побуждениями), нравств. выбора, в
игре, творчестве и т.п.
ТВОРЧЕСТВО, деятельность, порождающая нечто качественно новое и отличающаяся неповторимостью,
оригинальностью и культурно- ист. уникальностью. Т. специфично для человека, т.к. всегда предполагает
творца - субъекта творческой деятельности.
СЦИЕНТИЗМ (от лат. scientia - наука), абсолютизация роли науки в системе культуры, в духовной жизни
общества; в качестве образца берутся естеств. науки, математика
ВЕРИФИКАЦИЯ (от лат. verus - истинный и facio - делаю), проверка, эмпирич. подтверждение теоретич.
положений науки путём сопоставления их с наблюдаемыми объектами, чувств. данными, экспериментом.
Принцип В. (или верифицируемости) - одно из осн. понятий логического позитивизма.
ПАРАДИГМА (от греч. раradeigma - пример, образец) (филос., социол.), исходная концептуальная схема,
модель постановки проблем и их решения, господствующих в течение определ. ист. периода в науч.
сообществе. Смена П. представляет собой науч. рев-цию.
СТРУКТУРА (от лат. structura - строение, расположение, порядок), совокупность устойчивых связей объекта,
обеспечивающих его целостность и тождественность самому себе, т.е. сохранение осн. свойств при разл.
внеш. и внутр. изменениях.
ГЕРМЕНЕВТИКА (от греч. hermeneutikos - разъясняющий, истолковывающий), иск-во толкования текстов
(классич. древности, Библии и т.п.), учение о принципах их интерпретации; экзегетика. В идущих от В.
Дильтея филос. течениях кон. 19-20 вв.- учение о "понимании" (целостном душевно-духовном переживании)
как методол. основе гуманитарных наук (в отличие от "объяснения" в естеств. науках).
АНТРОПОЛОГИЯ (от антропо... и ...логия), наука о происхождении и эволюции человека (см.
Антропогенез), образовании человеческих рас и о нормальных вариациях физич. строения человека. Как
самостоят. наука сформировалась в сер. 19 в. Осн. разделы А.: морфология человека, учение об антропогенезе,
расоведение. С сер. 20 в. усиленно развивается комплекс дисциплин, объединённых под назв. "биология
человека" (изучение физиол., биохим. и генетич. факторов, влияющих на вариации строения и развития
человеческого организма).
ФЕНОМЕНОЛОГИЯ (греч., букв.- учение о феноменах), 1) описание и классификация предметов к.-л.
отрасли науч. знания. 2) Филос. учение о явлении, по-разному трактовавшееся в истории философии: у И.Г.
Ламберта (1764) - как учение о явлениях, позволяющее отделить истину от видимости; у Г.В.Ф. Гегеля - как
"наука об опыте сознания", его поступат. восхождении от чувственной непосредственности к абс. знанию
("Феноменология духа", 1807); у Ф. Брентано - как часть психологии, описывающая психич. феномены. 3)
Филос. направление 1-й пол. 20 в., основанное Э. Гуссерлем, считавшим задачей Ф. выявление чистой
структуры сознания (его изначальной интенциональности - направленности на предмет) через очищение его
от эмпирич. содержания и освобождение от к.-л. догматич. утверждений, вырастающих на почве обычной,
"естеств. установки" сознания по отношению к миру
БЕССОЗНАТЕЛЬНОЕ, совокупность психич. процессов, не представленных в сознании субъекта. В ряде
психол. теорий - особая сфера психического, качественно отличная от сознания. В иррационалистич.
"философии Б." Э. Гартмана - универс. основа бытия. Одно из центр. понятий в психоанализе З. Фрейда и др.
течениях глубинной психологии; в "аналитич. психологии" К.Г. Юнга наряду с личным Б. выделяется
коллективное Б.
ПСИХОАНАЛИЗ (от психо... и анализ), метод психотерапии и психол. учение, развитое З. Фрейдом в кон. 19
- нач. 20 вв., ставящее в центр внимания бессознат. психич. процессы и мотивации. Вытеснение из сознания
неприемлемых для него влечений (преим. сексуальных) и травмирующих переживаний рассматривается в П.
как гл. источник невротич. симптомов и разл. патол. явлений (забываний, ошибочных действий и т.п.). В
основе психотерапии - анализ вытесненных комплексов с помощью свободных ассоциаций, толкования
сновидений и т.п. Психич. структура личности в П.: бессознат. "Оно" (область влечений); сознат. "Я",
сдерживающее импульсы "Оно" посредством разл. защитных механизмов; "Сверх-Я" (область социальных
норм и нравств. установок). Послужил исходной основой многообразных течений глубинной психологии;
оказал влияние на лит-ру и на лит-ведение, иск-ведение и др. гуманитарные науки
ЛИБИДО (лат. libido - влечение, желание, стремление), в сексологии половое влечение. Одно из осн.
понятий психоанализа З. Фрейда, означающее преим. бессознательные сексуальные влечения, способные (в
отличие от стремления к самосохранению) к вытеснению и сложной трансформации (патол. регрессии или
сублимации и т.п.). К.Г. Юнг в полемике с Фрейдом лишил Л. исключительно сексуального характера,
рассматривая его как психич. энергию вообще, своего рода метафизич. принцип психик
СУБЛИМАЦИЯ (психол.), психич. процесс преобразования и переключения энергии аффективных
влечений на цели социальной деятельности и культурного творчества. Понятие введено З. Фрейдом (1900),
рассматривавшим С. как один из видов трансформации влечений (либидо), противоположный вытеснению.
КУЛЬТУРА (от лат. cultura - возделывание, воспитание, образование, развитие, почитание), совокупность
созданных человеком в ходе его деятельности и специфич. для него жизненных форм, а также самый процесс
их созидания и воспроизводства. В этом смысле понятие К.- в отличие от понятия природы - характеризует
мир человека и включает в себя ценности и нормы, верования и обряды, знания и умения, обычаи и
установления (включая такие социальные институты, как право и гос-во), язык и иск-во, технику и
технологию и т.д. Разл. типы К. характеризуют определ. ист. эпохи (антич. К.), конкретные об-ва, народности
и нации (К. майя), а также специфич. сферы деятельности (К. труда, полит. К., худ. К.).
ЦИВИЛИЗАЦИЯ (от лат. civilis - гражданский, государственный), термин, близкий к понятию культура. Ц.
часто наз. поздняя стадия развития культуры, отмеченная возникновением письменности, гос-ва и др. (Л.
Морган и др.), либо локальные разновидности культуры - др.-егип., кит., европ. и др. Ц. (А. Тойнби и др.)
СОЦИОБИОЛОГИЯ, междисциплинарное науч. направление, изучает биол. основы социального
поведения животных и человека, используя данные этологии, генетики, экологии, эволюц. теории,
социальной психологии, этнографии и др. Сложилось в 70-х гг. 20 в., гл. обр. в США - Э.О. Уилсон, Д. Бэрэш
(D. Barash), Ч. Ламсден (С. Lumsden) и др. С. исходит из возможности обнаружения у животных предпосылок
поведенческих форм, свойственных человеку. Изучая альтруистич., эгоистич., агрессивное, половое и др.
типы поведения, С. стремится установить их инварианты у животных и человека. С. исследует проблемы
взаимосвязи биол. и культурного развития (концепция т.н. генно-культурной коэволюции), синтеза биол. и
социогуманитарного знания.
МЕТАФИЗИКА (от греч. meta ta physika - после физики), синоним философии, постигающей путём
умозрения основополагающие принципы (начала) бытия. Термин восходит к названию, данному в 1 в. до н.э.
Андроником Родосским сочинениям Аристотеля по "первой философии" (идущим после его "физики", т.е.
естеств.-научных соч.), предметом к-рой было "бытие как таковое".
ОНТОЛОГИЯ (от греч. on, род. п. ontos - сущее и ...логия), раздел философии, учение о бытии (в отличие от
гносеологии - учения о познании), в к-ром исследуются всеобщие основы, принципы бытия, его структура и
закономерности; термин введён нем. философом Р. Гоклениусом (R. Goclenius, 1613).
АКСИОЛОГИЯ (от греч. axia - ценность и ...логия), учение о ценностях.
ОБЩЕСТВО, в широком смысле - совокупность исторически сложившихся форм совм. деятельности людей;
в узком смысле - исторически конкретный тип социальной системы, определ. форма социальных отношений
(напр., О., противопоставленное гос-ву, у Гегеля).
ПОСТИНДУСТРИАЛЬНОЕ ОБЩЕСТВО, обозначение в социологии новой стадии обществ. развития,
следующей за индустр. обществом. В разл. концепциях П. о., выдвинутых в кон. 60- 70-х гг. 20 в. (Д. Белл, Г.
Кан, З. Бжезинский, А. Турен и др.), основой поступат. развития общества считается смена разл. эпохальных
технологий, а также отраслевое и проф. разделение труда. Ведущую роль в П.о. приобретают сфера услуг,
наука и образование, корпорации уступают гл. место ун-там, а бизнесмены - учёным и проф. специалистам. В
80-х гг. концепция П.о. получила развитие в теории "информац. общества" (Е. Масуда, Дж. Нейсбит и др.).
МОДЕРНИЗАЦИЯ, изменение, усовершенствование, отвечающее совр. требованиям, вкусам, напр. М.
оборудования.
ЛИБЕРАЛИЗМ, идейное и обществ.-полит. течение, возникшее в европ. странах в 17-18 вв. и
провозгласившее принцип гражд., полит., экон. свобод. Истоки Л.- в концепциях Дж. Локка, физиократов, А.
Смита, Ш. Монтескьё и др., направленных против абсолютизма и феод. регламентации. Идеи Л. получили
первое воплощение в Конституции США (1787) и Декларации прав человека и гражданина (1789) во
Франции. В 19 - нач. 20 вв. сформировались осн. положения Л.: гражд. общество, права и свободы личности,
правовое гос-во, демокр. полит. институты, свобода частного предпринимательства и торговли. Совр. Л.
(неолиберализм) исходит из того, что механизм свободного рынка создаёт наиб. благоприятные предпосылки
для эффективной экон. деятельности, регулирования социальных и экон. процессов; вместе с тем необходимо
постоянное вмешательство гос-ва для поддержания нормальных условий функционирования рынка,
конкуренции. С кон. 20 в. происходит сближение идей Л., консерватизма и социал-демократии.
ФУНДАМЕНТАЛИЗМ, 1) обществ., идеологич., религ. движения, провозглашающие приверженность
исходным идеям, принципам, ценностям определ. учений, доктрин, выдвигающие требования преодоления
появившихся в ходе их развития извращений, уклонов, ересей и восстановления первоначальной чистоты,
"возвращения к истокам". Ф. близок к разл. типам ортодоксии. Он возникает в условиях кризиса к.-л.
движения и, как правило, противостоит, в т.ч. насильств. средствами, процессу перемен, обновлению. 2)
Течение в протестантизме, направленное против либерального протестантского рационализма. Сложилось в
юж. штатах США в 1910-х гг.; отвергало любую критику Библии.
Понятие мировоззрения. Структура мировоззрения. Функции мировоззрения.
Мировоззре́ние — совокупность (система) взглядов, принципов, оценок и убеждений, определяющая отношение к окружающей действительности и характеризующая видение мира в целом и место человека в этом мире. Обусловлено особенностями общественного бытия и социальными условиями.
Мировоззрение личности определяет мнение.
Одна из основных категорий философии познания, человека, религии и быта. Характеризует общее понимание мира, быта, социума и индивида, его этическую и эстетическую составляющие, и роль и положение человека в объективном мире.
[править] Исторические формы мировоззрения
[править] Мифологическое мировоззрение
Мифологическое мировоззрение было древнейшей формой познания мира, космоса, общества и человека. Миф по необходимости возник из потребности индивида, его семьи, рода и социума в целом, в осознании окружающей природной и социальной стихии, сущности человека и передачи их единства через различные символические системы. В мифологических системах человек и социум, как правило, не выделяют себя из окружающего мира. Космос, природа, общество и человек — различные проявления одного и того же божественного закона, передаваемого через символическую или символико-мифологическую системы. Природа, общество и человек слиты в единое целое, неразрывное и единое, однако сами они внутри неоднородны и уже авторитарны, авторитаризм общества перенесён на всю природу.
Мифологическое сознание мыслит символами: каждый образ, бог, культурный герой, действующее лицо обозначает стоящее за ним явление или понятие. Это возможно потому, что в мифологическом мировоззрении существует постоянная и неразрывная связь между «однотипными» явлениями и объектами в социуме, личности, природе и космосе.
Важнейшим аспектом Традиционной культуры и мифологического мировоззрения является и то, что мифы изначально живут в своём, особенном времени — времени «первоначала», «первотворения», к которому неприложимы линейные представления о течении времени. Подобное отношение к времени хорошо прослеживается в народных, в частности русских сказках, где время действия определяется как «давным-давно», «в стародавние времена» и т. д.
Кроме того, миф, особенно на начальных стадиях своего развития (в долитературном виде), мыслит образами, живёт эмоциями, ему чужды доводы современной формальной логики. При этом он объясняет мир, исходя из ежедневной практики. Данный парадокс объясним тем, что социум, где преобладает мифологическое мировоззрение, напрямую соотносит особенности своего восприятия мира с реальным миром, индивидуальные психические процессы с природными и социальными явлениями, зачастую не делая различия между причиной и следствием, а часто меняя их местами.
По Традиционному мифологическому мировоззрению её последователь способен подняться до уровня бога, а значит для человека, рода и социума миф о странствиях и подвигах культурного героя, в большинстве случаев, читай «бога», был практически полезен и являлся руководством к действию.
Особенности, характерные для мифологической формы мировоззрения [1]:
* Антропоморфность — рассмотрение явлений природы по аналогии с человеком. Явлениям природы приписываются все те свойства, которые есть у человека: ощущения, реакции на негативные факторы, желания, страдание и т. п.
* Дескриптативность — стремление к объяснению событий, явлений в форме описательного рассказа, сказания, легенды; среди действующих фигур — герои и боги в виде особых людей.
* Синкретизм (слитность, нерасчленённость) объективного и субъективного миров, что в значительной степени объясняется антропоморфностью, пронизывающей все стороны этой формы мировоззрения.
* Связь с магией свойственна более зрелому первобытно-общинному сознанию и выражается в действиях колдунов, шаманов и других людей, вооружённых зачатками научных знаний о теле человека, о животных и растениях. Наличие магического элемента в составе данной формы мировоззрения позволяет отвергнуть точку зрения, будто это мировоззрение не связано с практикой, а является лишь пассивно-созерцательным.
* Апелляция к прецеденту в объяснении событий, определяющих современный порядок вещей. Например: "человек стал смертным потому, что гонец (часто какое-то животное) неправильно передал волю божества", "человек начал использовать огонь потому, что тот был украден у богов Прометеем" и т. д.
* Антиисторичность. Время не понимается как процесс прогрессивного развития. В лучшем случае оно допускается как обращённое вспять: движение от золотого века к серебрянному и медному, что само по себе выражает желание видеть мир статичным, постоянно воспроизводящимся в том же самом виде.
[править] Религиозное мировоззрение
Основная статья: Религия
Религиозное мировоззрение возникает на основе трансформации представлений о комплексе богов мифологического мировоззрения, коррекции этих представлений в связи с более углубленной логической и философской рефлексией вопросов возникновения мира, качеств человека, личных задач его самосовершенствования. Как и мифология, религия опирается на чувственные образы, развивает способность к воображению, фантазии. Однако, в отличие от мифологии, религия сосредотачивает воображение и фантазию на сверхприродном, духовном. На первый план выдвигается психологическая установка — вера в бога, в возможность человека прожить богочестивую жизнь, достичь подлинных нравственных (божественных) ценностей и обеспечить себе бессмертие.
Согласно религиозному мировоззрению, действительностью управляют некие сверхъестественные силы. В язычестве эти силы зачастую похожи на людей внешне или, по крайней мере, поведением (этот подход называется антропоморфизмом). В монотеистических религиях (начиная с иудаизма) Бог не антропоморфен, хотя некоторые конфессии монотеистических религий и прибегают к антропоморфным образам по тем или иным причинам.
Ранние формы религиозного сознания характеризовались политеизмом (син. многобожие, язычество, идолопоклонство). Каждый бог (дух, идол и т. п.) в такой системе отвечает за что-то своё, они отличаются друг от друга по целому ряду характеристик и их отношения между собой нередко напоминают взаимоотношения в человеческом обществе (например, языческие боги нередко вступают в битвы друг с другом, плетут интриги и т. д.). Религии, которые считают, что Бог существует всего один, называются монотеистическими.
[править] Мистическое мировоззрение
Основная статья: Мистицизм
Помимо философских, религиозных и научных теорий на статус мировоззрения претендуют разного рода мистические учения.
[править] Философское мировоззрение
Основная статья: Философия
Возникновение философии как мировоззрения относится к периоду развития и становления рабовладельческого общества в странах Древнего Востока, а классическая форма философского мировоззрения сложилась в Древней Греции. Первоначально возник материализм как разновидность философского мировоззрения, как научная реакция на религиозную форму мировоззрения. Фалес первым в Древней Греции поднялся до понимания материального единства мира и высказал прогрессивную мысль о превращении единой по своей сущности материи из одного ее состояния в другое. У Фалеса были сподвижники, ученики и продолжатели его воззрений. В отличие от Фалеса, считавшего материальным ос-нованием всего сущего - воду, они находили иные материальные основания: Анаксимен - воздух, Гераклит - огонь. Философия рождается в полемическом диалоге с системой религиозно-мифологических взглядов на мир. Её собственные позитивные воззрения складываются непосредственно в ходе критического переосмысления и преобразования того духовного материала, который был оставлен людям в наследство их предшествующим развитием. Естественно, что на первых порах она оказывается связанной рамками этого материала, находится в сильной, хотя и негативной зависимости от него.
Именно поэтому философия и выступает сначала вовсе не как особая наука, не как особая область знания, чётко выделяющая предмет своего исследования, круг своих специальных проблем, а как «любовь к мудрости» или «мудрость вообще», — она рассматривает всё, что попадает в поле зрения мыслящего существа. Её предмет сливается с предметом мышления вообще, — это «мир в целом», без каких бы то ни было уточнений и ограничений. Философия выступает тут как синоним мировоззрения вообще. На этой стадии пока ещё не приходится говорить о философии как об особой науке — по той простой причине, что нет ещё других наук. Есть лишь слабые ростки математических, астрономических и медицинских знаний, вырастающие на почве практического опыта и ориентированные вполне прагматически. Неудивительно, что «философия» с самого начала включает в себя все эти немногочисленные зародыши научного познания и помогает им развиваться в своём лоне, стараясь освободить их от тех магически-знахарских наслоений, с которыми они переплетены в составе религиозно-мифологического мировоззрения. Развитие философии совпадает тут полностью и без остатка с развитием научного понимания окружающего мира.
Но именно поэтому в состав её размышлений, естественно, попадает и всё то, что впоследствии составит её специальный предмет: исследование универсальных закономерностей, в рамках которых существует и изменяется как «бытие», так и «мышление», как постигаемый космос, так и постигающая его душа.
[править] Научное мировоззрение
Основная статья: Наука
Основная статья: Научная картина мира
[править] Научная философия. Подход марксизма - Диалектический материализм
Научное мировоззрение может нарисовать только вся система современных наук. Эта система включает в себя философскую диалектику и без её участия не может претендовать ни на полноту, ни на научность. Понимаемая как логика, философская диалектика становится необходимой составной частью научно-материалистического мировоззрения и уже не претендует на монопольную реализацию мировоззрения, на монополию в отношении «мира в целом». Научное мировоззрение, в составе которого нет философии, логики и теории познания, такой же нонсенс, как и «чистая» философия, которая полагает, что она-то и есть мировоззрение, взваливая на свои плечи задачу, решение которой под силу только всему комплексу наук.
[править] Обыденное мировоззрение
Для обыденного мировоззрения характерна ориентация на представленные в культуре стереотипы поведения, принимаемые без всякого доказательства положения (например: лучше жениться, чем оставаться холостым; лучше получить образование, чем быть необразованным). Также для такой формы мировоззрения характерно смешение отрывочных научных знаний с философскими, религиозными и даже мифологическими представлениями. Обыденное мировоззрение допускает соединение логически и культурно-исторически несовместимых идей, например христианских верований, с идеей реинкарнации. Эта форма мировоззрения отличается отсутствием стремления к рациональной рефлексии принятых убеждений, отсутствием сомнения в том, что просто принимается на веру, лёгкостью представления желаемого в качестве действительного. Тем не менее обыденное мировоззрение оказывается практически действенным, а содержащиеся в нём основанные на здравом смысле и стереотипах житейской мудрости положения нередко становятся отправными пунктами философского обобщения и даже научного анализа действительности.
Философские аспекты буддизма.
В философско-религиозной системе буддизма ключевыми можно считать такие понятия, как нирвана, дхарма, карма, в основном унаследованные буддистами от предшественни-ков.
Термин "дхарма" имеет следующие значения:
1) качество, атрибут;
2) субстанциальный носитель, трансцендентальный субстрат единичного элемента созна-тельной жизни;
3) элемент сознательной жизни;
4) нирвана, объект учения Будды;
5) абсолютное, истинно-реальное;
6) учение, религия Будды;
7) вещь, предмет, объект, явление.
Можно бесконечно долго исследовать различные оттенки значения понятия "дхарма", ва-жен только тот аспект этого учения, который связан непосредственно с системой буддиз-ма как вероисповедованием. А именно то, что дхармы, охваченные безначальным волне-нием индивидуального сознания, безостановочно проявляются в виде живых существ, ме-чущихся в круговороте бытия, в болоте рождения и смерти, существ, подверженных бес-численным трансформациям, бесконечному повторению жизни со всеми ее страданиями.
Следующим важным базовым понятием буддизма является "карма".
В переводе с санскрита "карма" обозначает действие, деяние, дело, поступок, жребий. Это также одно из центральных понятий индийской философии, дополняющее учение о пере-рождении и перевоплощении (сансара).
В широком смысле карма - это сумма совершенных в первой жизни поступков, последст-вия которых определяют вид нового рождения каждого живого существа, т.е. облик и судьбу дальнейшего существования. В узком смысле карма - это влияние совершенных действий на содержание настоящего и последующего существования. Во всех случаях карма понимается как незримая сила, ясным представляется лишь общий принцип ее дей-ствия, внутренний же механизм остается скрытым. Понятие "карма" восходит отчасти и к весьма архаическим представлениям о посмертной судьбе человека: пути богов или пред-ков, обусловленном поведением их при первой жизни и соответственно определяющем возвращение или невозвращение к новому земному существованию в том или ином обли-ке. В ранних Упанишадах (санск. сокровенное знание) - заключительной части Вед, ут-верждается, что человек становится добрым от доброго деяния, дурным от дурного. Люди сами портят свою жизнь эгоистическими помыслами и делами. Карма иногда сближается с понятием судьбы, рока, она отчасти напоминает понятие удела, доли: человек страдает и живет в таких-то условиях, потому что такова его карма. Говорят также, что условия жиз-ни человека являются результатом его кармы, т.е. общего итога действий, совершенных им в предыдущей жизни. При этом имеется в виду, что каждый поступок несет опреде-ленную этическую нагрузку, положительную или отрицательную, в зависимости от кото-рой человек будет вознагражден или наказан либо уже в этой жизни, либо в будущей. Карма, следовательно, является чем-то роковым в том смысле, что человек не может из-бежать последствий своих же поступков. С другой стороны, он в состоянии сознательно создать лучшие условия для своего будущего. В этом смысле карма зависит от свободной творческой силы человека. Карма предполагает определенную конфигурацию или опреде-ленное расположение уже упоминавшихся дхарм (психофизических элементов жизни), что, в свою очередь, определяет, в каком виде "живое существо" будет представлено в бу-дущей жизни.
В переводе с санскрита "сансара" обозначает прохождение через что-либо, смену различ-ных состояний, круговорот, перерождение, беспрерывное перевоплощение. Как и многие другие понятия буддизма, восходит к добрахманистсковедическим представлениям и анимистическим верованиям. Концепция сансары заключает в себе идею не только родст-венности всего живого и переходности, но неуничтожимое его форм. Смерть в контексте данной концепции является лишь началом последующей жизни. Перевоплощение проис-ходит по закону кармы. "Нирвана" в переводе с санскрита означает "угасание". В буддий-ской религиозно-мифологической системе это одно из центральных понятий, и обозначает умиротворенное состояние сознания, противоположное сансаре, когда прекращаются пе-рерождения и переходы от одной сферы сансарического существования к другой.
В состоянии нирваны происходит угасание дхарм,которые теперь уже не способны созда-вать новые комбинации перерождения; происходит остановка "колеса" сансары. По тео-рии буддизма, онирване нельзя сказать ничегоопределенного, кроме того, что это состоя-ние свободы духа, покоя, блаженства.
Нирвана изображается как противоположное всему, что может быть в изменчивой жизни, и потому как нечто непостижимое разумом и невыразимое. Нирвана в философско-религиозной системе буддизма означает, прежде всего, этический идеал, который пред-стает как психологическое состояние законченности внутреннего бытия перед лицом бы-тия внешнего, абсолютной отрешенности от него. Это состояние негативно можно изобра-зить как отсутствие желаний, а позитивно как некое, не поддающееся расчленению, слия-ние интеллекта,чувств, воли. Последнее предстает с рациональной стороны как истинное понимание, с нравственно-эмоциональной как нравственное совершенство, с волевой как абсолютная несвязанность, и в целом может быть охарактеризовано как внутренняя гар-мония, согласованность всех наличных способностей, необязательно выражающихся во внешней деятельности Будды.
Специфика философского знания. Философия и наука. Философия и искусство. Фило-софия и религия.
1. Философское знание является системно-рациональным. В этом сущность сближе-ния философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
2. Философское знание является целостным выражением мира, причем это целост-ное, духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей. В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира: философ-ская картина мира характеризуется всеобщностью.
3. Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого предмета знания, научного.
Философия и наука. Является ли философия наукой? Первое. Наука–систематическое, доказательное и проверяемое знание. Наука состоит из положений, которые образуют сис-тему, реализуется принцип доказательности в науке; выводы науки должны проходить практическую проверку. Философия–в ней также есть систематичность, доказательность, проверяемость. Эти признаки были выработаны именно в философии. Философы стара-ются проверять свои выводы фактами. Второе. Главная ценность науки–истина. Посколь-ку в философии ей уделяют первостепенное внимание, то философия- наука( «филосо-фия»–любовь к мудрости, истине). Третье. Любая наука имеет научный аппарат(методы, теорию и т.д.) Философия имеет научный аппарат.
Принцип научности требует, чтобы категории были строго определены. В философии ка-тегории имеют «размытые» края. С точки зрения применимости этих категорий–это ос-новное достоинство. С помощью категорий человек может изменить свое отношение к миру, т.к. изменить мир он не в состоянии. Философия–наука особенная–проблемы фило-софии неразрешимы. Если проблема разрешилась–то это уже проблема другой науки. Ка-ждое поколение заново решает философские проблемы.
Философия и искусство. Сторонники чувственно-эстетически ориентированной философии порой склонны отождествлять философию с искусством. Для этого нет достаточных оснований. Действительно, так называемое художественное творчество, создание художественных образов (поэтических, музыкальных и других) для философии во¬обще не характерно. Философия соткана не из художественных образов, а из философем. Проблема состоит в том, чтобы философия не уступала искусству в сопричастности к тайнам, пробле¬мам, "болевым точкам" бытия человека в мире. Искусство по сравнению с филосо-фией более выборочно, оно в отличие от фи лософии занято поиском для человека не наи-более значимого, а художественно значимого. Как видим, философию и искусство объе-диняет определенный пафос, обостренный интерес к бытию человека, который, впрочем, не отменяет их своеобразия и са¬мостоятельности.
Философия и религия. Для религии характерна вера в трансцендентность и авторитет. Религии не нужны доказательства. Философия же, напротив, нуждается в доказательствах.
Миф как исток философии.
Существуют две основные концепции происхождения философии.
Для мифогенной концепции философия выступает как высшая стадия мифа. Философию здесь понимают как «логос мифа», «мифологию в зеркале рефлексии», «понятийно оформленное мифологическое мировоззрение». Философия появляется тогда, когда натурфилософы начинают на абстрактном языке излагать. Мифогенная концепция показывает генезис как непрерывный процесс, возможный благодаря изначальному единству мифа и философии. Миф и философия связаны сущностно, так как заняты соотнесением человека и сущего в целом. Это то, что авторы называют мировоззренческой функцией. Налицо множество переходных форм – от классического мифа до классической философии. Но у мифогенной концепции есть другой недостаток – философия в ней перестает быть новостью, а миф оказывается изначально предрасположенным к философствованию.
Этому опыту, проникнутому чувством уместности, в качестве формы сознания соответствует миф. В таком случае, мы можем сделать вывод, что возникновение философии связано с кризисом мифа, поскольку философствование делается возможным только тогда, когда мир как целое, мир как дом (основная интуиция мифа) переживается в качестве утраченного.
Возвращаясь теперь к «формуле» возникновения философии путем перехода «от мифа к логосу», мы можем зафиксировать то, что укрывалось от взгляда сторонников генезисных концепций – мы имеем дело не с переходом, не с поступательным развитием, а с разрывом, говорящим о том, что философия не вытекает напрямую из мифа, а оказывается возможной только тогда, когда миф претерпевает глубочайший кризис.
Так греческая трагедия делает зримым событие открытия сознания, « …с ее помощью ставится и разыгрывается нечто такое, что впервые рождает в человеческих существах (проходящих через через участие в трагедии, через восприятие ее) – человека, которого без нее не было бы”[9].
Философия возникла, когда был создан радикально непредметный язык, который позволял держать опыт новой жизни как чего–то невидимого, ненаглядного, неестественного, а потому требовавшего усилия особой сосредоточенности. То, что установилось, начинает проясняться путем изобретения философского языка. Всякий человеческий язык предметен, у каждого слова есть референт в виде предмета. «Но в философии дело обстоит иначе. Используя обычные ресурсы языка, философия с самого начала пыталась сказать нечто другое»[10] . Новый язык – это попытка удержать мысль, возникающую как парадоксальность. Что такое бытие? То, что не было, не будет, но есть, – полнота, которая длится только усилием мысли и является началом мысли. Бытие – то, чего ни естественный язык, ни мифологическая культура не знали. Наш наглядный, предметный язык диктует при сопоставлении бытия и существующего понимать под бытием нечто вечное, некие особые предметы. Но греческие мыслители понимали под бытием не вещь, не субстанцию. Это то, чего нельзя получить ни созерцанием, ни абстракцией, потому что оно присутствует как сосредоточенность в точке «акмэ» (не было, не будет, но есть), удерживаемая усилием мысли.
Предмет и структура философии. Функции философии.
Философия - это наука о природе, обществе и человеческом мышлении; сжатое изложение науки своего времени; эпоха, схваченная в мысли; главный вопрос в ф состоит в том, сто-ит ли жизнь быть прожитой; нет науки более бесполезной, чем ф, нет науки прекраснее ее.
Круг основных проблем философии:
А) онтология - учение о мире или бытии.
Б) гносеология - теория познания.
В) методология
диалектика
метафизика
Г) антропология
Д) аксиология - учение о ценностях.
Е) социальная философия - учение об обществе.
Функции:
мировоззренческая – система взглядов на мир в целом (философы: идеалисты, материали-сты).
гносеологическая - определение направления дальнейшего познания мира.
практическая – опора на опыт.
аксиологическая - духовные ценности
культурологическая – знание основ ф, умение мыслить, применение культуры, кругозор)
Предмет философии: объективная и субъективная реальность. С развитием общества, нау-ки меняется и предмет ф: в др. Греции предметом познания были явления природы, по-пытка открыть единый источник многообразных природных явлений (Космоцентризм); Бог в центре (Теоцентризм), человек в центре (Антропоцентризм).
Структура философского знания:
Онтология – учение о бытии; Гносеология – теория познания; Аксиология – социальная сфера; Этика – мораль, нравственность; Эстетика – о прекрасном; Фил.антропология – о человеке; Логика; История философии.
О. Шпенглер: Закат Европы
Предметом исследований Шпенглера была «морфология всемирной истории», то есть своеобразие мировых культур (или «духовных эпох»), рассматриваемых, как неповторимые органические формы, понимаемые с помощью аналогий. Решительно отвергая общепринятую условную периодизацию истории на «Древний мир — Средние века — Новое Время», Шпенглер предлагает другой взгляд на мировую историю — как на ряд независимых друг от друга культур, проживающих, подобно живым организмам, периоды зарождения, становления и умирания. Умирание всякой культуры, будь то египетской или «фаустовской» (то есть современной западной), характеризуется переходом от культуры к цивилизации. Отсюда ключевое в его концепции противопоставление на «становящееся» (культура) и «ставшее» (цивилизация). Так, культура Древней Греции находит свое завершение в цивилизации Древнего Рима. Западно-европейская культура, как неповторимый и ограниченный во времени феномен, зарождается в 9 веке, переживает свой расцвет в 15—18 вв. и с 19 в., с наступлением периода цивилизации, начинает «закатываться»; конец западной цивилизации (с 2000 г.), по Шпенглеру, проделавшему колоссальную работу по сбору фактического материала о различных мировых культурах, сопоставим (или «одновременен»)с 1—2 вв. в Древнем Риме или 11—13 вв. в Китае. В последней своей книге «Годы решений» (1933), опираясь на созданный им для изучения мировой истории сопоставительный метод, Шпенглер дает развернутую картину социального устройства современного европейского общества, показывает историческую перспективу существующих режимов, что позволяет ему высказать ряд предостережений, например, о бессмысленности войны с Россией или проблем глобализации.
[Европейскую цивилизацию (культуру?) характеризует Фауст — одинокий, тоскующий по бесконечности чернокнижник. Ей свойственно одновременно бремя бытия, чувство гордости и трагическая мораль. Отсюда символ устремленной иглами в небо готики, миф Рагнарёк о гибели богов, математика бесконечных величин и мрачные механические часы
Этика И. Канта.
И.Кант(1724-1804) немецкий философ и ученый, родоначальник немецкого классического идеализма. Кант-основатель “критического”, или “трансцендентального” идеализма. Он был не только философом, но также крупным ученым в области естествознания.
В основе философских исследований Канта критического периода (начало 70-х гг. XVIII в. и до 1804 г.) лежит проблема познания. Этическое учение Канта изложено в «Критике практического разума». Этика Канта основана на принципе «как если бы». Бога и свободу невозможно доказать, но надо жить как если бы они были. Практический разум — это совесть, руководящая нашими поступками посредством максим (ситуативные мотивы) и императивов (общезначимые правила). Императивы бывают двух видов: категорические и гипотетические. Категорический императив — требует соблюдения долга. Гипотетический императив — требует, чтобы наши действия были полезны. Существует две формулировки категорического императива:
• «Поступай всегда так, чтобы максима (принцип) твоего поведения могла стать всеобщим законом (поступай так, как ты бы мог пожелать, чтобы поступали все)»;
• «Относись к человечеству в своем лице (так же, как и в лице всякого другого) всегда только как к цели и никогда – как к средству».
В этическом учении человек рассматривается с двух точек зрения:
• Человек как явление;
• Человек как вещь в себе.
Поведение первого детерминировано исключительно внешними факторами и подчиняется гипотетическому императиву. Второй — категорическому императиву — высшему априорному моральному принципу. Таким образом, поведение может определяться практическими интересами и моральными принципами. Возникает 2 тенденции: стремление к счастью (удовлетворению некоторых материальных потребностей) и стремление к добродетели. Эти стремления могут противоречить друг другу и возникает «антиномия практического разума».
Этика Канта
В эстетике Кант различает два вида эстетических идей — прекрасное и возвышенное. Эстетическое — это то, что нравится в идее, безотносительно к наличию. Прекрасное — это совершенство, связанное с формой. Возвышенное — это совершенство, связанное с безграничностью в силе (динамически возвышенное) или в пространстве (математически возвышенное). Пример динамически возвышенного — шторм. Пример математически возвышенного — горы. Гений — это человек, способный к воплощению эстетических идей.
Ф.Бэкон о роли науки в обществе и о методе научного познания.
Френсис Бекон
выделяет главные методы познания, “один воспаряет от ощущений и частностей к более общим аксиомам... Другой же - выводит аксиомы из ощущений “
Это не что иное, как индукция (от частного к общему) и дедукция (от общего к частному). Дедуктивный метод был хорошо отработан в Логике Аристотеля и более поздних работах. Заслуга Бэкона в философском обосновании индукции. Индукция может быть полной и неполной. Полная индукция - это идеал познания, она означает, что собраны абсолютно все факты, относящиеся к области изучаемого явления. Нетрудно догадаться, что это задача сложная, если не сказать недостижимая, хотя Бэкон верил, что со временем наука решит эту задачу; поэтому в большинстве случаев люди пользуются неполной индукцией. Это означает, что обещающие выводы строятся на материале частичного или выборочного анализа эмпирического материала, но в таком знании всегда сохраняется характер гипотетичности. Например, мы можем утверждать, что все кошки мяукают до тех пор, пока нам не встретится хоть одна немяукаящая кошка.
Софисты и Сократ.
Отличительная черта античной философии - характеризовалась космоцентризмом - стремлением понять мир как целое, его происхождение и сущность. Человек рассматривался как неотъемлемая часть природы. До софистов главная задача философии - раскрыть суть окружающего мира, софисты повернули философскую мысль с проблем космоса на проблемы человеческой жизни, рассматривая ее в теории и на практических аспектах. Далее эта тематика стала предметом особого внимания, прежде всего у Сократа.
Сократ: Философия Сократа касается человека, которого он понимал как нравственное существо, познающее само себя. Сущность человека сосредоточается в его душе, т.к. она есть то, чему служит тело. Ценность души состоит в познании. Добродетель необходима человеку для возрастания души. Сократ разработал метод субъективной диалектики, цель которой - установить истину. Истина - объективно независимое от мнения людей знание, получаемое в процессе диалога, беседы, когда уточняются понятия. Сократ первый указал, что знание носит понятийный характер. Широко использовал метод индукции (общее из частного). По отношению к материальному миру считал, что его познать невозможно (агностицизм), но душа доступна для познания - в этом суть, предмет философии. Познать самого себя - означает найти общие для всех людей нравственные качества. Человек с помощью души управляет страстями и приобретает счастье, т.к. душа становится добродетельной и гармоничной Человек является строителем счастья/несчастья. Он пытался систематизировать речь: люди порождают зло, т.к. в своих действиях следуют своим понятиям о благе, не знают универсального понятия добра, стремятся к благу для себя, а не к благу вообще. Т.о. Сократ начал искать единственные значения слов - отвлеченные понятия. Знание, по Сократу, есть мысль, понятия об общем, которые раскрываются через определения. Определению понятия предшествовала беседа, в ходе которой собеседник рядом последовательных вопросов изобличался в противоречиях – сократический метод - Ирония (майевтика)– показать челу, думающему, что он знает, что на самом деле он ничего-то и не знает. Сократ сравнивал свои приемы с искусством повивальной бабки – он помогал рождению истины в людях. Философия по Сократу - учение о том как следует жить Главная задача познания - познание самого себя. Диалог – основной метод нахождения истины.
Мегарики: Евклид. Синтез элейских понятий о сущем ( есть только единое бытие) и сократических элементов (об общем благе). Известен также Ембулит, создававший софизмы, апории. Стилпон, признававший только общие, отвлеченные понятия – кто говорит «человек», то имеет в виду «никто», т.к. людей много, следовательно говорит не о ком. Соединили Сократовскую добродетель с Парменидовским бытием. Реально только общее. Существует только необходимое, возможности нет.
Русская философия 19-20 веков.
Русская философия — сравнительно позднее образова¬ние нашей национальной куль-туры, хотя предпосылки ее далеко уходят в глубь национальной истории.
Философская мысль в России формировалась под влиянием общемировой филосо-фии. Однако специфика российской философии во многом складывалась под влиянием социально-культурных процессов, происходивших на Руси. Философия в России начина-ется не в 11 и даже не в 18 в., а только в 19 столетии (в полную силу — во второй его по-ловине). Но это было поистине великое начало, ибо связано его с именами Ф. М. Достоев-ского, Л. Н. Толстого, Вл. Соловьева. В их лице и в их творчестве философское самосоз-нание народа за¬явило о себе «на весь мир» — уже не как подражание Западу (византий-цам, французам, немцам), а как совершенно само¬стоятельный голос, вносящий свою тему и свою собственную тональность в многоликий диагноз культур, в сложную ду¬ховную полифонию человеческой цивилизации.
Как и для Запада, так и для России XIX век — это век клас¬сики. Русская философ-ская классика XIX в., как и наша классическая литература, несли миру глубоко выстра¬данную опытом поколений истину: нет и не может быть та¬кой цели, ради которой была бы допустима жертва хотя бы в одну человеческую жизнь, в одну каплю крови, в одну детскую слезинку.
Русская философия — это философия предупреждения. Ее лейтмотив - нравственное вето на любой «прогресс», любой социальный проект, если он рассчитаны на принуж¬дение, насилие над личностью.
За¬пад России или Россия Западу? Какие ценности возоблада¬ют в мире: материально-вещественные или незримые, ду¬ховные? В 40-50 гг. 19 века эти вопросы разме¬жевали русскую общественную и философскую мысль на два направления: славянофильство и западничество.
Лидеры славянофильства выступили с обос¬нованием самобытного пути историче-ского развития России, не только отличного, но и в чем-то противоположного западноев-ропейскому. Плоды цивилизации в Европе, счита¬ли они, в общечеловеческом измерении оборачиваются ско¬рее потерями, чем приобретениями, ибо они оплачены очень тяжелой ценой — потерей целостности человеческой лично¬сти, превращением человека из «образа и подобия божьего» в простую статистическую единицу буржуазного рынка. Что же мож-но противопоставить этому? Земельную общину и артель. А с ними — истины и заветы православия. Такие идеи, возражали славянофилам западники (А.И. Герцен, Т. Н. Гранов-ский, В.П. Боткин), не реалистичны, ибо Россия уже с петровских времен необратимо «привязана» к Западу. Но если даже эти идеи были и «безумны», то в России всегда цени-лось «безумство храбрых». Спор славя¬нофилов с западничеством 19 век разрешил в поль-зу по¬следних. Причем проиграли не только славянофилы (в середине века), проиграли и народники (к концу столетия): Россия пошла тогда по западному, т.е. капиталистическому пути развития.
Огромное место в истории философии занимает ФМ Достоевский. Он является од-ним из самых типичных выразителей тех начал, которые призваны стать основанием на-шей своеобразной национальной нравственной философии. Делал упор на «русское реше-ние» социальных проблем, связанное с отрицанием революционное методов обществен-ной борьбы.
Особенности философии Ф. Ницше.
Философия Ницше не организована в систему. «Волю к системе» Ницше считал недобро-совестной. Его изыскания охватывают все возможные вопросы философии, религии, эти-ки, психологии, социологии и т. д. Наследуя Шопенгауэра, Ницше противопоставляет свою философию классической традиции рациональности, подвергая сомнению и вопро-шанию все «очевидности» разума. Наибольший интерес у Ницше вызывают вопросы мо-рали, «переоценки всех ценностей». Ницше одним из первых подверг сомнению единство субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира, возможность рациональ-ного обоснования поступков. Его метафорическое, афористическое изложение своих взглядов снискало ему славу великого стилиста. Однако, афоризм для Ницше не просто стиль, но философская установка — не давать окончательных ответов, а создавать напря-жение мысли, давать возможность самому читателю «разрешать» возникающие парадок-сы мысли.
Ницше уточняет Шопенгауэровскую «Волю к жизни» как «Волю к власти», поскольку жизнь есть не что иное, как стремление расширять свою власть. Однако, Ницше критикует Шопенгауэра за нигилизм, за его отрицательное отношение к жизни. Рассматривая всю культуру человечества как способ, каким человек приспосабливается к жизни, Ницше ис-ходит из примата самоутверждения жизни, ее избытка и полноты. В этом смысле, всякая религия и философия должна прославлять жизнь во всех ее проявлениях, а все, что отри-цает жизнь - ее самоутверждение достойно смерти. Прежде всего, великим отрицанием жизни Ницше считал христианство. Ницше первым заявил, что «нет никаких моральных феноменов, есть только моральное истолкование феноменов», тем самым подвергнув все моральные положения релятивизму. Согласно Ницше, здоровая мораль должна прослав-лять и укреплять жизнь, ее волю к власти. Всякая иная мораль — упадочна, есть симптом болезни, decadence. Человечество инстинктивно использует мораль для того, чтобы доби-ваться своей цели — цели расширения своей власти. Вопрос не в том, истинна ли мораль, а в том, служит ли она своей цели. Такую «прагматическую» постановку вопроса мы на-блюдаем у Ницше в отношении к философии и культуре вообще. Ницше ратует за приход таких «свободных умов», которые поставят себе сознательные цели «улучшения» челове-чества, умы которых уже не будут «задурманены» никакой моралью, никакими ограниче-ниями. Такого «сверхнравственного», «по ту сторону добра и зла» человека Ницще и на-зывает «сверхчеловеком».
В отношении познания, «воли к истине» Ницше опять же придерживается своего «прагма-тического» подхода, спрашивая «для чего нам нужна истина?» Для целей жизни, истина не нужна, скорее иллюзия, самообман ведут человечество к его цели — самосовершенст-вованию в смысле расширения воли к власти. Но «свободные умы», избранные должны знать правду, чтобы мочь управлять этим движением. Эти избранные, имморалисты чело-вечества, созидатели ценностей должны знать основания своих поступков, отдавать отчет о своих целях и средствах. Этой «школе» свободных умов Ницше посвящает многие свои произведения.
Система и метод Г. Гегеля.
Гегель может быть назван философом по преимуществу, ибо из всех философов только для него одного философия была всем. У других мыслителей она есть старание по-стигнуть смысл сущего, у Гегеля же напротив, само сущее старается стать философией, превратиться в чистое мышление. Прочие философы подчиняли свое умозрение независи-мому от него объекту: для одних этот объект был Бог, для других – природа. Для Гегеля, напротив, сам Бог был лишь философствующий ум, который только в совершенной фило-софии достигает и своего собственного абсолютного совершенства. На природу же в ее неисчислимых эмпирических явлениях Гегель смотрел как на своего рода «чешую, кото-рую сбрасывает в своем движении змея абсолютной диалектики».
Тождество бытия и мышления - исходный пункт учения Гегеля.
На объективно идеалистической основе он развил учение о законах и категориях диалектики, впервые в систематизированном виде разработал основные принципы диалек-тической логики и подверг критике метафизический способ мышления, господствовавший как в идеалистических, так и материалистических течениях философии. Гегель, усматри-вая в жизни природы и человека имманентную силу абсолютной идеи, движущей мировой процесс и раскрывающей себя в нем, утверждал, что категории есть суть объективные формы действительности, в основе которой лежит «мировой разум», «абсолютная идея» или «мировой дух». Это – деятельное начало, давшее импульс к возникновению и разви-тию мира. Деятельность абсолютной идеи заключается в мышлении, цель – в самопозна-нии. В процессе самопознания мировой разум проходит три этапа: пребывание самопо-знающей абсолютной идеи в ее собственном лоне, в стихии чистого мышления; развитие идеи в виде явлений природы; развитие идеи в мышлении и истории человечества. На этом последнем этапе абсолютная идея возвращается к самой себе и постигает себя в фор-ме человеческого сознания и самосознания.
Философские взгляды Гегеля проникнуты идеей развития. Он считал, что невозмож-но понять явление, не уяснив всего пути, которое оно совершило в своем развитии, что развитие происходит не по замкнутому кругу, а поступательно от низших форм к высшим, что в этом процессе совершается переход от количественных изменений к качественным, что источником развития являются противоречия: противоречие движет миром, оно есть корень всякого движения и жизненности, составляет принцип всякого самодвижения. В философской системе Гегеля действительность представлена как цепь диалектических пе-реходов
«Философия права», «Философия религии», «Феноменология духа» и др.
Философия И. Канта.
Именно с него началась заря философии новейшего времени. Не только в филосо-фии, но и в конкретной науке Кант был глубоким, проницательным мыслителем. Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. По Канту мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам явля-ется. Познание начинается с того, что “вещи в себе” воздействуют на наши органы чувств и вызывают ощущения. Это конечно материализм. Но дальше Кант - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущения нашей чувственности, ни понятия и суждения на-шего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теоретические знания о “вещах в се-бе” (ввс). Достоверное знание сущего - это математика и естествознание. Истины этих на-ук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только знания о свойствах ве-щей к которым приложимы формы нашего сознания: ощущения, понятия. Вещи принци-пиально непознаваемы. Согласно Канту, мы познаем только явления – мир вещей самих по себе нам недоступен. При попытке постигнуть сущность вещей наш разум впадает в противоречия.
Кант ввел воображение в теорию познания, назвав это коперниканским переворотом в философии. Наши знания – не мертвый слепок вещей и их связей. Это духовная конструк-ция, возведенная воображением из материала чувственных восприятий и каркаса априор-ных логических категорий. Помощь воображения человек использует в каждом звене сво-их рассуждений.
Человек, по Канту, – это самый главный предмет в мире. Над всеми другими существами его возвышает наличие самосознания, благодаря чему человек представляет собой инди-видуальность, те личность. Из факта самосознания вытекает эгоизм как природное свой-ство человека.
В философии Канта нравственное связано с идеей религиозного, божественного. Отрица-ние божественного существования, по Канту, – полнейший абсурд.
В своем учении о государстве Кант развивал идеи Руссо, в частности идею народного су-веренитета. Источником суверенитета он считал не народ, а монарха, отрицая право су-дить главу государства, который «не может поступать не по праву». Следуя идеям Воль-тера, Кант признавал право на свободное высказывание своего мнения, ограничивая его, однако, необходимостью гражданского и политического повиновения властям, без чего немыслимо само существование государства.
« Антропология с прагматической точки зрения»,
«Критика чистого разума», «Критика практического разума» и «Критика способности су-ждения».
Учения Платона и Аристотеля об обществе и государстве.
Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишьмир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным царством, в котором до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего доземного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому советовал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоминающей о своем божественном прошлом душе Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. По мнению Ари-стотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In his humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух на-чал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Воз-можность переходит в действительность благодаря движению. Форма материали-зуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, который един и вечен.
Философское учение Конфуция.
Хотя конфуцианство часто называют религией, в нём нет института церкви, и оно уделяет мало значения теологическим проблемам. Идеалом конфуцианства является создание гар-моничного общества по древнему образцу, в котором всякая личность имеет свою функ-цию. Гармоническое общество построено на идее преданности — лояльности в отноше-нии между начальником и подчинённым, направленная на сохранение этого общества. Конфуций сформулировал золотое правило этики: «Не делай человеку того, что не жела-ешь себе».
Пять постоянств благородного человека
•Жэнь — человеколюбие. Как Ли следует из И, так И следует из Жэнь. Следовать Жэнь значит руководствоваться сочувствием и любовью к людям. В XVII веке в Британии сформировался идеал совершенного человека как джентльмена, причем gentle тоже переводится как «мягкость». Это то, что отличает человека от животно-го, то есть то, что противостоит звериным качествам дикости, подлости и жестоко-сти. Позже, символом постоянства жэнь стало дерево.
•И — справедливость. Хотя следование Ли из собственных интересов не является грехом, справедливый человек следует Ли, поскольку понимает, что это правильно. И основано на взаимности: так, следует почитать родителей в благодарность за то, что они тебя вырастили. Уравновешивает качество «жэнь» и сообщает благород-ному человеку необходимую твердость и строгость. «И» противостоит эгоизму. «Благородный человек ищет „и“, а низкий — выгоды». Добродетель и впоследст-вии была увязана с металлом.
•Ли — буквально «ритуал», соблюдение церемоний и обрядов, а также почтение к родителям и правителям. В более общем смысле Ли — любая деятельность, на-правленная на создание идеального общества.
•Чжи — здравый смысл, благоразумие, мудрость, рассудительность — умение про-считать следствия своих действий, посмотреть на них со стороны, в перспективе. Уравновешивает качество «и», предупреждая упрямство. «Чжи» противостоит глу-пости. Чжи в конфуцианстве ассоциировалась с элементом воды.
•Синь — искренность, доброе намерение, непринужденность и добросовестность. «Синь» уравновешивает «ли», предупреждая лицемерие. Синь соответствует эле-мент земли.
Предмет и структура философии. Функции философии.
Философия - это наука о природе, обществе и человеческом мышлении; сжатое изложение науки своего времени; эпоха, схваченная в мысли; главный вопрос в ф состоит в том, сто-ит ли жизнь быть прожитой; нет науки более бесполезной, чем ф, нет науки прекраснее ее.
Круг основных проблем философии:
А) онтология - учение о мире или бытии.
Б) гносеология - теория познания.
В) методология
диалектика
метафизика
Г) антропология
Д) аксиология - учение о ценностях.
Е) социальная философия - учение об обществе.
Функции:
мировоззренческая – система взглядов на мир в целом (философы: идеалисты, материали-сты).
гносеологическая - определение направления дальнейшего познания мира.
практическая – опора на опыт.
аксиологическая - духовные ценности
культурологическая – знание основ ф, умение мыслить, применение культуры, кругозор)
Предмет философии: объективная и субъективная реальность. С развитием общества, нау-ки меняется и предмет ф: в др. Греции предметом познания были явления природы, по-пытка открыть единый источник многообразных природных явлений (Космоцентризм); Бог в центре (Теоцентризм), человек в центре (Антропоцентризм).
Структура философского знания:
Онтология – учение о бытии; Гносеология – теория познания; Аксиология – социальная сфера; Этика – мораль, нравственность; Эстетика – о прекрасном; Фил.антропология – о человеке; Логика; История философии.
Проблема человека в философии.
Философия Древнего Востока о человеке.
Первые представления о человеке возникают задолго до самой философии. Древнеиндийская философия человека представлена прежде всего в памятнике древнеиндийской литературы — Ведах, в которых выражено одновременно мифологическое, религиозное и философское мировоззрение. Повышенный интерес к человеку и в примыкающих к Ведам текстах — упанишадах. В них раскрываются проблемы нравственности человека, а также пути и способы освобождения его от мира объектов и страстей. Человек считается тем совершеннее и нравственнее, чем больше он достигает успеха в деле такого освобождения. Последнее, в свою очередь, осуществляется посредством растворения индивидуальной души (атмана) в мировой душе, в универсальном принципе мира (брахмане).
Человек в философии Древней Индии мыслится как часть мировой души. Философия Древнего Китая создала также самобытное учение о человеке. Один из наиболее значительных ее представителей — Конфуций разработал концепцию «неба», которое означает не только часть природы, но и высшую духовную силу, определяющую развитие мира и человека. Но в центре его философии находится не небо, не природный мир вообще, а человек, его земная жизнь и существование, т.е. она носит антропоцентристский характер.
Наряду с учением Конфуция и его последователей в древнекитайской философии следует отметить и другое направление — даосизм. Основателем его является Лао-цзы. Исходной идеей даосизма служит учение о дао (путь, дорога) — это невидимый, вездесущий, естественный и спонтанный закон природы, общества, поведения и. мышления отдельного человека. Человек должен следовать в своей жизни принципу дао, т.е. его поведение должно согласовываться с природой человека и вселенной. При соблюдении принципа дао возможно бездействие, недеяние, приводящее тем не менее к полной свободе, счастью и процветанию.
Характеризуя древневосточную философию человека, отметим, что важнейшей чертой ее является ориентация личности на крайне почтительное и гуманное отношение как к социальному, так и природному миру. Вместе с тем эта философская традиция ориентирована на совершенствование внутреннего мира человека. Улучшение общественной жизни, порядков, нравов, управления и т. д. связывается прежде всего с изменением индивида и приспособлением его к обществу, а не с изменением внешнего мира и обстоятельств. Человек сам определяет пути своего совершенствования и является своим богом и спасителем. Философия человека Древнего Востока оказала огромное влияние на последующее развитие учений о человеке, а также на формирование образа жизни, способа мышления, культурных образцов и традиций стран Востока. Общественное и индивидуальное сознание людей в этих странах до сих пор находится под воздействием образцов, представлений и идей, сформулированных в тот далекий период.
Проблема человека в философии Древней Греции.
Поворот к собственно антропологической проблематике связан с критической и просветительской деятельностью софистов и создателем философской этики Сократом.
В концепции софистов следует обратить внимание прежде всего на три момента:
- релятивизм и субъективизм в понимании таких этических феноменов, как благо, добродетель, справедливость и т.д.;
- в бытие как главное действующее лицо они вводят человека;
- впервые процесс познания они наполняют экзистенциальным смыслом и обосновывают экзистенциальный характер истины.
Для Сократа основной интерес представляет внутренний мир человека, его душа и добродетели. Он впервые обосновывает принцип этического рационализма, утверждая, что «добродетель есть знание». Поэтому человек, познавший что такое добро и справедливость, не будет поступать дурно и несправедливо. Задача человека как раз и состоит в том, чтобы всегда стремиться к нравственному совершенству на основе познания истины. И прежде всего она сводится к познанию самого себя, своей нравственной сущности и ее реализации.
Всей своей жизнью Сократ старался реализовать нравственный пафос своей философии человека, а сама его смерть, когда он ради утверждения справедливости отказался от жизни, явилась апофео¬зом его нравственной философии.
Демокрит — представитель материалистического монизма в учении о человеке. Человек, по Демокриту, — это часть природы, и, как вся природа, он состоит из атомов. Из атомов же состоит и душа человека. Вместе со смертью тела уничтожается и душа. Человеческая душа постоянно тяготеет к трансцендентному миру идей, она вечна, тело же смертно.
В концепции Аристотеля человек рассматривается как существо общественное, государственное, политическое. И эта социальная природа человека отличает его и от животного, и от «недоразвитых в нравственном смысле существ», и от «сверхчеловека». По этому поводу он пишет, что «тот, кто не способен вступать в общение или, считая себя существом самодовлеющим, не чувствует потребности ни в чем, уже не составляет элемента государства, становясь либо животным, либо божеством».
Еще один отличительный признак человека — его разумность, «человек и есть в первую очередь ум». Таким образом, человек, по Аристотелю, — это общественное животное, наделенное разумом. Социальность и разумность — две основные характеристики, отличающие его от животного.
К этому следует добавить, что Аристотель вплотную подходит к формулировке положения о деятельностной сущности человека. Он, в частности, пишет, что добродетельная жизнь человека имеет проявление в деятельности, в которой заключена и единственная возможность самореализации личности.. На первый план здесь выступают проблемы человека, связанные с социальным и нравственным упадком, утратой экзистенциальных ценностей и смысла жизни людей. В этой ситуации на передний план выдвигается интеллектуально-терапевтическая функция философии, т.е. та функция, которую В. Франкл назвал логотерапевтической. Особенно ярко она выражена в учении Эпикура, который утверждал, что подобно тому, как медицина помогает лечить тело человека, философия должна помогать лечить его душу. В плане соотношения индивида и общества Эпикур стоит на позициях методологического и социально-этического индивидуализма. Исходный пункт рассмотрения общества и человека — это индивид. Социум — это лишь средство для удовлетворения потребностей отдельного человека, его желаний и блага.
Так же, как древневосточная философия человека оказала огромное влияние на все последующее ее развитие в рамках восточной традиции, древнегреческая философская антропология является начатом и источником западноевропейской традиции в философии человека.
Человек в философии эпохи Возрождения.
Философская антропология эпохи Возрождения формируется под влиянием зарождающихся капиталистических отношении, научного знания и новой культуры, получившей название гуманизм.
Если религиозная философия Средневековья решала проблему человека в мистическом плане, то философия эпохи Возрождения (Ренессанса) ставит человека на земную основу и на этой почве пытается решить его проблемы. В противоположность учению об изначальной греховности человека она утверждает естественное стремление его к добру, счастью и гармонии. Ей органически присущи гуманизм и антропоцентризм. В философии этого периода Бог не отрицается полностью. Но, несмотря на пантеизм, философы делают своим знамением не его, а человека. Вся философия оказывается проникнута пафосом гуманизма, автономии человека, верой в его безграничные возможности.
Так, согласно Пико делла Мирандоле (1463—1494), человек занимает центральное место в мироздании. Это происходит потому, что он причастен всему земному и небесному. Астральный детерминизм он отвергает в пользу свободы воли человека. Свобода выбора и творческие способности обусловливают то, что каждый сам является творцом своего счастья или несчастья и способен дойти как до животного состояния, так и возвыситься до богоподобного существа.
В философской антропологии этого периода уже достаточно отчетливо слышны мотивы приближающего индивидуализма, эгоизма и утилитаризма, связанные с нарождающимися капиталистическими общественными отношениями и господством частного интереса. Так, Лоренцо Балла (1406 — 1457) со всей определенностью заявляет, что благоразумие и справедливость сводятся к выгоде индивида, на первом месте должны стоять свои собственные интересы, а на последнем — родины. И вообще, по его мнению, сохраняет «свою силу славнейшее изречение «там для меня родина, где хорошо».
Человек Нового времени в европейской философии.
Влияние господства частного интереса на Представления о человеке, мотивы его ведения и жизненные установки со всей очевидностью выражены в концепции Т. Гоббса. В противоположность Аристотелю он утверждает, что человек по природе своей — существо не общественное. Напротив, «человек человеку — волк» (homo homini lupus est), а «война всех против всех» является естественным состоянием общества. Его методологический индивидуализм и номинализм тесно связаны с социологическим и этическим индивидуализмом. Глубинной же основой такого состояния является всеобщая конкуренция между людьми в условиях новых экономических отношений. Сам он в этой связи пишет:
Однако основателем новоевропейского рационализма вообше и антропологического рационализма в частности по праву считается Р. Декарт. Согласно ему, мышление является единственно достоверным свидетельством человеческого существования, что вытекает уже из его основополагающего тезиса: «мыслю, следовательно, существую» («cogito ergo sum»). Кроме того, у философа наблюдается антропологический дуализм души и тела, рассмотрение их как двух разнокачественных субстанций, имевших большое значение для разработки психофизической проблемы. Согласно Декарту, тело является своего рода машиной, тогда как сознание воздействует на него и, в свою очередь, испытывает на себе его влияние.
Этот механистический взгляд на человека, рассматриваемого в качестве машины, получил широкое распространение в тот период. Знаменем такой концепции может служить название работы Ж. Ламетри — «Человек-машина», в которой представлена точка зрения механистического материализма на человека. Согласно ему, существует лишь единая материальная субстанция, а человеческий организм — это самостоятельно заводящаяся машина, подобная часовому механизму.
Подобный взгляд характерен для всех французских материалистов XVIII в. (Гольбах, Гельвеции, Дидро).
Другая, отличительная черта их философской антропологии — рассмотрение человека как продукта природы, Стоя на принципах последовательного механистического детерминизма, они, конечно, не могли ни в какой мере признать свободу воли человека. Еще одна характерная черта этих мыслителей состояла в том, что, критикуя христианскую догматику об изначальной греховности человека, они утверждали, что человек по своей природе изначально добр и не греховен.
О. Шпенглер: Закат Европы
Предметом исследований Шпенглера была «морфология всемирной истории», то есть своеобразие мировых культур (или «духовных эпох»), рассматриваемых, как неповторимые органические формы, понимаемые с помощью аналогий. Решительно отвергая общепринятую условную периодизацию истории на «Древний мир — Средние века — Новое Время», Шпенглер предлагает другой взгляд на мировую историю — как на ряд независимых друг от друга культур, проживающих, подобно живым организмам, периоды зарождения, становления и умирания. Умирание всякой культуры, будь то египетской или «фаустовской» (то есть современной западной), характеризуется переходом от культуры к цивилизации. Отсюда ключевое в его концепции противопоставление на «становящееся» (культура) и «ставшее» (цивилизация). Так, культура Древней Греции находит свое завершение в цивилизации Древнего Рима. Западно-европейская культура, как неповторимый и ограниченный во времени феномен, зарождается в 9 веке, переживает свой расцвет в 15—18 вв. и с 19 в., с наступлением периода цивилизации, начинает «закатываться»; конец западной цивилизации (с 2000 г.), по Шпенглеру, проделавшему колоссальную работу по сбору фактического материала о различных мировых культурах, сопоставим (или «одновременен»)с 1—2 вв. в Древнем Риме или 11—13 вв. в Китае. В последней своей книге «Годы решений» (1933), опираясь на созданный им для изучения мировой истории сопоставительный метод, Шпенглер дает развернутую картину социального устройства современного европейского общества, показывает историческую перспективу существующих режимов, что позволяет ему высказать ряд предостережений, например, о бессмысленности войны с Россией или проблем глобализации.
[Европейскую цивилизацию (культуру?) характеризует Фауст — одинокий, тоскующий по бесконечности чернокнижник. Ей свойственно одновременно бремя бытия, чувство гордости и трагическая мораль. Отсюда символ устремленной иглами в небо готики, миф Рагнарёк о гибели богов, математика бесконечных величин и мрачные механические часы
Основные направления философии истории.
Филосо́фия исто́рии (историосо́фия) — раздел философии, призванный ответить на во-просы о том, что́ есть история, каков её смысл и конец, если вообще таковые имеются.
Философия истории задаёт как минимум такие базовые вопросы:
• Что является объектом исторического познания? Полис ("город") или независимое государство? Цивилизация или культура? Или Мир-Система? Или все формы чело-веческого общества?
• Есть ли какие-нибудь общие закономерности, которые мы можем различить при исследование человеческого прошлого? Есть ли, например, линейные пути разви-тия? Или циклы? Или не существует никаких прямых или циклов, и человеческая история поэтому случайна и лишена какого-нибудь значения?
• Если история действительно имеет какую-то направленность, положительна или отрицательна она?
Философию истории не следует путать с историографией, которая изучает историю как академическую дисциплину и таким образом касается методов и практик познания, а так-же их развития на протяжении исторического развития.
Античность
В античное время философия истории ещё не сложилась как комплексная система взгля-дов, но уже в то время возникли воззрения, согласно с которыми человечество шло по пу-ти прогресса от звериного образа жизни к более цивилизованному. В частности, подобная идея прослеживается у Демокрита (ок. 460 — 370 до н.э.), по мнению которого первые люди вели грубую и звериную жизнь, питаясь естественными кормами земли и случай-ными плодами деревьев.
По свидетельствам римского писателя и ученого Марка Теренция Варрона более конкрет-ными были представления одного из учеников Аристотеля — Дикеарха (350 — 290 до н.э.), который выдвинул идею развития форм человеческого хозяйства от охоты и собира-тельства через скотоводство к земледелию.
Подобная идея прослеживается также в сочинении римского философа Тита Лукреция Кара (ок. 99 — 55 до н.э.) "О природе вещей", где говорится и о первоначальном зверином состоянии человечества, и о том, как люди выходили из него.
Вопреки устоявшемуся мнению, что в античной историографии господствовала теория исторического круговорота, с этим утверждением тяжело согласиться. Конечно, идея цик-лизма в античной мысли присутствовала, но она, как правило, относилась к миру в целом, к космосу. К истории она почти не применялась, хотя основания для этого были: на глазах историков возникали, расцветали и гибли державы.
Идея круговорота истории прослеживается лишь у немногих авторов, среди которых можно назвать греческого историка Полибия (ок. 200 — 120 до н.э.) и его схему эволюции форм государственного устройства. В шестой книге его «Всеобщей истории» рисуется картина циклического повторения форм государственного устройства: изначальная цар-ская власть уступает место тирании, та в свою очередь сменяется аристократией. Послед-няя вырождается в олигархию, которая рушится в результате выступления народа, учреж-дающего демократию. Демократия вырождается в охлократию, которая делает неизбеж-ным установление единоличной власти. А затем все идет по новому кругу.
Таким образом, изучая лишь письменную историю классовых обществ и опираясь на до-гадки о предшествующей этому времени эпохе, античные авторы не строили историосо-фических теорий, излагая вместо этого события в хронологической последовательности и высказывая свои предположения касательно дописьменной истории. Попытка системати-зировать накопленные знания и разделить известную им историю выразилась в "концеп-ции четырёх мировых монархий" греческого историка Ктесия, изложенная в его книге «История Персии». Не имея богатого фактажа, учёный пытался обосновать могущество Персидской державы как правоприемницы Ассирийской и Мидийской держав. Позднее его идея использовалась для подтверждения легитимности Державы Селевкидов, а спустя несколько веков – и для Римской империи.
Средние века
Первую поистине историософическую идею предложило христианство. Именно оно впер-вые ввело понятия равенства всех людей перед Богом и тем самым — общей судьбы всех народов мира. "Христианский историк, подобный св. Августину, не интересовался кон-кретной историей греков или евреев как таковых; для него было важно искупление чело-века как человека, событие, устанавливающее действие воли Божией на Земле. Все нации — всего лишь ветви одного человечества, и судьба его может быть понята в терминах плана Бога относительно человека. Более того, христианство ввело понятие истории, ог-раниченной во времени, начинающейся с сотворения человека Богом и кончающейся его окончательным спасением." [1] Конкретное историческое событие может приобрести зна-чение лишь по отношению к некоему большему событию или цели, достижение которой с необходимостью влечет за собой прекращение исторического процесса. Таким событием в христианской традиции является Судный день, который является окончательный финалом человеческой истории — именно он придает потенциальный смысл всем частным событи-ям.
Философия всеединства В. Соловьева
Основной идеей его религиозной философии была идея Софии — Душа Мира. Речь идёт о мистическом космическом существе, объединяющем Бога с земным миром. София представляет собой вечную женственность в Боге и, одновременно, замысел Бога о мире. Этот образ встречается в Библии, но Соловьёву он был открыт в мистическом видении. Реализация Софии возможна трояким способом: в теософии формируется представление о ней, в теургии она обретается, а в теократии она воплощается.
• Теософия — дословно Божественная мудрость. Она представляет собой синтез научных открытий и откровений христианской религии в рамках цельного знания. Вера не противоречит разуму, а дополняет его. Соловьёв признает идею эволюции, но считает её попыткой преодоления грехопадения через прорыв к Богу. Эволюция проходит пять этапов или «царств»: минеральное, растительное, животное, человеческое и божье.
• Теургия — дословно боготворчество. Соловьёв решительно выступал против моральной нейтральности науки. Теургия — это очистительная практика, без которой невозможно обретение истины. В её основе лежит культивирование христианской любви как отречение от самоутверждения ради единства с другими.
• Теократия — дословно власть Бога, то, что Чаадаев называл совершенным строем. В основе подобного государства должны лежать духовные принципы, и оно должно иметь не национальный, а вселенский характер. По мысли Соловьёва, первым шагом к теократии должно было послужить объединение русской монархии с католической церковью.
В 1880-е Владимир Соловьев написал и опубликовал ряд работ, в которых пропагандировал идею воссоединения Западной и Восточной Церквей под главенством Римского Папы, за что подвергся критике славянофилов и консерваторов. Важнейшая из них — Россия и Вселенская Церковь, 1889, Париж
Всеединство, по Соловьеву, есть идеальный строй мира, предполагающий воссоединенность, примиренность и гармонизированность всех эмпирических несогласованных, конфликтных элементов и стихий бытия. “Я называю истинным или положительным всеединство такое, — писал Соловьев, — в каком единое существует не за счет всех или в ущерб им, а в пользу всех. Ложное, отрицательное единство подавляет или поглощает входящие в него элементы, само оказывается таким образом пустотою; истинное единство сохраняет и усиливает эти элементы, осуществляясь в них как полнота бытия”. Если “положительное всеединство” потенциально объемлет собой и человека, указывая ему цель и смысл жизни, следовательно, сущность человека не может быть редуцирована, сведена к каким-либо частным его определениям и т.п. Отсюда истинная суть человека есть живое осуществление такого всеединства, которое не только созерцает умом, но само действует в мире как вполне конкретный, но “новый духовный человек”. Осуществление “живого всеединства”, по Соловьеву, свершилось в лице Христа. Оно явилось для людей “как высшая сила, которая овладела ими, но которою они не овладели”. Соловьев уточняет: в том хаосе, которым являлся мир далекого прошлого, истиной Христа овладели “немногие” человеческие души (“избранные”, по Достоевскому). И христианская идея свободного человеческого единения, всемирного братства снизилась до “христианства домашнего”, лишь до индивидуальной жизни немногих душ человеческих. Для основного же большинства Христос как живое воплощение всеединства, гармонии идеального и материального стал далеким и непостижимым фактом. Так христианская идея стала формализмом церковной организации, безуспешно пытающейся одухотворить общество, социальные отношения, самого человека верой в “чудо, тайну, авторитет”, повторяя Достоевского, писал Соловьев. В таком “храмовом, неистинном христианстве” человек, по мысли философа, находится в еще большем духовном рабстве, нежели язычник перед силами природы. Философия идеализма (от Декарта до Гегеля), восстав против лжехристианства, освобождает, по Соловьеву, разум от химер и тем самым открывает путь христианской истине. Богочеловечество, богосовершенство искать надо не в окружающем мире, но в самом человеке, в его “свободно-разумной личности”. Благодаря “рациональной философии” к этой идее человек должен прийти “от себя, сознательно, свободно”. Французский материализм восстановил материю и развил значение материального начала в мире и человеке. С точки зрения Соловьева, тем самым материализм также послужил христианской истине о воскресении и вечной жизни тел.
Разнонаправленными путями философия идеализма и материализма, “делая человека вполне человеком”, восстановила его полноту божественного всеединства. Теперь, по Соловьеву, остаются задачи практического осуществления всеединства для человечества в целом, чтобы христианство стало “всечеловеческим миром”, где исчезнут национальный эгоизм, вражда, разделение человечества на соперничающие народы.
Об “истинности” христианства как осуществлении “всечеловечества”, объединяющем народы не только верой, но и “всемирным общим делом”, Соловьев, в частности, говорит во второй речи памяти Достоевского (1882). Главным окончательным условием такой Бесчеловечности является свобода, гарантом которой является Бог, совершенный человек Христос и “бесконечность души человеческой”.
Мысль Соловьева об изначальной свободе воли, данной человеку, различные аспекты замысла философа о воссоединении бытия со всей очевидностью являются производными библейской мифологемы сотворения человека, Эдема. Всеединство как принцип бытийного устроения, строящегося из многоразличных элементов, связанных и сообразных так, что часть тождественна целому, по преимуществу является философской экзегетикой, рационализированным толкованием новозаветной символической характеристики цельного и совершенного устроения (“да будет Бог во всем” (1 Кор. 15, 28). Так философия всеединства, предполагающая укорененность здешнего бытия в божественном, включается в русло религиозной философии как “светского богословия”.
Поскольку всеединство является центральным онтологическим принципом, постольку смысл сущего и должного рассматривается Соловьевым только в тех измерениях, которые раскрывают их причастность, внутреннюю соотнесенность с божественным. Соловьев в своей онтологии идет за Иоанном Дамаскином, за православием и Платоном. Философ увлекался Кантом и проштудировал все аргументы последнего против эмпиризма, рационализма и мистики. Однако кантовский критицизм, направленный на гносеологическое исследование границ и содержания познания, Соловьев отвергает как субъективизм. Эта установка определяет у него зависимость процесса познания от предпосылок структуры бытия, зависимость гносеологии от онтологии. Поэтому концепция Соловьева (и аналогичные теории) получили название “онтологической гносеологии”. То есть акт познания является развертыванием идеи воссоединения бытия: познание рассматривается здесь именно в качестве воссоединяющей активности, работы воссоединения, в итоге которой устанавливается актуальное единство познающего и познаваемого.
Но если Истина бытия задана, то все остальное при “истинном”, нормальном ходе истории может только свидетельствовать о ней. Отсюда появляется понятие смысла. “Под смыслом какого-нибудь предмета, — писал Соловьев, — разумеется его внутренняя связь со всеобщей истиной”. Смещение внимания философа с проблем анализа бытия на смысл сущего, причастного к Абсолютному, соотнесенного с Ним, кроме религиозных оснований обусловлено реакцией Соловьева против отвлеченного, исключительно теоретического знания современной ему европейской философии. Им руководило стремление укрепить личностное начало в мире, обосновать приоритет субъекта сущего. Ибо только человек как единственное сущее в этом мире может любовно содействовать раскрытию, высвобождению божественных потенций мира и тем самым — утверждать в настоящем идеал будущего. Поэтому в целом теорию Соловьева можно назвать экзистенциологией, учением о сущем. Для самого мыслителя последовательное осуществление и проведение на практике обеих вер — веры в Бога и веры в человека — сходятся в единой, полной и всецелой истине Богочеловечества.
Воплощение для философа есть не единичный факт явления Богочеловека Иисуса, а постоянный процесс и общий метод спасения человечества и вместе с тем одухотворения мира. Поднимаясь к Богочеловечеству, люди вместе с собой поднимают природу, которая в конце концов обратится в светлую телесность царства очищенных духом. Но процесс этот длителен. Очищение и возрождение мира должно быть только проявлением свободы воли Запада и Востока. В 3-й речи о Достоевском (1885) Соловьев, отклоняясь от идей писателя, развивает и утверждает свои мысли. Он видит задачу христианства в примирении Запада и Востока. Симптомом “упразднения... многовекового раздора между Западом и Востоком” он считает “упразднение спора между славянофилами и западниками” в русской мысли. “Россия достаточно показала Востоку (нехристианскому — авт.) и Западу свои силы в борьбе с ними, — теперь предстоит ей показать им свою духовную силу в примирении”.
Идея “ взаимной необходимости ” христианского Востока и Запада является развитием “христианской политики” Соловьева в свете очерченной им же всемирно-исторической перспективы человечества, завершающего себя в Богочеловечестве. Идея “вселенской культуры”, культуры богочеловеческой, у мыслителя приобретает теократические черты, характеристики “нового средневековья”, о необходимости наступления которого уже прямо будет писать его почитатель и продолжатель идей Н.Бердяев.
Русская философия 19-20 веков.
Русская философия — сравнительно позднее образова¬ние нашей национальной куль-туры, хотя предпосылки ее далеко уходят в глубь национальной истории.
Философская мысль в России формировалась под влиянием общемировой филосо-фии. Однако специфика российской философии во многом складывалась под влиянием социально-культурных процессов, происходивших на Руси. Философия в России начина-ется не в 11 и даже не в 18 в., а только в 19 столетии (в полную силу — во второй его по-ловине). Но это было поистине великое начало, ибо связано его с именами Ф. М. Достоев-ского, Л. Н. Толстого, Вл. Соловьева. В их лице и в их творчестве философское самосоз-нание народа за¬явило о себе «на весь мир» — уже не как подражание Западу (византий-цам, французам, немцам), а как совершенно само¬стоятельный голос, вносящий свою тему и свою собственную тональность в многоликий диагноз культур, в сложную ду¬ховную полифонию человеческой цивилизации.
Как и для Запада, так и для России XIX век — это век клас¬сики. Русская философ-ская классика XIX в., как и наша классическая литература, несли миру глубоко выстра¬данную опытом поколений истину: нет и не может быть та¬кой цели, ради которой была бы допустима жертва хотя бы в одну человеческую жизнь, в одну каплю крови, в одну детскую слезинку.
Русская философия — это философия предупреждения. Ее лейтмотив - нравственное вето на любой «прогресс», любой социальный проект, если он рассчитаны на принуж¬дение, насилие над личностью.
За¬пад России или Россия Западу? Какие ценности возоблада¬ют в мире: материально-вещественные или незримые, ду¬ховные? В 40-50 гг. 19 века эти вопросы разме¬жевали русскую общественную и философскую мысль на два направления: славянофильство и западничество.
Лидеры славянофильства выступили с обос¬нованием самобытного пути историче-ского развития России, не только отличного, но и в чем-то противоположного западноев-ропейскому. Плоды цивилизации в Европе, счита¬ли они, в общечеловеческом измерении оборачиваются ско¬рее потерями, чем приобретениями, ибо они оплачены очень тяжелой ценой — потерей целостности человеческой лично¬сти, превращением человека из «образа и подобия божьего» в простую статистическую единицу буржуазного рынка. Что же мож-но противопоставить этому? Земельную общину и артель. А с ними — истины и заветы православия. Такие идеи, возражали славянофилам западники (А.И. Герцен, Т. Н. Гранов-ский, В.П. Боткин), не реалистичны, ибо Россия уже с петровских времен необратимо «привязана» к Западу. Но если даже эти идеи были и «безумны», то в России всегда цени-лось «безумство храбрых». Спор славя¬нофилов с западничеством 19 век разрешил в поль-зу по¬следних. Причем проиграли не только славянофилы (в середине века), проиграли и народники (к концу столетия): Россия пошла тогда по западному, т.е. капиталистическому пути развития.
Огромное место в истории философии занимает ФМ Достоевский. Он является од-ним из самых типичных выразителей тех начал, которые призваны стать основанием на-шей своеобразной национальной нравственной философии. Делал упор на «русское реше-ние» социальных проблем, связанное с отрицанием революционное методов обществен-ной борьбы.
Основные проблемы и понятия философии экзистенциализма
Отвергая рациональное познание, как несоответствующее своему предмету, экзистенциализм выдвигает метод непосредственного, интуитивного постижения реальности. Многие экзистенциалисты считают, что философия по своему методу познания стоит гораздо ближе к искусству, чем к науке. В экзистенциализме уникальный внутренний мир человека раскрывается через понятие экзистенции. Экзистенция, являясь основным понятием экзистенциализма, позволяет рассматривать человека как уникальное существо, обладающее неповторимым жизненным опытом. Этот неповторимый опыт человека каждый момент времени наполняется все новыми и новыми смыслами.
Таким образом, предметом философии экзистенциализма является человек, его внутренний мир переживаний. Человек рассматривается как ценностный центр всего. Экзистенция, являясь специфически человеческим способом существования, позволяет рассматривать человека как уникальное существо, несущее в себе смысл. Основные понятия экзистенциализма, такие как экзистенция, пограничная ситуация, экзистенциальный кризис, формируют особую проблематику этого философского направления:
1. Проблема конечности человеческого существования. Смысл жизни как непрерывный поиск выхода за пределы экзистенции.
2. Поиск смысла человеческой жизни, того, что возвышает человека и продлевает его духовное существование после физической смерти.
3. Отношение человека с окружающим миром. Нравственность как специфический духовно-практический способ освоения мира. Сущность воображения и эмоций как особенность проявления человеческого сознания в мире. Присутствие человека с собой и с миром.
4. Проблема одиночества и стремления к свободе от власти духов, социальных авторитетов, традиционной системы ценностей, религиозных догматов.
5. Обнаружение сокровенной сущности окружающих человека вещей через осознание его неизбежной гибели. Смерть как ведущий элемент жизни, придающий ей особый и неповторимый смысл.
6. Человек как ценностный центр всего. Живой конкретный опыт и проблема ответственности и вины за поступки и действия человека.
Если рассматривать исторический фактор как предпосылку возникновения экзистенциализма, то решающим фактором будет война.
«Волны кризисного сознания» докатились до Японии: основные произведения экзистенциалистской философии появились в Японии сразу же после их публикации в Европе. Немаловажную роль в распространении экзистенциализма сыграли личностные контакты японских философов с немецкими теоретиками экзистенциализма. Многие японские философы обучались в Германии, где слушали лекции Хайдеггера, Ясперса. Размышляя о социальной несправедливости, обреченности человека на духовное одиночество, японские мыслители стремились приблизить свои описания к личному жизненному опыту. Наиболее распространенной темой повествования такого рода становится тема одиночества. Стремление к свободе от социальной и исторической действительности в «этой жизни» не может реализоваться. Поэтому физическая смерть становится единственно возможным выходом к свободному существованию.
Также особое внимание японские мыслители уделяют феномену смерти как такому элементу жизни, который придает ей особую ценность. Смерть рассматривается как историческое событие, которое переворачивает мир повседневной реальности. Мир на некоторое время перестает быть таким, каким его привыкли видеть. Смерть не разрушает духовное присутствие человека в мире. Она вырывает человека из контекста повседневности. Постоянная тревога и внутреннее напряжение, возникающее в результате осознания собственной смертности, заставляет человека пребывать в процессе бесконечного поиска смысла жизни. В то же время процесс этого поиска сам превращается в смысл жизни, которого на самом деле нет, а «есть лишь увлекательный процесс его угадывания».
Основные проблемы, которые рассматриваются в философской прозе, позволяют говорить о существовании собственно японского экзистенциального повествования:
1. Смысл жизни и проблема самоопределения.
2. Смерь как состояние бытия в чистом виде.
3. Духовное одиночество.
4. Свобода как сущность человеческого поведения, источник деятельности и единственная возможность подлинного существования: «человек всегда и целиком свободен или его нет вовсе».
5. Внутренний опыт как отражение духовного мира личности.
6. Проблема соотношения ограниченных возможностей человеческого сознания и многообразия исторической реальности.
7. Отношения между внутренним миром человека и повседневной действительностью.
8. Проблема нравственного выбора.
Таким образом, японская экзистенциальная проза во многом сближается с европейской версией экзистенциализма. Во-первых, их сходство объясняется антирационалистической направленностью основных проблем, которые рассматривают философы-экзистенциалисты. По мнению японских мыслителей, «умственная деятельность представляет собой основную функцию мозга, но она не схватывает существования во всей его целостности». «Самая возвышенная экзистенциальная жизнь — очищенное настроение, проистекающее из очищенной мудрости». Представители европейского экзистенциализма так же полагали, что излишнее преувеличение роли разума не способствует приближению к подлинности человеческого существования. Это подтверждают слова К. Ясперса, который писал, что господствующее в мире неразумное начало есть источник высшей мудрости.
Во-вторых, наряду с антирационализмом для проблематики как европейского, так и японского экзистенциального повествования характерен антиконцептуализм: «всякое концептуальное понимание — это мертвое понимание».
В-третьих, европейскую и японскую версию экзистенциализма сближает антропологизация: основное внимание уделяется индивидуальному человеческому опыту, на первый план выходит человек и его неповторимый мир внутренних переживаний. В связи с этим выстраиваются основные проблемы, которые рассматриваются философами-экзистенциалистами: проблема одиночества, свободы, ответственности за моральный выбор, смысла жизни и т.д.
И, наконец, мыслители-экзистенциалисты Европы и Японии свои идеи предпочитали выражать в форме философской прозы: романов и эссе. «Если хочешь стать философом, пиши романы», — писал А. Камю.
Хотя по форме и основным философским идеям японская и европейская версии экзистенциального повествования во многом схожи, но наибольший интерес представляют отличия японской философской прозы от произведений европейских мыслителей. Ведь эти отличия помогают понять особенности собственно японского экзистенциального повествования.
Философия С. Кьеркегора: у истоков экзистенциализма.
С.Кьеркегор – датский религиозный философ, предшественник экзистенциализма. Ирра-ционализм – учения, настаивающие на ограниченности познавательных возможностей ра-зума, мышления и признающие основным родом познания интуицию, чувство, инстинкт и т.п. Считает действительность хаотичной, лишенной закономерности, слепой воле. Ожив-ление учения наступило в конце 19 начало 20 вв. Научная форма – логическая, рацио-нальная. Противовес науке (рациональной) - рациональное течение. Искусство – господ-ство иррациональности. В философии много течений иррациональности. Философ пишет о переживаниях в своей душе, мыслях. Кто Я? Как я оказался в этом мире? Почему у меня не спросили, хочу я жить в этом мире? Что во мне главное? Ответы не могут быть полу-чены рациональным путем. Человеку ничего не дано в этом мире кроме существования. "Я есть» – из этого уже можно объяснить все остальное. Экзистенция – способ бытия че-ловеческой личности. Неповторимость. Экзистенция - моя подсознательная опора. По-строение знания основано на стремлении удержать свое существование. На стремлении спасения построено религиозное знание, наука и искусство (остановить свое пережива-ние). Найти причину, почему я существую, невозможно. Можно ответить только на во-прос Как? Что несет в себе экзистенция? Признаки. 1. Состояние выбора. Чаще всего че-ловек не всегда ощущает эту возможность. Человек ощущает выбор, когда решается его судьба. 2. Законы, правила, методы управляют человеком. Законов бесконечное множест-во и человек все равно должен делать выбор сам. Никто не может помочь человеку, он за-ключен в рамки индивидуальности. Человек в своем существование одинок – это атрибут экзистенции. На этих атрибутах Кьеркегор строит свою теорию. У каждого человека свои истины, свое понимание и переживания. Истина то, что в одной душе. Все, что для людей вместе – это не истина, а договор. Знание мое индивидуально, искренняя вера.
Душевность – мое собственное переживание, Вера, то, что есть во мне (на первом месте). Разумность – общее для всех, не может быть истинным (интеллект на втором месте). Сло-во, изреченное – есть ложь. Настоящая истина только в душе. Законы написаны для граж-данина, а я только одной гранью гражданин, а все остальное во мне – индивидуальность. Индивидуальное – это правда, а общее – это ложь.
Учение о личном «Я». Только в единице есть правда. Толпа и правда – несовместимые с друг другом явления. Все формы культуры, построенные на логике – не правда. Человече-ская жизнь – это путь. Человек идет к цели по этому пути. Путь спасения души. Необхо-димо пройти всю гамму событий. Три стадии движения. Что неизбежно происходит на этом пути? Три разных мировоззрения. Переход с одной стадии на другую может длиться годами.
Первая стадия: Эстетическая (восприятие внешнего). Человек этого уровня увлечен, жи-вет восприятием внешнего мира. Символ: Дон Жуан. Окончание стадии: события стано-вятся похожими друг на друга, скука перерастает в кризис личности, которое он называет отчаянием. "Я есть" – спасительное средство выхода из кризиса. Страх – ключевое поня-тие. Страх отметает все ненастоящее и позволяет выбраться из отчаяния, понять истину.
Вторая стадия: Этическая. Переключение внимания с внешнего мира на внутренний. Че-ловек исследует и строит свою душу и индивидуальность. Символ: Сократ. Субъектив-ность, душевность и разумность. Человек понимает, что такое добро и зло и берет ответ-ственность за выбор. Недостатки: человек забывает о Боге, о вечности, много доверяя сво-ему разуму. Путь спасения для человека закрыт. Наступает кризис, отчаяние и страх для перешагивания на другую стадию.
Третья стадия: Религиозный. Возвышение над человеческой мудростью. Символ: Авраам. Авраам, услышав голос Божий, приносит в жертву своего сына. Для разума это понять не-возможно. Выбор – жуткое состояние для Авраама. Он сделал выбор и привел сына на жертвенный камень, но Бог предотвратил жертвоприношение. Авраам сделал выбор – своя вера или вера за все человечество. Он возвышается над земным и обретает спасение своей души. Выше Бога ничего нет. На этой ступени человек отказывается от разума и по-свящает себя вере.
Психоаналитическая философия З. Фрейда.
Впервые термин «психоанализ» был употреблён Фрейдом в 1896 г. В 1899 г. он выпускает свою первую самостоятельную работу «Толкование сновидений», которая посвящена анализу неврозов с помощью изучения сновидений пациента. Проводя исследования с использованием метода свободных ассоциаций, он пришёл к выводу, что источником неврозов большинства пациентов являются подавленные сексуальные желания (либидо). При нарушениях развития либидо (например при фиксации на матери — Эдипов комплекс) оно не может быть удовлетворено и проявляется в виде симптомов психического заболевания. Также неудовлетворенное влечение может быть перенаправлено на несексуальные цели (сублимация). В соответствии с этой концепцией проявления подавленных сексуальных желаний могут быть найдены не только в сновидениях и неврозах, но также в литературе и искусстве (а также в иных порождениях человеческого сознания).
В ранних работах Фрейда (до 1920 г.) в качестве источника неврозов рассматривается конфликт бессознательного (которое руководствуется «принципом удовольствия») и сознания, которое стремится к самосохранению («принцип реальности»). Впоследствие основное внимание сосредотачивается на конфликте внутри психической инстанции, руководствующейся принципом реальности. В работе «Я и Оно» Фрейд выделяет в структуре психики три компонента — Оно (Ид), Я (Эго) и Сверх-Я (Суперэго). Оно представляет бессознательные влечения, Я — принцип реальности. Сверх-Я формируется в процессе усвоения человеком социальных норм, господство которых над психикой также становится бессознательным, приводит к возникновению совести и неосознанного чувства вины.В то же время введенное Фрейдом понятие бессознательного, метод исцеления психических болезней путем осознания истиной скрытой причины симптомов, и «экономическое» рассмотрение психических процессов как взаимодействия обособленных инстанций лежит в основе большинства школ современной психотерапии и теорий личности. Идея о том, что произведения искусства могут рассматриваться как результат невротических переживаний их создателя и проявление глубинного бессознательного, оказала огромное влияние на культуру XX века.
В противоположность традициям критического мышления XIX в., Фрейд предложил отказаться от контролирующей роли сознания при наблюдении за психическими процессами. По его мнению, сознание отсекает возникающие на периферии мысли и образы ещё до того, как они попадут в поле внимания анализирующего субъекта, тем не менее при анализе душевных движений именно эти мысли и образы могут оказаться наиболее важными.
Фрейд стал использовать метод свободных ассоциаций. Пациентам предлагалось расслабиться на кушетке и говорить все, что приходит им в голову, каким бы абсурдным, неприятным или непристойным оно не представлялось с точки зрения обыденных стандартов. Когда это происходило, оказывалось, что мощные эмоциональные влечения уносили неконтролируемое мышление по направлению к психическому конфликту. Фрейд утверждает, что первая случайная мысль содержит как раз то, что нужно, и представляет собой забытое продолжение воспоминания. Позже, он делает оговорку, что это не всегда бывает так. То, что возникающая у больного мысль не может быть идентична с забытым представлением, вполне объясняется душевным состоянием больного. В больном, во время лечения, действуют две силы - одна против другой: с одной стороны, его сознательное стремление вспомнить забытое, с другой — сопротивление, которое препятствует вытесненному или его производным вернуться в сознание. Если это сопротивление равняется нулю или незначительно, то забытое без всякого искажения возникает в сознании. Чем сильнее искажение под влиянием сопротивления, тем меньше сходства между возникающей мыслью – заместителем вытесненного и самим вытесненным. Тем не менее эта мысль должна иметь хоть какое-нибудь сходство с искомым, в силу того, что она имеет то же происхождение, что и симптом. Если сопротивление не слишком уж интенсивно, то по этой мысли можно узнать искомое. Случайная мысль должна относиться к вытесненной как намек.
Понятие «ассоциации» — одно из древнейших в психологии.. Подобно тому, как ствол дерева, развиваясь, обрастает новыми кольцами, эти понятия, передавая от эпохи к эпохе мудрость веков, обогащались новым содержанием. Закон образования ассоциаций веками считался главным законом психологии. Он гласил, что если какие-либо объекты воспринимаются одновременно или в непосредственной близости, то впоследствии появление одного из них влечет за собой осознание другого. Так, взглянув на какую-то вещь, человек вспоминает её отсутствующего владельца, поскольку прежде эти два объекта воспринимались одновременно, в силу чего между их следами упрочилась связь-ассоциация. Различным видам ассоциаций было посвящено множество психологических трактатов. Когда психология превратилась в науку, ассоциации стали изучать экспериментально, чтобы определить законы памяти, воображения и других психических процессов. Выяснилось, с какими представлениями ассоциируются у испытуемых различные слова, сколько раз нужно повторить список слов, чтобы между ними возникли связи, позволяющие его целиком либо частично запомнить и т.д. Во всех случаях ставилась задача изучения работы сознания. Фрейд же использовал материал ассоциаций в других целях. Он искал в этом материале путь в область неосознаваемых побуждений, намеки на то, что происходит в «кипящем котле» аффектов, влечений. Для этого, он полагал, ассоциации следует вывести из под контроля сознания. Они должны быть свободными. Так родилась процедура психоанализа, его технический прием
Особенности философии Ф. Ницше.
Философия Ницше не организована в систему. «Волю к системе» Ницше считал недобро-совестной. Его изыскания охватывают все возможные вопросы философии, религии, эти-ки, психологии, социологии и т. д. Наследуя Шопенгауэра, Ницше противопоставляет свою философию классической традиции рациональности, подвергая сомнению и вопро-шанию все «очевидности» разума. Наибольший интерес у Ницше вызывают вопросы мо-рали, «переоценки всех ценностей». Ницше одним из первых подверг сомнению единство субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира, возможность рациональ-ного обоснования поступков. Его метафорическое, афористическое изложение своих взглядов снискало ему славу великого стилиста. Однако, афоризм для Ницше не просто стиль, но философская установка — не давать окончательных ответов, а создавать напря-жение мысли, давать возможность самому читателю «разрешать» возникающие парадок-сы мысли.
Ницше уточняет Шопенгауэровскую «Волю к жизни» как «Волю к власти», поскольку жизнь есть не что иное, как стремление расширять свою власть. Однако, Ницше критикует Шопенгауэра за нигилизм, за его отрицательное отношение к жизни. Рассматривая всю культуру человечества как способ, каким человек приспосабливается к жизни, Ницше ис-ходит из примата самоутверждения жизни, ее избытка и полноты. В этом смысле, всякая религия и философия должна прославлять жизнь во всех ее проявлениях, а все, что отри-цает жизнь - ее самоутверждение достойно смерти. Прежде всего, великим отрицанием жизни Ницше считал христианство. Ницше первым заявил, что «нет никаких моральных феноменов, есть только моральное истолкование феноменов», тем самым подвергнув все моральные положения релятивизму. Согласно Ницше, здоровая мораль должна прослав-лять и укреплять жизнь, ее волю к власти. Всякая иная мораль — упадочна, есть симптом болезни, decadence. Человечество инстинктивно использует мораль для того, чтобы доби-ваться своей цели — цели расширения своей власти. Вопрос не в том, истинна ли мораль, а в том, служит ли она своей цели. Такую «прагматическую» постановку вопроса мы на-блюдаем у Ницше в отношении к философии и культуре вообще. Ницше ратует за приход таких «свободных умов», которые поставят себе сознательные цели «улучшения» челове-чества, умы которых уже не будут «задурманены» никакой моралью, никакими ограниче-ниями. Такого «сверхнравственного», «по ту сторону добра и зла» человека Ницще и на-зывает «сверхчеловеком».
В отношении познания, «воли к истине» Ницше опять же придерживается своего «прагма-тического» подхода, спрашивая «для чего нам нужна истина?» Для целей жизни, истина не нужна, скорее иллюзия, самообман ведут человечество к его цели — самосовершенст-вованию в смысле расширения воли к власти. Но «свободные умы», избранные должны знать правду, чтобы мочь управлять этим движением. Эти избранные, имморалисты чело-вечества, созидатели ценностей должны знать основания своих поступков, отдавать отчет о своих целях и средствах. Этой «школе» свободных умов Ницше посвящает многие свои произведения.
Философия А. Шопенгауэра.
Теоретические источники идей Шопенгауэра: философия Платона, трансцендентальная философия Канта и древнеиндийский трактат Упанишады. Это одна из первых попыток европейской культуры слияния с западной и восточной культурой. Трудность этого синтеза в том, что западный стиль мышления — рационален, а восточный — иррационален. Иррациональный стиль мышления носит ярко выраженный мистический характер, то есть основан на вере в существование сверхъестественных, не подчиняющихся разуму, сил, управляющих жизнью. Эти теории объединяет присутствующая в античной мифологии идея о том, что мир, в котором мы живем, не является единственной реальностью. Что существует другая реальность, которая не постигается разумом и наукой, но без учета влияния которой становится противоречивой наша собственная жизнь (Брахма, мир идей, вещь в себе).
Обобщив основные идеи этих теорий, Шопенгауэр отталкивается от Канта.. Интуиция не сводится ни к каким логическим рассуждениям. Шопенгауэр: «Кто ясно мыслит, тот ясно излагает». Есть мир, как он есть на самом деле, и есть мир, как он нам видится. Вся мировая наука есть иллюзия. Шопенгауэр предлагает синтезировать рациональное и интуитивное мышление, так как это единые составляющие человеческого познания. Кроме внешнего опыта и основанного на нем рационального познания существует внутренний опыт, именно интуитивное познание возникло раньше логического. Поэтому, разум должен основываться на интуиции и должен быть дополнен ею.
со всеми законами природы и общественной жизни, за ними, мы воспринимаем мир, прежде всего, как некое единство, обладающее особенностью: как мир в целом, так и любой его фрагмент, процесс, частица, каким бы законам они не подчинялись, но всем им присуще вечное и постоянное движение и изменение, то есть вечная вибрация (постоянное движение), которая называется Шопенгауэром «мировой волей».
Мировая воля есть некая сила, некое движение, творящее все вещи и процессы, но иногда, в некоторых нам непонятных случаях, эти процессы приобретают направленный, последовательный характер. Так, мы фиксируем три основных ступени проявления «мировой воли»: силы природы (тяготение, магнетизм), силы жизни и человек
Шопенгауэр: «Основное свойство мировой воли состоит в том, что она ни к чему не направлена… нет никакой конечной цели, то есть, нет никакого смысла». Закон объективации: «Чем более совершенный и сознательный уровень обнаружения мировой воли достигается, тем более трагический характер он приобретает». Шопенгауэр: «Чем умнее и глубже человек, тем труднее и трагичней его жизнь». В противоречие входят две силы: стихия «мировой воли» и человеческий разум. В поисках смысла человек и создает различные религии и философии, чтобы сделать жизнь выносимой. Как жить в этом мире, как спастись? Шопенгауэр полагает, что человечество уже изобрело средство спасения от отсутствия смысла — иллюзии, придумывание занятий. Человек — это существо, в котором «мировая воля» борется сама с собой. Способы достойной жизни (поиск тихих гаваней):
• Искусство, которое создает прочную иллюзию красоты.
• Этический (моральный) аскетизм: отказ от соблазнов, то есть бессмысленной траты энергии.
• Философия, которая выясняет подлинную причину трагичности бытия.
Цель искусства состоит в освобождении души от страданий жизни. Искусство освобождает нас от традиционной суеты жизни.Воля к жизни реализуется в человеке путем эгоизма (утверждение собственного существования). Но при этом воля проявляет себя двояко. С одной стороны, она — источник безудержного эгоизма, а с другой — реализует себя в свободе. И поэтому человек может пойти против эгоизма по пути самопожертвования. Нужно относиться к другому как к самому себе, и обогащать свой духовный мир. Но этот удел только для редких и избранных. Шопенгауэр: «И мы видим очень много людей… трудолюбивых… занятых приумножением богатства».
Система и метод Г. Гегеля.
Гегель может быть назван философом по преимуществу, ибо из всех философов только для него одного философия была всем. У других мыслителей она есть старание по-стигнуть смысл сущего, у Гегеля же напротив, само сущее старается стать философией, превратиться в чистое мышление. Прочие философы подчиняли свое умозрение независи-мому от него объекту: для одних этот объект был Бог, для других – природа. Для Гегеля, напротив, сам Бог был лишь философствующий ум, который только в совершенной фило-софии достигает и своего собственного абсолютного совершенства. На природу же в ее неисчислимых эмпирических явлениях Гегель смотрел как на своего рода «чешую, кото-рую сбрасывает в своем движении змея абсолютной диалектики».
Тождество бытия и мышления - исходный пункт учения Гегеля.
На объективно идеалистической основе он развил учение о законах и категориях диалектики, впервые в систематизированном виде разработал основные принципы диалек-тической логики и подверг критике метафизический способ мышления, господствовавший как в идеалистических, так и материалистических течениях философии. Гегель, усматри-вая в жизни природы и человека имманентную силу абсолютной идеи, движущей мировой процесс и раскрывающей себя в нем, утверждал, что категории есть суть объективные формы действительности, в основе которой лежит «мировой разум», «абсолютная идея» или «мировой дух». Это – деятельное начало, давшее импульс к возникновению и разви-тию мира. Деятельность абсолютной идеи заключается в мышлении, цель – в самопозна-нии. В процессе самопознания мировой разум проходит три этапа: пребывание самопо-знающей абсолютной идеи в ее собственном лоне, в стихии чистого мышления; развитие идеи в виде явлений природы; развитие идеи в мышлении и истории человечества. На этом последнем этапе абсолютная идея возвращается к самой себе и постигает себя в фор-ме человеческого сознания и самосознания.
Философские взгляды Гегеля проникнуты идеей развития. Он считал, что невозмож-но понять явление, не уяснив всего пути, которое оно совершило в своем развитии, что развитие происходит не по замкнутому кругу, а поступательно от низших форм к высшим, что в этом процессе совершается переход от количественных изменений к качественным, что источником развития являются противоречия: противоречие движет миром, оно есть корень всякого движения и жизненности, составляет принцип всякого самодвижения. В философской системе Гегеля действительность представлена как цепь диалектических пе-реходов
«Философия права», «Философия религии», «Феноменология духа» и др.
Этика И. Канта.
И.Кант(1724-1804) немецкий философ и ученый, родоначальник немецкого классического идеализма. Кант-основатель “критического”, или “трансцендентального” идеализма. Он был не только философом, но также крупным ученым в области естествознания.
В основе философских исследований Канта критического периода (начало 70-х гг. XVIII в. и до 1804 г.) лежит проблема познания. Этическое учение Канта изложено в «Критике практического разума». Этика Канта основана на принципе «как если бы». Бога и свободу невозможно доказать, но надо жить как если бы они были. Практический разум — это совесть, руководящая нашими поступками посредством максим (ситуативные мотивы) и императивов (общезначимые правила). Императивы бывают двух видов: категорические и гипотетические. Категорический императив — требует соблюдения долга. Гипотетический императив — требует, чтобы наши действия были полезны. Существует две формулировки категорического императива:
• «Поступай всегда так, чтобы максима (принцип) твоего поведения могла стать всеобщим законом (поступай так, как ты бы мог пожелать, чтобы поступали все)»;
• «Относись к человечеству в своем лице (так же, как и в лице всякого другого) всегда только как к цели и никогда – как к средству».
В этическом учении человек рассматривается с двух точек зрения:
• Человек как явление;
• Человек как вещь в себе.
Поведение первого детерминировано исключительно внешними факторами и подчиняется гипотетическому императиву. Второй — категорическому императиву — высшему априорному моральному принципу. Таким образом, поведение может определяться практическими интересами и моральными принципами. Возникает 2 тенденции: стремление к счастью (удовлетворению некоторых материальных потребностей) и стремление к добродетели. Эти стремления могут противоречить друг другу и возникает «антиномия практического разума».
Этика Канта
В эстетике Кант различает два вида эстетических идей — прекрасное и возвышенное. Эстетическое — это то, что нравится в идее, безотносительно к наличию. Прекрасное — это совершенство, связанное с формой. Возвышенное — это совершенство, связанное с безграничностью в силе (динамически возвышенное) или в пространстве (математически возвышенное). Пример динамически возвышенного — шторм. Пример математически возвышенного — горы. Гений — это человек, способный к воплощению эстетических идей.
Философия И. Канта.
Именно с него началась заря философии новейшего времени. Не только в филосо-фии, но и в конкретной науке Кант был глубоким, проницательным мыслителем. Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. По Канту мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам явля-ется. Познание начинается с того, что “вещи в себе” воздействуют на наши органы чувств и вызывают ощущения. Это конечно материализм. Но дальше Кант - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущения нашей чувственности, ни понятия и суждения на-шего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теоретические знания о “вещах в се-бе” (ввс). Достоверное знание сущего - это математика и естествознание. Истины этих на-ук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только знания о свойствах ве-щей к которым приложимы формы нашего сознания: ощущения, понятия. Вещи принци-пиально непознаваемы. Согласно Канту, мы познаем только явления – мир вещей самих по себе нам недоступен. При попытке постигнуть сущность вещей наш разум впадает в противоречия.
Кант ввел воображение в теорию познания, назвав это коперниканским переворотом в философии. Наши знания – не мертвый слепок вещей и их связей. Это духовная конструк-ция, возведенная воображением из материала чувственных восприятий и каркаса априор-ных логических категорий. Помощь воображения человек использует в каждом звене сво-их рассуждений.
Человек, по Канту, – это самый главный предмет в мире. Над всеми другими существами его возвышает наличие самосознания, благодаря чему человек представляет собой инди-видуальность, те личность. Из факта самосознания вытекает эгоизм как природное свой-ство человека.
В философии Канта нравственное связано с идеей религиозного, божественного. Отрица-ние божественного существования, по Канту, – полнейший абсурд.
В своем учении о государстве Кант развивал идеи Руссо, в частности идею народного су-веренитета. Источником суверенитета он считал не народ, а монарха, отрицая право су-дить главу государства, который «не может поступать не по праву». Следуя идеям Воль-тера, Кант признавал право на свободное высказывание своего мнения, ограничивая его, однако, необходимостью гражданского и политического повиновения властям, без чего немыслимо само существование государства.
« Антропология с прагматической точки зрения»,
«Критика чистого разума», «Критика практического разума» и «Критика способности су-ждения».
Философия французского Просвещения.
ФИЛОСОФИЯ ФРАНЦУЗСКОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ
Философы-просветители восприняли и
развили наследие своих великих предшественников XVII в. Их воззрения на
природу опирались на физику Декарта и Ньютона, метафизику Спинозы,
гносеология - на локковский сенсуализм, социальная философия - на доктрины
Гоббса и Локка. И все же эта философия оригинальна и даже уникальна.
Свою классическую форму культура Просвещения обрела во Франции.
Вольтер (Франсуа Мари Ариэ), Шарль Луи Монтескье, Дени Дидро, Жан Лерон
д'Аламбер, Жюльен
Философы говорили о революции как о крайне опасной и крайне нежелательной
перспективе, но вольно или невольно они готовили Францию к штурму Бастилии.
Просвещение свидетельствует, что слово философа способно иной р.эз
превращаться в дело. Явление достаточно редкое для истории философской
мысли.
Просвещение объединило людей разнообразных философских взглядов и
политических убеждений, среди них встречаются материалисты, деисты,
скептики, пантеисты, сторонники просвещенного абсолютизма и республиканцы,
воинствующие безбожники и последователи «естественной религии
Задача, поставленная просветителями, определила форму их философских
сочинений: это были не только традиционные для Нового времени объемные
трактаты, но и философские диалоги, романы, памфлеты, драмы и комедии,
стихи. Это была популярная литература, переводившая сложные философские
абстракции на язык здравого смысла и делавшая их доступными для среднего
читателя.
Философские воззрения просветителей достаточно трудно свести в
цельную систему. Спектр нес интересов был чрезвычайно широким: это и
натурфилософия, и гноскюлогия, и антропология, и этика, и эстетика, и
социология. По каждой из проблем, как уже отмечалось, высказывалась весьма
разноречивые суждения. Кроме того, для мыслителей просиещенного века
оказатся неприемлемым «дух систем» ХУП в. Выступив против глобальных
метафизических концепций Декарта, Спинозы и Лейбница, они намеренно
стремились к «антисистемности», «антиметодичности», излагая свои идеи
фрагментарно и даже беспорядочно. А философия человека, в свою
очередь, становится основанием для разработки этических, правовых и
социально-политических воззрений. Итак, природа-человек-общество - этой
логике будем следовать и мы.
Просветители отказались от дедуктивно-рационалистического стиля
мышления, столь хараетерного для ХУП в., а значит и от метафизического
осмысления природы.
Естествознание той эпохи стало основанием для формирования двух
основных концепций природы материалистической.
В доктрине материалистов природа признается единственной
субстанцией, вечной и неистребимой. Она не нуждается для своего
существования ни в чем внешнем, ни в чем постороннем, поскольку источник
движения находится в ней самой. Нетрудно заметить, что здесь развивается идея Спинозы о
природе кгис причине самой себя. Однако у французских последователей
великого голландца мы не встретим свойственного Спинозе противопоставления
субстанции модусам. Для них это одно и то же, поскольку матери) реально
существует и познается в виде природах тел. чувственных вещей. Понятия
«природа» и «материальная субстанция» оказываются тождественными, таков
натуралистический стиль мышления.
Внутренняя структура материи трактовалась философами в полном
соответствии с естествознанием той эпохи, т. е. в духе атомизма.
Представление о том, что все физические тела состоят из неделимых частиц -
атомов и молекул (тогда их предпочитали называть именно молекулами),
разделяли такие корифеи науки, как Ньютон и Бейль Некоторые философы допускали,
что первые люди возникли в результате «комбинирования» подходящих веществ,
т. е. прямо из неорганической природы человек как явление природы обладает определенной
телесной организацией, а значит - физиологическими потребностями и
«физической чувствительностью» (способностью испытывать удовольствие и
страдание). В этом отношении все люди одинаковы и совершенно равны;
представление о природном равенстве людей станет для просветителей
основанием для требования равных социальных и политических прав. А
естественное стремление к удовольствию будет рассматриваться как главная
движущая сила человеческого поведения.
, в качестве природного явления рассматривается и душа
человека. .. Борьба
против церкви была и борьбой против авторитарного мышления, несовместимого
с главным принципом Просвещения . Столь лее резки суждения о другом «воспитателе» общества
- государстве. Рассматривал ргвличные исторические формы деспотических
государств (Ассирия. Вавилон. Персия, Римская империя. Османская империя и
пр.), философы всегда имели в виду свою Францию, попавшую под иго тирании.
Суть деспотического правления повсюду7 одинакова: судьба общества находится
в руках одного человека. Общество оказывается расколотым на бюрократическую
верхушку, придворных льстецов, озабоченных только тем, чтобы удержаться на
своих местах, и массу бесправных рабов. Там, где нет слободы, нет места
главной гражданской добродетели - стремлению действовать на благо общества.
Следствие деспотизма - всеобщее равнодушие к общественному благу. Таковы
плоды непросвещенного воспитания.
Религия, против
которой так резко выступили философы, заключала в себе священные,
богоустановленные и потому незыблемые нормы морали. Тогда (как, впрочем, и
теперь) подавляющее большинс'гво людей считало, что без веры не может быть
и добродетели. «Если Бога нет, то все дозволено», - скажет Достоевский. Вот
почему Вольтер, Монтескье, Руссо, как и многие другие идеологи Просвещения,
полагали, что независимо от того, верно или ложно христианское вероучение,
религия нужна обществу для сохранения порядка. Вера в карающего и
вознаграждающего Бога заставляет людей воздерживаться от дурных поступков и
побуждает к добродетельным. Именно это имел в виду Вольтер, когда говорил:
«Если бы Бога не было, его следовало бы вьцд'мать». Вера в Высшего Судью
несет утешение страждущим и является уздой для властвующих. Эти соображения
стали еще одним аргументом в пользу деизма. Атеизм же -привилегии разумных
и образованных людей, это мировоззрение не годится для большинства, ибо
большинство вовсе не разумно.
Как
свидетельствует Библия, жития святых и история церкви, «вторая мораль» то и
дело приносится в жертв}1 «первой». Разве церковь не убивала иноверцев,
еретиков, ученых, разве не стремилась к обогащению? Почему сам Бог, как
видно из Библии, попирает им самим установленные законы? Почему, например,
царь Давид, один из героев книги Гольбаха «Галерея святых», который был
коварным лжецом, распутником и душегубцем, почитается как герой веры?
Какова общественная польза аскетических подвигов отшельников и монахов? В
глазах просветителей «вторая мораль», и только она, является подлинной
моралью, поскольку добродетель в их представлении - з>то все, что служит
общественному благу и делает людей счастливыми в их единственной земной
жизни. И она совсем не нуждается в «первой».
Попытка Гельвеция увязать добродетель с корыстью вызывала
негодование Руссо: «Каждый, говорят, содействует общему благу из-за своего
интереса. Но откуда же происходит то, что справедливый содействует ему в
ущерб себе?... Личным интересом можно объяснить лишь поступки злых... Не из
корысти вытекает нравственность, она -результат врожденной любви к другим
.людям и к справедливости». Дальше мы увидим, что Какт будет строить
свою этику на принципе антиутилитаризма: нравственные поступки совершаются
вопреки личной склонности или расчету, они не имеют никаких внешних
мотивов, их единственный мотив - чувство долга. Но это уже совсем другая
этика. Просветители же, в более или менее откровенной форме, восприняли
идеи личного интереса и разумного эгоизма, столь органичные их
мировоззрению.
Наиболее действенным средством в<эспитания общественной добродетели
просветители считали законодательство. «Если законы хороши, то и нравы
хороши, если законы дурны, то и нравы дурны». Какие же законы хороши? Те,
что «связывают благо отдельных лиц : общим благом, так чтобы гражданин
лишен был возможности повредать обществу, не повредив себе», - считал
Дидро. Себялюбие порождает многочисленные пороки, но его можно превратить в
добрсдетгли при помощи хитроумного законодательства. Нужны такие законы,
исполнение которых убеждало бы всех, что быть порядочным человеком выгодно,
а быть злодеем - нет. Просвещенный законодатель будег назначать такие
наказания для преступников и такие поощрения для законопослушных граждан,
что всякий разумный человек будет заинтересован в добродетельном поведении.
Место верховного нравственного арбитра, карающего и награждающего Бога, в
светской этической доктрине занимает закон. А еще - общественное мнение:
презрение и гнев людей, вызывающие тягостное чувство стада и угрызения
совести, могут быть весьма действенным наказ анием для согрешившего, а
одобрение и любовь - наградой для праведника. В церковном отпущении грехов
просветители усматривали большой вред для морали и грана.
На почве философской антропологии строились не только этические
теории, но и вырастали социально-политические идеалы эпохи, проекты
наилучшего государственного устройства. Они обретали, разнообразные формы,
более или менее радикальные. Большинство просветителей (Вольтер, Дидро,
Гольбах, Гельвеции и др.) наилучшей формой государственной правления для
Франции считали просвещенный абсолютизм, Монтескье был поклонником
парламентской монархии английского образца, а Руссо - убеэвденным
республиканцем.
Характер социально-политических проектов зависел от того, к кому
была обращена просветительская миссия. Один только Руссо, которого Вольтер
назывга «философом оборванцев», был последовательным демократом, полагая,
что без просвещенного народа невозможно и просвещенное государство.
Убежденный республиканец, в трактате <<Об общественном договоре» он говорит
о «суверенитете народа», о призвании государства выражать «совокупную вотоо
нации». Это означало, что только сам народ (а не его представители)
полномочен издавать законы, поручая их исполнение выборным матистратам.
Народные собрания античного образца представлялись ему наиболее адекватной
формой волеизъявления нации. Сознавая практические трудности осуществления
плебисцитов и такой большой стрине, как Франция, он говорил о некоем
«мудром законодателе», который мог бы выносить законопроекты на суд народа
Откровенные республиканские симпатии мы встретим и других
просветителей. Вольтеру, Монтескье, Дидро, Гольбаху, Гельвецию эталоном
государственного устройства представлялась Римская республика, все они с
вдохновением писали о свободе, равенстве, гражданственности и любви к
отечеству, но все же ... склонялись к монархии.
Французские мыслители впервые поставили проблем} «властыоггелли-генция-
народ», которая впоследствии будет так актуальна для русской философии.
Б. Спиноза. Учение о субстанции и об основаниях этики.
Бенедикт (Барух) Спиноза является автором наиболее разработанной и обоснованной фи-лософской системы Нового времени, последователем Декарта и ярким представителем европейского рационализма.
Спиноза, подобно Декарту, стремился построить философию на достоверных началах. Достоверность и строгую доказательность, как считалось в то время, давала метаматика, поэтому Спиноза берет метод геометрии (с ее аксиомами и выводами из них теоремами) в качестве принципа построения философской системы. Главный свой труд, "Этику", он по-строил по этому принципу.
Все пять основных частей "Этики" начинаются с дефиниций - наиболее простых опреде-лений основных понятий. За дефинициями даются аксиомы, которые излагают интуитив-но очевидные, ясные идеи, не требующие никакого обоснования. За дефинициями и ак-сиомами следуют утверждения, которые выводятся из дефиниций и аксиом, поэтому для них требуются доказательства, опирающиеся или на дефиницию, или на аксиому. После этого Спиноза приводит свои замечания, или примечания, в которых, собственно, и со-держится философская аргументация, охватывающая все предшествующие положения, выраженные в дефинициях и аксиомах.
Основу философской системы Спинозы составялет учение о субстанции. Субстанцию Спиноза понимает как единую, вечную и бесконечную природу. Субстанция одна, она есть причина самой себя (causa sui). Эта единая субстанция не нуждается ни в чем другом для того, чтобы существовать. Природа разделяется на природу творящую и природу со-творенную. Природа творящая есть Бог, единая субстанция . Отождествляя природу и Бо-га, Сппиноза отрицает существование какого-либо надприродного или сверхприродного верховного существа. Такой подход называется пантеизмом.
Субстанция обладает двумя главными атрибутами (свойствами): мышлением и протяже-нием (пространственностью), посредством которых человеческий ум воспринимает суб-станцию в ее конкретности, хотя число атрибутов, присущих субстанции, безгранично. Нет никакой причины, которая бы стимулировала субстанцию к действию, кроме нее са-мой.
От субстанции, представляющей собой необусловленное бытие, Спиноза отличает конеч-ные вещи, для которых он использует понятие модуса. Конечные вещи, или модусы, от-личаются от субстанции тем, что зависят от внешней причины. Они характеризуются не только своей конечностью, но и такими качествами, как изменение, движение. Между мо-дусами существует взаимодействие. Единичные, конкретные вещи (модусы) - это природа сотворенная. Модусов существует бесконечное множество.
В своей гносеологии, Спиноза выделяет три вида ( ступени) познания:
"Познание в чистом виде", которое непосредственно исходит из разума человека и не за-висит ни от каких внешних причин - это высший вид познания. Он получил у Спинозы название интуитивного. Его суть - в видении вещей, исходящих от Бога. Основу этого по-знания составляет интуиция, которая дает достоверное знание. При этом интуиция истол-ковывается как интеллектуальная, и она дает познание абсолютно необходимых свойств единой субстанции (познание вещей с точки зрения вечности).
Второй уровень - это познание, полученное в результате деятельности разума (размышле-ний, логических операций). Оно выступает у Спинозы как второй род познания, состоит из рассудка и разума, но часто эти понятия сливаются. Этот вид является познанием соб-ственно научным, такой формой познания, которая находит выражение в математике, геометрии. Рациональное познание устанавливает и связи между идеями, и причинную цепочку в её необходимости.
Третья ступень познания - это мнение и воображение, чувственное отражение окружаю-щего мира, полученное эмпирическим путем. Оно недостоверно, неполно, недоказуемо, поверхностно. Это познание не играет большой роли при получении истинного знания, т. к. оно ограничивается частными случаями, не передает связи и отношений причин, т.е. общего порядка Природы. Это познание часто ведет к заблуждению, но оно заключает в себе элементы истины.
Философскую систему Спинозы завершает этика. Ключевыми в этике Спинозы являлись проблемы: детерминизма (обусловленности всего в природе); соотношения свободы и не-обходимости. Исследуя их, философ пришел к следующим выводам: свобода и необходи-мость в субстанции соединяются в единое целое; Бог (Природа) наделен полной свободой, а модусы (проявления субстанции - единичные вещи) вообще не имеют свободы и нахо-дятся в полном подчинении у необходимости; модус-человек отличается от всех иных мо-дусов наличием мышления, и, следовательно, стремится к свободе, но, в то же время, бу-дучи модусом, он несвободен и находится в "тисках" необходимости; желая в душе быть свободным, человек зачастую плывет по течению необходимости, не может справиться с этим течением и вынужден мириться с необходимостью (является "духовным автоматом", по выражению Спинозы); путь к свободе - это нахождение условий, при которых внешняя необходимость превращается во внутреннюю.
Поведение человека находится под влиянием инстинкта самосохранения и вытекающих из него аффектов, основными из которых являются радость, печаль и влечение. До тех пор, пока человек им подчиняется, он несвободен. Проблема человеческой свободы состоит в освобождении от их влияния. Это предполагает ясное и точное познание. Так Спиноза приходит к пониманию свободы как познанной необходимости.
Чтобы достичь большей степени свободы, считает Спиноза, человеку необходимо: макси-мально познать необходимость в виде субстанции (Природы-Бога) - конечной причины всего сущего; освободиться от аффектов (печали, радости, влечений и т.д.), так как они тоже мешают свободе, подчиняют человека и заставляют действовать по необходимости. Отсюда и известный девиз Спинозы: - "Не смеяться, не плакать, не проклинать, а пони-мать".
В своем "Богословско-политическом трактате" Спиноза заложил основы научной критики Библии. Исходя из концепции "двух истин" он считал, что для познания подлинной исти-ны Библия имеет мало цены, так как авторитетом может быть только разум, а не Священ-ное писание. Он отвергает тот ореол, которым окружена Библия, и полагает, что необхо-димо учитывать исторические обстоятельства, при которых создавались те или иные тек-сты. Спиноза доказывал, что Моисей не мог быть автором Пятикнижия. Он также выявил много противоречий, повторений и разночтений в текстах различных книг Библии. При-чины различных суеверий Спиноза видел в страхе народа перед непонятными и таинст-венными силами природы.
В то же время Спиноза отрицал обвинения в атеизме,так как полагал, что его критика ре-лигии - это критика невежества и предрассудков. А настоящая религия равносильна мо-ральности и основывается на достоверном знании. Между религией и суеверием то разли-чие, писал он, что суеверие имеет своей основой невежество, а религия - мудрость.
Лейбниц Готфрид - немецкий ученый-математик, юрист, философ - является последним видным представителем философии Нового времени и предшественником немецкой клас-сической философии.
Лейбниц также принадлежал к философскому направлению рационализма. Основными проблемами, над которыми он работал, являлись проблемы субстанции и познания. Изу-чив учения Декарта и Спинозы о субстанции , Лейбниц пришел к выводу об их несовер-шенстве. Он не принимает дуализм Декарта и отвергает учение Спинозы о единой суб-станции.
В противовес им Лейбниц выдвинул теорию о монадах (или о множественности субстан-ций). Основные положения данной теории (монадологии) следующие: весь мир состоит из огромного количества субстанций ; эти субстанции он называет монадами (в переводе с греческого - "единое", "единица"); монада проста, неделима, не имеет протяжения; по-скольку субстанции активны и способны к деятельности, они имеют духовный, нематери-альный характер; по своей сути монада - это деятельность, единое, непрерывно меняющее свое состояние; в силу непрерывности своего существования монада осознает себя; мона-ды абсолютно замкнуты и независимы друг отдруга (по мнению Лейбница:"не имеют окон, через которые что-либо могло бы войти туда и оттуда выйти").
Все существующие монады Лейбниц делит на четыре класса:
-"голые монады"- лежат в основе неорганической природы (камней, земли, полезных ис-копаемых);
- монады животных - обладают ощущениями, но неразвитым самосознанием;
- монады человека (души) - обладают сознанием, памятью, уникальной способностью ра-зума мыслить;
- высшая монада - Бог.
Чем выше класс монады, тем больше ее разумность и степень свободы.
В своем учении о монадах Лейбниц пытается объяснить многообразие действительности, он отходит от механистического понимания действительности и выдвигает принцип не-разрывного единства материи и движения, понимает невозможность полного сведения сложного к простому. Лейбниц приходит к целостному осмыслению мира, провозглашая идеи универсальной связи и развития в природе, качественного многообразия структур бытия.
Другой сферой философских интересов Лейбница была гносеология. Лейбниц пытался примирить эмпиризм и рационализм и сделал это следующим образом: все знания разде-лил на два вида - истины разума и истины факта; истины разума выводятся из самого ра-зума, могут быть доказаны логически, имеют необходимый и всеобщий характер; истины факта - знания, полученные эмпирическим (опытным) путем (например, магнитное при-тяжение, температура кипения воды, температура плавления различных металлов); как правило, данные знания лишь констатируют сам факт, но не говорят о его причинах, име-ют вероятностный характер. Несмотря на то, что опытное (эмпирическое, "истины факта") знание вероятностное, а не достоверное (подобно "истинам разума"), тем не менее его нельзя игнорировать в качестве знания.
Теория общественного договора: Т. Гоббс, Д. Локк.
12) Томас Гоббс и его теория общественного договора.
Томас Гоббс (1588-1649),английский философ 17 века,в своем известном
трактате "Левифиан,или материя ,форма и власть государства церковного
и гражданского" впервые,пожалуй,изложил теорию общественного договора
в определенной ,четкой и рационалистической (т.е. основывающейся на
аргументах разума) форме.
По мнению Гоббса,появлению государства предшествует так называемое
естественное состояние,состояние абсолютной,ничем неограниченной сво-
боды людей,равных в своих правах и способностях.Люди равны между собой
и в желании господствовать,обладать одними и теми же правами.Поэтому
естественное состояние для Гоббса есть в полном смысле "состояние вой-
ны всех против всех ".Абсолютная свобода человека - стремление к анар-
хии,хаосу,беспрерывной борьбе,в которой оправдывается и убийство чело-
века человеком.
В этой ситуации естественным и необходимым выходом становится огра-
ничение ,обуздание абсолютной свободы каждого во имя блага и порядка
всех.Люди должны взаимно ограничить свою свободу чтобы существовать в
состоянии общественного мира.Они договариваются между собой об этом
ограничении .Это взаимное самоограничение называется 2общественным до-
2говором 0.
Ограничивая свою естественную свободу ,люди вместе с тем передают
полномочия по поддержанию порядка и надзор за соблюдением договора той
или иной группе или отдельному человеку.Так возникает государство,
власть которого суверенна,т.е. независима ни от каких внешних или
внутренних сил.Власть государства ,по убеждению Гоббса ,должна быть
абсолютна,государство вправе в интересах общества в целом предприни-
мать любые меры принуждения к своим гражданам.Поэтому идеалом госу-
дарства для Гоббса была абсолютная монархия,неограниченная власть по
отношению к обществу.
13) Джон Локк об общественном договоре.
Несколько иных взглядов придерживался другой английский мыслитель 17
в.Дж.Локк (1632-1704).
В работе "Два трактата о государственном правлении" он выдвигает
иной взгляд на первоначальное ,естественное состояние человека.В отли-
чии от Гоббса с его тезисом о "войне всех против всех",Локк считает
первоначальной абсолютной свободе людей не источник борьбы,а выражение
естественного их равенства и готовности следовать разумным естествен-
ным ,природным законам.Эта естественная готовность людей приводит их к
осознанию того,что в интересах общего блага необходимо,сохранив свобо-
ду,часть функции отдать правительству,которое призвано обеспечить
дальнейшее развитие общества.Так достигается 2общественный договор 0 меж-
ду людьми ,так возникает государство.
Основная цель государства - защита естественных прав людей,прав на
жизнь,свободу и собственность.Легко заметить ,что Локк существенно от-
ходит от теории Гоббса.Гоббс подчеркивал абсолютную власть государства
над обществом и людьми.Локк акцентирует другое:люди отдают государству
лишь часть своей естественной свободы.Государство обязано защищать их
естественные права на собственность,жизнь,свободу.Чем больше прав у
человека ,тем шире круг его обязанностей перед обществом.Государство
при этом не обладает абсолютной произвольной властью.Общественный до-
говор предполагает ,по мнению Локка,и ответственность государства пе-
ред гражданами .Если государство не выполняет своего долга перед людь-
ми,если оно нарушает естественные свободы - люди вправе бороться про-
тив такого государства.
Локка часто называют в числе основных теоретиков демократического
государственного устройства.Его идеал - английская конституционная мо-
нархия,в которой воплощено равновесие интересов личности,и государства.
Взгляды Локка нашли яркое выражение в "Декларации независимости США"
и в "Декларации прав человека и гражданина" во Франции.
Проблема исторического познания в философии Нового времени: Декарт и Вико.
Познание - высшая форма отражения объективной реальности. Познание не существует отдельно от познавательной деятельности отдельных индивидов, однако последние могут познавать лишь постольку, поскольку овладевают коллективно выработанной, объективи-зированной системой знаний, передаваемых от одного поколения к другому. Существуют различные уровни познания:
чувственное познание
мышление
эмпирическое познание
теоретическое познание.
Выделяют также различные формы познания:
познание, направленное на получение знания, неотделимого от индивидуального субъекта (восприятие, представление)
познание, направленное на получение объективизированного знания, существующего вне отдельного индивида (например в виде научных текстов или в форме созданных челове-ком вещей).
Объективизированное познание осуществляется коллективным субъектом по законам не-сводимым к индивидуальному процессу познания, и выступает как часть духовного про-изводства.
Различают также такие типы познания как:
обыденное
художественное
научное
естественно-научное
общественно-научное
Декарт как представитель рационализма.
Рационализм- (ratio - разум) как целостная система гносеологических воззрений начал складываться в 17-18 вв. в результате "торжества разума" - развития математики и естест-вознания, хотя его истоки можно найти еще в др.греческой философии, например еще Парменид различал знание "по истине" (полученное посредством разума) и знание "по мнению" (полученное в результате чувственногог восприятия).
Культ разума вообще характерен для эпохи 17-18 вв. - истинно только то, что укладывает-ся в определенную логическую цепочку. Обосновывая безусловную достоверность науч-ных принципов математики и естесвознания рационализм пытался решить вопрос: как знание, полученное в процессе познавательной деятельности, приобретает объективный, всеобщий и необходимый характер. Представители рационализма (Декарт, Спиноза, Лейбниц) утверждали, что научное знание, обладающее этими логическими свойствами, достижимо посредством разума, который выступает как его источником, так и собственно критерием истинности. Так например к основному тезису сенсуалистов "нет ничего в ра-зуме, чего прежде не было в чувствах" рационалист Лейбниц добавляет: "Кроме самого разума".
Принижение роли чувств и ощущений восприятия в форме которого реализуется связь с миром влечет за собой отрыв от реального объекта познания. Обращение к разуму как единственному научному источнику знания привело рационалиста Декарта к заключению о существовании врожденных идей. Хотя, с точки зрения материализма, это можно на-звать "генетическим кодом", передаваемым от поколения к поколению. С ним переклика-ется Лейбниц, предполагая наличие предрасположений (задатков) мышления.
Декарт (Renatus Cartesius Decartes) - французский философ и математик, являясь одним из основоположников "новой философии", основатель картезианства, был глубоко убежден, что на истину "... натолкнется скорее отдельный человек, чем целый народ". При этом он отталкивался от "принципа очевидности" при котором всякое знание должно было прове-ряться с помощью естественного "света разума". Это предполагало отказ от всех сужде-ний принятых на веру ( например обычаи, примеры, как традиционные формы передачи знаний).
Великий философ, предложивший свою систему координат в математике (декартова- прямоугольная система координат) предложил и точку отсчета для общественного созна-ния. По Декарту научное знание должно было быть построено как единая система в то время как до сих пор (до него) оно было лишь собранием случайных истин. Незыблемым основанием (точкой отсчета) такой системы должно было стать наиболее очевидное и достоверное утверждение (своеобразная "истина в последней инстанции"). Декарт считал абсолютно неопровержимым суждение "мыслю, следовательно, существую" ("cogito ergo sum"). Этот аргумент предполагает убеждение в превосходстве умопостигаемого над чув-ственным, не просто принцип мышления, а субъективно пережитый процесс мышления от которого невозможно отделить собственно мыслящего. Однако самосознание как принцип философии еще не обрело полной автономии - истинность исходного принципа как знания ясного и отчетливого гарантировано у Декарта наличием Бога - существа всемогущего, вложившего в человека естественный свет разума. Самосознание у Декарта не замкнуто на себя и открыто Богу, который выступает источником мышления: все смутные идеи - продукт человека (а поэтому ложны), все ясные идеи идут от Бога, следовательно истин-ны. И здесь у Декарта возникает метафизический круг: существование всякой реальности (в том числе и Бога) удостоверяется через самосознание, которое (значимость выводов этого сознания) обеспечивается опять-таки Богом.
Cамое первое достоверное суждение ("основа основ", "истина в последней инстанции") по Декарту - Cogito - мыслящая субстанция. Она открыта нам непосредственно ( в отличие от материальной субстанции - которая открыта нам опосредованно через ощущения). Декарт определяет эту первоначальную субстанцию как вещь, которая для своего существования не нуждается ни в чем, кроме самой себя. В строгом смысле подобной субстанцией может быть только Бог, который "... вечен, вездесущ, всемогущ, источник всякого блага и исти-ны, творец всех вещей..."
Мыслящая и телесная субстанции сотворены Богом и им поддерживаются. Разум Декарт рассматривает как конечную субстанцию "...вещь несовершенную, неполную, зависящую от чего-то другого и ... стремящуюся к чему-то лучшему и большему, чем Я сам ..." Таким образом среди сотворенных вещей Декарт называет субстанциями только те, которые для своего существования нуждаются лишь в обычном содействии Бога, в отличие от тех, ко-торые нуждаются в содействии других творений и носят названия качеств и атрибутов.
Материя по Декарту делима до бесконечности (атомов и пустоты не существует) а движе-ние обяснял с помощью понятия вихрей. Данные предпосылки позволили Декарту ото-ждествить природу с пространственной протяженностью, таким образом оказалось воз-можным изучение природы представить как процесс ее конструирования (как, например, геометрические объекты).
Наука по Декарту конструирует некоторый гипотетический мир и этот вариант мира (на-учный) равносилен всякому другому, если он способен объяснить явления, данные в опы-те т.к. это Бог является "конструктором" всего сущего и он мог воспользоваться для осу-ществления своих замыслов и этим (научным) вариантом конструкции мира. Такое пони-мание мира Декартом как системы тонко сконструированных машин снимает различие между естественным и искусственным. (Растение такой же равноправный механизм, как и часы, сконструированные человеком с той лишь разницей, что искусность пружин часов настолько же уступает искусности механизмов растения насколько искусство Высшего Творца отличается от искусства творца конечного (человека)). Впоследствии аналогичный принцип был заложен в теорию моделирования разума - кибернетику: "Ни одна система не может создать систему сложнее себя самой."
Таким образом, если мир - механизм, а наука о нем - механика, то процесс познания есть конструирование определенного варианта машины мира из простейших начал, которые находятся в человеческом разуме. В качестве инструмента Декарт предложил свой метод в основу которого легли следующие правила:
Начинать с простого и очевидного.
Путем дедукции получать более сложные высказывания.
Действовать таким образом, чтобы не упустить ни одного звена (непрерывность цепи умозаключений) для чего нужна интуиция, которая усматривает первые начала, и дедук-ция, которая дает следствия из них.
Как истинный математик Декарт поставил математику основой и образцом метода, и в понятии природы оставил только определения, которые укладываются в математические определения - протяжение (величина), фигура, движение.
Важнейшими элементами метода являлись измерение и порядок.
Понятие цели Декарт изгнали из своего учения т.к. было устранено понятие души (как по-средника между неделимым умом (духом) и делимым телом).
Декарт отождествил ум и душу, называя воображение и чувство модусами ума. Устране-ние души в ее прежнем смысле позволило Декарту противопоставить две субстанции при-роду и дух, и превратить природу в мертвый объект для познавания (конструирования) и использования человеком, но при этом возникла серьезная проблема философии Декарта - связи души и тела, и раз все есть суть механизмы - попытался решить ее механистически: в "шишковидной железе" (где находится вместилище души по Декарту) механические воздействия, передаваемые органами чувств достигают сознания.
Последовательным рационалистом Декарт оставался даже при рассмотрении категорий этики - аффекты и страсти он рассматривал как следствие телесных движений, которые (пока они не освещены светом разума) порождают заблуждения разума (отсюда и злые поступки). Источником заблуждения служит не разум а свободная воля, которая заставля-ет действовать человека там, где разум еще не располагает ясным (т.е. боговым) сознани-ем.
Одним из первых в философской литературе вопросы познания исторического сознания затронул Дж. Вико. В историческом познании Вико заявил о необходимости исследования человеческих идей, мыслей. Их познавательная специфика, считал философ, состоит в опосредованности знаково-символическими формами культуры: языком, преданиями, мифами. В связи с этим им обосновывается значение таких наук в историческом позна-нии, как философия и филология. Филология изучает историю языка, событий, нравов. Философия — имманентно раскрывая суть данных, доставляемых филологией, познает идею и смысл исторического процесса. Таким образом, Вико фактически давалась уста-новка на анализ объективированных форм культурно-исторического опыта.
Следуя выдвинутым методологическим требованиям, Вико сосредоточивает свое внима-ние на исследовании специфики исторического сознания. Познавательное решение дан-ной проблемы у него связано с вычленением доминант в структуре элементного состава сознания, определяющих ту или иную его модификацию в историческом процессе. В ис-торическом сознании мыслитель различает две структурные модификации: «мудрость по-этическую» и «мудрость философскую».
Поэтическая мудрость свойственна «Языческим Нациям». В сознании язычников боль-шую роль играют чувства, фантазия, воображение, способные найти такое единичное, ча-стное, которое, не будучи адекватным отражением сущности предмета, тем не менее обо-значает этот предмет. «Первые люди Языческих Наций, как дети возникающего человече-ского рода, творили вещи соответственно своим идеям под влиянием привязанного к телу воображения, почему и были названы Поэтами, что по-гречески значит то же, что и «творцы».
Философская мудрость - более поздняя структурная разновидность человеческого созна-ния, в которой доминирует «рефлексия и рассудок», выявляющие всеобщее в предметах.
Каждая структурная модификация имеет, по Вико, собственную значимость. Поэтическая мудрость богата творческой энергией, силой воображения. Философская мудрость подчи-нена истине и поэтому является пассивной интеллектуальной деятельностью. Методоло-гическое значение здесь имеет указание на основополагающие принципы рассмотрения элементного состава духовно-исторического опыта, такие как равноценность, взаимодо-полнительность. Каждый элемент «просвечивает» определенную сторону, черту, особен-ность исследуемого объекта и может стать доминирующим на определенный промежуток времени.
Рационализм Р. Декарта
Рационализм (от лат. ratio — разум) — метод, согласно которому основой познания и действия людей является разум. Среди представителей можно назвать Бенедикта Спинозу, Готфрида Лейбница, Рене Декарта, Георга Гегеля и др.
Французский философ Рене Декарт (1596—1650 гг.), в отличие от Ф. Бэкона, подчеркивал значение рационального начала в познании, он считал, что в мыслящем субъекте от рождения заложены теоретические идеи, которые не могут быть выведены индуктивным путем из опыта (идеи точки, прямой, абсолютно твердого тела и др.). Достоверные знания можно получить лишь дедуктивным путем, то есть путем умозаключений от общего к частному. Исходным пунктом цепи дедуктивных умозаключений является интеллектуальная интуиция, то есть прямое, непосредственное, рациональное постижение сути дела. Из тезиса «я мыслю, следовательно, я существую» Р. Декарт делал вывод о существовании двух субстанций — материальной (телесной, протяженной) и духовной (мыслящей). Такая философская установка получила название дуализма. Сопряженность этих двух субстанций объясняется наличием бога.
Исходной точкой рассуждений Декарта является «сомнение во всем». Скептицизм был всегда выдающейся чертой французского ума, равно как и стремление к математической точности знаний. В эпоху Возрождения французы Монтень и Шаррон талантливо пересадили во французскую литературу скептицизм греческой школы Пиррона. Математические науки процветали во Франции в XVII столетии.
Скептицизм и поиски идеальной математической точности — два различных выражения одной и той же черты человеческого ума: напряженного стремления достигнуть абсолютно достоверной и логически непоколебимой истины. Им совершенно противоположны:
• с одной стороны — эмпиризм, довольствующийся истиной приблизительной и относительной,
• с другой — мистицизм, находящий особое упоение именно в туманной расплывчатости неотчётливого знания.
Ничего общего ни с эмпиризмом, ни с мистицизмом Декарт не имел. Если он искал высшего абсолютного принципа знания в непосредственном самосознании человека, то дело шло не о каком-либо мистическом откровении неведомой основы вещей, а о ясном, аналитическом раскрытии самой общей, логически неопровержимой истины. Её открытие являлось для Декарта условием преодоления сомнений, с которыми боролся его ум.
Сомнения эти и выход из них он окончательно формулирует в «Началах философии» следующим образом:
Таким образом найден был Декартом первый твёрдый пункт для построения его миросозерцания — не требующая никакого дальнейшего доказательства основная истина нашего ума. От этой истины уже можно, по мнению Декарта, пойти далее к построению новых истин.
», Декарт устанавливает критерий достоверности. В нашем бытии как мыслящего существа убеждает нас не опыт, а лишь отчётливое разложение непосредственного факта самосознания на два одинаково неизбежных и ясных представления, или идеи, — мышления и бытия. Против силлогизма как источника новых знаний Декарт вооружается почти так же энергично, как ранее Бэкон, считая его не орудием открытия новых фактов, а лишь средством изложения истин уже известных, добытых другими путями. Соединение упомянутых идей в сознании есть, таким образом, не умозаключение, а синтез, есть акт творчества, так же как усмотрение величины суммы углов треугольника в геометрии. Декарт первый намекнул на значение вопроса, игравшего затем главную роль у Канта, — именно вопроса о значении априорных синтетических суждений.
Мы сами сознаем себя несовершенными лишь потому, что измеряем своё существо идеей всесовершенного существа. Значит, эта последняя не есть наша выдумка, не есть и вывод из опыта. Она могла быть внушена нам, вложена в нас только самим всесовершенным существом. С другой стороны, эта идея настолько реальна, что мы можем расчленить её на логически ясные элементы: полное совершенство мыслимо лишь под условием обладания всеми свойствами в высшей степени, а следовательно и полной реальностью, бесконечно превосходящей нашу собственную реальность.
Таким образом из ясной идеи всесовершенного существа двояким путём выводится реальность бытия Бога:
• во-первых, как источника самой идеи о нём — это доказательство, так сказать, психологическое;
• во-вторых, как объекта, в свойства которого необходимо входит реальность, — это доказательство так называемое онтологическое, то есть переходящее от идеи бытия к утверждению самого бытия существа мыслимого.
Все же вместе Декартово доказательство бытия Божия должно быть признано, по выражению Виндельбанда, «соединением антропологической (психологической) и онтологической точек зрения».
Установив бытие всесовершенного Творца, Декарт уже без труда приходит к признанию относительной достоверности наших ощущений телесного мира, причём строит идею материи как субстанции или сущности, противоположной духу. Наши ощущения материальных явлений далеко не во всем своём составе годны для определения природы вещества. Ощущения цветов, звуков и проч. — субъективны; истинный, объективный атрибут телесных субстанций заключается только в их протяжённости, так как только сознание протяжённости тел сопровождает все разнообразные чувственные восприятия наши и только это одно свойство может быть предметом ясной, отчётливой мысли.
Таким образом, в понимании свойств материальности сказывается у Декарта все тот же математический или геометрический строй представлений: тела суть протяженные величины. Геометрическая односторонность Декартова определения материи сама собой бросается в глаза и достаточно выяснена новейшей критикой; но нельзя отрицать, что Декарт верно указал на самый существенный и основной признак идеи «материальности». Выясняя противоположные свойства той реальности, которую мы находим в самосознании своем, в сознании своего мыслящего субъекта, Декарт, как мы видим, признает мышление главным атрибутом духовной субстанции.
Обе эти субстанции — дух и материя — для Декарта с его учением о всесовершенном существе являются субстанциями конечными, созданными; бесконечной же и основной является только субстанция Бога.
Идеалистический эмпиризм Д. Беркли.
Английский философ Джордж Беркли(1685–1753) выступал с критикой понятий материи как вещественной основы (субстанции) тел, а также теории И. Ньютона о пространстве как вместилище всех природных тел и учения Дж. Локка о происхождении понятий мате-рии и пространства.
Беркли не без тонкости заметил: в основе понятия материи лежит допущение, будто мы можем, отвлекаясь от частных свойств вещей, образовывать отвлеченную идею общего для всех них ве¬щества как некоего субстрата. Однако это, по Беркли, невозможно: у нас нет и не может быть чувственного восприятия материи как таковой; наше восприятие ка-ждой вещи разлагается без какого-либо остатка на восприятие известной суммы отдель-ных ощущений или «идей». И в самом деле, в таком случае от материи ничего не остается: она как бы растворяется в некоторой «туманной» неоп¬ределенности, которая вообще ни на что не может воздействовать. Отсюда афористический постулат Беркли: «Быть–значит быть в восприятии», А если, скажем, данная береза никем не восприни¬мается, что же–она перестает существовать!? Беркли на это воз¬ражал примерно так: тогда ее воспринимают другие люди или во¬обще живые существа. А если все они заснули и отключились от вос-приятия? Беркли на это возражал так: Бог как вечный субъект всегда все воспринимает,
Но рассуждение с атеистических позиций приводит к следующе¬му выводу. Если Бога нет, тогда то, что мы считаем материальными объектами, должно иметь скачкообразное бы-тие: внезапно возник¬нув в момент восприятия, они тут же исчезали бы, как только вы¬падали бы из поля зрения воспринимающих субъектов. Но, ут¬верждал Беркли, так уж сложилось: что благодаря постоянному бдению Бога, вызывающего в нас идеи, все на све-те (деревья, скалы, кристаллы и т.д.) существует постоянно, как и полагает здравый смысл.
Беркли–привлекательный писатель, обладавший изящным стилем (причем свои много-численные работы он написал до 28 лет!). Он был не только священником (епископ в Клойне, Ир¬ландия) и философом, но и психологом. Беркли стремился дока¬зать, что мы воспринимаем лишь свойства вещей, т.е. то, как эти вещи воздействуют на наши органы чувств, но мы не схватываем сути самой вещи, а ведь свойства весьма относительны к воспри¬нимающему субъекту. Чувственные впечатления–это феноме¬ны психики. Если.у вас одна рука холодная, а другая теплая, опустите руки в теплую воду, и вы почувствуете одной рукой холод, а другой–тепло. Беркли доказывает верную мысль–об относительно-сти наших восприятий, их зависимости от состоя¬ния субъекта.
Все это верно, однако это не спасает Беркли от крайних выво¬дов, ведущих к субъективно-му идеализму, апологетом которого мы привыкли его считать. Но он ведь священник, ис-кренне веривший в Бога, и уже этим самым он скорее объективный идеалист! Поэ¬тому его нельзя обвинять(как это обычно делают) в солипсизме'.
Вообще всерьез доказывать, что мир существует независимо от нас и от наших ощущений – это, как бы выразился И. Кант, «скандал в философии».
Ф.Бэкон о роли науки в обществе и о методе научного познания.
Френсис Бекон
выделяет главные методы познания, “один воспаряет от ощущений и частностей к более общим аксиомам... Другой же - выводит аксиомы из ощущений “
Это не что иное, как индукция (от частного к общему) и дедукция (от общего к частному). Дедуктивный метод был хорошо отработан в Логике Аристотеля и более поздних работах. Заслуга Бэкона в философском обосновании индукции. Индукция может быть полной и неполной. Полная индукция - это идеал познания, она означает, что собраны абсолютно все факты, относящиеся к области изучаемого явления. Нетрудно догадаться, что это задача сложная, если не сказать недостижимая, хотя Бэкон верил, что со временем наука решит эту задачу; поэтому в большинстве случаев люди пользуются неполной индукцией. Это означает, что обещающие выводы строятся на материале частичного или выборочного анализа эмпирического материала, но в таком знании всегда сохраняется характер гипотетичности. Например, мы можем утверждать, что все кошки мяукают до тех пор, пока нам не встретится хоть одна немяукаящая кошка.
Проблемы гносеологии в философии Нового времени.
Термин "гносеология" был введен в науку относительно недавно, только в середине XIX в., тем не мене гносеологическая проблематика уже с античности является изначальной в философском знании. Вопросы: Как человек познает окружающий мир? Насколько адек-ватным является наше знание? Что такое истина и ее значение? Есть ли границы знания или оно безгранично? Чем отличается научное знание от обыденного? Что такое научное знание? Какими путями человек познает окружающий мир? Какие методы познания быст-рее приближают нас к истине? - вот далеко не полный перечень гносеологической про-блематики.
Уже в античности гносеологические вопросы и проблемы познания разрабатывались в философии Сократа и Платона, Аристотеля и др. Аристотель большое внимание уделял формам и способам построения суждений и умозаключений, создал формальную логику. Без нее - форм и способов построения понятий, суждений, умозаключений и теорий не может осуществляться процесс познания.
Уже в античности возникло специфическое направление - "античный скептицизм", которое сосредоточило свое внимание на гносеологических вопросах (Пиррон, Энесидем, Секст-Эмпирик, Агриппа). Античный скептицизм пришел к выводу о том, что достижение истинного знания довольно проблематично. Термин "скептицизм" происходит от лат. "скепсис", что в переводе означает - сомневаться. Сомнение уже предполагает неодно-значность, разные мнения. Скептики считали, что наше знание - это, действительно, всего лишь мнение, а мнение относительно (релятивно), субъективно и, следовательно, не мо-жет быть всеобщим знанием.
В положительном плане, античный скептицизм поставил вопрос о том, что процесс познания не является простым и однозначным, он довольно труден и сложен. Энесидем в своих "тропах", а затем Агриппа отметили, что трудности в познании идут как от объекта, так и от субъекта. Таким образом, уже в античной философии познавательный процесс был представлен как взаимодействие: с одной стороны - субъекта, с другой стороны - объ-екта. Это взаимодействие называется "субъект-объектным отношением".
У античных философов все знание было разделено на два качественных уровня:
1. Знание "по мнению" - это то знание, которое обычно нам доступно и которым обычно пользуемся в практике жизни.
2. Знание "по истине". Оно считалось недостижимым, потому что истина, истинное бытие относилось к сущности, первопринципу, к миру за пределами наших органов чувств (например, "мир идей" у Платона, Единое у неоплатоников).
В средневековой гносеологии вопросы ставились и рассматривались в рамках теоцен-тризма. Соответственно Бог и Божественная тайна рациональным путем или другими спо-собами познания были также недостижимы. Гносеология средневековья рассматривала вопросы соотношения разума и веры, религии (теологии) и философии, проблемы реаль-ности общих понятий (например, "спор об универсалиях"). Выдвигалась и обсуждалась теория "двойственной истины" как конкретизация проблемы соотношения разума и веры, теологии и философии и др. И все же в средние века гносеологическая проблематика не имела значительного развития.
Новые тенденции в развитии гносеологии связаны с философией эпохи Нового вре-мени. Именно с XVII в. начинают интенсивно разрабатываться проблемы познания. Роль философии в этом процессе обозначается как поиск путей познавательной деятельности, разработка методов познания. Действительность начинает рассматриваться с точки зрения возможности отразить природу и бытие в понятии, в мышлении (действительность рацио-нализируется). Разум, его возможности абсолютизируются и возносятся на вершину чело-веческой деятельности. Центром философствования становится "человек мыслящий": "я мыслю, следовательно, существую" - формулировал свое кредо представитель нововре-менного рационализма Декарт. Именно в это время ставится задача: интенсивно изучать природу и человека. В философии эти задачи конкретизируются как разработка учения о субстанции, поиск методов познавательной деятельности.
Дальнейшее развитие гносеология получает в немецкой классической философии. И. Кант, ее основоположник, философию начинает с вопроса: "Что я могу знать об этом ми-ре?". Одна из главных книг И. Канта - "Критика чистого разума" посвящена проблемам познания и является ответом Канта на этот вопрос. Главная работа другого представителя немецкой классической философии - Фихте "Наукоучение" также разрабатывает гносео-логическую проблематику.
В современной философии гносеология активно разрабатывалась представителями неопозитивизма. Основатель "лингвистической философии" (которая существует в рамках неопозитивизма) Л. Витгенштейн в "Логико-философском трактате" рассматривает язык науки, соотношение методов научного знания и философии, их специфику, логику по-строения теории. Этими же проблемами занимались философы-логики Поппер, Айер, Карнап, Рассел и др.
Другое современное направление, активно занимающееся процессами познания, - "герменевтика". Основателем ее считают Х.-Г. Гадамера. Он был учеником немецкого фи-лософа-экзистенциалиста М. Хайдеггера. Герменевтика исследует смысл текста, смысл понятий, их символику, занимается в познании проблемами понимания и интерпретации текста.
Социальная природа познания. Совокупным субъектом познания является все челове-чество: познавательный процесс невозможен без преемственности в получении знаний. Познание - это наращивание информации, оно осуществляется на базе предшествующих знаний, а также включает и совершенно новые открытия. Соотношение нового и преды-дущего знания можно выразить, примерно, как 20% - новое знание, 80% - старое знание.
Огромное значение в познании имеют крупные открытия. знаменующие поворотные моменты в научной и мировоззренческой картинах мира. Тогда меняется парадигма, про-исходит смена установок. Человечество делает "скачок" в познании. Как правило, одному человеку это просто не под силу, такие явления происходят в масштабе всего человечест-ва.
Познание невозможно без наработанной системы понятий. А система понятий фор-мируется в научном познании посредством языка, и сам язык выступает как система поня-тий.
Естественный язык и его формирование - результат исторического, социального раз-вития. Первый скачок в развитии был осуществлен тогда, когда человек начал обмени-ваться опытом, и не только образно, путем копирования, а путем общения с помощью ре-чи, сначала устной, а затем письменной. Значит, познание невозможно без обмена опы-том, без передачи информации, без общения, а это процесс социальный.
Причиной познания выступала прежде всего жизненная необходимость, интересы и потребности людей. Они удовлетворялись посредством трудовой деятельности, которую можно осуществлять только сообща, коллективно. Практика людей всегда социальна, а она - основная цель познания. Человек, конечно, познает и ради любопытства, реализует свою любознательность, но это не главная цель познания. Познание ради познания явля-лось бы бесплодной задачей.
Таким образом, социальность познавательного процесса не вызывает сомнения. И че-ловек в познании выступает как социальный субъект, а не как автономный индивид.
Общественно-политическая мысль эпохи Возрождения.
Эпоха Возрождения отмечена возникновением новых взглядов на человеческое общество и его историю, на государство и право. Порвав с божественно-сверхъестественной трак-товкой общественных установлений, гуманисты стали рассматривать их как результат деятельности самих людей, поставили вопрос о закономерности исторического развития. В эпоху Возрождения авторитет истории был столь общепризнанным, а ее вердикты были столь непререкаемыми, что в глазах сильных мира сего история уступала разве одной лишь теологии, и то больше по традиции. Придворный духовник и придворный историк в равной мере распоряжались посмертными судьбами правителей: первый – на небесах, второй – на земле. История как бы воссела на интеллектуальном троне, а стоявшие по сто-ронам его философия и поэзия внимали ей с благоговением. Служение истории рассмат-ривалось как в высшей степени почетное, поскольку в этом видели проявление не только высших интеллектуальных способностей, но и гражданских доблестей. Панегириками по-адресу истории, на различный лад повторявшими и “развивавшими” определение Цице-рона (“история - учительница жизни”): история это “эссенция жизни, сливки опыта, сок мудрости, сердцевина рассудка, библиотека знаний, ядро политики, разоблачительница скрытого, календарь времени, светильник истины, жизнь памяти…” Практическая, при-кладная польза истории не знала себе равных. Если сублимировать многочисленные суж-дения на эту тему, то окажеться, что история является вренейшим средством дял решения самых различных общественно-политических и моральных проблем современности, необ-ходимейшим руководством в повседневной жизни как общества в целом, так и отдельно взятого человека. В истории видели школу политики, сокровищницу опыта, ведущего к открытию универсальных принципов власти, суверенитета, ничем не заменимую школу морали, житейской мудрости и дальновидности: “На примерах прошлого история учит нас здраво судить о вещах настоящего, предвидеть будущее с тем, чтобы мы могли знать, чего желать и чему следовать, что отвергать и чего избегать. Таким образом, историки полез-нее философов, поскольку они не только утверждают, но и “иллюстрируют” свои положе-ния “соответствующим течением событий”, они лучше поэтов, ибо при всех преувеличе-ниях всегда основываются на истине. Вообще надежды на практическую полезность исто-рических знаний были столь велики, что в них усматривали чуть ли не предпосылку чело-веческого счастья: “История наставляет, как жить благополучно и счастливо, поэтому знания ее в равной мере нужны и правителю, и подданному, особенно же они важны для того, кто стоит у кормила правления стран и народов”. Одно из определений истории – “lux veritatis” (свет истины) долго служило прикрытием для весьма неприглядной практи-ки хронистов и историков, служивших отнюдь не идеалу, ибо история часто писалась с «умыслом», отражая злободневные интересы династий, стремления правителей, распри знати – одним словом, удовлетворяя “запросы” могущественных покровителей. Власть предержащим было угодно, чтобы история «воспитывала гражданственность», «учила по-рядку». Например, частые восстания в Ирландии английские ученые объясняли «дорого-визной исторических книг». «Исторические знания» рассматривались как необходимая предпосылка изучения всех других наук искусств, как важное условие укрепления вла-дельческого титула и нерушимости сословных привилегий. Человек из общества мог мало смыслить во всех других науках, но приличия требовали хотя бы самых общих знаний по истории: в ней он находил нужные прецеденты, примеры, поступки, решения и даже за-конченные «речи» публично-правового характера. Для верхнего слоя бюргеров знание ис-тории, как и образование в целом, являлось средством социального возвышения и «обла-гораживания» В низших слоях горожан тот же интерес был вообще бескорыстным. Здесь упор делался на самообразование – домащнее чтение. Фактом огромного значения стало распространение дешевых исторических изданий, доступных даже ремесленным учени-кам. Это стимулировало гражданскую, политическую активность масс. Поэтому особое значение приобрело осмысление деятельности не только сильных личностей, но и коллек-тивных культурных достижений – всего, что способствует земной славе.
Прокладывая дорогу новой идеологии в борьбе со старым миром, люди Возрождения осуждали феодальную раздробленность и сепаратизм феодалов, выставляли в качестве своего идеала сильную королевскую власть и централизованную монархию как политиче-скую организацию нации. Однако крайний индивидуализм, эгоцентризм был свойственен и политической мысли той эпохи. Им пронизано творчество писателя, публициста, поли-тика Никколло Макиавелли, чье имя стало нарицательным для названия беспринципно-сти. Свои взгляды по вопросу управления государством он изложил в труде «Государь». Там он, в частности, заявлял, что «…Тот, кто отвергает действительное ради должного, дейст вует скорее во вред себе, нежели на благо, так как, желая исповедовать добро во всех случаях жизни, он неминуемо погибнет, сталкиваясь со множеством людей, чуждых добру. Из чего следует, что государь, если он хочет сохранить власть, должен приобрести умение отступать от добра и пользоваться этим умением смотря по надобности». «… Раз в силу своей природы человек не может ни иметь одни добродетели, ни неуклонно им сле-довать, то благоразумному государю следует избегать тех пороков, которые могут лишить его государства, от остальных же – воздерживаться по мере сил, но не более. И даже пусть государи не боятся навлечь на себя обвинения в тех пороках, без которых трудно удер-жаться у власти, ибо, вдумавшись, мы найдем немало такого, что на первый взгляд кажет-ся добродетелью, а в действительности пагубно для государя, и наоборот: выглядит как порок, а на деле добавляет государю благополучие и безопасность». «…Тратить можно либо свое, либо чужое. В первом случае полезна бережливость, во втором – как можно большая щедрость. Имущество, которое не принадлежит тебе и твоим подданным, мо-жешь раздаривать щедрой рукой, ибо, расточая чужое, ты прибавляешь себе славы, тогда как расточая свое – ты только себе вредишь». «…Лучше всего, когда подданные боятся и любят одновременно; однако любовь плохо уживается со страхом, поэтому если уж при-ходится выбирать, то надежнее выбрать страх. Однако государь должен внушать страх таким образом, чтобы, если не приобрести любви, то хотя бы избежать ненависти, ибо вполне возможно внушать страх без ненависти. Чтобы избежать ненависти, государю не-обходимо воздерживаться от посягательств на имущество граждан и подданных и на их женщин. Даже когда государь считает нужным лишить кого-либо жизни, он может сде-лать это, если налицо подходящее обоснование и очевидная причина, но он должен осте-регаться посягать на чужое добро, ибо люди скорее простят смерть отца, чем потерю имущества». «…В наше время великие дела удавались лишь тем, кто не старался сдержать данное слово и умел, кого нужно, обвести вокруг пальца; такие государи в конечном счете преуспели куда больше, чем те, кто ставил на честность. Из чего следует, что разумный правитель не может и не должен оставаться верным своему обещанию, если это вредит его интересам и если отпали причины, побудившие его дать обещание. Такой совет был бы недостойным, если бы люди честно держали слово, но люди, будучи дурны, слова не держат, поэтому и ты должен поступать с ними так же. А благовидный предлог нарушить обещание всегда найдется. Примеров тому множество: сколько мирных договоров, сколь-ко соглашений не вступило в силу или пошло прахом из-за того, что государи нарушали свое слово, и всегда в выигрыше оказывался тот, кто имел лисью натуру. Однако натуру эту надо еще уметь прикрыть, надо быть изрядным обманщиком и лицемером, люди же так простодушны и так поглощены ближайшими нуждами, что обманывающий всегда найдет того, кто даст себя одурачить». «…Обладать добродетелями и неуклонно им сле-довать вредно, тогда как выглядеть обладающим ими – полезно. Иначе говоря, надо яв-ляться в глазах людей сострадательным, верным слову, милостивым, искренним, благо-честивым – и быть таковым в самом деле, но внутренне надо сохранять готовность про-явить и противоположные качества, если это окажется необходимо. Поэтому в душе госу-дарь всегда должен быть готов к тому, чтобы переменить направление, если события при-мут другой оборот или в другую сторону задует ветер фортуны, то есть, как было сказано, по возможности не удаляться от добра, но при надобности не чураться и зла. Государь должен следить за тем, чтобы не совершить ничего, что могло бы вызвать ненависть или презрение подданных. Если в этом он преуспеет, то свое дело он сделал, и прочие его по-роки не представят для него никакой опасности. Дела, неугодные подданным, государи должнывозлагать на других, а угодные – исполнять сами. Государю надлежит выказывать почтение к знати, но не вызывать ненависти в народе».
Философия эпохи Возрождения.
Важным этапом развития философской мысли является философия эпохи Возрождения. В ней затронут широкий круг вопросов, касающихся раз¬ных сторон природного и общественного бытия. Она оказала большое влияние на дальнейшее развитие культуры и философии.
Эпоха Возрождения (Ренессанса), охватывающая период с XIV по на¬чало XVII вв., приходится на последние столетия средневекового феодализма. Вряд ли правомерно отрицать самобытность этой эпохи, считая ее, по примеру голландского культуролога И. Хейзинги, «осенью Средневековья». Исходя из того, что эпоха Возрождения является периодом, отличным от Средневековья, можно не только различать эти две эпохи, но и определить их связи и точки соприкосновения.Сами деятели Ренессанса противопоставляли новую эпоху Средневековью как периоду темноты и невежества. Но своеобразие этого времени скорее составляет не движение цивилизации против дикости, культуры - против варварства, знания — против незнания, а проявление другой цивилизации, другой культуры, другого знания.Эпоха Возрождения — это переворот в первую очередь в системе ценностей, в оценке всего сущего и отношении к нему.
Возникает убеждение в том, что человек — высшая ценность.
Такой взгляд на человека обусловил важнейшую черту культуры Ренессанса — развитие индивидуализма в сфере мировоззрения и всестороннее проявление индивидуальности в общественной жизни.
. Но как целостная система взглядов и широкое течение общественной мысли гуманизм возник в эпоху Возрождения.
В формировании ренессансного мышления огромную роль
сыграло античное культурное наследие. Следствием возросшего
интереса к классической культуре стало изучение античных текстов и использование языческих прототипов для воплощения христианских образов, собирательство камей, скульптур и прочих древностей, а также восстановление римской традиции портретных бюстов. Возрождение античности, собственно, дало название всей эпохе (ведь Ренессанс и переводится как возрождение).
Особое место в духовной культуре этого времени занимает
философия, и ей присущи все те черты, о которых было сказано
выше. Важнейшая особенность философии Возрождения — антисхоластическая направленность взглядов и сочинений мыслителей этого времени. Другая ее характерная черта — создание новой пантеистической картины мира, отождествляющей Бога и природу.
Наконец, если философия Средневековья теоцентрична, то
характерная особенность философской мысли Возрождения — антропоцентризм. Человек — не только важнейший объект философского рассмотрения, но и центральное звено всей цепи космического бытия.
Обращение к человеку и его земному существованию знаменует начало новой эпохи, которая зародилась в Италии, а на рубеже XV—XVI вв. становится общеевропейским явлением.
Основные проблемы христианской философии.
Первая доказательства бытия Бога. Вторая Теодицея, или оправдание Бога. Третья проблема самостоятельности материального мира, сотворенного Богом. Четвер-тая соотношение веры и разума.
Рассмотрим эти проблемы по порядку.
1. Доказательства бытия Бога. Бог непосредственно явлен в душах верующих и в Святом писании, поэтому он не нуждается в доказательствах. Но с другой стороны, ум че-ловеческий так устроен, что стремится разумно обосновать даже то, что непосредственно нам дано. Поэтому уже в древности начинают разрабатываться доказательства существо-вания Бога.
Дадим три типа доказательств бытия Бога: космологическое, телеологическое и он-тологическое.
Космологическое доказательство. От слова “космос”, т.е. мир в целом. Оно опира-ется на факт существования движения в мире. Каждое движение имеет свою причину, причина же всегда находится вне своего следствия. Так, отдельное тело приходит в дви-жение под действием толчка от другого тела, которое находится вне первого тела.
Миру в целом присуще движение, это движение тоже должно иметь какую-то об-щую причину, которая должна находиться вне мира в целом. Мир материален, поэтому причина, находящаяся вне всего материального мира, не может быть материальной, сле-довательно, она обладает духовной природой. Такой причиной может быть только Бог. Поэтому Бог существует.
Это доказательство содержится уже в работах Платона и Аристотеля, а также в Библии.
Телеологическое доказательство. От слова “телос”, т.е. цель. Опирается на факт присутствия целесообразности в природе, ее упорядоченности. Природа устроена неслу-чайным образом, она не хаотична, в ней действуют разумные законы, например, планеты двигаются по орбитам, которые могут быть описаны математическими уравнениями. Сле-довательно, должен существовать разумный устроитель мира, который привнес в мир по-рядок. Этим разумным устроителем может быть только Бог. Поэтому Бог существует.
Так, расставленные в определенном порядке столы и стулья в аудитории указыва-ют на то, что кто-то побывал в аудитории и расставил столы и стулья именно так, а не иначе.
В XX веке телеологическое доказательство может опереться на открытый физика-ми антропный принцип. Выяснилось, что мир действительно устроен неслучайным обра-зом, в его основе лежат такие законы и физические постоянные, которые обеспечивают присутствие в мире его наблюдателя, т.е. человека. Таким образом, присутствие человека, разумного существа, познающего мир, заложено в законы природы.
Телеологическое доказательство разрабатывалось уже греками Сократом, Плато-ном, стоиками.
Онтологическое доказательство. От слова “онтос”, т.е. сущее, существующее.
Укажем два варианта онтологического доказательства. Первый выдвинут Ансель-мом Кентерберийским, но о нем есть упоминание у стоиков. Строится в виде следующего рассуждения:
Первая посылка: Бог существо совершенное. Вторая посылка: совершенство включает в себя реальное существование. Заключение: Бог существует.
Вторая посылка основана на понимании совершенного как того, что само себя дер-жит, обеспечивает собственное существование.
Другой вариант онтологического доказательства, более утонченный. Мы воспри-нимаем окружающий нас мир как несовершенный. Но оценивать что-то как несовершен-ное можно лишь имея представление о совершенстве. Это представление невозможно из-влечь из несовершенного мира. Следовательно, его нам вложил в сознание тот, кто сам не является частью этого несовершенного мира, им может быть только Бог. Значит, Бог су-ществует.
Проведем параллель с рассуждением героя из романа Дж. Оруэлла “1984”, в кото-ром описывается тоталитарное общество. Рассуждение следующее: “Я всю свою жизнь живу в обществе, в котором подъезды пахнут кислой капустой, сигареты рассыпаются в пальцах, от джина изжога, даже бритвенные лезвия распределяются по талонам. Другой жизни я не знаю. И я отчетливо понимаю, что такая жизнь ненормальна. Откуда же у меня это понимание, если я не жил иной жизнью?”. Герой делает предположение, что представ-ление о нормальной жизни передалось ему генетически от прошлых поколений, которые жили в другом обществе. Здесь проблема та же самая, что и в онтологическом доказатель-стве бытия Бога. Проблема состоит в объяснении наличия в нашем сознании представле-ния о норме или совершенстве.
2. Теодицея. Переводится как богооправдание. Это совокупность учений, которые стремятся согласовать идею всеблагого и всеразумного Бога с наличием зла и несправед-ливости в созданном им мире. Теодицея пытается ответить на вопрос: если Бог всеблаг и справедлив, то почему в созданном им мире существуют зло, войны, землетрясения, бо-лезни, эпидемии? Почему злые торжествуют победу, а добрые терпят поражение?
В античной философии проблемы теодицеи не возникало, так как признавалось существование многих богов, эти боги ограничивали друг друга, им были присущи чисто человеческие недостатки зависть, ревность, они вмешивались в мир и привносили в него собственное несовершенство. Также зло объяснялось из материи как самостоятельного начала, которая также была источником несовершенства мира.
Однако в христианстве Бог един, он является творцом всего, в том числе и материи, поэтому он определяет все, что происходит в мире. Это означает, что Бог несет ответст-венность за все, что происходит в мире, в том числе и за то зло, которое в нем присутству-ет. В таком случае получается, что люди могут делать все, что хотят, а Бог за все отвечает. Однако непонятно, как совершенный Бог мог создать несовершенный мир.
Например, очевидно, что несовершенство изготовленного столяром стола говорит о несовершенстве того, кто его изготовил, т.е. самого столяра. Но Бог не может быть несо-вершенным!
Приведем два варианта теодицеи. Первый в протестантизме. Вседобрый Бог аб-солютно все в мире предопределяет. Как же понять присутствие зла в мире? Ответ Мар-тина Лютера, одного из основателей протестантизма, следующий: если было бы можно это разумно понять, то не было бы нужды в вере. Таким образом, необходимо верить во всеблагость Бога, несмотря ни на что.
Второй вариант в католицизме и православии. Опирается на принцип свободной воли. Бог доказывает свою благость тем, что сотворил свободную человеческую личность по своему образу и подобию. Свобода же для своей полноты должна включать возмож-ность совершения зла.
Адам, получив свободу от Бога, выбрал зло, вкусив запретный плод, тем самым вверг себя и весь мир в состояние греховности и несовершенства. Таким образом, несо-вершенство мира есть результат избыточного начального совершенства, которым одарил человека всеблагий и вседобрый Бог. Поэтому не Бог, а сам человек ответствен за зло в мире.
3. О том, насколько самостоятелен материальный мир. Сначала дадим поясняю-щий материал. Мир есть совокупность отдельных вещей, которые мы воспринимаем через органы чувств: зрение, слух, вкус, обоняние, осязание и т.д. Этим отдельным вещам соот-ветствуют общие понятия.
Например, существуют стул, диван, кресло, стол… Им соответствует понятие “ме-бель”. Существуют конкретные собаки Тузик, Джек, Чарли… Им соответствует понятие собаки как таковой. Существуют Иванов, Петров, Наполеон, Офелия… Им соответствует понятие человека как такового.
Общие понятия объединяются более общими понятиями. Собака как таковая, олень как таковой, человек как таковой охватываются понятием млекопитающее. Это понятие вместе с понятиями рыба, насекомое, птица и т.д. объединяется в более общее понятие животное, которое вместе с понятием растение объединяется в понятие живое существо, которое в свою очередь вместе с понятием неживая природа охватываются понятием при-рода вообще. Вся природа как материальный мир объединяется вместе с идеальным ми-ром (мысли, идеи, понятия) предельно общим понятием “Бытие”, охватывающим все, что существует.
Итак, с одной стороны, есть отдельные материальные вещи, воспринимаемые на-шими органами чувств, с другой стороны, общие понятия, соответствующие этим от-дельным вещам.
Теперь перейдем к христианской философии. В ней возникают два направления: реализм и номинализм.
Реализм от слова реалии, так назывались в христианской философии общие поня-тия: человек как таковой, птица как таковая и т.д. Согласно реализму, общие понятия, или реалии, выражают сущность отдельных предметов. Эти понятия обладают существовани-ем, независимым от отдельных вещей, и являются определяющими по отношению к от-дельным вещам. Чем более общим является реалия, тем большей реальностью она облада-ет.
Например, собака как таковая обладает большей реальностью, чем отдельная соба-ка, которую мы воспринимаем нашими органами чувств в качестве конкретного живого существа. Еще большей реальностью обладает млекопитающее как таковое. Еще большей реальностью обладает живое существо вообще. Максимально реальным является понятие Бытие, которое совпадает с Богом, обнимающим все, что существует.
Эта позиция может показаться, на первый взгляд, странной современному челове-ку, который ценит прежде всего то, что можно потрогать руками. Но рассмотрим сле-дующий пример. Допустим, вы заходите в деканат своего факультета. Как правильнее сказать: зайти в деканат или в комнату, где находится деканат? И где он там находится?
Деканат нельзя воспринять как отдельную чувственную вещь через зрение, слух и т.д. И тем не менее он несомненно реален. Деканат может переехать из этой комнату в другую, в деканате могут смениться все работники от декана до секретаря. Но как ре-альность деканат остается, и он более реален, чем те, кто в нем работает. Такой же реаль-ностью, которая не воспринимается органами чувств, но воспринимается нашим умом, является любое учреждение: вуз, школа, государство, которое ведь тоже невозможно уви-деть и потрогать. Ясно, что государство есть нечто более реальное, чем любой гражданин, который сегодня есть, а завтра его уже нет, так как люди смертны, несовершенны и т.д.
И что значит “зайти в гости к семье Петровых”? Ну зашли, и где же семья Петро-вых? Мы можем видеть только комнаты, в которых она проживает, ее членов, которые се-годня одни, а завтра другие: сегодня эта семья полная, а завтра неполная, или число чле-нов семьи увеличивается и т.д. Но семья как особая реальность сохраняется, живет и су-ществует.
Итак, речь идет об особом виде реальности, отличной от реальности отдельных предметов, которые можно воспринимать с помощью органов чувств. Реализм восходит к учению Платона об идеях. Но как течение он возникает внутри патристики и становится господствующим в схоластической философии. Он являлся теоретической основой для осмысления природы Бога и его свойств.
Представители реализма: Платон, Аврелий Августин, Ансельм Кентерберийский. Умеренным реалистом, признававшим относительную самостоятельность отдельных ве-щей, был Фома Аквинский.
Противоположным течением был номинализм, от лат. слова nominalis, т.е. относя-щийся к названиям, именам. Согласно номинализму общие понятия не существуют как особая реальность. Реальностью обладают лишь отдельные чувственные, окружающие нас вещи, которые можно осязать, увидеть, услышать и т.д.
Различают крайний и умеренный номинализм; первый считал общие понятия сло-весными фикциями, играющими роль полезных сокращений. Чтобы не перечислять всех людей: Иванов, Петрова, Николаева, Наполеон…, используют в качестве сокращения сло-во “человек”. Вторая разновидность номинализма признавала существование общих поня-тий, но лишь в качестве имен в уме познающего субъекта.
Номинализм предлагал перестать без конца спорить о понятиях, но исследовать ре-альные свойства реального мира, развивать опытное знание. Этим он способствовал раз-витию науки. Но в конечном счете он делал невозможной саму науку. Дело в том, что наука изучает окружающий мир ради познания его общих закономерностей. Например, ставится эксперимент, чтобы выявить закон или общую причинную связь. Но как раз эти общие закономерности для номинализма являлись словесными фикциями. Мир представ-лялся как простая совокупность вещей и фактов, не связанных между собой.
Номинализм подрывал важнейшие положения христианской религии. Например, в соответствии с догматом Святой Троицы, Бог един и в то же время существует в трех ли-цах, которые неслиянны и нераздельны. Но согласно номинализму, необходимо выбирать: либо Бог един, либо должны существовать три Бога. Но первое это ислам, аллах един и нет никого кроме аллаха. Второе многобожие, т.е. язычество. Исчезала специфика хри-стианства. Поэтому церковь преследовала номинализм и номиналистов.
Его представители: Росцелин, Оккам, Буридан, Иоанн Дунс Скотт.
4. Соотношение веры и разума. К XII веку сложилось несколько точек зрения на соотношение веры и разума, все они не удовлетворяли церковь. Дадим три точки зрения.
Рационалистическая (от ratio, т.е. разум). Представитель Абеляр (1079-1143). Со-гласно этой точке зрения, все положения веры должны быть подвергнуты экзамену разу-ма, и то, что не согласуется с разумом, должно быть отброшено.
Теория двойственной истины, Авероэс (1126-1198). Вера и наука имеют разные области познания; область первой Божественное откровение, область второй природа. Таким образом, у каждого своя истина. Противоречия между верой и наукой возникают, когда они начинают вторгаться не в свою область, т.е. когда вера начинает судить о при-роде, а наука о религиозных положениях. Эта позиция позволяла освобождать науку и философию от контроля церкви.
Полное отрицание ценности науки и разума. Представители Тертуллиан (при-мерно 160-220) и Петр Дамиани (1007-1072). Разум противоречит вере, так как он грехо-вен и несовершенен, поэтому положения веры ему представляются абсурдными. Но эта абсурдность для разума и означает истинность положений веры. Не нужна какая-то особая богословская наука, основанная на разумных основаниях, в Евангелии уже присутствует вся истина.
Эта точка зрения тоже не удовлетворяла церковь, так как получалось, что сама цер-ковь как посредник между верующими и Богом не нужна, в Евангелии уже все есть, и ка-ждый верующий сам может во всем разобраться.
Решение вопроса о вере и разуме было поручено Фоме Аквинскому, который впол-не удовлетворительно справился с этой задачей.
Согласно Фоме, разум, т.е. наука и философия, выполняет лишь служебные и вспомогательные функции по отношению к богословию, на разум можно опираться для лучшего разъяснения положений веры, чтобы облегчить слабому человеческому уму их понимание. Так, Иисус переходил на язык притч, когда объяснял свои истины простому народу. Если же положения веры и науки противоречат друг другу, это знак того, что нау-ка ошибается в своих рассуждениях.
Далее Фома разделил все положения веры на два вида. Первые положения разумно постижимы и могут быть строго доказаны. Это существование Бога, его единство, бес-смертие души. Вторые положения рационально непостижимы, потому что они сверхра-зумны, не могут быть доказаны, но тем не менее они истинны. Это положения о сотворе-нии мира из ничего, о первородном грехе (согласно которому грех Адама передается всем поколениям, несмотря на то, что душа только что родившегося человека чиста и безгреш-на), о непорочном зачатии девы Марии, которая, родив младенца, все же осталась девой, о Троичности Бога и др.
Философия Фомы лежит в основе современного католицизма, она носит название томизма (фомизма) по имени ее создателя.
Фома Аквинский и расцвет схоластики.
система Фомы Аквинского базируется на идее принципиального согласия двух истин — основанных на откровении и выводимых человеческим разумом: к некоторым истинам, полученным из откровения.) человеческий разум не в состоянии прийти, пользуясь собственными средствами, однако эти истины хотя и превосходят разум, но не противоречат ему. Теология исходит из истин, данных в откровении и использует философские средства для их экспликации; философия движется от рационального осмысления данного в чувственном опыте к обоснованию сверхчувственного, напр. бытия Бога, Его единства и пр.
Гносеология. В рамках гносеологии Фома выделяет несколько типов познания: (1) абсолютное знание всех вещей (в том числе индивидуальных, материальных, случайных), осуществляемого в едином акте наивысшим интеллектом, (2) знание без обращения к материальному миру, осуществляемого тварными нематериальными интеллигенциями и (3) дискурсивное познание, осуществляемое человеческим интеллектом, «затемненным» из-за удаления от источника истины. Познание нематериальных объектов (истины, ангелов, Бога и пр.) возможно лишь в соотношении с познанием материального мира: так, мы можем вывести существование Бога, исходя из анализа определенных аспектов материальных вещей (движения, восходящего к неподвижному перводвижетелю; причинно-следственной связи, восходящей к первопричине; различных степеней совершенства, восходящих к абсолютному совершенству; случайности бытия природных вещей, требующей существования безусловно необходимого сущего; наличия целесообразности в природном мире, указующей на разумное управление (Сумма против язычников I, 13; Сумма Теологии I, 2, 3; Компендиум теологии I, 3; О божественном могуществе III, 5)). Такое индуктивное движение мысли от известного в опыте к его причине, и, в конечном итоге, первопричине, (в отличие от дедуктивного выведения следствия из известной причины, которым пользовался Ансельм в своем «онтологическом» доказательстве бытия Бога, отвергаемым Фомой), не дает нам знание о том, какова эта первопричина, но только о том, что она есть. Знание о Боге носит прежде всего негативный характер, однако Фома стремится преодолеть ограниченность апофатической теологии, ведь «быть сущим» в отношении Бога — это не только определение акта существования, но и сущности, поскольку в Боге сущность и существование совпадают (различаясь во всех тварных вещах). Бог, таким образом, есть само бытие и источник бытия для всего сущего. Богу, как сущему, могут также предицироваться трансцендентальные определения, то есть понятия, выражающее определенный аспект «сущего» и обращаемые с ним — такие, как «единое», «истинное» (сущее в отношении к интеллекту), «благое» (сущее в отношении к желанию), а также опредления, полученные из Св. Писания. Однако эти определения предицируются Богу не так как другим вещам, а «по способу аналогии»: причина является аналогичной своим следствиям, однако содержит те свойства, которыми она наделяет следствия, в более превосходной степени, чем следствие; первопричина (Бог) содержит их в совершеннейшей степени (Комм. к «Сентенциям» I, 19, 5, 2 к 1). Оппозиция «существование-сущность», активно используемая Фомой, охватывает собой традиционные оппозиции «потенция-акт» и «форма-материя»: форма, дающая материи, как чистой потенции, бытие и являющаяся источником деятельности, становится потенцией по отношению к чистому акту — Богу, дающему форме существование. Опираясь на концепцию различия сущности и существования во всех тварных вещах, Фома полемизирует с распространенной концепцией тотального гилеморфизма Гебироля, отрицая составность высших интеллигенций (ангелов) из формы и материи (О сущности и существовании 4).
Этика. Будучи первопричиной всех вещей, Бог, вместе с тем, является конечной целью их устремлений; конечной целью морально благих человеческих действий является достижение блаженства, состоящее в созерцании Бога (невозможного, согласно Фоме, в пределах настоящей жизни), все остальные цели оцениваются в зависимости от их упоряченной направленности на конечную цель, уклонение от которой представляет собой зло, коренящееся в недостатке существования и не являющееся некоторой самостоятельной сущностью (О зле, 1). Вместе с тем Фома отдавал должное деятельности, направленной на достижение земных, конечных форм блаженства. Началами собственно нравственных деяний с внутренней стороны являются добродетели, с внешней — законы и благодать. Фома анализирует добродетели (навыки, позволяющие людям устойчиво использовать свои способности во благо (Сумма теологии I—II, 59-67)) и противостоящие им пороки (Сумма теологии I—II, 71-89), следуя аристотелевской традиции, однако он полагает, что для достижения вечного счастья помимо добродетелей существует необходимость в дарах, блаженствах и плодах Св. Духа (Сумма теологии I—II, 68-70). Нравственную жизнь Фома не мыслит вне наличия теологических добродетелей — веры, надежды и любви (Сумма теологии II—II, 1-45). Вслед за теологическими идут четыре «кардинальные» (основополагающие) добродетели — благоразумие и справедливость (Сумма теологии II—II, 47-80), мужество и умеренность (Сумма теологии II—II, 123—170), с которыми связаны остальные дободетели.
Фома выделял шесть форм правления: в зависимости от принадлежности власти одному, немногим или многим и в зависимости от того, исполняет ли данная форма правления надлежащую цель — сохранение мира и общего блага, или же преследует частные цели правителей, противоречащие общественному благу. Справедливые формы правления — монархия, аристократия и полисная система, несправдливые — тирания, олигархия и демократия. Наилучшая форма правления — монархия, поскольку движение к общему благу наиболее эффективно осуществляется, направляясь единым источником; соответственно наихудшая форма правления — тирания, поскольку зло, осуществляемое волей одного, больше, чем зло, проистекающее из множества различных воль, кроме того демократия лучше тирании тем, что служит благу многих, а не одного. Фома оправдывал борьбу с тиранией, особенно если установления тирана явно противоречат божественным установлениям (например, принуждая к идолопоклонству). Единовластие справедливого монарха должно учитывать интересы различных групп населения и не исключает элементов аристократии и полисной демократии. Церковную власть Фома ставил выше светской, ввиду того, что первая направлена на достижение божественного блаженства, в то время как последняя органичивается преследованием лишь земного блага; однако для и реализации этой задачи необходима помощь высших сил и благодати.
Своеобразие средневековой философии. Философия Августина Блаженного.
Раннее средневековье характеризуется становлением Христианской догматики в условиях формирования европейского государства в результате падения Римской империи. В усло-виях жесткого диктата церкви и господства власти философия была объявлена служанкой богословия, которая должна была использовать свой рацион. Аппарат для подтверждения догматов христианства. Эта философия получила название "схоластики"(опиралась на форм. логику Аристотеля)
Еще в 5 веке(христианство уже господствующая религия в Греции и Риме) было сильно влияние философия неоплатонизма, враждебного христианству.(Нехристианские фило-софские школы были закрыты по декрету императора Юстиана в 529г.) При этом одни христианские идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. Идеалистов древности. Так возникла литература апологетов(защитников) христианства, а за ней возникает патристика–сочинения отцов церкви, писателей, заложивших основы философии христианства.
Со 2 века Греческие апологеты обращались к императорам, преследовавшим христианст-во. Они стремились доказать, что христианство поднимает такие вопросы, которые стави-ла и предшествующая греческая философия , но дает более совершенное их разрешение. Видный апологет- Тертуллиан(из Карфагена, 2в.)- сущ. непримиримое разногласие между религией, божественным откровением, священным писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем апологеты, однако , наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф.(о боге, о сотворении мира, о природе человека и его целях). Апологетика использует логи-ческие доводы, обращенные к разуму, для доказательства бытия бога, бессмертия души. разбирает доводы, обращенные против религии и отдельных догматов. Противоречие в том, что будучи рациональной по форме, апологетика иррациональна по содержанию, т. е. обращаясь к разуму, говорит о непостижимости разумом религиозных догматов.
Склонна к софистике и догматизму.
Античная философия космоцентрична, философия средневековья–теоцентрична(основная проблема–проблема христианского бога). Христианство появилось примерно в середине 1 века и стимулировало развитие С.Ф.
Этапы развития средневековой философии:
1. Этап патристики(2- 8 век, конец этапа–деятельность Боэция–первого схоласта)
2. Этап становления схоластики((7–12 вв.)–Боэций, Эриуген, П.Абеяр)
3. Расцвет схоластики(13 век–Бэкон, Альберт Великий, Фома Аквинский)
Аврелий Августин Блаженный (354-430) - крупнейший средневековый философ,
виднейший представитель западных "отцов церкви". Он оказал сильнейшее
влияние на всю западноевропейскую жизнь средневековья. Родина Августина -
город Тагаст (современный Алжир). Интерес к философии у него появился под
влиянием чтения трактатов Цицерона.
По своим философским воззрениям Августин сначала примкнул к манихейству
(религиозное учение основанное в 3 веке. В основе - дуалистическое учение о
борьбе добра и зла, света и тьмы как изначальных и равноправных принципов
бытия), но разочаровавшись в нем, примкнул к скептицизму академиков. После
знакомства с Авросием Медиоланским, оказавшим на него большое влияние, и
чтения трудов неоплатоников Августин стал склоняться к христианству,
которое и принял в 387 г. Он развернул активную деятельность по
распространению христианского вероучения.
Центральный пункт философской системы Августина - Бог. Согласно Августину,
Бог представляет собой высшую сущность, он - единственное в мире, что не
зависит не от кого и не от чего, все остальнле определяется божественной
волей и зависит от нее. Первенство Бога над всем остальным имеет для
Августина большое философско-теологическое значение, т.к. в этом случае он
выступает причиной любого существования и всех изменений в мире. Бог
сотворил мир и продолжает постоянно творить его. Проблема креационизма
раскрывается Августина с рахличных сторон. Августин стоит на позициях
дуализма Бога и мира: природа и человек созданы Богом и полностью зависят
от него, Бог же от человека и природы никак не зависит.
Идея постоянного творения мира Бого приводит Августина к концепции
фатализма, что является характерной чертой августианства. Все что
происходит в мире, совершается по воле высшего существа - Бога, поэтому в
мире само по себе ничего не рождается и ничего не умирает.
Креационистская доктрина Августина по-своему трактует природу и человека.
Для Августина органический мир не обладает одушевленностью, не говоря уж о
неорганическом мире. Душой обладает только человек. Душа человека создается
Богом и после этого существует вечно. Разделяя душу и тело человека,
Августин признает превосходство человеческой души над телом. Августин
наделяет душу не только разумной способностью, но и способностью к волевой
деятельности.
В своих произведениях Августин много внимания уделял проблеме греха
божественного предопределения. Бог, согласно Августину, творит только
добро, зло же, которым наполнен мир, всецело лежит на совести человека, и
повинна в этом его свободная воля. Бог сотворил Адама и Еву свободными, но
они впали в грех, вкусив запретного плода и нарушив запрет Бога. Свободная
воля постоянно толкает человека на путь греха. Большинство людей совершают
греховные поступки вследствии того что это предопределено Богом.
Исходный пункт моральной доктрины Августина - безграничная любовь к Богу.
Именно любовь к Богу должна наполнять всю жизнь человека, вытеснить любовь
к человеку. Это Августин продемонстрировал своей собственной жизнью, выгнав
перед обращением в христианство свою любимую жену с единственным ребенком.
В согласии с эллинистической философией Августин полагал, что цель
человеческой жизни - счастье, которое состоит в познании Бога и испытании
души.
Августин противопоставляет государство и церковь. Если государство - это
царство греха и основано только на любви к самому себе, то церковь основана
на самоотверженной любви к Богу. Церковь - это общество Христа и вне ее
нельзя обрести спасение. Церковь - это представитель царства Божьего на
земле.
Философия истории Августина при всей своей теологичности заложила основы
теории общественного прогресса. История общества имеет начало и все время
развивается по пути свонго совершенствования. Эта история имеет смысл и
предназначение - победу христианства во всемирном масштабе.
Этические учения в античной философии (эпикурейцы, киники, стоики).
Эпикуреи́зм — философское учение, исходящие из идей Эпикура и его последователей. Эпикуреизм был одним из наиболее влиятельных философских течений в Античности. Эпикур основывает свою школу в в 307 г. в Афинах. Школа находилась в саду философа, по этой причине она получила название "Сад", а последователи Эпикура стали именоваться "философами из садовЭпикурейская философия, в особенности философия самого Эпикура, не имеет конечной целью нахождение теоретической истины, она не ставит перед собой задачу получить некое чистое знание.Эпикуреизм служит вполне конкретным нуждам: ищет способ избавления человека от страдания.
• Эпикурейцы считали, что для счастливой жизни человеку необходимо:
1. Отсутствие телесного страдания;
2. Невозмутимость души;
3. Дружба.
Крупнейшим представителем греческого эллинистического эпикуреизма является в первую очередь сам Эпикур. Римский эпикуреизм представляли Лукреций и Каций; это направление повлияло также на римский эклектизм.
Ки́ники кинизм — одна из наиболее значительных сократических философских школ.
В начале IV в. до н. э. некоторыми учениками Сократа были основаны философские школы. Одной из таких школ стал кинизм. Основатель школы Антисфен Афинский, развивая принципы учителя, стал утверждать, что наилучшая жизнь заключается не просто в естественности, в избавлении от условностей и искуственностей, в свободе от обладания лишним и бесполезным, — Антисфен стал утверждать, что для достижения блага жить следует «подобно собаке», то есть сочетая в себе:
• простоту жизни, следование собственной природе, презрение к условностям;
• умение с твердостью отстаивать свой образ жизни, стоять за себя;
• верность, храбрость, благодарность.
Таким образом он стремился жить сам и называл себя аплокюон (ἁπλοκύων, истинный пес). От этого слова происходит название школы, кинизм. (По другой версии, название школы происходит от названия места, где находился гимнасий, в котором Антисфен вел беседы с учениками — Киносарг, Κῠνόσαργες, «Зоркий пес».) Эта программа Антисфена послужила основой программы всей школы, а на могиле Диогена Синопского был установлен памятник паросского мрамора со скульптурой собаки.
Основатель школы Антисфен выступал против традиционного со времен элейской школы разделения мира на умопостигаемое («по истине») и чувственное («по мнению») бытие, и т.о. против учения Платона о бестелесных постигаемых умом «видах», или «идеях» (чем предвосхитил аристотелевскую критику идей Платона).
Реальность общего не существует, а существуют только единичные вещи; понятие есть только слово, объясняющее то, чем вещь бывает или что она есть. Поэтому применение к отдельным предметам общих понятий невозможно; невозможно ни соединение различных понятий [в единстве суждения], ни определение понятий, ни даже противоречие — так как о вещи может быть высказано только суждение тождества (конь есть конь, стол есть стол). Учение Платона об умопостигаемых «видах» несостоятельно, так как восприятию доступен единичный, чувственно воспринимаемый экземпляр вида, но никак не самый «вид» или «идея».
В этом положении заключается принцип мудрости как практического познания блага. Мудрость состоит не в недоступном для человека теоретическом знании. Признается только практический разум, интегрированный с житейской мудростью; «правильная» наука считается одним из вреднейших явлений. Истинное благо может быть только достоянием каждого отдельного лица, но никак не общим для многих; а целью добродетельной жизни может быть соответственно не богатство, могущее быть разобщенным, но здоровье (спокойствие, умиротворение и т. п.). Отсутствие общих «видов» полагает благо как отрешенность от всего, что делает человека зависимым от [иллюзорного] общего; от имущества, от наслаждений, от искусственных и условных понятий.
Основной задачей философии, утверждал Антисфен, является исследование внутреннего мира человека, понимание того, что́ является для человека [истинным] благом. Поэтому кинизм не создает абстрактных теорий, в отвлеченности от абстрактного стремится к пределу и как система представляет собой комплекс практических идеалов.
Таким образом этический идеал кинизма формируется как:
• крайняя простота, граничащая с докультурным состоянием;
• презрение ко всем потребностям кроме основных, без которых сама жизнь была бы невозможна;
• [издевательская] насмешка над всеми условностями;
• [почти] демонстративная естественность и безусловность личной свободы.
Как сумма, в центре кинической философии находится человек с его естественными заботами. Киник ищет норму в природе человека как вида и индивида, и не ждет божественных указаний для решения собственной жизни. Таким образом, отрицание киников не было пустым и бессодержательным нигилизмом.
Учение стоиков
Стоики считают частями философии логику, физику и этику. Известно их сравнение философии с фруктовым садом: логика соответствует ограде, которая его защищает, этика является растущим деревом, а физика — плодами. Также свою систему классификации, стоики сравнивали и с животным, и с яйцом. В первом случае: кости — логика, мясо — этика, душа животного — физика; во втором: скорлупа — логика, белок — этика, а желток яйца — физика.
Логика
Наряду с формально-логической теорией, стоическая логика содержит исследование теоретико-познавательных и лингвистических проблем.
Силлогистику стоики дополняют 5 гипотетическими, а точнее дизъюнктивными формами вывода, из которых должны состоять все правильные заключения. При этом переменными заменяются не понятия, а высказывания:
Физика
В своей физике стоики признают «сущим» лишь то, что действует или претерпевает, то есть тело. Пассивному началу соответствует материя (хюле), активному же — логос. Логос есть мировой разум, пронизывающий дыханием (пневмой) бескачественную материю и тем самым целесообразно направляющий ее развитие. Во всех вещах содержатся «семенные логосы», в которых и заложено их планомерное развитие.
Первоэлементом является огонь. Из огня развиваются другие элементы (земля, вода, воздух) и конкретный мир. Он пронизывает все своим теплом, образуя жизненное дыхание каждой вещи. Тем самым он выступает также душой и силой, разумно приводящей все в движение.
Стоики учат о цикличности космоса: мир родился из первоогня, в нем же он и погибнет. После этого мирового пожара вновь разовьется мир конкретных единичных вещей.
В центре теологии стоиков находится логос. Бог рассматривается как творческая первичная сила, первая причина всякого бытия. Он — логос, который несет в себе разумные семенные энергии всех вещей. Для стоиков космос, порождающий всякую жизнь и мышление, и сам есть живое существо, чья душа божественна. С разумностью логоса связаны целесообразный и планомерный порядок вещей и событий. Взаимосвязь всего со всем понимается как осмысленный порядок, реализуемый божественной волей. Такой порядок стоики называют роком, а предопределенную им цель — провидением. От необходимости, царящей в мире, уклониться невозможно.
Главная идея стоической этики — казуально и телеологически предустановленный ход мировых событий.
Цель человека заключается в том, чтобы жить «в согласии с природой». Это единственный способ достижения гармонии. Счастье достижимо, лишь если покой души не нарушает никакой аффект, который не рассматривается как чрезмерно усиленное влечение. Он по своей природе зиждется на представлении, которому придается ложная значимость. Действуя, он становится пафосом, страстью. Поскольку ее объектом человек редко овладевает полностью, он испытывает неудовлетворенность. Стоический идеал — апатия, свобода от подобных аффектов. Различаются четыре вида аффектов: удовольствие, отвращение, вожделение и страх. Их необходимо избегать, пользуясь правильным суждением(ортос логос), поскольку влечение становится аффектом лишь тогда, когда разум одобряет ценность его объекта. Понимание истинной ценности вещей препятствует стремлению к ложным благам или гасит страх перед мнимыми бедами. Понимающему свойственно знание о том, что никакие внешние блага не имеют ценности с точки зрения счастливой жизни.
Все вещи стоики делят на благо, зло, безразличие (адиафора). Благими являются добродетели, к злу относится противоположное им. Безразличны все остальные вещи, поскольку они ничего не значат для достижения счастья. Они либо совершенно безразличны, либо «предпочтительны» или «непредпочтительны». Предпочитать следует вещи, сообразные с природой. Такие же различия стоики проводят и между поступками. Существуют дурные и благие поступки, средние поступки называются «подобающими», если в них реализуется естественная предрасположенность.
Добродетель — самое важное для счастья. Она заключается главным образом в нравственном понимании значимости вещей. Из этой добродетели следуют другие (справедливость, мужество и т. д.) Добродетели можно научиться, тогда она становится неотъемлемой. Между добродетелью и пороком нет ничего среднего, поскольку можно действовать либо с пониманием, либо без него. На правильном суждении базирутся правильное отношение к вещам и к влечениям. Достигнутая гармония — это и есть счастье.
Учения Платона и Аристотеля об обществе и государстве.
Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишьмир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между быти-ем и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным цар-ством, в котором до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она по-падает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего до-земного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому совето-вал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоми-нающей о своем божественном прошлом душе Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. По мнению Ари-стотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In his humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух на-чал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Воз-можность переходит в действительность благодаря движению. Форма материали-зуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, который един и вечен.
Философия Платона: теория идей, учение о познании.
Платон(427-347 гг. до н.э) –крупнейший философ Древней Греции. Платон выдвигает философское учение о триаде, согласно которому все сущее состоит из трех субстанций: ум, идеи и материя. Для объяснения бытия развивал теорию о существовании бестелесных форм вещей, которых называл видами или идеями, и которые отождествлял с первовеществом.
Мир чувственных вещей не есть мир подлинно сущего: чувственные вещи возникают и погибают, изменяются и движутся, в них нет ничего истинного. Подлинной сущностью вещей их причинами являются бестелесные нечувственные формы (идеи или виды), постигаемые умом. Т.к. чувственные вещи преходящие то они должны быть обусловлены не только бытием, но и небытием. Это небытие есть материя (область непрекращающегося движения, возникновения и изменения). Материя принимает на себя идеи и превращает их во множество чувственных вещей, разделенных пространством. Материя – вечна, но не является идеей. Область идей представляет собой пирамиду, на вершине которой идея блага. Она обуславливает познаваемость, сущность предметов, от нее они получают свою сущность. Идея блага является не только верховной причиной бытия, но и его целью. Идеи вечны, неизменны, тождественны, не зависят от условий пространства и времени. Мир идей - истинный мир, мир теней мир вещей или мир чувственный. Знания, полученные в мире с помощью чувств - временны, т.е. это мнения. Душа человека пребывала в мире идей, получила истинные знания, после поселения в тело человека вспомнила их человек, получает истинные знания не путем изучения мира, а из себя. Идея - общий источник формирования предмета (от греч. «Вид», «Объект видения»). Идея – это смысл, сущность вещи. Идеи отождествлял с первоматерией. Идея единственная умозрительная вещь, т.е. постигается умозрительно. Живет только 1 идея, каждая и. есть в уме. Идея-функция ума. Ум видит благо. Ум сначала создает идеальную модель «чертеж», но у ума все мысли - вещи, он мыслит вещами, умозрительными идеями. Идеи познаются путем интуиции, независимой от чувственного восприятия, чувственные вещи отражаются лишь во мнениях, которые не дают подлинного знания. Идея человека - человек, как таковой. Идея неосязаема, но она живая, живее, чем отдельный предмет. Идея тела - Душа. Но есть и идея души.
Чтобы объяснить явление нужно найти его идею т. е. понятие: то постоянное и устойчивое что не дано чувственному восприятию.
Краткая характеристика каждой из трех субстанции выглядит следующим образом:
"Идея":
•является основой всякого бытия;
не имеет никаких признаков (ни начала, ни конца, ни частей, ни целостности, ни формы, ни содержания, и т. д.);
•есть ничто;
•выше всякого бытия, выше всякого мышления, выше всякого ощущения
•первоначало всего - всех идей, всех вещей, всех явлений, всех ( (как всего хорошего с •точки зрения человека, так и всего плохого)
"Ум":
• происходит от "единого"; ,
• разделен с "единым";
• противоположен "единому";
• является сущностью всех вещей;
• есть обобщение всего живого на Земле.
"Душа":
• подвижная субстанция, которая объединяет и связывает "единое - ничто" и "ум - все живое", а также связывает между собой все вещи и все явления;
• также согласно Платону душа может быть мировой и душой отделы го человека;
при гилозоическом (одушевленном) подходе душу могут иметь также вещи и неживая природа;
• душа человека (вещи) есть часть мировой души;
• душа бессмертна;
• при смерти человека умирает только тело, душа же, ответив в под ном царстве за свои земные поступки, приобретает новую телесную оболочку;
• постоянство души и смена телесных форм - естественный закон Космоса
Философское учение античного атомизма: Демокрит и Эпикур.
Демокрит (ок. 460-370 до Р.Х.) - древнегреческий философ, родом из Абдер. Он много путешествовал, побывал в Египте, Персии, Индии и преобрел значительное количество знаний. За свою долгую жизнь сделался многогранным ученым и написал свыше 70 работ по самым различным областям знания - физике, математике, риторике, философии. Он был учеником Левкиппа и основные положения атомистической теории заимствовал у не-го, но развил их дальше.
Следуя за Левкиппом, Демокрит утверждает, что все существующее состоит из атомов и пустоты. Атомы - это неделимые частицы. Атомы соединяются между собой и образуются вещи. Они различаются между собой формой, порядком и поворотом. Атомы едины, не-делимы, неизменны и неуничтожимы. Кроме них существует еще пустота, так как без пустоты не было бы возможности перемещения, а также уплотнения и сгущения. Пустота по своему характеру однородна, она может отделять тела между собой, а может находить-ся и внутри самих тел и отделять отдельные часть этих тел. Атомы же не содержат пусто-ты, они отличаются абсолютной плотностью.
По мнению Декарта, в мире существует бесконечное множество атомов. Также бесконеч-но и число форм атомов.
Одновременно Демокрит признает вечность мира во времени и бесконечность его в про-странстве. Он был убежден, что существует множество миров, постоянно возникающих и погибающих.
Атомы обладают свойством движения от природы, и передается оно посредством столк-новения атомов. Движение выступает основным источником развития. Демокрит считает, что первичного движения, первого толчка никогда не было, так как движение - способ существования атомов.
Он полагал, вслед за Левкиппом, что не только ничего не возникает из ничего, как это считали предшествующие философы, но и что ничего не возникает без причины. Все про-исходит по строгой необходимости. Все детерминировано механическим движением ато-мов. Как пишет Диоген Лаэртский, у Демокрита "все детерминировано: причина всякого возникновения - вихрь, и этот вихрь он называет необходимостью". Для Демокрита не существует случайности, все имеет свою причину, а это значит, что оно не может быть случайным. Даже такое явление, как пересечение двух независимых рядов событий, по-рождающих случайное совпадение, Демокрит называет необходимым, так как и здесь к этому событию привела причинная цепь явлений. Таким образом, Демокрит стоит на по-зициях жесткого детерминизма, вытекающего из его признания механического движения единственной формой движения.
Демокрит придавал большое значение чувственному познанию. Он выдвинул теорию ис-течении для объяснения восприятии внешних предметов органами чувств. По этой теории из предметов истекают так называемые образы, подобия этих предметов. Когда они попа-дают в глаз, то появляются представления о предмете. Чувственное познание, по мнению Демокрита, не является достоверным познанием. Познание при помощи чувств он называ-ет "темным", оно не истинно. Подлинной формой познания выступает лишь познание при помощи рассуждений.
Объясняя психическую деятельность человека, Демокрит пишет, что душа - это движущее начало и орган ощущения и мышления. Для того, чтобы производить в движение тело, душа сама должна быть материальной и движущейся. Она состоит из атомов, поэтому она смертна, так как после смерти человека атомы души тоже рассеиваются.
Демокрит придерживался атеистических воззрений, о чем свидетельствует Платон. Он полагал, что люди пришли к вере в богов под влиянием существования грозных явлений природы: грома, молнии, солнечных и лунных затмений.
По своим политическим взглядам Демокрит был горячим защитником греческой демокра-тии, выступавшей против аристократии за рабовладельческую форму правления. Он пи-сал: "Бедность в демократии настолько же предпочтительнее так называемого благополу-чия граждан при царях, насколько свобода лучше рабства".
В этике Демокрит исходит из индивидуалистического принципа. Для него главное - это "достижение доброй мысли". "Человек добродетельной (благочестивой) мысли стремится к справедливым и законным действиям, во бдении и во сне весел, здрав и спокоен". Ос-новным средством этического воспитания Демокрит считал убеждение.
"Лучшим стимулятором окажется тот, кто употребляет возбуждающую и убеждающую речь, чем тот, кто прибегает к закону и насилию".
Философия Демокрита сыграла огромную роль для всей последующей философии.
Эпикур (341-270 до Р.Х.) - древнегреческий философ, наиболее выдающийся мыслитель эллинистического периода развития философии.
Родился и вырос на о. Самое. В восемнадцатилетнем возрасте переселяется в Афины (временно); а в 35-летнем - окончательно и основывает там школу в саду, на воротах ко-торого была начертана надпись: "Гость, тебе будет здесь хорошо, здесь удовольствие - высшее благо". Эта школа в дальнейшем получила название "Сад Эпикура".
Эпикур написал большое количество произведений, около 300, из которых до нас дошли лишь некоторые. Много материала содержится в сочинениях противников
эпикуреизма. Прежде всего интерес представляет понимание Эпикуром философии и ее задачи. Эпикур считает, что философия - это такая деятельность, которая приводит чело-века посредством размышлений к счастливой жизни, свободной от страданий.
"Пусты слова того, которыми не врачуются никакие страдания человека. Как от медицины нет никакой пользы, если она не изгоняет болезни из тела, так и от философии, если она не изгоняет болезни души" [Лукреций. О природе вещей. Т. П. С. 487].
В развитие этой мысли он пишет в письме к Менекею: "Пусть никто в молодости не от-кладывает занятия философией, а в старости не устает заниматься философией...
Кто говорит, что еще не настало время занятий философией, тот похож на того, кто гово-рит, что для счастья или еще нет, или уже нет времени". Таким образом, цель философии состоит в просвещении людей, а не в чистой теории.
Эпикур разделяет свою философию на три части: канонику - учение о познании, физику, этику. Последняя выступает у Эпикур; главной частью, но первые две части являются обоснованием этики.
Согласно Эпикуру, все знание возникает из ощущений посредством восприятии предме-тов природы, к которым он также относили образы фантазии. Восприятия возникают в нас вследствие проникновения в нас "образов" ("видиков") вещей. Они по виду подобны твер-дим телам, но значительно превосходят их "по тонкости". Образы эти отцеляются от по-верхности вещей и перемещаются с быстротой мысли.
Если они входят в органы чувств, то дают настоящее чувственное восприятие, если же проникают в поры тела, то дают фантастическое восприятие. Понятия, или общие пред-ставления, образуются на основе единичных представлений. Как восприятие, так и общее представление всегда верно отражают окружающий мир. Поэтому они выступают крите-риями знания.
Заблуждения и ошибки возникают только в том случае, когда мы что-то прибавляем к на-шим восприятиям, относим наше представление не к той действительности, т.е. источни-ком ошибки оказывается разум.
Для обоснования своей этики Эпикур привлекает атомистику Демокрита. Он исходит из трех сформулированных им предпосылок:
1) ничто не возникает из несуществующего и в него не переходит;
2) вселенная была всегда именно такой, какова есть в настоящее время и всегда будет та-кой; 3) вселенная состоит из тел и пустоты.
Эти предпосылки принимались и предшествующими философами, в том числе Демокри-том и Левкиппом. Вслед за ними Эпикур признает, что тела состоят из атомов, которые неделимы и различаются по форме, величине и весу.
Выделение Эпикуром отличия атомов по весу - весьма существенная черта его концепции.
Отличие физики Эпикура от физики Демокрита также состоит в понимании движения атомов. Демокрит утверждал, что движение атомов в пустоте определяется внешней ме-ханической необходимостью. Эпикур же считал, что атомы свободно отклоняются от прямолинейного движения.
При движении атомы самопроизвольно отклоняются от прямолинейного движения и пе-реходят в криволинейное. В этом состоит оригинальный вклад Эпикура в развитие атоми-стики. Самоотклонение атомов необходимо Эпикуру для того, чтобы объяснить их столк-новение между собой.
Этим он объясняет свободу, которая присуща атомам: под действием тяжести атомы дви-гаются или по прямой, или беспорядочно, и при этом происходят случайные отклонения и столкновения. Концепция отклонения атомов, по замыслу Эпикура, должна явиться осно-вой для концепции свободы человека.
Разработанные Эпикуром учение о познании и физика не являются для него самодовлею-щими областями знания, так как философия, по его мнению, должна не исследовать при-роду, а указывать человеку путь к счастью. Поэтому в центр своих философских воззре-ний он помещает этику как единственную область, заслуживающую серьезного рассмот-рения. Взгляды Эпикура на проблемы этики оформлены в целостную систему, которая часто называется эпикурейской этикой.
Для Эпикура счастье - это удовольствие. При этом он указывал, что под удовольствием следует понимать отсутствие страданий. Этот этический принцип удовольствия как осно-ва счастья, по мнению Эпикура, не имеет ничего общего с гедонизмом. "Когда мы гово-рим, - писал он Менекею, - что удовольствие есть конечная цель, то мы разумеем не удо-вольствие распутников и не удовольствие, заключающееся в чувственном наслаждении, как думают некоторые, не знающие или не соглашающиеся или неправильно понимаю-щие, но мы разумеем свободу от телесных страданий и душевных тревог" [Лукреций. О природе вещей. Т. II. С. 131].
Считая, что удовольствие - это критерий блага, Эпикур вовсе не стоял на позиции, что че-ловек должен предаваться любым удовольствиям без разбора. Нет, при выборе удовольст-вий человек должен руководствоваться принципом благоразумия, только в этом случае он получит истинное наслаждение.
"От благоразумия произошли все другие добродетели: оно учит, что нельзя жить приятно, не живя разумно, нравственно и справедливо, и наоборот, нельзя жить разумно, нравст-венно и справедливо, не живя приятно" [Лукреций. О природе вещей. Т. II. С. 132].
При этом Эпикур подводил теоретическую основу под поведение, согласно которому мы должны выбирать одни удовольствия и сторониться других. "Так как удовольствие есть первое и прирожденное нам благо, то поэтому мы выбираем не всякое удовольствие, но иногда обходим многие удовольствия, когда за ними следует для нас большая неприят-ность: также мы считаем многие страдания лучше удовольствия, когда приходит для нас большее удовольствие, после того, как мы вытерпим страдания в течение долгого време-ни. Таким образом, всякое удовольствие, по естественному родству с нами, есть благо, но не всякое удовольствие следует выбирать, равно как и страдание всякое есть зло, но не всякого страдания следует избегать" [Лукреций. О природе вещей. Т. II. С. 129].
Таким образом, этические воззрения Эпикура представляют собой разновидность утили-таристского толкования морали. Этому соответствует и понимание им справедливости, которое, по его мнению, тесно связано с договором: "Справедливость не есть нечто само по себе, но в сношениях людей друг с другом в каких бы то ни было местах всегда она есть некоторый договор о том, чтобы не вредить и не терпеть вреда" [Лукреций. О приро-де вещей. Т. Ц. С. ХХХШ]. Эпикур в некоторой степени предваряет теорию общественно-го договора, развитую в последующей истории философии.
Этико-философские воззрения Эпикура явились основой его атеистических взглядов. В то же время он допускал существование богов в "межмировых" пространствах, они безраз-личны к миру и не вмешиваются в жизнь человека. Он выступал против божественного промысла, полагая, что это выдумка толпы.
Страх перед богами и страх смерти - вот, по мнению Эпикура, главные препятствия дос-тижения счастливого состояния человека.
Этика Эпикура рекомендует избегать общественной деятельности, заниматься больше ча-стной жизнью. В этом проявилась индивидуалистическая направленность этических воз-зрений Эпикура, характерная для всего периода эллинизма. "Живи незаметно" - вот его правило.
Софисты и Сократ.
Отличительная черта античной философии - характеризовалась космоцентризмом - стремлением понять мир как целое, его происхождение и сущность. Человек рассматривался как неотъемлемая часть природы. До софистов главная задача философии - раскрыть суть окружающего мира, софисты повернули философскую мысль с проблем космоса на проблемы человеческой жизни, рассматривая ее в теории и на практических аспектах. Далее эта тематика стала предметом особого внимания, прежде всего у Сократа.
Сократ: Философия Сократа касается человека, которого он понимал как нравственное существо, познающее само себя. Сущность человека сосредоточается в его душе, т.к. она есть то, чему служит тело. Ценность души состоит в познании. Добродетель необходима человеку для возрастания души. Сократ разработал метод субъективной диалектики, цель которой - установить истину. Истина - объективно независимое от мнения людей знание, получаемое в процессе диалога, беседы, когда уточняются понятия. Сократ первый указал, что знание носит понятийный характер. Широко использовал метод индукции (общее из частного). По отношению к материальному миру считал, что его познать невозможно (агностицизм), но душа доступна для познания - в этом суть, предмет философии. Познать самого себя - означает найти общие для всех людей нравственные качества. Человек с помощью души управляет страстями и приобретает счастье, т.к. душа становится добродетельной и гармоничной Человек является строителем счастья/несчастья. Он пытался систематизировать речь: люди порождают зло, т.к. в своих действиях следуют своим понятиям о благе, не знают универсального понятия добра, стремятся к благу для себя, а не к благу вообще. Т.о. Сократ начал искать единственные значения слов - отвлеченные понятия. Знание, по Сократу, есть мысль, понятия об общем, которые раскрываются через определения. Определению понятия предшествовала беседа, в ходе которой собеседник рядом последовательных вопросов изобличался в противоречиях – сократический метод - Ирония (майевтика)– показать челу, думающему, что он знает, что на самом деле он ничего-то и не знает. Сократ сравнивал свои приемы с искусством повивальной бабки – он помогал рождению истины в людях. Философия по Сократу - учение о том как следует жить Главная задача познания - познание самого себя. Диалог – основной метод нахождения истины.
Мегарики: Евклид. Синтез элейских понятий о сущем ( есть только единое бытие) и сократических элементов (об общем благе). Известен также Ембулит, создававший софизмы, апории. Стилпон, признававший только общие, отвлеченные понятия – кто говорит «человек», то имеет в виду «никто», т.к. людей много, следовательно говорит не о ком. Соединили Сократовскую добродетель с Парменидовским бытием. Реально только общее. Существует только необходимое, возможности нет.
Софи́сты (от др.-греч. σοφιστής — «умелец, изобретатель, мудрец, знаток»):
1. в широком смысле — древнегреческое просторечное обозначение философа, мудрого человека
2. в узком смысле — философская школа, представители которой (в основном греки V—IV вв. до н. э.) преподавали «мудрость» за деньги.
Наиболее известные представители софистической философской школы — Протагор, Горгий, Гиппий, Продик, Антифонт, Критий. В целом с философской точки зрения направление было весьма эклектичным, не объединённым едиными социально-политическими, культурными и мировоззренческими основами. Тем не менее, общим для софистов было противостояние появлявшимся в то же время Сократу и сократикам. От большинства софистов не сохранилось полных сочинений, а только фрагменты (собраны Дильсом — Кранцем, на русский язык переведены единственный раз Маковельским).К IV в. начался упадок софизма. Постепенно из учений софистов уходили философские концепции и оставались только элементарные основы риторики, позволявшие оперировать словами и понятиями для абстрактного доказательства или опровержения чего-либо.Под «второй софистикой» понимается литературное течение II в. н. э., стремившееся реставрировать идеи и стиль классического софизма
Становление философской мысли в Древней Греции (Милетская школа, Гераклит, Пар-менид, Пифагор)
Период становления. Первые элементы философского мышления проявились уже в произведениях древнегреческих историков - Гомера, Геродота, Гесиоида и Фукидида. Ими ставились и подвергались осмыслению вопросы о происхождении мира и его разви-тии, о человеке и его судьбе, развитии общества во времени.
Самой первой философской школой Древней Греции принято считать Милетскут. В которой чаще всего звучало имя мудреца Фалеса, который обычно признается первым древнегреческим философом. На первом месте стоял вопрос о поиске гармонии в этом мире. Это была нутурфилософия или философия природы.
Фалес исходил из предположения о том, что все существующее в мире возникло из воды.'Все из воды и все в воду', так звучал основой тезис философа. Вода в философской концепции Фалеса является как бы основополагающим принципом. Фалес был известен также и как географ, астроном, математик.
В число милестких философов входил также Анаксимандр, ученик и последователь Фалеса, автор философской прозы. Он ставил и решал вопросы о основе мира. Апейрон являлся как нечто беспредельное и вечное. Он не знает старости, бессмертен и неуничто-жим, всегда активен и пребывает в движении. Апейрон выделяет из себя противополож-ности - влажное и сухое, холодное и теплое. Их комбинации дают в итоге землю (сухое и холодное), воду(влажное и холодное), воздух (влажное и горячее) и огонь (сухое и горя-чее).Он полагал, что жизнь зародилась на границе моря и суши из ила под воздействием небесного огня.
Последователем Анаксимандра был третий известный представитель Милетской школы - Анаксимен, философ, астроном и метролог. Началом всего сущего он считал воз-дух. При разряжении воздух становится сначала огнем а потом эфиром, а сгущаясь,- вет-ром, облаками и водой, землей и камнем. По мнению Анаксимена, душа человека тоже состоит из воздуха.
В рамках ранней греческой философии заметную роль играла школа, связанная с именем Гераклита из Эфеса. Он связывал все сущее с огнем, который рассматривался как наиболее изменчивое из всех стихий мира - воды, земли и других. Мир был, есть и всегда будет представлять из себя живой огонь. Для греческого философа огонь не только исток, но и символ динамичности и незавершенности всего сущего. Огонь разумная нравствен-ная сила.
Душа человека тоже огненная, сухая (огненная) душа - мудрейшая и наилучшая. Гераклит выдвинул также идею Логоса. В его понимании логос - это некий объективный и неуничтожимый закон мироздания. Быть мудрым - означает жить по Логосу.
Гераклит в простейшей форме изложил основы диалектики как учения о развитии всего сущего. Он полагал что все в этом мире взаимосвязано, и это делает мир гармонич-ным. Во-вторых, все в мироздании противоречиво. Столкновение и борьба этих начал яв-ляется главным законом мироздания. В-третьих, все изменчиво, даже солнце каждый день светит по новому. Окружающий мир это река в которую невозможно войти дважды. Логос открывает свои тайны лишь тем, кто умеет размышлять о нем.
Пифагор основал собственную философскую школу. Он поставил вопрос о число-вой структуре мироздания. Пифагор учил, что основой мира является число: 'Число вла-деет вещами'. Особую роль пифагорейцы отводили единице, двойке, тройке и четверке. Сумма этих чисел дает число 'десять', которое философы считали идеальным.
В школе элеатов ( Ксенофан, Парменид, Зенон) было обращено внимание на про-блему бытия и его движения. Парменид утверждал, что бытие 'неподвижно лежит в пре-делах оков величайших'. Для Парменида бытие не есть порок, а представляет собой за-стывший лед, нечто завершенное.
Идею неподвижности мира высказывал также и Ксенофан. По его мнению, в окру-жающем человека Космосе пребывает Бог. Богокосмос един, вечен и неизменен.
Зенон из Элеи отстаивал тезис о единстве и неизменности всего сущего. В своих апориях он старался обосновать отсутствие движения.
Раняя греческая философия была представлена также творчеством Эмпледокла и Анаксагора. Первый из них выдвинул положение о четырех стилях всего сущего - огонь, воздух, земля и вода. Движущими силами мира он считал Любовь и Вражду, которые со-единяют или же разъединяют эти стихии. Мир не сотворим и неуничтожим, все вещи по-стоянно меняются местами. Анаксагор основой всего сущего считал некие гомемерии, ко-торые обусловливают единство и разнообразие мира. Миром движет некий нус - разум как источник гармонии единства.
Значительное место в ранней греческой философии заняло творчество атомистов (Левкипп, Демокрит).
Демокрит считал, что единичные вещи тленны и распадаются. Сам же человек, как утверждал Демокрит, произошел естественным путем, без участия Творца.
Демокрит был по оценке К. Маркса, первым энциклопедическим умом среди гре-ков. Его не без оснований принято считать родоначальником материализма в истории философии. Философия все более и более обретала признаки системы рационального знания, дополненного мудростью как осмыслением жизненного опыта людей.
Даосизм.
Формирование даосизма
Даосизм в виде стабильной религиозной организации оформился только во II веке, но многочисленные свидетельства говорят, что даосизм возник существенно раньше, во всяком случае в III — IV веках до н. э. уже имелась развитая традиция, подготовившая элементы учения, активно используемые в средние века.
Основными источниками даосизма послужили мистические и шаманские культы царства Чу и других «варварских» государств на юге Китая, учение о бессмертии и магические практики, развившиеся в царстве Ци и философская традиция северного Китая.
Философские сочинения, относящиеся к даосизму, начинаются с эпохи Борющихся Царств (Чжаньго) в V век до н. э., практически одновременно с учением Конфуция. Традиция считает основоположником даосизма легендарного Жёлтого Императора Хуанди.
Другим основателем даосизма считается древнекитайский мудрец Лао-цзы. Даосской традицией ему приписывается авторство одной из основных книг даосизма — «Дао Дэ Цзин» (кит. 道德經). Этот трактат явился ядром, вокруг которого стало формироваться учение даосизма.
Продолжателем данной традиции был Мо Цзы (V-IV в. до н.э.), известный также как критик учения Конфуция. Другим знаменитым текстом раннего даосизма является Чжуан-цзы, автором которого является Чжуан Чжоу (369—286 гг. до н. э.), известный под именем Чжуан-цзы, в честь которого и названо его произведение.
К концу I тысячелетия до н.э. фигура Лао-цзы обожествляется, разрабатывается сложная иерархия божеств и демонов, возникает культ, в котором центральное место занимают гадание и обряды, «изгоняющие» злых духов. Пантеон даосизма возглавил Яшмовый владыка (Шан-ди), который почитался как бог неба, высшее божество и отец императоров («сынов неба»). За ним следовали Лао Цзы и творец мира – Пань-гу.
Даосизм как религиозная организация появился позже. Предпосылкой возникновения даосизма явилось Восстание Жёлтых повязок, а оформление даосизма произошло во время поздней династии Хань, во второй половине II века н. э. Чжан Даолин основал школу Небесных Наставников и стал её первым патриархом. Третий Небесный наставник Чжан Лу смог получить в управление территорию в горах провинции Сычуань, которая стала первым даосским теократическим государством. Даосское государство потерпело поражение от Цао Цао в 215 и прекратило своё существование.
Позднее образовывались другие даосские школы. Важную роль в развитии даосизма сыграли школы Маошань (позже Шанцин) и Линбао.
В трактате Дао-дэ цзин (IV-III в. до н. э.) излагаются основы даосизма, философии Лао-цзы. В центре доктрины - учение о великом Дао, всеобщем Законе и Абсолюте. Дао господствует везде и во всем, всегда и безгранично. Его никто не создал, но все происходит от него. Невидимое и неслышимое, недоступное органам чувств, постоянное и неисчерпаемое, безымянное и бесформенное, оно дает начало, имя и форму всему на свете. Даже великое Небо следует Дао. Познать Дао, следовать ему, слиться с ним - в этом смысл, цель и счастье жизни. Проявляется же Дао через свою эманацию - через дэ, и если Дао все порождает, то дэ все вскармливает.
К V веку н. э. складывается даосский канон Дао цзан (Сокровищница Дао), включавший уже более 250 даосских текстов по образцу Буддийского Канона. Окончательно Дао цзан оформился в 1607 году, когда к нему была добавлена последняя группа из 56 сочинений. В своем современном виде Дао цзан представляет собрание 1488 сочинений.
Даосизм почти никогда не был официальной религией — скорее представлял собой движение народных масс, одиноких учёных и отшельников. Но в недрах даосизма регулярно рождались или всплывали новые идеи, которые вдохновляли учёных, политиков, писателей. Крестьянские бунты в Китае и восстания со свержением династий зарождались тоже в недрах даосизма.
Философское учение Конфуция.
Хотя конфуцианство часто называют религией, в нём нет института церкви, и оно уделяет мало значения теологическим проблемам. Идеалом конфуцианства является создание гар-моничного общества по древнему образцу, в котором всякая личность имеет свою функ-цию. Гармоническое общество построено на идее преданности — лояльности в отноше-нии между начальником и подчинённым, направленная на сохранение этого общества. Конфуций сформулировал золотое правило этики: «Не делай человеку того, что не жела-ешь себе».
Пять постоянств благородного человека
• Жэнь — человеколюбие. Как Ли следует из И, так И следует из Жэнь. Следовать Жэнь значит руководствоваться сочувствием и любовью к людям. В XVII веке в Британии сформировался идеал совершенного человека как джентльмена, причем gentle тоже переводится как «мягкость». Это то, что отличает человека от животно-го, то есть то, что противостоит звериным качествам дикости, подлости и жестоко-сти. Позже, символом постоянства жэнь стало дерево.
• И — справедливость. Хотя следование Ли из собственных интересов не является грехом, справедливый человек следует Ли, поскольку понимает, что это правильно. И основано на взаимности: так, следует почитать родителей в благодарность за то, что они тебя вырастили. Уравновешивает качество «жэнь» и сообщает благород-ному человеку необходимую твердость и строгость. «И» противостоит эгоизму. «Благородный человек ищет „и“, а низкий — выгоды». Добродетель и впоследст-вии была увязана с металлом.
• Ли — буквально «ритуал», соблюдение церемоний и обрядов, а также почтение к родителям и правителям. В более общем смысле Ли — любая деятельность, на-правленная на создание идеального общества.
• Чжи — здравый смысл, благоразумие, мудрость, рассудительность — умение про-считать следствия своих действий, посмотреть на них со стороны, в перспективе. Уравновешивает качество «и», предупреждая упрямство. «Чжи» противостоит глу-пости. Чжи в конфуцианстве ассоциировалась с элементом воды.
• Синь — искренность, доброе намерение, непринужденность и добросовестность. «Синь» уравновешивает «ли», предупреждая лицемерие. Синь соответствует эле-мент земли.
Философская мысль в Древней Индии.
1. ВЕДЫ - пеpвый памятник мысли дpевних индийцев.
Пеpвым памятником мысли дpевних индийцев были "ВЕДЫ", буквально означающие в пеpеводе с санскpита "знание, ведение". ВЕДЫ, возникнув между втоpым и пеpвым тысячелетием до нашей эpы, сыгpали огpомную, опpеделяющую pоль в pазвитии духовной культуpы дpевнеиндийского общества, включая pазвитие философской мысли.
ВЕДЫ состоят из гимнов, молитв, заклинаний, песнопений, жеpтвенных фоpмул, и так далее. В них впеpвые делается попытка к философскому толкованию окpужающей человека сpеды. Хотя в них содеpжится полусуевеpное, полумифическое, полуpелигиозное объяснение окpужающего человека миpа, тем не менее их pассматpивают в качестве философских, а точнее пpедфилософских, дофилософских источников.. В обpазном языке ВЕД выpажено весьма дpевнее pелигиозное миpовоззpение, пеpвое философское пpедставление о миpе, человеке, нpавственной жизни. ВЕДЫ делятся на четыpе гpуппы (или части). Дpевнейшая из них - Самхиты (гимны). Самхиты, в свою очеpедь, состоят из четыpех сбоpников. Самый pанний из них - Ригведа, сбоpник pелигиозных гимнов (около полутоpа тысяч дет до нашей эpы). Втоpая часть ВЕД - Бpахманы (сбоpник pитуальных текстов). На них опиpалась pелигия бpахманизма, господствовашая до возникновения буддизма. Тpетья часть ВЕД - Аpаньяки ("лесные книги", пpавила поведения для отшельников). Четвеpтая часть ВЕД - Упанишады. собственно философская часть, возникшая около тысячи лет до нашей эpы.
Упомянутые выше бpахманы - это жpеческая ваpна (гpуппа). Кшатpии - ваpна военной аpистокpатии. Вайшьи - ваpна земледельцев, pемесленников, тоpговцев. Шудpы - низшая ваpна, не имеющая пpава на общинную собственность, находящаяся в подчинении у остальных ваpн. Ваpны - гpуппы впоследствии легли в основу кастовой системы. По дpевнеиндиской мифологии Пуpуша - пеpвочеловек, из котоpго возникли элементы космоса, вселенская душа, "Я". Пуpуша выступает в pоли матеpиального "заполнителя" Вселенной. Он повсюду одновpеменно существует, все заполняет. Одновpеменно Пуpуша - космический pазум: он "знаток ВЕД", в него, "вложена мысль". Позднее (в Упанишадах) он отождествляется с миpовой душой - Атманом.
1.2 УПАНИШАДЫ
Упанишады ("сидеть около", т.е. у ног учителя, получая наставления; или - "тайное, сокpовенное знание") - философские тексты, появившиеся около одной тысячи лет до нашей эpы и по фоpме пpедставлявшие, как пpавило, диалог мудpеца-учителя со своим учеником или же с человеком, ищущим истину и впоследствии становящимся его учеником. Господствующее место в Упанишадах занимают учения, полагающие в качестве пеpвопpичины и пеpвоосновы бытия духовное начало - Бpахман, или атман.
Кpасной нитью чеpез все Упанишады пpоходит идея о тождестве духовной сущности субъекта (человека) и объекта (пpиpоды), и изложенные в них идеи не содеpжат логически последовательной и целостной концепции. Пpи общем пpеобладании объяснении миpа как духовного и бестелесного в них пpедставлены и дpугие суждения и идеи и, в частности, делаются попытки натуp-философского объяснения пеpвопpичины и пеpвоосновы явлений миpа и сущности человека. Так, в некотоpых текстах пpоявляется стpемление объяснить внешний и внутpенний миp, состоящим из четыpех или даже пяти вещественных элементов. Поpой миp пpедставляется как бытие, а его pазвитие как последовательно пpохождение эжтим бытием опpеделенных состояний: огонь, вода, земля, или же - газообpазное, жидкое, твеpдое. Познание и пpиобpетенное знание подpазделяются в Упанишадах на два уpовня: низшее и высшее. На низшем уpовне можно познавать только окpужающую действительность. Это знание не может быть истинным, так как оно по своему содеpжанию является отpывочным, не полным. Высшее - познание истины, т.е. духовного абсолюта, это воспpиятие бытия в его целостности. Пpиобpести его можно только с помощью мистической интуиции, последняя же в свою очеpедь фоpмиpуется в значительной степени благодаpя йогическим упpажнениям. Именно высшее знание дает власть над миpом.
Одна из важнейших пpоблем в Упанишадах - исследование сущности человека, его психики, душевных волнений и фоpм поведения. Мыслители Дpевней Индии отмечают сложность стpуктуpы человеческой психики и выделяют в ней такие элементы, как сознание, воля, память, дыхание, pаздpажение, успокоение и т.п. Подчеpкивается их взаимосвязь и взаимовлияние. Несомненным достижением следует считать хаpактеpистику pазличных состояний человеческой психики и, в частности, бодpсчтвующее состояние, легкий сон, глубокий сон, зависимость этих состояний от внешних стихий и пеpвоэлементов внешнего миpа.
В области этики в Упанишадах пpеобладает пpоповедь пассивно-созеpцательного отношения к миpу: высшим счастьем пpовозглашается избавление души от всяких миpских пpивязанностей и забот. В Упанишадах пpоводиьтся pазличие между матеpиальными и духовными ценностями, между благом, как спокойныфм состоянием души, и низменной погоней за чувственными удовольствиями. Кстати, именно в Упанишадах впеpвые высказывается концепция пеpеселения душ (самсаpа) и воздаяния за пpошлые действия (каpма). Здесь выpажено стpемление опpеделить пpичинно-следственную связь в цепи человеческих поступков. Делается также попытка с помощью нpавственных пpинципов (дхаpмы) скоppектиpовать поведение человека на каждой стадии его существования. Упанишады по существу являются фундаментом для всех или почти всех последующих философских течений, появившихся в Индии, так как в них были поставлены или pазpабатывались идеи, котоpые длительное вpемя "питали" философскую мысль в Индии.
3.2 Джайнизм
Джайнистская школа возникла в VI веке до нашей эpы на основе pазвития учений (мудpецов). Она является одной из неоpтодоксальных философских школ Дpевней Индии. Философия джайнизма получила свое название по имени одного из основателей - Ваpдхамана, по пpозвищу победитель ("Джина"). Цель учения джайнизма - достижение такого обpаза жизни, пpи котоpом возможно освобождение человека от стpастей. Главным пpизнаком души у человека джайнизм считает pазвитие сознания. Степень сознательности людей pазлична. Это от того, что душа склонна отождествлять себя с телом. И несмотpя на то, что по пpиpоде душа совеpшенна и возможности ее безгpаничны, в том числе безгpаничны возможности познания; душа (скованная телом) несет в себе также и бpемя пpошлых жизней, пpошлых действий, чувств и мыслей. Пpичина огpаниченности души - вее пpивязанностях и стpастях. И здесь огpомна pоль знания, только оно способно освободить душу от пpивязанностей, от матеpии. Это знание пеpедается учителями, котоpые победили (отсюда Джина - Победитель) собственные стpасти и способны научить этому дpугих. Знание - это не только послушание учителю, но и пpавильное поведение, обpаз действий. Освобождение от стpастей достигается с помощью аскетизма.
Философские аспекты буддизма.
В философско-религиозной системе буддизма ключевыми можно считать такие понятия, как нирвана, дхарма, карма, в основном унаследованные буддистами от предшественни-ков.
Термин "дхарма" имеет следующие значения:
1) качество, атрибут;
2) субстанциальный носитель, трансцендентальный субстрат единичного элемента созна-тельной жизни;
3) элемент сознательной жизни;
4) нирвана, объект учения Будды;
5) абсолютное, истинно-реальное;
6) учение, религия Будды;
7) вещь, предмет, объект, явление.
Можно бесконечно долго исследовать различные оттенки значения понятия "дхарма", ва-жен только тот аспект этого учения, который связан непосредственно с системой буддиз-ма как вероисповедованием. А именно то, что дхармы, охваченные безначальным волне-нием индивидуального сознания, безостановочно проявляются в виде живых существ, ме-чущихся в круговороте бытия, в болоте рождения и смерти, существ, подверженных бес-численным трансформациям, бесконечному повторению жизни со всеми ее страданиями.
Следующим важным базовым понятием буддизма является "карма".
В переводе с санскрита "карма" обозначает действие, деяние, дело, поступок, жребий. Это также одно из центральных понятий индийской философии, дополняющее учение о пере-рождении и перевоплощении (сансара).
В широком смысле карма - это сумма совершенных в первой жизни поступков, последст-вия которых определяют вид нового рождения каждого живого существа, т.е. облик и судьбу дальнейшего существования. В узком смысле карма - это влияние совершенных действий на содержание настоящего и последующего существования. Во всех случаях карма понимается как незримая сила, ясным представляется лишь общий принцип ее дей-ствия, внутренний же механизм остается скрытым. Понятие "карма" восходит отчасти и к весьма архаическим представлениям о посмертной судьбе человека: пути богов или пред-ков, обусловленном поведением их при первой жизни и соответственно определяющем возвращение или невозвращение к новому земному существованию в том или ином обли-ке. В ранних Упанишадах (санск. сокровенное знание) - заключительной части Вед, ут-верждается, что человек становится добрым от доброго деяния, дурным от дурного. Люди сами портят свою жизнь эгоистическими помыслами и делами. Карма иногда сближается с понятием судьбы, рока, она отчасти напоминает понятие удела, доли: человек страдает и живет в таких-то условиях, потому что такова его карма. Говорят также, что условия жиз-ни человека являются результатом его кармы, т.е. общего итога действий, совершенных им в предыдущей жизни. При этом имеется в виду, что каждый поступок несет опреде-ленную этическую нагрузку, положительную или отрицательную, в зависимости от кото-рой человек будет вознагражден или наказан либо уже в этой жизни, либо в будущей. Карма, следовательно, является чем-то роковым в том смысле, что человек не может из-бежать последствий своих же поступков. С другой стороны, он в состоянии сознательно создать лучшие условия для своего будущего. В этом смысле карма зависит от свободной творческой силы человека. Карма предполагает определенную конфигурацию или опреде-ленное расположение уже упоминавшихся дхарм (психофизических элементов жизни), что, в свою очередь, определяет, в каком виде "живое существо" будет представлено в бу-дущей жизни.
В переводе с санскрита "сансара" обозначает прохождение через что-либо, смену различ-ных состояний, круговорот, перерождение, беспрерывное перевоплощение. Как и многие другие понятия буддизма, восходит к добрахманистсковедическим представлениям и анимистическим верованиям. Концепция сансары заключает в себе идею не только родст-венности всего живого и переходности, но неуничтожимое его форм. Смерть в контексте данной концепции является лишь началом последующей жизни. Перевоплощение проис-ходит по закону кармы. "Нирвана" в переводе с санскрита означает "угасание". В буддий-ской религиозно-мифологической системе это одно из центральных понятий, и обозначает умиротворенное состояние сознания, противоположное сансаре, когда прекращаются пе-рерождения и переходы от одной сферы сансарического существования к другой.
В состоянии нирваны происходит угасание дхарм,которые теперь уже не способны созда-вать новые комбинации перерождения; происходит остановка "колеса" сансары. По тео-рии буддизма, онирване нельзя сказать ничегоопределенного, кроме того, что это состоя-ние свободы духа, покоя, блаженства.
Нирвана изображается как противоположное всему, что может быть в изменчивой жизни, и потому как нечто непостижимое разумом и невыразимое. Нирвана в философско-религиозной системе буддизма означает, прежде всего, этический идеал, который пред-стает как психологическое состояние законченности внутреннего бытия перед лицом бы-тия внешнего, абсолютной отрешенности от него. Это состояние негативно можно изобра-зить как отсутствие желаний, а позитивно как некое, не поддающееся расчленению, слия-ние интеллекта,чувств, воли. Последнее предстает с рациональной стороны как истинное понимание, с нравственно-эмоциональной как нравственное совершенство, с волевой как абсолютная несвязанность, и в целом может быть охарактеризовано как внутренняя гар-мония, согласованность всех наличных способностей, необязательно выражающихся во внешней деятельности Будды.
Основные философские школы и направления.
Милетская школа: Первая школа, ее представители: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Они, опираясь на разум, пытаются рационально познать и объяснить мир, исходя из познания его самого. Они ищут, ту первооснову, из которой возникают и в которую превращаются все единичные вещи, первовещество - живое в целом и частях, наделенное душой и движением.
Фалес: все произошло из некоего влажного первовещества (воды). Все рождается из этого первоисточника. Земля -плоский шар, плавает на поверхности воды. Вода и все произошедшее из нее- вещи не мертвые. Вода прибывает в движении, поэтому все вещи и Земля изменчивы. Божественность воды выражается в населенности мира богами и в душевной жизни человека. Душа - тонкое, эфирное вещество, позволяющее человеку чувствовать, она является носителем разумности, справедливости, причастна к божественному строю вещей. Так как и духовное и природное имеет единое первоначало, не мифология, а знание способно объяснить мир. Причем знание уже изначально изнутри присуще миру. "Познай самого себя" - один из основных постулатов философии Фалеса. Познание человеком мира невозможно без познания им самого себя.
Анаксимандр: первоисточник - некое первовещество (апейрон). Космогония: 2 фазы: 1 выделение из объемлющего мирового зародыша,2.поляризазияпротивоположностей (теплое и холодное). 3.Взаимодействие и борьба противоположностей(порождает космос).
Анаксимен: первовещество воздух. Космос- это дыхание Бога. В основе всего лежит дыхание, т.е. движущий воздух. Все вещество появляются посредством сгущения и разряжения воздуха. Земля диск, который поддерживает воздух.
Гераклит :первоначало мира - огонь. Это тело всех Богов, всего живого. Огонь переходит в свою противоположность – воду, а капли влаги это семя, из которого возникает все. Огонь находится в непрерывной вибрации это и есть зарождение жизни. Путем сгущения огонь превращается в воздух, воздух - в воду, вода – в землю. Земля была раньше раскаленной частью всеобщего огня, но затем – остыла. Огонь у Гераклида также как вода у Фалеса – одушевленный, божественный, разумный. Огонь – основа природы и «воздающее» начало, обладает нравственной силой.
Пифагорейцы: отрывали числа от вещей и превращали в самостоятельные существа. Единица всеобщее первоначала и основа всех природных явлений. Двойка- принцип противоположности. Отвергали материализм Милетцев. Основа мира не материальное первоначало а числа, которые образуют космический порядок - прообраз общественного порядка. Познать мир - значит познать управляющие им числа. Пифагорейцы предлагают считать число сущностью предмета. Они заметили сходство между числом и вещами. Вначале числа у них вообще не отличались от самих вещей, были просто числовым образом, размеренными вещами, при этом числовым образом понимались не только физические вещи, но и вообще все существующие. Вещи не существуют в неколичественных характеристиках. Иными словами, число есть сущность всех вещей. значение и роль: Единица ( священная монада) -основа, принцип и сущность бытия, Двойка - беспредельность, динамическое, а также женское начало, Тройка - мужское начало, первый нечет, препятствующий делению, Четверка - самое главное число, лежащее в
Эвит решил определить число, которое лежит в основе предмета. Каждое число получило свое место, основе самой вещественности, объем - неотъемлемая черта всех тел, окружающих нас, Семерка - надлежащий момент, определяет протекание, зрелость естественных моментов, Десятка - особое число, декада, подлинная единица, содержит в себе все. Ее называли космосом. Сама полнота.
Анаксагор: бесконечное множество первичных элементов материи. Из различных сочетаний образуются все вещи. Все есть многое. Разум ( нус) – сила, движущая Вселенной. Принял разум как закон и положил его в основу бытия.
Аристотель: отказался от теории первоматерии. Материя пассивная форма.
Атомистика: (Левкипп, Демокрит) в мире нет ничего, кроме атомов пустоты. Атомы- мельчайшие неделимые, материальные частицы. Не имеют качества, различаются по форме, положению и порядку. Двигаясь в пустоте, атомы сталкиваются, образуя путем соединения различных атомов различные вещи. Распад атомов приводит к исчезновению вещи, но сами атомы сохраняются. Качество вещи определяют не атомы сами по себе, а их сочетание. Т.к. таких сочетаний много, то и мир бесконечно разнообразен и многокачествен. Развивается этот мир по объективным законам без участия каких-либо сверхъестественных сил (Бога). Процесс возникновения и исчезновения вещей- процесс чисто механический
Элеаты – это древнегреческая философская школа, зародившаяся в Элее. Парменид – основатель. Элеаты выдвинули учение о неизменной сущности истинного бытия и иллюзорности всех видимых перемен. Парменид делит учения на путь истины и путь мнения. Парменид разработал концепцию бытия: бытие есть его не может не быть, небытия нет и его не может нигде и никак быть. Бытие – чистая позитивность, небытие – чистая негативность. Все, о чем говорится и думается, есть. Если есть бытие, то необходимо, чтобы не было небытия. Бытие есть то, что не порождено и неуничтожимо, бытие не имеет прошлого, ибо прошлое это то, чего уже нет, не имеет и будущего, ибо это то, чего еще нет, но оно есть вечное без начала и конца. Бытие неизменчиво и подвижно, т.к. изменчивость и подвижность предполагают небытие. Единственная истина в том, что существует бытие, никем и ничем не порожденное, неуничтожимое, равно себе и единое. Надо мыслить только бытие, небытие мыслить нельзя. Бытие не находится в пространстве, т.к. пространство – множественность. Мир Парменид видел сферическим, состоящим из трех слоев (огонь – часть огня - тьма).
Зенон: защищал позиции элеатов, впервые вводит и использует диалектический метод. Известны апории Зенона Элейского (ученик Парменида), в кот-х он защищал точку зрения элейцев в пользу бытия. В его апориях видно преобладание логики над поэтическим стилем, т.о. утверждение нового логического подхода, обнаружение отвлеченного. Он утверждал от противного, что 1 – пространство не может быть мыслимо как пустота, 2 – множество вещей не мыслимо, 3 – движение не мыслимо. Апории: Ахилл, Дихотомия, Стрела.
Мелисс из Самоса: повторял учение Парменида, НО он считал, что чтобы мир был абсолютным, он должен быть в пространстве бесконечным (Парменид был несогласен), и чтобы бытие было единым, т.е. не должно иметь границ, а если оно конечно, то ограничивается пустотой, т.е. небытием, а это невозможно. Говорит о том, что бытие не имеет формы. Элейцы наткнулись на факт отвлеченного разумного мышления.
1. Сократ и сократические школы.
Отличительная черта античной философии - характеризовалась космоцентризмом - стремлением понять мир как целое, его происхождение и сущность. Человек рассматривался как неотъемлемая часть природы. До софистов главная задача философии - раскрыть суть окружающего мира, софисты повернули философскую мысль с проблем космоса на проблемы человеческой жизни, рассматривая ее в теории и на практических аспектах. Далее эта тематика стала предметом особого внимания, прежде всего у Сократа.
. Сущность человека сосредоточается в его душе, т.к. она есть то, чему служит тело. Ценность души состоит в познании. Добродетель необходима человеку для возрастания души. Сократ разработал метод субъективной диалектики, цель которой - установить истину. Истина - объективно независимое от мнения людей знание, получаемое в процессе диалога, беседы, когда уточняются понятия. Сократ первый указал, что знание носит понятийный характер. Широко использовал метод индукции (общее из частного). По отношению к материальному миру считал, что его познать невозможно (агностицизм), но душа доступна для познания - в этом суть, предмет философии. Познать самого себя - означает найти общие для всех людей нравственные качества. Человек с помощью души управляет страстями и приобретает счастье, т.к. душа становится добродетельной и гармоничной Человек является строителем счастья/несчастья. Он пытался систематизировать речь: люди порождают зло, т.к. в своих действиях следуют своим понятиям о благе, не знают универсального понятия добра, стремятся к благу для себя, а не к благу вообще. Т.о. Сократ начал искать единственные значения слов - отвлеченные понятия. Знание, по Сократу, есть мысль, понятия об общем, которые раскрываются через определения. Определению понятия предшествовала беседа, в ходе которой собеседник рядом последовательных вопросов изобличался в противоречиях – сократический метод - Ирония (майевтика)– показать челу, думающему, что он знает, что на самом деле он ничего-то и не знает. Сократ сравнивал свои приемы с искусством повивальной бабки – он помогал рождению истины в людях. Философия по Сократу - учение о том как следует жить Главная задача познания - познание самого себя. Диалог – основной метод нахождения истины.
Мегарики: Евклид Мегарский. Синтез элейских понятий о сущем ( есть только единое бытие) и сократических элементов (об общем благе). Известен также Ембулит, создававший софизмы, апории. Стилпон, признававший только общие, отвлеченные понятия – кто говорит «человек», то имеет в виду «никто», т.к. людей много, следовательно говорит не о ком. Соединили Сократовскую добродетель с Парменидовским бытием. Реально только общее. Существует только необходимое, возможности нет.
Киренаики Аристипп. Считал, что универсальных вещей нет, есть единичные, воспринимаемы ощущениями. Науки нет, т.к. она оперирует универсальными понятиями. Благо не как ум (как у мегариков), а это удовольствие. Счастье – жить в соответствии с благом. Наслаждение – цель жизни. Но ощущения должны фильтроваться разумом. Удовольствие – естественное движение, страдание – движение насильственное, но отрицали понимание наслаждения как покоя. Благо чел. - это его наслаждение. В этом и смысл и цель жизни. Реально только настоящее, ценно только то, что ты получаешь в наст. момент. Основатель этой ветви Гедонип - облагораживал эти принципы, считая , что чел. должен властвовать над наслаждениями.
Киники: Антисфен. От слова «кинос» - собака, т.е. киники - живущ-е как хотят. Свобода – высшее благо. Диоген:Свободен лишь тот, кто свободет от наибольшего числа потребностей. Метод и путь, ведущий к свободе и добродетели – тяжкий труд. Удовольствия не только расслабляют душу и тело, но угрожают свободе, т.к. делают человека рабом его привязанностей. Кракет: ученик Диогена. Богатство и слава – зло для мудреца, невежество и бедность – блага. Сводили чел-ка в конечном счете к животному началу, считая необходимыми потребностями животные, т.е. потребности примитивного чел-ка, но запрашивали активность духовного плана, что не присуще примитивному чел-ку.
Платон(427-347 гг. до н.э) –крупнейший философ Древней Греции. Платон выдвигает философское учение о триаде, согласно которому все сущее состоит из трех субстанций: ум, идеи и материя. Для объяснения бытия развивал теорию о существовании бестелесных форм вещей, которых называл видами или идеями, и которые отождествлял с первовеществом.
Мир чувственных вещей не есть мир подлинно сущего: чувственные вещи возникают и погибают, изменяются и движутся, в них нет ничего истинного. Подлинной сущностью вещей их причинами являются бестелесные нечувственные формы (идеи или виды), постигаемые умом. Т.к. чувственные вещи преходящие то они должны быть обусловлены не только бытием, но и небытием. Это небытие есть материя (область непрекращающегося движения, возникновения и изменения). Материя принимает на себя идеи и превращает их во множество чувственных вещей, разделенных пространством. Материя – вечна, но не является идеей. Область идей представляет собой пирамиду, на вершине которой идея блага. Она обуславливает познаваемость, сущность предметов, от нее они получают свою сущность. Идея блага является не только верховной причиной бытия, но и его целью. Идеи вечны, неизменны, тождественны, не зависят от условий пространства и времени. Мир идей - истинный мир, мир теней мир вещей или мир чувственный. Знания, полученные в мире с помощью чувств - временны, т.е. это мнения. Душа человека пребывала в мире идей, получила истинные знания, после поселения в тело человека вспомнила их человек, получает истинные знания не путем изучения мира, а из себя. Идея - общий источник формирования предмета (от греч. «Вид», «Объект видения»). Идея – это смысл, сущность вещи. Идеи отождествлял с первоматерией. Идея единственная умозрительная вещь, т.е. постигается умозрительно. Живет только 1 идея, каждая и. есть в уме. Идея-функция ума. Ум видит благо. Ум сначала создает идеальную модель «чертеж», но у ума все мысли - вещи, он мыслит вещами, умозрительными идеями. Идеи познаются путем интуиции, независимой от чувственного восприятия, чувственные вещи отражаются лишь во мнениях, которые не дают подлинного знания. Идея человека - человек, как таковой. Идея неосязаема, но она живая, живее, чем отдельный предмет. Идея тела - Душа. Но есть и идея души.
Чтобы объяснить явление нужно найти его идею т. е. понятие: то постоянное и устойчивое что не дано чувственному восприятию.
Краткая характеристика каждой из трех субстанции выглядит следующим образом:
"Идея":
•является основой всякого бытия;
не имеет никаких признаков (ни начала, ни конца, ни частей, ни целостности, ни формы, ни содержания, и т. д.);
•есть ничто;
•выше всякого бытия, выше всякого мышления, выше всякого ощущения
•первоначало всего - всех идей, всех вещей, всех явлений, всех ( (как всего хорошего с •точки зрения человека, так и всего плохого)
"Ум":
• происходит от "единого"; ,
• разделен с "единым";
• противоположен "единому";
• является сущностью всех вещей;
• есть обобщение всего живого на Земле.
"Душа":
• подвижная субстанция, которая объединяет и связывает "единое - ничто" и "ум - все живое", а также связывает между собой все вещи и все явления;
• также согласно Платону душа может быть мировой и душой отделы го человека;
при гилозоическом (одушевленном) подходе душу могут иметь также вещи и неживая природа;
• душа человека (вещи) есть часть мировой души;
• душа бессмертна;
• при смерти человека умирает только тело, душа же, ответив в под ном царстве за свои земные поступки, приобретает новую телесную оболочку;
• постоянство души и смена телесных форм - естественный закон Космоса
2. Основные философские школы эпохи эллинизма.
Эпикуреизм: Эпикур и его последователи. Эпикур хотел сделать философию практической наукой, которая должна была добиться счастья для человека, освобождения от страданий. Главной задачей он видел - преодолеть страх перед смертью. Счастье человека он нашел в наслаждении. Целью жизни он считал душевное спокойствие, «безмятежную душу» (атарксию), свободу от чрезмерной скорби и от чрезмерных страстей.
1. Реальность поддается осмыслению;
2.в пространстве реального есть место для счастья;
3.счастье – это вытеснение страдания и беспокойства;
4.для достижения счастья и покоя человек не нуждается ни в чем;
5. Для этого не нужны ни государство, деньги и богатства и даже Бог.
Философия делится на 3 части: логику, физику и этику. Первая изучает каноны, согласно которым мы постигаем истину, вторая – строение реальности, третья – цель человека, счастье и способы его достижения. Первая и вторая реализуется только в функции с третей. ЛОГИКА: критерии истины: ощущения, «пролепсис» – некие отпечатки чувственных впечатлений, остающихся в памяти в качестве резервов, выполняющих функцию предвосхищения будущего опыта, наслаждения и страдания – позволяют распознать отделить истинное от ложного. ФИЗИКА: ничто не рождается из небытия. Вся реальность образована из тел и пустоты. Тела бывают сложными и простыми, абсолютно неделимыми. ЭТИКА: покой – предельная граница счастья. Истинное удовольствие-отсутствие телесного страдания. Невозмутимость души (атаракция), дружба.
Стоицизм: Основатель – Зенон из Кития. Период античной стои: Зенон, Хрисипп; средней стои; римской стои или новой. Трехчастное строение философии :ограда сада-логика, деревья в саду-физика, плоды- этика. Два принципа бытия : пассивное – материя и активное – форма(Бог). Бог есть активный принцип, он неотделим от материи, поскольку нет материи без формы, то Бог во всем и он все. Видели мир возникшим и разрешимым, т.е. если есть огонь творящий, то есть огонь всепоглощающий. Цель жизни – достижение счастья, счастье заключалось в следовании природе. Жить стоило только ради добродетели – высшего блага. Ввели понятие «апатии» - недопущение страстей, возмущающих покой души. Все в жизни предопределяется судьбой. Того, кто этого хочет, судьба ведет за собой, сопротивляющегося – влечет насильственно. Тело мира из огня, воздуха, земли и воды. Огонь наиболее жизнен, благодаря этому весь Космос и человек – единый огненный организм со своими законами (логос).
Медиостоицизм: Панэций: приверженец идеи вечности мира, поэтому отказался от теории мирового пожара.
Скептицизм: Сомневались в достоверности знания. Философ по их мнению должен был вообще воздерживаться от суждений. Главное – подвергать сомнению остальные учения. Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия. Мир текуч, у него нет смысла и определенности. Всякое утверждение есть отрицание.
Пиррон: можно жить вполне счастливо даже в отсутствии истины и и ценностей. Вещи сами по себе безразличны, или же они не таковы для себя, какими представляются нам.
Карнеад: все вещи обманывают. Представления ложны, либо они не дают определенности; нельзя отделить восприятия истинные от ложных за отсутствием критерия.
Неоплатонический мистицизм. Школа неоплатонизма появилась в III веке, в Риме, ее основателем был Плотин, последователями Порфирий, Ямвлих, Прокл. Неоплатонизм завершает этап развития античного платонизма, обобщение и итог более чем тысячелетнего развития античной философии. Основоположник Аммоний Саккас. Главной идеей неоплатонизма было понятие единого - принцип существования всего живого. Учение о единстве духовного начала материя-низшее звено, зло; над ней дух; высшее звено- первосущность или единое), кот-е раздваивается, только нисходя в смертные тела.
Ум - единое, само себя содержащее. Единое существующее - есть ум, есть содержащее в едином себя самого, первообраз всех вещей. Ум- полнота идейного бытия. И ум - умозрительный космос. Ум входит в конфликт с материей. Материя не может воплотить идею полностью, навечно, она разрушается и в ней, в отличие от идеи, есть зло. Душа - посредник между идеей и материей. Высшая ступень фил-и достигается не знанием и опытом, а состоянием экстазиса.
Римская школа: Плотин, Амелий. Тенденция увеличения числа посредствующих ступеней сущего между Богом и телесным объектом. Любое существо остается собой благодаря своему единству. Единое бесконечно, невыразимо, т.к. к нему нельзя приложить ничего из области конечного. Абсолютное Единое причина всего. Благо есть для всех вещей, кот-е в нем нуждаются. Бог свободно создает самого себя
Сирийская: главная задача - практическая мистика, сильны элементы пифагореизма.
Специфика философского знания. Философия и наука. Философия и искусство. Философия и религия.
1. Философское знание является системно-рациональным. В этом сущность сближения философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
2. Философское знание является целостным выражением мира, причем это целостное, духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей. В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира: философ-ская картина мира характеризуется всеобщностью.
3. Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого предмета знания, научного.
Философия и наука. Является ли философия наукой? Первое. Наука–систематическое, доказательное и проверяемое знание. Наука состоит из положений, которые образуют сис-тему, реализуется принцип доказательности в науке; выводы науки должны проходить практическую проверку. Философия в ней также есть систематичность, доказательность, проверяемость. Эти признаки были выработаны именно в философии. Философы стараются проверять свои выводы фактами. Второе. Главная ценность наукиистина. Поскольку в философии ей уделяют первостепенное внимание, то философия- наука( «философия»–любовь к мудрости, истине). Третье. Любая наука имеет научный аппарат(методы, теорию и т.д.) Философия имеет научный аппарат.
Принцип научности требует, чтобы категории были строго определены. В философии категории имеют «размытые» края. С точки зрения применимости этих категорий–это основное достоинство. С помощью категорий человек может изменить свое отношение к миру, т.к. изменить мир он не в состоянии. Философия–наука особенная–проблемы фило-софии неразрешимы. Если проблема разрешилась–то это уже проблема другой науки. Каждое поколение заново решает философские проблемы.
Философия и искусство. Сторонники чувственно-эстетически ориентированной философии порой склонны отождествлять философию с искусством. Для этого нет достаточных оснований. Действительно, так называемое художественное творчество, создание художественных образов (поэтических, музыкальных и других) для философии вообще не характерно. Философия соткана не из художественных образов, а из философем. Проблема состоит в том, чтобы философия не уступала искусству в сопричастности к тайнам, проблемам, "болевым точкам" бытия человека в мире. Искусство по сравнению с философией более выборочно, оно в отличие от философии занято поиском для человека не наи-более значимого, а художественно значимого. Как видим, философию и искусство объединяет определенный пафос, обостренный интерес к бытию человека, который, впрочем, не отменяет их своеобразия и самостоятельности.
Философия и религия. Для религии характерна вера в трансцендентность и авторитет. Религии не нужны доказательства. Философия же, напротив, нуждается в доказательствах.
Миф как исток философии.
Существуют две основные концепции происхождения философии.
Для мифогенной концепции философия выступает как высшая стадия мифа. Философию здесь понимают как «логос мифа», «мифологию в зеркале рефлексии», «понятийно оформленное мифологическое мировоззрение». Философия появляется тогда, когда натурфилософы начинают на абстрактном языке излагать. Мифогенная концепция показывает генезис как непрерывный процесс, возможный благодаря изначальному единству мифа и философии. Миф и философия связаны сущностно, так как заняты соотнесением человека и сущего в целом. Это то, что авторы называют мировоззренческой функцией. Налицо множество переходных форм – от классического мифа до классической философии. Но у мифогенной концепции есть другой недостаток – философия в ней перестает быть новостью, а миф оказывается изначально предрасположенным к философствованию.
Этому опыту, проникнутому чувством уместности, в качестве формы сознания соответствует миф. В таком случае, мы можем сделать вывод, что возникновение философии связано с кризисом мифа, поскольку философствование делается возможным только тогда, когда мир как целое, мир как дом (основная интуиция мифа) переживается в качестве утраченного.
Возвращаясь теперь к «формуле» возникновения философии путем перехода «от мифа к логосу», мы можем зафиксировать то, что укрывалось от взгляда сторонников генезисных концепций – мы имеем дело не с переходом, не с поступательным развитием, а с разрывом, говорящим о том, что философия не вытекает напрямую из мифа, а оказывается возможной только тогда, когда миф претерпевает глубочайший кризис.
Так греческая трагедия делает зримым событие открытия сознания, « …с ее помощью ставится и разыгрывается нечто такое, что впервые рождает в человеческих существах (проходящих через через участие в трагедии, через восприятие ее) – человека, которого без нее не было бы”[9].
Философия возникла, когда был создан радикально непредметный язык, который позволял держать опыт новой жизни как чего–то невидимого, ненаглядного, неестественного, а потому требовавшего усилия особой сосредоточенности. То, что установилось, начинает проясняться путем изобретения философского языка. Всякий человеческий язык предметен, у каждого слова есть референт в виде предмета. «Но в философии дело обстоит иначе. Используя обычные ресурсы языка, философия с самого начала пыталась сказать нечто другое»[10] . Новый язык – это попытка удержать мысль, возникающую как парадоксальность. Что такое бытие? То, что не было, не будет, но есть, – полнота, которая длится только усилием мысли и является началом мысли. Бытие – то, чего ни естественный язык, ни мифологическая культура не знали. Наш наглядный, предметный язык диктует при сопоставлении бытия и существующего понимать под бытием нечто вечное, некие особые предметы. Но греческие мыслители понимали под бытием не вещь, не субстанцию. Это то, чего нельзя получить ни созерцанием, ни абстракцией, потому что оно присутствует как сосредоточенность в точке «акмэ» (не было, не будет, но есть), удерживаемая усилием мысли.
Предмет и структура философии. Функции философии.
Философия - это наука о природе, обществе и человеческом мышлении; сжатое изложение науки своего времени; эпоха, схваченная в мысли; главный вопрос в ф состоит в том, сто-ит ли жизнь быть прожитой; нет науки более бесполезной, чем ф, нет науки прекраснее ее.
Круг основных проблем философии:
А) онтология - учение о мире или бытии.
Б) гносеология - теория познания.
В) методология
диалектика
метафизика
Г) антропологияД) аксиология - учение о ценностях.
Е) социальная философия - учение об обществе.
Функции:
мировоззренческая – система взглядов на мир в целом (философы: идеалисты, материали-сты).
гносеологическая - определение направления дальнейшего познания мира.
практическая – опора на опыт.
аксиологическая - духовные ценности
культурологическая – знание основ ф, умение мыслить, применение культуры, кругозор)
Предмет философии: объективная и субъективная реальность. С развитием общества, нау-ки меняется и предмет ф: в др. Греции предметом познания были явления природы, по-пытка открыть единый источник многообразных природных явлений (Космоцентризм); Бог в центре (Теоцентризм), человек в центре (Антропоцентризм).
Структура философского знания:
Онтология – учение о бытии; Гносеология – теория познания; Аксиология – социальная сфера; Этика – мораль, нравственность; Эстетика – о прекрасном; Фил.антропология – о человеке; Логика; История философии.
Мировоззрение и его структура
Мировоззрение - система общественных представлений о мире в
целом, о совершающихся в нем природных и социальных процессах, об
отношении человека к окружающей действительности.
Мировоззрение - это сложное, синтетическое, интегральное образование общественного и индивидуального сознания. Существенное значение для его характеристики имеет пропорциональное присутствие различных компонентов - знаний, убеждений, верований, настроений, стремлений, надежд, ценностей, норм, идеалов и т.д.
СТРУКТУРА МИРОВОЗЗРЕНИЯ:
1. Познавательный компонент. Базируется на обобщенных знаниях-повседневных, профессиональных, научных и т. д. Он представляет конкретно-научную и универсальную картину мира, систематизирующие и обобщающие результаты индивидуального и общественного познания, стили мышления того или иного сообщества, народа или эпохи.
2. Ценностно-нормативный компонент. Включает в себя ценности, идеалы, убеждения, верования, нормы, директивные действия и т. д. Одно из главных назначений мировоззрения состоит не только в том, чтобы человек опирался на какие-то общественные знания, но и в том, чтобы он мог руководствоваться определенными общественными регуляторами. Ценность - это свойство какого-то предмета, явления удовлетворять потребности, желания людей. В систему ценностей человека входят представления о добре и зле, счастье и несчастье, цели и смысле жизни. Например: жизнь - это главная ценность человека, безопасность человека - это тоже большая ценность, и т. д. Ценностное отношение человека к миру и к самому себе формируется в определенную иерархию ценностей, на вершине которой располагаются своего рода абсолютные ценности, зафиксированные в тех или иных общественных идеалах. Следствием устойчивой, повторяющейся оценки человеком своих отношений с другими людьми являются социальные нормы: моральные, религиозные, правовые и т. п. регулирующие повседневную жизнь как отдельного человека, так и всего общества. В них в большей мере, чем в ценностях, присутствует приказной, обязывающий момент, требование поступать определенным образом. Нормы являются тем средством, которое сближает ценностнозначимое для человека с его практическим поведением.
3. Эмоционально-волевой компонент. Для того чтобы знания, ценности и нормы реализовывались в практических поступках и действиях, необходимо их эмоционально-волевое освоение, превращение в личные взгляды, убеждения, верования, а также выработка определенной психологической установки на готовность действовать. Формирование этой установки и осуществляется в эмоционально-волевой составляющей мировоззренческого компонента.
4. Практический компонент. Мировоззрение - это не просто обобщение знания, ценности, убеждения, установки, а реальная готовность человека к определенному типу поведения в конкретных обстоятельствах. Без практической составляющей мировоззрение носило бы крайне абстрактный, отвлеченный характер. Даже если это мировоззрение ориентирует человека не на участие в жизни, не на действенную, а на созерцательную позицию, оно все равно проектирует, стимулирует определенный тип поведения. На основе вышеизложенного можно определить мировоззрение как совокупность взглядов, оценок, норм и установок, определяющих отношение человека к миру и выступающих в качестве ориентиров и регуляторов его поведения.
Исторически первой формой мировоззрения является мифология. Она возникает на самой ранней стадии общественного развития. Тогда человечество в форме мифов, то есть сказаний, преданий, пыталось дать ответ на такие глобальные вопросы как происхождение и устройство мироздания в целом, возникновение наиболее важных явлений природы, животных и людей. Значительную часть мифологии составляли космологические мифы, посвященные устройству природы. Вместе с тем, большое внимание в мифах уделялось различным стадиям жизни людей, тайнам рождения и смерти, всевозможным испытаниям, которые подстерегают человека на его жизненном пути. Особое место занимают мифы о достижениях людей: добывании огня, изобретении ремесел, развитии земледелия, приручении диких животных.
Известный английский этнограф Б. Малиновский отмечал, что миф, как он существовал в первобытной общине, то есть в его живой первозданной форме - это не история, которую рассказывают, а реальность, которой живут. Это не интеллектуальное упражнение или художественное творчество, а практическое руководство к действиям первобытного коллектива. Задача мифа не состоит в том, чтобы дать человеку какое-то знание или объяснение. Миф служит для оправдания определенных общественных установок, для санкционирования определенного типа верований и поведения. В период господства мифологического мышления еще не возникла потребность в получении специальных знаний. Таким образом, миф - это не первоначальная форма знания, а особый вид мировоззрения, специфическое образное синкретическое представление о явлениях природы и коллективной жизни. В мифе как наиболее ранней форме человеческой культуры объединялись зачатки знаний, религиозных верований, нравственная, эстетическая и эмоциональная оценка ситуации.
Основным принципом решения мировоззренческих вопросов в мифологии был генетический. Объяснения по поводу первоначала мира, происхождения природных и общественных явлений сводились к рассказу о том, кто кого породил.
Миф обычно совмещает в себе два аспекта - диахронический (рассказ о прошлом) и синхронический (объяснение настоящего и будущего). Таким образом, с помощью мифа прошлое связывалось с будущим, и это обеспечивало духовную связь поколений. Содержание мифа представлялось первобытному человеку в высшей степени реальным, заслуживающим абсолютного доверия.
Мифы были важными стабилизаторами общественной жизни. Этим не исчерпывается стабилизирующая роль мифологии. Главное значение мифов состоит в том, что они устанавливали гармонию между миром и человеком, природой и обществом, обществом и индивидом и, таким образом, обеспечивали внутреннее согласие человеческой жизни.
Религиозное мировоззрение и его особенности
Религиозное мировоззрение обязательно основано на разделении мира на земной и сверхъестественный ( непостижимый). Как и мифология, религия опирается на чувственные образы развивает способность к воображению, фантазии. Однако, в отличие от мифологии, религия сосредотачивает воображение и фантазию на сверхприродном, духовном. На первый план выдвигается психологическая установка – вера в бога, в возможность человека прожить богочестивую жизнь, достичь подлинных нравственных ( божественных ) ценностей и обеспечить себе бессмертие. Согласно религиозному мировоззрению, действительностью управляет некие сверхъестественные силы. Каждый верующий человек свято верит в возможность непосредственного контакта с Богом. При развитии религии появились посредники между Богом и человеком – священнослужители. Существуют особые религиозные организации – церковь, сеногога. Ранние формы религиозного сознания характеризовались политеизмом ( многобожием). Каждый бог ( дух, идол и т.д.) в такой системе отвечает за что-то своё, они отличаются друг от друга по целому ряду характеристик и их отношения между собой нередко напоминают взаимоотношения в человеческом обществе. Религии, которые считают, что Бог существует всего один, называются монотеистическими.
Особенности мифологического мировоззрения
Исторически первой формой мировоззрения является мифология. Она возникает на самой ранней стадии общественного развития. Тогда человечество в форме мифов, то есть сказаний, преданий, пыталось дать ответ на такие глобальные вопросы как происхождение и устройство мироздания в целом, возникновение наиболее важных явлений природы, животных и людей. Значительную часть мифологии составляли космологические мифы, посвященные устройству природы. Вместе с тем, большое внимание в мифах уделялось различным стадиям жизни людей, тайнам рождения и смерти, всевозможным испытаниям, которые подстерегают человека на его жизненном пути. Особое место занимают мифы о достижениях людей: добывании огня, изобретении ремесел, развитии земледелия, приручении диких животных.
Известный английский этнограф Б. Малиновский отмечал, что миф, как он существовал в первобытной общине, то есть в его живой первозданной форме - это не история, которую рассказывают, а реальность, которой живут. Это не интеллектуальное упражнение или художественное творчество, а практическое руководство к действиям первобытного коллектива. Задача мифа не состоит в том, чтобы дать человеку какое-то знание или объяснение. Миф служит для оправдания определенных общественных установок, для санкционирования определенного типа верований и поведения. В период господства мифологического мышления еще не возникла потребность в получении специальных знаний. Таким образом, миф - это не первоначальная форма знания, а особый вид мировоззрения, специфическое образное синкретическое представление о явлениях природы и коллективной жизни. В мифе как наиболее ранней форме человеческой культуры объединялись зачатки знаний, религиозных верований, нравственная, эстетическая и эмоциональная оценка ситуации.
Философское мировоззрение и его особенности
Философская мысль с самого начала своего возникновения представляла особый тип миропонимания, фундаментом которого становится разум и интеллект. Изначально философия выступает вовсе не как особая наука, не как особая область знания, чётко выделяющая предмет своего исследования, круг своих специальных проблем, а как «любовь к мудрости» или «мудрость вообще», - она рассматривает всё, что попадает в поле зрения мыслящего существа. Её предмет сливается с предметом мышления вообще, - это «мир в целом», без каких-либо то ни было уточнений и ограничений. Философия выступает тут как синоним мировоззрения вообще. На этой стадии пока ещё не приходится говорить о философии как об особой науке по той простой причине, что нет ещё других наук. Есть лишь слабые ростки математических, астрономических и медицинских знаний, вырастающие на почве практического опыта. Неудивительно, что «философия» с самого начала включает в себя все эти немногочисленные зародыши научного познания и помогает им развиваться, стараясь освободить от тех магически-знахарских наслоений, с которыми они переплетены в составе религиозно-мифологического мировоззрения. Развитие философии совпадает тут полностью и без остатка с развитием научного понимания окружающего мира. Но именно поэтому в состав её размышлений, естественно, попадает и всё то, что впоследствии составит её специальный предмет: исследование универсальных закономерностей, в рамках которых существует и изменяется как «бытие», так и «мышление», как постигаемый космос, так и постигающая его душа.
Философия и её основные проблемы
Философия возникла в Греции 6-5 в. До н.э. Философия (с греч. – любовь к истине, мудрости) – форма общественного сознания; учение об общих принципах бытия и познания, об отношении человека к миру, наука о всеобщих законах развития природы, общества и мышления. Философия вырабатывает обобщённую систему взглядов на мир, место в нём человека; она исследует познавательные ценности, социально-политическое, нравственное и эстетическое отношение человека к миру. Предметом философии являются всеобщие свойства и связи ( отношения) действительности – природы, человека, отношения объективной действительности и субъективизма мира, материального и идеального, бытия и мышления. Где всеобщее – это свойства, связи, отношения, присущие как объективной действительности и субъективизма мира, материального и идеального, бытия и мышления. Где всеобщее – это свойства, связи отношения, присущие как объективной действительности, так и субъективному миру человека. Количественная и качественная определённость, структурные и причинно-следственные связи и др. свойства, связи относятся ко всем сферам действительности: природе: природе, сознанию. Предмет философии необходимо отличать от проблем философии, т.к. проблемы философии существуют объективно, независимо от философии. Всеобщие свойства и связи существовали, когда науки философии ещё и не существовало как таковой. Каждый человек сталкивается с проблемами, обсуждаемыми в философии. Как устроен мир? Развивается ли мир? Кто или что определяет эти законы развития? Какое место занимает закономерность, а какое – случай? Положение человека в мире: смертен или бессмертен? Как может человек понять своё предназначение. Каковы познавательные возможности человека? Морально-нравственные проблемы: совесть, ответственность, справедливость, добро и зло. Эти вопросы поставлены самой жизнью. Тот или иной вопрос определяет направление жизнедеятельности человека. В чём смысл жизни? Есть ли он вообще? Есть ли у мира цель? Ведёт ли куда-нибудь развитие истории? Действительно ли природой управляют законы? Разделён ли мир на дух и материю? Философия призвана правильно решить эти вопросы, помочь преобразовать стихийно сложившиеся взгляды в миропонимании, что является необходимым в становлении личности
ПРЕДМЕТ И СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФСКОГО ЗНАНИЯ
Философия — учение об общих принципах бытия и познания, об отношении человека к миру; наука о всеобщих закономерностях развития природы, общества и мышления. Натурфилософия — первая форма философского мышления. Если частные науки исследуют специфически определённую систему закономерностей, то философия изучает закономерности общие, характерные для явлений природы, развития общества и человеческого мышления. Эти универсальные закономерности и являются предметом философии. Если сделать акцент на антропологическом характере философии, то её предмет можно определить как духовно-интеллектуальное содержание человеческого бытия, которое проявляется в разнообразных отношениях человека к миру, людям и самому себе. Поскольку духовно-интеллектуальное содержание выступает как мыслительное содержание, постольку объектом философии является мыслительная реальность. Основным методом философского познания является теоретическое мышление, опирающееся на совокупный опыт человечества, на достижения всех наук и культуры в целом. Философское знание обладает способностью рефлексии. Рефлексия — принцип человеческого мышления, направляющий его на осознание и осмысление собственных форм и предпосылок; деятельность самопознания, раскрывающая специфику и внутреннее строение духовного мира человека. Своеобразие философского знания заключается в том, что оно носит абстрактный характер, основные философские идеи выступают как всеобщее знание. Философия исходит из того, что существует определённая группа вопросов, связанных с раскрытием сущности бытия. Кант предложил 4 вопроса, которые определяют разделы философии: Что я могу знать? Что я должен делать? На что я смею надеяться? Что такое человек? Философия начинается тогда, когда задаётся вопрос о категории (что такое причина).
ФИЛОСОФИЯ И ИСТОРИЯ ФИЛОСОФИИ
История философии — проработка европейскими народами и выражения в научных понятиях их мировоззрения и отношения к жизни. Самостоятельной наукой история философии становится благодаря Гегелю, который выдвинул положения, что история философии — это не собрание мнений учёных и не расширяющиеся исследования 1 предмета, а это процесс, в котором вырабатываются и находят логическое выражение категории разумов. Предметом истории философии является те комплексы понятий, которые надолго послужили живыми формами мышления и нормами суждений, и в которых нашла выражение имманентная внутренняя структура человеческого духа. История философии — это поступательное движение мысли к самой себе, к знанию своей сущности. Специфика философских проблем в том, что их значительная часть является постоянно воспроизводимой на новой основе в новом социокультурном контексте.
СООТНОШЕНИЕ ФИЛОСОФИИ С НАУКОЙ РЕЛИГИЕЙ И ИСКУССТВОМ
Философия имеет свой категориальный аппарат, законы. Она осуществляет научный поиск. Философия делает предметом своего анализа обобщение частных наук. Она имеет дело с более высоким вторичным уровнем обобщения, поэтому её часто определяют как всеобщую науку или границу других наук. Однако её плюралистичность, отсутствие верификации, паранаучные постмодернистские тенденции ставят под вопрос её собственный научный статус и говорят о её близости к искусству. В философии эмоциональный заряд меньше, чем в искусстве, но по сравнению с естественными науками он достаточно велик, чтобы говорить о близости философии и искусства. Философия как и искусство — порождение возможного бытия как бытия сверхдействительного. Однако в искусстве раскрывается всеобщность особенного, в философии же — особенность всеобщность. Результаты философствования тесно связаны как и в искусстве с индивидуальностью. Произведения многих философов стали величайшими памятниками понимания жизни глубоко думающими личностями. Многие философские произведения обрели форму художественных произведений. И многие писатели выступают как мыслители, в чьих произведениях содержится философия. Вся история философии демонстрирует переплетение знания и веры. В средн6ие века научному обоснованию отводилась второстепенная роль и преобладали разработки догматических учений церкви. Общей тенденцией философии и религии является обращённость к трансцендентному. Однако философия — это порождение деятельности человеческого разума. В философии идея Бога — это порождение системы. Существование Бога доказывается исходя из логических оснований. Для философии характерны сомнения, критика, скептицизм. Религия же основывается на откровении трансцендентного, запредельного над переживанием Бога.
ГЕНЕЗИС ФИЛОСОФИИ ФИЛОСОФИЯ И МИФОЛОГИЯ
Цели философии: 1. теоретическая связана со стремлением нашего разума к единству и связности идей; 2. практическая относится скорее к нашей духовной жизни, она связана с соотношением наших субъективных желаний с общепринятыми установлениями. Всякая философия является мировоззрением. В отличие от мироощущения и мировосприятия, мировоззрение — это наиболее глубокий уровень познания, это миропонимание. Философия — высший вид мировоззрения — теоретически оформленное, системно-развитое мировоззрение; учение об абсолютном. В религиозной философии всё абсолютное приравнивается к божественному. Философия — это учение об общезначимых ценностях. Антитезой этому суждению является утверждение индивидуальности, плюральности в вопросах ценностного полагания. Важной особенностью философского знания является то, что оно выступает как соотнесённость: субъективного и объективного содержания, материальных и идеальных компонентов духовного и природного начала. Указанная соотнесённость составляет основу сознания. Совокупность философских учений решается с точки зрения первичности идеального, духовного, составляет содержание идеализма в философии (Платон). Совокупность философских учений решается с точки зрения первичности объективного, материального, природного, составляет содержание материализма (Демокрит). Объективный идеализм провозглашает независимые идеи бога, духа не только от материи, но и от сознания человека (Гегель). Субъективный идеализм характеризуется зависимостью внешнего мира от сознания человека (Беркли). Согласно рационализму основа всего сущего и его познания составляет разум. Всё действительное есть воплощение разума и законы бытия определяются законами логики. Иррационализм само бытие рассматривает как иррационально неподдающееся логическому познанию. С вопросом о первоначальном связан вопрос о монеизме, дуализме, плюрализме. Монеизм — философское учение, согласно которому мир имеет одно начало. Дуализм — философское учение, утверждающее равноправие 2 субстанций. Плюрализм — философское учение, утверждающее существование множества исходных субстанций. К вопросу о первоначальном бытие относится вопрос о познаваемости мира. Философия вступает в историю с того момента, когда вместо фантастической формы мифологического миросозерцания делается попытка осмысления мирового порядка посредством категорий. Если миф — это мышление определённым образом предельной обобщённости, то философия предполагает более высокий уровень познания бытия. Она связана с понятливостью, абстракцией и теоретичностью. В философии причина отыскивается на основе теоретического мышления. Категории присутствовали скрытно уже в самом мифе. Они философией извлекаются и выводятся на новый уровень осмысления и рационализации. Философия — это рефлексия над мифом (Шеллинг).
ОСНОВНЫЕ СОДЕРЖАТЕЛЬНЫЕ АСПЕКТЫ ФИЛОСОФСКОГО ЗНАНИЯ
Несмотря на многообразие школ и концепций, можно выделить основные аспекты философского знания: 1. Онтология — учение о бытие, о сущности. Решаются проблемы соотношения бытия и небытия, материального и идеального. Понятие бытие сходно с таким понятием как действительность, реальность. Бытие — то, что действительно есть. Бытие — интегральная характеристика мира, утверждающая его целостность через существование. 2. Гносеология — учение о познании, раздел, в котором рассматривается сама природа знания, соотношение теории и экспериментальных критерий истинности знания. 3.Методология — изучается совокупность проблем, связанных с рассмотрением приёмов получения истинного знания. 4. Этика. 5. Эстетика. 6. Логика. все указанные аспекты взаимосвязаны и взаимообусловливают друг друга, каждый из них является результатом поиска философии как таковой.
ДИАЛЕКТИКА КАК КОНКРЕТНЫЙ НАУЧНО-философский метод
Диалектика — форма категориального развития мысли через противоречия. Она способствует стягиванию всех разделений, связей, переходов, противоречий в единую систему категорий. Сократ: диалектика ведёт происхождение от спора, диалога, имеет субъективный характер. Посредством диалектического хода мыслей обнаруживается истина. Объективная диалектика восходит к Гегелю, который указал на противоречия как основной импульс развития духа. Диалектика здесь рассматривается как метод развития, с помощью которого обнаруживаются и разрешаются противоречия. 3 закона диалектики: 1. закон единства и противоречивости отражает источник импульсивного развития; 2.закон перехода количественных изменений в качественные; 3. закон диалектического синтеза «отрицания отрицаний» отражает характер и форму прогрессивного направления действий. Метод, противоположный диалектике, называется метафизика, рассматривающая мир в статическом виде. Метафизика — учение о сверхчувственных принципах и началах бытия.
ОНТОЛОГИЯ КАК ФИЛОСОФСКОЕ УЧЕНИЕ О БЫТИЕ
Онтологическая сторона основного вопроса заключается в постановке и решении проблемы: что первично — материя или сознание? Основные направления онтологической стороны: материализм и идеализм. Материализм — направление в философии, сторонники которого считали, что в отношениях материи и сознания первичной является материя. Достоинство материализма — опора на науку, логическая доказуемость многих положений материалистов. Слабая сторона материализма — недостаточное объяснение сущности знания, наличие явлений окружающего мира. Идеализм — направление в философии, сторонники которого в отношениях материи и сознания первичным считали сознание. В идеализме выделяются 2 самостоятельных направления: объективный идеализм (Платон, Лейбниц); субъективный идеализм (Беркли, Юм).
ГНОСЕОЛОГИЯ КАК ФИЛОСОФСКОЕ УЧЕНИЕ О ПОЗНАНИИ
Суть гносеологической стороны основного вопроса: познаваем или непознаваем мир, что первично в процессе познания? Гносеология представлена эмпиризмом и рационализмом. Основателем эмпиризма является Бэкон. Эмпиристы считали, что в основе познания могут лежать лишь опыт и чувственные ощущения. Основоположником рационализма считается Декарт. Основная идея рационализма в том, что истинное знание может быть выведено только непосредстве5нно из разума и не зависит от чувственного опыта. В качестве особого направления выделяется иррационализм (Ницше). Согласно иррационалистам мир хаотичен, не имеет внутренней логики, никогда не будет познан разумом. С гносеологической стороной основного вопроса философии связаны понятия «гностицизм» и «агностицизм».
ИСТИНА КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА
Проблема истины является ведущей в философском знании. Истина — соответствие знаний действительности. Неклассическая теория: истина в большинстве имеет субъективистский, плюралистический характер. Прагматическая теория: истина — полезность знания, его эффективность. Экзистенциальная теория: связана с существованием человека с его внутренней заинтересованностью, с раскрытием его подлинного «я». Постмодернистская теория: истина — это соглашение, договорённость.
КАТЕГОРИЯ СОЗНАНИЯ ПОНЯТИЕ БЕССОЗНАТЕЛЬНОГО
Лишь сравнительно небольшая часть психической деятельности осознаётся человеком, остальная часть остаётся неосознанной. Грань между осознанным и неосознанным весьма подвижна. Осознание позволяет человеку осуществлять высший контроль над своими психическими процессами и поведением, направлять ход своей психической и предметной деятельности в нужное русло. Сознание включает в себя отношение человека к самому себе, к другим людям. Если сознание связано с деятельностью коры головного мозга, то бессознательное, выступающее существенным элементом неосознанной формы психической деятельности, обусловлено процессами в подкорке. Сознание — есть целостный, системный процесс. Бессознательное — совокупность психических явлений, состояний, существующих вне человеческого сознания и не подающихся контролю со стороны сознания человека. К сфере бессознательного относятся инстинкты, которые порождают у человека подсознательные желания, эмоции, влечения, которые позже могут попадать в область сознания.
Философия истории и культуры
Существует множество определений понятия культуры. Пер¬воначально термин «культура» обозначал обработку и уход за зем¬лей. Наиболее философским является определение культуры как системы исторически развивающихся внебиологических про-грамм человеческой жизнедеятельности, обеспечивающих вос¬производство и изменение социальной жизни во всех основных проявлениях, сферы свободной самореализации личности. Впер¬вые культура становится предметом философского изучения в рамках философии Просвещения. Она выражает здесь степень развитости разумного начала, опредмечиваясь в ходе истории в религии, морали, праве, искусстве, науке, философии. При этом многообразие форм культуры располагалось в определенной исторической последовательности. Культура как органическое, творческое духовное начало противопоставляется цивилизации как утилитарному, техногенному, материальному. Культура при этом сводится к высшим областям духовного творчества, а цивилизация — к системе различных тех¬нологий, повышающих материальное благосостояние людей. В современной философии можно выделить два основных подхо¬да к осмыслению культуры. С точки зрения аксиологического подхода культура — это система ценностей, сложная иерархия идеалов и смыслов, значимая для конкретного общественного организма. С точки зрения деятельностного подхода культура — специфический способ че¬ловеческой жизнедеятельности. Как способ регуляции, сохранения и развития общества культура включает в себя не только ду¬ховную, но и предметную деятельность. Акцентируется не столь¬ко культура личности, сколько культура всего общества. Культура пе¬редается от поколения к поколению и является формой социаль¬ного наследования, сохраняющей для будущего наш социальный опыт. Основным для философии культуры является вопрос о су¬ществовании культурных универсалий, задающих целостный обобщенный образ человеческого мира.
Благодаря культуре осуществляется передача социального опыта как от од¬ного поколения к другому, входящему в жизнь, так и в синхрон¬ном разрезе внутри общества, между странами и народами. Куль¬тура сохраняет социальный опыт поколений в понятиях и словах. В этом смысле культура — память общества, кладовая накоплен¬ного им опыта, хранительница времени, упорядочивающего этот опыт. Именно в ценностной и смысловой сферах культуры фик¬сируются цели, перспективы и проекты человеческой деятельно¬сти.
философия общества
Всякое знание в определенном смысле социально, так как является знанием человека и служит его целям. Специфическим способом бытия, выделяющим человека из мира природы, является деятельность. Она становится осознанной еще на этапе внеисторического развития, когда стало возможным зафиксировать, связать отдельные свойства и образы в понятия. Те знания, которые мы получаем от наших непосредствен¬ных связей с природой и людьми, называются обыденными. Человек "вписан" в природу, в общество. Он имеет раз¬нообразные потребности, интересы и цели. Человеческие ценности различны в различные историче¬ские эпохи, которым присущи свои нормы и идеалы - как нравственные, так и эстетические. Огромное зна¬чение имеют психический склад людей, их менталитет, жиз¬ненные устремления. Миропонимание человека, активно воспринимаемое, сочетаемое с волей и жизненными устремлениями, превращается в убеждение. Философия призвана вернуть нас к собственной духовно¬сти, к пониманию того, что каждый человек создается не только природой и социальной сферой, но и делает собствен¬ный выбор. Все социальные явления обладают определенной двойст¬венностью. С одной стороны, они являются объективными образованиями и процессами, хотя и созданными человеком. С другой стороны, они субъективны, так как в них воплощен замысел человека, реализованы его цели. Свойства социальных объектов тоже отличаются от обыч¬ных тем, что они имеют смысл только в системе. В обществе действуют люди, наделенные волей и сознани¬ем. Поэтому специфика социального познания состоит в не-обходимости учитывать цели, мотивы, интересы действующе¬го в обществе человека. Особенности социального познания: 1.социальное познание требует учета субъективных факторов; 2. его исто¬ричность; 3. по сравне-нию с природными объектами социальная действительность более сложна и изменчива.
ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ИДЕИ И ЭТАПЫ РАЗВИТИЯ АНТИЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Античная философия имеет свои временные и пространственные границы. Время ее бытия — с VI в. до н.э. и до VI в. н.э. Греческая философская мысль имеет свои этапы рождения, расцвета и увядания. 1 этап, который часто называют досократовским, носит космоцентрический характер и сохраняет вначале черты мифологии. Это принципиально важный этап становления философии как сферы рационального постижения исходных оснований Космоса, стремления проникнуть через видимое в невидимое, начало различения явления и сущности, бытия и небытия. Тем самым происходит становление философской категориальной системы. На 1 этапе развития греческой мысли не всегда осознается различие между понятиями и реальностью, бытием и мышлением, что приводит к их неявному или явному отождествлению. Это нашло отражение в построениях философов милетской школы, Гераклита, у которых нелегко провести границу между водой Фапеса, воздухом Анаксимена, огнем Гераклита как всеобщими сущностями, образующими начало бытия, с одной стороны, и соответствующими чувственно воспринимаемыми природными стихиями — с другой. Противоречие между чувственной всеобщностью и всеобщностью понятия начинает стимулировать развитие мысли. Открывается новый мир — мир мысли, в котором «живут» понятия различной степени общности. Начинают осознаваться конструктивные возможности разума. Последнее находит отражение в философских системах Сократа, Демокрита, Платона, Аристотеля. 2 этап — период расцвета греческой философской мысли — отличается от первого значительным качественным расширением предметного поля философии, развитием категориальных средств пoстижения бытия и богатством мыслей, опередивших свое время; появлением в рамках общефилософских представлений зачатков научного знания и логики, которые впоследствии оказали существенное влияние на все сферы человеческой деятельности. Сюда относятся учения Эмпедокла, Анаксагора, Левкиппа, Демокрита. 3 период в истории античной философии есть эпоха распространения греческой культуры. Этот период охватывает 3-1 вв.до н.э. В эти столетия продолжают функционировать как старые философские школы Платона и Аристотеля, так и новые. Это школы Эпикура, Зенона.
МИЛЕТСКАЯ ШКОЛА ФИЛОСОФИИ
Милетская школа известна как первая философская школа. На первом месте здесь стоит вопрос о сущности мира. Основу мира они видят в определенном материальном принципе. Представители милетской школы интуитивно понимали мир как материальный. Основой всего сущего Фалес считал воду. Воду он понимал не как конкретную форму, а как аморфное, текущее сосредоточение материи. При этом «вода» Фалеса означает основополагающий принцип как в смысле «стойхейон», так и в смысле «архе». Все существующее разнообразие вещей Фалес рассматривал как проявление этого единого, вечного начала. Он утверждал, что все вещи возникают из воды и, разрушаясь, вновь превращаются в воду. Анаксимандр утверждал, что «первоначалом и основой является беспредельное, и не определял его ни как воздух, ни как воду, ни как что-либо иное. Он учил, что части изменяются, целое же остается неизменным». Его «апейрон» характеризуется как нечто безграничное, неопределенное, которое не является ни одной из так называемых стихий, но является «какой-то иной неограниченной природностью, из которой возникают все небесные своды и миры в них». Анаксимен укрепил и завершил тенденцию стихийного древнегреческого материализма поисков естественных причин явлений и вещей. Он первоосновой мира полагает определенный вид материи. Такой материей он считает неограниченный, бесконечный, имеющий неопределенную форму воздух. По Анаксимену, разряжение воздуха приводит к возникновению огня, а сгущение вызывает ветры - тучи - воду - землю - камни. При этом сгущение и разряжение понимаются здесь как основные, взаимно противоположные процессы, участвующие в образовании различных состояний материи. Естественное объяснение возникновения и развития мира Анаксимен распространяет и на объяснение происхождения богов. Анаксимен впервые вводит понятие взаимного отношения праматерии и движения.
ФИЛ. ГЕРАКЛИТА СТИХИЙНАЯ ДИАЛЕКТИКА ПОНЯТИЕ ЛОГОСА
Основой всего Гераклит считал огонь. В его понимании огонь, с одной стороны, подобен праматерии у представителей милетской школы и является как первоосновой мира, так и основным элементом. С другой стороны, огонь является для него наиболее адекватным символом динамики развития, постепенности постоянных изменений. Центральным мотивом учения Гераклита был принцип все течет. Постоянных ход развития он сравнивал с течением реки, в которую нельзя войти дважды. Разнообразие проявлений существующего мира Гераклит объясняет изменениями, происходящими в исходной «праматерии». Одна материя «живет смертью» другой. Очень важное значение во взглядах Гераклита придается детерминизму. Все правится судьбой или необходимостью. С понятием необходимости весьма тесно связано понимание закономерности - закона (ЛОГОС). Логос так же вечен, как и несотворенный и неуничтожимый мир. Как мир, так и праматерия и логос существуют объективно. Познание стремится постичь сущность. Человеческое сознание - душа - подчинено логосу. Гераклит придавал значение оценке отношения мира к познанию. Он подчеркивал, что все состояния и свойства мира всегда релятивны.
ПИФАГОР И ПИФАГОРЕЙЦЫ ФИЛОСОФИЯ ЧИСЛА
Пифагор исследуе взаимоотношения чисел. Числа были подняты на уровень реальной сущности всех вещей. Например, единица означала начало всего, непрерывность, положительность. Двоица означала противоположность, различие, особенное. Пифагор полагал основными первые 4 числа арифметического ряда - единицу, двойку, тройку, четверку. В геометрической интерпретации этим числам последовательно соответствуют: точка, прямая, квадрат и куб. Сумма этих чисел дает число «10», которое пифагорейцы считали идеальным числом и сообщали ему почти божественную сущность. 10, согласно пифагорейскому учению, - такое число, на которое можно перевести все вещи и явления мира с его противоположностями. Все пифагорейское учение о сущности бытия имеет отчетливо выраженный спекулятивный характер и является исторически первой попыткой постижения количественной стороны мира. Математический подход к миру заключается в объяснении определенных количественных отношений между реально существующими вещами. Возможность мысленной манипуляции с числами ведет к тому, что эти числа могут быть понимаемы как самостоятельно существующие объекты. Религию и мораль Пифагор считал основными атрибутами упорядочения общества. Его учение о бессмертии души строится на принципах полной подчиненности человека богам. Мораль у Пифагора была обоснованием определенной «социальной гармонии», опирающейся на абсолютное подчинение демоса и аристократии. Поэтому ее важнейшей частью было безусловное подчинение.
ЭЛЕЙСКАЯ ШКОЛА ФИЛОСОФИИ ПОНЯТИЕ БЫТИЯ
Ксенофана из Колофона можно считать идейным предшественником элейской школы. Богом Ксенофан считал мир по всей его целостности. Он понимает бога как сущее, отличное от людей. Бог у него, таким образом, становится понятием, символизирующим неограниченность и бесконечность материального мира. При этом универсальное бытие понимается им как вечное и неименное, что сообщает его философии черты неподвижности. Наряду с абстрактным единством допускаются и проявления многообразия мира. Ксенофан признает изменение и движение только как возникновение и гибель мира, понимая его как внутренне неизменную целостность. Основателем элейской школы был Парменид. Основным для Парменида является наука о бытии, о сущем. У Парменида имеется также отрицание «сотворения» сущего, утверждение его вечности. Сущее не только вечно в своем существовании, оно также и неизменно. Из области бытия Парменид полностью исключает движение. По Пармениду, не-сущее не существует. Все, что существует, есть сущее, которое есть всюду, во всех местах, и поэтому оно не может двигаться. Хотеть нечто переместить означало бы либо поместить его на место другого сущего, а это невозможно, так как одно сущее уже там находится, либо поместить его на место, где ранее было не-сущее, но, как вытекает из ранее сказанного, не-сущее не существует, поэтому и этот вариант отпадает. Отсюда сущее является наполненным и неподвижным. Бытие имеет материальный характер, но из него исключены изменение, движение и развитие. Чувственное познание дает нам лишь образ кажущегося состояния вещей, и с его помощью нельзя постичь их подлинную сущность. Истина постигается лишь разумом. Он рассматривает чувственный мир лишь как мнение. Зенон отстаивает позиции единства, целостности и неизменности сущего. Сущее имеет материальный характер. Все в природе происходит от тепла, холода, сухого и влажного; люди же произошли из земли, а души их есть смесь вышеназванных начал, в которой ни одно из них не пользуется преобладанием. Наиболее известным изложением элейского отрицания движения и постулирования неизменности и неподвижности сущего являются апории Зенона, доказывающие, что если допускается существование движения, то возникают непреодолимые противоречия. Первая из апорий названа ДИХОТОМИЕЙ (деление пополам). В ней Зенон стремится доказать, что тело не может сдвинуться с места. Второй апорией Зенона является АХОЛЛЕС. Эта апория показывает, что самый быстрый из людей не сможет никогда догнать самое медленное создание, если оно вышло в путь раньше его. Эти логические конструкции показывают противоречивость движения и находятся в видимом противоречии с жизненным опытом. Поэтому Зенон допускал возможность движения только в области чувственного познания. Зенон прославился выяснением противоречий между разумом и чувствами. Истинным он признает рациональное познание, чувственное же ведет к неразрешимым противоречиям.
АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ ДЕМОКРИТА
Левкипп выдвинул основные принципы атомистической философии. Он признавал бесчисленные, постоянно движущиеся элементы - атомы, имеющие бесконечное множество форм, так как видел в вещах постоянное возникновение и изменение. Он учил, что сущее не более чем не-сущее и что оба они являются равной причиной возникновения вещей. Он учил, что атомы есть сущее, движущееся в пустоте; пустоту называл не-сущим, утверждая, что она является не меньшим, чем сущее. Таким образом, основной принцип атомистической науки о бытии: «Единственное, что существует, - атомы и пустота». Атомы характеризуются формой, порядком и положением. Они являются причиной вещей, которые возникают и гибнут благодаря их соединению и разъединению. К характеристикам атомов Демокрит добавляет еще и величину и тяжесть. Тяжесть но признавал простым следствием того факта, что они имеют некий размер. Подобным образом и величина не дает качественной характеристики атомов. Атомы сами по себе неизменны, были, есть и будут. Концепция атомизма содержит представление о неуничтожимости и несотворимости материи. Атомы, по Демокриту, бесконечны, только если речь идет об их величине и числе. Также бесконечны они и относительно различия форм. Демокрит совершенно новым способом решает вопрос об отношении материи и движения. Согласно его представлениям, гарантией возможности движения является существование пустоты. Движение присуще атомам в естественном состоянии. Демокрит полагал, что первичное движение никогда не было сообщено атомам, оно является основным способом их существования Движение передается столкновением, и движение в этом понимание является основным источником развития, поскольку в результате столкновения атомы соединяются, из этого возникает все, что мы видим. Понимание мира у Демокрита тесно связано с основными принципами его учения о бытии и его пониманием отношений между явлениями. Развитие вселенной, порядок мира, все сущности определены механистическим движением атомов. Демокрит дает материалистическое объяснение возникновения богов: древние люди, видя неземные явления, боялись и полагали, что боги суть причины этих вещей. О значении, которое Демокрит придавал чувственному познанию свидетельствует и его концепция образов - ЭЙДОЛОВ. Эйдолы возникают где-то между объективной вещью и соответствующим органом чувств субъекта восприятия. Предмет выделяет из себя в воздух нечто, подобие предмета, которое в свою очередь втискивается во влажную часть глаза. Собственно образ предмета возникает где-то в пространстве между предметом и глазом и, как оттиск попадает в соответствующий орган чувств. Он понимает процесс познания состоящим из двух ступеней. Чувственное познание является некоей низшей ступенью познания и знакомит нас с окружающим миром явлений. Подойти же к познанию «истинной сущности» можно лишь при помощи рационального познания.
ГРЕЧЕСКОЕ ПРОСВЕЩЕНИЕ ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ СОФИСТОВ
В Древней Греции мыслители посвящали жизнь исканию истины ради неё самой. Софисты — это учителя мудрости. Софисты сосредоточили своё внимание на социальных вопросах, на человеке и на проблемах коммуникации, конкретно-научным и философским знаниям. Некоторые софисты обучали приёмам и формам убеждения и доказательства независимо от вопроса об истинности доказываемых положений и даже прибегали к нелепым ходам мысли. В своём стремлении к убедительности, софисты доходили до идеи, что можно, а нередко и нужно доказать всё, что угодно, а также что угодно опровергнуть, в зависимости от интереса и обстоятельств, что приводило к безразличному отношению к истинности в доказательствах и опровержениях. Так складывались приёмы мышления, которые стали именоваться софистикой. Наиболее полно суть софистов выразил Протагор. Он говорил об относительности всякого знания, доказывая, что каждому утверждению может быть с равным основанием противопоставлено противоречащее ему утверждение. Протагор написал законы, определявшие демократический образ правления и обосновал равенство свободных людей. Диалектика Горгия имеет отрицательный характер, только как средство доказательства или опровержения и притом лишена систематичности. Горгий приходит к доказательству несостоятельности самого общего понятия. Горгий доказывает 3 положения: что ничего не существует, а если что-нибудь и существует, то оно непознаваемо, а если существует и познаваемо, то оно невыразимо и неизъяснимо. Ни о чём нельзя сказать достоверно.
ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ СОКРАТА
Сократа исходит из своего убеждения о возможности рационального осмысления и постижения жизни во всех своих проявлениях. Сократ убежден, что во всей пестроте жизненных переживаний есть нечто объединяющее, некий общий смысл, который может быть выражен единой идеей, понятием. Сократ вел пропаганду своего этического идеализма. Разработка идеалистической морали составляет основное ядро философских интересов и занятий Сократа. В беседах и дискуссиях Сократ обращал внимание на познание сути добродетели. Как может быть человек, если он не знает, что такое добродетель? В данном случае познание сути добродетели, познание того, что есть "нравственное", является для него предпосылкой нравственной жизни и достижения добродетели. Сократа отождествляет мораль с знанием. Нравственность -- знание того, что есть благо и прекрасное и вместе с тем полезное для человека, что помогает ему достичь блаженства и жизненного счастья. Нравственный человек должен знать, что такое добродетель. Мораль и знание с этой точки зрения совпадают. Для того, чтобы быть добродетельным, необходимо знать добродетель как таковую, как "всеобщее", служащее основной всех частных добродетелей. Диалектика Сократа заключается в достижении истины путём обнаружения противоречий в утверждениях собеседника. Сократовская диалектика имеет этическую природу, она направлена на воспитание души.
ОБЪЕКТИВНЫЙ ИДЕАЛИЗМ ПЛАТОНА
Прекрасный, материальный космос, собравший множество единичностей в одно нераздельное целое, живет и дышит, весь наполнен бесконечными физическими силами, но зато он управляется законами, находящимися вне его, за его пределами. Это самые общие закономерности, по которым живет и развивается весь космос. Они составляют особый надкосмический мир и называются у Платона миром идей. Увидеть их можно не физическим зрением, а умственным, мысленно. Идеи, управляющие Вселенной, первичны. Они определяют жизнь материального мира. Мир идей находится вне времени, он не живет, а пребывает, покоится в вечности. И самая высшая идея идей - это абстрактное благо, тождественное абсолютной красоте. Платоновский идеализм потому и называется объективным, что он признаёт существование вполне реального, независимого от сознания человека, то есть объективного идеального бытия. Основные философские принципы платонизма: 1. Идея вещи есть смысл вещи. 2. Идея вещи есть такая цельность всех отдельных частей и проявлений вещи, которая уже не делится на отдельные части данной вещи и представляет собою в сравнении с ними уже новое качество. 3. Идея вещи есть та общность составляющих её особенностей и единичностей, которая является законом для возникновения и получения этих единичных проявлений вещи. 4. Идея вещи невещественна. 5. Идея вещи обладает своим собственным и вполне самостоятельным существованием, она тоже есть особого рода идеальная вещь, или субстанция, которая в своем полном и совершенном виде существует только на небе или выше неба. Сильной стороной философии Платона, его положительным вкладом в историю философии менее всего является его объективный идеализм как мировоззрение. Общее не остается у Платона лишь противостоящим единичному, оно осмысляет всякую единичность и трактует как принцип единичного, как закон проявления этого единичного, как модель его построения.
УЧЕНИЕ ПЛАТОНА О ДУШЕ
В своих произведениях Платон говорит о модели "идеального", лучшего государства. Эта модель такого государства, которого нигде и никогда не было, но которое должно возникнуть, то есть Платон говорит об идее государства, создает проект, утопию. Платона многое в уже существующих государствах не устраивало принципиально. Главная причина порчи обществ и государств заключена в "господстве корыстных интересов", обуславливающих поступки и поведение людей. В соответствии с этим основным недостатком Платон подразделяет все существующие государства на 4 разновидности в порядке увеличения, нарастания "корыстных интересов" в их строе. 1. Тимократия. 2. Олигархия. 3. Демократия. 4. Тирания. Правителями "идеального" государства должны быть исключительно философы, для того чтобы в государстве властвовали рассудительность, разум. Деятельность философов обуславливает существование "идеального" государства, его неизменность. Вся жизнь "идеального" государства будет построена по законам разума, мудрости, там не будет места порывам души и чувствам. Всех жителей "идеального" государства автор разделяет на три класса. Низший класс объединяет людей, которые производят необходимые для государства вещи. Принадлежность человека ко 2 и 3 классам определяется по нравственным критериям. Идеальное государство должно обладать 4 главными добродетелями: мудростью, мужеством, рассудительностью, справедливостью. Души людей тесно соприкасаются с миром идей. Они – бестелесны, бессмертны, они не возникают одновременно с телом, но существуют вечно. Тело подчиняется им. Состоят они из 3 иерархически упорядоченных частей: разум, воля и благородные желания, влечение и чувственность. Изначально существуя в мире идей, некоторые души не могут обуздать свои нечистые влечения и потому отправляются в материальный мир. За счет этого человек способен постигать идеи. Он не в состоянии их производить, но под влиянием органов чувств и своих впечатлений, способен припомнить, то что его душа видела в мире идей. Души, в которых преобладает разум, поддерживаемый волей и благородным устремлениями, продвинутся наиболее далеко в процессе воспоминания.
МЕТАФИЗИКА АРИСТОТЕЛЯ
Аристотель пошёл по пути систематического философского учения. Высказывает критическую позицию по отношению идеализма Платона. Метафизика — попытка выйти за пределы физического мира. Задача научного знания — постижение необходимого и всеобщего. Аристотель произвёл категориальный анализ сущего. Выделил 10 категорий, установил логику причинных отношений, определил границы логики как науки. Согласно Аристотелю, единое бытие складывается из 4 величин: 1. материальная — является субстратом всякого изменения; 2. формальная — основания, в соответствии с которым вещь такова, какова она есть; 3. движущая причина — показатель изменения, то, ради чего совершаются изменения. Материя — бытие возможное, форма же — осуществлённая возможность, т.е. действительность. Любая вещь — сложная субстанция, представляющая соединение формы и материи, конкретного человека можно определить посредством его души, которая является формой. форма имеет логический приоритет перед материей. Форма выступает принципом, началом любого обобщения. Форма даёт смысл вещи. Аристотель учит о существовании Бога как перво двигателя. Перводвигатель, как бестелесная сущность, мыслит божественно. В его инакомыслии и заключается его существование. Все вещи влекутся к уму как к своему благу. ум является средоточием идей, причиной организации и порядка космоса, его целесообразного устройства.
АРИСТОТЕЛЬ О ГОСУДАРСТВЕ
Общество и государство по существу не различаются. Государство предстает как естественный и необходимый способ существования людей – «об¬щение подобных друг другу людей в целях возможно лучшего существования». В государство, в качестве равноправных граждан, входят только свободные. Для Аристотеля государство представля¬ет собой некое целое и единство составляющих его элементов, но он критикует платоновскую попытку «сделать государство чрезмерно единым». Государство состоит из множества элемен¬тов, и чрезмерное стремление к их единству приводит к уничтожению государства. Государство - понятие сложное. По своей форме оно представляет собой известного рода организа¬цию и объединяет определенную совокупность граждан. Гражданин это тот, кто может участвовать в законосовеща¬тельной и судебной власти данного государства. Государство же есть достаточная для самодовлеющего существования совокупность граждан.
ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ НЕОПЛАТОНИЗМА
Все мировоззрение Плотина пронизано пафосом единства, и этот пафос доходит до обожествления Единого. Единство является важнейшей стороной мироздания и всего, что в нем. Без единства невозможны ни красота, ни жизнь, ни общества. Плотин выносит единое за пределы многого, возвышает его над многим и делает его первичным по отношению ко многому. Единое для многого недоступно, многое не способно никак повлиять на единое, заставить его считаться с собой. Глубочайшая единственность Единого Плотин, правда, не называет Единое ничем, но в сущности это так. По Плотину, единое, будучи вечным началом всего существующего, само по себе не существует. Плотин взял диалектику единого и многого у Платона и превратил горизонталь «единое – многое» в вертикаль. Единое не познается через многое, потому что единое выше, а многое ниже, а высшее не постигается через низшее, низшее не может быть ключом к пониманию высшего. Единое есть абсолютное единство и в том смысле, что не содержит в себе многого, оно, естественно, не содержит в себе и различия, и противоположности, и противоречия. Единое себя знает, но оно знает себя без познания, потому что познание есть переход от незнания к знанию, что предполагает в качестве исходного состояния состояние незнания. Единое ни к чему и не стремиться. Единое абсолютно счастливо. Плотин сравнивает Единое с Солнцем как источником света и тепла.
ФИЛОСОФСКИЕ ШКОЛЫ ЭЛЛИНИЗМА
Характер и значение эллинизма, как нового этапа в истории античного общества особенно четко отразились в эллинистической культуре, что дало повод некоторым историкам видеть в эллинизме только явление культурно-историческое. Материалистическая философия достигла в начальный период эллинизма блестящего расцвета в учении Эпикура. Эпикур отстаивает и развивает материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущаем, истинно, ощущения никогда нас не обманывают. Ошибки возникают вследствие неправильной оценки того, о чем свидетельствуют органы чувств, сами же органы чувств не судят и по этому не могут ошибаться. Главная деятельность логического мышления – индукция, обобщение. В эллинистический период мифология перестает удовлетворять верующего. Религия в эллинистический период становится впервые предметом изучения. Этот период характеризуется религиозными поисками. Новые боги должны были больше говорить сердцу верующего, дать ему утешение, опору в создании возможности спасения если не на земле, то в ином мире. В религиозном отношении эллинистический период это период исканий новых форм религии и религиозного сознания. Приобретает популярность философия греческого стоицизма, основоположником которой был Зенон, уроженец Кипра. Главное в стоицизме это этика, учение о добродетели, которая заключалась в спокойствии, невозмутимости, в умении стойко переносить удары судьбы. Физика стоиков возникла как синтез физики Аристотеля с некоторыми элементами учения Гераклита. У стоиков мир есть единое тело – живое и расчлененное, пронизанное одушевляющим его телесным дыханием. Еще одна философская школа киников, провозглашала как высшую добродетель человека, его умение наслаждаться малым, быть независимым от государства, общества, даже от культуры и семьи. Наиболее видные представители школы киников — Антисфен и Диоген. Антисфен проповедовал опрощение жизни, отказ от каких-либо потребностей. Он призывал к тому, чтобы быть ближе к природе. Он презирал роскошь и стремление к наслаждению. Диоген считал, что моральная свобода заключается в освобождении от желания. Мир плох, поэтому надо научиться жить независимым от него. Скептицизм возник на основе выработанных идей о постоянной текучести всех событий сущего, противоречиях между чувственными впечатлениями и мышлением. Основатель скептицизма — Пиррон. Философ — это тот, кто стремится к счастью, а оно состоит в невозмутимости и в отсутствии страданий.
ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ
Важнейшим моментом является связь с религиозной проблематикой. Хронологические рамки средневековой философии связаны с тем, когда философия сознательно ставит себя на службу религии (4-5 в.) и когда союз знания и веры полностью распадается (14-15 в.). Первую попытку рационализации этиологи связывают с патристикой, направление5м, развивающемся в рамках учений отцов церкви. Автор патристики был наивысшим после священного писания. Ярким представителем является Августин Блаженный, Василий Великий. Характерными чертами средневекового способа мышления является ретроспективность и традиционализм. Библия выступает как единый свод возможных истин. Достаточно уяснить смысл библейских высказываний, чтобы получить ответ на все вопросы. Задача философа-экзема состоит в расшифровке священного писания. Ранняя схоластика сделала 1 шаг в направлении разграничения теологии и философии, сведя философию к диалектно-технической науке. Для средневековой философии характерен диалектизм, учительство, назидательность. Почти все средневековые философы были проповедниками, преподавателями богословских школ. В период схоластики внимание уделялось дискуссиям, логике и риторике. Для средневековой философии характерен агностицизм и скептицизм. Для неё мир соответственен божественному разуму, рационален и постижим. Непостижимым является только Бог. Бога можно определить только через отрицания. Он божественный мрак. Плоскость теологии переносится в фундамент философской проблемы. Логос — действительная причина, посредник между творцом и творением, он выражает фундамент ценности библейской мудрости. Логос — это прежде всего слово. Всему даётся жизнь, как бескорыстный дар. Протекционизм — концепция истины, которую исторический процесс рассматривает как реализацию божественного промысла, имеющего своей целью спасение человечества. Освятиться — значит желать того, чего хочет Бог.
ФИЛОСОФИЯ ПАТРИСТИКИ КАК ОБРАЗЕЦ ХРИСТИАНСКОГО МИРОСОЗЕРЦАНИЯ
Патристика — 1 этап, начало концептуализации текстов Библии. Чтобы послание Христа стало частью новой интеллектуальной традиции, необходимо было собрать многочисленные тексты, материалы, документы, которые появились с середины I в. н.э., отделить настоящие тексты от ненастоящих, выработать каноны, объяснить расхождения между различными книгами. Все эти и другие многочисленные проблемы композиционного, терминологического, содержательного характера решали отцы церкви. Самым ярким представителем патристики был Аврелий Августин. Всё сущее, поскольку оно существует и именно потому, что оно существует, есть благо. Зло — не субстанция, а недостаток, небытие. Бог есть источник бытия, чистая форма, источник блага. Мир один. Признание многих последовательных миров — пустая игра воображения. Августин считал достойным познания такие объекты, как Бог и душа. Мировоззрение Августина глубоко теоцентрично: в центре духовных устремлений — Бог как исходный и конечный пункт размышлений. Он рассматривает Бога как внематериальный Абсолют, соотнесённый с миром и человеком как своим творением. Бог сверхприроден. Размышления Августина о творении мира Богом привели его к проблеме вечности и времени. Мир ограничен в пространстве, а бытие его ограничено во времени. Время и пространство существуют только в мире и с миром. Время есть мера движения и изменения. Разум есть взор души, которым она сама собой, без посредства тела, созерцает истинное. Истина содержится в нашей душе, а душа наша бессмертна, и человек не вправе забывать о внеземной цели своей жизни.
ФИЛОСОФСКАЯ СХОЛАСТИКА. ПРОБЛЕМА ДОКАЗАТЕЛЬСТВА БЫТИЯ БОГА. ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ ФОМЫ АКВИНСКОГО
Исходным принципом в учении является божественное откровение: человеку необходимо для своего спасения знать нечто такое, что ускользает от его разума, через божественное откровение. Аквинат разграничивает области философии и теологии: пре5дметом первой являются истины разума, а второй — истины откровения. Философия находится в услужении и богословия и настолько же ниже его, насколько ограниченный человеческий разум ниже божественной премудрости. Аквинат рассматривал Бога как первопричину и конечную цель сущего, как чистую форму. Сущность всего телесного заключается в единстве формы и материи. Материя — только восприемница сменяющих друг друга форм, чистая потенциальность, ибо лишь благодаря форме вещь является вещью определённого рода и вида. Аквинат канонизировал христианское понимание соотношения идеального и материального как соотношение изначального принципа формы с колеблющимся и неустановившимся принципом материи. Слияние первопринципа формы и материи рождает мир индивидуальных явлений. Сущее Аквинат делил на субстанции и акциденции (свойства субстанций). Индивидуальность человека — личностное единство души и тела. Душа нематериальна и самосуща. Она — субстанция, обретающая свою полноту лишь в единстве с телом. Душа всегда носит уникально-личностный характер. Основополагающий принцип познания — реальное существование всеобщего. Всеобщее существует трояко: до вещей; в вещах; после вещей. Человеку присущи 2 способности познания — чувство и интеллект. Истина определяется как соответствие интеллекта и вещи.В своих этических воззрениях Аквинат опирался на принцип свободы воли человека, на учение о сущем как благе и о Боге как абсолютном благе и о зле как лишённости блага. Важнейшей идеей в этике Аквината является концепция, согласно которой блаженство составляет конечную цель человеческих устремлений.
ФИЛОСОФИЯ ЭПОХИ ВОЗРОЖДЕНИЯ
Эпоха Возрождения отмечена крупными научными сдвигами в области естествознания. Специфической особенностью науки этой эпохи была тесная связь с искусством. Великие географические открытия практически доказали шарообразность Земли, привели к установлению очертаний большей части суши. Одно из главных завоеваний философской мысли эпохи Возрождения - возникновение натурфилософии, свободной от подчинения теологии. Наиболее характерными особенностями натурфилософии эпохи Возрождения были: натуралистический пантеизм; органистический взгляд на мир как на огромный живой и изменяющийся организм; понимание человека как части природы; элементы диалектики, выразившиеся в понимании мира как единого целого. Кузанский в своих трактатах отвергает средневековую рационалистическую систему аристотелизма. Философское решение главной проблемы - отношения бога и мира - является теоцентрическим.. Он исходит из концепции, означающей, что познание вещей возможно при помощи чувств, разума и интеллекта, однако знание о конечных вещах всегда выходит за свои пределы. Основой познания должна быть противоположность обыденного знанию. Знание мы можем постичь лишь символически. Центральное понятие философии Николая Кузанского - понятие единого. "Единому ничто не противоположно". Единое есть бытие, оно есть все, есть бесконечное, в нем максимум и минимум совпадают. Совпадение противоположностей оказывается важнейшим методологическим принципом философии Кузанского. Макиавелли философию не любил и относился к ней с предубеждением. Он предложил собственную философию политической истории, отказавшись от теологического провиденционализма. Тип сильной личности, самоутверждающейся за счёт других, более слабых людей, воплощается для Макиавелли в фигуре идеального правителя. Таковым для него является человек хладнокровно-расчётливый, целеустремлённый, жестокий, с несгибаемой волей, наделённый талантом, умом, хитростью. Все государства по форме правления Макиавелли делит на республики, государства, управляемые единовластно и на лицензии.
ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ФИЛОСОФИИ НОВОГО ВРЕМЕНИ
XVI - XVII века - время, обозначившее крупные перемены в жизни Европы. Сдвиги в образе жизни, системе ценностей, духовном мироощущении - все это нашло свое отражение в новой проблематике и стиле философии. Философия должна была осознать смысл и масштаб происходящих перемен и, отвечая ходу событий ввести современников в новый мир, мир с иным местоположением самого человека в его отношении к природе, обществу, самому себе и Богу. У начала новой европейской философии возвышаются фигуры Бэкона и Декарта. Предпосылки для формирования философии нового времени связаны с переносом интереса мыслителей с проблем схоластики и теологии на проблемы натурфилософии. В XVII веке интерес философов был направлен на вопросы познания. На первом месте проблемы гносеологии. 2 основных направления: эмпиризм - направление в теории познания, которое признает чувственный опыт как единственный источник знаний; и рационализм, который выдвигает на первый план логическое основание науки, признает разум источником познания и критерием его истинности. Рационализм как целостная система гносеологических воззрений начал складываться в 17-18 вв. в результате "торжества разума" - развития математики и естествознания. Культ разума вообще характерен для эпохи 17-18 вв. - истинно только то, что укладывается в определенную логическую цепочку. Обосновывая безусловную достоверность научных принципов математики и естествознания рационализм пытался решить вопрос: как знание, полученное в процессе познавательной деятельности, приобретает объективный, всеобщий и необходимый характер. Представители рационализма утверждали, что научное знание, обладающее этими логическими свойствами, достижимо посредством разума, который выступает как его источником, так и собственно критерием истинности. В противоположность рационализму в эмпиризме рационально-познавательная деятельность сводится к разного рода комбинациям того материала, который дается в опыте, и толкуется как ничего не прибавляющая к содержанию знания.
ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ ДЕКАРТА
Философия Декарта связана с его математикой, космогонией и физикой. В математике Декарт - один из создателей аналитической геометрии. В механике он указал на относительность движения и покоя, сформулировал общий закон действия и противодействия. В космогонии он развил новую для науки идею естественного развития солнечной системы. В зависимости от математических и физических исследований Декарта сложилось его учение о материи, или о телесной субстанции. Декарт отождествил материю с протяжением: только протяжение не зависит от субъективности и обусловлено необходимыми свойствами телесной субстанции. В материалистическую физику Декарта вторгается дуализм: общая причина движения, по Декартув - бог; он сотворил материю вместе с движением и покоем и сохраняет в ней одно и то же количество движения и покоя. Так же дуалистично учение Декарта о человеке: в человеке реально связаны бездушный и безжизненный телесный механизм с водящей и мыслящей душой. Разнородные тело и душа взаимодействуют посредством особого органа. В физиологии Декарт установил схему двигательных реакций, представляющую одно из первых научных описаний рефлекторного акта. Однако материалистическая физиология Декарта выступала в противоречивом сочетании с учением о нематериальности души: в отличие от тела, сущность котрого в протяжении, сущность души в мышлении. В животных видел лишь сложные автоматы, лишенные души и способности мыслить. Декарт конечную задачу знания видел в господстве человека над силами природы, в открытии и изобретении технических средств, в познании причин и действий, в усовершенствовании природы человека. Для достижения этой задачи Декарт считал необходимым предварительно усомниться во всем наличном существовании. Это сомнение - не убеждение в непознаваемости всего сущего, но лишь прием для нахождения безусловно достоверного начала знания. Декарт считал положение «мыслю, следовательно, существую». В учении о познании Декарт - родоначальник рационализма, который сложился в результате одностороннего понимания логического характера математического знания. Учения Декарта о непосредственной достоверности самосознания, о врожденных идеях оказали влияние на последующий идеализм и стали предметом критики со стороны представителей материализма.
ПОНИМАНИЕ БОГА И СВОБОДЫ В ФИЛОСОФИИ СПИНОЗЫ
Спиноза вводит понятие единой и бесконечной субстанции, называя ее Богом и Природой одновременно. Эта субстанция обладает бесчисленным множеством атрибутов, из числа которых человеку открыты только два: протяженность и мышление. Каждый из атрибутов заключает в себе всю полноту содержания субстанции, но только ему присущей определенности. Каждый из атрибутов предстает перед нами как множество единичных вещей, в которых мы открываем проявление отдельного атрибута, образующего их сущность. Познавая тело, мы познаем душу, и наоборот. Это единство того и другого открывается нам лишь при условии ясного знания, действия интеллектуальной интуиции. Чувственное знание усматривает только множественность вещей и не способно подняться до их постижения как проявления единой божественной природы. Но именно таким должен быть взгляд на мир подлинной мудрости, которая одновременно преодолевает тщету смутных желаний и рабство человеческих страстей и обретает подлинную свободу в спокойном и ясном миросозерцании. Достижение этого состояния есть высшая задача нравственности. В нем и только в нем человек обретает счастье высшего качества - счастье, питаемое интеллектуальной любовью к Богу. Спиноза углубляет тему обретения человеком свободы на путях подчинения человеческих страстей разуму. Убежденность в том, что активность человека определена лишь действием ясных идей разума, вело с непреложностью к отождествлению воли и разума, реальной причины и логического основания.
ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ ЛЕЙБНИЦА
По Лейбницу, материя не может быть субстанцией, т. к. она протяженна и в силу этого делима, субстанция же должна быть абсолютно простой. Монады представляют собой неделимые, духовные субстанции, из которых складывается вся вселенная. Число монад бесконечно, каждая из них обладает восприятием и стремлением, что обеспечивает, подвижность, активность и деятельный характер субстанции. В этом проявилась диалектика его учения. Монады физически не взаимодействуют друг с другом, но вместе с тем образуют единый развивающийся и движущийся мир, который регулируется предустановленной гармонией, зависящей от высшей монады (бога). Понятие предустановленной гармонии послужило основой наиболее реакционной части философии Лейбница - его теодицеи. Теория познания Лейбница - идеалистический рационализм. По существу, Л. видоизменил декартово учение о врожденных идеях, которые заключены в разуме, подобно прожилкам камня в глыбе мрамора. Критерием истинности он считал ясность, отчетливость и непротиворечивость знания. В соответствии с этим для проверки истин разума достаточны законы аристотелевской логики; для проверки «истин факта» необходим закон достаточного основания. Идеалом Лейбниц считал создание универсального языка, который позволил бы формализовать все мышление.
ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ БЭКОНА
Понимание науки у Бэкона включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Главным шагом в реформе науки должно быть совершенствование методов обобщения, создание новой концепции индукции. Опытно-индуктивный метод Бэкона состоял в постепенном образовании новых понятий путем истолкования фактов и явлений природы. Только посредством такого метода возможно открыть новые истины, а не топтаться на месте. Только у Бэкона индукция приобретает главенствующее значение и выступает первостепенным средством познания природы. Эмпирический метод Бэкона отличает то, что он в максимальной степени опирался на разум при анализе фактов. Предпосылкой реформы науки должно стать очищение разума от заблуждений, которых он насчитывает 4 вида. Эти препятствия на пути познания он называет идолами: идолы рода, пещеры, площади, театра. Идолы рода - это ошибки, обусловленные наследственной природой человека. Человек постоянно истолковывает природу по аналогии с человеком, что находит свое выражение в телеологическом приписывании природе конечных целей, которые ей не свойственны. Идолы пещеры - это ошибки, которые свойственны отдельному человеку или некоторым группам людей в силу субъективных симпатий, предпочтений. Идолы площади - это ошибки, порождаемые речевым общением и трудностью избежать влияния слов на умы людей. Идолы театра - это ошибки, связанные со слепой верой в авторитеты, некритическим усвоением ложных мнений и воззрений.
ЭМПИРИЗМ ЛОККА
Локк в основном труде «Опыт о человеческом разуме» развил теорию познания материалистического эмпиризма. Локк единственным источником всех идей объявляет опыт. Идеи возникают или вследствие действия внешних вещей на органы чувств, или вследствие внимания, направленного на состояние и деятельность души. Посредством идей ощущения мы воспринимаем в вещах либо первичные, либо вторичные качества. Идеи, приобретенные из опыта, только материал для знания, но еще не само знание. Чтобы стать знанием, материал идей должен быть переработан деятельностью рассудка, отличной и от ощущения, и от рефлексии и состоящей в сравнении, сочетании и отвлечении. Посредством этой деятельности простые идеи преобразуются в сложные. Условием возможности общего знания Локк считает язык. На чувства опирается наше убеждение в существовании внешних предметов. Этот вид знания Локк ставит выше простой вероятности, но ниже достоверности умозрительного знания. В учении о государственной власти и о праве Локк развивает идею о переходе от естественного к гражданскому состоянию и к формам государственного управления. Цель государства, по Локку, сохранение свободы и собственности, приобретенной посредством труда. Поэтому государственная власть не может быть произвольной. Она делится у Локка на законодательную, исполнительную и союзную, федеративную.
ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ ГОББСА
Его общефилософские взгляды базируются на чисто механистическом принципе, согласно которому реальны только тела, а их атрибуты — величина, движение и свойства — субъективны. Все рассуждения людей уподобляются в конце концов тоько счёту. Теория познания строилась им на принципах сенсуализма. Гоббс отрицал свободу воли, придерживаясь жёсткого фатализма и отождествляя волю с природной силой. Учение о теле, о человеке, о гражданине — вот предмет философии Гоббса. Он не допускал существование бестелесных духов. Гоббс резко критиковал всевозможные суеверия, но придерживался идеи, согласно которой Бог существует. Он рассматривал Бога лишь как источник начальной энергии мироздания, как первопричину всего сущего. Гоббс в своём социально-философском учении выступает с критикой различных политических догм, созданных мыслителями прошлого. Гоббс считал, что от деятельности государства зависят сама жизнь человека, его благосостояние, сила, разумность политической жизни общества.
ФИЛОСОФСКИЕ ВОЗЗРЕНИЯ БЕРКЛИ И ЮМА
Юм стремился создать философию "здравого смысла", философию осторожную. Юм сделал вывод, будто мы в принципе не знаем и не можем знать, существует или же не существует материальный мир как внешний источник ощущений. Превращая ощущения в абсолютное "начало" познания, он рассматривает структуру субъекта в изоляции ее от его предметно-практической деятельности. Эта структура состоит из атомарных впечатлений и из тех психических продуктов, которые от этих впечатлений производны. Более всего из числа этих производных видов психической деятельности Юма интересуют "идеи", под которыми он имеет в виду не ощущения, а нечто иное. "Впечатления" и "идеи" в совокупности Юм называет "восприятиями". "Впечатления" - это те ощущения, которые получает тот или иной субъект от событий и процессов, разыгрывающихся в поле действия его органов чувств. В состав впечатлений он включает кроме ощущения эмоции. "Идеи" в его теории познания - это образные представления и чувственные образы памяти. Идеи образуются посредством ассоциирования простых впечатлений и идей. В ассоциациях Юм видит главный способ мышления посредством чувственных образов. Юм выделял и различал 3 главные вида ассоциативных связей: по сходству, по смежности в пространстве и времени, по причин. Решая общую проблему субстанции, Юм занял агностические позиции. Юм отрицает существование "Я" как субстрата актов восприятия и утверждает, что то, что называют индивидуальной душой - субстанцией, есть "связка различных восприятий. Беркли выступал с критикой понятий материи как субстанции тел. Беркли заметил, что у нас нет и не может быть чувственного восприятия материи как таковой; наше восприятие каждой вещи разлагается без какого-либо остатка на восприятие известной суммы отдельных ощущений или идей. Постулат Беркли: «Быть — значит быть в восприятии». Беркли стремился доказать, что мы воспринимаем лишь свойства вещей. Чувственные впечатления — это феномены психики. Беркли доказывает верную мысль — об относительности наших восприятий, их зависимости от состояния субъекта.
ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ НЕМЕЦКОЙ КЛАССИЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ
Канта считают родоначальником немецкой классической философии. Она связана с великими именами: наряду с Кантом это Фихте, Гегель, Фейербах. Мыслителей немецкой классики объединяло исходное понимание роли философии в истории человечества, в развитие мировой культуры. Представителям немецкой классики удалось запечатлеть ритм, динамику, запросы своего тревожного и бурного времени - периода грандиозных социально-исторических преобразований. Они обратили свои взоры к человеческой истории и к человеческой сущности. Кант, Фихте, Гегель возносят философию высоко, т. к. мыслят её как строгую и систематическую науку, науку как специфическую по сравнению с естествознанием. 2 особенность немецкой классической мысли заключается в том, что ей выпала миссия придать философии облик широко разработанной и значительно более дифференцированной, чем раньше, специальной системы дисциплин, идей и понятий, системы сложной, отдельные звенья, которой взаимосвязаны в единую интеллектуальную цепь философских абстракций. Именно немецкая классика, несмотря на свою трудность при усвоении, смогла оказать огромное воздействие не только на культуру, но и на социальное действие. Кант и другие представители философски рассуждают о мире - о мире в целом, о закономерностях её развития. Это так называемый онтологический аспект философии - учение о бытие. В тесном единстве с ним строится учение о познании, гносеология. Философия разрабатывается и как учение о человеке, т. е. философская антропология. Вместе с тем классики немецкой мысли стремятся рассуждать о человеке, исследуя различные формы человеческой деятельности, в том числе социальную жизнедеятельность человека. Они размышляют об обществе, общественном человеке в рамках философии права, нравственности, всемирной истории, искусства, религии - таковы были в эпоху Канта дисциплины философии. Еще задолго до Канта охватывалось понятие «метафизика». Немецкой классической философии была присуща метафизика в смысле целостного мировоззренческого подхода. 3 особенность этой философии заключается в проложении пути новому по отношении к метафизике методу мышления и познания - методу диалектизму, разработала целостную и разветвленную диалектическую концепцию развития, приложимый к исследованию всех областей человеческой жизни. Диалектические идеи проходят через всю немецкую классическую философию, обогащаясь и развиваясь от одного философского учения к другому. 4 момент - это некоторые общие принципы подхода к проблеме исторического развития. В трактовке развития общества прилагаются рациональные мерки и критерии: историческое развитие предполагается исследовать не с помощью прозрения - интуиции, а научно-теоретически. Законы истории понимались как принципы исторической «разумности». Немецкие философы полагали, что главным двигателем истории являются взгляды, идеи, побуждения людей. Немецкая классическая философия является непреходящим достижением философской мысли, к которому примыкают и многие другие философские достижения человечества немецкой классики. Она потому имеет общечеловеческое значение, что пыталась ответить на вопросы, которые человечество задавало себе с самого начала развития философии, на те вопросы, которые оно задаёт себе и сегодня.
КРИТИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ КАНТА
Согласно Канту, источником всех наших представлений или чувств является разум. Кант определяет, каким мир является на самом деле. Мир рассматривается как феноменальное существо времени и пространства, но время и пространство не существуют сами по себе, это всего лишь субъективные условия, изначально присущие человеческому уму и координирующие чувственные восприятия предметов. В ноуменальном мире времени и пространства нет. Свою гносеологическую концепцию Кант изложил в работе «Причина чистого разума». Всякое знание начинается с опыта, но не сводится к нему. Часть нашего знания порождена самой познавательной способностью и носит доопытный характер. Эмпирическое знание единично и случайно. Априссориум Канта заключается в том, что познающий субъект располагает определёнными сложившимися до него формами познания. Кант различал аналитические и синтетические субстанции. Понятие «тело» уже содержит в себе признаки протяжения. Суждение «вчера шёл дождь» синтетично. Аналитические суждения имеют помнительный характер. Синтетическое расширяет наши знания. Понятие причинности нельзя вывести из опыта, оно включается в рассудительную. деятельность и связано с чисто человеческим характером. Кант различает понятие «трансдентальный» и «трансцендентный»: 1. указал на возможность конструкций нашей познавательной способности самих условий опыта; 2. говорит о выходе за пределы возможного опыта, вещи в себе трансцендентны для нашего познания. Кант подчёркивал, что грань опыта постоянно расширяется, но они не могут исчезнуть горизонтально, сколько бы мы к нему не приближались. Верить в науку нужно, но не следует переоценивать её возможности. Вещь в себе воздействует на нашу чувственность. Существуют 2 априорные формы чувственности: пространство и время. Пространство систематизирует внешние ощущения. Время упорядочивает внутренние. Кант кардинально изменяет взгляд на познавательный процесс. Предмет сообразовывается с нашими познавательными возможностями. Рассудок имеет дело с понятиями, связан со сферой науки и осуществляет познавательный синтез. Разум выполняет регулятивную функцию. Он связан с идеями, которые не имеют адекватного предмета в нашем созерцании. Функция рассудка констатутивна. Разум очищает и систематизирует наше знание. Разум, пытаясь охватить мир в целом, сталкивается с противоречиями, которые оказываются одновременно истинными. У Канта человек выступает в 2 измерениях: феномен (часть чувственно-рассудительного мира) и ноумен (существо сверхчувственное, трансцендентное). Свою этическую концепцию Кант изложил в работе «Критика разума». Он утверждал принцип самостоятельн6ости и самоценности нравственных принципов. Человек поясняет свой нравственный горизонт и к нему ведут его поступки. Здесь Кант, рассматривая сферу практической деятельн6ости, уходит от умозрительного конструирования. Нравственный поступок — следствие категоричного императива. Именно долг, а не мотив или склонность делают поступок моральным. Быть личностью — значит реализовывать своё самосознание в поведении. Кант стремился построить этику на строго формальных началах, что стало основным моментом критики в иррациональной концепции.
СИСТЕМА НАУКОУЧЕНИЯ ФИХТЕ
Фихте - немецкий философ, деятель немецкого классического идеализма. Фихте выступал с критикой сословных привилегий, ратовал за объединение Германии и отмену феодальной раздробленности. Подчеркнул значение «практической» философии. Предпосылкой «практической» философии считал научно разработанную теоретическую систему, а именно науку о науке - «наукоучение». В основа «Наукоучения» лежит теория субъективного идеализма. Фихте отбросил учение Канта о «вещи в себе» и пытался вывести все разнообразие форм познания из одного субъективно-идеалистического начала. Это начало состоит в том, что философ полагает некий абсолютный субъект, который он наделяет бесконечной активной деятельностью и который творит мир. Фихтевское исходное «Я» не индивидуальное «Я», но и не субстанция, а нравственная деятельность сознания. Из этого мистического исходного «Я» Фихте выводит отдельное «Я», под которым он понимает ограниченный человеческий субъект. Отсюда Фихте заключает, что теоретическая философия, положив начало «Я» и «не-Я», противополагает их друг другу в пределах того же исходного абсолютного «Я» - как результат его ограничения. Следуя этому своеобразному методу «полагания», «противополагания» и «синтезирования», Фихте развил систему категорий бытия и мышления. Метод Фихте, в котором развиты некоторые черты идеалистической диалектики, называется «антитетическим». Органом разумного познания Фихте признавал «интеллектуальную интуицию». В этике центральным вопросом для Фихте стал вопрос о свободе. Фихте видит в свободе действие, основанное на познании непреложной необходимости. Фихте ставит степень свободы, доступную людям, в зависимость от исторической эпохи, к которой принадлежит индивид.
ФИЛОСОФИЯ АБСОЛЮТНОГО ТОЖДЕСТВА ШЕЛЕНГА
Шеллинг внес идею развития в понимание природы. В своей «Системе трансцендентального идеализма» пытался сочетать субъективный идеализм Фихте с объективным идеализмом собственной системы. По Шеллингу, философия должна дать ответ на 2 вопроса: каким образом развитие бессознательно-духовной природы приводит к возникновению сознания и каким образом сознание, которое само по себе есть лишь субъект, становится объектом. На первый вопрос отвечает «философия природы», на второй - учение «трансцендентального идеализма». Под субъектом Шеллинг. понимает не сознание отдельного лица, а непосредственное созерцание разумом самого предмета. Шеллинг распространил «интеллектуальную интуицию» на все ступени размышления сознания по поводу его собственной деятельности. Философия тождества - новая форма объективного идеализма. Главной проблемой учения Шеллинга становится идея тождества объекта и субъекта, высшим законом объявляется закон тождества единого разума с самим собой. В абсолюте происходит процесс самопознания тождества - переход от единого ко многому. Учение Шеллинга о свободе получило дальнейшее развитие в «Философских исследованиях о сущности человеческой свободы и в связанных с этим предметах». Шеллинг понимал свободу как познанную необходимость, видел в явлении свободы достижение общества. Однако в противоречии с этим взглядом проблема свободы у Шеллинга мистифицируется: связывается с проблемой зла в мире; последним корнем свободы провозглашается чисто личное начало, источник которого в потустороннем «умопостигаемом» мире.
СИСТЕМА ДИАЛЕКТИКИ ГЕГЕЛЯ
В системе диалектики Гегель выразил 3 основные ступени: 1. Дух, каким он пребывает в себе или «идея в себе», рассматривается на уровне логики; 2. Дух в своём инобытии, т.е. он выступает внешним по отношению к себе, является духом для себя, рассматривается на уровне натурфилософии; 3. Дух, достигший состояния «в себе и для себя» и завершивший свой необходимое развитие, рассматривается на уровне философии духа. Духовное развитие каждого индивида воспроизводит все ступени самопознания мирового духа, начиная с самого примитивного знания и заканчивая абсолютным знанием. Самопознание мирового духа тождественно организации вселенной. Логика — наука о чистом мышлении, в ней заложены все схемы, формы реальной жизни. Превращение абсолютных идей в абсолютный дух предполагает промежуточный момент, в котором и является природа или конечный дух. Природа — тот же дух, но в своём инобытие. Задача натурфилософии в том, чтобы проследить постепенное возникновение духа в природе. Философия духа предполагает наличие определённых форм развития духа: субъективный, объективный, абсолютный. В основе гегелевского учения лежит диалектический взгляд на развитие мира. В основе диалектики лежит принцип противоречия. Противоречие рассматривается как импульс развития духа. Гегель рассматривает природу отрицания. Быть отрицательным — быть одновременно сохранённым и возвышенным. Становление — наиболее конкретная, наполненная содержанием категория. Схемой познания выступает принцип триады, включающий тезис, антитезис, синтез. По Гегелю, философия — это раскрытие единого процесса самопознания бытия как сознания. Гегель делает акцент на активности человеческого духа, на его рефлексной способности в процессе диалога в сознании с самим собой. Гегель впервые представил весь истинный, природный, духовный мир в виде единого процесса.
ОСНОВЫ ПРИНЦИПЫ И ХАРАКТЕРНЫЕ ОСОБЕННОСТИ РУССКОЙ ФИЛОСОФИИ
Особенности русской философии: внеакадемическая особенная форма философствования, представление философских идей в виде размышлений, писем, поучений. Важную роль играют нравственные и этические мотивы. Для неё характерны идеи всеединства, соборности, мещанства. Русская философия выходит за рамки традиционных представлений и является неотъемлемой частью русской культуры вообще. Для русских мыслителей характерно то, что наряду с понятием «истина» используется слово «правда». Поиск правды связывается с пояснением нравственных оснований жизни. Её ищут не ради абстрактного познания, а чтобы преобразить мир, очиститься и спастись. Характерной чертой русской философии является распространение утопических идей, которые проявляются в виде представлений о богоизбранности России, её миссии спасти человечество. Указываются при этом 2 пути: религиозное возрождение и коммунистическая революция. Лосев о русской философии. Русская философия — сверх систематическая, сверх логическая картина течений и направлений. Никто из русских философов не оставил после себя замкнутой системы. Русская философия является насквозь мистическим, интуитивным творением. Это философия цельной жизни духа. Идея цельного знания — исходная интуиция русской философии. Русская философия должна быть продолжением святотечества. Основные философские проблемы разрабатываются в художественных произведениях. Для русской философии характерна антологическая концепция истины. Истина — это есть осознание своего бытия в истине.
ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ЗАПАДНОЕВРОПЕЙСКОЙ ФИЛОСОФИИ 19 ВЕКА
Философия 19 века включает в себя огромное многообразие направлений, течений, школ и концепций. Особенностями классической философии XIX века является: вера в разум; вера в рациональное познание, в науку и прогресс вера в человека и его неограниченные возможности; убеждение в том, что в человеке всё может быть познано, признаны и познаны общечеловеческие идеалы и принципы. С середины 19 века в обществе происходят социально- политические изменения, связанные с переходом капитализма в его новую фазу «империализм». Век ознаменовался огромным ростом влияния науки и её роли во всех сферах человеческой жизни. Специальная и общая теория относительности А. Эйнштейна перевернула ньютоновские представления о пространстве, времени и движении. Создана квантовая механика и ядерная физика. В биологии выяснен механизм наследственности Огромные шаги сделаны в области медицины (пенициллин). Возросли уровень и жизнь человека. Всё определеннее сказывается потребность в новых неклассических типах философствования. И, прежде всего это новое проявляется в отношении к рационализму: Культ разума стал критически оцениваться уже Шопенгауэром и Ницше, которые в основание жизни ставили не разум, а волю. В концепциях Бергсона рациональному познанию противопоставлялась интуиция, как способ постижения мира. Полностью отбрасывает разум эмпириокритицизм, сводя понятия к комплексам ощущений. Прагматизм объявляет истинным любое положение, которое полезно для человека в данной ситуации и представляет для него ценность. На место рационального познания ставились абсолютно неразумные элементы человеческой психики.
ИРРАЦИОНАЛИЗМ В ЕВРОПЕЙСКОЙ ФИЛОСОФИИ
Шопенгауэр не просто уменьшил роль разума за счёт эмоций, он оспорил само понятие разума как области осознанной ментальной деятельности человеческого сознания, введя в него бессознательно-иррациональные моменты. Это было бессознательное как иррациональная универсальная стихия, неподвластная никаким рациональным методам исследования. Интеллект, сам того не сознавая, функционирует по указаниям воли, которая признаётся единой энергийной основой всех личных воль и самого объективного мира. Интеллект утомляется, а воля неутомима. Мир нелеп, а вся история мира — это история бессмысленной флуктуации волевых искр, когда воля вынуждена пожирать саму себя, т.к. кроме неё ничего нет и она — голодная и жестокая. Отсюда травля, болезнь и страдание. Шопенгауэр превратил волю в совсем свободное хотение. Он рассматривал волю как нечто родственное неисповедимым силам мироздания. Воля для Шопенгауэра — абсолютное начало, корень всего сущего. Шопенгауэр утверждал познаваемость вещи в себе. Интуиция — первый и важнейший вид знания. Истинно совершенным познанием может быть только созерцание, свободное от всякого отношения к практике и к интересам воли. Этика Шопенгауэра безотрадно пессимистична. Страдание присуще жизни неотвратимо. То, что называется счастьем, имеет всегда отрицательный характер. Этот мир — арена замученных и запуганных существ. Ницше утверждал, что мир есть постоянное становление и бесцельность, что выражается в идее вечного возвращения одного и того же. Лишь понятие вещи выступает как некий момент устойчивости в хаосе становления. Ницше в основе мира мыслил волю как движущую силу становления, как порыв, как волю к власти, к экспансии. Центральным понятием является идея жизни. В человеке он подчеркивал принцип телесности. Интеллект есть лишь высший слой. Интеллект не познаёт, а схематизирует мир в той мере, в какой это нужно для практической потребности. Ницше отвергает принцип демократии и исторического прогресса. Ницше развивает элитарную концепцю абсолютного господства высшей касты. Мораль играет разлагающую роль, предполагая послушание, терпение. Все критерии морали носят чисто произвольный характер, а вс е формы человеческого поведения маскируют волю к власти. Основное внимание Ницше было сосредоточено на проблемах культуры, на вопросах этики и эстетики . Над всем че5ловечеством царит бессмыслица. Искусство есть избыток, излияние цветущей телесности в мир образов и желаний.
ФИЛОСОФИЯ ЭКЗИСТЕНЦИАЛИЗМА
Экзистенциализм — «философия существования», одно из самых модных философских течений в середине XX в., явившее собой «самое непосредственное выражение современности, ее затерянности, ее безысходности. Экзистенциальная философия выражает общее чувство времени: чувство упадка, бессмысленности и безысходности всего происходящего. Экзистенциализм — это философия человека. Основная тема всех работ — это человек, его взаимоотношения с миром, человек в его самосознании. Суть экзистенциалистского подхода заключается в следующем: личность не зависит от окружающей среды, при этом разум, логическое мышление составляет лишь некоторую часть человека. Согласно экзистенциализму, задача философии — заниматься не столько науками в их классическом рационалистическом выражении, сколько вопросами сугубо индивидуально-человеческого бытия. Человек помимо своей воли заброшен в этот мир, в свою судьбу и живет в чужом для себя мире. Его бытие окружено со всех сторон какими-то таинственными знаками, символами. Экзистенциалисты исходят из единичного человеческого существования, которое характеризуется комплексом отрицательных эмоций — озабоченность, страх, сознание приближающегося конца своего бытия. Основа каждой личности — это некоторый поток переживаний его мироощущения, переживания своего собственного бытия. Именно этот поток переживаний называется экзистенцией. В философии экзистенциализм объединяет 3 философские тенденции: философия теологических различий Кьеркиора; иррациональная философия жизни от Ницше до Дильтея; феноменология Гуссерля. Ведущие представители — Хайдегер, Ясперс, Сартр, Морсель, Шестов, Бердяев. Согласно Сартру, бытие может быть обнаружено нами лишь некоторыми средствами прямого доступа, а именно через переживание скуки и отвращения. Согласно Хайдегеру, безусловно находящееся в нас самих, оно открывается в не исторических целеуказаниях, а в индивидуальном неоспоримом действии. Согласно Сперсу, важнейшей категорией экзистенциализма является ситуация — это то, что человек постоянно претерпевает.
ОСНОВНЫЕ ОСОБЕННОСТИ ФИЛОСОФСКОЙ ГЕРМЕНЕВТИКИ
Философская проблематика герменевтики впервые стала разрабатываться Фридрихом Шлейермахером. Главную функцию герменевтики видел в выявлении способа выражения мысли, определяющего индивидуальность, своеобразие текста. Гадамер решал 2 задачи: он примыкал к традиционной герменевтике как к теории и практике истолкования текстов: он указывал на те важные изменения, которые традиционно претерпели в его концепции. Гадамер делал акцент на трапезности философствования, на неустранимости понимательного усилия из всех мыслительных стремлений стать философскими. К бытию как предельному смыслу возможности человека приходят через понимание. Понимание — это не свойство познавательной активности, а сам способ его существования. Важнейшим понятием любой герменевтической стратегии является герменевтический круг, в котором часть понимания исходит из целого, а смысл целого определяется частями. Невозможно провести чёткую грань между истолкованием и интерпретацией (чтобы нечто понять его нужно истолковать, но чтобы его истолковать, надо уже обладать пониманием и предположением). Философская герменевтика переводит вопросы из методологического плана в антологический. В философской герменевтике указывается на необходимость освобождения сознания от каких-либо установок. Перемещение заменяется «применением». Усилие направлено не на то, чтобы переместится в мир автора, а на то, чтобы применить несомненно в тексте сообщение е своему собственному смысловому горизонту. Цель интерпретации заключается не в воспроизводстве текста, а в его произведении. Историческое бытие герменевтики характеризуется через понятие события. Историческое понятие как событие ни есть ничто, что когда-то с кем-то происходило, это то, что происходит сейчас с нами. Событие есть способ бытия прошлого в настоящем.
ПРАГМАТИЗМ КАК СИНТЕЗ ФИЛОСОФСКИХ ИДЕЙ ЗАПАДА
Прагматизм — воззрение, которое видит наиболее яркое проявление человеческой сущности в действии, и ценность или отсутствие ценности мышления ставит в зависимость от того, является ли оно действием, жизненной практикой. Основные идеи прагматизма впервые высказал Пирс. Статьи Пирса «Как сделать наши идеи ясными», «Определение веры» послужили первоисточником прагматизма. Философские воззрения Пирса сочетают 2 противоположные тенденции: позитивистскую и объективно-идеалистическую. Он отрицал врожденные идеи и интуитивное познание. Он утверждал, что исходным пунктом познания выступает видимость. Понятие об объекте можно достигнуть лишь путём рассмотрения всех практических следствий, вытекающих из действий с этим объектом. Наше знание об объекте всегда является незавершённым и опровержимым, гипотетичным. Он опровергал механистический детерминизм и отводил большую роль «творчеству случайного» в движении и развитии сущего. Дух не только рационализирует мир, но также вносит в него любовь и гармонию, неотделимую от творческой свободы. Истина — ясное, отчётливое, непротиворечивое на данной стадии развития знания. Истинность знания является надёжным условием результативной практики. Полезность определяет значение истины, её надёжность. Высшее воплощение духа — Бог, к которому человек обращён всеми своими духовными силами — чувством совершенства, любовью и верой. Рациональные доказательства бытия Бога бесполезны, в поведении человека всегда есть рационально необъяснимый, непознаваемый «остаток», направляемый верой. Согласно Джемсу, философ ищет такой мир, который подходил бы к его темпераменту, и поэтому верит в любую соответственную картину мира. Воззрения Джемса являют собой своеобразное сочетание эмпиризма с идеалистическими и мистическими тенденциями. Джемс отрицал существование бессознательного начала в нашей душевной жизни и отстаивал идею единства душевной жизни, борясь против атомистического, внутри-себя-расчленённого её понимания. Огромной заслугой Джемса является стремление устранить механистические представления из учения о душе. Он приписывал сознанию такие основные признаки: всякое состояние сознания является состоянием определённой личности, в сознании происходит постоянная смена его состояний и он непрерывен; сознание есть активное начало, выбирающее из различных состояний какое-либо определённое. В теории познания Джемс исходит из признания исключительной значимости опыта. В своих исследованиях он обращается к конкретному. По Джемсу, истинность знания определяется его полезностью для успеха наших поступков. Прагматисты обвиняли всю прежнюю философию в отрыве от жизни, в абстрактности и созерцательности. Ось мира проходит через эгоистические центры человека. Идея Бога истинна. Джемс считал, что люди могут быть счастливы, исходя из того, что вера в Бога помогает им быть счастливыми. Джемс защищал принцип свободы воли и идею бессмертия души. По мысли Дьюи, философия возникла из социальных напряжений и стрессов. Поэтому задачи философии заключаются в такой организации жизненного опыта, который способствовал бы улучшению образа жизни людей. По Дьюи, истинны те идеи, концепции и теории, которые являются результативно-выгодными, успешно работают в жизненно важных обстоятельствах, ведут к достижению прагматических целей. Познание есть инструмент приспособления человека к окружающей среде.
ПОСТМОДЕРНИЗМ КАК СОВРЕМЕННОЕ ФИЛОСОФСКОЕ НАПРАВЛЕНИЕ
Постмодернизм многозначно, динамично включает комплекс философских эпистемологических и эмоционально-эстетических представлений. С 80 г. 20 в. он был осознан как общеэстетический феномен западной культуры. Постмодернизм включает комплекс мировоззренческих представлений, имеющих эмоциональный окрас - «мир как хаос», «мир как текст». Художники постмодернизма — Гватари, Делез, Фуко. Под постмодернизмом понимается состояние радикальной плюральности — выражение духа времени постмодернизма является концептуализацией того состояния. На 1 план в постмодернизме выходит глубоко-эмоциональная внутренне-прочувствованная реакция современного человека на окружающий мир. В качестве основных характеристик можно выделить: отсутствие универсальных принципов; уничтожение иерархий; свобода истолкования. Постмодернизм характеризует современную культуру избытка, которая отличается перенасыщенностью значений и нехваткой одиночных суждений. Привычный биаризм заменяется множеством, не основанном ни на каком единстве. Постмодернизм разрушил любые представления о стройности и законченности систем. Постмодернизм обратил внимание на возможное возрождение сюжетогв под видом цитирования других сюжетов, сочетание проблемности и занимательности. Постмодернистский ответ авангарду заключается в признании и возможности уничтожить прошлое и приглашение его к ироническому переосмыслению. Важную роль в поддержке познавательного эклектизма играют СМИ, пропагандирующие гедонестическое отношение к жизни и потребительском отношении к искусству. Постмодернизм констатирует изменение способа восприятия протекания времени. Оно становится дискретным, превращаясь в вечное сейчас. Постмодернизм говорит о возможности выйти за пределы привычного мира. Он свидетельствует о трансформации западно-европейских традиций мышления, в основе которого лежит логоцентризм. Постмодернистское мировоззрение основывается на допущение одновременного сосуществования разнородных ориентаций, объединяющих научное и образно-художественное познание мира. Постмодернизм направлен на раскрытие смысловой динамики, проходящей 3 стадии: 1.делание необычным путём изъятия его привычного контекста восприятия; 2. игра с отстранёнными смыслами; 3.выстраивание нового смыслового ряда из отстранённых смыслов. Основным принципом постмодернизма является ризоматина. Ризома — понятие, фиксирующее принципиально не линейный способ организации мира. Близкое понятие — лабиринт. Сознание — совокупность социо-культурных источников, что обеспечивает контекстное поведение индивида. Личность распадается и выступает как ситуативно-обусловленная данность, не обладающая устойчивостью. Отсюда возникает понятие «смерть субъекта». Для постмодернизма характерен маргинализм как сознательная установка на периферийное отношение к обществу и этическим ценностям. Постмодернизм абсолютизирует дискретности и подвергает дешифровке любые общепринятые смыслы Симуляция — пустой знак, указывающий на отрыв однозначимого от односмыслового (реклама)
32 формационная теория Маркса
Формационная теория К. Маркса
К социальному учению Маркса в ХХ веке прибегали многие европейские и американские социологи, с одной стороны, для его критической оценки, с другой - ради дальнейшего развития, интеграции в собственные модели и тем самым доказательства его эвристичности. Так, Р. Аппельбаум и предлагает собственную, достаточно плодотворную программу социологической интерпретации теории прибавочной стоимости и органического строения капитала Маркса, учитывая ее роль в понимании социальных противоречий между трудом и капиталом. С его главным выводом о том, что диалектический метод Маркса применим к объяснению экономических процессов, происходящих в современном обществе[108], можно вполне согласиться. Справедливости ради надо отметить, что некоторые зарубежные социологи очень высоко оценивают его преимущества даже по сравнению с традиционно признанными концепциями Вебера, Парсонса и Дюркгейма. Иногда учение Маркса выдвигают на роль интегрирующей, всеобщей социологической парадигмы[109].
Как известно, Маркс не любил социологию, позитивизм и учение Конта, родоначальника науки об обществе. Тем не менее во всех учебниках социологии два имени стоят рядом как фундаторы новой науки. С Марксом, как с живым, продолжают полемизировать и бороться все социологи мира (ныне они появились и в России), а Конта вспоминают разве что историки науки. Тем не менее содержательный потенциал учения Маркса оказался столь значительным, что по существу сравнялся с коллективным потенциалом всех немарксистских социологов.
Контовский вариант социологии называют позитивистской социологией за ее склонность не разрушать, а созидать общество, опираясь на точные факты и научные прогнозы. Марксистский вариант социологии именуют критической социологией за ее склонность подвергать все сомнению и пересматривать самые основы общества, полагаясь на умозрительные конструкции. Однако их нельзя противопоставлять друг другу как хорошую и плохую социологию. Научно-эмпирическая функция социологии имеет такие же значение, как и социально-критическая. Никто другой, кроме Маркса, не дал западным социологам столько интересных и плодотворных идей для критического анализа современного общества. Марксизм породил плеяду выдающихся социологов и социальных мыслителей мирового уровня: Ф.Энгельс, Н.Бухарин, Л.Троцкий, В.Ленин, Г.Лукач, А.Грамши, Г.Маркузе, Т.Адорно, М.Хорхаймер, Э.Фромм, Ю.Хабермас и др.
Методология К. Маркса оказалась крайне эвристичной. Диалектическая логика, доставшаяся марксизму от Гегеля, была очищена от многих схоластических напластований и настолько сильно переориентировала позитивистские установки, что свела их, по сути, к общенаучным требованиям проверять теорию практикой и опираться на силу фактов. Диалектический метод придал особую стройность теоретическим построениям Маркса. Учение об отчуждении труда, формальном и реальном подчинении труда капитализму, абстрактном и конкретном труде, социальных превращенных формах трудовой деятельности, трудовая теория стоимости, которые имеют для социологии первостепенное значение, появились благодаря не индуктивному обобщению фактов, а теоретическому методу анализа, объединившему в себе диалектическую логику, методологию "идеальных типов" и мысленного эксперимента (элементов сравнительно-исторического исследования), причинно-следственное объяснение. Именно теоретический метод Маркса послужил стимулирующим началом для возникновения в 30-е гг. ХХ в. Франкфуртской школы социологии труда (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Э. Фромм, Г. Маркузе, Ю. Хабермас), представители которой внесли значительный вклад в разработку концепции "индустриального общества" и отчуждения труда.
Основным вкладом марксистской школы в мировую социологию считают теорию социального конфликта (посему марксизм как направление в социальной мысли именуют еще конфликтной перспективой). Гораздо меньшее влияние на современную науку оказала экономическая теория Маркса, которая большинством западных экономистов, при разработке собственных моделей, явным образом не учитывалась. Иными словами, в ряду чистых экономистов Маркс не числится. Серьезной критике, в частности со стороны Г. Зиммеля и М. Шелера, подверглась его трудовая теория стоимости и концепция редукции труда (сведения сложного труда к простому). Не выдержало испытания временем его теория относительного и абсолютного обнищания пролетариата, как не подтвердились и некоторые другие положения. Во многом это можно объяснить тем, что вопреки своим же методологическим установкам идти вслед за фактами Маркс больше придерживался абстрактных формул английских политэкономов и философских схем Гегеля. Довольно странным, с точки зрения представителей немецкой исторической школы, должен был показаться и выбор объекта исследования: виданное ли это дело, что немец отправляется в Англию, где изучает законы развития капитализма, затем объявляет их универсально применимыми для всех стран, независимо от культурной специфики, поучая немцев, как им обустроить свою жизнь? Законы капитализма, открытые на английской почве, были категорически отвергнуты многими немецкими интеллектуалами, в том числе и Вебером.
На протяжении долгого времени формационная теория Маркса считалась одним из высших достижений мировой социологии. Однако сегодня число недостатков, кажется, превысило количество ее достоинств. Большинством историков оспаривается положение о существовании и последовательной смене пяти общественно-экономических формаций, в особенности, на Востоке. Делаются попытки расширить понимание самого термина "формация" путем замены понятия "социально-экономическая формация" более широким категориями, в частности "исторической формацией" и "цивилизацией". Возникший в последнее время цивилизационный подход, мода на который в конце 20 и начале 21 вв. распространилась преимущественно только в России, сформировался в пику формационному учению Маркса, которое преувеличивало значение экономики и производство, но недоучитывало, а то и вовсе умаляло роль культуры и духовного начала. Об этом мы будем говорить подробнее в соответствующих главах.
Тем не менее, учение К. Маркса остается великим достижением человеческой культуры, а время от времени возникающие на Западе циклы подъема интереса к его наследию, известные как "ренессансы Маркса", свидетельствуют об огромном эвристическом потенциале радикалистски ориентированных социальных теорий.
31 Сущность материалистического понимания истории
36 Материалистическое понимание истории
Многие домарксистские и современные социологические теории исходили и исходят из того, что человеческое общество развивается в конечном счете при определяющем влиянии некоего духовного начала: мирового разума или же мировой воли, Бога, а также благодаря сознанию самих людей. Последние нередко характеризуются как проводники воли Бога или же космического разума и вместе с ним как творцы культуры, которую они создают исходя из своих интересов, целей и идеалов. Определяющим при этом выступает сознание, производным от которого оказывается бытие людей, их культура и образ жизни.
Многие представители социологии как науки об обществе основными субъектами исторического процесса объявляют отдельных индивидов, действующих исходя из своего понимания окружающего мира, своих целей и способностей к той или иной деятельности.
Марксистская социология базируется на ином подходе. Как указывали Маркс и Энгельс, предпосылки, с которых они начинали исследовать исторический процесс, - это живые люди с их потребностями и интересами, находящиеся между собой во взаимном общении и взаимодействии. Совокупность общественных связей и отношений всех социальных субъектов образует то или иное общество. Последнее через систему присущих ему общественных отношений, условий материального производства, политических и других социальных институтов в решающей степени определяет содержание и направленность деятельности людей, воздействует на формирование и развитие каждого человека.
В таким подходе заключается “сведение индивидуального к социальному”, что характеризовалось Лениным как важнейший принцип марксистской социологии и что явилось первым решающим шагом к определению и осмыслению объективной социальной основы деятельности и поведения людей и тем самым к материалистическому пониманию истории.
Следующий шаг в этом направлении заключался в обосновании роли материальных побудительных сил деятельности людей. Надо сказать, что Маркс и Энгельс иногда не отрицали роли сознательных мотивов производственной, политической и других видов деятельности. Напротив, они придавали большое значение содержанию и направленности этих мотивов. В истории общества, писал Энгельс, “действуют люди, одаренные сознанием, поступающие обдуманно или под влиянием страсти, стремящиеся к определенным целям. Здесь ничто не делается без сознательного намерения, без желаемой цели” .
Однако с точки зрения марксизма, намерения и цели людей, вся система их внутренней мотивации в области экономической, политической и иной деятельности обусловлена в конечном счете объективными факторами исторического процесса, находящими свое обобщенное выражение в действии объективных социальных законов. Исходя из этого делается вывод, что “идеальные побудительные милы”, т.е. внутренние мотивы деятельности людей, отнюдь не являются последними причинами исторических событий. Поэтому важно исследовать, что кроется за этими идеальными побудительными силами, “каковы побудительные силы эт
15:36 их (идеальных. - Авт.) побудительных сил”. В связи с этим Энгельс отмечал, что “непоследование идеальных побудительных сил, а в том, что останавливаются на них, не идут дальше к их движущим причинам” . К последним Маркс и Энгельс относили прежде всего материальные условия жизни общества и вытекающие из них материальные потребности и интересы социальных субъектов.
Материальные потребности и интересы обусловливают поведение и деятельность людей, их стремление, психологический настрой идей и теории. Маркс писал, что он пришел к материалистическому пониманию истории, осмысливая, в частности, роль и значение материальных интересов в жизни и деятельности социальных субъектов.
При этом имеются в виду как их личные, так и общие материальные интересы. Последние, будучи интересами больших и малых социальных групп, выражают, по словам Маркса, “взаимную зависимость индивидов, между которыми разделен труд” . Другими словами, различное положение социальных групп в системе общественного разделения труда обусловливает их различные материальные интересы, которые выступают в качестве побудительных сил производственной и иной деятельности.
Преодолевая “иллюзии больших и малых робинзонад”, марксизм сосредотачивает свое внимание на общественном бытие людей и их общественном сознании. Обоснование диалектического взаимодействия общественного бытия и общественного сознания составляет одну из фундаментальных сторон материалистического понимания истории. Общественное сознание истолковывается как отражение общественного бытия людей в ходе их общественной практики, различных видов их социальной деятельности. Тем самым объясняются природа, сущность и содержание общественного сознания, показывается его объективное социальное основание, каковым выступает общественное бытие людей.
Указывая на это и одновременно характеризуя суть общественного бытия, Марк и Энгельс писал: “Сознание никогда не может быть чем-либо иным, как осознанным бытием, а бытие людей есть реальный процесс их жизни” . Развивая эти взгляды, Маркс и Энгельс подчеркивали, что материалистическое понимание истории “остается все время на почве действительной истории, объясняя не практику из идей, а идейные образования из материалистической практики” .
Итак, общественные бытие истолковывается как реальный процесс жизни людей, их общественная практика, содержание которой отражается в общественном сознании. Последнее, по словам Маркса, не имеет собственной истории, ибо оно производно от общественного бытия и отражает его историю. Субъектами общественного сознания выступают различные социальные группы людей и общество в целом, а также отдельные личности, являющиеся носителями общественного, группового и индивидуального сознания. Надо сказать, что как классический, так и современный марксизм не отрицают ни самого факта существования индивидуального сознания, ни его роли и значения в жизни и деятельности людей. В то же время марксизм по-своему раскрывает диалектику взаимодействия общественного и индивидуального сознания, отдавая определенный приоритет первому. Показывается не только социальная природа индивидуального сознания, проявляющаяся в соответствующих взглядах тех или иных социальных групп, общественной психологии идеологии, духовной культуре общества.
С точки зрения марксисткой социологии общественное сознание, будучи производным от общественного бытия людей, имеет также свою логику развития, вбирает в себя то жизненно важное, что накоплено в области науки, морали, религии и т.д. Преемственность есть одна из важнейших закономерных сторон развития общественного сознания. Трудно переоценить значение науки и искусства, передовых идей в области морали, политики и права в развитии современного общественного сознания и общества в целом. И это их значение постоянно повышается.
30 Марксистская философия
Крупнейшим направлением мировой философской мысли второй поло-вины XIX и начала XX столетий является диалектико-материалистическая философия, получившая название марксисткой по имени одного из ее созда-телей. Творческое наследие К. Маркса (1818-1883) и Ф. Энгельса (1820-1895) является единым комплексом идей, хотя каждый из них имел свою "специа-лизацию", особый круг рассматриваемых проблем. Этих мыслителей связы-вали на протяжении почти сорока лет не только общие научные и политиче-ские интересы, но и личная дружба.
Важнейшими вехами на пути становления марксистской философии стали труды Маркса "Тезисы о Фейербахе", "Нищета философии", а также совместные с Энгельсом работы "Святое семейство" и "Немецкая идеоло-гия". К зрелым марксистским философским работам можно отнести "Анти-Дюринг" и "Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии" Энгельса.
В развитии марксисткой философии можно выделить несколько этапов. Первый характеризуется переходом Маркса и Энгельса от идеализма и рево-люционного демократизма к диалектическому и историческому материализ-му (с конца 30-х до конца 40-х годов XIX в.). На втором этапе осуществляет-ся дальнейшее развитие марксисткой философии, расширение круга рассмат-риваемых проблем и уточнение отдельных положений. Для третьего этапа характерно прежде всего распространение марксисткой философии в различ-ных национальных культурах. В Германии она представлена творчеством Ф.Меринга и К. Каутского, в Италии - А. Лабриолой и А. Грамши, в России - Г.В. Плехановым и В.И. Лениным. Четвертый этап связан с систематизацией и дальнейшим развитием марксисткой философии в СССР, где философия являлась официальной и имела апологетический характер. Пятый этап разви-тия марксисткой философии в России начался с 1991 г., когда она перестала быть государственной, но продолжает оставаться действенной основой для выдвижения новых философских идей.
В настоящее время существуют различные варианты диалектико-материалистической философии, из которых мы рассмотрим прежде всего философию, созданную Марксом и Энгельсом. При этом формирование мар-ксисткой философии понимается не как процесс чисто логический. Здесь учитывается, что с самого начала деятельности этих мыслителей решение философских проблем осуществлялось ими в непосредственной связи с ре-шением насущных практических задач политической борьбы и в ходе поле-мики с идеалистическими теориями.
Решающий вклад в создание диалектико-материалистической филосо-фии внес Маркс, которому Энгельс отдавал пальму первенства. Маркс опре-делял философию как "духовную квинтэссенцию своего времени". Маркси-стская философия формировалась путем критического усвоения прежде все-го лучших традиций немецкой классической философии и как теоретическое мировоззрение рабочего класса.
29 Критика Л. Фейрбахом философского идеализма и религии
Фейербах (Feuerbach) Людвиг Андреас (1804 - 1872)
Немецкий философ. Сын знаменитого немецкого криминалиста Ансельма Фейербаха (основателя теории психического принуждения или теории устрашения в учении о наказании). Сперва являлся представителем крайней левой школы Гегелевой философии, позже стал сторонник материализма, антропологизма и гуманизма.
Идеалистические умозрительные системы немецких философов Канта и Гегеля в интересах дальнейшего развития философской мысли требовалось преодолеть, удержав то ценное, что в них содержалось. Это в значительной степени было достигнуто Л. Фейербахом (18О4 - 1872). Идеолог радикальных демократических кругов немецкой буржуазии в период подготовки и совершения революции 1848 г. в Германии, Фейербах восстановил материализм в его правах.
Прежде чем стать материалистом, Фейербах прошел школу гегелевской философии. Однако он вскоре обнаружил ее ограниченность. Он возродил франко-британские материалистическое мировоззрение.
Старая, идеалистическая философия, говорил Фейербах, состояла в союзе с теологией, новая философия опирается на достижение естествознания. Природа - основа всего сущего, учил Фейербах. Особенность философии Фейербаха состоит в том, что это антропологический материализм. Критикуя гегелевскую философию за пренебрежение живым человеком, за игнорирование чувств как источника познания, Фейербах за исходный пункт своего учения принимает живого человека.
В этом и состоит, по мысли Фейербаха, его антропологический подход к философии. Фейербах отвергает идеалистическое учение о приоритете, первичности мышления по отношению к бытию. Он доказывает, что
сознание человека является особым свойством мозга, что оно в конечном счете вторично по отношению к материи.
Однако антропологизм Фейербаха имел и свою отрицательную сторону. Она состояла в том, что человек понимался им преимущественно как физиологическое, биологическое, а не как общественное существо. Между тем реальный человек не может рассматриваться вне общества, вне общественных отношений. Поэтому, как только Фейербах подходит к вопросам общественной жизни, обнаруживается идеализм в его понимании общества. В понимании же природы он был последовательным материалистом.
Фейербах, признавая познаваемость мира, резко критиковал агностицизм. Исходным в процессе познания он считал ощущение, дающее человеку, по его мнению, все необходимые сведения об окружающем мире. Сильной стороной материализма Фейербаха было то, что он решительно подчеркивал связи идеализма с религией, обнаружил их гносеологические корни, выступал с резкой критикой религии. Однако Фейербах отверг учение о диалектике. В этом заключался один из крупных недостатков в его воззрениях. При всех ограниченностях, свойственных философии Фейербаха, его материализм оказал большое влияние на дальнейшее развитие философской мысли.
28 Понимание диалектики в философии Гегеля
Высшей ступени своего развития диалектика в идеалистической форме достигла в философии Гегеля (177О-1831), который был великим представителем объективного идеализма.
Гегелевская система объективного идеализма состоит из трех основных частей. В первой части своей системы - в "Науке логики" - Гегель изображает мировой дух (называемый им здесь "абсолютной идеей") таким, каким он был до возникновения природы, т.е. признает дух первичным. Идеалистическое учение о природе изложено им во второй части системы - в "Философии природы". Природу Гегель как идеалист считает вторичной, производной от абсолютной идеи. Гегелевская идеалистическая теория общественной жизни составляет третью часть его системы - "Философию духа". Здесь абсолютная идея становится по Гегелю "абсолютным духом". Таким образом, система взглядов Гегеля носила ярко выраженный идеалистический характер.
Существенная позитивная особенность идеалистической философии Гегеля состоит в том, что абсолютная идея, абсолютный дух рассматривается им в движении, в развитии. Учение Гегеля о развитии составляет ядро гегелевской идеалистической диалектики и целиком направлено против метафизики. Особенное значение в диалектическом методе Гегеля имели три принципа развития, понимаемые им как движение понятий, а именно: переход количества в качество, противоречие как источник развития и отрицание отрицания. В этих трех принципах, хотя и в идеалистической форме, Гегель вскрыл всеобщие законы развития. Впервые в истории философии Гегель учил, что источником развития являются противоречия, присущие явлениям. Мысль Гегеля о внутренней противоречивости развития была драгоценным приобретением философии.
Выступая против метафизиков, рассматривавших понятия вне связи друг с другом, абсолютизировавших анализ, Гегель выдвинул диалектическое положение о том, что понятия взаимосвязаны между собой. Таким образом, Гегель обогатил философию разработкой диалектического метода. В его идеалистической диалектике заключалось глубокое рациональное отражение. Рассматривая основные понятия философии и естествознания, он в известной мере диалектически подходил к истолкованию природы, хотя в своей системе он и отрицал развитие природы во времени.
В Гегелевской философии существует противоречие между метафизической системой и диалектическим методом. Метафизическая система отрицает развитие в природе, а его диалектический метод признает
развитие, смену одних понятий другими, их взаимодействие и движение от простого к сложному. Развитие общественной жизни Гегель видел лишь в прошлом. Он считал, что история общества завершится
конституционной сословной прусской монархией, а венцом всей истории философии он объявил свою идеалистическую систему объективного идеализма. Так система Гегеля возобладала над его методом., Однако в гегелевской идеалистической теории общества содержится много ценных диалектических идей о развитии общественной жизни. Гегель высказал мысль о закономерностях общественного прогресса. Гражданское общество, государство, правовые, эстетические, религиозные, философские идеи, согласно гегелевской диалектике, прошли длинный путь исторического развития. Если идеалистическая система взглядов Гегеля носила консервативный характер, то диалектический метод Гегеля имел огромное положительное значение для дальнейшего развития философии, явился одним из теоретических источников диалектико-материалистической философии.
Таким образом, историческая роль философских учений немецких философов конца XVIII - начала XIX вв., в особенности Гегеля, состояла в развитии этими выдающимися мыслителями диалектического метода.
27 Этическое учение Канта
Этика И. Канта.
И.Кант(1724-1804) немецкий философ и ученый, родоначальник немецкого классического идеализма. Кант-основатель “критического”, или “трансцендентального” идеализма. Он был не только философом, но также крупным ученым в области естествознания.
В основе философских исследований Канта критического периода (начало 70-х гг. XVIII в. и до 1804 г.) лежит проблема познания. Этическое учение Канта изложено в «Критике практического разума». Этика Канта основана на принципе «как если бы». Бога и свободу невозможно доказать, но надо жить как если бы они были. Практический разум — это совесть, руководящая нашими поступками посредством максим (ситуативные мотивы) и императивов (общезначимые правила). Императивы бывают двух видов: категорические и гипотетические. Категорический императив — требует соблюдения долга. Гипотетический императив — требует, чтобы наши действия были полезны. Существует две формулировки категорического императива:
• «Поступай всегда так, чтобы максима (принцип) твоего поведения могла стать всеобщим законом (поступай так, как ты бы мог пожелать, чтобы поступали все)»;
• «Относись к человечеству в своем лице (так же, как и в лице всякого другого) всегда только как к цели и никогда – как к средству».
В этическом учении человек рассматривается с двух точек зрения:
• Человек как явление;
• Человек как вещь в себе.
Поведение первого детерминировано исключительно внешними факторами и подчиняется гипотетическому императиву. Второй — категорическому императиву — высшему априорному моральному принципу. Таким образом, поведение может определяться практическими интересами и моральными принципами. Возникает 2 тенденции: стремление к счастью (удовлетворению некоторых материальных потребностей) и стремление к добродетели. Эти стремления могут противоречить друг другу и возникает «антиномия практического разума».
Родоначальник классической немецкой философии Иммануил Кант (1724-1804) в ранний период своей деятельности много занимался вопросами естествознания и выдвинул свою гипотезу происхождения и
развития солнечной системы.
Для философской системы Канта характерен компромисс между материализмом и идеализмом. Материалистические тенденции в философии Канта сказываются в том, что он признает существование объективной реальности, вещей вне нас. Кант учит, что существуют "вещи в себе", не зависящие от познающего субъекта. Если бы Кант последовательно проводил этот взгляд, то он пришел бы к материализму. Но в противоречии с этой материалистической тенденцией он утверждал, что "вещи в себе" непознаваемы. Иными словами, он выступил как сторонник агностицизма. Агностицизм приводит его к идеализму.
Идеализм Канта выступает в форме априоризма, учения о том, что основные положения всякого знания являются доопытными, априорными формами рассудка.
Пространство и время, по Канту, являются не объективными формами существования материи, а всего лишь формами человеческого сознания, априорными формами чувственного созерцания. Кант ставил
вопрос о характере основных понятий, категорий, при помощи которых люди познают природу, но этот вопрос он также решал с позиций априоризма. Так, причинность он считал не объективной связью, закономерностью природы, а априорной формой человеческого рассудка.
Все категории рассудка, как уже отмечено выше, Кант объявил априорными формами сознания.
Идеалистически Кант представил и предмет познания. Согласно учению Канта, предмет познания конструируется человеческим сознанием из чувственного материала при помощи априорных форм рассудка.
Этот конструируемый сознанием предмет Кант называет природой. Формально Кант признает, что познание имеет своим предметом природу, но по существу он противопоставляет природу объективному миру.
В идеалистической философии Канта имеются и ценные образцы диалектики. Заслуга Канта в теории познания состоит в том, что он установил недостаточность аналитического метода для науки и поста-
вил вопрос о познавательной роли синтеза в научном исследовании.
Кант отверг распространенный среди метафизиков взгляд, будто научный метод сводится исключительно только к анализу. Выдающийся немецкий философ защищал плодотворную мысль о фундаментальном значении синтеза как метода научного познания.
Диалектический характер имела критика Кантом рассудочного мышления. Кант различал рассудок и разум; он считал, что разумное познание выше и по природе своей диалектично. В этот отношении особый интерес представляет его учение о противоречиях ("антиномиях") разума. Согласно Канту, разум, решая вопрос о конечности или бесконечности мира, его простоте или сложности и т.д., впадает в противоречия.
Диалектика, по мнению Канта, имеет негативный отрицательный смысл: с одинаковой убедительностью можно доказывать, что мир конечен во времени и пространстве (тезис) и что он бесконечен во времени и пространстве (антитезис). Как агностик, Кант ошибочно полагал, что подобные антиномии неразрешимы. Тем не менее его учение об антиномиях разума было направлено против метафизики и самой постановкой вопроса о противоречиях способствовало развитию диалектического взгляда на мир.
В "Критике практического разума" Кант изложил самостоятельную этику долга, которая лежит в основе такого размышления: разум познает природу, ее явления с помощью опыта, он не может быть ограничен рамками чисто априорного знания. Но разум может определять волю человека и его практическое поведение. Человек не свободен от законов природы, но благодаря своему "познающему" характеру (человек как индивидуальность) он свободен и следует в пределах теоретического разума. Закон морали, которому он должен подчиняться, и есть категорический императив. Он не дает человеку права на вознаграждение за свою моральность, зато дает уверенность в Боге как гаранте моральности
26 Учение Канта о познании
Теория познания
Главным философским произведением Канта является «Критика чистого разума». Исходной проблемой для Канта является вопрос «Как возможно чистое знание?» Прежде всего, это касается возможности чистой математики и чистого естествознания («чистый» означает «неэмпирический», то есть такой к которому не примешивается ощущение). Указанный вопрос Кант формулировал в терминах различения аналитических и синтетических суждений — «Как возможны синтетические суждения априори?» Под «синтетическими» суждениями Кант понимал суждения с приращением содержания, по сравнению с содержанием входящих в суждение понятий, которые отличал от аналитических суждений, раскрывающих смысл самих понятий. Термин «априори» означает «вне опыта», в противоположность термину «апостериори» — «из опыта». Кант, вслед за Юмом, соглашается, что если наше познание начинается с опыта, то его связь — всеобщность и необходимость не из него. Однако, если Юм из этого делает скептический вывод о том, что связь опыта является всего лишь привычкой, то Кант эту связь относит к необходимой априорной деятельности сознания. Выявлением этой деятельности сознания в опыте Кант называет трансцендентальным исследованием. Вот как об этом пишет сам Кант: «Я называю трансцендентальным всякое познание, занимающееся не столько предметами, сколько видами нашего познания предметов, поскольку это познание должно быть возможным априори». Кант называет свою философию «критической» в противоположность догматической философии, которая оставляет нерешенным вопрос возможности знания. Кант, по его словам, совершает Коперниканский переворот в философии, тем, что первый указывает, что для обоснования возможности знания следует признать, что не наши познавательные способности должны сообразовываться с миром, а мир должен сообразоваться с нашими способностями, чтобы вообще могло состояться познание. Иначе говоря, наше сознание не просто пассивно постигает мир как он есть на самом деле (догматизм), как бы это можно было доказать и обосновать? Но скорее, наоборот, мир сообразуется с возможностями нашего познания, а именно: сознание является активным участником становления самого мира, данного нам в опыте. Опыт по сути есть синтез того содержания, материи, которое дается миром (вещей в себе) и той субъективной формы, в которой эти ощущения постигаются сознанием. Единое синтетическое целое материи и формы Кант и называет опытом, который по необходимости становится чем-то только субъективным. Именно поэтому Кант различает мир как он есть сам по себе (то есть вне деятельности формирования сознания) — вещи-в-себе и мир как он дан в явлении, то есть в опыте. В опыте выделяется два уровня формообразования (активности) сознания: 1) это субъективные формы чувства — пространство и время. В созерцании, чувства (материя) постигаются нами в формах пространства и времени, и тем самым опыт чувства становится чем-то необходимым и всеобщим. Это чувственный синтез. 2) это категории рассудка, благодаря которому связываются созерцания. Это рассудочный синтез. Основой всякого синтеза является, согласно Канту, самосознание — единство апперцепции (Лейбницевский термин). В «Критике» много места уделяется тому, как понятия рассудка подводятся под представления. Здесь решающую роль играет воображение и рассудочный категориальный схематизм. Наконец, описав эмпирическое применение рассудка, Кант задается вопросом возможности чистого применения рассудка, которое он называет разумом. Здесь возникает новый вопрос: «Как возможна метафизика?». В результате исследования чистого разума Кант доказывает, что разум не может иметь конститутивного значения, то есть основывать на самом себе чистое знание, которое должно было бы составить чистую метафизику, поскольку «запутывается» в паралогизмах и неразрешимых антиномиях (противоречиях, каждое из утверждений которого одинаково обосновано), но только регулятивное значение — как систему принципов, которым должно удовлетворять всякое знание. Собственно, всякая будущая метафизика, согласно Канту, должна принимать во внимание его выводы.
25 Соц.-политич. идеи Ж.-Ж. Руссо
Понятие «Общественный договор» (буквальный перевод термина «социальный контракт») впервые появилось в трудах философов Томаса Гоббса (XVII в.) и Жан-Жака Руссо (XVIII в). Именно после книги Руссо «Об общественном договоре» (1762) это понятие стало популярным в европейской политике и социальной науке. Эти старинные авторы, рассуждая об общественном договоре, имели в виду следующее. Люди от природы обладают неотъемлемыми естественными правами – на свободу, на имущество, на достижение своих личных целей и т.п. Но неограниченное пользование этими правами ведет либо к «войне всех против всех», то есть к социальному хаосу; либо же к установлению такого социального порядка, при котором одни жестоко и несправедливо угнетают других, что, в свою очередь, порождает социальный взрыв и опять-таки хаос. Поэтому необходимо, чтобы все граждане добровольно отказались от части своих естественных прав и передали их государству, которое – под контролем народа – будет гарантировать законность, порядок и справедливость.
Теория Общественного договора в системе взглядов Ж.-Ж. Руссо.
Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) был одним из крупнейших представителей французского Просвещения. Его теория Общественного договора существенно отличалась как от взглядов Гоббса, так и от воззрений Локка.
Естественное состояние людей Руссо трактует состояние первобытной гармонии с природой. Человек не нуждается ни в общественных ограничителях, ни в морали, ни в систематическом труде. Способность к самосохранению удерживает его от состояния "войны всех против всех". Однако, население растет, меняются географические условия, развиваются способности и потребности людей, что приводит в конечном счете к установлению частной собственности. Общество расслаивается на богатых и бедных, могущественных и притесненных, которые враждуют между собой. Неравенство развивается постепенно: сначала признаются богатство и бедность, затем - могущество и беззащитность, наконец - господство и порабощение. Общество нуждается в гражданском мире - заключается Общественный договор, по которому власть над обществом переходит государству. Но в основе государственной власти, по мнению Руссо, лежит воля и свободы каждого отдельного человека. Эта свобода и воля остаются абсолютными, неограниченными и после заключения Общественного договора. Поэтому, Руссо выдвигает свой знаменитый тезис о том, что носителем и источником власти является народ, который может и должен свергать власти, нарушающие условия Общественного договора. Суверенно не государство, суеверен народ. Народ творит законы, меняет их, принимает новые.
Основная задача, которую призван решать Общественный договор, состоит, по мнению Руссо, в том, чтобы найти такую форму ассоциации, которая защищает и ограждает всею общею силою личность и имущество каждого из членов ассоциации, и благодаря которой каждый, соединяясь со всеми, подчиняется, однако, только самому себе и остается столь же свободным, как и прежде".
Рассматривая государство как продукт Общественного договора, порождение разумной воли народа, а точнее - человеческим учреждением или даже изобретением, Руссо исходил из того, что каждый человек передает в общее достояние и ставит под высшее руководство общей воли свою личность и все силы. В результате "для нас всех вместе каждый член превращается в нераздельную часть целого". Это коллективное целое, по мнению Руссо, есть не что иное, как юридическое лицо. Раньше оно именовалось "гражданской общиной". Позднее - "Республикой или Политическим организмом". Члены этого политического организма называют его "Государством, когда он пассивен, Суверенитетом, когда он активен, Державою - при сопоставлении его с ему подобными".
Государство рассматривается Руссо как "условная личность", жизнь которой заключается в союзе ее членов. Главной его заботой, наряду с самосохранением, является забота об общем благе, о благе всего общества, народа. Огромную роль при этом играют издаваемые законы, право.
Руссо выдвигает и развивает идею прямого народного правления ибо, согласно Общественному договору, "только общая воля может управлять силами государства в соответствии с целью его установления, каковая есть общее благо".
Народ, рассуждает мыслитель, не может лишить самого себя неотчуждаемого права издавать законы, даже если бы он этого и захотел. Законы всегда являются актами общей воли. И никто, даже государь, не может быть выше их. Законами являются лишь такие акты, которые непосредственно принимаются или утверждаются путем проведения референдума самим народом.
Наряду с исключительным правом на принятие законов у народа имеется также неотчуждаемое право на сопротивление тиранам. Короли, писал по этому поводу Руссо, всегда "хотят быть неограниченными". Хотя им издавна твердили, что "самое лучшее средство стать таковыми - это снискать любовь своих поданных", однако это правило при дворах всегда вызывало и будет вызывать только насмешки"
Власть, возникающая из любви поданных, несомненно, наибольшая, но она непрочна и условна. Поэтому "никогда не удовлетворяются ею государи". Личный интерес любых повелителей состоит прежде всего в том, "чтобы народ был слаб, бедствовал и никогда не мог им сопротивляться". Конечно, замечает мыслитель, если предположить, что поданные всегда будут оставаться совершенно покорными, что государь был бы заинтересован в том, чтобы народ был могуществен, "дабы это могущество, будучи его собственным, сделало государя грозным для соседей". Но так как интерес народа имеет "лишь второстепенное и подчиненное значение" и так как оба предположения несовместимы, то естественно, что "государи всегда предпочитают следовать тому правилу, которое для них непосредственно выгодно".
Таким образом, у любого правителя всегда сохраняется свой собственный, отличающийся от народного, интерес и соблазн сосредоточения в своих руках как можно больше государственной власти. Последнее же приводит не только к тому, что "расстояние между государем и народом становится слишком велико и государству начинает недоставать внутренней связи", но и к тому, что в политическом режиме устанавливаются признаки открытого игнорирования прав и свобод народных масс, признаки деспотизма. В этих условиях, как следует из Общественного договора по Руссо, народ может реализовать свое естественное право на сопротивление. При этом, заключает он, восстание, которое "приводит к убийству или свержение с престола какого-нибудь султана, это акт столь же закономерный", как и те акты, посредством которых он только что распоряжался жизнью и имуществом своих подданных. "Одной только силой он держался, одна только сила его и низвергает".
Эти взгляды отличаются радикализмом и революционностью. Именно они лежали в основе идеологии самой крайне группы революционеров времен Французской революции - якобинцев и служили обоснованием якобинского террора.
Из всего сказанного о естественно-правовой теории происхождения государства и права следует, что ее сторонники исходят из того, что народ обладает естественным, неотчуждаемым правом не только на сознание государства на основе Общественного договора, но и на его защиту. Несмотря на то, что научность договорной теории оценивалась достаточно неоднозначно и противоречиво, вплоть до полного отрицания ее исторической самостоятельности, тем не менее некоторые аспекты данной концепции нашли свое реальное воплощение в практике государственного строительства. Примером этого могут служить Соединенные Штаты Америки, которые в своей конституции юридически закрепили договор между народами, входящими в их состав, и определили цели этого договора: утверждение правосудия, охрана внутреннего спокойствия, организация совместной обороны, содействие общему благосостоянию.
24 Антиклерикализм философии французского Просвещения (Вольтер, Гольбах)
Вольте́р — один из крупнейших французских философов-просветителей XVIII века, поэт, прозаик, историк, публицист, правозащитник.
Критика религии
Неутомимый и беспощадный враг церкви и клерикалов, которых он преследовал аргументами логики и стрелами сарказма, писатель, чей лозунг гласил «écrasez l’infâme» («уничтожьте подлую», часто переводят как «раздавите гадину»), Вольтер обрушивался и на иудаизм, и на христианство (например в «Обеде у гражданина Булэнвилье»), изъявляя впрочем своё уважение к личности Христа (как в указанном сочинении, так и в трактате «Бог и люди»); с целью антицерковной пропаганды Вольтер издал «Завещание Жана Мелье», священника-социалиста XVII века, не щадившего слов для развенчания клерикализма.
Борясь словом и делом (заступничество за жертв религиозного фанатизма — Каласа и Сирвена) против господства и гнёта религиозных суеверий и предрассудков, против клерикального изуверства, Вольтер неустанно проповедовал идеи религиозной терпимости как в своих публицистических памфлетах (Трактат о веротерпимости, 1763), так и в своих художественных произведениях (образ Генриха IV, покончившего с вероисповедной распрей католиков и протестантов; образ императора в трагедии «Гебры»). В 1722 году Вольтер пишет антиклерикальную поэму «За и против».В этой поэме он доказывает, что христианская религия, предписывающая любить милосердного Бога, на самом деле рисует Его жестоким тираном, «Которого мы должны ненавидеть».Тем самым Вольтер провозглашает решительный разрыв с христианскими верованиями:"В этом недостойном образе я не признаю Бога, Которого я должен чтить…Я не христианин…"
Поль Анри Гольба́х , французский философ немецкого происхождения, писатель, энциклопедист, просветитель, иностранный почетный член Петербургской Академии наук.
Гольбах широко известен как автор многочисленных атеистических произведений, в которых он в простой и логичной форме, часто с юмором, критиковал как религию вообще, так и служителей культов. Эти книги, прежде всего, были направлены против христианства, в частности, против Римско-католической церкви. Первым антирелигиозным сочинением Гольбаха стало «Разоблаченное христианство» (1761), за ним последовали «Карманное богословие» (1766), «Священная зараза» (1768), «Письма к Евгении» (1768), «Галерея святых» (1770), «Здравый смысл» (1772) и др.
Основное и наиболее известное сочинение Гольбаха «Система природы, или О законах мира физического и мира духовного» вышло в свет в 1770 году. Книга представляет собой наиболее всестороннее обоснование материализма и атеизма той эпохи. Современники окрестили ее «Библией материализма».
«Система природы» была осуждена парижским парламентом и приговорена к сожжению вместе с атеистическими произведениями Гольбаха, а Римско-католическая церковь включила их в «Индекс запрещенных книг». Но сам автор не подвергся преследованиям, так как авторство книг не было установлено. Сочинения Гольбаха издавались за пределами Франции под вымышленными именами и с указанием ложного места издания. Тщательно сохраняя анонимность, Гольбах сумел избежать преследований, тюремных заключений и возможной смерти
23 Философия просвещения. Общая хар-ка
ОБЩАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ФИЛОСОФИИ ЭПОХИ ПРОСВЕЩЕНИЯ
XVII и XVIII века – это время особых исторических изменений в странах Западной Европы. В этот период мы наблюдаем становление и развитие промышленного производства. Все активнее осваиваются в чисто производственных целях новые природные силы и явления: строятся водяные мельницы, конструируются новые подъемные машины для шахт, создается первая паровая машина и т.д. Все эти и другие инженерные работы выявляют очевидную потребность общества в развитии конкретно-научного знания. Уже в XVII веке многие полагают, что “знание – сила” (Ф.Бэкон), что именно “практическая философия” (конкретно-научное знание) поможет нам с пользой для нас овладеть природой и стать “господами и хозяевами” этой природы (Р.Декарт).
В XVIII веке еще более закрепляется безграничная вера в науку, в наш разум. Если в эпоху Возрождения принималось, что наш разум безграничен в своих возможностях в познании мира, то в XVIII столетии с разумом стали связывать не только успехи в познании, но и надежды на благоприятное для человека переустройство как природы, так и общества. Для многих мыслителей XVIII века научный прогресс начинает выступать как необходимое условие успешного продвижения общества по пути к человеческой свободе, к счастью людей, к общественному благополучию. При этом принималось, что все наши действия, все поступки (и в производстве, и в переустройстве общества) лишь тогда могут быть гарантированно успешными, когда они будут пронизаны светом знаний, будут опираться на достижения наук. Поэтому главной задачей цивилизованного общества объявлялось всеобщее просвещение людей.
Многие мыслители XVIII века уверенно стали объявлять, что первой и главной обязанностью любого “истинного друга прогресса и человечества” является “просветление умов”, просвещение людей, приобщение их ко всем важнейшим достижениям науки и искусства. Эта установка на просвещение масс стала настолько характерной для культурной жизни европейских стран в XVIII веке, что впоследствии XVIII век был назван веком Просвещения, или эпохой Просвещения.
Первой в эту эпоху вступает Англия. Для английских просветителей (Д.Локк, Д.Толанд, М.Тиндаль и др.) была характерна борьба с традиционным религиозным мировосприятием, которое объективно сдерживало свободное развитие наук о природе, о человеке и обществе. Идейной формой свободомыслия в Европе с первых десятилетий XVIII века становится деизм. Деизм еще не отвергает бога как творца всей живой и неживой природы, но в рамках деизма жестоко постулируется, что это творение мира уже свершилось, что после этого акта творения бог не вмешивается в природу: теперь природа ничем внешним не определяется и теперь причины и объяснения всех событий и процессов в ней следует искать только в ней самой, в ее собственных закономерностях. Это был существенный шаг на пути к науке, свободной от пут традиционных религиозных предрассудков.
И все же английское просвещение было просвещением для избранных, носило аристократический характер. В отличие от него французское просвещение ориентировано не на аристократическую элиту, а на широкие круги городского общества. Именно во Франции в русле этого демократического просвещения зарождается идея создания “Энциклопедии, или толкового словаря наук, искусств и ремесел”, энциклопедии, которая бы в простой и доходчивой форме (а не в форме научных трактатов) знакомила читателей с важнейшими достижениями наук, искусств и ремесел.
Идейным вождем этого начинания выступает Д.Дидро, а его ближайшим соратником – Д.Аламбер. Статьи же для этой “Энциклопедии” соглашались писать самые выдающиеся философы и естествоиспытатели Франции. По замыслу Д.Дидро в “Энциклопедии” должны были отражаться не только достижения конкретных наук, но и многие новые философские концепции относительно природы материи, сознания, познания и т.д. Более того, в “Энциклопедии” стали помещаться статьи, в которых давались критические оценки традиционной религиозной догматики, традиционного религиозного мировосприятия. Все это определило негативную реакцию церковной элиты и определенного круга высших государственных чиновников к изданию “Энциклопедии”. Работа над “Энциклопедией” с каждым томом все усложнялась и усложнялась. Последних ее томов XVIII век так и не увидел. И все же даже то, что было все-таки издано, имело непреходящее значение для культурного процесса не только во Франции, но и во многих других странах Европы (в том числе для России и Украины.
Итак, подводя итоги сказанному выше о философии Просвещения, можно отметить следующие важные моменты в ее общей характеристике:
• получает заметное развитие глубокая вера в неограниченные возможности науки в познании мира – вера, в основании которой лежали хорошо усвоенные философами Просвещения идеи Ф.Бэкона (о возможностях опытного исследования природы) и Р.Декарта (о возможностях математики в естественнонаучном познании);
• развиваются деистические представления о мире, что в свою очередь приводит к формированию материализма как достаточно цельного философского учения, именно деизм в единстве с успехами и результатами естественных наук приводит в результате к формированию французского материализма XVIII века;
• формируется новое представление об общественной истории, о ее глубокой связи с достижениями науки и техники, с научными открытиями и изобретениями, с просвещением масс
22 Соц.-политич. концепции нов. времени(Гоббс, Локк)
Понятие «Общественный договор впервые появилось в трудах философов Томаса Гоббса (XVII в.) и Жан-Жака Руссо (XVIII в). Именно после книги Руссо «Об общественном договоре» (1762) это понятие стало популярным в европейской политике и социальной науке. Эти старинные авторы, рассуждая об общественном договоре, имели в виду следующее. Люди от природы обладают неотъемлемыми естественными правами – на свободу, на имущество, на достижение своих личных целей и т.п. Но неограниченное пользование этими правами ведет либо к «войне всех против всех», то есть к социальному хаосу; либо же к установлению такого социального порядка, при котором одни жестоко и несправедливо угнетают других, что, в свою очередь, порождает социальный взрыв и опять-таки хаос. Поэтому необходимо, чтобы все граждане добровольно отказались от части своих естественных прав и передали их государству, которое – под контролем народа – будет гарантировать законность, порядок и справедливость.
1. Т. Гоббс и его теория Общественного договора.
Томас Гоббс (1588-1649), английский философ 17 века, в своем известном трактате "Левифиан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского" впервые, пожалуй, изложил теорию общественного договора в определенной, четкой и рационалистической (то есть основывающейся на аргументах разума) форме. По мнению Гоббса, появлению государства предшествует так называемое естественное состояние, состояние абсолютной, ничем неограниченной свободы людей, равных в своих правах и способностях. Люди равны между собой и в желании господствовать, обладать одними и теми же правами. Поэтому естественное состояние для Гоббса есть в полном смысле "состояние войны всех против всех". Абсолютная свобода человека - стремление к анархии, хаосу, беспрерывной борьбе, в которой оправдывается и убийство человека человеком.
В этой ситуации естественным и необходимым выходом становится ограничение, обуздание абсолютной свободы каждого во имя блага и порядка всех. Люди должны взаимно ограничить свою свободу чтобы существовать в состоянии общественного мира. Они договариваются между собой об этом ограничении. Это взаимное самоограничение называется общественным договором.
Ограничивая свою естественную свободу, люди вместе с тем передают полномочия по поддержанию порядка и надзор за соблюдением договора той или иной группе или отдельному человеку. Так возникает государство, власть которого суверенна, то есть независима ни от каких внешних или внутренних сил. Власть государства, по убеждению Гоббса, должна быть абсолютна, государство вправе в интересах общества в целом предпринимать любые меры принуждения к своим гражданам. Поэтому идеалом государства для Гоббса была абсолютная монархия, неограниченная власть по отношению к обществу.
2. Дж. Локк об общественном договоре.
Несколько иных взглядов придерживался другой английский мыслитель 17 в. Дж. Локк (1632-1704).
В работе "Два трактата о государственном правлении" он выдвигает иной взгляд на первоначальное ,естественное состояние человека. В отличии от Гоббса с его тезисом о "войне всех против всех", Локк считает первоначальной абсолютной свободе людей не источник борьбы, а выражение естественного их равенства и готовности следовать разумным естественным, природным законам. Эта естественная готовность людей приводит их к осознанию того, что в интересах общего блага необходимо, сохранив свободу, часть функции отдать правительству, которое призвано обеспечить дальнейшее развитие общества. Так достигается Общественный договор между людьми, так возникает государство.
Основная цель государства - защита естественных прав людей, прав на жизнь, свободу и собственность. Легко заметить, что Локк существенно отходит от теории Гоббса. Гоббс подчеркивал абсолютную власть государства над обществом и людьми. Локк акцентирует другое: люди отдают государству лишь часть своей естественной свободы. Государство обязано защищать их естественные права на собственность, жизнь, свободу. Чем больше прав у человека, тем шире круг его обязанностей перед обществом. Государство при этом не обладает абсолютной произвольной властью. Общественный договор предполагает, по мнению Локка, и ответственность государства перед гражданами. Если государство не выполняет своего долга перед людьми, если оно нарушает естественные свободы - люди вправе бороться против такого государства.
Локка часто называют в числе основных теоретиков демократического государственного устройства. Его идеал - английская конституционная монархия, в которой воплощено равновесие интересов личности, и государства.
Взгляды Локка нашли яркое выражение в "Декларации независимости США" и в "Декларации прав человека и гражданина" во Франции.
21 Сущность договорной концепции государства(Гоббс, Локк)
Понятие «Общественный договор впервые появилось в трудах философов Томаса Гоббса (XVII в.) и Жан-Жака Руссо (XVIII в). Именно после книги Руссо «Об общественном договоре» (1762) это понятие стало популярным в европейской политике и социальной науке. Эти старинные авторы, рассуждая об общественном договоре, имели в виду следующее. Люди от природы обладают неотъемлемыми естественными правами – на свободу, на имущество, на достижение своих личных целей и т.п. Но неограниченное пользование этими правами ведет либо к «войне всех против всех», то есть к социальному хаосу; либо же к установлению такого социального порядка, при котором одни жестоко и несправедливо угнетают других, что, в свою очередь, порождает социальный взрыв и опять-таки хаос. Поэтому необходимо, чтобы все граждане добровольно отказались от части своих естественных прав и передали их государству, которое – под контролем народа – будет гарантировать законность, порядок и справедливость.
1. Т. Гоббс и его теория Общественного договора.
Томас Гоббс (1588-1649), английский философ 17 века, в своем известном трактате "Левифиан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского" впервые, пожалуй, изложил теорию общественного договора в определенной, четкой и рационалистической (то есть основывающейся на аргументах разума) форме. По мнению Гоббса, появлению государства предшествует так называемое естественное состояние, состояние абсолютной, ничем неограниченной свободы людей, равных в своих правах и способностях. Люди равны между собой и в желании господствовать, обладать одними и теми же правами. Поэтому естественное состояние для Гоббса есть в полном смысле "состояние войны всех против всех". Абсолютная свобода человека - стремление к анархии, хаосу, беспрерывной борьбе, в которой оправдывается и убийство человека человеком.
В этой ситуации естественным и необходимым выходом становится ограничение, обуздание абсолютной свободы каждого во имя блага и порядка всех. Люди должны взаимно ограничить свою свободу чтобы существовать в состоянии общественного мира. Они договариваются между собой об этом ограничении. Это взаимное самоограничение называется общественным договором.
Ограничивая свою естественную свободу, люди вместе с тем передают полномочия по поддержанию порядка и надзор за соблюдением договора той или иной группе или отдельному человеку. Так возникает государство, власть которого суверенна, то есть независима ни от каких внешних или внутренних сил. Власть государства, по убеждению Гоббса, должна быть абсолютна, государство вправе в интересах общества в целом предпринимать любые меры принуждения к своим гражданам. Поэтому идеалом государства для Гоббса была абсолютная монархия, неограниченная власть по отношению к обществу.
2. Дж. Локк об общественном договоре.
Несколько иных взглядов придерживался другой английский мыслитель 17 в. Дж. Локк (1632-1704).
В работе "Два трактата о государственном правлении" он выдвигает иной взгляд на первоначальное ,естественное состояние человека. В отличии от Гоббса с его тезисом о "войне всех против всех", Локк считает первоначальной абсолютной свободе людей не источник борьбы, а выражение естественного их равенства и готовности следовать разумным естественным, природным законам. Эта естественная готовность людей приводит их к осознанию того, что в интересах общего блага необходимо, сохранив свободу, часть функции отдать правительству, которое призвано обеспечить дальнейшее развитие общества. Так достигается Общественный договор между людьми, так возникает государство.
Основная цель государства - защита естественных прав людей, прав на жизнь, свободу и собственность. Легко заметить, что Локк существенно отходит от теории Гоббса. Гоббс подчеркивал абсолютную власть государства над обществом и людьми. Локк акцентирует другое: люди отдают государству лишь часть своей естественной свободы. Государство обязано защищать их естественные права на собственность, жизнь, свободу. Чем больше прав у человека, тем шире круг его обязанностей перед обществом. Государство при этом не обладает абсолютной произвольной властью. Общественный договор предполагает, по мнению Локка, и ответственность государства перед гражданами. Если государство не выполняет своего долга перед людьми, если оно нарушает естественные свободы - люди вправе бороться против такого государства.
Локка часто называют в числе основных теоретиков демократического государственного устройства. Его идеал - английская конституционная монархия, в которой воплощено равновесие интересов личности, и государства.
Взгляды Локка нашли яркое выражение в "Декларации независимости США" и в "Декларации прав человека и гражданина" во Франции.
20 Общая хар-ка фил. взгядов Декарта
Рене Декарт
Декарт Рене (французский философ и математик).
главные сочинения: «Рассуждение о методе...» (1637), «Размышления о первой философии...» (1641), «Начала философии» (1644). В 1649 по приглашению шведской королевы Кристины переселился в Стокгольм, где вскоре умер.
Основная черта философского мировоззрения Декарта – дуализм души и тела, «мыслящей» и «протяженной» субстанции. Отождествляя материю с протяжением, Декарт понимает ее не столько как вещество физики, сколько как пространство стереометрии. В противоположность средневековым представлениям о конечности мира и качественном разнообразии природных явлений Декарт утверждает, что мировая материя (пространство) беспредельна и однородна; она не имеет пустот и делима до беспредельности. Каждую частицу материи философ рассматривал как инертную и пассивную массу. Движение, которое Декарт сводил к перемещению тел, возникает всегда только в результате толчка, сообщаемого данному телу другим телом. Общей же причиной движения в дуалистической концепции Декарта является Бог, который сотворил материю вместе с движением и покоем и сохраняет их.
Учение Декарта о человеке также дуалистично. Человек есть реальная связь бездушного и безжизненного телесного механизма с душой, обладающей мышлением и волей. Взаимодействие между телом и душой совершается, по предположению Декарта, посредством особого органа – так называемой шишковидной железы. Тело человека (как и тело животных) представляет собой, согласно Декарту, всего лишь сложный механизм, созданный из материальных элементов и способный, в силу механического воздействия на него окружающих предметов, совершать сложные движения.
В круге вопросов философии, которые разрабатывал Декарт, первостепенное значение имел вопрос о методе познания. Как и Ф. Бэкон, Декарт видел конечную задачу знания в господстве человека над силами природы, в открытии и изобретении технических средств, в познании причин и действий, в усовершенствовании самой природы человека. Исходный пункт философских рассуждений Декарта – сомнение в истинности общепризнанного знания, охватывающее все виды знания. Однако, как и у Бэкона, сомнение, с которого начинал Декарт, есть не убеждение агностика, а только предварительный методический прием. Можно сомневаться в том, существует ли внешний мир, и даже в том, существует ли мое тело. Но само мое сомнение во всяком случае существует. Сомнение же есть один из актов мышления: я сомневаюсь, поскольку я мыслю; я мыслю, следовательно я существую.
В учении о познании Декарт был родоначальником рационализма, который сложился в результате наблюдений над логическим характером математического знания. Математические истины, по Декарту, совершенно достоверны, обладают всеобщностью и необходимостью, вытекающими из природы самого интеллекта. Поэтому Декарт отвел исключительную роль в процессе познания дедукции, под которой он понимал рассуждение, опирающееся на вполне достоверные исходные положения (аксиомы) и состоящее из цепи также достоверных логических выводов. Достоверность аксиом усматривается разумом интуитивно, с полной ясностью и отчетливостью. Для ясного и отчетливого представления всей цепи звеньев дедукции нужна сила памяти. Поэтому непосредственно очевидные исходные положения, или интуиции, имеют преимущество по сравнению с рассуждениями дедукции. Вооруженный достоверными средствами мышления – интуицией и дедукцией, разум может достигнуть во всех областях знания полной достоверности, если только будет руководствоваться истинным методом.
Учение Декарта и направление в философии и естествознании, продолжавшее его идеи, получило название картезианства. Он оказал значительное влияние на последующее развитие науки и философии, причем как идеализма, так и материализма. Учения Декарта о непосредственной достоверности самосознания, о врожденных идеях, об интуитивном характере аксиом, о противоположности материального и идеального явились опорой для развития идеализма. С другой стороны, учение Декарта о природе и его всеобщий механистический метод делают его философию одним из этапов материалистического мировоззрения нового времени.
19 Теория идолов Бэкона
Френсис Бэкон - основатель английского эмпиризма.
Философское направление - эмпиризм (от греч.empiria - опыт) утверждало, что все знания возникают из опыта и наблюдений. При этом остается неясным, как возникают научные теории, законы и понятия, которые нельзя получить непосредственно из опыта и наблюдений.
ПОНЯТИЕ “ПРИЗРАКОВ” У Ф.БЭКОНА
Итак, важнейшим условием овладения природой является знание, которое, по мнению Бэкона должно строится на новых принципах. Прежде всего, необходимо очистить познание от мешающих ему “призраков”, т.е. некоторых установок сознания или сложившихся традиций мышления. “Существуют четыре вида призраков, которые осаждают умы людей. Назовем первый вид призраков - призраками рода, второй - призраками пещеры, третий - призраками рынка, четвертый - призраками театра “. Ф.Бэкон. Там же., с. 196. Под призраками рода Бэкон понимает устойчивость некоторых человеческих представлений, например, представление о том, что Земля плоска; призраки пещеры - это заблуждения одного отдельного человека, обусловленные его индивидуальными особенностями,; призраки рынка - мнение толпы или большинства (невольно вспоминается библейское “не следуй за большинством на зло”); и, наконец, призраки театра - это вера в высшие авторитеты - ученых, религиозных догматов и т.д. Только подвергнув свое знание строгой проверке, можно отыскать в мире истину. Главным учителем человека должна быть природа. “Лучше рассекать природу, чем отвлекаться от нее. Это и делала школа Демокрита, которая больше чем другие проникал в природу”. Ф.Бэкон. Там же., с. 198. Бэкон впервые после долгого забвения упоминает имя Демокрита, возрождая таким образом античное философское наследие в его полноте, заложенную именно там традицию опытного постижения природы.
18 Учение Бэкона о методе
Френсис Бэкон - основатель английского эмпиризма.
Философское направление - эмпиризм (от греч.empiria - опыт) утверждало, что все знания возникают из опыта и наблюдений. При этом остается неясным, как возникают научные теории, законы и понятия, которые нельзя получить непосредственно из опыта и наблюдений. Наиболее яркими представителями этого направления были Ф. Бэкон (1561-1626), Т.Гоббс (1588-1679) и Д.Локк (1632-1704).
ПОНЯТИЕ ОПЫТА В ФИЛОСОФИИ Ф.БЭКОНА
“Опыт” - главная категория в философии Бэкона, ибо с него начинается и к нему приходит познание, именно в опыте проверяется достоверность знания, именно он дает пищу разуму. Без чувственного освоения действительности разум мертв, ибо предмет мысли всегда черпается из опыта. “Самое лучшее из всех доказательства есть опыт”, - пишет Бэкон. Ф.Бэкон Там же., с. 209. Опыты в науке бывают плодоносными и светоносными, первые приносят новые знания полезные человеку, это низший вид опытов; а вторые - открывают истину, именно к ним должен стремиться ученый, хотя это трудный и долгий путь. В этом пути его будут сопровождать главные методы познания, “один воспаряет от ощущений и частностей к более общим аксиомам... Другой же - выводит аксиомы из ощущений”. Ф.Бэкон Там же., с. 195
Это не что иное, как индукция (от частного к общему) и дедукция (от общего к частному). Дедуктивный метод был хорошо отработан в Логике Аристотеля и более поздних работах. Заслуга Бэкона в философском обосновании индукции. Индукция может быть полной и неполной. Полная индукция - это идеал познания, она означает, что собраны абсолютно все факты, относящиеся к области изучаемого явления. Нетрудно догадаться, что это задача сложная, если не сказать недостижимая, хотя Бэкон верил, что со временем наука решит эту задачу; поэтому в большинстве случаев люди пользуются неполной индукцией. Это означает, что обещающие выводы строятся на материале частичного или выборочного анализа эмпирического материала, но в таком знании всегда сохраняется характер гипотетичности. Например, мы можем утверждать, что все кошки мяукают до тех пор, пока нам не встретится хоть одна немяукаящая кошка. В науку, считает Бэкон, нельзя допускать пустые фантазии, “...человеческому разуму надо придать не крылья, а скорее свинец и тяжести, - чтобы они сдерживали каждый прыжок и полет” Ф.Бэкон Там же., с.211
. Для того чтобы добраться до истины, науке необходимо накопить огромное количество плодоносных опытов, подобно муравью, который по песчинке собирает свой муравейник, в отличие от паука, создающего из самого себя затейливый узор своей паутины. С муравьями Бэкон сравнивал ученых-естествоиспытателей, а с пауками ученых-схоластов, книжников. Если первые приносят пользу людям, то вторые - задерживают развитие познания. Однако наилучшим типом ученого он считал - ученого, который как пчела по крупице собирает нектар опыта, чтобы получить из него новый, ценный и полезный как мед продукт - полезные знания, способные изменить мир для блага человека.
17 Натурфилософия Дж. Бруно
Натурфилософия Джордано Бруно.
Основным естественнонаучным источником натурфилософской доктрины Ноланца стала гелиоцентрическая астрономия Коперника. Её он прежде всего и защищал в своих многочисленных диспутах и спорах со сторонниками традиционной аристотелевско-схоластической системы мира. ^Космологическая доктрина — одна из главных компонент натурфилософии Бруно. Он утверждает, что "природа есть Бог в вещах" (Deus in rebus, Dio helle cose), божественная сила, скрытая в них же. У Бруно весьма редки богословско-креационистские выражения, а внеприродное понимание безличного Богар общем уловить довольно трудно. Природа в понимании Бруно фактически приобретает полную самостоятельность, а Бог мыслится как синоним ее единства. Соответственно вещи и явления природы — не символы "сокрытого Бога", из которого соткано покрывало таинственности, окутывающее ее, несмотря на все успехи познающего человека, а самостоятельные и полноценные реальности, в мире которых он живет и действует. Конечно, актуально-бесконечный ("целокупно-бесконечный") Бог "в свернутом виде и целиком" не может быть отождествлен с потенциально бесконечным универсумом, существующим в развернутом виде и не целиком" Однако максимальное приближение такого Бога к миру природы и человека толкало Бруно к их отождествлению во множестве конкретных случаев") Именно многочисленностью таких отождествлений Бога то с природой, то с ее различными вещами и процессами, а иногда прямо с материей делает пантеизм Бруно не только натуралистическим, но в ряде аспектов и материалистическим Особенно показательны здесь заключительные главы его поэмы «О безмерном и неисчислимых».
Максимальное сближение Бога и природы у Бруно имело для его натурфилософской доктрины другое важнейшее следствие, которое можно назвать реабилитацией материи. Для Ноланца материя есть не что иное, как "божественное бытие в вещах"(essere divino nelle cose), которое означает тесное объединение материи и формы") отрицание самостоятельности последней, многократно усиленное в схоластической философии, признававшей вопреки Аристотелю множество форм, не связанных с материей. Наиболее общий вывод, сформулированный в этом контексте Ноланцем, состоял в том, что он объявлял материю тем началом, которое "все производит из собственного лона" (proprio e gremio). Источником форм, всего бесконечного качественного многообразия бытия оказывается в этом контексте уже не Бог, а материя. Ho на реабилитации материи Бруно не останавливается.
Трактовка природы в произведениях Бруно почти всегда органистическая — чувственные и интеллектуальные свойства микрокосма переносятся на всю природу. Важнейший результат такой аналогии — гилозоистическое и панпсихическое истолкование всего и всякого бытия. "Мир одушевлен вместе со всеми его членами", а душа — "ближайшая формирующая причина, внутренняя сила, свойственная всякой вещи". Вместе с тем она выступает и в качестве всеобъемлющей духовной субстанции — платоновско-неоплатонической мировой души, к понятию которой многократно обращались многие средневековые, чаще всего, неортодоксальные философы, и которая стала одним из главных онтологическо-гносеологических понятий ренессансной философии. В столь важном произведении Бруно, как диалог «О причине, начале и едином», понятие самого Бога фактически подменяется понятием мировой души. Такого люда подмена во многом объясняется тем, что важнейшим атрибутом мировой души признается некий "всеобщий ум", универсальный интеллект. Правда, Ноланец говорит о трех разновидностях интеллекта — божественном, мировом и множестве частных, но решающую роль приписывает именно мировому - центральному, связующему звену этой платоновской триады. Телеологическая трактовка бытия у Бруно тесно связана и с не раз отмечавшимся нами сближением природы и искусства у ряда ренессансных философов. Гармония и красота природы, невозможные без уяснения ее целесообразности в большом и малом, могут быть объяснены, согласно Ноланцу, лишь тем, что всеобщий ум выступает как '^тот художественный интеллект, который изнутри семенной материи сплачивает кости, протягивает хрящи, выдалбливает артерии, вздувает поры, сплетает фибры, разветвляет нервы и со столь великим мастерством располагает целое". Природа полна бессознательного творчества (что утверждал и Аристотель), и человеческое — только уподобление ей.
Космология Бруно уравнивала Землю со всеми другими планетами Солнечной системы, а последнюю — со всеми бесчисленными звездными системами. Натурфилософской основой такого уравнивания стало убеждение Бруно в том, что земля, вода, воздух и огонь образуют не только наш земной мир, но и все остальные планеты Солнечной системы, как и все звезды с их спутниками. Так был сделан важнейший шаг к преодолению аристотелевско-схоластического дуализма земного и небесного и к утверждению их физической однородности. При этом эфир отнюдь не отбрасывался Ноланцем, а признавался тем началом, которое распространено по необозримому пространству универсума.
Органистический принцип своей натурфилософии Бруно распространял на весь космос. Мировая душа в качестве особой интеллигенции проникает и в каждое небесное светило, каждую планету, образуя ее внутренний деятельный принцип, без которого была бы совершенно непонятна причина их движения. При всей фантастичности этих воззрений нельзя забывать, что в эпоху, когда еще только начинала складываться небесная механика, с одной стороны, а философы стремились найти источник самодвижения планет и тем более звезд, не прибегая к помощи божественного всемогущества, — с другой, обращение к их неким внутренним духовным движущим началам было необходимой формой динамического объяснения космических явлений. Другим не менее важным проявлением космического органицизма, гилозоизма и панпсихизма было убеждение Бруно не только в одушевленности, но и в населенности бесчисленных миров. В силу такого убеждения Универсум поистине превращался во Вселенную. При этом Бруно предполагал существование разных форм жизни, чувственной и разумной, отличных от тех, которые имеют место на Земле. Разумеется, эта идея Ноланца была совершенно умозрительной, ибо до сих пор она не подучила никакого научно-эмпирического подтверждения. Тем не менее ее значение для утверждения принципиального единства Универсума-Вселенной было колоссальным и стало одним из главных пунктов обвинения автора в еретичности со стороны римской инквизиции.
Кардинальную проблему веры и разума Бруно решал в духе полного разделения, их предметов, не допускавшего никакого вмешательства носителей религиозного знания в истину философии и науки. Он считал, что "вера требуется для наставления грубых 'народов, которые должны быть управляемы", в то время как философские доказательства, имеющие в виду раскрытие "истины относительно природы и превосходства творца ее", адресованы "не простому народу, а только мудрецам, которые способны понять наши рассуждения". Поскольку же в реальной жизни, для которой каноны религиозной "истины" оставались еще официально-повелительными, а их носители — весьма агрессивными, философская истина непрерывно страдала и попиралась, горячий и искренний Ноланец не стеснялся в выражениях: "Священная осляность, святое отупенье. О, глупость пресвятая, блаженное незнание".
Официальной догматической религиозности, стремящейся подчинить себе все души без изъятия и переполненной множеством суеверий, Бруно противопоставлял религиозность философскую, к которой настойчиво стремились многие гуманисты. "Мы иным образом, — писал он в латинском произведении «О безмерном и неисчислимых», — нежели негодяи и глупцы, определяем волю Бога... Нечестиво искать его в крови клопа, в трупе, в пене припадочного, под топчущими ногами палачей и в мрачных мистериях презренных колдунов. Мы же ищем его в неодолимом и нерушимом законе природы, в благочестии души, хорошо усвоившей этот закон, в сиянии солнца, в красоте вещей, происходящих из лона нашей матери-природы, в ее истинном образе, выраженном телесно в бесчисленных живых существах, которые сияют на безграничном своде единого неба, живут, чувствуют, постигают и восхваляют величайшее единство". Такая "религиозность" не могла получить никакого признания католических церковников, пославших на костер ее восторженного поклонника.
Современников более всего поражало мужество Ноланца, освободившегося от веры в бессмертие индивидуальной души, а следовательно, и своей собственной и несмотря на это бесстрашно шедшего навстречу своей смерти. Однако все недоумевавшие и удивлявшиеся не постигали силы убежденности философа, который верил в принципиальное бессмертие человека как частицы мировой целостности. Он был убежден в том, что жизнь во Вселенной вовсе не ограничивается ее земными формами, а вечно продолжается в каких-то других формах в бесчисленных звездных мирах. Такое убеждение переживалось Ноланцем как радостное освобождение человека) от множества неприятностей, огорчений и мучений, которые часто превращают его в раба этой жизни. Соответствующее умонастроение выражалось у восторженного искателя истины в призывах к максимально активной деятельности, способной преодолеть столь повелительное для человека стремление к самосохранению, в котором с наибольшей силой и проявляется его рабство перед жизнью. А умонастроение, им защищаемое, сам философ называл героическим энтузиазмом (озаглавив так один из своих итальянских диалогов). Героический энтузиазм Ноланца стал одной из ярких и впечатляющих форм гуманистической морали, резко антагонистичной к официально господствовавшей религиозно-догматической и схоластической морали.
16 Социальный критицизм "Утопия" Т.Мора
Английский социалист Томас Мор (1478-1535) в своей "Утопии" описал идеальное
коммунистическое государство, построенное на принципе отрицания частной
собственности. "Где только есть частная собственность, там вряд ли возможно
правильное и успешное течение государственных дел" (Т. Мор). Утопия Мора –
укор существовавшему тогда обществу с социальным неравенством. В Утопии все,
и земля, и производимая продукция, общественное, нет ничего частного.
Производственную структуру утопийского общества составляет семейно-
ремесленная организация труда. Сельскохозяйственные работы ведутся на началах
трудовой повинности, которую обязаны отбывать все граждане. Рабочий день
длится 6 часов. Особые должностные лица следят за тем, как работают утопийцы.
Утопийцы живут, не зная нужды, люди в Утопии пребывают в достатке, однако
связано это, прежде всего, с сокращением потребностей. Так, например, все
ходят в одинаковой одежде, простой и грубой.
Однако есть в этом государственно-организованном обществе и рабы, выполняющие
неприятные работы (например, чистка сортиров), ими становятся военнопленные и
преступники, однако рабство не является наследственным.
Должностные лица выбираются ежегодно из старейшин, умудренных жизненным
опытом. В целом в Утопии учреждается "смешанное правление"
Как и в любой другой социалистической утопии, у Т. Мора государственная
армада нависает над человеческой личностью, фактически уничтожая сферу ее
частной жизни. Все должны быть одинаково счастливы и одинаково бедны. Само
слово "утопия" стало нарицательным для обозначения подобных неосуществимых
проектов.
15 Натурфилософия эпохи Возрождения
На основе крупнейших открытий и технического прогресса в эпоху Возрождения развивается своеобразная натурфилософия (философия природы). Именно она оказала определяющее влияние на развитие философии и естествознания Нового времени.
Натурфилософия зачастую носила пантеистический характер, т.е., прямо не отрицая существования Бога, она отождествляла его с природой. Подобную натурфилософию развивали Бернардино Телезио [ 1509—1588), основавший в Неаполе академию для опытного изучения природы, и ближайший советник Папы Пия II, кардинал, ученый, философ Николай Кузанский (1401—1464).
Н. Кузанского исследователи его творчества считают первым выдающимся представителем пантеистической философии эпохи Возрождения. Он сближает Бога с природой, приписывая последней божественные атрибуты и прежде всего бесконечность в пространстве; он также выступает против теологического принципа конечности Вселенной в пространстве и сотворенности ее во времени, хотя и оговаривается, что мир не является бесконечным в том смысле, в котором является Бог как «абсолютный максимум». Но все же «нельзя считать его и конечным, потому, что он не имеет границ, между которыми заключен»; по мнению Н. Кузанского, Земля не составляет центра мира, а так называемая сфера неподвижных звезд не является окружностью, замыкающей мир. Н. Кузанский высказал ряд диалектических идей применительно к пониманию природы: он увидел единство противоположностей, единое и множество, возможность и действительность, бесконечность и конечность в природе.
Глубокие идеи были высказаны им в теории познания. Он обосновал понятие научного метода, проблему творчества — безграничность возможностей человека, особенно в сфере познания. Вместе с тем и в познании проявляется его пантеизм: Бог заранее есть все, что только может быть. Начало просвечивает во всем, а человек способен мыслить бесконечно, преодолевая любые противоположности [1].
Философские воззрения Николая Кузанского оказали воздействие на последующую натурфилософскую мысль эпохи Возрождения.
Одним из величайших гениев эпохи Возрождения был Джордано Бруно (1548— 1600). Он отбросил все церковные догматы о сотворении мира, о якобы имевшем место начале мира и грядущем его конце; развил гелиоцентрические идеи Коперника, утверждая, что существует бесконечное множество миров Вселенной. В работе «О бесконечности. Вселенной и мирах» он заявлял: «Я провозглашаю существование бесчисленных отдельных миров, подобно миру этой Земли. Вместе с Пифагором я считаю ее светилом, подобным Луне, другим планетам, другим звездам, число которых бесконечно. Все эти небесные тела составляют бесчисленные миры. Они образуют бесконечную Вселенную в бесконечном пространстве...» [2]
Вместе с тем Дж. Бруно много писал о Боге. Он признавал всеобщую одушевленность материи. Но его Бог — это Вселенная, которая одновременно и творящая и творимое, и причина и следствие. Пантеизм в этих рассуждениях Дж. Бруно налицо. Нет Бога, стоящего над миром и диктующего ему свои законы; Бог растворен в природе. Материальной природе он посвящает целые гимны: материя живое и активное начало.
Натурфилософские взгляды Бруно соединяются с элементами стихийной диалектики, которую во многом он черпает из античных источников. Отмечая постоянную изменчивость всех вещей и явлений, он утверждал, что в течение многих веков изменяется поверхность Земли, моря превращаются в континенты, а континенты в моря. Интересны его рассуждения о человеке как микрокосме и его связи с макрокосмом (природой). Человек — часть природы, его безграничная любовь к познанию бесконечного, сила его разума возвышают его над миром [3].
В 1592 г. Бруно был обвинен в ереси и заключен в тюрьму. В 1600 г. его сожгли на костре.
14 Социально-политическая мысль эпохи Возрождения
Социально-политическое направление философии Возрождения: Н. Макиавелли, Т. Мор
Макиавелли (1469-1527). "Государь" - 1 самостоятельное политическое исследование. Главное в государстве - человек. Макиавелли провозглашает новый для политики лозунг: "Политика для политики". Основные идеи:
политический реализм - нужно анализировать реальность, а не должное состояние. Именно такой анализ может дать практический результат.
антропологический пессимизм - человек не хорош, не плох, но скорее тяготеет к плохому. По своей природе он склонен к отрицательным поступкам, жестокость, алчность.
новая концепция государя. Понятие "добродетели государя", отличается от понятия средник веков (смирение, вера). Добродетели: сила, здоровье, энергия. Способность к предвидению. Возможность принуждать других, воля. Государь должен уметь использовать любые средства для блага государства "Цель оправдывает средства". Главная цель деятельности государя - благополучие государства, для этого необходима сильная государственная власть. Главные чувства граждан к государю - уважение и страх. Чтобы удержать власть, государь должен быть жестоким. Макиавелли длит людей на 1 группы: 1. слабые (подчиняются судьбе). 2. добродетельные, способные противостоять судьбе (занимают гос. посты, управляют другими людьми). Идеальное государство - республика, в основе которой свобода граждан и обычай.
Томас Мор (1478-1535). "Утопия" - место которого нет. Основная идея государственного устройства - государство будет идеальным ,если следовать здравому смыслу и законам природы. Принципы государства в "утопии":
отсутствие частной собственности.
все граждане равны (в таком государстве процветает ремесло и земледелие, люди обмениваются продуктами своего труда).
нет денег.
работа добровольная, а не по принуждению (рабочий день - 6 часов).
В государстве есть церковь и священники, но нет государственной религии. Существуют различные религиозные культы и веротерпимость. Граждане миролюбивы и ведут здоровый образ жизни. Зачем создавать концепцию государства, которого никогда не будет? Томас Мор видит изъяны общества, но не в состоянии бороться с ними, он лишь может показать людям идеал, к которому нужно стремиться.
13Спор между номиналистами и реалистами в средневековой философии
В XI веке развернулась борьба между номинализмом и реализмом. Конфликт был связан с догматом христианской религии о триединой сущности Бога. Бог един, но триедин в лицах: Бог-Отец. Бог-Сын и Бог-Святой Дух. Развернувшаяся полемика вышла за пределы этого вопроса и вылилась в рассмотрение диалектики единого и общего.
Реализм рассматривал общее как нечто идеальное, предшествующее вещи, т.е. фактически разрабатывал идеалистическую концепцию связи общего и единичного. Номинализм выражал материалистическое решение этой проблемы.
Доказательностью бытия Бога занимался Аксельм Кен-терберийский (1033-1109). «Если есть мысль о Боге, то Бог есть в действительности». Мысль и бытие тождественны. Общие понятия «универсалии» существуют реально. Отсюда и термин «реализм». Общее существует так же реально как бытие, а Бог — это реально существующее «общее».
Этой теории возражал философ Росцелин, он полагал, что в мире существуют только единичные вещи, а общее «реально, как вещь, не существует». — «Универсалии» — это общие понятия, это «звуки голоса — номинал. Отсюда «номинализм». Свое учение Росцелин применил к догмату о Троице, по его теории получилось, что существует не один, а три Бога. В 1022 г. это учение было объявлено еретическим.
Пьер Абеляр (1079-1142) в своем учении которое называется «концептуализм», пытался объединить реализм с номинализмом. Опираясь на идеи мыслителей античности, он развил теорию, в которой утверждал, что общее не существует реально вне вещей. Оно существует в самих вещах и выделяется нашим умом, когда мы начинаем изучение этих вещей. Общее реально существует только в уме (ум — это есть концепт), концептуально, но не в виде самостоятельных идеи. Поскольку наш ум вполне реален, то общее в уме реально. Абеляр принял участие в споре о Троице, попытавшись свести воедино все три атрибута Бога, создав некое совершенное Существо Фактически он сводил существование троицы к качеству одной личности.
Систематизировал схоластику Фома Аквинский (1225-1274) — видный философ, автор одного из господствующих направлений философии католической Церкви — томизма. Его учение в 1878 г. было объявлено официальной идеологией католицизма, а со второй половины XIX в оно становится основой неотомизма, который является одним из мощных течений в современной философской мысли.
В трудах: «Сумма теологии», «Сумма философии», «Сумма против язычников» он, опираясь на труды Аристотеля, рассматривает бытие как возможное и как действительное.
Бытие — это существование единичных вещей, что и есть субстанция.
Аквинский, наряду с категориями «возможность» и «действительность», вводит и такие, как «материя» и «форма».
Материя — это возможность, а форма — действительность.
Используя идеи Аристотеля о форме и материи, он подчиняет им учение о религии. Он утверждает, что материальное без формы не существует, а форма зависит от высшей формы — Бога. Бог же — существо духовное. Только для телесного мира необходимо соединение формы с материей. Но материя пассивна, активность ей дает форма.
Фома Аквинский утверждал, что «бытие Божие» должно быть доказано через доступные нашему познанию следствия. Он предложил пять своих доказательств существования Бога, которыми пользуется современная католическая церковь:
все, что движется, движимо кем-то и есть перводвигатель, коим является Бог;
все, что существует, имеет причину — следовательно, есть первопричина всего — Бог;
случайное зависит от необходимого — следователь- . но, первоначальной необходимостью является Бог;
все, что существует, имеет различные степени качества, следовательно, должно быть высшее качество — Бог;
все в мире имеет цель, или смысл — значит существует разумное начало, которое направляет все к цели — Бог.
12 Фома Аквинский
Фома Аквинский (1225-1274 гг.) Особое влияние на Ф.А. оказали труды Аристотеля. Основы философиии филофовских знаний Ф.А. - объективный идеализм.
Проблема бытия
мир создан богом. - бог единое творческое начало. Бытие единство природного, материального и сверхъестественного. - Бог вечен, не сотворен, не изменен. Т.е. абсолютно начало. - природа вторична, каждая вещь - соединение духа и материи. Дух прообраз всех вещей. - Мир иерархичен. Нижняя ступень - неорганический мир, следующая - органическая природа, часть которой человек и наконец - Бог.
Бог творит мир из ничего, придает материи определенную форму.
Бог познается 2 -мя критериями: 1. как первопричина всего (теология познания Бога) Теология - высшая наука познания Бога. 2. по результатам собственных творений (все остальные науки).
Аквинский - умеренный реалист. Общее (универсалии) - продукт нашего ума. 3 формы существования общего:
до вещей, в сознание Бога, в идеях.
в вещах, реализованные идеи получившие материальную форму.
после вещей, в сознании человека, как результат его умственной рациональной деятельности.
Теория познания - гносеология. Человек познает мир в 2 этапа: 1. чувства, 2. интеллект. Познание начинается с чувственного образа, затем путем абстракции, получается умственный образ. Чувством доступно внешнее предмета, разуму - сущность. Истина - соответствие мысли и реально существующая вещь. Сами вещи истинны, ли соответствуют идее Бога. Вера и знание - не совпадают, но и не противоречат друг другу. Вера более совершенна, т.к. ей доступно то, что не доступно разуму. Разум может ошибаться, а вера нет.
Представление о человеке - антропология. Человек - это единство души и тела, душа не материальна, она не представляет всего человека. Совершенство души зависит от совершенства тела. Душа обладает интеллектом, разумом и волей.
Этика. Зло - недостаток блага. Воля человека свободна, он может выбирать между добром и злом. Добро для человека - следование законам, данному Богом. Цель человеческого развития - воспитание в себе добродетелей (совершенных качеств, главных: вера, надежда, любовь). Счастье человека состоит в познании Бога через веру и разум.
Теория государства. Человек существо общественное, политическое. Главная цель государства - содействие общему благу. Мир и справедливость. Наилучшая форма правления - монархия. Ф.А. оставляет за народом право свергнуть монарха, если он становится тираном. Любая гос. Власть дана Богом, светская власть должна подчиняться церкви.
11 Философские взгляды Августина Аврелия
Учения Августина
Учение Августина о соотношении свободы воли человека, божественной благодати и предопределения является достаточно неоднородным и не носит системного характера.
[править] Учение о воле
Воля — одна из основополагающих способностей человека, к чему Августин приходит после длительного анализа нравственной жизни и возможности выбора в ней определенных альтернатив.
Также воля является направляющей интеллектуального познания. Способность «свободного решения» воли предусматривает свободу человеческого действия, автономность его, возможность выбора альтернатив. В идеале, воля человека должна обладать способностью детерминации из себя, быть подлинно свободной. Таковая свобода была утеряна при грехопадении человека.
Августин делает различие между благой и злой волей. Благая воля ориентирует человека на добро, а злая — на зло. Ответственность каждого человека за совершенный им поступок обосновывает справедливость божественного воздаяния.
[править] Учение о благодати
Силой, которая во многом определяет спасение человека и его устремление к Богу, является божественная благодать. Благодать — особая божественная энергия, которая действует по отношению к человеку и производит изменения в его природе. Без благодати невозможно спасение человека. Свободное решение воли — лишь способность стремиться к чему-либо, но реализовать свои стремления в лучшую сторону человек способен только с помощью благодати.
Благодать в представлении Августина напрямую связана с основополагающим догматом христианства — с верой в то, что Христос искупил все человечество. Значит, по природе своей благодать имеет всеобщий характер и она должна даваться всем людям. Но очевидно, что не все люди спасутся. Августин это объясняет тем, что некоторые люди не способны принять благодать. Это зависит, прежде всего, от способности их воли. Но как пришлось убедиться Августину, не все люди, которые приняли благодать, смогли сохранить «постоянство в добре». Значит, необходим ещё один особый божественный дар, который поможет сохранить это постоянство. Этот дар Августин называет «даром постоянства». Только благодаря принятию этого дара «званные» смогут стать «избранными».
[править] Учение о предопределении
С проблемой свободы воли человека и действием благодати тесно связано учение Августина о божественном предопределении. Предопределение по Августину — это акт божественной любви и милости по отношению к падшему роду человеческому.
Изначально, из общей «массы погибели» Бог избрал достойных вечного блаженства. Число предопределенных неизменно. Но никто из людей не знает о своей участи, и поэтому, личное нравственное совершенство каждого человека не теряет смысл. В контексте наличия предопределения свобода воли человека приобретает оттенок субъективного переживания свободы, но никак не онтологической способности только своими силами спастись или погибнуть.
Бенедетто Бонфильи. Св. Августин и Св. Себастьян, XV в.
[править] Учение о времени и памяти
Особый интерес в учении Августина представляет его концепция времени. В своих трудах он рассматривает парадокс: время обычно рассматривается как совокупность прошлого, настоящего и будущего. Но прошлого уже нет, будущего ещё нет, а настоящее — лишь бесконечно краткое мгновение между прошлым и будущим, и оно не имеет какой-либо длительности. Рассуждая на эту тему, Августин приходит к концепции психологического восприятия времени. Прошлое и будущее всё же существуют, но в сознании людей: прошлое — это воспоминание, настоящее — созерцание, будущее — ожидание. Августин обнаружил фундаментальную связь между памятью и временем: мы знаем о времени только потому, что помним прошлое. При этом, как все люди помнят прошлое, некоторые способны «помнить» будущее, чем и объясняется способность ясновидения. Как следствие, раз время существует только потому, что о нём помнят, значит для его существования необходимы вещи, а до сотворения мира, когда ничего не было, не было и времени.
10 Философские взгляды Аристотеля
Аристотель
На формирование философии Аристотеля оказало влияние учение Платона "Об идеях". Аристотель занял критическую позицию по отношению к Платону. Аристотель был первым, кто исследовал все работы предшествующих ученых - 150 работ. Экзотерические - составлены в форме диалога и представлены для всех вне школы. Эндотерические - все сочинения представлены для пользования учеников, но не для широкой публики.
Хорошо сохранились произведения, которые использовались для мировоззренческих диспутов, которые предназначались для учеников Аристотеля:
1) философские проблемы метафизики;
2) этические вопросы - экомахова этика;
3) психологические - "О душе"
4) социально - политические.
Аристотель сформулировал где существует частное и общее.
Общее существует в любом месте и в любое время, определяясь в единичное, через которое оно создается. Общее постигается умом. Для объяснения, что оно существует, Аристотель признавал 4 причины сущности бытия: 1) всякая вещь такова, какова она есть (формальная причина); 2) материя и подлежащее, то из чего возникает материальная причина, движущая целевая причина, то ради чего что-нибудь существует. Аристотель в материи видел пассивное начало, активное начало - это суть бытия, форма, которой приписывается вечность и неизменчивость. Источник всякого движения неподвижен, движущее начало - бог, но не подвижна - высшая его цель развивающаяся по его законам. Учение о сути бытия - есть учение объективного идеализма. Форма присуща самому веществу, но есть вид, который любой форме придает определенное значение и т.о. он рассматривал предмет чувственного мира и как материю и как идею. Цель науки он видел: 1) в полном определении предмета, достигаемым только путем соединения, дедукции и индукции; 2) знания об отдельных свойствах должны приобретаться из опыта; 3) сущность должна быть доказана с помощью умозаключения через категориальный силлогизм.
Так же как и Платон, Аристотель большое внимание уделял социальным отношениям. Его социальные взгляды разрабатывались с приоритетом человека перед обществом и государством. Человека Платон называл политическим животным. Социальность он связывал с семьей, т.к. происхождение и развитие государства "природно"; от семьи - общение, а от общения государство. Аристотель говорит: "гражданами могут быть только свободные люди, воины, философы, а ремесленники, торговцы неполноправные граждане, ибо их жизнь убивает. Неприемлимым он считал тиранию и демократию. Государство, по его мнению, существует для того, чтобы предотвратить чрезмерное накопление гражданами имущества, удержания рабов в повиновении. Рабство природное явление. Аристотель описал в своей политике государства - город Др. Греции.
9 Основные положения философии Платона
Основы философиии филофовских знаний Платона
Основы философиии филофовских знаний платона исследует второе направление - идеалистическое. Согласно его концепции чувственное восприятие соответствует эмпирическому познанию мира, а умопостигаемый мир - это мир идей. Между этими двумя мирами Платон стремился построить переходную теорию эроса и теорию идеального государства, и на синтезе двух теорий стремился возвысить человека до умопостигаемого мира между миром идей и миром вещей. Идея не есть понятие человеческого бытия. Идея относительна, бестелесна, неизменна. Идеи находится в царстве идеальных сущностей, на вершине пирамиды находится идея всеобщего блага. Мир идей противостоит миру бытия, это противостояние не миру чувственных вещей, а миру небытия, мнимому миру, который неопределенен, изменчив. Искусство по Платону есть подражание идеям. Способом чувственного восприятия является вера. Интеллектуальное знание основано на мышлении и рассудке, познание мнимых вещей равно познанию мнимого мира. Истинное познание - есть познание мнимого мира вещей разумной душой и представляет собой напоминание видимого в потустороннем мире.
Платон, развивая учение о сущности мира, изучает отношения в обществе и государстве. В социально-политической жизни он выражал интересы господствующего класса. Крестьяне и ремесленники должны быть умеренны, стражи образованы и спокойны, философы должны преумножать богатство. Государство представляет собой большую семью, и т.о. необходимо победить местоимение "моё". Заменить частную собственность общественной. Наиболее правильную характеристику Платона дал Ленин: "Философский идеализм есть чепуха с точки зрения материализма".
8 Этический рационализм сократа
Сократ
(470/469-399 до н. э.) - древнегреч. философ, развивавший учение «моральной философии» (устно, в форме диалога и диспута). Репутация С., созданная современниками и изображавшая его как одного из софистов, а также критика им нек-рых черт политической системы афинской демократии вызвали враждебное к нему отношение демократических руководителей Афин. С. был привлечен к суду по обвинению в религиозном нечестии, приговорен к смерти и принял яд. Учение С. известно в изложении его учеников, а потому неполно и противоречиво. Гл. задача философии, как ее понимает С.,-этическая: создание учения о том, как следует жить. Но т. к, жизнь -искусство, а для совершенства в искусстве необходимо его знание, то гл. (этическому) вопросу философии предшествует вопрос о сущности знания. Знание С. толковал как усмотрение общего (или единого) для целого ряда вещей (или их признаков). Знание есть, т. обр. понятие о предмете и достигается посредством определения понятия. Предметом знания может быть, по С., только то, что доступно целесообразной деятельности человека. Согласно С., наиболее доступна человеку деятельность его души. Поэтому осн. задачей познания С. провозглашает самопознание («познай самого себя»). Все частные цели подчиняются единой общей и высшей цели, к-рая есть безусловное высшее благо. Эта мысль резко отличает учение С. от крайнего этического релятивизма софистов. Однако в условиях человеческой жизни С. признавал относительный релятивизм, неизбежный для всякой целесообразной деятельности: благо обусловливается пользой и удовлетворением; хорошее есть одновременио и полезное для достижения цели, с т. зр. к-рой оно определяется как хорошее. Рационалистнчоская этика С. тесно связана с его взглядом на роль понятий; он отождествляет нравственную доблесть со знанием. Деятельность человека всецело определяется его понятиями о доблести, о благе и вытекающими из этих понятий целями. Поэтому, утверждал С., никто не может заблуждаться или дурно поступать по доброй воле. Т. обр., С. свел всякое аморальное действие к простому незнанию или заблуждению, а мудрость - к совершенному знанию. Этический рационализм С. был замечен уже философами древности. Аристотель, напр., отмечал, что С. превратил добродетели в понятия, в науки или познания особого рода, достигаемые посредством индуктивных приемов определения этих понятий. В середине и во второй половине XIX в. этический рационализм С.подвергся резкой критике со стороны буржуазных философов, выступивших против интеллекта как орудия творчества и познания (Кьеркегор, Ницше). В XX в. его критиковал с позиций религиозного экзистенциализма рус. философ и литератор Лев Шестов.
7 Жизнь и философствования Сократа
Поворотным пунктом в развитии античной философии явились воззрения Сократа (469-399 до н.э.). Его имя стало нарицательным и служит для выражения идеи лудрости. Сам Сократ ничего не писал, был близким к народу мудрецом, философствовал на улицах и площадях, отсюду вступал в философские споры.
Неоценимая заслуга Сократа состоит в том, что в его фактике диалог стал основным методом нахождения истины. Если прежде принципы просто постулировались, то Сократ критически и всесторонне обсуждал всевозможные подходы. Его антидогматизм выражался а отказе от претензий на обладание достоверным знанием. Сократ применял повивальное искусство, именуемое мэйевтикой — искусство определять понятия при посредстве наведения. С помощью искусно задаваемых вопросов он выделял ложные определения и находил правильные. Обсуждая смысл разнообразных понятий (благо, мудрость, справедливость, красота и т.д.), Сократ впервые начал использовать индуктивные доказательства и давать общие определения понятий, что явилось бесценным вкладом в формирование науки логики.
Сократ прославился как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины при помощи бесед и споров. Метод диалектических споров Сократа заключался в обнаружении противоречий в рассуждениях собеседника и приведения его к истине посредством вопросов и ответов. Он первый увидел в отчетливости и ясности суждений основной признак их истинности. В спорах Сократ стремился доказать целесообразность и разумность как мира, так и человека. Он совершил поворот в развитии философии, впервые поставив в центр своего философствования человека, его сущность, внутренние противоречия его души. Благодаря этому познание переходит от философского сомнения «я знаю, что я ничего не знаю» к рождению истины посредством самопознания. Сократ возвел в философский принцип знаменитое изречение дельфийского оракула: «Познай самого себя!» Главная цель его философии — восстановить авторитет знания, поколебленный софистами. Его неугомонная душа неподражаемого спорщика стремилась трудом непрестанным и упорным к совершенству общения, дабы уяснить истину. Сократ твердил, что он знает только то, что он ничего не знает.
Сократ акцентировал своеобразие сознания сравнительно с материальным бытием и одним из первых глубоко раскрыл сферу духовного как самостоятельную реальность, провозгласив ее как нечто не менее достоверное, чем бытие воспринимаемого мира, и тем самым как бы возложил ее на алтарь общечеловеческой культуры для изучения всей последующей философской и психологической мыслью. Рассматривая феномен души, Сократ исходил из признания ее бессмертия, что увязывалось с его верой в Бога.
В вопросах этики Сократ развивал принципы рационализма, утверждая, что добродетель проистекает из знания и человек, знающий, что такое добро, не станет поступать дурно. Ведь добро есть тоже знание, поэтому культура интеллекта может сделать людей добрыми: никто не зол по доброй воле, люди злы лишь по неведению!
Политические воззрения Сократа базировались на убеждении, что власть в государстве должна принадлежать «лучшим», т.е. опытным, честным, справедливым, порядочным и непременно обладающим искусством государственного управления. Он подвергал резкой критике недостатки современной ему афинской демократии. С его точки зрения: «Худшее — это большинство!» Ведь далеко не все, избирающие правителей, разбираются в политических, государственных вопросах и могут оценить степень профессионализма избираемых, их моральный и интеллектуальный уровень. Сократ ратовал за профессионализм в делах управления, в решении вопроса о том, кто и кого может и должен избирать на руководящие посты.
6 Философия софистов
В 5 в до н.э. на смену политической власти аристократии и тирании во многих городах Греции пришла власть демократии. Развитие созданных ею новых выборных учреждений- народного собрания и суда, игравшего большую роль в борьбе партий и классов свободного населения, породило потребность в подготовке людей, владеющих искусством судебного и политического красноречия, умеющих убеждать. Некоторые из наиболее выдвинувшихся в этой обл. людей становились учителями риторики, политических знаний... Однако нерасчлененность тогдашнего знания и большая роль, которую приобрела в то время философия , привели к тому, что эти новые мыслители обычно учили не только политической и юридической мудрости, но связывали ее с общими вопросами философии и мировоззрения. Их стали называть "софистами" т.е. мудрецами, учителями мудрости. Позднее софистами стали называться те, кто в своих речах стремился к доказательству предвзятой, иной раз заведомо ложной, точки зрения. Такая характеристика опиралась на то, что нов. учителя ф. стали доводить до крайности мысль об относительности всякого знания. Начало в исследовании проблемы человека положили софисты Протагор(480–410 гг. до н.э.), Горгий(480-380 гг. до н.э.).
Софистом сначала именовали человека, который посвящал себя умственной деятельности, или искусного в какой-либо премудрости, в том числе учености. Таким почитали Солона и Пифагора. Впоследствии смысл этого понятия сузился, хотя и не заключал еще негативного смысла(«софия»–мудрость).
В своем стремлении к убедительности, софисты доходили до идеи, что можно, а нередко и нужно, доказать все, что угодно, и также что угодно опровергнуть, в зависимости от интереса и обстоятельств, что приводило к безразличному отношению к истинности в доказательствах и опровержениях. Так складывались приемы мышления, которые стали именоваться софистикой....
Наиболее полно суть воззрений софистов выразил Протагор. Ему принадлежит знаменитое положение: «Человек есть мера всех вещей: существующих, что они существуют, и несуществующих, что они не существуют». Впервые обратились к проблеме человека. Он говорил об относительности всякого знания, доказывая, что каждому утверждению может быть с равным основанием противопоставлено противоречащее ему утверждение. Критерием оценки любого явления выступают чувства человека. Софисты ориентируются на отдельного индивида, объявляя его- со всеми его особенностями, субъектом познания.
Продик проявлял исключительный интерес к языку, к назывной(номинативной) функции слов, проблемам семантики и синонимии, т.е. идентификации совпадающих по смыслу слов, правильному употреблению слов. Он составлял этимологические гроздья родственных по значению слов, а также анализировал проблему омонимии, т.е. различения смысла графически совпадающих словесных конструкций с помощью соответствующих контекстов, и очень большое внимание уделял правилам спора, приближаясь к анализу проблемы приемов опровержения, что имело огромное значение в дискуссиях.
5 Основные положения философии Демокрита
Демокрит
Демокрит (ок. 460-370 до Р.Х.) - древнегреческий философ, родом из Абдер. Он много путешествовал, побывал в Египте, Персии, Индии и преобрел значительное количество знаний. За свою долгую жизнь сделался многогранным ученым и написал свыше 70 работ по самым различным областям знания - физике, математике, риторике, философии. Он был учеником Левкиппа и основные положения атомистической теории заимствовал у него, но развил их дальше. Следуя за Левкиппом, Демокрит утверждает, что все существующее состоит из атомов и пустоты. Атомы - это неделимые частицы. Атомы соединяются между собой и образуются вещи. Они различаются между собой формой, порядком и поворотом. Атомы едины, неделимы, неизменны и неуничтожимы. Кроме них существует еще пустота, так как без пустоты не было бы возможности перемещения, а также уплотнения и сгущения. Пустота по своему характеру однородна, она может отделять тела между собой, а может находиться и внутри самих тел и отделять отдельные част"! этих тел. Атомы же не содержат пустоты, они отличаются абсолютной плотностью. По мнению Декарта, в мире существует бесконечное множество атомов. Также бесконечно и число форм атомов. Одновременно Демокрит признает вечность мира во времени и бесконечность его в пространстве. Он был убежден, что существует множество миров, постоянно возникающих и погибающих. Атомы обладают свойством движения от природы, и передается оно посредством столкновения атомов. Движение выступает основным источником развития. Демокрит считает, что первичного движения, первого толчка никогда не было, так как движение - способ существования атомов. Он полагал, вслед за Левкиппом, что не только ничего не возникает из ничего, как это считали предшествующие философы, но и что ничего не возникает без причины. Все происходит по строгой необходимости. Все детерминировано механическим движением атомов. Как пишет Диоген Лаэртский, у Демокрита "все детерминировано: причина всякого возникновения - вихрь, и этот вихрь он называет необходимостью". Для Демокрита не существует случайности, все имеет свою причину, а это значит, что оно не может быть случайным. Даже такое явление, как пересечение двух независимых рядов событий, порождающих случайное совпадение, Демокрит называет необходимым, так как и здесь к этому событию привела причинная цепь явлений. Таким образом, Демокрит стоит на позициях жесткого детерминизма, вытекающего из его признания механического движения единственной формой движения. Демокрит придавал большое значение чувственному познанию. Он выдвинул теорию истечении для объяснения восприятии внешних предметов органами чувств. По этой теории из предметов истекают так называемые образы, подобия этих предметов. Когда они попадают в глаз, то появляются представления о предмете. Чувственное познание, по мнению Демокрита, не является достоверным познанием. Познание при помощи чувств он называет "темным", оно не истинно. Подлинной формой познания выступает лишь познание при помощи рассуждений. Объясняя психическую деятельность человека, Демокрит пишет, что душа - это движущее начало и орган ощущения и мышления. Для того, чтобы производить в движение тело, душа сама должна быть материальной и движущейся. Она состоит из атомов, поэтому она смертна, так как после смерти человека атомы души тоже рассеиваются. Демокрит придерживался атеистических воззрений, о чем свидетельствует Платон. Он полагал, что люди пришли к вере в богов под влиянием существования грозных явлений природы: грома, молнии, солнечных и лунных затмений. По своим политическим взглядам Демокрит был горячим защитником греческой демократии, выступавшей против аристократии за рабовладельческую форму правления. Он писал: "Бедность в демократии настолько же предпочтительнее так называемого благополучия граждан при царях, насколько свобода лучше рабства". В этике Демокрит исходит из индивидуалистического принципа. Для него главное - это "достижение доброй мысли". "Человек добродетельной (благочестивой) мысли стремится к справедливым и законным действиям, во бдении и во сне весел, здрав и спокоен". Основным средством этического воспитания Демокрит считал убеждение. "Лучшим стимулятором окажется тот, кто употребляет возбуждающую и убеждающую речь, чем тот, кто прибегает к закону и насилию". Философия Демокрита сыграла огромную роль для всей последующей философии.
4 Элементы диалектики в учении Гераклита Эфесского и Зеноно Эллейского
Гераклит (<544/540/535> –< 483/480/475> г.г. до н.э.) Общей идеей раннегреческой философии (которая развивалась как философия природы – натурфилософия) являлась идея первоосновы мира – архэ, – которая мыслилась как субстанциально-генетическое начало (одновременно и принцип, и стихия, порождающие все).
В VI в. до н.э. противоположные по сути концепции первоосновы были сформулированы Гераклитом и ПарменидомИтак, сутью учения Гераклита является диалектика. Ее основные идеи:
мир есть единство противоречивых сущностей – противоположностей; противоположности изначальны и вечны, они ничему не предшествуют и ничему не наследуют;
противоположности – не условие развития, а его источник, т.к. кроме них ничего нет:
все, что существует – существует только в противоположностях;
все происходит в мире благодаря тому, что противоположные стихии смешиваются, борются.
Учение Гераклита о противоположностях – диалектику – называют законченной теорией. Ее основные положения реконструируются из сохранившихся фрагментов Гераклита:
противоположности существуют в единстве; каждое конкретное сущее – единство противоположностей;
противоположности соотносительны (невозможны друг без друга);
<поскольку противоположности существуют в единстве и соотносительны, то> они становятся тождественными (но тождественными не в смысле одинаковыми, а в том смысле, что существуют, проявляясь только друг через друга);
<поскольку противоположности существуют в единстве, соотносительны и в силу этого тождественны, то> они неизбежно борются между собой (борьба – не отрицательная сила, а источник движения, творческий принцип);
борьба противоположностей разрешается гармонией, но в равновесии противоположности сближаются, и борьба разгорается с новой силой.
Таким образом, способ существования бытия – изменение, становление, порождаемое борьбой противоположных элементов каждого единства.
В контексте своего миропонимания Гераклит – одним из первых философов – высказывает общие соображения о человеке, его поведении и познании.
Учение о человеке (впоследствии – антропология) и принципах его поведения (впоследствии – этика) сводятся у Гераклита к трактовке им природы человеческой души. Гераклит рассматривает душу как смесь воды и огня, в которой огонь – благородное начало, вода – низменное. Душу, исполненную огня, он называет сухой. Возможно, в его понимании это передает качества собранности, активности, разумности. Влажная душа – это душа опьяненная, безвольная или охваченная безумием.
Гераклит признает, т.о., дуализм души и тела. Возрождая идеи орфиков, он говорит о том, что телесная жизнь есть умерщвление души, а смерть тела вызывает к жизни душу. Вслед за орфиками Гераклит верит и в посмертное воздаяние.
Концепцию знания (впоследствии – гносеология) Гераклит строит на утверждении, что душа соприродна Логосу, т.е. разумна. Он различает два логоса: объективный, космический Логос (миропорядок, разумность мира) и субъективный, индивидуальный логос – человеческий разум. Малый логос как бы «впитывает» в себя (постигает) космический Логос (порядок) и этим обогащается. В постижении космического Логоса и состоит последняя цель познания. Оно начинается с чувств, и чувства не обманывают человека, но – дают лишь поверхностное знание. Истинное знание человек получает, размышляя над чувственным опытом. Высшая ступень познания – разумное познание; истину постигает лишь логос. (До Гераклита истину искали в вещах).
Диалектика [греч. ?????????? (?????) – искусство вести беседу, спор, <сопоставлять, сталкивать противоположное>, от ?????????? – веду беседу, спор] – учение о реальности как внутренне противоречивом, постоянно развивающемся и взаимосвязанном целом; метод исследования реальности путем выявления отдельных ее характеристик, их сопоставления, выявления их неполноты и обнаружения их более глубокой общей основы (т.е. путем выявления и снятия противоречий).
3 Античная философия: основные направления и школы
Основные проблемы, характерные черты античной философии. Ее культурно-историческое значение.
Основными проблемами античной философии были:
- Проблема бытия и небытия, материи и ее форм. Выдвигались идеи о принципиальной противоположности формы и «материи», о главных элементах, стихиях космоса; тождестве и противоположности бытия и небытия; структурности бытия; текучести бытия и его противоречивости. Главная проблема здесь – Как возник космос? Какова его структура? (Фалес, Анаксимен, Зенон, Анаксимандр, Демокрит);
- Проблема человека, его познания, его отношения с другими людьми. В чем сущность человеческой морали, есть ли независящие от обстоятельств нормы морали? Что такое политика и государство по отношению к человеку? Как соотносятся рациональное и иррациональное в человеческом сознании? Есть ли абсолютная истина и достижима ли она человеческим разумом? На эти вопросы давались разные, часто противоположные, ответы. (Сократ, Эпикур…);
- Проблема воли и свободы человека. Выдвигались идеи ничтожности человека перед силами природы и общественными катаклизмами и, одновременно, его могущества и силы его духа в стремлении к свободе, благородной мысли, к познанию, в котором видели счастье человека (Аврелий, Эпикур…);
- Проблема отношения человека и Бога, божественной воли. Выдвигались идеи конструктивного космоса и бытия, строения материи души, общества как взаимообусловливающие друг друга.
- Проблема синтеза чувственного и сверхчувственного; проблема поиска рационального метода познания мира идей и мира вещей. (Платон, Аристотель и их последователи…).
Характерные черты античной философии.
1.
Античная философия возникает и в значительной мере развивается как результат непосредственного чувственного созерцания мира. Именно на основе непосредственных чувственных данных строилась и аргументация мира. С этим связана и определенная наивность древне - греческого представления о мире.
2. Синкретичность античной философии - это изначальная нерасчлененность знаний. Включала все многообразия элементов зарождающихся знаний (геометрических, эстетических, музыки, ремесел). Это в значительной мере объясняется и тем, что древнегреческие мыслители были разносторонне развиты, занимались различной познавательной деятельностью.
3. Античная философия возникла как учение о природе, космосе (натуралистическая философия). Позднее с середины 5-го века (Сократ) возникает учение о человеке с этого момента две тесно связанные линии: 1. Постижение природы, 2. Постижение человека.
4. В античной философии формируется особый подход в постижении природы и человека (мировоззренческая установка). Космоцентризм, суть заключается в том, что исходной отправной точкой в разработке философских проблем было определение понимание космоса природы как единого соразмерного целого обладающего некоторым духовным началом (душа, мировой разум). Закон развития космоса как источник развития. Понимание космоса находится в центре понимания мира.
В соответствии с пониманием космоса понимается и природа человека. Человек – микрокосмос, в соответствии с этим понимается взаимоотношение человека и окружающего мира (гармония человека, мира, разум человека, мышление).
В качестве важного вида человеческой деятельности признавалась мыслительная, познавательная деятельность связанная с постижением и космоса и человека, направленная на достижение внутренней гармонии человека, социальной гармонии, гармонии между человеком и космосом.
С этим связана такая характерная черта философии и античной культуры как рационализм познавательный и этический: Добро - результат знаний, Зло – результат не знаний.
Именно поэтому идеалом человека в античной философии является мудрец, который созерцает окружающий мир, размышляет об окружающем мире.
2 Основные черты древнегреческой натурфилософии
Основные черты древнегреческой натурофилософии. Проблема первоначала в древнегреческой философии.
Натурфилософский этап (спор о первоначале). Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Гераклит
Из чего происходит наш мир?
Фалес (представитель милетской школы) считал, что первая причина мира - божественная вода. Душа человека состоит из воды, обладающей свойствами разумности и справедливости. Духовное и материальное имеют единое начала и развиваются по единому закону. Ученики Фалеса: Анаксимен, - основа мира должна быть бестелесна, безгранична, этим свойством обладает воздух. Анаксимандр - отходит от понятия о стихии и первоначалом выступает вещество апейрон, которое есть во всем и все из него происходит.
Гераклит (представитель эфесской школы) - первый диалектик, первоначало для него - огонь, которому свойственно: изменчивость, противоречивость, подвижность, переход из одного состояния в другое; огонь разумен и божественен; мир не создан богами, он существовал всегда, т.к. огонь вечен, а существование мира это возгорание и затухание божественного пламени; истинное знание доступно лишь нашему разуму; познание движется от чувственного к рациональному мышлению; душа человека происходит из того же огня что и весь мир.
1 Основные понятия Конфуцианства
Основные понятия конфуцианства, цзюнь-цзы, ли и жэнь сяо.
Конфуцианство — древнейшая философская школа, которая рас¬сматривает человека прежде всего как участника социальной жизни.
Основоположником конфуцианства является Конфуций (Кун-Фу-Цзы), живший в 551 — 479 гг. до н. э., главным источ¬ником учения - произведение Лунь Юй ("Беседы и суждения").
Основные вопросы, решаемые конфуцианством:
• Как необходимо управлять людьми?
• Как вести себя в обществе?
Представители данной философской школы выступают за мягкое управление обществом. В качестве примера подобного управ¬ления приводится власть отца над сыновьями, а в качестве главного условия — отношение подчиненных к начальникам как сыновей к отцу, а начальника к подчиненным — как отца к сыновьям.
Конфуцианское золотое правило поведения людей в общест¬ве гласит: не делай другим того, чего не желаешь себе.
2. Учение Конфуция содержит ряд основополагающих принципов:
• жить в обществе и для общества;
• уступать друг другу;
• слушаться старших по возрасту и по званию;
• подчиняться императору;
• сдерживать себя, соблюдать меру во всем, избегать крайностей;
• быть человечным.
3. Большое внимание Конфуций уделяет вопросу, каким дол¬жен быть начальник (руководитель).
Руководитель должен обладать следующими качествами:
• подчиняться императору и следовать конфуцианским принципам;
• управлять на основе добродетели ("бадао");
• обладать необходимыми знаниями;
• верно служить стране, быть патриотом;
• обладать большими амбициями, ставить высокие цели;
• быть благородным;
• делать только добро государству и окружающим;
• предпочитать убеждение и личный пример принуждению;
• заботиться о личном благосостоянии подчиненных и страны в целом. В свою очередь, подчиненный должен:
• быть лояльным по отношению к руководителю;
• проявлять старание в работе;
• постоянно учиться и самосовершенствоваться.
Учение Конфуция сыграло большую роль в объединении ки¬тайского общества. Оно остается актуальным и в настоящее время, спустя 2500 лет со времени жизни и деятельности автора.
Мировоззрение
Мировоззрение есть система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теор. взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отнош. чел. к миру, к самому себе и к др. людям, система не всегда осознаных основных жизненных установок чел., определенной соц. группы и общества, их убеждений идеалов, ценностных ориентаци1й, соц.полит., нравственных, этических и религиозных принципов познания и оценок. М. - это своего рода каркас структуры личности, класса или общества в целом. Субъект М. - личность, соц. группа и общество в целом.
Основа М. - знания. Они составл. информационную сторону М. Всякое познание формирует мировоззр. каркас. Наибольшая роль в формир. этого каркаса принадлежит Ф., так как Ф. возникла и сформировалась как ответ на мировоззренческие вопросы человечества. Любая ф. выполняет М. функцию, но не всякое М. философично. Ф. - это теорет. ядро М.
В структуру М. входят не только знания но и их оценка. Т.е. М присуща не только информ. но и ценностная (аксиологическая) насыщенность.
Знания входят в М. в виде убеждений. У. - это та призма через кот. видится действительность. У. - не только интелект. позиция ,но и эмоц. состояние, устойчивая психол. установка; уверенность в правоте своих идеалов, принципов идей взглядов, которые подчиняют себе чувства совесть волю и поступки человека.
В структуру М. входят и идеалы. И. могут быть как научно обоснованными так и иллюзорными, как достижимыми так и нереальными. Как правило они обращены в будущее. И. - основа духовной жизни личности. Наличие И. в М. характеризует его как опережающе отражение, как силу не только отраж. действительность но и ориентирует на ее изменение.
“Жизнь идет к совершенству руководясь идеалом,- тем, что еще не сущ., но мыслится, воображается возможным к осущ. Действительность всегда суть воплощение идеала, и, отрицая, изменяя ее, мы делаем это потому, что идеал воплощенный нами же в ней, уже не удовлетворяет нас, мы имеем - создали в воображении - иной, лучший” - Горький.
М. складывается под воздействием соц. условий, воспитания и образования. Его форм. начинается с детства. Оно определяет ж. позицию ч.
Ф. - это система самых общих теор взглядов на мир, место в нем чел., уяснение разл форм отношения чел. к миру. Ф. отличается от др. форм М. не столько предметом, сколько способом его осмысления, степенью интелект. разработанности проблем и методов подхлда к ним.
Мировоззрение: сущность и структура
Фил. это мировоззренческая наука Мир-зр. Это сис-ма взглядов на мир, место в нем человека, отношение ч-ка к окружающей действительности, основные идеалы. Структура: 1) Мир-зр. Состоит из обобщения знаний (практических и научных), из сис-мы ценностей и программы поведения и действия. 2) Мир-зр. Включает познавательную интеллектуальную сторону: Миропонимание (обыденное и теоретическое). 3) Мир-зр. - это всегда диалектическое единство убеждений и сомнений. Преобладание убеждений - догматизм. Преобладание сомнений - скептицизм. 3 типа: 1) мифология 2) Религия 3) Философия.
Мифология как исторический тип мировоззрения. От мифологии к философии
Мифология как исторический тип мировоззрения. От мифологии к философии
*Исходной для человеческого общества системой общих знаний о мире была мифология. Мифология — способ понимания и освоения природной и социальной действительности на ранних стадиях общественного развития. Мифологическому сознанию архаического общества свойственны нерасчлененность мышления и эмоционально-аффективное восприятие среды, очеловечивание природы, одушевление космоса и вместе с тем разграничение раннего (сакрального) героического прошлого и текущего (профанного) настоящего. Миф выступает как способ отражения мира в сознании человека, характеризующийся чувственно-образными представлениями об окружающем мире. В этом смысле он включает в себя совокупность сведений, преданий, норм, табу, обрядов, верований, в которых делались попытки дать ответ на происхождение и устройство мира, происхождение человека и его рода (племени). Миф регламентировал поведение членов рода, обеспечивал гармонию в отношениях между миром и человеком, природой и обществом, регулировал взаимоотношения между родами и племенами, объяснял различные явления природной и социальной жизни — дождь, снег, мороз, войну, семью и т.д. Традиционный миф — не идеальное понятие, не идея, это сама жизнь. Для мифического субъекта это есть подлинная жизнь со всеми ее надеждами и страхами, ожиданиями и отчаяниями, со всей ее реальной повседневностью и личной заинтересованностью. Миф всегда чрезвычайно практичен, насущен, эмоционален, аффективен, жизнен. И даже такое наивное (с позиций нашего времени) восприятие мира, выраженное в сказаниях, эмоциях, образах, метафорах, формировало мироощущение человека. Оно характеризовалось не только наивностью, но и антропоморфизмом — уподоблением природных явлений человеку, гилозоизмом — оживлением всего, анимизмом — одушевлением неживого и другими специфическими характеристиками.
Таким образом, самые первые представления о мире существовали как мироощущение, формируемое мифом. Но в то же время эти представления, знания о мире не были однородными. С одной стороны, миф включал фантазии, верования в богов и героев, а с другой — эмпирические знания, обобщения многолетних наблюдений, здравый смысл.
По мере совершенствования понятийного мышления происходит и рационализация мифа, в нем все дальше друг от друга «отходят» знания, основанные, с одной стороны, на опыте, с другой — на вере в сверхъестественное. В результате из мифологии выделяются и обретают статус самостоятельных две системы знаний. Та часть мифологии, которая рассматривала проблемы первоосновы мира, его природы, устройства, взаимосвязи с человеком, стала «праматерью» философии. А та часть, — которая обращалась к проблемам постижения действительности через веру, стала основой для теологии как учения о религии.
В этом качестве философия выступает как способ решения мировоззренческих проблем при помощи разума, рационального мышления, интеллекта. Однако генетическая связь мифологии, религии и философии продолжается и в функциональной связи этих систем знаний. Все они выступают как способы освоения мира как целостности, рассматривают наиболее общие проблемы происхождения и устройства мира, взаимоотношений мира и человека, роли человека и смысла его жизни, т.е. являются средствами формирования и одновременно формами мировоззрения. Нельзя исключить и будущего их синкретизма.
Философия как самостоятельная система знаний появляется примерно в одно время (VI-V вв. до н. э.) у разных народов и в разных странах — в Индии, Китае, Египте, Греции, Персии, Вавилоне. Первоначально философские системы разных стран существенно отличались друг от друга. Так, восточная философия рассматривала преимущественно гуманистические проблемы; египетская философия большое внимание уделяла исследованию здоровья; греческая — поиску первоначала и проблемам познания. Постепенно проблематика философии унифицировалась, что, разумеется, не повлекло за собой единство взглядов на одни и те же проблемы, но позволило очертить объект и предмет этой системы знаний, ее предметное поле.
Человек в философии и культуре Древнего Востока
Восточная философская мысль менее категорична и в этом смысле более неопределенна, чем западная. Это не случайно, ибо в культуре Востока, например в Индии, используется логика, в которой нет «закона исключенного третьего». В этой ментальности вполне допустимы утверждения: «человек и добр и зол» или «он ни добр, ни не добр».
Эти особенности мировоззрения и религиозно-философские идеи являются, можно сказать, своеобразными архе-тилическими чертами народов Востока и оказывают влияние на процессы, которые происходят в мире. Знакомство с восточной философией показывает, что она вобрала в себя не только рациональные формы освоения человеком себя и мира, но и другие формы, которые существовали в культуре.
Особенность восточной философии — мировоззренческий синтез мифологического, религиозно-символического и рационального, нашедший отражение в учениях Будды и Конфуция, Ведах, священной книге персов «Авесте», а также целостность видения человека. Соотношение этих начал и элементов со временем меняется, но само единство различных подходов сохраняется. Упрощенным представляется взгляд на восточную синтетическую концепцию бытия с точки зрения европейской традиции, ставящей научно-рациональное его видение выше мифологического и религиозного, а подчас и философского взгляда. И мифология, и религия, и философия, и наука — формы и одновременно продукты культурного самоопределения человека, которые не субординированы по степени истинности, а координированы как самостоятельные, в определенном отношении несоизмеримые концептуальные структуры. Исторически усложнение созданных ранее ценностно-мировоззренческих представлений и появление новых форм не всегда приводило к полному вытеснению прежних, кажущихся архаичными, способов интерпретации бытия. Скорее имело место доминирование тех или иных форм рационально-духовного освоения мира с сохранением на периферии культурного пространства предшествующих форм. В определенных социокультурных ситуациях эти, казалось бы, отжившие cпoсобы духовно-практического освоения мира человеком могут актуализироваться, стать доминирующими. Такова сложная диалектика развития различных социокультурных форм освоения мира человеком.
Представления о происхождении и сущности человека в древневосточной философии еще в значительной степени мифологичны. Весь мир уподоблялся человеку. Поэтому для этого периода характерны ассоциативность, гилозоизм, анимизм и антропоморфизм, т.е. оживление, одухотворение и уподобление природных явлений человеку, а человека — миру. Мир и человек рассматривались как творения богов.
Однако уже в первых письменных источниках Древнего Китая, в частности, в «Книге перемен» (III-IV вв. до н.э.), в учении Конфуция осмысливаются специфические характеристики человека. Быть человеком, считал Конфуций, значит любить людей. Взаимность и любовь к другим отличают человека от иных существ Поднебесной. Последователь Конфуция Мэн-цзы полагал, что человек от природы добр, а проявление зла — утрата им врожденных добрых качеств. Подчеркивая важность человекознания, Мэн-цзы утверждал, что лишь тот, кто познает свою природу, может познать Небо. Принципиальное отличие человека от животного Мэн-цзы видел в том, что человек соблюдает определенные нормы взаимоотношений между людьми.
Противник конфуцианства Мо-цзы полагал, что человек отличается от животного умением трудиться, а Лао-цзы и все представители школы даосов были убеждены, что главное в жизни человека — это недеяние, непротивление тому, что предначертано путем дао.
Основные принципы философского мышления в Древней Индии
Древнеиндийская предфилософия исторически восходит к З-2-му тыс. до н.э. и простирается до III-IV вв. н.э. Внутри этого периода выделяются несколько весьма самостоятельных этапов: ведический (до VI-V ев. до н.э.); послеведический (до III-IV вв. до н.э.); период философии сутр (до lll-IVBB. н.э.).
Главная целью индийской философии — достижение вечного блаженства как до, так и после смерти. Это означает полное и вечное освобождение от всякого зла. Методом достижения этой цели выступает уход в себя, самоуглубление. Сосредоточившись в себе, человек постигает единое, нечувственное высшее существо. Эта мысль проходит через джайнизм и буддизм.
Для джайнизма, как и брахманизма, характерна направленность на индивида, личность. Однако в джайнизме больше элеменгоа рационализма. Он в определенном смысле противостоит брахманизму. Центральной, системообразующей проблемой джайнизма выступает личность, ее место в мироздании. Джайнисты старались освободить не только телесное, но и духовное в человеке. Освобождение духа джайнизм основывает на действии закона кармы, который регулирует связь индивидуальной души с природой. Сущность личности двояка: она одновременно материальна и духовна. Карма трактуется как тонкая материя, соединяющая материальное и духовное в человеке. Душа может освободиться от влияния кармы в результате благих дел и аскетического поведения.
Джайнизм пытается помочь человеку спастись, найти вечное блаженство, оказаться в состоянии нирваны. Жизнь надо Прожить так, чтобы достичь состояния блаженства, слиться с брахманом, оказаться в состоянии нирваны.
Буддизм — религиозно-философской концепция, которая возникла в VI—V вв. до н.э. Основателем буддизма был Сиддхартха Гаутама, который постиг правильный жизненный путь в результате просветления (или пробуждения) и был назван Буддой, т.е. просветленным. Буддизм исходит из равенства всех людей а страданиях, поэтому все вправе избавиться от них. В основе буддийской концепции человека лежит идея перевоплощения (метемпсихоза) живых существ. Смерть в ней означает не полное исчезновение, а распад определенной комбинации дхарм — вечных и неизменных элементов сущего, безначального и безличного жизненного процесса — и образование другой комбинации, что и представляет собой перевоплощение. Новая комбинация дхарм зависит от кармы, которая представляет собой сумму грехов и добродетелей человека в прошлой жизни.
Важной составной частью буддийского мировоззрения выступает учение о познании человеком себя и мира через процесс самоуглубления и самосозерцания в йоге. Как философская концепция и система медитационных техник йога возникла около I в. до н. э. и направлена на то, чтобы научить человека освобождаться от волнений жизни, страданий, оков телесно-материального, чтобы остановить поток перевоплощений. Такое по плечу только «святым» — людям, достигшим нирваны, полностью освободившимся от всего земного. Достичь нирваны чрезвычайно трудно, но можно. Как особое состояние его сложно представить рационально, его можно только ощутить. По сути это бессмертие, вечность, конец мира. Достигнуть такого состояния могут те, кто тренируют веру, мужество, внимание, сосредоточенность, мудрость. Это позволяет им войти в состояние вечности, пустоты, отсутствия времени, пространства, желаний.
Индийская философская мысль предстает как целостная концепция личности, стремящаяся помочь человеку в его волнениях и страданиях. Индийский тип философствования сосредоточивает внимание на индивиде, абстрагируясь от сложных социальных связей. Более того, индийская философия ориентирует на уход от этих связей, ищет пути достижения независимости субъекта. Можно сказать, что и нирвана, и йога служат не столько адаптации мира к чешвеку, сколько человека к миру. Тем самым индийская филовЬфия полагает, что если мир не удовлетворяет человека, то надо изменить не мир, а человека.
Основные принципы философского мышления в Древней Индии
Древнеиндийская предфилософия исторически восходит к З-2-му тыс. до н.э. и простирается до III-IV вв. н.э. Внутри этого периода выделяются несколько весьма самостоятельных этапов: ведический (до VI-V ев. до н.э.); послеведический (до III-IV вв. до н.э.); период философии сутр (до lll-IVBB. н.э.).
Главная целью индийской философии — достижение вечного блаженства как до, так и после смерти. Это означает полное и вечное освобождение от всякого зла. Методом достижения этой цели выступает уход в себя, самоуглубление. Сосредоточившись в себе, человек постигает единое, нечувственное высшее существо. Эта мысль проходит через джайнизм и буддизм.
Для джайнизма, как и брахманизма, характерна направленность на индивида, личность. Однако в джайнизме больше элеменгоа рационализма. Он в определенном смысле противостоит брахманизму. Центральной, системообразующей проблемой джайнизма выступает личность, ее место в мироздании. Джайнисты старались освободить не только телесное, но и духовное в человеке. Освобождение духа джайнизм основывает на действии закона кармы, который регулирует связь индивидуальной души с природой. Сущность личности двояка: она одновременно материальна и духовна. Карма трактуется как тонкая материя, соединяющая материальное и духовное в человеке. Душа может освободиться от влияния кармы в результате благих дел и аскетического поведения.
Джайнизм пытается помочь человеку спастись, найти вечное блаженство, оказаться в состоянии нирваны. Жизнь надо Прожить так, чтобы достичь состояния блаженства, слиться с брахманом, оказаться в состоянии нирваны.
Буддизм — религиозно-философской концепция, которая возникла в VI—V вв. до н.э. Основателем буддизма был Сиддхартха Гаутама, который постиг правильный жизненный путь в результате просветления (или пробуждения) и был назван Буддой, т.е. просветленным. Буддизм исходит из равенства всех людей а страданиях, поэтому все вправе избавиться от них. В основе буддийской концепции человека лежит идея перевоплощения (метемпсихоза) живых существ. Смерть в ней означает не полное исчезновение, а распад определенной комбинации дхарм — вечных и неизменных элементов сущего, безначального и безличного жизненного процесса — и образование другой комбинации, что и представляет собой перевоплощение. Новая комбинация дхарм зависит от кармы, которая представляет собой сумму грехов и добродетелей человека в прошлой жизни.
Важной составной частью буддийского мировоззрения выступает учение о познании человеком себя и мира через процесс самоуглубления и самосозерцания в йоге. Как философская концепция и система медитационных техник йога возникла около I в. до н. э. и направлена на то, чтобы научить человека освобождаться от волнений жизни, страданий, оков телесно-материального, чтобы остановить поток перевоплощений. Такое по плечу только «святым» — людям, достигшим нирваны, полностью освободившимся от всего земного. Достичь нирваны чрезвычайно трудно, но можно. Как особое состояние его сложно представить рационально, его можно только ощутить. По сути это бессмертие, вечность, конец мира. Достигнуть такого состояния могут те, кто тренируют веру, мужество, внимание, сосредоточенность, мудрость. Это позволяет им войти в состояние вечности, пустоты, отсутствия времени, пространства, желаний.
Индийская философская мысль предстает как целостная концепция личности, стремящаяся помочь человеку в его волнениях и страданиях. Индийский тип философствования сосредоточивает внимание на индивиде, абстрагируясь от сложных социальных связей. Более того, индийская философия ориентирует на уход от этих связей, ищет пути достижения независимости субъекта. Можно сказать, что и нирвана, и йога служат не столько адаптации мира к чешвеку, сколько человека к миру. Тем самым индийская филовЬфия полагает, что если мир не удовлетворяет человека, то надо изменить не мир, а человека.
Место социально-нравственной проблематики в философии Древнего Китая
Осознание человеком Востока себя и мира начинается, как и везде, с мифологии, которая выступает как предфи-лософский этап развития культуры. В Китае формирование предфилософско-мифологических представлений прослеживается вплоть до XVIII в. до н.э. и проходит несколько этапов до возникновения философских систем Конфуция, Лас-цзы и других мыслителей.
Собственно философская традиция восходит к VI в. до н.э., когда появляется учение Кун Фуцзы, известного в Европе как Конфуций. Основные его идеи изложены в книге «Лунь юй». Центральной, системообразующей идеей учения Конфуция выступает «жэнь», или гуманность, человеколюбие. «Жэнь» нельзя трактовать как романтическое чувство или как любовь к Богу. Для Конфуция «жэнь» — это показатель истинно человеческого в человеке, естественное, инстинктивное чувство, обогащенное купьтурой. «Жэнь» раскрывается через категории «сяо» — цивилизованное, почтительное отношение к своим родителям, «ди» — распространение такого отношения на ровесников и других окружающих, «чжун» (преданность) — цивилизованное отношение к вышестоящим — правителям, императору, собственной стране. Конфуций придавал большое значение поведенческим нормам, через которые должны быть реализованы эти отношения. Они тоже входили в смысл категории «жэнь».
Согласно концепции другого выдающегося китайского философа Лао-цзы, основополагающей категорией выступает дао. Эта концепция лежит в основе философии даосизма. Дао, согласно Лао-цэы, «пусто, но в применении неисчерпаемо». Дао выступает праотцом всех вещей. Вопрос о причинах появления Дао не ставится. Оно невыразимо словами. В нем начало неба и земли. Тайна дао доступна только тем, кто лишен страсти. Уже здесь — начало созерцательности, самоуглубления для дости жения сути первосущего, столь характерное для большийства философских систем на Востоке. Дао как путь, согласно которому происходит развитие Космоса, реализует себя во внешнем мире по принципу у-вэй, что означает непреднамеренную активность. Преднамеренная активность опасна.
Лао-цзы исходил из того, что деятельность человека разрушает гармонию сущего, естественный ход событий. Поэтому покои — путь к постижению сущности. Человек не должен вмешиваться в естественный ход событий. Согласно Лао-цзы, тот, «кто действует, потерпит неудачу. Кто чем-либо владеет — потеряет. Вот почему совершенно мудрый бездеятелен, и он не терпит неудачу. Он ничего не имеет и поэтому ничего не теряет. Лао-цзы, как и другие китайские мыслители, старался гармонизировать прошлое и будущее, совместить противоположности в настоящем. Дао — своеобразный первопринцип, который воплощает в себе гармонию идеального Космоса.
Конфуцианство и даосизм в своей основе не исключают друг друга, а взаимодополняют. Они ориентированы различным образом, по-разному решают проблемы гармонизации Космоса, но в своей сути направлены на совершенствование духовного мира личности. Китайская философская мысль сознательно не пошлая по пути создания эмпирического знания, справедливо полагая, что нельзя усиливать физические и технологические возможности человека, не формируя достаточно высокого морально-этического уровня. В этой культуре не занимались формированием абстрактных теоретических инструкций, мыслители сосредогочили внимание на реальных проблемах человека и социума. Отсюда преобладание социальных утопий в философских концепциях, попытки создания проектов идеального общества, идеализация прошлого и призывы к возврату в «золотой век», который представлялся совершенной эпохой.
Космоцентризм античной философии.
Космоцентризм — это первый этап развития античной философии, который часто называют досократовским, он сохраняет вначале черты мифологии. Вместе с тем и пифагорейцы, и представители милетской и элейской школ выступают как философы, поскольку стремятся познать Космос, внешний мир, построить моноэлементную модель бытия. И Пифагор, и Фалес, и Гераклит, и Анаксагор делают значительный шаг от мифологии к философии, поскольку они пытаются объяснить мир из единого начала (воды, воздуха, числа, огня и т.д.). Вместе с тем у них есть общее с мифологической традицией, поскольку все они с разными оговорками не только признают сущее за проявление беспредельно-стихийного первоначала, но и считают его живым, развивающимся существом. Кроме того, они чаще всего не доказывают свои утверждения, а изрекают, как это делает, например, Гераклит.
Вместе с тем это принципиально важный этап становления философии как сферы рационального постижения исходных оснований Космоса, стремления проникнуть через видимое в невидимое, начало различения явления и сущности, бытия и небытия. Тем самым происходит становление философской категориальной системы.
Следует отметить значение первых космоцентрических философских концепций, поскольку самое сложное — начало чего-то фундаментального. Начало европейской философии, у истоков которой стояли греки, — революция в интеллектуально-мировоззренческой культуре, оказавшая влияние на все последующее развитие истории.
Именно они первыми нащупали фундаментальную проблему, поставили вопрос о первоначале, стали различать чувственную и мыслительную реальности.
Философия Древней Греции, появившись как стремление понять таинственный Космос, поставила вопросы о предельных основаниях природного мира, его структуре, сущности, став тем самым школой философствования для будущей мысли.
Космоцентризм интересен не только своими интеллектуальными результатами, но и спецификой постановки вопросов, которые носили принципиально мировоззренческий, философский характер и тем самым на века предопределили дальнейшее развитие греческой, а затем европейской и мировой философской культуры.
Греки открыли природу как объект философии, впервые оставив вопрос о ее первоначале. Здесь важным оказался не столько характер самих принятых первоначал — воды, воздуха, огня, сколько форма постановки вопросов. После открытия природы легче было поставить вопрос о человеке, затем о Боге.
Поэтому антропологический поворот в философии Сократа был подготовлен космоцентризмом, равно как и антропоцентризм Сократа подготовил появление систематических философских концепций Платона и Аристотеля.
Основные этапы развития античной философии
Античная философия имеет свои временные и пространственные границы. Время ее бытия — с VI в. до н.э. и до VI в. н.э., когда император Юстиниан эакрып в 529 г. н.э. последнюю философскую школу — Платоновскую Академию.
Греческая философская мысль имеет свои этапы рождения, расцвета и увядания. Первый этап, который часто называют досократоеским, носит космоцентрический характер и сохраняет вначале черты мифологии. Это принципиально важный этап становления философии как сферы рационального постижения исходных оснований Космоса, стремления проникнуть через видимое в невидимое, начало различения явления и сущности, бытия и небытия. Тем самым происходит становление философской категориальной системы.
На первом этапе развития греческой мысли не всегда осознается различие между понятиями и реальностью, бытием и мышлением, что приводит к их неявному или явному отождествлению. Это нашло отражение в построениях философов милетской школы, Гераклита, у которых нелегко провести границу между водой Фапеса, воздухом Анаксимена, огнем Гераклита как всеобщими сущностями, образующими начало бытия, с одной стороны, и соответствующими чувственно воспринимаемыми природными стихиями — с другой.
Вместе с тем принципиально то, что впервые ставится вопрос о соотношении чувственных данных и понятий. Противоречие между чувственной всеобщностью и всеобщностью понятия начинает стимулировать развитие мысли. Открывается новый мир — мир мысли, в котором «живут» понятия различной степени общности. Начинают осознаваться конструктивные возможности разума. Последнее находит отражение в философских системах Сократа, Демокрита, Платона, Аристотеля.
Второй этап — период расцвета греческой философс кой мысли — отличается от первого, во-первых, значительным качественным расширением предметного поля философии, во-вторых, развитием категориальных средств пoстижения бытия и богатством мыслей, опередивших свое время; в-третьих, появлением в рамках общефилософских представлений зачатков научного знания и логики, которые впоследствии оказали существенное влияние на все сферы человеческой деятельности. В частности, к Платону восходит мысль о философии как интеллектуально-духовной деятельности по преодолению противоречия между несовершенством наличной материальной данности и совершенством мира идей. Подобное противоречие — не внешнее для мыслящего субъекта, а выступает как личная проблема, решение которой приводит к совершенствованию. преображению, одухотворению человека.
Аристотель различает два уровня философии. Первая философия занимается вопросами бытия как такового, бытия вообще, тогда как вторая философия, или физика, исследует бытие сущего, причастного к движению. Проблема соотношения первой и второй философии, как показапа дальнейшая история мысли, не проста. Античная философия в эпоху Сократа, Платона и Аристотеля получает свое наивысшее, классическое развитие.
Это этап расцвета греческого типа философии, наиболее полная реализация конструктивных возможностей спекулятивного разума.
Третий этап греческой философии — эллинистический — характеризуется включением элементов восточной культуры, снижением уровня философских исследований, распадом высоких философских школ Платона и Аристотеля. Так, стоики и эпикурейцы больше интересуются философией практически, нежели с точки зрения Истины и Блага в традиционно греческом их смысле. Тем самым меняются акценты в понимании предмета философии, сужается сфера ее интересов, возрастают скептицизм и критицизм в противовес конструктивному мышлению предшественников, появляются эклектические философские течения.
Поиск первоосновы мира в античной философии
Родина философии в собственно европейском смысле слова — Древняя Греция.
Греческая философская мысль имеет свои этапы рождения, расцвета и увядания. На первом, досократовском, этапе греческая философская мысль носит космоцентрический характер и сохраняет вначале черты мифологии. Вместе с тем философы (Пифагор, Фалес, Гераклит, Анаксагор) делают значительный шаг от мифологии к философии пытаясь построить моноэлементарную модель бытия, которая однако базируется не на доказательствах своих утверждений, а на изречениях, что особенно ярко проявляется у Гераклита. На этом этапе происходит становление философской категориальной системы.
Следует особо отметить значение первых космоцентрических философских концепций, поскольку самое сложное — начало чего-то фундаментального. Начало европейской философии, у истоков которой стояли греки, — революция в интеллектуально-мировозэренческой культуре, оказавшая влияние на все последующее развитие истории.
Следующей за милетской школой философии была элейская, более определенно поставившая вопрос о бытии. Парменид доказывает, что бытие вечно, неподвижно и неизменно. Действительно существует не то, что мы непосредственно воспринимаем и чувствуем, а то, что мы мыслим. Отсюда утверждение о том, что мыслимое существует, а немыслимое не существует. Все эти положения нашли отражение и в знаменитых апориях (парадоксах) Зенона, таких как «Ахиллес и черепаха», «Дихотомия (деление пополам)» и др.Значительной в древнегреческой философии была атомистическая традиция Демокрита, углубившая обсуждение проблемы бытия и небытия. Демокрит исходит из того, что в основе сущего лежат неделимые, неуничтожимые, не состоящие из частей, вечные частицы, названные им «атомами». Тем самым многообразие сущего сводится к движущимся в пустоте атомам. Это продолжает традицию, идущую от Фалеса, Анаксимена, Пифагора, Гераклита, но углубляет ее, поскольку у атомов больше объяснительных возможностей, так как они могут образовать различные комбинации.
В дальнейшем, в эпоху Сократа, Платона и Аристотеля античная философия получает свое наивысшее, классическое развитие.
После открытия природы как объекта философии стало возможным поставить вопрос о человеке, а затем о Боге.
Человек — всегда тайна не только для других, но и для себя. Поэтому бытие человека включает в себя стремление познать себя. Познавая внешний мир, других людей, человек познает себя. Отношение человека к другим, Космосу характеризует в первую очередь самого познающего человека, его интенции, ценностные установки и убеждения. В определенном смысле человек — цель) бытия, что и подчеркнули греки, предложившие максиму «Человек есть мера всех вещей».
Атомистическое учение Демокрита
Предпосылкой атомизма была потребность дать материальное объяснение наблюдаемых свойств вещей — их множества, движения и изменения. После Зенона, доказавшего будто гипотеза о бесконечной делимости вещей, пространства и времени ведет к неустранимым противоречиям и парадоксам, всякая попытка обосновать реальность множества, раздельности вещей и их подвижности должна была считаться с этим. Учение атомизма явилось попыткой разрешения этих трудностей. Атомисты предполагали существование бесконечного множества телесных частиц, они допускали существование пустоты в которой происходит движение частиц и отрицали за частицами возможность делиться до бесконечности, видели в них непроницаемые атомы.
Согласно этой гипотезе каждая вещь, будучи суммой весьма большого (но не бесконечно) количества частиц — весьма малых, но в силу своей неделимости необращающихся в ничто, уже не может рассматриваться как бесконечно большая и в то же время вовсе не имеющая величины как это было у Зенона.
Видным представителем атомизма был Демокрит. Исходное положение атомической системы — существование атомов и пустоты, образующих своими бесконечными соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из главных предпосылок учения Демокрита является взгляд по которому ощущения представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.
Недостаточные и неточные свидетельства ощущения исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их существование удостоверяется основанным на чувственных наблюдениях размышлением. Демокрит отличает то , что существует во мнении от того, что существует в действительности: «лишь в общем мнении существует сладкое, в мнении — горькое, в мнении — теплое, в мнении — холодное, в мнении — цвет, в действительности же существуют только атомы и пустота». Однако Демокрит не отрицает реальность чувственности воспринимаемого. В данном случае Демокрит говорит о том, что философия занимается изучением не того, что известно всем, а того, что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Демокрит не согласен с тем, что чувственные восприятия качеств совпадают с самими качествами.
Атомы — малые тела, не имеющие качеств, пустота же — метод, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.
Для объяснения реального многообразия действигельности Демокрит допускает, что атомы различаются по форме, порядку и положению. Такое разделение и лежит в основе всех наблюдаемых отличий. Ни одно из них следовательно не является беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе. Свойства горько, сладко и т.д. существуют условно, не по природе самих вещей. Не отличал причинность и необходимость, поэтому отрицал случайность, рассматривая ее как результат незнания.
Согласно Демокриту душа человека состоит из мельчайших, круглых, огнеподобных, постоянно мятущихся атомов; обладая внутренней энергийностью, она является причиной движения живых существ. Он первым высказал идею проэктивной объективации субъективного образа: от вещи отделяются тончайшие «пленки» (поверхности), втекающие в глаза, уши и т.д. Иначе говоря, от предметов исгекают своего рода флюиды, которые, попадая в наше тело через органы чувств, порождают у нас ощущения, восприятия, т.е. образы, которые мы чувствуем не в нас, а там, где находится воспринимаемый предмет: иначе ведь мы тянулись бы ложкой не в тарелку, скажем, с супом, а в свои глаза. При этом визуальный образ формируется истечением, исходящим из глаз, и из того, что видимо.
Атомическое учение распространяется Демокритом на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть организма сводится к соединению и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.
Суть принципа софистов: «Человек есть мера всех вещей»
Софистика — открытый рационалистический (ранее натуралистический) период греческой философии.
Софистом (от греч. sohyists — искусник, мудрец) сначала именовали человека, который посвящал себя умственной деятельности, или искусного в какой-либо премудрости, в том числе учености. Таким почитали Солона и Пифагора, а также знаменитых «семь мудрецов». Впоследствии смысл этого понятия сузился, хотя и не заключал еще негативного смысла.
Софистов было немало, но наиболее характерны для сути этого направления — Протагор (ок. 480 — ок. 410 до н.э.), Горгий (ок. 483-375 до н.э.), Продик (род. между 470 и 460 до н.э.). Каждый из них обладал неповторимой индивидуальностью, но в целом они разделяли схожие воззрения.
Софисты — эти «учителя мудрости» — учили не только технике политической и юридической деятельности, но и обучали вопросам философии. Важно подчеркнуть, что софисты сосредоточили свое внимание на социальных вопросах, на человеке и на проблемах коммуникации, обучая ораторскому искусству и политической деятельности, а также конкретно-научным и философским знаниям. Некоторые софисты обучали приемам и формам убеждения и доказательства независимо от вопроса об истинности. В своем стремлении к убедительности софисты доходили до идеи, что можно, а нередко нужно, доказать все, что угодно, и также что угодно опровергнуть, в зависимости от интереса и обстоятельств, что приводило к безразличному отношению к истинности в доказательствах и опровержениях. Так складывались приемы мышления, которые стали именоваться софистикой. Софисты как образованные люди прекрасно понимали, что чисто формально можно доказать все.
Наиболее полно суть воззрений софистов выразил Протагор. Ему принадлежит знаменитое положение: «Человек есть мера всех вещей: существующих, что они существуют, и несуществующих, что они не существуют». Он говорил об относительности всякого знания, доказывая, что каждому утверждению может быть с равным основанием противопоставлено противоречащее ему утверждение. Заметим, что Протагор написал законы, определявшие демократический образ правления и обосновал равенство свободных людей.
Софисты были первыми преподавателями и исследователями искусства слова. Именно с них начинается философская лингвистика. Им принадлежит заслуга в изучении греческой словесности. Раз объективной истины нет и субъект является мерой всех вещей, тогда есть лишь видимость истины, которую может порождать человеческое слово и по произволу менять его смысл, делая сильное слабым и, наоборот, черное белым, а белое черным. 8 связи с этим софисты посчитали словесность чрезвычайно важным объектом осмысления, и слово явилось самостоятельным предметом изучения. Хотя иные софисты были крупными мыслителями, релятивизм их зачастую вел к субъективизму и скептицизму. Вместе с тем нельзя отрицать их несомненной роли в развитии диалектики.
Философия Сократа
Поворотным пунктом в развитии античной философии явились воззрения Сократа (469-399 до н.э.). Его имя стало нарицательным и служит для выражения идеи лудрости. Сам Сократ ничего не писал, был близким к народу мудрецом, философствовал на улицах и площадях, отсюду вступал в философские споры.
Неоценимая заслуга Сократа состоит в том, что в его фактике диалог стал основным методом нахождения истины. Если прежде принципы просто постулировались, то Сократ критически и всесторонне обсуждал всевозможные подходы. Его антидогматизм выражался а отказе от претензий на обладание достоверным знанием. Сократ применял повивальное искусство, именуемое мэйевтикой — искусство определять понятия при посредстве наведения. С помощью искусно задаваемых вопросов он выделял ложные определения и находил правильные. Обсуждая смысл разнообразных понятий (благо, мудрость, справедливость, красота и т.д.), Сократ впервые начал использовать индуктивные доказательства и давать общие определения понятий, что явилось бесценным вкладом в формирование науки логики.
Сократ прославился как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины при помощи бесед и споров. Метод диалектических споров Сократа заключался в обнаружении противоречий в рассуждениях собеседника и приведения его к истине посредством вопросов и ответов. Он первый увидел в отчетливости и ясности суждений основной признак их истинности. В спорах Сократ стремился доказать целесообразность и разумность как мира, так и человека. Он совершил поворот в развитии философии, впервые поставив в центр своего философствования человека, его сущность, внутренние противоречия его души. Благодаря этому познание переходит от философского сомнения «я знаю, что я ничего не знаю» к рождению истины посредством самопознания. Сократ возвел в философский принцип знаменитое изречение дельфийского оракула: «Познай самого себя!» Главная цель его философии — восстановить авторитет знания, поколебленный софистами. Его неугомонная душа неподражаемого спорщика стремилась трудом непрестанным и упорным к совершенству общения, дабы уяснить истину. Сократ твердил, что он знает только то, что он ничего не знает.
Учение Платона об «идее»
Платон (427-347 до н.э.) — великий мыслитель, ронизывающий своими тончайшими духовными нитями сю мировую философскую культуру.
По Платону, мир по природе двойствен: в нем различается видимый мир изменчивых предметов и невидимый мир идей. Мир идей являет собой истинное бытие, а конкретные, чувственно воспринимаемые вещи — нечто среднее между бытием и небытием: они только тени вещей, их слабые копии.
Идея — центральная категория в философии Платона. Идея вещи есть нечто идеальное. В платоновских идеях обобщена вся космическая жизнь: они обладают регулятивной энергийностью и управляют Вселенной. Им свойственна регулятивная и формообразующая сила; они — вечные образцы, парадигмы (от греч. jaradigma — образец), по которым из бесформенной и текучей материи организуется все множество реальных вещей. Платон трактовал идеи как некие божественные сущности. Высшая идея — это идея абсолютного добра — она своего рода «Солнце в царстве идей», мировой Разум, ей подобает название Разума и Божества. Платон доказывает существование Бога чувством нашего сродства с его природой. Существенной составляющей мировоззрения Платона является вера в богов. Платон считал ее важнейшим условием устойчивости общественного миропорядка. По Платону, распространение «нечестивых воззрений» пагубно влияет на граждан, особенно на молодежь, является источником смут и произвола, приводит к попранию правовых и нравственных норм.
Трактуя идею души, Платон говорит: душа человека до его рождения пребывает в царстве чистой мысли и красоты. Затем она попадает на грешную землю, где, временно находится в человеческом теле, как узник в темнице. Появившись на свет, она уже знает все. что нужно знать. Она сама избирает свой жребий; ей уже как бы предназначена своя участь, судьба. Таким образом. Душа, по Платону, — бессмертная сущность, в ней различаются три части: разумная, обращенная к идеям; пылкая, аффективно-волевая; чувственная, движимая страстями, или вожделяющая. Разумная часть души — основа добродетели и мудрости, пылкая — мужества; преодоление же чувственности есть добродетель благоразумия. Как и для Космоса в целом, источник гармонии есть мировой разум, сила, способная адекватно мыслить самое себя, являясь вместе с тем активным началом, кормчим души, управляющим телом, которое само по себе лишено способности к движению.
По мысли Платона, высшее благо (идея блага, а она превыше всего) пребывает вне мира. Стало быть и высшая цель нравственности находится в сверхчувственном мире. Ведь душа получипа свое начало не в земном, а в высшем мире. И облеченная в земную плоть, она обретает множество всякого рода зол, страданий. По Платону, чувственный мир несовершенен — он полон беспорядка. Задача же человека в том, чтобы возвыситься над ним и всеми силами души стремиться к уподоблению Богу, который не соприкасается ни с чем злым; в том, чтобы освободоть душу от всего телесного, сосредоточить ее на себе, на внутреннем мире умозрения и иметь дело только с истинным и вечным.
Философия Аристотеля как энциклопедическое учение
Философская мысль Древней Греции достигла наибольшей высоты в творениях Аристотеля (384-322 до н.э.), воззрения которого, энциклопедически вобравшие в себя достижения античной науки, являют собой грандиозную систему конкретно-научного и собственно философского знания в его удивительной глубине, тонкости и масштабности. Исходя из признания объективного существования материи, Аристотель считал ее вечной, несотворимой и неуничтожимой. Материя не может возникнуть из ничего, не может также увеличиться или уменьшиться в своем количестве. Однако сама по себе материя, по Аристотелю, инертна, пассивна. Она содержит лишь возможность возникновения действительного многообразия вещей. Чтобы эту возможность превратить в действительность, надо придать материи соответствующую форму. Под формой Аристотель разумел активный творческий фактор, благодаря которому вещь становится действительной. Форма — это стимул и цель, причина становления многообразных вещей из однообразной материи: материя — своего рода глина. Для того чтобы из нее возникли разнообразные вещи, необходим гончар — бог (или ум — перводвигатель). Форма и материя неразрывно связаны между собой, так что каждая вещь в возможности уже содержится в материи и путем естественного развития получает свою форму. Весь мир представляет собой ряд форм, находящихся в связи друг с другом и расположенных в порядке все большего совершенства.
По утверждению Аристотеля, мировое движение есть цельный процесс: все его моменты взаимно обусловлены, что предполагает и наличие единого двигателя. Далее, исходя из понятия причинности, он приходит к понятию о первой причине. А это так называемое космологическое доказательство бытия божия. Бог есть первая причина движения, начало всех начал. И в самом деле: ведь ряд причин не может быть бесконечным или безначальным. Есть причина, сама себя обусловливающая, ни отчего не зависящая: причина всех причин. Ведь ряд причин никогда бы не закончился, если не допустить абсолютного начала всякого движения. Этим началом является божество как общемировая сверхчувственная субстанция.
Аристотель дал анализ различных «частей» души: памяти, эмоций, перехода от ощущений к общему восприятию, а от него — к обобщенному представлению; от мнения через понятие — к знанию, а от непосредственно ощущаемого желания — к разумной воле. Душа различает и познает сущее, но она «немало времени проводит в ошибках» — «добиться о душе чего-нибудь достоверного во всех отношениях безусловно труднее всего». Согласно Аристотелю, смерть тела освобождает душу для ее вечной жизни: душа вечна и бессмертна.
Познание у Аристотеля имеет своим предметом бытие. Основание опыта — в ощущениях, в памяти и привычке. Любое знание начинается с ощущений: оно есть то, что способно принимать форму чувственно воспринимаемых предметов без их материи. Разум же усматривает общее в единичном. Нельзя приобрести научное знание лишь с помощью ощущений и восприятий в силу преходящего и изменчивого характера всех вещей. Формами истинно научного знания являются понятия, постигающие сущность вещи. Детально и глубоко разработав теорию познания, Аристотель создал труд по логике, который сохраняет свое непреходящее значение и поныне. Он разработал теорию мышления и его формы, понятия, суждения, умозаключения и т.д. Аристотель является основоположником логики.
Роль философских и нравственных идей Библии в развитии мировой духовной культуры
В Библии содержатся асе принципы, которым необходимо следовать, чтобы быть приспособленным к этой жизни и к жизни вечной.
Ценность изучения Библии состоит не только в возможности ее исследования и обобщения. Необходимо еще умственное напряжение, чтобы уяснить пройденные темы. Ум, занятый только повседневной суетой, — это карликовый и ослабленный ум. Если человек не тренирует свои мыслительные способности, чтобы понять грандиозные и далеко идущие истины, то он спустя некоторое время перестанет прогрессировать. Ничто не может быть большей гарантией от умственной деградации и стимулом к развитию, чем изучение Библии. Как средство развития мышления Библия является более эффективной, чем любая другая книга или все книги вместе взятые. Величие и обширность ее тем, облагораживающая простота ее изречений, красота ее образов оживляют и возвышают мысли, как ничто другое. Никакое другое учение не может дать столько мыслительной энергии, сколько дает изучение изумительных истин Божественного откровения. Разум, соприкасающийся с мыслями Вечносущего, не может не расширяться и не укрепляться.
Еще большее влияние оказывает сила Библии на развитие нашей духовной природы. Человек, сотворенный для общения с Богом, может обрести настоящую жизнь и гармоничное развитие только в общении с Ним. Созданный для того, чтобы найти в Боге высшую радость, он ни в чем другом не может найти того, что могло бы успокоить страстные желания его сердца, удовлетворить голод и жажду души. Тот, кто искренно и прилежно изучает Слово Божье, стремясь понять его истины, тот соприкасается с его Автором, и для него не существуют более, если он сам того не захочет, ограничения для дальнейшего развития.
На ее страницах можно найти историю глубокой древности, рассказы о благородной жизни, принципы правления государством, семейные вопросы — то, чего человеческая мудрость самостоятельно никогда бы не достигла. В Библии заключена самая глубокая философия, таится приятнейшая и величественнейшая поэзия. Библейские писания по ценности неизмеримо выше произведений любого автора, с какой бы стороны они ни изучались, но когда мы рассматриваем Библию в свете вечности, она приобретает бесконечно широкое значение и безгранично великую ценность, и тогда каждая тема приобретает новое значение. В самых простейших утверждениях Библии заложены принципы такие же высокие и вечные, как небеса.
Центральной темой Библии, вокруг которой сгруппированы другие, является план искупления, восстановление в человеческой душе Божьего образа.
Наш разум и душевные качества формируются , в зависимости от того, что их питает, и мы вправе определить, чем питать свою душу. Каждый выбирает темы, которые интересны ему и займут его мысли, которые, в конечном счете, сформируют характер.
Спор между номиналистами и реалистами в средневековой философии
В XI веке развернулась борьба между номинализмом и реализмом. Конфликт был связан с догматом христианской религии о триединой сущности Бога. Бог един, но триедин в лицах: Бог-Отец. Бог-Сын и Бог-Святой Дух. Развернувшаяся полемика вышла за пределы этого вопроса и вылилась в рассмотрение диалектики единого и общего.
Реализм рассматривал общее как нечто идеальное, предшествующее вещи, т.е. фактически разрабатывал идеалистическую концепцию связи общего и единичного. Номинализм выражал материалистическое решение этой проблемы.
Доказательностью бытия Бога занимался Аксельм Кен-терберийский (1033-1109). «Если есть мысль о Боге, то Бог есть в действительности». Мысль и бытие тождественны. Общие понятия «универсалии» существуют реально. Отсюда и термин «реализм». Общее существует так же реально как бытие, а Бог — это реально существующее «общее».
Этой теории возражал философ Росцелин, он полагал, что в мире существуют только единичные вещи, а общее «реально, как вещь, не существует». — «Универсалии» — это общие понятия, это «звуки голоса — номинал. Отсюда «номинализм». Свое учение Росцелин применил к догмату о Троице, по его теории получилось, что существует не один, а три Бога. В 1022 г. это учение было объявлено еретическим.
Пьер Абеляр (1079-1142) в своем учении которое называется «концептуализм», пытался объединить реализм с номинализмом. Опираясь на идеи мыслителей античности, он развил теорию, в которой утверждал, что общее не существует реально вне вещей. Оно существует в самих вещах и выделяется нашим умом, когда мы начинаем изучение этих вещей. Абеляр принял участие в споре о Троице, попытавшись свести воедино все три атрибута Бога, создав некое совершенное Существо Фактически он сводил существование троицы к качеству одной личности.
Фома Аквинский (1225-1274) — видный философ, автор одного из господствующих направлений философии католической Церкви — томизма. Его учение в 1878 г. было объявлено официальной идеологией католицизма, а со второй половины XIX в оно становится основой неотомизма, который является одним из мощных течений в современной философской мысли.
Опираясь на труды Аристотеля, рассматривает бытие как возможное и как действительное.
Бытие — это существование единичных вещей, что и есть субстанция.
Аквинский, наряду с категориями «возможность» и «действительность», вводит и такие, как «материя» и «форма».
Материя — это возможность, а форма — действительность.
Используя идеи Аристотеля о форме и материи, он подчиняет им учение о религии. Он утверждает, что материальное без формы не существует, а форма зависит от высшей формы — Бога. Бог же — существо духовное. Только для телесного мира необходимо соединение формы с материей. Но материя пассивна, активность ей дает форма.
Он предложил пять своих доказательств существования Бога, которыми пользуется современная католическая церковь:
все, что движется, движимо кем-то и есть перводвигатель, коим является Бог;
все, что существует, имеет причину — следовательно, есть первопричина всего — Бог;
случайное зависит от необходимого — следователь- . но, первоначальной необходимостью является Бог;
все, что существует, имеет различные степени качества, следовательно, должно быть высшее качество — Бог;
все в мире имеет цель, или смысл — значит существует разумное начало, которое направляет все к цели — Бог.
Патристика: суть учения и основные представители
Патристика — первый этап, начало концептуализации текстов Библии. Чтобы послание Христа стало частью новой интеллектуальной традиции, необходимо было собрать многочисленные тексты, материалы, документы, которые появились с середины I в. н.э., отделить истинные, настоящие тексты от ненастоящих, выработать каноны, объяснить расхождения между различными книгами и т.д. Все эти и другие многочисленные проблемы композиционного, терминологического, содержательного характера решали отцы церкви.
Самым ярким представителем патристики был Аврелий Августин. Августин (354—430) — выдающийся мыслитель. вписавший заключительные страницы в историю духовной культуры Рима и всей античности своими многочисленными трудами и заложивший мощный фундамент религиозно-философской мысли средневековья. Он был вдохновителем многочисленных и разнообразных идей и течений в области не только богословия и общей философии, но и научной методологии, этических, эстетических и историософских воззрений.
Августин считал достойным познания такие объекты, как Бог и душа: бытие Бога возможна вывести из самосознания человека, т.е. путем умопостижения, а бытие вещей — из обобщения опыта. Он анализировал идею Бога в соотношении с человеком, а человека — в отношении к Богу. Он осуществил тончайший анализ жизненного пути человека — разработал философскую антропологию. Душа, согласно Августину, — нематериальная субстанция, отличная от тела, а не простое свойство тела. Она бессмертна. В учении о происхождении человеческих душ Августин колебался между идеей передачи душ родителями вместе с телом и идеей креационизма — творения душ новорожденных Богом. Августин рассматривает Бога как внематериальный Абсолют, соотнесенный с миром и человеком как своим творением. Августин настоятельно противопоставляет свои воззрения всем разновидностям пантеизма, т.е. единства Бога и мира. Бог, по Августину, сверхприроден. Мир, природа и человек, будучи результатом творения Бога, зависят от своего Творца.
По Августину, христианский Бог всецело овладел судьбой, подчинив ее своей всемогущей воле: она становится промыслом, предопределением его. Утверждая принцип бестелесности Бога, Августин выводит отсюда принцип бесконечности божественного начала. Если Бог, говорит Августин, «отнимет от вещей свою, так сказать, производящую силу, то их так же не будет, как не было прежде, чем они были созданы». Опираясь на тексты Священного Писания, где говорится о доброте Творца, Августин доказывал, что все сотворенное им в той или иной мере причастно к этой абсолютной доброте: ведь Всевышний, осуществляя творение, запечатлел в тварном определенную меру, вес и порядок; в них вложены внеземной образ и смысл. В меру этого в природе, в людях, в обществе заключено добро.
Большое влияние на последующую христианскую философию оказало учение Августина о божественной благодати в ее отношении к воле человека и о божественном предопределении. Суть этого учения заключается в следующем: без предопределенной божественной благодати человек не может иметь доброй воли.
Схоластика и её роль в философии Средневековья
Само слово «схоластика» было изобретено гуманистическими писателями, стремившимися дискредитировать идеи средневекового периода, чтобы придать еще большую привлекательность своему обращению к классическому периоду. Гуманисты мало интересовались различиями между разнообразными типами «схоластики»— такими, как томизм и скотизм (две крупные схоластические школы, названные, соответственно, по имени Фомы Аквинского и Дунса Скота). Таким образом, слово «схоластика» является одновременно уничижительным и неточным, однако историк не может избежать его использования.
Термин «схоластика» относится не к конкретной системе взглядов, а к конкретному способу организации богословия — высокоразвитому методу представления материала, делающему тонкие различия и пытающемуся достичь исчерпывающего взгляда на богословие. Становится понятным, почему, сточки зрения гуманистических критиков, схоластика выродилась в не более чем логическое педантство.
Влияние схоластики сильнее всего ощущалось в средневековых университетах. В отличие от гуманизма XV века, который процветал в университетах и пользовался огромным влиянием в обществе, схоластика имела очень ограниченную сферу влияния.
Хотя схоластика как академическая сила находилась в упадке, остается признанным фактом, что богословская программа Мартина Лютера была реакцией на схоластическое богословие. В то время как схоластика представляла собой ничтожную интеллектуальную силу в Швейцарии, она была еще очень сильна в Германии, в частности, в Эрфуртском университете, где получил свое образование Лютер. Ранняя деятельность Лютера как богословского реформатора проходила в университетском контексте, в борьбе с академическими оппонентами. Как мы уже видели, швейцарские реформаторы были гуманистами, стремившимися реформировать жизнь и нравы современной им Церкви, которым не нужно было обращать внимание на схоластику. Лютер же был вынужден вступить в диалог с крупнейшей интеллектуальной силой своего времени — со схоластикой. Швейцарские реформаторы могли позволить себе смеяться над схоластикой, поскольку она не представляла для них угрозы.
В ранний схоластический период (ок.1200 — ок. 1350) преобладал реализм, в то время как в более поздний период доминировал номинализм. Различие между этими двумя системами можно свести к следующему. Рассмотрим два белых камня. Реализм утверждает, что существует универсальная концепция «белизны», которую воплощают эти два камня. Эти два конкретных белых камня обладают универсальной характеристикой «белизны». Хотя белые камни существуют в пространстве и времени, универсалия «белизна» не имеет этих ограничений. Номинализм, однако, утверждает, что универсальная концепция «белизны» не нужна, и вместо этого призывает нас сосредоточиться на конфетных вещах. С точки зрения номинализма, существуют эти два камня, и нет нужды начинать разговор об «универсальной концепции белизны».
Антропоцентризм философии эпохи Возрождения
Возрождение — философские и социологические учения в эпоху становления раннего буржуазного общества (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но возникновение культуры гуманизма, значительные достижения в области естествознания привели к тому, что философия перестала играть роль служанки богословия и перспектива ее развития приобрела антисхоластическую направленность. Прежде всего она проявилась в этике — возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Балла), направленных против христианской морали.
Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно-научного направления в философии были: методы экспериментально-математического исследования природы; детерминисткое истолкование действительности, противоположное теологическому; формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субьектов, с которыми человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике). Определяющими чертами натурфилософского направления — метафизическое понимание последних (неделимых) элементов природы как абсолютно бескачественных, неживых; отсутствие исторического взгляда на природу и в связи с этим деистическая непоследовательность (деизм предполагает наличие бога, как безличной причины бытия, не участвующей в дальнейшем развитии мира), сохраняющая обособленное положение бога в бесконечном мире.
Огромные социально-экономические изменения нашли свое отражение во многих социологических концепциях, для которых было характерно понимание общества как суммы изолированных индивидов.
В борьбе со средневековым теократизмом на первый план культуры возрождения выступают гуманистические, антропоцентрические мотивы. Антропоцентризм — воззрение, согласно которому человек есть центр вселенной и цель всех совершающихся в мире событий. Гуманизм — отражаемый антропоцентризм, который исходит из человеческого сознания и имеет своим объектом ценность человека. Презрение к земному естеству заменяется признанием творческих способностей человека, разума, стремлением к земному счастью. Гуманизм начинается тогда, когда человек начинает рассуждать о самом себе, о своей роли в мире, о своей сущности и предназначении, о смысле и цели своего бытия. Эти рассуждения имеют всегда конкретные исторические и социальные предпосылки, гуманизм по своей сущности всегда выражает определенные социальные, классовые интересы. Гуманизм ренессанса проявлялся в революционных идеях, обращенных на внутреннюю, земную ((божественность» человека, в привлечении человека к жизненной активности, в утверждении веры человека в себя. В узком смысле слова гуманизм определяется как идейное движение, содержанием которого является изучение и распространение античных языков, литературы, искусства и культуры. Поэтому итальянский гуманизм характеризуется как литературный, филологический.
Идеи гуманизма и натурфилософии в эпоху Возрождения
Гуманизм — центральное для эпохи Возрождения культурное явление. Это свободомыслие и светский индивидуализм. Он зарождался на кафедрах университетов.
В основе гуманизма находится этика, которая, прежде всего, дает определенное истопкование природы человека. В соответствии с идеями Эпикура философия Возрождения основное внимание обращает на гармонию души и тела, на равнозначность духовного и телесного бытия. Способности, задатки человека рассматриваются не только как Богом данные, но и как результат собственных усилий. С этим связано и понимание достоинства человека, его сущности как творчески деятельной личности, которая посредством своей активности и деятельности реализует свою свободу, индивидуальность.
Философия Возрождения связывала свободу человека, смысл его жизни с его собственной внутренней активностью, творческой деятельностью, которая выступала как главный фактор самореализации личности, индивидуализации, — главные акценты приходились на творческую деятельность личности, ее свободу, индивидуальность (главные стороны бытия личности).
Эразм Роттердамский. В целом его философские воззрения были просвещенческими. Он, полагал, что все люди равны между собой от рождения и перед богом, становятся либо нравственными, благочестивыми, либо безнравственными не в силу сословных причин, а благодаря своему просвещению, т.е. уровню образования и воспитания. С учетом этого он рассматривал человека, как образ и подобие бога. Особый упор он делал на самопознание (ссылки на Сократа). Это позволяло понять, что в человеке есть греховное, а что божественное. Существует З составляющих человека: дух, душа, тело.
Дух — высшее, божественное в человеке, цвет истины, добра, красоты, благости. Противоположность его — тело, которому присущи страсти, плотские влечения, желания, которые толкают человека на безнравственные noci упки. Душа — звено, связывающее тело и дух. В зависимости от того, направлена ли душа к духу или к телу, человек либо нравственен, либо безнравственен. Душа поэтому занимает особое место в человеке.
Наибольшую роль в философии эпохи Возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических(так называли знание, оторванное от реальной жизни) методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно научного направления в философии были: формулировка научных законов природы(Галилей в механике).
Мишель Монтень. Хотя и являлся натурфилософом, уделял большое внимание проблеме человека: человек понимался как часть сотворенной богом природы. Это значит, что человек не занимает привилегированное положение в мире. Он является одним из многих в ряду земных существ. Он равен другим существам. В понимании свободы Монтень сближается с точкой зрения античных стоиков: свобода человека есть познанная необходимость и деятельность человека в соответствии с этой необходимостью.
Реформация и её влияние на становление нового философского мышления
Реформация — общественное движение в Западной и Центральной Европе XVI в. Носило в основном антифеодальный характер, приняло форму борьбы против Католической церкви. Началу Реформации послужило выступление в 1517 г. в Германии М. Лютера. Идеологи Реформации выдвинули тезисы, которыми фактически отрицалась необходимость Католической церкви с её иерархией и духовенства вообще, отвергалось католическое Священное предание, отрицались права церкви на земельные богатства и . др. Основные направления Реформации: бюргерское (М. Лютер, Ж. Кальвин, У. Цвингли); народное, соединявшее требование упразднения Католической церкви с борьбой за установление paвенства (Т. Мюнцер); королевско-княжеское, отражавшее интересы светской власти, стремившейся укрепить власть, захватить земельные владения церкви. Под идейным знаменем Реформации проходили Крестьянская война 1524—1526 гг. в Германии, Нидерландская и Английская революции. Реформация положила начало протестантизму (в узком смысле реформация — проведение религиозных преобразований : в его духе).
Движения, направленные против косной средневековой социальной среды, за устранение пороков религиозной системы уходят корнями в потребности, соответствующие внешним (хюн-сан) и внутренним аспектам (сон-сан) изначальной природы человека. Реформация выросла из внутреннего желания человека вернуться к Богу, посвятить Ему свою жизнь. Таким образом, она была устремлена к Богу, возрождая традиции духовности, характерные для библейских израильтян, называемые здесь гебраизмом, в отличие от ренессанса, ориентированного на возрождение гуманистических идеалов эллинизма, обращенного к человеку.
Этапы Реформации:
1517г.—Выступление Лютера с 95 тезисами против продажи индульгенций. Начало Реформации;
1518 г. — Лютер отказывается отречься от своих взглядов;
1520 г.— Лютер издает основные реформаторские труды;
1521 г. — Папа Лев X предает Лютера анафеме, о чем объявлено на рейхстаге в Вормсе;
1522 г, — Выходит Новый Завет на немецком языке в переводе Лютера;
1523 г. — Выступление Ульриха Цвингли с 67 тезисами.
С одной стороны, Реформация не имела прямого отношения к развитию науки, однако, помимо личных связей и влияния, например Лютера на Коперника, помимо влияния позиций вождей Реформации по тем или иным научным вопросам, она создавала совершенно иной интеллектуальной климат, влияние которого на научное мышление трудно переоценить.
Научная революция XVII века и её воздействие на философию
Под влиянием революционных преобразований происходят радикальные изменения в экономике, политике, социальных отношениях, сознании людей. Мануфактурное производство, быстрый рост мировой торговли, мореплавание, интересы военного дела и т.д. во многом определили основной вектор развития науки. Все более проявляется потребность в научных исследованиях, имеющих прикладное, практическое значение: предприимчивый купец и любознательный ученый олицетворяют идеал человека.
Правящие круги передовых европейских государств, стремясь к военному и экономическому господству, оказывают покровительство ученым и поддержку научно-исследовательской деятельности. Государственная политика по отношению к науке проявляется в образовании академий наук, научных обществ и т.д.
В науке XVII века наряду с опытно-экспериментальными исследованиями, активно развиваются математические формализованные методики, что приводит к появлению алгебры, созданию дифференциального и интегрального исчислений, аналитической геометрии.
Ведущей отраслью знания становится механика — наука о движении тел, сыгравшая огромное методологическое значение в формировании философско-мировоззрен-ческих взглядов XVII века.
Связь философии с порождающей ее социальной средой не была опосредована только лишь через различные формы естествознания. Значительной оставалась роль религиозного мировоззрения, являющегося официальной государственной идеологией. Кроме того, ограниченность механистического мировоззрения нередко вынуждала передовых мыслителей XVII века обращаться к божественному всемогуществу, «первотолчку», «мировому разуму» и т.д., что характерно для научного творчества Г.Галилея, Р. Декарта, И. Ньютона, Т. Гоббса и многих других. «Двухмерное» видение проблемы не позволяет познать многообразие живого реального процесса становления научного познания. Философские воззрения, пытающиеся согласовать новую естественнонаучную картину мира с гипотезой о существовании трансцендентной, внеприродной личности творца получили название — деизм. Как и в эпоху Возрождения, большое распространение имела концепция «двух истин» — «божественной» и «природной». В средневековой философии она проявлялась как противостояние номинализма и реализма.
В рассматриваемый период с новой силой развернулась полемика о том, что является основой подлинного знания — разум или опыт. В новое время эти два направления принимают форму эмпиризма и рационализма.
Таким образом, в XVII в. в Европе появляется новая философия, опирающаяся на идеи самоценности разума, с одной стороны, и осознание важности целенаправпенного экспериментально-опытного изучения мира — с другой.
Учения Ф. Бэкона и Р. Декарта: общее и различное
Наступившее после Возрождения Новое время продолжило формировать иное отношение к природе и духовному миру человека. Расширение интеллектуального мира личности определило духовный облик эпохи, найдя выражение в философских системах английского мыслителя Фрэнсиса Бэкона и французского ученого и философа Рене Декарта.
Они с разных ценностно-мировоззренческих позиций разработали свои философские концепции, ядром которых стала методологическая проблематика. «Целью нашего общества, — утверждал Бэкон, — является познание причин и скрытых сил всех вещей и расширение власти человека над природою, покуда все не станет для него возможным». И для Декарта, который был не только великим философом, но и не менее великим математиком, наука — высшая ценность. Она основа надежды, символ всемогущества человеческого разума, воплощаемого в технике. Техника, в свою очередь, расширяет возможности научного познания природы.
Бэкон провозгласил вместе с Декартом главные принципы философии Нового времени. Именно Бэкон выразил базовую заповедь нового мышления в афоризме «Знание — сила». В знании, в науке Бэкон видел мощный инструмент : социальных изменений.
Заслуга Бэкона состоит в том, что он отстаивал самоценность научного и философского методов, ослабив традиционно сильную связь между философией и теологией.
Певец нового подхода к природе, он доказывал, что «ни голая рука, ни предоставленный самому себе разум не имеют большой силы». Знание и могущество человека coвпaдают, поскольку незнание причины затрудняет действие. Для бэконовской методологии характерен тезис о том, что природа побеждается только подчинением ей. Истинное Знание, по Бэкону, достигается с помощью познания причин, среди которых он выделяет материальные, действующие, формальные и конечные. Физика занимается исследованием материальных и действующих причин, наука идет дальше и вскрывает глубинные формальные причины, конечными причинами занимается теология.
У истоков и в центре философии Декарта стоит человек.
Декарт видит первую определенность философии в том, что «во всем должно сомневаться». Он призывает не превращать данные органов чувств в истину. Это же относится к вопросу о достоверности познания, основанного на имени «авторитетов». Прежде чем довериться данным органам чувств или мнению «авторитетов», надо исследовать творческие возможности интеллекта. В центр внимания выдвигаются проблемы человеческого познания.
Принципиальный характер универсального сомнения обусловлен особенностями эпохи, которая с трудом расставалась со схоластическими традициями. И если господство этих традиций Бэкон преодолевал с помощью критики «идолов» и строил новое здание на основании опыта и индукции, то Декарт боролся с ними с помощью дедукции, основанной на ясных и очевидных истинах. Образцом рационалистической методологической программы Декарта выступает математика — символ ясности и дедуктивной строгости.
Воспев разум и показав реальные возможности своей методологии на практике — через открытия в математике, физике, физиологии, космогонии, — Декарт был осторожен в вопросах, которые могли вызвать недовольство церкви. По его мнению, ученый должен заниматься анализом того, каким образом Бог создавал те или иные вещи. но оставлять в сгороне вопрос, для чего, зачем он это делает.
Монизм, дуализм, плюрализм в философии XVII века
Философия, обобщая наблюдение и изучение мира, неизбежно останавливается перед проблемой: сколько существует глубинных основ (начал, первопричин, исходных принципов) самою мира — один, два или больше. При решении этой проблемы возникают такие типы философии, как: монизм, дуализм, плюрализм.
Монизм (от греч. «монос» — один) в основе всей действительности ищет и усматривает одно начало. Монизм может быть материалистическим, когда он единой основой (первопричиной) видит материю, или идеалистическим, когда такой единой основой провозглашает дух (идею, чувства). Существует как материалистический, так и идеалистический монизм. Наиболее последовательным направлением идеалистического монизма является философия Гегеля. Монизм — учение о всеединстве. Наивный монизм, — пер во вещество вода (Фалес). Признание одной субстанции, например: монизм божественной субстанции (пантеизм); монизм сознания (психологизм, феноменализм); монизм материи (материализм).
Дуализм (от лат. «duo» — два) — это мировоззрение, которое видит в мире проявление двух противоположных друг другу начал (факторов), борьба между которыми и создает все то, что есть в действительности. В этой неразрывной двоице могут быть различные начала: Бог и Мир; Дух и Материя; Добро и Зло; Белое и Черное; Бог и Дьявол; Свет и Тьма; Инь и Ян; Мужское и Женское и так далее. Дуализм присущ многим философам и философским школам. Он занимает важное место в философии Декарта, Спинозы, Кьеркегора. Его можно обнаружить у Платона, Гегеля. Учение Декарта о двух независимых друг от друга субстанциях — протяженной и мыслящей. Декарт разделил мир на два рода субстанций —духовную и материальную. Материальная делима до бесконечности, а духовная неделима. Субстанция обладает атрибутами — мышлением и протяженностью, прочие производны от них.
Плюрализм (от лат. «pluralis» — множественный, много) — признает существование в мире много взаимодействующих факторов и начал. Само слово «плюрализм» применяется для описания разных областей духовной жизни. Плюрализмом называют право одновременного существования многих вариантов политических взглядов и партий в одном и том же обществе; правомерность существования разных и даже — противоречивых друг другу мировоззрений, мировоззренческих подходов и тому подобное. Точка зрения плюрализма лежала в основе методологии Г. Лейбница. Отвергая представление о пространстве и времени как о самостоятельных началах бытия, существующих наряду с материей и независимо от нее, он рассматривал пространство как порядок взаимного расположения множества индивидуальных тел, существующих вне друг друга, а время — как порядок сменяющихся друг друга явлений или состояний.
Философские идеалы эпохи Просвещения
Просвещение входит в культуру как торжество рационализма, завершение идей, которые появились в период Возрождения и получили дальнейшее развитие в XVII—XVIII вв.
Просвещение — эпоха гносеологического оптимизма и веры в прогресс. Как идейно-мировоззренческое движение Просвещение достигло высшего расцвета во Франции, хотя и получило распространение во всех странах Европы. Философы эпохи Просвещения не только продолжали классические идеи рационализма, но и формулировали новые, основываясь на критике картезианской метафизики за ее умозрительноть и ' недостаточную связь с наукой и практикой.
Просвещение усилило критику религиозной идеологии, опираясь на достижения науки и принципы материалистической философии. Во Франции Просвещение приняло форму материалиэма и атеизма и подготовило почву для появления социалистических идей. Идеологи Просвещения ставили перед собой не только собственно философские и научные проблемы, но и общие социокультурные задачи, пытаясь просветить народ, научить его пользоваться возможностями своего разума.
Исходная ценностно-мировоззренческая установка Просвещения — «имей мужество пользоваться собственным умом». Тем самым идеологи Просвещения утверждали веру в человеческий разум, который наиболее полно реализуется в науке и технике. Отсюда опора на научное знание, пропаганда самоценности научного разума.
Философы Просвещения подчиняли научный разум жизни, преобразованию социальных отношений, улучшению жизненных условий и т.д. Отсюда защита ими естественных прав человека и гражданина, критика суеверий, воплощенных в религиях.
Реализация подобных идей требовала своеобразной трактовки разума. Согласно философии Просвещения, разум не дает вечных и общеобязательных исгин. Разум — возможность истины, а не обязательная способность постижения всех тайн бытия. Разум — основа деятельности, помогает установить связь между различными событиями и фактами. Таким образом, основным свойством человеческого разума является готовность и способность искать истину.
Принципиально важно, что, возвышая разум, философы Просвещения ставили его в зависимость от опыта; в конечном итоге он контролируется опытом и потому не всемогущ. Таким образом, трактовка разума основана не столько на философско-методологической установке, сколько на достижениях науки. Философия Просвещения отрицает правомерность заранее установленных принципов, которые должны быть метафизическими указателями. Меняется роль исходных принципов, которые оказываются зависимыми от опыта, данных науки. Отсюда методологическая установка: опытные данные должны быть исходными в понимании происходящих процессов, ог них следуег идги к истине. Это поднимает статус науки и образования а культуре, поскольку именно наука и образование учат анализировать, критически мыслить, не принимая ничего на веру.
Философы понимали несаодимость человека к разуму, наличие в мире неразумного. Основная идея просветителей состоит не в том, что все в человеке сводится к разуму и все, что неразумно — бессмысленно, а в том, что все, что человек делает, думает, чувствует, все, во что он верит, может и должно быть осмыслено разумом. Человек — существо разумное, и в нем не должно быть ничего не осмысленного разумом.
Социальный прогресс философы Просвещения видели в распространении знания, науки, образовании населения. Они считали, что особое внимание следует уделять просвещению правителей, обладающих реальной властью.
Теория познания И. Канта: основные понятия и принципы
Одним из величайших умов человечества, основоположником немецкой классической философии является Иммануил Кант (1724-1804). Не только в философии, но и 8 конкретной науке Кант был глубоким, проницательным мыслителем.
Человек, этика и право— вот главные темы философского учения Канта.
Кант считал, что решению таких проблем философии, как проблемы бытия человека, души, морали и религии, должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания и установление его границ. Необходимые условия познания заложены, согласно Канту, в самом разуме и составляют основу знания. Они-то и придают знанию характер необходимости и всеобщности. Но они же суть и непереходимые границы достоверного знания. Кант различай воспринимаемые человеком явления вещей и вещи, как они существуют сами по себе. Мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам является. Нашему знанию доступны только явления вещей (феномены), составляющие содержание нашего опыта: мир познается нами только в своих явленных формах.
В своем учении о познании Кант большое место отводил диалектике: противоречие рассматривалось им как необходимый момент познания. Но диалектика для него — лишь гносеологический принцип, она субъективна, так как отражает противоречия не самих вещей, а только противоречия мыслительной деятельности. Именно потому, что в ней противопоставляются содержание знаний и их логическая форма, предметом диалектики становятся сами эти формы.
Кант ввел воображение в теорию познания, назвав это коперниканским переворотом в философии. Наши знания — не мертвый слепок вещей и их связей. Это духовная конструкция, возведенная воображением из материала чувственных восприятий и каркаса доопытных (априорных) логических категорий. Помощь воображения человек используег в каждом звене своих рассуждений. К своей характеристике человека Кант добавляет: это существо, наделенное продуктивной способностью воображения.
Согласно Канту, мы познаем только явления — мир вещей самих по себе нам недоступен. При попытке постигнуть сущность вещей наш разум впадает в противоречия.
Скрупулезно разрабатывая свою концепцию о «вещах в себе», Кант имел в виду, что в жизни индивида, в нашем отношении к миру и человеку есть такие глубины тайн, такие сферы, где наука бессильна. По Канту, человек живет в двух мирах. С одной стороны, он часть мира явлений, где все детерминировано, где характер человека определяет его склонности, страсти и условия, в которых он действует. Но с другой, помимо этой эмпирической реальности у человека есть иной, сверхчувственный мир «вещей в себе», где бессильны привходящие, случайные, непостижимые и непредвидимые ни импульсы у самого человека, ни стечение обстоятельств, ни диктующий свою волю нравственный долг.
Категорический императив И. Канта
Кант отрицательно относился к мнимой морали, основанной на принципах полезности и приятности, на инстинкте, внешнем авторитете и на различного рода чувствах. Ни благоразумие, ни умение еще не составляют нравственности. Как говорил Вл. Соловьев, анализируя нравственные идеи Канта, человек, с технической ловкостью удачно действующий в какой-нибудь специальности или благоразумно устраивающий свое личное благополучие, может, несмотря на это, быть совершенно лишен нравственного достоинства. Такое достоинство приписывается лишь тому, кто не только какие-нибудь частные и случайные интересы, но и все благополучие своей жизни безусловно Подчиняет моральному долгу или требованиям совести. Лишь такая воля, желающая добра ради него самого, а не ради чего-нибудь другого, есть чистая, или добрая, воля, имеющая цель сама в себе. Ее правило, или нравственный закон, не будучи обусловлен никакой внешней целью, есть категорический императив, выражающий абстрактную обязанность.
Кант призывает: определи себя сам, проникнись сознанием морального долга, следуй ему всегда и везде, сам отвечай за свои поступки. Такова квинтэссенция кантовской этики, строгой и бескомпромиссной. Именно долг перед человечеством и перед своей совестью заставляет нас вести себя нравственно.
Кант сформулировал моральный закон — нравственный императив: «поступай так, чтобы твое поведение могло стать всеобщим правилом». Он выдвинул идею о «вечном мире», основанном на экономической невыгодности и правовом запрете войны.
В философии Канта нравственное слия-ется с идеей религиозного, божественного. По Канту, согласно идеалу веры, церковь есть всеобщее и необходимое нравственное единение всех людей. Она представляет собой царство Божие на земле. С точки зрения религиозного развития человечества в истории, господство нравственного миропорядка в земной, чувственной жизни, есть высшее благо. При этом в опыте идеал церкви превращается в эмпирически объяснимые формы, выступившие в истории.
Отрицание божественного существования, согласно Канту, — полнейший абсурд.
Соотношение системы и метода в философии Гегеля
Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770-1831) глубоко и всесторонне переработал идеи своих предшественников и создал целостную систему идеалистической диалектики. диалектика Гегеля носит ярко выраженный рационалистический характер, задумана как наука, основанная на логике, определенной системе понятий, разуме. Альфой и омегой гегелевской философии, ее общим пафосом является провозглашение разумности мира, его рациональности: «что разумно, то действительно; и что действительно, то разумно». Абсолютное тождество бытия и мышления — главный системообразующий принцип в философии Гегеля, который последовательно развивается, конкретизируется при рассмотрении логики, природы, мышления (духа).
В качестве первоосновы мира выступает «Абсолют» (синонимы: «мировой разум», «мировой дух», «абсолютная идея») — некая без личностная, вневременная, творческая сила, заключающая в себе необходимость развития природы, общества и познания. Она внутренне (имманентно) присуща бесконечным проявлениям материального и духовного, объективного и субъективного, составляет их скрытую сущность и обуславливает все более полное проявление их тождества в процессе развития. Абсолютная идея есть субстанция, составляющая сущность и первооснову всех вещей. Развитие понимается как процесс самопознания абсолютной идеи самой себя. Если отождествить «Абсолют» со всеобщей закономерностью, гармонией мира, то развитие означает рост самопознания природы, реализуемого через мышление человека — высшей ступени развития.
В «Науке логики» описывается логическое развитие идеи как восхождение к все более конкретным категориям: бытие, ничто, становление, качество, количество, мера; сущность, явление, действительность; понятие, объект, идея, завершающаяся абсолютной идеей. В «Философии природы», соответственно, в механике, физике, физиологии рассматривается инобытие абсолютной идеи. И, наконец, в «Философии духа» прослеживается возвращение «Абсолюта» к себе в формах психической деятельности индивида: субъективного духа (антропология, феноменология, психология), объективного духа (право, мораль, нравственность, государство), абсолютного духа (искусство, религия, философия — высшие формы самосознания духа).
Внутренним источником развития всего сущего, понимаемого как восхождение от абстрактного к конкретному, является противоречие. Основателем первой целостной теории противоречия является Гераклит. Смысл диалектического противоречия был впервые раскрыт Аристотелем, увидевшим в нем существенный момент в определении предмета. Противоречие пронизывает всю философию Гегеля. Любой предмет, понятие, явление, реализуя себя, тем самым исчерпывают себя и переходят в свое иное. Любая категория, являясь результатом противоречия, содержит в себе новое противоречие, ведущее к дальнейшему развитию.
Последовательный анализ развития абсолютной идеи в области логики (чистая мысль), природе и обществе выявляет основные диалектические принципы, законы и категории, которые образуют систему гегелевской диалектики.
Принцип историзма, разработанный в немецкой классической философии
Термин «историчность» впервые появился в немецкой философской литературе более 180 лет назад, но его нельзя отнести к числу тех понятий, без которых не может обойтись ни один словарь по философии.
«Историчность» берет свое начало примерно с 1750 г. в немецком языке утверждается обозначение для новой идеи «собственно истории». История перестает быть собранием примеров из прошлого и соединяет теперь в одно целое событие и его репрезентацию. Важнейшей причиной этого послужила поспешность, с которой мыслители того времени постарались решить проблему единства истории пантеистическими и объективно-идеалистическими теориями ее прогрессивного развития. Философия истории, вооруженная принципом историзма, заслонила непосредственный опыт открытости истории будущему, непредсказуемость истории и уникальность каждого человеческого существа, — что в целом и составляет условия креативности и подлинности исторического события. В свою очередь, этому было свое объяснение, отсылающее нас к историческому сознанию: для похожего, по выражению Лессинга, на мечтателя человека рубежа XVIII-XIXeB. «невозможно ждать будущее, и он сам стремится ускорить его, для чего ему приобретать, если то, что он полагает лучшим, на деле не может быть реализовано в качестве лучшего в течение времени его жизни?» Это самоускорение временности отбирает у настоящего возможность испытать его как настоящее и скрывается в будущем, в котором не схваченное протекающее настоящее оказывается заложником исторической философии. Именно с этим «кризисом» исторического сознания, который в последующем получал все новые формы, и связаны трудности на пути к подлинному месту тематики историчности в гуманитарном знании. Призыв вернуться к природе, её универсальному един-ству, интерес к пантеистической философии Спинозы, понятой с органической точки зрения, виталистическое рассмотрение природы разделила целая плеяда немецких мыслителей последних десятилетий XVIII в.: Гердер, Лессинг, Гёте, Шиллер, В. фон Гумбольдт, Гельдерлин, Шеллинг, романтики — Новалис, Шлейермахер, братья Шлегели. Ещё одной чертой того времени было увлечение классической античной поэзией и культурой. Благодаря Ф. Шлегелю в 1795 г. стало популярным происходящее от Бюргера и И. Босса слово «Griechheit», которое, хотя и было высмеяно Шиллером, использовалось как устойчивый термин В. фон Гумбольдтом в его рассуждении о греческом характере 1808 г.
Философское и историческое сознание XVII а. в целом, а не в пределах одной только философии истории позволяет обнаружить зазор между «так называемой историчностью» и собственной тематикой историчности. Неожиданным, но вероятным выглядит утверждение, что достаточно близко к подлинной тематизации историчности находился И. Кант. По крайней мере, об этом говорит его безоговорочно положительный ответ на первый из поставленных вопросов. Метаисторический характер понятия «историчность» тематически сближает его с этикой Канта. В основе и того, и другого лежит поиск критерия возможности исторических преобразований, что уже на рубеже XVIII-XIX вв. стало для человека решающим вопросом его жизненного выбора. Таким образом, исторический опыт и философия XVII в. закладывают основы для темы историчности. Это дает право рассматривать последующие попытки её тематизации в экзистенциализме, феноменологии и герменевтике лишь как варианты самостоятельной темы философии, требующей для своего раскрытия автономии метода и собственной группы понятий.
Суть антропологического принципа в философии Л. Фейербаха
Видным представителем младогегельянской школы был Людвиг Фейербах. Ядром философской концепции Фейербаха был человек, который «и есть Бог». Религия у Фейербаха — продукт человеческой фантазии. В работе «Сущность христианства» Фейербах дал концептуальный анализ специфики религиозного сознания, суть которой — в вере в сверхъестественное и фантастические образы. Именно чувства, особенно чувства зависимости человека от стихийных сил природы, играют решающую роль в религиозном поклонении. При этом Фейербах пытался не столько упразднить религию, сколько реформировать ее, поставив на место веры в Бога веру человека в самого себя. Исходя из этого он ратовал за религию любви к человеку. В вопросах гносеологии Фейербах делал акцент на роли чувств и опыта в познании. Этим он значительно отличался от предшествующей традиции немецкой классической философии и особенно трактовки проблем теории познания Гегелем. Фейербах считал, что прежняя философия преувеличивает роль разума в освоении мира.
В целом философия Фейербаха антропологична. В ней общественные связи трактуются преимущественно с нравственных позиций. В антропологической парадигме Фейербаха человек обладает изначальной неизменной природой, не зависящей от национальности, социального статуса, эпохи. Характерными чертами этого человека выступают любовь к жизни, стремление к счастью, инстинкт самосохранения, эгоизм, которые и определяют его поаедение в культуре. Фейербах исходил из того, что человек изначально естествен и к нему неприменимы оценочные характеристики (добрый, злой и т.д.) и только условия человеческой жизни делают его тем, кем он становится.
Заслугой Фейербаха является подчеркивание связи идеализма с религией. Резкой критике подвергает Фейербах также идеалистический характер гегелевской диалектики. Основное содержание и смысл философии Фейербаха — отстаивание материализма. Антропологизм Фейербаха проявлялся в выдвижении на первый план сущности человека, которая рассматривается им как «единственный, универсальный и высший» предмет философии. Но провести последовательно материальную точку зрения в этом вопросе Фейербаху не удается, так как человек для него — абстрактный индивид, чисто биологическое существо в теории познания.
Вместе с тем он не отрицал и значение мышления в познании, пытался характеризовать объект в связи с деятельностью субъекта, высказывал догадки об общественной природе человеческого познания и сознания и т.д. Идеалистические воззрения на общественные явления вытекают из стремления Фейербаха применить антропологию как универсальную науку к изучению общественной жизни. Идеализм Фейербаха особенно ярко проявляется в исследовании религии и морали. Религия рассматривается им как отчуждение человеческих свойств: человек как бы удваивается и в лице бога созерцает свою собственную сущность. Таким образом, религия выступает как «бессознательное самосознание» человека. Причины такого удвоения Фейербах видит в чувстве зависимости человека от стихийных сил природы и общества. Особый интерес представляют догадки Фейербаха о социальных и исторических корнях религии.
Подобная антропологически и атеистически ориентированная философия оказала значительное влияние на мировоззренческие дискуссии о судьбе идей Гегеля. Особенно ценными оказались идеи о возвращении человека в центр философии, необходимости видеть мир через era потребности, что импонировало радикально настроенным исследователям Гегеля.
Философская концепция Маркса
Карл Маркс (1818-1883) — создатель и творец диалектико-материалистической философии.
В своей философской концепции Маркс с самого начала продолжал решать традиционную для европейской мысли проблему отчуждения человека в обществе, тде господствует частная собственность на средства производства, и искал пути преодоления этого отчуждения. Поскольку базисом любого вида отчуждения выступает экономическое отчуждение или отчужденный труд, то Маркс в дальнейшем много занимается концептуальным анализом природы и особенностей функционирования капиталистической системы экономики. При этом проблемы конкретного человека отходят на второй план, заменяются социальными. Маркс высоко оценивает диалектический метод, разработанный Гегелем, но для него движущей силой выступает не дух. а материя.
Движущей, материальной силой в обществе является деятельное отношение человека к окружающему миру, главным звеном которого выступает материальное производство. Материя при подобной интерпретации не сводится к некой неизменной субстанции, она исторична и динамична. На этом построена и соответствующая теоретико-познавательная концепция. В ней Маркс реинтерпретирует традиционную онтологию материализма, где только познающий субьект активен, а познаваемый объект всегда пассивен.
Маркс — не традиционный, кабинетный философ, размышлявший об истине самой по себе. По его мнению, философия призвана помочь не только объяснять мир, но и изменять его.
При решении социально-философских проблем Маркс продолжал традиции эпохи Просвещения и Гегеля, верил в науку и прогресс, рассматривая развитие общества как естественно-исторический процесс смены общественно-экономических формаций.
Вместе с Марксом в разработку этих философских представлений определенный вклад внес Фридрих Энгельс. Уже в ранней работе «Наброски к критике политической экономии» (1843). оказавшей влияние на формирование взглядов Маркса, проявилась материалистическая позиция Энгельса. На протяжении всей жизни разрабатывал он материалистическую концепцию быгия. Значительна ррль его в выработке новой теории и концептуальном ее обогащении в работах «Анти-Дюринг», «Диалектика природы» (незакончена), «Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии». Особое внимание Энгельс уделял разработке и концептуализации сущности диалектического способа мышления в сопоставлении с метафизическим подходом к миру, осмыслению достижений естественно-научного знания.
Философским новаторством Маркса стало материалистическое понимание истории.
Исторический материализм — это распространение материализма на общественную жизнь, социальный мир, историю.
Философию Маркс рассматривал как руководство к действию, имея в виду революционное преобразование общества. Революция должна была ознаменовать начало новой истории, которая не будет знать классовых антагонизмов.
Марксистская философия была не только рационалистической, но и сциентистско-ориенгированной. Несмотря на различные подходы в целом, и позитивизм, и марксизм исходили из признания большой роли научного разума для решения комплекса социальных, экономических, экологических, антропологических и других проблем.
Философия позитивизма и основные этапы её развития
Позитивизм (лат. positivus — положительный) в качестве главной проблемы рассматривает вопрос о взаимоотношении философии и науки. Главный тезис позитивизма состоит в том, что подлинное (положительное) знание о действительности может быть получено только лишь конкретными, специальными науками.
Первая историческая форма позитивизма возникла в 30-40 г. XIX века как философского учения о началах всего сущего, о всеобщих принципах бытия. Кант утверждал, что всякие попытки приспособить «метафизическую» проблематику к науке обречены на провал, ибо наука не нуждается в какой-либо философии, а должна опираться на себя. «Новая философия», которая должна решительно порвать со старой, метафизической («революция в философии») своей главной задачей должна считать обобщение научных данных, полученных в частных, специальных науках.
Вторая историческая форма позитивизма (рубеж XIX-XX вв.) связана с именами немецкого философа Рихарда Авенариуса (1843-1896) и австрийского физика и философа Эрнста Маха (1838-1916). Основные течения — махизм и эмпириокритицизм. Махисты отказывались от изучения внешнего источника знания. Главную задачу философии видели не в обобщении данных частных наук (Конт), а в создании теории научного познания. Рассматривали научные понятия в качестве знака (теория иероглифов) для экономного описания элементов опыта — ощущений.
В 10-20 гг. XX века появляется третья форма позитивизма — неопозитивизм или аналитическая философия, имеющая несколько направлений.
Логический позитивизм или логический эмпиризм представлен именами Мори-ца Шлика (1882-1936), Рудольфа Карнапа (1891-1970) и других. В центре внимания проблема эмпирической осмысленности научных утверждений. Философия, утверждают логические позитивисты, не является ни теорией познания, ни содержательной наукой о какой-либо реальности. Философия — это род деятельности по анализу естественных и искусственных языков. Логический позитивизм основывается на принципе верификации (лат. verus — истинный; facere — делать), который означает эмпирическое подтверждение теоретических положений науки путем сопоставления их с наблюдаемыми объектами, чувственными данными, экспериментом. Научные утверждения, не подтвержденные опытом, не имеют познавательного значения, являются некорректными. Суждение о факте называется протоколом или протокольным предложением. Ограниченность верификации впоследствии выявилась в том, что универсальные законы науки не сводимы к совокупности протокольных предложений. Сам принцип проверяемости также не мог быть исчерпаем простой суммой Какого-либо опыта. Поэтому сторонники лингвистического анализа—другого влиятельного направления неопозитивизма Джордж Эдуард Мур (1873-1958) и Людвиг Витгенштейн (1889-1951), принципиально отказались от верификационной теории значения и некоторых других тезисов.
Четвертая форма позитивизма — постпозитивизм характеризуется отходом от многих принципиальных положений позитивизма. Подобная эволюция характерна для творчества Карла Поппера (1902-1988), пришедшего к выводу, что философские проблемы не сводятся к анализу языка. Главную задачу философии он видел в проблеме демаркации— разграничении научного знания от ненаучного. Метод демаркации основан на принципе фальсификации, т.е. принципиальной опровержимости любого утверждения, относящегося к науке. Если утверждение, концепция или теория не могут быть опровергнуты, то они относятся не к науке, а к религии. Рост научного знания заключается в выдвижении смелых гипотез и их опровержении.
Основные принципы философии прагматизма и его представители
Прагматизм (гр. pragma—дело, действие) — название философского воззрения, которое видит наиболее яркое проявление человеческой сущности в действии, и ценность или отсутствие ценности мышления ставит в зависимость от того, является ли оно действием, жизненной практикой.
Развитие философского (Ф. Ницше, А. Бергсон) и естественнонаучного знаний (Ч. Дарвин) выявили тенденцию к радикальному пересмотру природы знания и истины: интеллектуальная деятельность стала во все большей степени рассматриваться не как направленное на понятийное воспроизведение объективной действительности, а как средство проектирования успешных действий по достижению определенных целей «заинтересованного субъекта». Эта тенденция получила свое развитие и завершение в философском учении прагматизма, созданном усилиями трех выдающихся американских мыслителей —Чарльза Пирса (1839-1914), Уильяма Джеймса (1842-1910), Джона Дьюи (1859-1952). Ч. Пирс — основатель прагматизма, в основе которого лежат теория «сомнения-веры» и теория значения. Первая основана на так называемой «прагматической вере» Канта. Последний в «Критике чистого разума» замечает, что если надо действовать, но нет полных знаний об обстоятельствах дела, то приходится делать некоторое предположение и верить, что основанное на нем действие будет успешным. Действие, основанное не на знании, а на «прагматической вере» — основа фи- 36 лософской доктрины Ч. Пирса, ее суть. Им различаются два состояния сознания: сомнение и вера. Сомнение — колебание между альтернативными решениями, вызывающее неприятное психологическое состояние. Вера — готовность действовать определенным образом, уверенность в успехе. Успешный переход от первого состояния ко второму составляет важнейшую функцию мысли. Теория значения утверждает, что содержание (значение) идеи или понятия состоит в тех практических последствиях, которые они вызывают. У. Джеймс разрабатывает далее эти основополагающие идеи, вводит понятие о воле к вере. Именно волевой момент является основой продуктивной деятельности человека. Обосновывал необходимость религиозной веры, приносящей эмоциональное удовлетворение. Свои философские взгляды называл «радикальным эмпиризмом», подчеркивая их практическую, опытную направленность. Д. Дьюи разработал теорию инструментализма, суть которой в рассмотрении понятий как инструментов для преодоления сомнения на пути к вере. Истина рассматривается как переход от ситуации проблематической к ситуации определенной. По своему значению истина отождествляется с понятием полезность.
Прагматики распространяют утилитарный подход на науку, понятия и категории которой отождествляются с инструментами действия в зависимости от ситуации. Помимо социальной реконструкции наука считается ключевым средством совершенствования опыта с использованием совершенных методов и высоких технологий.
При определении истины прагматики делают акцент на аксиологию, на ценностные характеристики. Истиной объявляется всё, что приносит выгоду, служит действию, она в их понятиях — «полезность».
Философия прагматизма проявляет повышенный интерес к изучению поведения человека. С их точки зрения оно детерминировано верой, привычкой или убеждением. Универсальным способом изменения социума и человека является изменение привычек.
Прагматизм оказал огромное влияние на общественное сознание. Но он ограничивает кругозор человеческими нуждами текущего момента, не позволяя заглянуть в будущее, мешая понять настоящее. Прагматизм, сблизившись с неопозитивизмом, уводил людей от реальности.
Герменевтика как философское направление
Герменевтика (гр. hermenentike — истолкование) — искусство толкования различных текстов, символов, смыслов социокультуры. Активно использовалась в теологии (истолкование учений, священных текстов, Библии), филологии как интерпретация художественных текстов древних авторов на современный живой язык. Философская проблематика герменевтики впервые стала разрабатываться Фридрихом Шлейермахером (1768-1834) — протестантским теологом и философом. В его трудах заметно влияние И.Канта и особенно Г.Фихте («Наукоучение»). Главную функцию герменевтики видел в выявлении способа выражения мысли, определяющего индивидуальность, своеобразие текста. Противопоставлял герменевтику диалектике и грамматике, которые, выявляя общее, не в состоянии уловить индивидуально-стилистической особенности произведения.
Вильгельм Дильтей (1833-1911) — представитель философии жизни, основатель понимающей психологии. Метод понимания, применяемый в исследовании истории, противопоставляет методу объяснения, который присущ наукам о природе. Если в основе объяснения лежит опыт, продуктивно-конструкторская деятельность рассудка, то понимание сходно с интуицией и характеризуется непосредственным постижением некоторой духовной целостности. Собственный мир понимается через самонаблюдение (интроспекцию), мир другого путем «сочувствования», «сопереживания». Герменевтика же выступает как метод понимания культуры.
Э. Гуссерль в основу понимания помещает «неосознанный фон интенциональных актов познания», «нетематический горизонт», который дает некоторое представление о предмете. «Горизонты» отдельных предметов сливаются в единый «жизненный мир», делающий возможным понимание одного другим. Отдельные культурные и исторические памятники имеют смысл только через соотнесенность с «жизненным миром».
М. Хайдеггер в качестве «жизненного мира» рассматривает языковую реальность. «Язык — дом бытия». Поэтому герменевтика не только искусство толкования текстов, но и «свершение бытия», которое наиболее полно проявляется в многозначном творчестве поэтов. Истолкование поэтического слова — главная цель и функция герменевтической философии.
Одним из выдающихся представителей герменевтики XX века по праву считается Ханс Георг Гадамер (1900). В своих теоретических концепциях он опирался на «понимающую психологию» В.Дильтея, теорию «жизненного мира» Э. Гуссерля, учение о языке М. Хайдеггера. Последнего признавал своим непосредственным учителем. Гадамер рассматривает герменевтику не только как метод понимания текстов, но как особую философию понимания. Ее предметом, наряду с историко-гуманитар-ными науками, является и вся совокупность знаний о мире и человеческом бытии. Поэтому понимание выступает как универсальный способ существования действующего человека, как его непосредственный (жизненные проявления, экзистенция), так и опосредствованный (история, культура) опыт. Таким образом, пониманию придается онтологическое значение.
Герменевтика как философское знание — это анализ самого процесса понимания движения к истине. Герменевтика — это не результат, а путь к знанию, сама практика получения истины.
Герменевтика признала единственно доступным и ценным мир человеческого общения. Мир культурных ценностей внутри него составляет язык, с помощью которого должны быть поняты и истолкованы все составляющие культуры.
Сциентизм и антисциентизм
Сциентизм —концепция, заключающаяся в абсолютизации роли науки в системе культуры, в идейной жизни общества. Он начал складываться в философии конца XIX— начала XX вв., когда в связи с развитием науки был поставлен вопрос о ее роли и месте в системе культуры. В этих условиях возник сциентизм и антисциентиэм. Отрицательные черты сциентизма — не учитывает сложную системную организацию общественной жизни, в которой наука занимает важное, но не доминирующее место. В качестве образца науки сциентизм обычно рассматривает естественные и так называемые точные науки. Сциентизм в философии находит выражение в недооценке ее своеобразия по сравнению с другими науками, отрицание философии как особой формы общественного сознания, имеющим свою специфику по сравнению с другими научными знаниями.
Противостоит ему антисциентизм. Настаивает на ограниченности возможностей науки в решении коренных проблем человеческого существования, в крайних проявлениях оценивая науку как враждебную человеческому существованию. Философия рассматривается как нечто принципиально отличное от науки, носящее чисто утилитарный характер и неспособной подняться до понимания подлинных проблем мира и человека. Антсциентизм трактует социально-гуманитарное знание исключительно как форму сознания, к которой неприменим принцип объективности научного исследования. Крайние формы: Ницше, Хайдеггер, Бердяев—стремление рассматривать действительность с позиции человека, трагически борющегося с остальным миром, куда входит и наука. Отстаивая принципы научного подхода к всякой мировоззренческой, философской и социально-гуманитарной проблематике, марксизм тяготел к сциентизму, но в то же время отрицал плоский сциентизм с его игнорированием сложных вопросов о месте и функции науки в системе культуры, об отношении разных форм общественного сознания.
Реакцией на сциентистские утопии является усиление антитехницистской волны. Развенчивание иллюзий сциентистского оптимизма вызывает к жизни «антиутопии».
В XX веке создано множество антиутопий. В этом жанре работали писатели: Г. Уэллс, А. Франк, Дж. Лондон, Р. Бред-бери, братья Стругацкие, М. Замятин, О. Хаксли и др.
В их произведениях отображены резко критические образы техно-будущего, где наука и техника совершенны и подавлены свобода и индивидуальность.
Создатели антиутопий вместе со сциентистами исходят из идей всевластия науки и техники. При этом нельзя игнорировать роль антиутопий как специфического предостережения человечества: смотрите, что может произойти, если не контролировать развитие науки и техники, если не учитывать потребности человека, его духовно-нравственные цели и ценности.
Человек в «философии жизни»
В XIX — начала XX в. относительный универсализм сложившихся эволюционных представлений о культуре «преодолевается» появлением целого ряда философских течений и школ. «Философияжизни» (В. Дильтей, Г. Зиммель, О. Шпен-глер, X. Ортега-и-Гассет, А. Бергсон и др.) рассмагривает дух как субстанцию культуры, которая может быть понята не рационально, а посредством внутреннего переживания, интуиции. Культура трактуется как самобытная и локальная реальность, обладающая своеобразием, особым менталитетом, «душевным настроем» жизни. Ф. Ницше видит в любой культуре средство подавления и порабощения человека.
«Философия жизни» возникла как оппозиция класическо-му рационализму и как реакция на кризис механистического естествознания, базирующегося на принципе строгости и точности испытующего ума. Опираясь на традиции немецкого романтизма, «философия жизни» подходит к жизни как к первичной и исходной реальности в построении философских учений.
Фридрих Ницше (1844-1900) — немецкий философ и филолог, яркий проповедник индивидуализма, волюнтаризма и иррационализма. Согласно Ницше, мир есть постоянное становление и бесцельность, что выражается в идее вечного возвращения одного и того же. Лишь понятие «вещи» выступает как некий момент устойчивости в хаосе становления. Ницшеанский образ «сверхчеловека» воплощает его кри тику морали. Согласно Ницше, мораль играет разлагающую роль, предполагая послушание, терпение, совестливость: все это размягчает и расслабляет волю человека. А это резко претило воззрениям Ницше: он гипертрофировал волю, особенно волю к власти, в широком смысле этого слова. Образ «сверхчеловека» — это культ «сильной личности», одержимой жаждой власти. По Ницше, все критерии морали носят чисто произвольный харак тер, а все формы человеческого поведения маскируют «волю к власти».
В начале XX в. большую популярность приобрело учение французского мыслителя Анри Бергсона (1859-1941) — представителя интуитивизма и философии жизни. Его воззрения можно определить как генеральное возражение против материалистически-механистического и позитивистского направления философской мысли. Наиболее важно его учение об интенсивности ощущений, о времени, о свободе воли, о памяти в ее соотношении со временем, о творческой эволюции и роли интуиции в постижении сущего. Значимо в его концепции стремление построить картину мира, которая по-новому объясняла бы эволюцию природы и развитие человека в их единстве. Критикуя механицизм и догматический рационализм, А. Бергсон утверждал в качестве субстанции жизнь как некую целостность, отличную от материи и духа: жизнь устремлена «вверх», а материя — «вниз».
В своих гносеологических рассуждениях Бергсон противопоставляет интеллект интуиции, полагая, что интеллект — это орудие оперирования с материальными, пространственными объектами, тогда как интуиция дает человеку возможность схватывать суть «живой целостности» вещей, явлений. В своих метафизических воззрениях (при рассмотрении эволюции органического) Бергсон трактовал жизнь как некий метафизически-космический процесс, как «жизненный порыв», как могучий лоток творческого формирования, при этом по мере ослабления напряжения этого порыва жизнь увядает и распадается, превращаясь в материю, которую он рассматривал как неодушевленную массу — «вещество» Человек же являет собой творческое существо, и через него проходит путь «жизненного порыва».
Философские аспекты учений психоанализа и неофрейдизма
Основателем психоанализа является австрийский ученый — психиатр Зигмунд Фрейд (1856-1939). Опираясь на свой опыт лечения и диагностики людской психики, он разработал юнцепцию бессознательных психических процессов и метизаций, перенеся их на социальные явления.
Фрейд представляет психику человека состоящей из противостоящих друг другу сфер — сознательного и бессознательного, которые разделены особой психической инстанцией — предсознательным. Согласно Фрейду, все душевные троцессы бессознательны. Бессознательное — особая психологическая реальность, которая присуща каждому человеку, существует наряду с сознанием и в значительной степени контролирует его.
огласно Фрейду, главными факторами, которые руководят психикой человека, являются удовольствия и вытеснения, когда психика отторгает неприемлемое.
Фрейд старается выяснить происхождение онергии бессознательного. Отвечая на этот вопрос, он в 1920 г. выдвигает первую психоаналитическую систему, согласно которой в основе бессознательного лежит сексуальный инстинкт — «либидо». Эта теория была подвергнута критике, после чего Фрейд разработал вторую психологическую схему, в которой энергией бессознательного управляют «Эрос» — инстинкт жизни, и «Тиатос» — инстинкт смерти.
Поведение человека определяется инстинктом родового самосохранения. Все остальные стремления — следствия неудовлетворенности и переключения сексуальной энергии на другие обласги.
Одна из важнейших проблем психоанализа — «эдипов комплекс», бессознательное влечение к родителю. Переживание этого комплекса определяет направление формирования личности человека и его поведение в дальнейшей жизни.
Расширяя сферу использования психоанализа, Фрейд применил его к проблемам межличностных отношений, к психологии масс, к инстинктам культуры, которые интерпретировал в духе психологизма. Главная проблема, которую пытался решить Фрейд — проблема конфликта человека и общества.
По Фрейду, каждый человек стремится к удовлетворению своих инстинктов и влечений, а общество подавляет эти устремления, что вызывает враждебное отношение человека к культуре общества.
Принципы и методы психоанализа Фрейд использует для анализа религии и религиозности. Он обращает внимание на такие функции религии, как иллюзорная защита человека от проявлений природы и защита от несправедливостей культуры. Фрейд отрицая ценность религии предложил переход от религиозной веры к атеизму.
На основе учения Фрейда возникло философское течение неофрейдизма, которое разработали его продолжатели А.Адлер, В.Рэйх, Г.Юнг, Э.Фромм.
Э.Фромм подверг критике ортодоксальный фрейдизм и построил свое учение на понятиях социального характера, в котором выражается совокупность фундаментальных потребностей человека; потребности, схожие с потребностями животных, и потребности человека. Он поставил проблему человеческого существования и выявил основные его противоречия: патриархат и матриархат, власть и подчинение, личное и историческое бытие и т.д. Цель его философии — помочь человеку решить эти проблемы, а главный способ решения — культивирование всеобщей любви. Смысл жизни Фромм видел в активном проявлении личсти во всех сферах жизни. Основным мотивом поведения человека, по его мнению, являются страсти.
Проблема свободы в экзистенциализме
Экзистенция — способ бытия человека. Впервые в этом значении термин экзистенция употребляется Кьеркегором.
Экзистенциализм (от позднелат. exsistentia — существование) — «философия существования», одно из самых модных философских течений в середине XX в., явившее собой «самое непосредственное выражение современности, ее затерянности, ее безысходности... Экзистенциальная» философия выражает общее чувство времени: чувство упадка, бессмысленности и безысходности всего происходящего... Экзистенциальная философия — это философия радикальной конечности»
Экзистенциализм — это философия человека. Основная тема всех работ — это человек, его взаимоотношения с миром, человек в его самосознании. Суть экзистенциалистского подхода заключается в следующем: личность не зависит от окружающей среды, при этом разум, логическое мышление составляет лишь некоторую часть человека ( не главную его часть).
Согласно экзистенциализму, задача философии — заниматься не столько науками в их классическом рационалистическом выражении, сколько вопросами сугубо индивидуально-человеческого бытия. Человек помимо своей воли заброшен в этот мир, в свою судьбу и живет в чужом для себя мире. Его бытие окружено со всех сторон какими-то таинственными знаками, символами. Для чего живет человек?
В чем смысл его жизни? Каково место человека в мире? Каков выбор им своего жизненного пути? Это действительно очень важные вопросы, которые не могут не волновать людей. Экзистенциалисты исходят из единичного человеческого существования, которое характеризуется комплексом отрицательных эмоций — озабоченность, страх, сознание приближающегося конца своего бытия. При рассмотрении всех этих и других проблем представители экзистенциализма высказали немало глубоких и тонких наблюдений и соображений.
Основа каждой личности — это некоторый поток переживаний его мироощущения, переживания своего собственного бытия. Именно этот поток переживаний называется экзистенцией. Экзистенция не только не зависит от среды, она всегда уникальна и неповторима. Отсюда два вывода:
человек непреодолимо одинок, ибо все его связи с другими людьми не дают полную возможность выразиться его экзистенции. Она может выражаться в его творчестве, но любой продукт творчества есть нечто вещественное и отчужденное от его творца;
человек внутренне свободен, но эта свобода не благо, а тяжкое бремя («Мы прокляты нашей свободой» Ж.П. Сартр), потому что она связана с бременем ответственности. Человек создает себя сам.
Существует две разновидности экзистенциализма: религиозный и атеиысгпический. Религиозный — единение человека с богом. Реальный же человек вынужден жить в обществе, подчиняться его требованиям и законам. Но это не подлинное существование.
Религиозная философия XX века
Понимание веры и религии в либеральной теологии XIX-XX вв. было в значительной степени связано с принятыми в ней принципами критических исследований Библии, особенно Нового Завета. В этой области Шлейермахер считал необходимым придерживаться в отношении Библии общих правил герменевтики и исходить из условий, которые делают возможным само понимание текста. Согласно этим правилам, в чтении Библии, как и в любом акте коммуникации, присутствует возможность непонимания, которая определяется культурно-историческими и психологическими особенностями как автора, так и читателя, и тем обстоятельством, что уникальные особенности личного опыта человека не могут быть адекватно выражены с помощью языка. Поэтому результатом герменевтической процедуры может быть только приблизительное понимание смысла текста.
В то же время, поскольку автор или авторы текста обычно не осознают до конца смысла того, о чем они пишут, то процесс интерпретации всегда является также процессом развития этого смысла, то есть интерпретатор может иногда понять смысл текста даже лучше, чем сам автор. Библия как книга веры в традиции либеральной теологии оказалась предметом интерпретации, основанной на тех принципах,которые интерпретатор считает адекватными.
Таким же образом предметом интерпретации становилась вера, оказываясь при этом в зависимости от способности верующего к ее пониманию, т.е. от его отношения к вере. В XX в. теологи, стоящие на противоположных позициях в понимании сущности веры, в равной степени считали Кьеркегора своим предшественником: с одной стороны, это была диалектическая теология, исходившая из признания принципиального отличия Бога от мира, с другой—либеральная теологическая традиция, применившая к пониманию веры основные понятия экзистенциальной философии и психоанализа. Первая исходила из констатации тотальной неподлинности человеческого существования в мире, абсолютной трансцендентности Бога миру и вытекающей из этого неподлинности понимания веры как следствия субъективного опыта человека. Вторая, наоборот, исходила из разрыва между актуальной неподлинностью существования и потенциальной подлинностью, достигаемой во внутреннем опыте веры, и стремилась, как писал П. Тидпих, «убедить некоторых... в наличии скрытой силы веры в них самих».
Но и в том, и в другом случае понимание веры не выходило за пределы по существу философского подхода.
Особенности развития русской философии
В качестве самостоятельного духовного явления о русской философии может идти речь, начиная с конца XVIII — начала XIX в. В широком смысле русская философия этого периода является продуктом взаимодействия самобытных идей русского православия и воззрения французских философов эпохи Просвещения. В XIX в. русская философия формировалась при заметном влиянии Шеллинга и Гегеля (Веланский, Давыдов), а позднее позитивизма и материализма (Киреевский,Белинский, Герцен, Бакунин). Последний в результате генезиса своих взгядов стал идеологом русского анархизма. Среди последователей материализма и позитивизма — Н.Г. Чернышевский, П. Лавров, М.М. Филиппов. Первая попытка связать марксизм с русской философией была сделана В.Г.Плехановым. В конце XIX в. начинает формироваться русская мистически-религиозная философия. Сначала она получила отражение в произведениях Л.Н. Толстого, Ф.М. Достоевского. Последний дал философско-психологический анализ пограничных ситуаций. Принято считать, что он является предтечей экзистенциализма. Первые известные за пределами России представители русской православной философии — В. Соловьев и П. Флоренский. Соловьев сформировался как философ под воздействием Канта и пришел таким образом к оправданию мистического христианства. Благодаря этим философам детальную разработку получили такие этико-религиозные понятия как «соборность», «софийность», «всеединство» и «общее дело». Близко по воззрениям к ним стоял П.Я. Чаадаев.
Религиозный философ Лев Шестов был близок к экзистенциализму. Дальнейшее развитие русской философии связано с тремя основными направлениями: психологическим (рефлексология Бехтерева и Павлова), теософско-мистическим, в лице русского космизма Е. Бловацкой и этическим учением Н.К. Рериха, которое было в наиболее полном виде изложено в его сочинении «Живая этика». Междисциплинарные исследования на стыке философии и методологии естествознания осуществил В.И. Вернадский. Он развил понятие ноосферы, введенное в науку Тейяром де Шарденом.
Значение творчества М.В. Ломоносова для русской философии
Михаил Васильевич Ломоносов (1711-1765) — гениальный ученый-энциклопедист, обогативший своими открытиями почти все области знания, разработавший естественнонаучные проблемы и внесший огромный вклад в гуманитарные науки, в частности, в филологию, к тому же незаурядный поэт. Это дало основание А.С. Пушкину назвать его «первым нашим университетом», «величайшим умом новейших времен».
Мировоззрение Ломоносова формировалось в первую очередь под влиянием научных трудов представителей механистического мироосмысления — Г. Галилея, Р. Декарта, Ф. Бэкона. И. Ньютона, Г. Лейбница и др. Вместе с тем оно теснейшим образом связано с его собственными естественно-научными исследованиями. Существенно и то, что он прослушал курс философии в Марбургском университете у X. Вольфа. Ломоносов развивал идеи «корпускулярной философии». Материю он понимал как состоящую из мельчайших частиц — атомов, образующих более сложные формы — корпускулы (или молекулы), которые, сочетаясь в разных комбинациях и количествах, порождают все многообразие видимого в природе. Эта его концепция атомизма лежит в основе «полной системы природы». С идеей единства мира тесно связана и его идея о всеобщей взаимосвязи и развитии в природе, что свидетельствует о наличии в его взглядах элементов диалектики.
Занимаясь естественными науками, Ломоносов придавал первостепенное значение опыту. Но опыт как метод познания был для него лишь основой достоверности; для того же, чтобы извлечь из опыта истину, обобщить экспериментальные данные и на згой осно- ' не разработать новый закон природы, необходима аналитическая и синтетическая деятельность разума. Поэтому в ходе познания ученый должен выдвигать гипотезы в качестве предварительного логического объяснении опытных данных. Лишь подтвержденная опытом гипотеза приводит к истинной теории. Итак, метод познания Ломоносова таков: от опыта через гипотезы к установлению строгой научной теории.
В своих философских воззрениях Ломоносов стоял на позиции примирения научного и религиозного объяс-нения мира. «У многих глубоко укоренилось убеждение, что метод философствования, опирающийся на атомы, либо не может объяснить происхождение вещей, либо, поскольку может, отвергает Бога-творца. И в том, и в другом они, конечно, глубоко ошибаются, ибо нет никаких природных начал, которые могли бы яснее и полнее объяснить сущность материи и всеобщего движения, и никаких, которые с большей настоятельностью требовали бы существования всемогущего двигателя».
М. Ломоносов, как и И. Ньютон, провел четкую методологическую грань в подходе к объяснению конкретно-научных проблем. С точки зрения Ломоносова, нельзя решать конкретно-научные проблемы, скажем, в математике, механике, химии и т.п., все время ссыпаясь на религиозные принципы. Воззрениям Ломоносова, как многих мыслителей его времени, был присущ деизм, согласно которому Бог — главный «архитектор» мироздания. «Нерассудителен математик, ежели он хочет Божескую волю вымерять циркулем. Таков же и богословия учитель, если он дум^т, что по псалтыре научиться можно астрономии или химии».
Философские аспекты дискуссии «западников» и «славянофилов»
Первыми представителями «органической русской философии» были западники и славянофилы.
К западникам относятся: П.Л. Чаадаев, А.Л. Герцен, Т.М. Грановский, Н.Г. Чернышевский, В.П. Боткин и др.
Основная идея западников заключается в признании европейской культуры последним словом мировой цивилизации, необходимости полного культурного воссоединения с Западом, использования опыта его развития для процветания России.
Особое место в русской философии XIX в. вообще, а в западничестве в частности занимает П.Я. Чаадаев, мыслитель, сделавший первый шаг в самостоятельном философском творчестве в России XIX столетия, положивший начало идеям западников. Свое философское миропонимание он излагает в «Философических письмах» и в работе «Апология сумасшедшего».
По-своему понимал Чаадаев и вопрос о сближении России и Запада. Он видел в этом сближении не механическое заимствование западноевропейского опыта, а объединение на общей христианской основе, требующей реформации, обновления православия. Это обновление Чаадаев видел не в подчинении православия католицизму, а именно в обновлении, освобождении от застывших догм и придании религиозной вере жизненности и активности, чтобы она могла способствовать обновлению всех сторон и форм жизни. Эта идея Чаадаева позже была глубоко разработана виднейшим представителем славянофильства А. Хомяковым.
Второе направление в русской философии первой половины XIX в. — славянофильство. О сторонниках этого направления сложилось устойчивое мнение как о представителях либерального дворянства, провозглашающих особое историческое предназначение России, особые пути развития ее культуры и духовной жизни. Такое одностороннее толкование славянофильства нередко приводило к тому, что это направление трактовалось как реакционное или, в лучшем случае, как консервативное, отсталое. Подобная оценка далека от истины. Славянофилы действительно противопоставляли Восток Западу, остава- 46 ясь в своих философских, религиозных историко-философских воззрениях на русской почве. Но противопоставление Западу проявлялось у них не в огульном отрицании его достижений, не в замшелом национализме. Напротив, славянофилы признавали и высоко ценили достоинства западноевропейской культуры, философии, духовной жизни в целом. Они творчески восприняли философию Шеллинга, Гегеля, стремились использовать их идеи.
Славянофилы отрицали и не воспринимали негативные стороны западной цивилизации: социальные антагонизмы, крайний индивидуализм и меркантильность, излишнюю рациональность и т.п. Истинное противостояние славянофильства Западу заключалось в различном подходе к пониманию основ, «начал» русской и западноевропейской жизни. Славянофилы исходили из убеждения, что русский народ должен обладать самобытными духовными ценностями, а не воспринимать огульно и пассивно духовную продукцию Запада. И это мнение сохраняет свою актуальность и поныне.
В развитии славянофильства особую роль сыграли И.В. Киреевский, А.С. Хомяков, К.С. и И.С. Аксаковы, Ю.Ф. Самарин. Многообразие их взглядов объединяет общая позиция: признание основополагающего значения православия, рассмотрение веры как источника истинных знаний. В основе философского мировоззрения славянофильства лежит церковное сознание, выяснение сущности церкви. Наиболее полно эта основа раскрыта Л.С. Хомяковым. Церковь для него не является системой или организацией, учреждением. Он воспринимает Церковь как живой, духовный организм, воплощающий в себе истину и любовь, как духовное единство людей, находящих в ней более совершенную, благодарную жизнь, чем вне ее. Основным принципом Церкви является органическое, естественное, а не принудительное единение людей на общей духовной основе: бескорыстной любви к Христу.
Итак, западничество и славянофильство — две противоположные, но и вместе с тем взаимосвязанные тенденции в развитии русской философской мысли, наглядно показавшие самобытность и большой творческий потенциал русской философии XIX в.
Философские идеи Ф. Достоевского и Л. Толстого и их влияние на духовную жизнь России
Самобытным русским мыслителем был гениальный писатель Лев Николаевич Толстой (182&-1910). Подвергая критике общественно-политическое устройство современной ему России, Толстой уповал на нравственно-религиозный прогресс в сознании человечества. Идею исторического прогресса он связывал с решением вопроса о назначении человека и смысле его жизни, ответ на который призвана была дать созданная им «истинная религия». В ней Толстой признавал лишь этическую сторону, отрицая богословские аспекты церковных учений и в связи с этим роль церкви в общественной жизни. Этику религиозного самосовершенствования человека он связывал с о = пазом от какой-либо борьбы, с принципом непротивления злу насилием, с проповедью всеобщей любви. По Толстому, «царство бо-жие внутри нас» и потому онтологически-космологическое и метафизико-богословское понимание Бога неприемлемо для него. Считая всякую власть злом, Толстой пришел к идее отрицания государства. Поскольку в общественной жизни он отвергал насильственные методы борьбы, постольку считал, что упразднение государства должно произойти путем отказа каждого от выполнения общественных и государственных обязанностей. Если религиозно-нравственное самосовершенствование человека должно было дать ему определенный душевный и социальный порядок, то. очевидно, что полное отрицание всякой государственности такого порядка гарантировать не могло. В этом проявилась противоречивость исходных принципов и сделанных из них выводов в утопической философии Толстого.
Сущность познания Толстой усматривал в уяснении смысла жизни — основного вопроса всякой религии. Именно она призвана дать ответ на коренной вопрос нашего бытия; зачем мы живем и каково отношение человека к окружающему бесконечному миру.
Огромное место в истории русской и мировой философcкой мысли занимает великий писатель-гуманист, гениальный мыслитель Федор Михайлович Достоевский (1821-1881). В своих общественно-политических исканиях Достоевский пережил несколько периодов. После увлечения идеями утопического социализма (участие в кружке петрашевцев) произошел перелом, связанный с усвоением им религиозно-нравственных идей. Начиная с 60-х гг. он исповедовал идеи почвенничества, для которого была характерна религиозная ориентированность философского осмысления судеб русской истории. С этой точки зрения вся история человечества представала как история борьбы за торжество христианства. Самобытный путь России в этом движении заключался в том, что на долю русского народа выпала мессианская роль носителя высшей духовной истины. Он призван спасти человечество через «новые формы жизни, искусства» благодаря широте его «нравственного захвата».
Достоевский — один из самых типичных выразителей тех начал, которые призваны стать основанием нашей своеобразной национальной нравственной философии. Он был искателем искры Божией во всех людях, даже дурных и преступных. Миролюбие и кротость, любовь к идеальному и открытие образа Божия даже под покровом временной мерзости и позора — вот идеал этого великого мыслителя, который был тончайшим психологом-художником. Достоевский делал упор на «русское решение» социальных проблем, связанное с отрицанием революционных методов общественной борьбы, с разработкой темы об особом историческом призвании России, способной объединить народы , на основе христианского братства. Сильные религиозные , мотивы в философском творчестве Достоевского противоречивым образом иногда сочетались с отчасти даже богоборческими мотивами и религиозными сомнениями в области философии Достоевский был скорее великим прозорливцем, нежели строго логичным и последовательным мыслителем. Он оказал сильное влияние на религиозно-экзистенциальное направление в русской философии начала XX в., а также стимулировал развитие экзистенциальной и персонал и стекой философии на Западе.
Философская система Вл. Соловьева
Владимир Сергеевич Соловьев (1353-1900} — выдающийся, истинно гениальный мыслитель России, поражающий многогранностью своих интересов. В его жилах билась кровь проповедника, публициста, оратора, литературного критика, поэта, иной раз даже какого-то пророка и вообще человека, преданного изысканным духовным интересам. Для философа по призванию, как сказал Вл. Соловьев, нет ничего более желательного, чем осмысленная или проверенная мышлением истина; поэтому он любит самый процесс мышления как единственный способ достигнуть желанной цели и отдается ему без всяких посторонних опасений и страхов.
Он обладал удивительной эрудицией вообще и прежде всего глубоким знанием мировых философских систем и учений и критиковал такие их недостатки, как отвлеченность и односторонность: одни подчеркивали всеобщее и рационализм, а другие — эмпиризм, частное. И та, и другая крайности заводили философскую мысль в тупик, преграждая путь к адекватному осмыслению единого сущего. Он первым в России создал свою особую философскую систему. Предельно высшим единством сущего, по Соловьеву, является Бог. Вся глубина и полнота сущего, предполагает принцип абсолютной личности, энергийно-волевой, всеблагой, любящей и милостивой, но наказующей за грехи. Именно Бог олицетворяет положительное всеединство сущего. Все неисчислимое многообразие сущего скреплено божественным единством. Все материальное одухотворено божественным началом, выступая s качестве мировой души, или Софии, т.е. смыслонаполнен-ностью вещей и событий, что связано с идеей творческого мастерства. Таким образом, стержневым принципом философии Соловьева является философия положительного всеединства. Сущее содержит в себе благо как проявление воли, истину как проявление разума и красоту как проявление чувства. Из этого вытекает принцип: абсолютное осуществляет благо через истину в красоте. Эти три начала — благо, истина и красота — составляют нерасторжимое единство, предполагающее любовь — силу, подрывающую корни эгоизма.
Им Была заложена основа собственно философского принципа всеединства — оригинального и глубоко продуманного принципа нашей философии, обогатившего сокровищницу мировой философской мысли. Соловьев развил плодоносную тенденцию к синтезу философской и богословской мысли, рационального и иррационального типов философствования, единения западной и восточной культурных традиций.
Реальный мир представал у Соловьева как самоопределение, или воплощение абсолютно сущего, — это тело Божие или материя Божества, субстанциональная премудрость Бога, проникнутая началом божественного единства, посредником между ними выступала София — Мудрость Божия. Разделяя, таким образом, общехристианский взгляд на природу как на творение Бога, Соловьев не мог признать его совершенным, но лишь идущим к совершенству. Эмпирический, материальный мир, в котором действуют временная и пространственная разорванность и механическая причинность, находится в хаотическом состоянии. Призванием человека, который является, по словам Соловьева, «центром всеобщего сознания природы», выступает его мессианская по отношению к природе роль — роль ее освободителя и спасителя. Именно человечество является посредником между божеством и природой. В его сознании уже содержится форма всеединства.
Рассматривая проблему «человек и общество», Соловьев утверждал, что человек — вершина творения Бога. Общество есть расширенная личность, а личность — это сосредоточенное общество. Идеалы совершенного добра открывает христианство. Юридическое право не в состоянии это сделать: оно способно преградить путь для проявления лишь крайних форм зла. Требования добра необходимы в политике, экономике и вообще во всех сферах социума.
Как центральная фигура во всей истории российской философской мысли (это утверждали и его современники), Соловьев оказал огромное влияние на целую плеяду русских мыслителей, которые в период распросфнения марксизма в России придерживались определенного религиозно-философского направления.
«Русский космизм» как философское направление
Из всех направлений русской философии в советский период наибольшего взлета достигла философия космизма. Её основоположниками были Вл. Вернадский и К. Циолковский.
Циолковский не считал себя верующим и отвергал наличие двух начал во Вселенной: материального и духовного.
Обращаясь к рассмотрению материи, Циолковский выдвигал три начала или принципа: время, пространство и сила. Эти понятия являются прежде всего «элементами суждений», и оттого они вполне субъективны. Без материи не существует ни времени, ни пространства, ни силы, и наоборот.
Главным для Циалковского было учение о монизме материи. Его материя, а значит и атом, оживотворена, действует по законам не только физического, но и психологического мира. По его мнению, нельзя допустить, чтобы чувствительной признавалась только часть Вселенной, т.е. собственно живая материя. Но из этого вовсе не следует, что человек чувствует и познает мир как и всё остальное. Чувствительность Вселенной находит выход в двух измерениях: количественном и качественном. С этой точки зрения, все тела — живые и мертвые — обладают одинаковой по качеству, но различной по количеству степенью раздражительности.
Так как «атом всегда жив», следовательно ему свойственно чувство радости и страдания, более того, к его сущности относится и само «я» — сознание или разум. Разум , основанный на «эгоизме атома», доводится до совершенства в человеческих существах. По мнению Циолковского, разум должен стремиться не только к самосовершенствованию, но и к совершенствованию окружающего мира. Это своего рода суд, но «суд не страшный, а милостивый и выгодный для несовершенных»; ведь после их безболезненного естественного умирания без потомства они впоследствии вновь оживают для лучшей жизни. В конечном счете преобразится не только всё человечество, но и сущность атома, который перестанет источать импульсы несовершенства. Атомы будут соединяться только в . разумных и сознательных существах, либо же в телах, . усовершенствованных разумом.
Фундаментальное открытие Вернадского — осознание того, что современная эпоха ознаменовывается переходом от биосферы к ноосфере.
Биосферу Вернадский определил как область Земли, охваченную живым веществом (совокупностью живых организмов).
Важнейшим признаком разнородности биосферы служит то, что в живом веществе процессы протекают иначе, чем в костной материи, особенно если рассматривать их в аспекте времени. В живом веществе они идут в масштабе исторического времени, в костном — в масштабе геологического.
Первостепенную роль в деле полного заселения биосферы человеком принадлежит развитию научной мысли и неразрывно связанным с этим успехом техники передвижения и мышления, возможностям мгновенной передачи мысли на расстояния. Человечество все более становится неделимым и единым. Всё это свидетельствует о новом переходе биосферы в ноосферу. На этой стадии человечество, как единое целое, охватит весь земной шар и окончательно решит вопрос о лучшем устройстве жизни. Оптимистический идеал ноосферы наводил Вернадского на понятие о новой этике для нового человечества, связанного с научным прогрессом.
Проблема «Запад — Россия — Восток», её философские аспекты
Особенности нынешнего этапа развития России выдвигают на первый план изучение вопроса о том, как происходит превращение одного типа культуры в другой. Да, мы переживаем переходный период в жизни общества, экономике, политике, государственном строительстве, в развитии нашей науки и культуры. Культуры в привычном, наиболее употребимом смысле, в смысле, так сказать, функциональном. А если взять культуру в культурфилософском, обще-цивилизационном, общеисторическом планах, мы должны еще только поставить вопрос и ответить на него; происходит ли смена типов в российской многовековой культуре? Или это все-таки смена подтипов? Если, скажем, считать и утверждать, что отечественная культура советского периода — ото не новый тип российской культуры , а подтип. Советский подтип российской культуры.
Для России важно и научно-философское осмысление, и подключение инструментов религиозно-философского осмысления в лоне, по меньшей мере, православия и ислама, и понимание того, что, возможно, для России сознанием культуры является наука, философия, а ее самосознанием — искусство, литература, с присутствием религии и на том, и на другом «уровнях».
Напротив, «русский ренессанс», настаивающий на особом (хотя и не обособленном) пути России, должен быть оценен как явление культуры скорее западного характера. Об этом свидетельствует его элитаризм, толерантность, неприязнь к идеологизму и — самое важное — проповедь ценности личности, ее приоритета над иными ценностями. Индивидуализм, который представители «ренессанса» противопоставили коллекгивизму марксистов, образует животворное начало их идей, хотя и смиряемое хранительной соборностью.
Казалось бы, этот схематически обобщающий взгляд близок к исторической справедливости, к истине. Но это так только в том случае, если мы будем продолжать оставаться в лоне европоцентристского мышления. Ведь та же элитарность, то же возвышение человеческой индивидуальности, та же внутренняя углубленность человека в свой собственный мир — это больше Восток, нежели Запад.
В конечном счете, говоря и о необходимости осмысления, использования богатейшего опыта всего человечества, всех культур (насколько это возможно и целесообразно), о нашем особом, можно сказать в данном случае «евразийском» положении, следует помнить, что прийти к единству могут разные явления, феномены, наконец, культуры, только реализовавшие себя. Недореализованное конфликтно несоединимо. Оно органично соединимо с насилием, с противоречиями, которые это относительное единство, в конечном счете, взрывают изнутри. В этом не вся, но значительная часть того, что можно и нужно называть природой наших революций, потрясений и перестроек. Без такого понимания мы не поймем объективно существующую, живущую в наши дни философию российского народа, его культуру. Без такого понимания мы не в состоянии выстроить и сформулировать философию нашей государственности, нашу национальную идеологию и политику.
Философия культуры современной России — это философия культуры народа, уходящая в прошлое, в пласты веков нашей национальной, многонациональной истории; многовековой культуры, скорректированной советскими десятилетиями; ищущая себя в знакомой системе координат Восток — Запад с непривычными для себя поисковыми основаниями и механизмами, рожденными новыми постсоветскими условиями, где все и так, и иначе — в экономических и политических возможностях и реалиях, в геополитических и ближнезарубежных ощущениях, т.е. во всем том, что не совсем ново, но изрядно забыто, покрыто пылью веков и десятилетий от потрясений смутного времени до сотрясения 1917 года. Философия культуры современной России — это культура как некая синергетическая система, стремящаяся к выживанию и развитию на основе самоорганизации при сильном давлении извне и недостаточно сильной поддержке изнутри национального организма.
Предмет философии и основные аспекты философского знания
Философия включает в себя учение об общих принципах бытия мироздания (онтология или метафизика), о сущности и развитии человеческого общества (социальная философия и философия истории), учение о человеке и его бытии в мире (философская антропология), теорию познания (гносеологию), проблемы теории познания и творчества, этику, эстетику, теорию культуры и, наконец, свою собственную историю, которая являет собой существенную составляющую предмета философии: история философии есть часть содержания самой философии. Так исторически сложился предмет философии, т.е. круг ее специфических разделов и проблем, так теоретически и практически, т.е. организационно и педагогически, дифференцировались ее разделы. Предмет философии — не одна какая-нибудь сторона сущего, а все сущее во всей полноте своего содержания и смысла. Философия нацелена не на то, чтобы определить точные границы и внешние взаимодействия между частями и частицами мира, а на то, чтобы понять их внутреннюю связь и единство.
По месту возникновения различают индийскую, китайскую, греческую, римскую, английскую, немецкую и другие философские системы (знания).
По авторам — философии Пифагора, Конфуция, Сократа, Платона, Маркса, Канта, Шопенгауэра, Ницше, Соловьева, Бердяева, Бахтина, Бергсона и др.
В зависимости от исторического времени различают философию эпохи рабовладения (до V в.), Средневековья (V-XV вв.), Возрождения (XV-XVI вв.), Нового времени (XVII-XVIII вв.), эпохи капитализма (XIX в.), современной эпохи (XX-XXI вв.) и т.д.
По широте распространения и доступности философию делят на доступную всем, предназначенную для широких слоев, и доступную лишь «избранным», «посвященным».
По тематике философию можно разделить (весьма условно) на классическую (основания ее содержания заложены в античности, включают проблемы первоосновы мира, его познаваемости, изменчивости, роли разума в освоении мира человеком, смысл жизни человека, его ценности и т.д.) и неклассическую рассматривающую другие, очень важные, но рядоположенные с классическими вопросы — роль подсознательного в жизни человека, степень научности философии и др.
По исходным установкам устройства мира различают монистическую философию, утверждающую, что первоосновой мира выступает какое-либо единое начало (monos — один) — материя, Бог, дух, идея, Логос; дуалистическую, которая в основу мирового устройства кладет два (dualis — двойственный) начала, как правило, природу и Бога, материальное и духовное; и плюралистическую (pluralis — множественный), которая рассматривает мир как образование, в основе которого лежит множество факторов.
По подходу к первоосновам мира, т.е. выяснению того, что является первичным, философия делится на материалистическую и идеалистическую.
По способу познания выделяют: диалектическую философию, утверждающую, что мир находится в постоянном изменении, развитии, а все его элементы, компо- ' ненты, процессы и явления взаимосвязаны между собою; метафизическую философию, которая рассматривает мир в статике, а его фрагменты как изолированные друг от друга и абсолютизирует их; феноменологическую философию, претендующую на универсальный метод раскрытия смысла предметов и постижения истины при помощи непосредственного восприятия идеальных достоверных сущностей (феноменов); герменевтическую философию как теорию интерпретации мира, событий и явлений при помощи «предмнения», « предпонимания».
Существуют и другие основания классификации и типологизации философских систем. Конечно, редко какая разновидность философского знания существует в чистом виде. Элементы каждой из них присутствуют во многих других. Скажем, иррационалистическая философия, как правило, одновременно выступает как идеалистическая и претендует на то, чтобы быть эзотерической. А эмпирическая философия тесно переплетается с материалистической и т.д.
Мировоззрение, знание, вера
Философия составляет теоретическую основу мировоззрения, или его теоретическое ядро, вокруг которого образовалось своего рода духовное облако обобщенных обыденных взглядов житейской мудрости, что составляет жизненно важный уровень мировоззрения. Но мировоззрение имеет и высший уровень — обобщение достижений науки, искусства, основные принципы религиозных взглядов и опыта, а также тончайшая сфера нравственной жизни общества. В целом мировоззрение можно было бы определить следующим образом: это обобщенная система взглядов человека (и общества) на мир в целом, на свое собственное место в нем, понимание и оценка человеком смысла своей жизни и деятельности, судеб человечества; совокупность обобщенных научных, философских, социально-политических, правовых, нравственных, религиозных, эстетических ценностных ориентации, верований, убеждений и идеалов людей.
В зависимости от того, как решается вопрос о соотношении духа и материи, мировоззрение может быть идеалистическим или материалистическим, религиозным или атеистическим. Материализм есть философское воззрение, признающее субстанцией, сущност-ной основой бытия материю. Согласно материализму, мир есть движущаяся материя. Духовное же начало, сознание есть свойство высокоорганизованной материи — мозга.
Идеализм есть философское мировоззрение, согласно которому истинное бытие принадлежит не материи, а духовному началу — разуму, воле.
В мировоззрении находит свое завершение целостность духовности человека. Философия как едино-цельное мировоззрение есть дело не только каждого мыслящего человека, но и всего человечества, которое, как и отдельный человек, никогда не жило и не может жить одними лишь чисто логическими суждениями, но осуществляет свою духовную жизнь во всей красочной полноте и цельности ее многообразных моментов. Мировоззрение существует в виде системы ценностных ориентации, идеалов, верований и убеждений, а также образа жизни человека и общества.
Проблема ценностей в составе мировоззрения теснейшим образом связана с такими феноменами духа, как вера, идеалы и убеждения. Вера, утвержденная на глубокой нравственной потребности души, изящно оживленной «теплым дыханием чувств», — один из стержневых устоев духовного мира человека и человечества. Может ли быть так. чтобы человек в течение всей своей жизни ни во что не верил? Такого быть не может: хоть дремлющая вера, но непременно наличествует в душе даже такого человека, про которого говорят, что он Фома неверующий.
Вера являет собой феномен сознания, обладающий силой неустранимости и огромной жизненной значимости: человек не может вообще жить без веры.
Нельзя отождествлять веру вообще с религиозной верой.
Важной составляющей мировоззрения являются идеалы. Человек в своей жизни, в своем постоянном моделировании будущего не может обойтись без стремления к идеалу. Человек испытывает потребность измышлять идеалы: без них нет на свете ни одного разумного человека, ни общества; без них не могло бы существовать человечество.
Убеждения составляют стержень мировоззрения и духовное ядро личности. Человек без глубоких убеждений — это еще не личность в высоком смысле этого слова; это как бы плохой актер, играющий навязанные ему роли и в конечном счете утрачивающий свое собственное Я.
Мифология, религия, философия о происхождении и сущности мира
Исходной для человеческого общества системой общих знаний о мире была мифология. Мифология — способ понимания и освоения природной и социальной действительности на ранних стадиях общественного развития. Мифологическому сознанию архаического общества свойственны нерасчлененность мышления и эмоционально, аффективно воспринимаемой среды, очеловечивание природы, одушевление космоса и вместе с тем разграничение раннего (сакрального) героического прошлого и текущего (профанного) настоящего. Миф выступает как способ отражения мира в сознании человека, характеризующийся чувственно-образными представлениями об окружающем мире. В этом смысле он включает в себя совокупность сведений, преданий, норм, табу, обрядов, верований, в которых делались попытки дать ответ на происхождение и устройство мира, происхождение человека и его рода (племени). Миф регламентировал поведение членов рода, обеспечивал гармонию в отношениях между миром и человеком, природой и обществом, регулировал взаимоотношения между родами и племенами, объяснял различные явления природной и социальной жизни.
Конечно, с позиций современного знания мифологическое объяснение происхождения сущности мира было наивным, оно основывалось на сведениях, которыми располагал древний человек. Но многое он попросту не мог объяснить. В этих случаях архаический человек прибегал к помощи воображения, фантазии, однако же основанных на том, что знал, что было известно древнему человеку. Так, процесс возникновения чего-либо он понимал как рождение; в мифах все — земля, небо, солнце, луна — порождены кем-то.
Таким образом, самые первые представления о мире существовали как мироощущение, формируемое мифом. Но в то же время эти представления, знания о мире не были однородными. С одной стороны, миф включал фантазии, верования в богов и героев, а с другой — эмпирические знания, обобщения многолетних наблюдений, здравый смысл.
Некоторые авторы к «предфилософии» относят религию, рассматривая ее как предшественницу мифологии, другие выводят философию из зачатков науки.
По мере совершенствования понятийного мышления происходит и рационализация мифа, в нем все дальше друг от друга «отходят» знания, основанные, с одной стороны, на опыте, с другой — на вере в сверхъестественное. В результате из мифологии выделяются и обретают статус самостоятельных две системы знаний. Та часть мифологии, которая рассматривала проблемы первоосновы мира, его природы, устройства, взаимосвязи с человеком, стала «праматерью» философии. А та часть мифологии, которая обращалась к проблемам постижения действительности через веру, стала основой для теологии как учения о религии.
В каждом конкретном обществе существуют различные формы мировоззрения, но ведущей является та из них, которая дает обществу наиболее значимые для него нормы, идеалы, ценности, стандарты поведения, обеспечивая тем самым духовные основы жизнедеятельности людей. Ведущими формами мировоззрения являются:
мифологическое — основано на мифе, в котором обозначены закономерности, образцы поведения, правила, соответствующие сакральному порядку. Все происходящие события осмысливаются через сакральное, последнее же подкрепляется табу, обычаем или ритуалом. Мифологическое мировоззрение нацелено на защиту сообщества людей от внутренних и внешних угроз. Включает множество запретов, предписаний, табу для типичных ситуаций;
религиозное — в основе лежит принцип служения трансцендентному началу — божеству, поддержание установленного им порядка, зафиксированного в заповедях, догматах, религиозных добродетелях. Основные характеристики мира выводятся из воли Бога. Основными религиозными добродетелями считаются смирение, послушание, служение, богобоязненность, богопочитание;
философское — формируется философией как системой знаний об общем. Философия формирует у человека не мироощущение, не мировосприятие и не миропредставление, а миропонимание, которое основывается не только на чувствах, образах и здравом смысле, но прежде всего на рационально-теоретическом знании.
Понятия «мир», «реальность», «картина мира». Условия формирования картины мира и её изменение
Бытие (существование) — одна из исходных категорий для научного мышления которая трактуется по разному в разное время.
Для материалистов— «бытие» —материальный мир, с которым человечество имеет познание и практику.
«Бытие» у Гегеля — бытие мирового разума.
Религиозное мировоззрение— «бытие Божее».
Все постулаты являются фактами культуры и искусства, но такое нематериальное бытие является объектом веры. При осмыслении единства мира использовалось понятие «материи».
В античной философии стремились найти общую первооснову вещей. Одно из решений античной философии о «кирпичиках» и строении всего мира из них стала основой научного знания вплоть до XX века.
Для материи указывались конкретные характеристики: существование массы, непроницаемость, т.е. предполагалось, что существуют не только неделимые «кирпичики мироздания», но и определенные абсолютные свойства присущие всему мирозданию.
Такая трактовка пережила кризис научной революции начала XX века. При научной революции обнаружилось, что реальный мир многообразен и не существует свойств присущих всем без исключения объектам.
В этот период распространился другой поджод к трактовке материи. Он существует еще с XVIII века, но наибольшее обоснование он получил в марксистской философии.
Суть его в том, что в основу категории материи, в основу осмысления единства мира были положены субъективно — объективные отношения, взятые в наиболее общей форме. Поскольку мир бесконечно многообразен, то оценить его можно относительно нашего сознания («материя — данная реальность через ощущения»).
Она указывает на многообразие мира и является антидогматической. В принципе возможно определить материю как бесконечную совокупность объектов, способную проявлять себя во взаимодействии.
Способность объекта отражаться в сознании, есть частный случай проявления общей характеристики реального бытия. При этом материальный мир оставаясь бесконечно многообразным обнаруживает некоторое внутреннее единство. Это единство проявляется в том, что все объекты при определенных условиях вза им оп ре вращаются друг в друга.
Взаимодействуя объекты производят изменения друг в друге, поэтому мир взаимодействующий объектов это изменяющийся мир и вся совокупность происходящих изменений в философии обозначается понятием движения.
Реальное движение материально, так как это является процессом изменения материального мира. Движение абсолютно в том смысле, что она существует всегда, так как нет изменения объектов и оно бесконечно многообразно. Движение объективно противоречиво, ибо любой объекг одновременно и «прибывает» и « изменяется». Всеобщее взаимодействие и изменчивость есть важнейшая характеристика «бытия».
На протяжении XX века картина мира претерпела глубокие изменения. В классической науке мир представлялся как построенный:
из неизменных кирпичиков;
на однозначных причинных связях.
Мир представляется гигантской машиной и одно из следствий такого взгляда, это неспособность мира к саморазвитию, нет случайностей, нет человеческой свободы.
Пересмотр этой картины мира потребовал уточнения или изменения традиционных философских категорий, в которых отражены общие связи.
Понятие идеального. Идеальное и реальное, идеальное и идеал
Идеальное — важнейшее свойство сознания. На протяжении многих веков проблема идеального остается одной из самых актуальных и сложных в мировой философии. Именно из противоположного отношения к природе и идеальному в философской мысли рождается противостояние материализма и идеализма, а также разнообразные «прочтения» идеального и материального в различных философских школах.
Философская интерпретация идеального эволюционирует от вопроса о соотношении сознания, идеи и материи, предметов реального мира. Идеалистическая традиция рассматривает идеальное как конструктивно преобразующую сущность действительности, импульс изменения и развития вещественного мира, а мир материальных явлений как сферу реализации, выражения и проявления идеального.
Идеальное как внепространственность, недоступность чувственному восприятию, невещественность, невидимость, неслышимость и т.п. чувственных образов и знаково-символического мышления существует лишь в восприятии, воображении чувствующего и мыслящего общественного субъекта. В этом принципиальное отличие реальности сознания от реальности материального; психического, субъективного — от физического, объективного.
«Идеальное» обозначает как сам процесс, так и результат этого процесса, а именно процесса идеализации, психического отражения действительности, формирующего образ предмета, который, в свою очередь, является «идеальной формой бытия предмета в голове человека». Изначально идеальные образы возникают и формируются как момент практического отношения человека к миру, опосредованного формами, созданными предшествующими поколениями людей.
Идеальное, будучи миром образов и понятий, обладает собственной логикой, относительной самостоятельностью собственного функционирования, определенным уровнем свободы, выражающейся в способности идеального порождать новое или вообще нечто, непосредственно в действительности не встречающееся и являющееся результатом духовной деятельности.
Идеальное всегда остается личностным явлением, субъективным проявлением мозговых процессов человека. Последние актуализируют для индивида информацию в виде субъективных переживаний, знаний и т.п. Неактуализированная для личности (потенциальная) информация, хранящаяся в различных структурах головного мозга, зафиксированная в памятниках культуры, произведениях искусства, книгах, инженерных сооружениях и разработках, никак не может быть соотнесена с понятием идеального, пока не станет актуальной для сознания индивида.
Идеальное всегда остается тождественным индивидуальному сознанию, определяющему и формирующему в свою очередь сознание общественное. Только в процессе актуализации, распредмечивания форм общественного сознания сознанием конкретных индивидов общественное сознание становится идеальным, субъективной реальностью сознания этих индивидов.
В философской литературе встречается и точка зрения на идеальное как на творчество в широком смысле слова, т.е. его активность, конструктивность, направленность мысли на новое, избирательную интенциональность, опережающий характер отражения действительности и т.п. В этом смысле идеальное как креативность сознания представляет собой целенаправленное, контролируемое и управляемое личностью отражение внешнего и внутреннего мира. Именно поэтому идеальное включает в свое содержание эмоционально-волевые компоненты, интуицию, ценностные структуры, определяющие оценку язлений действительности и соответственно выбор желаемого будущего. Идеальное становится мысленным «проигрыванием» будущих вариантов действия, постоянно опережает в своих идеальных структурах структуры будущей практики.
Итак, идеальное многозначно в своих сущностных характеристиках, что обусловливает и многообразие философских классификаций идеального содержания сознания.
Категория бытия в философии
Бытие — предельно широкая философская категория для обозначения целостности и субстанциональности мира. В европейской культуре первые определения бытия возникли еще в Древней Греции, что исторически совпало со становлением философского знания, переходом от образно-мифологического к теоретико-логическому мышлению.
Понятие о целостности мира формировалось исподволь, его возникновению предшествовал целый ряд промежуточных понятий и концепций. Мыслители античности всесторонне и обстоятельно рассматривали различные альтернативы философских построений, опираясь на богатый духовный опыт предшествующего развития (мифология, религия, искусство). В результате возникла радикально новая установка в познании и понимании окружающего мира. Так, если греческие натурфилософы (ранний период) рассматривали действительность как многообразие постоянно изменяющихся предметов, явлений, процессов, то их последователи (первый среди них — Парменид) поставили вопрос о всеобщей и постоянной основе этих изменений, которая и была названа бытием.
«Бытие» — производное отелов «быть», «есть», весьма распространенных во многих языках мира, имеет свое специфическое, собственное философское содержание и означает не просто существование каких-либо объектов окружающего мира, а того, что гарантирует это существование.
Понятие бытия отвлекается от бесконечного многообразия свойств и качеств конкретных предметов, кроме одною — быть существующими. Подобный подход задает миру целостность, делает его обьектом специфического рассмотрения. Учение о бытии (онтология) — важный раздел философскою знания.
В основе понятия бытия лежит убежденность челове ка в том, что мир существует не только здесь и сейчас (этот фаю неоспоримо доказывается человеческим опытом), но повсюду и вечно (интуитивная деятельность сознания). Единство этих сторон составляет самую общую структуру понятия бытия.
Мы непоколебимо верим в то, что при всех потрясениях в природе и обществе мир является стабильным, постоянным, вечным. Этот мир и является истинным бытием, нашей жизненной опорой. Понятие именно о таком мире составляет основу смыслообразующей человеческой деятельности. На интуитивное «ядро» как бы накладывается определенная система понятий, образующих смысл, заключенный в той или иной философской концепции.
Бытие формирует представление о том что мир вокруг нас развивается и живет по своим законам, не зависящим от нашей воли, желаний и произвола. Эти законы обеспечивают стабильность и гармонию мира, в тоже время ограничивают нашу деятельность. Понимание этого и умение следовать требованиям бытия обеспечивают существование человека.
Можно выделить следующие основные формы бытия:
вещей, процессов, заключающее в себе бытие природы как целого и бытие вещей, производимых человеком;
человека — подразделяется на бытие человека как природного существа и специфическое человеческое бытие;
духовного, состоящего из объективного и субъективного духа;
социальное, состоящее из бытия отдельного человека и бытия общества.
Бытие как исходное понятие лишь начальный пункт философского размышления о мире и человеке. Оно становится содержательным, конкретно-всеобщим только лишь через взаимодействие с такими философскими категориями, как материя, сознание, движение, пространство, время, системность, детерминизм и другие. Но это уже относится к последующему изложению.
Идея развития и модификация её философского воплощения
Категорию развития обычно определяют как процесс необратимых изменений системы. Для уточнения часто добавляют, что этот процесс состоит в переходе от низшего уровня организации системы к высшему и от простого к сложному.
Как философская концепция, идея развития наиболее полно была сформулирована Гегелем, но она имела идеалистический характер и относилась к развитию объективного духа, абсолютной идеи, существующей независимо от чьего-либо сознания. Если освободить гегелевскую концепцию от весьма сложных спекулятивно-идеалистических формулировок, то ее рациональный смысл сводится к тому, что по законам диалектики развиваются мысль, система идей или теория. Поскольку же между мышлением и бытием в философии Гегеля постулируется тождество, то тем самым законы диалектики оказываются применимыми и к бытию.
Наиболее конструктивным принципом гегелевской диалектики считается знаменитая триада, описывающая общий ход развития мысли. Согласно триаде, развитие начинается с определенного позитивного утверждения, или тезиса. Затем этот тезис подвергается отрицанию, и таким путем возникает антитезис. Наконец, благодаря сопоставлению и объединению тезиса и антитезиса появляется их синтез.
В отличие от идеалистической диалектики в марксистской философии всегда подчеркивался материалистический характер развития, совершающегося в природе и обществе. Более конкретное представление о процессе развития дается в законе отрицания отрицания, который отображает поступательный характер развития. В качестве геометрического образа для иллюстрации обычно обращались к фигуре спирали, поскольку она показывает поступательное движение по восходящей линии, в котором происходит повторение на более высокой стадия определенных стадий и моментов развития. Именно такая схема служила для пояснения категории развития в природе и обществе, результатом которого является возникновение новых, более сложных структур и систем.
Говоря о противоречиях, необходимо четко отличать противоречия развития от противоречий формальнологических, которые запрещаются логикой. Действительно, согласно известному логическому закону непротиворечия а правильном рассуждении недопустимо одновременно утверждать суждение А и его отрицание не-А, т.е. их конъюнкция будет всегда ложным суждением, а из него логически можно вывести как истину, так и ложь. В результате этого исчезнет различие между истиной и ложью, что приведет к нарушению логической последовательности не только в научных, но и в любых рассуждениях вообще.
Критики диалектики обычно ссылаются именно на этот аргумент, заявляя, что допущение противоречий приводит к разрушению науки. Следует, однако, не путать формально-логические противоречия с противоречиями развития научного познания. Такие противоречия действительно обнаруживаются в ходе развития науки и выражаются в несоответствии между старыми методами объяснения и вновь открытыми фактами и данными. Когда старые идеи и теории оказываются не в состоянии понять и объяснить новые факты, тогда они приходят в противоречие с ними. Такие противоречия представляют собой проблемы для науки и на их разрешение направлена вся исследовательская деятельность ученых.
Пространство и время как философские категории
Материальный мир состоит из структурных объектов, которые находятся в движении и развитии, представляющие собой процессы, которые развертываются по определенным этапам.
Наиболее общая характеристика пространства — свойство объекта быть протяженным, занимать место среди других, граничить с другими объектами.
Сравнение различных длительностей, выражающих скорость развертывания процессов, их ритм и темп является понятием времени.
Категории пространства и времени выступают как формы бытия материи. Существует две концепции пространства и времени:
субстанциальная — рассматривает пространство и время как особые сущности, которые существуют сами по себе, независимо от материальных объектов (Демокрит, Эпикур, Ньютон);
реляционная — рассматривает пространство и время как особые отношения между объектами и процессами и вне их не существуют (Лейбниц).
Всеобщие свойства пространства и времени: объективность и независимость от сознания человека; абсолютность как атрибутов материи; неразрывная связь друг с другом и с движением материи; зависимость от структурных отношений и процессов развития в материальных системах; единство прерывного и непрерывного в их структуре; количественная и качественная бесконечность.
Различают метрические (т.е. связанные с измерениями) и топологические (например, связность, симметрия пространства и непрерывность, одномерность, необратимость времени) свойства пространства и времени.
Топологические характеристики описывают: прерывность и непрерывность, размерность,свяэность, ориентируемость.
Метрические характеристики: кривизну, конечность и бес-конечносгь, изотропность, гомогенность.
Всеобщие свойства пространства: протяженность, означающая рядоположенность и сосуществование различных элементов (точек, отрезков, объемов и i:n.), возможность прибавления к каждому данному элементу некоторого следующего элемента либо возможность уменьшения числа элементов; связность и непрерывность; трехмерность.
С протяженностью пространства неразрывно связаны его метрические свойства, выражающие особенности связи пространственных элементов, порядок и количественные законы этих связей.
Специфические (локальные) свойства пространства: симметрия и асимметрия, конкретная форма и размеры, местоположение, расстояние между телами, пространственное распределение вещества и поля, границы, определяющие различные системы.
Всеобщие свойства времени: объективность; неразрывная связь с материей и ее атрибутами; длительность; одномерность и ассиметричность; необратимость и направленность от прошлого к будущему.
Специфическими свойствами времени являются конкретные периоды существования тел от возникновения до перехода в качественно иные формы, одновременность событий, которая всегда относительна, ритм процессов, скорость изменения состояний, темпы развития, временные отношения между различными циклами в структуре систем.
Теория А. Эйнштейна доказала, что в реальном физическом мире пространственные и временные интервалы меняются при переходе от одной системы отсчета к другой.
Теория относительности вывела глубокую связь между пространством и временем, показав, что в природе существует единое пространство — время, а отдельно пространство и отдельно время выступают как его своеобразные проекции, на которые оно по-разному расщепляется в зависимости от характера движения тел.
Закон и закономерность. Детерменизм и индетерминизм, волюнтаризм и фатализм
Одним из проявлений всеобщей связи предметов и явлений действительности является закономерная связь между ними. Отличие закономерных связей от незакономерных состоит в том, что первые имеют отличительные признаки, а вторые таковыми не обладают.
Закон — объективное отношение предметов и явлений действительности, таким образом, любой закон действует не зависимо от моделей и их сознания, поэтому все законы природы и общества носят объективный характер. Во-первых, это доказывается тем, что законы действуют независимо от того, знают о них люди или нет. Во-вторых, законы действуют независимо от того приносят они пользу или вред человеку, человек лишь способен учитвывать их действие. В-третьих, если человек игнорирует действие какого-либо закона, то он рано или поздно заявит о себе.
Закон есть необходимые отношения между предметами. Это значит, что любой закон действует с принудительной силой и при соответствующих условиях, в которых он действует, он обязательно заявляет о себе.
Закон есть общее отношение. Это означает, что закон охватывает класс явлений, которые характеризуются действием одного и того же закона при всей самобытности каждого из этих явлений.
Любой закон — это сущностное отношение. Суть состоит в том, что в законе отражается наиболее значимое в характеристике явлений, которое находится в сфере действия этого закона.
Закон действует в определенных условиях и в определенном направлении.
Таким образом, закон — это необходимое, общее, существенное отношение между явлениями объективного мира, которое при соответствующих условиях определяет изменение, развитие их в строго определенном направлении. Поскольку законы действуют в определенных условиях, то существует многообразие их.
Проблема жизни, смерти и бессмертия в духовном опыте человека
Высшей, абсолютной ценностью является человеческая жизнь. Сущность жизни в истории человечества трактовалась по-разному: от борьбы за существование (Ч. Дарвин) и способа существования белковых тел (Ф. Энгельс) до космического процесса качественных изменений «жизненного порыва» (А. Бергсон). Но аксиологический аспект осмысления жизни заключается не столько в выяснении ее сути, сколько в поисках ответов на вопросы: «в чем смысл жизни?», «зачем человек живет?».
Жизнь является всеобщим необходимым условием осуществления всех иных (реальных и утопических) целей, задач, мечтаний, которые человек ставит перед собой. В отличие от животного человек осознает свою смертность, понимает, что жизнь не бесконечна. Поэтому он стремится продлить свою жизнь, приобщиться к вечному, оставить о себе память. Но это удается человеку лишь в том случае, если его жизнь была наполнена смыслом. Выяснение, уяснение и поиск этого смысла выступают, таким образом, предварительными условиями человеческого бессмертия.
Выступая абсолютной, высшей ценностью, жизнь может иметь различную цену.
Таким образом, поиск смысла жизни для человека является естественным процессом и вытекает он из естественной же потребности самоощущения значимости своей жизни для других и самого себя. Смысл жизни не может быть определен окончательно, потому что он не задан наперед, а формируется человеком на каждом конкретном этапе своего бытия. Любые конкретные привязки к отдельным смыс-ложизнеиным ценностям имеют смысл, но не могут охватить все целое. Смысл жизни не может быть исчерпан даже самым полным перечнем смысложизненных ценностей.
Поэтому, если и возможно, то лишь самое абстрактное (а поэтому и малоценное в практическом отношении) его определение; смысл жизни заключается в самой жизни, в том, чтобы жить подлинной жизнью, быть Человеком при всех обстоятельствах и даже вопреки им.
Смерть — завершающий момент существования живого существа. Неотъемлемой чертой религий является представление о смерти как о конце плотской, земной жизни и переходе к вечной — бестленной, духовной.
Проблема смерти порождает вопрос о цели и смысле жизни. В этом вопросе есть субъективная и объективная сторона. Субъективная сторона проблемы смысла жизни решается каждым человеком по своему, в зависимости от мировоззренческих установок.
Человек как биологическое индивидуальное существо смертен. Он не представляет собой исключения из материальных, в том числе биологических, систем. Как и всё. что обладает бытием, рано или поздно заканчивает своё существование и переходит в небытие, так человек завершает свою жизнь процессом умирания. От всех других живых существ человек отличается более всего тем, что на протяжении всей своей индивидуальной жизни он никогда не достигает «целей» жизни родовой, исторической; в этом смысле он постоянно нереализуемое, адекватное существо.
Человек не удовлетворяется ситуацией. И эта неудовлетворенность содержит в себе причины творческой деятельности, не заключенные в непосредственных ее мотивах. Поэтому призвание, задача каждого человека — всесторонне развивать все свои способности и по мере возможностей вносить свой личный вклад в историю, в прогресс общества, его культуры. В этом и заключается смысл жизни отдельной личности, который она реализует через общество, но таков же и смысл жизни общества и человечества в целом.
Жизнь человека продолжается в его детях, внуках, последующих поколениях. Человек создает различные предметы, орудия труда, научные труды, совершает новые открытия. Сущность человека выражается в его творчестве, в котором он самоутверждается и посредством которого обеспечивает своё социальное и более длительное, чем у индивида, существование.
Сознание и бессознательное. Сознание и язык
Сознание — одна из форм проявления нашей души, при этом очень существенная, преисполненная глубокого содержания. Сознание —это высшая, свойственная только людям и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и целенаправленном отражении действительности, в предварительном мысленном построении действий и предвидении их результатов, в разумном регулировании и самоконтролировании поведения человека.
Понятие «сознание» неоднозначно. В широком смысле слова под ним имеют в виду психическое отражение действительности независимо от того, на каком уровне оно осуществляется — биологическом или социальном, чувственном или рациональном, тем самым подчеркивая его отношение к материи.
В более узком и специальном значении под сознанием подразумевают не просто психическое состояние, а высшую, собственно человеческую форму психического отражения действительности.
Развитие сознания предполагает прежде всего обогащение его новыми знаниями об окружающем мире и самом человеке. Познание, осознание вещей имеет различные уровни, глубину проникновения в объект и степень ясности понимания. Отсюда обыденное, научное, философское, эстетическое и религиозное осознание мира, а также чувственный и рациональный уровни сознания. Ощущения, восприятия, представления, понятия, мышление образуют ядро сознания. Однако они не исчерпывают его структурной полноты: оно включает в себя и акт внимания как свой необходимый компонент.
Но ни одно произвольное действие человека не бывает на всех этапах своего осуществления одинаково ясно осознанным. В поле сознания находится прежде всего цель. Бессознательное проявляется и в так называемых импульсивных действиях, когда человек не дает себе отчета в последствиях своих поступков. Известно, что загипнотизированный человек какое-то время удерживает под порогом своего сознания весьма сложЯЬю инструкции и реализует их, если наступают те объективные условия, при которых 55 они должны быть, по указанию гипнотизера, выполнены. Во время нормального сна, при отсутствии контроля сознания, в голове человека проносятся картины действительности. Следует различать два вида неосознанных действий. К первому виду относятся действия, никогда не осознававшиеся, а ко второму — ранее осознававшиеся. Так, многие наши действия, находясь в процессе формирования под контролем сознания, автоматизируются и затем совершаются уже неосознанно. Сама сознательная деятельность человека возможна лишь при условии, что максимальное число элементов этой деятельности осуществляется именно автоматически.
По мере развития ребенка происходит постепенная автоматизация многих функций. И сознание освобождается от «забот» о них. Когда же неосознанное или уже автоматизированное насильственно вторгается в сознание, последнее борется с этим потоком «непрошеных гостей» и нередко оказывается бессильным справиться с ними. Это проявляется при наличии разного рода психических расстройств — навязчивых и бредовых идей, состояний тревоги, непреодолимого, немотивированного страха и др.
Сознание, как идеальная реальность проявляется через материальные формы. Такой материальной формой сознания является язык. Язык является посредником между мыслью и предметом, о котором мы говорим. Сам по себе язык представляет собой систему знаков, котоыми обозначаются предметы, представленные в словах. Язык не только выполняет роль знака, но также и играет роль в понимании человеком мира.
Язык в реализации своих функций составляет органическое единство с сознанием, проявляет себя следующим образом:
развитость сознания предполагает одновременно и развитость языка и наоборот;
наличие у человека определенных знаний по какому-либо вопросу означает возможность и способность выразить эти знания в словесной форме;
начало формирования сознания означает одновременно и формирование языка и наоборот.
Человек как объект философского осмысления. Природное и социальное в человеке
С одной стороны, человек — существо физическое, телесное; он обуреваем влечениями, в нем сильны бессознательные импульсы. С другой стороны, человеческая природа являет нам сознательность, разумность, способность ясного понимания и осмысливания обстоятельств. Сознание, разум и свобода присущи человеку. Именно эта двойственность всегда заставляла философов искать сущность человека.
Под проблемой человека в философии понимается: проблема добра и зла, души и тела, свободы человека, поиск места человека в окружающем мире и т.д.
В разное время внимание философов обращалось к различным аспектам данной проблемы, они рассматривались с разных точек зрения в зависимости от преобладающего мировоззрения данной эпохи.
В античной философии сформировался особый подход в постижении природы и человека— космоцентризм, суть которого заключается в том, что исходной отправной точкой в разработке философских проблем было понимание космоса как единого соразмерного целого, обладающего некоторым духовным началом (душа, мировой разум). Понимание космоса находится в центре понимания мира. В соответствии с этим трактуется и природа человека. Человек— микрокосм, отсюда и гармония человека, мира, разум человека, мышление.
Начиная с классического периода (с Сократа), проблема человека выдвигается на центральное (первое) место. Для средневековой философии характерным было решение вопросов в соответствии с пониманием Бога, его сущности. Аналогично осуществляется понимание природы и человека, их сущностей, истолкование принципов отношения человека и Бога.
Философия Возрождения является гуманистической, и потому антропоцентричной, т.е. в центре философии — проблема человека, как самоценного существа и через призму этого — понимание мира. Философы связывали свободу человека, смысл его жизни с его собственной внутренней активностью, творческой деятельностью, которая выступала как главный фактор самореализации личности, индивидуализации.
Западноевропейская философия XVII века рассматривала главным образом проблему познания, которая выступила на первый план. Разработка проблемы привела к возникновению двух противоположных познавательных концепций: эмпиризма и рационализма. Проблема человека, его познавательной способности и свободы в этот период решалась с помощью рационалистической установки. Французская философия XVIII в. рассматривала ее также с позиций рационализма.
Одной из важнейших философских проблем, связанных с человеком, является проблема соотношения природного и социального в его историческом и индивидуальном развитии.
Социоантропогенез связан с тем, что предчеловек в процессе трудовой деятельности изменял свои руки, приспосабливая их к примитивным орудиям труда, формировал свой язык и речь, предназначенные прежде всего для общения с людьми. Важными этапами на пути становления человека явились приобщение его к огню, добычи огня, а также приручение животных, увеличившее его силы в его отношениях с природой. Окончательно сформировавшийся человек (человек разумный — Homo sapiens) уже обладал всеми биологическими и социальными качествами, необходимыми для осуществления своего общественно-исторического развития.
Сложились две концепции о природе человека:
социологизаторские — распространились особенно широко среди сторонников марксистской философии на основе тезиса о человеке как совокупности общественных отношений. Считалось, что никаких особых биолого-генетических задатков индивидуум не имеет, что социальна не только личность, но и вся биолого-физиологическая структура человека;
биологизаторские — общей чертой, является толкование сущности человека преимущественно с позиций биологии.
Главным двигателем общественного развития является борьба за существование и естественный отбор. Выживают только сильнейшие (иногда при этом употребляется понятие «сверхчеловек»), погибают или должны погибать все слабые и неприспособленные к среде.
Человек, индивид, личность, Свобода и ответственность как условия существования личности
Индивид (от лат. individuum — неделимое) — обозначение единичного в отличие от совокупности, массы; отдельное живое существо, особь, отдельный человек — в отличие от коллектива, социальной группы, общества в целом.
Личность — человеческий индивид в аспекте его социальных качеств, формирующихся в процессе исторически конкретных видов деятельности.
Личность формируется в процессе деятельности, общения. Иначе говоря, формирование ее есть в сущности процесс социализации индивида. Этот процесс требует от человека продуктивной активности, выраженной в постоянной корректировке своих действий, поведений, поступков. Это вызывает необходимость развития способности самооценки, что связано с развитием самосознания. Самосознание и самооценка в совокупности образуют тот основной стержень личности, вокруг которого складывается неповторимая специфика личности. При этом только в деятельности индивид выступает и самоутверждается как личность, иначе он остается вещью в себе. Чел-ловек может строить любые иллюзии на свой счет, но то, чем он является в действительности, может быть обнаружено только в деле. И именно по нему другие люди могут оценить его личность. Социально-деятельная сущность лежит в основе социализации индивида, в процессе которого и формируется личность.
Личность есть совокупность трех ее основных составляющих: биогенетических задатков, воздействия социальных факторов и ее психосоциального ядра — «Я». Это Я определяет характер психики человека, сферу мотивации, способ соотнесения своих интересов с общественными, уровень притязаний, основу формирования убеждений, ценностных ориентации, мировоззрения. Оно же является основой формирования социальных чувств человека: собственного достоинства, долга, ответственности, совести, справедливости и т.д. Субъективно, для индивида, личность выступает как образ его Я — он то и служит основой внутренней самооценки и представляет собой щр, каким индивид видит себя в настоящем, будущем, каким он хотел бы быть. Человек как 59 личность есть процесс, требующий неустанной душевной работы.
Главным результирующим свойством личности является мировоззрение. Человек вопрошает себя: кто я? зачем я? в чем смысл моей жизни? Только выработав то или иное мировоззрение, личность, самоопределяясь в жизни, получает возможность осознано, целенаправленно действовать, реализуя свою сущность.(самореализация).
Человека философия понимает как целостность. Сущность человека связана с общественными условиями его функционирования и развития, с деятельностью, в ходе которой он оказывается и предпосылкой и продуктом истории.
Индивидуальность не только обладает различными способностями, но еще и представляет некую их целостность.
Лишение индивида общения и возможности выбора отрицательно сказывается на развитии личности. Еще страшнее навязывание чужой воли. Человек, полностью подчиненный другому уже не есть личность. Свобода есть неотъемлемый атрибут личности.
Люди обладают значительной свободой в определении целей своей деятельности, средств для ее достижения. Свобода следовательно не абсолютна и претворяется в жизнь как осуществление возможности путем выбора определенной цели и плана действий.
Жизнь прекрасна сама по себе. Уже сознание этого наполняет нашу жизнь смыслом.
Радость, надежда, любовь, совесть, мужество, добро, верность в дружбе, уважение к старшим, способность бороться с собственными недостатками и пороками — все эти духовные ценности наполняют нашу жизнь смыслом, выступая в совокупности.
Свобода побуждает нас к борьбе, при необходимости, к отказу от всех человеческих радостей и наслаждений. Свобода даже через страдания, риск, потери и поражения, делает нашу жизнь прекрасной. Только свободный человек может делать выбор.
Каждый человек ищет в жизни что-то главное, решающее, великое, что освещает его жизнь. Каждый человек живет ради чего-то большего, чем собственная жизнь, в конечном счете — ради других людей. Жизнь, обретшая смысл, не страшится смерти.
Основные этапы и формы процесса познания
Проблема познавательной деятельности человека занимает одно из очень важных мест в общей структуре философского знания. Сущность человека заключается в постоянном удовлетворении информационной, познавательной потребности, а она лежит в основе определения человеком смысла своей жизни.
Понятие «познание» весьма близко по смыслу к понятию «сознание». По своему содержанию эти понятия могут быть признаны тождественными в силу единого корня в названии этих понятий — «знание», поэтому нельзя познавать не осознавая, что именно познается. В то же время нельзя что-либо сознавать, не познавая при этом окружающий человека мир. Вместе с тем, оба эти понятия несут разную функциональную нагрузку, так как сознание — это есть функционирование знаний человека о действительности, а познание — это приобретение, умножение и развитие приобретенных знаний. Таким образом познание представляет собой процесс, в котором взаимодействуют две стороны: субьект и объект познания.
Субъект познания — это человек, который обладает познавательными возможностями и занимающийся познавательной деятельностью. Объект познания — это то, на что направлена познавательная деятельность человека. Она направлена как на внешний, так и на внутренний мир человека.
В ходе познания выявляются разнообразные грани бытия, исследуется внешняя сторона и сущность вещей, явлений окружающего мира и субъект познавательной деятельности — человек. Результаты остаются в познании конкретного человека и передаются во времени с помощью материальных носителей информации: книг, рисунков и т.д. Отдельные науки не ставят и не решают коренных проблем познания, а изучают его отдельные стороны. Основная роль в исследовании познания принадлежит философии. Раздел философии, в котором изучаются наиболее общие закономерности и проблемы познания, называется теорией познания, или гносеологией. Процесс познания интересует гносеологию с точки зрения его сущности, отношения познания к объективной реальности. Философская теория познания опирается на специальное научное знание о познавательном процессе, психологическое, филологическое и т.д
В философии сложились две точки зрения не процесс познания — гностицизм и агностицизм. По мнению сторонников гностицизма, мир познаваем, а человек обладает огромным потенциалом в познании. Агностики не верят в возможность человека познать мир и отрицают саму возможность познания мира. Теорию агностицизма выдвинул И.Кант — согласно ей, человек обладает ограниченной познавательной способностью, а мир непознаваем. Материалисты считают познание процессом, в результате которого материя через свою отражательную способность — сознание — изучает саму себя. Идеалисты утверждают, что познание — самостоятельная деятельность идеального разума.
Основной формой познания и критерием истины при познании является практика. Практика — конкретная деятельность людей по преобразованию окружающего мира и самого человека. К видам практики относятся материальное производство, управленческая деятельность и научный эксперимент.
Истина и заблуждения. Достоверность знания. Критерии истинности
Обычно истину определяют как соответствие знания объекту. Истина — это адекватная информация об объекте, получаемая посредством либо чувственного или интеллектуального постижения, либо сообщения о нем и характеризуемая с точки зрения ее достоверности. Таким образом, истина существует как субъективная реальность в ее информационном и ценностном аспектах.
Ценность знания определена мерой его истинности. Истина есть свойство знания, а не объекта познания.
Истину определяют как адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящей реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Истина есть адекватное отражение реальности в динамике ее развития.
Но человечество редко достигает истины иначе, как через крайности и заблуждения. Заблуждение — это содержание сознания, не соответствующее реальности, но принимаемое за истинное. Заблуждения тоже отражают объективную действительность, имеют реальный источник. Заблуждения обусловлены и относительной свободой выбора путей познания, сложностью решаемых проблем, стремлением к реализации замыслов в ситуации неполной информации.
Но заблуждения следует отличать от лжи как нравственно-психологического феномена. Ложь — это искажение действительного состояния дел, имеющее целью ввести кого-то в обман. Ложью может быть как измышление о том чего не было, так и сознательное сокрытие того, что было.
Источником лжи может быть и логически неправильное мышление.
Научное познание по своей сути невозможно без столкновения различных мнений, убеждений, также как невозможно и без ошибок. Ошибки нередко совершаются в ходе наблюдения, измерения, расчетов, суждений, оценок.
Гораздо сложнее все в общественных науках, в частности в истории. Тут и доступность источников, и их достоверность, и политика.
Истина исторична. Понятие конечной или неизменной истины — всего лишь призрак.
Любой объект познания — неисчерпаем, он меняется, обладает множеством свойств и связан бесконечным числом связей с окружающим миром. Каждая ступень познания ограничена уровнем развития общества, науки. Научные знания поэтому носят относительный характер. Относительность знаний заключается в их неполноте и вероятностном характере. Истина поэтому относительна, ибо она отражает объект не полностью, не исчерпывающим образом. Относительная истина есть ограничено-верное знание о чем-либо.
К абсолютным истинам относятся достоверно установленные факты, даты событий, рождения , смерти и т д. Абсолютная истина — это такое содержание знания, которое не опровергается последующим развитием науки, а обогащается и постоянно подтверждается жизнью.
Конкретность — это свойство истины, основанное на знании реальных связей, взаимодействия всех сторон объекта, главных, существенных свойств, тендеций его развития. Так истинность или ложность тех или иных суждений не может быть установлена если не известны условия места, времени, в которых они сформулированы.
Критерий истины заключается в практике. Именно в практике должен человек доказать истинность, т.е. действительность своего мышления. Один из принципов мышления гласит: некое положение является истинным, если возможно доказать, применимо ли оно в той или иной конкретной ситуации. Этот принцип выражен в термине реализуемость. Посредством реализации идеи в практическом действии знание соизмеряется, сопоставляется со своим объектом, выявляя тем самым настоящую меру объективности, истинности своего содержания.
Но нельзя забывать, что практика не может полностью подтвердить или опровергнуть какое бы то ни было представление, знание. «Атом неделим» — так считалось много веков и практика подтверждала это. Практика хранит молчание относительно того, что находится за пределами ее исторически ограниченных возможностей. Однако она постояно развивается, совершенствуется. В процессе развития истинного знания, увеличения его объема наука и практика все больше выступают в нераздельном единстве.
Наука, её особенности и социальные функции. Философия науки
Наука — это деятельность человека по выработке, систематизации и проверке знаний. Научным может считаться только хорошо проверенное и обоснованное знание. Знание становится научным когда оно достигает некоторого, достаточно высокого развития, порога научности.
Наука начинается с наблюдения событий, фактов, их фиксирования высказываниями, которые возможно проверить. Для науки важным фактом является обнаружение регулярности, так как она позволяет объяснять и предсказывать явления.
Преемственность между обыденным знанием и наукой, здравым смыслом и критическим, рациональным мышлением состоит в том. что научное мышление возникает на основе предположений здравого смысла, которые в дальнейшем подвергаются уточнению, исправлению или замене другими положениями. Так, обыденное представление о движении Солнца вокруг Земли, вошедшее в систему мира Пголемея, и многие другие предположения были подвергнуты критике и заменены научными положениями. В свою очередь, здравый смысл также не остается неизменным, ибо со временем включает в свой состав утвердившиеся в науке истины.
Наука хотя и начинает с анализа предположений здравого смысла, не отличающихся особой обоснованностью и надежностью, в процессе своего развития подвергает их рациональной критике, используя для этого специфические эмпирические и теоретические методы исследования, и тем самым достигает прогресса в понимании и объяснении изучаемых явлений.
Поскольку наука вообще и научное исследование в частности представляют собой особую целенаправленную деятельность по производству новых, надежно обоснованных знаний, постольку они должны располагать своими специфическими методами, средствами и критериями познания. Именно эти особенности отличают науку как от повседневного знания, так и от ненаучных его форм.
Социальные функции науки исторически изменяются и развиваются, как и сама наука. Развитие социальных функций представляет собой важную сторону самой науки. Современная наука кардинально отличается от той науки, которая существовала полстолетия назад. Изменился ее характер взаимодействия с обществом.
В современной науке и ее взаимодействии с различными сферами жизни общества выделяют следующие выполняемые ею социальные функции:
культурно-мировоззренческие (период кризиса феодализма, зарождения буржуазных общественных отношений и формирование капитализма). Влияние на данном этапе обнаруживалось в сфере мировоззрения, зо время борьбы теологии и науки;
как непосредственно производительной силы (эпоха Средневековья). Теология завоевала место верховной инстанции. В сфере зарождавшейся науки остались проблемы частного «земного» характера;
как социальной силы — научные знания и методы все шире используются при решении разных проблем, возникающих в ходе развития общества. Коперниковским переворотом наука оспорила у теологии право монопольно определять формирование мировоззрения. Это стало первым актом в процессе проникновения научного знания и научного мышления в структуру деятельности человека и общества; именно здесь обнаружились первые признаки выхода науки в социальную проблематику. В этом историческом порядке функции возникали и расширялись.
Что касается функций науки, как непосредственно производительной силы, то сегодня они представляются не только наиболее очевидными, ной первейшими, изначальными, с учетом беспрецедентных масштабов и темпов современного НТП.
Методы и формы научного познания
Метод познания можно определить как некоторую специфическую процедуру, состоящую из последовательности определенных действий или операций, применение которых либо приводит к достижению поставленной цели, либо приближает к ней.
Научное исследование представляет собой развитую форму рациональной деятельности, которая не может осуществляться по каким-то фиксированным правилам. Научный поиск тем и отличается от таких механических процедур, как способ проб и ошибок или даже каноны нахождения простейших причинны связей Бэкона — Милля, которые изучают в логике, что он предполагает наличие творчества, допускающего абстрагирование и идеализацию и опирающегося на воображение и интуицию. Именно поэтому такие логические формы, как индукция, аналогия, статистические и другие способы рассуждений, заключения которых имеют лишь вероятностный, или правдоподобный, характер, и используются в качестве эвристических средств открытия новых истин. Другими словами, они приближают нас к истине, но автоматически не гарантируют ее достижение. Можно поэтому сказать, что большинство исследовательских методов имеют эвристический, а не алгоритмический характер. Пользуясь такими эвристическими методами, можно систематически, целенаправленно и организованно вести научный поиск.
Научное познание отличается от обыденного системностью и последовательностью как в процессе поиска новых знаний, так и при упорядочении всего найденного, наличного знания. Каждый последующий шаг в науке опираегся на шаг предыдущий, каждое новое открытие получает свое обоснование, когда становится элементом определенной системы. Чаще всего такой системой служит теория как наиболее развитая форма рационального знания.
В отличие от научного обыденное знание имеет разрозненный, случайный и неорганизованный характер, в котором преобладают не связанные друг с другом отдельные факты либо их простейшие индуктивные обобщения. Важнейшие методы научного познания:
восхождения ог абстрактного к конкретному. Процесс научного познания всегда связан с переходом от предельно простых понятий к более сложным — конкретным. Поэтому процедуру построения понятий, все более соответствующих действительным, называют методом;
моделирования и принцип системности. Состоит в том, что объект, недоступный непосредственному исследованию заменяется его моделью. Модель обладает схожестью с объектом в свойствах, интересующих исследователя;
эксперимент и наблюдение. В ходе эксперимента наблюдатель искусственно изолирует ряд характеристик исследуемой системы и изучает их зависимость от других параметров.
Для научного познания характерно наличие двух уровней; эмпирического и теоретического. Для эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность. Теоретическое познание — сущностное, осуществляемое на уровне абстракций высоких порядков.
Пытаться решить поставленную проблему можно двумя путями: искать нужную информацию или самостоятельно исследовать ее с помощью наблюдений, экспериментов и теоретического мышления. Наблюдение и эксперимент важнейшие методы исследования в научном познании. Часто говорят, что теория — это обобщение практики, опыта ипи наблюдений. Научные обобщения часто используют ряд особых логических приемов:
универсализации, который состоит в том, что общие моменты и свойства наблюдаемые в ограниченном множестве экспериментов, распространяются на все возможные случаи;
идеализации, состоящий в том, что указываются условия, при которых описываемые в законах процессы происходят в чистом виде, т.е. так, как в самой действительности они происходить не могут;
концептуализации, состоящий в том, что в формулировку законов вводятся понятия, заимствованные из других теорий, и получивщие в них достаточно точный смысл и значение.
Предсказание и прогноз. Особенности социального прогнозирования
В ходе наблюдения и эксперимента осуществляется описание, протоколирование. Основное научное требование к описанию — его достоверность, точность воспроизведения данных наблюдений и эксперимента.
Объяснение — это мыслительная операция, ориентированная на выявление причинной зависимости объекта исследования, постижение закономерностей его функционирования и развития и, наконец, раскрытие его сущности.
Объяснить — значит осмыслить объект в свете уже существующих, исторически накопленных знаний, определенных принципов, законов, категорий.
Теория познания различает структурные объяснения, отвечающие на вопрос, как устроен объект; функциональные объяснения — как действует и функционирует объект; причинные — почему возникло данное явление, почему именно данный набор фактов привел к такому-то следствию. При этом в процессе объяснения мы используем уже имеющиеся знания для объяснения других. Переход от более общих знаний к более конкретным и эмпирическим и составляет процедуру объяснения. Знания, которые служат основанием для объяснения называются объясняющими. Знания, которые ими обосновываются — объясняемыми.
Что же дает нам процесс объяснения. Он, во-первых, устанавливает более глубокие и прочные связи между различными системами знаний. Во-вторых, позволяет осуществлять предвидение и предсказание будущих ситуаций и процессов.
Социальное прогнозирование — некоторое вероятностное знание о будущем состоянии общества и отдельных его сторон. В отличие от умозрительных представлений основывается по определенных познавательных процедурах. Можно выделить три их вида:
экстраполяция — мысленное прослеживание в будущее тенденций без каких-либо изменений;
моделирование — построение некоторых будущих состояний общества исходя из каких-либо теоретических предложений о их изменении;
сценарий будущего — (при прогнозировании социальных отношений и действий).
Применяемость тех или иных методов и степени их вероятности зависит от срока, на который делается прогноз (ближайшего будущего — 20-25 лет, обозримого будущего до 100 лет и отдаленного будущего — более 100 лет).
Социальный прогноз — вид знаний специфичный по функциям, поскольку во многих случаях егоцелью является знание о будущем, которое не наступит или хотелось, чтобы не наступило. И в этом случае само корректирование человеческой деятельности должно носить вероятностный, ориентировочный характер. В развитии общества планирование является гибким процессом.
Прогнозирование вероятностно в двойном смысле: поскольку само социальное развитие многовариантно, постольку любой прогноз описывает одну из возможных состояний системы (не всегда самое вероятное). Само знание, воплощенное в прогноз является вероятностным по своей природе.
Понятия «общество» и «социальные отношения». Система социальных отношений
Общество есть выделившаяся из природы и надстроенная над нею искусственная реальность («вторая природа»), единственно в которой возможна и реально происходит жизнеобеспечивающая деятельность вышедших из природы и неотделимых от нее людей. Генетически общество «происходит» из природы и не может игнорировать законы, но, однажды выделившись из нее, развивается затем на собственной основе и согласно собственной логике.
В ходе деятельности человек вступает в разнообразные и многомерные отношения с другими людьми. При этом отношения, будучи порождением деятельности, выступают ее необходимой общественной формой. Вообще любое взаимодействие людей неизбежно принимает общественный характер. Общественные отношения можно определить как формы взаимодей- ствия и взаимосвязи, возникающие в процессе деятельности между социальными группами, а также внутри них. Эти отношения — и ма-, териапьные, и духовные — обладают высокой степенью абстрактности.
И деятельность, и взаимодействие, и общественные отношения направлены прежде всего на устойчивое жизнеобеспечение, во всех его многообразных измерениях, т.е. на создание необходимых и достаточных условий и средств функционирования общества и воспроизведения составляющих его людей как родовых существ, а также дальнейшего их развития.
Поскольку философский смысл и понимание общества состоят в определении типа связей, объединяющих индивидов в социальную целостность, его природа и сущность наиболее зримо раскрываются в понятии система.
Системный характер общества есть проявление системности окружающего мира. Он не оспаривался и не оспаривается никем из мыслителей прошлого и настоящего. Более того, развитие представлений о социальной системе можно считать одним из теоретических достижений XIX—XX вв.
Общество как система есть упорядоченная, самоуправляющаяся и саморазвивающаяся совокупность связей и отношений, которые образуют качественную целостность и носителями которых являются действующие люди и образуемые ими группы.
Представляя собой систему, общество обладает, во-первых, сложной и иерархической структурой, поскольку включает различные элементы и уровни; во-вторых, интег-ративным системо-образующим качеством — отношениями деятельных людей; в-третьих, свойством самоуправляемости, которое отличает только высокоорганизованные системы.
Общество представляет собой открытую систему. Это означает, что, несмотря на автономность по отношению к внешнему миру, оно испытывает на себе его активное воздействие, воспринимает и перерабатывает информацию, реагирует на изменяющийся контекст. Общество есть адаптивно-адаптирующая система, т.е. способно не только приспособиться к окружающей среде, но и изменять ее в силу возможностей соответственно своим интересам.
Социальная сфера общества есть целостная совокупность всех функционирующих в нем общностей, взятых в их взаимодействии. К таким общностям (взятым по разным основаниям и измерениям) можно отнести народы, нации, классы, сословия, страты, касты, социально-демографические и профессиональные группы, трудовые коллективы, неформальные образования и т.д. В этой сфере осуществляется взаимодействие по поводу условий жизни, быта, производства; проблем здравоохранения, образования, социальных защиты и обеспечения; соблюдения социальной справедливости; регулирования всего комплекса этнических, национальных, социально-классовых и групповых отношений.
Социализация есть процесс интегрирования, «встраивания» субъекта в общество в соответствии с принятыми в нем правилами. В ходе социализации индивид подключается к социальному опыту — символико-семиотическому, коммуникативному, культурному. Феноменология социализации включает множество процедур и приемов, однако за исключением элементарного подражания иные ее формы «поставляют» истины, которые, как правило, не декларируются, не демонстрируются, не выставляются. Они вытекают из способа жизни, принятого людьми мироотношения.
Проблема типологии исторического процесса
Философы и историки по-разному смотрят на исторический процесс. Историки подходят к изучению истории общества с позиций науки, их цель — получение достоверного, истинного знания в отношении любых конкретных, зафиксированных фактов и событий.
В философии истории последняя предстает в виде целостного процесса, связывающего воедино прошлое, настоящее и будущее. Но таким исторический процесс можно увидеть только в том случае, когда ему придана концептуальная оформленность, когда он устремлен, хотя бы в теории, к такому будущему состоянию, которое философ признает за ко- нечную цель, неважно, в абсолютном смысле или в относительном. Философия истории, таким образом, вопреки ее названию, обращена равным образом от настоящего как в прошлое, так и в будущее.
Философия истории как теоретическое знание начинается с идеи истории. Откуда она берется? Отдельные намеки на нее, различные аспекты постоянно обсуждаются в различных сферах культуры общества. Философия призвана уловить эти умонастроения, составляющие самосознание определенной эпохи, и выразить в теоретической форме, в виде философского текста.
В философии истории, пожалуй, с наибольшей полнотой проявляется природа социально-философского знания. Философия выражает духовные, идеальные устремления конкретного общества или цивилизации, которым она пытается придать теоретическую форму, т.е. логически последовательно и упорядоченно изложить смысл истории, который принимает для себя страна или цивилизация. Но это теоретическое знание нельзя назвать чисто научным.
Признание закономерного характера процесса развития приводит к выделению определенных этапов в истории общества. В христианской философии истории насчитывается три этапа — от сотворения мира до явления Христа, затем от явления Христа до его второго пришествия, которое означает конец истории, и, наконец, установление Божьего царства на земле, когда спасутся лишь истинно верующие. Французский философ-просветитель М. Кондорсе в конце XVIII в. писал о десяти стадиях прогресса человеческого разума. Он считал развитие знания и просвещения главной движущей силой исторического прогресса. В начале XIX в. французский философ-утопист А. Сен-Симон разработал свою схему чередования ступеней эволюции общества — ангинная, рабовладельческая, феодально-крепостническая и, наконец, научно-промышленная стадии.
Гегель в грандиозном труде «Философия истории» пишет о направленности исторического процесса и его закономерном характере. Смысл истории — в развитии свободы. Всемирная история направляется с Востока на Запад, т.е. Европа есть, безусловно, конец всемирной истории, а Азия ее начало. Восток знал и знает только, что «один свободен», греческий и римский мир знает, что «некоторые свободны», германский мир знает, что «все свободны». Таким образом, всемирная история проходит четыре ступени, и на последней, в германском государстве, абсолютный дух — основа и движущая сила всемирной истории — достиоет полной зрелости, возвращается к себе через полное раскрытие своего идеального содержания, которое он вмещал в себя, однако, еще до начала реального процесса всемирной истории.
Радикальный подход к анализу исторического процесса как порочное достояние западной мысли был критически переосмыслен К. Марксом при создании им фор-мационной теории развития общества. Эта теория приобрела впоследствии огромную известность. Она сыграла важную роль в осмыслении мировой истории, особенно последних двух веков.
Культура и цивилизация: многообразие их форм, особенности
В современном философском языке понятия «культура» и «цивилизация» — одни из самых распространенных и многозначных. Термин «культура» (лат. culture) переводится как «возделывание, обработка, развитие, почитание» и подразумевает на ранних этапах его употребления целенаправленное воздействие человека на природу (обработка почвы и т.п.), а также воспитание и обучение самого человека. Понятие «цивилизация» (лат. civilis — гражданки, государственный) появилось во французском языке в рамках теории прогресса в XVIII в.
С точки зрения наиболее распространенного и выражающего сущность самого человека деятельного подхода культура рассматривается как:
Специфический способ организации и развития человеческой жизнедеятельности, представленный в продуктах материального и духовного труда, в системе социальных норм и учреждений, в духовных ценностях, в совокупности отношений людей к природе, между собой и к самим себе;
качественное своеобразие исторически-конкретных форм этой жизнедеятельности на различных этапах общественного развития, в рамках определенных эпох, формаций, этнических и национальных общностей (античная, феодальная, латиноамериканская, русская культура и т.д.);
особенность сознания, поведения и деятельности людей в конкретных сферах общественной жизни (культура труда, быта, художественная, экологическая, политическая культура).
Цивилизация может быть определена как собственно социальная организация жизни, характеризующаяся всеобщей связью индивидов на основе воспроизводства, обеспечивающего ее бытие и развитие общественного богатства.
Современная цивилизация выступает как общество, основанное на идеалах «разума», «справедливости», «уважения прав человека», использования достижений науки и техники, обеспечивающих безопасность и комфорт в жизни человека.
Цивилизация ограничивает врожденный эгоизм людей. Цивилизованный человек — тот, кто не чинит неприятностей другому, принимает его в расчет, при этом вежлив, обходителен, тактичен, внимателен, уважает человека в другом. Культура же есть деятельность, в которой человек реализует свою сущность и субъективность, суть условие его свободы. Культура состоит в общественной ценности человека, а также в обретении им способности це-леполагания. Высшая ступень развития культуры заключается в развитии способностей и моральном совершенстве человека, которое проистекает единственно из уважения к нравственному закону, а не только из эмпирической склонности к его выполнению.
Для философии культуры XX в. в еще большей степени характерно разведение понятий культуры и цивилизации. Культура продолжает оставаться символом позитивного в развитии человечества, цивилизация в большинстве случаев получает нейтральную оценку, а нередко и резко отрицательную.
Тем не менее культура и цивилизация органично связаны, их нельзя мыслить как два параллельных рядоположенных процесса. Генетически цивилизация «произрастает» из культуры, она есть в некотором роде культура, но не сама по себе, а с болью и трудами воплотившая себя в эмпирических и подвижных этносоциальных, экономических и политических структурах. Другими словами, цивилизация выступает как отчужденная в институциональных, общезначимых процессах культура. Цивилизация есть совокупность условий, избавляющая людей от затрат невосполнимого времени индивидуальной жизни на заурядное природное выживание. Именно цивилизация вырабатывает средства, постоянно сокращающие вмешательство человека в мир природный — необходимый признак культуры. Материальные ресурсы современной цивилизации позволяют обеспечить бытие индивида, неделимость человека, благодаря чему дух получает куда больше возможностей заняться тем, что соответствует его сути — от воздействия на природу в ее физическом виде обратиться к человеку, его нефизическому бытию. Поэтому цивилизация, являясь результатом культуры, не противостоит ей.
Понятие духовной жизни общества. Закономерности формирования и функционирования духовной жизни общества
Духовная жизнь человека и человечества — феномен, который отличает их бытие от чисто природного и придает ему социальный характер. Через духовность идет осознание окружающего мира, выработка более глубокого и тонкого отношения к нему. Через духовность идет процесс познания человеком самого себя, своего предназначения и жизненного смысла.
История человечества показала противоречивость человеческого духа, его взлеты и падения, утраты и обретения, трагизм и громадный потенциал.
Духовность сегодня — условие, фактор и тонкий инструмент решения задачи выживания человечества, его надежного жизнеобеспечения, устойчивого развития общества и личности. От того, как человек использует потенциал духовности, зависит его настоящее и будущее.
Духовность — сложное понятие. Оно использовалось прежде всего в религии, религиозной и идеалистически ориентированной философии. Здесь оно выступало в виде самостоятельной духовной субстанции, которой принадлежит функция творения и определения судеб мира и человека.
Духовность — свидетельство определенной иерархии ценностей, целей и смыслов, в ней концентрируются проблемы, относящиеся к высшему уровню освоения мира человеком. Духовное освоение есть восхождение по пути обретения «истины, добра и красоты» и других высших ценностей. На этом пути определяются творческие способности человека не только мыслить и действовать утилитарно, но и соотносить свои действия с чем-то «вкеличност-ным», составляющим «мир человека».
Духовная жизнь — важная сторона бытия и развития человека и общества, в содержании которой проявляется подлинно человеческая сущность.
Духовная жизнь общества — область бытия, в которой объективная, надындивидуальная реальность дана не в виде противостоящей человеку внешней предметности, а как идеальная реальность, совокупность смыс-ложиэненных ценностей, присутствующая в нем самом и детерминирующая содержание, качество и направленность социального и индивидуального бытия.
Генетически духовная сторона бытия человека возникает на основе его практической деятельности как особая форма отражений объективного мира, как средство ориентации в мире и взаимодействия с ним. Как и предметно-практическая, духовная деятельность следует в целом законам этого мира. Разумеется, речь не идет о полном тождестве материального и идеального. Суть заключается в их принципиальном единстве, совпадении основных, «узловых» моментов. При этом создаваемый человеком идеально-духовный мир (понятий, образов, ценностей) обладает принципиальной автономностью, развивается и по своим собственным законам. В результате он может очень высоко воспарить над материальной действительностью. Однако полностью оторваться от своей материальной основы дух не может, поскольку в конечном счете это означало бы потерю ориентации человека и общества в мире.
Структура духовной жизни общества весьма сложна. Ядром ее является общественное и индивидуальное сознание.
Элементами духовной жизни общества принято считать также:
духовные потребности;
духовную деятельность и производство;
духовные ценности;
духовное потребление;
духовные отношения;
проявления межличностного духовного общения.
Техника: её специфика и закономерности развития. Техника и технические науки. Философия техники
Под техникой понимается система созданных средств и орудий производства, а также приемы и операции, умение и искусство осуществления трудового процесса. В технике человечество аккумулировало свой многовековой опыт, приемы, методы познания и преобразования природы, воплотило все достижения человеческой культуры. В формах и функциях технических средств своеобразно отразились формы и способы воздействия человека на природу. Техника как «производительные органы общественного человека» есть результат человеческого труда и развития знания и одновременно их средство.
Цель и функция техники — преобразовывать природу и мир человека в соответствие с целями, сформулированными людьми на основе их нужд и желаний.
Техника не есть цель сама по себе. Она имеет ценность только как средство. Конечно, можно рассматривать технику как самостоятельный феномен, но эта самостоятельность относительна: техника органически вписана в контекст социального бытия и сознания, составляя основу цивилизации, она находится в потоке текущего исторического времени и постоянно прогрессирует.
Человек всегда был связан с техникой; он производит и использует или потребляет продукты техники. Но в то же время и сам человек — продукт своей технической деятельности.
Исторический процесс развития техники включает три основных этапа: орудия ручного труда, машины, автоматы. Техника в своем развитии сейчас, пожалуй, начинает приближаться к человеческому уровню, двигаясь от аналогии с физическим трудом него организацией к аналогиям с ментальными свойствами человека. Пока мы достигли зоологической стадии техники, которая действительно значительно разработана.
Чем менее материальной, физической или наглядной является техническая имитация человека, тем сложнее овладеть техникой и контролировать ее.
Философское осмысление техники как таковой началось с середины XIX века. Роль производственной техники рассматривалось К. Марксом. Цель — объяснить,- дз что смысл орудий труда, заключается вы том, что люди в них проектировали сами себя.
Постепенно в работах о технике определились два направления:
инженерная философия техники;
гуманитарная философия техники.
Первая рассматривает развитие техники изнутри — анализирует природу технического творчества, сущность техники, тенденции ее развития. Техника представляет как способ бытия человека в этом мире. Ф. Десауэр рассматривал техническое творчество как сопричастное божественному творению и продолжающее его.
Вторая, анализирует положение техники в целом в жизни общества, влияние ее на состояние общества, человека, культуры. В рамках него техника подвергается критике. Утверждается что технически разум и его ориентации ограничены, так как они ориентированны на приспособление к нуждам и целям человека, техника часто изображается, как демоническая сила порабощающая человека и как средство способное и уничтожить человечество. Это противостояние имеет одни основы, поскольку роль техники, как и роль науки противоречива.
Одной из важнейших проблем, которой занимается философия техники, является проблема и концепция человека, создающего и использующего технику. Особенность этой проблемы в настоящее время связана с выросшей до беспредельности технологической мощью, имеющейся в распоряжении человека. При этом число людей, которых затрагивают технические мероприятия или их побочные эффекты, увеличилось до громадной величины. Затронутые этими воздействиями люди уже более не находятся в непосредственной связи с теми, кто производит данные воздействия. Далее, природные системы сами становятся предметом человеческой деятельности. Человек своим вмешательством может их постоянно нарушать и даже разрушать. Несомненно, это абсолютно новая ситуация: никогда прежде человек не обладал такой мощью, чтобы быть в состоянии уничтожить жизнь в частичной экологической системе и даже в глобальном масштабе или решающим образом довести ее до вырождения.
Понятие «информация». Информатизация: тенденции в изменении сознания, мышления, культуры
Философские определения понятия «информация» отличаются чрезвычайной противоречивостью вплоть до полярности. На одном полюсе— безграничный панинформизм (удачное выражение проф. А.В. Соколова), на другом — полнейший информационный нигилизм. Между ними — признание информации третьим атрибутом материи, равнозначным веществу и энергии; утверждение о независимости информации от какого бы то ни было материального носителя; трактовка ее как тонкоматериальной структуры с необычными для физического мира свойствами; признание в одном случае первичности информации и вторичности материи, а в другом — материальности информации и т.д.
Наиболее экспрессивно утверждаются две точки зрения — панинформистская и негинформистская.
Первую внедряет президент Международной академии информатизации И.И. Юзвишин. Информация, согласно его утверждению, «фундаментальный генерализационно-единый безначально-бесконечный законопроцесс резонансно-сотового, частотно-квантового и нульсингулярного самоотношения, самоотражения, отношения, взаимодействия, взаимопревращения, взаимосохранения (в пространстве и времени) энергии и движения на основе материзации и дематеризации в вакуумосферах и материосферах Вселенной».
Прямо противоположна по отношению к изложенной концепция инфонигилизма, в соответствии с которой понятие информации есть пустое множество, поскольку информацию невозможно идентифицировать
Информация в сущности есть достояние только субъективного сознаний, за его пределами информации не существует. Онтологически информация есть субъективная реальность.
Это утверждение целиком согласуется с достижениями современной психологии. Философы тоже определяют сознание как способность человека оперировать образами социальных взаимодействий, действий с предметами, социальных и культурных связей, отделенных от непосредственных контактов с людьми и актов деятельности, рассматривать эти образы в качестве условий, средств, ориентиров своего поведения. Сознание есть субъективный образ объективного мира, субъективная реальность.
Информация, ушедшая в глубины сознания, называется памятью.
Глобальные проблемы, причины их возникновения и основные признаки. Классификация глобальных проблем
Возникновение глобальных проблем, возрастание опасности их последствий ставят новые задачи перед наукой в прогнозировании и способе их решения. Глобальные проблемы — это сложная и взаимосвязанная система, которая оказывает воздействие на общество в целом, человека и природу, поэтому требует постоянного философского осмысления.
К глобальным проблемам, в первую очередь, относятся:
предотвращение мировой термоядерной войны, создание ненасильственного мира, обеспечивающего мирные условия для социального прогресса всех народов;
преодоление возрастающего разрыва в уровне экономического и культурного развития между странами, устранение во всем мире экономической отсталости;
обеспечение дальнейшего экономического развития человечества необходимыми для этого природными ресурсами (продовольствие, сырье, источники энергии);
преодоление экологического кризиса, порождаемого вторжением человека в биосферу:
прекращение стремительного роста населения (рост численности населения в развивающихся странах, падение рождаемости в развитых);
своевременное предвидение и предотвращение различных отрицательных последствий НТР и рациональное эффективное использование ее достижений на благо общества и личности.
Философское осмысление глобальных проблем — это изучение процессов и явлений, связанных с проблемами общепланетарной цивилизации, всемирно-исторического процесса. Философия анализирует причины, которые привели к появлению или обострению глобальных проблем, изучает их социальную опасность и обусловленность.
В современной философии сложились основные подходы к пониманию глобальных проблем:
все проблемы могут стать глобальными;
число глобальных проблем необходимо ограничить числом насущных и наиболее опасных (предотвращение войн, экология, народонаселение);
точное определение причин возникновения глобальных проблем, их признаки, содержание и методы быстрейшего разрешения.
Глобальные проблемы имеют общие черты: затрагивают будущее и интересы всего человечества, для их разрешения требуются усилия всего человечества, они требуют неотложного разрешения, находясь в сложной взаимосвязи между собой.
Глобальные проблемы имеют, с одной стороны, естественно-природный характер, с другой, — социальный. В этой связи их можно рассматривать как влияние или итог человеческой деятельности, оказавший отрицательное влияние на природу. Второй вариант возникновения глобальных проблем — кризис в отношениях между людьми, который затрагивает весь комплекс взаимоотношений между членами мирового сообщества.
Глобальные проблемы объединяются в группы по наиболее характерным признакам. Классификация позволяет установить степень их актуальности, последовательность теоретического анализа, методику и последовательность решения.
Наибольшее распространение получил метод классификации, в основе которого стоит задача определения остроты проблемы и последовательность ее решения. В связи с этим подходом можно выделить три глобальные проблемы:
между государствами и регионами планеты (недопущение конфликтов, установление экономического порядка);
экологические (защита окружающей среды, охрана и распределение топливных сырьевых ресурсов, освоение, космоса и Мирового океана;
между обществом и человеком (демография, здравоохранение, образование и др.).
Глобальные проблемы современности порождены в конечном счете именно всепроникающей неравномерностью развития мировой цивилизации, когда техническое могущество человечества неизмеримо превзошло достигнутый им уровень общественной организации, политическое мышление явно отстало от политической действительности, а побудительные мотивы деятельности преобладающей массы людей и их нравственные ценности весьма далеки от социального, экологического и демографического императивов эпохи.
ПОНЯТИЕ И СТР-РА ОБЩ-ЭКОН ФОРМАЦИИ. ФОРМАЦИЯ И ЦИВИЛИЗАЦИЯ. СУЩНОСТЬ ИСТОРИЧЕСКОГО ПРОЦЕССА.
ИСТОР.ПРОЦЕСС – РАЗВИТИЕ ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ СУЩНОСТИ, КОТ. С НЕОБХ-ТЬЮ ИНДИВИДУАЛИЗИРОВАНА, -ЕТ Ч/З ИНД. ЧЕЛОВ. СУЩНОСТИ., ЯВЛ-СЯ СУЩ-ТЬЮ Ч-КА ВООБЩЕ И КАЖД ОТД-ОГО ИНДИВИДА. РАЗВИТИЕ УНИВЕРСАЛЬНОЙ (РОДОВОЙ И ИНД) СУЩ-ТИ Ч-КА И СОСТ-ЕТ ОСН СОДЕРЖ-ИЕ И СМЫСЛ ИСТОРИЧ ПРОЦЕССА.
СУЩ-СТЬ Ч-КА ИМЕЕТ ДВЕ СТОРОНЫ: МАТЕРИАЛЬНУЮ, ДУХОВНУЮ. ПРИСВАИВАЯ СИЛЫ ПРИРОДЫ, ЛЮДИ СОЗДАЮТ НЕОБХ-МЫЕ ИМ КАК СОЦИАЛЬНЫМ СУЩЕСТВАМ СР-ВА СУЩ-НИЯ, СОЗДАЮТ И САМИХ СЕБЯ. СУЩ-СТЬ ЧЕЛОВЕЧЕС.-ИЯ СОСТ. В НЕПРЕРЫВНОМ ПРОЦЕССЕ ПОРОЖДЕНИЯ ИНДИВИДАМИ СЕБЯ И ПРИРОДЫ, В ПРОИЗ-ВЕ СЕБЯ ПОСРЕДСТВОМ ЕЁ ПРЕОБРАЗ-ИЯ. ПРОИЗВ-ВО ИНДИВИДОВ - ЭТО ПР-ВО ИХ РОДОВОЙ И ИНДИВИД-НОЙ СУЩ-ТИ, КОТ ВЫРАЖ-СЯ В СУЩНОСТНЫХ СИЛАХ: СПОСОБ-ТЯХ И ПОТРЕБ-ТЯХ, ТРУДЕ И МЫСЛИ И.Т.Д. СУЩНОСТНЫЕ СИЛЫ НАХ-СЯ В ЕДИНСТВЕ И ПРОТИВОРЕЧИИ. ВНУТР ПРОТИВОРЕЧИЯ ЧЕЛОВЕЧ СУЩ-ТИ НАХОДЯТ ВНЕШНЕЕ ВЫРАЖ-ИЕ В БОРЬБЕ КЛАССОВ, КОЛЛЕК-НОЙ И ЧАСТ СОБСТВ-СТИ. ИСТОР ПРОЦЕСС ПРЕДСТ-ЕТ СОБОЙ РАЗВЁРТ-ИЕ, УГЛУБЛ-ИЕ ПРЕЖДЕ ВСЕГО СУЩ-ТИ Ч-КА. ПРОГРЕССИРОВАНИЕ, УСЛОЖН-ИЕ СУЩ-НЫХ СИЛ Ч-КА И СОСТ-ЕТ ОСН СОДЕРЖ-ИЕ ИСТОР ПРОЦЕССА.
ГЛАВ ВЫСШИМ КРИТ-ЕМ СОЦ-ОГО ПРОГРЕССА ЯВЛ-СЯ УР-НЬ РАЗВ-ИЯ ПРОИЗВОД-НЫХ СИЛ. ОН ИМЕЕТ ДВЕ СТОРОНЫ: КОЛИЧ. И КАЧЕСТ. С КОЛИЧ-ОЙ СТОРОНЫ ОН ХАР-СЯ УР-НЕМ ПРОИЗВОД-СТИ ТРУДА, С КАЧЕСТВ-Й - УСЛОЖ-ЕМ ПРОИЗВОДИТ.СИЛ, Т.Е. ТЕХНИКОЙ И САМОГО Ч-КА. ЧЕЛОВ. СУЩ-НИЕ ИМЕЕТ СМЫСЛ В САМОМ СЕБЕ, У НЕГО НЕТ ЦЕЛИ ВНЕ ЕГО, ОНО-САМАЯ ВЫСШАЯ ЦЕЛЬ. ЧЕМ СЛОЖНЕЕ И БОГАЧЕ ЧЕЛОВЕЧ ЖИЗНЬ,ТЕМ СЛОЖН И ЕЁ СМЫСЛ. ОН СОЗД-СЯ Ч-КОМ, ТВОРЯЩИМ СОБСТВ-ОЕ, НЕ СУЩ-ЩЕЕ РАНЕЕ, БЫТИЕ. ТВОРЯЩИЙ Ч-К ВОСПР-ЕТ ДЕЙС-СТЬ ПОЛОЖ-НО, А ПРИСПОСАБ-ЩИЙСЯ ОТРИЦ-НО.
В СОВР. НАУКЕ СУЩ-ЕТ 2 КРАЙНИЕ ПОЗИЦИИ К ОЦЕНКЕ ИСТОРИЧ ПРОЦЕССА: 1.ЦИВИЛИЗАЦИОННЫЙ ПОДХОД ПРЕДСТАВЛЕН РАЗЛИЧ КОНЦ-ЦИЯМИ:
1)КОНЕЦ 19-20ВВ - КОНЦ-ЦИЯ Ф-ФИИ ЖИЗНИ (ШПЕНДЕР);
2)ЭКЗИСТЕНЦИАЛИЗМ - Ф-ФИЯ СУЩЕСТ-НИЯ (К.ЯСПЕРС);
3)ТЕХНОКРАТИЧ КОНЦ-ЦИЯ (ТОЙММИ, ГАМИЛЕЦКИЙ, БЕРДЯЕВ).
ВСЕ ЭТИ КОНЦ-ЦИИ – ЭТО СОВРЕМ. ИДЕАЛИСТИЧ. ПОНИМАНИЕ ИСТОРИИ. ЦИВИЛИЗАЦИЯ – (18В.) ОБЩ-ВО, ОБЛАД-ЩЕЕ ГОСУД СИС-МОЙ. ПО ШПЕНДЕРУ - ЭТО ОМЕРТВЛЕННАЯ КУЛТЬТУРА. НАИБ ОБЩЕЕ ОПР: ЦИВИЛИЗАЦИЯ – ЭТО КОНКР. ИСТОРИЧ. ОБЩ-СТЬ НАРОДОВ, ВЫДЕЛ-МАЯ НА ОСНОВАНИИ К.-Л. ПРИЗНАКА (НАПР, ЕДИНОЙ РЕЛИГИИ). ЦИВИЛИЗ.ПОДХОД ОТРИЦАЕТ ЕДИН-ВО И ПОСТУПАТ ХАР-Р ИСТОРИЧ ПРОЦЕССА (ШПЕНДЕР-КУЛЬТУРЫ НАРОДОВ М/У СОБОЙ НИКАК НЕ СВЯЗАНА). ЦИВИЛИЗ ПОДХОД ПЫТАЕТСЯ ОБЪЯС-ТЬ ОСОБЕННОЕ, УНИКАЛЬНОЕ.
2.АЛЬТЕРНАТИВНЫЙ ПОДХОД (ФОРМАЦИОННЫЙ). ЭТО ИДЕАЛИСТ.ПОДХОД К СОВРЕМ. ИСТОРИИ. ФОРМАЦИЯ - ОБЩ-ВО НА ОПРЕД ЭТАПЕ РАЗВИТИЯ. СТРУКТУРА ФОРМАЦИИ:
•ОСНОВАНИЕ(БАЗИС) – МАТЕР.ПРОИЗ-ВО, СОСТ. ИЗ ЕДИН-ВА ПРОИЗВОД. СИЛ И ОТНОШЕНИЙ;
•НАДСТРОЙКА – СОСТ. ИЗ ДУХ. И СОЦ.ОТНОШ-Й. БАЗИС ОПРЕД-ЕТ РАЗВИТИЕ НАДСТРОЙКИ. НАДСТР-КА ИМЕЕТ СВОЮ САМОСТ-СТЬ В РАЗВ-ИИ И ОСУЩ-ЕТ ОБРАТНОЕ ВОЗД-ИЕ НА БАЗИС.
ЗАКОНОМЕРНОСТИ ИСТОРИЧ ПРОЦЕССА:
1)БАЗОВАЯ ЗАКОНОМ-СТЬ. ИСТОРИЯ - ЕДИНЫЙ ПОСТУПАТЕЛЬНЫЙ ПРОЦЕСС РАЗВ-ИЯ Ч-КА КАК ПОСЛЕДОВАТ-АЯ СМЕНА ОСН. ОБЩ.-ЭКОН. ФОРМАЦИЙ, ИЗ КОТ. М. ВЫДЕЛИТЬ: ПЕРВОБЫТН, РАБОВЛАД, ФЕОДАЛЬН, КАПИТАЛИСТ, АЗИАТСКИЙ (М/У ПЕРВОБЫТ И РАБОВЛАД) СПОСОБ РАЗВ-ИЯ. ЕДИНЫЙ ПРОЦЕСС, Т.К. ЕД-ВО ЧЕЛОВЕЧ ПРИРОДЫ; ПОСТУП.ПРОЦЕСС, Т.К.СУЩ-ЕТ ТРУД. ДЕЯТ-СТЬ( В ОПР ТРУД-ПРОЦЕСС ПР-ВА - ЗАЛОЖЕН ПОСТУП. ХАР-Р).
2)СОХРАНИЛОСЬ ПОСТ. ВОЗРАСТ-ИЕ СУЩНОСТ. СИЛ Ч-КА.
3)ЗАКОНОМЕР-СТЬ ОПЕРЕЖАЮЩЕГО ХАР-РА РАЗВ-ИЯ ЧЕЛОВЕЧ. СПОСОБ-ТЕЙ В ОТН-НИИ ПОТРЕБ-ТИ, ТРУДА СОЗН-ИЯ.
4)ЗАКОНОМЕР-СТЬ СООТ-ВИЯ БАЗИС. НАДСТРОЙКИ.
5)ЗАКОНОМЕР-СТЬ АККУМУЛЯТИВН. ХАР-РА ИСТОРИЧ. ПРОЦЕССА (ПОЭТАПНОЕ НАКОПЛ-ИЕ ОСНОВНОГО ПОЛОЖ-ОГО СОДЕРЖ-ИЯ ПРЕДЫДУЩИХ ЭТАПОВ).
6)ИНДИВИДУАЛИЗ-ЦИЯ ИСТОРИЧ ПРОЦЕССА.ПО МЕРЕ ИСТОР. ПРОЦЕССА ИНДИВИД-СТЬ В ЧЕЛОВЕКЕ СТРЕМ-СЯ К ТОЖД-ВУ С ЕГО РОДОВЫМ СОДЕРЖ-ЕМ.
ФОРМЫ ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ (ОС).
ОБЩЕСТВЕННОЕ СОЗНАНИЕ СОСТАВЛЯЕТ ДУХОВНУЮ СФЕРУ ОБЩЕСТВА, ОНО СВЯЗАНО С ИНДИВИДУАЛЬНЫМ. 2 ТИПА ОПРЕДЕЛЕНИЙ:
1.ПЕРЕЧИСЛИТЕЛЬНОЕ. ОБЩЕСТВЕННОЕ СОЗНАНИЕ - СОВОКУПНОСТЬ ИДЕЙ, ВЗГЛЯДОВ, ПРЕДСТАВЛЕНИЙ, ТЕОРИЙ, ФАНТАЗИЙ, ЗАБЛУЖДЕНИЙ И Т.Д. (НО НЕПОНЯТНО, ЧТО ТАКОЕ ИДЕЯ)
2.ОБЩЕСТВЕННОЕ СОЗНАНИЕ - ЭТО НЕ ПРОСТО СОВОКУПНОСТЬ ИДЕЙ, А ОТРАЖЕНИЕ ОБЩЕСТВЕННОГО БЫТИЯ ИЛИ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОЙ ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА. ОНО НЕ ИМЕЕТ ВНУТРЕННЕГО ИСТОЧНИКА РАЗВИТИЯ (ДОКАЗАТЕЛЬСТВО В СИСТЕМЕ ГЕГЕЛЯ), ИСТОЧНИК ЛЕЖИТ ВНЕ ЕГО, В САМОЙ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОЙ ЖИЗНИ ИНДИВИДА, В ЕГО ЖИЗНЕННОЙ ПРАКТИКЕ.
Структура общественного сознания адекватна структуре общественного бытия. Уровни:
1.Уровень обыденного сознания. Оно складывается в повседневной жизни человека, основывается на здравом смысле, т.е. на представлении, не требующем доказательств. В здравом смысле ведущую роль играет логический, рациональный момент, а не чувственный. Предметом отражения являются внешние стороны действительности, явления. С ним связано понятие "общественная психология" (стихийным образом существующие общественные нормы) Это примитивный уровень в рамках обыденного сознания.
2.Уровень теоретического сознания. Отражает внутренние стороны действительности или сущность самой действительности. Зачатки теоретического сознания есть у каждого человека. Но в целом оно складывается в результате научной и художественной деятельности. Оно оперирует строгими понятиями, их системой, различными логическими операциями, что позволяет теоретическому сознанию установить законы общественного бытия. Оно связано с идеологией (системная совокупность взглядов на общественную действительность). Она есть у каждого.
ФОРМА СОЗНАНИЯ - ЭТО СИСТЕМА ОПРЕД-Х ВЗГЛЯДОВ И ИДЕОЛОГИЧЕСКИХ ОТНОШЕНИЙ, В КОТОРЫХ ЭТИ ВЗГЛЯДЫ ВЫРАЖАЮТСЯ. ВЫДЕЛЯЮТ ФОРМЫ СОЗНАНИЯ:
1)ЭКОНОМИЧЕСКОЕ ОС. ОТОБРАЖАЕТ ЭКОН.ХОЗ.ДЕЯТ-ТЬ ЛЮДЕЙ И ИХ ВЗАИМООТНОШЕНИЯ В ПРОЦЕССЕ Д–ТИ.
2)НРАВСТВЕННОЕ ОС. МОРАЛЬ – ОТРАЖЕНИЕ СОЦИАЛЬНОЙ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ В ЦЕЛОМ ПОД УГЛОМ ЗРЕНИЯ ЦЕННОСТИ ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ ЖИЗНИ. РЕГУЛИРУЕТ ПОВЕДЕНИЕ ЛЮДЕЙ, ИХ ОТНОШЕНИЯ ДР. К ДР. БАЗОВЫЕ ПОНЯТИЯ: ДОБРО И ЗЛО. ГЛАВНЫЙ «?» О СМЫСЛЕ ЖИЗНИ.
3)ЭСТЕТИЧЕСКОЕ ОС. ВЫСШИМИ КАТЕГОРИЯМИ ЯВЛ. ПРЕКРАСНОЕ И БЕЗОБРАЗНОЕ. ЭСТЕТИЧ-ОЕ И ХУД-ОЕ ОТРАЖАЮТ ДЕЙСТ-ТЬ В ЕЁ ЦЕЛОСТНОСТИ, КОНКРЕТ-ТИ, ИНДИВИД-ТИ.
4)ПРАВОВОЕ ОС. ПРАВО – СОВ-ТЬ ВЗГЛЯДОВ И НОРМ, РЕГУЛИР-ЩИХ СУЩЕСТВЕННЫЕ ОТНОШЕНИЯ ЛЮДЕЙ ДР. К ДР. КЛЮЧЕВОЕ ПОНЯТИЕ – СПРАВЕДЛИВОСТЬ, НО ОНО ОГРАНИЧЕННО В ОТЛИЧИИ ОТ МОРАЛИ КЛАССОВЫМИ СТЕРЕОТИПАМИ.
5)РЕЛИГИОЗНОЕ ОС. РЕЛИГИЯ – ФАНТАСТИЧЕСКОЕ, ПЕРЕВЕРНУТОЕ ОТРАЖЕНИЕ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ В ЦЕЛОМ НА ОСНОВЕ ПРЕДСТАВЛЕНИЯ О СВЕРХ ПОДОБНОМ СУЩЕСТВЕ – БОГЕ (НО НЕТ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ ЕГО СУЩЕСТВОВАНИЯ). РЕЛИГИЯ ПОСТЕПЕННО ВЫТЕСНЯЕТСЯ АТЕИСТИЧЕСКИМ СОЗНАНИЕМ.
6)ФИЛОСОФСКОЕ ОС. ФИЛОС – СИС ВСЕОБЩИХ ВЗГЛЯДОВ НА МИР И ЧЕЛА.
7)НАУЧНОЕ ОС. НАУКА - ЭТО АДЕКВАТНОЕ ОТРАЖЕНИЕ ДЕЙСТ-ТИ В СИСТЕМАХ ПОНЯТИЙ. ЦЕЛЬ НАУЧНОГО ПОЗНАНИЯ – ИСТИНА, Т. Е. АДЕКВАТНОЕ ЗНАНИЕ, КОТ. Д/Б ПОДТВЕРЖДЕНО ЭМПИРИЧЕСКИМИ ДАННЫМИ И ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНО ПРОВЕРЕНО. НАУКА ИМЕЕТ ПРЕДМЕТ И МЕТОД.
8)ЭКОЛОГИЧЕСКОЕ ОС.
ПРОИЗВОДИТЕЛЬНЫЕ СИЛЫ.
ПС ВЫРАЖАЮТ ЕДИНСТВО ДВУХ СТОРОН: ЛИЧНОЙ (ЧЕЛ-К И ЧЕЛ.ТРУД) И ВЕЩЕСТВЕННОЙ (СРЕДСТВА ПРОИЗВОДСТВА).
ТРУД - ВСЕГДА ОПОСРЕДОВАННЫЙ ПРОЦЕСС, САМ ПО СЕБЕ НЕ РЕАЛИЗУЕТСЯ, А РЕАЛИЗУЕТСЯ В ДИАЛОГЕ С ТЕХНИКОЙ. ПОДХОДЫ:
1)ТЕХНОКРАТИЧЕСКИЙ (ПЛЕХАНОВ, ТЕОРИИ ИНДУСТРИАЛЬНОГО И ПОСТИНДУСТРИАЛЬНОГО ОБЩЕСТВА). ПОЛАГАЮТ, ЧТО ПРОИЗВОДСТВО ЗАВИСИТ ОТ СОСТОЯНИЯ ТЕХНИКИ. ЭТОТ ПОДХОД ПОЯВЛЯЕТСЯ, Т.К.:
•ТРУД НЕ ИМЕЕТ ПРЕДМЕТНОЙ ФОРМЫ ВЫРАЖЕНИЯ. ВОЗНИКАЕТ ИЛЛЮЗИЯ, ЧТО ДВИЖЕНИЕ И РАЗВИТИЕ ПРОИСХОДИТ ТОЛЬКО В ТЕХНИКЕ.
•ТРУД ЗАВИСИТ ОТ ТЕХНИКИ (ОРУДИЙ ТРУДА). НО ЭТА ЗАВИСИМОСТЬ НЕ АБСОЛЮТНА: ЧЕЛОВЕК, КОТОРЫЙ ПРОИЗВЁЛ МАШИНУ ОТ НЕЁ НЕ ЗАВИСИТ, А НАОБОРОТ.
2)ГУМАНИСТИЧЕСКИЙ. ТЕХНИКА САМА НЕ ПРОИЗВОДИТ, А ПРОИЗВОДИТ ЧЕЛОВЕК И ЕЁ, И БЛАГА. ОНА НЕ ИМЕЕТ ИСТОЧНИКА САМОРАЗВИТИЯ. СТОИТ УДЕЛЯТЬ ВНИМАНИЕ РАЗВИТИЮ РАБОЧЕЙ СИЛЫ, А НЕ ТЕХНИКИ.
ТРУД ОПРЕДЕЛЯЮТ КАК МАТЕРИАЛЬНОЕ ПРОИЗВОДСТВО В УЗКОМ СМЫСЛЕ. ТРУД - СОЦИАЛЬНЫЙ МАТЕРИАЛЬНЫЙ ПРОЦЕСС ПОСТОЯННОГО ПОРОЖДЕНИЯ ЧЕЛОВЕКА ИЗ ПРИРОДЫ. ЭТО СВЯЗЬ ЧЕЛОВЕКА И ОКРУЖАЮЩЕГО МИРА. ТРУД РАССМАТРИВАЕТСЯ В НЕСКОЛЬКИХ АСПЕКТАХ:
1. ВСЕОБЩИЙ, ТРУД РАССМАТРИВАЕТСЯ ПРИМЕНИТЕЛЬНО К МИРУ В ЦЕЛОМ. ТРУД ПРЕДСТАЁТ КАК ВЫСШАЯ ФОРМА МАТЕРИАЛЬНОЙ АКТИВНОСТИ (ВСЕ МАТЕРИАЛЬНЫЕ ПРЕДМЕТЫ ЕЮ ОБЛАДАЮТ, НО ТРУД - ВЫСШАЯ, НАИБОЛЕЕ СЛОЖНАЯ ФОРМА). ТРУД ВЫСТУПАЕТ КАК УНИВЕРСАЛЬНЫЙ ПРОЦЕСС, Т.К. В ТРУДЕ ЧЕЛОВЕК ОТНОСИТСЯ КО ВСЕМУ МНОГООБРАЗИЮ МАТЕРИАЛЬНОГО МИРА, Т.Е. В ТРУДЕ ПРЕОБРАЗУЕТСЯ ВСЁ. ОН ВКЛЮЧАЕТ В СЕБЯ ВСЕ ФОРМЫ МАТЕРИАЛЬНОЙ АКТИВНОСТИ, Т.Е. В НЁМ ПРЕДСТАВЛЕНЫ И ХИМИЧЕСКАЯ, И ФИЗИЧЕСКАЯ, И БИОЛОГИЧЕСКАЯ АКТИВНОСТЬ. ТРУД ВЫСТУПАЕТ КАК СПОСОБ СУЩЕСТВОВАНИЯ И РАЗВИТИЯ ЧЕЛОВЕКА.
2. ОСОБЕННЫЙ. ТРУД РАССМАТРИВАЕТСЯ ПРИМЕНИТЕЛЬНО К ОБЩЕСТВУ. ТРУД ПРЕДСТАЁТ КАК КОНКРЕТНЫЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ ПРОЦЕСС, ЯВЛЕНИЕ, Т.К. ОН РАЗВИВАЕТСЯ. ОН НЕ СКЛАДЫВАЕТСЯ НА ПУСТОМ МЕСТЕ, ОН НА БАЗЕ УЖЕ СЛОЖИВШИХСЯ ПРОИЗВОДСТВЕННЫХ НАВЫКОВ.
ТРУД ВЫСТУПАЕТ КАК СПОСОБ ПРЕОБРАЗОВАНИЯ ЖИЗНИ НЕ ТОЛЬКО ОТДЕЛЬНОГО ИНДИВИДА, НО И ОБЩЕСТВА В ЦЕЛОМ.
3. ЕДИНИЧНЫЙ. ТРУД КАК ЭЛЕМЕНТАРНЫЙ ПРОЦЕСС. ПРОЦЕСС ПРЕВРАЩЕНИЯ НЕКОЕГО ИСХОДНОГО ПРЕДМЕТА В КОНЕЧНЫЙ ПРОДУКТ. ОН ОПОСРЕДУЕТСЯ СРЕДСТВАМИ ПРОИЗВОДСТВА, ТРУДА. КОНЕЧНЫЙ ПРОДУКТ СЛУЖИТ ДЛЯ ПОТРЕБЛЕНИЯ (УДОВЛЕТВОРЕНИЯ ПОТРЕБНОСТЕЙ И РЕАЛИЗАЦИИ СПОСОБНОСТЕЙ). ВИДНА НАПРАВЛЕННОСТЬ ОТ ПРОСТОГО К СЛОЖНОМУ, ОТ ПРЕДМЕТА К ПРОДУКТУ, ОТ ПРИРОДЫ К ЧЕЛОВЕКУ. ТРУД РАЗВИВАЕТСЯ, ИМЕЕТ ИСТОРИЧЕСКИЙ ХАРАКТЕР, РАЗВИТИЕ НАПРАВЛЕНО ДВИЖЕНИЕМ ОТ ПРИРОДЫ К ЧЕЛОВЕКУ. ТРУД ИМЕЕТ ИЗБЫТОЧНЫЙ ХАРАКТЕР, Т.К. ВСЕГДА ПРЕВЫШАЕТ ЗАТРАЧЕННЫЕ ИЗДЕРЖКИ ДЛЯ ПОДДЕРЖАНИЯ РАБОЧЕЙ СИЛЫ. ЭТО САМОВОЗРАСТАЮЩАЯ ВЕЛИЧИНА, Т.К. В ПРОЦЕССЕ ТРУДА ЧЕЛОВЕК КАЖДЫЙ РАЗ ПРИСОЕДИНЯЕТ К СОБСТВЕННЫМ СИЛАМ СИЛЫ ПРИРОДЫ, ОН ОКАЗЫВАЕТСЯ СЛОЖНЕЕ, ЧЕМ ОН БЫЛ. КАК ТРУД, ТАК И ЧЕЛОВЕК ЯВЛЯЮТСЯ СЛОЖНЕЕ САМИХ СЕБЯ. ДВИЖУЩИЙ ЭЛЕМЕНТ - ПРОТИВОРЕЧИЕ МЕЖДУ ПРОСТЫМ И СЛОЖНЫМ, ПРИРОДОЙ И ЧЕЛОВЕКОМ. ТРУД - ПРОЦЕСС, КОТОРЫЙ КАЖДЫЙ РАЗ СНИМАЕТ ЭТО ПРОТИВОРЕЧИЕ. ПРОЦЕСС ИМЕЕТ БЕСКОНЕЧНЫЙ ХАРАКТЕР.
ВЕЩЕСТВЕННЫЙ ЭЛЕМЕНТ. ТРУДОВОЙ ПРОЦЕСС В ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА ПРОИСХОДИТ В ДИАЛОГЕ С ТЕХНИКОЙ. ТЕХНИКА - ЭТО ПОСРЕДНИК МЕЖДУ ЧЕЛОВЕКОМ И ПРИРОДОЙ. СУЩЕСТВУЕТ НЕСКОЛЬКО ПОДХОДОВ К ИСТОРИИ ТЕХНИКИ:
1)ВЫДЕЛЕНИЕ СЛОЖНОСТИ ТЕХНИКИ ПО СВОЙСТВАМ САМОЙ ТЕХНИКИ. НО НЕПОНЯТНА СМЕНА ОДНИХ ОРУДИЙ НА ДРУГИЕ, Т.К. ТЕХНИКА САМА НЕ РАЗВИВАЕТСЯ, ЗНАЧИТ, ИСТОЧНИК НАХОДИТСЯ ВНЕ НЕЁ
2)ПО ТЕМ МАТЕРИАЛЬНЫМ ПРОЦЕССАМ, КОТОРЫЕ ОВЕЩЕСТВЛЕНЫ В ТЕХНИКЕ (ПО ФОРМАМ МАТЕРИИ). НО ПРИРОДА ТЕХНИКУ НЕ РАЗВИВАЕТ, ХОТЯ В НЕЙ ПРЕОБРАЗУЕТСЯ
3)ПО СВОЙСТВАМ ЧЕЛОВЕКА, Т.Е. СВОЙСТВА ЧЕЛОВЕКА, КОТОРЫЕ ОВЕЩЕСТВЛЯЮТСЯ В ТЕХНИКЕ. НО В ДАННОМ ПОДХОДЕ МОЖНО УСОМНИТЬСЯ, Т.К. МАШИНА НЕ ТРУДИТСЯ, ОНА НЕ БЕРЁТ НА СЕБЯ ФУНКЦИИ ТРУДА, ПРЕОБРАЗУЕТ ВСЁ САМ ЧЕЛОВЕК. ЧЕЛОВЕК САМ АКТУАЛИЗИРУЕТ СОБСТВЕННЫЙ МАТЕРИАЛЬНЫЙ ПРОЦЕСС
Предмет труда (то, на что направлена человеческая деятельность) и средства труда (посредством чего воздействуют на предмет труда) образуют средства произ-ва. В средствах труда различают механические средства, или орудия труда, и средства для хранения предметов труда. Продукты труда представляют собой не только результат, но и условие процесса труда. Труд осуществляется посредством орудий или средств труда. Соотношение труда и орудий труда есть соотношение высшего (социального) и низшего (природного). Источники развития произв-ных сил. В производительных силах наиболее подвижным, динамичным является общество, люди, ибо техника - преобразованный природный элемент общества, средство существования. Изменение техники осуществляется людьми, создается в результате целесообразной деятельности человека, это значит, что человек должен меняться раньше, чем техника. Однако изменение человека происходит в диалоге с техникой. Появлению новой техники предшествует возникновение новых потребностей, которые толкают человека к ее совершенствованию, и способностей, которые в процессе создания новой техники получают дальнейшее развитие, перерастая достигнутый уровень. #, рабочий должен приспосабливаться к непрерывности процесса производства ритму, заданному ему машиной, так как машины не смогут приспособиться к человеку. Мастерство ремесленников было тем выше, чем больше искусства, накопленного поколениями, они в себя вбирали. В машинном труде картина меняется. Автоматизация производства ведет к тому, что труд становится невозможным без развития многосторонних способностей. Современный этап требует от работника высокого уровня знаний, умения быстро переходить от одной профессии к другой. Но наиболее творческая часть труда всегда осуществлялась человеком. Граница между творческими функциями человека и возможностями машины постоянно меняется. С передачей части функций машине у него появляются новые творческие функции. Процесс взаимодействия человека и машины противоречив: с одной стороны происходит рост свободы, ослабление зависимости человека от освоенной им техники, с другой - растет его зависимость от новой, более сложной техники. Овладевая наличными орудиями труда, человек подчиняет их себе и тем самым приобретает независимость от данного уровня техники. Развитие орудий труда идет в направлении к человеку, к достижению с ним сходства (искусственный интеллект, персональные компьютеры).
СУЩНОСТЬ И ЗАКОНЫ РАЗВИТИЯ ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ.
ОБЩЕСТВЕННОЕ СОЗНАНИЕ СОСТАВЛЯЕТ ДУХОВНУЮ СФЕРУ ОБЩЕСТВА, ОНО СВЯЗАНО С ИНДИВИДУАЛЬНЫМ. 2 ТИПА ОПРЕДЕЛЕНИЙ:
1.ПЕРЕЧИСЛИТЕЛЬНОЕ. ОБЩЕСТВЕННОЕ СОЗНАНИЕ - СОВОКУПНОСТЬ ИДЕЙ, ВЗГЛЯДОВ, ПРЕДСТАВЛЕНИЙ, ТЕОРИЙ, ФАНТАЗИЙ, ЗАБЛУЖДЕНИЙ И Т.Д. (НО НЕПОНЯТНО, ЧТО ТАКОЕ ИДЕЯ)
2.ОБЩЕСТВЕННОЕ СОЗНАНИЕ - ЭТО НЕ ПРОСТО СОВОКУПНОСТЬ ИДЕЙ, А ОТРАЖЕНИЕ ОБЩЕСТВЕННОГО БЫТИЯ ИЛИ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОЙ ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА. ОНО НЕ ИМЕЕТ ВНУТРЕННЕГО ИСТОЧНИКА РАЗВИТИЯ (ДОКАЗАТЕЛЬСТВО В СИСТЕМЕ ГЕГЕЛЯ), ИСТОЧНИК ЛЕЖИТ ВНЕ ЕГО, В САМОЙ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОЙ ЖИЗНИ ИНДИВИДА, В ЕГО ЖИЗНЕННОЙ ПРАКТИКЕ.
СТРУКТУРА ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ АДЕКВАТНА СТРУКТУРЕ ОБЩЕСТВЕННОГО БЫТИЯ. УРОВНИ:
1.УРОВЕНЬ ОБЫДЕННОГО СОЗНАНИЯ. ОНО СКЛАДЫВАЕТСЯ В ПОВСЕДНЕВНОЙ ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА, ОСНОВЫВАЕТСЯ НА ЗДРАВОМ СМЫСЛЕ, Т.Е. НА ПРЕДСТАВЛЕНИИ, НЕ ТРЕБУЮЩЕМ ДОКАЗАТЕЛЬСТВ. В ЗДРАВОМ СМЫСЛЕ ВЕДУЩУЮ РОЛЬ ИГРАЕТ ЛОГИЧЕСКИЙ, РАЦИОНАЛЬНЫЙ МОМЕНТ, А НЕ ЧУВСТВЕННЫЙ. ПРЕДМЕТОМ ОТРАЖЕНИЯ ЯВЛЯЮТСЯ ВНЕШНИЕ СТОРОНЫ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ, ЯВЛЕНИЯ. С НИМ СВЯЗАНО ПОНЯТИЕ "ОБЩЕСТВЕННАЯ ПСИХОЛОГИЯ" (СТИХИЙНЫМ ОБРАЗОМ СУЩЕСТВУЮЩИЕ ОБЩЕСТВЕННЫЕ НОРМЫ) ЭТО ПРИМИТИВНЫЙ УРОВЕНЬ В РАМКАХ ОБЫДЕННОГО СОЗНАНИЯ.
2.УРОВЕНЬ ТЕОРЕТИЧЕСКОГО СОЗНАНИЯ. ОТРАЖАЕТ ВНУТРЕННИЕ СТОРОНЫ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ ИЛИ СУЩНОСТЬ САМОЙ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ. ЗАЧАТКИ ТЕОРЕТИЧЕСКОГО СОЗНАНИЯ ЕСТЬ У КАЖДОГО ЧЕЛОВЕКА. НО В ЦЕЛОМ ОНО СКЛАДЫВАЕТСЯ В РЕЗУЛЬТАТЕ НАУЧНОЙ И ХУДОЖЕСТВЕННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. ОНО ОПЕРИРУЕТ СТРОГИМИ ПОНЯТИЯМИ, ИХ СИСТЕМОЙ, РАЗЛИЧНЫМИ ЛОГИЧЕСКИМИ ОПЕРАЦИЯМИ, ЧТО ПОЗВОЛЯЕТ ТЕОРЕТИЧЕСКОМУ СОЗНАНИЮ УСТАНОВИТЬ ЗАКОНЫ ОБЩЕСТВЕННОГО БЫТИЯ. ОНО СВЯЗАНО С ИДЕОЛОГИЕЙ (СИСТЕМНАЯ СОВОКУПНОСТЬ ВЗГЛЯДОВ НА ОБЩЕСТВЕННУЮ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ). ОНА ЕСТЬ У КАЖДОГО.
ЗАКОНЫ ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ:
1.ЗАКОН ЗАВИСИМОСТИ ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ ОТ ОБЩЕСТВЕННОГО БЫТИЯ (ХАРАКТЕРА ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ ЖИЗНИ). МЫСЛИ ТАКОВЫ, КАКОВА ЖИЗНЬ. ПРЕДМЕТ ОТРАЖЕНИЯ СОЗНАНИЯ - ОБЩЕСТВЕННАЯ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ, ПОЭТОМУ В СОЗНАНИИ ПОЯВЛЯЕТСЯ ВСЁ ИЗ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ. НО СОЗНАНИЕ МОЖЕТ В РАЗНОЙ СТЕПЕНИ ОТРАЖАТЬ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТЬ, С РАЗНОЙ ТОЧНОСТЬЮ. ЕСЛИ ОСОЗНАНИЕ СВЯЗАНО С ПРАКТИКОЙ, ТО ОТРАЖЕНИЕ - БОЛЕЕ ГЛУБОКОЕ, СУЩНОСТНОЕ. ЧТО КАСАЕТСЯ ОТНОШЕНИЙ (ПРОИЗВОДСТВЕННЫХ, ПОЛИТИЧЕСКИХ), ТО ИХ ГЛУБИНА УМЕНЬШАЕТСЯ. ОТРАЖЕНИЕ ИМЕЕТ КАЧЕСТВЕННУЮ И КОЛИЧЕСТВЕННУЮ СТОРОНУ. КАЧЕСТВЕННАЯ СТОРОНА - ЭТО СХОДСТВО ОБРАЗОВ С ДЕЙСТВИТЕЛЬНЫМ ПРЕДМЕТОМ. КОЛИЧЕСТВЕННАЯ СТОРОНА - СТЕПЕНЬ СХОДСТВА.
2.ЗАКОН ОТНОСИТЕЛЬНОЙ САМОСТОЯТЕЛЬНОСТИ ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ. ПРОЯВЛЯЕТСЯ:
1)В ОТСТАВАНИИ СОЗНАНИЯ ОТ РАЗВИТИЯ ОБЩЕСТВЕННОГО БЫТИЯ, ОНО ЗАПАЗДЫВАЕТ (ПЫТАЕМСЯ МЫСЛИТЬ ПО ОПЫТУ СТАРЫХ ЯВЛЕНИЙ)
2)В ПРЕЕМСТВЕННОСТИ ИДЕЙ
3)В НЕРАВНОМЕРНОСТИ РАЗВИТИЯ РАЗЛИЧНЫХ ФОРМ ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ. ЭКОНОМИЧЕСКОЕ СОЗНАНИЕ - НАИБОЛЕЕ ИЗМЕНЧИВАЯ ФОРМА, МЕНЕЕ ИЗМЕНЧИВАЯ - НАУЧНОЕ, ЭСТЕТИЧЕСКОЕ СОЗНАНИЕ.
3.ЗАКОН АКТИВНОСТИ ОБЩЕСТВЕННОГО СОЗНАНИЯ. СОЗНАНИЕ СПОСОБНО ОКАЗЫВАТЬ ОБРАТНОЕ ВОЗДЕЙСТВИЕ НА ОБЩЕСТВЕННУЮ ЖИЗНЬ. ОНО СПОСОБНО ОПЕРЕЖАТЬ РАЗВИТИЕ НАЛИЧНОГО УРОВНЯ БЫТИЯ (ПРЕДУГАДЫВАТЬ, ПЛАНИРОВАТЬ), НО СУЩНОСТЬ СОЗНАНИЕ ПРЕДСКАЗАТЬ НЕ В СИЛАХ, ПОКА ОНА НЕ ПРОЯВИТСЯ. ОНО ОРГАНИЗУЕТ ЧЕЛОВЕЧЕСКУЮ ПРАКТИКУ.
ПРОБЛЕМЫ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ ОБЩЕСТВА И ПРИРОДЫ.
Возникновение общества. История чело общества в опред смысле являет картину его изменяющегося взаимод с природой. Однако общество не сущ изначально. История его возникнов не отделима от истории становления самого человека. Являясь частью прир человек постепенно, в поцессе труда и общения формир как социальное существо. Этот проц имеет своим началом выделение чел из животного мира, формир у него социальных побудит мотивов вповедении. В силу вступает наряду с естеств и социальный отбор. (применительно к сообществам) Выживали те сообщества кот подчинялись опред социально значимым требованиям: сплоченности взаимопомощи... Это социально значимое закреплялось естеств отбором и передачей опыта. В преобразов первобытного стада в челов общество все большую роль играли соц закономерности на фоне действия биологич. Это осущ в первую очередь в проц труда.
Для труда характерен коллективно организованный, целенаправленный общ способ деятельности.
Труд есть процесс, совершающийся между чел и природой, процесс, в кот человек своей собственной деятельностью опосредует, регулирует и контролирует обмен в-еств между собой и природой. Т.о. труд - та главная мат сила , кот вела к возникнов и формированию собственно человеческой жизни - общества. Однако ее действие было бы невозможным без формирования языка., кот является важнейшим средством осущ трудового процесса.
Прир Среда - естественное условие жизни общества. История Земли и история человечества - это две главы одного романа”-Герцен. Общество явл частью более обширного целого- природы. Чел живет на земле в пределах тонкой ее оболочки - географ Среды. Она есть зона обитания чел и сфера прилож его сил. Географ седа - это та часть пр, котрая составл еобходимое условие жизни общества, будучи вовлеченной в процесс общ производства. Вне ее наша жизнь евозможна.
С самого возникнов челов общество изменяло окруж природу и само менялось под ее воздействием. Воздействие общ на прир обуславливается развитием мат производства, науки и техники, общ потребностей. При этом происходит расширение рамок геогр Среды, накопление новых свойств, все более отдаляющих ее от девственного состояния. Если лишить соврем геогр среду ее свойств, созданных трудом многих поколений, и поставить совр общество в исх природные условия, то оно не сможет существовать.
В свою очередь и геогр среда влияет на развитие общества. Сравним развитие народов севера и юга, тропиков. Геогр Среда оказывает влияние на хозяйственную специализацию стран ирайонов. Так, если в усл тундры насел занимается оленеводством, а в субтропиках - разведением цитрусовых. Влияние геогр Среды на общество - явление историческое: чем глубже в глубь веков, чем слабее силы общества, тем больше его зав0ть от геогр Среды.
Ограничивается ли Среда жизни обществалишь географ средой? Нет. качественно иной естеств средой его жизни явл сфера всего живого - биосфера. В р-те длит эволюции биосф сложилась как динамическая, внутренне дифференцированная равновесная система. Она развивается вместе с эволюцией Вселенной и всего живого.
Помимо всего живого биосфера включает в себя и человека. Причем его влияние сильно меняет биосферу. С развитием человечества осуществляется переход к новому качественному состоянию - ноосфере, представляющую собой сферу живого и разумного. Ноосфера т.о. новая особая реальность, связанная с более глубокими и всесторонними формами преобраз воздействия общества на природу.
Экология. - наука, изучающая закономерности взаимодействия живого с внешними условиями его обитания с целью поддежания динам равновесия системы “общество-природа”.
Развитие человечества, его производ сил столкнули челов с пробл ограниченности прир ресурсов, возможного наруш динам равновесия системы общ-прир. “Не стоит обольщаться победами над природой. За каждую такую победу она мстит. Каждая из этих побед меет правда в первую очередь те последствия, на кот мы расчитывали, но во втор и в третью очередь совсем другие, непредвиденые последствия, кот очень часто уничтожают значение первых.” Мы все воюем с природой, а надо мирно существовать в ней.
Чел, превращая все большую часть природы в среду своего обитания, расширяет границы своей свободы по отношению к природе, что должно обострять в нем чувство ответственности за преобоазующее воздействие на нее. Здесь находит отражение общефил прнцип: “чем полнее свобода, тем выше ответственность”.
В настоящее время глобальность эколог проблем требует от чел иного способа мышлеия, новой формы самосознания - Экологического сознания. Это прежде всего означает, что челов должно осознать себя как единое целое в своем отношении к природе. Самое первое и главное условие сохранение равновесия и гармонии с природой - это разумное сосуществование людей друг с другом. Необходимо соединить усилия всех людей, всего человечества в решениях этих проблем. В соврем обществе потреблеия решение эколог проблем невозможно...
РАЦИОНАЛЬНАЯ (ЛОГИЧЕСКАЯ) СТУПЕНЬ ПОЗНАНИЯ. РАЦИОНАЛИЗМ И ИРРАЦИОНАЛИЗМ.
Чувственное восприятие чел конкретных событий, фактов зависит от содержания понятий, а также от того в какой мере сод понятий освоено данным чел. Следовательно речь идет о зав-ти чувств опыта и восприятия от языка, от понятийного аппар, используемого чел в его практ деятеьности. Однако эта зав не явл односторонней.
Понятие явл рез-том истор опыта человечества. Усвоение конкр людьми уже сущ понятий, роль этих понятий в их созн и деятельности - все это зав. от непоср контакта людей с объект реальностью. В ходе таких конт понятия многокр проверяются, обогащаются, дополняются нов смыслом.
Т.о. чувств и рац мышление нахлдятся в неразрывном единстве и взаимодействии. В их сложном взаимод обнаруживается 2 типа деятельности: 1.практ деятельность в широком смысле. 2. деят , специально направл на создание знаний, на продуцирование понятий, т.е. теоретическая деят как особый вид умственного труда.
В хлде физ воздействия на конкретные предметы и явл. чел-во приобретает многочисленные знания об отношениях. (между разл типами мат объектов и процессов, между разл свойствами объектов). Поскольку знание направлено на выявление отношений между свойствами предметов, между самими предм и процессами, данные отношения становятся объектами познания. Процессы в ходе кот постепенно и последовательно образуются понятия, отраж общие свойства предметов и явл окр мира, измеряются столетиями. Прежде чем знание тех или иных связей обретет обобщ форму и благодаря этому приобретет понят выражение, должны милливарды раз осущ процессы сопоставления, сравнения, мысленного рассечения и физ видоизменения объектов. Должны остаться в стороне все несущ моменты данной связи. Знание должно приобрести обобщ форму и в том смысле, что оно должно приобрести объект значение для множества людей.
Когда слово выступает в единства с более или менее полным знанием общих свойств объекта, их отличия от др объектов, оно как раз и выступает в форме понятия. Понятия- это такие воплощенные в словах продуктыв социально-истор проц познания, кот выделяют и фиксируют общие существенныесвойства, отношения предметов и явлений. Если бы в ходе истории не выработались такие понятия, то каждый чел в каждом поколении вынужден был бы вновь и вновь описывать каждую конкр вещь, факт , явление.
Обратим внимание на действия, кот имеют место в проц. образовуания чувств понятий. Взаимосвязанные действия отвлечения, сравнения и сопоставл, выделение того общего св-ва, кот присуще необозр множеству предметов и целым классам предм, в фил именуется абстрагированием, а р-ты абстрагирования - абстракциями. Абстрагирование есть превращение отношений в объект познания. Тут сущ 2 важных момента: При абстр чел исходит из объект, действит свойств объектов и явлений и из их реальных отнош друг к другу, фиксируется их действительное, независимо от созн существующее единство.. Но при этом деятельность отвлечения и объедин свидетельствует о активности чел познания, о возникнов особого типа деятельности, особого типа познания, направл на фиксирование отношений.
Объяснение и понимание.
Теор познания различает структурные объяснения, отвеч на вопрос, как устроен объект; функциональные объясн - как действует и функционирует объект; причинные - почему возникло данное явление, почему именно данный набор фактов привел к такому-то следствию. При этом в проц объясн мы используем уже имеющиеся знания для объясн других. Переход от более общих знаний к более конкретным и эмпирическим и составляет процедуру объяснения. Знания, кот служат основанием для объясн называются объясняющими. Знания, кот ими обосновываются - объясняемыми. В качестве объясняющего могут выступать как зак так и отдельные факты.
Что же дает нам процесс объяснения. Он, во-первых, устанавливает более глубокие и прочные связи между разл системами знаний. Во-вторых, позвляет осущ предвидение и предсказание будущих ситуаций и процессов.
Чем же отлич понимание от объяснения? На всех этапах чел деятельности мы сталкиваемся с чем0то неизвестным, знание о чем у нас отсутствует. В данных сл мы говорим о том, что даное явление непонятно, что мы о нем ничего не знаем. Мы можем не понимать тексты из-за незнания языка, особенностей культуры. Из необход решать подобные проблемы возникла Герменевтика ( Ф.Шлейермахер, В.Дильтей, Г.Гадамер, Э.Бетти, П.Рикер...) - наука о понимании. Чтобы понять письменный или устный текст надо понимать значеие каждого слова, предложеия или отрывка, кот им придавали авторы, Но с др стороны, чтобы понять эти детали и части, необход понимать смысл и значение содержащего их контекста. Эта ситуация получила назв - “герменевтический круг”
Понимание - это не единичный акт, а длятельный и сложн процесс. Мы постоянно переходим от одного уровя понимания к другому. При этом осущ такие процедуры как Интерпретация- превоначальное приписывание информации смысла и значения; реинтерпретация - уточнение и изменение смысла и значения; ковергенция - объединение, слияние прежде разрозненых смыслов и значений; Дивергенция - разъединеие единого смысла на отдельные подсмыслы; конверсия - качественное видоизменение смысла и значения, их радикальное преобразование.
Понимание, следовательно представляет собой реализ многих процедур, обеспечивающих преобразование информ при переходе от незнания к знанию.
Процесс поним состоит не олько в усвоении уже выработанных другими людьми или эпохами знаний, но м в конструировании на основе ряад сложных преобразований принципиально новых знаний, не существовавших ранее.
Иррационализм - фил учение, настаивающее на ограниченных возможностях разума, мышления и признающее осн родом познания интуицию, чувство, инстинкт...Считает действительность хаотичной, лишенной закономерностей, подчин игре слусая, слепой воле. (ирр. в частности явл экзистенциализм)
Рационализм - Учение в теор познания, согласно кот всеобщность и необходимость - логические признаки всеобщего знания - не могут быть выведены из опыта и его обобщений. Они могут быть почерпнуты из самого ума либо из понятий, присущих уму от рождения (Декарт), либо из понятий, сущ только в виде задатков, предрасположений ума. Опыт стимулирует из проявление. (Спиноза, Лейбниц, Кант, Гегель, Фихте, Шеллинг.)
ФИЛОСОФСКИЕ КОНЦЕПЦИИ ИСТИНЫ.
Обычно истину определяют как соотв знания объекту. Истина - это адекватная информ о объекте, получаемая посредством нго чувственного или интелектуального постижения либо сообщения о нем и характеризуемая с точки зрения ее достоверности. Т.о. истина сущ как субъективная реальность в ее информ и ценностном аспектах. Ценность знания определ мерой его истинности. Истина есть свойствознания, а не объекта познания.
Знание есть отражение и сущ в виде чувственного или понятийного образа. Образ может быть не только отраж наличного бытия, но также и прошлого. А будущее - может ли оно быть предм отражеия? Можно ли оценить как истинную идею, выступающую в виде замысла? Видимо нет. Разумеется замысел строится на основании знаний. И в этом смысле он опирается на истинное. Однако замысел оценивается в терминах целесообразности и реализуемости, а не терм истинности или ложности.
Т.о. истину определяют как адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящей реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Истина есть адекватное отражение реальности в динамике ее резвия. Это придает ей особ ценность, связанную с прогностическим измерением. Истиные знания дают людям возможность разумно организовывать свои практ действия в настоящем и предвидеть будущее.
Но человечество редко достигает истины иначе, как через крайности и заблуждения. Заблуждение - это содержание сознания, е соответствующее реальности, но принимаемое за истинное. Заблуждения тоже отражают, правда односторонне, объективн действительность, имеют реальный источик. В любом вымысле содержатся нити реальности. Заблуждения обусловлены и относительной свободой выбора путей познания, сложностью решаемых пробле, стремлением к реализ замыслов в ситуации неполной информации.
Итак заблуждения имеют и гносеолог и психологические, и соц основания. Но их следует отличать от лжи как нравственно-психологического феномена. Ложь - это искажение действительного состояния дел, имеющее целью ввести кого-то в обман. Ложью м.б как измышление о том чего не было, так и сознательное сокрытие того, что было. Источником лжи м.б. и логически неправильное мышлеие.
Научное познание по своей сути невозможно без столкнов различных мнений, убеждений, также как невозможно и без ошибок. Ошибки нередко совершаются в ходе наблюдения, измерения, расчетов, суждений, оценок. До тех пор пока чел стремится вперед он блуждает,” - говорил Гете.
Гораздо сложнее все в обществ нуках в частности в истории. Тут и доступность источников и их достоверность и политика.
Истина исторична. Понятие конечной или неизменной истины - всего лишь призрак. Любой объект познания - неисчерпаем, он меняется, облад множеством свойств и связан бескон числом связей с окруж миром. Каждая ступень познания ограничена уровнем развития общества, науки... Научные знания поэтому нсят относительный характер. Относит знаний закл в их неполноте и вероятностном характере. Истина поэтому относительна, ибо она отраж объект не полностью, не исчерпывающим образом. Относительная истина есть ограничено-верное знание о чем-либо.
К абсолютным истинам относятся достоверно установленные факты, даты событий, рождения , смерти итд. Абс истина - это такое содержание знания, кот не опровергается последующим развитием науки, а обогащается и постоянно подтверждается жизнью.
Термин абсолютное примен и и к любой относит истине: поскольку она объективна, то в кач момента содержит нечто абсолютное. И в этом смысле любая истина абсолютно-относительна. Развитие люб истины есть наращивание моментов абсолютного. Новы н теории явл более полными и глубокими по сравн с предыдущими. Но нов истины не сбрасывают под откос истории старые, а дополняют, конкретизируют или включают их в себя как моменты более общих и глуб истин. (Теор относит Эйнштейна и Ньютоновская механика).
Конкретность - это свойство истины, основаное на знании реальных связей, взаимодействия всех сторон объекта, главных, сущ свойств, тендеций его развития. Так истиность или ложность тех или иных суждений не м.б. установлеа если не известны условия места, времеи..., в кот они сфрмулированы. Суждение, верно отраж объект в даных условиях, становится ложным по отнош к тому же объекту в иных обстоятельствах.(кипение воды при100 град).
Каждый объект наряду с общими чертами наделен и индивид особенностями. В силу этого наряду с обобщеным необходим и конкретный подход к объекту: нет абстр истины, она всегда конкретна. Истинны ли к примеру принципы клас механики? Да, но в опред пределах. И так для люб истины.
Что дает людям гарантию истиности знания? Декарт, Спиноза, Лейбниц - крит истины ясность и отчетливость мышления. Пример: квадрат имеет 4 стороны. Однако ясность и очевидность - субъект состояния сознания и они нуждаются в опоре на что-то более прочное.
Выдвигался и такой крит истины, как общезнанчимость: истино то, что соотв мнению большинства. Однако вспомним Коперника. Он один был прав, а остальные - нет.
Сущ и прагматический критерий истины: истинные идеи - это те кот хорошо работают.( полезные) Что лучше работает на нас, ведет нас, что лучше всего подходит к каждой части жизни и соединимо со всей совокупностью нашего опыта. Если представл о боге будут удовлетворять этим критериям - то они истинные.
Крит истины закл в практике. Именно в практике должен чел доказать истиность, т.е. действительность своего мышления. Один из принципов н мышления гласит: некое полож явл истинным, если возможно доказать, применимо ли оно в той или иной конкретной ситуации. Этот принцип выраж в термином реализуемость. Посредством реализации идеи в практ действии знание соизмеряется, сопоставляется со своим объектом, выявляя тем самым настоящую меру объективности, истинности своего содежания.
В кач критерия истины практика раб не только как предметная деятельность. Она выступает и в опосредованой форме - как логика, закалившаяся в горниле практики. Можно сказать, что логика - это опосредованая пактиак. Наш разум дисциплинируется логикой вещей, воспроизведенной в логике практ действий и всей системе дух культуры.
Нельзя забывать, что практика не может полностью подтвердить или опровергнуть какое бы то ни было предсавление, знание. “ Атом неделим” - так считалось много веков и практика подтверждала это. Практика хранит молчание относительно того, что находится за пределами ее исторически ограниченных возможностей. Однако она постояно развивается, совершенствуется. В процессе развития истинного знания, увеличеия его объема наука и практика все больше выступают в нераздельном единстве.
ПОНЯТИЕ ПРАКТИКИ В ФИЛОСОФИИ.
Основной формой проявления жизни чел. является деятельность - чувственно предметная, практаческая, и духовная, теоретическая. Чел - активное существо. Он активно воздействует на окруж его вещи, придает им форму и св-ва, необход для удовлетворения его обществ и личных потребностей. Именно в преобразов мира челов придает определенностьсвоему бытию.
Практика - это материальная, чувствнно предметная целенаправленная деятельность людей, имеющая своим содержанием освоение и преобразов прир и социальных объектов и составляющая всеобщую основу, движ силу развития челов общества и познания. Под пр прежде всего разумеют не только и не столько деят отдельного чел, сколько совокупную деят, опыт всего человечества в его исторразвитии.. Какпо содерж так и по форме практика носит общ характер. Совр практика есть р-т всемирной истории. Практика включает в себя такие моменты как цель, потребность, мотив, отдельные действия, движения, акты, предмет, на кот направлена деятельность, средства достиж цели и р-т деятельности.
Общ практика находится в диалект единстве с познавательной деятельностью, с теорией. По отнош к познанию она выполн. троякую роль. Во-первых, явл источником, основой познанияч, его движ силой, дает ему необход фактический материал. Во-вторых, практ явл способом приложения знаний, и в этом смысле она цель познания. Конечной целью познан являются незнания сами по себе, а практ преобразование действит для удовлетворения матер и духовных потребностей общества. В-третьих, практ служит критерием истинности рез познания.
Основными видами практ явл материально-произв деят людей и социально-преобразующая деятельность масс. (социальная, духовная, политическая сферы). Естественнонаучный эксперимент - это особый вид практики. Н. теория и практ составл такое единство противопол, в кот практике изначально принадлежит реш. роль. Но теория не ограничивается простым обобщением практики, а перераб эмпирический материал и тем самым открывает новые перспективы для развив практики. По отнош к ней теория играет програмирующую роль. Если практ предшествует теор в плане происхождения познания, то на уровне уже развитого н. мышления в знач степени возрастает возможность и необход внутритеоретического, содержательного оперирования идеальными моделями вещей, их свойств и отношеий, не обращаясь непосредственно к практике., что открывает путь выходу теорет мышления из под власти непосредств опыта.
История познания свидетельствует о том, что вслед за применением какого-либо открытия начинается бурное развитие соотв области теории. Естеств и обществ науки, выходя на арену практ применения, создают механизм обратной связи между теорией и практикой. Этот мех позволяет осущ взаимокорректировку теорет и практ деятельноси, кот и обеспечивает практике ее функцию быть критерием истины. Тесное взаимоувязывание теор и практ, четкость действия мех обратной связи особенно ощутимы на соврем этапе развития общества.
Пон практики в истории фил трактовалось по разному. Идеализм трактовал ее как деятельность духа. Гегель - практ есть волевая деятельность идеи”. Субъект идеалисты поним под пр. деятельность обусловленную волей, интуицией или подсозн началом., например “религиозный опыт”.
Поскольку практ деятельность носит осознанный хар-р, постольку дух начало, безусловно, составл ее необходимый момент. И нельзя разрывать единую целостную деятельность на 2 ипостаси и тем более противопоставлять их.
КАТЕГОРИЯ ЗАКОН. ЗАКОНЫ ПРИРОДЫ, ОБЩЕСТВА И ПОЗНАНИЯ.
Все в этом мире подчинено закономерностям. Арбуз из желудя не выростет, хоть ты его тресни.
Веками человек подмечал опред порядок мироздания и повторяемость явлений, что наталкивало на мысль о сущ чего-то закономерного. Понятие закона - продукт зрелого мышления: оно сформировалось на поздней стадии развития чел общества, в период становления науки как сист знания.
Закон есть существенный, устойчивый, регулярный и необходимый тип связи между явлениями, взятый в своей обобщенной форме и скорректированный относительно типологически классифицированных условий своего проявления.
Будучи по своей форме продуктами чел знаний, по своему внутр содерж законы выражают объект процессы действительности. Познание зак и есть основная зад. науки.
Понятие зак находится в тесной связи с детерминизмом, но не тождественно ему.. Если детерм говорит о всеобщей обусловл явлений, то пон закона выражает кач устойчивость повторяющихся связей, рассматривая их не с точки зрен констатации и причинного понимания, но с точки зр их объект необходимости и кач регулярноси. Закон выступает мерой устойчивости детерминации, кроме того он явл мерой предсказуемости связи. Поэтому зак как ыражение действия объект необходимости может рассм в качестве особого вида детерминации: как детермин будущим в отличии от причиной детерм прошлым и системной детерм настоящим.
Однако не все формулировки зак имеют причинную форму. В подавл большинстве сл зак формулируются в виде какой-лтбо функц зависимости или классиф соотношения, т.е в кон счете закон по форме тяготеет к системной коррел, а не генетической причинности. Однако это не значит что причинность отсутствует в тех связях, отражением кот явл коррелятивные формулировки законов. Налицо противоречие: с одной стороны, содерж категории зак формировалось в единстве с принципом причинности, а с др - формулиров законов всегда осущ в виде разл рода функциональных соответствий без всякого причинного обоснования. Это породило многочисл споры о сущности кат закона.
Согласно религ-идеалист взглядам, в мире все течет по созданным Богом путям, кот управляют всем выполняя волю всевышнего. Бог управляет миром через законы, “подобно ямщику, держащему в руках вожжи всех событий Вселеной”. Согласно субъект идеализму законы возникают лишь из-за любви чел к порядку.
Однако в силу того, что мир есть самоуправл система, законы в ней явл еевнутренним самопроявлением.
С точки зрения сферы действия зак делятся на общие, универсальные (зак сохр энергии) и частные, действ лишь в огран области (зак общ развития).
По своему внутр содержанию зак делятся на законы строения ( в основном зак, выраж необходимые коррелятивные связи в системаз), зак функционирования ( причинная и системная детерминация) и зак развития ( обл причинной детермин) В силу диал необход и случайности зак развития выступ как тенденции, кот прокладывают себе путь сквозь хаос случайностей.
По форме своего проявления зак делятся на динамические и статистич. Так любой брош камень вернется а землю в силу динам зак, а кол- во очков на брош костях непредсказуемо, действует стат закономерность.
Необход различать тенденци и стат вероятность: тенденц отражает путь проявления однозначных динамических законов, а стат з. предполагают альтернат вероятность конкретного события. Обычно в случае динамического, хотя бы и в форме тенденции, проявления говорят о законе, в случ стат проявления - о закономерности. Однако и то и др являются различными выраж необходимости. Но закономерность в отл от закона отражает не жестко детермин характер объект необходимости, а лишь ту или иную степень вероятности ее проявления. Строен организма подчиняется законам, однако обладает и массой индивид качеств, кот с точки зрения общего зак есть случайности, через кот и проявл закон. Закон как необходимость в конкретном, действуя опосредовано через случайное, выступает для этого конкретного как закономерность. Иными словами закономерность - это форса конкретного проявления закона.
В мире действуют законы , а не слепой рок. Это особенно верно для социальных законов, т.к. зак общ развития не могут осущ без деятельности людей, облад. достаточно высокой степенью творческой свободы.
Итак все в мире нах во взаимной связи, кот порождает активный импульс к его саморазвитию. Без связи невозможно самодвиж материи, без самодвиж невозможно развитие. Раазвитие обусловлено различными видами связи. Высшим проявлением синтеза принципов всеобщей связи и развития явл категория закона, катег не только объясняющая прошедшее, но и частично прогнозирующая будущее.
ПРОБЛЕМА ПРОТИВОРЕЧИЯ В ФИЛОСОФИИ И ЛОГИКЕ.
Одним из коренных вопр мировоззрения и общ методологии явл вопрос о том, следует ли искать источник движ и развит мира вне его или в нем самом. Этот источник нахлд в нем самомо, в порождаемых им противоречиях, что выр в законе единства и борьбы противоположностей. кот гласит, что развитие объект реальности и все формы чел деятельности осущ через раздвоение единого на противопол составляющие, и взаимод этих противопол характеризует опред систему как нечто единое, а с др стороны - составляет внутренний импульс ее изменения, развития.
Противоречие - это определенный тип взаимодействия различных и противоречивых сторон, свойств, тенденций в составе той или иной системы или между системами, процесс столконовения противопол стремлений и сил. Предельный случай противоречия - конфликт.
Абсолютно тождественных вещей не бывает: они различны как внутри себя так и между собой. Различие есть отношение нетождественности, еодинаковости объекта и в самомо себе и с др. Различие имееет свои степени: оно мб несущ и существенным. Предельный случай сущ различия - противоположность. Удачной моделью противоп может служить магнит с его 2 полюсами. (его можно делить сколько угодно)
Противоп характеризуются как взаимообусловленные и взаимодейств стороны диалект противоречия. Они противостоят друг другу в рамках единого взаимоотношения : наличие одной предполагает бытие другой. Противоположность есть не просто иное, а “свое иное” - Гегель.
Диал принцип против отражает двойственные отношения внутри целого: единство прот и их борьбу. Все полно потиворечий и живет в них.
Противоп, не образующие единства, не явл диалектическими, их нельзя считать движ силой развития системы. Например черное и белое, бесконечное и исчезающе малое... они не явл частями целого и не содимпульса к развитию. Противоп могут приходить в столконогвение лишь постольку поскольку они образуют единоецелое в кот один момент также необх как и другой. При этом сами противоп и их единство, выраж устойчивость объекта, - относительны, борюба же, выраж бесконечность проц развития,- абсолютна.
Противор буквально означает резкое рассогласование в речи, высказываниях о каком-то предмете. В ходе рассужд могут появляться пары суждений, противор друг другу. Оба эти утверждения не могут быть истины. Одновр утверждение и того и другого рассматрив в логике как необходимо-ложное. Запрет противор, начиная с античности, счит одним из принципов лог суждения. Такие противор считаются нарушением правил рассуждения. Их появл - сигнал лог ошибки в рассужд, ложно принятой посылки или... Вывод противоречия допускается лишь для вспомог целей, в частности в док от противного в математике.
Однако реальный процесс разви таучного знания связан с этапами преодол возник противоречий. “Для настоящего теоретика ничего не м.б. интереснее, чем такой факт, кот вступает в противор с общепринятой теорией: ведь здесь собственно и начинается его работа.” - М.Планк.
Специф формой сущ диал против в познании явл антиномии, кот служат формой теор воспризведения противор в научных теоиях. Обнаруж антиномий и их решение - характ черта диал мышления. Поскольку антин часто высказываются в форме противор высказываний, запрещаемых форм логикой, то в этом часто усматривают антагонизм диал и форм логики. Логика и диал действуют совместно. А как же логш противор? В проц познания они высту не как знание результат. (Бор и его принцип дополнительности- мы не вправе приписывать физ реальности ни волновые ни корпуск свойства). Антиномия -острая форма постановки проблемы, требующей своего решения. Такие лог противор есть двтигатеьная сила научного познания.
“все существенные идеи в науке родились в драмат конфликте междц реальностью и нашими попытками ее понять” - Эйнштейн. Диал противор в мысли - это не противор самому себе, не отсутствие логики, а взаимод противопол позиций, точек зрения, взглядов, понятий. Рекоменд формальной логики помогают понять реакльные противоречия. В диал речь идет о потиворечиях в самом объекте и об отражении этих противоречий в мышлении, где они сознат фиксируются и решаются.
Диал - не метод награмождения противор. Без соблюд правил форм логики диал превратилась бы в софстику.Дело диал - выявление и разреш противоречий
Основные типы противоречий. Характер противор зависит от специфики противопол сторон и от условий в кот осуществляется их взаимод. И это взаимод есть отношение или несовместимых и враждебных или дополняющих и обогащ друг друга моментов и тендеций. Отсюда многообр противор. Различают внутренние и внешние, основные и неосновн, антагонистические и неантагонист противоречия.
Взаимод противопол сторон внутри даной системы (наприм внутри даного вида животных или организма) характеризует внутреннее противоречие, выраж состояние сист как опред целостности. Каждая сист сущ в рамках более сложных систем. Тогда очевидно, что внешнее противор являет собой взаимод противопол, относящихся к разным системам.(между организмом и средой, природой и обществом). Ясно, что понятия внешнего и внутр противоречия относительны.
Именно внутр противор принадлежит решающ роль в развитии системы. Внешн противор могут послужить толчком, но прежде чем стать истинной силой развития оно должно перейти во внутр стр-ру объекта. (адаптация организма к вн среде (вн прот), должен выраб новое кач, кот вступает в внутр прот с исходными кач) Т.о. внешнее всегда действует через внутренее
В ряду внутр прот вуделяются основные (главные) и неосновные противоречия. Основное - это сущностное противор: ононсвяз с глубинными, лежащиими в основании этой сист формами взаимод противоположностей, составл ее структуру. (общество- прот между производством и потреблением. Нужно производить чтобы жить, но произв порождает нов потребности)
Антагонистическте противоречия - взаимод между непримиримо враждебными силами. Внутри эксплуататорских формаций, втч соврем империализма. Транснац корпорации - национ -госуд формой общества. Импер - развив страны. Война и мир.
Неантагонист противоречия. Взаимод между соц группами, интересы кот совпадают.
ПРОИСХОЖДЕНИЕ И СУЩНОСТЬ СОЗНАНИЯ.
Самые перывые представления о сознании возникли в древности. Тогда же возникли и представл о душе и были поставлены вопросы: что представляет собой душа? как она соотносится с предметным миром? С тех пор продолж споры о сущности созн и возможности его познания. Одни исходили из познаваемости, другие что попытки понять сознание тщетно также как попытка из окна увидеть себя идущим по улице.
Идеализм - сознание первично. Дуализм - сознание и материя независимы друг от друга.
Материализм - материя первична и исторически и гносеологически. Она носитель и причинаего возникновения. сознание - производное от материи. Сознание вязано не со всей материей, а только с частью мозга и только в опред периоды времени. Причем мыслит не мозг, а чел. при помощи мозга.
Сознние - это высшая, свойственная только человеку и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и целенаправленном отражении действительности.
Сознание можно абсолютно противопоставить материи только в рамках основного вопроса, за ними - нет. За этими пределами противопоставл относительно., ибо сознание не есть самостоятельная субстанция, а одно из свойств материи и , следовательно, неразрывно связано с материей. Абсол противопоставление мат и созн ведет к тому, что созн выступает как некая самост субстанция, сущ наряду с материей. Сознание есть одно из свойств движ материи, есть особое свойство высокоорг материи. Это означает, что между созн и материей сущ и различие, и связь, и единство.
Различие - сознание не есть сама материя, а лдно из ее свойств. Составляющие содержание сознания образы внешних объектов отличны по форме от этих объектов, как идеальные их копии.
Единство и связь - Псих явления и мозг тесно вязаны как свойство и мат субстрат, кот это свойство принадлежит и без кот оно не сущ. С др стороны возникающие в созн псих образы сходны по содержанию с вызывающими их матер объектами.
Сущностью созн является его идеальность,кот выражается в том, что составл созн образы не обладают ни свойствами отрадаемых в нем предметов, ни свойствами нервных процессов, на основе кот они возникли.
Идеальное выступает как момент практического отношения человека к миру, отношения, опосредованного формами, созданными предшествующиим поколениями - прежде всего способеностью отражать в матер формах языка, знаков, и превращать их посредством деятельности в реальные предметы.
Идеальное не явл чем-то самостоятельным по отношению к созн в целом: оно характеризует сущность сознания в отношении к материи. В этом плане идеальное позволяет глубже осмыслить вторичность высшей формы отражения. Такое пониманиеимеет смысл только при изучении соотнош материи и созн, отнош сознания к мат миру.
Идеальное и матер не разделены нероходимой гранью, Идеальное есть ни что иное, как материальное, прерсаженное в чел голову и преобразованное в ей. Такое преобр материального в идеальное производит мозг.
Сознание сущ не всегда. Оно возникло в ходе истор развития материи, усложнения ее форм, как свойство высокоорганиз матер систем.
Материи присуще свойство, сходное с созн - отражение. Отражением облад все мат образования. Оно явл моментом любого взаимодействия. Отраж - это изменение одного явления под воздействием другого. В неживой природе распроствранены изоморфные отражения - отпечатки , следы...
Как свойство жив организмов выступает раздражимость. Дальнейший этап развития форм отражения после раздражимости связан с возникновением чувствительности, т.е. способности иметь ощущения, отражающие свойства предметов, воздействующих на организм. Ощущ составляют нач форму психики.
Психика - это способность ж существ создавать чувственные и обобщеные образы внешней действительности и реагировать на них сообразно своим потребностям.
Под психикой чел понимается вся совокупность явлений и состояний его внутреннего мира.Сознание является частью психики. Психика охватывает не только сознательные, но и подсознательные и бессознательные процессы.
ФИЛ КАТЕГОРИЯ ДВИЖЕНИЯ. КОНЦЕПЦИЯ ЕЕ РАЗВИТИЯ В ПРИРОДЕ И ОБЩЕСТВЕ. ПОНЯТИЕ ПРОГРЕССА.
В мире все находится в движении, от атомов до вселенной. Все пребывает в вечном стремлении к иному состоянию, и не по принуждению, а по собственной природе. Поскольку движ есть сущностный атрибут материи, то оно, также как и сама материя, несотворимо и неуничтожимо. Движение - это способ сущ материи. Движ заключено в самой природе материи. Одни формы движ превращ в другие и ни один вид не берется ниокуда.
Движение есть единство изменчивости и устойчивости, беспокойства и покоя. В потоке не прекращ движения всегда присутствуют дискретные моменты покоя., проявляющиеся прежде всего в сохранении внутренней природы каждого данного движения, в виде равновесия движений и их относительно устойчивой формы, т.е. относительного покоя. Покой, т.о., сущ как характеристика движ в какой-либо устойчивой форме. Каак бы не изменялся предмет, но пока он сущ, он сохраняет свою определенность. Река остается рекой.
Абсолютный покой невозможен.
Существует несколько качественно различных форм движ материи: механ, физическая, хим, биологическая, социальная... Качественное разнообразие одного уровня не м.б. объяснено кач разнообразием другого. Точное описание движ частиц воздуха не может объяснить смысл чел речи. Однако необходимо иметь в виду и общие закономерности, свойственные вскм уровням, а также их взаимодействие. Эта связь выраж в том, что высшее включает низшее. (ДНК - хим соединение) Однако высшие формы не включены в низшие. (нет жизни в хим соединениях)
Прослеживание связей между различными формами движ материи позволяет создать картину их развития во вселенной. На его разных этапах возникают все новые уровни организации материи и соотв им формы движения, причем появление каждой новой формы связано с сосотоянием Вселенной как целого. Сразу после Б. Взрыва не было ни атомов ни соотв им форм движения. Хим и физ формы движения возникли на опред уровне развития Вселенной. Также на опр этапе косм эволюции сформировались планетные системы, возникли условия для возникнов жизни,т.е биол формы движения. В этом смысле жизнь надо расматривать как космическое явление. В свою очередь только пройдя длшит этап эволюции, жив природа смогла породить социально организованную материю., и тогда возникла социальная форма движ.
Совр наука показывает, что наша астрономическая вселенная, мир, в кот мы живем, по-видимому, явл только одним из возможных миров. Причем уже в особенностях взаимод. элементарных частиц заложены опр предпосылки, возможности для развертывания более сложных форм движения. (мировые константы)
В соврем космологии указанные идеи входят в содержание так называемого антропного принципа, согласнокот наш мир устроен таким образом, что допускает возможность появл человека как закономерного итога эволюции материи. Но возможны и др миры, с другими мир константами. Эти миры возможно бедны, пусты и допускают только низшие формы движ материи, а возможно и наоборот. В этом смысле человек и чел общество предстают как такая форма организации материи, кот обусловлена свойствами целого нашей Вселенной, фундаментальными характеристиками космоса.
Мировое развитие являет собой заклномерный поступательный процесс, противоречия которого представляют собой источник, движ силу общ прогресса.Всемирная история постоянно выдвигала пробл противоречий общ прогресса, и каждая ее эпоха свидетельствовала о катаклизмах, прерворотах и вместе с тем она являет собой необходимый процесс движ человечества от одних форм своей соц организации к другим, более совершенным.
Критерий прогресса - общественно историческая практика, в кот выделяются два ее основных вида: производственная и социально-преобразующая. Ядром этой практики выступает развитие производ сил как высшего критерия общ прогресса. Главное в произв силах - это человек Этим объясняется то, что в данном критерии воплощаются и достижения науки, принципы управления, и социально-полит состояние общества, и уровень образования, и образ жизни вплоть до мировоззрения, кот опосредовано влияют на эффективность производства. Вот почему “развитие производ сил человечества означает прежде всего развитие богатства чел природы как самоцель”. Действительным ядром общ прогресса выступают способ производства.
Для определения подлинно прогрессивного есть критерий, выработанный самой историей человечества. Критерий этот, выраженный словом гуманизм, обозначает как специф свойства чел природы так и оценку этих свойств как высшего начала общ жизни. Прогрессивно то, что способствует возвышению гуманизма.
СТАНОВЛЕНИЕ И РАЗВИТИЕ ФИЛ КАТЕГОРИИ “МАТЕРИЯ”.
Материя - фундаментальная исходная категория фил., от того или иного ее понимания зависит решение практ всех других ф проблем. От лат materia - вещество Это веществ значение удерживалось до 20в., когда произошла револ в физике.
Первой ступенью в осознании материальности мира был стих материализм. Началом форм понятия материи явился переход от качеств разнообразия сущ вещей к понятию единой, объемлющей это кач разнообразие основы мира - первоматерии. Это абстрагирование сложно. Поэтому сначала все кач разнообр миравыводилось из какого-либо одного тоже качеств определенного, эмпир воспринимаемого эл-та. (огонь, вода...) Но уже Демокрит заметил, что с пом. одного кач определ. в-ва невозможно объяснить происхожд другого, так как он не содержит принципа своего превращения. Дальнейшее развитие мысли привело к атомистике.
Атомы тоже истолковывались как вещество, как кирпичи всего существующего. Так зародилась дискретная картина мира. Она была очень плодотворной для фил и науки в целом. С этой теорией связаны многие открытия в физике (тяжесть, теор теплоты, сохранение в-ва...). Механика Ньютона позволяла объяснять большую часть явл и событий мира на основе взаимодействия атомов. Казалось еще чуть-чуть и физ. картина мира получит полную завершенность. Г Лиргоф: “Разве осталось еще что-нибудь открывать?”
Однако был открыт электрон, ядерный распад и превращеие атомов. Атом оказался вовсе не мельчайшей частицей в-ва. Открытие электромагн полей и ядерных сил тоже внесли свою лепту. Поле - принципиально отличное от в-ва состояние материи.
Первоначально поле понималось как окруж какой-нибудь предмет пространство, для каждой точки кот можно определить величину и направл силы взаимодействия между данным объектом и другим. (поле - атрибут в-ва) Но затем было доказано, что поле не только атрибут объекта, но и самостоят реальность, т.е. нов вид материи, основным свойством кот. является непрерывность.
Все это привело к фил кризису - “Материя исчезла” Этот кризис связан с утратой представл о материи как о веществе. Изменение массы электр при измен условий поля или скорости, ядерные реакции - превращение в-ва в энергию. Ужас...
Невозможность чувственно воспринимать объекты микромира заставила обратиться к матем моделям. Некоторые предали при этом материю забвению = идеализм. К этому привело и то, что материализм традиционно был связан с механически-вещественным пониманием материи.
Был этот мир глубокой тьмой окутан./ Да будет свет! И вот явился Ньютон. Но сатана недолго ждал реванша. Пришел Эйнштейн - и стало все как раньше
Диалектико-материалист понятие материи. Необходимо было освободить категорию материи от ее будто бы неразрывной связи с понятием в-ва. Ленин замечал, что исчезла не материя, а метафиз представление о ней. Единственное свойство материи - “быть объективной реальностью, существовать вне нашего сознания.” Короче “материя есть фил категория для обозначения объективной реальности, кот дана чел-ку в ощущениях ег, кот копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями (как непосредственно так и опосредовано), существуя независимо от них” - Гольбах.
Строение материи - физич вопрос. А вопр об отнош нашего познания к миру - это фил проблема. Поэтому нельзя дать определения центр категории теории познания как тоько через ее соотнесение с др, столь же шир категорией - сознанием и определением того, что из них берется за первичное. Причем противопол мат и созн имеет абсол значение только в пределах очень огранич области: исключительно в пределах основного гносеолог вопроса о том, что признать превичным. За этими пределами относительность данного противоположения несомненна”.
ПРОБЛЕМА ЧЕЛОВЕКА В ФИЛ МАРКСИЗМА. ПОНЯТИЕ ОТЧУЖДЕНИЯ.
Отчужденный труд М рассм в 4 аспектах.
1.Рабоч использует матер, взятые у природы и получает в итоге нужные для жизни предметы, продукты труда. Ни исх материал, ни прод ему не принадлежат - они ему чужие. Чем больше р. работает, тем больше мир предм, не принадл ему. Природа делается для раб только средством труда, а предметы, кот создаются в производстве - средством жизни, физ существования. Раб полностью от них зависит.
2. Процесс труда для р принудителен. Но такой труд - это не удовлетвор потребности в труде, а только средство для удовлетвор др потребностей. Только вне труда р. распоряжается собой - т.е. свободен. Т.о он свободен только осущ. жизненные функции, общие у чел с животными. А труд - форма деят, специф для чел, для раб представляется унижением в себе человека.
3. Труд подневольный отнимает у чел его “родовую” жизнь. Род челов. живет в природе. Жизнь чел неразрывно связана с прир. Эта связь - деятельный контакт с прир, в кот главное - труд, производство: ”...производственная жизнь и есть родовая жизнь”. Но для раб труд - лишь средство для поддержания собственной жизни, а не рода. Р относится к прир и производству не как своб человек, а как рабочий, т.е отчужденно. Это и значит,что у раб отобраны и родовая жизнь и чел сущность.
4.Подневольный труд порождает отчежд между людьми. Раб чужды друг другу, поскольку они конкурируют за возм трудиться.
Не только р. но и все люди являются отчужденными. Отнош между людьми тоже отчужденные и различия только в видах и уровнях отч. М указывает на сущ первичных и вторичных уровней отч. Почему же чел становится отчужденным?
Отч труд равнозначен сущ частной собственности. Ч собств - основа экон жизни. На частнособственической экономике держится вся история. Это значит, что эконом история - ключ к пониманию челов жизни как таковой. “Религия, семья, гос-во, право, мораль, наука, искусство... суть лишь особые виды производства и подчиняются его всеобщему закону”. Жизнь людей в усл отчуждения калечит их, делает “частичными индивидами” или неразвитыми, недочелов существами. “Чатсная собств сделала нас настолько глупыми и односторонними, что какой-нибудь предет явл нашим лишь когда мы обладаем им... когда мы им непосредственно владеем, едим его, пьем - употребляем... Поэтому на место всех физ и духовных чувств стало простое отчуждение всех этих чувств - чувство обладания”.
Устранение отчуждения. Универсальный человек. Процесс, обратный отчеждению, - присвоение чел собственной подлинной сущности. М связывает его с общ преобразованиями, с освобождением кот в основе имеет уничтожение отчужд труда. Что будет , если чел начнет производить как человек, т.е. не подневольно. В этом случае труд станет средством саморазвития человека, в реализацию человеком своих лучших сторон.
Характеристика присвоения челов собственной сущности, или превращ труда из принуд в человеческий рассматр М по тем же параметрам, что и процесс отчуждения: 1. по присвоению предм труда и его результата 2. по освобождению самой деятельности 3.присв человеком труда общей родовой сущност 4.гармонизации отношений между людбми.
Здесь М создает грандиозную по своему пафосу картину челов, живущего в единстве с природой, преобразующего прир в соответствии с ее законами. Гармония с внешней прир осущ в деятельности, в кот человек реализует свои цели не по законам утилитарной пользы, а по зак красоты. Внутренняя прир чел такжк преобразуется. Вместо отчежденного недочеловека появляется чеовек, само природное развитие есть гармоничный р-т всей истории чел общества. В человеке начнут реализовываться способности, пока еще реализующиеся не у всех (музык ухо, художественно развитый глаз). - творческие способности.
Универсально развитый, жив в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой чел - таков идеальный фил образ, рисующийся М в качестве ядра коммунист идеала. Уничтожение ч собственности необходимо, но недостаточно для присвоения людьми челов сущности.
ПРОБЛЕМА СУБСТАНЦИИ В УЧЕНИЯХ СПИНОЗЫ И ЛЕЙБНИЦА.
Бенедикт Спиноза.(материалист) - (1632 - 1677). Родился в Амстердаме в еврейской семье. Знакомство С. с идеями Дек. привело к разрыву с иудаизмом. С. был отлучен от общины и вынужден был поживать в среде сектантов и добывать свой хлеб шлифовкой линз для телескопов. Умер от туберкулеза.
Основная цель фил. - завоевание господства над внешней природой и соверш. челов. природы. Развивая эти идеи предшественников он дополнил их учением о свободе.
С. учил, что сущ лишь одна субстанция - природа, кот является причиной самой себя. Прир. является с одной стороны природой творящей, а с др. - природой сотворенной. Как природа творящая она есть субстанция, или, что тоже самое - бог. Отождествляя прир и бога, С. отрицает сущ. сверхприродного существа, растворяет бога в природе и тем самым обосновывает материалист. понимание природы.
Обосновывает важное различие между сущностью и существованием. В единичных, преходящих вещах сущн. не совп. с существ., но в вечной и бесконечной субстанции из сущности с необходимостью следует ее существование. Поэтому бытие бога (или субст) может быть доказано, т.е существование бога м.б. выведено из понятия о сущности бога (природы). Бытие субст. одновременно и необходимо и свободно т.к. не сущ. никакой причины, кот. побуждала бы субст к действию,кроме ее собств. сущности. Единичная вещь не следует из субст как из своей ближ. причины. Она может следовать только из др. конечной вещи. Поэтому всякая ед. вещь не обладает свободой.
От субст. следует отличать мир кон. вещей, или совок. модусов. Модус это то, что сущ. не само по себе , а в другом. Субст - едина, ее сущность исключает всякое множество. Модусов же бесконечное множество. Они относятся к субст как бесчисленные точки, лежащие на прямой относятся к самой прямой.
Прир. сущ. сама по себе, независимо от ума и вне ума. Бесконечный ум мог бы постигать беск субст. во всех ее видах и аспектах. Но наш ум не бесконечен. Поэтому он постигает сущ. субстанции как бесконечную лишь в 2 аспектах: как протяжение и как мышление. ( атрибуты субстанции).
Чел как предмет познания, не составл никакого исключения. Чел. есть существо, кот. модусу протяжеия - телу, соотв модус мышления - душа. В любом случае человек - часть природы.
Готфрид Вильгельм Лейбниц (1646 - 1716) Закончил Лейпцигский университет как юрист. Работал придворным историографом и дипломатом.
Старался соединить теоию с практикой. Открыл независимо от Ньютона диффер и интегр. исчичление, изобрел счетную машину (могла даже корни вычислять). Изобретал и строил мельницы Насосы. Вопросы техники и технологии он ставил в связь с принцип вопросами науки.
Развивает учение о бытии в форме учения о субстанции. Декарт свел материальность к протяжению. Л. полагал, что из протяжения могут быть выведены лищь геометр, но не физ св-ва тел: их движение, действие , сопротивление... Поэтому необходимо предполагать в субст такие св-ва, из кот могли бы быть выведены основные физ хар-ки тел.
То, что вещи обладают собств. действием приводит Л. к выводу, что вещи в сущности силы. Любая вещь - субстанция, следов. число субст. бесконечно. Каждая субст. или сила есть единица бытия или монада. Монада - духовная единица бытия, духовный атом.
Число является внешним выражением духовной сущности монады, выр ее пассивности, ограниченности. Однако пассивность - производный момент монады. Первичные качества кот - самостоятельность, самодеятельность. Благодря мон. материя обл. способностью вечного самодвижения.
Каждая мон одновременно - форма и материя, ибо любое мат тело обладает опед формой. Форма - нематериальна и представляет целесообразно действующую силу, а тело - это механ. сила. Поэтому прир. нельзя объяснять только з-нами механики, необходимо ввести понятие о цели. Монада есть сразу и основание всех своих действий и их цель.
Как субстанции монады независимы друг от друга. Между ниим нет физ взаимодействия. Однако, будучи независимы, мон. не изолированы: в каждой монаде отражается весь мировой строй, вся совок. монад. Поэтому Л. назыв м. “живым зеркалом” вселенной.
Т.к. действия м. - это телесные акты, то они подчиняются природе тела и требуют мех. объяснения, т.е. объясн. через “действующие причины”. А т.к. действия эти есть действия развивающейся монады, то они подчиняются природе души, требуют объясн. при помощи целесообразности, т.е “конечные”(целевые) причины.
Понятие развития у Л. очень широко. В природе все нах. в развитии. Развитие есть лишь изменение первонач. форм путем бесконечно малых изменений (нет ни происхождения ни уничтожения). Отрицает возм скачков или разрывов непрерывности в развитии.
Движ сила развития. В мон. происх непрер. изменение, вытекающее из ее внутр. принципа. Бескон разнообразие моментов, раскрывающихся в развитии монады, таится в ней не материально, а лишь идеально, т.е. как представление.
Т.о. сила, леж. в основе развития всех монад есть сила представления - перцепции. Представление не отождествляется с сознанием. Сознание присуще лишь существу, наделенному спос. самосознания - апперцепци - человеку.
Т.к. способность представл. присуща всем мон, Л. делает вывод о том, что прир. одушевлена. Мон.Л. не только подобие атома, но и подобие микроорганизма - это “сжатая вселенная”.
В теор развития Л дает схему перехода неорг. мира в органический. Мон представляют разл. ступени развития, определяемые разл. в способности представления. На низшей ступени стоят мон, обладающие темным представлением (не отличает представляемого ни от себя, ни от всего остального). Затем мон с смутным представлением (отличают от всего остального , но не от себя). Высш. ступенб - отчетливое представление.
Центр понятие теории Л. - понятие о “малых пецепциях”, т.е о бескон малых разностях между ступенями развив сознания. Отсюда Л. выводит, что всякое настоящее сост мон. всегда: 1. чревато будущи и 2. обременено всем ее прошлым. Буд. мон. заключено только в ней самой, и развитие может состоять только в последов. развертывании ее нач. состояния
18. ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ РУССКОЙ ФИЛ. 19 - нач. 20 в.
Фил. мысль в Р. формировалась под влиянием общемировой фил. Однако специф Р фил во многом складывалась под влиянием социально културных процессов, происходивших на Руси. Христианизация Р. сыграла огромную роль в становлении рус. фил мысли.
Первым р мыслителем мир уровня был конечно же Ломоносов (1711 - 1765). - гениальный ученый-энциклопедист.
А.Н. Радищев (1749 - 1802). - отстаивал материалист фил позиции, считая, что “бытие вещей независимо от силы познания о них и существует по себе”. Впервые в рус. мысли сиситематически разрабатывал пробл человека.
Выдающимся рус фил и социальным мыслителем был П.Я. Чаодаев (1794-1856). Его общефил концепция - дуалистическая. Физ мир построен из атомов и молекул, т.е. эл-тов материальных, из кот образуются все тела. Тела сущ в простр, кот есть объективная форма вн мира, и во времени, кот субъективно. Движ и взаимодействие рассматривалось им в духе механисцизма, кот, однако, ограничивался миром физ явлений. Сознание чел не подчин мех закономерностям природы, а явл. р-том бож творения. Познание по Ч. тоже дуалистично: в обл естествознания действуют рационалистические и эмпир. методы, а в дух мире, объекты кот обладают свободой, действует откровение.
Человек есть объективное единство 2 миров - физ и духовного, как существо свободное, кот в своем истор бытиии подчинено диалектике необходимости и свободы. На понимании соотношения необходимости и своб во многом строится и концепция фил истории Ч, связанная прежде всего с заботой о судьбе России. Здесь его взгляды эволюционировали. В нач период он считал необходимым тотальное единство рода человеческого (применительно к Р - единение Р с др народами) Затем взгляды Ч в отношении судеб Р изменились. Он стал рассм оторванность Р от мир истор процесса как преимущество, кот позволит быстро овладеть достиж зап цивилизации, избегнув при этом присущих ей пороков.
Своеобр направлением в Р фил явились воззрения славянофилов. А.С.Хомякова (1804-1860) и И.В.Киреевского (1806-1856). В центре их внимаия нах судьбы Р и ее роль в мир истор процессе. В самобытности истор прошлого они видели залог всечеловеческого призвания Р., тем более, что по их мнению, зап культура уже завершила круг своего развития и клонится к упадку, что выраж в порожденном ею чувстве обманутой надежды и безотрадной пустоты. Славяноф. развивали основанное на религиозных представлениях учение о чел и обществе. Хомяков - учение об иеархической структуре души и ее “центральных силах”. Киреевский - “внутреннее средоточие духа”. Достиж целостности чел и связанное с этим обновление общ жизни они видели в идее общины, дух основа которой - церковь. Первоначало всего сущего - бог. Истор прогресс связан с отысканием “дух смысла”. Сущность мира м.б. познана лишь синтезом всех духовных функций чел, так называемой “Разумной Зрячестью” или “живознанием”, исходное начало кот - религия.
Материалисты В.Г.Белинский(1811-1848). А.И.Герцен (1812-1870), Н.Г.Чернышевский (1828-1889), Н.А.Добролюбов (1836-1861), Д.И.Писарев (1840-1868). Они являлись не только филос теоретиками, но и идеологами р. рев демократии. Р ф прошли поучительную школу нем клас фил и Фр просвещения. После глубокого увлечения гегельянством р фил повернулась в стор мат-ма (не без помощи Феерб), стремясь однако сохранить диалектичность. Они обосновали принцип единства сознания и бытия, первичность матер по отнош к сознанию, идею о том , что созн есть св-во не всей, а только высокоорганиз материи - мозга.
В природе, по Чернышевскому, нечего искать идей: в ней лишь разнооформленная материя с разнородными качествами, в р-те столкновения кот и начинается жизнь природы.
Обосновали принцип постояной эволюции общественной истории. Герцен: природа и челов история вечно и непрерывно изменяются, они течение, прелив, движение, причем движ происходит посредством борьбы 2 противопол тенденций: возникновения и разрушения. Развитие идет через противоречия, борьбу нового со старым, отрицанием отжившего нарождающимся.
Самобытным р мыслителем был Лев Толстой(1828-1910). Подвергая критике общ-полит устройство Р, Т уповал на нравственно-религиозный прогресс в сознании чел. Идею истор прогр он связывал с решением вопр о назначении чел и смысле жизни, ответ на кот должна дать созданная им истинная религия. В ней он признавал лишь этическую сторону, отрицая богословские аспекты. Отказ от любой борьбы, непротивление злу, проповедь всеобщей любви. “Царство божие внутри нас” - он неприемлилобычное рел понимание бога. Всякая власть - насилие — отрицание гос-ва. Т.к. он отвергал борьбу то упразднение гос должно произойти путем отказа каждого от выполнения общ и гос обязанностей.
Ф.М.Достоевский. (1821-1881). В своих обществ-полит исканиях он пережил несколько периодов. Увлекался идеями утопического социализмат (в кружке Петрашевцев). Затем в его взглядах произошел перелов, связ с усвоением религиозно-нравств идей. Исповедывал идеи почвеничества, ля кот хар-но религ ориентированность фил осмысления судеб рус истории. Вся истор. человечества с этой точки зрения представлялась как борьба за торжество христианства. Р народ - миссия, носитель высшей дух истины.
Одним из выдающихся р фил. был Вл. Соловьев (1853-1900). На его взгляды б. влияние оказала христ литер, идеи неоплатонизма, теософии, средневекового мистицизма, нем клас фил и отчасти славянофилов. Общественно-истор задача ф - спасение челов и человечества. Необходимо подготовить чел к восприятию христ ценностей Центр идея учения - идея положительного всеединства или “всеединого сущего”. Это всеединство являет собой совершенный синтез истины, добра и красоты. Всеединое сущее - сфера абсол, божественного - обладает признаками безусловности и всецелости. Реальный мир - самоопределение или воплощение абсолютго-сущего., посредник между ними - София (мудрость божия). Материальный мир находится в хаотическом состоянии. Челов является центром всеобщего сознания природы. Его роль - роль освободителя и спасителя прир. Человечество - посредник между прир и божетвом. Чел должен изменять прир до ее одухотворения. Отсюда цель мир истории - единство бога и внебожественного мира, возглавляемого человечеством. Нравственный смысл личности, являющейся связ звеном между бож. и природными мирами, реализуется в акте любви к др человеку, к природе, к богу. Истинный предмет любви - Вечная Женственность, линый образ всеединства.
В обществе идея “всеединства” раскрывается как богочеловеческий союз людей, как некая вселенская церковь, объединяющая всех и способствующая установлению на земле царства божьего. Залогом такого всеед явл объединение катол и правосл церквей.
В истории р фил идеализма С оказал б. влияние на целую плеяду религиозно фил мыслителей (Н.А.Бердяев, Е.С. и С.Н. трубецкие, П.А.Флоренский, С.Л.Франк...) которые составили течение богоискательства со свойственным ему иррационализмом, персонализмом и мистическим пониманием свободы и творчества.
Нельзя не упомяныть Г.В Плеханова
ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.
Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название “схоластики”.(опиралась на форм. логику Аристотеля)
Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.
Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).
Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.
Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.
Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.
1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) “до вещей” в бож. разуме, “в самих вещах” как их сущность или формы и “после вещей” - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.
2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.
Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.
А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.
Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.
Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве “слабейшего вида бытия” была воспринята церковью как выход из тупика.
Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.
Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.11. РЕНЕ ДЕКАРТ - ОСНОВОПОЛОЖНИК РАЦИОНАЛИЗМА (РАССУЖД. О МЕТОДЕ)
Родился в 1596 г во Фр. в семье дворянина. Служил в армии. Много путешествовал. Долгие годы жил в Нидерландах, где занимался научной деятельностью. В 1649г. переселился в Стокгольм, где и умер в 1650г.
Осн. черта ф. мировоззрения - дуализм. Д. допускает 2 независимых друг от др. первоначала: мыслящую субстанцию и материальную “протяженную субстанцию”. В границах его физики материя представляет собой единств. субстанцию, единственное основание бытия и познания. В то же время в психологии, теории познания, в учении о бытии Д. - идеалист. В теор позн. Д. объявляет самой достоверной истиной истину о сущ. сознания, мышления: “Я мыслю следовательно Я существую”. В уч. о бытии он не тоько признает сущ духовной субстанции, но и утверждает, что над ними обеими в качестве высшей субстанции пребывает бог.
Декарт - выдающийся ученый. Он творец аналит. геометри, ввел метод координат, владел понятием о функции. От Дек. ведет начало сист алгебраических обозначений. В мех. Д. указал на относительность движения и покоя, сформулировал з-н действия и противодействия, а также з-н сохранения полного кол-ва движ. при сооударении двух неупругих тел.
Д. отождествлял материю с протяжением, или пространством, считая, что чувств. воспринимаемые качества предметов сами по себе, т.е объективно не сущ. Выводы из этого : мировая материя (=пространство) беспредеьна, однородна, не имеет пустот и бесконечно делима. Сводит все качественное разнообразие прир. явлений к : 1. материи, тожд. с пространством и 2. к ее движению. Дв. возникает в р-те толчка. первон. толчек дал бог.
Проблема метода. Д. ищет безусловно достоверный исходный тезис для всего знания и метод, посредством которого можно, опираясь на этот тезис, построить столь же достоверное здание науки. За исх пункт он принимает сомнение в общепринятом знании ( так как такого тезиса он не нах в схоластике). Это сомнение есть только предварит. прием. Можно сомневаться во всем, однако само сомнение во всяком случае существует. Сомнение есть один из актов мышления. Я сомневаюсь, поскольку я мыслю. Если т.о сомнени - достов. факт, то оно сущ. лишь поскольку сущ мышление, лишь поск я сам сущ в качестве мыслящего. (Я мыслю следов. я сущ) Это положение и есть искомая достоверная опора знания. Этот вывод не тр. логического док-ва, он есть р-т интуиции ума.
Ясность и отчетливость мышления Д ошибочно объявляет необх и достаточными признаками всякого достоверного знания. Критерий истинности знания т.о не в практике, а в челов. сознании.
Мдеализм Д. усугубился религиозными предпос. его системы. В силу этого для док. реального сущ. мира еобходимо док. сущ. бога. В числе прочих идей в уме сущ идея бога. Как понятие о сущ. всесовершенном, идея бога обладает большей реальностью чем все др. идеи. В причине должно быть по крайней мере столько же реальности сколько ее нах. в следствии. Т.к. мы сущ и т.к. мысуть следствия первопричины, то сущ и сама первопричина т.е. бог. Но если всесоверш. бог сущ, то этим исключается возможность, чтобы он нас обманывал. Этим обусловлена сама возможность позания.
Возм истины обусловлена сущ. врожденных идей или истин (предрасположения ума к известным аксиомам и положениям) к кот. он относит прежде всего мат. аксиомы.
В познании главную роль играет разум - рационализм. Д. полагал, что источником достоверности знания может быть только сам разум.
В проц. познания исключ. место отвел дедукции. Исходные положения - аксиомы. В лог цепи дедукции, след. за аксиомами, каждое след звено достоверно. Однако для ясного и отчетливого представления всей цепи нужна сила памяти. Поэтому непоср. очевидные исходные положения, или интуиции, имеют преимущество сравнительно с рассужд. дедукции.
Воор. интуицией и дедукцией разум может достич достоверного знания в случае если будет вооружен методом. Метод Д. состоит из 4 требований: 1.допускать в кач. истинных только такие положения, кот предсавл. уму ясно и отчетливо, не могут вызвать никаких сомнений в истинности; 2. расчленять каждую сложную пробл. на составляющие ее частные пробл; 3. методически переходить от известного и доказанного к неизв. и недок.; 4.не допускать никаких пропусков в ог. звеньях исследования.
ФИЛОСОФИЯ АРИСТОТЕЛЯ.
Родился в Фракийском городе Стагир, обучался в платоновской академии. (384-322 днэ). После смерти Платона проживал в Атарнее (остров Лесбос) а затем при дворе македонского царя Филиппа в качестве воспитателя его сына - Александра. В 335 году возвратился в Афины, где основал школу - гимнасии (Ликей).
До нас дошли не все тексты А.. Многие из дошедших по видимому не явл. текстами самого А.. Например “Метафизика” по-видимому представляет составленные слушателями своды различных по времени курсов А. Очень важны для поним. А. его сочин.: “О душе”, “Физика”, “категории”. Ф. А. охватывает вопросы логики, психологии теори познания, Учения о бытии, космологии, физики, зоологии, полит. экономии, политики, этики, педагогики, риторики, эстетики. Он обсуждает и критикует отдельные положения П., атомистов, пифагорейцев, ранних материалистов. Эти крит. введения представляют б. ценность.
Критика П. теориии “идей”, Логика. Учение А. - объективный идеализм. Оно сложилось в рез. критики учен.П. об идеях. Эта теор.(об идеях) несостоят. по ряду причин:
1. Идеи П суть простые копии, или двойники, чувственных вещей и не отличаются от них по своему содержанию.
2.Так как П. отделил мир идей от мира вещей, то идеи ничего не могут дать существованию вещей. И хотя П. утверждает, будто вещи причастны к идеям, эта их причастность просто метафора. Учение П не может объяснить отнош идей к вещам еще и потому, что П. отрицает способность идей быть непоср. сущностями вещей.
3.Утверждая , будто идеи относятся к др. идеям, как общее к частному П. впадает в противоречие. При таком понимании каждая идея есть одновременно и сущность, так как будучи общей, она присутствует в менее общей, и несущность, т.к. сама она в свою очередь причастна к стоящей над нею более общей идее, кот. и будет ее сущностью.
4.П. учение о сущ. идей независимых по отнош к вещам чувств мира приводит к нелепому выводу: так как между идеями и вещами есть сходство и так как по П., для всего сходного должна сущ едея, то кроме идеи , наприм. чел. и кроме соотв ей вещей, должна сущ идея того сходного , что сущ между ними. Далее для этой новой идеи чел и для нах под нею первой идеи и ее вещей должна сущ еще одна - третья - идея...
5.Обособив идеи в мир вечных сущностей, отличный от изменчивого чувств. мира, П. лишил себя возм. объяснить факты рождения, гибели и движения.
По А. каждая един. вещь есть единство материи и формы. Форма нематериальна, но она не есть и потусторонняя сущность. Так медный шар есть единство вещества - меди - и формы - шаровидности, кот. придана меди мастером, но в реально сущ. шаре она составляет одно с веществом.
Противопол. материи и формы небезусловная. Медь есть материя по отношению к шару, но она же и форма по отнош. к физ. элементам, соединением кот., по А. является медь. Медь лишена форму т.к. еще не явл. шаром и в то же время она есть возможность формы. Форма есть действительность того возможностью чего явл. материя. Согласно . в пределах мира чувств. вещей возможен последов. переход от материи к соотносительной ей форме и наоборо. Категориии эти т.о. становятся текучими.
каждая форма можнт рассм. и как материя для кот. должна сущ соотв. ей высшая форма. Например если кирпич, явл. формой глины, рассм. как материю, то формой этой мат. будет дом. Однако так мы поднимаемся до формы, кот. уже нельзя рассм как материю. Такой предельной формой явл. перводвигатель или бог. - идеализм. Но вообще по А. чувственно- восприн вещи есть единство материи и формы.
Теория познания. Исходная точка - существ. независимой от субъекта объективной действительности. Ощущ. чел. являются отражениями, копиями предметов вн. мира. Т. о. источником познания явл. чувств опыт, а ощущ. предполагает независимый от сознания предмет восприятия. И хотя он полагает , что в разуме нет ничего, что е было бы раньше в ощущ., утверждение это он не распростаняет на последние аксиомы науки, кот по его мнению не могут быть выведены из высших по отношению к ним положений и кот. должны быть признаны умозрительными, а не опытными предпосылками знаний.
Логика по А. - науа о доказательстве, а также о формах мышления, необх для познания. Связи мыслей явл. по А. отражениями объект. сущ связей. А. рассм. лог. строение суждений, вопросы о терминах, об определении строении и о прав умозаключений и док-в. В центре всех этих иссл. лежит теория умозаключений. В соотв. с спецификой античного знания, огранич. прямым наблюдением и построением умозрит. гипотез, А. главное знач. придает достоверным и необходимым выводам, а не выводам вероятности и возможности. Поэтому он на первый план ыдвигает движ мысли от общего к частному (дедукция) а на индукциюобращ. мало внимания.
Космология и физика. Космология - геоцентрическая. Земля - шар. Источник движения - бог (перводвигатель).
Физика. Одним из важнейших принципов явл. учение о целесообр. в природе. Этот принцип распростран. на все бытие и даже на бога. Эта целесообр. является внутренней и бессознательной целес. природы. Примеры целесообр. видел в росте организмов.
Общественно полит. теории А. Научное созерцание есть высшая доблесть, наиболее соверш. вид блаженства. Созерц деятельность разума сущ. ради себя самой, не стремится ни к какой внешней цели и закл. в себе ей одной свойственное наслаждение. Наилучший из всех классов - земледельческий., однако они в силу своего образа жизни и территор. распыленности не могут активно вмешиваться в вопр. управления, Этим делом должны заним среднезажиточнуе классы общесва.
А разлачает 3 хор. и 3 плохих формы управления гос-вом. Хорошими он считает формы, при кот. исключена возможность корыстного использования власти, а сама власть служит обществу в целом - таковы монархия, аристократия и полития (власть среднего класса, основ. на смешении олигархии и демократии). Плохие или выродившиеся формы - это тирания, олигархия и крайняя демократия.
ФИЛОСОФИЯ ПЛАТОНА. (Федон, Софист, Пир, Федр - по выбору)
До конца 5 в днэ основным типом древнегр фил был материализм.
Платон (427-347днэ). Афинянин, был противником аф демократии. Фил развитие началось в школе Сократа. В городах ю. Италии и Сицилии он продолжил ознакомление с фил элейцев и пифагорейцев. В 387г он вернулся в Афины и основал школу (академия).
По-видимому свою лит деят начал с небольших диалогов по вопр этики. В зрелый период им был написан трактат Гос-во, затем диалоги Пир, Теэтет, Федон. Кпоздним работам относитсядиалог “Законы”. Ф. учение П охватывает шир круг вопросов - о бытии, мире и его происхождении, душе и познании, обществе, раздел труда, воспитанииЮ искусстве.
Мир чевств вещей не есть мир подлинно сущего: чувств вещи возник и погибают, изменяются и движутся, в них нет ничего истинного. Подлиной сущностью вещей их причинами явл бестелесные нечувств формы (идеи или виды), постигаемые умом. По отнош к чувст вещам идеи и причины и образцы и цели, кот стремятся вещи, и понятия об общей основе вещей каждого класса.
Т.к. чувст вещи преходящи то они должны быть обусловлеы не олько бытием, но и небытием. Это небытие есть материя. (обл нерекращ движения, возникновения и изменения) Матер принимает на себя идеи и превращ их во множество ч. вещей, разделенных пространством.
Область идей представляет собой пирамиду, на вершине кот идея блага. Она обуславливает познаваемость, сущ предметов, от нее они получ свою сущность. Идея блага явл не только верховной причиной бытия, но и его целью (телеология - учение о целесообразности)
Идеи вечны, ниезменны, тождественны, не зав от условий пространства и времени.Мир ч вещей - мир вечного возникнов и гибели, движ и изменчивости, в нем все свойства относительны, ограничены усл пространства и времени.
Знание есть припоминание. До своего вселения в оболочку душа пребывала на небе и созерцала там истинно сущее. Соединившись с телом душа забывает то, что знала, но в глубине эти знания остаются. Влсприятия мат предметов напоминают душе позабытые ей знания.
Идеи познаются путем интуиции, независимой от чувст восприятия, чувств вещи отражаются лишь во мнениях, кот не дают подлинного знания. Середину между мн и подлинным знанием занимают математ знания.Они имеют нечто родственное чувст вещам и идеям.
Бытие - тождественное и неизменное, однако в диалогах Софист и Парменид П. прих к выводу, что высшие роды сущего - Бытие, движ., покой, тождество и изменение - могут мыслится только таким способом, что каждый из них и есть и не есть, и раве самому себе и не равен., и тождественен себе и преходит в иное. Так бытие поскольку оно рассматр само по себе - едино, вечно, тождественно, неизменно, неподвижно, но оно же поскольку оно рассм по отнош к иному, содержит в себе различие, изменчиво , подвижно. Поэтому бытие содержт в себе противоречия: оно едино и множественно, вечно и преходяще, неизменно и изменчиво.
Противоречия есь необхо условие для побуждению души к мышлению. Искусство побуждать к размышлению посредством выявления противоречий, таящихся в повседневных мнениях, есть , по П., искусство диалектики.
В космогоническом ученииП утверждает, что последними эл-тами всех вещей явл неделимые треугольники или геометрическте бестелесные атомы.
Чел душа независима от тела и бессмертна. Душа состоит из 3 частей: разумной, кот создается самим творцом, аффективной и вожделеющей, кот создаются низшими богами. Победа разумной части над страстями и вожделениями возм при соотв воспитании. Т.к. люди не могут личными усилиями прибл к совершенству то необходимо гос-во и законы. Гос-во основано на разделении труда между разрядами своб граждан.
В уч. о делении граждан на разряды П руководствуется своей классиф частей души. Раз части должен соотв разряд правителей-философов, аффектной - воинов, вожделенной - ремесленников. Каждый разряд должен быть ограничен выполн своих обязанностей и воздержив от вмеш в дела других.
Частная собств и семья - подрывают условия общества. Поэтому П разработал план общежития, основанного на устранении для правит и воинов - личной собственности, а также учение о общности жен и гос воспитании детей.
ПИР.
Федр: Эрот - древнейший бог., первоисточник величайших благ. Любовь должна учить стыдиться постыдного истремиться к прекрасному. Недостойный поступок ...стыд перед возлюбленным. Войско или гос-во из влюбленных. Если Гомер говорит, что некот героям отвагу внушает бог, то любязим ее внушает Эрот. Любящие готовы умереть друг за друга (Алкестида решилась умереть за своего мужа) Боги тоже высоко чтут преданность и самоотв в любви.
Павсаний: Эротов 2 - небесный и пошлый. Любое дело само по себе не бывает прекр или безобразным, а смотря по тому как оно делается. Тот эрот прекрасен, кот побуждает прекрасно любить. Пошлый эрот: это та любовь кот любят люди заурядные - любят женщин больше чем юношей и больше тело, чем душу.
Неб эрот - одержимые этим эротом обращаются к юношам, отдавая предпочтение тому, что сильней от природы и наделено большим разумом. Так как любое дело мб и прекр и безобразным, то неб любовь возникает, когда поклонник считает справедливым окащывать уступившему юноше любые услуги, а юноша считает справ ни в чем не отказывать чел, который делает его мудрым и добрым., умным и доблестным.
Эриксимах (врач): Двойственный эрот заключен в самой природе тела(больное начало и здоровое) угождать началу хорошему - хорошо, плохому-плохо.. Гармония Врачевание, музыка, погода, земледелие.
Аристофан: Люди не знают величайшей силы эрота, иначе ему бы воздвигли храмы. Кое-что о чел природе. Было 3 пола. Один соединял и мужское и женское начало. Люди были рассечены пополам богами. С этих пор свойственно людям любовное влечение, которое соединяя половины, пытается сделать из 2 одно и тем самым исцелить челов природу. Любовь это жажда целостности и стремление к ней.
Агафон. Хочет восхвалить самого Эрота , а не его дары как делали прежние ораторы. Эрот самый молодой, так как он обходит старость и неразлучен с молодыми. Он нежен. Гомер - нежны стопы у нее: не касается ими Праха земного; она по главам человеческим ходит. ( о богине Ата) Он гибок. Справедлив, никогда не обижает ни богов ни людей. Благоразумен. Храбр и тд.
Сократ: Эрот-это любовь к кому-нибудь. Любовь вожделеет к своему предмету. Вожделеет, когда не обладает (спорный вопрос...) =Вожделение вызывает то, чего недостает. Если здоровый человек хочет быть здоровым, то он хочет быть здоровым в будущем. А это означает любить то, чего еще нет, если хочешь сохранить на будущее то, что имеешь теперь. Эрот - любовь к красоте. Значит он не имеет красоты и нуждается в ней.
Речь, услышанная от афинянки.Между мудростью и невежеством есть нечто среднее. Верное, но не подкрепл доводами представление - не есь знание. Если нет объяснения, какое же это знание. (но и не невежество) Эрот следовательно по середине между крайностями. Эрот не бог, так как обделен красотой. Он не смертный и не бессмертный. - он демон, посредник между людьми и богами. Он заполняет промеж между ними и связывает мир внутренней связью.
Эрот - философ так как он любит прекрасное, а мудрость прекрасна. Философ занимает промеж положение между мудрецом и невеждой.
Все любят благо и хотят быть счастливыми, но мы говорим не обо всех, что они любят. Мы берем только одну разновидность любви и закрепляем за ней общее понятие, а др разновидности именуем иначе.
любовь - это любовь к вечному обладанию благом. Чтобы стремление к благу можно было назвать любовью необходимо родить в прекрасном как телесно так и духовно. Рождение - это доля бессмертия и вечности, кот отпущена смертному существу. Любовь это и стремление к бессмертию.
Смертная природа может стать бессмертной только деторождением, оставляя каждый раз новое вместо старого. Человек от рождения до старости считается одним лицом, но он никогда не бывает одним и тем же. Все смертное сохраняется устаревая и уходя, но в то же время оставляя свое новое подобие.
Доблесть - ради бессмертной славы.
Высшие таинства любви. Сначала человек должен полюбить прекрасное тело и родить о нем прекрасные мысли. Затем он станет любить все прекр тела, а к одному охладеет ибо сочтет такую любовь мелкой. После этого он начнет ценить красоту души выше чем кр тела. постигнет красоту насущных дел и обычаев. От насущ дел он должен перейти к наукам, чтобы увидеть их красоту и стремясь к красоте уже во всем ее многообразии не быть рабом привлекательности кого-то или чего-то, а повернуть к открытому морю красоты и созерцая его в неуклонном стремлении к мудрости, обильно рождать великолепные речи и мысли., пока он не увидит той единственной науки, кот касается красоты.
КРАСОТА: Тот кто пройдет весь путь увидит в конце этого пути нечто удивительно прекрасное, нечто, во-первых вечное, т.е. не знающее ни рождения ни смерти, ни роста, ни оскудения, во-вторых не в чем-то прекрасное, а в чем-то безобразное. Красота предстанет пред ним сама по себе, через себя самое, всегда одинаковая, все другие разновидности прекрасного причастны к ней таким образом, что они возникают и гибнут, а ее не становится больше или меньше. Он увидит ее чистой, без примесей, без искажений, не обремененную чел плотью. Это божественная красота.
Чел увидевший эту красоту сумеет родить не признаки совершенства, а совершенно истинное, потому что постигает он истину, а не призрак.
СОФИСТЫ. СОКРАТ И СОКРАТИЧЕСКИЕ ШКОЛЫ.
Философское двтжение эпохи зрелых рабов. демократий.(5 - 6 вднэ)
В 5 вднэ на смену полит власти аристократии и тирании во мн. городах Г. пришла власть демокр. Развитие созданых ею новых выборных учреждений - нар.собрания и суда, игравшего б. роль в борьбе партий и классов своб. населения, породило потребность в подготовке людей, влад. искусством судебного и полит красноречия, умеющих убеждать. Некоторые из наиболее выдвинувшихся в этой обл. людей становились учителями риторики, полит знаний... Однако нерасчлененность тогдашнего знания и б. роль, кот. приобрела в то время фил., привели к тому, что эти новые мыслителиобычно учили не только полит. и юр. мудрости, но связывали еее с общими вопр. фил. и мировоззрения. Их стали называть “софистами” т.е. мудрецами, учителями мудрости. Позднее софистами стали называться те,кто в своих речах стремился к доказ. предвзятойц, иной раз заведомо ложной, точки зрения.
Такая хар. опиралась на то, что нов. учителя ф. стали доводить до крайности мысль об относительности всякого знания.
Ф. течение соф. неоднородно. Наиболее характерно ля всех представителей С. явл. тезис о относительности всех чел. понятий, эттических норм и оценок. Протагор: “Человек есть мера всех вещей, существующих чо они сущ., и не сущ., что они не сущ.”
Старшая группа: Протагор (481 - 411днэ), Горгий, Гиппий и Продик. Протагор был материалистом и учил о текучести материи и об отностительности всех восприятий, Он доказывал, будто каждому утверждению может быть с равным основанием противопоставлено противоречащее ему утверждение.
Горгий. Ничто не существует. Если и есть нечто существующее, то оно непознываемо. Если оно познваемо, то оно невыразимо и неизъяснимо.
Старш. соф. были крупными спецами в вопр. права и общ-полит вопросах.
Младшие софисты.(6 вднэ) В их учениях особенно выделяются этические и соц идеи. Ликофрон и Алкидам отрицали необходимость классов (знатность это вымысел. Природа никого не создала рабами и люди рождаются свободными.)
Фразимах расространил учение об относительн. всякого знания на соц. этические отношения и утверждал, что справедливость это то, что полезно сильному.
СОКРАТ. Афинянин (469-399днэ). С. собрал вокруг себя многочисл учеников, большая часть кот. оказалась врагами раб. демократии. Это а также выступл самого С. против дем. строя восстановили против него народ. Он был привлечен к суду и отравился.
Сам С. ничего не писал. О его учении известноолоко по сообщениям учеников:Ксилофонт, Платон, Аристофана а так же Аристотеля. Для С. характерна логичность речи, ирония, изобличение сбивчивости понятий своих собеседников и мастерское расчленение вопроса, составл. предмет обсуждения. Выступал против Софистов.
Фил.по С. - учение о том как следует жить. С. выступает проти внатурфил., эмпирического изучения природы, невысоко оценивает познав знач. органов чувств. Главная задача познания - позн. самого себя. (самопознание)
Знание это обнаружение общего для целого ряда вещей, Т.о. знание есть понятие о предмете и достигается посредством определения понятия. Должна сущ. единая общая и высшая цель, кот. подчин. все частные цели и кот. есть безусловное высшее благо.
В этике С. отждествляе добродетель со знанием. Нет человека, кот. зная , что он может сделать что-то лучшеее, стал бы напротив делать худшее. Дурное действие есть незнание, а мудрость - совершенное знание.
Сократические школы: мегарская, элидоэритрийская, киническая, киренская.
КИРЕНАИКИ. благо чел. - это его наслождение. В этом и смысл и цель жизни. Реально только настоящее, ценно только то, что ты получаешь в наст. момент. Основатель этой ветви Гедонип - облагораживал эти принципы, считая , что чел. должен властвовать над наслаждениями. Однако его последователи на это наплевали. Федор атеист:” ради наслаждения все средства хороши”. Гигезий: “наслаждение мимолетно, его трудно получить, оно прехлдяще, но если смысл жизни в насл. которое так трудно получить, то стоит ли жить?”
КИНИКИ. Диоген, Антисфен. Чел должен освободить себя от зависимостей, привяз. к удовольствиям связыв. человека. Единственно реальны единичные вещи, общего не существ. Нет общтх норм и законов природы. Каждый сам по себе.
МЕГАРСКАЯ: Соединили Сокр. добродетель с Парменидовским бытием. Всеобщее и еделимое бытие носит хар.всеобщего блага. Все единичное _ лишается статуса самостоятельной реальности. Т.е. реально только общее. Сущ. только необходимое, возможности нет.
АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ. ЕГО ЭВОЛЮЦИЯ.(Демокрит, Эпикур)
Предпосылкой атомизма (А) была потребность дать матер. объяснение наблюдаемыхсвойств вещей - их множества, движения и изменения. После Зенона, доказавшего будто гипотеза о бесконечной делимости вещей, пространства и времени ведет к неустранимым противоречиям и парадоксам, всякая попытка обосновать реальность множества, раздельности вещей и ихподвижности должна была считаться с этим. Учение А. явилось ген. попыткой разрешения этих трудностей. А. предполагали сущ. беск. мн-ва телесных частиц, они допускали сущ. пустоты в кот. происх. движ. частиц и отрицали за частицами возм. делиться до бесконечности, видели в них нероницаемые атомы.
Согласно этой гипотезе каждая вещь, будучи суммой весьма большого (но не бесконечно) кол. частиц - весьма малых, но в силу своей неделимости не обращающихся в ничто, уже не может расматриваться как беск. большая и в то же время вовсе не имеющая величины как это было у Зенона. Таким образом был разрешен кризис, вызванный критикой З.
Основатель А. - Левкип.(рожден в Милете). Все состоит из мельчайших недел. частиц и пустоты.
Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ). Родился во фракийском городе Абдерах. Побывал в странах востока. Имеются труды Д. охватывающие вопросы ф., логики, психологии, этикт, политики, педагогики, теор. искусств, языкознания, математики, физики, космологии. Активный приверженец раб. демократии.
Исходное положение а. системы - сущ. атомов и пустоты, образующих своиим бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из гл. предпосылок его учения явл. взгляд по которому ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.
Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их сущ.удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением. Д. отличает то , что сущ. во мнениии от того, что сущ. в действительности. “лишь в общем мнениии сущ сладкое, в мнениии - горькое, в мнении - теплое, в мнен. - холодное, в м. - цвет, в действительностии же сущ. только атомы и пустота.” Однако Д. не отрицает реальность чувств. воспринимаемого. В данном случае Д. говорит о том,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Д. не согласен с тем, что чувств. восприятия качеств совпадают с самими качествами.
Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метсо, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.
Для объяснения реального многообразия действительности Д. допускает, что атомы различ. по форме порядку и положению. Эти отличия и лежат в основе всех наблюд. отличий. Ни одно из них следов. не явл. беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе.
А. учение расространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.
Основа познания - ощущения. От вещей отделяются “видики” - материальные формы вещей, они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чевств через поры. Если поры соотв. по величине и форме проникающим в них видикам, то в ощущ. возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако сущ. предметы, кот. в силу своей малой величины недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом, иэто позн. также м.б. достоверным.
Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченнаяобщим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Важнейшее условие - разделение труда. Этические воззрения - разумное наслаждение жизнью сос тоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем... Умение доходить до такого сост. дает обучение, кот Д. не отделяет от воспитания без кот. не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.
ЭПИКУР. (341-270днэ Эпоха эллинизма) Родился на острове Самосе. Переехал в Афины, где основал школу “Сад Эпикура”. Гл. задача ф. - создание этики, учения о поведении, приводящем к счастью. Но этика м.б. построена только при условии если будет определено место, кот. человек занимает в мире. Поэтому этика должна опир. на физику, а физике должно предшествоваь разраб. теори познания.
Материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущ. истинно. Ошибки возникают от неправ. оценки того, что мы ощущ. На основе ощущ. возможны заклюения о предметах и их причинах. Восприятие - единств. критерий истинности, оно есть крит. и для заключений о таких вещах, кот. непосредственно нами не воспринимаются, лишь бы заключения эти не были в лог. противоричии с данными восприятиями.
Э. принял основные положения А. Демокрита. Доказывал, чо учение о причинной необходимости всех явл. природы не должно вести к выводам о невозможности для чел. свободы. Врамках необход. должен быть указан путь к свободе.
У Д. движ. атомов в пуст. вызывается мех. необход. Э. полагает, что дв. обусловлено внутр. св-вом атомов - их тяжестью, кот. наряду с их формой, положением и порядком становится важным объект. определением атома. Кол. форм атомов ограничено, т.к атом не мож. обладать б. тяжесью. При движ. атомы могут самопроизвольно отклон. на небольшой угол и т.о переходить с прямол. путей движ. на криволинейные. Это явл. необход. условием свободы человека.
Критерий счастья - удовольствие. Благо -то, что порождает удовольствие. Зло - то, что порожд. страдание. Разработке учения о пути к счастью должно предшествовать устранение всего, что стоит на этом пути: страха перед богами, смертью и загр. миром. Боги не способны вмешив. в наш мир, а душа смертна.
Освоб. от страхов открыв путь к счастью. 3 типа удовольствия: 1. природные и необходимые для жизни; 2. прир., нодля жизни не необходимые; 3. не необх для жизни и не природные. Он стремится только к первым и воздерж. от остальных. Результат такого воздержания - полная невозмутимость, или безмятежность, кот. и есть счастье фил.
ДИАЛЕКТИКА ГЕРАКЛИТА. ФИЛОСОФИЯ ЭЛЕАТОВ.
ГЕРАКЛИТ. Родом из Эфеса. (530 - 470 ггднэ). Аристократ, отстранившийся от власти. Исходный пункт учения о мире - представление о преходящем, изменчивом хар. всего существующего.
Все сущ. вещи возникли из материального первоначала. Однако первовещ. - это огонь. Выбор огня в кач. первовещества обусловлен взглядами Г. на характер жизни природы. Мир нах. в постоянном процессе изменения, а из всех прир. вещей наиболе подвижен, изменчив огонь. “ Этот космос один и тот же для всего существующего не создал ни какой бог и никакой еловек, но всегда был, есть и будет вечно живым огнем, мерами загорающимся и мерами потухающим”. Причина вечного изменения - борьба противоположностей.
Мир остается в основе огнем, несмотря на все изменения. Душа тоже из огня, душа материальна - это наименее влажный огонь. Все вещи возникают из огня согласно необходимости. Миром правит “логос”.(закон, необходимость)”Даже Солнце не может переступить логос.” Мир есь процесс в котором всякая вещь переходит в свою противопол.(холодное в теплое, Вложное в сухое и наоборот)”Нельзя дважды войти в одну реку” В челов. жизни превращ. в противопол. есть борьба. Она “отец всего, царь всего”. Благодаря борьбе противопол. обнаруживается их внутреннее сходство “юессмертные-смертны, смертные - бессмертны; смертью друг друга они живут, жизнью друг друга они умирают.”
Всеобщность изменения и переход каждого качества в противоп. делают все кач. вещей относительными.(морская вода - чистейшая и вместе с тем грязнейшая: для рыб -питательна, для людей -негодна)
Логос - основа всеобщности и истинности чел. познания. В основе мышления лежат ощущения. Мышление предпочитает все, что доступно чувствам зрения и слуха. Мышление - общее всем людям, всем дано познать себя и быть разумными. Даже если что-то осталось скрытым от света, воспринимаемого чувствами, оно не могло бу укрыться от разуминого света, “от того, что никогда не заходит”
Однако,считае Г. большинство людей не знают всеобщего и вечного, не ищут познания, принимают многознание за ум.
ЭЛЕАТЫ. В 6-5 ввднэ центр дух. развития перемещ. в Ю.Италию.(земледельческая область). Прбл. бытия: бытие есть а небытия нет, бытие едино и неделимо, бытие познаваемо.
КСЕНОФАН. 6-5 вднэ. Поэт фил. побывал в Ю. Италии вообще много путешествовал. В конце жизни поселился в Элее, где под еговлиянием возникла школа элеатов. Критиковал представления о множесте богов.(Если бы лошади могли рисовать то они изобразили бы своих богов в виде лошадей) . Он пантеист. Мир вечен и неуничтожим, представляет собой нечто единое и это единое и есть бог. Природа не божественна. Все что рождается и растет есть вода и земля. О природе богов не может быть истинного знания только мнение.
ПАРМЕНИД. Элея. 6-5 ввднэ. Составил законы для Элеи, которые даже там долго действовали. Мир - вещ. шар, в котором нигде нет пустоты и, следовательно возможности движения. (все заполнено) Всякая мысль есть мысль о существующем. Поэтому несуществ. никак нельзя мыслить как несущ., откуда несуществ. нет. Отсюда невозможно возникновение и уничтожение.
из абс. заполненности следует, что мир не имеет частей. Он един. Множество - обман чувств. Отсюда же следует вывод о невозможности движения, возникновения, уничтожения. Представления о движении - льшь мнение, повседневные представления, от которых следует отличать фил., как учение о истине, недоступной восприятиям.
Учение П. полно ненаучных, мифол. представлений, В центре мира - богиня-правительница (или правда и необходимость). Она держит жребий и правит всеми неб. движениями.
ЗЕНОН. Ученик Парм..Выдвинул ряд положений в защ. учения П.(апории) Доказывал невозможность движения(метафизика). Предположение, что движ. мыслимо приводит к противоречиям - оно не может осуществиться.( Для того чтобы двигаться стрела должна в один момент времени находиться в опр. месте и не находиться в нем. Но это противоречиво - невозможно) В этих парадоксах вопрос не в том, возможно ли восприятие движ чувствами, а в том, можно ли мыслить движ. при условии, что пространство состоит из бесконечного множества неделимых частей (актуальная бксконечность), а время из б. множества неделимых моментов.
В этих апориях впервые в истории человечества обсуждаются проблемы непрерывности и бесконечности. Апории дали толчок развитию диалектики. (интересно что понятия актуально бесконечного было исключено из употребления в Г. и заменено понятием потенциально бесконечного. Признавалась бескон. делимость величин, но не призн. их составленность из беск. числа актуально данных элементов).
Милетская школа, пифагореизм.
Др. гр.ф (дгф) влзникла в ионийских городах зап побережья мал Азии, основ. греками. Здесь раньше развилась раб., торговля. и выросшая на их основе культура.(связана с культурами Вавилона, Финикии и Египта - более древние цив.)Первые учения - г. Милет 7-6 в. днэ - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Задавшись вопросом откуда все возникает и во что превращается они искали начало происхлждения и изменения всех вещей. Первовещество - живое в целом и в частях, наделенное душой и движением. Занимались и разносторонней практ деятельностью.
ФАЛЕС. конец 7 начало6 вднэ. Купец, много путешествовал. Гидроинженер. Проект полит объединения малоаз. городов перед угрозой Персии. Знаком с достиж. науки Вав и Египта. Предсказал солн затмение в Г. -585 гднэ. Изобрел некот. астроном приборы.
Все произошло из некоего влажного первовещества или воды . Все рождается из этого первоисточника. Земля - плоский диск, плав. на пов. воды. Вода и все произош из нее вещи - не мертвые. Вселенная полна богов, все одушевлено. Примеры - магнит и янтарь могут приводить в движ. др. вещи - они имеют душу.
АНАКСИМАНДР. Первоисточник - это некое первовещесто (апейрон) из которого обособл. противоположности теплого и холодного, дающие начало всем вещам. Апейрон не имеет границ, он беспределен. Земля - цилиндр. Все обособившееся от беспредельного должно вернуться в него. Поэтому миры возникают и разрушаются.
АНАКСИМЕН. Время завоевания Милета персами. Первовещество - воздух. Все вещества получаются посредством сгущения и разряжения воздуха. Воздух- это дыхание, обнимающее весь мир. Земля - диск, поддержив. вождухом.
В 5 вднэ Милет утратил самостоятельность (Персы) и развитие здесь фил прекратилось.
ПИФАГОР И РАННИЕ ПИФАГОРЕЙЦЫ. Пифагор из Самоса 580-500гднэ. При тиране Поликрате преселился в Ю.Италию в г. Кротон где основал полит и рел. союз представл. интересы аристократии. Сам ничего не писал. Учения его претерпели знач. эволюцию. Выдвинул реакц учение о порядке. В общ. жтзни порядок - влась аристократов.
Последов П. объединились в союз. Боролись с демократией. В 5 вднэ этот союз был разгромлен демокр.
Отвергали матереализм Милетцев. Основа мира не матер первоначао а часла, кот образуют космический порядок - прообраз общ. порядка. Познать мир - значит познать управляющие им числа. Первая попытка постановки вороса о роли колич. стороны явл. природы.
Математика, геометрия, теории архитектуры. музыки, скульптуры.( высота тона струны зав. от ее длины.) Движ небесных тел подчиняется мат. соотношениям - гармония сфер.
Пифагорейцы отрывали числа от вещей, превращали их в самостоятельные существа, абсолютизировали и обожествляли их. Свящ. монада(единица) - это мать богов, всеобщее первоначо и основа всех прир.явлений. Двойка - это принцип противоположности, отрицательности в природе. Природа образует тело (тройка), являясь триединством первоначала и его противор. сторон. Четверка - образ четырех элементов прир. ИТД. Мысль о том, что все в прир. подчинено опред. числ соотнош., благодаря абсол чисел приводила П. к идеалистическому утверждению, что именно число, а не материя явл. первоосновой всего.
Все вещи состоят из противоположностей - чет нечет, предел беспредельное, единство множество, правое левое, мужское женское. Однако их противоположности не переходят друг в друга( в отличии от Гераклита). Особое значение - предел и беспредельное. Предел - огонь, беспред. - воздух.(пустота). Мир дышит пустотой, состоит из взаимод. огня и воздуха.
Законы диалектики
1. закон единства и борьбы противоположностей;
Закон единства и борьбы противоположностей раскрывается через категории: противоположность, противоречие, тождество, различие.
Противоположность – черты, стороны, признаки предмета, которые коренным образом отличаются друг от друга и вместе с тем не могут сущ. друг без друга, взаимно дополняют друг друга (день и ночь, добро и зло, верх и низ).
.
«Противоречие – это импульс, толчок к изменению и развитию предмета.
Различают виды противоречий:
1. Антагонистические и неантагонистические.
Антагонистические - это такие противоречия, которые сущ. между классами, группами, слоями, интересы которых различные, взаимоисключающие.
Неантагонистические – противоречия, противоположные антагонистическим. Этот вид противоречий характерен только для общества.
2. Внутренние и внешние.
Внутренние – противоречия между противоположными сторонами предмета (пр. между производством и потреблением).
Внешние - противоречия между данным явлением и другими явлениями (пр. между обществом и природой, живым организмом и внешней средой).
3. Основные и неосновные.
Основные - противоречия между ведущими (главными) сторонами предмета.
Неосновные - противоречия между другими сторонами предмета.
Сущность закона. Любой предмет обладает: противоположностями, которые в процессе взаимодействия приводят к противоречию. Противоречие дает толчок к изменению и развитию предмета.
2. закон перехода количественных изменений в качественные и обратно
Любой предмет и явление обладают как количеством, так и качеством.
Качество –
1. свойство предмета - такие черты и особенности предмета, которые характеризуют его способность взаимодействовать с другими предметами.
2. структура предмета, то из чего состоит предмет, из каких элементов
3. функции предмета, т.е. то, для чего предмет предназначен.
4. место предмета, т.е. является он исходным пунктом или его результатом, находится он в развитом или неразвитом состоянии.
Любое явление обладает как количественными, так и качественными показателями. Связь их проявляется в том, что количественные изменения не приводят к качественным до определенного момента, которым является мера.
Сущность закона. Проявляется в том, что количественные изменения по достижению определенного момента приводят к качественным, а качественные изменения приводят к определенным количественным изменениям. Данный закон показывает механизм развития предмета.
3. закон отрицания отрицания
Каждое явление, предмет, изменяясь, имеет определенный исходный пункт и результат. При этом результат данного процесса составляет исходный пункт дальнейшего процесса, который также имеет определенный результат. Так происходит в обществе, природе и мышлении. Одни явления отмирают, уходят в прошлое, другие становятся на их место.
Отрицание – такая связь старого и нового в процессе развития, когда новое возникает на базе старого под влиянием свойственных ему внутренних противоречий, преодолевает его и при этом сохраняет в той или иной степени, некоторые положительные черты, присущие старому.
Сущность закона. Закон отрицания отрицания показывает связь старого и нового в процессе развития, которая состоит в том, что новое качество отбрасывает старое и вместе с тем включает в себя, в преобразованном виде, некоторые черты, стороны старого. Данный закон носит противоречивый характер, показывает направленность развития предмета (явления).
Наука в системе духовной культуры общества
История взаимоотношения философии и науки складывалась не однозначно и тем не менее существуют следующие этапы их взаимоотношений:
- Синкретическое, т.е. неразличимое, единство науки и философии. Они не различаются ни предметом, ни методом , ни достигнутыми результатами (6 в. до н.э. – 17 в. н.э.).
- Начало различия предметной области философии и науки. Представление о том, что философия должна заниматься воспитанием человека, а изучение природы предоставить науке (17-19 в.)
- Многообразие предложений о том, чем должна заниматься философия:
а) ф-ия должна давать единую картину мира, основываясь на новейших достижениях естествознания;
б) ф-ия должна представлять человека во всем ее многообразии проявлений;
в) ф-ия есть теория познания, теория научного познания, теория науки;
г) ф-ия может быть предварительным изучением, исследованием, постановкой проблем в исследовании любого явления (19-20 века).
Сегодня разделяется мнение, что наука предпочитает браться за решение любых проблем, относительно которых возможна опытная проверка. В противном случае проблемы получают наименование ненаучных, и в этом своём качестве они остаются на рассмотрении ф-ии. В советский период такие проблемы получили название мировоззренческих.
Сейчас ф-ия оказывает наукам многообразную помощь:
1) Помогает формировать новые предметные области научных исследований.
2) Помогает формировать объяснительные принципы и представления, осмыслять и анализировать полученные противоречия.
3) Помогает критически осмыслить полученные результаты.
4) Систематизирует научные знания, помогает наукам определить свое положение в познании мира, устанавливать контакты и взаимодействия.
5) Обеспечивает процедуры распространения знаний, создает условия для понимания новых теорий, понятий, представлений и в этом заключается культурная функция ф-ии.
6) Помогает оценить общественную значимость научных результатов.
Человек, индивид, личность
Индивид (атом) – неделимый, единый, - человек как часть коллектива, совокупности рода человеческого.
В настоящее время сущ 2 концепции личности:1) личность как функциональная (ролевая) характеристика чел и 2) личность как его сущностная характеристика.
Первая коцепция опирается на понятие соц роли человека. Эта концепция однако не позволяет раскрыть внутренний мир чел, фиксируя только его внешнее поведение, кот не всегда отражает сущность чел. Вторая - Сущностная концепция явл более глубокой. Личность - индивидуальное выражение общ отношений и функций людей, субъект позания и преобразования мира, прав и обязаностей, этических, эстетических и всех иных соц норм. Личность - всегда общественно развитый человек. Главным результирующим свойством личности явл мировоззрение. Человек вопрошает себя: кто я? зачем я? в чем смысл моей жизни? Только выработав то или иное мировоззр, личность, самоопределяясь в жизни, получает возможность осознано, целенаправленно действовать, реализуя свою сущность. Характер означает силу воли. Т.о., личность - мера цельности человека, без внутренней цельности нет личности.
Каждый чел биологически неповторим. У каждого конкретного чел всегда есть что-нибудь свое.
Ответственность – категория, отражающая особое отношение личности к обществу, к-ое характеризуется выполнением своего нравственного долга и правовых норм.
Необходимость и свобода. Люди обладают знач свободой в определеии целей своей деятельности, средств для достиж этой цели. Свобода следовательно не абсолютна и претворяется в жизнь как осущ возможности путем выбора определенной цели и плана действий. Своб воли - это способность чел принимать решения и совершать поступки в соотв со своим интересами, целями, оценками и идеалами, выражающаяся в его избирательной деятельности. Т.о. каждое действие чел есть сплав своб и необход. => Свобода личности, общества закл в способности выбирать, принимать решения.
С одной стор своб присутствует в необход, т.е. необход реализуется только через свободу, в виде бескон цепи выбора в деятельности людей. С др стороны необход содержиться в своб в виде объективно даных истор обстоятельств, объек условий деят людей. Свобода есть осознанная необходимость.
Личность и общество, их взаимодействие
Понятие личности является главной характеристикой человеческого индивида. Родившейся человек в течение всей своей жизни социализируется, присваивая социальное – это возможно только в общении, в процессе усвоения культуры. Социализация зависит от среды обитания, влияния эпохи, психофизиологических особенностей человека, поэтому нет 2-х одинаковых личностей. Степень присвоения социального у всех различна. Процесс присвоения быстрее идёт в детстве, но продолжается всю жизнь. Личность – это единство общего ,особенного, единичного. Личность формируется под влиянием материальной, социальной, политической, духовной жизни общ-ва. Каждому этапу присущ свой тип личности.
Типы личности: активная и пассивная; личность ориентированная на интенсивное и экстенсивное развитие; творческий тип личности; эгоцентрический тип личности; западный или деловой; восточный (рефлексирующий). Процесс формирования происходит под влиянием окружающей среды. К объективным условиям формиров-ия личности также относятся материальные факторы соц-ой среды - это условия труда, быта, предметы обихода, определенные инстинкты, каналы и средства передачи информации, транспорт, клубы. Человек практически не бывает включенным в одну среду. Множественность сред говорит о том, что чел-к может выполнять различные функции, в зависимости от того, в которой к-ой соц-ой среде он находится. Личность может обладать относительной самостоятельностью. Индивид только тогда заслуживает право называться личностью, когда он яснее осознаёт мотивы своего поведения.
Глобальные проблемы человечества
ХХ век истории человечества ознаменован возникновением и углублением глобальных проблем. Глобальные проблемы – это совокупность проблем всего человечества, от решения которых зависит сохранение цивилизации. Они многообразны. К числу наиболее важных относят: стремительный рост народонаселения Земли, ведущий к демографическому взрыву; ближайшая перспектива исчерпания традиционных энергетических и других природных ресурсов; беспрецедентное загрязнение среды обитания человечества, грозящее экологической катастрофой.
Серьезной проблемой - «демографический взрыв». Десять тыяч лет назад было около 5млн человек, 2 тысячи лет назад – около 200 млн, в 1960 г – 3 млрд, в 1975 – 4 млрд, в 1987 - 5 млрд, в 2000г более 6 млрд человек.
Свыше 4/5 прироста мирового населения приходится на развивающиеся страны. В итоге столь быстрого роста численности населения развивающихся стран и их экономического отставания усиливается нестабильность в мировой экономике и политике.
Второй глобальной проблемой – исчерпания традиционных энергитических ресурсов. Так запасы угля составляют 600 лет, нефти – 90 лет, природного газа – 50 лет, урана – 27 лет. Т.о. все виды топлива по всем категориям будут сожены за 800 лет.
Традиционные энергитические ресурсы не только ограничены, их использование загрязняет атмосферу.
Планета буквально тонет в массе ядовитых отходов промышленности.
В настоящее время биосфера вышла из состояния устойчивости. Она перестала поглащать избыток углерода в атмосфере и, наоборот, начала выбрасывать углерод в нее. Биосфера утратила способность стабилизировать окружающую среду.
Возрастание темпов прироста населения
требует более интенсивного использования плодородия почв. Интенсивные технологии истощают плодородие почв.
Увеличивающееся число глобальных проблем и их углубление являются признаком кризиса цивилизации и это кризис не отдельных сторон бытия, а основных форм жизнедеятельности европейской индустриально технической цивилизации, идейно-мировозренчески восходящей к греческой культуре.
Этот кризис касается и современного человека вообще.Современный человек, способ его бытия находятся в глубочайшем кризисе.
Общественный прогресс и его критерии
Прогресс - поступательное движение человечества к одной высшей разумной цели, к идеалу блага, достойного всеобщего желания. И хотя иногда, как говорил Лейбниц, и встречается попятное движение наподобие линий с заворотами, тем не менее в конце концов прогресс возобладает и восторжествует. Гегель определяет всемирную историю как прогресс в сознании свободы - прогресс, который мы можем познать в его необходимости. Процесс развития предполагает накопление качественных новообразований, которые необратимо уводят систему от ее исходного состояния в направлении либо повышения уровня организации системы, либо ее понижения, либо сохранения в общем того же уровня при некоторых модификациях. Такие формы развития выражаются категориями прогресса, регресса и одноплоского развития. Долог путь от первобытного стада до современных социальных, информационно-технических систем. Подсчитано, что за 6 тысяч лет истории человечества на Земле было более 20 тыс войн, которые унесли жизней намного больше чем сейчас проживает. Из 3600 лет всего лишь 292 года мирных. В истории возникали мощные государства и гибли тут же. Раздумья о социальном прогрессе приводят к противоречивым вопросам: становиться ли человечество физически и духовно более здоровым и счастливым или нет? Что принесла людям современная техника - этот идол человечества? Прогресс в его чисто логическом смысле - есть всего лишь абстракция. Развитие искусства это хорошо доказывает. Сравните шедевры, отдаленные веками, какое из них более художественно. Некоторые авторы утверждают, что биологически, интеллектуально и нравственно люди вырождаются, доказывая это тем, что увеличивается раковых больных, нервно-психических, умственно-отсталых, СПИД, наркомания, алкоголизм. Каждый новый источник энергии является новым открытием, способствующий прогрессу производственных сил. Но и это может способствовать угрозой для человека. Некогда Руссо выдвинул тезис, что прогресс наук и искусства принес людям неисчислимый вред. Как ни привлекательна идея повернуть все вспять, она неосуществима, это попытка уйти от проблемы, а не решить ее. Современная критика технологического прогресса более изощренна. У нее есть несколько сторон. 1. Осознаны границы роста человеческой цивилизации, по крайней мере на Земле. 2. Приближение новой эпохи, происходит поиск возможности применить плоды самого технологического прогресса к его изживанию.
Еще в начале 20 в. прогресс употреблялся в конкретных оборотах, прогресс народного хозяйства, а современное отражает тенденцию к оперированию обособленными понятиями, символами. Интересное высказывание Шеллинга: идея непрекращающего прогресса есть идея бесцельного прогресса, а то, что не имеет цели, не имеет смысла.
Если прогресс - цель, то для кого мы работаем? Вопрос о историческом прогрессе долгое время трактовали как путь к совершенству. Это развитие от низшего к высшему. Но встает вопрос можно ли считать современный тип общества более высшим чем предыдущий. Если брать технику конечно прогресс есть, а если состояние нравственности - очень спорно. Перед человечеством встала проблема гармоничного развития всех сфер к высшему. В центре всех видов социального прогресса находится человек. Проблемы человека считаются центральными. Высшим и всеобщим объективным критерием прогресса является развитие производительных сил, включая развитие самого человека. Разновидности прогресс: НТП - т.е. с развитием науке и технике улучшается и развивается производство оно автоматизируется; Социальный прогресс - это постепенное улучшение материальных условий жизни человека, повышение жизненного уровня и т.п.; Духовный прогресс - развитие духовности человека, т.е. человек самосовершенствуется.
Прогресс и регресс - противоположные формы развития общества в целом или отдельных его сторон, означающее либо поступательное развитие общества по восходящей линии, расцвет, либо возврат к старым, застой. Критерием служит степень развития производительных сил, экономического строя, науки, культуры и развития личности. Основой развития явл. развитие способа производства.
С общей точки зрение мерой прогресса может служить продвижение от простого к сложному, повышение сложности организации систем. В естественных, как общее совершенствование системы, увеличение возможностей дальнейшего развития. В экономике, нужно исходить не только из уровней и темпов развития производства, сколько из уровня жизни трудящихся и роста народного благосостояния, качество жизни.
Существенным мерилом исторического прогресса является возрастание свободы в ее разумном употреблении, а также в увеличении потребностей человека в научном, философском, эстетическом познании мира.
Выделим три сферы материальной действительности: неорганическая, органическая, социальная, в каждой из которых проявляется критерии прогресса.
Для неорганичесской критерием является степень усложнения структуры системы (например молекулярный относительно атомарного).
Процесс применительно к живой природе определяется как такое повышение степени системной организации объекта, которое позволяет новой системе выполнять функции, недоступные старой системе.
Говоря об общественном прогрессе - это увеличение в обществе счастья и добра. И криетериями ОП являются: 1) темпы роста производства, производительности труда, ведущие к увеличению свободы человека по отношению к природе; 2) степень свободы работников производства от эксплуатации; 3) уровень демократизации общественной жизни; 4) уровень реальных возможностей для всестороннего развития индивидов; 5) увеличение человеческого счастья и добра.
Отношение Человек-Природа по своей значимости начинает перекрывать наши экономические, политические, социальные, и др. заботы. Из за угрозы экологической катастрофы. Когда Мы убьем последнего зверя и отравим последний ручей, тогда Мы поймем, что деньгами питаться нельзя.
Суть ЭУ, в разрыве естественных циклов воспроизводства биологических ресурсов, самоочищения почвы, вод, атмосферы.
Отличие современной ситуации от предшествующих эпох состоит в том, что изменение в среде проживания отрицательно сказываются на природе самого человека, его исходных потребностей, биологическом и духовном состоянии.
Преодоление глобальных угроз:
1. Развертывание информационной компьютерной, биотехнологической революции как технико-технической основы возможного выхода из ситуации выживания, преодоление преград к объединению человечества. Создание на ее основе новой Цивилизации. Важно подчеркнуть, что именно эта информационная революция создает объективную предметную основу, которая позволит отвести термоядерную и экологическую угрозу. Переосмысление мира.
2. Демократическое согласие во внешней и внутренней политике, в групповых и межличностных отношениях.
3. Объединительные процессы духовной жизни как в религиозном, так и в светском варианте. Попытка идейного сближения.
4. Межэтническая и межкультурная интеграция при сохранении автономности и уникальности каждого этноса и каждой культуры.
5. Интеллектуальный поиск.
Формационный подход к периодизации истории
Проблема периодизации истории по формациям и цивилизациям активно обсуждается в литературе уже более столетия. "Формация"- напластование геологических отложений определенного периода. Начало философского учения о формациях заложено в самом значительном произведении периода формирования марксизма "Немецкой идеологии".
В этой работе была также дана периодизация исторического процесса. Основные стадии исторического развития человеческого общества - это последовательно сменяющие друг друга господствующие формы собственности: 1) племенная, 2) античная, 3) феодальная, 4) буржуазная, 5) будущая коммунистическая форма всеобщей собственности.
Структура общественно-экономической формации
Прежде всего, К.Маркс выделил экономический базис - производственные отношения, главными, определяющими в которых являются отношения собственности. Базис определяет поли- тическую надстройку. Главным ее элементом является государство. Для дальнейшего ассмотрения этой проблемы ис- пользуем таблицу
Таблица 2. Структура общественно-экономической формации
Производительные силы Производственные отношения Надстройка элементы формации
Предмет труда. Средства труда. Человек с его навыками к труду - производитель материальных благ (рабочая сила). Социально-эконономические отношения по поводу собственности на средства производства, распределения, обмена и потребления материальных благ. Организация и учреждения: политические (государство, партии), культурно-просветительные, религиозные. Общественное сознание и его формы. Идеологические, политические, правовые и религиозные отношения. Классовая структура. Исторические формы общности людей (род, племя, народность, нация). Исторические формы быта. Естественные и технические знания.
формаций пять - первобытнообщинная, рабовладельческая, феодальная, капиталистическая и коммунистическая (включает две фазы - социализм и коммунизм).
Теория формаций изначально основана на постулатах, то есть положениях, принятых за истину без доказательств: прогресс как основная форма движения и формационность как основной способ развертывания прогресса; формационность как жестко последовательная стадиальность; однородность состава формаций; примат материального производства; производственные отношения как базис общества; "класс" - основная единица общества и субъект истории.
Цивилизационный подход к периодизации истории
Цивилизация - три трактовки:
1) цивилизация - это синоним культуры, в марксистской философии употребляется также для обозначения материальной культуры;
2) уровень, ступень общественного развития, материальной и духовной культуры;
3) ступень общественного развития, следующая за варварством
А также понятия, разработанные философами ХХ века:
1) цивилизация - определенная ступень в развитии культуры народов и регионов
2) ценность всех культур, носящая общий характер для всех народов
3) конечный момент в развитии культуры того или иного народа или региона - его "закат"
4) высокий уровень материальной деятельности человека, орудий труда, технологии, экономических и политических отношений и учреждений .
Однако в современной социальной философии цивилизация - крупномасштабная социально-культурная общность людей и народов.
Теория цивилизаций имеет множество достоинств, помогая раскрыть механизмы исторического развития, выявить его пути и особенности.
С помощью цивилизационного подхода можно выделить ряд социально-культурных различий современных восточной и западной цивилизаций:
1. по характеру связи личности и общества
2. по социально-психологическим установкам человека
3. по характеру развития социокультурной жизни
В истории бывают такие периоды когда роль одного человека в решении каких-то исторических проблем может быть более значимой, чем роль других факторов, даже взятых вместе.
Цивилизационный подход к пониманию исторического процесса не лишен некоторых недостатков. В нем не учитывается связь между различными цивилизациями, не объясняется феномен повторяемости.
Этапы в развитии общества и соответственно типы обществ:
1) традиционное общество (докапиталистическое),
2) капиталистическое общество (включает раннюю, переходную форму индустриального общества, зародившуюся в XVII - XVIII веках в Западной Европе, а также индустриальное об- щество, начиная с середины XIX века),
3) постиндустриальное общество (с 60-х годов ХХ века).
Таким образом, человечество проходит как бы три "волны" цивилизации. В традиционном обществе преобладало сельское хозяйство, в индустриальном - промышленность, в постиндустриальном - сфера услуг, в которой определяющую роль играет информация.
Пять "стадий" в развитии общества:
1) традиционное общество;
2) стадия создания предпосылок для подъема;
3) стадия сдвига( период промышленной революции – изменение методов производства)
4) стадия роста( у экономики есть возможность производить)
5) период высокого уровня массового потребления.
В основу периодизации положено развитие орудий труда.
Мораль в системе духовной культуры
Проблемами морали, нравственности занимается этика. К сфере морали относятся разные явления: правили и нормы поведения, оценки и ценности, идеалы, свойства и способности человеческого характера, само поведение людей.
Мораль – форма самосознания, посредством которого человек приходит к постижению своего бытия, своего призвания, а значит цели и смысла своего существования.
Особенностью морали является то, что она не применяется в какой-то одной сфере человеческой деятельности, она обладает все проникающей способностью, регулируя человеческие отношения в любой сфере.
Мораль многофункциональна, т.е. она может решать разные социально-исторические задачи. При помощи морали человек может ориентироваться в мире социальных ценностей, в мире человеческой культуры. Через систему норм, запретов, оценок, идеалов мораль регулирует поведение людей.
Специфическая сущность морали проявляется в ее функциях:
1. регулятивная
2. воспитательная
3. познавательная
4. оценочно-императивная
5. ориентирующая
6. мотивационная
7. коммуникативная
8. прогностическая.
Мораль включает в себя: нравственную деятельность, нравственные отношения, моральное сознание.
Различают 3 типа связи, существующей между людьми, и на этой основе 3 типа нравственности:
• первый тип связей – это естественные природные связи, характерные для начального этапа развития человека
• второй тип связей – связи, отношения личной зависимости, обусловленные характером общественного устройства.
В наиболее простой и жестокой форме эти отношения проявляются на начальном этапе развития классового общества, где человек является собственностью другого человека.
В наиболее ослабленном виде эти отношения присущи более позднему этапу развития классового общества, для которого характерны социальное неравенство, поддерживаемое при помощи политико-правовых институтов, религиозных и нравственных механизмов.
• третий тип связей характерен для общества, в котором процветает личная независимость и новая форма зависимости – вещная.
Искусство в системе духовной культуры
Искусство – форма общественного сознания.
Включает в себя: проблемы художественной условности, особенности процесса художественного творчества; особенности проблемы формы и содержания искусства; морфологию (классификацию) искусства; проблемы эстетического восприятия.
К проблемам художественного творчества относятся художественные направления в искусстве, стиль, индивидуальная манера.
Эстетическая деятельность – специфичный вид практически духовной (создание произведений искусства, фольклор, дизайн и др.) и духовной (эстетическое созерцание, эстетическое восприятие, эстетическое суждения) деятельности.
Эстетическое сознание – эстетические чувства, вкус, созерцание, восприятие, суждения, ценности, взгляды, идеал. Эстетическое сознание формируется в процессе эстетической деятельности.
Морфология искусства (виды):
1. художественная литература
2. архитектура
3. декоративное искусства
4. живопись
5. графика
6. музыка
7. хореография
8. театр
9. искусство фотографии
10. кино
11. телевидение
12. эстрада
13. цирк.
Функции искусства:
1. Гносеологическая
2. Воспитательная
3. Коммуникативная
Религия в системе духовной культуры
Религия – форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.
Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей основной признак религии – вера в сверхестеств.
Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.
Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.
Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.
Духовная культура общества
Философию можно рассматривать, как элемент духовной культуры.
Социальная структура общества
В любом современном обществе функционируют социальные группы и слои, а также национальные сообщества. Они взаимосвязаны друг с другом. Между ними существуют экономические, социальные, политические и духовные отношения, которые и образуют социальную структуру общества.
К основным элементам социальной структуры следует отнести классы, город-деревня, физический -умственный труд, сословия (соц группы, место которых в обществе определяется не их положением в системе соц-экономических
отношений, а сложившимися традициями и правовыми актами), соц-демографические группы -молодежь, муж, женщ, тинейджеры, пенсионеры, национальные общности - нации, этнические группы.
почти все эти группы неоднородны по составу и делятся на отдельные слои и группы собственными интересами.
Определяющим элементом социальной сферы в любом классовом обществе являются классы - большие группы людей, различающиеся по их месту в исторически определенной системе общественного производства, по их отношению к средствам производства, по их роли общественной организации труда.
В каждом обществе наряду с классами существуют также соц. группы,
которые по своему отношению к собственности не вх. в состав того или иного класса, а образуют социальные слои, сословия, касты и т.д. Ярким примером сословной организации является феодальное общество. Соц. структура совр. общества также помимо основных классов включает и определенные соц. группы, куда относятся в основном интеллигенция и служащие. Мобильность - переход людей из одних соц групп в другие . соц положение может поменяться при переезде, образовании, дети рабочего могут стать интеллигентами, интеллигент - предпринимателем, предприниматель - профессиональным политиком. Проблемы функц соцструктуры и действия разл соц групп напрямую связаны с проблемами гражданского общества. Гражданское общ - независимая от государства сфера реализации частных потребностей и интересов на базе частной собственности и всеобщего формального равенства людей. Проблемы в соц структуре российского общества связаны с быстрыми изменениями в условиях жизни, в правовом пространстве, а соц структура общ не успевает на это реагировать.
Общество и природа, их взаимодействие
Возникновение общества. История возникнов общества не отделима от истории становления самого человека. Являясь частью прир человек постепенно, в поцессе труда и общения формир как социальное существо. Этот проц имеет своим началом выделение чел из животного мира, формир у него социальных побудит мотивов вповедении. В силу вступает наряду с естеств и социальный отбор. (применительно к сообществам) Выживали те сообщества кот подчинялись опред социально значимым требованиям: сплоченности взаимопомощи... Это закреплялось естеств отбором и передачей опыта.
Труд- коллективно организованный, целенаправленный общ способ деятельности.
Труд есть процесс, совершающийся между чел и природой.Труд - это главная мат сила , кот вела к возникнов и формированию собственно человеческой жизни - общества.
Прир Среда - естественное условие жизни общества. История. Общество явл частью природы. Чел живет на земле в пределах тонкой ее оболочки - географ Среды. Она есть зона обитания чел и сфера прилож его сил. Географ седа - это та часть природы, котрая составл еобходимое условие жизни общества, будучи вовлеченной в процесс общ производства. Вне ее наша жизнь евозможна.
С самого возникнов челов общество изменяло окруж природу и само менялось под ее воздействием. Воздействие общ на прир обуславливается развитием мат производства, науки и техники, общ потребностей. При этом происходит расширение рамок геогр Среды, накопление новых свойств, все более отдаляющих ее от девственного состояния.
В свою очередь и геогр среда влияет на развитие общества. Сравним развитие народов севера и юга, тропиков. Геогр Среда оказывает влияние на хозяйственную специализацию стран ирайонов. Так, в усл тундры насел занимается оленеводством, а в субтропиках - разведением цитрусовых. Естеств средой жизни общества явл сфера всего живого - биосфера.
Помимо всего живого биосфера включает в себя и человека. Причем его влияние сильно меняет биосферу. С развитием человечества осуществляется переход к новому качественному состоянию - ноосфере, представляющую собой сферу живого и разумного. Экология. - наука, изучающая закономерности взаимодействия живого с внешними условиями его обитания с целью поддежания динам равновесия системы “общество-природа”.
Развитие человечества, его производ сил столкнули челов с пробл ограниченности прир ресурсов, возможного наруш динам равновесия системы общ-прир.
Чел, превращая все большую часть природы в среду своего обитания, расширяет границы своей свободы по отношению к природе, что должно обострять в нем чувство ответственности за преобоазующее воздействие на нее. Здесь находит отражение общефил прнцип: “чем полнее свобода, тем выше ответственность”.
В настоящее время глобальность эколог проблем. Самое первое и главное условие сохранение равновесия и гармонии с природой - это разумное сосуществование людей друг с другом.
Общество и общественные отношения
Общество - это прежде всего совместная жизнь многих людей, активно взаимодействующих между собой. Они неизбежно вступают во взаимодействие друг с другом по поводу удовлетворения их жизненно необходимых потребностей. В результате между ними складываются определенные отношения. Со временем данные отношения приобретают устойчивый характер и само общество предстает как совокупность общественных отношений. Произведение материальных благ есть основа и необходимое условие сущ-ния любого общва. Все обществ. отношения разделяются на первичные (материальные) и вторичные (духовно-практические). Решающий структурообраз. эл-т всей системы общ. отн-й явл. произв. отн-я, которые позв. раскрыть разл. типы связей, что фиксируется в категориях, позвол. выразить эти многообр. связи. П.о. охватывают сферу отношений , возникающих в процессе производства мат благ, обмена ии их распределения. люди не могут производить, не соединяясь для совместной деятельности. Социальная сфера - отношения классов и этнических групп, возрастных групп поколений, профессиональных слоев.Здесь же социальная защита, условия жизни людей, условия образования, здравоохранения. отношения связаны с удовлетворением соц потребностей, они отражают уровень благосостояния общ. Здесь же бытовые отношения, структура семьи и принятые отношения в соц группах.
Политическая сфера направлена на уд политических интересов. Это и митинги, демонстрации, забастовки, политические акции, переговоры, войны и мир, выборы. Крайняя форма - революция. Ведущее звено политической системы - государство, которое осуществляет деятельность власти в интересах господств в общ социально-классовых сил. С помощью аппарата гос власти они закрепляют свое влияние во всех сферах жизни. Духовная сфера - отношения чел по поводу разного рода дух ценностей, распространения и усвоения их слоями населения. Сюда входит вся система образования и науки, воспитание, религия. Оказывает влияние на формирование дух начал в жизни, в поведении. Виды дух отношений - познавательные, нравственные, эстетические, религиозные, отношения уч и ученика, воспитателя и воспитуемого. Отношения не могут складываться при отсутствии общения и средств общения.
Средства общения все время развиваются, в последнее время в потрясающем темпе. Если раньше основным и единственным средством была устная беседа и переписка, то теперь все больше и больше коммуникационная связь.
Разные исторические периоды в развитии культуры можно связать с технологией хранения и передачи информации.1) Хранение информации в форме устного творчества, 2)письменность - редкие книги пишутся от руки специальными писцами.3) Следующий этап - книгопечатание. Но и книги
не долговечны.
4)Средства быстрой связи - телеграф, телефон, радио, телевизор. Происходит процесс информатизации общества, характеризующийся нарастанием объема информации, причем различного характера.
Средства коммун позволяют расширить круг общения, далеко выйти за рамки непосредственного окружения, служат интеграционным средством.
5) Информатизация привела к созданию всемирной компьютерной сети
Проблема научной истины
Истина - это адекватная информ о объекте, получаемая посредством нго чувственного или интелектуального постижения либо сообщения о нем и характеризуемая с точки зрения ее достоверности. Истина есть свойство знания, а не объекта познания.
Знание есть отражение и сущ в виде чувственного или понятийного образа. Образ может быть не только отраж наличного бытия, но также и прошлого.
Истиные знания дают людям возможность разумно организовывать свои практ действия в настоящем и предвидеть будущее.
Но человечество редко достигает истины иначе, как через крайности и заблуждения. Заблуждение - это содержание сознания, е соответствующее реальности, но принимаемое за истинное.
Ложь - это искажение действительного состояния дел, имеющее целью ввести кого-то в обман. Ложью м.б как измышление о том чего не было, так и сознательное сокрытие того, что было.
Научное познание по своей сути невозможно без столкнов различных мнений, убеждений, также как невозможно и без ошибок. Ошибки нередко совершаются в ходе наблюдения, измерения, расчетов, суждений, оценок.
Любой объект познания - неисчерпаем, он меняется, облад множеством свойств и связан бескон числом связей с окруж миром. Каждая ступень познания ограничена уровнем развития общества, науки... Истина поэтому относительна, ибо она отраж объект не полностью, не исчерпывающим образом. Относительная истина есть ограничено-верное знание о чем-либо.
К абсолютным истинам относятся достоверно установленные факты, даты событий, рождения , смерти итд. Абс истина - это такое содержание знания, кот не опровергается последующим развитием науки, а обогащается и постоянно подтверждается жизнью.
Конкретность - это свойство истины, основаное на знании реальных связей, взаимодействия всех сторон объекта, главных, сущ свойств, тендеций его развития. Истинные идеи - это те кот хорошо работают.( полезные)
Крит истины закл в практике. Именно в практике должен чел доказать истиность, т.е. действительность своего мышления. Этот принцип выраж в термином реализуемость. Посредством реализации идеи в практ действии знание соизмеряется, сопоставляется со своим объектом, выявляя тем самым настоящую меру объективности, истинности своего содежания.
Методы научного познания
Метод - это совокупность приемов и операций практического и теоретического освоения действительности. Метод способствует достижению намеченной цели. Методология это область знания, занимающаяся изучением методов, оценкой их эффективности, сущности и применимости, методы научного познания принято подразделять по широте применимости в процессе научного исследования:
1. Первая группа это всеобщие методы: диалектический и метафизический, еще их называют общефилософскими методами.
2. Вторую группу методов составляют общенаучные методы, которые используются в самых различных областях наук, т.е. имеют широкий спектр междисциплинарного применения.
3. Третья группа методов: частнонаучные, которые используются только в рамках исследования какой-то конкретной науки или даже конкретного явления.
Существует два уровня познания, это 1)эмпирический и 2)теоретический. На эмпирическом уровне используют наблюдение, эксперимент, измерение. На теоретическом уровне используют идеализацию и формализацию. А метод моделирования можно использовать на обоих уровнях.
Элементы структуры научного знания:
1. Фактический материал или твердо установленный факт.
2. Научные предположения (гипотезы).
Смена этапов в науке приводит к изменению норм научного познания.
Цель методологии - создать новые способы и методы для решения проблем современной науки.
С переходом на современном этапе естествознания к изучению больших и сложноорганизованных объектов (систем) прежние методы классического естествознания оказались не эффективными. Сейчас мир понимается, как динамическая система, где компоненты взаимодействуют и приобретают новые качества. Для изучения такой системы выработан системный подход. Основная задача общей теории систем состоит в том, чтобы найти совокупность законов, объясняющих поведение функционирование и развитие всего класса объектов как целого.
Особенности системного подхода:
1. При исследовании объекта как системы, компоненты этой системы рассматриваются не сами по себе отдельно, а с учетом их места в структуре целого.
2. При исследовании систем обязательно предполагается учет внешних условий их существования.
Эволюционно-синергетическая парадигма, создание такого подхода стало возможным на базе нового научного направления - синергетика. Синергетика - это наука о самоорганизации систем состоящих из множества подсистем самой различной природы. Другое определение синергетики - кооперация, сотрудничество, взаимодействие различных элементов систем.
Движение развития науки, поднятие на новый качественный уровень связывали с НТР.
Положения из синергетического подхода:
1. Сложно организованным системам нельзя навязывать пути их развития. Наоборот следует понять, каким образом способствовать их собственным тенденциям развития.
2. Для сложных систем существует несколько альтернативных путей развития. Вывод - существуют такие пути развития человека и природы, которые могли бы устроит человека и не наносить вреда природе.
3. Синергетика дает знания о том, как оперировать сложными системами.
4. Синергетика позволяет раскрыть закономерности протекания быстрых, нелинейных процессов, которые лежат в основе качественных преобразований системы.
Два философских направления:
1. Детерминизм - учение о причинной материальной обусловленности природных, социальных и психических явлений.
2. Индетерминизм - учение, отрицающее какую-либо объективную причинную обусловленность явлений.
Динамический закон - это физический закон, отображающий объективную закономерность в форме однозначной связи неких физических величин выраженных количественно. Исторически первой и простой явилась динамическая механика Ньютона. Лапласу принадлежит абсолютизация динамических закономерностей. Согласно его принципу все явления в мире детерминированы, т.е. предопределены необходимостью.
Статистические законы. Наряду с динамическими законами действуют законы, которые получили название статистических. Это значит, что предсказать событие можно не однозначно, а с определенной степенью вероятности.
Проблема познания в философии
Большинство фил систем нового времени выделяли 2 основных этапа:
Чувственное и рациональное
Ч познание явл начальным этапом познания.
Для познания объектов необход функционирование органов чувств, нервной системы, мозга, благодаря чему возникает ощущ, восприятие мат объектов. такая форма деятельности назыв чувств деятельностью или чувств познаниемЕсть три формы чувственного отражения : ощущение, восприятие и представление.
Ощущения - простейший и исходный элемент чувств познания.На первом месте стоят зрение и осязание, а затем слух, вкус, обоняние.
Хотя мы при помощи разл органов чувств ощущ пространств форму, цвет, вкус, запах, в то же время действует чувств способность синтезирования ощущений, превращения их в восприятие.Благодаря восприятию предмет дается сознанию именно в своей целостно-предметной форме. Восприятие- целостный образ мат предмета, данного посредством наблюдения.
Представление. Благодаря многокр работе механизмов восприятия мы в нашем сознании, в нашей памяти можем удерживать целостный образ предмета и тогда, когда предмет непосредственно не дан нам.
Проц чувств восприятия очень сложны. Мы смотрим на предмет и наше видение связано с нашим отношением к этому предмету, мы восприн его как красивый или безобразный, полезный или вредный... Когда мы видим человека, воспринимаем его действия и поступки.
В челов чувст восприятии есть еще 1 важный элемент, кот присущ только человеку. Чел способен наглядно представить не только то, что видел собств глазами, едва ли не большая часть его опыта включает образы, кот почерпнуты из описаний( результаты опыта ряда его предшественников). РАЦИОНАЛЬНАЯ (ЛОГИЧЕСКАЯ) СТУПЕНЬ ПОЗНАНИЯ. Чувственное восприятие чел конкретных событий, фактов зависит от содержания понятий, а также от того в какой мере сод понятий освоено данным чел. Понятия- это такие воплощенные в словах продукты в социально-истор проц познания, кот выделяют и фиксируют общие существенные свойства, отношения предметов и явлений. Если бы в ходе истории не выработались такие понятия, то каждый чел в каждом поколении вынужден был бы вновь и вновь описывать каждую конкр вещь, факт , явление.
Процесс поним состоит не только в усвоении уже выработанных другими людьми или эпохами знаний, но м в конструировании на основе ряда сложных преобразований принципиально новых знаний, не существовавших ранее.
Суждение - форма мысли, в которой посредством связи понятий утверждается или отрицается что-либо. Понятия есть элементы суждений. ННа базе суждений и понятий формируются умозаключения. Это есть вывод. Все три формы рац познания как способности образуют ум, а как процесс - мышление. Многочисленные данные свид о единстве чувственного и рационального, их взаимообусловленности. Например, образ яблока есть пересечение многочисленных понятий и их чувственных показателей. Познание, начинаясь с ощущений, восприятий, продолжаясь в виде представлений, и поднимаясь на высшие этажи теоретического мышления, представляет собой единый процесс, тесно связанный с волей и чувствами.Чувственная форма познания
вбирает в себя опыт мыслительной деятельности.Но мышление и чувственное познание обладают и относительной самостоятельностью.
Происхождение и сущность сознания
1. Самые первые представления о психике и сознании возникли в первобытные времена, тогда же появились представления и о душе. Под душой древние люди понимали совокупность психических процессов: думать, чувствовать, переживать и т. д.
Демокрит.
Душа есть особого рода огонь и теплота. Она состоит из атомов, имеющих круглую форму, тела этой формы способны проникать всюду и двигать другие тела.
Душа – материальное образование. Она телесна и отсюда ее другая особенность – она дар природы и возникла под влиянием естественных сил, не нуждающихся в существовании сил, стоящих над ней.
Платон.
Придерживался противоположной точки зрения. Считал, что души существовали прежде, чем появились в облике человека. Существовали без тел, но имели разумение. Душа существует до человека, вне человека, как особая надприродная сущность.
Дуализм. Декарт.
Считают, что душа – особая, чуждая материи духовная субстанция. Он считает душу и тело независящими друг от друга началами.
Психофизический параллелизм.
- разновидность дуализма ( Декарт ). Природа и дух выступают как два различных начала: основным свойством материи является протяженность, а основным свойством духа – способность мыслить. Отсюда: идея не имеет протяженности, а тело не может мыслить.
Идеализм + религия.
Продолжают линию первобытного анимизма, то есть одушевление окружающих предметов. Первобытные люди наделяли все уголки добрыми и злыми духами.
Пантеизм.
- отождествление Бога с природой. Бенедикт Спиноза пытался отождествить материю с мировой духовной субстанцией.
Субъективный идеализм.
- отождествляет вещи с ощущениями, восприятиями, мыслями. Такое отождествление приводит к выводу, будто ощущения существуют вне мозга человека.
Иной позиции придерживался позитивизм. Бертран Рассел пытался отождествить психическое с физическим, а это означает, что материальные предметы превращаются в ощущения и что ощущения выносятся за пределы нервной системы, то есть Рассел сближает материю и дух, т.к. под материей он понимает мысль, а под духом ощущения. Под мозгом он понимает совокупность ощущений и мыслей. Отсюда не мысль в мозгу, а мозг в мыслях.
Фохт, Бюхнер.
Мысль так выделяется мозгом, как желчь печенью.
Диалектический материализм.
Сознание – это функция мозга; свойство высокоорганизованной материи и форм отражения действительности.
Пространство и время
Пространство – обычно протяженность, время – длительность. П и в обладают своими свойствами. П обладает трехмерностью, оно1)симетрично, т е нет не обратимых процессов,2) пространство однородно (каждая точка пространства м б взята за начало координат),3)пространство изотропно, т е нет привелигированных направлений (в верх, в низ, в лево, в право). Время – длительность, оно асимметрично, т е не обратимо. Время может пониматься по разному:1) циклическое время (календари); 2)время может толковаться как некоторая симметрия, т к ряд процессов не является не обратимыми (соединение Н и О2дает Н2О и обратно, возможно распадение);3) время может пониматься как стрела, т е время не обратимо, нельзя вернуться в прошлое. Время отличается от вечности, вечность не меняется и не имеет времени, вечность это всегда настоящее.
Есть две теории относительности:
1. Специальная. В ней были объединены понятия движение, пространство и время. П и в меняются в завис-и от скорости движения; ритм времени сокращаетя и линейные размеры тела сокращаются. Было введено понятие – пространственно-временной интервал – это величина которая не меняется при переходе от одной системы отсчета к другой.
2. Общая теория относительности связала в едино понятия тяготеющей массы, пространства и времени. Ритм времени замедляется . Пространство искривляется под действием поля тяготения. Наблюдения во время солнечных затмений показали что пространство искривляется. Из этого были сделаны следствия на основе геометрии Лобачевского (отрицательная кривизна) и Римана (положительная кривизна), что при положительном искривлении пространства вселенная замкнута, а при отрицательном вселенная бесконечна.
Фридман сделал вывод, что наша вселенная м б стационарной, она или сужается или расширяется. Наша же вселенная расширяется. Т о 15-20 млрд лет назад наша вселенная была сконцентрирована в замкнутой форме пространства. У вселенной есть горизонт, и за пределы какой-то сферы у человека нет возможности выйти.. Становление вселенной связывают с черными дырами сверхплотного состояния, которые отличаются тем что в поле их тяготения все исчезает, даже луч света. Черные дыры это элементарные частицы сжатые пространством и временем.
Философское понимание движения
В мире все находится в движении, от атомов до вселенной. Все пребывает в вечном стремлении к иному состоянию, и не по принуждению, а по собственной природе. Движ несотворимо и неуничтожимо. Движение - это способ сущ материи. Движ заключено в самой природе материи. Одни формы движ превращ в другие и ни один вид не берется ниокуда.
Движение материи - не только механическое перемещение тел в пространстве, но и любые взаимодействия, а также изменения состояний объектов, которые вызываются этими взаимодействиями.
Основные типы движения: 1.- это движение, когда сохраняется качество предмета; 2.-тип движения, связанный с переходом от одного качества к другому, с изменением качественного состояния предмета.Это может быть разрушение предмета, распад его на составляющие элементы, кот. представляют особые кач-ва, возникающие в рез-те преобразования исходного предмета.
Процессы, связанные с преобразованием кач-ва предметов, с появлением новых кач-ых состояний, характеризуются как развитие. Процесс развития - это всегда переход одного качества в другое, направленное формирование новых систем, новых типов организации, кот. рождаются из предшествующих им систем. Две разновидности процессов развития: 1) процессы качественных превращений, не выходящие за рамки соответствующего вида материи, опред-го уровня ее организации. 2) Процессы перехода от одного уровня к другому. В неживой природе ярким примером первой разновидности развития может служить эволюция звезд.
Существует несколько качественно различных форм движ материи: механ, физическая, хим, биологическая, социальная... Качественное разнообразие одного уровня не м.б. объяснено кач разнообразием другого.
Развитие, необратимое, направленное, закономерное изменение материальных и идеальных объектов. В результате Р. возникает новое качественное состояние объекта, к-рое выступает как изменение его состава или структуры (т.е. возникновение, трансформация или исчезновение его элементов и связей). Способность к Р составляет одно из всеобщих свойств материи и сознания.
Философское понимание материи
Материя - фундаментальная исходная категория фил., от того или иного ее понимания зависит решение практ всех других ф проблем. От лат materia - вещество Это веществ значение удерживалось до 20в., когда произошла револ в физике.
Первой ступенью в осознании материальности мира был стих материализм. Но уже Демокрит заметил, что с пом. одного кач определ. в-ва невозможно объяснить происхожд другого, так как он не содержит принципа своего превращения. Дальнейшее развитие мысли привело к атомистике.
Атомы тоже истолковывались как вещество, как кирпичи всего существующего. Так зародилась дискретная картина мира. Казалось еще чуть-чуть и физ. картина мира получит полную завершенность.
Однако был открыт электрон, ядерный распад и превращеие атомов. Атом оказался вовсе не мельчайшей частицей в-ва. Открытие электромагн полей и ядерных сил тоже внесли свою лепту.
Первоначально поле понималось как окруж какой-нибудь предмет пространство, для каждой точки кот можно определить величину и направл силы взаимодействия между данным объектом и другим. (поле - атрибут в-ва) Но затем было доказано, что поле не только атрибут объекта, но и самостоят реальность, т.е. нов вид материи, основным свойством кот. является непрерывность.
Все это привело к фил кризису . Этот кризис связан с утратой представл о материи как о веществе.
Единственное свойство материи - “быть объективной реальностью, существовать вне нашего сознания.
Бытие как особая категория. Основные формы бытия
Учение о б. - онтология - одна из центр. проблем ф. В самом широком смысле слова Б. есть всеохватывающая реальность, предельно общее понятие о существовании, о сущем вообще. Первый аспект проблемы Б. - ответы на вопросы “Что существует? - Мир. Где сущ.? - Здесь и везде Как долго? - Теперь и всегда: мир был, есть и будет. Как долго сущ. отд. вещи, организмы, люди, их жизнед-сть?” Второй аспект связан с вопр. о единстве мира: мир сущ. как непреход. единство вне и независ. от воли ч-ка. Третий аспект связ. с тем, что мир в целом и все, что в нем сущ., - это дейст-сть, кот. имеет внутр. логику своего сущ-я, развития и реально предзадана созн-ю, действию отд. Индивидов.
Формы Б., например, звезды, растения, животные, как бы возникают из небытия и становятся наличным актуальным Б. Но Б. сущего сколько бы оно ни продолжалось приходит к концу и возвращается в небытие, утрачивая данную форму Б.
Выделяют след. различающиеся, но и взаимосвяз. осн. формы Б.: 1) б. вещей (тел), процессов, кот. в свою очередь дел. на: б. вещей, процессов, сост. природы, б. природы как целого, б. вещей и пр-сов, произвед. ч-ком; 2) б. человека, кот. делится на б. ч-ка в мире вещей и специф. чел. бытие; 3) б. духовного (идеального), кот. дел. на индив. дух. и объективиров. (внеиндивид.) духовное; 4) б. социального, кот. дел. на индив. бытие (б. отд. ч-ка в о-ве и пр-се истории) и б. о-ва. Возникновение той или иной формы Б. есть результат перехода от одной формы Б. в другую. Какие бы формы Б. мы не рассматривали все они имеют своим предельным основанием, своей субстанцией материю. Доп. по 1 виду б.: все вещи, пр-сы, состояния, целостность б. природы сущ. до, вне и незав. от созн. ч-ка - в этом ее отличие. Первая природа - реальность особого типа, объ. и первичная. Для прир. существовать не означает восприниматься ч-ком, а ч-к с его сознанием только одно из поздних звеньев в цепи единого бытия.
Характерные черты и основные направления философии ХХ века
философское знание этого столетия проделало значительную эволюцию, которую можно охарактеризовать рядом отличительных признаков.
• отход философии от узкого, преимущественно рационалистического философствования, ориентированного на определенные-политические взгляды и религиозные (атеистические) убеждения к философствованию всё более плюралистическому и толерантному, основанному на принципах встречи или диалога
• Философия XX века разрешив важные вопросы как соотношение между знанием и пониманием, между знанием и оценкой, между знанием и истиной. Это продвинуло философию вперед не только в традиционной области, но и помогло найти новые исследовательские поля
• Особенностью философии XX века является то, что она долго и мучительно освобождалась от идеологического прессинга, от господствовавшего на протяжении десятилетий тезиса об ожесточенной борьбе материализма и идеализма, неразрывной связи передового класса и передовой философской теории. Особенно в странах социалистического лагеря. На протяжении десятков лет исследователи не имели .возможностей заниматься теми вопросами философии, которые их особо интересовали и объяснять те или иные явления без множества ссылок на труды "основоположников марксизма" и партийные документы.
• Особенностью философского знания XX века является его четкая детерминация научным аппаратом современного естествознания (ЭВМ, компьютер, методы математичесих наук, системный подход, принципы синергетики). Для философского знания XX века характерна эволюция к исследованию проблем сущности и существования человека
• В XX веке философия все дальше отходит от вульгарного и грубого материализма, от догматизированного и примитивного марксизма, она все больше стремится к тому, чтобы исследовать мир комплексно
• Философия XX века открывает и разрабатывает новые области философствования, такие как философия культуры, философия техники, философия жизни и др..
• Философия XX века выдвинула как наиболее значимые и приоритетные проблемы современности целый цикл глобальных проблем, которые можно объединить в одну — это проблема выживания человечества, неразрывно связанная с новым решением вечного вопроса философии — в чем смысл жизни и предназначение человека.
• Философия XX века — вместе со всей духовной культурой современного мира, стремится помочь человеку в его исканиях истины, в обретении настоящего, а не ложного смысла жизни, в поиске своего Я и реализации своего творческого потенциала. Современная философия не навязывает одной-единственной точки зрения на мир, выдавая ее за истину в последней инстанции. Философия конца XX века предоставила человеку свободу в выборе своего мировоззрения. Современный человек свободен в своем выборе.Даже краткий обзор развития философского знания в уходящем от нас двадцатом веке показывает, сколь разительно эволюционировала философская мысль за истекшее столетие.
Философия XX века представляет собой многообразное и плодотворно развивающееся философствование человечества о коренных проблемах бытия Природы, Космоса, Человечества и Человека
Этапы становления и характерные черты русской философии
Фил. мысль в Р. формировалась под влиянием общемировой фил. Однако специф
Р фил во многом складывалась под влиянием социально культурных процессов,
происходивших на Руси. Христианизация Р. сыграла огромную роль в
становлении рус. фил мысли.
Первым р мыслителем мир уровня был конечно же Ломоносов (1711 - 1765). -
гениальный ученый-энциклопедист.
А.Н. Радищев (1749 - 1802). - отстаивал материалист фил позиции, считая,что "бытие вещей независимо от силы познания о них и существует по себе".Впервые в рус. мысли систематически разрабатывал пробл человека.
Самостоятельное философское творчество возникает в нач 19 в.
Выдающимся рус фил и социальным мыслителем был П.Я. Чаадаев (1794-1856).
Его общефил концепция - дуалистическая. Физ мир построен из атомов и
молекул, т.е. эл-тов материальных, из кот образуются все тела. Тела сущ в
простр.Движ и взаимодействие рассматривалось им в духе механицизма.
Человек есть объективное единство 2 миров - физ и духовного, как существо
свободное. Задача фил изучать человека именно как духовное существо.
Идеи коллективизма - человеческая коллективность определяет индивидуальность, а коллективный разум - субъективный. коллективная сущность человека есть то, чем он отличается от животного.
Своеобр направлением в Р фил явились воззрения славянофилов. В центре их внимания нах судьбы Р и ее роль в мир истор процессе. Возрождение форм патриархата, возврат к правосл идеалам Святой Руси - это соц-ист концепция имеющая провиденциальный и религиозно-мистический характер.
Западники-материалисты В.Г.Белинский(1811-1848). А.И.Герцен
(1812-1870), Огарев, Н.Г.Чернышевский (1828-1889), Н.А.Добролюбов (1836-1861), Д.И.Писарев
(1840-1868). Они являлись не только филос теоретиками, но и идеологами р. рев демократии. Р ф прошли поучительную школу нем клас фил и Фр просвещения.
Герцен. Основоположник народничества. Единство бытия и мышления, природа сущ-ет независимо от человека, а законы мышления есть отражение законов бытия. Личность создается средой и событиями, а последние несут на себе ее отпечаток.
Огарев. Материалист и атеист. Критика церкви как рабского страха, разработка общинного социализма, признание важной роли экономического фактора в историческом процессе.
Белинский. Идеи необходимости прогресса, бурж порядки более прогрессивны, поэтому об отмене патриар на Руси.
Чернышевский.. Человек - природное существо, его организм един, а сознание есть проявление материальной субстанции. Антропологический принцип
60-70 гг. складывается народничество, идея прихода к соц, минуя капитализм. Признание самобытности России. (Лавров/, Бакунин, Ткачев, Михайловский, Мечников).
Почвенники - нац почва как основа соц и духовного развития России. Разрыв интеллигенции с народной почвой надо преодолеть на основе духовного единения всех сословий.
Григорьев, Страхов, Дост.
Ф.М.Достоевский. (1821-1881). В своих обществ-полит исканиях он пережил несколько периодов. Увлекался идеями утопического социализма (в кружке Петрашевцев). Затем в его взглядах произошел перелом, связ с усвоением религиозно-нравств идей. Отказался от рев борьбы. Исповедовал идеи почвенничества, для кот хар-но религ ориентированность. Истинный путь свободы - путь Богочеловека.
Самобытным р мыслителем был Лев Толстой(1828-1910). Подвергая критике
общ-полит устройство Р, Т уповал на нравственно-религиозный прогресс в сознании чел. Отказ от любой борьбы, непротивление злу, проповедь всеобщей любви. Всякая власть - насилие ─ отрицание гос-ва.
Характерные черты марксистской ф.
Общая философия - диалектический материализм, в рамках которого развита теория исторического процесса- исторический материализм..
Диалектический материализм впервые распространяет мат понимание не только на природу, но и на общество. Отсюда теория прибавочной стоимости и теория исторического процесса.
Теория познания. Общественно-экономическая практика есть основа,цель и критерий познания. Практика порождает теорию, теория служит практике Практика есть единство субъективного и объективного, сознания и бытия, опредмечивания и рапредмечивания. Для Маркса объект – это предмет приложения человеческих сил. Основные виды практики: 1)обработка природы людьми(материально-производственная деятельность) и2)обработка людей людьми(социально-преобразующая деятельность). Вся общественная жизнь является практической.
Исторический материализм. Основа любого человеческого общества - добывание средств к жизни. Каждая система произ отнош возникает на определенном этапе развития производственных сил.
Надстройка-совокупность духовных образований (теории, учения, религия, искусство), отношений между людьми- идеология и учреждений и организаций -суды, партии, церковь и т.д.Надстройка вначале служит укреплению базиса, но в ходе развития и возникновения противоречий возникает новый базис,который вызревает в рамках старого, и кол перех в кач, революционный переход о одной ощественно-экономической формации к другой.
Общественно-экономический формации - первоб, рабовлад, феодал,капитал, коммунизм первая стадия - социализм. Основной движущей силой истории выступают народные массы, хотя роль личности не отрицается.
Отчуждение- процесс превращение деятельности человека и продуктов этой деятельности в самостоятельную, довлеющую над человеком силу.
Отчужденный труд М рассм в 4 аспектах. 1.Рабоч использует матер, взятые у природы и получает в итоге нужные для жизни предметы, продукты труда. Ни исх материал, ни прод ему не ринадлежат - они ему чужие. Природа делается для раб только средством труда, а предметы, кот создаются в производстве - средством жизни, физ существования. Раб полностью от них зависит.
2. Процесс труда для р принудителен. Только вне труда р. свободен
3. Труд подневольный отнимает у чел его "родовую" жизнь. Род челов. Живет в природе. Жизнь чел неразрывно связана с прир. Эта связь – деятельный контакт с прир, в кот главное - труд, производство. Но для раб труд - лишь средство для поддержания собственной жизни, а не рода.
4.Подневольный труд порождает отчужд между людьми. Раб чужды друг другу, поскольку они конкурируют за возм трудиться.
Не только р. но и все люди являются отчужденными. Отнош между людьми тоже отчужденные.
Устранение отчуждения. Процесс, обратный отчуждению, - присвоение чел собственной подлинной сущности. М связывает его с общ преобразованиями, с освобождением кот в основе имеет уничтожение отчужд труда. Что будет , если чел начнет производить как человек, т.е. не подневольно. В этом случае труд станет средством саморазвития человека, в
реализацию человеком своих лучших сторон.
Антропологический материализм Фейербаха
Последним великим представ класс нем фил был Л.Феербах (1804 - 1872). Феербах считает, что вопрос об отнош бытия к мышл есть вопрос о сущности человека, ибо мыслит лишь чел. Следов фил.,поскольку она реш вопрос об отнош мышл к бытию, должна быть антропологией, т.е. учением о чел, в существовании, в деят которого этот вопрос находит свое фактическое, реальное решение.
Чел неотделим от природы; мышление есть необходимое выражение присущей ему биол, физиолог. Деятельности. Существенным содержанием и назнач. антрополог. принципа является по Ф. научное истолкование общественного сознания, в кот он видит отражение сущности чел. Эта сущность по Ф прежде всего чувственная жизнь ума и сердца, многообразие пережив индивида.
Основой антропол Ф является мат учение о природе. Прир явл единственной реальностью, а чел ее высшим продуктом. В чел и благодаря ему прир ощущает себя, созерцает себя, мыслит о себе. Природа вечна. Возникновение и уничтожение относятся тоько к отдельным явлениям. Прир бесконечна в пространстве.
Т.о ф. учение о природе в целом не выходит за рамки метаф материализма. Ф признает важную познав функцию теорет мышления и его способности достичь более глубокого познания действительности. Задача мышления - собирать, сравнивать различать, классифицировать чувств данные, осознавать, понимать, обнаруживать их скрытое, непосредственно не являющееся содержание. Мышление носит опосредованный хар-тер, поэтому то, о чем мы мыслим, не всегда явл объектом непосредств восприятия.
Философия Гегеля
Высшим достижением немецкой классической философии являлась диалектика Гегеля (1770-1831). великая заслуга которого состоит в том, что он впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т.е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутреннюю связь этого движения и развития...
Гегель сформулировал законы и категории диалектики. Категории качества и количества. Качество это то, без чего объект существовать не может. Количество безразлично к объекту, но до определенного предела. Количество плюс качество есть мера.
Три закона диалектики (суть истории развития). 1. Закон перехода количественных отношений в качественные (при изменении количественных отношений после определенной стадии происходит изменение качества из-за неразрушения меры). 2. Закон направления развития (отрицание отрицания). Голое отрицание - нечто идущее после данного объекта, полностью его уничтожающее. Диалектическое отрицание: сохраняется нечто от первого объекта - воспроизведение этого объекта, но в другом качестве. Вода - лед. Смолотить зерно - голое отрицание, посадить зерно - диалектическое отрицание. Развитие происходи по спирали. 3. Закон единства и борьбы противоположностей. Противоречие между формой и содержанием, возможностью и реальностью. Борьба ведет к трем исходам: взаимное уничтожение, иллюминация одной из сторон или компромисс.
Философия И. Канта
Иммануил Кант родился в 1724г в Кениксберге. Он был не только фил, но также крупным ученым в обл естествознания.
Фил развитие К. делится на 2 периода. В перв. период (до нач. 70-х гг) пытался решать ф пробл - о бытии, фил природы, религии, этики, логики исходя из убеждения, что ф. м.б. разработана и обоснована как умозрительная наука. (без обращ к опытным данным)
Во 2-й пер (критический) пытает ся строго отделить явления от вещей в себе. Последние не могут быть даны в опыте. Вещи непознаваемы. Мы позн. лишь явления или тот способ, кот. эти вещи в себе действуют на нас. Это учение - агностицизм
Познание начинается с того, что “вещи в себе” возд. на наши органы чувств и вызыв ощущения,но ни ощущуние нашей чувственности, ни понятия и сужд. нашего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теорет. знания о “вещах в себе” (ввс). Достоверное знание сущ - это математика и естествознание.
Учение о знании. Знание всегда выраж в форме суждения. Сущ 2 вида суждений:1) аналитические уждения. Пример: все тела имеют протяжения
2)ситетические суждения. Пр: некоторые тела тяжелы.
Есть 2 класса синт суждений. 1. обнаруживается в опыте (нек лебеди черны) - апостериорные 2.эта связь не может основ на опыте - априорные суждения.( все, что случается имеет причину). Апр. суждениям К. придает б. Значение
Чувственное познание. У К простр и время перестают быть формами сущ вещей. Они становятся априорными формами нашей чувственности.
Априорные формы рассудка. Условием возм апр. синт сужд в теорет естествознании явл категории. Это независимые от поставляемого опытом содержания понятия рассудка, под кот рассудок подводит всякое содерж, получаемое из опыта. Т.е. категори не формы бытия, а понятия рассудка. Категории априорны. По К ни ощущ ни понятия сами не дают знания. Ощущ без понятий- слепы, а понятия без ощущ - пусты.
Этика. Противоречие необходимости и свободы - не настоящее: чел поступает необходимо в одном отношении и свободно в другом. Необходимо, так как чел есть явление среди др явл прир и в этом отнош подчинен необходимости. Но чел также и нравственное сущ, субъект нравственного сознания , а значит свободен.
Философия Нового времени
Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.
Философия эпохи возрождения
Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но успехи в географии, в медицине, научная анатомия, возникновения символов в математике сломило господство церкви Прежде всего возр. проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Валла - этика Эпикура, стремление всего живого к избеганию страданий. Душа есть единое и неделимое, е способности есть ощущения, и это
единственный источник познания. Наслаждение - высшее благо. На личном благе строятся отношения людей в обществе.
Для В характерен взгляд на природу как на разумное, одушевленное целое, подчиняющееся законам. Основа этого - пантеизм.1)Натуралистический - одухотворение природы, наделение ее божественными свойствами, растворение бога в природе. Человек есть часть природы, его любовь к познанию бесконечного и сила разума возвышают его над миром.
2)Мистический - растворение природы в боге.
Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были:
1) методы экспериментально - математического исследования природы; по Галилею, все явления можно свести к количественному отношению. К истине приводят два метода: резолютивный (аналитический, разложить явление на элементы) и композитивный (синтетический, осмысление явления в целостности). 2) детерминистское истолкование действительности; найдены фундаментальные законы механики, что говорит о том, что существует естественная необходимость. 3) формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике
Общ-во - сумма изолированных индивидов. Необходимо светское государство. Движущая сила - человеческий эгоизм, что и надо обуздывать государством.
В борьбе со средневековым теократизмом на первый план культуры возрождения выступают гуманистические, антропоцентрические мотивы. Антропоцентризм- воззрение, согласно
кот.человек есть центр вселенной и цель всех совершающихся в мире событий. Гуманизм- отражаемый антропоцентризм, кот.исходит из человеч.сознания .Гуманизм начинается тогда, когда человек начинает рассуждать о самом себе, о своей роли в мире, о своей сущности и предназначении, о смысле и цели своего бытия. В узком смысле слова гуманизм - идейное движение, содержанием кот.является изучение и распространение античных языков, литературы, искусства и культуры.
Средневековая Философия. Фома Аквинский
Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очагами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена служанкой богословия. Эта фил. получила название "схоластики".
Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период зрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их.
Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.
Бог един, но троичен в трех лицах - отец, сын и святой дух.Отсюда вопрос об отношении общего к единичному.Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих
родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.1. общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.
2. Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм
Фома Аквинский(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в
формах здравого смысла. Душа чел.- есть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.
Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.
Док-во сущ. бога. Каждая явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.
Проблема двух законов –1) божественный, который определяет господство церкви над государством, и 2)естественный – что бог вложил в умы людей.
Фома Аквинский - средневековый католич.теолог, монах-доминиканец, ученик Альберта Великого, в 1323 г.был причислен к лику святых.
Значительное влияние на фил-ию Ф.А. оказали и учения неоплатонизма. В споре об универсалиях занимал позиции “умеренного реализма”, признавал универсалии трех видов: до единичных вещей (в божественном разуме), в самих вещах (как общее в единичном) и после вещей (в познающем их человеческом разуме). Осн.принцип фил-ии Ф.А.- гармония веры и разума; он считал, что разум способен рационально доказать бытие бога и отклонить возражения против истин веры
Философия Аристотеля
Аристотель (384 - 322 гг до н э). Он критикует Платона за то, что тот приписал идеям самостоятельное существование, обособив и отделив их от чувственного мира. Сущность – это единичное, обладающее самостоятельностью бытие. Она отвечает на вопрос: «Что есть вещь?» Ар-ль делит сущности на низшие и высшие. Низшие сущности состоят из материи и формы. Материя– это первичный материал, потенция вещей.Форма придает материи актуальное состояние, т.е превращает ее из возможности в действительность. Т о, Ар-ль понятие идеи заменяет на понятие формы. Форма, согласно Ар-лю – это активное начало, начало жизни и деятельности. Высшие сущности он называет чистыми формами. Наивысшая сущность – Перводвигатель, который служит источником жизни и движения всего космоса. Аристотель выделяет 4 вида причин бытия:1) Материальные, то, из чего состоят вещи, их субстрат. 2)Формальные, в которых форма проявляет себя, образуя сущность, субстанцию бытия. Каждая вещь есть то что она есть. 3)Действующие или производящие – рассматривающие источник движения и превращения возможности в действительность, энергитическая база формирования вещей. 4)Целевая или конечная причина, отвечающая на вопросы «Почему?» и «Для чего?». Ар-ль всегда связывал движение с соответствующей энергией, без которой не может произойти превращение из потенциального в актуальное. Под энтелехией Ар-ль понимает достигнутый результат, цель движения, завершение процесса.
Учение о перводвигателе. Т.к. движение вечно, Аристотель предполагал, что должно существовать нечто, что приводит все тела в движение. Это и есть первый двигатель. Сам он не может находиться в движении, ибо тогда следовало бы предположить наличие еще одного двигателя. «Первый двигатель» для своей деятельности не нуждается в существовании других тел, он сам есть энергия, чистая деятельность. Будучи энергией, перводвигатель не обладает материей, он есть чистая форма – цель. Душа явл-ся формой по отношению к материи. Однако, по Ар-лю, присуща лишь живому существу. Ей обладают только растения, животное и человек. Растительна душа ведает функциями питания роста и размножения – общими для живых существ. Разумной душой обладает лишь человек. Разумная душа - такая часть души, которая познает и думает. Разум составляет основное начало этой души. Отличие чел-ка от животного – это способность к интелектуальной жизни.
Философия Платона
(427-347, «Государство, законы») Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишь мир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Мир идей - божественное царство, в к-ром до рождения человека пребывает его бессмертная душа. Затем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Бытие содержт в себе противоречия: оно едино и множественно, вечно и преходяще, неизменно и изменчиво. В космогоническом учении П утверждает, что последними эл-тами всех вещей явл неделимые треугольники или геометрическте бестелесные атомы. Теория познания Платона опирается на его учение о душе. П считал, что человек, как телесное существо, смертен. Душа же его бессмертна. Когда человек умирает, его душа, по П, не погибает, а лишь освобождается от телесного покрова как своей темницы и начинает свободно путешествовать в поднебесной сфере. Во время этого путешествия она соприкасается с миром идей и созерцает их. Поэтому суть процесса познания состоит в припоминании душой того идей, которые она уже созерцала. Истинное знание дает только мышление. Мышление же это не зависимый от чувственных восприятий абсолютно самостоятельный процесс припоминания. Только мышление дает знание идей. Чувственное восприятие пораждает лишь мнения о вещах.
Душа состоит из 3 частей: разумной, кот создается самим творцом, аффективной и вожделеющей, кот создаются низшими богами. Победа разумной части над страстями и вожделениями возм при соотв воспитании. Т.к. люди не могут личными усилиями прибл к совершенству то необходимо гос-во и законы. Гос-во основано на разделении труда между разрядами своб граждан. В уч. о делении граждан на разряды П руководствуется своей классиф частей души. Частная собств и семья - подрывают условия общества. Поэтому П разработал план общежития, основанного на устранении - личной собственности, а также учение о общности жен и гос воспитании детей.
Философия Демокрита
Предпосылкой атомизма (А) была потребность дать матер. Объяснение наблюдаемых свойств вещей - их множества, движения и изменения. Зенон, доказал что гипотеза о бесконечной делимости вещей, пространства и времени ведет к неустранимым противоречиям и парадоксам. А. предполагали сущ. беск. мн-ва телесных частиц, они допускали сущ. пустоты в кот. происх. движ. частиц и отрицали за частицами возм. делиться до бесконечности, видели в них непроницаемые атомы.
Основатель А. - Левкипп.(рожден в Милете). Все состоит из мельчайших недел. частиц и пустоты.все происходит в силу закона причинности и достаточного основания. Ни одна вещь не возникает беспричинно, но все возникает в силу необходимости и на каком-то основании.
Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ) - Сущ. атомы и пустоты, образующие своими бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания. Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их существование удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением.
Д. говорит отом,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метод, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают,расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.
Ат. учение распространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна. Основа познания - ощущения. От вещей отделяются "видики", они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чувств через поры, возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако маленькие предметы недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом.
Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченная общим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Разумное наслаждение жизнью состоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем… Без этого не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.
Милетская философская школа
Философия началась с Фалеса, который сказал, что все произошло из воды. Фалес - уроженец Милета в Малой Азии. Греки поддерживали связи с Египтом. Предполагают, что Фалес ездил в Египет и привез оттуда сведения по геометрии.
Фалес был одним из семи греч. мудрецов. "Вода есть наилучшее". Он думал, что вода - есть первичная субстанция, а все вокруг происходит из нее, что Земля покоится на воде.
Анаксимандр - гораздо более интересен, чем Фалес ( примерно 6 век до н.э. ). Утверждал, что все вещи произошли из единой субстанции, но не из воды. Первосубстанция бесконечна, вечна, временна и объемлет все миры, т.к. Анаксимандр считал наш мир одним из многих. Первосубстанция превращается в различные субстанции, а те переходят друг в друга. Он считал, что первосубстанция не может быть определенным элементом, иначе он бы поглотил все остальные. Живые существа возникли из влажного элемента, когда он подвергся выпариванию Солнцем. Человек, как и другие животные, произошел от рыб.
Предполагается, что он первым сделал карту Земли ( в форме цилиндра ). Солнце больше Земли в 27-28 раз.
Анаксимен - около 5 века до н.э. Главной субстанцией является воздух. Душа состоит из воздуха. Огонь - разреженный воздух. Сгущаясь, воздух становится сперва водой, затем землей и, наконец, камнем. Земля по форме подобна круглому столу, а вокруг воздух.
Вывод: Милетская школа важна не своими достижениями, а исканиями. Философские построения Ф. А. А, следует рассматривать, как научные гипотезы
Диалектика и ее исторические формы
Диалектика исходит из того, что в познании мира, во-первых, вещи надо рассматривать во взаимосвязи их друг с другом, не брать изолированно; и, во-вторых, вещи надо рассматривать в их изменении и развитии. В соответствии с диалектической методологией сущность вещи может быть полностью понята только тогда, когда известна история становления этой вещи, отражено развитие этой вещи. Метафизика ближе обыденному, повседневному, нефилософскому сознанию. Мыслить метафизически проще. Диалектический же метод требует глубокой философской, теоретической культуры, постижения историко-философского опыта.
В истории философии выделяются следующие исторические формы диалектики:
1. Стихийная, наивная диалектика античности (наиболее яркий представитель – Гераклит).
2. Идеалистическая диалектика немецкой классической философии XVIII – первой половины XIX в. (И.Кант, Г.Фихте, Ф.Шеллинг, Г.Гегель).
3. Диалектика революционных демократов XIX в. (А.И.Герцен, В.Г. Белинский, Н.Г.Чернышевский, Н.А. Добролюбов и др.).
4. Материалистическая диалектика (К.Маркс, Ф.Энгельс и В.И.Ленин).
Основной вопрос философии.
О.в.фс. есть вопрос об отношении мышления и бытия, духа и природы, объективного и субъективного, психического и физического, материального и идеального, материи и сознания и т.д.
О.в.фс. имеет две стороны:
1) что первично, что вторично
2) познаваемый мир (или как относятся мысли об окружающем нас мире к самому этому миру или в состоянии ли мышление человека познать мир таким, каким он отражается в его сознании)
При решении первой стороны выделилось 2 основных направления: материализм и идеализм
М. считает, что материя первична (основа сознания), сознание вторично (производно от материи)
Идеалисты считают наоборот.
Разновидности идеализма:
1) объективный идеализм считает, что сознание, дух существовали до, вне, независимо от человека: Платон, Гегель
2) субъективный идеализм – направление в философ. которое за основу принимает индивидуальное сознание человека: Беркли, Мах, Авинариус
Общее между объект. и субъект. идеализмом в решении первой стороны О.в.фс. заключается в том, что они за основу принимают идею.
К решению второй стороны философы относились по разному.
субъектив. идеализм исходил из основного положения: мир познаваем не полностью, ощущение - единственный источник познания
Гегель считал, что познаваемы мысль, мышлен. чел-ка, абсолютная идея и дух.
Фейербах - процесс познания начинается при помощи ощущений, но ощущения дают не полное представление об окружающей действительности и дальнейший процесс познания происходит при помощи восприятий (материалист)
Франц. материалисты 18 в.:Толон, Гельвеций, Гольбах - процесс познания происходит при помощи органов чувств, а разум человека не в состоянии познать то, что находится за пределом органов чувств (позиция суб. идиализма)
Кант – агностик.
Агностицизм - направление, сомневающееся в возможности познания мира
Кант считал, что мир познаваем как явление, но не как сущность.
Явление – познание предмета с внешней стороны, т.е. Кант стоял на позиции субъект. идеализма.
Истоки философии, их характеристика
Термин философия впервые родился в др. Греции, авторм является Пифагор. Именно он впервые назвал философию философией. Философия (с греч.) – любовь к мудрости. Пифагор имел в виду, что философия – это мудрость, и человек любит ее, тянется к ней. Однако через это понятие содержание не раскрывается. Выходя за рамки термина, философия – это многообразная, сложная форма человеческой духовности. Ее можно рассматривать в разных аспектах. Философия, которая имеет дело с определенными знаниями человека о мире, она помогает познать человеку мир. Философия в ряде случаев может выступать как религия. Многие вопросы очень близки в этих понятиях, но ответы разные. Вечен ли мир, имеет он конец или начало? Философию можно рассматривать, как элемент духовной культуры. Она всегда входила и занимала особое место там. Любая философия может рассматриваться, как форма мировоззрения. Предварительно уясним, что такое мировоззрение. Человек в своем жизненном потоке осваевает реальность, в которой он находится. Основные усилия осознавшей себя философии, святся к тому, чтобы найти высшее начало и смысл бытия. Уникальность и смысл бытия человека в мире, отношение человека к Богу, проблемы сознания, идея души, ее смерть и бессмертие, идея познания, проблемы нравственности и эстетики, социальная философия и философия истории, а так же история самой философии – таковы основные проблемы философской мысли.
Предмет философии и ее функции в обществе.
Философия - общая теория мира и человека в нем. Философия зародилась около 2500 лет назад в странах востока: Индии, Греции, Рима. Наиболее развитые формы она приобрела в Др. Греции. Философия - любовь к мудрости. Философия пыталась вобрать в себя все знания, т.к. отдельные науки не в состоянии были дать целостную картину мира. Вопрос о том что есть мир - основной вопрос философии. 2 основных направления:1) философский материализм ( Демокрит ), и 2)философский идеализм ( Платон ). Философия стремилась понять не только мир вне человека, но и самого человека. Философии свойственно стремление к максимальному обобщению результатов познания. Она изучает не мир в целом, в мир как целое.
Философия имеет большое воздействие со стороны общества. На нее влияют политический и общественный строй, государство, прелигия. Но и сама философия влияет на исторический процесс своими передовыми идеями. Поэтому она имеет следующие функции:
1. она выполняет мировоззренческую функцию, т.е. помогает сформировать целостную картину мира.
2. методологическая, поисковая функция. В этом смысле она формулирует правила познания для всех частных наук.
3. функция социальной критики. Она осуществляет критику существующего в обществе порядка вещей.
4. конструктивная функция. Она означает способность отвечать на вопрос о том, что должно быть в будущем. Взгляд и предвосхищение будущего.
5. идеологическая функция. Участие философии в выработки идеологии как системы взглядов и идеалов.
6. функция отражения или обобщения культуры. Философия является стержнем духовной культуры общества. Она формулирует наиболее значимые идеалы своего времени.
7. интеллектуальная функция. Способствует развития у человека способности к теоретическому мышлению, через нее передается познавательный образ.
неоплатонизм
Философия неоплатонизма
Последней крупной и по-своему эпохальной философской системой западной античности является неоплатонизм. Философия Неоплатонизма возникает в III н. э. и развивается вплоть до начала VII в., на фоне широкого распространения эклектических учений, пытающихся сочетать в себе несоединимые элементы древних философских систем.
Основоположником неоплатонизма является Плотин. Плотин обосновывает свое идеалистическое учение через учение о разных типах людей.
Мир в представлении Плотина строго иерархичен, он образует ступени нисходящего бытия, начинающегося в сверхбытии. Источником красоты является объективный мировой разум. Ведь красота – это гармония и форма. Но в природе форма разделена пространственно на части, и в этой разделенности очень легко утратить единство формы. Красота в природе, красота телесной вещи – в единстве ее частей, а это единство – от разума. Следовательно, разум есть нечто иное, чем природа, высшее по отношению к ней начало. В философии неоплатонизма можно выделить четыре начала: единое - мировой разум - мировая душа – природа – материя. Материя является конечным продуктом и антиподом Единого.
Все мировоззрение Плотина пронизано пафосом единства, и этот пафос доходит до обожествления Единого. Плотин выносит единое за пределы многого, возвышает его над многим и делает его первичным по отношению ко многому. Единое есть абсолютное единство и в том смысле, что не содержит в себе многого, оно, естественно, не содержит в себе и различия, и противоположности, и противоречия.
Первым, что с необходимостью происходит от Единого, есть Ум (Нус). В отличие от небытийного Единого Ум бытиен. Ум не только бытиен, но и множествен в том смысле, что в нем существует многое как идеально многое, как множество идей. У Плотина Ум парадоксален в том отношении, что он содержит в себе не только идеи общего, но и индивидуального.
Душа является источником движения. Существуя во времени, Душа имеет уже не категорию движения, как Ум, а само движение.
По Плотину, природа – это мир явлений, которые реальны настолько, насколько они отражают в себе идеи Ума. Итак, природа с лучшей своей стороны является затененной частью мировой Души. С худшей же стороны природа – порождение материи.
Плотин понимал материю как «небытие», т.е. как «абсолютное не-существование, но только то, что отлично от реального существования».
У Плотина Единое не только нисходит во многое, но и многое восходит к нему, стремясь стать единым, преодолеть свою разобщенность и приобщиться к благу, ведь Единое есть еще и благо. Все, что ни есть, даже, по-видимому, материя, нуждается во благе и стремится к Благу.
Ученик Плотина Порфирий интересовался практической философией, которую понимал как учение о добродетелях, очищающих от различного рода аффектов. Порфирий призывал к тому, чтобы ум был образцом для всей духовной жизни.
Идеи Плотина и Порфирия были развиты Проклом (ок. 410 – 485), который считал, что высший тип знания возможен только благодаря божественному озарению; любовь (эрос), по Проклу, связывается с божественной красотой, истина открывает божественную мудрость, а вера соединяет человека с благостью богов.
неоплатонизм-учение плотина, порфирия и прокла
Философия неоплатонизма
Последней крупной и по-своему эпохальной философской системой западной античности является неоплатонизм. Философия Неоплатонизма возникает в III н. э. и развивается вплоть до начала VII в., на фоне широкого распространения эклектических учений, пытающихся сочетать в себе несоединимые элементы древних философских систем.
Основоположником неоплатонизма является Плотин. Плотин обосновывает свое идеалистическое учение через учение о разных типах людей.
Мир в представлении Плотина строго иерархичен, он образует ступени нисходящего бытия, начинающегося в сверхбытии. Источником красоты является объективный мировой разум. Ведь красота – это гармония и форма. Но в природе форма разделена пространственно на части, и в этой разделенности очень легко утратить единство формы. Красота в природе, красота телесной вещи – в единстве ее частей, а это единство – от разума. Следовательно, разум есть нечто иное, чем природа, высшее по отношению к ней начало. В философии неоплатонизма можно выделить четыре начала: единое - мировой разум - мировая душа – природа – материя. Материя является конечным продуктом и антиподом Единого.
Все мировоззрение Плотина пронизано пафосом единства, и этот пафос доходит до обожествления Единого. Плотин выносит единое за пределы многого, возвышает его над многим и делает его первичным по отношению ко многому. Единое есть абсолютное единство и в том смысле, что не содержит в себе многого, оно, естественно, не содержит в себе и различия, и противоположности, и противоречия.
Первым, что с необходимостью происходит от Единого, есть Ум (Нус). В отличие от небытийного Единого Ум бытиен. Ум не только бытиен, но и множествен в том смысле, что в нем существует многое как идеально многое, как множество идей. У Плотина Ум парадоксален в том отношении, что он содержит в себе не только идеи общего, но и индивидуального.
Душа является источником движения. Существуя во времени, Душа имеет уже не категорию движения, как Ум, а само движение.
По Плотину, природа – это мир явлений, которые реальны настолько, насколько они отражают в себе идеи Ума. Итак, природа с лучшей своей стороны является затененной частью мировой Души. С худшей же стороны природа – порождение материи.
Плотин понимал материю как «небытие», т.е. как «абсолютное не-существование, но только то, что отлично от реального существования».
У Плотина Единое не только нисходит во многое, но и многое восходит к нему, стремясь стать единым, преодолеть свою разобщенность и приобщиться к благу, ведь Единое есть еще и благо. Все, что ни есть, даже, по-видимому, материя, нуждается во благе и стремится к Благу.
Ученик Плотина Порфирий интересовался практической философией, которую понимал как учение о добродетелях, очищающих от различного рода аффектов. Порфирий призывал к тому, чтобы ум был образцом для всей духовной жизни.
Идеи Плотина и Порфирия были развиты Проклом (ок. 410 – 485), который считал, что высший тип знания возможен только благодаря божественному озарению; любовь (эрос), по Проклу, связывается с божественной красотой, истина открывает божественную мудрость, а вера соединяет человека с благостью богов.
Философия как форма теоретического знания. Ее предмет и функции.
2. Предмет философии и ее структура.
Структура современной философии. Философия - некоторая форма теоретической деятельности, которая охватывает все сферы теоретической деятельности, но в определенном ракурсе. Hатуpфилософия. Эпистемология - философия научного знания (мнения могут быть разными, но знание одно). Вопрос о человеке - антропологические вопросы. Оценка происходящих событий - ценностные установки. Пpактикология - деятельность человека в этом окружающем мире.
1.3. Основные функции философии и ее характер.
Функции философии: миpовоззpенчесая, методологическая. Мироощущение (оптимист, пессимист), мировосприятие (альтруист, эгоист), отношение к миру (догматик, диалектик). Мировоззрение - человек сознательно занимает определенную позицию своего отношения к вещи. Миpовоззpенческая функция характеризуется тем, что философия должна объяснять, систематизировать, рационализировать. Критическая роль минимизирует риск ошибок (выбор одного из многих путей).
. Функции философии — основные направления применения фи¬лософии, через которые реализуются ее цели, задачи, назначение.
Принято выделять следующие функции философии:
• мировоззренческую;
• методологическую;
• мыслительно-теоретическую;
• гносеологическую;
• критическую;
• аксиологическую;
• социальную;
• воспитательно-гуманитарную;
• прогностическую
2. Мировоззренческая функция способствует формированию цело¬стности картины мира, представлений об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
Методологическая функция заключается в том, что философия вырабатывает основные методы познания окружающей действи¬тельности (см. вопрос 3 "Предмет и методы философии").
Мыслительно-теоретическая функция выражается в том, что философия учит концептуально мыслить и теоретизировать — предельно обобщать окружающую действительность, создавать мыслительно-логические схемы, системы окружающего мира.
Гносеологическая — одна из основополагающих функций философии — имеет целью правильное и достоверное познание окружающей действительности (то есть механизм познания).
Роль критической функции - подвергать сомнению окру¬жающий мир и существующее знание, искать их новые черты, ка¬чества, вскрывать противоречия. Конечная задача данной функции — расширение границ познания, разрушение догм, окостенелости знания, его модернизация, увеличение достоверности знания.
Аксиологическая функция философии (в переводе с греческо¬го axios — ценный) заключается в оценке вещей, явлений окру¬жающего мира с точки зрения различных ценностей - морально-нравственных, этических, социальных, идеологических и др. Цель аксиологической функции — быть "ситом", через которое пропускать все нужное, ценное и полезное и отбрасывать тор¬мозящее и отжившее. Аксиологическая функция особенно уси-ливается в переломные периоды истории (начало средних веков — поиск новых (теологических) ценностей после крушения Рима; эпоха Возрождения; Реформация; кризис капитализма конца XIX — начала ХХ вв. и др.).
Социальная функция — объяснить общество, причины его воз¬никновения, эволюцию, современное состояние, его структуру, элементы, движущие силы; вскрыть противоречия, указать пути их устранения или смягчения, совершенствования общества.
Воспитательно-гуманитарная функция философии состоит в том, чтобы культивировать гуманистические ценности и идеалы, приви¬вать их человеку и обществу, способствовать укреплению мора¬ли, помочь человеку адаптироваться в окружающем мире и най¬ти смысл жизни.
Прогностическая функция заключается в том, чтобы на осно¬вании имеющихся философских знаний об окружающем мире и человеке, достижениях познания спрогнозировать тенденции раз¬вития, будущее материи, сознания, познавательных процессов, человека, природы и общества.
1)Понятие и сущность мировоззрения
Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).
2) Исторический характер мировоззрения: картины мира
Исходной для человеческого общества системой общих знаний о мире была мифология. Мифология — способ понимания и освоения природной и социальной действительности на ранних стадиях общественного развития. Мифологическому сознанию архаического общества свойственны нерасчлененность мышления и эмоционально, аффективно воспринимаемой среды, очеловечивание природы, одушевление космоса и вместе с тем разграничение раннего (сакрального) героического прошлого и текущего (профанного) настоящего. Миф выступает как способ отражения мира в сознании человека, характеризующийся чувственно-образными представлениями об окружающем мире. В этом смысле он включает в себя совокупность сведений, преданий, норм, табу, обрядов, верований, в которых делались попытки дать ответ на происхождение и устройство мира, происхождение человека и его рода (племени). Миф регламентировал поведение членов рода, обеспечивал гармонию в отношениях между миром и человеком, природой и обществом, регулировал взаимоотношения между родами и племенами, объяснял различные явления природной и социальной жизни.
Конечно, с позиций современного знания мифологическое объяснение происхождения сущности мира было наивным, оно основывалось на сведениях, которыми располагал древний человек. Но многое он попросту не мог объяснить. В этих случаях архаический человек прибегал к помощи воображения, фантазии, однако же основанных на том, что знал, что было известно древнему человеку. Так, процесс возникновения чего-либо он понимал как рождение; в мифах все — земля, небо, солнце, луна — порождены кем-то.
Таким образом, самые первые представления о мире существовали как мироощущение, формируемое мифом. Но в то же время эти представления, знания о мире не были однородными. С одной стороны, миф включал фантазии, верования в богов и героев, а с другой — эмпирические знания, обобщения многолетних наблюдений, здравый смысл.
Некоторые авторы к «предфилософии» относят религию, рассматривая ее как предшественницу мифологии, другие выводят философию из зачатков науки.
По мере совершенствования понятийного мышления происходит и рационализация мифа, в нем все дальше друг от друга «отходят» знания, основанные, с одной стороны, на опыте, с другой — на вере в сверхъестественное. В результате из мифологии выделяются и обретают статус самостоятельных две системы знаний. Та часть мифологии, которая рассматривала проблемы первоосновы мира, его природы, устройства, взаимосвязи с человеком, стала «праматерью» философии. А та часть мифологии, которая обращалась к проблемам постижения действительности через веру, стала основой для теологии как учения о религии.
В каждом конкретном обществе существуют различные формы мировоззрения, но ведущей является та из них, которая дает обществу наиболее значимые для него нормы, идеалы, ценности, стандарты поведения, обеспечивая тем самым духовные основы жизнедеятельности людей. Ведущими формами мировоззрения являются:
мифологическое — основано на мифе, в котором обозначены закономерности, образцы поведения, правила, соответствующие сакральному порядку. Все происходящие события осмысливаются через сакральное, последнее же подкрепляется табу, обычаем или ритуалом. Мифологическое мировоззрение нацелено на защиту сообщества людей от внутренних и внешних угроз. Включает множество запретов, предписаний, табу для типичных ситуаций;
религиозное — в основе лежит принцип служения трансцендентному началу — божеству, поддержание установленного им порядка, зафиксированного в заповедях, догматах, религиозных добродетелях. Основные характеристики мира выводятся из воли Бога. Основными религиозными добродетелями считаются смирение, послушание, служение, богобоязненность, богопочитание;
философское — формируется философией как системой знаний об общем. Философия формирует у человека не мироощущение, не мировосприятие и не миропредставление, а миропонимание, которое основывается не только на чувствах, образах и здравом смысле, но прежде всего на рационально-теоретическом знании.
6) Специфика религии как формы мировоззрения
Религиозное мировоззрение обязательно основано на разделении мира на земной и сверхъестественный ( непостижимый). Как и мифология, религия опирается на чувственные образы развивает способность к воображению, фантазии. Однако, в отличие от мифологии, религия сосредотачивает воображение и фантазию на сверхприродном, духовном. На первый план выдвигается психологическая установка – вера в бога, в возможность человека прожить богочестивую жизнь, достичь подлинных нравственных ( божественных ) ценностей и обеспечить себе бессмертие. Согласно религиозному мировоззрению, действительностью управляет некие сверхъестественные силы. Каждый верующий человек свято верит в возможность непосредственного контакта с Богом. При развитии религии появились посредники между Богом и человеком – священнослужители. Существуют особые религиозные организации – церковь, сеногога. Ранние формы религиозного сознания характеризовались политеизмом ( многобожием). Каждый бог ( дух, идол и т.д.) в такой системе отвечает за что-то своё, они отличаются друг от друга по целому ряду характеристик и их отношения между собой нередко напоминают взаимоотношения в человеческом обществе. Религии, которые считают, что Бог существует всего один, называются монотеистическими.
7) основные черты и сущность философии
Основными функциями философии являются:
1) Мировоззренческая функция - способствует формированию целостности картины мира, представлению об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
2) Методологическая ф-я - абстрактно-теоретическое объяснение мира, общие методы познания и освоения действительности человеком.
3) Гносеологическая - регламентирует механизм познания - правильное и достоверное познание окружающей действительности.
4) Мыслительно-теоретическая ф-я - учит мыслить и теоретизировать, создавать логические схемы, обобщать действительность. 5) Критическая - проповедуемый всеми философами со времен античной философии принцип - подвергать все сомнению.
6) Аксиологическая ф-я - оценка исследуемого объекта с точки зрения различных ценностей (социальных, нравственных и т.п.)
7) Социальная - объясняет социальное бытие и способствует его материальному и духовному изменению. Помогает осознать и сформулировать коллективные цели и способы их достижения.
8) Воспитательно-гуманитарная - прививает человеку и обществу гуманистические цели и идеалы, укрепляет мораль, помогает найти смысл в жизни.
9) Прогностическая - основана на способности философских знаний прогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, науки, человека, природы и общества.
Философия зависит от культуры, представляет собой ее выражение и в то же время формирует ее. Духовная жизнь общества составляет главный процесс формирования и развития его духовной культуры. Основными критериями сферы духовной жизни общества является развитость индивидуального сознания: способность человека осознавать самого себя, свои отношения с природой и обществом, гуманистическая направленность мировоззрения, мера развитости образования, науки, информационной жизни общества.
8) Философия Древнего Востока
Ф. древнего Востока.
ФДВ на протяжении нескольких тысячелетий может быть приурочена к трем центрам:
древнеиндийская, древнекитайская цивилизации и древняя цивилизация Среднего
Востока. ФДВ развилась из мифологических сюжетов этих цивилизаций.
Причины возникновения: 1.социально-экономическая (переход от меди к железу)
2.товарно-ден. отнош. 3.ослабление родо-племенных связей 4.первое гос-во 5.
духовная жизнь.
В Китай процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой борющихся царств".
Первые ф-ы бродяги критиковали мифологию. Ф-ы крутые Конфуций и Лао-дзы. Для
древнего Китая хар-на опора на священные книги - "пятикнижие". Аскеты, бродячие
мудрецы - первые критики мифологиии, подготовили эпоху борющихся царств. Уже в
наиболее ранней из книг упоминается два принципа янь и инь олицитворяют два
взаимодополняющих начала (муж. и жен.). Позже включена категории ци -
нематериальная субстанция, что пронизывает весь космос. Расцвет приходится на
время существования 6 классических школ.
Древне-Китайская фил. Конфуцианство и Даосизм
Основные школы: конфуцианство и даосизм.
Конфуции : 551 - 479 г.д.н.э. Основа - соц. Этич. Проблемы. Он создает идеал
высоко морального ч-ка. Который должен обладать чувством долга и человеч-
ностью, став идеологией правящих классов превратилась в жестокую сис-му
требований обязательных для исполнения. В 1 в.д.н.э. конфуцианство преврати-
лось в религию, где верховной силой считается небо. Большое место отводится
ритуалам. В к. отсутствуют жрецы, обряды выполняют чиновники.
Даосизм : 5-6 в. д.н.э. Центральное понятие дао - первопричина мира естест-
венный путь по которому должны следовать все и все в мире. Даосизм пропо-
ведует пассивное отношение к миру, идеал гармонии ч-ка и космоса, слияние ч-
ка с природой и космосом. Стремление ч-ка ворваться из гос-ва, где он просто
винтик. В этом плане Даосизм противоположен конфуцианству.
9)Философские идеи древнеиндийского мыслителя Гаутамы Будды
Древнеиндийская предфилософия исторически восходит к З-2-му тыс. до н.э. и простирается до III-IV вв. н.э. Внутри этого периода выделяются несколько весьма самостоятельных этапов: ведический (до VI-V ев. до н.э.); послеведический (до III-IV вв. до н.э.); период философии сутр (до lll-IVBB. н.э.).
Главная целью индийской философии — достижение вечного блаженства как до, так и после смерти. Это означает полное и вечное освобождение от всякого зла. Методом достижения этой цели выступает уход в себя, самоуглубление. Сосредоточившись в себе, человек постигает единое, нечувственное высшее существо. Эта мысль проходит через джайнизм и буддизм.
Для джайнизма, как и брахманизма, характерна направленность на индивида, личность. Однако в джайнизме больше элеменгоа рационализма. Он в определенном смысле противостоит брахманизму. Центральной, системообразующей проблемой джайнизма выступает личность, ее место в мироздании. Джайнисты старались освободить не только телесное, но и духовное в человеке. Освобождение духа джайнизм основывает на действии закона кармы, который регулирует связь индивидуальной души с природой. Сущность личности двояка: она одновременно материальна и духовна. Карма трактуется как тонкая материя, соединяющая материальное и духовное в человеке. Душа может освободиться от влияния кармы в результате благих дел и аскетического поведения.
Джайнизм пытается помочь человеку спастись, найти вечное блаженство, оказаться в состоянии нирваны. Жизнь надо Прожить так, чтобы достичь состояния блаженства, слиться с брахманом, оказаться в состоянии нирваны.
Буддизм — религиозно-философской концепция, которая возникла в VI—V вв. до н.э. Основателем буддизма был Сиддхартха Гаутама, который постиг правильный жизненный путь в результате просветления (или пробуждения) и был назван Буддой, т.е. просветленным. Буддизм исходит из равенства всех людей а страданиях, поэтому все вправе избавиться от них. В основе буддийской концепции человека лежит идея перевоплощения (метемпсихоза) живых существ. Смерть в ней означает не полное исчезновение, а распад определенной комбинации дхарм — вечных и неизменных элементов сущего, безначального и безличного жизненного процесса — и образование другой комбинации, что и представляет собой перевоплощение. Новая комбинация дхарм зависит от кармы, которая представляет собой сумму грехов и добродетелей человека в прошлой жизни.
Важной составной частью буддийского мировоззрения выступает учение о познании человеком себя и мира через процесс самоуглубления и самосозерцания в йоге. Как философская концепция и система медитационных техник йога возникла около I в. до н. э. и направлена на то, чтобы научить человека освобождаться от волнений жизни, страданий, оков телесно-материального, чтобы остановить поток перевоплощений. Такое по плечу только «святым» — людям, достигшим нирваны, полностью освободившимся от всего земного. Достичь нирваны чрезвычайно трудно, но можно. Как особое состояние его сложно представить рационально, его можно только ощутить. По сути это бессмертие, вечность, конец мира. Достигнуть такого состояния могут те, кто тренируют веру, мужество, внимание, сосредоточенность, мудрость. Это позволяет им войти в состояние вечности, пустоты, отсутствия времени, пространства, желаний.
Индийская философская мысль предстает как целостная концепция личности, стремящаяся помочь человеку в его волнениях и страданиях. Индийский тип философствования сосредоточивает внимание на индивиде, абстрагируясь от сложных социальных связей. Более того, индийская философия ориентирует на уход от этих связей, ищет пути достижения независимости субъекта. Можно сказать, что и нирвана, и йога служат не столько адаптации мира к чешвеку, сколько человека к миру. Тем самым индийская филовЬфия полагает, что если мир не удовлетворяет человека, то надо изменить не мир, а человека.
10) Этапы развития древнегреческой философии
Первый период античной философии, называемый эллинским, связан со становлением и развитием греческого классического рабовладения в VIIIV вв. до н. э. Это было время разложения остатков родового строя и утверждения раннего рабовладельческого общества. Место родовой общины заняла гражданская община полис, городгосударство, - уникальная форма организации социальной и политической жизни древних греков. Культура эллинства это культура греческих полисов. Становление и развитие философии в эллинский период греческой философии связанно со становлением расцвета и кризиса греческой полисной системы. Эллинский период античной философии включает: период становления греческой философии (VIIV вв. до н. э.) и классический период древнегреческой философии (IV в. до н. э.). Наиболее характерными чертами философской мысли эллинистического периода были: ь космологизм, т.е. стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом; ь онтологизм, выразившийся в том, что центральной философской проблемой стала проблема бытия; ь теоретико-познавательный и жизненный оптимизм.
Второй, эллинистическо-римский, период в истории античной философии занимает промежуток времени с III в. до н. э. по V в. н. э. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н. э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Культура раннего эллинизма характеризовалась, прежде всего, индивидуализмом обусловленным освобождением человеческой личности от политической, экономической и моральной зависимости от полиса. Главным предметом философского исследования становится субъективный мир личности. В период позднего эллинизма были доведены до логического завершения основные тенденции развития античной философской мысли. Произошел как бы возврат к идеям классики, к ее философским учениям о бытии (неопифагореизм, неоплатонизм), но возврат, обогащенный знанием субъективного мира личности. Взаимодействие с восточными культурами в рамках единой Римской империи привело философскую мысль к частному отходу от рационализма и обращению к мистицизму. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, т.е. религиозного постижения мира.
11) Поиски первосубстанции в философских школах Древней Греции
Период становления. Первые элементы философского мышления проявились уже в произведениях древнегреческих историков - Гомера, Геродота, Гесиоида и Фукидида. Ими ставились и подвергались осмыслению вопросы о происхождении мира и его разви-тии, о человеке и его судьбе, развитии общества во времени.
Самой первой философской школой Древней Греции принято считать Милетскут. В которой чаще всего звучало имя мудреца Фалеса, который обычно признается первым древнегреческим философом. На первом месте стоял вопрос о поиске гармонии в этом мире. Это была нутурфилософия или философия природы.
Фалес исходил из предположения о том, что все существующее в мире возникло из воды.'Все из воды и все в воду', так звучал основой тезис философа. Вода в философской концепции Фалеса является как бы основополагающим принципом. Фалес был известен также и как географ, астроном, математик.
В число милестких философов входил также Анаксимандр, ученик и последователь Фалеса, автор философской прозы. Он ставил и решал вопросы о основе мира. Апейрон являлся как нечто беспредельное и вечное. Он не знает старости, бессмертен и неуничто-жим, всегда активен и пребывает в движении. Апейрон выделяет из себя противополож-ности - влажное и сухое, холодное и теплое. Их комбинации дают в итоге землю (сухое и холодное), воду(влажное и холодное), воздух (влажное и горячее) и огонь (сухое и горя-чее).Он полагал, что жизнь зародилась на границе моря и суши из ила под воздействием небесного огня.
Последователем Анаксимандра был третий известный представитель Милетской школы - Анаксимен, философ, астроном и метролог. Началом всего сущего он считал воз-дух. При разряжении воздух становится сначала огнем а потом эфиром, а сгущаясь,- вет-ром, облаками и водой, землей и камнем. По мнению Анаксимена, душа человека тоже состоит из воздуха.
В рамках ранней греческой философии заметную роль играла школа, связанная с именем Гераклита из Эфеса. Он связывал все сущее с огнем, который рассматривался как наиболее изменчивое из всех стихий мира - воды, земли и других. Мир был, есть и всегда будет представлять из себя живой огонь. Для греческого философа огонь не только исток, но и символ динамичности и незавершенности всего сущего. Огонь разумная нравствен-ная сила.
Душа человека тоже огненная, сухая (огненная) душа - мудрейшая и наилучшая. Гераклит выдвинул также идею Логоса. В его понимании логос - это некий объективный и неуничтожимый закон мироздания. Быть мудрым - означает жить по Логосу.
Гераклит в простейшей форме изложил основы диалектики как учения о развитии всего сущего. Он полагал что все в этом мире взаимосвязано, и это делает мир гармонич-ным. Во-вторых, все в мироздании противоречиво. Столкновение и борьба этих начал яв-ляется главным законом мироздания. В-третьих, все изменчиво, даже солнце каждый день светит по новому. Окружающий мир это река в которую невозможно войти дважды. Логос открывает свои тайны лишь тем, кто умеет размышлять о нем.
Пифагор основал собственную философскую школу. Он поставил вопрос о число-вой структуре мироздания. Пифагор учил, что основой мира является число: 'Число вла-деет вещами'. Особую роль пифагорейцы отводили единице, двойке, тройке и четверке. Сумма этих чисел дает число 'десять', которое философы считали идеальным.
В школе элеатов ( Ксенофан, Парменид, Зенон) было обращено внимание на про-блему бытия и его движения. Парменид утверждал, что бытие 'неподвижно лежит в пре-делах оков величайших'. Для Парменида бытие не есть порок, а представляет собой за-стывший лед, нечто завершенное.
Идею неподвижности мира высказывал также и Ксенофан. По его мнению, в окру-жающем человека Космосе пребывает Бог. Богокосмос един, вечен и неизменен.
Зенон из Элеи отстаивал тезис о единстве и неизменности всего сущего. В своих апориях он старался обосновать отсутствие движения.
Раняя греческая философия была представлена также творчеством Эмпледокла и Анаксагора. Первый из них выдвинул положение о четырех стилях всего сущего - огонь, воздух, земля и вода. Движущими силами мира он считал Любовь и Вражду, которые со-единяют или же разъединяют эти стихии. Мир не сотворим и неуничтожим, все вещи по-стоянно меняются местами. Анаксагор основой всего сущего считал некие гомемерии, ко-торые обусловливают единство и разнообразие мира. Миром движет некий нус - разум как источник гармонии единства.
Значительное место в ранней греческой философии заняло творчество атомистов (Левкипп, Демокрит).
Демокрит считал, что единичные вещи тленны и распадаются. Сам же человек, как утверждал Демокрит, произошел естественным путем, без участия Творца.
Демокрит был по оценке К. Маркса, первым энциклопедическим умом среди гре-ков. Его не без оснований принято считать родоначальником материализма в истории философии. Философия все более и более обретала признаки системы рационального знания, дополненного мудростью как осмыслением жизненного опыта людей.
13) Атомистическая концепция Демокрита
Предпосылкой атомизма (А) была потребность дать матер. Объяснение наблюдаемых свойств вещей - их множества, движения и изменения. Зенон, доказал что гипотеза о бесконечной делимости вещей, пространства и времени ведет к неустранимым противоречиям и парадоксам. А. предполагали сущ. беск. мн-ва телесных частиц, они допускали сущ. пустоты в кот. происх. движ. частиц и отрицали за частицами возм. делиться до бесконечности, видели в них непроницаемые атомы.
Основатель А. - Левкипп.(рожден в Милете). Все состоит из мельчайших недел. частиц и пустоты.все происходит в силу закона причинности и достаточного основания. Ни одна вещь не возникает беспричинно, но все возникает в силу необходимости и на каком-то основании.
Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ) - Сущ. атомы и пустоты, образующие своими бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания. Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их существование удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением.
Д. говорит отом,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метод, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают,расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.
Ат. учение распространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна. Основа познания - ощущения. От вещей отделяются "видики", они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чувств через поры, возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако маленькие предметы недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом.
Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченная общим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Разумное наслаждение жизнью состоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем… Без этого не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.
15) Философские идеи и судьба Сократа
Поворотным пунктом в развитии античной философии явились воззрения Сократа (469-399 до н.э.). Его имя стало нарицательным и служит для выражения идеи лудрости. Сам Сократ ничего не писал, был близким к народу мудрецом, философствовал на улицах и площадях, отсюду вступал в философские споры.
Неоценимая заслуга Сократа состоит в том, что в его фактике диалог стал основным методом нахождения истины. Если прежде принципы просто постулировались, то Сократ критически и всесторонне обсуждал всевозможные подходы. Его антидогматизм выражался а отказе от претензий на обладание достоверным знанием. Сократ применял повивальное искусство, именуемое мэйевтикой — искусство определять понятия при посредстве наведения. С помощью искусно задаваемых вопросов он выделял ложные определения и находил правильные. Обсуждая смысл разнообразных понятий (благо, мудрость, справедливость, красота и т.д.), Сократ впервые начал использовать индуктивные доказательства и давать общие определения понятий, что явилось бесценным вкладом в формирование науки логики.
Сократ прославился как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины при помощи бесед и споров. Метод диалектических споров Сократа заключался в обнаружении противоречий в рассуждениях собеседника и приведения его к истине посредством вопросов и ответов. Он первый увидел в отчетливости и ясности суждений основной признак их истинности. В спорах Сократ стремился доказать целесообразность и разумность как мира, так и человека. Он совершил поворот в развитии философии, впервые поставив в центр своего философствования человека, его сущность, внутренние противоречия его души. Благодаря этому познание переходит от философского сомнения «я знаю, что я ничего не знаю» к рождению истины посредством самопознания. Сократ возвел в философский принцип знаменитое изречение дельфийского оракула: «Познай самого себя!» Главная цель его философии — восстановить авторитет знания, поколебленный софистами. Его неугомонная душа неподражаемого спорщика стремилась трудом непрестанным и упорным к совершенству общения, дабы уяснить истину. Сократ твердил, что он знает только то, что он ничего не знает.
17) Философские взгялы Аристотеля
Аристотель (384 - 322 гг до н э). Он критикует Платона за то, что тот приписал идеям самостоятельное существование, обособив и отделив их от чувственного мира. Сущность – это единичное, обладающее самостоятельностью бытие. Она отвечает на вопрос: «Что есть вещь?» Ар-ль делит сущности на низшие и высшие. Низшие сущности состоят из материи и формы. Материя– это первичный материал, потенция вещей.Форма придает материи актуальное состояние, т.е превращает ее из возможности в действительность. Т о, Ар-ль понятие идеи заменяет на понятие формы. Форма, согласно Ар-лю – это активное начало, начало жизни и деятельности. Высшие сущности он называет чистыми формами. Наивысшая сущность – Перводвигатель, который служит источником жизни и движения всего космоса. Аристотель выделяет 4 вида причин бытия:1) Материальные, то, из чего состоят вещи, их субстрат. 2)Формальные, в которых форма проявляет себя, образуя сущность, субстанцию бытия. Каждая вещь есть то что она есть. 3)Действующие или производящие – рассматривающие источник движения и превращения возможности в действительность, энергитическая база формирования вещей. 4)Целевая или конечная причина, отвечающая на вопросы «Почему?» и «Для чего?». Ар-ль всегда связывал движение с соответствующей энергией, без которой не может произойти превращение из потенциального в актуальное. Под энтелехией Ар-ль понимает достигнутый результат, цель движения, завершение процесса.
Учение о перводвигателе. Т.к. движение вечно, Аристотель предполагал, что должно существовать нечто, что приводит все тела в движение. Это и есть первый двигатель. Сам он не может находиться в движении, ибо тогда следовало бы предположить наличие еще одного двигателя. «Первый двигатель» для своей деятельности не нуждается в существовании других тел, он сам есть энергия, чистая деятельность. Будучи энергией, перводвигатель не обладает материей, он есть чистая форма – цель. Душа явл-ся формой по отношению к материи. Однако, по Ар-лю, присуща лишь живому существу. Ей обладают только растения, животное и человек. Растительна душа ведает функциями питания роста и размножения – общими для живых существ. Разумной душой обладает лишь человек. Разумная душа - такая часть души, которая познает и думает. Разум составляет основное начало этой души. Отличие чел-ка от животного – это способность к интелектуальной жизни.
19) Основные черты и сущность философии средневековья
Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)
Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.
Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).
Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.
Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.
Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.
1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.
2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.
Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.
А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.
Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.
Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.
Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.
Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины
21) Антропоцентризм философии эпохи Возрождения
Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но успехи в географии, в медицине, научная анатомия, возникновения символов в математике сломило господство церкви Прежде всего возр. проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Валла - этика Эпикура, стремление всего живого к избеганию страданий. Душа есть единое и неделимое, е способности есть ощущения, и это
единственный источник познания. Наслаждение - высшее благо. На личном благе строятся отношения людей в обществе.
Для В характерен взгляд на природу как на разумное, одушевленное целое, подчиняющееся законам. Основа этого - пантеизм.1)Натуралистический - одухотворение природы, наделение ее божественными свойствами, растворение бога в природе. Человек есть часть природы, его любовь к познанию бесконечного и сила разума возвышают его над миром.
2)Мистический - растворение природы в боге.
Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были:
1) методы экспериментально - математического исследования природы; по Галилею, все явления можно свести к количественному отношению. К истине приводят два метода: резолютивный (аналитический, разложить явление на элементы) и композитивный (синтетический, осмысление явления в целостности). 2) детерминистское истолкование действительности; найдены фундаментальные законы механики, что говорит о том, что существует естественная необходимость. 3) формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике
Общ-во - сумма изолированных индивидов. Необходимо светское государство. Движущая сила - человеческий эгоизм, что и надо обуздывать государством.
В борьбе со средневековым теократизмом на первый план культуры возрождения выступают гуманистические, антропоцентрические мотивы. Антропоцентризм- воззрение, согласно
кот.человек есть центр вселенной и цель всех совершающихся в мире событий. Гуманизм- отражаемый антропоцентризм, кот.исходит из человеч.сознания .Гуманизм начинается тогда, когда человек начинает рассуждать о самом себе, о своей роли в мире, о своей сущности и предназначении, о смысле и цели своего бытия. В узком смысле слова гуманизм - идейное движение, содержанием кот.является изучение и распространение античных языков, литературы, искусства и культуры.
24) Философские взгялы и судьба Джордано Бруно
Воззрения Джордано Бруно (1548-1600), являющегося философом и поэтом, характеризуются как пантеизм (pan –Все и theos- Бог) – философское учение, согласно которому Бог отождествляется с мировым целым. В этом мировом целом мировая душа и мировой божественный разум совпадают. Оформлению пантеистической натурфилософии во многом способствовало знакомство Джордано Бруно с воззрениями Николая Кузанского: Бруно усматривал цели философии в познании не сверхприродного Бога, а природы, являющейся “Богом в вещах”. Разделяя космологическую теорию Николая Коперника, оказавшую на него огромное влияние, Бруно развивал идеи о бесконечности природы и бесконечном множестве миров Вселенной. Он рассматривал диалектические идеи о внутреннем родстве и совпадении противоположностей. В бесконечности, согласно Бруно, отождествляясь, сливаются прямая и окружность, центр и периферия, форма и материя. Основной единицей сущего является монада, в деятельности которой оказываются слиянными телесное и духовное, объект и субъект. Высшую субстанцию составляет “монада монад”, или Бог. Как целое она проявляется во всем единичном по принципу “все во всем”.
27) Философские взгялы и научный метод Ф. Бэкона
Френсис Бэкон - основатель английского эмпиризма.
Философское направление - эмпиризм (от греч.empiria - опыт) утверждало, что все знания возникают из опыта и наблюдений. При этом остается неясным, как возникают научные теории, законы и понятия, которые нельзя получить непосредственно из опыта и наблюдений. Наиболее яркими представителями этого направления были Ф. Бэкон (1561-1626), Т.Гоббс (1588-1679) и Д.Локк (1632-1704).
ПОНЯТИЕ ОПЫТА В ФИЛОСОФИИ Ф.БЭКОНА
“Опыт” - главная категория в философии Бэкона, ибо с него начинается и к нему приходит познание, именно в опыте проверяется достоверность знания, именно он дает пищу разуму. Без чувственного освоения действительности разум мертв, ибо предмет мысли всегда черпается из опыта. “Самое лучшее из всех доказательства есть опыт”, - пишет Бэкон. Ф.Бэкон Там же., с. 209. Опыты в науке бывают плодоносными и светоносными, первые приносят новые знания полезные человеку, это низший вид опытов; а вторые - открывают истину, именно к ним должен стремиться ученый, хотя это трудный и долгий путь. В этом пути его будут сопровождать главные методы познания, “один воспаряет от ощущений и частностей к более общим аксиомам... Другой же - выводит аксиомы из ощущений”. Ф.Бэкон Там же., с. 195
Это не что иное, как индукция (от частного к общему) и дедукция (от общего к частному). Дедуктивный метод был хорошо отработан в Логике Аристотеля и более поздних работах. Заслуга Бэкона в философском обосновании индукции. Индукция может быть полной и неполной. Полная индукция - это идеал познания, она означает, что собраны абсолютно все факты, относящиеся к области изучаемого явления. Нетрудно догадаться, что это задача сложная, если не сказать недостижимая, хотя Бэкон верил, что со временем наука решит эту задачу; поэтому в большинстве случаев люди пользуются неполной индукцией. Это означает, что обещающие выводы строятся на материале частичного или выборочного анализа эмпирического материала, но в таком знании всегда сохраняется характер гипотетичности. Например, мы можем утверждать, что все кошки мяукают до тех пор, пока нам не встретится хоть одна немяукаящая кошка. В науку, считает Бэкон, нельзя допускать пустые фантазии, “...человеческому разуму надо придать не крылья, а скорее свинец и тяжести, - чтобы они сдерживали каждый прыжок и полет” Ф.Бэкон Там же., с.211
. Для того чтобы добраться до истины, науке необходимо накопить огромное количество плодоносных опытов, подобно муравью, который по песчинке собирает свой муравейник, в отличие от паука, создающего из самого себя затейливый узор своей паутины. С муравьями Бэкон сравнивал ученых-естествоиспытателей, а с пауками ученых-схоластов, книжников. Если первые приносят пользу людям, то вторые - задерживают развитие познания. Однако наилучшим типом ученого он считал - ученого, который как пчела по крупице собирает нектар опыта, чтобы получить из него новый, ценный и полезный как мед продукт - полезные знания, способные изменить мир для блага человека.
28) Философская система и научный метод Декарта
Родился в 1596 г во Фр. в семье дворянина. Служил в армии. Много путешествовал. Долгие годы жил в Нидерландах, где занимался научной деятельностью. В 1649г. переселился в Стокгольм, где и умер в 1650г.
Осн. черта ф. мировоззрения - дуализм. Д. допускает 2 независимых друг от др. первоначала: мыслящую субстанцию и материальную ?протяженную субстанцию?. В границах его физики материя представляет собой единств. субстанцию, единственное основание бытия и познания. В то же время в психологии, теории познания, в учении о бытии Д. - идеалист. В теор позн. Д. объявляет самой достоверной истиной истину о сущ. сознания, мышления: ?Я мыслю следовательно Я существую?. В уч. о бытии он не тоько признает сущ духовной субстанции, но и утверждает, что над ними обеими в качестве высшей субстанции пребывает бог.
Декарт - выдающийся ученый. Он творец аналит. геометри, ввел метод координат, владел понятием о функции. От Дек. ведет начало сист алгебраических обозначений. В мех. Д. указал на относительность движения и покоя, сформулировал з-н действия и противодействия, а также з-н сохранения полного кол-ва движ. при сооударении двух неупругих тел.
Д. отождествлял материю с протяжением, или пространством, считая, что чувств. воспринимаемые качества предметов сами по себе, т.е объективно не сущ. Выводы из этого : мировая материя (=пространство) беспредеьна, однородна, не имеет пустот и бесконечно делима. Сводит все качественное разнообразие прир. явлений к : 1. материи, тожд. с пространством и 2. к ее движению. Дв. возникает в р-те толчка. первон. толчек дал бог.
Проблема метода. Д. ищет безусловно достоверный исходный тезис для всего знания и метод, посредством которого можно, опираясь на этот тезис, построить столь же достоверное здание науки. За исх пункт он принимает сомнение в общепринятом знании ( так как такого тезиса он не нах в схоластике). Это сомнение есть только предварит. прием. Можно сомневаться во всем, однако само сомнение во всяком случае существует. Сомнение есть один из актов мышления. Я сомневаюсь, поскольку я мыслю. Если т.о сомнени - достов. факт, то оно сущ. лишь поскольку сущ мышление, лишь поск я сам сущ в качестве мыслящего. (Я мыслю следов. я сущ) Это положение и есть искомая достоверная опора знания. Этот вывод не тр. логического док-ва, он есть р-т интуиции ума.
Ясность и отчетливость мышления Д ошибочно объявляет необх и достаточными признаками всякого достоверного знания. Критерий истинности знания т.о не в практике, а в челов. сознании.
Мдеализм Д. усугубился религиозными предпос. его системы. В силу этого для док. реального сущ. мира еобходимо док. сущ. бога. В числе прочих идей в уме сущ идея бога. Как понятие о сущ. всесовершенном, идея бога обладает большей реальностью чем все др. идеи. В причине должно быть по крайней мере столько же реальности сколько ее нах. в следствии. Т.к. мы сущ и т.к. мысуть следствия первопричины, то сущ и сама первопричина т.е. бог. Но если всесоверш. бог сущ, то этим исключается возможность, чтобы он нас обманывал. Этим обусловлена сама возможность позания.
Возм истины обусловлена сущ. врожденных идей или истин (предрасположения ума к известным аксиомам и положениям) к кот. он относит прежде всего мат. аксиомы.
В познании главную роль играет разум - рационализм. Д. полагал, что источником достоверности знания может быть только сам разум.
В проц. познания исключ. место отвел дедукции. Исходные положения - аксиомы. В лог цепи дедукции, след. за аксиомами, каждое след звено достоверно. Однако для ясного и отчетливого представления всей цепи нужна сила памяти. Поэтому непоср. очевидные исходные положения, или интуиции, имеют преимущество сравнительно с рассужд. дедукции.
Воор. интуицией и дедукцией разум может достич достоверного знания в случае если будет вооружен методом. Метод Д. состоит из 4 требований: 1.допускать в кач. истинных только такие положения, кот предсавл. уму ясно и отчетливо, не могут вызвать никаких сомнений в истинности; 2. расчленять каждую сложную пробл. на составляющие ее частные пробл; 3. методически переходить от известного и доказанного к неизв. и недок.; 4.не допускать никаких пропусков в ог. звеньях исследования.
29)Материализм Гоббса
Его общефилософские взгляды базируются на чисто механистическом принципе, согласно которому реальны только тела, а их атрибуты — величина, движение и свойства — субъективны. Все рассуждения людей уподобляются в конце концов тоько счёту. Теория познания строилась им на принципах сенсуализма. Гоббс отрицал свободу воли, придерживаясь жёсткого фатализма и отождествляя волю с природной силой. Учение о теле, о человеке, о гражданине — вот предмет философии Гоббса. Он не допускал существование бестелесных духов. Гоббс резко критиковал всевозможные суеверия, но придерживался идеи, согласно которой Бог существует. Он рассматривал Бога лишь как источник начальной энергии мироздания, как первопричину всего сущего. Гоббс в своём социально-философском учении выступает с критикой различных политических догм, созданных мыслителями прошлого. Гоббс считал, что от деятельности государства зависят сама жизнь человека, его благосостояние, сила, разумность политической жизни общества.
30)Учение о субстанции Спинозы
Бенедикт (Барух) Спиноза является автором наиболее разработанной и обоснованной фи-лософской системы Нового времени, последователем Декарта и ярким представителем европейского рационализма.
Спиноза, подобно Декарту, стремился построить философию на достоверных началах. Достоверность и строгую доказательность, как считалось в то время, давала метаматика, поэтому Спиноза берет метод геометрии (с ее аксиомами и выводами из них теоремами) в качестве принципа построения философской системы. Главный свой труд, "Этику", он по-строил по этому принципу.
Все пять основных частей "Этики" начинаются с дефиниций - наиболее простых опреде-лений основных понятий. За дефинициями даются аксиомы, которые излагают интуитив-но очевидные, ясные идеи, не требующие никакого обоснования. За дефинициями и ак-сиомами следуют утверждения, которые выводятся из дефиниций и аксиом, поэтому для них требуются доказательства, опирающиеся или на дефиницию, или на аксиому. После этого Спиноза приводит свои замечания, или примечания, в которых, собственно, и со-держится философская аргументация, охватывающая все предшествующие положения, выраженные в дефинициях и аксиомах.
Основу философской системы Спинозы составялет учение о субстанции. Субстанцию Спиноза понимает как единую, вечную и бесконечную природу. Субстанция одна, она есть причина самой себя (causa sui). Эта единая субстанция не нуждается ни в чем другом для того, чтобы существовать. Природа разделяется на природу творящую и природу со-творенную. Природа творящая есть Бог, единая субстанция . Отождествляя природу и Бо-га, Сппиноза отрицает существование какого-либо надприродного или сверхприродного верховного существа. Такой подход называется пантеизмом.
Субстанция обладает двумя главными атрибутами (свойствами): мышлением и протяже-нием (пространственностью), посредством которых человеческий ум воспринимает суб-станцию в ее конкретности, хотя число атрибутов, присущих субстанции, безгранично. Нет никакой причины, которая бы стимулировала субстанцию к действию, кроме нее са-мой.
От субстанции, представляющей собой необусловленное бытие, Спиноза отличает конеч-ные вещи, для которых он использует понятие модуса. Конечные вещи, или модусы, от-личаются от субстанции тем, что зависят от внешней причины. Они характеризуются не только своей конечностью, но и такими качествами, как изменение, движение. Между мо-дусами существует взаимодействие. Единичные, конкретные вещи (модусы) - это природа сотворенная. Модусов существует бесконечное множество.
В своей гносеологии, Спиноза выделяет три вида ( ступени) познания:
"Познание в чистом виде", которое непосредственно исходит из разума человека и не за-висит ни от каких внешних причин - это высший вид познания. Он получил у Спинозы название интуитивного. Его суть - в видении вещей, исходящих от Бога. Основу этого по-знания составляет интуиция, которая дает достоверное знание. При этом интуиция истол-ковывается как интеллектуальная, и она дает познание абсолютно необходимых свойств единой субстанции (познание вещей с точки зрения вечности).
Второй уровень - это познание, полученное в результате деятельности разума (размышле-ний, логических операций). Оно выступает у Спинозы как второй род познания, состоит из рассудка и разума, но часто эти понятия сливаются. Этот вид является познанием соб-ственно научным, такой формой познания, которая находит выражение в математике, геометрии. Рациональное познание устанавливает и связи между идеями, и причинную цепочку в её необходимости.
Третья ступень познания - это мнение и воображение, чувственное отражение окружаю-щего мира, полученное эмпирическим путем. Оно недостоверно, неполно, недоказуемо, поверхностно. Это познание не играет большой роли при получении истинного знания, т. к. оно ограничивается частными случаями, не передает связи и отношений причин, т.е. общего порядка Природы. Это познание часто ведет к заблуждению, но оно заключает в себе элементы истины.
Философскую систему Спинозы завершает этика. Ключевыми в этике Спинозы являлись проблемы: детерминизма (обусловленности всего в природе); соотношения свободы и не-обходимости. Исследуя их, философ пришел к следующим выводам: свобода и необходи-мость в субстанции соединяются в единое целое; Бог (Природа) наделен полной свободой, а модусы (проявления субстанции - единичные вещи) вообще не имеют свободы и нахо-дятся в полном подчинении у необходимости; модус-человек отличается от всех иных мо-дусов наличием мышления, и, следовательно, стремится к свободе, но, в то же время, бу-дучи модусом, он несвободен и находится в "тисках" необходимости; желая в душе быть свободным, человек зачастую плывет по течению необходимости, не может справиться с этим течением и вынужден мириться с необходимостью (является "духовным автоматом", по выражению Спинозы); путь к свободе - это нахождение условий, при которых внешняя необходимость превращается во внутреннюю.
Поведение человека находится под влиянием инстинкта самосохранения и вытекающих из него аффектов, основными из которых являются радость, печаль и влечение. До тех пор, пока человек им подчиняется, он несвободен. Проблема человеческой свободы состоит в освобождении от их влияния. Это предполагает ясное и точное познание. Так Спиноза приходит к пониманию свободы как познанной необходимости.
Чтобы достичь большей степени свободы, считает Спиноза, человеку необходимо: макси-мально познать необходимость в виде субстанции (Природы-Бога) - конечной причины всего сущего; освободиться от аффектов (печали, радости, влечений и т.д.), так как они тоже мешают свободе, подчиняют человека и заставляют действовать по необходимости. Отсюда и известный девиз Спинозы: - "Не смеяться, не плакать, не проклинать, а пони-мать".
В своем "Богословско-политическом трактате" Спиноза заложил основы научной критики Библии. Исходя из концепции "двух истин" он считал, что для познания подлинной исти-ны Библия имеет мало цены, так как авторитетом может быть только разум, а не Священ-ное писание. Он отвергает тот ореол, которым окружена Библия, и полагает, что необхо-димо учитывать исторические обстоятельства, при которых создавались те или иные тек-сты. Спиноза доказывал, что Моисей не мог быть автором Пятикнижия. Он также выявил много противоречий, повторений и разночтений в текстах различных книг Библии. При-чины различных суеверий Спиноза видел в страхе народа перед непонятными и таинст-венными силами природы.
В то же время Спиноза отрицал обвинения в атеизме,так как полагал, что его критика ре-лигии - это критика невежества и предрассудков. А настоящая религия равносильна мо-ральности и основывается на достоверном знании. Между религией и суеверием то разли-чие, писал он, что суеверие имеет своей основой невежество, а религия - мудрость.
Лейбниц Готфрид - немецкий ученый-математик, юрист, философ - является последним видным представителем философии Нового времени и предшественником немецкой клас-сической философии.
Лейбниц также принадлежал к философскому направлению рационализма. Основными проблемами, над которыми он работал, являлись проблемы субстанции и познания. Изу-чив учения Декарта и Спинозы о субстанции , Лейбниц пришел к выводу об их несовер-шенстве. Он не принимает дуализм Декарта и отвергает учение Спинозы о единой суб-станции.
В противовес им Лейбниц выдвинул теорию о монадах (или о множественности субстан-ций). Основные положения данной теории (монадологии) следующие: весь мир состоит из огромного количества субстанций ; эти субстанции он называет монадами (в переводе с греческого - "единое", "единица"); монада проста, неделима, не имеет протяжения; по-скольку субстанции активны и способны к деятельности, они имеют духовный, нематери-альный характер; по своей сути монада - это деятельность, единое, непрерывно меняющее свое состояние; в силу непрерывности своего существования монада осознает себя; мона-ды абсолютно замкнуты и независимы друг отдруга (по мнению Лейбница:"не имеют окон, через которые что-либо могло бы войти туда и оттуда выйти").
Все существующие монады Лейбниц делит на четыре класса:
-"голые монады"- лежат в основе неорганической природы (камней, земли, полезных ис-копаемых);
- монады животных - обладают ощущениями, но неразвитым самосознанием;
- монады человека (души) - обладают сознанием, памятью, уникальной способностью ра-зума мыслить;
- высшая монада - Бог.
Чем выше класс монады, тем больше ее разумность и степень свободы.
В своем учении о монадах Лейбниц пытается объяснить многообразие действительности, он отходит от механистического понимания действительности и выдвигает принцип не-разрывного единства материи и движения, понимает невозможность полного сведения сложного к простому. Лейбниц приходит к целостному осмыслению мира, провозглашая идеи универсальной связи и развития в природе, качественного многообразия структур бытия.
Другой сферой философских интересов Лейбница была гносеология. Лейбниц пытался примирить эмпиризм и рационализм и сделал это следующим образом: все знания разде-лил на два вида - истины разума и истины факта; истины разума выводятся из самого ра-зума, могут быть доказаны логически, имеют необходимый и всеобщий характер; истины факта - знания, полученные эмпирическим (опытным) путем (например, магнитное при-тяжение, температура кипения воды, температура плавления различных металлов); как правило, данные знания лишь констатируют сам факт, но не говорят о его причинах, име-ют вероятностный характер. Несмотря на то, что опытное (эмпирическое, "истины факта") знание вероятностное, а не достоверное (подобно "истинам разума"), тем не менее его нельзя игнорировать в качестве знания.
31)Монадология Лейбница
Готфрид Вильгельм Лейбниц (1646 - 1716) Закончил Лейпцигский университет как юрист. Работал придворным историографом и дипломатом.
Старался соединить теоию с практикой. Открыл независимо от Ньютона диффер и интегр. исчичление, изобрел счетную машину (могла даже корни вычислять). Изобретал и строил мельницы Насосы. Вопросы техники и технологии он ставил в связь с принцип вопросами науки.
Развивает учение о бытии в форме учения о субстанции. Декарт свел материальность к протяжению. Л. полагал, что из протяжения могут быть выведены лищь геометр, но не физ св-ва тел: их движение, действие , сопротивление... Поэтому необходимо предполагать в субст такие св-ва, из кот могли бы быть выведены основные физ хар-ки тел.
То, что вещи обладают собств. действием приводит Л. к выводу, что вещи в сущности силы. Любая вещь - субстанция, следов. число субст. бесконечно. Каждая субст. или сила есть единица бытия или монада. Монада - духовная единица бытия, духовный атом.
Число является внешним выражением духовной сущности монады, выр ее пассивности, ограниченности. Однако пассивность - производный момент монады. Первичные качества кот - самостоятельность, самодеятельность. Благодря мон. материя обл. способностью вечного самодвижения.
Каждая мон одновременно - форма и материя, ибо любое мат тело обладает опед формой. Форма - нематериальна и представляет целесообразно действующую силу, а тело - это механ. сила. Поэтому прир. нельзя объяснять только з-нами механики, необходимо ввести понятие о цели. Монада есть сразу и основание всех своих действий и их цель.
Как субстанции монады независимы друг от друга. Между ниим нет физ взаимодействия. Однако, будучи независимы, мон. не изолированы: в каждой монаде отражается весь мировой строй, вся совок. монад. Поэтому Л. назыв м. ?живым зеркалом? вселенной.
Т.к. действия м. - это телесные акты, то они подчиняются природе тела и требуют мех. объяснения, т.е. объясн. через ?действующие причины?. А т.к. действия эти есть действия развивающейся монады, то они подчиняются природе души, требуют объясн. при помощи целесообразности, т.е ?конечные?(целевые) причины.
Понятие развития у Л. очень широко. В природе все нах. в развитии. Развитие есть лишь изменение первонач. форм путем бесконечно малых изменений (нет ни происхождения ни уничтожения). Отрицает возм скачков или разрывов непрерывности в развитии.
Движ сила развития. В мон. происх непрер. изменение, вытекающее из ее внутр. принципа. Бескон разнообразие моментов, раскрывающихся в развитии монады, таится в ней не материально, а лишь идеально, т.е. как представление.
Т.о. сила, леж. в основе развития всех монад есть сила представления - перцепции. Представление не отождествляется с сознанием. Сознание присуще лишь существу, наделенному спос. самосознания - апперцепци - человеку.
Т.к. способность представл. присуща всем мон, Л. делает вывод о том, что прир. одушевлена. Мон.Л. не только подобие атома, но и подобие микроорганизма - это ?сжатая вселенная?.
В теор развития Л дает схему перехода неорг. мира в органический. Мон представляют разл. ступени развития, определяемые разл. в способности представления. На низшей ступени стоят мон, обладающие темным представлением (не отличает представляемого ни от себя, ни от всего остального). Затем мон с смутным представлением (отличают от всего остального , но не от себя). Высш. ступенб - отчетливое представление.
Центр понятие теории Л. - понятие о ?малых пецепциях?, т.е о бескон малых разностях между ступенями развив сознания. Отсюда Л. выводит, что всякое настоящее сост мон. всегда: 1. чревато будущи и 2. обременено всем ее прошлым. Буд. мон. заключено только в ней самой, и развитие может состоять только в последов. развертывании ее нач. состояния.
32)Идеи философов-просветителей
ФИЛОСОФИЯ ФРАНЦУЗСКОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ
Философы-просветители восприняли и
развили наследие своих великих предшественников XVII в. Их воззрения на
природу опирались на физику Декарта и Ньютона, метафизику Спинозы,
гносеология - на локковский сенсуализм, социальная философия - на доктрины
Гоббса и Локка. И все же эта философия оригинальна и даже уникальна.
Свою классическую форму культура Просвещения обрела во Франции.
Вольтер (Франсуа Мари Ариэ), Шарль Луи Монтескье, Дени Дидро, Жан Лерон
д'Аламбер, Жюльен
Философы говорили о революции как о крайне опасной и крайне нежелательной
перспективе, но вольно или невольно они готовили Францию к штурму Бастилии.
Просвещение свидетельствует, что слово философа способно иной р.эз
превращаться в дело. Явление достаточно редкое для истории философской
мысли.
Просвещение объединило людей разнообразных философских взглядов и
политических убеждений, среди них встречаются материалисты, деисты,
скептики, пантеисты, сторонники просвещенного абсолютизма и республиканцы,
воинствующие безбожники и последователи «естественной религии
Задача, поставленная просветителями, определила форму их философских
сочинений: это были не только традиционные для Нового времени объемные
трактаты, но и философские диалоги, романы, памфлеты, драмы и комедии,
стихи. Это была популярная литература, переводившая сложные философские
абстракции на язык здравого смысла и делавшая их доступными для среднего
читателя.
Философские воззрения просветителей достаточно трудно свести в
цельную систему. Спектр нес интересов был чрезвычайно широким: это и
натурфилософия, и гноскюлогия, и антропология, и этика, и эстетика, и
социология. По каждой из проблем, как уже отмечалось, высказывалась весьма
разноречивые суждения. Кроме того, для мыслителей просиещенного века
оказатся неприемлемым «дух систем» ХУП в. Выступив против глобальных
метафизических концепций Декарта, Спинозы и Лейбница, они намеренно
стремились к «антисистемности», «антиметодичности», излагая свои идеи
фрагментарно и даже беспорядочно. А философия человека, в свою
очередь, становится основанием для разработки этических, правовых и
социально-политических воззрений. Итак, природа-человек-общество - этой
логике будем следовать и мы.
Просветители отказались от дедуктивно-рационалистического стиля
мышления, столь хараетерного для ХУП в., а значит и от метафизического
осмысления природы.
Естествознание той эпохи стало основанием для формирования двух
основных концепций природы материалистической.
В доктрине материалистов природа признается единственной
субстанцией, вечной и неистребимой. Она не нуждается для своего
существования ни в чем внешнем, ни в чем постороннем, поскольку источник
движения находится в ней самой. Нетрудно заметить, что здесь развивается идея Спинозы о
природе кгис причине самой себя. Однако у французских последователей
великого голландца мы не встретим свойственного Спинозе противопоставления
субстанции модусам. Для них это одно и то же, поскольку матери) реально
существует и познается в виде природах тел. чувственных вещей. Понятия
«природа» и «материальная субстанция» оказываются тождественными, таков
натуралистический стиль мышления.
Внутренняя структура материи трактовалась философами в полном
соответствии с естествознанием той эпохи, т. е. в духе атомизма.
Представление о том, что все физические тела состоят из неделимых частиц -
атомов и молекул (тогда их предпочитали называть именно молекулами),
разделяли такие корифеи науки, как Ньютон и Бейль Некоторые философы допускали,
что первые люди возникли в результате «комбинирования» подходящих веществ,
т. е. прямо из неорганической природы человек как явление природы обладает определенной
телесной организацией, а значит - физиологическими потребностями и
«физической чувствительностью» (способностью испытывать удовольствие и
страдание). В этом отношении все люди одинаковы и совершенно равны;
представление о природном равенстве людей станет для просветителей
основанием для требования равных социальных и политических прав. А
естественное стремление к удовольствию будет рассматриваться как главная
движущая сила человеческого поведения.
, в качестве природного явления рассматривается и душа
человека. .. Борьба
против церкви была и борьбой против авторитарного мышления, несовместимого
с главным принципом Просвещения . Столь лее резки суждения о другом «воспитателе» общества
- государстве. Рассматривал ргвличные исторические формы деспотических
государств (Ассирия. Вавилон. Персия, Римская империя. Османская империя и
пр.), философы всегда имели в виду свою Францию, попавшую под иго тирании.
Суть деспотического правления повсюду7 одинакова: судьба общества находится
в руках одного человека. Общество оказывается расколотым на бюрократическую
верхушку, придворных льстецов, озабоченных только тем, чтобы удержаться на
своих местах, и массу бесправных рабов. Там, где нет слободы, нет места
главной гражданской добродетели - стремлению действовать на благо общества.
Следствие деспотизма - всеобщее равнодушие к общественному благу. Таковы
плоды непросвещенного воспитания.
Религия, против
которой так резко выступили философы, заключала в себе священные,
богоустановленные и потому незыблемые нормы морали. Тогда (как, впрочем, и
теперь) подавляющее большинс'гво людей считало, что без веры не может быть
и добродетели. «Если Бога нет, то все дозволено», - скажет Достоевский. Вот
почему Вольтер, Монтескье, Руссо, как и многие другие идеологи Просвещения,
полагали, что независимо от того, верно или ложно христианское вероучение,
религия нужна обществу для сохранения порядка. Вера в карающего и
вознаграждающего Бога заставляет людей воздерживаться от дурных поступков и
побуждает к добродетельным. Именно это имел в виду Вольтер, когда говорил:
«Если бы Бога не было, его следовало бы вьцд'мать». Вера в Высшего Судью
несет утешение страждущим и является уздой для властвующих. Эти соображения
стали еще одним аргументом в пользу деизма. Атеизм же -привилегии разумных
и образованных людей, это мировоззрение не годится для большинства, ибо
большинство вовсе не разумно.
Как
свидетельствует Библия, жития святых и история церкви, «вторая мораль» то и
дело приносится в жертв}1 «первой». Разве церковь не убивала иноверцев,
еретиков, ученых, разве не стремилась к обогащению? Почему сам Бог, как
видно из Библии, попирает им самим установленные законы? Почему, например,
царь Давид, один из героев книги Гольбаха «Галерея святых», который был
коварным лжецом, распутником и душегубцем, почитается как герой веры?
Какова общественная польза аскетических подвигов отшельников и монахов? В
глазах просветителей «вторая мораль», и только она, является подлинной
моралью, поскольку добродетель в их представлении - з>то все, что служит
общественному благу и делает людей счастливыми в их единственной земной
жизни. И она совсем не нуждается в «первой».
Попытка Гельвеция увязать добродетель с корыстью вызывала
негодование Руссо: «Каждый, говорят, содействует общему благу из-за своего
интереса. Но откуда же происходит то, что справедливый содействует ему в
ущерб себе?... Личным интересом можно объяснить лишь поступки злых... Не из
корысти вытекает нравственность, она -результат врожденной любви к другим
.людям и к справедливости». Дальше мы увидим, что Какт будет строить
свою этику на принципе антиутилитаризма: нравственные поступки совершаются
вопреки личной склонности или расчету, они не имеют никаких внешних
мотивов, их единственный мотив - чувство долга. Но это уже совсем другая
этика. Просветители же, в более или менее откровенной форме, восприняли
идеи личного интереса и разумного эгоизма, столь органичные их
мировоззрению.
Наиболее действенным средством в<эспитания общественной добродетели
просветители считали законодательство. «Если законы хороши, то и нравы
хороши, если законы дурны, то и нравы дурны». Какие же законы хороши? Те,
что «связывают благо отдельных лиц : общим благом, так чтобы гражданин
лишен был возможности повредать обществу, не повредив себе», - считал
Дидро. Себялюбие порождает многочисленные пороки, но его можно превратить в
добрсдетгли при помощи хитроумного законодательства. Нужны такие законы,
исполнение которых убеждало бы всех, что быть порядочным человеком выгодно,
а быть злодеем - нет. Просвещенный законодатель будег назначать такие
наказания для преступников и такие поощрения для законопослушных граждан,
что всякий разумный человек будет заинтересован в добродетельном поведении.
Место верховного нравственного арбитра, карающего и награждающего Бога, в
светской этической доктрине занимает закон. А еще - общественное мнение:
презрение и гнев людей, вызывающие тягостное чувство стада и угрызения
совести, могут быть весьма действенным наказ анием для согрешившего, а
одобрение и любовь - наградой для праведника. В церковном отпущении грехов
просветители усматривали большой вред для морали и грана.
На почве философской антропологии строились не только этические
теории, но и вырастали социально-политические идеалы эпохи, проекты
наилучшего государственного устройства. Они обретали, разнообразные формы,
более или менее радикальные. Большинство просветителей (Вольтер, Дидро,
Гольбах, Гельвеции и др.) наилучшей формой государственной правления для
Франции считали просвещенный абсолютизм, Монтескье был поклонником
парламентской монархии английского образца, а Руссо - убеэвденным
республиканцем.
Характер социально-политических проектов зависел от того, к кому
была обращена просветительская миссия. Один только Руссо, которого Вольтер
назывга «философом оборванцев», был последовательным демократом, полагая,
что без просвещенного народа невозможно и просвещенное государство.
Убежденный республиканец, в трактате <<Об общественном договоре» он говорит
о «суверенитете народа», о призвании государства выражать «совокупную вотоо
нации». Это означало, что только сам народ (а не его представители)
полномочен издавать законы, поручая их исполнение выборным матистратам.
Народные собрания античного образца представлялись ему наиболее адекватной
формой волеизъявления нации. Сознавая практические трудности осуществления
плебисцитов и такой большой стрине, как Франция, он говорил о некоем
«мудром законодателе», который мог бы выносить законопроекты на суд народа
Откровенные республиканские симпатии мы встретим и других
просветителей. Вольтеру, Монтескье, Дидро, Гольбаху, Гельвецию эталоном
государственного устройства представлялась Римская республика, все они с
вдохновением писали о свободе, равенстве, гражданственности и любви к
отечеству, но все же ... склонялись к монархии.
Французские мыслители впервые поставили проблем} «властыоггелли-генция-
народ», которая впоследствии будет так актуальна для русской философии.
33)Философия И.Канта, как представителя немецкой классической философии
Иммануил Кант родился в 1724г в Кениксберге. Он был не только фил, но также крупным ученым в обл естествознания.
Фил развитие К. делится на 2 периода. В перв. период (до нач. 70-х гг) пытался решать ф пробл - о бытии, фил природы, религии, этики, логики исходя из убеждения, что ф. м.б. разработана и обоснована как умозрительная наука. (без обращ к опытным данным)
Во 2-й пер (критический) пытает ся строго отделить явления от вещей в себе. Последние не могут быть даны в опыте. Вещи непознаваемы. Мы позн. лишь явления или тот способ, кот. эти вещи в себе действуют на нас. Это учение - агностицизм
Познание начинается с того, что “вещи в себе” возд. на наши органы чувств и вызыв ощущения,но ни ощущуние нашей чувственности, ни понятия и сужд. нашего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теорет. знания о “вещах в себе” (ввс). Достоверное знание сущ - это математика и естествознание.
Учение о знании. Знание всегда выраж в форме суждения. Сущ 2 вида суждений:1) аналитические уждения. Пример: все тела имеют протяжения
2)ситетические суждения. Пр: некоторые тела тяжелы.
Есть 2 класса синт суждений. 1. обнаруживается в опыте (нек лебеди черны) - апостериорные 2.эта связь не может основ на опыте - априорные суждения.( все, что случается имеет причину). Апр. суждениям К. придает б. Значение
Чувственное познание. У К простр и время перестают быть формами сущ вещей. Они становятся априорными формами нашей чувственности.
Априорные формы рассудка. Условием возм апр. синт сужд в теорет естествознании явл категории. Это независимые от поставляемого опытом содержания понятия рассудка, под кот рассудок подводит всякое содерж, получаемое из опыта. Т.е. категори не формы бытия, а понятия рассудка. Категории априорны. По К ни ощущ ни понятия сами не дают знания. Ощущ без понятий- слепы, а понятия без ощущ - пусты.
Этика. Противоречие необходимости и свободы - не настоящее: чел поступает необходимо в одном отношении и свободно в другом. Необходимо, так как чел есть явление среди др явл прир и в этом отнош подчинен необходимости. Но чел также и нравственное сущ, субъект нравственного сознания , а значит свободен.
34)Антропологический материализм Фейербаха
Последним великим представ класс нем фил был Л.Феербах (1804 - 1872). Феербах считает, что вопрос об отнош бытия к мышл есть вопрос о сущности человека, ибо мыслит лишь чел. Следов фил.,поскольку она реш вопрос об отнош мышл к бытию, должна быть антропологией, т.е. учением о чел, в существовании, в деят которого этот вопрос находит свое фактическое, реальное решение.
Чел неотделим от природы; мышление есть необходимое выражение присущей ему биол, физиолог. Деятельности. Существенным содержанием и назнач. антрополог. принципа является по Ф. научное истолкование общественного сознания, в кот он видит отражение сущности чел. Эта сущность по Ф прежде всего чувственная жизнь ума и сердца, многообразие пережив индивида.
Основой антропол Ф является мат учение о природе. Прир явл единственной реальностью, а чел ее высшим продуктом. В чел и благодаря ему прир ощущает себя, созерцает себя, мыслит о себе. Природа вечна. Возникновение и уничтожение относятся тоько к отдельным явлениям. Прир бесконечна в пространстве.
Т.о ф. учение о природе в целом не выходит за рамки метаф материализма. Ф признает важную познав функцию теорет мышления и его способности достичь более глубокого познания действительности. Задача мышления - собирать, сравнивать различать, классифицировать чувств данные, осознавать, понимать, обнаруживать их скрытое, непосредственно не являющееся содержание. Мышление носит опосредованный хар-тер, поэтому то, о чем мы мыслим, не всегда явл объектом непосредств восприятия.
35)Диалектический метод Гегеля
Высшим достижением немецкой классической философии являлась диалектика Гегеля (1770-1831). великая заслуга которого состоит в том, что он впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т.е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутреннюю связь этого движения и развития...
Гегель сформулировал законы и категории диалектики. Категории качества и количества. Качество это то, без чего объект существовать не может. Количество безразлично к объекту, но до определенного предела. Количество плюс качество есть мера.
Три закона диалектики (суть истории развития). 1. Закон перехода количественных отношений в качественные (при изменении количественных отношений после определенной стадии происходит изменение качества из-за неразрушения меры). 2. Закон направления развития (отрицание отрицания). Голое отрицание - нечто идущее после данного объекта, полностью его уничтожающее. Диалектическое отрицание: сохраняется нечто от первого объекта - воспроизведение этого объекта, но в другом качестве. Вода - лед. Смолотить зерно - голое отрицание, посадить зерно - диалектическое отрицание. Развитие происходи по спирали. 3. Закон единства и борьбы противоположностей. Противоречие между формой и содержанием, возможностью и реальностью. Борьба ведет к трем исходам: взаимное уничтожение, иллюминация одной из сторон или компромисс
36)Различные философские направления 20 века: психоанализ, марксизм и др.
философское знание этого столетия проделало значительную эволюцию, которую можно охарактеризовать рядом отличительных признаков.
• отход философии от узкого, преимущественно рационалистического философствования, ориентированного на определенные-политические взгляды и религиозные (атеистические) убеждения к философствованию всё более плюралистическому и толерантному, основанному на принципах встречи или диалога
• Философия XX века разрешив важные вопросы как соотношение между знанием и пониманием, между знанием и оценкой, между знанием и истиной. Это продвинуло философию вперед не только в традиционной области, но и помогло найти новые исследовательские поля
• Особенностью философии XX века является то, что она долго и мучительно освобождалась от идеологического прессинга, от господствовавшего на протяжении десятилетий тезиса об ожесточенной борьбе материализма и идеализма, неразрывной связи передового класса и передовой философской теории. Особенно в странах социалистического лагеря. На протяжении десятков лет исследователи не имели .возможностей заниматься теми вопросами философии, которые их особо интересовали и объяснять те или иные явления без множества ссылок на труды "основоположников марксизма" и партийные документы.
• Особенностью философского знания XX века является его четкая детерминация научным аппаратом современного естествознания (ЭВМ, компьютер, методы математичесих наук, системный подход, принципы синергетики). Для философского знания XX века характерна эволюция к исследованию проблем сущности и существования человека
• В XX веке философия все дальше отходит от вульгарного и грубого материализма, от догматизированного и примитивного марксизма, она все больше стремится к тому, чтобы исследовать мир комплексно
• Философия XX века открывает и разрабатывает новые области философствования, такие как философия культуры, философия техники, философия жизни и др..
• Философия XX века выдвинула как наиболее значимые и приоритетные проблемы современности целый цикл глобальных проблем, которые можно объединить в одну — это проблема выживания человечества, неразрывно связанная с новым решением вечного вопроса философии — в чем смысл жизни и предназначение человека.
• Философия XX века — вместе со всей духовной культурой современного мира, стремится помочь человеку в его исканиях истины, в обретении настоящего, а не ложного смысла жизни, в поиске своего Я и реализации своего творческого потенциала. Современная философия не навязывает одной-единственной точки зрения на мир, выдавая ее за истину в последней инстанции. Философия конца XX века предоставила человеку свободу в выборе своего мировоззрения. Современный человек свободен в своем выборе.Даже краткий обзор развития философского знания в уходящем от нас двадцатом веке показывает, сколь разительно эволюционировала философская мысль за истекшее столетие.
Философия XX века представляет собой многообразное и плодотворно развивающееся философствование человечества о коренных проблемах бытия Природы, Космоса, Человечества и Человека
38)Основные формы бытия, их характеристика
Учение о б. - онтология - одна из центр. проблем ф. В самом широком смысле слова Б. есть всеохватывающая реальность, предельно общее понятие о существовании, о сущем вообще. Первый аспект проблемы Б. - ответы на вопросы “Что существует? - Мир. Где сущ.? - Здесь и везде Как долго? - Теперь и всегда: мир был, есть и будет. Как долго сущ. отд. вещи, организмы, люди, их жизнед-сть?” Второй аспект связан с вопр. о единстве мира: мир сущ. как непреход. единство вне и независ. от воли ч-ка. Третий аспект связ. с тем, что мир в целом и все, что в нем сущ., - это дейст-сть, кот. имеет внутр. логику своего сущ-я, развития и реально предзадана созн-ю, действию отд. Индивидов.
Формы Б., например, звезды, растения, животные, как бы возникают из небытия и становятся наличным актуальным Б. Но Б. сущего сколько бы оно ни продолжалось приходит к концу и возвращается в небытие, утрачивая данную форму Б.
Выделяют след. различающиеся, но и взаимосвяз. осн. формы Б.: 1) б. вещей (тел), процессов, кот. в свою очередь дел. на: б. вещей, процессов, сост. природы, б. природы как целого, б. вещей и пр-сов, произвед. ч-ком; 2) б. человека, кот. делится на б. ч-ка в мире вещей и специф. чел. бытие; 3) б. духовного (идеального), кот. дел. на индив. дух. и объективиров. (внеиндивид.) духовное; 4) б. социального, кот. дел. на индив. бытие (б. отд. ч-ка в о-ве и пр-се истории) и б. о-ва. Возникновение той или иной формы Б. есть результат перехода от одной формы Б. в другую. Какие бы формы Б. мы не рассматривали все они имеют своим предельным основанием, своей субстанцией материю. Доп. по 1 виду б.: все вещи, пр-сы, состояния, целостность б. природы сущ. до, вне и незав. от созн. ч-ка - в этом ее отличие. Первая природа - реальность особого типа, объ. и первичная. Для прир. существовать не означает восприниматься ч-ком, а ч-к с его сознанием только одно из поздних звеньев в цепи единого бытия.
39)общее понятие о человеке
Индивид (атом) – неделимый, единый, - человек как часть коллектива, совокупности рода человеческого.
В настоящее время сущ 2 концепции личности:1) личность как функциональная (ролевая) характеристика чел и 2) личность как его сущностная характеристика.
Первая коцепция опирается на понятие соц роли человека. Эта концепция однако не позволяет раскрыть внутренний мир чел, фиксируя только его внешнее поведение, кот не всегда отражает сущность чел. Вторая - Сущностная концепция явл более глубокой. Личность - индивидуальное выражение общ отношений и функций людей, субъект позания и преобразования мира, прав и обязаностей, этических, эстетических и всех иных соц норм. Личность - всегда общественно развитый человек. Главным результирующим свойством личности явл мировоззрение. Человек вопрошает себя: кто я? зачем я? в чем смысл моей жизни? Только выработав то или иное мировоззр, личность, самоопределяясь в жизни, получает возможность осознано, целенаправленно действовать, реализуя свою сущность. Характер означает силу воли. Т.о., личность - мера цельности человека, без внутренней цельности нет личности.
Каждый чел биологически неповторим. У каждого конкретного чел всегда есть что-нибудь свое.
Ответственность – категория, отражающая особое отношение личности к обществу, к-ое характеризуется выполнением своего нравственного долга и правовых норм.
Необходимость и свобода. Люди обладают знач свободой в определеии целей своей деятельности, средств для достиж этой цели. Свобода следовательно не абсолютна и претворяется в жизнь как осущ возможности путем выбора определенной цели и плана действий. Своб воли - это способность чел принимать решения и совершать поступки в соотв со своим интересами, целями, оценками и идеалами, выражающаяся в его избирательной деятельности. Т.о. каждое действие чел есть сплав своб и необход. => Свобода личности, общества закл в способности выбирать, принимать решения.
С одной стор своб присутствует в необход, т.е. необход реализуется только через свободу, в виде бескон цепи выбора в деятельности людей. С др стороны необход содержиться в своб в виде объективно даных истор обстоятельств, объек условий деят людей. Свобода есть осознанная необходимость.
40)глобальные проблемы современности
ХХ век истории человечества ознаменован возникновением и углублением глобальных проблем. Глобальные проблемы – это совокупность проблем всего человечества, от решения которых зависит сохранение цивилизации. Они многообразны. К числу наиболее важных относят: стремительный рост народонаселения Земли, ведущий к демографическому взрыву; ближайшая перспектива исчерпания традиционных энергетических и других природных ресурсов; беспрецедентное загрязнение среды обитания человечества, грозящее экологической катастрофой.
Серьезной проблемой - «демографический взрыв». Десять тыяч лет назад было около 5млн человек, 2 тысячи лет назад – около 200 млн, в 1960 г – 3 млрд, в 1975 – 4 млрд, в 1987 - 5 млрд, в 2000г более 6 млрд человек.
Свыше 4/5 прироста мирового населения приходится на развивающиеся страны. В итоге столь быстрого роста численности населения развивающихся стран и их экономического отставания усиливается нестабильность в мировой экономике и политике.
Второй глобальной проблемой – исчерпания традиционных энергитических ресурсов. Так запасы угля составляют 600 лет, нефти – 90 лет, природного газа – 50 лет, урана – 27 лет. Т.о. все виды топлива по всем категориям будут сожены за 800 лет.
Традиционные энергитические ресурсы не только ограничены, их использование загрязняет атмосферу.
Планета буквально тонет в массе ядовитых отходов промышленности.
В настоящее время биосфера вышла из состояния устойчивости. Она перестала поглащать избыток углерода в атмосфере и, наоборот, начала выбрасывать углерод в нее. Биосфера утратила способность стабилизировать окружающую среду.
Возрастание темпов прироста населения
требует более интенсивного использования плодородия почв. Интенсивные технологии истощают плодородие почв.
Увеличивающееся число глобальных проблем и их углубление являются признаком кризиса цивилизации и это кризис не отдельных сторон бытия, а основных форм жизнедеятельности европейской индустриально технической цивилизации, идейно-мировозренчески восходящей к греческой культуре.
Этот кризис касается и современного человека вообще.Современный человек, способ его бытия находятся в глубочайшем кризисе.
Исторические типы мировоззрения
Мировоззре́ние — совокупность (система) взглядов, принципов, оценок и убеждений, определяющая отношение к окружающей действительности и характеризующая видение мира в целом и место человека в этом мире. Обусловлено особенностями общественного бытия и социальными условиями.
Мировоззрение личности определяет мнение.
Одна из основных категорий философии познания, человека, религии и быта. Характеризует общее понимание мира, быта, социума и индивида, его этическую и эстетическую составляющие, и роль и положение человека в объективном мире.
Исторические формы мировоззрения
Мифологическое мировоззрение Мифологическое мировоззрение было древнейшей формой познания мира, космоса, общества и человека. Миф по необходимости возник из потребности индивида, его семьи, рода и социума в целом, в осознании окружающей природной и социальной стихии, сущности человека и передачи их единства через различные символические системы. В мифологических системах человек и социум, как правило, не выделяют себя из окружающего мира. Космос, природа, общество и человек — различные проявления одного и того же божественного закона, передаваемого через символическую или символико-мифологическую системы. Природа, общество и человек слиты в единое целое, неразрывное и единое, однако сами они внутри неоднородны и уже авторитарны, авторитаризм общества перенесён на всю природу.
Мифологическое сознание мыслит символами: каждый образ, бог, культурный герой, действующее лицо обозначает стоящее за ним явление или понятие. Это возможно потому, что в мифологическом мировоззрении существует постоянная и неразрывная связь между «однотипными» явлениями и объектами в социуме, личности, природе и космосе.
Важнейшим аспектом Традиционной культуры и мифологического мировоззрения является и то, что мифы изначально живут в своём, особенном времени — времени «первоначала», «первотворения», к которому неприложимы линейные представления о течении времени. Подобное отношение к времени хорошо прослеживается в народных, в частности русских сказках, где время действия определяется как «давным-давно», «в стародавние времена» и т. д.
Кроме того, миф, особенно на начальных стадиях своего развития (в долитературном виде), мыслит образами, живёт эмоциями, ему чужды доводы современной формальной логики. При этом он объясняет мир, исходя из ежедневной практики. Данный парадокс объясним тем, что социум, где преобладает мифологическое мировоззрение, напрямую соотносит особенности своего восприятия мира с реальным миром, индивидуальные психические процессы с природными и социальными явлениями, зачастую не делая различия между причиной и следствием, а часто меняя их местами.
По Традиционному мифологическому мировоззрению её последователь способен подняться до уровня бога, а значит для человека, рода и социума миф о странствиях и подвигах культурного героя, в большинстве случаев, читай «бога», был практически полезен и являлся руководством к действию.
Особенности, характерные для мифологической формы мировоззрения [1]:
* Антропоморфность — рассмотрение явлений природы по аналогии с человеком. Явлениям природы приписываются все те свойства, которые есть у человека: ощущения, реакции на негативные факторы, желания, страдание и т. п.
* Дескриптативность — стремление к объяснению событий, явлений в форме описательного рассказа, сказания, легенды; среди действующих фигур — герои и боги в виде особых людей.
* Синкретизм (слитность, нерасчленённость) объективного и субъективного миров, что в значительной степени объясняется антропоморфностью, пронизывающей все стороны этой формы мировоззрения.
* Связь с магией свойственна более зрелому первобытно-общинному сознанию и выражается в действиях колдунов, шаманов и других людей, вооружённых зачатками научных знаний о теле человека, о животных и растениях. Наличие магического элемента в составе данной формы мировоззрения позволяет отвергнуть точку зрения, будто это мировоззрение не связано с практикой, а является лишь пассивно-созерцательным.
* Апелляция к прецеденту в объяснении событий, определяющих современный порядок вещей. Например: "человек стал смертным потому, что гонец (часто какое-то животное) неправильно передал волю божества", "человек начал использовать огонь потому, что тот был украден у богов Прометеем" и т. д.
* Антиисторичность. Время не понимается как процесс прогрессивного развития. В лучшем случае оно допускается как обращённое вспять: движение от золотого века к серебрянному и медному, что само по себе выражает желание видеть мир статичным, постоянно воспроизводящимся в том же самом виде.
Религиозное мировоззрение
Религиозное мировоззрение возникает на основе трансформации представлений о комплексе богов мифологического мировоззрения, коррекции этих представлений в связи с более углубленной логической и философской рефлексией вопросов возникновения мира, качеств человека, личных задач его самосовершенствования. Как и мифология, религия опирается на чувственные образы, развивает способность к воображению, фантазии. Однако, в отличие от мифологии, религия сосредотачивает воображение и фантазию на сверхприродном, духовном. На первый план выдвигается психологическая установка — вера в бога, в возможность человека прожить богочестивую жизнь, достичь подлинных нравственных (божественных) ценностей и обеспечить себе бессмертие.
Согласно религиозному мировоззрению, действительностью управляют некие сверхъестественные силы. В язычестве эти силы зачастую похожи на людей внешне или, по крайней мере, поведением (этот подход называется антропоморфизмом). В монотеистических религиях (начиная с иудаизма) Бог не антропоморфен, хотя некоторые конфессии монотеистических религий и прибегают к антропоморфным образам по тем или иным причинам.
Ранние формы религиозного сознания характеризовались политеизмом (син. многобожие, язычество, идолопоклонство). Каждый бог (дух, идол и т. п.) в такой системе отвечает за что-то своё, они отличаются друг от друга по целому ряду характеристик и их отношения между собой нередко напоминают взаимоотношения в человеческом обществе (например, языческие боги нередко вступают в битвы друг с другом, плетут интриги и т. д.). Религии, которые считают, что Бог существует всего один, называются монотеистическими.
Мистическое мировоззрение Основная статья: Мистицизм
Помимо философских, религиозных и научных теорий на статус мировоззрения претендуют разного рода мистические учения.
Философское мировоззрение Основная статья: Философия
Возникновение философии как мировоззрения относится к периоду развития и становления рабовладельческого общества в странах Древнего Востока, а классическая форма философского мировоззрения сложилась в Древней Греции. Первоначально возник материализм как разновидность философского мировоззрения, как научная реакция на религиозную форму мировоззрения. Фалес первым в Древней Греции поднялся до понимания материального единства мира и высказал прогрессивную мысль о превращении единой по своей сущности материи из одного ее состояния в другое. У Фалеса были сподвижники, ученики и продолжатели его воззрений. В отличие от Фалеса, считавшего материальным ос-нованием всего сущего - воду, они находили иные материальные основания: Анаксимен - воздух, Гераклит - огонь. Философия рождается в полемическом диалоге с системой религиозно-мифологических взглядов на мир. Её собственные позитивные воззрения складываются непосредственно в ходе критического переосмысления и преобразования того духовного материала, который был оставлен людям в наследство их предшествующим развитием. Естественно, что на первых порах она оказывается связанной рамками этого материала, находится в сильной, хотя и негативной зависимости от него.
Именно поэтому философия и выступает сначала вовсе не как особая наука, не как особая область знания, чётко выделяющая предмет своего исследования, круг своих специальных проблем, а как «любовь к мудрости» или «мудрость вообще», — она рассматривает всё, что попадает в поле зрения мыслящего существа. Её предмет сливается с предметом мышления вообще, — это «мир в целом», без каких бы то ни было уточнений и ограничений. Философия выступает тут как синоним мировоззрения вообще. На этой стадии пока ещё не приходится говорить о философии как об особой науке — по той простой причине, что нет ещё других наук. Есть лишь слабые ростки математических, астрономических и медицинских знаний, вырастающие на почве практического опыта и ориентированные вполне прагматически. Неудивительно, что «философия» с самого начала включает в себя все эти немногочисленные зародыши научного познания и помогает им развиваться в своём лоне, стараясь освободить их от тех магически-знахарских наслоений, с которыми они переплетены в составе религиозно-мифологического мировоззрения. Развитие философии совпадает тут полностью и без остатка с развитием научного понимания окружающего мира.
Но именно поэтому в состав её размышлений, естественно, попадает и всё то, что впоследствии составит её специальный предмет: исследование универсальных закономерностей, в рамках которых существует и изменяется как «бытие», так и «мышление», как постигаемый космос, так и постигающая его душа.
Научное мировоззрение Основная статья: Наука
Основная статья: Научная картина мира
Научная философия. Подход марксизма - Диалектический материализм
Научное мировоззрение может нарисовать только вся система современных наук. Эта система включает в себя философскую диалектику и без её участия не может претендовать ни на полноту, ни на научность. Понимаемая как логика, философская диалектика становится необходимой составной частью научно-материалистического мировоззрения и уже не претендует на монопольную реализацию мировоззрения, на монополию в отношении «мира в целом». Научное мировоззрение, в составе которого нет философии, логики и теории познания, такой же нонсенс, как и «чистая» философия, которая полагает, что она-то и есть мировоззрение, взваливая на свои плечи задачу, решение которой под силу только всему комплексу наук.
Обыденное мировоззрение
Для обыденного мировоззрения характерна ориентация на представленные в культуре стереотипы поведения, принимаемые без всякого доказательства положения (например: лучше жениться, чем оставаться холостым; лучше получить образование, чем быть необразованным). Также для такой формы мировоззрения характерно смешение отрывочных научных знаний с философскими, религиозными и даже мифологическими представлениями. Обыденное мировоззрение допускает соединение логически и культурно-исторически несовместимых идей, например христианских верований, с идеей реинкарнации. Эта форма мировоззрения отличается отсутствием стремления к рациональной рефлексии принятых убеждений, отсутствием сомнения в том, что просто принимается на веру, лёгкостью представления желаемого в качестве действительного. Тем не менее обыденное мировоззрение оказывается практически действенным, а содержащиеся в нём основанные на здравом смысле и стереотипах житейской мудрости положения нередко становятся отправными пунктами философского обобщения и даже научного анализа действительности.
Философия истории (О. Шпенглер и А. Тойнби)
Освальд Шпенглер (1880—1936) — немецкий философ и историк культуры, автор «Закат Европы».
Он считается классиком цивилизационного подхода к истории, т.е. такого ее рассмотрения, когда историческими субъектами выступают не отдельные народы и государства, а их обширные многовековые конгломераты, объединенные общей, прежде всего духовной культурой, считал Европу уже обреченным и умирающим его звеном.
В книге он рассматривает историю как чередование культур, каждая из которых представляется им в виде некоего «организма», спаянного внутренним единством и обособленного от других, подобных ему «организмов». Существование общечеловеческой преемственности в культуре Шпенглер отрицает. В истории человечества он выделяет 8 культур: египетскую, индийскую, вавилонскую, китайскую, греко-римскую, византийско-исламскую, западноевропейскую и культуру майя в Центральной Америке. В качестве новой культуры, по Шпенглеру, грядет русско-сибирская культура. Каждому культурному «организму» отмерен примерно тысячелетний срок существования, всякое глубинное и плодотворное взаимодействие между ними невозможно. Умирая, каждая культура вырождается в цивилизацию, переходит от творческого порыва к бесплодию, от развития к застою, от «души» к «интеллекту», от героических «деяний» к утилитарной работе. История, как известно, не подтвердила пророчеств Шпенглера, а новой «русско-сибирской» культуры, под которой подразумевалось так называемое со- циалистическое общество, пока не получилось.
Арнольд Джозеф Тойнби (1889—1975) — английский историк и социолог, автор 12-томного «Исследования истории» (1934—1961) — труда, в котором он (на первом этапе не без влияния О. Шпенглера) Первоначально Тойнби рассматривал историю как совокупность параллельно и последовательно развивающихся «цивилизаций», генетически мало связанных одна с другой, каждая из которых проходит одинаковые этапы от подъема к надлому, распаду и гибели. Позднее он пересмотрел эти взгляды, придя к заключению, что все известные культуры, питаемые мировыми религиями суть ветви одного человеческого «древа истории». Всемирно-историческое развитие предстает в виде движения от локальных культурных общностей к единой общечеловеческой культуре. В отличие от О. Шпенглера, выделявшего всего 8 «цивилизаций», Тойнби насчитывал тринадцать, получивших наиболее законченное развитие. Движущими силами истории, помимо божественного «провидения», Тойнби считал отдельных выдающихся личностей и «творческое меньшинство.
Не отрицая поступательного развития человечества, Тойнби видел его прежде всего в духовном совершенствовании, в религии, которая в будущем станет единой общечеловеческой религией. Объективно опровергая своими работами расизм и «европоцентризм», Тойнби сочувственно относился к национально-освободительному движению, выступал за сотрудничество и взаимопонимание между всеми народами.
Главной отличительной чертой Тойнби как теоретика и историка культуры было беспристрастно-плюралистическое видение человечества как семьи равноправных народов, исключающей какое-либо национальное или региональное высокомерие и применение силы.
Философия экзистенциализма. К. Ясперс и М. Хайдеггер
Экзистенциализм— направление в философии XX века, рассматривающее человека как уникальное духовное существо, способное к выбору собственной судьбы.
Основоположник немецкого экзистенциализма Мартин Хайдеггер (1889-1976) был учеником Гуссерля. Опираясь на гуссерлевскую феноменологию Хайдеггер стремился раскрыть “смысл бытия” через рассмотрение человеческого бытия. Появление в 1927 году самой знаменитой книги Хайдеггера “Бытие и время” ознаменовало возникновение нового направления с четко выраженной программой.
Хайдеггер считает, что смысл человеческому существованию придает его конечность, временность. Поэтому время должно рассматриваться как самая существенная характеристика бытия.
Задача заключается в том, чтобы раскрыть связь между бытием, временем и человеком. Утверждая единство времени и бытия, Хайдеггер доказывает, что ничто сущее, кроме человека, не знает о своей конечности, а значит только человеку ведома временность, а с нею и само бытие. Причем время неразрывно связано не просто с бытием, а именно с человеческим бытием. Сущность времени можно раскрыть лишь в его отношении к человеку.
Время, относимое к человеку, Хайдеггер называет “первоначальным”, а время, не связанное непосредственно с человеком, - “производным”. Время переживаемое человеком Хайдеггер называет “Временностью”.
Человек, по Хайдеггеру, сам оказывается создателем времени, ибо настоящее и будущее (а следовательно, и прошлое) детерминированы его поведением и планами.
Человек свободен и одинок. Перед ним ряд путей. Выбор зависит только от человека . При этом человеческое бытие может быть “подлинным” или “неподлинным”. В первом случае для него на передний план выдвигается будущее, направленность к смерти, во втором - настоящее, “обреченность вещам”, повседневности.
Другой крупнейший представитель немецкого экзистенциализма – Карл Ясперс (1883-1969) Основные философские произведения Карла Ясперса : “Психология мировоззрений” (1919), “Духовная ситуация времени” (1931), “
Темой его творчества становятся человек и история. Причем история рассматривается как изначальное измерение человеческого бытия. Чтобы понять историю надо уяснить, что же такое человек? А человеческое существование раскрывается, в свою очередь, через время, через историчность.
“Экзистенция, - считает Ясперс, - есть то, что никогда не становится объектом, есть источник моего мышления и действия, о котором я говорю в таком ходе мысли, где ничего не познается;
Экзистенция, по мнению Ясперса, неразрывно связана с трансценденцией (или Божеством). Экзистенция и есть свобода, так как только в свободе коренится бытие личности, я. А достигается свобода только через соприкосновение с трансценденцией, выходящей за пределы чувственного мира.
Смысл философии, по Ясперсу, - в создании путей общечеловеческой “коммуникации” между странами и веками поверх всех границ культурных кругов.
Ясперс доказывает, что человечество имеет единое происхождение и единый путь развития. Не отвергая значения экономических факторов, он все же убежден, что история как человеческая реальность определяется в наибольшей степени факторами духовными.
Согласно Ясперсу, подлинная связь между народами - духовная, а не родовая, не природная.
Отсюда и особая роль философии в современном обществе: она сегодня должна связать всех людей с помощью философской веры, которая будет противоядием против различного рода рационалистических утопий, разрушающих нравственные и культурные традиции.
Позитивизм. Огюст Конт. Неопозитивизм и его основные школы.
ПОЗИТИВИЗМ
(от лат. Positivus – положительный) – философское направление, оформившееся в 30-х годах 19 столетия и существующая до наших дней, утверждающее, что источником подлинного, “положительного” знания могут быть лишь отдельные конкретные (эмпирические) науки и их синтетические объединения, а философия как особая наука не может претендовать на самостоятельное исследование реальности.
Основателем позитивизма был французский мыслитель Огюст КОНТ.
Главное произведение О. Конта "Курс позитивной философии". Основная идея позитивизма состояла в том, что эра метафизики окончилась, началась эра положительного знания, эра позитивной философии.
Поскольку наука опирается на законы и стремится к их открытию, то и Конт попытался обосновать свое учение несколькими сформулированными им законами.
"Закон трех стадий", согласно Конту, прежде всего определяет те этапы, которые проходит человечество в своем умственном развитии, в своем стремлении познать окружающий мир.
Первая стадия - теологическая. Находясь на этой стадии своего духовного развития, человек стремится все явления объяснить вмешательством сверхъестественных сил, понимаемых по аналогии с ним самим: богов, духов, душ, ангелов, героев и т.п.
Вторая стадия, которую проходит человечество в своем умственном развитии - метафизическая. В отличие от первой стадии, объяснение явлений мира достигается не путем обращения к божественным началам и силам, а сводится к ссылке на различные выдуманные первосущности, якобы скрывающиеся позади мира явлений, позади всего того, что мы воспринимаем в опыте, основу которого они составляют.
Третья стадия, по Конту, - позитивная. Поднявшись на эту стадию, человечество отказывается и от теологических, и от метафизических вопросов и притязаний и устремляется по пути накопления положительного знания, получаемого частными науками.
Т.к. в основе науки, по Конту, лежит наблюдение, а наблюдать мы можем только явления или то, что дается нашим чувствам, то понятно, что научное знание не может проникнуть к предполагаемой основе явлений, не может иметь дело с их сущностью. Поэтому по своему характеру научное знание является преимущественно описательным.
Неопозитивизм-одно из основных направлений буржуазной философии 20 в., возникшее и развивающее как течение, претендующее на анализ и решение актуальных философско-методологических проблем, выдвинутых развитием современной науки, — роли знаково-символических средств научного мышления, отношения теоретического аппарата и эмпирического базиса науки, природы и функции математизации и формализации знания и пр.
Главная идея неопозитивизма – философия должна заниматься логическим анализом языка науки, поскольку язык, как и язык науки, - главное средство, через которое человек позитивно (достоверно, научно) воспринимает окружающий мир.
Философия должна заниматься логическим анализом текста, знаков, понятий, связей внутри знаковых систем, семантикой (смыслом), заключенной в знаках (этим неопозитивизм сближается с герменевтикой).
Основной принцип неопозитивизма – принцип верификации – сравнения всех положений науки с фактами опыта. Лишь тогда положение, понятие имеет смысл, представляет интерес для науки, когда его можно верифицировать – подвергнуть опытной проверке фактами.
Другой основной целью неопозитивизма (помимо логического анализа языка науки) является освобождение философии от метафизических (не имеющих достоверного научного решения) проблем.
из учения И. Канта. В Н. различают: марбургскую школу и баденскую школу.
Западная религиозная философия. Неотомизм.
Неотомизм — официальная философия католицизма с 1879, современная версия томизма, который представляет собой христианскую адаптацию философии Аристотеля. Бог воспринимается как первопричина, вещи — как соединение материи и формы, процессы — как переход потенции в актуальность.
Название восходит к имени Фомы Аквинского. Центральный принцип – гармония веры и разума.
Начало неотомизма датируется появлением энциклики папы Льва XIII " Вечные отцы», которая была опубликована в 1789 году. В ней философия св. Фомы провозглашалась единственной философской доктриной, соответствующей основам вероучения католической церкви. С этого времени изучение философии св. Фомы Аквинского было введено в качестве обязательного во всех католических учебных заведениях, а также поощрялось и в некатолических университетах. С этого периода и начинается неотомизм - философское течение, пытающееся заново переосмыслить философское наследие св. Фомы, модернизировать его, приспособить к современности.
Главные центры неотомистской философии - римская Академия святого Фомы (основана в 1891 г.) и Лувенский университет в Бельгии, при котором в 1893 году был создан Высший институт философии. Позже возникли католические университеты в Париже, Милане, Мюнхене, Фрейбурге и ряде других европейских городов.
Наиболее значительные представители неотомизма: Ж. Маритен, Э. Жильсон (Франция), М. Грабман, К. Беймкер, И. Де Фриз, И. Лотц, К. Райнер, Г.Фальк (Германия), Д. Мерсье, Д. Нис, Л. Ноэль, М.Де Вульф (Бельгия), А. Джереми, Д. Капело (Италия) и др.
Цель неотомистов:
доказать правильность, истинность католицизма и католической философии;
приспособить католицизм к современным условиям;
приблизить католицизм к простым людям.
Особое внимание неотомизм уделяет обществу, ценностям, морали.
Психоанализ: главные идеи и основные понятия (3. Фрейд). Неофрейдизм.
Психоана́лиз (нем. Psychoanalyse) — семейство психологических теорий и методов, направленных на систематизированное объяснение бессознательных связей через ассоциативный процесс. Один из методов психотерапии, получивший широкое распространение в Европе (с начала XX века), США (с середины XX века) и Латинской Америке (со второй половины XX века).
Психоанализ создан в конце XIX века австрийским учёным З. Фрейдом. Первоначально Фрейд занимался физиологическими исследованиями,
Основные идеи психоанализа
• Бессознательное — особые психические силы, лежащие за пределами сознания, но управляющие поведением человека.
• Сознательное — одна из двух частей психики, осознаваемая индивидом — определяет выбор поведения в общественной среде, однако не всецело, так как сам выбор поведения может инициироваться бессознательным. Сознание и бессознательное находятся в антагонистических отношениях, в бесконечной борьбе бессознательное всегда побеждает. Психика автоматически регулируется принципом удовольствия, который модифицируется в принцип реальности, и при нарушении баланса осуществляется сброс через бессознательную сферу.
Позднее Фрейд предложил следующую структуру психики:
Эго («Я»)
Суперэго («Сверх-Я»)
Ид («Оно»)
Четыре основные понятия психоанализа: бессознательное, повторение, перенос, влечение.
Неофрейдизм - направление в психологии, психиатрии, социологии и философии, появившееся в 20—30-е годы XX века из фрейдизма, основанное последователями Зигмунда Фрейда, принявшими основы его теории, но в котором ключевые понятия психоанализа Фрейда были переработаны, например, на основе постулата о социальной детерминированности психики человека. Психоанализ Фрейда ([фрейдизм]) состоял в систематизированном объяснении бессознательных связей через ассоциативный процесс.
Основными представителями неофрейдизма являются Г. Салливан, К. Хорни и Э. Фромм. К неофрейдистам нередко также относят А. Кардинера, Ф. Александера и некоторых других представителей психоанализа. В то же время всех их объединяет приверженность определенным идеям и установкам фрейдизма (прежде всего психологизм в подходе к общественным явлениям) , а также стремление переосмыслить учение Фрейда в направлении его большей социологизации.
Экзистенциализм Ж.-П. Сартра и А. Камю.
Экзистенциализм (от позднелат. exsistentia - существование), или философия существования, иррационалистическое направление современной буржуазной философии, возникшее накануне 1-й мировой войны 1914-18 в России, после 1-й мировой войны в Германии и в период 2-й мировой войны 1939-45 во Франции (Ж. П. Сартр, Г. Марсель, М. Мерло-Понти, А. Камю, С. де Бовуар).
Во Франции - Жан Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю 1913-1960), В России - Лев Шестов, (1866-1938). Николай Бердяев (1874-1948).
Обычно различают религиозный (К. Ясперс, Г. Марсель, А. Бердяев и др.), и атеистический (М. Хайдеггер, Ж.П. Сартр, А. Камю и др.) экзистенциализм. Такое деление весьма условно, ибо для многих представителей нерелигиoзного экзистенциализма утверждение, что Бог умер, связано с признанием невозможности и абсурдности жизни людей без Бога.
Центральные вопросы экзистенциализма - существование человека, смысл его жизни и судьбы в мире - необычайно созвучны любому, задумывающемуся над своим бытием, человеку. Вот почему экзистенциализм столь популярен и поныне.
Самый значительный представитель французского экзистенциализма - Жан Поль Сартр (1905-1980), его произведения - “Бытие и ничто”, “Дороги свободы”, “Слова”, “Стена”.
Философия Сартра формировалась под влиянием идей Гуссерля, Хайдеггера и Гегеля.
Бытие, по Сартру, в человеческой реальности проявляется через три формы: “бытие-в-себе”, “бытие-для-себя” и “бытие-для-другого”. Это три стороны единой человеческой реальности, разделяемые лишь в абстракции.
Сознание, согласно Сартру, не из чего не выводимо, оно отлично от всех других мировых явлений и процессов. Оно есть насквозь существование, индивидуальный опыт существования. Сознание существует только как сознание вещи, на которую оно направлено.
Понятие “ничто” играет в сартровской философии определяющую роль.“Ничто” указывает в первую очередь на специфический способ существования сознания и человеческого бытия.
Другими словами, человеческая реальность такова, что имеется бытие. Мир стал “иметься” только с появлением сознания.
Существование сознания и человеческой реальности - это факт, исходя из которого Сартр прямо утверждает первенство бытия перед ничто. Ничто возможно потому, что есть бытие. Но это не значит, что сознание возникает из бытия, бытие не является причиной сознания.
Отвергая веру в Бога, Сартр в основу своей этической концепции закладывает все ту же абсолютную свободу личности. Стало быть человек - единственный источник, критерий и цель нравственности. Причем каждый отдельный человек, “я”.
Популярность и влиятельность французского экзистенциализма во многом также обязана творчеству Альбера Камю (1913 – 1960) – Произведения - “Посторонний” ,“Миф о Сизифе” ,“Чума”. В 1957-м году Камю становится лауреатом Нобелевской премии.
Камю сознательно отказывается от традиционной формы изложения философских идей.
Его нередко называют “философом абсурда”. Камю приходит к заключению, что трагическое переживание “смерти Бога” в двадцатом веке (упадок христианства) знаменует утрату смысла бытия и жизни человека.
Мир противостоит человеку как неразумное начало, как некая условная абсурдная декорация. Мыслящий индивид стремится понять себя исходя из абсурдности и неустранимости бытия. Абсурд кроется в несовместимости одновременного присутствия различных факторов мира.
“Мир”, по определению Камю, “безрассудно молчалив”; это значит, что история сама по себе не содержит ни задания, ни запроса, ни оправдания человеческих поступков, нелепо искать в ней ответ на вопрос о нашем предназначении, о том, ради чего нам следует жить.
“Безрассудному молчанию мира” Камю противопоставляет “порыв”, или “бунт”, самого человека. Так как историческая действительность не имеет разумно-целостного строения (она абсурдна и бессвязна), то нет оснований рассматривать “бунт” как слепой и стихийный. “Бунтующий человек” не разрушитель, напротив, своим действием он впервые вносит в мир некоторую гармонию.
Вообще взгляды Камю эволюционировали от “философии абсурда” в направлении к гуманизму .
Основные черты современной западной философии
Современная западная философия основываясь на достижениях философии 20 века разделилась на два крупных течения:
-продолжателей традиций рационализма:
неокантианцев, неогегельцев, неотомистов пытавшихся модернизировать идеалистический рационализм к современным условиям.
марксистов, развивающих рационализм на материалистических основах.
-иррационалистов - отдающих предпочтение в познании мира и человека созерцанию и интуиции и принижающих возможностях разума.
В недрах этих течений сложились 3 типа философствования (направления):
-позитивизм
-экзистенциализм
-религиозная философия
Позитивизм
Позитивизм - философское направление, основанное на принципе, что подлинное «положительное» знание может быть получено лишь как результат отдельных конкретных наук и их синтетического объединения и что философия как особая наука, претендующая на самостоятельное исследование реальности, не имеет права на существование.
1-й этап - позитивизм.
Основателем позитивизма был французский философ Огюст Конт (1798 - 1857).
Значительный вклад в развитие позитивизма внесли английские ученые Дж. Миль (1806 - 1873) и Г. Спенсер (1820 - 1903).
Причины возникновения позитивизма:
Бурный прогресс естественных наук на рубеже 19 и 20 столетий.
2.Доминирование (преобладание) в области методологии спекулятивных философских воззрений, не соответствовавших конкретным целям естествоиспытателей
2-й этап - эмпириокритицизм (махизм).
В конце 19 - начале 20 века австрийский физик и философ Эрнст Мах и швейцарский философ Рихард Авенариус, (в связи с новыми открытиями в науке, которые поставили под сомнение достижения классических естественных наук)
3-й этап - неопозитивизм.
Неопозитивизм существовал и существует как интернациональное философское течение.
Зародился он в объединении ученых различных специальностей, в так называемом Венском кружке, функционирующем в 20 - 30-е гг. 20 века в Вене под руководством Мориса Шлика (1882 - 1936).
Неопозитивизм представляют:
-последователи М. Шлика - Р. Карнап, О. Нейрат, Г. Рейхенбах;
Прагматизм
В позитивизме выявились две тенденции:
-для одной характерен уклон в сторону философии неопозитивизма
-для другой - поворот к иррационализму и узкому практицизму
Эта вторая тенденция нашла выражение в прагматизме.
Прагматизм - сугубо американская форма развития позитивизма, предлагающая утилитарный (от лат. - польза, выгода) подход к окружающему миру, людям и вещам.
Создатели: -Ч. Пирс, У. Джемс (конец 19 века)
-в наше время - Д. Дьюи, Р. Рорти.
Основные положения:
-вся прежняя философия обвинялась в отрыве от жизни, абстрактности и созерцательности;
-философия должна быть методом решения реальных практических, четко фиксируемых проблем, которые встают перед конкретным человеком в различных жизненных ситуациях.
Ч. Пирс - "наши убеждения фактически полностью являются правилами для действия"
Т.о. всё служит действию, что даёт человеку успешный выход из конкретной ситуации, объявляется истинным (пусть это знания или верования)
Три основные идеи прагматизма:
-познание - это прагматическая вера;
-истинность есть не спекулятивный опыт, дающий желательный результат;
-философская рациональность -это и есть практическая целесообразность.
Религиозное направление
Религиозная философия занимает важное место в западной философии 20 века. Главной причиной этого всегда было и остается сегодня существование соответствующих религиозных организаций и объединений. Любая религия всегда имела и сегодня имеет своих теоретиков, в том числе и философов.
К числу наиболее известных религиозных философов относятся:
-Николай Александрович Бердяев, Павел Александрович Флоренский, Сергей Николаевич Булгаков, Семён Людвигович Франк
Среди важнейших проблем, рассматриваемых религиозной философией, можно выделить следующие:
1) Проблема доказательства существования бога.
2) Проблема человека.
3) Проблема добра и зла
Возникновение и развитие революционно-демократической линии философии в России. А. И. Герцен и Н. Г. Чернышевский.
Представителями революционно-демократического направления русской философии XIX в. были:
Н.Г. Чернышевский;
народники – Н.К. Михайловский, М.А. Бакунин, П.Л. Лавров, П.Н. Ткачев;
анархист П. Кропоткин;
марксист Г.В. Плеханов.
Общая черта данных направлений – социально-политическая направленность. Все представители указанных течений отвергали существующий общественно-политический и экономический строй, будущее видели по-разному.
Н.Г. Чернышевский видел выход из создавшегося кризиса раннего капитализма в «возвращении к земле» (к идее аграрности России), личной свободе и общинном укладе жизни.
Народности ратовали за непосредственный переход к социализму, минуя капитализм и опираясь на самобытность русского народа. По их мнению, для свержения, существующего стоя и перехода к социализму возможны все средства, наиболее эффективным из которых является террор.
В отличие от народников, анархисты вообще не видели смысла в сохранении государства и считали государство (механизм подавления) источником всех бед.
Марксисты видели будущее России в соответствии с учением К. Маркса и Ф. Энгельса социалистическим, с преобладающей государственной собственностью.
Основные этапы развития русской религиозной философии. В. С. Соловьев и Н. А. Бердяев.
Русский «религиозный Ренессанс» (русское богоискательство).
Логика развития мысли неотвратима: сперва славянофильство породило религиозное реформаторство, а последнее, в свою очередь, породило русское богоискательство, т.к. необходимо было новое откровенное о человеке, новое религиозное сознание.
Это направление было самым плодотворным как по числу последователей, так и по объему и разнообразию созданных произведений:
-Владимир Сергеевич Соловьев (1853- 1900)
-Николай Александрович Бердяев (1874- 1948)
-Сергей Николаевич Булгаков (1871- 1944)
-Николай Онуфриевич Лосский (1870- 1965)
-Павел Александрович Флоренский (1882- 1943)
-Лев Исаакович Шестов (Шварцман) (1866- 1938)
Характеристика философии
Духовным источником религиозной философии явилось православие как специфический духовный и жизненный уклад.
В центре её внимания находилась тема Бога и человека, взаимоотношения между ними.
Она носит всеохватный характер. В ней с религиозных позиций были осмыслены такие проблемы, как:
-природа человека, его свобода, смерть и бессмертие;
-гуманизм и его кризис;
-смысл человеческой истории;
-ряд важных социальных вопросов.
I) Центральной фигурой во всей русской религиозной философии является В.С. Соловьев.
Соловьев во главу угла своей философской концепции ставил религию и стремился подчинить ей философию, науку, этику, будущее государственное устройство.
Он резко критиковал материализм и атеизм, представляя их как учения безнравственные, опустошающие природу человека и ведущие людей в тупик.
Вопрос о взаимоотношении материального и духовного Соловьев решал с позиции объективного идеализма.
Начало всего сущего - абсолютное, т.е. бог. Бог воспринимает не разумом, а только через веру. Бог содержит в себе вечные идеи, т.е. идеальный мир. Этот идеальный мир порождает мир физический. Этот физический мир связан с богом через человека, который обладает и материальной и идеальной субстанциями.
Возможность познания человеком окружающего мира Соловьев связывал с верой в бога - познание через веру.
Философия Владимира Соловьёва
Основной идеей его религиозной философии была идея Софии — Душа Мира. Речь идёт о мистическом космическом существе, объединяющем Бога с земным миром. София представляет собой вечную женственность в Боге и, одновременно, замысел Бога о мире. Этот образ встречается в Библии, но Соловьёву он был открыт в мистическом видении. Реализация Софии возможна трояким способом: в теософии формируется представление о ней, в теургии она обретается, а в теократии она воплощается.
1880-е годы Владимир Соловьев написал и опубликовал ряд работ, в которых пропагандировал идею воссоединения Западной и Восточной Церквей под главенством Римского Папы, за что подвергся критике славянофилов и консерваторов. Важнейшая из них — Россия и Вселенская Церковь,
Бердяев, Николай Александрович
В своих работах Бердяев охватывает и сопоставляет мировые философские и религиозные учения и направления: греческую, буддийскую и индийскую философию, неоплатонизм, гностицизм, мистицизм, масонство, космизм, антропософию, теософию, Каббалу и др.
У Бердяева ключевая роль принадлежала свободе и творчеству («Философия свободы» и «Смысл творчества»): единственный механизм творчества — свобода. В дальнейшем Бердяев ввел и развил важные для него понятия:
царство духа,
царство природы,
объективация — невозможность преодолеть рабские оковы царства природы,
трансцендирование — творческий прорыв, преодоление рабских оков природно-исторического бытия.
Становление русской философии. П. Я. Чаадаев
19 столетие по праву называют «золотым веком» русской философии. Это был классический период в истории русской философской мысли, эпоха универсализма (многообразие) в ней (западники и славянофилы, радикалы и либералы, народники и социалисты, крестьянские и буржуазные философы, демократы, идеалисты и материалисты, религиозные ортодоксы и реформаторы).
В это время философская мысль развивалась в значительной мере внутри художественной литературы. Философия и литература 19 века образовали весьма оригинальный и нерасторжимый синтез, ставший прочной традицией отечественной духовной культуры.
Русская философия - это философия предупреждения. Её лейтмотив - нравственное вето на любой «прогресс», любой социальный проект, если они рассчитаны на принуждение, насилие над личностью.
Проблемное поле русской философии 19 века распадается на три сравнительно автономные, но тесно взаимодействующие сферы:
-сфера познания («вера» - «знание»)
-сфера действия («аполитизм» - «революционаризм»)
-сфера нравственности («альтруизм» - «эгоизм»)
Т.о. русская философия 19 века предстаёт как многообразие философских учений, организованных вокруг двух полюсов:
философия тотальности (коллективности, целостности)
философия индивидуальности.
Толчком к разделу русской философии на два полюса послужила историософия П.Я.Чаадаева.
Пётр Яковлевич Чаадаев(1894-1856 г.г.) одним из первых в прошлом столетии поднял вопрос об особенностях исторического развития России и Западной Европы, о русском национальном самосознании.
-Вначале он высоко оценивал западную цивилизацию и её достижения, с сожалением писал об отставании России от «общего движения», т.к. считал, что истинный прогресс зиждется на истинном христианстве, которым является только католицизм.
-Позже Чаадаев стал критически относиться к Западу, выделяя в его социальном организме такие пороки, как эгоизм, враждебность частных интересов, жизнь по расчёту.
-Чаадаев размышлял об особой роли России в мире. Эта роль должна состоять в том, чтобы «дать миру какой-нибудь важный урок». Он стремился преодолеть отчуждённость своей историософии от исторической почвы, придать ей характер национального идеала.
По Чаадаеву основную роль в развитии общества играет Божественное откровение, которое должно вдохновлять человечество к построению Царства Божия на земле. Для будущего «Царства Божьего» свойственны равенство, свобода и демократия. Именно поэтому оно может быть определено как социалистическое, ибо «социализм победит не потому, что он прав, а потому, что не правы его противники».
Русская философия: условия формирования и основные особенности
Русская культура –явление уникальное.
С чем это связано:
1) Географически наше Отечество, на протяжении всего своего существования, находилось на перекрестке Западной и Восточной цивилизации.
2) Наша культура сложилась позже большинства азиатских и европейских цивилизаций и находилась с ними в постоянном контакте, но никогда не опускалась до “голого” их копирования, а с Х1Х века сама начала оказывать серьезное влияние на культуру других народов.
3) Формирование нашей культуры происходило не только в благоприятных условиях, но и в условиях насильственного насаждения чуждых образцов и идеалов, путем приказов и запретов, разрушения и наказания.
Однако русская культура сумела создать свой своеобразный тип мышления и самочувствия, который нельзя однозначно отнести ни к восточному, ни к западному вариантам.
4) Русь (а затем Россия) всегда была многонациональным и поликультурным социальным организмом, который способствовал образованию особой единой культурной основы своей общей Родины.
5) Находясь на протяжении значительного периода своей истории в положении отстающей и догоняющей, Россия приобрела редкую способность не просто быстро усваивать передовые идеи, но и перерабатывать их, приспосабливать к своей культурной среде.
Периодизация русской философии
В современной отечественной философии обычно выделяют следующие периоды русской философии
I период – Зарождение философской мысли на Руси. (XI-XVII в.в.)
II период – Русская ренессанская философия (XVIII – начало XIXв.в.)
III период – Русская философия XIX – начало XX в.
IV период – Философия в советский период истории (1917 – 1991г.г.).
Основы предмета русской философии составляли:
проблема человека;
космизм (восприятие космоса как единого целостного организма);
проблемы морали и нравственности;
проблемы выбора исторического пути развития России – между Востоком и Западом (сугубо специфическая проблема русской философии);
проблема власти;
проблема государства;
проблема социальной справедливости (данной проблемой «пропитан» значительный пласт русской философии);
проблема будущего.
В рамках первого периода русской философии сформировались три важнейших идейных потока отечественной философской мысли
1)Историософский
Историософия – концепция философии истории, созданная как целостное постижение вариантности форм с точки зрения раскрытия в них универсального закона или метаисторического смысла.
Согласно этому учению в основе исторического процесса лежит божественное провидение. “Старый Рим” как центр христианского учения пал в 476 г.
2) Религиозный
А)Нестяжатели и стяжатели
Б)Ереси
3)Нравственный
Итак, через Византию впервые в Древнюю Русь начали проникать философские идеи и отдельные произведения античных, византийских и западноевропейских средневековых мыслителей. Наряду с этим передовые русские мыслители в IX-XVII вв. пытались постигнуть судьбы Родины, своими произведениями они стремились содействовать сознанию централизованного русского государства.
Этот период явился прологом к дальнейшему развитию русской философии.
Диалектический материализм и социальная философия марксизма.
Диалектический материализм — философское направление, изучающее наиболее общие закономерности и сущность бытия, отношение человека к миру и исторические изменения этого отношения в процессе предметно-практической и духовно-теоретической деятельности. Диалектический материализм создан в 19 веке Марксом и Энгельсом и развит в новых исторических условиях Лениным, другими философами-марксистами.
Маркси́зм — философское, политическое и экономическое учение и движение, основанное Карлом Марксом в середине XIX века.
Традиционно считается[1], что большое значение в теории Маркса имеют следующие положения: учение о прибавочной стоимости, материалистическое понимание истории (исторический материализм) и учение о диктатуре пролетариата[2].
Марксистская философия была создана совместно двумя немецкими учеными Карлом Марксом (1818 – 1883) и Фридрихом Энгельсом (1820 – 1895) во второй половине XIX в. и является составной частью более широкого учения – марксизма, который наряду с философией включает в себя экономику (политэкономию) и социально-политическую проблематику (научный коммунизм).
Философия марксизма дала ответы на многие жгучие вопросы своего времени. Она получила широкое распространение (вышла за рамки Германии, стала интернациональной) в мире и завоевала большую популярность в конце XIX – первой половине ХХ вв.
В ряде стран (СССР, социалистические страны Восточной Европы, Азии и Африки) марксистская философия была возведена в ранг официальной государственной идеологии и была превращена в догму.
Актуальной задачей для сегодняшнего марксизма является освобождение от догм и приспособление к современной эпохе, учет результатов научно-технической революции и реальности постиндустриального общества.
Возникновению марксизма и марксистской философии способствовали:
предшествующая материалистическая философия (Демокрита, Эпикура, английских материалистов XVII в. – Бэкона, Гоббса и Локка, французских просветителей XVIII в., и особенно атеистическо-материалистическая философия Людвига Фейербаха середины XIX в.);
бурный рост открытий в науке и технике (открытие законов сохранения материи и энергии, эволюционная теория Ч. Дарвина, открытие клеточного строения живых организмов, изобретение проволочного телеграфа, паровоза, парохода, автомобиля, фотографии, многочисленные открытия в сфере производства, механизация труда);
крушение идеалов Великой французской революции (свобода, равенство, братство, идеи французского Просвещения), их невозможность воплощения в реальной жизни;
нарастание социально-классовых противоречий и конфликтов (революция 1848 – 1849 гг., реакция, войны, Парижская коммуна 1871 г.);
кризис традиционных буржуазных ценностей (превращение буржуазии из революционной в консервативную силу, кризис буржуазного брака и нравственности).
Диалектический и исторический материализм – основные направления марксистской философии.
Марксистская философия материалистична по своему характеру и состоит из двух больших разделов – диалектического материализма и исторического материализма (нередко исторический материализм рассматривается как часть диалектического).
Диалектический материализм.
В основу диалектического материализма Маркса и Энгельса была положена диалектика Гегеля, но на совершенно иных, материалистических (а не идеалистических) принципах. По выражению Энгельса, диалектика Гегеля была поставлена марксистами с «головы на ноги». Можно выделить следующие основные положения диалектического материализма:
основной вопрос философии решается в пользу бытия (бытие определяет сознание);
сознание понимается не как самостоятельная сущность, а как свойство материи отражать саму себя;
материя находится в постоянном движении и развитии;
Бога нет, Он является идеальным образом, плодом человеческой фантазии для объяснения явлений, непонятных человечеству, и дает человечеству (особенно его невежественной части) утешение и надежду; Бог не оказывает никакого влияния на окружающую действительность;
материя вечна и бесконечна, периодически принимает новые формы своего существования;
важным фактором развития является практика – преобразование человеком окружающей действительности и приобретение человеком самого человека;
развитие происходит по законам диалектики – единства и борьбы противоположностей, перехода количества в качество, отрицания отрицания.
Философия А. Шопенгауэра.
Арту́р Шопенга́уэр — немецкий философ.
Один из самых известных мыслителей иррационализма, мизантроп, тяготел к немецкому романтизму, увлекался мистикой, изучал философию Иммануила Канта и философские идеи Востока (в его кабинете стояли бюст Канта и бронзовая статуэтка Будды), Упанишады, а также стоиков — Эпиктета, Овидия, Цицерона и других, критиковал своих современников Гегеля и Фихте. Называл существующий мир, в противоположение софистическим, как он сам выражался, измышлениям Лейбница, — «наихудшим из возможных миров», за что получил прозвище «философа пессимизма». [1]
Основной философский труд — «Мир как воля и представление»
«мир как воля и представление». Мир есть воплощенная воля. Это есть ступень активизации воли. Все происходящее в жизни есть стремление к жизни. Человек может познать только самого себя. Человек осознанная ступень познания себя.
Позиция Шопенгаура – к жизни пессимизм во многом опирающийся на буддизм.
«В конце концов смерть должна победить». Подобно буддизму Шопенгауэр избирает путь отказа от желаний к иллюзии, путь аскетизма.
Отказ от желаний есть отказ от мира. Понятие жизни есть борьба между состраданием и силами эгоизма.
В поисках смысла человек и создает различные религии и философии, чтобы сделать жизнь выносимой. Шопенгауэр полагает, что человечество уже изобрело средство спасения от отсутствия смысла — иллюзии, придумывание занятий. Человек — это существо, в котором «мировая воля» борется сама с собой. Способы достойной жизни (поиск «тихих гаваней»):
• Искусство, которое создает прочную иллюзию красоты.
• Этический (моральный) аскетизм: отказ от соблазнов, то есть бессмысленной траты энергии.
• Философия, которая выясняет подлинную причину трагичности бытия.
Цель искусства состоит в освобождении души от страданий жизни. Искусство освобождает нас от традиционной суеты жизни.
Философия жизни. Ф. Ницше.
Фридрих Вильгельм Ницше (Friedrich Wilhelm Nietzsche; 15.10.1844 — 25.08.1900) — немецкий философ. Испытал влияние Шопенгауэра. В своих сочинениях, выступал с нигилистической критикой культуры, проповедовал имморализм - отказ от морали, отрицательное отношение ко всяким нравственным принципам. В работах "Так говорил Заратустра", "Воля к власти" и др., создал теорию "сверхчеловека" - индивидуалистический культ сильной личности, который при этом сочетался с романтическим представлением Ницше о "человеке будущего". Душевная болезнь прервала работу философа. Последнюю четверть жизни Ницше провел в психиатрической лечебнице.
Основные произведения
«Рождение трагедии, или Эллинство и пессимизм»
«Несвоевременные размышления»
Основой жизни является воля к власти, тяга всего живого к самоутверждению.
Идет переоценка прежних христианских ценностей.
Считал религию виновницей искажения человеческих ценностей
Христианство породило сознание раба, покорности и смирения.
Христианство способствует ырождению человечества. Свою философию он называл антихрстианской.
Проблема жизни и смерти.Провозглашает смерть Бога. Свободная жизнь и свободная смерть не для человека обыного, а для человека способного преодолеть себя, т.е. сверхчеловека.
Неверие в счастье каждого, считал, что счастье состоит в постоянном процессе роста и саораспределения.
Материализм Л. Фейербаха. Антропологический принцип в философии.
Лю́двиг Андре́ас фон Фейербах (нем. Ludwig Andreas von Feuerbach; 28 июля 1804, Ландсхут — 13 сентября 1872, Рехенберг) — выдающийся немецкий философ
Материали́зм (от лат. materialis — вещественный) — философское мировоззрение, в соответствии с которым материя (объективная реальность) является онтологически первичным началом (причиной, условием, ограничением), а идеальное (понятия, воля, дух и тому подобное) — вторичным (результатом, следствием).
В вечном споре материализм представляет собой противовес идеализму.
Философия Людвига Фейербаха (1804 – 1872) считается завершающим этапом немецкой классической философии, видными представителями которой были Кант, Гегель, Шеллинг и Фихте, и началом материалистической эпохи в немецкой и мировой философии.
Главное направление философии Фейербаха – критика немецкого классического идеализма и обоснование материализма.
Материализм как направление философии возник задолго до Фейербаха (Древняя Греция – Демокрит и Эпикур; Англия нового времени – Бэкон, Локк; Франция – просветители-материалисты), однако указанные материалистические философские школы были, главным образом, внутренним национальным явлением своего времени и отличались непоследовательностью и противоречиями, находились под сильным влиянием теологии, искали компромисс между материалистическими идеями и существованием Бога (формой подобного компромисса был, в частности, деизм).
Философия Людвига Фейербаха стала первым случаем глубоко последовательного материализма, основными чертами которого были:
полный разрыв с религией (атеизм) и освобождение от многовекового религиозного влияния;
попытка объяснить Бога и религию с материалистической точки зрения, исходя из человеческой природы;
материалистическое, с учетом новейших достижений науки объяснение проблем окружающего мира и человека;
большой интерес к социально-политическим вопросам;
убеждение в познаваемости окружающего мира.
Философия Фейербаха стала водоразделом между немецкой классической философией и немецким материализмом XIX в., предтечей марксизма. Сформировавшаяся под большим влиянием философии Фейербаха марксистская философия (К. Маркс, Ф. Энгельс) вышла за национальные рамки Германии и стала общемировой философией, особенно популярной в середине и конце XIX – первой половине ХХ вв. В ряде стран, пошедших по коммунистическому пути развития (СССР, Китай, Восточная Европа, некоторые страны Азии и Африки), материалистическая философия (выросшая на основе философии Фейербаха, Маркса, Энгельса и др.) стала официальной и общеобязательной.
Антропология Фейербаха.
В противовес объективному идеализму Гегеля Фейербах выдвинул теорию антропологического материализма. Суть этой теории в том, что:
единственно существующими реальностями являются природа и человек;
человек является частью природы;
человек есть единство материального и духовного;
человек должен стать главным интересом философии;
идея существует не сама по себе, а есть продукт сознания человека;
Бога как отдельной и самостоятельной реальности не существует; Бог – плод воображения человека;
природа (материя) вечна и бесконечна, никем не сотворима и никем не уничтожима;
все, что нас окружает (предметы, явления), - различные проявления материи.
Диалектика Гегеля
Георг Вильгельм Фридрих Гегель (нем. Georg Wilhelm Friedrich Hegel; 27 августа 1770, Штутгарт — 14 ноября 1831, Берлин) — немецкий философ, один из творцов немецкой классической философии и философии романтизма.
Немецкий классический идеализм (в отличие от метафизического материализма) рассматривал действительность не только как предмет познания, но и как предмет деятельности. Так, в теории познания Кант развивает диалектические идеи в учении об «антиномиях». Однако диалектика разума, по Канту,- иллюзия, и она устраняется, как только мысль возвращается в свои пределы, ограниченные познанием одних явлений. Позже в теории познания (в «Наукоучении») Фихте развил «антитетический» метод выведения категорий, содержащий важные диалектические идеи. Шеллинг вслед за Кантом развивает диалектическое понимание процессов природы.
Более всего термин «диалектика» раскрыл Гегель. Для него диалектика есть такой переход одного определения в другое, в котором обнаруживается, что эти определения односторонни и ограниченны, то есть содержат отрицание самих себя. Поэтому диалектика есть, согласно Гегелю, «движущая душа всякого научного развертывания мысли и представляет собой единственный принцип, который вносит в содержание науки имманентную связь и необходимость…».
В диалектике Гегеля можно выделить следующие три основных элемента:
1. Попытка обойти Кантово опровержение рационализма. Это опровержение, как считает Гегель, имеет силу только для систем, которые являются метафизическими, но не для диалектического рационализма, который принимает во внимание развитие разума и потому не боится противоречий.
2. Описание развития разума в терминах диалектики. Гегель употребляет слово «разум» не только в субъективном смысле — для обозначения определенной умственной способности,— но и в объективном смысле — для обозначения всех видов теорий, мыслей, идей и т. д.
3. Философия тождества. Если разум и действительность тождественны и разум развивается диалектически (как это хорошо видно на примере развития философского мышления), то и действительность должна развиваться диалектически. Мир должен подчиняться законам диалектической логики. Следовательно, мы должны находить в мире противоречия, которые допускаются диалектической логикой.
Диалектическая триада
«Тезис» — это некая идея, теория или движение.
Тезис, скорее всего, вызовет противоположение, оппозицию, поскольку, как и большинство вещей в этом мире, он, вероятно, будет небесспорен, то есть не лишен слабых мест. Противоположная ему идея (или движение) называется «антитезисом», так как она направлена против первого — тезиса.
Борьба между тезисом и антитезисом продолжается до тех пор, пока не находится такое решение, которое в каких-то отношениях выходит за рамки и тезиса, и антитезиса, признавая, однако, их относительную ценность и пытаясь сохранить их достоинства и избежать недостатков. Это решение, которое является третьим диалектическим шагом, называется «синтезом».
Философская система Гегеля
Философская система Гегеля
Основное достижение Гегеля это создание на объективно-идеалистической основе систематической теории диалектики. Ее центральное понятие — развитие — есть характеристика деятельности абсолюта (мирового духа), его сверхвременного движения в области чистой мысли в восходящем ряду все более конкретных категорий (бытие, ничто, становление; качество, количество, мера; сущность, явление, действительность, понятие, объект, идея, завершающаяся абсолютной идеей), его перехода в отчужденное состояние инобытия — в природу, его возвращения к себе в человеке в формах психической деятельности индивида (субъективный дух), сверхиндивидуального «объективного духа» (право, мораль и «нравственность» — семья, гражданское общество, государство ) и «абсолютного духа» (искусство, религия, философия как формы самосознания духа). Противоречие — внутренний источник развития, описываемого в виде триады. История — «прогресс духа в сознании свободы», последовательно реализуемый через «дух» отдельных народов. Осуществление демократических требований мыслилось Гегелем в виде компромисса с сословным строем, в рамках конституционной монархии. Основные сочинения: «Феноменология духа», 1807; «Наука логики», части 1-3, 1812-16; «Энциклопедия философских наук», 1817; «Основы философии права», 1821; лекции по философии истории, эстетике, философии религии, истории философии (опубликованы посмертно).
Система гегелевской философии. Завершением классического немецкого идеализма явилась философская система Гегеля. Ее разработке посвящены все его основные произведения: «Феноменология духа» (1807). «Наука логики» (1812—1816), «Энциклопедия философских наук» (1817). Введением к гегелевской философской системе служит его «Феноменология духа», где Гегель рассматривает последовательный ряд развития различных ступеней человеческого сознания — от низшей формы (непосредственного чувственного восприятия) до высшей ступени (абсолютного, или чистого, знания), на которой все внешние предметы оказываются полностью преодоленными и дух мыслит только собственную сущность.
Философская система Гегеля содержит мысль о начале и конце развития абсолютной идеи, что противоречит диалектической идее развития как вечного и бесконечного. К тому же, когда Гегель вел речь о материи, он подходил к ее развитию не диалектически: не видел ее развития во времени, ибо полагал, что все, что происходит в природе, есть результат материализации идеи или ее отчуждения.
Гегелевский диалектический метод оказался обращенным в прошлое, так как был подчинен требованиям философской системы, которая отражала путь, уже пройденный человечеством: настоящее у Гегеля оказалось конечной ступенью развития абсолютной идеи.
Этика И. Канта. Категорический императив как нравственный закон.
Иммануи́л Кант 1804,— немецкий философ, родоначальник немецкой классической философии, стоящий на грани эпох Просвещения и Романтизма.
Кант написал фундаментальные философские работы, принёсшие учёному репутацию одного из выдающихся мыслителей XVIII века и оказавшие огромное влияние на дальнейшее развитие мировой философской мысли:
• «Критика чистого разума» (1781) — гносеология (эпистемология)
• «Критика практического разума» (1788) — этика
• «Критика способности суждения» (1790) — эстетика
Нравственный закон — принуждение, необходимость действовать вопреки эмпирическим воздействиям. А значит, он приобретает форму принудительного веления — императива.
Гипотетические императивы (относительные или условные императивы) — поступки хороши в особых случаях, для достижения определенных целей (советы врача человеку, заботящемуся о своем здоровье).
Категорический императив — предписывает поступки, которые хороши сами по себе, независимо от последствий (например, требование честности).
"поступай только согласно такой максиме, руководствуясь которой ты в то же время можешь пожелать, чтобы она стала всеобщим законом".
"поступай так, чтобы ты всегда относился к человеку и в своем лице, и в лице всякого другого также как к цели и никогда не относился бы к нему как к средству".
"принцип воли каждого человека как воли, всеми своими максимами устанавливающей всеобщие законы".
Это три разных способа представлять один и тот же закон, и каждый из них объединяет в себе два других.
Для проверки соответствия конкретного поступка нравственному закону Кант предложил использовать мысленный эксперимент.
И. Кант – основоположник немецкой классической философии
Иммануи́л Кант (1774-1804) — немецкий философ, родоначальник немецкой классической философии, стоящий на грани эпох Просвещения и Романтизма
Кантом были написаны фундаментальные философские работы, принёсшие учёному репутацию одного из выдающихся мыслителей XVIII века и оказавшие огромное влияние на дальнейшее развитие мировой философской мысли:
• «Критика чистого разума» (1781) — гносеология (эпистемология)
• «Критика практического разума» (1788) — этика
• «Критика способности суждения» (1790) — эстетика
Немецкая классическая философия получила особое распространение в конце XVIII – первой половине XIX вв. Она разработала несколько общих проблем, что позволяет говорить о ней как о целостном явлении:
1)повернула внимание философии от традиционных проблем (бытие, мышление, познание и др.) к исследованию человеческой сущности;
2)особое внимание уделила проблеме развития;
3)значительно обогатила логико-теоретический аппарат философии;
4)взглянула на историю как целостный процесс.
Основоположником немецкой классической философии считается Иммануил Кант (1724 – 1804). Иммануил Кант:
дал объяснение возникновению Солнечной системы в силу естественных причин на основе законов Ньютона – из вращающейся туманности разряженных в пространстве частиц материи;
выдвинул теорию о наличии границ познавательной способности человека и невозможности познать внутреннюю сущность вещей и явлений окружающего («вещей в себе»);
выдвинул учение о категориях – основополагающих, предельно общих понятиях, которыми оперирует философия;
сформулировал моральный закон («категорический императив»);
выдвинул идею о «вечном мире» в будущем, основанном на экономической неэффективности войны и ее правовом запрете.
Исторические корни и основные черты немецкой классической философии
Немецкая философия XIX в. – уникальное явление мировой философии. Уникальность немецкой философии в том, что за суть более чем 100 лет ей удалось:
глубоко исследовать проблемы, веками мучающие человечество, и прийти к таким выводам, которые определили все будущее развитие философии;
совместить в себе почти все известные в тот период философские направления – от субъективного идеализма до вульгарного материализма и иррационализма;
открыть десятки имен выдающихся философов, которые вошли в «золотой фонд» мировой философии (Кант, Фихте, Гегель, Маркс, Энгельс, Шопенгауэр, Ницше и др.).
2. Основные направления немецкой философии XIX в.
В целом в немецкой философии XIX в. можно выделить следующие основные направления:
немецкая классическая философия (первая половина XIX в.);
материализм (середина и вторая половина XIX в.);
иррационализм (вторая половина и конец XIX в.), «философия жизни».
3. Общее понятие немецкой классической философии.
Немецкая классическая философия получила особое распространение в конце XVIII – первой половине XIX вв. Ее основу составило творчество пяти наиболее выдающихся немецких философов того времени:
Иммануила Канта (1724 – 1804);
Иоганна Фихте (1762 – 1814);
Фридриха Шеллинга (1775 – 1854);
Георга Гегеля (1770 - 1831);
Людвига Фейербаха (1804 - 1872).
В немецкой классической философии были представлены три ведущих философских направления:
объективный идеализм (Кант, Шеллинг, Гегель);
субъективный идеализм (Фихте);
материализм (Фейербах).
Немецкая классическая философия разработала несколько общих проблем, что позволяет говорить о ней как о целостном явлении. Она:
повернула внимание философии от традиционных проблем (бытие, мышление, познание и др.) к исследованию человеческой сущности;
особое внимание уделила проблеме развития;
значительно обогатила логико-теоретический аппарат философии;
взглянула на историю как целостный процесс.
Немецкая классическая философия впервые поставила вопрос о сущности знания: "Что есть знание?". Для Канта этот вопрос сводится к вопросу о возможности чистой математики и чистого естествознания
Философия эпохи Просвещения. Вольтер, Руссо, Дидро, Гольбах
Возрожде́ние, или Ренесса́нс (фр. Renaissance, итал. Rinascimento) — эпоха в истории культуры Европы, пришедшая на смену культуре Средних веков и предшествующая культуре нового времени. Примерные хронологические рамки эпохи — XIV—XVI века.
Отличительная черта эпохи Возрождения — светский характер культуры и её антропоцентризм (то есть интерес, в первую очередь, к человеку и его деятельности). Появляется интерес к античной культуре, происходит как бы её «возрождение» — так и появился термин.
Французскую философию XVIII в. принято называть философией Просвещения. Такое название французская философия XVIII в. получила в связи с тем, что ее представители разрушали устоявшиеся представления о Боге, окружающем мире и человеке, проявляли новаторство в своих философских исследованиях, открыто пропагандировали идеи нарождающейся буржуазии и, в конечном итоге, идеологически подготовили Великую французскую революцию 1789 – 1794 гг.
В философии французского Просвещения можно выделить три основных направления:
1)Деистическое (направление в философии, сторонники которого: отвергали идею личного Бога; не соглашались с отождествлением Бога и Природы (паитеизмом);видели в Боге первоначально, причину всего сущего (но не более);отвергали возможность вмешательства Бога в процессы природы и дела людей, Его какое-либо влияние на ход истории, окружающий мир после его сотворение.К деистическому направлению принадлежали Вольтер, Руссо
2)атеистическо-материалистическое (Атеисты отвергали саму идею существования Бога в любых формах, объясняли происхождение мира и человека с материалистических и естественно-научных позиций, в вопросах познания отдавали предпочтение эмпиризму. Представителем атеистическо-материалистической философии был Гольбах.
3)утопическо-социалистическое (коммунистическое, особое распространение получило во время Великой французской революции 1789 – 1794 гг. и после ее завершения. К числу французских социалистов-утопистов (коммунистов) принадлежали Мабли, Морелли, Бабеф, Оуэн, Сен-Симон. Основной интерес социалисты-утописты сосредоточили на проблеме разработки и построения идеального общества, основанного на равенстве и социальной справедливости
Поль Анри Тири Гольба́хфранцузский философ немецкого происхождения, писатель, энциклопедист, просветитель, иностранный почётный член Петербургской Академии наук. Первым антирелигиозным сочинениемстало «Разоблаченное христианство» (1761), за ним последовали «Карманное богословие» (1766),и др.
Дени́ Дидро французский писатель, философ-просветитель и драматург, основавший «Энциклопедию, или толковый словарь наук, искусств и ремёсел»
Жан-Жак Руссофранцузский писатель, мыслитель, композитор.
Вольте́р один из крупнейших французских философов-просветителей XVIII века, поэт, прозаик, историк, публицист, правозащитник; основоположник вольтерьянства.
Рационализм Б. Спинозы и Г.-В. Лейбница.
Рационали́зм (от лат. ratio — разум) — метод, согласно которому основой познания и действия людей является разум. Среди представителей можно назвать Бенедикта Спинозу, Готфрида Лейбница, Рене Декарта, Георга Гегеля и др. Рационализм выступает в качестве противоположности как иррационализму, так и сенсуализму.
Рационализм - один из философских источников идеологии Просвещения
Бенедикт Спиноза нидерландский философ. Один из главных представителей философии Нового времени, рационалист, атеист.
Сочинения: «О Боге, человеке и его счастье», «Трактат об усовершенствовании разума»
Готфрид Вильгельм фон Лейбниц - немецкий философ, математик, юрист, дипломат.
один из важнейших представителей новоевропейской метафизики, в центре внимания которой — вопрос о том, что такое субстанция. Лейбниц развивает систему, получившую название субстанциальный плюрализм или монадология.
Английская философия XVII - XVIII века. Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм
Новое время стало периодом расцвета философии в Англии. Английская философия XVII – XVIII вв. имела свою специфику:
материалистическую направленность (большинство философов Англии, в противоположность философам других стран, например Германии, предпочитало материалистически объяснить проблемы бытия и резко критиковало идеализм);
господство эмпиризма над рационализмом (Англия стала редкой для своего времени страной, где в вопросах познания победил эмпиризм – направление философии, которое при познании ведущую роль отводило опыту и чувственному восприятию, а не разуму, как рационализм);
большой интерес к социально-политическим проблемам (философы Англии не только пытались объяснить суть бытия и познания, роль человека в мире, но и искали причины возникновения общества и государства, выдвигали проекты оптимальной организации реально существующих государств).
Джон Локк (1632 – 1704) развил многие философские идеи Бэкона и Гоббса, выдвинул ряд собственных теорий, продолжил эмпирическую и материалистическую традицию английской философии нового времени. Можно выделить следующие основные положения философии Дж. Локка:
мир материалистичен;
в основе познания может лежать только опыт («нет ничего в мыслях (разуме) человека, чего до этого не было в чувствах»);
сознание – пустое помещение (empty cabinet), которое в течение жизни заполняется опытом (в этой связи является всемирно известным высказывание Локка о сознании как о «чистой доске», на которой записывается опыт - tabula rasa);
источником опыта выступает внешний мир;
цель философии – помочь человеку добиваться успеха в своей деятельности;
Томас Гоббс (1588 – 1679), ставший учеником и продолжателем философской традиции Ф. Бэкона: решительно отвергал теологическую схоластическую философию; целью философии видел достижение практических результатов в деятельности человека, способствовании научно-техническому прогрессу; был убежденным материалистом; считал важнейшей философской проблемой вопросы общества и государства; разработал теорию государства;
Основной предмет философских интересов Гоббса – гносеология (учение о познании) и проблема государства.
Т. Гоббс считал, что человек осуществляет познание главным образом благодаря чувственному восприятию.
ЮМ, ДЭВИД (Hume, David) (1711–1776), шотландский философ, историк,
Согласно Юму, между причиной и следствием не существует логической связи, каузальная связь обнаруживается только в опыте. До опыта все может быть причиной всего, однако опыт обнаруживает три обстоятельства, неизменно соединяющих данную причину с данным следствием: смежность во времени и пространстве, первичность во времени, постоянство связи.
Основные особенности философии Нового времени. Эмпиризм Ф. Бэкона и рационализм Р. Декарта.
Новое время стало периодом расцвета философии в Англии. Английская философия XVII – XVIII вв. имела свою специфику:
материалистическую направленность (большинство философов Англии, в противоположность философам других стран, например Германии, предпочитало материалистически объяснить проблемы бытия и резко критиковало идеализм);
господство эмпиризма над рационализмом (Англия стала редкой для своего времени страной, где в вопросах познания победил эмпиризм – направление философии, которое при познании ведущую роль отводило опыту и чувственному восприятию, а не разуму, как рационализм);
большой интерес к социально-политическим проблемам (философы Англии не только пытались объяснить суть бытия и познания, роль человека в мире, но и искали причины возникновения общества и государства, выдвигали проекты оптимальной организации реально существующих государств).
Философия Англии была для XVII в. очень прогрессивной. Большое влияние на ее характер имели политические события.
Основателем эмпирического (опытного) направления в философии считается Фрэнсис Бэкон (1561 – 1626) – английский философ и политический деятель (в 1620 – 1621 гг
Суть основной философской идеи Фрэнсиса Бэкона – эмпиризма – заключается в том, что в основе познания лежит исключительно опыт. Чем больше опыта (как теоретического, так и практического) накопило человечество (и отдельный человек), тем ближе оно к истинному знанию. Истинное знание, по Бэкону, не может быть самоцелью. Главные задачи знания и опыта – помочь человеку добиваться практических результатов в его деятельности, способствовать новым изобретениям, развитию экономики, господству человека на природе.
В связи с этим Бэконом был выдвинут афоризм, который сжато выразил все его философское кредо: «Знание – сила».
Основоположником рационализма считается Рене Декарт (1596 – 1650) – видный французский философ и ученый математик. Заслуга Декарта перед философией в том, что он:
обосновал ведущую роль разума в познании;
выдвинул учение о субстанции, ее атрибутах и модусах;
стал автором теории дуализма, чем попытался примирить материалистическое и идеалистическое направление в философии;
выдвинул теорию о научном методе познания и о «врожденных идеях».
Человек, по мнению Декарта, состоит из двух, отличных друг от друга субстанций – материальной (телесно-протяженной) и духовной (мыслящей).
Человек – единственное существо в котором соединяются и существуют обе (и материальная, и духовная) субстанции, и это позволило ему возвыситься над природой.
Философия эпохи Возрождения. Идеи гуманизма в философии Возрождения
натурфилософское (XVI – нач. XVII вв.), к которому принадлежали Николай Коперник, Джордано Бруно, Галилео Галилей и др., пытавшиеся развенчать ряд положений учения Церкви и Боге, Вселенной, Космосе и основах мироздания, опираясь на астрономические и научные открытия;
реформационное (XVI – XVII вв.), представители которого – Мартин Лютер, Томас Монцер, Жан Кальвин, Джон Усенлиф, Эразм Роттердамский и др. – стремились коренным образом пересмотреть церковную идеологию и взаимоотношение между верующими и Церковью;
политическое (XV – XVI вв., Николо Макиавелли) – изучало проблемы управления государством, поведение правителей;
утопическо-социалистическое (XV – XVII вв., представители – Томас Мор, Томмазо Кампанелла и др.) – искало идеально-фантастические формы построения общества и государства, основанные на отсутствии частной собственности и всеобщем уравнении, тотальном регулировании со стороны государственной власти.
Характерные черты философии эпохи Возрождения относятся:
антропоцентризм и гуманизм – преобладание интереса к человеку, вера в его безграничные возможности и достоинство;
оппозиционность к Церкви и церковной идеологии (то есть отрицание не самой религии, Бога, а организации сделавшей себя посредником между Богом и верующими, а также застывшей догматической, обслуживающей интересы Церкви философии – схоластики);
перемещение основного интереса от формы идеи к ее содержанию;
принципиально новое, научно-материалистическое понимание окружающего мира (шарообразности, а не плоскости Земли, вращения Земли вокруг Солнца, а не наоборот, бесконечности Вселенной, новые анатомические знания и т.д.);
большой интерес к социальным проблемам, обществу и государству;
торжество индивидуализма;
широкое распространение идеи социального равенства.
ПОЛИТИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ Н. МАККИАВЕЛИ
Политическая философия - Никколо Макиавелли. С Никколо Макиавелли (1469-1527) начинается новая эпоха политического мышления. Политическая мысль стремится отделиться от спекулятивного мышления, этики и религии и принимает в качестве методологического принципа автономию. Позиция Макиавелли собирательно и гибко выражает концепцию автономии в принципе "политика для политики".
Никколо Макиавелли был секретарем Флорентийской республики, видным дипломатом, трезвым и осторожным политиком. Основные моменты философии Макиавелли таковы: политический реализм, новая концепция добродетели государя, возвращение к началам, как условие восстановления и обновления политической жизни.
Самыми популярными работами Никколо Макиавелли являются: "Государь", "Рассуждения на первые десять книг Тита Ливия".
Реализм - это принцип жестокой трезвости. Монарх может оказаться в таких условиях, которые потребуют крайне жестоких и бесчеловечных мер. Крайнее зло требует крайних мер, поэтому следует избегать в любом случае половинчатости и компромиссов, которые ничему не послужат, а напротив, только крайне вредны.
Человек сам по себе ни хорош, ни плох. Следовательно, политик не может полагаться на положительное в человеке, но должен, принимая во внимание и отрицательное, действовать в соответствии с ними. Не нужно бояться показаться устрашающим. Конечно, идеальный государь должен в одно и то же время быть обожаемым и внушающим страх, но эти вещи трудно совместимы, а поэтому государь выбирает наиболее эффективный способ.
Государь должен быть добродетельным, но добродетель политическая, по Макиавелли, совсем не то, что добродетель христианская.
"Добродетель - это сила и здоровье, хитрость и энергия, возможность предвидеть, планировать, принуждать, она есть сильнейшая воля, которая ставит плотину полному разливу событий..., людьми управляет малодушие, неверность, алчность, безумие, непостоянство в намерениях, невыдержанность, неумение страдать ради достижения цели..., едва только палка или плеть выпадает из рук повелителя, тотчас же порядок нарушается, подданные бросают и предают своего государя.
Но политическим идеалом Макиавелли был все-таки принцип организации государства по типу Римской республики, основанной на свободе и добрых обычаях.
Доктрину Никколо Макиавелли часто сводят к формуле "цель оправдывает средства". Она вряд ли справедлива по отношению к автору "Государства". Этот принцип имеет более позднее, иезуитское происхождение. Макиавелли его никогда не формулировал, он не вытекает из всего контекста его творчества.
НАТУРФИЛОСОФИЯ Н. КОПЕРНИКА И Г. ГАЛИЛЕЯ
Николай Коперник (1473 - 1543) - великий польский астроном, труды которого произвели переворот в развитии научного знания. «Коперниковская революция» не сводилась к простой замене Земли Солнцем в качестве предполагаемого центра мира. Была предложена принципиально новая модель мироздания, базирующаяся на объективно истинной картине движения планет, что явилось камнем преткновения для признания учения Коперника теологией. Коперниковская теория оказалась в непримиримом противоречии не только с текстом Священного Писания. Гелиоцентризм Коперника вел к десакрализации космоса, к коренному пересмотру всей физической картины мира. Рушилась иерархическая структура мироздания. Николай Коперник считал, что мир сферичен, неизмерим и подобен бесконечности, что все небесные тела движутся по круговым траекториям. «Затем мы приняли, что Земля обладает некоторым вращением, и на этом, как на фундаменте, хотим построить всю науку о звездах».1 Земля вместе с планетами и звездами образует единую Вселенную. Законы движения для планет и Земли едины. Отказ от Земли как от неподвижного центра лишил ее исключительного положения в мироздании. Гелиоцентрический космос Коперника предстал как ограниченная система фиксированных звезд, хотя и в тысячи раз большая, чем предполагали раньше астрономы.
Немаловажное философское значение имеют труды Галилео Галилея. Галилей призывал отбросить все фантастические построения и изучать природу опытным путем, искать естественные, собственно природные причины объяснения явлений. С его точки зрения, зсе явления можно свести к их точному количественному соотношению. А поэтому, полагал он, математика и механика лежат в основе всех наук.
Он был страстным пропагандистом опыта как пути, который только и может привести к истине. Он считал, что к истине могут привести два метода: резолютивный и композитивный. Резолютивный, или аналитический, метод означает разложение исследуемого явления на более простые элементы, его составляющие. Композитивный — это синтетический метод, состоящий в осмыслении явления как целостности. Оба эти метода всегда применяются совместно и образуют научную методологию, которая включает также эксперимент.
Галилей в научную методологию вводит количественный анализ, опытно-индуктивный и абстрактно-дедуктивный способы исследования природы.
Научная методология Галилея опиралась в первую очередь на математику и механику и таким образом определила характер его мировоззренческой ориентации как механистического материализма. Галилей всячески подчеркивал, что природу, ее тайны нельзя познать, не овладев математическим языком. В произведении «Пробирщик золота» он указывает, что частицам материи присуща определенная форма, величина, определенное место в пространстве, движение или покой, но они не обладают ни цветом, ни запахом, ибо последние представляют собой восприятия субъекта. Так он выступил против гилозоизма материи, но одновременно открыл пути к отрицанию объективной основы таких качеств, как вкус, цвет, запах, звук.
Бог выступает у Галилея как перводвигатель, который сообщил движение планетам. Дальше природа стала обладать своими собственными объективными закономерностями, которые должны изучать науки. Таким образом, Галилей одним из первых сформулировал деистический взгляд на природу, который затем встречался у мыслителей XVII и XVIII вв.
ПАНТЕИЗМ НИКОЛАЯ КУЗАНСКОГО
Современник многих итальянских гуманистов Николай Кузанский (1401-1464) — один из самых глубоких философов эпохи Возрождения. Он был родом из Южной Германии (местечко Куза), совсем незнатного происхождения. Николай уже в школьные годы испытал влияние мистиков ("братьев общей жизни"). В университете Падуи кроме обычного гуманитарного образования, заключавшегося в усовершенствовании в латинском языке и в изучении греческого, Николай увлекался математикой и астрономией. В дальнейшем ему пришлось избрать духовную карьеру. Молодой священник, установивший связи с итальянскими гуманистами, был захвачен их движением.
Им написан на латинском языке ряд философских сочинений — в жанре трактата, размышления, диалога. Имеются у него и собственно научные произведения. В отличие от подавляющего большинства современных ему итальянских философов-гуманистов Кузанец глубоко интересовался вопросами математики и естествознания, и вне этих интересов непонятна его философская доктрина. Видный служитель церкви, естественно, писал и чисто богословские работы (в частности, проповеди). Философское содержание произведений Николая часто очень трудно отделить от теологического. В этом отношении он продолжал еще средневековую традицию с ее смешением теологии и философии.
Самое значительное и известное из произведений Кузанца — трактат «Об ученом незнании» («De docta ignorantia» — можно перевести как «Об умудренном неведении», «О знающем незнании», 1440).
В различных книгах по истории философии Николай Кузанский обычно характеризуется как платоник. Действительно, у него много ссылок на Платона. Но платонизм Кузанца следует понимать шире, включая и неоплатонизм, оказавший на него большое воздействие еще до флорентийских платоников.
Концепцию Бога у Кузанца следует трактовать как пантеистическую, несмотря на то, что в историко-философской литературе нередки утверждения относительно теистического характера этой концепции. Теизм лежит в основе любой монотеистической религии и настаивает не только на личностно-трансцендентном понимании Бога и его свободноволевом творчестве, но и на вездесущии этого всемогущего начала. Пантеизм подрывает личностно-трансцендентную трактовку Бога и настаивает на его безличности и всеприсутствии. Между теизмом и пантеизмом какой-то жесткой, непереходимой границы нет. Следует также иметь в виду, что общей для теизма и пантеизма (как и деизма) является идея особого, совершенно духовного бытия-Бога, первичного по отношению к человеку, который без такого бытия существовать не может.
Главная тема онтологической проблематики, разработанной Кузанцем, — это, с одной стороны, вопрос о взаимоотношениях между бесчисленным множеством конкретных единичных вещей и явлений природного и человеческого мира и божественным абсолютом, а с другой — вопрос о Боге как предельном духовном бытии, противопоставленном миру конечных телесных вещей, ибо если отстранить Бога от творения, то оно превратится в небытие и ничто. [см.: там же II, 3, 110]. Но эта традиционная дуалистическая креационистская идея все время перебивается у Николая мыслью о единстве бесконечного Бога и мира конечных вещей. "Бытие Бога в мире есть не что иное, как бытие мира в Боге" [«О предположениях», II, 7, 107]. Вторая часть этого утверждения свидетельствует о мистическом пантеизме (иногда именуемом панентеизмом), а первая — о пантеизме натуралистическом. В силу первого из них вещи и явления — только символы Бога а в силу второго они достаточно стабильны и представляют интерес сами по себе. Причем нередко одни и те же формулировки могут быть расценены как в первом, так и во втором аспектах, например трактовка мира в качестве "чувственного Бога". Для Кузанца же как ренессансного философа, предвосхищавшего рождение математического естествознания, стало особенно важным подчеркнуть наличие в мире соотношений меры, числа и веса. Считая, что божественное искусство при сотворении мира состояло главным образом в геометрии, арифметике и музыке, заявляя, что "первый образ вещей в уме творца есть число" [«О предположениях», II, 2, 9], без которого ничего невозможно ни понять, ни создать, Николай из платоника как бы становится пифагорейцем, стремящимся подменить идеи числами, приписывая такое воззрение уже Августину и Боэцию.
Кузанец защищал объективно-идеалистическую идею "развития", восходившую к тому же неоплатонизму, — от абстрактно-простого к конкретно-сложному, которые трактовались не как отражение каких-то процессов, а как абсолютная действительность. При этом проявлялась и мистическая сторона пантеизма Кузанца. Поскольку Бог находится не только в начале, но и в конце всего сущего, возвращение к нему бесконечно сложного многообразия мира представляет собой как бы его "свертывание" (complicatio). Однако при всем идеализме и даже мистицизме видения мира Николаем оно довольно резко отличается от схоластическо-креационистского своим динамизмом, напоминающим античные натурфилософские построения. Мысль об универсальной связи в природе дополнялась — пусть и весьма скромной — мыслью о действительном развитии, по крайней мере в органической природе.
наиболее важная онтологическая противоположность — само божественное существо. Как находящееся повсюду оно есть "все", а как не обретаемое нигде оно "ничто из всего" [«Ученое незнание», I, 16, 43]. Кузанец многократно подчеркивает, что предельная простота, "свернутость" абсолюта ставит его вне всяких противоположностей и противоречий, которые, преодолеваясь, тонут в нем, как капли в океане.
ОСНОВНЫЕ ЧЕРТЫ ФИЛОСОФИИ ВОЗРОЖДЕНИЯ. СМЫСЛ ТЕРМИНА ВОЗРОЖДЕНИЕ.
Возрождение - период в культурном и идейном развитии стран Западной и Центральной Европы. В Италии эпоха Возрождения с 14-16 веков, в других странах с 15-16 вв. Большинство исследователей связывают появление Возрождения с переходом от средневековья к Новому времени, т.е. от феодализма к капитализму.
Отличительные черты идеологии Возрождения:
1. антифеодальная направленность
2. светский характер ( против церкви )
3. гуманистическое мировоззрение
4. обращение к культурному наследию античности.
Идеологической основой стали гуманизм, а затем натурфилософия.
Гуманизм - от лат. человеческий - признание ценности человека как личности, его права на свободное развитие и проявление своих способностей. Утверждение блага человека, как критерия оценки общественных отношений. В философском смысле - светское вольномыслие, противостоящее схоластике и духовному господству церкви. В эту эпоху происходило своеобразное обожествление человека - "микрокосмоса", богоравного существа, создающего и творящего самого себя. Эти взгляды представляют собой антропоцентризм. Это философский термин, укоренившийся во второй половине 19 века для обозначения идеалистических учений, видящих в человеке центральную и высшую цель мироздания. Но его основы были заложены в эпоху Возрождения.
Пантеизм - от греч. theos, что означает бог. Это религиозные и философские учения, отождествляющие бога и мировое целое. Пантеистические тенденции проявлялись в еретической мистике средних веков. Пантеизм характерен для натурфилософии Возрождения и материалистической системе Спинозы, отождествившего понятие "бог" и "природа".
Подобное отношение к человеку знаменовало возникновение новых форм самосознания и ренессансного индивидуализма. Был сделан акцент на этических проблемах, учении о свободной воли индивида, направленной к добру и общему благу. Происходила своеобразная реабилитация человека и его разума. Оно отбрасывало средневеково-богословское отношение к человеку, как к греховному сосуду, обреченному в жизни на страдания. Целью земного бытия объявлялись радость и наслаждение. Провозглашалась возможность гармоничного существования человека и окружающего мира. Гуманисты способствовали выработке идеала совершенной, всесторонне развитой личности, добродетели которой определялись не благородством по рождению, а делами, умом, талантами, заслугами перед обществом. В Гуманизме с самого начала были заключены натурфилософские тенденции, получившие особое развитие в 16 веке. Главная проблема, занимавшая натурфилософов - соотношение бога и природы. Рассматривая ее, они стремились преодолеть дуализм средневекового мышления, понимали мир как органическую связь материи и духа. Признавая материальность и бесконечность мира, они наделяли материю способностью воспроизводить самою себя, а вместе с тем и жизнью, создав учение о живом космосе. Таким образом, в философских системах эпохи Возрождения, сформировалась пантеистическая картина мира. Представление о всеобщей одушевленности вселенной ставили под сомнение существование сверхнатурального, потустороннего, поскольку все чудесное объявлялось естественным, природным, потенциально познаваемым: стоило его открыть и объяснить, как оно переставало быть чудесным. Такие суждения шли вразрез с церковной догмой. Средневековой схоластике, опиравшейся на книжные знания и авторитеты, гуманизм и натурфилософия противопоставили рационализм, опытный метод познания мира, базировавшийся на чувственном восприятии и эксперименте. Вместе с тем, одушевление космоса приводило к мысли о наличии таинственной связи между человеком и природой, признанию оккультных наук. Наука понималась как естественная магия, астрономия переплеталась с астрологией, и т.д. В целом, понимание природы как внутреннего мастера, действующего самостоятельно, живущего по своим законам, означало разрыв с устоявшимися средневековыми представлениями о боге-творце и вело к зарождению новой естественной религии. В основе этого идеологического переворота лежал подъем производительных сил, материального производства, науки и техники. Все это привело к прогрессивному развитию Европы.
Термин Возрождение возникает в середине XIX века в него вкладывался не только смысл восстановления античной культуры, но и рождения Новой культуры. Наиболее развернутая концепция Возрождения подразумевала обновление духовной жизни, восстановление того что составляет своеобразие человека, причем старая цивилизация становится инструментом такого обновления.
РАЦИОНАЛИСТИЧЕСКАЯ ТЕОЛОГИЯ ФОМЫ АКВИНСКОГО. ДОКАЗАТЕЛЬСТВА БЫТИЯ БОГА.
Схоластика (IX-XII вв.) усматривала главную роль философии в обосновании теологических догматов методами рационалистического мышления. Основные представители: Фома Аквинский, Иоганн Скотт Эриугена, Петр Абеляр, Сигер Брабандский, Роджер Бекон (не путать с Френсисом Беконом!), Оккам.
Фома Аквинский различал следующие виды бытия: потенциальное, актуальное (реальное). Особенностью актуального бытия является ограниченность, определяемая его формой. Каждая вещь потенциально становиться другой. Все существующее неполно, т.к. оно может стать потенциально другим. В любой реальной вещи заложена потенция для ее изменения, следовательно, полнота бытия не может быть определена материальными вещами. Статусом предельного бытия обладает Бог, который является трансцендентной сущностью, бесконечной в пространстве и времени (трансцендентное - все то, что нельзя познать органами чувств).
Познать сущность Бога человеку не дано, но углубляясь в существо мира, он приходит к постижению Высшего существа. Поэтому доказательства существования Бога не прямые, а косвенные.
Косвенные доказательства существования Бога:
1. доказательство от движения - все движущееся так или иначе имеет причину движения. Источник движения, перводвигатель мира - нечто, лежащее за его пределами, т.е. Бог.
2. доказательство от конечной причины - любое явление имеет свою причину. Первопричина явления - Бог.
3. доказательство от необходимости - каждая вещь имеет возможность как своего потенциального, так и реального бытия. Если мы предположим, что все вещи находятся в потенции, то тогда бы ничего не возникло. Должно быть нечто, что способствовало переводу вещи из потенциального в актуальное состояние. Это нечто - Бог.
4. доказательство от совершенства - все вещи в этом мире обладают той или иной степенью совершенства. Поэтому должно быть абсолютное совершенство - Бог.
5. доказательство от цели - у каждого явления есть своя цель. Должна существовать высшая цель в создании Вселенной. Ее задает Бог.
В период деятельности Фомы Аквинского обостряется проблема веры и знания (теологии и науки).
СПОР ОБ УНИВЕРСАЛИЯХ: НОМИНАЛИЗМ, РЕАЛИЗМ, КОНЦЕПТУАЛИЗМ
В период ранней схоластики вновь вспыхнул спор, содержанием которого был вопрос: существуют ли реально универсалии или нет? Эта проблема, будучи главной темой философии ранней схоластики, не исчезает в период расцвета схоластики, а через позднюю схоластику переходит и в философию Нового времени. Проблема универсалий уходит корнями в философию Платона и Аристотеля. Аристотель критиковал учение Платона об идеях как особом мире, реальность которого состояла в неизменности и неподвижности идей, являющихся истинной причиной всех вещей, их свойств и отношений и одновременно их целью. По Аристотелю, идеи не предшествуют чувственно воспринимаемым предметам, не являются причинами вещей, но зависят от них. Невозможно, чтобы идеи как сущности вещей были отделены от того, сущностью чего они являются.
В средневековье вопрос об универсалиях приходит не прямо от великих философов древности, а от их комментаторов, в частности от ученика Плотина Порфи-рия Последний в работе «Введения к категориям Аристотеля» поставил вопросы о характере родов и видов, о том, существуют они в природе или только в разуме, в интеллекте, в мысли; если существуют, то телесны они или бестелесны, отделены ли от чувственно воспринимаемых вещей или содержатся в них.
Порфирий не ответил на поставленные вопросы Боэций в своих комментариях в связи с вопросами, поставленными Порфирием, подошел к новой проблеме: являются категории Аристотеля видами реальных вещей или лишь знаками языка? Под влиянием стоицизма он склонялся к выводу, что они являются знаками языка Философской основой спора между реализмом и универсализмом был вопрос об отношении общего и единичного, индивидуального. Реализм (от лат. realis — реальный, действительный)2 приписывал существование лишь общему. Он проявился в ряде концепций, в которых излагалось отношение к реальности общих понятий и единичных вещей. Крайние реалисты придерживались платоновского учения об идеях; общее — это идеи, которые существуют до единичных вещей (апtе rеs) и вне их. Сторонники умеренного реализма исходили из аристотелевского учения об общих родах, согласно которому общее реально существует в вещах (in rebus), но ни в коем случае не вне их.
1. реалисты - общие понятия (идеи) имеют реальное существование и предшествуют единичным вещам и предметам. Основные представители реализма - Ансельм Кентерберийский и Иоганн Скотт. Реализм - продолжение традиций Платона и его теории идей.
2. номиналисты - отрицали онтологическое значение универсалий и утверждали что общие понятия существуют только в мышлении, а не в действительности. Основные представители - Дунс Скотт, Оккам. Как самостоятельное течение номинализм основан Росцелленом (он утверждал, что реально существуют только единичные вещи, а общие понятия лишь имена). Номинализм - продолжение традиций Аристотеля
3. концептуализм - умеренная позиция в споре об универсалиях. Отвергался крайний реализм и утверждалось, что в единичных предметах существует нечто общее, выражаемое понятием. Основные представители концептуализма - Фома Аквинский, Петр Абеляр.
УЧЕНИЕ АВГУСТИНА АВРЕЛИЯ О ДУШЕ. ПОНЯТИЕ ВРЕМЕНИ И СМЫСЛ ИСТОРИИ.
Душу Августин понимает как самобытную субстанцию, которая не содержит в себе ничего материального, имеет лишь функцию мышления, воли, памяти, но не имеет ничего общего с биологическими функциями. От тела душа отличатся совершенством. Более того, душа, а не тело познает бога, тело же препятствует познанию. Превосходство души над телом требует, чтобы человек заботился о душе, подавлял чувственные наслаждения. Такое понимание существовало и в греческой философии, но у Августина впервые было сказано, что это совершенство происходит от бога, что душа близка богу и бессмертна.
Вся философия Августина сосредоточилась на боге как едином, совершенном, абсолютном бытии, мир же имеет значение как божье творение и отблеск. Без бога ничего нельзя ни совершить, ни познать. Во всей природе ничего не может произойти без участия сверхъестественных сил. Мировоззрение Августина очень четко противостояло натурализму. Бог как единое сущее и истина является содержанием метафизики, бог как источник познания является предметом теории познания; бог как единственное благо и прекрасное является предметом этики, бог как особа всемогущая и полная милости является главным вопросом религии. Счастья можно достигнуть в едином - в боге. Достижение человеческого счастья предполагает прежде всего познание бога и испытание души.
Истину о боге не может познать разум, но вера может. Подчеркивая роль чувств или сердца, Августин утверждал единство веры и познания. "Разумей, чтобы мог верить, верь, чтобы разуметь" - такова квинтэссенция его идеи. Философия Августина отвергает концепцию автономного положения науки, где разум является единственным средством и мерой истины. Это понимание соответствует духу христианства, и на этой основе могла строиться последующая фаза - схоластика.
Оценка добра и зла в мире, их различение были наиболее проблематичными в философии Августина. С одной стороны, мир как творение бога не может быть недобрым. С другой стороны, существование зла несомненно. При определении понятия теодицеи, или защиты совершенства творения Августин исходил из того, что зло не принадлежит природе, но является продуктом свободного творчества. Бог создал природу доброй, но отравила ее злая воля. Зло происходит от человека, имеет земной характер, добро же проистекает от бога, продукт божьей милости. Человек отвечает за зло, но не за добро.
Августин, акцентируя духовный аспект восприятия времени, считал, что время существует лишь в духовом мире человека, который склонен разделять время на прошлое, настоящее и будущее. Он пишет, что в собственном смысле правильнее было бы вести речь о трех временах: это настоящее прошедшего, настоящее настоящего, настоящее будущего. Настоящее прошедшего – это память; настоящее настоящего – это непосредственное созерцание; настоящее будущего – это ожидание [1, кн. 11, гл. XX, с. 297]. Время хотя и связано с движением, но не совпадает с движением и движущимся (об этом писал Аристотель), скорее оно принадлежит душе, поскольку структурно связано с памятью, интуицией и ожиданием [там же, гл. XXIV – XXVI].
Под впечатлением от захвата Рима Августин пишет тракт «О граде Божьем» (413-426), главная идея которого состоит в замене единства Римской всемирной империи (государственной власти) на единство всемирной католической церкви (духовной власти). Августин формулирует теократическую идею примата духовной власти над светской.
Ход человеческой истории, по мысли Августина, предопределен Божественным проведением и представляет собой борьбу светлых и темных сил. Божество есть лишь источник добра, зло проистекает из свободной воли стремящейся к самостоятельности и не признающей Божественных установлений. В соответствии с борьбой светлых и темных сил и всемирная история распадается на два направления: приверженцы бога на земле, признающие Его волю, войдя в лоно церкви, строят град Божий, а сторонники сатаны строят град человеческий: светское, земное государство. Августин отрицательно относился ко всякого рода насилию, но понимал его неизбежность в этом мире. Поэтому он признавал и необходимость государственной власти, хотя ее носители им же самим охарактеризованы как «большая шайка разбойников». Связав царство дьявола с государством, Августин положил начало многим средневековым ересям. Смысл истории – по Августину – в победе христианства во всемирном масштабе.
ОСОБЕННОСТИ ЗАПАДНОЕВРОПЕЙСКОЙ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ. ПАТРИСТИКА И СХОЛАСТИКА
Средневековая философия принадлежит эпохе феодализма (V-XV вв.) и христианству. Проблемы философии определяются принципами «откровения» и «единобожия», монотеизма и теоцентризма, т. е. религией. Большинство ученых из духовенства; очаги культуры, науки и образования - монастыри.
Основные проблемы средневековой философии:
1. Мир сотворен Богом или существует от века.
2. Постижимы ли воля Бога и сотворенный им мир.
3. Каковы место человека в мире и его роль в истории сквозь призму спасения души.
4. Как сочетаются свобода воли человека и Божественная необходимость.
5. Что есть общее, единоличное и отдельное в учении о триединстве.
6. Если Бог — истина, добро и красота, откуда зло и почему Бог его терпит.
7. Соотношение истин Откровения в Библии и истин человеческого разума.
Специфика средневекового философствования.
1. Библейский традиционализм и ретроспективность.
Библия - книга самая древняя, истинная, слово Бога. Его Завет - объект веры, мера оценки любых теорий, философии. Идея - единый уникальный Бог в трансцендентном, запредельном мире – исключала любое многобожие и утверждала единую сущность мира.
2. Экзегетика - искусство толкования Завета: Библия - полный свод законов бытия - критерий истинности. Текст Писания - начало и конец любой философской теории, он анализируется семантически (слова и значения), концептуально (содержание, идеи), спекулятивно (как основа для размышлений).
3. Дидактизм - назидательность, учительство: общая установка на образование, воспитание и продвижение по жизни к спасению, к Богу. Форма - трактат, диалог учителя и внемлющего ученика. Главное качество - энциклопедичность, прекрасное знание Святого писания и владение в совершенстве формальной логикой Аристотеля.
«Исповедь» Августина Блаженного (IV—V вв.);
«История моих бедствий» Пьера Абеляра (XII в.).
Общий дух - оптимизм. Бог непостижим, но Его указания могут быть поняты через веру. Возможность личного спасения, воскресения и жизни вечной, конечного торжества христианской истины в космическом масштабе. Симбиоз двух истин - мирской и Божественной. «Истинная философия» пользовалась формами и интеллекта, и интуитивного знания, озарения, Божественного откровения.
Этапы средневековой философии.
1. Патристика (I-VI вв.). Вершина - Августин Блаженный (354-430) «О Троице», «О Граде Божьем», «Исповедь». Его идеи определили развитие европейской философии - точка зрения ортодоксального (православного) христианина - креационизм:
мир создан Богом из ничего; провиденциализм - история - Божественный план спасения человека.
2. Схоластика (XI—XV вв.). Пик - Фома Аквинский{ 1223-1274) «Сумма теологии», «Сумма против язычников». Пять доказательств бытия Бога как первопричины и конечной реальности. Естественное бытие и человеческий разум относительно самостоятельны. Природа завершается в благодати, разум - в вре, философское познание и теология - в сверхъестественном откровении.
На 1 -м этапе - осмысление, разработка христианской догматики. Элементы платонизма.
На 2-м этапе- окончательное рациональное оформление догм христианства в систему под влиянием Аристотеля.
д. ОСНОВНЫЕ ОНТОЛОГИЧЕСКИЕ КАТЕГОРИИ АРИСТОТЕЛЯ
Предмет онтологии («первой философии», «метафизики») – сущее (??). Разумеется, все науки изучают сущее – а что же ещё они могли бы изучать? Но частные науки изучают его в каких-то специальных аспектах (физика, например, как подверженное изменению), и только онтология изучает сущее как таковое – сущее как сущее.
Категории: Сущность Количество Качество Отношение Место Время Положение Обладание Действие Страдание.
г. ИДЕАЛЬНОЕ ГОСУДАРСТВО ПЛАТОНА
Теория идеального государства полнее всего представлена Платоном в „Государстве” и развита в „Законах”. Истинное политическое искусство есть искусство спасения и воспитания души, а потому Платон выдвигает тезис о совпадении истинной философии с истинной политикой. Только если политик становится философом (и наоборот), можно построить подлинное государство, основанное на высшей ценности Правды и Блага. Построить Город-Государство означает познать до конца человека и его место в универсуме.
Государство, по Платону, как и душа, имеет трехчастную структуру. В соответствии с основными функциями (управление, защита и производство материальных благ) население делится на три сословия: земледельцы-ремесленники, стражи и правители (мудрецы-философы). Справедливое государственное устройство должно обеспечить их гармоничное сосуществование. Первое сословие образовано из людей, в коих преобладает вожделеющее начало. Если в них преобладает добродетель умеренности, своего рода любовь к порядку и дисциплине, то это достойнейшие люди. Второе сословие образовано из людей, в коих преобладает волевое начало, долг стражника - бдительность по отношению как к внутренней, так и к внешней опасности. Согласно Платону, государством призваны управлять только аристократы как лучшие и наиболее мудрые граждане..Правителями должны быть те, кто умеет любить свой Город более других, кто способен исполнить свой долг с наибольшим усердием. А всего важнее, если они умеют познавать и созерцать Благо, то есть в них преобладает рациональное начало и их можно по праву назвать мудрецами. Итак, совершенное государство - это такое государство, в первом сословии преобладает умеренность, во втором - мужество и сила, в третьем - мудрость.
Концепция справедливости заключается в том, что каждый делает то, что ему надлежит делать; это касается граждан в Городе и частей души в душе. Справедливость во внешнем мире проявляется только тогда, когда она есть в душе. Поэтому в совершенном Городе должно быть совершенным образование и воспитание, причем для каждого сословия оно имеет свои особенности. Большое значение придает Платон воспитанию стражей как активной части населения, из которой выходят правители. Воспитание, достойное правителей, должно было сочетать практические навыки с освоением философии. Цель образования - через познание Блага дать образец, которому должен уподобиться правитель в своем стремлении воплощать Благо в своем государстве.
В финале IX книги «Государства» говорится, что «не так важно, как должно или как может быть» в идеальном государстве, достаточно уже, если кто-то один живет по законам этого Города, то есть по закону Блага, Добра и Справедливости. Ведь прежде, чем возникнуть в реальности внешне, то есть в истории, платоновский Город родится внутри человека.
«...ты говоришь о государстве, устройство которого мы только что разобрали, то есть о том, которое находится лишь в области рассуждений, потому что на земле, я думаю, его нигде нет.
— Но быть может, есть на небе его образец, доступный каждому желающему; глядя на него человек задумается над тем, как бы это устроить самого себя. А есть ли такое государство на земле и будет ли оно — это совсем неважно. Человек этот занялся бы делами такого — и только такого — государства»
в. ОНТОЛОГИЯ И ГНОСЕОЛОГИЯ ПЛАТОНА
Изучение онтологии и гносеологии Платона позволяет нам сделать вывод, что в его учении впервые ставится вопрос об отношении бытия и мышления, материально-чувственного и идеально-существенного мира. И Платон решает этот вопрос однозначно и утверждая приоритет идей над чувственно-воспринимаемыми вещами. Поэтому следует признать, что им была положена основа идеалистической линии в философии, которая в античной философии получила свое дальнейшее развитие у Аристотеля и неоплатоников, а наиболее ярко представлена в средневековой философии. Материализму же, как философскому течению, предстояло сформироваться лишь в философии Нового времени, в XVII--XVIII вв.
Учение Платона играло видную роль в дальнейшей эволюции идеалистической философии, оно и в настоящее время используется противниками материалистического мировоззрения.
Учение Платона, и особенно его диалектический метод, оказало огромное воздействие на развитие мировой философии, и науки.
б. ЭТИЧЕСКИЙ РАЦИОНАЛИЗМ СОКРАТА
Сократ вел пропаганду своего этического рационализма. Разработка идеалистической морали составляет основное ядро философских интересов и занятий Сократа. В беседах и дискуссиях Сократ обращал внимание на познание сути добродетели. Как может человек жить, если он не знает, что такое добродетель? В данном случае познание сути добродетели, познание того, что есть "нравственное", являлось для него предпосылкой нравственной жизни и достижения добродетели. Сократ отождествлял мораль со знанием. Нравственность - знание того, что есть благо и прекрасное и вместе с тем полезное для человека, что помогает ему достичь блаженства и жизненного счастья. Нравственный человек должен знать, что такое добродетель. Мораль и знание с этой точки зрения совпадают. Для того, чтобы быть добродетельным, необходимо знать добродетель как таковую, как "всеобщее", служащее основной всех частных добродетелей.
Таким образом, одним из отличительных признаков истинной философии и подлинного философа являлось по Сократу, признание единства знания и добродетели. И не только признание, но также стремление к реализации этого единства в жизни. Сообразно с этим, философия в понимании Сократа не сводилась к чисто теоретической деятельности, но включала в себя также практическую деятельность – правильный образ жизни, благие поступки. Эта позиция Сократа получила в философии определение – этический рационализм.
а. СОФИСТИКА (ГОРГИЙ И ПРОТАГОР).
V в. в Афинах появилась новая философия, которая полностью отличалась от философии природы того времени. Ее ориентация была гуманистической, а принципиальные позиции релятивистскими. Представителями ее выступали софисты, среди них наиболее оригинальным мыслителем был Протагор.
Софисты, которые первыми выразили в философии но вое направление, не создали философской школы и в целом не были изначально философами. Они были учителями и воспитателями, готовящими к публичной жизни, и этот род деятельности давал возможность объединить между собой достаточно разнородную группу людей. Эти учителя еще во времена Солона практиковали в Афинах, но выдающуюся роль в общественной жизни стали играть лишь тогда, когда в воспитании стали делать акцент на образовании, а не на духовном и физическом совершенствовании, как было до сих пор. В результате потребность в образовании стала повсеместной, а участие в интеллектуальной и публичной жизни общества стало считаться делом чести. Софистам приходилось учить не только молодежь, но и взрослых. Они не только учили их говорить и действовать, но и сами выступали как ораторы и общественные деятели. Софисты выполняли общественные функции, которые в настоящее время поделили между собой публицистика и общедоступные университеты. Софист был "наполовину летописцем, наполовину учителем". Положение обязывало их быть современными людьми и учить в соответствии с духом времени,- отсюда берет начало репрезентативность их взглядов.
Не все они были философами, однако среди них было несколько выдающихся мыслителей, таких как Протагор, Горгий, близкие к элеатам Гиппарх и Продик; большинство же были менее известны; были и те, "кто знал историю и пренебрегал наукой, любители парадоксов и тривиальное тей, консерваторы и радикалы, серьезные философы и случайные люди".
Горгий, по свидетельству древнегреческих историков философии, учился у философа Эмпедокла и был знаком с учениями представителей элейской школы и атомизмом Демокрита. В своем сочинении "О несущем, или о природе" он выдвигает три основных тезиса:
-ничего не существует;
-если что-то и существует, его нельзя познать;
-если это и можно познать, то знание о нем невозможно передать и объяснить другому.
Обосновывая свои утверждения, Горгий прибегает к манипуляциям с речью, с логической и грамматической структурами предложений, что, в принципе, было характерно и для других софистов.
Уделяя большое внимание риторике и разрабатывая теорию влияния словесного воздействия, он утверждал, что речь — наилучшее и совершеннейшее орудие человека, она — "могущественная владычица, способная отогнать страх, вызвать заботу и увеличить сочувствие".
Впрочем, вклад Горгия в философию не ограничивался исключительно риторикой. Его разработка проблем познания сыграла важную роль в размежевании софистов с философией элеатов и оказала влияние на другого представителя софистики — Протагора.
Протагор был учеником Демокрита, последователем материализма которого он являлся. В своем трактате "О богах" он писал: "О богах ничего не могу знать, ни что они существуют, ни что они не существуют". Неслучайно поэтому философ был обвинен в непочтении к богам и изгнан из Афин.
Наиболее известно изречение Протагора, что "человек — мера всех вещей: существующих, что они существуют; несуществующих же, что они не существуют", в котором провозглашает человека единственной мерой истинности суждений. Если человек — мера всех вещей, то все ставится в зависимость от его оценки, то есть превращается в относительное; это касается не только знания, но и этических норм и религиозных представлений.
По Протагору, неважно, что человек говорит истину или ложь, ведь относительно любого предмета можно сформулировать два противоположных утверждения, которые являются одинаково истинными. Веши не являются ни хорошими, ни плохими сами по себе, они становятся таковыми лишь по отношению к отдельному человеку.
Отношение к софистам ни в античной философии, ни в последующие эпохи не было однозначным. Так, Сократ и Платон активно участвовали в спорах с софистами, считая, что существует абсолютная истина, абсолютное знание и абсолютные ценности.
ФИЛОСОФИЯ ВЫСОКОЙ КЛАССИКИ
А. Софистика (Горгий и Протагор).
б. Этический рационализм Сократа
в. Онтология и гносеология Платона.
г. Идеальное государство Платона.
д. Основные онтологические категории Аристотеля.
Философия V-IV вв. до н..э. Сократ (470-399 гг. до ц. э.), Платон, Ксенофонт.
Диалектика - метод поиска истины через наводящие вопросы; здесь философия представляется как самопознание, путь к постижению истинного блага; добродетель - знание, мудрость. Софисты (мудрецы) - Протагор, Георгий, Гиппий, Проди к, Антифонт,
Критий. От поисков абсолютной истины - к прагматическим рецептам поведения человека в обществе.
Платонизм, 428-348 гг. до н. э. Философия объективного идеализма. Идеи (высшая из них - благо) - вечные и неизменные умопостигаемые прообразы вещей, всего изменчивого бытия; вещи - подобие и отражение идей. Познание (анамнесис) - воспоминание души об
идеях, которые она созерцала до соединения с те- лом. Любовь к идее (эрос) - побуждение к духовному восхождению. Структура мира: Божественный разум (демиург - мастер), мировые душа и тело. Идеальное государство - иерархия трех сословий: правители-мудрецы; воины и чиновники; крестьяне и ремесленники (как три части души: разумная,
аффективная и вожделеющая).
г. ЭЛЕЙСКАЯ ШКОЛА
одна из древнегреческих философских школ (кон. 6–1-я пол. 5 вв. до н.), объединяющая Парменида, Зенона Элейского и Мелисса (иногда к ней относят также Ксенофана, учитывая некоторые свидетельства о том, что он был учителем Парменида). В отличие от большинства досократиков, элейцы не занимались вопросами естествознания, но разрабатывали теоретическое учение о бытии (впервые сам термин предложен был именно в Элейской школе), заложив фундамент классической греческой онтологии.
Для Элейской школы был характерен строгий монизм в учении о бытии и рационализм в учении о познании. В центре учения всех трех элейских философов находилось учение о бытии: Парменид впервые сделал понятие «бытия» предметом анализа в своей философской поэме, Зенон с помощью логических апорий показал абсурдность учений, исходящих из иных предпосылок, нежели Парменид (т.е. из допущения движения и множества); Мелисс суммировал школьную догматику в трактате О природе, или О бытии. Согласно Пармениду, «то что есть» (бытие) – есть, и это следует из самого понятия «быть», а «того, чего нет» (небытия) – нет, что также следует из содержания самого понятия. Отсюда выводится единство и неподвижность бытия, которому невозможно делиться на части и некуда двигаться, а из этого выводится описание мыслимого бытия как нерасчлененного на части и не стареющего во времени континуума, данного лишь мысли, но не чувствам. Пустота отождествляется с небытием, – так что пустоты нет. Предметом мышления может быть только нечто (бытие), небытие не мыслимо (тезис «мыслить и быть одно и то же»). Истина о бытии познается разумом, чувства формируют лишь мнение, неадекватно отражающее истину. Мнение, «докса», фиксируется в языке и представляет мир противоречивым, существующим в борьбе физических противоположностей, а на самом деле ни множества, ни противоположностей нет. За условными именами стоит безусловное единство («глыба») бытия.
Интерес представителей Элейской школы к проблематике бытия был развит в классической греческой мысли у Платона и Аристотеля.
в. АТОМИЗМ ЛЕВКИППА И ДЕМОКРИТА
Атомизм Левкиппа и Демокрита органически связан с материалистическими элементами в учениях предшествующих философских школ, в частности милетской, школы Гераклита и Анаксагора. Демокрит, как уже говорилось, полностью разделяет учение Левкиппа об атомах и пустоте (термин атомос означает в дальнейшем неделимый). К характеристикам атомов Демокрит добавляет еще величину, которая была у Левкиппа допустима как различие форм атомов, и тяжесть. Тяжесть, однако, как говорил об этом К. Маркс в своей докторской диссертации, он не считал существенным свойством атомов, но признавал её простым следствием того факта, что они имеют некий размер. Подобным образом и величина не дает качественной характеристики атомов.
Атомы сами по себе неизменны, были, есть и будут постоянно теми же самыми, ибо «не могут претерпевать те изменения, в существовании которых убеждены все люди, научаемые этому восприятием. Так, говорят, что ни один атом не нагревается и не охлаждается и потому не высыхает и не увлажняется и тем более не становится белым или черным и вообще не принимает каких-либо свойств, так как он никоим образом не меняется»94. Концепция атомизма содержит, таким образом, представление о неуничтожимо-сти и несотворимости материи. Эту материалистическую мысль Демокрита подтверждают и сообщения других авторов, например Псевдо-Плутарха: «Демокрит Абдерский полагал вселенную бесконечной, никем не сотворенной. Он говорил также, что она неизменна и вообще причины того, что ныне совершается, не имеют никакого начала. Издавна, от вечности все наполнено определяющей необходимостью, все, что было, есть и будет»95. Демокритово материалистическое понимание возникновения и развития мира выливается в этом смысле в атеизм.
б. ФИЛОСОФСКИЕ ИДЕИ ГЕРАКЛИТА
Философское учение Гераклита явилось одним из лучших достижений
древнегреческой культуры. Он выступил в защиту ионийского материализма и
стихийной диалектики против идеалистических и антидиалектических течений.
Своё передовое философское учение Гераклит развивал в борьбе против
мифологического мировоззрения Гомера и Гесиода, против идеалистических и
антидиалектических философских учений Пифагора, Ксенофана, Гекатея.
Гераклитова философия является вершиной стихийного диалектического
понимания мира не только в досократовокой философии вообще. Здесь речь идёт
не о цельной теоретической системе диалектического подхода к миру, а
скорее об интуитивном объяснении сущностных и в то же время универсальных
черт диалектики. И хотя некоторые позднейшие мыслители глубже, чем
Гераклит, разработали отдельные стороны зародившихся концепций диалектики,
но ни у кого из них не было такого универсального воззрения, какое было у
Гераклита. Предметом человеческих знаний Гераклит, как материалист, считал природу.
Гераклит одним из первых обратил внимание на характер человеческого
познания. Познание, согласно его взглядам, стремится постичь сущность, т.е.
логос. Кто его не понимает, не может ничего понять в развитии мира.
сновное положение философии Гераклита передаёт Платон в своем
диалоге "Кратил". Платон сообщает: “Где-то говорил Гераклит, что всё
движется, и ничто не покоится и, уподобляя сущее течению реки, он говорит,
что невозможно дважды войти в ту же самую реку”
а. МИЛЕТСКАЯ ШКОЛА
Милетская школа известна как первая философская школа. В ней впервые сознательно был поставлен вопрос о первоосновах всего сущего. И хотя философия в этот период представляет, собственно, совокупность всех видов и форм познания (как теоретического, так и практического), главный интерес всех представителей милетской школы охватывает определенный круг проблем. На первом месте здесь стоит вопрос о сущности мира. И хотя отдельные представители милетской школы этот вопрос решают по-разному, их взгляды имеют общий знаменатель: основу мира они видят в определенном материальном принципе. Можно сказать, что эта первая греческая философская школа стихийно тяготеет к материализму. Вообще вопрос о взаимном отношении материального и духовного принципов, естественно, еще не ставился, он был сформулирован позже. Представители этой школы интуитивно понимали мир как материальный. Вместе со стихийным материализмом в мышлении этих философов проявляется и «наивная» диалектика, с помощью понятийных средств которой они стремятся постичь мир в динамике его развития и перемен. Первый из ионических философов — Фалес из Милета
ДОСОКРАТИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ.
а. Милетская школа.
б. Философские идеи Гераклита.
в. Атомизм Левкиппа и Демокрита
г. Элейская школа.
Философия как феномен культуры создана гением древних греков в городах-государствах, где были достигнуты политические свободы.
Периоды развития философии.
1. Натуралистический, VI-V вв. до н. э. Представители: ионийцы, милетцы, пифагорейцы, элеаты, плюралисты, физики-эклектики.
2. Гуманистический: софисты, Сократ.
3. Классический. Платон и Аристотель.
4. Эллинистические школы: киники, эпикурейцы, стоики,скептики.
5. Религиозный. Неоплатонисты: от языческих до представления о едином благе.
6. Период христианской, мысли. Филон Александрийский, догмы зарождающейся религии.
Характерные черты:
Синкретичность - нерасчлененность важнейших
проблем.
Космоцентричность - охват всего Космоса и мира
человека. Пантеистичность - Космос – чувственное и умопостигаемое абсолютное божество. Достижения на уровне понятий: идеи Платона; эйдос (форма) Аристотеля, лектон (смысл слова) стоиков.
Логика общих имен (не законов), этика добродетелей (не долга и ценностей), функциональность - отвечала на вопросы бытия, помогая жить.
Милетская школа VII—V вв. до н. э. - Фалес, Анаксимен, Анаксимандр.
Демифологизация античного мировоззрения.
Переход от родовых реалий к явлениям и событиям.
Все находит начало в первичной субстанции. Она то, что для объяснения не нуждается в чем-то другом: вода (Фалес), воздух (Анаксимен). Апейрон - вечное и беспредельное начало (Анаксимандр).
Пифагореизм, VI-V вв. до н. э. Пифагор: все есть число, в числах - основа сущего, числовые соотношения - источник гармонии Космоса, приближение к законам науки.
Элейская (элеаты), VI—V вв. до н. э. - Парменид, Зенон, Мелисс Самосский. Единое бытие - непрерывное неизменное присутствующее во веет, исключая множественность вещей и их движение. Главная роль в познании принадлежит мышлению, не чувству;
Гераклит Эфеса. Первоначало сущего, душа и разум-логос - мировой огонь. Все течет. Борьба противоположностей. В Космосе - скрытая гармония. Просвещенная монархия.
Атомизм, Vв. до н. э. Демокрит, Левкипп. Все - из сочетаний атомов, неделимых однородных частиц.тВсе - согласно необходимости. Случайностей нет.
ПОНЯТИЕ МЕТАФИЗИКИ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
В книге «Метафизика» Аристотель пишет о том, что «есть некоторая наука, исследующая сущее как таковое, а также то, что ему присуще само по себе. Эта наука не тождественна ни одной из так называемых частных наук, ибо ни одна из других наук не исследует общую природу сущего как такового, а все они, отделяя себе какую-то часть его, исследуют то, что присуще этой части…»1. Такой наукой у Аристотеля и является первая философия, т. к. в ее задачи входит поиск начал и высших причин по ту сторону физической реальности, в отличие от науки о подвижных структурах природы, названной им физикой или второй философией. С I в. до н. э. синонимом «первой философии» становится метафизика.
В этой связи Аристотель приводит четыре определения метафизики: 1) исследование первых начал и причин; 2) познание «бытия, поскольку оно бытие»; 3) знание о субстанции; 4) знание о Боге и субстанции сверхчувственной.
В этот период основным постулатом метафизики выступал принцип тождества бытия и мышления
Метафизика содержит основные принципы бытия: мир - совокупность субстанций, сочетание материи и формы, эйдоса; вещь имеет четыре причины: сущность (форму), материю (субстрат), действие (начало движения) и цель. Энтелехия - возможность и осуществление, форма и материя, действующая причина и цель. Внутренне движущие силы вещей - идеи (формы, эйдосы). Источник движения и изменчивого бытия - вечный
и неподвижный «ум» (нус) - перводвигатель. Ступени природы: неорганический мир - растение - животное - человек. Ум выделяет человека. Этика: главное - умеренность (метриопатия), разумное поведение. Человек - существо общественное. Идеальные формы государства - монархия, аристократия, умеренная демократия (политика). Наихудшие - тирания, олигархия, охлократия. Суть искусства – подражание (мимесис); цель трагедии - очищение духа (катарсис).
СТРУКТУРА ФИЛОСОФСКОГО ЗНАНИЯ
Теория познания, или гносеология, - это раздел философии, в котором изучается природа познания и его возможности, отношение знания к реальности, выявляются условия достоверности и истинности познания. Познание можно определить как совокупность процессов, обеспечивающих человеку возможность получать, перерабатывать и использовать информацию о мире и о себе. В истории философии вплоть до XIX в. определение понятия «познание» устанавливалось чаще всего путем сопоставления
знания с мнением и верой. В XX в. «познание» тоже оказалось производным от «знания», причем крен в сторону истинного, научного знания усилился.
Наиболее приемлемым можно считать подход к познанию с позиции типов деятельности в пределах субъектно-объектных отношений.
Деятельность субъекта расчленяется, как известно, на три основных типа: практическую, ценностно-ориентационную и познавательную. Необходимо сопоставить последний тип с двумя предыдущими.
В отличие от практической познавательная деятельность есть духовная деятельность, которая сама не изменяет вещественно-субъектные, материальные системы, не преобразует природу и общество. В пределах же духовной деятельности в отличие от духовной ценностно-ориентационной деятельности познание дает информацию не о ценностях, а о сущностях; акт оценки, включенной в эту деятельность, есть осознание того, что те или другие явления могут удовлетворять наши потребности и интересы. В отличие от этой деятельности познание есть деятельность по получению, хранению, переработке и систематизации осознанных конкретно-чувственных и понятийных об-
разов. Знание же - результат познания. Видов познания будет столько же, сколько и видов знания.
Виды познания: обыденное, религиозное, мифологиче-
ское, художественное, научное, эмпирическое, теоретическое и др.
Путь познания имеет свою собственную эволюцию от способа отражения через способ познания к научному методу. Эта эволюция принимает во внимание средства элементарного отражения, которые в основном одинаковы у человека и животного и различаются по степени развития. Осознание человеком способа познания добавляет к его структуре новые элементы: понятийный аппарат, систему общелогических приемов познания, категориальный каркас познания и его регулятор в виде системы принципов
и логики познания. Метод познания - это творческая лаборатория субъекта познания, ориентированная на способы самодвижения и саморазвития объекта познания.
Метод определяется природой объекта и уровнем его освоения. Выделяют общелогические приемы познания (анализ, синтез, абстрагирование, обобщение, индукцию и дедукцию, аналогию и моделирование), методы чувственного познания (наблюдение, описание, измерение, эксперимент) и рационального (идеализацию, формализацию, аксиоматический, гипотетико-дедуктивный методы, методы мысленного
эксперимента, единства исторического и логического) познания. Также существуют формы научного и вненаучного познания.
Явления или процессы, на которые направлена познавательная активность людей, называют объектом познания. Тот, кто осуществляет познавательную деятельность, становится субъектом познания. Это может быть индивид, группа, общество в целом.
В истории философии сложилось несколько моделей гносеологического отношения субъекта и объекта. Одна из первых принадлежит древнегреческому мыс-
лителю Демокриту. У него субъект фигурирует не как объект познания, а как его образ. Образ – тончайшая оболочка тела, материальная копия объекта. Оторвавшись от тела, он обретает самостоятельность. Образы исходят от всех вещей, растений и живых существ
вследствие их энергичного движения и теплоты. Образ, достигая органов чувств, вызывает соответствующие ощущения. Представители философии объективного идеализма ссылались на «непосредственную данность» объекта в мысли субъекта. Чувственному миру, возникающему на время, исчезающему насовсем, древнегреческий философ Платон противопоставляет идеальный мир как действительный и реальный.
Г. Лейбниц отрицает субстанциональную пропасть между Богом и миром, утверждает принцип «предустановленной гармонии» как логической взаимосвязи всех вещей мира, непрерывности их развития и совместимости. Г. В. Ф. Гегель свое гносеологическое отношение к миру выстраивает на базе принципа тождества мышления и бытия, тождества логического и исторического. В условиях тождества бытия и мышления взаимосвязь субъекта с окружающим миром сводится к его чистой духовной активности.
Объект же превращается в проявление, форму этой активности. Познание рассматривается как процесс конструирования объекта усилиями человеческого
ума, субъекта вне рамок его чувствительной деятельности. Далеко не продвинулись представители философии материализма, рассматривавшие связь субъекта и объекта как чисто физическое отношение. При этом познание видится как результат одностороннего
воздействия объекта на субъект. А в отношении между субъектом и знанием возникает проблема оценки знаний, определения их достаточности для решения
конкретной проблемной ситуации.
В отношении между знанием и объектом как источником знания есть свои проблемы Это вопросы истины знания, ее критерия. Всякое знание всегда интенционально, т. е. направлено на свой объект. Вопрос о соотношении образа и предмета, знания и реальности является основным вопросом гносеологии. Формой, связующей отношение субъекта и объекта, является образ. Образ субъективен по восприятию, но объективен по содержанию. В истории философии сложились три варианта связи образа и объекта: образ есть совокупность наших ощущений (позиция субъективного идеализма); образ есть постижение разумом объективно существующих идей (объективный идеализм); образ есть субъективное освоение объективной действительности, существующей независимо от сознания субъекта (материализм). По отношению к субъекту образы подразделяются на чувственные и рациональные. По отношению к объекту делятся на информационные и проективные. Из этого следует, что познание - сложный процесс, включающий различные формы субъективного освоения объективной действительности.
ОСОБЕННОСТИ ПОСТАНОВКИ ФИЛОСОФСКИХ ПРОБЛЕМ: ПЛЮРАЛИЗМ ПОДХОДОВ
Как теоретическая дисциплина, философия имеет ряд разделов:
. Онтология (ontos-бытие, logos-учение) - учение о бытии или о
первоначалах всего сущего.
. Гносеология (gnosis-знание, logos-учение) – учение о познании. Это
раздел, где изучаются проблемы природы познания и его возможностей.
Исследуются предпосылки познания, выявляются условия его достоверности
и истинности. Гносеология включает в себя следующие главы и отделы:
- Психология познавания – изучает субъективно-индивидуальные процессы
познавания.
- Логика знания – наука об общезначимых формах и средствах мысли,
необходимых для рационального познания в любой области знания.
(диалектическая логика, логика классов, логика высказываний, логика
отношений и т.д.)
- Критика познания – анализирует соотношение между элементами
объективными и субъективными.
- Общая история познания, эволюция познания.
. Аксиология (axios – ценность) – учение о ценностях.
В структуре философского знания выделяют так же:
. Социальную философию – анализ, изучение социального устройства общества,
человека в нём.
. Философскую антропологию – учение о человеке. (от проблемы происхождения
до космического будущего.)
. Философию культуры – раздел, где изучается, исследуется сущность и
значение культуры.
. Философию права – учение, наука о наиболее общих теоретико-
мировоззренческих проблемах правоведения и государствоведения..
. Философия истории.
. История философии.
Самостоятельное, не менее важное значение имеют такие разделы, как:
. Диалектика – (искусство ведения беседы, спора) - учение о наиболее общих
закономерных связях и становлении, развитии бытия и познания. Метод
познания.
. Эстетика – наука, изучающая сферу эстетического отношения человека к
миру и сферу художественной деятельности людей. (включает в себя теорию
эстетических ценностей, теорию эстетического восприятия, общую теорию
искусства.).
. Этика – философская наука, объектом изучения которой является мораль,
нравственность, как форма общественного сознания, как одна из сторон
жизнедеятельности человека.
Известны попытки чёткой классификации внутри философского знания, например:
- Методологический отдел философии (логика, онтология, гносеология)
- Систематизация данных научного познания.
- Оценивающий отдел философии (область вопросов связанных с фактами
оценки деятельности человека).
Современные философы отказываются от построения многоступенчатых
классификаций, поскольку для философии нет запретных тем.
ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ
И ЕЕ МЕСТО В СИСТЕМЕ НАУЧНОГО ЗНАНИЯ
Вопрос о предмете и функциях философии связан с выявлением отношения философии к частным наукам в историческом аспекте. Он предполагает определенную оценку концепции «распочкования» предмета философии и концепции «предметного самоопределения философии», где речь идет только о научной стороне философского знания. В концепции «распочкования» в связи с исторической предпосылкой сформировался вопрос о взаимоотношении всеобщего и частного знания как проблемы, а также обнаружилась недостаточность натурфилософских построений.
Основы философии закладывались в XVIII в. О. Конт утверждал об изменениях предмета философии в связи с появлением частных наук, что постоянно сужало ее рамки. Философия не может иметь собственного предмета познания. Это форма мировоззрения.
Ее предметом является всеобщее в системе «мир - человек», и в основном тот же круг проблем, что и в других формах мировоззрения. Эта система при первичном подразделении распадается на две противоположные, но взаимосвязанные подсистемы - «мир» и «человек».
Каждая из сторон подразделяется на уровни, взаимоотношения между сторонами - на четыре аспекта: онтологический, познавательный, аксиологический, духовно-практический. В предмет философии входит всеобщее в материальном бытии и целостное бытие человека. Предмет философии в основном отличен от предмета частных наук, изучающих материальное бытие и человека, таким своим представлением, как отношения человека к миру, мира к человеку. Но такой срез предмета философии также берется в его
всеобщей определенности.
Философски всеобщее выражает факт раскола мира на материальное и духовное и их взаимосвязь. Словом, в предмет философии входит только то из материально-всеобщего, что включено в создаваемую человеком универсальную картину мира под призмой таких понятий, как Истина, Красота, Добро и Справедливость. Такие всеобщие в материальной действительности понятия могут служить человеку элементами для формирования мировоззрения.
Предмет философии в объектном смысле стабилен. Он не «распочковывался», т. е. не разбирался на части отдельными науками. Отличие философии от мифологической, религиозной и обыденной форм мировоззрения состоит в глубокой связи с наукой.
Отличие от натуралистической формы, также входящей в науку как сферу культуры, - в опоре на понятия и принципы какой-либо частной науки в решении мировоззренческих проблем, в широком базисе, включающем не только весь комплекс частных наук, но и опыт художественного освоения действительности и весь опыт человечества. Философия обобщает эту информацию во всеобщих категориях. Имеется несколько теоретических моделей понимания категории всеобщего. Реализм - общее существует, помимо единичных вещей, как их первооснова, свойство. Концептуализм - общее существует лишь как свойство абстрагирующего мышления. Репрезентативизм – общее существует как свойство отдельных единичностей представлять сущность класса однородных вещей.
ОСОБЕННОСТИ И ПРЕДСТАВИТЕЛИ НЕМЕЦКОГО ИДЕАЛИЗМА. ПРОИСХОЖДЕНИЕ ТЕРМИНА «НЕМЕЦКАЯ КЛАССИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ».
Немецкая классическая философия (конец XVIII – начало XIX в.) – одно из самых мощных интеллектуальных течений в истории западной культуры. Ее можно рассматривать как последнюю фазу развития классического европейского философствования. Немецкая классическая философия имеет всемирно-историческое значение в истории философии. Именно с нее в Германии, а во многом и в Европе вообще, получил развитие метод "разумного", теоретического рассмотрения проблем. С этим методом связан поворотный пункт всего новоевропейского стиля мышления: если Средние века характеризовались разрывом мира и сознания на поту и посюсторонность, то философия Нового времени занималась преодолением этого разрыва.
Важную роль в формировании немецкой философии сыграли
достижения естествознания и общественных наук: стали развиваться
физика и химия, продвинулось вперед изучение органической
природы. Открытия в области математики, позволившие понять
процессы в их точном количественном выражении, учение Ламарка
об обусловленности развития организма окружающей средой,
астрономические, геологические, эмбриологические теории, а также
теории развития человеческого общества – все это со всей остротой
и неизбежностью выдвигало на первый план идею развития как
теорию и метод познания действительности1.
Интерес почти всех основных философских учений направлялся на постижение единства Бога и мира, мышления и бытия. Мышление становилось более независимым от теологии и культа. Восторжествовала установка на свободное и открытое исследование, критическое испытание перед судом непредвзятого разума. Эта установка стала мыслиться как социальная норма, порожденная новой эпохой. Перед окрепшим разумом раскинулся необъятный мир, требующий своего познания, и в лице немецкой классической философии разум попытался объять необъятное.
Было подвергнуто критике и теоретическому исследованию все, начиная от вопросов метафизики и кончая историей, правом, искусством, моралью, наукой и т.д. Немецкая классика, проявляя такую всеядность, стремилась снабдить происшедшие в социальной и духовной сферах изменения своего рода "мандатом общеметафизического процесса", т.е. пыталась и в метафизике произвести революцию, которая уже происходила в общественных отношениях2.
Необходимо было философию привести в соответствие с жизнью, и жизнь в соответствии с положениями философии. В этой связи в немецкой классике был проявлен универсальный интерес к человеческой активности. Необходимо было новое учение о субъекте, сознательной установкой которого было бы не послушание, но самостоятельная активность: именно такой индивид необходим был развивающемуся капитализму. Таким образом, развитию немецкой классической философии способствовали глубочайшие изменения, которые происходили в экономической, социально-политической и духовно-идеологической жизни всей Европы. Если говорить о последнем факторе, то ему способствовали как борьба просвещенческого свободомыслия с религией, так и перемены и достижения в естествознании (стал отходить в прошлое механицизм, зарождались такие науки как химия и биология, учения о магнетизме и электричестве).
Развитие немецкой классической философии было
одним из важнейших выражений эпохального подъема
духовной культуры, начавшегося в германских государствах с середины XVIII в. Этот подъем был включен в общеевропейское движение общественной мысли, получившее название Просвещения.
Немецкая классическая философия развивалась в эпоху глубочайших изменений, которые происходили в экономической, социально-политической и духовно-идеологической жизни всей Европы, прямо или косвенно затрагивая также немецкие государства и становясь предметом осмысления живших в них философов, чей мировоззренческий кругозор при всей его определенности условиями своей страны не был национально
ограниченным.
Немецкая классическая философия представляет собой единое духовное образование, которое характеризуется следующими общими чертами:
Своеобразным пониманием роли философии в истории человечества, в развитии мировой культуры. Классические немецкие философы полагали, что философия призвана быть критической совестью культуры, «конфронтирующим сознанием», «усмехающимся над действительностью», «душой» культуры.
Исследовались не только человеческая история, но и человеческая сущность. У Канта человек рассматривается как нравственное существо. Фихте подчеркивает активность, действенность сознания и самосознания человека, рассматривает устройство человеческой жизни согласно требованиям разума. Шеллинг ставит задачу показать взаимосвязь объективного и субъективного. Гегель расширяет границы активности самосознания и индивидуального сознания: самосознание индивида у него соотносится не только с внешними предметами, но и с другими самосознаниями, из чего возникают различные общественные формы. Он глубоко исследует различные формы общественного сознания. Фейербах создает новую форму материализма – антропологический материализм, в центре которого стоит реально существующий человек, который является субъектом для себя и объектом для другого человека. Для Фейербаха единственными реальными вещами являются природа и человек как часть природы.
Все представители классической немецкой философии относились к философии как к специальной системе философских дисциплин, категорий, идей. И. Кант, например, выделяет в качестве философских дисциплин, прежде всего, гносеологию и этику. Шеллинг — натурфилософию, онтологию. Фихте, считая философию «наукоучением», видел в ней и такие разделы, как онтологический, гносеологический, социально-политический. Гегель создал широкую систему философских знаний, в которую вошли философия природы, логика, философия истории, история философии, философия права, философия морали, философия религии, философия государства, философия развития индивидуального сознания и др. Фейербах рассматривал онтологические, гносеологические и этические проблемы, а также философские проблемы истории и религии.
ОСНОВНЫЕ ИДЕИ ФИЛОСОФИИ ФРАНЦУЗСКОГО ПРОСВЕЩЕНИЯ (ВОЛЬТЕР, Ж-Ж. РУССО, П. ГОЛЬБАХ, Ж. ЛАМЕТРИ).
Национальные школы Просвещения имели свои особенности. Философия французского Просвещения отличается своей радикальной социальной и антиклерикальной направленностью. Для нее характерна блестящая литературная форма, в ряде случаев дающая литературные и публицистические шедевры (Дидро, Вольтер, Руссо). При все своем остром интересе к социальной и исторической проблематике французские просветители не создают общей философии истории, растворяя специфику исторического в природе с ее властью случайности и в произволе человеческой воли. Цвет французского Просвещения объединило издания «Энциклопедии» (1751-1780), возглавленное Дидро и Д’Аламбером. «Энциклопедия » стала своего рода эмблематически деянием просветителей, поскольку объединяла в себе функции пропаганды науки, воспитания граждан, воспевание созидательного труда, объединения авторов в «партию» просветителей, эффективного практического предприятия и «полезной» эстетики, воплощенной в великолепных гравюрах. В программных статьях («Вступительное рассуждение», «Энциклопедия») перед «добротной» философией была поставлена задача «объять единым взглядом объекты умозрений и операции, которые можно выполнить над этими объектами» и строить заключения «исходя из фактов или общепринятых истин».
СОЦИАЛЬНО-ПОЛИТИЧЕСКИЕ ВЗГЛЯДЫ Т. ГОББСА И ДЖ. ЛОККА (ПРОИСХОЖДЕНИЕ ГОСУДАРСТВА, ЕСТЕСТВЕННОЕ СОСТОЯНИЕ И ПРАВА ЧЕЛОВЕКА).
Т.Гоббсом была разработанная концепция естественных прав и общественного соглашения. Сущность концепции естественных прав человека заключалась в признании того, что люди от природы наделены правом на жизнь, свободу, собственность и безопасность и никто не должен зариться на естественные права как неотъемлемые от самой сущности человека. Этими правами люди были наделены в естественном (то есть додержавному) состоянии. Это состояние Т.Гоббс умов как “войну всех против всех”. Единство государства, общества, правительства, народа – центральная концепция “Левиафану”. Приобретением теории политической культуры стали сформулированы Гоббсом 19 “естественных законов” – правил человеческого сожительства, общественных регуляторов – нормативов, основными среди которых он считал общечеловеческую максиму: “не делать другого того, чего не видел бы, чтобы было сделано относительно тебя”. Превращая моральные (естественные) законы в гражданских, Гоббс фактически лишает мораль ее специфической регулятивной функции, отождествляет ее с политикой. підпорядковуючи ее заданию государственной целесообразности. Не случайно образ “Левиафана” стал именительным для характеристики тоталитарных, антигуманих политических режимов. Власть монарха не подлежит любому контролю, он стоит над законом. Гоббс уверен, что государство – это и есть общество, а общество – это есть государство, которые стоят над человеком. По мнению Гоббса, все, что нужно для спасения, содержится в двух добродетелях: вере в Христа и подчинении законам. Смысл политической концепции Гоббса заключался в разработке сценария авторитарной модернизации, которая предусматривает жестокое ограничение политической свободы при сохранении и гарантировании свободы экономической. Политические идеи Гоббса повлекли влияние на последующее развитие цивилизации.
Джон Локк (1632-1704)
Английский философ и политический мыслитель, развил государственно-правовые концепции Нового времени также, как и Т.Гоббс, разработал концепцию естественных прав и общественного соглашения. Но он подчеркивал мирный характер людей в естественном состоянии, однако не исключал возможность возникновения угрозы существованию естественных прав людей. Дж. Локк считал, что люди лишь частично делегируют права, ограничивая таким образом власть, давая ей “минимальные” полномочия, храня при этом индивидуальные особенности.
Государство, по мнению Дж. Локка, возникают там, где свободные люди отказываются от естественного права на самозащиту, на наказание насильников и передают его обществу. Причина, которая вынуждает перейти от естественного состояния к гражданскому, заключается в ненадежности прав в естественном состоянии, где акцент смешивается на субъект реализации, а потому право здесь всегда релятивно, подвластно отдельному субъективному духовые. Цель государства – это сохранение свободы и собственности, государство ставит своим заданием продуцировать законы, карать нарушителей права и защищать граждан от внешних нападений. Поэтому государственная власть разделяется на законодательную, исполнительную и союзную (федеральную). Дж.Локк требовал четкого отделения власти исполнительной от законодательной. Следовательно, Локк выставляет требование четкого распределения власти как основного принципа строительства государства, деятельность которого таким образом, хранит естественное право. Во взглядах Дж.Локка на политический строй общества наблюдается стремление приспособить теорию к той форме правления, которая установилась в Англии в результате буржуазной революции 1688 года.
Согласно Дж.Локком, власть разделяется на законодательную, исполнительную и федеральную. Первая устанавливает нормы поведения граждан. Вторая принимает меры относительно применения законов, а третья определяет отношения государства с другими государствами. Судебную власть Дж.Локк не отмежет от исполнительной.
Суть локковської концепции заключается в том, что он будет постулировать неразрывную взаимозависимость основных политических и экономических прав человека. Без частной собственности человек не в состоянии удовлетворить свои потребности как человека. Дж. Локк выступает фактически как теоретик конституционных прав, при которых законы и исполнительная власть покорены правовой форме государства и естественному праву. Локк – защитник политических прав и свобод человека и гражданин, как таковых, которые выплывают по естественным правам, становятся ограничителями полномочий государства. Дихотомия, “лицо-государство” развязывается Локком в интересах первого элемента – лица. Права человека преобладают над любыми.
Основные политические взгляды Дж. Локка : первичным видом человеческого единения считал “естественное состояние”, в котором люди являются свободными и ровными, руководствуются естественным законом, установленным Богом; потребность в регламентации отношений собственности становится главной причиной формирования общества; отказавшись от части своих естественных прав, люди заключают между собой общественный договор, образовав гражданское, а затем и политическое общество (государство); государство выступает гарантом естественных прав, суверенитет защелкивающийся за народом; гарантия воплощения свободы – ровный для всех, обязательный и постоянный закон; общество и государство – не одно и тоже, общество может создать другую, более совершенную власть; необходимый раздел полномочий между законодательной и исполнительной властями.
По второму вопросу следует отметить, что политические учения эпохи Просветительского следует начать с того, что в них можно найти: развитие гуманистических начал в политической теории освобождения ее от теологии; анализ проблем прав и свобод человека, закона и государства, демократического уклада общества.
ГНОСЕОЛОГИЯ ДЖ. ЛОККА, ДЖ. БЕРКЛИ И Д. ЮМА.
Локк
Одним из самых выдающихся философов Нового времени был Джон Локк (1632-1704) «Вопрос о подлинной сущности системы философских взглядов Локка и месте в этой системе его основных идей и принципов – это в определенной мере вопрос о предпосылках научной философии – диалектического материализма», - пишет Г.А. Зинченко, один из исследователей творчества Локка.
Локк положил начало целой полосе в истории мысли – «британскому эмпиризму XVIII в., который развился затем и на французской почве, придав всей прогрессивности философии этого столетия новый облик…».
Главный труд Д. Локка «Опыт о человеческом разуме», над которым он работал почти 20 лет и опубликовал в 1790г., а также многие другие работы сыграли большую роль в становлении материалистического эмпиризма.
Исходным пунктом гносеологии Локка было положение об опытном происхождении всякого человеческого знания. В антитезе рационализму Декарта и Лейбница Локк разработал сенсуалистическую теорию познания.
Тезис об опытном происхождении разума, выдвинутый ещё Демокритом и Эпикуром, ставший центральным пунктом в гносеологических разработках Бэкона и Гоббса, получает фундаментальное обоснование только в творчестве Д. Локка в его «опыте о человеческом разуме».
Локк подвергает критике теорию врожденных идей, которая господствовала в современной ему философии. В своей критике Локк использует данные медицины, психологии, этнографии.
Объясняя богатство человеческих знаний его происхождением из чувств, из опыта, в которых человеку дана объективная природа, Локк гносеологически обосновывает материалистический тезис о природе, материи как естественном предмете человеческих знаний.
Локк различает два вида опыта: внешний, состоящий из совокупности ощущений, и внутренний, образующийся из наблюдений ума над своей внутренней деятельностью. Источник внешнего опыта – реальный мир вне нас. Внутренний опыт – «рефлексия» совокупность проявления всей многообразной деятельности ума.
Одно из центральных мест в учении Локка занимает учение о первичных и вторичных качествах, которое возникло под влиянием Р. Бойля. Первичные качества, это качества, неотделимые от тела, сохраняющиеся в нем постоянно, это реальные качества, такие, как плотность, протяженность, число и т.д. вторичные качества по мнению Локка не принадлежат самим вещам, хотя мы их воспринимаем, как принадлежащие им, это цвет, звук, вкус и пр. Иными словами Локк делит качества на объективные и субъективные.
Локк не сомневается, что внешний мир существует, но он считает, что точное и надежное знание мира является только через идей первичных качеств. Положение Локка о вторичных качествах не лишены противоречий и двусмысленности, что дало повод многим его толкователям обвинить философа в агностицизме. И.С. Нарский в связи с этим пишет «к слабым сторонам учения Локка о первичных и вторичных качествах восходили и агностицизм Юма, и «теория символов» Г. Гельмнгольца, и отчасти даже теория иероглифов Г.В. Плеханова». Философия и последующих веков по-разному трактовала данное учение.
Локку принадлежит видная роль в создании так называемого метафизического метода в философии. Анализ, расчленение явлений природы, их классификация, изучение каждого явления в отдельности доминировали в науке Нового времени. Как отмечает Энгельс, Бэкон и Локк перенесли данные метод из естествознания в философию, где он надолго стал господствующим.
Согласно Локку идеи, приобретенные из ощущений и из рефлексий составляют лишь материал для знания. Этот материал должен пройти обработку путем сравнения, сочетания и отвлечения, или абстракции.
Не все идеи одинаково ценны для познания, одни из них ясны и отчетливы, другие – смутные. По своему значению для познания идеи бывают 1) реальные (или фантастические), 2) адекватные (или неадекватные), 3) истинные (или ложные).
Учение Локка о языке связано с его теорией абстракции. Согласно Локку слова становятся общими, поскольку они становятся знаками общих идей. Все отвлеченные общие идеи – произведения разума. По степени точности Локк различает три вида бесспорного знания: созерцательное или интуитивное, демонстративное и чувственное. Локк считает, что неспособность ума получить ясное и отчетливое знание вовсе не означает, что человек обречен на полное незнание. Задача человека – знать то, что важно для его поведения, а такое знание вполне ему доступно.
Философия Джона Локка была вершиной в развитии британского материализма Нового времени.
Беркли
Большое место в философии и гносеологии Нового времени занимают логико-гносеологические учения идеалистического эмпиризма Д. Беркли и Д. Юма.
Родоначальником откровенной субъективно-идеалистической тенденции в понимании логического мышления и вопросов гносеологии Нового времени был Джорж Беркли (1685-1753).
В борьбе против материализма Беркли старается опереться на некоторые двусмысленные положения сенсуализма Локка, а также на феноменалистское понимание чувственного опыта.
Беркли пытался доказать, что существование как таковое и существование в восприятии – тождественны. Главный тезис его субъективного идеализма – «существовать – значит быть воспринимаемым. Непосредственным объектом нашего познания по Беркли является не внешний объект, а лишь наши ощущения и представления.
Философское учение Беркли (основные его произведения «Трактат о началах человеческого знания» (1710), «Три разговора между Гиласом и Филонусом» (1713), «Алеифрон или Мелкий философ» (1732), «Сейрис или Цепь философских размышлений и исследований…» (1744) проникнуто стремлением опровергнуть материализм и дать обоснование религии.
Беркли пытался объяснить существо познавательного процесса как познание своих же собственных ощущений, познающий субъект имеет дело не с внешними предметами, а с ощущениями, которые собственно и составляют сами эти предметы. По Беркли вещи или единичные предметы есть не что иное, как модификация нашего сознания. Беркли используя учение Локка о субъективности «вторичных качеств», объявляет феноменами сознания все качества вещей, как первичные, так и вторичные.
Все вещи и все их качества представляют собой только комбинацию различных ощущений или собрания идей.
По Беркли существует три критерия реальности. Первый критерий – это сама возможность ощущений или чувственного восприятия. Второй критерий – различная степень «реальности» идей. Идеи у Беркли бывают ясные и устойчивые и слабые и неустойчивые. Первые идеи – порождение духа, более могущественного и мудрого, чем человеческие духи. В первых идеях больше реальности, чем во вторых, они «более упорядочены и отчетливы». Третий критерий реальности – это восприятие одних и тех же явлений одновременно различными людьми, а не одним человеком.
Как замечает П.Д. Шашкевич «… ни один из рекомендованных Беркли критериев реальности идей не является надежным именно потому, что все они не выводят нас из сферы сознания, т.е. имеют субъективно-идеалистический смысл».
Беркли, отвечая на вопрос о том, откуда берутся все наши идеи и что их обуславливает, отрицает объективное существование внешнего мира и указывает на бога как на первопричину человеческих идей и сознания. В данном случае Беркли переходит на позицию объективного идеализма. В результате мир у Беркли – это порождение единой верховной причины.
Такое решение вопроса относительно источника природы и чувственных идей приводит Беркли к идеалистической концепции абстрактного мышления. Беркли, как основоположник идеалистического номинализма отбрасывает локковскую теорию мышления, считая, что наш ум вообще не способен образовать отвлеченные идеи или общие понятия. Он создает собственную теорию репрезентативного мышления, где общее понятие заменяет слово – знак, символ.
Субъективно-идеалистическое учение Беркли нашло своё продолжение в творчестве Д. Юма. Используя многие положения своего предшественника, он придал им агностическую окраску.
Юм
Главное место в философии Девида Юма (1711-1776) занимает его теория познания. В процессе её создания Юм исходит с одной стороны из гносеологии Локка, а с другой из субъективно-идеалистического учения Беркли. Юм отвергает материализм Локка и использует идеалистические элементы его теории познания. Отклоняя религиозный догматизм Беркли, Юм соглашается с его субъективным идеализмом.
Юм создает особую гносеологическую систему, в которой субъективный идеализм Беркли, переработанный в нужном направлении, сочетается с агностицизмом.
В 1739-40гг. Юм публикует главный свой труд «Трактат о человеческой природе», первая книга которого «О познании» была посвящена вопросам гносеологии, эту тему он также развивал в «Исследовании о человеческом познании» (1748) и др.
Свою теорию познания Д. Юм строит на анализе соотношения различных элементов человеческого познания «одна из особенностей учения Юма состояла в том, что он сделал методом своей теории познания – психологический анализ».
Элементы человеческого познания Юм считает впечатления и идеи, которые он объединяет общим термином «перцепции». «Перцепции» – это всякое содержание сознания безотносительно к своему источнику.
Юм устанавливает закономерности причинных связей между впечатлениями и идеями: «причинами наших идей являются впечатления, а не наоборот». Устанавливая причинную связь между «перцепциями», Юм постоянно ссылается на опыт, повседневную жизнь, на данные физиологии и психологии восприятий. Однако у Юма мир познания изображается лишь как проявление некоего имманентного сознания, связывающего начала или ассоциирующего качества воспринимаемых предметов. Само познание у философа сужается до простых операций комбинирования впечатлений и идей. Юм исследует ассоциативные связи и делит их на три вида: ассоциации по сходству, по смежности в пространстве и времени и по порядку причинно-следственных отношений.
С феноменалистским пониманием психических процессов связана концепция Юма образования общих абстрактных идей, которые по примеру Локка он делит на идеи модусов, отношений и субстанций. Однако, говоря о природе абстрактных идей, Юм полностью переходит на позиции репрезентативной теории.
Девид Юм создает собственную концепцию причинности, которая занимает центральное место в его гносеологии. Причинность по Юму – это особый вид отношений, которые могут быть сконструированы разумом без непосредственной опоры на чувства. Юм отрицает возможность возникновения понятий причины и следствия из естественного взаимодействия предметов, он отрицает также возможность априорного выведения понятия причинности путем логического анализа. Юм полагает, что мы не имеем права выводить следствие из причины в силу того, что действие абсолютно не похоже на причину. Юм заключает, что если связать что-либо причинной связью, то она должна касаться только наших впечатлений, а не внешних объектов.
Таким образом Юм отрицает не только объективный характер причинности, но и ставит своей основной целью разрушение того теоретического фундамента, на который опирается всё материалистическое учение о причинности и таким образом старается обосновать свой агностицизм.
Юм защищает точку зрения последовательного агностицизма, так как он по существу отвергает мысль о существовании внешних предметов и совершенно отрицает объективное значение человеческих восприятий.
Мировоззрение, его общественно-историческая природа. Структура мировоззрения.
В процессе становления общества у человека вместе со способностью познавать, ставить и осуществлять цели формировалось самосознание и на его основе мировоззрение. Житейские (стихийные) мироощущения и мировосприятие, основанные на здравом смысле и содержащие в себе предрассудки и мифические элементы, не отличались систематичностью, глубиной, обоснованностью. Теоретическое миропонимание, к которому принадлежит и философия, избавляется от названных недостатков. Первыми мировоззренческими понятиями явились «мир» (космос), «человек» (душа) и «Бог» (мировой разум). В отличие от наглядных образов миросозерцания понятия мировоззрения предполагают осмысленные, логические отношения.
В мировоззрении в интегративном виде представлены: знания, ведущие к поиску истины; ценности как отношение людей ко всему происходящему; жизненные позиции, сформировавшиеся на основе познания и оценок и превращающиеся через эмоции и волю в поступки.
Мировоззрение воплощается в индивиде как единство его философских, нравственных, политических, эстетических и иных представлений. Оно выявляет место и роль человека в обществе и в мире в целом, придаёт истории человечества смысл, обеспечивает общую ориентировку в совокупности бытия, направляет жизненную стратегию и программу поведения.
Исторические типы мировоззрения. Закономерность возникновения философии.
Философия как духовное явление в своем возникновении опирается на ду-ховные компоненты: мифологию, религию, древнее искусство и эмпириче-ские знания. Создатели мифов оперировали конкретно-чувственными каче-ствами предметов, упрощенно, односторонне и популярно истолковывая некие явления и проблемы. В мифе формировалось представление об органической связи человека с природой. Был начат поиск ответов на вопросы о тайнах рождения и смерти, происхождения мира, человека, о ценностном отношении к сущему.
Искусство способствовало зарождению философии через развитие фено-мена созерцания как первообщения человека с миром. Рисунки древности служили целям общения людей, передачи мысли, явились предвестником письменности. Через танец первобытный человек осознавал силу ритма, развивал индивидуальное самовыражение, формировал чувство коллективного единения.
У философии и религии имеется общая цель – вывести человека из сферы обыденности, придать его жизни смысл, открыть путь к самым сокровенным ценностям, увлечь идеалами. Наиболее существенная общая проблематика религии и философии – духовно-нравственная. Первоначально философия вырабатывалась в лоне религиозной формы сознания.
Хранителями и трансляторами элементарного, во многом наивного знания, основанного на опыте, были древние мудрецы. Первоначально было совокупное знание древних, именовавшееся философией. Постепенно происходила специализация знаний, формировались конкретные науки.
Социально-экономическими факторами возникновения и развития фило-софии явились:
А) поступательное экономическое и политическое развитие, способство-вавшее накоплению знаний, требовавших обобщения и систематизации;
Б) расширение контактов на основе торговли и судоходства, которые свидетельствовали об ошибочности прежних фантастических представлений, заменявшихся реальными образами;
В) появление социальных общностей требовало от индивида выработки нового типа самоопределения: ориентации не на привычку и традиции, а на собственный разум;
Г) отделение умственного труда от физического позволило отдельным ин-дивидам заниматься профессиональным теоретизированием, философствова-нием.
Статус и роль философии в современной культуре. Функции философии.
Предмет философии – самоопределение человека в диалоге с миром. Мировоззренческая функция философии обеспечивает ориентацию человека в усложняющемся мире. Методологическая функция философии направляет человека в его отношении к миру, учит стратегии жизни. Проблемы метода не ограничиваются рамками познания и ценностных ориентация людей, а выходят в сферу практики и решаются в широком социокультурном аспекте.
Одна из особенностей философии состоит в том, что она решает задачу теоретической рефлексии через рационально-рассудочную деятельность.
Философские знания образуют связную цепь, что свидетельствует о си-стемности философии.
Философское познание есть синтез человеческих знаний, что осуществ-ляется через категории. Учение о категориях развивали Аристотель, Кант, Гегель и др.
Основной категорией философии является категория бытия, ибо все яв-ления существуют, бытийствуют, имеют свою определённость.
Категории философии фиксируют характеристики природных и социальных объектов, включаемых в человеческую деятельность (категории «пространства», «времени», «движения», «предмета», «вещи», «количества», «качества», «меры», «отношения», «свойства», «причинности» и т.д.).
Категории философии характеризуют также человека как субъекта дея-тельности (категории «человек», «общество», «сознание», «добро», «зло», «красота», «вера», «надежда», «любовь», «долг», «совесть», «справедливость», «свобода» и т.п.).
В своих связях категории философии образуют категориальную модель мира, обнаруживаются в языке, феноменах права, нравственности, религии, эстетическом освоении мира, в функционировании техники, в политической культуре и т.д.
Философия содействует осуществлению связей между наукой, искус-ством и моралью, преодолевает разобщённость естественных и гуманитарных наук (координационно-интегративная функция). Вместе с тем, философия обращена ко всему многообразию сущего (плюралистическая функция).
Философия обращена не только на себя, но и на практику, на «вызов бытия», что подчёркивали Гоббс, В.С. Соловьёв, Н.А. Бердяев, Э.Гуссерль, классики марксизма.
Творческая функция философии выражается в том, что философия как способ миропостижения характеризуется выходом за рамки научного бытия, нередко опережает открытия и выводы науки.
Философия, основывающаяся на знании, логике и сомнении, взвешенности оценок, альтернативности подходов, содержит в себе критическое начало.
Материализм и идеализм – основные направления в философии. Проблематика и структура философии.
Философы, бравшие за основу миропонимания природу, материю, объективную реальность, существующую независимо от сознания, примыкали к различным школам материализма. Важнейшие его формы: стихийный, механистический и диалектический.
Стихийно-наивный материализм – представление об объективном существовании внешнего мира, не подкреплённое данными естествознания и обществознания.
Механицизм объясняет природу и общество законами лишь механиче-ской формы движения материи (Ф.Бэкон, Г.Гоббс, Б.Спиноза и др.)
Корни материализма уходят в адекватное отражение действительности на основе развивающейся практики, обобщения достижений техники и науки. Диалектический материализм опирается также на опыт развития цивилизации и культуры.
Позиция, по которой мир и человек объясняются исходя из духа, сознания, получила название идеализма. Объективные идеалисты (Платон, Гегель и др.) принимают за основу действительности некий всеобщий дух, а субъективные идеалисты (Беркли, Юм и др.) – ощущения, в целом сознание воспринимающего субъекта.
Идеализм опирается на определённые основания:
А) отрыв познания от материи, абсолютизация отдельных сторон мыслительного процесса, преувеличение активной роли мышления порождает идеализм;
Б) уходящие с исторической арены господствующие классы и группы были заинтересованы в иллюзорном, скрывающем истинные материальные факторы, отражении действительности;
В) по мере усложнения общественной жизни в деятельности человека возрастает роль духовных компонентов: психики, интеллекта, сознания и бессознательности.
В рамках идеализма, несмотря на его изъяны, нередко выдвигались по-ложения, имеющие важное значение, особенно при анализе диалектики, структуры и функций человеческого мышления. Идеалистическое признание бестелесных феноменов предвосхищало научное разграничение вещества и поля, стимулировало развитие науки и искусства.
В основе информационного общества лежат два взаимосвязанных про-цесса: революция информационная, вызванная ростом информации (основание роста духовности социума), и революция в информационно-кибернетической технике и технологии как материальной основе движения информации. Развитие цивилизации и культуры (в последней имеются материальная и духовная стороны) – основа не только диалектического материализма, но и идеализма.
ПРОБЛЕМАТИКА И СТРУКТУРА ФИЛОСОФИИ
Соотношение мира «внешнего» (по отношению к человеческому созна-нию) и мира «внутреннего» (субъективной, духовной жизни), материального и идеального выступает как универсальная формула любой философской проблемы.
Эта универсальная формула выражается в постановке основных вопросов. Главные вопросы античной философии: «Что есть бытие?» ( Парменид, Зенон), «Что есть идея?» (Платон), «Что есть форма и материя?» (Аристотель). В средние века основной вопрос – об отношении человека к Богу, в новое время – о методе познания. Гегель, Фейербах и Энгельс рассматривали проблему соотношения между бытием и мышлением. Кант сформулировал вопросы: Что я могу знать? На что я могу надеяться? Что я должен делать? Эти вопросы объединены общей проблемой – что такое человек?
С изменением ситуации на первый план выносятся более конкретные проблемы: о природе, практике, долге, свободе, счастье, смысле человеческой жизни, о соотношении свободы и необходимости, о зле, о существовании человека в «пограничных» ситуациях, о природе научного знания, о роли языка и т.д. Одной из центральных в условиях современной социальной трансформации является проблема обеспечения выживаемости человечества на основе укрепления жизнеспособности, стабильности социума, преодоления опасности катастроф, выбора приемлемой стратегии развития общества.
Многообразие философской проблематики обусловливает сложную структуру философии.
В современном представлении философия теоретически осмысливает ре-альность и трансформируется в: а) учение о бытии – онтологию; б) учение о деятельности – праксиологию; в) теорию познания – гносеологию; г) теорию ценностей – аксиологию; д) учение о человеке – философскую антропологию; е) науку о закономерностях и движущих силах развития общества – социальную философию (социологию). В качестве ядра философии в отечественной литературе нередко называли теорию диалектики.
Философская мысль Древнего Востока.
Веды- сборник древних мифов- священные книги. В ведах наблюдается акт творения мира, сопровождающийся жертвоприн. Касты: 1) Наиболее неразвитые души - шудры; 2) Вайшья землевладельцы, рем-ки, торговцы. 3) кшатрии - высшая военная знать 4) Самая высокая ступень среди людей - брахманы Упонишады- совокупность определенных религиозных, философских текстов 9-16в. до н.э. Природа и сущность мира док-ся более логично, последовательн, чем в ведах. Появл. эл-ты ест- научн.и соц. знания. Йога - соединение, участие, порядок, глубокое размышление, созерцание, прекр. д-ти сознания, возможность всем органам ч. тела фун-ть своб., в соотв. с внутр. закономерностями. Цель этого течения - освободить человека от страданий, привести его к самосовершенствованию. Буддизм
Отличается персонификацией. Будда действительно существовавший человек. Будда - прозвище, переводится как просветленный. Родился в богатой царской семье. Жил не выходя из дворца. Предавался радостям жизни. В 33 года стал на путь аскетизма. Неважно как человек живет. Главное, чтобы его посетило просветление. До этого может пройти много лет. Буддизм состоит в сознании Благородных истин :1. Жизнь есть страдания (расставания, болезнь, старость, смерть) 2. Страдание вызвано жаждой жизни. 3. Преодоление жажды жизни. 4. Путь к блаженству (нирвана - остывание, угасание) Путь к нирване состоит из 8 этапов : 1) понимание 4 истин; 2) воля; 3) правильные мысли; 4) Правильная речь - очиситить язык от сквернословия, лжи. 5) Правильные дела - не причинять никому зла, отказаться от плохих дел 6) Правильная жизнь честным трудом 7) Правильное усилие - очистить мысли, отказ от соблазнов) 8) Правильное понимание - истинная жизнь - в духовном совершенстве – Ниравана. 5 заповедей будды : 1) не вреди живому 2) не бери чужого 3) воздерж. от запрещ. половых связей 4) не лги 5) не пей алкогольные напитки. Прошедший 8 стадий - святой, достигает нирваны, выходит из круговорота перерождений. Если нет, то можно подготовить себя к спасению в одном из следующих перерождений.Будда не учил конечности или бескон-ти, смерти, бессмертию. Он считал, что необходимо знать реальный мир. Даосизм. Лао-дзы - древнекит. фил. 4-5 века до н.э. (дзы - учитель). Современник Конфуция (лет на 20 старше). разработал понятие "Дао" - центр. понятие даосизма. Предметом фил. есть понятие дао- 1)источник происхождения всего сущего; 2)мировой закoн. С помощью этого понятия можно дать универсальный ответ на вопрос о происхождении и существовании всего сущего. Иероглиф дао - дорога + голова идущего человека. Дао - дорога, по которой ходят люди. Благодаря дао рождаются и уходят в небытие предметы. Дао первично. Это источник всего, а не просто путь. Дао одновременно материально и нематериально, но в тоже время материально и духовно. Душа есть у всего сущего. Дао разделяется на вечное (связанное с небытием) и материальное (связ. с бытием). Конфуций.
Конфуций (551-479до н.э.) - кит. филос. В его учении 3 основных эл-та: 1) учение о небе и духах; 2) учение об общ-ве; 3) этика.(1) имеется 2 начала всего сущего: янь - мужское, светлое, небо; инь - темное, женское, земля, война, ложь. Все сущее комбинация этих 2 начал. При устройстве об-ва главный принцип - любовь к ближнему, человеколюбие (жиэнь). Чего не желаешь себе - не желай другому. Управлять страной надо на основе правил поведения (ли), регулирующих отношения между подданными и правителями, старшими и младшими. Благородные - получили знания, ценят небо, старших, обладают нравственной силой, стремяться к самопожертвованию. Низкие - к удовлетворению своих потребностей. Проводит параллель м-ду социальными и семейными отношениями (государь - сын неба, отец и мать для народа). Вести гос. дела может только мудрый человек. Нравственно-эстетическое учение - главное в его теории. Смысл жизни - познать небо, познать свое предназначение (дао). Все несчастия от того, что мы не можем познать дао и реализовать его. Все зависит от того чего больше в человеке: янь - благородный (следует долгу, требователен к себе, живет в согласии со всеми, но идет своим путем, идет на смерть ради других, чтит мудрых, управляет людьми), инь - низкий. Свои мысли оставил в виде "Бесед" с учениками. Этика. "Исправление имен". Все изменяется. Нужно заботиться о том, чтобы в об-ве все оставалось неизменным.
Космологизм ранней греческой философии. Проблема первоначала.
На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. М., новая картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот - все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кисло-род, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит) неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень,результат воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхъестественным силам второ-степенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого. На первых порах древнегреческие ф-ы не осознавали, что основной вопрос Ф. может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф.
Материализм и этико-социальные воззрения Демокрита.
Атомизмом называется такая научная и мировоззренческая концепция (картина мира), которая рассматривает в качестве первоосновы всего суще-ствующего некоторые дискретные образования.
Концепция атомизма возникает в античной философии в Vв. до н.э. За-рождение атомизма связано с именами Левкиппа и Демокрита, позже – Эпикура. Источников почти нет, восстанавливаем по критическим произведениям. Наиболее полное изложение атомизма дает Лукреций Карр (римский поэт).
Натурфилософское осмысление мира началось со стихий, которые текут и меняются, нет ничего постоянного. В противовес таким воззрениям возникает концепция Элеатов: истинное бытие должно быть неизменно, едино. Движение немыслимо без противоречий. Доказательство этому – апории Зенона.
Атомизм был выходом из создавшегося кризиса. Идея атомизма возникла в античной философии как средство разрешения противоречия более ранних натурфилософских концепций (милетцев и элеатов) и как результат анализа понятий конечного и бесконечного, единого и многого.
Атомы мыслились как первоэлементы, кирпичики мироздания, причем, вечно существующие, т.е. несотворимые и неуничтожимые.
При этом атомы представлялись бесконечно разнообразными, прежде всего по форме. Многообразие вещей, которые возникают в процессе взаимодействия атомов, объяснялось как многообразием самих атомов, так и многообразием их сочетаний и взаимодействий.
Существование атомов предполагало и существование пустоты, в кото-рой они движутся. Таким образом, любые тела состоят из атомов и пустоты. Как говорил Демокрит: ”Начало вселенной – это атомы и пустота. Все остальное существует лишь во мнении”. Атомы находятся в постоянном движении, причем это движение носит необходимый характер. Но эта необходимость не является чем-то внешним по отношению к атомам, она присуща им самим. Отсюда следовало отрицание случайности (случайность – это то, причина чего нам не известна, т.е. недостаточность знания). Правда, в более позднем атомизме Эпикур ввел идею о “спонтанном отклонении” атомов в процессе их движения. Поскольку количество атомов бесконечно, отсюда следует множественность миров в прошлом и настоящем. Наряду с этим в атомизме возникло своеобразное объяснение познавательного процесса: от вещей как бы исходят их образы (тоже вещественные), которые и воспринимаются человеком. Слабая сторона здесь – переход от чувст-венного к логическому.
Атомизм оказал большое влияние на дальнейшее развитие человече-ской мысли. На этой идее базировалась вся европейская классическая наука.
Этический рационализм Сократа.
Понятие софистики охватывает определенную форму профессиональной деятельности, связанную с искусством доказательства, причем люди, занимавшиеся этой деятельностью, раньше других обнаружили гибкость и подвижность человеческих понятий. Они обнаружили также множество логических парадоксов.
Софисты, в особенности поздние софисты, использовали это знание в определенных, корыстных целях. Они разрабатывали искусство подменять понятия, создавать видимость доказательства, сбивать с толку оппонента. Эта деятельность опиралась на определенные философские основы, прежде всего на отрицание объективной истины.
Протагор: «Человек – мера всех вещей». Т.е. то, как человек воспринимает, то для него истина, другой человек – истина другая. Общей истины нет вообще. Этот тезис иногда обосновывался тем, что все текуче и изменчиво. Об одном и том же м.б. разные суждения.
Некоторые софисты специально обосновывают тезис о принципиальной невозможности познаваемости мира (Горгий).
Аристотель, создавая систему логики, подверг софистов специальной критике, как ложную мудрость и выявил основные приемы софистов или логические ошибки.
Например, софист задает вопрос, содержащий несколько вопросов (не всегда можно ответить «да» или «нет»). Распространенный прием софистов – круг в доказательстве, когда в качестве аргумента используется то, что ещё необходимо доказать. В основе большинства софизмов лежит отождествление различного.
Осмысление логических ошибок, которые содержались в софизмах, было важным моментом в развитии логики и культуры вообще. В то же время деятельность софистов сыграла важную историческую роль – в том повороте философской мысли от общих проблем Вселенной (космоса, мироздания) к проблемам человеческой жизни, человеческих отношений.
Этот поворот философской мысли обосновывает Сократ с его положением «Познай самого себя». Радикальное отличие Сократа от софистов заключается в том, что Сократ убежден в необходимости общих, объективных истин для всех людей. Однако, он не считает себя обладателем подобных истин. Он только помогает истине родиться в ходе диалога или коллективного обсуждения какого-либо вопроса («Я знаю, что ничего не знаю,… но мое отличие, что я могу это осознать»).
Сократ полагает, что познание сущности вещей – это познание общих понятий. В сократовских диалогах и выявляется некоторое содержание общих понятий. У Сократа нет логической схемы, он отталкивается от обычных представлений, показывая, что они ограничены. Дальше логическая индукция – восхождение от частного к общему.
Эта деятельность Сократа имела общефилософское значение, ибо Сократ первым сделал предметом анализа общие понятия, показав их отличие от конкретных вещей, людей, конкретных отношений. На этой почве вырастает вся философия Платона. В то же время Сократ применяет свой метод анализа и к моральным понятиям, и к общественным нравам, и к го-сударственным законам. Это ново. Это приводит Сократа к конфликту с обществом, в котором он жил, ибо он становится критиком своих современников, критиком их жизни. Отсюда причина трагического конца Сократа.
Идеализм Платона.
Исходная мысль философии Платона – это мысль о том, что общие понятия, идеи или «эйдосы» – это особые бестелесные невидимые существа (духовные по своей природе), которые существуют объективно, вне и независимо от нас, т.е. наряду с миром изменчивых вещей, который мы видим своими органами чувств, есть особый духовный мир идей.
Эта позиция обычно определяется как объективный идеализм. Основание для такого взгляда состоит в том, что понятия действительно отличаются и от конкретных вещей, и от конкретных образов. Они относительно самостоятельны. Поэтому возможно рассматривать их в отрыве от вещей, как самостоятельные сущности.
Эта позиция содержит в себе множество трудностей в объяснении того, каким образом связаны идеи и вещи. По Платону вещи – это тени идей. Познание идей идет не через органы чувств, не через наши контакты с вещами. Оно осуществляется разумом. И это есть процесс воспоминания, т.к. человеческая душа до рождения человека пребывала в мире идей и имеет воспоминания об этом мире.
Характер платоновской философии отразился и в его работах, посвященных обществу и государству. Платон не просто критик современного ему общества, но и создатель первой в истории утопии иде-ального государства. Создавая эту утопию, Платон исходит не из существующей реальности, а из некоторой идеи государства, каким оно должно быть, чтобы обеспечить единство, сплоченность и справедливость.
Платон рисует образ государства, жестко разделенного на три основные касты, причем разделение предопределяется природными особенностями людей.
- Философы, мыслители, которые управляют государством, следят за соблюдением его законов.
- Воины, которые защищают его от внешнего врага.
- Все, занятые теми или иными видами труда. От земледельцев до ремесленников и торговцев.
Общий принцип жизни в государстве – подчинение государству и его законам. Государство – это высшее благо. Не государство для человека, а человек для государства. Две высшие касты полностью обеспечиваются государством и не имеют частной собственности, чтобы не было враждебности интересов. У третьей касты есть частная собственность, но государство должно следить, чтобы не было разницы. Нет семьи – все дети свои. В рамках государства должно быть жесткое единство.
Государство Платона, задуманное как идеальное, несомненно, приобретает в его собственной характеристике тоталитарный характер. ( Личность подчинена государству). Но важно, что мысль делает шаг вперед – от осмысленности существующего – к конструированию будущего.
Аристотель как синтезатор античной философии.
Если вещи действительно существуют, то необходимым образом суще-ствуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все её раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных её частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четы-рехпринципная структура всякой вещи, как организма:
1. Эйдос (идея) вещи является такой её сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь.
2. Материя вещи есть только ещё самая возможность её оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть её материя, а материя вещи не есть её эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса.
3. Если вещи движутся, а для движения должна существовать ка-кая-нибудь определенная причина движения, то это значит, что необходимо признать некое самодвижение, некую причину, которая является причиной для самой же себя. В бытии имеется самодвижущая причина и эта самодвижность так или иначе отражается и в реальной зависимости движения одной вещи от движения другой вещи.
4. Нельзя мыслить движение в абстрактном виде, то есть без того результата, который она дает. Движение вещи подразумевает цель движения - специфическую категорию вещи, которая не есть ни её форма, ни её материя, ни её причина.
Общая формулировка четырехпринципной структуры- вещь есть материя,форма, действующая причина и определенная целесообразность, то есть каждая вещь есть овеществленная форма с причинно-целевым назначением. Художественно-творческий первопринцип:
1. Художественная роль материи - материя не просто отсутствие всяких форм, но и бесконечная творческая возможность. Материя проявляет себя в виде тех или иных пространственных и временных форм.
2. Природа как произведение искусства - природные вещи и вся природа, взятая в целом, является той или иной смысловой картиной.
3. Душа есть не что иное, как принцип живого тела. Душа - субстанция в качестве эйдоса физического тела, в потенции обладающего жизнью. Художественно-творческий принцип в его завершении:
1. Подобно тому, как всякое материальное тело есть нечто, то есть является тем или иным эйдосом, и подобно тому, как эйдос живого тела есть принцип его жизни, то есть его душа, подобно этому и всякая душа, движущая телом в том или другом направлении, тоже имеет свой собственный эйдос, называемый Умом, так что душа есть энергия Ума.
2. Ум есть эйдос всех эйдосов.
3. Ум,несмотря на всю свою свободу от чувственной материи, содержит свою собственную чисто умственную материю, без которой он не был бы художественным произведением.
Философия средневековья.
Средневековая философия определяется принципами: теоцентризмом (исходной точкой анализа признавалось духовное, бесконечное, абсолютное и неизменное бытие Бога), креационизмом (все явления сотворены Богом из ничего), провиденциализмом (все явления и человеческие судьбы определяются таинственным провидением, Богом) и откровением (Бога можно познать только сверхъестественным путем в акте мистического озаре-ния).
Выделяются этапы патристики и схоластики. Для патристики характерна разработка христианской догматики и философии, где элементы платонизма играли ведущую роль. На этапе схоластики осуществлялась разработка христианской философии под влиянием наследия Аристотеля.
Наиболее яркий представитель патристики – Августин Блаженный (354- 430). При сотворении мира Бог, утверждал Августин, заложил в материальный мир в зародыше формы всех вещей, из которых они затем самостоятельно развиваются.
Фома Аквинский (XIII в), представитель схоластики, развивал принцип гармонии веры и разума при определяющей роли веры.
По вопросу о природе общих понятий (универсалий) столкнулись реа-лизм и номинализм. По утверждению реалистов, универсалии существуют реально, образуя мир сущностей, первичных по отношении к единичным предметам. Номинализм в материалистическом варианте возрождал аристотелевскую ориентацию на мир единичных объектов.
Схоластика накопила опыт формально-логического оперирования понятиями, который перерос узкие рамки религиозно-фантастического содержания.
Средневековая философия углубила понимание единства бытия и мыш-ления, способствовала развитию искусства толкования текстов, формальной логики, сформулировала понятие "внутреннего" человека (через рассмотрение совокупности элементов индивидуального бытия людей), изучала и усовершенствовала систему познавательной деятельности человека.
Философия эпохи Возрождения.
Данная эпоха характеризовалась возрождением античного способа мышления и чувствования. От античности перенимается эстетическое внимание ко всему телесному, природному, восхищение человеческим телом. От средневекового неоплатонизма наследуется понимание человека как одухотворенной личности.
Перемены были связаны с процессом секуляризации (в некоторой степени освобождения от религии и церковных институтов). Если в центре внимания античной философии была природно-космическая жизнь, средневековой – Бог, то в эпоху Возрождения в центре внимания оказался человек. Философское мышление стало антропоцентрическим. Гуманистическое воззрение за основу берет ценность человека как личности, его право на свободу, счастье и развитие. Гуманизм обосновывался через идеи патриотизма, общественной активности.
Николай Кузанский (15 в.) высказал идеи о совпадении максимума и минимума, о принципе относительности, развиваемые в рамках пантеизма. Идея о совмещении беспредельного и минимального – противоположностей сделала Кузанского одним из родоначальников новоевропейской диалектики, подготовила коперниковскую революцию в астрономии. Если античная философия в парадоксах видела орудие разрушения ложного знания, то Кузанский – средство созидания истинного знания.
Д. Бруно (16 в.) полагал, что Вселенная едина, материальна, бесконечна и вечна. В природе все находится в связи и в движении, уничтожение одного есть возникновение другого. Предпринимаются попытки обоснования идеи гражданского общества во взглядах Н.Макиавелли, Ж.Бодена, в социалистических утопиях Т.Мора, Т.Кампанеллы. В целом преодолевались средневековые традиционализм, теоцентризм и схоластика, утверждались идеи гуманизма, активно-деятельностной роли человека по отношению к миру, рационально-научного взгляда на деятельность, установка на новое.
Философия Нового времени.
Под влиянием успехов механико-математического естествознания в фи-лософии складывается механистическо-метафизическая картина природы. Методами науки провозглашаются эксперимент и наблюдение, гипотеза и механистическая модель. Наука и разум рассматриваются как необходимые средства созидания и преобразования. Родоначальником английского материализма нового времени и методологии опытной науки является Ф.Бекон (1561-1626). Он признавал многокачественность материи, ее неразрывную связь с движением, развивал опытно-индуктивную методоло-гию, дал классификацию препятствий («идолов») на пути познания.
Р. Декарт (17 в.) полагал, что в основе мира лежат независимые друг от друга субстанции: духовная и материальная. Декарт пытался рассматривать космос как систему, постепенно развивающуюся во времени благодаря своим собственным законам. Развивал рационалистически-дедуктивную методоло-гию.
Т.Гоббс отождествлял движение с механическим перемещением, полагал, что тела состоят из корпускул. Гоббс сформулировал концепцию естественного равенства всех людей, заложил основы учения о правах и обязанностях человека как гражданина.
Б.Спиноза (17в.) излагал учение о единой субстанции (ее он назвал Бо-гом), которая совмещает в себе два атрибута – протяженность и мышление.
Г.В. Лейбниц развил плюралистическую концепцию объективного идеализма в учении о монадах. Через идею активности монад Лейбниц отмежевывается от вульгарно-механистических воззрений, подходит к энергетике. Ж.Ламетри (18в.) дал изложение системы механистического материализма. Подчеркивая динамику живой материи, он говорил о существовании переходных форм движения, таких как «растения-животные».
Д.Дидро (18в.) обнаружил парадоксы в системе метафизического материализма. Под его руководством создавалась «Энциклопедия» (35 томов). В области гносеологии в философии Нового времени противостояли друг другу рационализм (Гоббс, Спиноза и др.) и сенсуализм (Декарт, Лейбниц, французские материалисты и др.). Гражданское общество, по Локку, покоится на собственности. Для охраны собственности путем общественного договора утверждается государство. Ключевым общесоциологическим понятием для П.Гольбаха и К.Гельвеция было понятие «человеческая природа». Взгляд на историю исходил из тезиса «мнения правят миром».
Французский материализм XVIII в.
Французские просветители: Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо, Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах.
Раньше все были религиозными философами, эти же были первыми философами атеистами. Провозгласили два рода сознания: одни верят, другие нет. Хотели установить царство разума на земле. Средство - наука. Технология просветительства. Движение истории связано с движением масс, следовательно надо массы обучать и воспитывать. Появляются системы государственного образования. (До этого считалось, что массы образовывать не нужно.) Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо критиковали реальное христианство, но оставляли веру в бога.."
Философы материалисты. 1. Провозглашение материального единства мира. “Матеpия – пpиpода” самодостаточны. Все остальное лишь ее модификации (космос, …). 2-й тезис - атрибутивность движения. Hе было первого толчка от Бога. Идея о структурности мира на основе различных видов движения. 3-я идея развития мира. Движение в определенных направлениях связывается с характеристиками материи - неуничтожаемость, … Космогинезис, геогинезис, биогинезис, гомогинезис. Находят ископаемые останки.
Жан Жак Руссо. Теория общественного договора. Все происходит наоборот. Развитие науки и искусства ведет к развращению человеческой души. Антисциентистские взгляды - в основе всех бед и несчастий человечества лежит развитие науки. Скупость порождает геометрию, спесь - этику, … Народ теряет свой суверенитет. (Египет был завоеван именно в расцвет культуры, Гpеция - то же). Афоризм: “Назад к природе”. “Теория общественного договора”. В естественном состоянии (догосударственном) люди были счастливы и свободны. Потом они оказываются в цепях - из-за частной собственности. “Это мое”. Затем идет борьба за ее увеличение, за ее передел, … Устанавливается деспотизм. Мирным способом разрешить эту ситуацию нельзя. Народ восстает, чтобы убить деспота и диктатора. Народ приходит к сознанию того, что единственным сувереном является он сам. Квинтэссенция воли каждого. Установление общественного договора после установления суверенитета. Все остальные власти - функции этой власти. Система отчетности власти перед народом. Робеспьер (ученик Руссо) - идея некоего общественного культа. Праздник высшего существа. Народ имеет право любыми средствами сместить неугодную власть.
Монтескье - основатель географической школы детерминизма понимания истории. Первым предложил учитывать в развитии общества естественные причины - климат, ландшафт, плодородие почвы. Геополитика. Климат влияет на режим государственной власти. Через психологию человека можно определить строй правления. Холод - все бодры, труднее взять власть. Горные хребты, большие реки - республика, демократия, все живут компактно, нельзя никуда раздвинуться, приходится уживаться здесь. Азия - большие равнины. Возникает соблазн у окраин отделиться от центра - монархия, диктатура. Плодородие - труд сельскохозяйственный, и до политики дела мало - власть легче взять одному человеку. Факторы работают во взаимодействии. Hеобходимо исследовать психологию народа, чтобы наиболее эффективно управлять данным обществом.
Вольтер: “Идеи правят миром”. Существует некоторая универсальная власть. Народ послушанием вынужден ассимилироваться к власти. Мирный прогресс человеческой власти. Писал всемирную историю. Одно общество прогрессивнее, чем другое, если в нем более значительные успехи в науке, искусстве, … Пpогpесс - принцип, позволяющий не создавать пропасти между богатыми и бедными. Отсутствие стремления к завоеванию других народов. Существует общая линия развития истории, без страшного суда и т.п. Идея должна объединить все человечество.
Понятие просвещения –
1.тип идеалогии антифеодальной, основанной на постулате, что существу-ющие общественные отношения должны подвергаться суду чел. разума, как единственного и высшего авторитета.
2. Путь для изменеия чел. и общ-ва – это просвещение и знание.
Представители: Вольтер, Руссо, Дидро, Гольбах, Гельвеций.
Была развита позиция последовательного материализма в понимании природы, мира (Дидро Гольбах, Гельвеций) Гольбах: «система природы» – энциклопедия эпохи просвещения.
Вселенная – это великая соединение всего существующего, представляет собой лишь материю и движение, а все ее проявление лишь действие причин и следствий.
Материя – это все то, что к.-то образом воздействует на наши органы чувств. более конкркетно под материей понималось вещ-во в многообразных его проявлениях.
Движение – способ существования материи. Дидро: источник движения материи – внутренняя ее разнородность и противоречивость.
Фр. Материалисты ставили вопрос о происхождении жизни и сознания. Уже Дидро высказывал такую догадку, что способность ощущения как определенная возможность присуща всей материи.
В целом критика природы такова: природа несотворима и неуничтожима, она сущ. вечно и в ней происходит превращение одних форм в другие.
Они отстаивают тезис о познаваемости мира, однако в целом понимание процессов познания – одна из слабостей их ф., т.к. им не удается раскрыть активный хар-р процессов познания и убедительно показать как совершается переход от чувственного к логическому познанию.
Важно то, что они предложили теорию общественного договора, объясняющую происхождения гос-ва ( Гоббс), а с другой стороны пытались сформулировать представление об обществе, кот. будет соответствовать требованиям разума. Общество, по их мнению, должно соответствовать природе человека, т.е. его неотъемлемым потребностям и интересам. Человек стремится прежде всего к самосохранению, следовательно в природе челове-ка заложена любовь к самому себе и к тому, что помогает ему сохранить существование. Отсюда стремление избегать страдание и получать удовольствие. Все это формирует природу чел-ка. Отсюда критика феодализма, как противоречащего интересам человека. Им казалось, что достаточно уничтожить сословные перегородки, обеспечить всем личную юридическую свободу и наступит царство разума. Но необходимо так же разъяснить чел-ку его подлинные интересы.
Ключевая мысль: Человек должен стать разумным эгоистом и понять, что правильно понятый личный интерес должен заставлять его думать об общественном благе. Мораль разумного эгоизма в разумных общ. отношениях может обеспечить некоторую гармонию общ. жизни.
Важное место – критика религии. Была развита самая воинствующая форма атеизма:
1. Критика самого религиозного мировоззрения
2. Критика социальной роли религии и церкви. Также пытались ответить на вопрос о причине возникновения и существования религии:
1. Невежество и недостаток знаний
2. Страх перед грозными силами природы
3. Сознательный обман одних людей другими.
Философия И.Канта: докритический и критический периоды.
Немецкая философия ХVIII-ХIХ вв. может быть оценена как вершина рационализма, в котором обоснована почти беспре¬дельная мощь человеческого разума; как философия истории и культуры, этики, права, государства и общественной жизни че¬ловека. Эта философия разделалась со всяким представлением об окончательном характере результатов человеческого мышления и действия, внесла огромный вклад в развитие диалектики, онто¬логии и гносеологии.
Родоначальник классической немецкой философии Иммануил Кант (1724-1804) прошел два периода в своем творчестве: до-критический и критический. Для первого характерны материа¬лизм и диалектический подход к решению проблемы происхож¬дения Солнечной системы. Во второй период Кант в своих рабо¬тах "Критика чистого разума", "Критика практического разума", "Критика способности суждения" разрабатывает целый круг про¬блем: границ познавательных возможностей человека; при-роды морали и эстетики; сущности религии; целесообразности в органической природе; о месте человека в мире и его предназна¬чении.
Кант дуалистически разделяет действительность на два мира - вещей в себе, обозначающий материальный мир, и мир человеческого сознания, который якобы не в состоянии познать первый. Притязания матема¬тики и естествознания на научность выводятся Кантом из апри¬орного (до опыта) характера форм человеческого созерцания (пространства и времени) и категорий рассудка (субстанции, взаимодействия, причинности и т. д.).
Кант отделил вопросы теоретического разума (о существова¬нии Бога, души, свободы) от вопроса о практическом разуме: что мы должны делать? Идеи разума, нормы и императивы морали, то, что отличает человека от животных, - приобретено каждым индивидом не столько из личного, сколько из общечеловеческо¬го, социального опыта. Кант полагал, что всемирная история есть реализация "плана природы" при активном участии людей, на-правляемых разумом.
Кант сделал гуманистический вывод о том, что человек — цель, а не средство, мораль не нуждается в религии. Мотивы по¬литического поведения должны быть такими, чтобы они могли стать гласными. Восстание против правительства, например, противоречит категорическому императиву. В целом Кант был противником революционных методов борьбы и сторонником реформ, осуществляемых по инициативе сверху, защищал "есте¬ственность" и "святость" частной собственности. Несмотря на отвлеченный характер требования кантовской морали - поступай так, чтобы принцип твоего поведения мог стать всеобщим зако¬ном - его этика была шагом вперед в обосновании законности требований уважения достоинства личности как высшей ценно¬сти на земле. А назначение человека - сделать конечной своей целью высшее возможное благо на земле, в том числе вечный мир, который Кант понимал как нравственный идеал. Наиболее глубокую и всестороннюю разработку диалектиче¬ского метода мышления и миропонимания в классической не¬мецкой философии осуществил Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770-1831). Его основные труды: "Феноменология духа", "Нау¬ка логики", "Энциклопедия философских наук", "Философия права", "Лекции по истории философии", "Лекции по эстетике", "Лекции по философии истории".
Согласно Гегелю, в основе мира лежит идеальное начало -абсолютная идея, т. е. система саморазвивающихся категорий, которая является творцом природы и общества. Материя - одно из понятий, а не объективная реальность. Абсолютная идея раскрывает свое содержание поэтапно: 1) в области логического развития понятий; 2) последующего воплощения своего идеаль¬ного содержания в природе (с помощью категорий пространства и времени); 3) в сфере развития духа. Развитие "мирового духа" есть взаимное "опосредование" понятий, их переход (скачок) друг в друга, их движение (через борьбу противоположностей), отрицание отрицания. Гегель выдвигает два основных требова¬ния: необходимость связи и имманентное возникновение различий. Дух является той же абсолютной идеей, но обога-щенной в ходе своего диалектического развития. Дух воплощает¬ся не только в сознании, но и в различных формах отношений людей.
Философская система Гегеля.
Философская система Гегеля- это система объективного идеализма, т.е. по Гегелю основу всего существующего составляет некоторый мировой разум, однако эта духовная первооснова мира- это аналог бога. Она не остается равной самой себе, а проходит процесс развития.
Сначала чисто логический по своему характеру процесс, затем воплощается в природу, т.е. природа как инобытие идеи; затем этот же мировой разум развертывается в человеческой истории, в истории человеческой культуры. В рамках такого мировоззрения Гегелю, однако, удается провести чрезвычайно ценное исследование: в качестве мирового разума он рассматривает основные логические философские категории в их взаимосвязи и взаимных переходах.
В “Науке логике” он рассматривает переходы одних категорий в другие. Эти переходы происходят так, что в логическом содержании каждой категории обнаруживаются противоречия, которые ведут к разрешению но-вых категории. Гегель показал действительные взаимосвязи основных категорий нашего разума. Это стало основой гегелевской диалектики и так называемого диалектического метода, в котором рассматривается процесс развития через разрешение противоречий и через диалектическое отрицание.
Гегель - крупнейший диалектик. Он показал те диалектические связи и взаимосвязи категорий которые есть в реальном мире. Благодаря ему утвердилась мысль, что весь существующий мир проходит процесс закономерного развития перехода от одних ступенек к другим.
Законы диалектики:
1. Единства и борьбы противоположностей
2. Перехода количества в качество
3. Отрицания отрицания
Его теория в некоторых отношениях искажает действительность т.к. взаимосвязь понятий не вполне совпадает с диалектикой самого реального мира. Гегель сам вступает в противоречие с диалектическим выводом, стремясь закончить свою философскую систему окончательными выводами, т.к. по его представлению развитие познания и общества должно закончится. Он и полагал, что его система есть окончательное слово философии.
В дальнейшем была критика философии Гегеля.
Антропологический материализм Л.Фейербаха.
Суть критики в том, что Фейербах говорит, что мировой разум по Гегелю - это ни что иное, как человеческий разум, взятый в наиболее общей форме и рассматриваемый как нечто самостоятельное, отделенное от человека. Это же по Фейербаху составляет основу и религиозного сознания. Т.е. и Гегелевский идеализм и религия – это по Фейербаху отчужденные формы сознания. Единственная реальная основа всех форм сознания – человек, который должен быть единственным предметом философии. Фейербах понимает человека прежде всего как часть природы, но в то же время он говорит, что понять человека и человеческое сознание можно лишь с учетом отношения человека к человеку или индивида к человеческому роду. Самостоятельное значение имел анализ Фейербахом религии, в частности христианства. Он говорит, что религия имеет глубокое человеческое содержание, однако, выраженное в отчужденной форме. Отсюда историческая задача: на место существующих религий поставить но-вую- религию человека, религию любви к человеку. Вместо “человек человеку волк ” он говорит “человек человеку бог”
Русская философия.
В русской философии выделяются периоды: 1) ее становление 11-17 вв.; 2) обособление философии от религии и утверждение ее как теоретической науки, особенно благодаря научным достижениям М.В Ломоносова; 3) фундаментальная разработка проблем методологии научного и социального преобразования России с 19 в.
М.В Ломоносов (1711-1765) выдвинул положение о том, что мельчайшие частицы – корпускулы, из которых состоят все вещества, сами состоят из более мелких частиц – неделимых элементов. Основными свойствами материи он считал протяженность, инерционность, форму, непроницаемость и механическое движение. Материалистических принципов придерживался Ломоносов в теории познания, подчеркивал значение опыта и рациональных обобщений, научных гипотез.
А.Н. Радищев отметил включенность человека в систему природных связей и закономерностей при одновременном подчеркивании его способности видеть во всем присутствие духа.
П.Я Чаадаев своеобразие России видел в ее культурно-географическом положении между Востоком и Западом, осознавал необходимость синтеза восточной и западной культур.
Западники (Грановский, Кавелин, Чичерин и др.) тяготели к западноевропейской цивилизации, индивидуальности, свободе личности, науке.
Славянофилы (Хамяков, Киреевский, Самарин и др.) залог спасения России видели в ее самобытности, т.е. в общине, самодержавии, народных обычаях и религиозности.
Широкое развитие получило религиозно-идеалистическое направление. В.С Соловьев (1853-1900) построил систему «цельного знания» как синтеза науки и религии, истины, добра и красоты, обосновал концепцию «богочеловеческого всеединства». Знания о реальном мире дает наука, об идеальном мире – философия, о Боге – вера. Представителями религиозной философии в России были С.Н. Булгаков, Н.А. Бердяев, С.Л. Франк и др.
В рамках философии русского космизма (Одоевский, Вернадский, Федоров, Чижевский, Циолковский и др.) обосновывалась необходимость объединения людей на экологической основе, позволяющее управлять природой как целостным организмом, гармонизируя ее.
По мнению евразийцев (С.М.Соловьев, Трубецкой, Флоровский, Карсавин и др.) Россия-Евразия характеризуется общностью исторических судеб населяющих ее народов и их культур, единым экономико-политическим будущим. История была дополнена новым элементом: развитием культуры в «пространстве».
Философская мысль Беларуси.
На территории Беларуси распространялись произведения, общие для русской, украинской, белорусской культуры (митрополита Иллариона, князя Владимира Мономаха, и др.). Отрешение от мира, совершенствование духа посредством молитвы – таково призвание Кирилла Туровского (XII в.). Он отстаивал значение разума, призывал к «книжному почитанию», считал, что сокровенный смысл сказанного (написанного) извлекается путём иносказаний и аллегорий, идеал божеского служения видел в аскетизме. Просветитель призывал к любви и духовному единению людей.
Мировоззрение Ф.Скорины (1490-1551) складывалось на основе синтеза христианских, античных и гуманистических идей Возрождения, отличается веротерпимостью. Он подчёркивал роль разума и значение мудрости в жизни человека, которые должны опираться на законы логики. Скорина проводил идею самоценности человеческой жизни, смысл жизни видел во множестве ценностных ориентаций – на богатство, мудрость, науку, красоту, здоровье, внутреннее духовно-моральное самоусовершенствование, на любовь ко всему живому. Достоинство человека определяется не столько его происхождением или имущественным положением, сколько интеллектуально-моральными добродетелями и личными заслугами. Общество, считал Скорина, основывается на мире и соглашении людей, на следовании принципам справедливости и законности.
Просветители 16-17 вв. С.Будный, С.Шадринский, К.Нарбут, Б.Дабшевич выступали против схоластики, церковного засилия. С.Будный использовал идеи реформации в борьбе за белорусскую культуру, распространение светских знаний. Он утверждал гуманистические принципы, склонялся к трактовке бога как космической первопричины.
Сименон Полоцкий (1629-1680) пропагандировал светское образование, выступал за развитие славянской культуры, отстаивал самостоятельность славянских народов.
Центральным понятием, которое белорусский просветитель Казимир Лыщинский (17 в.) поставил на место бога, было понятие «природа».
Кастусь Калиновский и Франциск Богушевич (19 в.) пропагандировали идею восстания против царизма и установления демократической республики, в которой должны были утвердиться принципы социальной справедливости.
Владимир Самойла (Сулима) – в19-20 вв. выступал за объединение религии и культуры, считал, что обновление общества возможно на основе соединения идеала святыни и красоты, христианства и культуры, а зло можно победить более высокой духовностью и нравственностью, а не революцией и насилием.
Марксистская философия. Неомарксизм. Постмарксизм.
Созданная Марксом философия существенно отличается от традицион-ных доктрин, систем и учений. Этим отличием является теснейшее содержа-тельное единство философских идей с политико- экономической и научно- со-циальной сторонами марксистского мировоззрения. Высшая цель марксизма – разработка и теоретическое обоснование освобождения порабощенного человечества.
Марксизм доказывает неизбежность уничтожения всякого рабства, унижения, отчуждения и несвободы людей. Суть философии марксизма образуют исследования фундаментальных, классических проблем, концентрирующихся вокруг отношений человека к миру и мира к человеку, отношений людей между собой и природы человека вообще.
Маркс активно выступал против всякой религии, в особенности против христианства в его протестантской разновидности. В пролетариате Маркс увидел особый класс, призванием которого является уничтожение существующего миропорядка.
Маркс рассматривает отчужденный труд в следующих аспектах.
1. Рабочий использует материалы, которые в конечном счете взяты у природы, и получает в результате труда нужные для жизни предметы, вещи, продукты труда.
2. Сам процесс трудовой деятельности для рабочего принудителен. Он не имеет выбора.
3.Подневольный труд порождает отчуждение между людьми.
Позитивизм, его сущность и исторические формы (классический позитивизм, эмпириокритицизм, неопозитивизм, постпозитивизм).
Основоположник позитивизма Огюст Конт (1798-1857) провозгласил, что эпоха философии (метафизики) миновала и наука в ней не нуждается, т.к. способна самостоятельно решить все проблемы. Термин «позитивное» Конт истолковывал как реальное, полезное, достоверное, организующее в противовес химерическому, негодному, сомнительному, мутному, разруши-тельному.
Развитие квантовой физики на рубеже 19-20 вв. поставило под вопрос эмпирическую методологию научного познания, т.к. выявилась зависимость результатов от приборов и органов чувств человека. Представители второй формы позитивизма – эмпириокритицизма – Э.Мах и Р.Авенариус в основу объяснения мира положили «опыт», который понимали как совокупность ощущений, а сами ощущения назвали «элементами мира».
Третья форма позитивизма – «неопозитивизм». Его основной вариант аналитическая философия. Её представители (Рассел, Уайтхед, Шлик, Нейрат, Витгенштейн, Карнап) ставили задачу исключить из языка недоразумения, возникающие вследствие неправильного использования, устранить из языка логические несообразности и двусмысленности. Смысловое исследование языка ведёт к общей картине языка и от неё к построению своеобразной картины мира. В качестве побочного исследуется также путь «от мира к языку». Начинает осознаваться значение таких звеньев как поведение, деятельность людей, сознание и познание.
Представитель критического рационализма Карл Поппер (1902-1994) полагал, что задача научного познания состоит не в поиске абсолютного знания, теории, а в разрешении проблемы роста знания.
Центральными темами аналитической философии со второй половины 20 в. становятся проблемы понимания, смысла, коммуникации.
С начала 70-х гг. 20 в. складывается постпозитивизм (Лакатос, Кун, Тулмин и др.). Если логический позитивизм обращал преимущественное внимание на изучение структуры научного знания, соотношение эмпирии и теории, их противопоставление, придерживался линейного подхода (постепенное накопление знаний) к развитию науки, отграничивал науку от метафизики, то главными проблемами постпозитивизма стали динамика научного знания, его социокультурная детерминация, взаимопроникновение эмпирического и теоретического уровней знания, история науки с признанием в ней революций, включение в научно-исследовательские программы философских обобщений.
Философия структурализма.
Целью любой структуралистской деятельности - безразлично, рефлек-сивной или поэтической -- является воссоздание Lобъекта¦ таким образом, чтобы в подобной реконструкции обнаружились правила функционирования (Lфункции¦) этого объекта. Таким образом, структура - это, в сущности, отображение предмета, но отображение направленное, заинтересованное, поскольку модель предмета выявляет нечто такое, что оставалось невидимым, или, если угодно, неинтеллигибельным, в самом моделируемом предмете. Структуральный человек берет действительность, расчленяет ее, а затем воссоединяет расчлененное; на первый взгляд, это кажется пустяком (отчего кое-кто и считает структуралистскую деятельность Lнезначительной, неинтересной, бесполезной¦ и т. п.). Однако с иной точки зрения оказывается, что этот пустяк имеет решающее значение, ибо в промежутке между этими двумя объектами, или двумя фазами структуралистской деятельности, рождается нечто новое, и это новое есть не что иное, как интеллигибельность в целом. Модель - это интеллект, приплюсованный к предмету, и такой добавок имеет антропо-логическую значимость в том смысле, что он оказывается самим человеком, его историей, его ситуацией, его свободой и даже тем сопротивлением, которое природа оказывает его разуму.
Структуралистская деятельность включает в себя две специфических операции - членение и монтаж. Расчленить первичный объект, подвергаемый моделирующей деятельности, значит обнаружить в нем подвижные фрагменты, взаимное расположение которых порождает некоторый смысл; сам по себе подобный фрагмент не имеет смысла, однако он таков, что малейшие изменения, затрагивающие его конфигурацию, вызывают изменение целого; квадрат Мондриана, ряд Пуссера, строфа из LМобиль¦ Бютора, Lмифема¦ у Леви-Стросса, фонема у фонологов, Lтема¦ у некоторых литературных критиков - все эти единицы (каковы бы ни были их внутренняя структура и величина, подчас совершенно различные) обретают значимое существование лишь на своих границах - на тех, что отделяют их от других актуальных единиц речи (но это уже проблема монтажа), а также на тех, которые отличают их от других виртуальных единиц, и вместе с которыми они образуют определенный класс (называемый лингвистами парадигмой). Понятие парадигмы является, по-видимому, существенным для уяснения того, что такое структуралистское видение:
Антропологические направления: философия экзистенциализма, герменевтика.
Поворот в сторону антропологической тематики, обращенной к “философии существования”, осуществили С.Къеркегор (19 в.), Н.А. Бердяев и Л.И. Шестов. Серьезное влияние на формирование антропологической философии оказал Ф.М.Достоевский, который решал вопрос о смысле жизни не рационалистически, а в ходе глубоких переживаний.
Главные представители экзистенциализма – Хайдеггер, Ясперс, Марсель, Сартр, Камю. Главное в экзистенциальной философии – обращенность к человеку, к проблеме свободы. Решение вопроса о человеке раскрывается через понятие “существование“, “экзистенция”, “бытие”, “ничто”, “сущность” и “пограничная ситуация”.
Категория “существование” предполагает наличие человека “здесь” и “те-перь”. Категория “экзистенция” обозначает глубинную основу, первозданность, сущность существования, неповторимость, уникальность, единственность человека и его судьбы. Экзистенция указывает на заключающиеся в человеке возможности: быть самим собой, осуществить свой выбор. Основные состояния эмоционально перегруженного переживаниями сознания – забота, вина, заброшенность, ответственность, страх смерти.
Экзистенциалисты признают, что мир существует вне и независимо от человека. Но мир для человека существует постольку, поскольку он, идя от своего бытия, придает миру значение и смысл, взаимодействует с миром.
Экзистенциализм вошел в европейскую и мировую культуру как философия отдельного конкретного человека с его переживаниями и тревогами, размышляющего о таких важных вопросах как смысл жизни, неотделимость человека от человечества, человеческая судьба, выбор жизненного пути, личная ответственность, выживаемость цивилизации и др.
Коммуникативная функция языка предполагает установление контакта между людьми, согласованности, понимания между ними. Цель понимания – перенести смысловую связь из другого мира (исторического, личностного) в свой собственный. Герменевтика – направление в философии, в котором понимание рассматривается как условие социального бытия.
Религиозная философия в контексте современной культуры.
Отличительный признак любого религиозного сознания, любой религии как сис-мы представлений, действий, обрядов – вера в сверхъестественное. Т. е. Вера, в то что помимо этого видимого, познаваемого мира существует иной мир и есть некоторое высшее сверхсущество, которое сотворило и управляет миром.
Вопрос о сущности и происхождении религии осмысливался как в философии, так и в некоторых конкретных общих науках: этнография, история культуры (Тейлор, Фрейзер, Леви-Брюль).
В философии критический анализ религии был развит просветителями: религия это результат недостаточных знаний о мире и его законах, связанный с чувством страха и осознанным обманом одних людей другими.
Фейербах глубже подходил к осознанию религии, видел в религии реальное человеческое содержание, принявшее фантастическую форму.
Марксистская философия – религия продукт общественных отношений.
Этнография и история культуры рисовали конкретные формы религии. Мир древнего религиозного сознания многообразен в зависимости от изменения реальных условий жизни (охотничество – тотемизм: земледельчество – умирающие - воскресающие боги; китайцы – небо; японцы – солнце).
Общие предпосылки религии: условием самого возникновения религии является способность человеческого сознания выходить за рамки отражения наличного бытия. Без этой способности религия не могла бы возникнуть. Эта способность приводит к формированию факт. образов, которые делаются объектом поклонения только в силу социальных причин.
В общем виде это ограниченность реального наличного бытия и неудо-влетворенность людей этим бытием, т. е. это может быть ограниченность воз-можностей древних в борьбе с природой и попытка восполнить эту ограниченность факт. религиозными образами.
Это могут быть тяжелые условия бытия людей, угнетаемых. Возникает реальная потребность религиозного утешения (здесь мучаемся, там радуемся).
Маркс: «Религия - опиум народа как лекарство».
Три мировых религии: христианство, буддизм, ислам.
В жизни общества религия выполняет противоречивую роль: 1.Религия сплачивает единоверцев. На определенных этапах истории это важный момент в историческом процессе. При этом религия вбирает в себя нравственные нормы, выступает как одна из главных форм регуляции человеческого поведения. 2.Сплачивая единоверцев, каждая религия отгораживает их от инаковерующих: столкновения человеческих масс, разделенных по религиозному признаку обычно имеют реальные социальные корни, но именно религия может способствовать ожесточению конфликта.
Религия может помогать переносить страдания и т. д., но с другой стороны подготовка к загробной жизни может принимать форму ухода от этого мира.
Онтология как философское учение о бытии. Категория бытия в истории философии.
Впервые термин “бытие” в философию ввел Парменид (5-4 в. до н.э.). Бытие это то, что скрывается за миром чувственных вещей, есть всегда себе равное мышление и истина. Впервые философия обозначила собственное поле – вопрос об отношении мышления и вещей (мира), был расширен круг философских задач – введена гносеологическая проблематика.
Если Парменид делал упор на целостную картину, ставшее, стабильное, то Гераклит акцентировал внимание на становление, процесс, изменяемость. Гераклит различал бытие по истине, открываемое в философском размышлении, и бытие по мнению, представляющее собой ложную, превратную поверхность вещей. Платон связывал истинное бытие с миром идеальных сущностей, а небытие – с косной материей.
В период средневековья утверждалось, что истинное бытие есть Бог, мир же несамостоятелен, сотворен из ничто и без заботы Бога исчезнет в ничто.
Возрождение рассматривало бытие, с одной стороны, как природу, с другой, как нуждающееся в человеке как творце и хозяине.
В 17-18 веках бытие представлялось как реальность, противостоящая человеку, как сущее, осваиваемое человеком в его деятельности.
Для Нового времени характерен субстанциональный подход к бытию, когда фиксировались субстанция (предельное основание бытия) и ее акциденции (свойства), преходящие, изменяемые (Ф.Бэкон, Гоббс, Локк, Спиноза, французские материалисты).
В 20-21 в.в. бытие трактуется как вечно проясняемое раскрытие конкретного единства вещей и человека. Развитие научного знания позволяет понимать бытие под углом зрения таких категорий, как функция, отношение, система.
В современной философии и науке разрабатывается концепция самоорганизации природы и общества как процесса взаимодействия противоречивых тенденций: неустойчивости – устойчивости, дезорганизации – организации, беспорядка – порядка, что предполагает постоянную проблематизацию жизни и соучастие человека через мир “повседневности” в творческо-традиционном потоке.
Основные формы и диалектика бытия.
Смысл категории бытия:
1). Полагание, существование, бытийствование вещей здесь и везде, те-перь и всегда, с внутренне присущими им свойствами;
2). Фрагменты бытия всегда начинаются и постоянно заканчиваются, они возобновляются в вечной и бесконечной регенерации бытия;
3). Беспредельное существование мира как разнообразного целого есть сочетание изменчивых и относительно стабильных вещей и состояний.
Выделяются уровни бытия – актуальное и потенциальное. Актуальное – это наличие бытия в данном пространственно-временном интервале. Потенциальное бытие содержит в себе возможности реализации в зависимости от условий.
Различают виды бытия – объективную и субъективную реальности. Первая охватывает все то, что существует вне и независимо от сознания. Субъективная реальность есть сознание, мышление, духовный мир человека.
Выделяется бытие индивидуализированного духовного и бытие объективированного духовного. Последнее характеризуется тем, что нормы, ценности, идеи обособляются от индивидуального процесса сознания и функционируют в обществе (например, идеи колеса, рычага).
Специфической разновидностью бытия является виртуальное, нечто не-определенное, неуловимое, нестабильное.
Основные сферы бытия:
1. Система всех физических, химических, биологических, геологических и астрономических образований, вещи и процессы первой природы.
2. Произведенные человеком вещи, освоенный человеком мир (“вторая природа”), природно-социальная реальность.
3. Социум – обособившаяся от природы часть мира, совокупность всех социальных явлений и их связей в истории.
4. Бытие человека в мире вещей (“третья природа”).
Эволюция представлений о материи в философии и науке.
Термин “материя” впервые встречается у Платона. В отличие от идеи, материю он представлял как нечто изменчивое, отождествлял с пространством, которое есть возможность любых геометрических фигур. Единичное бытие, полагал Аристотель, есть сочетание материи и формы.
Наивные материалисты древней философии рассматривали материю как что-то целое: вода, воздух, огонь, электрон, атом. Левкипп, Демокрит, Эпикур, Лукреций атомы считали постоянными.
Французские материалисты Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах доказывали, что природа никем не создана, вечна и подчиняется естественным причинам и закономерностям. Дидро высказал догадку о переходе от неощущающей материи к ощущающей. Гольбах и Руссо давали определение понятия материи, называя материей все, что воздействует каким-нибудь образом на человеческие чувства.
Диалектический материализм рассматривает материю как бесконечно развивающееся многообразие объектов материального мира. Ф.Энгельс задолго до новых открытий в физике высказал мысль о том, что атомы не являются чем-то простым, мельчайшими частицами вещества.
Открытия в физике на рубеже 19-20 вв. означали установление делимости атомов, их изменчивости, отсутствия преимущественных систем отсчета абсолютного пространства и времени. Была подтверждена идея о существовании отличительной от вещества формы материи.
В.И. Ленин дал свое определение материи. “Материя есть философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них”. Мысль о бесконечности материи Ленин выразил через идею о неисчерпаемости электрона.
С точки зрения современной философии, источником формирования понятия “материя” следует считать не только ощущения, а мировоззрение индивида в целом.
Материя есть объективная реальность, существующая вне сознания человека в двух различных формах. Первая форма – естественная природная реальность, существующая вне сознания и независимо от него. Вторая форма – искусственная, человеком созданная из природной материи объективная реальность, существующая вне сознания, но в прямой зависимости от него как вещественная сила знания, как реализованная разумная идея, наперед поставленная преобразовательная цель.
Основными структурными уровнями материи являются: неорганический мир (неживая природа), органический (биологические системы) и социальный мир (общество).
Движение как способ бытия материи.
Движение есть способ существования материи, где взаимопроникают и переходят друг в друга самодвижение (спонтанное, импульс любых изменений и деятельности), действие (сообщенное или приобретенное движение как момент самодвижения) и отражение (сторона движения), характеризующая взаимодействие отражаемого и отражающего).
Хотя в мире все меняется, вместе с тем есть и сила энергии, сопротивле-ние изменению, что характеризует состояние относительной стабильности предметов (покой), обладающих определенным запасом внутренней устойчивости.
В истории философии предпринимались попытки классифицировать многообразие форм движения (Аристотель, Ф.Бэкон и др.). Ф.Энгельс различал механическое, физическое, химическое, биологическое и социальное движение. В основу классификации были положены принципы:
А) формы движения соотносимы с определенным уровнем организации материи;
Б) между формами движения существует генетическая связь, т.е. высшая форма движения возникает на базе низших форм;
В) высшие формы движения качественно специфичны и несводимы к низшим.
Наука 20 века внесла коррективы в данную классификацию
Пространство и время – формы существования материи.
СУЩЕСТВОВАНИЯ МАТЕРИИ
Сложились два подхода в понимании пространства и времени. Первый – субстанциональный – рассматривает пространство и время как самостоятельные сущности наряду с материей. Эта идея, намеченная Демокритом, воплотилась в геометрии Евклида, получила своё выражение в концепции абсолютного пространства и времени Ньютона.
Второй – реляционный подход – наметился у Аристотеля и был развит Демокритом, Лейбницем, Толандом, Фейербахом, Энгельсом, воплотился в неевклидовой геометрии, получил математическое обоснование в теории относительности Эйнштейна. В этой концепции пространство и время рассматриваются не как особые субстанции, а как формы существования вещей, изменений всего материального.
Пространство – форма бытия материального мира, которая характеризует структурированность, дифференцированность, взаимное расположение, протяжённость, соразмерность, объём, величину, взаимодействие его образований.
Время – форма бытия материи, характеризующая преимущественно изменчивость, длительность существования объектов и последовательность смены их состояний.
Различают реальное, перцептуальное (отражённое реальное в сознании человека) и концептуальное пространство и время. Последнее – это теоретические модели описания реального пространства и времени.
Различают физическое, биологическое и социальное пространство и время, которые имеют свою специфику.
Эволюция представлений о природе в истории философской мысли.
Метафизические материалисты указывали на самозарождение жизни в результате стечения случайных счастливых обстоятельств. Однако опыты Пастера в XIX в. показали, что если питательный раствор герметически закупорить, то произвольного самозарождения не происходит. Г.Гельмгольц высказал гипотезу о том, что жизнь зародилась от метеоритов. Аррениус полагал, что споры бактерий, благодаря действию светового давления, были занесены на Землю вместе с космической пылью. Предположения Гельмгольца и Аррениуса можно подвергнуть сомнению, т.к. космические лучи убивают живое, а Земля защищена от них атмосферой. Современная наука называет стадии зарождения живого: появление химических и углеродистых соединений, белковых веществ и нуклеиновых кислот; их соединения породили коллоидные капельки, которые обладали первыми примитивными признаками жизни; возникновение белковых тел; появление одноклеточных и многоклеточных организмов. Первые признаки жизни на Земле появились примерно 3,8 млрд. лет назад. 2 млрд. лет назад возникли первые клетки, способные к использованию энергии солнечного света для химических реакций, в процессе которых выделяется кислород. Возникла биосфера. Человечество, вооруженное научной мыслью, превращается в ведущую силу, определяющую эволюцию нашей планеты. Направление междисциплинарных исследований, объект которого – процессы самоорганизации в открытых системах природы, называется синергетика (И.Пригожин). Это новое комплексное направление, которое, распространяя понятия информации и самоорганизации на неживую природу, пытается ответить на вопрос, как и за счет чего последняя в процессе эволюции перерождается в живую. Синергетика как подход к пониманию развития открытых нелинейных систем, как особый стиль мышления основана на идеях системности (целостности) мира и научного знания о нем, общности закономерностей развития объектов всех уровней материальной и духовной организации, нелинейности (многовариантности и необратимости), глубокой взаимосвязи хаоса и порядка (случайности и необходимости). Воздействие природы на общество осуществляется стихийно и относи-тельно устойчиво по сравнению с быстро меняющейся общественной жизнью. 1. Природа - необходимая предпосылка возникновения, составная часть причин функционирования и развития общества. 2. Природные факторы существенно влияют на формы и темпы исторического процесса. 3. Природа существенно влияет на формирование и развитие общественного сознания.
Взаимодействие общества и природы.
Природа – одна из сфер бытия, естественная часть мира, среда обитания человека.
В ходе эволюции ослабевает непосредственная зависимость социума от природы, ибо человек повышает свою защищённость от её стихийных сил. Зато опосредованная зависимость, в связи с углублением контактов между обществом и природой, усиливается.
Воздействие природы на общество осуществляется стихийно.
1. Природа – необходимая предпосылка возникновения и существования человека, общества. Природа является естественной кладовой предметов труда. Она обеспечивает общество материалом для создания орудий труда.
2. Природные факторы существенно влияют на формы и темпы исто-рического процесса. Резкие колебания в природных процессах (засухи, наводнения, тектонические явления) способны уничтожать плоды труда человека и тормозить развитие общества. Дифференциация и разнообразие природных условий несут в себе стимулы для общественного разделения труда и соответственно умножения человеческих потребностей и возможностей.
3. Природа – всеобщее условие и предмет труда.
4. Природный фактор оказывает воздействие на развитие культуры, экологического сознания.
Воздействие общества на природу целенаправленно (с присутствием элементов стихийности), универсально, осуществляется через практическую деятельность людей.
1. Расширяются пространственные границы освоения природы челове-ком. Происходит также дальнейшее изучение и освоение природы "вглубь".
2. Человечество превратилось в мощную биогеохимическую силу.
В целом, во взаимодействии природы и человека можно зафиксировать три основных подхода: 1) мифологический (подчинение человека природе); 2) научно-технологический (господство человека над природой); 3) диалогический (гармония человека и природы).
Научно-технический прогресс и экология. Экологические ценности современной цивилизации.
Экология – наука, изучающая взаимоотношение организмов друг с другом и со средой их обитания, где человеческая деятельность выступает основным фактором динамики природных процессов.
Противоречие между безграничными потребностями развития общества и ограниченными возможностями биосферы удовлетворять их – основная причина биологического кризиса, принявшего глобальный характер.
В методологическом плане ошибочны как преувеличение роли природы, так и недооценка географических факторов. Во второй половине XX в. утверждается представление о необходимости коэволюции, т.е. совместной, согласованной эволюции природы и человечества, о целесообразности ограничить бесконтрольное и непродуманное использование научно-технической мощи к природе, о необходимости сопоставлять цели деятельности с её средствами и последствиями. Стратегия коэволюции своими корнями уходит в китайскую культурную традицию “у-вэй” (действия людей, направленные на природу и способствующие реализации её собственных сил).
В идее коэволюции акцентируется внимание не на борьбу за существование и отбор, а на процессы кооперации, сотрудничества, взаимного обмена энергией. В противном случае возможны два варианта: а) деградация к дочеловеческой природе, её низшим состояниям; б) превращение человека в простой фактор технического прогресса.
Современная наука к экологической проблеме подходит системно и усматривает комплекс направлений:
а) научно-технический прогресс, позволяющий разрабатывать и внедрять наукоёмкие, экономически эффективные и одновременно антропоморфные и экологически чистые технологии;
б) всеобщее социальное переустройство в направлении роста гуманизма и демократии;
в) перестройка правовых и политических взаимоотношений между странами, международное сотрудничество в борьбе за выживание человека;
г) формирование новой экологической парадигмы, которая утверждает высшую ценность природы;
д) формирование экологически воспитанного, компетентного и ответ-ственного человека
Сознание как философская проблема.
Материалистическая философия рассматривает сознание в его соотнесенности с материей, с отражением как ее свойством. Д. Дидро связывал развитие материальных систем с уровнем их организации и рассматривал способность к ощущению как "все¬общее свойство материи или продукт ее организованности". Ф. Энгельс считал, что материя в процессе восходящего развития своих форм вырабатывает такие свойства и способности, верши¬ной которых является "мыслящий дух". В. И. Ленин выдвинул гипотезу, что в фундаменте материи имеется родственное ощу-щениям свойство - "отражение".
Отражение есть всеобщее свойство материальных образова¬ний воспроизводить свойства и особенности других предметов, вещей, взаимодействие отражаемого и отражающего.
Отражение в неживой природе (в относительно простейшем виде) связано с такими видами материальных взаимодействий, как физическое (и механическое как его разновидность) и хими¬ческое, различные их сочетания. Оно содержит элементы ин¬формационных процессов, суть которых связана с соответстви¬ем структур.
Качественным скачком в развитии Вселенной явилось воз¬никновение органической жизни на Земле и соответственно био¬логических форм отражения, которые управляют приспособительным поведением биосистем. Информационные связи стано¬вятся более подвижными и активными. Возникли такие виды от¬ражения, как раздражимость, возбудимость и психика. В отраже¬нии проявляются воздействие внешней среды и реализация внут¬ренних установок живого существа. Специализация и развитие аппарата информационного отражения привели на уровне психи¬ки к появлению развитого головного мозга. Мозг - основной ре¬зультат досоциальных этапов отражения.
Сознание - продукт природы и общественного развития. Мозг, нервная система - лишь возможность человеческого со¬знания. Она превращается в действительность в общении. Цели и содержание деятельности сознания задаются не мозгом, а соци¬альным образом жизни человека. Среда (социальная и природ¬ная) и труд - главные условия, предпосылки формирования чело¬века и его сознания. Большие полушария человеческого головного мозга стали физиологическим фундаментом трансформации рефлексов в со¬циальную рефлексию, инстинктов - в интуицию, манипулирова¬ния предметами внешней среды - в целенаправленную деятель-ность, стадности — в осознанную коллективность, т. е. явились предпосылкой мышления и речи, труда и социальности, духов¬ной жизни и культуры.
Сознание - своеобразный элемент бытия. У Г. Лейбница со¬знание предстает общим принципом бытия. А. Шопенгауэр, Ф. Ницше, А. Бергсон и их последователи сознание рассматрива¬ли в слитности с "жизненной реальностью" как вид бытия, как спонтанную самопроизвольную силу в формах "воли к власти", "жизненного порыва", "жизненного разума" и т. п. Э. Гуссерль сознание понимал как первичную основу, в которой нам дан мир и где рождаются исходные смыслы всех форм человеческой ак¬тивности.
В диалектико-материалистической философии сознание предстает как духовная, идеальная сторона бытия, как его обна¬ружение и раскрытие. К. Маркс анализировал сознание как "вплетенное" в бытие людей. Сознание - не пассивное отражение сущего. Оно участвует в формировании, упорядочении и органи¬зации социальной жизни, вносит в мир начала ценности и свобо¬ды; задает в известных границах характер, направление и пер¬спективы развития человеческих сообществ, культуры, цивили¬зации, является их стержнем и скрепляющим началом; открывает человеку самого себя в мире, разгадывает (через познание) со¬держание собственного опыта. Сознание - совокупность психи¬ческих процессов и духовных способностей, посредством кото¬рых человек воспринимает, переживает, постигает и осмысливает мир, других людей и самого себя.
70 Глобальные проблемы современности и социальное прогнозирование
К глобальным проблемам относ. те, кот затрагивают основы существования чел-ва и нерешенность кот создает угрозу для его будущего. Глоб. проблемы – рез-т предшеств-го всемирно-историч пр-са во всей его противоречивости, а также специфич. порождение соврем эпохи. Первая группа проблем связана с осн соц-эконом и полит задачами чел-ва: предотвр-е мир войн, прекращение гонки вооружений, кач. модернизации оружия, его нераспространение, преодаление отставания в развитии некотор. стран. Вторая группа - проблемы, касающиеся взаимоотн-й чел-ка, НТР и общ-ва. Это эфф. использование достижений НТР, проведение активной демографич политики, соверш-е системы образования. Третья группа – затрагивает проблемы, связ. с соц-0экологич. пр-ми: ООС, решение сырьевой, энергетич проблем, проблем продовольствия.
Глоб проблемы не явл-ся чем-то застывшим. Некоторые из них обостряются и ослабевают, появл-ся новые. Ненасильственный мир – не только высш. соц. ценность, но и необход-е предварительное условие для решения всех остальных проблем современности. Предпосылки преодоления глоб кризисных коллизий: развертывание НТР как мат основы возможного выхода из ситуации «выживания»; межэтнич и межкульт-я интеграция при сохранении уникальности каждого этноса и кажд. культуры; объединительные пр-сы дух жизни как в светском, так и в религиозном варианте. Тенденция глобализации общ. жизни делает актуальным соц. предвидение как одно из усл-й сохранения и прогресса человечества
69 Политическая сфера общества
В переводе с греческого politike - политика - значит искусство управления государством, искусство управления людьми. Это слово древнего происхождения и соотносилось нередко с понятием "полис". По Аристотелю (384-322 до н.э.), политика должна выполнять нравственно-воспитательную роль и содействовать государству в достижении общего блага и справедливости.
Политика как наука должна исследовать государственные устройства и представить наилучший его вид; с другой стороны, политика - это разумное государственное управление во имя всеобщего блага, направленное на обуздание политическими (государственными) средствами неподвластных индивидам страстей. Государство, по Аристотелю, есть общение, причем общение политическое, подчиняющееся высшим нормам морали.
В последние десятилетия политика все чаще стала определяться как со-знательно проводимая линия поведения социального субъекта по отношению к другим субъектам или объектам (отсюда и названия видов политики: "национальная политика", "финансовая политика", "экологическая политика" и т.п.)
При доклассовой организации общества политика как искусство управления людьми не имела социально-групповой, классовой направленности; была потребность в регулировании отношений между людьми и племенами.
Имеется ряд форм государства. Одно основание их разграничения - формы правления (правовое положение и соотношение высших органов государственной власти), другое - формы государственного устройства. В одном и том же государстве сочетается одна форма правления с одной какой-либо формой государственного устройства.
Республика представляет такую форму правления, при которой высшие органы государственной власти либо избираются, либо формируются общенациональным представительным учреждением.
В истории человечества выделились в основном два типа политического режима: демократические и диктаторские (тоталитарный и авторитарный).
Тоталитарный режим контролирует и управляет всеми сферами государственной и общественной жизни и жестоко подавляет все попытки высказать самостоятельное мнение со стороны как индивидов, так и социальных групп; интенсивное функционирование идеологии, претендующей на всеобщность и непогрешимость, радикальное преобразование общества и человека, всего мира, насильственное претворение на практике различных утопий (националистических, социальных, религиозных); постоянная и непрерывная политизация всех членов общества с целью их унификации во имя выполнения поставленных целей.
68 Социальная структура как сфера общественной жизни
В широком смысле социальная структура – это строение общества в целом, система связей между всеми его основными элементами. При таком подходе социальная структура характеризует все многочисленные виды социальных общностей и отношения между ними.
В узком смысле термин «социальная структура общества» чаще всего применяется к социально-классовым и социально-групповым общностям. Социальная структура в этом смысле – это совокупность взаимосвязанных и взаимодействующих друг с другом классов, социальных слоев и групп.
В социологии существует большое множество концепций социальной структуры общества, исторически одной из первых является марксистское учение. В марксистской социологии ведущее место отводится социально-классовой структуре общества. Социально-классовая структура общества, согласно этому направлению, представляет собой взаимодействие трех основных элементов: классов, общественных прослоек и социальных групп. Ядром социальной структуры являются классы.
«Классами называются большие группы людей, различающиеся по их месту в исторически определенной системе общественного производства, по их отношению (большей частью закрепленному и оформленному в законах) к средствам производства, по их роли в общественной организации труда, а следовательно, по способам получения и размерам той доли общественного богатства, которой они располагают. Классы – это такие группы людей, из которых одна может присваивать труд другой, благодаря различию их места в определенном укладе общественного хозяйства».
Основными классами являются такие, чье существование непосред-ственно вытекает из господствующих экономических отношений: рабы и рабовладельцы, крестьяне и феодалы, пролетарии и буржуазия
Неосновные – это остатки прежних классов в новой общественно-экономической формации или зарождающиеся классы
Социальные слои – это промежуточные или переходные группы.
Стратификация: В этом обществе невозможно вычленить такой круп-ный элемент социальной структуры. Здесь больше работает понятие, предло-женное сторонниками теории социальной стратификации, - страта (слой) или социальная группа. Эти группы могут быть вычленены по различным критерия: по уровню доходам, по месту в системе власти, по роду занятий и т.д., возможно также выделение тех или иных социальных групп по каким-то интегральным критериям.
Опираясь на ленинское определение классов, ученые выделили следую-щее основные социальные группы советского общества того периода: 1) вертикальные группы власти, различающиеся ее природой (партийная, государственная, хозяйственная власть), а также объемом этой власти (группы высшего, среднего и низшего уровней в соответствующих иерархиях управления); 2) группы, связанные со сферами и отраслями народного хозяйства, а также ведомствами, различающимися мощью, престижем и материальной базой (например, военные ведомства и сфера коммунально-бытового хозяйства); 3) группы хозяйственных руководителей, различающиеся рангом власти (руководители объединений, предприятий и подразделений); 4) группы интеллигенции, различающиеся профилем занятости (например, ИТР и творческие работники и др.); 5) группы, занятые в сфере семейной экономики и индивидуально-трудовой деятельности; 6) деклассированные элементы.
67 Феномен техники как объект социально-культурного исследования
Техника стала предметом фил-го анализа совсем недавно. Первые теории возникли в 19в. в Германии и во Франции, в нач 20го века – в России. Некоторые фил-фы выдвинули проблемы об онтологическом статусе и развитии техники, ее сущности и перспективе будущ. развития. Развитие техники обусловило ее всеобъемлющее влияние на соврем. мир. Опред-е воздействие техника оказыв. на экологию, поэт в 21в. это принципиальным образом изменяет соц. статус техники, превращает ее в фактор, опред-й будущее чел-ва. Понятие техника возникло в античном общ-ве и берет свое начало от греч слова «техне» - умение, мастерство. 4 проблемы, лежащие в основании разл концепций техники: техника и человек; техника и природа; техника и бытие; техника и социокультурный мир. Техн прогресс с т. зрения фил-и оказывает отриц. воздействие не только на окруж среду, но и на то, как человек воспринимает этот мир. С другой стороны, техника также испытывает влияние со стороны общ-ва. Это возд-е опр-ся: 1. технологич ур-нем пр-ва, 2. его ориентацией, 3.соц-эконом. отношениями, 4. эконом. и полит. отношениями м/у гос-ми. Развитие техники в соврем мире все больше проявляет двойств-й хар-р ее достижения: без техники невозможно представить развитие чел-ва, техника – мощная сила, способная вызвать негативные последствия. Техника – это лишь ср-во, сама по себе она не хороша и не плоха. Все зависит от того, что из нее сделает ч-к, чему она слу-жит, в какие условия он ее ставит, и от того, насколько правильно, осмысленно он подойдет к решению этих вопросов, напрямую зависит будущее человечества.
66 Историческая необходимость и свобода личности
Ответственность – категория, отражающая особое социальное и морально правовое отношение личности к обществу, к-ое характеризуется выполнением своего нравственного долга и правовых норм. Эта категория обнимаает философско-социологическую проблему соотношения способности и возможности человека выступать в качестве субъекта (автора) своих действий и более конкретные вопросы: способность человека сознательно выполнять определенные требования и осуществлять стоящие перед ним задачи; совершать правильный моральный выбор; достигать определенного результата, а так же связанные с этим вопросы правоты или виновности, возможности одобрения или осуждения, вознаграждения или наказания. О. Рассматривается в связи с философской проблемой свободы. Необходимость и свобода. Вопрос о отношениях своб и неоходимости извечен. Люди обладают знач свободой в определеии целей своей деятельности, средств для достиж этой цели. Свобода следовательно не аб-солютна и претворяется в жизнь как осущ возможности путем выбора определенной цели и плана действий. Своб воли - это способность чел принимать решения и совершать поступки в соотв со своим интересами, целями, оценками и идеалами, выражающаяся в его избирательной деятельности, основанной на познанных им объективных свойствах и отношен вещей, законом связей явлений и событий объективного мира. Т.о. каждое действие чел есть сплав своб и необход. => Свобода личности, общества закл не в воображ независим от объект законов, а в способности выбирать, принимать решения. Как же свобода соотносится с необходимостью? С одной стор своб присутствует в необход, т.е. необход реализуется только через свободу, в виде бескон цепи выбора в деятельности людей, кот, однажды начавшись, привела к данному общ состоянию. Это означает, что в истор процессе необход не только сознается, но и создается. С др стороны необход содержиться в своб в виде объективно даных истор обстоятельств, объек условий деят людей. В общем свобода есть осознанная необходимость
ЭВОЛЮЦИЯ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ ОБ ОБЩЕСТВЕ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ. ОСНОВНЫЕ ИССЛЕДОВАТЕЛЬСКИЕ ПРОГРАММЫ В ОБЩЕСТВОЗНАНИИ
Системные подходы к обществу имеют определённые традиции (Сен-Симон, Гегель, О.Конт, Спенсер, Маркс, Плеханов, Вебер, Парсонс, Хабермас и др.).
По отношению к универсуму, природе общество есть подсистема, в которой преобразующая человеческая деятельность выступает способом существования и развития исторической действительности.
Общество:
1) единая человеко-эколого-экономическая система;
2) есть взаимодействие материального производства, духовного производства, производства общественных отношений и формирования конкретного типа личности;
3) есть единство способа производства материальной, социальной, политической и духовной жизни.
Общество одновременно выступает как объект (подсистема универсума) и как субъект (воплощение деятельности людей). Результат истории складывается от столкновения множества отдельных воль, а бесконечное количество перекрещивающихся сил даёт равнодействующую – историческое событие. В социуме заключено единство материи и духа. История человека и общества начиналась не только с изготовления орудий труда, но и с выработки интеллекта. Общественные отношения принимают форму общественных потребностей, интересов, страстей, чувств и настроений. Таким образом, история общества выступает как множество действующих по различным направлениям стремлений людей и их разнообразных воздействий на внешний мир. С одной стороны, общество естественно развивается по объективным законам (взаимосвязи обще-ственного бытия и общественного сознания, базиса и надстройки, производи-тельных сил и производственных отношений, возрастания роли народа и личности в истории, возвышения и усложнения потребностей и др.), с другой – все участники социальной сферы являются движущими силами истории.
В истории философии сложились различные концепции общества: теи-стическая, натуралистическая, социопсихологическая, идеалистическая, теория коммуникативного социального действия, структурно-функциональная, теория социальной реальности, диалектико-материалистическая, культуроцентристская и др.
Выделим некоторые черты отдельных названных концепций.
Натурализм высшие формы бытия сводит к низшим, человека растворяет в природе, лишает своей качественной определённости, свободной воли. Натуралистический подход к обществу опирается на принцип «от природы к обществу», где подчёркивается особая определяющая роль географических и космических факторов.
Психологическая концепция объясняет общественные отношения с позиций определяющей роли психологии индивида, его эмоций и воли, сферы бессознательного, социальной психологии групп и межиндивидуальных отношений.
Идеализм отрывает человека от природы, чересчур его одухотворяет. Абсолютизация духовного фактора в человеческом бытии означает следование просветительскому принципу «мнения правят миром».
В основе диалектико-материалистической концепции (Маркс, Энгельс, Ленин) общества лежит идея о соотношении общественного бытия и обще-ственного сознания.
Макс Вебер социальное действие считал элементарной единицей социо-логического анализа. Оно предполагает:
а) субъективную мотивацию; б) «ориентацию на других», придающую индивидуальному действию социальное значение. Вебер выделил четыре типа социального действия: 1) аффективное, не всегда осмысленное, направленное к удовлетворению страстей; 2) традиционное – подражание образцам поведения, закреплённых в традициях; 3) ценностно-рациональное (осмысленное действие организуется системой ценностей, на основе которых вырабатываются программы действий; 4) целерациональное (цели и средства их достижения избираются индивидом, а критерием их адекватности является успех).
Концепцию коммуникативного действия развивали Дюркгейм, Хоркхаймер, Адорно, Хабермас и др.
Различные исследовательские программы обществознания по целому ряду позиций пересекаются и дополняют друг друга.
62 ЦЕННОСТИ И ИХ РОЛЬ В ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА И ОБЩЕСТВА
Впервые понятие ценности разработал И.Кант. У ценности, по его мнению, нет бытия, но есть значимость.
Ценности оказываются тем связующим началом, которое объединяет природу и общество, экономические и иные факторы общественной жизни, материальное и духовное, реальное и виртуальное, людей и вещи. Необходимо различать объективное значение какого-либо явления и его значение для субъекта – «личностный смысл».
Ценность – положительная или отрицательная значимость объектов и процессов для человека. Ценность (жизненный смысл) – основание выбора субъектом целей (что надо сделать?), планов (как это делать?), средств и условий деятельности, отвечающих на вопросы, во имя чего совершается данная деятельность и какова ее результативность, что предпочесть, от чего отказаться, как установить очередность предпочтений и уступок. Благодаря ценностям человек вырабатывает определенную жизненную позицию. Ценностное отношение личности к миру и к себе реализуется в эмоциях, воле, решимости, целеполагании, идеалотворчестве.
Выделяются по ориентации на ценности гедонизм (жить без наслаждения невозможно), аскетизм (воздержанность в удовлетворении потребностей), со-зерцание (пассивное отношение к внешнему миру) и деяние (активно-преобразовательное отношение к действительности).
В современной философии сложились определенные подходы к характеристике содержания ценностей: а) ценность отожествляется с новой идеей, выступающей в качестве индивидуального или коллективного ориентира; б) ценность воспринимается как значимый субъективный образ (представление), имеющий человеческое измерение; в) ценность синонимизируется с культурно-историческими стандартами; г) она ассоциируется с типом «достаточного» поведения, с неким жизненным стилем.
В различные эпохи и у различных людей выделяются три основные направления ценностных ориентаций: 1) на потусторонний мир; 2) на самого себя; 3) на общество.
В современном мире ведущей является общечеловеческая ценностная ориентация, направленная на выживание и дальнейший прогресс цивилизации.
ЦИВИЛИЗАЦИЯ КАК СОЦИОКУЛЬТУРНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ
Термин цивилизация означает гражданский, государственный. Сложилась традиция рассматривать цивилизацию через призму культуры как историческую ступень развития человечества (Данилевский, Шпенглер, Тойнби и др.).
Цивилизация включает в себя преобразованную человеком, окультуренную, историческую природу и средства этого преобразования, человека, усвоившего культуру и способного жить и действовать в окультуренной среде своего обитания, а также совокупность общественных отношений как форм социальной организации культуры, обеспечивающих ее существование и продолжение. Цивилизационные достижения связаны как с технологическим освоением природы (изобретение машин, использование электричества, выведение новых высокопродуктивных пород животных и сортов растений и т.п.), так и с совершенствованием регуляции социальных отношений (изобретение письменности, юридических норм и законодательства, денег и рынка и т.п.).
Культура задает высшие ценности, жизненные смыслы, а цивилизация – технологию их реализации.
Понятие цивилизации обычно трактуют как: 1) этап общественного развития, следующий за «дикостью» и «варварством» и характеризующийся развитыми формами социальной организации: появлением классов, государственности, письменности (европейская гуманистика эпохи Просвещения, марксизм); 2) тип социальности, ориентированный на рост общественного богатства (марксизм); 3) материализация всех компонентов культуры определенного исторического этапа (Шпенглер, Вебер, Тойнби, Бердяев); 4) тип социальной целостности, которому присуща взаимосвязь материальных и духовных факторов общественной жизни, направленная на воспроизводство определенного образа жизни, а следовательно, и типа человека (Белл, Кан, Тоффлер, А.Печчеи и др.).
Вычленяются доиндустриальный, индустриальный и постиндустриаль-ный типы цивилизации. Постиндустриальное общество: 1) создает условия для решения экологических и иных глобальных проблем; 2) активно использует человеческий фактор, информационные, творческие возможности человека; 3) переходит к доминированию нематериалистических ценностей.
КУЛЬТУРА КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО АНАЛИЗА
Термин культура латинского происхождения и первоначально означал возделывание почвы, т.е. изменения в природном объекте под воздействием человека, в отличие от изменений вызванных естественными причинами. Слово культура означает также обучение, образование, воспитание и совершенствование человека в процессе его созидательной деятельности. Еще одно основное значение слова культура, сложившиеся в античности, – поклонение, почитание.
Со второй половины 18 в. культура рассматривалась: а) как процесс развития разума и разумных форм жизни, противостоящих дикости и варварству (французские просветители); б) как историческое развитие человеческой духовности (Кант, Фихте, Гегель и др.).
В познании культуры движение мысли шло от отождествления культуры со всем, что сотворено человеком, к анализу человеческой активности (деятельности, поведения и общения), благодаря которой создается надприродная искусственная среда человеческого бытия, функционирующая, тем не менее, в определенных природных условиях.
Важнейшими формами культуротворчества выступают мораль, искусство и религия.
В культуре имеются следующие важнейшие сценарии отношения к дей-ствительности: 1) новационный – передел, создание новой культуры (западноевропейский); 2) традиционалистский – приспособление человека к действительности и старым культурным традициям (восточно-азиатский); 3) иррационалистический – уход от действительности в сферу духовности (индуистский, кармический). В «чистом» виде данные сценарии не проявляются. В динамике культуры в целом выделяются: а) культурогенез (порождение новых культурных форм, культурных систем); б) трансляция культурных традиций (обеспечение преемственности социального опыта); в) диффузия туры (заимствование и освоение образцов иных культур); г) трансформация форм культуры (обновление, деградация, распад).
Культура есть самовоспроизводство человека, осуществляемое в его материальной и духовной деятельности. В соответствии с этим различают материальную и духовную стороны культуры.
60 Роль народа и личности в истории
Вопрос о соотношении свободы и необходимости в истории решается диалектически. С одной стороны, существуют объективные условия, опреде-ляющие границы возможного, свободу деятельности, и это, прежде всего, конкретные экономические условия (определенная ступень развития производительных сил). С другой, конкретная история складывается в зависимости от конкретной деятельности конкретных людей (их желаний, интересов, целей, потребностей и т.д.) Таким обра¬зом, история народа создается самим народом. Тот факт, что творцом истории является народ, объясняется следующими обстоя¬тельствами:
1. Народ - основной производитель материальных продуктов, без че¬го жизнь человека невозможна.
2. Народ реализует те цели и задачи, которые ставятся перед об-ществом, без него невозможны какие-либо преобразования и изменения.
Однако признание решающей роли народа в создании истории не отрицает и роли отдельных личностей. Рассматривая указанную проблему, следует обратить внимание на разницу между личностью исторической и выдающейся. Первой является любой человек, который в силу сложившихся обстоятельств оставил свой след в истории (любой государственный дея¬тель как бы автоматически является исторической личностью). Выдающаяся личность- это человек, который благодаря своим особым свойствам, талан-там оставил свой след в истории, это - великий человек. Правда, по поводу роли великой личности в истории всегда высказывались разные мнения. Так А.И.Герцен считал народ консерватором по инстинкту, который дер¬жится за старое, традиционный быт, тесные рамки своего существования и принимает новое только в старых одеждах. Выдающийся русский философ С.Н.Трубец¬кой подчеркивал, что все в истории совершается личностью, только в ней воплощается идея, личность представляет свое общество, свою эпоху.
Таким образом, можно допустить, что выдающаяся личность действи-тельно играет огромную роль в истории , она способна оказать существенное влияние на развитие общества, придать истории своеобразные неповторимые черты, но деятельность её ограничена рамками необходимости. Она действует в конкретных объектив¬ных условиях и способна решать лишь те задачи, которые стоят перед об¬ществом. По словам Г.В.Плеханова, великий человек видит дальше других, хочет сильнее других и способен решать те задачи, которые возникли в обществе. Можно сказать, что выдающаяся личность создается средой и со¬бытиями (как бы рождается потому, что обществу требуется данная лич¬ность, потому, чтобы оставить свой след в истории важно вовремя родиться и занять соответствующее место), но события совершаются благодаря лич¬ностям и носят на себе их печать. Эпоха, в которой человек живет, зас¬тавляет его участвовать в том, что происходит вокруг, продолжая нача¬тое предше-ствующими поколениями, но в этой деятельности проявляется самобытность великого человека.
Все люди потому велики, что осуществляют великое справедливое и не-обходимое дело, писал Гегель. Всемирно же историческим личностям не свойственна трезвенность, они всецело отдаются одной цели. Но вели¬кая личность бывает порой вынуждена растоптать невинный цветок, сокру¬шить многое на своем пути.
Хотя каждый член общества участвует в историческом процессе, все же не все, а только отдельные лично¬сти остаются надолго, а то и навсегда в памяти современников и их потомков. Роль таких личностей столь велика и очевидна, что долгое время философы лишь в них усматривали творческую силу и двигатель истории.
59 Источники и движущие силы исторического прогресса
Трудность выяснения соц-х критериев обусловлена тем, что социум представл. собой сложную систему, включ-й большое кол-во развив-ся элементов и процессов. Проблема интегративного критерия исходит из целостности общ. жизни как высшей формы существования материи. Критерии общ-го прогресса:
1. Многие философы (Гегель) полагали, что мировая история – прогресс в осознании свободы, кот человек должен завоевывать. Реальная свобода достигается посредством познания и овладения необходимостью. Подлинная свобода личности состоит не просто в освобождении ее от чего-то, а в + возможности всестороннего развития и проявления своих способностей.
2. Ж. Ж. Руссо в кач-ве начального толчка прогресса назвал изобретение 2х искусств: обработки металла и земледелие. Постоянный источник развития видел в способности соверш-я человека. Исходя из диалектико-материалистического понимания истории, общеисторич критерий прогресса следует искать в «ядре» общественного бытия – в сфере пр-ва матер-х благ.
3. Экономика – лишь часть культ. бытия челов-ва, она не явл-ся самоце-лью, хотя таковой экономика слелалась в последние 2 столетия: европ-я и американская истории (гонка за внешними атрибутами прогресса, измеряемого в единицах потребляемого в-ва, энергии).
4. Продуктивным представляется подход, когда объективным критерием самосовершенствования общ-ва выступает сопоставление рез-ов с целью. Идеал никогда не м/б полностью реализован, но на кажд. ступени прогресса осущ-ся относительно.
5. Сейчас остро стоит вопрос о том, какой ценой следует добиваться перехода общ-ва к более выс. состоянию и стоит ли вообще это делать, если жертвы, принесенные на алтарь прогресса, несопоставимы с ожидаемыми рез-ми.
6. Шеллинг: основной критерий историч прогресса усматривал в постепенной реализации правового устр-ва, приближенными к этой цели. Каждая из проанализ-х концепций критерия прогресса не выступает в «чистом» виде, а включает в себя синтезную систему показателей
58 Проблема личности в истории философии. Индивид. Индивиду-альность. Личность
Индивид (атом) – неделимый, единый, - человек как часть коллектива, совокупности рода человеческого. В настоящее время сущ 2 концепции личности: личность как функциональная (ролевая) характеристика чел и личность как его сущностная характеристика. Первая коцепция опирается на понятие соц роли человека. Эта концепция однако не позволяет раскрыть внутренний мир чел, фиксируя только его внешнее поведение, кот не всегда отражает сущность чел. Сущностная концепция явл более глубокой. Личность - индивидуальное выражение общ отношений и функций людей, субъект позания и преобразования мира, прав и обязаностей, этических, эстетических и всех иных соц норм. Личностные кач чел в таком случае есть производное от его соц образа жизни и самосознающего разума. Личность поэтому есть всегда общественно развитый человек. Личность есть совок трех ее основных составляющих: биогенетических задатков, воздействия соц факторов и ее психосоциального ядра - “Я”. Главным результирующим свойством личности явл мировоззрение. Человек вопрошает себя: кто я? зачем я? в чем смысл моей жизни? Только выработав то или иное мировоззр, личность, самоопределяясь в жизни, получает возможность осознано, целенаправленно действовать, реализуя свою сущность. Слово характер как правило означает меру личностной силы, т.е. силу воли. Т.о., личность - мера цельности человека, без внутренней цельности нет лично-сти.Каждый чел биологически неповторим. Однако подлинный смысл уникальности связа не солько с внешним видом челов, сколько с его внутренним дух миром. “Индивидуальность - это неделимость, единство, целостность, бесконечность; с головы до ног, от первого до последнего атома, насквозь, повсюду я индивидуальное существо”. У каждого конкретного чел всегда есть что-нибудь свое, хотя бы неповторимая тупость, не позволяющая ему оценить ситуацию и себя в ней. Индивидуальность не есть абсолют. Она изменяется и одновременно остается неизменной на протяжении жизни человека.
СОВРЕМЕННЫЕ КОНЦЕПЦИИ АНТРОПОГЕНЕЗА
Религиозная философия происхождение человека связывает с актами бо-жественного творения. В соответствии с теорией «общей космологической эволюции» человек – следствие космического развития, выражение роста свободы и целенаправленности объектов. Согласно теории «синтетической эволюции» человек – продукт естественного отбора и генетических мутаций. Диалектико-материалистическая философия разработала трудовую теорию антропосоциогенеза, которая доминирует.
Становление человека (антропогенез) и формирование общества (социогенез) в совокупности составляют антропосоциогенез. Он длился около 6 млн. лет.
Начало изготовления орудий труда – исторический рубеж в становлении человека и общества. Первоначально решающую роль в производстве и быту играли навыки, умения, а не разум. Это даёт основания утверждать, что человек в своём развитии проходит стадии умелого и человека разумного.
Авторы «духовной» концепции (Тейяр де Шарден, Л.Мэмфорд и др.) особое внимание обратили на духовный фактор появления человека.
Труд и духовность (а также язык) как факторы формирования человека оказываются не разорванными, а соединёнными.
В современной философии подчеркивается значение мутаций, вызванных природными факторами: активной вулканической деятельностью, сильным радиационным фоном на предполагаемой прародине человека – юге Африки; изменением климата на Земле; космическими воздействиями.
Один из факторов антропосоциогенеза – нравственность. Карательные меры, которыми первобытная община принуждала своих членов к соблюдению простейших нравственных требований, воздвигали преграды для возврата первочеловека в животное состояние.
Важную роль в становлении человека и общества сыграло производство людей самими людьми (демографический фактор).
Жизнедеятельность человека не только запрограммирована всей историей, но и самопрограммирована, опирается на собственный выбор, свободу воли, свою природно-социальную энергию.
человек как предмет философского анализа
Разрушение природной среды, оскудение привычного ландшафта, распространение новейших пандемий, грозящих опустошить Землю, ядерные производства - все это рождает ощущение беззащитности челове-чества, возможности его гибели. Исследовательская мысль все глубже проникает в загадки живой, одухотворенной материи. Перспективы генетической инженерии, трансплантация органов, клонирование клеток - все это разрушает традиционное представление о неизменной биологической природе человека. Болезненную остроту приобрели психологические проблемы. Разрушение традиционных форм и норм жизни, изменение окружающей обстановки, новые виртуальные элементы реальности и т.д. приводит к утрате людьми представлений о собственной идентичности устойчивости своего внутреннего мира и специфически человеческих черт. Эволюция человека основывается на том, что он утратил свою первоначальную родину - природу. Он никогда уже не сможет туда вернуться. У него теперь только один путь: покинуть свою естественную родину и искать новую, которую он сам себе создаст, в которой он превратит окружающий мир в мир. Философское понимание человека никогда не станет однозначным потому, что единый ответ на этот вопрос исключается предельной противоречивостью нашего бытия. Высший акт самоутверждения личности заключается в жертвенности, в том, чтобы принять страдание и смерть, но не изменить своему человеческому призванию. Наше бытие и становится в высшей степени человеческим именно тогда, когда мы начинаем понимать, что "Я", личностное начало является чем-то большим, чем собственная жизнь. Таков парадокс: человек обретает себя как личность, только теряя себя как биологическую особь. Антропология - учение о природе и сущности чел-ка. Центральная проблема - что есть чел-к. Термин “философская антропология” ввел Кант, как раздел фил-и, интерес кот. прикован к проблеме автономности чел-ка. Занимается выработкой идеи чел-ка на основе знаний, накопленных в разных науках о чел-ке. Современная западная фил.антропология пытается выявить основы и сферы человеческого бытия, индивидуальности и уникальности человеч. личности, ее творческих возможностей, смысл существования. Проблемы ч-ка явл-ся объектом изучения мн-ва гуманит. наук, т. к. несмотря на огромные успехи н-ки ии техники, человек отсается загадкой. Филос. антропология – раздел фил-и, в кот объединяются данные самых разных соц-х и гуманит. наук. А. вкл-т 3 раздела: учение о происх-и ч-ка (антропогенез), морфология и физиология (анатомия), этногенез. Фил-я антропология подводит под эти разделы мировоззренческую базу.ю В 19в. Л. Фейербах счит., что антроп-й подход д/б во всех фил-х исслед-х. В широком смысле фил-я антропология – это все учения о человеке, его жизни, деят-ти, сущ-и. В узком смысле – учение в зап-европ. философии, созданное Шеллером. + Маркс и Энгельс опирались на эволюц-е учение Дарвина (1859 – происх-е видов путем естеств. отбора; 1871 – пр-е ч-ка и половой отбор)
54 Научные методы теоретического исследования
В теоретическом исследовании применяются особые методы: идеализация (метод идеализированного объекта); мысленный эксперимент с идеализированным объектом, который как бы заменяет реальный эксперимент с реальным объектом; методы построения теории; методы логического и исторического исследования.
Существенное место в современной науке занимает системный метод ис-следования или (как часто говорят) системный подход. Этот метод и стар и нов. Он достаточно стар, поскольку такие его формы и составляющие, как подход к объектам под углом зрения взаимодействия части и целого, становления единства и целостности, рассмотрения системы как закона структуры данной совокупности компонентов существовали, что называется от века, но они были разрозненны. Специальная разработка системного подхода началась с середины ХХ века с переходом к изучению и использованию на практике сложных многокомпонентных систем. Системный подход - это способ теоретического представления и воспроизведения объектов как систем. Основные понятия системного подхода: "элемент", "структура", "функция" и т.д. В центре внимания при системном подходе находится изучение не элементов как таковых, а прежде всего структуры объекта и места элементов в ней. В целом же основные моменты системного подхода следующие: 1. Изучение феномена целостности и установление состава целого, его элементов. 2. Исследование закономерностей соединения элементов в систему, т.е. структуры объекта, что образует ядро системного подхода. 3. В тесной связи с изучением структуры необходимо изучение функций системы и ее составляющих, т.е. структурно-функциональный анализ системы. 4. Исследование генезиса системы, ее границ и связей с другими системами
53 Научные методы эмпирического исследования
Остановимся на характеристике некоторых общенаучных методов исследования. Обратимся прежде всего к методам, которые находят применение на эмпирическом уровне научного познания - к наблюдению и эксперименту.
Наблюдение - это преднамеренное и целенаправленное восприятие явле-ний и процессов без прямого вмешательства в их течение, подчиненное задачам научного исследования. Основные требования к научному наблюдению следующие: 1) однозначность цели, замысла; 2) системность в методах наблюдения; 3) объективность; 4) возможность контроля либо путем повторного наблюдения, либо с помощью эксперимента. Наблюдение используется, как правило, там, где вмешательство в исследуемый процесс нежелательно либо невозможно. Измерение - есть определение отношения одной (измеряемой) величины к другой, принятой за эталон. Эксперимент в отличие от наблюдения - это метод познания, при котором явления изучаются в контролируемых и управляемых условиях. Эксперимент, как правило, осуществляется на основе теории или гипотезы, определяющих постановку задачи и интерпретацию результатов. Преимущества эксперимента в сравнении с наблюдением состоят в том, во-первых, что оказывается возможным изучать явление, так сказать, в "чистом виде", во-вторых, могут варьироваться условия протекания процесса, в-третьих, сам эксперимент может многократно повторяться. Различают несколько видов эксперимента. 1. Простейший вид эксперимента - качественный, устанавливающий наличие или отсутствие предлагаемых теорией явлений. 2. Вторым, более сложным видом является измерительный или количественный эксперимент, устанавливающий численные параметры какого-либо свойства (или свойств) предмета, процесса. 3. Особой разновидностью эксперимента в фундаментальных науках является мысленный эксперимент. 4. Наконец: специфическим видом эксперимента является социальный эксперимент, осуществляемый в целях внедрения новых форм социальной организации и оптимизации управления. Сфера социального эксперимента ограничена моральными и правовыми нормами
52 Общелогические методы познания
Это прежде всего анализ и синтез. Анализ - процесс мысленного, а нередко и реального расчленения предмета, явления на части (признаки, свойства, отношения). Процедурой, обратной анализу, является синтез. Синтез - это соединение выделенных в ходе анализа сторон предмета в единое целое. Значительная роль в обобщении результатов наблюдения и экспериментов принадлежит индукции (от лат. inductio - наведение), особому виду обобщения данных опыта. При индукции мысль исследователя движется от частного (частных факторов) к общему. Различают популярную и научную, полную и неполную индукцию. Противоположностью индукции является дедукция, движение мысли от общего к частному. В отличие от индукции, с которой дедукция тесно связана, она в основном используется на теоретическом уровне познания. Процесс индукции связан с такой операцией, как сравнение - установление сходства и различия объектов, явлений. Индукция, сравнение, анализ и синтез подготавливают почву для выработки классификаций - объединения различных понятий и соответ-ствующих им явлений в определенные группы, типы с целью установления связей между объектами и классами объектов. Примеры классификаций - таблица Менделеева, классификации животных, растений и т.д. Классификации представляются в виде схем, таблиц, используемых для ориентировки в многообразии понятий или соответствующих объектов. А теперь обратимся к методам познания, используемым на теоретическом уровне научного познания. Это, в частности, абстрагирование - метод, сводящийся к отвлечению в процессе познания от каких-то свойств объекта с целью углубленного исследования одной определенной его стороны. Результатом абстрагирования является выработка абстрактных понятий, характеризующих объекты с разных сторон. В процессе познания используется и такой прием, как аналогия - умозаключение о сходстве объектов в определенном отношении на основе их сходства в ряде иных от-ношений. С этим приемом связан метод моделирования, получивший особое распространение в современных условиях. Этот метод основан на принципе подобия. Его сущность состоит в том, что непосредственно исследуется не сам объект, а его аналог, его заместитель, его модель, а затем полученные при изучении модели результаты по особым правилам переносятся на сам объект. Моделирование используется в тех случаях, когда сам объект либо труднодоступен, либо его прямое изучение экономически невыгодно и т.д. Различают ряд видов моделирования: 1. Предметное моделирование, при котором модель воспроизводит геометрические, физические, динамические или функциональные характеристики объекта. Например, модель моста, плотины, модель крыла самолета и т.д. 2. Аналоговое моделирование, при котором модель и оригинал описываются единым математическим соотношением. Примером могут служить электрические модели, используемые для изучения механических, гидродинамических и акустических явлений. 3. Знаковое моделирование, при котором в роли моделей выступают схемы, чертежи, формулы. 4. Со знаковым тесно связано мысленное моделирование, при котором модели приобретают мысленно наглядный характер. Примером может в данном случае служить модель атома, предложенная в свое время Бором. 5. Наконец, особым видом моделирования является включение в эксперимент не самого объекта, а его модели, в силу чего последний приобретает характер модельного эксперимента. Этот вид моделирования свидетельствует о том, что нет жесткой грани между методами эмпирического и теоретического познания
51 Строение и динамика научного знания
Научное знание обладает высокой точностью. Но точность проникает и в по-вседневную жизнь. Довольно часто говорят, что оно оперирует абстрактными понятиями. И это утверждение не в полной мере отражает специфику научного познания. Основная специфическая черта науки - наука существует в виде системы теоретических знаний. Наиболее совершенной формой научного знания является теория. Далеко не каждое обобщение является теорией.
Прежде всего, наука имеет дело с особым набором объектов реальности, не сводимых к объектам обыденного опыта. Выработка наукой специального языка, пригодного для опи¬сания ею объектов, не-обычных с точки зрения здравого смысла, является необходимым условием научного исследования. Наряду с искусственным, специализированным языком науч¬ное исследование нуждается в особой системе специальных ору-дий, которые, непосредственно воздействуя на изучаемый объект, позволяют выявить возможные его состояния в условиях, конт¬ролируемых субъектом. Отсюда необходимость специальной научной аппаратуры (измерительных инструментов). Наука формирует специфические способы обоснования истинности знания: экспериментальный контроль за получаемым знанием, выводимость одних знаний из других, истинность которых уже доказана. Системность и обоснованность научного знания — еще один существенный признак, отличающий его от продуктов обы¬денной познавательной деятельности людей. Еще одно существенное отличие научного исследования от обыденного познания — различия в методах познавательной дея-тельности. Здесь уже само обнаружение объекта, свойства которого подлежат дальнейшему изучению, составляет весьма трудоемкую задачу. Включение субъекта в научную деятельность предполагает наряду с овла-дением сред¬ствами и методами также и усвоение определенной системы ценностных ориентации и целевых установок, специфических для науки. В качестве одной из основных установок научной дея¬тельности ученый ори-ентируется на поиск объективной истины, воспринимая последнюю как высшую ценность науки.
Говоря о современной науке в её взаимодействиями с различными сферами жизни человека и общества, можно выделить три группы выполняемых ею социальных функций: 1) функции культурно-мировоззренческие, 2) функции науки как непосредственной производительной силы и 3) её функции как социальной силы, связанной с тем, что научные знания и методы ныне всё шире используются при решении самых различных проблем, возникающих в ходе общественного развития.
Возрастающая роль науки в общественной жизни породила её особый статус в современной культуре и новые черты её взаимодействия с различными слоями общественного сознания. в этой связи остро становится проблема особенностей научного познания и соотношения с другими формами познавательной деятельности. Эта проблема в тоже время имеет большую практическую значимость. Осмысление специфики науки является необходимой предпосылкой внедрения научных методов в управление культурными процессами. Оно необходимо и для построения теории управления самой наукой в условиях развития НТР, поскольку выяснение закономерностей научного познания требует анализа его социальной обусловленности и его взаимодействия с различными феноменами духовной и материальной культуры
НАУЧНОЕ ПОЗНАНИЕ И ЕГО СПЕЦИФИЧЕСКИЕ ПРИЗНАКИ
Важнейший специфический признак науки заключается в том, что наука даёт предметное объективное знание о мире (исследует природные, социаль-ные, технические и т.п. объекты). Конечно, наука изучает и субъекта, состояние его сознания, но рассматривает их как объекты. Научное знание в подлинном смысле слова начинается тогда, когда не что-то вымышленное, а реальность, факты выступают предметом исследования, причём за совокупностью фактов осознаётся закономерность. Наука – совокупность о фактах и законах, приведённых в систему. Нечто существующее становится научным фактом тогда, когда оно зафиксировано тем или иным принятым в данной науке способом.
В фактах науки выражено взаимодействие чувственного и рационального, объективного и субъективного. Теоретические принципы нацеливают субъекты на выделение тех или иных фрагментов действительности, они же составляют интерпретацию факта.
К другим признакам научного познания, в отличии от обыденного, относятся: логическое обоснование и практическая проверка знаний; выработка специального искусственного языка (научной терминологии); применение специальных орудий, аппаратуры, приборов; использование специфических методов и методологии исследования, призванной направлять научный поиск; допущение критического пересмотра оснований научного поиска; наличие системы ценностных ориентаций и целевых установок, основной из которых является установление объективной истины как высшей ценности науки; наращивание знаний, не повторяя пройденного; концептуальный и системный характер знаний; при известных условиях воспроизводимость научных явлений.
ВОЗНИКНОВЕНИЕ И РАЗВИТИЕ НАУКИ, ЕЕ ФУНКЦИИ
Удивление явилось началом философии, а возникшее по поводу многих явлений мира и тайн человека недоумение есть начало науки. Элементарная наука (протонаука) возникла тогда, когда произошло отделение умственного труда то физического.
Наука ориентируется на поиск сущности. Начиная с античности функцией науки стала объяснительная.
Предвестником опытной науки стал Р.Бэкон (13 век).
Начиная с 17 века рациональность становится одним из фундаментальных идеалов европейской культуры. Как социальный институт наука оформилась в 17-18 веках, когда возникли первые научные общества, академии и научные журналы.
Ориентация на изучение объективного мира вещей и вещественных отно-шений в качестве функции науки выдвигала задачу познания с целью переделки и преобразования природы. В 18-19 веках значительно сильнее подчеркивалась связь науки с практикой, её общественная полезность. Наука, превратившись в отрасль массового производства – индустрию знаний, стала, как предвидел К.Маркс, производительной силой общества.
По своей сущности наука, отмечал Н.А.Бердяев, есть реакция самосохранения человека. Обращенность науки к человеку особенно стала заметной к середине 20 века.
Наука служит школой мышления. Она не только разрабатывает технику овладения жизнью, но и методы мышления. Усилилась роль науки как соци-альной и политической силы общества. Наука используется для разработки программ и планов социального и экономического развития, для грамотного политического управления. Наука опосредованно, через социальные общности и политические организации общества, систему общемировоззренческих и культурных установок, определяет социальное, политическое, экологическое и демографическое поведение, цели общественного развития. Наука изменяет отношения «человек-природа», «человек-машина» и «человек-человек», т.е. воздействует на всю общественную практику.
ОСНОВНЫЕ КОНЦЕПЦИИ ИСТИНЫ
Истина рассматривает отношения сознания к внешнему миру.
Выделяют основные концепции истины: соответствия (корреспондент-ская), когеренции и прагматичности.
Платон и Аристотель определяли истину как соответствие наших знаний действительности.
Под когерентностью понимается взаимосоответствие высказываний (ка-кое-то утверждение считается истинным, если оно получено по строгим логи-ческим правилам из других предложений, ранее признанных истинными). Данную концепцию истины развивал Лейбниц, Спиноза, Нейрат, Гемпель.
Истина выражает не только результат правильного, верного отражения действительности в сознании человека, но и способ реализации его целей на основе оценочного отношения к объектам бытия, т.е. истина возможна в её неразрывной связи с практикой.
Все три концепции не отменяют, а дополняют друг друга, комбинируя элементы каждой из них.
Будучи характеристикой человеческого знания, истина существует в субъективной форме, а с точки зрения его объективного содержания истина не зависит от субъекта, от человека и человечества. Это есть объективная истина. Субъективный момент в истине так или иначе связан с объективной составляющей истины.
Всякое знание, взятое на том или ином историческом этапе развития, есть неполное, недостаточно точное представление о действительности, т.е. на каждом конкретном этапе познания мы имеем дело с относительной истиной.
Абсолютная истина: некоторые положения философии и науки, имеющие непреходящий характер (например, принцип несотворимости и неуничтожимости материи и движения); элементарные знания, которые носят постоянный характер (например: Скорина родился в 1490г.).
Динамичность и сложность познаваемых объектов обусловливают кон-кретность истины. Требование конкретности истины означает, что предмет или явление надо изучать в тех условиях места и времени, в тех связях и окружении, в которых данный предмет существует и развивается.
47 Творчество и интуиция
Нередко ставился вопрос: либо процесс познания есть отражение (и то-гда в нем нет ничего творческого), либо познание всегда есть творчество (и тогда оно не отражение). На самом деле, указанная дилемма является, по существу, ложной. Лишь при поверхностном, одностороннем и абстрактном понимании познания, когда абсолютизируется либо одна, либо другая его грань, возможно противопоставление отражения и творчества [1, 185-192].
Творчество есть специфический человеческий вид деятельности, в котором реализуется воля, цель, интересы и способности субъекта. Творчество – созидание нового, того, что еще не было в наличном бытии. С гносеологической точки зрения научное творчество представляет собой конструирование научных образов изучаемого объекта. Важную роль в творчестве играют воображение и интуиция.
Интуиция обычно определяется как "знание, полученное без понимания того, как мы его приобретаем", как "знание, которое окружено ореолом "правильности", но не имеет ясно артикулируемых причин своего возникновения".
При описании свойств интуиции характерно указание на ее отличие от аналитического, логического способа познания. Другое свойство интуиции, которое выделяют большинство авторов, — неосознаваемость процесса возникновения интуиции. Возникшая интуиция обычно проявляется посредством таких феноменов, как догадка, предчувствие, внутреннее чутье. Еще одним часто выделяемым свойством является связь интуиции с накопленным опытом, как осознаваемым, так и неосознаваемым.
46 СТРУКТУРА И ДИНАМИКА ПОЗНАВАТЕЛЬНОГО ПРОЦЕССА
Процесс познания протекает во взаимодополняющих друг друга чувствительной и реальной формах.
Чувственное познание служит фундаментом всякого знания, непосред-ственно соединяет человека с внешним миром, осуществляется посредством органов чувств. Формами этого познания являются ощущения, восприятия, представления.
Накопление и обобщение чувственных данных происходит в мышлении человека. Оно позволяет не только созерцать предметы внешнего мира, их свойства, признаки, но и вскрывать связь воспринимаемых предметов, их сущность и закономерное развитие.
Выделяют два основных уровня мышления – рассудок и разум. Рассудок опирается на формальную логику. Разум – уровень рационального познания, отражающий вещи в их взаимосвязи, динамике, всесторонне и конкретно, объединяющий многообразное вплоть до синтеза противоположностей и выявления причин и движущих сил изучаемых явлений. Логика разума – диалектика. Основные формы рационального мышления – понятие, суждение, умозаключение.
Процесс познания можно представить в трёхступенчатой «вертикальной» модели (от чувственно-эмпирического к теоретическому мышлению и от него к практике) и в «фронтальной» модели, в которой чувственно-эмпирическое и теоретическое с двух сторон охватывают исследуемый объект. При этом чувственная и теоретическая формы познания вбирают в себя все проявления практической деятельности. Чувственно-эмпирическое сопровождает не только начало, но и конец познания, а практическая ориентация присуща всем фазам познавательного процесса.
Познавательный процесс включает в себя также различные формы пси-хической деятельности: волю, желание, нормы. Познание осуществляется в обрамлении осознания и неосознанной деятельности, творчества и интуиции, веры и знания.
45 Познание как предмет философского анализа
Гносеология или теория познания – это раздел философии, в котором изучаются природа познания и его возможности, отношение знания к реальности, выявляются условия достоверности и истинности познания. Теория познания изучает всеобщее в познавательной деятельности человека безотносительно к тому, какова сама эта деятельность.
Субъект познания – это тот, кто его реализует, т.е. творческая личность, формирующая новое знание.
Объект познания – это фрагмент действительности, оказавшийся в фокусе внимания исследователя.
Познание есть специфический вид духовной деятельности человека, процесс постижения окружающего мира. Оно развивается и совершенствуется в тесной связи с общественной практикой.
Познание и знание различаются как процесс и результат.
В своей сущности, познание есть отражение мира в научных представлениях, гипотезах и теориях. Под отражением обычно понимают воспроизведение свойств одного объекта (оригинала) в свойствах другого, взаимодействующего с ним объекта (отражающей системы).
Выделяются обыденные и научные знания. Первые не являются результатом профессиональной деятельности и, в принципе, присущи в той или иной мере любому индивиду. Второй вид знания возникает в результате глубоко специализированной, требующей профессиональной подготовки деятельности, называемой научным познанием.
В познании большую роль играют логическое мышление, способы и приемы образования понятий, законы логики. Также возрастающую роль в познании играют воображение, внимание, память, сообразительность, эмоции, воля и другие способности человека. Немаловажное значение имеют эти способности в сферах философского и научного познаний.
ОСНОВНЫЕ КАТЕГОРИИ ДИАЛЕКТИКИ
Категории диалектики: единичное-особенное-общее; единичное-многое; часть-целое; система; структура; форма и содержание; причина и следствие; необходимость и случайность; возможность и действительность; сущность и явление.
ЗАКОН ОТРИЦАНИЯ ОТРИЦАНИЯ
В диалектике отрицание рассматривается как неотдилимый момент развития, условие качественного изменения вещей. Поскольку развитие - это процесс качественных изменений, то отрицание - это новое качество. Это не внешнее изменение, а внутреннее, момент связи нового со старым. В диалектике дейтсвует з-н двойного отрицания, т.к. такое явление является в один и тотже момент и отрицательным и отрицающим. Впервые з-н сформулировал Гегель в своей идеалистической системе. Закон отрицания отрицания выражает преимущественность, спиралевидность развития, связь енового со старым. В развитии наблюдается синтез, интеграция всего ценного что было на предыдущих ступенях развития. Развитие может возвращаться в исходную точку, но на более новом качественном уровне. В отличие от метафизичеки толкуемого «отрицания», подчеркивающего разрыв, противоположность предыдущего и последующего этапов изменения, диалектическое отрицание предлагает связь переход от одного этапа к другому. Диалектическое отрицание включает в себя триединый процесс: 1) Деструкция (разрушение, преодоления) прежнего 2) Кумуляции (его частичного сохранения, трансляции) 3) Конструкции (формирование, созидание нового). Реальным аналогом «отрицания отрицания» в природе и обществе служат «спиралевидные процессы», сочетающие в себе циклич-ность, относительную повторяемость и поступательность. Цикличность формирования и гибели, рождения и смерти обновления и старения и т.д. проявляется во всех процессах природных и общественных изменений. Идея цикличности была дополнена идеей поступательности, прорыва, преодоления исходного уровня бытия, выхода за рамки того, что существовало на предыдущем уровне, формирование качествено новых уровней бытия. Диалектическое отрицание порождается внутренними закономерностями явления, выступает как самоотрицание. Самоотрицание и саморазвитие объекта вызывается внутренне присущим ему противоречиями, наличием в нем собственного отрицания раскрывается через деятельность, вне которой оно непостижимо. Условия и предпосылки, породившие объект, не исчезают с его развитием, а воспроизводятся им, образуя возврат к старому. В мышлениях это выражается через отрицание отрицания, через более глубокое осмысление на новом этапе развития теории уже достигнутых моментов истины. Поэтому з-н отрицания отрицания выступает как закон практической и теоритической деятельности, з-н познания объективного мира.
.
ЗАКОН ЕДИНСТВА И БОРЬБЫ ПРОТИВОПОЛОЖНОСТЕЙ
Единство материального мира, многообразных процессов, происходящих в обществе, предполагает, что внутри процессов, явлений сначала возникает различия. Эти различия перерастают в противоречия, а затем эти противоречия нарастают и превращаются в еще более углубленные противоречия. Противоположности часто скрыты в сущности вещей. Их необходимо рассматривать как стороны, св-ва, тенденции которых с одной стороны предполагают друг друга, а с другой стороны отрицают т.е. находятся в постоянной связи. Поэтому противоречия во всем многообразии мира необходимо рассматривать как единство и борьбу противоположностей. Динамические противоположности неразрывно связаны друг с другом. Качество и количество, причина и следствие, случайность и необходимость, часть и целое, форма и содержание - эти и другие парные категории диалектики являются примерами единства и в то же время борьбу противоположных факторов, явлений. Диалектическим противоположностям и выражающими их понятия присуща универсальная гибкость, доходящая до тождества противоположностей. Различают противоречия: внутренние, внешние, основные и неосновные, антагонистиче-ские (непримиримые), не антагонистические. Исходя из первого з-на диалектики, развитие рассматривается как процесс возникновения, функционирования и разрешения противоречий. З-н единства и борьбы противоположностей указывает на источник развития познания материального мира общества. Единство противоположностей проявляется в том, что их нельзя резко обособить: они взаимосвязаны настолько, что взаимопроникают друг в друга, образуют множество сочетаний, переходов. Так, Маркс разграничивал производство и распределение, производства и обмен производство и потребление, выявляя их различия, специфику важ-нейших функций, характеристик. Однако Поляризация противоположностей сменяется затем в анализе их частичной погруженностью друг в друга (произв обмен, произв потребление и т.д.), а затем теоретиче-скимразвертыванием все более сложного их взаимодействия. З-н единства и борьбы пр-ей - всеобщий закон действительности и её познания человеческим мышлением, выражающий суть материалестической диалектики. Этот з-н объясняет объективный внутренний «источник» всякого движения, не прибегая ни к каким посторонним силам, позволяет понять движение как самодвижение. Единство противоположностей относительно, временно, борьба противоположностей абсолютна. З-н раскрывает конкретное, а не мертвое тождество. Диалектическое мышление не рассекает целое, разделяя на крайности, а осваивает целое как органическое, как систему, в которой противоположности взаимопроникают, обусловливая весь процесс её развития
ЗАКОН ВЗАИМНОГО ПЕРЕХОДА КОЛИЧЕСТВЕННЫХ И КАЧЕСТВЕННЫХ ИЗМЕНЕНИЙ
Закон взаимного перехода количественных и качественных изменений показывает, как осуществляются связи и происходит развитие, каков их механизм. Содержание действия этого закона раскрывается через категории качество, количество, свойство, мера, скачок.
ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ ДИАЛЕКТИКИ. ДИАЛЕКТИКА И СИНЕРГЕТИКА
Диалектика включает принципы, законы и категории.
Принципы отражают фундаментальные основания бытия и познания, лежат в основе законов и категорий диалектики, придают знанию системность и целостность, в познавательных и практических действиях выполняют нормативную функцию. Наиболее значимы два принципа диалектики: развития и связи.
Позиции диалектики усилились в связи с развитием синергетики, которая вобрала в себя основные наработки не только диалектики, но и текстологии, общей теории систем, кибернетики и т.д. Синергетика – учение о взаимодействии, теория сложности, теория самоорганизации. Отличие синергетического взгляда от традиционного состоит в переходе от исследования простых систем к сложным, от закрытых к открытым, от линейности к нелинейности. Эти системы подвержены внутренним и внешним колебаниям, могут стать нестабильными.
39 Диалектика и антидиалектика в истории философии
Постоянно развивающаяся борьба старого и нового, противоположного и противоречивого, возникающего и исчезающего приводит мир к новым структурам.
Сама эта борьба объективно предполагает необходимость диалектики - научной теории развития, метода познания природы, общества и мышления.
Всё, что происходит в мире, а именно: изменение, движение и развитие подчиняется законам диалектики.
Диалектика – наука, составляющая душу марксизма, представляет собой стройную систему экономических, социально-политических и философских взглядов и является бесценным творением человеческого разума.
Диалектика как понятие употребляется в трёх значениях:
1) Под диалектикой понимается совокупность объективных диалектиче-ских закономерностей ,процессов, действующих в мире независимо от сознания человека. Это диалектика природы, диалектика общества, диалектика мышления, взятая как объективная сторона мыслительного процесса. Это объективная реальность.
2) Субъективная диалектика, диалектическое мышление. Она представляет собой отражение объективной диалектики в сознании.
3) Философское учение о диалектике или теория диалектики. Выступает как отражение отражения. Называется учением о диалектике, теорией диалектики.
В понимании Аристотеля, ставшего на позиции материализма, истина есть совпадение знания с предметом.
Кант первым в теории познания проводит линию агностицизма. В его понимании истина есть свойство субъекта. «Вещь в себе «принципиально не может объективным образом входить в нас», не может быть познана».
Агностицизм помешал Канту решить проблему истины. Истина у Гегеля перерастает быть собранием готовых догматических положений, а заключается в самом процессе познания, в длительном историческом развитии науки, поднимающейся с низших ступней знаний на все более и более высокие, и так до бесконечности.
Термин греческого Dialektike означал искусство выяснения истины в столкновении противоположных мнений. Там где имеется много слов и смыс-лов, противоречащих друг другу, необходимо придти к одному смыслу, истинному, который уже ничему не противоречит. Но если диалектика оперирует противоречивыми мнениями, то это означает, что бытие во всех его видах противоречиво.
По этому поводу существует два широко распространенных мнения. Согласно первому из них, диалектический спор для того и ведется, чтобы преодолеть противоречивость суждений. Второе мнение состоит в том, что после несуразиц и достижений истины выясняется, что противоречивость – ограниченная черта всех видов бытия.
ПРАКТИКА КАК ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ СПОСОБ
ОТНОШЕНИЯ К МИРУ
Практика включает в себя: 1) преобразование внешней среды («обработка природы людьми») – субъект-объектные отношения; 2) общение людей в процессе этого преобразования и в целом в ходе совершенствования общественных отношений («обработка людей людьми») – субъект-субъектные отношения; 3) совокупность норм и ценностей, обеспечивающих целенаправленный характер деятельности. Соответственно выделяются материально-производственная, социально-политическая (социально-историческая) и социально-духовная практика.
Первый вид практики преимущественно направлен на преобразование естественного бытия, обеспечивает материальные условия существования и жизнедеятельности людей.
В социально-политической практике осуществляется преобразование общественного бытия, люди используют общественные учреждения, институты и организации с целью изменения характера социальной жизни, политических, юридических и прочих отношений.
Средствами осуществления социально-духовной практики являются разнообразные формы и методы познания реальности, эксперимент, программы, нормы и ценности. Все большую роль играет наука, обеспечивающая функционирование всех видов практики.
Одна из важнейших форм практической деятельности – техническая. Понятие техники уже встречается у Платона и Аристотеля. Техника включает: 1) совокупность специальных устройств (приборов, инструментов, средств приёма, хранения, обработки и передачи информации, средств передвижения и коммуникации и т.п.); 2) совокупность человеческих умений навыков и способностей (техника программирования, вождения машины, футбола, балета, пения и т.п.). Итак, понятие «техника» соединяет в себе два аспекта деятельности – объективный и субъективный.
СОЗНАНИЕ И БЕССОЗНАТЕЛЬНОЕ. САМОСОЗНАНИЕ
Сознание контролирует лишь часть психики. Сложнейшая система фи-зиологического жизнеобеспечения организма управляется бессознательно. Бессознательное – совокупность психических процессов, состояний и схем поведения, не представленных отчётливо в сознании людей. В сфере бессознательного различают три разновидности неосознаваемого психического: предсознание, подсознание и надсознание.
выделение субъектом самого себя в качестве носителя определенной ак-тивной позиции по отношению к миру. Это выделение себя, отношение к себе, оценка своих возможностей, которые являются необходимым компонентом всякого сознания, и образует разные формы той специфической характеристики человека, которая именуется самосознанием.
Самосознание есть определенная форма реального явления - сознания. Самосо¬знание предполагает выделение и отличение человеком самого себя, своего Я от всего, что его окружает. Самосознание - это осознание человеком своих действий, чувств, мыслей, мотивов поведения, интересов, своего положения в обществе. В формировании самосознания существенную роль играют ощущения человеком своего собственного тела, движений, действий. Самосознание есть сознание, направленное на самого себя: это — сознание, делающее своим предметом, объ¬ектом сознание.
Самосознание – динамичное исторически развивающееся образование, выступающее на разных уровнях и в разных формах.
Первой его формой, которую иногда называют самочувствием, является элементарное осознание своего тела и его вписанности в мир окружающих вещей и людей. Оказывается, что простое восприятие предметов в качестве существующих вне данного человека и независимо от его сознания уже предполагает определенные формы самоотнесенности, т.е. некоторый вид самосознания.
Следующий, более высокий уровень самосознания связан с осознанием себя в качестве принадлежащего тому или иному человеческому сообществу, той или иной социальной группе.
Самый высокий уровень развития этого процесса – возникновение сознания «Я» как совершенно особого образования, похожего на «я» других людей и вместе с тем в чем-то уникального и неповторимого, могущего совершать свободные поступки и нести за них ответственность, что с необходимостью предполагает возможность контроля над своими действиями и их оценку.
Однако самосознание – это не только разнообразные формы и уровни самопознания. Это также всегда и самооценка и самоконтроль. Самосознание предполагает сопоставление себя с определенным, принятым данным человеком идеалом «я», вынесение некоторой самооценки – как следствие – возникновение чувства удовлетворения или же неудовлетворения собой.
СОЗНАНИЕ И ЯЗЫК
Посредством языка сознание раскрывает себя и свою работу. Язык вы-полняет познавательную и коммуникативную функции, является орудием организации совместных действий, хранения и трансляции информации, норм и традиций, фиксирует всеобщность вещей и людей, а также предметные различия, универсальность своего “Я”.
В историческом развитии философии языка просматриваются:
1) философия имени (античность, средневековье), где сопоставляется вещь, сущность (идея) и имя (слово). Имя – обозначение материальных и идеальных объектов в языке, всего, что мы можем назвать;
2) философия высказываний, где фигурируют понятия и суждения;
3) философия ценностных установок, носящих как личностный, так и общественный характер.
В языке можно выделить три основные функции:
1) выражения (обнаружения);
2) воздействия с помощью призывов, сообщения и т.п.;
3) отнесённости к вещи (называние, ориентирование, изображение).
Установление соответствия между логическим, словесным и фактуаль-ным материалом есть интерпретация. Смысл языка есть его семантика. Практическое значение языка выступает как прагматика.
Общение между людьми есть коммуникация. Она включает в себя:
– участников, наделённых сознанием и языком;
– ситуации, которые они стремятся осмыслить;
– тексты, выражающие смысл ситуации в языке;
– мотивы и цели, побуждающие субъектов обращаться друг к другу;
– процесс материальной передачи текстов.
Коммуникативная функция языка предполагает установление контакта между людьми, согласованности, понимания между ними. Цель понимания – перенести смысловую связь из другого мира (исторического, личностного) в свой собственный. Герменевтика – направление в философии, в котором понимание рассматривается как условие социального бытия.
ОСНОВНЫЕ СВОЙСТВА И СТРУКТУРА СОЗНАНИЯ
В процессе функционирования сознание проявляет основные свои свойства.
1. Главное свойство сознания – его идеальность – способ воспроизведе-ния реальности, когда объекты осваиваются первоначально без физического на них воздействия, духовно.
2. Идеальность сознания дополняется свойством интенциональности, т.е. придания смысла предмету. Способы полагания смысла описывает феноменология.
3. Одно из свойств сознания – идеаторность – способность творить и воспроизводить идеи. Это свойство позволяет отличать сознание человека от психики животного.
4-5. Сознание универсально, т.е. потенциально способно отражать любые свойства предметов. Потенциальная универсальность сознания сочетается с его реальной ограниченностью в отражении вещей и процессов.
6. Сознание обладает свойством объективности, т.е. отражение вещей и процессов такими, как они есть в действительности.
7. Объективность сознания сочетается с его субъективностью, т.е. лич-ностной интерпретацией той или иной ситуации.
8-9. Сознанию присуща способность целеполагания, предварительного создания идеального проекта будущего результата. Целенаправленность сознания сочетается с его стихийностью.
10-11. Сознание “осваивает” вещи, явления, объекты не только ради любопытства, но и в практическом для человека значении, в их отношениях к его потребностям и интересам.
12-13. Сознание потенциально “заряжено” творчеством, которое сочетается с традиционализмом, консерватизмом.
14. Сознание обладает неразрывной связью с языком.
Сознание и отражение
В. И. Ленин выдвинул гипотезу, что в фундаменте материи имеется родственное ощу¬щениям свойство - "отражение".
Отражение есть всеобщее свойство материальных образова¬ний воспроизводить свойства и особенности других предметов, вещей, взаимодействие отражаемого и отражающего.
Отражение в неживой природе (в относительно простейшем виде) связано с такими видами материальных взаимодействий, как физическое (и механическое как его разновидность) и хими¬ческое, различные их сочетания. Оно содержит элементы ин¬формационных процессов, суть которых связана с соответстви¬ем структур.
Качественным скачком в развитии Вселенной явилось воз¬никновение органической жизни на Земле и соответственно био¬логических форм отражения, которые управляют приспособительным поведением биосистем. Информационные связи стано¬вятся более подвижными и активными. Возникли такие виды от¬ражения, как раздражимость, возбудимость и психика. В отраже¬нии проявляются воздействие внешней среды и реализация внут¬ренних установок живого существа. Специализация и развитие аппарата информационного отражения привели на уровне психи¬ки к появлению развитого головного мозга. Мозг - основной ре¬зультат досоциальных этапов отражения.
33 Сознание как философская проблема
Материалистическая философия рассматривает сознание в его соотнесенности с материей, с отражением как ее свойством. Д. Дидро связывал развитие материальных систем с уровнем их организации и рассматривал способность к ощущению как "все¬общее свойство материи или продукт ее организованности". Ф. Энгельс считал, что материя в процессе восходящего развития своих форм вырабатывает такие свойства и способности, верши¬ной которых является "мыслящий дух". В. И. Ленин выдвинул гипотезу, что в фундаменте материи имеется родственное ощу-щениям свойство - "отражение".
Отражение есть всеобщее свойство материальных образова¬ний воспроизводить свойства и особенности других предметов, вещей, взаимодействие отражаемого и отражающего.
Отражение в неживой природе (в относительно простейшем виде) связано с такими видами материальных взаимодействий, как физическое (и механическое как его разновидность) и хими¬ческое, различные их сочетания. Оно содержит элементы ин¬формационных процессов, суть которых связана с соответстви¬ем структур.
Качественным скачком в развитии Вселенной явилось воз¬никновение органической жизни на Земле и соответственно био¬логических форм отражения, которые управляют приспособительным поведением биосистем. Информационные связи стано¬вятся более подвижными и активными. Возникли такие виды от¬ражения, как раздражимость, возбудимость и психика. В отраже¬нии проявляются воздействие внешней среды и реализация внут¬ренних установок живого существа. Специализация и развитие аппарата информационного отражения привели на уровне психи¬ки к появлению развитого головного мозга. Мозг - основной ре¬зультат досоциальных этапов отражения.
Сознание - продукт природы и общественного развития. Мозг, нервная система - лишь возможность человеческого со¬знания. Она превращается в действительность в общении. Цели и содержание деятельности сознания задаются не мозгом, а соци¬альным образом жизни человека. Среда (социальная и природ¬ная) и труд - главные условия, предпосылки формирования чело¬века и его сознания. Большие полушария человеческого головного мозга стали физиологическим фундаментом трансформации рефлексов в со¬циальную рефлексию, инстинктов - в интуицию, манипулирова¬ния предметами внешней среды - в целенаправленную деятель-ность, стадности — в осознанную коллективность, т. е. явились предпосылкой мышления и речи, труда и социальности, духов¬ной жизни и культуры.
Сознание - своеобразный элемент бытия. У Г. Лейбница со¬знание предстает общим принципом бытия. А. Шопенгауэр, Ф. Ницше, А. Бергсон и их последователи сознание рассматрива¬ли в слитности с "жизненной реальностью" как вид бытия, как спонтанную самопроизвольную силу в формах "воли к власти", "жизненного порыва", "жизненного разума" и т. п. Э. Гуссерль сознание понимал как первичную основу, в которой нам дан мир и где рождаются исходные смыслы всех форм человеческой ак¬тивности.
В диалектико-материалистической философии сознание предстает как духовная, идеальная сторона бытия, как его обна¬ружение и раскрытие. К. Маркс анализировал сознание как "вплетенное" в бытие людей. Сознание - не пассивное отражение сущего. Оно участвует в формировании, упорядочении и органи¬зации социальной жизни, вносит в мир начала ценности и свобо¬ды; задает в известных границах характер, направление и пер¬спективы развития человеческих сообществ, культуры, цивили¬зации, является их стержнем и скрепляющим началом; открывает человеку самого себя в мире, разгадывает (через познание) со¬держание собственного опыта. Сознание - совокупность психи¬ческих процессов и духовных способностей, посредством кото¬рых человек воспринимает, переживает, постигает и осмысливает мир, других людей и самого себя.
ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ ЦЕННОСТИ СОВРЕМЕННОЙ
ЦИВИЛИЗАЦИИ
Экология – наука, изучающая взаимоотношение организмов друг с другом и со средой их обитания, где человеческая деятельность выступает основным фактором динамики природных процессов.
Противоречие между безграничными потребностями развития общества и ограниченными возможностями биосферы удовлетворять их – основная причина биологического кризиса, принявшего глобальный характер.
В методологическом плане ошибочны как преувеличение роли природы, так и недооценка географических факторов. Во второй половине XX в. утверждается представление о необходимости коэволюции, т.е. совместной, согласованной эволюции природы и человечества, о целесообразности ограничить бесконтрольное и непродуманное использование научно-технической мощи к природе, о необходимости сопоставлять цели деятельности с её средствами и последствиями. Стратегия коэволюции своими корнями уходит в китайскую культурную традицию “у-вэй” (действия людей, направленные на природу и способствующие реализации её собственных сил).
В идее коэволюции акцентируется внимание не на борьбу за существование и отбор, а на процессы кооперации, сотрудничества, взаимного обмена энергией. В противном случае возможны два варианта: а) деградация к дочеловеческой природе, её низшим состояниям; б) превращение человека в простой фактор технического прогресса.
Современная наука к экологической проблеме подходит системно и усматривает комплекс направлений:
а) научно-технический прогресс, позволяющий разрабатывать и внедрять наукоёмкие, экономически эффективные и одновременно антропоморфные и экологически чистые технологии;
б) всеобщее социальное переустройство в направлении роста гуманизма и демократии;
в) перестройка правовых и политических взаимоотношений между странами, международное сотрудничество в борьбе за выживание человека;
г) формирование новой экологической парадигмы, которая утверждает высшую ценность природы;
д) формирование экологически воспитанного, компетентного и ответ-ственного человека.
ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ ОБЩЕСТВА И ПРИРОДЫ
Природа – одна из сфер бытия, естественная часть мира, среда обитания человека.
В ходе эволюции ослабевает непосредственная зависимость социума от природы, ибо человек повышает свою защищённость от её стихийных сил. Зато опосредованная зависимость, в связи с углублением контактов между обществом и природой, усиливается.
Воздействие природы на общество осуществляется стихийно.
1. Природа – необходимая предпосылка возникновения и существования человека, общества. Природа является естественной кладовой предметов труда. Она обеспечивает общество материалом для создания орудий труда.
2. Природные факторы существенно влияют на формы и темпы исто-рического процесса. Резкие колебания в природных процессах (засухи, наводнения, тектонические явления) способны уничтожать плоды труда человека и тормозить развитие общества. Дифференциация и разнообразие природных условий несут в себе стимулы для общественного разделения труда и соответственно умножения человеческих потребностей и возможностей.
3. Природа – всеобщее условие и предмет труда.
4. Природный фактор оказывает воздействие на развитие культуры, экологического сознания.
Воздействие общества на природу целенаправленно (с присутствием элементов стихийности), универсально, осуществляется через практическую деятельность людей.
1. Расширяются пространственные границы освоения природы челове-ком. Происходит также дальнейшее изучение и освоение природы "вглубь".
2. Человечество превратилось в мощную биогеохимическую силу.
В целом, во взаимодействии природы и человека можно зафиксировать три основных подхода: 1) мифологический (подчинение человека природе); 2) научно-технологический (господство человека над природой); 3) диалогический (гармония человека и природы).
30 Эволюция представлений о природе в истории философской мысли.
Метафизические материалисты указывали на самозарождение жизни в результате стечения случайных счастливых обстоятельств. Однако опыты Пастера в XIX в. показали, что если питательный раствор герметически закупорить, то произвольного самозарождения не происходит. Г.Гельмгольц высказал гипотезу о том, что жизнь зародилась от метеоритов. Аррениус полагал, что споры бактерий, благодаря действию светового давления, были занесены на Землю вместе с космической пылью. Предположения Гельмгольца и Аррениуса можно подвергнуть сомнению, т.к. космические лучи убивают живое, а Земля защищена от них атмосферой. Современная наука называет стадии зарождения живого: появление химических и углеродистых соединений, белковых веществ и нуклеиновых кислот; их соединения породили коллоидные капельки, которые обладали первыми примитивными признаками жизни; возникновение белковых тел; появление одноклеточных и многоклеточных организмов. Первые признаки жизни на Земле появились примерно 3,8 млрд. лет назад. 2 млрд. лет назад возникли первые клетки, способные к использованию энергии солнечного света для химических реакций, в процессе которых выделяется кислород. Возникла биосфера. Человечество, вооруженное научной мыслью, превращается в ведущую силу, определяющую эволюцию нашей планеты. Направление междисциплинарных исследований, объект которого – процессы самоорганизации в открытых системах природы, называется синергетика (И.Пригожин). Это новое комплексное направление, которое, распространяя понятия информации и самоорганизации на неживую природу, пытается ответить на вопрос, как и за счет чего последняя в процессе эволюции перерождается в живую. Синергетика как подход к пониманию развития открытых нелинейных систем, как особый стиль мышления основана на идеях системности (целостности) мира и научного знания о нем, общности закономерностей развития объектов всех уровней материальной и духовной организации, нелинейности (многовариантности и необратимости), глубокой взаимосвязи хаоса и порядка (случайности и необходимости). Воздействие природы на общество осуществляется стихийно и относи-тельно устойчиво по сравнению с быстро меняющейся общественной жизнью. 1. Природа - необходимая предпосылка возникновения, составная часть причин функционирования и развития общества. 2. Природные факторы существенно влияют на формы и темпы исторического процесса. 3. Природа существенно влияет на формирование и развитие общественного сознания.
ПРОСТРАНСТВО И ВРЕМЯ – ФОРМЫ
СУЩЕСТВОВАНИЯ МАТЕРИИ
Сложились два подхода в понимании пространства и времени. Первый – субстанциональный – рассматривает пространство и время как самостоятельные сущности наряду с материей. Эта идея, намеченная Демокритом, воплотилась в геометрии Евклида, получила своё выражение в концепции абсолютного пространства и времени Ньютона.
Второй – реляционный подход – наметился у Аристотеля и был развит Демокритом, Лейбницем, Толандом, Фейербахом, Энгельсом, воплотился в неевклидовой геометрии, получил математическое обоснование в теории относительности Эйнштейна. В этой концепции пространство и время рассматриваются не как особые субстанции, а как формы существования вещей, изменений всего материального.
Пространство – форма бытия материального мира, которая характеризует структурированность, дифференцированность, взаимное расположение, протяжённость, соразмерность, объём, величину, взаимодействие его образований.
Время – форма бытия материи, характеризующая преимущественно изменчивость, длительность существования объектов и последовательность смены их состояний.
Различают реальное, перцептуальное (отражённое реальное в сознании человека) и концептуальное пространство и время. Последнее – это теоретические модели описания реального пространства и времени.
Различают физическое, биологическое и социальное пространство и время, которые имеют свою специфику.
ДВИЖЕНИЕ КАК СПОСОБ БЫТИЯ МАТЕРИИ
Движение есть способ существования материи, где взаимопроникают и переходят друг в друга самодвижение (спонтанное, импульс любых изменений и деятельности), действие (сообщенное или приобретенное движение как момент самодвижения) и отражение (сторона движения), характеризующая взаимодействие отражаемого и отражающего).
Хотя в мире все меняется, вместе с тем есть и сила энергии, сопротивле-ние изменению, что характеризует состояние относительной стабильности предметов (покой), обладающих определенным запасом внутренней устойчивости.
В истории философии предпринимались попытки классифицировать многообразие форм движения (Аристотель, Ф.Бэкон и др.). Ф.Энгельс различал механическое, физическое, химическое, биологическое и социальное движение. В основу классификации были положены принципы:
А) формы движения соотносимы с определенным уровнем организации материи;
Б) между формами движения существует генетическая связь, т.е. высшая форма движения возникает на базе низших форм;
В) высшие формы движения качественно специфичны и несводимы к низшим.
Наука 20 века внесла коррективы в данную классификацию.
ЭВОЛЮЦИЯ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ О МАТЕРИИ
В ФИЛОСОФИИ И НАУКЕ
Термин “материя” впервые встречается у Платона. В отличие от идеи, материю он представлял как нечто изменчивое, отождествлял с пространством, которое есть возможность любых геометрических фигур. Единичное бытие, полагал Аристотель, есть сочетание материи и формы.
Наивные материалисты древней философии рассматривали материю как что-то целое: вода, воздух, огонь, электрон, атом. Левкипп, Демокрит, Эпикур, Лукреций атомы считали постоянными.
Французские материалисты Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах доказывали, что природа никем не создана, вечна и подчиняется естественным причинам и закономерностям. Дидро высказал догадку о переходе от неощущающей материи к ощущающей. Гольбах и Руссо давали определение понятия материи, называя материей все, что воздействует каким-нибудь образом на человеческие чувства.
Диалектический материализм рассматривает материю как бесконечно развивающееся многообразие объектов материального мира. Ф.Энгельс задолго до новых открытий в физике высказал мысль о том, что атомы не являются чем-то простым, мельчайшими частицами вещества.
Открытия в физике на рубеже 19-20 вв. означали установление делимости атомов, их изменчивости, отсутствия преимущественных систем отсчета абсолютного пространства и времени. Была подтверждена идея о существовании отличительной от вещества формы материи.
В.И. Ленин дал свое определение материи. “Материя есть философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них”. Мысль о бесконечности материи Ленин выразил через идею о неисчерпаемости электрона.
С точки зрения современной философии, источником формирования понятия “материя” следует считать не только ощущения, а мировоззрение индивида в целом.
Материя есть объективная реальность, существующая вне сознания человека в двух различных формах. Первая форма – естественная природная реальность, существующая вне сознания и независимо от него. Вторая форма – искусственная, человеком созданная из природной материи объективная реальность, существующая вне сознания, но в прямой зависимости от него как вещественная сила знания, как реализованная разумная идея, наперед поставленная преобразовательная цель.
Основными структурными уровнями материи являются: неорганический мир (неживая природа), органический (биологические системы) и социальный мир (общество).
ОСНОВНЫЕ ФОРМЫ И ДИАЛЕКТИКА БЫТИЯ
Смысл категории бытия:
1). Полагание, существование, бытийствование вещей здесь и везде, те-перь и всегда, с внутренне присущими им свойствами;
2). Фрагменты бытия всегда начинаются и постоянно заканчиваются, они возобновляются в вечной и бесконечной регенерации бытия;
3). Беспредельное существование мира как разнообразного целого есть сочетание изменчивых и относительно стабильных вещей и состояний.
Выделяются уровни бытия – актуальное и потенциальное. Актуальное – это наличие бытия в данном пространственно-временном интервале. Потенциальное бытие содержит в себе возможности реализации в зависимости от условий.
Различают виды бытия – объективную и субъективную реальности. Первая охватывает все то, что существует вне и независимо от сознания. Субъективная реальность есть сознание, мышление, духовный мир человека.
Выделяется бытие индивидуализированного духовного и бытие объективированного духовного. Последнее характеризуется тем, что нормы, ценности, идеи обособляются от индивидуального процесса сознания и функционируют в обществе (например, идеи колеса, рычага).
Специфической разновидностью бытия является виртуальное, нечто не-определенное, неуловимое, нестабильное.
Основные сферы бытия:
1. Система всех физических, химических, биологических, геологических и астрономических образований, вещи и процессы первой природы.
2. Произведенные человеком вещи, освоенный человеком мир (“вторая природа”), природно-социальная реальность.
3. Социум – обособившаяся от природы часть мира, совокупность всех социальных явлений и их связей в истории.
4. Бытие человека в мире вещей (“третья природа”).
КАТЕГОРИЯ БЫТИЯ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Впервые термин “бытие” в философию ввел Парменид (5-4 в. до н.э.). Бытие это то, что скрывается за миром чувственных вещей, есть всегда себе равное мышление и истина. Впервые философия обозначила собственное поле – вопрос об отношении мышления и вещей (мира), был расширен круг философских задач – введена гносеологическая проблематика.
Если Парменид делал упор на целостную картину, ставшее, стабильное, то Гераклит акцентировал внимание на становление, процесс, изменяемость. Гераклит различал бытие по истине, открываемое в философском размышлении, и бытие по мнению, представляющее собой ложную, превратную поверхность вещей. Платон связывал истинное бытие с миром идеальных сущностей, а небытие – с косной материей.
В период средневековья утверждалось, что истинное бытие есть Бог, мир же несамостоятелен, сотворен из ничто и без заботы Бога исчезнет в ничто.
Возрождение рассматривало бытие, с одной стороны, как природу, с другой, как нуждающееся в человеке как творце и хозяине.
В 17-18 веках бытие представлялось как реальность, противостоящая человеку, как сущее, осваиваемое человеком в его деятельности.
Для Нового времени характерен субстанциональный подход к бытию, когда фиксировались субстанция (предельное основание бытия) и ее акциденции (свойства), преходящие, изменяемые (Ф.Бэкон, Гоббс, Локк, Спиноза, французские материалисты).
В 20-21 в.в. бытие трактуется как вечно проясняемое раскрытие конкретного единства вещей и человека. Развитие научного знания позволяет понимать бытие под углом зрения таких категорий, как функция, отношение, система.
В современной философии и науке разрабатывается концепция самоорганизации природы и общества как процесса взаимодействия противоречивых тенденций: неустойчивости – устойчивости, дезорганизации – организации, беспорядка – порядка, что предполагает постоянную проблематизацию жизни и соучастие человека через мир “повседневности” в творческо-традиционном потоке.
24 Религиозная философия в контексте современной культуры
Отличительный признак любого религиозного сознания, любой религии как сис-мы представлений, действий, обрядов – вера в сверхъестественное. Т. е. Вера, в то что помимо этого видимого, познаваемого мира существует иной мир и есть некоторое высшее сверхсущество, которое сотворило и управляет миром.
Вопрос о сущности и происхождении религии осмысливался как в философии, так и в некоторых конкретных общих науках: этнография, история культуры (Тейлор, Фрейзер, Леви-Брюль).
В философии критический анализ религии был развит просветителями: религия это результат недостаточных знаний о мире и его законах, связанный с чувством страха и осознанным обманом одних людей другими.
Фейербах глубже подходил к осознанию религии, видел в религии реальное человеческое содержание, принявшее фантастическую форму.
Марксистская философия – религия продукт общественных отношений.
Этнография и история культуры рисовали конкретные формы религии. Мир древнего религиозного сознания многообразен в зависимости от изменения реальных условий жизни (охотничество – тотемизм: земледельчество – умирающие - воскресающие боги; китайцы – небо; японцы – солнце).
Общие предпосылки религии: условием самого возникновения религии является способность человеческого сознания выходить за рамки отражения наличного бытия. Без этой способности религия не могла бы возникнуть. Эта способность приводит к формированию факт. образов, которые делаются объектом поклонения только в силу социальных причин.
В общем виде это ограниченность реального наличного бытия и неудо-влетворенность людей этим бытием, т. е. это может быть ограниченность воз-можностей древних в борьбе с природой и попытка восполнить эту ограниченность факт. религиозными образами.
Это могут быть тяжелые условия бытия людей, угнетаемых. Возникает реальная потребность религиозного утешения (здесь мучаемся, там радуемся).
Маркс: «Религия - опиум народа как лекарство».
Три мировых религии: христианство, буддизм, ислам.
В жизни общества религия выполняет противоречивую роль: 1.Религия сплачивает единоверцев. На определенных этапах истории это важный момент в историческом процессе. При этом религия вбирает в себя нравственные нормы, выступает как одна из главных форм регуляции человеческого поведения. 2.Сплачивая единоверцев, каждая религия отгораживает их от инаковерующих: столкновения человеческих масс, разделенных по религиозному признаку обычно имеют реальные социальные корни, но именно религия может способствовать ожесточению конфликта.
Религия может помогать переносить страдания и т. д., но с другой стороны подготовка к загробной жизни может принимать форму ухода от этого мира.
ФИЛОСОФИЯ ЭКЗИСТЕНЦИАЛИЗМА
Поворот в сторону антропологической тематики, обращенной к “философии существования”, осуществили С.Къеркегор (19 в.), Н.А. Бердяев и Л.И. Шестов. Серьезное влияние на формирование антропологической философии оказал Ф.М.Достоевский, который решал вопрос о смысле жизни не рационалистически, а в ходе глубоких переживаний.
Главные представители экзистенциализма – Хайдеггер, Ясперс, Марсель, Сартр, Камю. Главное в экзистенциальной философии – обращенность к человеку, к проблеме свободы. Решение вопроса о человеке раскрывается через понятие “существование“, “экзистенция”, “бытие”, “ничто”, “сущность” и “пограничная ситуация”.
Категория “существование” предполагает наличие человека “здесь” и “те-перь”. Категория “экзистенция” обозначает глубинную основу, первозданность, сущность существования, неповторимость, уникальность, единственность человека и его судьбы. Экзистенция указывает на заключающиеся в человеке возможности: быть самим собой, осуществить свой выбор. Основные состояния эмоционально перегруженного переживаниями сознания – забота, вина, заброшенность, ответственность, страх смерти.
Экзистенциалисты признают, что мир существует вне и независимо от человека. Но мир для человека существует постольку, поскольку он, идя от своего бытия, придает миру значение и смысл, взаимодействует с миром.
Экзистенциализм вошел в европейскую и мировую культуру как философия отдельного конкретного человека с его переживаниями и тревогами, размышляющего о таких важных вопросах как смысл жизни, неотделимость человека от человечества, человеческая судьба, выбор жизненного пути, личная ответственность, выживаемость цивилизации и др.
Коммуникативная функция языка предполагает установление контакта между людьми, согласованности, понимания между ними. Цель понимания – перенести смысловую связь из другого мира (исторического, личностного) в свой собственный. Герменевтика – направление в философии, в котором понимание рассматривается как условие социального бытия.
22 Философия структрурализма
Целью любой структуралистской деятельности - безразлично, рефлек-сивной или поэтической -- является воссоздание Lобъекта¦ таким образом, чтобы в подобной реконструкции обнаружились правила функционирования (Lфункции¦) этого объекта. Таким образом, структура - это, в сущности, отображение предмета, но отображение направленное, заинтересованное, поскольку модель предмета выявляет нечто такое, что оставалось невидимым, или, если угодно, неинтеллигибельным, в самом моделируемом предмете. Структуральный человек берет действительность, расчленяет ее, а затем воссоединяет расчлененное; на первый взгляд, это кажется пустяком (отчего кое-кто и считает структуралистскую деятельность Lнезначительной, неинтересной, бесполезной¦ и т. п.). Однако с иной точки зрения оказывается, что этот пустяк имеет решающее значение, ибо в промежутке между этими двумя объектами, или двумя фазами структуралистской деятельности, рождается нечто новое, и это новое есть не что иное, как интеллигибельность в целом. Модель - это интеллект, приплюсованный к предмету, и такой добавок имеет антропо-логическую значимость в том смысле, что он оказывается самим человеком, его историей, его ситуацией, его свободой и даже тем сопротивлением, которое природа оказывает его разуму.
Структуралистская деятельность включает в себя две специфических операции - членение и монтаж. Расчленить первичный объект, подвергаемый моделирующей деятельности, значит обнаружить в нем подвижные фрагменты, взаимное расположение которых порождает некоторый смысл; сам по себе подобный фрагмент не имеет смысла, однако он таков, что малейшие изменения, затрагивающие его конфигурацию, вызывают изменение целого; квадрат Мондриана, ряд Пуссера, строфа из LМобиль¦ Бютора, Lмифема¦ у Леви-Стросса, фонема у фонологов, Lтема¦ у некоторых литературных критиков - все эти единицы (каковы бы ни были их внутренняя структура и величина, подчас совершенно различные) обретают значимое существование лишь на своих границах - на тех, что отделяют их от других актуальных единиц речи (но это уже проблема монтажа), а также на тех, которые отличают их от других виртуальных единиц, и вместе с которыми они образуют определенный класс (называемый лингвистами парадигмой). Понятие парадигмы является, по-видимому, существенным для уяснения того, что такое структуралистское видение:
ПОЗИТИВИЗМ, ЕГО СУЩНОСТЬ И ИСТОРИЧЕСКИЕ ФОРМЫ
Основоположник позитивизма Огюст Конт (1798-1857) провозгласил, что эпоха философии (метафизики) миновала и наука в ней не нуждается, т.к. способна самостоятельно решить все проблемы. Термин «позитивное» Конт истолковывал как реальное, полезное, достоверное, организующее в противовес химерическому, негодному, сомнительному, мутному, разруши-тельному.
Развитие квантовой физики на рубеже 19-20 вв. поставило под вопрос эмпирическую методологию научного познания, т.к. выявилась зависимость результатов от приборов и органов чувств человека. Представители второй формы позитивизма – эмпириокритицизма – Э.Мах и Р.Авенариус в основу объяснения мира положили «опыт», который понимали как совокупность ощущений, а сами ощущения назвали «элементами мира».
Третья форма позитивизма – «неопозитивизм». Его основной вариант аналитическая философия. Её представители (Рассел, Уайтхед, Шлик, Нейрат, Витгенштейн, Карнап) ставили задачу исключить из языка недоразумения, возникающие вследствие неправильного использования, устранить из языка логические несообразности и двусмысленности. Смысловое исследование языка ведёт к общей картине языка и от неё к построению своеобразной картины мира. В качестве побочного исследуется также путь «от мира к языку». Начинает осознаваться значение таких звеньев как поведение, деятельность людей, сознание и познание.
Представитель критического рационализма Карл Поппер (1902-1994) полагал, что задача научного познания состоит не в поиске абсолютного знания, теории, а в разрешении проблемы роста знания.
Центральными темами аналитической философии со второй половины 20 в. становятся проблемы понимания, смысла, коммуникации.
С начала 70-х гг. 20 в. складывается постпозитивизм (Лакатос, Кун, Тулмин и др.). Если логический позитивизм обращал преимущественное внимание на изучение структуры научного знания, соотношение эмпирии и теории, их противопоставление, придерживался линейного подхода (постепенное накопление знаний) к развитию науки, отграничивал науку от метафизики, то главными проблемами постпозитивизма стали динамика научного знания, его социокультурная детерминация, взаимопроникновение эмпирического и теоретического уровней знания, история науки с признанием в ней революций, включение в научно-исследовательские программы философских обобщений.
20 Марксистская философия. Неомарксизм. Постмарксизм.
Созданная Марксом философия существенно отличается от традицион-ных доктрин, систем и учений. Этим отличием является теснейшее содержа-тельное единство философских идей с политико- экономической и научно- со-циальной сторонами марксистского мировоззрения. Высшая цель марксизма – разработка и теоретическое обоснование освобождения порабощенного человечества.
Марксизм доказывает неизбежность уничтожения всякого рабства, унижения, отчуждения и несвободы людей. Суть философии марксизма образуют исследования фундаментальных, классических проблем, концентрирующихся вокруг отношений человека к миру и мира к человеку, отношений людей между собой и природы человека вообще.
Маркс активно выступал против всякой религии, в особенности против христианства в его протестантской разновидности. В пролетариате Маркс увидел особый класс, призванием которого является уничтожение существующего миропорядка.
Маркс рассматривает отчужденный труд в следующих аспектах.
1. Рабочий использует материалы, которые в конечном счете взяты у природы, и получает в результате труда нужные для жизни предметы, вещи, продукты труда.
2. Сам процесс трудовой деятельности для рабочего принудителен. Он не имеет выбора.
3.Подневольный труд порождает отчуждение между людьми.
ФИЛОСОФСКАЯ МЫСЛЬ БЕЛАРУСИ
На территории Беларуси распространялись произведения, общие для русской, украинской, белорусской культуры (митрополита Иллариона, князя Владимира Мономаха, и др.). Отрешение от мира, совершенствование духа посредством молитвы – таково призвание Кирилла Туровского (XII в.). Он отстаивал значение разума, призывал к «книжному почитанию», считал, что сокровенный смысл сказанного (написанного) извлекается путём иносказаний и аллегорий, идеал божеского служения видел в аскетизме. Просветитель призывал к любви и духовному единению людей.
Мировоззрение Ф.Скорины (1490-1551) складывалось на основе синтеза христианских, античных и гуманистических идей Возрождения, отличается веротерпимостью. Он подчёркивал роль разума и значение мудрости в жизни человека, которые должны опираться на законы логики. Скорина проводил идею самоценности человеческой жизни, смысл жизни видел во множестве ценностных ориентаций – на богатство, мудрость, науку, красоту, здоровье, внутреннее духовно-моральное самоусовершенствование, на любовь ко всему живому. Достоинство человека определяется не столько его происхождением или имущественным положением, сколько интеллектуально-моральными добродетелями и личными заслугами. Общество, считал Скорина, основывается на мире и соглашении людей, на следовании принципам справедливости и законности.
Просветители 16-17 вв. С.Будный, С.Шадринский, К.Нарбут, Б.Дабшевич выступали против схоластики, церковного засилия. С.Будный использовал идеи реформации в борьбе за белорусскую культуру, распространение светских знаний. Он утверждал гуманистические принципы, склонялся к трактовке бога как космической первопричины.
Сименон Полоцкий (1629-1680) пропагандировал светское образование, выступал за развитие славянской культуры, отстаивал самостоятельность славянских народов.
Центральным понятием, которое белорусский просветитель Казимир Лыщинский (17 в.) поставил на место бога, было понятие «природа».
Кастусь Калиновский и Франциск Богушевич (19 в.) пропагандировали идею восстания против царизма и установления демократической республики, в которой должны были утвердиться принципы социальной справедливости.
Владимир Самойла (Сулима) – в19-20 вв. выступал за объединение религии и культуры, считал, что обновление общества возможно на основе соединения идеала святыни и красоты, христианства и культуры, а зло можно победить более высокой духовностью и нравственностью, а не революцией и насилием.
РУССКАЯ ФИЛОСОФИЯ
В русской философии выделяются периоды: 1) ее становление 11-17 вв.; 2) обособление философии от религии и утверждение ее как теоретической науки, особенно благодаря научным достижениям М.В Ломоносова; 3) фундаментальная разработка проблем методологии научного и социального преобразования России с 19 в.
М.В Ломоносов (1711-1765) выдвинул положение о том, что мельчайшие частицы – корпускулы, из которых состоят все вещества, сами состоят из более мелких частиц – неделимых элементов. Основными свойствами материи он считал протяженность, инерционность, форму, непроницаемость и механическое движение. Материалистических принципов придерживался Ломоносов в теории познания, подчеркивал значение опыта и рациональных обобщений, научных гипотез.
А.Н. Радищев отметил включенность человека в систему природных связей и закономерностей при одновременном подчеркивании его способности видеть во всем присутствие духа.
П.Я Чаадаев своеобразие России видел в ее культурно-географическом положении между Востоком и Западом, осознавал необходимость синтеза восточной и западной культур.
Западники (Грановский, Кавелин, Чичерин и др.) тяготели к западноевропейской цивилизации, индивидуальности, свободе личности, науке.
Славянофилы (Хамяков, Киреевский, Самарин и др.) залог спасения России видели в ее самобытности, т.е. в общине, самодержавии, народных обычаях и религиозности.
Широкое развитие получило религиозно-идеалистическое направление. В.С Соловьев (1853-1900) построил систему «цельного знания» как синтеза науки и религии, истины, добра и красоты, обосновал концепцию «богочеловеческого всеединства». Знания о реальном мире дает наука, об идеальном мире – философия, о Боге – вера. Представителями религиозной философии в России были С.Н. Булгаков, Н.А. Бердяев, С.Л. Франк и др.
В рамках философии русского космизма (Одоевский, Вернадский, Федоров, Чижевский, Циолковский и др.) обосновывалась необходимость объединения людей на экологической основе, позволяющее управлять природой как целостным организмом, гармонизируя ее.
По мнению евразийцев (С.М.Соловьев, Трубецкой, Флоровский, Карсавин и др.) Россия-Евразия характеризуется общностью исторических судеб населяющих ее народов и их культур, единым экономико-политическим будущим. История была дополнена новым элементом: развитием культуры в «пространстве».
17 Антропологический материализм Л.Фейербаха.
Суть критики в том, что Фейербах говорит, что мировой разум по Гегелю - это ни что иное, как человеческий разум, взятый в наиболее общей форме и рассматриваемый как нечто самостоятельное, отделенное от человека. Это же по Фейербаху составляет основу и религиозного сознания. Т.е. и Гегелевский идеализм и религия – это по Фейербаху отчужденные формы сознания. Единственная реальная основа всех форм сознания – человек, который должен быть единственным предметом философии. Фейербах понимает человека прежде всего как часть природы, но в то же время он говорит, что понять человека и человеческое сознание можно лишь с учетом отношения человека к человеку или индивида к человеческому роду. Самостоятельное значение имел анализ Фейербахом религии, в частности христианства. Он говорит, что религия имеет глубокое человеческое содержание, однако, выраженное в отчужденной форме. Отсюда историческая задача: на место существующих религий поставить новую- религию человека, религию любви к человеку. Вместо “человек человеку волк ” он говорит “человек человеку бог”
Философская система Гегеля.
Философская система Гегеля- это система объективного идеализма, т.е. по Гегелю основу всего существующего составляет некоторый мировой разум, однако эта духовная первооснова мира- это аналог бога. Она не остается равной самой себе, а проходит процесс развития.
Сначала чисто логический по своему характеру процесс, затем воплощается в природу, т.е. природа как инобытие идеи; затем этот же мировой разум развертывается в человеческой истории, в истории человеческой культуры. В рамках такого мировоззрения Гегелю, однако, удается провести чрезвычайно ценное исследование: в качестве мирового разума он рассматривает основные логические философские категории в их взаимосвязи и взаимных переходах.
В “Науке логике” он рассматривает переходы одних категорий в другие. Эти переходы происходят так, что в логическом содержании каждой категории обнаруживаются противоречия, которые ведут к разрешению но-вых категории. Гегель показал действительные взаимосвязи основных категорий нашего разума. Это стало основой гегелевской диалектики и так называемого диалектического метода, в котором рассматривается процесс развития через разрешение противоречий и через диалектическое отрицание.
Гегель - крупнейший диалектик. Он показал те диалектические связи и взаимосвязи категорий которые есть в реальном мире. Благодаря ему утвердилась мысль, что весь существующий мир проходит процесс закономерного развития перехода от одних ступенек к другим.
Законы диалектики:
1. Единства и борьбы противоположностей
2. Перехода количества в качество
3. Отрицания отрицания
Его теория в некоторых отношениях искажает действительность т.к. взаимосвязь понятий не вполне совпадает с диалектикой самого реального мира. Гегель сам вступает в противоречие с диалектическим выводом, стремясь закончить свою философскую систему окончательными выводами, т.к. по его представлению развитие познания и общества должно закончится. Он и полагал, что его система есть окончательное слово философии.
В дальнейшем была критика философии Гегеля.
Филисофия Канта: докритичексий и критический периоды
Немецкая философия ХVIII-ХIХ вв. может быть оценена как вершина рационализма, в котором обоснована почти беспре¬дельная мощь человеческого разума; как философия истории и культуры, этики, права, государства и общественной жизни че¬ловека. Эта философия разделалась со всяким представлением об окончательном характере результатов человеческого мышления и действия, внесла огромный вклад в развитие диалектики, онто¬логии и гносеологии.
Родоначальник классической немецкой философии Иммануил Кант (1724-1804) прошел два периода в своем творчестве: до-критический и критический. Для первого характерны материа¬лизм и диалектический подход к решению проблемы происхож¬дения Солнечной системы. Во второй период Кант в своих рабо¬тах "Критика чистого разума", "Критика практического разума", "Критика способности суждения" разрабатывает целый круг про¬блем: границ познавательных возможностей человека; при-роды морали и эстетики; сущности религии; целесообразности в органической природе; о месте человека в мире и его предназна¬чении.
Кант дуалистически разделяет действительность на два мира - вещей в себе, обозначающий материальный мир, и мир человеческого сознания, который якобы не в состоянии познать первый. Притязания матема¬тики и естествознания на научность выводятся Кантом из апри¬орного (до опыта) характера форм человеческого созерцания (пространства и времени) и категорий рассудка (субстанции, взаимодействия, причинности и т. д.).
Кант отделил вопросы теоретического разума (о существова¬нии Бога, души, свободы) от вопроса о практическом разуме: что мы должны делать? Идеи разума, нормы и императивы морали, то, что отличает человека от животных, - приобретено каждым индивидом не столько из личного, сколько из общечеловеческо¬го, социального опыта. Кант полагал, что всемирная история есть реализация "плана природы" при активном участии людей, на-правляемых разумом.
Кант сделал гуманистический вывод о том, что человек — цель, а не средство, мораль не нуждается в религии. Мотивы по¬литического поведения должны быть такими, чтобы они могли стать гласными. Восстание против правительства, например, противоречит категорическому императиву. В целом Кант был противником революционных методов борьбы и сторонником реформ, осуществляемых по инициативе сверху, защищал "есте¬ственность" и "святость" частной собственности. Несмотря на отвлеченный характер требования кантовской морали - поступай так, чтобы принцип твоего поведения мог стать всеобщим зако¬ном - его этика была шагом вперед в обосновании законности требований уважения достоинства личности как высшей ценно¬сти на земле. А назначение человека - сделать конечной своей целью высшее возможное благо на земле, в том числе вечный мир, который Кант понимал как нравственный идеал. Наиболее глубокую и всестороннюю разработку диалектиче¬ского метода мышления и миропонимания в классической не¬мецкой философии осуществил Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770-1831). Его основные труды: "Феноменология духа", "Нау¬ка логики", "Энциклопедия философских наук", "Философия права", "Лекции по истории философии", "Лекции по эстетике", "Лекции по философии истории".
Согласно Гегелю, в основе мира лежит идеальное начало -абсолютная идея, т. е. система саморазвивающихся категорий, которая является творцом природы и общества. Материя - одно из понятий, а не объективная реальность. Абсолютная идея раскрывает свое содержание поэтапно: 1) в области логического развития понятий; 2) последующего воплощения своего идеаль¬ного содержания в природе (с помощью категорий пространства и времени); 3) в сфере развития духа. Развитие "мирового духа" есть взаимное "опосредование" понятий, их переход (скачок) друг в друга, их движение (через борьбу противоположностей), отрицание отрицания. Гегель выдвигает два основных требова¬ния: необходимость связи и имманентное возникновение различий. Дух является той же абсолютной идеей, но обога-щенной в ходе своего диалектического развития. Дух воплощает¬ся не только в сознании, но и в различных формах отношений людей.
14 ФРАНЦУЗСКИЙ МАТЕРИАЛИЗМ 18 ВЕКА
Французские просветители: Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо, Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах.
Раньше все были религиозными философами, эти же были первыми философами атеистами. Провозгласили два рода сознания: одни верят, другие нет. Хотели установить царство разума на земле. Средство - наука. Технология просветительства. Движение истории связано с движением масс, следовательно надо массы обучать и воспитывать. Появляются системы государственного образования. (До этого считалось, что массы образовывать не нужно.) Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо критиковали реальное христианство, но оставляли веру в бога.."
Философы материалисты. 1. Провозглашение материального единства мира. “Матеpия – пpиpода” самодостаточны. Все остальное лишь ее модификации (космос, …). 2-й тезис - атрибутивность движения. Hе было первого толчка от Бога. Идея о структурности мира на основе различных видов движения. 3-я идея развития мира. Движение в определенных направлениях связывается с характеристиками материи - неуничтожаемость, … Космогинезис, геогинезис, биогинезис, гомогинезис. Находят ископаемые останки.
Жан Жак Руссо. Теория общественного договора. Все происходит наоборот. Развитие науки и искусства ведет к развращению человеческой души. Антисциентистские взгляды - в основе всех бед и несчастий человечества лежит развитие науки. Скупость порождает геометрию, спесь - этику, … Народ теряет свой суверенитет. (Египет был завоеван именно в расцвет культуры, Гpеция - то же). Афоризм: “Назад к природе”. “Теория общественного договора”. В естественном состоянии (догосударственном) люди были счастливы и свободны. Потом они оказываются в цепях - из-за частной собственности. “Это мое”. Затем идет борьба за ее увеличение, за ее передел, … Устанавливается деспотизм. Мирным способом разрешить эту ситуацию нельзя. Народ восстает, чтобы убить деспота и диктатора. Народ приходит к сознанию того, что единственным сувереном является он сам. Квинтэссенция воли каждого. Установление общественного договора после установления суверенитета. Все остальные власти - функции этой власти. Система отчетности власти перед народом. Робеспьер (ученик Руссо) - идея некоего общественного культа. Праздник высшего существа. Народ имеет право любыми средствами сместить неугодную власть.
Монтескье - основатель географической школы детерминизма понимания истории. Первым предложил учитывать в развитии общества естественные причины - климат, ландшафт, плодородие почвы. Геополитика. Климат влияет на режим государственной власти. Через психологию человека можно определить строй правления. Холод - все бодры, труднее взять власть. Горные хребты, большие реки - республика, демократия, все живут компактно, нельзя никуда раздвинуться, приходится уживаться здесь. Азия - большие равнины. Возникает соблазн у окраин отделиться от центра - монархия, диктатура. Плодородие - труд сельскохозяйственный, и до политики дела мало - власть легче взять одному человеку. Факторы работают во взаимодействии. Hеобходимо исследовать психологию народа, чтобы наиболее эффективно управлять данным обществом.
Вольтер: “Идеи правят миром”. Существует некоторая универсальная власть. Народ послушанием вынужден ассимилироваться к власти. Мирный прогресс человеческой власти. Писал всемирную историю. Одно общество прогрессивнее, чем другое, если в нем более значительные успехи в науке, искусстве, … Пpогpесс - принцип, позволяющий не создавать пропасти между богатыми и бедными. Отсутствие стремления к завоеванию других народов. Существует общая линия развития истории, без страшного суда и т.п. Идея должна объединить все человечество.
Понятие просвещения –
1.тип идеалогии антифеодальной, основанной на постулате, что существу-ющие общественные отношения должны подвергаться суду чел. разума, как единственного и высшего авторитета.
2. Путь для изменеия чел. и общ-ва – это просвещение и знание.
Представители: Вольтер, Руссо, Дидро, Гольбах, Гельвеций.
Была развита позиция последовательного материализма в понимании природы, мира (Дидро Гольбах, Гельвеций) Гольбах: «система природы» – энциклопедия эпохи просвещения.
Вселенная – это великая соединение всего существующего, представляет собой лишь материю и движение, а все ее проявление лишь действие причин и следствий.
Материя – это все то, что к.-то образом воздействует на наши органы чувств. более конкркетно под материей понималось вещ-во в многообразных его проявлениях.
Движение – способ существования материи. Дидро: источник движения материи – внутренняя ее разнородность и противоречивость.
Фр. Материалисты ставили вопрос о происхождении жизни и сознания. Уже Дидро высказывал такую догадку, что способность ощущения как определенная возможность присуща всей материи.
В целом критика природы такова: природа несотворима и неуничтожима, она сущ. вечно и в ней происходит превращение одних форм в другие.
Они отстаивают тезис о познаваемости мира, однако в целом понимание процессов познания – одна из слабостей их ф., т.к. им не удается раскрыть активный хар-р процессов познания и убедительно показать как совершается переход от чувственного к логическому познанию.
Важно то, что они предложили теорию общественного договора, объясняющую происхождения гос-ва ( Гоббс), а с другой стороны пытались сформулировать представление об обществе, кот. будет соответствовать требованиям разума. Общество, по их мнению, должно соответствовать природе человека, т.е. его неотъемлемым потребностям и интересам. Человек стремится прежде всего к самосохранению, следовательно в природе челове-ка заложена любовь к самому себе и к тому, что помогает ему сохранить существование. Отсюда стремление избегать страдание и получать удовольствие. Все это формирует природу чел-ка. Отсюда критика феодализма, как противоречащего интересам человека. Им казалось, что достаточно уничтожить сословные перегородки, обеспечить всем личную юридическую свободу и наступит царство разума. Но необходимо так же разъяснить чел-ку его подлинные интересы.
Ключевая мысль: Человек должен стать разумным эгоистом и понять, что правильно понятый личный интерес должен заставлять его думать об общественном благе. Мораль разумного эгоизма в разумных общ. отношениях может обеспечить некоторую гармонию общ. жизни.
Важное место – критика религии. Была развита самая воинствующая форма атеизма:
1. Критика самого религиозного мировоззрения
2. Критика социальной роли религии и церкви. Также пытались ответить на вопрос о причине возникновения и существования религии:
1. Невежество и недостаток знаний
2. Страх перед грозными силами природы
3. Сознательный обман одних людей другими.
ФИЛОСОФИЯ НОВОГО ВРЕМЕНИ
Под влиянием успехов механико-математического естествознания в фи-лософии складывается механистическо-метафизическая картина природы. Методами науки провозглашаются эксперимент и наблюдение, гипотеза и механистическая модель. Наука и разум рассматриваются как необходимые средства созидания и преобразования. Родоначальником английского материализма нового времени и методологии опытной науки является Ф.Бекон (1561-1626). Он признавал многокачественность материи, ее неразрывную связь с движением, развивал опытно-индуктивную методоло-гию, дал классификацию препятствий («идолов») на пути познания.
Р. Декарт (17 в.) полагал, что в основе мира лежат независимые друг от друга субстанции: духовная и материальная. Декарт пытался рассматривать космос как систему, постепенно развивающуюся во времени благодаря своим собственным законам. Развивал рационалистически-дедуктивную методоло-гию.
Т.Гоббс отождествлял движение с механическим перемещением, полагал, что тела состоят из корпускул. Гоббс сформулировал концепцию естественного равенства всех людей, заложил основы учения о правах и обязанностях человека как гражданина.
Б.Спиноза (17в.) излагал учение о единой субстанции (ее он назвал Бо-гом), которая совмещает в себе два атрибута – протяженность и мышление.
Г.В. Лейбниц развил плюралистическую концепцию объективного идеализма в учении о монадах. Через идею активности монад Лейбниц отмежевывается от вульгарно-механистических воззрений, подходит к энергетике. Ж.Ламетри (18в.) дал изложение системы механистического материализма. Подчеркивая динамику живой материи, он говорил о существовании переходных форм движения, таких как «растения-животные».
Д.Дидро (18в.) обнаружил парадоксы в системе метафизического материализма. Под его руководством создавалась «Энциклопедия» (35 томов). В области гносеологии в философии Нового времени противостояли друг другу рационализм (Гоббс, Спиноза и др.) и сенсуализм (Декарт, Лейбниц, французские материалисты и др.). Гражданское общество, по Локку, покоится на собственности. Для охраны собственности путем общественного договора утверждается государство. Ключевым общесоциологическим понятием для П.Гольбаха и К.Гельвеция было понятие «человеческая природа». Взгляд на историю исходил из тезиса «мнения правят миром».
ФИЛОСОФИЯ ЭПОХИ ВОЗРОЖДЕНИЯ
Данная эпоха характеризовалась возрождением античного способа мышления и чувствования. От античности перенимается эстетическое внимание ко всему телесному, природному, восхищение человеческим телом. От средневекового неоплатонизма наследуется понимание человека как одухотворенной личности.
Перемены были связаны с процессом секуляризации (в некоторой степени освобождения от религии и церковных институтов). Если в центре внимания античной философии была природно-космическая жизнь, средневековой – Бог, то в эпоху Возрождения в центре внимания оказался человек. Философское мышление стало антропоцентрическим. Гуманистическое воззрение за основу берет ценность человека как личности, его право на свободу, счастье и развитие. Гуманизм обосновывался через идеи патриотизма, общественной активности.
Николай Кузанский (15 в.) высказал идеи о совпадении максимума и минимума, о принципе относительности, развиваемые в рамках пантеизма. Идея о совмещении беспредельного и минимального – противоположностей сделала Кузанского одним из родоначальников новоевропейской диалектики, подготовила коперниковскую революцию в астрономии. Если античная философия в парадоксах видела орудие разрушения ложного знания, то Кузанский – средство созидания истинного знания.
Д. Бруно (16 в.) полагал, что Вселенная едина, материальна, бесконечна и вечна. В природе все находится в связи и в движении, уничтожение одного есть возникновение другого. Предпринимаются попытки обоснования идеи гражданского общества во взглядах Н.Макиавелли, Ж.Бодена, в социалистических утопиях Т.Мора, Т.Кампанеллы. В целом преодолевались средневековые традиционализм, теоцентризм и схоластика, утверждались идеи гуманизма, активно-деятельностной роли человека по отношению к миру, рационально-научного взгляда на деятельность, установка на новое.
ФИЛОСОФИЯ СРЕДНЕВЕКОВЬЯ
Средневековая философия определяется принципами: теоцентризмом (исходной точкой анализа признавалось духовное, бесконечное, абсолютное и неизменное бытие Бога), креационизмом (все явления сотворены Богом из ничего), провиденциализмом (все явления и человеческие судьбы определяются таинственным провидением, Богом) и откровением (Бога можно познать только сверхъестественным путем в акте мистического озаре-ния).
Выделяются этапы патристики и схоластики. Для патристики характерна разработка христианской догматики и философии, где элементы платонизма играли ведущую роль. На этапе схоластики осуществлялась разработка христианской философии под влиянием наследия Аристотеля.
Наиболее яркий представитель патристики – Августин Блаженный (354- 430). При сотворении мира Бог, утверждал Августин, заложил в материальный мир в зародыше формы всех вещей, из которых они затем самостоятельно развиваются.
Фома Аквинский (XIII в), представитель схоластики, развивал принцип гармонии веры и разума при определяющей роли веры.
По вопросу о природе общих понятий (универсалий) столкнулись реа-лизм и номинализм. По утверждению реалистов, универсалии существуют реально, образуя мир сущностей, первичных по отношении к единичным предметам. Номинализм в материалистическом варианте возрождал аристотелевскую ориентацию на мир единичных объектов.
Схоластика накопила опыт формально-логического оперирования понятиями, который перерос узкие рамки религиозно-фантастического содержания.
Средневековая философия углубила понимание единства бытия и мыш-ления, способствовала развитию искусства толкования текстов, формальной логики, сформулировала понятие "внутреннего" человека (через рассмотрение совокупности элементов индивидуального бытия людей), изучала и усовершенствовала систему познавательной деятельности человека.
10 АРИСТОТЕЛЬ КАК СИНТЕЗАТОР АНТИЧНОЙ ФИЛОСО-ФИИ
Если вещи действительно существуют, то необходимым образом суще-ствуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все её раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных её частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четы-рехпринципная структура всякой вещи, как организма:
1. Эйдос (идея) вещи является такой её сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь.
2. Материя вещи есть только ещё самая возможность её оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть её материя, а материя вещи не есть её эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса.
3. Если вещи движутся, а для движения должна существовать ка-кая-нибудь определенная причина движения, то это значит, что необходимо признать некое самодвижение, некую причину, которая является причиной для самой же себя. В бытии имеется самодвижущая причина и эта самодвижность так или иначе отражается и в реальной зависимости движения одной вещи от движения другой вещи.
4. Нельзя мыслить движение в абстрактном виде, то есть без того результата, который она дает. Движение вещи подразумевает цель движения - специфическую категорию вещи, которая не есть ни её форма, ни её материя, ни её причина.
Общая формулировка четырехпринципной структуры- вещь есть материя,форма, действующая причина и определенная целесообразность, то есть каждая вещь есть овеществленная форма с причинно-целевым назначением. Художественно-творческий первопринцип:
1. Художественная роль материи - материя не просто отсутствие всяких форм, но и бесконечная творческая возможность. Материя проявляет себя в виде тех или иных пространственных и временных форм.
2. Природа как произведение искусства - природные вещи и вся природа, взятая в целом, является той или иной смысловой картиной.
3. Душа есть не что иное, как принцип живого тела. Душа - субстанция в качестве эйдоса физического тела, в потенции обладающего жизнью. Художественно-творческий принцип в его завершении:
1. Подобно тому, как всякое материальное тело есть нечто, то есть является тем или иным эйдосом, и подобно тому, как эйдос живого тела есть принцип его жизни, то есть его душа, подобно этому и всякая душа, движущая телом в том или другом направлении, тоже имеет свой собственный эйдос, называемый Умом, так что душа есть энергия Ума.
2. Ум есть эйдос всех эйдосов.
3. Ум,несмотря на всю свою свободу от чувственной материи, содержит свою собственную чисто умственную материю, без которой он не был бы художественным произведением.
9 ИДЕАЛИЗМ ПЛАТОНА
Исходная мысль философии Платона – это мысль о том, что общие понятия, идеи или «эйдосы» – это особые бестелесные невидимые существа (духовные по своей природе), которые существуют объективно, вне и независимо от нас, т.е. наряду с миром изменчивых вещей, который мы видим своими органами чувств, есть особый духовный мир идей.
Эта позиция обычно определяется как объективный идеализм. Основание для такого взгляда состоит в том, что понятия действительно отличаются и от конкретных вещей, и от конкретных образов. Они относительно самостоятельны. Поэтому возможно рассматривать их в отрыве от вещей, как самостоятельные сущности.
Эта позиция содержит в себе множество трудностей в объяснении того, каким образом связаны идеи и вещи. По Платону вещи – это тени идей. Познание идей идет не через органы чувств, не через наши контакты с вещами. Оно осуществляется разумом. И это есть процесс воспоминания, т.к. человеческая душа до рождения человека пребывала в мире идей и имеет воспоминания об этом мире.
Характер платоновской философии отразился и в его работах, посвященных обществу и государству. Платон не просто критик современного ему общества, но и создатель первой в истории утопии иде-ального государства. Создавая эту утопию, Платон исходит не из существующей реальности, а из некоторой идеи государства, каким оно должно быть, чтобы обеспечить единство, сплоченность и справедливость.
Платон рисует образ государства, жестко разделенного на три основные касты, причем разделение предопределяется природными особенностями людей.
- Философы, мыслители, которые управляют государством, следят за соблюдением его законов.
- Воины, которые защищают его от внешнего врага.
- Все, занятые теми или иными видами труда. От земледельцев до ремесленников и торговцев.
Общий принцип жизни в государстве – подчинение государству и его законам. Государство – это высшее благо. Не государство для человека, а человек для государства. Две высшие касты полностью обеспечиваются государством и не имеют частной собственности, чтобы не было враждебности интересов. У третьей касты есть частная собственность, но государство должно следить, чтобы не было разницы. Нет семьи – все дети свои. В рамках государства должно быть жесткое единство.
Государство Платона, задуманное как идеальное, несомненно, приобретает в его собственной характеристике тоталитарный характер. ( Личность подчинена государству). Но важно, что мысль делает шаг вперед – от осмысленности существующего – к конструированию будущего.
ЭТИЧЕСКИЙ РАЦИОНАЛИЗМ СОКРАТА
Понятие софистики охватывает определенную форму профессиональной деятельности, связанную с искусством доказательства, причем люди, занимавшиеся этой деятельностью, раньше других обнаружили гибкость и подвижность человеческих понятий. Они обнаружили также множество логических парадоксов.
Софисты, в особенности поздние софисты, использовали это знание в определенных, корыстных целях. Они разрабатывали искусство подменять понятия, создавать видимость доказательства, сбивать с толку оппонента. Эта деятельность опиралась на определенные философские основы, прежде всего на отрицание объективной истины.
Протагор: «Человек – мера всех вещей». Т.е. то, как человек воспринимает, то для него истина, другой человек – истина другая. Общей истины нет вообще. Этот тезис иногда обосновывался тем, что все текуче и изменчиво. Об одном и том же м.б. разные суждения.
Некоторые софисты специально обосновывают тезис о принципиальной невозможности познаваемости мира (Горгий).
Аристотель, создавая систему логики, подверг софистов специальной критике, как ложную мудрость и выявил основные приемы софистов или логические ошибки.
Например, софист задает вопрос, содержащий несколько вопросов (не всегда можно ответить «да» или «нет»). Распространенный прием софистов – круг в доказательстве, когда в качестве аргумента используется то, что ещё необходимо доказать. В основе большинства софизмов лежит отождествление различного.
Осмысление логических ошибок, которые содержались в софизмах, было важным моментом в развитии логики и культуры вообще. В то же время деятельность софистов сыграла важную историческую роль – в том повороте философской мысли от общих проблем Вселенной (космоса, мироздания) к проблемам человеческой жизни, человеческих отношений.
Этот поворот философской мысли обосновывает Сократ с его положением «Познай самого себя». Радикальное отличие Сократа от софистов заключается в том, что Сократ убежден в необходимости общих, объективных истин для всех людей. Однако, он не считает себя обладателем подобных истин. Он только помогает истине родиться в ходе диалога или коллективного обсуждения какого-либо вопроса («Я знаю, что ничего не знаю,… но мое отличие, что я могу это осознать»).
Сократ полагает, что познание сущности вещей – это познание общих понятий. В сократовских диалогах и выявляется некоторое содержание общих понятий. У Сократа нет логической схемы, он отталкивается от обычных представлений, показывая, что они ограничены. Дальше логическая индукция – восхождение от частного к общему.
Эта деятельность Сократа имела общефилософское значение, ибо Сократ первым сделал предметом анализа общие понятия, показав их отличие от конкретных вещей, людей, конкретных отношений. На этой почве вырастает вся философия Платона. В то же время Сократ применяет свой метод анализа и к моральным понятиям, и к общественным нравам, и к го-сударственным законам. Это ново. Это приводит Сократа к конфликту с обществом, в котором он жил, ибо он становится критиком своих современников, критиком их жизни. Отсюда причина трагического конца Сократа.
МАТЕРИАЛИЗМ И ЭТИКО-СОЦИАЛЬНЫЕ МИРО-ВОЗЗРЕНИЯ ДЕМОКРИТА
Атомизмом называется такая научная и мировоззренческая концепция (картина мира), которая рассматривает в качестве первоосновы всего суще-ствующего некоторые дискретные образования.
Концепция атомизма возникает в античной философии в Vв. до н.э. За-рождение атомизма связано с именами Левкиппа и Демокрита, позже – Эпикура. Источников почти нет, восстанавливаем по критическим произведениям. Наиболее полное изложение атомизма дает Лукреций Карр (римский поэт).
Натурфилософское осмысление мира началось со стихий, которые текут и меняются, нет ничего постоянного. В противовес таким воззрениям возникает концепция Элеатов: истинное бытие должно быть неизменно, едино. Движение немыслимо без противоречий. Доказательство этому – апории Зенона.
Атомизм был выходом из создавшегося кризиса. Идея атомизма возникла в античной философии как средство разрешения противоречия более ранних натурфилософских концепций (милетцев и элеатов) и как результат анализа понятий конечного и бесконечного, единого и многого.
Атомы мыслились как первоэлементы, кирпичики мироздания, причем, вечно существующие, т.е. несотворимые и неуничтожимые.
При этом атомы представлялись бесконечно разнообразными, прежде всего по форме. Многообразие вещей, которые возникают в процессе взаимодействия атомов, объяснялось как многообразием самих атомов, так и многообразием их сочетаний и взаимодействий.
Существование атомов предполагало и существование пустоты, в кото-рой они движутся. Таким образом, любые тела состоят из атомов и пустоты. Как говорил Демокрит: ”Начало вселенной – это атомы и пустота. Все остальное существует лишь во мнении”. Атомы находятся в постоянном движении, причем это движение носит необходимый характер. Но эта необходимость не является чем-то внешним по отношению к атомам, она присуща им самим. Отсюда следовало отрицание случайности (случайность – это то, причина чего нам не известна, т.е. недостаточность знания). Правда, в более позднем атомизме Эпикур ввел идею о “спонтанном отклонении” атомов в процессе их движения. Поскольку количество атомов бесконечно, отсюда следует множественность миров в прошлом и настоящем. Наряду с этим в атомизме возникло своеобразное объяснение познавательного процесса: от вещей как бы исходят их образы (тоже вещественные), которые и воспринимаются человеком. Слабая сторона здесь – переход от чувст-венного к логическому.
Атомизм оказал большое влияние на дальнейшее развитие человече-ской мысли. На этой идее базировалась вся европейская классическая наука.
КОСМОЦЕНТРИЗМ ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОЙ Ф.
На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. М., новая картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот - все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кисло-род, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит) неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень,результат воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхъестественным силам второ-степенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого. На первых порах древнегреческие ф-ы не осознавали, что основной вопрос Ф. может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф.
. АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Античная философия в своем развитии прошла периоды становления (VI – V вв. до н.э.), расцвета (V в. до н.э.) и упадка (III в. до н.э. – V в. н.э.).
На первом этапе философия выступала преимущественно в форме натурфилософии, была космоцентрической, поднимала проблему первооснов бытия. Для Фалеса это вода, для Анаксимена – воздух, для Анаксимандра – "апейрон". Бытие Вселенной, по Гераклиту, осуществляется на основе извечных превращений вещественной стихии огня. Гераклит указал на всеобщий источник движения и изменения вещей: противоречие как единство ("гармония") и борьба расходящихся начал (день–ночь, изобилие–голод и т.д.).
На втором этапе (классическом) произошел переход от преимуществен-ного изучения внешнего мира к рассмотрению человека в различных его проявлениях, т.е. в философии возникла субъективно-антропологическая тенденция. Философия стремилась перейти от рассмотрения структуры природного космоса к анализу проблематики организации социального космоса. Наиболее яркими представителями классического этапа в развитии античной философии были Сократ, Платон и Аристотель. У Сократа мир создан так, чтобы в нем мог существовать человек. Принцип его размышлений "Познай самого себя". В поисках причины движения сущего Левкипп и Демокрит выдвинули гипотезу о мельчайших неделимых частицах (атомах), движущихся благодаря присущей им силе тяжести. Античный идеализм свое систематическое выражение нашел в философии Платона. Идеи, по его мнению, существуют до предметов, выступают по отношению к вещам как их образцы, причины возникновения, смысловые структуры и цели, а вещи, существа лишь причастны к идеям, подражают им, являются их тенями, подобиями или отпечатками. Античная философия была синтезирована Аристотелем. Соотношение государства, общества и человека Аристотель рассматривал как соотношение целого и части.
На третьем этапе интерес философии все больше сосредоточивался на познании личности, на вопросе о том, как приспособиться к сложной и противоречивой социальной жизни (Эпикур, Лукреций Кар и др.).
В античной философии имелись в зародыше все позднейшие типы мировоззрения, наметились все основные философские проблемы, решение которых стало задачей последующей истории мысли.
МАТЕРИАЛИЗМ И ИДЕАЛИЗМ – ОСНОВНЫЕ
НАПРАВЛЕНИЯ В ФИЛОСОФИИ
Философы, бравшие за основу миропонимания природу, материю, объективную реальность, существующую независимо от сознания, примыкали к различным школам материализма. Важнейшие его формы: стихийный, механистический и диалектический.
Стихийно-наивный материализм – представление об объективном существовании внешнего мира, не подкреплённое данными естествознания и обществознания.
Механицизм объясняет природу и общество законами лишь механиче-ской формы движения материи (Ф.Бэкон, Г.Гоббс, Б.Спиноза и др.)
Корни материализма уходят в адекватное отражение действительности на основе развивающейся практики, обобщения достижений техники и науки. Диалектический материализм опирается также на опыт развития цивилизации и культуры.
Позиция, по которой мир и человек объясняются исходя из духа, сознания, получила название идеализма. Объективные идеалисты (Платон, Гегель и др.) принимают за основу действительности некий всеобщий дух, а субъективные идеалисты (Беркли, Юм и др.) – ощущения, в целом сознание воспринимающего субъекта.
Идеализм опирается на определённые основания:
А) отрыв познания от материи, абсолютизация отдельных сторон мыслительного процесса, преувеличение активной роли мышления порождает идеализм;
Б) уходящие с исторической арены господствующие классы и группы были заинтересованы в иллюзорном, скрывающем истинные материальные факторы, отражении действительности;
В) по мере усложнения общественной жизни в деятельности человека возрастает роль духовных компонентов: психики, интеллекта, сознания и бессознательности.
В рамках идеализма, несмотря на его изъяны, нередко выдвигались по-ложения, имеющие важное значение, особенно при анализе диалектики, структуры и функций человеческого мышления. Идеалистическое признание бестелесных феноменов предвосхищало научное разграничение вещества и поля, стимулировало развитие науки и искусства.
В основе информационного общества лежат два взаимосвязанных про-цесса: революция информационная, вызванная ростом информации (основание роста духовности социума), и революция в информационно-кибернетической технике и технологии как материальной основе движения информации. Развитие цивилизации и культуры (в последней имеются материальная и духовная стороны) – основа не только диалектического материализма, но и идеализма.
ПРОБЛЕМАТИКА И СТРУКТУРА ФИЛОСОФИИ
Соотношение мира «внешнего» (по отношению к человеческому созна-нию) и мира «внутреннего» (субъективной, духовной жизни), материального и идеального выступает как универсальная формула любой философской проблемы.
Эта универсальная формула выражается в постановке основных вопросов. Главные вопросы античной философии: «Что есть бытие?» ( Парменид, Зенон), «Что есть идея?» (Платон), «Что есть форма и материя?» (Аристотель). В средние века основной вопрос – об отношении человека к Богу, в новое время – о методе познания. Гегель, Фейербах и Энгельс рассматривали проблему соотношения между бытием и мышлением. Кант сформулировал вопросы: Что я могу знать? На что я могу надеяться? Что я должен делать? Эти вопросы объединены общей проблемой – что такое человек?
С изменением ситуации на первый план выносятся более конкретные проблемы: о природе, практике, долге, свободе, счастье, смысле человеческой жизни, о соотношении свободы и необходимости, о зле, о существовании человека в «пограничных» ситуациях, о природе научного знания, о роли языка и т.д. Одной из центральных в условиях современной социальной трансформации является проблема обеспечения выживаемости человечества на основе укрепления жизнеспособности, стабильности социума, преодоления опасности катастроф, выбора приемлемой стратегии развития общества.
Многообразие философской проблематики обусловливает сложную структуру философии.
В современном представлении философия теоретически осмысливает ре-альность и трансформируется в: а) учение о бытии – онтологию; б) учение о деятельности – праксиологию; в) теорию познания – гносеологию; г) теорию ценностей – аксиологию; д) учение о человеке – философскую антропологию; е) науку о закономерностях и движущих силах развития общества – социальную философию (социологию). В качестве ядра философии в отечественной литературе нередко называли теорию диалектики.
СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФСКОГО ЗНАНИЯ И ЕГО ФУНКЦИИ
Предмет философии – самоопределение человека в диалоге с миром. Мировоззренческая функция философии обеспечивает ориентацию человека в усложняющемся мире. Методологическая функция философии направляет человека в его отношении к миру, учит стратегии жизни. Проблемы метода не ограничиваются рамками познания и ценностных ориентация людей, а выходят в сферу практики и решаются в широком социокультурном аспекте.
Одна из особенностей философии состоит в том, что она решает задачу теоретической рефлексии через рационально-рассудочную деятельность.
Философские знания образуют связную цепь, что свидетельствует о си-стемности философии.
Философское познание есть синтез человеческих знаний, что осуществ-ляется через категории. Учение о категориях развивали Аристотель, Кант, Гегель и др.
Основной категорией философии является категория бытия, ибо все яв-ления существуют, бытийствуют, имеют свою определённость.
Категории философии фиксируют характеристики природных и социальных объектов, включаемых в человеческую деятельность (категории «пространства», «времени», «движения», «предмета», «вещи», «количества», «качества», «меры», «отношения», «свойства», «причинности» и т.д.).
Категории философии характеризуют также человека как субъекта дея-тельности (категории «человек», «общество», «сознание», «добро», «зло», «красота», «вера», «надежда», «любовь», «долг», «совесть», «справедливость», «свобода» и т.п.).
В своих связях категории философии образуют категориальную модель мира, обнаруживаются в языке, феноменах права, нравственности, религии, эстетическом освоении мира, в функционировании техники, в политической культуре и т.д.
Философия содействует осуществлению связей между наукой, искус-ством и моралью, преодолевает разобщённость естественных и гуманитарных наук (координационно-интегративная функция). Вместе с тем, философия обращена ко всему многообразию сущего (плюралистическая функция).
Философия обращена не только на себя, но и на практику, на «вызов бытия», что подчёркивали Гоббс, В.С. Соловьёв, Н.А. Бердяев, Э.Гуссерль, классики марксизма.
Творческая функция философии выражается в том, что философия как способ миропостижения характеризуется выходом за рамки научного бытия, нередко опережает открытия и выводы науки.
Философия, основывающаяся на знании, логике и сомнении, взвешенности оценок, альтернативности подходов, содержит в себе критическое начало.
ЗАКОНОМЕРНОСТЬ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ФИЛОСОФИИ
Философия как духовное явление в своем возникновении опирается на ду-ховные компоненты: мифологию, религию, древнее искусство и эмпириче-ские знания. Создатели мифов оперировали конкретно-чувственными каче-ствами предметов, упрощенно, односторонне и популярно истолковывая некие явления и проблемы. В мифе формировалось представление об органической связи человека с природой. Был начат поиск ответов на вопросы о тайнах рождения и смерти, происхождения мира, человека, о ценностном отношении к сущему.
Искусство способствовало зарождению философии через развитие фено-мена созерцания как первообщения человека с миром. Рисунки древности служили целям общения людей, передачи мысли, явились предвестником письменности. Через танец первобытный человек осознавал силу ритма, развивал индивидуальное самовыражение, формировал чувство коллективного единения.
У философии и религии имеется общая цель – вывести человека из сферы обыденности, придать его жизни смысл, открыть путь к самым сокровенным ценностям, увлечь идеалами. Наиболее существенная общая проблематика религии и философии – духовно-нравственная. Первоначально философия вырабатывалась в лоне религиозной формы сознания.
Хранителями и трансляторами элементарного, во многом наивного знания, основанного на опыте, были древние мудрецы. Первоначально было совокупное знание древних, именовавшееся философией. Постепенно происходила специализация знаний, формировались конкретные науки.
Социально-экономическими факторами возникновения и развития фило-софии явились:
А) поступательное экономическое и политическое развитие, способство-вавшее накоплению знаний, требовавших обобщения и систематизации;
Б) расширение контактов на основе торговли и судоходства, которые свидетельствовали об ошибочности прежних фантастических представлений, заменявшихся реальными образами;
В) появление социальных общностей требовало от индивида выработки нового типа самоопределения: ориентации не на привычку и традиции, а на собственный разум;
Г) отделение умственного труда от физического позволило отдельным ин-дивидам заниматься профессиональным теоретизированием, философствова-нием.
МИРОВОЗЗРЕНИЕ, ЕГО ОБЩЕСТВЕННО-ИСТОРИЧЕСКАЯ
ПРИРОДА. СТРУКТУРА МИРОВОЗЗРЕНИЯ
В процессе становления общества у человека вместе со способностью познавать, ставить и осуществлять цели формировалось самосознание и на его основе мировоззрение. Житейские (стихийные) мироощущения и мировосприятие, основанные на здравом смысле и содержащие в себе предрассудки и мифические элементы, не отличались систематичностью, глубиной, обоснованностью. Теоретическое миропонимание, к которому принадлежит и философия, избавляется от названных недостатков. Первыми мировоззренческими понятиями явились «мир» (космос), «человек» (душа) и «Бог» (мировой разум). В отличие от наглядных образов миросозерцания понятия мировоззрения предполагают осмысленные, логические отношения.
В мировоззрении в интегративном виде представлены: знания, ведущие к поиску истины; ценности как отношение людей ко всему происходящему; жизненные позиции, сформировавшиеся на основе познания и оценок и превращающиеся через эмоции и волю в поступки.
Мировоззрение воплощается в индивиде как единство его философских, нравственных, политических, эстетических и иных представлений. Оно выявляет место и роль человека в обществе и в мире в целом, придаёт истории человечества смысл, обеспечивает общую ориентировку в совокупности бытия, направляет жизненную стратегию и программу поведения.
70 Глобальные проблемы современности и социальное прогнозирование
К глобальным проблемам относ. те, кот затрагивают основы существования чел-ва и нерешенность кот создает угрозу для его будущего. Глоб. проблемы – рез-т предшеств-го всемирно-историч пр-са во всей его противоречивости, а также специфич. порождение соврем эпохи. Первая группа проблем связана с осн соц-эконом и полит задачами чел-ва: предотвр-е мир войн, прекращение гонки вооружений, кач. модернизации оружия, его нераспространение, преодаление отставания в развитии некотор. стран. Вторая группа - проблемы, касающиеся взаимоотн-й чел-ка, НТР и общ-ва. Это эфф. использование достижений НТР, проведение активной демографич политики, соверш-е системы образования. Третья группа – затрагивает проблемы, связ. с соц-0экологич. пр-ми: ООС, решение сырьевой, энергетич проблем, проблем продовольствия.
Глоб проблемы не явл-ся чем-то застывшим. Некоторые из них обостряются и ослабевают, появл-ся новые. Ненасильственный мир – не только высш. соц. ценность, но и необход-е предварительное условие для решения всех остальных проблем современности. Предпосылки преодоления глоб кризисных коллизий: развертывание НТР как мат основы возможного выхода из ситуации «выживания»; межэтнич и межкульт-я интеграция при сохранении уникальности каждого этноса и кажд. культуры; объединительные пр-сы дух жизни как в светском, так и в религиозном варианте. Тенденция глобализации общ. жизни делает актуальным соц. предвидение как одно из усл-й сохранения и прогресса человечества
69 Политическая сфера общества
В переводе с греческого politike - политика - значит искусство управления государством, искусство управления людьми. Это слово древнего происхождения и соотносилось нередко с понятием "полис". По Аристотелю (384-322 до н.э.), политика должна выполнять нравственно-воспитательную роль и содействовать государству в достижении общего блага и справедливости.
Политика как наука должна исследовать государственные устройства и представить наилучший его вид; с другой стороны, политика - это разумное государственное управление во имя всеобщего блага, направленное на обуздание политическими (государственными) средствами неподвластных индивидам страстей. Государство, по Аристотелю, есть общение, причем общение политическое, подчиняющееся высшим нормам морали.
В последние десятилетия политика все чаще стала определяться как со-знательно проводимая линия поведения социального субъекта по отношению к другим субъектам или объектам (отсюда и названия видов политики: "национальная политика", "финансовая политика", "экологическая политика" и т.п.)
При доклассовой организации общества политика как искусство управления людьми не имела социально-групповой, классовой направленности; была потребность в регулировании отношений между людьми и племенами.
Имеется ряд форм государства. Одно основание их разграничения - формы правления (правовое положение и соотношение высших органов государственной власти), другое - формы государственного устройства. В одном и том же государстве сочетается одна форма правления с одной какой-либо формой государственного устройства.
Республика представляет такую форму правления, при которой высшие органы государственной власти либо избираются, либо формируются общенациональным представительным учреждением.
В истории человечества выделились в основном два типа политического режима: демократические и диктаторские (тоталитарный и авторитарный).
Тоталитарный режим контролирует и управляет всеми сферами государственной и общественной жизни и жестоко подавляет все попытки высказать самостоятельное мнение со стороны как индивидов, так и социальных групп; интенсивное функционирование идеологии, претендующей на всеобщность и непогрешимость, радикальное преобразование общества и человека, всего мира, насильственное претворение на практике различных утопий (националистических, социальных, религиозных); постоянная и непрерывная политизация всех членов общества с целью их унификации во имя выполнения поставленных целей.
68 Социальная структура как сфера общественной жизни
В широком смысле социальная структура – это строение общества в целом, система связей между всеми его основными элементами. При таком подходе социальная структура характеризует все многочисленные виды социальных общностей и отношения между ними.
В узком смысле термин «социальная структура общества» чаще всего применяется к социально-классовым и социально-групповым общностям. Социальная структура в этом смысле – это совокупность взаимосвязанных и взаимодействующих друг с другом классов, социальных слоев и групп.
В социологии существует большое множество концепций социальной структуры общества, исторически одной из первых является марксистское учение. В марксистской социологии ведущее место отводится социально-классовой структуре общества. Социально-классовая структура общества, согласно этому направлению, представляет собой взаимодействие трех основных элементов: классов, общественных прослоек и социальных групп. Ядром социальной структуры являются классы.
«Классами называются большие группы людей, различающиеся по их месту в исторически определенной системе общественного производства, по их отношению (большей частью закрепленному и оформленному в законах) к средствам производства, по их роли в общественной организации труда, а следовательно, по способам получения и размерам той доли общественного богатства, которой они располагают. Классы – это такие группы людей, из которых одна может присваивать труд другой, благодаря различию их места в определенном укладе общественного хозяйства».
Основными классами являются такие, чье существование непосред-ственно вытекает из господствующих экономических отношений: рабы и рабовладельцы, крестьяне и феодалы, пролетарии и буржуазия
Неосновные – это остатки прежних классов в новой общественно-экономической формации или зарождающиеся классы
Социальные слои – это промежуточные или переходные группы.
Стратификация: В этом обществе невозможно вычленить такой круп-ный элемент социальной структуры. Здесь больше работает понятие, предло-женное сторонниками теории социальной стратификации, - страта (слой) или социальная группа. Эти группы могут быть вычленены по различным критерия: по уровню доходам, по месту в системе власти, по роду занятий и т.д., возможно также выделение тех или иных социальных групп по каким-то интегральным критериям.
Опираясь на ленинское определение классов, ученые выделили следую-щее основные социальные группы советского общества того периода: 1) вертикальные группы власти, различающиеся ее природой (партийная, государственная, хозяйственная власть), а также объемом этой власти (группы высшего, среднего и низшего уровней в соответствующих иерархиях управления); 2) группы, связанные со сферами и отраслями народного хозяйства, а также ведомствами, различающимися мощью, престижем и материальной базой (например, военные ведомства и сфера коммунально-бытового хозяйства); 3) группы хозяйственных руководителей, различающиеся рангом власти (руководители объединений, предприятий и подразделений); 4) группы интеллигенции, различающиеся профилем занятости (например, ИТР и творческие работники и др.); 5) группы, занятые в сфере семейной экономики и индивидуально-трудовой деятельности; 6) деклассированные элементы.
67 Феномен техники как объект социально-культурного исследования
Техника стала предметом фил-го анализа совсем недавно. Первые теории возникли в 19в. в Германии и во Франции, в нач 20го века – в России. Некоторые фил-фы выдвинули проблемы об онтологическом статусе и развитии техники, ее сущности и перспективе будущ. развития. Развитие техники обусловило ее всеобъемлющее влияние на соврем. мир. Опред-е воздействие техника оказыв. на экологию, поэт в 21в. это принципиальным образом изменяет соц. статус техники, превращает ее в фактор, опред-й будущее чел-ва. Понятие техника возникло в античном общ-ве и берет свое начало от греч слова «техне» - умение, мастерство. 4 проблемы, лежащие в основании разл концепций техники: техника и человек; техника и природа; техника и бытие; техника и социокультурный мир. Техн прогресс с т. зрения фил-и оказывает отриц. воздействие не только на окруж среду, но и на то, как человек воспринимает этот мир. С другой стороны, техника также испытывает влияние со стороны общ-ва. Это возд-е опр-ся: 1. технологич ур-нем пр-ва, 2. его ориентацией, 3.соц-эконом. отношениями, 4. эконом. и полит. отношениями м/у гос-ми. Развитие техники в соврем мире все больше проявляет двойств-й хар-р ее достижения: без техники невозможно представить развитие чел-ва, техника – мощная сила, способная вызвать негативные последствия. Техника – это лишь ср-во, сама по себе она не хороша и не плоха. Все зависит от того, что из нее сделает ч-к, чему она слу-жит, в какие условия он ее ставит, и от того, насколько правильно, осмысленно он подойдет к решению этих вопросов, напрямую зависит будущее человечества.
66 Историческая необходимость и свобода личности
Ответственность – категория, отражающая особое социальное и морально правовое отношение личности к обществу, к-ое характеризуется выполнением своего нравственного долга и правовых норм. Эта категория обнимаает философско-социологическую проблему соотношения способности и возможности человека выступать в качестве субъекта (автора) своих действий и более конкретные вопросы: способность человека сознательно выполнять определенные требования и осуществлять стоящие перед ним задачи; совершать правильный моральный выбор; достигать определенного результата, а так же связанные с этим вопросы правоты или виновности, возможности одобрения или осуждения, вознаграждения или наказания. О. Рассматривается в связи с философской проблемой свободы. Необходимость и свобода. Вопрос о отношениях своб и неоходимости извечен. Люди обладают знач свободой в определеии целей своей деятельности, средств для достиж этой цели. Свобода следовательно не аб-солютна и претворяется в жизнь как осущ возможности путем выбора определенной цели и плана действий. Своб воли - это способность чел принимать решения и совершать поступки в соотв со своим интересами, целями, оценками и идеалами, выражающаяся в его избирательной деятельности, основанной на познанных им объективных свойствах и отношен вещей, законом связей явлений и событий объективного мира. Т.о. каждое действие чел есть сплав своб и необход. => Свобода личности, общества закл не в воображ независим от объект законов, а в способности выбирать, принимать решения. Как же свобода соотносится с необходимостью? С одной стор своб присутствует в необход, т.е. необход реализуется только через свободу, в виде бескон цепи выбора в деятельности людей, кот, однажды начавшись, привела к данному общ состоянию. Это означает, что в истор процессе необход не только сознается, но и создается. С др стороны необход содержиться в своб в виде объективно даных истор обстоятельств, объек условий деят людей. В общем свобода есть осознанная необходимость
ЭВОЛЮЦИЯ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ ОБ ОБЩЕСТВЕ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ. ОСНОВНЫЕ ИССЛЕДОВАТЕЛЬСКИЕ ПРОГРАММЫ В ОБЩЕСТВОЗНАНИИ
Системные подходы к обществу имеют определённые традиции (Сен-Симон, Гегель, О.Конт, Спенсер, Маркс, Плеханов, Вебер, Парсонс, Хабермас и др.).
По отношению к универсуму, природе общество есть подсистема, в которой преобразующая человеческая деятельность выступает способом существования и развития исторической действительности.
Общество:
1) единая человеко-эколого-экономическая система;
2) есть взаимодействие материального производства, духовного производства, производства общественных отношений и формирования конкретного типа личности;
3) есть единство способа производства материальной, социальной, политической и духовной жизни.
Общество одновременно выступает как объект (подсистема универсума) и как субъект (воплощение деятельности людей). Результат истории складывается от столкновения множества отдельных воль, а бесконечное количество перекрещивающихся сил даёт равнодействующую – историческое событие. В социуме заключено единство материи и духа. История человека и общества начиналась не только с изготовления орудий труда, но и с выработки интеллекта. Общественные отношения принимают форму общественных потребностей, интересов, страстей, чувств и настроений. Таким образом, история общества выступает как множество действующих по различным направлениям стремлений людей и их разнообразных воздействий на внешний мир. С одной стороны, общество естественно развивается по объективным законам (взаимосвязи обще-ственного бытия и общественного сознания, базиса и надстройки, производи-тельных сил и производственных отношений, возрастания роли народа и личности в истории, возвышения и усложнения потребностей и др.), с другой – все участники социальной сферы являются движущими силами истории.
В истории философии сложились различные концепции общества: теи-стическая, натуралистическая, социопсихологическая, идеалистическая, теория коммуникативного социального действия, структурно-функциональная, теория социальной реальности, диалектико-материалистическая, культуроцентристская и др.
Выделим некоторые черты отдельных названных концепций.
Натурализм высшие формы бытия сводит к низшим, человека растворяет в природе, лишает своей качественной определённости, свободной воли. Натуралистический подход к обществу опирается на принцип «от природы к обществу», где подчёркивается особая определяющая роль географических и космических факторов.
Психологическая концепция объясняет общественные отношения с позиций определяющей роли психологии индивида, его эмоций и воли, сферы бессознательного, социальной психологии групп и межиндивидуальных отношений.
Идеализм отрывает человека от природы, чересчур его одухотворяет. Абсолютизация духовного фактора в человеческом бытии означает следование просветительскому принципу «мнения правят миром».
В основе диалектико-материалистической концепции (Маркс, Энгельс, Ленин) общества лежит идея о соотношении общественного бытия и обще-ственного сознания.
Макс Вебер социальное действие считал элементарной единицей социо-логического анализа. Оно предполагает:
а) субъективную мотивацию; б) «ориентацию на других», придающую индивидуальному действию социальное значение. Вебер выделил четыре типа социального действия: 1) аффективное, не всегда осмысленное, направленное к удовлетворению страстей; 2) традиционное – подражание образцам поведения, закреплённых в традициях; 3) ценностно-рациональное (осмысленное действие организуется системой ценностей, на основе которых вырабатываются программы действий; 4) целерациональное (цели и средства их достижения избираются индивидом, а критерием их адекватности является успех).
Концепцию коммуникативного действия развивали Дюркгейм, Хоркхаймер, Адорно, Хабермас и др.
Различные исследовательские программы обществознания по целому ряду позиций пересекаются и дополняют друг друга.
62 ЦЕННОСТИ И ИХ РОЛЬ В ЖИЗНИ ЧЕЛОВЕКА И ОБЩЕСТВА
Впервые понятие ценности разработал И.Кант. У ценности, по его мнению, нет бытия, но есть значимость.
Ценности оказываются тем связующим началом, которое объединяет природу и общество, экономические и иные факторы общественной жизни, материальное и духовное, реальное и виртуальное, людей и вещи. Необходимо различать объективное значение какого-либо явления и его значение для субъекта – «личностный смысл».
Ценность – положительная или отрицательная значимость объектов и процессов для человека. Ценность (жизненный смысл) – основание выбора субъектом целей (что надо сделать?), планов (как это делать?), средств и условий деятельности, отвечающих на вопросы, во имя чего совершается данная деятельность и какова ее результативность, что предпочесть, от чего отказаться, как установить очередность предпочтений и уступок. Благодаря ценностям человек вырабатывает определенную жизненную позицию. Ценностное отношение личности к миру и к себе реализуется в эмоциях, воле, решимости, целеполагании, идеалотворчестве.
Выделяются по ориентации на ценности гедонизм (жить без наслаждения невозможно), аскетизм (воздержанность в удовлетворении потребностей), со-зерцание (пассивное отношение к внешнему миру) и деяние (активно-преобразовательное отношение к действительности).
В современной философии сложились определенные подходы к характеристике содержания ценностей: а) ценность отожествляется с новой идеей, выступающей в качестве индивидуального или коллективного ориентира; б) ценность воспринимается как значимый субъективный образ (представление), имеющий человеческое измерение; в) ценность синонимизируется с культурно-историческими стандартами; г) она ассоциируется с типом «достаточного» поведения, с неким жизненным стилем.
В различные эпохи и у различных людей выделяются три основные направления ценностных ориентаций: 1) на потусторонний мир; 2) на самого себя; 3) на общество.
В современном мире ведущей является общечеловеческая ценностная ориентация, направленная на выживание и дальнейший прогресс цивилизации.
ЦИВИЛИЗАЦИЯ КАК СОЦИОКУЛЬТУРНОЕ ОБРАЗОВАНИЕ
Термин цивилизация означает гражданский, государственный. Сложилась традиция рассматривать цивилизацию через призму культуры как историческую ступень развития человечества (Данилевский, Шпенглер, Тойнби и др.).
Цивилизация включает в себя преобразованную человеком, окультуренную, историческую природу и средства этого преобразования, человека, усвоившего культуру и способного жить и действовать в окультуренной среде своего обитания, а также совокупность общественных отношений как форм социальной организации культуры, обеспечивающих ее существование и продолжение. Цивилизационные достижения связаны как с технологическим освоением природы (изобретение машин, использование электричества, выведение новых высокопродуктивных пород животных и сортов растений и т.п.), так и с совершенствованием регуляции социальных отношений (изобретение письменности, юридических норм и законодательства, денег и рынка и т.п.).
Культура задает высшие ценности, жизненные смыслы, а цивилизация – технологию их реализации.
Понятие цивилизации обычно трактуют как: 1) этап общественного развития, следующий за «дикостью» и «варварством» и характеризующийся развитыми формами социальной организации: появлением классов, государственности, письменности (европейская гуманистика эпохи Просвещения, марксизм); 2) тип социальности, ориентированный на рост общественного богатства (марксизм); 3) материализация всех компонентов культуры определенного исторического этапа (Шпенглер, Вебер, Тойнби, Бердяев); 4) тип социальной целостности, которому присуща взаимосвязь материальных и духовных факторов общественной жизни, направленная на воспроизводство определенного образа жизни, а следовательно, и типа человека (Белл, Кан, Тоффлер, А.Печчеи и др.).
Вычленяются доиндустриальный, индустриальный и постиндустриаль-ный типы цивилизации. Постиндустриальное общество: 1) создает условия для решения экологических и иных глобальных проблем; 2) активно использует человеческий фактор, информационные, творческие возможности человека; 3) переходит к доминированию нематериалистических ценностей.
КУЛЬТУРА КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО АНАЛИЗА
Термин культура латинского происхождения и первоначально означал возделывание почвы, т.е. изменения в природном объекте под воздействием человека, в отличие от изменений вызванных естественными причинами. Слово культура означает также обучение, образование, воспитание и совершенствование человека в процессе его созидательной деятельности. Еще одно основное значение слова культура, сложившиеся в античности, – поклонение, почитание.
Со второй половины 18 в. культура рассматривалась: а) как процесс развития разума и разумных форм жизни, противостоящих дикости и варварству (французские просветители); б) как историческое развитие человеческой духовности (Кант, Фихте, Гегель и др.).
В познании культуры движение мысли шло от отождествления культуры со всем, что сотворено человеком, к анализу человеческой активности (деятельности, поведения и общения), благодаря которой создается надприродная искусственная среда человеческого бытия, функционирующая, тем не менее, в определенных природных условиях.
Важнейшими формами культуротворчества выступают мораль, искусство и религия.
В культуре имеются следующие важнейшие сценарии отношения к дей-ствительности: 1) новационный – передел, создание новой культуры (западноевропейский); 2) традиционалистский – приспособление человека к действительности и старым культурным традициям (восточно-азиатский); 3) иррационалистический – уход от действительности в сферу духовности (индуистский, кармический). В «чистом» виде данные сценарии не проявляются. В динамике культуры в целом выделяются: а) культурогенез (порождение новых культурных форм, культурных систем); б) трансляция культурных традиций (обеспечение преемственности социального опыта); в) диффузия туры (заимствование и освоение образцов иных культур); г) трансформация форм культуры (обновление, деградация, распад).
Культура есть самовоспроизводство человека, осуществляемое в его материальной и духовной деятельности. В соответствии с этим различают материальную и духовную стороны культуры.
60 Роль народа и личности в истории
Вопрос о соотношении свободы и необходимости в истории решается диалектически. С одной стороны, существуют объективные условия, опреде-ляющие границы возможного, свободу деятельности, и это, прежде всего, конкретные экономические условия (определенная ступень развития производительных сил). С другой, конкретная история складывается в зависимости от конкретной деятельности конкретных людей (их желаний, интересов, целей, потребностей и т.д.) Таким обра¬зом, история народа создается самим народом. Тот факт, что творцом истории является народ, объясняется следующими обстоя¬тельствами:
1. Народ - основной производитель материальных продуктов, без че¬го жизнь человека невозможна.
2. Народ реализует те цели и задачи, которые ставятся перед об-ществом, без него невозможны какие-либо преобразования и изменения.
Однако признание решающей роли народа в создании истории не отрицает и роли отдельных личностей. Рассматривая указанную проблему, следует обратить внимание на разницу между личностью исторической и выдающейся. Первой является любой человек, который в силу сложившихся обстоятельств оставил свой след в истории (любой государственный дея¬тель как бы автоматически является исторической личностью). Выдающаяся личность- это человек, который благодаря своим особым свойствам, талан-там оставил свой след в истории, это - великий человек. Правда, по поводу роли великой личности в истории всегда высказывались разные мнения. Так А.И.Герцен считал народ консерватором по инстинкту, который дер¬жится за старое, традиционный быт, тесные рамки своего существования и принимает новое только в старых одеждах. Выдающийся русский философ С.Н.Трубец¬кой подчеркивал, что все в истории совершается личностью, только в ней воплощается идея, личность представляет свое общество, свою эпоху.
Таким образом, можно допустить, что выдающаяся личность действи-тельно играет огромную роль в истории , она способна оказать существенное влияние на развитие общества, придать истории своеобразные неповторимые черты, но деятельность её ограничена рамками необходимости. Она действует в конкретных объектив¬ных условиях и способна решать лишь те задачи, которые стоят перед об¬ществом. По словам Г.В.Плеханова, великий человек видит дальше других, хочет сильнее других и способен решать те задачи, которые возникли в обществе. Можно сказать, что выдающаяся личность создается средой и со¬бытиями (как бы рождается потому, что обществу требуется данная лич¬ность, потому, чтобы оставить свой след в истории важно вовремя родиться и занять соответствующее место), но события совершаются благодаря лич¬ностям и носят на себе их печать. Эпоха, в которой человек живет, зас¬тавляет его участвовать в том, что происходит вокруг, продолжая нача¬тое предше-ствующими поколениями, но в этой деятельности проявляется самобытность великого человека.
Все люди потому велики, что осуществляют великое справедливое и не-обходимое дело, писал Гегель. Всемирно же историческим личностям не свойственна трезвенность, они всецело отдаются одной цели. Но вели¬кая личность бывает порой вынуждена растоптать невинный цветок, сокру¬шить многое на своем пути.
Хотя каждый член общества участвует в историческом процессе, все же не все, а только отдельные лично¬сти остаются надолго, а то и навсегда в памяти современников и их потомков. Роль таких личностей столь велика и очевидна, что долгое время философы лишь в них усматривали творческую силу и двигатель истории.
59 Источники и движущие силы исторического прогресса
Трудность выяснения соц-х критериев обусловлена тем, что социум представл. собой сложную систему, включ-й большое кол-во развив-ся элементов и процессов. Проблема интегративного критерия исходит из целостности общ. жизни как высшей формы существования материи. Критерии общ-го прогресса:
1. Многие философы (Гегель) полагали, что мировая история – прогресс в осознании свободы, кот человек должен завоевывать. Реальная свобода достигается посредством познания и овладения необходимостью. Подлинная свобода личности состоит не просто в освобождении ее от чего-то, а в + возможности всестороннего развития и проявления своих способностей.
2. Ж. Ж. Руссо в кач-ве начального толчка прогресса назвал изобретение 2х искусств: обработки металла и земледелие. Постоянный источник развития видел в способности соверш-я человека. Исходя из диалектико-материалистического понимания истории, общеисторич критерий прогресса следует искать в «ядре» общественного бытия – в сфере пр-ва матер-х благ.
3. Экономика – лишь часть культ. бытия челов-ва, она не явл-ся самоце-лью, хотя таковой экономика слелалась в последние 2 столетия: европ-я и американская истории (гонка за внешними атрибутами прогресса, измеряемого в единицах потребляемого в-ва, энергии).
4. Продуктивным представляется подход, когда объективным критерием самосовершенствования общ-ва выступает сопоставление рез-ов с целью. Идеал никогда не м/б полностью реализован, но на кажд. ступени прогресса осущ-ся относительно.
5. Сейчас остро стоит вопрос о том, какой ценой следует добиваться перехода общ-ва к более выс. состоянию и стоит ли вообще это делать, если жертвы, принесенные на алтарь прогресса, несопоставимы с ожидаемыми рез-ми.
6. Шеллинг: основной критерий историч прогресса усматривал в постепенной реализации правового устр-ва, приближенными к этой цели. Каждая из проанализ-х концепций критерия прогресса не выступает в «чистом» виде, а включает в себя синтезную систему показателей
58 Проблема личности в истории философии. Индивид. Индивиду-альность. Личность
Индивид (атом) – неделимый, единый, - человек как часть коллектива, совокупности рода человеческого. В настоящее время сущ 2 концепции личности: личность как функциональная (ролевая) характеристика чел и личность как его сущностная характеристика. Первая коцепция опирается на понятие соц роли человека. Эта концепция однако не позволяет раскрыть внутренний мир чел, фиксируя только его внешнее поведение, кот не всегда отражает сущность чел. Сущностная концепция явл более глубокой. Личность - индивидуальное выражение общ отношений и функций людей, субъект позания и преобразования мира, прав и обязаностей, этических, эстетических и всех иных соц норм. Личностные кач чел в таком случае есть производное от его соц образа жизни и самосознающего разума. Личность поэтому есть всегда общественно развитый человек. Личность есть совок трех ее основных составляющих: биогенетических задатков, воздействия соц факторов и ее психосоциального ядра - “Я”. Главным результирующим свойством личности явл мировоззрение. Человек вопрошает себя: кто я? зачем я? в чем смысл моей жизни? Только выработав то или иное мировоззр, личность, самоопределяясь в жизни, получает возможность осознано, целенаправленно действовать, реализуя свою сущность. Слово характер как правило означает меру личностной силы, т.е. силу воли. Т.о., личность - мера цельности человека, без внутренней цельности нет лично-сти.Каждый чел биологически неповторим. Однако подлинный смысл уникальности связа не солько с внешним видом челов, сколько с его внутренним дух миром. “Индивидуальность - это неделимость, единство, целостность, бесконечность; с головы до ног, от первого до последнего атома, насквозь, повсюду я индивидуальное существо”. У каждого конкретного чел всегда есть что-нибудь свое, хотя бы неповторимая тупость, не позволяющая ему оценить ситуацию и себя в ней. Индивидуальность не есть абсолют. Она изменяется и одновременно остается неизменной на протяжении жизни человека.
СОВРЕМЕННЫЕ КОНЦЕПЦИИ АНТРОПОГЕНЕЗА
Религиозная философия происхождение человека связывает с актами бо-жественного творения. В соответствии с теорией «общей космологической эволюции» человек – следствие космического развития, выражение роста свободы и целенаправленности объектов. Согласно теории «синтетической эволюции» человек – продукт естественного отбора и генетических мутаций. Диалектико-материалистическая философия разработала трудовую теорию антропосоциогенеза, которая доминирует.
Становление человека (антропогенез) и формирование общества (социогенез) в совокупности составляют антропосоциогенез. Он длился около 6 млн. лет.
Начало изготовления орудий труда – исторический рубеж в становлении человека и общества. Первоначально решающую роль в производстве и быту играли навыки, умения, а не разум. Это даёт основания утверждать, что человек в своём развитии проходит стадии умелого и человека разумного.
Авторы «духовной» концепции (Тейяр де Шарден, Л.Мэмфорд и др.) особое внимание обратили на духовный фактор появления человека.
Труд и духовность (а также язык) как факторы формирования человека оказываются не разорванными, а соединёнными.
В современной философии подчеркивается значение мутаций, вызванных природными факторами: активной вулканической деятельностью, сильным радиационным фоном на предполагаемой прародине человека – юге Африки; изменением климата на Земле; космическими воздействиями.
Один из факторов антропосоциогенеза – нравственность. Карательные меры, которыми первобытная община принуждала своих членов к соблюдению простейших нравственных требований, воздвигали преграды для возврата первочеловека в животное состояние.
Важную роль в становлении человека и общества сыграло производство людей самими людьми (демографический фактор).
Жизнедеятельность человека не только запрограммирована всей историей, но и самопрограммирована, опирается на собственный выбор, свободу воли, свою природно-социальную энергию.
человек как предмет философского анализа
Разрушение природной среды, оскудение привычного ландшафта, распространение новейших пандемий, грозящих опустошить Землю, ядерные производства - все это рождает ощущение беззащитности челове-чества, возможности его гибели. Исследовательская мысль все глубже проникает в загадки живой, одухотворенной материи. Перспективы генетической инженерии, трансплантация органов, клонирование клеток - все это разрушает традиционное представление о неизменной биологической природе человека. Болезненную остроту приобрели психологические проблемы. Разрушение традиционных форм и норм жизни, изменение окружающей обстановки, новые виртуальные элементы реальности и т.д. приводит к утрате людьми представлений о собственной идентичности устойчивости своего внутреннего мира и специфически человеческих черт. Эволюция человека основывается на том, что он утратил свою первоначальную родину - природу. Он никогда уже не сможет туда вернуться. У него теперь только один путь: покинуть свою естественную родину и искать новую, которую он сам себе создаст, в которой он превратит окружающий мир в мир. Философское понимание человека никогда не станет однозначным потому, что единый ответ на этот вопрос исключается предельной противоречивостью нашего бытия. Высший акт самоутверждения личности заключается в жертвенности, в том, чтобы принять страдание и смерть, но не изменить своему человеческому призванию. Наше бытие и становится в высшей степени человеческим именно тогда, когда мы начинаем понимать, что "Я", личностное начало является чем-то большим, чем собственная жизнь. Таков парадокс: человек обретает себя как личность, только теряя себя как биологическую особь. Антропология - учение о природе и сущности чел-ка. Центральная проблема - что есть чел-к. Термин “философская антропология” ввел Кант, как раздел фил-и, интерес кот. прикован к проблеме автономности чел-ка. Занимается выработкой идеи чел-ка на основе знаний, накопленных в разных науках о чел-ке. Современная западная фил.антропология пытается выявить основы и сферы человеческого бытия, индивидуальности и уникальности человеч. личности, ее творческих возможностей, смысл существования. Проблемы ч-ка явл-ся объектом изучения мн-ва гуманит. наук, т. к. несмотря на огромные успехи н-ки ии техники, человек отсается загадкой. Филос. антропология – раздел фил-и, в кот объединяются данные самых разных соц-х и гуманит. наук. А. вкл-т 3 раздела: учение о происх-и ч-ка (антропогенез), морфология и физиология (анатомия), этногенез. Фил-я антропология подводит под эти разделы мировоззренческую базу.ю В 19в. Л. Фейербах счит., что антроп-й подход д/б во всех фил-х исслед-х. В широком смысле фил-я антропология – это все учения о человеке, его жизни, деят-ти, сущ-и. В узком смысле – учение в зап-европ. философии, созданное Шеллером. + Маркс и Энгельс опирались на эволюц-е учение Дарвина (1859 – происх-е видов путем естеств. отбора; 1871 – пр-е ч-ка и половой отбор)
54 Научные методы теоретического исследования
В теоретическом исследовании применяются особые методы: идеализация (метод идеализированного объекта); мысленный эксперимент с идеализированным объектом, который как бы заменяет реальный эксперимент с реальным объектом; методы построения теории; методы логического и исторического исследования.
Существенное место в современной науке занимает системный метод ис-следования или (как часто говорят) системный подход. Этот метод и стар и нов. Он достаточно стар, поскольку такие его формы и составляющие, как подход к объектам под углом зрения взаимодействия части и целого, становления единства и целостности, рассмотрения системы как закона структуры данной совокупности компонентов существовали, что называется от века, но они были разрозненны. Специальная разработка системного подхода началась с середины ХХ века с переходом к изучению и использованию на практике сложных многокомпонентных систем. Системный подход - это способ теоретического представления и воспроизведения объектов как систем. Основные понятия системного подхода: "элемент", "структура", "функция" и т.д. В центре внимания при системном подходе находится изучение не элементов как таковых, а прежде всего структуры объекта и места элементов в ней. В целом же основные моменты системного подхода следующие: 1. Изучение феномена целостности и установление состава целого, его элементов. 2. Исследование закономерностей соединения элементов в систему, т.е. структуры объекта, что образует ядро системного подхода. 3. В тесной связи с изучением структуры необходимо изучение функций системы и ее составляющих, т.е. структурно-функциональный анализ системы. 4. Исследование генезиса системы, ее границ и связей с другими системами
53 Научные методы эмпирического исследования
Остановимся на характеристике некоторых общенаучных методов исследования. Обратимся прежде всего к методам, которые находят применение на эмпирическом уровне научного познания - к наблюдению и эксперименту.
Наблюдение - это преднамеренное и целенаправленное восприятие явле-ний и процессов без прямого вмешательства в их течение, подчиненное задачам научного исследования. Основные требования к научному наблюдению следующие: 1) однозначность цели, замысла; 2) системность в методах наблюдения; 3) объективность; 4) возможность контроля либо путем повторного наблюдения, либо с помощью эксперимента. Наблюдение используется, как правило, там, где вмешательство в исследуемый процесс нежелательно либо невозможно. Измерение - есть определение отношения одной (измеряемой) величины к другой, принятой за эталон. Эксперимент в отличие от наблюдения - это метод познания, при котором явления изучаются в контролируемых и управляемых условиях. Эксперимент, как правило, осуществляется на основе теории или гипотезы, определяющих постановку задачи и интерпретацию результатов. Преимущества эксперимента в сравнении с наблюдением состоят в том, во-первых, что оказывается возможным изучать явление, так сказать, в "чистом виде", во-вторых, могут варьироваться условия протекания процесса, в-третьих, сам эксперимент может многократно повторяться. Различают несколько видов эксперимента. 1. Простейший вид эксперимента - качественный, устанавливающий наличие или отсутствие предлагаемых теорией явлений. 2. Вторым, более сложным видом является измерительный или количественный эксперимент, устанавливающий численные параметры какого-либо свойства (или свойств) предмета, процесса. 3. Особой разновидностью эксперимента в фундаментальных науках является мысленный эксперимент. 4. Наконец: специфическим видом эксперимента является социальный эксперимент, осуществляемый в целях внедрения новых форм социальной организации и оптимизации управления. Сфера социального эксперимента ограничена моральными и правовыми нормами
52 Общелогические методы познания
Это прежде всего анализ и синтез. Анализ - процесс мысленного, а нередко и реального расчленения предмета, явления на части (признаки, свойства, отношения). Процедурой, обратной анализу, является синтез. Синтез - это соединение выделенных в ходе анализа сторон предмета в единое целое. Значительная роль в обобщении результатов наблюдения и экспериментов принадлежит индукции (от лат. inductio - наведение), особому виду обобщения данных опыта. При индукции мысль исследователя движется от частного (частных факторов) к общему. Различают популярную и научную, полную и неполную индукцию. Противоположностью индукции является дедукция, движение мысли от общего к частному. В отличие от индукции, с которой дедукция тесно связана, она в основном используется на теоретическом уровне познания. Процесс индукции связан с такой операцией, как сравнение - установление сходства и различия объектов, явлений. Индукция, сравнение, анализ и синтез подготавливают почву для выработки классификаций - объединения различных понятий и соответ-ствующих им явлений в определенные группы, типы с целью установления связей между объектами и классами объектов. Примеры классификаций - таблица Менделеева, классификации животных, растений и т.д. Классификации представляются в виде схем, таблиц, используемых для ориентировки в многообразии понятий или соответствующих объектов. А теперь обратимся к методам познания, используемым на теоретическом уровне научного познания. Это, в частности, абстрагирование - метод, сводящийся к отвлечению в процессе познания от каких-то свойств объекта с целью углубленного исследования одной определенной его стороны. Результатом абстрагирования является выработка абстрактных понятий, характеризующих объекты с разных сторон. В процессе познания используется и такой прием, как аналогия - умозаключение о сходстве объектов в определенном отношении на основе их сходства в ряде иных от-ношений. С этим приемом связан метод моделирования, получивший особое распространение в современных условиях. Этот метод основан на принципе подобия. Его сущность состоит в том, что непосредственно исследуется не сам объект, а его аналог, его заместитель, его модель, а затем полученные при изучении модели результаты по особым правилам переносятся на сам объект. Моделирование используется в тех случаях, когда сам объект либо труднодоступен, либо его прямое изучение экономически невыгодно и т.д. Различают ряд видов моделирования: 1. Предметное моделирование, при котором модель воспроизводит геометрические, физические, динамические или функциональные характеристики объекта. Например, модель моста, плотины, модель крыла самолета и т.д. 2. Аналоговое моделирование, при котором модель и оригинал описываются единым математическим соотношением. Примером могут служить электрические модели, используемые для изучения механических, гидродинамических и акустических явлений. 3. Знаковое моделирование, при котором в роли моделей выступают схемы, чертежи, формулы. 4. Со знаковым тесно связано мысленное моделирование, при котором модели приобретают мысленно наглядный характер. Примером может в данном случае служить модель атома, предложенная в свое время Бором. 5. Наконец, особым видом моделирования является включение в эксперимент не самого объекта, а его модели, в силу чего последний приобретает характер модельного эксперимента. Этот вид моделирования свидетельствует о том, что нет жесткой грани между методами эмпирического и теоретического познания
51 Строение и динамика научного знания
Научное знание обладает высокой точностью. Но точность проникает и в по-вседневную жизнь. Довольно часто говорят, что оно оперирует абстрактными понятиями. И это утверждение не в полной мере отражает специфику научного познания. Основная специфическая черта науки - наука существует в виде системы теоретических знаний. Наиболее совершенной формой научного знания является теория. Далеко не каждое обобщение является теорией.
Прежде всего, наука имеет дело с особым набором объектов реальности, не сводимых к объектам обыденного опыта. Выработка наукой специального языка, пригодного для опи¬сания ею объектов, не-обычных с точки зрения здравого смысла, является необходимым условием научного исследования. Наряду с искусственным, специализированным языком науч¬ное исследование нуждается в особой системе специальных ору-дий, которые, непосредственно воздействуя на изучаемый объект, позволяют выявить возможные его состояния в условиях, конт¬ролируемых субъектом. Отсюда необходимость специальной научной аппаратуры (измерительных инструментов). Наука формирует специфические способы обоснования истинности знания: экспериментальный контроль за получаемым знанием, выводимость одних знаний из других, истинность которых уже доказана. Системность и обоснованность научного знания — еще один существенный признак, отличающий его от продуктов обы¬денной познавательной деятельности людей. Еще одно существенное отличие научного исследования от обыденного познания — различия в методах познавательной дея-тельности. Здесь уже само обнаружение объекта, свойства которого подлежат дальнейшему изучению, составляет весьма трудоемкую задачу. Включение субъекта в научную деятельность предполагает наряду с овла-дением сред¬ствами и методами также и усвоение определенной системы ценностных ориентации и целевых установок, специфических для науки. В качестве одной из основных установок научной дея¬тельности ученый ори-ентируется на поиск объективной истины, воспринимая последнюю как высшую ценность науки.
Говоря о современной науке в её взаимодействиями с различными сферами жизни человека и общества, можно выделить три группы выполняемых ею социальных функций: 1) функции культурно-мировоззренческие, 2) функции науки как непосредственной производительной силы и 3) её функции как социальной силы, связанной с тем, что научные знания и методы ныне всё шире используются при решении самых различных проблем, возникающих в ходе общественного развития.
Возрастающая роль науки в общественной жизни породила её особый статус в современной культуре и новые черты её взаимодействия с различными слоями общественного сознания. в этой связи остро становится проблема особенностей научного познания и соотношения с другими формами познавательной деятельности. Эта проблема в тоже время имеет большую практическую значимость. Осмысление специфики науки является необходимой предпосылкой внедрения научных методов в управление культурными процессами. Оно необходимо и для построения теории управления самой наукой в условиях развития НТР, поскольку выяснение закономерностей научного познания требует анализа его социальной обусловленности и его взаимодействия с различными феноменами духовной и материальной культуры
НАУЧНОЕ ПОЗНАНИЕ И ЕГО СПЕЦИФИЧЕСКИЕ ПРИЗНАКИ
Важнейший специфический признак науки заключается в том, что наука даёт предметное объективное знание о мире (исследует природные, социаль-ные, технические и т.п. объекты). Конечно, наука изучает и субъекта, состояние его сознания, но рассматривает их как объекты. Научное знание в подлинном смысле слова начинается тогда, когда не что-то вымышленное, а реальность, факты выступают предметом исследования, причём за совокупностью фактов осознаётся закономерность. Наука – совокупность о фактах и законах, приведённых в систему. Нечто существующее становится научным фактом тогда, когда оно зафиксировано тем или иным принятым в данной науке способом.
В фактах науки выражено взаимодействие чувственного и рационального, объективного и субъективного. Теоретические принципы нацеливают субъекты на выделение тех или иных фрагментов действительности, они же составляют интерпретацию факта.
К другим признакам научного познания, в отличии от обыденного, относятся: логическое обоснование и практическая проверка знаний; выработка специального искусственного языка (научной терминологии); применение специальных орудий, аппаратуры, приборов; использование специфических методов и методологии исследования, призванной направлять научный поиск; допущение критического пересмотра оснований научного поиска; наличие системы ценностных ориентаций и целевых установок, основной из которых является установление объективной истины как высшей ценности науки; наращивание знаний, не повторяя пройденного; концептуальный и системный характер знаний; при известных условиях воспроизводимость научных явлений.
ВОЗНИКНОВЕНИЕ И РАЗВИТИЕ НАУКИ, ЕЕ ФУНКЦИИ
Удивление явилось началом философии, а возникшее по поводу многих явлений мира и тайн человека недоумение есть начало науки. Элементарная наука (протонаука) возникла тогда, когда произошло отделение умственного труда то физического.
Наука ориентируется на поиск сущности. Начиная с античности функцией науки стала объяснительная.
Предвестником опытной науки стал Р.Бэкон (13 век).
Начиная с 17 века рациональность становится одним из фундаментальных идеалов европейской культуры. Как социальный институт наука оформилась в 17-18 веках, когда возникли первые научные общества, академии и научные журналы.
Ориентация на изучение объективного мира вещей и вещественных отно-шений в качестве функции науки выдвигала задачу познания с целью переделки и преобразования природы. В 18-19 веках значительно сильнее подчеркивалась связь науки с практикой, её общественная полезность. Наука, превратившись в отрасль массового производства – индустрию знаний, стала, как предвидел К.Маркс, производительной силой общества.
По своей сущности наука, отмечал Н.А.Бердяев, есть реакция самосохранения человека. Обращенность науки к человеку особенно стала заметной к середине 20 века.
Наука служит школой мышления. Она не только разрабатывает технику овладения жизнью, но и методы мышления. Усилилась роль науки как соци-альной и политической силы общества. Наука используется для разработки программ и планов социального и экономического развития, для грамотного политического управления. Наука опосредованно, через социальные общности и политические организации общества, систему общемировоззренческих и культурных установок, определяет социальное, политическое, экологическое и демографическое поведение, цели общественного развития. Наука изменяет отношения «человек-природа», «человек-машина» и «человек-человек», т.е. воздействует на всю общественную практику.
ОСНОВНЫЕ КОНЦЕПЦИИ ИСТИНЫ
Истина рассматривает отношения сознания к внешнему миру.
Выделяют основные концепции истины: соответствия (корреспондент-ская), когеренции и прагматичности.
Платон и Аристотель определяли истину как соответствие наших знаний действительности.
Под когерентностью понимается взаимосоответствие высказываний (ка-кое-то утверждение считается истинным, если оно получено по строгим логи-ческим правилам из других предложений, ранее признанных истинными). Данную концепцию истины развивал Лейбниц, Спиноза, Нейрат, Гемпель.
Истина выражает не только результат правильного, верного отражения действительности в сознании человека, но и способ реализации его целей на основе оценочного отношения к объектам бытия, т.е. истина возможна в её неразрывной связи с практикой.
Все три концепции не отменяют, а дополняют друг друга, комбинируя элементы каждой из них.
Будучи характеристикой человеческого знания, истина существует в субъективной форме, а с точки зрения его объективного содержания истина не зависит от субъекта, от человека и человечества. Это есть объективная истина. Субъективный момент в истине так или иначе связан с объективной составляющей истины.
Всякое знание, взятое на том или ином историческом этапе развития, есть неполное, недостаточно точное представление о действительности, т.е. на каждом конкретном этапе познания мы имеем дело с относительной истиной.
Абсолютная истина: некоторые положения философии и науки, имеющие непреходящий характер (например, принцип несотворимости и неуничтожимости материи и движения); элементарные знания, которые носят постоянный характер (например: Скорина родился в 1490г.).
Динамичность и сложность познаваемых объектов обусловливают кон-кретность истины. Требование конкретности истины означает, что предмет или явление надо изучать в тех условиях места и времени, в тех связях и окружении, в которых данный предмет существует и развивается.
47 Творчество и интуиция
Нередко ставился вопрос: либо процесс познания есть отражение (и то-гда в нем нет ничего творческого), либо познание всегда есть творчество (и тогда оно не отражение). На самом деле, указанная дилемма является, по существу, ложной. Лишь при поверхностном, одностороннем и абстрактном понимании познания, когда абсолютизируется либо одна, либо другая его грань, возможно противопоставление отражения и творчества [1, 185-192].
Творчество есть специфический человеческий вид деятельности, в котором реализуется воля, цель, интересы и способности субъекта. Творчество – созидание нового, того, что еще не было в наличном бытии. С гносеологической точки зрения научное творчество представляет собой конструирование научных образов изучаемого объекта. Важную роль в творчестве играют воображение и интуиция.
Интуиция обычно определяется как "знание, полученное без понимания того, как мы его приобретаем", как "знание, которое окружено ореолом "правильности", но не имеет ясно артикулируемых причин своего возникновения".
При описании свойств интуиции характерно указание на ее отличие от аналитического, логического способа познания. Другое свойство интуиции, которое выделяют большинство авторов, — неосознаваемость процесса возникновения интуиции. Возникшая интуиция обычно проявляется посредством таких феноменов, как догадка, предчувствие, внутреннее чутье. Еще одним часто выделяемым свойством является связь интуиции с накопленным опытом, как осознаваемым, так и неосознаваемым.
46 СТРУКТУРА И ДИНАМИКА ПОЗНАВАТЕЛЬНОГО ПРОЦЕССА
Процесс познания протекает во взаимодополняющих друг друга чувствительной и реальной формах.
Чувственное познание служит фундаментом всякого знания, непосред-ственно соединяет человека с внешним миром, осуществляется посредством органов чувств. Формами этого познания являются ощущения, восприятия, представления.
Накопление и обобщение чувственных данных происходит в мышлении человека. Оно позволяет не только созерцать предметы внешнего мира, их свойства, признаки, но и вскрывать связь воспринимаемых предметов, их сущность и закономерное развитие.
Выделяют два основных уровня мышления – рассудок и разум. Рассудок опирается на формальную логику. Разум – уровень рационального познания, отражающий вещи в их взаимосвязи, динамике, всесторонне и конкретно, объединяющий многообразное вплоть до синтеза противоположностей и выявления причин и движущих сил изучаемых явлений. Логика разума – диалектика. Основные формы рационального мышления – понятие, суждение, умозаключение.
Процесс познания можно представить в трёхступенчатой «вертикальной» модели (от чувственно-эмпирического к теоретическому мышлению и от него к практике) и в «фронтальной» модели, в которой чувственно-эмпирическое и теоретическое с двух сторон охватывают исследуемый объект. При этом чувственная и теоретическая формы познания вбирают в себя все проявления практической деятельности. Чувственно-эмпирическое сопровождает не только начало, но и конец познания, а практическая ориентация присуща всем фазам познавательного процесса.
Познавательный процесс включает в себя также различные формы пси-хической деятельности: волю, желание, нормы. Познание осуществляется в обрамлении осознания и неосознанной деятельности, творчества и интуиции, веры и знания.
45 Познание как предмет философского анализа
Гносеология или теория познания – это раздел философии, в котором изучаются природа познания и его возможности, отношение знания к реальности, выявляются условия достоверности и истинности познания. Теория познания изучает всеобщее в познавательной деятельности человека безотносительно к тому, какова сама эта деятельность.
Субъект познания – это тот, кто его реализует, т.е. творческая личность, формирующая новое знание.
Объект познания – это фрагмент действительности, оказавшийся в фокусе внимания исследователя.
Познание есть специфический вид духовной деятельности человека, процесс постижения окружающего мира. Оно развивается и совершенствуется в тесной связи с общественной практикой.
Познание и знание различаются как процесс и результат.
В своей сущности, познание есть отражение мира в научных представлениях, гипотезах и теориях. Под отражением обычно понимают воспроизведение свойств одного объекта (оригинала) в свойствах другого, взаимодействующего с ним объекта (отражающей системы).
Выделяются обыденные и научные знания. Первые не являются результатом профессиональной деятельности и, в принципе, присущи в той или иной мере любому индивиду. Второй вид знания возникает в результате глубоко специализированной, требующей профессиональной подготовки деятельности, называемой научным познанием.
В познании большую роль играют логическое мышление, способы и приемы образования понятий, законы логики. Также возрастающую роль в познании играют воображение, внимание, память, сообразительность, эмоции, воля и другие способности человека. Немаловажное значение имеют эти способности в сферах философского и научного познаний.
ОСНОВНЫЕ КАТЕГОРИИ ДИАЛЕКТИКИ
Категории диалектики: единичное-особенное-общее; единичное-многое; часть-целое; система; структура; форма и содержание; причина и следствие; необходимость и случайность; возможность и действительность; сущность и явление.
ЗАКОН ОТРИЦАНИЯ ОТРИЦАНИЯ
В диалектике отрицание рассматривается как неотдилимый момент развития, условие качественного изменения вещей. Поскольку развитие - это процесс качественных изменений, то отрицание - это новое качество. Это не внешнее изменение, а внутреннее, момент связи нового со старым. В диалектике дейтсвует з-н двойного отрицания, т.к. такое явление является в один и тотже момент и отрицательным и отрицающим. Впервые з-н сформулировал Гегель в своей идеалистической системе. Закон отрицания отрицания выражает преимущественность, спиралевидность развития, связь енового со старым. В развитии наблюдается синтез, интеграция всего ценного что было на предыдущих ступенях развития. Развитие может возвращаться в исходную точку, но на более новом качественном уровне. В отличие от метафизичеки толкуемого «отрицания», подчеркивающего разрыв, противоположность предыдущего и последующего этапов изменения, диалектическое отрицание предлагает связь переход от одного этапа к другому. Диалектическое отрицание включает в себя триединый процесс: 1) Деструкция (разрушение, преодоления) прежнего 2) Кумуляции (его частичного сохранения, трансляции) 3) Конструкции (формирование, созидание нового). Реальным аналогом «отрицания отрицания» в природе и обществе служат «спиралевидные процессы», сочетающие в себе циклич-ность, относительную повторяемость и поступательность. Цикличность формирования и гибели, рождения и смерти обновления и старения и т.д. проявляется во всех процессах природных и общественных изменений. Идея цикличности была дополнена идеей поступательности, прорыва, преодоления исходного уровня бытия, выхода за рамки того, что существовало на предыдущем уровне, формирование качествено новых уровней бытия. Диалектическое отрицание порождается внутренними закономерностями явления, выступает как самоотрицание. Самоотрицание и саморазвитие объекта вызывается внутренне присущим ему противоречиями, наличием в нем собственного отрицания раскрывается через деятельность, вне которой оно непостижимо. Условия и предпосылки, породившие объект, не исчезают с его развитием, а воспроизводятся им, образуя возврат к старому. В мышлениях это выражается через отрицание отрицания, через более глубокое осмысление на новом этапе развития теории уже достигнутых моментов истины. Поэтому з-н отрицания отрицания выступает как закон практической и теоритической деятельности, з-н познания объективного мира.
.
ЗАКОН ЕДИНСТВА И БОРЬБЫ ПРОТИВОПОЛОЖНОСТЕЙ
Единство материального мира, многообразных процессов, происходящих в обществе, предполагает, что внутри процессов, явлений сначала возникает различия. Эти различия перерастают в противоречия, а затем эти противоречия нарастают и превращаются в еще более углубленные противоречия. Противоположности часто скрыты в сущности вещей. Их необходимо рассматривать как стороны, св-ва, тенденции которых с одной стороны предполагают друг друга, а с другой стороны отрицают т.е. находятся в постоянной связи. Поэтому противоречия во всем многообразии мира необходимо рассматривать как единство и борьбу противоположностей. Динамические противоположности неразрывно связаны друг с другом. Качество и количество, причина и следствие, случайность и необходимость, часть и целое, форма и содержание - эти и другие парные категории диалектики являются примерами единства и в то же время борьбу противоположных факторов, явлений. Диалектическим противоположностям и выражающими их понятия присуща универсальная гибкость, доходящая до тождества противоположностей. Различают противоречия: внутренние, внешние, основные и неосновные, антагонистиче-ские (непримиримые), не антагонистические. Исходя из первого з-на диалектики, развитие рассматривается как процесс возникновения, функционирования и разрешения противоречий. З-н единства и борьбы противоположностей указывает на источник развития познания материального мира общества. Единство противоположностей проявляется в том, что их нельзя резко обособить: они взаимосвязаны настолько, что взаимопроникают друг в друга, образуют множество сочетаний, переходов. Так, Маркс разграничивал производство и распределение, производства и обмен производство и потребление, выявляя их различия, специфику важ-нейших функций, характеристик. Однако Поляризация противоположностей сменяется затем в анализе их частичной погруженностью друг в друга (произв обмен, произв потребление и т.д.), а затем теоретиче-скимразвертыванием все более сложного их взаимодействия. З-н единства и борьбы пр-ей - всеобщий закон действительности и её познания человеческим мышлением, выражающий суть материалестической диалектики. Этот з-н объясняет объективный внутренний «источник» всякого движения, не прибегая ни к каким посторонним силам, позволяет понять движение как самодвижение. Единство противоположностей относительно, временно, борьба противоположностей абсолютна. З-н раскрывает конкретное, а не мертвое тождество. Диалектическое мышление не рассекает целое, разделяя на крайности, а осваивает целое как органическое, как систему, в которой противоположности взаимопроникают, обусловливая весь процесс её развития
ЗАКОН ВЗАИМНОГО ПЕРЕХОДА КОЛИЧЕСТВЕННЫХ И КАЧЕСТВЕННЫХ ИЗМЕНЕНИЙ
Закон взаимного перехода количественных и качественных изменений показывает, как осуществляются связи и происходит развитие, каков их механизм. Содержание действия этого закона раскрывается через категории качество, количество, свойство, мера, скачок.
ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ ДИАЛЕКТИКИ. ДИАЛЕКТИКА И СИНЕРГЕТИКА
Диалектика включает принципы, законы и категории.
Принципы отражают фундаментальные основания бытия и познания, лежат в основе законов и категорий диалектики, придают знанию системность и целостность, в познавательных и практических действиях выполняют нормативную функцию. Наиболее значимы два принципа диалектики: развития и связи.
Позиции диалектики усилились в связи с развитием синергетики, которая вобрала в себя основные наработки не только диалектики, но и текстологии, общей теории систем, кибернетики и т.д. Синергетика – учение о взаимодействии, теория сложности, теория самоорганизации. Отличие синергетического взгляда от традиционного состоит в переходе от исследования простых систем к сложным, от закрытых к открытым, от линейности к нелинейности. Эти системы подвержены внутренним и внешним колебаниям, могут стать нестабильными.
39 Диалектика и антидиалектика в истории философии
Постоянно развивающаяся борьба старого и нового, противоположного и противоречивого, возникающего и исчезающего приводит мир к новым структурам.
Сама эта борьба объективно предполагает необходимость диалектики - научной теории развития, метода познания природы, общества и мышления.
Всё, что происходит в мире, а именно: изменение, движение и развитие подчиняется законам диалектики.
Диалектика – наука, составляющая душу марксизма, представляет собой стройную систему экономических, социально-политических и философских взглядов и является бесценным творением человеческого разума.
Диалектика как понятие употребляется в трёх значениях:
1) Под диалектикой понимается совокупность объективных диалектиче-ских закономерностей ,процессов, действующих в мире независимо от сознания человека. Это диалектика природы, диалектика общества, диалектика мышления, взятая как объективная сторона мыслительного процесса. Это объективная реальность.
2) Субъективная диалектика, диалектическое мышление. Она представляет собой отражение объективной диалектики в сознании.
3) Философское учение о диалектике или теория диалектики. Выступает как отражение отражения. Называется учением о диалектике, теорией диалектики.
В понимании Аристотеля, ставшего на позиции материализма, истина есть совпадение знания с предметом.
Кант первым в теории познания проводит линию агностицизма. В его понимании истина есть свойство субъекта. «Вещь в себе «принципиально не может объективным образом входить в нас», не может быть познана».
Агностицизм помешал Канту решить проблему истины. Истина у Гегеля перерастает быть собранием готовых догматических положений, а заключается в самом процессе познания, в длительном историческом развитии науки, поднимающейся с низших ступней знаний на все более и более высокие, и так до бесконечности.
Термин греческого Dialektike означал искусство выяснения истины в столкновении противоположных мнений. Там где имеется много слов и смыс-лов, противоречащих друг другу, необходимо придти к одному смыслу, истинному, который уже ничему не противоречит. Но если диалектика оперирует противоречивыми мнениями, то это означает, что бытие во всех его видах противоречиво.
По этому поводу существует два широко распространенных мнения. Согласно первому из них, диалектический спор для того и ведется, чтобы преодолеть противоречивость суждений. Второе мнение состоит в том, что после несуразиц и достижений истины выясняется, что противоречивость – ограниченная черта всех видов бытия.
ПРАКТИКА КАК ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ СПОСОБ
ОТНОШЕНИЯ К МИРУ
Практика включает в себя: 1) преобразование внешней среды («обработка природы людьми») – субъект-объектные отношения; 2) общение людей в процессе этого преобразования и в целом в ходе совершенствования общественных отношений («обработка людей людьми») – субъект-субъектные отношения; 3) совокупность норм и ценностей, обеспечивающих целенаправленный характер деятельности. Соответственно выделяются материально-производственная, социально-политическая (социально-историческая) и социально-духовная практика.
Первый вид практики преимущественно направлен на преобразование естественного бытия, обеспечивает материальные условия существования и жизнедеятельности людей.
В социально-политической практике осуществляется преобразование общественного бытия, люди используют общественные учреждения, институты и организации с целью изменения характера социальной жизни, политических, юридических и прочих отношений.
Средствами осуществления социально-духовной практики являются разнообразные формы и методы познания реальности, эксперимент, программы, нормы и ценности. Все большую роль играет наука, обеспечивающая функционирование всех видов практики.
Одна из важнейших форм практической деятельности – техническая. Понятие техники уже встречается у Платона и Аристотеля. Техника включает: 1) совокупность специальных устройств (приборов, инструментов, средств приёма, хранения, обработки и передачи информации, средств передвижения и коммуникации и т.п.); 2) совокупность человеческих умений навыков и способностей (техника программирования, вождения машины, футбола, балета, пения и т.п.). Итак, понятие «техника» соединяет в себе два аспекта деятельности – объективный и субъективный.
СОЗНАНИЕ И БЕССОЗНАТЕЛЬНОЕ. САМОСОЗНАНИЕ
Сознание контролирует лишь часть психики. Сложнейшая система фи-зиологического жизнеобеспечения организма управляется бессознательно. Бессознательное – совокупность психических процессов, состояний и схем поведения, не представленных отчётливо в сознании людей. В сфере бессознательного различают три разновидности неосознаваемого психического: предсознание, подсознание и надсознание.
выделение субъектом самого себя в качестве носителя определенной ак-тивной позиции по отношению к миру. Это выделение себя, отношение к себе, оценка своих возможностей, которые являются необходимым компонентом всякого сознания, и образует разные формы той специфической характеристики человека, которая именуется самосознанием.
Самосознание есть определенная форма реального явления - сознания. Самосо¬знание предполагает выделение и отличение человеком самого себя, своего Я от всего, что его окружает. Самосознание - это осознание человеком своих действий, чувств, мыслей, мотивов поведения, интересов, своего положения в обществе. В формировании самосознания существенную роль играют ощущения человеком своего собственного тела, движений, действий. Самосознание есть сознание, направленное на самого себя: это — сознание, делающее своим предметом, объ¬ектом сознание.
Самосознание – динамичное исторически развивающееся образование, выступающее на разных уровнях и в разных формах.
Первой его формой, которую иногда называют самочувствием, является элементарное осознание своего тела и его вписанности в мир окружающих вещей и людей. Оказывается, что простое восприятие предметов в качестве существующих вне данного человека и независимо от его сознания уже предполагает определенные формы самоотнесенности, т.е. некоторый вид самосознания.
Следующий, более высокий уровень самосознания связан с осознанием себя в качестве принадлежащего тому или иному человеческому сообществу, той или иной социальной группе.
Самый высокий уровень развития этого процесса – возникновение сознания «Я» как совершенно особого образования, похожего на «я» других людей и вместе с тем в чем-то уникального и неповторимого, могущего совершать свободные поступки и нести за них ответственность, что с необходимостью предполагает возможность контроля над своими действиями и их оценку.
Однако самосознание – это не только разнообразные формы и уровни самопознания. Это также всегда и самооценка и самоконтроль. Самосознание предполагает сопоставление себя с определенным, принятым данным человеком идеалом «я», вынесение некоторой самооценки – как следствие – возникновение чувства удовлетворения или же неудовлетворения собой.
СОЗНАНИЕ И ЯЗЫК
Посредством языка сознание раскрывает себя и свою работу. Язык вы-полняет познавательную и коммуникативную функции, является орудием организации совместных действий, хранения и трансляции информации, норм и традиций, фиксирует всеобщность вещей и людей, а также предметные различия, универсальность своего “Я”.
В историческом развитии философии языка просматриваются:
1) философия имени (античность, средневековье), где сопоставляется вещь, сущность (идея) и имя (слово). Имя – обозначение материальных и идеальных объектов в языке, всего, что мы можем назвать;
2) философия высказываний, где фигурируют понятия и суждения;
3) философия ценностных установок, носящих как личностный, так и общественный характер.
В языке можно выделить три основные функции:
1) выражения (обнаружения);
2) воздействия с помощью призывов, сообщения и т.п.;
3) отнесённости к вещи (называние, ориентирование, изображение).
Установление соответствия между логическим, словесным и фактуаль-ным материалом есть интерпретация. Смысл языка есть его семантика. Практическое значение языка выступает как прагматика.
Общение между людьми есть коммуникация. Она включает в себя:
– участников, наделённых сознанием и языком;
– ситуации, которые они стремятся осмыслить;
– тексты, выражающие смысл ситуации в языке;
– мотивы и цели, побуждающие субъектов обращаться друг к другу;
– процесс материальной передачи текстов.
Коммуникативная функция языка предполагает установление контакта между людьми, согласованности, понимания между ними. Цель понимания – перенести смысловую связь из другого мира (исторического, личностного) в свой собственный. Герменевтика – направление в философии, в котором понимание рассматривается как условие социального бытия.
ОСНОВНЫЕ СВОЙСТВА И СТРУКТУРА СОЗНАНИЯ
В процессе функционирования сознание проявляет основные свои свойства.
1. Главное свойство сознания – его идеальность – способ воспроизведе-ния реальности, когда объекты осваиваются первоначально без физического на них воздействия, духовно.
2. Идеальность сознания дополняется свойством интенциональности, т.е. придания смысла предмету. Способы полагания смысла описывает феноменология.
3. Одно из свойств сознания – идеаторность – способность творить и воспроизводить идеи. Это свойство позволяет отличать сознание человека от психики животного.
4-5. Сознание универсально, т.е. потенциально способно отражать любые свойства предметов. Потенциальная универсальность сознания сочетается с его реальной ограниченностью в отражении вещей и процессов.
6. Сознание обладает свойством объективности, т.е. отражение вещей и процессов такими, как они есть в действительности.
7. Объективность сознания сочетается с его субъективностью, т.е. лич-ностной интерпретацией той или иной ситуации.
8-9. Сознанию присуща способность целеполагания, предварительного создания идеального проекта будущего результата. Целенаправленность сознания сочетается с его стихийностью.
10-11. Сознание “осваивает” вещи, явления, объекты не только ради любопытства, но и в практическом для человека значении, в их отношениях к его потребностям и интересам.
12-13. Сознание потенциально “заряжено” творчеством, которое сочетается с традиционализмом, консерватизмом.
14. Сознание обладает неразрывной связью с языком.
Сознание и отражение
В. И. Ленин выдвинул гипотезу, что в фундаменте материи имеется родственное ощу¬щениям свойство - "отражение".
Отражение есть всеобщее свойство материальных образова¬ний воспроизводить свойства и особенности других предметов, вещей, взаимодействие отражаемого и отражающего.
Отражение в неживой природе (в относительно простейшем виде) связано с такими видами материальных взаимодействий, как физическое (и механическое как его разновидность) и хими¬ческое, различные их сочетания. Оно содержит элементы ин¬формационных процессов, суть которых связана с соответстви¬ем структур.
Качественным скачком в развитии Вселенной явилось воз¬никновение органической жизни на Земле и соответственно био¬логических форм отражения, которые управляют приспособительным поведением биосистем. Информационные связи стано¬вятся более подвижными и активными. Возникли такие виды от¬ражения, как раздражимость, возбудимость и психика. В отраже¬нии проявляются воздействие внешней среды и реализация внут¬ренних установок живого существа. Специализация и развитие аппарата информационного отражения привели на уровне психи¬ки к появлению развитого головного мозга. Мозг - основной ре¬зультат досоциальных этапов отражения.
33 Сознание как философская проблема
Материалистическая философия рассматривает сознание в его соотнесенности с материей, с отражением как ее свойством. Д. Дидро связывал развитие материальных систем с уровнем их организации и рассматривал способность к ощущению как "все¬общее свойство материи или продукт ее организованности". Ф. Энгельс считал, что материя в процессе восходящего развития своих форм вырабатывает такие свойства и способности, верши¬ной которых является "мыслящий дух". В. И. Ленин выдвинул гипотезу, что в фундаменте материи имеется родственное ощу-щениям свойство - "отражение".
Отражение есть всеобщее свойство материальных образова¬ний воспроизводить свойства и особенности других предметов, вещей, взаимодействие отражаемого и отражающего.
Отражение в неживой природе (в относительно простейшем виде) связано с такими видами материальных взаимодействий, как физическое (и механическое как его разновидность) и хими¬ческое, различные их сочетания. Оно содержит элементы ин¬формационных процессов, суть которых связана с соответстви¬ем структур.
Качественным скачком в развитии Вселенной явилось воз¬никновение органической жизни на Земле и соответственно био¬логических форм отражения, которые управляют приспособительным поведением биосистем. Информационные связи стано¬вятся более подвижными и активными. Возникли такие виды от¬ражения, как раздражимость, возбудимость и психика. В отраже¬нии проявляются воздействие внешней среды и реализация внут¬ренних установок живого существа. Специализация и развитие аппарата информационного отражения привели на уровне психи¬ки к появлению развитого головного мозга. Мозг - основной ре¬зультат досоциальных этапов отражения.
Сознание - продукт природы и общественного развития. Мозг, нервная система - лишь возможность человеческого со¬знания. Она превращается в действительность в общении. Цели и содержание деятельности сознания задаются не мозгом, а соци¬альным образом жизни человека. Среда (социальная и природ¬ная) и труд - главные условия, предпосылки формирования чело¬века и его сознания. Большие полушария человеческого головного мозга стали физиологическим фундаментом трансформации рефлексов в со¬циальную рефлексию, инстинктов - в интуицию, манипулирова¬ния предметами внешней среды - в целенаправленную деятель-ность, стадности — в осознанную коллективность, т. е. явились предпосылкой мышления и речи, труда и социальности, духов¬ной жизни и культуры.
Сознание - своеобразный элемент бытия. У Г. Лейбница со¬знание предстает общим принципом бытия. А. Шопенгауэр, Ф. Ницше, А. Бергсон и их последователи сознание рассматрива¬ли в слитности с "жизненной реальностью" как вид бытия, как спонтанную самопроизвольную силу в формах "воли к власти", "жизненного порыва", "жизненного разума" и т. п. Э. Гуссерль сознание понимал как первичную основу, в которой нам дан мир и где рождаются исходные смыслы всех форм человеческой ак¬тивности.
В диалектико-материалистической философии сознание предстает как духовная, идеальная сторона бытия, как его обна¬ружение и раскрытие. К. Маркс анализировал сознание как "вплетенное" в бытие людей. Сознание - не пассивное отражение сущего. Оно участвует в формировании, упорядочении и органи¬зации социальной жизни, вносит в мир начала ценности и свобо¬ды; задает в известных границах характер, направление и пер¬спективы развития человеческих сообществ, культуры, цивили¬зации, является их стержнем и скрепляющим началом; открывает человеку самого себя в мире, разгадывает (через познание) со¬держание собственного опыта. Сознание - совокупность психи¬ческих процессов и духовных способностей, посредством кото¬рых человек воспринимает, переживает, постигает и осмысливает мир, других людей и самого себя.
ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ ЦЕННОСТИ СОВРЕМЕННОЙ
ЦИВИЛИЗАЦИИ
Экология – наука, изучающая взаимоотношение организмов друг с другом и со средой их обитания, где человеческая деятельность выступает основным фактором динамики природных процессов.
Противоречие между безграничными потребностями развития общества и ограниченными возможностями биосферы удовлетворять их – основная причина биологического кризиса, принявшего глобальный характер.
В методологическом плане ошибочны как преувеличение роли природы, так и недооценка географических факторов. Во второй половине XX в. утверждается представление о необходимости коэволюции, т.е. совместной, согласованной эволюции природы и человечества, о целесообразности ограничить бесконтрольное и непродуманное использование научно-технической мощи к природе, о необходимости сопоставлять цели деятельности с её средствами и последствиями. Стратегия коэволюции своими корнями уходит в китайскую культурную традицию “у-вэй” (действия людей, направленные на природу и способствующие реализации её собственных сил).
В идее коэволюции акцентируется внимание не на борьбу за существование и отбор, а на процессы кооперации, сотрудничества, взаимного обмена энергией. В противном случае возможны два варианта: а) деградация к дочеловеческой природе, её низшим состояниям; б) превращение человека в простой фактор технического прогресса.
Современная наука к экологической проблеме подходит системно и усматривает комплекс направлений:
а) научно-технический прогресс, позволяющий разрабатывать и внедрять наукоёмкие, экономически эффективные и одновременно антропоморфные и экологически чистые технологии;
б) всеобщее социальное переустройство в направлении роста гуманизма и демократии;
в) перестройка правовых и политических взаимоотношений между странами, международное сотрудничество в борьбе за выживание человека;
г) формирование новой экологической парадигмы, которая утверждает высшую ценность природы;
д) формирование экологически воспитанного, компетентного и ответ-ственного человека.
ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ ОБЩЕСТВА И ПРИРОДЫ
Природа – одна из сфер бытия, естественная часть мира, среда обитания человека.
В ходе эволюции ослабевает непосредственная зависимость социума от природы, ибо человек повышает свою защищённость от её стихийных сил. Зато опосредованная зависимость, в связи с углублением контактов между обществом и природой, усиливается.
Воздействие природы на общество осуществляется стихийно.
1. Природа – необходимая предпосылка возникновения и существования человека, общества. Природа является естественной кладовой предметов труда. Она обеспечивает общество материалом для создания орудий труда.
2. Природные факторы существенно влияют на формы и темпы исто-рического процесса. Резкие колебания в природных процессах (засухи, наводнения, тектонические явления) способны уничтожать плоды труда человека и тормозить развитие общества. Дифференциация и разнообразие природных условий несут в себе стимулы для общественного разделения труда и соответственно умножения человеческих потребностей и возможностей.
3. Природа – всеобщее условие и предмет труда.
4. Природный фактор оказывает воздействие на развитие культуры, экологического сознания.
Воздействие общества на природу целенаправленно (с присутствием элементов стихийности), универсально, осуществляется через практическую деятельность людей.
1. Расширяются пространственные границы освоения природы челове-ком. Происходит также дальнейшее изучение и освоение природы "вглубь".
2. Человечество превратилось в мощную биогеохимическую силу.
В целом, во взаимодействии природы и человека можно зафиксировать три основных подхода: 1) мифологический (подчинение человека природе); 2) научно-технологический (господство человека над природой); 3) диалогический (гармония человека и природы).
30 Эволюция представлений о природе в истории философской мысли.
Метафизические материалисты указывали на самозарождение жизни в результате стечения случайных счастливых обстоятельств. Однако опыты Пастера в XIX в. показали, что если питательный раствор герметически закупорить, то произвольного самозарождения не происходит. Г.Гельмгольц высказал гипотезу о том, что жизнь зародилась от метеоритов. Аррениус полагал, что споры бактерий, благодаря действию светового давления, были занесены на Землю вместе с космической пылью. Предположения Гельмгольца и Аррениуса можно подвергнуть сомнению, т.к. космические лучи убивают живое, а Земля защищена от них атмосферой. Современная наука называет стадии зарождения живого: появление химических и углеродистых соединений, белковых веществ и нуклеиновых кислот; их соединения породили коллоидные капельки, которые обладали первыми примитивными признаками жизни; возникновение белковых тел; появление одноклеточных и многоклеточных организмов. Первые признаки жизни на Земле появились примерно 3,8 млрд. лет назад. 2 млрд. лет назад возникли первые клетки, способные к использованию энергии солнечного света для химических реакций, в процессе которых выделяется кислород. Возникла биосфера. Человечество, вооруженное научной мыслью, превращается в ведущую силу, определяющую эволюцию нашей планеты. Направление междисциплинарных исследований, объект которого – процессы самоорганизации в открытых системах природы, называется синергетика (И.Пригожин). Это новое комплексное направление, которое, распространяя понятия информации и самоорганизации на неживую природу, пытается ответить на вопрос, как и за счет чего последняя в процессе эволюции перерождается в живую. Синергетика как подход к пониманию развития открытых нелинейных систем, как особый стиль мышления основана на идеях системности (целостности) мира и научного знания о нем, общности закономерностей развития объектов всех уровней материальной и духовной организации, нелинейности (многовариантности и необратимости), глубокой взаимосвязи хаоса и порядка (случайности и необходимости). Воздействие природы на общество осуществляется стихийно и относи-тельно устойчиво по сравнению с быстро меняющейся общественной жизнью. 1. Природа - необходимая предпосылка возникновения, составная часть причин функционирования и развития общества. 2. Природные факторы существенно влияют на формы и темпы исторического процесса. 3. Природа существенно влияет на формирование и развитие общественного сознания.
ПРОСТРАНСТВО И ВРЕМЯ – ФОРМЫ
СУЩЕСТВОВАНИЯ МАТЕРИИ
Сложились два подхода в понимании пространства и времени. Первый – субстанциональный – рассматривает пространство и время как самостоятельные сущности наряду с материей. Эта идея, намеченная Демокритом, воплотилась в геометрии Евклида, получила своё выражение в концепции абсолютного пространства и времени Ньютона.
Второй – реляционный подход – наметился у Аристотеля и был развит Демокритом, Лейбницем, Толандом, Фейербахом, Энгельсом, воплотился в неевклидовой геометрии, получил математическое обоснование в теории относительности Эйнштейна. В этой концепции пространство и время рассматриваются не как особые субстанции, а как формы существования вещей, изменений всего материального.
Пространство – форма бытия материального мира, которая характеризует структурированность, дифференцированность, взаимное расположение, протяжённость, соразмерность, объём, величину, взаимодействие его образований.
Время – форма бытия материи, характеризующая преимущественно изменчивость, длительность существования объектов и последовательность смены их состояний.
Различают реальное, перцептуальное (отражённое реальное в сознании человека) и концептуальное пространство и время. Последнее – это теоретические модели описания реального пространства и времени.
Различают физическое, биологическое и социальное пространство и время, которые имеют свою специфику.
ДВИЖЕНИЕ КАК СПОСОБ БЫТИЯ МАТЕРИИ
Движение есть способ существования материи, где взаимопроникают и переходят друг в друга самодвижение (спонтанное, импульс любых изменений и деятельности), действие (сообщенное или приобретенное движение как момент самодвижения) и отражение (сторона движения), характеризующая взаимодействие отражаемого и отражающего).
Хотя в мире все меняется, вместе с тем есть и сила энергии, сопротивле-ние изменению, что характеризует состояние относительной стабильности предметов (покой), обладающих определенным запасом внутренней устойчивости.
В истории философии предпринимались попытки классифицировать многообразие форм движения (Аристотель, Ф.Бэкон и др.). Ф.Энгельс различал механическое, физическое, химическое, биологическое и социальное движение. В основу классификации были положены принципы:
А) формы движения соотносимы с определенным уровнем организации материи;
Б) между формами движения существует генетическая связь, т.е. высшая форма движения возникает на базе низших форм;
В) высшие формы движения качественно специфичны и несводимы к низшим.
Наука 20 века внесла коррективы в данную классификацию.
ЭВОЛЮЦИЯ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ О МАТЕРИИ
В ФИЛОСОФИИ И НАУКЕ
Термин “материя” впервые встречается у Платона. В отличие от идеи, материю он представлял как нечто изменчивое, отождествлял с пространством, которое есть возможность любых геометрических фигур. Единичное бытие, полагал Аристотель, есть сочетание материи и формы.
Наивные материалисты древней философии рассматривали материю как что-то целое: вода, воздух, огонь, электрон, атом. Левкипп, Демокрит, Эпикур, Лукреций атомы считали постоянными.
Французские материалисты Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах доказывали, что природа никем не создана, вечна и подчиняется естественным причинам и закономерностям. Дидро высказал догадку о переходе от неощущающей материи к ощущающей. Гольбах и Руссо давали определение понятия материи, называя материей все, что воздействует каким-нибудь образом на человеческие чувства.
Диалектический материализм рассматривает материю как бесконечно развивающееся многообразие объектов материального мира. Ф.Энгельс задолго до новых открытий в физике высказал мысль о том, что атомы не являются чем-то простым, мельчайшими частицами вещества.
Открытия в физике на рубеже 19-20 вв. означали установление делимости атомов, их изменчивости, отсутствия преимущественных систем отсчета абсолютного пространства и времени. Была подтверждена идея о существовании отличительной от вещества формы материи.
В.И. Ленин дал свое определение материи. “Материя есть философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них”. Мысль о бесконечности материи Ленин выразил через идею о неисчерпаемости электрона.
С точки зрения современной философии, источником формирования понятия “материя” следует считать не только ощущения, а мировоззрение индивида в целом.
Материя есть объективная реальность, существующая вне сознания человека в двух различных формах. Первая форма – естественная природная реальность, существующая вне сознания и независимо от него. Вторая форма – искусственная, человеком созданная из природной материи объективная реальность, существующая вне сознания, но в прямой зависимости от него как вещественная сила знания, как реализованная разумная идея, наперед поставленная преобразовательная цель.
Основными структурными уровнями материи являются: неорганический мир (неживая природа), органический (биологические системы) и социальный мир (общество).
ОСНОВНЫЕ ФОРМЫ И ДИАЛЕКТИКА БЫТИЯ
Смысл категории бытия:
1). Полагание, существование, бытийствование вещей здесь и везде, те-перь и всегда, с внутренне присущими им свойствами;
2). Фрагменты бытия всегда начинаются и постоянно заканчиваются, они возобновляются в вечной и бесконечной регенерации бытия;
3). Беспредельное существование мира как разнообразного целого есть сочетание изменчивых и относительно стабильных вещей и состояний.
Выделяются уровни бытия – актуальное и потенциальное. Актуальное – это наличие бытия в данном пространственно-временном интервале. Потенциальное бытие содержит в себе возможности реализации в зависимости от условий.
Различают виды бытия – объективную и субъективную реальности. Первая охватывает все то, что существует вне и независимо от сознания. Субъективная реальность есть сознание, мышление, духовный мир человека.
Выделяется бытие индивидуализированного духовного и бытие объективированного духовного. Последнее характеризуется тем, что нормы, ценности, идеи обособляются от индивидуального процесса сознания и функционируют в обществе (например, идеи колеса, рычага).
Специфической разновидностью бытия является виртуальное, нечто не-определенное, неуловимое, нестабильное.
Основные сферы бытия:
1. Система всех физических, химических, биологических, геологических и астрономических образований, вещи и процессы первой природы.
2. Произведенные человеком вещи, освоенный человеком мир (“вторая природа”), природно-социальная реальность.
3. Социум – обособившаяся от природы часть мира, совокупность всех социальных явлений и их связей в истории.
4. Бытие человека в мире вещей (“третья природа”).
КАТЕГОРИЯ БЫТИЯ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Впервые термин “бытие” в философию ввел Парменид (5-4 в. до н.э.). Бытие это то, что скрывается за миром чувственных вещей, есть всегда себе равное мышление и истина. Впервые философия обозначила собственное поле – вопрос об отношении мышления и вещей (мира), был расширен круг философских задач – введена гносеологическая проблематика.
Если Парменид делал упор на целостную картину, ставшее, стабильное, то Гераклит акцентировал внимание на становление, процесс, изменяемость. Гераклит различал бытие по истине, открываемое в философском размышлении, и бытие по мнению, представляющее собой ложную, превратную поверхность вещей. Платон связывал истинное бытие с миром идеальных сущностей, а небытие – с косной материей.
В период средневековья утверждалось, что истинное бытие есть Бог, мир же несамостоятелен, сотворен из ничто и без заботы Бога исчезнет в ничто.
Возрождение рассматривало бытие, с одной стороны, как природу, с другой, как нуждающееся в человеке как творце и хозяине.
В 17-18 веках бытие представлялось как реальность, противостоящая человеку, как сущее, осваиваемое человеком в его деятельности.
Для Нового времени характерен субстанциональный подход к бытию, когда фиксировались субстанция (предельное основание бытия) и ее акциденции (свойства), преходящие, изменяемые (Ф.Бэкон, Гоббс, Локк, Спиноза, французские материалисты).
В 20-21 в.в. бытие трактуется как вечно проясняемое раскрытие конкретного единства вещей и человека. Развитие научного знания позволяет понимать бытие под углом зрения таких категорий, как функция, отношение, система.
В современной философии и науке разрабатывается концепция самоорганизации природы и общества как процесса взаимодействия противоречивых тенденций: неустойчивости – устойчивости, дезорганизации – организации, беспорядка – порядка, что предполагает постоянную проблематизацию жизни и соучастие человека через мир “повседневности” в творческо-традиционном потоке.
24 Религиозная философия в контексте современной культуры
Отличительный признак любого религиозного сознания, любой религии как сис-мы представлений, действий, обрядов – вера в сверхъестественное. Т. е. Вера, в то что помимо этого видимого, познаваемого мира существует иной мир и есть некоторое высшее сверхсущество, которое сотворило и управляет миром.
Вопрос о сущности и происхождении религии осмысливался как в философии, так и в некоторых конкретных общих науках: этнография, история культуры (Тейлор, Фрейзер, Леви-Брюль).
В философии критический анализ религии был развит просветителями: религия это результат недостаточных знаний о мире и его законах, связанный с чувством страха и осознанным обманом одних людей другими.
Фейербах глубже подходил к осознанию религии, видел в религии реальное человеческое содержание, принявшее фантастическую форму.
Марксистская философия – религия продукт общественных отношений.
Этнография и история культуры рисовали конкретные формы религии. Мир древнего религиозного сознания многообразен в зависимости от изменения реальных условий жизни (охотничество – тотемизм: земледельчество – умирающие - воскресающие боги; китайцы – небо; японцы – солнце).
Общие предпосылки религии: условием самого возникновения религии является способность человеческого сознания выходить за рамки отражения наличного бытия. Без этой способности религия не могла бы возникнуть. Эта способность приводит к формированию факт. образов, которые делаются объектом поклонения только в силу социальных причин.
В общем виде это ограниченность реального наличного бытия и неудо-влетворенность людей этим бытием, т. е. это может быть ограниченность воз-можностей древних в борьбе с природой и попытка восполнить эту ограниченность факт. религиозными образами.
Это могут быть тяжелые условия бытия людей, угнетаемых. Возникает реальная потребность религиозного утешения (здесь мучаемся, там радуемся).
Маркс: «Религия - опиум народа как лекарство».
Три мировых религии: христианство, буддизм, ислам.
В жизни общества религия выполняет противоречивую роль: 1.Религия сплачивает единоверцев. На определенных этапах истории это важный момент в историческом процессе. При этом религия вбирает в себя нравственные нормы, выступает как одна из главных форм регуляции человеческого поведения. 2.Сплачивая единоверцев, каждая религия отгораживает их от инаковерующих: столкновения человеческих масс, разделенных по религиозному признаку обычно имеют реальные социальные корни, но именно религия может способствовать ожесточению конфликта.
Религия может помогать переносить страдания и т. д., но с другой стороны подготовка к загробной жизни может принимать форму ухода от этого мира.
ФИЛОСОФИЯ ЭКЗИСТЕНЦИАЛИЗМА
Поворот в сторону антропологической тематики, обращенной к “философии существования”, осуществили С.Къеркегор (19 в.), Н.А. Бердяев и Л.И. Шестов. Серьезное влияние на формирование антропологической философии оказал Ф.М.Достоевский, который решал вопрос о смысле жизни не рационалистически, а в ходе глубоких переживаний.
Главные представители экзистенциализма – Хайдеггер, Ясперс, Марсель, Сартр, Камю. Главное в экзистенциальной философии – обращенность к человеку, к проблеме свободы. Решение вопроса о человеке раскрывается через понятие “существование“, “экзистенция”, “бытие”, “ничто”, “сущность” и “пограничная ситуация”.
Категория “существование” предполагает наличие человека “здесь” и “те-перь”. Категория “экзистенция” обозначает глубинную основу, первозданность, сущность существования, неповторимость, уникальность, единственность человека и его судьбы. Экзистенция указывает на заключающиеся в человеке возможности: быть самим собой, осуществить свой выбор. Основные состояния эмоционально перегруженного переживаниями сознания – забота, вина, заброшенность, ответственность, страх смерти.
Экзистенциалисты признают, что мир существует вне и независимо от человека. Но мир для человека существует постольку, поскольку он, идя от своего бытия, придает миру значение и смысл, взаимодействует с миром.
Экзистенциализм вошел в европейскую и мировую культуру как философия отдельного конкретного человека с его переживаниями и тревогами, размышляющего о таких важных вопросах как смысл жизни, неотделимость человека от человечества, человеческая судьба, выбор жизненного пути, личная ответственность, выживаемость цивилизации и др.
Коммуникативная функция языка предполагает установление контакта между людьми, согласованности, понимания между ними. Цель понимания – перенести смысловую связь из другого мира (исторического, личностного) в свой собственный. Герменевтика – направление в философии, в котором понимание рассматривается как условие социального бытия.
22 Философия структрурализма
Целью любой структуралистской деятельности - безразлично, рефлек-сивной или поэтической -- является воссоздание Lобъекта¦ таким образом, чтобы в подобной реконструкции обнаружились правила функционирования (Lфункции¦) этого объекта. Таким образом, структура - это, в сущности, отображение предмета, но отображение направленное, заинтересованное, поскольку модель предмета выявляет нечто такое, что оставалось невидимым, или, если угодно, неинтеллигибельным, в самом моделируемом предмете. Структуральный человек берет действительность, расчленяет ее, а затем воссоединяет расчлененное; на первый взгляд, это кажется пустяком (отчего кое-кто и считает структуралистскую деятельность Lнезначительной, неинтересной, бесполезной¦ и т. п.). Однако с иной точки зрения оказывается, что этот пустяк имеет решающее значение, ибо в промежутке между этими двумя объектами, или двумя фазами структуралистской деятельности, рождается нечто новое, и это новое есть не что иное, как интеллигибельность в целом. Модель - это интеллект, приплюсованный к предмету, и такой добавок имеет антропо-логическую значимость в том смысле, что он оказывается самим человеком, его историей, его ситуацией, его свободой и даже тем сопротивлением, которое природа оказывает его разуму.
Структуралистская деятельность включает в себя две специфических операции - членение и монтаж. Расчленить первичный объект, подвергаемый моделирующей деятельности, значит обнаружить в нем подвижные фрагменты, взаимное расположение которых порождает некоторый смысл; сам по себе подобный фрагмент не имеет смысла, однако он таков, что малейшие изменения, затрагивающие его конфигурацию, вызывают изменение целого; квадрат Мондриана, ряд Пуссера, строфа из LМобиль¦ Бютора, Lмифема¦ у Леви-Стросса, фонема у фонологов, Lтема¦ у некоторых литературных критиков - все эти единицы (каковы бы ни были их внутренняя структура и величина, подчас совершенно различные) обретают значимое существование лишь на своих границах - на тех, что отделяют их от других актуальных единиц речи (но это уже проблема монтажа), а также на тех, которые отличают их от других виртуальных единиц, и вместе с которыми они образуют определенный класс (называемый лингвистами парадигмой). Понятие парадигмы является, по-видимому, существенным для уяснения того, что такое структуралистское видение:
ПОЗИТИВИЗМ, ЕГО СУЩНОСТЬ И ИСТОРИЧЕСКИЕ ФОРМЫ
Основоположник позитивизма Огюст Конт (1798-1857) провозгласил, что эпоха философии (метафизики) миновала и наука в ней не нуждается, т.к. способна самостоятельно решить все проблемы. Термин «позитивное» Конт истолковывал как реальное, полезное, достоверное, организующее в противовес химерическому, негодному, сомнительному, мутному, разруши-тельному.
Развитие квантовой физики на рубеже 19-20 вв. поставило под вопрос эмпирическую методологию научного познания, т.к. выявилась зависимость результатов от приборов и органов чувств человека. Представители второй формы позитивизма – эмпириокритицизма – Э.Мах и Р.Авенариус в основу объяснения мира положили «опыт», который понимали как совокупность ощущений, а сами ощущения назвали «элементами мира».
Третья форма позитивизма – «неопозитивизм». Его основной вариант аналитическая философия. Её представители (Рассел, Уайтхед, Шлик, Нейрат, Витгенштейн, Карнап) ставили задачу исключить из языка недоразумения, возникающие вследствие неправильного использования, устранить из языка логические несообразности и двусмысленности. Смысловое исследование языка ведёт к общей картине языка и от неё к построению своеобразной картины мира. В качестве побочного исследуется также путь «от мира к языку». Начинает осознаваться значение таких звеньев как поведение, деятельность людей, сознание и познание.
Представитель критического рационализма Карл Поппер (1902-1994) полагал, что задача научного познания состоит не в поиске абсолютного знания, теории, а в разрешении проблемы роста знания.
Центральными темами аналитической философии со второй половины 20 в. становятся проблемы понимания, смысла, коммуникации.
С начала 70-х гг. 20 в. складывается постпозитивизм (Лакатос, Кун, Тулмин и др.). Если логический позитивизм обращал преимущественное внимание на изучение структуры научного знания, соотношение эмпирии и теории, их противопоставление, придерживался линейного подхода (постепенное накопление знаний) к развитию науки, отграничивал науку от метафизики, то главными проблемами постпозитивизма стали динамика научного знания, его социокультурная детерминация, взаимопроникновение эмпирического и теоретического уровней знания, история науки с признанием в ней революций, включение в научно-исследовательские программы философских обобщений.
20 Марксистская философия. Неомарксизм. Постмарксизм.
Созданная Марксом философия существенно отличается от традицион-ных доктрин, систем и учений. Этим отличием является теснейшее содержа-тельное единство философских идей с политико- экономической и научно- со-циальной сторонами марксистского мировоззрения. Высшая цель марксизма – разработка и теоретическое обоснование освобождения порабощенного человечества.
Марксизм доказывает неизбежность уничтожения всякого рабства, унижения, отчуждения и несвободы людей. Суть философии марксизма образуют исследования фундаментальных, классических проблем, концентрирующихся вокруг отношений человека к миру и мира к человеку, отношений людей между собой и природы человека вообще.
Маркс активно выступал против всякой религии, в особенности против христианства в его протестантской разновидности. В пролетариате Маркс увидел особый класс, призванием которого является уничтожение существующего миропорядка.
Маркс рассматривает отчужденный труд в следующих аспектах.
1. Рабочий использует материалы, которые в конечном счете взяты у природы, и получает в результате труда нужные для жизни предметы, вещи, продукты труда.
2. Сам процесс трудовой деятельности для рабочего принудителен. Он не имеет выбора.
3.Подневольный труд порождает отчуждение между людьми.
ФИЛОСОФСКАЯ МЫСЛЬ БЕЛАРУСИ
На территории Беларуси распространялись произведения, общие для русской, украинской, белорусской культуры (митрополита Иллариона, князя Владимира Мономаха, и др.). Отрешение от мира, совершенствование духа посредством молитвы – таково призвание Кирилла Туровского (XII в.). Он отстаивал значение разума, призывал к «книжному почитанию», считал, что сокровенный смысл сказанного (написанного) извлекается путём иносказаний и аллегорий, идеал божеского служения видел в аскетизме. Просветитель призывал к любви и духовному единению людей.
Мировоззрение Ф.Скорины (1490-1551) складывалось на основе синтеза христианских, античных и гуманистических идей Возрождения, отличается веротерпимостью. Он подчёркивал роль разума и значение мудрости в жизни человека, которые должны опираться на законы логики. Скорина проводил идею самоценности человеческой жизни, смысл жизни видел во множестве ценностных ориентаций – на богатство, мудрость, науку, красоту, здоровье, внутреннее духовно-моральное самоусовершенствование, на любовь ко всему живому. Достоинство человека определяется не столько его происхождением или имущественным положением, сколько интеллектуально-моральными добродетелями и личными заслугами. Общество, считал Скорина, основывается на мире и соглашении людей, на следовании принципам справедливости и законности.
Просветители 16-17 вв. С.Будный, С.Шадринский, К.Нарбут, Б.Дабшевич выступали против схоластики, церковного засилия. С.Будный использовал идеи реформации в борьбе за белорусскую культуру, распространение светских знаний. Он утверждал гуманистические принципы, склонялся к трактовке бога как космической первопричины.
Сименон Полоцкий (1629-1680) пропагандировал светское образование, выступал за развитие славянской культуры, отстаивал самостоятельность славянских народов.
Центральным понятием, которое белорусский просветитель Казимир Лыщинский (17 в.) поставил на место бога, было понятие «природа».
Кастусь Калиновский и Франциск Богушевич (19 в.) пропагандировали идею восстания против царизма и установления демократической республики, в которой должны были утвердиться принципы социальной справедливости.
Владимир Самойла (Сулима) – в19-20 вв. выступал за объединение религии и культуры, считал, что обновление общества возможно на основе соединения идеала святыни и красоты, христианства и культуры, а зло можно победить более высокой духовностью и нравственностью, а не революцией и насилием.
РУССКАЯ ФИЛОСОФИЯ
В русской философии выделяются периоды: 1) ее становление 11-17 вв.; 2) обособление философии от религии и утверждение ее как теоретической науки, особенно благодаря научным достижениям М.В Ломоносова; 3) фундаментальная разработка проблем методологии научного и социального преобразования России с 19 в.
М.В Ломоносов (1711-1765) выдвинул положение о том, что мельчайшие частицы – корпускулы, из которых состоят все вещества, сами состоят из более мелких частиц – неделимых элементов. Основными свойствами материи он считал протяженность, инерционность, форму, непроницаемость и механическое движение. Материалистических принципов придерживался Ломоносов в теории познания, подчеркивал значение опыта и рациональных обобщений, научных гипотез.
А.Н. Радищев отметил включенность человека в систему природных связей и закономерностей при одновременном подчеркивании его способности видеть во всем присутствие духа.
П.Я Чаадаев своеобразие России видел в ее культурно-географическом положении между Востоком и Западом, осознавал необходимость синтеза восточной и западной культур.
Западники (Грановский, Кавелин, Чичерин и др.) тяготели к западноевропейской цивилизации, индивидуальности, свободе личности, науке.
Славянофилы (Хамяков, Киреевский, Самарин и др.) залог спасения России видели в ее самобытности, т.е. в общине, самодержавии, народных обычаях и религиозности.
Широкое развитие получило религиозно-идеалистическое направление. В.С Соловьев (1853-1900) построил систему «цельного знания» как синтеза науки и религии, истины, добра и красоты, обосновал концепцию «богочеловеческого всеединства». Знания о реальном мире дает наука, об идеальном мире – философия, о Боге – вера. Представителями религиозной философии в России были С.Н. Булгаков, Н.А. Бердяев, С.Л. Франк и др.
В рамках философии русского космизма (Одоевский, Вернадский, Федоров, Чижевский, Циолковский и др.) обосновывалась необходимость объединения людей на экологической основе, позволяющее управлять природой как целостным организмом, гармонизируя ее.
По мнению евразийцев (С.М.Соловьев, Трубецкой, Флоровский, Карсавин и др.) Россия-Евразия характеризуется общностью исторических судеб населяющих ее народов и их культур, единым экономико-политическим будущим. История была дополнена новым элементом: развитием культуры в «пространстве».
17 Антропологический материализм Л.Фейербаха.
Суть критики в том, что Фейербах говорит, что мировой разум по Гегелю - это ни что иное, как человеческий разум, взятый в наиболее общей форме и рассматриваемый как нечто самостоятельное, отделенное от человека. Это же по Фейербаху составляет основу и религиозного сознания. Т.е. и Гегелевский идеализм и религия – это по Фейербаху отчужденные формы сознания. Единственная реальная основа всех форм сознания – человек, который должен быть единственным предметом философии. Фейербах понимает человека прежде всего как часть природы, но в то же время он говорит, что понять человека и человеческое сознание можно лишь с учетом отношения человека к человеку или индивида к человеческому роду. Самостоятельное значение имел анализ Фейербахом религии, в частности христианства. Он говорит, что религия имеет глубокое человеческое содержание, однако, выраженное в отчужденной форме. Отсюда историческая задача: на место существующих религий поставить новую- религию человека, религию любви к человеку. Вместо “человек человеку волк ” он говорит “человек человеку бог”
Философская система Гегеля.
Философская система Гегеля- это система объективного идеализма, т.е. по Гегелю основу всего существующего составляет некоторый мировой разум, однако эта духовная первооснова мира- это аналог бога. Она не остается равной самой себе, а проходит процесс развития.
Сначала чисто логический по своему характеру процесс, затем воплощается в природу, т.е. природа как инобытие идеи; затем этот же мировой разум развертывается в человеческой истории, в истории человеческой культуры. В рамках такого мировоззрения Гегелю, однако, удается провести чрезвычайно ценное исследование: в качестве мирового разума он рассматривает основные логические философские категории в их взаимосвязи и взаимных переходах.
В “Науке логике” он рассматривает переходы одних категорий в другие. Эти переходы происходят так, что в логическом содержании каждой категории обнаруживаются противоречия, которые ведут к разрешению но-вых категории. Гегель показал действительные взаимосвязи основных категорий нашего разума. Это стало основой гегелевской диалектики и так называемого диалектического метода, в котором рассматривается процесс развития через разрешение противоречий и через диалектическое отрицание.
Гегель - крупнейший диалектик. Он показал те диалектические связи и взаимосвязи категорий которые есть в реальном мире. Благодаря ему утвердилась мысль, что весь существующий мир проходит процесс закономерного развития перехода от одних ступенек к другим.
Законы диалектики:
1. Единства и борьбы противоположностей
2. Перехода количества в качество
3. Отрицания отрицания
Его теория в некоторых отношениях искажает действительность т.к. взаимосвязь понятий не вполне совпадает с диалектикой самого реального мира. Гегель сам вступает в противоречие с диалектическим выводом, стремясь закончить свою философскую систему окончательными выводами, т.к. по его представлению развитие познания и общества должно закончится. Он и полагал, что его система есть окончательное слово философии.
В дальнейшем была критика философии Гегеля.
Филисофия Канта: докритичексий и критический периоды
Немецкая философия ХVIII-ХIХ вв. может быть оценена как вершина рационализма, в котором обоснована почти беспре¬дельная мощь человеческого разума; как философия истории и культуры, этики, права, государства и общественной жизни че¬ловека. Эта философия разделалась со всяким представлением об окончательном характере результатов человеческого мышления и действия, внесла огромный вклад в развитие диалектики, онто¬логии и гносеологии.
Родоначальник классической немецкой философии Иммануил Кант (1724-1804) прошел два периода в своем творчестве: до-критический и критический. Для первого характерны материа¬лизм и диалектический подход к решению проблемы происхож¬дения Солнечной системы. Во второй период Кант в своих рабо¬тах "Критика чистого разума", "Критика практического разума", "Критика способности суждения" разрабатывает целый круг про¬блем: границ познавательных возможностей человека; при-роды морали и эстетики; сущности религии; целесообразности в органической природе; о месте человека в мире и его предназна¬чении.
Кант дуалистически разделяет действительность на два мира - вещей в себе, обозначающий материальный мир, и мир человеческого сознания, который якобы не в состоянии познать первый. Притязания матема¬тики и естествознания на научность выводятся Кантом из апри¬орного (до опыта) характера форм человеческого созерцания (пространства и времени) и категорий рассудка (субстанции, взаимодействия, причинности и т. д.).
Кант отделил вопросы теоретического разума (о существова¬нии Бога, души, свободы) от вопроса о практическом разуме: что мы должны делать? Идеи разума, нормы и императивы морали, то, что отличает человека от животных, - приобретено каждым индивидом не столько из личного, сколько из общечеловеческо¬го, социального опыта. Кант полагал, что всемирная история есть реализация "плана природы" при активном участии людей, на-правляемых разумом.
Кант сделал гуманистический вывод о том, что человек — цель, а не средство, мораль не нуждается в религии. Мотивы по¬литического поведения должны быть такими, чтобы они могли стать гласными. Восстание против правительства, например, противоречит категорическому императиву. В целом Кант был противником революционных методов борьбы и сторонником реформ, осуществляемых по инициативе сверху, защищал "есте¬ственность" и "святость" частной собственности. Несмотря на отвлеченный характер требования кантовской морали - поступай так, чтобы принцип твоего поведения мог стать всеобщим зако¬ном - его этика была шагом вперед в обосновании законности требований уважения достоинства личности как высшей ценно¬сти на земле. А назначение человека - сделать конечной своей целью высшее возможное благо на земле, в том числе вечный мир, который Кант понимал как нравственный идеал. Наиболее глубокую и всестороннюю разработку диалектиче¬ского метода мышления и миропонимания в классической не¬мецкой философии осуществил Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770-1831). Его основные труды: "Феноменология духа", "Нау¬ка логики", "Энциклопедия философских наук", "Философия права", "Лекции по истории философии", "Лекции по эстетике", "Лекции по философии истории".
Согласно Гегелю, в основе мира лежит идеальное начало -абсолютная идея, т. е. система саморазвивающихся категорий, которая является творцом природы и общества. Материя - одно из понятий, а не объективная реальность. Абсолютная идея раскрывает свое содержание поэтапно: 1) в области логического развития понятий; 2) последующего воплощения своего идеаль¬ного содержания в природе (с помощью категорий пространства и времени); 3) в сфере развития духа. Развитие "мирового духа" есть взаимное "опосредование" понятий, их переход (скачок) друг в друга, их движение (через борьбу противоположностей), отрицание отрицания. Гегель выдвигает два основных требова¬ния: необходимость связи и имманентное возникновение различий. Дух является той же абсолютной идеей, но обога-щенной в ходе своего диалектического развития. Дух воплощает¬ся не только в сознании, но и в различных формах отношений людей.
14 ФРАНЦУЗСКИЙ МАТЕРИАЛИЗМ 18 ВЕКА
Французские просветители: Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо, Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах.
Раньше все были религиозными философами, эти же были первыми философами атеистами. Провозгласили два рода сознания: одни верят, другие нет. Хотели установить царство разума на земле. Средство - наука. Технология просветительства. Движение истории связано с движением масс, следовательно надо массы обучать и воспитывать. Появляются системы государственного образования. (До этого считалось, что массы образовывать не нужно.) Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо критиковали реальное христианство, но оставляли веру в бога.."
Философы материалисты. 1. Провозглашение материального единства мира. “Матеpия – пpиpода” самодостаточны. Все остальное лишь ее модификации (космос, …). 2-й тезис - атрибутивность движения. Hе было первого толчка от Бога. Идея о структурности мира на основе различных видов движения. 3-я идея развития мира. Движение в определенных направлениях связывается с характеристиками материи - неуничтожаемость, … Космогинезис, геогинезис, биогинезис, гомогинезис. Находят ископаемые останки.
Жан Жак Руссо. Теория общественного договора. Все происходит наоборот. Развитие науки и искусства ведет к развращению человеческой души. Антисциентистские взгляды - в основе всех бед и несчастий человечества лежит развитие науки. Скупость порождает геометрию, спесь - этику, … Народ теряет свой суверенитет. (Египет был завоеван именно в расцвет культуры, Гpеция - то же). Афоризм: “Назад к природе”. “Теория общественного договора”. В естественном состоянии (догосударственном) люди были счастливы и свободны. Потом они оказываются в цепях - из-за частной собственности. “Это мое”. Затем идет борьба за ее увеличение, за ее передел, … Устанавливается деспотизм. Мирным способом разрешить эту ситуацию нельзя. Народ восстает, чтобы убить деспота и диктатора. Народ приходит к сознанию того, что единственным сувереном является он сам. Квинтэссенция воли каждого. Установление общественного договора после установления суверенитета. Все остальные власти - функции этой власти. Система отчетности власти перед народом. Робеспьер (ученик Руссо) - идея некоего общественного культа. Праздник высшего существа. Народ имеет право любыми средствами сместить неугодную власть.
Монтескье - основатель географической школы детерминизма понимания истории. Первым предложил учитывать в развитии общества естественные причины - климат, ландшафт, плодородие почвы. Геополитика. Климат влияет на режим государственной власти. Через психологию человека можно определить строй правления. Холод - все бодры, труднее взять власть. Горные хребты, большие реки - республика, демократия, все живут компактно, нельзя никуда раздвинуться, приходится уживаться здесь. Азия - большие равнины. Возникает соблазн у окраин отделиться от центра - монархия, диктатура. Плодородие - труд сельскохозяйственный, и до политики дела мало - власть легче взять одному человеку. Факторы работают во взаимодействии. Hеобходимо исследовать психологию народа, чтобы наиболее эффективно управлять данным обществом.
Вольтер: “Идеи правят миром”. Существует некоторая универсальная власть. Народ послушанием вынужден ассимилироваться к власти. Мирный прогресс человеческой власти. Писал всемирную историю. Одно общество прогрессивнее, чем другое, если в нем более значительные успехи в науке, искусстве, … Пpогpесс - принцип, позволяющий не создавать пропасти между богатыми и бедными. Отсутствие стремления к завоеванию других народов. Существует общая линия развития истории, без страшного суда и т.п. Идея должна объединить все человечество.
Понятие просвещения –
1.тип идеалогии антифеодальной, основанной на постулате, что существу-ющие общественные отношения должны подвергаться суду чел. разума, как единственного и высшего авторитета.
2. Путь для изменеия чел. и общ-ва – это просвещение и знание.
Представители: Вольтер, Руссо, Дидро, Гольбах, Гельвеций.
Была развита позиция последовательного материализма в понимании природы, мира (Дидро Гольбах, Гельвеций) Гольбах: «система природы» – энциклопедия эпохи просвещения.
Вселенная – это великая соединение всего существующего, представляет собой лишь материю и движение, а все ее проявление лишь действие причин и следствий.
Материя – это все то, что к.-то образом воздействует на наши органы чувств. более конкркетно под материей понималось вещ-во в многообразных его проявлениях.
Движение – способ существования материи. Дидро: источник движения материи – внутренняя ее разнородность и противоречивость.
Фр. Материалисты ставили вопрос о происхождении жизни и сознания. Уже Дидро высказывал такую догадку, что способность ощущения как определенная возможность присуща всей материи.
В целом критика природы такова: природа несотворима и неуничтожима, она сущ. вечно и в ней происходит превращение одних форм в другие.
Они отстаивают тезис о познаваемости мира, однако в целом понимание процессов познания – одна из слабостей их ф., т.к. им не удается раскрыть активный хар-р процессов познания и убедительно показать как совершается переход от чувственного к логическому познанию.
Важно то, что они предложили теорию общественного договора, объясняющую происхождения гос-ва ( Гоббс), а с другой стороны пытались сформулировать представление об обществе, кот. будет соответствовать требованиям разума. Общество, по их мнению, должно соответствовать природе человека, т.е. его неотъемлемым потребностям и интересам. Человек стремится прежде всего к самосохранению, следовательно в природе челове-ка заложена любовь к самому себе и к тому, что помогает ему сохранить существование. Отсюда стремление избегать страдание и получать удовольствие. Все это формирует природу чел-ка. Отсюда критика феодализма, как противоречащего интересам человека. Им казалось, что достаточно уничтожить сословные перегородки, обеспечить всем личную юридическую свободу и наступит царство разума. Но необходимо так же разъяснить чел-ку его подлинные интересы.
Ключевая мысль: Человек должен стать разумным эгоистом и понять, что правильно понятый личный интерес должен заставлять его думать об общественном благе. Мораль разумного эгоизма в разумных общ. отношениях может обеспечить некоторую гармонию общ. жизни.
Важное место – критика религии. Была развита самая воинствующая форма атеизма:
1. Критика самого религиозного мировоззрения
2. Критика социальной роли религии и церкви. Также пытались ответить на вопрос о причине возникновения и существования религии:
1. Невежество и недостаток знаний
2. Страх перед грозными силами природы
3. Сознательный обман одних людей другими.
ФИЛОСОФИЯ НОВОГО ВРЕМЕНИ
Под влиянием успехов механико-математического естествознания в фи-лософии складывается механистическо-метафизическая картина природы. Методами науки провозглашаются эксперимент и наблюдение, гипотеза и механистическая модель. Наука и разум рассматриваются как необходимые средства созидания и преобразования. Родоначальником английского материализма нового времени и методологии опытной науки является Ф.Бекон (1561-1626). Он признавал многокачественность материи, ее неразрывную связь с движением, развивал опытно-индуктивную методоло-гию, дал классификацию препятствий («идолов») на пути познания.
Р. Декарт (17 в.) полагал, что в основе мира лежат независимые друг от друга субстанции: духовная и материальная. Декарт пытался рассматривать космос как систему, постепенно развивающуюся во времени благодаря своим собственным законам. Развивал рационалистически-дедуктивную методоло-гию.
Т.Гоббс отождествлял движение с механическим перемещением, полагал, что тела состоят из корпускул. Гоббс сформулировал концепцию естественного равенства всех людей, заложил основы учения о правах и обязанностях человека как гражданина.
Б.Спиноза (17в.) излагал учение о единой субстанции (ее он назвал Бо-гом), которая совмещает в себе два атрибута – протяженность и мышление.
Г.В. Лейбниц развил плюралистическую концепцию объективного идеализма в учении о монадах. Через идею активности монад Лейбниц отмежевывается от вульгарно-механистических воззрений, подходит к энергетике. Ж.Ламетри (18в.) дал изложение системы механистического материализма. Подчеркивая динамику живой материи, он говорил о существовании переходных форм движения, таких как «растения-животные».
Д.Дидро (18в.) обнаружил парадоксы в системе метафизического материализма. Под его руководством создавалась «Энциклопедия» (35 томов). В области гносеологии в философии Нового времени противостояли друг другу рационализм (Гоббс, Спиноза и др.) и сенсуализм (Декарт, Лейбниц, французские материалисты и др.). Гражданское общество, по Локку, покоится на собственности. Для охраны собственности путем общественного договора утверждается государство. Ключевым общесоциологическим понятием для П.Гольбаха и К.Гельвеция было понятие «человеческая природа». Взгляд на историю исходил из тезиса «мнения правят миром».
ФИЛОСОФИЯ ЭПОХИ ВОЗРОЖДЕНИЯ
Данная эпоха характеризовалась возрождением античного способа мышления и чувствования. От античности перенимается эстетическое внимание ко всему телесному, природному, восхищение человеческим телом. От средневекового неоплатонизма наследуется понимание человека как одухотворенной личности.
Перемены были связаны с процессом секуляризации (в некоторой степени освобождения от религии и церковных институтов). Если в центре внимания античной философии была природно-космическая жизнь, средневековой – Бог, то в эпоху Возрождения в центре внимания оказался человек. Философское мышление стало антропоцентрическим. Гуманистическое воззрение за основу берет ценность человека как личности, его право на свободу, счастье и развитие. Гуманизм обосновывался через идеи патриотизма, общественной активности.
Николай Кузанский (15 в.) высказал идеи о совпадении максимума и минимума, о принципе относительности, развиваемые в рамках пантеизма. Идея о совмещении беспредельного и минимального – противоположностей сделала Кузанского одним из родоначальников новоевропейской диалектики, подготовила коперниковскую революцию в астрономии. Если античная философия в парадоксах видела орудие разрушения ложного знания, то Кузанский – средство созидания истинного знания.
Д. Бруно (16 в.) полагал, что Вселенная едина, материальна, бесконечна и вечна. В природе все находится в связи и в движении, уничтожение одного есть возникновение другого. Предпринимаются попытки обоснования идеи гражданского общества во взглядах Н.Макиавелли, Ж.Бодена, в социалистических утопиях Т.Мора, Т.Кампанеллы. В целом преодолевались средневековые традиционализм, теоцентризм и схоластика, утверждались идеи гуманизма, активно-деятельностной роли человека по отношению к миру, рационально-научного взгляда на деятельность, установка на новое.
ФИЛОСОФИЯ СРЕДНЕВЕКОВЬЯ
Средневековая философия определяется принципами: теоцентризмом (исходной точкой анализа признавалось духовное, бесконечное, абсолютное и неизменное бытие Бога), креационизмом (все явления сотворены Богом из ничего), провиденциализмом (все явления и человеческие судьбы определяются таинственным провидением, Богом) и откровением (Бога можно познать только сверхъестественным путем в акте мистического озаре-ния).
Выделяются этапы патристики и схоластики. Для патристики характерна разработка христианской догматики и философии, где элементы платонизма играли ведущую роль. На этапе схоластики осуществлялась разработка христианской философии под влиянием наследия Аристотеля.
Наиболее яркий представитель патристики – Августин Блаженный (354- 430). При сотворении мира Бог, утверждал Августин, заложил в материальный мир в зародыше формы всех вещей, из которых они затем самостоятельно развиваются.
Фома Аквинский (XIII в), представитель схоластики, развивал принцип гармонии веры и разума при определяющей роли веры.
По вопросу о природе общих понятий (универсалий) столкнулись реа-лизм и номинализм. По утверждению реалистов, универсалии существуют реально, образуя мир сущностей, первичных по отношении к единичным предметам. Номинализм в материалистическом варианте возрождал аристотелевскую ориентацию на мир единичных объектов.
Схоластика накопила опыт формально-логического оперирования понятиями, который перерос узкие рамки религиозно-фантастического содержания.
Средневековая философия углубила понимание единства бытия и мыш-ления, способствовала развитию искусства толкования текстов, формальной логики, сформулировала понятие "внутреннего" человека (через рассмотрение совокупности элементов индивидуального бытия людей), изучала и усовершенствовала систему познавательной деятельности человека.
10 АРИСТОТЕЛЬ КАК СИНТЕЗАТОР АНТИЧНОЙ ФИЛОСО-ФИИ
Если вещи действительно существуют, то необходимым образом суще-ствуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все её раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных её частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четы-рехпринципная структура всякой вещи, как организма:
1. Эйдос (идея) вещи является такой её сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь.
2. Материя вещи есть только ещё самая возможность её оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть её материя, а материя вещи не есть её эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса.
3. Если вещи движутся, а для движения должна существовать ка-кая-нибудь определенная причина движения, то это значит, что необходимо признать некое самодвижение, некую причину, которая является причиной для самой же себя. В бытии имеется самодвижущая причина и эта самодвижность так или иначе отражается и в реальной зависимости движения одной вещи от движения другой вещи.
4. Нельзя мыслить движение в абстрактном виде, то есть без того результата, который она дает. Движение вещи подразумевает цель движения - специфическую категорию вещи, которая не есть ни её форма, ни её материя, ни её причина.
Общая формулировка четырехпринципной структуры- вещь есть материя,форма, действующая причина и определенная целесообразность, то есть каждая вещь есть овеществленная форма с причинно-целевым назначением. Художественно-творческий первопринцип:
1. Художественная роль материи - материя не просто отсутствие всяких форм, но и бесконечная творческая возможность. Материя проявляет себя в виде тех или иных пространственных и временных форм.
2. Природа как произведение искусства - природные вещи и вся природа, взятая в целом, является той или иной смысловой картиной.
3. Душа есть не что иное, как принцип живого тела. Душа - субстанция в качестве эйдоса физического тела, в потенции обладающего жизнью. Художественно-творческий принцип в его завершении:
1. Подобно тому, как всякое материальное тело есть нечто, то есть является тем или иным эйдосом, и подобно тому, как эйдос живого тела есть принцип его жизни, то есть его душа, подобно этому и всякая душа, движущая телом в том или другом направлении, тоже имеет свой собственный эйдос, называемый Умом, так что душа есть энергия Ума.
2. Ум есть эйдос всех эйдосов.
3. Ум,несмотря на всю свою свободу от чувственной материи, содержит свою собственную чисто умственную материю, без которой он не был бы художественным произведением.
9 ИДЕАЛИЗМ ПЛАТОНА
Исходная мысль философии Платона – это мысль о том, что общие понятия, идеи или «эйдосы» – это особые бестелесные невидимые существа (духовные по своей природе), которые существуют объективно, вне и независимо от нас, т.е. наряду с миром изменчивых вещей, который мы видим своими органами чувств, есть особый духовный мир идей.
Эта позиция обычно определяется как объективный идеализм. Основание для такого взгляда состоит в том, что понятия действительно отличаются и от конкретных вещей, и от конкретных образов. Они относительно самостоятельны. Поэтому возможно рассматривать их в отрыве от вещей, как самостоятельные сущности.
Эта позиция содержит в себе множество трудностей в объяснении того, каким образом связаны идеи и вещи. По Платону вещи – это тени идей. Познание идей идет не через органы чувств, не через наши контакты с вещами. Оно осуществляется разумом. И это есть процесс воспоминания, т.к. человеческая душа до рождения человека пребывала в мире идей и имеет воспоминания об этом мире.
Характер платоновской философии отразился и в его работах, посвященных обществу и государству. Платон не просто критик современного ему общества, но и создатель первой в истории утопии иде-ального государства. Создавая эту утопию, Платон исходит не из существующей реальности, а из некоторой идеи государства, каким оно должно быть, чтобы обеспечить единство, сплоченность и справедливость.
Платон рисует образ государства, жестко разделенного на три основные касты, причем разделение предопределяется природными особенностями людей.
- Философы, мыслители, которые управляют государством, следят за соблюдением его законов.
- Воины, которые защищают его от внешнего врага.
- Все, занятые теми или иными видами труда. От земледельцев до ремесленников и торговцев.
Общий принцип жизни в государстве – подчинение государству и его законам. Государство – это высшее благо. Не государство для человека, а человек для государства. Две высшие касты полностью обеспечиваются государством и не имеют частной собственности, чтобы не было враждебности интересов. У третьей касты есть частная собственность, но государство должно следить, чтобы не было разницы. Нет семьи – все дети свои. В рамках государства должно быть жесткое единство.
Государство Платона, задуманное как идеальное, несомненно, приобретает в его собственной характеристике тоталитарный характер. ( Личность подчинена государству). Но важно, что мысль делает шаг вперед – от осмысленности существующего – к конструированию будущего.
ЭТИЧЕСКИЙ РАЦИОНАЛИЗМ СОКРАТА
Понятие софистики охватывает определенную форму профессиональной деятельности, связанную с искусством доказательства, причем люди, занимавшиеся этой деятельностью, раньше других обнаружили гибкость и подвижность человеческих понятий. Они обнаружили также множество логических парадоксов.
Софисты, в особенности поздние софисты, использовали это знание в определенных, корыстных целях. Они разрабатывали искусство подменять понятия, создавать видимость доказательства, сбивать с толку оппонента. Эта деятельность опиралась на определенные философские основы, прежде всего на отрицание объективной истины.
Протагор: «Человек – мера всех вещей». Т.е. то, как человек воспринимает, то для него истина, другой человек – истина другая. Общей истины нет вообще. Этот тезис иногда обосновывался тем, что все текуче и изменчиво. Об одном и том же м.б. разные суждения.
Некоторые софисты специально обосновывают тезис о принципиальной невозможности познаваемости мира (Горгий).
Аристотель, создавая систему логики, подверг софистов специальной критике, как ложную мудрость и выявил основные приемы софистов или логические ошибки.
Например, софист задает вопрос, содержащий несколько вопросов (не всегда можно ответить «да» или «нет»). Распространенный прием софистов – круг в доказательстве, когда в качестве аргумента используется то, что ещё необходимо доказать. В основе большинства софизмов лежит отождествление различного.
Осмысление логических ошибок, которые содержались в софизмах, было важным моментом в развитии логики и культуры вообще. В то же время деятельность софистов сыграла важную историческую роль – в том повороте философской мысли от общих проблем Вселенной (космоса, мироздания) к проблемам человеческой жизни, человеческих отношений.
Этот поворот философской мысли обосновывает Сократ с его положением «Познай самого себя». Радикальное отличие Сократа от софистов заключается в том, что Сократ убежден в необходимости общих, объективных истин для всех людей. Однако, он не считает себя обладателем подобных истин. Он только помогает истине родиться в ходе диалога или коллективного обсуждения какого-либо вопроса («Я знаю, что ничего не знаю,… но мое отличие, что я могу это осознать»).
Сократ полагает, что познание сущности вещей – это познание общих понятий. В сократовских диалогах и выявляется некоторое содержание общих понятий. У Сократа нет логической схемы, он отталкивается от обычных представлений, показывая, что они ограничены. Дальше логическая индукция – восхождение от частного к общему.
Эта деятельность Сократа имела общефилософское значение, ибо Сократ первым сделал предметом анализа общие понятия, показав их отличие от конкретных вещей, людей, конкретных отношений. На этой почве вырастает вся философия Платона. В то же время Сократ применяет свой метод анализа и к моральным понятиям, и к общественным нравам, и к го-сударственным законам. Это ново. Это приводит Сократа к конфликту с обществом, в котором он жил, ибо он становится критиком своих современников, критиком их жизни. Отсюда причина трагического конца Сократа.
МАТЕРИАЛИЗМ И ЭТИКО-СОЦИАЛЬНЫЕ МИРО-ВОЗЗРЕНИЯ ДЕМОКРИТА
Атомизмом называется такая научная и мировоззренческая концепция (картина мира), которая рассматривает в качестве первоосновы всего суще-ствующего некоторые дискретные образования.
Концепция атомизма возникает в античной философии в Vв. до н.э. За-рождение атомизма связано с именами Левкиппа и Демокрита, позже – Эпикура. Источников почти нет, восстанавливаем по критическим произведениям. Наиболее полное изложение атомизма дает Лукреций Карр (римский поэт).
Натурфилософское осмысление мира началось со стихий, которые текут и меняются, нет ничего постоянного. В противовес таким воззрениям возникает концепция Элеатов: истинное бытие должно быть неизменно, едино. Движение немыслимо без противоречий. Доказательство этому – апории Зенона.
Атомизм был выходом из создавшегося кризиса. Идея атомизма возникла в античной философии как средство разрешения противоречия более ранних натурфилософских концепций (милетцев и элеатов) и как результат анализа понятий конечного и бесконечного, единого и многого.
Атомы мыслились как первоэлементы, кирпичики мироздания, причем, вечно существующие, т.е. несотворимые и неуничтожимые.
При этом атомы представлялись бесконечно разнообразными, прежде всего по форме. Многообразие вещей, которые возникают в процессе взаимодействия атомов, объяснялось как многообразием самих атомов, так и многообразием их сочетаний и взаимодействий.
Существование атомов предполагало и существование пустоты, в кото-рой они движутся. Таким образом, любые тела состоят из атомов и пустоты. Как говорил Демокрит: ”Начало вселенной – это атомы и пустота. Все остальное существует лишь во мнении”. Атомы находятся в постоянном движении, причем это движение носит необходимый характер. Но эта необходимость не является чем-то внешним по отношению к атомам, она присуща им самим. Отсюда следовало отрицание случайности (случайность – это то, причина чего нам не известна, т.е. недостаточность знания). Правда, в более позднем атомизме Эпикур ввел идею о “спонтанном отклонении” атомов в процессе их движения. Поскольку количество атомов бесконечно, отсюда следует множественность миров в прошлом и настоящем. Наряду с этим в атомизме возникло своеобразное объяснение познавательного процесса: от вещей как бы исходят их образы (тоже вещественные), которые и воспринимаются человеком. Слабая сторона здесь – переход от чувст-венного к логическому.
Атомизм оказал большое влияние на дальнейшее развитие человече-ской мысли. На этой идее базировалась вся европейская классическая наука.
КОСМОЦЕНТРИЗМ ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОЙ Ф.
На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. М., новая картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот - все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кисло-род, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит) неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень,результат воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхъестественным силам второ-степенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого. На первых порах древнегреческие ф-ы не осознавали, что основной вопрос Ф. может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф.
. АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Античная философия в своем развитии прошла периоды становления (VI – V вв. до н.э.), расцвета (V в. до н.э.) и упадка (III в. до н.э. – V в. н.э.).
На первом этапе философия выступала преимущественно в форме натурфилософии, была космоцентрической, поднимала проблему первооснов бытия. Для Фалеса это вода, для Анаксимена – воздух, для Анаксимандра – "апейрон". Бытие Вселенной, по Гераклиту, осуществляется на основе извечных превращений вещественной стихии огня. Гераклит указал на всеобщий источник движения и изменения вещей: противоречие как единство ("гармония") и борьба расходящихся начал (день–ночь, изобилие–голод и т.д.).
На втором этапе (классическом) произошел переход от преимуществен-ного изучения внешнего мира к рассмотрению человека в различных его проявлениях, т.е. в философии возникла субъективно-антропологическая тенденция. Философия стремилась перейти от рассмотрения структуры природного космоса к анализу проблематики организации социального космоса. Наиболее яркими представителями классического этапа в развитии античной философии были Сократ, Платон и Аристотель. У Сократа мир создан так, чтобы в нем мог существовать человек. Принцип его размышлений "Познай самого себя". В поисках причины движения сущего Левкипп и Демокрит выдвинули гипотезу о мельчайших неделимых частицах (атомах), движущихся благодаря присущей им силе тяжести. Античный идеализм свое систематическое выражение нашел в философии Платона. Идеи, по его мнению, существуют до предметов, выступают по отношению к вещам как их образцы, причины возникновения, смысловые структуры и цели, а вещи, существа лишь причастны к идеям, подражают им, являются их тенями, подобиями или отпечатками. Античная философия была синтезирована Аристотелем. Соотношение государства, общества и человека Аристотель рассматривал как соотношение целого и части.
На третьем этапе интерес философии все больше сосредоточивался на познании личности, на вопросе о том, как приспособиться к сложной и противоречивой социальной жизни (Эпикур, Лукреций Кар и др.).
В античной философии имелись в зародыше все позднейшие типы мировоззрения, наметились все основные философские проблемы, решение которых стало задачей последующей истории мысли.
МАТЕРИАЛИЗМ И ИДЕАЛИЗМ – ОСНОВНЫЕ
НАПРАВЛЕНИЯ В ФИЛОСОФИИ
Философы, бравшие за основу миропонимания природу, материю, объективную реальность, существующую независимо от сознания, примыкали к различным школам материализма. Важнейшие его формы: стихийный, механистический и диалектический.
Стихийно-наивный материализм – представление об объективном существовании внешнего мира, не подкреплённое данными естествознания и обществознания.
Механицизм объясняет природу и общество законами лишь механиче-ской формы движения материи (Ф.Бэкон, Г.Гоббс, Б.Спиноза и др.)
Корни материализма уходят в адекватное отражение действительности на основе развивающейся практики, обобщения достижений техники и науки. Диалектический материализм опирается также на опыт развития цивилизации и культуры.
Позиция, по которой мир и человек объясняются исходя из духа, сознания, получила название идеализма. Объективные идеалисты (Платон, Гегель и др.) принимают за основу действительности некий всеобщий дух, а субъективные идеалисты (Беркли, Юм и др.) – ощущения, в целом сознание воспринимающего субъекта.
Идеализм опирается на определённые основания:
А) отрыв познания от материи, абсолютизация отдельных сторон мыслительного процесса, преувеличение активной роли мышления порождает идеализм;
Б) уходящие с исторической арены господствующие классы и группы были заинтересованы в иллюзорном, скрывающем истинные материальные факторы, отражении действительности;
В) по мере усложнения общественной жизни в деятельности человека возрастает роль духовных компонентов: психики, интеллекта, сознания и бессознательности.
В рамках идеализма, несмотря на его изъяны, нередко выдвигались по-ложения, имеющие важное значение, особенно при анализе диалектики, структуры и функций человеческого мышления. Идеалистическое признание бестелесных феноменов предвосхищало научное разграничение вещества и поля, стимулировало развитие науки и искусства.
В основе информационного общества лежат два взаимосвязанных про-цесса: революция информационная, вызванная ростом информации (основание роста духовности социума), и революция в информационно-кибернетической технике и технологии как материальной основе движения информации. Развитие цивилизации и культуры (в последней имеются материальная и духовная стороны) – основа не только диалектического материализма, но и идеализма.
ПРОБЛЕМАТИКА И СТРУКТУРА ФИЛОСОФИИ
Соотношение мира «внешнего» (по отношению к человеческому созна-нию) и мира «внутреннего» (субъективной, духовной жизни), материального и идеального выступает как универсальная формула любой философской проблемы.
Эта универсальная формула выражается в постановке основных вопросов. Главные вопросы античной философии: «Что есть бытие?» ( Парменид, Зенон), «Что есть идея?» (Платон), «Что есть форма и материя?» (Аристотель). В средние века основной вопрос – об отношении человека к Богу, в новое время – о методе познания. Гегель, Фейербах и Энгельс рассматривали проблему соотношения между бытием и мышлением. Кант сформулировал вопросы: Что я могу знать? На что я могу надеяться? Что я должен делать? Эти вопросы объединены общей проблемой – что такое человек?
С изменением ситуации на первый план выносятся более конкретные проблемы: о природе, практике, долге, свободе, счастье, смысле человеческой жизни, о соотношении свободы и необходимости, о зле, о существовании человека в «пограничных» ситуациях, о природе научного знания, о роли языка и т.д. Одной из центральных в условиях современной социальной трансформации является проблема обеспечения выживаемости человечества на основе укрепления жизнеспособности, стабильности социума, преодоления опасности катастроф, выбора приемлемой стратегии развития общества.
Многообразие философской проблематики обусловливает сложную структуру философии.
В современном представлении философия теоретически осмысливает ре-альность и трансформируется в: а) учение о бытии – онтологию; б) учение о деятельности – праксиологию; в) теорию познания – гносеологию; г) теорию ценностей – аксиологию; д) учение о человеке – философскую антропологию; е) науку о закономерностях и движущих силах развития общества – социальную философию (социологию). В качестве ядра философии в отечественной литературе нередко называли теорию диалектики.
СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФСКОГО ЗНАНИЯ И ЕГО ФУНКЦИИ
Предмет философии – самоопределение человека в диалоге с миром. Мировоззренческая функция философии обеспечивает ориентацию человека в усложняющемся мире. Методологическая функция философии направляет человека в его отношении к миру, учит стратегии жизни. Проблемы метода не ограничиваются рамками познания и ценностных ориентация людей, а выходят в сферу практики и решаются в широком социокультурном аспекте.
Одна из особенностей философии состоит в том, что она решает задачу теоретической рефлексии через рационально-рассудочную деятельность.
Философские знания образуют связную цепь, что свидетельствует о си-стемности философии.
Философское познание есть синтез человеческих знаний, что осуществ-ляется через категории. Учение о категориях развивали Аристотель, Кант, Гегель и др.
Основной категорией философии является категория бытия, ибо все яв-ления существуют, бытийствуют, имеют свою определённость.
Категории философии фиксируют характеристики природных и социальных объектов, включаемых в человеческую деятельность (категории «пространства», «времени», «движения», «предмета», «вещи», «количества», «качества», «меры», «отношения», «свойства», «причинности» и т.д.).
Категории философии характеризуют также человека как субъекта дея-тельности (категории «человек», «общество», «сознание», «добро», «зло», «красота», «вера», «надежда», «любовь», «долг», «совесть», «справедливость», «свобода» и т.п.).
В своих связях категории философии образуют категориальную модель мира, обнаруживаются в языке, феноменах права, нравственности, религии, эстетическом освоении мира, в функционировании техники, в политической культуре и т.д.
Философия содействует осуществлению связей между наукой, искус-ством и моралью, преодолевает разобщённость естественных и гуманитарных наук (координационно-интегративная функция). Вместе с тем, философия обращена ко всему многообразию сущего (плюралистическая функция).
Философия обращена не только на себя, но и на практику, на «вызов бытия», что подчёркивали Гоббс, В.С. Соловьёв, Н.А. Бердяев, Э.Гуссерль, классики марксизма.
Творческая функция философии выражается в том, что философия как способ миропостижения характеризуется выходом за рамки научного бытия, нередко опережает открытия и выводы науки.
Философия, основывающаяся на знании, логике и сомнении, взвешенности оценок, альтернативности подходов, содержит в себе критическое начало.
ЗАКОНОМЕРНОСТЬ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ФИЛОСОФИИ
Философия как духовное явление в своем возникновении опирается на ду-ховные компоненты: мифологию, религию, древнее искусство и эмпириче-ские знания. Создатели мифов оперировали конкретно-чувственными каче-ствами предметов, упрощенно, односторонне и популярно истолковывая некие явления и проблемы. В мифе формировалось представление об органической связи человека с природой. Был начат поиск ответов на вопросы о тайнах рождения и смерти, происхождения мира, человека, о ценностном отношении к сущему.
Искусство способствовало зарождению философии через развитие фено-мена созерцания как первообщения человека с миром. Рисунки древности служили целям общения людей, передачи мысли, явились предвестником письменности. Через танец первобытный человек осознавал силу ритма, развивал индивидуальное самовыражение, формировал чувство коллективного единения.
У философии и религии имеется общая цель – вывести человека из сферы обыденности, придать его жизни смысл, открыть путь к самым сокровенным ценностям, увлечь идеалами. Наиболее существенная общая проблематика религии и философии – духовно-нравственная. Первоначально философия вырабатывалась в лоне религиозной формы сознания.
Хранителями и трансляторами элементарного, во многом наивного знания, основанного на опыте, были древние мудрецы. Первоначально было совокупное знание древних, именовавшееся философией. Постепенно происходила специализация знаний, формировались конкретные науки.
Социально-экономическими факторами возникновения и развития фило-софии явились:
А) поступательное экономическое и политическое развитие, способство-вавшее накоплению знаний, требовавших обобщения и систематизации;
Б) расширение контактов на основе торговли и судоходства, которые свидетельствовали об ошибочности прежних фантастических представлений, заменявшихся реальными образами;
В) появление социальных общностей требовало от индивида выработки нового типа самоопределения: ориентации не на привычку и традиции, а на собственный разум;
Г) отделение умственного труда от физического позволило отдельным ин-дивидам заниматься профессиональным теоретизированием, философствова-нием.
МИРОВОЗЗРЕНИЕ, ЕГО ОБЩЕСТВЕННО-ИСТОРИЧЕСКАЯ
ПРИРОДА. СТРУКТУРА МИРОВОЗЗРЕНИЯ
В процессе становления общества у человека вместе со способностью познавать, ставить и осуществлять цели формировалось самосознание и на его основе мировоззрение. Житейские (стихийные) мироощущения и мировосприятие, основанные на здравом смысле и содержащие в себе предрассудки и мифические элементы, не отличались систематичностью, глубиной, обоснованностью. Теоретическое миропонимание, к которому принадлежит и философия, избавляется от названных недостатков. Первыми мировоззренческими понятиями явились «мир» (космос), «человек» (душа) и «Бог» (мировой разум). В отличие от наглядных образов миросозерцания понятия мировоззрения предполагают осмысленные, логические отношения.
В мировоззрении в интегративном виде представлены: знания, ведущие к поиску истины; ценности как отношение людей ко всему происходящему; жизненные позиции, сформировавшиеся на основе познания и оценок и превращающиеся через эмоции и волю в поступки.
Мировоззрение воплощается в индивиде как единство его философских, нравственных, политических, эстетических и иных представлений. Оно выявляет место и роль человека в обществе и в мире в целом, придаёт истории человечества смысл, обеспечивает общую ориентировку в совокупности бытия, направляет жизненную стратегию и программу поведения.
Поясніть, чому і в якому сенсі світогляд постає загальнолюдським явищем. Назвіть основні складові світогляду.
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині у її нормальному стані; ясно, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює й його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду. Типологія світогляду – це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення. За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності – реалістичний, фантастичний, викривлений та адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей – релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верст суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.
df
#1. В яких ситуаціях життя людини неодмінно стикається із світоглядними
питаннями? Що це за питання, в чому ви вбачаєте їх важлрївість? Наведіть приклади.
Основні світоглядні питання:
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова “Людина не повинна так робити”, тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
#2. Поясніть, чому і в якому сенсі світогляд постає загальнолюдським явищем. Назвіть основні складові світогляду.
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині у її нормальному стані; ясно, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює й його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду. Типологія світогляду – це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення. За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності – реалістичний, фантастичний, викривлений та адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей – релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верст суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.
#3. Чим обумовлена людська потреба в світогляді. Які функції виконує світогляд в житті людини. Чим зумовлену необхідність філософського світогляду?
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова “Людина не повинна так робити”, тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
#4. Які функції у житті людини виконує світогляд? В чому полягає його необхідність
для людини?
Серед функцій філософії найперше значення мають такі:
- світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрун¬тувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
- пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;
- логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;
- соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;
- виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
#5.На яких засадах проводять типологію світогляду? Якою мірою можна вважати світоглядом мистецтво? Релігію? Філософію?
Типологія світогляду – виділення типових ознакза якими здійснюється класифікація основних типів світогляду. Типологія полягає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічним виправданим способом ознайомлення зі світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.
Світогляд прийнято класифікувати за носієм(за рівнем світобачення та усвідомлення, за історичними епохами, за морально-ціннісними орієнтирами)::: індивідуальний(усвідомлений, архаїчний, егоїстичний), колективний(неусвідомлений, античний, альтруїстичний), груповий(частково усвідомлений, середньовічний, гуманістичний), національний(буденний, ренесансний, антигуманний), релігійний(на засадах наукових знань, світогляд ХХст., цинічний).
ФІЛОСОФІЯ, РЕЛІГІЯ, МИСТЕЦТВО - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (і наука) уособлюють здатність розуміти, мистецтво -- здатність переживати дійсність, релігія — здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними початками буття.Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності. Нарешті, філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення. Філософія є насамперед концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.
#6. Окресліть характерні риси міфологічного світогляду та поясніть причини
підвищеного інтересу до міфології в наш час.
Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - “злиття всього із усім”; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мистецтвознавства називають “зникненням ефекту рамки” (або “екрану”): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, якій вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати. Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо – міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними та недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають “машиною для знищення часу”, оскільки і справді час над ним ніби не владний.
#7. Поясніть спільне та відмінне між філософією та релігією.
Видатний німецький філософ ХІХ ст. Г.Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією. Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.
#8. Поясніть основні аспекти співвідношення філософії та світогляду. Чи можна вважати кожну людину філософом
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це.
За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання.
Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду. Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв’язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичною інтелектуальною діяльністю. Значить філософствувати – це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв’язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії і сказати, що філософія – це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень. Стає також зрозумілим і те, що філософія - це усвідомлений світогляд, що вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Звідси випливають основні аспекти взаємозв’язку філософії та світогляду. З одного боку, філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою: як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – “філософія є теоретичним ядром світогляду”. З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження – світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд в цілому постає духовним грунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання. Тому виправданим буде висновок про те, що зв’язок філософії та світогляду є непростим та неоднозначним. Можна додати й те, що певною своєю частиною філософія взагалі виходить за межі світогляду; йдеться про те, що у філософії є суто інструментальні підрозділи та знання, які не мають прямого світоглядного значення; це, наприклад, вчення про структуру суджень, умовиводів та ін. Цей певний вихід філософії за межі світогляду має і своє змістовне пояснення: якби філософія повністю збігалась із світоглядом, у неї не було б можливості досліджувати, критично аналізувати світогляд.
#9.Якими є найперші характерні особливості філософського мислення.
Всі особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати її одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мисленні.
По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, а оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.
По-друге, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими. Але тут постає важливе питання щодо того, яку саме ступінь узагальнення можна вважати граничною. Якщо ми звернемося із таким питанням до фізики чи математики, то отримуємо відповідь, що подібних орієнтирів не існує і існувати не може, оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале – зменшувати. Так само і фізик скаже нам, що не існує граничних масштабів сущого. Проте у філософії це не є надумане поняття: коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття. Це може значити, що ми намагаємося відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. Саме таке спрямування філософських пошуків позначається у філософії спеціальною термінологією; наприклад, у філософії вживаються терміни “рух як такий”, “історія як така” (або “взагалі”), що значить, що при цьому якраз і намагаються визначити те, присутність чого робить річ саме такою. У другому варіанті граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності; коли ми кажемо, наприклад, “пряма лінія”, то ми маємо на увазі не якусь чи-то пряму, чи-то криву, а саме повноту прямизни. Ідеальна пряма – це пряма повною, гранично можливою мірою, якщо ж така міра не досягається, то це не буде ідеальна пряма. А це і значить, що ми виводимо своє міркування на граничний рівень узагальнення. Усі людські поняття (але не уявлення) містять в собі певний момент ідеалізації. Цей момент граничного узагальнення справді надає людині сталі та надійні орієнтири; пошлюся на приклад: коли ми їдемо у вагоні і дивимося у вікно, то предмети, що знаходяться поруч із вікном, пролітають повз нас так швидко, що ми інколи не встигаємо їх навіть роздивитися, але якщо ми бачимо на небі Місяць чи зірку, нам може здатися, що вони не рухаються взагалі. Саме тому мореплавці колись і брали за орієнтири небесні тіла, оскільки вони були стабільними в розташуванні та такими, що їх можна було бачити майже на усіх можливих маршрутах.
По-третє, із попередньої особливості філософського мислення випливає і наступна: філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх. Наприклад, у техніці існує коефіцієнт корисної дій машини, але за точку відліку тут приймається коефіцієнт у сто відсотків, який передбачає, що уся теплота перейшла у механічну дію; таке насправді є неможливим, але саме тому цей ідеальний, значить незмінний стан, дозволяє оцінити реальні процеси перетворення енергії. Оця здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, постає колосальною перевагою людського інтелекту, запорукою людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.
По-четверте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. Філософське мислення, це, за висловом одного філософа, є “мисленням у себе на підвісі”. За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервності.
По-п’яте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а значить – аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність.
Нарешті, по-шосте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.
#10 Назвіть найважливіші складові в структурі філософського знання (основні філософські дисципліни), коротко розкрийте їх предмет та завдання
Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Логіка – одна із давніших філософських дисциплін – досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції. Гносеологія – це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін “епістемологія” (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі). Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін. Філософія права намагається з’ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні. Нарешті, історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення. До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також “ноологію” як вчення про природу та сутність людської розумність; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.
#11. Поясніть, в чому полягають найперші функції філософії, розкрийте їх зміст та значення для людини і науки.
Перегляд основних філософських дисциплін, що складають структуру філософського знання, засвідчує нам: філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя.
Серед функцій філософії найперше значення мають такі:
- світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрун¬тувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
- пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;
- логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;
- соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;
- виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
#12. Які ідеї античної натурфілософії мали особливо важливе значення для розвитку
європейської ріауки та пізнання? Назвіть найбільш відомі школи античної
натурфілософії.
У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності.
Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування — запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.
Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).
Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
#13 В чому- полягають особливості філософської позиції давньогрецьких софістів? В
якому значеній сьогодні врікористовуються термін "софістика55?
Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.
#14. Окресліть вихідні ідеї Сократа, його найперші філософські тези; дайте їх пояснення.
Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
#15.В чому полягає сенс введення Платоном поняття ідеї? Окресліть основний зміст філософії Платона.
Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
#16. Окресліть вихідні філософські ідеї Аристотеля. Де і як можна використати вчення Аристотеля про та причини всього сущого?
Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Арістотель прого¬лосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі склада¬ються з матерії і форми. Матерія є пасивним мате¬ріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує “форма всіх форм”, або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.
#17. Якими були найперші особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії? Яка із цих шкіл видається Вам більш цікавою? Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.
Епікурейство заснував Епікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отриму¬вати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою — досягнення стану “атараксії”).
Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення.
Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму — Плотін (205—270) та Прокл (412—485).
Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.
#18. Охарактеризуйте зміни у світогляді, що відбулись при переході від античності до середньовіччя. Розкрийте зміст основних наголосів середньовічного світобачення.
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.
Античній світогляд
1. Політеїзм (багатобожжя).
2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.
3. Вихідні якості богів: сила, могутність;
4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.
5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей.
6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.
7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.
9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.
10. Панування натуралістичного світосприйняття.
Середньовічний світогляд
1. Монотеїзм (єдинобожжя).
2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).
3. Вихідна якість Бога—любов до людини.
4. Бог творить світ із нічого.
5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.
6. Людина в усьому покла¬дається на віру в Бога.
7. Головне життєве завдання людини - спасіння душі.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє;
зовнішнє радше заважає пра¬вильно зрозуміти внутрішнє.
9. Всі люди є рівними перед Богом.
10. Панування символічного світосприйняття;
#19.20 Окресліть основні особливості середньовічної філософії, етапи її розвитку, провідну проблематику, назвіть її представників.
А етапи розвитку середньовічної філософії найчастіше визначають так:
1 етап — апологетика та патристика (II—IX ст.);
2 етап — схоластика та містика (Х—ХУІ ст.);
а) ранні схоластика та містика (Х—ХІ ст.);
б) зрілі схоластика та містика (XII—XIII ст.);
в) пізні схоластика та містика (XIV—XVI ст.). Звернімо увагу на те, що духовні процеси в процесі формування середньовічного суспільства випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку історії.
Юстин, якого прозвали філософом, сформулював у своїх апологіях п'ять аргументів щодо переваг християнства над попередньою язичницькою мудрістю:
• аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття);
• аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження);
• аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти);
• аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення);
• аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула про те, що греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Заповіту). Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов’ї ще й сьогодні.
Другий напрям апологетики – напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125—175), Арнобія (260—327), Тертулліана (160—220), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що порівняно з божественним об'явленням постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно, по-друге, ведуть до розбещеності та гріха, по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329—379), Григорія Богослова (330—389), Григорія Ниського (335—394). У їхніх працях розглянуто широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософії (твір Василія Великого "Коментар на шість днів творіння"), антропології (твір Григорія Ниського "Про впорядкування людини"), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.
Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою "Ареопагітики" (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця, і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин — Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354—430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором. Він розглядав Бога як абсолют, як сукупність усіх можливих досконалостей. Як духовна сутність, що має названі атрибути, Бог є справжнє, вічне та завершене Буття. Саме завдяки тому існують як світ загалом, так і всі окремі речі. Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, і це творення триває вічно саме тому, що можливості Бога у творенні невичерпні. Тому світ змінюється, нове приходить і замінює те, що було. Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог аж ніяк від світу не залежить; його буття ніщо не порушує і не ушкоджує. У цьому сенсі Бог завжди є принципово позасвітовим (трансцендентним), і на нього не можна переносити якості та властивості цього світу. Саме ці характеристики Бога дають змогу зрозуміти його як гаранта безсмертя та спасіння людства.
10 Назвіть найважливіші складові в структурі філософського знання (основні філософські дисципліни), коротко розкрийте їх предмет та завдання
Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Логіка – одна із давніших філософських дисциплін – досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції. Гносеологія – це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін “епістемологія” (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі). Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін. Філософія права намагається з’ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні. Нарешті, історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення. До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також “ноологію” як вчення про природу та сутність людської розумність; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.
Якими є найперші характерні особливості філософського мислення.
Всі особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати її одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мисленні.
По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, а оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.
По-друге, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими. Але тут постає важливе питання щодо того, яку саме ступінь узагальнення можна вважати граничною. Якщо ми звернемося із таким питанням до фізики чи математики, то отримуємо відповідь, що подібних орієнтирів не існує і існувати не може, оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале – зменшувати. Так само і фізик скаже нам, що не існує граничних масштабів сущого. Проте у філософії це не є надумане поняття: коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття. Це може значити, що ми намагаємося відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. Саме таке спрямування філософських пошуків позначається у філософії спеціальною термінологією; наприклад, у філософії вживаються терміни “рух як такий”, “історія як така” (або “взагалі”), що значить, що при цьому якраз і намагаються визначити те, присутність чого робить річ саме такою. У другому варіанті граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності; коли ми кажемо, наприклад, “пряма лінія”, то ми маємо на увазі не якусь чи-то пряму, чи-то криву, а саме повноту прямизни. Ідеальна пряма – це пряма повною, гранично можливою мірою, якщо ж така міра не досягається, то це не буде ідеальна пряма. А це і значить, що ми виводимо своє міркування на граничний рівень узагальнення. Усі людські поняття (але не уявлення) містять в собі певний момент ідеалізації. Цей момент граничного узагальнення справді надає людині сталі та надійні орієнтири; пошлюся на приклад: коли ми їдемо у вагоні і дивимося у вікно, то предмети, що знаходяться поруч із вікном, пролітають повз нас так швидко, що ми інколи не встигаємо їх навіть роздивитися, але якщо ми бачимо на небі Місяць чи зірку, нам може здатися, що вони не рухаються взагалі. Саме тому мореплавці колись і брали за орієнтири небесні тіла, оскільки вони були стабільними в розташуванні та такими, що їх можна було бачити майже на усіх можливих маршрутах.
По-третє, із попередньої особливості філософського мислення випливає і наступна: філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх. Наприклад, у техніці існує коефіцієнт корисної дій машини, але за точку відліку тут приймається коефіцієнт у сто відсотків, який передбачає, що уся теплота перейшла у механічну дію; таке насправді є неможливим, але саме тому цей ідеальний, значить незмінний стан, дозволяє оцінити реальні процеси перетворення енергії. Оця здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, постає колосальною перевагою людського інтелекту, запорукою людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.
По-четверте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. Філософське мислення, це, за висловом одного філософа, є “мисленням у себе на підвісі”. За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервності.
По-п’яте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а значить – аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність.
Нарешті, по-шосте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.
Поясніть основні аспекти співвідношення філософії та світогляду. Чи можна вважати кожну людину філософом
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це.
За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання.
Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду. Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв’язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичною інтелектуальною діяльністю. Значить філософствувати – це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв’язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії і сказати, що філософія – це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень. Стає також зрозумілим і те, що філософія - це усвідомлений світогляд, що вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Звідси випливають основні аспекти взаємозв’язку філософії та світогляду. З одного боку, філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою: як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – “філософія є теоретичним ядром світогляду”. З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження – світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд в цілому постає духовним грунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання. Тому виправданим буде висновок про те, що зв’язок філософії та світогляду є непростим та неоднозначним. Можна додати й те, що певною своєю частиною філософія взагалі виходить за межі світогляду; йдеться про те, що у філософії є суто інструментальні підрозділи та знання, які не мають прямого світоглядного значення; це, наприклад, вчення про структуру суджень, умовиводів та ін. Цей певний вихід філософії за межі світогляду має і своє змістовне пояснення: якби філософія повністю збігалась із світоглядом, у неї не було б можливості досліджувати, критично аналізувати світогляд.
Поясніть спільне та відмінне між філософією та релігією.
Видатний німецький філософ ХІХ ст. Г.Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією. Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.
Окресліть характерні риси міфологічного світогляду та поясніть причини
підвищеного інтересу до міфології в наш час.
Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - “злиття всього із усім”; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мистецтвознавства називають “зникненням ефекту рамки” (або “екрану”): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, якій вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати. Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо – міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними та недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають “машиною для знищення часу”, оскільки і справді час над ним ніби не владний.
На яких засадах проводять типологію світогляду? Якою мірою можна вважати світоглядом мистецтво? Релігію? Філософію?
Типологія світогляду – виділення типових ознакза якими здійснюється класифікація основних типів світогляду. Типологія полягає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічним виправданим способом ознайомлення зі світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.
Світогляд прийнято класифікувати за носієм(за рівнем світобачення та усвідомлення, за історичними епохами, за морально-ціннісними орієнтирами)::: індивідуальний(усвідомлений, архаїчний, егоїстичний), колективний(неусвідомлений, античний, альтруїстичний), груповий(частково усвідомлений, середньовічний, гуманістичний), національний(буденний, ренесансний, антигуманний), релігійний(на засадах наукових знань, світогляд ХХст., цинічний).
ФІЛОСОФІЯ, РЕЛІГІЯ, МИСТЕЦТВО - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (і наука) уособлюють здатність розуміти, мистецтво -- здатність переживати дійсність, релігія — здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними початками буття.Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності. Нарешті, філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення. Філософія є насамперед концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.
Які функції у житті людини виконує світогляд? В чому полягає його необхідність
для людини?
Серед функцій філософії найперше значення мають такі:
- світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрун¬тувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
- пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;
- логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;
- соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;
- виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
Чим обумовлена людська потреба в світогляді. Які функції виконує світогляд в житті людини. Чим зумовлену необхідність філософського світогляду?
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова “Людина не повинна так робити”, тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
Поясніть, чому і в якому сенсі світогляд постає загальнолюдським явищем. Назвіть основні складові світогляду.
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині у її нормальному стані; ясно, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює й його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду. Типологія світогляду – це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення. За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності – реалістичний, фантастичний, викривлений та адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей – релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верст суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.
В яких ситуаціях життя людини неодмінно стикається із світоглядними
питаннями? Що це за питання, в чому ви вбачаєте їх важлрївість? Наведіть приклади.
Основні світоглядні питання:
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “людина – світ” постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова “Людина не повинна так робити”, тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.
20 Окресліть основні особливості середньовічної філософії, етапи її розвитку, провідну проблематику, назвіть її представників.
А етапи розвитку середньовічної філософії найчастіше визначають так:
1 етап — апологетика та патристика (II—IX ст.);
2 етап — схоластика та містика (Х—ХУІ ст.);
а) ранні схоластика та містика (Х—ХІ ст.);
б) зрілі схоластика та містика (XII—XIII ст.);
в) пізні схоластика та містика (XIV—XVI ст.). Звернімо увагу на те, що духовні процеси в процесі формування середньовічного суспільства випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку історії.
Юстин, якого прозвали філософом, сформулював у своїх апологіях п'ять аргументів щодо переваг християнства над попередньою язичницькою мудрістю:
• аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття);
• аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження);
• аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти);
• аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення);
• аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула про те, що греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Заповіту). Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов’ї ще й сьогодні.
Другий напрям апологетики – напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125—175), Арнобія (260—327), Тертулліана (160—220), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що порівняно з божественним об'явленням постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно, по-друге, ведуть до розбещеності та гріха, по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329—379), Григорія Богослова (330—389), Григорія Ниського (335—394). У їхніх працях розглянуто широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософії (твір Василія Великого "Коментар на шість днів творіння"), антропології (твір Григорія Ниського "Про впорядкування людини"), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.
Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою "Ареопагітики" (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця, і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин — Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354—430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором. Він розглядав Бога як абсолют, як сукупність усіх можливих досконалостей. Як духовна сутність, що має названі атрибути, Бог є справжнє, вічне та завершене Буття. Саме завдяки тому існують як світ загалом, так і всі окремі речі. Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, і це творення триває вічно саме тому, що можливості Бога у творенні невичерпні. Тому світ змінюється, нове приходить і замінює те, що було. Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог аж ніяк від світу не залежить; його буття ніщо не порушує і не ушкоджує. У цьому сенсі Бог завжди є принципово позасвітовим (трансцендентним), і на нього не можна переносити якості та властивості цього світу. Саме ці характеристики Бога дають змогу зрозуміти його як гаранта безсмертя та спасіння людства.
Охарактеризуйте зміни у світогляді, що відбулись при переході від античності до середньовіччя. Розкрийте зміст основних наголосів середньовічного світобачення.
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.
Античній світогляд
1. Політеїзм (багатобожжя).
2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.
3. Вихідні якості богів: сила, могутність;
4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.
5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей.
6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.
7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.
9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.
10. Панування натуралістичного світосприйняття.
Середньовічний світогляд
1. Монотеїзм (єдинобожжя).
2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).
3. Вихідна якість Бога—любов до людини.
4. Бог творить світ із нічого.
5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.
6. Людина в усьому покла¬дається на віру в Бога.
7. Головне життєве завдання людини - спасіння душі.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє;
зовнішнє радше заважає пра¬вильно зрозуміти внутрішнє.
9. Всі люди є рівними перед Богом.
10. Панування символічного світосприйняття;
Якими були найперші особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії? Яка із цих шкіл видається Вам більш цікавою? Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.
Епікурейство заснував Епікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отриму¬вати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою — досягнення стану “атараксії”).
Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення.
Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму — Плотін (205—270) та Прокл (412—485).
Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.
Окресліть вихідні філософські ідеї Аристотеля. Де і як можна використати вчення Аристотеля про та причини всього сущого?
Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Арістотель прого¬лосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі склада¬ються з матерії і форми. Матерія є пасивним мате¬ріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує “форма всіх форм”, або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.
Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.
Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії, їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.
В чому полягає сенс введення Платоном поняття ідеї? Окресліть основний зміст філософії Платона.
Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
Окресліть вихідні ідеї Сократа, його найперші філософські тези; дайте їх пояснення.
Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.
13 В чому- полягають особливості філософської позиції давньогрецьких софістів? В
якому значеній сьогодні врікористовуються термін "софістика55?
Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.
Які ідеї античної натурфілософії мали особливо важливе значення для розвитку
європейської ріауки та пізнання? Назвіть найбільш відомі школи античної
натурфілософії.
У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності.
Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування — запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.
Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).
Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
Поясніть, в чому полягають найперші функції філософії, розкрийте їх зміст та значення для людини і науки.
Перегляд основних філософських дисциплін, що складають структуру філософського знання, засвідчує нам: філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя.
Серед функцій філософії найперше значення мають такі:
- світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрун¬тувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
- пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;
- логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;
- соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;
- виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
Поясніть теорії у новий час
До вроджених ідей Р.Декарт відносить ідеї Бога, буття, числа, протяжності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості й існування самих понять. Сюди входять і аксіоми логічного судження: "не можна одночасно бути і не бути", "з нічого не буває нічого", "ціле більше від своєї частини", "будь-яка протяжність є подільною", "лінія складається з точок", "у будь-якої речі є причина", "сумнів є актом мислення". Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа).
Англійський філософ Дж.Локк (1632—1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові данні, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, “Tabula rasa” – чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т.ін.), і рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей". Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Цікаво відзначити, що шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання не має дослідного підтвердження). Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей. "Первинні" — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій. Це так звані об'єктивні якості, які притаманні самим речам, вписуються у закони механіки і пояснені через них. Решта якостей, зумовлена відчуттями людини (колір, смак, холод та ін.), є результатом діяльності нашого організму і насправді властивостей речей не передає. Вони "вторинні" і пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому. Тому є певні розбіжності в розумінні "вторинних" якостей кожною людиною. І в такому разі чуттєве знання поза рефлексією є вірогідним, а не достовірним.
Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623—1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина — це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною Блез Паскаль її життєвою опорою може бути лише Бог. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, — це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.
34.Дж.Берклі (1685—1753) стверджував, що не лише “вторинні”, а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. “sensus” — відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза “Esse est percipi” – “Бути – значить бути сприйнятим”. Опоненти Дж.Берклі зауважували, що подібна теза перетворює людське сприйняття на єдине джерело реальності і логічно приводить до “соліпсизму” – позиції, згідно якої існую лише Я один, як продуцент свої відчуттів, а все інше постає лише моїми відчуттями. Проте Дж.Берклі цілком виправдано вказував на те, що про те, чого жодна людина ніколи та ні в який спосіб не сприймала, можна вести розмову лише гіпотетично, вірогідно, і лише факт сприйняття чогось може засвідчити реальність існування. Здавалося б, це ненадійна засада існування, адже людські відчуття та сприйняття нестійки, рухливі, але Берклі цього не заперечував, оскільки вважав, що світ і реальність надійно стабілізовані божественним розумом, який весь час утримує світ у стані актуального буття, а людина, внаслідок її природи та обмеженості, сприймає лише через власні відчуття. Розум, що продукує абстракції, не може бути надійним джерелом знань, оскільки цим абстракціям нічого не відповідає у доступному чуттю реальності. Дж. Берклі визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "я"; коли його сприймає "хтось"; коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
Поясніть, що таке раціоналізм в теорії пізнання епохи Нового часу. Яка течія була
протилежною раціоналізму? Що таке сенсуалізм у теорії пізнання?
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не приносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.
СЕНСУАЛІЗМ (від лат. sensus - сприймання, почуття), направлення в теорії пізнання, згідно якому відчуття, сприймання - основа і головна форма вірогідного пізнання. Протистоїть раціоналізму.
Локку першому вдалося довести, що мислення загального грунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, однак обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, в комбінуванні емпірично створених суджень.
30 Р.Декарт
Р.Декарт (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь – прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки" (4,282).
Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.
Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне. Правило друге вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечне. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший — унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Правило третє скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини" (4,113). Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.
За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.
Ф.Бекон.
Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон. У своїх творах із симптоматичними назвами “Новий Органон” та “Нова Атлантида” він проникливо передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф. Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф.Бекон розрізняв "плодоносне" та "світлоносне" знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання; до цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвтляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні — із соціальною діяльністю людини. Перші — це "ідоли роду", зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття. Людина не може сприймати всього спектру світла, звуку тощо. Мало того, органи відчуттів іноді обманюють людину (наприклад, опустивши олівець у склянку з водою, ми бачимо його "зламаним"). Другий тип людських оман — "ідоли печери", які є результатом обмеженого виховання та освіти індивіда. "Ідоли печери" — це, можна сказати, більш індивідуалізовані "ідоли роду". Третій тип — "ідоли ринку". Це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації. Четвертий вид оман — "ідоли театру", орієнтація на авторитети; це найзгубніший для людей шлях, тому що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує некритично ставитися до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями (звучить дуже сучасно!).
Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, пропонує свій, новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.
Так само треба діяти і в науці:
• не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;
• не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;
• не користуватися тільки тим, що наявне (згадаймо, як Ф.Бекон критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності — емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії)).
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання.
Емпіризм
За умов бурхливого розвитку наукового пізнання методологічним пошукам у філософії Нового часу належало вагоме місце; філософи цієї епохи вважали, що прагнення мати істинні знання можуть бути задоволені лише наукою, а для науки найпершого значення набуває проблема пошуку істинного методу пізнання; у методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм та раціоналізм, які, фактично, окреслювали засади мислення “здорового глузду”.
Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним"( 1,282) і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
Раціоналісти, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки" (4,282
Що таке мислення здорового глузду
індивід спирається тепер на мислення “здорового глузду”, яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти (“Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути”) та ясну, чітку і зрозумілу логіку; ми побачимо далі, що філософи даної епохи зробили багато для обгрунтування мислення “здорового глузду”.
Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей. "Первинні" — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій. Це так звані об'єктивні якості, які притаманні самим речам, вписуються у закони механіки і пояснені через них. Решта якостей, зумовлена відчуттями людини (колір, смак, холод та ін.), є результатом діяльності нашого організму і насправді властивостей речей не передає. Вони "вторинні" і пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому. Тому є певні розбіжності в розумінні "вторинних" якостей кожною людиною. І в такому разі чуттєве знання поза рефлексією є вірогідним, а не достовірним. Неважко побачити, що думки Дж.Локка обертаються навколо все тих же питань – досвіду, дій розуму, джерела знань, тобто в цілому розмова йде про визначення умов отримання виправданих знань та запровадження мислення “здорового глузду”.
Розвиток в епоху нового часу
Вступаючи у Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і по-сьогодні, а деякі з них – майже без змін. Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства. За часом ця епоха охоплює період із ХVІІ ст. по кінець ХІХ ст.; після цього починається період так званої “новітньої історії”, що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною ХІХ ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціально-економічними. А це, у свою чергу, свідчить про творчий характер людського мислення. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин
Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії. По-перше, філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках виходить розроблення правильного методу осягнення істини. По-друге, філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін. По-третє, розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані “філософські системи”, досить типові для даної епохи.
Гуманізм в епосі відродження.
У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265—1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство у вічному бутті. Є й два шляхи, що ведуть до названих блаженств: шлях філософських надбань, на якому людина спирається на свої розумові можливості, і духовний шлях, на якому людину наставляє Святий Дух. Для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Врешті-решт, людські зусилля можуть привести до гармонії її якостей і до наближення людини до Бога, оскільки Бог і є уособленням довершеності й абсолютної гармонії.
Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.
Поджо Браччоліні наголошував на тому, що притаманне природі не можна засуджувати. У земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди; це є природним, а тому необхідним і прекрасним. Лоренцо Валла доводив, що високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним, і що реальне буття належить лише окремим реальним речам, які можна сприймати і якими модна оперувати. Джаноццо Манетті (1396—1459) у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини — пізнавати й діяти.
Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей, на піднесення гідності людини, на прирівняння її у чомусь до Бога. З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.
Епоха відродження
Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.
Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини. Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж - розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.
Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, що реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:
• гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV — середина XV ст.(Данте Аліг’єрі, Петрарка);
• платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.(М.Кузанський, Фічіно);
• натурфілософський період: друга половина XVI — поч. XVII ст.(Да Вінчі, Коперник, Мор, Макіавеллі)
22. Відміність між схоластикою та містикою.
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX—Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формуються і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє дало змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, своєю чергою, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо, глибше вкорінене в людське єство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з'явлення.
Схоласти: Тома Аквінський, Ансельм Кентерберійський Містик:Петро Даміані
45 Фаєрбах
Людвіг Андреас Фейєрбах (1804—1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступів із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки “Думки про смерть та безсмертя”), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837— 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.
У філософії Л.Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній “логізовану теологію”. Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія втілює віковічні людські мрії та ідеали, змальовує досконалий світ і виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання. Звідси випливає висновок філософа: “Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту”.
Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах, усі її сутнісні сили чи властивості: “Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: “У чому полягає мій “метод”? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини”. Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: “У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...”. Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає “не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти”.
На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога — віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне — повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци — не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.
43 – 44 Творчість Гегеля
Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1831) народився у м. Штудгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду. Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція — абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Отже, абсолютна ідей – це є єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб’єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. З такого бачення світобудови випливають найважливіші принципи гегелівської філософії:
—принцип тотожності мислення і буття(все, що є, породжене мисленням і може бути зведеним до нього);
—принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім);
—принцип розвитку.
Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух — це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує). Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя — єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей) постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: “протиріччя є ознакою істини”. Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.
Звичайно, протиріччя постають “душею” всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Згадаємо, що таке бачення засад світу називається діалектикою (див. розділ 3). Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля — як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив учення про протиріччя.
Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії тотожності, відмінності-протилежності та внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці – в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність – це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій – це відмінність, що доходить до ступеню протилежності. Тому, як каже Гегель, абсолютна ідея “відчуджує” сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Гегеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; “природа є зовнішньою самій собі” – улюблене визначення Гегеля. Проте стихія відмінностей в природі не є хаосом, оскільки в її основі лежить логіка, і тому крізь всі відмінності в природних процесах відбувається рух до вищого, тобто до повнішого саморозкриття змісту абсолютної ідеї. На цьому еволюційному шляху природні процеси проходять етапи механічного, фізичного, хімічного, біологічного руху, поки не досягають тої сходинки, де з'являється людський розум як дещо протилежне матерії природи. Розум у процесі пізнання проходить все ті ж стадії еволюції, поки, нарешті, не віднаходить за усіма нашаруваннями природних процесів початковий духовний зміст. Весь грандіозний процес руху абсолютної ідеї знаходить внутрішнє завершення у абсолютному знанні, тобто в синтетичній тотожності ідеї із самою собою, проте із включенням у кінцевий зміст всього, що було набуте на шляху еволюції.
Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл. Ясно, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідей являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби “вкарбований” в усе на зразок своєрідного “генетичного коду” діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження “тріад”: теза – антитеза – синтез і т.д. Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез"). Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом еволюції природи, людської історії та пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе.
Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система складається із праць: "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї – природа – “Філософія природи”; історія суспільства та особа – “Філософія історії”, “Філософія духу”, “Філософія права”; дух (свідомість) – “Наука логіки ”, “Історія філософії”, “Філософія релігії”, “Естетика”.
Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу", то серцевина — у "Науці логіки". Гегель створив принципово нову порівняє з Арістотелевою логіку — логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входить три частини: буття, сутність, поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість — кількість — міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).
Як це слід розуміти? Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення — це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля — це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка “другої рефлексії” є логікою протиріч.
Три частини діалектичної логіки Геґеля стали основою для подальшої інтерпретації (або обґрунтування) трьох законів діалектики. Сам Геґель вважав вислів “закони діалектики” неможливим. На його думку, діалектична логіка — це логіка руху, динаміки, змін. А поняття закону фіксує стале, незмінне в певному співвідношенні. Тому вживання поняття закону діалектичної логіки — це недіалектичне тлумачення діалектики. Геґель позначав зміст основних розділів своєї логіки як “перехід”, “відношення” та “розвиток”. Розглянемо цей зміст, ураховуючи вже поширені уявлення про “закони діалектики”.
У розділі “Буття” ідеться про перехід кількісних змін у якісні. Суть переходу в тому, що до певної межі, котра позначена як “міра”, кількісні зміни не ведуть до зміни якості. Але при вичерпуванні міри найменша зміна кількості веде до зміни якості. У цьому сенсі саме остання крапля (коли вже чаша наповнена) переповнює чашу. Міра постає як єдність певної кількості з певною якістю. Якщо ж ми виходимо за межі міри, починають діяти інші кількісно-якісні характеристики (наприклад, і пара, і рідина залишаються з погляду хіміка водою, лише гідроліз води перетворює її на окремі хімічні елементи, які вже мають свою міру кількості та якості).
Кількість та якість невід'ємні одна від одної у мірі. Тому вони постають як відношення: такі сторони взаємодії, які взаємно заперечують, але й передбачають одна одну. Відношення характеризується як єдність та боротьба протилежностей. Але протилежності лише тоді постають у власній якості, коли набувають характеру граничних меж певного предмета. За межами цього предмета починаються якісь інші. Отже, протилежності постають як заперечення цілості певних предметів, а інші предмети — як заперечення заперечення. За умови, що ці інші предмети виростають із попередніх (як листок із бруньки), заперечення заперечення постає як внутрішній ритм розвитку. Тобто це процес якісних змін через внутрішні протиріччя, які, заперечуючи одна одну, призводять до ствердження нового, яке певною мірою ґрунтується на попередньому, але має і нову якість.
Такий самий підхід Геґель застосував і до розгляду історії світової філософії. Він вважав, що видатні філософські вчення, а також епохи розвитку філософії не відкидають інші вчення та епохи, а доповнюють їх, окреслюючи все ту ж спіраль розвитку. За Геґелем, кожне вчення відкрило і розробило якусь окрему категорію, а загалом вони утворюють вичерпні визначення змісту абсолютної ідеї. Тому, вважав Геґель, його логіка є адекватним виявленням абсолютної ідеї, завершеним знанням. Надалі можуть мінятися лише прояви того самого змісту, але не зміст.
Завдяки діалектичному методу мислення Геґель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.
Хоч Геґель зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:
а) панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;
б) намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;
в) телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.
Але попри все філософія Геґеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв'язків і живих струмів.
42 Нім філос. Після Канта
Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: «Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності».
Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775—1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання.
Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).
Отже, Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення
41 Категоричний імператив
Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724—1804). Кант народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.
По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.
По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтовав з необхідністю.
По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженіші будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширші знання. “Коперніканський переворот” І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.
Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.
Творчість Канта
У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди: Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця цього періоду "Усезагальна природна історія і теорія неба", в якій Кант вважав своїм завданням пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху", з’ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Критичний (70, 80-ті роки XVIII ст.) - дослідження "здібності" розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути... ". Праці "Критика чистого розуму", "Критика практичногно розуму", "Критика здатності судження", у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії: "Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?". Антрополо¬гічний (90-ті роки XVIII ст.): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця "Антропологія з прагматичного погляду", де основним постало питання "Що таке людина ?"
Коперніканський переворот Кант.
До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: “Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого—з експериментами,.. щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання”.
Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності
З8. Німецька класична філософія
Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:
• німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;
• мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;
• вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове трактування).
Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:
- принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.
- принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.
- принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком.
- принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково – до усвідомленого повніше та ін.
Європейське просвітництво.
Ш.Л. Монтеск'є (1689—1755) вважав, що у природі й суспільстві існує усезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади — законодавчої, виконавчої і судової.
Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? — це питання намагався з'ясувати і Ж-Ж.Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. Рівноправ'я порушила приватна власність, яка призвела до розшарування суспільства на багатих і бідних. Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності. Така раціональна теорія "суспільної угоди" для свого часу була прогресивна.
На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694—1778). Він не допускав її критики і в цьому аспекті був противником егалітаризму Ж-Ж.Руссо. На чолі держави, за Вольтером, повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії . Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні" закони, гарантом яких є держава. Раціонально побудоване суспільство, за Вольтером, це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "я" і спільного інтересу.
У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713—1784), а саме: надія на "освіченого монарха", критика деспотичного правління, аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди", висловлював також думки про республіканську форму правління; заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро Грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок — молекул. Причина руху матерії — у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.
Субстанція, атрибут і модус.
Б.Спіноза (1632 – 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. “стояти під…”, “бути в основі”). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі” доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, В своєму основному трактаті під назвою “Етика” Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна – єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі – мислення і протяжність, які тепер, на відміну від міркувань Декарта, постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Б.Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність. До того ж стає зрозумілим, що в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються, а всі речі та явища постають лише різними мірами поєднання – модусами - мислення та протяжності (немає абсолютно матеріального, як і чисто духовного). Людина являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Здавалося б, вона приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість – воля – перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання – інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все “під кутом зору вічності”, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення
49 – 50 Ідеї Нітцше
Постать Фрідріха Ніцше (1844—1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Його праці досить суперечливі і не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" — його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше. Ф.Ніцше високо цінував думку А.Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А.Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову — Всесвіт, природа, почуття та ін., — усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу... вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкидання життя. Усе це є цінності виснажених... "(Ніцше Ф. Воля до влади.— Кн.І; 1,54).
Ф.Ніцше протиставляє силі життя культурні норми й цінності, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, — це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути"(там само.— Кн.2; 11,332).
Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж , що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному — прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом. Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями. Радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі. Радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом. Представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час - М.Горький.
Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства. У неокантіастві найбільш авторитетними були марбурзька і баденська школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассірер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в її конструкціях та інструментах.
Неогеґельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Геґеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Геґеля, у тому числі — зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.
48 Вихідні ідеї Кіркегора
Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен Кіркегор (1813—1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, присвячену дослідженню іронії у Сократа, Кіркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. Кіркегор став одним із найпопулярніших авторів — творців некласичної філософії – значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб’єктивно заглибленим (нагадаю, що Кіркегор є також і класиком датської літератури).
Кіркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.Кіркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини – її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. У пізніх працях Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю – безпорадності, безвиході. Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза Кіркегора: “Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного”. Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв’язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір “Страх і тріпотіння”, у якому Кіркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок “Про можливість телеологічного відхилення етичного”; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За Кіркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей “лицар віри”, який, маючи прямий зв’язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Кіркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.
Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.
Неважко переконатися, що і в Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму. Загалом у філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. Слід визнати, що в їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
47 Шопенгауер
Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788—1860) народився у Данциґу (тепер Ґданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлін¬ському університеті. Його наміри позмагатися з Геґелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширен¬ня. Що ж це були за ідеї?
По-перше, А.Шопенгауер напо¬легливо проводив думку про те, що світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашої свідомості: адже ми можемо говорити лише про те, що ввійшло в контакт із нашим сприйняттям. Слід бути реалістами і визнати: світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Отже, світ є ніщо інше, як наше уявлення про дійсність. Але людське уявлення нестійке, а ми вкладаємо в уявлення про світ дещо стале. Що ж утримує наше уявлення у стані стабільності? За Шопенгауером, — те, що світ водночас постає і як воля. Все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення. Воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання. І оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування. На рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною). Спостерігаючи за боротьбою воль, яка призводить до жахливих і трагічних наслідків, людина впадає у сум і відчай. Єдине, що вона може зробити, — це пригасити своє бажання бути за будь-яку ціну шляхом спирання на людське співчуття; лише воно може реально протистояти волі до буття.
Як бачимо, у міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму (див. розділ 2).
Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен Кіркегор (1813—1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, присвячену дослідженню іронії у Сократа, Кіркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. Кіркегор став одним із найпопулярніших авторів — творців некласичної філософії – значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб’єктивно заглибленим (нагадаю, що Кіркегор є також і класиком датської літератури).
Кіркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.Кіркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини – її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. У пізніх працях Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю – безпорадності, безвиході. Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза Кіркегора: “Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного”. Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв’язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір “Страх і тріпотіння”, у якому Кіркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок “Про можливість телеологічного відхилення етичного”; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За Кіркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей “лицар віри”, який, маючи прямий зв’язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Кіркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.
Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.
Неважко переконатися, що і в Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму. Загалом у філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. Слід визнати, що в їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
46 Класична некласична філософія
У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збагаченою досвідом ХХ ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте – і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою, - одним словом, змужнілою. Навряд чи можна сумніватися у тому, що у ХХІ ст. філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, що запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій. Варто загадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м.Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема – середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчуджених форм сущого, про її принципову безпорадність у зустрічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на пів-кроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіляким викликами долі та обставин життя.
Окресліть основні напрями релігійної філософії XX ст.
У філософії ХХ ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійних світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем – капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філософська концепція неотомізму – оновленої філософії Фоми Аквінського, що у 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обoв’язковим. Визнаними представниками, можна сказати – корифеями неотомізму є французькі філософи Ж.Маритен (1882-1973), Е.Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Фоми та намагалися розвивати їх далі та інтерпретувати. Перш за все представники неотомізму наполягали на тому, що їх філософія являє собою рідкісну для ХХ ст. позицію послідовного реалізму: вони аргументували думку про те, що світ речей нам наданий реально, що він не являє і не може являти собою чогось на зразок марева або кажімості, адже Бог як Творець світу на інтригував і не намагався ввести людину в оману. Отже, світ є першою та справжньою реальністю. Цей світ може засвоюватися практично, у досвіді життя, може осягатися наукою, але ці види його засвоєння не можуть задовольнити людину, оскільки вони або не виходять за межі сприйняття, або зосереджуються на питаннях “Як пізнавати та описувати дійсність?”, залишаючи поза відповіддю основне питання – “Що є світ, що є дійсність, що є буття?”. Саме неспроможність науки дати відповідь на означені найважливіші для людини питання і зумовлюють необхідність звернення до авторитету Святого Письма та божественного об’явлення. Через це, на думку неотомістів, залишається в силі тлумачення Св. Фомою симфонії розуму та віри. Людина здатна пізнавати світ із допомогою науки, але вона також повинні усвідомити це, як божій дар.
Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності ХХ ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.
Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Фомою, нагалошували на необхідності орозумнення волі). Засновником “діалектичної теології” протестантизму вважають німецького філософа К.Барта (1886-1968). Вихідна теза його філософії: Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу. Тому за людиною лишається лише одне – віра: щира, віддана, непохитна. Бог же сам відкриває себе людині та світу тоді, коли вважає це доречним. Такі ж вихідні тези присутні і у філософії П.Тілліха (1886-1965), який, розвиваючи їх, приходив до висновку, що у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням, бо їх єдність постає лише характеристикою Бога. Звідси випливає висновок про те, що фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття; відчуття такої турботи та її свідома реалізація і робить людину релігійною. П.Тілліх вважав, що своє відношення до найпершего, безпідставного та неаналітичного Буття людина виражає у культуротворенні, а вирішальне значення для розвитку культури людства мають “кайроси”- ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині; у “кайросі” ( з д-грецької – “доречно”, “влучно”) відбувається прорив людини до надчасової основи історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії. Р.Бультман (1884-1976) надав ідеям протестантської теології екзистенціальної інтерпретації: на його думку, існування являє собою перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім. Піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка є явищем інтимно-індивідуальним, таким, що не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лише переживатися. Людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис існування і постає справді релігійною безвідносно до того, чи належить вона до якоїсь церковно-релігійної конфесії.
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення "живої етики" (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії (“теос” – бог, “софія” – мудрість) грунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж саме – про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв’язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества.
59 Розкрийте вихідні ідеї представників фрейдизму та неофрейдизму у філософії XX
ст.
Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-і – 30-і роки ХХ ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої “сексуальної революції”. Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку. Вже найкращі учні та послідовники З.Фрейда, зокрема, К.-Г.Юнг (1875-1961), А.Адлер (1870-1937) та Е.Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г.Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття “колективного несвідомого”; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури. Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав “архетипами” (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архепитів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання. А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому – це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства. Е.Фром намагався пов’язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інтсинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.
Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов’язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в який людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.
виродження життя: "До цього часу... вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкидання життя. Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж , що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.
58 Фрейд
Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939). Сам Фрейд розпочинав свою діяльність як лікар, тривалий час він наполягав на тому, що його погляди та ідеї не претендують на статус якоїсь філософії, проте їх світоглядний вплив вніс у це питання свої корективи (пізніше з’ясувалось, що в деяких листах Фрейд все ж наполягав на тому, що він створив саме філософію). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Самий термін “несвідоме” був відомий ще з ХVІ ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Гегель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним. Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, проте невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У класичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найбільша, прихована, але й найпотужніша частина – це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів життя. Ці інстинкти уходять коренями ще в передпсихічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима частина “айсбергу” складається із двох частин: це, по-перше, свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки, та, по-друге, надсвідоме – те, що привнесене у людську свідомість культурними правилами та нормами соціального життя. Несвідоме З.Фрейд називає “Воно”, оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме – “Я”, а надсвідоме – “Над-Я”. Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки з однієї простої причини: його зміст формувався мільярди років, у той час, як свідома частина психіки – лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: “Лібідо” – сексуальний інстинкт, та “Танатос” – інстинкт смерті і руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного. Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон (“табу”): інстинкти вимагають того, що заборонено культурою та нормами соціального життя. Через це людське Я опиняється у ситуації “між молотом та наковальнею”: з одного боку на нього тиснуть страшні за силою та недозволені за прямою реалізацією інстинкти, а з іншого боку – соціально культивовані правила і норми. Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи “розвантаження” психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких “дозволених форм недозволеного”; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми “сублімації” – непрямого вивільнення – енергії несвідомого, наприклад, малювання оголених тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії – шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.
Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-і – 30-і роки ХХ ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширювалось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої “сексуальної революції”. Найважливішим же постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній культурі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентування дії в психіці людини перш за все та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку. Вже найкращі учні та послідовники З.Фрейда, зокрема, К.-Г.Юнг (1875-1961), А.Адлер (1870-1937) та Е.Фром (1900-1980) не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людську здатність творити символи, наділяти їх невимірними глибинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідомого. Такою здатністю К.-Г.Юнг наділяв не індивідуальну психіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття “колективного несвідомого”; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури. Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав “архетипами” (первинними, початковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архепитів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання. А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідомому – це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства. Е.Фром намагався пов’язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інтсинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.
Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов’язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в який людина ХХ ст. себе проявляла та усвідомлювала.
57 Окресліть провідні ідеї філософської антропології у філософії XX ст.
В. Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія ( на відміну від просто антропології – науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об’єкта), інколи – антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію. Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін. Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічну функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософів, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі. Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини. До дисциплін антропологічного напряму сьогодні інколи додають соціобіологію – науку про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людину, на її вихідні властивості було б невиправданим, а тому й не можна сьогодні не враховувати міркувань та результатів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини.
Поясніть зміст поняття "екзистенція" у філософії екзистенціалізму в XX ст. Як
трактували екзистенціалісти поняття свободи?
Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.
За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо (основна праця Ж.П.Сартра – “Буття і ніщо”); поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людині існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі (наприклад, коли починає себе усвідомлювати), тому існування передує сутності, а ось останню, власну сутність, людина створює через свободу та вибір. За Сартром, не існує сили, яка б змусила людину діяти (чи жити) тільки певним чином; у кінцевому підсумку, щоб не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути, куди далі рушити у житті. Смерть Ж.-П.Сартр оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він також вважає її суттєвим чинником життя. Чому люди не реалізують своєї свободи? Є дві цьому причини: 1) страх смерті змушує людину ховатися від неї, живучи “як всі”; 2) свобода вимагає відповідальності, бо коли ти дієш від себе, а не за вказівкою чи не так, як всі, треба мати сміливість взяти на себе відповідальність за всі можливі наслідки таких дій. Слід також додати, що Ж.П.Сартр, окрім того, що він був філософом, був активним громадським діячем (у 1969 р. відвідав СРСР, був у Києві та Львові) та знаменитим письменником – лауреатом Нобілівської премії.
неотомизм
Неотомизм — официальная философия католицизма с 1879, современная версия томизма, который представляет собой христианскую адаптацию философии Аристотеля. Бог воспринимается как первопричина, вещи — как соединение материи и формы, процессы — как переход потенции в актуальность.
Название восходит к имени Фомы Аквинского.
Основные представители — Э. Жильсон и Ж. Маритен
Начало неотомизма датируется появлением энциклики папы Льва XIII "Aesterni Patres" (Вечные отцы), которая была опубликована в 1879 году. В ней философия св. Фомы провозглашалась единственной философской доктриной, соответствующей основам вероучения католической церкви. С этого времени изучение философии св. Фомы Аквинского было введено в качестве обязательного во всех католических учебных заведениях, а также поощрялось и в некатолических университетах. С этого периода и начинается неотомизм - философское течение, пытающееся заново переосмыслить философское наследие св. Фомы, модернизировать его, приспособить к современности.
Главные центры неотомистской философии - римская Академия святого Фомы (основана в 1891 г.) и Лувенский университет в Бельгии, при котором в 1893 году был создан Высший институт философии. Позже возникли католические университеты в Париже, Милане, Мюнхене, Фрейбурге и ряде других европейских городов.
Наиболее значительные представители неотомизма: Ж. Маритен, Э. Жильсон (Франция), М. Грабман, К. Беймкер, И. Де Фриз, И. Лотц, К. Райнер, Г.Фальк (Германия), Д. Мерсье, Д. Нис, Л. Ноэль, М.Де Вульф (Бельгия), А. Джереми, Д. Капело (Италия
Главная составляющая неотомистского учения - это онтология -философская теория бытия. Онтология классического неотомизма исходит из различия бытия "самого по себе" (esse) и "существующего" (ens) - т.е. всего того, что не есть само бытие, но лишь обладает бытием - то, чему присуще бытие. Это различие ведет к своеобразному дуализму бытия и сущего. Бытие - есть то, что существует само по себе или "из самого себя", тогда как сущее - есть лишь нечто, наделенное бытием или приобретшее бытие. Иными словами, различие между бытием и сущим есть различие между нетварным и тварным бытием, между богом и миром. Бог, таким образом - есть чистое бытие, или бытие как таковое. Бытие составляет сущность Бога: Бог есть тот, чья сущность есть само бытие.
Напомним, что сущность (essencia) какой-либо вещи в классической философии - это ее идея, т.е. полная информация о данной вещи. Сущности вещи противопоставляется существование (exsistencia). Для вещей тварного мира сущность и существование не совпадают - из наличия идеи вещи не вытекает с необходимостью, что данная вещь существует в действительности (например, существует идея динозавров, а сами динозавры не существуют). Для Бога же христианская теология постулирует тождество сущности и существования - поскольку Бог существует не случайно, а с необходимостью.
Возможны, однако, две различные интерпретации формулы сущность равна существованию. В традиционной августинианской теологии в этой формуле акцент делается на сущности: сущность Бога такова, что из нее с необходимостью вытекает его существование. Иначе говоря, достаточно лишь образовать верную идею Бога, чтобы признать его существующим (на этом принципе, в частности, строится знаменитое доказательство бытия Бога Ансельма Кентерберийского). Существование Бога, таким образом, нуждается в особых доказательствах, его существование с этой точки зрения самоочевидно.
Святой Фома, а вслед за ним и неотомисты, переворачивает эту формулу (сущность=существованию) и делает акцент на существовании.
Не из сущности Бога вытекает его существование, а, напротив, сущность Бога и есть существование как таковое. Таким образом, сущность здесь есть нечто производное от существования.
Именно эта идея примата существования над сущностью (которую св. Фома заимствовал из философии Аристотеля) и определяет наиболее существенные черты философии томизма и неотомизма.
В частности, из примата существования над сущностью следует невозможность априорных (доопытных) доказательств бытия Бога - бытие Бога невозможно вывести из той или иной идеи Бога. Такие доказательства объявляются нетомистами "ненаучными". Вместе с тем, неотомисты признают, что существование Бога несамоочевидно, и, таким образом, требует доказательства.
Если августинианская теология искала и находила Бога в глубинах человеческой души (Бог, согласно св. Августину, обнаруживает себя прямо и непосредственно в душе человека - это самораскрытие Бога в душе и есть содержание религиозного опыта), то томистская теология пытается обосновать существование Бога косвенным образом - исходя из анализа тварного мира.
Исследуя тварный мир, мы с необходимостью индуктивно восходим от него к его первопричине - Богу. Бог по отношению к миру выступает как первопричина (Творец), перводвигатель, эталон совершенства, цель, к которой устремлен мир в его развитии. Бог также, есть сила, правящая миром, благодаря которой мир являет нам свое совершенство и гармонию.
Тождество в Боге сущности и существования интерпретируется неотомистами как всеполнота божественного бытия. Поскольку Бог и есть бытие как таковое, он не есть какое-либо конкретное, определенное бытие. Он есть "все", то есть завершенное, полное бытие, в котором все помышленное уже осуществлено, существует в действительности.
Сущность же трактуется как "ограничение" бытия, то есть это не бытие как таковое, а "именно это", вполне конкретное, определенное, ограниченное бытие. На основе сущностей (аристотелевских "форм") создаются Богом все земные вещи, включая и человека. Следовательно, всякая вещь - есть ограниченное подобие Бога. Отсюда вытекает возможность познания Бога "по аналогии" с миром тварного бытия.
Философия, таким образом, не только может и должна доказывать существование Бога, но и, исследуя частичные подобия Бога в тварном мире, может также познавать отчасти и божественную сущность. Однако такое познание неизбежно ограничено - конечный ум человека не в состоянии охватить бесконечной полноты божественного бытия, поэтому метод положительного богопознания (по аналогии с тварным миром) должен быть дополнен методом отрицательного богословия. В последнем случае особо подчеркивается принципиальное отличие Бога и мира, невыразимость божественного в терминах человеческого языка, формах человеческого мышления. Мышление человека предназначено лишь для познания конечных вещей - вполне определенного бытия (сущности), но не способно постичь бытие как таковое - во всей его полноте.
Такова, в общих чертах, онтология неотомизма.
Наиболее интересная особенность современной католической философии - это устойчивый интерес к современной науке. Этим католицизм отличается от всех прочих христианских конфессий. Если с точки зрения теолога-неотомиста Бог может быть познан лишь через посредство его творений, то отсюда следует, что всякое научное знание о тварном мире может быть полезно и даже необходимо в деле богопознания.
Отсюда и проистекают постоянные попытки католических теологов использовать достижения современной науки для подтверждения основных положений католического вероучения.
Так, например, факт "расширяющейся Вселенной" приводит современных физиков и космологов к теории "Большого взрыва", согласно которой наша Вселенная возникла "из ничего" (из физического вакуума) около 15 миллиардов лет тому назад.
Эту теорию неотомисты рассматривают как научное подтверждение христианского догмата о сотворении Богом мира "из ничего" в некоторый отдаленный момент прошлого. Таким образом, и современная наука, и христианское вероучение говорят о том, что мир возник из "ничего", что он конечен во времени и пространстве.
Сам акт зарождения мира необъясним с точки зрения законов физики - нет такой физической силы, которая была бы способна породить такое событие, как "Большой взрыв". Таким образом, создание Вселенной выглядит как нечто сверхъестественное, как космическое "чудо".
Усматриваются и другие параллели между традиционной томистской картиной мира и современной наукой. Важное место в томистской онтологии играет заимствование у платоников учение о времени и вечности. Св. Фома мыслил время в духе Платона как "подвижный образ Вечности". Соответственно, Вечность - рассматривается как "неподвижный прообраз времени" - то есть как чистая временная протяженность, лишенная становления, лишенная расчлененности на прошлое, настоящее и будущее. Это как бы бесконечно растянутое в сторону прошлого и будущего настоящее - "остановившееся ныне" - как определял его св.Фома.
Но такого же рода "пространственноподобное", лишенное становления время мы находим в современной физике - а именно, в теории относительности. Поскольку согласно теории относительности пространственно-временной континуум невозможно однозначным образом разделить на временной и пространственный континуумы, - мы вынуждены здесь "мыслить" время как нечто подобное пространству - то есть как нечто уже ставшее, законченное, лишенное движения и становления. Иными словами, пространственно-временной континуум Эйнштейна-Минковского оказывается вполне аналогичным той самой Вечности, о которой писал Аквинат. Это обстоятельство и подчеркивается современными неотомистами.
Одной из главных и постоянных мишеней критики неотомистов является дарвиновская эволюционная теория. И эта критика, надо признать, весьма солидно научно аргументирована. Следует признать, что за все те сто сорок лет, которые прошли со времени первого издания "Происхождения видов", так и не удалось собрать достаточно научных данных, подтверждающих существование дарвиновского механизма эволюции. До сих пор не найдены те самые предсказанные Дарвином "переходные формы", которые могли бы связать существующие виды животных и растений между собой и тем самым показать, каким образом одни виды возникают из других. (А этих переходных форм, по теории Дарвина, должно существовать огромное множество - и, таким образом, они должны постоянно встречаться среди окаменелостей).
Результаты палеонтологических исследований показывают, что виды животных и растений хотя и возникли не одновременно, но тем не менее, каждый вид возникает как нечто уже законченное, полностью сформированное и далее практически не претерпевает каких-либо существенных изменений.
Весьма сомнительной в настоящее время представляется и концепция "животных предков" человека. Исследования показывают, что человек вполне современного вида сосуществовал почти со всеми его предполагаемыми "предками" и, таким образом, не мог от них "произойти". Эти "предки" оказываются либо вымершими породами обезьян, либо вымершими человеческими расами - они либо весьма существенным образом отличаются от человека, либо эти различия не превышают той разницы, которая существует между современными человеческими расами.
Потерпели также провал все попытки получить один вид животных или растений из другого вида посредством искусственного отбора и стимуляции мутагенеза. Мутации приводят лишь к рождению уродов. Они не способны создавать новый генетический материал, необходимый для создания нового вида. Искусственный отбор (который послужил для Дарвина моделью естественного отбора) способен на практике лишь порождать породы внутри одного и того же вида, но никогда не выводят за рамки этого исходного вида, то есть не возникают такие вариации, которые бы не скрещивались с исходным видом и давали бы жизнеспособное потомство.
Невозможно с точки зрения естественного отбора объяснить механизм постепенного эволюционного происхождения таких сложных органов, как глаз или система эхолокации у летучих мышей, так как в "недоразвитом" состоянии эти органы нормально функционировать не могут и не могут дать организму каких-либо преимуществ в борьбе за существование.
Также нет никаких доказательств, что живое могло самопроизвольно, путем случайного комбинирования молекул, возникнуть из неживого. Исследования показывают, что клетка даже простейшего одноклеточного организма - столь сложная конструкция, что возникнуть чисто случайно даже за миллиарды лет в самых благоприятных условиях она не могла. Более того, как показывают подсчеты, случайным образом не могут возникнуть даже отдельные белковые молекулы.
Так, белковая молекула, состоящая из 228 аминокислот 12 видов -может существовать в 10 в 300 степени различных модификациях, из которых только одна может служить в качестве строительного материала живого организма. Таким образом, вероятность случайного возникновения такой молекулы даже при самых благоприятных условиях составляет 1/10 в 300 степени. Отметим, что если вероятность меньше, чем 1/10 в 50 степени, то она считается практически нулевой.
Подводя итог этим исследованиям, Мак-Уильяме пишет в "Католической энциклопедии": "Нет и тени доказательства происхождения живого из неживого, как и животной жизни из растительной жизни, как и человеческого организма из низших животных. Стало быть, необходимо прийти к разумному выводу о воздействии Творца, по крайней мере, на каждой из этих ступеней" (цит. по Гараджа В.И. Неотомизм. Разум. Наука. М., 1969. С.209).
неотомизм 2
философская школа в католицизме, исходящая из учения Фомы Аквинского (См. Фома Аквинский) и являющаяся современным этапом в развитии Томизма. С 1879 Н. получил официальное признание Ватикана. Распространён в Италии, Испании, Франции, Бельгии, ФРГ, США и странах Латинской Америки. Наиболее известные представители Н. — Э. Жильсон (См. Жильсон), Ж. Маритен, А. Сертийанж (Франция), В. Бруггер, А. Демпф, И. Лоц, М. Грабман, И. де Фриз (ФРГ), А. Дондейн, Л. де Реймекер, Ф. ван Стенберген (Бельгия), У. Падовани, Ф. Ольджати, К. Фабро (Италия).
Решающий стимул к развитию Н. был дан энцикликой папы Льва XIII «Aeterni patris» (4 августа 1879), в которой определялись принципы реставрации томизма. В первый период развития Н. усилия его последователей были направлены главным образом на систематическое изложение учения. Были созданы центры по разработке и пропаганде Н., среди них — Высший институт философии при Лувенском университете (Бельгия), Академия св. Фомы в Ватикане, Парижский католический институт, Католический университет в Милане и др. В 20-е и 30-е гг. 20 в. активно разрабатываются проблемы неотомистской метафизики, теории познания, натурфилософии. После 2-й мировой войны 1939—45 Н. становится одним из наиболее влиятельных течений в современной буржуазной философии, располагающим многочисленными институтами, издательствами, журналами. Наряду с традиционными центрами Н. складываются новые — в ФРГ, США и Канаде.
Н. резко противостоит как материализму, так и субъективному идеализму. Он претендует на универсализм, объединение в целостном синтезе веры и разума, умозрения и эмпирии, созерцательности и практицизма, индивидуализма и «соборности». Это объединение осуществляется в Н. на жестко фиксированной догматической основе, определяемой непререкаемостью и общеобязательностью для философии божественного откровения; неотомистская философия является «служанкой богословия». Основная задача философии усматривается в рациональном раскрытии и оправдании истин теологии. В соответствии с этим мир предстаёт в Н. как сотворённый богом и иерархически расчленённый на ряд ступеней, соотношение между которыми описывается на основе преобразованных Фомой аристотелианских моделей.
В рамках томистской классификации форм знания выделяется метафизика, понимаемая как «первая философия». Объектом её и основным принципом неотомисты считают чистое бытие (esse), которое отличается от сущего (ens): метафизика имеет дело с бесконечным, трансцендентным, умопостигаемым бытием, которое свободно от всех признаков конечных, познаваемых в опыте вещей. Сознавая, что из понятия чистого бытия невозможно вывести какое-либо содержательное представление о бытии и его законах и что необходимо для метафизики устранить разрыв между конечным и бесконечным, имманентным и трансцендентным бытием, в последнем счёте — между богом и сотворённым им миром, неотомисты пытаются найти выход из этого противоречия в постулировании так называемых трансцендентальных понятий («единство», «истина», «благо», «прекрасное»), которые полагаются вместе с бытием и, в отличие от категориальных определений, не связаны с опытом. Другой формой устранения этого противоречия выступает в Н. учение об «аналогии сущего» (или «аналогии бытия»), обосновывающее возможность познания бытия бога из бытия мира, несмотря на принципиальное различие их природ (путём аналогии).
В основе онтологии Н. — учение о потенции и акте, согласно которому процессы «возникновения» тех или иных вещей или явлений трактуются как осуществление, актуализация потенций. Поскольку потенция рассматривается как чисто абстрактная возможность, бытие любой конечной вещи с точки зрения Н. может быть понято лишь как «участие» в бесконечном бытии бога, который является актуальным началом всего сущего.
Натурфилософия Н. имеет своим предметом телесный мир — чувственное и изменчивое бытие. Основу натурфилософии составляет гилеморфизм — восходящее к аристотелизму учение о материи и форме, согласно которому материя является чисто пассивным началом и приобретает определённый вид благодаря нематериальной форме, формы, актуализируя косную материю, создают всё многообразие материальных способов и видов бытия — от неорганического мира до высшей ступени природного бытия — человека, формой и сущностью которого является нематериальная и потому бессмертная душа. Высшая форма (форма форм), согласно Н., не связана с материей. Она создаёт и «первичную материю», и всё конкретное многообразие форм. Этой высшей формой является Бог.
Расчленяя бытие на природное, или естественное, интенциональное и идеальное, или логическое, неотомисты утверждают, что субстанция, всеобщее бытие, имеет разумную природу и может быть постигнута разумом. Смысл и назначение человеческого познания — обнаружить трансцендентное в чувственно воспринимаемом. В отличие от сущности, существование всегда индивидуально, а индивидуальное не может быть предметом логического, рационального познания. Границей научного познания Н. объявляет вопросы о «сущности бытия», которые относит к сфере философии и теологии. Наука постигает «вторичные причины» и раскрывает лишь последовательность и внешнюю связь событий, тогда как «конечные причины» всего существующего относятся к сверхъестественному порядку бытия, т. е. к богу. Человеческий интеллект, чтобы быть истинным, должен сообразовываться с божественным интеллектом.
Личность в Н. есть незыблемая и самодеятельная духовная субстанция. Атрибуты личности — свобода, самосознание, способность проявления в духовном акте, творческие возможности — получают, однако, своё ценностное подтверждение лишь в соотнесении с Богом.
Человеческое общество в социально-политической философии Н. понимается как «естественное общество»; его основные формы — семья, община, профессия, родина, государство. Частная собственность отождествляется в Н. с собственностью вообще, т. е. с присвоением человеком предметов природы. Различие между классами выводится из разделения труда и представляется в основе своей различием между профессиями. Согласно Н., существуют три типа отношений личности к обществу, связанных с социальной организацией: индивидуализм, коллективизм и солидаризм. Отвергая индивидуализм и коллективизм как ложные крайности, Н. пропагандирует так называемый солидаризм, обосновываемый принципом «христианской любви к ближнему». На практике это выливается в проповедь «социального мира» между классами.
Неотомисты активно выступают против диалектического и исторического материализма, издают огромное количество «критических» опусов, полемизирующих с философией марксизма; выпущены специальные учебники по «опровержению» диалектического материализма. «Исследовательскими» центрами борьбы против марксистской философии являются «Русский институт» в Ватикане и «Институт Восточной Европы» во Фрейбурге (Швейцария), издающий специальный квартальный журнал «Studies in Soviet Thought».
После 2-го Ватиканского собора (1962—65), осуществившего перестройку католической церкви, её «модернизацию», Н. испытывает всё большее влияние феноменологии, экзистенциализма, персонализма, эволюционно-спиритуалистического учения П. Тейяра де Шардена (Франция) и др.
жильсон
При работе над диссертацией «Свобода у Декарта и богословие» в 1913 году Жильсон открыл для себя философию Фомы Аквинского и пришёл к выводу, что картезианская мысль гораздо сильнее зависит от своих схоластических истоков (схоластика), чем это думал Декарт. Жильсону принадлежит открытие оригинальности философии бытия у Фомы Аквинского по сравнению со всей предшествующей философией, включая аристотелевскую. Согласно Жильсону, эта оригинальность состоит в различении сущности и существования и в признании онтологического (онтология) примата существования, которое относится к сущности, как акт к потенции. В то время как Платон и Аристотель, а также многие философы Нового времени (например, Гегель) рассматривают лишь сущности, а представители современного экзистенциализма сосредотачиваются на существовании, оставляя без внимания сущность, подход Фомы Аквинского предоставляет возможность осмыслить и сущность, и существование, и их несводимость друг к другу. По мнению Жильсона, эта оригинальности была незамечена даже томистами Нового времени. Сам Жильсон впервые заявил об этом лишь в 4 издании своей книги «Le thomisme» («Томизм»), вышедшей в 1941 году. Жильсон учил, что любое понятие касается лишь сущности, поэтому не может существовать понятия бытия: бытие познаётся, когда мы переходим от понятия какой-либо вещи к суждению о существовании этой вещи. Поэтому не существует непосредственного познания бытия. В этом Жильсон расходился с Маритеном, который считал, что бытие мы познаем с помощью особой интеллектуальной интуиции. Жильсон полемизировал с так называемым критическим реализмом, который разрабатывали томисты из Лувенского католического университета, которые пытались обосновать томистскую метафизику, исходя из гносеологического анализа. С точки зрения Жильсона, не гносеология должна обосновывать метафизику, а наоборот, так как попытки гносеологического обоснования метафизики не могут выйти за пределы понятия, то есть сущности, к реальному существованию. По мнению Жильсона, содержание христианской философии, в отличие от богословия, — не revelata (истины, постижение которых невозможно без Откровения), а revelabilia (истины, которые, будучи основаны на естественном разуме, исторически были углублены и сохранены благодаря Откровению). Согласно Жильсону, такими истинами христианской философии являются, например, существование Бога, свобода божественного и человеческого действия.
маритен
Социальные идеи Жака Маритена направлены на решение проблем современности в христианском ключе. «Выход из ситуации кризиса современной ему эпохи виделся Маритену в утверждении „теоцентрического гуманизма“, „персоналистической демократии“, христианизации всех областей духовной культуры и экуменическом сближении религий». В работе «Сумерки цивилизации» Маритен описывает становление гуманистических идей, и ошибки, приведшие к их вырождению. Гуманизм понимается мыслителем как развитие всех возможностей человека, раскрытие его первоначального величия. Но гуманизму, начиная с античности, свойственен порок замыкания человека на самом себе. Именно в изоляции человеческой природы от Высшего существа, согласно Маритену, коренятся проблемы современного человечества. В отсутствие Бога, человек теряет и свою душу, что приводит к появлению таких теорий отчаяния и абсурда как философия Ницше или экзистенциализм. Две крайности представляют марксизм, полностью замкнувшийся в своем рационализме, и христианский гуманизм, изолировавший разум на поисках «Града человека-бога вместо обращения к идеалу Града личности, сотворенной по образу Божию». Духовное преобразование и обновление цивилизации Маритен связывал с выдвигаемым им проектом «интегрального гуманизма», преодолевающего отпадение человека от Бога через восстановление трансцендентных оснований человеческой жизни. В такой новой цивилизации христианская вера будет сочетаться с секулярными институтами. Источником суверенитета государства будет Бог, главными целями государства станут социальные, и христианские идеалы станут для социальной политики государства каноном. В такой христиански инспирированной демократии религия будет регулировать на высшем уровне отношения между индивидами, и человеческая свобода будет развиваться. Фашизм и коммунизм искореняли такую свободу, а либерализм, поощряющий эгоизм и индивидуализм, противоречит христианским нормам. Интегральный же гуманизм рассматривает человека как единство божественного и человеческого начал. Маритен не считает свою концепцию, в отличие от марксистского гуманизма, утопичной. Социалистический гуманизм абсолютизирует коллективное начало, либеральный — индивидуальное, а интегральный гуманизм придерживается золотой середины, сочетая обновление с сохранением традиционных ценностей.
Соблюдение трех основных принципов интегрального гуманизма — утверждение ценностей личности, совместное существование людей в стремлении к общественному благу, а также христианско-теистическая направленность, ведущая к экуменическому сближению верующих, с точки зрения Маритена, приведет к существованию общества, в котором наиболее полно смогут раскрываться способности личности, а также будет воплощаться человеческая свобода.
Чтобы охарактеризовать значение интегрального гуманизма Маритена для развития католической церкви в XX веке, достаточно упомянуть, что в 1967 г. в энциклике «О прогрессе народов» («Populorum progressio») Павел VI писал о стремлении католической церкви к реализации идеала «интегрального гуманизма».
Исторические типы мировоззрения. Генезис философии.Особенности развития
философской мысли на Западе и на Восотоке.
Мировоззрение. На любой стадии человек (общество) имеет вполне определенное
мировоззрение, т.е. систему знаний, идей на мир и место в нем человека, на
отношение человека к окружающей действительности и самому себе. Кроме того
мировоззрение включает в себя основные жизненные позиции людей, их убеждение
идеалы. Основные проблемы мировоззрения, являются вопросы: О происхо-ждении
мира, человека, общества, тайны рождения и смерти, смысл жизни и.т.д. Под
мировоззрением следует понимать не все знания человека о мире, а лишь знания
фундаментальные - предельно общие. Исторические типы мировоззрения. Житейское
(обыденное); мифологическое, религиозное; научное, фило-софское
В отличие от философии Запада философия Востока сконцентрировала свое внимание
на проблеме человека, в то время как философия Запада является многопроблемной:
она исследует натурфилософские, онтологические, гносеологические,
методологические, эстетические, логические, этические, политиче-ские, правовые
проблемы.
Восточная философия развивается в тесном взаимодействии с религией: зачастую
одно и то же философское течение предстает и как собственно философия, и как
религия. Пример тому брахманизм, индуизм, буддизм, конфуцианство. Западная же
философия более привержена научной методологии и отмежевывается от религии.
Философские учения Запада в эпоху древнего мира не превратились ни в одну из
мировых или хотя бы распространенных в Древней Греции и Риме религий. Более
того, в западной античной философии, прежде всего в сочинениях Демокрита,
Эпикура, Лукреция Кара и других философов, довольно сильна атеистическая
тенденция.
Подводя итог рассмотрению философии древнего мира, следует сказать, что она
является «душой» его культуры, во многом определяет лицо духовной цивилизации
Запада и Востока. Дело в том, что философия охватила все духовные ценности
древнего мира: искусство и религию, этику и эстетическую мысль, право и
политику, педагогику и науку.
Философия Древней Индии: основные школы (общая характеристика).
Главное отличие древнеиндийской философии и мировоззрения от Западной философии
в том, что она направлена на самосовершенствование человека (его внутреннего
мира), тогда как Западная философия – на изменение внешних условий существования
человека (через познание мира).
Главные учения:
- брахманизм
- джайнизм
- буддизм
- индуизм (веданта, йога)
- чарвака (материалисты)
1. Брахманизм
– главное учение индийской философии.
Основано на учении брахманов (жрецов), учивших по Ведам (собрание древних
священных книг и гимнов в честь богов – подобие Библии).
Философская часть Вед – Упанишады (сидеть рядом с учителем). Главное внимание в
них к человеку, к его нравственному совершен-ствованию (например, вопросы «Кто
мы?», «Откуда мы пришли?», «Куда мы идем?»).
В мире - два духовных начала (Брахман и Атман):
Брахман – универсальная, безличная мировая душа, основа бытия, объективное
духовное начало, из которого возникает весь мир с его элементами;
Атман – индивидуальная душа человека («Я»), субъективное духовное начало.
Они противоположны друг другу (как объект и субъект) и одновременно тождественны
(слитны, едины) на высшем уровне развития субъективного «Я».
В этом диалектическая взаимосвязь, единство (тождество) мира и отдельного
человека («Я»).
Сансар (круговорот жизни) - человеческая жизнь бесконечно перерождается и новое
рождение индивида обуславливается (определяется) законом Кармы (закон воздаяния
за содеянное).
Будущее человека (его новое состояние и сословие (варна) определяется его
поступками в прошлых жизнях. При плохих поступках он не только переходит в более
низшую касту, но его душа может переселиться даже в животного. То есть, судьба
человека зависит от его поведения. Это обычный для людей путь – «путь отцов»
(питръяна).
В.Высоцкий: «Кто верит в Магомета…».
Другой путь – истинный, это «путь Богов» (деваяна). Это достигается при помощи
постоянного нравственного совершенствования, освобождения от страстей (мокша),
аскетизма, осознании своего тождества с миром.
При этом душа человека (Атман) освобождается от бесконечного перерождения
(сансары), сливается с Брахманом и остается в нем навсегда, освобождаясь от
влияния Кармы (воздаяния).
Выводы: Жизнь человека есть бесконечная цепь перерождений, а истинная цель -
выйти из этой цепи (покинуть сансару), т.е. избавиться от земной жизни.
Поэтому человек должен быть нацелен на внутреннее самосовершенствование, а не на
изменение внешних условиях – природы и общества.
Поиск истины осуществляется не теоретическим познанием мира (эмпирическим или
рациональным), как в европейской философии, а нравственным совершенствованием
человека через аскетизм (воздержание, отказ от жизненных благ).
2. Джайнизм– 6 век до н.э. Основатель - Махавира Вардхамана (599-527 гг. до н.
э.)
Это учение о бытии личности.
Личность дуалистична и состоит из 2 частей: души и тела, которые связаны между
собою кармой (тонкой духовной материей, в отличие от кармы в брахманизме,
понимаемой как закон воздаяния). Душа, связанная кармой, постоянно странствует
и перерождается.
Два уровня существования:
А) Несовершенный: душа соединена с материей (телом) и страдает;
Б) Совершенный: душа освобождается от кармы и тела и находится в состоянии
нирваны блажен-ства.
Нирвана достигается праведной жизнью человека – аскетизмом (отстранение от
богатства, суеты, страстей, уважение ко всем живым существам). Лишь аскетизм
освобождает душу и прекращает ее перерождения.
Освобождение от кармы носит индивидуальный характер.
3. Индуизм Состоит из 6 систем (в т.ч. веданта, йога).
Всех их объединяет поиск путей искупления и выхода из круговорота сансары
(перерождения) и кармы.
1) Веданта – важнейшая система и философская основа индуизма.
Выход из бесконечного круговорота сансары (перерождения души) возможен только
путем познания истины о том, что подлинный, реальный мир – это абсолютный
духовный мир (Брахман) с которым соединяется душа (Атман), а не окружающий нас
материальный мир.
Главный путь к достижению этого знания (истины) – соблюдение нравственных норм и
медитация (интенсивное размышление над проблемами Вед).
2) Йога (напряжение, глубокое размышление, созерцание) – школа практического
психологического обучения человека.
Правила психической тренировки (включают последовательные ступени):
- самонаблюдение
- овладение дыханием при определенных позах тела
- изоляция чувств от внешних воздействий
- концентрация мысли
- медитация
- состояние отторжения души от дела.
На последней ступени душа освобождается от тела, от перерождения (сансары) и
кармы.
Йога направлена на формирование высоконравст-венной личности.
4. Буддизм
Возник в VI веке до н.э. Основатель - индийский принц Сиддхартха Гаутама (Будда
– просветленный, пробужденный).
Главный вопрос – бытие личности.
В основе буддизма «четыре благородные исти-ны»:
1. Существование человека связано со страданием.
2. Причиной страданий - жажда (стремление к жизни), ведущая через радости и
страсти к бесконечным перерождениям.
3. Освободиться от страдания (и перерождений) возможно только устранив ее
причину - жажду.
4. Для этого необходимо погасить желания путем отрешения от мирской суеты и
забот и погружением в медитацию.
Медитация (лат. медитацио – сосредоточенное размышление) – углубленная
сосредоточенность и отрешение от внешних объектов и внутренних переживаний.
В результате достигается состояние нирваны – высшее блаженство в виде
отрешенности от жизненных забот и желаний. При этом человек освобождается от
перерождений и сливается с Богом.
Главный принцип буддизма – терпимость (толерантность) – не причинение вреда
окружаю-щим
5. Чарвака– материалистическое учение (по имени ее основателя - Чарваки).
Отрицает идеалистическое учение Брахманизма (учение о Брахмане, Атмане, сансаре
и карме).
Основой всего сущего является материя в виде четырех первоэлементов: земля,
вода, огонь и воздух. Жизнь и сознание – производные от них.
Познание мира – только на основе чувственного восприятия (сенсуализма). А т.к.
чувства у каждого индивидуальны, то и нравственные нормы и истина у каждого
свои. Отрицание роли разума, интеллекта в познании.
Никакого Бога и потустороннего мира нет, а есть только мир настоящий. Поэтому
надо наслаждаться жизнью (гедонизм – греч. Гедоне - наслаждение) и брать от нее
все, не обращая внимания на нравственные нормы.
Философия марксизма
Марксистская философия была создана совместно двумя немецкими учеными Карлом Марксом (1818 – 1883) и Фридрихом Энгельсом (1820 – 1895) во второй половине XIX в. и является составной частью более широкого учения – марксизма, который наряду с философией включает в себя экономику (политэкономию) и социально-политическую проблематику (научный коммунизм).
Актуальной задачей для сегодняшнего марксизма является освобождение от догм и приспособление к современной эпохе, учет результатов научно-технической революции и реальности постиндустриального общества.
Возникновению марксизма и марксистской философии способствовали:
-предшествующая материалистическая философия
-бурный рост открытий в науке и технике
-крушение идеалов Великой французской революции
-нарастание социально-классовых противоречий и конфликтов
-ризис традиционных буржуазных ценностей
Главными произведениями основателей марксизма являются:
«Тезисы о Фейербахе» К. Маркса;
«Капитал» К. Маркса;
«Экономическо-философские рукописи 1844 г.» К. Маркса;
«Манифест Коммунистической партии» К. Маркса и Ф. Энгельса;
«Святое семейство» и «Немецкая идеология» К. Маркса и Ф. Энгельса;
«Диалектика природы» Ф. Энгельса;
«Анти-Дюринг» Ф. Энгельса;
«Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека» Ф. Энгельса;
«Происхождение семьи, частной собственности и государства» Ф. Энгельса.
Диалектический и исторический материализм – основные направления марксистской философии.
Диалектический материализм.
В основу диалектического материализма Маркса и Энгельса была положена диалектика Гегеля, но на совершенно иных, материалистических (а не идеалистических) принципах. По выражению Энгельса, диалектика Гегеля была поставлена марксистами с «головы на ноги». Можно выделить следующие основные положения диалектического материализма:
основной вопрос философии решается в пользу бытия (бытие определяет сознание);
сознание понимается не как самостоятельная сущность, а как свойство материи отражать саму себя;
материя находится в постоянном движении и развитии;
Бога нет, Он является идеальным образом, плодом человеческой фантазии для объяснения явлений, непонятных человечеству, и дает человечеству (особенно его невежественной части) утешение и надежду; Бог не оказывает никакого влияния на окружающую действительность;
материя вечна и бесконечна, периодически принимает новые формы своего существования;
важным фактором развития является практика – преобразование человеком окружающей действительности и приобретение человеком самого человека;
развитие происходит по законам диалектики – единства и борьбы противоположностей, перехода количества в качество, отрицания отрицания.
марксизм,Материалистическое понимание истории. Общественно-экономические формации.
Философским новаторством К. Маркса и Ф. Энгельса стало материалистическое понимание истории (исторической материализм). Суть исторического материализма в следующем:
на каждом этапе общественного развития люди для обеспечения своей жизнедеятельности вступают в особые, объективные, не зависящие от их воли производственные отношения (продажа собственного труда, материальное производство, распределение);
производственные отношения, уровень производительных сил образуют экономическую систему, которая является базисом для институтов государства и общества, общественных отношений;
указанные государственные и общественные институты, общественные отношения выступают в качестве надстройки по отношению к экономическому базису;
базис и надстройка взаимно влияют друг на друга;
в зависимости от уровня развития производительных сил и производственных отношений, определенного типа базиса и надстройки выделяются общественно-экономические формации – первобытнообщинный строй (низкий уровень производственных сил и производственных отношений, зачатки общества); рабовладельческое общество (экономика основана на рабстве); азиатский способ производства – особая общественно-экономическая формация, экономика которой основана на массовом, коллективном, жестко управляемом государством труде свободных людей – земледельцев в долинах крупных рек (Древний Египет, Месопотамия, Китай); феодализм (экономика основана на крупной земельной собственности и труде зависимых крестьян); капитализм (промышленное производство, основанное на труде свободных, но не являющихся собственниками средств производства наемных рабочих); социалистическое (коммунистическое) общество – общество будущего, основанное на свободном труде равных людей при государственной (общественной) собственности на средства производства;
рост уровня производственных сил приводит к изменению производственных отношений и смене общественно-экономических формаций и общественно-политического строя;
уровень экономики, материальное производство, производственные отношения определяют судьбу государства и общества, ход истории.
марксизм, Экономическое направление марксистской философии.
Также Марксом и Энгельсом выделяются и разрабатываются следующие понятия:
средства производства;
отчуждение;
прибавочная стоимость;
эксплуатация человека человеком.
Средства производства – уникальный товар, функция труда высшего уровня, позволяющие производить новый товар. Для производства нового товара помимо средств производства необходима сила, обслуживающая их, - так называемая «рабочая сила».
В ходе эволюции капитализма происходит процесс отчуждения основной работающей массы от средств производства и, следовательно, от результатов труда. Основной товар – средства производства – сосредоточиваются в руках немногих собственников, а основная масса трудящихся, не имеющая средств производства и самостоятельных источников заработка, в целях обеспечения своих насущных потребностей вынуждена обращаться к собственникам средств производства в качестве наемной рабочей силы за заработную плату.
Стоимость производственного наемной рабочей силой продукта выше стоимости их труда (в виде зарплаты), разница между ними, по Марксу, является прибавочной стоимостью, часть которой идет в карман капиталисту, а часть вкладывается в новые средства производства для получения в будущем еще большей прибавочной стоимости.
Выход из данного положения основоположники марксистской философии видели в установлении новых, социалистических (коммунистических) общественно-экономических отношений, при которых:
будет ликвидирована частная собственность на средства производства;
будет ликвидирована эксплуатация человека человеком и присвоение результатов чужого труда (прибавочного продукта) узкой группой лиц;
частная собственность на средства производства будет замена общественной (государственной);
производственный продукт, результаты труда будут делиться между всеми членами общества благодаря справедливому распределению.
Георг Фридрих Гегель (1770-1831 гг. )
Один из самых известных философов мировой философии, с его именем связан наивысший пик рационализма. Гегель был домашним учителем, закончил университет, был женат, умер во время эпидемии холеры. Многое взял у предшественников, но все переработал.
“Философия - это эпоха схваченная в мысли” Философию называл совой Минервы, был философом энциклопедистом. Издал энциклопедию философских наук. Создал всеобъемлющую философскую систему.
Его позиция: Абсолютный идеализм это возведенный в крайнюю степень объективный идеализм. Осуждал субъективистов: Канта, Фихте.
Гегель - в высшей степени рационалист.
Использовал принцип триединства в своей философской системе:
1) Логика
2) Философия природы (механика, физика, органика)
3) Философия души (объективный, субъективный и абсолютный дух)
Главные труды: “Наука логики”, “Феноменология духа”
Исходит из того, что до него уже была логика, и предлагает так называемую, спекулятивную логику разума. “Логика - это наука о Боге, каким он был до сотворения духа”, “Логика это наука о вечном в изменяющемся мире”.
Гегель видит логику в двух видах:
- Объективная (логика хода событий, логика вещей)
- субъективная (логика мышления)
Логика мышления тождественна логике бытия, следовательно, и само мышление тождественно бытию (это то о чем писал Шеллинг: что необходимо рассматривать мир в целом) все действительное - разумное и все разумное действительно. Разум - это не специфическая особенность человека, а первооснова мира. Это мировой разум, это единство объективного и субъективного в их тождестве и различии.
Абсолютная идея - это интеллектуальная мощь человека, которая воплощена в формы, абсолютная идея включается в триаду.
1) Логика (абсолютная идея (в себе)
2) философия природы (природа в инобытии)
3) философия духа (абсолютный дух, абсолютная идея, “в себе и для себя”)
Абсолютная идея отождествляет природу. Природа - это инобытие абсолютной идеи. Отчуждение происходит не во времени а в пространстве. Абсолютная идея возвращается сама к себе через абсолютный дух. Все что происходит в мире, это результат само разворачивания абсолютной идеи, происходящего в ней внутреннего содержания. Человек - это момент в развитии мирового разума.
Отрицание для Гегеля не одноактный, а по сути дела беско¬нечный процесс. И в этом процессе он всюду находит связку из трех элементов: тезис — антитезис — синтез. В результате отрицания какого-либо положения, принимаемого за тезис, воз¬никает противоположение (антитезис). Последний с необходи¬мостью подвергается отрицанию. Возникает двойное отрицание, или отрицание отрицания, что ведет к возникновению третьего звена, синтеза. Оно на более высоком уровне воспроизводит не¬которые черты первого, исходного звена. Вся эта конструкция называется триадой.
В философии Гегеля триада выполняет не только методологи¬ческую функцию, но и функцию системосозидающую. Это не толь¬ко содержательный принцип, или закон диалектики, но и способ построения системы. Вся архитектоника, структура гегелевской фи¬лософии подчиняется тройственному ритму, строится в соответст¬вии с требованиями триады. В целом философия Гегеля делится на три части: — логику, философию природы и философию духа. Это не рядоположенные части, которые можно поменять места¬ми. Это триада, где каждая часть выражает закономерный этап диалектического развития. По крайней мере, так считает сам Ге¬гель. Логику он делит тоже на три части: учение о бытии, учение о сущности и учение о понятии. Каждая из указанных частей также является триадой. Учение о бытии, например, включает в себя: 1) определенность (качество), 2) величина (количество), 3) мера. Качество состоит из трех частей: 1) бытие, 2) наличное бытие, 3) для-себя-бытие. Бытие, о чем мы уже говорили, это триада: чистое бытие — ничто — становление. Здесь достигнут предел деления, или триада, состоящая из категорий, каждая из которых не может быть разложена на триады.
Философия духа делится на Объективный дух, субъективный дух и абсолютный дух.
Субъективный - антропология, феноменология, и психология.
Объективный - право нравственности государства
Абсолютный - искусство, религия, философия (формы познания мира)
Искусство - чувственные образы.
Религия - переход от чувственного к образному.
Философия - чистое мышление “очищенный синтез искусства и религии”. Высшая ступень развития человеческой мысли.
Величие Гегеля в том, что представил весь мир в виде единого, бесконечно развивающегося процесса.
Что же касается философии истории, то она у Гегеля носит телеологический характер, т.е. развитие общества направлено к заранее установленной цели. Мировую историю философ делит на три эпохи: восточную, античную и германскую. Восточная эпоха полностью лишена сознания свободы, в античную эпоху сознания свободы достигло избранное меньшинство, а что каса¬ется германских народов, в первую очередь немцев, то они уже достигли стадии свободы. Искусственный характер и предвзя¬тость такой схемы совершенно очевидны. Сословный строй, мо¬нархия (правда, конституционная) вполне вписываются, по Ге¬гелю, в категорию свободы. Государство он считал не только воплощением свободы, но и шествием Бога по земле. Пределом развития человеческого общества и его политических институтов выступает конституционная монархия, сохраняющая сословные черты, но способствующая преобразованиям в буржуазно-либе¬ральном духе.
События всемирной истории являют собой диалектику отдель¬ных «народных духов». Каждый народ с присущим ему «духом» представляет собой одну из ступеней, или моментов всемирной истории. А всемирная история осуществляет «абсолютную цель мира». Однако подавляющее число народов остаются за преде¬лами прогресса, объявляются неисторическими. Они не смогли выразить какие-то моменты абсолютного духа. Особенно не по¬везло в этом смысле народам Востока, славянам. Они не имеют будущего и навсегда застыли в своем развитии. Если всемирная история берет начало на Востоке, то финиш ее на Западе. Здесь осуществляется «абсолютная цель мира». Развитие человеческого общества, по Гегелю, должно остановиться перед Бранденбургскими воротами в Берлине. Здесь и вершина и конец всемирной истории. Здесь она «прекращает течение свое».
Философия К. Поппера
“Нищету историцизма” и “Открытое общество”,
Попперовская метафизическая космология стоит на двух “китах”: индетерминизме и концепции мира предрасположенностей
Попперовский индетерминизм и гипотезу предрасположенностей можно принять за правдоподобные космологические гипотезы, объясняющие качественное многообразие бытия. Они являются необходимыми, но всё же недостаточными условиями для объяснения человека, сознания, культуры и их взаимодействия. Чтобы восполнить этот пробел, Поппер строит теорию “трёх миров”.
По Попперу, во Вселенной можно выделить три реалии:
Мир 1 – мир физических явлений, будь то атомы, поля и силы или “твёрдые материальные тела” - деревья, столы и т.п.
Мир 2 – мир ментальных или психических состояний – субъективных состояний сознания, диспозиции и т.п.
Мир 3 – мир объективного содержания мышления и продуктов человеческого сознания. Это – гипотезы, проблемы, научные теории (истинные или ложные), проекты, материализованные в виде машин, скульптур, зданий, лежащие в библиотеках книги (которые, возможно, никем не будут прочитаны), и даже возможные в будущем следствия из имеющихся теорий.
Поппер не склонен называть их онтологическими подмирами. Слово “мир” используется им вместо терминов “материальное”, “ментальное”, “идеальное”, имеющих множество коннотаций, и, скорее, как метафора для различения качественных уровней реальности. Можно выделить и больше “миров” (например, мир 3 подразделить на истинные теории и фантазии или чистые возможности). Но это неважно. Важно то, что все три мира реальны: реальны не только физические сущности, но и состояния сознания и содержания мыслей человека. Генетически все миры связаны между собой; случайные предрасположенности в физическом мире привели к возникновению органики, психики, а мутация в животной психике привели к появлению языка и “полной сознательности”, а вместе с этим к трансценденции продуктов сознательности в мир 3 (“новые идеи имеют удивительную схожесть с генетическими мутациями”). С созданием мира 3 “все миры открылись перед человеческим бытиём”.
Физикализм исходит из монистической установки – “Всё есть физическое”, принимает физику за парадигму онтологического изображения мира, придерживается в общем и целом детерминизма, так и или иначе элиминирует из “онтологически адекватного языка” понятия сознания, личностного, идеального, свободы воли и т. п. Биологицистский тип метафизики, ориентированный на биологический образ науки, включает в себя эволюцию Вселенной, нередуцируемость её уровней, органицизм, телеолизм, непрерывность природного и социального и т. п. Его объяснительные типы более пластичны и дают возможность охватить как природу, так и человеческие феномены.
В течении долгого времени предметом осмысления для Поппера, как и логических эмпириков, были физика, математика, логика. Однако его не устраивали характерные для логического эмпиризма физикалистские принципы: идея единой науки, редукция высказываний о психическом к высказываниям о физическом, теория “языкового каркаса”, разделение “внешних” и “внутренних” вопросов и т. п. Разумеется, ещё меньше его устраивали культурологические и персоналистские модели, строящие свои конструкции в отрыве от того, что делается в науке (например, хайдеггерианство).
Уже это обстоятельство позволяет нам говорить, что расхожий образ Поппера как “сциентиста” - ложен. Поппер, безусловно, любил и уважал науку, после искусства и музыки она – наиболее великолепное достижение человеческого духа. Он стремился быть чутким к фактам науки, не повторять ошибок Гегеля и не сползать к “дурной метафизике”. Вместе с тем, когда того требовала логика его метафизики, Поппер не останавливался перед тем, чтобы подвергнуть сомнению принятые в науке истины. Так было с законами термодинамики, противоречащими идее активности самости, так было с дарвиновской идеей насильственного отбора, когда ему нужно было доказать возможность действия ненасильственного отбора в мире 3, так было с принятыми в науке теориями становления нового, когда потребовался “мир предрасположенностей” для объяснения качественного многообразия бытия.
В сущности основной областью и главной дисциплиной Поппер считал космологию; что касается конкретных наук - философии, социальных теорий и т. д., то они имеют статус “метафизических исследовательских программ”, подходов и средств в решении проблем этой главной дисциплины.
Принцип фальсификации popper
Поппер провозгласил замену принципа верификации (т.е. положительно осуществляемой проверки, иначе говоря, подтверждения) принципом фальсификации (т.е. столь же реально осуществляемого опровержения). Он означает, что проверка научной осмысленности, а затем и истинности научных теорий должна осуществляться не через их подтверждение, а преимущественно (или даже исключительно) через их опровержение.
Собственно научных утверждений (а значит, и теорий!) для Поппера вообще не существует: имеют место не теории, а лишь гипотезы, и эти гипотезы никогда в статус истинных научных теорий перейти не смогут. Они находятся лишь во временном употреблении, и не более того, конечная судьба их непременно окажется крахом. Такой взгляд превращает любые относительные истины лишь в принятые на время заблуждения. Объективное истинное знание в “Логике научного исследования” Поппера испарились.
Диалектика развития познания, однако, такова, что наука вообще будет стремиться к тому, чтобы по возможности ограничить использование этого метода, так как он в смысле прилагаемых усилий чаще всего бывает чрезвычайно расточительным. Дальнейшее развитие научной методологии идёт, в частности, по пути отыскания новых приёмов и правил дальнейшего ограничения действия (применения) этого метода. Но для Поппера в методе проб и ошибок, стихийном и максимально свободном от всякой методичности, наоборот, сконцентрирован главный смысл познающей деятельности, которая не имеет будто бы ничего общего с проникновением в сущность познаваемых объектов и разрывает всю свою собственную историю на ряд взаимообособленных несоизмеримых и непереводимых друг для друга этапов, из которых более поздние отнюдь не “ближе” к сущности, чем им предшествующие.
Основная статья: Логика и рост научного знания
Карл Поппер внёс большой вклад в разработку принципов научного познания. В частности, именно он ввёл понятие фальсифицируемости (лат. falsus – ложный) — необходимого условия признания теории или гипотезы научной (критерий Поппера). Представители логического позитивизма в качестве критерия демаркации науки и не-науки выдвинули принцип верификации. Поппер показал необходимость, но не достаточность этого принципа. Он предложил в качестве дополнительного критерия демаркации метод фальсифицируемости: только та теория научна, которая может быть принципиально опровергнута опытом. «Догму значения или смысла и порождаемые ею псевдопроблемы можно устранить, если в качестве критерия демаркации принять критерий фальсифицируемости, то есть по крайней мере, асимметричной или односторонней разрешимости. Согласно этому критерию, высказывания или системы высказываний содержат информацию об эмпирическом мире только в том случае, если они обладают способностью прийти в столкновение с опытом, или более точно – если их можно систематически проверять, то есть подвергнуть (в соответствии с некоторым “методологическим решением”) проверкам, результатом которых может быть их опровержение»[2].
Карл Поппер изучал отношения между конкурирующими и сменяющими друг друга научными теориями.
* В процессе развития знания растет глубина и сложность решаемых проблем, но эта сложность зависит от самого уровня науки на определенном временном этапе ее развития.
* Переход от одной теории к другой не выражает никакого накопления знания (новая теория состоит из новых проблем, порождаемых ею).
* Целью науки является достижение высокоинформативного содержания.
Концепция Поппера о соперничающих теориях сравнима с «дарвинистской теорией эволюции, когда в ходе селекции» выбирается наиболее приспособленный представитель рода («вооруженная борьба за выживание наиболее достойной теории»). Ряд ученых, не согласных с идеями Поппера, попытались доказать тот факт, что отдельная теория не может быть основной методологической единицей при обсуждении вопросов подтверждения, проверки и опровержения теорий.
кун
Основное понятие философии науки Куна - понятие "парадигма" (греческое слово, обычно переводимое как "образец"). Хотя Кун не дал точного определения этого понятия, но примерно можно было бы сказать, что парадигма - это одна или несколько близких фундаментальных теорий, рассматриваемые вместе со своей методологией, картиной мира, системой ценностей и норм. Например, долгое время в науке господствовала так называемая ньютоновская парадигма, в основе которой лежала механика Ньютона, но, кроме того, это была также своя методология постановки и решения определенных задач научного познания, целая картина мира, вытекающая из ньютоновской механики, своя система представлений об идеалах научного познания, нормах и идеалах поведения ученого, и т.д. На смену этой парадигме в начале 20 века постепенно приходит новая парадигма физики, которую можно было бы называть эйнштейновской парадигмой. Одним из важнейших признаков парадигмы является ее всеобщее признание со стороны большинства научного сообщества. Парадигма выступает как система образцов решения определенных научных проблем, задач. Она наделяет смыслом или бессмысленностью те или иные события, попадающие в сферу научного интереса. На основе понятия "парадигма" Кун существенно сближает науку и философию, поскольку парадигма - это во многом философия науки на том или ином этапе ее развития. Пытаясь уточнить понятие "парадигма", Кун пытался определить ее как дисциплинарную матрицу, складывающуюся из трех компонент: 1) фундаментальной теории в лице базисных принципов и законов (например, законов Ньютона в ньютоновской парадигме), 2) моделей и онтологической интерпретации этих законов, 3) образцов решения задач и проблем. Первые две составляющие образуют явную метафизику парадигмы, которой во многом можно научиться по книгам. Третья составляющая - это своего рода неявная метафизика, которой можно обучиться только в живом общении с носителями парадигмы, причем, до конца рационально выразить принципы этой составляющей невозможно. В конечном итоге понятие "парадигма" дорастает в философии Куна до некоторой "научной вселенной" - мира, в котором живет и работает ученый, и за пределы которого он выйти в этот момент не в состоянии. Такое "мироподобие" парадигмы делает ее некоторой жизнеобразующей тотальностью научного сообщества, больше которой ничего не может быть. Отсюда вытекает тезис Куна о несоизмеримости, несравнимости, различных парадигм. В самом деле, если бы они были сравнимы, то каждая из них соотносилась бы с другой парадигмой, и в целом они бы делили между собою некоторую превышающую их целостность. Но парадигма по определению есть нечто максимальное, больше чего ничего быть не может. Конечно, эта идея проводится Куном непоследовательно, поскольку сама его философия науки есть претендует на некое знание, которое говорит о разных парадигмах и тем самым уже в некоторой мере их соизмеряет между собою. Но, тем не менее, момент такой тотальности каждой парадигмы несомненно присутствует в ее определении.
Лакатос
Лакатос полагает, что основой теории научной рациональности должен стать принцип критицизма. Но “контрпримеры” и “аномалии” не всегда побуждают ученых расправляться со своими теориями.
В науке образуются не просто цепочки сменяющих одна другую теорий, но научные исследовательские программы, т.е. совокупности теоретических построений. У них есть “твердое ядро”. Отрицательная эвристика запрещает использовать modus tollens, когда речь идет об утверждениях, включенных в “твердое ядро”. Защитный пояс должен выдержать главный удар со стороны проверок.
Лакатос учитывает не только борьбу теорий, составляющих “защитный пояс”, но и борьбу между исследовательскими программами. Поэтому развитие науки Лакатос представляет как “историю рождения, жизни и гибели исследовательских программ”. Однако и методология исследовательских программ Лакатоса не может объяснить, почему происходит смена программ. Лакатос признает, что объяснения логики и методологии здесь бессильны, но, в отличие от Куна, он верит, что логически можно “соизмерить” содержание программ, сравнивать их между собой и поэтому можно дать ученому вполне рациональный ориентир для того, чтобы выбрать - отказываться или нет от одной программы в пользу другой.
Для сравнения конкурирующих программ Лакатос вводит представление о сдвиге проблем. “Исследовательская программа считается прогрессирующей тогда, когда ее теоретический рост предвосхищает ее эмпирический рост, то есть когда она с некоторым успехом может предсказывать новые факты. Программа регрессирует, если ее теоретический рост отстает от ее эмпирического роста, то есть когда она дает только запоздалые объяснения. Если исследовательская программа прогрессивно объясняет больше, нежели конкурирующая, то она вытесняет ее и эта конкурирующая программа может быть устранена.
Научные революции не играют существенной роли потому, что в науке почти никогда не бывает периодов безраздельного господства какой-либо одной “программы”, а сосуществуют и соперничают различные программы, теории и идеи. Поэтому если революции и происходят, то это не слишком уж “сотрясает основы” науки.
Фейерaбенд
Фейерабенд назвал свою концепцию "эпистемологическим анархизмом". Что же это такое?
С точки зрения методологии, анархизм является следствием двух принципов: принципа пролиферации и принципа несоизмеримости. Согласно принципу пролиферации, нужно изобретать (размножать) и разрабатывать теории и концепции, несовместимые с существующими и признанными теориями. Это означает, что каждый ученый - вообще говоря, каждый человек - может (должен) изобретать свою собственную концепцию и разрабатывать ее, сколь бы абсурдной и дикой она ни казалась окружающим.
В результате своего анализа деятельности родоначальников современной науки Фейерабенд приходит к выводу о том, что наука вовсе не рациональна, как считает большинство философов и ученых. Но тогда встает вопрос: если это так, если наука оказывается существенно иррациональной и может развиваться лишь постоянно нарушая законы логики и разума, то чем же тогда она отличается от мифа, от религии? - В сущности, ничем, - отвечает Фейерабенд. Действительно, что отличает науку от мифа? К характерным особенностям мифа обычно относят то, что его основные идеи объявлены священными: всякая попытка посягнуть на эти идеи наталкивается на табу; факты и события, не согласующиеся с центральными идеями мифа, отбрасываются или приводятся с ними в соответствие посредством вспомогательных идей; никакие идеи, альтернативные по отношению к основным идеям мифа, не допускаются, и если все-таки они возникают, то безжалостно искореняются (порой вместе с носителями этих идей). Крайний догматизм, жесточайший монизм, фанатизм и нетерпимость к критике - вот отличительные черты мифа. В науке же, напротив, распространены терпимость и критицизм. В ней существует плюрализм идей и объяснений, постоянная готовность к дискуссиям, внимание к фактам и стремление к пересмотру и улучшению принятых теорий и принципов.
Фейерабенд не согласен с таким розовым изображением науки. Всем ученым известно, и Кун выразил это с большой силой и ясностью, что в реальной - а не в выдуманной философами - науке свирепствуют догматизм и нетерпимость. Фундаментальные идеи и законы ревниво охраняются. Отбрасывается все, что расходится с признанными теориями. Авторитет крупных ученых давит на их последователей с той же слепой и безжалостной силой, что и авторитет создателей и жрецов мифа на верующих. Абсолютное господство куновской парадигмы над душой и телом ученых рабов - вот правда о науке. Но в чем же тогда преимущество науки перед мифом, спрашивает Фейерабенд, почему мы должны уважать науку и презирать миф?
Нужно отделить науку от государства, как это уже сделано в отношении религии, призывает Фейерабенд. Тогда научные идеи и теории уже не будут навязываться каждому члену общества мощным пропагандистским аппаратом современного государства, будет уничтожено господство науки в области народного образования. В школьном обучении науке следует предоставить такое же место, как религии и мифологии. Цель обучения должна состоять вовсе не в том, чтобы вложить в голову ребенка определенные догмы и схемы поведения, чтобы сделать его покорным рабом существующего строя, послушным винтиком громадной машины общественного производства. Основной целью воспитания и обучения должна быть всесторонняя подготовка человека к тому, чтобы достигнув зрелости, он мог сознательно - и потому свободно - сделать выбор между различными формами идеологии и деятельности. Пусть одни выберут науку и научную деятельность; другие - примкнут к одной из религиозных систем; третьи - будут руководствоваться мифом и т.п. Только такая свобода выбора, считает Фейерабенд, совместима с гуманизмом и только она может обеспечить полное раскрытие способностей каждого члена общества. Никаких ограничений в области духовной деятельности, никаких обязательных для всех правил, законов, полная свобода творчества - вот лозунг эпистемологического анархизма.
Современное состояние аналитической философии науки можно охарактеризовать как кризис. Парадигма, созданная логическим позитивизмом, разрушена, выдвинуто множество альтернативных методологических концепций, но ни одна из них не может удовлетворительно решить стоящих проблем. Нет ни одного принципа, ни одной методологической нормы, которые не подвергались бы сомнению. В лице Фейерабенда аналитическая философия науки дошла до выступления против самой науки и до оправдания самых разных форм иррационализма. Однако если исчезает всякая грань между наукой и религией, между наукой и мифом, то должна исчезнуть и философия науки как
В своих книгах Против метода и Наука в свободном обществе Фейерабенд отстаивал идею о том, что нет методологических правил, которые всегда используются учёными. Он выступал против единого, основанного на традиции, научного метода, обосновывая это тем, что любой такой метод ставит некоторые пределы в деятельности учёных, и, таким образом, ограничивает прогресс. Согласно его точке зрения, наука выиграла бы больше всего от некоторой «дозы» анархизма в научной теории. Он также считал, что анархизм в теории желателен, потому что это более гуманистический подход, чем другие научные системы, поскольку он не навязывает учёным жёстких правил.
Можем ли мы исключить возможность того, что известная ныне наука, или «поиск истины» в стиле традиционной философии, превратит человека в монстра? Можно ли исключить возможность того, что это будет ущербный человек, превращённый в убогий, угрюмый, самонадеянный механизм, лишённый обаяния и чувства юмора? «Можно ли исключить возможность того, — спрашивает Кьеркегор, — что моя деятельность как объективного {или рационально-критического} наблюдателя природы ослабляет мою человеческую сущность?» Я полагаю, что ответ на все эти вопросы должен быть отрицательным, и уверен в том, что реформа наук, которая сделает их более анархистскими и более субъективными (в смысле Кьеркегора), крайне необходима. (Против метода, с. 154)
Позиция Фейерабенда считается в философском сообществе достаточно радикальной, поскольку она предполагает, что философия не может успешно описать науку в целом, как не может она и разработать метод отделения научных трудов от ненаучных сущностей, таких, как мифы. Она также предполагает, что разработанный и рекомендуемый философами «общий курс» развития науки должен быть отвергнут учёными, если это необходимо для дальнейшего прогресса.
Для поддержки своего утверждения, что соблюдение методологических правил не ведет к успеху в науке, Фейерабенд приводит примеры, опровергающие заявления, будто бы (правильная) наука действует в соответствии с определёнными фиксированными правилами. Он рассматривает некоторые эпизоды в истории науки, которые считаются несомненными примерами прогресса в науке (такие, как научная революция Коперника), и показывает, что в этих случаях нарушаются все принятые в науке правила. Более того, он доказывает, что если бы эти правила соблюдались, то в рассматриваемых исторических ситуациях научная революция не могла бы совершиться.
Один из критериев оценки научных теорий, который активно критикуется Фейерабендом — это критерий последовательности. Он указывает, что настаивание на том, чтобы новые теории последовательно продолжали старые теории, даёт необоснованные преимущества старым теориям, и что последовательность по отношению к старым теориям не приводит к тому, что новая теория лучше описывает действительность по сравнению с другой новой теорией, которая такую последовательность не соблюдает. То есть, если нужно выбрать между двумя одинаково убедительными теориями, то выбор той из них, которая совместима со старой, уже недействительной теорией, будет скорее эстетическим выбором, нежели рациональным. «Знакомость» такой теории учёным также может быть вредной, поскольку они не отбросят многие застарелые предубеждения при переходе к новой теории.
ТЕСТ ПО ФИЛОСОФИИ 1. Как переводится философия? – любовь к мудрости.
Философия – наука, которая изучает наиболее общие законы развития природы, общества и познания(правильное и бесполезное определение).
2. Кто впервые употребил слово философия? – Пифагор
3. С утверждением «мышление является таким же продуктом деятельности мозга, как желчь продуктом деятельности печени» согласился бы представитель? – вульгарного материализма.
Гносеология - раздел философии, в котором изучаются закономерности и возможности познания, отношения знания к (ощущений, представлений, понятий) объективной реальности, исследуются ступени и формы процесса познания, условия и критерии его достоверности и истинности. Обобщая методы и приемы, используемые современной наукой (эксперимент, моделирование, анализ и синтез и т. д.), Теория познания выступает в качестве ее философско-методологической основы.
Идеализм - бщее обозначение философских учений, утверждающих, что дух, сознание, мышление, психическое — первично, а материя, природа, физическое — вторично, производно. Основные формы идеализма — объективный и субъективный. Первый утверждает существование духовного первоначала вне и независимо от человеческого сознания, второй либо отрицает наличие какой-либо реальности вне сознания субъекта, либо рассматривает ее как нечто, полностью определяемое его активностью.
Метафизика - философское учение о сверхопытных началах и законах бытия вообще или какого-либо определенного типа бытия. В истории философии слово «метафизика» часто употреблялось как синоним философии. Близко ему понятие «онтология». Термин «метафизика» ввел Андроник Родосский (1 в. до н.э.), систематизатор произведений Аристотеля, назвавший так группу его трактатов о «бытии самом по себе».
Онтология - раздел философии, учение о бытии (в отличие от гносеологии — учения о познании), в котором исследуются всеобщие основы, принципы бытия, его структура и закономерности; термин введен немецким философом Р. Гоклениусом (1613).
Аксиология - учение о ценностях.
Этика - философская дисциплина, изучающая мораль, нравственность. Как обозначение особой области исследования термин впервые употребляется Аристотелем. От стоиков идет традиционное деление философии на логику, физику и этику, которая часто понималась как наука о природе человека, т. е. совпадала с антропологией: «Этика» Б. Спинозы — учение о субстанции и ее модусах. Этика — наука о должном в системе И. Канта, который развил идеи т. н. автономной нравственной этики как основанной на внутренних самоочевидных нравственных принципах, противопоставляя ее этике гетерономной, исходящей из каких-либо внешних по отношению к нравственности условий, интересов и целей. В 20 в. М. Шелер и Н. Гартман в противовес кантовской «формальной» этике долга разрабатывали «материальную» (содержательную) этику ценностей. Центральной для этики продолжает оставаться проблема добра и зла.
Дуализм - философское учение, исходящее из признания равноправными двух начал — духа и материи. Противостоит монизму, разновидность плюрализма. Термин введен Х. Вольфом. Один из крупнейших представителей — Р. Декарт.
философское направление, которое исходит из того, что мир материален, существует объективно, вне и независимо от сознания, что материя первична, никем не сотворена, существует вечно, что сознание, мышление — свойство материи, что мир и его закономерности познаваемы. Материализм противоположен идеализму; их борьба составляет содержание историко-философского процесса. Термин «материализм» употребляется с 17 в. главным образом в смысле физических представлений о материи, а с нач. 18 в. в философском смысле для противопоставления материализма идеализму. Исторические формы материализма: античный материализм (Демокрит, Эпикур), материализм эпохи Возрождения (Б. Телезио, Дж. Бруно), метафизический (механистический) материализм 17-18 вв. (Г. Галилей, Ф. Бэкон, Т. Гоббс, П. Гассенди, Дж. Локк, Б. Спиноза; французский материализм 18 в. — Ж. Ламетри, К. Гельвеций, П. Гольбах, Д. Дидро), антропологический материализм (Л. Фейербах), диалектический материализм (К. Маркс, Ф. Энгельс, В. И. Ленин).
4. Агностицизм? – отражает возможность познания мира.
5. Чем отличается диалектика от метафизики? – пониманием развития.
6. Понятие logos в философском учении Гераклита означает? – всеобщий закон, действию которого подчинено все в мире.
7. Поставили проблему бытия в античности? – эллиаты.
8. Что Гераклит представлял первоосновой мира? – огонь.
9. Основатель идеализма? – Платон.
10. Сущность этического учения Эпикура состоит в том что? – надо наслаждаться жизнью.
11. Автор фразы «человек – мера всех вещей? – Протагор.
12. Основной принцип античной философии? – космоцентризм.
13. Основатель логики? – Аристотель.
14. Автор фразы «я знаю, что ничего не знаю»? – Сократ.
15. Автор «познай себя»? – Фалес – милетская школа.
16. Суть этического рационализма Сократа? – «Добродетель – есть результат знания того, что есть добро, тогда как отсутствие добродетели является результатом незнания.
Философия Средних веков.
17. Совокупность религиозных доктрин о сущности действии Бога? – теология.
18. Представитель средневековой философии? - Фома Аквинский.
19. Характерная черта философии средневековья? – теоцентризм – человек в центра.
20. Ограничение или подавление чувств, желаний, добровольное перенесение физической боли, одиночество? – аскетизм.
21. База тоталицизма? – схоластика.
Философия Возрождения.
22. Эпоха восстановления идеалов античности в Европе? – Возрождение.
23. Важная черта философской мысли и культуры Возрождения? – антропоцентризм (человек в центре).
24. Представитель философии эпохи Возрождения? – Джордано Бруно.
25. Что такое индивидуализм? – индивид противопоставляет себя обществу.
26. Что такое коллективизм? – общественное превыше личного.
27. Другое понятие Возрождения? – Ренессанс.
28. Светская мировая позиция эпохи Возрождения, противопоставлявшая себя схоластике и духовному господства церкви? – гуманизм.
Философия Нового Времени.
29. Простая, неделимая субстанция, согласно Лейбницу? – монада.
30 Дуалистическая философия характерна для* – Рене Де Карт.
31. Центральная философская проблема Дэвида Юма* – познание.
32. «Война всех против всех» есть естественное состояние, считал* – Томас Гоббс.
33. «Я мыслю, следовательно я существую». Автор* – Рене Де Карт.
34. Основная идея философии французского просвещения* – приоритет разума как высшей инстанции при решении проблем человеческого общества.
35. Причиной неравенства в человеческом обществе Руссо считал* – собственность.
ДЕИЗМ - религиозно-философская доктрина, которая признает бога как мировой разум, сконструировавший целесообразную «машину» природы и давший ей законы и движение, но отвергает дальнейшее вмешательство Бога в самодвижение природы и не допускает иных путей к познанию бога, кроме разума. Получил распространение среди мыслителей Просвещения, сыграл значительную роль в развитии свободомыслия в 17-18 вв.
Немецкая философия.
36. По философии Канта «вещь в себе»* – это то, что вызывает ощущение, но само не может быть познано.
37. «Поступай так, чтобы максима твоей воли могла в то же время стать и принципом всеобщего законодательства». Автор*– Кант.
38. По мнению Канта для формирования человека как нравственного существа принципиальное значение имеет* – нравственный долг.
39. «Феноменология духа», «наука логики», «философия истории». Автор* – Гегель.
40. Представитель немецкой классической философии* – Гегель.
41. Теория развития Гегеля в основе которой лежит единство и борьба противоположностей* – диалектика.
42. Первоосновой мира по Гегелю является* – абсолютная идея.
43. Волю, как главный принцип жизни и познания, рассматривал* - Шопенгауэр.
44. Представитель направления философии жизни* – Шопенгауэр.
45. Направление современной западной философии* – прагматизм.
Экзистенциализм. Название направления происходит от латин¬ского existentia — существование. Это одно из самых распространен¬ных современных философских учений.
Единственная подлинная действительность для экзистенциалистов — это бытие человеческой личности. Исходя из своего существования, человек может так или иначе определять себя. Он вынужден это, делать, ибо ничто другое не определяет его жизнь. Вся его жизнь зависит от его индивидуальной цели, от его выбора. Одна из основных категорий экзистенциализма — свобода человека. Но свобода эта вынужденная, это бремя, на которое осужден чело¬век, ибо его окружает чуждый, бессмысленный мир. Осознание своей свободы и принятие на себя этого «креста» определяют до-стоинство, ответственность и истинность существования человека.
46. Направление современной философии, являющиеся материалистическим* – марксизм.
Русская философия.
47. Концепция чего характерна ля Соловьева* – всеединства.
48. «Своеобразие моего философского типа прежде всего в том, что я положил в основу философии не бытие, а свободу». Автор* – Бердяев.
49. Идейной главой славянофилов является* – Комяков.
19 в – 2 направления:
славянофилы – Россия должна развиваться по собственному пути.
западники – Россия должна идти по европейскому пути.
50. Автор «смысл любви», «Красота в природе», «Оправдание добра»*– Соловьев.
51. Соборность в философии славянофилов означает*– свободное единение людей во Христе.
52. «Работы о человеке, о его смерти и бессмертии». Автор* – Радищев.
Закон – повторяющиеся, устойчивая, необходимая связь явлений.
ЗАКОН, необходимое, существенное, устойчивое, повторяющееся отношение между явлениями в природе и обществе. Понятие закон родственно понятию сущности. Существуют три основные группы законов: специфические, или частные (напр., закон сложения скоростей в механике); общие для больших групп явлений (напр., закон сохранения и превращения энергии, закон естественного отбора); всеобщие, или универсальные, законы. Познание закона составляет задачу науки.
ПРОСТРАНСТВО И ВРЕМЯ, философские категории. Пространство — форма сосуществования материальных объектов и процессов (характеризует структурность и протяженность материальных систем); время — форма и последовательные смены состояний объектов и процессов (характеризует длительность их бытия). Пространство и время имеют объективный характер, неразрывно связаны друг с другом, бесконечны. Универсальные свойства времени — длительность, неповторяемость, необратимость; всеобщие свойства пространства — протяженность, единство прерывности и непрерывности.
ДВИЖЕНИЕ, в философии — способ существования материи, в самом общем виде — изменение вообще, всякое взаимодействие объектов. Движение выступает как единство изменчивости и устойчивости, прерывности и непрерывности, абсолютного и относительного.
ДЕТЕРМИНИЗМ (от лат. determino — определяю), философское учение закономерной взаимосвязи и причинной обусловленности всех явлений.
53. Высшая форма движения материи* – социальное движение.
54. Разработанный Фрейдом метод называется* – психоанализ.
55. В структуре личности Фрейд выделяет* – оно, Я, сверх Я.
56. Мыслитель с именем которого обычно связывают открытие бессознательного в психике человека* – Фрейд.
57. Мыслитель, полагавший, что человек движим прежде всего сексуальными инстинктами* – Фрейд.
58. Ступени познания* – чувственное и рациональное.
Чувственное – отношение предметов и явлений внешнего мира, возникающее в виде наглядных образов:
Ощущение – отражение в сознании человека отдельных свойств внешних предметов и внутренних состояний организма при непосредственном воздействии материальных раздражителей на соответствующие органы чувств.
Восприятие – целостный чувственный образ предмета, образующийся при непосредственном, достаточно длительном воздействии на несколько органов чувств.
Представление – обобщенные, чувственные, наглядные образы, сохраняемые и воспроизводимые сознанием без непосредственного воздействии на органы чувств.
Рациональное:
Понятие – это единая мысль, единый логический образ.
Суждение – мысль, связывающая несколько Понтий (отражает наличие тех, или иных объективных связей, предметов и явлений.
Умозаключение – мыслительный процесс в котором из одного или нескольких суждений выводится новое знание.
59. «Достоверное знание о мире невозможно»* – скептицизм.
60. Философское направление, признающее разум основой познания и поведения*– рационализм.
61. Философское направление отрицающее, что разум является основой познания и поведения* – иррационализм.
62. В соответствии с прагматикой концепции истинности – истина* – это то, что полезно, что помогает успешно решать проблемы.
63. Интуиция* – это способность постижения истины без непосредственного обращения к логическим аргументам.
Качество – совокупность свойств вещи.
Количество –, философская категория, выражающая внешнюю определенность объекта: его величину, число, объем, степень развития свойств и т. д. (совокупность качеств).
64. Основное утверждение эмпиризма* – «Все знание человека основывается на опыте».
Методы познания:
- абстрагированный – мысленное отвлечение от несущественных свойств, связей, отношений, предметов и явлений при одновременном выделении оной или нескольких интересующих исследователя сторон этих идей.
- анализ- совокупность приемов расчленения предметов исследования на составные части.
- синтез – совокупность приемов и закономерностей соединения отдельных частей предмета в единое целое (восхождение от абстрактного к конкретному)
- индукция – умозаключение от частного к общим, когда на основании знаний части предметов класса делается вывод о классе в целом.
- дедукция – умозаключение о некотором предмете.
65. Направление, считающее основным источником наших знаний о мире чувственный опыт* – сенсуализм.
66. Впервые сформировал законы диалектики* – Гегель.
67. Закон диалектики отвечающий на вопрос об источнике развития* – закон единства и борьбы противоположностей.
68. Закон диалектики, раскрывающий источники самодвижения и развития мира* – закон единства и борьбы противоположностей.
69. Закон диалектики, вскрывающий наиболее общий механизм развития* – переход количественных изменений в качественные.
70. Закон диалектики, характеризующий направление, форму и результат процветания развития* – отрицание отрицания.
71. Ключевой принцип диалектики* – принцип противоречия.
72. Теория научного познания именуется* – эпистемология.
73. Непротиворечивость относится к следующему Критерию научности* – логическому.
Теория- система основных идей в той или иной отрасли знания; форма научного знания, дающая целостное представление о закономерностях и существенных связях действительности.
Гипотеза –предположительное суждение о закономерной (причинной) связи явлений; форма развития науки.
74. Проявление причинно – следственных связей, подводящих единичные явления по общий закон характерно для* – объяснение.
Общие методы:
- наблюдение – целенаправленное восприятие явлений объективной действительности.
Описание – фиксация средствами естественного или искусственного языка сведений об объекте.
- измерение – сравнение объектов АО каким – либо сходным свойствам или сторонам.
- эксперимент – наблюдение в специально – создаваемых и контролируемых условиях, что позволяет восстановить код явлений при повторении условий.
75. Если предсказанное теорией эмпирическое следствие не обнаруживается на практике, то говорят о* – фальсификации знания.
76. Невозможно фальсифицировать* – существование Бога.
77. Поддается фальсификации гипотеза о* – жизни на Марсе.
78. Сущность проблемы биологического и социального в человеке состоит в вопросе о* – о взаимодействии и соотношении гена и воспитания.
79. Этический смысл проблем эвтаназии заключается в* – имеет ли больной право уйти и жизни, чтобы не испытывать страданий.
80. Философ, считавший, что сознание ребенка подобно чистой доске* – Дж. Локк.
ИНДИВИДУ?АЛЬНОСТЬ, неповторимое своеобразие какого-либо явления, отдельного существа, человека; противоположность общего, типичного, в социальной психологии — коллективного (группового). Как философское понятие разрабатывалось в учениях об атоме (индивиде), монаде.
81. «Все в мире предопределено» - фатализм.
82. Сущность натурализма, как подхода, объясняющего общественную жизнь
состоит, в том, что* – общественная жизнь зависит от природных факторов.
83. Труд Маркса* – «Капитал».
84. Понятие общественно – экономической информации* – марксизм.
85. Антропосоциогинез – человек, общество, источники развития.
86. Согласно социологии марксизма основной движущей илов развития общества является* – классовая борьба.
87. Определяющие отношения между людьми в марксистской философии* – производственные.
ПРОГРЕСС (от лат. progressus — движение вперед), направление развития, для которого характерен переход от низшего к высшему, от менее совершенного к более совершенному. О прогрессе можно говорить применительно к системе в целом, отдельным ее элементам, структуре развивающегося объекта. Понятие прогресс противоположно понятию регресс.
РЕГРЕСС (от лат. regressus — обратное движение), тип развития, для которого характерен переход от высшего к низшему, процессы деградации, понижения уровня организации, утраты способности к выполнению тех или иных функций; включает также моменты застоя, возврата к изжившим себя формам и структурам. Противоположен прогрессу.
ЭВОЛЮЦИЯ (от лат. evolutio — развертывание), в широком смысле — представление об изменениях в обществе и природе, их направленности, порядке, закономерностях; определяет состояние какой-либо системы рассматривается как результат более или менее длительных изменений ее предшествовавшего состояния; в более узком смысле — представление о медленных, постепенных изменениях в отличие от революции.
РЕВОЛЮЦИЯ (от позднелат. revolutio — поворот, переворот), глубокие качественные изменения в развитии каких-либо явлений природы, общества или познания (напр., cоциальная революция, а также геологическая, промышленная, научно-техническая, культурная революция, революция в физике, в философии и т. д.).
88. Общественно – экономическая формация* – это общество с присущим ему экономическим базисом и возвышающаяся над ним политическая надстройка.
89. В марксизме главным в развитии общества считался* – способ производства материальных благ.
90. Эсхатология*– учение о конечных судьбах мира и человека.
91. Отрицает существование Бога*– атеист.
92. Растущая взаимозависимость различных регионов мира*– глобализация.
93. К глобальным проблемам относятся* – войны и мира, экологическая, демографическая.
94. Глобальные проблемы*– это проблемы от решения которых зависит выживаемость всего человечества
89) заслуга софистов состоит в том. Что они – человеч личность
88) цунтральная проблема философии канта – нахождение всеобщих и необходимых оснований..
87) умозрительное истолкование природы без опоры – натурфилософия
86) древнеиндийская и древнекитайская философия - практическая ориентированность
85) основные этапы исторического развития европейской филососфии – антич,средн,нов,новейш
84) элемент научной теории – фундаментальные понятия и принципы
83) категоря «субстанция» - выражает идею единства бытия
82) предмет философии – всеобщее в системе «мир-человек»
81) к числу людей на рубеже 20 века..- вернадский
80) диалектика как искусство спора – сократ
79) особое внимание системе эстетич ценностей – неотомизм
78) важной функцией мифа – традиции
77) смысл категор императива канта – человек не должен быть средством
76) древнегреческие натурфилософы отождествляли материю с – различными природными стихиями
75) соврем футурология анализирует перспективы – формирование своб человеч личности
74) жить значит наслаждаться – гедонизм
73) конвенцианализм понимает истину как - соглашение
72) главная цель реформации 16 века – преобразование католич церкви
71) особое внимание эстетических ценностей – неокантианство
70) проблемы языка,науки, логики – аналитическая философия
69) любомудр – пифагор
68) проблемы познания становятся центральными в – 17 век
67) По первичности природа и дух – материалисты и дуалисты
66) Согласно теизму материя не является – субстанцией
65) Непреднамеренное искажение знания – заблуждение
64) Сторонники эмпиризма считают, что эмпирическое мышление – не может выходить за пределы опыта
63) Объект философии – бытие в целом
62) Бессознательное по фрейду функционирует на основе – первичных влечений
61) Исследования будущих состояний общества – футурология
60) Вне природы и человека нет ничего.. – материалисты
59) Противопоставление культуры и цивилизации – неклассич философия 19-20
58) Сторонники аскетизма - отречение от мирских соблазнов
57) Цивилизационный подход к истории – признание множества равноценных
56) Общество в философии – продукт взаимодействия людей
55) Гуссерль создатель – феноменологии
54) Расцвет античной философии – афины
53) Отличит признаки научн знания – проверяемость
52) Объективная реальность, даная нам в ощущениях по ленину – материя
51) По канту время – это априорная форма чувственности
50) Полное отрицание преемственности с предыд этапом развития – нигилизм
49) Современ производительные силы общества включ – научное знание
48) Негативные последствия глобализации – рост междунар преступности
47) Идея общественного процесса была сформулирована – в философии просвещения
46) Человек единичный представитель – индивид
45) Воспроизводство и обновление соц бытия – культура
44) Человек существо – биосоциальное
43) Философия отличается от науки тем – большая часть недоказуема эмпирически
42) Общее философии наряду с другими формами мировоззрения – предмет
41) Появление светского типа филсофствования в россии – 18 век
40) При рассмотрении сознания с точки зрения его связи с материал носителем – естественнонауч
39) «свобода – осознанная необходимость» - спиноза
38) Согласно теизму материя не является модусом
37) Развитие – необратимое качественное изменение
36) Первая историч форма целостного восприятия мира – мифология
35) В русской философии повышенное внимание – нравственным ценностям
34) Направление философии понимание как метод сознания – герменетвтика
33) В основе натурфилософии – пантеизм
32) Чистая доска – локк
31) Единство качества и количества – мера
30) «бритва оккама» принцип – не следует умножать сущности сверх необходимого
29) производственные отношения – межличностные
28) к разряду глобальных проблем проблем относится – исчерпывание природных ресурсов
27) наука определяющий фактор развития – постиндустр общество
26) вера как особое состояние сознания- ценностное отношение к предмету веры
25) взгляд личности на что-либо – мнение
24) истинное бытие по платону есть – мир эйдосов
23) источник единства и многообразия бытия – субстанция
22) истина - все, что бесполезно – прагматизм
21) система приемов, процедур, правил, применяемых для получения достоверного знания – метод
20) автор книги "происхождение человека и половой подбор" – дарвин
19) знание, соединенное с верой в него, есть – убеждение
18) согласно марксизму, человек отличается от животного – труд
17) учение о формах и способах ценностного проектирования человеком – аксиология
16) черта русской идеалистической философии – антропологичность
15) все в истории и судьбах людей предопределено волей бога
14) до середины 19 века философия - это бесполезная мудрость
13) философия как самостоятельное духовное образование возникает в – 7-6 вв до н.э.
12) дуализм Нового времени утверждает разделение – бытия и сознания
11) философия должна решать практические, жизненные проблемы человека – прагматизм
10) Смысл и значение жизни и смерти – шопенгауэр
9) Создатель ликея – аристотель
8) Функция ориентир в криз ситуациях – гуманистическая
7) Аксиология - учение о ценностях
6) Общественный прогресс по марксу – смена формаций
5) НТР – новые технологии
4) Исследование общества в античности – левкипп и демокрит
3) Покой – отсутствие движения
2) Дуализм – равноправные
1) Человек- микрокосмос – античная
Аристотель утверждает, что философия в числе других проблем изучает также и причины, и называет четыре вида причин. Какой из нижеприведенных видов причин не называется Аристотелем?Ближайшая
Аристотель утверждает, что философия в числе других проблем изучает также и бытие, и называет четыре рода бытия. Какой из нижеприведенных рядов бытия Аристотелем не называется?Апейрон
Архетип в структуре человеческой психики по К. Юнгу:коллективное бессознательное
Архетипы по Юнгу передаются по:с помощью наследственности
Б
Бессознательное - это…явления, состояния и процессы субъективного характера, оказывающие влияние на поведение человека, но не осознаваемые им
Бессознательное по З. Фрейду функционирует на основе:«первичных влечений», с целью получения наибольшего удовольствия
Бессознательное по Юнгу:общечеловеческий опыт, утративший
Ближайшим аналогом понятию «историческая личность» является понятие..Харизма
Будда означаетПробужденный
Бытие « является категорией какого раздела философии?онтологии
Бытие есть нечто «не рассекаемое», «неделимое»- кому принадлежит такое определение первоначала бытия?Демокриту
Бытие и время» является произведением: Хайдеггера
В
В философии, какого казахского мыслителя применяется антропологический принцип?Ч.Валиханова
В данном перечне укажите факторы, способствовавшие возникновению
В данном перечне укажите формы абстрактного мышления:Представление, понятие, суждение, умозаключение
В данном перечне укажите формы чувственного познания:Ощущение, восприятие, отражение
В даном перечне укажите законы развитияЗакон единства и «борьбы» противоположностей, закон отрицания, закон перехода количественных изменений в качественные
В како из философских систем Китая основным жизненным принципом человека считается сохранение твердого покоя в душе, беспристрастное созерцание событий и явлений?Даосизма
В какой философской системе индии основной задачей является разработка комплекса приемов, позволяющих достичь освобождения?Йога
В какой группе содержатся противоположные по смыслу понятия?Дуализм, монизм
В какой из Индийских систем признается существование двух субстанций дживы (живое ) и адживы (неживое)?Джайнизма
В какой из философских систем Индии признается принцип ахимсы – непричинения вреда?джайнизма
В какой период истории философы не отделяли общество и государство друг от друга и не противопоставляли ихАнтичность
В какой период философии господствует представление об определяющей роли Бога в природе, общественной и личной жизни?средневековье
В какой стране впервые возникла философия, если считать что первым философским
В какой философии была выдвинута теория «двух истин»?В средневековой арабоязычной философии
В какой философской системе Индии эволюция мира рассматривается как результат взаимодействия двух субстанций – материальной- пракрити и духовной- пурушу?Санкхья
В какой философской системе центральным понятием является «трансцендентальный субъект»?И. Кант
В какой философской школе были продолжены взгляды марксизма?Во франкфуртсткой школе
В какой философской школе Китая основная идея- признание необходимости управления государством и обществом посредством законов?В Легизме
В какой философской школе Китая рассматриваются вопросы логики?В Минцзя
В какой школе Китая проводится идея о том, что привлечение к управлению служилых людей ведет к процветанию и к успеху?В моизме
В какой школе признается необходимость управления обществом посредством ритуалов и добродетели?В конфуцианстве
В какой школе утверждалось, что причиной всего является число?В пифагорейской
В какой школе философии Др. Востока основной добродетелью является «благородный муж»конфуцианство
В каком городе находится мавзолей Ходжа Ахмеда Яссауи?Туркестан
В каком городе родился Демокрит?Абдеры
В каком городе родился Парменид?Элея
В каком городе родился Платон?Афины
В каком городе родился Сократ?В Афинах
В каком из перечисленных направлений древнеиндийской философии утверждается, что существует то, что, существует лишь в чувствах:в санкхье
В каком из понятий отождествляется Бог и мир?Пантеизм
В каком из понятий человек предстает как высшая цель мироздания?Антропоцентризм
В каком направлении античной философии произвол индивида становится руководящей силой?В философии софистов
В каком направлении современной философии понятие «образ жизни» рассматривается в плоскости- «конкретный национальный образ жизни как проблема мировоззрения»?В прагматизм
В каком направлении современной философии понятие «структура» является фундаментальным?В структурализме
В каком сущем бытие совпадает с сущностью согласно Ф. Аквинскому?бог
В каком философском учении Древнего Востока выделяют два направления? Хинаяна и махаяна. буддизм
В классификации наук аль-Фараби выделяют следующие разделыНаука о языках , логика, математика, физика и метафизика, гражданская наука
В своих трудах он утверждал принцип раздельного и независимого существования двух властей в Государстве духовной и светскойАвгустин Аврелий
В средневековой культуре Европы какой вид познания был главным? Религия
В творчестве И. Канта можно выделить периоды:докритический и критический
В учении какого из древнегреческих мыслителей материя представляет как пространственность (chоra) – лежбище чувственного, находящегося во власти бесформенного движения?Платон
В философии какого мыслителя центральным понятием является понятие «сверхчеловек»?Ницше
В философии Нового времени, кто рассматривает природу государства на основе природы человека как часть мира природы?Т. Гоббс
В философии, какой эпохи образом мудрости выступает научное знание?В философии Нового времени
В чем заключается материалистическое понимание истории?признание доминирующей роли материального производства в системе общественных отношений
В чем заключается понятие «антропогенез»»?развитие человека как социального существа
В чем заключается проблема позитивизма?логический анализ высказываний
В чем заключается смысл закона перехода количественных изменений в качественные?описывает механизм развития
В чем заключается смысл учения об идолах согласно Ф. Бэкону?познания препятствуют ложные представления, образы в сознании людей
В чем заключается сущность метода исследования научного познания как «синтез»соединение отдельных частей предмета в единое целое- систему
В чем причина отчуждения человека согласно теории К. Маркса?частная собственность
В чем смысл идеи всеединства Соловьева?все едино в Боге
В чем смысл концепции «пассионарности» Гумилеваналичие особей космической энергии у этноса
В чем смысл теоретического расхождения реализма и номинализма?определение природы общих понятий
В чем смысл философской проблемы человека?научное обоснование смысла бытия человека в мире
В чем состоит действительное единство мира?в его материальности
В чем состоит действительное единство мира?В его материальности
В чем состоит особенности средневековой концепции человекаЧеловек-существо греховное
В чем специфика древнеиндийской философии?иррационально-символическая, этико-прагматическая
В чем специфика древнекитайской философии:рационалистическая, стихийно-диалектическая, практическая
В чем специфика философского познания?Во всеобщности, универсальности, смысло-жизненной наполненности
В чем сущность индуктивного метода, разработанного Ф. Бэконом?движение мысли от частного к общему
В чем сущность человека по Декарту? мыслящая вещь
В чем философский смысл проблемы первоначала:поиск субстанции как основы сущего
В этическом учении какого из философов стойкость, спокойствие признаются основными качествами в человеке?Зенона из Китиона
В этическом учении, какого из философов, удовольствие как следствие уравновешенного спокойного состояния души является главным этическим принципом?Эпикура
Веды являются памятником культуры:Древней Индии
Великий казахский поэт, философ, просветитель, автор «Слов назидания».А.Кунанбаев
Вещь в себе» по Канту - это:Предметы внешнего мира
Власть честолюбивцев (по Платону)…Тимократия
Воспитанником, какой школы являлся Аристотель?Академии
Воспроизведение образа предмета ранее воспринятого:Представление
Впервые в истории философии Запада сформулированы законы диалектикиГегелем
Все вытесненное бессознательно, но не все бессознательное вытеснено»- принцип психоаналитической концепции ..З.Фрейда
Всего законов диалектики:три
Всемирная история – это противоборство 2-х сообществ: града земного и града небесного.Августин Аврелий
Всесторонне развитая личность – идеал человека в философии:марксизма
Вфилософии экзистенциализма утверждается, что: сущность предшествует существованию
Выберите определение понятия «индивид»:единичный человек
Выберите правильное определение гуманизм – это:совокупность взглядов, утверждающих признание человека как личности
Выберите правильное определение иррационализма:мистификация бессознательных импульсов, эмоциональных структур личности
Выберите правильное определение понятия «истина»знания, проверенные практикой
Выберите правильное определение понятия «практика»предметно-материальная деятельность людей
Выберите правильное определение правосистема социальных норм, отношений, охраняемых государством
Выберите правильное определение. Бытие – это:понятие, означающее мир материальных и духовных предметов и явлений
Выберите правильное определение. Методология – это:учение о научном методе познания
Выберите правильное определение. Наука – это:еория и методология познания законов природы и общества
Выберите правильное определение. Общество – это:система связей и отношений между людьми
Выберите правильное определение. Прогресс – это:поступательное развитие, движение по восходящей линии, от простого к сложному
Выберите правильное определение. Регресс – это:деструкция, деградация материальной и духовной жизни общества
Выберите правильное определение. Социогенез – это:становление общества
Выберите правильное определение. Цивилизация – это:ступень человеческого развития общества
Выберите правильное определение: эмпиризм это:все наши знания выводятся из опыта
Выберите правильное определение:онтология – учение о сущности бытия
Выберите правильное продолжение фразы: Общественная психология тесным образом связана сОбыденным сознанием, эмоциональной и волевой сферами людей
Выдающийся просветитель-демократ, писатель, ученый-лингвист, философ, видный
Выделение проблемы субъекта и объекта познания характерно для философииНового времени
Выделите генетически исходную форму отражения:чувствительность
Выделите глобальные проблемы современности:
Выделите из ниже перечисленных альтернатив диалектики наиболее общую полярно противоположную ейМетафизика
Выделите наиболее характерную черту чувственного познанияНепосредственность
Выделите основной философский принцип Абая:деизм
Выделите основную идею философии Просвещения:Культ науки и прогресс человечества
Выделите ступени в процессе познания: эмпирическое и теоретическое
Выделите суждения, выражающие суть агностицизма:человек в принципе не способен познать объективный мир
Выделите суждения, выражающие суть агностицизма:Человек в принципе не способен познать объективный мир
Выделите существенный признак объективной истины:соответствие действительности, подтвержденного практикой
Высшей ступенью любви по Платону является идея блага
Г
Где впервые в арабских источниках появляется категория «Ильм» - «Знание»?В Коране
Гегель определяет абсолютный дух как эманацию высшего начала
Гегель определяет абсолютный дух как:эманацию высшего начала
Гелиоцентрическую карту мира создал:Коперник
Генетически исходной формой отражения в живой природе являетсяРаздражимость
Гераклит
Главная определяющая человеческой сущности по Шакариму Кудайбердиеву:совесть
Главная особенность философии эпохи Возрождения?антропоцентризм
Главная особенность эпохи Возрождения?Антропоцентризм
Главная проблема в философии Абая?Проблема человека
Главное в идеологии индивидуализма:приоритет личности
Главное в триединстве «воли, разума, сердца» по Абаю:сердц;
Главный императив философии Сократа"познай самого себя"
Гносеология» - это учение о Познании
Господство немногих богачейОлигархия
Группа категорий, выражающих содержание закона единства и борьбы противоположностей?Различие, противоположность, противоречие
Д
Дайте определение мировоззрения индивидаСистема взглядов на мир, на место человека в мире
Движущей силой развития общественного бытия является?материальное производство
Двумя основными направлениями в истории философии являютсяИдеализм и материализм
Детерминизм как философский принцип – это признание:жесткой причинно-следственной зависимости происходящих событий
Деятельность И. Канта как астронома, физика, географа относятся к:докритическому периоду
Диалектика К. Маркса есть учение о развитии:мира (природы, общества, мышления)
Диалектика по Гегелю есть:учение о развитии абсолютной идеи
Диалектика-это такой способ мышления, при которомвещи и явления рассматриваются во взаимной связи и развитии
Диалектическая связь сущности и явлений в:единстве внешних характеристик предметов с его имманентными свойствами
диалектической логики?Г.В.Ф.Гегель
Дилемма : «Материальное- идеальное» применительно к социуму может быть отражена сочетанием понятийОбщественное бытие - общественное сознание
Дилемма: «наук о природе» и «наук о духе» появляется в философииНеокантианства
Диоген Лаэртский в доксографических материалах об этом философе отзывается как о «высокоумном и надменном» человеке. Укажите, какого из греческих философов Диоген Лаэртский характеризует?Гераклита
Для Лейбница существует:множество субстанций
Для Лейбница существует:множество субстанций
Для религиозного мировоззрения характерно признание сотворения мира Богом из ничего. Какое из понятий выражает такой подход к происхождению мира?
Доминирование среднего элемента характерно для какой формы правления в философии Аристотеля?Политии
Древнегреческая философия прошла определенные этапы развития. К какому периоду развития древнегреческой философии относится философия Сократа?К гуманистическому
Дуализм в природе человека – это:мыслящее и чувствующее
Дуализм как философская позиция означает:непротиворечивость мышления
Душа мира, связующее звено между творцом и Творением, по Соловьеву – этософия – мудрость
Ж
Животная незавершенность», «неопределенность», «открытость миру» человека, его «эксцентрическая позиция», проявляющаяся в смехе или плаче,- основные формы бытия в философии…Философской антропологии-
Жизнь – страдание-лейтмотив учения:буддизма
З
З.Фрейд выдвинул организацию психической деятельности человека и показал в виде модели:
Закон природы и общества, поведения и мышления человека?Дао
Законом диалектики не является:закон тождества
Законы диалектики являются?всеобщими
Заполните недостающее звено в перечне философских имен: Кант-Фихте- Шеллинг-…-ФейербахГегель
Зенон является представителем:лейской философии
Злые поступки по Сократу –это результат невежества
И
И. Фихте отрицал в учении И. Канта «вещь в себе»
Ид, эго, супер эго
Идеи психоанализа и марксизма соединяет в своей философии:Фромм
Идея «совершенного человека» в суфизме заключает:освобождение от мрака, самосознание света как света
Из утверждения Б. Спинозы: «Мы находимся в рабстве настолько, насколько то, что случается с нами обусловлено внешними причинами, и свободны на столько, на сколько мы действуем по своему усмотрению»?Степень свободы в зависимости от действий согласно познанным обстоятельствам
Известное изречение: «Человек есть мера всех вещей в том, что они существуют, и в том, что они не существуют» принадлежит:Протагору
Известным философом, этнографом, мыслителем 11 века был:М. Кашгари
Изобретатель телескопа, подтвердивший истинность гелиоцентрической картины мира?Г.Галлилей-
Индивидуальность характеризует в человекеособенное, отличное от других
Индийское общество делится на касты. Сколько каст называется в Бхагавадгите»?4
Истина одна, но мудрецы называют ее разными именами»- такой принцип присущ философии..Индии
Истины по Р. Декарту, те вещи:которые мы воспринимаем ясно и отчетливо
Историческими типами мировоззрения являются Миф, религия, философия
Историю развития философской мысли изучает:философия истории
История – есть ныне совершающаяся политика», - рассудил Макиавелли
Источник познания- разум. К какой гносеологической концепции относится данное суждение?Рационализм
Источник философии даосизма?« Дао де цзин»
Источником научного знания в Марбургской школе неокантианства является:логическая структура науки
Исходное понятие системы Фихте это:"я"
Исходным понятием гегелевской системы является:абсолютная идея
Исходным понятием гегелевской философии является:абсолютная идея
К
К какой концепции смысла жизни относится данное высказывание: «Жизнь - это самопожертвование, альтруизм во имя служения идеалу»:этика долга
К какой концепции смысла жизни относится данное высказывание: «жить - значит наслаждаться»гедонизм
К какой концепции смысла жизни относится данное высказывание: «Жизнь - это отречение от мира, умервшление плоти, ради искупления грехов»:аскетизм
К какой концепции смысла жизни относится данное высказывание: «Жизнь - стремление к счастью как подлинному назначению человека»:эвдемонизм
К какой концепции смысла жизни относится данное высказывание: «Цель жизни - оправдывает любые средства ее достижения:прагматизм
К какой концепции смысла жизни относится данное высказывание: «Цель жизни - оправдывает любые средства ее достижения»:прагматизм
К какой позиции относится утверждение « что сознание – это не отражение объективного мира, а самопознание абсолютного духа«объективный идеализм
К какой форме общественного сознания относится категория «прекрасное» ?К эстетической
К какому методологическому принципу можно отнести утверждение: « Во дворцах мыслят иначе, чем в хижинах»Социальный детерминизм
К какому периоду истории и философии относятся «Веды», «Упанишады»?древнеиндийская
К какому типу материализма относятся взгляды Демокрита и Эпикура?Стихийному
К какому типу философствования относится система Гегеля:объективный идеализм
К какому типу философствования относится учение Л. Фейербаха?антропологический материализм
К какому философскому направлению относится учение Н. Бердяева?персонализму
К какому философскому направлению относится философия эмпириокритицизма?неопозитивизм
К какому философскому принципу, относится утверждение что «мир основывается на двух началах пассивном и активном»дуализм
К уровням живой природы относятсядоклеточный, клеточный, многоклеточный
Как в Индии называют концепцию переселения душ?Сансара
Как В. Соловьев относится к различным направлениям христианства? только в православии пребывает полнота христианства
Как идет процесс развития согласно закону отрицания отрицания?по спирали
Как истолковывается культура в концепции З. Фрейда?механизм подавления бессознательных влечений человека
Как можно охарактеризовать общую позицию казахских деятелей 19-20 веков?Просвещенческая
Как назвал Кант свою философскую систему?
Как называется наука, изучающая закономерность прогнозирования будущего?Футурология
Как называется неразрешимое противоречие, в которое согласно И.Канту, впадает разум при попытке мыслить мир как единое целое и познать «мир в себе»Антиномия
Как называется система взглядов, отвергающих веру в бога, в потусторонние силы?атеизм
Как называется состояние, в котором человек является привязанным к миру?Сансара
Как называется структурный уровень науки, на котором знание является результатом непосредственного контакта с «живой» реальностью в наблюдении или эксперименте?Эмпирический
Как называется сфера деятельности, результатом которой является экспериментально проверенные теоретические системы о действительности? Наука
Как называется учение Левкиппа и Демокрита?Атомистика
Как называется учение отцов церкви?Патристика
Как называется учение, отождествляющее бога и мир?пантеизм
Как называется учение, отрицающее познаваемость мира?агностицизм
Как называется философия, основанная на идее Бога? теология
Как называется философская система Индии, в которой признается существование только чувственно признаваемых вещей?Джайнизма
Как называется философская система Индии, исследующая отличительные признаки вещей Вайшешика
Как называется философская система Фихте?антропоцентризм
Как называется философское направление, признающее одно начало мира?монизм
Как называется философское направление, признающее разум за основу познания и поведения людей?рационализм
Как называется философское направление, утверждающее, что в основе мира лежат два начала: материя и сознание?дуализм
Как называли последователей Аристотеля?Перипатетиками
Как называли последователей Аристотеля?Перипатетиками
Как называются неортодоксальные философские системы Индии?Настика
Как называются истории о Будде ( о других богах)?Джатаки
Как называются ортодоксальные философские системы Индии?Астика
Как обозначают на санскрите философскую школуДаршана
Как определяет движение сознания Гегель восхождение от абстрактного к конкретному
Как понимается культура в теориях Шпенглера и А. Тойнби?локальные цивилизации, никак не связанные друг с другом
Как Ф. Ницше решает проблему Бога?Бог умер
Какая группа терминов относится к философии эпохи Возрождения?Эманация, пантеизм
Какая из геометрических фигур лучше отражает диалектический характер процесса развитияспираль
Какая из даршан является дуалистической?Санкхья
Какая из идей в философии Платона считается главенствующей?Блага
Какая из индийских систем представляет собой натурфилософию?Вайшешика
Какая из названных философских позиций может быть отнесена к русской религиозной философии конца XIX – века - начала XXв.:славянофильство
Какая из философских школ Др. Индии является гедонистической?Чарвака
Какая из философских школ Древнего Востока отрицает существование души после смерти?чарвака
Какая из форм бытия находится в центре внимания экзистенционализма?Индивидуальное бытие человека
Какая из формулировок наиболее полно отражает позицию Аль-Фараби относительно Бога?Интеллектуальный Космос
Какая из ценностей согласно Ж.Баласагуни не относится к ценностям тюркской куль туры в поэме «Благодатное знание»?Богатство
Какая из школ древнего Китая объявила народ высшей ценностью?Моизм
Какая из школ является неортодоксальной философской системой?Буддизм
Какая категория раскрывает существенную, устойчивую связь явлений, обуславливающих их упорядоченные изменения?Закон
Какая проблема является главной для философии экзистенциализма? смысл существования конкретного человека
Какая форма выражения объективной истины называется абсолютной?полное, всестороннее знание о каком-либо явлении
Какая форма знания требует дальнейшего обоснования и проверки?Гипотеза
Какая школа Древней Индии является материалистической?Чарвака
Какие из названных понятий относятся к категориям диалектики:сущность и явление
Какие из направлений являются ортодоксальными системами?Веданта, миманса
Какие из перечисленных вопросов являются философскими:Что такое истина ? Что такое жизнь? В чем смысл жизни человека? Как устроен мир? Что такое совесть, добро, зло, долг? Что есть человек, и какое место он занимает в мире? Почему ради одних человеческих ценностей, человек жертвует другими человеческими ценностями?
Какие из перечисленных ниже направлений являются основными направлениями философии средних Веков?Номинализм и реализм
Какие из перечисленных ниже философских направлений являются направлениями средневековья?номинализм и реализм
Какие из перечисленных философских направлений являются основными направлениями 20 в.?сциентизм и антисциентизм
Какие из постулатов бытия сформулировал Аристотель?Из чего? Что это есть? Ради чего ?
Какие из этих обетов существуют в философии джайнизма?Ахимса
Какие положения характеризует такое направление средневековой философии как номинализм?общие понятия только имена и образуются нашим разумом
Какие проблемы называется глобальными проблемами человечества?Проблемы выживания всего человечества
Какие сферы охватывает естественно-окружающая среда?гео и биосферу
Каким политическим определением характеризует Н. Назарбаев Казахстан 2030 года?центральноазиатский барс
Каким термином обозначается религиозно-философское знание о Боге?Теология
Каккая из ниже перечисленных категорий выражает общую основу и внутреннее единство исторического прогресса?Субстанция
Каков первоначальный элемент в философии Фалеса?Вода
Какова философская проблема натуралистического периода античной философиипроблема «фюзиса»
Какова отличительная способность мифологического мировоззрения?образность
Каково библейское понимание истории история прямолинейна от творения до судного дня
Каково марксистское понимание сущности человека?Социально-трудовое
Каково отношение идеи и вещи у Платона:вещь - это тени идеи
Каково первоначало в философии Анаксимандра?Апейрон
Каково первоначало в философии Анаксимена?Воздух
Каково первоначальное значение понятия «культура»?возделывание земли
Каково различие между Богом и творением в христианстве?Бог есть бытие, творение – участник этого бытия, получивший бытие от Бога
Каково содержание понятия «ноосфера»?сфера разумной деятельности человека
Какого из следующих философов представляет следующее определение предмета философии: «Философия есть искусство придавать слабым мысль очень сильных»Софизм (Протагор)
Какого культурно-цивилизационного типа нет у О.Шпенглера и Дж.Тойнби?Конно-кочевового, степного
Какое высказывание полно раскрывает социальный характер феномена сознания?сознание – это продукт предметно-практической деятельности человека
Какое из данных изречений можно назвать первопринципом философии Декарта?я мыслю, следовательно, я существую
Какое из значений термина «бытие» в истории философии относится к материалистической трактовке?бытие - чувственно воспринимаемая материя
Какое из названых философских направлений трактует философию как учение о ценностях – аксиологию?неокантианство
Какое из определений движения верное?изменение вообще
Какое из первоначал бытия носит активный характер у Аристотеля?Форма
Какое из перечисленных направлений является направлением средневековья Запада?номинализм и реализм
Какое из перечисленных ниже определений истины считается «классическим»?истина - это то, подтверждается опытом
Какое из перечисленных ниже учений относятся к эпохе Возрождения?Утопический социализм
Какое из перечисленных ниже учений принадлежит Ф. Бэкону?учение об идолах
Какое из перечисленных определений пространства и времени принадлежит И. Канту:пространство и время - доопытные формы чувственности
Какое из перечисленных произведений написано Ибн Синой?Книга исцеления
Какое из перечисленных свойств не относится к материисубъективность
Какое из понятий означает в Китае понятие материальных частиц, образующихся в результате опредмечивания Дао, они, сгущаясь, образуют вещи, рассеиваясь – вызывают исчезновение вещей?Ци
Какое из понятий отражает диалектическую взаимосвязь качества и количества?Мера
Какое из приведенных ниже определений истины считается «классическим»:Истина – это то, что подтверждается опытом
Какое из приведенных определений раскрывает содержание понятия личность?определенный уровень социальной и
Какое из следующих изречений принадлежит Бэкону?«Знание - сила»
Какое из следующих изречений принадлежит Бэкону?знание - сила»
Какое из следующих изречений принадлежит Декарту:«Я мыслю-следовательно существую»
Какое из следующих положений соответствует диалектическому пониманию материи?материя – это категория для обозначения объективной реальности
Какое из следующих положений является диалектическим?пространство и время – это формы существования, атрибуты материи
Какое из следующих утверждений не относится к четырем истинам Будды?Цель жизни - выполнение долга
Какое из этих направлений называют философией существования?Экзистенционализм
Какое из этих направлений относится к исламу?Суннизм
Какое количество "благородных истин" было выдвинуто в буддизме:четыре
Какое место занимает Казахстан в развитии мировой цивилизации по особенностям происхождения и развития?Казахстану свойственен Евразийский тип цивилизации
Какое направление в теории познания, согласно которому деятельность разума является главной формой познания?рационализм
Какое направление господствовало в советский период?Марксистско-ленинское
Какое общество Платон считал стабильным?Состоящее из трех классов: высшего, среднего и низшего-
Какое определение понятия «бессознательное» можно считать правильным?
Какое определение понятия «бытие» вы считаете правильным? Бытие - это: вся совокупная объективная и субъективная реальность
Какое определение понятия «движение» вы считаете правильным? Движение - это:способ существования материи
Какое определение понятия «идеология» правильное? Идеология- это…Система взглядов идей и взглядов на мир в целом, отношения между людьми, связанная с интересами социальной группы
Какое определение понятия «личность» наиболее правильное? Личность – этоЧеловек, обладающий совокупностью социальных качеств, обеспечивающих его гражданскую активность, способность справляться с окружающей средой, иметь в обществе права и обязанности
Какое определение понятия «человек» наиболее раскрывает его содержание? Человек-
Какое определение понятия «человек», с вашей точки зрения, наиболее полно раскрывает его содержание? Человек - это.биопсихосоциальное существо, способное мыслить, говорить, трудиться
Какое определение понятия относительная истина вы считаете правильным? Относительная истина - этознания, свидетельствующие об относительном характере всего существующего
Какое определение цивилизации вы считаете наиболее правильным? Цивилизация – это…Разумно организованное, высоко – развитое общество во всей его целостности
Какое положение характеризуют такое направление средневековой
Какое утверждение верно?И.Кант- представитель агностицизма
Какое утверждение о человеке ближе к истине? биопсихосоциальное существо
Какое философское направление в философии подобно марксизму, неотомизму(Ватикан) стало едва ли не государственной философией в США? Его основатели – Пирс, Уильям Джемс и Джон Дьюи.Прагматизм
Какое философское течение стало официальной религией КитаяКонфуцианство
Какое философское учение отрицает возможность познания объективного мира?агностицизм
Какое философское учение подвергает сомнению истинность достигнутого знания:скептицизм
Какое философское учение предлагает человеку восьмеричный путь спасения?буддизм
Какое философское учение признает основой мировоззрения материальное начало?материализм
Какой греческий философ называл первоначало числом?Пифагор
Какой из вариантов можно отнести к « суждению» как форме рационального познания?форма мышления, посредством которого из нескольких посылок выводится новое знание
Какой из древнегреческих философов назвал свою школу Академией?Платон
Какой из названных законов был сформулирован основоположником позитивизма О. Контом?закон о трех последовательных стадиях интеллектуальной эволюции человека
Какой из ниже перечисленных памятников является источником философии Древней Индии?Веды
Какой из этих принципов принадлежит Канту?Принцип деятельности
Какой из этих элементов указывает на слияние Бога и природы?Пантеизм
Какой критерий является основанием для формационного подхода к
Какой критерий является основанием для формационного подхода Маркса к общественному развитию?уровень развития производственных сил
Какой материальный носитель соответствует механической форме движения материи?атом
Какой материальный носитель соответствует химической форме движения материи?молекула
Какой мыслитель Возрождения продолжает рассуждения платоновского «Государства», но ставит акцент не на структуре общества, а на поведении политического лидера?Н.Макиавелли
Какой мыслитель создал философскую систему, центральной идеей которой является идея всеединства?Соловьев
Какой образ мудрости становится решающим в эпоху Нового времени?Научной мудрости
Какой первоначальный параметр содержит в себе понятие «цивилизация»?Включает сравнительно-оценочный момент
Какой раздел философии изучает проблемы познавательного процесса?Гносеология
Какой раздел философии исследует Б. Спиноза:онтологию
Какой раздел философии системы Аль-Фараби рассматривает проблему Бога?метафизика
Какой средневековый мыслитель выдвинул четыре уровня бытийности?Фома Аквинский
Какой структурный уровень материи относится к неорганической природе?ядерный
Какой существенный элемент вносится в марксизме в понятие собственности?Отчуждение
Какой термин в переводе обозначает «школьная философия»?Схоластика
Какой термин обозначает процесс развития человека как общественного существа?Социогенез
Какой термин обозначает учение о бытии?Онтология
Какой термин обозначает учение, которое признает Бога в качестве безличной первопричины мира, который затем развивается по своим собственным законам?Деизм
Какой термин присущ только русской религиозной философии?Соборность
Какой тип бытия по Аристотелю изучает логикабытие как категория
Какой фактор в развитии общества являются определяющим в философии марксизма?Народные массы
Какой философ разработал этическое учение, основой которого является понятие «категорический императив»?
Какой философский метод выдвинул Ф. Бэкон?метод индукции
Какому из философов было запрещено публично выступать по вопросам религии?Канту
Какому мыслителю принадлежит вывод: «Познание – это припоминание душой тех идей, которые она уже когда-то совершала»Платону
Какому мыслителю принадлежит идея общественного договора?Т.Гоббсу
Какому мыслителю принадлежит следующее высказывание: «Движущаяся вокруг своей оси и вокруг Солнца Земля – лишь ничтожная пылинка в беспредельном мире мироздания»?Бруно
Какому мыслителю принадлежит следующее высказывание: «Человек является предметом любви, потому, что он есть самоцель, разумное и способное к любви существо ….»Фейербаху
Какому средневековому мыслителю принадлежат слова « Верую, дабы понимать»?А.Блаженному
Какому философскому направлению принадлежит учение о «пограничных ситуациях»?экзистенциализму
Какому философу античности принадлежат слова: «Добродетель есть знание, порок есть невежество»:Сократ
Какую гносеологическую позицию выражает известное выражение Дж.Локка, согласно которому в основании всего существующего находятся атомы природы?Эмпиризм
Какую идею унаследовали арабские философы в античной философии?Идею Бога
Какую из ниже перечисленных форм общественного сознания изучает этика?Нравственное
Какую из характеристик нельзя отнести к чувственному образуУсловность
Какую направленность имела философия Конфуция?Этическую
Кант
Кант выделяет такие априорные формы чувственности, как:сознание и пространство
Кант утверждал, что от природы человеку свойственны два побуждения- любовь и уважение. Какой выбор делает сам философ?Выбирает уважение
Категории « необходимость и случайность» характеризуют какой тип связи?причинный
Категории « форма и содержание» характеризуют какой тип связи?всеобщий
Категория "общественное бытие" впервые введеноМарсом и Энгельсом
Качество – это философская категория выражающая:определенность предмета, благодаря которой он является именно этим, а не иным предметом
Кем была выдвинута « Этика благоговения перед жизнью»?А.Швейцером
Кем было разработано материалистическое понимание истории?Маркс, Энгельс
Кем впервые был сформулирован диалектический принцип отрицания?Г.Гегелем
Кем впервые в истории было разработано материалистическое понимание исторического процесса?К.Маркс. Ф.Энгельс
Книга «Лунь юй» принадлежит:Конфуцию
Книга спасения», «Книга знания»?Ибн-Сина
Когда впервые была выдвинута идея евразийства в философии?В первой четверти 20 века в русской философии
Когда реальностью признается только мыслящий субъект, а все объявляется существующим лишь в сознании индивида». К какому направлению относится данное утверждение?солипсизм
Кого Г.Ф.В.Гегель называл «доверенными лицами истории»?Великих людей
Кого из арабо-мусульманских философов называют « Вторым учителем» ?Аль-Фараби
Кого из представителей схоластической философии Запада за стремление к математической точности мышления называли «тонким доктором»?Д.Скотта
Кого из философов можно отнести к милетской школе?Фалес, Анаксимандр, Анаксимен
Кого из философов называют первым философом арабов?Аль Кинди
Кого из философов называют Стагиритом?Аристотель
Кому из арабских философов принадлежит «Книга исцеления»?Ибн-Сине
Кому из ниже перечисленных китайских философов принадлежат слова: «Государь должен быть государем, сановник- сановником, сын-сыном…»?
Кому из перечисленных ниже представителей немецкой классической философии принадлежит учение о развитии абсолютной идеи?Гегелю
Кому из перечисленных ниже философов античности принадлежат следующие слова: «Мы входим и не входим в одну и ту же реку, мы те же самые и не те же самые»Парменид
Кому из тюркских мыслителей посвящен архитектурный памятник, возведенный в 14 веке по указанию Тимура?Яссауи
Кому из философов античности принадлежит первая постановка проблемы бытия?Пармениду
Кому из философов принадлежат слова: « Следует сказать, что война всеобща и правда – борьба, и что все происходит через борьбу и по необходимости»?Аристотель
Кому из философов принадлежат слова: «Одно и то же мысль и бытие»?Пармениду
Кому из философов принадлежит известное изречение «Философия-служанка богословия»?Ф.Аквинскому
Кому принадлежат следующие слова: «Я верю старине и люблю ее, но не сочиняю»Кун-цзы
Кому принадлежат слова: «Философы лишь различным способом объясняли мир, а дело заключается в том, чтобы изменить его»?Маркс
Кому принадлежат слова? «Поскольку за абстрактными понятиями не может быть никаких ощущений, то эти понятия есть, например «материя», «субстанция»Гольбах
Кому принадлежит афоризм « Знание- сила»?Ф.Бэкону
Кому принадлежит высказывание «Человек – мера всех вещей»?Протагору
Кому принадлежит работа «Записки забытого»?Ш.Кудайбердиеву
Кому принадлежит работа «Открытое общество и его враги»?К.Попперу
Кому принадлежит следующее определение субстанции? «...Существуют множество субстанций монады, простые и неделимые, не связанные между собой причиной и следствием, но существующие в гармонии»:Лейбницу
Кому принадлежит требование категорического императива в этике?И.Канту
Кому принадлежит утверждение о том, что не существует ни одного открытия в науке или искусстве, которое не имело прообраза в коллективном бессознательном?Юнга
Конкретное проявление Дао в в вещах и поведении человека?дэ
Креационизм
Крупнейший философ, высланный из России в 1922 году. Представитель русской религиозной философии, автор книг «Философия свободы», «Смысл творчества», «Смысл истории», «О назначении человека»?В.Соловьев
Кто из философов различает активную и пассивную субстанции?Аристотель
Кто автор «Нового органона» в философии Нового времени?Ф. Бэкон
Кто автор известных апорий « Ахиллес и черепаха», «Дихотомия»?Зенон
Кто автор известных апорий «Дихотомия», «Стрела», « Ахелес не догонит черепаху»?Зенон эгейский
Кто автор изречения «Платон мне друг, но истина дороже»?Платон
Кто автор работы «Человек-машина»?Ламетри
Кто автор работы: "О природе вещей?"Тит Лукреций Кар
Кто автор сократических диалогов?Платон
Кто автор эволюционной теории человека? Дарвин
Кто был последователем учения Демокрита?Эпикур
Кто в философии Древней Индии является разработчиком учения о четырех истинах?Гаутама Сиддхартха Будда
Кто ввел в оборот термин “Информационное общество”? Дж.Масуда-
Кто ввел в философский язык понятие «парадигма»? Кун
Кто ввел понятие «вещь в себе»?И. Кант
Кто вводит понятие «одномерного человека»?Маркузе
Кто возродил идею гелиоцентрической картины мира?Н. Коперник
Кто впервые в истории философии за эмпирическими явлениями усмотрел понятия, а за ними идеи?Пифагор
Кто впервые ввел понятие « воля к жизни» ?Шопенгауэр
Кто впервые определяет человека как «политическое животное»?Аристотель
Кто впервые сформулировал основные законы диалектики?Гегель
Кто всесторонне развил направление суфизма в исламе К.А.Яссауи-
Кто выразил диалектическую формулу триады:Гегель
Кто дает новую экзистенциональную интерпретацию мифа о Сизифе?АКамю
Кто из греческих философов предсказал солнечное затмение, которое состоялось в Ионии 25 марта 585 г. д.н.э.?Фалес
Кто из древнегреческих философов был учителем Александра Македонского?Аристотель
Кто из казахских мыслителей наиболее полно исследовал проблемы философии истории?М.Дулатов
Кто из немецких философов создал образ сверхчеловека?Ф.Ницше
Кто из нижеперечисленных представителей индийской философии является основателем джайнизма?Вардхамана ( Махаира, Джина)
Кто из перечисленных ниже философов античности считал, что «добродетель есть знание, а именно - знание добра»:Сократ
Кто из перечисленных ниже философов считал «мир вещей» является «тенью мира идейПлатон
Кто из перечисленных ниже философов считал, что идеалом организации общества является христианская церковь:А. Блаженный
Кто из перечисленных ниже философов является автором учения о сверхчеловеке:Ницше
Кто из перечисленных философов относится к элеатам?Зенон эгейский
Кто из перечисленных философов родом из Отрара ?Аль-Фараби
Кто из перечисленных философов считает, что огонь является собой основой всего:Гераклит
Кто из представителей средневековой философии включает в процесс познания чувственную способность ( результатом которой является представление), и интеллект, создающий интуитивный образ вещи- понятия?Дунс Скот
Кто из представителей средневековой христианской философии включает в процесс ползнания чувственную способность, ( результатом которой является представление), и интеллект, создающий интуитивный образ вещи- понятия?Дунс Скот
Кто из представителей средневековой христианской философии противопоставляет средних веков противопоставляет схоластичексий дедукции метод познания, основанный на эксперименте и математике, различает внутренний опыт ( как мистическое озарение) и внешний опыт ( чувственной знание)? Дунс Скот
Кто из современных философов положительно характеризует массу, как новую структуру общества?Романо Гвардини
Кто из философов подвергся критике в произведении Аристофана «Облако»?Сократ
Кто из философов считал, что человеческая душа обладает разумной, вожделеющей и волевой частями?Платон
Кто из философов античности считал, что задачей философии является умение вести спор, умение придать вес любой точке зрения:Протагор
Кто из философов был обвинен в богохульстве и непочитании местных богов и казнен?Сократ
Кто из философов был учителем Александра Македонского?Аристотель
Кто из философов в этике выделяет понятия «доброй воли» и «долга»?Кант
Кто из философов вводит понятие «экзистирование» как- «быть вне себя», быть в экстазе, выходить за пределы своего социального опыта?М. Хайдеггер-
Кто из философов критикует своих современников за их антропоморфные религиозные представления о богах?Ксенофан
Кто из философов называл человека «политическим животным»?Аристотель
Кто из философов не является перипатетиком?Аль Газали
Кто из философов Нового времени вводит принцип сомнения в гносеологию?Р.Декарт
Кто из философов Нового времени выделял «идолы познания»?Ф.Бэкон
Кто из философов определял сущность свободы как «бегство от свободы»?Э.Фромм
Кто из философов относится к крайнему номинализму?Росцеллин
Кто из философов относится к крайнему реализму?А.Кентерберийский
Кто из философов относится к умеренному реализму?Эриуген-
Кто из философов относится к зрелой схоластике?А.Кентерберийский, Росцеллин, Гильом из Шампо-
Кто из философов относится к умеренному реализму (концептуализму)?П.Абеляр-
Кто из философов отрицает, что мир познаваем?Кант
Кто из философов подчеркивал значение интуитивного познания, включавшего внешнее восприятия и интроспекции?У.Оккам
Кто из философов при жизни получил звание «Второго учителя»?Аль Фараби
Кто из философов признавал наличие души во Вселенной, которая движет и управляет всем и является ее внутренней причиной?Г.Галлилей
Кто из философов родился в Македонии, на о.Стагира?Аристотель
Кто из философов схоластики относится к номинализму?Росцеллин
Кто из философов считает, что у каждого человека своя истина и критерием истины является восприятие здорового и нормального человека?Протагор
Кто из философов считает, что управление с помощью законов способствует укреплению государства?Гунсунь Ян, Гуань Чжун
Кто из философов считал, что «Душа есть белая бумага»? Д. Локк
Кто из философов считал, что «Знание есть сила»?Ф. Бэкон
Кто из философов считал, что общество, основанное на родовой сущности (способности к новой религии - религии любви) является идеалом общественного устройства?Л. Фейербах
Кто из философов эпохи Возрождения родился в Кузах на Мозеле близ Трира и был прозван Кузанским?Н.Кребс
Кто из философов является автором известных работ «Книга сложения и вычитания по индийскому способу», «Краткий курс исчисления алджебра и валлмукабала»?Аль Хорезми
Кто из философов является основателем формальной логики?Аристотель
Кто из философов является представителем пифагорейской школы?Протагор, Горгий, Продик, Гиппий
Кто или что не является субъектом социального развития?Толпа
Кто открыл принцип совпадения противоположности?Н. Кузанский
Кто первым выделил категорию «бытие», сделав ее предметом специального философского анализа?Парменид
Кто первым из философов обосновал систему категорий, принципов и законов
Кто утверждал, что противоречия движут миром, и что без противоречий нет развития?И.Кант
Кто является автором « Капитала»?К.Маркс
Кто является автором «Критики чистого разума»?И.Кант
Кто является автором «Ньяя-сутры»?Готама
Кто является автором известной фразы «Все течет, все изменяется»Гераклит
Кто является автором книги «Заблудившаяся жизнь»Торайгыров
Кто является автором книги «Слов назидания»Кунанбаев
Кто является автором морального принципа: «Поступай так, чтоб максимум твоей воли могла в то же время иметь силу принципа всеобщего законодательства?И. Кант
Кто является автором произведений «Сумма теологии», «Сумма против язычников»?Ф.Аквинат
Кто является автором произведения «Трактат о взглядах жителей добродетельного города»?Аль Фараби
Кто является автором следующего высказывания: Не делай другим того, чего не желаешь себе»?Кун фу цзы
Кто является автором такого рассуждения: “Мораль благородного мужа подобно ветру, мораль низкого человека подобно траве. Трава поклоняется туда, куда дует ветер”Кун фу цзы
Кто является основателем томизма?Фома Аквинский
Кто является основателем философского направления позитивизма?Конт
Кто является основателем философской системы «санкхья»?Капила
Кто является основопожником казахского просвещения?Кунанбаев
Кто является основоположником психоанализа?Фрейд
Кто является представителем религиозного направления в экзистенционализме?С.Къеркегор
Кто, по мнению Платона, должен стоять во главе управления идеальным государством?Философ
Культура как соблазн, как гиперреальность рассматривается в философииЖ.Бодрийара
Культура эпохи Возрождения есть:культура свободомыслия
Кун Фу Цзы
Л
Лао цзы был основателем:Даосизма
Ли Эр является основателем одной из основных философских школ Китая. Укажите его общепринятое имя.Лао Цзы
Лишенное границ, качественно неопределенное есть:апейрон Анаксимандра
М
Материалистической философией Индии является:чарвака
Материи и сознания
Материи?физической
Материя есть философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от нас»В.Ленин
Материя по Аристотелю – это начало, имеющее потенциальный характер и обращающее чувственное восприятие в реальность
Материя, по Аристотелю, это –начало, имеющее потенциальный характер и образующее реальность
Между «западниками» и «славянофилами» шло расхождение по поводу:определение исторического пути развития России
Между какими течениями был развернут спор в средневековой европейской философии?Между номинализмом и реализмом
Метафизическая стадия развития Вед?Упанишады
Мир как воля» является произведением:Шопенгауэра
Мир отображается через систему понятий в познанииНаучном
Мир сделан великим механиком- Богом» Кому принадлежит эта фраза?Р.Декарту
Мировоззрение есть система взглядов на объективный мир и место в нем человека, на отношении человека к окружающей его действительности и к самому себе, а также обусловленные этими взглядами основные жизненные позиции людей. их убеждения, идеалы, принципы и ценностные ориентации. Мировоззрение имеет определенную структуру. Укажите, какая из нижеперечисленных форм отношения человека к миру, не является элементом структуры мировоззрения?Миросозерцание
Мировоззрение Л. Фейербаха - это:материализм
Мировоззрение-это......Система взглядов, оценок норм и установок человека по отношению к миру
Мировоззренческий характер философии состоит в том, что она:дает теоретическое обоснование отношения человека к миру
Моделирование есть метод, в которомСоздание копии объекта с целью изучения самого объекта
Молекула является материальным носителем для какой формы движения
Монада» – это:простая субстанция
Монады Лейбница находятся в соотношении:предустановленной гармонии
Моральный и религиозный принцип, требующий воздержания от жизненных благ и удовольствий?Аскетизм
Н
На достижение, какого идеала была направлена культура эпохи ВозрожденияНа возрождение античного образца культуры
На какого казахского мыслителя оказал влияние Ф.Достоевский?Ч.Валиханова
На каком методе основывается философия Б. Спинозы?сомнение
На чем основывается гражданское общество у Т.Гоббса?На юридических законах, признаваемых всеми
Название какой из философских школ Китая в переводе с китайского языка означает школа законников?Легизма
Название работы Альберта Камю по экзистенциональной проблематике?«Бунтующий человек»-
Название работы С.Къеркегора по экзистенциональной проблематике? «Страх и трепет»
Название сократовского метода познанияМайевтика
Назовите древнегреческих атомистовЛевкип, Демокрит, Эпикур
Назовите основной принцип учения даосизма:едеяние
Назовите характерные понятия для философии экзистенциализма:существование, абсурд, трагизм
Назовите центральный фактор антропосоциогенеза:труд
Назовите элементы социальной системы:государство, мораль, право, религия
Наиболее известная часть древнейшего памятника культуры Китая «Пятикнижия»?И- цзин
Наихудшей формой правления в трудах Платона выступает…Демократия
Направление в теории познания, в котором чувственность называется основной формой познания:сенсуализм
Направление, добивающееся первенствующей роли церкви и духовенства в политической и культурной жизни общества?Клерикализм
Направление, характеризующее человека, как волящее существо?философия экзистенциализма
Наука о ценностях есть:Аксиология
Наука, в первую очередь,- особый родПознавательной деятельности
Неортодоксальное течение арабоязычной философии средневековья?Мутазилиты
Нирвана – этоСостояние отрешенности, угасания
Новое качество, открытое христианами:дух
Новый опыт о человеческом разуме» - автор?Лейбниц
О
О каком виде знания Гегель говорит, что это « есть мышление, лишенное собственной персональной судьбы»?О философии
О какой школе Аристотель повествует: «… у чисел они усматривают много сходных черт с тем, что существует…»?О пифагорейской
О нем известно, что, но в 1072-1074 г.г. закончил свое основное произведение «Собрание тюркских наречий»:М. Кашгари
О скольких ценностях говорит Ю. Баласагуни в «Благодатном знании»?четыре
Обозначьте видовую характеристику культурных типов Освальда ШпенглераМифосимволическая, метафизико-религиозная, окостеневшая
Обозначьте свойство времени как философской категорииСубъективность
общественному развитию?Способ производства материальных благ
общественный деятель начала двадцатого векаА.Байтурсунов
Объект изучения философии истории по А. Тойнби – это:цивилизация
Объективная диалектика – это:диалектика природы, общественного развития
Объектом изучения какой философии является «Атман» ?Индуизма
Объектом философии является:Мир как целое
Объектом философского анализа является человек, для какого философа
Один из выдающихся представителей эпохи Возрождения?Н.Кузанский
Один из подходов средневековой философии Европы, выясняющий онтологический статус общих понятий, т.е. вопрос об их реальном (объективном) существовании?Реализм
Один из подходов средневековой философии Европы, отрицающий реальное существование универсалий, но вместе с тем, утверждающее, что в единичных вещах возникает нечто общее, на основе чего возникает общее понятие ( концепт)?Концептуализм
Одна из любимых фраз З.Фрейда гласит: «Бессознательное- конь, разум – всадник»
Одним из участников диалогов в поэме Ж.Баласагуни «Благодатное знание» является визирь Айтолды. Какую ценность тюркской культуры он символизирует?Счастье
Одним из участников диалогов в поэме Ж.Баласагуни «Благодатное знание» является суфий Одгурмыш. Какую ценность тюркской культуры он символизирует?Непритязательность
Одним из участников поэмы Ж.Баласагуни « Благодатное знание» является суфий Одгурмыш. Укажите, какую из нижеперечисленных ценностей тюркской культуры он символизирует? непритязательность
Одним из участников поэмы Ж.Баласагуни «Благодатное знание» является элик Кюнтогды. Какую ценность тюркской культуры он символизирует?Справедливость
Одно из имен Будды?Мантрайя
Одно из имен Будды?Таковость
Оно» по Фрейду есть:бессознательное
Определение традиционной культуры – это:совокупность норм, обычаев, традиций этноса
Определение, используемое О.Шпенглером для характеристики культуры Запада?Фаустовская
Определение, используемое О.Шпенглером для характеристики культуры Древней Греции и Древнего Рима?Аполлоновская
Определение, раскрывающее философский смысл категории сознания:войства головного мозга
Определите гносеологические взгляды ПлатонаЗнание априорно и вызывается в процессе припоминания ( анамнез)
Определите подход О.Шпенглера к соотношению культуры и цивилизацииЦивилизация- смерть культуры
Определите сущность мышления средневековья?Теоцентрично
Определите, какие из ниже перечисленных течений и направлений религии ислама являются основными направлениями этой религиозной конфесссии?- 1. суннизм, 2. шиизм, 3. аббасиды, 4. алиды, 5. фатимиды, 6.хариджиты, 7.исмаилиты, 8. зайдиты, 9. кайсаниты1,2
Определите, какой из нижеследующих терминов обозначает учение, одухотворяющее всю природу:гилозоизм
Определите, кому из философов принадлежат слова: «… грамматика дает их ( законы) для слов, свойственных только какому-либо народу, а логика дает общие правила, пригодные для всех народов»?Аль - Фараби
Ортодоксальное течение средневековой арабской мысли?Мутакалам
Ортодоксальные школы в древнеиндийской философии:веданта, санкхья, йога
осеология есть:Учение о познании
Основа государства согласно Аристотелю?Средний класс-
Основа государственной власти, согласно Платону?Авторитет правителей-
Основателем позитивизма являетсяКонт, Спенсер
Основателем, какого вида идеализма считают Платона?Объективного
Основатели диалектико-материалистической философии:К.Маркс. Ф.Энгельс
Основатель гелиоцентрической системы. Представитель эпохи Возрождения:Н.Коперник
Основатель современной алгебры и арифметики?Аль Хорезми
Основатель тюркского суфизма:Ахмед Яссауи
Основная категория философии Альберта Камю?Абсурд-
Основная причина отчуждения личности от общества по К. Марксу:частная собственность
Основная проблема в учении у софистов:человека
Основная проблема философии 17 века:проблема метода познания
Основная структурная единица модели науки Лакатоса – это:научно-исследовательская программа
Основной вопрос философии - вопрос о соотношении:
Основные понятия психоанализа?Либидо и сублимация
Основным понятие метафизики Лейбница является:монада
Основными направлениями философии в истории философии являются:Идеализм и материализм
Основными свойствами времени являются:одномерность, необратимость
Основополагающее значение для философии имеет вопрос:Что первично – материя или сознание?
Основоположник арабоязычной философии Аль Кинди
Основоположник школы Конфуцианства?Кун Фу Цзы
Относительность мира утверждается в концепцииРелятивизма
Отображение результатов мышления в точных понятиях или в утвержденияФормализация
Охарактеризуйте теорию познания Платона?Теория воспоминаний (анамнез)
П
памятником являются «Упанишады»?Индия
Парадигма – это: модель постановки проблем
Первоначальное значение понятия «диалектика»?искусство спора, столкновение противоположных мнений
Первоначальное этимологическое значение термина “цивилизацияГражданское общество
Первым греческим философом был:Фалес
Перечислите наиболее важные признаки нации:общность территории, общность происхождения, общность языка
Перечислите наиболее важные признаки нации:общность территории, общность происхождения, общность языка
Период античности характеризуется господством…Философско-этической формы
Писатель, друг Ч.Валиханова, автор романа «преступление и наказание»Ф.Достоевский
Письменным источником индийской философии являются:Веды
Платон жил в рабовладельческом государстве, но в своих работах ничего не пишет о рабах, так как…Считает рабство необходимым элементом государства
По Аристотелю, человек должен обладать душойчувственной, рациональной, вегетативной
По И. Канту, деятельность субъекта по подведению чувственных восприятий под понятия и категории есть функция:Рассудка
По какому критерию истины правомерно оценивать убеждения?По аксиологическому-
по Канту в сфере свободы действует разум:практический
Поверхностные рассуждения приводят к атеизму, а глубокая философия к религии»- Кому принадлежит этот афоризм?Ф.Бэкону
Подлинным субъектом истории для Маркса является класс
Подчеркните основную функцию религии:мировоззренческая
Подчеркните фундаментальную характеристику человека в философии экзистенциализма:человек – это свобода
Позиция Аристотеля в отношении частной собственности?Частная собственность развивает здоровые эгоистические интересы-
Познаваем ли мир. Какой из ответов относится к скептицизму?Сомнительно, во всяком случае, исчерпывающее познание вызывает сомнение
Понимание человека у софистов:человек есть мера всех вещей
Понятие «воля к власти» ввел:Ницше
Понятие «общественно-экономическая формация является основным в философии:марксизма
Понятие «осевого времени»- фундаментальная категория философии историиК.Ясперса
Понятие «соборность» определяется как:духовное единение
Понятие «феноменология» относится к философии..Гуссерля
Понятие архетипа бессознательного ввел:Юнг
Понятие атома используется в философии:Демокрита
Понятие древнекитайской философии, означающее начало мира, путь, неопределенную субстанцию, бездействующее, пустое и неисчерпаемое?Дао
Понятие дхарма и карма относятся к философии:Древней Индии
Понятие Ли в древнекитайской философии означаетПоддержание рангово-иерархических различий
Понятие пограничной ситуации играет особую роль в:экзистенциализме
Понятие сат, асат встречаются в философии:Индии
Понятие функция введено в научный оборотЛейбниц
Понятие, обозначающее чувства и настроения широких слоев общества – это общественнаяПсихология
Понятия «бытия и небытия» принадлежат:Пармениду
Понятия «либидо» и «сублимации» относятся к философииФрейда
Потребность в философствовании объясняетсяСпособностью человека удивляться
Почему Аристотеля называют «первым учителем человечества»?За создание философского учения, синтезирующего всю мудрость и науку
Почему необходимо знание истории философии?Отвечает на вечные вопросы
Практики и пуруша являются понятиями:Санкхъя
Предмет дискуссии между славянофилами и западниками?Исторические судьбы России
Представителем школы софистов является:Протагор
Представители элейской школыКсенофан, Парменид, Зенон
Представителям, какого направления современной философии являются Леви-Стросс, Лакан, Фуко, Фердинанд де Соссюр?Структурализм
Представителями какой из нижеперечисленных форм материализма являются Дж.Локк , Т.Гоббс, Л.Фейербах?Механистического материализма
Представителями киников являются:Антисфен, Диоген Синопский
Представителями религиозного экзистенциализма являются:
Представителями, какой формы материализма являются К.Маркс и Ф.Энгельс, Ленин?Диалектического материализма
Принцип «экономии мышления» в период средневековья был сформулирован..У.Оккамом
Принцип верификации в логическом позитивизме означает:необходимость проверки высказываний на их истинность
Принцип сомнения
Природа платоновской идеи в том, что она:нематериальна, но умополстигаема
Природа Платоновской идеи в том, что она:нематериальна, но умопостигаема
Природа…. Есть ни что иное, как Бог в вещах» полагалДж.Бруно
Причина возникновения общества по Т.Гоббсу?Вследствие опасения одних перед другими
Проблемы национальной истории и сохранения традиций народа наиболее полно изложены Н.А.Назарбаевым в книгеВ потоке истории»
Произведение О.Шпенглера, принесшее ему всемирную славу, и в котором дважды упоминается имя аль-Фараби?«Закат Европы»
Произведение Ф.Бэкона о познании? «Новый органон»
Противоположные позиции в споре философов средневековья о природе общих и единичных понятий?Реализм, номинализм
Процесс познания в философии Платона?Припоминание душой своего пребывания в потустороннем мире
Пурушу» и «Пракрити»- основные понятия философии.Санкхья
Р
Работа «три истины» принадлежит:Шакариму
Работа З.Фрейда о безличном начале человеческой души?Психология бессознательного
Различаются формы и типы мировоззрения. В зависимости от интеллектуального и понятийного уровня мировоззрения, а также в зависимости от субъекта мировоззрения или от мироощущения субъекта определяются формы мировоззрения. Назовите три исторических типа мировоззренияМиф, религия и философия
Различаются формы и типы мировоззрения. В зависимости от интеллектуального и понятийного типа мировоззрения, а также в зависимости от субъекта мировоззрения или от мироощущения субъекта определяются системы мировоззрения. Каждый тип или каждая форма мировоззрения обладает отличительными чертами. Укажите, отличительной чертой какого типа мировоззрения является фантазия?Мифологического
Различие гносеологии и эпистемологии, субъекта и объекта познания характерно для..Классической и неклассической философии-
Резкое противопоставление трансцендентного и трансцендентального феноменов существует в философииКанта
Религия как форма общественного сознания это:совокупность взглядов, отражающих веру в Бога
Рупа (тело) не имеет душу, является объектом дуккхи, так провозглашает философияБуддизма
С
С именем какого из философов связана легенда о трех великих обманщиках, обманувших все человечество?Аль Маари-
С именем какого из философов связана реформа календаря (введение вместо лунного календаря усовершенствованного солнечного календаря)?Омар Хаям-
С каким определение понятия «свободы» вы согласны? Свобода - это осознанная и практически освоенная необходимость
С каким определением понятия «свободы» можно согласиться? Свобода – это…Осознанная и практически освоенная необходимость
С каким определением понятия мировоззрения вы согласны? Мировоззрение это:совокупность взглядов, оценок, норм и установок человека по отношению к миру
С какой страны Европы начинается эпоха РенессансаИталия
С какой формулировкой вы согласны?Диалог – универсальная форма культуры
С кем из философов связано понятие « этики благоговения перед жизнью»?Швейцер
С представителями какой школы боролся Сократ?Софистами
С чем связывал Аристотель устранение несовершенства общества?С моральным улучшением людей-
Самая простая форма движениямеханическая
Сартр и Кьеркегор
Сверхкомпенсация» по Адлеру - это:попытка за счет других компенсировать собственную неспособность к успеху
Свобода- это любовь к Богу»- кому принадлежит это выражение?А.Яссави
Секуляризм характерен для философской мысли периодаЭпохи возрождения
Ситуация» по Ясперсу:фактическая действительность во времени, конкретные исторические обстоятельства влияющие на бытие человека
Сколько всего участников диалогов в поэме Ж.Баласагуни «Благодатное знание»?4
Сколько субстанций существует в философской системе Б. Спинозы?1 субстанция с двумя или множеством атрибутов
Сколько форм движения материи выделяет Энгельс?пять
Следование недеянию всегда приносит спокойствие» говорили:Лао цзы
Смысл понятия ментальность:мышление
Соблюдение «ахимсы » - «непричинение вреда живому»джайнизм
Соблюдение восьмеричного, (срединного) пути- идеал философии ..Буддизма
Совокупность приемов и способов практического и теоретического освоения окружающей действительности Метод
Согласно какой концепции, пространство и время – нечто самостоятельно существующее наряду с материей, как ее пустые вместилища.метафизическая концепция
Согласно Абаю истинная вера предполагает: знание, милосердие и справедливость
Согласно Гегеля, что является внутренней основой развития мира?противоречие
Согласно Канту, антиномия есть:противоречивые взаимоисключающие положения
Согласно Конфуцию источником знания являются:древние книги
Согласно Платону государство возглавляетФилософ
Согласно позитивизму основной задачей философии является: систематизация и объединение данных частных наук
Согласно Руссо причина неравенства людей заключается в:естественных природных различиях
Согласно триаде Г.Гегеля «Тезис-Антитезис-Синтез» завершите связь феноменов у мыслителя, если «право- тезис, мораль-антитезис», что является синтезом?Нравственность
Согласно Шеллингу природа это:синтез божественного и разумного
Создание формальной логики связано с именемАристотеля
Создатель оригинальной философской концепции, автор таких произведений «Записки забытого», «Каноны мусульманства»Шакарим Кудайбердиев
Сознание – субъективный образ объективного мира»Маркс
сознания:Труд
Соотношение между бытием и сознанием с точки зрения материализма определяется как? бытие определяет сознание
Соотношение содержания сознания и поведения:противоречивость содержания
Социальная философия – это учение:Об обществе
Социальная форма материи – этоОбщественные связи и отношения
Социально-политические идеи какого из перечисленных философских направлений изложены в следующем тексте: «Если верхи следуют в делах правилам Ли, то простолюдины будут послушны»:конфуцианство
Социогенез – этоСтановление общества
Специфика соотношения человека и Бога в в экзистенциональной философии С.Къеркегора :человек – творение Бога
Специфика соотношения человека и Бога в среденевековом мировоззрении:человек – творение Бога
Сподвижник Аблай-хана, поэт, выдающийся представитель искусств, жырауБухар жырау
Спор о пути развития России в 19 веке шел между:Западниками и слявянофилами
Среди данных ниже выражений укажите этический принцип
Среди перечисленных ниже понятий укажите то, которое является категорией диалектики Гегеля?Тождество, противоречие
Существенными свойствами сознания являются?субъективность и идеальность
Сущность главной проблемы в психоаналитической философии:исследование природы бессознательного
Сущность предшествует существованию» - основная парадигма философии -Ж.П.Сартра
Сущность, какого направления современной философии отражает следующая фраза Флюэллинга: « Вся история человечества в своем глубинном смысле есть история саморазвития персонального духа, стремящегося к достижению царства божьего, которого он никогда не достигнет»?Персонализм
Сфера взаимодействия природы и общества, в пределах которой разумная человеческая деятельность становится главным фактором развитияноосфера
Схоластика –это.Средневековая философия
Т
Так говорил Заратустра» является произведением: Ницше
Тезис « Я больше тебя – говорит сознание внешнему бытию, - потому что, я могу жить вопреки тебе, могу жить в силу своей собственной воли, своей личной энергии» - отражает философию:Буддизма
Тезис «Я больше тебя, потому что я могу уничтожить тебя в себе, могу порвать те связи, которые меня к тебе привязывают, могу погасить ту волю, которая меня с тобой соединяет. Я не зависим от тебя, потому что не нуждаюсь в том, что ты можешь мне дать, и не жалею о том, что ты отнимешь – отражает философиюБуддизма
Теоцентризм как мировоззренческая установка есть:Бог – абсолют, определяющий существование природы, человека и общества
Течение философской мысли, акцентировавшее внимание на самобытности духовной жизни России:славянофилы
Течение философской мысли, обосновавшая необходимость включения России в европейскую культуру и избравшая для России западный путь развития:западники
Титул второго учителя по праву принадлежит:Ибн Рушду
Тремя ступенями развития абсолютного духа у Гегеля выступают.Искусство, религия, философия
У
У кого из философов духовная культура человечества представлена в ее закономерном развитии как постепенное выявление творческой силы «Мирового разума»?Г.В.Ф.Гегель
У кого философа впервые появляется анализ феномена массовой культуры?О.Гассета
Укажите основную причину качественного отличия человеческого сознания от животногосознание есть чувственно воспринимаемая материя
Укажите автора произведений - «О мусульманстве в степи», «Записки о судебнойформе», «Следы шаманства у киргизов».И.Алтынсарин
Укажите автора произведений «Об ученом незнании», « О предположениях», и «Простец об уме»?Н.Кребс
Укажите автора работы «Большой трактат о музыке»?Аль Фараби
Укажите автора работы «Опровержение опровержения», являющегося ответом на произведение аль-Газали «Опровержение философии»?Ибн Рушда
Укажите автора философско-теологической поэмы «Дивани Хикмет»?Ахмет Яссауи
Укажите высшую форму организации материиСоциальная
Укажите главную особенность современного этапа развития человечества:Нелинейность
Укажите главный определяющий элемент производительных сил общества:человек
Укажите глобальные проблемы человечества?Экологические
Укажите два основных подхода к исследованию общества в социальной философииФормационный и культурно-цивилизационный
Укажите известного казахского поэта и мыслителя, представителя казахской демократической интеллигенции начала двадцатого века, автора романа-поэмы «Камар-сулу», статьи «Социализм» и множества стихов философско-мировоззренческого характера.С.Торайгыров
Укажите известные основания деления общественного сознания на формы (виды)по объекту, субъекту, форме отражения
Укажите категорию, фиксирующую наблюдаемые подвижные изменчивые характеристики того или иного предмета?форма
Укажите латинизированным именем, какого из ученых-мыслителей является имя Авемпаце?Ибн Баджа
Укажите латинизированным именем, какого из ученых-мыслителей является имя Аверроэс?Ибн Рушд-
Укажите латинизированным именем, какого из ученых-мыслителей является имя Авицена?Ибн Сины
Укажите латинизированным именем, какого из ученых-мыслителей является имя Абубацер?Ибн Туфейля-
Укажите на одного из основоположников позитивизмаО.Конт
Укажите на отличительную черту арабской философииГуманизм
Укажите наиболее характерные черты философии средневековья:Схоластика, догматизм, примат веры над знаниями
Укажите носителя общественного сознания:социальная группа, то или иное общество
Укажите носителя общественного сознания:социальная группа, то или иное общество
Укажите носителя общественного сознания:Социальная группа, то или иное общество
Укажите определяющий критерий общественного прогресса:производительных сил
Укажите определяющий критерий общественного прогресса:Уровень развития производственных сил
Укажите основное утверждение рационализмаРазум играет приоритетную роль в познавательной деятельности человека
Укажите основное утверждение эмпиризмаВсе действия человека основываются на опыте
Укажите основные разделы философского познанияОнтология, гносеология, аксиология, праксиология, логика, методология
Укажите основные методы социального познания:метод группировки, дислокации
Укажите основные признаки «субкультуры»автономность, альтернативность, контрарность;
Укажите основные проблемы творчества Байтурсынова:теоретический анализ казахского языка
Укажите основные проблемы учения Конфуция:проблема воспитания, этические проблемы
Укажите основные философские направления Нового времени:Эмпиризм, рационализм
Укажите основополагающий принцип философской концепции Л. Толстого:существование предшествует сущности
Укажите основоположника античной диалектики:
Укажите основу производственных отношенийОтношения собственности
Укажите правильное определение понятие «мировоззрение»Система взглядов на мир
Укажите представителей легизма?Гунсунь Ян, Гуань Чжун
Укажите представителей милетской школыФалес, Анаксимен, Анаксимандр
Укажите представителей объективного идеализмаГегель, Платон
Укажите представителей пифагорейской школыКсенофан, Парменид, Зенон
Укажите представителей ранней патристикиАвгустин, Григорий Несский, Григорий Богослов, Василий Великий
Укажите представителей софистической школыКсенофан, Парменид, Зенон
Укажите представителей субъективного идеализмаДж.Беркли, Д.Юм
Укажите представителей эпохи Возрождения?Н.Кузанский, Дж.бруно, Н.Коперник
Укажите представителя арабской философии, автора работ «Книга исцеления» (18 т.)
Укажите представителя субъективного идеализмаДж.Беркли, Д.Юм
Укажите представителя умеренного реализмаЭриугена, Ф.Аквинский
Укажите представителя французского Просвещения.Ж.Руссо
Укажите работу Ш. Уалиханова: «О мусульманстве в степи»
Укажите свойства характеризующие пространство:трехмерность, протяженность, бесконечность
Укажите современное религиозное течение в философии?Неотомизм
Укажите составляющие элементы сократовской диалектики:опровержение и майевтика
Укажите социальную категорию этико-социальной доктрины Аль-Фараби:счастье, благо
Укажите термин, обозначающий процесс происхождения человека как общественного существаАнтропосоциогенез
Укажите уровни научного познания?Чувственное, эмпирическое, рациональное
Укажите формы абстрактного мышления:понятие, суждение, умозаключение
Укажите формы абстрактного мышления:понятие, суждение, умозаключение
Укажите формы чувственного познания:ощущение, восприятие, представление
Укажите, отличительной чертой какого типа мировоззрения, является вера в сверхъестественные силы?Религиозного
Укажите, в каком веке появился ислам?VII в.
Укажите, в классификации какого из философов известные в то время науки делятся на две группы- теоретические и практические науки, каждая из которых в свою очередь включает по три отрасли научных знаний?Ибн Сина
Укажите, в классификации какого из философов известные в то время науки делятся на три группы - аподиктические, диалектические риторические?Ибн Рушд
Укажите, для какого типа мировоззрения характерно раскрытие закономерных, существенных связей действительности?Научного
Укажите, к какой группе научных знаний Ибн Рушд относит религию?К аподиктическим
Укажите, к какой группе научных знаний Ибн Рушд относит философию?К аподиктическим
Укажите, к какому из двух философских направлений средневековья Запада, относится воззрение, полагающее, что универсалии существуют независимо от вещей?Умеренный номинализм
Укажите, к какому из двух философских направлений средневековья Запада, относится воззрение, полагающее, что универсалии реальны, но существуют в единичных вещах?Умеренный реализм
Укажите, к какому из двух философских направлений средневековья Запада относится воззрение, полагающее, что существованием обладают лишь единичные вещи, а универсалии- это имена вещей, существующие только как «колебания голоса»?Крайний номинализм
Укажите, к какому из двух философских направлений средневековья Запада относится воззрение, полагающее, что общие понятия обладают самостоятельной онтологической реальностью, но вместе с тем утверждающее, что они (общие понятия) воспроизводят объединяемые в человеческом уме сходные признаки вещей?Умеренный номинализм-
Укажите, как называется функция философии, заключающаяся в формировании целостного представления о мире, человеке, его месте в нем?Мировоззренческую
Укажите, какие формы мировоззрения различаются в зависимости от его и интеллектуального и понятийного уровня?Научное и ненаучное мировоззрение
Укажите, какие формы мировоззрения различаются в зависимости от мироощущения человека?Оптимистическое и пессимистическое мировоззрение
Укажите, какое из данных определений материи соответствует материализму:Материя-это объективная реальность, существующая независимо от человеческого сознании и отображаемая им
Укажите, какое из данных определений соответствует материализму:Материя - это объективная реальность, существующая независимо от человеческого сознания и отображаемая им
Укажите, какое из нижеперечисленных соотношений, представляет основной вопрос философии?Материи и сознания
Укажите, какой из ниже названных источников не относится к четырем группам основных ведических текстов?Самаведы
Укажите, какой из ниже перечисленных ведических текстов не называют самхитой?Упанишады
Укажите, какой из нижеследующих письменных источников индийской философии относится к мифологической стадии развития?Ригведа
Укажите, какой из нижеследующих письменных источников индийской философии относится к эпической стадии развития? «Махабхарата»
Укажите, кого из греческих философов античная традиция относит к семи мудрецам»?Фалеса
Укажите, кому из представителей арабоязычной культуры принадлежит новшество в математике?Аль Хорезми
Укажите, кому из философов принадлежит идея бесконечности Вселенной и бесчисленности миров?Дж. Бруно
Укажите, кто из нижеследующих представителей философии схоластики, относится к реализму?А.Кентерберийский
Укажите, кто из перечисленных ниже представителей религиозной философии относится к схоластике:Фома Аквинский
Укажите, кто из философов называет бога максимумом и минимумом( бесконечной сущностью мира и ее реализацией)?Н.Кузанский
Укажите, кто из философов эпохи Возрождения называет Бога максимумом и минимумом (бесконечной сущностью мира и ее реализацией) Г.Галилей
Укажите, на каком этапе развития общества возникают социальные группы, называемые классами:в рабовладельческом обществе
Укажите, представителем какого из течений схоластической философии Запада? является Дунс Скотт?Умеренный реализм
Укажите, представителем какого из течений схоластической философии Запада, является Уильям Оккам?Крайний номинализм
Укажите, представителем какого из течений схоластической философии Запада, является Фома Аквинский?Умеренный реализм
Укажите, представителем какого из течений схоластической философии Запада, является Пьер Абеляр?Умеренный номинализм
Укажите, что означает в переводе на китайский язык школа имен?Минцзя
Установите модель общества Т. Гоббса:Общество- совокупность индивидов, связанных общественным договором
Установите модель общества Т. Гоббса:Общество- совокупность индивидов, связанных общественным договором-
Утверждение о возникновении Вселенной из космического первочеловека относится:мифологической стадии индийской философии
Утверждение, не требующее доказательств своей истинности называется:Аксиома
Учение об атмане-брахмане , как основа бытия, принадлежит какой философской системе?индийской
Учение о всеобщей закономерной причинной обусловленности явленийДетерминизм
Учение о познании есть:Гносеология
Учение об исправлении имен принадлежит:Кун цзы
Учение, какой из философских школ Индии представляет собой натурфилософию?Вайшешика
Ф
Ф. Бэкон установил, что вред познанию и истине приносит четыре рода:«идолов»
Фалес считал, что первопричиной всего является:Вода
Фейербах
Философ, в 335 г.д.э. основавший в Афинах философскую школу- Ликей?Аристотель
философии как реализмущность вещи есть всеобщее понятие и существует до самой вещи
философии Канта;Поступай согласно правилам, которые могут стать всеобщим законам
Философия – есть история, охваченная мыслью»Гегель
Философия объясняет мир с помощьюрациональной аргументации
Философия стала «служанкой богословия». Какому периоду истории философии соответствует эта характеристика?Средневековью
Философия, какой эпохи подготовила почву для экспансии рациональности в европейской философии?Философия Просвещения
Философская антропология есть:Философское учение о человеке
Философская часть Вед?Упанишады
Философский метод Декарта дедукции
Философское направление, принимающее за основу мира духовное начало:идеализм
Философское течение, представляющее третью историческую стадию развития позитивизма?Неопозитивизм
Философское учение о развитии?Диалектика
Философское учение, исходящее из признания множественности субстанцийПлюрализм
Философское учение, исходящее из принципа единого начала мираМонизм
Философское учение, основанное на признании двух начал в с основании бытия?Дуализм Философское учение, основанное на признании множественности начал в с основании бытия?Плюрализм
Философской частью Вед являются:Упанишады
Форма общественного сознания, выражающая идею набожности, веру в сверхъестественное, существование боговРелигия
Формы рационального познанияПонятие, суждение, умозаключение
Фундаментальной характеристикой человеческого существования в экзистенциализме является свобода
Фундаментальный принцип теории познания Р.Декарта?
Функции философии..Мировоззренческая, логическая, гносеологическая, методологическая, аксиологическая, гуманистическая, онтологическая
Х
Характеристика особого положения человека в философии 17 века:учитывание природной сущности человека
Характерная черта «сверхчеловека» согласно Ницше: человек, обладающий волей к власти
Характерное для эпохи Возрождения понимание человека:Человек – творец, художник
Ц
Целостный образ, который отображает предмет, непосредственно воздействуя на органы чувств» -этовосприятие
Целью многих философских систем индии является достижение освобождения. Как называют в буддизме состояние, в котором достигается освобождение?Нирвана
Центральное понятие русского славянофильства – это:соборность
Ч
Человек как родовое существо это:типические свойства представителя рода человеческого
Человек по определению К. Маркса – это:продукт общественных отношений
Человеколюбие в конфуцианстве означает:Жень
Чем отличается махаяна от хинаяны в буддизме?Числом посвященных
Чем считал Гегель собственную философскую систему по значимости?Завершением западной истории философии
Чем характеризуется казахское просвещение?антропоцентризмом и гуманизмом
Число как начало вещей принимали:Пифагор
Число у пифагорейцев – это: первоначало, обладает большей степенью бытия, нежели вещи
Что есть бытие по Платону?Мир идей
Что раскрывает закон отрицания отрицания?направленность развития
Что такое диалектика?Учение о развитии и взаимосвязи
Что является альтернативой диалектики?метафизика
Что было основой мировоззрения в античности?Космос
Что было философской основой ортодоксальных школ Древней Индии?Веды
Что было характерно для русской идеи?Борьба между западниками и славянофилами
Что в качестве первоначала бытия выдвигал Гераклит?Огонь
Что в переводе с китайского языка означает «Лунь юй»?Беседы и высказывания
Что в переводе с санскрита означает «локаята»?Мир, идущий из этого мира
Что в переводе с санскрита означает «санкхья»?Число, перечисление, расчет
Что вы понимаете под научной картиной мира?интегративный образ мира, созданный на основе данных естественных и гуманитарных наук
Что для Фихте является высшим принципом деятельности?Свобода выбора
Что есть субъективная диалектика?диалектика мышления
Что исследует теория познания?Законы и закономерности познавательной деятельности человека
Что можно отнести к рациональному познанию?суждение
Что называется аксиологией?Учение о ценностях
Что называл К.Маркс локомотивами истории?Социальные революции
Что означает «дао»?первоначало, первооснова всех вещей
Что означает «майя» в древнеиндийской философии ?иллюзию
Что означает в пенреводе «И цзин»?Книга перемен
Что означает в переводе с санскрита «ньяя»Правило, метод
Что означает в переводе термин «Философия» ?Любовь к мудрости
Что означает понятие « Гуру» в индийской философии?Учитель
Что означает понятие «Жень» в переводе с китайского языка?Человеколюбие
Что означает понятие «ли» в китайской традиционной философии?Ритуал
Что означает понятие «метафизика» в системе античного мышления?учение о первопричинах бытия
Что означает понятие «мокша» в индийской философии?Учитель
Что означает понятие «религия»? Религия – это…..Набожность, благочестие, (лат.) - «связывать»
Что означает понятие «Сяо» в китайской традиционной философии?Сыновняя почтительность, культ семьи
Что означает понятие «тянь» в китайской традиционной философии?Небо
Что означает понятие «экзистенция»? человеческое существование
Что означает понятие нирвана в буддизме? отрешенность от внешнего мира и мира мыслей
Что означает процесс познания в философии?синтез чувственного и рационального с целью достижения истины
Что отличает взгляды представителей макиавеллисткой школы на элиту общества?Превалирование властного подхода
Что отличает теоретические модели общественного развития?Универсализм
Что относит И.Кант к вопросам метафизики?Бытие Бога, свободу воли и бессмертие души
Что относится к идеальной сфере общества?Образы и нормы деятельности
Что относится к методу теоретического исследования научного познания?моделирование
Что относится к методу эмпирического исследования научного познания?сравнение
Что относится к проблемам философской антропологии?Проблема человека
Что относится к сфере абсолютного духа у Гегеля?Сфера мировых форм
Что относится к сфере объективного духа у Гегеля?Общественное бытие
Что относится к сфере субъективного духа у Гегеля?Индивидуальное сознание
Что относится к чувственному познанию?представление
Что отражает категория «сущность»внутреннюю относительно устойчивую сторону действительности
Что по- З.Фрейде означает «эго»?Я
Что подразумевал под термином «ноосфера» В.И.Вернадский?Сферу человеческого разума
Что понимается под научной картиной мира? Интегративный образ мира, созданный на основе данных естественных и гуманитарных наук
Что понимается под термином античная философия?совокупность философских учений в Древней Греции и в Древнем Риме
Что преобладает в творчестве как виде познания?чувственное
Что раскрывает закон взаимного перехода количественный изменений в качественные?механизм развития
Что раскрывает закон единства и борьбы противоположностей?что является источником развития
Что рассматривает закон единства борьбы и противоположностей?механизм развития
Что составляет предмет философской антропологии?человек
Что Т.Гоббс называл основанием общества?Страх как «ожидание будущего зла»
Что Т.Гоббс понимал под естественным равенством?Равными являются те, кто в состоянии нанести друг другу одинаковый ущерб во взаимной борьбе
Что такое время?последовательность наступления событий
Что такое герменевтика?Наука об истолковании текстов
Что такое герменевтический круг?Контекст
Что такое истина?соответствие знаний действительности
Что такое категория?общие понятия, отражающие существенные связи явлений мира
Что такое материя?
Что такое мировоззрение?
Что такое миф? Миф- это……Специфическое образное синкретическое мировоззрение
Что такое пространство?способ существования объективного мира
Что такое сознание?продукты деятельности мозга
Что такое сознаниеСубъективная реальность, целенаправленное отражение действительности, связанная с речью, функция человеческого мозга
Что такое философия?Наука о всеобщих законах развития всего содержания мира
Что является причиной социального развития в системе марксизма?Борьба классов общества
Что является условием существования нравственности у И.Канта?Добрая воля
Что является целью общественных теорий у арабо-мусульманских мыслителей?Благо
Что является ядром политики как формы общественного сознания?завоевание, удержание, пользование государственного власти
Ш
Шакарим Кудайбердиев является автором:«Трех истин»
Э
Экзистенционализм - это гуманизм»- в работе какого философа это выражение является постулатом?Ж.П.Сартр
Элементы какого закона диалектики проявляются в следующем высказывании М. Твена: «Когда мне было 15 лет, я считал, что мой отец знает все, а я ничего, в 25 лет я находил, что знаю все, а мой отец – ничего, а когда мне стало 35 лет, увидел, что мой отец знает кое-что»закон отрицания
Этические взгляды, какого философа называют «гедонистическими»?Эпикура
Этические идеи какого философского направления Древнего Востока отражены в следующем тексте: «...предельная беспристрастность, твердый покой... Знающий не доказывает, доказывающий не знает»:Даосизм
Этические идеи какой философской школы Древнего Востока изложены в следующем выражении: «Мораль – есть следование порядку, норме.»конфуцианство
Этические идеи, какого из перечисленных философских направлений изложены в следующем тексте: «Мораль есть следование порядку, норме»:конфуцианства
Этические идеи, какого их перечисленных философских направлений, изложены в следующем тексте: «Мораль есть следование порядку, норме»:Конфуцианства
Этот мыслитель в труде «Тарих-и-Рашиди» приводит дату образования казахского ханства 1465-1466 т:Мухамед Хайдар Доглат (Дулати)
Ю. Баласагуни является авторомБлагодатного знания»
Автор цитаты: "Идеальное государство – это сообщество граждан, которое делится на 3 сословия: философов, воинов, трудящихся"Платон
Автор цитаты: "Кто в силу природы, а не в силу случайных обстоятельств живет вне государства, является либо животным, либо божеством Аристотель
Автор цитаты: "Политика – это царское искусство".Платон
Автором книги «О граде Божьем» является?Августин
Автором работы "История Флоренции" являетсяМакиавелли
Автором, какого из перечисленных учений является Р. Декарт:учения о врожденных идеях
Адам бол! (Будь, стань человеком!) – нравственный императив философии:Абая
Аль-Фараби является последователем философииАристотеля
Античная философия это..Философия Древней Греции и Древнего мира
Апейрон Анаксимандра:Бесконечный, неопределенный
Апостериорное знание» означает:послеопытное
Априорное по Канту – это: «чистое», доопытное
Аристотелевский термин “энтелехия” означаетреализацию сущности
Аристотель понимает человеческое счастье каксамосовершенство
Автор цитаты: "государство возникает в следствии того, что отдельный человек не способен удовлетворить все свои потребности"Платон
Автор цитаты: "Ведь из всех наук более всего совершенствует человека, ими занимающегося, наука о законах"Платон
Автор произведения «Государь», «Рассуждения на первую декаду Тита Ливия»?Макиавелли
Автор произведения «Город солнца»Т.Кампанелла
Автор произведений «Опровержение философов», «Избавляющий от заблуждений» и «Оживление религиозных наук»?Аль Газали
Автор произведений «Объяснение ближайшей причины возникновения и уничтожения» и « О пяти сущностях»?Аль Кинди
Автор проекта идеального государства, выраженного в работе « Государство»?Платон
Автор научного труда «О вращениях небесных сфер»?Н.Коперник
Автор научного труда « О солнечных пятнах», , «Диалог о двух системах мира»?Г.Галлией
Автор книги «Акикат сыйы» (Хитабу-л-хакаик»)С.Бакырагани
Автор книг « О граде божьем», «Исповедь»Августин
Автор идей связи форм государства и климатических условийЖан Боден
Автор «Политики»?Аристотель
Автор книги «Государь»Николо Макиавелли
Августин, Григорий Несский, Григорий Богослов, Василий Великий-
Августин в своей «Исповеди» поднял проблему:человеческой воли и греховности человека
Абсолютная идея Гегеля имеет:три стадии развития
философия как мировозрение
основной вапрос философии
субъективный идеализм
объективный идеализм
эмпиризм
рационализм
субстанция
теоцентризм
антропоцентризм
гуманизм
агностицизм
наткрфилософия
пантеизм
монизм
плюрализм
дуализм
материализм
идеализм
гносеолгия
онтология
Особенности философии Др. Китая.Конфуцианство.
1. Конфуцианство — древнейшая философская школа, которая рассматривает человека прежде всего как участника социальной жизни.
Основоположником конфуцианства является Конфуций (Кун-Фу-Цзы), живший в 551 — 479 гг. до н. э., главным источником учения - произведение Лунь Юй ("Беседы и суждения").
Основные вопросы, решаемые конфуцианством:
• Как необходимо управлять людьми?
• Как вести себя в обществе?
Представители данной философской школы выступают за мягкое управление обществом. В качестве примера подобного управления приводится власть отца над сыновьями, а в качестве главного условия — отношение подчиненных к начальникам как сыновей к отцу, а начальника к подчиненным — как отца к сыновьям.
Конфуцианское золотое правило поведения людей в обществе гласит: не делай другим того, чего не желаешь себе.
2. Учение Конфуция содержит ряд основополагающих принципов:
• жить в обществе и для общества;
• уступать друг другу;
• слушаться старших по возрасту и по званию;
• подчиняться императору;
• сдерживать себя, соблюдать меру во всем, избегать крайностей;
• быть человечным.
3. Большое внимание Конфуций уделяет вопросу, каким должен быть начальник (руководитель).
Руководитель должен обладать следующими качествами:
• подчиняться императору и следовать конфуцианским принципам;
• управлять на основе добродетели ("бадао");
• обладать необходимыми знаниями;
• верно служить стране, быть патриотом;
• обладать большими амбициями, ставить высокие цели;
• быть благородным;
• делать только добро государству и окружающим;
• предпочитать убеждение и личный пример принуждению;
22
• заботиться о личном благосостоянии подчиненных и страны в целом. В свою очередь, подчиненный должен:
• быть лояльным по отношению к руководителю;
• проявлять старание в работе;
• постоянно учиться и самосовершенствоваться.
Учение Конфуция сыграло большую роль в объединении китайского общества. Оно остается актуальным и в настоящее время, спустя 2500 лет со времени жизни и деятельности автора.
Философии Августина Блаженного.
1. Наиболее авторитетными представителями средневековой теологической философии являлись Августин Блаженный и Фома Аквинский.
Аврелий Августин (Блаженный) (354 — 430) — христианский теолог, епископ г. Гиппона (Северная Африка, Римская империя), заложил основы католицизма как главного в то время направления христианства. Был одним из основателей ранней схоластики. Главное произведение Августина Блаженного — "О граде Божьем" — на протяжении столетий стало распространенным религиозно-философским трактатом, на который опирались средневековые теологи при изучении и преподавании схоластики.
Иными известными произведениями Августина являются: "О прекрасном и пригодном", "Против академиков", "О порядке".
Можно выделить следующие основные положения философии Августина Блаженного:
• ход истории, жизнь общества — это борьба двух противоположных царств — Земного (грешного) и Божественного;
• Земное царство воплощается в государственных учреждениях, власти, армии, бюрократии, законах, императоре;
• Божественное царство представлено священнослужителями — особыми людьми, наделенными благодатью и близкими к Богу, которые объединены в христианскую Церковь;
• Земное царство погрязло в грехах и язычестве и будет рано или поздно побеждено Божественным царством;
• в связи с тем, что большинство людей грешны и далеки от Бога, светская (государственная) власть необходима и будет существовать далее, но будет подчинена духовной власти;
• короли и императоры должны выражать волю христианской Церкви и подчиняться ей, а также непосредственно Папе Римскому;
• Церковь — единственная сила, способная объединить мир;
• бедность, зависимость от других (ростовщиков, землевладельцев и т. д.), подчинение не угодны Богу, но, пока эти явления существуют, с ними надо смириться и терпеть, надеяться на лучшее;
• высшее блаженство — счастье человека, которое понималось как углубление в себя, ученость, понимание истины;
• после смерти праведники в награду от Бога получают загробную жизнь.
55
2. Особое место в философии Августина Блаженного занимают размышления о Боге:
• Бог существует;
• главными доказательствами существования Бога являются его присутствие во всем, всемогущество и совершенство;
• все — материя, душа, пространство и время — является творениями Бога;
• Бог не только сотворил мир, но и продолжает творить в настоящее время, будет творить в будущем;
• знания (чувства, мысли, ощущения, опыт) реальны и самодостаточны (самодостоверны), однако высшее, истинное, неопровержимое знание достигается только при познании Бога.
3. Значение философии Августина Блаженного в том, что им:
• уделено большое внимание проблеме истории (редкость для того времени);
• Церковь (часто подвластная государству и преследуемая в Римской империи) объявлена тоже властью наряду с государственной (а не элементом государства);
• обоснована идея господства Церкви над государством, а Римского Папы — над монархами — главная идея, за выдвижение которой и ее последующее воплощение в реальности католическая Церковь чтила и боготворила Августина Блаженного, особенно в средние века;
• выдвинута идея социального конформизма (смирение с бедностью и чужой властью), что также было крайне выгодно как Церкви, так и государству;
• воспевался человек, его красота, сила, совершенство, богоподобность (что также было редкостью для того времени и устраивало всех);
• одновременно человеку рекомендовалось умерщвлять плоть, развивать и возвышать дух, познавать Бога и полностью подчиняться Богу.
Философия атомизма и школы Парменида.
Атоми́зм — натурфилософская и физическая теория, согласно которой чувственно воспринимаемые (материальные) вещи состоят из химически неделимых частиц — атомов. Возникла в древнегреческой философии. Дальнейшее развитие получила в философии и науке Средних веков и Нового времени.
ЭЛЕЙСКАЯ ШКОЛА:Парменид родился в Элее (сейчас Велиа), во второй половине VI в. и умер в середине V в. до н.э. В Элее он основал свою школу, которой было суждено оказать значительное влияние на греческую мысль. К философии приобщился не без помощи пифагорейца Аминия. Говорят о нем, что он был активным политиком, давшим законы своему городу. От его поэмы "О природе" дошли до нас пролог, почти вся первая часть и фрагменты второй. Лишь недавно стал известен бюст, его изображающий.
Парменид выступает, хотя и в рамках философии физиса, радикальным новатором, в определенном смысле, революционным мыслителем. Космология у него обретает глубокий концептуальный характер и трансформируется, хотя и частично, в онтологию (теорию бытия).
Парменид вкладывает свое учение в уста некой богини, которая его радушно принимает. Он изображает себя, влекомым ею в карете, запряженной рысаками, переступает порог суровой богини Справедливости, и в компании дочерей Солнца, Ночи и Дня, достигает заветной цели. Богиня, символизирующая Истину, торжественно провозглашает: "Необходимо, чтобы ты Единое изучил". К нему богиня указывает три пути: 1) путь абсолютной истины; 2) путь изменчивых мнений, ошибок и фальши; наконец, 3) путь мнений, достойных похвалы.
1) Наиважнейший принцип Парменида есть принцип истины ("незыблемое сердце истины, правильно округлой"): бытие есть и не может не быть; небытия нет и не может нигде и никак быть.
Полагают, что это изображение Парменида( втор пол. VI-пол. Ve до нэ ), основателя школы элеатов и отца западной онтологии "Я тебе скажу — и ты услышь мое слово —
Какие есть пути, чтобы мыслью цель достигнуть: Один, что бытие есть и что невозможно, чтоб не было его.. "
"Это необходимо говорить и думать, что должно быть бытие; есть лишь бытие, ничто —его нет"; "Один лишь путь нам остается: есть бытие"
Бытие и небытие в контексте размышлений Парменида несут в себе интегральный и однозначный смысл; бытие есть чистая позитивность, небытие — чистая негативность, первое есть абсолютная противоположность второго.
Как Парменид обосновывает свой великий принцип? Аргументация очень проста: все, о чем говорится и думается, есть. Невозможно думать (значит, и говорить), иначе, как думая (значит, говоря) о чем-то, что есть. Думать ничто равнозначно не думать, а говорить о ничто, значит ни о чем не говорить. Именно поэтому ничто немыслимо и невыразимо. Стало быть, "думать" и "быть" соединяются, совпадая: "одно и то же думать и быть".
"Одно и то же думать и быть функцией того, что есть мышление, Ибо вне бытия, в рамках которого все выражено,
Никогда не найдешь мышления: есть или будет, значит, Что нет ничего вне бытия.."
Интерпретаторы указывали на этот принцип Парменида как на формулировку принципа непротиворечия, согласно которому невозможно сосуществование во времени противоречащих друг другу суждений: если есть бытие, необходимо, чтобы не было небытия. Парменид вскрывает онтологический смысл этого принципа, впоследствии получившего гносеологический и лингвистический смысл, на основе чего конституируется западная логика в ее высших достижениях. Именно это недвусмыленное понимание принципа бытия и непротиворечивости очаровало Платона, который нашел нашего философа "восхитительным и грозным" с его железной логикой.
Понятие,задачи,функции и цель философии.
Философия(греч. fileo – любовь и sofia – мудрость)–это теоретизированное мировоззрение, отличающееся от других форм способом осмысления, степенью разработанности проблем и методов. Философия выступает либо как информация о мире в целом и об отношении человека к этому миру, либо как совокупность принципов познания, всеобщий метод познавательной деятельности.
1. Функции философии — основные направления применения философии, через которые реализуются ее цели, задачи, назначение.
Принято выделять следующие функции философии:
• мировоззренческую;
• методологическую;
• мыслительно-теоретическую;
• гносеологическую;
• критическую;
• аксиологическую;
• социальную;
• воспитательно-гуманитарную;
• прогностическую
2. Мировоззренческая функция способствует формированию целостности картины мира, представлений об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
Методологическая функция заключается в том, что философия вырабатывает основные методы познания окружающей действительности (см. вопрос 3 "Предмет и методы философии").
Мыслительно-теоретическая функция выражается в том, что философия учит концептуально мыслить и теоретизировать — предельно обобщать окружающую действительность, создавать мыслительно-логические схемы, системы окружающего мира.
Гносеологическая — одна из основополагающих функций философии — имеет целью правильное и достоверное познание окружающей действительности (то есть механизм познания).
Роль критической функции - подвергать сомнению окружающий мир и существующее знание, искать их новые черты, качества, вскрывать противоречия. Конечная задача данной функции — расширение границ познания, разрушение догм, окостенелости знания, его модернизация, увеличение достоверности знания.
Аксиологическая функция философии (в переводе с греческого axios — ценный) заключается в оценке вещей, явлений окружающего мира с точки зрения различных ценностей - морально-нравственных, этических, социальных, идеологических и др. Цель аксиологической функции — быть "ситом", через которое пропускать все нужное, ценное и полезное и отбрасывать тормозящее и отжившее. Аксиологическая функция особенно усиливается в переломные периоды истории (начало средних веков — поиск новых (теологических) ценностей после крушения Рима; эпоха Возрождения; Реформация; кризис капитализма конца XIX — начала ХХ вв. и др.).
Социальная функция — объяснить общество, причины его возникновения, эволюцию, современное состояние, его структуру, элементы, движущие силы; вскрыть противоречия, указать пути их устранения или смягчения, совершенствования общества.
Воспитательно-гуманитарная функция философии состоит в том, чтобы культивировать гуманистические ценности и идеалы, прививать их человеку и обществу, способствовать укреплению морали, помочь человеку адаптироваться в окружающем мире и найти смысл жизни.
Прогностическая функция заключается в том, чтобы на основании имеющихся философских знаний об окружающем мире и человеке, достижениях познания спрогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, познавательных процессов, человека, природы и общества.Цель:философия есть всеобщая наука, имеющая своею целью соединить в единую беспротиворечивую систему познания, добытые специальными науками, и свести всеобщие употребляемые наукою методы и предпосылки познания к их принципам.
Задачи:заключается в познании вечных и абсолютных истин,постижение всеобщего в самом мире, а ее предметом являются первые начала и причины бытия,отыскании истины.
Основные категории философии.
Категории — это формы отражения в мысли универсальных законов объективного мира.
Категории материи, движения, пространства, времени,причина,следствие,форма и содержание.
Гносеология.Познание и практика.Понятие истины в философии.
Гносеология–это раздел философии о способах познания мира и о самом этом познании.Истина-универсалия культуры субъект-объектного ряда,содержанием которого является оценочная характеристика знания в контексте его соотношения с предметной сферой,с одной стороны,и со сферой мышления-с другой.Познание-творческая деятельность субъекта,ориентированная на получение достоверных знаний о мире.Может осуществляться в следующих формах:обыденного,мифологическое,религиозное,художественное,
философское и научное.Позна́ние — совокупность процессов, процедур и методов приобретения знаний о явлениях и закономерностях объективного мира. Познание является основным предметом науки гносеологии (теории познания).Практика (др.-греч. πράξις «деятельность») — целесообразная и целенаправленная деятельность. Практика — это деятельность, которую субъект осуществляет для достижения определённой, заранее поставленной цели.
Практика имеет общественно-исторический характер и зависит от уровня развития общества, его социально-классовой структуры; цели практически действующего субъекта, в конечном счёте, всегда определяется обществом.
[править]
Структура практики
Объект — то, на что направлено действие.
Субъект — тот, кто совершает действие.
Цель — то, ради чего совершается действие.
Результат — то, что получается по окончании действия.
Средство — то, с помощью чего осуществляется действие.
[править]
Виды практики
Духовная практика: йога, исихазм, суфизм — практика индивидуального самосовершенствования.
Религиозная практика — практика коллективного совершенствования.
Производственная практика — практика преобразования природы.
Социальная практика — практика поддержания общества.
Революционная практика — практика преобразования социальной реальности.
Военная практика — практика преобразования геополитической ситуации.
Учебная практика — практика формирования субъектов общества.
Медицинская практика — практика преобразования человеческой природы.
Научное мировоззрение и методы научного познания.
Научное мировоззрение — это мировоззрение, опирающееся на принципы и законы, многократно проверенные научным методом и подтвержденные практикой человечества в целом.
В основе научного мировоззрения лежит метод — средство, которым знание подвергается проверке.К третьей группе методов научного познания относятся ме¬тоды, используемые только в рамках исследований какой-то конкретной науки или какого-то конкретного явления. Такие методы именуются частвонаучными. Каждая частная наука (био¬логия, химия, геология и т. д.) имеет свои специфические мето¬ды исследования.Еще одну группу методов научного познания составляют так называемые дисциплинарные методы, которые представляют собой системы приемов, применяемых в той или иной дисциплине, входящей в ка¬кую-нибудь отрасль науки или возникшей на стыке наук.методы междисциплинарного исследования являющиеся со¬вокупностью ряда синтетических, интегративных способов (возникших как результат сочетания элементов различных уровней методологии), нацеленных главным образом па стыки научных дисциплин.Различают два уровня научного познания: эмпирический и теоретический.. «Это различие имеет своим основанием неодинаковость, во-первых, способов (методов) самой познавательной активности, а во-вторых, характера достигаемых научных результатов» . Одни общенаучные методы применяются толь¬ко на эмпирическом уровне (наблюдение, эксперимент, изме¬рение), другие — только на теоретическом (идеализация, фор¬мализация), а некоторые (например, моделирование) — как на эмпирическом, так и на теоретическом уровнях.
Кант и немецкий идеализм.
Кант-немецкий ученый и философ.Утверждал,что любое философское исследование должно базироваться на критическом исследовании познавательных способностей человека и пределов знания.Считал необходимым дополнитьопытное познание формально-логическим или априорным моментом,который придает ему вид научного знания.Исследовал общие всем людям познавательные способности с точки зрения их априорных форм-чувственность,разум,рассудок.
Основанием немецкого идеализма (немецкой классической философии) послужили работы Иммануила Канта в 1780-е и 1790-е годы. Его философское направление было тесно связано с романтизмом и революционно настроенными политиками эпохи Просвещения.
Тремя самыми выдающимися немецкими идеалистами были Фихте, Шеллинг и Гегель. Однако, нужно различать идеализм субъективный (из перечисленных философов — Кант, Фихте, Шеллинг) и объективный (Гегель). Взгляды Гегеля кардинально отличаются от взглядов других немецких идеалистов из-за различий логик. В начале своей карьеры Гегель очень серьезно занимался древнегреческой философией, особенно логикой Пифагора, Гераклита, Сократа и Платона. Гегель возродил их логику и представил ее в виде законченной системы в своей «Науке логики». Он считал, что в основе всего существующего лежит Абсолютный Дух, который лишь вследствие своей бесконечности может достичь подлинного познания себя. Для самопознания ему необходимо проявление. Самораскрытие Абсолютного Духа в пространстве — это природа; самораскрытие во времени — история. Философия истории занимает важную часть философии Гегеля. Историю движут противоречия между национальными духами, которые суть — мысли и проекции Абсолютного Духа. Когда у Абсолютного Духа исчезнут сомнения, он придёт к Абсолютной Идее Себя, а история закончится и настанет Царство Свободы. Гегель считается наиболее сложным философом для чтения (из-за сложности логики), поэтому ему могли приписывать идеи, которые были не поняты или неверно переведены.
Особенности философии Др.Китая.Даосизм.
Даосизм — древнейшее философское учение Китая, которое пытается объяснить основы построения и существования окружающего мира и найти путь, по которому должны следовать человек, природа и космос.
Основателем даосизма считается Лао Цзы,живший в конце VI—начале V вв. до н. э.Главные источники—философские трактаты "Даоцзин" и "Дэцзин", совместно именуемые "Даодэцзин".
Основными понятиями даосизма являются "Дао" и "Дэ". "Дао" имеет два значения:
• путь, по которому в своем развитии должны идти человек и природа, универсальный мировой закон, обеспечивающий существование мира;
• субстанция, от которой произошел весь мир, первоначало, которое представляло собой энергетически емкую пустоту. "Дэ" — благодать, исходящая свыше; энергия, благодаря которой первоначало "Дао" преобразовалось в окружающий мир.
3. Философия даосизма несет в себе ряд основных идей:
• все в мире взаимосвязано, нет ни одной вещи, ни одного явления, которые не были бы взаимосвязаны с другими вещами и явлениями;
• материя, из которой состоит мир, едина; существует кругооборот материи в природе ("все происходит из земли и уходит в землю"), то есть сегодняшний человек вчера был воплощен в виде иных форм, существующих во вселенной — камня, дерева, частей животных, и после смерти то, из чего состоял человек, станет "строительным материалом" иных форм жизни или явлений природы;
• мировой порядок, законы природы, ход истории незыблемы и не зависят от воли человека, следовательно, главный принцип жизни человека — покой и недеяние ("у-вэй");
• особа императора священна, только император имеет духовный контакт с богами и высшими силами; через личность императора на Китай и все человечество сходит "Дэ" — животворящая сила и благодать; чем ближе человек к императору, тем больше "Дэ" перейдет от императора к нему;
• познать "Дао" и получить "Дэ" можно лишь при полном соблюдении законов даосизма, слиянии с "Дао" — первоначалом, послушании императору и близости к нему;
21
• путь к счастью, познанию истины — освобождение от желаний и страстей;
• необходимо во всем уступать друг другу.
Основной вопрос философии.Виды идеализма и материализма.
Основной базисной проблемой философии является вопрос об отношении мышления к бытию,духа к природе,сознания к материи.Понятия "бытие"-"природа"-"материя"и"дух"-"мышление"-"сознание"
в данном случае употребляются как синонимы.В существующем мире есть 2 группы явлений:явление материальное,т.е существующее вне и независимо от сознания и духовные(идеальные)существующие в сознании.
Парадигмы в научном мировоззрении.
Паради́гма (от греч. παράδειγμα, «пример, модель, образец»;, «сравнивать») в философии науки — означает совокупность явных и неявных (и часто не осознаваемых) предпосылок, определяющих научные исследования и признанных на данном этапе развития науки, а также универсальный метод принятия эволюционных решений, гносеологическая модель эволюционной деятельности.
Понятие материального и идеального.
Идеальное– это то, чего нет в природе, это образ, подлежащий опредмечиванию; форма вещи вне её самой, т.е. в сознании (вещь материальна, но в сознании она идеальна); это форма, сконструированная в соответствии с нашими потребностями и возможностями. Идеальное ПРИСУТСТВУЕТ В самой ДЕЯТЕЛЬНОСТИ, но НЕ В РЕЗУЛЬТАТАХ.
материальное,т.е существующее вне и независимо от сознания
Философские концепции Средневековья.Философия Фомы Аквинского.
1. Фома Аквинский (1225 — 1274) — доминиканский монах, крупный теологический средневековый философ, систематизатор схоластики, автор томизма — одного из господствующих направлений католической Церкви.
Основные произведения Фомы Аквинского: "Сумма теологии", "Сумма философии" ("Против язычников"), комментарии к Библии, комментарии к произведениям Аристотеля.56
2. Фома Аквинский считал недостаточным онтологическое доказательство существования Бога (то есть "очевидное" доказательство существование Бога, выводимое из существования его творения — окружающего мира, как считал Августин Блаженный).
Фома выдвигает пять собственных доказательств существования Бога:
• движение: все, что движется, движимо кем-то (чем-то) другим — следовательно, есть первичный двигатель всего — Бог;
• причина: все, что существует, имеет причину — следовательно, есть первопричина всего — Бог;
• случайность и необходимость: случайное зависит от необходимого — следовательно, первоначальной необходимостью является Бог;
• степени качеств: все, что существует, имеет различные степени качеств (лучше, хуже, больше, меньше и т. д.) — следовательно, должно существовать высшее совершенство — Бог; -
• цель: все в окружающем мире имеет какую-либо цель, направляется к цели, имеет смысл - значит, существует какое-то разумное начало, которое направляет все к цели, придает смысл всему, - Бог.
3. Также Фома Аквинский исследует проблему бытия не только Бога, но и всего сущего. В частности, он:
• разделяет сущность (эссенцию) и существование (экзистенцию). Их разделение — одна из ключевых идей католичества;
• подразумевает в качестве сущности (эссенции) "чистую идею" вещи либо явления, совокупность признаков, черт, назначения, которые существуют в разуме Бога (Божественный замысел);
• подразумевает в качестве существования (экзистенции) сам факт бытия вещи;
• считает, что любая вещь, любое явление есть сущность, которая обрела существование по воле Бога (то есть "чистая идея", которая приобрела материальную форму в силу акта Божественной воли);
• доказывает, что бытие и благо обратимы, то есть Бог, давший сущности существование, может данную сущность существования и лишить, следовательно, окружающий мир бренен и непостоянен;
• сущность и существование едины только в Боге, следовательно, Бог не может быть обратим — Он вечен, всемогущ и постоянен, не зависит от иных внешних факторов.
Исходя из данных посылок, согласно Фоме:
• все состоит из материи и формы (идеи);
57
• суть любой вещи — единство формы и материи;
• форма (идея) является определяющим началом, а материя есть лишь вместилище различных форм;
• форма (идея) есть одновременно цель возникновения вещи;
• идея (форма) любой вещи троична: существует в Божественном разуме, в самой вещи, в восприятии (памяти) человека.
4. Исследуя проблему познания, Фома Аквинский приходит к следующим выводам:
• откровение и разум (вера и знание) - не одно и то же (как считал Августин Блаженный), а различные понятия;
• вера и разум одновременно участвуют в процессе познания;
• вера и разум дают истинное знание;
• если человеческий разум противоречит вере, то он дает неистинное знание;
• все в мире делится на то, что можно познать рационально (разумом), и то, что разумом непознаваемо;
• разумом можно познать факт существования Бога, единство Бога, бессмертие человеческой души и др.;
• не поддаются рациональному (разумному) познанию проблемы сотворения мира, первородного греха, троичность Бога, а следовательно, могут быть познаны через Божественное откровение;
• философия и теология — разные науки;
• философия может объяснить только то, что познаваемо разумом;
• все остальное (божественное откровение) может познать только теология.
5. Историческое значение философии Фомы Аквинского (прежде всего для католической Церкви) в том, что им были:
• даны пять доказательств существования Бога;
• систематизирована схоластика;
• закреплено разделение эссенции и экзистенции (сущности и существования), что доказывало всемогущество Бога и полную зависимость от Него, Его воли всего сущего;
• доказаны (с точки зрения католиков) правильность, преимущество идеализма над материализмом, существование Божественных идей, которые предшествуют вещи: господство идеи над материей (а следовательно, Бога над окружающим миром);
• выдвинута идея об истинности знания, полученного разумом только в случае соответствия разума вере;
• вычленены сферы бытия, которые могут быть познаны только через откровение;
58
• разделены философия и теология, причем философия поставлена в подчиненное положение по отношению к теологии;
• логически доказан ряд положений теологии и схоластики.
В 1878 г. учение Фомы Аквинского решением Папы Римского было объявлено официальной идеологией католицизма.
В настоящее время получил распространение неотомизм — философско-религиозное учение, основанное на идеях Фомы Аквинского.
Пространство,время.Движение и развитие,диалектика.
Пространство–это форма существования материи, проявляющаяся в виде пространственных характеристик взаимного расположения тел, их координат, расстояний между ними, углами направлений и т.д. Свойства: протяженность, однородность, трехмерность, изотропность.
Время–это форма существования материи, выражающая последовательность сменяющих друг друга событий. Свойства: длительность, однородность, одномерность, необратимость.
Движение–это чувственно воспринимаемый, умопостигаемый и всеобщий атрибут материи, это способ существования мира, это изменение вообще, всякое взаимодействие объектов.
Развитие–это направленное, существенное и необходимое движение, изменение во времени. Фундаментальные черты развития: необратимость, направленность, ведет к качественным преобразованиям системы.
Диалектика– это наука о наиболее общих законах развития общества, природы и мышления либо это наука о многообразных связях и отношениях. В основе диалектики лежит представление о развитии. ОСНОВНОЙ ПРИНЦИП диалектики – ПРИНЦИП ПРИЧИННОСТИ (детерминированности).
Детерминизм и индетерминизм.
Детерминизм - это философское учение об объективной закономерной взаимосвязи и взаимообусловленности явлений материального и духовного мира. Центральным ядром детерминизма служит положение о существовании причинности, т.е. такой связи явлений, в которой одно явление при вполне определенных условиях с необходимостью порождает, производит другое явление.
Современный детерминизм предполагает наличие разнообразных объективно существующих форм взаимосвязи явлений, многие из которых выражаются в виде соотношений, не имеющих непосредственно причинного характера, т.е. прямо не содержащих в себе моментов порождения, производства одного другим. Сюда входят пространственные и временные корреляции, функциональные зависимости.
Индетерминизм - это философское учение и методологическое познание, которое отрицает познавательную ценность причинного объяснения в науке. В истории философии, начиная с др. греческой философии вплоть до настоящего времени индетерминизм, и детерминизм выступают как противостоящие концепции по проблемам обусловленности воли человека, его выбора, проблеме ответственности человека за совершенные им поступки. Индетерминизм трактует волю как автономную силу, утверждает, что принципы причинности не применялись к объяснению человеческого выбора и поведения обвиняет сторонников детерминизма в фотолизме.
Методология познания Ф.Бэкона
Метод Бэкона — это исследовательский метод, разработанный Фрэнсисом Бэконом. Это ранний предшественник научного метода.
Указывая на плачевное состояние науки, Бэкон говорил, что до сих пор открытия делались случайно, не методически. Их было бы гораздо больше, если бы исследователи были вооружены правильным методом. Метод — это путь, главное средство исследования. Даже хромой, идущий по дороге, обгонит нормального человека, бегущего по бездорожью.
Исследовательский метод, разработанный Фрэнсисом Бэконом — ранний предшественник научного метода. Метод был предложен в сочинении Бэкона «Novum Organum» («Новый Органон») и был предназначен для замены методов, которые были предложены в сочинении «Organum» («Органон») Аристотеля почти 2 тысячелетия назад.
В основе научного познания, согласно Бэкону, должны лежать индукция и эксперимент.
Индукция может быть полной (совершенной) и неполной. Полная индукция означает регулярную повторяемость и исчерпаемость какого-либо свойства предмета в рассматриваемом опыте. Индуктивные обобщения исходят из предположения, что именно так будет обстоять дело во всех сходных случаях. В этом саду вся сирень белая — вывод из ежегодных наблюдений в период её цветения.
Неполная индукция включает обобщения, сделанные на основе исследования не всех случаев, а только некоторых (заключение по аналогии), потому что, как правило, число всех случаев практически необозримо, а теоретически доказать их бесконечное число невозможно: все лебеди белы для нас достоверно, пока не увидим чёрную особь. Это заключение всегда носит вероятностный характер.
Пытаясь создать «истинную индукцию», Бэкон искал не только факты, подтверждающие определенный вывод, но и факты, опровергающие его. Он, таким образом, вооружил естествознание двумя средствами исследования: перечислением и исключением. Причем главное значение имеют именно исключения. С помощью своего метода он, например, установил, что «формой» теплоты является движение мельчайших частиц тела.
Итак, в своей теории познания Бэкон неукоснительно проводил мысль о том, что истинное знание вытекает из опыта. Такая философская позиция называется эмпиризмом. Бэкон и был не только его основоположником, но и самым последовательным эмпириком.
Особенности философии и мировоззрения Др.Индии.Индуизм
1. В основе периодизации древнеиндийской философии лежат различные источники философской мысли, известные как в древности, так и в современную эпоху. В соответствии с данными источников в древнеиндийской философии выделяются три основных этапа:
• XV — VI вв. до н. э. — ведический период;
• VI — И вв. до н. э. — эпический период;
• II в. до н. э. — VII в. н. э. — эпоха сутр.
Веды (дословно — "знания") — религиозно-философские трактаты, которые создавались пришедшими в Индию после XV в. до н. э. из Средней Азии, Поволжья и Ирана племенами арийцев.
Веды, как правило, включали в себя:
• "священное писание", религиозные гимны ("самхиты");
• описание ритуалов ("брахманы"), сочиненное брахманами (жрецами) и используемое ими при отправлении религиозных культов;
• книги лесных отшельников ("араньяки");
• философские комментарии к Ведам ("упанишады"). До наших дней дошло всего четыре Веды:
• Ригведа;
• Самаведа;
• Яджурведа;
• Атхарваведа.
Наибольший интерес у исследователей древнеиндийской философии вызывают заключительные части Вед — Упанишады (дословно с санскрита — "сидение у ног учителя"), в которых дается философская трактовка содержания Вед.
Наиболее известными источниками философии Древней Индии второго (эпического) этапа (VI — II вв. до н. э.) являются две поэмы — эпосы "Махабхарата" и "Рамаяна", в которых затрагиваются многие философские проблемы эпохи.
В ту же эпоху появляются учения, оппозиционные Ведам:
• буддизм;
• джайнизм;
• чарвана-лакаята.
Одновременно возникает ряд философских школ ("даршан"), которые развивают ведическое учение:
• йога;
• веданта;
• вайшешина;
• ньяя;
24
• миманса;
• санкхья.
Завершает период древнеиндийской философии эра сутр (II в. до н. э. — VII в. н. э.) — кратких философских трактатов, рассматривающих отдельные проблемы (например, "нама-сутра" и др.).
В дальнейшем (в средние века) господствующее положение в индийской философии заняло учение Гаутамы Будды — буддизм.
В XVIII — ХХ вв. индийская философия обогатилась достижениями европейской философской мысли (в частности, английской).
2. Онтология индийской философии (учение о бытии и небытии) опирается на закон Риты - космической эволюции, цикличности, порядка и взаимосвязанности. Бытие и небытие ассоциируется соответственно с выдохом и вдохом Брахмы-Космоса (Бога-творца). В свою очередь, Космос-Брахма (Бог-творец) живет 100 космических (8640000000 земных) лет, после чего он умирает и наступает абсолютное небытие, которое длится также 100 космических (8640000000 земных) лет — до нового рождения Брахмы.
Вся бесконечная история — это чередование жизни Космоса (Маха Манвантара) и Абсолютного Небытия (Маха Пралайя), которые сменяют друг друга через каждые 100 космических лет. При каждом новом рождении Космоса-Брахмы заново появляется жизнь, но в более совершенной форме.
Мир взаимосвязан. Любое событие (поступок человека, явление природы) влияет на жизнь Космоса. Цель эволюции, развития — достижение все более совершенного духа через постоянную смену материальных форм.
3. Главной особенностью древнеиндийской гносеологии (учения о познании) является не изучение внешних (видимых) признаков предметов и явлений (что характерно для европейского типа познания), а изучение процессов, происходящих в сознании при соприкосновении с миром предметов и явлений.
В этой связи индийская философия выделяет /при вида сознания.
• "пракрити" — материальное сознание;
• "пуруша" — чистое сознание (первичная энергия, из которой возникли Вселенная и люди);
• "майя" — сознание сновидения, мираж.
Каждое из данных видов сознания согласно индийской философии реально и заслуживает изучения — в отличие от европейской философии, которая признает только материальное сознание и длительное время (до И. Канта) не рассматривала вопросы подлинного и неподлинного бытия, сущности и иллюзорности.
25
4. Душа в индийской философии состоит из двух начал:
• атмана;
• манаса.
Атман — частица Бога-Брахмы в человеческой душе. Атман первоначален, неизменен, вечен.
Индуизм охватывает широкое многообразие верований и обрядов. Терпимость, с которой в рамках индуизма относятся к разнообразию религиозных форм, пожалуй, уникальна среди мировых религий. В индуизме нет ни церковной иерархии, ни верховного авторитета, это всецело децентрализованная религия. В отличие от христианства или ислама, у индуизма не было своего основателя, чье учение распространялось бы последователями. Бóльшая часть фундаментальных положений индуизма была сформулирована во времена Христа, однако корни этой религии еще древнее; иные из богов, которым поклоняются индуисты сегодня, были предметом поклонения их предков почти 4000 лет назад. Индуизм развивался постоянно, вбирая в себя и истолковывая на свой лад верования и обряды разных народов, с которыми входил в соприкосновение.
ОСНОВНЫЕ ХАРАКТЕРИСТИКИ ИНДУИЗМА
Несмотря на противоречия между различными вариантами индуизма, в основе всех их лежат несколько определенных фундаментальных положений.
За пределами вечно изменчивого физического мира существует единый универсальный, неизменный, извечный дух, который называется Брахман. Душа (атман) всякого существа во Вселенной, включая и богов, есть частица этого духа. Когда умирает плоть, душа не погибает, а переходит в другое тело, в где продолжает новую жизнь.
Судьба души в каждой новой жизни зависит от ее поведения в прежних воплощениях. Закон кармы гласит: никакой грех не остается без наказания, никакая добродетель – без награды; если человек не получил заслуженной кары или награды в этой жизни, он получит их в одной из последующих. Поведение человека определяет более высокий или низкий статус последующего воплощения, от него самого зависит, родится ли он в дальнейшем человеком, богом или, допустим, ничтожным насекомым.
Для большинства индуистов важным элементом религиозных верований является сонм богов. В индуизме насчитываются сотни божеств, от мелких божков местного значения, до великих богов, чьи деяния знают в каждой индийской семье. Наиболее известны Вишну; Рама и Кришна, две формы или инкарнации Вишну; Сива (Шива); и бог-творец Брахма.
Священные книги играют большую роль во всех разновидностях индуизма. «Философский индуизм» придает особое значение таким классическим санскритским текстам, как веды и упанишады. Народный индуизм, почитая и веды, и упанишады, использует в качестве священных текстов эпические поэмы Рамаяна и Махабхарата, часто в переводе с санскрита на местные языки. Часть Махабхараты, Бхагавадгита, известна практически каждому индуисту. Бхагавадгита ближе всего к тому, что можно было бы назвать общим священным писанием индуизма.
Понятие мировоззрения.Религиозное,мифологическое,научное мировоззрение и философия.
Мировоззрение — целостный взгляд на мир и место человека в нем.В истории человечества выделяются три основные формы мировоззрения:• мифология;• религия;• философия.2. Мифология — форма общественного сознания, мировоззрение древнего общества, которое совмещает в себе как фантастическое, так и реалистическое восприятие окружающей действительности.Как правило, мифы пытаются дать ответ на следующие основные вопросы:• происхождение Вселенной, Земли и человека;• объяснение природных явлений;• жизнь, судьба, смерть человека; деятельность человека и его достижения;• вопросы чести, долга, этики и нравственности. Чертами мифа являются:• очеловечивание природы;• наличие фантастических богов, их общение, взаимодействие с человеком;• отсутствие абстрактных размышлений (рефлексии);• практическая направленность мифа на решение конкретных жизненных задач (хозяйство, защита от стихии и т. д.);• однообразие и поверхность мифологических сюжетов.3. Религия — форма мировоззрения, основанная на вере в наличие фантастических, сверхъестественных сил, которые влияют на жизнь человека и окружающий мир.При религиозном мировоззрении для человека характерна чувственная, образно-эмоциональная (а не рациональная) форма восприятия окружающей действительности.Религия исследует вопросы те же, что и миф:• происхождение Вселенной, Земли, жизни на Земле, человека;• объяснение природных явлений;• поступки, судьба человека;• нравственно-этические проблемы.Основными мировыми религиями являются:• христианство;• ислам;• буддизм.Крупнейшие и наиболее распространенные в мире национальные религии:• синтоизм;• индуизм;• иудаизм.Помимо мировоззренческих религия имеет ряд иных функций:• объединительную культурологическую; • нравственно-воспитательную 4. Философия — особый, научно-теоретический тип мировоззрения. Философское мировоззрение отличается от религиозного и мифологического тем, что оно:• основано на знании.• рефлексивно • логично (имеет внутреннее единство и систему);• опирается на четкие понятия и категории.5. Философия как мировоззрение прошла три основные стадии своей эволюции:• космоцентризм;• теоцентризм;• антропоцентризм.Космоцентризм — философское мировоззрение, в основе которого лежит объяснение окружающего мира, явлений природы через могущество, всесильность, бесконечность внешних сил — Космоса и согласно которому все сущее зависит от Космоса и космических циклов (данная философия была свойственна Древней Индии, Древнему Китаю, иным странам Востока, а также Древней Греции).Теоцентризм - тип философского мировоззрения, в основе которого лежит объяснение всего сущего через господство не-объяснимой, сверхъестественной силы - Бога (был распространен в средневековой Европе).Антропоцентризм — тип философского мировоззрения, в центре которого стоит проблема человека (Европа эпохи Возрождения, нового и новейшего времени, современные философские школы).
Философские концепции 20-21в.Постпозитивизм
Концепцию И. Лакатоса можно охарактеризовать с помощью следующих основных понятий:
- научно-исследовательская программа;
- "жесткое ядро" исследовательской программы;
- "защитный пояс" гипотез;
- гипотеза ad hoc;
- положительная и негативная эвристики.
Для концепции Т.Куна, в основном разработанной им в книге "Структура научных революций", характерны следующие основные понятия:
- парадигма
- дисциплинарная матрица
- нормальная наука
- задачи-головоломки
- несоизмеримость парадигм.
Постпозитивисты согласны со своими предшественниками неопозитивистами прежде всего в стремлении четко уяснить себе и другим содержание научного знания. Вместе с тем постпозитивисты достаточно резко отличаются от неопозитивистов.
Отличия постпозитивизма от неопозитивизма:
1) постпозитивисты проводят анализ истории науки (логическая реконструкция истории науки), возникает стремление найти универсум - основу человеческого разума через историю науки;
2) в рамках постпозитивизма ставится вопрос - каковы главные факторы развития науки: внешние или внутренние?
3) Постпозитивистами проводится анализ динамики, а не статики науки. Если неопозитивисты ставили вопрос о том, как провести грань между философией и наукой, то постпозитивистов интересует вопрос реального движения науки, какие факторы влияют на науку.
Особенности философии и мировоззрения Др.Индии.Буддизм
1. В основе периодизации древнеиндийской философии лежат различные источники философской мысли, известные как в древности, так и в современную эпоху. В соответствии с данными источников в древнеиндийской философии выделяются три основных этапа:
• XV — VI вв. до н. э. — ведический период;
• VI — И вв. до н. э. — эпический период;
• II в. до н. э. — VII в. н. э. — эпоха сутр.
Веды (дословно — "знания") — религиозно-философские трактаты, которые создавались пришедшими в Индию после XV в. до н. э. из Средней Азии, Поволжья и Ирана племенами арийцев.
Веды, как правило, включали в себя:
• "священное писание", религиозные гимны ("самхиты");
• описание ритуалов ("брахманы"), сочиненное брахманами (жрецами) и используемое ими при отправлении религиозных культов;
• книги лесных отшельников ("араньяки");
• философские комментарии к Ведам ("упанишады"). До наших дней дошло всего четыре Веды:
• Ригведа;
• Самаведа;
• Яджурведа;
• Атхарваведа.
Наибольший интерес у исследователей древнеиндийской философии вызывают заключительные части Вед — Упанишады (дословно с санскрита — "сидение у ног учителя"), в которых дается философская трактовка содержания Вед.
Наиболее известными источниками философии Древней Индии второго (эпического) этапа (VI — II вв. до н. э.) являются две поэмы — эпосы "Махабхарата" и "Рамаяна", в которых затрагиваются многие философские проблемы эпохи.
В ту же эпоху появляются учения, оппозиционные Ведам:
• буддизм;
• джайнизм;
• чарвана-лакаята.
Одновременно возникает ряд философских школ ("даршан"), которые развивают ведическое учение:
• йога;
• веданта;
• вайшешина;
• ньяя;
24
• миманса;
• санкхья.
Завершает период древнеиндийской философии эра сутр (II в. до н. э. — VII в. н. э.) — кратких философских трактатов, рассматривающих отдельные проблемы (например, "нама-сутра" и др.).
В дальнейшем (в средние века) господствующее положение в индийской философии заняло учение Гаутамы Будды — буддизм.
В XVIII — ХХ вв. индийская философия обогатилась достижениями европейской философской мысли (в частности, английской).
2. Онтология индийской философии (учение о бытии и небытии) опирается на закон Риты - космической эволюции, цикличности, порядка и взаимосвязанности. Бытие и небытие ассоциируется соответственно с выдохом и вдохом Брахмы-Космоса (Бога-творца). В свою очередь, Космос-Брахма (Бог-творец) живет 100 космических (8640000000 земных) лет, после чего он умирает и наступает абсолютное небытие, которое длится также 100 космических (8640000000 земных) лет — до нового рождения Брахмы.
Вся бесконечная история — это чередование жизни Космоса (Маха Манвантара) и Абсолютного Небытия (Маха Пралайя), которые сменяют друг друга через каждые 100 космических лет. При каждом новом рождении Космоса-Брахмы заново появляется жизнь, но в более совершенной форме.
Мир взаимосвязан. Любое событие (поступок человека, явление природы) влияет на жизнь Космоса. Цель эволюции, развития — достижение все более совершенного духа через постоянную смену материальных форм.
3. Главной особенностью древнеиндийской гносеологии (учения о познании) является не изучение внешних (видимых) признаков предметов и явлений (что характерно для европейского типа познания), а изучение процессов, происходящих в сознании при соприкосновении с миром предметов и явлений.
В этой связи индийская философия выделяет /при вида сознания.
• "пракрити" — материальное сознание;
• "пуруша" — чистое сознание (первичная энергия, из которой возникли Вселенная и люди);
• "майя" — сознание сновидения, мираж.
Каждое из данных видов сознания согласно индийской философии реально и заслуживает изучения — в отличие от европейской философии, которая признает только материальное сознание и длительное время (до И. Канта) не рассматривала вопросы подлинного и неподлинного бытия, сущности и иллюзорности.
25
4. Душа в индийской философии состоит из двух начал:
• атмана;
• манаса.
Атман — частица Бога-Брахмы в человеческой душе. Атман первоначален, неизменен, вечен.
Манас — душа человека, возникающая в процессе жизни. Манас постоянно эволюционизирует, достигает высоких ступеней либо ухудшается в зависимости от поступков человека, его личного опыта, хода судьбы.
Также для индийской философии характерны учения о сансаре, ахимсе, мокше и карме.
5. Сансара - учение о вечности и неуничтожимости души, которая проходит цепочку страданий в земной жизни.
Карма — предопределенность человеческой жизни, судьбы. Цель кармы - провести человека через испытания для того, чтобы его душа совершенствовалась и добилась высшего нравственного развития - мокши. (Для достижения этой цели душа может пройти через десятки, сотни земных жизней.)
Мокша — высшее нравственное совершенство, после достижения которого эволюция души (карма) прекращается. Наступление мокши (прекращение эволюционного развития души) — высшая цель любой души, которая может быть достигнута в земной жизни.
Души, достигшие мокши, освобождаются от цепи бесконечной жизни и становятся Махатмами — Великими Душами.
Ахимса - единство всех форм жизни на земле (следовательно, единение человека, животных и всей окружающей природы). Важнейший принцип ахимсы - непричинение вреда тому, что окружает (людям, животным, живой природе), неубиение.
БУДДИЗМ.
1. Буддизм - религиозно-философское учение, распространившееся в Индии (после V в. до н. э.), Китае, Юго-Восточной Азии (после III в. н. э.), а также в иных регионах.
Основателем данного учения считается Гаутама Будда (Сидхардха Шакьямуни) (563 - 483 гг. до н. э.), родившийся в княжеской семье в Северной Индии. Будда прошел сложный жизненный путь (наследник престола, аскет-отшельник, мудрец), после чего "прозрел" (527 г. до н. э.) и передал свои духовные достижения людям.
Главная идея буддизма - "Средний путь" жизни между двумя крайними: "путем удовольствия" (развлечений, праздности, лени, физического и морального разложения) и "путем аскетизма"
26
(умерщвления плоти, лишений, страданий, физического и морального изнеможения).
"Средний путь" — путь знания, мудрости, разумного ограничения, созерцания, просветления, самосовершенствования, конечной целью которого является Нирвана — высшая благодать.
2. Будда вывел четыре благородные (арийские) истины:
• земная жизнь полна страданий;
• страдания имеют свои причины — жажду наживы, славы, удовольствия, жизни и т. д.;
• от страданий можно избавиться;
• существует путь, освобождающий от страданий, — отказ от земных желаний, просветление, Нирвана.
3. Буддистская философия предлагает каждому человеку план личностного самосовершенствования, целью которого является Нирвана - Великое Освобождение.
Данный план — так называемый Восьмеричный путь — предусматривает соблюдение следующих принципов:
• правильное видение — понимание основ буддизма и своего пути в жизни;
• правильная мысль - жизнь человека зависит от его мыслей, при изменении мыслей (с неправильных на правильные, благородные) меняется жизнь;
• правильная речь - слова человека, его речь воздействуют на его душу, характер;
• правильное действие — жить в согласии с собой и другими людьми, непричинение другим зла;
• правильный образ жизни — соблюдение буддистских заповедей в каждом поступке;
• правильное умение — усердие и трудолюбие;
• правильное внимание - контроль над мыслями, так как мысли порождают дальнейшую жизнь;
• правильное сосредоточение - регулярные медитации, осуществляющие связи с космосом.
4. К пяти заповедям-ориентирам буддизма относятся следующие:
• не убий;
• не. укради;
• будь целомудренным;
• не лги;
• не употребляй опьяняющих и одурманивающих веществ.
1 Философия постмодернизма
постмодернизм - это рефлексия философии, рефлексия рефлексии. Распространение в современной философии понятия постмодернизм свидетельствует об определенной неудовлетворенности существующим положением дел во многих сферах культуры, искусства и самой философии.Для постмодернизма характерна критика выработанных в классической и частично неклассической традициях представлений о реальности,истине,языке,истории,знании,философии,человеке.
Функции:вырабатывает собственную модель видения реальности,2.формирует специфические идеалы и нормы описания объяснения мира.
2 Исторический материализм К.маркса
ИСТОРИЧЕСКИЙ материализм (материалистическое понимание истории), составная часть марксизма; теория развития и познания общества. Основные идеи выдвинуты К. Марксом, Ф. Энгельсом и В.И. Лениным. Исторический материализм исходит из признания первичности материальной жизни общества - общественного бытия по отношению к общественному сознанию; из идеи о том, что люди сами творят свою историю, а побудительные мотивы их деятельности определяются материальными условиями общественного производства. Выделяет производственные отношения как экономическую структуру (базис общества), определяющую надстройку; рассматривает историю как закономерный естественно-исторический процесс развития и смены общественно-исторических формаций, в результате которого утверждается коммунизм. С 20 - 30-х гг. 20 в. исторический материализм был догматизирован и схематизирован, поставлен на службу политике компартий.
3 Философия Сократа
Наиболее уважаемым из философов, имеющих отношение к софистике, был Сократ (469 - 399 гг. до н. э.).Сократ не оставил значительных философских произведений, но вошел в историю как выдающийся полемист, мудрец, философ-педагог.
Основной метод, выработанный и применяемый Сократом, получил название "майевтика". Суть майевтики не в том, чтобы научить истине, а в том, чтобы благодаря логическим приемам, наводящим вопросам подвести собеседника к самостоятельному нахождению истины.
Сократ вел свою философию и просветительскую работу в гуще народа, на площадях, рынках в форме открытой беседы (диалога, спора), темами которой были злободневные проблемы того времени, актуальные и ныне: добро; зло; любовь; счастье; честность и т. д.
Философ был сторонником этического реализма, согласно которому.
• любое знание есть добро;
• любое зло, порок совершается от незнания.
Сократ не был понят официальными властями и воспринимался ими как обычный софист, подрывающий устои общества, сбивающий с толку молодежь и не чтящий богов. За это он был в 399 г. до н. э. приговорен к смерти и принял чашу с ядом — цикутой.
36
Историческое значение деятельности Сократа в том, что он:
• способствовал распространению знаний, просвещению граждан;
• искал ответы на извечные проблемы человечества — добра и зла, любви, чести и т. д.;
• открыл метод майевтики, широко применяемый в современном образовании;
• ввел диалогический метод нахождения истины — путем ее доказательства в свободном споре, а не декларирования, как это делал ряд прежних философов;
• воспитал много учеников, продолжателей своего дела (например, Платона), стоял у истоков целого ряда так называемых "сократических школ".
7. "Сократические школы" — философские учения, сложившиеся под влиянием идей Сократа и развитые его учениками. К числу "сократических школ" относятся:
• Академия Платона;
• школа киников;
• киренская школа;
• лигарская школа;
• элидо-эритрийская школа.
4 Особенности средневекого мировоззрения.Два этапа развития средневековой философии
Средневековье — это господство религиозного мировоззрения, выраженного в богословии. Философия становится служанкой теологии. Её основная функция — истолкование Священного Писания, формулировка догматов Церкви и доказательство бытия Бога. Попутно развитие получила логика, осуществлялась разработка понятия личности (спор о различии ипостаси и сущности) и спор о приоритете единичного или общего (реалисты и номиналисты)
Средневековая философия-качественно своеобычный этап в истории философии.ПЕРВЫЙ ЭТАП:патристика(2-8 век)Иногда различают апологетическую и систематическую патристику.ВТОРОЙ ЭТАП:связан с возникновением схоластики.Схоластика– это тип религиозной средневековой философии 9-14 вв., представители которого пытались дать рациональное, теоретическое обоснование религиозным идеям.
5 Ранние формы мифологического мировоззрения
Мифологическое мироощущение выражалось не только в повест- вованиях, но и в действах (обрядах, танцах). Миф и обряд в древ- них культурах составляли известное единство - мировоззренческое, функциональное, структурное, являя собой как бы два аспекта пер- вобытной культуры - словесный и действенный, "теоретический" и "практический". б) Мифология - исторический тип мировоззрения. На ранних этапах истории выраставшие из материальной практи- ки эмпирические знания об окружающей действительности служили ориентиром в повседневной жизни и первоисточником формирования мировоззрения. Первобытные эмпирические знания тесно переплета- лись с мифологическими и религиозными представлениями.Эти предс- тавления являлись фантастическим отражением действительности, вы- ражением бессилия человека перед стихийными силами природы и ил- люзорным преодолением этого бессилия. Мировоззрение всегда представляет собой интегральный резуль- тат всего многокомпонентного духовного развития данной эпохи. Мифология - это своеобразная форма проявления мировоззрения древнего общества.
6 Метафизика Аристотеля,учение о материи и форме
Аристотель – великий ученик Платона, учившийся у него 20 лет. Накопив огромный потенциал, Аристотель развил собственное философское учение. Выше мы видели, что Платон встретился с большими трудностями при осмыслении природы идей. Аристотель стремился разъяснить сложившуюся проблемную ситуацию. Он перенес акцент с идеи на форму.
Материя–это возможность бытия, а форма есть осуществление этой возможности, акт. Из меди можно сделать шар, статую, т.е. как материя медь есть возможность шара и статуи. Применительно к отдельному предмету сущностью оказывается форма. Форма выражается понятием. Понятие справедливо и без материи. Так, понятие шара справедливо и тогда, когда из меди еще не сделали шар. Понятие принадлежит уму человека. Выходит, что форма–это сущность и отдельного единичного предмета, и понятия об этом предмете.Материя — «то, из чего». Многообразие вещей, существующих объективно; материя вечна, несотворима и неуничтожима; она не может возникнуть из ничего, увеличиться или уменьшиться в своём количестве; она инертна и пассивна. Бесформенная материя представляет собой небытие. Первичнооформленная материя выражена в виде пяти первоэлементов (стихий): воздух, вода, земля и огонь и эфир (небесная субстанция).Форма — «то, что». Сущность, стимул, цель, а также причина становления многообразных вещей из однообразной материи. Создает формы разнообразных вещей из материи Бог (или ум-перводвигатель). Аристотель подходит к идее единичного бытия вещи, явления: оно представляет собою слияние материи и формы.
Аристотель (384 - 322 гг до н э). Он критикует Платона за то, что тот приписал идеям самостоятельное существование, обособив и отделив их от чувственного мира. Сущность – это единичное, обладающее самостоятельностью бытие. Она отвечает на вопрос: “Что есть вещь?” и представляет собой то, что делает предметы именно этим, не позволяя ему слиться с другими. Ар-ль делит сущности на низшие и высшие. Низшие сущности состоят из материи и формы. Материя как и у Платона – это первичный материал, потенция вещей.
Придает же материи актуальное состояние, т.е превращает ее из возможности в действительность форма. Т о, Ар-ль понятие идеи заменяет на понятие формы.
Форма, согласно Ар-лю – это активное начало, начало жизни и деятельности.
Высшие сущности он называет чистыми формами. По сути дела, чистые формы есть ничто иное как идеальные сущности. Наивысшей сущностью Ар-ль считает чистую, лишенную материи форму – Перводвигатель, который служит источником жизни и движения всего космоса. В соответствии с учением о сушности, Ар-ль проводит классификацию причин бытия и выделяет 4 вида причин: Материальные, то, из чего состоят вещи, их субстрат. Формальные, в которых форма проявляет себя, образуя сущность, субстанцию бытия. Каждая вещь есть то что она есть.
Философия локка,Лейбница,Беркли,Юма
Джон Локк(1632-1704)-английский философ-был противником подчинения знания откровению и утверждал,что вера не может иметь силу авторитета перед лицом ясных и очевидных опытных данных.Отвергая точку зрения о врожденных идеях,локк пологал что все наши знания мы черпаем из опыта ,ощущений.Люди не рождаются с готовыми идеями.Голово новорожденного-чистая доска,на которой жизнь рисует свои узоры-знания.Он выделил 3 знания:Исходное,чувственное,непосредственное,дающее знание единичных вещей.
БЕРКЛИ:наиболее значительный представитель английского эмпиризма.Беркли полагал,что существование вторичных и первичных качеств предметов обусловлено нашим восприятием.Он считал,что все качества предметов являются вторичными,пологая,что и первичные качества имеют тот же характер,что и вторичные,ибо такие качества,как протяжение,не являются объективными,а зависят от нашего восприятия,сознания.Так,величина предметов-это не нечто объективное,а определяется тем,чтопредмет нам кажется то большим то маленьким.Т.е.величина предметов-это результат нашего опытного заключения,которое опирается на органы чувств.Также Беркли рассуждал и при рассмотрении материи.Он полагал.что существование абстрактно-общих идей невозможно,так как при восприятии в нашем уме возникает конкретное впечатление,конкретный образ,но не может быть никакой общей идеи.уВЕРЖДАЛ ЧТО ВЕЩИ ПРОДОЛЖАЮТ СУЩЕСТВОВАТЬ В СИЛУ ТОГО ЧТО В ТОТ МОМЕНТ,КОГДА МЫ ИХ НЕ ВОСПРИНЕМАЕМ,ИХ ВОСПРИНЕМАЕТ ДРУГОЙ ЧЕЛОВЕК.Так беркли с одной стороны утверждает что вещи или идеи по его терминологии не существует,с другой-они продолжают существовать в нашей мысли.
ЛЕЙБНИЦ:1646-1716.чрезвычно многосторонний ученый.Учение лейбница-монадология.Монада(единое,целое)-это наименьшая далее неделимая часть мира,обладающая психическими свойствами.Мир,считал Лейбниц состоит из мельчайших элементов или монад-духовных элементов бытия,обладающих активностью и самостоятельностью.Бог по лейбницу возвышается над телесным миром.
ЮМА:. Юм ставит в центр философствования учение о человеке. А поскольку другие науки в свою очередь должны опираться на философию, то и для них философская концепция человека имеет фундаментальное значение.Юм включает в человеческую природу следующие главные признаки: 1) "Человек — существо разумное, и, как таковое, он находит себе надлежащую пищу в науке..."; 2) "Человек не только разумное, но и общественное существо..."; 3) "Человек, кроме того, деятельное существо, и благодаря этой наклонности, а также в силу различных потребностей человеческой жизни он должен предаваться различным делам и занятиям...".
9 Классическая русская философия
русская философия-часть мировой философии,облодающая значительным историческим,содержательным и идейным своеобразием.Первые опыты русского философствования восходят к древнекиевской эпохе и связаны с принятием христианства на Руси.Русскую философию начинает отличать тяготение к живому,образному слову,публицистичность.
Русская философия — собирательное название философских концепций русских мыслителей второй половины ΧΙΧ — начала XX веков.[источник не указан 336 дней] Традиционно началом русской философии считают публикацию «Философических писем» Петра Чаадаева, а фактическим окончанием её существования в России — высылку большевиками в 1922 последних представителей «старорежимной» философской школы.
Предметами философского поиска русских мыслителей были:
Проблема человека;
Космизм (восприятие космоса как единого целостного организма);
Проблемы морали и нравственности;
Проблемы выбора исторического пути России — между Востоком или Западом (сугубо специфическая проблема русской философии);
Проблема власти;
Проблема государства;
Проблема социальной справедливости;
Проблема идеального общества;
Проблема будущего.
Основная проблема русской философии: смысл человеческого бытия
Эта проблема рассматривается через осмысление … общественного бытия и личностного бытия.
Русскую философию отличает: гармония мира и нравственного совершенства.
Имеет место:
Единство божественной духовности и человеческого духа.
Осознание человеком ответственности за судьбу отечества
Единение человека и общества
Русская философия, это:
философия антропологическая
философия социальная
нравственная ориентация
10 Мораль.Справедливость.Право.Нравственные ценности.
Мора́ль (лат. moralis — касающийся нравов— один из основных способов поведения человека.Мораль охватывает нравственные взгляды и чувства, жизненные ориентации и принципы, цели и мотивы поступков и отношений, проводя границу между добром и злом, совестливостью и бессовестностью, честью и бесчестием.Мораль—понятие более тонкое, чем нравственность, связанное не только с системой нравов, но и с духовным миром человека, его ориентацией на внутренние ценности.
Справедливость является важнейшей категорией социально-философской мысли, морального, правового и политического сознания. Неоднократно обращались к проблеме справедливости и такие мыслители, как Г. Спенсер, Дж. Локк . В философии Древнего Востока и Древней Греции справедливость рассматривалась как внутренний принцип существования природы, как физический, космический порядок, отразившейся в социальном порядке.
Начиная от Аристотеля принято выделять справедливость уравнивающую и распределительную.
Первый вид справедливости — уравнивающая — относится к отношениям равноправных людей по поводу предметов («равным — за равное»). Она относится не непосредственно к людям, а к их действиям, и требует равенства (эквивалентности) труда и оплаты, ценности вещи и его цены, вреда и его возмещения. Отношения уравнительной справедливости требуют участия, по меньшей мере, двух лиц.
Второй вид справедливости — распределительная — требует пропорциональности в отношении к людям согласно тому или иному критерию («равное — равным, неравное — неравным», «каждому свое»). Отношения распределительной справедливости требуют участия по меньшей мере трех людей, каждый из которых действует для достижения одной цели в рамках организованного сообщества. Один из этих людей, распределяющий, является «начальником».
Уравнивающая справедливость является специфическим принципом частного права, тогда как распределительная — принципом публичного права, являющегося совокупностью правил государства как организации.
Нравственные ценности — модификаторы инстинктов, которые используются для управления желаниями. Всякая деятельность человека основана на стремлении к удовольствию, а нравственные ценности создают эти источники, и придают им разную ценность. Источниками удовольствия могут быть яхта, величие державы, а может быть что-то "духовное"; ни яхта, ни держава, ни "духовное", сами по себе не приносят удовольствия, а лишь требуют усилий, времени и жертв. Удовольствия они приносят потому, что наделены соотвествующими значениями. Нравственные ценности есть у всех, но не все это понимают, и не всякие ценности признают нравственными — обычно, признают лишь те, которые одобрены господствующими представлениями о нравственности, но наличие признания не меняет суть.
Философия Ницше
Фридрих Ницше(1844-1900)рассматривается как предтеча философии жизни.Центральной для него является проблема воли.Ницше видел средство спасения жизни в "воли к власти"."Воля к власти" у Ницше-это,прежде всего,вопрос о значимости любого из явлений общественной жизни."Воля к власти"-это основа права сильного.Подрывают волю к власти доминирование интеллекта,мораль,проповедующая любовь к ближнему,социализм,декларирующий равенство между людьми.В этических вопросах Ницше занимает позицию нигилизма.Мораль выступает как разлагающий элемент культуры,она является послушанием,инстинктом толпы.В основе "морали господ"лежат следующие положения:ценность жизни,понимаемая как воля к власти;природное неравенство людей,которое опирается на различия в жизненных силах и воли к власти;сильный человек не связан никакими моральными нормами.Субъектом морали выступает как сверхчеловек как определенный тип людей,а также как высший биологический тип,который относится к человеку в том же отношении,в каком человек относится к обезьяне.Ницше,хотя и усматривает свой идеал человека в отдельных выдающихся личностях прошлого,всё же рассматривает их как прообраз будущего сверхчеловека,который должен появиться,его необходимо вырастить.Сверхчеловек превращается у Ницше в культ личности,культ "великих людей"и является основной новой мифологии.Концепция о сверхчеловеке связана с его другой концепцией-учением о вечном возвращении.Ницше пишет,что в силу того,что время бесконечно,а количество возможных комбинаций и положенийразличных сил конечно,то наблюдаемое развитие должно повториться.Относительно христианской религии Ницше говорил,что она себя исчерпала и не способна решать кардинальные проблемы жизни.
12 Научное и вненаучное знание.Критерии научности.Структура научного познания,его методы и формы
Научное знание - система знаний о законах природы, общества, мышления. Научное знание составляет основу научной картины мира и отражает законы его развития.
Научное знание:
- является результатом постижения действительности и когнитивной основой человеческой деятельности;
- социально обусловлено; и
- обладает различной степенью достоверности.
ВНЕНАУЧНОЕ:знание, не вписывающееся в жесткие каноны научной рациональности, а также представляющее собой способ освоения действительности, отличный от науки. Постановка проблемы В. з. в истории философии связана с развитием позитивизма и сциентизма, с идеей демаркации науки и ненауки.
КРИТЕРИИ НАУЧНОСТИ:1) Объективность, или принцип объективности. Научное знание связано с раскрытием природных объектов, взятых «самих по себе», как «вещи в себе» (не в кантовском понимании, а как еще не познанных, но познаваемых).
2) Рациональность, рационалистическая обоснованность, доказательность.
3) Эссенциалистская направленность, т.е. нацеленность на воспроизведение сущности, закономерностей объекта
4) Особая организация, особая системность знания; не просто упорядоченность, как в обыденном знании, а упорядоченность по осознанным принципам; упорядоченность в форме теории и развернутого теоретического понятия.
5) Проверяемость; здесь и обращение к научному наблюдению, к практике, и испытание логикой, логическим путем;
МЕТОДЫ НАУЧНОГО ПОЗНАНИЯ:
восхождения ог абстрактного к конкретному. Процесс научного познания всегда связан с переходом от предельно простых понятий к более сложным — конкретным. Поэтому процедуру построения понятий, все более соответствующих действительным, называют методом;
моделирования и принцип системности. Состоит в том, что объект, недоступный непосредственному исследованию заменяется его моделью. Модель обладает схожестью с объектом в свойствах, интересующих исследователя;
эксперимент и наблюдение. В ходе эксперимента наблюдатель искусственно изолирует ряд характеристик исследуемой системы и изучает их зависимость от других параметров.
Для научного познания характерно наличие двух уровней; эмпирического и теоретического. Для эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность. Теоретическое познание — сущностное, осуществляемое на уровне абстракций высоких порядков.
СТРУКТУРА:
Для научного познания характерно наличие двух уровней; эмпирического и теоретического. Для эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность. Теоретическое познание — сущностное, осуществляемое на уровне абстракций высоких порядков.
ФОРМЫ ПОЗНАНИЯ:чувственное познание ():
1.Ощущения (). Под этим понимают отражение в сознании человека отдельных свойств
внешних предметов и внутренних состояний организма при непосредственном воздействии
раздражителей на соответствующие рецепторы;
2. Восприятие (). Это отражение в сознании человека предметов и явлений окружающего
мира при их непосредственном воздействии на рецепторы;
3. Представление (). Это возникающее в сознании человека образы предметов и явлений внешнего мира или их свойств, которые человек когда-то воспринимал или ощущал.
рациональное познание ():
1. Понятие ():
а) умственный концепт, отличающийся обобщенностью и отбором существенного;
б) форма мышления, отражающая предметы в их существенных и отличительных
признаках;
2.Суждение.Это форма мышления, в которой что-либо утверждается или отрицается
о предметах, явлениях, их свойствах, или отношениях.
3. Умозаключение-Форма мышления, посредством которой из одного или нескольких
13 Ирационализм и экзистенциализм Камю
Экзистенциализм Камю основан на отчаянии, которое вызвано не мыслью о мерзости жизни и человека (как у Сартра), а мыслью о величии личности, неспособной найти связь с равнодушным (но прекрасным!) миром.
Иррационализм-философское направление,стремящиеся обогатить представление человека о бытии,ведя поиск за пределами рационального его понимания.Основываясь на либо метафизическом мировосприятии,либо на идее уникальности человеческого опыта,иррационализм подчеркивает значение инстинкта,чувства и воли,как стоящих выше рационального начала.Блез Паскаль,последователи романтизма,прагматизма,экзистенциализма и философии жизни выразили новое,расширенное восприятие человеческой жизни и мышления.Согласно гносеологической концепции иррационализма,разум изначально несовершенен и неспособен познать мир без искажения.
14 структура философского знания.Язык философии
Как теоретическая дисциплина, философия имеет ряд разделов:
. Онтология (ontos-бытие, logos-учение) - учение о бытии или о
первоначалах всего сущего.
. Гносеология (gnosis-знание, logos-учение) – учение о познании. Это
раздел, где изучаются проблемы природы познания и его возможностей.
Исследуются предпосылки познания, выявляются условия его достоверности
и истинности. Гносеология включает в себя следующие главы и отделы:
- Психология познавания – изучает субъективно-индивидуальные процессы
познавания.
- Логика знания – наука об общезначимых формах и средствах мысли,
необходимых для рационального познания в любой области знания.
(диалектическая логика, логика классов, логика высказываний, логика
отношений и т.д.)
- Критика познания – анализирует соотношение между элементами
объективными и субъективными.
- Общая история познания, эволюция познания.
. Аксиология (axios – ценность) – учение о ценностях.
В структуре философского знания выделяют так же:
. Социальную философию – анализ, изучение социального устройства общества,
человека в нём.
. Философскую антропологию – учение о человеке. (от проблемы происхождения
до космического будущего.)
. Философию культуры – раздел, где изучается, исследуется сущность и
значение культуры.
. Философию права – учение, наука о наиболее общих теоретико-
мировоззренческих проблемах правоведения и государствоведения..
. Философия истории.
. История философии.
Самостоятельное, не менее важное значение имеют такие разделы, как:
. Диалектика – (искусство ведения беседы, спора) - учение о наиболее общих
закономерных связях и становлении, развитии бытия и познания. Метод
познания.
. Эстетика – наука, изучающая сферу эстетического отношения человека к
миру и сферу художественной деятельности людей. (включает в себя теорию
эстетических ценностей, теорию эстетического восприятия, общую теорию
искусства.).
. Этика – философская наука, объектом изучения которой является мораль,
нравственность, как форма общественного сознания, как одна из сторон
жизнедеятельности человека.
Известны попытки чёткой классификации внутри философского знания, например:
- Методологический отдел философии (логика, онтология, гносеология)
- Систематизация данных научного познания.
- Оценивающий отдел философии (область вопросов связанных с фактами
оценки деятельности человека).
Современные философы отказываются от построения многоступенчатых
классификаций, поскольку для философии нет запретных тем.
Язык философии:
Сложная развивающаяся система,являющаяся средством выражения содержания как индивидуального сознания так и культурной традиции.Выполняет такие функции как:Экспресивная,сигнификативная,когнитивная,информационно-трансляционная,коммуникативная
15 Антропология Фейербаха
немецкий философ,рассматривал мир как органическую целостность в центре которой-человек.Человека трактовал единственный универсальный высший предмет философии,превращающейся так или иначе в антропологию.Дал глубокий анализ религии как социокультурного феномена,сделал критику религии основной темой творчества.Обладая определенными знаниями в области теологии и предложил заменить теономией,рассматривающей достоверное знание о том,как человек создал бога.Разгадку веры следует искать в глубинах человеческой психики,стремлении человека преодолеть собственную конечность и свое бессилие.Чувство зависимости и обусловило,по Фиейрбаху,возникновение феномена религиозной веры.Этот антропологизм вел к построению новой теологии,в которой человек и есть Бог.
16.Онтология как учение о бытии.Проблема бытия в различные периоды развития философии.Современные концепции бытия.
Бытие,категория,фиксирующая основу существования;в структуре философского знания выступает предметом онтологии;в теории познания рассматривается как базисная для любой возможной картины мира и для всех прочих категорий.Парменид выделял основные характеристики бытия-целостность,истинность,благость и красоту и декларировал единство мысли и бытия.
Ирационализм и экзистенциализм Камю
Экзистенциализм Камю основан на отчаянии, которое вызвано не мыслью о мерзости жизни и человека (как у Сартра), а мыслью о величии личности, неспособной найти связь с равнодушным (но прекрасным!) миром.
Иррационализм-философское направление,стремящиеся обогатить представление человека о бытии,ведя поиск за пределами рационального его понимания.Основываясь на либо метафизическом мировосприятии,либо на идее уникальности человеческого опыта,иррационализм подчеркивает значение инстинкта,чувства и воли,как стоящих выше рационального начала.Блез Паскаль,последователи романтизма,прагматизма,экзистенциализма и философии жизни выразили новое,расширенное восприятие человеческой жизни и мышления.Согласно гносеологической концепции иррационализма,разум изначально несовершенен и неспособен познать мир без искажения.
Особенности философии Др.Китая.Даосизм.
Даосизм — древнейшее философское учение Китая, которое пытается объяснить основы построения и существования окружающего мира и найти путь, по которому должны следовать человек, природа и космос.
Основателем даосизма считается Лао Цзы,живший в конце VI—начале V вв. до н. э.Главные источники—философские трактаты "Даоцзин" и "Дэцзин", совместно именуемые "Даодэцзин".
Основными понятиями даосизма являются "Дао" и "Дэ". "Дао" имеет два значения:
• путь, по которому в своем развитии должны идти человек и природа, универсальный мировой закон, обеспечивающий существование мира;
• субстанция, от которой произошел весь мир, первоначало, которое представляло собой энергетически емкую пустоту. "Дэ" — благодать, исходящая свыше; энергия, благодаря которой первоначало "Дао" преобразовалось в окружающий мир.
3. Философия даосизма несет в себе ряд основных идей:
• все в мире взаимосвязано, нет ни одной вещи, ни одного явления, которые не были бы взаимосвязаны с другими вещами и явлениями;
• материя, из которой состоит мир, едина; существует кругооборот материи в природе ("все происходит из земли и уходит в землю"), то есть сегодняшний человек вчера был воплощен в виде иных форм, существующих во вселенной — камня, дерева, частей животных, и после смерти то, из чего состоял человек, станет "строительным материалом" иных форм жизни или явлений природы;
• мировой порядок, законы природы, ход истории незыблемы и не зависят от воли человека, следовательно, главный принцип жизни человека — покой и недеяние ("у-вэй");
• особа императора священна, только император имеет духовный контакт с богами и высшими силами; через личность императора на Китай и все человечество сходит "Дэ" — животворящая сила и благодать; чем ближе человек к императору, тем больше "Дэ" перейдет от императора к нему;
• познать "Дао" и получить "Дэ" можно лишь при полном соблюдении законов даосизма, слиянии с "Дао" — первоначалом, послушании императору и близости к нему;
21
• путь к счастью, познанию истины — освобождение от желаний и страстей;
• необходимо во всем уступать друг другу.
Философии Августина Блаженного.
1. Наиболее авторитетными представителями средневековой теологической философии являлись Августин Блаженный и Фома Аквинский.
Аврелий Августин (Блаженный) (354 — 430) — христианский теолог, епископ г. Гиппона (Северная Африка, Римская империя), заложил основы католицизма как главного в то время направления христианства. Был одним из основателей ранней схоластики. Главное произведение Августина Блаженного — "О граде Божьем" — на протяжении столетий стало распространенным религиозно-философским трактатом, на который опирались средневековые теологи при изучении и преподавании схоластики.
Иными известными произведениями Августина являются: "О прекрасном и пригодном", "Против академиков", "О порядке".
Можно выделить следующие основные положения философии Августина Блаженного:
• ход истории, жизнь общества — это борьба двух противоположных царств — Земного (грешного) и Божественного;
• Земное царство воплощается в государственных учреждениях, власти, армии, бюрократии, законах, императоре;
• Божественное царство представлено священнослужителями — особыми людьми, наделенными благодатью и близкими к Богу, которые объединены в христианскую Церковь;
• Земное царство погрязло в грехах и язычестве и будет рано или поздно побеждено Божественным царством;
• в связи с тем, что большинство людей грешны и далеки от Бога, светская (государственная) власть необходима и будет существовать далее, но будет подчинена духовной власти;
• короли и императоры должны выражать волю христианской Церкви и подчиняться ей, а также непосредственно Папе Римскому;
• Церковь — единственная сила, способная объединить мир;
• бедность, зависимость от других (ростовщиков, землевладельцев и т. д.), подчинение не угодны Богу, но, пока эти явления существуют, с ними надо смириться и терпеть, надеяться на лучшее;
• высшее блаженство — счастье человека, которое понималось как углубление в себя, ученость, понимание истины;
• после смерти праведники в награду от Бога получают загробную жизнь.
55
2. Особое место в философии Августина Блаженного занимают размышления о Боге:
• Бог существует;
• главными доказательствами существования Бога являются его присутствие во всем, всемогущество и совершенство;
• все — материя, душа, пространство и время — является творениями Бога;
• Бог не только сотворил мир, но и продолжает творить в настоящее время, будет творить в будущем;
• знания (чувства, мысли, ощущения, опыт) реальны и самодостаточны (самодостоверны), однако высшее, истинное, неопровержимое знание достигается только при познании Бога.
3. Значение философии Августина Блаженного в том, что им:
• уделено большое внимание проблеме истории (редкость для того времени);
• Церковь (часто подвластная государству и преследуемая в Римской империи) объявлена тоже властью наряду с государственной (а не элементом государства);
• обоснована идея господства Церкви над государством, а Римского Папы — над монархами — главная идея, за выдвижение которой и ее последующее воплощение в реальности католическая Церковь чтила и боготворила Августина Блаженного, особенно в средние века;
• выдвинута идея социального конформизма (смирение с бедностью и чужой властью), что также было крайне выгодно как Церкви, так и государству;
• воспевался человек, его красота, сила, совершенство, богоподобность (что также было редкостью для того времени и устраивало всех);
• одновременно человеку рекомендовалось умерщвлять плоть, развивать и возвышать дух, познавать Бога и полностью подчиняться Богу.
Понятие материального и идеального.
Идеальное– это то, чего нет в природе, это образ, подлежащий опредмечиванию; форма вещи вне её самой, т.е. в сознании (вещь материальна, но в сознании она идеальна); это форма, сконструированная в соответствии с нашими потребностями и возможностями. Идеальное ПРИСУТСТВУЕТ В самой ДЕЯТЕЛЬНОСТИ, но НЕ В РЕЗУЛЬТАТАХ.
материальное,т.е существующее вне и независимо от сознания
Метафизика Аристотеля,учение о материи и форме
Аристотель – великий ученик Платона, учившийся у него 20 лет. Накопив огромный потенциал, Аристотель развил собственное философское учение. Выше мы видели, что Платон встретился с большими трудностями при осмыслении природы идей. Аристотель стремился разъяснить сложившуюся проблемную ситуацию. Он перенес акцент с идеи на форму.
Материя–это возможность бытия, а форма есть осуществление этой возможности, акт. Из меди можно сделать шар, статую, т.е. как материя медь есть возможность шара и статуи. Применительно к отдельному предмету сущностью оказывается форма. Форма выражается понятием. Понятие справедливо и без материи. Так, понятие шара справедливо и тогда, когда из меди еще не сделали шар. Понятие принадлежит уму человека. Выходит, что форма–это сущность и отдельного единичного предмета, и понятия об этом предмете.Материя — «то, из чего». Многообразие вещей, существующих объективно; материя вечна, несотворима и неуничтожима; она не может возникнуть из ничего, увеличиться или уменьшиться в своём количестве; она инертна и пассивна. Бесформенная материя представляет собой небытие. Первичнооформленная материя выражена в виде пяти первоэлементов (стихий): воздух, вода, земля и огонь и эфир (небесная субстанция).Форма — «то, что». Сущность, стимул, цель, а также причина становления многообразных вещей из однообразной материи. Создает формы разнообразных вещей из материи Бог (или ум-перводвигатель). Аристотель подходит к идее единичного бытия вещи, явления: оно представляет собою слияние материи и формы.
Аристотель (384 - 322 гг до н э). Он критикует Платона за то, что тот приписал идеям самостоятельное существование, обособив и отделив их от чувственного мира. Сущность – это единичное, обладающее самостоятельностью бытие. Она отвечает на вопрос: “Что есть вещь?” и представляет собой то, что делает предметы именно этим, не позволяя ему слиться с другими. Ар-ль делит сущности на низшие и высшие. Низшие сущности состоят из материи и формы. Материя как и у Платона – это первичный материал, потенция вещей.
Придает же материи актуальное состояние, т.е превращает ее из возможности в действительность форма. Т о, Ар-ль понятие идеи заменяет на понятие формы.
Форма, согласно Ар-лю – это активное начало, начало жизни и деятельности.
Высшие сущности он называет чистыми формами. По сути дела, чистые формы есть ничто иное как идеальные сущности. Наивысшей сущностью Ар-ль считает чистую, лишенную материи форму – Перводвигатель, который служит источником жизни и движения всего космоса. В соответствии с учением о сушности, Ар-ль проводит классификацию причин бытия и выделяет 4 вида причин: Материальные, то, из чего состоят вещи, их субстрат. Формальные, в которых форма проявляет себя, образуя сущность, субстанцию бытия. Каждая вещь есть то что она есть.
Ранние формы мифологического мировоззрения
Мифологическое мироощущение выражалось не только в повест- вованиях, но и в действах (обрядах, танцах). Миф и обряд в древ- них культурах составляли известное единство - мировоззренческое, функциональное, структурное, являя собой как бы два аспекта пер- вобытной культуры - словесный и действенный, "теоретический" и "практический". б) Мифология - исторический тип мировоззрения. На ранних этапах истории выраставшие из материальной практи- ки эмпирические знания об окружающей действительности служили ориентиром в повседневной жизни и первоисточником формирования мировоззрения. Первобытные эмпирические знания тесно переплета- лись с мифологическими и религиозными представлениями.Эти предс- тавления являлись фантастическим отражением действительности, вы- ражением бессилия человека перед стихийными силами природы и ил- люзорным преодолением этого бессилия. Мировоззрение всегда представляет собой интегральный резуль- тат всего многокомпонентного духовного развития данной эпохи. Мифология - это своеобразная форма проявления мировоззрения древнего общества.
Особенности средневекого мировоззрения.Два этапа развития средневековой философии
Средневековье — это господство религиозного мировоззрения, выраженного в богословии. Философия становится служанкой теологии. Её основная функция — истолкование Священного Писания, формулировка догматов Церкви и доказательство бытия Бога. Попутно развитие получила логика, осуществлялась разработка понятия личности (спор о различии ипостаси и сущности) и спор о приоритете единичного или общего (реалисты и номиналисты)
Средневековая философия-качественно своеобычный этап в истории философии.ПЕРВЫЙ ЭТАП:патристика(2-8 век)Иногда различают апологетическую и систематическую патристику.ВТОРОЙ ЭТАП:связан с возникновением схоластики.Схоластика– это тип религиозной средневековой философии 9-14 вв., представители которого пытались дать рациональное, теоретическое обоснование религиозным идеям.
Философия Сократа
Наиболее уважаемым из философов, имеющих отношение к софистике, был Сократ (469 - 399 гг. до н. э.).Сократ не оставил значительных философских произведений, но вошел в историю как выдающийся полемист, мудрец, философ-педагог.
Основной метод, выработанный и применяемый Сократом, получил название "майевтика". Суть майевтики не в том, чтобы научить истине, а в том, чтобы благодаря логическим приемам, наводящим вопросам подвести собеседника к самостоятельному нахождению истины.
Сократ вел свою философию и просветительскую работу в гуще народа, на площадях, рынках в форме открытой беседы (диалога, спора), темами которой были злободневные проблемы того времени, актуальные и ныне: добро; зло; любовь; счастье; честность и т. д.
Философ был сторонником этического реализма, согласно которому.
• любое знание есть добро;
• любое зло, порок совершается от незнания.
Сократ не был понят официальными властями и воспринимался ими как обычный софист, подрывающий устои общества, сбивающий с толку молодежь и не чтящий богов. За это он был в 399 г. до н. э. приговорен к смерти и принял чашу с ядом — цикутой.
36
Историческое значение деятельности Сократа в том, что он:
• способствовал распространению знаний, просвещению граждан;
• искал ответы на извечные проблемы человечества — добра и зла, любви, чести и т. д.;
• открыл метод майевтики, широко применяемый в современном образовании;
• ввел диалогический метод нахождения истины — путем ее доказательства в свободном споре, а не декларирования, как это делал ряд прежних философов;
• воспитал много учеников, продолжателей своего дела (например, Платона), стоял у истоков целого ряда так называемых "сократических школ".
7. "Сократические школы" — философские учения, сложившиеся под влиянием идей Сократа и развитые его учениками. К числу "сократических школ" относятся:
• Академия Платона;
• школа киников;
• киренская школа;
• лигарская школа;
• элидо-эритрийская школа.
Исторический материализм К.маркса
ИСТОРИЧЕСКИЙ материализм (материалистическое понимание истории), составная часть марксизма; теория развития и познания общества. Основные идеи выдвинуты К. Марксом, Ф. Энгельсом и В.И. Лениным. Исторический материализм исходит из признания первичности материальной жизни общества - общественного бытия по отношению к общественному сознанию; из идеи о том, что люди сами творят свою историю, а побудительные мотивы их деятельности определяются материальными условиями общественного производства. Выделяет производственные отношения как экономическую структуру (базис общества), определяющую надстройку; рассматривает историю как закономерный естественно-исторический процесс развития и смены общественно-исторических формаций, в результате которого утверждается коммунизм. С 20 - 30-х гг. 20 в. исторический материализм был догматизирован и схематизирован, поставлен на службу политике компартий.
Философия постмодернизма
постмодернизм - это рефлексия философии, рефлексия рефлексии. Распространение в современной философии понятия постмодернизм свидетельствует об определенной неудовлетворенности существующим положением дел во многих сферах культуры, искусства и самой философии.Для постмодернизма характерна критика выработанных в классической и частично неклассической традициях представлений о реальности,истине,языке,истории,знании,философии,человеке.
Функции:вырабатывает собственную модель видения реальности,2.формирует специфические идеалы и нормы описания объяснения мира.
Пространство,время.Движение и развитие,диалектика.
Пространство–это форма существования материи, проявляющаяся в виде пространственных характеристик взаимного расположения тел, их координат, расстояний между ними, углами направлений и т.д. Свойства: протяженность, однородность, трехмерность, изотропность.
Время–это форма существования материи, выражающая последовательность сменяющих друг друга событий. Свойства: длительность, однородность, одномерность, необратимость.
Движение–это чувственно воспринимаемый, умопостигаемый и всеобщий атрибут материи, это способ существования мира, это изменение вообще, всякое взаимодействие объектов.
Развитие–это направленное, существенное и необходимое движение, изменение во времени. Фундаментальные черты развития: необратимость, направленность, ведет к качественным преобразованиям системы.
Диалектика– это наука о наиболее общих законах развития общества, природы и мышления либо это наука о многообразных связях и отношениях. В основе диалектики лежит представление о развитии. ОСНОВНОЙ ПРИНЦИП диалектики – ПРИНЦИП ПРИЧИННОСТИ (детерминированности).
Философия локка,Лейбница,Беркли,Юма
Джон Локк(1632-1704)-английский философ-был противником подчинения знания откровению и утверждал,что вера не может иметь силу авторитета перед лицом ясных и очевидных опытных данных.Отвергая точку зрения о врожденных идеях,локк пологал что все наши знания мы черпаем из опыта ,ощущений.Люди не рождаются с готовыми идеями.Голово новорожденного-чистая доска,на которой жизнь рисует свои узоры-знания.Он выделил 3 знания:Исходное,чувственное,непосредственное,дающее знание единичных вещей.
БЕРКЛИ:наиболее значительный представитель английского эмпиризма.Беркли полагал,что существование вторичных и первичных качеств предметов обусловлено нашим восприятием.Он считал,что все качества предметов являются вторичными,пологая,что и первичные качества имеют тот же характер,что и вторичные,ибо такие качества,как протяжение,не являются объективными,а зависят от нашего восприятия,сознания.Так,величина предметов-это не нечто объективное,а определяется тем,чтопредмет нам кажется то большим то маленьким.Т.е.величина предметов-это результат нашего опытного заключения,которое опирается на органы чувств.Также Беркли рассуждал и при рассмотрении материи.Он полагал.что существование абстрактно-общих идей невозможно,так как при восприятии в нашем уме возникает конкретное впечатление,конкретный образ,но не может быть никакой общей идеи.уВЕРЖДАЛ ЧТО ВЕЩИ ПРОДОЛЖАЮТ СУЩЕСТВОВАТЬ В СИЛУ ТОГО ЧТО В ТОТ МОМЕНТ,КОГДА МЫ ИХ НЕ ВОСПРИНЕМАЕМ,ИХ ВОСПРИНЕМАЕТ ДРУГОЙ ЧЕЛОВЕК.Так беркли с одной стороны утверждает что вещи или идеи по его терминологии не существует,с другой-они продолжают существовать в нашей мысли.
ЛЕЙБНИЦ:1646-1716.чрезвычно многосторонний ученый.Учение лейбница-монадология.Монада(единое,целое)-это наименьшая далее неделимая часть мира,обладающая психическими свойствами.Мир,считал Лейбниц состоит из мельчайших элементов или монад-духовных элементов бытия,обладающих активностью и самостоятельностью.Бог по лейбницу возвышается над телесным миром.
ЮМА:. Юм ставит в центр философствования учение о человеке. А поскольку другие науки в свою очередь должны опираться на философию, то и для них философская концепция человека имеет фундаментальное значение.Юм включает в человеческую природу следующие главные признаки: 1) "Человек — существо разумное, и, как таковое, он находит себе надлежащую пищу в науке..."; 2) "Человек не только разумное, но и общественное существо..."; 3) "Человек, кроме того, деятельное существо, и благодаря этой наклонности, а также в силу различных потребностей человеческой жизни он должен предаваться различным делам и занятиям...".
Классическая русская философия
русская философия-часть мировой философии,облодающая значительным историческим,содержательным и идейным своеобразием.Первые опыты русского философствования восходят к древнекиевской эпохе и связаны с принятием христианства на Руси.Русскую философию начинает отличать тяготение к живому,образному слову,публицистичность.
Русская философия — собирательное название философских концепций русских мыслителей второй половины ΧΙΧ — начала XX веков.[источник не указан 336 дней] Традиционно началом русской философии считают публикацию «Философических писем» Петра Чаадаева, а фактическим окончанием её существования в России — высылку большевиками в 1922 последних представителей «старорежимной» философской школы.
Предметами философского поиска русских мыслителей были:
Проблема человека;
Космизм (восприятие космоса как единого целостного организма);
Проблемы морали и нравственности;
Проблемы выбора исторического пути России — между Востоком или Западом (сугубо специфическая проблема русской философии);
Проблема власти;
Проблема государства;
Проблема социальной справедливости;
Проблема идеального общества;
Проблема будущего.
Основная проблема русской философии: смысл человеческого бытия
Эта проблема рассматривается через осмысление … общественного бытия и личностного бытия.
Русскую философию отличает: гармония мира и нравственного совершенства.
Имеет место:
Единство божественной духовности и человеческого духа.
Осознание человеком ответственности за судьбу отечества
Единение человека и общества
Русская философия, это:
философия антропологическая
философия социальная
нравственная ориентация
Онтология как учение о бытии.Проблема бытия в различные периоды развития философии.Современные концепции бытия.
Бытие,категория,фиксирующая основу существования;в структуре философского знания выступает предметом онтологии;в теории познания рассматривается как базисная для любой возможной картины мира и для всех прочих категорий.Парменид выделял основные характеристики бытия-целостность,истинность,благость и красоту и декларировал единство мысли и бытия.
Антропология Фейербаха
немецкий философ,рассматривал мир как органическую целостность в центре которой-человек.Человека трактовал единственный универсальный высший предмет философии,превращающейся так или иначе в антропологию.Дал глубокий анализ религии как социокультурного феномена,сделал критику религии основной темой творчества.Обладая определенными знаниями в области теологии и предложил заменить теономией,рассматривающей достоверное знание о том,как человек создал бога.Разгадку веры следует искать в глубинах человеческой психики,стремлении человека преодолеть собственную конечность и свое бессилие.Чувство зависимости и обусловило,по Фиейрбаху,возникновение феномена религиозной веры.Этот антропологизм вел к построению новой теологии,в которой человек и есть Бог.
Мораль.Справедливость.Право.Нравственные ценности.
Мора́ль (лат. moralis — касающийся нравов— один из основных способов поведения человека.Мораль охватывает нравственные взгляды и чувства, жизненные ориентации и принципы, цели и мотивы поступков и отношений, проводя границу между добром и злом, совестливостью и бессовестностью, честью и бесчестием.Мораль—понятие более тонкое, чем нравственность, связанное не только с системой нравов, но и с духовным миром человека, его ориентацией на внутренние ценности.
Справедливость является важнейшей категорией социально-философской мысли, морального, правового и политического сознания. Неоднократно обращались к проблеме справедливости и такие мыслители, как Г. Спенсер, Дж. Локк . В философии Древнего Востока и Древней Греции справедливость рассматривалась как внутренний принцип существования природы, как физический, космический порядок, отразившейся в социальном порядке.
Начиная от Аристотеля принято выделять справедливость уравнивающую и распределительную.
Первый вид справедливости — уравнивающая — относится к отношениям равноправных людей по поводу предметов («равным — за равное»). Она относится не непосредственно к людям, а к их действиям, и требует равенства (эквивалентности) труда и оплаты, ценности вещи и его цены, вреда и его возмещения. Отношения уравнительной справедливости требуют участия, по меньшей мере, двух лиц.
Второй вид справедливости — распределительная — требует пропорциональности в отношении к людям согласно тому или иному критерию («равное — равным, неравное — неравным», «каждому свое»). Отношения распределительной справедливости требуют участия по меньшей мере трех людей, каждый из которых действует для достижения одной цели в рамках организованного сообщества. Один из этих людей, распределяющий, является «начальником».
Уравнивающая справедливость является специфическим принципом частного права, тогда как распределительная — принципом публичного права, являющегося совокупностью правил государства как организации.
Нравственные ценности — модификаторы инстинктов, которые используются для управления желаниями. Всякая деятельность человека основана на стремлении к удовольствию, а нравственные ценности создают эти источники, и придают им разную ценность. Источниками удовольствия могут быть яхта, величие державы, а может быть что-то "духовное"; ни яхта, ни держава, ни "духовное", сами по себе не приносят удовольствия, а лишь требуют усилий, времени и жертв. Удовольствия они приносят потому, что наделены соотвествующими значениями. Нравственные ценности есть у всех, но не все это понимают, и не всякие ценности признают нравственными — обычно, признают лишь те, которые одобрены господствующими представлениями о нравственности, но наличие признания не меняет суть.
Научное и вненаучное знание.Критерии научности.Структура научного познания,его методы и формы
Научное знание - система знаний о законах природы, общества, мышления. Научное знание составляет основу научной картины мира и отражает законы его развития.
Научное знание:
- является результатом постижения действительности и когнитивной основой человеческой деятельности;
- социально обусловлено; и
- обладает различной степенью достоверности.
ВНЕНАУЧНОЕ:знание, не вписывающееся в жесткие каноны научной рациональности, а также представляющее собой способ освоения действительности, отличный от науки. Постановка проблемы В. з. в истории философии связана с развитием позитивизма и сциентизма, с идеей демаркации науки и ненауки.
КРИТЕРИИ НАУЧНОСТИ:1) Объективность, или принцип объективности. Научное знание связано с раскрытием природных объектов, взятых «самих по себе», как «вещи в себе» (не в кантовском понимании, а как еще не познанных, но познаваемых).
2) Рациональность, рационалистическая обоснованность, доказательность.
3) Эссенциалистская направленность, т.е. нацеленность на воспроизведение сущности, закономерностей объекта
4) Особая организация, особая системность знания; не просто упорядоченность, как в обыденном знании, а упорядоченность по осознанным принципам; упорядоченность в форме теории и развернутого теоретического понятия.
5) Проверяемость; здесь и обращение к научному наблюдению, к практике, и испытание логикой, логическим путем;
МЕТОДЫ НАУЧНОГО ПОЗНАНИЯ:
восхождения ог абстрактного к конкретному. Процесс научного познания всегда связан с переходом от предельно простых понятий к более сложным — конкретным. Поэтому процедуру построения понятий, все более соответствующих действительным, называют методом;
моделирования и принцип системности. Состоит в том, что объект, недоступный непосредственному исследованию заменяется его моделью. Модель обладает схожестью с объектом в свойствах, интересующих исследователя;
эксперимент и наблюдение. В ходе эксперимента наблюдатель искусственно изолирует ряд характеристик исследуемой системы и изучает их зависимость от других параметров.
Для научного познания характерно наличие двух уровней; эмпирического и теоретического. Для эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность. Теоретическое познание — сущностное, осуществляемое на уровне абстракций высоких порядков.
СТРУКТУРА:
Для научного познания характерно наличие двух уровней; эмпирического и теоретического. Для эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность. Теоретическое познание — сущностное, осуществляемое на уровне абстракций высоких порядков.
ФОРМЫ ПОЗНАНИЯ:чувственное познание ():
1.Ощущения (). Под этим понимают отражение в сознании человека отдельных свойств
внешних предметов и внутренних состояний организма при непосредственном воздействии
раздражителей на соответствующие рецепторы;
2. Восприятие (). Это отражение в сознании человека предметов и явлений окружающего
мира при их непосредственном воздействии на рецепторы;
3. Представление (). Это возникающее в сознании человека образы предметов и явлений внешнего мира или их свойств, которые человек когда-то воспринимал или ощущал.
рациональное познание ():
1. Понятие ():
а) умственный концепт, отличающийся обобщенностью и отбором существенного;
б) форма мышления, отражающая предметы в их существенных и отличительных
признаках;
2.Суждение.Это форма мышления, в которой что-либо утверждается или отрицается
о предметах, явлениях, их свойствах, или отношениях.
3. Умозаключение-Форма мышления, посредством которой из одного или нескольких
Философия Ницше
Фридрих Ницше(1844-1900)рассматривается как предтеча философии жизни.Центральной для него является проблема воли.Ницше видел средство спасения жизни в "воли к власти"."Воля к власти" у Ницше-это,прежде всего,вопрос о значимости любого из явлений общественной жизни."Воля к власти"-это основа права сильного.Подрывают волю к власти доминирование интеллекта,мораль,проповедующая любовь к ближнему,социализм,декларирующий равенство между людьми.В этических вопросах Ницше занимает позицию нигилизма.Мораль выступает как разлагающий элемент культуры,она является послушанием,инстинктом толпы.В основе "морали господ"лежат следующие положения:ценность жизни,понимаемая как воля к власти;природное неравенство людей,которое опирается на различия в жизненных силах и воли к власти;сильный человек не связан никакими моральными нормами.Субъектом морали выступает как сверхчеловек как определенный тип людей,а также как высший биологический тип,который относится к человеку в том же отношении,в каком человек относится к обезьяне.Ницше,хотя и усматривает свой идеал человека в отдельных выдающихся личностях прошлого,всё же рассматривает их как прообраз будущего сверхчеловека,который должен появиться,его необходимо вырастить.Сверхчеловек превращается у Ницше в культ личности,культ "великих людей"и является основной новой мифологии.Концепция о сверхчеловеке связана с его другой концепцией-учением о вечном возвращении.Ницше пишет,что в силу того,что время бесконечно,а количество возможных комбинаций и положенийразличных сил конечно,то наблюдаемое развитие должно повториться.Относительно христианской религии Ницше говорил,что она себя исчерпала и не способна решать кардинальные проблемы жизни.
. Кант и немецкий идеализм.
Кант-немецкий ученый и философ.Утверждал,что любое философское исследование должно базироваться на критическом исследовании познавательных способностей человека и пределов знания.Считал необходимым дополнитьопытное познание формально-логическим или априорным моментом,который придает ему вид научного знания.Исследовал общие всем людям познавательные способности с точки зрения их априорных форм-чувственность,разум,рассудок.
Основанием немецкого идеализма (немецкой классической философии) послужили работы Иммануила Канта в 1780-е и 1790-е годы. Его философское направление было тесно связано с романтизмом и революционно настроенными политиками эпохи Просвещения.
Тремя самыми выдающимися немецкими идеалистами были Фихте, Шеллинг и Гегель. Однако, нужно различать идеализм субъективный (из перечисленных философов — Кант, Фихте, Шеллинг) и объективный (Гегель). Взгляды Гегеля кардинально отличаются от взглядов других немецких идеалистов из-за различий логик. В начале своей карьеры Гегель очень серьезно занимался древнегреческой философией, особенно логикой Пифагора, Гераклита, Сократа и Платона. Гегель возродил их логику и представил ее в виде законченной системы в своей «Науке логики». Он считал, что в основе всего существующего лежит Абсолютный Дух, который лишь вследствие своей бесконечности может достичь подлинного познания себя. Для самопознания ему необходимо проявление. Самораскрытие Абсолютного Духа в пространстве — это природа; самораскрытие во времени — история. Философия истории занимает важную часть философии Гегеля. Историю движут противоречия между национальными духами, которые суть — мысли и проекции Абсолютного Духа. Когда у Абсолютного Духа исчезнут сомнения, он придёт к Абсолютной Идее Себя, а история закончится и настанет Царство Свободы. Гегель считается наиболее сложным философом для чтения (из-за сложности логики), поэтому ему могли приписывать идеи, которые были не поняты или неверно переведены.
Научное мировоззрение и методы научного познания.
Научное мировоззрение — это мировоззрение, опирающееся на принципы и законы, многократно проверенные научным методом и подтвержденные практикой человечества в целом.
В основе научного мировоззрения лежит метод — средство, которым знание подвергается проверке.К третьей группе методов научного познания относятся ме¬тоды, используемые только в рамках исследований какой-то конкретной науки или какого-то конкретного явления. Такие методы именуются частвонаучными. Каждая частная наука (био¬логия, химия, геология и т. д.) имеет свои специфические мето¬ды исследования.Еще одну группу методов научного познания составляют так называемые дисциплинарные методы, которые представляют собой системы приемов, применяемых в той или иной дисциплине, входящей в ка¬кую-нибудь отрасль науки или возникшей на стыке наук.методы междисциплинарного исследования являющиеся со¬вокупностью ряда синтетических, интегративных способов (возникших как результат сочетания элементов различных уровней методологии), нацеленных главным образом па стыки научных дисциплин.Различают два уровня научного познания: эмпирический и теоретический.. «Это различие имеет своим основанием неодинаковость, во-первых, способов (методов) самой познавательной активности, а во-вторых, характера достигаемых научных результатов» . Одни общенаучные методы применяются толь¬ко на эмпирическом уровне (наблюдение, эксперимент, изме¬рение), другие — только на теоретическом (идеализация, фор¬мализация), а некоторые (например, моделирование) — как на эмпирическом, так и на теоретическом уровнях.
Гносеология.Познание и практика.Понятие истины в философии.
Гносеология–это раздел философии о способах познания мира и о самом этом познании.Истина-универсалия культуры субъект-объектного ряда,содержанием которого является оценочная характеристика знания в контексте его соотношения с предметной сферой,с одной стороны,и со сферой мышления-с другой.Познание-творческая деятельность субъекта,ориентированная на получение достоверных знаний о мире.Может осуществляться в следующих формах:обыденного,мифологическое,религиозное,художественное,
философское и научное.Позна́ние — совокупность процессов, процедур и методов приобретения знаний о явлениях и закономерностях объективного мира. Познание является основным предметом науки гносеологии (теории познания).Практика (др.-греч. πράξις «деятельность») — целесообразная и целенаправленная деятельность. Практика — это деятельность, которую субъект осуществляет для достижения определённой, заранее поставленной цели.
Практика имеет общественно-исторический характер и зависит от уровня развития общества, его социально-классовой структуры; цели практически действующего субъекта, в конечном счёте, всегда определяется обществом.
[править]
Структура практики
Объект — то, на что направлено действие.
Субъект — тот, кто совершает действие.
Цель — то, ради чего совершается действие.
Результат — то, что получается по окончании действия.
Средство — то, с помощью чего осуществляется действие.
[править]
Виды практики
Духовная практика: йога, исихазм, суфизм — практика индивидуального самосовершенствования.
Религиозная практика — практика коллективного совершенствования.
Производственная практика — практика преобразования природы.
Социальная практика — практика поддержания общества.
Революционная практика — практика преобразования социальной реальности.
Военная практика — практика преобразования геополитической ситуации.
Учебная практика — практика формирования субъектов общества.
Медицинская практика — практика преобразования человеческой природы.
Основные категории философии.
Категории — это формы отражения в мысли универсальных законов объективного мира.
Категории материи, движения, пространства, времени,причина,следствие,форма и содержание.
Понятие,задачи,функции и цель философии.
Философия(греч. fileo – любовь и sofia – мудрость)–это теоретизированное мировоззрение, отличающееся от других форм способом осмысления, степенью разработанности проблем и методов. Философия выступает либо как информация о мире в целом и об отношении человека к этому миру, либо как совокупность принципов познания, всеобщий метод познавательной деятельности.
1. Функции философии — основные направления применения философии, через которые реализуются ее цели, задачи, назначение.
Принято выделять следующие функции философии:
• мировоззренческую;
• методологическую;
• мыслительно-теоретическую;
• гносеологическую;
• критическую;
• аксиологическую;
• социальную;
• воспитательно-гуманитарную;
• прогностическую
2. Мировоззренческая функция способствует формированию целостности картины мира, представлений об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
Методологическая функция заключается в том, что философия вырабатывает основные методы познания окружающей действительности (см. вопрос 3 "Предмет и методы философии").
Мыслительно-теоретическая функция выражается в том, что философия учит концептуально мыслить и теоретизировать — предельно обобщать окружающую действительность, создавать мыслительно-логические схемы, системы окружающего мира.
Гносеологическая — одна из основополагающих функций философии — имеет целью правильное и достоверное познание окружающей действительности (то есть механизм познания).
Роль критической функции - подвергать сомнению окружающий мир и существующее знание, искать их новые черты, качества, вскрывать противоречия. Конечная задача данной функции — расширение границ познания, разрушение догм, окостенелости знания, его модернизация, увеличение достоверности знания.
Аксиологическая функция философии (в переводе с греческого axios — ценный) заключается в оценке вещей, явлений окружающего мира с точки зрения различных ценностей - морально-нравственных, этических, социальных, идеологических и др. Цель аксиологической функции — быть "ситом", через которое пропускать все нужное, ценное и полезное и отбрасывать тормозящее и отжившее. Аксиологическая функция особенно усиливается в переломные периоды истории (начало средних веков — поиск новых (теологических) ценностей после крушения Рима; эпоха Возрождения; Реформация; кризис капитализма конца XIX — начала ХХ вв. и др.).
Социальная функция — объяснить общество, причины его возникновения, эволюцию, современное состояние, его структуру, элементы, движущие силы; вскрыть противоречия, указать пути их устранения или смягчения, совершенствования общества.
Воспитательно-гуманитарная функция философии состоит в том, чтобы культивировать гуманистические ценности и идеалы, прививать их человеку и обществу, способствовать укреплению морали, помочь человеку адаптироваться в окружающем мире и найти смысл жизни.
Прогностическая функция заключается в том, чтобы на основании имеющихся философских знаний об окружающем мире и человеке, достижениях познания спрогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, познавательных процессов, человека, природы и общества.Цель:философия есть всеобщая наука, имеющая своею целью соединить в единую беспротиворечивую систему познания, добытые специальными науками, и свести всеобщие употребляемые наукою методы и предпосылки познания к их принципам.
Задачи:заключается в познании вечных и абсолютных истин,постижение всеобщего в самом мире, а ее предметом являются первые начала и причины бытия,отыскании истины.
Философия атомизма и школы Парменида
Атоми́зм — натурфилософская и физическая теория, согласно которой чувственно воспринимаемые (материальные) вещи состоят из химически неделимых частиц — атомов. Возникла в древнегреческой философии. Дальнейшее развитие получила в философии и науке Средних веков и Нового времени.
ЭЛЕЙСКАЯ ШКОЛА:Парменид родился в Элее (сейчас Велиа), во второй половине VI в. и умер в середине V в. до н.э. В Элее он основал свою школу, которой было суждено оказать значительное влияние на греческую мысль. К философии приобщился не без помощи пифагорейца Аминия. Говорят о нем, что он был активным политиком, давшим законы своему городу. От его поэмы "О природе" дошли до нас пролог, почти вся первая часть и фрагменты второй. Лишь недавно стал известен бюст, его изображающий.
Парменид выступает, хотя и в рамках философии физиса, радикальным новатором, в определенном смысле, революционным мыслителем. Космология у него обретает глубокий концептуальный характер и трансформируется, хотя и частично, в онтологию (теорию бытия).
Парменид вкладывает свое учение в уста некой богини, которая его радушно принимает. Он изображает себя, влекомым ею в карете, запряженной рысаками, переступает порог суровой богини Справедливости, и в компании дочерей Солнца, Ночи и Дня, достигает заветной цели. Богиня, символизирующая Истину, торжественно провозглашает: "Необходимо, чтобы ты Единое изучил". К нему богиня указывает три пути: 1) путь абсолютной истины; 2) путь изменчивых мнений, ошибок и фальши; наконец, 3) путь мнений, достойных похвалы.
1) Наиважнейший принцип Парменида есть принцип истины ("незыблемое сердце истины, правильно округлой"): бытие есть и не может не быть; небытия нет и не может нигде и никак быть.
Полагают, что это изображение Парменида( втор пол. VI-пол. Ve до нэ ), основателя школы элеатов и отца западной онтологии "Я тебе скажу — и ты услышь мое слово —
Какие есть пути, чтобы мыслью цель достигнуть: Один, что бытие есть и что невозможно, чтоб не было его.. "
"Это необходимо говорить и думать, что должно быть бытие; есть лишь бытие, ничто —его нет"; "Один лишь путь нам остается: есть бытие"
Бытие и небытие в контексте размышлений Парменида несут в себе интегральный и однозначный смысл; бытие есть чистая позитивность, небытие — чистая негативность, первое есть абсолютная противоположность второго.
Как Парменид обосновывает свой великий принцип? Аргументация очень проста: все, о чем говорится и думается, есть. Невозможно думать (значит, и говорить), иначе, как думая (значит, говоря) о чем-то, что есть. Думать ничто равнозначно не думать, а говорить о ничто, значит ни о чем не говорить. Именно поэтому ничто немыслимо и невыразимо. Стало быть, "думать" и "быть" соединяются, совпадая: "одно и то же думать и быть".
"Одно и то же думать и быть функцией того, что есть мышление, Ибо вне бытия, в рамках которого все выражено,
Никогда не найдешь мышления: есть или будет, значит, Что нет ничего вне бытия.."
Интерпретаторы указывали на этот принцип Парменида как на формулировку принципа непротиворечия, согласно которому невозможно сосуществование во времени противоречащих друг другу суждений: если есть бытие, необходимо, чтобы не было небытия. Парменид вскрывает онтологический смысл этого принципа, впоследствии получившего гносеологический и лингвистический смысл, на основе чего конституируется западная логика в ее высших достижениях. Именно это недвусмыленное понимание принципа бытия и непротиворечивости очаровало Платона, который нашел нашего философа "восхитительным и грозным" с его железной логикой.
Особенности философии Др. Китая.Конфуцианство
1. Конфуцианство — древнейшая философская школа, которая рассматривает человека прежде всего как участника социальной жизни.
Основоположником конфуцианства является Конфуций (Кун-Фу-Цзы), живший в 551 — 479 гг. до н. э., главным источником учения - произведение Лунь Юй ("Беседы и суждения").
Основные вопросы, решаемые конфуцианством:
• Как необходимо управлять людьми?
• Как вести себя в обществе?
Представители данной философской школы выступают за мягкое управление обществом. В качестве примера подобного управления приводится власть отца над сыновьями, а в качестве главного условия — отношение подчиненных к начальникам как сыновей к отцу, а начальника к подчиненным — как отца к сыновьям.
Конфуцианское золотое правило поведения людей в обществе гласит: не делай другим того, чего не желаешь себе.
2. Учение Конфуция содержит ряд основополагающих принципов:
• жить в обществе и для общества;
• уступать друг другу;
• слушаться старших по возрасту и по званию;
• подчиняться императору;
• сдерживать себя, соблюдать меру во всем, избегать крайностей;
• быть человечным.
3. Большое внимание Конфуций уделяет вопросу, каким должен быть начальник (руководитель).
Руководитель должен обладать следующими качествами:
• подчиняться императору и следовать конфуцианским принципам;
• управлять на основе добродетели ("бадао");
• обладать необходимыми знаниями;
• верно служить стране, быть патриотом;
• обладать большими амбициями, ставить высокие цели;
• быть благородным;
• делать только добро государству и окружающим;
• предпочитать убеждение и личный пример принуждению;
22
• заботиться о личном благосостоянии подчиненных и страны в целом. В свою очередь, подчиненный должен:
• быть лояльным по отношению к руководителю;
• проявлять старание в работе;
• постоянно учиться и самосовершенствоваться.
Учение Конфуция сыграло большую роль в объединении китайского общества. Оно остается актуальным и в настоящее время, спустя 2500 лет со времени жизни и деятельности автора.
Основной вопрос философии.Виды идеализма и материализма.
Основной базисной проблемой философии является вопрос об отношении мышления к бытию,духа к природе,сознания к материи.Понятия "бытие"-"природа"-"материя"и"дух"-"мышление"-"сознание"
в данном случае употребляются как синонимы.В существующем мире есть 2 группы явлений:явление материальное,т.е существующее вне и независимо от сознания и духовные(идеальные)существующие в сознании.
Парадигмы в научном мировоззрении.
Паради́гма (от греч. παράδειγμα, «пример, модель, образец»;, «сравнивать») в философии науки — означает совокупность явных и неявных (и часто не осознаваемых) предпосылок, определяющих научные исследования и признанных на данном этапе развития науки, а также универсальный метод принятия эволюционных решений, гносеологическая модель эволюционной деятельности.
. Особенности философии и мировоззрения Др.Индии.Буддизм
1. В основе периодизации древнеиндийской философии лежат различные источники философской мысли, известные как в древности, так и в современную эпоху. В соответствии с данными источников в древнеиндийской философии выделяются три основных этапа:
• XV — VI вв. до н. э. — ведический период;
• VI — И вв. до н. э. — эпический период;
• II в. до н. э. — VII в. н. э. — эпоха сутр.
Веды (дословно — "знания") — религиозно-философские трактаты, которые создавались пришедшими в Индию после XV в. до н. э. из Средней Азии, Поволжья и Ирана племенами арийцев.
Веды, как правило, включали в себя:
• "священное писание", религиозные гимны ("самхиты");
• описание ритуалов ("брахманы"), сочиненное брахманами (жрецами) и используемое ими при отправлении религиозных культов;
• книги лесных отшельников ("араньяки");
• философские комментарии к Ведам ("упанишады"). До наших дней дошло всего четыре Веды:
• Ригведа;
• Самаведа;
• Яджурведа;
• Атхарваведа.
Наибольший интерес у исследователей древнеиндийской философии вызывают заключительные части Вед — Упанишады (дословно с санскрита — "сидение у ног учителя"), в которых дается философская трактовка содержания Вед.
Наиболее известными источниками философии Древней Индии второго (эпического) этапа (VI — II вв. до н. э.) являются две поэмы — эпосы "Махабхарата" и "Рамаяна", в которых затрагиваются многие философские проблемы эпохи.
В ту же эпоху появляются учения, оппозиционные Ведам:
• буддизм;
• джайнизм;
• чарвана-лакаята.
Одновременно возникает ряд философских школ ("даршан"), которые развивают ведическое учение:
• йога;
• веданта;
• вайшешина;
• ньяя;
24
• миманса;
• санкхья.
Завершает период древнеиндийской философии эра сутр (II в. до н. э. — VII в. н. э.) — кратких философских трактатов, рассматривающих отдельные проблемы (например, "нама-сутра" и др.).
В дальнейшем (в средние века) господствующее положение в индийской философии заняло учение Гаутамы Будды — буддизм.
В XVIII — ХХ вв. индийская философия обогатилась достижениями европейской философской мысли (в частности, английской).
2. Онтология индийской философии (учение о бытии и небытии) опирается на закон Риты - космической эволюции, цикличности, порядка и взаимосвязанности. Бытие и небытие ассоциируется соответственно с выдохом и вдохом Брахмы-Космоса (Бога-творца). В свою очередь, Космос-Брахма (Бог-творец) живет 100 космических (8640000000 земных) лет, после чего он умирает и наступает абсолютное небытие, которое длится также 100 космических (8640000000 земных) лет — до нового рождения Брахмы.
Вся бесконечная история — это чередование жизни Космоса (Маха Манвантара) и Абсолютного Небытия (Маха Пралайя), которые сменяют друг друга через каждые 100 космических лет. При каждом новом рождении Космоса-Брахмы заново появляется жизнь, но в более совершенной форме.
Мир взаимосвязан. Любое событие (поступок человека, явление природы) влияет на жизнь Космоса. Цель эволюции, развития — достижение все более совершенного духа через постоянную смену материальных форм.
3. Главной особенностью древнеиндийской гносеологии (учения о познании) является не изучение внешних (видимых) признаков предметов и явлений (что характерно для европейского типа познания), а изучение процессов, происходящих в сознании при соприкосновении с миром предметов и явлений.
В этой связи индийская философия выделяет /при вида сознания.
• "пракрити" — материальное сознание;
• "пуруша" — чистое сознание (первичная энергия, из которой возникли Вселенная и люди);
• "майя" — сознание сновидения, мираж.
Каждое из данных видов сознания согласно индийской философии реально и заслуживает изучения — в отличие от европейской философии, которая признает только материальное сознание и длительное время (до И. Канта) не рассматривала вопросы подлинного и неподлинного бытия, сущности и иллюзорности.
25
4. Душа в индийской философии состоит из двух начал:
• атмана;
• манаса.
Атман — частица Бога-Брахмы в человеческой душе. Атман первоначален, неизменен, вечен.
Манас — душа человека, возникающая в процессе жизни. Манас постоянно эволюционизирует, достигает высоких ступеней либо ухудшается в зависимости от поступков человека, его личного опыта, хода судьбы.
Также для индийской философии характерны учения о сансаре, ахимсе, мокше и карме.
5. Сансара - учение о вечности и неуничтожимости души, которая проходит цепочку страданий в земной жизни.
Карма — предопределенность человеческой жизни, судьбы. Цель кармы - провести человека через испытания для того, чтобы его душа совершенствовалась и добилась высшего нравственного развития - мокши. (Для достижения этой цели душа может пройти через десятки, сотни земных жизней.)
Мокша — высшее нравственное совершенство, после достижения которого эволюция души (карма) прекращается. Наступление мокши (прекращение эволюционного развития души) — высшая цель любой души, которая может быть достигнута в земной жизни.
Души, достигшие мокши, освобождаются от цепи бесконечной жизни и становятся Махатмами — Великими Душами.
Ахимса - единство всех форм жизни на земле (следовательно, единение человека, животных и всей окружающей природы). Важнейший принцип ахимсы - непричинение вреда тому, что окружает (людям, животным, живой природе), неубиение.
БУДДИЗМ.
1. Буддизм - религиозно-философское учение, распространившееся в Индии (после V в. до н. э.), Китае, Юго-Восточной Азии (после III в. н. э.), а также в иных регионах.
Основателем данного учения считается Гаутама Будда (Сидхардха Шакьямуни) (563 - 483 гг. до н. э.), родившийся в княжеской семье в Северной Индии. Будда прошел сложный жизненный путь (наследник престола, аскет-отшельник, мудрец), после чего "прозрел" (527 г. до н. э.) и передал свои духовные достижения людям.
Главная идея буддизма - "Средний путь" жизни между двумя крайними: "путем удовольствия" (развлечений, праздности, лени, физического и морального разложения) и "путем аскетизма"
26
(умерщвления плоти, лишений, страданий, физического и морального изнеможения).
"Средний путь" — путь знания, мудрости, разумного ограничения, созерцания, просветления, самосовершенствования, конечной целью которого является Нирвана — высшая благодать.
2. Будда вывел четыре благородные (арийские) истины:
• земная жизнь полна страданий;
• страдания имеют свои причины — жажду наживы, славы, удовольствия, жизни и т. д.;
• от страданий можно избавиться;
• существует путь, освобождающий от страданий, — отказ от земных желаний, просветление, Нирвана.
3. Буддистская философия предлагает каждому человеку план личностного самосовершенствования, целью которого является Нирвана - Великое Освобождение.
Данный план — так называемый Восьмеричный путь — предусматривает соблюдение следующих принципов:
• правильное видение — понимание основ буддизма и своего пути в жизни;
• правильная мысль - жизнь человека зависит от его мыслей, при изменении мыслей (с неправильных на правильные, благородные) меняется жизнь;
• правильная речь - слова человека, его речь воздействуют на его душу, характер;
• правильное действие — жить в согласии с собой и другими людьми, непричинение другим зла;
• правильный образ жизни — соблюдение буддистских заповедей в каждом поступке;
• правильное умение — усердие и трудолюбие;
• правильное внимание - контроль над мыслями, так как мысли порождают дальнейшую жизнь;
• правильное сосредоточение - регулярные медитации, осуществляющие связи с космосом.
4. К пяти заповедям-ориентирам буддизма относятся следующие:
• не убий;
• не. укради;
• будь целомудренным;
• не лги;
• не употребляй опьяняющих и одурманивающих веществ.
Философские концепции 20-21в.Постпозитивизм
Концепцию И. Лакатоса можно охарактеризовать с помощью следующих основных понятий:
- научно-исследовательская программа;
- "жесткое ядро" исследовательской программы;
- "защитный пояс" гипотез;
- гипотеза ad hoc;
- положительная и негативная эвристики.
Для концепции Т.Куна, в основном разработанной им в книге "Структура научных революций", характерны следующие основные понятия:
- парадигма
- дисциплинарная матрица
- нормальная наука
- задачи-головоломки
- несоизмеримость парадигм.
Постпозитивисты согласны со своими предшественниками неопозитивистами прежде всего в стремлении четко уяснить себе и другим содержание научного знания. Вместе с тем постпозитивисты достаточно резко отличаются от неопозитивистов.
Отличия постпозитивизма от неопозитивизма:
1) постпозитивисты проводят анализ истории науки (логическая реконструкция истории науки), возникает стремление найти универсум - основу человеческого разума через историю науки;
2) в рамках постпозитивизма ставится вопрос - каковы главные факторы развития науки: внешние или внутренние?
3) Постпозитивистами проводится анализ динамики, а не статики науки. Если неопозитивисты ставили вопрос о том, как провести грань между философией и наукой, то постпозитивистов интересует вопрос реального движения науки, какие факторы влияют на науку.
Понятие мировоззрения.Религиозное,мифологическое,научное мировоззрение и философия.
Мировоззрение — целостный взгляд на мир и место человека в нем.В истории человечества выделяются три основные формы мировоззрения:• мифология;• религия;• философия.2. Мифология — форма общественного сознания, мировоззрение древнего общества, которое совмещает в себе как фантастическое, так и реалистическое восприятие окружающей действительности.Как правило, мифы пытаются дать ответ на следующие основные вопросы:• происхождение Вселенной, Земли и человека;• объяснение природных явлений;• жизнь, судьба, смерть человека; деятельность человека и его достижения;• вопросы чести, долга, этики и нравственности. Чертами мифа являются:• очеловечивание природы;• наличие фантастических богов, их общение, взаимодействие с человеком;• отсутствие абстрактных размышлений (рефлексии);• практическая направленность мифа на решение конкретных жизненных задач (хозяйство, защита от стихии и т. д.);• однообразие и поверхность мифологических сюжетов.3. Религия — форма мировоззрения, основанная на вере в наличие фантастических, сверхъестественных сил, которые влияют на жизнь человека и окружающий мир.При религиозном мировоззрении для человека характерна чувственная, образно-эмоциональная (а не рациональная) форма восприятия окружающей действительности.Религия исследует вопросы те же, что и миф:• происхождение Вселенной, Земли, жизни на Земле, человека;• объяснение природных явлений;• поступки, судьба человека;• нравственно-этические проблемы.Основными мировыми религиями являются:• христианство;• ислам;• буддизм.Крупнейшие и наиболее распространенные в мире национальные религии:• синтоизм;• индуизм;• иудаизм.Помимо мировоззренческих религия имеет ряд иных функций:• объединительную культурологическую; • нравственно-воспитательную 4. Философия — особый, научно-теоретический тип мировоззрения. Философское мировоззрение отличается от религиозного и мифологического тем, что оно:• основано на знании.• рефлексивно • логично (имеет внутреннее единство и систему);• опирается на четкие понятия и категории.5. Философия как мировоззрение прошла три основные стадии своей эволюции:• космоцентризм;• теоцентризм;• антропоцентризм.Космоцентризм — философское мировоззрение, в основе которого лежит объяснение окружающего мира, явлений природы через могущество, всесильность, бесконечность внешних сил — Космоса и согласно которому все сущее зависит от Космоса и космических циклов (данная философия была свойственна Древней Индии, Древнему Китаю, иным странам Востока, а также Древней Греции).Теоцентризм - тип философского мировоззрения, в основе которого лежит объяснение всего сущего через господство не-объяснимой, сверхъестественной силы - Бога (был распространен в средневековой Европе).Антропоцентризм — тип философского мировоззрения, в центре которого стоит проблема человека (Европа эпохи Возрождения, нового и новейшего времени, современные философские школы).
Особенности философии и мировоззрения Др.Индии.Индуизм
1. В основе периодизации древнеиндийской философии лежат различные источники философской мысли, известные как в древности, так и в современную эпоху. В соответствии с данными источников в древнеиндийской философии выделяются три основных этапа:
• XV — VI вв. до н. э. — ведический период;
• VI — И вв. до н. э. — эпический период;
• II в. до н. э. — VII в. н. э. — эпоха сутр.
Веды (дословно — "знания") — религиозно-философские трактаты, которые создавались пришедшими в Индию после XV в. до н. э. из Средней Азии, Поволжья и Ирана племенами арийцев.
Веды, как правило, включали в себя:
• "священное писание", религиозные гимны ("самхиты");
• описание ритуалов ("брахманы"), сочиненное брахманами (жрецами) и используемое ими при отправлении религиозных культов;
• книги лесных отшельников ("араньяки");
• философские комментарии к Ведам ("упанишады"). До наших дней дошло всего четыре Веды:
• Ригведа;
• Самаведа;
• Яджурведа;
• Атхарваведа.
Наибольший интерес у исследователей древнеиндийской философии вызывают заключительные части Вед — Упанишады (дословно с санскрита — "сидение у ног учителя"), в которых дается философская трактовка содержания Вед.
Наиболее известными источниками философии Древней Индии второго (эпического) этапа (VI — II вв. до н. э.) являются две поэмы — эпосы "Махабхарата" и "Рамаяна", в которых затрагиваются многие философские проблемы эпохи.
В ту же эпоху появляются учения, оппозиционные Ведам:
• буддизм;
• джайнизм;
• чарвана-лакаята.
Одновременно возникает ряд философских школ ("даршан"), которые развивают ведическое учение:
• йога;
• веданта;
• вайшешина;
• ньяя;
24
• миманса;
• санкхья.
Завершает период древнеиндийской философии эра сутр (II в. до н. э. — VII в. н. э.) — кратких философских трактатов, рассматривающих отдельные проблемы (например, "нама-сутра" и др.).
В дальнейшем (в средние века) господствующее положение в индийской философии заняло учение Гаутамы Будды — буддизм.
В XVIII — ХХ вв. индийская философия обогатилась достижениями европейской философской мысли (в частности, английской).
2. Онтология индийской философии (учение о бытии и небытии) опирается на закон Риты - космической эволюции, цикличности, порядка и взаимосвязанности. Бытие и небытие ассоциируется соответственно с выдохом и вдохом Брахмы-Космоса (Бога-творца). В свою очередь, Космос-Брахма (Бог-творец) живет 100 космических (8640000000 земных) лет, после чего он умирает и наступает абсолютное небытие, которое длится также 100 космических (8640000000 земных) лет — до нового рождения Брахмы.
Вся бесконечная история — это чередование жизни Космоса (Маха Манвантара) и Абсолютного Небытия (Маха Пралайя), которые сменяют друг друга через каждые 100 космических лет. При каждом новом рождении Космоса-Брахмы заново появляется жизнь, но в более совершенной форме.
Мир взаимосвязан. Любое событие (поступок человека, явление природы) влияет на жизнь Космоса. Цель эволюции, развития — достижение все более совершенного духа через постоянную смену материальных форм.
3. Главной особенностью древнеиндийской гносеологии (учения о познании) является не изучение внешних (видимых) признаков предметов и явлений (что характерно для европейского типа познания), а изучение процессов, происходящих в сознании при соприкосновении с миром предметов и явлений.
В этой связи индийская философия выделяет /при вида сознания.
• "пракрити" — материальное сознание;
• "пуруша" — чистое сознание (первичная энергия, из которой возникли Вселенная и люди);
• "майя" — сознание сновидения, мираж.
Каждое из данных видов сознания согласно индийской философии реально и заслуживает изучения — в отличие от европейской философии, которая признает только материальное сознание и длительное время (до И. Канта) не рассматривала вопросы подлинного и неподлинного бытия, сущности и иллюзорности.
25
4. Душа в индийской философии состоит из двух начал:
• атмана;
• манаса.
Атман — частица Бога-Брахмы в человеческой душе. Атман первоначален, неизменен, вечен.
Индуизм охватывает широкое многообразие верований и обрядов. Терпимость, с которой в рамках индуизма относятся к разнообразию религиозных форм, пожалуй, уникальна среди мировых религий. В индуизме нет ни церковной иерархии, ни верховного авторитета, это всецело децентрализованная религия. В отличие от христианства или ислама, у индуизма не было своего основателя, чье учение распространялось бы последователями. Бóльшая часть фундаментальных положений индуизма была сформулирована во времена Христа, однако корни этой религии еще древнее; иные из богов, которым поклоняются индуисты сегодня, были предметом поклонения их предков почти 4000 лет назад. Индуизм развивался постоянно, вбирая в себя и истолковывая на свой лад верования и обряды разных народов, с которыми входил в соприкосновение.
ОСНОВНЫЕ ХАРАКТЕРИСТИКИ ИНДУИЗМА
Несмотря на противоречия между различными вариантами индуизма, в основе всех их лежат несколько определенных фундаментальных положений.
За пределами вечно изменчивого физического мира существует единый универсальный, неизменный, извечный дух, который называется Брахман. Душа (атман) всякого существа во Вселенной, включая и богов, есть частица этого духа. Когда умирает плоть, душа не погибает, а переходит в другое тело, в где продолжает новую жизнь.
Судьба души в каждой новой жизни зависит от ее поведения в прежних воплощениях. Закон кармы гласит: никакой грех не остается без наказания, никакая добродетель – без награды; если человек не получил заслуженной кары или награды в этой жизни, он получит их в одной из последующих. Поведение человека определяет более высокий или низкий статус последующего воплощения, от него самого зависит, родится ли он в дальнейшем человеком, богом или, допустим, ничтожным насекомым.
Для большинства индуистов важным элементом религиозных верований является сонм богов. В индуизме насчитываются сотни божеств, от мелких божков местного значения, до великих богов, чьи деяния знают в каждой индийской семье. Наиболее известны Вишну; Рама и Кришна, две формы или инкарнации Вишну; Сива (Шива); и бог-творец Брахма.
Священные книги играют большую роль во всех разновидностях индуизма. «Философский индуизм» придает особое значение таким классическим санскритским текстам, как веды и упанишады. Народный индуизм, почитая и веды, и упанишады, использует в качестве священных текстов эпические поэмы Рамаяна и Махабхарата, часто в переводе с санскрита на местные языки. Часть Махабхараты, Бхагавадгита, известна практически каждому индуисту. Бхагавадгита ближе всего к тому, что можно было бы назвать общим священным писанием индуизма.
Методология познания Ф.Бэкона
Метод Бэкона — это исследовательский метод, разработанный Фрэнсисом Бэконом. Это ранний предшественник научного метода.
Указывая на плачевное состояние науки, Бэкон говорил, что до сих пор открытия делались случайно, не методически. Их было бы гораздо больше, если бы исследователи были вооружены правильным методом. Метод — это путь, главное средство исследования. Даже хромой, идущий по дороге, обгонит нормального человека, бегущего по бездорожью.
Исследовательский метод, разработанный Фрэнсисом Бэконом — ранний предшественник научного метода. Метод был предложен в сочинении Бэкона «Novum Organum» («Новый Органон») и был предназначен для замены методов, которые были предложены в сочинении «Organum» («Органон») Аристотеля почти 2 тысячелетия назад.
В основе научного познания, согласно Бэкону, должны лежать индукция и эксперимент.
Индукция может быть полной (совершенной) и неполной. Полная индукция означает регулярную повторяемость и исчерпаемость какого-либо свойства предмета в рассматриваемом опыте. Индуктивные обобщения исходят из предположения, что именно так будет обстоять дело во всех сходных случаях. В этом саду вся сирень белая — вывод из ежегодных наблюдений в период её цветения.
Неполная индукция включает обобщения, сделанные на основе исследования не всех случаев, а только некоторых (заключение по аналогии), потому что, как правило, число всех случаев практически необозримо, а теоретически доказать их бесконечное число невозможно: все лебеди белы для нас достоверно, пока не увидим чёрную особь. Это заключение всегда носит вероятностный характер.
Пытаясь создать «истинную индукцию», Бэкон искал не только факты, подтверждающие определенный вывод, но и факты, опровергающие его. Он, таким образом, вооружил естествознание двумя средствами исследования: перечислением и исключением. Причем главное значение имеют именно исключения. С помощью своего метода он, например, установил, что «формой» теплоты является движение мельчайших частиц тела.
Итак, в своей теории познания Бэкон неукоснительно проводил мысль о том, что истинное знание вытекает из опыта. Такая философская позиция называется эмпиризмом. Бэкон и был не только его основоположником, но и самым последовательным эмпириком.
Детерминизм и индетерминизм.
Детерминизм - это философское учение об объективной закономерной взаимосвязи и взаимообусловленности явлений материального и духовного мира. Центральным ядром детерминизма служит положение о существовании причинности, т.е. такой связи явлений, в которой одно явление при вполне определенных условиях с необходимостью порождает, производит другое явление.
Современный детерминизм предполагает наличие разнообразных объективно существующих форм взаимосвязи явлений, многие из которых выражаются в виде соотношений, не имеющих непосредственно причинного характера, т.е. прямо не содержащих в себе моментов порождения, производства одного другим. Сюда входят пространственные и временные корреляции, функциональные зависимости.
Индетерминизм - это философское учение и методологическое познание, которое отрицает познавательную ценность причинного объяснения в науке. В истории философии, начиная с др. греческой философии вплоть до настоящего времени индетерминизм, и детерминизм выступают как противостоящие концепции по проблемам обусловленности воли человека, его выбора, проблеме ответственности человека за совершенные им поступки. Индетерминизм трактует волю как автономную силу, утверждает, что принципы причинности не применялись к объяснению человеческого выбора и поведения обвиняет сторонников детерминизма в фотолизме.
Философские концепции Средневековья.Философия Фомы Аквинского.
1. Фома Аквинский (1225 — 1274) — доминиканский монах, крупный теологический средневековый философ, систематизатор схоластики, автор томизма — одного из господствующих направлений католической Церкви.
Основные произведения Фомы Аквинского: "Сумма теологии", "Сумма философии" ("Против язычников"), комментарии к Библии, комментарии к произведениям Аристотеля.56
2. Фома Аквинский считал недостаточным онтологическое доказательство существования Бога (то есть "очевидное" доказательство существование Бога, выводимое из существования его творения — окружающего мира, как считал Августин Блаженный).
Фома выдвигает пять собственных доказательств существования Бога:
• движение: все, что движется, движимо кем-то (чем-то) другим — следовательно, есть первичный двигатель всего — Бог;
• причина: все, что существует, имеет причину — следовательно, есть первопричина всего — Бог;
• случайность и необходимость: случайное зависит от необходимого — следовательно, первоначальной необходимостью является Бог;
• степени качеств: все, что существует, имеет различные степени качеств (лучше, хуже, больше, меньше и т. д.) — следовательно, должно существовать высшее совершенство — Бог; -
• цель: все в окружающем мире имеет какую-либо цель, направляется к цели, имеет смысл - значит, существует какое-то разумное начало, которое направляет все к цели, придает смысл всему, - Бог.
3. Также Фома Аквинский исследует проблему бытия не только Бога, но и всего сущего. В частности, он:
• разделяет сущность (эссенцию) и существование (экзистенцию). Их разделение — одна из ключевых идей католичества;
• подразумевает в качестве сущности (эссенции) "чистую идею" вещи либо явления, совокупность признаков, черт, назначения, которые существуют в разуме Бога (Божественный замысел);
• подразумевает в качестве существования (экзистенции) сам факт бытия вещи;
• считает, что любая вещь, любое явление есть сущность, которая обрела существование по воле Бога (то есть "чистая идея", которая приобрела материальную форму в силу акта Божественной воли);
• доказывает, что бытие и благо обратимы, то есть Бог, давший сущности существование, может данную сущность существования и лишить, следовательно, окружающий мир бренен и непостоянен;
• сущность и существование едины только в Боге, следовательно, Бог не может быть обратим — Он вечен, всемогущ и постоянен, не зависит от иных внешних факторов.
Исходя из данных посылок, согласно Фоме:
• все состоит из материи и формы (идеи);
57
• суть любой вещи — единство формы и материи;
• форма (идея) является определяющим началом, а материя есть лишь вместилище различных форм;
• форма (идея) есть одновременно цель возникновения вещи;
• идея (форма) любой вещи троична: существует в Божественном разуме, в самой вещи, в восприятии (памяти) человека.
4. Исследуя проблему познания, Фома Аквинский приходит к следующим выводам:
• откровение и разум (вера и знание) - не одно и то же (как считал Августин Блаженный), а различные понятия;
• вера и разум одновременно участвуют в процессе познания;
• вера и разум дают истинное знание;
• если человеческий разум противоречит вере, то он дает неистинное знание;
• все в мире делится на то, что можно познать рационально (разумом), и то, что разумом непознаваемо;
• разумом можно познать факт существования Бога, единство Бога, бессмертие человеческой души и др.;
• не поддаются рациональному (разумному) познанию проблемы сотворения мира, первородного греха, троичность Бога, а следовательно, могут быть познаны через Божественное откровение;
• философия и теология — разные науки;
• философия может объяснить только то, что познаваемо разумом;
• все остальное (божественное откровение) может познать только теология.
5. Историческое значение философии Фомы Аквинского (прежде всего для католической Церкви) в том, что им были:
• даны пять доказательств существования Бога;
• систематизирована схоластика;
• закреплено разделение эссенции и экзистенции (сущности и существования), что доказывало всемогущество Бога и полную зависимость от Него, Его воли всего сущего;
• доказаны (с точки зрения католиков) правильность, преимущество идеализма над материализмом, существование Божественных идей, которые предшествуют вещи: господство идеи над материей (а следовательно, Бога над окружающим миром);
• выдвинута идея об истинности знания, полученного разумом только в случае соответствия разума вере;
• вычленены сферы бытия, которые могут быть познаны только через откровение;
58
• разделены философия и теология, причем философия поставлена в подчиненное положение по отношению к теологии;
• логически доказан ряд положений теологии и схоластики.
В 1878 г. учение Фомы Аквинского решением Папы Римского было объявлено официальной идеологией католицизма.
В настоящее время получил распространение неотомизм — философско-религиозное учение, основанное на идеях Фомы Аквинского.
структура философского знания.Язык философии
Как теоретическая дисциплина, философия имеет ряд разделов:
. Онтология (ontos-бытие, logos-учение) - учение о бытии или о
первоначалах всего сущего.
. Гносеология (gnosis-знание, logos-учение) – учение о познании. Это
раздел, где изучаются проблемы природы познания и его возможностей.
Исследуются предпосылки познания, выявляются условия его достоверности
и истинности. Гносеология включает в себя следующие главы и отделы:
- Психология познавания – изучает субъективно-индивидуальные процессы
познавания.
- Логика знания – наука об общезначимых формах и средствах мысли,
необходимых для рационального познания в любой области знания.
(диалектическая логика, логика классов, логика высказываний, логика
отношений и т.д.)
- Критика познания – анализирует соотношение между элементами
объективными и субъективными.
- Общая история познания, эволюция познания.
. Аксиология (axios – ценность) – учение о ценностях.
В структуре философского знания выделяют так же:
. Социальную философию – анализ, изучение социального устройства общества,
человека в нём.
. Философскую антропологию – учение о человеке. (от проблемы происхождения
до космического будущего.)
. Философию культуры – раздел, где изучается, исследуется сущность и
значение культуры.
. Философию права – учение, наука о наиболее общих теоретико-
мировоззренческих проблемах правоведения и государствоведения..
. Философия истории.
. История философии.
Самостоятельное, не менее важное значение имеют такие разделы, как:
. Диалектика – (искусство ведения беседы, спора) - учение о наиболее общих
закономерных связях и становлении, развитии бытия и познания. Метод
познания.
. Эстетика – наука, изучающая сферу эстетического отношения человека к
миру и сферу художественной деятельности людей. (включает в себя теорию
эстетических ценностей, теорию эстетического восприятия, общую теорию
искусства.).
. Этика – философская наука, объектом изучения которой является мораль,
нравственность, как форма общественного сознания, как одна из сторон
жизнедеятельности человека.
Известны попытки чёткой классификации внутри философского знания, например:
- Методологический отдел философии (логика, онтология, гносеология)
- Систематизация данных научного познания.
- Оценивающий отдел философии (область вопросов связанных с фактами
оценки деятельности человека).
Современные философы отказываются от построения многоступенчатых
классификаций, поскольку для философии нет запретных тем.
Язык философии:
Сложная развивающаяся система,являющаяся средством выражения содержания как индивидуального сознания так и культурной традиции.Выполняет такие функции как:Экспресивная,сигнификативная,когнитивная,информационно-трансляционная,коммуникативная
Водоросли
Водоросли - это низшие растения, живущие приемущественно в водной среде
Известно около 30000 видов...
55Глобальные проблемы техногенной цивилизации, пути их решения.
Во второй половине 20 века человечество столкнулось с глобальными проблемами. Они характеризуются следующими особенностями:
• являются объективным фактором современного развития
• затрачивают интересы всего человечества
• для их преодоления требуется целенаправленные усилия большинства населения планеты
• нерешенность этих проблем может привести к непоправимым последствиям для всего человечества
Глобальные проблемы подвижны, каждая из них может ослабевать и усиливаться. Также трудно определима лидирующая проблема. Список глобальных проблем открыт.
Все глобальные проблемы делятся на три большие группы в зависимости от их характера:
• интерсоциальные проблемы, вытекающие из отношений между государственными странами (устранение угрозы войны и установление справедливого мира), установление нового экономического порядка («север-юг»)
• проблемы, связанные с взаимоотношением общества и природы (экологические, проблемы дефицита ресурсов, проблема освоения мирового океана и космоса)
• проблемы отношений между человеком и обществом (демографическая проблема, проблема здравоохранения)
Решение глобальных проблем – сверхсложная задача, для ее решения необходимы глобально-ориентированные стратегии.
Развитие биосферы приводит к появлению человека и общества, а эволюция общества ведет к становлению научной и технической форм освоения природы. Наука и техника становится мощным фактором эволюции, который сам оказывает влияние на природу. Т.о, биосфера переходит в новое состояние – ноосфера (сфера разума, сфера научной мысли).
Происходит усиление влияния человека на биосферу, а через нее на планету в целом. Разум становится планетарной силой, способной влиять на весь космос.
Осознание человечества как планетарного фактора в наше время является необходимым условием решения глобальных проблем. Понятие ноосферы ставит вопрос о месте человека в едином планетарном процессе развития. Из этого вытекает огромная ответственность разумного человечества за судьбы планеты и жизнь вообще.
Глобальный эволюционизм опирается на единство мироздания. В этой теории история вселенной от фазы большого взрыва и до возникновения человечества предстает как единый процесс, в котором связаны воедино космогенез, геогенез (происхождение земли и солнца), биогенез и антропосоциогенез.
Осознание глобальных эволюционных процессов и космического родства человека и мира требует от человека осмысленных действий с опорой на ценности разума во благо, а не во вред жизни на планете.
Направления деятельности:
• исследование закономерностей поведения сложных экологических систем
• создание реалистических программ оздоровления и восстановления природы
• поисковые работы по обнаружению новых запасов топлива и сырья
• освоение новых источников энергии
• разработка ресурсосберегающих технологий
• повышение эффективности с/х
разработка соц. программ в области здравоохранения, занятости, образования, для повышения качества жизни в неблагоприятных регионах.
Человек в историческом процессе: объективное и субъективное, свобода и необходимость.
Исторический процесс – это поступательное развитие общества от его низших состояний к более высоким.
Исторический процесс развивается через взаимодействие объективных и субъективных факторов.
Объективное – все условия, которые существуют независимо от сознания и воли человека и определяют характер деятельности.
Субъективное – деятельность отдельных индивидов, соц. групп, организаций, способных вносить своими действиями изменения в общественную жизнь.
Развитие общества происходит не стихийно, а на основе определенных закономерностей, которые прокладывают путь через, казалось бы, хаотичные и случайные действия людей.
По отношению к людям эти законы могут считаться объективными, выступают как историческая необходимость.
Признание исторической необходимости ставит вопрос о роли субъекта в историческом процессе. Соответственно сложились 2 подхода:
1. Фатализм. Утверждает предопределенность хода истории и невозможность повлиять на нее со стороны субъекта.
2. Субъективный волюнтаризм. Наоборот игнорирует объективные факторы и абсолютизирует роль субъекта.
Действительная связь объективного и субъективного в том, что объективные условия заставляют людей действовать в определенном направлении, исходя из имеющихся условий, поэтому объективные законы развития общества проявляются как законы деятельности людей.
Субъектами исторического процесса являются отдельные личности, а также группы в той мере, в какой они способны осознавать свою деятельность и свое место в обществе. Все субъекты руководствуются определенными мотивами. Они строятся на основе интересов.
Интересы могут осознаваться адекватно или неадекватно. Поэтому для субъекта очень важно понять свои подлинные интересы, чтобы действовать в соответствии с ними.
Важный аспект проблемы исторического субъекта – отношение ролей коллективных субъектов (народных масс) и отдельных выдающихся людей. Деятельность масс движет исторический процесс, если она осознает объективные условия и открывающиеся возможности, и понимает, как эти возможности использовать.
Влияние личности пропорционально ее общественной значимости. Значимость личности обусловлена ее отеч. статусом, личностными качествами и особенностями общества.
Свобода – одна из основных философских категорий, характеризующих сущность человека и его существование, состоящие в возможности личности мыслить и поступать в соответствии со своими представлениями и желаниями, а не вследствие внутреннего или внешнего принуждения. ¬¬
В истории философской мысли свобода традиционно рассматривалась в ее соотношении с необходимостью. Сама же необходимость воспринималась, как правило, в виде судьбы, рока, предопределения, повелевающих поступками человека и отрицающих свободу его воли.
Философское решение проблемы свободы и необходимости, их соотношения в деятельности и поведении личности имеет огромное практическое значение для оценки всех поступков людей. Обойти эту проблему не могут ни мораль, ни право, ибо без признания свободы личности не может идти речь о ее нравственной и юридической ответственности за свои поступки. Если люди не обладают свободой, а действуют только по необходимости, то вопрос об их ответственности за свое поведение теряет смысл, а «воздаяние по заслугам» превращается либо в произвол, либо в лотерею.
Общество как объект философского исследования. Природа, общество, культура. Формационная и цивилизационная концепции общественного развития.
Задача социальной философии заключается в том, чтобы осмыслить, что такое общество, какое значение оно имеет в жизни человека. Понятие "общество" определяется как в широком, так и в узком смысле слова. В узком смысле под обществом понимают определенный этап исторического развития человечества или конкретную страну. Например, феодальное общество или французское общество. В широком смысле слова обществом называют обособившуюся от природы часть материального мира, которая включает в себя способы взаимодействия людей и формы их объединения.
Человек принадлежит природе, он ее частичка. Он поднимается над природой как социальное существо, способное жить, действовать, обеспечивать свое существование только в обществе и во взаимодействии с природой. Он оказывается способным к человеческим видам деятельности, овладевая культурой. Культура делает человека личностью, индивидуальностью. В человеке соединены природное, социальное и культурное начала, они интегрированы в нем, образуя единство и целостность. Природа, общество, культура - составляющие бытия человека, а их взаимоотношение в процессах человеческой деятельности определяет в каждую историческую эпоху ее фундаментальные проблемы.
Формационный подход дает возможность обнаружить в обществе его целостную структуру, определить ее основные элементы, основные зависимости между ними, основные механизмы их взаимодействия. На его основе все наблюдаемое в истории множество социальных систем сводится к нескольким основным типам. В состав общественно-экономической формации входят базис, надстройка и другие элементы.
Все большее внимание уделяется цивилизационной концепции общественного развития. В рамках этой концепции всемирная история предстает как смена и одновременное сосуществование различных цивилизаций. В цивилизационной концепции не признаются производственные отношения как главная основа, определяющая качественную специфику общества, в ней используется более широкий круг выделяемых основ общественной жизни. Понятие цивилизации фиксирует более конкретно-эмпирические проявления общественной жизни, ее особенности и взаимосвязи, нежели формация. Использование цивилизационного подхода позволяет понять генезис, характерные черты и тенденции развития различных социально-этнических общностей, не связанных напрямую с формационным делением общества. Он также позволяет рассматривать культуру как чисто социальное явление, во всем ее объеме.
В качестве основания цивилизации определяется материальная сфера. В фундаменте цивилизации в целом и каждой из ее ступеней лежит технико-технологический базис, в связи с чем и выделяются три ступени в развитии цивилизации: земледельческая, индустриальная и информационно-компьютерная. Целостная характеристика цивилизации обязательно включает такие моменты, как природные (включая демографические) условия жизни общества, этнические и исторические особенности жизни данного общества, его духовные характеристики, так как без их учета невозможно объяснить специфику разных цивилизаций в рамках одинаковых ступеней развития.
Обе концепции — и формационная, и цивилизационная — отражают разные стороны сложного и противоречивого исторического развития общества. Каждая из рассматриваемых концепций общественного развития необходима и важна, но недостаточна сама по себе. Поэтому речь должна идти о взаимном сочетании этих концепций для наиболее полного, многостороннего и глубокого понимания общества.
Общество как системное образование. Основные сферы жизни общества, их взаимосвязь.
Общество представляет собой исторически конкретное и устойчивое образование, целостность, имеющую собственные внутренние механизмы воспроизводства, самоорганизации и саморегулирования. Это позволяет говорить об обществе как системе.
Так называемый системный подход к изучению общества в на« стоящее время широко применяется в социальной философии Представители разных направлений социальной философии, в том числе идеалистического и материалистического, исходят из понимания общества как определенной социальной системы («социального организма»).
Как всякая система, общество представляет собой совокупность определенных структурных элементов, объединенных упорядочен¬ной взаимосвязью и взаимодействием. В качестве структурных единиц общества могут рассматриваться отдельные индивиды, а также социальные группы, составляющие общество.
Общество — это прежде всего совместная жизнь людей, активно взаимодействующих между собой по поводу удовлетворения своих жизненно необходимых потребностей. В процессе такого взаимодействия между ними складываются определенные отноше¬ния, касающиеся средств и способов удовлетворения потребно¬стей. Общественные отношения имеют объективный характер, по¬скольку возникают на основе объективных потребностей людей и условий их существования. Со временем данные отношения приобретают устойчивый характер, и само общество предстает как совокупность общественных отношений. Таким образом, деятельность людей (социальных групп и отдельных личностей) и их об¬щественные отношения выступают в качестве системообразуюших факторов общества.
Деятельность людей и их общественные отношения составляют, основное содержание их общественного бытия как реального процесса их общественной жизни. Общественное бытие складывается из различных видов деятельности: семейно-бытовой, производственной, политической, нравственной, религиозной, эстетической др.
Экономическая подсистема складывается и функционирует на основе материального производства, она представляет собой совокупность форм производственной деятельности и отношений людей в этом процессе.
Экономическая сфера выступает как пространство, в котором : реализуется хозяйственная жизнь общества, воплощаются дости¬жения научно-технического прогресса, осуществляется взаимодействие всех отраслей экономики.
Основным типом отношений в экономической сфере являются производственные отношения, и, прежде всего, отношения собственности на средства производства.
Социальная подсистема — сфера взаимоотношений имеющихся В обществе социальных групп (т. е. классов, социальных, социаль¬но-демографических, профессиональных групп населения, а также национальных общностей) по поводу социальных условий их жиз¬ни и деятельности.
К сфере социальных отношений, как уже отмечалось, относит¬ся вся совокупность отношений людей в процессе их совместного существования и взаимодействия в рамках общества. В таком по¬нимании к социальным отношениям относятся и экономические (производственные) отношения, и политические, и духовные.
Как следует из сказанного, функционирование социальной сферы связано с удовлетворением особого круга потребностей лю¬дей. Возможности их удовлетворения обусловлены социальным положением человека и той социальной группой, к которой он принадлежит, а также характером существующих общественных отношений.
Политическая подсистема - сфера отношений по поводу вла¬сти между социальными, национальными группами, а также раз¬ного рода общественными организациями (партиями, движениями и пр.)
Главное назначение политической подсистемы — регулирова¬ние общественной жизни, поддержание целостности обществен¬ной системы.
Политическая сфера — сфера реализации интересов граждан, поэтому она включает также политическое сознание граждан и по¬литическую культуру (особенности политических традиций, уста¬новки на определенный тип политического действия). Современ¬ные политические процессы существенно политизируют сознание людей и повышают их политическую активность. Это усиливает роль политической сферы в жизни общества.
Духовная подсистема связана с производством духовных ценно¬стей, под которыми подразумеваются не только результаты худо¬жественного творчества (живопись, музыка и пр.), но, прежде всего, знания, моральные нормы, традиции, образцы деятельности и по¬дведения — все то, что определяется емким понятием «культура».
Духовная сфера общественной жизни формируется историче¬ски, воплощает в себе географические, национальные» религиозные и другие особенности развития общества, которые оставили девой отпечаток в душе народа, его менталитете. Она включает в себя элементы, направленные на удовлетворение общественных и личных духовных потребностей. К ним относятся познавательные, нравственные, эстетические, религиозные потребности» а также «потребности в общении. В обществе постепенно складываются особые отрасли духовного производства и соответствующие им институты наука, образование, искусство, средства сохранения и передачи информации и т. д.
Проблема, факт, гипотеза, теория как формы научного знания, их взаимосвязь.
Проблема - это форма способ научного познания, соединяющая в себе два элемента: знание о незнании и предвидение возможности открытия нового. Проблема – это форма выражения необходимости развития знания, которая отображает противоречие между знанием и действительностью или противоречие в самом познании. Постановка проблемы – выход из сферы уже изученного в сферу того, что необходимо изучить, поиск ответа на вставший перед исследователем вопрос в условиях отсутствия необходимой и достаточной информации для этого. При постановке проблемы и при её решении требуются факты. Фактов обычно очень много и при желании их всегда можно собрать или подобрать. Понятие факта неоднозначно. Факты не вещи сами по себе, а их адекватное, точное воспроизведение в нашем сознании, т. е. это уже знание, знание реального положения вещей. Поэтому доступный нам мир состоит не из вещей, а из фактов. Факты, как принято говорить, - упрямая вещь. Их приходится принимать, нравятся они нам или нет, двигают или, наоборот, тормозят наше исследование.
Гипотеза – форма и способ научного познания, с помощью которой формируется один из возможных вариантов решения проблемы. Она является формой развития научного познания, способом перехода от неизвестного к известному, от незнания к знанию, от неполного, неточного знания к знанию более полному, точному. Выдвижение гипотезы – это, прежде всего, ответ на требование объяснить собранные факты. Как правило, выдвигаются несколько гипотез, а затем начинается их выборка – устранение неподходящих.
Теория – это наиболее адекватная форма научного знания познания, система достоверных, глубоких и конкретных знаний о действительности, которая имеет логическую структуру и даёт целостное, синтетическое представление о закономерностях и сущностных характеристиках объекта. Теория в отличие от гипотезы, является знанием достоверным, истинность которого доказана и проверена практикой. Теория характеризуется системной, логической организацией и своим объективным содержанием.
Процесс научного исследование предстаёт перед нами в виде следующей стадиальной цепочки: формулировка или постановка проблемы – проблемно ориентированное собирание фактов – выдвижение и проверка гипотезы – теория как доказанная гипотеза.
Проблема развития научного знания. Понятие научной революции. Основные периода развития науки.
В абстрактных науках, таких, как математика и родственные ей дисциплины, трудности различного рода связаны прежде всего с обнаружением противоречий внутри существующих теорий, несогласованностью отдельных их частей, недостаточной обоснованностью исходных понятий, и т.д. Наиболее фундаментальными проблемами в этом отношении могут служить проблемы ее обоснования, вызвавшие при обнаружении антиномий или парадоксов, которые вызывали кризис ее оснований. В экспериментальных и эмпирических науках основная причина возникновения проблем заключается в обнаружении несоответствия или противоречия между прежними теоретическими методами объяснения и вновь обнаруженными эмпирическими фактами. Старые парадигмы, методы и теории оказываются не в состоянии объяснить новые факты, хотя в первое время их пытаются понять в рамках прежней парадигмы. Однако когда число таких аномальных фактов быстро возрастает, тогда происходит отказ от старой парадигмы и начинается перестройка всей прежней концептуальной системы. Наряду с фундаментальными проблемами постоянно возникают более частные, конкретные теоретические и прикладные проблемы. Но природа проблем остается неизменной: они характеризуют трудности, которые неизменно возникают в ходе развития и прогресса научного познания.
Различные исследователи в это понятие вкладывают разный смысл, самая радикальная интерпретация заключается в признании одной единственной революции, которая состоит в победе над невежеством, суевериями и предрассудками, в результате чего и рождается наука. Другая интерпретация сводит революцию к ускоренной эволюции, с этой точки зрения любая научная теория может быть модифицирована, но не опровергнута. Самую оригинальную концепцию научной революции предложил К. Поппер, ее можно назвать концепцией «непрерывной революции», по его мнению, научной может считаться только та теория, которая допускает принципиальную возможность своего опровержения. Поскольку ни одна из теорий не может охватить все многообразие мира, ее объяснительный потенциал оказывается исчерпанным, поэтому одна теория сменяется другой. Все эти трактовки термина «научная революция» являются возможными» но не достаточно строгими, в буквальном переводе термин «революция» означает переворот, следовательно, не любые изменения следует рассматривать как революцию, а только такие которые связаны с изменением всех существенных элементов: фактов, закономерностей, теорий методов, в и всей научной картины мира. Обычно выделяют следующие периоды развития науки: 1) доклассический (ранняя античность, поиск абсолютной истины, наблюдение и размышление, метод аналогий); 2) классический (XVI—XVII вв., появляется планирование экспериментов, введён принцип детерминизма, повышается значимость науки); 3) неклассический (конец XIX в, появление мощных научных теорий, например, теории относительности, поиск относительной истины, становится ясно, что принцип детерминизма не всегда применим, а экспериментатор оказывает влияние на поиск эксперимента); 4) постнеклассический (конец XX в., появляется синергетика, расширяется предметное поле познания, наука выходит за свои рамки и проникает в другие области, поиск целей науки).
Эмпирический и теоретический уровни научного познания, их особенности и методы.
В структуре научного знания выделяют эмпирический и теоретический уровни. Эти уровни различаются между собой по целому ряду параметров, главным из которых являются методы познания, а также характер полученного знания.
К основным методам эмпирического уровня относятся наблюдение и эксперимент.
Теоретический уровень характеризуется применением анализа, синтеза, идеализации, дедукции, аналогии и др.
Основным видом знания, получаемого на эмпирическом уровне научного исследования, является факт и экспериментальный закон. К знанию теоретического уровня прежде всего относится теория.
На эмпирическом уровне научное познание имеет дело с индивидуальными свойствами объекта, данными в опыте. Теоретический уровень отличается нацеленностью на обнаружение общих, необходимых, закономерных характеристик объекта. На этом уровне формулируются теоретические законы.
Различие между теоретическим и эмпирическим уровнем не является абсолютным. Научное познание обязательно включает в себя как эмпирический, так и теоретический уровень исследования. На эмпирическом уровне обеспечивается связь научного познания с действительностью и с практической деятельностью человека. Теоретический уровень представляет собой выработку концептуальной модели предмета познания.
48 Научное и вненаучное знание.
Наука – один из древнейших, важнейших и сложнейших компонентов человеческой культуры. Во – первых, это многообразная система человеческих знаний, во-вторых, это сложнейшая система исследовательской деятельности, направленная на производство новых знаний. В-третьих, это социальный институт, организующий усилия сотен тысяч учёных – исследователей. Часто понятия «наука» и «познание» отождествляются. Но такое отождествление является упрощением, так как познание может быть донаучным, вненаучным и научным. Наука представляет собой лишь одну форму из исторических форм познания мира. Долгое время познание развивалось в донаучных формах (мифология, религия и др.). Вместе с тем некоторый познавательный момент несомненно (был всегда и сейчас) свойствен и ненаучным формам духовной культуры: искусству, политическому знанию, правосознанию, морали и даже религии. Наука – это специфическая деятельность людей, главной целью которой является получение знаний о реальности. Знание – главный продукт научной деятельности, но не единственный. Важнейшим критерием научности является стремление к максимальное точности, объективности. Результаты научного познания (теория, понятие и др.) организованы таким образом, чтобы исключить все личностное, привнесённое исследователем от себя. Одна из главных особенностей науки состоит в том, что она нацелена на отражение объективных сторон мира, т. е. на получение таких знаний, содержание которых не зависит ни от человека, ни от человечества. Одним из важных отличительных качеств научного знания является его систематизированность – один из критериев научности. Результатом научной деятельности выступает система развивающегося доказательства и обоснованно знания. Обоснованность, доказательность и проверяемость также являются критериями научности.
Истина
Цель познавательных усилий – достижение истины. Истина – соотношение наших знаний о предмете самому предмету.
Проблема истины – одна из наиболее сложных и спорных в гносеологии. Эту проблему можно рассматривать в 2-х аспектах:
1. Онтологический. Поскольку знания – это отражение объективно существующего мира, источником истинных знаний является объективная реальность, т. е. те предметы, которые отражаются сознанием. Следствием осмысления вопроса об истинности знаний явилось введение в фил. понятия – объективная истина – это содержание наших знаний, совпадающее с объективной действительностью и в этом смысле не зависящий от субъекта познания. Т. о. объективная истина – все достоверное знание, все положения науки, в которой адекватно отражена объективная действительность.
2. Гносеологический. Касается субъективной стороны знания. Здесь ставится вопрос о полноте знания. Можно ли выразить бесконечный мир в конечной форме знания? Этот вопрос в ф-фии обозначается как вопрос о достижимости абсолютн. истины.
Для порождения неполноты наших фил. использует понятие относительная истина – частичное, неполное знание о предмете. Возникает вопрос о взаимоотношении полного знания или абсолютной истины и относительной истины. Абсолютная истина – всеобъемлющее и окончательное знание о предмете, которое не может быть изменено или дополнено. Абсолютн. истина не достижима, т.к. мир бесконечен и неисчерпаем. Но отсюда не следует вывод о невозможности познания мира, как это утверждает агностицизм. Нет принципиальной непознаваемости мира, но есть противоречия между тем, что мы знаем и чего не знаем. Процесс познания диалектичен, он развивается через преодоление этого противоречия. Знание не является неизменным, оно постоянно возникает из незнания, тем самым неполное, неточное знание становится более точным и полным. В этом смысле термин абсолютная истина приближен к объективной истине. Каждая научная теория имеет момент объективного содержания, где знания совпадают с действительностью. Но сами теории имеют относительный характер, они формируют истину в формулах, имеющих исторически-конкретный, а значит ограниченный характер. Со временем эти формулы разрушаются новым знанием. Т. о. относительную истину можно рассматривать как промежуточный этап на пути познания. Абсолютная истина предстает как бесконечная сумма относительных истин. Этот процесс не имеет завершения.
Важный вопрос гносеологии – вопрос о критерии истинности знания. Материалистическая фил. видит такой критерий в практике.
Практика - вся материально-чувственная, предметно преобразующая деятельность людей, обладающая качеством непосредственной реальности.
Практика соединяет объект и действие, производимое с мыслью о нем. Именно в таком действие определяется истинность мысли.
Истинными являются те результаты познания, которые прошли проверку практикой. Практика может выступать в различных видах:
• трудовая деятельность
• соц. опыт
• научный эксперимент
• наблюдение
Функции практики:
• практика является основой и единственным источником информации о действительности
• как цель познание является стимулом познавательных процессов
надежный критерий истинности познания
Субъект и объект познания.
Бытие человека в мире предполагает способность ориентироваться в окружающей действительности. Для этого необходимо адекватное отражение действительности в сознании. Такое отношение и состояние – суть познавательного отношения человека к миру.
Познание – процесс приобретения и развития знаний. Результатом процесса является знание о мире.
Раздел фил., изучающий процесс познания – гносеология.
История фил. сформулировала несколько подходов к проблеме познания.
Гносеологический оптимизм утверждает принципиальную познавательность мира
Агностицизм – отрицает возможность познания мира.
Гносеологический скептицизм – выражает сомнение в способности человеч. разума в сфере получения достоверного знания.
В целом возможности адекватного познания мира – вопрос мировоззренческий. Он составляет 2-ую сторону основного вопроса философии.
Процесс познания предполагает взаимодействие познающего субъекта с объектом познания.
Знание человека о действительности существует первоначально в виде образов сознания. Эти образы имеют свою специфику и по характеру формирования и по способу существования в сознании. Поэтому возник вопрос о том как складывается структура сознания.
Фил. нового времени выделяет 2 формы знания: чувственное и рациональное и рассматривает их как 2 последовательных этапа формирования знания. Оценка роли этих 2 форм знания содержится в эмпиризме и рационализме.
Исторически и логически первая ступень познания – чувственная. Формирование чувственного знания обусловлено непосредственным контактом индивида с внешним миром.
Формами чувственного познания являются:
ощущения – наибольшая элементарная, возникшая как материальная реакция организма на внешнее воздействие: слуховое, осязательное, зрительное. При посредстве головного мозга эти последствия преобразуются в субъективные образы сознания. В реакции ощущения материальный объект преломляется в сознании и превращается в идеальный образ. Т. о. человек получает первоначальную информацию об объективном мире.
восприятие - целостный чувственный образ предмета, процесса. Это результат активного синтеза разнообразных ощущений в сознании. Такие образы составляют содержание человеч. памяти, благодаря которой мы можем воспроизвести образ тогда, когда он не дан в непосредственном ощущении.
представление – опосредованный целостный чувственный образ действительности, сохраняемый и воспроизводимый сознанием. Ощущения, восприятия, представления вместе составляют процесс чувственного отражения действительности и в процессе познания действуют взаимосвязано.
Рациональное познание – 2 более высокий уровень познания. В его формировании участвует мышление.
Мышление – целенаправленное, опосредованное и обобщенное отражение в сознании человека существующих свойств и отношений действительности.
Мышление действует на том уровне, где нет непосредственного контакта с объективной действительностью. Мышление оперирует представлениями, оно опирается на чувственное познание.
Формами рационального мышления являются:
понятие – форма мысли, в которой отражаются общие существенные свойства связи отношения к действительности. С представлением понятие сближает обобщенный и опосредованный характер. Отличие в том, что представление дает нам образ действительности, а содержание понятия лишено наглядности. В понятии уровень обобщения выше, он доведен до выделения наиболее существенного в объекте.
сужение – форма мысли, которая утверждает, что либо о чем либо. суждении понятия образуют определенную связь, которая выявляет отношения между понятиями.
умозаключение (силлогизм) – форма мысли в виде рассуждения, когда из одного или нескольких суждений выводится новое суждение. Выделение чувственного и рационального уровней как ступеней познания не противопоставляет их друг другу, эти ступени образуют единство и постоянно взаимодействуют в процессе познания
Объект познания - предмет, явление, вовлеченное в процесс познавательной деятельности.
Познание невозможно без воздействия внешних предметов на сознание человека. В целом, объектом познания может быть объективный материальный мир, объективный и субъективный идеальный мир, сам процесс познания. Объект познания не зависит от субъекта познания.
Субъект познания – это человек, способный отражать в своем сознании объект, носитель материальной и духовной деятельности, источник активности, направленный на объект.
Человек не изолированное существо, а социальное. Он мыслит и познает постольку поскольку усваивает общечеловеческий опыт познания. В процессе познания участвуют не только интеллектуальные способности индивида, но также уже имеющиеся у него знания, приемы и способы познания, установки и ценности, сформированные в субъекте обществом. Поэтому процесс познания социально обусловлен, а субъект познания коллективен. Проблема взаимодействия субъекта с объектом одна из главных в гносеологии. Познание – процесс сходный с бесконечной спиралью, его основа – опыт, практика, т. е. познавательный контакт субъекта с объектом. Далее следует процесс познавательный в результате которого субъект получает информацию об объекте. Этот процесс проходит 2 этапа:
чувственное познание
рациональное познание
Итогом познания является достижение истины.
Сознательное и бессознательно. Фрейдизм и неофрейдизм о природе, содержании и роли бессознательного.
Проблема бессознательного и сознательного в фил. тесно связана с проблемой биологического и соц. в человеке. Долгое время психическая жизнь человека рассматривалась исключительно как проявление сознательной жизни. Но уже Лейбниц, Маркс и др. отмечали, что психическая жизнь человека шире одного только сознания и присутствует иная детерминация человеческого поведения.
Определяющее влияние на разработку этой проблемы оказал австрийский психолог и психиатр Фрейд. Согласно Фрейду, психическая жизнь человека, которая совершается без участия сознания и находится вне контроля сознания, составляет скрытую пружину поведения человека. Эту вновь открытую сферу Фрейд назвал бессознательным.
Бессознательное он представлял как могущественную силу, противостоящую сознанию. Психика человека состоит из 3 пластов:
1. Самый глубинный и мощный – бессознательное – ОНО (id – лат.). Здесь сосредоточено биологическое влечение сексуального характера, и вытесненные из сознания мысли и желания.
2. Сознательное – сравнительно небольшой слой – Я (ego – лат.).
3. Верхний пласт – супер эго (superego) – сверхЯ- нормы, идеалы, моральная цензура, то, что привнесено в личность обществом, культурой.
Собственное Я человека не является хозяином личности. Решительное влияние на мысли и поступки оказывает «ОНО». Так у Фрейда человек представлен как биологическое, асоциальное в глубине существо.
Проблема бессознательного в трактовке швейцарского ученого Юнга приобретает др. вид. В бессознательном он выделяет глубинный слой – коллективное бессознательное. Это отражение опыта всех предшествующих поколений, передается через последовательный аппарат. Содержание и составляет общечеловеческие первообразы –«архетипы».
Проблема бессознательного развивалась представителями психоанализа, которые уточняли и углубляли учение Фрейда, отказавшись от наиболее слабого звена этого учения – сексуальной детерминации человека.
Неофрейдизм (с др. греч. новый+фрейдизм) - направление в психологии, развившееся в 20—30-е годы XX века из фрейдизма, основанное последователями Зигмунда Фрейда, принявшими основы его теории, но в котором ключевые понятия психоанализа Фрейда были переработаны. Последователи Фрейда считают, что ведущую роль в положении человека играют общественно-культурные воздействия. То есть они сосредотачивают свое внимание на социальных и культурных процессах. По их мнению, именно эти процессы оказывают существенное влияние на возникновение внутриличностных конфликтов индивида. В основе всех теоретических построений этого направления лежат понятия бессознательного и принципиальной конфликтности отношений личности и общества. Основными представители: Г. Салливан, К. Хорни и Э. Фромм. Неофрейдисты остались приверженными идее бессознательной эмоциональной мотивации человеческой деятельности. Представители неофрейдизма отклонились в сторону большего признания роли сознания и влияния социального фактора на развитие личности. Т.е. можно сказать, что представители фрейдизма ставили перед собой задачу прояснить индивидуальные поступки человека, неофрейдисты уже на основе базовых идей этой философии стремились объяснить социальное устройство жизни людей.
46 познавательная деятельность человека
Сознание – высший уровень психической активности человека.
Сознание можно определить как субъективный образ объективного мира. Такое определение соответствует материалистическому решению основного вопроса фил.
Оно способно выполнять самостоятельную роль в жизни человека и его отношении к миру, что может выражаться в: познании мира, практической целенаправленной деятельности, ценностном отношении к миру.
Философия разделяет сознание на индивид., т.е. духовный мир личности и общества, т.е. духовный мир общества в целом. В индивидуальном сознании выделяют 3 осн. сферы: 1) Чувственно-рациональное (контакт с внешним миром). К этой структуре относятся сенситивные процессы, т.е процессы, связанные с ощущениями, восприятием, представлениями. Эти ощущения возникают в результате воздействия объективной реальности. Рациональная часть сознания осуществляется с помощью понятийного мышления посредством языка (образное мышление – воображение, внимание, память). 2) Эмоциональная сфера – включает душевные переживания, внутренние чувства. Здесь выделяют кратковременные переживания – эмоции, устойчивые переживания – чувства. 3) Целостно-волевые компоненты – внутренние цели и духовные устремления личности. В сознании формируются жизненные установки, например, ценности, идеалы. Сюда включают также способность осуществлять цели, устранять препятствия. Эта часть сознания наз. воля. Наряду с сознательной сферой психики человека выделяют подсознательное (инстинкты, рефлексы, неосознанные стремления и т.д.). Источниками сознания явл. факторы, которые создают, видоизменяют, направляют процессы познания: 1. Важнейший источник сознания – материальный мир. 2. Социо-культурная среда. 3. Духовный опыт самого человека.
Сознание выполняет функции: познавательная (отражение дейст-сти, создание знаний о ней), оценочноориентационная (сознание оценивает явл-е дейст-сти, опред. своё отношение к ним), целепологания (осознание своих потребностей и постановка целей в соответствии с потребностями), регулирующая (управляет поведением в соответствии с результатами решения первых трёх задач).
Язык и мышление неразрывно связаны между собой, это ни у кого не вызывает сомнения. Язык, как важнейшая знаковая система является необходимым условием возникновения мышления, формой его существования и способом функционирования. В процессе развития человеческого сообщества и его культуры мышление и язык складываются в единый речемыслительный комплекс, выступающий основанием большинства культурных образований и коммуникативной реальности.
Мышление — это процесс отображения объективной реальности, составляющий высшую ступень человеческого познания. Мышление дает знание о существенных свойствах, связях и отношениях объективной реальности, осуществляет в процессе познания переход «от явления к сущности». В отличие от ощущения и восприятия, т. е. процессов непосредственно-чувственного отражения, мышление дает непрямое, сложно опосредованное отражение действительности. Мышление тесно связано с сознанием и бессознательным, и благодаря этому, оно переходит границы непосредственно-чувственного познания и позволяет человеку получать знания о таких свойствах, процессах, связях, которые не могут быть восприняты его органами чувств.
Язык — это знаковая система любой физической природы, выполняющая познавательную и коммуникативную функции в процессе человеческой деятельности. Язык является формой существования и проявления мышления и в то же время играет значительную роль в формировании сознания
44 структура и сущность сознания.
Сознание – высший уровень психической активности человека. Своеобразие этой активности выражается в следующем: 1) Содержание сознания составляют явления духовного порядка, которые являются результатом отражения объективной действительности и способны в свою очередь запечатлеваться в продуктах культуры, т. е. языке и др. знаковых системах, тем самым возвращаясь в объективную действительность. 2) Отражение реальности в форме чувственных и мыслительных образов предшествует внешним появлениям, т. е. практической деятельности человека и придает им целенаправленный характер. 3) Сознание имеет ценностный аспект, в котором выражается избирательность сознания, его способность ориентироваться на выработанные обществом и воспринятые субъектом ценности, нормы, образцы мышления и поведения. 4) Сознание – это продуктивная деятельность, не только пассивно отражает действительность, но и создает, продуцирует нечто. 5) Сознание характеризует осознанную деятельность и выполняет функцию контроля, регулирования поведения.
Сознание можно определить как субъективный образ объективного мира. Такое определение соответствует материалистическому решению основного вопроса фил. Сознание вторично по отношению к материи в следующих аспектах: 1) По времени своего существования; 2) Сознание является продуктом высокоорганизованной материи; 3) Содержание сознания формируется под воздействием окружающей материальной реальности.
Но вторичная природа сознания не означает его полной зависимости от материи.
Оно способно выполнять самостоятельную роль в жизни человека и его отношении к миру, что может выражаться в: познании мира, практической целенаправленной деятельности, ценностном отношении к миру.
Сознание – процесс в мозге человека, осуществляемый в идеальной форме. Его составляющие: образы, понятия, суждения и прочее являются идеальными явлениями. Способность создавать идеальные образы наз. способностью абстрактного мышления. Это важнейшая характеристика сознания. Оно оперирует не реальными объектами, образами и понятиями объекта.
Специфика сознания в том, что оно нематериально, хотя и связано с материальным носителем.
Сознание – способность человека отражать окружающую действительность в виде мысленных идеальных образов и оперировать этими образами в процессе мышления.
Уже в древности попытки определить сознание приводили к мысли о наличии души у человека. Было очевидно, что человек – это единство души и тела, и нарушение единства приводит к переходу человека в небытие. Так первое представление о сознании отождествляло его с душой. В новое время сознание начинают отождествлять прежде всего с рациональными способностями человека, т. е. с мышление, рассудком.
В 18-19 вв. развитие естествознания позволило сформулировать современное представление о сознании. Современный материалистический подход объясняет сознание, как результат деятельности особым образом организованной материи человеч. мозга. Сознание – функция головного мозга чел. и не обнаруживает себя в отрыве от него.
Объяснение природы сознания осуществляется через понятие «отражение». Отражение – всеобщее объективное свойство материи, как живой, так и неживой. В процессе развития материального мира это свойство усложняется, развиваясь в сторону усложнения форм реагирования.
На уровне простейших организмов существует активное отражение. У одноклеточных оно выражается в раздражимости, т.е. способности изменения организма для лучшего приспособления к внешней среде.
С появлением зачатков нервной системы появляется чувствительность (способность собирательно реагировать на факторы внешней среды). Эта способность определяется учеными, как первая элементарная форма психической деятельности.
У организмов, обладающих головным мозгом существуют и более сложные формы отражения.
Стадия позвоночных – восприятие (формирование целостного образа ситуации).
У высших позвоночных – представление чувственно-наглядный обобщенный образ действительности.
Для животных эта стадия предельная. Они не способны производить мыслительные операции с образами. Здесь еще нет сознания, хотя присутствуют сложные действия.
Сознание человека – высшая форма отражения, присущая только высокоорганизованной материи.
Качественная особенность сознания в сравнении с психикой животных, заключается в способности к целенаправленной деятельности по преобразованию условий среды.
Происхождение сознания тесно связано с трудовой деятельностью и развитием речи. Именно это и является источником сознания.
42 свобода личности. Волюнтаризм и фатализм
Свобода – одна из основных философских категорий, характеризующая сущность человека и его существование. Свобода – способность человека выступать в согласии со своей волей, возможность ставить перед собой цель, предвосхищая результат своих усилий, двигаясь в направлении этой цели. Волюнтаризм – признание примата воли над другими проявлениями духовной жизни человека, включая мышление. Корни волюнтаризма содержатся в христианской догматике, учении Канта, Фихте, Гартмана, Ницше Действовать в духе волюнтаризма значит не считаться с объективными условиями бытия, законами природы и общества. Фатализм, напротив, происходит из того, что весь ход жизни человека предопределяется судьбой, волей Бога, или детерминизмом замкнутой системы, где каждое последующее событие жёстко связано с предыдущим (система Гоббса, Спинозы). Здесь не остаётся места для свободного выбора, ибо нет альтернативы. Проблема философии связана с проблемой ответственности. Человек может нести ответственность за свои поступки только при наличии вины. О вине можно говорить только в том случае, если его поступки свободны. Человек, у которого сформировано чувство ответственности, основанное на понимании им не только своих прав, но и обязанностей, выступает как свободный. Сознание ответственности индивида – результат тех внешних требований, которые к нему предъявляет общество.
Социальный Детерминизм (с лат. определять) - один из основных принципов социологии, выражающий всеобщую взаимосвязь и взаимообусловленность социальных явлений. Важнейшей характеристикой С.Д. является причинно-следственная связь, однако к последней не сводятся все формы детерминации (обусловленности). Среди них следует назвать связи случайные и необходимые, возможные и действительные, прямые и косвенные и т.д. Вся совокупность связей и отношений данного класса объектов выступает в качестве важнейшего детерминанта развития. Он имеет две основные формы: во-первых, это строгая детерминация одного социального явления другим, во-вторых, понятие "С.Д." относится к характеристике некоторых свойств или качеств, присущих не отдельному субъекту, а классу объектов в целом. Из существовавших в истории социологической мысли представлений о связи социальных явлений можно выделить: 1) механистический С.Д., который предполагал жесткую детерминацию, строго однозначный характер всех связей и зависимостей, сведение социального целого к его элементам, отказ от включения случайности в цепь причинно-следственных отношений и приводил к отрицанию свободы воли и фатализму (признанию неотвратимой предопределенности событий); 2) статистический С.Д., делавший упор на значении случайности в социальных процессах и выявлении причин на основе фиксации статистических распределений; 3) системный С.Д., подчеркивавший целостность социальных структур, детерминацию социальной системой своих элементов и др. В.А. Балцевич.
Понятие и становление личности. Соотношение понятий «человек», «индивид», «личность».
Существует несколько понятий, относящихся к человеку, которые в обыденной речи используются как синонимы. Философия четко разделяет эти понятия.
Человек – употребляется в фил. как обобщение, обозначает существо, принадлежащее к роду homo sapiens – это родовое название, подчеркивающее родовую общность людей.
Индивид – обозначает единичного представителя, одного из многих. Это определение не несет никаких специфических характеристик, оно безлично. Это понятие бедно по содержанию и богато по объему. Объем понятия будет ограничиваться, если мы начнен конкретизировать какие-либо качества индивида. Чем более конкретизируется понятие индивид, тем меньше оно по объему и богаче по содержанию. Т. о. мы приходим к единственному и уникальному, то, что наз. индивидуальностью.
Личность – понятие, подчеркивающее социальную сущность человека.
Личность – это совокупность социально значимых качеств, присущих человеку.
В понятие личность обычно не включают природно-индивидуальные характеристики, но они оказывают свое влияние на развитие личности. Социальная индивидуальность не возникает только на основе биологических предпосылок. Личность формируется в конкретном историческом времени и социальном пространстве. Формирование личности возможно только в процессе практической деятельности и воспитания, поэтому личность это всегда конкретный итог взаимодействия разнообразных факторов. Личность тем значительнее, чем больше она аккумулирует социокультурный опыт человечества. Процесс формирования личности – социализация, т. е. приобретение человеком социальных качеств, соответствующих характеру общества, в котором он существует. Этот процесс происходит через активную деятельность, усвоение социального опыта. Основой социализации является социально-деятельностная сущность человека. Личность – незаконченное явление – это всегда процесс. Остановка в процессе означает деградацию личности. Деградация происходит и тогда, когда человек полностью подчинен чужой воли или его действия запрограммированы на оставление свободы выбора. Человек, лишенный собственных взглядов и мыслей уже не личность.
Человеческое бытие как философская проблема. Сущность человека и его сущ-ние. Проблема смысла жизни.
Не все признают правомерность понятия "сущность человека". Так, согласно экзистенциализму, человек не имеет определенной родовой сущности, он есть "сущность в себе". Один из крупнейших представителей этого течения, К. Ясперс, считал, что частные науки о человеке, начиная от физиологии и кончая социологией, могут давать знания об отдельных аспектах человеческого бытия, но они не могут проникнуть в его сокровенную суть, каковой является экзистенция (существование). Близки к экзистенциализму в этом вопросе и неопозитивисты, которые отрицают наличие общего в индивидуальном. Что касается современного структурализма, то он делает акцент не на живое, конкретно-историческое существование человека, не на бытие и историю, а на структуру и отношение, не на субъект, а на формальную структуру. Совершенно иной взгляд на сущность человека представлен в учении неотомистов, подчеркивающих важность категории "сущность". Сущность человека они усматривают в наличии бессмертной души, которая не только живет и движется в человеческом теле, но и пронизывает его, придает ему форму, создает его.
Потребность в осмысленности бытия возникает из постоянно присутствующей в действиях человека целесообразности. Что бы мы ни делали, мы всегда делаем это «для чего-то», ради какой-то цели. Бессмысленность же деятельности — самое страшное наказание. Но если практически каждое действие человека целесообразно и осмысленно, то, очевидно, такой же характер должна иметь и вся его жизнь. В ней должны быть сквозные, мощные и достойные цели. Определить, в чем они заключаются, что может придать жизни человека приемлемый смысл, — это и есть главная задача философствования. Однако попытки с ходу установить, в чем может состоять смысл человеческой жизни, наталкиваются на серьезные препятствия. Оказывается, смысл индивидуальной жизни человека не может быть найден в ней самой. Подобно тому, как смысл существованю любой сотворенной человеком вещи обнаруживается не в ней, а в ее отношении к человеку и другим вещам. Поэтому смысл жизни отдельного человека может существовать только в том случае, если имеет хоть какой-нибудь смысл жизнь рода человеческого. А последняя может иметь смысл только тогда, когда есть смысл в существовании природы, Вселенной, частью которой она является. Поэтому-то философия и включает в себя знание не только о человеке, но и об обществе в целом, но также и о природе, Вселенной и т.д. При этом Вселенная или биосфера интересуют философию не сами по себе, а лишь в их соотнесенности с человеком. Таким образом, проблема бытия — это проблема способа, целей и смысла существования мира в целом, который только и может наполнить смыслом индивидуальное человеческое существование.
39 антропосоциогенез: биологическое и социальное в человеке
Человек – одна из основных проблем философской рефлексии. Рассмотрение человека как особой философской темы обусловлено потребностью в целостном подходе к его изучению. Потребность эта возникает и расширяется по мере того, как интерес к человеку становится универсальной тенденцией развития различных конкретных наук. Сложность философского определения человека состоит в невозможности однозначного соотнесения его с каким-либо родовым понятием (например, природа, Бог или общество), поскольку человек – это всегда одновременно микрокосм, микротеос и микросоциум. Поэтому философское постижение человека разворачивается не просто через реконструкцию его сущностных характеристик, но через осмысление его бытия в мире, понимания собственно человеческого мира. В истории философии человек понимался традиционно в единстве таких его основных модусов, как тело, душа и дух.
Проблемой человека занимается раздел фил. – философская антропология. Для нее характерно признание человека уникальным существом, особым родом сущего. Человек отличается от всего, что есть в природе. Человек – сложная система, которая в свою очередь является элементом более сложных систем – биологической и социальной. Это обусловлено тем, что человек имеет двойственную природу – он биосоциальное существо. Исторический процесс формирования человека как биосоциального существа составляет содержание проблемы антропогенеза.
Сущ. различные версии относительно происхождения человека: 1) религиозная, согласно ей человек творение Бога, его образ и подобие, наделен смертным телом и бессмертной душой; 2) инопланетарная, происхождение человека как результат вмешательства внеземных цивилизаций; 3) научная, опирается на данные современного естествознания. Согласно научной теории человек является непосредственным потомком одной из ветвей приматов. Процесс становления человека начался приблиз. 3 млн. лет назад. Человек современного типа – кроманьонец. Однако эта теория остается открытым вопросом о причинах выделения человека из животного мира; 4) трудовая теория антропогенеза, дополняет идеи Дарвина о трудовой деятельности и членораздельной речи. Ее положение заложено в работе Энгельса «Роль труда в превращении обезьяны в человека». Акцент делается на социальные факторы, оказывается, что в следствие изменений климатических условий изменился образ жизни приматов. Результат перехода к наземной жизни – развилось прямохождение и изменились функции передних конечностей. Руки для использования и производства орудий труда. Прямохождение и орудийная деятельность способствовали развитию мозга, появлению сознания и развитию речи. Слабое место этой концепции – она не отвечает на вопрос как человек смог перейти к целесообразной трудовой деятельности. Эта версия очень популярна в науке. В ней дарвиновская теория антропогенеза дополняется теорией социогенеза. Было показано, что становление человека и общества составляет взаимосвязанный процесс, процесс антропосоциогенеза. Главные факторы в нем принадлежат трудовой деятельности. Согласно фил. определению, человек – биосоциальное существо, наделенное сознанием и способное к целесообразной и творческой деятельности.
Как существо природное человек родственен др. биологическим видам. У животных приобретаемый поколениями опыт кодируется в виде видовой генетической программы и передается по наследству через структуры ДНК. Инстинкт – сложный наследственный алгоритм поведения, приспособленный к определенным внешним условиям. Для животных инстинкты обеспечивают выживание и жизнедеятельность.
Человек отличается от животных отсутствием инстинктивных программ действия. Его генетическая программа определяет его физический облик, анатомию организма и базовые биологические потребности. Как животное человек биологически ущербен, т. е. не пригоден к жизни в естественных условиях. Для выживания человеку необходима искусственная среда. У человека самый длительный период взросления. Основные различия между человеком и животным – культура – особая искусственная среда, которая надстраивается над природой и в которой человек единственно может существовать.
Процесс усвоения человеком культуры наз. социализаций, в ходе которой человек усваивает разнообразные программы поведения. Социализация происходит в процессе контактов с др. людьми, где и формируются необходимые качества, характеризующие человека как социальное существо. Т. о. человек сочетает в себе природное врожденное начало и социальное, приобретенное в опыте. Человек выступает как любой живой организм с одной стороны, с другой – обладает социальной сущностью, является существом открытым, т. е способным к развитию и саморазвитию. Биологическое начало включает в себя тело, пол, возраст, а также психику. Социальное начало – это целеполагание, знание, умение, деятельность, мировоззрение. Важным фактором формирования социального в человеке является членораздельная речь.
Мир как саморазвивающаяся и взаимосвязанная целостность. Причинность и законы детерминизма.
С сер. 19 в. принцип развития явл-ся одним из центральных мировоззренческих и методологич. оснований человеческого мышления. Согласно д-ке (диалектике) субстанцией мира признается саморазвивающаяся материя, это означает при рассмотрении любого уровня организации материи, обязательно обнаруживаются направленные необратимые изменения, которые обозначают как развитие.
Развитие – закономерное, необратимое определенно направленное изменение, вызывающее новое качественное состояние объекта. К таким процессам применимо понятие закономерности, которое описывается с помощью закона. Закон – такие отношения и связи между предметами, которые хар-зуются признаками объективности, существенности, всеобщности, устойчивости, повторяемости.
В д-ческом методе познания важное место принадлежит проблеме выявления и учёта связей исследуемых объектов.
Детерминизм (от лат. «определять») – ф-фское учение об объективной закономерной взаимосвязи и взаимообусловленности явлений материального и духовного мира.
Основу данного учения составляет положение о сущ-нии причинности – такой связи между явлениями, когда одно явление (причина) с необходимостью порождает др. явление (следствие). Проблемы детерминизма и причинности наиболее актуальные ф-ский проблемы современ. научного естествознания.
Смысл детерминизма заключается в идее: будущее в известном смысле полностью содержится в настоящем, след-но возможно такое предвидение поведения с-мы, которое будет происходить в любой будущий момент времени, тем самым детерминизм утверждает: все явления и события в мире не явл-ся произвольными, случайными. Они подчиняются объективным закономерностям.
Причинность представляет собой связь состояний во времени и предполагает, что на основе знания о предшествующем состоянии с-мы возможно предвидеть её послед. состояние.
Классич. наука Нового времени признавала лишь однозначную жёсткую связь причин и следствий. Считалось, что данное состояние объекта может сменяться только одним строго определённым состоянием.
Нередко это переходило в форму фатализма (представления об абсолютной предопределённости). На этапы классич. науки фр. физик Пьер Лаплас сформулировал принцип однозначной связи явлений: «принцип динамич. связи».
Динамич. закономерность – форма причинной связи, однозначно определяет на основании данного состояния с-мы все её последующие состояния. В силу этого знания всех её начальных условий даёт возможность точно предвидеть дальнейшее развитие с-мы. Динамич. законы выражают непосредственную необходимость, исключают любую случайность.
Развитие соврем. Физики прежде всего становление квантовой механики привело к существ. изменению представлений о причинности. Это связано с появлением нового класса теорий, статических теорий, которые включают в себя вероятностные представления, что предполагает эл-т неопред-сти, неоднозначности в развитии. Эти вновь открытые закономерности описываются посредством статических или вероятностных законов.
Статич. закон-сть – форма причинной связи, при которой данное состояние с-мы определяет её послед. состояние неоднозначно, а лишь с опред. вероятность. Это значит, что имеется некотор. набор возможных состояний, вероятность наступления которых примерно равнозначна. Эта вероятность опред-ся статическими закономерностями.
Динамич. и статические закон-сти явл-ся различными формами проявления причинной связи. Динамич. законы действуют в автономных закрытых с-мах с относительно небольшим кол-вом эл-тов. Статич. закон-сти действуют во всех неавтономных открытых с-мах находящихся в непрерывном взаимодействии с внешней средой с-мы. Эти с-мы также обладают большим кол-вом эл-тов. Альтернативой детерминизму выступает интодетерминизм – которое либо отрицает причинность вообще, либо отрицает её всеобщий хар-р. В совр. науке формир-ся новый взгляд на мир, как сложную открытую с-му, которой следует применять принципы неклассич. детерминизма. На основе этого принципа рассматривается понятие самоорганизации систем, где важная роль отводится случайности, как одному из проявлений закономерности. Для изучения сложных самоорганизирующихся систем в современной науке складывается направление синергетика.
Её проблемы форм-ся вокруг понятий, неустойчивость, нестабильность, неравновесность, хаос, случайность. Одна их важных идей синергетики – идея необратимости и нелинейности развития. Эта идея открывает новые необычные стороны мира, напр.: его нестабильность, режимы с обострением, открытость. На этой основе форм-ся новый образ мира, сложного, постоянно находящегося в состоянии становления, незавершённого. Тем самым мир рассм-ся как процесс, последовательность деструктивных и креативных процессов, где важн. роль играют как детерминистические, так и стохастические процессы.
Идея развития. Диалектика и ее альтернативы
Диалектика – понятие, возникшее в Античной ф-фии «искусство ведения спора» (с древнегр.). Первоначально Д означала ведение учёных дискуссий, в ходе которых достижение истины происходит путём столкновение противоположных мнений, т.е. разрешение противоречий.
Считается, что первым термин Д применил Сократ. Аристотель считал Д-кой науку о вероятных мнениях, называл эту часть своего учения первой ф-фией или мудростью. В средние века и в новое время Д-кой наз-ли формальную логику.
После создания Гегелем универсальной теории познания Д-кой стали называть всеобщий метод познания, который рассматривает все предметы и явления в мире как развивающиеся и взаимосвязанные.
Развитие Д-ки продолжил марксизм. Впервые её принципы были применены к развитию истории и к человеческой практике. Был сделан вывод, что история не завершается достижением какого-либо конечного состояния, а именно так Д-ку рассматривал Гегель. Историческое развитие совершается по восходящей линии, проходя опред. ступени зрелости. Таким образом, в Д-ке бытия рассматриваются проблемы восхождения от низшего к высшему.
Д-ка бытия – учение онтологическое. Это учение о наиболее общих законах развития природы, общества, познания, а также основанной на этом учении универсальный метод мышление и действия.
Развитие Д прошло 3 основных формы: 1) «наивная Д» (Гераклит) 2) «идеалистическая Д» (Гегель) 3) «материалистическая Д» (Маркс)
Д-ка как учение о развитии может отражать развитие как материального мира (объективная Д), так и развитие процессов мышления (субъективная Д). Объективная Д признаётся первичной, субъективная Д – формой отражение, присущей субъекту.
С сер. 19 в. мировоззренческим и методологическим принципам ф-фии признаются принцип развития, т.е. Д-ки. Законы Д носят универсальный хар-р, пронизывают весь мир. Сама Д как ф-ский метод есть отражение объективных процессов развития бытия, истории, сознания мыслящего субъекта.
Д-тическое мышление открывает всеобщие черты и отношение присущее не отдельным явлениям и процессам, а всему бытию. Знание такого рода выражается в универсальных понятиях, категориях. Категории – это всеобщие основополагающие понятия. Т.к. Д выражает отношение взаимосвязи, она исп-ет парные категории, показывает разные, полярные стороны явлений и различн. типы связей между ними. Категории Д-ки разработаны Гегелем. Выделяют 2 группы категорий: 1) Выражают организацию бытия, его многообразие в единстве. (частное – общее, единое – многое, часть – целое, форма – содержание, количество – качество). 2) Выражает взаимообусловленность явлений, их противоречивость и взаимопереходы (явление – сущность, причина – следствие, случайность – необходимость, возможность - действительность).
При участии категории формируются законы Д. Понятие закон – выражает связи, отношения, которые обладают признаками: объективности, существенности, всеобщности, устойчивости и повторяемости. Действие законов Д распространяется на все области бытия и мышления, это всеобщие законы развития. Гегель сформулировал 3 закона Д: 1) закон единства и борьбы противоположностей. Указывает, что любой предмет содержит в себе противоречие, т.е. противоположные стороны, которые существуют в единстве и одновременно противоборствуют. Эта внутр. борьба заставляет предмет изменяться в опред. направлении. Содержание этого закона выражается с помощью категорий тождества, различия, противоположности, противоречия. Примеры единства и борьбы противоположностей: часть – целое, качество – кол-во, форма – содержание. Этот закон хар-зует источник, причину, развитие. 2) закон взаимного перехода кол-венных и качественных изменений. Качественное изменение объекта происходит тогда, когда изменение кол-х хар-стик достигает опред. предела, за который следует качественный скачок. Новое качество объекта создаёт новые возможности кол-венных изменений. Единство кол-ва и качества выражается понятием мера. Накопление кол-ва постепенный процесс. Качественный скачок происходит как перерыв непрерывности, одномоментное революционное изменение. Закон выражает механизм развития. 3) Закон отрицания – отрицания. Определяет направленность, преемственность процесса развития. Согласно ему всякая послед. фаза развития отрицает предыдущую, но таким образом, что удерживает и сохраняет в себе все необходимые положительные моменты этой предыдущей фазы (образ спирали).
Движение, пространство и время как атрибуты материи. Субстанциональная и реляционная концепции сущ-ния материи.
Атрибуты – неотъемлемые имманентные органически присущие св-ва. Материи имманентно присущи св-ва: движение, как способ сущ-ния, пространство и время как формы сущ-ния.
Материя не сущ-ет вне движения. Движение – универсальный способ её сущ-ния. В мире не может быть движения без материи, как и материи без движения. Движение в ф-фии понимается как изменение вообще. Под движением понимают не только механич. передвижения, но и любое взаимодействие, изменение состояния объекта в результате взаимодействия. Структурность материи предполагает взаимодействие её уровней и подсистем, что приводит к изменению состояний и св-в объектов. Движение явл-ся абсолютным. Покой относителен. Он как относительно устойчивое состояние объекта явл-ся моментом движения. Различают 2 типа движения: 1) движение с сохранением качества объекта, обеспечивает устойчивость объекта (движ-е электронов в структуре атомов). 2) движение с изменением качества объекта означает распад и возникновение новых матер-х систем (вода->лёд->пар). Процессы связанные с появлением новых качественных состояний характеризуются термином развития (развитие или регресс). Любому материальному объекту свойственен опред. тип движения. При его прекращении объект перестаёт сущ-ть. Классификацию форм движения предложил впервые Энгельс. Он выделил формы движ-я: механическая, физическая, химическая, биологическая, социальная. Основанием данной класс-ции явл-ся выделения осн-х структурных уровней материи: неживая природа, живая природа, общ-во. Нежив. природе присуще физическое и химическое движение. Живой природе – биологическое. Общ-ву – социальная форма движения. Механич. движение первоначально рассматривалось как самая простая форма движения. Но совр. научн. данные существенно меняют это представление с учётом открытия процесса в структуре вещ-ва. Сегодня полагают неправильным упрощённое сведение сложных форм дв-я к простым (маханицизм). Сегодня открыта новая форма дв-я на уровне микромира – превращение элементарных вещ-в. На уровне мегамира – галактические взаимодействия. Высшие формы дв-я обладают качественной спецификой и не сводимой к низшим формам. Таким образом: 1) движение не отделимо от мат-го носителя материя находится в непрерывном движении, т.е. движение универсальный способ сущ-ния материи; 2) источник движ-я в самой материи, обусловлен её структурным многообразием; 3) дв-е объективно, как объективны сами матер-ные объекты.
Движение происходит во времени и в пространстве. Философская категория пространства выражает структурную организацию мира, протяжённость и конфигурацию матер. объектов, их границы по отношению к среде и др. объектам. Св-ва пространства: 1) обратимость (дв-е в любом направлении и возможность возвращ. в исходн. точку.); 2) трехмерность; 3) континуальность (непрерывность); 4) объективность. Ф-фская категория время выражает универс. порядок необратимых изменений во всех формах движения материй. Продолжительность сущ-ния вещей и процессов, последовательность смены их качественных состояний. Св-ва времени: одномерность, необратимость, объективность. Общими св-вами пространства и времени явл-ся: 1) объективный хар-р сущ-ния; 2) универсальный хар-р. Пространство и время взаимосвязаны, и неотделимы от материального носителя. Не сущ-ет пространства или времени самих по себе. Единство пространства и времени проявляется в движении материи. В истории ф-фии сущ-ет различн. теории относит. связи пространства и времени: 1) субстанциальная рассматривает пространство и время как особые независимые сущности, которые сущ-ют самост-но вне зависимости от матер-х объектов и на ряду с ними, а сами объекты как бы погружены во время и пространство как в некую среду. 2) Реляционная концепция развивалась в противовес с субстанц. Представитель Лейбниц утверждал, что пространство и время – не сущности, а особое отношение между объектами и процессами матер-го мира, и не сущ-ют вне материи.
Современное научное знание свидетельствует в пользу реляционного подхода. Благодаря созданию теории относит-сти обосновано, показано что пространство и время стороны одного явления, а именно это формы сущ-ния движущейся материи. На этом основании введено понятие «пространственно-временного континуума», где представление о реальности включает 4 хар-стики (измерения): 3 пространственных, а 4-ая – временная.
37 философское понимание материи.
Понятие материя явл-ся основополагающим и для ф-фии и для естествознания. Выделяя главные сферы бытия (природы, общ-во, сознание), мы полагаем, что всё разнообразие сущ-ющего в мире имеет общую основу обеспечивающею единство мира. Идея такой основы восходит к Античности. Античн. ф-фия для обозначения предельной, первичной основы мира выработала понятие субстанции (это внутреннее единство всего многообразия конкретных вещей, явлений, процессов, основа и сущность всего существующего). Субстанция может пониматься как объективное, материальное или как идеальное, духовное.
В материалистическом понимании субстанция есть материя. Материалистич. подход разрабатывает проблему субстанции, опираясь на естествознание. Субстанциональный подход в понимании материи имеет 2 историч. традиции: 1) восходит к Античности и понимает субстанцию как исходный материал – субстрат, из которого состоят все тела в мире. Здесь материя поним-ся как нечто существующее до вещей и наряду с ними, т.е. как самост-ное материальное вещ-во тело. 2) сформировалась в Новое время когда успехи естествознания расширили представления о формах сущ-ния материи. На основе древних представлений материю связывали с вещ-вом. После открытия Фарадеем в 1831 г. электромагнит. поля пришли к выводу о некорректности связывать материю лишь с одним её видом.
В рамках 2-ой традиции материя понимается как бесконечно развивающееся многообразие мира – его единство. Материя сущ-ет не в качестве самост-ной субстанции наряду с вещами, а только через многообразие конкр. явлений в самих этих явлениях, т.е. нет материи в чистом виде, но сущ-ет многообразие объектов матер-го мира. Т.о., в материалистич. ф-фии понятие материи имеет хар-р абстрактного понятия, обозначающего единую хар-ристику мира, его св-во быть объективной реальностью независимой от человека. Такое понимание материи явл-ся мировоззренческим, оно устанавливает статус первичности матер-го в отношении к идеальному.
Наиб. известное опред-е материи дано Лениным: Материя – есть объективная реальность, сущ-ющая вне и независимо от сознания человека, обнаруживающая себя в ощущениях и отображаемая сознанием человека. Философский материализм – исходный принцип для естественных наук, заключается в том, что познавать материю возможно только через её конкретные проявления, т.е. св-ва, структуру, различ. физич. пар-ры. Для конкретн. естеств-х наук материя – физич. реальность, сущ-ющая в формах вещ-ва, поля, плазмы, вакуума.
Материя как явление мат-го мира обладает рядом фундаментальных св-в: всеобщность, объективность, неуничтожимость, неисчерпаемость.
Атрибутивной хар-кой материи выступает её неисчерпаемость. Многообразие объектов через которые сущ-ет материя бесконечны, охватывает мир доступный человеческому восприятию, а также недоступные объекты и процессы микро- и мегамира. Бесконечное содержание материи не хаотично, а упорядочено, структурировано. Материя сущ-ет в виде мн-ва систем. Любая материальная с-ма состоит из эл-тов, связей между ними, функционирует опред. образом, соответствующим именно данной системе.
Из конкретных материальных с-м образуются структурные уровни мира. Кажд. структур. уровень вкл. объекты одного класса, имеющие общие св-ва и законы сущ-ния.
Картина взаим-вия всех уровней материи и понимания кажд. объекта как результата глобальной эволюции позволяет фиксировать единство мира на основе его матер-сти.
36 Категории бытия. Виды и формы
Бытие – фундаментальное понятие. Понятие бытия составляет содержание онтологии. К числу онтологич. проблем относят: 1) вопросы происхождения мира, 2) его организации и универсализацию связей, 3) осн. характ. и закономерности мира.
Осн. вопрос ф-фии об отношении бытия и сознания также явл-ся онтологическим. Генез онтологии начался именно с онтологии, т.е. с решения, основополагающих проблем. Основатели онтологии – философы элейской школы.
Бытие происходит от глагола «быть», т.е. существовать. Сущ-ние выражает факт наличия объекта, его присутствия в мире в данный момент. Смысл понятия «бытие» глубже. Бытие как философск. термин содержит указания на универсальные хар-стики мира: 1) утверждение вечности и бесконечности сущ-ния мира, 2) утверждение единства мира как мироздания целостности, непреходящего сущ-ния природы и приходящего в сущ-ние отдельных вещей, 3) утверждение мира как объективной реальности, сущ-ющей независимо от человека и его сознания.
Соотношение объективной реальности и сознания составляет суть осн. вопроса ф-фии.
Различн. способы решения этой проблемы прождают материалист. Или идеалистич. концепции объяснения мира.
Категория «бытие» представляет собой предельно общую философскую абстракцию, которая объединяет по признаку сущ-ния всё сущее в мире., в единстве его форм способов сущ-ния.
Философские синонимы бытия: сущее, мир, космос.
Бытие есть мир. Способы и формы бытия опред-ся фундаментальной структурой мира. Структура – совокупность эл-тов упорядоченных опред. связью и взаимодействием. Каждое сущее уникально. Мир многообразен, вкл. множество вещей, явлений, процессов. В этом многообразии можно обнаружить опред. упорядоченность, т.к. имеется сходство и повторяемость в условиях и способах сущ-ния объектов.
На этом основании выделяют виды, формы и уровни бытия.
Среди видов бытия различают: 1) актуальное бытие (настоящее, действительное), 2) потенциальное бытие (возможное). Это разделение сформулировал ещё Аристотель.
Выделение форм бытия соответствует уровням организации материи.
А) Материальное бытие – существует объективно, независимо от сознания человека. Уровни: 1) естественный мир неживой природы (космос), 2) естественный мир живой природы (биосфера, человек, общ-во, искусственный мир, созданный человеком).
Б) Идеальное бытие – выражает содержание сознания индивида и общ-ва. Уровни: 1) субъективное идеально (мысли, идеи, переживания и т.д.), 2) объективное идеальное (продукты общественного сознания, объективированные в знаках устной и письменной речи и в материальных носителях: книгах, молве и т.д.), 3) виртуальное бытие – особая форма не получивш. определения, результат взаимодействия идеальн. форм сознания и материи.
34 позитивизм и неопозитивизм
Позитивизм (фр. positivisme, от лат. positivus — положительный) — философское учение и направление в методологии науки, определяющее единственным источником истинного, действительного знания эмпирические исследования и отрицающее познавательную ценность философского исследования. Основоположником позитивизма является французский философ Огюст Конт. Позитивисты объединили логический и эмпирический методы в единый научный метод. Основная цель позитивизма — получение объективного знания. Позитивизм оказал влияние на методологию естественных и общественных наук (особенно второй половины XIX века). Позитивизм критиковал натурфилософские построения, которые навязывали науке неадекватные умозрительные образы изучаемых ею объектов и процессов. Однако эту критику позитивисты перенесли на всю философию в целом.
Так возникла идея очищения науки от метафизики. Сущность позитивистской концепции соотношения философии и науки отражается во фразе О. Конта: «Наука - сама себе философия». Тем не менее многие позитивисты верили в возможность построения «хорошей», научной философии. Такая философия должна была стать особой сферой конкретно-научного знания, она не должна отличаться от других наук по своему методу. В ходе развития позитивизма на роль научной философии выдвигались разные теории: методология науки (О. Конт, Дж. Ст. Милль),научная картина мира (Г. Спенсер), психология научного творчества и научного мышления (Э. Мах, П. Дюгем), логический анализ языка науки (М. Шлик, Б. Рассел, Р. Карнап), лингвистический анализ языка (Дж. Райл, Дж. Остин, поздний Л. Витгенштейн), логико-эмпирическая реконструкция динамики науки (К. Поппер, И. Лакатос).
Однако все указанные выше варианты позитивной философии были раскритикованы прежде всего самими позитивистами, так как, во-первых, как оказалось они не удовлетворяли провозглашенным самими позитивистами критериям научности, а, во-вторых, опирали на явно (а чаще — неявно) определенные «метафизические» предпосылки.
Принято выделять четыре этапа развития позитивизма:1.Первый (классический) позитивизм. Основатель — Огюст Конт. Представители: Джон Стюарт Милль, Герберт Спенсер.2.Эмпириокритицизм. Представители: Эрнст Мах, Рихард Авенариус.3.Неопозитивизм или логический позитивизм. Представители: Готлоб Фреге, Бертран Рассел, Людвиг Виттгенштейн, Венский кружок, Львовско-Варшавская школа и др.4.Постпозитивизм. Представители: Карл Поппер, Томас Кун, Имре Лакатос, Пол Фейерабенд, Майкл Полани, Стивен Тулмин.
Экзистенциальная философия проблемы и представители
Экзистенциализм (существование) – ф-ское направление 20 века, ему близко такое религиозно-философское течение, как персонализм.
В основе идей философа Кьеркегора, который рассматривал существование человека как переживание, настроение. Суть можно выразить: «Я чувствую, следовательно, я существую». Под экзистенциализмом / существованием понимается как внутреннее духовное существование. Люди, не способны осознать эту глубину в повседневной жизни. Она открывается только в пограничных ситуациях, на грани жизни и смерти, в ситуациях тяжёлых утрат, болезни. Особенно глубоко экзистенциализм анализирует субъективное переживание человека, чувство одиночества, страха, апатии, восприятие действ-сти как чужой. Эти состояния и составляют субъективно обусловлено сознанием.
Внешнее бытие – отношение с людьми формируется через внутреннее. Отсюда осн. положение экзистенциализма: существованию предшествует сущность человека. Сущность формируется не внешними обстоятельствами, а самим человеком. Отсюда проблема смысла человеческого существования и свободы. Свобода есть право выбора. Человек ответственен за поступок без скидок на обстоятельства. Человек сам создает себя, может всё что пожелает сделать из себя. Экзистенциализм проходит 2 этапа: 1) религиозное направление (К. Ясперс) и после 2-ой мировой войны. 2) философское атеистическое направление (Сартр, А. Камю).
31 Учение Ницше о сверхчеловеке и переоценке ценностей Ницше.
Иррационализм(с лат. «вне разуму») – идеалистическое философское течение, ограничивает или отрицает роль разума, делает основы недопонимания вне рациональные аспекты духовной жизни человека.
Представители иррационализма объявляют бытие и жизнь бессмысленными, абсурдными. Гл. задачу ф-фии видят в не познании объективного мира, а в поиске мира субъективного, внутрен-х переживаний личностей.
Философия выступает как форма ненаучного познания. Выделяют несколько направлений иррационализма: 1) философия воли (волюнтаризм) Шопенгауэр и Ницше, 2) философия жизни (интуитивизм) Ницше, Бергсон, Дильтей, 3) ф-фия существования (экзистенциализм).
Шопенгауэр (1788-1860) объединяет основу мира в волю как бессознательное начало. Мировая воля творит мир, любая сила в мире – это воля. Воля не является ф-фией тела, а наоборот, тело – ф-фия воли. Действительность для человека вещь в себе, непознаваемая. Разум вторичен он погибает вместе с телом, воля бессмертна, т.е. она есть дух. Воля реализует к жизни. Движимой волей (вере) человек более всего ценит своё существование. Движущей силой бытия выступает стремление к радости, счастью. Но жажда жизни порождает страдание, поэтому жизнь человека безрадостна. Шопенгауэр выступает с позиции объективного идеализма.
Ницше (1844-1900) стоит у истоков ф-фской жизни. Центральным понятием своей философии делает жизнь, понимает её через категорию воли, т.е. жизнь есть стремление к самоутверждению, могуществу, «воля к власти». Все процессы в мире есть проявление воли к власти. Жизнь в процессе вечного становления, т.е. вечной борьбы сильной и слабой воли. Отрицает традиционные моральные установки (что хорошо для слабых, плохо для сильных). Так возникает идея сверхчеловека – он должен господствовать над массой людей. Сверхчеловек – гигант воли, духа, интеллекта. Ф-фия жизни возникла в 70-е г. 19 в. Понятие жизни заменило категорию «бытие» как устаревшую. Понятие «жизнь» подразумевает вечное движение, динамику.
29 Западная философия сер19 века
Под неклассической философией принято понимать совокупность разрозненных философских течений, возникших в Западной Европе в 19 ст. вне пределов немецкой классической философии. Начиная с эпохи Возрождения и Нового времени и вплоть до середины 19 ст. в Западной Европе складывалась и упрочивалась традиция рациональной философии, нашедшая свое окончательное оформление в философских системах представителей немецкой классической философии, прежде всего И. Канта и Г. Гегеля. Динамичный 19 век ломал многие привычные представления людей. Течения, составившие содержание неклассической философии, а именно- экзистенциализм, идеи А. Шопенгауэра, “философия жизни”, прагматизм и позитивизм в сущности являются иррационалистическими. Уход от разума, его отрицание как духовной ценности есть существенная черта неклассической философии. Другая ее общая черта плюрализм (множественность) концепций, идей, подходов, течений, своеобразная “разноголосица” среди философов. Неклассическая философия знаменовала собой большее внимание к человеку, попытку увидеть его во всей сложности его многогранной натуры. В этом состоит ее гуманистическое содержание.
Культура ХХ века под воздействием научно-технического прогресса как бы разделяется на тех, кто за научно-технический прогресс, и на тех, кто против. В результате образуются два направления: сциентизм и антисциентизм. Сциентизм (от греч. scientia - знание, наука) - философско-мировоззренческая ориентация, рассматривающая науку как высшую ступень человеческого разума, а научное знание как культурную ценность, с которой должны соизмерять свое содержание все иные формы духовного освоения бытия. В качестве образца науки сциентизм обычно рассматривает естественные и так называемые точные науки. Антисциентизм (от греч. anti - против, scientia - наука) позиция противоположная сциентизму. Представители этой философско-мировоззренческой позиции подвергают резкой критике науку и технику, которые, по их мнению, не в состоянии обеспечить социальный прогресс, являются причиной обострения экологической ситуации, военной опасности. Наука рассматривается как угроза существования человека и всей человеческой цивилизации. Философия рассматривается как нечто принципиально отличное от науки, носящее чисто утилитарный характер и неспособной подняться до понимания подлинных проблем мира и человека. Антсциентизм трактует социально-гуманитарное знание исключительно как форму сознания, к которой неприменим принцип объективности научного исследования.
Философские взгляды В. Соловьева и Н. Бердяева.
Самой яркой фигурой в русской философии второй половины XIX века был Владимир Сергеевич Соловьёв.
Владимир Соловьёв высоко ценил идеализм Платона, его идеальное мировоззрение, но считал, что одними идеями преобразовать жизнь невозможно. А потому, идея должна быть воплощена материально, не потеряв своего смысла.
Соловьёв, создавая свою философскую систему, обращался к трудам и других европейских философов. В частности к Шеллингу, Канту, Гегелю. Также как и эти немецкие философы, он высоко ценил человеческий разум, но по ряду принципиальных вопросов расходился с ними. Главное принципиальное различие заключалось уже в том, что Владимир Соловьёв с начала и до конца ориентировался на христианское богословие, в то время как немецкие философы в той или иной мере отходили от христианства.
Центральная идея философии Соловьёва - идея всеединства. Основной принцип всеединства: "Всё едино в Боге". Бог у Соловьёва - обсолютная личность: любящая, милостивая, волевая, которая обеспечивает материальное и духовное единство мира.
Соловьёв был сторонником диалектического подхода к действительности. По его мнению, действительность нельзя рассматривать в застывших формах. Самый общий признак всего живущего состоит в последовательности изменений. Непосредственным субъектом всех изменений в мире выступает у Соловьёва мировая душа, обладающая особой энергией, которая одухотворяет всё существующее. Однако, деятельность мировой души нуждается в божественном импульсе. Этот импульс проявляется в том, что Бог даёт мировой душе идею всеединство как определяющую форму всей его деятельности.
Бердяев писал, что тема о творчестве, творческом призвании человека является основной темой его науки.
Проблему творчества он тесно переплетал с проблемой свободы. Свобода безосновна, она не втянута в причины отношений, которым подчинено бытие. Бердяев отмечал, что свобода является обязательным условием в творчестве. Но с другой стороны великий творческий акт нуждается в материи, потому, как он совершается не в пустоте. Но творчество человека не может определяться только материалом, в нём есть нечто, не подчиняющееся мировым законам. Это и есть элемент свободы.
Интересна проблема отношения созерцания и творчества в понятии Бердяева. Казалось бы, эти понятия противоположны, поскольку творчество - деятельность, требующая активности духа, а созерцание есть пассивное восприятие действительности... Но Бердяев доказывает обратное. Он говорит, что созерцание красоты окружающего мира предполагает активное стремление в иной мир.
Философские идеи в творчестве Л. Толстого и Ф. Достоевского.
Толстой Л.Н.
Подвергая критике общественно-политическое устройство современной ему России, Толстой уповал на нравственно-религиозный прогресс в сознании человечества. Идею исторического прогресса он связывал с решением вопроса о назначении человека и смысле его жизни, ответ на который призвана была дать созданная им «истинная религия». В ней Т. признавал лишь этическую сторону, отрицая богословские аспекты церковных учений и в связи с этим роль церкви в общественной жизни. Этику религиозного самосовершенствования человека он связывал с отказом от какой-либо борьбы, с принципом непротивления злу насилием, с проповедью всеобщей любви.
Толстой (пережил духовный кризис и пришел к религиозному пониманию жизни. Он отлучен от церкви, т.к. он отвергает церковное истолкование истин Иисуса. Идеи Толстого - панморализм (чистая тирания морали), в личности должно подавляться все, а главенствовать только моральное сознание.
Считая всякую власть злом, Т. пришел к идее отрицания государства.
Сущность познания Т. усматривал в выяснении смысла жизни – основного вопроса всякой религии.
«Самое короткое выражение смысла жизни такое: мир движется, совершенствуется; задача человека – участвовать в этом движении, подчиняясь и содействуя ему».
Согласно Т. бог есть любовь.
В своих творениях обращался к народу как носителю истинной веры и нравственности, считал его основой всего общественного здания.
Достоевский Ф.М.
В своих общественно-политических исканиях Д. пережил несколько периодов.
После увлечения идеями утопического социализма произошел перелом, связанный с усвоением им религиозно-нравственных идей. Начиная с 60-годов он исповедовал идеи почвенничества, для которого характерна религиозная ориентированность философского осмысления судеб русской истории. С этой точки зрения вся история человечества представлялась как история борьбы за торжество христианства.
Самобытный путь России в этом движении заключался в том, что на долю русского народа выпала мессианская роль носителя высшей духовной истины.
В понимании человека Д. выступал как мыслитель экзистенциально-религиозного плана, пытающийся через призму индивидуальной человеческой жизни решить «последние вопросы бытия». Он развивал специфическую диалектику идеи и живой жизни, при этом идея для него обладает бытийно-энергийной силой, и в конце концов живая жизнь человека есть ничто иное, как воплощение, реализация идей. Сильные религиозные мотивы в философском творчестве Д. противоречивым образом иногда сочетались с отчасти даже богоборческими мотивами и религиозными сомнениями.
Д. оказал сильное влияние на религиозно-экзистенциальное направление в русской философии начала 20 века, а также стимулировал развитие экзистенциальной и персоналистической философии на Западе
26 руссская философия 19 века Чаадаев, славянофильство,западничество
Общефилософскую концепцию Чаадаева можно охарактеризовать как дуалистическую. Согласно ей, физический мир построен из атомов и молекул, из которых образуются все тела. Сознание человека является результатом божественного творения.
Человека Чаадаев рассматривал как объективное единство двух миров – физического и духовного, как существо свободное., которое в своем историческом бытии подчинено диалектике необходимости и свободы На понимание соотношения необходимости и свободы во многом выстраивается концепция фил. Чаадаева, связанная с заботой о грядущих судьбах России. В начальный период определяющей мировоззренческой идеей была мысль о тотальном единстве рода человеческого, всех наций и индивидов. Впоследствии взгляды Чаадаева на судьбы России изменились: если прежде оторванность России от мирового исторического процесса рассматривалась как недостаток, то затем она стала представляться, напротив, преимуществом ее, которое позволит ей быстро овладеть достижениями западноевропейской цивилизации, избегнув при этом присущих ей пороков.
Славянофилы.
Их объединяла идея о глубоком отличии России от стран Западной Европы, об особом пути её развитии. Главные особенности России они видели в крестьянской общине и православной вере. Критически относясь к современному церковному устройству, славянофилы считали , что православие принесло в Россию дух братского общения и человеческой теплоты, которым отличались первые христиане. Благодаря православию и общинности, доказывали члены кружка, в России нет внутренней борьбы, все классы и сословия мирно уживаются друг с другом. Славянофилы считали, что они отклонили Россию с естественного пути развития, хотя не изменили её внутренний строй и не уничтожили возможность возвращения на прежний путь, который отвечает духовному складу всех славянских народов. В конце концов они сошлись на формуле ''царю - власть, народу - мнение''.
Славянофилы - в основном мыслители и публицисты (А.С. Хомяков, И.В. и П.В. Киреевские, И.С. Аксаковы, Ю.Ф. Самарин) - идеализировали допетровскую Русь, настаивали на её самобытности, которую они усматривали в крестьянской общине, чуждой социальной вражды, и в православии. Эти черты, по их мнению, должны были обеспечить мирный путь общественных преобразований в стране. Россия должна была вернуться к Земским соборам, но без крепостного права.
В их системе ценностей скорее Европе нужно было догонять Россию.
Западники. (Белинский, Чернышевский, Добролюбов, Герцен)
Сторонники европейского пути развития выступали за проведение политических и социальных реформ сверху, против революций. Они считали, что Россия пойдёт по европейскому пути развития, но в отличие от либералов полагали, что революционные потрясения неизбежны. До середины 50-х годов революция была необходимым условием отмены крепостного права.
Спор славянофилов с западниками XIX век разрешил в пользу последних. Причем проиграли не только славянофилы (в середине века), проиграли и народники (к концу столетия). Россия пошла тогда по западному, т.е. капиталистическому пути развития. XX век этот приговор можно сказать пересмотрел. Российский «эксперимент», основанный на западноевропейской модели прогресса, потерпел тяжелое поражение. Потому что уничтожили святая святых - общину, артель, назвав это «великим переломом», - по сравнению с которым «перелом», пережитый страной в эпоху Петра, был не более чем легкой коррекцией ее естественного развития
Традиции и особенности русской философии.
Русская философия прошла долгий путь своего развития, в котором можно выделить следующие этапы:
1. Хl в. – первая половина XVlll в. – постановка философских проблем и поиск ответов на них в рамках других форм общественного сознания, прежде всего религиозного и эстетического
2. вторая половина XVlll в. – первая четверть XlX в. – распространение философии в России в форме философского осмысления науки и культуры своего времени, что не обошлось без известного подражания западноевропейским течениям философской мысли;
3. вторая четверть XlX в. – начало XX в. – становление и развитие самобытной русской философии;
4. после 1922 г. – философия русского зарубежья.
При характеристике особенностей развития философии России необходимо прежде всего учитывать условия ее существования, которые по сравнению с западноевропейскими были крайне неблагоприятными. В то время, когда в университетах Германии свои философские системы свободно излагали И. Кант, Ф. В. Й. Шеллинг, Г. В. Ф. Гегель и другие мыслители, в России преподавание философии находилось под строжайшим государственным контролем.
С одной стороны, становление русской философии происходило в ходе поисков ответов на те вопросы, которые ставила сама российская действительность. Поэтому трудно найти в истории русской философии мыслителя, который бы занимался чистым теоретизированием и не откликался бы на животрепещущие проблемы.
С другой стороны – эти же условия привели к такому ненормальному для самой философии состоянию, когда при восприятии философских учений политические установки приобретали доминирующее значение и сами эти учения оценивались прежде всего с точки зрения их «прогрессивности» или «реакционности», «полезности» или «бесполезности» для решения социальных проблем. Поэтому те учения, которые, хотя и не отличались философской глубиной, но отвечали злобе дня, имели широкую известность. Другие же, составившие впоследствии классику русской философии, не находили отклика у современников и были известны лишь узкому кругу людей.
При характеристике особенностей русской философии нужно учитывать также культурно-исторический фон, на котором она формировалась. В России в ходе ее истории произошло как бы переплетение двух различных типов культур и соответственно типов философствования: рационалистического, западноевропейского и восточного, византийского с его интуитивным мироощущением и живым созерцанием, включенного в русское самосознание через православие.
С содержательной стороны русская философия также имеет свои особенности. В ней представлены в той или иной степени все основные направления философского мышления: онтология, гносеология, этика, эстетика, философия истории и т. д. Однако есть и ведущие для нее темы. Одной из них, определившей саму специфику русской философии, стала тема России, постижения смысла ее существования в истории. С этой темы началось становление русской философии, и она оставалась актуальной на всем протяжении ее развития.
Другой ведущей темой стала тема человека, его судьбы и смысла жизни. Усиленное внимание к проблеме человека определило нравственно-практическую направленность русской философии. Особенностью русского философского мышления был не просто глубокий интерес к вопросам морали, а доминирование моральной установки при анализе многих других проблем
23 Абсолютный идеализм Гегеля
Гегель (1770-1831). Его философия завершает идеализм в немецкой классике. Его разработке посвящаются основные сочинения: «феноменальность духа», «наукологика», «энциклопедия философских наук». Гегель считает философию наукой о духе и идее. Задача философии – познание законов развития духа. Наука не может опираться на образное мышление, сущность вещей познаётся через понятия (т.е. категория). Этой задачи посвящена философия Гегеля, в которой выделяют систему и метод. Свою систему Гегель назвал абсолютный идеализм. В ней он пытался объяснить природный, социальный и духовны мир на всём протяжении его существования при помощи понятия абсолютная идея.
Абсолютная идея по Гегелю – область чистой мысли без своего носителя. Она составляет основание всего: природы, общества, человеческой деятельности. Гегель реализует принцип тождества бытия и мышления. В его системе развитие бытия повторяет развитие идеи. Идея выступает как идеальная субстанция мира, развитие мира есть саморазвитие абсолютное идеи. В своём саморазвитии проходит путь от чистой мысли до возникновения природы, человека, общества.
Система Гегеля – объективный идеализм. В ней абсолютная идея существует без материи и сама является предметом материального мира.
Метод Гегеля – диалектика, т.е. учение о всеобщей связи и развитии. Создал вторую форму диалектики – идеалистическая форма.
Гегель разработал основоположную форму диалектики: возможность, диалективность, необходимость, случайность и т.д.
Сформулировал 3 закона диалектики:
1. закон перехода количественных изменений в качественные. Механизм развития. (Взаимопереход количества в качество).
2. закон борьбы и взаимопроникновения противоположностей показывает внутр. … развития (Закон единства и борьбы противоположностей).
3. Закон отрицания выражает результат и направленность развития.
Философское учение К. Маркса и Ф. Энгельса: основные идеи.
Философия Маркса и Энгельса явл. 1 из составных частей их учения, включающего в себя политическую экономику и учение о социализме.Маркс:Философия истории. У чел. все его основные характеристики не явл. чем-то естественным, природным. В нем все явл. очеловеченным. Сущность чел. – результат социальных действий и отношений. Добро, зло, любовь, эгоизм объясняются не самой природой, а социальной обстановкой, которая наделяет индивида теми или иными качествами. Социальная обусловленность чел. не явл. абсолютной, он имеет свободу выбора. С помощью категорий добра и зла нужно оценивать не чел. род или отдельного чел., а эпохи, обычаи, традиции. Первичный уровень чел. бытия – производство, которое Маркс толковал широко – как практику.
Философия истории. Действуя, творя и разрушая люди творят мировую историю. Препятствия и ограничения на пути к цели создаются самими людьми. Схема чел. отчуждения и преодоления: 1 ступень – отношения личной зависимости. Социальное отчуждение – всесильно. Индивид зависим, ограничен. Это вся история человечества до индустриального об-ва. 2 ступень – отношения личной независимости. Индустриальное об-во с мировым рынком, наемным трудом и правовым обеспечением личной свободы индивида. Господство соц. отчуждения – в деньгах.
3 ступень – стадия присвоения чел. всех накопленных человечеством сил и возможностей. Чел. должен превратиться в хозяина, владеющего этими результатами.Различные исторические формы собственности- то, что отличает предшествующую и последующую формы об-ва. История об-ва – общественно-экономические формации. Смена формаций осуществляется через социальные революции.Диалектический метод – учение о всеобщей связи и наиболее общих законов развития природы, об-ва и мышления.
Энгельс:Известен как популяризатор идей Маркса, являясь философом. Указал на закономерности смены основных периодов в истории философии: 1 наивная диалектика и стихийный материализм античной философии. 2 метафизическая философия. 3 материалистическая диалектика Маркса.Мышление – продукт природы => законы мышления и природы совпадают и проявляются как субъективная и объективная диалектика. Способ существования материи – движение. Энгельс разработал классификацию форм движения материи: 1 механическая 2 физическая 3 химическая 4 биологическая 5 социальная
Концепция познающего субъекта в философии Канта
Творчество Иммануила Канта (1724-1804) разделяется на 2 периода: докритический и критический. В 1-ом периоде Кант выступает как исследователь Вселенной, основанной на материальных взглядах, в которой высказывает гипотезу о происхождении Вселенной в результате преобразования вещ-ва. Эта идея была направлена против идеи креационизма.
Критич. период, ныне 1770 – Кант создал след. работы: «Критика чистого разума», «Критика практич. разума», «Критика способности суждения».
Переход от естественнонаучной тематики к проблемам познания.
Подвергает сомнению весь предшествующий опыт философии и знаний о мире. Считает, что человек, пытаясь познать суть вещей, познаёт мир соискателями, которые происходят от несовершенства его познавательной способности. Ставит задачу изучить познавательные способности человека.
Наше знание о предметах – это не знание о сущностях, а знание о явлениях, т.е. феноменах, т.е. о том, как воспринимаем вещи. Сами же вещи в себе остаются неопознанными.
В теорию познания вводит представление о существовании априорного знания. Всё, что человек способен познать исходит из априорных форм знания. К таким формам Кант относит пространство и время, но эти формы не свойственны вещам в себе, т.е. они бестелесны, являются абстрактными. Человеку доступно только чувственное познание, практический опыт.
Процесс познания движется от чувственного опыта к рассудку, затем к разуму. Разум действует за гранью чувственного опыта. Роль разума выше др. познавательных способностей человека.
Кант выделяет практический и чистый разум. Практический ориентирует человека в его повседневной жизни, учит, как должно поступать человеку, этой частью ученья Канта соответствует его этика. Чистый (теоретический) разум реализует познавательные цели. Возможности чистого разума ограничены, способности разума недостаточно чтобы познать вещи в себе.
Поэтому Кант утверждает: «Человек познает вещи не такими, какими они являются в действительности, а такими, какими они представляются разуму». Тем самым, вещь в себе непознаваема. Кант выступает здесь как агностик. Учение Канта – идеализм, т.к. основывается на признании формы познания невыводимых из опыта.
Заслуга Канта – подробный анализ процесса познания, выявление значения роли субъекта познания, указание на специфику полученного знания.
Французский материализм 18 века
18 в. в Европе называется эпохой Просвещения. Продолжает рационал. идеи 17 в. Особенности философии 11 в.: 1) просветительская направленность, т.е. распространение знаний в широких слоях общества. 2) публицистическая форма, издание энциклопедии. 3) рационализм: мир как разумно организованная совокупность процессов, подчинённая строгим законам. Порядок и разумность делают мир умопостигаемым для человека. 4) способность рацион. мышления возвышает человека. Его роль в познании столь велика, что познавательное пространство неограниченно.
В 11 в. происходит становление классич. типа ф-фии. Его черта – понимание ф-фии как формы рационально-теоретического сознания.
Философия французского материализма слагается из материалистического учения о природе и учения о человеке и обществе. Жюльен Офре де Ламетри (1709— 1751) в общей форме высказал, почтя все идеи, которые впоследствии были развиты, обогащены, конкретизированы К. А. Гельвецием, Д. Дидро, П. Гольбахом. Ламетри доказывал, что всякая форма неотделима от материи и всякая материя связана с движением. По его мнению, субстанция, в конечном счете, сводится к материи, которая находится в движении и обладает способностью к чувственности и ощущению. Ламетри не ограничился доказательством одушевленности животных, но вместе с тем указывал на материальный характер самой их одушевленности. Все наши ощущения, считал он, обусловлены связью чувства - с помощью нервов — с материальным веществом мозга. Ламетри лишь наметил ряд основных материалистических идей, но не дал их обстоятельного систематического развития. Основные труды Ж. Ламетри: "Трактат о душе", "Человек-машина'', "Человек-растение" и др. Наиболее систематическим пропагандистом философских идей французского материализма стал Поль Анри Гольбах (1723-1789). Главная его идея — мысль о сводимости всех явлений природы к различным формам движения материальных частиц. Излагая свои материалистические взгляды на природу, П.Гольбах последовательно опровергает все богословские и идеалистические предрассудки о характере действующих в природе сил и об их причинах.
Сенсуализм и субъективный идеализм
Сенсуализм – направление гносеологии, близкое эмпиризму, признающее источником знаний о мире – человеческое ощущение. Ощущения – есть результат непосредственного воздействия окружающей действительности на органы чувств человека. Они составляют для сенсуалистов первичный акт познания. Сенсуалисты выводят из ощущений все содержание человеческого познания. Разуму отводят второстепенную роль в синтезе ощущений.
Джон Локк (1632 – 1704) – английский философ эмпирического направления. Занимает серединную позицию между материализмом и идеализмом. Исследуя механизмы образования ощущений, утверждает «нет ничего в разуме, чего бы не было прежде в чувстве». Человеческое сознание от рождения – «чистая доска», наполняется содержанием через опыт ощущений. Идеи, возникающие в сознании на основе внешнего опыта, он называет простыми или чувственными. На их основе разум формирует сложные идеи посредством рефлексии. Таким образом, Локк обосновывает принцип материалистического сенсуализма, выводя происхождение всех знаний из внешнего мира.
Г. Лейбниц пытался найти компромисс между рационализмом Декарта и сенсуалистическим эмпиризмом Дж. Локка. Формулу сенсуализма «нет ничего в разуме, чего бы не было прежде в чувству» он опровергает, добавляя «кроме самого разума». Из чувств нельзя вывести интеллект, рациональное мышление. Сознание человека от рождения – не «чистая доска», в нем уже намечены контуры интеллекта. Как рационалист, он не отрицал роль чувственного опыта но стремился осмыслить чувственный опыт на основе абстрактного мышления. И Локк, и Лейбниц стремились выяснить характер взаимоотношений между чувствами и понятиями. Локк сводил понятия к чувствам, Лейбниц чувства понимал как появление духовности субъекта. Оба философа, эмпирик и рационалист, стояли на позициях познаваемости мира.
Иную позицию занимают Дж. Беркли и Д. Юм. Тезис о познаваемости мира они подвергли критике с позиции субъективного идеализма. Беркли выдвинул принцип «существовать – значит, быть воспринимаемым». Считал, что идеи сознания – не результат действия внешнего мира на чувства человека. Они вложены в душу богом. Нет материи, как чего-то объективного. Нет ничего, кроме сознания субъекта. Все существующее в мире – есть комбинация ощущений субъекта. Таким образом, все объективное оказалось сведено к субъективному. Признание наличия сознания и отрицания его объективной основы лишают познание смысла.
Сознание может познать лишь само себя. Отсутствует критерий истинности знания, т.к. результаты знания субъективны. Такой подход ведет к агностицизму.
Взгляды Юма сформировались на идеях Беркли. Он убежден, что разуму не дано реально ничего, кроме восприятия. Человеческий опыт познания состоит из впечатлений и идей, обработка которых обеспечивается действием механизма ассоциаций. Он приходит к выводу, что невозможно доказать соответствие между внутренним человеческим опытом и внешним миром. Тем самым, Юнг выражает позицию агностицизма, считая вопрос о существовании объективного мира неразрешимым.
Рационализм нового времени
Нидерландский философ Бенедикт Спиноза (1632-1677), преодолев дуализм Декарта, создал монистическое учение о мире. Он говорил о существовании лишь одной материальной субстанции – природы. Природа является причиной самой себя, т.е. не нуждается ни в чём другом. Это положение лежит в основе материализма Спинозы. С одной стороны «природа творящая», а с другой стороны – «природа сотворённая». В первом случае природа выступает как субстанция или, что то же самое, Бог. Пантеистическое отождествление природы и Богу у Спинозы выступает как способ отрицания сущ-ния внеприродного Бога. Конкретные состояния субстанции – модусы, составляющие мир отдельных конечных вещей. Субстанция едина, её сущность исключает всякое множество. Модусов, напротив, существует бесконечное множество. Они относятся к единой субстанции так, как бесчисленные точки, лежащие на прямой, относятся к самой прямой. Природы как субстанция существует независимо от ума и вне ума. Бесконечный ум мог бы постигать субстанцию как бесконечную, во всех её аспектах. Но человеческий рассудок не бесконечен, поэтому он постигает сущность субстанции как бесконечную только в двух отношениях – как протяжение и как мышление. Протяжение и мышление Спиноза называет атрибутами субстанции. Учение об атрибутах имеет материалистический смысл и направлено против дуализма Декарта. Как телесное и как духовное человек есть часть природы.
Немецкий учёный и философ Готфрид-Вильгельм Лейбниц (1646-1716). Его неудовлетворял декартовский дуализм в учении о субстанции так же, как учение Спинозы о субстанции. Формулируя собственное учение о субстанции, Лейбниц развил идеи объективного идеализма, заложенные в платоновском наследии, высказал ряд глубоких мыслей диалектического характера. Мир, все материальные явления, согласно представлениям Лейбница являются проявлением мельчайших духовных элементов бытия – монад. К спинозовскому понятию субстанции Лейбниц прибавляет понятие деятельной силы, т.е. аристотельский принцип самодвижения материи. Монады – не материальные, а духовные единицы бытия, единство души и тела. Реальный мир (неорганическая природа, животные, люди) состоит из монад (субстанций), которые есть психические сущности. Поэтому реальный мир – несовершенное телесное выражение истинного мира монад. Лейбниц признавал бессмертие души и вечность субстанций.
Пантеизм (всебожие) считает, что Бога имманентен (от латинского слова "immanentis" - свойственный присущий, неразрывно связан) миру. Бог слит с Природой или разлит в ней. Содержание пантеистических взглядов хорошо выражено словами Спинозы: Бог или Природа. Бог - это сама природы. Никаким отдельным от природы существованием или отличными от природы признаками Бог, согласно пантеизму, не обладает. Бог не обладает качествами личности, он не слышит наших молитв, не отвечает на наши обращения к нему. Изучая, подчиняясь и почитая природу, мы изучаем, подчиняемся и почитаем Бога.
Деизм (от латинского слова "Deus" - Бог) разделят Бога и мир непроходимой и непреодолимой пропастью. Бог трансцендентен (от латинского слова "transcendentis" - переступающий, выходящий за пределы) миру. Деизм считает Бога надмировым; допускает, что в какой-то момент Бог сотворил мир: создал материю из ничего и вложил в материю законы, по которым она существует, по которым протекают все естественные процессы. Создав мир и подчинив его законам, Бог больше не вмешивается в процессы этого мира, поскольку его вмешательство свидетельствовало бы о том, что Бог сам себя исправляет, а это унижало бы достоинство самого Бога. Создав мир, Бог совершенно отмежевался от него. Познать существо Бога невозможно, поскольку Бог находится вне мира и ничем себя в этом мире не обнаруживает. Это с одной стороны, а с другой Бог - качественно отличен от мира и никак не может быть описан (втиснут в) параметрами этого мира. Деизм говорит, что из рассмотрения мира мы можем только заключить, что есть Творец этого мира (материи и ее законов) и что Бог никоим образом не вмешивается в дела мира, и никакие личностные взаимоотношения с Ним невозможны. Он, просто, - творец и законодатель мира; Он - высшая внемировая сила.
Представители деизма и пантеизма отрицательно относились ко всем существующим религиям, критиковали ее вероучение и практику. Современники считали деистов и пантеистов скрытыми, замаскированными атеистами. Частично - это так. Но по своему содержанию деизм и пантеизм можно одновременно считать и непоследовательным, не до конца атеизмом и в тоже время непоследовательным и не до конца мировоззрением религиозным.
Эмпиризм в философии XVII века. Учение о методе познания
Осн. цель философии – способствовать увелич. власти человека над природой. Отсюда на первый этап выходит проблема … 1) создание логич. обоснованного метода познания, 2) построение целостной системы знаний о мире.
Ф-фия 17 в. тяготеет к материализму. Формирует по … на науку, но связь с верой не разрывается промежуточн. формой был деизм.
Деизм – система взглядов, где Бог признаётся в качестве творца мира, но устраняется от влияния на его дальнейш. существование, которое происходит по собств. обоснованиям. Такая позиция обусловлена неспособностью науки объяснить с позиции механизма происхождения мира. Отсюда обращение к роли Бога и одновременно попытка свести её к минимуму.
Осн. направления философии нового времени:
1) эмпиризм: материалистический (Бэкон, Локк), идеалистический (Беркли, Юнг)
2) рационализм (Декарт, Лейбниц).
Эмпиризм – гносеологическое направление, утверждает, что в основе процесса познания находится человеческий опыт, основанный на данных органах человека (чувственный опыт, восприятие). Родоначальник – Бэкон – был первый, кто поставил цель создать подходящий подход «метод познания». «Знание – сила» - отразил практич. направленность науки. Бэкон считал, что оправдание науки находит в практич. применении. Знание – сила, когда оно постигает законы природы.
В методе Бэкона выделяются 2 части: 1) учение о призраках. 2) созидательная часть, собственно познание.
Методы Б. – индукция, т.е. движение мысли от частного к общему, заключением над опытом.
Индуктивный метод имел недостатки: на основе эксперимента можно делать частное, обобщённое, но невозможно формировать законы, распространяющиеся на все явления. Экспериментальный путь был новаторским, но оказался не перспективным. Учение Бэкона тяготеет к материализму.
Рационализм – мирное идейное направление, утверждающее, что познания явл-ся человеческ. разум. Основатель – Декарт. Математический метод полагает в основу ф-ского метода познания (дедуктивный) метод Декарта. «Я мыслю, следовательно существую».
Научная революция 17 века, её основные достижения и влияние на философию. Механическая картина мира.
17 в – время Научной революции. Наука рождается как специализированная форма деят-сти и как соц-ный институт. Научн. Революция генетически связана с возрождением. Научное естествознание переживает период активности под влиянием потребностей практики. Эпоха географич. открытий стимулирует интерес к естествознанию. Создаются новые приборы: компас, барометр, микроскоп и т.д. Новой научн. областью в 17 в. было экспериментальноматематическое естествознание. Сложилась на базе механики как эмпирической науки о движении тел и механики как абстрактнологич. науки. В 17 в. возникли аналитич. геометрия, математич. анализ и т.д.
Взаимодействие теоретич. и опытного знаний происходит в условиях взаимодействия теоретич. и опытного знания. Организационный формы науки: 1) возникают светские университеты, 2) создаются национальн. академии наук. 3) создание первых научных лабораторий, спец-но для экспериментирования.
Усилилась связь науки с производством. Наука превращается в самостоятельную научную силу. Изменение в науке повлекли изменения в сознании, мировоззрении. Мировоззрение развивалось в сторону рациональности и становится всё более светским. В 17 в. ф-фия опир-ся не на богословие, не на искусство.
Формируется механич. картина мира. Механистическая, т.к. в ней природа представляется огромным механизмом, функционирующим по своим внутренним законам.
Основные черты и проблемы философии Возрождения. Пантеизм П. Кузанского и Дж. Бруно. Наука Возрождения.
Возрождение – период между сред. Веками и новым временем (сер. 14-16 вв.). Название эпохи связано с возобновлением интереса к античной культуре. Гл. характеристика – гуманизм (признание человеком высших ценностей, право человека на свободное развитие и раскрытие своих способностей). Основоположник гуманизма – Франческо Петрарка. Др. характеристика Возрождения: 1) антропоцентризм (человек как центр Вселенной), 2) индивидуализм, 3) секуляризация, 4) эстетизм. Эти черты нашли отражение и в сфере ф-фии, её характеризуют: 1) отрицание схоластич. ф-фии и книжной учёности и обращение к природе как к основному источнику знаний, 2) исп-ние прежде всего материалистических идей, 3) тесная связь философии с естествознанием и антропоцентризмом как проблема философии.
В ренессанской ф-фии формируется новое натурфилософское направление, направленной на постижение природы Космоса, оно наз-ся пантеизм (от греч. «всебожие», «бог во всём»). Пантеизм по содержания натурфилософия, по существу форма отхода от теоцентризма. Он пересматривает представления о природе как не самостоятельном начале. «Природа – есть Бог», след-но, ей как и Богу принадлежат качества: 1) самосотворённость, 2) бесконечность в пространстве, во времени, 3) вечность.
От неоплатоников пантеизм задействует идею мировой души, которая часто ставится на место Бога, отсюда гилозоизм – учение о всеобщей одушевленности природы и космоса в целом.
Замена Бога – творца мировой душой позволяет устранить идею креоцеонизма.
Мировая душа – это сила в самой природе, обладает собственной жизненной силой, природа не нуждается в потустороннем начале. Представители возрожденческого пантеизма – Николай Кузанский и Джордано Бруно.
Один из наиболее глубоких мыслителей Возрождения – Николай Кузанский (1401 – 1464). Его натурфилософия имеет характер «пантеизма» (всебожия). Бог сливается с природой и утрачивает сверхчувственный характер. Тем самым природа обожествляется и принимает свойственные богу черты: бесконечность в пространстве и времени.
Кузанский высказал ряд радикальных идей относительно природы, он обнаружил в ней единство противоположностей, одновременно конечность и бесконечность. Он разработал важнейший принцип совпадения противоположностей в едином предмете. Используя математические аргументы, Кузанский создал новую космологическую картину мира: Вселенная бесконечна, ее центр везде и нигде, земля не является центром мира.
Пантеизм характерен и для философии Джордано Бруно. Он передает природе то, что приписывалось боге, т.е. активное творческое начало. Природа одновременно и творящая, и творимая. Она творит сама себя. Это исключало идею креационизма.
Натурфилософия Возрождения тесно связана с наукой и, прежде всего, с естествознанием.
Новой научн. областью в 17 в. было экспериментальноматематическое естествознание. Сложилась на базе механики как эмпирической науки о движении тел и механики как абстрактнологич. науки. В 17 в. возникли аналитич. геометрия, математич. анализ и т.д.
Взаимодействие теоретич. и опытного знаний происходит в условиях взаимодействия теоретич. и опытного знания. Организационный формы науки: 1) возникают светские университеты, 2) создаются национальн. академии наук. 3) создание первых научных лабораторий, спец-но для экспериментирования.
Усилилась связь науки с производством. Наука превращается в самостоятельную научную силу. Изменение в науке повлекли изменения в сознании, мировоззрении. Мировоззрение развивалось в сторону рациональности и становится всё более светским. В 17 в. ф-фия опир-ся не на богословие, не на искусство.
12(13)Становление средневековой философии, Аврелий, Аквинский
Гл. вопрос ф-фии Августина – соотношение веры и разума. Вера не зависит от разума, она самостоятельный источник истины. Истина заключена в Боге. Вера предшествует разуму, является его предшественником.
Развитие схоластики было связано с необходимостью совершенствования аргументации теологич. положений. Такая аргументация неизбежно вела к углублению философски рассуждений.
Схоластика – ф-фия, которая рассматривала в качестве пути постижения Бога разум, логическое рассуждение. Представители: Боэций, Эреугена, Бэкон, Абеляр, Кокка. Выдающ. представитель Фома Аквинский. Его философс. с-ма – объективный идеализм, она максим. соответствует тому миропониманию, которое принято католич. церковью. В своих работах он рассматривал вопросы соотношения ф-фии и богословия, и пытается обосновать необходимость союза между ними. Его позиция: «философия – служанка богословия». Признавая приоритет веры он высоко оценивает и разум. Это проявляется в попытке дать рациональн. аргументы в док-во бытия бога. В схоластике философы часто обращаются не к наследию Платона, а к Аристотелю. Так свои док-ва Фома Аквинский формулирует в след за Аристотелем. Учение Аквинского – томизм, оказало сильное влияние на ф-фию средневековья, а в наст. время явл-ся основой офиц. доктрины католич. церкви. Центр. проблемой средневековой схоластики была проблема соотношения веры и разума. Наиб. приемлемое решение для своего времени предложил Аквинский и теория гармонии веры и разума. Признавая приоритет веры, он не противопоставлял веру и разум, а пытался обосновать необходимость их союза. Гармония веры и разума опирается на христианский догмат о том, что Бог открывается человеку двумя путями: естественным путём через созданный Богом мир, природу и сверхъественным путём через откровения, библию. Первый путь – путь науки и философии. Второй – путь богословия.
С проблемой веры и разума связана проблема истины. В религ. ф-фии признается приоритет веры над разумом, что означает однозначню решение вопроса истины. Истина уже дана в священном писании и в сочинениях отцов церкви. Тем самым были ограничены возможности развития научного познания. Попыткой разрешить эту проблему стала теория двойственной истины Аверроэса. Он разграничивает истины философские и истины богословские. Первые учат как постигать абсолютную истину, вторые учат как должно поступать человеку. То, что истинно философии, м.б. ложно богословии и наоборот.
11Философия эпохи эллинизма:эпикуреизм, стоицизм, неоплатонизм, скептицизм
Средневековая философия складывается в 1-4 вв. н.э Её основу составили поздние античные учения эпохи Эллинизма. Особенность средневековой Европеоидной цивилизации обусловлена развитием христианства. Христианство с 5 в. превращается в универсальную религию. Оно дало единую для всех слоёв общества и всех европейских народов систему ценностей.
Христианство, утверждается в борьбе с язычеством, т.е. с античности. Ещё в 4-5 вв. сильно было влияние неоплатонизма. Христианство как идеология Европы начинает развиваться и христианская философия. Для христианской философии характерны следующие черты: 1) теоцентризм – утверждение Бога как центра бытия. 2) креационизм – учение о сотворенности мира Богом. 3) эсхатология – учение о неизбежности конца света и страшном суде. 4) провиденциализм – учение о предопределённости судьбы мира. 5) теодицея – оправдание Бога. Средневековая ф-фия проходит в развитии этапы: 1) апологетика (2-3 вв.),2) патристика (4-5 вв.),3) схоластика (начиная с 6 вв. до серед. 14 в.).
Апологетика – защищать, восхвалять, зашита христианской веры в борьбе с язычеством. Апологеты не создали своих философских систем, но наметили круг проблем, ставших главными для ф-фии (О Боге, сотворении мира, природе человека, целях его существования).
Патристика – сочинения отцов церкви, заложившие основы христианской догматики. Догматика – осн. положения вероучения, которые признаются как безусловные, непререкаемые для всех верующих. Вершина развития патристики – творчество АврИлия Августина (Августин Блаженный) (354-430). Он непререкаемый авторитет в философии и богословии до 13 в. Построил свою онтологию переосмыслив идеи неоплатонизма.
Бог – высшее бытие, которое опред. мировой порядок. Мир не однороден, составляет непрерывную лестницу существ. Бог сотворил мир из ничего, по своей доброй воле, а не по необходимости. Особое место занимает человек – микрокосм, сотворённый по своему образу и подобию, он соединяет природу матер. тел и обладает разумной душой и свободой воли. Новым в сочинениях Августина – было обращение к человеку как к личности и к динамике истории. Первой проблеме посвящена его книга Исповедь, где он формулирует положение о необходимости божественной благодати для спасения души. Процессы историч. развития он рассматривает в трактате о граде Божьем, где даёт богословское понимание историч. процесса, которым руководит божеств. провидение. Через все его сочинения проходит идея фатализма. Гл. вопрос его ф-фии – соотношение веры и разума. Вера не зависит от разума, она самостоятельный источник истины. Истина заключена в Боге. Вера предшествует разуму, является его предшественником.
Философия Аристотеля
Гл. труд: метафизика, конспект лекций, посвящен. исследованию первопричин мира.
В ранних работах Аристотель пытается преодолеть идеализм Платона. Исходит из признания объективн. материи, считает её самост. субстанцией. Истинное бытие для Аристотеля – это бытие реальн. вещей. Позднее Аристотель развивал учение о материи и форме, в котором частично возвращался к платоновскому положению об идеях, как первооснове мира. Истинное бытие, т.е. материальный объект, он поним-ся как сочетание материи и формы. Материя – пассивное первичное начало, содержит в себе потенцию всех вещ-в, чтобы потенция стала действительной, материя должна получить форму. Формой является эйдос (идея) – это активное начало жизни, форма оформляет материю и даёт ей ествественное сущ-ние. Форма, как эйдос, тождественна сущности вещи. У жив. существ материя – это тело, а форма – душа. Все сущности Аристотель делит на низшие, состоящие из формы и материи, и на высшие, т.е. чистые формы, или идеи. Учение о форме и материи привело к вопросу о перводвигателе, т.е. кто даёт движение всем процессам. Таким двигателем у Аристотеля становится Бог – форма всех существ, причина вершины мировоззрения. Таким образом, Аристотель отделил форму от самой вещи и превратил её в самостоятельную субстанцию, т.е. перешёл к объективному идеализму, сходному с Платоновским.
Аристотель выделяет шесть типов гос-ва: монархия; тирания; аристократия; крайняя олигархия; охлократия (власть толпы, крайняя демократия); полития (смесь умеренной олигархии и умеренной демократии).
Подобно Платону Аристотель разделяет "дурные" формы го¬сударства (тирания, крайняя олигархия и охлократия) и "хоро¬шие" (монархия, аристократия и полития).
Наилучшей формой государства, по Аристотелю, является полития — совокупность умеренной олигархии и умеренной демократии, государство "среднего класса" (идеал Аристотеля).
Историческое значение философии Аристотеля в том, что он:
1) внес существенные коррективы в ряд положений философии Платона, критикуя учение о "чистых идеях";
2) дал материалистическую трактовку происхождения мира и человека;
3) выделил 10 философских категорий;
4) дал определение бытия через категории;
5) определил сущность материи;
6) выделил шесть типов государства и дал понятие идеального типа - политии;
7) внес существенный вклад в развитие логики (дал понятие дедуктивного метода - от частного к общему, обосновал систему силлогизмов - вывода из двух и более посылок за¬ключения).
Учение Платона об идеях, душе и государстве
В 5 в. до н. э. происходит переход от преоблад. материалистич. взгляда к идеализму. Как мировоззрен. идеализм впервые выступил в философии Платоном. Он строил свою идеалистич. онтологию на синтезе идей и материи. По Платону мир предстаёт двойственным разрешен. на видимый чувств. мир изменчивых и непостоянных вещей и невидимый, сверхчувствен. мир вечных и неизмен. идей.
Эйдос – идея. Мир идей – первичен. Для Платона это и есть истинное бытие. Империч. мир есть отражение, копия мира идей. Он вторичен. Идеи выступают в роли образцов, по которым созданы все предметы материального мира.
Идеализм Платона явл. объективным; согласно нему мысли и понятия существуют независимо от человека. Идеализм делает мир предметом недоступным для познания, т.к. идеи сущ. раньше вещей.
Познание по Платону есть припоминание душой человека тех идей, которые она познала, находясь в мире идей. Душа человека бессмертна и обитает в мире идей до рождения человека и после его смерти. Идеи и знания врожденны человеку, и постигаются мышлением. Чувства не могу быть источником знания, т.к. не имеют отношения к миру идей.
Платон выделил семь типов государства: идеальное "госу¬дарство будущего", которого пока не существует и в котором отпадет необходимость в государственной власти и законах, и шесть типов ныне существующих государств: монархия — справедливая власть одного человека; тирания — несправедливая власть одного человека; аристократия — справедливая власть меньшинства; олигархия — несправедливая власть меньшинства; демократия — справедливая власть большинства; тимократия — несправедливая власть большинства, власть военных вождей, армии. Поскольку тирания, олигархия и тимократия - не¬справедливые формы гос-ва, а демократия - редко бывает справедливой и, как правило, вы¬рождается в тиранию, олигархию или тимократию, двумя ста¬бильными и оптимальными формами государства могут быть только аристократия и монархия.
Платон выдвигает собственный план государственного устройства: 1) все население государства (полиса) делится на три сословия - философы, воины, работники; 2) работники (крестьяне и ремесленники) занимаются грубым физическим трудом, создают материальные блага, могут в ограниченных размерах владеть частной собственностью; 3) воины занимаются физическими упражнениями, тренируют¬ся, поддерживают в государстве порядок, в случае необходи¬мости - участвуют в военных действиях; 4) философы (мудрецы) - разрабатывают философские теории,
познают мир, учат, управляют государством; 5) философы и воины не должны иметь частной собственности; 6) жители государства вместе проводят свободное время, вместе едят (проводят трапезы), вместе отдыхают; 7) не существует брака, все жены и дети общие; 8) допускается и приветствуется труд рабов, как правило, вар¬варов, захваченных в плен.
В дальнейшем Платон пересмотрел некоторые идеи своего проекта, допустив небольшую частную собственность и личное имущество для всех сословий, однако другие положения данно¬го плана были сохранены.
8.Сократовский переворот Софисты и Сократ..
Начало классич. периода характеризуется переходом от проблем аксиологии к проблемам антропологии и гросиологии. Разрабатываемый вопрос метода философского размышления: таким методом становится диалектика.
Софисты (Аксеогот) рассматривали диалектику как прием оснований и доказательств, представленных о школе.
Начиная с софистов начинается поворот в философии от проблем космоса к человеку (Актогор «Человек мера всех вещей»).
Субъективный идеализм – новое направление философии, основанное софистами. Идейный противник софистов – Сократ – критиковал их за субъективизм и релятивизм. Девиз Сократа: «познай самого себя». Сократ обращён к проблемам человеческой нравственности. Учение Сократа – идеализм, который вытекает их отказа от познания внешнего мира природы и сосредоточен на внутреннем мире человека. Причиной идеализма Сократа является его крайний реализм при увеличении роли разума и при уменьшении роли внешнего объективного мира в процессе познания.
6(7). Философские взгляды парменида и Гераклита/7 Атомизм
В досократский период развития философии шло в рамках так называемых философских школ.
Наиб. известные школы:
1. милетская школа (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) 6 в. до н.э.
2. эфесская (Гераклит Эфелесский)
3. пифагорейский союз (Пифагор)
4. Элейская (Фарменит)
5. Атомистическая (Демокрит)
Общее направление досократической философии – натурфилософия, т.е. объяснение природы посредством умозрительных величин без эмпирических (оньетных) оснований.
В этот период чётко обозначены направления философии: материализм и идеализм.
Для милетской школы осн. проблемой явл. проблема субстанции (первооснова мира). Ответ на вопрос о первооснове искали не в сверхъестественных объяснениях, а в окружающ. мире, его стихиях, в вещ-ве (Фалес – вода, Анаксимандр – апейрон-неопределённая субстанция, Анаксимен - воздух).
Представитель эфесской школы Гераклит близок к идеям милетской школы. Первооснову видит в огне. Следовательно, эфесская и милетская школы – материалисты.
Гераклит явл-ся основателем историч. первой формы диалектики (наивная диалектика). Диалектика заключается в понимании подвижности и изменчивости мира.
Элейская школа (Фарменит) – относится к идеалистич. направлениям. Ей представители в заочном споре с Гераклитом сформулировали свою идеалистическую диалектику.
Диалектика элеатов отрицает движение на основании того, что существуют противоречия между чувственным восприятием мира и мышлением.
Доводы разума для элеатов важнее очевидности. Познать мир можно только силой разума, а не опытом. Элеаты были основателями онтологии. Вопросы о первооснове мира решали в гедеалистическом духе.
Важный этап античной философии – атомизм (Левкипп, Демокрит, позднее Эпикур).
Атомизм – движение античной мысли к философской унификации первооснов бытия.
Демокрит утверждает, что мир состоит из мельчайших материалистических частиц – атомов и пустоты, которые являются условием движения атомов. Атомы находятся в постоянном вихревом движении. Из их комбинаций образуются все вещ-ва в мире, в том числе и душа человека.
С помощью этой модели Демокрит пытался построить цельную картину мира. Также он впервые сформулировал принцип причинности, с помощью которого возможно объяснить самые разные явления («ничто в мире не происходит без причины»).
космоцентризм античной философии. Проблемы субстанции и бытия
Античная философия сразу формировалась как рациональное теоретич. мышление. Генезис относится к 8-6 вв. до н.э. Условия и предпосылки формирования философии:
1. социальные: а) разложение патриархально-родовых отношений; б) переход к гос-венному сущ-нию.
2. интеллектуальная: а) богатая мифология; б) исторические произведения Гесиода и Гомера, поднимающие вопросы человеческого сущ-ния, справедливости, соц-х отношений в целом; в) развитие математического и общенаучного знания.
3. Политические: а) уникальное гос-нное образование, греческий поли с демократической формой управления.
Попытки обобщения накопленных знания о мире вели к постановке общемировоззренческих вопросов. В центре досократической философии оказались вопросы онтологии: 1) о происхождении мира (космогония), 2) устройство мира (космология).
Таким образом особенностью античной философии был космоцентризм – обращённость к вопросам космоса как мира в целом и как универсума. Периодизация:
1. натурфилософия досократиков (6-сер. 5 вв. до н.э.)
2. классический (5-4 вв. до н.э.): а) гуманистический или антропологический период – деятельность Сократа; б) зрелая классика – Платон и Аристотель.
3. эллинистическая и римская философия (3 в. до н.э. – 1-2 вв. н.э.)
Основные школы античной философии:
1. милетская школа (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) 6 в. до н.э.
2. эфесская (Гераклит Эфелесский)
3. пифагорейский союз (Пифагор)
4. Элейская (Фарменит)
5. Атомистическая (Демокрит)
Специфика философствования На древнем Востоке
Верховные божества - Брахма, Вишну и Шива.
В основе философии брахманизма лежат концепции сансары и кармы.
Концепция сансары заключает в себе идею родственности всего живого и перехода между его формами, при этом перерождение возможно не только в образе человека, но и бога, и животного. Определяющей при этом становится мысль о неуничтожаемости: возникновение и уничтожение не затрагивают действительной сущности вещей, происходит лишь колебание внешней оболочки. Таким образом, смерть не несет в себе осознания чего-то противоестественного, она - лишь неоднократный переход к ее продолжению.
В широком смысле карма - общая сумма совершенных всяким живым существом поступков и их последствий, которые определяют характер его нового рождения и существования. В узком смысле карма - влияние совершенных действий на характер текущего и последующего существования. Карма определяет не только удачные или неудачные условия будущего существования, но и прогресс или регресс по отношению к главной цели человека - освобождению от пут бытия и выхода из круга бесконечных перерождений.
Важнейшими добродетелями брахманизм считал беспрекословное повиновение брахманам, обожествление царской власти, выполнение дхармы (закона) своей варны (касты). Все это якобы создает благоприятную карму и ведет к новому, лучшему перерождению, а, в конечном счете, – к слиянию с высшим абсолютом – богом-творцом Брахмой, ибо все живые существа лишь его частицы.
БУДДИЗМ
Более 25 веков назад в одном из маленьких государств на северо-востоке Индии у царя Шуддходаны и его жены Майи родился сын Сиддхартха. Его родовое имя было Гаутама. Узнав о том, что на свете существуют болезни, старость и смерть, принц решил избавить людей от страданий и отправился на поиски рецепта всеобщего счастья. Он странствовал с проповедями по городам и сёлам, у него появились ученики и последователи, собиравшиеся послушать наставления Учителя, которого они и стали называть Буддой.
Для буддистов понятие дхармы является важнейшим — оно олицетворяет учение Будды, высшую истину, которую он открыл всем существам. Слово “дхарма” означает в буддизме моральную добродетель, прежде всего — это моральные и духовные качества Будды, которым верующие должны подражать.
В буддизме хорошо развита теория реинкарнации, кармы, дхармы и нирваны.
Стержнем содержания буддизма является проповедь Будды о четырех благородных истинах:
1) Существует страдание
2) Существует причина страдания
3) Существует возможность освобождения от страдания
4) Существует путь, ведущий к освобождению от страдания
Не признавая бессмертия души, не считая её чем-то вечным и неизменным, буддизм не видит смысла в стремлении к вечной жизни на небесах, поскольку вечная жизнь с точки зрения буддизма и других индийских религий — это лишь бесконечная череда перевоплощений, смена телесных оболочек. В буддизме для её обозначения принят термин “сансара».
Основные ветви буддизма – хинаяна и махаяна.
Хинаяна – учение о том, что освобождение есть главным образом дело личного совершенствования человека, посвятившего этому жизнь. Достигают нирваны самые совершенные – архаты.
Махаяна – направление, в котором произошло обожествление Будды, развитие его культа и почитание совершенных людей. Возможности спасения широко открыты мирянам.
Высшую цель религиозной жизни буддизм видит в освобождении от кармы и выходе из круга сансары. Состояние человека, достигшего освобождения, называется а в буддизме — нирваной.
Буддизм впервые обратился к человеку не как к представителю какого-либо сословия, клана, племени или определённого пола, а как к личности (в отличие от последователей брахманизма Будда считал, что женщины наравне с мужчинами способны достичь высшего духовного совершенства)
Конфуцианство – этико-философское учение, разработанное его основателем Конфуцием.
Согласно Конфуцию, судьба человека определяется “небом”, и то, что люди делятся на “благородных” и “низких”, не может быть изменено. Младший должен безропотно подчиняться старшему, нижестоящий — вышестоящему.
Конфуций излагал идеал совершенного человека, рассматривая личность как самоценную. Он создал программу совершенствования человека: с целью достижения духовно развитой личности лада с Космосом.
Для Конфуция важны пять «постоянств»: ритуал, гуманность, долг – справедливость, знание и доверие. В ритуале он видит средство, выступающее как «основа и утоп» между Небом и Землей, позволяющее вписать каждую личность, общество, государство в бесконечную иерархию живого космического сообщества.
Как политик Конфуций осознавал ценность ритуала в деле управления страной. Приобщение каждого к соблюдению меры обеспечивало сохранение в обществе моральных ценностей, не допуская, в частности, развития потребительства и ущерба духовности. Устойчивость китайского социума и государства, питавшаяся жизнеспособность китайской культуры, во многом была обязана ритуалу.
Даосизм возник в IV-III веках до нашей эры.
Социальным идеалам даосизма был возврат к «естественному», первобытному состоянию и внутриобщинному равенству. Даосцы порицали социальный гнет, осуждали войны, выступали против богатства и роскоши знати, бичевали жестокость правителей. Основатель даосизма Лао-цзы выдвинул теорию «недеяния», призывая массы к пассивности, следованию «дао» – естественному ходу вещей. Все вещи рождаются и изменяются благодаря собственному “пути”- дао. В мире нет неизменных вещей, и в процессе изменения все они переходят в свою противоположность
3мировоззрение и его структура.
Мировоззрение – с-ма наиб. общих взглядов человека на мир и своё место в мире, определяющих понимание мира, жизненные цели и программы поведения человека.
МВ имеет сложную структуру, включает интеллектуально-рациональные и эмоционально-чувственные компоненты. В структуру МВ включают знания, ценностные представления, вера, противоположное: скептис (сомнение), воля, убеждение. МВ сущ-ет на 2-х уровнях: 1) обыденно-житейском, что выражается в мироощущении и мировосприятии; 2) рационально-теоретический - миропонимание. 1-ый уровень формируется стихийно, а для форм-ния 2-го нужны научные знания и осмысление.
МВ человечества имеет соц-но-историч. хар-р, т.е. связан с опред. эпохой, уровнем знаний и их приложениями. Выделяют след. соц-но-историч. типы МВ: 1) раньше других сформировалось обыденное МВ, основанное на житейском опыте человека. 2) мифологич. МВ считается исторически первым типом МВ. Его черты: антропоморфность (одушевление предметов неживой природы), синкретизм («слитное сущ-ние»-перевод; спутанное восприятие разнородных явлений как единого целого), дескриптивность («описательный хар-р МВ»-перевод), антиисторичность. 3) религиозное МВ формируется в эпоху ранних цивилизаций. Достигает зрелости с оформлением монотеистических религий. В отличие от мифологич. МВ, религ. МВ – систематизирующая форма МВ. Гл. признаки рел. МВ: вера и чёткое определение сверхъестественного божественного от естественного обыденного. Вера противоречит разуму, преобладает над ним. Отсюда истина рассматривается как данная изначально, явл-ся объектом веры, не нуждается в док-ве. 4) Следующий за религией тип МВ – философское МВ. Осн. проблемы: онтология (теория познания), гносеология (уч. о бытие), методология (уч. о развитии), социология, этика (уч. о морали), эстетика (уч. о прекрасном), антропология (учение о человеке), диалектика (уч. о действительности), метафизика (уч. о смысле жизни). 5) Научное МВ сформировалось к середине 17 в. Философию и научное МВ от религии отличает рационально-теоретич. тип миропонимания. В процессе возникновения более зрелых типов МВ предшествующие типы не исчезают. У человечества и человека в сознании присутствуют эл-ты различных типов МВ в разных пропорциях.
2. Философия как тип мировоззрения. соотношение с религией и наукой.
Философское МВ как и др. типы возникает в ответ на потребность человека познать мир и себя. Ф-фия возникает в 8-5 вв. до н.э. в Древней Греции, т.е. в античности. Нем. историк Карл Ясперс назвал время осевым. Ф-фия как особый тип МВ имела ряд предпосылок: 1. Соц-но-политические условия Греции (полисная демократия (полис- города)) 2. Гражданские права. 3. Автономия индивида. 4. Возможности для свободы мысли. Термин философия ввёл Пифагор (phileo – любить, sophia – мудрость, перевод: «любовь к мудрости»). Базой возникновения ф-фии были мифология и религия. Специфика ф-фии как МВ выявляются через сравнение.
Философия и религия: общее: духовноценностное освоение мира. Отличия: систематизированный хар-р ф-фии, рациональность мышления, теоретич. хар-р знаний, стремление к логичности, свобода мысли, отсутствие догматизма.
Философия и научное МВ: общее: рационально-логический стиль мышления.
Возникновение ф-фии означало передо от Мифа к Логосу, т.е. от донаучного иррац-го мышления к рац-ному и логическому. Общность черт не стирает различий между ф-фией и наукой. Ф-фия – не наука, исторически она подготовила науку. Научные знания хар-ризуются след. чертами: объективный хар-р, доказательность, обобщённый хар-р знания, нацеленность на практическое применение.
Отличия: 1. Ф-фия не опирается на эксперимент, 2. Она не стремится к абсолютн. объективности, 3. Обращ. к опред. ценностям, 4. Не ставит целью получ-е практич. пользы от знания. Её поиск нов. проблем и новое видение уже решённых. 5. Проблемы ф-фии наз-ют вечными и открытыми.
Черты ф-фии: теоретичность, всеобщий хар-р, предельность, критичность.
предмет философии, функции и разделы
Ф-фия – рационально-теоретическая форма МВ, которая анализирует и синтезирует все достижения челов-ва в области миропонимания и задаёт способ мироотношения.
Предмет ф-фии: система всеобщих отношений, сущ-ющих в мире и реализуемых в природе, общ-ве и мышлении.
Метод ф-фии: рефлексия, т.е. процесс осмысления чего-либо при помощи углубленного анализа собств. знаний, умозаключений, рассуждения.
Традиционная (классическая) структура философского знания: Основные части, разделы ф-ского знания: 1) ф-ская онтология (уч. о бытии). Рассматривает вопросы о сущ-ющем, стремится создать опред. картину мира, которая не только позволяла бы составить представление о мире в целом, но и выявила бы его скрытую сущность, его глубинные причины. 2) гносеология (ф-ское уч. о познании). Рассматривает особенности процесса познания человеком внеш. мира. 3) ф-ская антропология (ф. уч. о человеке). Осмысливает проблемы человеческой природы и человеческого бытия, анализирует категории человеческой природы и человеческого сущ-ния. 4) социальная ф-фия – раздел ф-ского знания, изучающий наиб. общие хар-стики общ-ной жизни. 5) философия истории изучает вопросы, связанные со смыслом и целью общественной истории, её движущими причинами. 6) этика (ф. уч. о морали и нравств-сти, добре и зле). В её задачи входит уяснение природы морали нравст-сти, их происх-ния и ф-кций. 7) эстетика (ф. уч. о красоте и гармонии мира, о смысле и предназначении искусства). 8) история ф-фии рассматривает историч. развитие ф-фии и является фундамент-ной основой для развития всех отраслей ф-ского знания.
В действительности кажд. из названных разделов представляет собой искл-но сложный и многообразный комплекс проблем и предполагает наличие множ-ва различн. подходов к их решению. Функции философии: 1) Мировоззренческие ф-кции. Предназначены для формир-я всеобщего, системного взгляда на весь мир в целом, на его единство и многообразие, на определение места человека и всего челов-ва в этом бесконечном мире. а) гуманистическа – реализует в разных направлениях жизнедеятельности исторически актуализирующуюся проблематику человечности и социальной гармонии. б) информационно-отражательная – организация всеобщего субстанциального основания, в котором можно было бы выразить простым и ясным способом всю бесконечную сложность и многообразие мира. Способом для этого служат особый мир символов, исп-ние сигналов, знаком, моделей и пр. в) идеологическая – помогает всему общему, а также соц-ным группам вырабатывать и исп-вать руководящие идеи и принципы, направленные на развитие политич., правовых, соц-но-экономических процессов в таком направлении, которое ведёт к достижению поставленных целей, решению проблем. г) соц-но-нравственная – утверждает в общественной жизни сознательно-нормативное отношение человека к себе и к другим людям. д) художественно-эстетическая – утверждает в сознании образы и понятия, связанные с формированием идеалов гармоничного единства и красоты.
2) Методологические фун-кции - для организации наиб. общих способов и методов человеческой деят-сти. Метод всегда проявляется в том, как надо организовать деят-сть, чтобы достичь поставленных целей. а) логическая – исп-ние философских категорий, идей и принципов в качестве методов, организующих процесс мышления в предустановленном целью направлении. б) эвристическая – решение философских проблем выбора и сознательного отбора необходимых признаком, свойств, вещеё и отношений в процессе деятельности. в) интеграционная – совмещение разных методов деят-сти, подчинение их одной проблемно-обусловленной цели формирование
единого и согласованного результата в многогранной деят-сти.
Философия психоанализа - Фрейд.
Зигмунд Фрейд родился в 1856 году. Он является известным австрийским психиатром и психоаналитиком. От простой психиатрии он, изучая неврозы больных, эволю¬ционировал к сложному психоанализу общества, культуры. Итогом его научных изысканий послужила теория пси¬хосексуального развития общества и индивида. В своем мировоззренческом развитии Фрейд прошел очень сложный и противоречивый путь. Делая свои первые шаги в об¬ласти психиатрии, он руководствовался постулатами естественнонаучного материализма ХХ века, но как тво¬рец психоанализа ученый отошел от них в сторону идеа¬листическо-иррационалистической "философии жизни" (Шо¬пенгауэр, Ницше и др.), под влиянием которой сложилось представление об основополагающем значении для челове¬ческого поведения "психической энергии", присущей инстинктивно-физиологическим влечениям индивидов. В психике человека Фрейд сначала выделял две относитель¬но автономные, но постоянно взаимодействующие между собой структуры бессознательного "оно" и сознательного "Я", а затем добавил к ним "сверх Я" или "супер-эго" (см. сноски на последней странице), которое внедряется в "Я", но без специального анализа не осознается им. По мнению Фрейда, причиной невроза является особого рода конфликт между "оно", "Я" и "сверх Я". В чем же заключается основной конфликт этих трех субстанций? Рассмотрим каждую из них в отдельности. Если считать, что человек - такое же детище при-
роды, как и остальные известные нам живые существа, то он в определенной мере наделен теми же качествами, что и они. Если считать, что животные не наделены таким разумом, как человек, то единственной точкой сопри¬косновения у них являются инстинкты. Как правило, у человека выделяют два основных инстинкта: инстинкт са¬мосохранения и инстинкт продолжения рода, то есть размножения, которые, в свою очередь, складываются из множества инстинктивных факторов. Причем эти два инстинкта взаимосвязаны. К инстинкту самосохранения относятся следующие подинстинкты: питание, рост, дыха¬ние, движения, то есть те необходимые жизненные функ¬ции, которые делают любой организм живым. Изначально эти факторы были очень важны, но в связи с развитием разума человека (Я) эти факторы как жизненнонеобходи-мые утратили свое былое значение. Это произошло пото¬му, что у человека появились приспособления для добы¬вания пищи, он стал использовать пищу не только для того, чтобы утолить голод, но и для удовлетворения свойственной только человеку алчности. Со временем пи¬ща стала доставаться ему все легче и легче, и на ее добычу он стал тратить все меньше и меньше времени. Человек стал строить для себя жилища и другие приспособлен я и по максимуму обезопасил себе жизнь. Таким образом, инстинкт самосохранения утратил свою значимость, и на первое место вышел инстинкт размноже¬ния, или, как называет его Фрейд, либидо. Такие чело¬веческие стремления, как агрессивность, желание выдви¬нуться, которые до этого относились к инстинкту са¬мосохранения, согласно второму закону диалектики, пе¬решли в другое качество, то есть они перешли к "либи¬до". Итак, в результате эволюции, основной движущей силой в жизни человека стал инстинкт размножения. Согласно теории Фрейда, "оно" набрало свою изна чальную силу, но параллельно с этим развивалось и "я". Человек отличается от своих меньших собратьев разумом. В нашем случае разумом является "эго". Так как инстинкты, или "оно", служат всего лишь внутренним на¬полнителем, то можно сравнить "оно" с какой-либо жидкостью, то есть в строго концентрированном состоянии "оно" находиться не может, потому что в этом случае при сосредоточении одних инстинктов, человек из го¬мосапиенс превращается в гомовульгариус, то есть, поп¬росту говоря, в животное. Поэтому "я" или "эго" явля¬ются соответствующей оболочкой, сдерживающей инстинк¬ты. Именно на этом этапе возникают первые противоре¬чия. Так как все находится в развитии и покой относи¬телен, то, следовательно, "я" и "оно" изменяются во времени, причем если "оно" уже определилось, то "я" в ходе культурного развития продолжает расти. Если пред¬положить, что каждому предмету и явлению соответствует свое время и свое место, то, следовательно, и челове¬ческой психике присуще свое место и время в общей при¬роде. Говоря проще, человеческую психику можно срав¬нить с клеткой, где происходят соответствующие явле¬ния. Соответственно, оболочкой клетки является "я", а внутренним содержанием "оно" ( в этом "оно" идут раз¬нообразные мелкие процессы ). Во времени клетке надо развиваться и, если внутреннее содержание уже сформи¬ровалось и претерпевает незначительные изменения, то наружная оболочка с развитием культуры все растет и утолщается. Наружу оболочка расти не может, так как там место занимают другие клетки (другие индивидуумы), следовательно, оболочка растет внутрь, все более и бо¬лее сжимая внутреннее содержание "оно". Наконец, дав¬ление внутри становится столь велико, что внутреннее содержание пытается разорвать наружную оболочку. Этот внутренний конфликт и является главным противоречием между психосексуальным "оно" и контролирующем "я". Не случайно с ростом и развитием культуры человечество все чаще и чаще наблюдает в своей среде неврозы. Но главная проблема в том, что человек не догадывается о противоречии внутри себя. В ясном осознании "я" своих запретных влечений, обеспечиваемом психоаналитической дешифровкой смысла невротических симптомов, Фрейд ви¬дел средство восстановления психического здоровья. Если говорить проще, то при помощи психоанализа обна¬руживается то место в психике, в котором наблюдается давление и образуется, так называемая, выпуклость. Об¬наружив это место и устранив в нем возникшее противо¬речие, человеку возвращается здоровая психика.
Теперь рассмотрим "супер-эго", или "сверх-Я". "Сверх-Я" является неотъемлемой частью человеческой психики. Так как человек живет в обществе, то оно оказывает на него влияние. Вернемся к предложенным вы¬ше рассуждениям. Если человек представляет из себя систему (отдельную), то есть клетку, то клетка одна существовать не может, она погибает (вычлените из ор-ганизма отдельную клетку). Эти клетки образуют ткань, та, в свою очередь, образует орган, а последний ¬систему органов, образующих большой, единый организм. Так вот оболочки этих клеток соединены между собой. Именно эта совокупность всех "Я" и образует "сверх-Я". Можно сказать, что "сверх-Я" представляет собой сово¬купность всех общественных отношений (контролирующих поведение человека).
По своему замыслу и ближайшей цели фрейдизм ори¬ентирован на изучение и излечение психики индивидов, но он с самого начала заключал в себе тенденцию объ¬яснения общественного сознания в его настоящем и прош¬лом. "Запреты", которые, как считал Фрейд, вытесняют сексуальное влечение в сферу бессознательного и порож¬дают неврозы, были, в сущности, ни чем иным, как соци¬альными нормами нравственности и права, возникшими на заре человеческой истории. Фрейд назвал их "культурны-
ми запретами" и полагал, что чрезвычайно важно вы¬яснить как, почему, при каких условиях они возникли, утвердились, эволюционировали. Внимание ученого было привлечено к проблемам формирования и сущности челове-ческой культуры. Как писал сам Фрейд, он стремился су¬дить об общем развитии человечества по своему опыту, приобретенному ... на пути изучения душевных процессов отдельных лиц за все время их развития от детского возраста до взрослого. Перенося отдельные характе¬ристики с отдельного человека на все человечество, Фрейд пытался таким образом понять процесс эволюции общества.
Надо заметить, что Фрейд переносит на все челове¬чество психологические черты не просто индивида, а невротика. На этом пути ученый выдвинул целый ряд ут¬верждений. По его мнению, во-первых, все люди в боль¬шей или меньшей степени являются невротиками. Во-вто¬рых, каждый ребенок в своем индивидуальном развитии проходит фазу невроза. В-третьих, стадия невроза явля¬ется характерной и для первобытного человека. Через нее проходят все народы в своем культурно-историческом развитии. Рассматривая культуру сквозь призму невроти¬ческого сознания индивида, Фрейд квалифицировал ее как систему запретов, блокирующих природные влечения чело¬века. По его мнению, вытеснение влечений - это мерило достигнутого культурного уровня, а культурное развитие человечества является отречением от природных страстей, удовлетворение которых гарантирует элемен¬тарное наслаждение нашему "Я".
Следует подчеркнуть, что фрейдовский термин "культура" в большинстве случаев оказывается равноз¬начным понятию "общество". В наиболее развернутом оп¬ределении "человеческой культуры" Фрейд указывает, что "она охватывает все приобретенные людьми знания и способы, чтобы господствовать над силами природы и до¬бывать блага для удовлетворения человеческих потреб¬ностей", и в то же время она включает все институты, регулирующие отношения между людьми, в особенности распределения добываемых благ. Но надо заметить, что у всех людей еще живы деструктивные, антисоциальные, ан¬тикультурные традиции и что эти стремления у значи-тельного количества лиц настолько сильны, что опреде¬ляют их поведение среди других.
Как нельзя обойтись без принуждения к культурной работе, так же нельзя обойтись и без господства мень¬шинства (элиты) над массами, потому что массы костны и недальновидны, они не любят отказываться от влечений, не хотят прислушиваться к аргументам в пользу такого отказа, а индивидуальные представители масс поощряют друг в друге вседозволенность и распущенность. Лишь благодаря влиянию образцовых индивидов, признаваемых ими в качестве вождей, они позволяют склонить себя к напряженной внутренней работе самоотречения, от чего зависит развитие культуры. Все это хорошо, если вождя¬ми становятся личности с незаурядным пониманием этой жизненной необходимости, сумевшие добиться господства над собственными влечениями. Но для них существует опасность, что, не желая утрачивать своего влияния, они начнут уступать массе больше, чем та им, и потому нам представляется необходимым, чтобы они были неза¬висимы от власти как распорядители средств власти.
Короче говоря, люди обладают двумя распространенными свойствами, ответственными за то, что институт культуры может поддерживаться лишь в известной мере насилием, а именно, люди, во-первых, не имеют спонтан¬ной любви к труду и, во-вторых, доводы разума бессильны против их страстей.
Культурологические размышления Фрейда неизбежно подвели его к проблеме религии и оказались тесно пе¬реплетенными с решением этой проблемы. При рассмотре¬нии культурных запретов Фрейд не мог не обратить вни¬мание на их связь с религиозными представлениями, тем более теологи приписывали древнейшим нормам, регулиру¬ющим человеческую жизнь, божественное происхождение. Издавна считалось, что вся человеческая культура стро¬ится на религиозной основе. Из этого вытекает вывод, что при падении падении религии деградирует и культу¬ра. Появление религии Фрейд рассматривает так: человек слаб, и чтобы выжить, он должен отказаться от многого. Человек должен войти в сообщество, которое в результа¬те своего развития налагает запреты на его желания. Как мы уже упоминали, чтобы выжить, личность должна отказаться от многих влечений. Нужен кто-то, способный вознаградить человека за его жертву своими влечениями, защитить его от проявлений природы и от посягательств на него других индивидов общества. Встает вопрос: кто же выполнит все эти функции? В раннем детстве каждый замечал влияние отца в семье. Он обладал властью, устанавливал свои порядки, защищал семью. У ребенка по отношению к отцу вырабатывается комплекс: он считает отца сильным, добрым. Отец для него авторитет. Еще ре¬бенок ревнует отца к своей матери и пытается занять его место, но позже инцестуальные влечения утрачивают свою силу, тогда как уважение и страх перед отцом остались. Такую же функцию выполняет и бог. Сначала из тотема появился целый понтеон богов, а из них, в свою очередь, выделился единый, могучий, карающий бог, ко¬торый потом стал добрым, справедливым богом. Итак, лю¬ди всю ответственность за антисоциальные поступки воз¬ложили на плечи бога, сделав его, таким образом, как бы громоотводом. Люди надеются получить от бога воз¬награждение за свой отказ от влечений, и, наконец, ав¬торитет бога помогает им избавиться от внутрисоциаль¬ных противоречий. Мы видим, что религия является одной из основополагающих частей культуры. Однако Фрейд установил, что религия является массовым неврозом. На основе чего он сделал такие выводы? Дело в том, что религия по многим своим положениям напоминает навязчи¬вое невротическое состояние. Так, например, если нев¬ротик боится не производить какие-то определенные дви¬жения, то любой истинно верующий человек так же боится не выполнить какой-либо религиозный обряд. Разница заключается лишь в том, что невротик не может объ¬яснить смысл своих постоянно повторяемых упражнений, а верующий человек, в зависимости от своего познания те¬ологии, объясняет те или иные обряды. Таким образом, с некоторыми оговорками, можно назвать религию общест¬венным неврозом. Тем не менее религия имеет положи¬тельное значение. Дело в том, что частный невроз куда опасней общественного, так как он отрицательно влияет на физическое состояние больного, тогда как данный об¬щественный невроз является совершенно безобидным. Так¬же религию можно назвать и антиневрозом, так как она помогает растворять частные неврозы и сглаживать соци¬альные противоречия. И разрушение разрушение религии ведет к резкому упадку культуры. Такое явление наблю¬далось в России после революции, хотя позже произошла подмена веры. Для развития общества нужны какие-то основы, и с падением старых появляются новые. Так, например, религиозную основу в России сменила комму¬нистическая. Сейчас, в наше время, старые основы уже рухнули, а новые еще не установились, и поэтому резко возросло астеническое состояние общества, возросла преступность, появилось больше сумасшедших, невротиков и т.д.
Осн. идеи марксизма и их значение.
Осн. тезисы: 1) в основу мировоззрения кладутся не религиозно-мистические или идеалистические, а выводы современного естествознания; 2) М. открыто признал свою связь с интересами определенного класса - пролетариата; 3) как следствие cтавится принципиально новая задача - не ограничиваться объяснением мира, а выбрать методологию его преобразования, в первую очередь - преобразования общества на основе сознательной рев. деятельности; 4) отсюда центр Ф. исследований переносится из области чистого познания и отвлеченных человеческих отношений, а также из области абстрактных рассуждений об общем устройстве мира на область практики; 5) это приводит к тому, что мат-зм впервые распространяется на понимание общественной жизни; 6) наконец сами познание и мышление были поняты по иному. Мышление стало рассматриваться не как продукт развития природы, но как результат сложной исторической общественно-трудовой деятельности, т.е. практики.
Осн. принцип: антогонизм между производственными силами и производственными отношениями - движущая сила в переходе от одной к другой общественно-эк. формации (исторически определенный тип общества, представляющие особую ступень его развития). Повязан с эк.
История рассматривается объективно, вне личности. Для этого: общественное бытие и сознание. ОБ - материальное отношение людей к окр. миру, прежде всего к природе, в процессе пр-ва мат. благ, и те отношения, в к-рые вступают люди между собой в процессе пр-ва. ОС - /* полосатый мух */ осознание обществом самого себя, своего ОБ'а и окр. действительности. Б определяет С, обратное вообще говоря неверно.
ВОПРОС 36.
Понятие истины.
Для того, чтобы знания, полученные в процессе познания, были полезны, помогали ориентироваться в окружающей действительности и преобразовываться в соответствии с намеченными ценностями, они должны находится с ней в определенном соответствии. Проблема соответствия знаний объективной реальности известна в философии как проблема истины. Вопрос о том, что такое истина, истина есть, по существу, вопрос о том в каком отношении находится знание к внешнему миру, как устанавливается и проверяется соответствие, знания объективной реальности известна в философии как проблема истины. Вопрос о том, что такое истина есть по существу, вопрос о том, в каком отношении находится знание к внешнему миру, как устанавливается и проверяется соответствие, знаний объективной реальности известна в философии как проблема истины. Вопрос о том, в каком отношении находится знание к внешнему миру, как устанавливается и проверяется соответствие знаний и объективной реальности. В структуре знания мы можем определить два слоя. Один из них зависит от специфики биологической и социальной организации человека, особенностей его нервной системы, органов восприятия, мозга, способе переработки информации, своеобразия данной культуры, исторической эпохи и языка. Другой зависит от объективной реальности, от специфики явлений и процессов, отражаемых познанием. Содержание наших представлений и знаний, не зависящее ни от человека ни от человечества - объективная истина. Существует два способа. К первому относятся логический анализ знаний и ведущих к нему размышлений. Платон считал, что истинным может быть лишь знание о вечных и неизменных идеях. Но при таком подходе мы отказываемся в истинности всем знаниям о материальных изменчивых процессах, знаниям о природе и обществе, ибо эти знания, которые Платон называл мнениями, не могут быть получены, а тем более проверены путем чистого умозрения и одних лишь логических рассуждений. Ко второму способу относятся чувственное созерцание, наблюдается чувственное созерцание, наблюдение Этого взгляда придерживалось большинство домарксистских материалистов. В домарксистской философии процесс познания рассматривался по схеме: объект (внешний мир) - субъект (человек). Однако информация, поступающая в мозг человека отражает не просто природные и социальные объекты и процессы сами по себе она фиксирует их в процессе взаимодействия и изменения этих объектов человеком, осуществляющимся предметно - орудийную или более широкую социальную деятельность. В свою очередь знания выработанные человеком применяются для ориентации в объективном мире для преобразования природных и социальных ситуаций в той или иной форме деятельности объект предметно-практической деятельности - субъект. Указав, что субъективна истина не представляет собой нечто застывшее и омертвевшее, окостеневшее но выступает, как объективное содержание наших знаний соответствие которого объективному миру проверяется и устанавливается на базе практической деятельности. 1)Объективный мир, отражаемый в сознании, постоянно изменяется и развивается; 2) Практика на основе которой осуществляется познание, и все задействованные в ней познавательные средства изменяются и развиваются; 3) Значения вырастающие на основе практики и проверяемые ею постоянно изменяются и развиваются, и, следовательно в процессе постоянных изменений и развития находится и объективная истина. Из этого следует, что центральная задача теории познания есть изучение того, как развивающееся познание отражает развивающийся мир, соответствует ему и воздействует на него.
ВОПРОС 30.
Экзистенциализм.
(философия существования)- иррационалистическое направление в буржуазной философии, возникшее в 20 веке как попытка создания нового мировоззрения, отвечающего взглядам буржуазной интеллигенции, и пользовавшиеся большим влиянием в 40-60 гг. Идейные истоки Э. - философия жизни, феноменология Гусселя, религиозно - мистическое учение Кьеркегора. Различают Э. религиозный (Марсель, Ясперс, Бердяев) и атеистический(Сартр, Камю, Бовуар). Особняком стоит фундаментальная онтология Хайдеггера, которую нельзя безоговорочно отнести ни к религиозному, ни к атеистическому Э.. В Э. нашел отражение кризис буржуазного либерализма с его поверхностно - оптимистическим миропониманием, с верой в прогрессивное развитие буржуазного общества, который не выдержал испытания бурными событиями века. Э. возник как мировоззрение пессимистическое, ставившее перед собой вопрос: как жить человеку, потерявшему либерально-прогрессистские иллюзии, перед лицом исторических катастроф? Э. - это реакция на рационализ эпохи Просвещения и немецкой классической философии, а также на кантианско-позитивистскую философию, получившую большое распространение в конце 19 - в начале 20в. По мнению экзистенциалистов, основная черта рационального мышления состоит в том, что оно исходит из принципа противоположности субъекта и объекта. В результате этого вся действительность, в т.ч. и человек, предстает перед рационалистом только как объект научного исследования и практического манипулирования в силу чего такой подход ”безликий” характер. Э., напротив, должен выступить как противоположность вне личной, “объективной” научной мысли. Э., таким образом противопоставляет философию и науку. В обыденной жизни человек не всегда осознает себя как экзистенцию; для этого необходимо, чтобы он оказался в пограничной ситуации, т.е. перед лицом смерти. Обретая себя как экзистенцию, человек впервые обретает свою свободу. Согласно Э., свобода состоит в том, чтобы человек не выступал как вещь, формирующаяся под влиянием естественной или социальной необходимости, а “выбирал” самого себя, формировал себя каждым своим действием и поступком. Тем самым свободный человек несет ответственность за все совершенное им, а не оправдывает себя “обстоятельствами”. Чувство вины за все совершающееся вокруг него - это чувство свободного человека (Бердяев).
ВОПРОС 45.
Эпикур (341-270 до н.э.) - греческий философ - материалист и аттеит эпохи эллинизма. Э. Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из признания вечности материи, обладающей внутренним источником движения. Возрождая атомизм Левкиппа- Демокрита, Э. вносит в него ориегинальные изменения: для объяснения возможности столкновения атомов, движущихся в пустом пространстве с одинаковой скоростью, он вводит понятие спонтанного (внутренне обусловленного) “отклонения” атома от прямой линии. Это - основа более глубокого взгляда на соотношение необходимости и случайности, шаг вперед по сравнению с механическим детерминизмом Демокрита. В теории познания Э. - сенусуалист. Ощущения сами по себе всегда истинны, т.к. исходят из объективной реальности; ошибки возникают из истолкования ощущений. Возникновение ощущений Э. объясняет наивно-материалистически: от поверхности тел исходит непрерывный поток мельчайших частиц, истечений, проникающих в органы чувств и вызывающих образы вещей. Познание имеет целью освободить человека от невежества и суеверия, страха перед богами и смертью, без чего невозможно счастье. В этике Э. обосновывает разумное наслаждение, в основе которого лежит индивидуалистический идеал уклонения от страдания и достижения спокойного и радостного состояния духа. Наиболее разумным для человека является деятельность, а порой, атараксия. Материалистическое учение Э. искажалось в идеалистической философии (напр. Гегелем).
ВОПРОС 34.
Стоики
- представители философского учения , возникшего в кронце 4 в. до н.э. на базе эллинистической культуры, в сязи с распространением космополитичесих и индивидуалистических идей и развитием техники на основе математических знаний. Гл. представители стоической школы 4-3 вв. до н.э. - Зенон и Хрисип. Место и роль наук, разрабатывавшихся С., определялись ими следующим сравнением: логика - это ограда, физика - плодоносная почва, этика - ее плоды. Гл. задача философии - в этике; знание лишь средство для приобретения мудрости, умения жить. Жить надо сообразно природе. Таков идеал истинного мудреца. Счастье - в свободе от страстей, в спокойствии духа, в равновесии. В жизни все предопределяется судьбой. Того, кто этого хочет, судьба ведет за собой; сопротивляющегося - влечет насильно. С. в понимании природы были материалистами. Вмире имеются лишь тела различной плотности. Надо отличать истину и истинное, воистины существуют только тела. Истинное же бестельно и не существует. Истинное - это только высказывание. В стоицизме материализм сочетается с номинализмом. Чувства воспринемают действительность, как нечто единичное. Наука стремится познать общее, но в мире оно, как таковое, не существует. С. признавали четыре категории: 1) субстрат (сущее), 2) качество, 3) состояние (например, “находиться”), 4) относительное состояние (“находиться направо от чего либо”). С. в отличие от логики предикатов (Аристотель), создали логику высказываний как учение об образовании из простых высказываний сложных и развили на этой базе пропорциональную теорию вывода. С. установили виды той связи суждений, которую совр. логика называет конъюнкцией, дизъюнкцией и материальной импликацией. Наиболее выдающиеся С. последующих эпох: ученики Хрисипа - Зенон из Тарса и Диоген из Селевкии, Боэт из Сидона и Панэтий с Родоса. Впервые вв. н.э. стал развиваться стоизм на римской почве, причем в основном разрабатывались моральные и религиозные идеи стоического учения.
ВОПРОС 17.
Сковорода Григорий Саввич (1722-94) - украинский просветитель-демократ, философ, поэт. Сын малоземельного казака. Образование получил в Киево - Могилянской духовной академии (1738-41; 1744-50). Отказавшись от духовной карьеры избрал путь странствующего проповедника- философа. На мировоззрение С. оказали воздействие идеи платонизма, стоицизма, патристики, философов нового времени (Лейбница и др.), Феофана Прокоповича и Ломоносова. Врешении осн. Вопроса философии С. допускал колебания между мтериализмом и идеализмом, но во многих проблемах стоял на материалистических позициях. Следуя за Ломоносовым, он пришел к заключению о вечности и бесконечности материи, о господстве в природе закономерных связей, к признанию природы причиной самой себя (“Дружеский разговор о душевном мире”,1775). Дуалистические колебания С. привели его к созданию теории “трех миров”, объемлющих собой все существующее: “макросом” (природа), “микросом” (человек), “мир символов” (Библия), причем каждый из них состоит из двух натур - “внешней” (материальной) и внутренней (духовной). С. старался снять протеворечия между духовным и материальным началами путем объединения понятий “бог” и “природа”, считая их тождественными, что типично для пантеизима. С. признавал беспредельность человеческого познания, но связывал исследование природы снеобходимостью внутреннего самоанализа и признанием “мира символов. С. резко критиковал официальную религию за ее догматизм и схоластику, пропагандируя враждебное церкви гелиоцентрическое учение Коперника (“Потоп змиин”, 1791, и др.), высмеивал порочность и тунеядство священников. Этические проповеди самого С. были облечены в религиозную форму, связаны с поисками религии “любви и добродетели”. Он выступал за интересы народа, призывал покончить с бесправием и невежеством трудящихся, но его решение социальных проблем носило утопический характер, поскольку гл. фактором в создании нового обществ С. считал моральное начало. Истина по С., полноценна только тогда, когда она способствует добродетели, моральному совершенствованию; познание должно способствовать благоденствию человка. Человеческое счастье, находящееся в центре внимания С., рассматривается им в связи со “сродным ирудом”, т.е. трудом, соответствующим природным наклонностям человека. Второй принцип, лежащий в основе этического учения С. - “равное неравенство”. С. утверждает, что существует соответствие между истинными потребностями и способами их удовлетворения, стремление же людей к “неприродному” связано с нарушением указанного соответствия и становится источником несчастий.
ВОПРОС 16.
Рационализм и сенсуализм.
Рационализм (лат. rationalis - разумный). 1) Учение в теории познания , согласно которому всеобщность и необходимость - логические признаки достоверного знания - не могут быть выведены из опыта и его обобщений; они могут быть почерпнуты только из самого ума либо из понятий, присущих уму от рождения (теория врожденных идей Декарта), либо из понятий, существующих в виде задатков, предрасположений ума. Опыт оказывает известное стимулирующее действие на их появление, но характер безусловной необходимости им сообщают предшествующие опыту и от него будто бы не зависящие усмотрения ума или априорные формы. В этом смысле Р. Противоположен эмпиризму. Р. Возник как попытка объяснить логические особенности истин математики и математического естествознания. В предельной форме своего выражения Р. вылился в отождествление реальных и логических связей и отношений. Представители Р. в 17 в. - Декарт, Спиноза, Лейбниц, в 18 в. - Кант, Фихте, Шеллинг, Гегель. Ограниченность Р. - в отрицании опытного происхождения всеобщности и необходимости достоверного знания. Р. абсолютизирует безусловный характер этих логических признаков, не знает диалектики перехода знания от меньшей всеобщности и необходимости ко все большей и безусловной. Ограниченность Р. была преодолена марксизмом, рассматривающим познание в единстве с практикой. Р. имеет многосторонние проявления в различных областях знания. В психологии Р. на первый план выдвигает интеллектуальные психические функции, сводя, например, волю к разуму (Спиноза); в этике- рациональные мотивы и принципы нравственной деятельности; в эстетике - рациональный (интеллектуальный) характер творчества. Во всех этих случаях Р. означает веру в разум, в очевидность разумного усмотрения, в силу доказательности. В этом смысле р. противостоит иррационализму. 2) В богословии Р. - направление, согласно которому приемлемы только те догматы веры, какие ум считает согласными с логикой и доводами разума. _Сенсуализм (лат. sensus - чувство, ощущение) - учение в гносеологии, признающее ощущение единственным источником познания. Если ощущения рассматриваются как отражение объективной реальности, то последовательный С. при известных условиях приводит к материализму (Гольбах, Гельвеций, Фейербах). Но если в ощущениях усматривается только субъективное, за которым якобы ничего не существует или существует непознаваемая ”вещь в себе”, то С. приводит к субъективному идеализму (Беркли, Юм, Кант и др.) Поэтому сам по себе С. не является еще выражением материалистической линии в философии, и его представители часто беспомощны в борьбе и идеализмом. Ощущения могут стать необходимой стороной познания только при условии их ограниченного единства с др. сторонами процесса познания - практикой и абстрактным мышлением.
ВОПРОС 33.
Hеофрейдизм
- направление в современной буржуазной философии, основывающееся на психоаналитических принципах исследования человека, его места, роли в структуре общественных институтов. Н. Возник в конце 30-х годов в результате пересмотра некоторых положений фрейдизма, обнаруживших свою ограниченность и бесперспективность. Неофрейдисты (К.Хорни, Фромм) под подвергли критике ряд исходных постулатов и конечных выводов классического психоанализа в толковании внутри психических процессов, обуславливающих возникновение конфликтных ситуаций, понимании структурных уровней психики и механизмов функционирования бессознательного, гипотезы о сексуальной этиологии неврозов и инстинкте смерти. Но важнейшие схемы классического психоанализа, включая представления об иррациональных мотивах человеческой деятельности, будто бы изначально присущих каждому индивиду, и сам психоаналитический метод исследования индивидуально-личностных и общественных структур, сохраняют свою значимость в Н. Сосредоточив внимание на социальных и культурных процессах, оказывающих существенное влияние на возникновение внутриличностных конфликтов, индивида, представители Н. опираются на фрейдовскую концепцию бессознательной мотивации, которая, по их мнению, расширила границы познания внутреннего мира человека. Классический психоанализ дал развернутые ответы на вопросы о человеческом существовании, о том, как человек должен жить и что он должен делать. Неофрейдисты стремятся восполнить этот пробел. Они критически относятся к современному западному обществу, в котором человек утрачивает свою уникальность, отчуждается от внешнего мира и самого себя, лишается собственно человеческого измерения, но не вскрывает подлинные причины деградации личности и противоречия между общественными и личными интересами. Надежда на ликвидацию различных форм отчуждения человека возлагается на “гуманистический психоанализ”, будто бы способствующий пробуждению критических элементов в сознании личность и трансформации ее жизненных ценностей и идеалов.
ВОПРОС 44.
Неотомизм
- официальная философская доктрина католической церкви, основывающаяся на учении Фомы Аквинского. Энцикликой папы Льва XIII (1879) Н. Признанединственно истиной философией, соответствующей хрисианским догмам. В 1889 был создан высший институт философии (Лувен, Бельгия), который и ныне является международным центром Н., широко распространенного в странах католического вероисповедания (Франция, Италия, США и др.) Неотомистическая философия служит идейной опорой клерикализма. Основу неотомистского учения составляет принцип: “Философия - служанка богословия”. Н. - теологическая форма современного объективного идеализма. Высшей реальностью неотомисты считают ”чистое бытие”, принимаемое как духовное, божественное первоначало. Для доказательств религиозных догм неотомисты широко используют фальсифицированные аристотелевские категории формы и материи, потенции и акта, существования и сущности. Результатом неотом. спекулятивных построений является признание бога первопричиной бытия и первооснованием всех философских категорий. Значительное место в Н. Занимает религиозное истолкование современных естественнонаучных теорий. В целом философия Н. Представляет собой теологезированную метафизику. Пр своей проблематике и терминологии неотомическая метафизика заметно отличается от средневекового томизма, в ней эклектически соединены все элемены учения Фомы Аквинского(принцип гармонии веры и разума и др.) с отдельными положениями новейших идеалистических систем.
ВОПРОС 37.
Диалог славянофилов и западников.
Западники - представители одного из направлений русской общественной мысли 40-х гг. 19в. Выступали за ликвидацию феодально-крепостнических отношений и развитие Росси по “западному”, т.е. буржуазному, пути. В средине 40-х гг. в московский кружок З. Входили Герцен, Огарев, Грановский и др. Тесную связь с кружком имел Белинский. К З. Относились также И. Тургенев, П. Аненков, И. Панаев и др. Признание определенного единства во взглядах З. (осуждение самодержавно-крепостнического строя, борьба против идеологии “официальной народности”, развитие идей Просвящения, стремление к европеизации России и т.п.) и объективно-буржуазного их содержания не отменяет факта разногласий между ними. Первоначально полемика среди З. (по эстетическим, философским, а затем социально-политическим вопросам) не выходила за рамки кружков. Однако к концу 40-х гг. все четче пробиваются две основные тенденции: Белинский, Герцен и Огарев выступают как материалисты, революционеры-демократы и социалисты; Кавелин, Боткин, Корш и др. защищают идеализм, в политических вопросах олицетворяют линию буржуазно-помещичьего либерализма. Наряду с этим отдельные З (например, Грановский) продолжают оставаться на позициях надклассового просветительства. Славянофилы - представители консервативного политического и идеалистического философского течения русской общественной мысли 19в., стремившиеся обосновать непроходимость особого (по сравнению с западноевропейским) пути развития России. По своему объективному смыслу это была утопическая программа перехода русских дворян на путь буржуазного развития с сохранение максимума их привилегий. Программа С. была сформулирована в период, когда необходимость отхода от старых норм эксплуатации и приспособления правящего класса к новым историческим условиям стала ясной даже самым реакционным деятелям, вплоть до Алекандра 2. Первое литературное выражение идеи славянофильства получили в 1839, развивались в 40-50 гг. и были восприняты панславизмом, послеоктябрьской рус. эмиграцией. С., считали особенностями рус. истории православие, обширный быт (который они идеализировали), покорность рус. народа, отсутствие в его истории классового расслоения, социальных противоречий и классовой борьбы, что явилось извращением истории России. Эту концепцию С. Обосновывали социологически, утверждая, что религия народа, определяющая характер его мышления, - основа общественной жизни. Поскольку истиной религией является для С. православие, постольку лишь исповедующие его народы, и прежде всего русский, могут, с их точки зрения, рассчитывать на прогресс, а остальные народы - лишь в той мере, в какой они воспринимают православную цивилизацию.
ВОПРОС 35.
Альберт Швейцер.
Глава 21. Этика благоговения перед жизнью.
Сложны и трудны пути на которое должно вновь стать заблудшее этическое мышление. Для того, чтобы оно взяло верное направление, надо соблюсти 3 условия: 1) ни коим образом не сворачивать на дорогу этической интерпретации мира; 2) не становится с космическим и мистическим, т.е. всегда понимать этическое самоотречение, как проявление внутренней духовной связи с миром; 3) не предаваться абстрактному мышлению, а оставаться элементарным понимающим самоотречение ради мира, как самоотречение человеческой жизни ради всего живого бытия, которому оно стоит в определенном отношении. Этика возникает благодаря тому, что Швейцер глубоко осознавал миро утверждение, которое на ряду с его жизне утверждением естественно заложено в его воли к жизни, и пытался реализовать его в жизнь. Стать нравственной личностью - означает стать истинно мыслящим. Мышление есть происходящее во вне политика между желанием и познанием. Эта политика проявляется тогда, когда воля требует от познания, чтобы оно представило ей мир в такой форме, которая бы соответствовала импульсам, скрытых в воле, и когда познание пытается удовлетворить это требование. На место этого отреченного диалога должен прийти другой, в котором воля требовала бы от познания только того, что оно действительно само может познать. Если познание будет давать только то, что оно может познать, то воля будет получать всегда одно и то же знание, а именно: во всем и во всех явлениях заложена воля к жизни. Прогресс науки состоит только в том, что она всегда точнее описывает явления, в которых обнаруживается многообразная жизнь, открывает нам жизнь там, где мы ее раньше не подозревали, и дает в руки средство, с помощью которого мы можем так или иначе использовать познанный процесс развития воли к жизни. Не одна наука не в состоянии сказать что такое жизнь. Для мира - и жизне воззрения результаты познания сказываются в том, что человек не в состоянии уже прибывать в бездумье, ибо познание все больше является его тайной вездесущей воли к жизни. Всякое истинное познание переходит в переживание. Я не познаю сущность явлений, но я постигаю их по аналогии с волей жизни заложенной во мне. Таким образом знание о мире становится моим переживанием мира. Истинная философия должна исходить из самого непосредственного и всеобъемлющего фактического сознания. Этот факт гласит: “я есть жизнь, которая хочет жить, я есть жизнь среди жизни, которая хочет жить”. Этика заключается, следовательно в том что я испытываю побуждения высказывать благоговения перед жизнью, как по отношению к моей воли к жизни, так и по отношению к любой другой. В этом и состоит основной принцип нравственного - добро - то что служит развитию и сохранению жизни; зло - то что уничтожает жизнь или препятствует ней. По истине нравственный человек только тогда, когда он повинуется внутреннему побуждению помогать любой жизни которой он может помочь, и удерживается от того, чтобы приносить живому какой-либо вред. Он не спрашивает, на сколько та или иная жизнь заслуживает его усилий, он не спрашивает так же, может ли он и в како степени ощутить доброту. Для него священна жизнь как таковая. Он не сорвет ни одного листочка с дерева, ни сломает не одного цветка, не раздавит ни одного насекомого. Он не боится что будет осмеян за сентиментальность, такова судьба любой истины, которая всегда является предметом насмешек для того, кто ее признает. Когда-то считалось глупостью думать, что цветные люди действительно являются людьми. Этика есть безграничная ответственность за все что живет. Почему же воля к жизни осознает себя только во мне? Связано ли это с тем, что я приобрел способность мыслить обо всем бытие? Куда ведет начавшаяся во мне эволюция? На эти вопросы ответа нет. Я должен безгранично все прощать, так как если я не буду этого делать - буду не истинен по отношению к себе и буду поступать так, как будто я не в такой же степени виноват как и другой по отношению ко мне. Поскольку моя жизнь и так запятнана ложью, я должен прощать ложь, совершенную по отношению ко мне. Я должен прощать тихо и незаметно. Этика должна полемизировать с тремя противниками: безумностью, эгоистическим утверждением, обществом. Этика благоговения перед жизнью признает добрым только то, что служит сохранению и развитию жизни. Всякое уничтожение жизни или нанесение ней вреда не зависимо от того, при каких условиях это произошло, она характеризует как зло. Она не признает ни какой этической, взаимной компенсации этики и необходимости. Там где я наношу вред какой -либо жизни я должен ясно осознавать насколько это необходимо. Я не должен делать ничего, кроме неизбежного, - даже самого незначительного. Для каждого из нас существует необходимость делать по отношению к любой твари любое возможное добро. Там где животное признается служить человеку, каждый из нас должен заботиться об уменьшении страданий, которые оно испытывает ради человека. В вопросе о собственности ЭБЖ высказывается резко индивидуалистически в том смысле, что все приобретенное или унаследованное может быть отдано на службу обществу не в силу закона общества, а в силу абс. свободного решения индивида. ЭБЖ не разрешает мне успокаивать себя тем, что я как более способный могу продвигаться в жизни дозволенными средствами, но за счет менее способных. Все что тебе дано в большей степени, чем другим, - здоровье, способности, талант, успех, - все это ты не должен считать само собой разумеющимся. Ты обязан отплатить за это. Ты обязан отдать силы своей жизни ради другой жизни. Всех людей не зависимо от их положения, этика благоговения перед жизнью побуждает проявлять интерес, ко всем людям и их судьбам и отдавать свою человеческую теплоту тем кто в ней нуждается. Этические конфликты между обществом и индивидом возникают потому, что человек возлагает на себя не только личную но и “над личную” ответственность за дело или за людей. Там где я жертвую жизнью или наношу ей вред, мои поступки выходят за рамки этики, и я становлюсь виновным, будь то эгоистически виновным, ради сохранения своей жизни или благополучия, будь то не эгоистически - ради сохранения жизни и успеха некоторого большинства людей.
Диалектика (греч. dialegomai - веду беседу, рассуждаю) - наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления. Научному пониманию Д. предшествовала долгая история, и само понятие Д. возникло в ходе переработки и даже преодоления первоначального смысла термина. Уже античная философия с большей силой подчеркнула изменчивость всего существующего, поняла действительность как процесс, осветила роль, какую в этом процессе играет переход всякого свойства в противоположное (Гераклит, отчасти милейские материалисты, пифагорейцы). К подобным исследованиям еще не применялся термин ”Д.” Первоначально этим термином (dialektike techne - “искусство диалектики”) обозначались: 1) способность вести спор посредством вопросов и ответов; 2)искусство классификации понятий, разделения вещей на роды и виды. Аристотель считает изобретателем Д. Зенона Элейского, который подверг анализу противоречия ,возникающие при попытке мыслить понятия движения и множества. Сам Аристотель отличает ”Д.” от “аналитики” как науку о вероятных мнениях от науки о доказательстве. Платон вслед за элеатами (Элейска школа) определяет истинное бытие как торжественное и неизменное, тем не менее в диалогах “Софист” и “Парменид” обосновывает диалектические выводы о том, что высшие роды существующего могут мыслить только таким образом, что каждый из них есть и не есть, равен себе самому и не равен, тождественен себе и переходит в свое “иное”. Поэтому бытие заключает в себе противоречия: оно едино и множественно, вечно и приходяще, неизменно и изменчиво, покоится и движется. Противоречие есть необходимое условие для побуждения души к размышлению. Это искусство является по Платону, искусством Д. Развитие Д. продолжали неоплатоники (Плотин, Прокл). В философии феодального общества - в схоластике - Д. стали называть формальную логику, которая была противопоставлена риторике. В эпоху Возрождения диалектические идеи о “совпадении противоположностей” выдвигают Николай Кузанский и Бруно. В новое время , несмотря на господство метафизики, Декарт и Спиноза (первый - в своей космогонии, второй - в учении о субстанции как о само причине) дают образцы диалектического мышления. В 18 в. во Франции богатством диалектических идей выделяются Руссо и Дидро. Первый исследует противоречия как условие исторического развития, второй, кроме того, - противоречия в современном ему общественном сознании (“Племянник Рамо”). Первыми пробили брешь в метафизике Лейбниц в своем учении о саморазвитии монад и о противоречивом единстве принципов познания и Кант, который указал на значение противоположных сил в физическом и космогоническом процессах, ввел впервые после Декарта - идею развития в познании природы. В теории познания Кант развивает диалектические идеи в учении об “антиномиях”. Шеллинг вслед за Кантом развивает диалектическое понимание процессов природы. Вершиной в развитии домарксистской Д. была идеалистическая диалектика Гегеля. Гегель впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т.е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании, и сделал попытку раскрыть внутреннюю связь этого движения и развития. _Метафизика. 1) Термин “М.” Возник в 1 в до н.э. как обозначение части философского наследия Аристотеля и буквально означает “то, что следует после физики”. Сам Аристотель называл этот, по его убеждению, важнейший раздел своего философского учения “первой философией”, исследующей якобы высшие, недоступные для органов чувств, лишь умозрительно постигаемые и неизменные начала всего существующего, обязательные для всех наук. В этом смысле термин “М.” Уподобляется в последующей философии. В средневековой философии М. Служила теологии как ее философской обоснование. Приблизительно с 16 в. наряду с термином “М.” применялся в равном значении термин “онтология”. У Декарта, Лейбница, Спинозы и других философов 17 в. М. Выступала еще в тесной связи с естественнонаучным и гуманитарным знанием. Эта связь была утрачена в 18 в., в особенности в онтологии Вольфа и других. Именно в этом смысле термин “М.” Широко употребляется в современной буржуазной философии. 2) В новое время возникает понимание М., как антидиалектического способа мышления, как результата односторонности в познании, когда рассматривают вещи и явления как неизменные и независимые друг от друга, отрицают внутренние противоречия как источник развития в природе и обществе. Исторически это было обусловлено тем, что научно-философское познание, которое в древности и в эпоху возрождения рассматривало природу в целом, в движении, развитии, теперь, в связи с углублением и дифференциацией научного знания, расчеленяло его на ряд изолированных областей, рассматриваемых вне связи друг с другом. Впервые термин “М.” В смысле “анти диалектики” употребил Гегель, имея в виду также то, что прежняя М., как правило, строилась анти диалектически. Это сближает два разных значения термина “М.” Методология - 1) совокупность познавательных средств, методов, приемов, используемых в к.-л. науке; 2) область знания, изучающая средства, предпосылки и принципы организации познавательной и практически - преобразующей деятельности. Так М. - одна из сторон развития научного познания в целом. М. вскрывает и анализирует деятельность, обретающую в знании законченные формы. М. Тесно связана с гносеологией, которая анализирует всеобщие характеристики познавательной деятельности. Современная М. Выполняет два типа функций. Во-первых, она выявляет смысл научной деятельности и ее взаимооттношений с другими сферами деятельности, т.е. рассматривает науку с точки зрения практики, общества, культуры, человека. Это - философская проблематика. Философия М. Не есть особый раздел философии. Во-вторых, М. Решает задачи совершенствования, рационализации научной деятельности, выходя за пределы философии, хотя и опираясь на разрабатываемые ею мировоззренческие и общеметодологические ориентиры и основоположения. Среди проблем, изучаемых М., выделяются: описание и анализ этапов научного исследования; анализ языка науки; выявление сферы применимости отдельных процедур и методов (объяснение, доказательство, эксперимент); анализ исследовательских принципов, подходов и концепций (редукция, элементаризм, системный подход и др.).
ВОПРОС 31.
Фромм “иметь или быть”.
Данная книга содержит эмпирический, психологический и социальный анализ двух способов существования. Крах больших надежд предопределен самой индустриальной системой, двумя ее основными психологическими посылками: 1) что целью жизни является счастье, т.е. максимальное наслаждение, определяемое как удовлетворение любого желания; 2) что эгоизм себялюбие и алчность - которые с необходимостью порождает данная система, чтобы нормально функционировать, ведут к гармонии и миру. Идея неограниченных наслаждений вступает в противоречие с идеалом дисциплинированного труда. Быть эгоистом- значит, что я хочу всего для себя; что мне доставляет удовольствие владеть самому, и не делиться с другими; что я должен стать жадным потому что, если моей целью является обладание, то я тем больше значу, чем больше имею. Жажда обладания неизбежно ведет к нескончаемой классовой войне. Эгоизм, порождаемый системой заставляет ее лидеров ставить личный успех выше общественного долга. Обладание и бытие являются двумя основными способами существования человека, преобладание одного из которых определяет различия в индивидуальных характерах людей и типах социального характера. Обладание - это всего лишь одна из возможных жизненных ориентаций. Обучение: Студенты, ориентированные на обладание, могут слушать лекцию, воспринимать слово, понимать логическое построение фраз и их смысл и в лучшем случае дословно записать все , что говорит лектор, в свою тетрадь с тем чтобы в последствии вызубрить конспект и тогда сдать экзамен. Между студентам и содержанием лекций так и не устанавливающих никакой связи, они остаются чуждыми друг другу, разве что каждый из студентов становится обладателем некой коллекции чужих высказываний. Совершенно по иному протекает пр-е усвоение знаний у студентов, которые избрали в качестве основного способа взаимоотношений с миром бытия. Они ранее уже размышляли над проблемами, которые будут рассматриваться в лекции, у них в связи с этим возникли свои собственные вопросы и проблемы. Для таких студентов слушанье лекций представляет собой процесс. Память: Воспоминание может происходить либо по принципу обладания, либо по принципу бытия. В основе различия этих двух лежит тип устанавливаемой связи. При воспоминании по принципу обладания такая связь может быть чисто механической (связь между двумя последовательными словами определенной частотой их употребления в данном сочетании) или логической как связь между противоположными или пересекающимися понятиями. Воспоминание по принципу бытия представляет собой активное воспроизведение слов, мыслей, зрительных образов, музыки - т.е. конкретный факт, который нужно вспомнить, соединяется со множеством других, связанных с ним фактов. Оно предполагает оживление в памяти тог, что человек видел или слышал ранее. Знание: Оптимальное знание по предмету бытия - это знать глубже, а по предмету обладания - иметь больше знаний. Часть 2. Что такое модус обладания? Нормы, в соответствии с которыми функционирует общество, формируют также и характер членов этого общества. В индустриальном обществе такими нормами являются стремление приобретать собственность ... и владеющие собственностью становятся предметом восхищения и зависти как существа высшего порядка. Как бы беден ни был человек, он все - таки чем-нибудь владеет и дорожит этой малостью так же, как владелец капитала. Наше “я” является наиболее важным объектом , на кот. направлено наше чувство собственности, поскольку оно включает в себя многое, наше тело, имя, соц. статус, все, чем мы обладаем (включая знания), наше представление о самих себе и тот образ, который мы хотим создать о себе у других людей. Наше “я” - это смесь реальных качеств таких, как знания и профессиональные навыки и качеств фиктивных, которыми обросло наше реальное “я”. Природа обладания вытекает из природы частной собственности. Что такое модус бытия? Обладание относится к вещам , а вещи стабильны и поддаются описанию. Бытие же относится к опыту, а человеческий опыт в принципе невозможно описать. Полностью поддается описанию лишь наша persona - маска, которую носит каждый из нас, “я”, которое мы представляем, - ибо эта persona есть вещь. Напротив, живое человеческое существо - не некий мертвый, застывший образ и потому не может быть описан как вещь. Модус бытия имеет в качестве своих посылок независимость, свободу и наличие критического разума. Его основная характерная черта - это активность, в смысле внутренней активности, продуктивного использования своих человеческих потенций. Активность - это социально признанное целенаправленное поведение, результатом которого является соответствие к реальной , а не к искаженной, иллюзорной картиной жизни. Другие аспекты обладания , которое постепенно уменьшается по мере использования тех вещей, на которые оно упирается, бытие имеет тенденцию к увеличению по мере его реализации. Черты нового общества. Модуль нового общества должен строиться в соответствии с потребностями неотчужденного и ориентированного на бытие индивида. Наша задача - создать здоровую экономику для здоровых людей. Пропасть между богатыми и бедными странами должна быть уничтожена, женщины должны быть освобождены от патриархального господства. Следует создать эффективную систему распределения эффективной информации. Создание нового общества и нового человека возможно только в том случае если на смену старым мотивациям извлечений прибыли и завоевания власти придет новая, а именно - быть, отдавать и понимать; если на смену рыночному характеру придет характер продуктивной, любящий, а на смену кибернетической религии - новый радикально-гармонический дух. В работе “Иметь или быть” Фромм выносит беспощадный приговор потребительскому обществу и предлагает свою утопическую программу его изменения. Антигуманность общества потребления, манипулирование человеческим сознанием, умышленное наслаждение потребительства в угрозу капиталистической социально-экономической системе подвергаются Э. Фроммом резкой критике. Человеческое существование по Фромму, - это некоторая заданная тотальность внутренних потенций. При определении исторических условий одна часть этих потенций реализуется, другая же остается не пробужденной. Вся история, с его точки зрения, - это мучительная драма рождения человека , рассматриваемая им как непрерывная цепь постепенного раскрытия потенцией, заложенных в самой человеческой природе. Реализация всех этих потенций составляет, по его мнению, смысл каждой отдельной человеческой жизни и всей человеческой истории. В книге “Иметь или быть” продуктивную ориентацию характера Фромм связывает с ценностной установкой на бытие, которая определяет и соответствующий тип человеческого существования - бытия. В качестве обязательных предпосылок такого способа существования человека является наличие у него независимости, свободы и причинного мышления. Продуктивную ориентацию характера, по убеждению Фромма способны иметь все человеческие существа, ибо потребность в ней коренится в самой человеческой природе. Фромм предлагает программу радикальной социальной реконструкции капиталистического общества. Он включает следующие мероприятия: 1) необходимость переориентации пр-ва на “здоровое” потребление; 20 повышение социальной активности граждан на основе расширения и углубления индустриальной и политической демократии соучастия; 3) максимальную децентрализацию в промышленности и политике; 4) замену бюрократического способа управления на гуманистический; 5) отказ от всех методов “промывания мозгов”, используемых в промышленной рекламе и политической пропаганде; 6) уничтожение пропасти между богатыми и бедными странами; 7) введение гарантированного годового дохода для каждого члена общества; 8) эмансипацию женщин; 10) контроль за практическим применением научных достижений.
ВОПРОС 50.
Фрейд: “Будущее одной иллюзии”.
По Фрейду, религия возникает из беспомощности человека перед противостоящими силами природы и внутренними инстинктивными силами. Религия появляется на ранней ступени развития человечества. Когда человек справится с этими внешними и внутренними силами, и должен подавлять их или управлять ими, прибегая к помощи “контрофактов” и других эмоций, функция которых - в подавлении и контроле над тем, с чем разум не справляется. При этом человек создает то, что Фрейд называет “иллюзией”, материал берется из индивидуального детского опыта человека. Ощущая опасные и непонятные силы внутри и во вне себя, человек как бы вспоминает свой детский опыт и возвращается к тому времени, когда он чувствовал, что находится под защитой отца, обладающего высшей мудростью и силой, и мог завоевывать его любовь и защиту, подчиняясь приказаниям и стараясь не нарушать запреты. Итак , религия, согласно Фрейду, - это повторение детского опыта. Человек защищается от угрожающих ему сил так же, как в детстве учится справляться с собственной уязвимостью, полагаясь на отца, восхищаясь им и страшась его. Фрейд сравнивает религию с детскими неврозами навязчивости. Для него религия - это коллективный невроз, вызываемый обстоятельствами, сходными с ними, которые вызывают детский невроз. Анализируя типологические корни религии, Фрейд пытается показать, почему люди сформировали идею бога. Но дело не ограничивается выявлением этих корней, Фрейд доказывает, что теистическая концепция есть иллюзия, основанная на желаниях человека. Фрейд не ограничивается и доказательствами иллюзорной религии. Он говорит, что религия опасна, потому что освящает дурные человеческие установления, с которыми она была связана на всем протяжении своей истории; далее приучая людей верить в иллюзии и налагая запрет на критическое мышление, религия ответственна за обнищание умственных способностей. Это обвинение, как и первое, уже предъявлялось церкви мыслителями Просвещения. Но у Фрейда оно звучит сильнее. В своей аналитической работе он смог показать, что запрет на критическое мышление в отношении одного единственного предмета приводит к оскудению критической способности человека в других сферах мышления и, следовательно, затрудняет применение разума в целом. Третье возражение Фрейда состоит в том, что религия - слишком шаткая основа для морали. Если правильность этических норм определяется тем, что это суть заповеди Божии, то будущее этики оказывается зависимым в своем существовании от веры в бога. И поскольку. По Фрейду , религиозная вера находится на грани исчезновения, продолжающийся союз религии и этики ведет к разрушению наших моральных ценностей. Религия угрожает именно идеалам и ценностям. Нормы и идеалы в которые верит Фрейд: братская любовь, истина и свобода. Разум и свобода взаимозависимы. Если человек отбрасывает иллюзию бога, если он сознает свое одиночество во Вселенной, то становится похож на ребенка покинувшего отчий дом. Задачей человеческого развития является как раз преодоление инфантильной привязанности. Человек должен научиться иметь дело с реальностью. Только свободный человек - человек, освободившийся от власти авторитета, власти которая одновременно и угрожает и защищает, - может правильно употребить разум и понять мир и свою роль в нем объективно, не впадая в иллюзию. Только когда мы вырастем и перестанем быть детьми, мы сможем осмелиться на самостоятельное мышление. Фрейд считает, что цель человеческого развития - в достижении таких идеалов, как знание (разум, истина, логос), братская любовь в облегчении страданий, обретение независимости и ответственности. Эти идеалы - этическое ядро всех великих религий, на которых основаны восточная и западная культуры.
ВОПРОС 47.
Философия эпохи эллинизма. Скептицизм.
В эпоху эллинизма продолжают свою деятельность Академия платоновская, аристотелевский Ликей (перипатетическая школа), киники и киренская школа. В то же время возникают три новых школы, оспаривающие друг у друга влияние на эллинистический мир: скептицизм, эпикуреизм и стоицизм. Объединяет их общая сосредоточенность на вопросах умонастроения и поведения индивида, достижения им внутренней независимости от окружающего мира и связанное с этим вытеснение онтологической проблематики этической. Школа скептиков, основана в последней четверти 4в. до н.э. пироном, призывала к достижению невозмутимости духа на пути отказа от поисков невозможного, по их мнению, объективного знания, воздержания от суждений и следования разумной вероятности, традициям и обычаям. В дальнейшем скептицизм сливается с Платоновской академией (т.н. 2-я и 3-я Академии, основанные, Аркесилаем и Карнеадом), а в 1 в. до н.э. развивается Эпесидемом. Эпикур, создавший свое учение на основе атомистического учения Демокрита начал преподавать в 309 году до н.э., проповедуя достижение счастья и духовного блаженства (безмятежность и спокойствие души) через умеренность в чувственных удовольствиях, самообладание и т.п. школа Эпикура, существовавшая до середины 4 в. н.э. оказала значительное воздействие на мировоззрение эллинистической эпохи. Деятельность основателей стоицизма - Зенона из Китиона, Клеанфа и Хрисиппа - протекала в 3 - 2 вв до н.э. Возрождая концепции досократовской философии (прежде всего Гераклита) стоики представляли космос разумным огненным дыханием дробящимся на многообразие логосов, одним из которых есть человек; непоколебимость духа усматривается в полном подчинении космическому разуму для чего необходимы бесстрастие и добродетельность. С средины 2 в до н.э. начинается процесс сокрализации, сближение философии с религиозно-мифологическими традициями Греции и Востока. Философия становится на путь электического объединения различных систем. Центральной организацией этого процесса является Посидоний синтезировавший пифагорейско-платоническую и стоическую философию в детально разработанную и обширную систему платонического стоицизма, оказавшую огромное влияние на античную философию вплоть до Платона.
Скептицизм (греч. skeptikos - рассматривающий, исследующий, критикующий) - фил. концепция, подвергающая сомнению возможность познания объективной действительности. Последовательный С. смыкается с агносицизмом и нигилизмом. С. получает наибольшее распространение в те периоды развития общества, когда старые общественные идеалы уже расшатаны, а новые еще не укрепились. В качестве философской доктрины С. возник в период кризиса античного общества (4 в. до н.э.) как реакция не предшествующие философские системы, которые с помощью умозрительных рассуждений пытались объяснить чувственный мир, нередко вступая при этом в противоречия друг с другом. Своей вершины С. досиг в учениях Пиррона, Аркесилая, Карнеада, Энесидема и др. Продолжая традиции софистов, первые скептики указывали на относительность человеческого познания, на его формальную недосказуемость и зависимость от различных условий (обстоятельства жизни, состояние органов чувств, влияние традиций и привычек и т.п.) Сомнение в возможности общепризнанного доказательного знания легло в основу этической концепции античного С. Античные скептики проповедывали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия и тем самым счастья, которое есть цель философии. Однако, сами скептики отнють не воздерживались от суждений и писали сочинения, где критиковались умозрительные философские догмы и выдвигались доводы в пользу С. В целом С. сыграл важную роль в опровержении догматизма средневековой идеологии. В трудах Монтеня, Бейля и др. подвергались сомнению аргументы теологов, подготавливалась почва для усвоения материализма. С др. стороны, С. Паскаля , Юма, Канта и др. ограничивал возможности разума вообще и расчищал место для религиозной веры. В совр. фил. традиционные аргументы С. своеобразно усвоил позитивизм, который считает бессмысленными любые суждения, обобщения гипотизы, недоступные прямой проверке опытом. В диалектическом материализме С. признается как элемент познания (сомнение, самокритика и т.п.), не абсолютизируемый до значения философской концепции, перерастающей в агностицизм.
Вопрос №48.1
Сартр - Экзистенциолизм - это гуманизм .
В XVIII веке атеизм философов ликвидировал понятие бога, но не идею о том, что сущность предшествует существованию (Дидро, Вальтер, Кант). Человек обладает некой человеческой природой. Эта человеческая природа, являющаяся “человеческим” понятием, имеется у всех людей. А это означает, что каждый отдельный человек - лишь частный случай общего понятия “человек”. Экз. обвиняют в том, что будто он призывает погрузиться в квлетизм отчаяния: раз никакая проблема вообще не разрешима, то не может быть и никакой возможности действия в мире. Что мы подчеркиваем человеческую низость, показываем всюду гнусное, темное и пренебрегаем многим приятным и красивым; отворачиваемся от светлой стороны человеческой натуры. Что мы забыли о солидарности людей, смотрим на человека на изолированное существо, и это следствие того, что мы исходим из чистой субъективности, из картезианского “я мыслю”, то есть опять - таки из такого момента, когда человек постигает себя в одиночестве. Христиане упрекают в том, что мы отрицаем реальность и значение человеческих поступков, т.к. уничтожая божественные заповеди и вечные ценности, не оставляем ничего, кроме произвола: всякому позволено поступать, как ему вздумается, и никто не может судить о взглядах и поступках других людей. Экз. - учение, которое делает возможной человеческую жизнь и которое, кроме того, утверждает, что всякая истина и всякое действие предполагает некоторую среду и человеческую субъективность.
Существуют две разновидности экзистенциалистов: христианские (Яспер, Габриэль Морель) и ээкзистенциалисты - атеисты (Хайдеггер, фр. экз. и Сартр). Их объединяет лишь убеждение в том, что существование предшествует сущности, нужно исходить из субъекта. Как это следует понимать? Возьмем изготовленный человеч. Руками предмет, например нож. Он был сделан Р, который руководствовался при его изготовлении определенным понятием, а именно понятием ножа, а также заранее известной техникой, которая предполагается этим понятием, и есть, в сущности, рецепт изготовления. Таким образом, нож является предметом, который, с одной стороны, производится определенным способом, а с другой - приносит определенную пользу. Невозможно представить себе человека, который бы изготовлял этот нож, не зная, зачем он нужен. Следовательно, мы можем сказать, что у ножа его сущность, то есть сумма приемов и качеств, которые позволяют его изготовить и определить, предшествует его существованию. И это обуславливает наличие здесь, передо мной, данного ножа. В этом случае мы имеем дело с техническим взглядом на мир, согласно которому изготовление предшествует существованию. Когда мы представляем себе бога - творца, то этот бог по большей части уподобляется своего рода Р высшего порядка. Воля в большей или меньшей степени следует за разумом или, по крайней мере, ему сопутствует и что бог, когда твори отлично себе представляет, что именно он творит. Таким образом, понятие “человек” в божественном разуме аналогично понятию “нож” в разуме Р. И бог творит человека, сообразуясь с техникой и замыслом, точно так же , как Р изготавливает нож в соответствии с его определением и техникой производства. Так же и индивид реализует какое-то понятие, содержащееся в божественном разуме. Атеистический экз. учит: что если даже бога нет, то есть по крайней мере одно бытие, у которого существование предшествует сущности бытия, которое существует прежде, чем его можно определить каким-нибудь понятием, и этим бытием является человек, или, по Хайдеггеру, человеческая реальность. Что это означает: “существование предшествует сущности?” Это означает, что человек сначала существует, встречается в мире, и только потом определяется. Для экзистенциалиста человек потому не поддается определению, что первоначально ничего собой не представляет. Человеком он становится лишь в последствии, причем таким человеком, каким он делает себя сам. Таким образом, нет никакой природы человека, как нет и бога, который бы ее задумал. Человек просто существует, и он не только такой, каким себя представляет, но такой каким он хочет стать. И поскольку он представляет себя уже после того, как начинает существовать, и после этого прорыва к существованию, то он есть лишь то, что сам из себя сделает. Это первый принцип экз. - субъективность. Но что мы хотим этим сказать, кроме того что у человека достоинства больше, нежели у камня или столба? Человек прежде всего существует, что человек- существо, которое устремлено к будущему и сознает, что оно проецирует себя в будущее. Человек - это прежде всего проект, который переживается субъективно. Ничто не существует до этого проекта, нет ничего на умопостигаемом небе, и человек станет таким каков его проект бытия. Не таким каким он пожелает. Под желанием мы обычно понимаем сознательное решение, которое у большинства людей появляется уже после того, как они из себя что-то сделали. Но если существование действительно предшествует сущности, то человек ответственен за то, что он есть. Таким образом первым делом экз. отдает каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существование. Но он ответственен не только за свою индивидуальность. Он отвечает за всех людей. Когда мы говорили, что человек сам себя выбирает, мы имеем в виду, что каждый из нас выбирает себя, но тем самым мы также хотим сказать, что, выбирая себя мы выбираем всех людей. Нет ни одного нашего действия, которое, создавая из нас человека, каким мы хотели бы быть, не создавало бы в то же время образ человека, каким он , по нашим представлениям, должен быть. Выбрать себя так или иначе означает одновременно утверждать ценность того, что мы выбираем, так как мы ни в коем случае не можем выбирать зло. То, что мы выбираем - всегда благо. Но ничто не может быть благом для нас не являясь благом для всех. Если, с другой стороны, существование предшествует сущности и если мы хотим существовать, творя одновременно наш образ, то этот образ значим для всей нашей эпохи в целом. Таким образом, наша ответственность гораздо больше, чем мы могли бы предполагать, т.к. распространяется на все человечество. Экзистенциалист охотно заявит, что человек - это тревога. А это означает, что человек, который на что-то решается и сознает, что выбирает не только свое собственное бытие, но что он еще и законодатель выбирающий одновременно с собой и все человечество, не может избежать чувства полной и глубокой ответственности. Правда, многие не ведают никакой тревоги, но мы считаем, что эти люди прячут это чувство, бегут от него. Тревога есть, даже если ее скрывают. Для каждого человека все происходит так, как будто взоры человечества обращены к нему и будто все сообразуют свои действия с его поступками. И каждый человек должен себе сказать: действительно ли я имею право действовать так, чтобы человечество брало пример с моих поступков? Если же он не говорит себе этого, значит, скрывает от себя свою тревогу. Речь идет не о том чувстве, которое ведет к квлетизму, к бездействию. Это тревога, известная всем, кто брал на себя какую-либо ответственность, наоборот, составляет условие действия, т.к. предполагает, что рассматривается множество различных возможностей. И когда они выбирают одну, то понимают, что она имеет ценность именно потому, что она выбрана. Эта тревога объясняется, кроме того, прямой ответственностью, за других людей. Это не барьер, отделяющий нас от действия, но часть самого действия. Говоря о “заброшенности” мы хотим сказать только то, что бога нет и что от сюда необходимо сделать все выводы. “ Если бога нет, то все дозволено”. Это -исходный пункт экз. В самом деле все дозволено, если бога не существует, а потому человек заброшен, ему не на что опереться ни в себе, ни во вне. Прежде всего у него нет оправданий. Действительно, если существование предшествует сущности, то ссылкой на раз навсегда данную человеческую природу нельзя ничего объяснить. Нет детерминизма, человек свободен, человек - свобода. С другой стороны, если бога нет, мы не имеем перед собой никаких моральных ценностей или предписаний, которые оправдывали бы наши поступки. Таким образом ни за собой, ни перед собой - в светлом царстве ценностей - у нас не имеется ни оправданий, ни извинений. Человек осужден быть свободным. Осужден потому что не сам себя создал, и все таки свободен, потому что, однажды брошенные мир, отвечает за все , что делает. “Человек - это будущее. Будущее не предначертано свыше и известно богу, это было бы не будущее. А понимать надо в том смысле, что, каким бы не был человек, впереди его всегда ожидает неизведанное будущее. Это и означает, что человек заброшен. Заброшенность предполагает, что мы сами выбираем наше бытие. Заброшенность приходит вместе с тревогой. Отчаяние. Мы будем принимать во внимание лишь то, что зависит от нашей воли, или ту сумму вероятностей, которые делают возможными наше действие. Когда чего-нибудь хотят, всегда присутствует элемент вероятности. Действительность будет такой, какой ее определит сам человек. Реальность - в действии. Человек есть не что иное, как его проект самого себя. Человек существует лишь его проект на самого себя. Человек существует лишь настолько, насколько себя осуществляет. Он представляет собой, следовательно, не что иное, как совокупность своих проступком, не что иное, как собственную жизнь.
ВОПРОС 17.1.
Ницше “Антихристьянин”.
Что хорошо? - все, то что повышает в человеке чувство власти, волю к власти. Что дурно? - все, что происходит из слабости . Что есть счастье? - чувство “растущей” власти, чувство преодолеваемого противодействия. Христианство взяло сторону всех слабых, униженных, неудовлетворенных, оно создало идеал из противоречия инстинктов поддержания сильной жизни, оно внесло порчу в сам разум духовно-сильных натур, т.е. оно научило их чувствовать высший дух, ценности как духовные, ведущие к заблуждению, как искушения. Христианство называют религией сострадания; при неизвестных обстоятельствах, путем сострадания достигается такая величина ущерба жизни и жизненной энергии, кот. находится в нелепо преувеличенном отношении к величине причины. Ни мораль, ни религия не соприкасаются в христианстве ни с какой точкой действительности. Чисто воображаемые причины (бог, душа, я , дух); чисто воображаемые действия (грех, искушение, милость, наказание, прощение греха). Мир есть выражение глубокого отвращения к действительному. Этим все объясняется. У кого единственно есть основания отречься от действительности, оклеветавши ее? - у того, кто от нее страдает. Но страдает от действительности - это значит самому быть неудачной действительностью... Перевес чувства неудовлетворения над чувством удовольствия - есть причина этой фиктивной морали и религии, а такой перевес дает содержание формуле decadence. К такому заключению вынуждает критика христианского понятия о Боге: - Народ, который еще верит в самого себя имеет также своего собственного Бога. В нем он чтет условия, благодаря которым он поднялся, - свои добродетели. Религия при таких предпосылках является выражением благодарности. Народ, благодарный за свое существование нуждается для ее выражения в божестве. Этому божеству присуще быть своеобразным владыкой, который имеет силу приносить пользу или вред, быть другом или врагом; ему удивляться как в добре так и в зле. Христианское понятие о божестве (Бог как Бог больных) - это понятие есть одно из самых извращенных понятий о божестве, какие только существовали на Земле; быть может оно даже является измерителем той глубины, до которой может опустится тип божества в его нисходящем развитии. Буддизм во 100 раз реальнее христианства - он представляет собой наследие объективной и холодной постановки проблем, он является после филос. дв-я, продолжавшегося сотни лет, буддизм не есть религия в которой лишь стремятся к совершенству; совершенствование здесь нормальный случай. В христианстве инстинкты подчиненных и угнетенных отражают на передний план, именно низшие сословия ищут в нем спасения. В хр-ве недостает откровенности. Хр-во есть смертельная вражда к господам земли, к “знатным”. Хр-во - это ненависть к уму, гордости, мужеству, к чувствам, радостям чувств и к радостям вообще. Хр-во хочет приобрести господство над “дикими зверями”; средством этого является - сделать их “больными”. Делать слабым - это характерный рецепт к приручению, к цивилизации. Основным различием буддизма и хр-ва явл. то, что 1-й не обещает, но делает, 2-й обещает все , но не делает ничего. Ницше считает , что в Новом Завете только дурные инстинкты и даже нет мужества к этим дурным инстинктам. Начало Библии содержит всю психиатрию жреца. Жрец знает только одну великую опасность - науку, здоровое понятие о причине и действии. Следовательно нужно человека сделать несчастным: это всегда было логикой жреца. Характерное дв-е, как европейское дв-е, с самого начала есть общее дв-е всего негодного и выражающегося, которое с хр-вом хочет приобрести власть. Хр-во, стоит в противоречии со всякой духовной удачностью, оно нуждается только в большом разуме, как хр-нам разуме, оно берет сторону всякого идиотизма, оно изрекает проклятие против ”духа” и против здорового духа. У хр-ва только дурные цели: отравление, оклеветание, отрицание жизни через понятие греха - следовательно, также дурны его средства. Я осуждаю хр-во, я выдвигаю против хр-кой церкви страшнейшее обвинение. По-моему, это есть высшая из всех мыслимых извращений, оно имело волю к последнему извращению, какое только было возможно. Хр-кая церковь ничего не оставила не тронутым в своей порче, она обесценила всякую ценность, из всякой истины она сделала ложь, из всего честного - душевную низость. “Равенство души перед богом” - это фальшь, это предлог всех низменно настроенных, это взрывчатое вещество мысли, которая сделалось, наконец революцией. Паразитизм - как единственная практика церкви, высасывающая всю кровь, всю любовь, всю надежду на жизнь своим идеалом бледной немочи и “святости”; потустороннее как воля к отрицанию всякой реальности; крест как знак принадлежности к самому подземному заговору - заговору против здоровья, красоты , ... против самой жизни.
ВОПРОС 48.
Закон отрицания отрицания.
В диалектике отрицание рассматривается как неотдилимый момент развития, условие качественного изменения вещей. Поскольку развитие - это процесс качественных изменений, то отрицание - это новое качество. Это не внешнее изменение, а внутреннее, момент связи нового со старым. В диалектике дейтсвует з-н двойного отрицания, т.к. такое явление является в один и тотже момент и отрицательным и отрицающим. Впервые з-н сформулировал Гегель в своей идеалистической системе. Закон отрицания отрицания выражает преимущественность, спиралевидность развития, связь енового со старым. В развитии наблюдается синтез, интеграция всего ценного что было на предыдущих ступенях развития. Развитие может возвращаться в исходную точку, но на более новом качественном уровне. В отличие от метафизичеки толкуемого «отрицания», подчеркивающего разрыв, противоположность предыдущего и последующего этапов изменения, диалектическое отрицание предлагает связь переход от одного этапа к другому. Диалектическое отрицание включает в себя триединый процесс: 1) Деструкция (разрушение, преодоления) прежнего 2) Кумуляции (его частичного сохранения, трансляции) 3) Конструкции (формирование, созидание нового). Реальным аналогом «отрицания отрицания» в природе и обществе служат «спиралевидные процессы», сочетающие в себе цикличность, относительную повторяемость и поступательность. Цикличность формирования и гибели, рождения и смерти обновления и старения и т.д. проявляется во всех процессах природных и общественных изменений. Идея цикличности была дополнена идеей поступательности, прорыва, преодоления исходного уровня бытия, выхода за рамки того, что существовало на предыдущем уровне, формирование качествено новых уровней бытия. Диалектическое отрицание порождается внутренними закономерностями явления, выступает как самоотрицание. Самоотрицание и саморазвитие объекта вызывается внутренне присущим ему противоречиями, наличием в нем собственного отрицания раскрывается через деятельность, вне которой оно непостижимо. Условия и предпосылки, породившие объект, не исчезают с его развитием, а воспроизводятся им, образуя возврат к старому. В мышлениях это выражается через отрицание отрицания, через более глубокое осмысление на новом этапе развития теории уже достигнутых моментов истины. Поэтому з-н отрицания отрицания выступает как закон практической и теоритической деятельности, з-н познания объективного мира.
ВОПРОС 49.
Закон единства и борьбы противоположностей.
Единство материального мира, многообразных процессов, происходящих в обществе, предполагает, что внутри процессов, явлений сначала возникает различия. Эти различия перерастают в противоречия, а затем эти противоречия нарастают и превращаются в еще более углубленные противоречия. Противоположности часто скрыты в сущности вещей. Их необходимо рассматривать как стороны, св-ва, тенденции которых с одной стороны предполагают друг друга, а с другой стороны отрицают т.е. находятся в постоянной связи. Поэтому противоречия во всем многообразии мира необходимо рассматривать как единство и борьбу противоположностей. Динамические противоположности неразрывно связаны друг с другом. Качество и количество, причина и следствие, случайность и необходимость, часть и целое, форма и содержание - эти и другие парные категории диалектики являются примерами единства и в то же время борьбу противоположных факторов, явлений. Диалектическим противоположностям и выражающими их понятия присуща универсальная гибкость, доходящая до тождества противоположностей. Различают противоречия: внутренние, внешние, основные и неосновные, антагонистические (непримиримые), не антагонистические. Исходя из первого з-на диалектики, развитие рассматривается как процесс возникновения, функционирования и разрешения противоречий. З-н единства и борьбы противоположностей указывает на источник развития познания материального мира общества. Единство противоположностей проявляется в том, что их нельзя резко обособить: они взаимосвязаны настолько, что взаимопроникают друг в друга, образуют множество сочетаний, переходов. Так, Маркс разграничивал производство и распределение, производства и обмен производство и потребление, выявляя их различия, специфику важнейших функций, характеристик. Однако Поляризация противоположностей сменяется затем в анализе их частичной погруженностью друг в друга (произв обмен, произв потребление и т.д.), а затем теоретическимразвертыванием все более сложного их взаимодействия. З-н единства и борьбы пр-ей - всеобщий закон действительности и её познания человеческим мышлением, выражающий суть материалестической диалектики. Этот з-н объясняет объективный внутренний «источник» всякого движения, не прибегая ни к каким посторонним силам, позволяет понять движение как самодвижение. Единство противоположностей относительно, временно, борьба противоположностей абсолютна. З-н раскрывает конкретное, а не мертвое тождество. Диалектическое мышление не рассекает целое, разделяя на крайности, а осваивает целое как органическое, как систему, в которой противоположности взаимопроникают, обусловливая весь процесс её развития.
ВОПРОС 42.
Закон перехода количественных изменений в качественные.
Еще в древности греческие философы обратили внимание на то, что незначительные изменения того или иного предмета накапливаясь, могут приводить к заметным изменениям. Гегель заметил в таких изменениях всеобщую закономерность, получившую название закона перехода кол изменений изменений в качественные. Качество - такая определенность предмета (явление процесса) которая характеризует его как данный предмет обладающий совокупностью его свойств и принадлежащий к классу однотипных к нему предметов. При утрате качественной определенности предмет перестает быть самим собой, приобретает новые черты, определяющие его принадлежность уже к другому классу предметов. Категория качества была впервые проанализирована Аристотелем, основавшим качественный подход к физическому миру. (квалитативизм). Представителей средневековой схоластики занимала проблема «крытых качеств», ссылки на которые объяснялись различием свойства предметов, веществ. Философы материалисты 17-18в касались этой темы в связи с размышлениями о первичных и вторичных качествах. Однако на протяжении веков складывался и иной, количественный подход к миру, при котором стиралось, это качественное многообразие. Большое внимание этому уделили Пифагорейцы, разработавшие учение о числах, как выражение сути бытия. Кол-венная характеристика явлений, предметов, процессов по степени развития или интенсивности предыдущих им свойств выражаемая в числах. Обобщая мысли пифагорейцев и других своих предшественников, Аристотель пояснял «Кол-вом наз то, что делимо на составн части, каждая из которых есть множество, если оно считаемо и величина если измеряема». Рассматривая ту или иную «вещь» явление, процесс, можно сосредоточить внимание либо на качестве, либо на кол-ных ее аспектах. Качествен и количест методы анализа изучения широко применяются в различных разделах науки и практики. Кач-во и кол-во выражают противоположные и в то время неразрывные связанные между собой характеристики предметов. Эта их связь в философии выражается мерой. Мера - диалектическое единство кач-ва и кол-ва, или такой интервал количественных изменений, в пределах которого сохраняется качествен определенность предмета. В древн. Греч философии данное понятие применял Демокрит, считавший, что мера как бы соеиденяет объективные черты того или иного явления и ценностные отношения к ним (чувство меры) Второй момент еще сильнее был акцентирован в мысли софиста Протогора : «Человек есть мера всех вещей. Действительно поскольку люди соотносят себя с окружающим миром и с другими людьми, они осмысливают, учитывают св-ва вещей в своих действиях. Ведь философские понятия, проблемы включают в себя человеческий аспект.» Закон перехода кол-ных изменений в кач-ные выражает взаимосвязь кол-ных и кач-ных изменений. Общий смысл данного закона в материалистическом его истолковании. Энгельс выразил так: «...качественные изменения точно определены для каждого отдельного случая. Способом могут происходить лишь путем количественного прибавления либо кол-ного уравнения материи или движения.(так называемой энергии)» Иначе говоря суть закона состоит в том, что постепенные кол-ные изменения постояно совершающиеся в предметах но до поры до времени не меняющихся, при достижении границ меры приводят к качественным изменениям. Закон перехода кол в кач изменений ориентирует на понимание мира, как сложного многокачественного включающего в себя элементарные частицы атомы и др. Все они отличаются друг от друга не просто размерами, массой и друггими кол-ными характеристиками, но представляют собой разнокачественные образования. Т.е. з-н раскрывает многокачественность мира в её неразрывной связи с различными характеристиками вещей. Качественное изменение в отличии от количественного выражается понятием скачка. Скачок - это переход кол изм в кач или переход из одного кач состояния в другое(в результате превышения меры). Напр: можно постепенно кол-во ядерного горючего, но при достижении определенной массы плутония происходит цепная реакция, взрывное высвобождение энергии. Это пример скачка с резко выраженной границей перехода от одного кач состояния в другое. Динамика кол и кач изменений и её современное осмысление в понятиях системного подхода имеет большое значение для анализа роцессов развития.
ВОПРОС 41.
Людовик Фейербах.
(1804-1872) Крупнейший материалист. Провозглашает и защищает материализм и атеизм в германии в 30-40х годах. Идеолог демократической буржуазии. Фейербах оставался идеалистом в области понимания общественных явлений: он различал эпохи в развитии человечества исключительно по формам сознания, по сменяющим друг друга религиям. Материализм Фейербаха - антропологический материализм. Он подвергает критике кантовский агностицизм. Ощущений, по Фейербаху не отделяет нас от внешнего мира, а связывает с ним, оно есть образ объективного мира. Основные работы: «Критика Гегелевской философии», «Сущность христианства», «Основы философии».
ВОПРОС 40.1.
ТРИ закона диалектики :
1) количественные изменения в качественные, 2)единство и борьбы противоположностей, 3)отрицание отрицаний. Описание механизма саморазвития: - качество , - количество, - скачок, - мера. Качество выражается в свойствах. Качество - такие свойства предмета, которые выражают его специфику и неповторимость, в отличии от других предметов. А свойства находят выражение в отношениях между предметами, явлениями. Свойства - появления качества, но в каком-то определенном отношении. Количество - характеризует качество с точки зрения интенсивности (выражается числом). По Гегелю - это внешняя определенность предмета. Мера - единств качественного и количественной определенности предмета - показатель того, что данному качеству соответствуют определенные количественные характеристики и существуют границы меры - количественные границы, в которых существует данное качество. Скачок - переход от одного качественного состояния к другому.
ВОПРОС 29
Гегель.
Феноменология духа - философия абсолютного идеализма, сделал попытку охватить своей системой весь мир (духовный, природный ...) Его система имеет характер объективного идеализма - в основе абсолютная идея - разум. Абс. идея - субстанция, составляющая сущность и первооснову всех вещей. Абс. идея способна к саморазвитию, она существует вечно, она содержит в себе в скрытом, свернутом виде все возможные определения: в природных, духовных и общественных явлениях. Высший разум - вечен, существует всегда и содержит скрытно в себе все разнообразие мира, способен к саморазвитию. В процессе саморазвития абс. идея проходит различные стадии от абстрактного к определенной, которая определяется конкретным содержанием. Этапы прохождения абс. идеи к самораскрытию: 1) логика - научно теоретическое осознание абс. идеи. Через логику абс. идея раскрывается в виде системы категорий - бытия, не бытия, качества, количества, противоречие, противоположность. По форме и содержанию - категории - общие понятия не нуждаются в чувственном восприятии материи. Гегель их называет - ступенчатым развитием идеи. 2) природа - абс. идея опредмечивает (само выражает) себя в природе. Из природы возникает человек и человеческий дух и первая стадия существования человеческого духа - субъективный дух - рассматривается Гегелем на уровне антропологии, феноменологии, психологии. Антропология - раскрывает душу как чувственную субстанцию. Феноменология - превращение души в сознание. Психология - показывает способности духа (практические и теоретические).
Вторая стадия - объективный дух - охватывает по Гегелю соц. жизнь. Выражает себя в морали, эстетических представлениях, различных формах искусства, в праве, науке и т.д. высшая форма самореализации абс. идеи - абс. дух - совокупность духовной деятельности человека на протяжении тысячелетий. Это результат духовной деятельности всех человеческих поколений. Дух - есть всегда идея. Идея - чисто духовная субстанция. Дух - выражение идеи в различных формах интеллектуальной деятельности людей. Движение абс. идеи имеет начало и конец - замыкается в круг.
ВОПРОС 40
Философия Иммануила Канта
Его работа «Критика чистого разума». Основные положения этой работы: 1) всякое знание начинается с опыта но не сводится к нему. Часть наших знаний имеет априорный (доопытный характер) 2) Эмпирическое знание единично. А знание полученное априорным путем имеет необходимый всеобщий характер. 3) Доопытны только формы знания(факт, аксиома, гипотеза) Сами доопытные формы не являются вражденными. Смысл Кантовского априоризма: познающий индивид распологает сложившимися до него формами познания . Любое знание в конечном итоге берется из всерасширяющегося опыта человечества. Кант различает 2 вида суждения: 1) аналитические имеют поясняющий характер 2) синтетическое суждение расширяет наши знания. Любое тело протяжено - аналитическое суждение.
Кант преподавал в Кенигсбергском универе (Критика чистого разума).Всякое знание начинается с опыта, оно не сводится к нему. Часть наших знаний имеет априорный характер. Эмпирическое знание единично, а знание полученное априорно имеет необходимый и всеобщий характер. Дообытны только формы знания (гипотеза, теория, аксиома), сами доопытные формы (априорные) не являются врожденными. Все вместе взятое - Кантовский априоризм. Познающий индивид располагает сложившимися до него формами познания. Любое знание берется из все расширяющегося опыта человечества. Кант различает два вида суждений: аналитические(носят поясняющий характер) и синтетические суждения (расширяют наши знания). Примеры: аналитическое суждение - любое тело протяженно, синтетическое - вчера шел дождь. Знания полученные опытным путем - синтетические. Как возникают новые знания вне опыта, как возможны априорные знания вне опыта Главный вопрос -“Критика чистого разума”. Материальные суждения - априорны. Задача Канта - объяснить смысл суждения. В “Кр. чис. раз. ” этот вопрос распадается на 3 вопроса: естествознание, метафизика (философия), математика - как они возможны. Три части “Кр. чис. раз.” - трансцендентальная эстетика, диалектика, аналитика. Трансцендо ( лат. переходить, переступать). Философия Канта изучает - переход в систему знаний. “Вещь в себе” - вещь сама по себе. Опытные данные поступающие из вне не дают нам адекватные знания об окружающем нас мире. Вещь как она нам является - феномен. Она принципиально отличается от вещи какой она на самом деле является - ноумен. Сколько бы мы не проникали в глубь явлений наши знания не будут знанием вещей, каковы они на самом деле. Кант - материалист, признает существование материального мира, вне нашего сознания. Наши знания расширяют наши границы знания, но никогда не исчезают, как не исчезает горизонт. Трансцендентальные - то что имеет дух, трансцендентные - просто предмет. Априорные формы чувствительности. Кант разделяет на две группы органов чувств : 1) осязание, слух, зрение - высшие, возникают благодаря механическому воздействию и ведут к познанию предмета. 2) обоняние и вкус. Интенсивность ощущений зависит от ряда условий. Ощущения могут принимать всеобщий и необходимый характер. Существуют две априорные, доопытные формы чувствительности : пространственные и временные. Пространство систематизирует наши внешние ощущения, время - внутреннее. Пространство и время способны воспринимать наш мир. Тезис - Все в мире состоит из простого. Антитезис - Нет ничего простого.
ВОПРОС 28.
Философия Декарта.
Главная работа Декарта (1596-1650) «Рассуждение о методе». Метод Декарта имеет четыре правила: 1) Принимать за истинное то, что воспринимается в очень ясном и отчтливом виде и не дает повода к сомнению. В этом правиле формируется понятие разумного и интуиция - это то, что интуиктивно и не подлежит сомнению. А интуиктивно то, что самоочевидно. Интуиция - осознание «всплывших» в разуме истин, это особый вид интеллектуального познания. Дек впервые стал различать рациональное (интуиция) содержание и чувственное. Чувственное созерцание это чувственная наглядность. Как действует рац созерцание (интуиция разума) - действие интуиции разума состоит как в обнаружении вражденных идей так и в осознании связей между ними. Интуиция дает возможность дальнейшему познанию, возбуждая состояние сомнения. Мы интуиктивно чувствуем то, что сомнительно и требует проверки. 2) Необходимо делить каждую сложную вещь, ради успеха познания, на простые, которые становятся ясными и самоочевидными. 3) В познании мыслью следует идти от простейших вещей к вещам более сложным и трудным для понимания. Только из самых простых вещей должны выводиться самые сокровенные истины. Этим правилом утверждается рационалистическая дедукция Декарта. 4) Это правило требует проводить полные перечесления, обзоры не упуская всего из внимания. Такое перечесление наз эномирацией. Таое правило дает возможность получить наиболее полное значение. Это правило ориентирует на более полное изучение предмета класса. Все 4 правила должны действовать вместе и порознь для достижения успеха. *Отношение Дек к чувственному познанию. При решении проблем связанных с чувственным познанием Дек стоит на позиции рационализма. Не следует преувеличивать роль чувственного познания. Сущность вещей мы воспринимаем не посредством ощущений, а спомощью разума. В познавательном процессе учавствуют 3 вида идей.: 1) Врожденные идеи 2) Принесеные из опыта 3) Изобретенные идеи. Идеи чувственного опыта - наглядны и поэтому убедительны. Но эта наглядность может оказаться ложной. (сны, галюцинации и т.д.) Наглядные идеи слабее мыслительной интуиции.
ВОПРОС 27.
Философские взгляды Френсиса Бекона.
Бекон(1561...1626) родоначальник англибекого материализма. Бекон написал «Новый органон», это большая работа. Бекон задумал написать произведение «Великое восстановление наук», вторая часть и была «Новым органоном» и третей частью этого произведения была работа по естествознанию. Он говорил: «мы столько можем, сколько мы знаем», «кто владеет знанием, тот могущественный». Бекон различает 2 вида идей плодоносные и светоносные. Плодоносные - приносят непосредственно пользу и не раскрывает широких горизонтов в знаниях. Светоносные - приносят истинные знания. Они дают возможность открывать пути для дальнейшего познания. *Учение в признаках познания. В человеческом познании действуют причины, которые приводят к заблуждениям познания. Эти причины Бек называет призраками познания. 1) Призраки рода - свойственны всем людям. Несовершенство органов чувств влияет на наше познание. Человек предпочитает то, что возбуждает его чувства. Каждый человек верит в свою непогрешимость т.е. в то, что он не заблуждается. Человек истолковывает новые идеи в духе старых (использует старые знания для объяснения новых). Человек стремится побыстрее все объяснить и это приводит к поверхностным аналогиям. 2) Призраки пещеры - сознание человека можно уподобить неровной стене пещеры на которой возникают тусклые отблески происходящих в ней событий. Это заблуждения, которые свойственны индивидумам. Призраки пещеры очень разнообразны т.е. они приводят к различным познаниям. 3) Призраки рынка - возникают из особенностей социальной жизни человека. Они стоят в приверженности к общераспространенным взглядам, предрассудкам, заблуждениям. Часто они возникают из-за словесной путаницы. Бек одним из первых поднял философию языка. 4) Призраки театра - искажающе влияют на разум человека ложными теориями и учениями. Признанные авторитеты подобно актерам в театре завладели душами люде. (Пифагор, Аристотель и т.д.) *Выбор 1 из 3 путей. Существует три вида познания: паука, муравья и пчелы. Путь паука - попытка вывести истину из чистого сознания(разума). 1) Этот путь поспешное, необоснованное оспорение от фактов к более общим аксиомам, и затем выведение из аксиом знаний. На этом пути обычно прнебрегают фактами (Напр: схоластика). Критика пути паука у Бек это критика спекулятивного метода мышления. Бек выступает против дедукции и рационализма. 2) Путь муравья - это узкий эмпиризм, который также односторонен. Эмпирики настойчиво собирают факты, но они не умеют их обощать. Подлинная теория в этом случае также не создается. 3) Путь Пчелы - объединяет путь паука и муравьев и свободен от их недостатков. Подъем от опыта (эмпирии) к теории должен совершаться непрерывно и постепенно. Необходима медленная последовательность. Необходимо единство чувственного познания и теории (сочетание опыта и рассудка) Бек разработал индукцию, как метод познания, сначала нужно разбить сложные явления на элементарные, а затем обнаружить сущность этих явлений. Есть полная и неполная индукция. 1) полная - анализируется все предметы класса и делается вывод о целом классе.
ВОПРОС 24.
Антропоцентризм. (человек - центр). Фил. эпохи возрождения.
Точка зрения, согласно которой человек есть центр мировоздания. Антропоцентризм связан с религиозными представлением о божественной сущности человека. Средневековая схоластика и богословие основывали антропоцентризм на библейско-пталомеевской системе строения мира. Согласно которой земля - центр вселенной и мир создан богом для человека.
ВОПРОС 23.
Номинализм и реализм о природе общих понятий.
Реализм - это учение, согласно которому реальностью обладает только общие понятия, идеи (универсалии). Реализм имеет много общего с учением Платона. Согласно реализма общие идеи (универсалии) существуют в божественном разуме. Благодаря этому человеческий разум способен познавать сущность вещей, а сущность вещей и есть общие понятия - универсалии. Номинализм - согласно этому учению общие понятия это только имена, названия вещей, они не могут существовать вне вещей. Общие понятия могут существовать только в вещах и в нашем разуме, благодаря способности абстрагироваться (поэтому их называют
абстракциями). Согласно номинализму общие понятия существуют после вещей как результат абстрагирования. Абстрагирование - это отвлечение от одних св-в и выделение других более существенных. Номиналисты считали общие понятия лишь обозначениями, знаками, а реально существующими является только вещи. Росцелин (11..12в) считал что понятия не существует даже в голове человека.
ВОПРОС 22.
Философия Фомы Аквинского.
Фома представитель средневековой схоластики. Его учителем был философ Альберт Великий. Начал свою академическую деятельность в Париже, где был известен преподавателем теологии. Фома Положил начало всех христианской философии. Его труды: 1) Комментарии к работам Аристотеля 2) Теологические трактаты («Суммы теологии») 3) Работы с полемикой по разным вопросам теологии 4) Малые трактаты по христианской догматике 5) Работы, отстаивающие христ веру («Сумма против язычников») 6) Трактаты из области права, философии, государства 7) Трактаты о сущности ордена и орденских правилах. 8) Трактаты объясняющие священ писание. Главные работы: «Сумма теологии», «Сумма против язычников». Фома как и Аристотель считает высшей способностью человека волю - практически разум, направленный на действие, а не на познание - говорил Фома. Интеллект возвышается над волей. Познание - это восприятие божественных идей, а не результат чувственного восприятия. В проблемах этики Фома считает, что для нравственного поведения необходима свобода воли. Фома рассматривает поведение добродетеля (греческие): 1) Мудрость 2) Отвага 3) Умеренность 4) Справедливость. К греческим Фома добавляет христианские: 1) Вера 2) Надежда 3) Любовь. Человек счастлив в познании и созерцании Бога (так Фома понимает счастье). Целью человека явл познание, созерцание и любовь к богу. Фома считал, что бытие Бога можно доказать и разумом (что не типично для средневековой философии). Он приводит 5 доказательств бытия бога: 1) Все что движется, движимо чемто другим, и этим первым двигателем явл Бог 2) В мире имеется ряд действующих причин, но невозможно чтобы явление было причиной самого себя, т.е. явление имеет свою причину, которая находится вне явления. Поэтому необходимо признать 1ю действующую причину, которой явл Бог. 3) Вытекает из взаимодействия случайного и необходиомого. Случайное зависит от необходимого, которое происходит или от другого необходимого или от необходимого в самом себе. Необходимое - это то что не может быть. Первый необходимостью явл бог. 4) Существуют степени совершенства (качества).Если степени качеств существуют, значит есть высшая степень качества. Этой высшей степенью качества может обладать только бог. 5) Теологическое доказательство. Мир в своей основе имеет цель. Во всем, что существует имеется смысл и полезность, все, даже случайное направляется к некой цели. Если все существующее направляется к какойто цели, значит ктото эти руководит - это и есть бог. Бога познать можно, поскольку мы познаем природу, которая максимально приближается к богу. В вопросе об общих понятиях Фома занимает следующую позицию: Универсалии(общие понятия) существуют в единичных вещах, как их сущная форма, универсалии образуются в человеческом разуме, как абстрагирование от единичного; универсалии существуют до вещей как идеальный прообраз индивидуальных предметов и явлений. Высшая цель человека - это достижение блаженства в единстве с богом. К этому человека ведет церковь, а не государство. Фома в 1323 провозглашен святым. Центром томизма становится университет в Париже (сейчас центр в Риме) В 19..20 в на основе учений Фомы развивается неотомизм.
ВОПРОС 21.
Философия Августина.
Августин родился в Северной Африке. Получил очень хорошее образование. Проявился интерес к философии. В 387г Августин приходит к христианству, позже был произведен в епископы. Работы Августина «О троице», «О граде божьем»... В первых работах («О граде божьем») он указывает, что Рим пал, т.к. он себя изжил, а не по вене христианства и чей либо другой. Августин резко переходил от одной позиции к другой. Среди церковных святых он был менее всех святым и более человеком. Из древних источников Августин более всего использует Платона. Основные принципы философии Августина: бог первичен, бог является высшей сущностью, его существование ни от кого не зависит. Бог это причина всего сущего, бог не только сотворил мир, но он продолжает творить мир и постояно сохраняет его. Бог это главный предмет познания человека, он является причиной познания. Бог явл наивысшим благом и причиной всякого блага. Душа человека не содержит ничего материального и она имеет только одну функцию мышления. Душа дана богом, она бессмертна. Познает бога не тело, а душа. Тело мешает человеку познать бога. Человек должен жить духом. Что главное в духовной жизни человека? Августин считал, что основой духовной жизни явл воля. Человеческая сущность характерезуется активностью и действием. Разум человека имеет пассивный характер. Воля - способность к активному действию. Августин говорит, что многое происходит случайно, но само создание мира не было случайностью. Августин, как и Платон, различает 2 мира: 1) иИдеальный мир в Боге 2) Реальный. Для Авг цель и смысл человеческой жизни - это достижение счастья. Достижение человеческого счастья возможно благодаря познанию бога и спокойствию души. Познание бога невозможно чувственным путем. Априории - знания, которые черпаются из души, а не из опыта. Сущность теории познания Августина - априорность. Познавая собственную душу, человек познает бога. Источником всех знаний человека явл бог. Авг считал, что творцом всех идей явл бог, а не человек. Сознание человека создано богом. Авг считал, что скептики не правы, в том, что мир не познаваем, мир познаваем. Знания человека находятся в его душе. Такая позиция называется априорностью. Каким образом человек может познать бога? Человек может познать бога благадоря вере, а не разуму. Разумом познать бога нельзя, разум только дополняет веру. Авг считал, что все человеческое познание имеет 2 источника: 1) опыт - чувственное познание окружаещего мира. Но этот путь явно не совершенен, он ограничен явлением вещей. До сущности вещей опыт не доводит. 2) приобретение знаний от другиг людей и различных источников (книга - это знание и есть вера). Добро и зло. Нет сомнений, что в природе есть зло. Но зло не сотворено богом (мир, сотворенный богом не может быть злым) - это понятие называется теодицея. По авг зло - это отсутствие добра. Добра неттогда,. Когда возникает гордыня, вожделенность или уход от высших целей. Гордыня - это попытка жить без Бога. Вожделенность - когда человек свои страсти направляет на приходящие вещи (сбогачение, наслаждение и т.д.) Авг приходит к выводу, что зло не нарушает гармонии мира, а даже ему необходимо. Зло происходит от человека, а добро это продукт боже милости. Первородный грех. В этом вопросе Авг полемизирует с монахом Пелагием. Пелагий считал, что первородного греха не существует, человек рождается свободным от грехов и сам должен заботиться о своем счастье. Но как прийти к счастью (здесь возникает позиция этического рационализма)? Путь к счастью - это получение знаний, образование. Т.е. человек не сложное орудие в руках Бога. Авг выступил с критикой концепции Пелагия и развивает учение о предопределенности. Согласно этому учению Адам родился свободным и безгрешным (если бы он следовал воле бога он был бы бессмертным) Поскольку Адам и Ева не послушались Бога, они стали грешными. *Социально полит взгляды Авг. Авг считает, что неравенство в обществе людей вечно и закономерно. Т.е. существует земная иерархия, которая отражает «небесную» иерархию. Божий град - это люди, которые заслужили спасение. Земной град - это люди забывшие бога. Авг считает, что по мере развития человечества божий град может увеличиваться. Если человечество не придет к Богу и не победит зло, то наступит конец света - такая позиция называется эсхатологическая. *Проблема воли. Авг считает, воля это главное свойство человека. Бог - это персона, обладающая волей. Сле-щими св-ми человека явл вера, любовь , милосердие. Эти качества Авг считал важнее разума, поскольку от разума происходит зло. Тело человека не явл злом, но оно может быть ист зла, благодаря своим желаниям.
ВОПРОС 20.
Средневековая философия.
До сих пор спорят как дотировать средневековую философию. (4...5 - 15в.н.э.). Христианство возникает в 1..2 столетиях нашей эры в восточных провинциях Римской империи, а затем распространяется на средиземное побережье. Время возникновения Христианства связывают с глубоким кризисом рабовладельческого строя. Именно с христианством связана средневековая философия. Идея Христианства лежит в идеи божьего спасения. Одной из главных и важных идей которую выдвинуло христианство это то, что все люди перед богом равны. Основным источником христианства была иудейская религия, христианская религия полностью приняла еврейский старый завет. В начале христианство в основном было религией угнетенных масс. Постепенно к этой религии присоединяются и другие классы общества. Но клир (место священников и т.д.) захватили именно богатые слои общества. Позже при Константине Великом христианство в Римской империи признается государственной официальной религией. Все языческие культы были запрещены. Халкидонский собор(451г) закрепил официально положение христианской религии в Риме. Христианская религия вырабатывает определенно мировоззрение, которое и называют христианской философией. Первой фазой христианства была патристика, которую делят на два этапа: 1) на первом этапе заложена сильная единая церковь и изложены основные христианские догматы (325г. Николаевский собор). 2) второй этап патристики характеризуется творчеством Августина. Патристику разделяют 1) По роли в обществе а) апологическая б) систематическая 2) По развитию а) западная б) восточная 3) греческая и латинская. Второй фазой была эпоха схоластики (8-14..15в) В этот период христианская философия развивается более основательно. Схоластика делится на 1) Ранняя схоластика 8...12в 2) Расцвет 13в 3) Поздняя схоластика 14...15в Для схоластики характерна связь с работами Аристотеля. Филисофия Аристотеля считались образцом.
ВОПРОС 19.
Римская философия.
С начала III столетия до н. э. в регионе Средиземного моря существенно усиливается влияние Рима, который из городской республики становится сильной державой. Во II в. до н. э. он владеет уже большой частью древнего мира. Под его экономическое и политическое влияние попадают и города континентальной Греции. Тем самым в Рим начинается проникновение греческой культуры, составной частью которой была философия. Римская культура и образование развивались в совершенно других условиях, чем те, которые были несколько столетий до этого в Греции. Римские походы, устремленные во все стороны известного тогда мира (с одной стороны, в области зрелых цивилизаций древнего мира, а с другой на территорию “варварских” племен), образуют широкие рамки для формирования римского мышления. Успешно развивались естественные и технические науки, небывалого размаха достигают политические и юридические.
Для римской культуры характерно стремление обогатиться лучшим из того, с чем сталкивается Рим, стремящийся к мировому господству. Логичным поэтому является то, что и римская философия формируется под решающим влиянием греческого, в частности эллинистического, философского мышления. Определенным импульсом для расширения греческой философии в Риме было посещение его афинскими послами, среди которых были наиболее выдающиеся представители существовавших в то время греческих философских школ (середина 11 в. до н. э.).
Приблизительно с этого времени в Риме развиваются три философских направления, которые сформировались уже в эллинистической Греции, стоицизм, эпикуреизм и скептицизм.
Наибольшее распространение как в республиканском, так и позже в императорском Риме получил стоицизм. Иногда его считают единственным философским направлением, которое в римский период приобрело новое звучание. Его начала можно увидеть уже во влиянии Диогена из Селевкии и Антипатра из Траса (которые прибыли в Рим с упомянутым афинским посольством). Заметную роль в развитии стоицизма в Риме сыграли также представители средней стои Панэтий из Родоса и Посидоний, которые сравнительно продолжительный период работали в Риме. Их заслуга состоит в том, что они способствовали широкому распространению стоицизма в средних и высших классах римского общества. Среди учеников Панэтия были такие выдающиеся личности Древнего Рима, как Сципион Младший и Цицерон. Панэтий в основных положениях своего учения в значительной мере придерживался старого стоицизма. Так, у него встречается понятие логоса, аналогичное понятию, например, у Хрисиппа, который придерживался сходных онтологических воззрений. В области этики он несколько приблизил к практической жизни идеал стоического мудреца.
На дальнейшее развитие римского стоицизма большое влияние оказал Посидоний. В области онтологии он развивает основную философскую проблематику учении Аристотеля, а также вопросы, граничащие с естественнонаучной проблематикой и космологией. Исходные философские и этические воззрения греческого стоицизма он соединяет с элементами учения Платона, а в некоторых случаях и с пифагорейским мистицизмом. (В этом проявляется определенный эклектицизм, который был типичен для римской философии того периода.)
Наиболее видным представителем римского стоицизма (новой стои) были Сенека, Эпиктет и Марк Аврелий. Сенека (oк. 4 г. до н. э. 65 г. н. э.) происходил из сословия “всадников”, получил всестороннее естественнонаучное, юридическое и философское образование, сравнительно длительный период успешно занимался адвокатской практикой. Позже становится воспитателем будущего императора Нерона, после восшествия которого на трон он получает наивысшее общественное положение и почести. Во второй год власти Нерона он посвящает ему трактат “О милосердии”, в котором призывает Нерона как правителя сохранять умеренность и придерживаться республиканского духа.
По мере роста престижа и богатства Сенека входит в конфликт со своим окружением. После пожара в 64 г. н. э. ненависть к Сенеке в Риме растет. Он покидает город и живет в своем близлежащем имении. Обвиненный в подготовке заговора, он был вынужден покончить самоубийством .
Наследие Сенеки весьма обширно. К его наиболее выдающимся работам относятся “Письма Луцилию”, “Рассуждение о провидении”, “О стойкости философа”, “О гневе”, “О счастливой жизни”, “О свободном времени”, “О добродетели” и т. д. За исключением “Вопросов природы” (“Quastiones naturales”), все его работы посвящены этическим проблемам. Если старая стоя полагала физику душой, то философия новой стои считает ее полностью подчиненной областью. В воззрениях на природу (так же как и в остальных частях своего творчества) Сенека, однако, в принципе придерживается учения старой стои. Это проявляется, например, в материалистически ориентированном дуализме материи и формы. Разум считается активным принципом, который сообщает материи форму. При этом однозначно признается первичность материи. Душу (пневму) он также понимает в духе старого стоицизма, как весьма тонкую материю, смесь элементов огня и воздуха. В гносеологии Сенека, как и другие представители стоицизма, является сторонником античного сенсуализма. Он подчеркивает, что разум имеет свое начало в чувствах. При решении вопроса об активности души он, однако, принимает некоторые элементы платоновской философии, что проявляется прежде всего в признании бессмертия души и характеристике телесности как “оков” души. Сенека исходит из того, что все в мире и во вселенной подчинено власти строгой необходимости. Это вытекает из его понятия бога как имманентной, правящей силы, властвующей над разумом (логосом). Сенека характеризует ее как “высшее благо и наивысшую мудрость”, которая реализуется в гармонии мира и его целесообразном устройстве. В отличие от старой стои Сенека (так же как и весь римский стоицизм) почти не занимается логической проблематикой. Центром и средоточием его системы является этика. Как основной выделяется принцип согласия с природой (жить счастливо значит жить в соответствии с природой) и принцип подчиненности человека судьбе. Вопросу, как прожить жизнь, посвящены его трактаты “О краткости жизни” и “О счастливой жизни”. В них проецируются как личный опыт Сенеки, так и общественные отношения тогдашнего Рима. Утрата гражданских свобод и упадок республиканских добродетелей в эпоху императорской власти приводят его к значительным сомнениям относительно будущего. “На три периода делится жизнь: прошлое, настоящее и будущее. Из них тот, в котором живем, краток; тот, в котором будем жить, сомнителен, и лишь тот, который мы прожили, определенный. Только он устойчив, на него не влияет судьба, но и возвратить его также не может никто”. Сенека отвергает стремление к накоплению имущества, к светским почестям и должностям: “Чем выше кто взошел, тем ближе он к падению. Очень бедна и весьма кратка жизнь того человека, который с великими усилиями приобретает то, что еще с большими усилиями должен он удерживать”. Однако он использовал свое общественное положение и стал одним из наиболее богатых и влиятельных людей Рима. Когда его враги указывали на факт, что его собственная жизнь весьма резко отличается от идеалов, которые он провозглашает, он ответил им в трактате “О счастливой жизни”: “...все философы говорят не о том, как живут сами, но о том, как должно жить. Говорю о добродетели, но не о себе и воюю против грехов, а это значит и против своих собственных: когда их одолею, буду жить как надо”. Смысл жизни Сенека видит в достижении абсолютного душевного спокойствия. Одной из основных предпосылок этого является преодоление страха перед смертью. Этой проблематике он отводит весьма много места в своих трудах. В этике он продолжает линию старой стои, подчеркивая понятие человека как индивида, стремящегося к совершенствованию в добродетелях.
Жизнь, в которой человек все или подавляющую часть своих усилий посвящает собственному совершенствованию, жизнь, в которой он избегает участия в общественных делах и политической деятельности, является, согласно Сенеке, наиболее достойной. “Лучше искать укрытия в тихой пристани, чем быть добровольно бросаемым туда-сюда всю жизнь. Подумай, скольким ударам воли ты уже подвергался, сколько бурь пронеслось в твоей частной жизни, сколько их ты бессознательно вызвал на себя в публичной жизни! Не имею в виду, чтобы ты топил свои дни во сне и в наслаждениях. Это я не называю полноценной жизнью. Стремись найти задачи более важные, чем те, которыми ты до сих пор занимался, и верь, что важнее знать счет собственной жизни, чем общего блага, о котором ты пекся до сих пор! Если будешь так жить, ждет тебя общение с мудрыми мужами, прекрасное искусство, любовь и свершение блага; осознание того, как хорошо жить и однажды хорошо умереть.” Его этические воззрения пропитаны индивидуализмом, который является реакцией на бурную политическую жизнь в Риме.
Другой видный представитель римского стоицизма Эпиктет первоначально был рабом После того как его отпустили на свободу, полностью посвятил себя философии. В его воззрениях много от старой стои, которая повлияла на него, и от творчества Сенеки. Сам он не оставил никаких работ. Его мысли зафиксировал его ученик Арриан из Никомедии в трактатах “Рассуждения Эпиктета” и “Руководство Эпиктета”. Эпиктет отстаивал точку зрения, согласно которой философия, собственно, является не только познанием, но и применением в практической жизни. Он не был оригинальным мыслителем, его заслуга главным образом состоит в популяризации стоической философии. В своих онтологических представлениях и во взглядах в области теории познания он исходил из греческого стоицизма. Исключительное влияние на него имели труды Хрисиппа. Ядром философии Эпиктета является этика, основанная на стоическом понимании добродетели и жизни в согласии с общим характером мира. Исследование природы (физика) важно и полезно не потому, что на его основе можно изменить природу (окружающий мир), но потому, чтобы в соответствии с природой человек мог упорядочить свою жизнь. Человек не должен желать того, чего он не может осилить: “Если хочешь, чтобы твои дети, твоя жена и твои друзья жили постоянно, то ты или сумасшедший, или хочешь, чтобы вещи, которые не находятся в твоей власти, были бы в твоей власти и чтобы то, что является чужим, было твоим”. А так как изменить объективный мир, общество не в силах человека, не следует и стремиться к этому.
Эпиктет критикует и осуждает тогдашний общественный порядок. Он делает упор на мысли о равенстве людей, осуждает рабовладение. Этим его воззрения отличаются от стоического учения. Центральный мотив его философии смирение с данной реальностью ведет, однако, к пассивности. “Не желай, чтобы все происходило, как ты хочешь, но желай, чтобы все происходило как происходит, и будет тебе хорошо в жизни”. Действительной сущностью человека Эпиктет считает разум. Благодаря ему человек участвует в общем порядке мира. Поэтому следует печься не о благосостоянии, удобствах и вообще о телесных удовольствиях, но только о своей душе. Подобно тому как разум властвует над человеком, так и в мире властвует мировой разум логос (бог). Он источник и определяющий фактор развития мира. Вещам же, как управляемым богом, следует ему подчиняться. Свободу и независимость, которым он придавал большое значение, Эпиктет ограничивает лишь духовной свободой, свободой смирения с действительностью. Этика Эпиктета в сущности является рационалистической. И хоть она выразительно отмечена субъективизмом, все же защищает (в отличие от формирующихся в то время иррационалистических течений) силу человеческого разума. В сущности вся философия Эпиктета является выражением пассивного протеста низших общественных классов против существующих общественных порядков. Этот протест, однако, не находит реального выхода. Поэтому он выливается в призыв смириться с существующим положением дел.
К римским стоикам относится и император Мари Аврелий Антонин, во время правления которого кризисные явления становятся еще более интенсивными. Высшие общественные классы отказываются что-либо изменить, чтобы сохранить существующий общественный строй. В стоической этике они видят определенное средство морального возрождения общества. Император в размышлениях “К самому себе” провозглашает, что “единственное, что находится во власти человека, это его мысли”. “Загляни в свое нутро! Там, внутри, источник добра, который способен бить не иссякая, если до него постоянно докапываться” . Мир он понимает как вечно текущий и изменчивый. Основной целью человеческих стремлений должно быть достижение добродетели, т. е. подчинение “разумным законам природы в согласии с человеческим естеством”. Марк Аврелий рекомендует: “Спокойную мысль при всем, что приходит извне, и справедливость при всем, что реализуется по твоему собственному усмотрению, то “есть твое желание и действие, пусть заключаются в действиях общеполезных, ибо это суть в согласии с твоим естеством”. Марк Аврелий последний представитель античного стоицизма, и по сути на этом стоицизм заканчивается. В его творчестве проявляются определенные следы мистицизма, который тесно связан с упадком римского общества. Стоическое учение, в частности подчеркивание необходимости “подчинить себя” (мировому разуму логосу богу), во многом повлияло на формирование раннего христианства.
Эпикуреизм. Единственной материалистической (для своего времени отчетливо материалистической) философией в античном Риме был эпикуреизм, который значительно распространился в последние годы Римской республики и в начале императорского правления. Наиболее выдающимся его представителем был Тит Лукреций Кар, написавший философскую поэму “О природе”, которая является также и ценным художественным произведением тогдашней литературы.
Лукреций полностью отождествляет свои взгляды с учением Демокрита и Эпикура; последнего он считал наилучшим греческим философом. В своем произведении он мастерски объясняет, доказывает и пропагандирует воззрения ранних представителей атомистического учения, последовательно защищает основные принципы атомизма как от более ранних, так и от современных ему противников, давая одновременно наиболее цельную и логически упорядоченную интерпретацию атомистической философии. При этом он во многих случаях разрабатывает и углубляет мысли Демокрита и Эпикура. Единственным сущим Лукреций считает атомы и пустоту. Материя, прежде всего, это первичные тела вещей, во-вторых, все, что есть совокупность названных элементов. Ни одна сила, однако, атомы уничтожить не может, они всегда побеждают своей непроницаемостью. Первое же глубоко различно, двойной характер имеют те две вещи, как это сказано выше, материя и пространство, в нем же все происходит; необходимы сами они по себе и чисты. Куда простирается пустота, так называемое пространство, там нет материи; а там, где простерлась материя, нет пустоты и пространства никоим образом. Первые тела суть полны без пустоты. Во-вторых, в возникших вещах пустота существует, возле нее же цельная материя “.
В такой форме Лукреций излагает учение Демокрита и Эпикура об атомах и пустоте, подчеркивая в то же время несотворимость материи как таковой. “Если же первые тела, сплошные и без полостей, как уже я об этом говорил, они несомненно вечны”. С неуничтожимостью и несотворимостью материи, т. е. с ее бесконечностью во времени, связана и бесконечность материи в пространстве. Сама вселенная себя не может ограничить: правда закон природы; он желает, чтобы границы материи образовала пустота, а материя—границы пустоты, заслугой этого чередования есть без конца вселенная “.
Эллинистическая философия.
Эллинистический период длился от начала походов Александра Великого до овладения римлян Египтом. Перелом IV и III в. до н. э. является периодом, когда достигает кульминации кризис греческих свободных полисов. Поражение в Хэйронее (338 до н. э.) и проигранная Ламийская война знаменуют собой конец свободной политической жизни в континентальной Греции. Греческие города попадают сначала под власть Македонии, а позже постепенно под римское влияние. Этот процесс завершается образованием римской провинции Ахея в 146 г. до н. э.
Экономический и политический упадок Греции, закат роли полиса отражаются в греческой философии. Усилия, направленные на познание объективного мира (философия Аристотеля), активное участие в политической жизни, которое проявилось у греческих философов, постепенно замещаются индивидуализмом, этизированием и морализированием либо скептицизмом и агностицизмом. Со временем интерес к философскому мышлению вообще резко падает. Приходит период мистики, религиозно-философского синкретизма, христианской философии.
Видимо, наиболее выдающимся мыслителем эллинис-тического периода был Эпикур. Его философское мышление восприняло материалистические элементы предшествующей греческой философии. Доминантную роль среди теоретических источников Эпикурова учения играет атомистическая система Демокрита. Главный упор Эпикур, как почти все направления эллинистического и позднейшего, римского периода, делает на этику. Каноника показывает пути создания философской системы, она была изложена в трактате с названием “Правило” (канон). Физике учении о природе Эпикур посвятил трактат “О природе” (37 книг), занимался он ею и в “Письмах”. Этика трактует о выборе и об отказе, и Эпикур рассуждает об этом в книгах “Об образе жизни”, в “Письмах” и в трактате “О конечной цели”. Учение Демокрита Эпикур не принимает пассивно, но поправляет его, дополняет и развивает. Если Демокрит характеризует атомы по величине, форме и положению в пространстве, то Эпикур им приписывает еще одно свойство тяжесть. “... Следует полагать, что атомы не обладают никакими свойствами видимых предметов, кроме как формой, весом, величиною” и теми свойствами, которые естественно связаны с формой”. Вместе с Демокритом он признает, что атомы , движутся в пустоте: “... если бы не существовало того, что мы называем пустотой, простором или неосязаемой природой, то телам не было бы где двигаться” и сквозь что двигаться, между тем как очевидно, что они движутся”. В отличие от Демокрита, который, исходя из выдвинутого им принципа детерминизма, приписывает атомам лишь прямолинейное движение, Эпикур допускает и признает закономерным и определенное откло- нение от прямолинейного, движения (паренклитическое движение). “Движутся атомы непрерывно и вечно... одни поодаль друг от друга, а другие колеблясь на месте, если они случайно сцепятся или будут охвачены сцепленными атомами. Такое колебание происходит потому, что природа пустоты, разделяющей атомы, не способна оказать им сопротивление; а твердость, присущая атомам, заставляет их при столкновении отскакивать настолько, насколько сцепление атомов вокруг столкновения дает им простору. Начала этому не было, ибо и атомы и пустота существуют вечно”. Эпикур излагает основные тезисы атомистической концепции мира во многом доступнее, чем Демокрит. Абсолютный детерминизм Демокрита не соответствовал общей концепции Эпикура, завершающейся его этическими взглядами и представлениями об общественном устройстве. Допущение отклонения от прямолинейного движения дает возможность более “диалектического” понимания проблемы движения. Признание существования отклонения является важным моментом, в частности, при выработке понятия причинности. Понимание причинности у Демокрита однозначно отвергало любой намек на объективное существование случайности, что впоследствии вело к фатализму. Эпикур эту абсолютную необходимость снимает. “В самом деле, лучше уж верить басням о богах, чем покоряться судьбе, выдуманной физиками, басни дают надежду умилостивить богов почитанием, в судьбе же заключена неумолимая неизбежность. Точно так же и случай для него и не бог, как для толпы, потому что действия бога не бывают беспорядочны; и не безосновательная причина, потому что он не считает, будто случай дает человеку добро и зло, определяющие его блаженную жизнь, а считает, что случай выводит за собой лишь начала больших благ или зол”. Эпикурово понимание случайности не исключает, однако, причинного объяснения. Оно является скорее достижением определенной “внутренней” причинной взаимо-связи, что в воззрениях на общество ведет к выделению проб-лемы взаимосвязи свободы и необходимости. Тем самым человеку открывается возможность свободного (в значении: не определенного естественной необходимостью) выбора. Аналогично ставятся проблемы и в этике Эпикура. В учении о душе Эпикур отстаивает материалистические взгляды. Согласно Эпикуру, душа это не нечто бестелесное, а струк-тура атомов, тончайшая материя, рассеянная по всему организму. Отсюда вытекает и отрицание бессмертия души. С разложением тела, согласно Эпикуру, рассеивается и душа, поэтому страх перед смертью необоснован: “Привыкай думать, что смерть для нас ничто: ведь все и хорошее и дурное заключается в ощущении, а смерть есть лишение ощу-щений... Таким образом, смерть не существует ни для живых, ни для мертвых, так как для одних она сама не существует, а другие для нее сами не существуют”. В области теории познания Эпикур сенсуалист. В сущности он перенял стихийно-материалистическую теорию отражения Демокрита. В основе всякого познания лежат ощущения, которые возникают при отделении отражений от объективно сущест-вующих предметов и проникают в наши органы чувств. Таким образом, основной предпосылкой всякого познания является существование объективной реальности и ее познаваемость с помощью чувств. О роли чувств Эпикур говорил: “Если ты оспариваешь все ощущения до единого, тебе не на что будет ссылаться, даже когда ты судишь, что такие-то из них ложны”. Большое внимание уделял Эпикур и понятиям. Ясность и точность употребляемых понятий он считал основой любых рассуждений. Общие понятия характеризуются им как обобщение опыта, накопленного чувственным познанием. В соответствии с возросшим интересом к человеку и его проблемам, который происходит в эллинистический период, Эпикур придавал этическому учению существенно большее значение, чем Демокрит. Он исходил из индивидуалистических, в сущности сенсуалистских позиций. Человек, по Эпикуру, является чувствующим существом, и его чувства суть основной критерий морали. Высшим благом Эпикур признавал блаженство, наслаждение (гедоне). Оно состоит в удовлетворении естественных потребностей и в достижении определенного душевного равновесия спокойствия души (атараксия), а тем самым и счастья (эвдемония), эти моральные требования он считал естественными, вытекающими из человеческой сущности. В них и проявляется взаимосвязь его учения о бытии и этики. Понятие “наслаждение” у Эпикура лучше всего характеризует следующая его мысль: “Для плоти пределы наслаждения бесконечны, и время для такого наслаждения нужно бесконечное. А мысль, постигнув пределы и конечную цель плоти и рассеяв страхи перед вечностью, этим самым уже приводит к совершенной жизни и в бесконечном времени не нуждается. При этом мысль ни наслаждений не чуждается, ни при исходе из жизни не ведет себя так, будто ей чего-то еще не хватило для счастья”. Этические и вообще философские воззрения Эпикура теснейшим образом связаны с его открытым и воинствующим атеизмом. Основным источником возникновения и существования религии он считал страх смерти и незнание естественных законов. Страх смерти и страх перед богами и в его этической концепции представляются как главные препятствия достижения человеком счастья. Однако он не был последовательным атеистом—он допускал существование богов, которые якобы живут в “межмировых” пространствах, являются безразличными к миру и не вмешиваются в судьбы людей. И все же его воззрения на религию, аргументы против существования богов, а также по-нимание морали по сравнению, с этическими воззрениями других представителей эллинистического периода были весьма прогрессивны. Подчеркивание Эпикуром роли наслаждения как этического принципа нельзя смешивать с сибаритством. В этом смысле учение Эпикура вульгаризировали позднейшие сторонники эпикуреизма, в частности богатые выходцы из высших кругов римского общества. Вульгаризированная эпикурейская этика становится объектом нападок со стороны идеалистов, в частности христианских философов. Принцип наслаждения отражался и на социальных воззрениях Эпикура. Общество, считал он, является совокупностью индивидов, которые договорились между собой о том, что не будут вредить друг другу. Соблюдение этого договора он называл справедливостью: “По отношению к тем животным, которые не могут заключать договоры, чтобы не причинять и не терпеть вреда, нет ни справедливости, ни несправедливости, точно так же, как и по отношению к тем народам, которые не могут или не хотят заключать договоры, чтобы не причинять, и не терпеть вреда”. “Справедливость не существует сама по себе; это договор о том, чтобы не причинять и не терпеть вреда, заключенный при общении людей и всегда применительно к тем местам, где он заключается”. Собственно, Эпикур в определенной мере предвосхищает позднейшую теорию общественного договора. Исходя из своей этики, Эпикур рекомендует, чтобы мудрый человек (философ) избегал общественной (политической) деятельности. Замкнутость в частной жизни является типичным проявлением индивидуализма, к которому прибегали философы эллинистического периода, уходя от жгучих проблем современной им жизни.
Эпикур имел ряд учеников, из которых наиболее выдающимися были Метродор из Лампсака и Гермарх из Митилены. Один из позднейших эпикурейцев Филодем переносит учение Эпикура в I в. до н. э. в Рим, где оно сравнительно быстро распространилось. Эпикуреизм представлял собою в греческой филоcoфии III—I в. до н. э. наиболее четко выраженное материалистическое направление и в принципе сыграл положительную роль.
В конце IV в. до н. э. в Греции формируется стоицизм, который в эллинистическом, а также в более позднем римском периоде становится одним из самых распространенных философских течений. Его основателем был Зенон из Кития. В Афинах он познакомился с послесократовской философией (как с академической, так и с философией кинической и мегарской школ) и приблизительно в 300 г. до н. э. основывает собственную школу. Диоген Лаэртский сообщает, что Зенон, видимо, первый провозгласил в трактате “О человеческой природе”, что основная цель “жить согласно с природой, и это то же самое, что жить согласно с добродетелью”. Этим самым он дал стоической философии основную ориентацию на этику и ее разработку. Выдвинутый идеал он сам реализовал в своей жизни. От Зенона исходит также усилие соединить три части философии (логику, физику и этику) в одну цельную систему. Стоики часто сравнивали философию с человеческим организмом. Логику они считали скелетом, этику мышцами, а физику—душой.
Учеником и последователем Зенона был Клеанф из Асса, который последовательно придерживался философских принципов учителя. Более определенную форму стоическому мышлению придает Хрисипп из Сол. Он превращает стоическую философию в обширную систему.
Стоики характеризовали философию как “упражнение в мудрости”. Орудием философии, ее основной частью они считали логику. Она учит обращаться понятиями, образовывать суждения и умозаключения. Без нее нельзя понять ни физику, ни этику, которая является центральной частью стоической философии. Физику, т. е. философию природы, они, однако, не переоценивали. Это вытекает из их главного этического требования “жить в согласии с естеством”, т. е. с природой и порядком мира логосом. Однако в принципе они не внесли в эту область ничего нового. Гегель точно характеризует стоическую физику: “...прежде всего, в ней мало своеобразного, ибо она представляет собою больше собранное из старых физиков целое, и больше всего Гераклита”. В онтологии (которую они помещали в “философию природы”) стоики признают два основных принципа: материальный принцип (материал), который считается основой, и духовный принцип логос (бог), который проникает через всю материю и образует конкретные единичные вещи. Это определенно дуализм, который встречается и в философии Аристотеля. Однако если Аристотель видел “первую сущность” в единичном, которое является единством материи и формы, и возвышал форму как активное начало материи, то стоики, наоборот, сущностью считали материальный принцип (хотя, так же как и он, признавали материю пассивным, а логос (бог) активным принципом). Понятие бога в стоической философии можно охарактеризовать как пантеистическое. Логос, согласно их взглядам, пропитывает всю природу, проявляется везде в мире. Он является законом необходимости, провидением. Понятие бога сообщает всей их концепции бытия детерминистский, вплоть до фатализма, характер, который пронизывает и их этику. В области теории познания стоики представляют по преимуществу античную форму сенсуализма. Основой познания, согласно их взглядам, выступает чувственное восприятие, которое вызывается конкретными, единичными вещами. Общее существует лишь посредством единичного. Здесь заметно влияние учения Аристотеля о взаимоотношении общего и единичного, которое проецируется и на их понимание категорий. Стоики, однако, значительно упро-щают аристотелевскую систему категорий. Они ограничили ее лишь четырьмя основными категориями: субстанция (сущность) количество, определеннее качество и отношение, согласно определенному качеству. С помощью данных категорий постигается действительность. Большое внимание стоики уделяют проблеме истины. Свою по сути сенсуалистическую позицию в вопросах теории познания они дополняют моментами, которые в значительной мере имеют спекулятивный характер. Центральным понятием и определенным критерием истинности познания является, по их мнению, учение о так называемом схватывающем (каталептическом) представлении (фантазия каталептика), которое возникает под воздействием воспринимаемого предмета при активном участии субъекта восприятия Каталептическое представление непосредственно ясно “захватывает” воспринимаемый предмет. Только это ясное и очевидное восприятие необходимо вызывает согласие разума (синкатотезис) и с необходимостью становится пониманием (каталепсис). Как таковое понимание является основой понятийного мышления.
Центром и носителем познания, согласно стоической философии, является душа. Она понимается как нечто телесное, материальное. Иногда ее обозначают как пневма (соединение воздуха и огня). Ее центральную часть, в которой локализируется способность к мышлению и вообще все то, что можно определить в нынешних терминах как психическую деятельность, стоики называют разумом (гегемоником). Разум связывает человека со всем миром. Индивидуальный разум является частью мирового разума.
Хотя стоики считают основой всякого познания чувства, большое внимание они уделяют и проблемам мышления. Они интенсивно занимались исследованием законов мышления и внесли значительный вклад в развитие логики (почти половина произведений Хрисиппа посвящена вопросам логики) . Стоическая логика тесно связана с основным принципом стоической философии логосом. “... Так как они (стоики) возвели в принцип абстрактное мышление, то они разработали формальную логику. Логика поэтому является у них логикой в том смысле, что она выражает деятельность рассудка как сознательного рассудка”. Большое внимание они уделяли умозаключению, в частности проблемам импликации. Стоики выработали античную форму логики высказываний.
Стоическая этика выдвигает на вершину человеческих усилий добродетель. Добродетель, по их предоставлениям, единственное благо. В понимании стоиков, “добродетель может быть простой завершенностью чего бы то ни было (например, “добрая статуя”); может быть неумственной, как здоровье, нэп умственной, как разумение”. Добродетель означает жить в согласии с разумом. Стоики признают четыре основные добродетели: разумность, граничащую с силой воли, умеренность, справедливость и доблесть. К четырем основным добродетелям прибавляются четыре противоположности: разумности противостоит неразумность, умеренности распущенность, справедливости неспра-ведливость и доблести трусость, малодушие. Между добром и злом, между добродетелью и грехом четкое, категорическое различие, переходных состояний между ними нет. Все остальное стоики относят к категории безразличных вещей (адиафора). На вещи человек не может повлиять, однако он может над ними “возвыситься”. В этой позиции проявляется момент “смирения с судьбой”, который развит, в частности, в так называемом среднем и новом стоицизме. Человек должен подчиняться космическому порядку, он де должен желать того, что не находится в его власти. Идеалом стоических устремлений выступает покой (атараксия) или, по крайней мере, безучастное терпение (анатея). Стоический мудрец (идеал человека) является воплощенным разумом. Он отличается терпимостью и сдержанностью, а его счастье “состоит в том, что он не желает никакого счастья”. В этом стоическом идеале отражается скепсис низших и средних слоев тогдашнего общества, вызванный его прогрессирующим разложением, тот факт, что человек не может изменить объективный ход событий, что с ними он может лишь “внутренне справиться”.
Стоическая мораль была полной противоположностью эпикурейской морали. Понятие добродетели представляет противоположность эпикурейского понятия наслаждения. Подчеркивание необходимости и подчинение ей противостоят и эпикурейскому пониманию свободы. Так же диаметрально отличается от эпикурейского и стоическое понимание общества. Общество, по представлениям стоиков, возникает естественным образом (а не путем конвенции, как у эпикурейцев). Все люди, независимо от пола, социального положения или этнического происхождения, равны самым естественным образом. В этом в значительной мере проявляется и характерный для того времена космополитизм, связанный с расширением горизонтов античного мира. Стоическая философия, видимо, лучше всего стращает развивающийся кризис духовной жизни греческого общества, который явился следствием экономического и политического разложения. Именно стоическая этика наиболее адекватно отражает “свое время”. Это этика “сознательного отказа”, сознательного cмирения с судьбой. Она отводит внимание от внешнего мира, от общества к внутреннему миру человека. Лишь внутри себя человек может найти главную и единственную опору. Поэтому стоицизм вновь оживает в период кризиса Римской республики и затем в период начинающегося распада Римской империи.
ВОПРОС 18.
Философия Аристотеля.
Аристотель(384-322)- это мыслитель, который исследовал существеннейшие формы диалектического мышления. В первые годы своей жизни Аристотель учился в Академии Платона(20 лет). Позже Аристотеля пригласили воспитывать Александра Македонского. 335г. Арстотель создает свою школу. Школа Аристотеля была соединена с храмом Аполлону. Начиная с 2 периода жизни Аристотель создает свою философию. По содержанию трактаты Ар-ля можно разделить на 7 групп: 1) Физические трактаты («Физика») 2) биологические трактаты («О душе») 3) Сочинения о «первой философии»(Метафизика) 4) Этические сочинения («Эвдемова этика») 5) Социально-политические, историчесике сочинения («Политика») 6) Сочинения о обществе, поэзии («Поэтика») 7) Логические трактаты («Категории»). Аристотелю принадлежит заслуга разграничения наук, и для каждой из наук определена область исследования. Теоретические науки: 1) Метафизика - изучает первопричины всех вещей, первоначало всего сущего 2) Физика - изучает состояние тел и определенные материи 3) Математика - изучает абстрактные свойства реальных вещей. Практические науки: 1) Этика 2) Экономика 3) Политика. Науки об обществе: 1) Поэтика 2) Риторика - теория ораторского искусства 3) ремесленное искусство. Аристотель явл родоначальником вышеперечисленных наук, но некоторые науки претерпели изменение, а некоторые остались (логика). Аристотель сформулировал три закона логики: 1) Закон тождества- каждая мысль должна быть тождествена самой себе. Это означает, что нельзя произвольно подменять содержание тех понятий, которые мы употребляли в рассуждении т.е. понятие должно иметь один смысл. На протяжении всего рассуждения нельзя произвольно менять предмет нашей мысли. (главной лог ошибкой явл подмена понятия). Лог ошибка, допущенная специально - софизм, а если случайно - паралогизм. Напр: *Все законы публикуются в спец кодексах. Всемирное тяготение - закон. Вывод: Всемирное тяготение публикуется в спец кодексах.(ложь). 2) Закон противоречия - две противоречивые мысли не могут быть вместе истинными. (а не есть а(с чертой)) одна из них будет ложной или ложными будут обе. Из этого закона Аристотель вывел: В одно и то же время, об одном и то же предмете, в одном и том же отношении, нельзя высказать 2 противоположных суждения. 3) Закон исключенного третего - из двух суждений из которых одно утверждаетчто либо о предмете, а другое это самое отрицает, одно будет обязательно истинным, а не третье. Напр: Менделеев открыл закон. Менделеев не открывал закона. **Формы мышления** Аристотель разарботал 3-и формы мышления. Логика Аристотеля изучает структуру мышления человека. Формы мышления представляют собой способы отражения мысли(понятие, суждение, умозаключение). 1) Понятие - форма мысли, которая отражает предмет в его общих и существенных свойствах. Понятие выражается словами и словосочитаниями. Оно имеет объем и содержание. Объем - это все предметы, на которые понятие распространяется. Содержание - это существенные свойтства предметов одного класса. Объем и содержание находятся в обратно-пропорциональной зависимости. С увелечением объема уменьшается содержание. Определение - это логическая операция, раскрывающая содержание понятия. Деление понятия - этот лог операция, раскрывающая одно понятие. Аристотель рассмотрел те способы, благодаря которым содержание(мысль) приобретает форму. Философские понятие - это наиболее общие понятия, имеющие наибольший объем. Чтобы раскрыть содержание надо дать определение. Определение через ближайший род и видовое отличие: в каждом определении есть определяемое и определяющее понятие. Чтобы определить понятие нужно найти к определяемому понятию ближайшее родовое понятие (большее по объему) Аристотель вывел ряд правил по определению понятия: Определение должно быть соразмерным (совпадение по объему определяющего и определяемого) и т.д. Деление - лог операция, раскрывающая объем понятия. Аристотель вывел 2 вида деления: 1) Дихотомия - деление на 2 класса (противоположных), Напр студентов можно разделить на студентов РФФ и студентов не РФФ. 2) Многотомия - многочленное деление, содержит несколько классов. *Суждение - это мысль в которой что либо утверждается или отрецается Формула суждения: [S есть P] где S- субъект нашей мысли, P - предикат - то, что говорится о предмете мысли. «есть»- связка (может не быть). Напр: Кто автор романа Война и Мир? - (Л.Толстой)[P] (автор романа Война и Мир)[S]. Какой роман написал Л.Толстой (наоборот). В суждении, в отличии от понятия может говориться о любом св-ве предмета (существенном или несущественном). Суждение может быть истинным или ложным(в отличии от понятия). Понятие более учстойчивее во времени, чем суждение. Понятие отражает процесс познания сущности предмета, оно как бы отражает урвень нашего знания о предмете. К понятию мы приходим через суждение. Умозаключение - это форма мышления в которой на основании имеющихся знаний(суждений) мы получем в виде вывода новое знание. Те суждения, которые нам даны называются посылками. Сложность умозаключения заключается в умении правильно сделать вывод. Аристотель писал о 2 видах умозаключения: индукция и дедукция. В работе «Аналитика» Ар исследовал дедуктивное умозаключение. Ар считал, что главным в его логике явл теория дедукции. Дедукция - это умозаключение, которое происходит от общих суждений к частным единичным выводам. Из дедуктивных умозаключений Ар главное внимание уделил простому категорическому силлогизму (это заключение в котором посылки и выводы явл простыми категорическими суждениями). Ар вывел условия, при которых вывод в любом умозакл будет истинным. Таких требований два: 1) Посылки должны быть истинными суждениями 2) В умозакл связь между посылками должна осуществляться с соблюдением всех правил логики. Напр: Все гражд Украины имеют право на труд. N - гражд Украины. N имеет право на труд. Кроме 2 основных требований Ар построил 7 дополнительных правил: 1) В простом категорическом силлогизме существ 3 термина: субъект, предикат и средний термин (медиус). В первой посылке находится предикат, во второй - субъект. 2) Средний термин должен быть распределен (взят в полном объеме) хотябы в одной из посылок. Напр: Все гражд Украины имеют право на труд. N имеет право на труд. Вывод: N - гражд Украины делать нельзя. 3) Если термин не распределен в посылке то и в выводе он должен быть не распределен (термин - это субъект или предикат) Напр: Наука - форма обществ сознания. Наука - культурное явление. Наука - средний термин. Вывод: некоторые культурные явления являются формами общественного сознания. 4) Если одна из посылок отрицательна, то и вывод получается всегда отрицательным. 5) из двух отрицательных посылок никакого вывода не следует. 6) Если анализ посылок частное суждение то и вывод будет частным. Напр: Все металлы электропроводны. Некоторые металлы имеют выс. Темп плавления. Вывод: некоторые элементы имеющие высокую температуру плавл электропроводны. 7) Если посылки явл частными суждениями, вывод делать нельзя. Всё учение Ар о силлогизмах получило название силлогистика. Создание теории доказательства это также заслуга Ар.
ВОПРОС 16.17.
Философские взгляды Платона
Основные работы Платона(427-347 г.д.н.э.) были в виде диалогов. Платон был учнеником Сократа, поэтому в диалогах одним из главных лиц был Сократ. Диалоги Платона: «Протагор», «Театет»(критика учения Гераклита), «Менон»(излагает мифологическую теорию воспоминания), «Пир»(в нем идет спор софистом, Сократом, врачом, трагическим поэтом...) «Федок»(учение о бессмертности души), «Государство»(здесь Платон излагает систему государства). Идеалистическая этика Сократа ляга в основу учения Платона. Кроме тго Платон основывался на учениях элеатов(о бытие), пифагорском учении о числах. Учение Платона - философия объективного идеализма. По Платону мир чувственных вещей не является миром подлинно сущего, он изменчив, не постоянен. Только простое и устойчивое может быть подленной сущностью. По его мнению сущностью мира явл идеи, они безтелесны, неизменны, недоступны чувствам, постич их можно только разумом. Идеи являются причинами чувственных вещей, они порождают, создают, чувственные вещи. Пла не дал четкого ответа на вопрос какие сущетсвуют взаимоотношения между идеалами чувственными вещами. Взаимоотношения и вещами: 1) Чувственные вещи подрожают идеям, как своим образцам 2) Чувственные вещи участвуют в идеях 3) идеи присутствуют в вещах. Среди идей есть внешняя идея- идея блага(добра), человеку эта идея недоступна(трансцендентна). Платон представлял себе мир в виде пирамиды ** Идея блага ** Материя (небытие) остальные вещи (бытие). Но не только идеи участвуют в создании вещей, в создании вещей участвует и материя. В диалогах «Пир» и «Парменид» Платон по разному объясняет происхождение щувственных вещей. В диалоге «Парменид» взаимоотношения между бытием и небытием происходит в самих идеях. В диалоге «Пир» мир бытия это идеи, мир небытия это материя, чувственные вещи находятся между этими 2мя мирами. **Проблема души и тела** Знание являтеся основанием для нравственных поступков. Платон различает в человеке бессмертную душу(единную, недилимую) и смертное тело(делимо, состоит из частей). Душа бессмертна, её сущность в самодвижении. Почему душа нуждается в теле?(на этот вопрос Платон не смог ответить). Душа человека состоит из 2 частей: высшая часть разум- может созерцать мир идей. Низшая часть - чувства. После смерти тела душа отделяется от тела, чтобы вселиться в другое живое существо. Самые совершенные души переселяются в царство идей. Согласно теории Платона - познания человека это воспоминание души человека, её пребывания в мире идей. Душа стремится к совершенству, для этого необходимо подчинить свои чувственные влечения и стремиться к благу(добру). **Этика Платона** Всех людей Платон делит на три типа, в зависимостиот того, какая часть души преобладает: 1) Разумная часть - эти люди стремиятся созерцать красоту и порядок идей, стремятся к добру.(мудрецы или философы) 2) Аффектиная часть- человек стремится к благородному, эти качества нужны воинам 3) Вожделяющий тип людей - склонны заниматься физическим трудом, они обеспечивают материальную жизнь государства (ремесленники, крестьяне). Плавной добродетелью Платон считает меру. **Учение Платона о государстве** - Человек существует для государства, а не государство для человека.
ВОПРОС 14. 15.
Философия Сократа.
Сократ(469-399г.д.н.э.) древнегреческий философ, учение которого знаменует поворот от материалистического натурализма к идеализму. Жил и учил в Афинах, где его слушали многочисленные ученики: Платон, Аристофен, Евклид из Мегары. Об учении С., который ничего не писал, можно судить лишь на основании свидетельств Платона и Аристотеля. Стремление мира, физическая природа вещей непознаваемы; знать мы можем только себя самих. Это понимание предмета познавания С. выразил формулой: “Познай самого себя”. Высшая форма знания не теоретическая, а практическая - искусство жить. Знание, по С., есть мысль, понятие об общем. Раскрывая понятие через определения, а обобщаются через индукцию. Сам С. дал образцы определения и обобщения этических понятий (например, доблести, справедливости). Определению понятия предшествует беседа, в ходе которой собеседник рядом последовательных вопросов изобличается в противоречиях. Раскрытием противоречий устраняется мнимое знание, а беспокойство, в которое при этом ввергается ум, побуждает мысль к поискам подлинной истины. Свои приемы исследования С. сравнивал с “искусством повивальной бабки”; его метод вопросов, предполагающих критическое отношение к догматическим утверждениям, получил название сократовской “иронии”. Этика С. рационалистична: по С., дурные поступки порождаются только незнанием и никто не бывает злым по доброй воле.
ВОПРОС 13.
Софисты. Старшие младшие группы. Софистика.
Развитие демократии привело к подготовке юридических людей. Людей, которые обучали ораторскому искусству, красноречию, политике, их назвали софистами. Софисты в своих выступлениях использовали софистические рассуждения - софизм. Это такие рассуждения, в которых допускались логические неточности, ошибки с целью получить определенный вывод. В этом направлении софисты достигли наибольшего развития. Напр: 1) То, что ты не потерял, ты имеешь. Ты не потерял рога. Ты имеешь рога. Здесь есть лог ошибка: средний термин отсутствует, т.к. понятие не потерял имеет разный объем. 2) Спор Протогора и Эватла. Если суд объявит Эватла то он заплатит, в противном случае Эватл выиграет свое первое дело и он заплатит Протогору по договору. Если суд решит Эватл не должен платить он не заплатит, а если суд решит, что Эватл должен платить за обучение, то он проиграл свое дело по договору и не заплатит. 3) Эпиминид сказал, что все критяне лгуны, но Эпиминид сам критянин, следовательно он лгун, но раз Эпиминид лгун, значит он сказал неправду, следовательно критяне не лгуны и Эпиминид сказал правду и т.д. (из того, что Эпиминид лгун не вытекает, что он сказал неправду). В последствии софистами стали называть людей, которые в своих речах стремились не к выяснению истины, а к доказательству определенной точки зрения любой ценой. Ошибки софистов: 1) Абсолютизация относительного значения. К старшей группе софистов относится Протагор, Горний, Продик. Протагор говорил «все значения, оценки истины относительны, истины как таковой не существует. Человек есть мера всех вещей» Т.е. всякое значение добытое человеком субъективно. Кроме этих положений Протагор занимался текучестью (изменчивостью) материи и наших мыслей, поскольку каждому утверждению можно противопоставить противоположное утверждение. Горний доказывал, что ничто не существует. Если и есть нечто существующее, то оно не опзнаваемо, то оно все равно невыразимо и неизъяснимо. Софисты младше группы: Ликофран, Элкудан, Фразимах.Фразимах продолжает учение старшей группы об относительности человеческих знаний. И это учение распространяет на все социальные, этические нормы. Он говорил «справедливость в обществе, это, то что полезно сильному» т.е. каждая власть устанавливает законы полезные ей самой. Для всех софистов (и старш и младш) характерно критическое отношение к социальным нормам, власти, очевидным знаниям и т.д.
ВОПРОС 12.
Атомистический материализм Демокрита.
Зенон пытался доказать, что вещи бесконечно делимы, что превело к противоречиям в объяснении движения. Атомисты предпологали, что существуют мельчайшие частицы, из которых состоят все вещи. Причем эти частицы находятся в движении, которое возможно потому, сто кроме частиц есть пустота. Они считали, что эти частицы неделимы и непроницаемы. Левкит - именно ему принадлежит идея о атомах. Демокрит(460-370) - ученик Левкнита, родился в городе Абдеры, Социальное положение принадлежит к представителям демократии. Исходным положением философии Демокрита явл: все вещи состоят из атомов и пустоты. При различных расположениях атомов они образуют все многообразие вещей. Для элеатов чувственно воспринимаемый мир это небытие, а для Демокрита это и есть реальный мир. Чувственное разнообразие мира Дем выводит из атомов. Поэтому для познания человеку необходимо ощущение, восприятие, но также Демокрит говорил, что этого для познания мира человеку недостаточно. Эта недостаточность и неточность добавляется и исправляется тонкими усмотрениями ума. Дем приводит разделение знаний: 1) Знание существующее во мнении 2) Знание существующее в действительности. Дем: «во мнении существует сладкое, горькое, теплое, холодное, цвет и т.д. а в действительности существуют атомы и пустота». Философия Дем изучает не то, что заключается во мнении, а то, что лежит в основе всего. Дем развивает учение о причинности. Бессмертие души (которая также состоит из атомов) Демокрит отвергает. Учение Демокрита о познании: глубинные свойвства вещей постигаются только умом и это познание может быть достоверным. Дем анализирует основные формы мышления человека: понятие, суждение, умозаключение. Понятие выражается словами. Суждение - выражается в предложениях, обсуждение какого то явления. Умозаключение - состоит из нескольких суждений: исходных и выводов. Дем выступал против выводов не основанных на фактах.
ВОПРОС 11.
Апории Зенона.
Зенон был последователем Парменида, который взялся доказать основные положения философии Парменида. В 4в.д.н.э. Аристотель этот способ доказательства назвал диалектикой (искусство добиваться истины в споре). Зенон взялся доказывать что движения нет своими «апориями»: 1) Дихотомия - деление пополам. Чтобы пройти какое либо расстояние надо сначала пройти его половину. Оставшееся расстояние также делится пополам и т.д. Любой отрезок имеет бесконечное кол-во точек, которые подсчитать за конечный отрезок времени невозможно. 2) Ахилес и черепаха. Эта апория также основана на допущении актуальной бесконечности элементов непрерывной величины. Зенон доказывает, что Ахилес никогда не догонит черепаху, т.к. черепаха всеравно движется вперед. 3) Стрела. Летящая стрела на самом деле покоится. Он разделяет время на части и в каждый момент времени стрела покоится. В общем случае Зенон доказывает, что теоретически движение невозможно представить. Апории основаны на том, что любой отрезок делится на бесконечное число точек. Зенон делает вывод - ни множество ни движение не могут быть мыслимы без противоречий. В апориях Зенона впервые обсуждаются проблемы непрерывности и бесконечности. Элеаты следующим образом понимали бытие: 1) Бытие есть, не бытия нет. 2) Бытие едино, неделимо 3) Бытие познаваемо, небытие непознаваемо. Это первые зачатки рационализма.
ВОПРОС 10.
Школа Элеатов. Парменид,Зенон.
Центр культурной жизни перемещается в южную италию. Одним из первых философов - элеатов явл Парменид (конец6-5в.д.н.э.). Фил Парменида направлена против движения Гераклита. Доказывает он это так: весь мир - это существенный шар, где нет пустоты и соответственно места для движения. Парменид считал, что бытие можно познать разумом, а не органами чувств. Кроме того бытие обладает следующими свой-ми: 1) Бытие вечно 2) Неизмено 3) Тождественно себе. Бытие - невидимый нами мир, в нем нет противоречий. Согласно Пармениду бытие это сверхдоступный мир, не доступен нашим чувствам, но мы можем о нем мыслить. Реальный мир- это мир небытия, он изменчив и текуч. В данном случае учение Парменида это пример рационалистической философии. Впервые именно школа элеатов противопоставила истенное бытие чувственномумиру, кроме того знание было противопоставленно мнению. Мнения-это наши повседневные представления. Знания это то, что дает разум. У парменида были последователи - Зенон, который взялся доказать основные положения философии Парменида.
ВОПРОС 9.
Философия Гераклита.
Центральным местом в учении Гераклита явл представление о вечном изменении всего существующего (всё существующее имеет приходящий характер) т.е. все изменяется. «все течет все изменяется». Гер считал, что для изменения имеются причины. Он как и все милетские философы также занимался поисками первовещества из которого все произошло. По его мнению первоначалом является огонь. Гер говорит: «мир изменятеся потому, что всякое свойство всякая вещь изменяется ни каким угодно образом, а переходит в свою противоположность. Гер считает борьбу противоположностей причиной движения вещей. Такое учение, согласно которому мир развивается через борьбу противоположностей называется диалектика. Гер был первым диалектиком. Древняя диалектика называется стихийной(не подтвержденная научными данными). Гер. Считал, что миром правит закон, необходимость - логос, Этот закон природный.
ВОПРОС 8.
Философия милетской школы.
Спецификой древн.гр. философии явл стремление понять мир. Поэтому первых греческих философов называли физиками. Одним из главных вопросов был вопрос о происхождении мира, из чего и как произошел мир. Первыми греческими философами явл представители милетской школы (6 в.д.н.э.). Фалес считал что всё существующее возникло из воды. Анаксимандр говорил, что первоисточником всех вещей явл неопределенное безпредельное, это то начало от которого все начинается и где все заканчивается. Анаксимен считал, что первоначалом всего в мире явл воздух. По его мнению то сгущается то разряжается. Воздух это дыхание обнимающее весь мир. Некоторые фи-фы считали основой мира единство неокторых веществ. В начале 5в.д.н.э. город Милет утратил свою самостоятельность и здесь философия прекратилась. Вторым очагом развития философии стал город Эдхе (в Азии) - родина Гераклита(530-470 г.д.н.э.) Особое место в Ф. античности занимает материалистическое направление. Его представители полагали, что все вещи произошли из какого-то одного, и притом вещественного начала. Материализм Ф. античности развивали Эмпедокл, Анаксагор, Левкипп, Демокрит, а позднее Эпикур. Они пришли к выводу, что Сущ. материал из к-го сост. все вещи, что значительно позднее назвали субстанцией. Согласно Фалесу это вода, Анаксимел -> воздух, Гераклит -> огонь, Эмпедокл -> земля + вода + огонь + воздух. Из того, что хотя все вещи возникают они не из ничего, а из других вещей и хотя они гибнут они превращаются не в ничего а в другие вещи следует, что вечных вещей нет, а есть нечто лежащее в их основе. Демокрит считал, что атомы это твердые, абсолютно непроницаемые тельца(угловатые, крючкоподобные, шарообразные). 1.атомы сущ. вне нашего сознания и независимо от него 2.они обладают определенными физ. хар-ми 3.они не состоят из более мелких частиц 4.атомы вечны и неизменны 5.все явления природы объясняются св-ми атомов. Хотя большинство этих положений было переосмысленно, значение древнегреч. атомистических идей оказалось исключ. большим и предопределило дальнейшее развитие в этой области.
ВОПРОС 7.
Древнегреческая философия.
На протяжении VI-IV вв. до н.э. в Греции происходил бурный расцвет культуры и Ф. За этот период были созданы новое немиф. М., новая картина мира, центральным элементом к-рой стало учение о космосе. Космос охватывает Землю, человека, небесные светила и сам небесный свод. Он замкнут, имеет сферическую форму и в нем происходит постоянный круговорот - все возникает, течет и изменяется. Из чего возникает, к чему возвращается никто не знает. Одни греческие ф-ы (натурф-ы) считают, что основой вещей является чувственно воспринимаемые элементы кислород, огонь, вода, земля и определенное вещество - апейрон; другие (пифагорейцы) видели ее в математических атомах; третьи (элеаты) усматривали основу мира в едином, незримом бытии; четвертые считали такой основой (Демокрит) неделимые атомы; пятые (школа Платона) - земной шар лишь тень, результат воплощения царства чистой мысли. Разумеется все эти Ф. направления были во многих отношениях наивными и противоречивыми друг другу. Не порвав еще до конца с мифологией, они отводили богам, сверхестественным силам второстепенное, а то и третьестепенное место, пытались познать мир из него самого. На первых порах древнегерческие ф-ы не осознавали, что основной вопрос Ф. Может иметь разное значение, но уже в V в. до н.э. (esp. Платон, Демокрит) четко обозначились две противоборствующие линии, борьба между к-рыми проходит через всю дальнейшую историю Ф.
ВОПРОС 6.
Основные функции философии. Методологическая функция.
Основные ф-ции: 1) синтез знаний и создание единой картины мира, соответствующей определенному уровню развития наки, культуры и исторического опыта; 2) обоснование, оправдание и анализ мировоззрения; 3) разработка общей методологии познания и деятельности человека в окружающем мире.
Непосредственной целью науки является описание, объяснение и предсказание процессов и явлений действительности, составляющих предмет ее изучения, на основе открываемых ею законов. Философия всегда в той или иной степени выполняла по отношению к науке функции методологии познания и мировоззренческой интерпретации ее результатов. Философию объединяет с наукой также и стремление к теоретической форме построения знания, к логической доказательности своих выводов. Европейская традиция, восходящая к античности, высоко ценившая единство разума и нравственности, вместе с тем прочно связывала философию с наукой. Еще греческие мыслители придавали большое значение подлинному знанию и компетентности в отличии от менее научного, а порой и просто легковесного мнения. Такое различие имеет принципиальный характер для многих форм человеческой деятельности, в том числе и для философии. Так чем же являются результаты интеллектуальных усилий философов: надежным знанием или только мнением, пробой сил, своего рода игрой ума? Каковы гарантии истинности философских обобщений, обоснований, прогнозов? Вправе ли философия притязать на статус науки или же такие притязания беспочвенны? Попробуем ответить на эти вопросы обратившись к истории. Первую попытку обрисовать круг задач философии, перед лицом существующих и только начинающих формироваться конкретных наук, в свое время предпринял Аристотель. В отличии от частных наук, каждая из которых занята исследованием своей области явлений, он определил философию как учение о первопричинах, первопринципах, самых общих началах бытия. Ее теоретическая мощь представилась Аристотелю несоизмеримой с возможностями частных наук и вызывала его восхищение. Он назвал эту область знания 'госпожой наук', считая что другие науки, как рабыни, не могут сказать ей и слова против. В размышлениях Аристотеля отражено характерное для его эпохи резкое расхождение философской мысли и специальных дисциплин по уровню их теоретической зрелости. Такая ситуация сохранялась в течении многих веков. Подход Аристотеля надежно утвердился в сознании философов титулами 'королева наук' и 'наука наук'. В Древней Греции философия зародилась в качестве всеобъемлющей науки - само слово 'философия' означает 'наука'. Эта наука была направлена на все, что вообще было способно или казалось способным стать объектом познания. Будучи сначала единой и нераздельной наукой, философия, при дифференцированном состоянии отдельных наук, становилась отчасти органом, соединяющим результаты деятельности всех остальных наук и одно общее познание, отчасти проводником нравственной и религиозной жизни. Идеи а[НЕРАЗБОРЧИВО]стики, первоначально выдвинутые еще в античной философии, лишь в 17-18 веках превратились в естественно-научный факт - можно говорить об определенных прогнозирующих функциях по отношению к естествознанию. В 19-20 веках, на новом этапе развития знаний, зазвучали противоположные суждения о величии науки и неполноценности философии. В это время возникло и приобрело влияние философское течение позитивизма, поставившего под сомнение познавательные возможности философии, ее научность, одним словом развенчивающее 'королеву наук' в 'служанки'. В позитивизме был сформирован вывод о том, что философия это суррогат науки, имеющий право на существование в те периоды, когда еще не сложилось зрелое научное познание. На стадиях же развитой науки познавательные притязания философии объявляются несостоятельными. Провозглашается, что зрелая наука - сама себе философия, что именно ей посильно брать на себя и успешно решать запутанные философские вопросы, будоражившие умы в течении столетий. Ко всему прочему отличием философского знания от других является то, что философия - единственная из наук объясняет что такое бытие, какова его природа, соотношение материального и духовного в бытие. Посмотрим как наука и философия взаимодействуют между собой. Научно-философское мировоззрение выполняет познавательных функций, родственных функциям науки. Наряду с такими важными функциями как обобщение, интеграция, синтез всевозможных знаний, открытие наиболее общих закономерностей, связей, взаимодействий основных подсистем бытия, о которых уже шла речь, теоретическая масштабность, логичность философского разума позволяют ему осуществлять также функции прогноза, формирования гипотез об общих принципах, тенденциях развития, а также первичных гипотез о природе конкретных явлений, еще не проработанных специально-научными методами. На основе общих принципов рационального понимания философская мысль группирует житейские, практические наблюдения различных явлений, формирует общие предположения о их природе и возможных способах познания. Используя опыт понимания, накопленный в иных областях познания, практики, она создает философские 'эскизы' тех или иных природных или общественных реалий, подготавливая их последующую конкретно-научную проработку. При этом осуществляется умозрительное продумывание принципиально допустимого, логически и теоретически возможного. Т.о. философия выполняет функцию интеллектуальной разведки, которая также служит и для заполнения познавательных пробелов, постоянно возникающих в связи с неполной, разной степенью изученности тех или иных явлений, наличием 'белых пятен' познавательной картины мира. Конечно, в конкретном научном плане предстоит заполнить специалистам-ученым, иной общей системе миропонимания. Философия же заполняет их силой логического мышления. Специалисты, изучающие всевозможные конкретные явления, нуждаются в общих, целостных представлениях о мире, о принципах его устройства, общих закономерностях и т.д. Однако сами она таких представлений не вырабатывают - в конкретных науках используется универсальный мысли тельный инструментарий(категории, принципы, различные методы познания), но ученые специально не занимаются разработкой, систематизацией, осмыслением познавательных приемов, средств. Общемировоззренческие и теоретико-познавательные основания науки изучаются, отрабатываются и формируются в сфере философии.Итак, философия и наука довольно сильно взаимосвязаны, у них есть много общего, но есть и существенные различия. Поэтому философию нельзя однозначно причислять к науке и наоборот нельзя отрицать ее научность. Философия - отдельная форма познания, имеющая научные основы, проявляющая себя в те моменты и в тех областях научного знания, когда теоретический потенциал в этих областях либо мал, либо вообще отсутствует.
ВОПРОС 5.
Понятие мировозрения.
Мир-ние - это обобщённая система взглядов человека на мир в целом, на свое место в нем, понимание и оценка человеком смысла своей деятельности и судеб человечества, совокупность научных, философских, политических правовых, нравственных, эстетических, религиозных убеждений и идеалов людей. Особенности мир-ния 1) оно отражает действительность в её целостности т.е. не отдельные вещи и явления, а мир в целом. 2) отражает действительность в её значимости для человека и человечества 3) отражает духовный потенциал самого человека и человеческого общества т.е. мир-ние - явление историческое. Главные понятия в мир-нии - мир и человек. Мир в отношении к человеку и человека самоопределяющийся в природном и общественном. мире. Благодаря мир-нию человек осознает себя, оценивает свои потребности и идеалы, интересы и молитвы поведения. Таким образом мир-ние выполняет ф-цию самосознания т.е. оно служит инструментом в практическом сомоопределении человека как в природной сфере так и в общественной. При помощи мир-ния человеку открывается мир, и то каким он открывается в значительной степени зависит от мир-ния. Мир-ние является миропониманием, поскольку это совокупность определенных знаний человека. Мир-ние - средство духовного и практического миропреобразования. Мир-ние - способ духовно-практического освоения мира. Освоение мира- способность человека к преобразованию окружающей его природной и социальной действительности. Освоен. Мира включает: 1) Материально практическое преобразование мира: стремление преобразовать природный и социальный мир в соответствии с своими потребностями(животные берут природу такой, какой она есть в отличии от человека) 2) Духовно-позновательное(теоретическое) освоение мира, сюда входит стремление отразить в системе знаний действительность в том виде как она существует вне человека. 3) духовно практическое освоение мира, это стремление постичь мир в его значимости для человека и человечества т.е. стремление учесть потребности человека, желание, цели и интересы и в соответствии с ними освоить мир. Этот способ включает в себя эмоционально-чувственное переживание человека. Мир-ние можно отнести к духовно-практ. способу освоен. Мира. Мировозрение включает в себя наряду с представлениями о мире личное отношение человека к миру, это его переживания, эмоциональное отношение к явлениеям и оценка явлений мира в соответствии с потребностями, интересами, идеалами и т.д. Сущ различные формы проявления мир-ния. Оно может выражаться как на языке политики, права, искусства, религии ... Но на каком бы языке мир-ние не выражалось оно является проявлением самосознанием человека. Таким образом мир-ние каждого конкретного человека проявляется в различных формах. Мир-ние прежде всего проявляет себя в форме повседневно-обычного сознания, и выражается в виде обыденного языка человека. Исторические типы мировозрения: Мифология, Религия, Философия Существ. 3 типа исторически сложивш. Типа мир-ния : Мифология, Религия, Философия. Мифология - целостная нерасчепленная коллективно выработанная и стихийно функционирующая форма самосознания чел. Эта форма самосознания чел. была господствующей в первобытном обществе. Миф. Мир-ние первобытного человека характерно для человека, который не выделил себя из природы, основу общественного бытия человека составляли кровнородственные отношения, семейнородовые связи следствием этого является: 1) Природные явления в мифах уподобляются человеку, наделяется одушевленностью. А с другой стороны человеку присваивается черты природных явлений. Раличные связи между природными явлениями воспринимается как связи кровнородственных отношений, мир в целом рассматривается как одна большая община. Миф-ия явл-ся зачатком будущих форм сознания: религия, философия, наука, искусство... Какие вопросы ствавились и решались в мифах: 1) Почему и как возник мир? 2) Какие основные отличительные особенности человека в этом мире, его отношение с окружающим миром? 3) В мифах ещё не проводится различие между объективно-существующим миром и миром в переживаниях человека. воображаемое и переживаемое человеком объявляется единственной реальностью. Главная задача мифа - зафиксировать опыт человечества и возможность его использовать, осознать мир и себя в этом мире. Для мифа хар-но отождествление субъективного и объективного, воображаемого и действительного, образа и идеи, вещи и слова. Папример: воображаемое и переживаемое в мифе рассматривается как подлинная реальность. Миф ориентируется обычно на прошлое (этот опыт прошлого передается в сказках, мифах и т.д., где фантастическое переплетается с реальным). Особенность мифа в том, что он воздействует на чувства человека. В период разложения родового строя и формирование рабовладельческого происходит и распад мифологической формы сознания. Рпоисходит формирование индивидуальных форм сознания и миф трактуется как фантазия человека(его творчество). В родовом строе миф воспринимался как жизнь. При переходе мифологической формы сознания в другие происходит формирование искусства. В этот период формируется религиозное сознание(религия одна из форм культуры человека) Религия - духовно-практическое освоение мира, которое осуществляется удвоение мира на естественный и сверхестественный; и всегда предпологает доминирующую роль свер. сил в мироздании. Религия всегда побуждает сознание человека принять то, что логически невозможно доказать. Благодаря этому можно воображаемое принять за действительное. Некоторые священники(Фома Акв.) пытались доказать существов. бога. В религии существует определенная направленность на св.естест. потустороний мир. Этот мир противоположен земному. Для верующ. Человека характерна вера в чудо(высш. Разум). Для религии характерна определенная ретуальная жизнь. Для христианства хар-на идея спасения. В миф-гии сознание направлено на прошлое, а религ. Сознание больше направлено на будущее. В мире сущ. 3 основные самые развитые формы религии: 1)христианство, 2)буддизм, 3)ислам. В них освещаются общечеловеческие нравственные формы и ценности, утверждается их приоритет ко всему инному. Для христ. Хар-но: 1) Единство чел. рода. 2) Идея равенства всех людей перед богом 3) Идея свободы личности 4) Спасение будущих 5) Ответственность каждого человека в отдельности за судьбу человечества. Еще одним типом мир-ния возникшим на ряду с религией - философия. Она претенует на понятийное, логически обоснованое, систематезированое видение мира и объяснение мира ичеловека. Фил. в отличии от рел. опирается на лог. доказ. Поэтому фил - это есть наука и не только.
ВОПРОС 3.
#Основные филос. школы. Материализм и идеализм. Идеализм: субъективный и объективный.
«Соотношение истории и сознания» Этот вопрос имеет две стороны: что явл сущностью мира? 1) дух, сознание 2) материя, природа. В завис. от того, как филос. отвечали на этот вопрос они разделились нана две школы: идеалистов и материалистов. Идеалисты сичтали считают, что сознание первично и обладает способностью творения. Две разновидности идеализма: объективный и субъективный: Платон,Гегель. Они считают,что вне человека существует реальный мир. Но им правят разум или всесильные идеи. «Всё разнообразие материального мира первоначально заложено в идеях или во всевышнем Разуме» Субъективный ид. : Беркли, Мах они считали,что внешнего мира, как такового для человека не существует. Солипсизм - позиция: существую я и мое сознание. Суб.ид. считает, что наши попытки выйти за пределы собств. сознания ???????, а поэтому утверждают существование внешнего мира не научно, Человек имеет единственную возможность обратиться к внешнему миру благодаря своим органам чувств. Органы чувтств чел- непрозрачная пленка, отделяющая его от внешн. мира. Матер. считают что природа существует независимо от какого либо разума. В сознании человека происходит отражение внешнего мира. Значит мир материален, следовательно природа первична,материя первична, существует всегда, никем и ничем не создана. Сознание- св-во высокоорганизованной материи. Познаваем ли мир? Агностицизм - учение согласно которому мир не позноваем. Суб.ид. отрицает способность человека познавать внешний мир. Они ссылаются на 1) несовершенство орг. Чувств 2) Специфичность орг.чувств 3) Считают, что данные науки подтверждают непознаваемость мира. Причины идеализма: Достижимо ли истинное знание: есть ли такое знание, что есть истина. Процесс познания мира сложен, противоречив. Он дает как истинное знание так и истинное заблуждение. Материалисты и идеалисты противоречивы в подходе к миру. Материалисты пытаются доказать, что идеал. - искаж взгляд на мир. Объективный идеализм - преувеличивает рациональную сторону познания, отрывает разум человека и объявляет его самостоятельной сущностью. Суб. преувеличивает чувственную сторону в познании и объявляет ощущение и восприятие единственной реальностью, с которой имеет дело человек. Существует мир идей, который не зависит от нас объективно, этот мир оказывает на человека огромное влияние(формирует наше сознание) Этот мир исключительно устойчив по сравнению с миром вещей. Вещь изменчива, она умирает, идея остается. Самостоятельность идей относительна. Материалисты: самостоятельность идей несомнено существует, но они относительны. Идеалисты: главное - ощущение. Дуалисты считают что природа, материя порождала сознание и наоборот. Монисты(материалисты и идеалисты) - всегда был материальный мир и мир идей.
ВОПРОС 4.
Предмет философии, специф. фил. проблемы
Философия - самая древняя наука. Она включала в себя все знания о мире. Философия(фило-любовь, соф-мудрость) - любомудрие. Как устроен мир, место человека в мире, происхождение, возможности его в познании, проблема человеческой свободы, зависимость от окружающего общества, человек и общество, возможности познания истины, истина и заблуждения. Структура фил.: 1) Антопология -раздел ф-ии, кот. Изучает мир сам по себе( учение об общих принципах и законов бытия природы 2) Учение о развитии общества - социология 3) Эпистемология - наука о знаниях и познаниях. Изучает закономерности познания человеческого и научного. 4) Логика - наука о мыслении человека. 5) Этика - наука о нравственности, морали 6) Эстетика - наука, изучающая закономерности существования, развития искусства 7) Наука о религии 8) История философии 9) История культуры. Философия - наука, в которой знания имеют наиболее общий характер. Материальное и идеальное противоположны. Распредмечивание - извлечь идею из уже существующих вещей, понять их. Опредмечивание - план в реальности. Духовное, идеальное - не материальное. Например: человек конкретный или человек вообще. Чел. вообще- абстракция, потому что в реальности не существ. Т.к. есть только конкретные вещи. В абстракции содержатся только общие черты, которые присущи всем предметам данного класса. Абстр., идеи - область идеального, не материального, потому что не имеет точного матер. Воплощения.
ВОПРОС 2.
ГАЛИЛЕЕВСКАЯ АЛЬТЕРНАТИВА ЭМПИРИЗМУ
Эмпиризм — теоретико-познавательное направление, выводящее познание из чувственного опыта.
Галилео Галилей (1564–1642) — итальянский ученый, основатель экспериментально-теоретического естествознания.
Эксперимент — планомерное изолирование, регулирование и варьирование условий для изучения явлений, которые зависят от них, с помощью наблюдений, на основании которых складывается знание регулярности и закономерностей наблюдаемого явления. Основателем экспериментального знания называют Галилео Галилея, а вслед за ним Френсиса Бэкона.
Галилей был на стороне рационализма и считал, что мир можно постигнуть чисто механическим способом, с помощью математики, механики и разума.
Галилей занимался вопросами механики, открыл некоторые ее фундаментальные законы, свидетельствовавшие о том, что существует естественная необходимость. Ученый явился основателем динамики как науки о движении физических тел. Галилео являлся одним из крупнейших астрономов своего времени. Благодаря своей экспериментальной науке он изобрел телескоп, с помощью которого обнаружил фазы в движении Венеры, пятна на солнце, кольца Сатурна, скопления Млечного пути и другие явления космоса.
Его эксперименты шли вразрез с теологическим учением и подводили мир под гелиоцентрическую картину. Галилей признавал существование Бога, но считал, что после сотворения мира Творец отошел в сторону и не вмешивался в его дальнейшее развитие. Такая точка зрения называется деизм.
Галилей предлагал отбросить все фантастические построения и изучать природу опытным путем, искать естественные природные причины объяснения явлений.
Своей основной задачей Галилео Галилей считал прежде всего объяснять природу и ее законы с позиций науки. Мыслитель сформулировал основные принципы механистического материализма. По мнению Галилея, законы природы имеют принудительную силу для всех людей. Мир со своей безграничностью открыт для познания.
Истина, согласно Галилею, представляет собой интенсивный бесконечный процесс углубления человеческой мысли в объект познания.
По мнению Галилея, все явления можно свести к их точному количественному соотношению, поэтому в основе всех наук лежат математика и механика.
Он являлся пропагандистом опыта как пути, который может привести к истине. Галилео утверждал, что к истине могут привести два метода:
— резолютивный (разложение исследуемого явления на более простые элементы, его составляющие);
— композитивный (осмысление явления как целостности).
Галилей был родоначальником основы естественной науки Нового времени, он предложил эксперимент как основу научного познания.
В отличие от опытов, проводившихся многими учеными до Галилея, эксперимент предполагает:
— вычленение в реальном объекте идеальной составляющей (при проецировании на реальный объект теории);
— перевод техническим путем реального объекта в идеальное состояние, т. е. полностью отображаемое в теории.
Опыты, как они понимаются в эмпирической традиции, начинающейся с Бэкона, дают некий исходный эмпирический материал. А с помощью эксперимента реализуются научные «идеальные объекты»: идеальное движение в пустоте, идеальный газ и др.
ПОСТПОЗИТИВИЗМ
Позитивизм — направление в науке и философии, исходящее из «позитивного», т. е. из данного, устойчивого, фактического, несомненного, и ограничивает им свое изложение и исследование, а метафизические объяснения считает теоретически неосуществимыми и практически бесполезными.
Логический позитивизм — философское течение, современная форма позитивизма.
Постпозитивизм — множество концепций, пришедших на смену логическому позитивизму (неопозитивизму).
Сторонники различных постпозитивистских направлений во многом не согласны друг с другом, критикуют устаревшие представления неопозитивизма, при этом сохраняя по отношению к нему преемственность.
Основной идеей постпозитивизма является рациональный метод познания.
Ярчайшие представители постпозитивизма:
— Карл Поппер;
— Имре Лакатос;
— Пол Фейерабенд;
— Томас Кун.
1. Одним из самых интересных представителей постпозитивизма является современный английский философ Карл Поппер.
По мнению Поппера, задача философии научного познания состоит в разрешении проблемы роста знания. Рост знания может произойти в процессе рациональной дискуссии, выступающей критикой существующего знания. Философия Поппера по праву считается критическим рационализмом.
Согласно Попперу, ученые делают открытия, переходя от гипотез к единичным высказываниям, вопреки существующему мнению индуктивистов — от фактов к теории. Научной теорией Поппер называет концепцию, поддающуюся сопоставлению с опытными данными, а значит, в любой момент она может быть сфальсифицирована. Философия не поддается фальсификации, а значит, философия не имеет научного характера. Философия у Поппера выступает как осмысление роста научного знания и включает принципы рационально-критической дискуссии, фальсифика-ционализма, фаллиболизма.
2. Другим представителем английского постпозитивизма является Имре Лакатос, выдвинувший методологию научно-исследовательских программ. Согласно Лакатосу, важно сравнивать теории друг с другом.
Лакатос как истинный постпозитивист обратил внимание на необходимость тщательного изучения истории развития научного познания. Научные исследования, не сопровождающиеся изучением истории науки, ведут к одностороннему знанию, создают условия для догматизма.
3. Пол Фейерабенд — американский философ, выступающий с критикой кумулятивизма, согласно которому развитие знания происходит в результате постепенного накопления знаний.
Этот мыслитель является сторонником тезиса о несоизмеримости теорий. По мнению Фейерабенда, плюрализм должен господствовать как в политике, так и в науке.
Заслугой американского мыслителя является настойчивый отказ от приобретших устойчивые черты идеалов классической науки, наука представляет собой процесс размножения теорий, в котором нет единой линии.
4. Другой американский философ Томас Кун вслед за Фейерабендом критикует схему развития науки, предложенную Поппером.
Основной идеей Куна является то, что в развитии научного знания большую роль играет деятельность научного сообщества и особую значимость имеют социальные и психологические моменты.
ГНОСЕОЛОГИЧЕСКИЙ КРИЗИС В ФИЗИКЕ И ВТОРОЙ ПОЗИТИВИЗМ
Вторая форма позитивизма — эмпириокритицизм (критика опыта) — хронологически относится к концу XIX — началу XX вв.
Представлен эмпириокритицизм двумя крупными мыслителями:
— Эрнстом Махом (1838–1916);
— Рихардом Авенариусом (1843–1896). Эмпириокритицизм — философская система «чистого опыта», критический критицизм, стремящийся ограничить философию изложением данных опыта при полном исключении всякой метафизики с целью выработки «естественного понятия о мире».
Эрнст Мах — австрийский физик и философ, настаивающий на том, что не тела вызывают ощущения, а комплексы элементов, совокупность ощущений образует тела. Свои элементы мыслитель считает нейтральными, не относя их ни к физической, ни к психической сферам.
Понятия австрийский философ рассматривал как символы, которые обозначают «комплексы ощущений», а науки в целом — как совокупность гипотез, которые подлежат замещению непосредственными наблюдениями.
По мнению Эрнста Маха, мир в целом и все вещи в нем — «комплексы ощущений». Задачей науки является их описание (с математической обработкой), т. е. честное описание фактов чувственного восприятия, к которым приспосабливается мысль. Мах считает такое описание идеалом научного исследования, из которого следует удалить все лишнее (религиозные представления, философские категории) для облегчения мыслительного процесса.
Авенариус и Мах предложили критический анализ опыта, чтобы очистить науку от метафизических утверждений.
Предметом второго позитивизма были:
— особенности научного мышления;
— механизм образования знания;
— анализ методов получения истинного знания. Этот подход к позитивному знанию позволил дать новое по сравнению с первым, классическим позитивизмом объяснение ощущений — как изначальных, «нейтральных», не разложимых на «физическое» и «психическое» элементов.
Второй позитивизм значительно повлиял на интеллектуально-мировоззренческий климат первой четверти XX в., когда наступило концептуальное переосмысление содержания исходных методологических положений классической науки.
Влияние второго позитивизма испытали:
— А. Эйнштейн (1879–1955) — известный французский математик и философ;
— А. Пуанкаре (1854–1912) — немецкий физик, химик, философ науки;
— В. Оствальд (1853–1932) — лауреат Нобелевской премии по химии.
В вопросах гносеологии и методологии второй позитивизм разделял феноменологические и эмпирические позиции. Например, для Маха понятие может быть настолько содержательным, насколько оно выражает непосредственную связь данных чувственного опыта.
Науку, ее цель и природу Эрнст Мах объяснял инст-рументалистски, рассматривая науку как совокупность операций, которые позволяют полезно действовать на практике. Целью науки является простое и экономическое описание фактов. Функция науки — адаптивно-биологическая, помогающая человеку ориентироваться в жизни.
Идеи второго позитивизма оказали существенное влияние на интеллектуально-мировоззренческий и методологический климат науки конца XIX — начала XX вв., когда в познании начались радикальные качественные изменения.
ПЕРВЫЙ ПОЗИТИВИЗМ КОНТА, МИЛЛЯ И СПЕНСЕРА
Позитивизм — направление в науке и философии, исходящее из «позитивного», т. е. из устойчивого, фактического, несомненного.
Первый позитивизм называется классическим позитивизмом, его представители: Огюст Конт (1798–1857); Милль Джонс Стюарт (1806–1873); Спенсер Герберт(1820–1903)и др.
1. Огюст Конт — французский философ, один из родоначальников позитивизма и социологии.
Основные работы: «Курс позитивной философии»; «Дух позитивной философии».
По мнению Огюста Конта, метафизика (учение о сущности явлений) должна уступить место позитивной философии. Позитивной философией французский мыслитель называл совокупность общих научных положений всего обширного положительного естественно-научного и социального материала. Именно поэтому философию Конта назвали позитивной, т. е. положительной.
Главная особенность позитивной философии состоит в признании всех явлений подчиненными естественным неизменным законам.
Основными чертами позитивной философии Конт считал то, что она не оторвана от жизни, опирается на конкретные факты и обобщения частных наук и является результатом их схождения.
Важным понятием в философии Конта является «человечество», дающее ей систематизацию мысли.
В исследованиях Конта просматривается материалистическое понимание истории.
У позитивной философии конкретно-исторический характер, в связи с этим Конт выделяет три основные стадии эволюции человечества: — теологическая — фиктивное состояние человеческого духа, которое объясняет природу воздействием многочисленных сверхъестественных факторов;
— метафизическая — абстрактное состояние, в котором сверхъестественные факторы заменены абстрактными силами, настоящими сущностями, при помощи которых объясняются все наблюдаемые явления;
— научная — положительное состояние человека, в котором он стремится к тому, чтобы, правильно комбинируя рассуждения с наблюдениями и экспериментами, познать действительные законы явлений.
Огюст Конт выделил четыре основных свойства философии: изучение положительной философии — единственное правильное средство обнаружить логические законы человеческого ума; положительная философия играет важную роль во всеобщем преобразовании системы воспитания и образования; исследование общих положительных наук способствует прогрессу отдельных положительных наук; положительную философию следует считать прочной основой общественного преобразования.
2. Милль Джонс Стюарт — британский философ, экономист, общественный деятель.
Основной заслугой ученого стала разработанная им в «Системе логики» совокупность методов индуктивного исследования причинных связей. Он также разработал интуитивистскую трактовку логики как всеобщей методологии наук.
Стюарт считал индукцию единственно допустимым приемом познания. Большое значение философ придавал нравственному совершенствованию индивида.
3. Спенсер Герберт — английский философ, который называл своей основной целью создание синтетической философии, объединяющей данные всех наук и формулирующей их общие закономерности.
По мнению Спенсера, философия — это однородное, целостное знание, основанное на частных науках и достигшее высшей ступени познания закона, охватывающего весь мир.
ФИЛОСОФИЯ НАУКИ
Наука — это сфера деятельности людей, основной функцией которой является выработка, систематизация, проверка объективных знаний о действительности.
Наука появилась в Древней Греции, ее родоначальниками считаются Аристотель, Архимед, Евклид и др. Долгое время наука не развивалась, и только в Новое время (XVI–XVII вв.) ситуация изменилась — наука стала важнейшим фактором жизни.
С точки зрения философии в науке различают два уровня исследования:
— эмпирический (направлен непосредственно на изучаемый объект и реализуется с помощью эксперимента и наблюдения);
— теоретический(концентрируется вокруг обобщающих идей, законов, гипотез, принципов). Важная особенность научного исследования — взаимонагруженность эмпирических и теоретических данных.
1. Эмпирический способ исследования.
Эксперимент является основным способом эмпирического исследования. Эксперимент — это испытание явлений, которые изучаются в контролируемых и управляемых условиях.
Составляющие эксперимента:
— экспериментатор;
— изучаемое явление;
— приборы.
Другой способ эмпирического познания — наблюдение. Наблюдением с точки зрения эмпирического познания называют целостный способ изучения явлений, наблюдение биологических, астрономических, социальных и других процессов.
2. Теоретический способ исследования. Теорией называется система понятий, законови принципов, позволяющая описать и объяснить не который класс явлений. С помощью теории можно объяснить огромное количество фактов, получить в лаконичной форме емкую информацию, спрогнозировать будущий ход событий.
Наука является сложным и многогранным общественным явлением: вне общества наука не может ни возникнуть, ни развиваться, но и общество на высокой ступени развития немыслимо без науки.
В разное время роль науки была неодинакова, но значение ее понималось уже в глубокой древности. В Античности наука являлась результатом происшедшего разделения умственного и физического труда. В виде самостоятельной формы общественного сознания она стала функционировать начиная с эпохи эллинизма, когда целостная культура Античности начала разделяться на отдельные виды и формы духовной деятельности. Появление собственно научных, обособленных и от философии, и от религии форм знания связывается с именем Аристотеля, заложившего первоначальные основы классификации различных знаний. В Средневековье также происходил процесс развития знания, хотя порой и в скрытой форме, как, например, химия (химическое мышление) в форме алхимии.
Феодальное общество с его капитализмом поставило такие практические проблемы, которые могли быть разрешены уже только научно: производство достигало масштабов, делавших необходимым применение механики, математики и других наук. Наука стала духовным содержанием производительных сил, ее достижения воплощались в технических нововведениях. Весь следующий ход истории являет собой неуклонный и все углубляющийся процесс «онаучивания» производства.
Последующее развитие науки обусловливается неуклонно возрастающими потребностями производства и расширением мирового рынка.
НАУЧНОЕ СОЗНАНИЕ И МИР НАУКИ
Наука — это исторически сложившаяся форма человеческой деятельности, которая направлена на познание и преобразование объективной действительности, духовное производство, имеющее своим результатом целенаправленно отобранные и систематизированные факты, логически выверенные гипотезы, обобщающие теории, фундаментальные и частные законы, а также методы исследования.
Наука является одновременно:
— системой знаний;
— духовным производством системы знаний;
— практической деятельностью основы системы знаний.
Для любого научного познания существенно наличие того, что исследуется, и то, как оно исследуется.
То, что исследуется, раскрывает природу предмета науки, а то, как осуществляется исследование, раскрывает метод исследования.
Большое многообразие действительности и общественной практики определило многоплановый характер человеческого мышления, разные области научного знания.
Современная наука — это достаточно разветвленная совокупность отдельных научных отраслей.
Предметом науки является:
— внеположный человеку мир;
— различные формы и виды движения сущего;
— отражение в сознании форм и видов движения сущего, т. е. сам человек.
По своему предмету науки делятся:
— на естественно-технические, которые изучают законы природы и способы ее освоения и преобразования;
— общественные, которые изучают различные общественные явления и законы их развития, а также самого человека как существа социального (гуманитарный цикл).
Среди общественных наук особое место занимает комплекс философских дисциплин, которые изучают наиболее общие законы развития природы, общества, мышления.
Предмет науки оказывает влияние на ее методы, т. е. приемы, способы исследования объекта.
В современном мире для развития научного познания характерно не только появление смежных по предмету дисциплин (например, биофизика), но и взаимное обогащение научных методологий. Общенаучные логические приемы — это индукция, дедукция, анализ, синтез, а также системный и вероятностный подходы и многое др.
В любой науке существует эмпирический уровень, т. е. накопленный фактический материал — итоги наблюдений и экспериментов, и теоретический уровень, т. е. обобщение эмпирического материала, выраженное в соответствующих теориях, законах и принципах; основанные на фактах научные предположения, гипотезы, которые нуждаются в дальнейшей проверке опытом. Теоретические уровни отдельных наук соединяются в общетеоретическом, философском объяснении открытых принципов и законов, в формировании мировоззренческих и методологических сторон научного познания в целом.
Существенной частью научного познания является философское истолкование данных науки, которое составляет ее мировоззренческую и методологическую основу. Даже отбор фактов, особенно в общественных науках, подразумевает большую теоретическую подготовленность и философскую культуру ученого. В настоящее время развитие научного знания требует не только теоретического осмысления фактов, но и анализа самого способа их получения, размышлений об общих путях поисков нового.
ПРОБЛЕМА ВОЗМОЖНОСТИ СУЩЕСТВОВАНИЯ РЕЛИГИИ КАК ФИЛОСОФИИ В XIX в.
Широкое распространение имеют различные религиозные модели философского мышления.
К ним относятся: философия католической церкви (неотомизм); философия православия; философия ислама; различные восточные религиозные философские учения: философия буддизма, философия даосизма, философия йоги и др.
Возникновение неотомизма относится к концу XIX в. и имеет сегодня широкое распространение как философская модель мышления людей, которые живут в странах, где господствует католическая церковь.
Энцикликой Папы Льва XIII (1879 г.) неотомизм был объявлен единственно истинной философией, соответствующей христианскому учению. Международным центром неотомизма стал Высший институт философии в Бельгии и Папская католическая академия в Риме.
Основу этого направления составляет философия средневекового схоласта Фомы Аквинского.
Неотомизм занимается: философским обоснованием бытия Бога; доказательством различных религиозных догм; рассмотрением «чистого бытия» как некоего духовного первоначала; толкованием естественно-научныхтеорий и социальной практики.
Наиболее яркими представителями неотомизма являются:
— Жак Маритен;
— Этьен Анри Жильсон;
— Юзеф Мария Бохенский;
— ГуставАндреас Веттер. Неотомизм старался синтезировать:
— эмпиризм и рационализм;
— созерцательность и практицизм;
— индивидуализм и соборность;
— религию и науку.
Представителями неотомизма продолжается в своеобразной форме тенденция превращения философии в служанку богословия.
Главный раздел неотомизма — метафизика, или «первая философия», что значит учение о принципах бытия, которое противопоставляется умопостигаемому и трансцендентному миру. В это время утверждается трансцендентность понятий «единство», «истина», «благо», «прекрасное»; доказывается бытие Бога путем аналогии с бытием мира.
Натурфилософия этого направления основана на рассмотрении диалектики формы и содержания, которая понималась в духе учения Аристотеля: материя пассивна, а форма активна, и только через форму материя приобретает свою определенность, конкретность и жизненность.
В теории познания неотомисты обращались к различным формам познания: чувственному познанию; рациональному познанию; интуиции.
Смысл и назначение человеческого сознания философия неотомизма видит в обнаружении трансцендентного и субъективного в чувственном восприятии. Человеческий интеллект обязан согласовываться с божественными истинами. Наука открывает только внешние связи явлений и событий, тогда как конечные причины относятся к Богу.
Значит, творчество личности, ее самопознание и свобода органически связаны с Богом.
Неотомизм также немало внимания уделяет социально-философским проблемам: формам отношения личности и общества (индивидуализм, коллективизм, солидарность, любовь к ближнему, семья, государство, разделение труда, общение и др.).
Конечно, главной проблемой в неотомизме является проблема Бога. Бог может быть постигнут как бесконечная, вечная, несотворенная, совершенная личностная реальность. Именно Бог сотворил все, что существует вне его, трансцендентен по отношению ко всему сущему, но сохраняет действенное присутствие в мире.
РЕЛИГИЯ И ФИЛОСОФСКОЕ ЗНАНИЕ
Религия — это важный и необходимый феномен духовной жизни человека и общества. Изучением религии занимаются:
— богословие (стремится к адекватному истолкованию фактов религиозного сознания, данных путем откровения);
— история (исследует процесс возникновения и развития религиозного сознания, сравнивает и классифицирует различные религии с целью найти общие принципы их становления);
— философия (анализирует сущность религии, определяет ее место в системе мировоззрения, выявляет ее психологические и социальные аспекты, ее онтологический и познавательный смысл, высвечивает соотношение веры и знания, анализирует проблемы отношения человека и Бога, нравственный смысл религии и ее роль в жизни общества, в развитии духовности как человека, так и человечества). Основной функцией религии является нравственно-социальное служение: она призвана сеять в душах народа мир, любовь и согласие.
Термин «религия» определяют по-разному: одни производят его от лат. religare — связывать, а другие, например Цицерон, от relegere — собирать. Наиболее адекватным корнем является лат. religio — благочестие, святость.
Религия — это выражение признания Абсолютного начала, т. е. Бога, от которого зависит все конечное, в том числе и человек, и стремление согласовать нашу жизнь с волей Абсолюта.
В каждой религии можно найти две стороны:
— теоретическую, в которой выражается понимание Абсолюта;
— практическую, в которой устанавливается реальная связь Абсолюта с жизнью человека. Религию нельзя считать выражением деятельности какой-либо одной стороны человеческой души.
В религии участвует весь человек со всеми его духовными потребностями и склонностями.
В вопросе о происхождении религии много разнообразных мнений. Прежде всего нужно различать психологические мотивы возникновения религии, а также социальные корни религиозного сознания.
Принципы, которые лежат в основании объяснения возникновения религии, подразделяются на две группы:
— супернатуралистические (говорят о врожденности религиозного сознания и указывают на откровение как на его источник);
— рационалистические(предполагают сознательное намерение и рефлексию человека при образовании религии (евгемеризм), чисто прагматические стремления определенных лиц (Т. Гоббс, Г. Болин-брок) ради удержания власти, олицетворение известных сил природы (Эпикур, Д. Юм), объективирование известных душевных качеств (Л. Фейербах, Ж. Ренан), почитание предков (Г. Спенсер)).
Что касается проблемы отношения веры к знанию, то она решается в зависимости от общих философских позиций того или иного мыслителя. Известны три подхода к этой проблеме:
— сциентистски-позитивистский— объясняет религию как низший вид знания и сводит ее к суеверию, которое с развитием науки якобы обречено на исчезновение;
— исторический (эволюционный) — усматривает в религии развивающуюся форму знания, которое сохраняет всегда свое значение, даже тогда, когда оно входит в состав иного, более высокого, уровня знания;
— абсолютный — рассматривает религиозное и научное знание как две различные и правомерные формы духовной активности человека: между ними постоянно отыскиваются границы и продумывается специфика как по сути, так и по значимости для человека и общества.
ПОНЯТИЕ ИСКУССТВА В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Искусство зародилось в первобытном обществе, приобрело свои основные черты в Античности, но и в то время оно еще не начало мыслиться как особый вид деятельности.
Вплоть до Платона (включая и его самого) искусством считалось и умение строить дома, и навыки кораблевождения, и врачевание, и управление государством, и поэзия, и философия, и риторика. Процесс отделения собственно эстетической деятельности, т. е. искусства в нашем понимании, начался в конкретных ремеслах (здесь он привел к созданию, например, орнаментов), а затем был перенесен в область духовной деятельности, где эстетическое также не было сначала обособлено от утилитарного, этического и познавательного.
Например, для нас поэмы Гомера являются главным образом произведениями искусства, а для его современников они были настолько энциклопедически емкими, что рассматривались и как философское обобщение, и как этический эталон, и как изложение религиозной системы, и как творения искусства.
Малой выявленностью в античной культуре того, что мы сейчас называем искусством, объясняется тот факт, что тогда не был развит, например, такой столь распространенный в Новое время жанр литературы, как роман. Литература как часть искусства была представлена большей частью поэтическими произведениями, проза же при всей ее эстетической оформлен-ности была по своим целям, как правило, философской или исторической.
Искусство часто даже пугало людей своей таинственной силой. Так, предполагалось, что любое стремящееся к порядку государство должно запретить музыку (да и другие искусства), потому что она размягчает нравы и делает невозможной строгую субординацию.
Ортодоксальное христианство в первые века своего существования запрещало театр и живопись как нечто, что оспаривает суровый аскетизм, которого требовали этические христианские догматы.
Даже в Новое время, когда вследствие бурного развития общественной жизни о запрете на искусство уже не могло быть и речи, государство продолжало накладывать жесткие цензурные запреты на литературу, требуя от нее послушного воспевания официального мировоззрения.
В XIX и XX вв. на первое место выдвинулась проблема соотношения искусства и идеологии. Вследствие облечения властью идеологические системы, которые вбирают в себя политические, моральные и другие установки каждого данного общества, нередко стремятся к подавлению свободы искусства, к его политизации. Но, к сожалению, при этом смысловая сторона художественных произведений упрощенно отождествляется с некоей логически упорядоченной системой политических идей, что приводит к забвению специфики собственно художественного мышления, к утилитаризации эстетического чувства.
В результате идеологического диктата появляется так называемая массовая культура, в которой эстетические показатели настолько снижены, что фактически исчезает всякое различие между таким усредненным искусством (т. е. уже псевдоискусством) и самой идеологией.
Засилие в кино 70-х гг. прошлого века так называемой производственной темы, которая подавалась и переходила из одного фильма в другой банальной схемой борьбы, скажем, молодого новатора и сначала сопротивляющегося, но затем признающего свои ошибки руководителя, негативно сказалось на общем состоянии кинематографа.
ИСКУССТВО КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО РАССМОТРЕНИЯ
Искусством называется профессиональный вид деятельности, в которой эстетическое сознание из сопутствующего элемента превращается в основную цель.
В искусстве главным становится эстетическое сознание. Эстетическое — это непосредственно данная чувственная выразительность внутренней жизни предмета, запечатлевающая в себе двусторонний процесс «опредмечивания» человеческой сущности и «очеловечивания» природы и воспринимающаяся человеком бескорыстно, переживаемая как самостоятельная жизненная ценность.
Эстетическое отношение к действительности, которое содержится во всех видах человеческой деятельности, не могло не стать предметом самостоятельного культивирования. Сфера человеческой деятельности, в которой эстетическое, воплотившись в художественное, есть и содержание, и способ, и цель, является искусством.
Искусство — это средство самовыражения человека, и, следовательно, предметом искусства являются отношения человека и мира, сам человек во всех его измерениях — психологическом, социальном, нравственном и даже бытовом. Искусство не только относится к человеку в его цельности, но и затрагивает все самые глубокие и еще не изведанные наукой пласты того удивительнейшего феномена в мире, которым является человек — тайна тайн природы.
В отличие от философии, науки, религии и этики, искусство начинается там, где целью эстетической деятельности становится не познание или преобразование мира, не изложение системы этических норм или религиозных убеждений, а сама художественная деятельность, которая обеспечивает создание особого (второго наряду с предметным), изящно вымышленного мира, в котором все является эстетическим созданием человека. Две черты составляют особенность искусства:
— во-первых, мир этот не есть порождение чистого вымысла, не имеющего никакого отношения к действительному миру;
— во-вторых, эта реальность, именуемая художественной картиной мира, есть лишь более или менее правдоподобное изображение жизни, но не сама жизнь.
Искусство — это выражение внутренней сущности человека в ее цельности, которая исчезает в частных науках и в любой другой конкретной деятельности, где человек реализует только какую-нибудь одну свою сторону, а не всего себя.
В искусстве люди свободно и полновластно рождают особый мир так же, как творит свой мир природа. В искусстве человек делает свое субъективное содержание общезначимым и целостным объективным бытием.
Создание произведения искусства и его эстетическое переживание требует всего человека, потому что оно включает в себя и высшие познавательные ценности, и этическое напряжение, и эмоциональное восприятие. Искусство обращается не только к чувствам, но и к интеллекту, к интуиции человека, ко всем утонченным сферам его духа.
Художественные произведения — это не только источник эстетического наслаждения, но и источник знания: через них узнаются, воспроизводятся в памяти, уточняются существенные стороны жизни, человеческие характеры и межличностные отношения людей. Это внутреннее сочетание всех духовных сил человека при создании и восприятии произведений искусства обеспечивается синкретической силой эстетического сознания.
ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОЙ КУЛЬТУРЫ
Культура — совокупность материальных и духовных ценностей, а также способов их создания, умение использовать их для дальнейшего прогресса человечества, передавать от поколения к поколению.
Культура характеризует людей, определяет меру их развития, способы самовыражения в деятельности.
Материальная и духовная культура, традиции и моральные нормы, специфика отношений между личностью, обществом и государством формируются и развиваются столетиями, передаются из поколения в поколение, от одной эпохи к другой.
В ХХ в. возник интересный феномен, никогда ранее не встречавшийся в человеческой истории, — массовая культура.
В наше время необязательно иметь поэтический талант — часто вполне достаточно овладеть техникой стихосложения (имея, естественно, некоторый уровень поэтической культуры и слух, как в музыке) — и можно писать неплохие стихи, издавать книги.
Массовая культура имеет и положительные стороны: необязательно понимать основы кибернетики, чтобы работать на компьютере, можно лишь знать, в каком порядке нажимать кнопки.
Массовая культура экономит время и энергию людей, но и избавляет их от необходимости думать. Можно преуспеть, лишь владея техникой и технологией действий.
Основная трагедия современной культуры в том, что, когда открытия или изобретения талантливых одиночек становятся массовыми, они довольно сильно теряют смысл и первоначальное значение.
Культура нашего времени повсеместно представляется совокупностью знаний, приемов и действий, т. е. чем-то внешним по отношению к человеку. Она становится тем, чем можно овладеть, выучив, приняв к сведению, утвердив, и что можно отбросить, когда отпала необходимость.
Восточная и западная цивилизации взаимодействуют между собой. В результате этого взаимодействия возникают различные «гибридные» общества, которые усваивают на основе своей культуры новую культуру.
Сегодня перед обществом остро встали вопросы:
— можно ли воспринимать образцы современного западного опыта как некоторый идеал или же эти образцы должны быть подвергнуты критике;
— каков путь вхождения России в мировую цивилизацию — западный или восточный;
— каковы пути развития мировой цивилизации в наше время.
Современный Запад — это синоним понятия «развитые страны». Согласно этому признаку некоторые политологи стали относить Японию к Западу, что совершенно неправомерно. Независимо от того, что Япония имеет общий с западными странами технологический базис, она остается страной восточной цивилизации даже по способу усвоения общечеловеческих ценностей.
Культура России довольно давно вошла в культуру Запада. Это в основном относится к христианству, просветительству, социальному утопизму, авангардизму, элементам рационализма и пр. Но все же наша страна вошла в западную культуру прежде всего своим рациональным слоем общественного сознания: Достоевским, Пушкиным, Толстым. Но в культуре России есть все: элементы Европы и Азии.
При рассмотрении культуры России надо обязательно учитывать ее славяно-тюркские исторические корни, помогающие лучше понять соотношение государственности и рынка, естественной общности и гражданского общества, коллективистского и индивидуального сознания.
ТЕОРИИ КУЛЬТУРЫ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Основу древнегреческой культуры составляют два культа:
— культ Аполлона — культ светлого, соразмерности и меры, разума и науки;
— культ Диониса — темный культ, культ земли, плодородия, вина и опьянения, культ плотской любви. Термин «культура» стал употребляться в качестве научного термина со второй половины XVIII в. — века Просвещения. Философы и ученые XVIII в. стали пользоваться этим словом, чтобы обозначить специфику человеческого образа жизни, в отличие от природного, стихийного, животного бытия. Таким образом, термин «культура» в научном языке с самого начала служил выражением идеи культуры как сферы развития «человечности», «человеческой природы», «человеческого начала в человеке».
С точки зрения этой идеи термин «культура» трактовался с двух точек зрения.
1. Как средство возвышения человека, совершенствования человека, совершенствования духовной жизни и нравственности людей, исправления пороков общества. Развитие культуры связывали с воспитанием и просвещением людей. В период с конца XVIII в. вплоть до начала XIX в. слово «культура» часто заменяли словами «просвещенность», «гуманность», «разумность». С этой точки зрения в область культуры входит лишь совокупность лучших творений человеческого духа, высших непреходящих духовных ценностей, которые созданы человеком.
2. Как образ жизни людей, который имеется в действительности, реально существует и исторически изменяется. Этот образ жизни обусловлен достигнутым уровнем развития человеческого разума, науки, искусства, воспитания, образования. С этой точки зрения культура охватывает все, что отличает жизнь человеческого общества от жизни природы, все стороны человеческого бытия. Но при этом культура хотя и отличает человеческий образ жизни от животного, несет в себе как позитивные, так и негативные, нежелательные проявления человеческой активности.
Культура эпохи Возрождения наполнена признанием ценности человека как личности, его права на свободное развитие и проявление своих способностей. Она утвердила новый критерий оценки общественных отношений — человеческий.
На первом этапе своего развития культура эпохи Возрождения выступила как светское свободомыслие, которое противостоит средневековой схоластике и духовному господству церкви.
Далее культура эпохи Возрождения утверждается через ценностно-моральный акцент философии и литературы. Уже элементарный список работ философов эпохи Возрождения дает представление об этом:
— «О преимуществе и превосходстве человека» — Фацио;
— «О наслаждении как истинном благе» — Лоренцо Балла;
— «О благородных нравах и свободных науках» — Вер-джерио;
— «О достоинстве» — Манетти;
— «Против лицемерия» (два разных трактата с этим названием, написанные Леонардо Бруни и Поджо);
— «О благородстве законов и медицины» — Салютати;
— «О средствах против счастливой и несчастливой судьбы» — Петрарка и т. д.
Культура эпохи Возрождения появилась в Италии. В дальнейшем она охватила и ряд стран Европы: Францию, Германию и др. Именно роль, игравшаяся античной культурой в становлении культуры новой эпохи, и определила название самой этой эпохи как эпохи Возрождения, или Ренессанса.
КУЛЬТУРА КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО РАССМОТРЕНИЯ
Культура — это совокупность материальных и духовных ценностей, а также способов их создания, умение использовать их для дальнейшего прогресса человечества, передавать от поколения к поколению.
Принято различать:
— материальную культуру (средства производства и предметы труда, вовлеченные в водоворот общественного бытия);
— духовную культуру (религия, наука и степень внедрения ее достижений в производство и быт, уровень образования населения, состояние просвещения, медицинское обслуживание, искусство, нравственные нормы поведения людей в обществе, владение логикой мышления и богатством языка, уровень развития материальных и духовных потребностей и интересов людей).
Культура является исторически сложившейся разноуровневой системой, которая обладает своими вещными формами, своей символикой, традициями, идеалами, установками, ценностными ориентациями и, наконец, образом мысли и жизни — этой центрирующей силой, живой душой культуры. И в этом смысле бытие культуры приобретает сверхиндивидуальный характер, существуя вместе с тем как глубоко личный опыт индивида.
Культура вбирает в себя все достижения человечества в области как материального, так и духовного производства. Начальная форма и первоисточник развития культуры — это человеческий труд, способы его осуществления и результаты. Мир культуры существует вне сознания отдельных людей как реализованные мышление, воля и чувства предшествующих поколений человечества.
Без культуры, вне ее невозможна жизнь человека и общества. Любое новое поколение начинает свою жизнь не только в окружении природы, но и в мире материальных и духовных ценностей, которые созданы предшествующими поколениями. Способности, знания, человеческие чувства, умения формируются в ходе усвоения уже созданной культуры.
Культура не является пассивным хранением материальных и духовных ценностей, созданных предшествующими поколениями, человечество активно творчески их использует для социального прогресса.
Культура — это совокупность:
— результатов человеческой деятельности;
— исторически сложившихся способов труда;
— признанных приемов поведенческих актов человека;
— манер общения, именуемых этикетом;
— способов проявления своих чувств;
— приемов и уровней мышления.
Культура является материальными и духовными ценностями. Ценностями с этой точки зрения называют: определение того или иного объекта материальной или духовной реальности, которое высвечивает его положительное или отрицательное значение для человека и человечества.
Внутри культуры как целостного образования различают два аспекта:
— научно-технический;
— гуманитарно-художественный.
Массовость культуры — это не только ее низкий уровень будто бы только для примитивно мыслящих, но и формальная характеристика — своего рода рынок искусства. Потому что и широким народным массам можно и нужно давать нечто настоящее, чтобы поднимать их к духовно высокому, даже к величайшим шедеврам культуры.
Для повышения культуры народа надо обращаться к истории культуры, ко всему культурному наследию человечества, а не пытаться тянуть высокообразованные слои общества вниз — к чему-то упрощенному.
ИСТОРИЧЕСКИЕ ПРОЦЕССЫ СОЦИАЛЬНОЙ ФИЛОСОФИИ
Элементы исторического сознания появились вместе с формированием человеческого общества.
Довольно сложная жизнь родоплеменного периода обусловила появление потребности думать о прошлом семьи, рода, племени. Человек достиг осознания того, что у него есть не только настоящее, но и прошлое и будущее. Он начал осознавать, что новое поколение — лишь звено в общей цепи развития человечества.
Историей называется общественная память человечества, его самопознание и самосознание: исчезнувшее в действительности живет в сознании.
Начало понимания социальной жизни связано с представлениями о том, что настоящее подготовлено прошлым. Впоследствии путь исторического сознания привел к убеждению, что для понимания настоящего необходимо знать не только прошлое, но и будущее. Человечество стало понимать, что прошлое рождает настоящее, настоящее готовит будущее, не «заглядывая» в которое невозможно во всей полноте осмыслить не только настоящее, но и прошлое.
Социально-философская мысль возникла как простое описание трудовых процессов, военных походов, обычаев, гражданской жизни общества, различий в государственном устройстве, но постепенно начала выделять в качестве специфического предмета познание причины общественных процессов (Демокрит, Аристотель, Лукреций).
Древние философы старались как-то разгадать и определить природу общественных связей, сущность исторического развития и его закономерности: — согласно Платону, общество возникает из-за того, что люди нуждаются друг в друге для удовлетворения своих потребностей;
— согласно Аристотелю, человек рождается политическим существом и несет в себе инстинктивное стремление к совместной жизни. Изначальное неравенство способностей — исходный пункт этого стремления к социальности, отсюда же различие функций и места людей в обществе;
— согласно Лукрецию, причиной выхода человека из животного состояния является развитие материальной культуры: пользование шкурами убитых зверей, постройка жилищ и главным образом добывание огня. В Средние века история человечества, как правило, определялась божественным провидением:
— история предопределена Богом;
— все пороки — результат грехопадения людей;
— общество основано на неравенстве, с которым люди должны смириться.
Эпоха Возрождения ввела новые элементы светской философии истории (понятие введено Вольтером), имевшей в виду универсальное историческое обозрение человеческой культуры.
Философы XVII–XVIII вв. раскритиковали богословские концепции Средневековья и предложили рассматривать историю общества как продолжение истории природы и вскрыть «естественные» законы общественной жизни.
Просветители XVIII в.:
— выдвинули идеи исторического прогресса (Дж. Ви-ко, Ж.А. Кондорсе);
— сформулировали принцип единства исторического процесса (И.Г. Гердер);
— заложили основы истории культуры (Вольтер);
— обосновали положение о влиянии на человека географической и социальной среды (Ш.Л. Монтескье, Ж.Ж. Руссо).
С конца XIX в. основной идеей социальной философии является идея экономической рациональности, которая воплощена в современном обществе и определяет собой все сферы межчеловеческих взаимоотношений и культуры.
ЧЕЛОВЕК, ОБЩЕСТВО И ГОСУДАРСТВО
Человек — это высшая ступень живых организмов на Земле, это сложная целостная система, являющаяся компонентом более сложных систем — биологической и социальной.
Человеческое общество — это самая высокая ступень развития живых систем, основные элементы которой — люди, формы их совместной деятельности, прежде всего труд, продукты труда, различные формы собственности и вековая борьба за нее, политика и государство, совокупность различных институтов, утонченная сфера духа.
Общество можно назвать самоорганизованной системой поведения и взаимоотношения людей друг с другом и с природой: ведь общество изначально вписано в контекст взаимоотношения не со всем Космосом, а непосредственно с той территорией, на которой оно расположено.
Общество в целом — это объединение, включающее в себя всех людей. Иначе общество было бы лишь некоторым количеством отдельных разрозненных лиц, порознь живущих на данной территории и не связанных нитями общности интересов, целей, деяний, трудовой активности, традиций, экономики, культуры и т. п. Люди созданы для жизни в обществе.
Понятие общества включает в себя не только всех ныне живущих людей, но и все прошлые и будущие поколения, т. е. все человечество в его истории и перспективе.
Общество на каждой ступени своего развития — это многостороннее образование, сложное сплетение множества разнообразных связей и отношений людей. Жизнь общества — это не только жизнь составляющих его людей.
Общество — это единый целый социальный организм, его внутренняя организация представляет собой совокупность определенных, характерных для данного строя многообразных связей, в основе которых в конечном счете лежит человеческий труд. Структуру человеческого общества образуют:
— производство и складывающиеся на его основе производственные, экономические, социальные отношения, включающие в себя классовые, национальные, семейные отношения;
— политические отношения;
— духовная сфера жизни общества — наука, философия, искусство, нравственность, религия и т. д. Существует диалектическое взаимоотношение между человеком и обществом: человек — это микрообщество, проявление общества на микроуровне; общество — это человек в его общественных отношениях.
Государством называется структура господства, постоянно возобновляющаяся в результате совместных действий людей, действий, которые совершаются благодаря представительству, и упорядочивающая общественные действия в той или иной области.
Государство — результат исторического развития общества, его закономерного выделения различных социальных групп, результат прогрессирующего развития производительных сил, который сопровождался выделением различных видов труда и образованием института собственности.
Основные признаки государства:
— особая система органов и учреждений, осуществляющих функции власти;
— определенная территория, на которую распространяется юрисдикция данного государства, и территориальное деление населения, приспособленное для удобства управления;
— право, которое закрепляет соответствующую систему норм, санкционированных государством;
— суверенитет, т. е. независимость и верховенство государственной власти внутри и вовне страны.
СОЦИАЛЬНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Социальная философия исследует состояние общества как целостной системы, всеобщие законы и движущие силы его функционирования и развития, его взаимосвязь с природной средой, окружающим миром в целом.
Предмет социальной философии — общество в философском подходе. Социальная философия — это раздел, часть философии, и поэтому все характерные черты философского знания присущи и социальной философии.
В социально-философском знании такими общими характерными чертами являются понятия: бытия; сознания; системы; развития; истины и др.
В социальной философии имеются те же основные функции, что и в философии:
— мировоззренческие;
— методологические.
Социальная философия взаимодействует со многими нефилософскими дисциплинами, которые изучают общество:
— социологией;
— политэкономией;
— политологией;
— юриспруденцией;
— культурологией;
— искусствознанием и другими социальными и гуманитарными науками.
Социальной философии помогает развивать свои понятия, разрабатывать глубже свой предмет исследования комплекс наук о природе: биология; физика; география; космология и др.
Социальная философия — это своеобразная область знания (в рамках философии), имеющая самостоятельную логику философских размышлений и специфическую историю развития своих понятий, принципов и законов.
При изучении социальной философии необходимо знать по крайней мере две узкие и непродуктивные в целом стратегии исследования:
1) натуралистскую, которая стремится редуцировать общество к биологическим проблемам;
2) социологизаторскую, которая абсолютизирует социологические факторы в их развитии и в детерминированности сущности человека. Философские объяснения социальной философии, ее задач и предмета останавливаются на индивиде, на его многогранных запросах и обеспечении лучшей жизни человека.
В социальной философии имеются разные точки зрения почти на каждую проблему и разные подходы к ним.
Самые распространенные подходы: цивилизаци-онный; формационный.
Философия является комплексным видом познания, способы его установки: объективный способ, объективность, которая характеризует науку; субъективный способ, субъективность, которая характеризует искусство; способ общительности (коммуникативный способ), свойственный морали, и только морали; созерцательность мистического свойства (или «контемплативный способ мышления»). Философское знание является комплексным, интегральным видом знания, оно бывает: естественно-научное; идеологическое; гуманитарное; художественное; трансцендирующее постижение (религия, мистика); обыденное, повседневное.
Основная задача науки об обществе, а именно — социальной философии — заключается в том:
— чтобы понять лучшую для данной эпохи систему общественного устройства;
— чтобы побудить управляемых и правящих понять ее;
— чтобы усовершенствовать эту систему, поскольку она способна к совершенствованию;
— чтобы отвергнуть ее, когда она дойдет до крайних пределов своего совершенства, и построить из нее новую с помощью материалов, которые собрали ученые-специалисты в каждой отдельной области.
ПРОБЛЕМЫ СМЫСЛА ИСТОРИИ
Философия истории как особый тип теоретических размышлений о возможных закономерностях развития общества возникла сравнительно поздно, практически в Новое время, хотя рассуждения о происхождении тех или иных социальных форм присутствовали уже в мифологии. Это может объяснить необходимость разработки сложных понятий — теоретических предпосылок.
Исходная предпосылка философско-историческо-го мышления обозначилась только в христианском вероучении, она определила принципы понимания истории:
— принцип различения прошлого, настоящего и будущего времени жизни;
— принцип устремленности к некоему желанному состоянию, который определяет смысл всего предшествующего развития (ожидание будущего);
— принцип кумулятивного(накопительного)характера человеческой деятельности, который формирует новое качество жизни.
Говорить о философии истории как о светском учении стало возможным только в Новое время, когда утверждались рациональные способы научно-философских рассуждений. Поиски смысла мира в новоевропейской философии были связаны не с Богом, а с самим миром. Сначала попытки прояснить природу общества в его историческом измерении представлялись малоинтересными. Для механистического мировоззрения XVII в. своеобразие необратимых состояний общества, которые образуют собой историю, было сырым материалом, из которого еще нельзя было построить модель его исторического развития.
Механистическое объяснение истории определяло его своеобразие в качестве формы механического движения, свойства которой никак не выражали особенности исторического мышления. Такая модель истории строилась на основе понятия субстанции, благодаря которому подтверждалось ее единство.
В XVII в. сформировалась просветительская концепция истории как процесса развертывания субстанциальной идеи (субстанции как причины самой себя). Именно тогда возникла великая идея общественного прогресса, характерная для европейской цивилизации.
Во второй половине XIX в. сложилась другая познавательная ситуация, которая изменила взгляды на проблемы истории.
С точки зрения философии жизни, прежде чем рассуждать о сущности истории, необходимо разобраться со спецификой истории как способом существования. Философия жизни объяснила историческую жизнь как способ человеческого существования, которое обладает свойствами целостности. Произошло явное преобразование предмета исторического познания. Абстрактная сущность истории стала конкретным способом жизни людей, который потребовал изменения как методов, так и самой структуры познавательного процесса.
К концу XIX в. произошел кризис историзма, этому было несколько причин:
— во-первых, либерализация духовной атмосферы жизни Западной Европы;
— во-вторых, методологические трудности познания, работы по философии истории этого периода претендовали на обсуждение проблем исторической онтологии, а не на разработку новых теоретических проектов истории;
— в-третьих, аксиологические факторы.
В наше время философия истории показала, что история совсем не должна говорить сухим языком экономических причин или устанавливать исторические законы и тенденции.
РУССКАЯ ФИЛОСОФИЯ ИСТОРИИ
Философия истории — философская оценка и истолкование результатов исторических исследований и изложений истории.
Российская цивилизация — последняя по времени возникновения великая цивилизация.
Николай Бердяев считал русский народ в высшей степени поляризованным народом, потому что в нем совмещаются совершенно несовместимые противоположности. Вся сложность и противоречивость русской души связана с тем, что в России сталкиваются и взаимодействуют два потока мировой истории — Восток и Запад. Россия соединяет внутри себя два мира, и поэтому в русской душе всегда боролись два начала: восточное и западное.
Бердяев называет русскую историю прерывной и выделяет в ней пять периодов, дающих пять разных образов России: Россия киевская; Россия времен татарского ига; Россия московская; Россия петровская; Россия советская.
Теперь можно выделить еще одну, до которой не дожил Бердяев, — постсоветская.
Русская история была одной из самых мучительных историй:
— борьба с татаро-монгольским игом и нашествиями;
— усиление государства;
— Смутное время;
— раскол;
— насильственный характер петровских реформ;
— крепостное право;
— гонения на интеллигенцию;
— казнь декабристов;
— режим Николая I;
— безграмотность народной массы;
— неизбежность революции и ее кровавый характер;
— самая страшная мировая война. Интересным, существующим только в России социальным образованием была интеллигенция. Явления, предшествующие ее появлению, — это одиночество Чацкого, беспочвенность Онегина и Печорина. Интеллигенция появилась из разных слоев — сначала из дворянской, затем из разночинной среды. Это идеалистический класс людей, целиком увлеченных идеями и готовых идти во имя этих идей в тюрьму, на каторгу и на казнь. Характерные черты русской интеллигенции:
— беспочвенность;
— отщепенство;
— скитальчество;
— невозможность примирения с настоящим;
— устремленность к грядущему.
В существовании русской интеллигенции наблюдались разные моменты — лишний человек, кающийся дворянин, активный революционер. Этот идеалистический класс был поставлен в трагическое положение между властью и народом: с одной стороны, его никогда не пускали во власть, с другой стороны, его никогда не понимал народ, малообразованный и забитый предрассудками. Из этого пришло ощущение русскими пустоты, уродства, бездушия и мещанства всех достижений мирового и российского развития, революции, цивилизации.
Славянофилы и западники так же рассуждали о судьбах русского народа, но с двух противоположных точек зрения. Самое главное — русская философия истории должна была решить вопрос о значении и смысле реформы Петра, разрезавшей историю страны на две части. Западники были сторонниками реформы и видели будущее России в том, чтобы она шла западным путем. Славянофилы верили в особый тип культуры, которая возникает на духовной почве православия. По их мнению, реформы Петра и европеизация были изменой России.
Главное — нельзя забывать, что Россия является самой молодой цивилизацией и ее истинные возможности в новом свободном государстве скоро раскроются по-новому с новыми перспективами.
ИСТОРИОСОФИЯ АВГУСТИНА
Августин (354–430) — гениальный, выдающийся мыслитель, который вписал заключительные страницы в историю духовной культуры Рима и всей Античности своими многочисленными трудами и заложил мощный фундамент религиозно-философской мысли Средневековья. Он являлся вдохновителем многочисленных и разнообразных идей и течений в области богословия, общей философии, научной методологии, этических, эстетических и историософских воззрений.
Согласно Августину, все сущее, потому что оно существует, — это благо. Зло является не субстанцией, а недостатком, это порча субстанции, порок и повреждение формы, небытие. А вот благо — это субстанция, «форма» со всеми ее элементами: видом, мерой, числом, порядком. Бог является источником бытия, чистая форма, наивысшая красота, источник блага. Поддержание бытия мира — это постоянное творение его Богом вновь. Если когда-нибудь творческая сила Бога прекратится, мир тотчас же вернется в небытие.
Мировоззрение Августина является глубоко тео-центричным: в центре духовных устремлений — Бог как исходный и конечный пункт размышлений. Проблема Бога и его отношения к миру является у Августина центральной.
Креационизм (творение), который сформулирован в Священном Писании, осмысливается и комментируется крупнейшими мыслителями. Августин рассматривает Бога как внематериальный Абсолют, который соотнесен с миром и человеком как своим творением.
Августин старательно противопоставляет свои воззрения всем разновидностям пантеизма, что означает единство Бога и мира. Бог, по мнению Августина, сверхприроден. Мир, природа и человек — это результат творения Бога, и они зависят от своего Творца.
Августин рассматривал Бога как личность, которая сотворила все сущее. Августин подчеркивал однозначное отличие так понимаемого Бога от Судьбы, фортуны, которые занимали и занимают такое большое место не только в древности, но и по сию пору.
Августин отчетливо подчеркивал абсолютное всемогущество Бога («Исповедь». 1.4). По мысли Августина, христианский Бог абсолютно овладел судьбой, подчинив ее своей всемогущей воле: она становится промыслом, предопределением его. Августин утверждал принцип бестелесности Бога, выводя отсюда принцип бесконечности божественного начала.
Размышления Августина о сотворении мира Богом привели его к проблеме вечности и времени. Конечно, возникал вопрос: получается, что Бог пребывал в недеянии до того, как сотворил мир? Августин естественно понимал всю невероятную сложность проблемы времени.
После глубоких размышлений Августин пришел к выводу: мир ограничен в пространстве, а бытие его ограничено во времени. Началом творения мира является и начало времени.
Он предложил удивительно точное определение времени: время есть мера движения и изменения. Его гениально простое философское определение такого тонкого феномена, как время, является верным и вполне научным и поныне.
Августин, стараясь установить соотношение настоящего, прошедшего и будущего, вывел гениальную мысль: ни прошедшее, ни будущее не имеют реального существования — действительное существование присуще только настоящему. И в зависимости от него мы понимаем и прошлое, и грядущее: прошлое обязано своим существованием нашей памяти, а будущее — нашей надежде.
ПОНЯТИЕ ФИЛОСОФИИ ИСТОРИИ
Философия истории — философская оценка и истолкование результатов исторических исследований и изложений истории.
История — это человеческая общественная память, самопознание и самосознание людей: исчезнувшее в действительности живет в сознании.
Важнейшие системы философии истории:
— теологическая философия истории (движущая сила истории — Бог);
— метафизическая философия истории (движущая сила — трансцендентальная закономерность, т. е. судьба);
— идеалистическая философия истории (движущая сила — духовно-научная или духовно-душевная жизнь человека);
— натуралистическая философия истории (движущая сила — природа человека, обладающего страстями, побуждениями);
— материалистически-экономическая философия истории (движущая сила — экономические отношения). Как наука философия истории возникла в Новое время, этот термин ввел великий мыслитель Вольтер. Предпосылкой появления философии истории стала база христианства с его новаторской общечеловеческой устремленностью.
Принципы понимания истории с точки зрения философии:
— принцип различения прошлого, настоящего, будущего времени жизни;
— принцип устремленности к определенному желаемому состоянию, который определяет смысл всего предшествующего развития (ожидание будущего);
— принцип накопительного характера человеческой деятельности, который формирует новое качество жизни.
Основные вопросы, которые рассматриваются в философии истории:
— что заставляет развиваться человеческое общество?
— есть ли направление у истории, если есть, то какое?
— насколько наша история определяет настоящее и будущее?
— чего ждать людям в будущем?
— имеются ли в истории какие-либо законы, которые можно узнать и управлять историей, или в истории господствует непостижимая судьба?
В истории философии существует множество концепций, которые можно разделить на три группы:
— концепции однолинейного прогрессивного развития;
— концепции многолинейного развития;
— концепции циклического развития.
Карл Ясперс (1883–1969) — знаменитый немецкий философ, классик европейской философии — в своей книге «Истоки истории и ее цель» предложил схему мировой истории:
1) доистория, или «прометеевская эпоха» (начало речи, возникновение орудий труда, умения пользоваться огнем), когда человек только начинает быть человеком;
2) культуры древности, которые существовали тысячелетия (древневосточные, древнегреческие и др.);
3) «Осевое время» — время формирования подлинного человека;
4) научно-техническая эпоха, чье преобразующее действие испытывает современный человек. Объективный фактор в истории — это в основном труд, производство и формы общественных отношений, которые в значительной мере являются кристаллизацией предшествующей деятельности людей. Но любое новое поколение не просто повторяет то, что делалось их предшественниками, а реализует свои собственные потребности и интересы, осуществляет свои собственные цели. Разноплановая деятельность людей, их живой труд и есть то, что составляет сущность субъективного фактора истории. Субъективный фактор называется так, потому что раскрывает деятельность субъекта истории, каковым являются массы, социальные группы и отдельные люди.
ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ КАК ОДНО ИЗ НАПРАВЛЕНИЙ В ФИЛОСОФИИ XX в.
Философская антропология — философская концепция, опирающаяся на труды Макса Шелера, которая охватывает реальное человеческое существование во всей его полноте, определяет место и отношение человека к окружающему миру.
Человек является сложной целостной системой, которая, в свою очередь, является компонентом более сложных систем — биологической и социальной. Смысл проблемы антропологии можно охарактеризовать вопросом: «Как же исторически формировался человек как существо биосоциальное?»
Философская антропология является весьма влиятельным течением философской мысли в XX в. В центре внимания этого течения — проблема человека, а основная идея — создание интегральной концепции человека.
Яркие представители:
— М. Шелер;
— А. Гелен;
— Г. Плеснер;
— Э. Ротхаккер.
Философская антропология, объявив себя основополагающей философской дисциплиной, пытается на основе тех или иных особенностей человека найти способы постановки и решения всех философских проблем.
В отличие от рационалистических учений, философская антропология вовлекает в сферу исследования душевно-духовную жизнь человека (эмоции, инстинкты, влечения), что зачастую приводит к иррационализму: представители данного направления абсолютизируют эту сторону внутреннего мира человека, умаляя разумное начало.
Основная линия этого течения — поиски антропо-биологических оснований человеческой жизнедеятельности, культуры, нравственности, права, социальных институтов. Общественная жизнь сводится к межличностным отношениям, которые основаны на естественных симпатиях людей.
Макс Шелер (1874–1928) — немецкий философ, один из родоначальников философской антропологии как самостоятельной дисциплины, социологии и аксиологии — учения о ценностях.
Шелер остро ощущал кризис европейской культуры, источником которого он считал культ выгоды и расчета. Шелер в противоположность логике интеллекта поставил логику чувства; последнее он истолковывал как интенциональный акт, с помощью которого осуществляется познание ценности.
С точки зрения философской антропологии человек:
— уникален и универсален (он венец природы, которому нет равных, он обладает уникальными способностями, но он и универсален, ничто ему не чуждо — ни космос, ни грубые инстинкты, ни возвышенная, утонченная деятельность);
— является соотношением внутреннего и внешнего (духовный мир человека — это его внутренняя доминанта, но она символизируется в различных формах его деятельности, в игре, труде, художественном творчестве, после чего он оказывается существом социальным, общественным);
— это единство, состоящее из частей (человек биологический, разумный, действующий, рациональный, чувственный, этический — все это объединено в каждом конкретном индивиде);
— это существо историческое, и в качестве такового он стремится органично внедриться в будущее (человек обеспокоен своим будущим, потому что его везде ожидают кризисы, он и есть общество кризисное);
— ему не избежать бремени ответственности перед самим собой (понимая это, он видит выход из ситуации в синтезе гуманистических позиций и идеалов, равно как и в их обновлении).
ИДЕЯ СВЕРХЧЕЛОВЕКА У Ф.НИЦШЕ
Фридрих Ницше (1844–1900) — немецкий философ и филолог, ярчайший пропагандист индивидуализма, волюнтаризма и иррационализма.
В творчестве Ницше выделяется три периода:
1) 1871–1876 гг. («Рождение трагедий из духа музыки», «Несвоевременные размышления»);
2) 1876–1877 гг. («Человеческое, слишком человеческое», «Пестрые мнения и изречения», «Странник и его тень», «Веселая наука») — период разочарований и критичности — «трезвый»;
3) 1887–1889 гг. («Так говорил Заратустра», «По ту сторону добра и зла», «Сумерки кумиров», «Антихрист», «Ницше против Вагнера»).
Познание для Ницше — это интерпретации, истолкования, тесно связанные с внутренней жизнью человека, он справедливо отмечает, что один и тот же текст допускает многочисленные интерпретации, так как мысль — это знак со множеством смыслов. Чтобы понять вещь, нужно человеческое перевести в природное, поэтому одним из самых важных средств познания и выступает перевод человеческого в природное.
По мнению Ницше, человек — это «болезнь Земли», он мимолетен, он «в своей основе есть нечто ошибочное». Но нужно создать подлинного, нового человека — «сверхчеловека», который давал бы цель, был бы победителем «бытия и ничто» и являлся бы честным, в первую очередь перед самим собой.
Главная проблема человека, его сущности и природы — это проблема его духа.
Согласно Ницше, дух:
— это выносливость;
— отвага и свобода;
— утверждение своей воли.
Главная цель стремлений человека — это не польза, не удовольствия, не истина, не христианский Бог, а жизнь. Жизнь является космичной и биологичной: она воля к власти как принцип мирового бытия и «вечного возвращения». Воля к жизни обязана проявить себя не в жалкой борьбе за существование, а в битве за власть и превосходство, за становление нового человека.
В своем произведении «Так говорил Заратустра» Ницше возвещает о том:
— что человек есть нечто, что должно преодолеть;
— все существа создавали нечто, что выше их;
— люди хотят стать отливом этой великой волны, они готовы вернуться к зверям, чем преодолеть человека.
Настоящее же величие человека в том, что он мост, а не цель. Ницше писал: «Человек — это канат, протянутый между животными и сверхчеловеком».
Ницшевский сверхчеловек — это смысл бытия, соль земли. По его мнению, место умершего Бога займет сверхчеловек. Ницше считает, что идея сверхчеловека как цели, которую надо достичь, возвращает человеку утраченный смысл существования. Сверхчеловек может получиться лишь из поколения аристократов, господ по своей природе, в ком воля к власти не задавлена враждебной ей культурой, из тех, кто способен, объединившись с себе подобными, противостоять большинству, которое не желает ничего знать о подлинном предназначении современных людей.
У Ницше под влиянием физико-космологических изысканий Дюринга сложилась идея вечного возвращения, которая должна компенсировать утраченную вместе с христианством надежду на возможную вечную жизнь за гробом. Если логически следовать этой идее, то люди обречены на вечность, потому что уже живут в вечности. Вечность, по мнению Ницше, совпадает с мгновением.
ПРОБЛЕМА ЧЕЛОВЕКА В ПРОИЗВЕДЕНИЯХ Ф.М. ДОСТОЕВСКОГО
Федор Михайлович Достоевский (1821–1881) — великий писатель-гуманист, гениальный мыслитель, занимает большое место в истории русской и мировой философской мысли.
Основные произведения:
— «Бедные люди» (1845);
— «Записки из мертвого дома» (1860);
— «Униженные и оскорбленные» (1861);
— «Идиот» (1868);
— «Бесы» (1872);
— «Братья Карамазовы» (1880);
— «Преступление и наказание» (1886).
Начиная с 60-х гг. Федор Михайлович исповедовал идеи почвенничества, характерной для которого была религиозная ориентированность философского осмысления судеб русской истории. С такой точки зрения вся история человечества представала как история борьбы за торжество христианства. Роль России на этом пути и заключалась в том, что на долю русского народа выпала мессианская роль носителя высшей духовной истины. Русский народ призван спасти человечество через «новые формы жизни, искусства» благодаря широте его «нравственного захвата».
Три истины, пропагандирующиеся Достоевским:
— отдельные лица, даже лучшие люди, не имеют права насиловать общество во имя своего личного превосходства;
— общественная правда не выдумывается отдельными лицами, а живет во всенародном чувстве;
— эта правда имеет значение религиозное и обязательно связана с верой Христовой, с идеалом Христа. Достоевский был одним из самых типичных выразителей начал, призванных стать основанием нашейсвоеобразной национальной нравственной философии. Он находил искру Божию во всех людях, в том числе дурных и преступных. Идеалом великого мыслителя были миролюбие и кротость, любовь к идеальному и открытие образа Божия даже под покровом временной мерзости и позора.
Достоевский делал упор на «русское решение» социальных проблем, которое было связано с отрицанием революционных методов общественной борьбы, с разработкой темы об особом историческом призвании России, которое способно объединить народы на основе христианского братства.
Достоевский выступал как мыслитель экзистенциально-религиозного плана в вопросах понимания человека, он пытался через призму индивидуальной человеческой жизни решить «последние вопросы» бытия. Он рассматривал специфическую диалектику идеи и живой жизни, при этом идея для него обладает бытийно-энергийной силой, и в конце концов живая жизнь человека — это воплощение, реализация идеи.
В произведении «Братья Карамазовы» Достоевский словами своего Великого Инквизитора подчеркнул важную мысль: «Ничего и никогда не было для человека и для человеческого общества невыносимее свободы», а потому «нет заботы беспредельнее и мучительнее для человека, как, оставшись свободным, сыскать поскорее того, перед кем преклониться».
Достоевский утверждал, что быть личностью трудно, но еще более трудно быть счастливой личностью. Свобода и ответственность подлинной личности, которые требуют постоянного творчества и постоянных мук совести, страданий и переживаний, очень редко сочетаются со счастьем. Достоевский описывал неисследованные загадки и глубины человеческой души, пограничные ситуации, в которые попадает человек и в которых его личность терпит крах. Герои романов Федора Михайловича находятся в противоречии сами с собой, они ищут скрывающееся за внешней стороной христианской религии и окружающих их вещей и людей.
ПОНИМАНИЕ СУЩНОСТИ ЧЕЛОВЕКА В РАЗНЫЕ ИСТОРИЧЕСКИЕ ЭПОХИ
Древняя Греция дала начало западно-европейской философской традиции вообще и философской антропологии в частности.
В философии Древней Греции изначально человек не существует сам по себе, а лишь в системе определенных отношений, которые воспринимаются как абсолютный порядок и космос. Со всем в своей природной и социальной среде, соседями и полисом, неодушевленными и одушевленными предметами, животными и богами человек живет в едином, нераздельном мире.
Понятие космоса имело человеческий смысл, вместе с тем человек мыслился как часть космоса, как микрокосм, который является отражением макрокосмоса, понимаемого как живой организм. Такие взгляды на человека существовали у представителей милетской школы, которые стояли на позициях гилозоизма, т. е. отрицали границу между живым и неживым и полагали всеобщую одушевленность универсума.
Обращение к антропологической проблематике связано с критической и просветительской деятельностью софистов и созданием философской этики Сократом.
В концепции софистов можно проследить три основных момента:
— релятивизм и субъективизм в понимании таких этических феноменов, как благо, добродетель, справедливость и т. д.;
— введение человека в бытие как главное действующее лицо;
— наполнение процесса познания экзистенциальным смыслом и обоснование экзистенциального характера истины.
В Средние века человек исследуется как часть мирового порядка, который установлен Богом. Апредставление о человеке, выраженное в христианстве, сводится к тому, что он — это «образ и подобие Бога».
С социальной точки зрения в Средние века человек провозглашается пассивным участником божественного порядка и является существом тварным и ничтожным по отношению к Богу. Главная задача людей — приобщиться к Богу и обрести спасение в день Страшного суда. Поэтому вся человеческая жизнь, ее метафизическое содержание выражается в парадигме: грехопадение — искупление.
Яркими представителями средневековой христианской философской антропологии были:
— Августин Блаженный;
— Фома Аквинский.
Августин Блаженный считал, что человек — это противоположность души и тела, являющиеся независимыми.
По мнению Фомы Аквинского, человек — это промежуточное существо между животными и ангелами.
В новое время философская антропология формируется под влиянием зарождающихся капиталистических отношений, научного знания и новой культуры, которая получила название гуманизм.
Философия эпохи Возрождения (Ренессанса) поставила человека на земную основу и на этой почве пыталась решить его проблемы. Она утверждала естественное стремление человека к добру, счастью и гармонии. Ей свойственны гуманизм и антропоцентризм. В философии этого периода Бог не отрицается полностью, но вся философия оказывается проникнута пафосом гуманизма, автономии человека, верой в его безграничные возможности.
Немецкая классическая философия ставит человека в центр философских исследований. Как составная часть чувственного мира явлений человек подчинен необходимости, а как носитель духовности он свободен. Но главная роль отводится немецкими мыслителями нравственной деятельности человека.
ВОПРОС О ЧЕЛОВЕКЕ КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА
Человек — это сложная целостная система, являющаяся компонентом более сложных систем — биологической и социальной.
В центре философского учения о человеке стоит проблема сущности человека.
Философы видели отличие человека от животного и объясняли его сущность, пользуясь различными специфическими качествами человека. На самом деле человека можно отличать от животного и по плоским ногтям, и по улыбке, и по уму, и по религии и т. д. Но нельзя не заметить, что в данном случае сущность человека пытаются определить исходя не из самого человека, а обращаясь к признакам, отличающим его от ближайшего вида, как бы со стороны. Однако со стороны методологии такой прием оказывается не совсем правомерным, ибо сущность любого предмета определяется прежде всего имманентным способом бытия самого этого предмета, внутренними законами его собственного существования.
Такой субстанцией, которая лежит в основе исторического бытия и развития человека и составляет его сущность, как свидетельствует современная наука, является трудовая деятельность, осуществляемая всегда в рамках общественного производства. Люди не могут заниматься трудовой деятельностью, не вступая прямо или опосредованно в общественные отношения, совокупность которых и образует общество. С развитием общественной деятельности и трудового производства развиваются и общественные отношения людей.
При этом нужно учитывать всю совокупность общественных отношений:
— материальных и идеальных(идеологических);
— настоящих и прошлых.
Это положение означает, что человека надо понимать диалектически. Другими словами, его нельзя сводить лишь к «экономическому человеку», или только к «человеку разумному», или к «человеку играющему» и т. д. Человек может быть одновременно:
— производящим;
— разумным;
— культурным;
— нравственным;
— политическим и т. д.
Другая сторона этого вопроса состоит в том, что человек — это дитя человеческой истории. Человек в современном мире не взялся «ниоткуда», он — результат развития общественно-исторического процесса. Другими словами, речь идет о единстве человека и человеческого рода.
Человек оказывается в одно и то же время и объектом, и субъектом общественных отношений, потому что он не только результат общества и общественных отношений, но и, в свою очередь, их творец.
Существует диалектическое взаимоотношение между человеком и обществом:
— человек — это микрообщество, проявление общества на микроуровне;
— общество — это человек в его общественных отношениях.
В своем реальном проявлении сущность обнаруживается в существовании человека.
Человеческим существованием называется бытие индивида как целостного существа во всем многообразии форм, видов и свойств его проявления.
Целостность бытия выражается в первую очередь в том, что человек — это единство трех основных начал:
— биологического;
— социального;
— психического.
Таким образом, человек — это биопсихосоциальный феномен.
Свое наиболее полное выражение проблема человеческого существования нашла в экзистенциализме (философии существования).
ПРОТИВОРЕЧИЯ МЕЖДУ ПРИРОДОЙ И ЧЕЛОВЕКОМ В НАШИ ДНИ
Огромное значение в современную эпоху приобретает решение проблем экологии. Термин «экология» произошел от греческих okos (дом, жилище) и logos (наука). Экология является наукой о взаимоотношениях общества и природы.
Взаимоотношения общества и природы имеют сложный и противоречивый характер.
Диалектико-противоречивая взаимозависимость общества и природы заключается в том, что, постепенно увеличивая власть над природой, общество в то же время попадает во все большую зависимость от нее как источника удовлетворения потребностей человека и самого производства. Имеется в виду прежде всего материальное обеспечение развития общества и его культуры.
Проблема взаимоотношения общества и природы — это глобальная, всечеловеческая экологическая проблема. Она давно вышла на первый план и особенно обострилась во второй половине прошлого века, когда масштабы и характер воздействия людей на природу приобрели угрожающий характер для их существования.
Сущность современной экологической проблемы — это глобальное изменение природной среды существования человечества, быстрое уменьшение ее ресурсов, ослабление восстановительных процессов в природе, что ставит под вопрос будущее человеческого общества.
Природная среда существования людей изменяется под воздействием как сугубо естественных земных и космических факторов, так и деятельности самих людей. Это в основном производственная деятельность людей, в которую вовлекается все больше природного материала — недра земли, горные породы, почвы, леса, реки, моря и т. д. — и которая нередко нарушает ход естественных процессов, что ведет порой к непредсказуемым последствиям.
Глобальная экологическая проблема имеет множество сторон, любая из которых представляет собой самостоятельную, нередко масштабную, экологическую проблему, тесно связанную с другими.
Основные методы борьбы с экологическими проблемами:
— рациональное использование невозобновимых природных ресурсов(полезных ископаемых, минеральных ресурсов);
— рациональное использование возобновимых природных ресурсов (почв, вод, растительного и животного мира);
— борьба с загрязнениями и другими поражениями природной среды (ядохимикатами, радиоактивными отходами и т. д.);
— защита природы от некомпетентного и безответственного вмешательства в ее процессы. Нужно осуществлять комплексное и в то же время научное воздействие на почвы. Основное направление в развитии земледелия передовых стран мира — это интенсификация, которая означает все большее превращение его в наукоемкое производство с применением новой техники, прогрессивных технологий, современной агрономической науки и т. д.
Важна и необходима всемерная защита животного и растительного мира, нужно усилить защиту лесов, рек, озер, морей и их обитателей от всякого рода браконьеров, которые наносят огромный вред живой природе.
Необходимо рациональное использование водных ресурсов, важных:
— для питья, поддержания жизни людей, животных и растений;
— промышленного производства;
— транспортных целей;
— поливов и ирригации засушливых земель.
ФИЛОСОФСКОЕ ПОНИМАНИЕ ПРИРОДЫ
Человеческое общество — это часть природы. В организме любого человека протекают природные химические, биологические и другие процессы.
Обычно происходящие в обществе природные процессы имеют социальную форму, а природные, прежде всего биологические, закономерности выступают как биосоциальные, которые выражают взаимные влияния биологического и социального начал в развитии общества.
Роль природы в жизни общества всегда была большой, потому что она выступает в качестве естественной основы его существования и развития. Почти все свои потребности человек удовлетворяет за счет природы, прежде всего внешней природной среды.
Развитие каждого общества, всего человечества включено в процесс развития природы, в постоянное взаимодействие с ней, в конечном счете — в существование Вселенной.
Природа является объектом внимания философов и философского осмысления на протяжении всей истории философии.
Философские вопросы по отношению к природе:
— взаимодействие природных (материальных) и духовных начал в развитии человека и общества;
— отношение природы и человеческой культуры;
— как изменяется характер взаимодействия общества и природы на разных этапах исторического развития человека;
— каков характер взаимодействия общества и природы в современную эпоху.
Органическая связь с природой является фундаментальной закономерностью развития общества. Ее можно увидеть не только в области удовлетворения потребностей людей, но и в функционировании общественного производства, в конечном счете — в развитии всей материальной и духовной культуры. И понятно, что вне взаимодействия с природой общество существовать и развиваться не может.
Наличие у человека не только природных, но и социальных свойств, прежде всего способности мыслить и осуществлять сознательную трудовую и иную деятельность, качественно отличает его от других природных существ и заставляет воспринимать его и общество в целом как специфическую часть природы.
Природа является естественной средой и предпосылкой существования и развития общества. Кес-тественной среде относятся земной ландшафт: горы; равнины; поля; леса; реки; озера; моря; океаны и т. д.
Земной ландшафт составляет так называемую географическую среду жизни людей. Однако естественная среда не ограничивается этим, в нее входят также:
— недра земли;
— атмосфера;
— космос.
Конечно, природа, не исключая и географическую среду, оказывает то или иное влияние на экономическое, политическое и духовное развитие общества. Но более сильное влияние на них оказывает практическая деятельность человека, которая направляется его потребностями, интересами, целями и идеалами.
За последнее столетие сильно повысилась степень воздействия общества на природу в связи с бурным развитием науки и техники. Среда обитания людей в самом широком понимании становится средой активного воздействия разума — ноосферой. Вследствие чего биосфера как сфера живой природы, которая включает в себя и человеческое общество, под его воздействием превращается в ноосферу, пределы которой многократно расширяются и определяются каждый раз пределами проникновения в природу человеческого разума.
ГАРМОНИЯ ЧЕЛОВЕКА И ПРИРОДЫ В ДРЕВНЕВОСТОЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Древневосточная философия имела патриархальный и консервативный характер. На первом месте в ней находились социально-политическая и морально-этическая проблематика.
Философия Древнего Востока имела мифологические корни, в ней одушевлялись земля и небо, вся природа как средство существования человека.
Древневосточные мыслители предполагали, что миром правит некий всеобщий естественный закон, который проявляется во всех вещах и поступках людей.
Большое место в древневосточной философии занимала идея противоречивости мира, вечной борьбы в нем: света и тьмы; тепла и холода; добра и зла.
Мыслителями выдвигалось представление о пяти первоэлементах мира: металл; дерево; земля; вода; огонь.
Основной идеей древневосточной философии было единство трех реальностей — неба, земли, человека. По мнению философов той эпохи, человек должен ясно представлять себе свое место в мире, соединять, сливать свои и природные силы.
Древнеиндийская философия человека исследуется в основном по памятнику древнеиндийской литературы — Ведам, в которых представлено одновременно мифологическое, религиозное и философское мировоззрение.
В древнеиндийской философии много таких вопросов, как:
— откуда мы произошли?
— где мы живем?
— куда мы движемся?
Человек в философии Древней Индии представляется как часть мировой души. В учении о переселении душ граница между богами и живыми существами (растениями, животными, человеком) оказывается проходимой и подвижной. Но только человек стремится к свободе, к избавлению от страстей и пут эмпирического бытия с его законом сансары — кармы.
Философия Древнего Китая представила также самобытное учение о человеке. Одним из наиболее ярких ее представителей является Конфуций, в литературе часто именуемый Кун-цзы — учитель Кун. Начальной для него считается концепция «неба», означающая не только часть природы, но и высшую духовную силу, которая определяет развитие мира и человека. Но центральной частью его философии является не небо, не природный мир вообще, а человек, его земная жизнь и существование, т. е. она носит антропоцентристский характер.
Вместе с учением Конфуция и его последователей в древнекитайской философии можно отметить и другое направление — даосизм. Родоначальником этого направления считается Лао-цзы.
Главной идеей даосизма является учение о дао (путь, дорога) — это невидимый, вездесущий, естественный и спонтанный закон природы, общества, поведения и мышления отдельного человека.
Человек обязан следовать в своей жизни принципу дао, т. е. его поведение должно согласовываться с природой человека и Вселенной. Если соблюдать принцип дао, то возможно бездействие, недеяние, которое приведет тем не менее к полной свободе, счастью и процветанию.
Древневосточная философия человека:
— ориентирует личность на крайне почтительное и гуманное отношение как к социальному, так и к природному миру;
— ориентирует личность на совершенствование своего внутреннего мира;
— ориентирует личность на улучшение общественной жизни, порядков, нравов, управления и т. д.;
— связывается прежде всего с изменением индивида и приспособлением его к обществу, а не с изменением внешнего мира и обстоятельств.
ПРИРОДА ПОЗНАНИЯ И ПОНИМАНИЕ ИСТИНЫ В ПРАГМАТИЗМЕ
Прагматизм — философское воззрение, видящее наиболее яркое выражение человеческой сущности в действии и ставящее ценность или отсутствие ценности мышления в зависимость от того, является ли оно действием, служит ли оно действию, жизненной практике.
Чарлз Сандерс Пирс (1839–1914) — американский философ, логик, математик и естествоиспытатель, стал родоначальником прагматизма.
Философские воззрения Пирса сочетают в себе две противоположные тенденции:
— позитивистскую (эмпирическую);
— объективно-идеалистическую.
Пирс отрицал врожденные идеи и интуитивное познание. Философ утверждал, что исходным пунктом познания выступает «видимость».
Согласно Пирсу, понятие об объекте можно достигнуть лишь путем рассмотрения всех практических следствий, которые вытекают из действий с этим объектом. Любое знание об объекте всегда является незавершенным и опровержимым, гипотетичным. Такое положение относится не только к обыденному знанию и знанию естественно-научному, но и к математическим и логическим суждениям, всеобщность которых может быть опровергнута контрпримерами.
Уильям Джемс (1862–1910) — американский философ и психолог, один из ярчайших представителей прагматизма.
В теории познания Джемс признает исключительную значимость опыта. В своих работах он, отвергая значимость абстрактных, абсолютных начал, исследует конкретное:
— факты;
— действия;
— поведенческие акты.
Противопоставляя рационалистический и эмпирический методы, он создал учение, названное радикальным эмпиризмом.
Согласно Джемсу, истинность знания определяется его полезностью для успеха наших поведенческих актов, поступков. Джемс превратил успех не только в единственный критерий истинности идей, но и в само содержание понятия истины: у мыслителя истина открывает смысл нравственной добродетели, а не полноту смысловой информации об объекте познания.
Прагматисты, не исключая Джемса, обвиняли всю прежнюю философию в отрыве от жизни, абстрактности и созерцательности. Философия, по мнению Джемса, должна способствовать не осмыслению первых начал бытия, а созданию общего метода решения проблем, встающих перед людьми в различных жизненных ситуациях, в потоке постоянно меняющихся событий.
По словам Джемса, мы действительно имеем дело с тем, что переживается в нашем опыте, что и составляет «поток сознания»: опыт никогда не дан нам изначально как нечто определенное.
Любые объекты познания формируются нашими познавательными усилиями в ходе решения жизненных задач. Цель мышления — это выбор средств, которые необходимы для достижения успеха.
Джон Дьюи (1859–1952) — американский философ, один из интереснейших представителей прагматизма. Фундаментальным понятием философии этого мыслителя является опыт, под которым имеются в виду все формы проявления человеческой жизни.
Согласно Дьюи, познание — это инструмент приспособления человека к окружающей среде, как природной, так и социальной. А мерило истинности теории — ее практическая целесообразность в данной жизненной ситуации. Практическая целесообразность является критерием не только истинности, но и моральности.
62. ИСТИНА И МЕТОД: ОТ РАЗУМА ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУЮЩЕГО К РАЗУМУ ИНТЕРПРЕТИРУЮЩЕМУ
Метод — в философии и науке, а также в практической деятельности обозначение планомерного способа достижения определенной цели, определенный способ и образ действия.
Познание своей целью считает получение полного, исчерпывающего знания о каком-либо предмете или явлении. Такое знание в философии называется истиной.
Истина — это отражение в сознании человека всех признаков, свойств, отношений и связей какого-либо предмета, явления, состояния.
Философия с точки зрения теории познания делит истину:
— на абсолютную;
— относительную.
Абсолютная истина является предельной целью, идеалом человеческих стремлений в познании. Абсолютная истина — это содержание знания, не опровергаемое последующим развитием науки, а обогащаемое и постоянно подтверждающееся жизнью.
Относительная истина является основной в социальной действительности, ей люди пользуются в повседневной деятельности и в теоретических исследованиях. Относительная истина постоянно расширяется, делается более полной, более глубокой, стремится стать абсолютной.
Правда и истина являются целью науки, целью искусства, идеалом нравственных побуждений.
Истина — это адекватная информация об объекте, которую получают посредством его чувственного или интеллектуального постижения либо сообщения о нем и характеризуют с точки зрения ее достоверности. Истина является не объективной, а субъективной, духовной реальностью в ее информационном и ценностном аспектах.
Истина — это свойство знания, а не самого объекта познания.
Истина — это не только совпадение знания с предметом, но и предмета с познанием.
Понимание истины с такой точки зрения открывает более тонкие и адекватные ее связи с красотой и добром и превращает их единство во внутреннее дифференцированное тождество.
Знание — это отражение, существующее в виде чувственного или понятийного образа — вплоть до теории как целостной системы. Истина бывает и в виде отдельного утверждения, и в цепи утверждений, и как научная система.
Истину часто называют адекватным отражением объекта познающим субъектом, воспроизводящее реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Это является объективным содержанием чувственного, эмпирического опыта, а также понятий, суждений, теорий, учений и, наконец, всей целостной картины мира в динамике ее развития.
Утверждение, что истина является адекватным отражением реальности в динамике ее развития, придает ей особую ценность, которая связана с прогностическим измерением. Истинные знания помогают людям разумно организовывать свои практические действия в настоящем и предвидеть грядущее. Если бы познание не являлось с самого своего возникновения более или менее истинным отражением действительности, то человек мог бы не только разумно преобразовывать окружающий мир, но и приспособиться к нему.
Истина — это характеристика меры адекватности знания, постижения сути объекта субъектом.
Конкретность истины — это свойство, которое основано на знании реальных связей, взаимодействия всех сторон объекта, главных, существенных свойств, тенденции его развития.
ГНОСЕОЛОГИЧЕСКИЕ ВОПРОСЫ В ПОЗИТИВИЗМЕ И НЕОПОЗИТИВИЗМЕ
Позитивизм — философское направление, которое исходит из данного, фактического, устойчивого, несомненного, позитивного и ограничивает им свое исследование, а метафизические объяснения считает теоретически неосуществимыми и практически бесполезными.
Мыслители позитивизма считают, что любое подлинное положительное знание может быть получено лишь как результат отдельных специальных наук и их синтетического объединения. Главный лозунг позитивизма: каждая наука — сама себе философия.
Основные представители: Огюст Конт (1798–1857); Джонс Стюарт Милль (1806–1873); Герберт Спенсер (1820–1903); Эрнст Мах (1838–1916).
По мнению Конта, человек должен стремиться к тому, чтобы, комбинируя наблюдения и эксперименты с рассуждениями, познать действительные законы явлений. При этом, считал Конт, необходимо отказаться от возможности достижения абсолютных знаний и от познания внутренних причин явлений.
Конт разработал классификацию наук: математика (включая механику); астрономия; физика; химия; биология; социология.
Спенсер в своей гносеологии примиряет эмпиризм с априоризмом. Все знание он делит на три вида:
— обыденное (необъединенное);
— научное (частично объединенное);
— философское (полностью объединенное). Философию Спенсер делит:
— на общую (служит объяснению главных понятий);
— на специальную (согласует основные понятия с опытными данными).
Эрнст Мах подверг анализу понятие «заблуждение» и его роль в научном познании, рассмотрел сходство и различия философского и естественно-научного мышления.
Неопозитивизм — одно из главных направлений западной философии в 30–60-е гг. ХХ в., последний этап развития позитивизма.
Основные мыслители: Карнап, Франк, Шлик, Ней-рат, Рейхенбах и др.
Неопозитивизм исследовал важнейшие проблемы методологии науки, связанные с получением истинного знания: проблема соотношения чувственного и рационального в познании; проблемы факта; проблемы веры; проблемы познания и творчества; проблемы логики познания; проблемы логики роста знаний и др.
Главными предпосылками всякого познания неопозитивизм считал события и факты, т. е. «чувственные данные», находящиеся в сфере сознания субъекта.
Интересной особенностью данного течения является то, что он принципиально отождествил объект с теорией объекта. Это тут же сняло вопрос о существовании объективного мира как предмета, философского познания и приводило к замыканию философии лишь на познавательной проблематике логики и логического языка, тем более что логико-математический язык традиционно считался образцом достоверного знания.
Другой принципиальной особенностью являлась замена понятий «объективный факт» на «научный факт».
Научный язык в логическом позитивизме строится так: из первичных атомарных высказываний по правилам логики выводятся сложные высказывания. При этом предложения науки могут быть:
— истинными;
— ложными;
— бессмысленными.
Бессмысленные предложения, по мнению Карна-па, не являются предложениями в собственном смысле слова, но лишь напоминают их по форме.
Любые философские предложения, по мнению Кар-напа, также являются бессмысленными высказываниями, потому что они не могут быть проверены путем сведения к атомарным высказываниям, фиксирующим тот или иной «факт».
ТРАКТОВКА ПОЗНАНИЯ В НЕОКАНТИАНСТВЕ
Одним из основных направлений философской мысли конца XIX — начала XX вв. являлось неокантианство. Оно основывалось на философии Иммануила Канта, развивая при этом ее в новых условиях.
Неокантианство — философское течение, распространенное в основном в Германии, связанное с именем Канта и его критицизмом.
Основные идеи неокантианства:
— понимание философии исключительно как критики познания;
— ограничение познания сферой опыта и отказ от притязаний онтологии на статус научной дисциплины;
— признание обусловливающих познание априорных норм.
Наиболее яркое выражение неокантианство получило в двух немецких школах:
— марбургской;
— баденской (фрейбургской).
Марбургская школа. Основные имена: Герман Ко-ген (1842–1918); Пауль Наторп (1854–1924); Эрнст Кассирер (1874–1945).
Представители марбургской школы определяли предмет познания не как субстанцию, лежащую по ту сторону всякого познания, а как субъект, который формируется в прогрессирующем опыте и заданный первоначалом бытия и познания.
Цель философии неокантианства — творческая работа созидания объектов всякого рода, но вместе с тем познает эту работу в ее чистом законном основании и в этом познании обосновывает.
Коген, возглавлявший школу, считал, что мышление порождает не только форму, но и содержание познания. Коген определяет познание как чисто понятийное конструирование предмета. Познаваемую действительность он объяснял как «переплетение логических отношений», заданное подобно математической функции.
Наторп вслед за Когеном лучшим примером научного знания считает математический анализ.
Кассиер так же, как и его коллеги из марбургской школы, отказывается от кантовскихаприорных форм времени и пространства. Они становятся у него понятиями.
Он заменил две кантовские сферы теоретического и практического разума на единый мир культуры.
Баденская школа. Основные имена: Виндельбанд Вильгельм (1848–1915); Риккерт Генрих (1863–1936).
Основные вопросы, которые решали представители данной школы, касались проблем специфики социального познания, его форм, методов, отличия от естественных наук и т. п.
Виндельбанд и Риккерт предложили тезис о наличии двух классов наук:
— исторических (описывающих неповторимые, индивидуальные ситуации, события и процессы);
— естественных (фиксирующих общие, повторяющиеся, регулярные свойства изучаемых объектов, абстрагируясь от несущественных индивидуальных свойств).
Мыслители считали, что познающий разум (научное мышление) стремится подвести предмет под более общую форму представления, откинуть все ненужное для этой цели и сохранить лишь существенное.
Основные особенности социально-гуманитарного знания, по мнению философов баденской школы:
— его конечным результатом является описание индивидуального события на основе письменных источников;
— сложный и опосредованный способ взаимодействия с объектом знания через указанные источники;
— объекты социального знания неповторимы, не подвластны воспроизведению, часто уникальны;
— оно целиком зависит от ценностей и оценок, наукой о которых является философия.
КАНТОВСКОЕ РЕШЕНИЕ ПРОБЛЕМЫ ПОЗНАНИЯ
Иммануил Кант (1724–1804) — немецкий мыслитель, основатель трансцендентальной философии.
Процесс познания, по мнению Канта, проходит три ступени: чувственное познание; рассудок; разум.
1. Чувственное познание.
Кант признает существование внешнего предметного мира, который он называет «вещи-в-себе». Они воздействуют на наши органы чувств и порождают наглядные представления.
Предметом эмпирического наглядного представления является явление, в нем две стороны: его содержание, или материя, которая дается в опыте; его форма, которая приводит эти ощущения в определенный порядок.
Форма априорна, это означает, что она предшествует опыту и не зависит от него. Форма находится в нашей душе.
Существует две чистых формы чувственного наглядного представления:
— время;
— пространство.
Кант отрицает, что время и пространство являются объективными формами материального мира. По его мнению, в мире вещей-в-себе ни времени, ни пространства нет.
Согласно Канту, время и пространство — лишь субъективные формы созерцания, налагаемые нашим сознанием на внешние предметы. Это наложение — необходимое условие для познания, потому что вне времени и пространства мы ничего познать не можем. Но из-за этого между вещами-в-себе и явлениями лежит непреодолимая пропасть (трансцензус): мы можем знать только явления и ничего не можем знать о вещах-в-себе.
Эта позиция Канта называется дуалистической: вещи-в-себе существуют вне нас, но при этом они непознаваемы.
Субъективный характер времени и пространства объясняется тем, что всем людям во всех поколениях присущи якобы одни и те же представления о них.
Но наука XX в. опровергла кантовские аргументы:
— объективные формы времени и пространства изменяются и зависят от движения и материи;
— субъективные представления о времени и пространстве различны у людей разного возраста, образования и т. п.
Но хотя идея Канта об априоризме и ошибочна, в ней есть рациональное зерно. Индивидуальные формы сознания человека унаследованы, почерпнуты из социального опыта, выработаны исторически всеми, но никем в отдельности. По отношению к индивидуальному опыту априорными могут быть не только формы чувственного познания, но и формы работы рассудка — категории.
2. Рассудок является второй ступенью познания.
Если предмет нам дается посредством чувственности, то мыслится он посредством рассудка. А познание может совершиться лишь благодаря их синтезу. Орудием рассудочного познания являются категории. Разные явления накладываются на сеть категорий, придающих нашим знаниям уже не эмпирически-случайный, а необходимый, всеобщий научный характер.
Согласно Канту, рассудок не открывает законы природы, а диктует их природе. Познавательная способность и единство категорий, согласно Канту, имеют своим источником не объективное материальное единство мира, а трансцендентальное единство самосознания.
3. Разум — высшая ступень познавательного процесса.
Разум, по словам Канта, не имеет прямой, непосредственной связи с чувственностью, а связан с ней опосредованно — через рассудок.
Основные идеи разума, которые Кант называет принципами, выполняют высшую регулятивную роль в познании: они указывают направление, в котором должен двигаться рассудок.
ТРАДИЦИЯ АНГЛИЙСКОГО ЭМПИРИЗМА
Эмпиризм — познавательно-теоретическое направление в философии, которое все познание выводит из чувственного опыта (эмпирии). С точки зрения методологии — принцип, исходя из которого вся наука, больше того, вся жизненная практика и нравственность должны основываться на чувственном опыте.
Эмпиризм делится:
— на радикальный (признает лишь чувственные восприятия);
— умеренный (отводит решающую роль чувственным восприятиям).
Первым и основным исследователем природы в Новое время был английский философ Фрэнсис Бэкон (1561–1626). Этот философ стал родоначальником английского эмпиризма, указал путь для развития естественных наук.
В своих исследованиях он вступил на путь чувственного опыта и обратил внимание на исключительную значимость и необходимость наблюдений и опытов для обнаружения истины. Он утверждал, что философия должна носить прежде всего практический характер. Единственно надежным методом познания Бэкон считал индукцию, ведущую к познанию законов.
Высшей целью науки он называл господство человека над природой, а «господствовать над природой можно, только подчиняясь ее законам».
Путем, который ведет к знанию, является наблюдение, анализ, сравнение и эксперимент.
Ученый должен, согласно Бэкону, идти в своих исследованиях от наблюдения единичных фактов к широким обобщениям, т. е. применять индуктивный метод познания.
В своем трактате «Новый органон» Бэкон предложил новое понимание задач науки. Именно он стал основоположником новой науки — методологии экспериментального естествознания, которую он утверждал как залог будущего могущества человека. Если следовать этой методологии, можно собрать богатую жатву научных открытий. Но чувственный опыт может дать достоверное знание только тогда, когда сознание свободно от ложных «призраков»:
— «призраки рода» — это ошибки, которые вытекают из того, что человек судит о природе по аналогии с жизнью людей;
— «призраки пещеры» — это ошибки индивидуального характера, которые зависят от воспитания, вкусов, привычек отдельных людей;
— «призраки рынка» — это привычки пользоваться в суждении о мире ходячими представлениями и мнениями без критического к ним отношения;
— «призраки театра» — это слепая вера в авторитеты. Не ссылаться ни на какие авторитеты — таков был принцип науки Нового времени, истинную связь вещей Бэкон видел в определении естественной причинности.
Интересно заметить, что Бэкон был глубоко верующим человеком. По мнению философа, наука, подобно воде, имеет своим источником или небесные сферы, или землю. Она состоит из двух видов знания:
— первый внушается Богом (теология);
— второй ведет свое начало от органов чувств (философия).
Бэкон считал, что истина имеет двойственный характер: есть истина религиозная и «светская». При этом он строго разграничивал сферы компетенции этих видов истины. Теология ориентирована на объяснение Бога, но тщетно стремление человека достичь осмысления Бога естественным светом разума. Вера в Бога достигается с помощью откровения, а «светская» истина постигается опытом и разумом.
МЕТОД ДЕДУКЦИИ И ПОНЯТИЕ ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ ИНТУИЦИИ В ФИЛОСОФИИ ДЕКАРТА И СПИНОЗЫ
Рационализм — это точка зрения рассудка (разума). Рационализм, по определению философии, — совокупность философских направлений, которые делают центральным пунктом анализа:
— с субъективной стороны — разум, мышление, рассудок;
— с объективной — разумность, логический порядок вещей.
Ярчайшими представителями рационализма XVII в. были Ренэ Декарт и Бенедикт Спиноза.
Ренэ Декарт (1596–1650). Декарт — французский математик и философ, поставивший на первое место разум, сведя роль опыта к простой практической проверке данных интеллекта.
Декарт разрабатывал универсальный дедуктивный метод для всех наук исходя из теории рационализма, который предполагал наличие в человеческом уме врожденных идей, во многом определяющих результаты познания.
Основным понятием рационалистических воззрений Декарта была субстанция.
Декарт предложил два принципа для научной мысли: движение внешнего мира следует понимать исключительно как механистическое; явления внутреннего, духовного мира необходимо рассматривать исключительно с точки зрения ясного, рассудочного самосознания.
Первый вопрос философии Декарта — возможность достоверного знания и определяемая им проблема метода, посредством которого должно быть получено такое знание.
В философии Декарта метод научного познания называется аналитическим или рационалистическим.
Это дедуктивный метод, он требует: ясности и непротиворечивости операции самого мышления (что обеспечивается математикой); расчленения объекта мышления на простейшие элементарные части; изучения этих элементарных частей в отдельности, а затем — движения мысли от простого к сложному.
Анализируя природу души, Декарт внес бесценный вклад в психофизиологическую сущность этого феномена, дав тончайший анализ нейрофизиологических механизмов работы мозга, выявив в сущности рефлекторную основу психики.
Декарт продвигал идею пробабилизма.
Пробабилизм — точка зрения вероятности:
— взгляд, по которому знание является только вероятным, потому что истина недостижима;
— моральный принцип, согласно которому закон может быть интерпретирован так, как это удобнее всего для приобретения человеческой свободы. Декарт утверждал, что интеллектуальная интуиция или чистое умозрение — это отправной пункт познания.
Бенедикт Спиноза (1632–1677). Спиноза — нидерландский философ, противопоставивший дуализму Декарта принцип монизма.
Монизм Спинозы носил пантеистический характер: Бог отождествлялся у него с природой.
Спиноза был последователем Декарта и исходил из математической строгости в применении разума.
Основным источником познания Декарт называет интуицию, открывающую истину. Из установленных с помощью интуиции истин (аксиом) выводятся дедуктивно по методу математики все остальные выводы и заключения.
Он ввел термин «врожденные идеи» — это знания и представления, которые не могут быть приобретены, потому что не имеют отношения к чувственному миру(к ним относятся логические аксиомы; моральные ценности и т. п.).
Интеллектуальной интуицией Декарт, а позже и Спиноза называли понимание сути предмета, которое получено с помощью интуиции (духовного видения), непосредственное понимание сущности вещи.
РАЦИОНАЛИСТИЧЕСКАЯ И ЭМПИРИЧЕСКАЯ ТРАДИЦИЯ В ФИЛОСОФИИ НОВОГО ВРЕМЕНИ
Философия Нового времени сделала многое для развития теории познания (гносеологии). Главными стали идеи:
— философского научного метода;
— методологии познания человеком внешнего мира;
— связи внешнего и внутреннего опыта. Основной задачей было получение достоверного знания, которое было бы основанием всей получаемой системы знаний.
Для решения поставленной задачи было создано два основных гносеологических направления: эмпиризм; рационализм.
Родоначальником эмпирического метода познания был Фрэнсис Бэкон (1561–1626), придававший большое значение опытным наукам, наблюдению и эксперименту. Источником знаний и критерием их истинности он считал опыт, но при этом не отрицая роли разума в познании.
Разум, по мнению Бэкона, должен:
— перерабатывать данные чувственного познания и опыта;
— находить коренные причинные связи, явления;
— раскрывать законы природы.
Он выделял единство чувственного и рационального моментов в познании, критиковал узких эмпириков, недооценивающих роль разума в познании, а также рационалистов, игнорирующих чувственное познание и считающих разум источником и критерием истинности.
Бэкон предложил интересную и глубоко содержательную критику схоластики. Он утверждал, что новый метод прежде всего требует освобождения человеческого разума от любых предвзятых идей, ложных представлений, унаследованных oт прошлого или обусловленных особенностями человеческой природы и авторитетами, и делил их на четыре рода:
— «идолы рода» (ложные представления, которые обусловлены несовершенством органов чувств человека и ограниченностью разума);
— «идолы пещеры» (искаженное видение действительности, связанное с индивидуальным воспитанием человека, его образованием, а также со слепым поклонением авторитетам);
— «идолы рынка» (ложные представления людей, которые порождены неправильным употреблением слов, особенно распространенных на рынках и площадях);
— «идолы театра» (неверные представления людей, заимствованные ими из различных философских систем).
Своей философией Бэкон стремился очистить сознание людей от влияния схоластики, всевозможных заблуждений и создать тем самым условия для успешного развития и распространения знаний, основанных прежде всего на опытном изучении природы.
Вслед за Бэконом эмпириком и сенсуалистом в гносеологии был Томас Гоббс (1588–1679). Основой познания он считал ощущение, вызываемое действием на человека материального тела.
Рационализм в теории познания XVII в. представлен учениями Ренэ Декарта (1596–1650), Бенедикта Спинозы (1632–1677), Готфрида Лейбница (1646–1716).
Декарт утверждал, что интеллектуальная интуиция или чистое умозрение — это отправной пункт познания.
Все идеи Декарт подразделил на две группы:
— пришедшие из чувств;
— врожденные.
По утверждению Декарта, ясность и отчетливость наших представлений — вот критерий истинности. Спиноза различает три вида познания:
— чувственное, дающее только смутные и неистинные представления;
— посредством разума, дающее знание о модусах;
— интуиция, открывающая истину.
Лейбниц в своей философии на рациональной основе исследует сочетание рационализма и эмпиризма.
АРИСТОТЕЛЬ О ПРЕДМЕТЕ И ОСНОВНЫХ ХАРАКТЕРИСТИКАХ НАУЧНОГО ЗНАНИЯ
Аристотель (384–322 гг. до н. э.) — великий древнегреческий философ, ученый.
Воззрения Аристотеля энциклопедически вобрали в себя достижения античной науки, они представляют собой грандиозную систему конкретно-научного и собственно философского знания в его удивительной глубине, тонкости и масштабности.
Аристотель является родоначальником собственно научной философии, в его учении некоторые науки получили освещение с точки зрения философии.
Предметом познания для Аристотеля является бытие.
Основание познания заключается:
— в ощущениях;
— памяти;
— привычке.
Каждое знание начинается с ощущений: оно есть то, что способно принимать форму чувственно воспринимаемых предметов без их материи. Невозможно приобрести научное знание лишь с помощью ощущений и восприятий из-за преходящего и изменчивого характера всех вещей.
Формы истинного научного знания — это понятия, которые постигают сущность вещи.
Аристотель детально и глубоко разработал теорию познания, после чего создал труд по логике, который сохраняет свое непреходящее значение и сейчас. В этом труде он разработал:
— теорию мышления и его формы;
— понятия;
— суждения;
— умозаключения и т. д.
Аристотель является родоначальником логики.
Аристотель анализировал категории и оперировал ими в анализе философских проблем, он рассматривал операции ума, его логику, в том числе и логику высказываний.
Аристотель сформулировал логические законы:
— закон тождества (понятие должно употребляться в одном и том же значении в ходе рассуждения);
— закон противоречия («не противоречь сам себе»);
— закон исключенного третьего («истинно или не истинно, третьего не дано»).
Аристотель разработал и выдвинул учение о силлогизмах, в котором он рассматривал всевозможные виды умозаключений в процессе рассуждений.
Труды Аристотеля охватывают практически все области античного знания.
1. Логика. Впоследствии логические работы Аристотеля были объединены под латинским наименованием «Органон».
2. Труды из области теории физики.
3. Метафизика (общие вопросы бытия).
4. Учения о частях животных — биология.
5. Работы по практической философии — этике, политике и т. д.
6. Эстетика.
Главной своей задачей Аристотель считал избавление от мифологизирования и неоднозначности терминов. Ученый пытался найти точное знание на пути перехода от эмпирического к доказательному знанию, имея в виду то, что ценность знания зависит от его обобщенности.
В работах Аристотеля выделяется эмпирическое начало познания. Познание обязательно должно начинаться с единичного. Соотношение единичного и общего контролируется такой наукой, как логика. По мнению философа, логика является и онтологией, потому что это наука не только о том, как в познании осуществляется переход от единичного к всеобщему, но и наука о бытии всеобщего. Из этого следует, что наука только начинается с единичного, подлинным ее предметом выступают вечные непреходящие сущности. Единичная вещь — это оболочка, в которой реализовались форма и сущность как таковая. Каждая вещь существует благодаря форме, которая реализуется в ней как вечная сущность.
ИЕРАРХИЯ ПОЗНАВАТЕЛЬНЫХ СПОСОБНОСТЕЙ ПО УЧЕНИЮ ПЛАТОНА
Платон (427–347 гг. до н. э.) — величайший мыслитель, пронизывающий своими тончайшими духовными нитями всю мировую философскую культуру, он полагал, что задачей философии является познание вечных и абсолютных истин, что под силу лишь философам, которые от рождения наделены соответствующей мудрой душой. По словам Платона, философами не становятся, философами рождаются.
Платон любил философию: все философствование этого мыслителя — выражение его жизни, а его жизнь — выражение его философии.
Основная идея Платона: чувственное восприятие не дает постоянного знания, т. е. доставляет только мнение, а вовсе не уверенность.
По мнению Платона, космос — это своего рода художественное произведение. Космос живет, пульсирует, дышит, он преисполнен различными потенциями, а управляется силами, образующими общие закономерности.
По учению Платона, мир по природе двойствен, он делится:
— на видимый мир изменчивых предметов;
— невидимый мир идей.
Идея является центральной категорией в философии Платона. Идея вещи — это нечто идеальное. Идея является смыслом и сущностью вещи.
Высшей идеей называется идея абсолютного добра, мировой разум, ей подобает название разума и Божества.
В платоновском учении о познании недооценивается роль чувственной ступени познания. Философ полагал, что ощущения и восприятия обманывают человека. Он даже советовал для познания истины «закрыть глаза и заткнуть уши», дав простор разуму.
Платон рассматривает познание с позиций диалектики. Понятие «диалектика» происходит от слова «диалог» — искусство рассуждать, притом рассуждать в общении, значит, спорить, оспаривать, что-то доказывать, а что-то опровергать. Диалектика — это искусство думать, думать строго логично, распутывая всевозможные противоречия в столкновении разных мнений, суждений, убеждений.
Особенно подробно Платон разрабатывал диалектики:
— единого и многого;
— тождественного и иного;
— движения и покоя и т. д.
Философия природы Платона тесно связана с математикой. Платон исследовал диалектику понятий, что имело большое значение для последующего развития логики.
Платон считал, что все чувственное «вечно течет», непрестанно изменяется и поэтому не подлежит логическому уразумению. Философ отличал знание от субъективного ощущения. Связь, которую мы вносим в суждения об ощущениях, не есть ощущения: чтобы познавать предмет, мы должны не только ощущать, но и понимать его.
Общие понятия — это результат особых умственных операций, «самодеятельности нашей разумной души»: они не применимы к отдельным вещам. Общие определения и понятия относятся не к индивидуальным чувственным предметам, а к чему-то иному: они выражают род или вид, т. е. нечто такое, что относится к определенным множествам предметов. По мнению Платона, получается, что нашей субъективной мысли соответствует объективная мысль, пребывающая вне нас. В этом-то и есть суть его объективного идеализма. В платоновском объективном идеализме «мир идей» порождает «мир вещей». И хотя Платон утверждает, что невозможно разорвать идеи и вещи, все же первичным для него оказывается «мир идей».
ОППОЗИЦИЯ ЧУВСТВЕННОГО И РАЦИОНАЛЬНОГО, МНЕНИЯ И ЗНАНИЯ В ФИЛОСОФИИ ПАРМЕНИДА И ДЕМОКРИТА
Парменид (конец VII–VI в. до н. э.) — философ, политический деятель.
Парменид написал поэму «О природе», в которой образно представил путь познания в виде аллегорического описания путешествия юноши к богине, открывающей ему истину.
С самого начала поэмы Парменид провозглашает главенствующую роль разума в познании и подсобную роль чувств. Он разделяет истину, основанную на рациональном познании, и мнение, основанное на чувственных восприятиях, которые знакомят нас лишь с видимостью вещей, но не дают знания их истинной сущности.
Он разделил философию:
— на философию истины;
— философию мнения.
Парменид назвал разум критерием истины, а в чувствах же, по его мнению, точности нет: не стоит доверять чувственным восприятиям, лучше разумом исследовать высказанные доказательства.
Но при этом Парменид не отказывается от чувственного мира. Во второй части поэмы «О природе» он утверждает, что рядом с миром истины необходим мир мнения, потому что без него невозможно мышление.
Один и тот же мир, по мнению Парменида, взятый в двух его измерениях — человеческой повседневности и умопостижения, — раздваивается:
— на мнение смертных;
— истину.
Согласно учению Парменида, все, что окружает человека, — условности.
Демокрит (около 460 — около 370 гг. до н. э.) — древнегреческий философ-плюралист, основатель атомизма. Демокрит превосходил многих философов своего времени богатством знаний, остротой и логической правильностью своего учения.
Согласно Демокриту, весь мир состоит из атомов и пустоты, в которой эти атомы падают. Демокрит называл атомами не только физические частицы, но и единицы ума, а пустоту — глупостью.
Демокрит предложил научный метод познания, который был основан на опыте, наблюдении и теоретическом обобщении фактического материала.
Ощущения, согласно Демокриту, представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник и основу познания.
Вселенная, как утверждал Демокрит, строго подчинена принципу причинности: все возникает на каком-либо основании и в силу причинности. Именно в причинности Демокрит видел объяснительный принцип в осмыслении сути вещей и событий.
По мнению Демокрита, душа человека состоит из мельчайших, круглых, огнеподобных, постоянно мечущихся атомов; обладая внутренней энергичностью, она является причиной движения живых существ. Мышление, согласно Демокриту, является физическим процессом.
Демокрит объяснял процесс познания с диалекти-ко-материалистической стороны.
Согласно Демокриту, мир познается за счет чувств и разума. Но эти два познания несравнимы между собой.
Демокрит разделил знание:
— на темное (чувственное познание — вкус, обоняние, осязание, зрение, слух и др.);
— светлое (истинное, рациональное познание — мышление, разум).
Чувственное (темное) познание, по мнению Демокрита, является приблизительным, относительным, частичным. Мыслительный процесс, рациональное познание выступает дополнением к чувственному, когда человек силой мысли может проникнуть за мир видимый, постичь всеобщее и закономерное.
Благодаря Пармениду и Демокриту, философия начала интенсивное развитие, ее главной целью стал вопрос о человеке и его месте в мире. Оптимизм в вопросах познания сменился скептицизмом.
ГНОСЕОЛОГИЧЕСКАЯ ПРОБЛЕМАТИКА В ДРЕВНЕВОСТОЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Гносеология — учение о познании. Гносеология носит исторический характер, потому что она развивается вместе с развитием человека и человечества.
Теория познания в древневосточной философии целиком подчинена этико-управленческим и воспитательным задачам. Но, несмотря на это, два основных теоретико-познавательных вопроса в конфуцианстве поставлены:
1) откуда к человеку приходит знание? 2)что такое «знание»?
Мыслители древневосточной философии считали, что человечество получает знание в процессе долгого и прилежного обучения. Но существуют люди с врожденными способностями, одаренные люди, но их мало.
Согласно философии Древнего Востока учиться нужно жизни, а именно умению жить среди людей. Философы того времени под словом «знание» подразумевали прежде всего практическое, жизненное знание, а не отвлеченные абстрактные постулаты об устройстве мироздания.
В древневосточной философии были поставлены важнейшие гносеологические проблемы:
— соотношение чувственного и рационального в познании;
— субординация мышления и языка.
В гносеологии Древнего Востока существует три метода познания:
— чувственный;
— рациональный;
— мистический.
Два первых метода — чувственный и рациональный — предполагают, что есть «некто», желающий познать «нечто». В процессе познания «некто» приближается к «нечто», узнает его, но при этом оставляет границу, дистанцию.
Мистический (сверхчувственный и сверхрациональный) метод предполагает процесс познания с помощью слияния субъекта «некто» с объектом «нечто». Часто этот процесс возможен лишь в ходе целенаправленной медитации. Перед медитацией познающий субъект должен навести порядок в душе: затушить страсти, которые мешают сосредоточиться, самодисциплинироваться, ориентировать себя на высшие цели.
Основные мысли древневосточной философии:
— мир и каждая личность рассматриваются как единое целое, более важное, чем составляющие ее части;
— большое значение имеют методы познания, связанные с интуицией;
— познание принципов макрокосма осуществлялось с помощью сложного когнитивного акта, включающего познание, эмоциональное переживание и волевые импульсы;
— познание соединялось с волей к реализации на практике моральных норм и эстетическими ощущениями;
— включение человека в систему этических норм, которые имели в своей основе глобальные принципы макрокосма;
— логика функционировала путем выделения центральных понятий и построения по отношению к ним ряда сопоставлений, объяснений и т. д.;
— движение представлялось в виде циклов. Познание истины опирается на интеллект и опыт, в основании которого лежат чувства. Согласно убеждению мыслителей Древнего Востока, истина постигается в процессе созерцания, понимаемого как тождественность познанию. По их мнению, истина многогранна, никогда не может быть выражена полностью, различные мнения об истине доказывают лишь ее различные стороны.
Оторванность древневосточной философии от конкретных научных знаний привела к тому, что в объяснении мира она пользовалась наивно-материалистическими идеями о пяти первостихиях, о началах инь и ян, об эфире и т. д.
МЕТОДОЛОГИЯ ПОЗНАНИЯ
Методологией называется учение о методах познания и преобразования действительности.
Методом называется система регулятивных принципов преобразующей, практической, познавательной, теоретической деятельности.
Методикой называются конкретные приемы, средства получения и обработки фактического материала. Методика основана на методологических принципах и производна от них.
Метод находится в неразрывной связи с теорией, что находит свое выражение в методологической роли научных законов. Решение многих конкретных задач предполагает в качестве необходимого условия некоторые общие философские методы, отличительная особенность которых — универсальность.
К таким методам относятся: законы и категории диалектики; наблюдение и эксперимент; сравнение; анализ и синтез; индукция и дедукция и др.
Философские методы — это приемы исследования объектов с точки зрения раскрытия в них всеобщих законов движения, развития, по-особому проявляющихся в зависимости от специфики объекта. При этом каждый метод дает возможность познавать лишь какие-то отдельные стороны объекта. Отсюда возникает необходимость во «взаимной дополнительности» отдельных методов, что обусловлено, кроме всего прочего, тем, что каждый метод имеет определенные пределы своих познавательных возможностей.
Сравнительно-исторический метод — это установление различия и сходства предметов.
Сравнение — необходимый прием познания, но он лишь тогда играет важную роль в практической деятельности человека и в научном исследовании, когда сравниваются действительно однородные или близкие по своей сущности вещи.
Сравнительно-исторический метод позволяет выявить генетическое родство:
— тех или иных животных;
— определенных языков;
— народов;
— некоторых религиозных верований;
— художественных методов;
— закономерностей развития общественных формаций и др.
Анализ и синтез. Анализом называется мысленное разложение предмета на составляющие его части или стороны. Синтезом называется мысленное объединение в единое целое элементов, расчлененных анализом.
Абстрагирование, идеализация, обобщение и ограничение. Абстрагирование — это выделение с помощью мысли:
— какого-либо предмета в отвлечении от его связей с другими предметами;
— какого-либо свойства предмета в отвлечении от других его свойств;
— какого-либо отношения предметов в отвлечении от самих предметов.
Абстрагирование — это необходимое условие возникновения и развития любой науки и человеческого мышления вообще.
Важной частью научного познания мира является идеализация как специфический вид абстрагирования.
Идеализация — образование с помощью мысли абстрактных объектов в результате отвлечения от принципиальной невозможности осуществить их практически.
Обобщение — мысленный процесс перехода от единичного к общему, от менее общего к более общему.
Процесс ограничения — мысленный переход от более общего к менее общему.
Способность человека к абстракции и обобщению имеет большое значение в познавательной деятельности, в общем прогрессе материальной и духовной культуры человечества.
ЭМПИРИЧЕСКОЕ И ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ ПОЗНАНИЕ
Чувственное познание — это познание в форме ощущений и восприятий свойств вещей, непосредственно данных органам чувств.
Эмпирическое познание — это отражение данного опосредованно. Эмпирический уровень познания предполагает: наблюдение; описание наблюдаемого; ведение протоколов; использование документов.
Эмпирическое познание — это более высокий уровень познания, чем просто чувственное познание.
Исходным в чувственном познании является ощущение — простейший чувственный образ, отражение, копия или своего рода снимок отдельных свойств предметов.
Ощущения имеют широкий спектр модальности:
— зрительные;
— слуховые;
— вибрационные;
— кожно-осязательные;
— температурные;
— болевые;
— мышечно-суставные;
— ощущения равновесия и ускорения;
— обонятельные;
— вкусовые;
— общеорганические.
Объективная основа восприятия образа как целостного — это единство и вместе с тем множественность различных сторон и свойств предмета.
Целостный образ, который отражает непосредственно воздействующие на органы чувств предметы, их свойства и отношения, называется восприятием.
Память, представления и воображение. Ощущения и восприятия — это источник всех знаний человека, однако познание не ограничивается ими. Любой предмет воздействует на органы чувств человека какое-то определенное время, после чего воздействие прекращается. Но образ предмета не пропадает сразу же бесследно, а запечатлевается и сохраняется в памяти. Никакое познание немыслимо без феномена памяти.
Память очень важна в познании, она объединяет прошлое и настоящее в одно органическое целое, где имеется их взаимное проникновение.
Представления — это образы предметов, воздействовавших когда-то на органы чувств человека и потом восстанавливающихся по сохранившимся в мозгу связям.
В процессе представления сознание впервые отрывается от своего непосредственного источника и начинает существовать как относительно самостоятельное субъективное явление. Представление является промежуточным звеном между восприятием и теоретическим мышлением.
Воображение — это свойство человеческого духа величайшей ценности, оно восполняет недостаток наглядности в потоке отвлеченной мысли. Без воображения познание невозможно.
Основные методы исследования в науке, особенно в естествознании, — это наблюдение и эксперимент.
Наблюдение — это преднамеренное, планомерное восприятие, которое осуществляется, для того чтобы выявить существенные свойства и отношения объекта познания.
Экспериментом называется метод исследования, с помощью которого объект или воспроизводится искусственно, или ставится в определенные условия, которые отвечают целям исследования.
Научный факт. Установление фактов — это необходимое условие научного исследования.
Факт — это явление материального или духовного мира, которое стало удостоверенным достоянием нашего знания, это фиксация какого-либо явления, свойства и отношения.
Факты приобретают научную ценность при условии, что есть теория, их истолковывающая, есть метод их классификации, они осмыслены в связи с другими фактами.
ПОЗНАНИЕ, ПРАКТИКА, ОПЫТ
Человек постигает тайны природы для удовлетворения своих материальных, а затем и духовных потребностей — это исторический смысл возникновения познания и наук. По мере своего развития общество расширяло свои потребности, находя новые средства и пути познания.
Знание — объективная реальность в сознании человека, который в своей деятельности идеально воспроизводит и отражает закономерные объективные связи реального мира.
Познание — обусловленный общественно-исторической практикой процесс приобретения и развития знания, его постоянное углубление, расширение и совершенствование.
Познание бывает:
— чувственное (выступает в форме образов, которые возникают в сознании человека в результате деятельности центральной нервной системы и органов чувств);
— логическое (выступает в форме логического отражения, т. е. суждения и умозаключения). Практика — это чувственно-предметная деятельность людей, их воздействие на тот или иной объект с целью его преобразования для удовлетворения исторически сложившихся потребностей.
Практика — это основа развития и формирования познания на всех его ступенях, источник знания, критерий истинности результатов процесса познания.
Важнейшие формы практики:
— материальное производство (преобразование природы, естественного бытия людей);
— социальное действие (преобразование общественного бытия);
— научный эксперимент (активная деятельность, в процессе которой человек искусственно создает условия, позволяющие ему исследовать интересующие его свойства объективного мира).
Основные функции практики в процессе познания:
— практика — основа познания, его движущая сила;
— практика — источник познания, так как все знания вызваны к жизни главным образом ее потребностями;
— практика — цель познания, так как осуществляется, чтобы направить и регулировать деятельность людей;
— практика — критерий истины, т. е. позволяет отделить истинные знания от заблуждений. Практику в своей основе имеют не только науки о природе и технике, но и науки об обществе, так как она:
— указывает и выделяет явления, изучение которых необходимо для человечества;
— изменяет окружающие вещи;
— выявляет такие стороны окружающих вещей, которые до этого не были известны человеку и поэтому не могли быть предметом изучения. Благодаря практике было установлено, что нельзя рассматривать познание как что-то готовое, неизменное, застывшее. В ходе практики происходит движение, восхождение от неточного знания к более совершенному, точному.
Понятие опыта имеет разное значение: опыт (эмпирия) противополагается умозрению и в этом смысле есть понятие родовое, подчиняющее себе наблюдение и эксперимент; опыт — мера навыков и умений — в смысле жизненного опыта, опыта работы на компьютере, приготовления обеда и т. п.
Познание истины основано на опыте, не только опыте одного человека, а наследственной информации целого человечества. Вся история научного познания говорит о том, что вслед за применением на практике какого-либо открытия начинается бурное развитие соответствующей области научного познания: развитие техники революционизирует науку.
ОСНОВНЫЕ ПОНЯТИЯ ЛОГИКИ
Наука логики — диалектика. Диалектика — это искусство вести беседу, умение правильно аргументировать свои мысли. Идея логики раскрывает свое содержание в системе законов и категорий диалектики.
В диалектической философии нет абсолютно ничего раз и навсегда установленного, безусловного, святого. Диалектика на всем и во всем видит печать неизбежного падения, и ничто не может устоять перед ней, кроме непрерывного процесса возникновения и уничтожения, бесконечного восхождения от низшего к высшему.
Объективной диалектикой называется диалектика природы и материальных общественных отношений.
Субъективной диалектикой называется диалектика процесса познания и мышления людей. Но субъективна она только по форме.
Система диалектической философии:
Главные законы диалектики:
— закон перехода количества в качество и обратно;
— закон взаимного проникновения противоположностей;
— закон отрицания отрицания. Принципы диалектики:
— принцип развития через противоречия;
— принцип всеобщей взаимной связи. Категории (неосновные законы) диалектики:
— сущность и явление;
— единичное, особенное, всеобщее;
— форма и содержание;
— причина и следствие;
— необходимость и случайность;
— возможность и действительность.
Конечно, все части этой системы взаимосвязаны, проникают друг в друга, предполагают друг друга.
Главные законы диалектики, с одной стороны, характеризуют процесс развития, в процессе которого противоречия приводят к разрушению старого и появлению нового качества, а повторное отрицание определяет общее направление процесса развития.
Таким образом, противоречия, которые формируются в системе, выступают как источник самодвижения и саморазвития, а переход количественных изменений в качественные — как форма этого процесса.
Диалектика включает в себя и преодолевает два типа представлений о процессе развития:
— первое представляет развитие в виде стрелы и утверждает, что в процессе развития всегда появляется что-то совершенно новое и нет никакого повторения старого;
— второе представляет развитие в форме кругового движения и утверждает, что в процессе развития есть лишь повторение того, что уже было когда-то. Логикой называют способность правильно (логически) мыслить. Различают:
— прикладную логику — охватывает в традиционной логике учения о методе, определении и доказательстве;
— чистую логику — охватывает в традиционной логике учения о логических аксиомах, понятии, суждении и умозаключении.
Современная логика распадается на множество направлений:
— метафизическая логика (гегельянство);
— психологическая логика (Т. Липпс, В. Вундт);
— теоретико-познавательная (трансцендентальная) логика (неокантианство);
— семантическая логика (Аристотель, Кюльпе, современный номинализм);
— предметная логика (Ремке, Мейнонг, Дриш);
— неосхоластическая логика;
— феноменологическая логика;
— логика как методология и логистика, находящаяся в центре споров о логике.
Логика является общим учением об историческом развитии, самодвижении предмета познания и его отражении в мышлении, в движении понятий. Даже если человек глубоко, тонко и гибко мыслит, он это делает по законам логики при условии верного хода мысли, не нарушая ни одного ее принципа.
СУБЪЕКТ И ОБЪЕКТ ПОЗНАНИЯ
Познание — это процесс получения, хранения, переработки и систематизации осознанных конкретно-чувственных и понятийных образов действительности.
Познание делит мир на две части:
— на объект (в переводе с латинского — противопоставлять себе);
— на субъект (в переводе с латинского — лежащий в основе).
Субъект познания — глубоко понятый осмысленный познавательно-преобразовательный активизм и соответствующие его наклонности.
Субъект является сложной иерархией, фундамент для которой — все социальное целое.
Настоящий субъект познания никогда не бывает только гносеологическим, потому что это живая личность с ее интересами, страстями, чертами характера, темперамента, ума или глупости, таланта или бездарности, сильной воли или безволия.
Когда субъектом познания является научное сообщество, то тут свои особенности: межличностные отношения, зависимости, противоречия, а также общие цели, единство воли и действий и т. п.
Но чаще всего под субъектом познания понимают некий безличностный логический сгусток интеллектуальной активности.
Научное познание исследует не только сознательное отношение субъекта к объекту, но и к самому себе, к своей деятельности.
Объект познания — это любая существующая независимо от сознания данность, на которую нацелена познавательно-преобразовательная деятельность субъекта.
Фрагмент бытия, который оказался в фокусе ищущей мысли, составляет объект познания, становится в определенном смысле «собственностью» субъекта, вступив с ним в субъектно-объектное отношение.
Объект в его отношении к субъекту — это в какой-то мере познанная реальность, ставшая фактом сознания, в своих познавательных устремлениях социально детерминированного, и в этом смысле объект познания становится уже фактом социума.
Со стороны познавательной деятельности субъект не существует без объекта, а объект — без субъекта.
В современной гносеологии различается объект и предмет познания:
— объект познания — это реальные фрагменты бытия, которые подвергаются исследованию;
— предмет познания — это конкретные аспекты, на которые направлено острие ищущей мысли. Человек — это субъект истории, он сам создает необходимые условия и предпосылки своего исторического существования. Объект социально-исторического познания создается, а не только познается людьми: прежде чем стать объектом, он должен быть ими предварительно создан, сформирован.
В социальном познании человек имеет дело, таким образом, с результатами собственной деятельности, а значит, и с самим собой как практически действующим существом. Будучи субъектом познания, он оказывается вместе с тем и его объектом. В этом смысле социальное познание есть общественное самосознание человека, в ходе которого он открывает для себя и исследует свою собственную исторически создаваемую общественную сущность.
Объективизм — направление в гносеологии, которое приписывает познанию постижение реальных предметов и объективных идей.
Субъективизм — учение об исключительной субъективности интеллектуальной истины, а также эстетических и моральных ценностей, отрицание их абсолютной значимости.
ОСНОВНЫЕ ПОНЯТИЯ И ВИДЫ ПОЗНАНИЯ
Познание — обусловленный общественно-исторической практикой процесс приобретения и развития знания, его постоянное углубление, расширение и совершенствование.
Виды познания:
Житейское познание. Житейское познание основывается на наблюдении и смекалке, оно лучше согласовывается с общепризнанным жизненным опытом, чем с абстрактными научными построениями, и носит эмпирический характер. Эта форма знания базируется на здравом смысле и обыденном сознании, она является важной ориентировочной основой повседневного поведения людей, их взаимоотношений между собой и с природой.
Житейское познание развивается и обогащается по мере прогресса научного и художественного познания; оно тесно связано с культурой.
Научное познание. Научные знания предполагают объяснение фактов, осмысление их во всей системе понятий данной науки.
Сущность научного знания заключается:
— в понимании действительности в ее прошлом, настоящем и будущем;
— в достоверном обобщении фактов;
— в том, что за случайным оно находит необходимое, закономерное, за единичным — общее и на этой основе осуществляет предвидение различных явлений.
Научное знание охватывает что-то относительно простое, что можно более или менее убедительно доказать, строго обобщить, ввести в рамки законов, причинного объяснения, словом, то, что укладывается в принятые в научном сообществе парадигмы.
Художественное познание. Художественное познание обладает определенной спецификой, суть которой — в целостном, а не расчлененном отображении мира и особенно человека в мире.
Чувственное познание. Чувственное познание имеет три формы:
— ощущения (элементарная форма, в нее входят зрительные, слуховые, осязательные, вкусовые, обонятельные, вибрационные и другие ощущения);
— восприятия (структурированный образ, состоящий из нескольких ощущений);
— представления (образ ранее созданного или воспринятого воображением явления). Рациональное познание. Существует три формы рационального познания:
— понятие;
— суждение;
— умозаключение.
Понятие — это элементарная форма мысли, которая является результатом обобщения, проведенного по совокупности признаков, присущих данному классу предметов.
Суждение — мысль, которая не только соотносится с некоторой ситуацией, но и является утверждением или отрицанием наличия этой ситуации в действительности.
Понятие и суждение отличаются тем, что суждение как высказывание, в отличие от понятия как высказывания, должно быть непременно истинным или ложным. Суждение — это связь понятий.
Умозаключение — это вывод нового знания, предполагающий четкую фиксацию правил. Умозаключение должно иметь доказательство, в процессе которого правомерность появления новой мысли обосновывается с помощью других мыслей.
Понятие, суждение и умозаключение образуют некую целостность в своем единстве, эта целостность называется умом или мышлением.
Интуитивное познание. Интуитивное познание — это неосознанно полученное непосредственное знание.
Интуитивное познание делится:
— на чувствительное (интуиция — мгновенное чувство);
— рациональное (интеллектуальная интуиция);
— эйдетическое (зрительная интуиция).
ПОЗНАНИЕ КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА
Познанием называется усвоение чувственного содержания испытываемого, переживаемого, положения вещей, состояний, процессов с целью нахождения истины.
С точки зрения философии познание бывает: чувственное; рациональное; житейское; научное; интуитивное; художественное и др.
Человечество во все времена стремилось к приобретению новых знаний. Овладение тайнами бытия является выражением высших устремлений творческой активности разума, который составляет гордость человека и человечества. Знание образует сложную систему, выступающую в виде социальной памяти, богатства ее передаются от поколения к поколению, от народа к народу с помощью механизма социальной наследственности, культуры.
Теория познания — специальное исследование познания, которое делится:
— на критику познания, отталкивающуюся от существовавшего до сих пор типа познания, в котором она критически отказывает наличному знанию;
— на теорию познания в узком смысле, предметом которой является этот тип познания. Проблемы, которые изучает теория познания:
— природа познания;
— возможности и границы познания;
— отношение знания и реальности;
— соотношение субъекта и объекта познания;
— предпосылки познавательного процесса;
— условия достоверности знания;
— критерии истинности знания;
— формы и уровни познания и др.
Теория познания с самого начала развивается во взаимодействии с наукой:
— одни ученые изучают объективную реальность, а другие — саму реальность исследования: это жизненно необходимое разделение духовного производства;
— одни находят знания, а другие — знания о знании, которые важны и для самой науки, и для практики, и для выработки целостного мировоззрения. Теория познания также называется гносеологией, или эпистемологией. Эти термины происходят из греческого языка:
— gnosis — познавание, узнавание (познание, знание);
— episteme — знание, умение, наука.
В русском языке термин «познание» имеет два основных значения:
— знание как данность, добытый факт;
— процесс узнавания, добычи знания в первом смысле. Основной задачей гносеологии является исследование природы «готового» знания, а не методов его получения.
Поскольку истина является объективной стороной знания, которая состоит в отношении с субъективной его стороной, постольку гносеология в своем развитии определяет предмет психологии знания.
Теория познания должна:
— обосновывать всякое знание, в том числе естественно-научное и философское;
— объяснять саму возможность такого знания, его сущность, содержание понятия истины, ее критерии. Теория познания:
— исследует природу человеческого познания;
— исследует формы и закономерности перехода от поверхностного представления о вещах (мнения) к постижению их сущности (истинного знания);
— рассматривает вопрос о путях достижения истины, о ее критериях;
— исследует то, как человек впадает в заблуждения и каким образом преодолевает их.
Основным вопросом для гносеологии был и остается вопрос о том, какой практический, жизненный смысл имеет достоверное знание о мире, о самом человеке и человеческом обществе.
ЕВРОПЕЙСКАЯ ТРАДИЦИЯ COGITO
Истина в традиции сogito выступает как свойство знания, предстает в парадигме субъект-объектных реляций.
Уточнение истины в традиции сogito осуществляется соответствием: слова субъекта должны соответствовать его суждению; суждения субъекта должны соответствовать действительности.
Параметры истины Объективность. Объективная истина — это независимое от общества в целом и человека в частности познавательное содержание.
Истина — свойство человеческого знания, поэтому она по своей форме субъективна. Истина не зависит от произвола сознания, определена отображающимся в нем материальным мире, поэтому по содержанию она объективна.
Абсолютность. Абсолютность истины — это ее полнота, безусловность, присущность ей независимого от субъекта познавательного содержания, сохраняющегося и воспроизводящегося в ходе прогресса знания.
От абсолютной истины следует отличать вечную истину, которая обозначает неизменность истины, ее справедливость для всех времен и условий. Преувеличивая элемент абсолютного в истине, теистические и догматические системы философии, разворачивающие учение о вечной истине, игнорируют такие параметры истины, как: относительность; конкретность; процессуальность; историчность.
Относительность. Относительность истины — это ее неполнота, условность, незавершенность, приблизительность, вхождение в нее лишь субъективно значимых компонентов, устраняющихся из знания перманентно как не совместимые с природой вещи.
Процессуальность. Истина является динамическим качеством познания, которое возникает как суверенный итог отдельных несуверенных познавательных актов, предпринимаемых человечеством в заданных условиях.
Конкретность. Конкретность истины является синтетическим, интегральным параметром, он вытекает из абсолютности, относительности, процессуальности истины. Истина всегда конкретна, потому что получена субъектом в некоторой наличной обстановке, которая характеризуется единством места, времени, действия.
Конкретность истины является ее определенностью — независимо от степени строгости и точности истина имеет предел положительной применимости, где понятие последнего задается областью фактической выполнимости теории.
Основные пункты конкретности истины:
— истина исторична — реализуется в некоторой ситуации, характеризуемой единством места, времени, действия;
— истина динамична — абсолютное дано относительно и через относительное, оно имеет свои границы и исключения;
— истина качественна — есть интервал выполнимости, за пределы которого экстраполяция истины недопустима.
Хотя базой для науки является истина, наука содержит массу неистинного:
— теории, содержащие противоречия;
— недоказанные теоремы;
— неразрешенные проблемы;
— гипотетические объекты с неясным познавательным статусом;
— парадоксы;
— противоречивые объекты;
— неразрешимые положения;
— необоснованные предположения;
— порождающие антиномии представления и рассуждения и др.
Наука не может пропускать гипотетические, маловероятные знания вследствие того, что: полностью не доказана его противоречивость; имеются надежды на его скорое обоснование; критическое испытание гипотетического знания провоцирует производство нового знания и др.
42. ОТКАЗ ОТ ПРОБЛЕМАТИКИ СОЗНАНИЯ
Первыми, кто сделал шаг к отказу от проблематики сознания, были:
— Джон Дьюи (1859–1952);
— Мартин Хайдеггер (1889–1976);
— Людвиг Витгенштейн (1889–1951).
Джон Дьюи — американский философ, один из ярчайших представителей неопрагматизма.
Прагматизм — направление в философии, которое ведет свое начало от американского философа Пирса, оно видит наиболее яркое выражение человеческой сущности в действии и ценность или отсутствие ценности мышления ставит в зависимость от того, является ли оно действием, служит ли оно действию, жизненной практике.
Основным понятием философии этого мыслителя был опыт, под которым имелись в виду все формы проявления человеческой жизни. По мнению Дьюи, философия появилась не из удивления, как полагали еще в древности, а из социальных напряжений и стрессов. Поэтому главной задачей философии является такая организация жизненного опыта, прежде всего уклада социального бытия, которая способствовала бы улучшению образа жизни людей, их бытия в мире.
Главная идея Дьюи, определяющая суть его философии, — инструментализм.
Инструментализм — направление в философии, согласно которому ум и интеллект точно так же являются средством (инструментом) приспособления к изменяющимся условиям, как части тела и зубы.
По мнению этого мыслителя, истинны те идеи, концепции и теории, которые являются результативно-выгодными, успешно работают в жизненно важных обстоятельствах, ведут к достижению прагматических целей.
Мартин Хайдеггер — немецкий философ, сторонник экзистенциализма.
Экзистенциализм (от позднелат. exsistentia — существование) — «философия существования», одно из самых модных философских течений в середине XX в., которое представляло собой самое непосредственное выражение того времени, затерянности, безысходности.
По мнению представителей экзистенциализма, задачей философии является занятие не столько науками в их классическом рационалистическом выражении, сколько вопросами сугубо индивидуально-человеческого бытия. Люди помимо своей воли заброшены в этот мир, в свою судьбу и живут в чужом для себя мире. Их бытие окружено со всех сторон какими-то непонятными знаками, символами. Основные вопросы, поставленные Хайдеггером:
— Для чего живет человек?
— В чем смысл его жизни?
— Каково место человека в мире?
— Каков выбор им своего жизненного пути? Людвиг Витгенштейн — австрийский мыслитель, логик и математик. Людвиг Витгенштейн:
— развивал идеи лингвистической философии;
— разрабатывал проблемы математической логики;
— анализировал язык математики как наиболее совершенный язык научного знания.
Он предлагал свести все научное знание к логике и математике, тем самым абсолютизируя значимость формальных преобразований, якобы могущих выразить содержательные утверждения о мире.
Главное произведение позднего периода Витгенштейна — «Философские исследования», в которых он трактует философию как активность, направленную на прояснение языковых выражений. Задача же философии сугубо «терапевтическая» — устранение путем анализа естественного языка не только философских, но и иных обобщений, которые оцениваются им как своего рода заболевания.
43. ТЕМА СОЗНАНИЯ В РУССКОЙ ФИЛОСОФИИ XIX–XX вв.
История русской литературы является богатым культурно-историческим феноменом.
Наиболее содержательным периодом русской философии является XIX в. Этот период был «золотым веком» в истории русской духовности, веком классики и универсализма. Этому столетию присущ органический синтез философской мысли и художественного слова.
Начало русской классической философии положило творчество Чаадаева (1794–1856). В его «Философских письмах» с религиозной точки зрения были поставлены вопросы:
— Каковы особенности исторического развития России и Западной Европы?
— Что такое русское национальное самосознание? Философская политика Чаадаева дала толчок расколу в русской философской мысли XIX в. и возникновению в ней двух противоположных течений — славянофильства и западничества.
Славянофилы связывали судьбу России с развитием русского национального сознания и расцветом русской православной религии.
В истории русской философии, которая всегда уделяла большое внимание религиозной теме, особое место принадлежит Н.Ф. Федорову (1828–1903), поставившему в основу всей своей системы идею «всеобщего спасения». Отличительной особенностью мысли Федорова является его непримиримое отношение к смерти, необходимости ее активного преодоления. В его известной работе «Философия общего дела» звучит призыв к «действию», а не пассивному созерцанию мира и выражена вера в то, что разум и сознание человека могут сами по себе осуществить эту задачу.
Николай Александрович Бердяев (1874–1948) — один из ярчайших представителей русской религиозной философии. Для социального переустройства общества, согласно Бердяеву, нужно прежде всего не техническое переустройство, а духовное возрождение. Для России это связано с утверждением «русской идеи». По мнению Бердяева, главной отличительной чертой русской идеи является религиозный мессианизм, который пронизывает все общество, его культуру, сознание. Суть национальной русской идеи — осуществление царства Божия на земле. Бердяев с критикой относится к крайностям и славянофилов, и западников в их выводах о месте России в мировой истории. Россия, по его мнению, может осознать себя и свое призвание в мире лишь в свете проблемы Востока и Запада. Она находится в центре этих миров и должна сознавать себя «Востоко-Западом», соединителем, а не разделителем их.
Владимир Сергеевич Соловьев (1853–1900) — русский философ-идеалист, поэт, публицист, литературный критик. Он стал основоположником русской христианской философии как самобытного целостного сознания.
Главной идеей Соловьева является идея «всееди-ного сущего». Предельно высшее единство сущего, согласно Соловьеву, — это Бог. Абсолютная глубина и полнота сущего предполагает принцип абсолютной личности, энергийно-волевой, всеблагой, любящей и милостивой, но наказующей за грехи. Только Бог олицетворяет положительное всеединство сущего. Все неизмеримое многообразие сущего скреплено божественным единством. Все материальное одухотворено божественным началом, выступая в качестве мирового сознания, т. е. смыслонаполненностью вещей и событий, что связано с идеей творческого мастерства.
ПСИХОАНАЛИЗ З. ФРЕЙДА И НЕОФРЕЙДИЗМ, СОЗНАНИЕ И БЕССОЗНАТЕЛЬНОЕ
Зигмунд Фрейд — австрийский психолог, невропатолог, психиатр, он исследовал явления бессознательного, их природу, формы и способы проявления.
Основные работы Фрейда, которые содержат философские идеи и концепции: «Массовая психология и анализ человеческого "Я"»; «По ту сторону принципа удовольствия»; «"Я" и „Оно“»; «Психология бессознательного»; «Неудовлетворенность в культуре»; «Цивилизация и анализ человеческого "Я"» и др.
Фрейд выдвинул гипотезу о роли бессознательного и возможности его познания через толкование сновидений.
Фрейд предполагал, что психическая деятельность бессознательного подчиняется принципу удовольствия, а психическая деятельность подсознательного — принципу реальности.
Главной в философии Зигмунда Фрейда была идея о том, что поведением людей управляют иррациональные психические силы, а не законы общественного развития, что интеллект — это аппарат маскировки этих сил, а не средство активного отражения реальности, все более углубленного его осмысления.
Важнейшим, по мнению Фрейда, двигателем психической жизни человека является «либидо» (половое влечение), которое определяет противоречия человека и социальной среды, человека и культуры, человека и цивилизации.
В своем психоанализе Фрейд рассмотрел:
— формирование религиозных культов и обрядов;
— появление искусства и общественных институтов;
— возникновение науки;
— саморазвитие человечества.
Фрейд утверждал, что основная часть психики человека бессознательна, что человек находится в постоянном стремлении к удовлетворению своих влечений, желаний, а общество составляет враждебное окружение, которое стремится ограничить или полностью лишить человека удовлетворения его страстей.
По мнению Фрейда, личность разделена на Оно; Я (Эго); Сверх-Я (Супер-эго).
Оно — это сфера бессознательного, подчиненная лишь принципу наслаждения, она не имеет сомнений, противоречий и отрицаний.
Любые инстинкты и связанные с ними влечения Фрейд разделяет на две противоположные группы:
— влечения Эго (инстинкты смерти, агрессии, разрушения);
— половые инстинкты (инстинкты жизни).
Фрейд предлагает рассматривать сознание личности как систему внешних запретов и правил (Супер-эго), а истинное содержание индивидуального (Эго) как нечто «надсознательное» (Оно), которое содержит импульсивные влечения и страсти.
Согласно философии Фрейда, сознание создает различного рода нормы, законы, заповеди, правила, подавляющие подсознательную сферу, являясь для нее цензурой духа.
Подсознательная сфера проявляет себя в областях:
— анормальных (сновидения, случайные оговорки, описки, забывания и др.);
— ненормальных (неврозы, психозы и др.). Неофрейдизм — направление в современной философии и психологии, соединившее психоанализ Зигмунда Фрейда с американскими социологическими теориями. Основные представители неофрейдизма:
— Карен Хорни;
— Гарри Салливен;
— Эрих Фром и др.
Основной идеей неофрейдистов стали межличностные отношения. Их главным вопросом был вопрос о том, как человеку жить и что делать.
Общество признается враждебным коренным тенденциям развития личности и трансформации ее жизненных ценностей и идеалов.
ПРОБЛЕМАТИКА СОЗНАНИЯ У А. ШОПЕНГАУЭРА, Ф. НИЦШЕ, К. МАРКСА, А. БЕРГСОНА, У. ДЖЕЙМСА
Артур Шопенгауэр (1788–1860). Артур Шопенгауэр был не согласен с понятием разума как области осознанной ментальной деятельности человеческого сознания, введя в него бессознательно-иррациональные моменты.
Основной факт сознания Шопенгауэр видел в представлении.
Интуиция — это первый и самый важный вид знания. Весь мир рефлексии строится на интуиции.
Согласно Шопенгауэру, истинно совершенным познанием может быть только созерцание, свободное от любого отношения к практике и к интересам воли. Научное мышление всегда сознательно, потому что отдает себе отчет в своих принципах и действиях, а деятельность художника, напротив, бессознательна, иррациональна: она не способна уяснить себе собственную сущность.
Фридрих Ницше (1844–1900). Форма изложения философских идей у Фридриха Ницше — это афоризмы, мифы, проповеди, полемика, декларации.
По мнению Ницше, в сознании соединяются:
— античная установка на ценность предметного мира, направленность внимания на него;
— личностный навык работы сознания с самим собой. Ницше стремился создать основы новой морали «сверхчеловека» взамен христианской, найти новый путь религиозного сознания. Мир, по мнению Ницше:
— это жизнь, которая не тождественна органическим процессам: ее признак — становление;
— это воля к власти.
Карл Маркс (1818–1883). Карл Маркс был родоначальником идеи вторичности сознания, его обусловленности, детерминированности внешними для него факторами и прежде всего — экономическими.
По мнению Маркса, не сознание определяет бытие и мир явлений, а наоборот: бытие определяет сознание, сознание — это осознанное бытие.
Карл Маркс утверждал, что человек, его сознание и вся его духовная жизнь определяются безблагодатными общественно-экономическими отношениями.
Маркс предложил анализировать сознание и его содержание через изучение предметно-практических форм человеческой деятельности, т. е. анализировать сознание, вплетенное в бытие людей.
Анри Бергсон (1859–1941). Анри Бергсон — один из ярчайших представителей философии жизни.
Важнейшим философским произведением Бергсона является «Опыт о непосредственных данных сознания», в котором он вводит понятие «чистой длительности» — сути сознания и бытия.
Бергсон в своей философии обращался к жизни нашего сознания: ведь она дана нам непосредственно в нашем самосознании, которое показывает, что тончайшая ткань психической жизни есть длительность, т. е. непрерывная изменчивость состояний.
Учение Бергсона о природе сознания и условиях возможности открытого общества в свое время было охарактеризовано как революция в философии.
Уильям Джеймс (1842–1910). Уильям Джеймс — североамериканский философ, по его мнению, сознание расчленено и имеет целесообразную структуру.
Одна из наиболее известных работ Джеймса — «Существует ли сознание», в ней философ отрицает существование сознания как особой сущности, относящейся к чему-либо.
По его мнению, личность (некий волевой центр), а не сознание, относится к потоку ощущений и переживаний, являющихся нам последней реальностью, данной нам в опыте.
СОЗНАНИЕ, ЯЗЫК, ОБЩЕНИЕ
Сознание — это функция мозга, свойственная только людям и связанная с речью, эта функция заключается в разумном регулировании и самоконтролировании поведения человека, в целенаправленном и обобщенном отражении действительности, в предварительном мысленном построении действий и предвидении их результатов.
Язык — наиболее дифференцированное и объемлющее средство выражения, которым обладает человек, и одновременно высшая форма проявления как субъективного, так и объективного духа.
Язык и сознание происходят из глубокой древности.
Две основных функции языка:
— служить средством общения;
— служить орудием мышления.
Речь — это процесс общения (обмена мыслями, чувствами, пожеланиями и т. п.), осуществляющийся с помощью языка.
Язык — это система значимых и содержательных форм, он работает как механизм социальной наследственности.
Процесс общения складывается из двух связанных между собой процессов: выражения мыслей (и всего богатства духовного мира человека) говорящим или пишущим; восприятия, понимания этих мыслей, чувств слушающим или читающим.
Мышление и язык тесно связаны, это приводит к тому, что свое адекватное (или наиболее приближенное к такому) выражение мысль получает именно в языке.
Обращаясь к другим людям, говорящий: сообщает им свои мысли и чувства; побуждает их к тем или иным поступкам; убеждает их в чем-либо; приказывает; советует; отговаривает их от каких-нибудьдействий и т. д.
Сознание и язык являются единым целым: в своем существовании они предполагают друг друга, как внутреннее, логически оформленное идеальное содержание предполагает свою внешнюю материальную форму.
Язык — это непосредственная деятельность сознания. С помощью языка сознание выявляется, формируется.
С помощью языка происходит переход от восприятия и представлений к понятиям; протекает процесс оперирования понятиями.
Сознание является отражением действительности, а язык — ее обозначением и выражением в мысли.
Но не все выразимо с помощью языка, человеческая душа настолько загадочна, что для ее выражения порой нужна поэзия, музыка или весь арсенал символических средств.
Человек принимает информацию не только с помощью обычного языка, но и посредством разнообразных знаковых форм.
Знак — это материальный предмет, процесс, действие, которые выполняют в процессе общения роль представителя чего-то другого и используются для приобретения, хранения, преобразования и передачи информации.
Знаковые системы — это материальная форма, в которой осуществляются сознание, мышление; реализуются информационные процессы в обществе; реализуются информационные процессы в технике.
В них входит вся сфера психики и сознания: понятийные компоненты; чувственные компоненты; эмоциональные компоненты; волевые побуждения.
Среди неязыковых знаков выделяются:
— знаки-копии (фотографии, отпечатки пальцев, отпечатки ископаемых животных и т. п.);
— знаки-признаки (озноб — симптом болезни, туча — предвестник приближения дождя и т. п.);
— знаки-сигналы (звонок, аплодисменты и т. п.);
— знаки-символы (двуглавый орел символизирует российскую государственность).
СОЗНАНИЕ, САМОСОЗНАНИЕ И РЕФЛЕКСИЯ
Сознание — это высшая, свойственная только людям и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в разумном регулировании и самоконтролировании поведения человека, в целенаправленном и обобщенном отражении действительности, в предварительном мысленном построении действий и предвидении их результатов. Сознание мгновенно связывает между собой то, что человек услышал, увидел, и то, что он почувствовал, подумал, пережил.
Ядро сознания:
— ощущения;
— восприятия;
— представления;
— понятия;
— мышление.
Компоненты структуры сознания — чувства и эмоции.
Сознание выступает как результат познания, а способом его существования является знание. Знание — это проверенный практикой результат познания действительности, ее правильное отражение в мышлении человека.
Сознательность — нравственно-психологическая характеристика действий личности, которая основывается на оценке и сознании себя, своих возможностей, намерений и целей.
Самосознание — это осознание человеком своих действий, мыслей, чувств, интересов, мотивов поведения, своего положения в обществе.
Согласно Канту, самосознание согласуется с осознанием внешнего мира: «сознание моего собственного наличного бытия есть одновременно непосредственное осознание бытия других вещей, находящихся вне меня».
Человек осознает себя:
— через созданную им материальную и духовную культуру;
— ощущения своего собственного тела, движений, действий;
— общение и взаимодействие с другими людьми. Формирование самосознания заключается:
— в непосредственном общении людей друг с другом;
— в их оценочных отношениях;
— в формулировании требований общества, предъявляемых к отдельному человеку;
— в осознании самих правил взаимоотношений. Человек осознает себя не только посредством других людей, но и через созданную им духовную и материальную культуру.
Познавая себя, человек никогда не остается таким же, каким он был прежде. Самосознание появилось в ответ на зов общественных условий жизни, которые с самого начала требовали от каждого человека умения оценивать свои слова, поступки и мысли с позиции определенных социальных норм. Жизнь своими строгими уроками научила человека осуществлять саморегулирование и самоконтроль. Регулируя свои действия и предусматривая их результаты, самосознающий человек берет на себя полную ответственность за них.
Самосознание тесно связано с феноменом рефлексии, как бы расширяя его смысловое поле.
Рефлексия — размышление человека о самом себе, когда он вглядывается в сокровенные глубины своей внутренней духовной жизни.
Во время рефлексии человек осознает:
— что происходит в его душе;
— что происходит в его внутреннем духовном мире. Рефлексия принадлежит природе человека, его социальной наполненности через механизмы коммуникации: рефлексия не может зародиться в недрах обособленной личности, вне коммуникации, вне приобщения к сокровищам цивилизации и культуры человечества.
Уровни рефлексии могут быть весьма разнообразными — от обычного самосознания до глубоких раздумий над смыслом своей жизни, ее нравственным содержанием. Осмысливая собственные духовные процессы, человек нередко критически оценивает негативные стороны своего духовного мира.
БЫТИЕ И СОЗНАНИЕ
Сознание — это определенное состояние, свойственное только человеку, в котором ему одновременно доступен и мир, и он сам, сознание мгновенно соотносит, связывает увиденное, услышанное человеком с тем, что он почувствовал, подумал, пережил.
Бытие — общее понятие о существовании, о сущем вообще, это материальные вещи, все процессы (химические, физические, геологические, биологические, социальные, психические, духовные), их свойства, связи и отношения.
Бытие сознания — это важная часть бытия человека, поэтому в сознании следует выделять и изучать не только ту его сторону, которая выступает при осознании самого сознания, не только его рефлексию, но и ту, которая, составляя живую компоненту живого действия реального человека, не подвергается им рефлексивному анализу.
Вопрос о соотношении сознания и бытия носит иной характер, чем обычные философские вопросы. Есть мнение, что это не столько вопрос, сколько смысловая направленность философской мысли.
Важно понять, что отличие между материальным и духовным, объективным и субъективным составляет некий «нерв» любого конкретного философского вопроса или размышления независимо от того, отдает ли себе в этом отчет тот, кто философствует.
При этом это отличие далеко не всегда выливается в вопрос, а после перевода в такую форму разрастается в множество взаимосвязанных между собой вопросов.
Сложнейшее взаимодействие и противостояние бытия и сознания, материального и духовного вырастает из всей человеческой практики, культуры, пронизывает их. Именно поэтому эти понятия, которые имеют значение лишь в паре, в их полярной соотнесенности, охватывают все поле мировоззрения, составляют его предельно общую (универсальную) основу.
Наиболее общими, самыми главными предпосылками человеческого существования служат:
— наличие мира (прежде всего природы), с одной стороны;
— людей, с другой стороны.
А все остальное является производным, осмысливается как результат практического и духовного освоения людьми первичных(природных) и вторичных(общественных) форм бытия и взаимодействия людей между собой на этой основе.
Основные качества сознания:
— когнитивная и коммуникативная оснащенность сознания — позволяет отличать бытие человека от бытия других живых существ;
— целостная связанность и согласованность взаимодействия отдельных структур сознания — позволяет работать сложнейшей системе весьма разнородных процессов: мыслительных, эмоциональных, чувственных, волевых, мнемических (процессы памяти), интуитивных и др.;
— интенциональная способность сознания, которая выражает направленность сознания на кого-либо, на что-либо или сознания о ком-либо, о чем-либо, отличает направленность сознания «вовне» и «вовнутрь», т. е. сознание должно быть ориентировано либо на внешний мир бытия человека, либо на его внутренний мир;
— эпистемические, которые выражают состояния внутреннего мира человека, — эти качества предполагают состояния сомнения, убеждения, веры, уверенности и др.
Основные функции познания:
— познавательная (отражает действительность);
— оценочно-ориентационная (оценивает явления действительности и свое бытие в них);
— целеполагающая (ставит перед собой цели);
— управленческая (управляет своим поведением).
ФЕНОМЕН СОЗНАНИЯ КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА
Сознание — символическое бытие мозговых структур, оно отражает окружающий нас мир, отражает материю. Сознание часто определяют как субъективный образ объективного мира.
Сознание — это уяснение субъектом природы некоторых явлений и процессов, оно является результатом познания, а способом его существования является знание.
В истории философии первым был термин душа. Через некоторое время философский анализ привел к необходимости наряду с понятием «души» как особой части человека выделить понятие «ум» как составляющую внеиндивидуальной, надындивидуальной, но духовной составляющей мира.
Понятие «ум» также применялось и для характеристики части индивидуального сознания, определяющейся как часть мыслящая, в отличие от части чувствующей, а также в противоположность эмоциям и воле.
Господство в прошлом религиозной идеологии имело печальные последствия для развития философии. Отразилось оно и на исследованиях души, духовной деятельности человека. Сознание в развитом виде выступает как уникальное свойство человека, и религия (любая мировая религия) не могла не обратить на это внимание и представила сознание, душу человека как дар божий, благодаря которому человек оказался сопричастен Богу. И именно традиционное использование слова «душа» в религиозном смысле заставило отказаться от этого слова в науке и употреблять слово «сознание».
Сознание — это одна из черт человека, определяющая его специфическое положение в мире, его особый онтологический статус.
Философия выделяет основные типы отношения сознания к миру:
— познание (одной из форм существования сознания является знание);
— практика, которая представляет собой целенаправленную деятельность одаренного сознанием человека;
— ценностное отношение к миру, к обществу, к человеку, которое определяется системой моральных, эстетических и других действующих в обществе норм. Сознание многофункционально:
— оно обеспечивает жизнедеятельность человека и общества в такой же степени, как и материальное производство;
— оно порождает мир идеальных образов, мир особых идеальных объектов и дает возможность отрываться от материального мира, уходить за его пределы, возвышаться над ним;
— оно идеально дает проигрывать действия и предвидеть результаты материальных действий, позволяет выбирать наилучшие, как ему представляется, способы действий для достижения заранее поставленных целей;
— оно способно возвыситься над реальным миром и реальными отношениями настолько, что может увести человека в вымышленный мир, принимая эти вымыслы за высшую реальность, за истинно сущий мир;
— оно может переключить мысли, чувства человека на этот мир и подчинить ему многие формы жизнедеятельности человека.
В жизни возникли и развились по меньшей мере две сферы духовной жизни, где элементы вымысла оказались преобладающими:
— религия;
— искусство.
Сознание, с одной стороны, может создать возможности для активной преобразующей деятельности в материальном производстве, в науке и технике, в общественной деятельности, с другой стороны, оно может допустить уход в мир искусства, в мир религии, в мир фантазии.
ВОЗВРАЩЕНИЕ К ОНТОЛОГИИ: РУССКАЯ МЕТАФИЗИКА, НЕОТОМИЗМ
С начала XX в. начинается возвращение к онтологии. Мысли людей снова устремлены к простому, единому и целостному.
Русская метафизика. Метафизика — первофи-лософия. Ее задача — докопаться до истины путем описания богатого многообразия и загадочных глубин бытия, а также через построение и толкование связи всего сущего.
Предмет изучения метафизики: бытие; ничто; свобода; бессмертие.
Русские философы считали, что философские проблемы и их решения подпитываются духовными запросами людей, а если сказать точнее, являются их отражением.
Русские философы связывали решение проблемы бытия со спецификой:
— мировоззрения;
— мироощущения народа;
— людей определенной культуры.
Русские мыслители не приняли европейского толкования бытия, потому что специфика русского мировоззрения базируется на ином по сравнению с западным мироощущении.
Русская философия питается соками русского мироощущения и тяготеет к онтологизму, а не к той или иной форме субъективного идеализма.
Отношение русской философии к онтологии имеет истоки в русском религиозном сознании. Суть русской религиозности — бытие в Боге. Именно эта религиозность определила философское решение темы бытия.
Религиозный онтологизм стал родоначальником философского онтологизма.
Русскому мировоззрению и русской религиозной философии было чуждо представление об индивидуально-личностной сфере как подлинном бытии.
Духовное творчество светских и религиозных мыслителей в России было направлено на объяснение глубочайших онтологических, бытийственных истоков человеческой жизни.
Неотомизм. Неотомизм — философия католической церкви, ядро неосхоластики.
Неотомизм возник в конце XIX в., энцикликой Папы Льва XIII (1879 г.) неотомизм был назван единственно истинной философией, соответствующей христианскомуучению.
Неотомизм — одно из наиболее значительных направлений в философии, основное распространение он получил в Бельгии и Франции, но имеет своих представителей почти во всех странах.
Важнейшим исследовательским центром является Высший институт философии, который был основан при Лувенском университете в 1882 г. кардиналом Дезире Мерсье.
Неотомизм занимается: философским обоснованием бытия Бога; доказательством различных религиозныхдогм; рассмотрением «чистого бытия» как некоего духовного первоначала; толкованием естественно-научныхтеорий и социальной практики; проблемами метафизики — учением о действии и потенции: наличие бытия является действием определенного бытия, неактивная потенция выражает реальное ограничение действия, становление есть переход от потенции к действию.
Главный раздел неотомизма — метафизика, учение о принципах бытия, которое противопоставляется умопостигаемому и трансцендентному миру.
Философия неотомизма рассматривает бесконечное бытие Бога как акт и потенциал.
Основная проблема неотомизма — проблема Бога.
Бог постигается как реальность: бесконечная; вечная; несотворенная; совершенная; личностная.
Неотомизм также разрабатывает:
— проблемы натурфилософии;
— проблемы духа;
— вопросы познания;
— проблемы этики.
АНТИОНТОЛОГИЧЕСКАЯ УСТАНОВКА ПОЗИТИВИСТОВ И НЕОПОЗИТИВИСТОВ
Онтология — дисциплина в философии, которая рефлектирует универсальные основы, принципы, организацию, структуру, динамику бытия.
Позитивизм — философское направление, которое утверждало, что источником подлинного, позитивного знания могут быть лишь отдельные эмпирические науки и их синтетические объединения, а философия как особая наука не может претендовать на самостоятельное исследование реальности. Философы-позитивисты попытались осмыслить пути постижения истины на основе точного, экспериментального знания. Такие усилия были обусловлены борьбой с философской онтологией. Позитивисты объявили себя противниками онтологии.
Анализ отношения позитивизма к онтологии довольно сложен. Позитивизм выступает с требованием исследования явлений без философии и какого-либо оценочного знания.
В данном случае спутаны две вещи:
— роль философского мышления в познании;
— оценочный характер знания.
Философская методология — это важная часть миропознания, а оценочный характер знания важно учитывать при обобщении материала и не допускать в процессе исследований.
Онтология же, отвергаемая позитивизмом, фактически овладела самим позитивизмом в другой форме — отрицания сущностного освоения мира, потому что ориентация на фактическое, чувственное, событийное познание оставляет в стороне познание сущности вещей, законов.
Позитивизм воспринимался исследователями как философия, которая:
— отсекает от науки любые спекуляции;
— избавляет философию от онтологии;
— помогает творчеству, серьезной исследовательской работе.
Одной из причин интереса к позитивизму и его большой жизненной силы является тот факт, что его последователями оказались многие известные ученые и великие мыслители.
Неопозитивизм — философское течение, восходящее к позитивизму, эмпиризму и эмпириокритицизму.
Его наиболее известные представители: Р. Карнап; А. Айер; Б. Рассел; Л. Витгенштейн; Дж. Остин и др.
Под общим названием неопозитивизма объединяются многие теории:
— логический позитивизм;
— логический эмпиризм;
— логический атомизм;
— философия лингвистического анализа;
— различные направления аналитической философии, смыкающиеся с теорией критического рационализма. Основной задачей неопозитивизма является борьба с онтологией, философией в целом, стремление поставить себя над борьбой материализма и идеализма.
Неопозитивисты полностью отказались от метафизики, а вместе с ней и от идеи абсолютного бытия и предельного основания мироздания.
Неопозитивизм полностью отвергал традиционную философию, включая умозрительную натурфилософию, и предлагал заменить их новой философией — философией науки. Главной задачей философии науки считался анализ структуры естественно-научного знания формально-логическими средствами.
Отрицательные черты неопозитивизма:
— сведение философии к анализу языка науки, а философской методологии — к частнонаучной;
— абсолютизация формальной логики и искусственного языка в познании;
— антиисторизм;
— преувеличение принципа верификации;
— игнорирование социокультурных факторов познавательного процесса и др.
ПРОБЛЕМАТИКА БЫТИЯ У А. ШОПЕНГАУЭРА, Ф. НИЦШЕ, А. БЕРГСОНА, К. МАРКСА
Артур Шопенгауэр (1788–1860). Одной из ярчайших фигур иррационализма является Артур Шопенгауэр, который был неудовлетворен оптимистическим рационализмом и диалектикой Гегеля.
В основе мира, согласно Шопенгауэру, лежит воля, которая подчиняет себе интеллект.
Насколько воля сильнее интеллекта, по словам Шопенгауэра, можно судить по собственным поступкам, потому что почти все они продиктованы не доводами разума, а инстинктами и желаниями. Самым сильным инстинктом в жизни является половая любовь, т. е. продолжение рода, а на самом деле — воспроизводство новых поколений для страданий, мук и неминуемой гибели.
Шопенгауэр отрицал все догматы христианства, в том числе и бессмертие души. По мнению Шопенгауэра, господство мирового зла и вера в Бога несовместимы.
Фридрих Ницше (1844–1900). Фридрих Ницше — немецкий философ и филолог, ярчайший пропагандист индивидуализма, волюнтаризма и иррационализма.
По мнению Ницше, мир — это постоянное становление и бесцельность, что выражается в идее «вечного возвращения одного и того же».
Вслед за Артуром Шопенгауэром Ницше в основе мира называл волю:
— как движущую силу становления;
— как порыв;
— как «волю к власти»;
— волю к расширению своего Я, к экспансии. Центральное понятие у Ницше — идея жизни. Он родоначальник направления, которое называется философией жизни.
В человеке, по мнению Ницше, главным является принцип телесности и вообще биологическое орга-низменное начало; интеллект же — это лишь высший слой, необходимый для сохранения организменных образований, в первую очередь инстинктов.
Анри Бергсон. Анри Бергсон (1859–1941) — французский мыслитель, представитель интуитивизма и философии жизни.
Воззрения Бергсона можно определить как отступление от материалистически-механистического и позитивистского направления философской мысли.
Наиболее важны его учения: об интенсивности ощущений; времени; свободе воли; памяти в ее соотношении со временем; творческой эволюции; роли интуиции в постижении сущего.
Бергсон предлагал в качестве субстанции жизнь как некую целостность, отличающуюся от материи и духа: жизнь устремлена «вверх», а материя — «вниз».
Смысл жизни, по мнению Бергсона, постижим лишь с помощью интуиции, интерпретировавшейся в своеобразную симпатию, доступную непосредственному проникновению в сущность предмета путем слияния с его уникальной природой.
Проблемы, интересовавшие Бергсона:
— душа и тело;
— идея духовной энергии;
— сновидения и т. п.
Они имели для него особое значение, потому что:
— он желал «освободить» дух от тела и тем самым доказать возможность бессмертия души;
— с ними был связан его интерес к спиритизму и телепатии.
Карл Маркс. Маркс Карл (1818–1883) — философ и социалист, создатель «Коммунистического манифеста», основоположник исторического материализма.
Маркс и Энгельс создают свою новую философию, называющуюся «новым материализмом».
Применив материалистическую диалектику к анализу общественной жизни, К. Маркс сделал два открытия: «тайну» прибавочной стоимости в капиталистическом обществе; материалистическое понимание истории.
ВОПРОС О БЫТИИ У И. КАНТА
Иммануил Кант (1724–1804) — один из величайших умов человечества, основоположник немецкой классической философии.
Основные работы Канта:
— «Всеобщая естественная история и теория неба»;
— «Критика чистого разума»;
— «Критика практического разума».
В творчестве Канта усматриваются два основных блока:
— теория познания;
— учение о бытии, нравственности и морали. Лейтмотивом всей философии этого мыслителя стали его три знаменитых вопроса:
— «Что я могу знать?»
— «Что я должен делать?»
— «На что я могу надеяться?»
Творчество Иммануила Канта принято делить на два периода:
— «докритический» — до начала 70-х гг. XVIII в., в этот период мыслитель обращался к философским проблемам естествознания, он предложил мысль о развитии мира, о том, что наша планета ранее имела совершенно иной облик, нежели сейчас;
— «критический» — это период, когда Кант сделал предметом своего пристального и критического исследования человеческий разум, его структуру и познавательные возможности.
Кант утверждал, что решению таких проблем философии, как проблемы бытия человека, души, морали и религии, должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания и установление его границ.
Согласно Канту, критический анализ структуры познавательного опыта человека может привести к выводу о том, что объективная реальность как совершенно не зависимое от наших чувств и разума бытие является принципиально недоступным, непознаваемым для нас.
Иммануил Кант под метафизикой подразумевал любые суждения, которые не основываются на чувственных данных. Но наряду с гносеологическим объяснением он допускал и ее онтологическую интерпретацию как сверхчувственной реальности и оценивал ее как первичную, которая определяет мир чувственных явлений (именуемых феноменами, а метафизические явления именуются ноуменами): это ноуменальная реальность, которая аффицирует нашу чувственность,т. е. воздействует на нее, но остается непостижимой для чувств и для ума.
Смысл кантовского агностицизма, как принято считать, состоит в том, что чем вещь является для нас (феномен), и то, что она представляет сама по себе (ноумен), принципиально различны. И как бы мы ни старались проникнуть вглубь явлений, наше знание все равно будет отличаться от вещей, каковы они суть сами по себе.
Кант как философ:
— поставил вопрос о принципиальной ограниченности человеческого опыта;
— признал, что действительность всегда выходит за пределы любого знания: она в этом смысле «хитрее» всяких теорий и бесконечно богаче их;
— констатировал, что мир познается всегда только в формах его данности человеку.
По мнению Канта, в процессе познания участвуют:
— чувственный опыт;
— рассуждающее мышление (структуру которого составляют категории).
Основной функцией своих категорий Кант считал синтетическую, потому что в процессе познания осуществляется синтез (объединение) разрозненных чувственных впечатлений в устойчивые комплексы, становящиеся предметом нашего суждения.
В центре внимания онтологии Канта находится бытие-процесс, истолковывающийся как жизнь. По мнению мыслителя, жизнь — это не абстрактное понятие, а бытие определенного индивида.
ОНТОЛОГИЯ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Первыми философами, которые ввели категорию «бытие», были: Парменид; Демокрит; Платон; Аристотель.
Парменид и Гераклит под бытием подразумевали весь мир. Для Демокрита бытие — это не весь мир, а основа мира. Этот философ отождествлял бытие с простыми физическими неделимыми частицами — атомами. Все богатство и множество мира он объяснял наличием бесконечного множества атомов.
Бытие для Платона — это нечто вечное и неизменяемое, что может быть познано только разумом. Философ противопоставил чувственное бытие (мир реальных вещей) чистым идеям, тем самым сведя бытие к бестелесному созданию — идее.
Аристотель отверг платоновское учение об идеях как сверхъестественных и самостоятельных сущностях, не связанных с бытием отдельных вещей (чувственное бытие), и выдвинул предложение различать разные уровни бытия (от чувственно-конкретного до всеобщего).
Аристотель предложил десять категорий бытия:
— сущность;
— качество;
— количество;
— отношение;
— место;
— время;
— положение;
— обладание;
— действие;
— страдание.
В древнегреческой философии на проблему бытия смотрели с двух точек зрения:
— проблема бытия ограничивалась самой природой (земной мир и космос);
— в проблеме бытия выявилась абсолютизация знаний об объектно-чувственном мире (вечные бестелесные идеи).
С наступлением христианской эры произошло соединение философии с интенсивным богопознанием.
В Средние века сформировалось так называемое онтологическое доказательство бытия Бога, которое состояло в выводе Абсолютного Бытия из понятия бытия, а именно: то, больше чего нельзя помыслить, не может существовать только в уме. Либо о нем можно помыслить и возможно существование вне ума, что противоречит исходной посылке.
В эпоху Возрождения и особенно в Новое время происходит обмирщение философии, а впоследствии явное разделение философии и естественной науки. В связи с этим происходит объективизация понятия бытия и одновременно развитие субъективистских концепций.
Термин «онтология» появился в XVII в. Онтологией стали называть учение о бытии, сознательно отделенное от теологии. Это произошло в конце Нового времени, когда в философии противопоставлялись сущность и существование. Онтология этого времени признает примат возможного, которое мыслится как первичное по отношению к существованию. Тогда как существование является лишь дополнением к сущности как возможности.
В XIX в. философское понимание бытия было дополнено принципом историзма, соответственно которому бытие объекта раскрывается только через полноту его истории. Философы того времени считали, что можно найти способ в процессе познания перейти от предмета, данного в мысли через явление (феномен), к его бытию как таковому.
Первым философом, который обосновал принцип тождества бытия и мышления, был Гегель. Он отрицал «внешнего» познающего субъекта, чуждого миру бытия.
Исходя из гегелевского объективного идеализма понятие бытия приобрело смысл не состояния, а закономерного и вечного движения. Его наличное бытие — это реальность, ограниченность, конечность, бессознательность, объективность.
ОНТОЛОГИЯ КАК УЧЕНИЕ О БЫТИИ
Онтология (ontologie; от греч. on — сущее и logos — учение) — наука о бытии как таковом, о всеобщих определениях и значениях бытия. Онтология — это метафизика бытия.
Метафизика — научное знание о сверхчувственных началах и принципах бытия.
Бытие — предельно общее понятие о существовании, о сущем вообще, это материальные вещи, все процессы (химические, физические, геологические, биологические, социальные, психические, духовные), их свойства, связи и отношения.
Бытие — это чистое существование, которое не имеет причины, оно причина самого себя и является самодостаточным, ни к чему не сводимым, ни из чего не выводимым.
Термин «онтология» появился в XVII в. Онтологией стали называть учение о бытии, сознательно отделенное от теологии. Это произошло в конце Нового времени, когда в философии противопоставлялись сущность и существование. Онтология этого времени признает примат возможного, которое мыслится как первичное по отношению к существованию, тогда как существование является лишь дополнением к сущности как возможности.
Основные модусы бытия: — бытие как субстанция (истинное бытие — исходное начало, фундаментальная первооснова вещей, которая не возникает, не исчезает, но, видоизменяясь, дает начало всему многообразию предметного мира; все возникает из этой первоосновы, а после разрушения вновь возвращается в нее. Сама эта первооснова существует вечно, изменяясь как всеобщий субстрат, т. е. носитель свойств, или материя, из которой построен весь слышимый, видимый, осязаемый мир переходящих вещей);
— бытие как логос (истинное бытие имеет своими признаками вечность и неизменность, оно должно существовать всегда или никогда; в этом случае бытие не субстрат, а полностью очищенный от случайностей и непостоянства универсально разумный порядок, логос);
— бытие как эйдос (истинное бытие делится на две части — универсально-всеобщие идеи — эйдосы и материальные копии, соответствующие идеям). Основные формы бытия:
— бытие вещей «первой природы» и «второй природы» — отдельные предметы материальной действительности, имеющие устойчивость существования; под природой подразумевается совокупность вещей, всего мира в разнообразии его форм, природа в таком смысле выступает как условие существования человека и общества. Следует выделять естественную природу и созданную человеком,т. е. «вторую природу» — сложную систему, которая состоит из множества механизмов, машин, заводов, фабрик, городов и т. п.;
— духовный мир человека — единство в человеке социального и биологического, духовного (идеального) и материального. Чувственно-духовный мир человека связан непосредственно с его материальным бытием. Духовное принято подразделять на индивидуализированное (сознание индивида) и внеинди-видуализированное (общественное сознание). Онтология дает представление о богатстве мира, но рассматривает разные формы бытия как находящиеся рядом, как сосуществующие. При этом признается единство мира, но не выявляется сущность, основа этого единства. Такой порядок вещей привел философию к выработке таких категорий, как материя и субстанция.
ФИЛОСОФСКИЙ ПОСТМОДЕРН
Модернизм (фр. moderne — новейший, современный) как феномен имел в истории культуры разные объяснения: как новое в искусстве и литературе (кубизм, дадаизм, сюрреализм, футуризм, экспрессионизм, абстрактное искусство и т. п.); как направление в католицизме, которое стремится к обновлению вероучения на основе науки и философии; как осмысление качественно новых феноменов или качественно новой интерпретации уже известного в философии.
Так, к модернизму в свое время относили:
— позитивизм;
— марксизм;
— Просвещение.
Философский постмодерн — специфика философской мысли, которая представлена следующими именами:
— Жак Лакан;
— Жак Деррида;
— Жорж Батай;
— Жиль Делез;
— Жан Франсуа Лиотар;
— Жан Бордрийяр;
— Ричард Рорти и др.
Главная задача постмодернистов — сломить многовековой диктат законодательного разума, показать, что его претензии на познание истины являются гордыней и ложью, использованными разумом для оправдания своих тоталитарных притязаний.
Основные принципы постмодерна:
— объективная сущность — иллюзия;
— истина неоднозначна, множественна;
— обретение знания — это бесконечный процесс пересмотра словаря;
— действительность формируется под воздействием человеческих желаний и поступков;
— человеческое познание не отражает мир, а интерпретирует его, и ни одна интерпретация не имеет преимуществ перед другой и т. п.
Одним из первых мыслителей философии постмодерна является француз Жан Франсуа Лиотар.
В своей книге «Состояние постмодерна» (1979) он разъясняет феномен постмодерна как культурологический в целом, как своего рода реакцию на универсалистское видение мира в модернистской философии, социологии, религиоведении, искусстве и т. д.
Лиотар считает, что отличие постмодернистской философии от марксистской — в утверждении идеи выбора из нескольких альтернатив, которые представляются не столько в познанном, сколько в исторической конфигурации жизненных практик, в социальной сфере.
Постмодернизм представлен современными:
— постструктурализмом (Ж. Деррида, Ж. Бордрийяр);
— прагматизмом (Р. Рорти).
Американский философ Ричард Рорти выдвинул мнение, что вся до сих пор существовавшая философия искажала личностное бытие человека, ибо лишала его творчества.
В своем учении Рорти совмещает прагматизм с аналитической философией, утверждая, что предметом философского анализа должны быть социум и формы человеческого опыта. Для него социум — общение людей, а главное в нем — интересы личности, «собеседника».
Постмодернист, французский философ Жак Деррида — один из ярчайших представителей современного постструктурализма.
Деррида критикует понимание бытия как присутствия. Он считает, что живого настоящего как такового не существует: оно распадается на прошлое и будущее.
Многие постмодернисты предлагают новый тип философствования — философствование без субъекта.
Постмодернизм — это реакция на изменение места культуры в обществе: на сдвиги, происходящие в искусстве, религии, морали в связи с новейшей техникой постиндустриального общества.
Постмодернизм предлагает перейти на гуманитаризацию, антропологизацию философского знания.
З. ФРЕЙД, ЕГО ПОСЛЕДОВАТЕЛИ И ОППОНЕНТЫ
Зигмунд Фрейд — австрийский психолог, невропатолог, психиатр, для него характерны исследования явлений бессознательного, их природы, форм и способов проявления.
Основные работы Фрейда, содержащие философские идеи и концепции:
— «Массовая психология и анализ человеческого "Я"»;
— «По ту сторону принципа удовольствия»;
— «"Я" и „Оно“»;
— «Психология бессознательного»;
— «Неудовлетворенность в культуре»;
— «Цивилизация и анализ человеческого "Я"» и др. Фрейд выдвинул:
— гипотезу об исключительной роли сексуальности в возникновении неврозов;
— утверждение о роли бессознательного и возможности его познания через толкование сновидений;
— гипотезу, что психическая деятельность бессознательного подчиняется принципу удовольствия, а психическая деятельность подсознательного — принципу реальности.
Для философии Фрейда основная мысль — это то, что поведением людей управляют иррациональные психические силы, а не законы общественного развития, что интеллект — аппарат маскировки этих сил, а не средство активного отражения реальности, все более углубленного его осмысления.
Главным исследованием Фрейда является роль важнейшего, по его мнению, двигателя психической жизни человека — «либидо» (полового влечения), определяющего противоречия:
— человека и социальной среды;
— человека и культуры;
— человека и цивилизации.
Через призму сублимации Фрейд рассмотрел:
— формирование религиозных обрядов и культов;
— появление искусства и общественных институтов;
— возникновение науки;
— саморазвитие человечества.
Со стороны философии Фрейд дает свое осмысление человека и культуры. Культура выступает у него как «Сверх-Я», основанная на отказе от удовлетворения желаний бессознательного, она существует за счет сублимированной энергии либидо.
В своей работе «Неудовлетворенность в культуре» Фрейд делает вывод о том, что прогресс культуры уменьшает человеческое счастье, усиливает у человека чувство вины из-за ограничения его природных желаний.
В рассмотрении социальной организации общества Фрейд концентрирует свое внимание не на ее надындивидуальном характере, а на природной склонности человека к разрушению, агрессии, которая может быть обуздана культурой.
Карл Густав Юнг — швейцарский психолог, философ, культуролог, начинал свою деятельность как ближайший соратник Зигмунда Фрейда и популяризатор его идей.
После разрыва Юнга с Фрейдом происходит пересмотр идей о происхождении творчества человека и развитии человеческой культуры с точки зрения «либидо» и «сублимации», вытеснение сексуальности и всех проявлений бессознательного через «Сверх-Я».
«Либидо» в понимании Юнга — это не просто некое половое влечение, а поток витально-психической энергии. Юнг ввел в научные исследования такие объекты, как учение о карме, реинкарнации, парапсихологические феномены и др. Основные работы К.Г. Юнга: «Метаморфозы и символы либидо»; «Психологические типы»; «Отношения между Я и бессознательным»; «Попытка психологического истолкования догмата о троице».
Интереснейшим представителем неофрейдизма был Эрих Фромм.
Основные работы: «Бегство от свободы»;«Концепция Маркса о человеке»; «Искусство любви»; «Революция надежды»; «Кризис психоанализа»; «Человек для самого себя» и др.
ОСНОВНЫЕ ТЕЧЕНИЯ ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ XX в.
Основные модели философского мышления в XX в.:
— позитивизм;
— марксизм;
— неотомизм;
— экзистенциализм и др.
Эти модели рассматривают проблемы, имеющие общечеловеческую ценность:
— роль философского и научного познания;
— человек и его жизнедеятельность;
— взаимодействие духовного и материального, объективного и субъективного;
— свобода и необходимость, необходимость и случайность, свобода и ответственность и т. д. Позитивизм. Вторая историческая форма позитивизма возникла в конце XIX — начале XX вв. Его основные представители:
— немецкий физик Э. Мах;
— швейцарский философ Р. Авенариус;
— французский математик, физик и философ Ж.А. Пуанкаре;
— английский математик и философ К. Пирсон. Этот позитивизм являлся философией реализма и утверждал, что любое научное знание (физическое, астрономическое, биологическое и т. п.) есть само по себе знание философское и что философия не может иметь своего отдельного от наук предмета.
Эта форма позитивизма получила название махизма. В философии махизма преобладают субъективно-идеалистические идеи.
Третья историческая форма позитивизма появляется в 20-е гг. XX в. Ее родоначальником стал Венский философский кружок, возникший при кафедре индуктивных наук Венского университета. В Венский кружок входили: М. Шлик, Р. Карнап, Г. Фейгель, О. Нейрат, Э. Нагель, А. Айер, Ф. Франк, Л. Витгенштейн и др.
Эта форма позитивизма получила название логического позитивизма. Логический позитивизм развивается как аналитическая философия, которая, в свою очередь, разрабатывается в двух направлениях:
— логического анализа философии с применением аппарата современной математической логики;
— лингвистической философии, отвергающей логику как основной метод исследования и занимающейся исследованием типов выражений обыденного языка, в том числе когда он употребляется для разработки философских понятий. Марксизм. Марксистская философия выступает как учение о человеке и мире, обращается к прошлому, настоящему и будущему. Основная идея марксистской философии состоит не в конструировании какой-либо системы, а в тех законах развития общества, которые впервые в истории человечества открыл К. Маркс.
Неотомизм. Неотомизм возник в конце XIX в. и имел широкое распространение в XX в. как философская модель мышления людей, живущих в странах, где господствует католическая церковь.
Основу неотомизма положила философия средневекового схоласта Фомы Аквинского. Неотомизм занимается:
— философским обоснованием бытия Бога;
— доказательством различных религиозных догм;
— рассмотрением «чистого бытия» как некоего духовного первоначала;
— толкованием естественно-научных теорий и социальной практики.
Наиболее яркими представителями неотомизма являются Жак Маритен, Этьен Анри Жильсон, Юзеф Мария Бохенский, Густав Андреас Ветер.
Экзистенциализм. Экзистенциализм — философия существования. Это антропологическая философия по своей направленности, ее центральной проблемой является проблема человека, его существования в мире. Идея философии экзистенциализма — помочь человеку и человечеству.
ФИЛОСОФСКИЕ ШКОЛЫ 70–90-Х гг. ХХ в.
В 70–90 гг. XX в. широкое распространение получают различные философские школы.
1. Постпозитивизм. Главную роль в постпозитивизме 90-х гг. играет критический рационализм, родоначальником которого является английский философ Карл Поппер — весьма популярный философ, социолог, логик, математический логик.
В конце 40–50-х гг. Поппер пишет работы, в которых отстаивает идеи социал-реформизма, критикуя при этом марксизм: «Открытое общество и его враги», «Нищета историцизма».
Поппер исследует важные проблемы: соотношения закона и тенденции, роли в жизни общества социальной технологии.
Суть философской концепции Поппера в том, что существуют три мира:
— философский;
— ментальный;
— мир объективной истины (мир роста научного знания).
По мнению Поппера, будущее науки — за принципом фальсификации, позволяющим отделить научное знание от ненаучного. Этот принцип является не логическим, а методологическим, его суть:
— если теория опровергнута, то она должна быть немедленно отброшена;
— лишь те теории должны считаться научными, которые могут быть опровергнуты, т. е. которые способны доказать свою ложность;
— важно различать «фактуально ложные» высказывания и логически ложные (противоречивые высказывания).
Методология науки. Американский философ и историк науки Томас Кун является представителем одной из школ постпозитивизма — философии науки. Он стал известен после выхода в свет его книги «Структура научных революций», в которой Кун изложил свою концепцию философии науки — это конкурентная борьба научных сообществ, сопровождаемая сменой парадигм (моделей теоретического мышления, приверженных различным понятиям, законам, теориям и точкам зрения, с помощью которых идет процесс развития науки).
Кун ввел понятие «нормальной науки», под которой понимается развитие науки в рамках конкретной, определенной парадигмы.
Философия (методология) науки взаимосвязана с таким философским направлением, как «научный материализм». Основными представителями его являются американские философы Э. Нагель и Д. Мор-голис, австралийский философ Д. Армстронг, аргентинский физик и философ М. Бунге и др.
Основная задача «научного материализма» — соотношение материи и сознания.
«Научный материализм» объединяет несколько школ: школа «элиминативного материализма», считающая единым психическое и физическое (Армстронг, Уилкс); школа «кибернетического материализма», представляющая психическое как аналогию функциям ЭВМ (Пат-нэм, Сейр); школа «эмертжентистского материализма», понимающая психическое как результат эволюции материи (Бунге, Марголис, Сперри) и др.
Герменевтика. Герменевтика (разъясняю, истолковываю) — искусство и теория интерпретации текстов.
Герменевтики 70–90-х гг. разрабатывают «понимание» не как прикладную задачу, возникающую в процессе истолкования текстов, а как фундаментальную характеристику человека, как нечто, определяющее человеческое бытие и мышление.
Философия интуитивизма. В 80–90-е гг. получили распространение идеи интуитивизма, которые соединили интуицию с современным научным знанием — медициной, биологией, физикой и др.
Современные интуитивисты предлагают человеку выйти за пределы его чувственного земного опыта и опереться на духовный, мистический, религиозный опыт.
ВЕДУЩИЕ ФИЛОСОФСКИЕ ТЕЧЕНИЯ НАЧАЛА ХХ в.
Философская мысль ХХ в. находилась под непосредственным воздействием противоречивого, драматичного развития человеческой цивилизации.
ХХ в. — это эпоха:
— социальных катастроф;
— антигуманных политических режимов;
— многочисленных локальных и мировых войн;
— разрушения природной среды;
— кризиса гуманистических ценностей;
— научно-технической революции;
— расцвета знаний и образования и др.
Другими словами, ХХ в. — это век конфликтов разумного и неразумного в жизни и деятельности человека, их очевидного и крупномасштабного противостояния.
Основными философскими течениями этой эпохи были: иррационализм; рационализм; гуманизм; персонализм.
1. Иррационализм — направление в философии, определяющее инстинкт, внутреннее чувство, интуицию, любовь как главные источники, которые предшествуют рациональному познанию.
Он образовался как реакция на негативные проявления человеческого разума в общественной жизни. Иррационализм интересуют бессознательные эмоционально-волевые процессы, такие как интуиция, инстинкты, воля.
Культ разума вытесняется резкой критикой иррационализма, знание — верой, исторический оптимизм — пессимизмом, а идея прогресса — неверием в него.
Иррационализм выступил с критикой против гордого и высокомерного разума. Согласно иррационализму мир неразумен и неупорядочен, он противостоит человеку как нечто внешнее и абсурдное, стихийное и неподвластное.
2. Рационализм — совокупность философских направлений, которые центральным пунктом своего анализа считают разум, рассудок, мышление с субъективной стороны и разумность, логический порядок вещей — с объективной.
Рационализм образовался как выражение прогресса знания, науки и техники, их огромных успехов в Новое время.
В ХХ в. рационализм развивался под непосредственным воздействием научно-технической революции и перехода ряда стран в стадию постиндустриальной цивилизации. Для рационализма ХХ в. характерен сциентизм — преувеличение роли науки в общественной жизни. Это направление представляет собой культ научно-технического разума, его защиту и оправдание.
К рационализму ХХ в. относятся:
— неопозитивизм;
— структурализм;
— неорационализм;
— критический рационализм.
Философский рационализм ХХ в. представляет собой уверенность в способности знания быть социальной силой и пружиной дальнейшего восходящего развития цивилизации.
3. Гуманизм — философское направление, представляющее собой рефлектированный антропоцентризм, исходящий из человеческого сознания и имеющий своим объектом ценность человека, за исключением того, что отчуждает человека от самого себя, подчиняя его сверхчеловеческим силам и истинам или используя его для целей, не достойных человека.
Основной мыслью гуманизма в ХХ в. была проблема бытия человека в современном мире, поиск путей гуманизации общественных отношений.
4. Персонализм — направление в философии, для которого человек является действующей и мыслящей личностью, которая занимает определенную позицию.
Формой проявления персонализма является философская антропология.
Персонализм ХХ в. отстаивает свои позиции в противовес неореализму и логистике.
ФИЛОСОФСКИЕ ТЕМЫ РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
1. Большую роль в развитии русской литературы и философской культуры сыграл Александр Николаевич Радищев (1749–1802).
Его самое знаменитое и яркое произведение — «Путешествие из Петербурга в Москву», в котором он беспощадно обличает крепостничество и самодержавие.
В трактате «О человеке, о его смертности и бессмертии», который он написал в сибирской ссылке, рассматривается «картина человека» под углом его природных связей. В этом произведении он подчеркивает способность человека видеть во всем, в том числе и в самом себе, присутствие Бога, и при этом он воспроизводит доказательства и в пользу смертности души, и в пользу ее бессмертия.
2. Н.Г. Чернышевский (1828–1889) стал известен образованной, читающей России после выхода в свет его произведения «Эстетические отношения искусства к действительности». Чернышевский видел в искусстве великую силу, которая могла бы воспитать в человеке нравственные и гражданские качества, необходимые для творческого преобразования, а также его личной и общественной жизни.
Основные работы:
— «Эстетические отношения искусства к действительности»;
— «Антропологический принцип в философии»;
— перевод «Основания политической экономии» Дж. С. Милля;
— «Что делать?».
В своем утопическом и нигилистическом романе «Что делать?» Чернышевский изложил понимание социалистического общежития — социализм, основанный на обобществлении крестьянского и ремесленного труда.
3. Лев Николаевич Толстой (1828–1910) — великий писатель, автор гениальных реалистических произведений. Самые известные и популярные среди них:
— «Война и мир»;
— «Анна Каренина»;
— «Воскресение»;
— трилогия «Детство», «Отрочество», «Юность». Художественное наследие Толстого глубоко философично. В своей автобиографической трилогии «Детство», «Отрочество», «Юность» он исследует диалектику души, которая заключается в стремлении личности к постижению своей внутренней сущности, к нравственному совершенствованию.
4. Федор Михайлович Достоевский (18211881) не был философом по профессии и не создавал чисто философских произведений. Но его художественные произведения, герои этих произведений, их переживания, поступки и мысли пронизаны философией. Они настолько философичны, настолько глубоки по мировоззренческим идеям и проблемам, что последние часто не вписываются в рамки литературно-художественного жанра.
Его главные произведения:
— «Преступление и наказание»;
— «Идиот»;
— «Бесы»;
— «Братья Карамазовы»;
— «Неточка Незванова».
Наиболее важной и определяющей темой его литературы является проблема человека, его судьба и смысл жизни. Но главное для него — это не физическое существование человека и даже не те социальные блага, которые с ним связаны, а внутренний мир человека, диалектика его идей, которые и составляют внутреннюю сущность его героев: Раскольникова, Ставрогина, Карамазовых, Неточки Незвановой и т. д. Человек весь создан из противоречий, главным из которых является противоречие добра и зла. Вот почему человек для Достоевского — это самое дорогое существо, хотя и самое страшное и опасное.
РУССКАЯ ФИЛОСОФИЯ: ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ И ОСОБЕННОСТИ РАЗВИТИЯ
Начальный период становления русской философии — XI–XVII вв., его называют по-разному: древнерусская философия, русская средневековая философия, философия допетровского периода. Основная черта этого периода — отсутствие самостоятельного статуса и вплетенность в ткань религиозного мировоззрения.
Второй период развития русской философии начинается с XVIII в.
Два основных взаимосвязанных фактора, под влиянием которых развивается не только философия, но и вся духовная культура этого времени:
— процесс европеизации России, связанный с реформами Петра Великого;
— секуляризация общественной жизни.
В это время философия отходит от схоластических образов и становится свободной от церкви. Первыми сторонниками научного знания и философии Нового времени на Руси были:
— М.В. Ломоносов;
— А.Н. Радищев;
— Феофан Прокопович;
— В.Н. Татищев;
— А.Д. Кантемир и др.
Михаил Васильевич Ломоносов (1711–1765) положил начало материалистической традиции. Он выступал с материалистических позиций, но, как и все материалисты того времени, понимал материю только в качестве вещества.
Философия Ломоносова носит секуляризованный, антиклерикальный характер, он довольно резко критикует церковь и невежество попов. Но в то же время он стремится примирить естественно-научное и теологическое объяснение мира и не отвергает Бога-творца.
Александр Николаевич Радищев (1749–1802), как и Ломоносов, хорошо знал западную философию, в том числе и французский материализм.
После публикации знаменитого произведения Радищева «Путешествие из Петербурга в Москву», в котором он беспощадно обличает крепостничество и самодержавие, он становится первым русским философом, который провозгласил идею человечности не в лоне религиозной философии, а в качестве основного стержня секуляризированной, светской общественной мысли.
Самостоятельное философское творчество в России начинается в XIX в., который является третьим этапом развития русской философии.
Первым, кто начал самостоятельное философское творчество в России, был Петр Яковлевич Чаадаев (1794–1856). Свои мысли он изложил в знаменитых «Философических письмах». Основным в учении Чаадаева были философия человека и философия истории.
Следом за Чаадаевым появляются два направления, противоположные в понимании смысла и значения русской идеи:
— славянофилы (заложили основу русской религиозной философии второй половины XIX в.);
— западники (критиковали церковь и тяготели к материализму).
В конце 60 — начале 70-х гг. XIX в. в России появляется мировоззрение народничества. Его основной идеей было желание прийти к социализму, минуя капитализм, и признание самобытности пути развития России. Продолжателями славянофильства в 60–70-е гг. явились почвенники, идея их философии — национальная почва как основа социального и духовного развития России.
Следующий этап (конец XIX — первая половина XX вв.) русской философии связан с возникновением философских систем.
Характерные черты:
— антропоцентризм;
— гуманизм;
— религиозный характер;
— возникновение русского космизма (мистического, теологического).
НЕМЕЦКАЯ КЛАССИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ
Немецкая классическая философия представляет собой значительнейший этап в развитии философской мысли и культуры человечества.
Она представлена философским творчеством:
— Иммануила Канта (1724–1804);
— Иоганна Готлиба Фихте (1762–1814);
— Фридриха Вильгельма Шеллинга (1775–1854);
— Георга Вильгельма Фридриха Гегеля (1770–1831);
— Людвига Андреаса Фейербаха (1804–1872). Каждый из этих философов создал свою философскую систему, наполненную богатством идей и концепций.
1. Роль философии в истории человечества и развитии мировой культуры в том, что она призвана быть критической совестью культуры, сознанием, спорящим с действительностью, душой культуры.
2. Исследовалась человеческая сущность, а не только человеческая история:
— для Канта человек — нравственное существо;
— Фихте подчеркивает действенность, активность сознания и самосознания человека, рассматривает устройство человеческой жизни согласно требованиям разума;
— Шеллинг показывает взаимосвязь объективного и субъективного;
— Гегель более широко рассматривает границы активности самосознания и индивидуального сознания: самосознание индивида у него соотносится не только с внешними предметами, но и с другими самосознаниями, из чего возникают различные общественные формы;
— Фейербах определяет новую форму материализма — антропологический материализм, в центре которого стоит реальный человек, являющийся субъектом для себя и объектом для другого человека.
3. Все представители классической немецкой философии определяли ее как специальную систему философских дисциплин, категорий, идей:
— Кант выделяет в качестве главных философских дисциплин гносеологию и этику;
— Шеллинг — натурфилософию, онтологию;
— Фихте видел в философии такие разделы, как онтологический, гносеологический, социально-политический;
— Гегель определил широкую систему философских знаний, в которую вошли философия природы, логика, философия истории, история философии, философия права, философия государства, философия морали, философия религии, философия развития индивидуального сознания и др.;
— Фейербах рассматривал философские проблемы истории, религии, онтологии, гносеологии и этики.
4. Классическая немецкая философия определяет целостную концепцию диалектики:
— диалектика Канта — это диалектика границ и возможностей человеческого познания: чувств, рассудка и человеческого разума;
— диалектика Фихте сводится к разработке творческой активности Я, к взаимодействию Я и не-Я как противоположности, на основе борьбы которых происходит развитие самосознания человека;
— Шеллинг переносит на природу предложенные Фихте принципы диалектического развития, природа у него — развивающийся дух;
— Гегель представил развернутую, всестороннюю теорию идеалистической диалектики. Он исследовал весь естественный, исторический и духовный мир как процесс, т. е. в его беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, противоречиях, перерывах постепенности, борьбе нового со старым, направленном движении;
— Фейербах в своей диалектике рассматривает связи явлений, их взаимодействия и изменения, единство противоположностей в развитии явлений (дух и тело, сознание человека и материальная природа).
ЕВРОПЕЙСКАЯ ФИЛОСОФИЯ XVIII в.
В Европе философия XVIII в. продолжает и развивает идеи XVII в. В этот период происходит дальнейшая разработка философской мыслью достижений науки и общественной практики.
Философские сочинения пишутся и издаются на языке народа, который знакомится с сочинениями мыслителя.
Основные мысли философии XVIII в.:
— исходный пункт философствования — человек разумный;
— законы природы и разума не отличаются, потому что законы природы переходят в законы разума;
— философия в первую очередь — это искусство жить в соответствии с законами разума;
— философия — основание всех наук;
— понятие теории познания определяется как теоретико-познавательный сенсуализм;
— главная причина неудач человека — в недостатке морального сознания;
— человек не свободен в своих действиях, потому что он включен в систему необходимых связей;
— религия и мораль не совместимы, совместимы только атеизм и мораль.
Онтологические проблемы рассматриваются философами XVIII в.:
— в материалистическом аспекте;
— в атеистическом аспекте.
В философии XVIII в. большое развитие получает материализм во взглядах на объяснение явлений природы. Выдающееся историческое значение имеет французский материализм, потому что он:
— выступал против средневековой схоластики и всех тех учреждений, которые несли на себе печать антигуманизма Средневековья;
— обосновывал свое миропонимание и человеческие интересы.
Самым ярким выразителем философских взглядов французского материализма был Поль Генрих Дитрих Гольбах (1723–1789). Он написал поучительные атеистические памфлеты: «Система природы», «Разоблаченное христианство», «Религия и здравый смысл», «Карманный богословский словарь» и др. Его произведение «Система природы, или О законах мира физического и мира духовного», появившееся в печати в 1770 г., содержало изложение важнейших онтологических проблем: материи; природы; движения; пространства; времени; причинности; случайности; необходимости и др.
Дени Дидро (1713–1784) дает свое понимание важнейших онтологических проблем в работах: «Философские принципы материи и движения», «Мысли об объяснении природы», «Письмо о слепых в назидание зрячим», «Сон Д'Аламбера». Дидро ввел диалектику в рассмотрение проблем бытия. По мнению Дидро, чувствует вся материя (это точка зрения гилозоизма), но различают:
— «чувствительность инертную»;
— «чувствительность деятельную». Французский материализм попытался преодолеть разрыв между природой (растительным, животным миром) и человеком.
Проблемы гносеологии наряду с онтологическими являются важнейшими в философии XVIII в. Источником знаний философы XVII в. называют внешний и внутренний мир человека.
Материалисты видели роль как чувственного, так и рационального моментов в познании: разум не может отрываться от чувств, но он и не должен чрезмерно доверять им.
Методами познания являются:
— наблюдение;
— эксперимент.
Переход от мышления чувственного к абстрактному, по мнению философов-материалистов, происходит как непрерывный процесс: вслед за желанием, памятью возникает сравнение и суждение.
ЭПОХА ПРОСВЕЩЕНИЯ И КУЛЬТ РАЗУМА
XVIII в. принято называть эпохой Просвещения. Просвещение началось в Англии, затем во Франции, Германии и России.
Родоначальники просветительских идей — Ф. Бэкон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Дж. Локк.
Исходные идеи эпохи Просвещения: культ науки; культ разума; прогресс человечества.
Все работы деятелей Просвещения проникнуты идеей апологии разума, его светоносной силы, пронизывающей мглу и хаос. Эпоху Просвещения характеризуют огромное количество: идейных исканий; научных творческих подвигов; сотрясающих общество политических событий.
Просветители боролись за то, чтобы в обществе не было пропасти между бедными и богатыми людьми, они заботились о распространении просвещения среди народных масс.
Выдающимися философами эпохи Просвещения были: Вольтер (Франция); Ж.Ж. Руссо (Франция); Д. Дидро (Франция); К.А. Гельвеций (Франция); П. Гольбах (Франция); Шарль Луи Монтескье (Франция); Лессинг (Германия); Вольф (Германия); Кант (Германия); Новиков (Россия); Радищев (Россия); Белинский (Россия); Чернышевский (Россия).
Философия эпохи Просвещения неоднородна, в ней присутствуют:
— материалистическая мировоззренческая ориентация;
— идеалистическая мировоззренческая ориентация;
— атеистические взгляды;
— деистические взгляды.
В статьях словарей и энциклопедий, памфлетах и полемических изданиях широко распространены научные и философские идеи, которые представлены в живой, доходчивой, остроумной форме, привлекая людей не только логической доказательностью, но и эмоциональной воодушевленностью.
Философия Просвещения XVIII в. представлена двумя направлениями:
— деистским материализмом Вольтера, Монтескье, Руссо, Вольфа и др.;
— теоретическими основами деизма на базе материалистического естествознания Ньютона, Галилея, Декарта, представленными критикой в работах Дидро, Гольбаха, Гельвеция, Ламетри и др. Ярким представителем французского Просвещения является Франсуа Мари Вольтер (1694–1778), который вошел в историю философии как:
— блестящий публицист и пропагандист физики и механики Ньютона, английских конституционных порядков и учреждений;
— защитник свободы личности от посягательств церкви, иезуитов, инквизиции.
На формирование революционной идеологии Европы большое влияние оказал Жан Жак Руссо (1712–1778), автор знаменитого произведения «Общественный договор», которое стало теоретическим обоснованием гражданского общества, основанного на свободе и безусловном равенстве юридических прав, и вдохновляло якобинцев в эпоху Великой французской революции.
Шарль Луи Монтескье (1689–1755):
— один из родоначальников географического детерминизма, считавший, что климат, почва и состояние земной поверхности определяют дух народа и характер развития общества;
— развивал идею функциональной роли религии, необходимой для поддержания порядка в обществе и его нравственности.
Во Франции работала группа философов — передовых мыслителей, ученых и писателей, собравшихся вокруг издания «Энциклопедии», главным редактором и организатором которой был Д. Дидро. Наряду с ним издателями «Энциклопедии» были Гельвеций, Гольбах и Ламетри. Они создали довольно развитую форму материализма, которая оказала влияние на последующие поколения философов и философские школы.
ФИЛОСОФИЯ НОВОГО ВРЕМЕНИ
Начиная с XVII в. бурно развиваются естествознание, астрономия, математика, механика; развитие науки не могло не оказать влияния на философию.
В философии возникает учение о всемогуществе разума и безграничных возможностях научного исследования.
Характерной для философии Нового времени является сильная материалистическая тенденция, вытекающая прежде всего из опытного естествознания.
Крупными философами в Европе XVII в. являются:
— Ф. Бэкон (Англия);
— С. Гоббс (Англия);
— Дж. Локк (Англия);
— Р. Декарт (Франция);
— Б. Спиноза (Голландия);
— Г. Лейбниц (Германия).
В философии Нового времени большое внимание уделяется проблемам бытия и субстанции — онтологии, особенно когда речь идет о движении, пространстве и времени.
Проблемы субстанции и ее свойств интересуют буквально всех философов Нового времени, ведь задача науки и философии (содействовать здоровью и красоте человека, а также увеличению его власти над природой) вела к пониманию необходимости исследования причин явлений, их сущностных сил.
В философии этого периода появляются два подхода к понятию «субстанция»:
— онтологическое понимание субстанции как предельного основания бытия, основоположник — Френсис Бэкон (1561–1626);
— гносеологическое осмысление понятия «субстанция», его необходимость для научного знания, основоположник — Джон Локк (1632–1704).
По мнению Локка, идеи и понятия имеют своим источником внешний мир, материальные вещи. Материальные тела имеют лишь количественные особенности, качественного многообразия материи не существует: материальные тела отличаются друг от друга лишь величиной, фигурой, движением и покоем (первичные качества). Запахи, звуки, цвета, вкус — это вторичные качества, они, считал Локк, возникают в субъекте под воздействием первичных качеств.
Английский философ Дэвид Юм (1711–1776) искал ответы бытия, выступая против материалистического понимания субстанции. Он, отвергая реальное существование материальной и духовной субстанции, считал, что есть «идея» субстанции, под которую подводится ассоциация восприятия человека, присущая обыденному, а не научному познанию.
Философия Нового времени сделала огромный шаг в развитии теории познания (гносеологии), главными стали:
— проблемы философского научного метода;
— методологии познания человеком внешнего мира;
— связи внешнего и внутреннего опыта;
— задача получения достоверного знания. Появились два основных гносеологических направления:
— эмпиризм (основоположник — Ф. Бэкон);
— рационализм (Р. Декарт, Б. Спиноза, Г. Лейбниц). Основные идеи философии Нового времени:
— принцип автономно мыслящего субъекта;
— принцип методического сомнения;
— индуктивно-эмпирический метод;
— интеллектуальная интуиция или рационально-дедуктивный метод;
— гипотетико-дедуктивное построение научной теории;
— разработка нового юридического мировоззрения, обоснование и защита прав гражданина и человека. Главной задачей философии Нового времени была попытка реализовать идею автономной философии, свободной от религиозных предпосылок; построить цельное мировоззрение на разумных и опытных основаниях, выявленных исследованиями познавательной способности человека.
СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФИИ РЕНЕССАНСА: НЕОПЛАТОНИЗМ, НАТУРФИЛОСОФИЯ, ТЕОСОФИЯ, ПАНТЕИЗМ
Ренессанс — эпоха возрождения классической древности, возникновения нового ощущения, чувства жизни, рассматривающегося как родственное жизненному чувству Античности и как противоположное средневековому отношению к жизни с его отрешением от мира, который казался греховным.
Ренессанс в Европе занимает период с XIV по XVI в.
Неоплатонизм — одна из форм греческой философии, которая возникла в результате смешения учения Платона, Аристотеля, стоического, пифагорейского и др. с восточной и христианской мистикой и религией.
Основные идеи неоплатонизма:
— мистически-интуитивное познание высшего;
— существование ряда ступеней при переходе от высшего к материи;
— освобождение человека, материально обремененного, для чистой духовности с помощью экстаза или аскетизма.
Ренессанс использует неоплатонизм для развития философской мысли. От античного неоплатонизма он перенял эстетическое внимание ко всему телесному, природному, восхищение человеческим телом особенно. От средневекового неоплатонизма унаследовано понимание человека как духовной личности.
Натурфилософия — это совокупность философских попыток толковать и объяснять природу.
Цели натурфилософии:
— обобщение и объединение общего знания о природе;
— выяснение основных естественно-научных понятий;
— познание связей и закономерностей явлений природы.
Натурфилософия Ренессанса носила пантеистический характер, т. е., прямо не отрицая существования Бога, она отождествляла его с природой.
Натурфилософские взгляды философов Ренессанса соединяются с элементами стихийной диалектики, которая во многом исходит из античных источников. Отмечая постоянную изменчивость всех вещей и явлений, они утверждали, что в течение многих веков изменяется поверхность Земли, моря превращаются в континенты, а континенты — в моря. Человек, по их мнению, часть природы, а его безграничная любовь к познанию бесконечного, сила его разума возвышают его над миром.
Теософия — мудрость от Бога. Теософией называют высшее знание о Боге и божественном, которое достигается непосредственным созерцанием и переживанием, благодаря чему становится доступной тайна божественного творения.
Яркий приверженец теософии в эпоху Ренессанса — Николай Кузанский. Он, как и другие мыслители, считал, что познание дано человеку Богом. Если учесть, что познание от Бога, а Бог непознаваем, значит, Бог — предел познания. Бог — это предел, за которым нет знания, но есть вера, есть осознание Бога. Бог есть истина, а истина не познается, а осознается человеком.
Пантеизм — учение, которое обожествляет Вселенную, природу.
Пантеизм существует в четырех формах: 1)теомонистический пантеизм наделяет существованием только Бога, лишая при этом мир самостоятельного бытия;
2) физиомонистический пантеизм утверждает, что существует только мир, природа, которую сторонники этого направления называют Богом, лишая тем самым Бога самостоятельного существования;
3) мистический пантеизм;
4) имманентно-трансцендентный пантеизм, согласно которому Бог осуществляется в вещах. Сторонники пантеизма в эпоху Ренессанса возвеличивали личность через Бога.
АНТРОПОЦЕНТРИЗМ И ГУМАНИЗМ ЭПОХИ ВОЗРОЖДЕНИЯ
С XV в. начинается переходная в истории Западной Европы эпоха — эпоха Возрождения, создавшая свою блестящую культуру. Важнейшим условием расцвета культуры в эпоху Возрождения явился слом диктатуры церкви.
Антропоцентризм — учение, согласно которому человек является центром Вселенной и целью всех совершающихся в мире событий.
Гуманизм — разновидность антропоцентризма, воззрения, признающие ценность человека как личности, его права на свободу и счастье.
Светские интересы, полнокровная земная жизнь человека были противопоставлены феодальному аскетизму:
— Петрарка, который собирал древние рукописи, призывает «исцелить кровавые раны» своей родной Италии, попираемой сапогом иностранных солдат и раздираемой враждой феодальных тиранов;
— Боккаччо высмеивает в своем «Декамероне» развратное духовенство, тунеядствующее дворянство и прославляет пытливый разум, стремление к удовольствиям и кипучую энергию горожан;
— Эразм Роттердамский в сатире «Похвала Глупости» и Рабле в романе «Гаргантюа и Пантагрюэль» выражают гуманизм и неприемлемость старой средневековой идеологии.
Огромное влияние на развитие идей гуманизма также оказали: Леонардо да Винчи (его произведения живописи, скульптуры и архитектуры, работы по математике, биологии, геологии, анатомии посвящены человеку, его величию); Микеланджело Буонарроти (в его полотне «Оплакивание Христа», в росписи свода Сикстинской капеллы в Ватикане, в статуе «Давид» утверждается физическая и духовная красота человека, его безграничные творческие возможности).
Философия эпохи Возрождения наполнена признанием ценности человека как личности, его права на свободное развитие и проявление своих способностей.
Этапы развития гуманизма:
— светское свободомыслие, которое противостоит средневековой схоластике и духовному господству церкви;
— ценностно-моральный акцент философии и литературы.
Появилась новая культура и философия в Италии, затем охватив и ряд стран Европы: Францию, Германию и др.
Основные черты философии эпохи Возрождения:
— отрицание «книжной мудрости» и схоластических словопрений на основе исследования самой природы;
— использование материалистических произведений философов Античности (Демокрита, Эпикура);
— тесная связь с естествознанием;
— исследование проблемы человека, превращение философии в антропоцентрическую по своей направленности.
Никколо Макиавелли (1469–1527) — один из первых социальных философов эпохи Возрождения, отвергших теократическую концепцию государства.
Он обосновал необходимость светского государства, доказав, что побудительными мотивами деятельности людей является эгоизм, материальный интерес. Зло человеческой природы, стремление к обогащению любыми способами выявляют необходимость обуздания человеческих инстинктов с помощью особой силы — государства.
Необходимый порядок в обществе создает юридическое мировоззрение людей, которое не может воспитать церковь, а только государство, вот основная идея Никколо Макиавелли.
Вопросы, которые рассматривает Макиавелли:
— «Что лучше: внушать любовь или страх?»
— «Как государи должны держать слово?»
— «Каким образом избегать ненависти и презрения?»
— «Как надлежит поступать государю, чтобы его почитали?»
— «Как избежать льстецов?» и др.
ФИЛОСОФСКОЕ ЗНАНИЕ В ДРЕВНЕЙ РУСИ
Древнерусская философия — это начальный период становления русской философии, который относится к XI–XVII вв.
Отличительные особенности древнерусской философии — отсутствие самостоятельного статуса и совокупность с религиозным мировоззрением.
Внутри этого исторического типа философии можно вычленить конкретные периоды:
— XI–XIV вв. (процесс формирования древнерусской философии);
— XV–XVI вв. (эпоха расцвета древнерусской философии);
— XVII в. (начало постепенной смены философии средневекового типа новоевропейской). Возникает древнерусская философия в Киевской Руси благодаря процессу христианизации, начало которому было положено крещением Руси в 988 г. Черты и образы древнерусской философии:
— славянское языческое мировоззрение и культура;
— много образов, идей и концепций античной философии;
— восточно-христианская философская и богословская мысль.
Характерной чертой развития русской философии является то, что она проходит через развитие всей русской культуры. Многие философские идеи воплощаются и выражаются через образы литературы, изобразительного искусства, архитектуры.
Единство философии и культуры имело положительные и отрицательные последствия:
— русская культура была философски наполнена, духовно богата и значима, ведь философия была органично вплетена в общий язык культуры, служившей ей родным домом;
— это соединение культуры и философии сдерживало развитие философии как самостоятельного и профессионального вида деятельности, не способствовало разработке понятийно-логического аппарата собственно философского знания и созданию философских систем.
Характер древнерусской философии был достаточно широким и многозначным:
— распространенным было учение о стихиях как первоэлементах, ведущее свое начало из античной философии, различные природные явления и человеческое естество связывались с борьбой, сочетанием и взаимопереходом воды, огня, воздуха, земли — первичных стихий;
— философское знание выполняло не только мировоззренческую функцию, но и функцию мудрости, в том числе житейской мудрости, праведности помыслов и поступков людей;
— этическая и историческая мысли основывались на теократическом принципе христианства: эмпирическая, земная, светская реальность подчинялась божественному началу;
— смысл истории раскрывался через борьбу двух начал — Бога и дьявола, олицетворяющих силы добра и зла, света и тьмы.
Набором правил практической философии наполнено «Поучение» князя Владимира Мономаха (1053–1125), изложившего этический кодекс поведения, следуя которому можно жить в согласии с Богом, побеждать дьявола и своих врагов.
С XVI в. появляется идея русского религиозного мессианства — особой миссии русского царства и народа — идея Святой Руси. Она стала первым идеологическим оформлением национального русского самосознания.
Уже с XVII в. многие рассматривали философию как мирское знание, начиная тем самым процесс ее секуляризации — освобождения от церковного влияния.
В XVII в. происходила постепенная смена средневекового типа русской философии ее новоевропейским типом, а в XVIII в. русская философия была освобождена от церковного влияния.
ФИЛОСОФИЯ СРЕДНИХ ВЕКОВ (ПЕРИОДИЗАЦИЯ, СПЕЦИФИКА, ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ)
Философия Средних веков — это прежде всего философия феодального общества, характерным для которого является господство теологии и религии.
Основной частью феодальной культуры была религия. Духовенство являлось единственным образованным классом, поэтому юриспруденция, естествознание, философия были приведены в соответствие с учением церкви:
— в Китае учение о дао приспособили к потребностям религии: дао предстало не как естественный закон, а как божественная предопределенность;
— буддистская философия стала разрабатывать проблемы иллюзорности бытия и истинности небытия, бессмертия души и ее перевоплощения на путях достижения вечного духовного мира через усовершенствование самосознания;
— конфуцианство обратилось к идеалистическим и мистическим идеям буддизма и даосизма для оправдания феодального строя: люди должны покорно подчиняться судьбе, обуздывая все свои «злые» помыслы;
— в Европе господствующей была христианская религия, противопоставляющая многочисленным разрозненным феодальным государствам свою строгую централизованную систему контроля над умами и душами людей.
Источником философских размышлений были догматы Священного писания. Для философии Средневековья характерной чертой был теоцентризм — обращение к Богу, его сущности как первопричине и первооснове мира.
Схоластика (от греч. schole — школа) — это средневековая христианская философия, которая господствовала в школьном преподавании и всецело зависела от теологии. Основная задача схоластики — обоснование, защита и систематизация незыблемых религиозных догматов абстрактным, логическим путем.
Родоначальником католической теологии и систематизатором схоластики был Фома Аквинский (1225–1274).
Основные труды Фомы Аквинского:
— «Сумма теологии»;
— «Сумма философии»;
— «Сумма против язычников».
В работах Фомы Аквинского вводятся термины:
— бытие возможное;
— бытие действительное;
— категории материи как возможность бытия;
— категории формы как действительности бытия. Интересны социально-философские воззрения Фомы Аквинского, он считал, что личность — это «самое благородное во всей разумной природе» явление. Она обладает интеллектом, чувствами и волей. Основные темы средневековой философии:
1) теоцентризм — принцип, исходя из которого Бог является центром средневековых философских и религиозных представлений;
2) монотеизм — Бог един и уникален, в отличие от античных богов;
3) креационизм — учение, в котором говорится о сотворении Богом мира из ничего и дается ответ на еще в Античности поставленный вопрос о том, как из единого рождается множественное;
4) символизм — принцип понимания земного как инобытия, мира Бога;
5) средневековый антропоцентризм — согласно ему человек — созданное Богом привилегированное существо, повелитель всего созданного для него. Главная проблема философии, по мнению мудрецов Средневековья, — не Космос, а человек. Величайшая добродетель — не интеллект, не разум, а добрая воля, повиновение заповедям Бога. Чтобы быть человеком, надо надеяться, верить, любить и жить по этическим правилам, изложенным Христом в Нагорной проповеди;
6) средневековая герменевтика — искусство истолкования текстов.
ФИЛОСОФСКИЕ ШКОЛЫ ДРЕВНЕГО МИРА
1. Самой древней философской школой является Милетская (VII–V вв. до н. э.). Ее родоначальники:
— Фалес — астроном, политический деятель, он произвел переворот в мировоззрении, предложив идею субстанции — первоосновы всего, обобщив все многообразие в единосущее и усмотрев начало всего в воде;
— Анаксимен — первоначалом всего предложил воздух, видя в нем бесконечность и легкость изменяемости вещей;
— Анаксимандр — первым предложил оригинальную идею бесконечности миров, за первооснову сущего он принял апейрон (неопределенную и беспредельную субстанцию), части которой изменяются, целое же остается неизменным.
Милетцы своими воззрениями положили начало философскому подходу к вопросу происхождения сущего: к идее субстанции,т. е. к первооснове, ксущности всех вещей и явлений мироздания.
2. Школа Пифагора.
Пифагор (VI в. до н. э.) также был озабочен проблемой: «Из чего все?», но решал ее иначе, чем ми-летцы. «Все есть число», — вот его ответ. Он организовал школу, в которую входили и женщины.
В числах пифагорейцы видели:
— свойства и отношения, присущие различным гармоническим сочетаниям сущего;
— объяснения скрытого смысла явлений, законов природы.
Пифагор успешно занимался разработкой различного рода математических доказательств, и это способствовало развитию принципов точного рационального типа мышления.
Важно заметить, что пифагорейцы достигли немалых успехов в своих поисках гармонии, удивительно красивой количественной согласованности, которая пронизывает все сущее, прежде всего явления Космоса.
Пифагору принадлежит идея перевоплощения душ, он считал, что душа бессмертна.
3. Элейская школа: Ксенофан, Парменид, Зе-нон Ксенофан из Колофона (ок. 565–473 гг. до н. э.) — философ и поэт, он изложил свое учение стихами:
— выступал против антропоморфических элементов в религии;
— высмеивал богов в человеческом виде;
— жестоко бичевал поэтов, которые приписывают небожителям желания и грехи человека;
— считал, что Бог ни телом, ни духом не походит на смертных;
— стоял во главе монотеистов и во главе скептиков;
— осуществил разделение видов знания. Парменид (конец VII–VI в. до н. э.) — философ, политический деятель, центральная фигура Элейской школы:
— разграничивал истину и мнение;
— центральной идеей является бытие, соотношение мышления и бытия;
— по его мнению, нет и не может быть пустого пространства и времени вне изменяющегося бытия;
— сущее считал лишенным изменчивости и многообразия;
— бытие есть, небытия нет.
Зенон Элейский (ок. 490–430 гг. до н. э.) — философ, политический деятель, любимый ученик и последователь Парменида:
— вся его жизнь — борьба за истину и справедливость;
— он развивал логику как диалектику.
4. Школа Сократа.
Сократ (469–399 гг. до н. э.) ничего не писал, являлся близким народу мудрецом, философствовал на улицах и площадях, всюду вступал в философские споры: известен нам как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины при помощи бесед и споров; развивал принципы рационализма в вопросах этики, утверждая, что добродетель происходит из знания и человек, знающий, что такое добро, не станет поступать дурно.
АНТИЧНЫЙ МИР И ГЕНЕЗИС ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ
Античный мир — эпоха греко-римской классической древности.
Античная философия — это последовательно развивавшаяся философская мысль, которая охватывает период свыше тысячи лет — с конца VII в. до н. э. вплоть до VI в. н. э.
Античная философия развивалась неизолированно — она черпала мудрость Древнего Востока, таких стран, как: Ливия; Вавилон; Египет; Персия; Древний Китай; Древняя Индия.
Со стороны истории античную философию делят на пять периодов:
— натуралистический период (основное внимание уделяется Космосу и природе — милетцы, элеа-ты, пифагорейцы);
— гуманистический период (основное внимание уделяется проблемам человека, прежде всего это этические проблемы; сюда относятся Сократ и софисты);
— классический период (это грандиозные философские системы Платона и Аристотеля);
— период эллинистических школ (основное внимание уделяется моральному обустройству людей — эпикурейцы, стоики, скептики);
— неоплатонизм (универсальный синтез, доведенный до представления о Едином Благе). Характерные черты античной философии:
1) античная философия синкретична — характерным для нее является большая слитность, нерасчлененность важнейших проблем, чем для более поздних видов философии;
2) античная философия космоцентрична — она охватывает весь Космос вместе с миром человека;
3) античная философия пантеистична — она исходит из Космоса, умопостигаемого и чувственного;
4) античная философия почти не знает законов — она многого достигла на понятийном уровне, логика Античности называется логикой общих имен, понятий;
5) античная философия имеет свою этику — этику Античности, этику добродетелей, в отличие от последующей этики долга и ценностей, философы эпохи Античности характеризовали человека как наделенного добродетелями и пороками, в разработке своей этики они достигли необычайных высот;
6) античная философия функциональна — она стремится помочь людям в их жизни, философы той эпохи старались найти ответы на кардинальные вопросы бытия.
Основные имена античной философии: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Пифагор, Гераклит Эфесский, Ксенофан, Парменид, Эмпедокл, Анаксагор, Демокрит, Протагор, Горгий, Продик, Сократ, Платон, Аристотель, Эпикур.
Античная философия многопроблемна, она исследует разные проблемы: натурфилософские; онтологические; гносеологические; методологические; эстетические; логические; этические; политические; правовые.
В античной философии познание рассматривается как: эмпирическое; чувственное; рациональное; логическое.
В античной философии разрабатывается проблема логики, большой вклад в ее изучение внесли Сократ, Платон и Аристотель.
Социальная проблематика в античной философии содержит широкий спектр тем: государство и закон; труд; управление; война и мир; желания и интересы власти; имущественное деление общества.
По мнению античных философов, идеальный правитель должен обладать такими качествами, как познание истины, красоты, блага; мудрость, мужество, справедливость, остроумие; у него должно быть мудрое равновесие всех человеческих способностей.
Античная философия оказала большое влияние на последующую философскую мысль, культуру, развитие человеческой цивилизации.
СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФИИ ДРЕВНЕГО КИТАЯ И ДРЕВНЕЙ ИНДИИ
1. Философская мысль Древнего Китая и Древней Индии зарождается на фоне мифологии как первой формы общественного сознания. Основное свойство мифологии — неспособность человека выделить себя из окружающей среды и объяснить явления на основе естественных причин, она объясняет явления мира действием богов и героев. Впервые в истории человечества в мифологии ставится и ряд собственно философских вопросов: что такое жизнь и смерть; как возник мир и как он развивается и др.
2. Философия Древнего Китая и Древней Индии зарождается как форма общественного сознания с возникновением классового общества и государства. В Древней Индии философия возникла примерно в I тысячелетии до н. э., когда на ее территории стали формироваться рабовладельческие государства. Авозникновение философии в Китае относится к VI–V вв. до н. э., когда там начался процесс классового расслоения общества: рост экономической и политической мощи новых земельных собственников и городских богачей, а также разорение общинников.
3. Философия Древнего Китая и Древней Индии обращена к общечеловеческим ценностям. Человек должен овладевать философской мудростью, чтобы получить общечеловеческие ценности. Для этого ему следует научиться разбираться:
— в проблеме мира и его познания;
— в проблеме взаимодействия человека и природы;
— в проблеме смысла жизни человека и др. Философия Древнего Китая и Древней Индии интересовалась проблемами:
— прекрасного и безобразного;
— добра и зла;
— справедливости и несправедливости;
— дружбы, товарищества;
— любви и ненависти;
— счастья, наслаждения и страдания и др.
4. Закономерность развития философии Древнего Китая и Древней Индии — это мировоззренческий характер философского знания. Философские взгляды, теории, идеи, системы являются либо идеалистическими, либо материалистическими, иногда эклектическими (соединениями двух предыдущих типов мировоззрений).
Идеализм представлен в философии Древнего Китая и Древней Индии в своих двух разновидностях: как объективный и как субъективный идеализм — это философия «йоги», буддизма, джайнизма, конфуцианства, даосизма.
В философии Древнего Китая и Древней Индии используются традиционно философские категории:
— движение;
— противоположность;
— единство;
— материя;
— сознание;
— пространство;
— время;
— мир.
В философии Древнего Китая и Древней Индии не ставится проблема дискретности материи и ее строения. Материя рассматривается в ней:
— как некая «помеха» душе;
— как некое субстанционное начало.
В решении проблем познания философия Древнего Китая и Древней Индии подчеркивала важность умозрения для решения философских проблем. При этом исследовалось четыре источника достижения истины: восприятие; вывод; сравнение; доказательство.
Важнейшая проблема социальной философии — это проблема народа и правителя.
Философия охватила все духовные ценности Древнего мира: искусство и религию; этику и эстетическую мысль; право и политику; педагогику и науку.
Вся духовная цивилизация Древнего Китая и Древней Индии несет в себе обращение к бытию личности, ее самосовершенствованию и самосознанию через уход от материального мира.
ИСТОРИКО-ФИЛОСОФСКИЙ ПРОЦЕСС
История философии изучает реальный процесс возникновения, развития и смены философских идей.
Историко-философский процесс — это, образно говоря, «поле боя», на котором кипят нестихающие страсти мыслителей, сталкиваются их точки зрения и аргументы. Историко-философский процесс включает в себя движение в пространстве (национальные философские системы и традиции) и во времени (типы мировоззрения в конкретные эпохи философского знания).
Предмет истории философии — это процесс возникновения, формирования и развития теоретического мышления людей, становление и закономерная смена рациональных картин мира и бытия в нем людей.
История философии:
— теоретическое, предельно рациональное осмысление важных мировоззренческих вопросов о мире и бытии человека в нем;
— отражение общей логики культурного развития человечества (знание эпохи о самой себе, ответ на зов своего времени);
— единство различного, множество эпох, направлений и течений в них, отдельных школ, учений и идей, их живого диалога;
— конкретно-исторические представления людей об окружающем их мире и своем месте в нем;
— нескончаемый творческий процесс теоретического поиска истины;
— активный диалог идей, преемственность и взаимообогащение различных мировоззренческих систем;
— история личностей, их жизненного опыта, интеллектуального поиска и размышлений о важнейших мировоззренческих вопросах. Историко-философский процесс по отношению к мыслителям: активное самовыражение ярких мыслящих индивидуальностей; становление цивилизованного, культурного, свободного человека.
Важнейшие системы историко-философского процесса:
— теологическая философия (движущая сила — Бог);
— метафизическая философия (движущая сила — трансцендентальная закономерность, т. е. судьба);
— идеалистическая философия (движущая сила — духовно-научная или духовно-душевная жизнь человека);
— натуралистическая философия (движущая сила — природа человека, обладающего страстями, побуждениями);
— материалистически-экономическая философия (движущая сила — экономические отношения).
Философия истории бывает:
— индивидуалистическая;
— коллективистская;
— детерминистская (фаталистическая);
— индетерминистская (активистическая).
В истории философии можно увидеть и проследить интеллектуальный, нравственный и эстетический опыт человечества.
Основные проблемы в истории философии:
— смысл и цель человеческой жизни;
— поиск и утверждение наивысших жизненных истин и ценностей.
Основные этапы историко-философского процесса: философия античного мира; философия Средних веков; философия эпохи Возрождения; философия Нового времени; философия эпохи Просвещения; философия конца XIX — начала XX вв.; философия XX в.
С объективной стороны история философии — это философия в своем историческом развитии, процесс развития и движения мыслящего духа во времени (эпохи) и в пространстве общественной мысли (национальные философские системы). С субъективной стороны история философии — это научное истолкование и описание объективного историко-философского процесса, который взят в определенной хронологической последовательности и внутренней взаимосвязи.
ПРОБЛЕМА ИЗУЧЕНИЯ ФИЛОСОФИИ
Философия — одна из самых древних областей знания, духовной культуры. Появившись в VII–VI вв. до н. э. в Индии, Китае, Древней Греции, она стала устойчивой формой сознания, которая интересовала людей все последующие века.
Призванием философов стал поиск ответов на вопросы, да и сама постановка вопросов, которые относились к мировоззрению. Понимание таких вопросов жизненно важно для людей. Это особенно чувствуется в эпохи революций и перемен с их сложным сплетением проблем — ведь именно тогда активно проверяется делом и преобразуется само мировоззрение. Это в истории было всегда, но никогда еще жизнь не ставила так остро задач философского осмысления всего происходящего, как в нынешний период истории, в самом начале III тысячелетия.
С самого начала изучения философии студенты уже имеют об этом предмете некоторое представление: могут с большим или меньшим успехом припомнить имена прославленных философов, объяснить в некотором смысле, что такое философия.
В перечне вопросов (житейских, политических, производственных, научных и др.) часто удается и без специальной подготовки выделить вопросы философского характера, например:
— конечен или бесконечен мир;
— существует ли абсолютное, окончательное знание;
— в чем человеческое счастье;
— какова природа зла.
К этим «вечным» вопросам сегодня добавляются новые, серьезные и напряженные:
— какова общая картина и тенденции развития современного общества, нашей страны в нынешней исторической ситуации;
— как оценить в целом современную эпоху, социальное, духовное, экологическое состояние планеты Земля;
— как предотвратить нависшие над человечеством смертельные угрозы;
— как защитить, отстоять великие гуманистические идеалы человечества;
С самого своего рождения и до сегодняшнего дня философская мысль стремится разобраться в тех вопросах миропонимания, что волнуют людей и вне занятий философией.
Изучение философии помогает понять и осознать стихийно сложившиеся взгляды, придать им более зрелый характер.
Обычных людей философия может интересовать как минимум с двух точек зрения:
— для лучшей ориентации в своей специальности;
— для понимания жизни во всей ее полноте и сложности.
Важное значение для философии имеют человеческие проблемы. Самое большое внимание человеческим проблемам уделяется в периоды больших исторических трансформаций общества, когда происходит глубинная переоценка ценностей.
Предметом философских размышлений всегда были:
— природный и общественный мир;
— человек в его сложном взаимодействии с природой и обществом.
Своеобразие философии сказалось в характере мышления — философы создавали главным образом трактаты, которые имели обращения к знаниям, разуму людей.
Философия выполняет ряд познавательных функций, родственных функциям науки. Важнейшие функции философии:
— обобщение, интеграция, синтез всевозможных знаний;
— открытие наиболее общих закономерностей, связей, взаимодействий основных подсистем бытия;
— прогноз, формирование гипотез об общих принципах, тенденциях развития конкретных явлений, еще не проработанных специально-научными методами.
ФИЛОСОФИЯ И КУЛЬТУРА
Культура — совокупность проявлений жизни, творчества и достижений народа или группы народов.
По своему содержанию культура расслаивается на самые разные области и сферы:
— нравы и обычаи;
— язык и письменность;
— характер одежды, поселений, работы;
— постановка воспитания;
— экономика;
— военное дело;
— политическое и государственное устройство;
— наука;
— техника;
— искусство;
— религия;
— все формы проявления объективного духа. Слово «культура» как научный термин стало употребляться в эпоху Просвещения (со второй половины XVII в.).
В эпоху Просвещения термин «культура» трактовался с двух сторон:
— как способ возвышения человека, совершенствования духовной жизни и нравственности людей, исправление пороков общества;
— как действительно существующий и исторически изменяющийся образ жизни людей, который обусловлен достигнутым уровнем развития человеческого разума, науки, искусства, воспитания, образования. Культура взаимосвязана с цивилизацией. Цивилизация — это все человечество в широком проявлении символических богатств. Культура — это достижение работы цивилизации, самое совершенное в которой — триумф человеческого. С точки зрения философии культура — это внутреннее духовное содержание цивилизации, тогда как цивилизация — лишь внешняя материальная оболочка культуры.
Культура представляет собой средство и способ развития духовного начала в человеке, своей целью имея формирование и удовлетворение его духовных запросов; цивилизация же дает людям средства существования, она направлена на удовлетворение их практических нужд.
Культура являет собой духовные ценности, достижения науки, философии, искусства, образования, а цивилизация — это степень развития общества с технологической, хозяйственной, социально-политической стороны.
Культура является отличительной особенностью человеческого образа жизни от животного, но при этом неся в себе не только позитивные, но и негативные, нежелательные проявления человеческой активности.
В философии под культурой понимается сфера информационного обеспечения общества. Культура в этом смысле является коллективным интеллектом, коллективным разумом, который формирует, накапливает и хранит социальную информацию, используемую человеком для преобразования окружающего мира и самого себя. Социальная информация кодируется с помощью созданных людьми знаковых средств. Важнейшим из знаковых средств является язык.
Люди отличаются от животных своим осмыслением действительности при помощи социальной информации. В социальной информации различают три основных типа смыслов: знания; ценности; регулятивы (правила действий).
Взаимосвязи между знаниями, ценностями и регу-лятивами определяют особенности:
— духовной культуры (мифологии, религии, искусства, философии);
— социальной культуры (нравственной, правовой, политической);
— технологической культуры (технической, научной, инженерной).
Все народы в процессе своего исторического развития создают свою национальную культуру. Но существуют и культурные универсалии — общие черты, которые характеризуют культуру как развивающийся во времени коллективный интеллект всего человечества в целом.
ФИЛОСОФИЯ И НАУКА
Наука — это сфера человеческой деятельности, функцией которой является теоретическая схематизация и выработка объективных знаний о действительности; отрасль культуры, которая существовала не у всех народов и не во все времена.
Философия является учением об общих принципах бытия, познания и отношений человека и мира.
При рассмотрении вопроса о взаимоотношении науки и философии имеется, по крайней мере, три аспекта его интерпретации:
— является ли философия наукой;
— взаимодействие философии и частных (конкретных) наук;
— соотношение философии и вненаучного знания. Научного характера философии нельзя отрицать, она — наука о всеобщем, свободная и универсальная область человеческого знания, постоянный поиск нового.
Взаимодействие философии и частных (конкретных) наук — конкретные науки имеют собственный предмет исследования, свои методы и законы, свой уровень обобщения знания, у философии же предметом анализа являются обобщения частных наук, т. е. философия имеет дело с более высоким, вторичным уровнем обобщения. При этом уровень первичный приводит к формулированию законов конкретных наук, а задача уровня вторичного — выявление более общих закономерностей и тенденций.
Философия сама оказывает воздействие на развитие частных наук, а не только испытывает влияние с их стороны. Это воздействие может быть как положительным, так и отрицательным.
Влияние философии осуществляется через мировоззрение, которое так или иначе воздействует:
— на первоначальные позиции ученого;
— его отношение к миру и познанию;
— на его отношение к необходимости развития той или иной конкретной области знания (например, ядерной физики, генной инженерии и т. п.).
Философия и вненаучное знание Вненаучное знание можно разделить:
— на заблуждения, связанные с исследованиями людей, убежденных, что они создают подлинную науку, в которую входят такие «науки», как астрология, оккультные «науки», магия, колдовство и т. д.;
— отношение философии и паранауки, некоторые авторы призывают использовать любые учения, вплоть до мистики, магии, суеверий, астрологии и т. д., лишь бы они оказывали терапевтическое воздействие на современное больное общество. Они выступают за беспредельный мировоззренческий плюрализм. Необходимо сказать, что наиболее велико влияние паранауки именно в критические моменты развития общества, потому что паранаука действительно выполняет некоторую психотерапевтическую функцию, служит определенным средством адаптации к жизни в период социальной и индивидуальной нестабильности.
В науке различают:
— эмпирический уровень исследования — направляется на непосредственно изучаемый объект и реализуется посредством эксперимента и наблюдения;
— теоретический уровень исследования — сконцентрирован вокруг обобщающих идей, принципов, законов, гипотез.
Наука имеет стремление к вершинам человеческого знания, дороги, ведущие к этим вершинам, составляют идеалы науки.
Идеалы науки — это экспериментальные и теоретические методы в науке, которые позволяют достигнуть максимально обоснованного и доказательного знания.
ФИЛОСОФИЯ И ЯЗЫК
Язык — это наиболее дифференцированное и наиболее объемлющее средство выражения, которым владеет человек, и одновременно высшая форма проявления объективного духа.
Язык — символическое выражение в письме и звуке психической жизни человека. Структурные единицы языка — это слова и предложения, а также составленные из них тексты.
В историческом развитии философии языка достаточно четко просматриваются три концепции:
— первая — философия имени (вещь — сущность (идея) — имя (слово), слово именует вещь и сущность);
— вторая — философия предиката (предикат — языковое выражение, обозначающее признак, т. е. философия предиката — это философия высказываний, обладающих функцией истинности);
— третья — философия ценностных установок (предполагает ценностные установки личности).
Язык обладает:
— обозначающей функцией — слова и предложения обозначают определенный процесс или предмет;
— коммуникативной функцией — предполагает установление контакта между лицами, способность взаимопонимания, побуждение говорящим своего партнера к слушанию;
— общественной природой — это означает, что каждый субъект должен выражаться в общезначимой форме, которая диктует некоторые ограничения. Язык — это символизация, выражение внутренней, духовной жизни человека. Но символизация в особой форме — индивидуально-общественной, так как правила языковой коммуникации диктуются обществом.
Метаязыком называется язык, на основе которого производится исследование другого языка, последний при этом называется объектным языком. Соотношение между метаязыком и объектным языком происходит в процессе перевода, а перевод — это интерпретация. Метаязыки широко используются в науке, здесь они фиксируют, выражают знание наиболее общего характера.
Язык философии — это метаязык максимальной общности, его используют все образованные люди.
Философия языка — исследования языка с точки зрения его сущности, происхождения и функции в человеческом обществе, в развитии культуры.
Философия языка охватывает: историю языка; языкознание; биологию; логику; психологию языка; социологию языка.
Современные исследования в области философии языка характеризуются двумя дополняющими друг друга направлениями:
— возвращением к внутренней и внешней действительности фактического состояния языка;
— стремлением к всеобщей грамматике и выяснению категориальных основ человеческого языка. Сущность языка выявляется в его двуединой функции:
— служить средством общения;
— служить орудием мышления.
Логику языка образует его грамматика, смысл языка — его семантика, а практическое значение языка — прагматика.
В языковой системе философии большую роль играют: абстрактные понятия как признак рационального отношения к миру; образы и символы, являющиеся средством художественного освоения мира.
Кроме естественных, в мире есть и искусственные языки, созданные людьми для решения определенных задач. К таким языкам относятся: языки науки; машинные языки; жаргоны; эсперанто.
В условиях научно-технической революции особо значительную роль стали играть машинные и формализованные языки.
Формализованные языки — это математические или логические исчисления, в них используются математические и логические знаки, формулы, при этом исключаются всякого рода многозначности и нелепости.
СВЯЗЬ ФИЛОСОФИИ С МИФОЛОГИЕЙ И РЕЛИГИЕЙ
Философия (от греч. phileo — люблю, sophia — мудрость) — любовь к мудрости. Философская мысль зарождалась в лоне мифологии как первой формы общественного сознания. В своем изначальном содержании философия практически совпадает с религиозно-мифологическим мировоззрением.
Мифология — система преданий, сказаний, легенд, при помощи воображения объясняющая протекание и происхождение природных и социальных процессов. Мифология в своем возникновении была наивной философией и наукой.
Миф — образная вариация художественного эпоса с явно выраженным тяготением к героико-фантасти-ческому воспроизведению явлений действительности, сопровождаемому конкретно-чувственной персонификацией психических состояний человека.
Структура мифа:
— познавательный компонент — миропонимание: происхождение сущего, этиология мира и т. п.;
— предписательно-побудительный компонент — принципы жизнедействия: ценности, установки, инструкции, директивы, идеалы;
— практический компонент — миродействие: социальное взаимодействие, межиндивидное общение, обмен деятельностью, самоутверждение, культовые и ритуально-мистические акты, символические обряды, заклинания и т. п.
В мифологии впервые в истории человечества ставится ряд философских вопросов:
— как возник мир;
— как он развивается;
— что такое жизнь;
— что такое смерть и др.
Мифология являла собой попытку объяснения явлений природы и жизни людей, взаимоотношение земного и космического начал.
Мифология — начальная форма мировоззрения, она выражала: наивные формы объяснения природных и социальных явлений; нравственное и эстетическое отношение к миру.
Мифологическое мировоззрение — система взглядов на объективный мир и на место в нем человека, которая основана не на теоретических доводах и рассуждениях, а на художественно-эмоциональном переживании мира, на общественных иллюзиях, рожденных неадекватным восприятием большими группами людей (нациями, классами) социальных процессов и своей роли в них.
Близко к мифологическому религиозное мировоззрение, оно также апеллирует к фантазии и чувствам, но при этом не смешивает сакральное и земное.
Религия — мироощущение и мировоззрение, а также соответствующее поведение, определяемое верой в существование Бога, божества; чувство зависимости, связанности и долженствования по отношению к тайной силе, дающей опору и достойной поклонения. База живой религиозности — мифологическое ми-родействие и миропонимание.
По Канту, религия — это закон, живущий в нас, это мораль, обращенная к познанию Бога.
Вера дается Богом человеку:
— через воспитание в условиях религиозной семьи;
— обучение в школе;
— опыт жизни;
— силу разума, постигающего Бога через проявление его творений.
Свобода религиозных убеждений — одно из неотъемлемых прав человека. Поэтому нужно с терпимостью относиться к представителям других религий, атеистам, которые пребывают в неверии: ведь неверие в Бога — это тоже вера, но с отрицательным знаком. Религия ближе к философии, чем мифология. Им присущи: взгляд в вечность, поиск высших целей, ценностное восприятие жизни. Но религия — сознание массовое, а философия — сознание теоретическое, религия не требует доказательства, а философия — всегда работа мысли.
НАЗНАЧЕНИЕ ФИЛОСОФИИ
Философия — это учение о всеобщих принципах и законах развития природы, общества, познания и мышления.
Философия в буквальном переводе — любовь к мудрости. Впервые слово «философия» употребил Пифагор, а ввел в общественное употребление Платон.
Первые древнегреческие мыслители предметом изучения философии сделали природу — исследовали проблемы возникновения и строения мира, искали первооснову всего сущего, из которой все возникает и в которую все превращается.
Поворот от космоса к человеку сделал Сократ, поставивший проблемы смысла человеческой жизни, смерти и др. После этого переворота у философии появилась двуединая задача — исследование мира и человека в их взаимоотношении, взаимосвязи.
Философия:
— теоретическое выражение получили в ней социальное самосознание людей, их общие ценности и идеалы;
— явилась интегрированным способом духовного освоения общественно-исторической практики, противоречий прогресса цивилизации и культуры. Назначение философии:
— создание целостного мировоззрения;
— объяснение объективной реальности и предельных оснований человеческих действий в системе логических категорий;
— учение об общих принципах бытия;
— познание сущего;
— исследование отношений человека к объективному миру и его места в этом мире. Отличительные особенности философии:
— она является всеобщей и абстрактной;
— в ней присутствует значительный ценностный компонент;
— она призвана утверждать гуманистические идеалы (истину, добро, справедливость);
— она рефлексирует духовную деятельность, исследует и показывает, как изучаются процессы реальной действительности;
— она является результатом самосознания всей культуры.
Философия с точки зрения своего назначения является рефлексией. Рефлексия — своеобразное явление в сфере духовного освоения человеком мира, которое не совпадает ни с познанием, ни с самопознанием.
Одной из самых важных особенностей философии является ее универсализм. Это означает, что лишь в философском анализе возможно фиксировать существование разных способов духовного освоения человеком мира, учитывать специфику каждого из них, сопоставлять категории добра и зла, истины и пользы и др., ставить вопрос об их природе.
Основные проблемы философии:
— объекта и предмета философии (объект — мир как единое целое; предмет — законы, свойства и формы бытия, которые действуют во всех областях материального мира, во всех предметах, процессах, явлениях, так как они связаны в неразрывном единстве);
— первоосновы мира (первая сторона главного назначения философии);
— развития мира (диалектический и метафизический способы познания);
— познания мира (определение объекта и субъекта познания, решение проблемы истины, роли практики);
— человека и его места в мире (изучение мироздания, развития человеческой культуры). Структура философского знания:
— онтология (философия бытия);
— гносеология (теория познания);
— логика (познание принципов мышления);
— аксиология (учение о ценностях);
— эстетика (изучение прекрасного);
— антропология (исследование проблем природы, сущности человека);
— праксеология (социальная философия).
ПРОБЛЕМА ВОЗНИКНОВЕНИЯ ФИЛОСОФИИ
Философия — один из самых древнейших способов постижения мира и определения человеком своего места в нем. Предпосылки возникновения философии: взаимодействие в культуре мировоззренческого и категориально-логического комплексов; структурное и функциональное различие между ними; отказ от нереальности мифа, который препятствовал оформлению фундаментальных принципов научной идеологии (непротиворечивости, инвариантности, универсальности); разрушение мифологической идентичности человека и действительности; формирование познавательной деятельности.
Социальные предпосылки возникновения философии: ранняя наука; отделение умственного труда от физического; формирование демократии и слоя свободных граждан.
Возникновение философии хронологически относится к рубежу VIII–II вв. до н. э. В это время в разных частях света — на Ближнем и Дальнем Востоке, античной Греции — набрало силу, окрепло, упрочилось идейное движение, в котором человек осознает и осмысливает высшие ценности и цели, свое место на земле.
Человек в этот период становится настоящей личностью — одухотворенной, разумной, у него появляются осмысленные представления о мироздании.
Философия зародилась в очагах цивилизации:
— Древней Индии;
— Древнем Китае;
— Древней Греции;
— Древнем Риме.
Родоначальниками философии принято считать:
— Лао-цзы (Китай);
— Кун-цзы (Китай);
— Шакьямуни (Индия);
— Заратустра (Персия);
— Иеремия (Палестина);
— Аввакум (Палестина);
— Даниил (Палестина);
— Фалес (Древняя Греция);
— Анаксимен (Древняя Греция);
— Анаксимандр (Древняя Греция).
Эти мудрецы сформулировали важнейшие философские понятия и представления.
Философия появилась в результате сращения мифологических и пранаучных порядков:
— от мифологии философии досталась предметная сфера, тематическая область, проблематика;
— с наукой философию единит демонстрация, способ фиксации, удостоверения результатов, аппарат обоснования.
Главной заслугой первых философов было различение мысли и предмета мысли. Они положили начало рационализации, которая трансформировала: героическое правдоподобие в гражданское жизнеподобие; обряд в норму; традицию в закон; быт в бытие; не подвластное уму чувственно-конкретное в абстрактно-мыслительное, умопостигаемое.
Философия пришла на смену мифологической картине мира и помогла рационально осмыслить мир.
В древней философии присутствовали: осмысление окружающего мира; понятие бытия человека в мире; поиск гармонии во взаимоотношениях мира и человека.
Важнейшие качества человека для древней философии: знания, справедливость, добродетель.
С самого начала в философии были заложены основы гуманизма — учение о человеке как наивысшей ценности и цели общественного развития.
Философия возникла как способ рационально-понятийного осмысления мира и человека в нем, впоследствии став органичным единством научного знания и жизненной мудрости.
Основной темой древней философии являлась тема первоначала (основы) мира и важнейшиххарактеристик мироздания.
Главными идеями древней философии были: материализм, идеализм, синкретизм (слитность научных и ненаучных знаний).
ФИЛОСОФИЯ И МИРОВОЗЗРЕНИЕ
Всякая философия — это мировоззрение, т. е. совокупность наиболее общих взглядов на мир и место в нем человека.
Философия составляет теоретическую основу мировоззрения:
— философия — это высший уровень и вид мировоззрения, это системно-рациональное и теоретически оформленное мировоззрение;
— философия — это такая форма общественного и индивидуального сознания, которая обладает большей степенью научности, чем просто мировоззрение;
— философия — это система основополагающих идей в составе общественного мировоззрения. Мировоззрение — это обобщенная система взглядов человека и общества на мир и собственное место в нем, понимание и оценка человеком смысла своей жизни, судеб человечества, а также совокупность обобщенных философских, научных, правовых, социальных, нравственных, религиозных, эстетических ценностей, верований, убеждений и идеалов людей.
Мировоззрение может быть:
— идеалистическим;
— материалистическим.
Материализм — философское воззрение, признающее основой бытия материю. Согласно материализму мир — движущаяся материя, а духовное начало — это свойство мозга (высокоорганизованной материи).
Идеализм — философское воззрение, которое считает, что истинное бытие принадлежит духовному началу (разуму, воле), а не материи.
Мировоззрение существует в виде системы ценностных ориентаций, верований и убеждений, идеалов, а также образа жизни человека и общества.
Ценностные ориентации — система духовных и материальных благ, которые общество признает как главенствующую силу над собой, определяющую поступки, помыслы и взаимоотношения людей.
Все имеет значимость, смысл, положительную или отрицательную ценность. Ценности неравнозначны, они оцениваются с разных точек зрения: эмоциональной; религиозной; нравственной; эстетической; научной; философской; прагматической.
Наша душа обладает уникальной способностью определять именно свои ценностные ориентации. Это проявляется и на уровне мировоззренческих позиций, где речь идет об отношении к религии, искусству, к выбору нравственных ориентаций и философских пристрастий.
Вера — один из основных устоев духовного мира человека и человечества. Каждый человек вне зависимости от своих утверждений имеет веру. Вера являет собой феномен сознания, обладающий огромной силой жизненной значимости: жить без веры невозможно. Акт веры — это бессознательное чувство, внутреннее ощущение, в той или иной мере свойственное каждому человеку.
Идеалы являются важной составляющей мировоззрения. Человек всегда стремится к идеалу.
Идеал — это мечта:
— о совершенном обществе, в котором все честно;
— гармонически развитой личности;
— разумных межличностных отношениях;
— нравственном;
— прекрасном;
— реализации своих возможностей на благо человечества.
Убеждения — это четко составленная система взглядов, которые поселились в нашей душе, но не только в сфере сознания, но и в подсознании, в сфере интуиции, густо окрасившись нашими чувствами.
Убеждения составляют:
— духовное ядро личности;
— основу мировоззрения.
Таковы составляющие мировоззрения, а его теоретическим стержнем является система философских знаний.
ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ
Философия (от греч. phileo — люблю, sophia — мудрость) — любовь к мудрости.
Философия — это наука о всеобщем, она — свободная и универсальная область человеческого знания, постоянный поиск нового.
Философию можно определить как учение об общих принципах познания, бытия и отношений человека и мира.
Цель философии — увлечь человека высшими идеалами, вывести его из сферы обыденности, придать его жизни истинный смысл, открыть путь к самым совершенным ценностям.
Философия как система делится: на теорию познания; метафизику (онтологию, философскую антропологию, космологию, теологию, философию существования); логику (математику, логистику); этику; философию права; эстетику и философию искусства; натурфилософию; философию истории и культуры; социальную и экономическую философию; религиозную философию; психологию.
Философия включает в себя:
— учение об общих принципах бытия мироздания (онтология или метафизика);
— о сущности и развитии человеческого общества (социальная философия и философия истории);
— учение о человеке и его бытии в мире (философская антропология);
— теорию познания;
— проблемы теории познания и творчества;
— этику;
— эстетику;
— теорию культуры;
— свою собственную историю, т. е. историю философии. История философии являет собой существенную составляющую предмета философии: она есть часть содержания самой философии.
Предмет философии — все сущее во всей полноте своего смысла и содержания. Философия нацелена не на то, чтобы определить внешние взаимодействия и точные границы между частями и частицами мира, а на то, чтобы понять их внутреннюю связь и единство.
Основные усилия осознавшей себя философской мысли направляются к тому, чтобы найти высшее начало и смысл бытия.
Фундаментальные проблемы (или разделы) философской науки, ее предметное самоопределение — это уникальность и смысл бытия человека в мире, отношение человека к Богу, идеи познания, проблемы нравственности и эстетики, проблемы сознания, идея души, ее смерть и бессмертие, социальная философия и философия истории, а также история самой философии.
Функции философии:
— мировоззренческая функция (связана с понятийным объяснением мира);
— методологическая функция (заключается в том, что философия выступает как общее учение о методе и как совокупность наиболее общих методов познания и освоения действительности человеком);
— прогностическая функция (формулирует гипотезы об общих тенденциях развития материи и сознания, человека и мира);
— критическая функция (распространяется не только на другие дисциплины, но и на саму философию, принцип «подвергай все сомнению» свидетельствует о важности критического подхода к существующему знанию и социокультурным ценностям);
— аксиологическая функция (от греч. axios — ценный; любая философская система содержит в себе момент оценки исследуемого объекта с точки зрения самих различных ценностей: нравственных, социальных, эстетических и т. п.);
— социальная функция (опираясь на нее, философия призвана выполнять двуединую задачу — объяснять социальное бытие и способствовать его материальному и духовному изменению).
ГАЛИЛЕЕВСКАЯ АЛЬТЕРНАТИВА ЭМПИРИЗМУ
Эмпиризм — теоретико-познавательное направление, выводящее познание из чувственного опыта.
Галилео Галилей (1564–1642) — итальянский ученый, основатель экспериментально-теоретического естествознания.
Эксперимент — планомерное изолирование, регулирование и варьирование условий для изучения явлений, которые зависят от них, с помощью наблюдений, на основании которых складывается знание регулярности и закономерностей наблюдаемого явления. Основателем экспериментального знания называют Галилео Галилея, а вслед за ним Френсиса Бэкона.
Галилей был на стороне рационализма и считал, что мир можно постигнуть чисто механическим способом, с помощью математики, механики и разума.
Галилей занимался вопросами механики, открыл некоторые ее фундаментальные законы, свидетельствовавшие о том, что существует естественная необходимость. Ученый явился основателем динамики как науки о движении физических тел. Галилео являлся одним из крупнейших астрономов своего времени. Благодаря своей экспериментальной науке он изобрел телескоп, с помощью которого обнаружил фазы в движении Венеры, пятна на солнце, кольца Сатурна, скопления Млечного пути и другие явления космоса.
Его эксперименты шли вразрез с теологическим учением и подводили мир под гелиоцентрическую картину. Галилей признавал существование Бога, но считал, что после сотворения мира Творец отошел в сторону и не вмешивался в его дальнейшее развитие. Такая точка зрения называется деизм.
Галилей предлагал отбросить все фантастические построения и изучать природу опытным путем, искать естественные природные причины объяснения явлений.
Своей основной задачей Галилео Галилей считал прежде всего объяснять природу и ее законы с позиций науки. Мыслитель сформулировал основные принципы механистического материализма. По мнению Галилея, законы природы имеют принудительную силу для всех людей. Мир со своей безграничностью открыт для познания.
Истина, согласно Галилею, представляет собой интенсивный бесконечный процесс углубления человеческой мысли в объект познания.
По мнению Галилея, все явления можно свести к их точному количественному соотношению, поэтому в основе всех наук лежат математика и механика.
Он являлся пропагандистом опыта как пути, который может привести к истине. Галилео утверждал, что к истине могут привести два метода:
— резолютивный (разложение исследуемого явления на более простые элементы, его составляющие);
— композитивный (осмысление явления как целостности).
Галилей был родоначальником основы естественной науки Нового времени, он предложил эксперимент как основу научного познания.
В отличие от опытов, проводившихся многими учеными до Галилея, эксперимент предполагает:
— вычленение в реальном объекте идеальной составляющей (при проецировании на реальный объект теории);
— перевод техническим путем реального объекта в идеальное состояние, т. е. полностью отображаемое в теории.
Опыты, как они понимаются в эмпирической традиции, начинающейся с Бэкона, дают некий исходный эмпирический материал. А с помощью эксперимента реализуются научные «идеальные объекты»: идеальное движение в пустоте, идеальный газ и др.
ПОСТПОЗИТИВИЗМ
Позитивизм — направление в науке и философии, исходящее из «позитивного», т. е. из данного, устойчивого, фактического, несомненного, и ограничивает им свое изложение и исследование, а метафизические объяснения считает теоретически неосуществимыми и практически бесполезными.
Логический позитивизм — философское течение, современная форма позитивизма.
Постпозитивизм — множество концепций, пришедших на смену логическому позитивизму (неопозитивизму).
Сторонники различных постпозитивистских направлений во многом не согласны друг с другом, критикуют устаревшие представления неопозитивизма, при этом сохраняя по отношению к нему преемственность.
Основной идеей постпозитивизма является рациональный метод познания.
Ярчайшие представители постпозитивизма:
— Карл Поппер;
— Имре Лакатос;
— Пол Фейерабенд;
— Томас Кун.
1. Одним из самых интересных представителей постпозитивизма является современный английский философ Карл Поппер.
По мнению Поппера, задача философии научного познания состоит в разрешении проблемы роста знания. Рост знания может произойти в процессе рациональной дискуссии, выступающей критикой существующего знания. Философия Поппера по праву считается критическим рационализмом.
Согласно Попперу, ученые делают открытия, переходя от гипотез к единичным высказываниям, вопреки существующему мнению индуктивистов — от фактов к теории. Научной теорией Поппер называет концепцию, поддающуюся сопоставлению с опытными данными, а значит, в любой момент она может быть сфальсифицирована. Философия не поддается фальсификации, а значит, философия не имеет научного характера. Философия у Поппера выступает как осмысление роста научного знания и включает принципы рационально-критической дискуссии, фальсифика-ционализма, фаллиболизма.
2. Другим представителем английского постпозитивизма является Имре Лакатос, выдвинувший методологию научно-исследовательских программ. Согласно Лакатосу, важно сравнивать теории друг с другом.
Лакатос как истинный постпозитивист обратил внимание на необходимость тщательного изучения истории развития научного познания. Научные исследования, не сопровождающиеся изучением истории науки, ведут к одностороннему знанию, создают условия для догматизма.
3. Пол Фейерабенд — американский философ, выступающий с критикой кумулятивизма, согласно которому развитие знания происходит в результате постепенного накопления знаний.
Этот мыслитель является сторонником тезиса о несоизмеримости теорий. По мнению Фейерабенда, плюрализм должен господствовать как в политике, так и в науке.
Заслугой американского мыслителя является настойчивый отказ от приобретших устойчивые черты идеалов классической науки, наука представляет собой процесс размножения теорий, в котором нет единой линии.
4. Другой американский философ Томас Кун вслед за Фейерабендом критикует схему развития науки, предложенную Поппером.
Основной идеей Куна является то, что в развитии научного знания большую роль играет деятельность научного сообщества и особую значимость имеют социальные и психологические моменты.
ГНОСЕОЛОГИЧЕСКИЙ КРИЗИС В ФИЗИКЕ И ВТОРОЙ ПОЗИТИВИЗМ
Вторая форма позитивизма — эмпириокритицизм (критика опыта) — хронологически относится к концу XIX — началу XX вв.
Представлен эмпириокритицизм двумя крупными мыслителями:
— Эрнстом Махом (1838–1916);
— Рихардом Авенариусом (1843–1896). Эмпириокритицизм — философская система «чистого опыта», критический критицизм, стремящийся ограничить философию изложением данных опыта при полном исключении всякой метафизики с целью выработки «естественного понятия о мире».
Эрнст Мах — австрийский физик и философ, настаивающий на том, что не тела вызывают ощущения, а комплексы элементов, совокупность ощущений образует тела. Свои элементы мыслитель считает нейтральными, не относя их ни к физической, ни к психической сферам.
Понятия австрийский философ рассматривал как символы, которые обозначают «комплексы ощущений», а науки в целом — как совокупность гипотез, которые подлежат замещению непосредственными наблюдениями.
По мнению Эрнста Маха, мир в целом и все вещи в нем — «комплексы ощущений». Задачей науки является их описание (с математической обработкой), т. е. честное описание фактов чувственного восприятия, к которым приспосабливается мысль. Мах считает такое описание идеалом научного исследования, из которого следует удалить все лишнее (религиозные представления, философские категории) для облегчения мыслительного процесса.
Авенариус и Мах предложили критический анализ опыта, чтобы очистить науку от метафизических утверждений.
Предметом второго позитивизма были:
— особенности научного мышления;
— механизм образования знания;
— анализ методов получения истинного знания. Этот подход к позитивному знанию позволил дать новое по сравнению с первым, классическим позитивизмом объяснение ощущений — как изначальных, «нейтральных», не разложимых на «физическое» и «психическое» элементов.
Второй позитивизм значительно повлиял на интеллектуально-мировоззренческий климат первой четверти XX в., когда наступило концептуальное переосмысление содержания исходных методологических положений классической науки.
Влияние второго позитивизма испытали:
— А. Эйнштейн (1879–1955) — известный французский математик и философ;
— А. Пуанкаре (1854–1912) — немецкий физик, химик, философ науки;
— В. Оствальд (1853–1932) — лауреат Нобелевской премии по химии.
В вопросах гносеологии и методологии второй позитивизм разделял феноменологические и эмпирические позиции. Например, для Маха понятие может быть настолько содержательным, насколько оно выражает непосредственную связь данных чувственного опыта.
Науку, ее цель и природу Эрнст Мах объяснял инст-рументалистски, рассматривая науку как совокупность операций, которые позволяют полезно действовать на практике. Целью науки является простое и экономическое описание фактов. Функция науки — адаптивно-биологическая, помогающая человеку ориентироваться в жизни.
Идеи второго позитивизма оказали существенное влияние на интеллектуально-мировоззренческий и методологический климат науки конца XIX — начала XX вв., когда в познании начались радикальные качественные изменения.
ПЕРВЫЙ ПОЗИТИВИЗМ КОНТА, МИЛЛЯ И СПЕНСЕРА
Позитивизм — направление в науке и философии, исходящее из «позитивного», т. е. из устойчивого, фактического, несомненного.
Первый позитивизм называется классическим позитивизмом, его представители: Огюст Конт (1798–1857); Милль Джонс Стюарт (1806–1873); Спенсер Герберт(1820–1903)и др.
1. Огюст Конт — французский философ, один из родоначальников позитивизма и социологии.
Основные работы: «Курс позитивной философии»; «Дух позитивной философии».
По мнению Огюста Конта, метафизика (учение о сущности явлений) должна уступить место позитивной философии. Позитивной философией французский мыслитель называл совокупность общих научных положений всего обширного положительного естественно-научного и социального материала. Именно поэтому философию Конта назвали позитивной, т. е. положительной.
Главная особенность позитивной философии состоит в признании всех явлений подчиненными естественным неизменным законам.
Основными чертами позитивной философии Конт считал то, что она не оторвана от жизни, опирается на конкретные факты и обобщения частных наук и является результатом их схождения.
Важным понятием в философии Конта является «человечество», дающее ей систематизацию мысли.
В исследованиях Конта просматривается материалистическое понимание истории.
У позитивной философии конкретно-исторический характер, в связи с этим Конт выделяет три основные стадии эволюции человечества: — теологическая — фиктивное состояние человеческого духа, которое объясняет природу воздействием многочисленных сверхъестественных факторов;
— метафизическая — абстрактное состояние, в котором сверхъестественные факторы заменены абстрактными силами, настоящими сущностями, при помощи которых объясняются все наблюдаемые явления;
— научная — положительное состояние человека, в котором он стремится к тому, чтобы, правильно комбинируя рассуждения с наблюдениями и экспериментами, познать действительные законы явлений.
Огюст Конт выделил четыре основных свойства философии: изучение положительной философии — единственное правильное средство обнаружить логические законы человеческого ума; положительная философия играет важную роль во всеобщем преобразовании системы воспитания и образования; исследование общих положительных наук способствует прогрессу отдельных положительных наук; положительную философию следует считать прочной основой общественного преобразования.
2. Милль Джонс Стюарт — британский философ, экономист, общественный деятель.
Основной заслугой ученого стала разработанная им в «Системе логики» совокупность методов индуктивного исследования причинных связей. Он также разработал интуитивистскую трактовку логики как всеобщей методологии наук.
Стюарт считал индукцию единственно допустимым приемом познания. Большое значение философ придавал нравственному совершенствованию индивида.
3. Спенсер Герберт — английский философ, который называл своей основной целью создание синтетической философии, объединяющей данные всех наук и формулирующей их общие закономерности.
По мнению Спенсера, философия — это однородное, целостное знание, основанное на частных науках и достигшее высшей ступени познания закона, охватывающего весь мир.
ФИЛОСОФИЯ НАУКИ
Наука — это сфера деятельности людей, основной функцией которой является выработка, систематизация, проверка объективных знаний о действительности.
Наука появилась в Древней Греции, ее родоначальниками считаются Аристотель, Архимед, Евклид и др. Долгое время наука не развивалась, и только в Новое время (XVI–XVII вв.) ситуация изменилась — наука стала важнейшим фактором жизни.
С точки зрения философии в науке различают два уровня исследования:
— эмпирический (направлен непосредственно на изучаемый объект и реализуется с помощью эксперимента и наблюдения);
— теоретический(концентрируется вокруг обобщающих идей, законов, гипотез, принципов). Важная особенность научного исследования — взаимонагруженность эмпирических и теоретических данных.
1. Эмпирический способ исследования.
Эксперимент является основным способом эмпирического исследования. Эксперимент — это испытание явлений, которые изучаются в контролируемых и управляемых условиях.
Составляющие эксперимента:
— экспериментатор;
— изучаемое явление;
— приборы.
Другой способ эмпирического познания — наблюдение. Наблюдением с точки зрения эмпирического познания называют целостный способ изучения явлений, наблюдение биологических, астрономических, социальных и других процессов.
2. Теоретический способ исследования. Теорией называется система понятий, законови принципов, позволяющая описать и объяснить не который класс явлений. С помощью теории можно объяснить огромное количество фактов, получить в лаконичной форме емкую информацию, спрогнозировать будущий ход событий.
Наука является сложным и многогранным общественным явлением: вне общества наука не может ни возникнуть, ни развиваться, но и общество на высокой ступени развития немыслимо без науки.
В разное время роль науки была неодинакова, но значение ее понималось уже в глубокой древности. В Античности наука являлась результатом происшедшего разделения умственного и физического труда. В виде самостоятельной формы общественного сознания она стала функционировать начиная с эпохи эллинизма, когда целостная культура Античности начала разделяться на отдельные виды и формы духовной деятельности. Появление собственно научных, обособленных и от философии, и от религии форм знания связывается с именем Аристотеля, заложившего первоначальные основы классификации различных знаний. В Средневековье также происходил процесс развития знания, хотя порой и в скрытой форме, как, например, химия (химическое мышление) в форме алхимии.
Феодальное общество с его капитализмом поставило такие практические проблемы, которые могли быть разрешены уже только научно: производство достигало масштабов, делавших необходимым применение механики, математики и других наук. Наука стала духовным содержанием производительных сил, ее достижения воплощались в технических нововведениях. Весь следующий ход истории являет собой неуклонный и все углубляющийся процесс «онаучивания» производства.
Последующее развитие науки обусловливается неуклонно возрастающими потребностями производства и расширением мирового рынка.
НАУЧНОЕ СОЗНАНИЕ И МИР НАУКИ
Наука — это исторически сложившаяся форма человеческой деятельности, которая направлена на познание и преобразование объективной действительности, духовное производство, имеющее своим результатом целенаправленно отобранные и систематизированные факты, логически выверенные гипотезы, обобщающие теории, фундаментальные и частные законы, а также методы исследования.
Наука является одновременно:
— системой знаний;
— духовным производством системы знаний;
— практической деятельностью основы системы знаний.
Для любого научного познания существенно наличие того, что исследуется, и то, как оно исследуется.
То, что исследуется, раскрывает природу предмета науки, а то, как осуществляется исследование, раскрывает метод исследования.
Большое многообразие действительности и общественной практики определило многоплановый характер человеческого мышления, разные области научного знания.
Современная наука — это достаточно разветвленная совокупность отдельных научных отраслей.
Предметом науки является:
— внеположный человеку мир;
— различные формы и виды движения сущего;
— отражение в сознании форм и видов движения сущего, т. е. сам человек.
По своему предмету науки делятся:
— на естественно-технические, которые изучают законы природы и способы ее освоения и преобразования;
— общественные, которые изучают различные общественные явления и законы их развития, а также самого человека как существа социального (гуманитарный цикл).
Среди общественных наук особое место занимает комплекс философских дисциплин, которые изучают наиболее общие законы развития природы, общества, мышления.
Предмет науки оказывает влияние на ее методы, т. е. приемы, способы исследования объекта.
В современном мире для развития научного познания характерно не только появление смежных по предмету дисциплин (например, биофизика), но и взаимное обогащение научных методологий. Общенаучные логические приемы — это индукция, дедукция, анализ, синтез, а также системный и вероятностный подходы и многое др.
В любой науке существует эмпирический уровень, т. е. накопленный фактический материал — итоги наблюдений и экспериментов, и теоретический уровень, т. е. обобщение эмпирического материала, выраженное в соответствующих теориях, законах и принципах; основанные на фактах научные предположения, гипотезы, которые нуждаются в дальнейшей проверке опытом. Теоретические уровни отдельных наук соединяются в общетеоретическом, философском объяснении открытых принципов и законов, в формировании мировоззренческих и методологических сторон научного познания в целом.
Существенной частью научного познания является философское истолкование данных науки, которое составляет ее мировоззренческую и методологическую основу. Даже отбор фактов, особенно в общественных науках, подразумевает большую теоретическую подготовленность и философскую культуру ученого. В настоящее время развитие научного знания требует не только теоретического осмысления фактов, но и анализа самого способа их получения, размышлений об общих путях поисков нового.
ПРОБЛЕМА ВОЗМОЖНОСТИ СУЩЕСТВОВАНИЯ РЕЛИГИИ КАК ФИЛОСОФИИ В XIX в.
Широкое распространение имеют различные религиозные модели философского мышления.
К ним относятся: философия католической церкви (неотомизм); философия православия; философия ислама; различные восточные религиозные философские учения: философия буддизма, философия даосизма, философия йоги и др.
Возникновение неотомизма относится к концу XIX в. и имеет сегодня широкое распространение как философская модель мышления людей, которые живут в странах, где господствует католическая церковь.
Энцикликой Папы Льва XIII (1879 г.) неотомизм был объявлен единственно истинной философией, соответствующей христианскому учению. Международным центром неотомизма стал Высший институт философии в Бельгии и Папская католическая академия в Риме.
Основу этого направления составляет философия средневекового схоласта Фомы Аквинского.
Неотомизм занимается: философским обоснованием бытия Бога; доказательством различных религиозных догм; рассмотрением «чистого бытия» как некоего духовного первоначала; толкованием естественно-научныхтеорий и социальной практики.
Наиболее яркими представителями неотомизма являются:
— Жак Маритен;
— Этьен Анри Жильсон;
— Юзеф Мария Бохенский;
— ГуставАндреас Веттер. Неотомизм старался синтезировать:
— эмпиризм и рационализм;
— созерцательность и практицизм;
— индивидуализм и соборность;
— религию и науку.
Представителями неотомизма продолжается в своеобразной форме тенденция превращения философии в служанку богословия.
Главный раздел неотомизма — метафизика, или «первая философия», что значит учение о принципах бытия, которое противопоставляется умопостигаемому и трансцендентному миру. В это время утверждается трансцендентность понятий «единство», «истина», «благо», «прекрасное»; доказывается бытие Бога путем аналогии с бытием мира.
Натурфилософия этого направления основана на рассмотрении диалектики формы и содержания, которая понималась в духе учения Аристотеля: материя пассивна, а форма активна, и только через форму материя приобретает свою определенность, конкретность и жизненность.
В теории познания неотомисты обращались к различным формам познания: чувственному познанию; рациональному познанию; интуиции.
Смысл и назначение человеческого сознания философия неотомизма видит в обнаружении трансцендентного и субъективного в чувственном восприятии. Человеческий интеллект обязан согласовываться с божественными истинами. Наука открывает только внешние связи явлений и событий, тогда как конечные причины относятся к Богу.
Значит, творчество личности, ее самопознание и свобода органически связаны с Богом.
Неотомизм также немало внимания уделяет социально-философским проблемам: формам отношения личности и общества (индивидуализм, коллективизм, солидарность, любовь к ближнему, семья, государство, разделение труда, общение и др.).
Конечно, главной проблемой в неотомизме является проблема Бога. Бог может быть постигнут как бесконечная, вечная, несотворенная, совершенная личностная реальность. Именно Бог сотворил все, что существует вне его, трансцендентен по отношению ко всему сущему, но сохраняет действенное присутствие в мире.
РЕЛИГИЯ И ФИЛОСОФСКОЕ ЗНАНИЕ
Религия — это важный и необходимый феномен духовной жизни человека и общества. Изучением религии занимаются:
— богословие (стремится к адекватному истолкованию фактов религиозного сознания, данных путем откровения);
— история (исследует процесс возникновения и развития религиозного сознания, сравнивает и классифицирует различные религии с целью найти общие принципы их становления);
— философия (анализирует сущность религии, определяет ее место в системе мировоззрения, выявляет ее психологические и социальные аспекты, ее онтологический и познавательный смысл, высвечивает соотношение веры и знания, анализирует проблемы отношения человека и Бога, нравственный смысл религии и ее роль в жизни общества, в развитии духовности как человека, так и человечества). Основной функцией религии является нравственно-социальное служение: она призвана сеять в душах народа мир, любовь и согласие.
Термин «религия» определяют по-разному: одни производят его от лат. religare — связывать, а другие, например Цицерон, от relegere — собирать. Наиболее адекватным корнем является лат. religio — благочестие, святость.
Религия — это выражение признания Абсолютного начала, т. е. Бога, от которого зависит все конечное, в том числе и человек, и стремление согласовать нашу жизнь с волей Абсолюта.
В каждой религии можно найти две стороны:
— теоретическую, в которой выражается понимание Абсолюта;
— практическую, в которой устанавливается реальная связь Абсолюта с жизнью человека. Религию нельзя считать выражением деятельности какой-либо одной стороны человеческой души.
В религии участвует весь человек со всеми его духовными потребностями и склонностями.
В вопросе о происхождении религии много разнообразных мнений. Прежде всего нужно различать психологические мотивы возникновения религии, а также социальные корни религиозного сознания.
Принципы, которые лежат в основании объяснения возникновения религии, подразделяются на две группы:
— супернатуралистические (говорят о врожденности религиозного сознания и указывают на откровение как на его источник);
— рационалистические(предполагают сознательное намерение и рефлексию человека при образовании религии (евгемеризм), чисто прагматические стремления определенных лиц (Т. Гоббс, Г. Болин-брок) ради удержания власти, олицетворение известных сил природы (Эпикур, Д. Юм), объективирование известных душевных качеств (Л. Фейербах, Ж. Ренан), почитание предков (Г. Спенсер)).
Что касается проблемы отношения веры к знанию, то она решается в зависимости от общих философских позиций того или иного мыслителя. Известны три подхода к этой проблеме:
— сциентистски-позитивистский— объясняет религию как низший вид знания и сводит ее к суеверию, которое с развитием науки якобы обречено на исчезновение;
— исторический (эволюционный) — усматривает в религии развивающуюся форму знания, которое сохраняет всегда свое значение, даже тогда, когда оно входит в состав иного, более высокого, уровня знания;
— абсолютный — рассматривает религиозное и научное знание как две различные и правомерные формы духовной активности человека: между ними постоянно отыскиваются границы и продумывается специфика как по сути, так и по значимости для человека и общества.
ПОНЯТИЕ ИСКУССТВА В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Искусство зародилось в первобытном обществе, приобрело свои основные черты в Античности, но и в то время оно еще не начало мыслиться как особый вид деятельности.
Вплоть до Платона (включая и его самого) искусством считалось и умение строить дома, и навыки кораблевождения, и врачевание, и управление государством, и поэзия, и философия, и риторика. Процесс отделения собственно эстетической деятельности, т. е. искусства в нашем понимании, начался в конкретных ремеслах (здесь он привел к созданию, например, орнаментов), а затем был перенесен в область духовной деятельности, где эстетическое также не было сначала обособлено от утилитарного, этического и познавательного.
Например, для нас поэмы Гомера являются главным образом произведениями искусства, а для его современников они были настолько энциклопедически емкими, что рассматривались и как философское обобщение, и как этический эталон, и как изложение религиозной системы, и как творения искусства.
Малой выявленностью в античной культуре того, что мы сейчас называем искусством, объясняется тот факт, что тогда не был развит, например, такой столь распространенный в Новое время жанр литературы, как роман. Литература как часть искусства была представлена большей частью поэтическими произведениями, проза же при всей ее эстетической оформлен-ности была по своим целям, как правило, философской или исторической.
Искусство часто даже пугало людей своей таинственной силой. Так, предполагалось, что любое стремящееся к порядку государство должно запретить музыку (да и другие искусства), потому что она размягчает нравы и делает невозможной строгую субординацию.
Ортодоксальное христианство в первые века своего существования запрещало театр и живопись как нечто, что оспаривает суровый аскетизм, которого требовали этические христианские догматы.
Даже в Новое время, когда вследствие бурного развития общественной жизни о запрете на искусство уже не могло быть и речи, государство продолжало накладывать жесткие цензурные запреты на литературу, требуя от нее послушного воспевания официального мировоззрения.
В XIX и XX вв. на первое место выдвинулась проблема соотношения искусства и идеологии. Вследствие облечения властью идеологические системы, которые вбирают в себя политические, моральные и другие установки каждого данного общества, нередко стремятся к подавлению свободы искусства, к его политизации. Но, к сожалению, при этом смысловая сторона художественных произведений упрощенно отождествляется с некоей логически упорядоченной системой политических идей, что приводит к забвению специфики собственно художественного мышления, к утилитаризации эстетического чувства.
В результате идеологического диктата появляется так называемая массовая культура, в которой эстетические показатели настолько снижены, что фактически исчезает всякое различие между таким усредненным искусством (т. е. уже псевдоискусством) и самой идеологией.
Засилие в кино 70-х гг. прошлого века так называемой производственной темы, которая подавалась и переходила из одного фильма в другой банальной схемой борьбы, скажем, молодого новатора и сначала сопротивляющегося, но затем признающего свои ошибки руководителя, негативно сказалось на общем состоянии кинематографа.
ИСКУССТВО КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО РАССМОТРЕНИЯ
Искусством называется профессиональный вид деятельности, в которой эстетическое сознание из сопутствующего элемента превращается в основную цель.
В искусстве главным становится эстетическое сознание. Эстетическое — это непосредственно данная чувственная выразительность внутренней жизни предмета, запечатлевающая в себе двусторонний процесс «опредмечивания» человеческой сущности и «очеловечивания» природы и воспринимающаяся человеком бескорыстно, переживаемая как самостоятельная жизненная ценность.
Эстетическое отношение к действительности, которое содержится во всех видах человеческой деятельности, не могло не стать предметом самостоятельного культивирования. Сфера человеческой деятельности, в которой эстетическое, воплотившись в художественное, есть и содержание, и способ, и цель, является искусством.
Искусство — это средство самовыражения человека, и, следовательно, предметом искусства являются отношения человека и мира, сам человек во всех его измерениях — психологическом, социальном, нравственном и даже бытовом. Искусство не только относится к человеку в его цельности, но и затрагивает все самые глубокие и еще не изведанные наукой пласты того удивительнейшего феномена в мире, которым является человек — тайна тайн природы.
В отличие от философии, науки, религии и этики, искусство начинается там, где целью эстетической деятельности становится не познание или преобразование мира, не изложение системы этических норм или религиозных убеждений, а сама художественная деятельность, которая обеспечивает создание особого (второго наряду с предметным), изящно вымышленного мира, в котором все является эстетическим созданием человека. Две черты составляют особенность искусства:
— во-первых, мир этот не есть порождение чистого вымысла, не имеющего никакого отношения к действительному миру;
— во-вторых, эта реальность, именуемая художественной картиной мира, есть лишь более или менее правдоподобное изображение жизни, но не сама жизнь.
Искусство — это выражение внутренней сущности человека в ее цельности, которая исчезает в частных науках и в любой другой конкретной деятельности, где человек реализует только какую-нибудь одну свою сторону, а не всего себя.
В искусстве люди свободно и полновластно рождают особый мир так же, как творит свой мир природа. В искусстве человек делает свое субъективное содержание общезначимым и целостным объективным бытием.
Создание произведения искусства и его эстетическое переживание требует всего человека, потому что оно включает в себя и высшие познавательные ценности, и этическое напряжение, и эмоциональное восприятие. Искусство обращается не только к чувствам, но и к интеллекту, к интуиции человека, ко всем утонченным сферам его духа.
Художественные произведения — это не только источник эстетического наслаждения, но и источник знания: через них узнаются, воспроизводятся в памяти, уточняются существенные стороны жизни, человеческие характеры и межличностные отношения людей. Это внутреннее сочетание всех духовных сил человека при создании и восприятии произведений искусства обеспечивается синкретической силой эстетического сознания.
ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОЙ КУЛЬТУРЫ
Культура — совокупность материальных и духовных ценностей, а также способов их создания, умение использовать их для дальнейшего прогресса человечества, передавать от поколения к поколению.
Культура характеризует людей, определяет меру их развития, способы самовыражения в деятельности.
Материальная и духовная культура, традиции и моральные нормы, специфика отношений между личностью, обществом и государством формируются и развиваются столетиями, передаются из поколения в поколение, от одной эпохи к другой.
В ХХ в. возник интересный феномен, никогда ранее не встречавшийся в человеческой истории, — массовая культура.
В наше время необязательно иметь поэтический талант — часто вполне достаточно овладеть техникой стихосложения (имея, естественно, некоторый уровень поэтической культуры и слух, как в музыке) — и можно писать неплохие стихи, издавать книги.
Массовая культура имеет и положительные стороны: необязательно понимать основы кибернетики, чтобы работать на компьютере, можно лишь знать, в каком порядке нажимать кнопки.
Массовая культура экономит время и энергию людей, но и избавляет их от необходимости думать. Можно преуспеть, лишь владея техникой и технологией действий.
Основная трагедия современной культуры в том, что, когда открытия или изобретения талантливых одиночек становятся массовыми, они довольно сильно теряют смысл и первоначальное значение.
Культура нашего времени повсеместно представляется совокупностью знаний, приемов и действий, т. е. чем-то внешним по отношению к человеку. Она становится тем, чем можно овладеть, выучив, приняв к сведению, утвердив, и что можно отбросить, когда отпала необходимость.
Восточная и западная цивилизации взаимодействуют между собой. В результате этого взаимодействия возникают различные «гибридные» общества, которые усваивают на основе своей культуры новую культуру.
Сегодня перед обществом остро встали вопросы:
— можно ли воспринимать образцы современного западного опыта как некоторый идеал или же эти образцы должны быть подвергнуты критике;
— каков путь вхождения России в мировую цивилизацию — западный или восточный;
— каковы пути развития мировой цивилизации в наше время.
Современный Запад — это синоним понятия «развитые страны». Согласно этому признаку некоторые политологи стали относить Японию к Западу, что совершенно неправомерно. Независимо от того, что Япония имеет общий с западными странами технологический базис, она остается страной восточной цивилизации даже по способу усвоения общечеловеческих ценностей.
Культура России довольно давно вошла в культуру Запада. Это в основном относится к христианству, просветительству, социальному утопизму, авангардизму, элементам рационализма и пр. Но все же наша страна вошла в западную культуру прежде всего своим рациональным слоем общественного сознания: Достоевским, Пушкиным, Толстым. Но в культуре России есть все: элементы Европы и Азии.
При рассмотрении культуры России надо обязательно учитывать ее славяно-тюркские исторические корни, помогающие лучше понять соотношение государственности и рынка, естественной общности и гражданского общества, коллективистского и индивидуального сознания.
ТЕОРИИ КУЛЬТУРЫ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Основу древнегреческой культуры составляют два культа:
— культ Аполлона — культ светлого, соразмерности и меры, разума и науки;
— культ Диониса — темный культ, культ земли, плодородия, вина и опьянения, культ плотской любви. Термин «культура» стал употребляться в качестве научного термина со второй половины XVIII в. — века Просвещения. Философы и ученые XVIII в. стали пользоваться этим словом, чтобы обозначить специфику человеческого образа жизни, в отличие от природного, стихийного, животного бытия. Таким образом, термин «культура» в научном языке с самого начала служил выражением идеи культуры как сферы развития «человечности», «человеческой природы», «человеческого начала в человеке».
С точки зрения этой идеи термин «культура» трактовался с двух точек зрения.
1. Как средство возвышения человека, совершенствования человека, совершенствования духовной жизни и нравственности людей, исправления пороков общества. Развитие культуры связывали с воспитанием и просвещением людей. В период с конца XVIII в. вплоть до начала XIX в. слово «культура» часто заменяли словами «просвещенность», «гуманность», «разумность». С этой точки зрения в область культуры входит лишь совокупность лучших творений человеческого духа, высших непреходящих духовных ценностей, которые созданы человеком.
2. Как образ жизни людей, который имеется в действительности, реально существует и исторически изменяется. Этот образ жизни обусловлен достигнутым уровнем развития человеческого разума, науки, искусства, воспитания, образования. С этой точки зрения культура охватывает все, что отличает жизнь человеческого общества от жизни природы, все стороны человеческого бытия. Но при этом культура хотя и отличает человеческий образ жизни от животного, несет в себе как позитивные, так и негативные, нежелательные проявления человеческой активности.
Культура эпохи Возрождения наполнена признанием ценности человека как личности, его права на свободное развитие и проявление своих способностей. Она утвердила новый критерий оценки общественных отношений — человеческий.
На первом этапе своего развития культура эпохи Возрождения выступила как светское свободомыслие, которое противостоит средневековой схоластике и духовному господству церкви.
Далее культура эпохи Возрождения утверждается через ценностно-моральный акцент философии и литературы. Уже элементарный список работ философов эпохи Возрождения дает представление об этом:
— «О преимуществе и превосходстве человека» — Фацио;
— «О наслаждении как истинном благе» — Лоренцо Балла;
— «О благородных нравах и свободных науках» — Вер-джерио;
— «О достоинстве» — Манетти;
— «Против лицемерия» (два разных трактата с этим названием, написанные Леонардо Бруни и Поджо);
— «О благородстве законов и медицины» — Салютати;
— «О средствах против счастливой и несчастливой судьбы» — Петрарка и т. д.
Культура эпохи Возрождения появилась в Италии. В дальнейшем она охватила и ряд стран Европы: Францию, Германию и др. Именно роль, игравшаяся античной культурой в становлении культуры новой эпохи, и определила название самой этой эпохи как эпохи Возрождения, или Ренессанса.
КУЛЬТУРА КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКОГО РАССМОТРЕНИЯ
Культура — это совокупность материальных и духовных ценностей, а также способов их создания, умение использовать их для дальнейшего прогресса человечества, передавать от поколения к поколению.
Принято различать:
— материальную культуру (средства производства и предметы труда, вовлеченные в водоворот общественного бытия);
— духовную культуру (религия, наука и степень внедрения ее достижений в производство и быт, уровень образования населения, состояние просвещения, медицинское обслуживание, искусство, нравственные нормы поведения людей в обществе, владение логикой мышления и богатством языка, уровень развития материальных и духовных потребностей и интересов людей).
Культура является исторически сложившейся разноуровневой системой, которая обладает своими вещными формами, своей символикой, традициями, идеалами, установками, ценностными ориентациями и, наконец, образом мысли и жизни — этой центрирующей силой, живой душой культуры. И в этом смысле бытие культуры приобретает сверхиндивидуальный характер, существуя вместе с тем как глубоко личный опыт индивида.
Культура вбирает в себя все достижения человечества в области как материального, так и духовного производства. Начальная форма и первоисточник развития культуры — это человеческий труд, способы его осуществления и результаты. Мир культуры существует вне сознания отдельных людей как реализованные мышление, воля и чувства предшествующих поколений человечества.
Без культуры, вне ее невозможна жизнь человека и общества. Любое новое поколение начинает свою жизнь не только в окружении природы, но и в мире материальных и духовных ценностей, которые созданы предшествующими поколениями. Способности, знания, человеческие чувства, умения формируются в ходе усвоения уже созданной культуры.
Культура не является пассивным хранением материальных и духовных ценностей, созданных предшествующими поколениями, человечество активно творчески их использует для социального прогресса.
Культура — это совокупность:
— результатов человеческой деятельности;
— исторически сложившихся способов труда;
— признанных приемов поведенческих актов человека;
— манер общения, именуемых этикетом;
— способов проявления своих чувств;
— приемов и уровней мышления.
Культура является материальными и духовными ценностями. Ценностями с этой точки зрения называют: определение того или иного объекта материальной или духовной реальности, которое высвечивает его положительное или отрицательное значение для человека и человечества.
Внутри культуры как целостного образования различают два аспекта:
— научно-технический;
— гуманитарно-художественный.
Массовость культуры — это не только ее низкий уровень будто бы только для примитивно мыслящих, но и формальная характеристика — своего рода рынок искусства. Потому что и широким народным массам можно и нужно давать нечто настоящее, чтобы поднимать их к духовно высокому, даже к величайшим шедеврам культуры.
Для повышения культуры народа надо обращаться к истории культуры, ко всему культурному наследию человечества, а не пытаться тянуть высокообразованные слои общества вниз — к чему-то упрощенному.
ИСТОРИЧЕСКИЕ ПРОЦЕССЫ СОЦИАЛЬНОЙ ФИЛОСОФИИ
Элементы исторического сознания появились вместе с формированием человеческого общества.
Довольно сложная жизнь родоплеменного периода обусловила появление потребности думать о прошлом семьи, рода, племени. Человек достиг осознания того, что у него есть не только настоящее, но и прошлое и будущее. Он начал осознавать, что новое поколение — лишь звено в общей цепи развития человечества.
Историей называется общественная память человечества, его самопознание и самосознание: исчезнувшее в действительности живет в сознании.
Начало понимания социальной жизни связано с представлениями о том, что настоящее подготовлено прошлым. Впоследствии путь исторического сознания привел к убеждению, что для понимания настоящего необходимо знать не только прошлое, но и будущее. Человечество стало понимать, что прошлое рождает настоящее, настоящее готовит будущее, не «заглядывая» в которое невозможно во всей полноте осмыслить не только настоящее, но и прошлое.
Социально-философская мысль возникла как простое описание трудовых процессов, военных походов, обычаев, гражданской жизни общества, различий в государственном устройстве, но постепенно начала выделять в качестве специфического предмета познание причины общественных процессов (Демокрит, Аристотель, Лукреций).
Древние философы старались как-то разгадать и определить природу общественных связей, сущность исторического развития и его закономерности: — согласно Платону, общество возникает из-за того, что люди нуждаются друг в друге для удовлетворения своих потребностей;
— согласно Аристотелю, человек рождается политическим существом и несет в себе инстинктивное стремление к совместной жизни. Изначальное неравенство способностей — исходный пункт этого стремления к социальности, отсюда же различие функций и места людей в обществе;
— согласно Лукрецию, причиной выхода человека из животного состояния является развитие материальной культуры: пользование шкурами убитых зверей, постройка жилищ и главным образом добывание огня. В Средние века история человечества, как правило, определялась божественным провидением:
— история предопределена Богом;
— все пороки — результат грехопадения людей;
— общество основано на неравенстве, с которым люди должны смириться.
Эпоха Возрождения ввела новые элементы светской философии истории (понятие введено Вольтером), имевшей в виду универсальное историческое обозрение человеческой культуры.
Философы XVII–XVIII вв. раскритиковали богословские концепции Средневековья и предложили рассматривать историю общества как продолжение истории природы и вскрыть «естественные» законы общественной жизни.
Просветители XVIII в.:
— выдвинули идеи исторического прогресса (Дж. Ви-ко, Ж.А. Кондорсе);
— сформулировали принцип единства исторического процесса (И.Г. Гердер);
— заложили основы истории культуры (Вольтер);
— обосновали положение о влиянии на человека географической и социальной среды (Ш.Л. Монтескье, Ж.Ж. Руссо).
С конца XIX в. основной идеей социальной философии является идея экономической рациональности, которая воплощена в современном обществе и определяет собой все сферы межчеловеческих взаимоотношений и культуры.
ЧЕЛОВЕК, ОБЩЕСТВО И ГОСУДАРСТВО
Человек — это высшая ступень живых организмов на Земле, это сложная целостная система, являющаяся компонентом более сложных систем — биологической и социальной.
Человеческое общество — это самая высокая ступень развития живых систем, основные элементы которой — люди, формы их совместной деятельности, прежде всего труд, продукты труда, различные формы собственности и вековая борьба за нее, политика и государство, совокупность различных институтов, утонченная сфера духа.
Общество можно назвать самоорганизованной системой поведения и взаимоотношения людей друг с другом и с природой: ведь общество изначально вписано в контекст взаимоотношения не со всем Космосом, а непосредственно с той территорией, на которой оно расположено.
Общество в целом — это объединение, включающее в себя всех людей. Иначе общество было бы лишь некоторым количеством отдельных разрозненных лиц, порознь живущих на данной территории и не связанных нитями общности интересов, целей, деяний, трудовой активности, традиций, экономики, культуры и т. п. Люди созданы для жизни в обществе.
Понятие общества включает в себя не только всех ныне живущих людей, но и все прошлые и будущие поколения, т. е. все человечество в его истории и перспективе.
Общество на каждой ступени своего развития — это многостороннее образование, сложное сплетение множества разнообразных связей и отношений людей. Жизнь общества — это не только жизнь составляющих его людей.
Общество — это единый целый социальный организм, его внутренняя организация представляет собой совокупность определенных, характерных для данного строя многообразных связей, в основе которых в конечном счете лежит человеческий труд. Структуру человеческого общества образуют:
— производство и складывающиеся на его основе производственные, экономические, социальные отношения, включающие в себя классовые, национальные, семейные отношения;
— политические отношения;
— духовная сфера жизни общества — наука, философия, искусство, нравственность, религия и т. д. Существует диалектическое взаимоотношение между человеком и обществом: человек — это микрообщество, проявление общества на микроуровне; общество — это человек в его общественных отношениях.
Государством называется структура господства, постоянно возобновляющаяся в результате совместных действий людей, действий, которые совершаются благодаря представительству, и упорядочивающая общественные действия в той или иной области.
Государство — результат исторического развития общества, его закономерного выделения различных социальных групп, результат прогрессирующего развития производительных сил, который сопровождался выделением различных видов труда и образованием института собственности.
Основные признаки государства:
— особая система органов и учреждений, осуществляющих функции власти;
— определенная территория, на которую распространяется юрисдикция данного государства, и территориальное деление населения, приспособленное для удобства управления;
— право, которое закрепляет соответствующую систему норм, санкционированных государством;
— суверенитет, т. е. независимость и верховенство государственной власти внутри и вовне страны.
СОЦИАЛЬНАЯ ФИЛОСОФИЯ
Социальная философия исследует состояние общества как целостной системы, всеобщие законы и движущие силы его функционирования и развития, его взаимосвязь с природной средой, окружающим миром в целом.
Предмет социальной философии — общество в философском подходе. Социальная философия — это раздел, часть философии, и поэтому все характерные черты философского знания присущи и социальной философии.
В социально-философском знании такими общими характерными чертами являются понятия: бытия; сознания; системы; развития; истины и др.
В социальной философии имеются те же основные функции, что и в философии:
— мировоззренческие;
— методологические.
Социальная философия взаимодействует со многими нефилософскими дисциплинами, которые изучают общество:
— социологией;
— политэкономией;
— политологией;
— юриспруденцией;
— культурологией;
— искусствознанием и другими социальными и гуманитарными науками.
Социальной философии помогает развивать свои понятия, разрабатывать глубже свой предмет исследования комплекс наук о природе: биология; физика; география; космология и др.
Социальная философия — это своеобразная область знания (в рамках философии), имеющая самостоятельную логику философских размышлений и специфическую историю развития своих понятий, принципов и законов.
При изучении социальной философии необходимо знать по крайней мере две узкие и непродуктивные в целом стратегии исследования:
1) натуралистскую, которая стремится редуцировать общество к биологическим проблемам;
2) социологизаторскую, которая абсолютизирует социологические факторы в их развитии и в детерминированности сущности человека. Философские объяснения социальной философии, ее задач и предмета останавливаются на индивиде, на его многогранных запросах и обеспечении лучшей жизни человека.
В социальной философии имеются разные точки зрения почти на каждую проблему и разные подходы к ним.
Самые распространенные подходы: цивилизаци-онный; формационный.
Философия является комплексным видом познания, способы его установки: объективный способ, объективность, которая характеризует науку; субъективный способ, субъективность, которая характеризует искусство; способ общительности (коммуникативный способ), свойственный морали, и только морали; созерцательность мистического свойства (или «контемплативный способ мышления»). Философское знание является комплексным, интегральным видом знания, оно бывает: естественно-научное; идеологическое; гуманитарное; художественное; трансцендирующее постижение (религия, мистика); обыденное, повседневное.
Основная задача науки об обществе, а именно — социальной философии — заключается в том:
— чтобы понять лучшую для данной эпохи систему общественного устройства;
— чтобы побудить управляемых и правящих понять ее;
— чтобы усовершенствовать эту систему, поскольку она способна к совершенствованию;
— чтобы отвергнуть ее, когда она дойдет до крайних пределов своего совершенства, и построить из нее новую с помощью материалов, которые собрали ученые-специалисты в каждой отдельной области.
ПРОБЛЕМЫ СМЫСЛА ИСТОРИИ
Философия истории как особый тип теоретических размышлений о возможных закономерностях развития общества возникла сравнительно поздно, практически в Новое время, хотя рассуждения о происхождении тех или иных социальных форм присутствовали уже в мифологии. Это может объяснить необходимость разработки сложных понятий — теоретических предпосылок.
Исходная предпосылка философско-историческо-го мышления обозначилась только в христианском вероучении, она определила принципы понимания истории:
— принцип различения прошлого, настоящего и будущего времени жизни;
— принцип устремленности к некоему желанному состоянию, который определяет смысл всего предшествующего развития (ожидание будущего);
— принцип кумулятивного(накопительного)характера человеческой деятельности, который формирует новое качество жизни.
Говорить о философии истории как о светском учении стало возможным только в Новое время, когда утверждались рациональные способы научно-философских рассуждений. Поиски смысла мира в новоевропейской философии были связаны не с Богом, а с самим миром. Сначала попытки прояснить природу общества в его историческом измерении представлялись малоинтересными. Для механистического мировоззрения XVII в. своеобразие необратимых состояний общества, которые образуют собой историю, было сырым материалом, из которого еще нельзя было построить модель его исторического развития.
Механистическое объяснение истории определяло его своеобразие в качестве формы механического движения, свойства которой никак не выражали особенности исторического мышления. Такая модель истории строилась на основе понятия субстанции, благодаря которому подтверждалось ее единство.
В XVII в. сформировалась просветительская концепция истории как процесса развертывания субстанциальной идеи (субстанции как причины самой себя). Именно тогда возникла великая идея общественного прогресса, характерная для европейской цивилизации.
Во второй половине XIX в. сложилась другая познавательная ситуация, которая изменила взгляды на проблемы истории.
С точки зрения философии жизни, прежде чем рассуждать о сущности истории, необходимо разобраться со спецификой истории как способом существования. Философия жизни объяснила историческую жизнь как способ человеческого существования, которое обладает свойствами целостности. Произошло явное преобразование предмета исторического познания. Абстрактная сущность истории стала конкретным способом жизни людей, который потребовал изменения как методов, так и самой структуры познавательного процесса.
К концу XIX в. произошел кризис историзма, этому было несколько причин:
— во-первых, либерализация духовной атмосферы жизни Западной Европы;
— во-вторых, методологические трудности познания, работы по философии истории этого периода претендовали на обсуждение проблем исторической онтологии, а не на разработку новых теоретических проектов истории;
— в-третьих, аксиологические факторы.
В наше время философия истории показала, что история совсем не должна говорить сухим языком экономических причин или устанавливать исторические законы и тенденции.
РУССКАЯ ФИЛОСОФИЯ ИСТОРИИ
Философия истории — философская оценка и истолкование результатов исторических исследований и изложений истории.
Российская цивилизация — последняя по времени возникновения великая цивилизация.
Николай Бердяев считал русский народ в высшей степени поляризованным народом, потому что в нем совмещаются совершенно несовместимые противоположности. Вся сложность и противоречивость русской души связана с тем, что в России сталкиваются и взаимодействуют два потока мировой истории — Восток и Запад. Россия соединяет внутри себя два мира, и поэтому в русской душе всегда боролись два начала: восточное и западное.
Бердяев называет русскую историю прерывной и выделяет в ней пять периодов, дающих пять разных образов России: Россия киевская; Россия времен татарского ига; Россия московская; Россия петровская; Россия советская.
Теперь можно выделить еще одну, до которой не дожил Бердяев, — постсоветская.
Русская история была одной из самых мучительных историй:
— борьба с татаро-монгольским игом и нашествиями;
— усиление государства;
— Смутное время;
— раскол;
— насильственный характер петровских реформ;
— крепостное право;
— гонения на интеллигенцию;
— казнь декабристов;
— режим Николая I;
— безграмотность народной массы;
— неизбежность революции и ее кровавый характер;
— самая страшная мировая война. Интересным, существующим только в России социальным образованием была интеллигенция. Явления, предшествующие ее появлению, — это одиночество Чацкого, беспочвенность Онегина и Печорина. Интеллигенция появилась из разных слоев — сначала из дворянской, затем из разночинной среды. Это идеалистический класс людей, целиком увлеченных идеями и готовых идти во имя этих идей в тюрьму, на каторгу и на казнь. Характерные черты русской интеллигенции:
— беспочвенность;
— отщепенство;
— скитальчество;
— невозможность примирения с настоящим;
— устремленность к грядущему.
В существовании русской интеллигенции наблюдались разные моменты — лишний человек, кающийся дворянин, активный революционер. Этот идеалистический класс был поставлен в трагическое положение между властью и народом: с одной стороны, его никогда не пускали во власть, с другой стороны, его никогда не понимал народ, малообразованный и забитый предрассудками. Из этого пришло ощущение русскими пустоты, уродства, бездушия и мещанства всех достижений мирового и российского развития, революции, цивилизации.
Славянофилы и западники так же рассуждали о судьбах русского народа, но с двух противоположных точек зрения. Самое главное — русская философия истории должна была решить вопрос о значении и смысле реформы Петра, разрезавшей историю страны на две части. Западники были сторонниками реформы и видели будущее России в том, чтобы она шла западным путем. Славянофилы верили в особый тип культуры, которая возникает на духовной почве православия. По их мнению, реформы Петра и европеизация были изменой России.
Главное — нельзя забывать, что Россия является самой молодой цивилизацией и ее истинные возможности в новом свободном государстве скоро раскроются по-новому с новыми перспективами.
ИСТОРИОСОФИЯ АВГУСТИНА
Августин (354–430) — гениальный, выдающийся мыслитель, который вписал заключительные страницы в историю духовной культуры Рима и всей Античности своими многочисленными трудами и заложил мощный фундамент религиозно-философской мысли Средневековья. Он являлся вдохновителем многочисленных и разнообразных идей и течений в области богословия, общей философии, научной методологии, этических, эстетических и историософских воззрений.
Согласно Августину, все сущее, потому что оно существует, — это благо. Зло является не субстанцией, а недостатком, это порча субстанции, порок и повреждение формы, небытие. А вот благо — это субстанция, «форма» со всеми ее элементами: видом, мерой, числом, порядком. Бог является источником бытия, чистая форма, наивысшая красота, источник блага. Поддержание бытия мира — это постоянное творение его Богом вновь. Если когда-нибудь творческая сила Бога прекратится, мир тотчас же вернется в небытие.
Мировоззрение Августина является глубоко тео-центричным: в центре духовных устремлений — Бог как исходный и конечный пункт размышлений. Проблема Бога и его отношения к миру является у Августина центральной.
Креационизм (творение), который сформулирован в Священном Писании, осмысливается и комментируется крупнейшими мыслителями. Августин рассматривает Бога как внематериальный Абсолют, который соотнесен с миром и человеком как своим творением.
Августин старательно противопоставляет свои воззрения всем разновидностям пантеизма, что означает единство Бога и мира. Бог, по мнению Августина, сверхприроден. Мир, природа и человек — это результат творения Бога, и они зависят от своего Творца.
Августин рассматривал Бога как личность, которая сотворила все сущее. Августин подчеркивал однозначное отличие так понимаемого Бога от Судьбы, фортуны, которые занимали и занимают такое большое место не только в древности, но и по сию пору.
Августин отчетливо подчеркивал абсолютное всемогущество Бога («Исповедь». 1.4). По мысли Августина, христианский Бог абсолютно овладел судьбой, подчинив ее своей всемогущей воле: она становится промыслом, предопределением его. Августин утверждал принцип бестелесности Бога, выводя отсюда принцип бесконечности божественного начала.
Размышления Августина о сотворении мира Богом привели его к проблеме вечности и времени. Конечно, возникал вопрос: получается, что Бог пребывал в недеянии до того, как сотворил мир? Августин естественно понимал всю невероятную сложность проблемы времени.
После глубоких размышлений Августин пришел к выводу: мир ограничен в пространстве, а бытие его ограничено во времени. Началом творения мира является и начало времени.
Он предложил удивительно точное определение времени: время есть мера движения и изменения. Его гениально простое философское определение такого тонкого феномена, как время, является верным и вполне научным и поныне.
Августин, стараясь установить соотношение настоящего, прошедшего и будущего, вывел гениальную мысль: ни прошедшее, ни будущее не имеют реального существования — действительное существование присуще только настоящему. И в зависимости от него мы понимаем и прошлое, и грядущее: прошлое обязано своим существованием нашей памяти, а будущее — нашей надежде.
ПОНЯТИЕ ФИЛОСОФИИ ИСТОРИИ
Философия истории — философская оценка и истолкование результатов исторических исследований и изложений истории.
История — это человеческая общественная память, самопознание и самосознание людей: исчезнувшее в действительности живет в сознании.
Важнейшие системы философии истории:
— теологическая философия истории (движущая сила истории — Бог);
— метафизическая философия истории (движущая сила — трансцендентальная закономерность, т. е. судьба);
— идеалистическая философия истории (движущая сила — духовно-научная или духовно-душевная жизнь человека);
— натуралистическая философия истории (движущая сила — природа человека, обладающего страстями, побуждениями);
— материалистически-экономическая философия истории (движущая сила — экономические отношения). Как наука философия истории возникла в Новое время, этот термин ввел великий мыслитель Вольтер. Предпосылкой появления философии истории стала база христианства с его новаторской общечеловеческой устремленностью.
Принципы понимания истории с точки зрения философии:
— принцип различения прошлого, настоящего, будущего времени жизни;
— принцип устремленности к определенному желаемому состоянию, который определяет смысл всего предшествующего развития (ожидание будущего);
— принцип накопительного характера человеческой деятельности, который формирует новое качество жизни.
Основные вопросы, которые рассматриваются в философии истории:
— что заставляет развиваться человеческое общество?
— есть ли направление у истории, если есть, то какое?
— насколько наша история определяет настоящее и будущее?
— чего ждать людям в будущем?
— имеются ли в истории какие-либо законы, которые можно узнать и управлять историей, или в истории господствует непостижимая судьба?
В истории философии существует множество концепций, которые можно разделить на три группы:
— концепции однолинейного прогрессивного развития;
— концепции многолинейного развития;
— концепции циклического развития.
Карл Ясперс (1883–1969) — знаменитый немецкий философ, классик европейской философии — в своей книге «Истоки истории и ее цель» предложил схему мировой истории:
1) доистория, или «прометеевская эпоха» (начало речи, возникновение орудий труда, умения пользоваться огнем), когда человек только начинает быть человеком;
2) культуры древности, которые существовали тысячелетия (древневосточные, древнегреческие и др.);
3) «Осевое время» — время формирования подлинного человека;
4) научно-техническая эпоха, чье преобразующее действие испытывает современный человек. Объективный фактор в истории — это в основном труд, производство и формы общественных отношений, которые в значительной мере являются кристаллизацией предшествующей деятельности людей. Но любое новое поколение не просто повторяет то, что делалось их предшественниками, а реализует свои собственные потребности и интересы, осуществляет свои собственные цели. Разноплановая деятельность людей, их живой труд и есть то, что составляет сущность субъективного фактора истории. Субъективный фактор называется так, потому что раскрывает деятельность субъекта истории, каковым являются массы, социальные группы и отдельные люди.
ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ КАК ОДНО ИЗ НАПРАВЛЕНИЙ В ФИЛОСОФИИ XX в.
Философская антропология — философская концепция, опирающаяся на труды Макса Шелера, которая охватывает реальное человеческое существование во всей его полноте, определяет место и отношение человека к окружающему миру.
Человек является сложной целостной системой, которая, в свою очередь, является компонентом более сложных систем — биологической и социальной. Смысл проблемы антропологии можно охарактеризовать вопросом: «Как же исторически формировался человек как существо биосоциальное?»
Философская антропология является весьма влиятельным течением философской мысли в XX в. В центре внимания этого течения — проблема человека, а основная идея — создание интегральной концепции человека.
Яркие представители:
— М. Шелер;
— А. Гелен;
— Г. Плеснер;
— Э. Ротхаккер.
Философская антропология, объявив себя основополагающей философской дисциплиной, пытается на основе тех или иных особенностей человека найти способы постановки и решения всех философских проблем.
В отличие от рационалистических учений, философская антропология вовлекает в сферу исследования душевно-духовную жизнь человека (эмоции, инстинкты, влечения), что зачастую приводит к иррационализму: представители данного направления абсолютизируют эту сторону внутреннего мира человека, умаляя разумное начало.
Основная линия этого течения — поиски антропо-биологических оснований человеческой жизнедеятельности, культуры, нравственности, права, социальных институтов. Общественная жизнь сводится к межличностным отношениям, которые основаны на естественных симпатиях людей.
Макс Шелер (1874–1928) — немецкий философ, один из родоначальников философской антропологии как самостоятельной дисциплины, социологии и аксиологии — учения о ценностях.
Шелер остро ощущал кризис европейской культуры, источником которого он считал культ выгоды и расчета. Шелер в противоположность логике интеллекта поставил логику чувства; последнее он истолковывал как интенциональный акт, с помощью которого осуществляется познание ценности.
С точки зрения философской антропологии человек:
— уникален и универсален (он венец природы, которому нет равных, он обладает уникальными способностями, но он и универсален, ничто ему не чуждо — ни космос, ни грубые инстинкты, ни возвышенная, утонченная деятельность);
— является соотношением внутреннего и внешнего (духовный мир человека — это его внутренняя доминанта, но она символизируется в различных формах его деятельности, в игре, труде, художественном творчестве, после чего он оказывается существом социальным, общественным);
— это единство, состоящее из частей (человек биологический, разумный, действующий, рациональный, чувственный, этический — все это объединено в каждом конкретном индивиде);
— это существо историческое, и в качестве такового он стремится органично внедриться в будущее (человек обеспокоен своим будущим, потому что его везде ожидают кризисы, он и есть общество кризисное);
— ему не избежать бремени ответственности перед самим собой (понимая это, он видит выход из ситуации в синтезе гуманистических позиций и идеалов, равно как и в их обновлении).
ИДЕЯ СВЕРХЧЕЛОВЕКА У Ф.НИЦШЕ
Фридрих Ницше (1844–1900) — немецкий философ и филолог, ярчайший пропагандист индивидуализма, волюнтаризма и иррационализма.
В творчестве Ницше выделяется три периода:
1) 1871–1876 гг. («Рождение трагедий из духа музыки», «Несвоевременные размышления»);
2) 1876–1877 гг. («Человеческое, слишком человеческое», «Пестрые мнения и изречения», «Странник и его тень», «Веселая наука») — период разочарований и критичности — «трезвый»;
3) 1887–1889 гг. («Так говорил Заратустра», «По ту сторону добра и зла», «Сумерки кумиров», «Антихрист», «Ницше против Вагнера»).
Познание для Ницше — это интерпретации, истолкования, тесно связанные с внутренней жизнью человека, он справедливо отмечает, что один и тот же текст допускает многочисленные интерпретации, так как мысль — это знак со множеством смыслов. Чтобы понять вещь, нужно человеческое перевести в природное, поэтому одним из самых важных средств познания и выступает перевод человеческого в природное.
По мнению Ницше, человек — это «болезнь Земли», он мимолетен, он «в своей основе есть нечто ошибочное». Но нужно создать подлинного, нового человека — «сверхчеловека», который давал бы цель, был бы победителем «бытия и ничто» и являлся бы честным, в первую очередь перед самим собой.
Главная проблема человека, его сущности и природы — это проблема его духа.
Согласно Ницше, дух:
— это выносливость;
— отвага и свобода;
— утверждение своей воли.
Главная цель стремлений человека — это не польза, не удовольствия, не истина, не христианский Бог, а жизнь. Жизнь является космичной и биологичной: она воля к власти как принцип мирового бытия и «вечного возвращения». Воля к жизни обязана проявить себя не в жалкой борьбе за существование, а в битве за власть и превосходство, за становление нового человека.
В своем произведении «Так говорил Заратустра» Ницше возвещает о том:
— что человек есть нечто, что должно преодолеть;
— все существа создавали нечто, что выше их;
— люди хотят стать отливом этой великой волны, они готовы вернуться к зверям, чем преодолеть человека.
Настоящее же величие человека в том, что он мост, а не цель. Ницше писал: «Человек — это канат, протянутый между животными и сверхчеловеком».
Ницшевский сверхчеловек — это смысл бытия, соль земли. По его мнению, место умершего Бога займет сверхчеловек. Ницше считает, что идея сверхчеловека как цели, которую надо достичь, возвращает человеку утраченный смысл существования. Сверхчеловек может получиться лишь из поколения аристократов, господ по своей природе, в ком воля к власти не задавлена враждебной ей культурой, из тех, кто способен, объединившись с себе подобными, противостоять большинству, которое не желает ничего знать о подлинном предназначении современных людей.
У Ницше под влиянием физико-космологических изысканий Дюринга сложилась идея вечного возвращения, которая должна компенсировать утраченную вместе с христианством надежду на возможную вечную жизнь за гробом. Если логически следовать этой идее, то люди обречены на вечность, потому что уже живут в вечности. Вечность, по мнению Ницше, совпадает с мгновением.
ПРОБЛЕМА ЧЕЛОВЕКА В ПРОИЗВЕДЕНИЯХ Ф.М. ДОСТОЕВСКОГО
Федор Михайлович Достоевский (1821–1881) — великий писатель-гуманист, гениальный мыслитель, занимает большое место в истории русской и мировой философской мысли.
Основные произведения:
— «Бедные люди» (1845);
— «Записки из мертвого дома» (1860);
— «Униженные и оскорбленные» (1861);
— «Идиот» (1868);
— «Бесы» (1872);
— «Братья Карамазовы» (1880);
— «Преступление и наказание» (1886).
Начиная с 60-х гг. Федор Михайлович исповедовал идеи почвенничества, характерной для которого была религиозная ориентированность философского осмысления судеб русской истории. С такой точки зрения вся история человечества представала как история борьбы за торжество христианства. Роль России на этом пути и заключалась в том, что на долю русского народа выпала мессианская роль носителя высшей духовной истины. Русский народ призван спасти человечество через «новые формы жизни, искусства» благодаря широте его «нравственного захвата».
Три истины, пропагандирующиеся Достоевским:
— отдельные лица, даже лучшие люди, не имеют права насиловать общество во имя своего личного превосходства;
— общественная правда не выдумывается отдельными лицами, а живет во всенародном чувстве;
— эта правда имеет значение религиозное и обязательно связана с верой Христовой, с идеалом Христа. Достоевский был одним из самых типичных выразителей начал, призванных стать основанием нашейсвоеобразной национальной нравственной философии. Он находил искру Божию во всех людях, в том числе дурных и преступных. Идеалом великого мыслителя были миролюбие и кротость, любовь к идеальному и открытие образа Божия даже под покровом временной мерзости и позора.
Достоевский делал упор на «русское решение» социальных проблем, которое было связано с отрицанием революционных методов общественной борьбы, с разработкой темы об особом историческом призвании России, которое способно объединить народы на основе христианского братства.
Достоевский выступал как мыслитель экзистенциально-религиозного плана в вопросах понимания человека, он пытался через призму индивидуальной человеческой жизни решить «последние вопросы» бытия. Он рассматривал специфическую диалектику идеи и живой жизни, при этом идея для него обладает бытийно-энергийной силой, и в конце концов живая жизнь человека — это воплощение, реализация идеи.
В произведении «Братья Карамазовы» Достоевский словами своего Великого Инквизитора подчеркнул важную мысль: «Ничего и никогда не было для человека и для человеческого общества невыносимее свободы», а потому «нет заботы беспредельнее и мучительнее для человека, как, оставшись свободным, сыскать поскорее того, перед кем преклониться».
Достоевский утверждал, что быть личностью трудно, но еще более трудно быть счастливой личностью. Свобода и ответственность подлинной личности, которые требуют постоянного творчества и постоянных мук совести, страданий и переживаний, очень редко сочетаются со счастьем. Достоевский описывал неисследованные загадки и глубины человеческой души, пограничные ситуации, в которые попадает человек и в которых его личность терпит крах. Герои романов Федора Михайловича находятся в противоречии сами с собой, они ищут скрывающееся за внешней стороной христианской религии и окружающих их вещей и людей.
ПОНИМАНИЕ СУЩНОСТИ ЧЕЛОВЕКА В РАЗНЫЕ ИСТОРИЧЕСКИЕ ЭПОХИ
Древняя Греция дала начало западно-европейской философской традиции вообще и философской антропологии в частности.
В философии Древней Греции изначально человек не существует сам по себе, а лишь в системе определенных отношений, которые воспринимаются как абсолютный порядок и космос. Со всем в своей природной и социальной среде, соседями и полисом, неодушевленными и одушевленными предметами, животными и богами человек живет в едином, нераздельном мире.
Понятие космоса имело человеческий смысл, вместе с тем человек мыслился как часть космоса, как микрокосм, который является отражением макрокосмоса, понимаемого как живой организм. Такие взгляды на человека существовали у представителей милетской школы, которые стояли на позициях гилозоизма, т. е. отрицали границу между живым и неживым и полагали всеобщую одушевленность универсума.
Обращение к антропологической проблематике связано с критической и просветительской деятельностью софистов и созданием философской этики Сократом.
В концепции софистов можно проследить три основных момента:
— релятивизм и субъективизм в понимании таких этических феноменов, как благо, добродетель, справедливость и т. д.;
— введение человека в бытие как главное действующее лицо;
— наполнение процесса познания экзистенциальным смыслом и обоснование экзистенциального характера истины.
В Средние века человек исследуется как часть мирового порядка, который установлен Богом. Апредставление о человеке, выраженное в христианстве, сводится к тому, что он — это «образ и подобие Бога».
С социальной точки зрения в Средние века человек провозглашается пассивным участником божественного порядка и является существом тварным и ничтожным по отношению к Богу. Главная задача людей — приобщиться к Богу и обрести спасение в день Страшного суда. Поэтому вся человеческая жизнь, ее метафизическое содержание выражается в парадигме: грехопадение — искупление.
Яркими представителями средневековой христианской философской антропологии были:
— Августин Блаженный;
— Фома Аквинский.
Августин Блаженный считал, что человек — это противоположность души и тела, являющиеся независимыми.
По мнению Фомы Аквинского, человек — это промежуточное существо между животными и ангелами.
В новое время философская антропология формируется под влиянием зарождающихся капиталистических отношений, научного знания и новой культуры, которая получила название гуманизм.
Философия эпохи Возрождения (Ренессанса) поставила человека на земную основу и на этой почве пыталась решить его проблемы. Она утверждала естественное стремление человека к добру, счастью и гармонии. Ей свойственны гуманизм и антропоцентризм. В философии этого периода Бог не отрицается полностью, но вся философия оказывается проникнута пафосом гуманизма, автономии человека, верой в его безграничные возможности.
Немецкая классическая философия ставит человека в центр философских исследований. Как составная часть чувственного мира явлений человек подчинен необходимости, а как носитель духовности он свободен. Но главная роль отводится немецкими мыслителями нравственной деятельности человека.
ВОПРОС О ЧЕЛОВЕКЕ КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА
Человек — это сложная целостная система, являющаяся компонентом более сложных систем — биологической и социальной.
В центре философского учения о человеке стоит проблема сущности человека.
Философы видели отличие человека от животного и объясняли его сущность, пользуясь различными специфическими качествами человека. На самом деле человека можно отличать от животного и по плоским ногтям, и по улыбке, и по уму, и по религии и т. д. Но нельзя не заметить, что в данном случае сущность человека пытаются определить исходя не из самого человека, а обращаясь к признакам, отличающим его от ближайшего вида, как бы со стороны. Однако со стороны методологии такой прием оказывается не совсем правомерным, ибо сущность любого предмета определяется прежде всего имманентным способом бытия самого этого предмета, внутренними законами его собственного существования.
Такой субстанцией, которая лежит в основе исторического бытия и развития человека и составляет его сущность, как свидетельствует современная наука, является трудовая деятельность, осуществляемая всегда в рамках общественного производства. Люди не могут заниматься трудовой деятельностью, не вступая прямо или опосредованно в общественные отношения, совокупность которых и образует общество. С развитием общественной деятельности и трудового производства развиваются и общественные отношения людей.
При этом нужно учитывать всю совокупность общественных отношений:
— материальных и идеальных(идеологических);
— настоящих и прошлых.
Это положение означает, что человека надо понимать диалектически. Другими словами, его нельзя сводить лишь к «экономическому человеку», или только к «человеку разумному», или к «человеку играющему» и т. д. Человек может быть одновременно:
— производящим;
— разумным;
— культурным;
— нравственным;
— политическим и т. д.
Другая сторона этого вопроса состоит в том, что человек — это дитя человеческой истории. Человек в современном мире не взялся «ниоткуда», он — результат развития общественно-исторического процесса. Другими словами, речь идет о единстве человека и человеческого рода.
Человек оказывается в одно и то же время и объектом, и субъектом общественных отношений, потому что он не только результат общества и общественных отношений, но и, в свою очередь, их творец.
Существует диалектическое взаимоотношение между человеком и обществом:
— человек — это микрообщество, проявление общества на микроуровне;
— общество — это человек в его общественных отношениях.
В своем реальном проявлении сущность обнаруживается в существовании человека.
Человеческим существованием называется бытие индивида как целостного существа во всем многообразии форм, видов и свойств его проявления.
Целостность бытия выражается в первую очередь в том, что человек — это единство трех основных начал:
— биологического;
— социального;
— психического.
Таким образом, человек — это биопсихосоциальный феномен.
Свое наиболее полное выражение проблема человеческого существования нашла в экзистенциализме (философии существования).
ПРОТИВОРЕЧИЯ МЕЖДУ ПРИРОДОЙ И ЧЕЛОВЕКОМ В НАШИ ДНИ
Огромное значение в современную эпоху приобретает решение проблем экологии. Термин «экология» произошел от греческих okos (дом, жилище) и logos (наука). Экология является наукой о взаимоотношениях общества и природы.
Взаимоотношения общества и природы имеют сложный и противоречивый характер.
Диалектико-противоречивая взаимозависимость общества и природы заключается в том, что, постепенно увеличивая власть над природой, общество в то же время попадает во все большую зависимость от нее как источника удовлетворения потребностей человека и самого производства. Имеется в виду прежде всего материальное обеспечение развития общества и его культуры.
Проблема взаимоотношения общества и природы — это глобальная, всечеловеческая экологическая проблема. Она давно вышла на первый план и особенно обострилась во второй половине прошлого века, когда масштабы и характер воздействия людей на природу приобрели угрожающий характер для их существования.
Сущность современной экологической проблемы — это глобальное изменение природной среды существования человечества, быстрое уменьшение ее ресурсов, ослабление восстановительных процессов в природе, что ставит под вопрос будущее человеческого общества.
Природная среда существования людей изменяется под воздействием как сугубо естественных земных и космических факторов, так и деятельности самих людей. Это в основном производственная деятельность людей, в которую вовлекается все больше природного материала — недра земли, горные породы, почвы, леса, реки, моря и т. д. — и которая нередко нарушает ход естественных процессов, что ведет порой к непредсказуемым последствиям.
Глобальная экологическая проблема имеет множество сторон, любая из которых представляет собой самостоятельную, нередко масштабную, экологическую проблему, тесно связанную с другими.
Основные методы борьбы с экологическими проблемами:
— рациональное использование невозобновимых природных ресурсов(полезных ископаемых, минеральных ресурсов);
— рациональное использование возобновимых природных ресурсов (почв, вод, растительного и животного мира);
— борьба с загрязнениями и другими поражениями природной среды (ядохимикатами, радиоактивными отходами и т. д.);
— защита природы от некомпетентного и безответственного вмешательства в ее процессы. Нужно осуществлять комплексное и в то же время научное воздействие на почвы. Основное направление в развитии земледелия передовых стран мира — это интенсификация, которая означает все большее превращение его в наукоемкое производство с применением новой техники, прогрессивных технологий, современной агрономической науки и т. д.
Важна и необходима всемерная защита животного и растительного мира, нужно усилить защиту лесов, рек, озер, морей и их обитателей от всякого рода браконьеров, которые наносят огромный вред живой природе.
Необходимо рациональное использование водных ресурсов, важных:
— для питья, поддержания жизни людей, животных и растений;
— промышленного производства;
— транспортных целей;
— поливов и ирригации засушливых земель.
ФИЛОСОФСКОЕ ПОНИМАНИЕ ПРИРОДЫ
Человеческое общество — это часть природы. В организме любого человека протекают природные химические, биологические и другие процессы.
Обычно происходящие в обществе природные процессы имеют социальную форму, а природные, прежде всего биологические, закономерности выступают как биосоциальные, которые выражают взаимные влияния биологического и социального начал в развитии общества.
Роль природы в жизни общества всегда была большой, потому что она выступает в качестве естественной основы его существования и развития. Почти все свои потребности человек удовлетворяет за счет природы, прежде всего внешней природной среды.
Развитие каждого общества, всего человечества включено в процесс развития природы, в постоянное взаимодействие с ней, в конечном счете — в существование Вселенной.
Природа является объектом внимания философов и философского осмысления на протяжении всей истории философии.
Философские вопросы по отношению к природе:
— взаимодействие природных (материальных) и духовных начал в развитии человека и общества;
— отношение природы и человеческой культуры;
— как изменяется характер взаимодействия общества и природы на разных этапах исторического развития человека;
— каков характер взаимодействия общества и природы в современную эпоху.
Органическая связь с природой является фундаментальной закономерностью развития общества. Ее можно увидеть не только в области удовлетворения потребностей людей, но и в функционировании общественного производства, в конечном счете — в развитии всей материальной и духовной культуры. И понятно, что вне взаимодействия с природой общество существовать и развиваться не может.
Наличие у человека не только природных, но и социальных свойств, прежде всего способности мыслить и осуществлять сознательную трудовую и иную деятельность, качественно отличает его от других природных существ и заставляет воспринимать его и общество в целом как специфическую часть природы.
Природа является естественной средой и предпосылкой существования и развития общества. Кес-тественной среде относятся земной ландшафт: горы; равнины; поля; леса; реки; озера; моря; океаны и т. д.
Земной ландшафт составляет так называемую географическую среду жизни людей. Однако естественная среда не ограничивается этим, в нее входят также:
— недра земли;
— атмосфера;
— космос.
Конечно, природа, не исключая и географическую среду, оказывает то или иное влияние на экономическое, политическое и духовное развитие общества. Но более сильное влияние на них оказывает практическая деятельность человека, которая направляется его потребностями, интересами, целями и идеалами.
За последнее столетие сильно повысилась степень воздействия общества на природу в связи с бурным развитием науки и техники. Среда обитания людей в самом широком понимании становится средой активного воздействия разума — ноосферой. Вследствие чего биосфера как сфера живой природы, которая включает в себя и человеческое общество, под его воздействием превращается в ноосферу, пределы которой многократно расширяются и определяются каждый раз пределами проникновения в природу человеческого разума.
ГАРМОНИЯ ЧЕЛОВЕКА И ПРИРОДЫ В ДРЕВНЕВОСТОЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Древневосточная философия имела патриархальный и консервативный характер. На первом месте в ней находились социально-политическая и морально-этическая проблематика.
Философия Древнего Востока имела мифологические корни, в ней одушевлялись земля и небо, вся природа как средство существования человека.
Древневосточные мыслители предполагали, что миром правит некий всеобщий естественный закон, который проявляется во всех вещах и поступках людей.
Большое место в древневосточной философии занимала идея противоречивости мира, вечной борьбы в нем: света и тьмы; тепла и холода; добра и зла.
Мыслителями выдвигалось представление о пяти первоэлементах мира: металл; дерево; земля; вода; огонь.
Основной идеей древневосточной философии было единство трех реальностей — неба, земли, человека. По мнению философов той эпохи, человек должен ясно представлять себе свое место в мире, соединять, сливать свои и природные силы.
Древнеиндийская философия человека исследуется в основном по памятнику древнеиндийской литературы — Ведам, в которых представлено одновременно мифологическое, религиозное и философское мировоззрение.
В древнеиндийской философии много таких вопросов, как:
— откуда мы произошли?
— где мы живем?
— куда мы движемся?
Человек в философии Древней Индии представляется как часть мировой души. В учении о переселении душ граница между богами и живыми существами (растениями, животными, человеком) оказывается проходимой и подвижной. Но только человек стремится к свободе, к избавлению от страстей и пут эмпирического бытия с его законом сансары — кармы.
Философия Древнего Китая представила также самобытное учение о человеке. Одним из наиболее ярких ее представителей является Конфуций, в литературе часто именуемый Кун-цзы — учитель Кун. Начальной для него считается концепция «неба», означающая не только часть природы, но и высшую духовную силу, которая определяет развитие мира и человека. Но центральной частью его философии является не небо, не природный мир вообще, а человек, его земная жизнь и существование, т. е. она носит антропоцентристский характер.
Вместе с учением Конфуция и его последователей в древнекитайской философии можно отметить и другое направление — даосизм. Родоначальником этого направления считается Лао-цзы.
Главной идеей даосизма является учение о дао (путь, дорога) — это невидимый, вездесущий, естественный и спонтанный закон природы, общества, поведения и мышления отдельного человека.
Человек обязан следовать в своей жизни принципу дао, т. е. его поведение должно согласовываться с природой человека и Вселенной. Если соблюдать принцип дао, то возможно бездействие, недеяние, которое приведет тем не менее к полной свободе, счастью и процветанию.
Древневосточная философия человека:
— ориентирует личность на крайне почтительное и гуманное отношение как к социальному, так и к природному миру;
— ориентирует личность на совершенствование своего внутреннего мира;
— ориентирует личность на улучшение общественной жизни, порядков, нравов, управления и т. д.;
— связывается прежде всего с изменением индивида и приспособлением его к обществу, а не с изменением внешнего мира и обстоятельств.
ИСТИНА И МЕТОД: ОТ РАЗУМА ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУЮЩЕГО К РАЗУМУ ИНТЕРПРЕТИРУЮЩЕМУ
Метод — в философии и науке, а также в практической деятельности обозначение планомерного способа достижения определенной цели, определенный способ и образ действия.
Познание своей целью считает получение полного, исчерпывающего знания о каком-либо предмете или явлении. Такое знание в философии называется истиной.
Истина — это отражение в сознании человека всех признаков, свойств, отношений и связей какого-либо предмета, явления, состояния.
Философия с точки зрения теории познания делит истину:
— на абсолютную;
— относительную.
Абсолютная истина является предельной целью, идеалом человеческих стремлений в познании. Абсолютная истина — это содержание знания, не опровергаемое последующим развитием науки, а обогащаемое и постоянно подтверждающееся жизнью.
Относительная истина является основной в социальной действительности, ей люди пользуются в повседневной деятельности и в теоретических исследованиях. Относительная истина постоянно расширяется, делается более полной, более глубокой, стремится стать абсолютной.
Правда и истина являются целью науки, целью искусства, идеалом нравственных побуждений.
Истина — это адекватная информация об объекте, которую получают посредством его чувственного или интеллектуального постижения либо сообщения о нем и характеризуют с точки зрения ее достоверности. Истина является не объективной, а субъективной, духовной реальностью в ее информационном и ценностном аспектах.
Истина — это свойство знания, а не самого объекта познания.
Истина — это не только совпадение знания с предметом, но и предмета с познанием.
Понимание истины с такой точки зрения открывает более тонкие и адекватные ее связи с красотой и добром и превращает их единство во внутреннее дифференцированное тождество.
Знание — это отражение, существующее в виде чувственного или понятийного образа — вплоть до теории как целостной системы. Истина бывает и в виде отдельного утверждения, и в цепи утверждений, и как научная система.
Истину часто называют адекватным отражением объекта познающим субъектом, воспроизводящее реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Это является объективным содержанием чувственного, эмпирического опыта, а также понятий, суждений, теорий, учений и, наконец, всей целостной картины мира в динамике ее развития.
Утверждение, что истина является адекватным отражением реальности в динамике ее развития, придает ей особую ценность, которая связана с прогностическим измерением. Истинные знания помогают людям разумно организовывать свои практические действия в настоящем и предвидеть грядущее. Если бы познание не являлось с самого своего возникновения более или менее истинным отражением действительности, то человек мог бы не только разумно преобразовывать окружающий мир, но и приспособиться к нему.
Истина — это характеристика меры адекватности знания, постижения сути объекта субъектом.
Конкретность истины — это свойство, которое основано на знании реальных связей, взаимодействия всех сторон объекта, главных, существенных свойств, тенденции его развития.
ПРИРОДА ПОЗНАНИЯ И ПОНИМАНИЕ ИСТИНЫ В ПРАГМАТИЗМЕ
Прагматизм — философское воззрение, видящее наиболее яркое выражение человеческой сущности в действии и ставящее ценность или отсутствие ценности мышления в зависимость от того, является ли оно действием, служит ли оно действию, жизненной практике.
Чарлз Сандерс Пирс (1839–1914) — американский философ, логик, математик и естествоиспытатель, стал родоначальником прагматизма.
Философские воззрения Пирса сочетают в себе две противоположные тенденции:
— позитивистскую (эмпирическую);
— объективно-идеалистическую.
Пирс отрицал врожденные идеи и интуитивное познание. Философ утверждал, что исходным пунктом познания выступает «видимость».
Согласно Пирсу, понятие об объекте можно достигнуть лишь путем рассмотрения всех практических следствий, которые вытекают из действий с этим объектом. Любое знание об объекте всегда является незавершенным и опровержимым, гипотетичным. Такое положение относится не только к обыденному знанию и знанию естественно-научному, но и к математическим и логическим суждениям, всеобщность которых может быть опровергнута контрпримерами.
Уильям Джемс (1862–1910) — американский философ и психолог, один из ярчайших представителей прагматизма.
В теории познания Джемс признает исключительную значимость опыта. В своих работах он, отвергая значимость абстрактных, абсолютных начал, исследует конкретное:
— факты;
— действия;
— поведенческие акты.
Противопоставляя рационалистический и эмпирический методы, он создал учение, названное радикальным эмпиризмом.
Согласно Джемсу, истинность знания определяется его полезностью для успеха наших поведенческих актов, поступков. Джемс превратил успех не только в единственный критерий истинности идей, но и в само содержание понятия истины: у мыслителя истина открывает смысл нравственной добродетели, а не полноту смысловой информации об объекте познания.
Прагматисты, не исключая Джемса, обвиняли всю прежнюю философию в отрыве от жизни, абстрактности и созерцательности. Философия, по мнению Джемса, должна способствовать не осмыслению первых начал бытия, а созданию общего метода решения проблем, встающих перед людьми в различных жизненных ситуациях, в потоке постоянно меняющихся событий.
По словам Джемса, мы действительно имеем дело с тем, что переживается в нашем опыте, что и составляет «поток сознания»: опыт никогда не дан нам изначально как нечто определенное.
Любые объекты познания формируются нашими познавательными усилиями в ходе решения жизненных задач. Цель мышления — это выбор средств, которые необходимы для достижения успеха.
Джон Дьюи (1859–1952) — американский философ, один из интереснейших представителей прагматизма. Фундаментальным понятием философии этого мыслителя является опыт, под которым имеются в виду все формы проявления человеческой жизни.
Согласно Дьюи, познание — это инструмент приспособления человека к окружающей среде, как природной, так и социальной. А мерило истинности теории — ее практическая целесообразность в данной жизненной ситуации. Практическая целесообразность является критерием не только истинности, но и моральности.
ГНОСЕОЛОГИЧЕСКИЕ ВОПРОСЫ В ПОЗИТИВИЗМЕ И НЕОПОЗИТИВИЗМЕ
Позитивизм — философское направление, которое исходит из данного, фактического, устойчивого, несомненного, позитивного и ограничивает им свое исследование, а метафизические объяснения считает теоретически неосуществимыми и практически бесполезными.
Мыслители позитивизма считают, что любое подлинное положительное знание может быть получено лишь как результат отдельных специальных наук и их синтетического объединения. Главный лозунг позитивизма: каждая наука — сама себе философия.
Основные представители: Огюст Конт (1798–1857); Джонс Стюарт Милль (1806–1873); Герберт Спенсер (1820–1903); Эрнст Мах (1838–1916).
По мнению Конта, человек должен стремиться к тому, чтобы, комбинируя наблюдения и эксперименты с рассуждениями, познать действительные законы явлений. При этом, считал Конт, необходимо отказаться от возможности достижения абсолютных знаний и от познания внутренних причин явлений.
Конт разработал классификацию наук: математика (включая механику); астрономия; физика; химия; биология; социология.
Спенсер в своей гносеологии примиряет эмпиризм с априоризмом. Все знание он делит на три вида:
— обыденное (необъединенное);
— научное (частично объединенное);
— философское (полностью объединенное). Философию Спенсер делит:
— на общую (служит объяснению главных понятий);
— на специальную (согласует основные понятия с опытными данными).
Эрнст Мах подверг анализу понятие «заблуждение» и его роль в научном познании, рассмотрел сходство и различия философского и естественно-научного мышления.
Неопозитивизм — одно из главных направлений западной философии в 30–60-е гг. ХХ в., последний этап развития позитивизма.
Основные мыслители: Карнап, Франк, Шлик, Ней-рат, Рейхенбах и др.
Неопозитивизм исследовал важнейшие проблемы методологии науки, связанные с получением истинного знания: проблема соотношения чувственного и рационального в познании; проблемы факта; проблемы веры; проблемы познания и творчества; проблемы логики познания; проблемы логики роста знаний и др.
Главными предпосылками всякого познания неопозитивизм считал события и факты, т. е. «чувственные данные», находящиеся в сфере сознания субъекта.
Интересной особенностью данного течения является то, что он принципиально отождествил объект с теорией объекта. Это тут же сняло вопрос о существовании объективного мира как предмета, философского познания и приводило к замыканию философии лишь на познавательной проблематике логики и логического языка, тем более что логико-математический язык традиционно считался образцом достоверного знания.
Другой принципиальной особенностью являлась замена понятий «объективный факт» на «научный факт».
Научный язык в логическом позитивизме строится так: из первичных атомарных высказываний по правилам логики выводятся сложные высказывания. При этом предложения науки могут быть:
— истинными;
— ложными;
— бессмысленными.
Бессмысленные предложения, по мнению Карна-па, не являются предложениями в собственном смысле слова, но лишь напоминают их по форме.
Любые философские предложения, по мнению Кар-напа, также являются бессмысленными высказываниями, потому что они не могут быть проверены путем сведения к атомарным высказываниям, фиксирующим тот или иной «факт».
ТРАКТОВКА ПОЗНАНИЯ В НЕОКАНТИАНСТВЕ
Одним из основных направлений философской мысли конца XIX — начала XX вв. являлось неокантианство. Оно основывалось на философии Иммануила Канта, развивая при этом ее в новых условиях.
Неокантианство — философское течение, распространенное в основном в Германии, связанное с именем Канта и его критицизмом.
Основные идеи неокантианства:
— понимание философии исключительно как критики познания;
— ограничение познания сферой опыта и отказ от притязаний онтологии на статус научной дисциплины;
— признание обусловливающих познание априорных норм.
Наиболее яркое выражение неокантианство получило в двух немецких школах:
— марбургской;
— баденской (фрейбургской).
Марбургская школа. Основные имена: Герман Ко-ген (1842–1918); Пауль Наторп (1854–1924); Эрнст Кассирер (1874–1945).
Представители марбургской школы определяли предмет познания не как субстанцию, лежащую по ту сторону всякого познания, а как субъект, который формируется в прогрессирующем опыте и заданный первоначалом бытия и познания.
Цель философии неокантианства — творческая работа созидания объектов всякого рода, но вместе с тем познает эту работу в ее чистом законном основании и в этом познании обосновывает.
Коген, возглавлявший школу, считал, что мышление порождает не только форму, но и содержание познания. Коген определяет познание как чисто понятийное конструирование предмета. Познаваемую действительность он объяснял как «переплетение логических отношений», заданное подобно математической функции.
Наторп вслед за Когеном лучшим примером научного знания считает математический анализ.
Кассиер так же, как и его коллеги из марбургской школы, отказывается от кантовскихаприорных форм времени и пространства. Они становятся у него понятиями.
Он заменил две кантовские сферы теоретического и практического разума на единый мир культуры.
Баденская школа. Основные имена: Виндельбанд Вильгельм (1848–1915); Риккерт Генрих (1863–1936).
Основные вопросы, которые решали представители данной школы, касались проблем специфики социального познания, его форм, методов, отличия от естественных наук и т. п.
Виндельбанд и Риккерт предложили тезис о наличии двух классов наук:
— исторических (описывающих неповторимые, индивидуальные ситуации, события и процессы);
— естественных (фиксирующих общие, повторяющиеся, регулярные свойства изучаемых объектов, абстрагируясь от несущественных индивидуальных свойств).
Мыслители считали, что познающий разум (научное мышление) стремится подвести предмет под более общую форму представления, откинуть все ненужное для этой цели и сохранить лишь существенное.
Основные особенности социально-гуманитарного знания, по мнению философов баденской школы:
— его конечным результатом является описание индивидуального события на основе письменных источников;
— сложный и опосредованный способ взаимодействия с объектом знания через указанные источники;
— объекты социального знания неповторимы, не подвластны воспроизведению, часто уникальны;
— оно целиком зависит от ценностей и оценок, наукой о которых является философия.
КАНТОВСКОЕ РЕШЕНИЕ ПРОБЛЕМЫ ПОЗНАНИЯ
Иммануил Кант (1724–1804) — немецкий мыслитель, основатель трансцендентальной философии.
Процесс познания, по мнению Канта, проходит три ступени: чувственное познание; рассудок; разум.
1. Чувственное познание.
Кант признает существование внешнего предметного мира, который он называет «вещи-в-себе». Они воздействуют на наши органы чувств и порождают наглядные представления.
Предметом эмпирического наглядного представления является явление, в нем две стороны: его содержание, или материя, которая дается в опыте; его форма, которая приводит эти ощущения в определенный порядок.
Форма априорна, это означает, что она предшествует опыту и не зависит от него. Форма находится в нашей душе.
Существует две чистых формы чувственного наглядного представления:
— время;
— пространство.
Кант отрицает, что время и пространство являются объективными формами материального мира. По его мнению, в мире вещей-в-себе ни времени, ни пространства нет.
Согласно Канту, время и пространство — лишь субъективные формы созерцания, налагаемые нашим сознанием на внешние предметы. Это наложение — необходимое условие для познания, потому что вне времени и пространства мы ничего познать не можем. Но из-за этого между вещами-в-себе и явлениями лежит непреодолимая пропасть (трансцензус): мы можем знать только явления и ничего не можем знать о вещах-в-себе.
Эта позиция Канта называется дуалистической: вещи-в-себе существуют вне нас, но при этом они непознаваемы.
Субъективный характер времени и пространства объясняется тем, что всем людям во всех поколениях присущи якобы одни и те же представления о них.
Но наука XX в. опровергла кантовские аргументы:
— объективные формы времени и пространства изменяются и зависят от движения и материи;
— субъективные представления о времени и пространстве различны у людей разного возраста, образования и т. п.
Но хотя идея Канта об априоризме и ошибочна, в ней есть рациональное зерно. Индивидуальные формы сознания человека унаследованы, почерпнуты из социального опыта, выработаны исторически всеми, но никем в отдельности. По отношению к индивидуальному опыту априорными могут быть не только формы чувственного познания, но и формы работы рассудка — категории.
2. Рассудок является второй ступенью познания.
Если предмет нам дается посредством чувственности, то мыслится он посредством рассудка. А познание может совершиться лишь благодаря их синтезу. Орудием рассудочного познания являются категории. Разные явления накладываются на сеть категорий, придающих нашим знаниям уже не эмпирически-случайный, а необходимый, всеобщий научный характер.
Согласно Канту, рассудок не открывает законы природы, а диктует их природе. Познавательная способность и единство категорий, согласно Канту, имеют своим источником не объективное материальное единство мира, а трансцендентальное единство самосознания.
3. Разум — высшая ступень познавательного процесса.
Разум, по словам Канта, не имеет прямой, непосредственной связи с чувственностью, а связан с ней опосредованно — через рассудок.
Основные идеи разума, которые Кант называет принципами, выполняют высшую регулятивную роль в познании: они указывают направление, в котором должен двигаться рассудок.
ТРАДИЦИЯ АНГЛИЙСКОГО ЭМПИРИЗМА
Эмпиризм — познавательно-теоретическое направление в философии, которое все познание выводит из чувственного опыта (эмпирии). С точки зрения методологии — принцип, исходя из которого вся наука, больше того, вся жизненная практика и нравственность должны основываться на чувственном опыте.
Эмпиризм делится:
— на радикальный (признает лишь чувственные восприятия);
— умеренный (отводит решающую роль чувственным восприятиям).
Первым и основным исследователем природы в Новое время был английский философ Фрэнсис Бэкон (1561–1626). Этот философ стал родоначальником английского эмпиризма, указал путь для развития естественных наук.
В своих исследованиях он вступил на путь чувственного опыта и обратил внимание на исключительную значимость и необходимость наблюдений и опытов для обнаружения истины. Он утверждал, что философия должна носить прежде всего практический характер. Единственно надежным методом познания Бэкон считал индукцию, ведущую к познанию законов.
Высшей целью науки он называл господство человека над природой, а «господствовать над природой можно, только подчиняясь ее законам».
Путем, который ведет к знанию, является наблюдение, анализ, сравнение и эксперимент.
Ученый должен, согласно Бэкону, идти в своих исследованиях от наблюдения единичных фактов к широким обобщениям, т. е. применять индуктивный метод познания.
В своем трактате «Новый органон» Бэкон предложил новое понимание задач науки. Именно он стал основоположником новой науки — методологии экспериментального естествознания, которую он утверждал как залог будущего могущества человека. Если следовать этой методологии, можно собрать богатую жатву научных открытий. Но чувственный опыт может дать достоверное знание только тогда, когда сознание свободно от ложных «призраков»:
— «призраки рода» — это ошибки, которые вытекают из того, что человек судит о природе по аналогии с жизнью людей;
— «призраки пещеры» — это ошибки индивидуального характера, которые зависят от воспитания, вкусов, привычек отдельных людей;
— «призраки рынка» — это привычки пользоваться в суждении о мире ходячими представлениями и мнениями без критического к ним отношения;
— «призраки театра» — это слепая вера в авторитеты. Не ссылаться ни на какие авторитеты — таков был принцип науки Нового времени, истинную связь вещей Бэкон видел в определении естественной причинности.
Интересно заметить, что Бэкон был глубоко верующим человеком. По мнению философа, наука, подобно воде, имеет своим источником или небесные сферы, или землю. Она состоит из двух видов знания:
— первый внушается Богом (теология);
— второй ведет свое начало от органов чувств (философия).
Бэкон считал, что истина имеет двойственный характер: есть истина религиозная и «светская». При этом он строго разграничивал сферы компетенции этих видов истины. Теология ориентирована на объяснение Бога, но тщетно стремление человека достичь осмысления Бога естественным светом разума. Вера в Бога достигается с помощью откровения, а «светская» истина постигается опытом и разумом.
МЕТОД ДЕДУКЦИИ И ПОНЯТИЕ ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОЙ ИНТУИЦИИ В ФИЛОСОФИИ ДЕКАРТА И СПИНОЗЫ
Рационализм — это точка зрения рассудка (разума). Рационализм, по определению философии, — совокупность философских направлений, которые делают центральным пунктом анализа:
— с субъективной стороны — разум, мышление, рассудок;
— с объективной — разумность, логический порядок вещей.
Ярчайшими представителями рационализма XVII в. были Ренэ Декарт и Бенедикт Спиноза.
Ренэ Декарт (1596–1650). Декарт — французский математик и философ, поставивший на первое место разум, сведя роль опыта к простой практической проверке данных интеллекта.
Декарт разрабатывал универсальный дедуктивный метод для всех наук исходя из теории рационализма, который предполагал наличие в человеческом уме врожденных идей, во многом определяющих результаты познания.
Основным понятием рационалистических воззрений Декарта была субстанция.
Декарт предложил два принципа для научной мысли: движение внешнего мира следует понимать исключительно как механистическое; явления внутреннего, духовного мира необходимо рассматривать исключительно с точки зрения ясного, рассудочного самосознания.
Первый вопрос философии Декарта — возможность достоверного знания и определяемая им проблема метода, посредством которого должно быть получено такое знание.
В философии Декарта метод научного познания называется аналитическим или рационалистическим.
Это дедуктивный метод, он требует: ясности и непротиворечивости операции самого мышления (что обеспечивается математикой); расчленения объекта мышления на простейшие элементарные части; изучения этих элементарных частей в отдельности, а затем — движения мысли от простого к сложному.
Анализируя природу души, Декарт внес бесценный вклад в психофизиологическую сущность этого феномена, дав тончайший анализ нейрофизиологических механизмов работы мозга, выявив в сущности рефлекторную основу психики.
Декарт продвигал идею пробабилизма.
Пробабилизм — точка зрения вероятности:
— взгляд, по которому знание является только вероятным, потому что истина недостижима;
— моральный принцип, согласно которому закон может быть интерпретирован так, как это удобнее всего для приобретения человеческой свободы. Декарт утверждал, что интеллектуальная интуиция или чистое умозрение — это отправной пункт познания.
Бенедикт Спиноза (1632–1677). Спиноза — нидерландский философ, противопоставивший дуализму Декарта принцип монизма.
Монизм Спинозы носил пантеистический характер: Бог отождествлялся у него с природой.
Спиноза был последователем Декарта и исходил из математической строгости в применении разума.
Основным источником познания Декарт называет интуицию, открывающую истину. Из установленных с помощью интуиции истин (аксиом) выводятся дедуктивно по методу математики все остальные выводы и заключения.
Он ввел термин «врожденные идеи» — это знания и представления, которые не могут быть приобретены, потому что не имеют отношения к чувственному миру(к ним относятся логические аксиомы; моральные ценности и т. п.).
Интеллектуальной интуицией Декарт, а позже и Спиноза называли понимание сути предмета, которое получено с помощью интуиции (духовного видения), непосредственное понимание сущности вещи.
РАЦИОНАЛИСТИЧЕСКАЯ И ЭМПИРИЧЕСКАЯ ТРАДИЦИЯ В ФИЛОСОФИИ НОВОГО ВРЕМЕНИ
Философия Нового времени сделала многое для развития теории познания (гносеологии). Главными стали идеи:
— философского научного метода;
— методологии познания человеком внешнего мира;
— связи внешнего и внутреннего опыта. Основной задачей было получение достоверного знания, которое было бы основанием всей получаемой системы знаний.
Для решения поставленной задачи было создано два основных гносеологических направления: эмпиризм; рационализм.
Родоначальником эмпирического метода познания был Фрэнсис Бэкон (1561–1626), придававший большое значение опытным наукам, наблюдению и эксперименту. Источником знаний и критерием их истинности он считал опыт, но при этом не отрицая роли разума в познании.
Разум, по мнению Бэкона, должен:
— перерабатывать данные чувственного познания и опыта;
— находить коренные причинные связи, явления;
— раскрывать законы природы.
Он выделял единство чувственного и рационального моментов в познании, критиковал узких эмпириков, недооценивающих роль разума в познании, а также рационалистов, игнорирующих чувственное познание и считающих разум источником и критерием истинности.
Бэкон предложил интересную и глубоко содержательную критику схоластики. Он утверждал, что новый метод прежде всего требует освобождения человеческого разума от любых предвзятых идей, ложных представлений, унаследованных oт прошлого или обусловленных особенностями человеческой природы и авторитетами, и делил их на четыре рода:
— «идолы рода» (ложные представления, которые обусловлены несовершенством органов чувств человека и ограниченностью разума);
— «идолы пещеры» (искаженное видение действительности, связанное с индивидуальным воспитанием человека, его образованием, а также со слепым поклонением авторитетам);
— «идолы рынка» (ложные представления людей, которые порождены неправильным употреблением слов, особенно распространенных на рынках и площадях);
— «идолы театра» (неверные представления людей, заимствованные ими из различных философских систем).
Своей философией Бэкон стремился очистить сознание людей от влияния схоластики, всевозможных заблуждений и создать тем самым условия для успешного развития и распространения знаний, основанных прежде всего на опытном изучении природы.
Вслед за Бэконом эмпириком и сенсуалистом в гносеологии был Томас Гоббс (1588–1679). Основой познания он считал ощущение, вызываемое действием на человека материального тела.
Рационализм в теории познания XVII в. представлен учениями Ренэ Декарта (1596–1650), Бенедикта Спинозы (1632–1677), Готфрида Лейбница (1646–1716).
Декарт утверждал, что интеллектуальная интуиция или чистое умозрение — это отправной пункт познания.
Все идеи Декарт подразделил на две группы:
— пришедшие из чувств;
— врожденные.
По утверждению Декарта, ясность и отчетливость наших представлений — вот критерий истинности. Спиноза различает три вида познания:
— чувственное, дающее только смутные и неистинные представления;
— посредством разума, дающее знание о модусах;
— интуиция, открывающая истину.
Лейбниц в своей философии на рациональной основе исследует сочетание рационализма и эмпиризма.
АРИСТОТЕЛЬ О ПРЕДМЕТЕ И ОСНОВНЫХ ХАРАКТЕРИСТИКАХ НАУЧНОГО ЗНАНИЯ
Аристотель (384–322 гг. до н. э.) — великий древнегреческий философ, ученый.
Воззрения Аристотеля энциклопедически вобрали в себя достижения античной науки, они представляют собой грандиозную систему конкретно-научного и собственно философского знания в его удивительной глубине, тонкости и масштабности.
Аристотель является родоначальником собственно научной философии, в его учении некоторые науки получили освещение с точки зрения философии.
Предметом познания для Аристотеля является бытие.
Основание познания заключается:
— в ощущениях;
— памяти;
— привычке.
Каждое знание начинается с ощущений: оно есть то, что способно принимать форму чувственно воспринимаемых предметов без их материи. Невозможно приобрести научное знание лишь с помощью ощущений и восприятий из-за преходящего и изменчивого характера всех вещей.
Формы истинного научного знания — это понятия, которые постигают сущность вещи.
Аристотель детально и глубоко разработал теорию познания, после чего создал труд по логике, который сохраняет свое непреходящее значение и сейчас. В этом труде он разработал:
— теорию мышления и его формы;
— понятия;
— суждения;
— умозаключения и т. д.
Аристотель является родоначальником логики.
Аристотель анализировал категории и оперировал ими в анализе философских проблем, он рассматривал операции ума, его логику, в том числе и логику высказываний.
Аристотель сформулировал логические законы:
— закон тождества (понятие должно употребляться в одном и том же значении в ходе рассуждения);
— закон противоречия («не противоречь сам себе»);
— закон исключенного третьего («истинно или не истинно, третьего не дано»).
Аристотель разработал и выдвинул учение о силлогизмах, в котором он рассматривал всевозможные виды умозаключений в процессе рассуждений.
Труды Аристотеля охватывают практически все области античного знания.
1. Логика. Впоследствии логические работы Аристотеля были объединены под латинским наименованием «Органон».
2. Труды из области теории физики.
3. Метафизика (общие вопросы бытия).
4. Учения о частях животных — биология.
5. Работы по практической философии — этике, политике и т. д.
6. Эстетика.
Главной своей задачей Аристотель считал избавление от мифологизирования и неоднозначности терминов. Ученый пытался найти точное знание на пути перехода от эмпирического к доказательному знанию, имея в виду то, что ценность знания зависит от его обобщенности.
В работах Аристотеля выделяется эмпирическое начало познания. Познание обязательно должно начинаться с единичного. Соотношение единичного и общего контролируется такой наукой, как логика. По мнению философа, логика является и онтологией, потому что это наука не только о том, как в познании осуществляется переход от единичного к всеобщему, но и наука о бытии всеобщего. Из этого следует, что наука только начинается с единичного, подлинным ее предметом выступают вечные непреходящие сущности. Единичная вещь — это оболочка, в которой реализовались форма и сущность как таковая. Каждая вещь существует благодаря форме, которая реализуется в ней как вечная сущность.
ИЕРАРХИЯ ПОЗНАВАТЕЛЬНЫХ СПОСОБНОСТЕЙ ПО УЧЕНИЮ ПЛАТОНА
Платон (427–347 гг. до н. э.) — величайший мыслитель, пронизывающий своими тончайшими духовными нитями всю мировую философскую культуру, он полагал, что задачей философии является познание вечных и абсолютных истин, что под силу лишь философам, которые от рождения наделены соответствующей мудрой душой. По словам Платона, философами не становятся, философами рождаются.
Платон любил философию: все философствование этого мыслителя — выражение его жизни, а его жизнь — выражение его философии.
Основная идея Платона: чувственное восприятие не дает постоянного знания, т. е. доставляет только мнение, а вовсе не уверенность.
По мнению Платона, космос — это своего рода художественное произведение. Космос живет, пульсирует, дышит, он преисполнен различными потенциями, а управляется силами, образующими общие закономерности.
По учению Платона, мир по природе двойствен, он делится:
— на видимый мир изменчивых предметов;
— невидимый мир идей.
Идея является центральной категорией в философии Платона. Идея вещи — это нечто идеальное. Идея является смыслом и сущностью вещи.
Высшей идеей называется идея абсолютного добра, мировой разум, ей подобает название разума и Божества.
В платоновском учении о познании недооценивается роль чувственной ступени познания. Философ полагал, что ощущения и восприятия обманывают человека. Он даже советовал для познания истины «закрыть глаза и заткнуть уши», дав простор разуму.
Платон рассматривает познание с позиций диалектики. Понятие «диалектика» происходит от слова «диалог» — искусство рассуждать, притом рассуждать в общении, значит, спорить, оспаривать, что-то доказывать, а что-то опровергать. Диалектика — это искусство думать, думать строго логично, распутывая всевозможные противоречия в столкновении разных мнений, суждений, убеждений.
Особенно подробно Платон разрабатывал диалектики:
— единого и многого;
— тождественного и иного;
— движения и покоя и т. д.
Философия природы Платона тесно связана с математикой. Платон исследовал диалектику понятий, что имело большое значение для последующего развития логики.
Платон считал, что все чувственное «вечно течет», непрестанно изменяется и поэтому не подлежит логическому уразумению. Философ отличал знание от субъективного ощущения. Связь, которую мы вносим в суждения об ощущениях, не есть ощущения: чтобы познавать предмет, мы должны не только ощущать, но и понимать его.
Общие понятия — это результат особых умственных операций, «самодеятельности нашей разумной души»: они не применимы к отдельным вещам. Общие определения и понятия относятся не к индивидуальным чувственным предметам, а к чему-то иному: они выражают род или вид, т. е. нечто такое, что относится к определенным множествам предметов. По мнению Платона, получается, что нашей субъективной мысли соответствует объективная мысль, пребывающая вне нас. В этом-то и есть суть его объективного идеализма. В платоновском объективном идеализме «мир идей» порождает «мир вещей». И хотя Платон утверждает, что невозможно разорвать идеи и вещи, все же первичным для него оказывается «мир идей».
ОППОЗИЦИЯ ЧУВСТВЕННОГО И РАЦИОНАЛЬНОГО, МНЕНИЯ И ЗНАНИЯ В ФИЛОСОФИИ ПАРМЕНИДА И ДЕМОКРИТА
Парменид (конец VII–VI в. до н. э.) — философ, политический деятель.
Парменид написал поэму «О природе», в которой образно представил путь познания в виде аллегорического описания путешествия юноши к богине, открывающей ему истину.
С самого начала поэмы Парменид провозглашает главенствующую роль разума в познании и подсобную роль чувств. Он разделяет истину, основанную на рациональном познании, и мнение, основанное на чувственных восприятиях, которые знакомят нас лишь с видимостью вещей, но не дают знания их истинной сущности.
Он разделил философию:
— на философию истины;
— философию мнения.
Парменид назвал разум критерием истины, а в чувствах же, по его мнению, точности нет: не стоит доверять чувственным восприятиям, лучше разумом исследовать высказанные доказательства.
Но при этом Парменид не отказывается от чувственного мира. Во второй части поэмы «О природе» он утверждает, что рядом с миром истины необходим мир мнения, потому что без него невозможно мышление.
Один и тот же мир, по мнению Парменида, взятый в двух его измерениях — человеческой повседневности и умопостижения, — раздваивается:
— на мнение смертных;
— истину.
Согласно учению Парменида, все, что окружает человека, — условности.
Демокрит (около 460 — около 370 гг. до н. э.) — древнегреческий философ-плюралист, основатель атомизма. Демокрит превосходил многих философов своего времени богатством знаний, остротой и логической правильностью своего учения.
Согласно Демокриту, весь мир состоит из атомов и пустоты, в которой эти атомы падают. Демокрит называл атомами не только физические частицы, но и единицы ума, а пустоту — глупостью.
Демокрит предложил научный метод познания, который был основан на опыте, наблюдении и теоретическом обобщении фактического материала.
Ощущения, согласно Демокриту, представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник и основу познания.
Вселенная, как утверждал Демокрит, строго подчинена принципу причинности: все возникает на каком-либо основании и в силу причинности. Именно в причинности Демокрит видел объяснительный принцип в осмыслении сути вещей и событий.
По мнению Демокрита, душа человека состоит из мельчайших, круглых, огнеподобных, постоянно мечущихся атомов; обладая внутренней энергичностью, она является причиной движения живых существ. Мышление, согласно Демокриту, является физическим процессом.
Демокрит объяснял процесс познания с диалекти-ко-материалистической стороны.
Согласно Демокриту, мир познается за счет чувств и разума. Но эти два познания несравнимы между собой.
Демокрит разделил знание:
— на темное (чувственное познание — вкус, обоняние, осязание, зрение, слух и др.);
— светлое (истинное, рациональное познание — мышление, разум).
Чувственное (темное) познание, по мнению Демокрита, является приблизительным, относительным, частичным. Мыслительный процесс, рациональное познание выступает дополнением к чувственному, когда человек силой мысли может проникнуть за мир видимый, постичь всеобщее и закономерное.
Благодаря Пармениду и Демокриту, философия начала интенсивное развитие, ее главной целью стал вопрос о человеке и его месте в мире. Оптимизм в вопросах познания сменился скептицизмом.
ГНОСЕОЛОГИЧЕСКАЯ ПРОБЛЕМАТИКА В ДРЕВНЕВОСТОЧНОЙ ФИЛОСОФИИ
Гносеология — учение о познании. Гносеология носит исторический характер, потому что она развивается вместе с развитием человека и человечества.
Теория познания в древневосточной философии целиком подчинена этико-управленческим и воспитательным задачам. Но, несмотря на это, два основных теоретико-познавательных вопроса в конфуцианстве поставлены:
1) откуда к человеку приходит знание? 2)что такое «знание»?
Мыслители древневосточной философии считали, что человечество получает знание в процессе долгого и прилежного обучения. Но существуют люди с врожденными способностями, одаренные люди, но их мало.
Согласно философии Древнего Востока учиться нужно жизни, а именно умению жить среди людей. Философы того времени под словом «знание» подразумевали прежде всего практическое, жизненное знание, а не отвлеченные абстрактные постулаты об устройстве мироздания.
В древневосточной философии были поставлены важнейшие гносеологические проблемы:
— соотношение чувственного и рационального в познании;
— субординация мышления и языка.
В гносеологии Древнего Востока существует три метода познания:
— чувственный;
— рациональный;
— мистический.
Два первых метода — чувственный и рациональный — предполагают, что есть «некто», желающий познать «нечто». В процессе познания «некто» приближается к «нечто», узнает его, но при этом оставляет границу, дистанцию.
Мистический (сверхчувственный и сверхрациональный) метод предполагает процесс познания с помощью слияния субъекта «некто» с объектом «нечто». Часто этот процесс возможен лишь в ходе целенаправленной медитации. Перед медитацией познающий субъект должен навести порядок в душе: затушить страсти, которые мешают сосредоточиться, самодисциплинироваться, ориентировать себя на высшие цели.
Основные мысли древневосточной философии:
— мир и каждая личность рассматриваются как единое целое, более важное, чем составляющие ее части;
— большое значение имеют методы познания, связанные с интуицией;
— познание принципов макрокосма осуществлялось с помощью сложного когнитивного акта, включающего познание, эмоциональное переживание и волевые импульсы;
— познание соединялось с волей к реализации на практике моральных норм и эстетическими ощущениями;
— включение человека в систему этических норм, которые имели в своей основе глобальные принципы макрокосма;
— логика функционировала путем выделения центральных понятий и построения по отношению к ним ряда сопоставлений, объяснений и т. д.;
— движение представлялось в виде циклов. Познание истины опирается на интеллект и опыт, в основании которого лежат чувства. Согласно убеждению мыслителей Древнего Востока, истина постигается в процессе созерцания, понимаемого как тождественность познанию. По их мнению, истина многогранна, никогда не может быть выражена полностью, различные мнения об истине доказывают лишь ее различные стороны.
Оторванность древневосточной философии от конкретных научных знаний привела к тому, что в объяснении мира она пользовалась наивно-материалистическими идеями о пяти первостихиях, о началах инь и ян, об эфире и т. д.
МЕТОДОЛОГИЯ ПОЗНАНИЯ
Методологией называется учение о методах познания и преобразования действительности.
Методом называется система регулятивных принципов преобразующей, практической, познавательной, теоретической деятельности.
Методикой называются конкретные приемы, средства получения и обработки фактического материала. Методика основана на методологических принципах и производна от них.
Метод находится в неразрывной связи с теорией, что находит свое выражение в методологической роли научных законов. Решение многих конкретных задач предполагает в качестве необходимого условия некоторые общие философские методы, отличительная особенность которых — универсальность.
К таким методам относятся: законы и категории диалектики; наблюдение и эксперимент; сравнение; анализ и синтез; индукция и дедукция и др.
Философские методы — это приемы исследования объектов с точки зрения раскрытия в них всеобщих законов движения, развития, по-особому проявляющихся в зависимости от специфики объекта. При этом каждый метод дает возможность познавать лишь какие-то отдельные стороны объекта. Отсюда возникает необходимость во «взаимной дополнительности» отдельных методов, что обусловлено, кроме всего прочего, тем, что каждый метод имеет определенные пределы своих познавательных возможностей.
Сравнительно-исторический метод — это установление различия и сходства предметов.
Сравнение — необходимый прием познания, но он лишь тогда играет важную роль в практической деятельности человека и в научном исследовании, когда сравниваются действительно однородные или близкие по своей сущности вещи.
Сравнительно-исторический метод позволяет выявить генетическое родство:
— тех или иных животных;
— определенных языков;
— народов;
— некоторых религиозных верований;
— художественных методов;
— закономерностей развития общественных формаций и др.
Анализ и синтез. Анализом называется мысленное разложение предмета на составляющие его части или стороны. Синтезом называется мысленное объединение в единое целое элементов, расчлененных анализом.
Абстрагирование, идеализация, обобщение и ограничение. Абстрагирование — это выделение с помощью мысли:
— какого-либо предмета в отвлечении от его связей с другими предметами;
— какого-либо свойства предмета в отвлечении от других его свойств;
— какого-либо отношения предметов в отвлечении от самих предметов.
Абстрагирование — это необходимое условие возникновения и развития любой науки и человеческого мышления вообще.
Важной частью научного познания мира является идеализация как специфический вид абстрагирования.
Идеализация — образование с помощью мысли абстрактных объектов в результате отвлечения от принципиальной невозможности осуществить их практически.
Обобщение — мысленный процесс перехода от единичного к общему, от менее общего к более общему.
Процесс ограничения — мысленный переход от более общего к менее общему.
Способность человека к абстракции и обобщению имеет большое значение в познавательной деятельности, в общем прогрессе материальной и духовной культуры человечества.
ЭМПИРИЧЕСКОЕ И ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ ПОЗНАНИЕ
Чувственное познание — это познание в форме ощущений и восприятий свойств вещей, непосредственно данных органам чувств.
Эмпирическое познание — это отражение данного опосредованно. Эмпирический уровень познания предполагает: наблюдение; описание наблюдаемого; ведение протоколов; использование документов.
Эмпирическое познание — это более высокий уровень познания, чем просто чувственное познание.
Исходным в чувственном познании является ощущение — простейший чувственный образ, отражение, копия или своего рода снимок отдельных свойств предметов.
Ощущения имеют широкий спектр модальности:
— зрительные;
— слуховые;
— вибрационные;
— кожно-осязательные;
— температурные;
— болевые;
— мышечно-суставные;
— ощущения равновесия и ускорения;
— обонятельные;
— вкусовые;
— общеорганические.
Объективная основа восприятия образа как целостного — это единство и вместе с тем множественность различных сторон и свойств предмета.
Целостный образ, который отражает непосредственно воздействующие на органы чувств предметы, их свойства и отношения, называется восприятием.
Память, представления и воображение. Ощущения и восприятия — это источник всех знаний человека, однако познание не ограничивается ими. Любой предмет воздействует на органы чувств человека какое-то определенное время, после чего воздействие прекращается. Но образ предмета не пропадает сразу же бесследно, а запечатлевается и сохраняется в памяти. Никакое познание немыслимо без феномена памяти.
Память очень важна в познании, она объединяет прошлое и настоящее в одно органическое целое, где имеется их взаимное проникновение.
Представления — это образы предметов, воздействовавших когда-то на органы чувств человека и потом восстанавливающихся по сохранившимся в мозгу связям.
В процессе представления сознание впервые отрывается от своего непосредственного источника и начинает существовать как относительно самостоятельное субъективное явление. Представление является промежуточным звеном между восприятием и теоретическим мышлением.
Воображение — это свойство человеческого духа величайшей ценности, оно восполняет недостаток наглядности в потоке отвлеченной мысли. Без воображения познание невозможно.
Основные методы исследования в науке, особенно в естествознании, — это наблюдение и эксперимент.
Наблюдение — это преднамеренное, планомерное восприятие, которое осуществляется, для того чтобы выявить существенные свойства и отношения объекта познания.
Экспериментом называется метод исследования, с помощью которого объект или воспроизводится искусственно, или ставится в определенные условия, которые отвечают целям исследования.
Научный факт. Установление фактов — это необходимое условие научного исследования.
Факт — это явление материального или духовного мира, которое стало удостоверенным достоянием нашего знания, это фиксация какого-либо явления, свойства и отношения.
Факты приобретают научную ценность при условии, что есть теория, их истолковывающая, есть метод их классификации, они осмыслены в связи с другими фактами.
ПОЗНАНИЕ, ПРАКТИКА, ОПЫТ
Человек постигает тайны природы для удовлетворения своих материальных, а затем и духовных потребностей — это исторический смысл возникновения познания и наук. По мере своего развития общество расширяло свои потребности, находя новые средства и пути познания.
Знание — объективная реальность в сознании человека, который в своей деятельности идеально воспроизводит и отражает закономерные объективные связи реального мира.
Познание — обусловленный общественно-исторической практикой процесс приобретения и развития знания, его постоянное углубление, расширение и совершенствование.
Познание бывает:
— чувственное (выступает в форме образов, которые возникают в сознании человека в результате деятельности центральной нервной системы и органов чувств);
— логическое (выступает в форме логического отражения, т. е. суждения и умозаключения). Практика — это чувственно-предметная деятельность людей, их воздействие на тот или иной объект с целью его преобразования для удовлетворения исторически сложившихся потребностей.
Практика — это основа развития и формирования познания на всех его ступенях, источник знания, критерий истинности результатов процесса познания.
Важнейшие формы практики:
— материальное производство (преобразование природы, естественного бытия людей);
— социальное действие (преобразование общественного бытия);
— научный эксперимент (активная деятельность, в процессе которой человек искусственно создает условия, позволяющие ему исследовать интересующие его свойства объективного мира).
Основные функции практики в процессе познания:
— практика — основа познания, его движущая сила;
— практика — источник познания, так как все знания вызваны к жизни главным образом ее потребностями;
— практика — цель познания, так как осуществляется, чтобы направить и регулировать деятельность людей;
— практика — критерий истины, т. е. позволяет отделить истинные знания от заблуждений. Практику в своей основе имеют не только науки о природе и технике, но и науки об обществе, так как она:
— указывает и выделяет явления, изучение которых необходимо для человечества;
— изменяет окружающие вещи;
— выявляет такие стороны окружающих вещей, которые до этого не были известны человеку и поэтому не могли быть предметом изучения. Благодаря практике было установлено, что нельзя рассматривать познание как что-то готовое, неизменное, застывшее. В ходе практики происходит движение, восхождение от неточного знания к более совершенному, точному.
Понятие опыта имеет разное значение: опыт (эмпирия) противополагается умозрению и в этом смысле есть понятие родовое, подчиняющее себе наблюдение и эксперимент; опыт — мера навыков и умений — в смысле жизненного опыта, опыта работы на компьютере, приготовления обеда и т. п.
Познание истины основано на опыте, не только опыте одного человека, а наследственной информации целого человечества. Вся история научного познания говорит о том, что вслед за применением на практике какого-либо открытия начинается бурное развитие соответствующей области научного познания: развитие техники революционизирует науку.
ОСНОВНЫЕ ПОНЯТИЯ ЛОГИКИ
Наука логики — диалектика. Диалектика — это искусство вести беседу, умение правильно аргументировать свои мысли. Идея логики раскрывает свое содержание в системе законов и категорий диалектики.
В диалектической философии нет абсолютно ничего раз и навсегда установленного, безусловного, святого. Диалектика на всем и во всем видит печать неизбежного падения, и ничто не может устоять перед ней, кроме непрерывного процесса возникновения и уничтожения, бесконечного восхождения от низшего к высшему.
Объективной диалектикой называется диалектика природы и материальных общественных отношений.
Субъективной диалектикой называется диалектика процесса познания и мышления людей. Но субъективна она только по форме.
Система диалектической философии:
Главные законы диалектики:
— закон перехода количества в качество и обратно;
— закон взаимного проникновения противоположностей;
— закон отрицания отрицания. Принципы диалектики:
— принцип развития через противоречия;
— принцип всеобщей взаимной связи. Категории (неосновные законы) диалектики:
— сущность и явление;
— единичное, особенное, всеобщее;
— форма и содержание;
— причина и следствие;
— необходимость и случайность;
— возможность и действительность.
Конечно, все части этой системы взаимосвязаны, проникают друг в друга, предполагают друг друга.
Главные законы диалектики, с одной стороны, характеризуют процесс развития, в процессе которого противоречия приводят к разрушению старого и появлению нового качества, а повторное отрицание определяет общее направление процесса развития.
Таким образом, противоречия, которые формируются в системе, выступают как источник самодвижения и саморазвития, а переход количественных изменений в качественные — как форма этого процесса.
Диалектика включает в себя и преодолевает два типа представлений о процессе развития:
— первое представляет развитие в виде стрелы и утверждает, что в процессе развития всегда появляется что-то совершенно новое и нет никакого повторения старого;
— второе представляет развитие в форме кругового движения и утверждает, что в процессе развития есть лишь повторение того, что уже было когда-то. Логикой называют способность правильно (логически) мыслить. Различают:
— прикладную логику — охватывает в традиционной логике учения о методе, определении и доказательстве;
— чистую логику — охватывает в традиционной логике учения о логических аксиомах, понятии, суждении и умозаключении.
Современная логика распадается на множество направлений:
— метафизическая логика (гегельянство);
— психологическая логика (Т. Липпс, В. Вундт);
— теоретико-познавательная (трансцендентальная) логика (неокантианство);
— семантическая логика (Аристотель, Кюльпе, современный номинализм);
— предметная логика (Ремке, Мейнонг, Дриш);
— неосхоластическая логика;
— феноменологическая логика;
— логика как методология и логистика, находящаяся в центре споров о логике.
Логика является общим учением об историческом развитии, самодвижении предмета познания и его отражении в мышлении, в движении понятий. Даже если человек глубоко, тонко и гибко мыслит, он это делает по законам логики при условии верного хода мысли, не нарушая ни одного ее принципа.
СУБЪЕКТ И ОБЪЕКТ ПОЗНАНИЯ
Познание — это процесс получения, хранения, переработки и систематизации осознанных конкретно-чувственных и понятийных образов действительности.
Познание делит мир на две части:
— на объект (в переводе с латинского — противопоставлять себе);
— на субъект (в переводе с латинского — лежащий в основе).
Субъект познания — глубоко понятый осмысленный познавательно-преобразовательный активизм и соответствующие его наклонности.
Субъект является сложной иерархией, фундамент для которой — все социальное целое.
Настоящий субъект познания никогда не бывает только гносеологическим, потому что это живая личность с ее интересами, страстями, чертами характера, темперамента, ума или глупости, таланта или бездарности, сильной воли или безволия.
Когда субъектом познания является научное сообщество, то тут свои особенности: межличностные отношения, зависимости, противоречия, а также общие цели, единство воли и действий и т. п.
Но чаще всего под субъектом познания понимают некий безличностный логический сгусток интеллектуальной активности.
Научное познание исследует не только сознательное отношение субъекта к объекту, но и к самому себе, к своей деятельности.
Объект познания — это любая существующая независимо от сознания данность, на которую нацелена познавательно-преобразовательная деятельность субъекта.
Фрагмент бытия, который оказался в фокусе ищущей мысли, составляет объект познания, становится в определенном смысле «собственностью» субъекта, вступив с ним в субъектно-объектное отношение.
Объект в его отношении к субъекту — это в какой-то мере познанная реальность, ставшая фактом сознания, в своих познавательных устремлениях социально детерминированного, и в этом смысле объект познания становится уже фактом социума.
Со стороны познавательной деятельности субъект не существует без объекта, а объект — без субъекта.
В современной гносеологии различается объект и предмет познания:
— объект познания — это реальные фрагменты бытия, которые подвергаются исследованию;
— предмет познания — это конкретные аспекты, на которые направлено острие ищущей мысли. Человек — это субъект истории, он сам создает необходимые условия и предпосылки своего исторического существования. Объект социально-исторического познания создается, а не только познается людьми: прежде чем стать объектом, он должен быть ими предварительно создан, сформирован.
В социальном познании человек имеет дело, таким образом, с результатами собственной деятельности, а значит, и с самим собой как практически действующим существом. Будучи субъектом познания, он оказывается вместе с тем и его объектом. В этом смысле социальное познание есть общественное самосознание человека, в ходе которого он открывает для себя и исследует свою собственную исторически создаваемую общественную сущность.
Объективизм — направление в гносеологии, которое приписывает познанию постижение реальных предметов и объективных идей.
Субъективизм — учение об исключительной субъективности интеллектуальной истины, а также эстетических и моральных ценностей, отрицание их абсолютной значимости.
ОСНОВНЫЕ ПОНЯТИЯ И ВИДЫ ПОЗНАНИЯ
Познание — обусловленный общественно-исторической практикой процесс приобретения и развития знания, его постоянное углубление, расширение и совершенствование.
Виды познания:
Житейское познание. Житейское познание основывается на наблюдении и смекалке, оно лучше согласовывается с общепризнанным жизненным опытом, чем с абстрактными научными построениями, и носит эмпирический характер. Эта форма знания базируется на здравом смысле и обыденном сознании, она является важной ориентировочной основой повседневного поведения людей, их взаимоотношений между собой и с природой.
Житейское познание развивается и обогащается по мере прогресса научного и художественного познания; оно тесно связано с культурой.
Научное познание. Научные знания предполагают объяснение фактов, осмысление их во всей системе понятий данной науки.
Сущность научного знания заключается:
— в понимании действительности в ее прошлом, настоящем и будущем;
— в достоверном обобщении фактов;
— в том, что за случайным оно находит необходимое, закономерное, за единичным — общее и на этой основе осуществляет предвидение различных явлений.
Научное знание охватывает что-то относительно простое, что можно более или менее убедительно доказать, строго обобщить, ввести в рамки законов, причинного объяснения, словом, то, что укладывается в принятые в научном сообществе парадигмы.
Художественное познание. Художественное познание обладает определенной спецификой, суть которой — в целостном, а не расчлененном отображении мира и особенно человека в мире.
Чувственное познание. Чувственное познание имеет три формы:
— ощущения (элементарная форма, в нее входят зрительные, слуховые, осязательные, вкусовые, обонятельные, вибрационные и другие ощущения);
— восприятия (структурированный образ, состоящий из нескольких ощущений);
— представления (образ ранее созданного или воспринятого воображением явления). Рациональное познание. Существует три формы рационального познания:
— понятие;
— суждение;
— умозаключение.
Понятие — это элементарная форма мысли, которая является результатом обобщения, проведенного по совокупности признаков, присущих данному классу предметов.
Суждение — мысль, которая не только соотносится с некоторой ситуацией, но и является утверждением или отрицанием наличия этой ситуации в действительности.
Понятие и суждение отличаются тем, что суждение как высказывание, в отличие от понятия как высказывания, должно быть непременно истинным или ложным. Суждение — это связь понятий.
Умозаключение — это вывод нового знания, предполагающий четкую фиксацию правил. Умозаключение должно иметь доказательство, в процессе которого правомерность появления новой мысли обосновывается с помощью других мыслей.
Понятие, суждение и умозаключение образуют некую целостность в своем единстве, эта целостность называется умом или мышлением.
Интуитивное познание. Интуитивное познание — это неосознанно полученное непосредственное знание.
Интуитивное познание делится:
— на чувствительное (интуиция — мгновенное чувство);
— рациональное (интеллектуальная интуиция);
— эйдетическое (зрительная интуиция).
ПОЗНАНИЕ КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА
Познанием называется усвоение чувственного содержания испытываемого, переживаемого, положения вещей, состояний, процессов с целью нахождения истины.
С точки зрения философии познание бывает: чувственное; рациональное; житейское; научное; интуитивное; художественное и др.
Человечество во все времена стремилось к приобретению новых знаний. Овладение тайнами бытия является выражением высших устремлений творческой активности разума, который составляет гордость человека и человечества. Знание образует сложную систему, выступающую в виде социальной памяти, богатства ее передаются от поколения к поколению, от народа к народу с помощью механизма социальной наследственности, культуры.
Теория познания — специальное исследование познания, которое делится:
— на критику познания, отталкивающуюся от существовавшего до сих пор типа познания, в котором она критически отказывает наличному знанию;
— на теорию познания в узком смысле, предметом которой является этот тип познания. Проблемы, которые изучает теория познания:
— природа познания;
— возможности и границы познания;
— отношение знания и реальности;
— соотношение субъекта и объекта познания;
— предпосылки познавательного процесса;
— условия достоверности знания;
— критерии истинности знания;
— формы и уровни познания и др.
Теория познания с самого начала развивается во взаимодействии с наукой:
— одни ученые изучают объективную реальность, а другие — саму реальность исследования: это жизненно необходимое разделение духовного производства;
— одни находят знания, а другие — знания о знании, которые важны и для самой науки, и для практики, и для выработки целостного мировоззрения. Теория познания также называется гносеологией, или эпистемологией. Эти термины происходят из греческого языка:
— gnosis — познавание, узнавание (познание, знание);
— episteme — знание, умение, наука.
В русском языке термин «познание» имеет два основных значения:
— знание как данность, добытый факт;
— процесс узнавания, добычи знания в первом смысле. Основной задачей гносеологии является исследование природы «готового» знания, а не методов его получения.
Поскольку истина является объективной стороной знания, которая состоит в отношении с субъективной его стороной, постольку гносеология в своем развитии определяет предмет психологии знания.
Теория познания должна:
— обосновывать всякое знание, в том числе естественно-научное и философское;
— объяснять саму возможность такого знания, его сущность, содержание понятия истины, ее критерии. Теория познания:
— исследует природу человеческого познания;
— исследует формы и закономерности перехода от поверхностного представления о вещах (мнения) к постижению их сущности (истинного знания);
— рассматривает вопрос о путях достижения истины, о ее критериях;
— исследует то, как человек впадает в заблуждения и каким образом преодолевает их.
Основным вопросом для гносеологии был и остается вопрос о том, какой практический, жизненный смысл имеет достоверное знание о мире, о самом человеке и человеческом обществе.
ТЕМА СОЗНАНИЯ В РУССКОЙ ФИЛОСОФИИ XIX–XX вв.
История русской литературы является богатым культурно-историческим феноменом.
Наиболее содержательным периодом русской философии является XIX в. Этот период был «золотым веком» в истории русской духовности, веком классики и универсализма. Этому столетию присущ органический синтез философской мысли и художественного слова.
Начало русской классической философии положило творчество Чаадаева (1794–1856). В его «Философских письмах» с религиозной точки зрения были поставлены вопросы:
— Каковы особенности исторического развития России и Западной Европы?
— Что такое русское национальное самосознание? Философская политика Чаадаева дала толчок расколу в русской философской мысли XIX в. и возникновению в ней двух противоположных течений — славянофильства и западничества.
Славянофилы связывали судьбу России с развитием русского национального сознания и расцветом русской православной религии.
В истории русской философии, которая всегда уделяла большое внимание религиозной теме, особое место принадлежит Н.Ф. Федорову (1828–1903), поставившему в основу всей своей системы идею «всеобщего спасения». Отличительной особенностью мысли Федорова является его непримиримое отношение к смерти, необходимости ее активного преодоления. В его известной работе «Философия общего дела» звучит призыв к «действию», а не пассивному созерцанию мира и выражена вера в то, что разум и сознание человека могут сами по себе осуществить эту задачу.
Николай Александрович Бердяев (1874–1948) — один из ярчайших представителей русской религиозной философии. Для социального переустройства общества, согласно Бердяеву, нужно прежде всего не техническое переустройство, а духовное возрождение. Для России это связано с утверждением «русской идеи». По мнению Бердяева, главной отличительной чертой русской идеи является религиозный мессианизм, который пронизывает все общество, его культуру, сознание. Суть национальной русской идеи — осуществление царства Божия на земле. Бердяев с критикой относится к крайностям и славянофилов, и западников в их выводах о месте России в мировой истории. Россия, по его мнению, может осознать себя и свое призвание в мире лишь в свете проблемы Востока и Запада. Она находится в центре этих миров и должна сознавать себя «Востоко-Западом», соединителем, а не разделителем их.
Владимир Сергеевич Соловьев (1853–1900) — русский философ-идеалист, поэт, публицист, литературный критик. Он стал основоположником русской христианской философии как самобытного целостного сознания.
Главной идеей Соловьева является идея «всееди-ного сущего». Предельно высшее единство сущего, согласно Соловьеву, — это Бог. Абсолютная глубина и полнота сущего предполагает принцип абсолютной личности, энергийно-волевой, всеблагой, любящей и милостивой, но наказующей за грехи. Только Бог олицетворяет положительное всеединство сущего. Все неизмеримое многообразие сущего скреплено божественным единством. Все материальное одухотворено божественным началом, выступая в качестве мирового сознания, т. е. смыслонаполненностью вещей и событий, что связано с идеей творческого мастерства.
ОТКАЗ ОТ ПРОБЛЕМАТИКИ СОЗНАНИЯ
Первыми, кто сделал шаг к отказу от проблематики сознания, были:
— Джон Дьюи (1859–1952);
— Мартин Хайдеггер (1889–1976);
— Людвиг Витгенштейн (1889–1951).
Джон Дьюи — американский философ, один из ярчайших представителей неопрагматизма.
Прагматизм — направление в философии, которое ведет свое начало от американского философа Пирса, оно видит наиболее яркое выражение человеческой сущности в действии и ценность или отсутствие ценности мышления ставит в зависимость от того, является ли оно действием, служит ли оно действию, жизненной практике.
Основным понятием философии этого мыслителя был опыт, под которым имелись в виду все формы проявления человеческой жизни. По мнению Дьюи, философия появилась не из удивления, как полагали еще в древности, а из социальных напряжений и стрессов. Поэтому главной задачей философии является такая организация жизненного опыта, прежде всего уклада социального бытия, которая способствовала бы улучшению образа жизни людей, их бытия в мире.
Главная идея Дьюи, определяющая суть его философии, — инструментализм.
Инструментализм — направление в философии, согласно которому ум и интеллект точно так же являются средством (инструментом) приспособления к изменяющимся условиям, как части тела и зубы.
По мнению этого мыслителя, истинны те идеи, концепции и теории, которые являются результативно-выгодными, успешно работают в жизненно важных обстоятельствах, ведут к достижению прагматических целей.
Мартин Хайдеггер — немецкий философ, сторонник экзистенциализма.
Экзистенциализм (от позднелат. exsistentia — существование) — «философия существования», одно из самых модных философских течений в середине XX в., которое представляло собой самое непосредственное выражение того времени, затерянности, безысходности.
По мнению представителей экзистенциализма, задачей философии является занятие не столько науками в их классическом рационалистическом выражении, сколько вопросами сугубо индивидуально-человеческого бытия. Люди помимо своей воли заброшены в этот мир, в свою судьбу и живут в чужом для себя мире. Их бытие окружено со всех сторон какими-то непонятными знаками, символами. Основные вопросы, поставленные Хайдеггером:
— Для чего живет человек?
— В чем смысл его жизни?
— Каково место человека в мире?
— Каков выбор им своего жизненного пути? Людвиг Витгенштейн — австрийский мыслитель, логик и математик. Людвиг Витгенштейн:
— развивал идеи лингвистической философии;
— разрабатывал проблемы математической логики;
— анализировал язык математики как наиболее совершенный язык научного знания.
Он предлагал свести все научное знание к логике и математике, тем самым абсолютизируя значимость формальных преобразований, якобы могущих выразить содержательные утверждения о мире.
Главное произведение позднего периода Витгенштейна — «Философские исследования», в которых он трактует философию как активность, направленную на прояснение языковых выражений. Задача же философии сугубо «терапевтическая» — устранение путем анализа естественного языка не только философских, но и иных обобщений, которые оцениваются им как своего рода заболевания.
ЕВРОПЕЙСКАЯ ТРАДИЦИЯ COGITO
Истина в традиции сogito выступает как свойство знания, предстает в парадигме субъект-объектных реляций.
Уточнение истины в традиции сogito осуществляется соответствием: слова субъекта должны соответствовать его суждению; суждения субъекта должны соответствовать действительности.
Параметры истины Объективность. Объективная истина — это независимое от общества в целом и человека в частности познавательное содержание.
Истина — свойство человеческого знания, поэтому она по своей форме субъективна. Истина не зависит от произвола сознания, определена отображающимся в нем материальным мире, поэтому по содержанию она объективна.
Абсолютность. Абсолютность истины — это ее полнота, безусловность, присущность ей независимого от субъекта познавательного содержания, сохраняющегося и воспроизводящегося в ходе прогресса знания.
От абсолютной истины следует отличать вечную истину, которая обозначает неизменность истины, ее справедливость для всех времен и условий. Преувеличивая элемент абсолютного в истине, теистические и догматические системы философии, разворачивающие учение о вечной истине, игнорируют такие параметры истины, как: относительность; конкретность; процессуальность; историчность.
Относительность. Относительность истины — это ее неполнота, условность, незавершенность, приблизительность, вхождение в нее лишь субъективно значимых компонентов, устраняющихся из знания перманентно как не совместимые с природой вещи.
Процессуальность. Истина является динамическим качеством познания, которое возникает как суверенный итог отдельных несуверенных познавательных актов, предпринимаемых человечеством в заданных условиях.
Конкретность. Конкретность истины является синтетическим, интегральным параметром, он вытекает из абсолютности, относительности, процессуальности истины. Истина всегда конкретна, потому что получена субъектом в некоторой наличной обстановке, которая характеризуется единством места, времени, действия.
Конкретность истины является ее определенностью — независимо от степени строгости и точности истина имеет предел положительной применимости, где понятие последнего задается областью фактической выполнимости теории.
Основные пункты конкретности истины:
— истина исторична — реализуется в некоторой ситуации, характеризуемой единством места, времени, действия;
— истина динамична — абсолютное дано относительно и через относительное, оно имеет свои границы и исключения;
— истина качественна — есть интервал выполнимости, за пределы которого экстраполяция истины недопустима.
Хотя базой для науки является истина, наука содержит массу неистинного:
— теории, содержащие противоречия;
— недоказанные теоремы;
— неразрешенные проблемы;
— гипотетические объекты с неясным познавательным статусом;
— парадоксы;
— противоречивые объекты;
— неразрешимые положения;
— необоснованные предположения;
— порождающие антиномии представления и рассуждения и др.
Наука не может пропускать гипотетические, маловероятные знания вследствие того, что: полностью не доказана его противоречивость; имеются надежды на его скорое обоснование; критическое испытание гипотетического знания провоцирует производство нового знания и др.
ПСИХОАНАЛИЗ З. ФРЕЙДА И НЕОФРЕЙДИЗМ, СОЗНАНИЕ И БЕССОЗНАТЕЛЬНОЕ
Зигмунд Фрейд — австрийский психолог, невропатолог, психиатр, он исследовал явления бессознательного, их природу, формы и способы проявления.
Основные работы Фрейда, которые содержат философские идеи и концепции: «Массовая психология и анализ человеческого "Я"»; «По ту сторону принципа удовольствия»; «"Я" и „Оно“»; «Психология бессознательного»; «Неудовлетворенность в культуре»; «Цивилизация и анализ человеческого "Я"» и др.
Фрейд выдвинул гипотезу о роли бессознательного и возможности его познания через толкование сновидений.
Фрейд предполагал, что психическая деятельность бессознательного подчиняется принципу удовольствия, а психическая деятельность подсознательного — принципу реальности.
Главной в философии Зигмунда Фрейда была идея о том, что поведением людей управляют иррациональные психические силы, а не законы общественного развития, что интеллект — это аппарат маскировки этих сил, а не средство активного отражения реальности, все более углубленного его осмысления.
Важнейшим, по мнению Фрейда, двигателем психической жизни человека является «либидо» (половое влечение), которое определяет противоречия человека и социальной среды, человека и культуры, человека и цивилизации.
В своем психоанализе Фрейд рассмотрел:
— формирование религиозных культов и обрядов;
— появление искусства и общественных институтов;
— возникновение науки;
— саморазвитие человечества.
Фрейд утверждал, что основная часть психики человека бессознательна, что человек находится в постоянном стремлении к удовлетворению своих влечений, желаний, а общество составляет враждебное окружение, которое стремится ограничить или полностью лишить человека удовлетворения его страстей.
По мнению Фрейда, личность разделена на Оно; Я (Эго); Сверх-Я (Супер-эго).
Оно — это сфера бессознательного, подчиненная лишь принципу наслаждения, она не имеет сомнений, противоречий и отрицаний.
Любые инстинкты и связанные с ними влечения Фрейд разделяет на две противоположные группы:
— влечения Эго (инстинкты смерти, агрессии, разрушения);
— половые инстинкты (инстинкты жизни).
Фрейд предлагает рассматривать сознание личности как систему внешних запретов и правил (Супер-эго), а истинное содержание индивидуального (Эго) как нечто «надсознательное» (Оно), которое содержит импульсивные влечения и страсти.
Согласно философии Фрейда, сознание создает различного рода нормы, законы, заповеди, правила, подавляющие подсознательную сферу, являясь для нее цензурой духа.
Подсознательная сфера проявляет себя в областях:
— анормальных (сновидения, случайные оговорки, описки, забывания и др.);
— ненормальных (неврозы, психозы и др.). Неофрейдизм — направление в современной философии и психологии, соединившее психоанализ Зигмунда Фрейда с американскими социологическими теориями. Основные представители неофрейдизма:
— Карен Хорни;
— Гарри Салливен;
— Эрих Фром и др.
Основной идеей неофрейдистов стали межличностные отношения. Их главным вопросом был вопрос о том, как человеку жить и что делать.
Общество признается враждебным коренным тенденциям развития личности и трансформации ее жизненных ценностей и идеалов.
ПРОБЛЕМАТИКА СОЗНАНИЯ У А. ШОПЕНГАУЭРА, Ф. НИЦШЕ, К. МАРКСА, А. БЕРГСОНА, У. ДЖЕЙМСА
Артур Шопенгауэр (1788–1860). Артур Шопенгауэр был не согласен с понятием разума как области осознанной ментальной деятельности человеческого сознания, введя в него бессознательно-иррациональные моменты.
Основной факт сознания Шопенгауэр видел в представлении.
Интуиция — это первый и самый важный вид знания. Весь мир рефлексии строится на интуиции.
Согласно Шопенгауэру, истинно совершенным познанием может быть только созерцание, свободное от любого отношения к практике и к интересам воли. Научное мышление всегда сознательно, потому что отдает себе отчет в своих принципах и действиях, а деятельность художника, напротив, бессознательна, иррациональна: она не способна уяснить себе собственную сущность.
Фридрих Ницше (1844–1900). Форма изложения философских идей у Фридриха Ницше — это афоризмы, мифы, проповеди, полемика, декларации.
По мнению Ницше, в сознании соединяются:
— античная установка на ценность предметного мира, направленность внимания на него;
— личностный навык работы сознания с самим собой. Ницше стремился создать основы новой морали «сверхчеловека» взамен христианской, найти новый путь религиозного сознания. Мир, по мнению Ницше:
— это жизнь, которая не тождественна органическим процессам: ее признак — становление;
— это воля к власти.
Карл Маркс (1818–1883). Карл Маркс был родоначальником идеи вторичности сознания, его обусловленности, детерминированности внешними для него факторами и прежде всего — экономическими.
По мнению Маркса, не сознание определяет бытие и мир явлений, а наоборот: бытие определяет сознание, сознание — это осознанное бытие.
Карл Маркс утверждал, что человек, его сознание и вся его духовная жизнь определяются безблагодатными общественно-экономическими отношениями.
Маркс предложил анализировать сознание и его содержание через изучение предметно-практических форм человеческой деятельности, т. е. анализировать сознание, вплетенное в бытие людей.
Анри Бергсон (1859–1941). Анри Бергсон — один из ярчайших представителей философии жизни.
Важнейшим философским произведением Бергсона является «Опыт о непосредственных данных сознания», в котором он вводит понятие «чистой длительности» — сути сознания и бытия.
Бергсон в своей философии обращался к жизни нашего сознания: ведь она дана нам непосредственно в нашем самосознании, которое показывает, что тончайшая ткань психической жизни есть длительность, т. е. непрерывная изменчивость состояний.
Учение Бергсона о природе сознания и условиях возможности открытого общества в свое время было охарактеризовано как революция в философии.
Уильям Джеймс (1842–1910). Уильям Джеймс — североамериканский философ, по его мнению, сознание расчленено и имеет целесообразную структуру.
Одна из наиболее известных работ Джеймса — «Существует ли сознание», в ней философ отрицает существование сознания как особой сущности, относящейся к чему-либо.
По его мнению, личность (некий волевой центр), а не сознание, относится к потоку ощущений и переживаний, являющихся нам последней реальностью, данной нам в опыте.
СОЗНАНИЕ, ЯЗЫК, ОБЩЕНИЕ
Сознание — это функция мозга, свойственная только людям и связанная с речью, эта функция заключается в разумном регулировании и самоконтролировании поведения человека, в целенаправленном и обобщенном отражении действительности, в предварительном мысленном построении действий и предвидении их результатов.
Язык — наиболее дифференцированное и объемлющее средство выражения, которым обладает человек, и одновременно высшая форма проявления как субъективного, так и объективного духа.
Язык и сознание происходят из глубокой древности.
Две основных функции языка:
— служить средством общения;
— служить орудием мышления.
Речь — это процесс общения (обмена мыслями, чувствами, пожеланиями и т. п.), осуществляющийся с помощью языка.
Язык — это система значимых и содержательных форм, он работает как механизм социальной наследственности.
Процесс общения складывается из двух связанных между собой процессов: выражения мыслей (и всего богатства духовного мира человека) говорящим или пишущим; восприятия, понимания этих мыслей, чувств слушающим или читающим.
Мышление и язык тесно связаны, это приводит к тому, что свое адекватное (или наиболее приближенное к такому) выражение мысль получает именно в языке.
Обращаясь к другим людям, говорящий: сообщает им свои мысли и чувства; побуждает их к тем или иным поступкам; убеждает их в чем-либо; приказывает; советует; отговаривает их от каких-нибудьдействий и т. д.
Сознание и язык являются единым целым: в своем существовании они предполагают друг друга, как внутреннее, логически оформленное идеальное содержание предполагает свою внешнюю материальную форму.
Язык — это непосредственная деятельность сознания. С помощью языка сознание выявляется, формируется.
С помощью языка происходит переход от восприятия и представлений к понятиям; протекает процесс оперирования понятиями.
Сознание является отражением действительности, а язык — ее обозначением и выражением в мысли.
Но не все выразимо с помощью языка, человеческая душа настолько загадочна, что для ее выражения порой нужна поэзия, музыка или весь арсенал символических средств.
Человек принимает информацию не только с помощью обычного языка, но и посредством разнообразных знаковых форм.
Знак — это материальный предмет, процесс, действие, которые выполняют в процессе общения роль представителя чего-то другого и используются для приобретения, хранения, преобразования и передачи информации.
Знаковые системы — это материальная форма, в которой осуществляются сознание, мышление; реализуются информационные процессы в обществе; реализуются информационные процессы в технике.
В них входит вся сфера психики и сознания: понятийные компоненты; чувственные компоненты; эмоциональные компоненты; волевые побуждения.
Среди неязыковых знаков выделяются:
— знаки-копии (фотографии, отпечатки пальцев, отпечатки ископаемых животных и т. п.);
— знаки-признаки (озноб — симптом болезни, туча — предвестник приближения дождя и т. п.);
— знаки-сигналы (звонок, аплодисменты и т. п.);
— знаки-символы (двуглавый орел символизирует российскую государственность).
СОЗНАНИЕ, САМОСОЗНАНИЕ И РЕФЛЕКСИЯ
Сознание — это высшая, свойственная только людям и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в разумном регулировании и самоконтролировании поведения человека, в целенаправленном и обобщенном отражении действительности, в предварительном мысленном построении действий и предвидении их результатов. Сознание мгновенно связывает между собой то, что человек услышал, увидел, и то, что он почувствовал, подумал, пережил.
Ядро сознания:
— ощущения;
— восприятия;
— представления;
— понятия;
— мышление.
Компоненты структуры сознания — чувства и эмоции.
Сознание выступает как результат познания, а способом его существования является знание. Знание — это проверенный практикой результат познания действительности, ее правильное отражение в мышлении человека.
Сознательность — нравственно-психологическая характеристика действий личности, которая основывается на оценке и сознании себя, своих возможностей, намерений и целей.
Самосознание — это осознание человеком своих действий, мыслей, чувств, интересов, мотивов поведения, своего положения в обществе.
Согласно Канту, самосознание согласуется с осознанием внешнего мира: «сознание моего собственного наличного бытия есть одновременно непосредственное осознание бытия других вещей, находящихся вне меня».
Человек осознает себя:
— через созданную им материальную и духовную культуру;
— ощущения своего собственного тела, движений, действий;
— общение и взаимодействие с другими людьми. Формирование самосознания заключается:
— в непосредственном общении людей друг с другом;
— в их оценочных отношениях;
— в формулировании требований общества, предъявляемых к отдельному человеку;
— в осознании самих правил взаимоотношений. Человек осознает себя не только посредством других людей, но и через созданную им духовную и материальную культуру.
Познавая себя, человек никогда не остается таким же, каким он был прежде. Самосознание появилось в ответ на зов общественных условий жизни, которые с самого начала требовали от каждого человека умения оценивать свои слова, поступки и мысли с позиции определенных социальных норм. Жизнь своими строгими уроками научила человека осуществлять саморегулирование и самоконтроль. Регулируя свои действия и предусматривая их результаты, самосознающий человек берет на себя полную ответственность за них.
Самосознание тесно связано с феноменом рефлексии, как бы расширяя его смысловое поле.
Рефлексия — размышление человека о самом себе, когда он вглядывается в сокровенные глубины своей внутренней духовной жизни.
Во время рефлексии человек осознает:
— что происходит в его душе;
— что происходит в его внутреннем духовном мире. Рефлексия принадлежит природе человека, его социальной наполненности через механизмы коммуникации: рефлексия не может зародиться в недрах обособленной личности, вне коммуникации, вне приобщения к сокровищам цивилизации и культуры человечества.
Уровни рефлексии могут быть весьма разнообразными — от обычного самосознания до глубоких раздумий над смыслом своей жизни, ее нравственным содержанием. Осмысливая собственные духовные процессы, человек нередко критически оценивает негативные стороны своего духовного мира.
БЫТИЕ И СОЗНАНИЕ
Сознание — это определенное состояние, свойственное только человеку, в котором ему одновременно доступен и мир, и он сам, сознание мгновенно соотносит, связывает увиденное, услышанное человеком с тем, что он почувствовал, подумал, пережил.
Бытие — общее понятие о существовании, о сущем вообще, это материальные вещи, все процессы (химические, физические, геологические, биологические, социальные, психические, духовные), их свойства, связи и отношения.
Бытие сознания — это важная часть бытия человека, поэтому в сознании следует выделять и изучать не только ту его сторону, которая выступает при осознании самого сознания, не только его рефлексию, но и ту, которая, составляя живую компоненту живого действия реального человека, не подвергается им рефлексивному анализу.
Вопрос о соотношении сознания и бытия носит иной характер, чем обычные философские вопросы. Есть мнение, что это не столько вопрос, сколько смысловая направленность философской мысли.
Важно понять, что отличие между материальным и духовным, объективным и субъективным составляет некий «нерв» любого конкретного философского вопроса или размышления независимо от того, отдает ли себе в этом отчет тот, кто философствует.
При этом это отличие далеко не всегда выливается в вопрос, а после перевода в такую форму разрастается в множество взаимосвязанных между собой вопросов.
Сложнейшее взаимодействие и противостояние бытия и сознания, материального и духовного вырастает из всей человеческой практики, культуры, пронизывает их. Именно поэтому эти понятия, которые имеют значение лишь в паре, в их полярной соотнесенности, охватывают все поле мировоззрения, составляют его предельно общую (универсальную) основу.
Наиболее общими, самыми главными предпосылками человеческого существования служат:
— наличие мира (прежде всего природы), с одной стороны;
— людей, с другой стороны.
А все остальное является производным, осмысливается как результат практического и духовного освоения людьми первичных(природных) и вторичных(общественных) форм бытия и взаимодействия людей между собой на этой основе.
Основные качества сознания:
— когнитивная и коммуникативная оснащенность сознания — позволяет отличать бытие человека от бытия других живых существ;
— целостная связанность и согласованность взаимодействия отдельных структур сознания — позволяет работать сложнейшей системе весьма разнородных процессов: мыслительных, эмоциональных, чувственных, волевых, мнемических (процессы памяти), интуитивных и др.;
— интенциональная способность сознания, которая выражает направленность сознания на кого-либо, на что-либо или сознания о ком-либо, о чем-либо, отличает направленность сознания «вовне» и «вовнутрь», т. е. сознание должно быть ориентировано либо на внешний мир бытия человека, либо на его внутренний мир;
— эпистемические, которые выражают состояния внутреннего мира человека, — эти качества предполагают состояния сомнения, убеждения, веры, уверенности и др.
Основные функции познания:
— познавательная (отражает действительность);
— оценочно-ориентационная (оценивает явления действительности и свое бытие в них);
— целеполагающая (ставит перед собой цели);
— управленческая (управляет своим поведением).
ФЕНОМЕН СОЗНАНИЯ КАК ФИЛОСОФСКАЯ ПРОБЛЕМА
Сознание — символическое бытие мозговых структур, оно отражает окружающий нас мир, отражает материю. Сознание часто определяют как субъективный образ объективного мира.
Сознание — это уяснение субъектом природы некоторых явлений и процессов, оно является результатом познания, а способом его существования является знание.
В истории философии первым был термин душа. Через некоторое время философский анализ привел к необходимости наряду с понятием «души» как особой части человека выделить понятие «ум» как составляющую внеиндивидуальной, надындивидуальной, но духовной составляющей мира.
Понятие «ум» также применялось и для характеристики части индивидуального сознания, определяющейся как часть мыслящая, в отличие от части чувствующей, а также в противоположность эмоциям и воле.
Господство в прошлом религиозной идеологии имело печальные последствия для развития философии. Отразилось оно и на исследованиях души, духовной деятельности человека. Сознание в развитом виде выступает как уникальное свойство человека, и религия (любая мировая религия) не могла не обратить на это внимание и представила сознание, душу человека как дар божий, благодаря которому человек оказался сопричастен Богу. И именно традиционное использование слова «душа» в религиозном смысле заставило отказаться от этого слова в науке и употреблять слово «сознание».
Сознание — это одна из черт человека, определяющая его специфическое положение в мире, его особый онтологический статус.
Философия выделяет основные типы отношения сознания к миру:
— познание (одной из форм существования сознания является знание);
— практика, которая представляет собой целенаправленную деятельность одаренного сознанием человека;
— ценностное отношение к миру, к обществу, к человеку, которое определяется системой моральных, эстетических и других действующих в обществе норм. Сознание многофункционально:
— оно обеспечивает жизнедеятельность человека и общества в такой же степени, как и материальное производство;
— оно порождает мир идеальных образов, мир особых идеальных объектов и дает возможность отрываться от материального мира, уходить за его пределы, возвышаться над ним;
— оно идеально дает проигрывать действия и предвидеть результаты материальных действий, позволяет выбирать наилучшие, как ему представляется, способы действий для достижения заранее поставленных целей;
— оно способно возвыситься над реальным миром и реальными отношениями настолько, что может увести человека в вымышленный мир, принимая эти вымыслы за высшую реальность, за истинно сущий мир;
— оно может переключить мысли, чувства человека на этот мир и подчинить ему многие формы жизнедеятельности человека.
В жизни возникли и развились по меньшей мере две сферы духовной жизни, где элементы вымысла оказались преобладающими:
— религия;
— искусство.
Сознание, с одной стороны, может создать возможности для активной преобразующей деятельности в материальном производстве, в науке и технике, в общественной деятельности, с другой стороны, оно может допустить уход в мир искусства, в мир религии, в мир фантазии.
ВОЗВРАЩЕНИЕ К ОНТОЛОГИИ: РУССКАЯ МЕТАФИЗИКА, НЕОТОМИЗМ
С начала XX в. начинается возвращение к онтологии. Мысли людей снова устремлены к простому, единому и целостному.
Русская метафизика. Метафизика — первофи-лософия. Ее задача — докопаться до истины путем описания богатого многообразия и загадочных глубин бытия, а также через построение и толкование связи всего сущего.
Предмет изучения метафизики: бытие; ничто; свобода; бессмертие.
Русские философы считали, что философские проблемы и их решения подпитываются духовными запросами людей, а если сказать точнее, являются их отражением.
Русские философы связывали решение проблемы бытия со спецификой:
— мировоззрения;
— мироощущения народа;
— людей определенной культуры.
Русские мыслители не приняли европейского толкования бытия, потому что специфика русского мировоззрения базируется на ином по сравнению с западным мироощущении.
Русская философия питается соками русского мироощущения и тяготеет к онтологизму, а не к той или иной форме субъективного идеализма.
Отношение русской философии к онтологии имеет истоки в русском религиозном сознании. Суть русской религиозности — бытие в Боге. Именно эта религиозность определила философское решение темы бытия.
Религиозный онтологизм стал родоначальником философского онтологизма.
Русскому мировоззрению и русской религиозной философии было чуждо представление об индивидуально-личностной сфере как подлинном бытии.
Духовное творчество светских и религиозных мыслителей в России было направлено на объяснение глубочайших онтологических, бытийственных истоков человеческой жизни.
Неотомизм. Неотомизм — философия католической церкви, ядро неосхоластики.
Неотомизм возник в конце XIX в., энцикликой Папы Льва XIII (1879 г.) неотомизм был назван единственно истинной философией, соответствующей христианскомуучению.
Неотомизм — одно из наиболее значительных направлений в философии, основное распространение он получил в Бельгии и Франции, но имеет своих представителей почти во всех странах.
Важнейшим исследовательским центром является Высший институт философии, который был основан при Лувенском университете в 1882 г. кардиналом Дезире Мерсье.
Неотомизм занимается: философским обоснованием бытия Бога; доказательством различных религиозныхдогм; рассмотрением «чистого бытия» как некоего духовного первоначала; толкованием естественно-научныхтеорий и социальной практики; проблемами метафизики — учением о действии и потенции: наличие бытия является действием определенного бытия, неактивная потенция выражает реальное ограничение действия, становление есть переход от потенции к действию.
Главный раздел неотомизма — метафизика, учение о принципах бытия, которое противопоставляется умопостигаемому и трансцендентному миру.
Философия неотомизма рассматривает бесконечное бытие Бога как акт и потенциал.
Основная проблема неотомизма — проблема Бога.
Бог постигается как реальность: бесконечная; вечная; несотворенная; совершенная; личностная.
Неотомизм также разрабатывает:
— проблемы натурфилософии;
— проблемы духа;
— вопросы познания;
— проблемы этики.
АНТИОНТОЛОГИЧЕСКАЯ УСТАНОВКА ПОЗИТИВИСТОВ И НЕОПОЗИТИВИСТОВ
Онтология — дисциплина в философии, которая рефлектирует универсальные основы, принципы, организацию, структуру, динамику бытия.
Позитивизм — философское направление, которое утверждало, что источником подлинного, позитивного знания могут быть лишь отдельные эмпирические науки и их синтетические объединения, а философия как особая наука не может претендовать на самостоятельное исследование реальности. Философы-позитивисты попытались осмыслить пути постижения истины на основе точного, экспериментального знания. Такие усилия были обусловлены борьбой с философской онтологией. Позитивисты объявили себя противниками онтологии.
Анализ отношения позитивизма к онтологии довольно сложен. Позитивизм выступает с требованием исследования явлений без философии и какого-либо оценочного знания.
В данном случае спутаны две вещи:
— роль философского мышления в познании;
— оценочный характер знания.
Философская методология — это важная часть миропознания, а оценочный характер знания важно учитывать при обобщении материала и не допускать в процессе исследований.
Онтология же, отвергаемая позитивизмом, фактически овладела самим позитивизмом в другой форме — отрицания сущностного освоения мира, потому что ориентация на фактическое, чувственное, событийное познание оставляет в стороне познание сущности вещей, законов.
Позитивизм воспринимался исследователями как философия, которая:
— отсекает от науки любые спекуляции;
— избавляет философию от онтологии;
— помогает творчеству, серьезной исследовательской работе.
Одной из причин интереса к позитивизму и его большой жизненной силы является тот факт, что его последователями оказались многие известные ученые и великие мыслители.
Неопозитивизм — философское течение, восходящее к позитивизму, эмпиризму и эмпириокритицизму.
Его наиболее известные представители: Р. Карнап; А. Айер; Б. Рассел; Л. Витгенштейн; Дж. Остин и др.
Под общим названием неопозитивизма объединяются многие теории:
— логический позитивизм;
— логический эмпиризм;
— логический атомизм;
— философия лингвистического анализа;
— различные направления аналитической философии, смыкающиеся с теорией критического рационализма. Основной задачей неопозитивизма является борьба с онтологией, философией в целом, стремление поставить себя над борьбой материализма и идеализма.
Неопозитивисты полностью отказались от метафизики, а вместе с ней и от идеи абсолютного бытия и предельного основания мироздания.
Неопозитивизм полностью отвергал традиционную философию, включая умозрительную натурфилософию, и предлагал заменить их новой философией — философией науки. Главной задачей философии науки считался анализ структуры естественно-научного знания формально-логическими средствами.
Отрицательные черты неопозитивизма:
— сведение философии к анализу языка науки, а философской методологии — к частнонаучной;
— абсолютизация формальной логики и искусственного языка в познании;
— антиисторизм;
— преувеличение принципа верификации;
— игнорирование социокультурных факторов познавательного процесса и др.
ПРОБЛЕМАТИКА БЫТИЯ У А. ШОПЕНГАУЭРА, Ф. НИЦШЕ, А. БЕРГСОНА, К. МАРКСА
Артур Шопенгауэр (1788–1860). Одной из ярчайших фигур иррационализма является Артур Шопенгауэр, который был неудовлетворен оптимистическим рационализмом и диалектикой Гегеля.
В основе мира, согласно Шопенгауэру, лежит воля, которая подчиняет себе интеллект.
Насколько воля сильнее интеллекта, по словам Шопенгауэра, можно судить по собственным поступкам, потому что почти все они продиктованы не доводами разума, а инстинктами и желаниями. Самым сильным инстинктом в жизни является половая любовь, т. е. продолжение рода, а на самом деле — воспроизводство новых поколений для страданий, мук и неминуемой гибели.
Шопенгауэр отрицал все догматы христианства, в том числе и бессмертие души. По мнению Шопенгауэра, господство мирового зла и вера в Бога несовместимы.
Фридрих Ницше (1844–1900). Фридрих Ницше — немецкий философ и филолог, ярчайший пропагандист индивидуализма, волюнтаризма и иррационализма.
По мнению Ницше, мир — это постоянное становление и бесцельность, что выражается в идее «вечного возвращения одного и того же».
Вслед за Артуром Шопенгауэром Ницше в основе мира называл волю:
— как движущую силу становления;
— как порыв;
— как «волю к власти»;
— волю к расширению своего Я, к экспансии. Центральное понятие у Ницше — идея жизни. Он родоначальник направления, которое называется философией жизни.
В человеке, по мнению Ницше, главным является принцип телесности и вообще биологическое орга-низменное начало; интеллект же — это лишь высший слой, необходимый для сохранения организменных образований, в первую очередь инстинктов.
Анри Бергсон. Анри Бергсон (1859–1941) — французский мыслитель, представитель интуитивизма и философии жизни.
Воззрения Бергсона можно определить как отступление от материалистически-механистического и позитивистского направления философской мысли.
Наиболее важны его учения: об интенсивности ощущений; времени; свободе воли; памяти в ее соотношении со временем; творческой эволюции; роли интуиции в постижении сущего.
Бергсон предлагал в качестве субстанции жизнь как некую целостность, отличающуюся от материи и духа: жизнь устремлена «вверх», а материя — «вниз».
Смысл жизни, по мнению Бергсона, постижим лишь с помощью интуиции, интерпретировавшейся в своеобразную симпатию, доступную непосредственному проникновению в сущность предмета путем слияния с его уникальной природой.
Проблемы, интересовавшие Бергсона:
— душа и тело;
— идея духовной энергии;
— сновидения и т. п.
Они имели для него особое значение, потому что:
— он желал «освободить» дух от тела и тем самым доказать возможность бессмертия души;
— с ними был связан его интерес к спиритизму и телепатии.
Карл Маркс. Маркс Карл (1818–1883) — философ и социалист, создатель «Коммунистического манифеста», основоположник исторического материализма.
Маркс и Энгельс создают свою новую философию, называющуюся «новым материализмом».
Применив материалистическую диалектику к анализу общественной жизни, К. Маркс сделал два открытия: «тайну» прибавочной стоимости в капиталистическом обществе; материалистическое понимание истории.
ВОПРОС О БЫТИИ У И. КАНТА
Иммануил Кант (1724–1804) — один из величайших умов человечества, основоположник немецкой классической философии.
Основные работы Канта:
— «Всеобщая естественная история и теория неба»;
— «Критика чистого разума»;
— «Критика практического разума».
В творчестве Канта усматриваются два основных блока:
— теория познания;
— учение о бытии, нравственности и морали. Лейтмотивом всей философии этого мыслителя стали его три знаменитых вопроса:
— «Что я могу знать?»
— «Что я должен делать?»
— «На что я могу надеяться?»
Творчество Иммануила Канта принято делить на два периода:
— «докритический» — до начала 70-х гг. XVIII в., в этот период мыслитель обращался к философским проблемам естествознания, он предложил мысль о развитии мира, о том, что наша планета ранее имела совершенно иной облик, нежели сейчас;
— «критический» — это период, когда Кант сделал предметом своего пристального и критического исследования человеческий разум, его структуру и познавательные возможности.
Кант утверждал, что решению таких проблем философии, как проблемы бытия человека, души, морали и религии, должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания и установление его границ.
Согласно Канту, критический анализ структуры познавательного опыта человека может привести к выводу о том, что объективная реальность как совершенно не зависимое от наших чувств и разума бытие является принципиально недоступным, непознаваемым для нас.
Иммануил Кант под метафизикой подразумевал любые суждения, которые не основываются на чувственных данных. Но наряду с гносеологическим объяснением он допускал и ее онтологическую интерпретацию как сверхчувственной реальности и оценивал ее как первичную, которая определяет мир чувственных явлений (именуемых феноменами, а метафизические явления именуются ноуменами): это ноуменальная реальность, которая аффицирует нашу чувственность,т. е. воздействует на нее, но остается непостижимой для чувств и для ума.
Смысл кантовского агностицизма, как принято считать, состоит в том, что чем вещь является для нас (феномен), и то, что она представляет сама по себе (ноумен), принципиально различны. И как бы мы ни старались проникнуть вглубь явлений, наше знание все равно будет отличаться от вещей, каковы они суть сами по себе.
Кант как философ:
— поставил вопрос о принципиальной ограниченности человеческого опыта;
— признал, что действительность всегда выходит за пределы любого знания: она в этом смысле «хитрее» всяких теорий и бесконечно богаче их;
— констатировал, что мир познается всегда только в формах его данности человеку.
По мнению Канта, в процессе познания участвуют:
— чувственный опыт;
— рассуждающее мышление (структуру которого составляют категории).
Основной функцией своих категорий Кант считал синтетическую, потому что в процессе познания осуществляется синтез (объединение) разрозненных чувственных впечатлений в устойчивые комплексы, становящиеся предметом нашего суждения.
В центре внимания онтологии Канта находится бытие-процесс, истолковывающийся как жизнь. По мнению мыслителя, жизнь — это не абстрактное понятие, а бытие определенного индивида.
ОНТОЛОГИЯ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ
Первыми философами, которые ввели категорию «бытие», были: Парменид; Демокрит; Платон; Аристотель.
Парменид и Гераклит под бытием подразумевали весь мир. Для Демокрита бытие — это не весь мир, а основа мира. Этот философ отождествлял бытие с простыми физическими неделимыми частицами — атомами. Все богатство и множество мира он объяснял наличием бесконечного множества атомов.
Бытие для Платона — это нечто вечное и неизменяемое, что может быть познано только разумом. Философ противопоставил чувственное бытие (мир реальных вещей) чистым идеям, тем самым сведя бытие к бестелесному созданию — идее.
Аристотель отверг платоновское учение об идеях как сверхъестественных и самостоятельных сущностях, не связанных с бытием отдельных вещей (чувственное бытие), и выдвинул предложение различать разные уровни бытия (от чувственно-конкретного до всеобщего).
Аристотель предложил десять категорий бытия:
— сущность;
— качество;
— количество;
— отношение;
— место;
— время;
— положение;
— обладание;
— действие;
— страдание.
В древнегреческой философии на проблему бытия смотрели с двух точек зрения:
— проблема бытия ограничивалась самой природой (земной мир и космос);
— в проблеме бытия выявилась абсолютизация знаний об объектно-чувственном мире (вечные бестелесные идеи).
С наступлением христианской эры произошло соединение философии с интенсивным богопознанием.
В Средние века сформировалось так называемое онтологическое доказательство бытия Бога, которое состояло в выводе Абсолютного Бытия из понятия бытия, а именно: то, больше чего нельзя помыслить, не может существовать только в уме. Либо о нем можно помыслить и возможно существование вне ума, что противоречит исходной посылке.
В эпоху Возрождения и особенно в Новое время происходит обмирщение философии, а впоследствии явное разделение философии и естественной науки. В связи с этим происходит объективизация понятия бытия и одновременно развитие субъективистских концепций.
Термин «онтология» появился в XVII в. Онтологией стали называть учение о бытии, сознательно отделенное от теологии. Это произошло в конце Нового времени, когда в философии противопоставлялись сущность и существование. Онтология этого времени признает примат возможного, которое мыслится как первичное по отношению к существованию. Тогда как существование является лишь дополнением к сущности как возможности.
В XIX в. философское понимание бытия было дополнено принципом историзма, соответственно которому бытие объекта раскрывается только через полноту его истории. Философы того времени считали, что можно найти способ в процессе познания перейти от предмета, данного в мысли через явление (феномен), к его бытию как таковому.
Первым философом, который обосновал принцип тождества бытия и мышления, был Гегель. Он отрицал «внешнего» познающего субъекта, чуждого миру бытия.
Исходя из гегелевского объективного идеализма понятие бытия приобрело смысл не состояния, а закономерного и вечного движения. Его наличное бытие — это реальность, ограниченность, конечность, бессознательность, объективность.
ОНТОЛОГИЯ КАК УЧЕНИЕ О БЫТИИ
Онтология (ontologie; от греч. on — сущее и logos — учение) — наука о бытии как таковом, о всеобщих определениях и значениях бытия. Онтология — это метафизика бытия.
Метафизика — научное знание о сверхчувственных началах и принципах бытия.
Бытие — предельно общее понятие о существовании, о сущем вообще, это материальные вещи, все процессы (химические, физические, геологические, биологические, социальные, психические, духовные), их свойства, связи и отношения.
Бытие — это чистое существование, которое не имеет причины, оно причина самого себя и является самодостаточным, ни к чему не сводимым, ни из чего не выводимым.
Термин «онтология» появился в XVII в. Онтологией стали называть учение о бытии, сознательно отделенное от теологии. Это произошло в конце Нового времени, когда в философии противопоставлялись сущность и существование. Онтология этого времени признает примат возможного, которое мыслится как первичное по отношению к существованию, тогда как существование является лишь дополнением к сущности как возможности.
Основные модусы бытия: — бытие как субстанция (истинное бытие — исходное начало, фундаментальная первооснова вещей, которая не возникает, не исчезает, но, видоизменяясь, дает начало всему многообразию предметного мира; все возникает из этой первоосновы, а после разрушения вновь возвращается в нее. Сама эта первооснова существует вечно, изменяясь как всеобщий субстрат, т. е. носитель свойств, или материя, из которой построен весь слышимый, видимый, осязаемый мир переходящих вещей);
— бытие как логос (истинное бытие имеет своими признаками вечность и неизменность, оно должно существовать всегда или никогда; в этом случае бытие не субстрат, а полностью очищенный от случайностей и непостоянства универсально разумный порядок, логос);
— бытие как эйдос (истинное бытие делится на две части — универсально-всеобщие идеи — эйдосы и материальные копии, соответствующие идеям). Основные формы бытия:
— бытие вещей «первой природы» и «второй природы» — отдельные предметы материальной действительности, имеющие устойчивость существования; под природой подразумевается совокупность вещей, всего мира в разнообразии его форм, природа в таком смысле выступает как условие существования человека и общества. Следует выделять естественную природу и созданную человеком,т. е. «вторую природу» — сложную систему, которая состоит из множества механизмов, машин, заводов, фабрик, городов и т. п.;
— духовный мир человека — единство в человеке социального и биологического, духовного (идеального) и материального. Чувственно-духовный мир человека связан непосредственно с его материальным бытием. Духовное принято подразделять на индивидуализированное (сознание индивида) и внеинди-видуализированное (общественное сознание). Онтология дает представление о богатстве мира, но рассматривает разные формы бытия как находящиеся рядом, как сосуществующие. При этом признается единство мира, но не выявляется сущность, основа этого единства. Такой порядок вещей привел философию к выработке таких категорий, как материя и субстанция.
ФИЛОСОФСКИЙ ПОСТМОДЕРН
Модернизм (фр. moderne — новейший, современный) как феномен имел в истории культуры разные объяснения: как новое в искусстве и литературе (кубизм, дадаизм, сюрреализм, футуризм, экспрессионизм, абстрактное искусство и т. п.); как направление в католицизме, которое стремится к обновлению вероучения на основе науки и философии; как осмысление качественно новых феноменов или качественно новой интерпретации уже известного в философии.
Так, к модернизму в свое время относили:
— позитивизм;
— марксизм;
— Просвещение.
Философский постмодерн — специфика философской мысли, которая представлена следующими именами:
— Жак Лакан;
— Жак Деррида;
— Жорж Батай;
— Жиль Делез;
— Жан Франсуа Лиотар;
— Жан Бордрийяр;
— Ричард Рорти и др.
Главная задача постмодернистов — сломить многовековой диктат законодательного разума, показать, что его претензии на познание истины являются гордыней и ложью, использованными разумом для оправдания своих тоталитарных притязаний.
Основные принципы постмодерна:
— объективная сущность — иллюзия;
— истина неоднозначна, множественна;
— обретение знания — это бесконечный процесс пересмотра словаря;
— действительность формируется под воздействием человеческих желаний и поступков;
— человеческое познание не отражает мир, а интерпретирует его, и ни одна интерпретация не имеет преимуществ перед другой и т. п.
Одним из первых мыслителей философии постмодерна является француз Жан Франсуа Лиотар.
В своей книге «Состояние постмодерна» (1979) он разъясняет феномен постмодерна как культурологический в целом, как своего рода реакцию на универсалистское видение мира в модернистской философии, социологии, религиоведении, искусстве и т. д.
Лиотар считает, что отличие постмодернистской философии от марксистской — в утверждении идеи выбора из нескольких альтернатив, которые представляются не столько в познанном, сколько в исторической конфигурации жизненных практик, в социальной сфере.
Постмодернизм представлен современными:
— постструктурализмом (Ж. Деррида, Ж. Бордрийяр);
— прагматизмом (Р. Рорти).
Американский философ Ричард Рорти выдвинул мнение, что вся до сих пор существовавшая философия искажала личностное бытие человека, ибо лишала его творчества.
В своем учении Рорти совмещает прагматизм с аналитической философией, утверждая, что предметом философского анализа должны быть социум и формы человеческого опыта. Для него социум — общение людей, а главное в нем — интересы личности, «собеседника».
Постмодернист, французский философ Жак Деррида — один из ярчайших представителей современного постструктурализма.
Деррида критикует понимание бытия как присутствия. Он считает, что живого настоящего как такового не существует: оно распадается на прошлое и будущее.
Многие постмодернисты предлагают новый тип философствования — философствование без субъекта.
Постмодернизм — это реакция на изменение места культуры в обществе: на сдвиги, происходящие в искусстве, религии, морали в связи с новейшей техникой постиндустриального общества.
Постмодернизм предлагает перейти на гуманитаризацию, антропологизацию философского знания.
З. ФРЕЙД, ЕГО ПОСЛЕДОВАТЕЛИ И ОППОНЕНТЫ
Зигмунд Фрейд — австрийский психолог, невропатолог, психиатр, для него характерны исследования явлений бессознательного, их природы, форм и способов проявления.
Основные работы Фрейда, содержащие философские идеи и концепции:
— «Массовая психология и анализ человеческого "Я"»;
— «По ту сторону принципа удовольствия»;
— «"Я" и „Оно“»;
— «Психология бессознательного»;
— «Неудовлетворенность в культуре»;
— «Цивилизация и анализ человеческого "Я"» и др. Фрейд выдвинул:
— гипотезу об исключительной роли сексуальности в возникновении неврозов;
— утверждение о роли бессознательного и возможности его познания через толкование сновидений;
— гипотезу, что психическая деятельность бессознательного подчиняется принципу удовольствия, а психическая деятельность подсознательного — принципу реальности.
Для философии Фрейда основная мысль — это то, что поведением людей управляют иррациональные психические силы, а не законы общественного развития, что интеллект — аппарат маскировки этих сил, а не средство активного отражения реальности, все более углубленного его осмысления.
Главным исследованием Фрейда является роль важнейшего, по его мнению, двигателя психической жизни человека — «либидо» (полового влечения), определяющего противоречия:
— человека и социальной среды;
— человека и культуры;
— человека и цивилизации.
Через призму сублимации Фрейд рассмотрел:
— формирование религиозных обрядов и культов;
— появление искусства и общественных институтов;
— возникновение науки;
— саморазвитие человечества.
Со стороны философии Фрейд дает свое осмысление человека и культуры. Культура выступает у него как «Сверх-Я», основанная на отказе от удовлетворения желаний бессознательного, она существует за счет сублимированной энергии либидо.
В своей работе «Неудовлетворенность в культуре» Фрейд делает вывод о том, что прогресс культуры уменьшает человеческое счастье, усиливает у человека чувство вины из-за ограничения его природных желаний.
В рассмотрении социальной организации общества Фрейд концентрирует свое внимание не на ее надындивидуальном характере, а на природной склонности человека к разрушению, агрессии, которая может быть обуздана культурой.
Карл Густав Юнг — швейцарский психолог, философ, культуролог, начинал свою деятельность как ближайший соратник Зигмунда Фрейда и популяризатор его идей.
После разрыва Юнга с Фрейдом происходит пересмотр идей о происхождении творчества человека и развитии человеческой культуры с точки зрения «либидо» и «сублимации», вытеснение сексуальности и всех проявлений бессознательного через «Сверх-Я».
«Либидо» в понимании Юнга — это не просто некое половое влечение, а поток витально-психической энергии. Юнг ввел в научные исследования такие объекты, как учение о карме, реинкарнации, парапсихологические феномены и др. Основные работы К.Г. Юнга: «Метаморфозы и символы либидо»; «Психологические типы»; «Отношения между Я и бессознательным»; «Попытка психологического истолкования догмата о троице».
Интереснейшим представителем неофрейдизма был Эрих Фромм.
Основные работы: «Бегство от свободы»;«Концепция Маркса о человеке»; «Искусство любви»; «Революция надежды»; «Кризис психоанализа»; «Человек для самого себя» и др.
ОСНОВНЫЕ ТЕЧЕНИЯ ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ XX в.
Основные модели философского мышления в XX в.:
— позитивизм;
— марксизм;
— неотомизм;
— экзистенциализм и др.
Эти модели рассматривают проблемы, имеющие общечеловеческую ценность:
— роль философского и научного познания;
— человек и его жизнедеятельность;
— взаимодействие духовного и материального, объективного и субъективного;
— свобода и необходимость, необходимость и случайность, свобода и ответственность и т. д. Позитивизм. Вторая историческая форма позитивизма возникла в конце XIX — начале XX вв. Его основные представители:
— немецкий физик Э. Мах;
— швейцарский философ Р. Авенариус;
— французский математик, физик и философ Ж.А. Пуанкаре;
— английский математик и философ К. Пирсон. Этот позитивизм являлся философией реализма и утверждал, что любое научное знание (физическое, астрономическое, биологическое и т. п.) есть само по себе знание философское и что философия не может иметь своего отдельного от наук предмета.
Эта форма позитивизма получила название махизма. В философии махизма преобладают субъективно-идеалистические идеи.
Третья историческая форма позитивизма появляется в 20-е гг. XX в. Ее родоначальником стал Венский философский кружок, возникший при кафедре индуктивных наук Венского университета. В Венский кружок входили: М. Шлик, Р. Карнап, Г. Фейгель, О. Нейрат, Э. Нагель, А. Айер, Ф. Франк, Л. Витгенштейн и др.
Эта форма позитивизма получила название логического позитивизма. Логический позитивизм развивается как аналитическая философия, которая, в свою очередь, разрабатывается в двух направлениях:
— логического анализа философии с применением аппарата современной математической логики;
— лингвистической философии, отвергающей логику как основной метод исследования и занимающейся исследованием типов выражений обыденного языка, в том числе когда он употребляется для разработки философских понятий. Марксизм. Марксистская философия выступает как учение о человеке и мире, обращается к прошлому, настоящему и будущему. Основная идея марксистской философии состоит не в конструировании какой-либо системы, а в тех законах развития общества, которые впервые в истории человечества открыл К. Маркс.
Неотомизм. Неотомизм возник в конце XIX в. и имел широкое распространение в XX в. как философская модель мышления людей, живущих в странах, где господствует католическая церковь.
Основу неотомизма положила философия средневекового схоласта Фомы Аквинского. Неотомизм занимается:
— философским обоснованием бытия Бога;
— доказательством различных религиозных догм;
— рассмотрением «чистого бытия» как некоего духовного первоначала;
— толкованием естественно-научных теорий и социальной практики.
Наиболее яркими представителями неотомизма являются Жак Маритен, Этьен Анри Жильсон, Юзеф Мария Бохенский, Густав Андреас Ветер.
Экзистенциализм. Экзистенциализм — философия существования. Это антропологическая философия по своей направленности, ее центральной проблемой является проблема человека, его существования в мире. Идея философии экзистенциализма — помочь человеку и человечеству.
ФИЛОСОФСКИЕ ШКОЛЫ 70–90-Х гг. ХХ в.
В 70–90 гг. XX в. широкое распространение получают различные философские школы.
1. Постпозитивизм. Главную роль в постпозитивизме 90-х гг. играет критический рационализм, родоначальником которого является английский философ Карл Поппер — весьма популярный философ, социолог, логик, математический логик.
В конце 40–50-х гг. Поппер пишет работы, в которых отстаивает идеи социал-реформизма, критикуя при этом марксизм: «Открытое общество и его враги», «Нищета историцизма».
Поппер исследует важные проблемы: соотношения закона и тенденции, роли в жизни общества социальной технологии.
Суть философской концепции Поппера в том, что существуют три мира:
— философский;
— ментальный;
— мир объективной истины (мир роста научного знания).
По мнению Поппера, будущее науки — за принципом фальсификации, позволяющим отделить научное знание от ненаучного. Этот принцип является не логическим, а методологическим, его суть:
— если теория опровергнута, то она должна быть немедленно отброшена;
— лишь те теории должны считаться научными, которые могут быть опровергнуты, т. е. которые способны доказать свою ложность;
— важно различать «фактуально ложные» высказывания и логически ложные (противоречивые высказывания).
Методология науки. Американский философ и историк науки Томас Кун является представителем одной из школ постпозитивизма — философии науки. Он стал известен после выхода в свет его книги «Структура научных революций», в которой Кун изложил свою концепцию философии науки — это конкурентная борьба научных сообществ, сопровождаемая сменой парадигм (моделей теоретического мышления, приверженных различным понятиям, законам, теориям и точкам зрения, с помощью которых идет процесс развития науки).
Кун ввел понятие «нормальной науки», под которой понимается развитие науки в рамках конкретной, определенной парадигмы.
Философия (методология) науки взаимосвязана с таким философским направлением, как «научный материализм». Основными представителями его являются американские философы Э. Нагель и Д. Мор-голис, австралийский философ Д. Армстронг, аргентинский физик и философ М. Бунге и др.
Основная задача «научного материализма» — соотношение материи и сознания.
«Научный материализм» объединяет несколько школ: школа «элиминативного материализма», считающая единым психическое и физическое (Армстронг, Уилкс); школа «кибернетического материализма», представляющая психическое как аналогию функциям ЭВМ (Пат-нэм, Сейр); школа «эмертжентистского материализма», понимающая психическое как результат эволюции материи (Бунге, Марголис, Сперри) и др.
Герменевтика. Герменевтика (разъясняю, истолковываю) — искусство и теория интерпретации текстов.
Герменевтики 70–90-х гг. разрабатывают «понимание» не как прикладную задачу, возникающую в процессе истолкования текстов, а как фундаментальную характеристику человека, как нечто, определяющее человеческое бытие и мышление.
Философия интуитивизма. В 80–90-е гг. получили распространение идеи интуитивизма, которые соединили интуицию с современным научным знанием — медициной, биологией, физикой и др.
Современные интуитивисты предлагают человеку выйти за пределы его чувственного земного опыта и опереться на духовный, мистический, религиозный опыт.
ВЕДУЩИЕ ФИЛОСОФСКИЕ ТЕЧЕНИЯ НАЧАЛА ХХ в.
Философская мысль ХХ в. находилась под непосредственным воздействием противоречивого, драматичного развития человеческой цивилизации.
ХХ в. — это эпоха:
— социальных катастроф;
— антигуманных политических режимов;
— многочисленных локальных и мировых войн;
— разрушения природной среды;
— кризиса гуманистических ценностей;
— научно-технической революции;
— расцвета знаний и образования и др.
Другими словами, ХХ в. — это век конфликтов разумного и неразумного в жизни и деятельности человека, их очевидного и крупномасштабного противостояния.
Основными философскими течениями этой эпохи были: иррационализм; рационализм; гуманизм; персонализм.
1. Иррационализм — направление в философии, определяющее инстинкт, внутреннее чувство, интуицию, любовь как главные источники, которые предшествуют рациональному познанию.
Он образовался как реакция на негативные проявления человеческого разума в общественной жизни. Иррационализм интересуют бессознательные эмоционально-волевые процессы, такие как интуиция, инстинкты, воля.
Культ разума вытесняется резкой критикой иррационализма, знание — верой, исторический оптимизм — пессимизмом, а идея прогресса — неверием в него.
Иррационализм выступил с критикой против гордого и высокомерного разума. Согласно иррационализму мир неразумен и неупорядочен, он противостоит человеку как нечто внешнее и абсурдное, стихийное и неподвластное.
2. Рационализм — совокупность философских направлений, которые центральным пунктом своего анализа считают разум, рассудок, мышление с субъективной стороны и разумность, логический порядок вещей — с объективной.
Рационализм образовался как выражение прогресса знания, науки и техники, их огромных успехов в Новое время.
В ХХ в. рационализм развивался под непосредственным воздействием научно-технической революции и перехода ряда стран в стадию постиндустриальной цивилизации. Для рационализма ХХ в. характерен сциентизм — преувеличение роли науки в общественной жизни. Это направление представляет собой культ научно-технического разума, его защиту и оправдание.
К рационализму ХХ в. относятся:
— неопозитивизм;
— структурализм;
— неорационализм;
— критический рационализм.
Философский рационализм ХХ в. представляет собой уверенность в способности знания быть социальной силой и пружиной дальнейшего восходящего развития цивилизации.
3. Гуманизм — философское направление, представляющее собой рефлектированный антропоцентризм, исходящий из человеческого сознания и имеющий своим объектом ценность человека, за исключением того, что отчуждает человека от самого себя, подчиняя его сверхчеловеческим силам и истинам или используя его для целей, не достойных человека.
Основной мыслью гуманизма в ХХ в. была проблема бытия человека в современном мире, поиск путей гуманизации общественных отношений.
4. Персонализм — направление в философии, для которого человек является действующей и мыслящей личностью, которая занимает определенную позицию.
Формой проявления персонализма является философская антропология.
Персонализм ХХ в. отстаивает свои позиции в противовес неореализму и логистике.
ФИЛОСОФСКИЕ ТЕМЫ РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
1. Большую роль в развитии русской литературы и философской культуры сыграл Александр Николаевич Радищев (1749–1802).
Его самое знаменитое и яркое произведение — «Путешествие из Петербурга в Москву», в котором он беспощадно обличает крепостничество и самодержавие.
В трактате «О человеке, о его смертности и бессмертии», который он написал в сибирской ссылке, рассматривается «картина человека» под углом его природных связей. В этом произведении он подчеркивает способность человека видеть во всем, в том числе и в самом себе, присутствие Бога, и при этом он воспроизводит доказательства и в пользу смертности души, и в пользу ее бессмертия.
2. Н.Г. Чернышевский (1828–1889) стал известен образованной, читающей России после выхода в свет его произведения «Эстетические отношения искусства к действительности». Чернышевский видел в искусстве великую силу, которая могла бы воспитать в человеке нравственные и гражданские качества, необходимые для творческого преобразования, а также его личной и общественной жизни.
Основные работы:
— «Эстетические отношения искусства к действительности»;
— «Антропологический принцип в философии»;
— перевод «Основания политической экономии» Дж. С. Милля;
— «Что делать?».
В своем утопическом и нигилистическом романе «Что делать?» Чернышевский изложил понимание социалистического общежития — социализм, основанный на обобществлении крестьянского и ремесленного труда.
3. Лев Николаевич Толстой (1828–1910) — великий писатель, автор гениальных реалистических произведений. Самые известные и популярные среди них:
— «Война и мир»;
— «Анна Каренина»;
— «Воскресение»;
— трилогия «Детство», «Отрочество», «Юность». Художественное наследие Толстого глубоко философично. В своей автобиографической трилогии «Детство», «Отрочество», «Юность» он исследует диалектику души, которая заключается в стремлении личности к постижению своей внутренней сущности, к нравственному совершенствованию.
4. Федор Михайлович Достоевский (18211881) не был философом по профессии и не создавал чисто философских произведений. Но его художественные произведения, герои этих произведений, их переживания, поступки и мысли пронизаны философией. Они настолько философичны, настолько глубоки по мировоззренческим идеям и проблемам, что последние часто не вписываются в рамки литературно-художественного жанра.
Его главные произведения:
— «Преступление и наказание»;
— «Идиот»;
— «Бесы»;
— «Братья Карамазовы»;
— «Неточка Незванова».
Наиболее важной и определяющей темой его литературы является проблема человека, его судьба и смысл жизни. Но главное для него — это не физическое существование человека и даже не те социальные блага, которые с ним связаны, а внутренний мир человека, диалектика его идей, которые и составляют внутреннюю сущность его героев: Раскольникова, Ставрогина, Карамазовых, Неточки Незвановой и т. д. Человек весь создан из противоречий, главным из которых является противоречие добра и зла. Вот почему человек для Достоевского — это самое дорогое существо, хотя и самое страшное и опасное.
РУССКАЯ ФИЛОСОФИЯ: ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ И ОСОБЕННОСТИ РАЗВИТИЯ
Начальный период становления русской философии — XI–XVII вв., его называют по-разному: древнерусская философия, русская средневековая философия, философия допетровского периода. Основная черта этого периода — отсутствие самостоятельного статуса и вплетенность в ткань религиозного мировоззрения.
Второй период развития русской философии начинается с XVIII в.
Два основных взаимосвязанных фактора, под влиянием которых развивается не только философия, но и вся духовная культура этого времени:
— процесс европеизации России, связанный с реформами Петра Великого;
— секуляризация общественной жизни.
В это время философия отходит от схоластических образов и становится свободной от церкви. Первыми сторонниками научного знания и философии Нового времени на Руси были:
— М.В. Ломоносов;
— А.Н. Радищев;
— Феофан Прокопович;
— В.Н. Татищев;
— А.Д. Кантемир и др.
Михаил Васильевич Ломоносов (1711–1765) положил начало материалистической традиции. Он выступал с материалистических позиций, но, как и все материалисты того времени, понимал материю только в качестве вещества.
Философия Ломоносова носит секуляризованный, антиклерикальный характер, он довольно резко критикует церковь и невежество попов. Но в то же время он стремится примирить естественно-научное и теологическое объяснение мира и не отвергает Бога-творца.
Александр Николаевич Радищев (1749–1802), как и Ломоносов, хорошо знал западную философию, в том числе и французский материализм.
После публикации знаменитого произведения Радищева «Путешествие из Петербурга в Москву», в котором он беспощадно обличает крепостничество и самодержавие, он становится первым русским философом, который провозгласил идею человечности не в лоне религиозной философии, а в качестве основного стержня секуляризированной, светской общественной мысли.
Самостоятельное философское творчество в России начинается в XIX в., который является третьим этапом развития русской философии.
Первым, кто начал самостоятельное философское творчество в России, был Петр Яковлевич Чаадаев (1794–1856). Свои мысли он изложил в знаменитых «Философических письмах». Основным в учении Чаадаева были философия человека и философия истории.
Следом за Чаадаевым появляются два направления, противоположные в понимании смысла и значения русской идеи:
— славянофилы (заложили основу русской религиозной философии второй половины XIX в.);
— западники (критиковали церковь и тяготели к материализму).
В конце 60 — начале 70-х гг. XIX в. в России появляется мировоззрение народничества. Его основной идеей было желание прийти к социализму, минуя капитализм, и признание самобытности пути развития России. Продолжателями славянофильства в 60–70-е гг. явились почвенники, идея их философии — национальная почва как основа социального и духовного развития России.
Следующий этап (конец XIX — первая половина XX вв.) русской философии связан с возникновением философских систем.
Характерные черты:
— антропоцентризм;
— гуманизм;
— религиозный характер;
— возникновение русского космизма (мистического, теологического).
НЕМЕЦКАЯ КЛАССИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ
Немецкая классическая философия представляет собой значительнейший этап в развитии философской мысли и культуры человечества.
Она представлена философским творчеством:
— Иммануила Канта (1724–1804);
— Иоганна Готлиба Фихте (1762–1814);
— Фридриха Вильгельма Шеллинга (1775–1854);
— Георга Вильгельма Фридриха Гегеля (1770–1831);
— Людвига Андреаса Фейербаха (1804–1872). Каждый из этих философов создал свою философскую систему, наполненную богатством идей и концепций.
1. Роль философии в истории человечества и развитии мировой культуры в том, что она призвана быть критической совестью культуры, сознанием, спорящим с действительностью, душой культуры.
2. Исследовалась человеческая сущность, а не только человеческая история:
— для Канта человек — нравственное существо;
— Фихте подчеркивает действенность, активность сознания и самосознания человека, рассматривает устройство человеческой жизни согласно требованиям разума;
— Шеллинг показывает взаимосвязь объективного и субъективного;
— Гегель более широко рассматривает границы активности самосознания и индивидуального сознания: самосознание индивида у него соотносится не только с внешними предметами, но и с другими самосознаниями, из чего возникают различные общественные формы;
— Фейербах определяет новую форму материализма — антропологический материализм, в центре которого стоит реальный человек, являющийся субъектом для себя и объектом для другого человека.
3. Все представители классической немецкой философии определяли ее как специальную систему философских дисциплин, категорий, идей:
— Кант выделяет в качестве главных философских дисциплин гносеологию и этику;
— Шеллинг — натурфилософию, онтологию;
— Фихте видел в философии такие разделы, как онтологический, гносеологический, социально-политический;
— Гегель определил широкую систему философских знаний, в которую вошли философия природы, логика, философия истории, история философии, философия права, философия государства, философия морали, философия религии, философия развития индивидуального сознания и др.;
— Фейербах рассматривал философские проблемы истории, религии, онтологии, гносеологии и этики.
4. Классическая немецкая философия определяет целостную концепцию диалектики:
— диалектика Канта — это диалектика границ и возможностей человеческого познания: чувств, рассудка и человеческого разума;
— диалектика Фихте сводится к разработке творческой активности Я, к взаимодействию Я и не-Я как противоположности, на основе борьбы которых происходит развитие самосознания человека;
— Шеллинг переносит на природу предложенные Фихте принципы диалектического развития, природа у него — развивающийся дух;
— Гегель представил развернутую, всестороннюю теорию идеалистической диалектики. Он исследовал весь естественный, исторический и духовный мир как процесс, т. е. в его беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, противоречиях, перерывах постепенности, борьбе нового со старым, направленном движении;
— Фейербах в своей диалектике рассматривает связи явлений, их взаимодействия и изменения, единство противоположностей в развитии явлений (дух и тело, сознание человека и материальная природа).
ЕВРОПЕЙСКАЯ ФИЛОСОФИЯ XVIII в.
В Европе философия XVIII в. продолжает и развивает идеи XVII в. В этот период происходит дальнейшая разработка философской мыслью достижений науки и общественной практики.
Философские сочинения пишутся и издаются на языке народа, который знакомится с сочинениями мыслителя.
Основные мысли философии XVIII в.:
— исходный пункт философствования — человек разумный;
— законы природы и разума не отличаются, потому что законы природы переходят в законы разума;
— философия в первую очередь — это искусство жить в соответствии с законами разума;
— философия — основание всех наук;
— понятие теории познания определяется как теоретико-познавательный сенсуализм;
— главная причина неудач человека — в недостатке морального сознания;
— человек не свободен в своих действиях, потому что он включен в систему необходимых связей;
— религия и мораль не совместимы, совместимы только атеизм и мораль.
Онтологические проблемы рассматриваются философами XVIII в.:
— в материалистическом аспекте;
— в атеистическом аспекте.
В философии XVIII в. большое развитие получает материализм во взглядах на объяснение явлений природы. Выдающееся историческое значение имеет французский материализм, потому что он:
— выступал против средневековой схоластики и всех тех учреждений, которые несли на себе печать антигуманизма Средневековья;
— обосновывал свое миропонимание и человеческие интересы.
Самым ярким выразителем философских взглядов французского материализма был Поль Генрих Дитрих Гольбах (1723–1789). Он написал поучительные атеистические памфлеты: «Система природы», «Разоблаченное христианство», «Религия и здравый смысл», «Карманный богословский словарь» и др. Его произведение «Система природы, или О законах мира физического и мира духовного», появившееся в печати в 1770 г., содержало изложение важнейших онтологических проблем: материи; природы; движения; пространства; времени; причинности; случайности; необходимости и др.
Дени Дидро (1713–1784) дает свое понимание важнейших онтологических проблем в работах: «Философские принципы материи и движения», «Мысли об объяснении природы», «Письмо о слепых в назидание зрячим», «Сон Д'Аламбера». Дидро ввел диалектику в рассмотрение проблем бытия. По мнению Дидро, чувствует вся материя (это точка зрения гилозоизма), но различают:
— «чувствительность инертную»;
— «чувствительность деятельную». Французский материализм попытался преодолеть разрыв между природой (растительным, животным миром) и человеком.
Проблемы гносеологии наряду с онтологическими являются важнейшими в философии XVIII в. Источником знаний философы XVII в. называют внешний и внутренний мир человека.
Материалисты видели роль как чувственного, так и рационального моментов в познании: разум не может отрываться от чувств, но он и не должен чрезмерно доверять им.
Методами познания являются:
— наблюдение;
— эксперимент.
Переход от мышления чувственного к абстрактному, по мнению философов-материалистов, происходит как непрерывный процесс: вслед за желанием, памятью возникает сравнение и суждение.
ЭПОХА ПРОСВЕЩЕНИЯ И КУЛЬТ РАЗУМА
XVIII в. принято называть эпохой Просвещения. Просвещение началось в Англии, затем во Франции, Германии и России.
Родоначальники просветительских идей — Ф. Бэкон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Дж. Локк.
Исходные идеи эпохи Просвещения: культ науки; культ разума; прогресс человечества.
Все работы деятелей Просвещения проникнуты идеей апологии разума, его светоносной силы, пронизывающей мглу и хаос. Эпоху Просвещения характеризуют огромное количество: идейных исканий; научных творческих подвигов; сотрясающих общество политических событий.
Просветители боролись за то, чтобы в обществе не было пропасти между бедными и богатыми людьми, они заботились о распространении просвещения среди народных масс.
Выдающимися философами эпохи Просвещения были: Вольтер (Франция); Ж.Ж. Руссо (Франция); Д. Дидро (Франция); К.А. Гельвеций (Франция); П. Гольбах (Франция); Шарль Луи Монтескье (Франция); Лессинг (Германия); Вольф (Германия); Кант (Германия); Новиков (Россия); Радищев (Россия); Белинский (Россия); Чернышевский (Россия).
Философия эпохи Просвещения неоднородна, в ней присутствуют:
— материалистическая мировоззренческая ориентация;
— идеалистическая мировоззренческая ориентация;
— атеистические взгляды;
— деистические взгляды.
В статьях словарей и энциклопедий, памфлетах и полемических изданиях широко распространены научные и философские идеи, которые представлены в живой, доходчивой, остроумной форме, привлекая людей не только логической доказательностью, но и эмоциональной воодушевленностью.
Философия Просвещения XVIII в. представлена двумя направлениями:
— деистским материализмом Вольтера, Монтескье, Руссо, Вольфа и др.;
— теоретическими основами деизма на базе материалистического естествознания Ньютона, Галилея, Декарта, представленными критикой в работах Дидро, Гольбаха, Гельвеция, Ламетри и др. Ярким представителем французского Просвещения является Франсуа Мари Вольтер (1694–1778), который вошел в историю философии как:
— блестящий публицист и пропагандист физики и механики Ньютона, английских конституционных порядков и учреждений;
— защитник свободы личности от посягательств церкви, иезуитов, инквизиции.
На формирование революционной идеологии Европы большое влияние оказал Жан Жак Руссо (1712–1778), автор знаменитого произведения «Общественный договор», которое стало теоретическим обоснованием гражданского общества, основанного на свободе и безусловном равенстве юридических прав, и вдохновляло якобинцев в эпоху Великой французской революции.
Шарль Луи Монтескье (1689–1755):
— один из родоначальников географического детерминизма, считавший, что климат, почва и состояние земной поверхности определяют дух народа и характер развития общества;
— развивал идею функциональной роли религии, необходимой для поддержания порядка в обществе и его нравственности.
Во Франции работала группа философов — передовых мыслителей, ученых и писателей, собравшихся вокруг издания «Энциклопедии», главным редактором и организатором которой был Д. Дидро. Наряду с ним издателями «Энциклопедии» были Гельвеций, Гольбах и Ламетри. Они создали довольно развитую форму материализма, которая оказала влияние на последующие поколения философов и философские школы.
ФИЛОСОФИЯ НОВОГО ВРЕМЕНИ
Начиная с XVII в. бурно развиваются естествознание, астрономия, математика, механика; развитие науки не могло не оказать влияния на философию.
В философии возникает учение о всемогуществе разума и безграничных возможностях научного исследования.
Характерной для философии Нового времени является сильная материалистическая тенденция, вытекающая прежде всего из опытного естествознания.
Крупными философами в Европе XVII в. являются:
— Ф. Бэкон (Англия);
— С. Гоббс (Англия);
— Дж. Локк (Англия);
— Р. Декарт (Франция);
— Б. Спиноза (Голландия);
— Г. Лейбниц (Германия).
В философии Нового времени большое внимание уделяется проблемам бытия и субстанции — онтологии, особенно когда речь идет о движении, пространстве и времени.
Проблемы субстанции и ее свойств интересуют буквально всех философов Нового времени, ведь задача науки и философии (содействовать здоровью и красоте человека, а также увеличению его власти над природой) вела к пониманию необходимости исследования причин явлений, их сущностных сил.
В философии этого периода появляются два подхода к понятию «субстанция»:
— онтологическое понимание субстанции как предельного основания бытия, основоположник — Френсис Бэкон (1561–1626);
— гносеологическое осмысление понятия «субстанция», его необходимость для научного знания, основоположник — Джон Локк (1632–1704).
По мнению Локка, идеи и понятия имеют своим источником внешний мир, материальные вещи. Материальные тела имеют лишь количественные особенности, качественного многообразия материи не существует: материальные тела отличаются друг от друга лишь величиной, фигурой, движением и покоем (первичные качества). Запахи, звуки, цвета, вкус — это вторичные качества, они, считал Локк, возникают в субъекте под воздействием первичных качеств.
Английский философ Дэвид Юм (1711–1776) искал ответы бытия, выступая против материалистического понимания субстанции. Он, отвергая реальное существование материальной и духовной субстанции, считал, что есть «идея» субстанции, под которую подводится ассоциация восприятия человека, присущая обыденному, а не научному познанию.
Философия Нового времени сделала огромный шаг в развитии теории познания (гносеологии), главными стали:
— проблемы философского научного метода;
— методологии познания человеком внешнего мира;
— связи внешнего и внутреннего опыта;
— задача получения достоверного знания. Появились два основных гносеологических направления:
— эмпиризм (основоположник — Ф. Бэкон);
— рационализм (Р. Декарт, Б. Спиноза, Г. Лейбниц). Основные идеи философии Нового времени:
— принцип автономно мыслящего субъекта;
— принцип методического сомнения;
— индуктивно-эмпирический метод;
— интеллектуальная интуиция или рационально-дедуктивный метод;
— гипотетико-дедуктивное построение научной теории;
— разработка нового юридического мировоззрения, обоснование и защита прав гражданина и человека. Главной задачей философии Нового времени была попытка реализовать идею автономной философии, свободной от религиозных предпосылок; построить цельное мировоззрение на разумных и опытных основаниях, выявленных исследованиями познавательной способности человека.
СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФИИ РЕНЕССАНСА: НЕОПЛАТОНИЗМ, НАТУРФИЛОСОФИЯ, ТЕОСОФИЯ, ПАНТЕИЗМ
Ренессанс — эпоха возрождения классической древности, возникновения нового ощущения, чувства жизни, рассматривающегося как родственное жизненному чувству Античности и как противоположное средневековому отношению к жизни с его отрешением от мира, который казался греховным.
Ренессанс в Европе занимает период с XIV по XVI в.
Неоплатонизм — одна из форм греческой философии, которая возникла в результате смешения учения Платона, Аристотеля, стоического, пифагорейского и др. с восточной и христианской мистикой и религией.
Основные идеи неоплатонизма:
— мистически-интуитивное познание высшего;
— существование ряда ступеней при переходе от высшего к материи;
— освобождение человека, материально обремененного, для чистой духовности с помощью экстаза или аскетизма.
Ренессанс использует неоплатонизм для развития философской мысли. От античного неоплатонизма он перенял эстетическое внимание ко всему телесному, природному, восхищение человеческим телом особенно. От средневекового неоплатонизма унаследовано понимание человека как духовной личности.
Натурфилософия — это совокупность философских попыток толковать и объяснять природу.
Цели натурфилософии:
— обобщение и объединение общего знания о природе;
— выяснение основных естественно-научных понятий;
— познание связей и закономерностей явлений природы.
Натурфилософия Ренессанса носила пантеистический характер, т. е., прямо не отрицая существования Бога, она отождествляла его с природой.
Натурфилософские взгляды философов Ренессанса соединяются с элементами стихийной диалектики, которая во многом исходит из античных источников. Отмечая постоянную изменчивость всех вещей и явлений, они утверждали, что в течение многих веков изменяется поверхность Земли, моря превращаются в континенты, а континенты — в моря. Человек, по их мнению, часть природы, а его безграничная любовь к познанию бесконечного, сила его разума возвышают его над миром.
Теософия — мудрость от Бога. Теософией называют высшее знание о Боге и божественном, которое достигается непосредственным созерцанием и переживанием, благодаря чему становится доступной тайна божественного творения.
Яркий приверженец теософии в эпоху Ренессанса — Николай Кузанский. Он, как и другие мыслители, считал, что познание дано человеку Богом. Если учесть, что познание от Бога, а Бог непознаваем, значит, Бог — предел познания. Бог — это предел, за которым нет знания, но есть вера, есть осознание Бога. Бог есть истина, а истина не познается, а осознается человеком.
Пантеизм — учение, которое обожествляет Вселенную, природу.
Пантеизм существует в четырех формах: 1)теомонистический пантеизм наделяет существованием только Бога, лишая при этом мир самостоятельного бытия;
2) физиомонистический пантеизм утверждает, что существует только мир, природа, которую сторонники этого направления называют Богом, лишая тем самым Бога самостоятельного существования;
3) мистический пантеизм;
4) имманентно-трансцендентный пантеизм, согласно которому Бог осуществляется в вещах. Сторонники пантеизма в эпоху Ренессанса возвеличивали личность через Бога.
АНТРОПОЦЕНТРИЗМ И ГУМАНИЗМ ЭПОХИ ВОЗРОЖДЕНИЯ
С XV в. начинается переходная в истории Западной Европы эпоха — эпоха Возрождения, создавшая свою блестящую культуру. Важнейшим условием расцвета культуры в эпоху Возрождения явился слом диктатуры церкви.
Антропоцентризм — учение, согласно которому человек является центром Вселенной и целью всех совершающихся в мире событий.
Гуманизм — разновидность антропоцентризма, воззрения, признающие ценность человека как личности, его права на свободу и счастье.
Светские интересы, полнокровная земная жизнь человека были противопоставлены феодальному аскетизму:
— Петрарка, который собирал древние рукописи, призывает «исцелить кровавые раны» своей родной Италии, попираемой сапогом иностранных солдат и раздираемой враждой феодальных тиранов;
— Боккаччо высмеивает в своем «Декамероне» развратное духовенство, тунеядствующее дворянство и прославляет пытливый разум, стремление к удовольствиям и кипучую энергию горожан;
— Эразм Роттердамский в сатире «Похвала Глупости» и Рабле в романе «Гаргантюа и Пантагрюэль» выражают гуманизм и неприемлемость старой средневековой идеологии.
Огромное влияние на развитие идей гуманизма также оказали: Леонардо да Винчи (его произведения живописи, скульптуры и архитектуры, работы по математике, биологии, геологии, анатомии посвящены человеку, его величию); Микеланджело Буонарроти (в его полотне «Оплакивание Христа», в росписи свода Сикстинской капеллы в Ватикане, в статуе «Давид» утверждается физическая и духовная красота человека, его безграничные творческие возможности).
Философия эпохи Возрождения наполнена признанием ценности человека как личности, его права на свободное развитие и проявление своих способностей.
Этапы развития гуманизма:
— светское свободомыслие, которое противостоит средневековой схоластике и духовному господству церкви;
— ценностно-моральный акцент философии и литературы.
Появилась новая культура и философия в Италии, затем охватив и ряд стран Европы: Францию, Германию и др.
Основные черты философии эпохи Возрождения:
— отрицание «книжной мудрости» и схоластических словопрений на основе исследования самой природы;
— использование материалистических произведений философов Античности (Демокрита, Эпикура);
— тесная связь с естествознанием;
— исследование проблемы человека, превращение философии в антропоцентрическую по своей направленности.
Никколо Макиавелли (1469–1527) — один из первых социальных философов эпохи Возрождения, отвергших теократическую концепцию государства.
Он обосновал необходимость светского государства, доказав, что побудительными мотивами деятельности людей является эгоизм, материальный интерес. Зло человеческой природы, стремление к обогащению любыми способами выявляют необходимость обуздания человеческих инстинктов с помощью особой силы — государства.
Необходимый порядок в обществе создает юридическое мировоззрение людей, которое не может воспитать церковь, а только государство, вот основная идея Никколо Макиавелли.
Вопросы, которые рассматривает Макиавелли:
— «Что лучше: внушать любовь или страх?»
— «Как государи должны держать слово?»
— «Каким образом избегать ненависти и презрения?»
— «Как надлежит поступать государю, чтобы его почитали?»
— «Как избежать льстецов?» и др.
ФИЛОСОФСКОЕ ЗНАНИЕ В ДРЕВНЕЙ РУСИ
Древнерусская философия — это начальный период становления русской философии, который относится к XI–XVII вв.
Отличительные особенности древнерусской философии — отсутствие самостоятельного статуса и совокупность с религиозным мировоззрением.
Внутри этого исторического типа философии можно вычленить конкретные периоды:
— XI–XIV вв. (процесс формирования древнерусской философии);
— XV–XVI вв. (эпоха расцвета древнерусской философии);
— XVII в. (начало постепенной смены философии средневекового типа новоевропейской). Возникает древнерусская философия в Киевской Руси благодаря процессу христианизации, начало которому было положено крещением Руси в 988 г. Черты и образы древнерусской философии:
— славянское языческое мировоззрение и культура;
— много образов, идей и концепций античной философии;
— восточно-христианская философская и богословская мысль.
Характерной чертой развития русской философии является то, что она проходит через развитие всей русской культуры. Многие философские идеи воплощаются и выражаются через образы литературы, изобразительного искусства, архитектуры.
Единство философии и культуры имело положительные и отрицательные последствия:
— русская культура была философски наполнена, духовно богата и значима, ведь философия была органично вплетена в общий язык культуры, служившей ей родным домом;
— это соединение культуры и философии сдерживало развитие философии как самостоятельного и профессионального вида деятельности, не способствовало разработке понятийно-логического аппарата собственно философского знания и созданию философских систем.
Характер древнерусской философии был достаточно широким и многозначным:
— распространенным было учение о стихиях как первоэлементах, ведущее свое начало из античной философии, различные природные явления и человеческое естество связывались с борьбой, сочетанием и взаимопереходом воды, огня, воздуха, земли — первичных стихий;
— философское знание выполняло не только мировоззренческую функцию, но и функцию мудрости, в том числе житейской мудрости, праведности помыслов и поступков людей;
— этическая и историческая мысли основывались на теократическом принципе христианства: эмпирическая, земная, светская реальность подчинялась божественному началу;
— смысл истории раскрывался через борьбу двух начал — Бога и дьявола, олицетворяющих силы добра и зла, света и тьмы.
Набором правил практической философии наполнено «Поучение» князя Владимира Мономаха (1053–1125), изложившего этический кодекс поведения, следуя которому можно жить в согласии с Богом, побеждать дьявола и своих врагов.
С XVI в. появляется идея русского религиозного мессианства — особой миссии русского царства и народа — идея Святой Руси. Она стала первым идеологическим оформлением национального русского самосознания.
Уже с XVII в. многие рассматривали философию как мирское знание, начиная тем самым процесс ее секуляризации — освобождения от церковного влияния.
В XVII в. происходила постепенная смена средневекового типа русской философии ее новоевропейским типом, а в XVIII в. русская философия была освобождена от церковного влияния.
ФИЛОСОФИЯ СРЕДНИХ ВЕКОВ (ПЕРИОДИЗАЦИЯ, СПЕЦИФИКА, ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ)
Философия Средних веков — это прежде всего философия феодального общества, характерным для которого является господство теологии и религии.
Основной частью феодальной культуры была религия. Духовенство являлось единственным образованным классом, поэтому юриспруденция, естествознание, философия были приведены в соответствие с учением церкви:
— в Китае учение о дао приспособили к потребностям религии: дао предстало не как естественный закон, а как божественная предопределенность;
— буддистская философия стала разрабатывать проблемы иллюзорности бытия и истинности небытия, бессмертия души и ее перевоплощения на путях достижения вечного духовного мира через усовершенствование самосознания;
— конфуцианство обратилось к идеалистическим и мистическим идеям буддизма и даосизма для оправдания феодального строя: люди должны покорно подчиняться судьбе, обуздывая все свои «злые» помыслы;
— в Европе господствующей была христианская религия, противопоставляющая многочисленным разрозненным феодальным государствам свою строгую централизованную систему контроля над умами и душами людей.
Источником философских размышлений были догматы Священного писания. Для философии Средневековья характерной чертой был теоцентризм — обращение к Богу, его сущности как первопричине и первооснове мира.
Схоластика (от греч. schole — школа) — это средневековая христианская философия, которая господствовала в школьном преподавании и всецело зависела от теологии. Основная задача схоластики — обоснование, защита и систематизация незыблемых религиозных догматов абстрактным, логическим путем.
Родоначальником католической теологии и систематизатором схоластики был Фома Аквинский (1225–1274).
Основные труды Фомы Аквинского:
— «Сумма теологии»;
— «Сумма философии»;
— «Сумма против язычников».
В работах Фомы Аквинского вводятся термины:
— бытие возможное;
— бытие действительное;
— категории материи как возможность бытия;
— категории формы как действительности бытия. Интересны социально-философские воззрения Фомы Аквинского, он считал, что личность — это «самое благородное во всей разумной природе» явление. Она обладает интеллектом, чувствами и волей. Основные темы средневековой философии:
1) теоцентризм — принцип, исходя из которого Бог является центром средневековых философских и религиозных представлений;
2) монотеизм — Бог един и уникален, в отличие от античных богов;
3) креационизм — учение, в котором говорится о сотворении Богом мира из ничего и дается ответ на еще в Античности поставленный вопрос о том, как из единого рождается множественное;
4) символизм — принцип понимания земного как инобытия, мира Бога;
5) средневековый антропоцентризм — согласно ему человек — созданное Богом привилегированное существо, повелитель всего созданного для него. Главная проблема философии, по мнению мудрецов Средневековья, — не Космос, а человек. Величайшая добродетель — не интеллект, не разум, а добрая воля, повиновение заповедям Бога. Чтобы быть человеком, надо надеяться, верить, любить и жить по этическим правилам, изложенным Христом в Нагорной проповеди;
6) средневековая герменевтика — искусство истолкования текстов.
ФИЛОСОФСКИЕ ШКОЛЫ ДРЕВНЕГО МИРА
1. Самой древней философской школой является Милетская (VII–V вв. до н. э.). Ее родоначальники:
— Фалес — астроном, политический деятель, он произвел переворот в мировоззрении, предложив идею субстанции — первоосновы всего, обобщив все многообразие в единосущее и усмотрев начало всего в воде;
— Анаксимен — первоначалом всего предложил воздух, видя в нем бесконечность и легкость изменяемости вещей;
— Анаксимандр — первым предложил оригинальную идею бесконечности миров, за первооснову сущего он принял апейрон (неопределенную и беспредельную субстанцию), части которой изменяются, целое же остается неизменным.
Милетцы своими воззрениями положили начало философскому подходу к вопросу происхождения сущего: к идее субстанции,т. е. к первооснове, ксущности всех вещей и явлений мироздания.
2. Школа Пифагора.
Пифагор (VI в. до н. э.) также был озабочен проблемой: «Из чего все?», но решал ее иначе, чем ми-летцы. «Все есть число», — вот его ответ. Он организовал школу, в которую входили и женщины.
В числах пифагорейцы видели:
— свойства и отношения, присущие различным гармоническим сочетаниям сущего;
— объяснения скрытого смысла явлений, законов природы.
Пифагор успешно занимался разработкой различного рода математических доказательств, и это способствовало развитию принципов точного рационального типа мышления.
Важно заметить, что пифагорейцы достигли немалых успехов в своих поисках гармонии, удивительно красивой количественной согласованности, которая пронизывает все сущее, прежде всего явления Космоса.
Пифагору принадлежит идея перевоплощения душ, он считал, что душа бессмертна.
3. Элейская школа: Ксенофан, Парменид, Зе-нон Ксенофан из Колофона (ок. 565–473 гг. до н. э.) — философ и поэт, он изложил свое учение стихами:
— выступал против антропоморфических элементов в религии;
— высмеивал богов в человеческом виде;
— жестоко бичевал поэтов, которые приписывают небожителям желания и грехи человека;
— считал, что Бог ни телом, ни духом не походит на смертных;
— стоял во главе монотеистов и во главе скептиков;
— осуществил разделение видов знания. Парменид (конец VII–VI в. до н. э.) — философ, политический деятель, центральная фигура Элейской школы:
— разграничивал истину и мнение;
— центральной идеей является бытие, соотношение мышления и бытия;
— по его мнению, нет и не может быть пустого пространства и времени вне изменяющегося бытия;
— сущее считал лишенным изменчивости и многообразия;
— бытие есть, небытия нет.
Зенон Элейский (ок. 490–430 гг. до н. э.) — философ, политический деятель, любимый ученик и последователь Парменида:
— вся его жизнь — борьба за истину и справедливость;
— он развивал логику как диалектику.
4. Школа Сократа.
Сократ (469–399 гг. до н. э.) ничего не писал, являлся близким народу мудрецом, философствовал на улицах и площадях, всюду вступал в философские споры: известен нам как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины при помощи бесед и споров; развивал принципы рационализма в вопросах этики, утверждая, что добродетель происходит из знания и человек, знающий, что такое добро, не станет поступать дурно.
АНТИЧНЫЙ МИР И ГЕНЕЗИС ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ
Античный мир — эпоха греко-римской классической древности.
Античная философия — это последовательно развивавшаяся философская мысль, которая охватывает период свыше тысячи лет — с конца VII в. до н. э. вплоть до VI в. н. э.
Античная философия развивалась неизолированно — она черпала мудрость Древнего Востока, таких стран, как: Ливия; Вавилон; Египет; Персия; Древний Китай; Древняя Индия.
Со стороны истории античную философию делят на пять периодов:
— натуралистический период (основное внимание уделяется Космосу и природе — милетцы, элеа-ты, пифагорейцы);
— гуманистический период (основное внимание уделяется проблемам человека, прежде всего это этические проблемы; сюда относятся Сократ и софисты);
— классический период (это грандиозные философские системы Платона и Аристотеля);
— период эллинистических школ (основное внимание уделяется моральному обустройству людей — эпикурейцы, стоики, скептики);
— неоплатонизм (универсальный синтез, доведенный до представления о Едином Благе). Характерные черты античной философии:
1) античная философия синкретична — характерным для нее является большая слитность, нерасчлененность важнейших проблем, чем для более поздних видов философии;
2) античная философия космоцентрична — она охватывает весь Космос вместе с миром человека;
3) античная философия пантеистична — она исходит из Космоса, умопостигаемого и чувственного;
4) античная философия почти не знает законов — она многого достигла на понятийном уровне, логика Античности называется логикой общих имен, понятий;
5) античная философия имеет свою этику — этику Античности, этику добродетелей, в отличие от последующей этики долга и ценностей, философы эпохи Античности характеризовали человека как наделенного добродетелями и пороками, в разработке своей этики они достигли необычайных высот;
6) античная философия функциональна — она стремится помочь людям в их жизни, философы той эпохи старались найти ответы на кардинальные вопросы бытия.
Основные имена античной философии: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Пифагор, Гераклит Эфесский, Ксенофан, Парменид, Эмпедокл, Анаксагор, Демокрит, Протагор, Горгий, Продик, Сократ, Платон, Аристотель, Эпикур.
Античная философия многопроблемна, она исследует разные проблемы: натурфилософские; онтологические; гносеологические; методологические; эстетические; логические; этические; политические; правовые.
В античной философии познание рассматривается как: эмпирическое; чувственное; рациональное; логическое.
В античной философии разрабатывается проблема логики, большой вклад в ее изучение внесли Сократ, Платон и Аристотель.
Социальная проблематика в античной философии содержит широкий спектр тем: государство и закон; труд; управление; война и мир; желания и интересы власти; имущественное деление общества.
По мнению античных философов, идеальный правитель должен обладать такими качествами, как познание истины, красоты, блага; мудрость, мужество, справедливость, остроумие; у него должно быть мудрое равновесие всех человеческих способностей.
Античная философия оказала большое влияние на последующую философскую мысль, культуру, развитие человеческой цивилизации.
СПЕЦИФИКА ФИЛОСОФИИ ДРЕВНЕГО КИТАЯ И ДРЕВНЕЙ ИНДИИ
1. Философская мысль Древнего Китая и Древней Индии зарождается на фоне мифологии как первой формы общественного сознания. Основное свойство мифологии — неспособность человека выделить себя из окружающей среды и объяснить явления на основе естественных причин, она объясняет явления мира действием богов и героев. Впервые в истории человечества в мифологии ставится и ряд собственно философских вопросов: что такое жизнь и смерть; как возник мир и как он развивается и др.
2. Философия Древнего Китая и Древней Индии зарождается как форма общественного сознания с возникновением классового общества и государства. В Древней Индии философия возникла примерно в I тысячелетии до н. э., когда на ее территории стали формироваться рабовладельческие государства. Авозникновение философии в Китае относится к VI–V вв. до н. э., когда там начался процесс классового расслоения общества: рост экономической и политической мощи новых земельных собственников и городских богачей, а также разорение общинников.
3. Философия Древнего Китая и Древней Индии обращена к общечеловеческим ценностям. Человек должен овладевать философской мудростью, чтобы получить общечеловеческие ценности. Для этого ему следует научиться разбираться:
— в проблеме мира и его познания;
— в проблеме взаимодействия человека и природы;
— в проблеме смысла жизни человека и др. Философия Древнего Китая и Древней Индии интересовалась проблемами:
— прекрасного и безобразного;
— добра и зла;
— справедливости и несправедливости;
— дружбы, товарищества;
— любви и ненависти;
— счастья, наслаждения и страдания и др.
4. Закономерность развития философии Древнего Китая и Древней Индии — это мировоззренческий характер философского знания. Философские взгляды, теории, идеи, системы являются либо идеалистическими, либо материалистическими, иногда эклектическими (соединениями двух предыдущих типов мировоззрений).
Идеализм представлен в философии Древнего Китая и Древней Индии в своих двух разновидностях: как объективный и как субъективный идеализм — это философия «йоги», буддизма, джайнизма, конфуцианства, даосизма.
В философии Древнего Китая и Древней Индии используются традиционно философские категории:
— движение;
— противоположность;
— единство;
— материя;
— сознание;
— пространство;
— время;
— мир.
В философии Древнего Китая и Древней Индии не ставится проблема дискретности материи и ее строения. Материя рассматривается в ней:
— как некая «помеха» душе;
— как некое субстанционное начало.
В решении проблем познания философия Древнего Китая и Древней Индии подчеркивала важность умозрения для решения философских проблем. При этом исследовалось четыре источника достижения истины: восприятие; вывод; сравнение; доказательство.
Важнейшая проблема социальной философии — это проблема народа и правителя.
Философия охватила все духовные ценности Древнего мира: искусство и религию; этику и эстетическую мысль; право и политику; педагогику и науку.
Вся духовная цивилизация Древнего Китая и Древней Индии несет в себе обращение к бытию личности, ее самосовершенствованию и самосознанию через уход от материального мира.
ИСТОРИКО-ФИЛОСОФСКИЙ ПРОЦЕСС
История философии изучает реальный процесс возникновения, развития и смены философских идей.
Историко-философский процесс — это, образно говоря, «поле боя», на котором кипят нестихающие страсти мыслителей, сталкиваются их точки зрения и аргументы. Историко-философский процесс включает в себя движение в пространстве (национальные философские системы и традиции) и во времени (типы мировоззрения в конкретные эпохи философского знания).
Предмет истории философии — это процесс возникновения, формирования и развития теоретического мышления людей, становление и закономерная смена рациональных картин мира и бытия в нем людей.
История философии:
— теоретическое, предельно рациональное осмысление важных мировоззренческих вопросов о мире и бытии человека в нем;
— отражение общей логики культурного развития человечества (знание эпохи о самой себе, ответ на зов своего времени);
— единство различного, множество эпох, направлений и течений в них, отдельных школ, учений и идей, их живого диалога;
— конкретно-исторические представления людей об окружающем их мире и своем месте в нем;
— нескончаемый творческий процесс теоретического поиска истины;
— активный диалог идей, преемственность и взаимообогащение различных мировоззренческих систем;
— история личностей, их жизненного опыта, интеллектуального поиска и размышлений о важнейших мировоззренческих вопросах. Историко-философский процесс по отношению к мыслителям: активное самовыражение ярких мыслящих индивидуальностей; становление цивилизованного, культурного, свободного человека.
Важнейшие системы историко-философского процесса:
— теологическая философия (движущая сила — Бог);
— метафизическая философия (движущая сила — трансцендентальная закономерность, т. е. судьба);
— идеалистическая философия (движущая сила — духовно-научная или духовно-душевная жизнь человека);
— натуралистическая философия (движущая сила — природа человека, обладающего страстями, побуждениями);
— материалистически-экономическая философия (движущая сила — экономические отношения).
Философия истории бывает:
— индивидуалистическая;
— коллективистская;
— детерминистская (фаталистическая);
— индетерминистская (активистическая).
В истории философии можно увидеть и проследить интеллектуальный, нравственный и эстетический опыт человечества.
Основные проблемы в истории философии:
— смысл и цель человеческой жизни;
— поиск и утверждение наивысших жизненных истин и ценностей.
Основные этапы историко-философского процесса: философия античного мира; философия Средних веков; философия эпохи Возрождения; философия Нового времени; философия эпохи Просвещения; философия конца XIX — начала XX вв.; философия XX в.
С объективной стороны история философии — это философия в своем историческом развитии, процесс развития и движения мыслящего духа во времени (эпохи) и в пространстве общественной мысли (национальные философские системы). С субъективной стороны история философии — это научное истолкование и описание объективного историко-философского процесса, который взят в определенной хронологической последовательности и внутренней взаимосвязи.
ПРОБЛЕМА ИЗУЧЕНИЯ ФИЛОСОФИИ
Философия — одна из самых древних областей знания, духовной культуры. Появившись в VII–VI вв. до н. э. в Индии, Китае, Древней Греции, она стала устойчивой формой сознания, которая интересовала людей все последующие века.
Призванием философов стал поиск ответов на вопросы, да и сама постановка вопросов, которые относились к мировоззрению. Понимание таких вопросов жизненно важно для людей. Это особенно чувствуется в эпохи революций и перемен с их сложным сплетением проблем — ведь именно тогда активно проверяется делом и преобразуется само мировоззрение. Это в истории было всегда, но никогда еще жизнь не ставила так остро задач философского осмысления всего происходящего, как в нынешний период истории, в самом начале III тысячелетия.
С самого начала изучения философии студенты уже имеют об этом предмете некоторое представление: могут с большим или меньшим успехом припомнить имена прославленных философов, объяснить в некотором смысле, что такое философия.
В перечне вопросов (житейских, политических, производственных, научных и др.) часто удается и без специальной подготовки выделить вопросы философского характера, например:
— конечен или бесконечен мир;
— существует ли абсолютное, окончательное знание;
— в чем человеческое счастье;
— какова природа зла.
К этим «вечным» вопросам сегодня добавляются новые, серьезные и напряженные:
— какова общая картина и тенденции развития современного общества, нашей страны в нынешней исторической ситуации;
— как оценить в целом современную эпоху, социальное, духовное, экологическое состояние планеты Земля;
— как предотвратить нависшие над человечеством смертельные угрозы;
— как защитить, отстоять великие гуманистические идеалы человечества;
С самого своего рождения и до сегодняшнего дня философская мысль стремится разобраться в тех вопросах миропонимания, что волнуют людей и вне занятий философией.
Изучение философии помогает понять и осознать стихийно сложившиеся взгляды, придать им более зрелый характер.
Обычных людей философия может интересовать как минимум с двух точек зрения:
— для лучшей ориентации в своей специальности;
— для понимания жизни во всей ее полноте и сложности.
Важное значение для философии имеют человеческие проблемы. Самое большое внимание человеческим проблемам уделяется в периоды больших исторических трансформаций общества, когда происходит глубинная переоценка ценностей.
Предметом философских размышлений всегда были:
— природный и общественный мир;
— человек в его сложном взаимодействии с природой и обществом.
Своеобразие философии сказалось в характере мышления — философы создавали главным образом трактаты, которые имели обращения к знаниям, разуму людей.
Философия выполняет ряд познавательных функций, родственных функциям науки. Важнейшие функции философии:
— обобщение, интеграция, синтез всевозможных знаний;
— открытие наиболее общих закономерностей, связей, взаимодействий основных подсистем бытия;
— прогноз, формирование гипотез об общих принципах, тенденциях развития конкретных явлений, еще не проработанных специально-научными методами.
ФИЛОСОФИЯ И КУЛЬТУРА
Культура — совокупность проявлений жизни, творчества и достижений народа или группы народов.
По своему содержанию культура расслаивается на самые разные области и сферы:
— нравы и обычаи;
— язык и письменность;
— характер одежды, поселений, работы;
— постановка воспитания;
— экономика;
— военное дело;
— политическое и государственное устройство;
— наука;
— техника;
— искусство;
— религия;
— все формы проявления объективного духа. Слово «культура» как научный термин стало употребляться в эпоху Просвещения (со второй половины XVII в.).
В эпоху Просвещения термин «культура» трактовался с двух сторон:
— как способ возвышения человека, совершенствования духовной жизни и нравственности людей, исправление пороков общества;
— как действительно существующий и исторически изменяющийся образ жизни людей, который обусловлен достигнутым уровнем развития человеческого разума, науки, искусства, воспитания, образования. Культура взаимосвязана с цивилизацией. Цивилизация — это все человечество в широком проявлении символических богатств. Культура — это достижение работы цивилизации, самое совершенное в которой — триумф человеческого. С точки зрения философии культура — это внутреннее духовное содержание цивилизации, тогда как цивилизация — лишь внешняя материальная оболочка культуры.
Культура представляет собой средство и способ развития духовного начала в человеке, своей целью имея формирование и удовлетворение его духовных запросов; цивилизация же дает людям средства существования, она направлена на удовлетворение их практических нужд.
Культура являет собой духовные ценности, достижения науки, философии, искусства, образования, а цивилизация — это степень развития общества с технологической, хозяйственной, социально-политической стороны.
Культура является отличительной особенностью человеческого образа жизни от животного, но при этом неся в себе не только позитивные, но и негативные, нежелательные проявления человеческой активности.
В философии под культурой понимается сфера информационного обеспечения общества. Культура в этом смысле является коллективным интеллектом, коллективным разумом, который формирует, накапливает и хранит социальную информацию, используемую человеком для преобразования окружающего мира и самого себя. Социальная информация кодируется с помощью созданных людьми знаковых средств. Важнейшим из знаковых средств является язык.
Люди отличаются от животных своим осмыслением действительности при помощи социальной информации. В социальной информации различают три основных типа смыслов: знания; ценности; регулятивы (правила действий).
Взаимосвязи между знаниями, ценностями и регу-лятивами определяют особенности:
— духовной культуры (мифологии, религии, искусства, философии);
— социальной культуры (нравственной, правовой, политической);
— технологической культуры (технической, научной, инженерной).
Все народы в процессе своего исторического развития создают свою национальную культуру. Но существуют и культурные универсалии — общие черты, которые характеризуют культуру как развивающийся во времени коллективный интеллект всего человечества в целом.
ФИЛОСОФИЯ И НАУКА
Наука — это сфера человеческой деятельности, функцией которой является теоретическая схематизация и выработка объективных знаний о действительности; отрасль культуры, которая существовала не у всех народов и не во все времена.
Философия является учением об общих принципах бытия, познания и отношений человека и мира.
При рассмотрении вопроса о взаимоотношении науки и философии имеется, по крайней мере, три аспекта его интерпретации:
— является ли философия наукой;
— взаимодействие философии и частных (конкретных) наук;
— соотношение философии и вненаучного знания. Научного характера философии нельзя отрицать, она — наука о всеобщем, свободная и универсальная область человеческого знания, постоянный поиск нового.
Взаимодействие философии и частных (конкретных) наук — конкретные науки имеют собственный предмет исследования, свои методы и законы, свой уровень обобщения знания, у философии же предметом анализа являются обобщения частных наук, т. е. философия имеет дело с более высоким, вторичным уровнем обобщения. При этом уровень первичный приводит к формулированию законов конкретных наук, а задача уровня вторичного — выявление более общих закономерностей и тенденций.
Философия сама оказывает воздействие на развитие частных наук, а не только испытывает влияние с их стороны. Это воздействие может быть как положительным, так и отрицательным.
Влияние философии осуществляется через мировоззрение, которое так или иначе воздействует:
— на первоначальные позиции ученого;
— его отношение к миру и познанию;
— на его отношение к необходимости развития той или иной конкретной области знания (например, ядерной физики, генной инженерии и т. п.).
Философия и вненаучное знание Вненаучное знание можно разделить:
— на заблуждения, связанные с исследованиями людей, убежденных, что они создают подлинную науку, в которую входят такие «науки», как астрология, оккультные «науки», магия, колдовство и т. д.;
— отношение философии и паранауки, некоторые авторы призывают использовать любые учения, вплоть до мистики, магии, суеверий, астрологии и т. д., лишь бы они оказывали терапевтическое воздействие на современное больное общество. Они выступают за беспредельный мировоззренческий плюрализм. Необходимо сказать, что наиболее велико влияние паранауки именно в критические моменты развития общества, потому что паранаука действительно выполняет некоторую психотерапевтическую функцию, служит определенным средством адаптации к жизни в период социальной и индивидуальной нестабильности.
В науке различают:
— эмпирический уровень исследования — направляется на непосредственно изучаемый объект и реализуется посредством эксперимента и наблюдения;
— теоретический уровень исследования — сконцентрирован вокруг обобщающих идей, принципов, законов, гипотез.
Наука имеет стремление к вершинам человеческого знания, дороги, ведущие к этим вершинам, составляют идеалы науки.
Идеалы науки — это экспериментальные и теоретические методы в науке, которые позволяют достигнуть максимально обоснованного и доказательного знания.
ФИЛОСОФИЯ И ЯЗЫК
Язык — это наиболее дифференцированное и наиболее объемлющее средство выражения, которым владеет человек, и одновременно высшая форма проявления объективного духа.
Язык — символическое выражение в письме и звуке психической жизни человека. Структурные единицы языка — это слова и предложения, а также составленные из них тексты.
В историческом развитии философии языка достаточно четко просматриваются три концепции:
— первая — философия имени (вещь — сущность (идея) — имя (слово), слово именует вещь и сущность);
— вторая — философия предиката (предикат — языковое выражение, обозначающее признак, т. е. философия предиката — это философия высказываний, обладающих функцией истинности);
— третья — философия ценностных установок (предполагает ценностные установки личности).
Язык обладает:
— обозначающей функцией — слова и предложения обозначают определенный процесс или предмет;
— коммуникативной функцией — предполагает установление контакта между лицами, способность взаимопонимания, побуждение говорящим своего партнера к слушанию;
— общественной природой — это означает, что каждый субъект должен выражаться в общезначимой форме, которая диктует некоторые ограничения. Язык — это символизация, выражение внутренней, духовной жизни человека. Но символизация в особой форме — индивидуально-общественной, так как правила языковой коммуникации диктуются обществом.
Метаязыком называется язык, на основе которого производится исследование другого языка, последний при этом называется объектным языком. Соотношение между метаязыком и объектным языком происходит в процессе перевода, а перевод — это интерпретация. Метаязыки широко используются в науке, здесь они фиксируют, выражают знание наиболее общего характера.
Язык философии — это метаязык максимальной общности, его используют все образованные люди.
Философия языка — исследования языка с точки зрения его сущности, происхождения и функции в человеческом обществе, в развитии культуры.
Философия языка охватывает: историю языка; языкознание; биологию; логику; психологию языка; социологию языка.
Современные исследования в области философии языка характеризуются двумя дополняющими друг друга направлениями:
— возвращением к внутренней и внешней действительности фактического состояния языка;
— стремлением к всеобщей грамматике и выяснению категориальных основ человеческого языка. Сущность языка выявляется в его двуединой функции:
— служить средством общения;
— служить орудием мышления.
Логику языка образует его грамматика, смысл языка — его семантика, а практическое значение языка — прагматика.
В языковой системе философии большую роль играют: абстрактные понятия как признак рационального отношения к миру; образы и символы, являющиеся средством художественного освоения мира.
Кроме естественных, в мире есть и искусственные языки, созданные людьми для решения определенных задач. К таким языкам относятся: языки науки; машинные языки; жаргоны; эсперанто.
В условиях научно-технической революции особо значительную роль стали играть машинные и формализованные языки.
Формализованные языки — это математические или логические исчисления, в них используются математические и логические знаки, формулы, при этом исключаются всякого рода многозначности и нелепости.
СВЯЗЬ ФИЛОСОФИИ С МИФОЛОГИЕЙ И РЕЛИГИЕЙ
Философия (от греч. phileo — люблю, sophia — мудрость) — любовь к мудрости. Философская мысль зарождалась в лоне мифологии как первой формы общественного сознания. В своем изначальном содержании философия практически совпадает с религиозно-мифологическим мировоззрением.
Мифология — система преданий, сказаний, легенд, при помощи воображения объясняющая протекание и происхождение природных и социальных процессов. Мифология в своем возникновении была наивной философией и наукой.
Миф — образная вариация художественного эпоса с явно выраженным тяготением к героико-фантасти-ческому воспроизведению явлений действительности, сопровождаемому конкретно-чувственной персонификацией психических состояний человека.
Структура мифа:
— познавательный компонент — миропонимание: происхождение сущего, этиология мира и т. п.;
— предписательно-побудительный компонент — принципы жизнедействия: ценности, установки, инструкции, директивы, идеалы;
— практический компонент — миродействие: социальное взаимодействие, межиндивидное общение, обмен деятельностью, самоутверждение, культовые и ритуально-мистические акты, символические обряды, заклинания и т. п.
В мифологии впервые в истории человечества ставится ряд философских вопросов:
— как возник мир;
— как он развивается;
— что такое жизнь;
— что такое смерть и др.
Мифология являла собой попытку объяснения явлений природы и жизни людей, взаимоотношение земного и космического начал.
Мифология — начальная форма мировоззрения, она выражала: наивные формы объяснения природных и социальных явлений; нравственное и эстетическое отношение к миру.
Мифологическое мировоззрение — система взглядов на объективный мир и на место в нем человека, которая основана не на теоретических доводах и рассуждениях, а на художественно-эмоциональном переживании мира, на общественных иллюзиях, рожденных неадекватным восприятием большими группами людей (нациями, классами) социальных процессов и своей роли в них.
Близко к мифологическому религиозное мировоззрение, оно также апеллирует к фантазии и чувствам, но при этом не смешивает сакральное и земное.
Религия — мироощущение и мировоззрение, а также соответствующее поведение, определяемое верой в существование Бога, божества; чувство зависимости, связанности и долженствования по отношению к тайной силе, дающей опору и достойной поклонения. База живой религиозности — мифологическое ми-родействие и миропонимание.
По Канту, религия — это закон, живущий в нас, это мораль, обращенная к познанию Бога.
Вера дается Богом человеку:
— через воспитание в условиях религиозной семьи;
— обучение в школе;
— опыт жизни;
— силу разума, постигающего Бога через проявление его творений.
Свобода религиозных убеждений — одно из неотъемлемых прав человека. Поэтому нужно с терпимостью относиться к представителям других религий, атеистам, которые пребывают в неверии: ведь неверие в Бога — это тоже вера, но с отрицательным знаком. Религия ближе к философии, чем мифология. Им присущи: взгляд в вечность, поиск высших целей, ценностное восприятие жизни. Но религия — сознание массовое, а философия — сознание теоретическое, религия не требует доказательства, а философия — всегда работа мысли.
НАЗНАЧЕНИЕ ФИЛОСОФИИ
Философия — это учение о всеобщих принципах и законах развития природы, общества, познания и мышления.
Философия в буквальном переводе — любовь к мудрости. Впервые слово «философия» употребил Пифагор, а ввел в общественное употребление Платон.
Первые древнегреческие мыслители предметом изучения философии сделали природу — исследовали проблемы возникновения и строения мира, искали первооснову всего сущего, из которой все возникает и в которую все превращается.
Поворот от космоса к человеку сделал Сократ, поставивший проблемы смысла человеческой жизни, смерти и др. После этого переворота у философии появилась двуединая задача — исследование мира и человека в их взаимоотношении, взаимосвязи.
Философия:
— теоретическое выражение получили в ней социальное самосознание людей, их общие ценности и идеалы;
— явилась интегрированным способом духовного освоения общественно-исторической практики, противоречий прогресса цивилизации и культуры. Назначение философии:
— создание целостного мировоззрения;
— объяснение объективной реальности и предельных оснований человеческих действий в системе логических категорий;
— учение об общих принципах бытия;
— познание сущего;
— исследование отношений человека к объективному миру и его места в этом мире. Отличительные особенности философии:
— она является всеобщей и абстрактной;
— в ней присутствует значительный ценностный компонент;
— она призвана утверждать гуманистические идеалы (истину, добро, справедливость);
— она рефлексирует духовную деятельность, исследует и показывает, как изучаются процессы реальной действительности;
— она является результатом самосознания всей культуры.
Философия с точки зрения своего назначения является рефлексией. Рефлексия — своеобразное явление в сфере духовного освоения человеком мира, которое не совпадает ни с познанием, ни с самопознанием.
Одной из самых важных особенностей философии является ее универсализм. Это означает, что лишь в философском анализе возможно фиксировать существование разных способов духовного освоения человеком мира, учитывать специфику каждого из них, сопоставлять категории добра и зла, истины и пользы и др., ставить вопрос об их природе.
Основные проблемы философии:
— объекта и предмета философии (объект — мир как единое целое; предмет — законы, свойства и формы бытия, которые действуют во всех областях материального мира, во всех предметах, процессах, явлениях, так как они связаны в неразрывном единстве);
— первоосновы мира (первая сторона главного назначения философии);
— развития мира (диалектический и метафизический способы познания);
— познания мира (определение объекта и субъекта познания, решение проблемы истины, роли практики);
— человека и его места в мире (изучение мироздания, развития человеческой культуры). Структура философского знания:
— онтология (философия бытия);
— гносеология (теория познания);
— логика (познание принципов мышления);
— аксиология (учение о ценностях);
— эстетика (изучение прекрасного);
— антропология (исследование проблем природы, сущности человека);
— праксеология (социальная философия).
ПРОБЛЕМА ВОЗНИКНОВЕНИЯ ФИЛОСОФИИ
Философия — один из самых древнейших способов постижения мира и определения человеком своего места в нем. Предпосылки возникновения философии: взаимодействие в культуре мировоззренческого и категориально-логического комплексов; структурное и функциональное различие между ними; отказ от нереальности мифа, который препятствовал оформлению фундаментальных принципов научной идеологии (непротиворечивости, инвариантности, универсальности); разрушение мифологической идентичности человека и действительности; формирование познавательной деятельности.
Социальные предпосылки возникновения философии: ранняя наука; отделение умственного труда от физического; формирование демократии и слоя свободных граждан.
Возникновение философии хронологически относится к рубежу VIII–II вв. до н. э. В это время в разных частях света — на Ближнем и Дальнем Востоке, античной Греции — набрало силу, окрепло, упрочилось идейное движение, в котором человек осознает и осмысливает высшие ценности и цели, свое место на земле.
Человек в этот период становится настоящей личностью — одухотворенной, разумной, у него появляются осмысленные представления о мироздании.
Философия зародилась в очагах цивилизации:
— Древней Индии;
— Древнем Китае;
— Древней Греции;
— Древнем Риме.
Родоначальниками философии принято считать:
— Лао-цзы (Китай);
— Кун-цзы (Китай);
— Шакьямуни (Индия);
— Заратустра (Персия);
— Иеремия (Палестина);
— Аввакум (Палестина);
— Даниил (Палестина);
— Фалес (Древняя Греция);
— Анаксимен (Древняя Греция);
— Анаксимандр (Древняя Греция).
Эти мудрецы сформулировали важнейшие философские понятия и представления.
Философия появилась в результате сращения мифологических и пранаучных порядков:
— от мифологии философии досталась предметная сфера, тематическая область, проблематика;
— с наукой философию единит демонстрация, способ фиксации, удостоверения результатов, аппарат обоснования.
Главной заслугой первых философов было различение мысли и предмета мысли. Они положили начало рационализации, которая трансформировала: героическое правдоподобие в гражданское жизнеподобие; обряд в норму; традицию в закон; быт в бытие; не подвластное уму чувственно-конкретное в абстрактно-мыслительное, умопостигаемое.
Философия пришла на смену мифологической картине мира и помогла рационально осмыслить мир.
В древней философии присутствовали: осмысление окружающего мира; понятие бытия человека в мире; поиск гармонии во взаимоотношениях мира и человека.
Важнейшие качества человека для древней философии: знания, справедливость, добродетель.
С самого начала в философии были заложены основы гуманизма — учение о человеке как наивысшей ценности и цели общественного развития.
Философия возникла как способ рационально-понятийного осмысления мира и человека в нем, впоследствии став органичным единством научного знания и жизненной мудрости.
Основной темой древней философии являлась тема первоначала (основы) мира и важнейшиххарактеристик мироздания.
Главными идеями древней философии были: материализм, идеализм, синкретизм (слитность научных и ненаучных знаний).
ФИЛОСОФИЯ И МИРОВОЗЗРЕНИЕ
Всякая философия — это мировоззрение, т. е. совокупность наиболее общих взглядов на мир и место в нем человека.
Философия составляет теоретическую основу мировоззрения:
— философия — это высший уровень и вид мировоззрения, это системно-рациональное и теоретически оформленное мировоззрение;
— философия — это такая форма общественного и индивидуального сознания, которая обладает большей степенью научности, чем просто мировоззрение;
— философия — это система основополагающих идей в составе общественного мировоззрения. Мировоззрение — это обобщенная система взглядов человека и общества на мир и собственное место в нем, понимание и оценка человеком смысла своей жизни, судеб человечества, а также совокупность обобщенных философских, научных, правовых, социальных, нравственных, религиозных, эстетических ценностей, верований, убеждений и идеалов людей.
Мировоззрение может быть:
— идеалистическим;
— материалистическим.
Материализм — философское воззрение, признающее основой бытия материю. Согласно материализму мир — движущаяся материя, а духовное начало — это свойство мозга (высокоорганизованной материи).
Идеализм — философское воззрение, которое считает, что истинное бытие принадлежит духовному началу (разуму, воле), а не материи.
Мировоззрение существует в виде системы ценностных ориентаций, верований и убеждений, идеалов, а также образа жизни человека и общества.
Ценностные ориентации — система духовных и материальных благ, которые общество признает как главенствующую силу над собой, определяющую поступки, помыслы и взаимоотношения людей.
Все имеет значимость, смысл, положительную или отрицательную ценность. Ценности неравнозначны, они оцениваются с разных точек зрения: эмоциональной; религиозной; нравственной; эстетической; научной; философской; прагматической.
Наша душа обладает уникальной способностью определять именно свои ценностные ориентации. Это проявляется и на уровне мировоззренческих позиций, где речь идет об отношении к религии, искусству, к выбору нравственных ориентаций и философских пристрастий.
Вера — один из основных устоев духовного мира человека и человечества. Каждый человек вне зависимости от своих утверждений имеет веру. Вера являет собой феномен сознания, обладающий огромной силой жизненной значимости: жить без веры невозможно. Акт веры — это бессознательное чувство, внутреннее ощущение, в той или иной мере свойственное каждому человеку.
Идеалы являются важной составляющей мировоззрения. Человек всегда стремится к идеалу.
Идеал — это мечта:
— о совершенном обществе, в котором все честно;
— гармонически развитой личности;
— разумных межличностных отношениях;
— нравственном;
— прекрасном;
— реализации своих возможностей на благо человечества.
Убеждения — это четко составленная система взглядов, которые поселились в нашей душе, но не только в сфере сознания, но и в подсознании, в сфере интуиции, густо окрасившись нашими чувствами.
Убеждения составляют:
— духовное ядро личности;
— основу мировоззрения.
Таковы составляющие мировоззрения, а его теоретическим стержнем является система философских знаний.
ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ
Философия (от греч. phileo — люблю, sophia — мудрость) — любовь к мудрости.
Философия — это наука о всеобщем, она — свободная и универсальная область человеческого знания, постоянный поиск нового.
Философию можно определить как учение об общих принципах познания, бытия и отношений человека и мира.
Цель философии — увлечь человека высшими идеалами, вывести его из сферы обыденности, придать его жизни истинный смысл, открыть путь к самым совершенным ценностям.
Философия как система делится: на теорию познания; метафизику (онтологию, философскую антропологию, космологию, теологию, философию существования); логику (математику, логистику); этику; философию права; эстетику и философию искусства; натурфилософию; философию истории и культуры; социальную и экономическую философию; религиозную философию; психологию.
Философия включает в себя:
— учение об общих принципах бытия мироздания (онтология или метафизика);
— о сущности и развитии человеческого общества (социальная философия и философия истории);
— учение о человеке и его бытии в мире (философская антропология);
— теорию познания;
— проблемы теории познания и творчества;
— этику;
— эстетику;
— теорию культуры;
— свою собственную историю, т. е. историю философии. История философии являет собой существенную составляющую предмета философии: она есть часть содержания самой философии.
Предмет философии — все сущее во всей полноте своего смысла и содержания. Философия нацелена не на то, чтобы определить внешние взаимодействия и точные границы между частями и частицами мира, а на то, чтобы понять их внутреннюю связь и единство.
Основные усилия осознавшей себя философской мысли направляются к тому, чтобы найти высшее начало и смысл бытия.
Фундаментальные проблемы (или разделы) философской науки, ее предметное самоопределение — это уникальность и смысл бытия человека в мире, отношение человека к Богу, идеи познания, проблемы нравственности и эстетики, проблемы сознания, идея души, ее смерть и бессмертие, социальная философия и философия истории, а также история самой философии.
Функции философии:
— мировоззренческая функция (связана с понятийным объяснением мира);
— методологическая функция (заключается в том, что философия выступает как общее учение о методе и как совокупность наиболее общих методов познания и освоения действительности человеком);
— прогностическая функция (формулирует гипотезы об общих тенденциях развития материи и сознания, человека и мира);
— критическая функция (распространяется не только на другие дисциплины, но и на саму философию, принцип «подвергай все сомнению» свидетельствует о важности критического подхода к существующему знанию и социокультурным ценностям);
— аксиологическая функция (от греч. axios — ценный; любая философская система содержит в себе момент оценки исследуемого объекта с точки зрения самих различных ценностей: нравственных, социальных, эстетических и т. п.);
— социальная функция (опираясь на нее, философия призвана выполнять двуединую задачу — объяснять социальное бытие и способствовать его материальному и духовному изменению).
7 Философское познание
Первый вопрос, с которого начиналось философское познание и который заявляет о себе вновь и вновь: что собой представ¬ляет мир, в котором мы живем? По сути он равнозначен вопро¬су: что мы знаем о мире? Философия — не единственная область знания, призванная ответить на этот вопрос. В его решение на протяжении веков включались все новые области специальных научных знаний и практики. При этом на долю философии выпа-ли особые познавательные функции. В разные исторические эпохи они принимали различный вид, но все же сохранялись и некоторые устойчивые общие черты.
Формирование философии, наряду с возникновением матема¬тики, знаменовало рождение в древнегреческой культуре совер¬шенно нового явления — первых зрелых форм теоретического мышления. Некоторые другие области знаний достигли теоретиче¬ской зрелости значительно позже и притом в разное время. От¬сутствие на протяжении веков научно-теоретических знаний о многих явлениях действительности, медленное, неравномерное их историческое формирование, резкие различия в уровне развития наук, постоянное существование разделов, не имеющих сколько-нибудь зрелых теорий,— все это создавало потребность в познава¬тельных усилиях философской мысли.
К философскому познанию мира предъявлялись свои требова¬ния. В отличие от других видов теоретического познания (в мате¬матике, естествознании) философия выступает как универсальное теоретическое познание. Согласно Аристотелю, специальные науки заняты изучением конкретных видов бытия, философия же берет на себя познание самых общих принципов, начал всего сущего. Кант усматривал основную задачу философского познания в син¬тезе разнообразных человеческих знаний. Отсюда важнейшим де¬лом философии он считал две вещи: овладение обширным запасом рациональных (понятийных) знаний и «соединение их в идее це¬лого». Лишь философия способна, по его убеждению, придать «всем другим наукам систематическое единство».
На теоретическое философское познание возлагались и совсем уж особые функции. Свойственная людям любознательность пере¬растает здесь в интеллектуальную потребность беспредельного расширения и углубления знаний о мире. Философской мысли присуще рассмотрение мира не только в малом «радиусе», ближ¬нем «горизонте», но и во все более широком охвате с выходом в неведомые, недосягаемые для человеческого опыта области пространства и времени. Такая склонность присуща в той или иной степени каждому человеку. Наращивая знания вширь и вглубь, человеческий интеллект умозрительно постигает мир в таких его срезах, которые не даны или даже не могут быть даны ни в каком опыте. По сути, это способность интеллекта к сверхопытному знанию. Это подчеркнул И. Кант: «...человеческий разум... неудер¬жимо доходит до таких вопросов, на которые не могут дать ответ никакое опытное применение разума и заимствованные отсюда принципы...» В самом деле, никаким опытом нельзя постичь мир. Функции философии
Каковы же функции философии в сложном комплексе об¬щественно-исторической жизни людей? Прежде всего, философия выявляет (эксплицирует) наиболее общие идеи, представления, формы опыта, на которых базируется та или иная конкретная культура или общественно-историческая жизнь людей в целом. Их называют универсалиями культуры. Важное место среди них занимают категории, к которым относят такие универсальные понятия, как бытие, материя, предмет, явление, процесс, свойство, отношение, изменение, развитие, причина — следствие, случай¬ное — необходимое, часть — целое, элемент — структура и др. Ка¬тегории отражают наиболее общие связи, отношения вещей. В своей совокупности они составляют основу всякого человеческого разумения, интеллекта. Эти понятия приложимы не к какой-то одной области явлений, а к любым явлениям. Ни в повседневной жизни, ни в науке, ни в различных формах практической деятель¬ности нельзя обойтись, скажем, без понятия причины. Такие понятия присутствуют во всяком мышлении, на них держится человеческая разумность. Вот почему их относят к предельным основаниям, универсальным формам культуры. Классическая фи¬лософия от Аристотеля до Гегеля тесно связала понятие филосо¬фии с учением о категориях. В схеме «ромашка» сердцевина соответствует общему понятийному аппарату философии — систе¬ме категорий.
Многие века философы считали категории вечными формами «чистого» разума. Историко-материалистический подход выявил иную картину: категории формируются исторически с развитием человеческого мышления и воплощаются в речевых структурах, в языке. Обращаясь к языку как культурно-историческому обра¬зованию, анализируя формы высказываний и действий людей, философы выявляют наиболее общие основания речевого мышле¬ния и практики.
В комплексе самых общих оснований культуры важное место занимают обобщенные образы бытия и его различных частей (природа, общество, человек) в их взаимосвязи, взаимодействии. Подвергшись теоретической проработке, такие образы трансформи¬руются в философское учение о бытии — онтологию (от греч. ontos — сущее и logos — учение). Кроме того, теоретическому осмыслению подлежат различные формы отношений мира и че-ловека — практические, познавательные и ценностные; отсюда и название соответствующих разделов философии: праксиология (от греч. praktikos — деятельный), гносеология (от греч. gnoseos— познание) и аксиология (от греч. axios — ценный).
Философская мысль выявляет не только интеллектуальные, но также нравственно-эмоциональные и другие «универсалии», всегда относящиеся к конкретным историческим типам культур и вместе с тем принадлежащие человечеству в целом, всемирной истории.
Помимо функции экспликации «универсалий» философия как рационально-теоретическая форма мировоззрения берет на себя и задачу рационализации — перевода в логическую, понятийную форму, а также систематизации, теоретического выражения сум-марных результатов человеческого опыта во всех его формах.
Разработка обобщенных идей и представлений с самого начала входила в задачу философии как рационально-теоретической фор¬мы мировоззрения. Откуда же черпали философы материал для этой работы? В процессе исторического развития база философ¬ских обобщений меняла свой вид, охватывая все более обширные опытные, а затем и теоретические знания. Ну а на первых порах философская мысль обращалась к разным вненаучным и донауч¬ным, в том числе обыденным, формам опыта. Например, раз¬работанное в древнегреческой философии учение об атомистиче¬ском строении всего сущего, на много столетий предвосхитившее соответствующие конкретно-научные открытия, опиралось на та-кие практические наблюдения и навыки, как разделение мате¬риальных вещей на части (дробление камней, мельничное дело и другие). Кроме того, определенную пищу для обобщений давали и пытливые наблюдения самых различных явлений — пылинок в световом луче, растворения веществ в жидкостях и т. п. Был привлечен и имевшийся в то время математический опыт де¬лимости отрезков и др. Широта охвата явлений, рассмотрение под единым углом зрения, казалось бы, далеких друг от друга форм опыта, знаний вкупе с силой теоретической, поднимающейся над частностями мысли способствовали формированию общей кон¬цепции атомистики. Самые обычные, повседневные наблюдений в сочетании с особым философским образом мысли служили не¬редко толчком к открытию удивительных черт и закономерностей окружающего мира (перехода количества в качество, внутренней противоречивости различных явлений и многих других). Повсед¬невный опыт, жизненная практика участвуют во всех формах фи¬лософского освоения мира людьми постоянно, а не только на ран¬них этапах истории. Базис для философских обобщений сущест¬венно обогащался по мере развития, углубления конкретно-научных знаний.
Источником обобщенных философских идей, понятий служила и продолжает служить критика и рационализация нефилософских форм мировоззрения. Так, взяв от космогонической мифологии многие ее темы, идеи, вопросы, ранняя философия переводила поэтические образы мифа на свой язык, поставив во главу угла рациональное осмысление действительности. Источником форми¬рования общих философских представлений в последующие эпохи нередко являлась религия. Например, в этических концепциях немецкой классической философии в ряде случаев слышны мо¬тивы христианства, преобразованные из религиозной их формы в теоретические умозрения. Дело заключается в общей ориентации философской мысли на рационализацию, выражение в общих понятиях всевозможных форм человеческого опыта, идей, пред¬ставлений. Выполняя эту функцию, философия в идеале как бы стремится охватить, обобщить, осмыслить, оценить не только ин-теллектуальные, духовные, жизненно-практические достижения человечества в целом, но и его негативный исторический опыт.
К этому примыкает также важная критическая функция, которую выполняет философия в культуре. Поиск решений слож¬ных философских вопросов, формирование нового мировидения обычно сопровождается критикой разного рода заблуждений, предрассудков, ошибок, стереотипов, встающих на пути к истинно¬му познанию, правильному действию. Задачу критического фило¬софского мышления, разрушения, расшатывания догм, устаревших взглядов с особой силой подчеркнул Ф. Бэкон, остро осознавший, что во все века философия встречала на своем пути «докучливых и тягостных противников»: суеверие, слепое, неумеренное религи¬озное рвение и другого рода помехи. Бэкон назвал их «призрака¬ми», обратив внимание на то, что среди «призраков», парализую-щих познание и мудрое действие, всякий раз оказывается вечный враг живого, пытливого интеллекта — укоренившаяся привычка к догматическому способу познания и рассуждения, привержен¬ность заранее данным понятиям, принципам, с которыми стре¬мятся «согласовать» все остальное.
По отношению к предшествующему и наличному культурно-историческому опыту философия выполняет роль своего рода ми¬ровоззренческого «сита». Передовые мыслители, как правило, ставят под сомнение, расшатывают, разрушают устаревшие взгля¬ды, догмы, схемы миропонимания. Вместе с тем они стараются не «выплеснуть вместе с водой и ребенка», стремятся сохранить в отвергаемых формах мировоззрения все ценное, рациональ-ное, истинное, оказать ему поддержку, обосновать, развить. Это значит, что в системе культуры философия берет на себя роль критической «селекции», аккумуляции мировоззренческого опыта и его передачи (трансляции) последующим периодам истории.
Философия обращена не только к прошлому и настоящему, но и к будущему. В качестве формы теоретической мысли она обладает мощными конструктивными возможностями творческого формирования принципиально новых идей, мировоззренческих об¬разов, идеалов. Философия способна выстраивать, мысленно «про¬игрывать» различные варианты миропонимания («возможные миры»), как бы заготавливая пробные системы мировоззрения для будущего, которое полно неожиданностей, никогда не бывает всецело ясным для ныне живущих людей. Это подтверждается, в частности, существованием в истории философии разных вариан¬тов понимания и решения мировоззренческих проблем.
Отталкиваясь от ранее сложившихся форм дофилософского, внефилософского или философского миропонимания, подвергая их критике, рациональному переосмыслению, систематизации, фило¬софия формирует на этой основе обобщенный теоретический об¬раз мира в его соотнесенности с человеческой жизнью, сознанием и соответствующий данному этапу исторического развития. В мире философии переводятся на особый теоретический язык и мировоз¬зренческие идеи, рождаемые в политическом, юридическом, нравственном, религиозном, художественном, техническом и дру¬гих формах сознания. Усилиями философского интеллекта осу¬ществляется также теоретическое обобщение, синтез многообраз¬ных систем повседневных, практических знаний, а с возникнове¬нием, развитием науки — нарастающих массивов научного знания. Важнейшей функцией философии в культурно-исторической жиз¬ни людей являются согласование, интеграция всех форм чело-веческого опыта — практического, познавательного и ценностного. Их целостное философское осмысление — необходимое условие гармоничной и сбалансированной общественной жизни. Так, чтобы стать полноценной, политика должна быть скоррелирована с нау¬кой и нравственностью. Она немыслима без правового обеспечения, научного обоснования, гуманистических нравственных ориентиров, вне учета национальных, религиозных и других особенностей раз¬личных народов, наконец, без опоры на мировоззренческие цен¬ности здравого смысла. Примечательно, что к ним сегодня не¬редко обращаются при обсуждении важнейших политических проблем. Соответствующая интересам человечества мировоззрен¬ческая ориентация требует интеграции всех основных задач, ценностей человеческой культуры. Их согласование посильно лишь для универсального мышления, обеспечиваемого той слож¬ной духовной работой, которую в человеческой культуре взяла на себя философия.
Анализ важнейших функций философии в системе культуры показывает, что культурно-исторический подход внес заметные изменения в классические представления о предмете, целях, способах и результатах философской деятельности. Это не могло не сказаться и на понимании характера философских проблем.
6 Мир и человек
В мировоззрении вообще, а в философской его форме в осо¬бенности всегда присутствуют два противоположных угла зрения: направление сознания «вовне» — формирование той или иной картины мира, универсума и, с другой стороны, его обращение «внутрь» — к самому человеку, стремление понять его суть, место, предназначение в природном и социальном мире. Причем человек здесь выступает не как часть мира в ряду других вещей, а как бытие особого рода (по определению Декарта, вещь мысля¬щая, страдающая и т. д.). От всего остального его отличает спо¬собность думать, познавать, любить и ненавидеть, радоваться и печалиться, надеяться, желать, быть счастливым или несчаст¬ным, испытывать чувство долга, укоры совести и т. д. «Полю¬сами», создающими «поле напряжения» философской мысли, выступают мир «внешний» по отношению к человеческому созна¬нию и мир «внутренний» — психологическая, субъективная, ду¬ховная жизнь. Различные отношения этих «миров» пронизывают всю философию.
Возьмем, к примеру, характерные философские вопросы. Яв¬ляется ли сладость объективным свойством сахара или это лишь субъективное вкусовое ощущение человека? А красота? Принадле¬жит ли она предметам природы, людям, искусным творениям мастеров или продиктована чувством прекрасного, человеческой способностью созидать, воспринимать красоту? Еще вопрос: что такое истина? Нечто объективное, не зависящее от людей или же это познавательное достижение человека, неразрывно связан¬ное с его сознанием? Или, например, вопрос о человеческой свободе. На первый взгляд он касается только человека. Но он предполагает также понимание не зависящих от человеческой воли природных процессов и реалий общественной жизни, с которыми люди не могут не считаться. Наконец, обратимся к понятию об¬щественного прогресса. Связан ли прогресс в обществе лишь с объективными показателями темпов экономического развития, роста производительности труда и другими, или же он включает и «субъективные», человеческие аспекты? Все эти вопросы затра¬гивают одну общую проблему: соотношение бытия и сознания, объективного и субъективного, мира и человека.
Не случайно тот же общий стержень обнаруживается в переч¬не вопросов, приведенных английским философом Бертраном Рас¬селом: «Разделен ли мир на дух и материю, а если да, то что такое дух и что такое материя? Подчинен ли дух материи, или он обладает независимыми способностями? Имеет ли вселенная какое-либо единство или цель? Развивается ли вселенная по направле¬нию к некоторой цели? Действительно ли существуют законы природы, или мы просто верим в них благодаря лишь присущей нам склонности к порядку? Является ли человек тем, чем он ка¬жется астроному,— крошечным комочком смеси углерода и воды, бессильно копошащимся на маленькой и второстепенной планете? Или же человек является тем, чем он представлялся Гамлету? А может быть, он является и тем и другим одновременно? Существуют ли возвышенный и низменный образы жизни, или же все образы жизни являются только тщетой? Если же существует образ жизни, который является возвышенным, то в чем он состоит и как мы его можем достичь? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслуживать высокой оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если вселенная неотвратимо движется к гибели? ...Иссле¬довать эти вопросы, если не отвечать на них,—дело филосо¬фии».
Философское мировоззрение как бы биполярно: его смысловые «узлы», «пункты напряжения» — мир и человек. Для философско¬го мышления существенно не раздельное рассмотрение этих про¬тивоположностей, а постоянное их соотнесение. В отличие от других форм мировоззрения в философском миропонимании такая полярность теоретически заострена, выступает наиболее рельефно, составляет основу всех размышлений. Различные проблемы фи¬лософского мировоззрения, размещаясь в «силовом поле» между этими полюсами, «заряжены», нацелены на понимание форм их взаимодействия, на осмысление отношений человека к миру.
Это подводит пас к выводу, что большая многоплановая про¬блема «мир — человек» (у нее много обличий: «субъект — объ¬ект», «материальное — духовное» и другие), по сути, выступает как универсальная и может рассматриваться как общая формула, абстрактное выражение практически любой философской пробле¬мы. Вот почему она может быть в определенном смысле названа основным вопросом философии.
Основной вопрос философии
«Великий основной вопрос всей, в особенности новейшей, фи¬лософии,— подчеркивал Ф. Энгельс,— есть вопрос об отношении мышления к бытию». Важнейшее его содержание составляет аль¬тернатива: «...что является первичным: дух или природа...» В целом же смысловое поле этой узловой философской про¬блемы образуют различные отношения человека как существа, наделенного сознанием, к объективному, реальному миру, прин¬ципы практических, познавательно-теоретических, художествен¬ных и других способов освоения мира. Одним из них, притом весьма важным, является принцип познаваемости мира.
В зависимости от того, как философы понимали данное соот¬ношение, что принимали за исходное, определяющее, они состави¬ли два противоположных направления. Позиция, согласно которой мир объясняется, исходя из духа, сознания, получила название идеализма: в ряде моментов он перекликается с религией. Фи¬лософы же, бравшие за основу миропонимания природу, мате¬рию, объективную реальность, существующую независимо от чело¬веческого сознания, примыкали к различным школам материа¬лизма, во многом родственного по своим установкам науке. Су¬ществование этих радикально противоположных направлений определяется не только теоретическими причинами, но и обстоя¬тельствами социально-экономического, политического, духовного развития общества, в свою очередь оказывая на него несомненное влияние.
Изучающим философию, а порой и тем, кто профессионально работает в данной области, бывает нелегко попять, почему и в каком именно смысле вопрос о соотношении материального и духовного является для философии основным и так ли это на самом деле. Философия существует более двух с половиной тысяч лет, и в течение долгого времени этот вопрос ни прямо, ни косвенно, как правило, не ставился философами. Для осознания мировоз¬зренческой значимости полярности «материальное — духовное» потребовались века философского развития. Она отчетливо выяви¬лась и заняла принципиальное место в период активного форми¬рования собственно философской мысли (XVII —XVIII века), ее активного отмежевания от религии, с одной стороны, и от конкрет¬ных наук — с другой. Но и после этого философы далеко не всегда формулируют соотношение бытия и сознания в качестве основополагающего. Не секрет, что большинство философов не считало в прошлом и не считает сейчас своим важнейшим делом решение именно данного вопроса. На первый план в различных учениях выносились проблемы путей достижения истинного зна¬ния, природы нравственного долга, свободы, человеческого счастья, практики и др. Приведем, к примеру, точку зрения французского философа XX столетия Альбера Камю, который считает самой животрепещущей проблему смысла человеческой жизни: «Решить, стоит ли жизнь труда быть прожитой, или она не стоит этого,— значит ответить на основной вопрос философии».
Но может ли рассматриваться в качестве основного вопрос, который вообще не формулируется большинством философов? Может быть, он вводится post factum (задним числом) в целях классификации философских направлений и позиций? Одним сло¬вом, особое место в философии вопроса об отношении духовного к материальному не очевидно, его нужно пояснить, теоретически обосновать.
По крайней мере, ясно одно: вопрос об отношении сознания и бытия не находится в одном ряду с многочисленными кон¬кретными философскими вопросами, а носит иной характер. Может быть, это вообще не столько вопрос, сколько смысловая направленность, ориентированность философской мысли. Важно понять, что полярность "материальное — духовное", "объектив¬ное — субъективное" входит во все философские размышления, составляет некий «нерв» любого конкретного философского вопро¬са, независимо от того, отдают ли философы себе в этом отчет. Притом эта полярность далеко не всегда выливается в форму вопроса. Будучи же переведена в эту форму, она разрастается в целое множество взаимосвязанных между собой и охватываю¬щих все поле философской мысли вопросов.
Противостояние и вместе с тем сложное взаимодействие бытия и сознания, материального и духовного вырастает из всей чело¬веческой практики, культуры, пронизывает их. Значимые лишь в паре, в их полярной соотнесенности, эти понятия так или иначе охватывают все поле мировоззрения, носят применительно к нему универсальный характер, составляют его предельно общую основу. Философское уяснение исходных и самых общих предпосылок человеческого существования, как пояснил К. Маркс, должно исходить из наличия мира, прежде всего природы, с одной стороны, и людей — с другой. Все же остальное предстает как производное, как результат практического и духовного освоения людьми первичных (природных) и вторичных (общественных) форм бытия и взаимодействия людей между собой на этой основе.
Из многообразия отношений «мир — человек» можно выделить три основных типа: познавательные, практические и ценностные отношения.
В свое время И. Кант сформулировал три вопроса, имеющие, по его убеждению, принципиальное значение для философии в самом высоком "всемирно-гражданском" ее значении: что я могу знать? Что я должен делать? На что я могу надеяться?
Эти три вопроса как раз и отражают три указанных типа от¬ношений человека к миру. Обратимся прежде всего к первому из них.
5 Философское мировоззрение
Философия — теоретически сформулированное мировоззрение. Это система самых общих теоретических взглядов на мир, место в нем человека, уяснение различных форм отношения человека к миру. Если сравнить это определение с определением миро¬воззрения, станет ясно, что они похожи. И это не случайно: философия отличается от иных форм мировоззрения не столько предметом, сколько способом его осмысления, степенью интеллек¬туальной разработанности проблем и методов подхода к ним. Вот почему, определяя философию, мы употребили такие понятия, как теоретическое мировоззрение, система взглядов.
На фоне стихийно возникавших (житейских, мифологических) форм миропонимания философия предстала как специально разра¬батываемое учение о мудрости. В отличие от мифологических и религиозных традиций философская мысль избрала своим ориенти¬ром не слепую, догматическую веру, не сверхъестественные объ¬яснения, а свободное, критическое, основанное на принципах разума размышление о мире и человеческой жизни.
4 Раздумья философов
Первоначально понятие «философия» употреблялось в более широком значении, чем закрепившееся за ним позднее. По сути это был синоним зарождающейся науки и теоретической мысли вообще, совокупного, не разделенного до поры до времени на специальные разделы знания, как конкретного, так и обобщен¬ного. Кроме того, именовавшееся философией знание древних охватывало не только практические наблюдения и выводы, на¬чатки наук, но и такие раздумья людей о мире и о себе, которые в будущем составят корпус философской мысли уже в более спе¬циальном, собственном смысле этого слова, о чем далее и пойдет речь.
В разные периоды истории у разных мыслителей вопрос, что такое философия, получал различные ответы. Это происходило по ряду причин. С развитием человеческой культуры, практики реально изменялся предмет философии, ее специфика. Да и в рам¬ках одной эпохи рождались различные варианты философского понимания мира и жизни. Ну и конечно же варьировалось, перестраивалось самосознание философов — их понимание дан-ного предмета, их «образы» философии, представления о ней. Особенно ощутимо изменялся облик философии, ее статус, связи с наукой, политикой, социальной практикой, духовной культурой в переломные исторические эпохи. Но при всех переменах все же сохранялась некоторая связь уходящих в прошлое и новых форм, обеспечивалось некоторое единство того типа духовной деятель¬ности, который характеризует философскую мысль в отличие от всего остального. Гегель справедливо отметил: как бы различны ни были между собой философские системы, они сходятся в том, что все они — философские системы.
О чем же размышляли и продолжают размышлять те, кого называют философами? Их внимание на протяжении веков при¬влекала природа, о чем свидетельствуют даже названия многих философских трудов (например: Лукреций «О природе вещей»; Д. Бруно «О бесконечности вселенной и мирах»; Д. Дидро «Мысли об истолковании природы»; П. Гольбах «Система при¬роды»; Гегель «Философия природы»; А. И. Герцен «Письма об изучении природы»; Ф. Энгельс «Диалектика природы» и другие).
Именно природу сделали предметом изучения первые греческие философы. При этом их интересовали не частности. Каждое кон¬кретное наблюдение они старались присовокупить к пониманию волновавших их принципиальных вопросов. Интересовали же их космогонические и космологические вопросы: возникновение и строение мира, Земли, Солнца, звезд. Ядром философии на ран¬них стадиях ее развития, да и позднее, было учение о первоос¬нове всего сущего, из которой все возникает и в которую все пре¬вращается. В этом поиске выражалась суть древнегреческого мышления, для которого рациональное понимание явления озна¬чало сведение его к единой первооснове.
Взгляды философов были неодинаковы. Вариативность реше¬ний, интеллектуальное «проигрывание» возможных ответов вооб¬ще станет важной чертой философского подхода. Но при всей неоднозначности и видоизменениях позиций сохранялась основная задача: связать фрагменты человеческих знаний воедино. Тем са¬мым проблема первоначала смыкалась с другой волновавшей философов проблемой: единого и многого. Поиск единства в мно¬гообразии мира выражал характерную для философской мысли задачу синтеза человеческого опыта, знаний. Таким образом, философия выступила как философия природы, или натурфило¬софия. Эти функции сохранялись за философской мыслью в те¬чение многих веков. Хотя на зрелых стадиях развития науки, особенно ее теоретических разделов, они существенно видоизменя¬лись, философский интерес к природе не угас и, насколько можно судить, угаснуть не может.
Постепенно в сферу философии вошли и стали постоянным предметом ее интереса вопросы общественной жизни людей, ее политического, правового устройства и др.
Это также запечатлелось в названиях сочинений (например: Платон « Государство», «Законы »; Аристотель « Политика »; Т. Гоббс «О гражданине», «Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского»; Д. Локк «Два трактата о государственном направлении»; Ш. Монтескье «О духе законов»; Гегель «Философия права»; Ф. Энгельс «Происхож¬дение семьи, частной собственности и государства»; В. И. Ленин «Государство и революция»). Подобно натурфилософам, провоз¬вестникам будущего естествознания, социально-философская мысль подготовила почву для позитивных, конкретных социально-политических знаний и дисциплин (гражданская история, юрис¬пруденция и другие).
Философы разрабатывали общее понимание, теоретические принципы более или менее единого, без выделения специализи¬рованных разделов, знания об обществе. Дифференциация этого знания, как и выделение конкретных наук о природе, будет про-исходить позже уже на базе философской проработки. Наряду с тщательным изучением, анализом общественных явлений фило¬софы много думали о наилучшем устройстве общества, завеща¬ли последующим векам, поколениям найденные ими гуманисти¬ческие идеалы разума, справедливости, свободы в качестве прин¬ципов общественной жизни людей.
Что же еще волновало философов? Предметом их раздумий неизменно выступали и сам человек, его природа, ум, чувства, язык, мораль, познание, религия, искусство и другие проявления человеческих способностей и жизненных проблем. В греческой философии поворот от космоса к человеку совершил Сократ, для которого главными философскими вопросами стали вопросы человеческой жизни и смерти, смысла человеческого существо-вания, предназначения человека, природы знания, истины, спра¬ведливости, мужества и других нравственных добродетелей. Сокра¬товский образ философии как жизнепонимания высоко ценил К. Маркс, назвавший этого мыслителя «олицетворением филосо¬фии». Марксу была дорога позиция Сократа, поставившего про¬блему человека в центр философского внимания.
Проблематика, получившая свой импульс от Сократа, заняла очень важное место в философской мысли, что отражено и в те¬матике философских сочинений. (Например: Аристотель «О ду¬ше», «Этика», «Поэтика», «Риторика»; Авиценна «Книга знания»; Р. Декарт «Правила для руководства ума», «Рассуждение о ме¬тоде», «Страсти души»; Спиноза «Трактат об усовершенствовании разума», «Разыскание истины», «Этика»; Т. Гоббс «О человеке»; Д. Локк «Опыт о человеческом разуме»; К. Гельвеции «Об уме», «О человеке»; А. Н. Радищев «О человеке, его смертности и бессмертии»; Гегель «Философия религии», «Философия мора¬ли», «Философия искусства» и т. д.)
Итак, предметом философских размышлений (и неразрывно связанных с ними на первых порах научных изысканий) стали природный и общественный мир и человек в их сложных соот¬ношениях. Но ведь это основные темы и всякого мировоззрения. В чем же сказалось своеобразие философии? Прежде всего в теоре¬тическом характере мышления: из-под пера философов выходили не сказания с фантастическими сюжетами, а трактаты, обращен¬ные к знаниям, разуму людей.
Вместе с тем тесная связь ранних философских учении с мифологией, с одной стороны, и элементами рождающейся науки — с другой, затушевывала специфику философской мысли, не всегда позволяла ей проявиться отчетливо. Формирование философии как самостоятельной области духовной культуры со своими особыми задачами, не сводимыми ни к мифологиче¬ским, ни к научным, ни к религиозным, ни к каким бы то ни было прочим, продлится века. Соответственно растянется во времени и будет постепенно нарастать уяснение природы фило¬софии.
Первую попытку выделить философию как особую область теоретического знания предпринял древнегреческий философ Ари¬стотель (384—322 годы до н. э.). С тех пор многие мыслители заду¬мывались над сложным вопросом «что такое философия?» (это, может быть, один из самых трудных философских вопросов) и вносили свою лепту в его уяснение. Пожалуй, первым прибли¬зился к пониманию существа дела немецкий философ И. Кант (1724—1804). Новое, принципиальное значение несло в себе пони¬мание предназначения философии, которое выработал К. Маркс (1818—1883) на основе открытого им материалистического пони¬мания общества. Опираясь на взгляды этих мыслителей, мы и попытаемся дать представление об особой области знании, мыслей, проблем, имя которой — философия.
3 Любовь к мудрости
«Философия» (от греч. phileo — люблю и sophia — муд¬рость) — буквально означает «любовь к мудрости». По некоторым историческим свидетельствам, слово «философ» впервые употре¬бил греческий математик и мыслитель Пифагор (ок. 580—500 годы до н. э.) по отношению к людям, стремящимся к высокой мудрости и правильному образу жизни. Истолкование же и закрепление в европейской культуре термина «философия» связано с именем Платона.
В отличие от мифологического и религиозного миросозер¬цания философская мысль представляла собой принципиально иной тип миропонимания, прочным фундаментом для которого стали позиции разума, интеллекта. Реальные наблюдения, логиче¬ский анализ, обобщения, выводы, доказательства начали вытеснять фантастический вымысел, сюжеты, образы и самый дух мифоло¬гического мышления, предоставляя их сфере художественного творчества. С другой стороны, бытующие в народе мифы под¬вергаются пересмотру с позиций разума, им придается новое смысловое, рациональное истолкование. Само понятие мудрости несло в себе возвышенный, не будничный смысл: мудрость про¬тивопоставлялась более обыденным разумению и рассудитель¬ности как стремление к совершенно особому интеллектуальному постижению мира, основанному на бескорыстном служении истине. Развитие философской мысли означало, таким образом, не только прогрессирующее отмежевание от мифологии, но и раз¬рыв узких рамок обыденного сознания, преодоление его огра¬ниченности.
Итак, любовь к истине и мудрости, впитывающая в себя на¬иболее ценные, насыщенные смыслом достижения духовной куль¬туры, постепенно становится самостоятельной духовной областью и высшей ценностью. Рождение философии было одной из сос¬тавных частей великого культурного переворота в Древней Гре¬ции VIII—V веков до н. э., в контексте которого возникла наука (прежде всего греческая математика VI — IV веков до н. э.). Слово «философия» было синонимом зарождающейся теоретической мысли. Философское мышление воплотило в себе интеллектуаль¬ное стремление не просто накопить массу сведений, а понять мир как целостный и единый в своей основе. Мудрость обязательно предполагала особого рода знание — знание «единого во всем», отличное от знания отдельных вещей. Ценившие именно такое знание древнегреческие философы полагали, что разум «управляет всем при помощи всего» (Гераклит).
Кроме познания мира, «любовь к мудрости» предполагала также раздумья о природе человека, его судьбе, о разумном устрой¬стве и целях человеческой жизни. Ценность мудрости усматрива¬лась и в том, что она позволяет выносить прекрасные решения, указывает правильный путь, служит руководством человеческого поведения и образа жизни. Мудрость была призвана уравновесить сложные взаимоотношения человека с миром, привести в согла¬сие знания и действия. Важность этого жизненно-практического аспекта мудрости глубоко понимали крупнейшие мыслители и более позднего времени. Таким образом, возникновение философии означало появление особой духовной установки — поиска гармонии знаний о мире с жизненным опытом людей, с их верованиями, идеалами, надеж¬дами. В древнегреческой философии было схвачено и передано последующим векам ценное прозрение того, что познание само по себе недостаточно, неполноценно, что оно — лишь одна из функций культуры, приобретающая смысл только в сочетании с ценностями человеческой жизни. Гениальной догадкой, возник¬шей у самых истоков философской мысли, было и понимание того, что мудрость — это не что-то готовое, что можно открыть, выучить, затвердить и использовать. Это стремление, поиск, требующий напряжения ума и всех духовных сил человека, это путь, который каждый человек, даже приобщаясь к мудрости великих, к мудрости прошлых веков и наших дней, все же должен пройти и сам.
2 Жизненно-повседневное и теоретическое миропонимание
Во все исторические эпохи обнаруживали себя и продолжают сохранять важное значение в наши дни мировоззренческие взгля¬ды, идеи, основанные на здравом смысле, обширном и многооб¬разном повседневном опыте. Их нередко называют «жизненной философией». Эта стихийно складывающаяся форма мировоззре¬ния заключает в себе мироощущение, умонастроение широких слоев общества. Данный пласт сознания очень важен, поскольку к божеству нередко придает вере светлый, радостный характер, способствуя формированию высоких общечеловеческих ценностей.
Религия — сложное духовное образование и общественно-исто¬рическое явление, которое не укладывается в однозначные, прямолинейные характеристики. Одной из исторических миссий религии, приобретающих в современном мире небывалую актуаль-ность, выступало и выступает формирование сознания единства человеческого рода, значимости общечеловеческих нравственных норм, непреходящих ценностей. Но в религиозном же мировоззре¬нии могут выражаться и совсем другие настроения, идеи: фанатизм, вражда к людям другой веры, чему немало примеров в прошлом и настоящем. Опыт наших дней дает примеры непри¬миримой вражды и между разными группами людей одной веры. Но это, повторяем, не дает оснований однозначно оценивать социально-политическую роль религиозных взглядов вообще.
В рамках различных религиозных вероучений формировались единые образцы (каноны), нормирующие образ чувств, мыслей, поведения людей. Благодаря этому религия выступала как мощное средство социальной регламентации и регуляции, упорядочения и сохранения нравов, традиций, обычаев. Это важная культурно-историческая роль. Но в тех случаях, когда церковь выступала орудием социально-политического гнета, осуществляла монополию на духовную жизнь народов (католическая церковь в средние века, во многом православная церковь в царской России), веро¬учения принудительно навязывались миллионам верующих в ка¬честве жесткого регулятора образа мышления и поведения, санк-ционировали существующий общественно-политический строй. Вместе с тем в религиозном сознании не раз складывались и оппозиционные, «еретические» настроения. Так, выступление Лю¬тера против католицизма, преобразование им средневековой веры в новую форму, созвучную буржуазной эпохе (Реформация) Ф. Энгельс сравнивал с открытием Коперника . К. Маркс, также имея в виду Лютера, отмечал: в Германии «революция началась в мозгу монаха...» . Не только опыт прошлого, но и современность свидетельствует о способности религии вносить весомый вклад в прогрессивные демократические движения.
Религия — явление многоплановое и многозначное. Она по¬рождена специфическими закономерностями развития общества. Общественные процессы определят в конечном итоге и ее судьбу. Сегодня, при всей уязвимости идей сверхъестественного мирового начала в свете достижений науки, при всей фантастичности форм, в которых выражается религиозное мировоззрение, влияние ре¬лигиозных идей на общественное сознание разных стран и ре-гионов все еще очень велико.
Это в значительной мере связано с тем, что «человеческий мир» религий по-своему отражает огромный реальный жизненный опыт человечества, хранит систему эмоционально-образных пред¬ставлений и переживаний, ценностей, норм жизни, нравственных идеалов, которые так нужны современному человечеству. С по¬мощью торжественной, праздничной обрядности религия культиви¬рует человеческие чувства любви, доброты, терпимости, сострада¬ния, милосердия, совести, долга, справедливости и другие, стре¬мясь придать им особую ценность, связать с переживанием воз¬вышенного, священного. Возведя на пьедестал духовно-ценност¬ную сторону жизни людей, религиозное сознание способствовало развитию духовности человека, этого и в самом деле «сверх¬природного» в известном смысле аспекта человеческого бытия. Он социален и потому не улавливается посредством природ¬ных, «естественных» объяснений. Кроме того, он связан с идеаль¬ной стороной культуры, с человеческой субъективностью и по¬тому не схватывается как нечто вещественное, осязаемое, слабее поддается рационально-теоретическому толкованию, регулиро¬ванию.
Родственность, близость философии и религии состоит в том, что обе они — общественно-исторические формы мировоззрения, решающие сходные задачи мироуяснения и воздействия на сознание, поведение людей. Но велико и их различие. Тысячелетиями, философски мыслящие люди составляли ничтожно малую часть в общем числе глубоко религиозных людей. Для философской мысли характерно свободомыслие. Естественно, что мыслить сво¬бодно, самостоятельно во все времена способны были только наиболее образованные, интеллектуально развитые, сильные ду¬хом люди. Большинство же черпало свои моральные и общеми¬ровоззренческие установки из религиозно-церковных источников. Лишь с ростом образованности, культуры, с научным прогрессом последних двух столетий философские знания, исследования полу¬чили более широкое распространение в мире.
В отличие от религиозного мировоззрения с его преиму¬щественным вниманием к человеческим тревогам, надеждам, к по¬иску веры, философия вынесла на первый план интеллектуаль¬ные аспекты мировоззрения, отразив нараставшую в обществе потребность в понимании мира и человека с позиций знания, разума. Она выступила как поиск мудрости.
1 Понятие мировоззрения
Мировоззрение — необходимая составляющая человеческого сознания, познания. Это не просто один из его элементов в ряду многих других, а их сложное взаимодействие. Разнородные «блоки» знании, убеждений, мыслей, чувств, настроений, стрем¬лений, надежд, соединяясь в мировоззрении, предстают как более или менее целостное понимание людьми мира и самих себя.
Жизнь людей в обществе носит исторический характер. То медленно, то ускоренно, интенсивно изменяются во времени все составляющие общественно-исторического процесса: технические средства и характер труда, отношения между людьми и сами люди, их мысли, чувства, интересы. Мировоззрение человеческих сооб¬ществ, социальных групп, личностей также подвержено историче¬ским переменам. Оно активно улавливает, преломляет большие и малые, явные и скрытые процессы общественных изменений. Говоря о мировоззрении в большом общественно-историческом масштабе, имеют в виду преобладающие на том или ином этапе истории предельно общие убеждения, принципы познания, идеалы и нормы жизнедеятельности, то есть выделяют общие черты интеллектуального, эмоционального, духовного настроя той или иной эпохи. Но в реальной действительности мировоззрение формируется в сознании конкретных людей и используется лич¬ностями и социальными группами в качестве определяющих, жизнь общих воззрений. А это значит, что, кроме типовых, суммарных черт, мировоззрение каждой эпохи живет, действует во множестве групповых и индивидуальных вариантов.
Строго говоря, каждый человек или социальная группа, выде¬ленная по тому или иному признаку (например, по классовой принадлежности, социальному положению, уровню образования, профессии и другим), имеет собственные, не во всем совпадающие с другими, а иногда и очень сильно отличающиеся от них самые общие представления о мире и жизненные программы. И все же в многообразии вариантов исторически изменяющихся мировоззре¬ний можно выделить ряд укрупненных градаций, типов.
Мировоззрение — образование интегральное. В нем принци¬пиально важна связь его компонентов, их «сплав». И как в сплаве различные сочетания элементов, их пропорции дают разные ре¬зультаты, так нечто подобное происходит и с мировоззрением.
В состав мировоззрения входят и играют в нем важную роль обобщенные знания — повседневные, или жизненно-практические, профессиональные, научные. Чем солиднее запас знании в ту или иную эпоху, у того или иного народа или отдельного человека, тем более серьезную опору может получить соответствующее мировоззрение. Наивное, непросвещенное сознание не распола¬гает достаточными средствами для четкого, последовательного, рационального обоснования своих взглядов, обращаясь часто к фан-тастическим вымыслам, поверьям, обычаям.
Степень познавательной насыщенности, обоснованности, про¬думанности, внутренней согласованности того или иного мировоз¬зрения бывает разной. Но знания никогда не заполняют собой всего поля мировоззрения. Кроме знаний о мире (включая и мир человека) в мировоззрении осмысливается также весь уклад человеческой жизни, выражаются определенные системы ценно¬стей (представления о добре и зле и другие), выстраиваются «образы» прошлого и «проекты» будущего, получают одобрение (осуждение) те или иные способы жизни, поведения.
Программы жизни, действия, направленность поступков имеют под собой две «опоры»: знания и ценности. Они во многом «полярны», противоположны по своей сути. Познанием движет стрем¬ление к истине — объективному постижению реального мира. Ценностное сознание иное: оно воплощает в себе особое отношение людей ко всему происходящему в соответствии с их целями, потреб¬ностями, интересами, тем или иным пониманием смысла жизни. В ценностном сознании формируются нравственные, эстетические (и вообще мировоззренческие) идеалы. Важнейшими понятиями, с которыми издавна связывалось ценностное сознание, выступали понятия добра и зла, красоты и уродства. Через соотнесение с нормами, идеалами осуществляется оценивание — определение ценности происходящего. Система ценностных ориентации играет очень важную роль в индивидуальном и групповом, общественном мировоззрении. При всей их разнородности познавательный и ценностный способы освоения мира в человеческом сознании, жизни, действии должны быть как-то уравновешены, приведены в согласие. Должно достигаться также напряженное единство других «полярных» компонентов, аспектов, уровней мировоззре¬ния: чувств и разума, понимания и действия, веры и сомнения, теоретического и практического опыта людей, осмысления прошло¬го и видения будущего. Их соотнесение, сочетание, синтез — сложная и мучительная духовно-практическая работа, призванная обеспечивать связанность и целостность человеческого опыта, всей системы ориентаций.
Мировоззрение — комплексная форма сознания, объемлющая самые разные «пласты» человеческого опыта,— способно раздви¬гать узкие рамки повседневности, конкретного места и времени, соотносить данного человека с другими людьми, включая и тех, что жили раньше, будут жить потом. В мировоззрении накапли¬вается опыт уяснения смысловой основы человеческой жизни, все новые поколения людей приобщаются к духовному миру праде¬дов, дедов, отцов, современников, что-то бережно храня, от чего-то решительно отказываясь.
Итак, мировоззрение — это совокупность взглядов, оценок, принципов, определяющих самое общее видение, понимание мира, места в нем человека и вместе с тем жизненные позиции, про¬граммы поведения, действий людей. В мировоззрении в обобщен¬ном виде представлены познавательная, ценностная и поведен¬ческая подсистемы в их взаимосвязи.
Мироощущение и миропонимание
В различных формах мировоззрений по-разному представлены интеллектуальный и эмоциональный опыт людей. Эмоционально-психологическую сторону мировоззрения на уровне настроений, чувств составляет мироощущение. Опыт формирования познава¬тельных образов мира с использованием наглядных представле¬ний относят к мировосприятию. Познавательно-интеллектуальную сторону мировоззрения составляет миропонимание.
«Коэффициент интеллектуальности» мировоззрений различен. Неодинакова также степень их эмоциональной насыщенности. Но так или иначе, мировоззрения включают в себя оба эти «полюса». Даже самые зрелые по мысли формы мировоззрений не сво¬дятся без остатка лишь к интеллектуальным составляющим. Мировоззрение — не просто набор нейтральных знаний, бесстраст¬ных оценок, рассудительных действий. В его формировании участ¬вует не одна лишь хладнокровная работа ума, но и человеческие эмоции.
Жизнь в природном и общественном мире рождает в людях сложную гамму чувств, переживаний. С мировоззрением сопря¬жены любознательность, удивление, чувства единства с природой, сопричастности человеческой истории, благоговения, восхищения, трепета, тревоги, напряжения и многие другие. Среди мировоз¬зренческих эмоций есть окрашенные в «мрачные» тона тревоги, страха, отчаяния. К ним относятся чувство неуверенности, бес-помощности, потерянности, бессилия, одиночества, печали, горя, душевного надрыва. Можно опасаться, переживать, болеть за своих близких, за свою страну, народ, будущее человечества, за жизнь на Земле, за судьбы культуры. Вместе с тем людям присущ также целый спектр «светлых» эмоций: ощущения радости, счастья, гармонии, полноты телесных, душевных, интеллектуальных сил, удовлетворенности жизнью, своими свершениями.
Сочетания таких чувств дают вариации типов человеческих мироощущений. Эмоциональный настрой может быть радостным, оптимистическим или же мрачным, пессимистическим; эгоистиче¬ским или же полным душевной щедрости, заботы о других; счаст¬ливым или несчастным и т. д. В настроениях сказываются об¬стоятельства жизни людей, различия их социального положения, национальные особенности, тип культуры, индивидуальные судь¬бы, темперамент, возраст, состояние здоровья. Мироощущение человека молодого, полного сил, иное, чем старого или безна¬дежно больного. Критические, тяжелые ситуации жизни требуют от людей большого мужества и душевных сил. Одной из ситуаций, вызывающих напряженные переживания, является встреча со смертью. Мощные импульсы мировоззрению дают нравственные чувства: стыда, укоров совести, чувство долга, морального удов¬летворения, сострадания, милосердия, а также их антиподы. В мировоззрении того или иного времени находят выражение типовые, преобладающие настроения, «дух» эпохи, страны, тех или иных социальных сил.
Эмоциональный мир человека определяет прежде всего его мироощущение, но находит выражение и в мировоззрении, в том числе в мировоззрении философском. Ярким выражением возвы¬шенных мировоззренческих эмоций могут служить, например, знаменитые слова немецкого философа И. Канта: «Две вещи наполняют душу всегда новым и все более сильным удивлением и благоговением, чем чаще и продолжительнее мы размышляем о них,— это звездное небо надо мной и моральный закон во мне». Мировоэврение — сложное взаимодействие интеллектуаль¬ных и эмоциональных компонентов, мироощущения и миропони¬мания.
Разум и чувства входят в ткань мировоззрения не обособленно, а во взаимосплетении, кроме того, они сочетаются с волей. Это придает всему составу мировоззрения особый характер. Мировоззрение, по крайней мере его узловые моменты, его основа, по сути, всегда тяготеют к тому, чтобы стать более или менее целостным комплексом убеждений. Включаясь в мировоззрение, различные его составляющие (знания, ценности, программы действий) приобретают новый статус: они вбирают в себя отно¬шение, позицию человека (группы людей), окрашиваются эмоция¬ми, сочетаются с волей к действию. Убеждения — взгляды, актив¬но принимаемые людьми, соответствующие всему складу их созна¬ния, жизненным устремлениям. Но имя убеждений — так велика их побудительная сила — люди порой рискуют жизнью и даже идут на смерть.
Новый облик в целостном составе мировоззрения получают знания. Срастаясь со всей совокупностью взглядов, позиций, чувств, они в тенденции становятся больше, чем просто знанием, превращаются в познавательные убеждения — в целостный способ видения, понимания мира, ориентации в нем. Силу убеждения приобретают также нравственные, правовые, политические и дру¬гие взгляды — ценности, нормы, идеалы. В сочетании с волевыми факторами они становятся основой жизни, поведения, действия личностей, общественных групп, наций, народов, а в пределе — всего мирового сообщества. Важное условие (и показатель) переплавки взглядов в убеж¬дения — возрастающая степень доверия к их содержанию, смыслу. Диапазон человеческой веры, уверенности широк. Он прости¬рается от практической, жизненной, познавательной несомнен¬ности (или очевидности), то есть вполне рациональной веры, до религиозных верований или даже легковерного принятия неле-пых вымыслов, что тоже свойственно человеческому сознанию определенного типа и уровня.
Существенная роль убеждений в составе мировоззрения не исключает положений, принимаемых с меньшей уверенностью или даже недоверием. Сомнение — обязательный момент самостоятель¬ной, осмысленной позиции в области мировоззрения. Фанатичное, безоговорочное принятие той или иной системы ориентации, срастание с ней — без внутренней критичности, собственного анализа — называют догматизмом. Жизнь показывает, что такая позиция слепа и ущербна, не соответствует сложной, развиваю¬щейся действительности, более того, религиозные, политические и другие догмы нередко оказывались в истории, включая и исто¬рию советского общества, причиной тяжких бед. Вот почему, ут¬верждая сегодня новое мышление, так важно формировать ясное, непредвзятое, смелое, творческое, гибкое понимание реальной жизни во всей ее сложности. Важную роль в расшатывании догм играют здоровое сомнение, вдумчивость, критичность. Но при нарушении меры они могут породить другую крайность — скеп¬тицизм, неверие ни во что, утрату идеалов, отказ от служения высоким целям.
Итак, мировоззрение — сложное, напряженное, противоречивое единство знаний и ценностей, интеллекта и эмоций, миропони¬мания и мироощущения, разумного обоснования и веры, убежде¬ний и сомнений, общественно значимого и личностного, тради¬ционного и творческого мышления. В мировоззрении реально различимы — по степени познавательной глубины, логической последовательности, интеллектуальной силе аргументов — также повседневно-практический и теоретический пласты, уровни.
6 Пространство и время
Для обыденно-житейских представлений пространство и вре¬мя — нечто привычное, известное и даже в какой-то мере очевид¬ное. Но если задуматься над тем, что же все-таки такое прост¬ранство и время, то возникают сложные вопросы, напряженно обсуждавшиеся в истории философии и естествознания. В настоя¬щее время нельзя решать их без опоры на достижения современ¬ной науки, причем не только достижения естествознания, но и тех данных социальных, гуманитарных дисциплин, которые раскры¬вают различные аспекты пространственно-временных представле¬ний, их роли, места в человеческой жизни и деятельности.
Зададимся вопросом, каков смысл категорий «пространство» и «время». В своей деятельности мы обнаруживаем такие особен¬ности структурной организации мира, что части и элементы, из которых построены материальные объекты, определенным образом расположены друг относительно друга, образуют некоторые устой¬чивые конфигурации, что задает границы объекта по отношению к окружающей среде. Можно сказать, что каждый объект харак¬теризуется своеобразной «упаковкой» входящих в него элементов, их расположенностью относительно друг друга, и это делает любые объекты протяженными. Кроме того, каждый объект занимает какое-то место среди других объектов, граничит с ними.
Все эти предельно общие свойства, выражающие структурную организацию материального мира,— свойства объектов быть протяженными, занимать место среда других, граничить с другими объектами — выступают как первые, наиболее общие характери¬стики пространства. Если их абстрагировать из действительности, отделить от самих материальных объектов, то мы получим пред¬ставление о пространстве как таковом. Именно так и склады¬ваются представления о пространстве и понятие пространства, возникающие как результат активного взаимодействия человека с внешним миром, в ходе которого выявляются перечисленные выше предельно общие особенности его структурной организации.
Понятие пространства имеет смысл лишь постольку, посколь¬ку сама материя дифференцирована, структурирована. Если бы мир не имел сложной структуры, если бы он не расчленялся на предметы, а эти предметы в свою очередь не членились на элемен¬ты, связанные между собой, то понятие пространства не имело бы смысла.
Попытаемся выявить таким же образом содержание понятия времени. Материальный мир состоит не только из структурно расчлененных объектов. Эти объекты находятся в движении и раз¬витии, они представляют собой процессы, которые разверты¬ваются по определенным этапам. В них можно выявить некоторые качественные состояния, некоторые стадии, сменяющие одна дру¬гую. Смена этих стадий может характеризоваться определенной повторяемостью. Одна стадия по сравнению с другой стадией мо¬жет наступать быстрее или позже. Такие особенности процессов характеризуются понятием длительности. Сравнение различных длительностей может стать основой для количественных мер, выражающих скорость развертывания процессов, их ритм и темп. Если эти характеристики абстрагировать от самих процессов и рассмотреть отношения длительностей как некоторые самостоя¬тельные признаки процессов, то мы получаем представление о времени как таковом. Представление о времени и понятие времени имеет смысл лишь постольку, поскольку мир находится в состоя¬нии движения и развития; если бы материя была вне движения, понятие времени не имело бы смысла.
В обыденной жизни и в практике понятие времени образуется благодаря сравнению, сопоставлению различных процессов дви¬жения. Например, мы говорим: лекция длится полтора часа. Это значит, что сложные, развертывающиеся один за другим качествен¬но специфические процессы {текст, который излагает лектор, запись и усвоение этого текста слушателями и т. д.), взятые как единое целое, сравниваются, сопоставляются с другим процес¬сом — колебаниями маятника часов и вызванным этими колеба¬ниями движением часовой и минутной стрелок.
Для того чтобы произвести отсчет времени, мы всегда находим какой-то квазипериодический, то есть повторяющийся в некоторых основных чертах, процесс, который выбираем за эталон, и с ним сопоставляем непериодические, более сложные процессы. Периоди¬ческий процесс вращения Земли вокруг своей оси делит время на сутки. Движение Земли вокруг Солнца отмеряет года. В принци¬пе можно ввести и более крупные единицы времени. Например, говорить о таких больших промежутках, как галактический год,— 200 млн лет, за которые Земля обращается вместе с Солнцем вокруг центра галактики. Но такая единица имеет смысл толькопри рассмотрении очень длительных процессов, скажем, развития жизни на Земле от ее возникновения до нашего времени. Такая единица, как галактический год, может установить определенные состояния развития жизни на Земле в зависимости от положения Земли относительно ядра галактики. Важно, однако, что во всех рассмотренных случаях отсчета времени мы поступаем одним и тем же образом: сравниваем между собой качественно различные процессы движения.
Человеку свойственно и интуитивное чувство времени, не всег¬да им осмысливаемое. Его можно зафиксировать эксперименталь¬но. Так, в период подготовки космонавтов к полету, когда они проходят испытания в сурдокамерах (особых изолированных поме-щениях), проводили эксперименты по ориентации во времени без часов. Большинство испытуемых довольно точно определяли продолжительность часа (с ошибкой в 1—3 мин) и суток (с ошибкой, не превышающей получаса).
На чем же основано интуитивное чувство времени? В нашем организме существует множество периодических процессов, кото¬рые выступают в функции часов. По ним как бы измеряется дли¬тельность внешних процессов. Оказывается, что все организмы имеют как бы встроенные внутрь себя биологические часы, в функ¬ции которых выступают различные жизненные ритмы — перио¬дически возникающая и затухающая активность клеток и отдель-ных органов.
Например, известно, что в разные времена суток печень, почки, легкие, сердце работают с разной интенсивностью. У них есть свои ритмы. Медики отмечают где-то между двумя и четырьмя часами ночи наибольшую активность печени, очищающей организм от всяких ядовитых отходов, а в четыре часа ночи ритмы организма таковы, что активность всех органов снижается. Кстати, это самые неприятные часы для больного организма; не случайно в это время наблюдается наибольшее число смертей.
Мозг человека также обладает определенными ритмами своей активности. Существуют так называемые альфа-ритмы, которые характеризуют активность мозга,— это тоже своеобразные биологические часы. Творец кибернетики Норберт Винер высказывал гипотезу, что именно «тикание» этих часов составляет основу интуиции времени. Пока точно неизвестно, какие именно типы часов играют главную роль в интуиции времени. Высказывается гипотеза, что у высших животных и человека мозг объединяет в единый сложный часовой механизм самые разные ритмы работы органов.
Весьма интересна и другая гипотеза, которая связывает чувство времени с состоянием обмена веществ. Высказывается предположение, что, поскольку в связи со старением интенсив¬ность обмена веществ уменьшается, замедляется ход нашего внут¬реннего биологического «часового механизма». В молодости он «тикает» быстрее, чем в старости, а значит, с возрастом наши внут¬ренние «секунды» как бы растягиваются. А поскольку с ними сопоставляются все внешние события, то возникает ощущение ускорения внешнего времени.
«Биологические часы», то есть периодические ритмические циклы, есть у любого организма. Они есть и у животных, и у расте¬ний. С их помощью организм приспосабливается к внешней среде, к ее ритмам: смене дня и ночи, времен года. Чувство времени развивается в процессе этого приспособления. Важно, однако, что в основе этого чувства лежит примерно тот же принцип, какой лежит и в основе образования понятия времени,— это сравнение, сопоставление различных процессов движения: одного, функцио¬нирующего как эталон, и другого, сравниваемого с этим эталоном.
5 Формы движения материи
Соответственно иерархии форм материи существуют качествен¬но разнообразные формы ее движения. Идея о формах движения материи и их взаимосвязи выдвинута Ф. Энгельсом. В основу клас¬сификации форм движения он положил следующие принципы: 1) формы движения соотносимы с определенным материальным уровнем организации материи, то есть каждому уровню такой орга¬низации должна соответствовать своя форма движения; 2) между формами движения существует генетическая связь, то есть форма движения возникает на базе низших форм; 3) высшие формы движения качественно специфичны и несводимы к низшим фор¬мам.
Исходя из этих принципов и опираясь на достижения науки своего времени, Ф. Энгельс выделил пять форм движения мате¬рии и предложил их следующую классификацию: механическое,
физическое, химическое, биологическое и социальное движения материи.
Современная наука открыла новые уровни организации ма¬терии и соответственно обнаружила новые формы движения. Поэтому энгельсовскую классификацию необходимо развить и до¬полнить, но положенные в ее основу принципы сохраняют свою ценность, ибо схватывают важные особенности взаимосвязи форм движения и видов материи с учетом их развития. Формы движения, перечисленные в указанной классификации, можно разбить на три блока соответственно трем важнейшим этапам развития материи и трем возникшим в этом развитии сферам материального мира: неживой природе, живой природе, обществу. Неживую природу характеризует взаимосвязь физиче¬ских и химической форм движения, живую — биологическая, а общество — социальная форма движения. Основные генетиче¬ские связи между этими блоками правильно выявлены в энгельсовской классификации. Что же касается их внутреннего расчле¬нения и представлений об их материальных носителях, то совре¬менная наука вносит сюда ряд серьезных корректировок.
Наиболее значительные изменения касаются соотношения ме¬ханической, физической и химической форм движения. Наука XX века открыла новые формы физического движения, неизвестные в XIX столетии: процессы микромира, связанные с превращениями элементарных частиц и взаимодействиями субэлементарного уров¬ня; процессы мегамира — галактические взаимодействия и расши¬рение Метагалактики. По-новому поставлена и проблема взаимоот¬ношения физических и химических форм движения: химическая форма движения, с одной стороны, возникает из взаимодействий микромира, а с другой, является условием появления таких форм, как молекулярно-физическое движение. Она как бы обеспечивает переход от физики микромира к макрофизическим процессам. В новом свете предстала также проблема соотношения ме¬ханического и физического движения. В своей классификации Ф. Энгельс исходил из представлений науки второй половины XIX века, согласно которым любое физическое движение (электро¬магнетизм, теплота и т. д.) является результатом механического движения частиц эфира, атомов, молекул. Поэтому механические процессы рассматривались им как генетическая основа физи¬ческой формы движения. Наука XX века изменила эти представ¬ления. Она не только отказалась от концепции мирового эфира как механической среды, свойствами которой объясняются электро¬магнитные взаимодействия, но и вообще перестала рассматривать механическое движение как фундамент всех физических процес¬сов. Скорее наоборот, механическое движение тел обусловливает¬ся глубинными процессами взаимопревращения элементарных частиц, сложными переплетениями сильных, слабых, электромагнитных и гравитационных взаимодействий. Механическое движение не связано с каким-либо отдельно взятым структурным уровнем организации материи. Это скорее аспект, некоторый срез, характеризующий взаимодействие нескольких таких уровней. Причем надо различать квантовомеханическое движение, характеризующее взаимодействие элементарных частиц и атомов, и макромеханическое движение макротел.
Современная наука внесла много нового и в понимание при¬роды биологического движения. Были уточнены представления о ee первичных материальных носителях (кроме белковых молекул в качестве молекулярного носителя жизни были выделены ДНК и РНК). Сложилось представление о целостности биосферы как условии дифференциации и развертывания всех уровней органи¬зации живой материи и соответственно формирования различных подвидов биологической формы движения.
Будущий прогресс науки приведет, бесспорно, к открытию новых форм как материи, так и движения, уточнит и разовьет современные представления. И в процессе этого развития диа-лектико-материалистическое учение о формах движения материи будет конкретизироваться, обогащаться новым содержанием, а в ряде отношений и пересматриваться.
Одной из важнейших сторон учения о формах движения ма¬терии является трактовка общественных процессов как социальной формы движения материи. Эта трактовка стала возможной благодаря открытию и разработке материалистического понимания истории. Поэтому она свойственна марксистскому философскому взгляду на мир. Выделяя в общественной жизни материальные и духовные процессы, диалектический материализм подчерки¬вает первичность материальных процессов, но не отрывает их от духовной жизни общества. Лишь в абстракции можно отде¬лить друг от друга эти стороны общественной жизни. В реальной же действительности они взаимодействуют, благодаря чему только и существует общество как особый уровень организации материи.
Человеческое сознание, обеспечивая отражение человеческого бытия и проектирование его возможных будущих состояний, активно влияет на процессы материальной жизни людей. Идеи, овладевая массами людей, направляют их деятельность, а в процес¬се этой деятельности перестраивается само общество. Не случайно К. Маркс подчеркивал, что идеи, овладевая массами, становятся материальной силой. Следовательно, когда речь идет о социальном движении материи, имеется в виду не просто взаимодействие материальных элементов, а такое взаимодействие, которое предполагает существование и развитие идеальной реальности человеческого сознания и в котором сознание принимает актив¬ное участие. Сознание как идеальная реальность не сущест¬вует вне и независимо от ткани общественной жизни. Оно как бы встроено, вплавлено в эту жизнь, выступает в качестве ее аспекта, обеспечивая функционирование и развитие общества как целого.
Учитывая эту особенность социального движения, Ф. Энгельс иногда определял человеческое мышление как специфическую форму движения материи. Тем самым он как бы подчеркивал, что социальное движение не может осуществляться без идеального плана человеческой деятельности, складывающегося в сознании, а значит, без развития индивидуального и общественного созна¬ния.
Качественная специфика и взаимосвязь форм движения
Высшие формы движения материи нельзя свести, редуцировать целиком и полностью к низшим формам, скажем, нельзя описать биологические процессы, исходя только из физико-химических свойств, не учитывая качественную особенность биологического уровня организации, игнорируя процессы биоэволюции, естествен¬ного отбора и т. д. Точно так же развитие человеческого общества невозможно понять, опираясь только на биологические законо¬мерности, не принимая во внимание особенности социального развития.
В домарксистском материализме редукция высших форм дви¬жения к низшим совершалась очень часто. В рамках механисти¬ческого материализма XVIII столетия существовали даже програм¬мы объяснения всех состояний мира, исходя из законов меха-ники. Редукция сложных форм движения к простейшим называет¬ся механицизмом. Последний может выступать не только в форме сведения социальных, биологических, химических процессов к ме¬ханическому движению и его законам, но и в более тонких формах. Попытки объяснить биологические процессы только из закономер¬ностей физико-химического взаимодействия, а социальные процес¬сы только из особенностей биологического развития человека — тоже разновидности механицизма. Можно, например, расценить как вариант механицизма современные взгляды сторонников так называемой социобиологии, поскольку они основаны на редукции социальных процессов к биологическим. Это касается прежде всего попыток сведения нравственных качеств человека (альт¬руизм и т. п.) к биологическим (в частности, генетическим) проявлениям «человеческой природы».
Но, критикуя механицизм и его различные проявления, нельзя забывать и об органической связи между различными уровнями организации материи, о том, что каждая высшая форма рождается из низшей и поэтому ее нельзя понять, если игнорировать эти ее генетические связи с низшей формой. Диалектико-материалистическая методология выступает как против ограниченностей ре¬дукционизма, так и против односторрнностей антиредукционизма, который, подчеркивая качественную специфику форм движения, отрывает их Друг от друга, не принимает во внимание взаимосвязь и преемственность этих форм. Игнорирование генетических связей между качественно различными формами движения может при¬вести к серьезному искажению истины при научном исследовании тех или иных объектов материальной действительности. Например, противопоставление сторонниками Т. Д. Лысенко биологического исследования методам физико-химического анализа явлений жиз¬ни, одностороннее преувеличение специфики биологического дви¬жения послужило одним из оснований для запретов на исследо¬вания в области генетики, что принесло большой ущерб советской биологической науке. Сторонники Лысенко, насаждая свои идеи, выступали от имени материалистической диалектики, которая, однако, требовала как раз обратного — не разрывать генетические связи между различными уровнями организации материи и раз¬личными формами ее движения, а прослеживать эти связи. Поэто-му методология Лысенко и его сторонников была типичным прояв¬лением метафизики, а не диалектики.
Те же методологические изъяны характерны для концепций, резко противопоставляющих биологические и социальные стороны человеческого бытия.
Прослеживание связей между различными формами движения материи на основе данных современной науки позволяет создать целостную картину их развития во Вселенной. На его разных эта¬пах возникают все новые уровни организации материи и соответст¬вующие им формы движения, причем появление каждой новой формы движения связано с состоянием развивающейся Вселенной как целого. Например, сразу после Большого Взрыва 20 млрд лет назад не было ни молекул, ни атомов, а значит, и форм движения, присущих этим уровням организации материи. Химическая и молекулярно-физическая формы движения возникли на определен¬ном этапе эволюции Вселенной. Точно так же на определенном этапе космической эволюции, когда сформировались планеты, пла¬нетные системы, когда возникли условия для образования сложных молекул — носителей жизни, сложились предпосылки для возник-новения биологической формы движения. В этом смысле жизнь надо рассматривать не как планетарное, а как космическое явле¬ние. Она возникает только на определенной стадии развития Метагалактики, в определенном и довольно узком временном диа¬пазоне. В свою очередь, только пройдя длительный этап эво¬люции, живая природа смогла породить социально организован¬ную материю, и тогда на базе биологической формы движения возникла социальная. Временной диапазон для возникновения разума во Вселенной еще более узок, чем отрезок времени, в кото¬ром развивается жизнь.
Современная наука показывает, что наша астрономическая Вселенная, мир, в котором мы живем, по-видимому, является только одним из возможных миров. Причем оказывается, что уже в особенностях взаимодействия элементарных частиц заложены определенные предпосылки, возможности для развертывания более ''ложных форм движения. Существуют физические величины, так называемые мировые константы, которые определяют характер действия законов тяготения, электромагнетизма, сильных и слабых взаимодействий, управляющих превращениями элементарных частиц и образованием из них более сложных материальных систем. Эти константы удивительным образом «подогнаны» друг к другу так, что они позволяют сформироваться сложным формам движения материи из более простых. Возможно, будущая наука обнаружит корреляции между мировыми константами, рассмотрит их как систему, где один элемент обусловливает второй, но пока они считаются независимыми друг от друга. От их значения зави¬сит характер объектов, которые могут возникнуть в процессе эволюции Вселенной. Например, константа электромагнитного взаимодействия, так называемая «постоянная тонкой структу¬ры» — это безразмерная величина, численное значение которой 1/137. Если бы она была иной (допустим, несколько меньше или несколько больше), то электроны не могли бы образовывать обо¬лочки вокруг ядра атома. Они либо падали бы на ядро и сливались с протонами, образуя нейтроны, как бы вдавливаясь в ядра атомов, либо вообще не удерживались бы на электронных оболочках. Это значит, что в таком мире, где указанная константа имела бы дру¬гое численное значение, не было бы атомов и молекул. В таком мире невозможна ни жизнь, ни человек. Точно так же если кон¬станта, которая определяет сильное взаимодействие, так называе¬мый барионный заряд, была бы меньше известного значения, то протоны, из которых состоят ядра атомов, распадались бы за сравнительно короткое время. Тогда бы не было ядер атомов, а значит, и самих атомов, сложных молекул, жизни и человека. Оказывается, значения всех мировых констант таковы, что они в принципе позволяют в нашей Вселенной появиться химиче¬ским взаимодействиям, возникнуть жизни и человеческому обще¬ству.
В современной космологии описанные идеи входят в содержа¬ние так называемого антропного принципа, согласно которому наш мир устроен таким образом, что он в принципе допускает возможность появления человека как закономерного итога эволю¬ции материи. Но возможны и другие миры, с другими значениями фундаментальных мировых констант, характеризующих базисные физические взаимодействия. Современная космология допускает существование и таких миров, которые бедны, пусты, в которых есть только примитивные формы движения материи и нет высших форм. В этом смысле человек и человеческое общество предстают как такая организация материи и такая форма движения, которые обусловлены свойствами целого нашей Вселенной, свойствами всей Метагалактики, фундаментальными характеристиками космоса. Таким образом, социальная форма движения является космиче¬ским феноменом. И сейчас, когда большинство стран встало на путь ускорения научно-технического прогресса, когда человечество вышло в космос, оно начинает себя осознавать не просто как нечто внеположенное, противостоящее враждебному космосу, а как его органичный элемент. Возникает понимание уникальности челове¬ческой жизни и вместе с тем — ощущение сопричастности ее всему развитию природы.
4 Движение.Понятие движения.Связь движения и материи
Существование любого материального объекта возможно толь¬ко благодаря взаимодействию образующих его элементов. Так, атом существует лишь постольку, поскольку осуществляется оп¬ределенное взаимодействие между ядром и электронами, образую¬щими оболочку атома; живые организмы существуют только благодаря определенному взаимодействию составляющих их моле¬кул, клеток и органов; общество существует благодаря обмену деятельностью между людьми, взаимодействию различных подси¬стем социального организма.
Кроме внутреннего взаимодействия между элементами и частя¬ми обществ происходит и взаимодействие объектов с внешним окружением. Они могут включаться в более сложные системы, становиться их элементами. Например, ядра и электроны, входя¬щие в атом, могут стать составными частями молекул, из молекул могут строиться макротела и т. д.
Итак, структурность материи, существование в ней опреде¬ленного типа материальных систем предполагает взаимодействие как внутреннее, так и внешнее по отношению к каждому выде¬ленному объекту. Взаимодействие приводит к изменению его свойств, отношений, состояний. Все эти изменения, рассмотренные в самом общем плане, представляют собой неотъемлемую харак¬теристику бытия материального мира. Изменение в философии обозначается понятием движения. Под движением материи нужно понимать не только механическое перемещение тел в простран¬стве, но и любые взаимодействия, а также изменения состояний объектов, которые вызываются этими взаимодействиями. Дви¬жение — это и взаимное превращение элементарных частиц, и расширение Метагалактики, и обмен веществ в клетках орга¬низма, и обмен деятельностью между людьми в процессе их со-циальной жизни.
Материя не может существовать вне движения. Любой ее объект существует лишь благодаря тому, что в нем воспроизводятся определенные типы движения. При их уничтожении объект прекращает свое существование, переходит в другие объекты, которые, в свою очередь, характеризуются определенным набором типов и форм движения. Иначе говоря, движение внутренне присуще материи. Оно так же абсолютно, как абсолютна сама материя.
В обыденной жизни движение часто отождествляется с пере¬мещением тел в пространстве. А так как одни тела могут переме¬щаться относительно поверхности Земли, а другие покоиться, то обыденное сознание противопоставляет эти два состояния — покой и движение, считая их как бы равноправными.
Однако всем, -кто знаком хотя бы с общими принципами меха¬ники, ясно, что говорить о покое можно только по отношению к не¬которой системе отсчета. Наш дом покоится относительно по¬верхности Земли, но он вращается вместе с Землей вокруг ее оси, перемещается вместе с Землей в пространстве относительно Солнца. Вместе с Землей и Солнцем он вращается вокруг центра нашей галактики, совершая движение относительно ее ядра со скоростью примерно 250 км. Наконец, вследствие расширения Вселенной вместе с нашей галактикой он может удаляться от других галактик. Таким образом, те предметы, которые мы на¬зываем покоящимися, на самом деле находятся в состоянии движения.
Далее, когда говорится о состоянии покоя какого-либо наблю¬даемого предмета, то неявно предполагается, что предмет имеет определенную пространственную конфигурацию, сохраняет свою структуру, воспроизводит определенную организацию своих эле¬ментов. Но если посмотреть на прочно стоящий кирпичный дом в электронный микроскоп, то обнаружится, что у него нет жестких пространственных границ, что на уровне того слоя мо-лекул кирпича, который граничит с воздухом, осуществляется постоянная диффузия, проникновение молекул воздуха в погра¬ничный слой молекул кирпича и наоборот. Более того, как сви¬детельствует современная физика, между этими молекулами дол¬жен происходить обмен электронами, а в самих молекулах — движение электронов, взаимопревращение протонов в нейтроны внутри ядер и т. д. Выходит, что наблюдаемый нами дом находится в состоянии какого-то бурлящего движения, где одни частицы постоянно переходят в другие. И это можно сказать о любом объекте окружающего мира, в том числе и о нас самих, поскольку постоянно меняются не только состояния нашего духа (возникают новые ощущения, переживания, мысли), но и непрерывно происхо¬дят изменения нашего тела: через определенный промежуток времени вследствие обмена веществ молекулы нашего тела меняют свой состав.
Американский философ Ст. Чейз как-то сказал: когда я вижу корову, гуляющую на лугу, то это вовсе не корова, а бешеная пляска электронов. В этой метафоре заключена некоторая правильная мысль, только надо помнить, что та структура и динамика электро¬нов, которая образует клетки, в любом живом организме воспроиз¬водится во времени. Благодаря этому «повторению во времени» способов и видов движения, образующих предмет, он существует как качественно специфический объект, отличный от других объектов. Таким образом, понятие покоя представляет собой обоз¬начение тех состояний движения, которые обеспечивают стабиль¬ность предмета, сохранение его качества. Поэтому покой относи-телен, а движение абсолютно, оно есть неотъемлемое свойство, атрибут материи.
3 Современная наука о строении материи. Материальное единство мира.
В основе современных научных представлений о строении материи лежит идея ее сложной системной организации. Любой объект материального мира может быть рассмотрен в качестве системы, то есть особой целостности, которая характеризуется наличием элементов и связей между ними.
Например, макротело можно рассматривать как определенную организацию молекул. Любая молекула тоже является системой, которая состоит из атомов и определенной связи между ними: ядра атомов, входящие в состав молекулы, как одноименные (положительные) заряды подчиняются силам электростатиче¬ского отталкивания, но вокруг них образуются общие электронные оболочки, которые как бы стягивают эти ядра, не давая им разле¬теться в пространстве. Атом также представляет собой системное целое — состоит из ядра и электронных оболочек, расположенных на определенных расстояниях от ядра. Ядро каждого атома, в свою очередь, имеет внутреннюю структуру. В простейшем слу¬чае — у атома водорода — ядро состоит из одной частицы — протона. Ядра более сложных атомов образованы путем взаимо¬действия протонов и нейтронов, которые внутри ядра постоянно превращаются друг в друга а образуют особые целостности — нуклоны, частицы, которые часть времени пребывают в протонном, а часть — в нейтронном состоянии. Наконец, и протон, и нейт¬рон — сложные образования. В них можно выделить специфи¬ческие элементы — кварки, которые взаимодействуют, обменива¬ясь другими частицами — глюонами (от лат. gluten — клей), как бы «склеивающими» кварки. Протоны, нейтроны и другие частицы, которые физика объединяет в группу адронов (тяжелых частиц), существуют благодаря кварк-глюонным взаимодействиям.
Изучая живую природу, мы также сталкиваемся с системной организацией материи. Сложными системами являются как клет¬ка, так и построенные из клеток организмы; целостную систему представляет собой вся сфера жизни на Земле — биосфера, существующая благодаря взаимодействию своих частей: микроор¬ганизмов, растительного, животного мира, человека с его преобра¬зующей деятельностью. Биосферу можно рассматривать как целостный объект, как и атом, молекулу и т. д., где есть определен¬ные элементы и связи между ними.
Материальные системы всегда взаимодействуют с внешним окружением. Некоторые свойства, отношения и связи элементов в этом взаимодействии меняются, но основные связи могут сохра¬няться, и это является условием существования системы как целого. Сохраняющиеся связи выступают как инвариант, то есть устойчивые, не изменяющиеся при вариациях системы. Эти устой¬чивые связи и отношения между элементами системы и образуют ее структуру. Иными словами, система — это элементы и их структура.
Любой объект материального мира уникален и нетождествен другому. Но при всей уникальности и непохожести объектов определенные их группы обладают общими признаками строения. Например, существует очень большое разнообразие атомов, но все они устроены по одному типу — в атоме должно быть ядро и электронная оболочка. Огромное многообразие молекул — от простейшей молекулы водорода до сложных молекул белков — имеет общие структурные признаки: ядра атомов, образующих молекулу, стянуты общими электронными оболочками. Можно об¬наружить общие признаки строения у различных макротел, у клеток, из которых построены живые организмы, и т. д. Наличие общих признаков организации позволяет объединить различные объекты в классы материальных систем. Эти классы часто называют уровнями организации материи или видами материи.
Все виды материи связаны между собой генетически, то есть каждый из них развивается из другого. Строение материи можно представить как определенную иерархию этих уровней (см. схему).
2 Ленинское определение материи
Категория материи является фундаментальным философским понятием. Диалектико-материалистическое определение этого по¬нятия было дано В. И. Лениным в книге «Материализм и эмпирио¬критицизм»: «Материя есть философская категория для обозначе-ния объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них".
В этом определении выделено два основных признака: во-первых, материя существует независимо от сознания, во-вторых, она копируется, фотографируется, отображается ощущениями. Первая характеристика означает признание первичности материи но отношению к сознанию, вторая — признание принципиальной познаваемости материального мира. Таким образом, определение материи предстает как сжатая, свернутая формулировка ма¬териалистического решения основного вопроса философии. И по¬этому оно сразу позволяет провести разграничительные линии между материализмом, с одной стороны, и идеализмом и агно¬стицизмом — с другой.
Вместе с тем ленинское определение материи заключает в себе и такое содержание, которое отличает диалектическое понимание мира от метафизического. В этом определении отсут¬ствуют ссылки на конкретные свойства и виды материи, нет перечисления каких-либо ее конкретных характеристик. В тради¬ции материализма были и другие определения. Например, многие материалисты XVIII—XIX столетий, и философы, и есте¬ствоиспытатели, определяли материю как совокупность неделимых корпускул (атомов), из которых построен мир. Но Ленин дает совершенно иное определение материи.
Дело в том, что на каждом этапе познания и практики человек осваивает только некоторые фрагменты и аспекты неисчерпаемого в своем многообразии мира. Поэтому бессмысленно определять материю через перечисление ее известных видов и форм, если учесть, что последующее развитие познания и практики будет приводить к открытию новых, неизвестных ранее свойств, видов и форм материи.
Несостоятельны также попытки определить материю, рассмат¬ривая некоторые ее виды в качестве своеобразных «первокирпичиков» мироздания. Здесь заранее предполагается, что такие «первокирпичики» вечны, неизменны и не возникают ни из каких других объектов (если же они возникают из какого-то предшествующего состояния материи, то тогда они уже не могут рассматриваться в качестве последнего основания материального мира).
Таким образом, остается только один способ определить ма¬терию — выделить такой предельно общий признак, который характеризует любые виды материи независимо от того, познаны они уже или еще только будут познаны в будущем. Таким общим признаком является свойство «быть объективной реальностью, существовать вне нашего сознания». Определяя материю посред¬ством этого признака, диалектический материализм неявно пред-полагает бесконечное развитие материи и ее неисчерпаемость.
Методологическое значение ленинского определения материи
Метафизические концепции материи становятся особенно опас¬ными для науки при объяснении новых явлений, так как могут привести ее к кризисам. Примером такого кризиса была ситуация, возникшая в физике конца XIX — начала XX века. Это было время революции в естествознании, связанной с коренной ломкой прежних представлений о строении материи. Одним из важнейших было открытие делимости атома.
В естествознании долгое время (с XVII до конца XIX столе¬тия) атомы считались пределом делимости материи, а ее неуничтожимость связывалась с сохранением массы атома. Здесь была своя логика: если атом неделим, то количество материи в нем всегда остается одним и тем же. В ньютоновской физике это количество характеризовалось особой физической величиной. Масса трактова¬лась как мера количества материи. В физике были и другие опре¬деления массы (например, масса как мера инерции и т. п.). Но истолкование массы как количества материи долгое время счита¬лось основным, обеспечивающим построение научной картины мира. Неразрушимость атомов означала, что их количество в природе остается постоянным, хотя и бесконечно большим. Отсюда следовало, что их суммарная масса также сохраняется, что истол¬ковывалось как сохранение материи.
Все эти идеи мешали найти правильное объяснение явлениям, свидетельствующим о делимости атома. В частности, явление радиоактивности, обнаруженное в 1896 году А. Беккерелем, шесть лет не получало непротиворечивого объяснения. Склады¬валась драматическая ситуация. Если уран и другие радиоак¬тивные вещества постоянно излучают из своих недр энергию, то откуда она берется? Было установлено, что это излучение не может быть объяснено как выделение веществом ранее погло¬щенной энергии. Но если допустить, что атомы излучают энергию, не черпая ее ниоткуда, то нарушается закон сохранения энергии. Только в 1902 году Э. Резерфорд и Ф. Содди сумели разрешить этот парадокс. Они доказали, что радиоактивность представляет собой результат спонтанного распада атомов и превращения хими¬ческих элементов. Чтобы выдвинуть гипотезу делимости атома, Резерфорду и Содди необходимо было отбросить метафизические концепции материи, отождествлявшие неразрушимость атомов с сохранением материи. Имеются свидетельства, что еще в студен¬ческие годы Э. Резерфорд развивал идею, согласно которой все объекты природы необходимо рассматривать как результат эволю¬ции. Если с этих позиций подойти к представлениям об атоме, то его следовало рассматривать не как изначально данный, неиз¬менный «первокирпичик» мира, а как возникший из других объектов.
Эта философская гипотеза была предпосылкой открытия де¬лимости атома. Она явилась итогом новых подходов к пониманию материи, опирающихся на прогрессивные научные идеи и их диалектическое обобщение. Резерфорд в своих рассуждениях в каких-то чертах повторил тот путь, который уже был проделан предшествующей историей философской мысли: в развитии диалектико-материалистических взглядов на материю существен¬ную роль сыграло осмысление великих открытий естествозна¬ния XIX века, среди которых важное место занимала и теория Ч. Дарвина. Преодоление метафизических взглядов на материю было условием не только открытия делимости атома, но и после¬дующей правильной интерпретации этого открытия. В эпоху ре¬волюции в естествознании конца XIX — начала XX века возникли серьезные трудности, связанные с оценкой и включением прин-ципа структурности и делимости атома в научную картину мира. Господствовавшее в среде физиков того времени отождествле¬ние неуничтожимости материи с неразрушимостью атомов привело к истолкованию делимости атома как исчезновения материи.
Анализируя возникшую ситуацию, В. И. Ленин показал, что кризис в физике, связанный с появлением идеалистической ин¬терпретации ее открытий, был вызван не самими этими откры¬тиями, а метафизическими взглядами на материю. Противо¬поставляя этим взглядам диалектико-материалистическое опреде¬ление материи, Ленин подчеркивал, что содержащаяся в нем идея неисчерпаемости материи позволяет справиться с возник¬шими трудностями. Делимость атома с этих позиций означала не уничтожение материи, а расширение горизонта наших знаний о материи и открытие ее новых видов.
В. И. Ленин предостерегал от повторения прошлых ошибок при философском осмыслении новых видов материи. Были попыт¬ки объявить последними «первокирпичиками» мироздания вместо атомов электроны. В этой связи Ленин отмечал, что электрон так же неисчерпаем, как и атом. Данное положение во многом предвосхищало общие тенденции развития будущей физики эле¬ментарных частиц, обнаружившей сложность, структурность и взаимопревращаемость этих фундаментальных физических объек¬тов. Крупные ученые (М. Ворн и др.) отметили значение ленинской идеи.
Диалектико-материалистическое понимание материи имеет важное значение не только для естествознания, но и для общест¬венных наук. Оно является предпосылкой для последовательной разработки материалистического понимания истории, позволяет рассмотреть общественную жизнь как функционирование и раз¬витие сложной материальной системы — человеческого общества, которая включает в качестве своего неотъемлемого аспекта ду¬ховные процессы. Включенность сознания в ткань истории обще¬ства не противоречит рассмотрению самого общества как целост¬ного материального объекта. Сознание может существовать только в рамках этого объекта. Оно возникает как продукт эволюции материи в неразрывной связи со становлением практики и об¬щественных отношений. Рассматривая сознание как особую реаль¬ность, диалектический материализм выделяет один из аспектов, одну из сторон жизнедеятельности человека как общественного существа. Этот аспект можно превратить в самостоятельный предмет изучения, но отсюда не следует, что сознание в реально¬сти существует как отделенный от материи особый предмет. Философия анализирует отношение сознания к материи, и такое рассмотрение является содержанием основного вопроса философии. Но за рамками постановки и решения этого вопроса противопоставление материи и сознания теряет свой смысл. Их противоположность относительна, поскольку сознание являет¬ся свойством высокоорганизованной материи и не существует вне и независимо от определенного уровня материальной орга¬низации (для существования сознания необходимо существова-ние человека и его мозга, а также общественной жизни людей). Поэтому Ленин, подчеркивая относительность противоположности материи и сознания, отмечал, что в мире «нет ничего, кроме дви¬жущейся материи».
Определение материи через признак «быть объективной реаль¬ностью, существовать вне нашего сознания», еще не дает явного знания о том, как структурирована материя. Однако неявно уже предполагает, что материя неисчерпаема, существует в бесконеч¬ном числе видов и свойств, а значит, обладает определенной, пусть очень сложной структурой. Конкретное представление о том, какова именно эта структура, каково строение материи, складывается в процессе познания и практики.
1 Материя,основные понятия,введение
Категория бытия, выступая предельно общей абстракцией, объединяет по признаку суще¬ствования самые различные явления, предметы и процессы: природные объекты, их свойст¬ва, связи и отношения, челове¬ческие коллективы и отдельных людей, социальные институты, состояния человеческого созна¬ния и т. д. Все существующее — это и есть мир, к которому мы принадлежим.
Выделяя главные сферы бытия (природу, общество, соз¬нание), мы неявно полагаем, что многообразие явлений, со¬бытий, процессов, включенных в эти сферы, объединено неко-торой общей основой. Вместе с тем возникает вопрос: имеется ли нечто объединяющее сами эти сферы, можно ли говорить о единстве всего бесконечного многообразия мира?
Идея такого единства приводит к представлению об об¬щей основе всего существующе-го, для обозначения которой в философии была выработана категория субстанции (от лат. substantia — то, что лежит в осно¬ве). Субстанция обозначает внутреннее единство многообразия конкретных вещей, событий, явлений и процессов, посредством которых и через которые она и существует.
Учения, объяснявшие единство мира исходя из одной суб¬станции, относятся к философии монизма. Но само понимание субстанции может быть различным: в качестве субстанции можно мыслить и материю и дух. Соответственно этому сле¬дует различать материалистический монизм (например, уче¬ние Фалеса, Гераклита, Спинозы) и идеалистический монизм (например, философия Платона, Гегеля). Монизму противо¬стоит дуалистическая трактовка мира, согласно которой он образован двумя существующими исходными началами - мате¬риальным идеальным. Первое из них объединяет сферу телесно-предметной реальности, а второе — сферу духа (Р. Де¬карт).
Марксистско-ленинская философия продолжает традицию материалистического монизма. Это значит, что многообразие бытия во всех его проявлениях она рассматривает под углом зрения их Материального единства. Сознание же понимается не как субстанция, а как особое свойство материи, присущее не всем, а только высшим формам ее организации. Структурность, движение, пространство и время предстают как атрибутивные ха-рактеристики материи, то есть такие ее свойства, без кото¬рых материя не существует. Вместе с тем сами эти свойства не могут быть отделены от материи.
Мир, в котором мы живем и частью которого являемся,— это материальный мир. Он состоит из различных предметов и процессов, которые превращаются друг в друга, возникают и исчезают, отражаются в нашем сознании, существуя незави¬симо от него. Ни один из этих предметов, взятый сам по себе, не может быть отождествлен с материей, но все их многообра¬зие, включая их связи, составляет материальную действитель¬ность.
В домарксовском материализме материя часто понималась как нечто существующее наряду с вещами, как некоторая те¬лесность, проматерия, из которой возникают и в которой исчеза¬ют конкретные вещи. Диалектический материализм развивает иное представление о субстанциональности материи, рассматривая ее как бесконечно развивающееся многообразие единого мате¬риального мира. С этой точки зрения материя существует только в многообразии конкретных объектов, через них, а не наряду с ними.
Все эти характеристики находят свое концентрированное выражение в диалектико-материалистическом определении мате¬рии.
Экология как биологическая наука
Термин "Экология" был введён в 1866 г. немецким ученым зоологом Геккелем..... и тд.
Обмен веществ клетки
Совокупность химических реакций биосинтеза и распада...
Биосинтез белка - одно из наиболее важных свойств живой клетки
Водоросли
Водоросли - это низшие растения, живущие приемущественно в водной среде
Известно около 30000 видов...
Мировоззрение и его исторические типы.
Мировоззрение - это совокупность взглядов и убеждений, оценок и норм, идеалов и
установок, которые определяют отношение человека к миру, являются его
ориентирами в повседневной жизни. Всякая философия является мировоззрением, т.е.
совокупностью общих взглядов на мир и место в нем человека.
Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мивология
Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в
фантаст. образах и сюжетах.
Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.
В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е.
уподобление ее человеку, человеческому способу существования.
Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.
Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания,
которые заменяются вымыслами и предположениями.
Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем,
чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения
и оценки.
В недрах мифологии сформировалась религия.
Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств.
существами, в этом сходство мифологии и религии.
основной признак религии ? вера в сверхестеств.Отличие заключается в том, что
мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей
Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой
веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп.
религиозное воспитание, контроль над умом людей-ния их убедительности являлись
логика и здравый смысл.Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии.
Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн.
мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент.
путем проверить те или другие предположения, господствующим методом
Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту,
поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств.
предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых
фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой
понятийного теоретического мышления.
По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:
1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.
2) теоритический.
+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается
стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден,
т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и
религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер
проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции
передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.
не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на
2-ом уровне теор.
2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как
содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и
идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою
задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.
Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом
случае
1 - ому уровню соответствует мифология и религия
2 - ому - философия.
________
Происхождение и сущность сознания
1. Самые первые представления о психике и сознании возникли в первобытные времена, тогда же появились представления и о душе. Под душой древние люди понимали совокупность психических процессов: думать, чувствовать, переживать и т. д.
Демокрит.
Душа есть особого рода огонь и теплота. Она состоит из атомов, имеющих круглую форму, тела этой формы способны проникать всюду и двигать другие тела.
Душа – материальное образование. Она телесна и отсюда ее другая особенность – она дар природы и возникла под влиянием естественных сил, не нуждающихся в существовании сил, стоящих над ней.
Платон.
Придерживался противоположной точки зрения. Считал, что души существовали прежде, чем появились в облике человека. Существовали без тел, но имели разумение. Душа существует до человека, вне человека, как особая надприродная сущность.
Дуализм. Декарт.
Считают, что душа – особая, чуждая материи духовная субстанция. Он считает душу и тело независящими друг от друга началами.
Психофизический параллелизм.
- разновидность дуализма ( Декарт ). Природа и дух выступают как два различных начала: основным свойством материи является протяженность, а основным свойством духа – способность мыслить. Отсюда: идея не имеет протяженности, а тело не может мыслить.
Идеализм + религия.
Продолжают линию первобытного анимизма, то есть одушевление окружающих предметов. Первобытные люди наделяли все уголки добрыми и злыми духами.
Пантеизм.
- отождествление Бога с природой. Бенедикт Спиноза пытался отождествить материю с мировой духовной субстанцией.
Субъективный идеализм.
- отождествляет вещи с ощущениями, восприятиями, мыслями. Такое отождествление приводит к выводу, будто ощущения существуют вне мозга человека.
Иной позиции придерживался позитивизм. Бертран Рассел пытался отождествить психическое с физическим, а это означает, что материальные предметы превращаются в ощущения и что ощущения выносятся за пределы нервной системы, то есть Рассел сближает материю и дух, т.к. под материей он понимает мысль, а под духом ощущения. Под мозгом он понимает совокупность ощущений и мыслей. Отсюда не мысль в мозгу, а мозг в мыслях.
Фохт, Бюхнер.
Мысль так выделяется мозгом, как желчь печенью.
Диалектический материализм.
Сознание – это функция мозга; свойство высокоорганизованной материи и форм отражения действительности.
Специфика философского мировоззрения
* Философское мировоззрение рассматривает мир с точки зрения его предельных, последних оснований.
* Этот тип мировоззрения вычленяет законы мира — те силы, которые правят миром.
* В основе философского мировоззрения лежит логическая аргументация.
* Формами существования философского мировоззрения являются основные понятия философии, которые называются категориями.
* Мировоззрение может существовать вне философии, но философия обязательно формирует мировоззрение.
* Философия — в переводе «любовь к мудрости», она рассматривает общее основное, предельное в данных явлениях.
* Философия может быть научной и не научной.
* Специфика философского знания состоит в том, что оно элитарное — для некоторых легко, для других трудно.
* Люди увлекаются философией в основном в зрелом возрасте.
Мифологическое и религиозное мировоззрения
м.м. - совокупность представлений,которые были сформированы в условиях первобытного общества на основе образного восприятия мира. м.м. имеет отношение к язычестве и является совокупностью мифлв,для кот характ одухотворение предметов и явлений. религиозное - через концепцию религии как веры в единого бога. основано на вере в сверхестественные силы и их главную роль в мире,жизни людей. в рел.м. культ. любовь, доброта,терпимость,сострадание,милосердие,совесть,долг. но и фанатизм,вражда к людям другой веры. сходство - оба общественно-исторические формы ммировоззрения, решающие сходные задачи мироуяснения и воздействия на сознание,поведение людей. Религиозное мировоззрение отличается от мифологического
верой в существование сверхъестественных сил и их главенствующую роль в мироздании и жизни людей. Религиозная вера проявляется в поклонении высшим силам: здесь сплетались начала добра и зла, демонические и божественные стороны религии долгое время развивались параллельно. Отсюда смешанное чувство страха и уважения верующих по отношению к высшим силам.
Позднее формируется образ единого Бога - высшего существа. В зрелых формах религий идея бога побеждает все демоническое, освобождается от него. Бог мыслится как блюститель обычая, традиции, нравственности.
близость философии и религии состоит в том, что обе они - общественно-исторические формы мировоззрения, решающие сходные задачи мироуяснения и воздействия на сознание, поведение людей. Но велико и их различие. Тысячелетиями философски мыслящие люди составляли ничтожно малую часть в общем числе глубоко религиозных людей. Естественно, что мыслить свободно, самостоятельно способны были только образованные, интеллектуально развитые люди. Большинство же черпало свои моральные и общемировоззренческие установки из религиозно-церковных источников. Лишь с ростом образованности, культуры, с научным прогрессом последних двух столетий философские знания, исследования получили более широкое распространение в мире.
Философское мировоззрение ориентировано на рациональное объяснение мира. Общие представления о природе, обществе, человеке становятся предметом реальных наблюдений, обобщения, выводов, доказательства и логического анализа.
Философское мировоззрение унаследовало от мифологии и религии совокупность вопросов о происхождении мира, его строении, месте человека и т.п., но отличается логической упорядоченной системой знаний, характеризуется стремлением теоретически обосновывать положения и принципы. Бытующие в народе мифы подвергаются пересмотру с позиций разума, им придается новое смысловое, рациональное истолкование.
Таким образом, можно с полной уверенностью сказать, что истоками философии являются мифология и религия.
Предмет, задачи и функции философии
Филосо́фия «любовь к мудрости» — дисциплина, изучающая наиболее общие существенные характеристики и фундаментальные принципы реальности (бытия) и познания, бытия человека, отношения человека и мира.
Предметом философии называют круг вопросов, которые она изучает.
Философия отвечает на вопросы
* «Кто такой человек и зачем он пришёл в этот мир?»
* «Что делает тот или иной поступок правильным или неправильным?»
В целом философия претендует на выполнение следующих функций
1. Мировоззренческая функция: помогает сформировать целостную картину мира.
2. Воспитательная и образовательная функция: участвует в формировании личности.
3. Функция социальной критики: осуществляет критику существующего в обществе порядка вещей.
4. Идеологическая функция: создаёт представление о желательном политическом и общественном устройстве.
5. Футурологическая функция: отвечает на вопрос о том, каким должно быть будущее.
6. Эвристическая (поисковая) функция: создаёт новые области теоретического исследования.
7. Методологическая функция: формулирует правила познания для всех частных наук.
философский материализм
Материали́зм - философское мировоззрение, в соответствии с которым материя (объективная реальность) является онтологически первичным началом (причиной, условием, ограничением), а идеальное (понятия, воля, дух и тому подобное) — вторичным (результатом, следствием).
В вечном споре материализм представляет собой противовес идеализму.
Материальное — всё, что принадлежит действительности (объективной реальности), и отображается ощущениями субъекта, существуя независимо от них. Состояние материальных объектов обуславливается только действием физических сил (гравитационные, электромагнитные, слабые и сильные взаимодействия и т.п.).
Для материализма характерна опора на науку, доказательность и проверяемость утверждений.
В античности еще Фалес Милетский считал, что все возникает из воды и в неё превращается.Анаксимен полагал, что все возникает из воздуха. Гераклит считал, что все возникает из огня. Наиболее последовательно проводили материалистическую линию Левкипп, Демокрит, Эпикур и Лукреций Кар. Для античного материализма, особенно для Эпикура, характерен упор на личное самосовершенствование человека: освобождение его от страха перед богами, от всех страстей и приобретение способности быть счастливым в любых обстоятельствах.
В современном смысле материализм зарождается начиная с работ Томаса Гоббса. Бурного расцвета материализм достигает в эпоху французского Просвещения (Ж. Ламетри, П. Гольбах, Д. Дидро)
Английскую материалистическую мысль в это время представляют такие мыслители как Джон Толанд, Антони Коллинз, Давид Гартли и Джозеф Пристли. Определяющее влияние на европейскую философию материализм приобретает в XIX веке (К. Маркс, Ф. Энгельс, Л. А. Фейербах, Д. Ф. Штраус, Я. Молешотт, К. Фогт, Л. Бюхнер, Э. Геккель, Е. Дюринг).Соединение гегелевской диалектики и материализма началось почти одновременно в России (А. И. Герцен, Н. Г. Чернышевский и другие) и в Западной Европе (Маркс, Энгельс). Диалектический материализм Маркса и Энгельса, в отличие от всех остальных видов материализма, не сводит материю только к веществу. Материя охватывает и физические поля, и происходящие процессы.
Исторический материализм. Долгое время считалось, что ход истории обусловлен лишь субъективной волей и поступками руководителей и не имеет отдельной самостоятельной объективной направленности. Гегель в своей работе «Философия истории» предположил, что в основе исторического процесса лежит саморазвивающееся идеальное начало, высшая идея, которая становится объективной необходимостью для всех остальных. Исторический материализм окончательно отбросил опору на идеализм. Маркс считал, что причиной и движущей силой исторического развития являются внутренние противоречия в производственной сфере, которые с развитием общества приобретают форму классовой борьбы. Эта причина объективна и, фактически, не зависит от конкретных людей, участвующих в исторических процессах. Естественнонаучный материализм. Как особый вид материализма выделяют естественнонаучный материализм, получивший распространение в естествознании XIX-XX вв.
философский идеализм
Идеализм (фр. idéalisme, через латинский от греч. idealis, греч. idéa — идея) — термин для обозначения широкого спектра философских концепций и мировоззрений, в основе которых лежит утверждение о первичности сознания по отношению к материи.
Выделяется две основных ветви идеализма: объективный идеализм и субъективный идеализм.
Объективный идеализм — * отрицает существование мира в виде совокупности результатов познавательной деятельности органов чувств и суждений a priori. При этом признает их существование, но дополняет к ним еще и объективно обусловленный элемент человеческого бытия.
* считает первоосновой мира некое всеобщее сверхиндивидуальное духовное начало («идея», «мировой разум» и т. п.).
Субъекти́вный идеали́зм — группа направлений в философии, представители которых отрицают существование независимой от воли и сознания субъекта реальности. Философы этих направлений либо считают, что мир, в котором живёт и действует субъект, есть совокупность ощущений, переживаний, настроений, действий этого субъекта, либо, как минимум, полагают, что эта совокупность является неотъемлемой частью мира.
Идеализм Платоновского или дуалистического типа, основанный на резком противоположении двух областей бытия: мира умосозерцаемых идей, как вечных и истинных сущностей, и мира чувственных явлений, как бытия текущего неуловимого, только кажущегося, лишенного внутренней силы и достоинства; при всей призрачности видимого бытия, оно имеет, однако, в этой системе самостоятельную основу, независимую от мира идей, именно материю, представляющую нечто среднее между бытием и небытием.
в идеализме Берклеевского типа; здесь единственною основою всего признается бытие духовное, представляемое божеством с одной стороны и множеством тварных умов — с другой;весь физический мир существует только в идеях ума или умов, а материя есть только пустое отвлечение.
Идеализм английской школы.не признает никаких духовных субстанций и никакого самостоятельного субъекта или носителя психических явлений; все существующее сводится здесь к рядам ассоциированных идей или состояний сознания без особых субъектов, как и без реальных объектов. Этот взгляд, вполне развитый лишь в XX в. (Миллем), уже в XIX в. (у Юма) обнаружил свою несовместимость с каким бы то ни было достоверным познанием.
Немецкая школа.доступный нам мир явлений, кроме зависимости своей от эмпирического материала ощущений определяется, в своем качестве познаваемого, внутренними априорными условиями всякого познания, именно формами чувственности (пространством и временем), категориями рассудка и идеями разума; таким образом, все предметы доступны нам лишь своею идеальною сущностью, определяемою функциями нашего познающего субъекта, самостоятельная же, реальная основа явлений лежит за пределами познания (мир вещи в себе,- критический Канта.
* субъективный идеализм Фихте
* объективный идеализм Шеллинга
* абсолютный идеализм Гегеля
Философия античности.
8 век до нэ - 5 век нэ.Античная философия — философия античности, подразделяется на древнегреческую и древнеримскую. Традиционно первым античным философом считается Фалес, а последним — Боэций. Античная философия сформировалась под влиянием и воздействием предфилософской греческой традиции, которую условно можно рассматривать как ранний этап самой античной философии.
Периодизация по смене основных проблем
1. Натур-философский (главная проблема — проблема устройства мира, проблема первоначала). Соседство-соперничество нескольких школ;
2. Гуманистический (смена проблематики от природы к человеку и обществу). Школа софистов, Сократ;
3. Классический (период большого синтеза). Создание первых философских систем — весь круг философских проблем. Платон, Аристотель;
4. Эллинистический (центр перемещается из Греции в Рим). Соперничают разные философские школы. Проблема счастья. Школы Эпикура, скептиков, стоиков;
5. Религиозный (развитие неоплатонизма). В сферу философских проблем добавляется проблема религии;
6. Зарождение христианской мысли, монотеистической религии.
Ранняя классика (Архаика): софисты. Представители:
* Гомер
* Гесиод
* Орфей;
- VII—V вв. до н. э. — ранняя классика, или греческая натурфилософия. Первые греческие натурфилософы не касались или почти не касались вопросов этики и эстетики, уделяя внимание в первую очередь космогонии и космологии и заложив основу для последующего развития точных наук. Основные школы:
* Милетская школа
o Фалес
* Пифагорейцы
o Пифагор
* Школа Гераклита
o Гераклит
* Атомисты
o Левкипп
o Демокрит
Классика:
* V—IV вв. до н. э. — Сократ и сократики. Классическая греческая философия традиционно начинается с имени Сократа, который первым обратился от натурфилософских вопросов к проблемам добра и зла, этики поведения человека. Ученики Сократа породили ряд «сократических» школ, крупнейшими из которых стали платоники и киники. Представители:
o Сократ
o Платоники
+ Платон
IV—III вв. до н. э. — Аристотель и перипатетики. Деятельность Аристотеля и крупнейших представителей его школы — перпатетиков — логически завершила и подытожила достижения классики. Представители:
* Аристотель
Эллинистическая философия:
* IV—I вв. до н. э. — философия периода эллинизма, которая была представлена как новыми школами, так и новыми представителями старых (прежде всего платоников и перипатетиков). Основные школы:
o Скептицизм — Их философия не оформилась в самостоятельную школу
o Эпикуреизм
+ Эпикур
o Стоики (Ранняя и Средняя стоя)
Римская и позднеантичная философия:
* I в. до н. э.—V в. н. э. — римская философия начала активно развиваться под сильным влиянием греческой к середине I в. до н. э. Наряду с римлянами, к римской философии относятся также греки — представители римских школ. Основные школы:
-Эклектизм
* Цицерон
Поздняя Стоя
* Сенека
-Христианская философия
* Климент Александрийский
* Августин Блаженный
* Боэций
значение - заложены два направленияв философии - идеалистическое(платон) и материалистическое (Демокрит). оказала огромное влияние на последующую философскую мысль,культуру,развитие чел. цивилизации
Средневековая философия.
западная философия в период с V по XV века.Средневековье — это господство религиозного мировоззрения, выраженного в богословии. Философия становится служанкой теологии. Её основная функция — истолкование Священного Писания, формулировка догматов Церкви и доказательство бытия Бога. Попутно развитие получила логика, осуществлялась разработка понятия личности (спор о различии ипостаси и сущности) и спор о приоритете единичного или общего (реалисты и номиналисты).Блаженный Августин оказал больше влияние на становление христианства в средневековом обществе.Все сущее - благо.Зло —отсутствие добра. Все сущее создано и поддерживается в состоянии существования Богом.Идею Бога - во взаимосвязи с человеком, а человека в связи с Богом. Душа — нематериальный объект и существует вечно.Августин колеблется между идеей о том, что она (душа) переходит при рождении от матери к ребенку и идеей о ее создании Богом (креационизм).в центре ее Бог, который находится во взаимосвязи с миром, им созданным.у Бога нет телесного обличия, но при этом считает его отдельной личностью.До момента создания мира Богом, никакого времени не было.приверженцем религиозного фатализма.В теории познания близок к неоплатонизму. Критикует скептицизм, призывая доверять своим ощущениям.
Фома Аквинский -выдающийся философ и богослов средневековья, систематизатор ортодоксальной схоластики.для спасения человеку нужно знать что-то такое, что ускользает от разума и может быть познано только через божественное откровение.
Бога рассматривает как первопричину и конечную цель всего сущего. Душу Фома Аквинский рассматривал как нематериальную субстанцию, находящуюся во взаимосвязи с телом и придающую ему индивидуальность. Придерживался идеи бессмертия души.В этических воззрениях опирался на свободу воли человека. Считал, что все созданное Богом есть благо, а зло — это добро в меньшей степени, созданное Им как бы для сравнения. Главной целью государственной власти считал содействие общему благу. Отдавал предпочтение монархии, но не тирании.
Соотношение морали и политики.Маккиавели.
Мораль- одна из форм общественного сознания и его реализации на практике, утверждающая общественно необходимый тип поведения людей. В отличие от правовых норм, соблюдение которых поддерживается и контролируется государственными органами, нормы морали опираются на общественное мнение и воздействие, на убеждение, традиции и привычку.Поскольку политика является одной из важнейших сфер человеческой деятельности, ее невозможно отделить от морали. Моральные ценности и нормы, имеющие отношение к политическому миру, к его институтам, отношениям, политическому мировоззрению и поведению членов того или иного сообщества, в совокупности составляют политическую этику, используются в виде оценки политического курса в целом и политической деятельности отдельных лиц в частности.Мораль ограничивает политику, свободу бесконтрольного политического действия, поэтому политика часто стремится освободиться от нее.Общее между политикой и моралью состоит в том, что они относятся к наиболее ранним регуляторам общественной жизни, к сфере социального выбора, в силу чего подвижны и изменчивы; являются регуляторами поведения людей.
Выделяются следующие подходы к взаимоотношению политики и морали:
* морализаторский подход - означает, что политика должна иметь не только высоконравственные цели (общее благо, справедливость), но и при любых обстоятельствах не нарушать нравственные принципы (правдивость, благожелательность к людям, честность) используя при этом лишь нравственно допустимые средства;
* ценностно-нейтральный подход - игнорирование политикой нравственных ценностей. Такой подход делает ее аморальной. В некоторых работах (Н. Макиавелли и др.) описаны способы формирования твердой государственной власти по принципу «цель оправдывает средства»;
* компромиссный подход - преобладает среди многих ученых и нравственных политиков. Он исходит из признания необходимости учета нравственных норм в политике, учитывая специфику последней.
В современных условиях возрастает роль нравственных критериев в политике, в силу того, что многократно увеличивается «цена» многих политических решений, повышается значение воздействия общественного мнения на политику и политиков.
Никколо́ Макиаве́лли — итальянский мыслитель, писатель, политический деятель. Выступал сторонником сильной государственной власти, для укрепления которой допускал применение любых средств, что выразил в прославленном труде «Государь», опубликованном в 1532 году.
Исторически Макиавелли принято изображать тонким циником, считающим, что в основе политического поведения лежат выгода и сила, и что в политике следует опираться на силу, а не на мораль, которой можно и пренебречь при наличии благой цели.
В работах «Государь» («Князь») и «Рассуждения на первую декаду Тита Ливия» Макиавелли рассматривает государство как политическое состояние общества: отношение властвующих и подвластных, наличие соответствующим образом устроенной, организованной политической власти, учреждений, законов.
Макиавелли называет политику «опытной наукой»[источник не указан 372 дня], которая разъясняет прошлое, руководит настоящим и способна прогнозировать будущее.
Автор идеи о всеобщей воинской обязанности — в трактате «О военном искусстве» призывал к переходу от наёмной к набираемой по призыву из граждан государства армии.
подчеркивание органической необходимости общества, социальности для гармоничного развития и существования человеческой личности.
Петрарка,Бокаччо,Да винчи,рафаэль,микеланджело,бруни. сер 14 - сер 16 вв.
провозглашение принципиальной доброты человеческой природы и, что еще более важно, принципиального равенства всех людей, независимо от их рождения, от их принадлежности к тому или иному сословию.
гуманистические идеи возрождения
Ренессансный гуманизм, классический гуманизм — европейское интеллектуальное движение, являющееся важным компонентом Ренессанса. Возникло во Флоренции в середине XIV века, существовало до середины XVI века; с конца XV века перешло в Германию, Францию, отчасти в Англию и другие страны.
Ренессансный гуманизм является первой стадией развития гуманизма, движением, в котором гуманизм впервые выступил как целостная система взглядов и широкое течение общественной мысли, вызвав подлинный переворот в культуре и мировоззрении людей того времени. Основной идеей ренессансных гуманистов было улучшение человеческой природы через изучение античной литературы.
В Ренессанс царила идея окультуривания, «возделывания» души путем изучения античных авторов, способность через гуманистические занятия осуществить и выявить все возможности, заложенные природой в индивидууме.
ренессансный гуманизм как новое миропонимание, которое привело к всестороннему изменению культуры и явилось важным этапом в истории и философии, и всего мышления в целом. Центром интересов гуманистов являлась «словесность» — филология и риторика, в центре философии было Слово, царил культ прекрасной и чистой классической речи. Гуманисты возрождают философию эпикуреизма, пропагандирующую наслаждение — но в первую очередь духовное, а не чувственное.Типичная идея Возрождения — («эта сладость жизни»).человек, наделенный разумом и бессмертной душой, обладающий добродетелью и безграничными творческими возможностями, свободный в своих поступках и помыслах, поставлен в центр мироздания самой природой.Все их рассуждения были проникнуты одной главной идеей — преклонением перед разумом и его творческой мощью. Разум — это бесценный дар природы, который отличает человека от всего сущего, делает его богоподобным. Для гуманиста мудрость являлась высшим благом, доступным людям, и поэтому своей важнейшей задачей они считали пропаганду классической литературы.
Гуманисты, опираясь на древних, отвергают значение происхождения в оценке достоинства человека, которое теперь зависит от его индивидуальных качеств.
Добродетель была главной определяющей категорией гуманистического идеала личности.Другие признаки virtú, помимо разума — благоразумие, умеренность, мужество, стойкость, терпение, гуманность, щедрость, великодушие, скромность, стыдливость, сострадание. Кроме того, идеальный человек — не только мудрый и счастливый, но и деятельный.
представление о соотношении свободной воли с понятием фортуны.то есть человек своими достоинствами может преодолеть судьбу.
провозглашение принципиальной доброты человеческой природы и, что еще более важно, принципиального равенства всех людей, независимо от их рождения, от их принадлежности к тому или иному сословию.
Гносеологическая проблематика Нового времени. Чувственное и рациональное в познании
гносеология - теория познания.Новые тенденции в развитии гносеологии связаны с философией эпохи Нового времени. Именно с XVII в. начинают интенсивно разрабатываться проблемы познания. Роль философии в этом процессе обозначается как поиск путей познавательной деятельности, разработка методов познания. Действительность начинает рассматриваться с точки зрения возможности отразить природу и бытие в понятии, в мышлении (действительность рационализируется). Разум, его возможности абсолютизируются и возносятся на вершину человеческой деятельности. Центром философствования становится "человек мыслящий": "я мыслю, следовательно, существую" - формулировал свое кредо представитель нововременного рационализма Декарт. Именно в это время ставится задача: интенсивно изучать природу и человека.
Чувственное и рациональное в познании.
По вопросу о роли, месте и отношении чувственного и рационального познавательном процессе в истории философии существовали две противоположные точки зрения:
сенсуалисты (чувства, ощущения) считали, что решающая роль в процессе познания принадлежит органам.
- рационалисты (разум, мышление) стремились доказать, что всеобщие и необходимые истины невыводимые непосредственно из данных чувственного опыта и его обобщений, а может быть почерпнуты только из самого мышления.
Развитие философской науки показывает, что в действительности любое знание есть единство двух противоположных сторон: чувственного и рационального. Оно невозможно без одного из них. Чувственное познание осуществляется посредством органов чувств – зрения, слуха, осязания и обоняния. Органы чувств – это единственные ворота, через которые могут проникать сведения об окружающем нас мире. Живое содержание осуществляется в трех взаимосвязанных основных формах: - ощущение – отражение в сознании человека отдельных сторон, свойств предметов и явлений материального мира, внутреннее состояние организма. Наглядный образ предмета, воздействующего на органы чувств в прощлом, но не воспринимаемого в данный момент; - восприятие – целостный образ предмета, непосредственно данный в живом созерцании в совокупности всех своих сторон. Рациональное наиболее полно выражено в мышлении. Мышление – осуществляется в ходе практики процесс обобщенного и опосредованного отражения действительности. Два основных уровня мышления: рассудок – исходный уровень мышления, способность последовательно и ясно рассуждать, правильно выстраивать мысли. Разум – высший уровень рационального познания. Главная задача разума – объединение многообразного и выявления конкретных причин и изучаемых явлений.
сенсуалисты - гоббс,локк. рационалисты - лейбниц.
социально-политические идеи просвещения
17-18 -- 18 вв.
Эпо́ха Просвеще́ния — одна из ключевых эпох в истории европейской культуры, связанная с развитием научной, философской и общественной мысли. В основе этого интеллектуального движения лежали рационализм и свободомыслие.
Принципы Просвещения были положены в основу американской Декларации независимости и французской Декларации прав человека и гражданина. Интеллектуальное и философское движение этой эпохи оказало большое влияние на последовавшие изменения в этике и социальной жизни Европы и Америки, борьбу за национальную независимость американских колоний европейских стран, отмену рабства, формирование прав человека. Кроме того, оно поколебало авторитет аристократии и влияние церкви на социальную, интеллектуальную и культурную жизнь.
Первой была фаза умеренного или рационального Просвещения, Ньютона и Локка.религиозный компромисс -естественным продолжением гуманизма XIV—XV веков как чисто светского культурного направления.
переход от идей реформационной эпохи к идеям эпохи Просвещения наблюдается в Англии конца XVII и начала XVIII веков, когда получил своё развитие деизм.
след. фазу Просвещения называют скептической и связывают с именами Вольтера, Гольбаха и Юма. Для них единственным источником нашего познания является непредубежденный разум.
За скептической последовала революционная фаза, во Франции ассоциируемая с именем Руссо.
Общеевропейское значение в XVIII в. получила французская просветительная литература в лице Вольтера, Монтескьё, Руссо, Дидро и др. писателей. Общая их черта — господство рационализма, направившего свою критику во Франции на вопросы политического и социального характера, тогда как немецкие просветители этой эпохи были более заняты разрешением вопросов религиозных и моральных.
Основным стремлением просвещения было найти путём деятельности человеческого разума естественные принципы человеческой жизни.Современная европейская философская и политическая мысль, например, либерализм, во многом берет свои основания из эпохи Просвещения. Идеи Просвещения лежат также в основе политических свобод и демократии как базовых ценностей современного общества, а также организации государства как самоуправляемой республики, религиозной толерантности, рыночных механизмов, капитализма, научного метода. Начиная с эпохи Просвещения мыслители настаивают на своем праве искать истину, какой бы она ни была и чем бы она ни угрожала общественным устоям, не подвергаясь при этом угрозам быть наказанными «за Правду».
подчеркивание органической необходимости общества, социальности для гармоничного развития и существования человеческой личности.
Петрарка,Бокаччо,Да винчи,рафаэль,микеланджело,бруни. сер 14 - сер 16 вв.
немецкая классическая философия
18-19 вв.
Уникальность немецкой философии в том, что за чуть более чем 100 лет ей удалось:
- глубоко исследовать проблемы, веками мучающие человечество, и прийти к таким выводам, которые определили все будущее развитие философии;
- совместить в себе множество известных в тот период философских направлений - от субъективного идеализма до вульгарного материализма и иррационализма;
- открыть ряд имен выдающихся философов, которые вошли в «золотой фонд» мировой философии (И. Кант, И. Фихте, Ф. Шеллинг, Г. Гегель, Л. Фейербах.).
Индивидуальными особенностями немецкой классической философии являются:
- доминирование идеализма;
- главный метод философского творчества - диалектика.
Актуальность немецкой классической философии в том, что она легла в основу популярных современных философских направлений - прагматизма и экзистенциализма.
1. Своеобразным пониманием роли философии в истории че-ловечества, в развитии мировой культуры. Классические не-мецкие философы полагали, что философия призвана быть критической совестью культуры, «конфронтирующим сознанием», «усмехающимся над действительностью», «душой» культуры.
2. Исследовались не только человеческая история, но и че-ловеческая сущность.У Канта человек рассматривается как нравственное существо.
3. Все представители немецкой классической философии относились к философии как к специальной системе философ-ских дисциплин, категорий, идей.
4. Немецкая классическая философия разрабатывает це-лостную концепцию диалектики.
Новая эпоха характеризуется своими новыми проблемами, однако, XVII век оказывает начальное влияние на немецкую классическую философию. Остались открытыми вопросы о методе познания, о месте человека в окружающем мире, о целях его деятельности.
Возрастает роль личности. Ориентация на историзм, гуманизм. Классическая немецкая философия подчеркивала роль философии в разработке проблем гуманизма и предприняла попытки осмыслить человеческую жизнедеятельность.
Она:
- повернула внимание философии от традиционных проблем (бытие, мышление, познание и др.) к исследованию человеческой сущности;
- особое внимание уделила проблеме развития;
- значительно обогатила логико-теоретический аппарат философии.
Немецкая классическая философия поменяла стиль мышления в европейской культуре. Новизна утвержденного ею стиля заключалась в предельной широте мышления, его универсальности.в общественном сознании начал формироваться устойчивый образ идеального знания, в качестве которого выступили точные науки - математика, механика. Классики немецкой классической философии показали, что наука - одна из возможных форм знания.
Таким образом, немецкой классической философией была снята однозначность дихотомий «научно - ненаучно», «истинно - ложно», «цивилизованно - варварски» и пр. Картина мира стала несравненно более сложной и объемной.Немецкая классическая философия дала толчок росту наук о культуре, гуманитарном знании.
Философскими открытиями немецкой классической философии являются идеи опознавательной активности субъекта, развития через становление и разрешение противоречий, всеобщей природы духа, сознания.
революционный переворот канта.
Критика чистого разума. ниспроверг догматизм(вера в безграничные силы человека) и скептицизм. не знания должны сообразовываться с миром,а мир должен сообразовываться с нашими познавательными способностями. разум с его способностями явл активным участником явления самого мира.мир является в опыте. опыт - некое исходное синтетическое образование,имеющее в основе материю познания и формы его работы (разум,рассудок,чувственность). различие мира вещей самих по себе и мира явлений. происходит перенос внимания с того,сто мы видим, на то, как мы это видим. коперниканский ход канта послужил началом глубочайшего философского исследования. перенос внимания с самого знания о предметах на процесс добычи этого знания. --> опыт - цельная первоначальная структура. суть - теперь в фокусе для исследований не истина,а то как мы пытаемся её познать.
теория познания канта
отвергал догматический способ познания и считал, что вместо него нужно взять за основу метод критического философствования, сущность которого заключается в исследовании способов познания самого разума; границ, которые может достичь разумом человек; и изучении отдельных способов человеческого познания.«Критика чистого разума». Исходной проблемой для Канта является вопрос «Как возможно чистое знание?».если наше познание начинается с опыта, то его связь — всеобщность и необходимость не из него.связь опыта Кант относит к необходимой априорной деятельности сознания. Выявлением этой деятельности сознания в опыте Кант называет трансцендентальным исследованием.Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. Кант, по его словам, совершил Коперниканский переворот в философии, тем, что первым указал, что для обоснования возможности знания следует признать, что не наши познавательные способности должны сообразовываться с миром, а мир должен сообразоваться с нашими способностями, чтобы вообще могло состояться познание.сознание является активным участником становления самого мира, данного нам в опыте. Опыт по сути есть синтез того содержания, материи, которое дается миром (вещей в себе) и той субъективной формы, в которой эти ощущения постигаются сознанием.Кант различает мир как он есть сам по себе (то есть вне деятельности формирования сознания) — вещи-в-себе и мир как он дан в явлении, то есть в опыте.
Этика Канта
Этическое учение Канта изложено в «Критике практического разума». Этика Канта основана на принципе «как если бы» Бога и свободу невозможно доказать, но надо жить как если бы они были. Практический разум — это совесть, руководящая нашими поступками посредством максим (ситуативные мотивы) и императивов (общезначимые правила). Императивы бывают двух видов: категорические и гипотетические. Категорический императив требует соблюдения долга. Гипотетический императив требует, чтобы наши действия были полезны.В этическом учении человек рассматривается с двух точек зрения:
* Человек как явление;
* Человек как вещь в себе.
Поведение первого детерминировано исключительно внешними факторами и подчиняется гипотетическому императиву. Второй — категорическому императиву — высшему априорному моральному принципу. Таким образом, поведение может определяться практическими интересами и моральными принципами.
нет плохих или хороших. есть конкретные поступки. автономная воля и свобода. человек,соверш преступление, полностью ответственен, он лично на это решился. не имеет значение воспитание,трудное детство, окружение, моральный закон присутствует во всех, в этом смысле человек свободен. строгость этики канта оборачивается гуманизмом.
Диалектика как теория и метод познания.
гегель подверг пересмотру традиц логику идущую от аристотеля,где тезис может быть либо истинным,лиюо ложным. гегель выдвинул принцип: противоречие есть критерий истины. отсутствие противоречия - заблуждение. на этом принципе построена диалектическая логика. три стадии развития : утверждение,полагание,тезис -> отрицание -антитезис. отрицание отрицания (снятие проттивоположности): тождество противоположностей - оно саморазвивается по законам диалектики.
сухое мокнет,мокрое сохнет. горячее остывает,холодное нагревается.
законы диалектики - закон перехода количества в качество, единство и борьба противоположностей, закон отрицания отрицания.
Современная неклассическая философия. Характерные особенности
19 в вне пределов немецкой философии Зап Евр. оттеснение нем философии вследствии разл факторов. ( революция в естествознании,промыщл, демограф взрыв, ломка привычных представлений людей, война). уход от разума,его отрицание как духовной ценности, плюрализм концепций,идей,подходов,течений. большое внимание к человеку - гуманистическое содержание. иррационализм.позитивизм - объединение логич и эмпирич методов в единый. цель - получение объективного знания.оказал влияние на методологию естеств и общ наук. ; экзистенциализм Кьеркегора, прагматизм - критерий истины и смысловой истины - практика.
были сформулированы идеи, приземлившие философию канта и гегеля.язык,логика,диалектика отвергнуты. ирациональые способы познания и выражения мысли. вернула человеку человеческое - волю,субъективные переживания, интуицию,мистическую веру. подчеркивает несовершенство нтп как идеологии. проблема чел личности - гл цель философии этого столетия. идеи шопенгауэра,философия жизни.
Кризис классической рациональности, переоценка ценностей. Ницше
разум вознесенный на вершину чел ценностей оказался бессилен предотвратить и объяснить дисгармонию и хаос, которые стали содержанием общественной жизни. крах наполен франции - крах высоких идеалов просвещения. классовая борьба, в-на - приговор духовным ценностям эпохи разума. революция в естествознании и промышленности - техника стала более ценной философией, тк обещала новые блага. демографический взрыв -> смещение акцентов в культуре. 19 век ломал многие представления людей, вместе с радужными надеждами были предчувствия,опасения,страх перед неизвестностью. интерес к чисто человеческим формам жизни, о чем рацион философия умалчивала.
Кризис классической рациональности, переоценка ценностей. Ницше разработал собственную этическую теорию, его сочинения носят афористический характер, оказал влияние на возникн экзистенциализма и постмодернизма. противостоял классической философии, переооценка ценностей совр общ, сомнение единства субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира,возможность рационального обоснования поступков.
Проблема бытия в экзистенциализме
Проблема бытия – важнейшая проблема философии. Антология – учение о бытии. Философия с глубокой древности билась над этой проблемой. Впервые категория бытия появилась у элеатов. При осмыслении проблем реальности люди фиксируют две части: я и не я. Мир выступает как нечто, состоящее из двух частей – я и не я – все это бытие. Категория бытия противостоит категории небытия. У элеатов бытие определяется как мышление. Бытие отождествляется иногда с сознанием. В экзистенциализме философия отождествляется с полной свободой.
Существует несколько подходов к трактовке бытия и небытия:
• Небытия нет, есть только бытие. Небытие – разновидность бытия (Зенон).
• Существует и бытие, и небытие (представители этого подхода – атомисты). По Платону бытие – мир идей, небытие – это чувственный мир. Для Гераклита, бытие и небытие – это две категории, перетекающие друг в друга.
• Есть только небытие (Чанышев).
Экзистенциализм как целостное учение строится на принципиально новом понятии такой категории, как бытие. Экзистенциалисты стремятся понять бытие как нечто непо-средственное и преодолеть интеллектуализм как традиционной рационалистической фи-лософии, так и науки, предполагающей опосредование - этот основной принцип мышле-ния. Бытие, согласно экзистенциалистам, не есть ни эмпирическая реальность, данная нам во внешнем восприятии, ни та система связей, которая конструируется научным мышле-нием, ни мир умопостигаемых сущностей, познание которого составляло задачу классиче-ского рационализма; во всех этих случаях проводится различие и даже противопоставле-ние субъекта объекту. Преодоление этой противоположности объекта и объекта, если оно допускается, как, например, у Спинозы или Гегеля, для рационалистов возможно лишь в мышлении и является конечным пунктом, целью их философствования. Экзистенциализм рассматривает бытие как некую изначальную непосредственную, нерасчлененную цело-стность субъекта и объекта; познаваемое и познающее в их целостности должны совпасть, и бытие может быть постигнуто только через самое себя. При этом в качестве изначально-го и подлинного бытия выступает переживание субъектом своего "бытия - в - мире". Та-ким образом, бытие здесь дано непосредственно, в виде собственного бытия - существо-вания, то есть экзистенции. Для описания структуры экзистенции экзистенциалистами был использован феноменологический метод Гуссерля - в качестве структуры сознания выделялась его направленность на другое, интенциональность. В атеистическом варианте экзистенциализма, теоретиком которого был, в частности Сартр, экзистенция определяет-ся как бытие, направленное к ничто и сознающее свою конечность. Структура экзистен-ции описывается в виде набора модусов человеческого существования. Такие модусы эк-зистенции, как забота, страх, решимость, совесть определяются через смерть, как способ соприкосновения с ничто. Поэтому именно в пограничной ситуации человек прозревает экзистенцию как глубочайший корень своего существа. Важнейшим свойством экзистен-ции является выхождение за свои пределы, или трансцендирование. С точки зрения рели-гизного экзистенциализма, трансцендентное - это бог, и хотя он не познаваем, но все ду-ховное творчество есть выражение стремления к богу, попытка выразить его, хотя и тер-пящее крушение из-за невозможности адекватного постижения бога. А продукты этого творчества есть ни что иное, как шифры трансценденции .Экзистенциалисты-атеисты, в свою очередь, определяют трансценденцию как ничто, как глубочайшую тайну экзистен-ции.
Проблема сознания и бессознательного в философии Фрейда
Сознание - совокупность чувственных и умственных образов, для которых в нормальных условиях характерно в той или иной мере отчетливое знание того, что явилось переживающим эти образы. Основой сознания является восприятие. Человек воспринимает мир посредством слуха, зрения и др. чувств. Восприятие - развернутый во времени процесс. Когда этот процесс сворачивается в образ, мы отождествляем его с объективной реальностью - это и есть восприятие. Многие исследователи считают, что образ и есть сознание. Образ представляет собой как бы собранную в одну точку энергию разрозненных столкновений человека с миром, сумму информации разного рода, полученной в ходе взаимодействия с миром. Процесс формирования образа - это процесс выделения себя из окружающего мира. Имея образ, человек различает себя в мире. Выделение своего "Я" из природы, его противопоставление природе - начало сознания.
Самосознание - это процесс, когда "Я" обнаруживает свою непосредственную причастность к знанию о мире.
Бессознательное - действия человека, которые он совершает, не отдавая себе в этом отчета, автоматически. Бессознательными могут быть и телесные движения, и работа памяти, воображение. Проблеме бессознательности уделяется большое внимание в современной идеалистической философии и психологии (Фрейд). По мнению Фрейда сознание находится в непримиримой противоположности бессознательности, которая не просто неосознанное или незамечаемое, но нечто, чего человек боится и стыдится. Это - вместилище извечных агрессивных наклонностей, животных влечений человека. В обществе эти эгоистические, антиобщественные наклонности не преодолеваются, а загоняются "в глубь сознания", продолжают существовать в качестве запретных.
Коллективное бессознательное
одна из форм бессознательного, общая для общества в целом и являющаяся продуктом наследуемых структур мозга. основывается на опыте не конкретного человека, а общества в целом. состоит из архетипов ( общечеловеческие прообразы) и идей. центральное понятие аналитич психологии.
Материалистический подход в истории
36 Материалистическое понимание истории
Многие домарксистские и современные социологические теории исходили и исходят из того, что человеческое общество развивается в конечном счете при определяющем влиянии некоего духовного начала: мирового разума или же мировой воли, Бога, а также благодаря сознанию самих людей. Последние нередко характеризуются как проводники воли Бога или же космического разума и вместе с ним как творцы культуры, которую они создают исходя из своих интересов, целей и идеалов. Определяющим при этом выступает сознание, производным от которого оказывается бытие людей, их культура и образ жизни.
Многие представители социологии как науки об обществе основными субъектами исторического процесса объявляют отдельных индивидов, действующих исходя из своего понимания окружающего мира, своих целей и способностей к той или иной деятельности.
Марксистская социология базируется на ином подходе. Как указывали Маркс и Энгельс, предпосылки, с которых они начинали исследовать исторический процесс, - это живые люди с их потребностями и интересами, находящиеся между собой во взаимном общении и взаимодействии. Совокупность общественных связей и отношений всех социальных субъектов образует то или иное общество. Последнее через систему присущих ему общественных отношений, условий материального производства, политических и других социальных институтов в решающей степени определяет содержание и направленность деятельности людей, воздействует на формирование и развитие каждого человека.
В таким подходе заключается “сведение индивидуального к социальному”, что характеризовалось Лениным как важнейший принцип марксистской социологии и что явилось первым решающим шагом к определению и осмыслению объективной социальной основы деятельности и поведения людей и тем самым к материалистическому пониманию истории.
Следующий шаг в этом направлении заключался в обосновании роли материальных побудительных сил деятельности людей. Надо сказать, что Маркс и Энгельс иногда не отрицали роли сознательных мотивов производственной, политической и других видов деятельности. Напротив, они придавали большое значение содержанию и направленности этих мотивов. В истории общества, писал Энгельс, “действуют люди, одаренные сознанием, поступающие обдуманно или под влиянием страсти, стремящиеся к определенным целям. Здесь ничто не делается без сознательного намерения, без желаемой цели” .
Однако с точки зрения марксизма, намерения и цели людей, вся система их внутренней мотивации в области экономической, политической и иной деятельности обусловлена в конечном счете объективными факторами исторического процесса, находящими свое обобщенное выражение в действии объективных социальных законов. Исходя из этого делается вывод, что “идеальные побудительные милы”, т.е. внутренние мотивы деятельности людей, отнюдь не являются последними причинами исторических событий. Поэтому важно исследовать, что кроется за этими идеальными побудительными силами, “каковы побудительные силы эт
15:36 их (идеальных. - Авт.) побудительных сил”. В связи с этим Энгельс отмечал, что “непоследование идеальных побудительных сил, а в том, что останавливаются на них, не идут дальше к их движущим причинам” . К последним Маркс и Энгельс относили прежде всего материальные условия жизни общества и вытекающие из них материальные потребности и интересы социальных субъектов.
Материальные потребности и интересы обусловливают поведение и деятельность людей, их стремление, психологический настрой идей и теории. Маркс писал, что он пришел к материалистическому пониманию истории, осмысливая, в частности, роль и значение материальных интересов в жизни и деятельности социальных субъектов.
При этом имеются в виду как их личные, так и общие материальные интересы. Последние, будучи интересами больших и малых социальных групп, выражают, по словам Маркса, “взаимную зависимость индивидов, между которыми разделен труд” . Другими словами, различное положение социальных групп в системе общественного разделения труда обусловливает их различные материальные интересы, которые выступают в качестве побудительных сил производственной и иной деятельности.
Преодолевая “иллюзии больших и малых робинзонад”, марксизм сосредотачивает свое внимание на общественном бытие людей и их общественном сознании. Обоснование диалектического взаимодействия общественного бытия и общественного сознания составляет одну из фундаментальных сторон материалистического понимания истории. Общественное сознание истолковывается как отражение общественного бытия людей в ходе их общественной практики, различных видов их социальной деятельности. Тем самым объясняются природа, сущность и содержание общественного сознания, показывается его объективное социальное основание, каковым выступает общественное бытие людей.
Указывая на это и одновременно характеризуя суть общественного бытия, Марк и Энгельс писал: “Сознание никогда не может быть чем-либо иным, как осознанным бытием, а бытие людей есть реальный процесс их жизни” . Развивая эти взгляды, Маркс и Энгельс подчеркивали, что материалистическое понимание истории “остается все время на почве действительной истории, объясняя не практику из идей, а идейные образования из материалистической практики” .
Итак, общественные бытие истолковывается как реальный процесс жизни людей, их общественная практика, содержание которой отражается в общественном сознании. Последнее, по словам Маркса, не имеет собственной истории, ибо оно производно от общественного бытия и отражает его историю. Субъектами общественного сознания выступают различные социальные группы людей и общество в целом, а также отдельные личности, являющиеся носителями общественного, группового и индивидуального сознания. Надо сказать, что как классический, так и современный марксизм не отрицают ни самого факта существования индивидуального сознания, ни его роли и значения в жизни и деятельности людей. В то же время марксизм по-своему раскрывает диалектику взаимодействия общественного и индивидуального сознания, отдавая определенный приоритет первому. Показывается не только социальная природа индивидуального сознания, проявляющаяся в соответствующих взглядах тех или иных социальных групп, общественной психологии идеологии, духовной культуре общества.
С точки зрения марксисткой социологии общественное сознание, будучи производным от общественного бытия людей, имеет также свою логику развития, вбирает в себя то жизненно важное, что накоплено в области науки, морали, религии и т.д. Преемственность есть одна из важнейших закономерных сторон развития общественного сознания. Трудно переоценить значение науки и искусства, передовых идей в области морали, политики и права в развитии современного общественного сознания и общества в целом. И это их значение постоянно повышается.
Общественная природа сознания
уровни - теоретическое и обыденное сознания. 1ый отражает обществ психологию,2ой идеологию.обыд сознание формируется стихийно в повседневной жизни людей.теор отр сущность, законом окружающей природы и соц мира. формы - общественые политические взгляды и теории, правовые взгляды, наука. философия. мораль, искусство, религия. обществ сознание носит межиндивид характер и не зависит от отд личности. каждый индивид испытывает влияние общ созн. общ созн = общ разум. общ сознание возникло одновременно с возникн общ бытия. природе безразлично сущ чел разума, а общ. не могло бы возникн. и разв. без неё
Философия позитивизма.
единственным источником истинного, действительного знания эмпирические исследования и отрицающее познавательную ценность философского исследования.объединили логический и эмпирический методы в единый научный метод.Основная цель позитивизма — получение объективного знания.идея очищения науки от метафизики.«Наука - сама себе философия».на роль научной философии выдвигались разные теории: методология науки ,научная картина мира (Г. Спенсер), психология научного творчества и научного мышления, логический анализ языка науки , лингвистический анализ языка , логико-эмпирическая реконструкция динамики науки . Однако все варианты позитивной философии были раскритикованы прежде всего самими позитивистами, так как, как оказалось они не удовлетворяли провозглашенным самими позитивистами критериям научности,опирались на определенные «метафизические» предпосылки.Идея эволюции-Развитие человечества как прогресс, главную роль в котором играет наука.Спенсер раскрывает концепцию космической эволюции.Суть этого закона в том, что развитие идёт путём ветвления, от однообразия к многообразию. однообразная первобытная орда — многообразие форм государства. Кроме того, эволюция характеризуется переходом от хаоса к порядку и постепенным замедлением в результате рассеяния энергии.
феноменология.
Феноменоло́гия — направление в философии XX века, определявшее свою задачу как беспредпосылочное описание опыта познающего сознания и выделение в нем сущностных, идеальных черт.Гуссерль выдвигает цель построения универсальной науки (универсальной философии, универсальной онтологии), относящейся к «всеобъемлющему единству сущего», которая имела бы абсолютно строгое обоснование и служила обоснованием всем прочим наукам, познанию вообще.[1]. Такой наукой должна стать феноменология.Задача феноменологии — «в познании полной системы образований сознания, конституирующих» (имманентно) объективный мир.Методами осуществления феноменологического исследования являются непосредственное созерцание (очевидность) и феноменологические редукции.Феноменологические редукции делятся на три вида. Во-первых, чистая феноменология и сосредоточивает внимание на самом акте (переживании) сознания.Во-вторых, феноменология берёт эти переживания сознания как идеальные сущности. В-третьих, феноменология сознание редуцирует к чистому сознанию.
Итак,феноменология, рассматривает сущности.ограничивается непосредственной интуицией (очевидностью), то есть её метод — прямое интуитивное созерцание сущностей.
Природа как предмет философского анализа.
природа - лат. натура. натуралисты - исследователи природы. натурализм - значимость природы в рассмотрении и решении философских проблем.1.естеств среда обитания человека.2.объект исследования в рамках естествознания.3.как сущность вещи 9природа явления) 4.матер. нчало в самом чел.
гуманистический поворот в развиии древнегреческой философии - осознание важности таких противоположностей как природа - культура, природа - дух.жизнь по природе - нормально естественно добродетельна. жизнь по культуре - условно противоестесственно недолжно. - сократ.руссо. вт.пол. 20 века - серьезность возможности глобального экол кризиса -> более реалист концепции и идеи : концепция устойчивого развития и тд. природа и дух. платон.- мир идей, мир вещей. новое время - декарт - две субстанции - мыслящая и протяженная. кант - мир познав в опыте явлений и мир вещей в себе. кон 19 - нач 20 - науке о природе и наука о духе. -> 2 культуры - естеств научн и гуманит
Влияние марксизма на философию 20 века
Учение Марксизма означало конец прежней натурфилософии и определило
новую, более высокую форму материализма.
Возникнув в 40 - х гг. 19 века, марксизм явился теоретическим
выражением кризиса классического капитализма, отразил политические цели и
интересы поднимающегося пролетариата. (Это политические предпосылки
возникновения марксизма).взяв практику за исходное, Маркс распространил
материализм на область общественной жизни.Маркс
и Энгельс коренным образом переосмыслили значение и роль духовной
деятельности.Обобщая свои выводы, Маркс и Энгельс создали концепцию идеологии. Анализируя историю, Маркс и Энгельс сделали вывод, что развитие
общества зависит от типа материального производства. Маркс и Энгельс пришли к выводу, что историю общества делают сами
люди в ходе своей повседневной жизни.Маркс, исследуя эффективности диалектической методологии, обратил
внимание на то, что главные, фундаментальные зависимости и отношения,
проанализированные Гегелем, присутствуют и в реальных процессах природы
общества. Начиная с 1842 года Маркс, а позднее и Энгельс, начинают изучение
роли и места пролетариата в общественном развитии. В пролетариате они
увидели особый класс, призванием которого является уничтожение от
эксплуатации. Пролетарии страдают от непосильного труда, нищеты, болезней,
роста преступности, которая, как отмечал Ф. Энгельс, необходимо следует за
развитием крупной промышленности и ростом городов. Борьба с этим положением
- призвание пролетариата; уничтожение частной собственности - путь к
освобождению.К войне и миру Маркс и Энгельс подходили как к сложным социальным
явлениям. Они первыми указали на решающую роль экономики в войне. Сущность философии марксизма - соединение материализма и диалектики,
подход к любым процессам с диалектико-материалистических позиций. Идеи
Маркса и Энгельса оказали огромное воздействие на философскую мысль 20
столетия, на социологию знания и практику.
Смысл истории и общественный прогресс
Выделяют четыре основные позиции в решении вопроса о С.и.:
1) история наделена объективным смыслом, поскольку она является средством для достижения определенных ценностей (таких, как, скажем, свобода, всестороннее развитие человека, его благополучие и т.п.), реализация которых хотя и является итогом исторического развития, но не зависит от планов отдельных людей и их групп, от их понимания истории и от их сознательной деятельности;
2) у истории объективно есть смысл, т.к. она является ценной сама по себе, в каждый момент ее существования, причем эта внутренняя ценность совершенно на зависит от людей и их групп, которые могут как понимать смысл и ценность истории, так и не понимать их;
3) история имеет субъективный смысл как средство достижения тех идеалов, которые вырабатывает само человечество и которые оно стремится постепенно воплотить в жизнь в ходе своей деятельности;
4) у истории есть субъективный смысл, поскольку она позитивно ценна сама по себе, и эта ее ценность придается ей не извне, а самими людьми, живущими в истории, делающими ее и получающими удовлетворение от самого процесса жизни.
общественный прогресс.
в Новое время проповедовали идею бесконечного прогресса. Гегель, который характеризует всемирную историю как прогресс в сознании свободы. Он представлял весь исторический процесс как поступательное, прогрессивное движение человеческого общества.В марксизме прогресс рассматривается через производительные силы, образующие основу всей истории людей. Именно рост и совершенствование производительных сил показывают восходящее развитие человеческого общества. человечество развивается неравномерно, и это развитие носит не монолинейный, а полилинейный характер.Бердяев считает, что идея прогресса имеет религиозные корни.Понятие прогресса применимо только к человеческому обществу. Что касается живой и неживой природы, то в данном случае следует употреблять понятия развития или эволюции (живая природа) и изменения (неживая природа).Общественный прогресс – это переход от менее совершенных форм организации человеческой деятельности к более совершенным, это поступательное развитие всей мировой истории. Нельзя прогресс сводить только к количественным изменениям. Для социального прогресса главной характеристикой являются качественные изменения. Переход от старого к новому подготавливается всем ходом предшествующей истории. Предпосылки возникновения нового уже находятся в недрах старого, и когда рамки старого становятся узкими для нового, тогда происходит скачок в развитии общества. Он может носить как эволюционный, так и революционный характер.прогресс и регресс сосуществуют. Кроме того, прогресс имеет не однолинейный, а плюралистический характер, то есть прогрессивное развитие общества протекает не однообразно, а разнообразно.В структуре общественного прогресса можно выделить два элемента: объективный и субъективный. Объективный элемент – это объективные условия жизни общества, куда входят материальные отношения людей, производительные силы, производственные отношения, то есть все те явления общественной жизни, которые не зависят от воли людей. Вместе с тем, общественный прогресс немыслим без субъективного элемента, то есть без деятельности людей, творящих свою собственную историю и преследующих сознательно поставленные цели. Актуальной проблемой социального прогресса является выяснение его критерия. Многие отечественные мыслители считают основным критерием общественного прогресса способ производства материальных благ. Но этот критерий носит, скорее всего, экономический характер. В качестве общефилософского критерия выступает человек, точнее, положение человека в обществе, ибо, в конце концов, все делается во имя человека и для человека. Чем прогрессивнее общество, тем больше условий оно создает для развития человека и его сущностных сил.
Русская философия. Основные проблемы и представители
В русской философии выделяются периоды: 1) ее становление 11-17 вв.; 2) обособление философии от религии и утверждение ее как теоретической науки, особенно благодаря научным достижениям М.В Ломоносова; 3) фундаментальная разработка проблем методологии научного и социального преобразования России с 19 в.
М.В Ломоносов (1711-1765) выдвинул положение о том, что мельчайшие частицы – корпускулы, из которых состоят все вещества, сами состоят из более мелких частиц – неделимых элементов. Основными свойствами материи он считал протяженность, инерционность, форму, непроницаемость и механическое движение. Материалистических принципов придерживался Ломоносов в теории познания, подчеркивал значение опыта и рациональных обобщений, научных гипотез.
А.Н. Радищев отметил включенность человека в систему природных связей и закономерностей при одновременном подчеркивании его способности видеть во всем присутствие духа.
П.Я Чаадаев своеобразие России видел в ее культурно-географическом положении между Востоком и Западом, осознавал необходимость синтеза восточной и западной культур.
Западники (Грановский, Кавелин, Чичерин и др.) тяготели к западноевропейской цивилизации, индивидуальности, свободе личности, науке.
Славянофилы (Хамяков, Киреевский, Самарин и др.) залог спасения России видели в ее самобытности, т.е. в общине, самодержавии, народных обычаях и религиозности.
Широкое развитие получило религиозно-идеалистическое направление. В.С Соловьев (1853-1900) построил систему «цельного знания» как синтеза науки и религии, истины, добра и красоты, обосновал концепцию «богочеловеческого всеединства». Знания о реальном мире дает наука, об идеальном мире – философия, о Боге – вера. Представителями религиозной философии в России были С.Н. Булгаков, Н.А. Бердяев, С.Л. Франк и др.
В рамках философии русского космизма (Одоевский, Вернадский, Федоров, Чижевский, Циолковский и др.) обосновывалась необходимость объединения людей на экологической основе, позволяющее управлять природой как целостным организмом, гармонизируя ее.
По мнению евразийцев (С.М.Соловьев, Трубецкой, Флоровский, Карсавин и др.) Россия-Евразия характеризуется общностью исторических судеб населяющих ее народов и их культур, единым экономико-политическим будущим. История была дополнена новым элементом: развитием культуры в «пространстве».
Общество как развивающаяся система
Человеческое общество - это самая сложная по своей сущности и структуре живая система. Понятие общества охватывает не только ныне живущих людей, но и все прошлые и будущие поколения, т. е. всё человечество в его истории и перспективе. Жизнь общества во всей его полноте есть не хаотическое нагромождение случайностей, а упорядоченная организованна система, подчиняющаяся законам функционирования и развития. Каждое новое поколение, вступая в жизнь, не начинает историю заново, а продолжает то, что сделано их предшественниками. Их деятельность в определённой мере задана объективными условиями, не зависящими от их сознания и воли (объективный фактор). Однако новое поколение не просто повторяет то, что делалось их предками, а реализует свои собственные потребности и интересы. Разнообразная деятельность людей, их живой труд неизменно и непрерывно вносят новые черты в характер общества (субъективный фактор). Развитие общества представляетс как результат сложного взаимодействия этих двух факторов. Процесс их взаимодействи характеризуется тенденцией и направленностью. В целом человеческое общество прошло несколько стадий развития, от первобытного, каменного, до современного, информационного постиндустриального. Исторически общество никогда не бывает одинаковым.
Движущей силой общества в широком смысле является интерес, стремление людей находить лучшие формы жизни. В узком смысле пружиной развития общества является противоречия, борьба противоборствующих сил в обществе. На современном этапе люди осознают глобальные проблемы, стоящие перед обществом.
Роль государства в общественной жизни
Государство - основной институт политической системы классического обществава. В классово-антагонистических обществах используется для подавления классовых противников экономически господствующего класса. Признаками государства являются:
1. наличие особой системы органов и учреждений, осуществляющих философии государственной власти;
2. право, определяющее определенную систему норм, санкционированных государством;
3. определенную территорию, на которую распространяется юрисдикция данного государства.
Государство возникло в результате общественного разделения труда, появления частной собственности и образования антагонистических классов. Эксплуататорское государство всегда являетс диктатурой определенного эксплуататорского класса, закрепляет и охраняет интересы этого класса, выгодный ему порядок.
Роль государства в жизни общества сводится к основным его функциям.
К внутренним функциям, охватывающим сферу внутренней, самостоятельной жизни государства, непосредственно касающимся каждого члена общества, относятся следующие виды функций:
1. Охранительная.
2. Экономическая.
3. Социальная.
4. Культурно-воспитательная.
5. Природоохранительная.
К внешним функциям, направленным на обеспечение существования государства в мировом обществе, относятся:
1. Защита государства от вооруженных нападений других государств.
2. Поддержание международных политических отношений (дипломатическая деятельность), экономических и культурных связей.
3. Борьба с международной преступностью.
4. Участие в международной охране окружающей Среды.
Философия постмодернизма
В философии постмодернизма отмечается сближение ее не с наукой, а с искусством. Таким образом философская мысль оказывается не только в зоне маргинальности по отношению к науке, но и в состоянии индивидуалистического хаоса концепций, подходов, типов рефлексии, какое наблюдается и в художественной культуре конца ХХ века. В философии так же как и в культуре в целом действуют механизмы деконструкции, ведущие к распаду философской системности, философские концепции сближаются с «литературными дискуссиями» и «лингвистическими играми», преобладает «нестрогое мышление». Декларируется «новая философия», которая «в принципе отрицает возможность достоверности и объективности…, такие понятия как „справедливость“ или „правота“ утрачивают свое значение…»[9] В общем картина может быть охарактеризована как хаотичная.
Т.о. постмодернизм определяется как маргинальный китчевый философский дискурс с характерной антирациональностью. Так, словно иллюстрируя гегелевское понимание диалектики как закона развития, великие завоевания культуры превращаются в свою противоположность. Состояние утраты ценностных ориентиров воспринимается теоретиками постмодернизма позитивно. «Вечные ценности» — это тоталитарные и параноидальные идефиксы, которые препятствуют творческой реализации. Истинный идеал постмодернистов — это хаос, именуемый Делезом хаосмосом, первоначальное состояние не упорядоченности, состояние не скованных возможностей. В мире царствует два начала: шизоидное начало творческого становления и параноидальное начало удушающего порядка. При этом постмодернисты утверждают идею «смерти автора», вслед за Фуко и Бартом. Любое подобие порядка нуждается в немедленной деконструкции — освобождении смысла, путем инверсии базовых идеологических понятий, которыми проникнута вся культура.
Философия искусства постмодернизма не предполагает никакого соглашения между концепциями, где каждый философский дискурс имеет право на существование и где объявлена война против тоталитаризма любого дискурса. Таким образом осуществляется трансгрессия постмодернизма как переход к новым идеологиям на современном этапе. Однако можно предполагать, что состояние хаоса устоится рано или поздно в систему нового уровня и есть все основания рассчитывать на то, что будущее философии определится ее способностью обобщить и осмыслить накапливаемый научный и культурный опыт. Философы XX века, подметив, что современное искусство, в том числе и модернизм, по праву претендует на одно из выдающихся мест в системе средств познания действительности человеком, доставляя этому познанию истины недоступные с помощью других средств, смело включили эти средства в свой научный арсенал и столь же смело, без оглядки, стали их использовать в своей философской и грамматологической практике. Несмотря на кажующуюся контрдикторность филосфем философов-постмодернистов, все они, так или иначе, сходятся в одном — в нелицеприятной критике современного буржуазного общества: его экономики, культуры, идеологии и т. д.
Русский космизм. Управление планетарным развитием
Поток русской культуры (работы философов, ученых, теологов, писателей, поэтов, художников).
Мировоззрение, с корнями в мифологическом сознании, в смеси христианства с язычеством.
Намеренное противопоставление западноевропейской науке и культуре, поиск примирения ценностей традиционного общества с динамикой цивилизации.
Русский космизм, с его верой в мощь разума, предвосхитил многие научные подходы, в частности, современный антропный принцип: мир не был бы таким, каков он есть, если бы в нем не было наблюдателя – чувствующих и мыслящих существ.
Русский космизм предложил особый метод мышления: существуют знания, к которым мы приходим не в процессе размышления, не под контролем сознания и воли, а помимо воли, в процессе совместного выживания с другими людьми.
Так выражена планетарная надежда: идеи всеобщего братства, «родства» людей, преемственности поколений, сплоченных «общим делом» для решения жизненно важных задач, идеи нравственной ответственности, бережного отношения человека к природе.
Познание, знание и вера. Теория истины. Истина и заблуждение
ПОЗНАНИЕ - творческая деятельность субъекта, ориентированная на получение достоверных знаний о мире. П. является сущностной характеристикой бытия культуры и в зависимости от своего функционального предназначения, характера знания и соответствующих средств и методов может осуществляться в следующих формах: обыденное, мифологическое, религиозное, художественное, философское и научное. Исходную структуру П. представляет субъект-объектное отношение, где вопрос о возможности адекватного воспроизведения субъектом сущностных характеристик объекта (проблема истины) является центральной темой гносеологии (теории П.).
ЗНАНИЕ - селективная (1), упорядоченная (2), определенным способом (методом) полученная (3), в соответствии с какими-либо критериями (нормами) оформленная (4) информация, имеющая социальное значение (5) и признаваемая в качестве именно 3. определенными социальными субъектами и обществом в целом (6).
Вера — признание чего-нибудь истинным без предварительной фактической или логической проверки, единственно в силу внутреннего, субъективного непреложного убеждения, которое не нуждается для своего обоснования в доказательствах, хотя иногда и подыскивает их.
Все теории можно разделить на дающие реальное определение истине и устанавливающие правила употребления слова «истина».
Теории истины (концепции истины), дающие определение истине:
Классическая линия понимания истины:
Корреспондентская концепция: истина — это соответствие мысли (высказывания) и действительности (вещи), представление, предельно адекватное или совпадающее с реальностью (Аристотель, средневековая философия, философия Нового времени, Гегель); способы установления соответствия мысли и действительности:
Авторитарная концепция: истина — это убеждение и/или доверие авторитету (средневековая философия, богословие)
Теория истины как очевидности: истина — это «ясное и отчетливое представление» (Р. Декарт, Ф.Брентано, Э. Гуссерль)
Теория истины как опытной подтверждаемости (Дж. Локк, М. Шлик)
Семантическая теория истины: поскольку высказывание о высказывании порождает семантические парадоксы, вводится запрет на определение понятия истины в теории, использующей данное понятие; требуется построение метатеории, задающей условия понимания истины для исходной теории (А. Тарский)
Неклассические концепции:
Конвенциональная теория: истина — это результат соглашения (А. Пуанкаре, Т.Кун)
Когерентная теория: истина — это характеристика непротиворечивого сообщения, свойство согласованности знаний (Р.Авенариус, Э.Мах)
Прагматическая теория: истина — это полезность знания, его эффективность, то есть истинным является сообщение, позволяющее достичь успеха (Ч. С. Пирс)
Теории истины (концепции истины), устанавливающие правила употребления термина «истина» при разворачивании исследований:
Дефляционная теория (концепция избыточности (redundancy)): слова «истина», «истинный», «истинно» излишни, поскольку избыточны для процесса познания: если делать утверждение об истинности некоторого предложения, то приходится высказывать само это предложение, отрицание же предложения означает его простое отрицание (А.Айер, М.Даммит и др.)
Перформативная теория: слова «истина», «истинный», «истинно» являются перформативами в рамках теории речевых актов (П. Ф. Стросон)
Обычно истину определяют как соответствие знания объекту. Истина — это адекватная информация об объекте, получаемая посредством либо чувственного или интеллектуального постижения, либо сообщения о нем и характеризуемая с точки зрения ее достоверности. Таким образом, истина существует как субъективная реальность в ее информационном и ценностном аспектах.
Ценность знания определена мерой его истинности. Истина есть свойство знания, а не объекта познания.
Истину определяют как адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящей реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Истина есть адекватное отражение реальности в динамике ее развития.
Но человечество редко достигает истины иначе, как через крайности и заблуждения. Заблуждение — это содержание сознания, не соответствующее реальности, но принимаемое за истинное. Заблуждения тоже отражают объективную действительность, имеют реальный источник. Заблуждения обусловлены и относительной свободой выбора путей познания, сложностью решаемых проблем, стремлением к реализации замыслов в ситуации неполной информации.
Но заблуждения следует отличать от лжи как нравственно-психологического феномена. Ложь — это искажение действительного состояния дел, имеющее целью ввести кого-то в обман. Ложью может быть как измышление о том чего не было, так и сознательное сокрытие того, что было.
Источником лжи может быть и логически неправильное мышление.
Развитие взглядов на познание. Проблема субъекта и объекта познания
Необходимость ориентирования в процессе общественно-исторической практики обусловила специфическую деятельность человека – познание, которое заключается в приобретении и расширении адекватных сведений об окружающем мире.
Проблемы познания рассматриваются одним из разделов философии – гносеологией (греч. gnosis – знание, logos – слово, учение). В современной литературе применяется также термин эпистемология (греч. episteme – знание). Последним чаще обозначают теорию научного познания. И хотя понятие “теория познания” сравнительно недавнее приобретение философии (введено шотландским философом Дж. Феррером в 1854 г.), собственно проблема познания возникла еще в античный период.
Исторически гносеология развивалась в тесной связи с другими разделами философского знания – онтологией, антропологией, аксиологией, моралью. Так, в эпоху античности и средневековья вопросы познания, как правило, рассматривались с позиций определенной онтологической концепции, установки. Платон сущность познания определял как “припоминание” бессмертной души о своем инобытии в мире идей. В средневековье ведущей стороной познавательной деятельности утверждалась интерпретация священных текстов (экзегетика) как все более глубокое постижение воли творца – Бога. Познавательные отношения формировались исходя из некоторой онтологической картины мира, недостаточно рационально обоснованной, но, тем не менее, облаченной в статус непререкаемости.
Впоследствии, начиная с XVII века (Новое время) философы все чаще ставят под сомнение первенство онтологии над гносеологией, формируется новая познавательная установка. Декарт, Локк, Лейбниц, Беркли, Юм, Кант и другие усматривали основания познавательной деятельности в самих человеческих чувствах, разуме и во взаимоотношении между ними. Поэтому одной из главных задач гносеологии становится овладение “человеческой природой” (выражение Юма). В связи с этим человекознание (антропология) занимает существенное место в разрешении проблем теории познания. Эта ситуация в прошлом получила название “коперникианского переворота”, которое подчеркивало радикальность происходящих перемен в гносеологии.
Но, несмотря на внутреннюю связь с различными сторонами взаимодействия мира и человека, гносеология остается относительно самостоятельной частью философского учения, решает свои специфические задачи. Главный вопрос теории познания – познаваем ли мир? В соответствии с ответом на него сложились две позиции: познавательно-реалистическая и агностическая. Агностицизм (проявляющийся в истории философии в форме скептицизма или критицизма) подвергает отрицанию (или сомнению) принципиальную познаваемость природной или социальной реальности. Крупнейшими представителями агностицизма XVIII века, оказавшими значительное влияние на дальнейшее развитие философского знания, являются Д.Юм и И.Кант /см. темы 7, 8/. Агностицизм Юма основывался на утверждении, согласно которому человек может судить о чем бы то ни было только на основании тех впечатлений, которые есть в его сознании, а выход за их границы является теоретически незаконным. В силу этого такие понятия, как “причина”, “материя” и другие не имеют объективного содержания, а являются продуктами наших впечатлений, привычек и т.д.
Кант критически относился к подобным взглядам. Но, доказывая возможность неограниченного и достоверного познания явлений, одновременно утверждал принципиальную непознаваемость сущности вещей, мира. Агностические идеи Канта в различной интерпретации были использованы последующими направлениями западной философии. К ним можно отнести: “физиологический идеализм” (И.Мюллер), “теорию символов” (Г.Гельмгольц, К.Пирсон), конвенционализм (А.Пуанкаре, К.Поппер) и другие.
Агностические концепции возникают в сфере науки, философии как отражение противоречивого характера процессов, протекающих в материальной и духовной реальности. Сторонники этих концепций подчеркивали сложность и неоднозначность познавательного процесса, выступали против безосновательного гносеологического оптимизма и тем самым внесли немалый вклад в развитие теории познания.
Важнейшими компонентами познавательной деятельности являются субъект и объект познания. Субъект познания - носитель деятельности, сознания и познания, это человек, который познает выделенный в процессе практической и познавательной деятельности фрагмент объективной реальности, который овладел созданным человечеством миром и формами культуры, активно использует накопленные до него знания, сохраняет их и генерирует новые. Определяющую роль в формировании конкретного индивидуального субъекта познания играет выработанная обществом культура, своего рода "общественный дух", "неорганическая природа", выступающая для каждого отдельного индивида во внешне данных формах культуры. Овладевая этими формами, отдельный индивид приобщается к общественному субъекту (обществу с его миром культуры), делает себя его частью и постепенно выступает как познающий субъект. Объект познания - это такой фрагмент реальности, который противостоит субъекту в его познавательной деятельности. Объект познания является такой частью объективной реальности, которая находится во взаимодействии с субъектом, которая выделена им при помощи практической и познавательной деятельности, наработанных обществом на определенном этапе его развития. Так, например, элементарные частицы стали объектом познавательной деятельности только на рубеже XIX-XX вв., когда наука и практика именно этого времени сделала возможным их изучение.
Категория материи. Материя как субстрат и субстанция. Материальное и идеальное. Движение как свойство бытия и его основные формы
Материя (от лат. materia - вещество) - предельно широкая философская категория, содержание которой противоположно содержанию категории "идеальное". В категории "материя" заключены представления о единой субстанции, лежащей в основе видимого многообразия вещей, родственной вещному миру и порождающей этот мир. Представления о материи в основном развивались в рамках материализма, но к данному понятию обращались и представители иных философских направлений.
Субстратом, носителем этих свойств чаще выступают атомы. Декарт Р. вообще снял проблему субстрата, отождествив материю с её единственным свойством - протяжённостью: "Природа материи... состоит не в том, что это вещь твёрдая, весомая, окрашенная или каким-либо иным способом возбуждающая наши чувства, но лишь в том, что она есть субстанция, протяжённая в длину, ширину и глубину". Такое понимание материи сохранилось и в более позднее время: Менделеев Д.И., напр., основной характеристикой материи считал весомость. Материя в представлении философов нового времени лишена энергетического потенциала, порождающей силы правещества древних. Она ничем не движет, из неё ничто не может возникнуть; это абстракция, отделённые в мышлении от мира его общие характеристики. Вместе с тем категория материи в новоевропейском мышлении позволяет философу сказать, что фундаментальные субстанциональные свойства мира идеально прилажены к моим познавательным способностям. Мир открыт для познающего субъекта. Т.о., началась гносеологизация понятия материи. В рамках марксистской философии завершился процесс гносеологизации понятия материя. Ленин В.И. считал, что непозволительно смешивать учение о строении материи (чем занимаются специальные науки) с материей как гносеологической категорией, раскрывающей вопрос об источниках познания, о существовании объективной истины. Материя, по словам Ленина В.И., "есть философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в его ощущениях, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них". В данном определении материя выступает субстанцией лишь в одном смысле: для своего существования она не нуждается ни в чём, кроме себя. Второй аспект понимания материя в марксизме - натурфилософский, материя выступает в качестве первоосновы. Проблема генетического порождения материи, субстанцией всего существующего, проблема структурности мира заявлена в марксизме как проблема материального единства мира. Данный аспект теории материи в марксизме преимущественно был развит Энгельсом Ф. Материя выражает себя в своих атрибутах - неотъемлемых свойствах (пространстве, времени, движении). С их помощью мир приобретает структурные характеристики. Конкретизацией данного подхода явилось учение об основных формах существования и "движения" материи, созданное Энгельсом Ф. и развитое отечественными приверженцами марксизма (Кедров Б.). Наличие в марксизме двух форм понимания категории материи обнаруживает его внутреннюю противоречивость
Материальное — всё, что принадлежит действительности (объективной реальности), и отображается ощущениями субъекта, существуя независимо от них. Состояние материальных объектов обуславливается только действием физических сил (гравитационные, электромагнитные, слабые и сильные взаимодействия и т.п.). В отличие от термина «действительность», термин «материальное» носит онтологический оттенок.
Противоположностью материального является всё, относящееся к идеальному, то есть, относящееся к субъективной части реальности, которая существует в (сильной) зависимости от субъекта («нематериальное»).Основной (часто единственной) причиной идеального является субъект. К идеальному относят мысли, эмоции, смысл текста и т.п.
Любая форма бытия может существовать и проявлять свои специфические особенности лишь при взаимодействии с другими. Всеобщие внутренние и внешние взаимодействия приводят к изменениям взаимодействующих явлений и объектов. Всякое изменение в философии обозначается понятием «движение».
Наличие движения в окружающей действительности, постоянно изменяющееся бытие признают практически все философские концепции. Но с древних времен сущность движения, природу его многообразных форм трактуют по-разному.
Одним из первых движение как философскую категорию, подвергнул анализу Зенон Элейский. Он сформулировал ряд апорий (греч. - безвыходное положение: логическое затруднение, противоречие при разрешении проблемы), где показал сложность рационального понимания движения в силу его внутренней противоречивости. Рассуждения Зенона в одной из его апорий « Летящая стрела покоится» можно реконструировать примерно так: когда стрела движется по траектории, то в любой момент она находится в определенном месте и может быть зафиксирована как покоящаяся, то есть ее скорость равна нулю. Движущаяся стрела не движется в том месте, где она находится (покоится), но она не может двигаться и там, где ее нет. Поэтому движение можно рассматривать как следующие одно за другим состояния покоя: движения не существует.
Внутренняя противоречивость движения как единство изменчивости и неизменности, устойчивости (покоя, сохранения) является одним из его атрибутивных свойств. Любое конкретное бытие существует лишь благодаря тому, что в нем воспроизводится определенный тип изменений, движений. При уничтожении этого типа движения данное конкретное бытие распадается, переходит в другое бытие, которое характеризуется своим типом движения. Покой выступает как момент движения, момент сохранения качественной определенности движущегося бытия. До тех пор, пока бытие сохраняет свою качественную определенность, то есть находится в относительном покое, остается «самим собой», оно может существовать, изменяться, двигаться.
В диалектическом единстве изменчивости и покоя определяющей стороной выступает движение, ибо только оно приводит к появлению новых видов бытия, а покой лишь констатирует сохранение этих видов. И хотя благодаря покою нас окружает вполне определенные объекты и процессы он относителен, преходящ. Движение же абсолютно . В любом «покоящемся» бытии происходят какие-то изменения, и хотя они не затрагивают его качественной специфики, но, находясь во взаимодействии с другими телами и процессами, бытие изменяется относительно этих тел.
Кроме движения в рамках относительного покоя, существует движение, связанное с изменением самого предмета или явления и переходом его в другое качественное состояние: либо распад или гибель явления, либо возникновение более сложных, высших материальных образований. Движение, которое связано с качественным преобразованием объекта, переходом от простого к сложному, от низшего к высшему, от старого к новому, - есть развитие . Развитие может быть связанным с качественным преобразованием данного вида бытия, например, развитие растения из семени до колоса, процесс образования кристаллов, смена общественных эпох, эволюция звезд, приобретение студентом специальности, формирование новых теорий (динамический вид развития). Другой разновидностью развития является процесс перехода с одного структурного уровня организации бытия на другой (популяционное развитие). Примерами этой разновидности может быть формирование атомов и молекул на основе взаимодействия элементарных частиц и полей: переход от углеродистых соединений к белкам, возникновение социального уровня организации бытия и др.
Важнейшим свойством движения является его несотворимость и неуничтожимость, причем не только в количественном, но и в качественном отношении. Это значит, во-первых, что движение не возникает из ничего и не исчезает бесследно, что доказывается универсальностью закона сохранения и превращения энергии, а во-вторых, движение способно к постоянным превращениям из одной формы в другую. Игнорирование качественной стороны неуничтожимости движения привело в свое время к появлению концепции «тепловой смерти Вселенной». Ее возникновение связано с открытием второго начала термодинамики – закона возрастания энтропии. Согласно следствию из этого закона, все формы физического движения все виды энергии в замкнутом пространстве самопроизвольно превратятся в тепловую энергию, установится тепловое равновесие во Вселенной и наступит ее смерть. Еще Ф. Энгельс, критикуя данную концепцию, подчеркивал, что «потухание звезд», т.е. переход внутриатомных и внутриядерных видов энергии в тепловую должен сопровождаться противоположным процессом «рождения» новых звезд. И этот методологический вывод был подтвержден открытиями в области астрономии и космологии ХХ века.
Современное естествознание по-новому раскрывает и философское значение второго начала термодинамики. С точки зрения синергетики и релятивистской космологии, Вселенная, или Метагалактика является открытой, самоорганизующейся системой и под влиянием различных факторов находится в неустойчивом, неравновесном состоянии, поэтому, несмотря на действие закона возрастания энтропии, никогда не может достичь полного равновесия, «тепловой смерти». Более того, поскольку принцип увеличения энтропии отражает необратимость всех реальных процессов, т.е. переход их в качественно новые формы, то, по мнению ряда современных философов, его можно считать естественнонаучным выражением философского принципа развития.
Итак, для движения как атрибутивного свойства бытия характерны: объективность, противоречивость, несотворимость и неуничтожимость. Движение абсолютно, но в «чистом» виде, как «движение вообще» оно не существует. Оно может существовать лишь в конкретных, относительных формах, каждая из которых обладает особыми, специфическими свойствами. Классифицировать формы движения пытались многие мыслители прошлого, но впервые вывод о качественном многообразии форм движения, в связи с конкретными видами материи и их взаимосвязью, предложил Ф. Энгельс. Опираясь на достижения естествознания XIX века, он выделил пять основных форм движения: механическую , которую он рассматривал как пространственное перемещение тел; физическую , куда он включил теплоту, свет, электричество и магнетизм; химическую , рассматриваемую как движение атомов в молекулах, изменяющее химический состав и строение вещества; биологическую, жизнь как способ существования белковых тел, и общественную , куда включалось и мышление. Разработанную Энгельсом систему классификации форм движения материи, которая легла в основу классификации наук XIX века, можно представить в виде следующей генетической связи:
Исторические корни возникновения понятия «бытие». Структура, форма, способы существования бытия. Понятия «система», «элемент», «структура». Пространство и время
"Бытие" - фундаментальное понятие, которое многие мыслители считают основанием философии. При этом издавна в него вкладывался различный смысл; вокруг "бытия" и учения о бытии (онтологии) всегда велись и до сих пор ведутся острые философские дискуссии. При рассмотрении бытия мысль достигает предела обобщенности, абстрагирования от единичного, частного, преходящего. В то же время философское осмысление бытия подводит к сокровенным глубинам человеческой жизни, к тем коренным вопросам, которые человек способен ставить перед собой в минуты высочайшего напряжения духовно-нравственных сил.
Бытие отождествлялось с особенным миром идей ("подлинное", вечное и неизменное бытие - в противовес миру преходящих вещей - у Платона), служило связующим звеном между сущностями и вещами чувственного мира (Аристотель), использовалось как понятие, позволяющее привести все бытийные творения к бытию как таковому, то есть к Богу (Фома Аквинский), ставилось в связь с существованием вещей самих по себе (Кант), разветвлялось в начальную категориальную сферу диалектической логики (Гегель), соотносилось в первую очередь с "бытием-сознанием" (Хайдеггер) и т.д. Многие из предложенных толкований высвечивают действительно важные аспекты проблемы. Однако ни одно из них, взятое само по себе, и даже вся их совокупность не исчерпывают проблемы бытия - она и сегодня, после многовекового развития философии, остается неисчерпаемой и открытой. Вместе с тем освоение опыта истории философии позволяет очертить общие проблемно-теоретические рамки темы бытия, поразмыслить над особой ролью и специфическим содержанием философской категории бытия.
Структура бытия:
Материальное бытие - существование материальных тел, явлений природы, вещей созданных трудом человека; идеальное бытие - бытие человека как природного и социального существа; человеческое бытие - существование человека как единства материального и духовного; социальное бытие - бытие отдельного человека и бытие общества.
Современная философия уже утвердительно говорит, что можно выделить две основные формы бытия: бытие как таковое как способ существование материи и всё что с этим связанно и внутреннее бытие самого человека. Рассмотрим феномен времени в соотнесении с этими двумя формами бытия.
Бытие как способ существования материи. С другой стороны, посмотрите как существует этот объективный мир. Самая главная черта объективного (внешнего) мира, самая главная его характеристика - движение. Движение невозможно без времени, без постоянного чередования, смены одних характеристик другими, одних состояний другими и т.п. Можно выделить отрезок времени, за который происходит движение, например час. Но в рамках этого часа так же происходит движение, то есть переход от прошлого
к будущему. Час можно разбить на полчаса, полчаса на пятнадцать минут, и так далее. Можно делить этот отрезок между будущим и прошлым до бесконечности, но он так же будет в состоянии делиться и делиться на переход от будущего к прошлому. И в результате мы получим, что движение - это бесконечный отрезок перехода от будущего к прошлому, при котором настоящее не имеет субстанциональных характеристик. В Бхагавад-Гите Кришна говорит, что он «есть время», и поэтому время это трансцендентный фактор, пронизывающий все материальное бытие. Время в материальном мире – это фактор взаимодействия материальных элементов (атомов), то есть скорость их взаимодействия друг с другом.
система - это комплекс взаимодействующих элементов
Элемент есть далее неразложимый компонент системы при данном способе ее рассмотрений
Структура - это закономерные связи элементов
Но пространство и время являются столь же объективными характеристиками бытия, как его материальность и движение.
В истории философии существовали две точки зрения об отношении пространства и времени к материи. Первую из них можно условно назвать субстанциальной концепцией. В ней пространство и время трактовали как самостоятельные сущности, существующие наряду с материей и независимо от нее. Соответственно отношение между пространством, временем и материей представлялось как отношение между двумя видами самостоятельных субстанций. Это вело к выводу о независимости свойств пространства и времени от характера протекающих в них материальных процессов.
Вторую концепцию можно именовать реляционной (от слова relatio — отношение). Ее сторонники понимали пространство и время не как самостоятельные сущности, а как системы отношений, образуемых взаимодействующими материальными объектами. Вне этой системы взаимодействий пространство и время считались несуществующими. В этой концепции пространство и время выступали как общие формы координации материальных объектов и их состояний. Соответственно допускалась и зависимость свойств пространства и времени от характера взаимодействия материальных систем. (Подробное изложение существа этих концепций и их анализ см. в работах: Баженов Л. Б., Морозов К. Е., Слуцкий М. С. «Философия естествознания». М., 1966; Молчанов Ю. Б. «Проблема синтеза различных концепций времени» // «Синтез современного научного знания». М., 1973.)
Какой же из этих концепций отдать предпочтение? С точки зрения признания объективности пространства и времени обе эти концепции равноценны. Если говорить об их естественнонаучной обоснованности, то в XVII — XIX веках явное преимущество было на стороне субстанциальной концепции; именно она лежала в основе ньютоновской механики, принимавшейся в то время за образец точной науки. В электродинамике в пользу существования абсолютного пространства свидетельствовала гипотеза светоносного эфира, который заполняет абсолютное пространство и является носителем электромагнитных волн. Наконец, сильнейшим свидетельством в пользу субстанциальной концепции пространства был факт единственности эвклидовой геометрии. Хотя еще в 30-х годах XIX в. Лобачевским была открыта неэвклидова геометрия, до открытия общей теории относительности, неэвклидовы геометрии рассматривались как воображаемые математические конструкции, и им не приписывалось реального физического смысла. Единственной геометрией, описывающей реальные свойства физического пространства и времени, считалась геометрия Евклида. А это как бы подтверждало вывод, следовавший из субстанциальной концепции, что свойства пространства и времени неизменны и независимы от характера движения и взаимодействия материальных систем.
Пространство и время представляют собой формы, выражающие определенные способы координации материальных объектов и их состояний. Содержанием этих форм является движущаяся материя, материальные процессы, и именно особенности и характер последних должны определять их основные свойства. В этом отношении диалектика нацеливала науку на поиски зависимости между определенными свойствами пространства и времени и сопутствующими материальными процессами, которые их определяют. Кроме того, наличие у пространства и времени единого содержания — движущейся материи — указывает и на взаимосвязь между самим пространством и временем, на невозможность их существования абсолютно независимо друг от друга.
Русская религиозная философия на рубеже 19 – 20 вв. (Ф.М.Достоевский, Вл.Соловьев, Н.А.Бердяев, Л.Шестов, С.Л.Франк)
Ф.М.Достоевский. (1821-1881). В своих общественно-политических исканиях он пережил несколько периодов. Увлекался идеями утопического социализма (в кружке Петрашевцев). Затем в его взглядах произошел перелом, связ. с усвоением религиозно-нравственной идей. Отказался от рев. борьбы. Исповедовал идеи почвенничества, для кот хар-но религ ориентированность фил. осмысления судеб. рус. истории, противопоставление России и Запада.. Вся истор. человечества с этой точки зрения представлялась как борьба за торжество христианства. Русс. народ - миссия, носитель высшей дух истины, он призван спасти человечество через "новые формы жизни, искусства" благодаря широте его "нравственного захвата". Идея архетипа в народе, в России - братские связи и христианское единение. Против как капиталистического, так и атеистического социализма, идея русского социализма.
По словам Соловьева, что Д. понял прежде всего, что отдельные лица, хотя бы и лучшие люди, не имеют права насиловать общество во имя своего личного превосходства; он понял также что общественная правда не выдумывается отдельными умами, а коренится во всенародном чувстве, и, наконец, он понял, что эта правда имеет значение религиозное и необходимо связана с верой Христовой, с идеалом Христа. Д. был искателем искры Божией во всех людях, даже дурных и преступных.
Проблема духовно-нравственного искания личности, выбор между добром и злом, свободой и рабством, христом и антихристом. В любой ситуации ч-к должен остаться ч-ком. Но свобода есть не только источник добра, но и зла, таящегося в подполье. Беспредельная свобода или бунт приводит к разрушению и этическому анархизму, это недостойный путь человекобожества. Истинный путь свободы -- путь Богочеловека. свобода есть тяжкое бремя, страдание и высочайшая ответственность. Для Богоч-ка надо пройти испытание свободой, страдания, сознательно придя к идеалам Христа. Можно ли помирить Бога и мир, который им создан? Стоит ли светлая цель хоть одной слезы ребенка?
Вл. Соловьев принадлежит к числу тех мыслителей, которым удалось создать самостоятельную целостную и всестороннюю философскую систему - учение, охватывающее все области философского знания при единстве подхода, логической последовательности и взаимосвязи основных идей. Как правило, в системе наличествует небольшое число исходных принципов, из которых логически выводятся все остальные идеи и положения. Философская система - это теория, позволяющая решать все философские вопросы с единой позиции, с единой точки зрения.
Обобщая философские идеи самого разного происхождения, Вл. Соловьев стремился к разработке самостоятельного учения. Его философия - совершенно своеобразное и неповторимое явление в истории мысли. В основу своей философской системы он положил принцип о всеединстве.
"Все существует во всем" - такова самая общая формулировка принципа всеединства. Отталкиваясь от нее, Вл. Соловьев развивает целостную концепцию. Прежде всего для него ясно, что данную формулировку не следует понимать буквально - все существует во всем лишь как тенденция, как закон. Всеединство - это гармония и согласованность всех частей Вселенной. Но абсолютное всеединство - это идеал, к которому мир лишь стремится. Абсолютное всеединство - это Бог, а мир - всеединство в состоянии становления. Мир содержит божественный элемент (всеединство) как идею. Но без элемента божественного всеединства он не может существовать, ибо в этом случае рассыпался бы на изолированные и враждебные друг другу части.
Абсолютное, или божественное, всеединство есть абсолютная "единораздельная цельность бытия". Иначе говоря, это такое соединение отдельных элементов мира, которое не уничтожает самостоятельности элементов, т.е. реальной множественности мира. Это единство многообразного или цветущая полнота жизни, т.е. гармония в разнообразии. В своем идеальном выражении это Бог, соединяющий мир в единое целое посредством любви. Любовь есть то, без чего соединение отдельных частей не может быть гармоничным и согласованным. Божественная любовь и придает миру гармонию и стройную согласованность. Наличие в тварном мире противоположного начала, т.е. начала нестроения и хаоса, есть следствие грехопадения. Однако мировой процесс представляет собой не что иное, как процесс возвращения к первоначальному всеединству. Таким образом, развитие тварного мира есть эволюция ко все большей гармоничности и единству при одновременном росте многообразия. Это возникновение все более сложных систем - от примитивных неживых через многообразие живого к обществу и человеку. С момента возникновения христианства история общества превращается из процесса человеческого в процесс богочеловеческий: в истории действует нравственное начало, ведущее его к всеединству.
Принцип всеединства в теории познания - гносеологии Поскольку всеединство есть то, к чему стремится жизнь духа, постольку оно находит свое выражение в процессе познания. Таким образом, принцип всеединства применяется Соловьевым и в теории познания - гносеологии.
Вл. Соловьев различает три способа познания: эмпирический, рациональный и мистический. Эмпирическое познание - это познание опытное. В нем главную роль играют органы чувств. Рациональное познание осуществляется разумом. Наконец, мистическое познание - это внутреннее познание, осуществляемое с помощью веры. Под термином "вера" Вл. Соловьев понимает не только лишь субъективное убеждение, а интуицию, или непосредственное познание, т.е. познание, не требующее логических шагов. Истина всеедина в том смысле, что она есть результат совместного действия органов чувств, разума и интуиции. Истина рациональна по своей форме, но одновременно она не мертва, не является сухой и застывшей - какой бы она была, если бы целиком сводилась к рациональности. Жизненность ей придают чувственный опыт и интуиция. Заблуждение возникает вследствие разрывов между эмпирическим, рациональным и мистическим (интуитивным) познанием или вследствие абсолютизации одного из них. Другой причиной заблуждений является придание абсолютного значения тому, что по своей сути. Принцип всеединства применительно к познанию тем самым означает постоянное обобщение, поиск все более общих теорий, способных включить в себя ранее известные.
Всеединство является также принципом отношения трех ценностей, фундаментальных для всякой классической философской системы, - истины, блага и красоты. Их соединяет понятие любви.
Вселенская теократия Принцип всеединства находит свое продолжение в учение Вл. Соловьев о вселенской теократии. Теократия (букв. "боговластие"), по замыслу философа, должна объединить все христианские народы прежде всего в единство духовное. Предполагалось, что во главе нового духовного объединения станет Папа Римский. Папа стал бы главой духовной власти всех христиан. Светскую власть объединенных народов возглавил бы российский император. Наконец, еще одна "ветвь власти" (говоря теперешним языком) должна была принадлежать пророкам - людям, которые в силу своих интеллектуальных и нравственных качеств пользуются особым уважением и авторитетом. Их миссия "теоретическая" и "пропагандистская". Вселенская теократия призвана противостоять опасности нигилизма и грубого материализма. Эта опасность остро ощущалась Вл. Соловьевым на протяжении всей жизни.
Учение о Софии Учение о Софии ярко выражает своеобразие философии Вл. Соловьева. София - не только понятие, но и образ, придающий философским взглядам русского мыслителя романтическую приподнятость и поэтическую возвышенность. В образе Софии наглядно обнаруживается особое, утонченно-трепетное, отношение Вл. Соловьева к миру, характерное также для его философии.
Учение о Софии - типичное метафизическое учение, т.е. представляет собой умозрительную гипотезу, которая не может быть ни доказана, ни опровергнута методами естественных наук. В условиях все большего распространения научного ("положительного") мировоззрения, отвергающего метафизические сущности, Вл. Соловьев смело идет по стопам Платона - основателя метафизики. София и есть вечная женственность - образ красоты, хрупкости, порождающего начала и в то же время - двойственности, переменчивости и безразличия. Это обобщенный образ земного мира - мира противоречивого и обманчивого и одновременно одушевленного и прекрасного. В образе Софии нашли свое отражение различные идеи и представления, известные в истории мысли. Вл. Соловьев синтезировал идею дуальности (двойственности) Платона, понятие Души мира неоплатоников, христианское учение о Премудрости Божией, представления о познании средневековых мистиков, образ беспорочной красоты Девы Марии (Матери Божией).
Вл. Соловьеву принадлежит заслуга в постановке и разработке проблемы, которую с тех пор принято обобщенно обозначать словосочетанием "русская идея", она как бы является конкретным выражением принципа всеединства.
Вл. Соловьев считал, что каждая нация, объединенная в соответствующее государственное единство, призвана выполнять в составе человечества определенную миссию, или роль. Под нацией он понимал не этнос, а совокупность народов, объединенных в одном государстве. Миссия, или роль, нации в составе мирового целого есть ее национальная клея. Каждая нация должна обрести свою идею, в противном случае существование нации не оправдано. Национальная идея - это определенное задание, данное Богом; это долг народа, объединенного в государстве, перед Богом. Одновременно это вклад, который нация призвана внести в копилку общечеловеческих достижений. Национальная миссия тем более высока и значительна, чем более она способствует достижению всечеловеческого единства на христианских основаниях.
Таким образом, "русская идея" в понимании Вл. Соловьева - это миссия России в составе мирового сообщества. Она выступает долгом или моральным обязательством, а не вытекает непосредственно из материальных условий существования России. Анализ исторического пути России позволит определить те моменты истории, в которые она вносила наибольший вклад в развитие христианской цивилизации. Именно эти моменты дадут возможность определить миссию России в будущем: "Что Россия должна сделать во имя христианского начала и во благо христианского мира".
Николая Бердяева обычно относят к экзистенциалистам, т.к. пафос его философского творчества целиком и полностью проникнут знаменитым призывом Сократа – “Познай самого себя”. Философия Бердяева в высшей степени философия человека, ищущего себя, познающего этот мир, чтобы обрести в нем свое достоинство. Бердяеву ненавистны любые виды рабства, будь-то рабство политическое или религиозное. О политическом было уже достаточно. Что касается религиозного, то будучи глубоко верующими, осознанно религиозным человеком, Николай Бердяев не признавал духовного диктата, которым, по его мнению, всегда “грешила” официальная православная церковь. Анализируя знаменитую Легенду о Великом инквизиторе из “Братьев Карамазовых” Достоевского, он обращает внимание на мысль Достоевского о причинах, по которым Иисус пришел в мир нищим и гонимым. И пытается ответить на вопрос, почему он не совершил чуда, коли ему все подвластно и не сошел с креста, так в него уверовали бы все. Но Христос, по мнению Бердяева не хотел поработить людей чудом. Он не требует безоговорочного подчинения, он хочет, чтобы люди свободно приняли его и “возлюбили друг друга”. Певец свободы - Николай Бердяев навсегда вошел в историю русской философской мысли и русской культуры, хотя многие свои произведения он издал за границей, где провел более трети жизни.
Критика разума вообще и философского умозрения составляют содержание творчества Шестова. В этой борьбе он искал и находил «союзников» (Ницше, Достоевский) и даже «двойников» (Кьеркегор). Даже учение своего близкого друга Н.А.Бердяева об иррациональной, «несотворенной» свободе представлялось Шестову излишне умозрительным. Критикуя любые попытки умозрительного отношения к Богу (философские и богословские в равной мере), Шестов противопоставлял им исключительно индивидуальный, жизненный (экзистенциальный) путь веры.
Экзистенциальная философия, утверждал Шестов, начинается с трагедии, она исходит из предположения, что «неизвестное ничего общего с известным иметь не может, что даже известное не так уж известно, как это принято думать, и что, следовательно, все предположения... были только обманчивыми иллюзиями». Шестов предлагает забыть о том привычном образе мира, который навязан человеку наукой, рационалистической философией и здравым смыслом. В мире экзистенциальной философии будущее совершенно неизвестно: «Всякое подлинное творение есть творение из ничего... Творчество есть непрерывный переход от одной неудачи к другой. Общее состояние творящего – неопределенность, неизвестность». Истина, которой владеет философ в настоящий момент, имеет значение («чего нибудь да стоит»), только если он признает, «что она безусловно не может быть ни для кого обязательной». Шестов отрицал «оправданность» любого универсализма в истории и был готов ниспровергать идею прогресса под любым обличьем: гегелевского панлогизма, «становления абсолютного всеединства» Вл.С.Соловьева или «творчества богочеловечности» Бердяева. Историческое познание в научно-рационалистическом смысле вообще невозможно. История – «простое повествование». Отношение к прошлому всегда должно носить личный характер. Открыть истину в истории может «только тот, кто ее ищет для себя, а не для других, кто дал торжественный обет не превращать свои видения в общеобязательные суждения».
Идея веры-свободы в творчестве Шестова оказывается единственно возможным положительным ответом на вопрос о смысле исторического существования человека. Нельзя метафизически доказать, что «бывшее станет небывшим» и волею Абсурда «железная» логика исторического и природного процессов может быть отменена, но в это можно поверить. «Для Бога нет ничего невозможного – это самая заветная, самая глубокая, единственная, я готов сказать, мысль Кьеркегора – а вместе с тем она есть то, что коренным образом отличает экзистенциальную философию от умозрительной».
Франк: Философия и религия имеют совершенно различные задачи и суть различные по существу формы духовной деятельности. Религия есть жизнь в общении с Богом, имеющая целью удовлетворение личной потребности человеческой души в спасении, в отыскании последней прочности и удовлетворенности, незыблемого душевного покоя и радости. Философия есть, по существу, совершенно независимое от каких-либо личных интересов высшее, завершающее постижение бытия и жизни путем усмотрения их абсолютной первоосновы. Но эти, по существу, разнородные формы духовной жизни совпадают между собой в том отношении, что обе они осуществимы лишь через направленность сознания на один и тот же объект — на Бога, точнее, через живое, опытное усмотрение Бога. Конечно, отвлеченно рассуждая, возможно представить себе и обратное соотношение — именно совершенное расхождение путей осуществления обеих задач. Где, как, например, в буддизме, личное спасение отыскивается не на пути общения с Богом и где, с другой стороны, разум тщится постигнуть жизнь и мир не из его вечной и абсолютной первоосновы,— там между религией и философией не ничего общего; они не то что противоречат одна другой, они в это) случае так же не соприкасаются между собой, как, скажем, музы ка и химический анализ. Но все дело именно в том, что такие, со вершенно расходящиеся пути суть и для религии, и для филосо фии пути мнимые, не Приводящие к цели, и что, наоборот, подлинное осуществление задач и той и другой возможно только на путях, ведущих к одной и той же цели — к Богу. В отношении религии это утверждение не требует, конечно, особого доказательства; мы можем здесь спокойно предоставить отдельным парадоксалистам труд, вопреки общечеловеческому опыту, доказывать противоположит Наоборот, в отношении философии это есть тезис, требующий окончательного уяснения и доказательства, отнюдь еще не исчерпанного предыдущими общими соображениями.
Философия в России начала 19 в. Философские идеи славянофилов и западников
Русская философия имеет богатое наследие. Десятки крупных русских философов оказывались в центре духовной культуры России. Многие исследователи отмечают, что в истории русской философии особо выделяется период, охватывающий XIX и начало XX века. В середине XIX века разгорелась борьба между славянофилами и западниками по кардинальным вопросам философии. Особенно большие расхождения были по проблеме исторической роли и исторических судеб России. Философские баталии по этой проблеме начались после публикаций "Философских писем" Чаадаева.
Славянофилы (А. С. Хомяков, К. С. Аксаков, И. В. Киреевский) обосновывали идею о мессианской роли России в истории человеческой цивилизации. Они считали, что политическое устройство России должно базироваться на монархии. Основой духовности должно быть православие. Русскому народу присущи такие ценности, как соборность, коллективизм, общинность.
Западники (Т. Н. Грановский, К. Д. Кавелин, В. Г. Белинский, А. И. Герцен) придерживались идеи "европеизации" России. Россия должна смотреть на Запад как на образец. Она должна перенять западный экономический уклад, западные республиканские формы государственного устройства и западные духовные ценности.
Спор, начатый славянофилами и западниками, то затихал, то вновь возникал, вовлекая в свою орбиту новых идеологов.
Вопрос о том, куда больше тяготеет Россия - к Западу или Востоку, не потерял значения и в наши дни.
Философская мысль в России 17 – первой четверти 19 вв. (М.В.Ломоносов; А.Н.Радищев)
Основателем светского философского образования в России явился Михаил Васильевич Ломоносов (1711 - 1765) - ученый-энциклопедист, реформатор русского языка и литературы.
чился Ломоносов в московской Славяно-греко-латинской академии и в Марбургском университете в Германии, где слушал лекции X. Вольфа. Творчество Ломоносова исключительно разносторонне, особенно велики его заслуги в области физики и химии. Он внес также вклад в русскую филологию и поэзию. В работе "О слоях земных" (1763) Ломоносов выдвинул догадку об эволюции растительного и животного мира, указывая на необходимость изучения причин изменения природы. В письме к Л. Эйлеру (1748) Ломоносов сформулировал закон сохранения вещества и движения. М. В. Ломоносов положил в основу объяснения явлений природы философское представление о материи, состоящей из мельчайших частиц - "элементов" (атомов), объединенных в "корпускулы" (молекулы). Свойствами материи, по Ломоносову, являются: протяженность, сила инерции, форма, непроницаемость и механическое движение. Он считал, что "первичное движение" существует вечно ("О тяжести тел и об извечности первичного движения", 1748). Рациональное обоснование атомистических положений, по его мнению, не противоречит религиозной вере, ибо "метод философствования, опирающийся на атомы" не отвергает "Бога-творца", "всемогущего двигателя". Нет никаких других начал, "которые могли бы яснее и полнее объяснить сущность материи и всеобщего движения" [1]. Отводя в познании большое место опыту, Ломоносов в то же время полагал, что лишь соединение эмпирических методов с теоретическими обобщениями может привести к истине.
В трудах и образовательных проектах Ломоносова представлена светская, нерелигиозная трактовка философии, отличающейся от религии своей предметной областью и методологией: "Правда и вера суть две сестры родные... никогда между собою в распрю притти не могут" [2]. Однако "вольное философствование" проникнуто скептицизмом, тогда как "христианская вера стоит непреложно". В "республике науки" властвует критическая мысль, несовместимая с догматизмом. Здесь позволено каждому "учить по своему мнению". Утверждая величие Платона, Аристотеля и Сократа, Ломоносов одновременно признает право "прочих философов в правде спорить", подчеркивая авторитет ученых и философов Нового времени в лице Декарта, Лейбница и Локка.
Улучшить жизнь общества, по Ломоносову, можно лишь посредством просвещения, совершенствования нравов и установившихся общественных форм, для России - самодержавия.
Именно благодаря самодержавию, считал он, Россия "усилилась... умножилась, укрепилась, прославилась". Историю Ломоносов понимал как процесс органический, где всякая предшествующая фаза связана с последующей. История - не "вымышленное повествование", а достоверное, основанное на конкретных источниках изучение опыта "праотцев наших", включающее исследование летописей, историко-географические сведения, статистику, демографию и т. п.
Исторические и философские понятия отражают, по Ломоносову, изменения, происходящие в мире, отсюда необходим их периодический пересмотр. История познания, таким образом, в определенном смысле и есть история образования понятий. Они сложились первоначально в мифологии, затем в религии, в философии и науке. Так, древняя религия зороастризма приписывает понятиям "некоторую потаенную силу, от звезд происходящую и действующую в земных существах". Средневековый спор между номиналистами ("именниками") и реалистами ("вещественниками") учит, утверждал Ломоносов, что формировать понятия нужно не просто путем познания отдельных имен, названия вещей и их качеств, но путем "собирания" имен, происходящих как от "подлинных вещей и действий", так и от "идей, их изображающих". Сложность здесь "не состоит в разности языка, но в разности времен", т. е. успешность и точность употребления понятий определяется общим уровнем культуры, науки и философии.
В "Российской грамматике" (1755) Ломоносов доказывал, что русский язык, сочетающий "великолепие испанского, живость французского, крепость немецкого, нежность итальянского, сверх того богатство и сильную в изображениях краткость греческого и латинского языка", не менее других языков приспособлен к тому, чтобы отражать "тончайшие философские воображения и рассуждения".
Философия языка Ломоносова тесно связана с его теорией познания. Понятия или идеи, считал он, суть простые и сложные. Так, понятие "ночь" - простое. Но, например, представление о том, что люди ночью "после трудов покоятся", - сложное, так как включает идеи ночи, людей, труда и покоя. Идеи, далее, подразделяются на "первичные, вторичные и третичные". Искусство оперировать понятиями состоит в том, что можно миновать отдельные ступени (например, "вторичную") и перейти прямо к "третичной". Таким образом, можно миновать
"материальные свойства" и перейти на более высокий уровень абстрагирования. Суть познания и состоит в том, чтобы учитывать разнокачественность идей, не перескакивая "без разбору" от одного понятия к другому. В этом также заключается механизм соотнесения опыта и гипотез.
Научное познание, по Ломоносову, есть некоторый идеал деятельности, полезной и возвышающей человека. Рационалистический оптимизм русского мыслителя с особой силой выражен в работе "О пользе химии" (1751). Своеобразный гимн науке и "художеству" (тоже разновидность познания) перерастает у него в гимн торговле, мореплаванию, металлургии и т. п.
Влияние Ломоносова на развитие научного и философского знания в России общепризнано - от Пушкина, назвавшего его "первым русским университетом", и Белинского, сравнивавшего его с Петром Великим, до академиков В. И. Вернадского и С. И. Вавилова.
РАДИЩЕВ, АЛЕКСАНДР НИКОЛАЕВИЧ (1749–1802) писатель, философ. Родился в Москве в дворянской семье 20 (31) августа 1749.
Философские воззрения Радищева несут на себе следы влияния различных направлений европейской мысли его времени. Он руководствовался принципом реальности и материальности (телесности) мира, утверждая, что «бытие вещей независимо от силы познания о них и существует по себе». Согласно его гносеологическим воззрениям, «основанием всего естественного познания является опыт». При этом чувственный опыт, будучи главным источником познания, находится в единстве с «опытом разумным». В мире, в котором нет ничего «опричь телесности», свое место занимает и человек, существо столь же телесное, как и вся природа. У человека особая роль, он, по Радищеву, представляет собой высшее проявление телесности, но в то же время неразрывно связан с животным и растительным миром. «Мы не унижаем человека, – утверждал Радищев, – находя сходственности в его сложении с другими тварями, показуя, что он в существенности следует одинаковым с ним законам. И как иначе-то быть может? Не веществен ли он?»
Принципиальным отличием человека от прочих живых существ является наличие у него разума, благодаря которому тот «имеет силу о вещах сведому». Но еще более важное отличие заключается в способности человека к моральным действиям и оценкам. «Человек – единственное существо на земле, ведающее худое, злое», «особое свойство человека – беспредельная возможность как совершенствоваться, так и развращаться». Как моралист Радищев не принимал моральную концепцию «разумного эгоизма», считая, что отнюдь не «себялюбие» является источником нравственного чувства: «человек есть существо сочувствующее». Будучи сторонником идеи «естественного права» и всегда отстаивая представления о естественной природе человека («в человеке никогда не иссякают права природы»), Радищев в то же время не разделял намеченное Руссо противопоставление общества и природы, культурного и природного начал в человеке. Для него общественное бытие человека столь же естественно, как и природное. По сути дела, между ними нет никакой принципиальной границы: «Природа, люди и вещи суть воспитатели человека; климат, местное положение, правление, обстоятельства суть воспитатели народов». Критикуя социальные пороки российской действительности, Радищев защищал идеал нормального «естественного» жизнеустройства, видя в царящей в обществе несправедливости в буквальном смысле социальное заболевание. Такого рода «болезни» он находил не только в России. Так, оценивая положение дел в рабовладельческих США, он писал, что «сто гордых граждан утопают в роскоши, а тысячи не имеют надежного пропитания, ни собственного от зноя и мрака укрова».
В трактате О человеке, о его смертности и бессмертии Радищев, рассматривая проблемы метафизические, остался верен своему натуралистическому гуманизму, признавая неразрывность связи природного и духовного начал в человеке, единство тела и души: «Не с телом ли растет душа, не с ним ли мужает и крепится, не с ним ли вянет и тупеет?». Одновременно он не без сочувствия цитировал мыслителей, признававших бессмертие души (И.Гердера, М.Мендельсона и др.). Позиция Радищева – это позиция не атеиста, а скорее агностика, что вполне отвечало общим принципам его мировоззрения, уже достаточно секуляризованного, ориентированного на «естественность» миропорядка, но чуждого богоборчеству и нигилизму.
Формирование русского национального самосознания и развитие русской философии. Проблема периодизации русской философии. Основная проблематика русской философии
В советской литературе сложился стереотип, что русская Философия возникает в 18в и главными философами были Ломоносов, Чернышевский, Герцен и т.д., что не соответствует истине. Центр возникновения философии на Руси монастырские и княжеские усадьбы 10-11в., основоположники: Владимир Мономах («Поучение Владимира Мономаха») и автор «Слово о полку Игореве». В России поздно по сравнению с другими странами возникла Философия. Причины:1) Господство на Руси языческой культуры и разрозненность человеческих сообществ, атомизация жизни. 2) Отсутствие устойчивых связей со сформировавшимися мировыми культурами. Причины возникновения философии на Руси:1) Введение христианства единого духовного основания 988г на Руси. 2) Введение на Руси единого письменного текста. 3) Введение единой политической жизни. Создание государства. 4) Создание городов, как единой культуры, аккумуляция культуры. Единственным недостатком, отсутствующим фактором, недостающих в причинах — это отсутствие науки. По этой причине вся история философии была религиозно-иделистической. Основные этапы развития русской философии.1) 10-17вв этот период характеризуется этической ф-фией. Философские нравоучения. Философия единства. Философия отражает связь светской и духовной жизни. 2) 18 — сер 19 вв. Данный период характеризуется попытками заимствования западной философии и в то же время зарождением натур философии (философии природы) в лице Ломоносова. 3) Середина 19 и первые 3 десятилетия 20 в. Этот период характеризуется высшим развитием русской философии («золотой век»). Это последний заключительный период, т.е. последующие десятилетия русская культура характеризуется отсутствием философии. Существует вопрос, проблема возрождения философии. Наиболее выдающимися представители в русской философии были: в рамках религиозного идеализма: Владимир Соловьев, Сергей Булгаков, Павел Флоренский, Николай Бердяев; в рамках космизма: Циолковский, Федоров; в рамках мистики: Шестов; в рамках философии свободы: Н. Бердяев; в рамках социально-критической: Кропоткин и М. Бакунин; таким образом русская Философия третьего периода была достаточно разнообразной и в основном идеалистической в различных формах.
Русская Философия «Серебряного века»
Философия единства начинается с Одоевского. В рамках этой философии единство русского народа обосновывалось 3-мя обстоятельствами. Это православие, как духовная основа, монархия, как политическая система и общинно кооперативный строй, как экономическая система. Основателями социально-критической философии, критиками марксизма были: Бакунин, Бердяев, Кропоткин. Самым главным противником марксизма был Бакунин, который отстаивал идеи самоуправления русского народа и разрушение авторитарного государства. В рамках этой философии и решалась проблема свободы человека. Основателем философии мирового единства был Владимир Соловьев. Он одним из первых создал свою ф-кую систему. В основе этой системы находятся такие учения:1) О богочеловечестве. 2) О богочеловеке. 3) Учение о Софии. В рамках этой системы делается вывод, что проблема всеединства неразрешима только в рамках философии. Требуется синтез философии, науки и религии, в то же время этот синтез должен определятся приоритетом философии, поэтому В.Соловьев основал идею создания более обширной науки чем Философия. Эта наука есть теософия. Теософия отличается от теологии тем, что в теологии приоритетом выступает религия. Русская Философия была также представлена таким направлением как «русская идея», или русский путь развития, основные положения этой философии:1) Россия занимает особое положение в человеческой системе, находясь на стыке двух мировых культур. 2) По этой причине Россия представляет главную проблему в человеческой истории. 3) Россия есть неосуществимое единство запада и востока, и в этом заключается трагичность ее судьбы. 4) Россия является по своему положению потенциальным источником, эпицентром человеческих потрясений. 5) Россия также является потенциальным отстойником мировых культур, в то же время Россия может быть началом новой человеческой истории. Россия в сущности обладает самым уникальным историческим потенциалом, таким образом русская Философия 19 — 20вв. внесла существенный вклад в развитие мировой философии.
Учение Ж.-П.Сартра о подлинном и неподлинном существовании
Ж.П.Сартр полагал, что человек в принципе ведет неподлинное существование, он «заброшен в мир», чуждый его сокровенным чаяниям. В неподлинном мире подлинность существования человек обретает лишь, совершая выбор. Однако все традиционные опоры морального выбора (семья, религия, общество) утратили свое значение, индивид оказался «брошенным в свободу». Именно «граничные ситуации» (ситуации на грани жизни и смерти) наиболее ясно выявляют наше подлинное «я». Выбор в них совершается абсолютно индивидуально, на свой страх и риск, без гарантий морального одобрения. Абсолютно свободный человек несет всю ответственность за свои поступки и их последствия. Такая глобальная ответственность делает человеческое существование полным Заботы, Тревоги, Отчаяния. Совершая поступки, избранные в качестве нравственных, человек не может надеяться на успех, и все-таки должен их совершать, чтобы обрести подлинность существования.
Философия М.Хайдеггера, учение о Дазайн, конечность и историчность человека
Мартин Хайдеггер (Martin Heidegger) (1889–1976), немецкий философ-экзистенциалист, оказал значительное влияние на европейскую философию 20 в.
Хайдеггера как мыслителя занимали прежде всего формы повседневного существования, или, по его словам, способы «бытия в мире». Он разделял глубокий скептицизм Гуссерля в отношении некоторых тенденций развития современной научной мысли, особенно связанных со все возрастающей зависимостью от чисто формальных, количественных аспектов математического знания и их приложением к таким далеким от них областям исследований, как социальные науки. Хайдеггер полагал, что современное научное мышление не видит различия между способом бытия человеческого субъекта и способом бытия, характерным для физических объектов. Научное мышление игнорирует само понятие бытия, сам смысл того, что значит существовать.
В Бытии и времени (Sein und Zeit, 1927) Хайдеггер предлагал исследовать смысл бытия и описать формы, в которых бытие себя являет, – эту задачу он называл «фундаментальной онтологией». Отправным моментом, с его точки зрения, должно быть описание наиболее близкого нам феномена бытия – человеческого существования. Однако, в отличие от Гуссерля, для которого подобное описание возможно только на рефлексивном уровне чистого сознания, Хайдеггер настаивал, что человеческое существование должно анализироваться через его конкретные отношения с социально-историческим миром, в котором человек говорит, мыслит и действует. Человеческий субъект уже «здесь», он присутствует (Dasein, здесь-бытие), «заброшен» в пред-существующий мир. Хайдеггер анализировал несколько первичных способов («экзистенциалов») человеческого «бытия в мире», таких как инструментальное обращение с вещами, понимание и истолкование мира, использование человеком языка, понимание того, что существует «другой» и забота о других, а также настроения и наклонности. В каждом из этих способов бытия человеческое существование отличается от существования объектов.
Таким образом, человеческое существование объясняется исходя из контекста реальных и практических отношений человека с миром. К несчастью, человек оказывается все более поглощенным повседневными заботами и забывает о своем бытии. Он теряет чувство своей «подлинности» и впадает в усредненное существование, в «неполноценные» способы бытия в мире. Это – бестревожный путь конформизма. Человек превращается в одного из «них» (das Man), вливается в анонимную толпу, принимает ее ценности и усваивает ее способы поведения и мышления. Однако, опираясь на свой глубинный, личностный опыт, человек может вновь обрести подлинность существования. Например, тревога (Angst) разрушает привычные схемы жизни и отношений, что приводит к уединению. Тогда безличные «люди» больше не могут доминировать, поскольку «они» уже не дают человеку чувства комфортности и безмятежного существования. Для Хайдеггера и экзистенциалистов опыт тревоги не только освобождает человека от мертвящего конформизма, но и открывает ему его собственное бытие как бытие ответственной за свое существование личности, способной к решительным действиям. Хайдеггер подчеркивает конечный характер человеческого существования; поскольку всякий опыт носит временной характер, человек может размышлять о его границах, определяющих бытие в предчувствии смерти (Sein zum Tode, бытие-к-смерти).
Хайдеггер всегда полагал, что проблематика мира и «другого» является важнейшей для рассмотрения человеческого существования, однако его более поздние работы посвящены не столько проблеме индивидуальной субъективности, сколько проблемам традиционной метафизики. В работе Что такое метафизика?(Was ist Metaphysik?, 1930) и во Введении в метафизику (Einfuhrung in die Metaphysik, 1953) он прослеживает исторические и философские корни понятия бытия и их влияние на современную «технологическую» интерпретацию природы. В своих проницательных работах о языке и литературе, таких как Гёльдерлин и сущность поэзии (Holderlin und das Wesen der Dichtung, 1937), Толкования поэзии Гёльдерлина (Erlauterungen zu Holderlins Dichtung, 1937), Отрешенность (Gelassenheit, 1959) и Путь к языку (Unterwegs zur Sprache, 1959), он показывает, как устремления, исторические традиции и толкования, принадлежащие определенному времени, находят выражение через созерцание мыслителя или поэта. Сам процесс мышления является благодарным принятием того, что есть. Событие (Ereignis) бытия не только случается, оно находит возможность быть «сказанным» или «начертанным».
Источники феноменологии Э.Гуссерля, его учение об интенциональности сознания
Гуссерль Эдмунд (1859 – 1938) – великий немецкий математик, логик и
философ. Учился в Лейпцигском университете. Первая его книга Philosophic
der Arithmetik (Философия арифметики) была написана в 1891 году.
"Картезианские размышления" – это последняя из опубликованных при его жизни
книг, в которой подводятся итоги его долгого и плодотворного философского
пути. Книга выросла из двух докладов, прочитанных им в 1929 г. сначала в
Париже, а затем в Страсбурге, под общим названием "Введение в
трансцендентальную феноменологию".
Среди множества источников, повлиявших на становление феноменологии Э.
Гуссерля, наиболее заслуживающим внимания является немецкая классическая
философия, в особенности философия Канта и Гегеля. Гуссерль, во многом
опирающийся на немецкую национальную традицию заимствует у этих мыслителей
многие подходы и, в значительной степени, понятийный аппарат.
Феноменология - это философский метод или философская система, предложенная
Эдмундом Густавом Гуссерлем в его монументальной работе «Логические
Исследования», которую он опубликовал в трех томах с 1900 по 1913 года. Термин
феноменология уже использовался в философских кругах с 1700 года. Тогда он
означал абстрагирование сознания и опыта от их реальности интенциональных
составляющих и обсуждение их в рамках философии. Также он обозначал
исторические исследования в области самоосознания, начиная от первичных чувств
и заканчивая разумной мыслью. Тем не менее, именно Гуссерль дал ей форму,
которая существует в настоящее время. Он определил феноменологию, как
философский метод для изучения сущностей, и акта введения этих сущностей в
ткань повседневного опыта. Он считал ее трансцендентальной философией, которая
имеет дело лишь с тем, что остается после того, как производится редукция. Он
называл эту редукцию словом epoche, что означает заключение мнений в скобки или
откладывание суждений. "Назад к предметам" - это было девизом Гуссерля, когда
он говорил о каких-либо философских или научных предметах. Для того, чтобы
вернуться к предметам, Гуссерль предполагал вводить в любой философский
предмет, в виде его целостной части такую редукцию, которая утверждала бы
существование мира до того, как начинается рефлексия. Он предполагал
феноменологию как метод достижения живого опыта, как он возникает во времени и
пространстве, это попытка напрямую описать опыт так, как он происходит, без
остановки для определения его происхождения и объяснения его причин. Для того,
чтобы выполнить эту задачу, Гуссерль предложил понятие epoche: полное изменение
позиции, философ движется от самих вещей к их значениям, или, иначе говоря, от
реальности воплощенных значений – ядра науки – к реальности значений, в том
виде, в каком они переживаются непосредственно в окружающем мире. Позже, другие
западные философы определяли и заново определяли феноменологию для того, чтобы
приспособить ее к своим частным концепциям.
Феноменология - это философия сознания. Гуссерль предполагал, что
сознание всегда к чему-либо направлено, и оно несет в себе
идеал.
Интенциональность, согласно Гуссерлю, — «главная феноменологическая тема», «основной характер сознания вообще, которое благодаря этому есть не только переживание, но и переживание, обладающее смыслом»[31].
Интенциональность переживания (акта) сознания — направленность его на объект (предмет). Эта направленность и составляет смысл переживания; без неё переживания были бы, образно говоря, лишь «картинками» в сознании — фактами сознания, не указывающими ни на что вне сознания. Свойство содержаний (переживаний) сознания быть сознанием чего-то, «„сознанием-о“ их объектов, независимо от того, реальны ли сами объекты или нет»[32] является фундаментальным свойством сознания. «…Восприятие есть восприятие чего-то, скажем, вещи; суждение есть суждение о каком-либо положении дел; оценивание — оценивание какой-либо ценностной ситуации; желание — желательного обстоятельства и т. д. Действование направлено на такое-то действие, поведение — на поступок, любовь — на то, что любимо, радование — на радостное и т. д.»[33].
Интенциональную природу сознания обнаруживает феноменологическая редукция: переходя от сосредоточения (в естественной установке) на объектах к сосредоточению (в рефлексии) на субъективном опыте, то есть на самих содержаниях, переживаниях сознания (психических актах), в которых эти объекты даются, мы немедленно обнаруживаем, что, хотя сами по себе они не более чем явления сознания, они при этом несут в себе указание на находящуюся вне сознания, в пространстве вещь.[34]
Интенциональный предмет, на который направлено переживание, может быть как реальным, так и идеальным (как конкретной вещью или положением дел, так и сущностью)[35]. Интенциональный предмет восприятия этого конкретного дома — реальная вещь; интенциональный предмет слова «дом» — соответствующая сущность[36].
Интенциональное переживание и интенциональный предмет
Гуссерль настаивает на том, что феноменологически несравненно большее значение имеет предмет, каким он дан в составе переживания (в ноэме), а не сам недоступный трансцендентный предмет, на который направлено переживание.
1. Мир случаен — сознание абсолютно. Бытие переживаний сознания несомненно: невозможно сомневаться в существовании переживания, если оно переживается, присутствует в сознании. Напротив, бытие интенциональных предметов всегда сомнительно: восприятие может оказаться лишь иллюзией, галлюцинацией. «Итак, тезису мира — мир „случаен“ — противостоит тезис моего чистого Я, жизни моего Я, которая является „необходимой“, абсолютно несомненной»[37].
2. Действительное существование интенционального предмета не имеет значения для интенционального переживания. Восприятие может оказаться лишь иллюзией, галлюцинацией, но феноменологически при этом ничего не изменится: ведь восприятию противостоит не само трансцендентное, принципиально недоступное сознанию, а воспринимаемое как ноэма — «воспринимаемое как таковое в таком смысле, который исключает вопрос о том, правда ли, что это воспринятое есть на деле»[38]. «Не предмет переживается и наряду с ним интенциональное переживание… но только одно наличествует — интенциональное переживание», направленное на интенциональный предмет и несущее его в себе.[39] Из бытия потока чистого сознания абсолютно не вытекает «что непременно должен быть мир, что непременно должна быть какая-то вещь», сознание не зависит от существования трансцендентного и сохраняется и при уничтожении мира[40].
3. Мир, помимо явленности в сознании, — «противосмысленная мысль». Для нас есть только переживания сознания; интенциональный предмет дан нам лишь в указывающем на него переживании сознания[41]. Говорить о каком-то трансцендентном предмете помимо того, как он дан имманентно, проводить между ними различие, утверждать, что воспринятая вещь — явление иной, «внутренне ей чуждой… отделенной от неё» реальности, — бессмысленно: нельзя утверждать существование того, что не может быть предметом возможного опыта[42]. Всё трансцендентное доступно опыту, «может становиться данностью», а всякие попытки выйти за пределы переживаний сознания и «дотянутся» до само трансцендентного предмета бессмысленны. Есть лишь «реальный состав переживания и то, что сознается в таковом как нереальное»[43].
Таким образом, отказ от естественной установки обнаруживает:противопоставлять следует не образ и действительность, как в классической метафизике
(это противоречит опыту и ведёт к бесконечному регрессу), а ноэзис и ноэму.[44]
Даже абсолютный субъект (Бог) не мог бы созерцать сами трансцендентные вещи, — говорит Гуссерль, — доступность их лишь в явлении сущносто необходима[45].
4. Связь интенционального переживания и его предмета — не причинная фактическая связь, имеющая место в мире; речь здесь не идёт о том, что нечто, существующее в мире (предмет), вызывает переживание как психический факт. Переживания берутся как таковые, не как факты, а как сущности, соответственно, и связь переживание-предмет сущностная, а не фактическая — отсылка к предмету заключена в самой сущности переживания[46]. Сознание в модусе феноменологической редукции — вне пространства, времени, причинности[47]. Поэтому неверно утверждать, что вещи мира — причина переживаний сознания. «Существование природы не может обусловливать существования сознания, — ведь она сама выходит наружу как коррелят сознания; природа существует, лишь конституируясь в упорядочиваемых взаимосвязях сознания».[48]
5. Интенциональный предмет может быть представлен в переживании лишь односторонне. Так, воспринимаемая вещь, то есть трансцендентное «пространственное бытие… может „являться“ только в известной „ориентации“»[49], в нюансировании — односторонне, неполно, несовершенно, — как момент бесконечного континуума восприятия. Мы не можем увидеть вещь сразу со всех сторон, охватить во всей полноте её существования. Сами же переживания не нюансируются, даются во всей своей полноте. Полная, адекватная данность вещи имеется лишь как кантовская «идея», в бесконечной перспективе.[50] Аналогично, никакое количество созерцаний-примеров не позволит схватить сущность адекватно, во всей ее полноте, возможно лишь безграничное приближение, схватывание её как кантовской «идеи»[51].
Рассматривая отношение переживания (акта) сознания и его интенционального предмета, Гуссерль также отмечает, что «каждый акт относится интенционально к одной принадлежащей ему предметности», даже если сам акт (переживание сознания) — составной[52]. «В восприятии куба, например, обнаруживается сложная и синтезированная интенция: непрерывная вариантность в „явлении“ куба в зависимости от угла зрения и соответствующие различия в „перспективе“, а также различие между „передней стороной“, видимой в данный момент, и „задней стороной“, в данный момент невидимой, которая остается следовательно несколько „неопределенной“, но которая в то же время равным образом полагается существующей. Наблюдение за этим „потоком“ различных явлений-аспектов и за способом их синтеза показывает, что каждая фаза и интервал есть уже в себе „сознание-о“ чем-то. При этом постоянный приход новых фаз не нарушает ни на один момент синтетическое единство целостного сознания, фактически оно остается сознанием одного и того же объекта»[53].
Неинтенциональное в сознании
Не всё в сознании интенционально. Неинтенциональна, например, «какая-либо часть ощущаемого поля зрения»[54]. Далее, составляющие гилетический слой сознания ощущения (боль, прикосновение, щекотание, цвет и т. п.) — сами по себе не интенциональные акты, но лишь материал для них[55]. Так, само по себе ощущение белого цвета как составляющая конкретного восприятия не интенционально; интенционально лишь целое восприятие. Это физические феномены по Брентано (в отличие от психических — интенциональных).
Далее, неинтенциональны (по крайней мере актуально) фоновые переживания сознания, на которые в данный момент не устремлено внимание, — фон восприятия, на котором не сфокусирован взгляд; переживания, соседние во времени в потоке сознания и оказывающие влияние на актуальное переживание, — то, что, по словам Гуссерля, не входит в сферу cogito и что У. Джеймс называл «ореолом».
Однако и неинтенциональные переживания причастны к интенциональности, по крайней мере потенциально: ощущения включаются в интенциональные переживания, фоновые переживания «скрывают в себе интенциональность».[56]
Интенциональная структура сознания
Осуществление феноменологической редукции, «выключая» внешний мир, занимающий сознание в естественной установке, первым делом обнаруживает на его месте ноэзис и ноэму[57]. Ноэзис — это сами акты (переживания) сознания, «модусы самого cogito» вне отношения к бытию; ноэма — действительный предмет, полагаемый в акте сознания. Далее, кроме того, обнаруживается чистое Я. Таким образом, выявляется структура сознания:
Аналитическая психология К.Юнга:коллективное бессознательное и проблема определения архетипа
Строго говоря, с позиции самого Фрейда и его ортодоксальных последователей психоанализом можно называть только классический психоанализ по Фрейду. Поэтому многие оспаривают право причислять Карла Густава Юнга (1875-1961) и разработанное им психоаналитическое направление к психоанализу и называют его аналитической, глубинной, психологией.
Аналитическая психология Юнга в не меньшей мере, чем психоанализ Фрейда, стала неотъемлемой чертой современной общественной культуры, оказав свое влияние не только на психотерапевтическую теорию и практику, но и на искусство, науки и другие сферы жизни современного общества.
Карл Юнг первым ввел в психологию, психотерапию, а можно сказать - и в философию понятие «коллективное бессознательное», тогда как до него у самого Фрейда и у всех сторонников психоанализа речь всегда шла только об индивидуальном бессознательном.
Что же такое «коллективное бессознательное» по Юнгу?
Он считал, что индивидуальное бессознательное не существует само по себе, а как бы «плавает» в океане коллективного бессознательного. Это вполне логичное предположение. Юнг обладал тем, что мы называем «космочувством», то есть постоянно присутствующим ощущением того, что во Вселенной «все связано со всем».
При этом мы вкладываем в слово «Космос» его изначальный смысл, который ему придавали древнегреческие философы, - «изначально установленный Порядок во Вселенной», которому подчиняется вся и все от малого до великого, а то, что эти взаимосвязи не всегда очевидны, не значит, что они не существуют.
Поэтому не только логично, но и вполне «материалистично» и «диалектично» предположить, что и человеческая психика, а значит, уже никем не оспариваемая ее бессознательная часть, несмотря на ее индивидуальную неповторимость, не изолирована и подвержена влиянию.
При этом генетическое влияние - передача определенной наследственной информации - в наше время уже никем не оспаривается (дискутируются лишь степень и характер такого наследственного влияния).
А с момента провозглашения Альбертом Эйнштейном единства пространства и времени можно предположить, что влияние коллективного бессознательного на индивидуальное распространяется не только во времени (в преемственности поколений), но и в пространстве, то есть подвергаясь влиянию современного окружающего нас коллективного бессознательного, как и всего окружающего мира и тем более - ближайших и отдаленных социумов (групп и сообществ разного масштаба).
Подтверждением этому служат давно отмечавшиеся в человеческой истории и подробно изучавшиеся В.М.Бехтеревым явления «заражения» людей, причем иногда в больших массах, определенными психическими состояниями на бессознательном уровне.
Мы специально, с одной стороны, несколько превысили, а с другой - упростили в своих рассуждениях проблемы коллективного бессознательного по сравнению с тем, как подходил к ним Карл Юнг. Нам было важно снять нагнетаемый вокруг его учения ореол мистицизма (который иногда увлекал и его самого). Толкование характера и взаимовлияния этих связей действительно порождает много интересных гипотез и споров, в том числе у последователей Юнга.
Юнг прочно ввел в теорию коллективного бессознательного понятие «архетипов». Справедливости ради следует отметить, что этот термин употребляли еще Платон, Аристотель и их последователи.
Архетипы Юнга - это существующие у различных народов (во многих случаях весьма схожие между собой) некие общие формы мысленных представлений об отце, матери, вожде, мифологических персонажах сказаний и преданий, олицетворяющих различные стихии и силы добра и зла. Разумеется, у каждого конкретного человека эти общеплеменные или общенациональные архетипы наполняются каким-то своим индивидуальным содержанием, но все равно какие-то общие основополагающие черты остаются и объединяют вокруг себя данные человеческие общества, их моральные и нравственные ценности, являются объектами преклонения, надежды или страха.
Юнг провел колоссальную работу по изучению истории, мифологии, ритуалов и традиций разных племен и народов. На основании обработки этого колоссального материала ему удалось выделить шесть принципиальных архетипов, имеющих у разных народов различные названия, но объединенных некоторой принципиальной общностью черт. Поэтому названия архетипам он дал не по их народным названиям, а по типам, отражающим определенную, явно отличающую их от других, психологическую сущность.
Шесть основных архетипов: Персона, Эго, Тень, Анима и Анимус, Самость. Причем все эти типы одновременно живут в каждом из нас, занимая свое место и одновременно так или иначе взаимодействуя друг с другом, поддерживая или мешая, противореча друг другу.
Под термином Персона Юнг подразумевает наше видение, принятие самого себя, своего характера по отношению к внешнему миру. Как мы ведем себя с разными людьми, в разных местах, при разных обстоятельствах. Какой свой внешний облик мы стараемся преподать другим. При этом важно помнить, что речь идет именно о нашем представлении о себе в обществе, своем внешнем облике, поведении, о том, какое впечатление мы производим на других.
Это совсем не значит, что наши представления по всем этим параметрам объективны и другие действительно воспринимают нас такими. Речь идет именно о том, что это мы считаем, что производим такое впечатление. Это наше мнение о себе может совпадать или не совпадать с реальностью и мнением о нас других.
Следующий важный архетипический термин - Эго.
Этим термином Юнг определяет центр нашего сознания, который (как мы считаем) контролирует и направляет наше поведение логично и целенаправленно в соответствии с нашими целями и объективными обстоятельствами.
Снова обращаем ваше внимание, что речь идет о том, что это мы так считаем, но это наше мнение и даже уверенность могут, как и в предыдущем случае (с Персоной), совпадать, а могут и не совпадать с реальностью.
Тень - это тоже центр, но уже не сознания, а нашего индивидуального бессознательного, фокус для материала, который был вытеснен из сознания. Он включает тенденции, желания, воспоминания и переживания, которые отрицаются индивидуумом как несовместимые с ним или противоречащие социальным стандартам и идеалам.
Понятиями Анима и Анимус названы архетипические для данного народа (общности) и преломившиеся через индивидуальное сознание бессознательные ориентиры на то, чему должна соответствовать (и внешностью и поведением, моралью и психологией) «настоящая» женщина (Анима) и «настоящий» мужчина (Анимус).
Эти принятые в данном народе, нации, сообществе образцы, требования, экспектации (ожидания определенного типа внешнего облика и поведения) в значительной мере дают еще один, производный от них, тип взаимоотношений между мужчинами и женщинами, отношения мужчины к женщине (и ожидания от нее определенного типа отношения к себе) и наоборот.
Повторяю, эти типичные для данного социума паттерны (образцы, модели) претерпевают определенную трансформацию в индивидуальном сознании в связи с личностными особенностями и жизненным опытом каждого человека, но сохраняют общность основных черт для данного социума, и именно с позиций отношений и традиций социума влияют на восприятие этих моделей каждым индивидуумом и в значительной мере определяют психические и поведенческие реакции на собственное или чужое отклонение от принятых в данном социуме критериев.
Особое, центральное место среди выделенных Юнгом архетипов занимает так называемая Самость. Самость как бы организует и защищает целостность и упорядоченность личности.
Именно здесь происходит адаптационное и координационное взаимодействие бессознательного и сознания, которые находят компромиссы, по возможности устраняют или смягчают противоречия между неприемлемыми в данной форме или в данных условиях инстинктивными проявлениями, то есть не только примиряют биологические потребности и социальные нормы, но нередко и объединяют их усилия.
Например, агрессивность может быть трансформирована в напористость в достижении социально приемлемых и даже престижных целей: победы в соревнованиях, первенства в искусстве, бизнесе, политике, в упорном самосовершенствовании и т.п.
На самости лежит ответственнейшая задача сохранения целостности личности, она примиряет и координирует сознание и бессознательное. Именно когда самость не справляется с этой задачей, и возникают различного рода внутренние конфликты, неврозы, нервно-психические отклонения, комплексы, срывы и даже тяжелые психические расстройства.
Философское учение З.Фрейда. Структура психики
Фрейд, Зигмунд (1856 - 1939) - венский профессор психиатрии, знаменитый ученый, автор нового психологического учения о бессознательном (психоанализ).
Модель психической структуры личности сложилась в психоанализе Фрейда не сразу, а в процессе длительной психотерапевтической практики. На ее сущностное и мировозренческое обоснование оказали воздействие философские теории Ф. Ницше, А. Шопенгауэра, Э. Гартмана, влиянию которых Фрейд был подвержен в наиболее поздний период своей деятельности 2.
Человеческая психика, согласно Фрейду, включает в себя три области - системы психического: сознательное, бессознательное и предсознательное, которые находятся между собою в состоянии непрерывного взаимодействия. Для первых двух систем - сознательного и бессознательного - характерна постоянная напряженная борьба, определяющая функционирование всей психической жизни человека. Результатом этой борьбы выступает каждый душевный акт и человеческий поступок.
При этом необходимой и крайне важной составной частью психической структуры является система бессознательного.
Именно она, по утверждению Фрейда, служит источником всех психических сил и энергий личности. В статье "Некоторые замечания относительно понятия бессознательного в психоанализе" Фрейд предложил для обозначения этой системы использовать сочетание "Ubw" (начальные буквы немецкого Unbewust - бессознательное) '.
Позднее в работе "Я и Оно" эта система получила обозначение "Оно".
Что же представляет собой бессознательное?
Прежде чем дать его определение, Фрейд делает замечание, что "психическое " и "сознательное" - понятия неидентичные. Их нельзя отождествлять, так как в психике человека наличествуют очень интенсивные скрытые представления, присутствие Которых человек не замечает и не осознает, но они проявляются в оговорках, ошибках памяти и речи, забывании имен и т.д.
Для практики делового общения это замечание Фрейда представляется очень существенным. Затянувшиеся паузы перед некоторыми словами, оговорки, обмолвки делового партнера могут Свидетельствовать о некоторой неискренности его вербальных суждений, о скрытых и неосознанных его стремлениях.
Характеризуя бессознательное, как "закономерную неизбежную фазу процессов, которые проявляет наше психическая деятельность" 2,
Фрейд выделяет такие его важнейшие особенности, как:
1) оно - несловесное (невербальное);
2) "оно никогда не умирает", не теряет своей динамической
силы и энергии;
3) ему закрыт прямой доступ в сознательное;
4) по динамике своего образования бессознательное, есть вытесненное (Verdrangung), формирующееся на протяжении всей Жизни человека без всякого участия сознания;
5) законы его функционирования отличаются от законов сознательной деятельности; бессознательное "как бы не обращает внимание" на смену дня и ночи, рождения и смерти, живет "все всевременно", - сразу прошлым, настоящим и будущим.
По своему содержанию бессознательное представляет внутреннюю стихию психических процессов, "кипящий котел" инстинктов, аффектов, базальных (врожденных) эмоций, влечений, на основе которых формируются разрозненные группы эмоциональных переживаний и даже целостные их группы - комплексы.
Решающую роль в образовании комплексов играют влечения (Friebe). Именно они составляют основной фонд бессознательного. Представляя собой психические элементы внутренних раздражении организма, имеющих соматический (телесный) характер, влечения подразделяются на две группы:
влечения "Я" цель которых - самосохранение индивида;
сексуальные влечения (libido), цель которых - продолжение рода; они рождаются вместе с телом человека и ведут никогда не угасающую жизнь в его психике. На основе влечений, и в особенности инфантильных влечений сексуального характера, происходит формирование комплекса Эдипа 1,
1 Комплекс Эдипа восходит к античному мифу о царе Эдипе, который убивает отца и женится на матери. В учении Фрейда он означает вытесненное из детской жизни половое влечение к матери и связанное с ним агрессивное отношение к отцу.
учение Фрейда о котором - одно из важнейших в психоанализе. Фрейд считал, что личность во всех жизненных ситуациях заимствует свою психическую энергию от этого первого, вытесненного в бессознательное, комплекса Эдипа (или эдипова комплекса).
Положение Фрейда о ведущей роли эдипова комплекса в психической структуре личности не является бесспорным. Но важно отметить то обстоятельство, что в ситуациях делового общения так или иначе происходит спонтанная психическая дифференциация партнеров по признаку пола. И в зависимости от того, кто ваш деловой партнер - мужчина или женщина, соответственно срабатывают механизмы психологической защиты, а также эффекты ореола, идентификации и стереотипизации.
Разработанная Фрейдом типология влечений в процессе психотерапевтической практики подверглась им существенной корректировке. Он вводит новое деление влечений и предлагает более расширенное толкование содержания бессознательного. При этом он исходит из того, что психическая жизнь человека представляет собой непрерывную борьбу между Эросом (сексуальными влечениями и влечениями "Я") и Танантосом (влечениями к смерти). Эрос обеспечивает стремление психики человека к жизни, к ее сохранению во что бы то ни стало, или в форме сексуальной - продолжение рода - или в виде целостности организма. Весь физиологический процесс созидания, пока организм жив, обеспечивается этим стремлением психики, то есть Эросом.
Танатос, напротив, пытается вернуть организм человека в безжизненное состояние, к мертвой, неорганической материи. Но пока человеческий организм жив, преобладает Эрос.
Это новое предложенное Фрейдом деление влечений, отразило сильное влияние на его теорию идей знаменитого немецкого биолога, основателя неодарвинизма А. Вейсмана . 1
Теперь и само бессознательное как система психической структуры обогащается в психоанализе Фрейда качественно новыми моментами. Оно представляется не чем-то низшим, темным аморальным в социально-психологическом смысле, а таким, которое способно нести сознательное и даже творческое начало.
Таким образом Фрейд подходит к обоснованию второй области психической структуры личности - "Идеал-Я" или u Сверх-Я" которое становится продуктивным источником психической силы и энергии для взаимодействия с реальностью и прежде всего с явлениями моральной и культурной жизни.
Важнейшим является и то, что система "Сверх-Я" формируется под влиянием социальной среды и запретов. Принимая на себя функции нравственного сознания, она оценивает все поступки и душевные акты личности с точки зрения "добра" и "зла". 2
К проявлениям "Сверх-Я" можно отнести внезапное пробуждение совести" у человека, возникновение "безотчетного чувства вины", строгости и презрения к себе. Выступая как ц е н з о р , веления которого выполняются вытеснением, "Сверх-Я обнаруживает себя как моральная и даже "гиперморальная" (по терминологии Фрейда) психическая сила, которую сознание не может преодолеть Природа человека, по утверждению Фрейда, - как в отношении добра, так и в отношении зла далеко превосходит то, что он сам предполагает о себе3.
Образование "Сверх-Я" Фрейд связывает с особым психическим механизмом - идентификацией (отождествлением}. В жизни человека идентификация возникает довольно часто, особенно, когда ему необходимо перейти от овладения каким-либо лицом к отождествлению себя с ним.
В качестве примера Фрейд приводит отождествление ребенка с отцом в период переживания эдипова комплекса. В дальнейшем, во взрослой жизни, это проявляется как отождествление с авторитетным лидером, с объектом любви и т.п.
В практике делового общения психические феномены Сверх-Я осуществляют нравственный контроль за поведением партнеров.
Зачастую в психической структуре личности происходит столкновение нравственных и прагматичных (выгодных для дела) суждений. Иногда партнеру приходится делать нравственный выбор, отказавшись от удачной деловой операции. Тем более, что партнеры в деловом общении выступают как личности, значимые друг для друга.
Поэтому желательно в деловом общении предпочесть правило "честь превыше прибыли", нежели низкий уровень этического поведения, сопряженный с очернительством и унижением конкурирующего с вами партнера.
Нередко в деловом общении происходит "сдвиг" моральных суждений, когда предложенная удачная деловая операция сопряжена с финансовыми махинациями, нарушения ранее заключенных договоров, обнаружением более "выгодного партнера".
В целом фрейдовская концепция "Сверх-Я" еще раз подтверждает тесную взаимосвязь этических и социально-психологических моментов делового общения.
В качестве третьего пласта психической структуры личности Фрейд называет "предсознательное" "Я". Оно находится между "Сверх-Я" и "Оно" (бессознательным), связывая их как посредник. Здесь психические переживания подвергаются как бы двойной цензуре.
Принцип наслаждения, который господствовал в бессознательном, теряет свое значение. Рядом с ним начинает действовать новый принцип психической жизни - принцип реальности. Он оценивает уместность и возможность выполнения того или иного действия, мотивируемого потребностями "Оно".
Пройдя цензуру, которая лежит на границе бессознательного и "Сверх-Я", психические элементы получают вербальное (словесное) оформление и только после этого они могут перейти в сознание. Не прошедшие испытание "принципом реальности" психические элементы (например, асоциальные, эгоистические потребности, агрессивные, сексуальные влечения) вытесняются вновь в систему бессознательного. Таким образом все, что находится в сознании или может войти в него, - строго п р о ц е н з у р о в а н о 1.
По своему содержанию предсознательное включает в себя прежде всего психические процессы мышления и памяти, которые осуществляют селективный отбор и сортировку желаний, влечений бессознательного и соответствующих им идей, сообразуясь с реалиями внешнего мира.
Для делового общения психические процессы, происходящие в предсознательном, имеют особое значение. Во-первых, они способствуют психической ориентации в определенной ситуации делового общения, определяя пространственно-временные рамки общения и реальные условия коммуникации партнеров. Во-вторых, процессы предсознательного влияют, и весьма существенно, на диалоговую информационную фазу общения партнеров. Включая механизмы перцептивной фильтрации, они обеспечивают регистрацию и даже кратковременное запоминание той небольшой части информации, которая в данный момент общения наиболее существенна для партнеров 1.
Предложенная Фрейдом концепция психической структуры личности, состоящая их трех, рассмотренных выше систем, может быть изображена в виде схемы, где взаимодействие бессознательного, "Сверх-Я" и предсознательного предстает более образно.
Понятие «воли к власти» и идея сверхчеловека Ф.Ницше
Философия Ницше не организована в систему. «Волю к системе» Ницше считал недобро-совестной. Его изыскания охватывают все возможные вопросы философии, религии, эти-ки, психологии, социологии и т. д. Наследуя Шопенгауэра, Ницше противопоставляет свою философию классической традиции рациональности, подвергая сомнению и вопро-шанию все «очевидности» разума. Наибольший интерес у Ницше вызывают вопросы мо-рали, «переоценки всех ценностей». Ницше одним из первых подверг сомнению единство субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира, возможность рациональ-ного обоснования поступков. Его метафорическое, афористическое изложение своих взглядов снискало ему славу великого стилиста. Однако, афоризм для Ницше не просто стиль, но философская установка — не давать окончательных ответов, а создавать напря-жение мысли, давать возможность самому читателю «разрешать» возникающие парадок-сы мысли.
Ницше уточняет Шопенгауэровскую «Волю к жизни» как «Волю к власти», поскольку жизнь есть не что иное, как стремление расширять свою власть. Однако, Ницше критикует Шопенгауэра за нигилизм, за его отрицательное отношение к жизни. Рассматривая всю культуру человечества как способ, каким человек приспосабливается к жизни, Ницше ис-ходит из примата самоутверждения жизни, ее избытка и полноты. В этом смысле, всякая религия и философия должна прославлять жизнь во всех ее проявлениях, а все, что отри-цает жизнь - ее самоутверждение достойно смерти. Прежде всего, великим отрицанием жизни Ницше считал христианство. Ницше первым заявил, что «нет никаких моральных феноменов, есть только моральное истолкование феноменов», тем самым подвергнув все моральные положения релятивизму. Согласно Ницше, здоровая мораль должна прослав-лять и укреплять жизнь, ее волю к власти. Всякая иная мораль — упадочна, есть симптом болезни, decadence. Человечество инстинктивно использует мораль для того, чтобы доби-ваться своей цели — цели расширения своей власти. Вопрос не в том, истинна ли мораль, а в том, служит ли она своей цели. Такую «прагматическую» постановку вопроса мы на-блюдаем у Ницше в отношении к философии и культуре вообще. Ницше ратует за приход таких «свободных умов», которые поставят себе сознательные цели «улучшения» челове-чества, умы которых уже не будут «задурманены» никакой моралью, никакими ограниче-ниями. Такого «сверхнравственного», «по ту сторону добра и зла» человека Ницще и на-зывает «сверхчеловеком».
В отношении познания, «воли к истине» Ницше опять же придерживается своего «прагма-тического» подхода, спрашивая «для чего нам нужна истина?» Для целей жизни, истина не нужна, скорее иллюзия, самообман ведут человечество к его цели — самосовершенст-вованию в смысле расширения воли к власти. Но «свободные умы», избранные должны знать правду, чтобы мочь управлять этим движением. Эти избранные, имморалисты чело-вечества, созидатели ценностей должны знать основания своих поступков, отдавать отчет о своих целях и средствах. Этой «школе» свободных умов Ницше посвящает многие свои произведения.
По мнению Ницше, человек — это «болезнь Земли», он мимолетен, он «в своей основе есть нечто ошибочное». Но нужно создать подлинного, нового человека — «сверхчеловека», который давал бы цель, был бы победителем «бытия и ничто» и являлся бы честным, в первую очередь перед самим собой.
Главная проблема человека, его сущности и природы — это проблема его духа.
Согласно Ницше, дух:
— это выносливость;
— отвага и свобода;
— утверждение своей воли.
Главная цель стремлений человека — это не польза, не удовольствия, не истина, не христианский Бог, а жизнь. Жизнь является космичной и биологичной: она воля к власти как принцип мирового бытия и «вечного возвращения». Воля к жизни обязана проявить себя не в жалкой борьбе за существование, а в битве за власть и превосходство, за становление нового человека.
В своем произведении «Так говорил Заратустра» Ницше возвещает о том:
— что человек есть нечто, что должно преодолеть;
— все существа создавали нечто, что выше их;
— люди хотят стать отливом этой великой волны, они готовы вернуться к зверям, чем преодолеть человека.
Настоящее же величие человека в том, что он мост, а не цель. Ницше писал: «Человек — это канат, протянутый между животными и сверхчеловеком».
Ницшевский сверхчеловек — это смысл бытия, соль земли. По его мнению, место умершего Бога займет сверхчеловек. Ницше считает, что идея сверхчеловека как цели, которую надо достичь, возвращает человеку утраченный смысл существования. Сверхчеловек может получиться лишь из поколения аристократов, господ по своей природе, в ком воля к власти не задавлена враждебной ей культурой, из тех, кто способен, объединившись с себе подобными, противостоять большинству, которое не желает ничего знать о подлинном предназначении современных людей.
У Ницше под влиянием физико-космологических изысканий Дюринга сложилась идея вечного возвращения, которая должна компенсировать утраченную вместе с христианством надежду на возможную вечную жизнь за гробом. Если логически следовать этой идее, то люди обречены на вечность, потому что уже живут в вечности. Вечность, по мнению Ницше, совпадает с мгновением.
Причины возникновения «философии жизни». Этика А.Шопенгауэра
В XIX — начала XX в. относительный универсализм сложившихся эволюционных представлений о культуре «преодолевается» появлением целого ряда философских течений и школ. «Философия жизни» (В. Дильтей, Г. Зиммель, О. Шпен-глер, X. Ортега-и-Гассет, А. Бергсон и др.) рассмагривает дух как субстанцию культуры, которая может быть понята не рационально, а посредством внутреннего переживания, интуиции. Культура трактуется как самобытная и локальная реальность, обладающая своеобразием, особым менталитетом, «душевным настроем» жизни. Ф. Ницше видит в любой культуре средство подавления и порабощения человека.
«Философия жизни» возникла как оппозиция класическо-му рационализму и как реакция на кризис механистического естествознания, базирующегося на принципе строгости и точности испытующего ума. Опираясь на традиции немецкого романтизма, «философия жизни» подходит к жизни как к первичной и исходной реальности в построении философских учений.
Центральное значение категории воли характерно и для этики Шопенгауэра. Но и тут дело не обошлось без парадокса. С одной стороны, концепцию морали Шопенгауэр строит так: воля, продвигаясь по "лестнице" устремлений и импульсов, обращается на саму себя и отчасти против самой себя. Ведь от воли исходит "тотальное себялюбие". Но воля же, толкая к осознанию себя как свободы, способствует особому человеческому познанию и самопознанию: появляется универсальное осознание человеком собственной вины и греховности; умеряется и смягчается себялюбие. Воля, в конечном счете, ведет к новой мудрости, к простоте и достоинству человека.
С другой стороны, в концепции мудрости Шопенгауэр редко прибегает к манипуляциям с вездесущей, универсально значимой категорией воли. "Житейская мудрость" оказывается знакомой, близкой и дорогой мыслящему и страдающему человеку. Книгами Шопенгауэра зачитывались и до сих пор зачитываются люди, которые ценят в авторе собеседника, передающего им, как эстафету, вековую мудрость человечества, ее жизненные правила — простые и одновременно бесконечно ценные, как сама жизнь. Мыслитель так начинает свои "Афоризмы житейской мудрости": "Аристотель (Eth. Nicom., I, 8) разделил блага человеческой жизни на три группы: блага внешние, духовные и телесные. Сохраняя лишь тройное деление, я утверждаю, что все, чем обусловливается различие в судьбе людей, может быть сведено к трем основным категориям.
1 Что такое человек; т.е. личность его в самом широком смысле слова. Сюда следует отнести здоровье, силу, красоту, темперамент, нравственность, ум и степень его развития.
2 Что человек имеет; т.е. имущество, находящееся в его собственности или владении.
3 Что представляет собою человек; под этими словами подразумевается то, каким человек является в представлении других; как они его себе представляют - словом, это мнение остальных о нем, выражающееся вовне в его почете, положении и славе" (Афоризм 18). Самым ценным для счастья, рассуждает Шопенгауэр, является наша личность. В отличие от других благ она не может быть отнята у нас, и в этом смысле ее ценность абсолютна, тогда как ценность других благ только относительна. Рассуждая о таких ценностях, как здоровье, обеспеченность и т.д., Шопенгауэр далек от моралистичности и назидательности. Он признает, что от здоровья зависит девять десятых всех благ и возможностей нашей жизни. А потому забота о здоровье понятна, естественна, целесообразна, если это не перерастает в маниакальную заботу о самосохранении.
Шопенгауэр принимает Эпикурово деление потребностей на естественные и необходимые, естественные, но не необходимые, и неестественные и не необходимые. "Не думаю, что опозорю мое перо, если посоветую о сохранении заработанного и унаследованного состояния... Состояние — это иммунитет, гарантия против присущей человеческой жизни нужды и горестей, избавление от кабалы, составляющей удел всех сынов земли" (Афоризм 43). Опираясь на традиции этики, Шопенгауэр формулирует простые и здравые поучения и правила поведения. Так, он согласен с древними, что мудрец должен искать не наслаждений, а избавления от страданий. Человеку лучше не быть чувствительным к мелочам. Не стоит предъявлять к жизни слишком высокие требования. Надо идти трудным, но доступным человеку путем самопознания. Ориентации на настоящее и будущее следует сохранять в разумном балансе. Необходимо извлекать уроки из прошлого. Следует помнить, стремясь к счастью, о благотворности самоограничений. Общение с другими людьми полезно, если общительность умеренна и необременительна. Зависть к другим людям естественна и вряд ли устранима, но следует помнить, что она — порок. Необходимо стойко переносить несчастья, если они обрушатся на вас. Воздержанность, концентрированность и сосредоточенность в труде и выполнении благородных жизненных целей — другие заповеди этики Шопенгауэра.
Эти правила — афоризмы спокойной, взвешенно-рассудительной и даже светлой "житейской мудрости" — резко контрастируют и, однако же, парадоксальным образом уживаются в учении Шопенгауэра с пессимистическими основаниями его философской метафизики, о которых уже шла речь. Согласно Шопенгауэру, пессимизм зиждется на глубоких и достаточных основаниях. Философ отстаивает идею о предопределенности, жесткой детерминированности всего, что имеется в являющемся нам ("феноменальном") мире. Что же касается воли (которая трактуется как вещь сама по себе, т.е. как "ноуменальная реальность"), то она, не имея сознательной цели и во многих своих формах оставаясь слепой, темной волей, делает мир вечным становлением, бесконечным потоком. Мир как поток, становление наделен у Шопенгауэра такими антропоморфными свойствами, как бесконечный поиск, тоска, внутреннее Противоборство, страдание. Пессимизм в шопенгауэровском учении становится неизбежным следствием не зависящего от человека устройства самой вселенной. Человек же мыслится как воплощение особенного глубокого противоречия. В своей жизни он детерминирован противоречивым взаимодействием причин — следствий, стимулов — реакций, мотивов — действий. "Свобода воли", о которой так много спорили философы, для Шопенгауэра не более, чем иллюзия невежд, плод их воображения.
Из фаталистического детерминизма как будто бы должен был вытекать безраздельный пессимизм в оценке жизни и возможностей человека. Между тем и здесь мы опять сталкиваемся с характерным шопенгауэровским парадоксом. Шопенгауэр смотрит на человеческое существование как на неизбывную и неотвратимую трагедию. Она коренится и в общем характере бытия мира, и в особенностях человеческого существования, в специфике общества. Человек, как всякое животное, по природе своей одержим желаниями и стремлениями. А это значит, что он обречен на страдания уже из-за детерминированности своими потребностями. Но Шопенгауэр вынужден признать, что человек все же располагает определенной мерой свободы. Она проявляется прежде всего в том, что человек способен к познанию, к "возвышению сознания". Однако отсюда проистекает еще более глубокое страдание. Итак, человеческая жизнь "уже по самому своему характеру неспособна к истинному блаженству, а является по существу многообразным страданием и состоянием вполне несчастным...". В человеческом мире "все лучшее с трудом пролагает себе путь, благородное и мудрое очень редко проявляет себя и воздействует, ему редко внемлют, все же абсурдное и превратное в сфере мысли, плоское и безвкусное в сфере искусства, злое и коварное в сфере поступков действительно утверждают свое господство, прерываемое лишь изредка и ненадолго". Если самого закоренелого оптимиста "провести по больницам, тюрьмам, застенкам, через поля битв и места казни", если "открыть перед ним все темные обители нищеты", то от его оптимизма, скорее всего, не останется и следа. И все же это не последнее слово метафизики и этики Шопенгауэра. Парадоксальным образом одним из следствий пессимизма, доводимого до крайней степени, оказывается призыв мыслителя к поистине титаническим усилиям человека, все-таки способного к "спасению", "избавлению" (Eriosung) среди юдоли зла и страданий. Чем меньше человек поддается напору потребностей, страстей и желаний, чем аскетичнее и праведнее его жизнь, чем сдержаннее воля, чем больше сострадание к другим людям, тем больше надежд на спасение. Таковы основные идеи и парадоксы философии Шопенгауэра.
Воздействие Шопенгауэра на последующую мысль является довольно значительным. (Нередко влияние Шопенгауэра опосредовалось восприятием его философии такими мыслителями, как Ф. Ницше.) Необходимо отметить, что философ оказал глубокое воздействие на культуру и философию в России. Через увлечение философией Шопенгауэра прошли, в частности, Л. Толстой и Вл. Соловьев. Правда, оба они были критиками шопенгауэровского пессимизма. Философия А. Шопенгауэра актуальна в наши дни: о ней пишут книги, ей посвящают конференции и симпозиумы; существует Международное Шопенгауэровское общество, которое издает свой Ежегодник.
Особенности и эволюция прагматизма. Философия Ч.Пирса и инструментализм Дж.Дьюи
Практическое значение возможных следствии относительно объекта мысли и есть полное понимание ее объекта — так определил существо прагматизма его основатель Ч. Пирс. Прагматизм возник в конце XIX в. в США. Время его наибольшего влияния и популярности — первые десятилетия XX в. Ведущие представители прагматизма — Ч. Пирс, У. Джеймс и Д. Дьюи.
ФИЛОСОФИЯ ПРАГМАТИЗМА отличается многообразием вариантов, объединенных приверженностью к эмпиризму и опыту, толкуемому не столько в плане созерцательного, теоретического отношения к миру, сколько взятому в контексте активной деятельности. Ч. Пирс развивал представление, согласно которому цель процесса познания — устранить сомнения в том или ином положении вещей и достичь уверенности, выражающей себя в определенных правилах действий. Оптимальный способ для этого — применение научного метода, превосходящего качеством все другие. К последним Пирс относил метод слепой приверженности однажды избранному способу действия; метод авторитета, практикующий верность принятому образу мыслей, разделяемому и насаждаемому, как правило, общественными или религиозными организациями; априорный метод, претендующий на согласие с разумом. Но разум одного философа отличается от разума других, и подмена вещей понятиями, принятыми этими философами, становится неизбежной. Априорный метод заключает в себе потенцию иного вида авторитарности. Только научный метод проводит различие между правильным и неправильным образом действия. Для других методов это просто невозможно. Вместе с тем научный метод нельзя рассматривать как непогрешимый.
В трактовке процесса познания и мышления важное место Пирс отводит таким, в сущности, психологическим состояниям, как сомнение, вера и привычка. Он не рассматривал сомнение в качестве методического приема, что было свойственно Р. Декарту. Сомнение, по его мнению, полноценно в качестве не искусственно вызванного, а реального состояния. «Раздражение, причиненное сомнением, вызывает борьбу, направленную на достижение верования. Я буду называть эту борьбу исследованием, хотя следует признать, что это не всегда точное название». Деятельность мысли призвана осуществить переход от реально мотивированного сомнения к твердому верованию, так что все, не относящееся к верованию, не является частью мысли. Верование, согласно Пирсу, обладает тремя свойствами. Оно осознаваемо, оно кладет конец раздражению, вызванному сомнением, и, наконец, оно влечет за собой установление правила действия (привычки). «Мы будем надежно защищены от всех софизмов, если только осознаем, что единственная функция мысли состоит в том, чтобы производить привычки к действию, и что все то, что связано с мыслью, но не имеет отношения к ее цели, есть некий нарост на ней, но не ее часть».
Поскольку сущность верования заключается в установлении привычки, то различные верования отличаются друг от друга теми способами действия, которые они вызывают. «Если верования не различаются в этом отношении, если они кладут конец всяким сомнениям посредством производства одних и тех же правил действия, тогда никакие различия в способе их осознания не могут превратить их в различные верования точно так же, как наигрывание одной и той же мелодии в разных ключах не превращает ее в разные мелодии». Таким образом, осязаемое и практическое — корень всякого различия в мысли.
Фундаментом философии прагматизма можно считать сильный антиабсолютизм: убеждение, что все принципы должны быть расценены скорее как рабочие гипотезы, чем как метафизические обязательные аксиомы. Название прагматическая философия происходит от греческого слова «pragma», что означает «действие». Впервые этот термин был введен Чарльзом Пирсом (1839 – 1914), который заимствовал термин «прагматический» у Канта. Кант в своей работе «Критика необходимости практики», использовал термин «прагматический» чтобы отличить экспериментальную деятельность от деятельности логически независимой от опытов (априорный принцип).
Чарльз Пирс использовал слово прагматизм в работе «Как делать ваши идеи понятными», вышедшей в журнале Популярная Наука в 1878 году, определяя принцип, выдвинутый им, как правило для работы ученых и математиков. Принцип прагматизма, по Ч. Пирсу, состоит в том, что значение любой концепции определяется практическим результатом, который она будет иметь в действии. Определение осталось незамеченным в течение двадцати лет, пока его не использовал Уильям Джемс (1842 – 1910) в своем письме в университет Калифорнии в 1898 году [5].
Кроме Ч. Пирса и У. Джемса классиками прагматизма в США считаются Джон Дьюи (1859 – 1952), Джордж Мид (1863 - 1931). В отличие от западноевропейских, американские прагматисты делали акцент на человеческом обществе, отражая тенденцию к индивидуализму.
Свободный от пережитков прошлого, американский прагматизм предлагает динамичный и независимый подход к вопросам человеческого поведения, социальных ценностей, научного запроса, религиозной веры, и эстетического опыта, которые находятся в центре внимания современной жизни.
Чарльз Пирс считается основателем прагматизма, хотя позже он изменил название этого философского положения на «праматизм». Он развивал это направление как теорию знания подчеркивая, что существует связь между знанием и действием.
Джон Дьюи использовал понятие прагматизма применительно к образованию. Его влияние на образовательную и социальную теорию и получило широкое распространение в американской педагогике. Направление, относящееся к критицизму, в котором Джон Дьюи касался традиционных понятий правды, реализовано в его теории инструментализма, который он определил как «попытку составить точную логическую теорию концепций, суждений и выводов в их различных формах, прежде всего, рассматривая, экспериментальные способы достижения будущих результатов».
Как философ, Д. Дьюи прежде всего известен как продолжатель идей прагматизма У.Джемса. Д. Дьюи вносит в прагматизм два дополнительных фактора: психологический и логический. Это философское направление получило название инструментализма. Подобно У. Джемсу, Д. Дьюи утверждает, что знание – инструмент для понимания целей. Идеи – целенаправленное оружие знания.
Следует подчеркнуть, что в философии Д. Дьюи об образовании, опыт - ключевое слово. Он определял опыт как взаимодействие человека с окружающей средой. С тех пор как жизнь стала зависеть от возможностей решения проблем, образование стало средством, чтобы привить навыки, помогающие найти выход из трудных жизненных ситуаций.
Следует отметить, что в отличие от предшествующих положений идеалистов и реалистов, исследование опыта у Д. Дьюи означало, что человеческие цели и планы могли быть осуществлены только путем их реализации и формулировки выводов по их последствиям. Это применялось также к образовательным программам.
Многие исследователи деятельности Д. Дьюи отмечают сходство философских, психологических и педагогических взглядов У. Джемса и Д. Дьюи. Но, по нашему мнению, работы Д. Дьюи по вопросам педагогики отличались большим знанием американской школы, ее положительных и отрицательных сторон. И, если У. Джемс был психологом и не занимался, как Д. Дьюи, специально проблемами школьного образования, то Д. Дьюи разрабатывал прагматическую философию применительно к педагогике и школьной практике.
В работе «Демократия и образование» [7] Д. Дьюи пишет, что выдвинутая им теория знания может быть названа прагматической. При этом основные положения этой теории мало чем отличаются от философии У. Джемса, а некоторые различия относятся лишь к терминологии.
В отличие от большинства философов того времени, историю общества Д. Дьюи рассматривает с точки зрения психологической деятельности людей, а изменение сознания отдельных людей является для него главным условием общественного развития. По его мнению, отдельные «интеллектуальные вариации» людей в наблюдениях, решениях служат источником социального прогресса.
Постпозитивизм и методология науки. Концепция «третьего мира» К.Поппера, концепция научных революций Т.Куна, концепция научно-исследовательских программ И. Лакатоса
ПОСТПОЗИТИВИЗМ — совокупность концепций в философии и методологии науки, возникших как критическая реакция на программу эмпирического обоснования науки, выдвинутой логическим эмпиризмом (неопозитивизмом), а с распадом этой программы пришедших ей на смену. В значительной степени эта реакция была инициирована идеями К. Поппера, выраженными в его книге «Logik der Forschung» (1934), которая появилась в период, когда неопозитивизм имел преобладающее влияние, и сыграла едва ли не решающую роль в его критике. Сам Поппер заявлял, что он «убил логический позитивизм»
Методология науки, в традиционном понимании, — это учение о методах и процедурах научной деятельности, а также раздел общей теории познания, в особенности теории научного познания (эпистемологии) и философии науки.
Большое влияние на современную методологию науки оказали те идеи, которые были выдвинуты К.Поппером в рамках концепции "третьего мира".
По мнению К. Попера, важно различать три мира:
— первый мир — реальность, существующая объективно;
— второй мир — состояние сознания и его активность;
— третий мир — "мир объективного содержания мышления,
прежде всего отражения научных идей, поэтических мыслей
и произведений искусства".
Философы прошлого уделяли большое внимание знанию в субъективном смысле, т.е. второму миру, и рассмотрению проблем соотношения второго и первого миров, в то же время мало изучали особенности жизни науки в третьем мире. А между тем для понимания сущности науки и закономерностей ее развития, да и процесса познания вообще, по мнению К.Поппера, эта область исследований имеет важнейшее значение.
Если применить это различение к науке, то мы должны выделить проблемы,
— связанные с деятельностью людей производящих знания,
— относящиеся к особенностям продуктов познавательного про-
цесса.
По мнению К.Поппера, изучение продуктов научного познания является более важным, чем исследование самого процесса научного исследования.
Более того, как он считает, даже о самом процессе получения научных знаний мы можем узнать больше, чем при непосредственном его изучении и о психологии человека мы судим во многом по результатам его деятельности. Эта ситуация вполне естественна. Во всех причины обнаруживают по их следствиям. Представим себе, пишет К.Поппер, что уничтожены все продукты человеческой деятельности и память о них в сознании людей, однако остались библиотеки и сохранилась наша способность воспринимать содержание книг, хранящихся в них. В этом случае цивилизация будет сравнительно быстро восстановлена. Но если будут уничтожены и библиотеки, то для возрождения цивилизации пройдут тысячелетия, т.е. надо будет начинать все сначала: "Если бы кто-либо должен был начать с того места, с. которого начал Адам, он не сумел бы пойти дальше Адама".
Эти мысленные эксперименты показывают не только важность третьего мира, но и его автономность.
Конечно, третий мир создается человеком. Однако он во многом не ведает сам, что творит, а результаты его деятельности начинают вести свою собственную жизнь, о которой человек и не задумывался.
Конечно, натуральный ряд чисел создан человеком, однако затем он сам становится объектом изучения, которое порождает необозримое количество знаний о числах. То же можно сказать о любой научной теории. Объекты третьего мира — это не только их актуальная данность, но и потенция их развития.
Естественно, что с каждым новым открытием в третьем мире появляются и совершенно новые, прежде не содержащиеся в нем даже потенциально проблемы и соответственно возможности их решения.
Третий мир не мог бы возникнуть без языка науки, ведь это лингвистический мир.
Двумя самыми важными функциями языка являются дескриптивная (описательная) и аргументативная. Вторая из них предполагает наличие первой. Аргументы, конечно, всегда имеют дело с некоторыми описаниями, которые критикуются с точки зрения их правдоподобия и истинности. Аргументативная функция языка появилась в связи с развитием рациональности в истории культуры. Она представляет собой наиболее мощное из всех средств приспособления к реальности, которое когда либо существовало органической эволюции. Критицизм является важнейшим источником роста третьего мира.
Любое исследование начинается с проблемы. Для ее решения ученый развивает теорию, которая критически оценивается через сопоставление с конкурирующими теориями и эмпирическими данными. В результате этой оценки возникает новая проблема.
Концепция социологической и психологической реконструкции и развития научного знания связана с именем и идеями Т. Куна, изложенными в его широко известной работе по истории науки “Структура научных революций” [5]. В этой работе исследуются социокультурные и психологические факторы в деятельности как отдельных ученых, так и исследовательских коллективов. Кун считает, что развитие науки представляет собой процесс поочередной смены двух периодов - “нормальной науки” и “научных революций”. Причем последние гораздо более редки в истории развития науки по сравнению с первыми. Социально-психологический характер концепции Куна определяется его пониманием научного сообщества, члены которого разделяют определенную парадигму, приверженность к которой обуславливается положением его в данной социальной организации науки, принципами, воспринятыми при его обучении и становлении как ученого, симпатиями, эстетическими мотивами и вкусами. Именно эти факторы, по Куну, и становятся основой научного сообщества. Центральное место в концепции Куна занимает понятие парадигмы, или совокупности наиболее общих идей и методологических установок в науке, признаваемых данным научным сообществом. Парадигма обладает двумя свойствами: 1) она принята научным сообществом как основа для дальнейшей работы; 2) она содержит переменные вопросы, т.е. открывает простор для исследователей. Парадигма - это начало всякой науки, она обеспечивает возможность целенаправленного отбора фактов и их интерпретации. Парадигма, по Куну, или “дисциплинарная матрица”, как он ее предложил называть в дальнейшем, включает в свой состав четыре типа наиболее важных компонентов: 1) “символические обобщения” - те выражения, которые используются членами научной группы без сомнений и разногласий, которые могут быть облечены в логическую форму, 2) “метафизические части парадигм” типа: “теплота представляет собой кинетическую энергию частей, составляющих тело”, 3) ценности, например, касающиеся предсказаний, количественные предсказания должны быть предпочтительнее качественных, 4) общепризнанные образцы. Все эти компоненты парадигмы воспринимаются членами научного сообщества в процессе их обучения, роль которого в формировании научного сообщества подчеркивается Куном, и становятся основой их деятельности в периоды “нормальной науки”. В период “нормальной науки” ученые имеют дело с накоплением фактов, которые Кун делит на три типа: 1) клан фактов, которые особенно показательны для вскрытия сути вещей. Исследования в этом случае состоят в уточнении фактов и распознании их в более широком кругу ситуаций, 2) факты, которые хотя и не представляют большого интереса сами по себе, но могут непосредственно сопоставляться с предсказаниями парадигмальной теории, 3) эмпирическая работа, которая предпринимается для разработки парадигмальной теории. Однако научная деятельность в целом этим не исчерпывается. Развитие “нормальной науки” в рамках принятой парадигмы длится до тех пор, пока существующая парадигма не утрачивает способности решать научные проблемы. На одном из этапов развития “нормальной науки” непременно возникает несоответствие наблюдений и предсказаний парадигмы, возникают аномалии. Когда таких аномалий накапливается достаточно много, прекращается нормальное течение науки и наступает состояние кризиса, которое разрешается научной революцией, приводящей к ломке старой и созданию новой научной теории - парадигмы. Кун считает, что выбор теории на роль новой парадигмы не является логической проблемой: “Ни с помощью логики, ни с помощью теории вероятности невозможно переубедить тех, кто отказывается войти в круг. Логические посылки и ценности, общие для двух лагерей при спорах о парадигмах, недостаточно широки для этого. Как в политических революциях, так и в выборе парадигмы нет инстанции более высокой, чем согласие соответствующего сообщества” [5]. На роль парадигмы научное сообщество выбирает ту теорию, которая, как представляется, обеспечивает “нормальное” функционирование науки. Смена основополагающих теорий выглядит для ученого как вступление в новый мир, в котором находятся совсем иные объекты, понятийные системы, обнаруживаются иные проблемы и задачи: “Парадигмы вообще не могут быть исправлены в рамках нормальной науки. Вместо этого... нормальная наука в конце концов приводит только к осознанию аномалий и к кризисам. А последние разрешаются не в результате размышления и интерпретации, а благодаря в какой-то степени неожиданному и неструктурному событию, подобно переключению гештальта. После этого события ученые часто говорят о “пелене, спавшей с глаз”, или об “озарении”, которое освещает ранее запутанную головоломку, тем самым приспосабливая ее компоненты к тому, чтобы увидеть их в новом ракурсе, впервые позволяющем достигнуть ее решения”. Таким образом, научная революция как смена парадигм не подлежит рационально-логическому объяснению, потому что суть дела в профессиональном самочувствии научного сообщества: либо сообщество обладает средствами решения головоломки, либо нет - тогда сообщество их создает. Мнение о том, что новая парадигма включает старую как частный случай, Кун считает ошибочным. Кун выдвигает тезис о несоизмеримости парадигм. При изменении парадигмы меняется весь мир ученого, так как не существует объективного языка научного наблюдения. Восприятие ученого всегда будет подвержено влиянию парадигмы. По-видимому, наибольшая заслуга Т. Куна состоит в том, что он нашел новый подход к раскрытию природы науки и ее прогресса. В отличие от К. Поппера, который считает, что развитие науки можно объяснить исходя только из логических правил, Кун вносит в эту проблему “человеческий” фактор, привлекая к ее решению новые, социальные и психологические мотивы. Книга Т. Куна породила множество дискуссий, как в советской, так и западной литературе. Одна из них подробно анализируется в статье [6], которая будет использована для дальнейшего обсуждения. По мнению авторов статьи, острой критике подверглись как выдвинутое Куном понятие “нормальной науки”, так и его интерпретация научных революций. В критике понимания Куном “нормальной науки” выделяются три направления. Во-первых, это полное отрицание существования такого явления как “нормальная наука” в научной деятельности. Этой точки зрения придерживается Дж. Уоткинс. Он полагает, что наука не сдвинулась бы с места, если бы основной формой деятельности ученых была “нормальная наука”. По его мнению, такой скучной и негероической деятельности, как “нормальная наука”, не существует вообще, из “нормальной науки” Куна не может вырасти революции [6]. Второе направление в критике “нормальной науки” представлено Карлом Поппером. Он, в отличие от Уоткинса, не отрицает существования в науке периода “нормального исследования”, но полагает, что между “нормальной наукой” и научной революцией нет такой существенной разницы, на которую указывает Кун. По его мнению, “нормальная наука” Куна не только не является нормальной, но и представляет опасность для самого существования науки. “Нормальный” ученый в представлении Куна вызывает у Поппера чувство жалости: его плохо обучали, он не привык к критическому мышлению, из него сделали догматика, он жертва доктринерства. Поппер полагает, что хотя ученый и работает обычно в рамках какой-то теории, при желании он может выйти из этих рамок. Правда при этом он окажется в других рамках, но они будут лучше и шире [6]. Третье направление критики нормальной науки Куна предполагает, что нормальное исследование существует, что оно не является основным для науки в целом, оно так же не представляет такого зла как считает Поппер. Вообще не следует приписывать нормальной науке слишком большого значения, ни положительного, ни отрицательного. Стивен Тулмин, например, полагает, что научные революции случаются в науке не так уж редко, и наука вообще не развивается лишь путем накопления знаний. Научные революции совсем не являются “драматическими” перерывами в “нормальном” непрерывном функционировании науки. Вместо этого она становится “единицей измерения” внутри самого процесса научного развития [6]. Для Тулмина революция менее революционна, а “нормальная наука” - менее кумулятивна, чем для Куна. Не меньшее возражение вызвало понимание Куном научных революций. Критика в этом направлении сводится прежде всего к обвинениям в иррационализме. Наиболее активным оппонентом Куна в этом направлении выступает последователь Карла Поппера И. Лакатос. Он утверждает, например, что Кун “исключает всякую возможность рациональной реконструкции знания”, что с точки зрения Куна существует психология открытия, но не логика, что Кун нарисовал “в высшей степени оригинальную картину иррациональной замены одного рационального авторитета другим”. Как видно из изложенного обсуждения, критики Куна основное внимание уделили его пониманию “нормальной науки” и проблемы рационального, логического объяснения перехода от старых представлений к новым. В результате обсуждения концепции Куна большинство его оппонентов сформировали свои модели научного развития и свое понимание научных революций.
Как уже отмечалось, философия науки К. Р. Поппера, поставившая в центр внимания проблематику развития научного знания, должна была соотнести свои выводы с реальной практикой научного исследования в ее историческом развитии. Вскоре обнаружилось, что предложенная им методологическая концепция, требующая немедленного отбрасывания теорий, если эти теории сталкиваются с опытными опровержениями, не соответствует тому, что происходит и происходило в науке. Это и привело ученика и критика Поппе-ра Имре Лакатоса (1922-1974) к разработке "утонченного фальсификационизма" или, как чаще называют его концепцию, методологии научно-исследовательских программ.
В основе этой методологии лежит представление о развитии науки как истории возникновения, функционирования и чередования научно-исследовательских программ, представляющих собой связанную последовательность научных теорий. Эта последовательность, как правило, выстраивается вокруг некоторой фундаментальной теории, основные идеи, методы и предпосылки которой "усваиваются" интеллектуальной элитой, работающей в данной области научного знания. Такую теорию Лакатос называет "жестким ядром" научно-исследовательской программы.
Жестким это "ядро" называется потому, что исследователям как бы запрещено что-либо менять в исходной теории, даже если они находят факты, вступающие с ней в противоречие. В этом случае они изобретают "вспомогательные гипотезы", которые примиряют теорию с фактами. Подобные гипотезы образуют "защитный пояс" вокруг фундаментальной теории, они принимают на себя удары опытных проверок и в зависимости от силы и количества этих ударов могут изменяться, уточняться или даже полностью заменяться другими гипотезами. Главная задача при этом обеспечить "прогрессивное движение" научного знания, движение ко все более широким и полным описаниям и объяснениям реальности. До тех пор, пока "жесткое ядро" научно-исследовательской программы выполняет эту задачу (и выполняет лучше, чем другие - альтернативные - системы идей и методов), оно представляет в глазах ученых огромную ценность. Поэтому они пользуются еще и так называемой "положительной эвристикой", то есть совокупностью предположений о том, как следует изменить или уточнить ту или иную гипотезу из "защитного пояса", какие новые "модели" (то есть условия применимости теории) нужны для того, чтобы программа могла работать в более широкой области наблюдаемых фактов. Одним словом, "положительная эвристика" - это совокупность приемов, с помощью которых можно и нужно изменять "опровержимую" часть программы, чтобы сохранить в неприкосновенности "неопровержимую" ее часть.
Если программа обладает хорошо развитой "положительной эвристикой", то ее развитие зависит не столько от обнаружения опровергающих фактов, сколько от внутренней логики самой программы. Например, научно-исследовательская программа И. Ньютона развивалась от простых моделей планетарной системы (система с фиксированным точечным центром - Солнцем - и единственной точечной планетой, система, состоящая из большего числа планет, но без учета межпланетных сил притяжения и др.) к более сложным (система, в которой Солнце и планеты рассматривались не как точечные массы, а как массивные и вращающиеся сферы, с учетом межпланетных сил и пр.). И это развитие происходило не как реакция на "контрпримеры", а как решение внутренних (формулируемых строго математически) проблем, например устранение конфликтов с третьим законом динамики или с запрещением бесконечных значений плотности тяготеющих масс.
Маневрируя эвристиками ("отрицательной" и "положительной"), исследователи реализуют творческий потенциал программы: то защищают ее плодотворное "жесткое ядро" от разрушительных эффектов различных эмпирических опровержений с помощью "защитного пояса" вспомогательных теорий и гипотез, то стремительно идут вперед, оставляя неразрешенные эмпирические проблемы, зато объясняя все более широкие области явлений, по пути исправляя ошибки и недочеты экспериментаторов, поспешно объявляющих о найденных "контрпримерах". До тех пор, пока это удается, научно-исследовательская программа находится в прогрессирующей стадии. Однако программа все-таки не "бессмертна". Рано или поздно наступает момент, когда ее творческий потенциал оказывается исчерпанным: развитие программы резко замедляется, количество и ценность новых моделей, создаваемых с помощью "положительной эвристики", падают, "аномалии" громоздятся одна на другую, нарастает число ситуаций, когда ученые тратят больше сил на то, чтобы сохранить в неприкосновенности "жесткое ядро" своей программы, нежели на выполнение той задачи, ради которой эта программа существует. Научно-исследовательская программа вступает в стадию своего "вырождения". Однако и тогда ученые не спешат расстаться с ней. Лишь после того, как возникает и завоевывает умы новая научно-исследовательская программа, которая не только позволяет решить задачи, оказавшиеся не под силу "выродившейся" программе, но и открывает новые горизонты исследования, раскрывает более широкий творческий потенциал, она вытесняет старую программу.
В функционировании, росте и смене научно-исследовательских программ, считал Лакатос, проявляет себя рациональность науки. Его концепция научной рациональности выражается достаточно простым критерием: рационально действует тот исследователь, который выбирает оптимальную стратегию для роста эмпирического знания; всякая иная ориентация нерациональна или иррациональна. Как уже было сказано, методологическая концепция Лакатоса по своему замыслу должна была максимально приблизить теоретические представления о научной рациональности к реальной истории науки. Сам Лакатос часто повторял, что "философия науки без истории науки пуста, история науки без философии науки слепа". Обращаясь к истории науки, методология науки обязана включить в модель научной рациональности такие факторы, как соперничество научных теорий, проблему выбора теорий и методов, проблему исторического признания или отвержения научных теорий. При этом всякая попытка "рациональной реконструкции" истории науки сталкивается с принципиальными трудностями.
Когда критерии научной рациональности "накладываются" на процессы, происходящие в реальной научной истории, неизбежно происходит обоюдная критика: с одной стороны, схема "рациональной реконструкции" истории неизбежно оказывается слишком тесной, узкой, неполной, оставляющей за своими рамками множество фактов, событий, мотивов и т.д., имевших несомненное и важное значение для развития научной мысли; с другой стороны, история науки, рассмотренная сквозь призму этой схемы, выглядит нерациональной именно в тех своих моментах, которые как раз и обладают этим значением.
Сознание и его структура. Сфера бессознательного. Сознание и язык
Сознание - это высшая интегрированная форма психики, которая складывается под воздействием общественно-исторических условий в трудовой деятельности человека и его общение с помощью языка с другими людьми.
Основными характеристиками сознания являются:
- отражение окружающего мира с помощью познавательных процессов (ощущение, восприятие, память, мышление, воображение). Нарушение любого из познавательных процессов приводит к расстройству сознания;
- различение субъекта и объекта (т.е. того, что принадлежит "Я" и "не Я"), которое происходит в процессе формирования самосознания человека. Человек - единственное живое существо, способная к самопознания и
- самооценки своих поступков и себя в целом. По выражению Гегеля, "человек есть животное, но она уже не животное, потому что знает, что он животное. Самосознание проявляется в познавательной (самочувствия, самонаблюдение, самоанализ, самокритика), эмоциональной (самочувствие, самолюбие, скромность, гордость, чувство собственного достоинства) и волевой (сдержанность, самоконтроль, самообладание, дисциплина) формах;
- обеспечение целеустремлённой деятельности человека. Благодаря опережающими отображению человек раскрывает причинно-следственные связи, предусматривает будущее, ставит перед собой цель, учитывает мотивы и принимает волевые решения, вносит необходимые коррективы, преодолевает трудности. Своей деятельностью она активно влияет на окружающий мир;
- наличие эмоционально-оценочных отношений ко всему, что происходит вокруг, к другим людям и к самой себе. Эта характеристика сознания проявляется наиболее отчетливо в таких нравственных чувствах, как чувство долга, патриотизм, интернационализм и др. Переживания усиливают четкость осознания себя и окружающего мира, а потому является важным стимулом для активизации сознания.
Существуют различные объяснения проявлений бессознательного. Так, 3. Фройд считал, что сфера бессознательного - это вытеснены, нереализованные поезда человека. Он ввел понятие "Я" и "Оно", для разрешения которых предложил учитывать законы их функционирования. В основу системы, которая отвечает сознания "Я", заложен принцип реальности, проявления "Оно" обусловлены принципом удовольствия. Действия "Я" соответствуют реальности и подчиняются физическим законам, социальным установкам и логике; "Оно" руководствуется субъективными потребностями биологического и афективного характера.
Между "Я" и "Оно" нет резкой границы. "Я" стремится содействовать влиянию внешнего мира на "Оно", изменить принцип удовольствия, которым руководствуется "Оно", принципом реальности. Для психической деятельности характерны постоянные переходы сознательного в бессознательно и наоборот.
Примером перехода сознательного в бессознательно является сон. Различают три разновидности сна: суточный сон, лишение которого приводит к разрушению нервных клеток, сон, который возникает под действием однородного раздражители (например, во время монотонной лекции), и сон-привычку.
Сон - это особое состояние коры головного мозга, который сопровождается сложными биохимическими превращениями. Биотокы мозга во время сна не исчезают, но увеличивается их амплитуда и уменьшается частота. Сон наступает тогда, когда высшие отделы центральной нервной системы (кора) и даже средний мозг тормозятся. Сон выполняет чрезвычайно важную охранную функцию - предотвращение истощения.
Во сне люди видят сновидения. Сновидение - это своеобразное состояние сознания того, кто спит, который характеризуется появлением более или менее ярких представлений. Они возникают в результате работы отдельных незагальмованих центров коры головного мозга. Поэтому, то, что мы видим во сне, базируется на уже пережитих ранее впечатления, которые соединяются между собой в различные, даже фантастические или абсурдные связи. М. И. Сеченова образно определил сновидения как небывалые комбинации бывалых впечатлений.
Сознание, как идеальная реальность проявляется через материальные формы. Такой материальной формой сознания является язык. Язык является посредником между мыслью и предметом, о котором мы говорим. Сам по себе язык представляет собой систему знаков, котоыми обозначаются предметы, представленные в словах. Язык не только выполняет роль знака, но также и играет роль в понимании человеком мира.
Язык в реализации своих функций составляет органическое единство с сознанием, проявляет себя следующим образом:
развитость сознания предполагает одновременно и развитость языка и наоборот;
наличие у человека определенных знаний по какому-либо вопросу означает возможность и способность выразить эти знания в словесной форме;
начало формирования сознания означает одновременно и формирование языка и наоборот.
Логический и лингвистический неопозитивизм. Учение об «языковых играх» Л.Витгенштейна
Основной вариант неопозитивизма - логический позитивизм сформировался в так называемом "Венском кружке" логиков, философов, математиков и социологов, который возник в 1923г. в Венском университете под руководством М. Шлика (1882-1936). В кружок входили Р. Карнап (1891-1970), О. Нейрат (1882-1945), Л. Витгенштейн (1889-1951) и др.
В другие страны логический позитивизм пришел уже в виде сложившегося течения. Его развивали Айэр, К. Поппер (Англия), А. Тарский, Айдукевич (Польша) и другие. Неопозитивисты восприняли негативное отношение классического позитивизма к философии.
По мнению, например, Карнапа предложение философии не выражают никакого конкретного содержания. Философия вообще выступает как неадекватная замена искусства.
Место прежнего огромного количества разнообразных философских учений прошлых веков, ничего не давших, кроме заблуждения, по мнению Карнапа, должна занять "Логика науки" Carnap R. The logical syntax of Lonquaqe. - L.: 1937, p. 279. Она преследует две основные цели:
1) элиминировать из науки все не имеющие познавательного смысла рассуждения и псевдопроблемы;
2) обеспечить в результате анализа построение логических моделей осмысленного рассуждения.
В качестве идеального средства решения этих задач принимается разработанный в ХХ в. аппарат математической логики. Тем самым философия лишается своей традиционной проблематики и превращается в своего рода метатеоретической инструмент исследования структуры науки.
Логический позитивизм как и философия логического анализа много внимания уделяет вопросам построения формализованных языков.
Но главную свою цель он видит в исследовании значения языковых знаков, форм выражения понятий в этих языках, синтаксических правил этих языков.
В качестве критерия осмысленности предложений формализованных языков логический позитивизм выдвинул принцип верификации - сопоставление предложений с чувственным опытом. Отсюда и другое название логического позитивизма: логический эмпиризм.
Научно осмысленная может быть такая теория, которая подтверждается эмпирическими фактами. Осмысленной может быть и теория, которая опровергается фактами.
Она считается ложной. Понятие "факта", таким образом, является в логическом позитивизме центральным. Анализу этого понятия посвящена огромная литература.
Но, не смотря на все нюансы в его трактовке, все логические позитивисты сходятся в том, что научный факт - это предложение какого - то языка, описывающие данные какого-то опыта.
Но совокупность атомарных, лишенных связей предложений не составляет еще теории. В истинной теории предложения должны быть связаны между собою.
Отправляясь от этой идеи, логический позитивизм разрабатывает логическую семантику, которая формализует отношение между знаками и обозначаемыми предметами безотносительно к природе последних, а также математическую логику, которая формализует процедуру установления истинности предложений с формальными условиями выводимости в каком-то языке.
Истинность предложений теории и самой теории отождествляется с совместимостью ее предложений. Тем самым логический позитивизм возрождает в иной форме аристотелевско-лейбницевский критерий истины: достаточным основанием истинности формальной теории является ее непротиворечивость.
Таким образом, процесс познания отождествляется логическим позитивизмом с последовательностью операций по фиксации чувственных данных посредством знаков, установлению соотношений внутри последних, приведению этих соотношений в какую-то систему, дедуктивному выведению из этой системы ("логической конструкции") предсказаний о будущем опыте (фактов) и, наконец, изменению этой системы в случае обнаружения в ней внутренних противоречий или несоответствия выведенных в них предложений опыту.
Надо сказать, что такое понимание познавательного процесса сыграло положительную роль в развитии методологии дедуктивных наук, разработки математического аппарата кибернетики, исследовании оснований математики и физики. Но как оказалось оно не снимало всех проблем научного познания.
Прежде всего из теоремы Геделя о неполноте арифметики следовал вывод об ограниченности метода формализации (по Геделю, не существует никакой системы аксиом, опираясь на которую можно было бы формальным путем, т.е. оперируя только знаками и правилами выводов из знаков, построить арифметику одну из самых простых математических дисциплин).
Еще более сложные проблемы возникли вокруг принципа верификации. В ходе поиска причин его всеобщего действия обнаружилось, что он не очевиден и сам требует доказательства, т.е. сам подлежит верификации.
Верификация принципа верификации в свою очередь подлежит верификации и т.д. до бесконечности. Все попытки решения этих трудностей хотя и не увенчались успехом, принесли огромную пользу для науки, ибо стимулировали логические исследования, исследования в области семантики, вероятностной логики и др. отраслей знания.
развитие в Великобритании (Г. Райл, Дж. Остин, Дж. Уисдом, М. Макдональд и др.). Известное влияние имеет также в США (М. Блэк, Н. Малькольм и др.), в Австралии и в скандинавских странах.
Будучи одной из школ неопозитивизма, Лингвистическая философия отрицает мировоззренческий характер философии и считает традиционные философские проблемы псевдопроблемами, возникающими в силу дезориентирующего влияния языка на мышление. В отличие от сторонников других разновидности аналитической философии, представители Лингвистической философии усматривают задачу "философа-аналитика" не в том, чтобы реформировать язык в соответствии с некоторой логической нормой, а в детальном анализе действительного употребления естественного разговорного языка с тем, чтобы устранять недоразумения, возникающие вследствие неправильного употребления языка.
В частности, согласно Лингвистической философии, такой анализ приводит к выявлению причин постановки философских проблем, которые будто бы возникают в результате неправомерного расширения обыденного словоупотребления. Возражая против любых проявлений техницизма в философии, связанного с использованием специального понятийного аппарата, и отстаивая "чистоту" употребления естественного языка, Лингвистическая философия выступает в качестве решительного противника сциентизма в философии, в частности сциентизма логических позитивистов.
Впервые идеи Лингвистической философии получили своё выражение в 1930-е гг. в кембриджской школе последователей Дж. Мура и позднего Витгенштейна. С конца 1940-х гг. большое влияние приобретают представители оксфордской школы (Г. Райл, Дж. Остин, П. Строусон и др.), которые подчёркивают разнообразие языковых явлений, способов употребления языковых выражений, выступая против всяких тенденций к унификации языка. Несмотря на несостоятельность Лингвистической философии как философского течения в целом, исследования представителей Лингвистической философии содержат некоторые результаты по анализу логич. структуры обыденного языка и изучения его семантических возможностей.
Как же возникла идея языковых (концептуальных) игр и в чем ее суть? Известно, что Людвига Витгенштейна привел в философию интерес к комплексу проблем символической логики, оснований математики и логического анализа языка. Успехи в этой области (мысли Г.Фреге, Б.Рассела и др.) вдохновили его на поиск предельно ясной логической модели знания-языка, общей матрицы предложения, в которой была бы явлена суть любого высказывания[7], а, стало быть, - так думалось автору - и мысленного постижения фактов, этой основы основ подлинного знания о мире. Разработанная Витгенштейном в 1912-1914 гг. концепция базировалась на трех принципах: толковании предметных терминов языка как имен объектов; элементарных высказываний - как логических картин простейших ситуаций (или, иначе говоря, конфигураций объектов) и, наконец, сложных высказываний (логических комбинаций элементарных предложений) - как картин соответствующих им комплексных ситуаций - фактов. В результате совокупность истинных высказываний мыслилась как картина мира. Тщательно продуманная логическая модель "язык - логика - реальность" была представлена в "Логико-философском трактате" (ЛФТ), увидевшем свет в 1921 году. Идеи трактата произвели сильное впечатление и вызвали большой резонанс в умах и работах исследователей в области философии языка и логики науки[8]. Пожалуй, наибольшим было его стимулирующее влияние на участников Венского кружка - Р.Карнапа, Ф.Вайсмана и др., да и на всю программу логического позитивизма, изложенную в манифесте "Научное миропонимание" (1929).
«Второй позитивизм»: Э.Мах и Р.Авенариус
Вторая стадия позитивизма – так называемого эмпириокритицизм связан с именами Э.Маха, австрийского физика и философа и швейцарского философа Р. Авенариуса (1843-1896). Отличие данной стадии от предшествующей – основная задача ф-фии не в построении всеобъемлющей системы научного знания, а в создании теории научного знания.
Основоположники “второго позитивизма” разделяют идею об упразднении старой метафизики, об изменении положения философии в культуре. Однако в отличие от позитивистов “первой волны”, которые считали, что философия должна заниматьсясозданием единой картины мира и классификацией наук, эмпириокритики видели задачу философии в установлении принципов упорядочивания явлений в сознании исследователя. Термин “эмпириокритицизм”, введен Авенариусом, означает критику опыта. Опыт – это данность мира познающему субъекту, зафиксированная в его сознании с помощью утверждения, высказываний. Понять особенности понимания опыта может так называемая “принципиальная координация”: нет объекта без субъекта, как нет субъекта без объекта. Элементы опыта как единства “Я” и “среды” нейтральны, т.е. в зависимости от точки зрения они могут рассматриваться и как “физические”, и как “психические”. Индивид с его нервной системой и окружающая среда образуют реальное единство опыта. Опыт не позволяет отделить от всего видимого, слышимого, первооснову мира. Новая философия должна очистить наш опыт от бесплодных фантазий, ненужных продуктов умственной деятельности (о причинной связи, о душе). Наш опыт, чем меньше в нем будут присутствовать различные точки зрения, т.е. чем меньше сил будет затрачено на его создание, тем более эффективным будет его адоптация. Принцип наименьшей траты сил – основной принцип, которым должна руководствоваться философия, становясь критикой чистого опыта. Принцип наименьшей траты сил ориентирует на кумулятивную (увеличение, накопление) модель развития научного знания, предполагающую непрерывность роста знания, исключающее скачки. Кумулятивизм связан с пониманием научного знания как описания фактов. Этот вывод сделал Э. Мах, который ввел иное название для указанного принципа, - он назвал его принципом экономии мышления. Мах полагал, что в целях экономии мышления описание должно стоять в центре наук. Объяснение предполагает привлечение ненужных предположений, не может обойтись без понятия причинности. Ядром же всякого описания должен быть анализ ощущений – данных чувственного познания; наука должна оставаться в экспериментальной сфере. Откуда же берутся общие положения в науке? Эмпириокритицизм тесно связан с консерватизмом (соглашение) утверждающим, что общие положения науки, носят условный характер, являются продуктом научного соглашения.
Позитивизм и его исторические формы. «Закон трех стадий» О.Конта
Первый, начальный позитивизм, представителями которого были А. Конт, Г. Спенсер, А. Михайловский. Программа начального позитивизма сводилась к следующие принципы:
- Познание необходимо освободить от всякой философской интерпретации;
- Вся традиционная философия должна быть упразднена и изменена специальными науками (каждая наука сама себе философия);
- В философии необходимо проложить третий путь, который преодолел бы противоречие между материализмом и идеализмом.
Эти и другие положения были изложены О. Контом в работе «Курс позитивной философии»; Г. Спенсером в 10-томник «Синтетическая философия».
Второй позитивизм вырос из первых. Его известными представителями были: австрийский физик Э. Мах, немецкий философ Р. Авенариус, французский математик Ж. А. Пуанкаре.
Они обратили внимание на факт релятивности (т.е. относительности) научного знания и сделали вывод о том, что наука не дает истинной картины реальности, а предоставляет только символы, знаки практики. Отрицается объективная реальность наших знаний. Философия сводится к теории познания, оторванной от мира.
Третья форма позитивизма - неопозитивизм, который имеет две разновидности: логический позитивизм и семантический. Предметом философии, по мнению логических позитивистов, должна быть логика науки, логика языка, логический анализ предложений, логический синтаксис языка. Второй период логического позитивизма - это развитие семантики. Это направление определяет языке главную роль во всех сферах деятельности. Все социальные коллизии обусловлены несовершенством языка и человеческого общения. Представители: Б. Рассел, А. Тарский, К. Поппер, Л. Витченштейн и др.
"Закон трех стадий", согласно Конту, прежде всего определяет те этапы, которые проходит человечество в своем умственном развитии, в своем стремлении познать окружающий мир.
Первая стадия - теологическая. Находясь на этой стадии своего духовного развития, человек стремится все явления объяснить вмешательством сверхъестественных сил, понимаемых по аналогии с ним самим: богов, духов, душ, ангелов, героев и т.п.
Вторая стадия, которую проходит человечество в своем умственном развитии - метафизическая. Для нее, как и для теологической стадии, характерно стремление достигнуть исчерпывающего абсолютного знания о мире. Но в отличие от первой стадии, объяснение явлений мира достигается не путем обращения к божественным началам и силам, а сводится к ссылке на различные выдуманные первосущности, якобы скрывающиеся позади мира явлений, позади всего того, что мы воспринимаем в опыте, основу которого они составляют.
Третья стадия, по Конту, - позитивная. Поднявшись на эту стадию, человечество оставляет безнадежные и бесплодные попытки познать первые и конечные причины, познать абсолютную природу или сущность всех вещей, т.е. отказывается и от теологических, и от метафизических вопросов и притязаний и устремляется по пути накопления положительного знания, получаемого частными науками.
На третьей стадии, по Конту, полностью вступает в силу закон постоянного подчинения воображения наблюдению, потому что именно наблюдение рассматривается Контом как универсальный метод приобретения знаний.
Т.к. в основе науки, по Конту, лежит наблюдение, а наблюдать мы можем только явления или то, что дается нашим чувствам, то понятно, что научное знание не может проникнуть к предполагаемой основе явлений, не может иметь дело с их сущностью. Поэтому по своему характеру научное знание является преимущественно описательным. Сам Конт говорит так: "Истинный позитивный дух состоит преимущественно в замене изучения первых или конечных причин явлений изучением их непреложных законов, другими словами, - в замене слова почему словом как".
Проблемы морали, права и государства в философии истории Гегеля
Философско-историческая концепция изложена Гегелем в курсе лекций под названием "Философия всемирной истории". Сфера истории - это сфера объективного духа, по терминологии Гегеля.
Объективный дух выступает в форме права, морали и нравственности, а нравственность, в свою очередь, объективируется через семью, гражданское общество и государство. Понятие "всемирной истории" впервые появляется у Гегеля как один из моментов в характеристике государства.
Высшей ступенью познания истории Гегель считает философское её постижение. Философское - значит разумное. Разум правит в мире, а значит и в истории. Реальный исторический процесс разумен. Лишь приняв эту установку, мы сможем адекватно постичь тайну истории.
Сущность истории Гегель выявляет в схеме целесообразной деятельности: "цель - средство - результат" Она сложна и реализуется на трех уровнях:
* История как сфера индивидуальной человеческой деятельности.
* История как национально-историческая форма жизнедеятельности людей.
* Собственно всемирная история.
Всемирная история совершается в сфере духа. Дух, в противоположность природе, - это свобода. Поэтому история есть прогресс в сознании свободы. Что бы в истории не происходило, что бы индивиды ни делали, свобода есть та конечная цель, к которой направляется работа всемирной истории.
Начало истории, по Гегелю, характеризуется деятельностью индивидов, которые руководствуются интересами, страстями и т.п. Но поскольку история разумна, она все эти аффектные действия пытается оразумить и для этого выбирает в качестве орудия великих личностей. Гегель называет имена Александра Македонского, Цезаря, Лютера.
Первый взгляд на историю как арену деятельности великих личностей не дает ответа на многие вопросы, в частности, на вопрос о разумности истории. Поэтому, Гегель предлагает второй, более конкретный уровень рефлексии.
На этом уровне центральным понятием является понятие "народного духа". Свобода здесь понимается в контексте национальных особенностей. Средством реализации свободы выступает государство.
И, наконец, третий уровень исторической рефлексии - история как всемирная история. Орудием истории выступает не отдельная личность, а всемирно исторические народы. Гегель выделяет три этапа мировой истории:
* Период погружения духа в естественность.
* Период сознания свободы.
* Период возвышения свободы до её чистой всеобщности.
"Философия истории" Гегеля - первое произведение, в котором философия и история не просто соединены, а взаимно раскрывают друг друга.
Гегелевское учение о субъективном, объективном и абсолютном духе
Третья часть философской системы Гегеля - философия духа - посвящена
рассмотрению “абсолютной идеи” на заключительном этапе ее развития, когда
она, покидая природу, “возвращается” к самой себе в качестве “абсолютного
духа”, т.е. “абсолютной идеи”, преодолевшей свое “отчуждение”, снявшей свое
отрицание (природу) и развивающейся как самосознание человечества на всем
протяжении всемирной истории. В природе, по Гегелю, духовное содержание
находится в постоянном конфликте с ограниченной и инертной материальной
формой. Философия духа Гегеля есть идеалистическое учение о развитии
индивидуального и общественного сознания, об умственном развитии
человечества вообще. Поэтому история человечества, сведенная к истории его
духовного развития, оказывается в конечном счете историей познания и
самопознания.
Философия духа состоит из учения о субъективном духе (антропология,
феноменология, психология), учения об объективном духе (право,
нравственность, государство) и учения об абсолютном духе как высшей ступени
самопознания “абсолютной идеи” (искусство, религия, философия).
В антропологии речь идет об индивидуальном развитии человеческой личности, об
отношении души и тела, о расовых различиях, различии человеческих
возрастов, о здоровье и болезненном состоянии человеческого организма, о
характере, темпераменте и.т.п. Характеризуя отличие человека от животного,
Гегель вслед за французскими просветителями указывает на первостепенное
значение прямохождения, давая, однако, чисто идеалистическое объяснение
этому факту. Правильно отмечая, что расовые различия не дают никаких
оснований для расизма, Гегель тем не менее полагает, что расы и нации
образуют различные ступени самоопределения “абсолютного духа”, ввиду чего
различия между ними в области культурного развития в принципе непреодолимы.
Исследуя человеческие возрасты, Гегель приходит к ошибочному выводу, что
выступление личности против существующих общественных порядков представляет
собой юношеское увлечение, которое исчезает вместе с переходом к зрелому
возрасту. Взрослый человек, мужчина, по мнению Гегеля, “работает в пользу
дела, а не во вред ему, заинтересован в сохранении существующего порядка,
а не в разрушении его...”.
Система абсолютного идеализма Г.В.Ф.Гегеля
Гегель (1770-1831). Его философия завершает идеализм в немецкой классике. Его разработке посвящаются основные сочинения: «феноменальность духа», «наукологика», «энциклопедия философских наук». Гегель считает философию наукой о духе и идее. Задача философии – познание законов развития духа. Наука не может опираться на образное мышление, сущность вещей познаётся через понятия (т.е. категория). Этой задачи посвящена философия Гегеля, в которой выделяют систему и метод. Свою систему Гегель назвал абсолютный идеализм. В ней он пытался объяснить природный, социальный и духовны мир на всём протяжении его существования при помощи понятия абсолютная идея.
Абсолютная идея по Гегелю – область чистой мысли без своего носителя. Она составляет основание всего: природы, общества, человеческой деятельности. Гегель реализует принцип тождества бытия и мышления. В его системе развитие бытия повторяет развитие идеи. Идея выступает как идеальная субстанция мира, развитие мира есть саморазвитие абсолютное идеи. В своём саморазвитии проходит путь от чистой мысли до возникновения природы, человека, общества.
Система Гегеля – объективный идеализм. В ней абсолютная идея существует без материи и сама является предметом материального мира.
Метод Гегеля – диалектика, т.е. учение о всеобщей связи и развитии. Создал вторую форму диалектики – идеалистическая форма.
Гегель разработал основоположную форму диалектики: возможность, диалективность, необходимость, случайность и т.д.
Сформулировал 3 закона диалектики:
1. закон перехода количественных изменений в качественные. Механизм развития. (Взаимопереход количества в качество).
2. закон борьбы и взаимопроникновения противоположностей показывает внутр. … развития (Закон единства и борьбы противоположностей).
3. Закон отрицания выражает результат и направленность развития.
Проблема свободы. Учение о государстве и концепция исторического процесса
В философии вопрос о свободе очень древний, споры о ней во все времена, по признанию самих же философов, уступали в остроте, пожалуй, лишь спорам о Боге. Объединяет же разные философские системы то, что смотрят они на этот вопрос исходя из специфики общефилософского средства мышления — предельного описания. “Философские проблемы становятся таковыми, если они ставятся под луч одной проблемы — конечного смысла”. Философ строит понятия, посредством которых ситуации можно представить в предельно возможном виде и затем мыслить на этом пределе, в виде предельно осуществляемой идеи. При этом философ вовсе не утверждает, что эти предельные описания являются изображением каких-то реальных предметов в мире. Для него предельное описание есть лишь средство мышления [М.К.Мамардашвили, С.57-61].
В философском предметном поле проблема свободы, как правило, разделяется на три части: проблему свободы действия, проблему свободы выбора и проблему самого хотения, или свободы воли. Причем акцент делается на изучении проблемы свободы воли, т. е. на изучении последних оснований наших поступков и мотивов. [С.А. Левицкий, с.8; В.Виндельбанд, С. 520].
Правовая теория Канта тесно связана с этикой. Определяется это тем, что право и мораль имеют у него один и тот же источник (практический разум человека) и единую цель (утверждение всеобщей свободы). Различие между ними Кант усматривал в способах принуждения к поступкам. Мораль основана на внутренних побуждениях человека и осознании им своего долга, тогда как право использует для обеспечения аналогичных поступков внешнее принуждение со стороны других индивидов либо государства. В сфере морали соответственно нет и не может быть общеобязательных кодексов, тогда как право с необходимостью предполагает наличие публичного законодательства, обеспеченного принудительной силой.
Рассматривая отношение права и морали, Кант характеризует правовые законы как своего рода первую ступень (или минимум) нравственности. Если в обществе установлено право, сообразное нравственным законам, то это значит, что поведение людей поставлено в строго очерченные рамки, так что свободные волеизъявления одного лица не противоречат свободе других. Подобного рода отношения не являются полностью нравственными, поскольку вступающие в них индивиды руководствуются не велениями долга, а совсем иными мотивами – соображениями выгоды, страхом наказания и т.п. Право обеспечивает, иными словами, внешне благопристойные, цивилизованные отношения между людьми, вполне допуская, однако, что последние останутся в состоянии взаимной антипатии и даже презрения друг к другу. В обществе, где господствует только право (без морали), между индивидами сохраняется “полный антагонизм”.
По определению Канта, право – это совокупность условий, при которых произвол одного лица совместим с произволом другого с точки зрения всеобщего закона свободы. К таким условиям относятся: наличие принудительно осуществляемых законов, гарантированный статус собственности и личных прав индивида, равенство членов общества перед законом, а также разрешение споров в судебном порядке. В практико-идеологическом плане данное определение созвучно идеологии раннего либерализма, исходившей из того, что свободные и независимые друг от друга индивиды способны сами, по взаимному согласию урегулировать отношения, возникающие между ними, и нуждаются лишь в том, чтобы эти отношения получили надежную защиту.
Учение Канта о праве представляет собой высшую ступень в развитии западноевропейской юридической мысли XVIII в. В нем были подняты такие кардинальные вопросы, как методологические основания научной теории права, интеллектуально-волевая природа нормативности, разграничение права и морали, и др. Описывая право в предельно широком культурологическом контексте, Кант подготовил условия для возникновения философии права в виде самостоятельной дисциплины. Для специальных юридических исследований важное значение имела содержащаяся в его трудах характеристика правовых отношений как взаимосвязанных субъективных прав и обязанностей.
В “Метафизике нравов” была предложена, кроме того, своеобразная трактовка естественного права. Следуя Руссо, Кант придерживался концепции гипотетического естественного состояния, в котором отсутствовало объективное право. Человеку изначально свойственно одно-единственное прирожденное право – свобода нравственного выбора. Из нее вытекают такие неотъемлемые моральные качества людей, как равенство, способность делиться своими мыслями, и др. В догосударственном состоянии человек приобретает субъективные естественные права, в том числе право собственности, но они ничем не обеспечены, кроме физической силы индивида, и являются предварительными. Совокупность таких субъективных полномочий Кант вразрез с господствующей традицией назвал частным правом. Подлинно юридический и гарантированный характер частное право, по его мнению, приобретает только в государстве, с утверждением публичных законов.
В соответствии с принципами априорного подхода к объяснению социально-политических явлений Кант отказался решать вопрос о происхождении государства. Он стремился преодолеть тем самым известное противоречие, свойственное концепциям естественного права, в которых образование государства путем договора представало одновременно и реальным событием прошлого, и основанием будущей идеальной организации политической власти. Первоначальный договор выступает у него исключительно умозрительной конструкцией, призванной обосновать необходимость изменения существующего феодально-абсолютистского строя.
“Этот договор есть всего лишь идея разума, которая, однако, имеет несомненную (практическую) реальность в том смысле, что он налагает на каждого законодателя обязанность издавать свои законы так, чтобы они могли исходить из объединенной воли целого народа”. Как видим. Кант придает общественному договору черты регулятивного принципа, позволяющего судить о справедливости конкретных законов. Идея договора служит, по его словам, “безошибочным мерилом” права и бесправия. В самом деле, писал он, трудно предположить, чтобы народ дал согласие на закон о наследственных привилегиях сословия господ. Такой закон, возвышающий одну часть общества над другой, представлялся ему противоправным.
В философии наблюдается многообразие концепций исторического процесса. В рамках, например, натурализма, осуществляется попытка отождествления человека с животным в объяснении истории законами природы. Так, английский философ Г. Спенсер считал основным законом истории выживание наиболее приспособленных индивидов и народов к условиям существования, «Весь исторический ход общественной жизни является ни чем иным, как прогрессирующим приспособлением человека в его естественной живой среде». Происходящее при этом совершенствование рода человеческого основывается на вымирании неприспособленных и выживании приспособленных. Линию натурализма в настоящее время продолжает социобиология.
Идеалистический подход к обществу находим у Гегеля. Историю определяет самодвижение мирового духа, которое завершается его самопознанием.
В историческом материализме, сформулированном в идеологии марксизма, провозглашалась первичность общественного бытия по отношению к общественному сознанию и активность воздействия общественных идей на бытие.
В XX в. решающее значение материального производства, производственной техники и экономики в общественной жизни указывают американские мыслители Белл и Ростоу. Они полагают, что в зависимости от того, каким является материальное производство, таким формируется тип цивилизации.
Еще более сложным для философской мысли оказывается вопрос о содержании и направлении исторического процесса. Рассмотрим некоторые, широко распространенные точки зрения по этому вопросу.
Начало философскому анализу исторического процесса в европейской культуре положил Августин Блаженный. Он рассматривал историю с позиций провиденциализма. Провиденциализм — это религиозное понимание истории как проявления воли Бога, осуществление заранее предусмотренного божественного плана «спасения» человека.
Августин различал два вида человеческой общности: «град земной», т.е. государственность, которая основана на «любви к себе, доведенной до презрения к Богу», и «Град Божий» — духовную общность, которая основана на «любви к Богу, доведенной до презрения к себе». Последняя, согласно Августину, и ведет человечество по истории к обретению единства с Богом.
«В основу периодизации истории человечества Августин положил "Библию". Он разделил историю на шесть периодов. Пять периодов у него связаны с ветхозаветной историей. Шестой период начался с первого пришествия Иисуса Христа. Он закончился "вторым пришествием", "Страшным судом".
Начиная с Возрождения и особенно в эпоху Просвещения, развивается рационалистический взгляд на историю. Так, французские просветители XVIII в. утверждали, что ход истории определяется идеями. Кант же полагал, что всемирная история есть реализация «плана природы» при активном участии людей, направляемых философским разумом.
Развернутую объективно-идеалистическую картину исторического процесса нарисовал Гегель. Согласно ему, в истории общества реализуется содержание Мирового Духа! Моментами и ступенями развития мирового духа Гегель считал деяния отдельных народов. Дух не только «витает над историей, как над водами, но действует в ней и составляет ее единственный двигатель».
Маркс и Энгельс разработали диалектико-материалистическую концепцию исторического процесса. Согласно ей, основой существования и развития общества является материальное производство. «Способ производства материальной жизни обусловливает социальный, политический и духовный процессы жизни вообще».
Способ производства — это конкретно-исторический способ добывания людьми средств к жизни. В структурном отношении он состоит из двух взаимосвязанных элементов — производительных сил и производственных отношений.
Производительные силы и производственные отношения находятся в диалектическом единстве. В этом единстве главной стороной являются производительные силы. Каковы производительные силы, таковы и производственные отношения. С изменением производительных сил рано или поздно меняются и
производственные отношения. В свою очередь, производственные отношения оказывают активное обратное воздействие на развитие производительных сил. Они могут стимулировать или тормозить их развитие.
Диалектическое единство производительных сил и производственных отношений выражается в законе соответствия производственных отношений уровню и характеру развития производительных сил. Суть этого закона заключается в следующем: для бесперебойного, поступательного развития производительных сил — а они являются основой существования людей и удовлетворения их постоянно растущих потребностей — необходимо, чтобы производственные отношения соответствовали им, способствовали их развитию. Если это соответствие нарушается, если производственные отношения отстают в своем развитии, наблюдается замедление темпов роста производительных сил, нарастание кризисных явлений в экономике.
Высшим проявлением несоответствия между новыми производительными силами и устаревшими производственными отношениями является конфликт между ними. Конфликт оказывает разрушительное воздействие на все стороны экономической жизни общества.
Выход из кризиса требует приведения производственных отношений в соответствие с уровнем и характером развития производительных сил. Это осуществляется двумя путями. Во-первых, революционной ломкой устаревших производственных отношений, заменой их принципиально новыми производственными отношениями. Так, Великая Французская революция (1789 г.) ликвидировала господство феодальной собственности и утвердила буржуазную. И во-вторых, путем постепенной трансформации одной формы собственности в другую. Примером может служить отмена крепостного права в России (1861 г.), что стимулировало развитие капитализма в стране.
Итак, материальное производство — основа существования общества на каждом данном этапе, а его диалектическое развитие обусловливает поступательное движение общества.
Важное место во взглядах Маркса и Энгельса занимает учение об общественно-экономических формациях. Общественно-экономическая формация — это исторически определенный тип общества, представляющий собой особую ступень в его развитии- Таких ступеней в истории общества Маркс выделил пять: первобытнообщинную, рабовладельческую, феодальную, буржуазную и коммунистическую. Правда, Маркс говорил и об особом, азиатском способе производства, но свои соображения на этот счет не оформил в виде учения об особой общественно-экономической формации.
Ранее уже говорилось о недостатках и схематичности форма-ционного подхода. Отметим в контексте темы лишь один аспект социально-исторического учения марксизма. Здесь отсутствует четкое различение синхронных (структурных, внутрифункциональ-ных) и диохронных (собственно исторических) закономерностей. Отметив связь внутри социальной структуры между базисом и надстройкой (это открытие будет обобщено в рамках синергетики как принцип гармонизации подсистем сложных нелинейных систем), Маркс исторические последовательности попытался описать на основании функциональных зависимостей. Как следствие, собственно исторические закономерности оказались вне поля исследования, проявляя себя неким мистическим образом. Отметим, что в синергетике эти процессы описывает концепция бифуркации при наличии веера трендов эволюционного изменения сложной системы. Но это уже конец XX в., а в марксизме научный подход подменялся протаскиваемой «с черного хода» нормативностью, т.е. идеологией, против которой так решительно выступал Маркс.
Почему с конца XIX в. и в XX в. разрабатывается цивилизационный подход к истории. Так, Ростоу выдвинул теорию стадий экономического роста, которая получила значительное распространение в социально-экономической литературе. О ней уже говорилось в главе IX данного учебного пособия.
Разновидностью цивилизационного подхода к истории стала и концепция пассионарного взрыва русского историка Л.Н.Гумилева, постепенно, уже после его смерти, завоевывающая признание и понимание современников.
И.Кант: докритический и критический периоды
КАНТ Иммануил (1724-1804), немецкий философ, родоначальник немецкой классической философии; профессор университета в Кенигсберге, иностранный почетный член Петербургской АН (1794).
В творчестве Канта выделяют два периода: "докритический" (примерно до 1771 г.) и "критический". Докритический период - это время медленного освобождения Канта от идей вольфовской метафизики. Критический - время постановки Кантом вопроса о возможности метафизики как науки и создания им новых ориентиров в философии, и прежде всего теории активности сознания.
Докритический период характерен интенсивными методологическими поисками Канта и его разработкой естественнонаучных вопросов. Особый интерес представляют космогонические изыскания Канта, изложенные им в работе 1755 года "Всеобщая естественная история и теория неба". Основу его космогонической теории составляет концепция аэнтропийной Вселенной, самопроизвольно развивающейся от хаоса к порядку. Кант утверждал, что для объяснения возможности формирования планетных систем достаточно допустить материю, наделенную силами притяжения и отталкивания, опираясь при этом на ньютоновскую физику. Несмотря на натуралистический характер данной теории, Кант был уверен, что она не представляет опасности для теологии (любопытно, что у Канта все же возникали проблемы с цензурой по теологическим вопросам, но в 1790-е годы и совсем по другому поводу). Большое внимание в докритический период Кант уделял также исследованию природы пространства. В диссертации "Физическая монадология" (1756) он писал, что пространство как непрерывная динамическая среда создается взаимодействием дискретных простых субстанций (условием которого Кант считал наличие у всех этих субстанций общей им причины - Бога) и имеет релятивный характер. В связи с этим уже в своей студенческой работе "Об истинной оценке живых сил" (1749), Кант высказывал предположение о возможности многомерных пространств.
Центральная работа докритического периода - "Единственно возможное основание для доказательства бытия Бога" (1763) - является своего рода энциклопедией докритической философии Канта с акцентом на теологической проблематике. Критикуя здесь традиционные доказательства бытия Бога, Кант вместе с тем выдвигает собственный, "онтологический" аргумент, основанный на признании необходимости какого-то существования (если ничего не существует, то нет материала для вещей, и они невозможны; но невозможное невозможно, а значит какое-то существование необходимо) и отождествлении этого первосуществования с Богом.
Переход Канта к критической философии не был одномоментным событием, а прошел несколько важных стадий. Первый шаг был связан с радикальным изменением взглядов Канта на пространство и время. В конце 60-х гг. Кант принял концепцию абсолютного пространства и времени и истолковал ее в субъективистском смысле, т. е. признал пространство и время независимыми от вещей субъективными формами человеческой рецептивности (доктрина "трансцендентального идеализма"). Непосредственные пространственно-временные предметы чувств таким образом оказались лишены самостоятельного, т. е. независимого от воспринимающего субъекта существования и получили название "феноменов". Вещи же, как они существуют независимо от нас ("сами по себе"), были названы Кантом "ноуменами". Результаты этого "переворота" были закреплены Кантом в диссертации 1770 года "О форме и принципах чувственно воспринимаемого и интеллигибельного мира". Диссертация также подводит итог поискам Канта строгого метафизического метода в докритический период. Он выдвигает здесь идею четкого различения сфер применимости чувственных и рассудочных представлений и предостерегает от поспешного нарушения их границ. Одной из главных причин путаницы в метафизике Кант называет попытки приписывания чувственных предикатов (напр. "где-то", "когда-то") рассудочным понятиям, таким как "существование", "основание" и т. д. При этом Кант все еще уверен в принципиальной возможности рассудочного познания ноуменов. Новым повортным пунктом стало "пробуждение" Канта от "догматического сна", произошедшее в 1771 под влиянием анализа принципа причинности, предпринятого Д. Юмом, и эмпирических выводов, следующих из этого анализа. Обдумывая угрозу полной эмпиризации философии и, стало быть, уничтожения принципиальных различий между чувственными и рассудочными представлениями, Кант формулирует "главный вопрос" новой "критической" философии: "как возможны априорные синтетические познания?". Поиски решения этой проблемы заняли несколько лет ("десятилетие молчания Канта" - период высшей интенсивности его творчества, от которого осталось большое количество интереснейших рукописей и несколько студенческих записей его лекций по метафизике и другим философским дисциплинам), вплоть до 1780, когда "за 4-5 месяцев" Кант написал "Критику чистого разума" (1781), первую из трех "Критик". В 1783 вышли "Пролегомены ко всякой будущей метафизике", разъясняющие "Критику". В 1785 Кант публикует "Основоположение метафизики нравов", в 1786 г. - "Метафизические начала естествознания", в которых излагаются принципы его философии природы, базирующейся на тезисах, сформулированных им в "Критике чистого разума". В 1787 Кант опубликовал второе, частично переработанное издание "Критики чистого разума". В это же время Кант определяется в том, чтобы расширить систему еще двумя "Критиками". В 1788 вышла в свет "Критика практического разума", в 1790 - "Критика способности суждения". В 90-е гг. появляются важные работы, дополняющие три "Критики" Канта: "Религия в пределах одного только разума" (1793), "Метафизика нравов" (1797), "Антропология с прагматической точки зрения" (1798). В этот же период и вплоть до последних месяцев жизни Кант работает над трактатом (так и незавершенным), который должен был соединить физику и метафизику.
Система критической философии Канта состоит из двух основных частей: теоретической и практической. Связующим звеном между ними оказывается учение Канта о целесообразности в двух ее формах: объективной (целесообразность природы) и субъективной (постигаемой в "суждениях вкуса" и эстетических переживаниях). Все главные проблемы критицизма сводятся к одному вопросу: "что такое человек?" Этот вопрос суммирует более частные вопросы человекознания: "что я могу знать?", "что я должен делать?", "на что я могу надеяться?". Теоретическая философия отвечает на первый вопрос (равносильный указанному выше вопросу о возможности априорных синтетических познаний), практическая - на второй и третий. Изучение человека может осуществляться либо на трансцендентальном уровне, когда выявляются априорные принципы человечности, либо на эмпирическом, когда человек рассматривается в том виде, как он существует в природе и обществе. Исследованием первого рода занимается "трансцендентальная антропология" (вбирающая в себя основоположения трех кантовских "Критик"), вторая же тема, сама по себе гораздо менее философская, разрабатывается "антропологией с прагматической точки зрения".
Источники, основные проблемы и этапы развития немецкой классической философии.
Неме́цкая класси́ческая филосо́фия — так в советской и российской философской литературе называется этап развития немецкой философии XVIII—XIX веков, представленный учениями Канта, Фихте, Шеллинга, Гегеля и Л. Фейербаха[1].
Теоретическими источниками Н. к. ф. были крупнейшие достижения предшествующего духовного развития человечества, в особенности идейное наследие фр. и нем. Просвещения, рационализм Декарта, Спинозы, Лейбница, материалистическая линия в философии (Ф. Бэкон, Гоббс, Спиноза, Гассенди и др.). Н. к. ф. представлена всеми осн. философскими течениями: дуалистическим (Кант), субъективно-идеалистическим (Фихте), объективным идеализмом (Шеллинг, Гегель) и материализмом (Фейербах). Несмотря на разнообразие осн. философских позиций, Н. к. ф. является единым, относительно самостоятельным этапом развития философии, ибо все системы Н. к. ф. логически вытекают одна из др.
Немецкая классическая философия возникла и развивалась в общем русле западноевропейской философии Нового времени. Она обсуждала те же проблемы, которые поднимались в философских теориях Ф. Бэкона, Р. Декарта, Д. Локка, Дж. Беркли, Д. Юма и др.
В XVIII для Европы - “Эпоха Возрождения”. Центры философских открытий - Франция и Англия.
Новая эпоха характеризуется своими новыми проблемами, однако, XVII век оказывает начальное влияние на немецкую классическую философию. Остались открытыми вопросы о методе познания, о месте человека в окружающем мире, о целях его деятельности.
Возрастает роль личности. Ориентация на историзм, гуманизм. Классическая немецкая философия подчеркивала роль философии в разработке проблем гуманизма и предприняла попытки осмыслить человеческую жизнедеятельность. Шло это осмысление в разных формах и разными путями, но про-блема была поставлена всеми представителями данного на-правления философской мысли. К наиболее значимым исследованиям следу-ет отнести: исследование Кантом всей жизнедеятельности че-ловека как субъекта нравственного сознания, его гражданской свободы, идеального состояния общества и реального общест-ва с непрекращающимся антагонизмом между людьми и т.д.; идеи Фихте о первенстве народа перед государством, рассмот-рение роли нравственного сознания в жизнедеятельности че-ловека, социального мира как мира частной собственности, ко-торый охраняет государство; гегелевское учение о граждан-ском обществе, правовом государстве, частной собственности; упование Шеллинга на разум как средство реализации нравст-венной цели; стремление Фейербаха создать религию любви и гуманистическую этику. Таково своеобразное единство гума-нистических устремлений представителей классической не-мецкой философии.
Под воздействием британского эмпиризма (основные его идеи в том, что чувства поставляются плотью, а мышление основано на чувственном восприятии. Поэтому без чувств мышление не возможно.), идей Лейбница (о том, что разум - это ступень к Божеству) и Локка (система воспитания разума человека через его чувства) оформляются проблемы немецкой классической философии XVIII века: через разум возможно движение к Божеству; мышление воспитывается через чувства; чувства необходимы для познания Бога.
В XIX веке обозначились предпосылки к появлению новых проблем немецкой классической философии.
Одна из черт интеллектуальной жизни XIX века - разрыв между художественными и научными занятиями.
Если раньше мыслители занимались наукой и искусством с позиций общего принципа гармонии, то в XIX веке под влиянием романтизма возникла жесткая реакция против давления научного прогресса на человека. Научный образ жизни с его экспериментами, казалось, подавляет дух свободы и исканий, который требуется от художников. Появляется мнение, что научный подход не позволит открыть секреты природы.
В то же время появилось расхождение между наукой и философией.
Огромное влияние науки поднимает новые социальные проблемы этического характера.
Действенным осталось требование - не выходить за рамки опыта.
Искать причины феномена и стремиться объяснить переход к миру ноуменальному, где категории и объяснения не применяются - оказалось несбыточным. Такой подход к научной теории характерен для целого поколения ученых, которые интересовались философским содержанием исследовательской деятельности.
Во второй половине XIX века под влиянием романтиков с их субъективизмом, возрастает интерес к проблемам нерационального вообще.
Именно во второй половине XIX века появляется так и называемая «иррационалистическая» философия. Это учения Шопенгауэра, Кьеркегора, Ницше, интуитивиста Бергсона.
Немецкая классическая философия разработала несколько общих проблем, что позволяет говорить о ней как о целостном явлении. Она:
- повернула внимание философии от традиционных проблем (бытие, мышление, познание и др.) к исследованию человеческой сущности;
- особое внимание уделила проблеме развития;
- значительно обогатила логико-теоретический аппарат философии.
Сенсуализм Т.Гоббса и Дж.Локка
Большой вклад в развитие материалистической философии, борьбу с идеализмом, развитие познания внес великий английский материалист Томас Гоббс (1588—1679). Он был современником английской буржуазной революции. Борьба против феодальной идеологии усилила его интерес к вопросам религии, веротерпимости, государственного права. Все эти тенденции получили яркое выражение в философии Т. Гоббса.
Его основные произведения — "Философские элементы учения о гражданине" (1642) и "Левиафан" (1651). Главным научным интересом Т. Гоббса была проблема общества и государства. Он пытался объяснить государство, право не на основании церковных догматов, а вывести на основании природы человека, рассматриваемого как часть мира природы. Не случайно, поэтому государственно-правовым взглядам Т. Гоббса предшествовало материалистическое учение о природе.
Т. Гоббс был систематизатором бэконовского материализма. Мир, по его мнению, есть совокупность тел. Ничего бестелесного не существует. Нельзя отделить мышление от материи, которая мыслит. Материя — субъект всех изменений. Все предметы (тела) и изменения в них происходят благодаря механическому движению материальных элементов: все движения от тела к телу могут передаваться посредством толчка.
Даже духовная жизнь, которая слагается из ощущений, сводится к движениям и усилиям. Поэтому люди и животные у него — сложные механизмы, действия которых определяются внешними силами. Одушевленные автоматы отличаются от неодушевленных тем, что у первых имеются органы, сохраняющие прежние впечатления. Кроме того, у них существует способность сравнивать новые впечатления с прежними. Сравнение создает условие для различения, а последнее в свою очередь есть условие сознания.
Из этих исходных положений Т. Гоббс выводит: 1) отрицание существования душ как особых субстанций; 2) тезис, по которому тела — единственные субстанции; 3) утверждение, что вера в Бога есть только продукт человеческого воображения.
Познание, по Гоббсу, осуществляется посредством идей. Источником идей могут быть только чувственные восприятия внешнего мира. Он отвергает точку зрения Р. Декарта, согласно которой исходным пунктом достоверного знания является мышление, а также выступает против его учения о врожденных идеях. Опыты показывали, что люди, погруженные в глубокий сон без сновидений, не мыслят, значит, у них в это время нет никаких идей. Отсюда Гоббс выводит, что никакая идея не может быть прирожденной: то, что врожденно, должно быть всегда налицо. В соответствии с этим Т.Гоббс полагает, что внешние чувства — источник не только идей, но и всего нашего познания.
В понимании соотношения общего и единичного он номиналист. Т. Гоббс считает, что эмпирически наблюдаемая связь между предметом и его свойством не есть связь необходимая. В математике же и философии благодаря доказательствам достигается познание необходимых связей. Этим положением ученый указывает на существенное отличие теоретического мышления от эмпирического наблюдения,
Весьма широкую известность получи то учение Т.Гоббса о государстве и праве. В нем он пытается разложить такое сложное целое, как государство, на его составные элементы, а последние объяснить простыми законами природы. Он приходит к мысли о необходимости различать два состояния человеческого общества: естественное и гражданское.
Чтобы направлять отдельных людей к общей цели и удерживать их от действий, нарушающих мир, в обществе необходимо государство единой воли. Для этого каждый должен свою частную волю подчинить какому-нибудь одному лицу или группе лиц, воля которых должна считаться волей всех. Так возникает государство.
В условиях XVII в. воззрения Т.Гоббса были прогрессивны. Он уничтожил теистические предрассудки бэконовского материализма. Его философия освобождала общественное сознание людей от тяготевших над ним религиозных иллюзий. В его теории общества и государства содержались зародыши материалистического понимания социальных явлений.
В Англии последователем Ф. Бэкона и Т. Гоббса был Джон Локк (1632—1704). Он обосновал принцип материалистического сенсуализма, т.е. происхождения всех знаний из чувственного восприятия внешнего мира. Главное его произведение — "Опыт о человеческом разуме" (1690), в котором он критикует учение Р.Декарта о врожденных идеях. Отвергнув его, единственным источником идей Локк объявил опыт (Tabula rasa — чистый лист, гладкая дощечка, нечто чистое, нетронутое). Локк различает внешний и внутренний опыт. Первый основан на ощущениях, второй — на рефлексии. Идеи ощущения (зрение, слух, осязание, обоняние и т.д.) — основной источник всех наших идей, которые возникают в нас. Когда наш ум рассматривает внутренние состояния и деятельность нашей души. Таковы, например, идеи о различных операциях нашего мышления, эмоциях, желаниях и т.д.
Посредством идей мы воспринимаем и качества вещей, среди которых Д.Локк выделяет два класса: первичные и вторичные. Первичные качества принадлежат самим предметам. Они неотделимы от тела. Это — плотность, протяженность, фигура, движение и число. Идеи первичных качеств — копии самих качеств. Вторичные качества — те, которые кажутся нам принадлежащими самим вещам, но на самом деле не находятся в них самих. Это — идеи цвета, звука, вкуса и т.д. В самих вещах есть только способность производить в нас эти ощущения.
Наряду с Ф.Бэконом Д.Локку принадлежит роль в создании так называемого метафизического метода, который они перенесли из естествознания в философию, где он надолго стал господствующим.
Д.Локк далек от агностицизма, хотя у него и есть некоторые сомнения в критериях знания. По его мнению, из неспособности ума получить ясное и отчетливое познание наследует, будто человек обречен на полное незнание. Наша задача — знать не все, а только то, что важно для (Нашего поведения, и такое знание нам вполне обеспечено. Таким образом, Д.Локк обосновал философию здравого человеческого смысла, т.е. косвенно указал на то, что не может быть философии, отличной от рассудка, опирающегося на показания здоровых человеческих чувств.
Эмпиризм Ф.Бэкона и рационализм Р.Декарта
В рассматриваемый период с новой силой развернулась полемика о том, что же является основой подлинного знания – разум или опыт. Возникают две основные концепции познания – эмпиризм и рационализм.
Френсис Бэкон (1561-1626) — родоначальник эмпиризма в английской философии. Его главное философское произведение "Новый органон" противостоит "Органону" Аристотеля – символу старой схоластической умозрительной науки. В отличие от суждений и понятий схоластики, образованных на принципах логики Аристотеля, Ф.Бэкон предлагает совершенно иной путь формирования общих понятий – индукцию, в основе которой лежит эксперимент и очищение разума от заблуждений ("признаков" или "идолов"). Этот процесс познания основан на движении мысли от частного к общему: на основе отдельных опытных данных в результате систематизации достигается истина в форме общего вывода.
Истинный метод исследования, заключающийся в умственной переработке опытного материала, представленного экспериментом, Ф.Бэкон образно сравнивал с действиями пчелы, неутомимо собирающей нектар. В "Новой Атлантиде" рассматривается утопический прообраз "технократического общества" – концепции, получившей широкое распространение в XX веке.
Рене Декарт (1596-1650) — французский философ, математик, физик, физиолог, представитель классического рационализма. Также ставил задачу создания научного метода познания, противостоящего схоластике. Но в отличие от Ф.Бэкона, который обращался к опыту, эксперименту, Р.Декарт апеллировал к разуму, самосознанию.
В основе философии Р.Декарта лежит дуализм души и тела. Механистическая черта его мировоззрения проявляется в утверждении того, что мир представляет совокупность различных механизмов – "растение такой же механизм, как и часы".
Главным средством достижения достоверных знаний считал интуицию и дедукцию. Под интуицией понималась способность формулировать исходные теоретические положения, не требующие доказательств, по типу математических аксиом. Эти положения и являются "опорными" пунктами процесса познания, опираясь на которые разум методом дедукции, т.е. от общего к частному, приходит к постижению истины. Возможность познания, таким образом, заключена в существовании "врожденных идей", т.е. задатков интеллекта к формулированию аксиом. Большое значение придавал сомнению, которое играло важную роль в доказательстве достоверности наших знаний о мире. Декарт утверждал, что можно сомневаться в истинности любого нашего знания. Но факт существования сомнения в форме мысли – неоспорим. Поэтому непосредственная достоверность сознания составляет основу всего знания о мире, подтверждает наше собственное существование – "Мыслю, следовательно, существую". "Естественный свет" разума также выявляет достоверное существование высшего разума – бога: из "бог мыслим (мною)" вытекает "бог есть". Бог является высшим гарантом достоверности знания и мира, безграничных возможностей человеческого разума.
Особенности философии Нового времени
неограниченные возможности разума. В Новое Время в отличие от античности и Средневековья сформировалось новое представление о науке. Наукой стали заниматься ради практической пользы. Появилось стремление познать природу. Природа стала пониматься как практическое бытие и поэтому главной наукой стало естествознание. Происходит "очищение" философии от гуманизма и ориентация на познание объективной природы, осмысление и обобщение результатов науки, утверждение философского материализма.
Особенностью науки Нового Времени является, с одной стороны, опора на опытно-экспериментальное знание как средство достижения истины, свободное от авторитетов и догматов и, с другой стороны, успехи математики. Лидером естествознания среди наук стала механика (наука о движении тел, наблюдаемых непосредственно или с помощью инструментов).
Формируется механическая и метафизическая картина мира. С позиции данной картины мира трактуются все явления природы (машины, созданной Творцом). В данной картине мира роль Бога сведена к минимуму - создание материи и ее первотолчка. Далее - развитие мира подчиняется законам причинно-следственных связей.
Развитие науки побуждает философов постоянно согласовывать свои представления с достижениями науки. Философия перенимает у естествознания стиль мышления, идеалы, ценности. Акцент философов 17 в. - на методологических проблемах. Познание рассматривается как зеркальное действительности в сознании человека. Разуму отводится роль стороннего наблюдателя.
17 в. - время критики Средневековой схоластики. Наиболее ярый критик схоластики - Рене Декарт. Френсис Бекон и Томас Гобс утверждали, что построить надежное здание истинной философии можно только опираясь на опытно-экспериментальное естествознание. Именно они заложили фундамент эмпиризма (источник познания - в опыте). Для эмпиризма характерно взаимодействие 2-х источников получения знания - органов чувств человека и разума. Рене Декарт, Барух Спиноза, Лейбниц видели в математике проявление "естественного света человеческого разума, который способен проникнуть в любую тайну и постичь истину.
Философские основания утопий Т.Мора и Т.Кампанеллы
Одной из форм общественно-политической модификации Ренессанса был утопизм. Утопизм не был столь ярким явлением, как доктрина Макиавелли. Однако черты возрожденческого самоотрицания здесь вполне заметны. Уже одно то, что создание идеального общества приписывалось весьма отдаленным и вполне неопределенным временам, достаточно ярко свидетельствовало о неверии авторов такой утопии в возможность создать идеального человека немедленно и в результате вполне элементарных усилий людей текущего времени. Здесь почти ничего не оставалось от возрожденческого стихийно человеческого артистизма, который доставлял такую неимоверную радость возрожденческому человеку и заставлял его находить идеальные черты уже в состоянии тогдашнего общества.
Самое большее, что было в этой области до сих пор, - это уверенность в либеральных реформах текущего и ближайшего настоящего времени, которая и внушала иллюзию стихийной самоутвержденности реального тогдашнего человека. Утописты же отодвигали все это в неопределенное будущее и тем самым обнаруживали свое полное неверие в идеальный артистизм современного им человека.
а) Первый утопист эпохи Ренессанса - это Томас Мор (1478 - 1535), весьма либерально настроенный английский государственный деятель, сторонник наук и искусств, пропагандист веротерпимости и яркий критик тогдашних феодальных и зарождавшихся капиталистических порядков. Но он оставался верным католиком, выступал против протестантизма и после отхода Генриха VIII от католической церкви был беспощадно казнен за свои католические убеждения. В целом его деятельность относится либо к гражданской истории, либо к истории литературы. Нас может интересовать здесь только одно его произведение, которое вышло в 1516г. под названием "Золотая книга, столь же полезная, как забавная, о наилучшем устройстве государства и о новом острове Утопии", поскольку вся эстетика Ренессанса основана на стихийном самоутверждении человеческой личности в том государстве, которое сам Мор считал идеальным.
На самом деле изображение утопического человека у Мора представляет собою причудливую смесь всякого рода старых и новых взглядов, часто либеральных, часто вполне реакционных, но, по-видимому, с одним основным отличием: от яркого возрожденческого артистизма в утопическом государстве Мора, можно сказать, ровно ничего не осталось. Рисуется человек довольно серого типа, по-видимому, управляемый государством все же достаточно абсолютистским. Все должны заниматься физическим трудом по государственному распределению, хотя науки и искусства вовсе не отрицаются, но даже превозносятся у Мора, особенно музыка. Общество разделено на семьи, но семь и эти понимаются скорее производственно, в силу чего принадлежность к той или иной семье определяется не только естественным происхождением членов семьи, но в первую очередь также и государственными декретами, в силу которых члены семьи могут быть переводимы из одной семьи в другую ради производственных или других государственных целей. В брачные дела государство у Мора тоже вмешивается самым существенным образом, и многое в них определяется просто государственным декретом. Религия, вообще говоря, допускается любая, включая языческое поклонение небесным светилам. Требуется полная веротерпимость. Священники должны избираться народом. Деятельность атеистов весьма ограничена, поскольку отсутствие религиозной веры мешает нравственному состоянию общества. Во всяком случае, открытые выступления атеистов запрещаются. Кроме того, высшей религией все-таки признается христианство или вообще монотеизм.
Семьям рекомендуется столоваться не отдельно, но в общих столовых. Кроме некоторых отдельных случаев, и одежда должна быть у всех одинаковой. В этом идеальном государстве рабы тоже играют не последнюю роль. Не только утверждается самый институт рабства, но показывается даже и весьма выгодным как для государства, получающего в лице рабов дешевую рабочую силу, так и для всего населения страны, для которого рабы оказываются примером того, чего не нужно делать. Материальные удовольствия признаются. Однако у Мора мы читаем: "Утописты особенно ценят духовные удовольствия, их они считают первыми и главенствующими, преимущественная часть их исходит, по их мнению, из упражнения в добродетели и сознания беспорочной жизни". Другими словами, яркая и блестящая артистическая эстетика Ренессанса сведена здесь только на моралистику, которая и объявлена высшим "духовным удовольствием".
Бросается в глаза превознесение производства в сравнении с потреблением. Вместе с тем у Мора выпирает на первый план уравниловка в трудах и обязанностях, а также примат государства над любыми общественными организациями и над семьей. Ясно, что все такого рода черты утопизма Мора были связаны с детским состоянием тогдашнего буржуазно-капиталистического общества. Но для нас важнее то, что это является модифицированным Ренессансом и что модификация эта направлена у Мора в сторону ликвидации стихийно-личного и артистически-субъективного индивидуализма классического Ренессанса.
б) Другой представитель возрожденческого утопизма - Томмазо Кампанелла (1568 - 1639). Это крупный писатель и общественный деятель своего времени, пострадавший за подготовку антииспанского заговора в Неаполе и проведший 27 лет в тюрьме, монах и убежденный коммунист раннего утопического типа. Черты раннего утопического коммунизма выступают у Кампанеллы гораздо ярче, чем у Мора. В своем трактате 1602г. под названием "Город Солнца" Кампанелла выдвигает на первый план учение о труде, об отмене частной собственности и об общности жен и детей, т.е. о ликвидации семьи как первоначальной общественной ячейки. В яркой форме ничего этого не было у Мора. Говорили о влиянии на Кампанеллу идей раннего христианства. Однако внимательное изучение идей Кампанеллы свидетельствует о том, что это влияние почти равно нулю. А что, несомненно, повлияло на Кампанеллу, так это, конечно, учение Платона в его "Государстве".
В идеальном Государстве Солнца Кампанеллы, как и у Платона, во главе стоят философы и мудрецы, созерцатели вечных идей и на этом основании управляющие всем государством не столько светские правители, сколько самые настоящие жрецы и священнослужители. Они - абсолютные правители решительно всего государства и общества вплоть до мельчайшей бытовой регламентации. Браки совершаются только в порядке государственных декретов, а дети после вскормления грудью немедленно отбираются у матери государством и воспитываются в особых учреждениях не только без всякого общения со своими родителями, но даже и без всякого знакомства с ними. Мужей и жен вовсе не существует как таковых. Они являются таковыми только в моменты декретированного сожительства. Они даже не должны знать друг друга, как не должны знать и своих собственных детей. В античности это ослабленное чувство личности вообще было явлением естественным, и у Платона лишь доводилось до своего предела. Что же касается Ренессанса, то человеческая личность была тут уже во всяком случае на первом месте. А поэтому то, что мы находим у Кампанеллы, есть, конечно, отказ от идей Возрождения.
Тем не менее, сказать, что Кампанелла совсем не имеет никакого отношения к Ренессансу, тоже нельзя. Он не только проповедник позитивно понимаемого труда; вся его утопия, несомненно, носит на себе следы возрожденческих воззрений. Поэтому точнее будет сказать, что тут перед нами именно модифицированный Ренессанс и именно Ренессанс, критикующий сам себя в общественно-политическом отношении.
Что касается отдельных деталей, то утописты Кампанеллы издеваются над такими правителями, которые при случении лошадей и собак очень следят за их породой, а при случении людей никакого внимания на эту породу не обращают. Другими словами, с точки зрения Кампанеллы, человеческое общество должно быть превращено в идеальный конный завод. "Начальник деторождения", подчиненный правителю Любви, обязан входить в такие интимности половой жизни, о которых мы здесь не считаем нужным рассказывать, причем астрология применяется в половых делах в первую очередь. Чистейшей наивностью являются указания на то, что люди днем должны ходить все в белых одеждах, а ночью и за городом - в красных, причем шерстяных или шелковых, а черный цвет запрещается совсем. Такого же рода советы о труде, торговле, плавании, играх, лечении, о вставании утром, об астрологических приемах при основании городов и много других. Палачей при осуществлении смертной казни не полагается, чтобы не осквернять государства, а забивает преступника камнями сам народ, и в первую очередь обвинитель и свидетели. Солнце почитается почти на языческий манер, хотя истинное божество считается все-таки выше. Коперниканство отвергается, и небо признается в средневековом смысле.
У Кампанеллы поражает смешение языческих, христианских, возрожденческих, научных, мифологических и целиком суеверных воззрений. Тем самым эстетически модифицированный Ренессанс обрисован в этой утопии самыми яркими чертами. Главное же - это игнорирование того стихийно человеческого и артистического индивидуализма, которым эстетика Ренессанса отличалась с самого начала. Если мы скажем, что здесь мы находим самокритику и даже самоотрицание Ренессанса, то в этом мы едва ли ошибемся.
Возникновение деизма. Скептицизм М.Монтеня.
ДЕИЗМ
(отлат. deus — бог), религ.-филос. воззрение, получившее распространение в эпоху Просвещения, согласно которому бог, сотворив мир, не принимает в нём к.-л. участия и не вмешивается в закономерное течение его событий. Т. о., Д. противостоит как теизму, в основе которого лежит представление о божеств. провидении в постоянной связи человека и бога, так и пантеизму, растворяющему бога в природе, и атеизму, отрицающему существование бога. Д. выступил с идеей естеств. религии, или религии разума, которую он противопоставил религии откровения. Естеств. религия, по учениям деистов, является общей для всех людей и представляет собой норму для всех позитивных религий, в том числе и христианства.
Родоначальником Д. считается лорд Чербери(17в.), развивший идею религии разума («Трактат об истине» — «Tractatus de Veritate...», 1624). K Д. примыкали мыслители различных направлений — как идеалисты, так и материалисты, причём для последних, по словам К. Маркса, Д. «...есть не более, как удобный и лёгкий способ отделаться от религии» (Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., т. 2, с. 144). Наивысшее раз-витие Д. получил в 1-й пол. 18 в. В Великобритании
деистами были Дж. Толанд, видевший в христианстве лишь нравств. учение, А. Коллинз, М. Тиндаль, А. Шефтсбери, Г. Болингброк; в Америке — Т. Джефферсон, Б. Франклин, И. Аллен. Высказанный Юмом взгляд на религию как проистекающую из страха и надежды делал ненужным допущение бездеятельного бога-творца («Диалоги о естественной религии» — «Dialogues concerning natural religion», 1779). Во Франции идеи Д. проводил Вольтер, к Д. приближался Руссо. С критикой Д. выстукали франц. материалисты 18 в. В Германии Д. распространялся на почве филос. рационализма (Лейбниц, Лесгинг). Идеи Д. своеобразно преломились в соч. Канта «Религия в пределах только разума» (1793, рус. пер. 1908). Среди рус. прогрессивных мыслителей Д. получил распространение в кон. 18 — нач. 19 вв. (И. И. Пнин, И. Д. Ертов, А. С. Лубкин, некоторые декабристы). В целом Д. сыграл положит. роль в развитии свободомыслия 17—18 вв.
«Опыты» Монтеня — это ряд самопризнаний, вытекающих преимущественно из наблюдений над самим собой, вместе с размышлениями над природой человеческого духа вообще. По словам писателя, всякий человек отражает в себе человечество; он выбрал себя, как одного из представителей рода, и изучил самым тщательным образом все свои душевные движения. Его философскую позицию можно обозначить как скептицизм, но скептицизм совершенно особого характера.
Скептицизм Монтеня — нечто среднее между скептицизмом жизненным, который есть результат горького житейского опыта и разочарования в людях, и скептицизмом философским, в основе которого лежит глубокое убеждение в недостоверности человеческого познания. Разносторонность, душевное равновесие и здравый смысл спасают его от крайностей того и другого направления. Признавая эгоизм главной причиной человеческих действий, Монтень не возмущается этим, находит это вполне естественным и даже необходимым для человеческого счастья, потому что если человек будет принимать интересы других так же близко к сердцу, как свои собственные, тогда прощай счастье и душевное спокойствие! Он осаживает на каждом шагу человеческую гордость, доказывая, что человек не может познать абсолютной истины, что все истины, признаваемые нами абсолютными, не более как относительные.
Основной чертой морали Монтеня было стремление к счастью. Тут на него оказали громадное влияние Эпикур и особенно Сенека и Плутарх.
Учение стоиков помогло ему выработать то нравственное равновесие, ту философскую ясность духа, которую стоики считали главным условием человеческого счастья. По мнению Монтеня, человек существует не для того, чтобы создавать себе нравственные идеалы и стараться к ним приблизиться, а для того, чтобы быть счастливым.
«Одного философа, который был застигнут в момент любовного акта, спросили, что он делает. „Порождаю человека“, — ответил он весьма хладнокровно, нисколько не покраснев, как если бы его застали за посадкой чеснока» («Апология Раймунда Сабундского»)
Считая, подобно Эпикуру, достижение счастья естественной целью человеческой жизни, он ценил нравственный долг и самую добродетель настолько, насколько они не противоречили этой цели; всякое насилие над своей природой во имя отвлеченной идеи долга казалось ему бесплодным. «Я живу со дня на день и, говоря по совести, живу только для самого себя». Сообразно этому взгляду, Монтень считает самыми важными обязанностями человека обязанности по отношению к самому себе; они исчерпываются словами Платона, приводимыми Монтенем: «Делай свое дело и познай самого себя».
Последний долг, по мнению Монтеня, самый важный, ибо, чтобы, делать успешно свое дело, нужно изучить свой характер, свои наклонности, размеры своих сил и способностей, силу воли, словом — изучить самого себя. Человек должен воспитывать себя для счастья, стараясь выработать состояние духа, при котором счастье чувствуется сильнее, а несчастье — слабее. Рассмотрев несчастья неизбежные и объективные (физическое уродство, слепота, смерть близких людей и т. п.) и несчастья субъективные (оскорблённое самолюбие, жажда славы, почестей и т. п.), Монтень утверждает, что долг человека перед самим собой — бороться по возможности против тех и других.
К несчастьям неизбежным разумней относиться с покорностью, стараться поскорее свыкнуться с ними (заменить неисправность одного органа усиленной деятельностью другого и т. д). Что касается несчастий субъективных, то от нас самих в большой степени зависит ослабить их остроту, взглянув с философской точки зрения на славу, почести, богатство и пр. За обязанностями человека по отношению к самому себе следуют обязанности по отношению к другим людям и обществу.
Принцип, которым должны регулироваться эти отношения, есть принцип справедливости; каждому человеку нужно воздавать по заслугам, ибо так в конечном счете проявляют справедливость и к самому себе. Справедливость по отношению к жене состоит в том, чтобы относиться к ней если не с любовью, то хотя бы с уважением; к детям — чтобы заботиться об их здоровье и воспитании; к друзьям — чтобы отвечать дружбой на их дружбу. Первый долг человека по отношению к государству — уважение к существующему порядку. Это не подразумевает примирения со всеми его недостатками, но существующее правительство — всегда предпочтительней, ибо кто может поручиться, что новое общественное устройство даст больше счастья или даже не окажется ещё хуже.
Философия Н.Кузанского.Пантеизм Дж.Бруно. Реформационное движение. Мистический пантеизм Я.Беме.
Современник многих итальянских гуманистов Николай Кузанский (1401-1464) — один из самых глубоких философов эпохи Возрождения. Он был родом из Южной Германии (местечко Куза), совсем незнатного происхождения. Николай уже в школьные годы испытал влияние мистиков ("братьев общей жизни"). В университете Падуи кроме обычного гуманитарного образования, заключавшегося в усовершенствовании в латинском языке и в изучении греческого, Николай увлекался математикой и астрономией. В дальнейшем ему пришлось избрать духовную карьеру. Молодой священник, установивший связи с итальянскими гуманистами, был захвачен их движением.
Им написан на латинском языке ряд философских сочинений — в жанре трактата, размышления, диалога. Имеются у него и собственно научные произведения. В отличие от подавляющего большинства современных ему итальянских философов-гуманистов Кузанец глубоко интересовался вопросами математики и естествознания, и вне этих интересов непонятна его философская доктрина. Видный служитель церкви, естественно, писал и чисто богословские работы (в частности, проповеди). Философское содержание произведений Николая часто очень трудно отделить от теологического. В этом отношении он продолжал еще средневековую традицию с ее смешением теологии и философии.
Самое значительное и известное из произведений Кузанца — трактат «Об ученом незнании» («De docta ignorantia» — можно перевести как «Об умудренном неведении», «О знающем незнании», 1440).
В различных книгах по истории философии Николай Кузанский обычно характеризуется как платоник. Действительно, у него много ссылок на Платона. Но платонизм Кузанца следует понимать шире, включая и неоплатонизм, оказавший на него большое воздействие еще до флорентийских платоников.
Концепцию Бога у Кузанца следует трактовать как пантеистическую, несмотря на то, что в историко-философской литературе нередки утверждения относительно теистического характера этой концепции. Теизм лежит в основе любой монотеистической религии и настаивает не только на личностно-трансцендентном понимании Бога и его свободноволевом творчестве, но и на вездесущии этого всемогущего начала. Пантеизм подрывает личностно-трансцендентную трактовку Бога и настаивает на его безличности и всеприсутствии. Между теизмом и пантеизмом какой-то жесткой, непереходимой границы нет. Следует также иметь в виду, что общей для теизма и пантеизма (как и деизма) является идея особого, совершенно духовного бытия-Бога, первичного по отношению к человеку, который без такого бытия существовать не может.
Главная тема онтологической проблематики, разработанной Кузанцем, — это, с одной стороны, вопрос о взаимоотношениях между бесчисленным множеством конкретных единичных вещей и явлений природного и человеческого мира и божественным абсолютом, а с другой — вопрос о Боге как предельном духовном бытии, противопоставленном миру конечных телесных вещей, ибо если отстранить Бога от творения, то оно превратится в небытие и ничто. [см.: там же II, 3, 110]. Но эта традиционная дуалистическая креационистская идея все время перебивается у Николая мыслью о единстве бесконечного Бога и мира конечных вещей. "Бытие Бога в мире есть не что иное, как бытие мира в Боге" [«О предположениях», II, 7, 107]. Вторая часть этого утверждения свидетельствует о мистическом пантеизме (иногда именуемом панентеизмом), а первая — о пантеизме натуралистическом. В силу первого из них вещи и явления — только символы Бога а в силу второго они достаточно стабильны и представляют интерес сами по себе. Причем нередко одни и те же формулировки могут быть расценены как в первом, так и во втором аспектах, например трактовка мира в качестве "чувственного Бога". Для Кузанца же как ренессансного философа, предвосхищавшего рождение математического естествознания, стало особенно важным подчеркнуть наличие в мире соотношений меры, числа и веса. Считая, что божественное искусство при сотворении мира состояло главным образом в геометрии, арифметике и музыке, заявляя, что "первый образ вещей в уме творца есть число" [«О предположениях», II, 2, 9], без которого ничего невозможно ни понять, ни создать, Николай из платоника как бы становится пифагорейцем, стремящимся подменить идеи числами, приписывая такое воззрение уже Августину и Боэцию.
Кузанец защищал объективно-идеалистическую идею "развития", восходившую к тому же неоплатонизму, — от абстрактно-простого к конкретно-сложному, которые трактовались не как отражение каких-то процессов, а как абсолютная действительность. При этом проявлялась и мистическая сторона пантеизма Кузанца. Поскольку Бог находится не только в начале, но и в конце всего сущего, возвращение к нему бесконечно сложного многообразия мира представляет собой как бы его "свертывание" (complicatio). Однако при всем идеализме и даже мистицизме видения мира Николаем оно довольно резко отличается от схоластическо-креационистского своим динамизмом, напоминающим античные натурфилософские построения. Мысль об универсальной связи в природе дополнялась — пусть и весьма скромной — мыслью о действительном развитии, по крайней мере в органической природе.
наиболее важная онтологическая противоположность — само божественное существо. Как находящееся повсюду оно есть "все", а как не обретаемое нигде оно "ничто из всего" [«Ученое незнание», I, 16, 43]. Кузанец многократно подчеркивает, что предельная простота, "свернутость" абсолюта ставит его вне всяких противоположностей и противоречий, которые, преодолеваясь, тонут в нем, как капли в океане.
Джордано Бруно (1548-1600) - итальянский философ, во взглядах которого философская мысль эпохи Возрождения нашла свое полное выражение. Родился в небольшом городке Нола вблизи Неаполя.
Отличительной чертой философских взглядов Бруно являлся его пантеизм. Он "расссматривал окружающий нас мир как единый, в котором материя и форма слиты вместе. Вселенная, по Бруно, едина, бесконечна и неподвижна. В ней происходят постоянные изменения и движения, но в целом она не двигается, ибо наполняет все вокруг нас. Вселенная представляет собой совпадение Бога и природы, материи и формы, единства и множественности. Идея Единого пронизывает все основные положения философии Бруно. Единое для Бруно - это одновременно сущность бытия и форма его существования. Единое - это такая категория, которая, по Бруно, объясняет все в мире - и его изменчивость, и его постоянство. Все противоречия и противоположности объяснимы тем, что Вселенная едина. Бруно писал: "И так как все формы находятся в нем (Едином), то, следовательно, к нему приложимы все определения и благодаря этому противоречащие суждения оказываются истинными" [Диалоги. М., 1949. С. 282]. Бруно подчеркивает, что во Вселенной духовная и телесная субстанции имеют одно бытие, один корень. Материю Бруно рассматривает как то начало, которое "производит формы из своего лона. Материя должна быть названа божественной вещью и наилучшей родительницей, породительницей и матерью естественных вещей, а также всей природы и субстанции" [Там же. С. 267]. Материя обладает, тем самым, свойством божественности" она "свидетельствует о себе, что представляет собой богиню (подобие Бога), ибо она - беспричинная причина". Этим Бруно отвергал идею творения и обусловленности природы Богом как внешнего источника ее существования. Таким образом, Бруно стоял на позициях радикального пантеизма. Материю Бруно рассматривал как состоящую из атомов, следуя в этом отношении за античными атомистами. Все в природе, согласно Бруно, состоит из неделимых частиц, атомов, которые определяют единство всех вещей. Атомистическое понимание природы Бруно формулирует в виде концепции минимума: в мире не существует ничего, кроме минимума, который определяет все в мире, весь максимум. В минимуме заключена вся сила, а потому он представляет собой максимум вещей. Минимум определяет максимум подобно тому, как в способности одной искры содержится возможность всего огня. Абсолютный минимум во Вселенной - это атом, в математике - точка, в сфере метафизики - монада. Минимум или монада образуют все то, что определяют максимум и целое. В монаде отражаются все свойства природы. Здесь Бруно стоит на позициях диалектического совпадения противоположностей. "Кто хочет познать наибольшие тайны природы, -пишет он, - пусть рассматривает и наблюдает минимумы и максимумы противоречий и противоположностей" [Там же. С. 291]. В своей диалектике Бруно идет вслед за Николаем Кузанским, но распространяет эту диалектику на всю природу. Согласно Бруно, вся Вселенная одушевлена, ей присуще внутреннее жизненное начало, которое он называет "мировой душой": "Сколь бы незначительной и малейшей ни была вещь, она имеет в себе часть духовной субстанции, каковая, если находит субъект, стремится стать растением, стать животным и получить члены любого тела, каковое обычно называется одушевленным" [Там же. С. 211]. Всеобщей одушевленностью Бруно объяснял причины движения в природе, которая обладает свойством самодвижения. Признавая всю природу одушевленной, Бруно тем самым занимал позиции гилозоизма, который в то время, в условиях господства схоластики и теологии, играл прогрессивную роль, так как признавал человека частью природы. Бруно разрабатывал вопросы космологии, опираясь на гелиоцентрическую теорию Коперника, но шел дальше Коперника, так как делал более радикальные выводы из его открытия. Он утверждал, что Вселенная бесконечна, что вокруг нас существует только одна Вселенная и в ней присутствует бесчисленное количество миров. Численность отдельных вещей также бесконечна, хотя каждая вещь представляет конечную величину. Признание существования одной Вселенной исключает у Бруно наличие внешнего Бога, сотворившего мир. Бруно отвергает креационизм и полагает, следуя своему пантеизму, что природа есть Бог в вещах, материя - это божественное бытие в вещах. Бог заключен в вещах в качестве деятельного принципа. Природа и Бог -это одно и то же, они обладают одним и тем же единым началом: это один и тот же порядок, закон, который определяет ход вещей. "Природа, - пишет Бруно, - представляет собой силу, которая воплощена в вещах, и закон, по которому все вещи совершают свой собственный ход". Из этих слов понятно, что Бруно отождествляет Бога с природой, понимаемой как совокупность закономерностей движения и развития, внутренне присущих, окружающему нас миру. Более того, Бруно отождествляет Бога-природу с материей. Он пишет, что нет природы за пределами естественных вещей, нет сущности вне сущего. "Материя все создает из себя, ибо природа есть двигатель себя самой, который действует изнутри". Природа есть материя. Таким образом, у Бруно, Бог - это другое название закономерного окружающего мира. С пантеизмом Бруно тесно связана концепция панпсихизма, а именно, что духовная субстанция определяет все многообразие проявления вещей. Духовная субстанция представляет собой такое начало, от которого идет созидание, "оно есть точь-в-точь кормчий на корабле, как отец семейства в доме и как художник, что не извне, но изнутри строит и приспосабливает здание" [Изгнание торжествующего зверя. СПб., 1914. С. 14]. Духовное начало также не может существовать без тела, как и тело, движимое и управляемое им, с ним единое, с его отсутствием распадающееся, не может быть без него [Там же. С. 15]. Его концепция панпсихизма и "мировой души" определяет и его теорию познания. Человеческий разум, согласно Бруно, - это "живое зеркало", в котором отражаются природа и формы вещей. В соответствии с этим задача познания состоит в установлении законов, управляющих изменчивостью вещей. В процессе познания мира оно переходит от ощущений к воображению, от воображения к рассудку, рассудок к интеллекту, интеллект к уму. Интеллект - "видящее зеркало", которое активно осмысливает мир. Ум же - это "живое зеркало", оно охватывает мир единым взором и познает его озарением, созерцанием, некой интеллектуальной интуицией. Бруно признавал "натуральную магию", которая для него означала познание и овладение таинственными, ранее неизвестными силами природы. Бруно отвергал учение о двух истинах (истинах философии и истинах теологии), считая, что существует лишь одна истина, которая достигается философией, руководствующейся рациональными средствами познания. Он выступал против слепого подчинения авторитетам и полагал, что философия должна начинать с сомнения, задолго до Декарта выдвинув сомнение как методологический принцип в философии, при этом нисколько не сомневаясь в существовании окружающего мира и возможности его познания. Заслуживают внимания этические воззрения Бруно, изложенные им в основном в работах "Изгнание торжествующего зверя" и "О героическом энтузиазме". Критерием нравственности для Бруно выступает деятельность, в которой человек осуществляет свое предназначение. "Прочь от меня, - писал он,- всякое безобразие, всякое безделье, неряшливость, ленивая праздность" [Изгнание торжествующего зверя. С. 122]. Бруно не верил в бессмертие души и призывал к героическому энтузиазму, самоотверженности ради высокой цели на земле. В оценке нравственного поведения он стоит на позициях стоицизма и полагает, что достойное поведение состоит в том, чтобы освободиться от физических страстей, не чувствовать мучений. Бруно занимал четкую антирелигиозную позицию, прежде всего по отношению к католической церкви, но в то же время критиковал и всю христианскую догматику, считая что религиозное сознание отрицательно влияет на человеческую жизнь, так как подменяет разумный подход слепой верой. В работе "Изгнание торжествующего зверя" он устами Юпитера излагает содержание религиозного учения: "Будто белое - черное, будто человеческий разум, всякий раз, когда ему кажется, что он лучше всего видит, именно тогда находится в ослеплении; будто все то, что, согласно разуму, кажется превосходным, добрым и лучшим, - позорно, преступно и чрезвычайно скверно; что природа - грязная потаскушка, закон естества - мошенничество; что природа и божество не могут стремиться к одной и той же цели... Пусть заодно убедит людей, что философия и всякое исследование... не что иное, как пошлость, и что невежество - самая лучшая наука, ибо дается без труда и не печалит душу" [С. 182]. Всех религиозных деятелей, основателей и реформаторов религии, апостолов и пророков, чудотворцев и богословов он называет "ослами", так как они унижают человеческий разум. Святые христианские доктора "перестали двигаться, сложили и опустили руки, закрыли глаза, изгнали всякое собственное внимание и изучение, осудили всякую человеческую мысль, отреклись от всякого естественного чувства и в конце концов уподобились ослам" [Диалоги. С. 485]. В то же время Бруно признавал, что религия необходима для людей малоцивилизованных, которыми надо управлять. В будущем вместо догматической религии откровения, по мысли Бруно, придет "религия разума". Под ней он понимал нечто, существенно отличающееся от обычного религиозного сознания. "Религия разума", по Бруно, будет свободна от культа и обрядности, от догматов о потустороннем мире, от веры в личного Бога, от учения о воздаянии и наказании, от веры в бессмертие души. Для Бруно "религия разума" - это совокупность философских воззрений и нравственных правил, которые свободны от фанатичных религиозных культов и суеверий. Философия Бруно оказала большое влияние на последующую философскую мысль: его пантеизм был развит Б. Спинозой, мысли о монаде нашли отражение в монадологии Лейбница, его диалектические идеи получили развитие в немецкой философии XIX в.
Реформация - социально-культурный феномен Западной Европы XVI в. Она шла под религиозными лозунгами и глубоко затрагивала все сферы общественной жизни. В руках католической Церкви к этому времени сосредоточилась вся государственная и духовная власть. Ее авторитет сковывал всякое проявление живой, недогматической мысли. В этот период проповедям аскетизма и надеждам на загробное воздаяние все настойчивее противопоставлялись светские интересы и стремление к полнокровной земной жизни.
Особенно тяжелое положение сложилось в Германии, где вся культура была проникнута ощущением «конца времен», хрупкости жизни, бренности и ничтожества человеческого существования. Везде, где только накапливался протест против традиционных порядков, появлялись фигуры в темных сутанах, вспыхивали костры инквизиции. В рамках христианства священность Церкви можно было разрушить, только противопоставив ее земную ограниченность всемогуществу Самого Бога. Реформаторы отвергли священное предание о том, что Церковь является посредником между людьми и Творцом, а единственным источником веры объявили Библию. Они ратовали за перестройку Церкви, отказу от пышных богослужений и церковных убранств; за возвращение Церкви к тому состоянию, в котором она пребывала в начале христианской эры.
Реформация имела несколько направлений в своей развитии: бюргерско-буржуазное (М. Лютер, У. Цвингли, Ж. Кальвин), народное (Т. Мюнцер, анабаптисты), королевско-княжеское.
Еще в XIV в. английский теолог Джон Уиклиф (1320 - 1384) выступил за частичную секуляризацию (передачу светской власти) имущества англиканской Церкви, подверг критике культ святых и практику продажи индульгенций (отпущение грехов за определенную плату). Он считал, что земная жизнь каждого человека, не исключая и монарха, должна быть служением Богу в соответствии с духом и буквой Писания. Дж. Уиклиф перевел Библию на английский язык. Констанцский Вселенский собор объявил его еретиком и постановил сжечь его останки, что было сделано в 1428 г.
Началась Реформация в XV в. с движения гуситов в Чехии. Ян Гус (1371 - 1415) - профессор, ректор Кардовского университета в Праге. Он противопоставил неограниченному авторитету обрядовой Церкви свободу самостоятельного исповедания священного Писания. За защиту учения Уиклифа Гус был отлучен от Церкви. В 1414 г. на Констанцском церковном соборе он отказался отречься от своих убеждений и был осужден на сожжение как еретик. Хотя восстание гуситов было подавлено, оно нанесло ощутимый удар по устоям католической Церкви, создало предпосылки для распространения идей Реформации в Европе.
Первым крупным представителем реформационного движения, одержавшим реальную победу над Римско-католической Церковью в Германии, был Мартин Лютер (1483 - 1546), профессор теологии Виттенбергского университета, В 1517 г. он сформулировал 95 тезисов против пороков католицизма, показав разницу между покаянием, как актом внутреннего мира человека, и папским отпущением грехов посредством индульгенций. В 1519 г. на диспуте в Лейпциге он официально порвал с Римом; в 1612 - 1623 гг. сделал перевод Библии на немецкий язык.
С гуманистами, боровшимися против схоластизированного католицизма, Лютера объединяло тяготение к раннему христианству, стремление опереться на Священное Писание и произведения «отцов Церкви». Но если гуманисты в основном стремились давать этим идеям рационалистическую трактовку, то Лютер воспринимал их сугубо мистически. Так, он утверждал, что человек достигает «спасения» не благодаря делам своим, а в силу одной только веры. Служение Богу провозглашалось функцией не духовенства, а главной и единственной заботой каждого христианина.
Мистико-пантеистическая суть протестантского движения, намеченная в учении Лютера об оправдании верой, полнее выразилась в произведениях и деятельности Томаса Мюнцера.
Томас Мюнцер (ок. 1490 - 1525) довел до логического абсолюта христианский принцип о равенстве всех верующих перед Богом. Он стал идейным вдохновителем Крестьянской войны в Германии, одним из вождей немецкой Реформации. Мюнцер призывал ускорить Страшный Суд («помочь Богу») усилиями народных масс, способных к подлинной вере. В 1522 - 24 гг. он выступил против Лютера, призывавшего дворянские войска беспощадно истреблять народных мятежников.
По мнению Мюнцера, Бог воплощает в себе целостность социального мира, в этом единстве места природе нет. Важнейшее положение социального пантеизма Мюнцера заключалась в том, что нормальным состоянием человечества он считал состояние общности, а индивидуальное существование - это отклонение от нормы. Этим социальный пантеизм провозглашал приоритет коллективного над индивидуальным. Пантеистический Бог устранял социальную иерархию.
Одновременно с Мартином Лютером и Томасом Мюнцером выступил Ульрих Цвингли (1484 - 1531). Деятельность этого реформатора началась в немецкой части Швейцарии в 1516 г. Цвингли, выступая против Папского всевластия, главную опору его видел в невежестве прихожан. Поэтому он требовал закрытия монастырей, всеобщего просвещения и организации сети доступных школ и больниц. В 1523 г. он выдвинул «67 тезисов» против католицизма; чуть позже осуществил перевод Библии на немецкий язык. В 1553 г. близ местечка Каппель в битве с католиками протестанты потерпели поражение, а сам Цвингли погиб.
Во Франции движение Реформации связано с именем Жана Кальвина (1509 - 1564). Он считал, что центр религиозного внимания должен быть сконцентрирован не на Евангелии, а на Ветхом Завете. Кальвин наиболее последовательно развил учение об «абсолютном предопределении», которое является основой всей протестантской теологии. Бог еще до сотворения мира предопределил одних к спасению, других - к гибели; никакие усилия человека не могут изменить этого, но каждый должен надеяться, что он - «Божий избранник». Ему, человеку, дано постичь Божье Творение - мир. А для этого необходимо каждому читать Священное Писание, постигать мудрость Библии. Таким образом, воплощение учения Кальвина предполагало всеобщую грамотность.
За Реформацией последовала Контрреформация - борьба католиков за восстановление своих утраченных позиций. Она началась в середине XVI в. и длилась весь XVII в. Ее сменили религиозная апатия и примирение борющихся сторон. В результате полуторавековой борьбы католики и протестанты стали более терпимы друг к другу. Католическими остались Испания, Италия, Ирландия, Франция, Польша, Чехословакия; протестантизм укрепился в значительной части Швейцарии, Германии, Нидерландах, Скандинавии, Англии.
В непримиримом противоречии с реформационным движением на рубеже XV - XVI вв. оказалась гуманистическая мысль многообразного духовного движения «заальпийских стран» - от Англии и Нидерландов до Швейцарии, от стран Пиренейского полуострова до Венгрии и Польши. В полемике с реформаторами гуманисты отстаивали учение о свободе и достоинстве человека. В отличие от религиозного фанатизма католической Церкви и религиозного фатализма новых побеждающих Церквей Реформации, гуманисты «широко» понимали христианство, допуская спасение всех добродетельно живущих людей, независимо от их вероисповедания.
Чрезвычайно значительным было воздействие на европейскую культуру XVI в. «христианского гуманизма» Эразма Роттердамского.
Дезидерий Эразм Роттердамский (1469 - 1536) - выдающийся мыслитель, остроумный писатель, ученый-филолог, философ и богослов. Он стал неоспоримым «властителем дум» гуманистически мыслящей европейской интеллигенции. По его учебникам обучалась латыни вся образованная Европа, он оставил огромное литературное наследие. В своей работе «Похвала глупости» Эразм осмеивает понятийный аппарат и логическую структуру схоластических умозрений: «Засим следуют большие и малые силлогизмы, конклюзии, короллярии, суппозиции и прочая дребедень, предлагаемая вниманию невежественной толпы».1 Попыткам схоластов выразить все многообразие знания о Боге, мире и человеке через набор строгих определений Эразм Роттердамский противопоставляет свою «философию Христа» с базирующейся на ней системой нравственности. Онтологию и теологию у него сменяет этика, философия перемещается «с неба на землю». Эразм в своей концепции ссылается на отцов Церкви, говорит о возврате к духу раннеапостольского христианства, хотя его позиция представляет собой переработку христианской этики в духе ренессансного гуманизма. Он осуждает пороки католического духовенства, внешнюю обрядовую религиозность, пышность культа, нетерпимость церковников, оправдание ими грабительских войн и сожжение еретиков.
Мир, по мнению Эразма, создан благим и прекрасным, благим и прекрасным создан и человек. Подвиг же Христа состоит именно в восстановлении, возрождении этого изначально благого состояния. Человеческое в Христе и христианстве значит для Эразма больше, чем Божественное. Поскольку природа Божества непостижима, человек должен проникнуться любовью к Богу и к людям, выполняя по отношению к ним свой долг любви и милосердия.
Единомышленником Эразма был французский мыслитель, гуманист Мишель Монтень (1533 - 1592). Он не принял условие христианского богословия о греховности сомнения и сделал его одним из принципов своей концепции. По его мнению, человек есть существо сомневающееся, ибо ему дано такое свойство как сознание. Скептицизм Монтеня жизнелюбив, он приводит к познанию мира и не позволяет самоуспокоиться на догматах. Именно поэтому человек не может пассивно ждать своего счастья, а вправе к нему стремиться в земной жизни. В ней сокрыты природные причины всех добродетелей. «Христианский гуманизм» Эразма из Роттердама и скептицизм Монтеня проявились в понимании христианства как системы нравственных норм регулирующих повседневную жизнь, но они оказались в противоречии не только со средневековыми взглядами на ничтожество человеческой природы, но и с представлением о греховности человека, отстаиваемым Реформацией. Именно поэтому католическая реакция была направлена как против реформационных религиозных движений, так и против светской гуманистической культуры. Многие из гуманистов оказались жертвами инквизиции.
Одним из первых на церковную ортодоксию посягнул философ-самородок, крестьянский сын Якоб Бёме (1575—1624), занимавшийся в Герлице сапожным ремеслом. Этот скромный труженик, подвергавшийся гонениям со стороны лютеранского духовенства, высказывал смелые мысли, давшие впоследствии основание Л. Фейербаху назвать его «теоретическим материалистом». Герлицкого философа высоко ценили также Шеллинг и Гегель, отмечавший «великую глубину мысли Якоба Бёме», его диалектику, попытку соединить абсолютные противоположности. «Темной, но глубокой душой» назвал Бёме молодой Ф. Энгельс, с интересом штудировавший его замысловатые творения (Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956, с. 265).
Прежде всего учение Якоба Бёме о боге решительно не совпадало с учением церковников. Склоняясь к пантеизму и отвергая ходячее мнение, согласно которому «бог обитает только над голубым небом звезд» («Aurora, или Утренняя заря», 1612), Бёме утверждал, что бог есть все и пребывает везде. «Когда имеют небо и землю, — писал он, — звезды и стихии, и все, что в них, и все, что над всеми небесами, то тем самым именуют всецелого бога». В другом месте он уподобляет мир саду, в котором почва знаменует природу, древесный ствол — звезды, ветви — стихии, плоды, растущие на дереве, — людей, а животворный сок дерева — бога. Так, бог и природа сливаются у Бёме в единый могучий поток бытия. Не случайно, конечно, немецким философом живо интересовались на родине Спинозы. Именно там, в Амстердаме, в 1675 г. увидело свет первое Собрание его сочинений.
Представление Бёме о мире отличалось от представления библейского, согласно которому мир является чем-то раз и навсегда данным. Ведь, завершив творение, создатель в день седьмой почил удовлетворенный. У Бёме же мир не знает неподвижности. Он все время течет, развивается, сам из себя возникает в непрерывном борении отрицающих друг друга начал, составляющих вместе с тем единое целое. И в этом неутихающем творческом процессе формируется не только природа, но и творящая божественная сила («Описание трех начал божественной сущности», 1619—1620). Характерно, что «вечной матерью природы» Бёме называет христианскую троицу, которая, по его словам, есть «кипящее, подвижное существо и содержит в себе все силы, подобно как природа» («Аврора»). И о сущности добра и зла как о двух сторонах одного потока («О рождении и определении всех существ») Бёме рассуждал совсем не так, как было положено в официальном богословии. И человека он рассматривал как часть природы, как микрокосм в макрокосме, полагая
при этом, что человеку не следует искать свою родину где-то в стороне от великой матери природы («Clavis, или Ключ»). Ведь, существуя в боге, он и ад и рай обретает в себе самом. Но подобная мысль освобождала верующего от церковной опеки, равно как зачеркивала учение Лютера о предопределении. Особенно отчетливо эта антицерковная мысль выражена в следующих словах Бёме: «Святой имеет свою церковь в самом себе, изнутри она гласит и поучает; Вавилон же владеет грудой камней, куда входят, чтобы лицемерить и притворяться, покрасоваться в нарядных одеждах, представиться набожными и благочестивыми; каменные храмы — их божество, на них они уповают. В отличие от них святой в любом месте имеет храмы при себе и в себе; ибо и стоит он и идет, и лежит и сидит в своих храмах, в истинной христианской церкви, в храме Христовом: дух святой проповедует ему из всех творений, и на что бы он ни взглянул, все это проповедники господа» («О возрождении»). А так как под «святостью» Бёме разумел не внешнюю обрядность, но жизнь «по правде», он не придавал большого значения конфессиональным ограничениям. Он даже утверждал, что многие «иудеи, турки и язычники, хорошо оправившие светильники свои», раньше нерадивых христиан «войдут в царство небесное» («Аврора»). И писалось все это в стране, отравленной религиозной враждой, накануне опустошительной войны, развернувшейся под конфессиональными лозунгами.
Но, высоко подымая человека-богоносца, превосходящего даже в чем-то ангелов, Бёме видит темные, трагические стороны земной жизни, справедливо, по его словам, именуемой «долиной плача, наполненной скорбью, постоянным убийством, войной, борьбой и раздором» («Аврора»). Миром правят четыре сына дьявола: Гордость, Жадность, Зависть и Гнев. Ведь мир, кичащийся своим великолепием, уже «стоит посреди ада», ибо, покидая любовь, он «предается жадности, лихве и живодерству, и нет больше милосердия в нем. Каждый кричит: были бы у меня только деньги! Сильный высасывает у низкого мозг из костей и выжимает из него пот насилием» («Аврора»). Однако, скорбя о горькой участи обездоленных, Бёме не возвращается к заветам Томаса Мюнцера, призывавшего силой оружия сокрушить твердыни Вавилона. Утешение он ищет в идеальной «духовной природе», являющейся плодом его пылкого воображения. Столь же пылким воображением обладал Бёме и как писатель, рисуя вертоград ангелов, играющих прекрасными «небесными цветочками и сплетающих красивые венки» («Аврора»), либо рассыпая по страницам своих книг яркие сравнения и параболы и какие-то неожиданные и в то же время живые образы, способные тронуть, а то и поразить читателя.
Особенности духовных процессов эпохи Возрождения. Антропоцентризм, гуманизм, антропологический гуманизм.(+с)
Антропоцентризм — воззрение, согласно которому человек есть центр вселенной и цель всех совершающихся в мире событий. Гуманизм — отражаемый антропоцентризм, который исходит из человеческого сознания и имеет своим объектом ценность человека. Презрение к земному естеству заменяется признанием творческих способностей человека, разума, стремлением к земному счастью. Гуманизм начинается тогда, когда человек начинает рассуждать о самом себе, о своей роли в мире, о своей сущности и предназначении, о смысле и цели своего бытия. Эти рассуждения имеют всегда конкретные исторические и социальные предпосылки, гуманизм по своей сущности всегда выражает определенные социальные, классовые интересы. Гуманизм ренессанса проявлялся в революционных идеях, обращенных на внутреннюю, земную ((божественность» человека, в привлечении человека к жизненной активности, в утверждении веры человека в себя. В узком смысле слова гуманизм определяется как идейное движение, содержанием которого является изучение и распространение античных языков, литературы, искусства и культуры. Поэтому итальянский гуманизм характеризуется как литературный, филологический.
Критика схоластической методологии Р.Бэконом и У.Оккамом. Закат схоластики.
Крупной фигурой позднего средневековья является английский философ Уильям Оккам (ок. 1300—1349). Он преподавал в Оксфордском университете, был привлечен по обвинению в ереси кд суду, провел четыре года в заточении. Будучи активным политиком-публицистом, Оккам решительно боролся против господства церкви над государством, за строгое разграничение сфер их юрисдикции. Он фактически прокладывал дорогу Реформации. Согласно Оккаму, универсалии не могут существовать вне сознания; в таком случае они были бы единичными вещами, что противоречит их природе как общих сущностей. Большую роль сыграла развитая им критика схоластического реализма, которая получила названий “бритвы Оккама”, или “принципа бережливости”, выраженного в словах: “Сущности не должны быть умножаемы сверх необходимости”, или “Бесполезно делать посредством многого то, что' может быть сделано посредством меньшего”. Оккам утверждал, что предмет всякого познания — только единичное, индивидуальное, различая при этом познания интуитивное и абстрактное. Он внес существенный вклад в разработку логики.
Необходимо, хотя бы совсем кратко, рассказать о существенном вкладе Роджера Бэкона (1214—1292) в развитие естествознания и философии позднего средневековья. Исходные принципы его философии состоят в том, чтобы прежде всего преодолеть преграды в сознании людей. По Р. Бэкону, существуют четыре величайших препятствия к постижению истины, которые мешают всем и каждому и не позволяют достичь подлинной мудрости: пример жалкого и недостойного авторитета, постоянство привычки, мнение несведущей толпы и прикрытие собственного невежества показной мудростью. Ими опутан всякий человек и охвачено всякое состояние, ибо в жизни, науках и всяком занятии для одного и того же вывода пользуются тремя наихудшими доводами: это передано нам от предков; это привычно; это общепринято, следовательно, этого должно придерживаться. От этой “смертоносной чумы” происходят все бедствия человеческого рода, ибо остаются непознанными полезнейшие, величайшие и прекраснейшие свидетельства мудрости и тайны всех наук и искусств. Но еще хуже то, что люди, слепые от мрака этих четырех препятствий, не ощущают собственного невежества, а со всем тщанием обороняют и защищают его, поскольку не находят от него лекарства. А самое худшее то, что, погрузившись в глубочайший мрак заблуждений, они полагают, что находятся в полном свете истины. Отвергнув догмы, основанные на преклонении перед авторитетами и схоластическими умозрениями, он призывал к опытному исследованию природы — к разработке оптики, механики и астрономии. Целью всех наук он считал увеличение власти человека над природой. Схоластическим дедукциям он противопоставил метод познания, основанный на эксперименте и математике. В своем учении об опыте как основе познания Р. Бэкон различал два вида опыта: внутренний — мистическое “озарение”, объект которого — Бог, и внешний — чувственное знание, открывающее тайны природы. Многогранная и увлеченная конкретными исследованиями личность, Р. Бэкон высказал немало смелых, опережающих свою эпоху научных и технических догадок, например о телескопе и даже летательных аппаратах. Но его учение было осуждено, а его самого отстранили от преподавания в Оксфордском университете, а затем заточили в монастырскую тюрьму, где он провел 14 лет, но и там умудрялся заниматься экспериментами. Он явился в какой-то мере предвестником своего однофамильца — Фрэнсиса Бэкона.
Оккам не предпринимает попыток рационально совместить догму о Святой Троице с человеческими представлениями, он ставит её за пределы разума. В этом бескомпромиссном отказе, отчётливо проступает закат схоластики. Разум не в состоянии предложить поддержку вере, ибо он не имеет ничего более прозрачного, чем данное вере в Откровении [6,с.179]. Владения веры и разума не пересекаются.
Основные этапы развития средневековой философии: апологетика (Тертуллиан), патристика (Августин Аврелий), схоластика (спор об универсалиях).
Средневековая философия прошла три этапа развития. На первом этапе основным направлением средневековой философии выступала апологетика (св. Тертуллиан, Ориген и др.). Основной задачей апологетики выступало обоснование возможности построения целостного мировоззрения, основываясь на тексте Святого Писания. Так, Ориген предложил три типа чтения Евангелия. Первый (телесный) сводился к дословному восприятию текста. Он, по мнению философа, самый примитивный. Второй (душевный) позволял выяснить из Писания каноны правильного поведения верующего. Третий тип (духовный) позволял построить целостное мировоззрение исходя из священных книг.
Антропологические воззрения этого христианского писателя будут поэтому разобраны поверхностно, чтобы только ими оттенить общую линию развития церковной мысли. В главном Тертуллиан искал и дал ответ на следующие вопросы психологии и антропологии: 1. о природе души, 2. о происхождении души и 3. о назначении человека.
1. Природа души. Исходя из повествования книги Бытия, Тертуллиан определяет душу, как дыхание Божие, «Dei flatus». Ho какова природа души, точнее абсолютно-ли она духовна или имеет, хотя бы некую оболочку. Тертуллиан отвечает не вполне ясно. Он восстает против материалистического взгляда некоторых древних философов, но и не приемлет безусловного спиритуализма Платона и Аристотеля. Он считает, что душа вообще не может входить в эти категории одушевленности и неодушевленности Все же он не обинуется сказать, что душа есть «corpus sui generis»401. Душа имеет невидимое тело402. Не следует вообще забывать, что для Тертуллиана и «Deus corpus est». Душа имеет свой облик (habitus, effigies), границу (terminus) три измерения. Согласно авторитету Св. Писания души видимы (Откровение VI, 9; Лук. XVI, 23). Это второе свидетельство Писания служило не одному Тертуллиану для подтверждения относительной телесности души. Св. Ириней Лионский403, а за ним св. Григорий Нисский404 говорили, ссылаясь на притчу о богатом и Лазаре об отличительных признаках души, как бы о каких-то отпечатках на них их телесной оболочки. Св. Григорий Нисский был, вероятно под влиянием Оригена, учившего о том же. Но мнение Тертуллиана об облике души, об ее относительной телесности и даже о трех ее измерениях навеяно древней философией, частнее Аполлодором405.
Но все это не мешает Тертуллиану утверждать простоту души по существу и ее неделимость, при множественности ее энергий406. В этом он следует за Платоном, для которого душа, «божественна, бессмертна, разумна, однообразна и неделима» в отличие от тела «человеческого, смертного, неразумного, многообразного и разделимого»407. Однообразие это философ понимает, как «в себе и по себе»408. «Божественное чисто и однообразно»409.
2. Происхождение души. В этом вопросе Тертуллиан единственный из христианских писателей, кто стал на точку зрения традуционизма410. Он отвергает «баснословие Платона» о предсуществовании души, столь легко воспринятое Оригеном. Мнение о том, что душа творится только в самый момент рождения, отвергается Тертуллианом ссылками на примеры из Св. Писания: Иеремия 1, 5, близнецы во чреве Ревекки, Иоанн Предтеча во чреве Елисаветы и Сам Спаситель во чреве Богоматери. Душа, ее изменения и развитие связано с ростом тела.
3. Назначение человека. Смерть есть последствие греха. Судьбу человека по смерти Тертуллиан понимает отлично от языческой философии. В ад сходят не некоторые души, а все без различия411. Христос Спаситель сошел в «преисподняя земли», чтобы проповедать «находящимся в темнице душам». Тертуллиан применял к аду слова Матф. V, 26 о темнице, из которой душа не выйдет, пока не воздаст последнего кодранта. Из этого католические исследователи хотят сделать такой вывод, что Тертуллиан уже учил о чистилище, не употребляя, впрочем, самого выражения412.
Тертуллиан часто говорил о воскресении плоти и написал специальный трактат под этим заглавием. Он ищет доказательства воскресению и в достоинстве плоти, и в божественном всемогуществе, и в примерах из жизни природы, и в требованиях, проистекающих из божественного правосудия. В трактате «О воскресении плоти» он объясняет, что текст ап. Павла (1 Кор. XV, 50) «яко плоть и кровь царствия Божия наследити не могут», надо понимать не в смысле состава человека, из плоти и крови, противоположных душе, а в смысле тяготения его к земным привычкам и наклонностям греха.
Он учит не об уничтожении (perditio) тела, а об его изменении (demutatio) o преображении сущности, а не об истреблении413. «Плоть воскреснет, не только вся плоть, но та же самая, и во всей своей целости... Душа имеет своих ближних, свое убранство, свою прислугу: это плоть. Стало быть, плоть будет сопровождать душу, как молочная ее сестра»...414. «Плоть есть невеста, или, точнее, супруга, сопряженная кровию с Иисусом Христом... О, душа, - заканчивает Тертуллиан, - не завидуй плоти. Нет ближнего которого бы ты должна была более любить после Господа»415. Так писал Тертуллиан, будучи, впрочем в то время уже на половину монтанистом.
Второй этап развития средневековой философии составила патристика (писания «отцов церкви»). В их число включались Августин Аврелий, Василий Великий, Иоанн Златоуст и некоторые другие. Перед ними стояла задача обоснования христианской догматики, общественного порядка и роли церкви в обществе.
Вершина латинской патристики — творчество Августина, которое в Целом ряде отношений можно считать философской кульминацией всей патристики вообще. Появление Августина подготовлено предшествующим развитием христианской мысли и, особенно, латинской традицией. Непосредственными предшественниками Августина были Иларий Пиктавийский, Марий Викторин и Амвросий Медиоланский.
Аврелий Августин (354-430) родился в Тагасте (Северная Африка), получил хорошее риторическое образование и испытал большое влияние матери-христианки.
Вероятно, самый универсальный представитель патристики, Августин соединил высокие теологические интересы Востока с традиционным вниманием Запада к человеческому индивидууму. Таким образом, в его творчестве гармонически слились два "полюса" христианства, — традиция Тертуллиана и традиция Оригена. При хорошем знании христианских авторов Августин был осведомлен в греческой философии и особенно ценил платонизм. Далекий от строгого систематизма (в отличие от Оригена, Григория Нисского и даже Мария Викторина), Августин, тем не менее, подчинял все свои построения одной общей идее — идее личности, взятой в абсолютном и конкретно-эмпирическом измерении. Основная интуиция его сочинений — восхождение просветленной личности к Богу, "новый" человек в отношении к Творцу и миру. Все богатство августиновских теорий можно условно разделить на четыре группы.
Первая группа — философская теология, учение о тринитарной структуре абсолютной личности как чистого Я (трактат «О Троице»). Здесь заметно влияние неоплатонизма, особенно в рассуждениях о субстанциальном единстве трех "персон" — Ипостасей Святой Троицы (тринитарная формула Августина: „одна субстанция, или сущность, три Лица" — напоминает формулу Каппадокийцев) и о просветленном восхождении души к Первоначалу, когда душа не только познает себя, но и очищается. "Истина, — повторял Августин вслед за ап. Павлом, — обитает во внутреннем человеке" (Об истинной религии 39, 72); здесь находит свое обоснование тезис о первенстве веры над знанием. На эмпирически-психологическом уровне трансцендентное единство являет себя как единство ума, памяти и воли в конкретном человеке. Августин предвосхитил знаменитый тезис Декарта: „Я мыслю, значит, я существую".
Вторая группа проблем — моральная личность и ее религиозно-психологические характеристики. Эти проблемы привлекали Августина более всего, и здесь его достижения особенно велики. Проблематика моральной личности рассматривается в диалоге «О свободном решении», «Исповеди» (с которой начинается жанр психологической автобиографии), комментариях на Послания ап. Павла и целом ряде трактатов 20-х годов V в. Вместе с неоплатониками Августин понимает зло как отсутствие блага и толкует его в чисто моральном смысле. Бог не отвечает за мировое зло, единственным источником которого является злая воля. Рационалистическая этика долга, разработанная в диалоге «О свободном решении» и других ранних трактатах, сменяется у позднего Августина концепцией благодати и предопределения. Адам, совершив грех по своей воле, стал смертным и утратил способность самостоятельно возвышаться к добру. Человечество, носитель первородного греха, нуждается в помощи свыше для исполнения своего долга. Борьба внутренних мотивов и поиски благодати описаны в «Исповеди» — произведении высоких художественных достоинств и уникальной для своего времени психологической глубины. Благодать несоизмерима с человеческими заслугами; она дается на непостижимых основаниях тому, кто избран и предопределен к спасению. Высшие решения нельзя понять: в их справедливость можно только верить. Эти мысли, воспринятые впоследствии Лютером, делают Августина предшественником протестантской этики. А если мы учтем, что этика протестантизма способствовала зарождению 'духа" капитализма, нам лучше будут понятны масштабы влияния Августина на европейскую цивилизацию.
Третья группа проблем — теология и антропология в их историческом измерении. Путь к новому человечеству, эсхатология, учение о церкви и государстве — предмет обширного трактата «О Граде Божием». Град земной и Град Небесный (тождественный Незримой Церкви) — это символическое выражение двух видов "любви": эгоистической любви к себе и бескорыстной любви к Богу. Моральную историю человечества Августин начинает с грехопадения Адама и рассматривает как поступательное движение к нравственному совершенству, в котором человек обретает "невозможность грешить". Так в философский обиход вводится идея морального прогресса. Сообщество праведных и будет тем Градом Божиим, который не от мира сего. Реальные земные государства Августин признавал лишь родом необходимого зла. Цель истории свершается не на земле.
Наконец, четвертую группу проблем составляет то, что мы называем христианской герменевтикой. Здесь Августин развивает традицию Александрийской школы, рассматривая текст Писания как совокупность "знаков", имеющих теологическое, историческое, моральное значения. Способы их толкования — тема трактата «О христианском учении», обширных комментариев на книгу Бытия и трех заключительных книг «Исповеди». К числу герменевтических средств Августин относит и так называемые свободные науки: риторику, диалектику, музыку, математику.
Однако наиболее значительное направление в философском отношении составила схоластика (от shoal – школа, досуг, свободное время), школьная философия, развиваемая в средневековых университетах.
Противоречия между патристикой и схоластикой содержатся в споре об универсалиях (универсалии - это общие понятия). В решении вопроса о природе универсалий философы разделились на 3 лагеря:
1. реалисты - общие понятия (идеи) имеют реальное существование и предшествуют единичным вещам и предметам. Основные представители реализма - Ансельм Кентерберийский и Иоганн Скотт. Реализм - продолжение традиций Платона и его теории идей.
2. номиналисты - отрицали онтологическое значение универсалий и утверждали что общие понятия существуют только в мышлении, а не в действительности. Основные представители - Дунс Скотт, Оккам. Как самостоятельное течение номинализм основан Росцелленом (он утверждал, что реально существуют только единичные вещи, а общие понятия лишь имена). Номинализм - продолжение традиций Аристотеля
3. концептуализм - умеренная позиция в споре об универсалиях. Отвергался крайний реализм и утверждалось, что в единичных предметах существует нечто общее, выражаемое понятием. Основные представители концептуализма - Фома Аквинский, Петр Абеляр.
Пинципы средневековой философии: теоцентризм, креационизм, провиденциализм, сотериологизм.
В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.
СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.
Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.
СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:
1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:
2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).
Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.
В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.
Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.
Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.
Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.
Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:
1. Ожидание, устремленное к будущему;
2. Внимание, прикованное к настоящему;
3. Память, направленная в прошлое
Провиденциализм (от лат. providentia — провидение), религиозное понимание истории как проявления воли бога, осуществления заранее предусмотренного божественного плана «спасения» человека. П. присущ всем теистическим (см. Теизм) религиям — иудаизму, христианству, исламу. Развитое Августином провиденциалистское понимание исторического процесса как пути к эсхатологическому «царству божию» легло в основу всей средневековой христианской церковной историографии. В 17 в. идеи П. развивал Ж. Б. Боссюэ (Франция). Начиная с Возрождения и особенно в эпоху Просвещения в противовес П. развивается рационалистический взгляд на историю как имманентный процесс — осуществление «естественного закона», разума и т.п. (см. Философия истории). Однако в 19—20 вв. П. продолжал оставаться философской основой многих идеалистических течений и направлений (в начале 19 века — Ж. М. де Местр, Ф. Шлегель; Л. Ранке и его школа в историографии; философия истории неотомизма и др.).
Сотериологизм- учение, которое выявляет смысл человека, смысл существования. Человеку дана абсолютная свобода выбора между добром и злом, а также человек единственное существо в мире, наделенное душой и вниманием, аналитическим разумом.
Философско-этические концепции раннего эллинизма: скептицизм, стоицизм, эпикуреизм.
Для эллинистического периода (периода кризиса полиса и образования крупных государств в Азии и Африке под властью греков и во главе с соратниками Александра Македонского и их потомками) характерно:
• распространение антиобщественной философии киников;
• зарождение стоического направления философии;
• деятельность "сократических" философских школ: Академии Платона, Ликея Аристотеля, киренской школы (киренаиков) и др.;
• философия Эпикура и пр.
Отличительные черты эллинистической философии:
• кризис античных моральных и философских ценностей;
• снижение страха перед богами и иными сверхъестественными силами, уважения к ним;
• отрицание прежних авторитетов, пренебрежение к государству и его институтам;
• поиск физической и духовной опоры в самом себе;
• стремление к отрешению от действительности;
• преобладание материалистического взгляда на мир (Эпикур);
• признание высшим благом — счастья и удовольствия отдельного
человека (физическое - киренаики, моральное - Эпикур).
Наиболее известными философами римского периода являлись:
• Сенека;
• Марк Аврелий (император Рима в 161 - 180 гг.);
• Тит Лукреций Кар;
• поздние стоики;
• ранние христиане.
СКЕПТИЦИЗМ (от греч. «скепсис» – исследование, рассмотрение) – в античной философии течение, представители которого не выдвигали никакого положительного учения о мире и человеке и не утверждали возможность истинного познания, но воздерживались от окончательного суждения обо всем этом. Наряду с эпикуреизмом и стоицизмом, скептицизм – одна из ведущих школ античной философии периода эллинизма. Все не-скептические философские учения внутри школы именовались «догматическими». Традиционно история античного скептицизма рассматривается в двух школьных преемствах: Пиррон и его последователи и скептицизм Новой Академии (см. также АКАДЕМИЯ).
Ранний пирронизм. Основатель – Пиррон из Элиды (365–275), его продолжатель – Тимон из Флиунта, с возобновлением пирроновской философии в 1 в. до н.э. связаны скептики Энесидем и Агриппа.
Скептическая Академия берет начало со схолархата (схоларх – руководитель школы) Аркесилая (ок. 268) и продолжается вплоть до времени Филона из Лариссы (1 в. до н.э.).
Скептики сформулировали три основных философских вопроса: какова природа вещей? Как мы должны к ним относиться? Какую выгоду мы получаем из такого отношения? И дали на них ответ: природа вещей нами познана быть не может; поэтому следует воздержаться от суждений от вопросов истинности; следствием такого отношения должна стать невозмутимость духа («атараксия»). Вывод о непознаваемости природы вещей делается на основании равнодоказуемости противоположных суждений об этом мире и невозможности признать одно суждение более достоверным, чем другое. Воздержание от суждения («эпохе») представляет собой особое состояние ума, который ничего не утверждается, но и ничего не отрицается. Состояние «эпохе» противоположно состоянию сомнения и связанному с ним переживанию смятения и неуверенности – следствием эпохе как рая является спокойствие и внутренняя удовлетворенность. Таким образом, следствием из теоретического скептицизма по поводу вопросов устройства мира и его познания является содержательный этический вывод об идеале практического поведения. Тем самым, хотя скептики и не ставили в непосредственную связь достижения счастья от глубины теоретического познания, все-таки оставались в рамках традиционного античного рационализма: достижение этического идеала прямо соотнесено с пониманием границ теоретического познания.
Наиболее влиятельными философами-скептиками явились представители Новой Академии Аркесилай и Карнеад, много усилий потратившие на критику стоической философии и гносеологии. В целом пост-пирроновский скептицизм отличает бóльший интерес к логико-гносеологической проблематике, в отличие от морально-этической окраски учения Пиррона. Источники скептицизма сохранились плохо: от сочинений скептиков-академиков остались незначительные фрагменты, Пиррон, наиболее ранний из сторонников скептицизма, не оставил никаких письменных сочинений. Важные сведения об античном скептицизме содержатся в сочинениях Секста Эмпирика (кон. 2 в. н.э.), особенно в Трех книгах Пирроновых положений.
СТОИЦИ́ЗМ [от греч. stoa — портик (галерея с колоннами в Афинах, где учил философ Зенон; основатель стоицизма)], направление античной философии. Древняя Стоя (3-2 вв. до н. э.) — Зенон из Китиона, Клеанф, Хрисипп; Средняя Стоя (2-1 вв. до н. э.) — Панеций и Посидоний (стоический платонизм); Поздняя Стоя (1-2 вв.); римский стоицизм — Сенека, Эпиктет , Марк Аврелий. Стоицизм возродил учение Гераклита об огне- логосе; мир — живой организм, пронизанный творческим первоогнем, пневмой, создающей космическую «симпатию» всех вещей; все существующее телесно и различается степенью грубости или тонкости материи; вещи и события повторяются после каждого периодического воспламенения и очищения космоса. В этике стоицизм близок киникам, не разделяя их презрительного отношения к культуре; мудрец должен следовать бесстрастию природы (апатия) и любить свой «рок». Все люди — граждане космоса как мирового государства; стоический космополитизм уравнивал (в теории) перед лицом мирового закона всех людей — свободных и рабов, греков и варваров, мужчин и женщин. Этика стоицизма пользовалась большим влиянием в средние века и эпоху Возрождения.
СТОИЦИ́ЗМ, СТОИЦИЗМ – учение одной из наиболее влиятельных фиософских школ античности, основанной ок. 300 г. до н. э. Зеноном из Кития; название «Стоя» (stoá) происходит от «Расписного Портика» в Афинах, где преподавал Зенон.
История стоицизма традиционно делится на три периода: Ранняя (Зенон, Клеанф, Хрисипп и их ученики, 3-2 вв. до н. э.), Средняя (Панэтий, Посидоний, Гекатон и др., 2-1 вв. до н. э.) и Поздняя Стоя (или Римский стоицизм) (Сенека, Мусоний Руф, Гиерокл, Эпиктет, Марк Аврелий, 1-2 вв.н. э.). Цельные сочинения сохранились лишь от последнего периода. Это делает неизбежной реконструкцию стоицизма, который в настоящее время рассматривается как строгая система (окончательно оформленная Хрисиппом). Стоицизм (подобно кинизму, эпикуреизму и скептицизму) — практически-ориентированная философия: ее целью является обоснование «мудрости» как этического идеала, но неординарная логико-онтологическая проблематика играет в ней принципиально важную роль. В области логики и физики наибольшее влияние на стоицизм оказали Аристотель и мегарские логики; этика формировалась под киническим влиянием, которому у Хрисиппа и в Средней Стое стало сопутствовать платоническое и перипатетическое.
Три части учения
Учение стоицизма делится на логику, физику и этику. Структурная взаимосвязь трех частей служит доктринальным выражением всеобщей «логичности» бытия, или единства законов мирового разума-Логоса (прежде всего, априорного закона причинно-следственной связи) в сферах познания, мироустроения и морального целеполагания.
Эпикуреи́зм — философское учение, исходящее из идей Эпикура и его последователей. Эпикуреизм был одним из наиболее влиятельных философских течений в Античности. Эпикур основывает свою школу в 307 г. до н. э. в Афинах. Школа находилась в саду философа, по этой причине она получила название «Сад», а последователи Эпикура стали именоваться «философами из садов».
Философия эпикуреизма
Эпикурейская философия, в особенности философия самого Эпикура, не имеет конечной целью нахождение теоретической истины, она не ставит перед собой задачу получить некое чистое знание. Эпикуреизм служит вполне конкретным нуждам: ищет способ избавления человека от страдания.
Эпикурейцы считали, что для счастливой жизни человеку необходимо:
Отсутствие телесного страдания;
Невозмутимость души;
Дружба.
Крупнейшим представителем греческого эллинистического эпикуреизма является в первую очередь сам Эпикур. Римский эпикуреизм представляли Лукреций и Каций; это направление повлияло также на римский эклектизм.
Главный интерес для эпикурейцев представляет чувственный мир, поэтому их основной этический принцип — удовольствие. Но Эпикур представлял удовольствие не вульгарно и упрощенно, а как благородное спокойствие, уравновешенное удовольствие. Он считал, что желания человека безграничны, а средства их удовлетворения ограничены. Поэтому необходимо себя ограничить лишь потребностями, неудовлетворение которых ведет к страданию. От остальных желаний следует отказаться, в этом необходимы мудрость и благоразумие.
В отличие от стоиков, которые считали рок неизбежным, эпикурейцы наделяют человека свободой воли. Человек может предаваться удовольствиям сообразно своим желаниям. Эпикуреец не боится смерти: «Пока мы существуем, нет смерти; когда есть смерть, нас более нет». Жизнь — вот главное наслаждение. Умирая, Эпикур принял теплую ванну и попросил принести ему вина.
Школа софистики. Рационализм Сократа. Высокая классика: Платон и Аристотель.(+с)
На формирование философии Аристотеля оказало влияние учение Платона "Об идеях". Аристотель занял критическую позицию по отношению к Платону. Аристотель был первым, кто исследовал все работы предшествующих ученых - 150 работ. Экзотерические - составлены в форме диалога и представлены для всех вне школы. Эндотерические - все сочинения представлены для пользования учеников, но не для широкой публики.
Хорошо сохранились произведения, которые использовались для мировоззренческих диспутов, которые предназначались для учеников Аристотеля:
1) философские проблемы метафизики;
2) этические вопросы - экомахова этика;
3) психологические - "О душе"
4) социально - политические.
Аристотель сформулировал где существует частное и общее.
Общее существует в любом месте и в любое время, определяясь в единичное, через которое оно создается. Общее постигается умом. Для объяснения, что оно существует, Аристотель признавал 4 причины сущности бытия: 1) всякая вещь такова, какова она есть (формальная причина); 2) материя и подлежащее, то из чего возникает материальная причина, движущая целевая причина, то ради чего что-нибудь существует. Аристотель в материи видел пассивное начало, активное начало - это суть бытия, форма, которой приписывается вечность и неизменчивость. Источник всякого движения неподвижен, движущее начало - бог, но не подвижна - высшая его цель развивающаяся по его законам. Учение о сути бытия - есть учение объективного идеализма. Форма присуща самому веществу, но есть вид, который любой форме придает определенное значение и т.о. он рассматривал предмет чувственного мира и как материю и как идею. Цель науки он видел: 1) в полном определении предмета, достигаемым только путем соединения, дедукции и индукции; 2) знания об отдельных свойствах должны приобретаться из опыта; 3) сущность должна быть доказана с помощью умозаключения через категориальный силлогизм.
Так же как и Платон, Аристотель большое внимание уделял социальным отношениям. Его социальные взгляды разрабатывались с приоритетом человека перед обществом и государством. Человека Платон называл политическим животным. Социальность он связывал с семьей, т.к. происхождение и развитие государства "природно"; от семьи - общение, а от общения государство. Аристотель говорит: "гражданами могут быть только свободные люди, воины, философы, а ремесленники, торговцы неполноправные граждане, ибо их жизнь убивает. Неприемлимым он считал тиранию и демократию. Государство, по его мнению, существует для того, чтобы предотвратить чрезмерное накопление гражданами имущества, удержания рабов в повиновении. Рабство природное явление. Аристотель описал в своей политике государства - город Др. Греции.
Предмет философии в античности. Ранняя классика античной философии. Милетская школа. Пифагореизм. Элейская школа (категория бытия).(+т+с)
Выделяют три периода развития античной философии: первый ? от Фалеса до Аристотеля, второй ? греческую философию в римском мире и, наконец, третий ? неоплатоновскую философию. Первый период развития античной философии был периодом натурфилософии (философское учение о природе). Второй период греческой философии (V-VI в. до н.э.) начинается постановкой антропологических проблем. Данный период представлен софистами, Сократом и сократиками. Третий период античной философии ? век эллинизма. Сюда относятся стоики, эпикурейцы, скептики. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н.э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Главным предметом философского исследования в период раннего эллинизма становится субъективный мир личности. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, то есть религиозного постижения мира.
Проблемы античной философии:
Совокупную проблематику античной философии можно тематически определить следующим образом: космология (натурфилософы), в ее контексте тотальность реального виделась как ?physis? (природа) и как космос (порядок), основной вопрос при этом: ?Как возник космос??; мораль (софисты) была определяющей темой в познании человека и его специфических способностей; метафизика (Платон) декларирует существование интеллигибельной реальности, утверждает, что реальность и бытие неоднородны, причем мир идей выше чувственного; методология (Платон, Аристотель) разрабатывает проблематику генезиса и природы познания, при этом метод рационального поиска понимается как выражение правил адекватного мышления; эстетика разрабатывается как сфера решения проблемы искусства и прекрасного самого по себе; проблематика протоаристотелевской философии может быть сгруппирована как иерархия обобщающих проблем: физика (онтология-теология-физика-космология), логика (гносеология), этика; и в завершение эпохи античной философии формируются мистико-религиозные проблемы, они характерны для христианского периода греческой философии.
Школы античной философии:
По подсчетам римских историков, в Древней Греции было 288 философских учений, из которых помимо великих философских школ выделяется учение киников и киренских философов. В Афинах существовало четыре большие школы: Академия Платона, Ликей Аристотеля, Портик (стоическая школа) и Сад (эпикурейская школа).
Ранняя классика
VII—V вв. до н. э. — ранняя классика, или греческая натурфилософия. Первые греческие натурфилософы не касались или почти не касались вопросов этики и эстетики, уделяя внимание в первую очередь космогонии и космологии и заложив основу для последующего развития точных наук. Основные школы:
Милетская школа
Пифагорейцы
Элеаты
Школа Гераклита
Школа Анаксагора
Атомисты
Софисты
Натурфилософский этап (спор о первоначале). Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Гераклит
Из чего происходит наш мир?
Фалес (представитель милетской школы) считал, что первая причина мира - божественная вода. Душа человека состоит из воды, обладающей свойствами разумности и справедливости. Духовное и материальное имеют единое начала и развиваются по единому закону. Ученики Фалеса: Анаксимен, - основа мира должна быть бестелесна, безгранична, этим свойством обладает воздух. Анаксимандр - отходит от понятия о стихии и первоначалом выступает вещество апейрон, которое есть во всем и все из него происходит.
Гераклит (представитель эфесской школы) - первый диалектик, первоначало для него - огонь, которому свойственно: изменчивость, противоречивость, подвижность, переход из одного состояния в другое; огонь разумен и божественен; мир не создан богами, он существовал всегда, т.к. огонь вечен, а существование мира это возгорание и затухание божественного пламени; истинное знание доступно лишь нашему разуму; познание движется от чувственного к рациональному мышлению; душа человека происходит из того же огня что и весь мир.
Пифагорейская школа. Пифагорейская школа положила начало математическим наукам. Числа понимались как суть всего существующего, им придавался мистический смысл. Основу пифагорейской математики составляет учение о декаде: 1+2+3+4=10. Эти четыре числа описывают все процессы, происходящие в мире. Им мировой порядок представлялся в виде господства чисел. Пифагорейцам принадлежит учение о музыке сфер и о музыкальном звукоряде, отражающем гармонию Солнечной системы, где каждой планете соответствует определенная нота, а все вместе они создают интервалы музыкальной гаммы. Ими же положено и начало музыкальной психологии: музыка использовалась как средство воспитания и исцеления души и тела. В пифагорейской школе начали развиваться астрономия и медицина. Таким образом, пифагорейцев можно считать родоначальниками гуманитарной, естественной, точной и систематической наук.
Социально-исторические условия и генезис философии в Древнем Китае. Становление категориальной системы китайской философии. Даосизм. Особенности рациональной китайской философии.(+т)
Древняя китайская философия весьма специфична. Определяется это прежде всего ее подчиненностью политической и моральной практике, т. е. редукцией к так называемой практической философии. Вопросы этики, ритуала, управления страной, построения идеального общества, упорядочения отношений между "верхами" и "низами" и т. п. были в ней доминирующими. Совпадение с политикой было не только проблемным, но и, скажем так, должностным. Многие философы представляли влиятельные общественные силы и служили министрами, сановниками, послами. "Знание - действие - нравственность" - эта цепочка в Древнем Китае составляла одну из главных линий философствования. Знание оценивалось и отбиралось в соответствии с задачами нравственного совершенствования человека. Высшее знание - знание о добродетелях и правилах поведения великих людей.
Еще один элемент рассматриваемой специфики - оторванность философских исканий от конкретных научных знаний, естественнонаучных наблюдений, опытных свидетельств, экспериментальных данных. В этой оторванности определенно просматривается пренебрежительное отношение к естественнонаучным наблюдениям и прикладным знаниям как к чему-то явно низкому и недостойному человека, человека-мудреца. Противостояние философии и естествознания лишала древнекитайскую культуру возможности выработать цельное и всестороннее мировоззрение. Оно пагубно сказывалось на естественных науках, которые тем самым обрекались на очень низкий общественный статус и становились, по сути, уделом одиночек. Для самой философии недооценка естествознания обернулась недостаточной развитостью натурфилософских, в частности космогонических идей и представлений. Этот проблемный блок довольно скуден и, по сути, мифологичен. В общих чертах древнекитайская космогоническая картина выглядит следующим образом: вначале был тай цзи ("великий предел" - хаотически недифференцированное состояние мира, бытия); из него выделились инь и ян (две упорядочивающие силы: темное и светлое, женское и мужское, земное и небесное); закон их жизни - дао (взаимопревращение, или постоянная смена чередование инь и ян). Инь и ян вместе с опосредующим их цзы образуют триадическую спираль Дао: инь - цзы -ян. Отсюда, кстати и объяснение, почему все древнекитайские философы называются цзы: Лаоцзы, Кунцзы, Мэнцзы и т. д. Они занимают срединное, "детское" (цзы буквально - дитя) положение и являются мудрецами "центра". Своеобразной материалистической конкретизацией рассматриваемой картины мира было учение о "пяти первостихиях" (воде, огне, металле, земле, дереве). В "Шу цзин" ("Книге истории") говорится: "Первое начало - вода, второе - огонь, третье - дерево. Четвертое - металл и пятое 12; земля. [Постоянная природа] воды - быть мокрой и течь вниз; огня - гореть и подниматься вверх; дерева - [поддаваться] сгибанию и выпрямлению; металла - подчиняться [внешнему воздействию] и изменяться; [природа] земли проявляется в том, что она принимает посев и дает урожай.
То, что мокрое и течет вниз, создает соленое; то, что горит и поднимается вверх, создает горькое; то, что поддается сгибанию и выпрямлению, создает кислое; то, что подчиняется и изменяется, создает острое; то, что принимает посев и дает урожай, создает сладкое".
К специфике древнекитайской философии следует отнести и ее сущностную обращенность к прошлому, в прошлое. Так, все выдвинутые ею проекты идеального общества были в действительности не чем иным, как идеализацией глубокой древности, "золотого века" совершенномудрых правителей - Яо, Шуня и Вэнь-вана. Ярким выражением этой обращенности был культ предков, состоявший в признании влияния умерших, их духов, на жизнь и судьбы потомков.
Для китайской древней философии характерна также тесная связь с мифологией, мифами. Отличительной же особенностью последних был зооморфный (животноподобный: полуживотные - полулюди) характер действовавших в них богов и духов. Важным, системообразующим элементом мифологии была божественная сила неба. Древние китайцы свято верили в то, что все в мире зависит от предопределения или воли неба. Земля, мир для них всегда - Поднебесная. Сыном неба перед своими подданными выступал государь, правитель. Его почитали как высшего посредника между людьми и небесными духами. Ссылки на мифы рассматривались в философии как самые авторитетные аргументы.
В связи с мифологией следует сказать и об отношении древней (и последующей) китайской философии к религии. Это отношение не похоже на то, что было в греко-римском мире и особенно в средневековой Европе, где философия довольствовалась - разумеется, вынужденно - ролью прислужницы теологии. Религия здесь проходила тест на философское обоснование, чтобы быть принятой обществом. Даже более того, сама философия могла превращаться в религию. Вот конфуцианство. Это и философия, и, как канонизированное учение, - религия.
К особенностям древнекитайской философии необходимо причислить также слабую разработку вопросов логики, равно как и сознания, мышления, познания. Дополнительным препятствием на пути выработки и развития логико-философской терминологии был иероглифический характер китайской письменности.
Расцвет древнекитайской философии приходится на VI-III вв. до н. э., которые по праву называют золотым веком китайской философии. Здесь целое созвездие имен: Лаоцзы, Кунцзы (Конфуций), Моцзы, Чжуанцзы, Мэнцзы, Сюньцзы, Шан Ян и Хань Фэйцзы. Мы остановимся только на первых двух -Лаоцзы и Конфуции как наиболее представительных, репрезентативных, для всей древнекитайской философии.
Причины возникновения:
1.социально-экономическая (переход от меди к железу)
2.товарно-ден. отнош. 3.ослабление родо-племенных связей 4.первое гос-во 5.
духовная жизнь.
В Китай процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой борющихся царств".
Первые ф-ы бродяги критиковали мифологию. Ф-ы крутые Конфуций и Лао-дзы. Для
древнего Китая хар-на опора на священные книги - "пятикнижие". Аскеты, бродячие
мудрецы - первые критики мифологиии, подготовили эпоху борющихся царств. Уже в
наиболее ранней из книг упоминается два принципа янь и инь олицитворяют два
взаимодополняющих начала (муж. и жен.). Позже включена категории ци -
нематериальная субстанция, что пронизывает весь космос. Расцвет приходится на
время существования 6 классических школ.
Древне-Китайская фил. Конфуцианство и Даосизм
Основные школы: конфуцианство и даосизм.
Конфуции : 551 - 479 г.д.н.э. Основа - соц. Этич. Проблемы. Он создает идеал
высоко морального ч-ка. Который должен обладать чувством долга и человечностью, став идеологией правящих классов превратилась в жестокую сис-му
требований обязательных для исполнения. В 1 в.д.н.э. конфуцианство превратилось в религию, где верховной силой считается небо. Большое место отводится
ритуалам. В к. отсутствуют жрецы, обряды выполняют чиновники.
Даосизм : 5-6 в. д.н.э. Центральное понятие дао - первопричина мира естественный путь по которому должны следовать все и все в мире. Даосизм проповедует пассивное отношение к миру, идеал гармонии ч-ка и космоса, слияние ч- ка с природой и космосом. Стремление ч-ка ворваться из гос-ва, где он просто винтик. В этом плане Даосизм противоположен конфуцианству.
Даосизм — древнейшее философское учение Китая, которое пытается объяснить основы построения и существования окружающего мира и найти путь, по которому должны следовать человек, природа и космос.
Основателем даосизма считается Лао Цзы,живший в конце VI—начале V вв. до н. э.Главные источники—философские трактаты "Даоцзин" и "Дэцзин", совместно именуемые "Даодэцзин".
Основными понятиями даосизма являются "Дао" и "Дэ". "Дао" имеет два значения:
• путь, по которому в своем развитии должны идти человек и природа, универсальный мировой закон, обеспечивающий существование мира;
• субстанция, от которой произошел весь мир, первоначало, которое представляло собой энергетически емкую пустоту. "Дэ" — благодать, исходящая свыше; энергия, благодаря которой первоначало "Дао" преобразовалось в окружающий мир.
3. Философия даосизма несет в себе ряд основных идей:
• все в мире взаимосвязано, нет ни одной вещи, ни одного явления, которые не были бы взаимосвязаны с другими вещами и явлениями;
• материя, из которой состоит мир, едина; существует кругооборот материи в природе ("все происходит из земли и уходит в землю"), то есть сегодняшний человек вчера был воплощен в виде иных форм, существующих во вселенной — камня, дерева, частей животных, и после смерти то, из чего состоял человек, станет "строительным материалом" иных форм жизни или явлений природы;
• мировой порядок, законы природы, ход истории незыблемы и не зависят от воли человека, следовательно, главный принцип жизни человека — покой и недеяние ("у-вэй");
• особа императора священна, только император имеет духовный контакт с богами и высшими силами; через личность императора на Китай и все человечество сходит "Дэ" — животворящая сила и благодать; чем ближе человек к императору, тем больше "Дэ" перейдет от императора к нему;
• познать "Дао" и получить "Дэ" можно лишь при полном соблюдении законов даосизма, слиянии с "Дао" — первоначалом, послушании императору и близости к нему;
• путь к счастью, познанию истины — освобождение от желаний и страстей;
• необходимо во всем уступать друг другу.
Социально-исторические условия и генезис философии в Древней Индии. Категориальная система индийской философии: брахман, атман, карма, сансара, мокша. Философское учение буддизма. (+т)
В основе периодизации древнеиндийской философии лежат различные источники философской мысли, известные как в древности, так и в современную эпоху. В соответствии с данными источников в древнеиндийской философии выделяются три основных этапа:
• XV — VI вв. до н. э. — ведический период;
• VI — И вв. до н. э. — эпический период;
• II в. до н. э. — VII в. н. э. — эпоха сутр.
Веды (дословно — "знания") — религиозно-философские трактаты, которые создавались пришедшими в Индию после XV в. до н. э. из Средней Азии, Поволжья и Ирана племенами арийцев.
Веды, как правило, включали в себя:
• "священное писание", религиозные гимны ("самхиты");
• описание ритуалов ("брахманы"), сочиненное брахманами (жрецами) и используемое ими при отправлении религиозных культов;
• книги лесных отшельников ("араньяки");
• философские комментарии к Ведам ("упанишады"). До наших дней дошло всего четыре Веды:
• Ригведа;
• Самаведа;
• Яджурведа;
• Атхарваведа.
Наибольший интерес у исследователей древнеиндийской философии вызывают заключительные части Вед — Упанишады (дословно с санскрита — "сидение у ног учителя"), в которых дается философская трактовка содержания Вед.
Наиболее известными источниками философии Древней Индии второго (эпического) этапа (VI — II вв. до н. э.) являются две поэмы — эпосы "Махабхарата" и "Рамаяна", в которых затрагиваются многие философские проблемы эпохи.
В ту же эпоху появляются учения, оппозиционные Ведам:
• буддизм;
• джайнизм;
• чарвана-лакаята.
Одновременно возникает ряд философских школ ("даршан"), которые развивают ведическое учение:
• йога;
• веданта;
• вайшешина;
• ньяя;
• миманса;
• санкхья.
Завершает период древнеиндийской философии эра сутр (II в. до н. э. — VII в. н. э.) — кратких философских трактатов, рассматривающих отдельные проблемы (например, "нама-сутра" и др.).
В дальнейшем (в средние века) господствующее положение в индийской философии заняло учение Гаутамы Будды — буддизм.
В XVIII — ХХ вв. индийская философия обогатилась достижениями европейской философской мысли (в частности, английской).
2. Онтология индийской философии (учение о бытии и небытии) опирается на закон Риты - космической эволюции, цикличности, порядка и взаимосвязанности. Бытие и небытие ассоциируется соответственно с выдохом и вдохом Брахмы-Космоса (Бога-творца). В свою очередь, Космос-Брахма (Бог-творец) живет 100 космических (8640000000 земных) лет, после чего он умирает и наступает абсолютное небытие, которое длится также 100 космических (8640000000 земных) лет — до нового рождения Брахмы.
Вся бесконечная история — это чередование жизни Космоса (Маха Манвантара) и Абсолютного Небытия (Маха Пралайя), которые сменяют друг друга через каждые 100 космических лет. При каждом новом рождении Космоса-Брахмы заново появляется жизнь, но в более совершенной форме.
Мир взаимосвязан. Любое событие (поступок человека, явление природы) влияет на жизнь Космоса. Цель эволюции, развития — достижение все более совершенного духа через постоянную смену материальных форм.
3. Главной особенностью древнеиндийской гносеологии (учения о познании) является не изучение внешних (видимых) признаков предметов и явлений (что характерно для европейского типа познания), а изучение процессов, происходящих в сознании при соприкосновении с миром предметов и явлений.
В этой связи индийская философия выделяет три вида сознания.
• "пракрити" — материальное сознание;
• "пуруша" — чистое сознание (первичная энергия, из которой возникли Вселенная и люди);
• "майя" — сознание сновидения, мираж.
Каждое из данных видов сознания согласно индийской философии реально и заслуживает изучения — в отличие от европейской философии, которая признает только материальное сознание и длительное время (до И. Канта) не рассматривала вопросы подлинного и неподлинного бытия, сущности и иллюзорности.
4. Душа в индийской философии состоит из двух начал:
• атмана;
• манаса.
Атман — частица Бога-Брахмы в человеческой душе. Атман первоначален, неизменен, вечен.
Манас — душа человека, возникающая в процессе жизни. Манас постоянно эволюционизирует, достигает высоких ступеней либо ухудшается в зависимости от поступков человека, его личного опыта, хода судьбы.
Также для индийской философии характерны учения о сансаре, ахимсе, мокше и карме.
5. Сансара - учение о вечности и неуничтожимости души, которая проходит цепочку страданий в земной жизни.
Карма — предопределенность человеческой жизни, судьбы. Цель кармы - провести человека через испытания для того, чтобы его душа совершенствовалась и добилась высшего нравственного развития - мокши. (Для достижения этой цели душа может пройти через десятки, сотни земных жизней.)
Мокша — высшее нравственное совершенство, после достижения которого эволюция души (карма) прекращается. Наступление мокши (прекращение эволюционного развития души) — высшая цель любой души, которая может быть достигнута в земной жизни.
Души, достигшие мокши, освобождаются от цепи бесконечной жизни и становятся Махатмами — Великими Душами.
Ахимса - единство всех форм жизни на земле (следовательно, единение человека, животных и всей окружающей природы). Важнейший принцип ахимсы - непричинение вреда тому, что окружает (людям, животным, живой природе), неубиение.
БУДДИЗМ.
1. Буддизм - религиозно-философское учение, распространившееся в Индии (после V в. до н. э.), Китае, Юго-Восточной Азии (после III в. н. э.), а также в иных регионах.
Основателем данного учения считается Гаутама Будда (Сидхардха Шакьямуни) (563 - 483 гг. до н. э.), родившийся в княжеской семье в Северной Индии. Будда прошел сложный жизненный путь (наследник престола, аскет-отшельник, мудрец), после чего "прозрел" (527 г. до н. э.) и передал свои духовные достижения людям.
Главная идея буддизма - "Средний путь" жизни между двумя крайними: "путем удовольствия" (развлечений, праздности, лени, физического и морального разложения) и "путем аскетизма"
(умерщвления плоти, лишений, страданий, физического и морального изнеможения).
"Средний путь" — путь знания, мудрости, разумного ограничения, созерцания, просветления, самосовершенствования, конечной целью которого является Нирвана — высшая благодать.
2. Будда вывел четыре благородные (арийские) истины:
• земная жизнь полна страданий;
• страдания имеют свои причины — жажду наживы, славы, удовольствия, жизни и т. д.;
• от страданий можно избавиться;
• существует путь, освобождающий от страданий, — отказ от земных желаний, просветление, Нирвана.
3. Буддистская философия предлагает каждому человеку план личностного самосовершенствования, целью которого является Нирвана - Великое Освобождение.
Данный план — так называемый Восьмеричный путь — предусматривает соблюдение следующих принципов:
• правильное видение — понимание основ буддизма и своего пути в жизни;
• правильная мысль - жизнь человека зависит от его мыслей, при изменении мыслей (с неправильных на правильные, благородные) меняется жизнь;
• правильная речь - слова человека, его речь воздействуют на его душу, характер;
• правильное действие — жить в согласии с собой и другими людьми, непричинение другим зла;
• правильный образ жизни — соблюдение буддистских заповедей в каждом поступке;
• правильное умение — усердие и трудолюбие;
• правильное внимание - контроль над мыслями, так как мысли порождают дальнейшую жизнь;
• правильное сосредоточение - регулярные медитации, осуществляющие связи с космосом.
4. К пяти заповедям-ориентирам буддизма относятся следующие:
• не убий;
• не. укради;
• будь целомудренным;
• не лги;
• не употребляй опьяняющих и одурманивающих веществ.
Брахман (санскр.) - в древнеиндийской философии и умозрении высшая объективная реальность, безличное абсолютное духовное начало, из которого возникает мир со всем, что в нем находится. Вместе с тем все, что есть в мире, разрушается, растворяясь в Брахма
Понятие философии. Изменение предмета философии в различные исторические эпохи. Задачи и функции философии. Философия как всеобщий метод познания. (+т)
Философия самая древняя область знания. Она возникла в 1 тыс. до н.э. одновременно в Китае, Индии и Греции. Возникновение философии было подготовлено. Во-первых, накоплением знаний. Во-вторых, неудовлетворенностью господствующим в обществе религиозными и мифологическими представлениями о мире.
Философия (с греч. «фило»-люблю, «софия»- мудрость)- "любомудрием".
Философия- это совокупность ключевых выводов из основного содержания культуры, определенной эпохи, то есть ее квинтэссенции (сгусток, результат) .
Философия- это форма общественного сознания, это учение об общих принципах бытия и сознания и об отношении человека к миру.
Философия-наука, об общих законах развития природы, общества и мышления.
Как наука философия собирает, обобщает и анализирует информацию с целью получения новой. Эти знания концентрируются в понятиях философских категориях, общих принципов и законах образующих целостную систему.
Философия вырабатывает обобщенную систему знаний на мир и место человека в нем. Она исследует познавательные, целостные, социально – политические, нравственные и эстетические отношения человека к миру.
Итак, предметом философии является отношения человека к миру.
Философия обладает всеми признаками науки. Объектом ее изучения является бытие в целом. Ее предмет составляет наиболее общие законы, принципы, способы и формы бытия, отношение человека к окружающему миру и самому себе. Объект и предмет философии отличаются от объектов и предметов других наук, прежде всего их всеобщностью, высокой абстрактностью и универсальностью получаемых знаний. Философия - это тип научного мышления о мироздании, материальном и духовном и других проявлениях бытия. Философия - это наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления. Предмет философии как совокупной науки исторически конкретизировался и уточняется по сей день различными философскими школами и направлениями. Предметом религиозной философии является бытие бога, содержание его творений, натурфилософских школ - природа и космос, школ антропологического направления - человек, его существование, смысл жизни.
Философия в своем развитии прошла три основные стадии эволюции: 1)космоцентризм - философское мировоззрение, объясняющее все явления природы через могущественное влияние Космоса и его циклов, 2) теоцентризм - в основе мировоззрения объяснение всего сущего через господство сверхестественной силы - Бога, 3) антропоцентризм - в центре философского мировоззрения стоит проблема человека.
Основная специфика философии в ее двойственности, т.к. она имеет общие черты с научным знанием (предмет, методы), однако наукой в чистом виде не является, т.к. она обогащает иные науки, не поглощает их и стоит выше отдельных наук. Главное отличие философии от других наук в том, что она является теоретическим мировоззрением, обобщающим все ранее систематизированные знания. К особенностям философии можно отнести сложную структур, теоретический, во многом субъективный характер. Это совокупность объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени. Она подвержена влиянию эпохи, влиянию прежних философских школ, динамична и неисчерпаема по своей сути, изучает как сам предмет познания, так и механизм познания, занимается извечными проблемами: бытие, материя, движение и др.
Задачи:заключается в познании вечных и абсолютных истин,постижение всеобщего в самом мире, а ее предметом являются первые начала и причины бытия,отыскании истины.
Главной функции философии является методологическая. Философия выступает, как всеобщий метод познания.
Метод – это совокупность приемов и способов, теоретической и практически преобразующие деятельности людей.
Каждая наука имеет свои методы исследования – это методы частных наук. Философия не предлагает всеобщий (универсальный) метод исследования.
Философские методы исследования реализуются в частных науках. Специфика философского метода определяется характером решения ряда коренных проблем:
1.развивается ли мир или он пребывает в неизменном состоянии.
2.представляет ли собой мир нечто единое целое или он механическая совокупность предметов.
3.что является источником развития?
4.каково направление развития мира от низшего к высшему или это простое повторение.
В зависимости от решения этих вопросов различают 2 метода исследования:
1.Диалектический метод исследования
Диалектика (с греч.)- это искусство вести беседу.
Ленин определил диалектику, как науку о всеобщей связи и развития и об относительности человеческого знания.
Современное определение диалектики таково: диалектика- это наука о наиболее общих знаниях развития общества, природы и мышления.
Основные ……..черты:
ДИАЛЕКТИКИ
1.Диалектика – это учение о всеобщей связи. Все предметы, их свойства и отношения находятся во взаимной связи.
2.Диалектика – это учение о развитии. Диалектика рассматривает вещи, их свойства и отношения в движении, возникновении противоречивым развитии и уничтожения.
3.Диалектика рассматривает движение мира, как само движение развития мира, как саморазвития. Источником движения развития диалектика усматривает в борьбе противоположностей.
4.Направление движения от простого к сложному, от низшего к высшему, по спирали.
5.Объективность. субъективная диалектика есть отражение диалектики объективной (диалектика вещей предшествует диалектики вещей).
6.Принцип системности.
7.Принцим детерминизма (причина следственных связей).
8.Принцип историзма.
МЕТАФИЗИКИ
1.Все предметы и явления окружающего мира находятся во взаимной связи, обособленно.
2.Предметы лишены внутренних противоречий , последнее характерно лишь человеческому мышлению.
3.Недооценка источника развития, отрицание его наличия в самом предмете, явления привела к тому, что метафизики усматривает источник развития во внешнем толчке, то есть в боге.
4.Направление движения по кругу, то есть, как простое повторение.
Основные этапы развития диалектики
1.Стихийная диалектика древних мыслителей – Гераклит.
2.Диалектика материалистов эпохи возрождения – Джордано Бруна.
3.Идеалистическая диалектика немецкой классической философии – Гегель.
4.Диалектика русских революционных демократов 19 в. – Белинский, Чернышевский, Герцен.
5.Марксистская материалистическая диалектика.
Основные принципы диалектики:
1.все в мире находится в движении, всему присуще изменения,, причем движение идет от низшего к высшему, от простого к сложному. Главная линия этих изменений – развитие( изменение не только количественное, но и качественное)
2.Все в мире находится во взаимосвязи, нет такого явления, которое было бы абсолютно независимы от других. Вещи, предметы, явления взаимно обуславливают друг друга, при этом связи всегда обнаруживаются.
3.Движение детерминируется внутренней противоречивостью вещей и предметов.
Главный источник движение – внутренне противоречие.
Специфика философского знания
1. Философское знание является системно-рациональным. В этом сущность сближения философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
2. Философское знание является целостным выражением мира, причем это целостное, духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей. В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира: философ-ская картина мира характеризуется всеобщностью.
3. Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого предмета знания, научного.
Основная специфика философского знания заключается в его двойственности, так как оно:
• имеет очень много общего с научным знанием — предмет, методы, логико-понятийный аппарат;
• однако не является научным знанием в чистом виде.
Главное отличие философии от всех иных наук заключается в том, что философия является теоретическим мировоззрением, предельным обобщением ранее накопленных человечеством знаний.
Предмет философии шире предмета исследования любой отдельной науки, философия обобщает, интегрирует иные науки, но не поглощает их, не включает в себя все научное знание, не стоит над ним.
2. Можно выделить следующие особенности философского знания:
• имеет сложную структуру (включает онтологию, гносеологию, логику и т. д.);
• носит предельно общий, теоретический характер;
• содержит базовые, основополагающие идеи и понятия, которые лежат в основе иных наук;
• во многом субъективно — несет в себе отпечаток личности и мировоззрения отдельных философов;
• является совокупностью объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени, испытывает на себе влияние эпохи;
• изучает не только предмет познания, но и механизм самого познания;
• имеет качество рефлексии — обращенности мысли на саму себя (то есть знание обращено как на мир предметов, так и само на себя);
• испытывает на себе сильное влияние доктрин, вырабатываемых прежними философами;
• в то же время динамично — постоянно развивается и обновляется;
• опирается на категории — предельно общие понятия;
• неисчерпаемо по своей сути;
• ограничено познавательными способностями человека (познающего субъекта), имеет неразрешимые, "извечные" проблемы (происхождение бытия, первичность материи или сознания, происхождение жизни, бессмертие души, наличие либо отсутствие Бога, его влияние на мир), которые на сегодняшний день не могут быть достоверно разрешены логическим путем.
Ранняя греческая философия о первоэлементах мира
Традиционно считается, что создателями древнегреческой философии
являются три мыслителя, жившие в Милете в VII–VI в. до н. э., — Фалес, Анаксимандр и Анаксимен. Главная их заслуга состояла в постановке вопроса о единой первооснове мира. Природа не является простым скоплением различных предметов, как считали мудрецы предшествующих эпох. Все вещи, полагали милетцы, имеют некую единую первооснову, общую субстанцию.
Первый греческий философ — основатель милетской школы Фалес (624–547 до н. э.).Согласно преданию,
Фалес был купцом и использовал торговые поездки для контактов с мудрецами других стран.
Главная философская идея Фалеса, навсегда вписавшая его имя в историю науки, выглядит довольно просто. Он считал, что первовеществом, из которого состоят все вещи, является вода. Мыслитель различал воду как конкретное, ределенное вещество и воду как всеобщее начало мира — влажную стихию, из которой все возникло и в которую все возвращается. Вода как первооснова мира в сгущенном состоянии создает твердые тела, а в более разреженном — жидкости и газы. Сама Земля представляет из себя плоский диск, который плавает на поверхности безграничного водного пространства. Эта картина имеет во многом еще мифологический характер, но попытка найти единую природную, а не сверхъестественную первооснову всех вещей поднимает учение Фалеса над мифологическим мировоззрением.
Анаксимандр из Милета (ок. 610–546 до н. э.)являлся, по-видимому, учеником Фалеса.
Он считал, что Земля имеет форму цилиндра и неподвижно парит в центре мира в окружении Солнца, Луны, звезд и планет.
Главная заслуга Анаксимандра в философии — развитие идеи Фалеса о первооснове мира. Анаксимандр считал, что первоосновой мира
не может быть конкретное вещество — такое, как вода у Фалеса. Первоначало и первопричина не имеет границ, поэтому философ называл ее «беспредельное», по-гречески — апейрон. Это первовещество нигде не существует в чистом виде. Из него обособляются противоположности теплого и холодного, дающие начало конкретным веществам. Любой предмет или вещество — одна из модификаций неопределенной и беспредельной материи, апейрона. Таким образом, Анаксимандр впервые поставил вопрос о существовании материи как таковой, не похожей ни на один из ее конкретных видов.
Третий представитель милетской школы — ученик Анаксимандра
Анаксимен.
Анаксимен считал, что первовеществом, первоосновой мира является воздух: «Из него выходит все, в него возвращается обратно все». Земля и другие планеты парят в воздухе. Воздух существует в двух состояниях: как первоначало мира и как обычный, чувственно воспринимаемый нами воздух. Учение о воздухе включает в себя важную новую идею о
процессах разрежения и сгущения, в результате которых из первоосновы образуются все конкретные вещества. Ряд состояний первоосновы мира — воздуха — Анаксимен выстраивает так: огонь—воздух (как
конкретное, чувственно воспринимаемое вещество)—ветры—облака—вода—земля—камни.
В учении Анаксимена происходит синтез, объединение идей его предшественников: воздух является и конкретным веществом, как вода у Фалеса, и абстрактным началом мироздания, как апейрон у
Анаксимандра. Философия Анаксимена содержит в себе и некоторые антирелигиозные выводы. Он считал, что даже боги созданы из воздуха, а мир, по-видимому, не управляется сверхъестественными силами.
Главная философская идея милетской школы состоит, таким образом, в сведении всего многообразия мира к единой первооснове вещей. Милетцы не сомневались в изменчивости мира, в его существовании по неким природным законам, в возможности познать эти законы.
Ранняя гр. философия о первоэлементах
Традиционно считается, что создателями древнегреческой философии
являются три мыслителя, жившие в Милете в VII–VI в. до н. э., — Фалес,
Анаксимандр и Анаксимен. Главная их заслуга состояла в постановке вопроса о
единой первооснове мира. Природа не является простым скоплением различных
предметов, как считали мудрецы предшествующих эпох. Все вещи, полагали милетцы,
имеют некую единую первооснову, общую субстанцию.
Первый греческий философ — основатель милетской школы Фалес (624–547 до н.
э.).Согласно преданию,
Фалес был купцом и использовал торговые поездки для контактов с мудрецами других
стран.
Главная философская идея Фалеса, навсегда вписавшая его имя в историю науки,
выглядит довольно просто. Он считал, что первовеществом, из которого состоят все
вещи, является вода. Мыслитель различал воду как конкретное, ределенное вещество
и воду как всеобщее начало мира — влажную стихию, из которой все возникло и в
которую все возвращается. Вода как первооснова мира в сгущенном состоянии
создает твердые тела, а в более разреженном — жидкости и газы. Сама Земля
представляет из себя плоский диск, который плавает на поверхности безграничного
водного пространства. Эта картина имеет во многом еще мифологический характер,
но попытка найти единую природную, а не сверхъестественную первооснову всех
вещей поднимает учение Фалеса над мифологическим мировоззрением.
Анаксимандр из Милета (ок. 610–546 до н. э.)являлся, по-видимому, учеником
Фалеса.
Он считал, что Земля имеет форму цилиндра и неподвижно парит в центре мира в
окружении Солнца, Луны, звезд и планет.
Главная заслуга Анаксимандра в философии — развитие идеи Фалеса о первооснове
мира. Анаксимандр считал, что первоосновой мира
не может быть конкретное вещество — такое, как вода у Фалеса. Первоначало и
первопричина не имеет границ, поэтому философ называл ее «беспредельное», по-
гречески — апейрон. Это первовещество нигде не существует в чистом виде. Из него
обособляются противоположности теплого и холодного, дающие начало конкретным
веществам. Любой предмет или вещество — одна из модификаций неопределенной и
беспредельной материи, апейрона. Таким образом, Анаксимандр впервые поставил
вопрос о существовании материи как таковой, не похожей ни на один из ее
конкретных видов.
Третий представитель милетской школы — ученик Анаксимандра
Анаксимен.
Анаксимен считал, что первовеществом, первоосновой мира является воздух: «Из
него выходит все, в него возвращается обратно все». Земля и другие планеты парят
в воздухе. Воздух существует в двух состояниях: как первоначало мира и как
обычный, чувственно воспринимаемый нами воздух. Учение о воздухе включает в себя
важную новую идею о
процессах разрежения и сгущения, в результате которых из первоосновы образуются
все конкретные вещества. Ряд состояний первоосновы мира — воздуха — Анаксимен
выстраивает так: огонь—воздух (как
конкретное, чувственно воспринимаемое вещество)—ветры—облака—вода—земля—камни.
В учении Анаксимена происходит синтез, объединение идей его предшественников:
воздух является и конкретным веществом, как вода у Фалеса, и абстрактным началом
мироздания, как апейрон у
Анаксимандра. Философия Анаксимена содержит в себе и некоторые антирелигиозные
выводы. Он считал, что даже боги созданы из воздуха, а мир, по-видимому, не
управляется сверхъестественными силами.
Главная философская идея милетской школы состоит, таким образом, в сведении
всего многообразия мира к единой первооснове вещей. Милетцы не сомневались в
изменчивости мира, в его существовании по неким природным законам, в возможности
познать эти законы.
Специфика философского знания
1. Философское знание является системно-рациональным. В этом сущность сближения
философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
2. Философское знание является целостным выражением мира, причем это целостное,
духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей.
В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира:
философ-ская картина мира характеризуется всеобщностью.
3. Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами
мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого
предмета знания, научного.
Основная специфика философского знания заключается в его двойственности, так как
оно:
• имеет очень много общего с научным знанием — предмет, методы, логико-
понятийный аппарат;
• однако не является научным знанием в чистом виде.
Главное отличие философии от всех иных наук заключается в том, что философия
является теоретическим мировоззрением, предельным обобщением ранее накопленных
человечеством знаний.
Предмет философии шире предмета исследования любой отдельной науки, философия
обобщает, интегрирует иные науки, но не поглощает их, не включает в себя все
научное знание, не стоит над ним.
2. Можно выделить следующие особенности философского знания:
• имеет сложную структуру (включает онтологию, гносеологию, логику и т. д.);
• носит предельно общий, теоретический характер;
• содержит базовые, основополагающие идеи и понятия, которые лежат в основе иных
наук;
• во многом субъективно — несет в себе отпечаток личности и мировоззрения
отдельных философов;
• является совокупностью объективного знания и ценностей, нравственных идеалов
своего времени, испытывает на себе влияние эпохи;
• изучает не только предмет познания, но и механизм самого познания;
• имеет качество рефлексии — обращенности мысли на саму себя (то есть знание
обращено как на мир предметов, так и само на себя);
• испытывает на себе сильное влияние доктрин, вырабатываемых прежними
философами;
• в то же время динамично — постоянно развивается и обновляется;
• опирается на категории — предельно общие понятия;
• неисчерпаемо по своей сути;
• ограничено познавательными способностями человека (познающего субъекта), имеет
неразрешимые, "извечные" проблемы (происхождение бытия, первичность материи или
сознания, происхождение жизни, бессмертие души, наличие либо отсутствие Бога,
его влияние на мир), которые на сегодняшний день не могут быть достоверно
разрешены логическим путем.
40 Нравственное сознание
Жизнь людей в обществе подчиняется не только правовым, но и нравственным
регулятивным принципам, что изучается этикой - учением о морали. Нравственность
- это исторически сложившаяся система неписаных законов, основная ценностная
форма общественного сознания, в которой находят отражение общепринятые нормативы
и оценки человеческих поступков.
Нравственное сознание включает в себя принципы и нормы нравственности. Таким
образом, нравственность - это и определенная сторона объективных отношений
людей, их поступков, и форма сознания. Мы говорим и о нравственном поступке, и о
нравственных представлениях, понятиях. Нравственное сознание обладает сложной
структурой, элементами которой являются нравственные категории, нравственные
чувства и нравственный идеал как представление и понятие о высшем проявлении
нравственного, вытекающего из социального идеала совершенного миропорядка.
Основным проявлением нравственной жизни человека является чувство
ответственности перед окружающими и самим собой. Правила, которыми люди
руководствуются в своих взаимоотношениях, составляют нормы нравственности; они
формируются стихийно и выступают как неписаные законы: им подчиняются все как
должному. Это и мера требований общества к людям, и мера воздаяния по заслугам в
виде одобрения или осуждения. Правильной мерой требования или воздаяния является
справедливость: справедливо наказание преступника; несправедливо требовать от
человека больше, чем он может дать; нет справедливости вне равенства людей перед
законом.
Нравственность предполагает относительную свободу воли, что обеспечивает
возможность сознательного выбора определенной позиции, принятия решения и
ответственности за содеянное.
В нравственности, как и во всех других областях познания, в общем наблюдается
некоторый исторический прогресс. В то же время есть и относительно незыблемые
нравственные императивы - так называемые общечеловеческие нормы нравственности.
Это один из самых устойчивых ориентиров в человеческом обществе.
Исходными категориями нравственности являются добро и зло. Добро - это
нравственное выражения того, что способствует счастью людей. Отрицательные
явления в общественной и личной жизни людей, силы торможения и разрушения
именуются злом. Злая воля стремится к тому, что противоречит интересам общества
и человека.
Всюду, где человек связан с другими людьми определенными отношениями, возникают
взаимные обязанности. Социальные обязанности, налагаемые на каждого члена
общества, принимают форму нравственного долга. Добродетель есть, по И. Канту,
моральная твердость воли человека в соблюдении им долга.
Совесть являет собой способность личности осуществлять моральный самоконтроль.
Она "вынуждает" самостоятельно ставить перед собой нравственно санкционированные
цели, осуществлять самооценку совершаемых поступков, испытывать чувство личной
ответственности за свои действия.
Говоря о совести, мы имеем в виду и силу положительного зова души, и ее укоры за
"не то" и "не так" содеянное. Между должным и внутренними мотивами поступков
людей имеют место острые коллизии. Их разрешает внутренний суд - суд совести.
Механизм совести устраняет раздвоенность человека. Нельзя все правильно
понимать, но неправедно поступать. С совестью нельзя играть в прятки. Никакие
сделки с ней невозможны.
В системе нравственных категорий важное место принадлежит достоинству личности,
т.е. осознанию ею своего общественного значения и права на общественное уважение
и самоуважение.
Каково требование религиозной нравственности? Оно таково: "имей в себе Бога" и
"относись ко всему по-Божьи".
В заключение еще раз приведу знаменитые слова И. Канта: "Две вещи наполняют душу
всегда новым и все более сильным удивлением и благоговением, чем чаще и
продолжительнее мы размышляем о них, - это звездное небо надо мной и моральный
закон во мне".
39 Религиозное сознание
Религиозное сознание специфично. Ему присуще прежде всего вера, эмоциональность,
символичность, чувственная наглядность, соединение реального содержания с
иллюзиями, диалогичность (диалог с Богом), знание религиозной лексики,
воображение, фантазия.
Религиозное сознание отличается тем, что наряду с признанием реальной жизни, в
нем сохраняется иллюзорное удвоение мира, вера в продолжение духовной жизни
после прекращения жизни земной, вера в потусторонний мир. Доказать логично
существование этого мира невозможно, поэтому религиозное сознание основано на
вере. Вера это интегративная часть религиозного сознания. Она не нуждается в
подтверждении истинности религии со стороны разума или чувств. Религиозная вера
означает необходимость соответствующего поведения и деятельности и надежду на
сверхъестественную добродетель благодаря милости Бога. В сущности своей это
слепая вера.
В религиозной вере основной объект - это идея бога, на ней основано содержание
религии. Для верующих идея бога является решением проблемы смысла жизни человека
и нравственной опорой, стремлением выделить в жизни светлые и добрые начала.
Искренне верующие люди стремятся жить, соблюдая общечеловеческие моральные
нормы.
В религиозном сознании утвержден определенный идеал, подкрепляемый верой в него.
Этот идеал -Бог. Верующий человек устремлен к этому идеалу, в котором сочетаются
лучшие реальные земные черты. Религиозный долг человека заключается в смирении
перед Богом, в устремленности к нему как к идеалу, а для этого нужно отказаться
от своей человеческой воли и не перечить воле Божественной, смиренно делать
дело, к которому приставлен, и как можно меньше рассуждать. В этом смысле
религия способствует пассивно-созерцательному отношению к жизни и дает лишь
иллюзорное представление о ней. В структуре религиозного сознания важнейшим
компонентом являются религиозные чувства. Религиозные чувства - это прежде всего
эмоциональное отношение верующих к признаваемому объекту (Богу), ко всему, что
связано с ним. Религиозные чувства взаимосвязаны с религиозными представлениями,
мифами, взглядами, идеалом, верой, поэтому они имеют определенную
направленность, смысл и значение.
Религиозное сознание существует и функционирует в связи с религиозной лексикой,
с языковым выражением, благодаря которому выражается религиозный смысл. Именно
благодаря языку это сознание становится общественным, практическим и
действительным.
Философский подход к религии требует выделения в религиозном сознании двух
уровней: обыденного и теоретического (концептуального).
Обыденное религиозное сознание является непосредственным отражением бытия людей.
Оно выступает в виде представлений, иллюзий, чувств, настроений, привычек,
традиций. На этом уровне религия связана с индивидом и выступает в личной форме.
Концептуальный уровень религиозного сознания - это систематизируемая
совокупность понятий, принципов, суждений, аргументов, в которую включено учение
о Боге, природе, обществе, человеке. Это вероучение, теология, богословие,
подготовленное и обоснованное специалистами.
И, наконец, к концептуальному уровню религиозного сознания присоединяется
религиозная философия, находящаяся на стыке философии и теологии (неотомизм,
персонализм и др.). Философский подход к религии означает установление ее связи
с идеализмом. Идеализм является теоретической основой современной религии, в то
же время следует отметить, что если идеализм имеет определенную систему
категорий и логичность суждений, то в отличии от идеализма религия в целом
выступает как мировоззрение, основанное на вере и чувствах, и поэтому
относительно легко усваивается и принимается сознанием определенной части людей.
Объединяющим началом в религиозном теоретическом сознании является вероучение,
теология, включающая в свой состав ряд дисциплин, представляющих различные
стороны богословия. Религия обладает достаточно большой относительной
самостоятельностью, и это придает ей значительную устойчивость.
38 Понятие свободы
Свобода - возможность поступать так, как хочется. Свобода - это свобода воли.
Воля по своей сущности всегда свободная воля.
Проблема свободы в истории философии усложнялась тем, что многие мыслители
пытались вывести из сущности свободы долг человека, стремились или вообще не
употреблять понятия свободы, или употреблять, ограничив его определенным
образом. Но долг никогда не может вытекать из самой свободы, а только из
этических соображений. Будучи не ограниченной по своей сущности, свобода как раз
должна предполагать этику, чтобы сделать людей неограниченно ответственными за
все то, что они делают и позволяют делать другим; Доказательство реальности
свободы как таковой проводится онтологией в учении о слоях, в психологии -
анализом оскорбительной для нормального человека характеристики его как
«невменяемого», т. е. как такого человека, который не может отвечать за
последствия своих действий, т.к. он несвободен.
В истории развития понятия свободы понятие творческой свободы постепенно
вытесняет понятие свободы от препятствий. В древней философии (у Сократа и
Платона) речь идет прежде всего о свободе в судьбе, затем о свободе от
политического деспотизма (у Аристотеля и Эпикура) и о бедствиях человеческого
существования. В средние века подразумевалась свобода от греха и проклятие
церкви, причем возникал разлад между нравственно требуемой свободой человека и
требуемым религией всемогуществом Бога. В эпоху Ренессанса и последующий период
под свободой понимали беспрепятственное всестороннее развертывание человеческой
личности. Со времени Просвещения возникает понятие свободы, заимствованное у
либерализма и философии естественного права, сдерживаемое все углубляющимся
научным взглядом, признающим господство всемогущей естественной причинности и
закономерности. В немецкой религии и философии ставится вопрос о свободе как
вопрос о постулате нравственно-творческого соответствия сущности и ее развития.
Марксизм считает свободу фикцией: человек мыслит и поступает в зависимости от
побуждений и среды, причем основную роль в его среде играют экономические
отношения и классовая борьба. Согласно экзистенциализму Хайдеггера, основным
состоянием бытия является страх - страх перед возможностью небытия, страх,
который освобождает человека от всех условностей действительности и, т.о.,
позволяет ему достигнуть в некоторой степени свободы, основанной на ничто,
выбрать самого себя в своем неизбежном возлагании ответственности на себя
самого, т.е. выбрать себя как собственное, имеющее ценность существование.
Согласно экзистенциализму Ясперса, человек свободен преодолеть бытие мира в
выборе самого себя и достигнуть трансценденции Всеобъемлющего. Свободное бытие
означает возможность осуществлять добрую или злую волю. Добрая воля обладает
достоверностью безусловного, божественного; она ограничивается бессознательным
жизненным упрямством простого определенного бытия и подлинного бытия. Согласно
экзистенциализму Сартра, свобода не свойство человека, а его субстанция. Человек
не может отличаться от своей свободы, свобода не может отличаться от ее
проявлений. Человек, т. к. он свободен, может проецировать себя на свободно
выбранную цель, и эта цель определит, кем он является. Вместе с целеполаганием
возникают и все ценности, вещи выступают из своей недифференцированности и
организуются в ситуацию, которая завершает человека и к которой принадлежит он
сам. Следовательно, человек всегда достоин того, что с ним случается. У него нет
оснований для оправдания.
37 Понятие культуры
Понятие культуры имеет своим содержанием систему материальных и духовных
ценно¬стей, способов их создания, формирования человека, способного осва¬ивать
опыт предшествующих поколений и современников и использо¬вать его для создания
новых ценностей. Культура целостна и несводима ни к одному из названных
элементов. Она имеет сложное строение, элементы которого выделяются по разным
основаниям.
Всякая куль¬тура включает в себя:
- устойчивые элементы, т. е. культурные универсалии;
- элементы преходящие, возникающие и исчезающие в конкретных исторических
условиях.
К культурным универсалиям относятся все родовые, общечеловеческие формы
общественной жизни: общественное производство, труд и игра, досуг и общение,
общественный поря¬док и управление, образование и воспитание, духовная жизнь
(правовое и нравственное сознание, искусство и т. д.). Они изначально
складыва¬ются как деятельность по преобразованию природной среды и как формы
созидания нового. Существуют и элементарные культурные универсалии: уход за
телом, воспитание детей, приготовление пищи, уборка жилища, погребение умерших и
т. д. Эти формы жизнедеятель¬ности в специфическом виде присущи образу жизни
всех цивилизо¬ванных обществ на протяжении их истории.
Исторически преходящие элементы присущи конкретным типам культуры, возникающим и
исчезающим в процессе эволюции обще¬ства. Тип культуры неотделим от своей
социально-психологической почвы, менталитета населения, породившей его
цивилизации. Прису¬щие типу культуры образ жизни, ценностные ориентации
поддержи¬ваются преемственностью традиций. Изменения, которым подвержена
культура, обусловлены наследованием новых признаков, возникаю¬щих необходимо или
случайно. Внутреннее единство богатейшего спектра разнообразных явлений
конкретного типа культуры обнару¬живается в символическом аппарате отличающим
его от других типов культуры. Античная, средневековая, культура Возрождения и т.
л. суть конкретно-исторические типы культуры, соответствующие различ¬ным эпохам
истории общества в целом и отдельных народов в осо¬бенности. Исторически
предшествующая культура не всегда исчеза¬ет, а переносится в последующие эпохи,
так что наряду с различиями (иногда существенными) имеют место черты сходства,
свидетельству¬ющие о культурной общности народа на протяжении его многовеко¬вой
истории. В свою очередь, конкретно-исторический тип культуры включает в себя
субкультуры, т. е. части, обусловленные этнической, региональной или религиозной
спецификой.
36 Природа человека.
Проблема человека есть важная проблема философии. Еще греки поняли, что человек
может начать философствовать только с познания самого себя. Однако тезис Сократа
«Познай самого себя» по-прежнему не реализован. Прошли тысячелетия, а человек
остался для себя загадкой. Философское учение о человеке, представленное
множеством идей и концепций, называется философской антропологией. Оно
зародилось в древности, но не всегда и далеко не во всех философских течениях
занимало центральное место
Можно разграничить три подхода: 1) субъективистский (человек — это прежде всего
его внутренний, субъективный мир); 2) объективистский (человек — продукт и
носитель внешних, объективных условий его существования); 3) синтезирующий
(человек — единство внутренней субъективности и внешней объективности).
Последователи этих подходов либо разделяют понятия «природа» и «сущность»
человека, либо — нет. В первом случае под природой человека понимается
своеобразие, специфика человека как живого существа, а под сущностью — его
определяющее, ведущее, интегрирующее основание.
На главную роль в философском человековедении претендует экзистенциализм —
течение субъективистского типа. Последователи ее считают, что она — единственная
теория, придающая человеку достоинство, не делающая из него объекта. Всякий
материализм ведет к рассмотрению людей как предметов, т. е. как совокупности
определенных реакций, ничем не отличающихся от совокупности тех качеств, которые
образуют стол, стул или камень. Субъективисты хотят создать царство человека как
совокупность ценностей, отличную от материального царства. Экзистенциализм
сосредоточил внимание на духовном мире человека — его чувствах и настроениях,
эмоциях и переживаниях, на уникальности и невыразимости внутреннего
человеческого бытия. Экзистенциализм привлек внимание к проблемам свободы,
творчества, активности человека, богатству его внутреннего мира, но справедливо
отмечено, что прожить на предлагаемом экзистенциалистами напряжении сил «долго и
массово» нельзя. В противоположном — объективистском — понимании природы и
сущности человека последний предстает как одно из множества материальных
образований. Ортодоксальные объективистские взгляды на природу и сущность
человека характерны для материализма и некоторых представителей социобиологии
человека. Для материализма человек — лишь физическое тело, а его духовный мир —
совокупность материальных процессов, которые можно описать в терминах физики.
Социобиология сводит природу человека к особенностям биологии, а именно — к
предрасположенности человека как живого существа к изменениям и поведенческой
пластичности. Осмысливая «ритуалы», «этику», «эстетические чувства», передачу
опыта из поколения в поколение у животных и человека, социобиологи не находят
между ними принципиальных различий. И хотя ряд тезисов материализма и
социобиологии остается недоказанным, эти направления побуждают философию
человека более тесно сотрудничать с естествоиспытателями в осмыслении
биологических оснований природы человека, которые далеко не раскрыты.
В качестве примера синтезирующего подхода рассмотрим позицию философа-
психоаналитика Э. Фромма (1900—1980). Он определяет человека следующим образом:
1) он впервые является жизнью, которая осознает сама себя; 2) он пленник
природы, но несмотря на это, свободен в своем мышлении, он часть природы, и все
же, так сказать, ее причуда, он не находится ни здесь, ни там; 3) человек — это
животное, которое по сравнению с другими животными недостаточно оснащено
инстинктами, поэтому его выживание гарантировано лишь в случае, если он
производит средства, удовлетворяющие его материальные потребности, и если он
разовьет свой язык и инструменты. Сущность человека, по Э. Фромму, — в
противоречии между двумя конфликтующими в нем самом мирами: животным (природным)
и духовным, телом и душой, ангелом и зверем. Человек разрешает этот конфликт или
возвращаясь в своем поведении к животной жизни, или развивая в себе человеческие
силы, главным образом, разум.
Три уровня понятия ЧЕЛОВЕК: 1) человек вообще как олицетворение человеческого
рода в целом, родовое существо (пример — фраза «человек — царь природы»); 2)
человек конкретно-исторический (первобытный человек и т. д.); 3) человек
отдельно взятый как индивид.
35 Научное познание
Научное знание, как и все формы духовного производства, в конечном счете
необходимо для того, чтобы направлять и регулировать практику. Но преобразование
мира может принести успех только тогда, когда оно согласуется с объективными
законами изменения и развития его предметов. Поэтому основная задача науки -
выявить эти законы. Применительно к процессам преобразования природы эту функцию
выполняют естественные и технические науки. Процессы изменения социальных
объектов исследуются общественными науками. Поскольку в деятельности могут
преобразовываться самые различные объекты - предметы природы, человек (и
состояния его сознания), подсистемы общества, знаковые объекты, функционирующие
в качестве феноменов культуры, и т. д., - постольку все они могут стать
предметами научного исследования.
Ориентация науки на изучение объектов, которые могут быть включены в
деятельность (либо актуально, либо потенциально, как возможные объекты ее
будущего освоения), и их исследование как подчиняющихся объективным законам
функционирования и развития составляют одну из важнейших особенностей научного
познания. Эта особенность отличает его от других форм познавательной
деятельности человека.
Наука ориентирована на предметное и объективное исследование действительности.
Научное познание отражает объекты природы не в форме созерцания, а в форме
практики. Процесс же этого отражения обусловлен не только особенностями
изучаемого объекта, но и многочисленными факторами социокультурного характера.
Рассматривая науку в ее историческом развитии, можно обнаружить, что по мере
изменения типа культуры меняются стандарты изложения научного знания, способы
видения реальности в науке, стили мышления, которые формируются в контексте
культуры и испытывают воздействие самых различных ее феноменов. Отличие науки от
других форм человеческого познания - объективность и предметность научного
познания.
Нацеленность науки на изучение не только объектов, преобразуемых в сегодняшней
практике, но и тех, которые могут стать предметом массового практического
освоения в будущем, является второй отличительной чертой научного познания.
Специальный научный язык, научное оборудование.
Еще одно существенное отличие научного исследования от обыденного познания -
различия в методах познавательной деятельности. Объекты, на которые направлено
обыденное познание, формируются в повседневной практике. Приемы, посредством
которых каждый такой объект выделяется и фиксируется в качестве предмета
познания, как правило, не осознаются субъектом в качестве специфического метода
познания. Иначе обстоит дело в научном исследовании. Здесь уже само обнаружение
объекта, который подлежит дальнейшему изучению, подчас составляет трудоемкую
задачу.
Наличие специфических для науки норм и целей познавательной деятельности, а
также специфических средств и методов, обеспечивающих постижение все новых
объектов, требует целенаправленного формирования ученых-специалистов. Эта
потребность приводит к появлению "университетской составляющей науки" - особых
организаций и учреждений, обеспечивающих подготовку научных кадров.
Таким образом, при характеристике природы научного познания можно выделить
систему отличительных признаков науки, среди которых главными являются: а)
предметность и объективность научного знания; б) выход науки за рамки обыденного
опыта и изучение ею объектов относительно независимо от сегодняшних возможностей
их практического освоения.
34 Концепции истины
Классическая (или корреспондентская) концепция. Здесь под истиной понимается
соответствие человеческих знаний реальному положению дел, какой-то объективной
действительности. В явной форме классическую концепцию можно найти уже у Платона
и Аристотеля. При этом соответствие знания (идей) действительности может
пониматься двояким образом, в зависимости от того, как трактовать саму эту
объективную действительность. Это может быть соответствие человеческой мысли
объективной природной действительности (Аристотель), а может быть ее
соответствие идеальному бытию вечных идей (Платон). Однако, какую бы обще-
метафизическую гносеологическую установку мы ни заняли (реалистическую или
платоническую) в классическом понимании истины, оба аспекта соответствия
обязательно будут присутствовать.
Когерентная теория истины. Она существует в нескольких различных вариантах.
Самый популярный и известный из них утверждает, что истинное знание всегда
внутренне непротиворечиво и системно упорядочено. Здесь происходит сближение с
трактовкой истины в смысле логической правильности и корректности.
Другой вариант теории когеренции утверждает, что истинной должна быть признана
та гипотеза, которая не противоречит фундаментальному знанию, существующему в
науке. Например, если какая-то физическая гипотеза противоречит закону
сохранения энергии, то есть все основания считать, что она ложна. Данный
критерий также нельзя абсолютизировать, ибо любая новая фундаментальная теория
всегда какому-то общепризнанному знанию да противоречит.
Прагматическая концепция. Ее суть сводится к тому, что знание должно быть
оценено как истинное, если способно обеспечить получение некоего реального
общезначимого результата (экспериментального, утилитарно-прагматического и
т.д.). Иными словами, истинность отождествляется здесь с пользой или
результативностью. В принципе, знание, особенно научное, весьма прагматично.
Если ученый-теоретик не получает новых результатов, его научная репутация, а
потом и квалификация могут быть поставлены под сомнение. Если инженер не
изобретает новых технических устройств и приспособлений, ему могут перестать
платить зарплату. Прагматисты не обсуждали вопрос и достоверности. Рассматривали
ее не через соответствие с реальностью, а через общезначимую полезность.
Конвенциональная концепция. Здесь утверждается, что истина есть всегда продукт
гласного (а чаще негласного) соглашения между участниками познавательного
процесса. В разных науках и разных научных сообществах существуют разные
«правила игры», а все доказательства строятся лишь на основе принятых конвенций.
Соответственно, то, что может трактоваться в рамках одного научного сообщества
как истинное знание; в другом будет расценено как знание ложное. Так всегда
бывает, когда сталкиваются представители разных школ в науке и философии.
Релятивистская истина. Признавали полную относительность истины. Нет оснований
говорить. Что истина одна. Их может быть много. Мы не имеем инструментов для
того, чтобы доказать абсолютность истины. Сознание субъективно.
33 Понятие истины
Вопрос о возможности получения истинного знания, способах обоснования
достоверности тех или других утверждений, их значимости для жизни человека - не
только философская, но и общечеловеческая проблема. В философии истина
осознается не только как категория теории познания, но и как человеческая
ценность.
Какими чертами обладает истина? В каких формах она существует? В популярной
литературе говорится о том, что существует конкретная, относительная, абсолютная
истины. Создается впечатление, что это самостоятельные и различные формы истины.
Но более целесообразно рассматривать их как различные аспекты истинности знания.
Тогда объективность знания можно понимать как такое содержание человеческих
представлений и понятий, которое детерминируется внешним миром. Объективность
знаний доказывается уже тем, что человек на их основе способен приспособиться к
окружающей его среде и даже преобразовывать ее в своих целях. Объективность
знаний служит и основой преемственности в их развитии. Наконец, объективность
знания проявляется и в его детерминированности определенным уровнем развития
социальной практики.
Однако истина не только объективна, но и субъективна. Характер и форма
полученного знания неизбежно испытывают влияние психологических особенностей
познающего человека, уровня его теоретического развития, степени
заинтересованности в результатах познания
В гносеологии рассматривается также взаимосвязь абсолютной и относительной
истины.
Вопрос о соотношении истины абсолютной и относительной выражает диалектику
познания в его движении к истине, в движении от незнания к знанию, от знания
менее полного к знанию более полному. Постижение истины, - а объясняется это
бесконечной сложностью мира, его неисчерпаемостью и в большом, и в малом, - не
может быть достигнуто в одном акте познания, оно есть процесс.
Этот процесс идет через относительные истины, относительно верные отражения
независимого от человека объекта, к истине абсолютной, точному и полному,
исчерпывающему отражению этого же объекта.
Можно сказать, что относительная истина - это ступень на пути к истине
абсолютной. Относительная истина содержит в себе зерна истины абсолютной, и
каждый шаг познания вперед добавляет в знание об объекте новые зерна истины
абсолютной, приближая к полному овладению ею.
Итак, истина одна - она объективна, поскольку содержит знание, не зависящее ни
от человека, ни от человечества, но она в то же время и относительна, т.к. не
дает исчерпывающего знания об объекте. Больше того, будучи истиной объективной,
она содержит в себе и частицы, зерна истины абсолютной, является ступенью на
пути к ней.
И в то же время истина конкретна, поскольку сохраняет свое значение лишь для
определенных условий времени и места, а с их изменением может превратиться в
свою противоположность. Благотворен ли дождь? Однозначного ответа быть не может,
он зависит от условий. Истина конкретна. Та истина, что вода кипит при 1ОО
градусах цельсия, сохраняет свое значение лишь при строго определенных условиях.
Положение о конкретности истины, с одной стороны, направлено против догматизма,
игнорирующего перемены, происходящие в жизни, а с другой стороны - против
релятивизма, отрицающего объективную истину, что ведет к агностицизму.
32 Определение понятий
Определение понятий позволяет раскрыть содержание понятий, которые употребляются
в рассуждениях. Содержание понятия представляет собой, как известно,
совокупность существенных признаков предмета, поэтому раскрыть содержание
какого-либо понятия - значит, указать его существенные признаки.
С помощью определения понятий мы в явной форме указываем на сущность отражаемых
в понятии предметов, раскрываем содержание понятия и тем самым отличаем круг
определяемых предметов от других предметов.
Например, обычное определение термометра указывает, что это, во-первых, прибор
и, во-вторых, именно тот, с помощью которого измеряется температура.
Определение понятия говорит, что это слово или сочетание слов, имеющее точное
значение и применяемое в науке, технике или искусстве. Определение решает две
задачи. Оно отличает и отграничивает определяемый предмет от всех иных:
приведенное определение термометра позволяет однозначно отграничить термометры
от всех предметов, не являющихся приборами, и отделить термометры по присущим
только им признакам от всех иных приборов.
Далее, определение раскрывает сущность определяемых предметов, указывает те
основные без которых они не способны существовать и от которых в значительной
мере зависят все иные их признаки.
Понятие, содержание которого требуется раскрыть, называется определяемым
(предмет, понятие или слово); понятие, раскрывающее содержание определяемого
понятия, - определяющим (те общие и существенные признаки, которые составляют
содержание определяемого.
1) Определения необходимы для подытоживания главного в познании сущности
предмета.
2) Определения необходимы, когда употребляются такие понятия, содержание которых
слушателю неизвестно.
3) Определения необходимы, если вводится в обиход новое слово или известное
слово употребляется в новом значение.
Определение выполняет две функции:
• Познавательная функция.
• Коммуникативная функция.
Определения является эффективным средством против неясности понятий и
рассуждений. Вместе с тем невозможно определить все, точно так же как невозможно
доказать все. Определение сводит неизвестное к известному, не более того. Оно
всегда предполагает, что есть вещи, известные без всякого определения и
разъяснения и не требующие дальнейших уточнений с помощью чего-то более
очевидного.
Помимо отграничения определяемых предметов, к определению обычно предъявляется
также требование раскрывать сущность этих предметов.
С этим требованием и связаны чаще всего сложные проблемы определения конкретных
понятий.
Дать хорошее определение - значит раскрыть сущность определяемого объекта. Но
сущность, как правило, не лежит на поверхности. Кроме того, за сущностью первого
уровня всегда скрывается более глубокая сущность второго уровня, за той -
сущность третьего уровня и так до бесконечности. Эта возможность неограниченного
углубления в сущность даже простого объекта делает понятными те трудности,
которые встают на пути определения, и объясняет, почему определения, казалось
бы, одних и тех же вещей меняются с течением времени. Углубление знаний об этих
вещах ведет к изменению представлений об их сущности, а значит, и их
определений.
Определение может быть более или менее глубоким, и его глубина зависит, прежде
всего, от уровня знаний об определяемом предмете. Чем лучше и глубже мы его
знаем, тем больше вероятность, что нам удастся найти хорошее его определение.
31 Содержание и объем понятия
Понятия - это имена объектов, событий. Например, "дом", "дерево", "человек",
"Ньютон" - примеры понятий. У каждого понятия, как правило, выделяют две
основные характеристики - объем и содержание.
Объем понятия - это множество тех объектов, которые обозначаются данным
понятием. Например, объем понятия "человек" - множество всех людей, когда-либо
живших, живущих или тех, которые будут жить в будущем. По объему понятия можно
разделить на общие, частные и единичные. Общие понятия - это понятия,
обозначающие все объекты некоторого класса. Понятие "человек" - как раз общее
понятие, поскольку оно обозначает все элементы класса людей. Частные понятия -
понятия, обозначающие часть некоторого класса объектов. Например, понятие
"некоторые люди" - частное понятие, обозначающие часть всех людей. Наконец,
единичное понятие - понятие, обозначающее один объект некоторого класса.
"Ньютон" - единичное понятие, обозначающее одного человека, английского ученого
Исаака Ньютона.
Содержание понятия - множество тех признаков, через которые характеризуется
данное понятие в определении. Например, если определять человека как "разумное
животное", то здесь мы имеем дело с двумя признаками - "обладать разумом" и
"быть животным". Если же определять Ньютона как "человека, создавшего науку
механику", то к свойствам человека при определении Ньютона добавится, по крайней
мере, еще такой признак, как "быть создателем науки механики". Уже отсюда можно
сделать вывод, что содержание понятия "Ньютон" больше, чем содержание понятия
"человек", в то время как объем понятия "Ньютон" меньше объема понятия
"человек". Так обычно и бывает - чем больше объем понятия, тем беднее его
содержание, и наоборот, - чем богаче содержание понятия, тем меньше его объем.
Поэтому самым большим содержанием обладают единичные понятия, а самым бедным
содержанием - самые общие понятия. Такое обратное соотношение объема и
содержания понятия было впервые замечено и сформулировано древнегреческим
философом Аристотелем, и получило название "закона обратного соотношения объема
и содержания понятия".
30 Формы рационального познания
Как уже говорилось, рациональное познание - познание на основе мышления и
логики. Обычно и в рациональном познании выделяют три основные формы - понятия,
суждения и умозаключения.
Понятия - это имена объектов, событий. Например, "дом", "дерево", "человек",
"Ньютон" - примеры понятий. У каждого понятия, как правило, выделяют две
основные характеристики - объем и содержание.
Объем понятия - это множество тех объектов, которые обозначаются данным
понятием. Например, объем понятия "человек" - множество всех людей, когда-либо
живших, живущих или тех, которые будут жить в будущем.
Содержание понятия - множество тех признаков, через которые характеризуется
данное понятие в определении.
Суждение - следующая форма рационального познания, представляющая из себя связь
понятий. В научном познании основную роль играют так называемые истинностные
суждения, в которых что-либо утверждается или отрицается и которые могут быть
истинными или ложными. Например, такие суждения, как "Земля - третья планета
Солнечной системы", "На Земле нет ни одного океана" - примеры истинностных
суждений. Первое из них истинно, второе - ложное. Кроме истинностных, могут быть
и другие суждения. Например, суждение "Иди сюда!" - тоже суждение, но оно не
является ни истинным, ни ложным. В истинностных суждениях обычно выделяют три
основных элемента:
1) (логический) субъект суждения - это то, о ком или о чем говорится в данном
суждении. Его часто обозначают латинской буквой S.
2) предикат - то, что говорится в суждении о субъекте. Его обозначают латинской
буквой Р.
3) связка "есть" - связка, соединяющая субъект и предикат, так что в целом
логическую структуру суждения можно теперь изобразить в виде
"S есть P"
Например, "дом - деревянный", "человек - умный" - примеры суждений с субъектами
"дом", "человек" и предикатами "деревянный", "умный" соответственно. В русском
языке связка "есть" обычно опускается, поэтому и в этих суждениях она явно не
выражена, или выражена через тире.
Третья форма рационального познания - умозаключение. Это еще более высокий
уровень организации рационального познания, выражающийся в связи множества
суждений. Умозаключение обычно организовано в виде перехода от одной группы
суждений, которые называются посылками, к другой группе суждений, называемых
заключениями. Применяемые в науке умозаключения, различные примеры которых уже
рассматривались нами выше, должны переносить истинность. Если истинны посылки,
то хотя бы в какой-то степени должны быть истинными и заключения.
29 Формы чувственного познания
В составе научного знания обычно выделяют два основных уровня - уровень
эмпирического и теоретического знания. В эмпирическом знании преобладает
чувственное познание, т.е. вид познания, преимущественно опирающийся на данные
органов чувств - зрения, слуха, вкуса, обоняния, осязания.
Обычно в чувственном познании, составляющем основу эмпирических методов научного
познания, выделяют три основные формы - ощущения, восприятия и представления.
Ощущения - это наиболее элементарные чувственные данные, своего рода "сенсорные
атомы" чувственного познания. Как правило, они просты по сенсорной модальности,
т.е. представляют из себя чистый звук, цвет, вкус и т.д., и, кроме того,
мгновенны во времени. В обычном состоянии сознания мы обычно не имеем дело с
ощущениями, и только когда человек засыпает или много выпьет, его чувственное
восприятие начинает "крошиться" на отдельные ощущения - мелькания вспышек света-
цвета, звуковые всплески, и т.д.
Восприятия - это уже более интегральная форма чувственного познания,
представляющие из себя комплексы ощущений, организованные в пространстве и
времени. Именно с восприятиями мы имеем дело в обычном состоянии сознания, когда
воспринимаем длящиеся во времени зрительные образы, состоящие из множества
цветов, степеней света-тени, или когда слушаем музыку, воспринимая множества
аккордов, сменяющих друг друга во времени.
Представления являются еще более высоким уровнем организации чувственного
восприятия, объединяя в себе множество восприятий в пространстве и времени.
Кроме того, ощущения и восприятия как бы навязываются человеку, мало зависят от
его воли. Например, обычно нельзя не видеть цвет, если глаз открыт, или нельзя
не слышать звук, если он звучит рядом. Наоборот, представления в гораздо большей
степени могут вызываться и убираться человеком по собственной воле. Классическим
примером представления является память, когда, допустим, человек вспоминает то,
что он воспринимал в прошлом. У подавляющего большинства людей представления не
такие яркие и сильные, как ощущения и восприятия, например, воспоминание цвета
не столь яркое, как сам этот цвет в момент его восприятия. Считается также, что
ощущения и восприятия возникают в момент взаимодействия с объектом, порождающим
эти чувственные образы, в то время как представление может существовать в
сознании человека, независимо от того, существует сейчас источник этого
представления или нет. Например, можно вспоминать лицо умершего человека, в то
время как уже нельзя зрительно воспринять его. Наконец, представление более
активно, в гораздо большей мере не только его присутствие-отсутствие, но и сам
состав может формироваться субъектом. Например, взяв части восприятий лошади и
человека, можно скомбинировать эти части в новый целостный образ - образ
кентавра, который никогда не воспринимался как таковой и потому принадлежит
только представлению. В силу большей активности, представление лежит уже на
границе между чувственным и рациональным познанием, обнаруживая в себе элементы
мышления.
28 Субъект и объект познания, социальные и культурные предпосылки сознания
Человек не может существовать в мире, не научившись в нем ориентироваться.
Ориентация зависит от способности людей адекватно постигать мир, соотнося знания
о мире и знания о себе. Поэтому вопрос познания является одним из самых
философских.
Гносеология (теория познания) исследует условия, механизм, принципы, формы и
методы познавательной деятельности человека. Познание в первом приближении можно
определить как совокупность процессов, обеспечивающих человеку возможность
получать, перерабатывать и использовать информацию о мире и о себе.
Те явления или процессы, на которые направлена познавательная активность людей,
принято называть объектом познания. Тот, кто осуществляет познавательную
деятельность, обретает статус субъекта познания. Субъектом познания может быть
индивид, группа, общество в целом.
Таким образом, познание - это специфическая форма взаимодействия субъекта и
объекта познания, конечной целью которого является получение истины,
обеспечивающей освоение объекта с учетом потребностей субъекта.
Гносеологическое отношение включает три составляющих; субъект, объект и знание
как результат познания. Отсюда необходимость исследовать механизм взаимосвязи,
который возникает между получающим знание субъектом и объектом как источником
знания, между субъектом и знанием, между знание" и объектом.
В первом случае возникает необходимость уяснить, каким образом осуществляется
переход от источника знания к его потребителю, выяснить характер опосредования,
понять, как объект становится достоянием субъекта. Другими словами, дать
объяснение тому, как объективное содержание познаваемого явления переносится в
голову человека и преобразуется в ней, становится знанием.
В истории философии сложилось несколько моделей гносеологического отношения
субъекта к объекту. Одна из первых моделей отношения субъекта и объекта
принадлежит древнегреческому мыслителю Демокриту. По его версии, субъект
фиксирует не объект познания, а его образ.
Что касается представителей философии объективного идеализма, то они исходили из
посылки о "непосредственной данности" объекта в мысли субъекта.
Чувственному миру, возникающему на время, а исчезающему насовсем,
древнегреческий философ Платон противопоставляет идеальный мир как
действительный и реальный.
Идеальный мир как объект познания сохраняет свою вечность, неизменность, а стало
быть, и ценность для познания. Чувственный мир поставляет мнения, а идеальный
мир - знание. Поскольку душа бессмертна, то, приобщаясь к миру вечности, она
несет в себе его отраженный свет (информацию). Анамнезис (припоминание) - это
метод восхождения души субъекта к идеям, к общему не путем обобщения частного и
единичного, а путем пробуждения в душе забытого знания, нахождение его в ней.
Найти знание в самом себе - это значит припомнить.
В своей философии Г. Лейбниц отрицает субстанциальную пропасть между Богом и
миром, утверждая принцип "предустановленной гармонии" как логического развития
взаимосвязи всех вещей мира, непрерывности их развития и совместимости.
Поскольку предустановленная гармония имеет онтологическую укорененность, то она
и выступает в качестве непосредственного объекта познания. Посредством смутных
восприятий человек "прислушивается" к миру, осваивает его.
Смутные перцепции (восприятие действительности органами чувств) связывают
воедино информацию о мире, обеспечивают "смутное знание" на уровне относительной
истины, как предпосылку подлинной истины на уровне интуитивного познания.
Г. Гегель свое гносеологическое отношение к миру выстраивает на базе принципа
"тождества мышления и бытия", "тождества логического и исторического".
Логическое развитие мира как саморазвивающейся Абсолютной идеи сопровождается и
ее самопознанием на уровне индивидуального сознания, истории общества и в формах
общественного сознания. Абсолютная идея и формы ее инобытия предстают как
единство, где исчезают границы между объектом и субъектом. С помощью разума
человек раскрывает свое тождество с духовной субстанцией мира, "распредмечивает"
объективный мир.
Познание — это взаимодействие субъекта и объекта. Именно поэтому и
познавательная деятельность, и ее результат содержат в себе и субъективное — то,
что зависит от субъекта, и объективное, что определяется самим объектом и от
субъекта не зависит. Субъективная сторона познания обусловлена тем, что по
знающий субъект — это не абстрактный человек (коллектив или общество), а
конкретный субъект, деятельность которого связана с определенными социальными
отношениями, уровнем культуры.
Мировоззренческие и методологические установки, нравственные нормы и критерии
оценки оказывают существенное влияние на познавательный процесс.
Зания, навыки, установки — все то, чем «нагружен» субъект, составляют
предпосылочное знание; оно предшествует познанию, является его условием.
Предпосылочное знание может быть явным, когда оно логически оформлено и
зафиксировано в языке (вербализовано), и неявным — неосознанным и
невербализированным. Такое знание выражается в эмоциональных оценках,
интуитивно-художественных образах и т.п.
26 Необходимость и случайность
В разных концепциях детерминизма одно из центральных мест занимают категории
необходимости и случайности. Философский детерминизм имплицитно предполагает
существование объективной необходимости. Необходимость выступает в качестве
определяющей характеристики причинно-следственных связей и отношений регулярной
обусловленности, выражаемой в понятиях закона и закономерности. Одновременно в
любой концепции детерминизма требуется и выявление ее отношения к существованию
в мире случайности. Необходимость - это то, что вытекает из самой сущности
материальных систем, процессов, событий и что должно произойти (или происходит)
в главном так, а не иначе. Пример - развитие организма человека, прохождение
человеком нескольких последовательных стадий. "Необходимость" - это то, чего
нельзя обойти, что "не-обойти" ("не-обхо-дить"). Случайность же - то, что имеет
основание и причину преимущественно не в самом себе, а в другом, что вытекает не
из главных связей и отношений, а из побочных, что может быть, а может и не быть,
может произойти так, но может произойти и по-другому.
Важным вопросом философского детерминизма является вопрос об объективном
познавательном статусе категории случайности. Суть проблемы заключается в
следующем. Если принимать принцип причинности, что для концепции философского
детерминизма обязательно, то и случайные явления следует считать причинно
обусловленными. Но обязательным признаком причинной связи является
необходимость, следовательно, случайность тоже необходима и объективное
противопоставление необходимости и случайности лишается смысла.
В истории философии предлагались два выхода из этой ситуации: или случайность
выводилась за рамки действия принципа детерминизма и постулировалось объективное
существование абсолютной случайности как ни чем не детерминированного события,
явления, процесса, или случайность объявлялась лишь продуктом нашего незнания
причин того или иного явления. Первое решение вело к отрицанию принципа
детерминизма, второе - к лишению категории случайности объективного
познавательного значения.
Но каким бы соблазнительным ни выглядело предложение отказаться в рамках
детерминистского учения от объективного существования случайности, в конечном
счете оно ведет к абсурдным выводам.
Если необходимости приписывается абсолютный, ни от чего не зависимый характер,
то случайности действительно не остается места в науке. Необходимость такого
рода приобретает характер рока, судьбы, предопределенной миру раз и навсегда
свыше. Как было показано ранее, и необходимость причинного обусловливания, и
необходимость закона зависят от наличия определенных условий. Необходимость
всегда опосредуется определенным кругом условий, наличие или отсутствие которых
не всегда определяется необходимостью. Эта предпосылка лежит в основе познания
наукой необходимости и целенаправленной деятельности людей по преобразованию
окружающего мира. Смысл экспериментальной деятельности ученых заключается в
создании таких условий, в которых исследуемая причинная связь или закон
проявляет свое действие с необходимостью. В равной мере человек использует в
своей деятельности знание законов, варьируя условия их действия. Необходимость
относительна. Говоря о необходимости того или иного предмета, процесса, явления,
мы всегда неявно или явно определяем и совокупность тех условий, по отношению к
которым явления являются необходимыми. Приписывая относительный характер
необходимости, мы одновременно должны приписывать относительный характер и
случайности. Одно и то же явление может выступать и как необходимое, и как
случайное, но по отношению к разным условиям. Одно и то же выступает как
необходимое в одном отношении и как случайное в другом, причем второй стороной
этого отношения выступают условия, совокупность различного рода факторов,
влияющих на процесс детерминации.
23 Фил-е взгляды Ницше
Родоначальник «философии жизни» Фридрих Ницше отказался от исследования законов
природы и традиционных онтологических проблем. В своих произведениях он обсуждал
вечные философские вопросы о сущности человека, смысле жизни и смерти, кризисе
культуры.
Ницше уделил основное внимание надиндивидуальным процессам в социальном
организме, прежде всего в сфере культуры.
Oсновные элементы его мировоззрения — идеи «воли к власти», «вечного
возвращения», переоценки ценностей» и «сверхчеловека».
Ницше стал в оппозицию к классическому рационализму. Для него основа мира — не
«бытие», изучавшееся предшествующей философией, а жизнь. Жизнь — это первичная
реальность, целостный органический процесс, предшествующий разделению материи и
духа, бытия и сознания. Она является вечным движением, становлением, постоянным
течением.
Сущность жизни, по Ницше, — это «воля к власти», т. е. некая сила, ненасытно
стремящаяся к господству. Сама жизнь является вечной борьбой этой воли за
власть, за господство — как внутри человека, так и в обществе.
Воля к власти стоит за всеми процессами физической и духовной жизни человека.
Любое обращение к разуму, истине, логически построенные системы доказательств и
аргументации на самом деле являются только заменяющими физическое принуждение
способами влияния одной воли на другую — индивидуальную или коллективную.
Идея «воли к власти» глубоко связана с идеями «переоценки ценностей» и
«сверхчеловека». Критикуя гуманистическую систему ценностей, Ницше утверждал,
что представления о равенстве и справедливости, гуманистическая мораль только
разлагают человеческую природу. Помогая слабым, общество зря растрачивает силы,
которые нужны ему для движения вперед. Философ перенес на общество дарвиновские
идеи естественного отбора. Отсюда его знаменитый призыв, резко отрицающий этику
европейского гуманизма: «Падающего — подтолкни». Во главе общества
должна стоять «высшая каста» сильных людей, которые имеют право господствовать
над серым большинством.
История человечества не есть движение вперед — она является только «вечным
возвращением» к идеалам прошлого, прежде всего к античной культуре. Поэтому
бессмысленно ожидать в будущем чего-то нового и прекрасного.
Причины кризиса современной культуры — рационализация человеческой жизни,
вызванная развитием науки (1); распространение христианской религии,
ориентированной на помощь слабым (2); и развитие демократических форм правления,
которые приводят к власти толпу, не способную к созданию высокой культуры (3).
Для восстановления гармонии культуры необходим сверхчеловек — вождь, стоящий
выше религии и морали, превосходящий всех современных людей силой своей
личности.
18 Социальная ф-я Локка
Локк считает первоначальным абсолютной свободе людей выражение естественного их
равенства и готовности следовать разумным естественным, природным законам. Эта
естественная готовность людей приводит их к осознанию того, что в интересах
общего блага необходимо, сохранив свободу, часть функции отдать правительству,
которое призвано обеспечить дальнейшее развитие общества. Так достигается
Общественный договор между людьми, так возникает государство.
Основная цель государства - защита естественных прав людей, прав на жизнь,
свободу и собственность. Люди отдают государству лишь часть своей естественной
свободы. Государство обязано защищать их естественные права на собственность,
жизнь, свободу. Чем больше прав у человека, тем шире круг его обязанностей перед
обществом. Государство при этом не обладает абсолютной произвольной властью.
Общественный договор предполагает, по мнению Локка, и ответственность
государства перед гражданами. Если государство не выполняет своего долга перед
людьми, если оно нарушает естественные свободы - люди вправе бороться против
такого государства.
Согласно Дж.Локком, власть разделяется на законодательную, исполнительную и
федеральную. Первая устанавливает нормы поведения граждан. Вторая принимает меры
относительно применения законов, а третья определяет отношения государства с
другими государствами. Судебную власть Дж.Локк не отделяет от исполнительной.
Первичным видом человеческого единения считал “естественное состояние”, в
котором люди являются свободными и равными, руководствуются естественным
законом, установленным Богом; потребность в регламентации отношений
собственности становится главной причиной формирования общества; отказавшись от
части своих естественных прав, люди заключают между собой общественный договор,
образовав гражданское, а затем и политическое общество (государство);
государство выступает гарантом естественных прав, суверенитет защелкивающийся за
народом; гарантия воплощения свободы – равный для всех, обязательный и
постоянный закон; общество и государство – не одно и тоже, общество может
создать другую, более совершенную власть.
17 Дуализм Декарта
В решении основного вопроса философии Декарт является представителем так
называемого дуализма, когда в качестве исходных принимаются сразу два начала -
материальное и идеальное. Причем Декарт был материалистом в своей физике, т. е.
в том, что касается объяснения природы, считал он, достаточно одной материи и
движения: дайте мне материю и движение, говорил он, и я покажу, как устроена
Вселенная, т. е. здесь не требуется никакой сверхъестественной силы, бога.
Аналогичным образом дело обстоит и с объяснением животных. Животное, считал
Декарт, это просто сложная машина.
А вот что касается человека и его души, то здесь без нематериальной души и бога
обойтись никак нельзя. Деятельность человеческой души, считал Декарт, никак
нельзя объяснить из механических принципов. А именно эти принципы во времена
Декарта были основой всякого естественнонаучного и вообще научного объяснения.
Особенность человеческой души и ее деятельности - мышления, состоит в том, что
последнее абсолютно пластично. Декарт согласен с тем, что человеческая душа
способна принять в себя абсолютно любое содержание и адаптироваться к любой
наличной форме действительности. В этом состоит ее специфика. И именно поэтому
душа, согласно Декарту, представляет собой особую нематериальную сущность,
духовную субстанцию божественного происхождения. Ведь никакое материальное
образование подобными свойствами обладать не может.
В связи с этим, однако, встает еще одна проблема - как возможно совпадение
способа движения нашего мышления, т. е. деятельности души, с формами самого
внешнего мира, самого объективного содержания. Каким образом они совпадают, если
совпадают? А если они не совпадают, то тогда невозможно само познание, и
объективное знание недостижимо.
Итак, что, а может быть, кто согласует движение нашего разума с движением самой
действительности? А бог его знает, отвечает Декарт. И это именно так, поскольку
не кто иной, как Бог согласует у Декарта порядок и связь идей с порядком и
связью вещей. Именно он в учении Декарта является гарантом объективности нашего
знания.
Ничего другого здесь быть не может, считает Декарт, потому что душа и материя,
мышление и протяжение являются совершенно разнородными субстанциями, которые не
могут взаимодействовать по законам естественной причинности. Их взаимодействие -
это чудо, а чудеса творить способен только Бог. Поэтому именно Бог, который не
может быть "обманщиком", и согласует у Декарта логику нашего мышления с
объективной логикой вещей.
13Ф-я Фомы Аквинского
Согласно Фоме, универсалии существуют трояко:
_«до вещей» в божественном разуме — как их вечные прообразы, нечто напоминающее
идеи Платона;
_«в вещах» — как их сущности;
_«после вещей» в человеческом разуме — как созданные человеком понятия.
Фома Аквинский считается систематизатором схоластики, сумевшим подвести итог ее
развития и разработавшим основы современной философии католической церкви.
Наряду с решением проблемы универсалий ему принадлежит другая крупная
религиозно-философская
концепция — систематизация аргументов, доказывающих существование бога. Он
сформулировал 5 доказательств его бытия.
Первое доказательство бытия бога основано на утверждении, что все,
что движется, движимо другим. Поэтому должен существовать первый
двигатель, которым является бог.
Второе — космологическое — доказательство исходит из понятия
действующей причины. В таком случае необходимо признать первую действующую
причину, которой и является бог.
Третье доказательство вытекает из взаимосвязи случайного и необходимого. Все
случайное зависит от необходимого. Существует первая необходимость — бог.
Четвертым доказательством являются степени качества, следующие друг за другом,
которые есть во всем сущем (есть вещи более совершенные и менее совершенные).
Должна, следовательно, существовать некая наивысшая степень совершенства, и,
опять же, ею является бог.
Наконец, пятое, так называемое телеологическое доказательство. В его основе
лежит полезность, целесообразность устройства мира. Следовательно, есть разумное
существо, которое направляет все естественные вещи к цели. Им является бог.
Касаясь проблемы соотношения веры и разума, религии и науки, он попытался
разграничить сферы их применения. Задача науки — объяснить закономерности
созданного богом мира.
Однако дать ответы на мировоззренческие вопросы, объяснить главные положения
христианской религии она не в силах. Ответить на эти вопросы способна только
религия. Поэтому необходимо разделить сферы применения религии и науки: наука
может свободно развиваться, изучая окружающий мир, но не должна вторгаться в
компетенцию религии и делать мировоззренческие выводы из своих исследований.
Фома выделил в человеческом познании три ступени: чувственное познание,
логическое познание и божественное откровение. Знание наиболее глубоких истин
бытия можно получить только через божественное откровение — прямое внушение
богом человеческой душе неких идей и представлений. Разум и чувства здесь
бессильны, они дают только знание простых явлений повседневной жизни. Поэтому
религиозное познание выше и совершеннее научного. Счастье человека состоит в
познании и созерцании бога.
Фома Аквинский сумел найти интересное решение проблемы свободы воли.
Он считал, что бог дал человеку свободу воли и перестал вмешиваться в его
повседневные дела. Человек может самостоятельно принимать решения и нести за них
ответственность, а после смерти его душа дает богу отчет о своих действиях.
Поэтому следует помнить об ответе, который мы будем держать перед богом, и
стараться совершать только благие дела. Таким путем удается сочетать идею
всемогущества бога с существованием в мире зла, со способностью человека
самостоятельно принимать решения, совершать поступки и отвечать за них.
12 Философия Августина
Наиболее авторитетным мыслителем эпохи патристики считается Августин Аврелий
(354–430), причисленный после смерти к лику блаженных и называемый обычно
Августином Блаженным. Самые известные его труды — «О граде Божием» и «Исповедь».
В своих сочинениях Августин пытался логически обосновать существование бога.
Набольшую известность получило так называемое онтологическое доказательство
бытия бога. Его существование, гласит это доказательство, следует из самого
понятия всесовершенного существа, так как идея абсолютного совершенства
обязательно включает в себя, в частности, и необходимость существования. Так как
бог абсолютно совершенен, он неизбежно должен существовать.
Августин ввел в религиозную философию принцип креационизма — утверждение, что
бог сотворил мир из ничего. До акта творения ничего не было, даже пассивной
материи.
Поддержание существования мира рассматривается как постоянное творение его богом
вновь и вновь. Если бы творческая сила бога иссякла, мир тотчас вернулся бы в
небытие. Разработанная Августином идея креационизма — одно из главных положений
современного христианского
богословия.
Учение Августина о божественной благодати и божественном предопределении также
сильно повлияло на последующее развитие христианства и вызвало многочисленные
споры. Философ считал, что божество с самого начала предопределило одних людей к
добру, спасению и блаженству, а других — к злу, погибели и мучениям. Без
полученной от рождения божественной благодати человек не может иметь доброй
воли. Иными словами, свобода воли, способность человека принимать
самостоятельные решения практически отрицалась. Августин склонялся к
фатализму — представлению об изначальной предопределенности судьбы человека
сверхъестественными силами.
В объемном труде «О граде Божием» Августин разработал целостную концепцию
всемирно-исторического процесса, попытаясь создать христианскую философию
истории.
Великий христианский мыслитель считал историю общества результатом борьбы двух
враждебных и непримиримых царств: царства церкви («града Божиего») и царства
дьявола («града земного»). В учении Августина резко противопоставляются церковь
и государство. Град земной — это государство, оно основано на эгоизме, любви
человека к самому себе и
раздирается войнами, конфликтами, борьбой одних слоев народа против других. Град
Божий — это христианская церковь, основанная на самоотверженной любви человека к
богу.
При всей своей фантастичности (нелепо было бы ждать от мыслителя V в. научного,
рационального анализа развития общества) философия истории Августина была
огромным творческим достижением своего времени. Он понимал развитие цивилизации
не как бессмысленное топтание на месте, а как закономерный направленный процесс.
7 Учение Аристотеля о материи и форме
выделял в бытии два начала — материю и форму. Материя, с точки зрения
Аристотеля, — это только субстрат, вещество, возможность существования вещей.
Форма — движущее начало, «то, откуда движение». Материя не существует
самостоятельно, в чистом виде. Она остается в состоянии небытия, отрицания, так
называемой лишенности. Материя без движущего начала — формы — лишена жизни,
энергии, целостности. Она еще не стала действительностью,
а остается только возможностью. Действительностью материя становится в ее связи
с формой.
В реальных вещах оба начала бытия неразделимы: материя никогда не встречается в
чистом виде, она всегда соединена с формой. Разделить их человек не в силах, но
все движущее начало заключено только в форме. В «Метафизике» существование
особого, отличающегося от
материи движущего начала поясняется примерами такого рода: «Ведь как бы то ни
было, не сам же субстрат вызывает собственную перемену; я разумею, что,
например, не дерево и не медь — причина изменения самих себя, и не дерево делает
ложе, и не медь — изваяние, а нечто
другое есть причина изменения. А искать эту причину — значит искать некое иное
начало, а именно, как бы мы сказали, то, откуда начало движения». Движение, по
Аристотелю, — это процесс перехода потенциального бытия (материи) в актуальное,
т. е. реально существующее,
это обнаружение активности формы в момент ее соединения с материей. Форма —
единственно активная сила, материя же пассивна, инертна, несамостоятельна. В
этом понимании связи материи и движения явно преобладает идеалистический подход.
6 Идеальное государство Платона
Философ считал, что наиболее совершенным было бы общество, устройство которого
полностью соответствовало бы «идее» государства. Платон — сторонник
аристократического рабовладельческого государственного устройства. В его
рабовладельческом обществе существует три сословия: философы, или правители (1),
стражи, или воины (2), и земледельцы
и ремесленники (3). Государственная власть принадлежит философам—аристократам.
Стражи образуют аппарат насилия, необходимый для защиты общественной системы.
Земледельцы и ремесленники производят все необходимое для государства. Рабы в
Древней Греции рассматривались как «говорящие орудия» и вообще не включались в
систему государственного устройства. Платон подробно рассматривал различные типы
государства и пришел к выводу о том, что лучшим из них является
аристократическая республика трех перечисленных сословий с философами-
правителями во главе.
Справедливое государственное устройство должно обеспечить их гармоничное
сосуществование. Первое сословие образовано из людей, в коих преобладает
вожделеющее начало. Если в них преобладает добродетель умеренности, своего рода
любовь к порядку и дисциплине, то это достойнейшие люди. Второе сословие
образовано из людей, в коих преобладает волевое начало, долг стражника -
бдительность по отношению как к внутренней, так и к внешней опасности. Согласно
Платону, государством призваны управлять только аристократы как лучшие и
наиболее мудрые граждане..Правителями должны быть те, кто умеет любить свой
Город более других, кто способен исполнить свой долг с наибольшим усердием. А
всего важнее, если они умеют познавать и созерцать Благо, то есть в них
преобладает рациональное начало и их можно по праву назвать мудрецами. Итак,
совершенное государство - это такое государство, в первом сословии преобладает
умеренность, во втором - мужество и сила, в третьем - мудрость.
Концепция справедливости заключается в том, что каждый делает то, что ему
надлежит делать; это касается граждан в Городе и частей души в душе.
Справедливость во внешнем мире проявляется только тогда, когда она есть в душе.
Поэтому в совершенном Городе должно быть совершенным образование и воспитание,
причем для каждого сословия оно имеет свои особенности. Большое значение придает
Платон воспитанию стражей как активной части населения, из которой выходят
правители. Воспитание, достойное правителей, должно было сочетать практические
навыки с освоением философии. Цель образования - через познание Блага дать
образец, которому должен уподобиться правитель в своем стремлении воплощать
Благо в своем государстве.
4Философия Сократа
великий афинский философ Сократ (469–399 до н. э.). Он не написал ни одного
сочинения, а проповедовал свои взгляды, беседуя со всеми желающими на улицах
Афин. Учение Сократа можно восстановить по произведениям Платона: почти во всех
диалогах Платона Сократ выведен в качестве одного из участников разговора.
Правда, при этом не всегда легко отделить собственные идеи Сократа от взглядов
его ученика.
В зрелый период своей деятельности Сократ отвергал вопросы, которыми занималась
современная ему философия — о первоначалах, о возникновении и строении
мироздания и т. п. С его точки зрения, философия — не рассуждения о природе, а
учение о том, как следует жить.
Главное в умении жить — это умение правильно и логично мыслить, познавать
человеческий мир. Потому в центре его философии — метод доказательства и
определения понятий, который он называл диалектикой. Слово «диалектика» в
дословном переводе означает «искусство вести беседу, спор». В отличие от
диалектики Гераклита, диалектика в понимании Сократа и Платона описывает не
развитие природы, а движение человеческой мысли в ходе дискуссии, позволяющей
установить истину. Сократ также называл свой метод ведения беседы и спора
майевтикой. В переводе с греческого «майевтика» — повивальное искусство. Сократ
говорил, что его мать была повивальной бабкой, а он сам в ходе дискуссии
помогает рождению истины, подобно тому, как повивальное искусство помогает
рождению человека. Мыслитель скромно утверждал, что за неимением собственной
мудрости он не может чему-либо учить. Его задача состоит в том, чтобы побуждать
других находить истину, ведя беседу и ставя все новые и новые вопросы. Обычно
беседа начиналась с постановки проблемы определения какого-либо понятия. Сократ
спрашивал в своих диалогах, что такое мужество, добро, справедливость,
добродетель, благоразумие, кто такие софисты и т. п. Анализ полученных ответов
показывал противоречивость или неточность
44 Глава 2. Возникновение философии в античном обществе данных его собеседником
определений, и это становилось исходным пунктом для дальнейшего обсуждения.
Согласно Сократу, важнейший принцип познания — сомнение («я знаю, что ничего не
знаю»). Сомнение побуждает человека к самопознанию. «Познай самого себя» —
главная задача, поставленная философом перед собой и другими людьми.
Необходимым условием правильного рассуждения Сократ считал свободу мысли от
противоречия. Запрет внутреннего противоречия в рассуждении позже был возведен
Аристотелем в ранг одного из законов формальной логики. Мыслитель достиг
высочайшей по своим временам культуры мышления, требуя точного и строго
понимания терминов. Сократ фактически стал одним из создателей европейского
научного стиля мышления, введя в науку безусловное требование доказательности.
Истина не может основываться на мнении авторитетов или на мифологической
традиции. Она может быть установлена или опровергнута только строгим логическим
доказательством. То, что доказано, невозможно запретить или отменить, его можно
только опровергнуть — если, конечно, сумеешь разрушить доказательства своего
оппонента и выдвинуть противоположные аргументы. Именно от Сократа и Платона
берет начало привычная и само собой разумеющаяся для современного европейца
мировоззренческая установка: любое положение должно быть логически обосновано и
доказано, а не просто принято на веру под давлением авторитетов.
Ранняя греческая философия о первоэлементах мира
Традиционно считается, что создателями древнегреческой философии
являются три мыслителя, жившие в Милете в VII–VI в. до н. э., — Фалес,
Анаксимандр и Анаксимен. Главная их заслуга состояла в постановке вопроса о
единой первооснове мира. Природа не является простым скоплением различных
предметов, как считали мудрецы предшествующих эпох. Все вещи, полагали милетцы,
имеют некую единую первооснову, общую субстанцию.
Первый греческий философ — основатель милетской школы Фалес (624–547 до н.
э.).Согласно преданию, Фалес был купцом и использовал торговые поездки для
контактов с мудрецами других стран.
Главная философская идея Фалеса, навсегда вписавшая его имя в историю науки,
выглядит довольно просто. Он считал, что первовеществом, из которого состоят все
вещи, является вода. Мыслитель различал воду как конкретное, ределенное вещество
и воду как всеобщее начало мира — влажную стихию, из которой все возникло и в
которую все возвращается. Вода как первооснова мира в сгущенном состоянии
создает твердые тела, а в более разреженном — жидкости и газы. Сама Земля
представляет из себя плоский диск, который плавает на поверхности безграничного
водного пространства. Эта картина имеет во многом еще мифологический характер,
но попытка найти единую природную, а не сверхъестественную первооснову всех
вещей поднимает учение Фалеса над мифологическим мировоззрением.
Анаксимандр из Милета (ок. 610–546 до н. э.)являлся, по-видимому, учеником
Фалеса.
Он считал, что Земля имеет форму цилиндра и неподвижно парит в центре мира в
окружении Солнца, Луны, звезд и планет.
Главная заслуга Анаксимандра в философии — развитие идеи Фалеса о первооснове
мира. Анаксимандр считал, что первоосновой мира не может быть конкретное
вещество — такое, как вода у Фалеса. Первоначало и первопричина не имеет границ,
поэтому философ называл ее «беспредельное», по-гречески — апейрон. Это
первовещество нигде не существует в чистом виде. Из него обособляются
противоположности теплого и холодного, дающие начало конкретным веществам. Любой
предмет или вещество — одна из модификаций неопределенной и беспредельной
материи, апейрона. Таким образом, Анаксимандр впервые поставил вопрос о
существовании материи как таковой, не похожей ни на один из ее конкретных видов.
Третий представитель милетской школы — ученик Анаксимандра Анаксимен.
Анаксимен считал, что первовеществом, первоосновой мира является воздух: «Из
него выходит все, в него возвращается обратно все». Земля и другие планеты парят
в воздухе. Воздух существует в двух состояниях: как первоначало мира и как
обычный, чувственно воспринимаемый нами воздух. Учение о воздухе включает в себя
важную новую идею о
процессах разрежения и сгущения, в результате которых из первоосновы образуются
все конкретные вещества. Ряд состояний первоосновы мира — воздуха — Анаксимен
выстраивает так: огонь—воздух (как
конкретное, чувственно воспринимаемое вещество)—ветры—облака—вода—земля—камни.
В учении Анаксимена происходит синтез, объединение идей его предшественников:
воздух является и конкретным веществом, как вода у Фалеса, и абстрактным началом
мироздания, как апейрон у Анаксимандра. Философия Анаксимена содержит в себе и
некоторые антирелигиозные выводы. Он считал, что даже боги созданы из воздуха, а
мир, по-видимому, не управляется сверхъестественными силами.
Главная философская идея милетской школы состоит, таким образом, в сведении
всего многообразия мира к единой первооснове вещей. Милетцы не сомневались в
изменчивости мира, в его существовании по неким природным законам, в возможности
познать эти законы.
Специфика философского знания
1. Философское знание является системно-рациональным. В этом сущность сближения
философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
2. Философское знание является целостным выражением мира, причем это целостное,
духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей.
В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира:
философская картина мира характеризуется всеобщностью.
3. Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами
мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого
предмета знания, научного.
Основная специфика философского знания заключается в его двойственности, так как
оно:
• имеет очень много общего с научным знанием — предмет, методы, логико-
понятийный аппарат;
• однако не является научным знанием в чистом виде.
Главное отличие философии от всех иных наук заключается в том, что философия
является теоретическим мировоззрением, предельным обобщением ранее накопленных
человечеством знаний.
Предмет философии шире предмета исследования любой отдельной науки, философия
обобщает, интегрирует иные науки, но не поглощает их, не включает в себя все
научное знание, не стоит над ним.
2. Можно выделить следующие особенности философского знания:
• имеет сложную структуру (включает онтологию, гносеологию, логику и т. д.);
• носит предельно общий, теоретический характер;
• содержит базовые, основополагающие идеи и понятия, которые лежат в основе иных
наук;
• во многом субъективно — несет в себе отпечаток личности и мировоззрения
отдельных философов;
• является совокупностью объективного знания и ценностей, нравственных идеалов
своего времени, испытывает на себе влияние эпохи;
• изучает не только предмет познания, но и механизм самого познания;
• имеет качество рефлексии — обращенности мысли на саму себя (то есть знание
обращено как на мир предметов, так и само на себя);
• испытывает на себе сильное влияние доктрин, вырабатываемых прежними
философами;
• в то же время динамично — постоянно развивается и обновляется;
• опирается на категории — предельно общие понятия;
• неисчерпаемо по своей сути;
• ограничено познавательными способностями человека (познающего субъекта), имеет
неразрешимые, "извечные" проблемы (происхождение бытия, первичность материи или
сознания, происхождение жизни, бессмертие души, наличие либо отсутствие Бога,
его влияние на мир), которые на сегодняшний день не могут быть достоверно
разрешены логическим путем.
Предмет философии и ее функции в обществе.
Философия - общая теория мира и человека в нем. Философия зародилась около 2500 лет назад в странах востока: Индии, Греции, Рима. Наиболее развитые формы она приобрела в Др. Греции. Философия - любовь к мудрости. Философия пыталась вобрать в себя все знания, т.к. отдельные науки не в состоянии были дать целостную картину мира. Вопрос о том что есть мир - основной вопрос философии. 2 основных направления:1) философский материализм ( Демокрит ), и 2)философский идеализм ( Платон ). Философия стремилась понять не только мир вне человека, но и самого человека. Философии свойственно стремление к максимальному обобщению результатов познания. Она изучает не мир в целом, в мир как целое.
Философия имеет большое воздействие со стороны общества. На нее влияют политический и общественный строй, государство, прелигия. Но и сама философия влияет на исторический процесс своими передовыми идеями. Поэтому она имеет следующие функции:
1. она выполняет мировоззренческую функцию, т.е. помогает сформировать целостную картину мира.
2. методологическая, поисковая функция. В этом смысле она формулирует правила познания для всех частных наук.
3. функция социальной критики. Она осуществляет критику существующего в обществе порядка вещей.
4. конструктивная функция. Она означает способность отвечать на вопрос о том, что должно быть в будущем. Взгляд и предвосхищение будущего.
5. идеологическая функция. Участие философии в выработки идеологии как системы взглядов и идеалов.
6. функция отражения или обобщения культуры. Философия является стержнем духовной культуры общества. Она формулирует наиболее значимые идеалы своего времени.
7. интеллектуальная функция. Способствует развития у человека способности к теоретическому мышлению, через нее передается познавательный образ.
Фиалософия и круга изучамых ею проаблем.
Философия и круг изучаемых ею проблем.
Философия - форма общественного сознания, вырабатывающая систему знаний о фундаментальных принципах бытия и месте человека в мире
По преданию, это слово впервые ввел в обиход Пифагор Самосский - древнегреческий математик и философ- идеалист, живший в 6 веке до н.э.
Идеал мудреца в философии (в отличие от ученого, интеллектуала), – это образ нравственно совершенного человека, который не только ответственно строит свою собственную жизнь, но и помогает окружающим людям решать их проблемы и преодолевать житейские невзгоды. Мудрец-философ ведает о вечных проблемах человеческого бытия и стремится найти на них обоснованные ответы. К таким вечным проблемам можно отнести вопрос о первоначалах бытия, о возможности достижения истины в их познании, о сущности добра, красоты и справедливости, о происхождении и назначении человека. При этом истинный мудрец понимает, что вечные проблемы бытия – на то и вечные, что не имеют исчерпывающих, раз и навсегда данных решений. Последовательно размышляя над вечными проблемами, философ-мудрец формирует «мировоззрение». Мировоззрение есть система взглядов на мир, на человека и, самое главное, на отношение человека к миру. Отсюда не будет ошибкой дать еще одно определение философии, философия есть учение о цельном мировоззрении.
философов всегда привлекала природа: (Лукреций «о природе вещей», Жд Бруно: О бесконечности вселенной и мирах», Д. Дидро «Мысли об истолковании природы», Гегель философия природы,
Постепенно в сферу философии вошли и стали интересовать вопросы: Общественной жизни людей, ее политического, правового устройства и т.д. Это также запечатлелось в названиях сочинений ( Например Платон «Государство», «Законы», Аристотель «Политика», Т.Гоббс «О гражданине», Дж. Локк «Два тракта о государственном правлении», Гегель «Философия права»
Философы разрабатывали картину социальной жизни людей, теоретические принципы знания об обществе.
Безусловно, предметом философских раздумий неизменно оставался сам человек, а потому в поле их внимания включался ум, чувства, язык, мораль, познание, религия, искусство и все другие проявления человеческой природы
Итак, предметом философских размышлений стали природный и общественный мир, а также человек в их сложном взаимодействии.
Структура фиолософского знаания. онтоалогия гиносеология
Структура философского знания.
Философия - форма общественного сознания, вырабатывающая систему знаний о фундаментальных принципах бытия и месте человека в мире
По преданию, это слово впервые ввел в обиход Пифагор Самосский - древнегреческий математик и философ- идеалист, живший в 6 веке до н.э.
Идеал мудреца в философии (в отличие от ученого, интеллектуала), – это образ нравственно совершенного человека, который не только ответственно строит свою собственную жизнь, но и помогает окружающим людям решать их проблемы и преодолевать житейские невзгоды. Мудрец-философ ведает о вечных проблемах человеческого бытия и стремится найти на них обоснованные ответы. К таким вечным проблемам можно отнести вопрос о первоначалах бытия, о возможности достижения истины в их познании, о сущности добра, красоты и справедливости, о происхождении и назначении человека.
При этом истинный мудрец понимает, что вечные проблемы бытия – на то и вечные, что не имеют исчерпывающих, раз и навсегда данных решений. Последовательно размышляя над вечными проблемами, философ-мудрец формирует «мировоззрение». Мировоззрение есть система взглядов на мир, на человека и, самое главное, на отношение человека к миру. Отсюда не будет ошибкой дать еще одно определение философии, философия есть учение о цельном мировоззрении.
Общую структуру предмета философии, философского знания составляют основные разделы:
онтология (учение о бытии); Проблема бытия – существует ли нечто?, что значит «существовать»?, почему вообще что-то существует?, что существует на самом деле, а что только кажется существующим?, каковы критерии подлинного существования?
гносеология (учение о познании); Проблемы истины - существует ли истина?, т.е. возможно ли познание мира?, каковы критерии истинного знания?, как отличить истину ото лжи?, есть ли наилучший метод познания истины?
аксиология К аксиологическим проблемам принадлежат проблемы понимания того, что есть ценность и ценностное бытие?, каковы виды ценностей?, существуют ли ценности объективно или субъективно (только в сознании того или иного существа)?, есть ли более важные и менее важные ценности?, как организована система ценностей
философская логика. проблемы того, существуют ли высшие универсальные законы бытия и сознания?, возможно ли их выражение в форме некоторых символов и структур?, возможно ли создание универсального языка, выражающего первопринципы?, сможет ли этот язык охватить частные знания как свои частные случаи?
Человек и общество. Философия - это система понимания и объяснения мира и места человека в нем. вооружая людей знаниями о мире и человеке, о его месте в мире и возможностях его познания и преобразования, оказывает влияние на формирование жизненных установок, на осознание социальными субъектами целей и смысла жизни.
Милетскус школс. Геараклитус.
Милетская школа. Гераклит.
Милетская школа (ионийская школа натурфилософии) — философская школа, основанная Фалесом в Милете, греческой колонии в Малой Азии (первая половина VI в. до н. э.). Школа древнегреческой философии, представленная Фалесом, Анаксимандром и Анаксименом.
Милеты обозначили начало древнегреческой философии. Милетская школа известна как первая философская школа. В ней впервые был сознательно поставлен вопрос о первоосновах всего сущего. На первом месте здесь стоит Вопрос О Сущности мира. И хотя отдельные представители школы имеют разные взгляды, у них складывается общее представление: основу мира они видят в определенном материальном принципе. Можно сказать, что эта первая греческая философская школа стихийно тяготеет к материализму. Представители этой школы интуитивно понимали мир как материальный, но вместе с тем еще не ставился вопрос о взаимодействии материального и духовного принципов.
Первый из милетских философов был Фалес из Милета - жил приблизительно в 640-562 гг. до н.э. Основой всего Фалес считал Воду. Он полагал, что все рождается из воды; все возникает из воды и в неё превращается. Начало элементов, сущих вещей — вода; начало и конец Вселенной — вода. Всё образуется из воды путем её затвердевания/замерзания, а также испарения; при сгущении вода становится землей, при испарении становится воздухом. Причина образования/движения — дух «гнездящийся» в воде.
О земле Фалес полагал, что она имеет форму диска. С пониманием воды как первоосновы, связан его взгляд на то, что Земля плавает в бесконечной воде. Она имеет поры и отверстия. Землетрясения он объяснял как колебания Земли на взволнованной воде. Принес первые теоретические начала геометрии. решил две геометрические задачи: определения расстояния корабля на море от гавани и определения высоты пирамиды по длине её тени.
Анаксимандр (около 610 – около 546 до н. э.) считается учеником Фалеса Милетского и учителем Анаксимена. Не дошедшее до нас его сочинение «О природе» было первой философской работой. Анаксимандр впервые ввёл в философию понятие «архэ» (первоматерии), которым является апейрон – единая, вечная, неопределённая, т. е. бескачественная, материя, порождающая бесконечное многообразие сущего и выделяющая противоположности светлого и тёмного, тёплого и холодного. Апейрон предстаёт нам в виде трёх известных основных субстанций – воды, земли и огня, каковые субстанции находятся в вечной борьбе, однако некий естественный закон (необходимость) не позволяет одной стихии возобладать над другими. Анаксимандр учил о бесчисленности возникающих и гибнущих миров. В его космологии Земля представлялась неподвижным цилиндром, на верхней поверхности которого находится обитаемый мир (Ойкумена). Анаксимандр оказался, таким образом, первым мыслителем, кто предположил, что Земля свободно покоится в центре мира без опоры (в то время как его учитель Фалес Милетский считал, что Земля покоится на воде).
Анаксимен Милетский (около 585 — около 525 до н. э.) Первоначалом всего считал воздух, путём сгущения или разрежения которого возникают все вещи. Вслед за Анаксимандром учил о бесчисленных мирах. Беспредельный воздух у Анаксимена объемлет собой весь мир, является источником жизни и дыхания живых существ. Анаксимен первый указал на различие между неподвижными звёздами и планетами, выдвинул гипотезу, объясняющую затмения Солнца и Луны, а также фазы Луны. Анаксимен исправил ошибку Анаксимандра и поместил звезды далее Луны и Солнца.
Значение Милетской школы: Она первая предложила понимание материальной первоосновы мира, и тем самым заложила основы европейской науки.
Гераклит Эфесский(544-540 умер-?) -Первоначалом сущего Г. считал огонь, стихию, которая представлялась древним грекам наиболее тонкой, лёгкой и подвижной; путём сгущения из огня появляются все вещи и путём разрежения в него возвращаются. Огонь сгущается в воздух, воздух превращается в воду, вода — в землю. Сама Земля, на которой мы живём, была некогда раскалённой частью всеобщего огня, но затем — остыла… Становление возможно только в виде непрерывного перехода из одной противоположности в другую, в виде единства уже сформировавшихся противоположностей. Так, у Г. едины жизнь и смерть, день и ночь, добро и зло. Противоположности пребывают в вечной борьбе, так что "раздор есть отец всего, царь всего". В понимание диалектики Г. входит и момент относительности(красоты, человека и обезьяны, человеческих дел и поступков и т. п.), хотя он и не упускал из виду того единого и цельного, в пределах которого происходит борьба противоположностей.
Анутичные плюралкисты и атомаисты.
Античные плюралисты и атомисты.
Противоречия существовавших школ философии пытались разрешить два философа V в. — Эмпедокл и Анаксагор. Эмпедокл был родом из Сицилии, жил приблизительно между 490 и 430 гг. По мнению Эмпедокла, существует четыре первичных вещества, которые он называет «корнями всего»: воздух, вода, земля и огонь. Эмпедокл считал эти элементы неизменными и утверждал, что из сочетания их образуются все вещи. Таким образом, в понятии «корня» выступает неизменное бытие. Становление- соединение этих корней. Эмпедокл поставил вопрос о движении элементов. Какая сила их соединяет и разделяет? В ответе на этот вопрос у Эмпедокла есть попытка впервые поставить вопрос о материи и духе. Все предыдущие философы — и ионийцы, и Парменид, и Гераклит — были примитивными материалистами. Правда, у Гераклита есть понятие логоса, но этот разум, правящий миром, не имеет у него идеалистического характера, это — универсальный закон. Материя существует в различных комбинациях, в различных сочетаниях. А что движет эту материю? На этот вопрос ответа дано пока не было. Эмпедокл объяснял движение материи действием любви и ненависти. Любовь и ненависть — две силы, движущие всем миром. Это — философский антропоморфизм, т. е. перенесение на природу чисто человеческих сил — эмоций. Как же действуют любовь и ненависть? Ненависть разделяет элементы, любовь их соединяет. На этом основании Эмпедокл строит учение о мировых циклах. Есть такой момент, когда в мире целиком господствует любовь. Тогда все элементы слиты теснейшим образом друг с другом, отдельных вещей не существует. Затем начинает усиливаться ненависть, разделяющая элементы. Путем разделения соединенных элементов образуются вещи. Наконец в процессе развития мир доходит до точки высшего господства ненависти. Тогда все четыре элемента абсолютно разделены, вещей снова нет. Затем опять начинает усиливаться любовь, элементы опять начинают соединяться, опять создается вселенная из вещей и т. д.
Такова своеобразная циклическая теория Эмпедокла. В ней имеется попытка разделения духа и материи. Правда, эта попытка еще очень наивна, так как дух выступает в форме любви и ненависти. Но первый шаг был сделан. Эмпедокл учил, что в периоды соединения и разделения элементов получаются самые случайные комбинации, так например, появляются туловища с несколькими руками, головы с несколькими глазами и т. п. Все такие существа погибают, так как они не приспособлены к жизни. Выживают лишь те, у которых органы соединены наиболее целесообразно.
Дальнейшее развитие проблемы бытия и становления, духа и материи, мы находим у современника Эмпедокла, Анаксагора. Он происходил из города Клазомен и жил между 500 и 428 гг. В его учении мы находим все основные моменты философии Эмпедокла, но в развитой и утонченной форме. Эмпедокл насчитывал только четыре «корня», и у него это были весьма сложные вещества. Анаксагор сделал большой шаг вперед в сторону учения о химических элементах. Мельчайшие частицы однородных, по его мнению, тел — золота, крови, воды и т. п — он называет «семенами». Они неизменны, и все вещи образуются их соединением и разделением. Анаксагор вводит понятие разума (по-гречески «нус»). По его мнению, мировой разум представляет силу, управляющую движением элементов. Первоначально все элементы составляли одну слитную массу. Разум дал ей в одном месте толчок, благодаря чему возникло вихреобразное движение, разделившее элементы и создавшее таким путем вселенную.
В философии Анаксагора мы видим первую дуалистическую систему, где оба понятия — дух и материя — достигли уже большого развития. Как всякий дуализм, философия Анаксагора была переходной, подготовляющей более высокую ступень философского синтеза. Анаксагор был передовым для своей эпохи астрономом; он высказал мысль о том, что солнце и планеты — раскаленные тела.
Атомисты - представители материалистическо-философского учения, исходившего из постулата, что мир состоит из атомов и пустоты. Главными его представителями в античную эпоху были Левкипп, Демокрит, Эпикур и Лукреций. Согласно Левкиппу и Демокриту, все изменения в природном мире происходят вследствие соединения, разъединения, различных положений, притяжений и отталкиваний атомов. Многообразие вещей объяснялось различной формой образующих их атомов и их разнообразным движением. Движение предопределялось наличием пустого пространства, существование которого, согласно атомистам, было столь же реально, как и существование самих атомов. Столкновения атомов в пустоте, считали атомисты, порождали вихрь, являвшийся началом мирообразования. Даже мышление интерпретировалось как следствие определенных движений атомов. Атомистические взгляды Демокрита были развиты Эпикуром. Он, в частности, утверждал, что разнообразие форм атомов ограничено; что в пустоте атомы, как самые легкие, так и самые тяжелые - падают с одинаковой скоростью. Эпикур объяснял вихреобразные движения атомов случайным отклонением их от закономерных траекторий при падении в пространстве. Лукреций Кар, следуя теории эпикуреизма, постулировал свободу воли человека, отсутствие влияния богов на жизнь людей (не отвергая, однако, само существование богов). Он считал, что целью жизни человека должна быть душевное спокойствие, аргументированно отвергал боязнь смерти, саму смерть и потустороннюю жизнь: по его мнению, материя вечна и бесконечна, а после смерти человека его тело обретает иные формы существования. Развивал учение об атомизме, широко пропагандировал идеи физики Эпикура, попутно касаясь вопросов космологии и этики.
Душу атомисты трактовали как совокупность наиболее подвижных атомов огня. А восприятие как попадание в душу тонких отделившихся от предметов пленок, которые предстают как образы этих предметов. Счастье заключается в наслаждении духовном, которое рождается из добродетели. Цель философии - излечить душу от страхов и страданий и научить человека блаженной жизни, начало и конец которой - наслаждение.
Софисты и Сократус бредус.
Софисты и Сократ.
Софиты – философская школа в древней Греции, существовавшая в V – первой половине IV вв. до н.э. Наиболее известные представители софистической философской школы — Протагор, Горгий, Гиппий, Продик, Антифонт, Критий. Сократ официально не принадлежал к ним, но разделял многие идеи софистов и использовал софистику в практической деятельности.
Характерные черты философии софистов.
Для софистов характерно:
•критическое отношение к окружающей действительности;
•стремление все проверить на практике, логически доказать правильность или неправильность той или иной мысли;
•неприятие основ старой, традиционной цивилизации;
•отрицание старых традиций, привычек, правил, основанных на недоказанном знании;
•стремление доказать условность государства и права, их несовершенство;
•восприятие норм морали не как абсолютной данности, а как предмет критики;
•субъективизм в оценках и суждениях, отрицание объективного бытия и попытки доказать то, что действительность существует только в мыслях человека.
Протагор в качестве критерия оценки окружающей действительности, хорошего и плохого софисты выдвинул субъективное мнение человека:
вне человеческого сознания ничего не существует;
нет ничего раз и навсегда данного;
что хорошо для человека сегодня, то и есть хорошее в действительности;
если завтра то, что хорошо сегодня станет плохим, то, значит, оно является вредным и плохим в действительности;
вся окружающая действительность зависит от чувственного восприятия человека («То, что здоровому человеку покажется сладким, больному покажется горьким»);
окружающий мир относителен;
объективное (истинное) познание недостижимо;
существует только мир мнения.
Горгий был одним из первых ораторов нового типа — не только практиком, но и теоретиком красноречия, за плату обучавшим юношей из богатых семей говорить и логически мыслить. Такие учителя назывались софистами, «специалистами по мудрости». Горгий утверждал, что он учит не добродетели и мудрости, а только ораторскому искусству. Речь Горгия отличалась особой поэтической выразительностью. Согласно Горгию, истинного знания не существует, ведь даже то, что мы лично пережили, мы припоминаем и познаем с трудом; нам следует довольствоваться правдоподобным мнением. Горгию принадлежит трактат «О природе, или О несуществующем». Основная мысль трактата — «Ничего не существует; но даже если нечто существует, то оно не познаваемо; но даже если и познаваемо — то необъяснимо для другого». Эти три положения Горгий обосновывает следующими аргументами: 1. Если сущее вечно, то оно беспредельно, а если беспредельно, то оно нигде, а если нигде, то его нет. Если сущее не вечно, то оно произошло или из сущего, что невозможно, так как тогда бы сущее было прежде себя самого, либо из несущего, что также невозможно, поскольку из несущего не ничего не происходит. Следовательно, сущее не вечно и не не вечно. Следовательно, его вообще нет. (Также Горгий ведет рассуждение, о том, что сущего нет, поскольку оно ни единое, ни множественное). 2. Если даже сущее существует, то оно не мыслится, поскольку мыслимое не тождественно сущему, иначе существовали бы в реальности Сцилла (морское чудище из древнегреческой мифологии) и Химера (чудовище с головой и шеей льва, туловищем козы, хвостом в виде змеи).3. Если сущее и мыслится, то оно неизъяснимо другому, поскольку изъясняем мы посредством слов, а слово не тождественно обозначаемому им предмету и не может его объяснить, поскольку напротив, слово мы объясняем, указывая на предмет.
Горгий также был одним из учителей Антисфена — основателя школы киников.
Гиппий обладал обширными познаниями во многих науках, за что получил прозвище «многознающий» (Полигистор). В качестве учителя мудрости Гиппий брал за обучение большие деньги. Гиппий отличался прекрасным красноречием и необычайной памятью. Он прославился умением произносить речь на любую тему без предварительной подготовки. Составил список победителей Олимпийских Игр, имеющий огромное значение для греческой хронологии. Платон посвятил Г. два диалога: «Гиппий Больший» и «Гиппий Меньший»
Продик, ученик Протагора.. считается автором нескл. соч. ("О природе", "Похвала глупости", "Времена года"). В основе филос. взглядов П. лежат общие всем софистам идеи противопоставления природных и социальных законов, решающей роли воспитания в становлении этич. норм и судьбы человека, отрицания религии и признания богов творениями людей. В качестве отличительной черты П. древние отмечали исключительный интерес к языку. По-видимому, им составлялись даже этимологич. гроздья родственных по значению слов. П. делал попытки определять синонимы (и полусинонимы) в относительном смысле, т.е. как взаимозаменимые только в нек-рых контекстах. П. занимался также проблемой омонимии, т.е. различением смысла графически совпадающих словесных конструкций с помощью соответствующих контекстов. Особое внимание П. уделял правилам спора, приближаясь к формулировке общего способа опровержения ложных условных предложений формы "если р, то q". Для этого следует подыскать хотя бы один такой случай, когда р является верным, a q (одновременно) неверным. В целом заслуга П. в истории логики состоит в осознании важности анализа языка для исследования логич. и филос. проблем. Атеизм П. подчеркивается всеми источниками. Возникновение культов обожествления П. связывал с конкретными особенностями производительного труда, с задачами удовлетворения духовных нужд человека.
Антифонт (5в. до н. э.), др. греч. философ-софист. Автор соч. «Истина» и «Согласие». О жизни А. неизвестно ничего достоверного; высказывался скептически в отношении возможности познания единичного. Подчёркивал искусственный, непрочный характер всего, что является делом рук человека. В соч. «Истина» А. предстаёт как пессимист и противник ограничений, накладываемых на индивида государством. В своём индивидуализме рекомендовал расчётливо заботиться о максимуме наслаждений и минимуме страданий, видя в этом следование природе. Соблюдать законы следовало, по А., лишь в той мере, в какой это необходимо для того, чтобы не подвергнуться наказанию. А. отрицал существ. различия между эллинами и варварами, не признавал преимуществ знатного происхождения. Возможно, делал попытки рационального толкования сновидений. Веря, как все софисты, в могущество слова, вёл лечебные беседы в специально приспособленном помещении с людьми, потерявшими душевное равновесие и искавшими помощи.
Критий (около 460 — 403 до н. э.), афинский политический деятель олигархического направления из знатного аристократического рода. Ученик Сократа. После восстановления демократии изгнан из Афин. С падением афинской демократии возглавил олигархическую коллегию «тридцати тиранов» Погиб в битве против войска афинских изгнанников-демократов у Пирея. К. известен также как философ, оратор, писатель, от произведений которого дошли лишь отрывки.
От большинства софистов не сохранилось полных сочинений, а только фрагменты (собраны Дильсом — Кранцем, на русский язык переведены единственный раз Маковельским).К IV в. начался упадок софизма. Постепенно из учений софистов уходили философские концепции и оставались только элементарные основы риторики, позволявшие оперировать словами и понятиями для абстрактного доказательства или опровержения чего-либо.
Сократ:
Сократ выводит античную философию из кризиса софистики и открывает новое измерение ее развития. Главная идея Сократа состоит в том, чтобы не выбирать из многообразия философских систем и точек зрения какую-то одну, но – собрать все эти точки зрения в некоторое более целостное учение, синтезировать их. Сократ находит и метод, позволяющий отделить объективное от субъективного в познании. Это – метод синтеза. Субъективным в познании является та энергия разделения и несовместимости, которая противопоставляет разные образы мира, замыкает каждый из них в себе, абсолютизирует их. Объективно, наоборот, начало единства, позволяющее представить каждый образ мира, каждую точку зрения как лишь одну из сторон высшего Единого. Отделить объективное от субъективного означает здесь преодолеть анализ синтезом, синтезировать разорванное слабым человеческим сознанием многообразие бытия.
Восхождение от анализа к синтезу имеет и свое соответствие в реальности. В самом бытии есть два уровня – один более аналитический, мир чувственных вещей, и другой - уровень умопостигаемых сущностей, принципов чувственных вещей, содержащий в себе разного рода начала единства и синтеза. Первый мир мы воспринимаем физическими органами чувств и смертным физическим телом. Второй мир познается бессмертной человеческой душой и ее органами познания, в первую очередь разумом. Второй мир даже более реален, чем мир материальный. Его наполняют «эйдосы» - идеальные формы и принципы, лишь в искаженной форме проявляющие себя в чувственном мире.
Метод Сократа называют также методом античной диалектики. В составе этого метода можно выделить три основных этапа:
1) Полилог – разговор многих (минимальной и первичной формой полилога является диалог – разговор двоих). Полилог есть первый этап познания, когда происходит порождение множества точек зрения, подходов к решению той или иной проблемы. Полилог – это своего рода генератор многообразия. Многообразие создается более обширное и разнородное, если оно образуется столкновением нескольких разных человеческих сознаний, а не просто порождается как ряд гипотез внутри сознания одного человека. Вот почему нужно общение более, чем одного человека, - как условие порождения усиленного гносеологического многообразия.
2) Монолог – разговор одного. На втором этапе – этапе монолога – мыслитель должен уйти в себя, оттолкнуться от наработанного вначале многообразия разных точек зрения и погрузиться в свой внутренний мир, через который пролегает путь ко второй реальности бытия – миру эйдосов. Во внутреннем созерцании мыслитель должен попытаться постичь в этом мире некоторый принцип единства, способный синтезировать все точки зрения, наработанные на этапе полилога.
3) Собственно диалектика – третий этап метода Сократа, как единство полилога и монолога. Теперь, владея многообразием полилога и принципом единства, постигнутого в моно-логе, необходимо скоординировать между собою эти два – анализ и синтез – вида бытия. Нужно анализ представить как анализ-синтеза, а синтез – как синтез-анализа. Для этого следует попытаться представить каждую полученную в полилоге точку зрения как тот или иной аспект-сторону достигнутого на этапе монолога единства. Если такую координацию удается достичь, то возникает синтез 2-го порядка – синтез анализа и синтеза, которым завершается фрагмент познания, внешне проявленный многообразием полилога.
Сокра́т, древнегреческий философ. Сократ излагал свои мысли в устной форме, в разговорах с разными лицами; до нас дошли сведения о содержании этих разговоров в сочинениях его учеников. Сократ исследовал нравственные добродетели и первый пытался давать их общие определения. В вопросах этики Сократ развивал принципы рационализма, утверждая, что добродетель проистекает из знания, и человек, знающий, что такое добро, не станет поступать дурно. Ведь добро есть тоже знание, поэтому культура интеллекта может сделать людей добрыми. Приговорён к смерти за «развращение молодежи» и «непочитание богов». Когда ему предложили назначить штраф, он ни сам не назначил его, ни друзьям не позволил, а, напротив, даже говорил, что назначать себе штраф — это значит признать себя виновным. Потом, когда друзья хотели его похитить из тюрьмы, он не согласился и, кажется даже посмеялся над ними, спросив, знают ли они такое место за пределами Аттики, куда не было бы доступа смерти.
Платонов бред
Философия Платона.
Платон - древнегреческий философ, ученик Сократа и учитель Аристотеля. Написал сочинения, почти все из которых в форме высокохудожественных диалогов. Сердцевина учений Платона – учения об идеях. Согласно Платону, есть два мира – мир вещей и мир идей. Души являются третьей реальностью между вещами и идеями. Идеи отражаются в человеческой душе в виде понятий. Человек обладает бессмертной душой, которая проходит последовательность перевоплощений в разных физических телах в разных жизнях. Между воплощениями душа пребывает в мире идей и созерцает абсолютную истину. В момент рождения в физический мир душа забывает это знание. Но знание об истине не исчезает, и человек может его вспомнить. Процесс познания – это и есть на самом деле процесс воспоминания той истины, которой душа изначально обладает.
Платон – первый философ, заложивший основы объективного идеализма. Его мир – прекрасный материальный космос, управляемый законами извне.
Для всех стульев есть идея Стула, для всех людей есть идея Человека, для всех круглых предметов есть идея Округлости, и т.д. В идее вещи воплощены только существенные признаки вещи, без которых исчезает сама вещь. Например, существенным свойством стула является его способность быть опорой при сидении. Количество ножек, окраска, материал – все это несущественные признаки, если только они не влияют на свойство стула служить опорой. Существенные признаки объекта – это обычно и его общие признаки с множеством других объектов такого же класса.
Самая высшая идея по Платону - высшее благо. Созданный мир подвержен тлению, старению, деформации. Так давайте же, говорит Платон, созерцать в мыслях этот великолепный, добрый и прекрасный мир идей, и хотя бы умственно, шаг за шагом представим себе лестницу духовного совершенства человека, которая приведет к познанию высшей идеи.
Эллаинистически - римская филосоки.
Эллинистически - римская философия.
Эллинистическая философия — последний период развития философии Древней Греции. Эллинистическая философия берет свое начало, с развития империи Александра, когда греческая культура приобретает новые черты.
Самыми яркими представителями эпикуреизма являются Эпикур (341 — 270 гг. до н. э.) и Лукреций Кар (ок. 99 — 55 гг. до н. э)Эпикур развил идеи атомизма. По Эпикуру, во Вселенной существуют только тела, находящиеся в пространстве. Они непосредственно воспринимаются чувствами, а наличие пустого пространства между телами следует из того, что иначе невозможно было бы движение. Он не мог принять причинность, царившую в мире атомов Демокрита, согласно которому все создано в результате «столкновений» и «отскакиваний» атомов. Эпикур же выдвигает идею об "отколнении" атомов, когда атомы движутся в "связном потоке". Он фактически приписывает атомам определенную волю, из-за которой мир не является хаотичным. Факт проявления воли и «отклонения атомов» Плутарх называет случаем. Однако эта концепция противоречит уже самому осознании тяжести атомов и не позволяет объяснить самостоятельность каждого атома. Таким образом получается, что «в необходимости нет никакой необходимости». Эпикур считает, что жизнь и смерть одинаково не страшны для мудреца: «Пока мы существуем, нет смерти; когда смерть есть, нас более нет». Знания Эпикур рассматривает как результат осмысления чувственного опыта. Центральной идеей этического учения Эпикура является стремление к наслаждению (принцип гедонизма), часто созерцательному. Высшим благом для философа по Эпикуру является постоянное ощущение наслаждения, то есть избавление от страданий. Для этого он призывает жить разумно и нравственно, проявлять уважение к богам. Утверждая материальное начало в сущности человеческой личности, Эпикур создал своеобразное учение о наслаждении, как цели жизни. Наслаждение состоит в удовлетворении естественных и необходимых потребностей и приводит сначала к достижению душевного спокойствия ("атараксия"), а затем и к счастью ("эвдемония").
Лукреций — философ, политик и поэт, автор поэмы «О природе вещей», в которой изящно описывает неуловимое действие испускаемых атомами «эйдолов» на органы чувств, которое вызывают у людей чувства и эмоции. Атомы по Лукрецию не есть минимальные дробные частицы вещества, но своего рода творческие образы, материал для природы. Также как и Эпикур признает существование богов и души, рассматривая её как совокупность из самых гладких частиц.
Стоицизм, родоначальником которого был Зенон, в противовес эпикурейцам, изучал Бога как творческий огонь и мировой разум – «логос». Все люди — граждане космоса как мирового государства; стоический космополитизм уравнивал перед лицом мирового закона всех людей: свободных и рабов, греков и варваров, мужчин и женщин. Всякое нравственное действие является, ничем иным, как самосохранением и самоутверждением и это увеличивает общее благо. Все грехи и безнравственные поступки — это саморазрушение, утрата собственной человеческой природы. Правильные желания и воздержания, поступки и дела — гарантия человеческого счастья, для этого надо всячески развивать свою личность в противовес всему внешнему, не быть покорным судьбе, не склоняться ни перед какой силой. Таким образом, стоики выдвигали на первый план вопросы этики. Этика являлась практической мудростью, учением о морали. Основой счастья была добродетель. Стоики признают 4 основных добродетели:
•Разумность
•Умеренность
•Справедливость
•Доблесть
Но главной добродетелью является умение жить в согласии с разумом. В основе стоической этики лежит утверждение, что не следует искать причины человеческих проблем во внешнем мире, поскольку это лишь внешнее проявление того, что происходит у человека в душе. Проблемы и неудачи возникают из-за того что он отделяется от божественного мира. Многие вещи в мире не зависят от человека, но он может изменить свое отношение к ним. « Ваше счастие – не нуждаться в счастии.»- утверждают стоики.
НЕОПЛАТОНИЗМ – завершающий период в истории античного платонизма. Началом неоплатонической философии считается учение Плотина (204–269). Характерными чертами неоплатонизма являются учение об иерархически устроенном мире, порожденным от запредельного ему первоначала. Неоплатоники пытались соединить учения Платона с учениями восточных мудрецов. Неоплатоники боролись с христианским монотеизмом. Они представляют учение о едином начале. Душа представляет собой нечто единое, неделимое.
Античный неоплатонизм существовал как школьная философия и был ориентирован на комментирование диалогов Платона и систематическую разработку его учения. К школе Плотина в Риме принадлежали Амелий и Порфирий. Неоплатонизм оказал огромное влияние на развитие средневековой философии и теологии. Разработанный в школе понятийный аппарат, учение об устремленности к нетленному и вечному были переосмыслены и вошли в контекст христианского богословия, как на Востоке (каппадокийцы), так и на Западе (Августин).
Схоаластика.
Схоластика.
Средневековая университетская наука носила название схоластики (от того же слова Schola). Наиболее яркое выражение схоластика нашла в главной науке средневековья — богословии. Основной чертой ее было не открытие чего-либо нового, а лишь толкование и систематизация того, что являлось содержанием христианской веры. Священное писание и священное предание — эти главные источники христианского учения — схоласты стремились подтвердить соответствующими местами из древних философов, главным образом Аристотеля. От Аристотеля же средневековое учение заимствовало самую форму логического изложения в виде различных сложных суждений и умозаключений. Огромная роль авторитета и малая доля практического опыта проявлялись у средневековых ученых не только тогда, когда они занимались богословско-философскими вопросами, но и при изучении природы. В работах по географии, например, авторитет Аристотеля и других авторов в средние века считался бесспорным и не подлежащим никакой проверке. В медицине царил ряд предрассудков, которые упорно держались, так как в средние века почти не прибегали к такому необходимому эксперименту, как вивисекция. Некоторые анатомические знания приобретались из арабских медицинских книг. Эти книги в Европе Получили такой же бесспорный авторитет, как и те немногие врачебные трактаты древности, которые дошли до средневековья. Крупнейшими схоластами были парижские профессора: Абеляр (1079—1142), сыгравший большую роль в основании Парижского университета и навлекший своим «вольнодумством» резкое осуждение со стороны правящих верхов церкви; Альберт Великий (1193—1280), усердный почитатель Аристотеля и его логического метода; Фома Аквинский (1225—1274), известный своей «Суммой богословия» (Summa Theologiae), которая была как бы энциклопедией средневекового мировоззрения, освещавшей в церковном духе все вопросы познания природы и общества.
Таким образом, схоластика - систематическая средневековая философия, представляющая собой синтез христианского богословия и логики Аристотеля.
Отличительные черты:
•Составление сумм- суммарных изложений основных положений.
•Доскональное изучение поставленного вопроса с рассмотрением всех возможных случаев и опровержение неортодоксальных воззрений.
•Высокая культура цитирования.
Основные проблемы:
•Вера и знание
•Доказательство бытия Бога
•Общее и единичное (проблема универсалий)
Вера и знание. Стремясь сделать теологию наукой, схоластики ставили вопрос не только о том, как может быть наука, но и о том, почему она должна быть? В познании нужно различать содержание его и деятельность. У схоластиков это различие стояло твёрдо потому, что аналогию ему они находили в вере, где различается объективная сторона и субъективная. Содержание христианской веры неизменно, тогда как акт веры и способы восприятия её содержания изменяются согласно разнообразию верующих. Писание называет содержание веры субстанцией, и это определение оказалось плодотворным для схоластического учения о науке.
Доказательства бытия Бога. Пожалуй, попытка доказать бытие Бога – самая характерная черта схоластической философии. Здесь были использованы разные виды доказательств. Наиболее известное и влиятельное из них – так называемое онтологическое доказательство, выдвинутое Ансельмом Кентерберийским. Оно использует предварительное определение Бога.
Определение Бога. Бог есть максимум всех совершенств.
Затем формулируется теорема и приводится ее доказательство, которое и получило название «онтологического», т.е. исходящего из структуры бытия, онтологии.
Теорема бытия Бога. Бог существует.
Доказательство. (1) Бытие – одно из совершенств
(2) Максимум совершенств включает в себя все совершенства
(3) Максимум совершенств включает в себя бытие
По мнению Фомы, путь доказательства бытия Бога может быть двояким: либо через причину, либо через следствия. Поскольку бытие Бога не самоочевидно, постольку оно может быть доказано посредством доступных человеческому познанию следствий. Таких доказательств Фома приводит пять.
Первый и наиболее очевидный путь, говорит Фома, – это доказательство из понятия движения. Все вещи находятся в движении. Все же движущееся имеет причину своего движения вне себя. Поэтому, если бы какое-то бытие, приводящее нечто в движение, само было приведено в движение, то это было бы совершенно чем-то другим, а это другое, в свою очередь, приводилось бы в движение третьим, третье – четвертым и т.д. Но цепь двигателей не может быть бесконечной. Следовательно, необходимо дойти до некоторого перводвигателя, который сам недвижим ничем иным; а под ним все разумеют Бога.
Второй путь, утверждает Фома, исходит из понятий производящей причины. В мире существует определенный причинный порядок. Он берет свое начало от первой причины, то есть от Бога. Ибо невозможно, чтобы нечто было собственной производящей причиной. В таком случае оно существовало бы раньше себя, а это нелепо. Подобно тому, как не может быть бесконечной цепь движений, не может быть бесконечной и цепь действующих причин. Нельзя помыслить и того, чтобы ряд производящих причин уходил в бесконечность, ибо в таком ряду начальный член есть причина среднего, а средний – конечного. Следовательно, необходимо положить некоторую первичную производящую причину, каковую все именуют Богом.
Третий путь исходит из понятий возможности и необходимости. В природе, рассуждает Фома, существуют вещи, которые возникают и уничтожаются, могут существовать, а могут и не существовать. Иначе говоря, они не являются чем-то необходимым, не обладают вечным бытием. Следовательно, они рано или поздно перейдут в небытие. Но если нечто существует как только временное, то можно утверждать, что некогда они не существовали в природе. Если же это так, то невозможно, чтобы они возникли сами собой. Ибо не-сущее не приходит к бытию иначе, как через нечто сущее. Необходимо положить некую необходимую сущность, необходимую самое по себе, не имеющую внешней причины своей необходимости, но само составляющую причину необходимости всех иных; по общему мнению, это есть Бог.
Четвертый путь исходит из различных степеней, которые обнаруживаются в вещах. Вещи бывают более совершенные или менее. Но о различных степенях совершенства можно говорить лишь по сравнению с чем-то наиболее совершенным. Следовательно, должно существовать нечто самое совершенное, самое благородное, самое прекрасное, самое доброе и т.д. Отсюда следует, что есть некоторая сущность, являющаяся для всех сущностей причиной блага и всяческого совершенства. И мы ее именуем Богом.
Пятый путь исходит из распорядка природы. Фома считает, что все предметы подчинены целесообразности, направлены к наилучшему исходу. Отсюда следует, что они достигают цели не случайно, но будучи руководимы сознательной волей. Сами поскольку они не обладают разумом, двигаться к цели не могут. "Следовательно, – заключает Фома, – есть разумное существо, полагающее цель для всего, что происходит в природе; и его мы именуем Богом" (4. Т.1, ч.2. С.828-831).
Таковы доказательства бытия Бога, предложенные Фомой Аквинским. Долгое время они представляли собой нормы богословия. Но уже последующие философы, и в частности И. Кант, подвергли их основательной критике и показали, что рационалистических доказательств бытия Бога не может быть. В существование Бога можно только верить.
Реализм и номинализм. Через всю историю средневековой философии проходят споры так называемых реалистов и номиналистов. Главным предметом их споров были универсалии – сущности, выражаемые общими понятиями, например, понятиями «человек», «животное», «дерево» и т.д. Проблема состоит в том, как именно существуют общие понятия. Реалисты были сторонниками Платона в решении проблемы универсалий. Они считали, что общие понятия существуют «до вещей» как идеи Платона в собственной вечной и идеальной реальности. Таким образом, универсалии реальны – отсюда название «реализм». Наоборот, номиналисты были сторонниками философии Аристотеля, полагая, что универсалии существуют независимо от вещей только в сознании человека («после вещей»), в то время как в самих вещах универсалии даны как лишь общие свойства вещей, не существующие независимо от вещей. Таким образом, отдельно от вещей универсалии существуют как лишь общие имена в сознании человека. Имя – nomen, откуда и происходит название этого направления – «номинализм».
Фиалософия Френсикса Бекона.
Английский философ, родоначальник английского материализма. Родился в Лондоне;
Бэкон – материалистический эмпирист, признающий чувственный опыт единственным источником достоверного знания. Основную цель своих сочинений, как и призвание всей философии, Ф. Бэкон видел в том, чтобы «восстановить в целом или хотя бы привести к лучшему виду то общение между умом и вещами
Бэкон пришел к выводу о том, что Бог не запрещал познание природы, как, например, утверждают теологи. Наоборот, Он дал человеку ум, который жаждет познания Вселенной. Люди только должны понять, что существуют два рода познания: 1) познание добра и зла, 2) познание сотворенных Богом вещей.
Познание добра и зла людям запрещено. Его им дает Бог через Библию. А познавать сотворенные вещи человек, наоборот, должен с помощью своего ума. Значит, наука должна занимать достойное место в «царстве человека». Предназначение науки в том, чтобы умножать силу и могущество людей, обеспечивать им богатую и достойную жизнь.
Он заявлял, что новый метод, прежде всего, требует освобождения человеческого разума от всякого рода предвзятых идей, ложных представлений, унаследованных от прошлого или обусловленных особенностями человеческой природы и авторитетами. Эти предвзятые идеи Ф. Бэкон называет “идолами” или “призраками”. Он делит их на четыре рода:
1. “Идолы рода”, т.е. ложные представления о вещах, обусловленные несовершенством органов чувств человека и ограниченностью разума, т.е имеющие основание в природе человека. Человеческий ум придает миру больший порядок, нежели есть на самом деле. Человеческий ум, видя простое, приятное, все окружающее подводит к этому. Ум с легкостью переносит качества одной вещи на другие предметы которые не имеют этих свойств. Ум не замечает высшей истины природы, чтобы не отходить от общепринятого мнения.
2. “Идолы пещеры” — искаженные представления о действительности, связанные с индивидуальным воспитанием человека, его образованием, а также со слепым поклонением авторитетам;
3. “Идолы рынка” — ложные представления людей, проистекающие из взаимного общения людей.
4. “Идолы театра” — искаженные, неправильные представления людей, заимствованные ими из различных философских систем.
Своим учением об “идолах” Ф.Бэкон стремился очистить сознание людей от влияния схоластики, всевозможных заблуждений и создать тем самым условия для успешного развития и распространения знаний, основанных прежде всего на опытном изучении природы.
поонимание
Общепринятое долгие годы представление философского смысла понятия “понимание” следующее: “Понимание – универсальная форма освоения действительности, постижение и реконструкция смыслового содержания явлений исторической, социально-культурной, а также природной реальности” (10, стр.493)
Понимание – личностный процесс, связанный с особенностями психики, нервной системы, духовного развития и т.п., одновременно оно связанно с его включенностью в различные коммуникативные системы человеческого общения.
Исходные, донаучные виды понимания:
• освоение и понимание языка;
• понимание других людей, - в сопереживании, диалоге;
• понимание социальных знаков, норм;
• понимание в субъективной интерпретации знаний и опыта.
Основные виды научного понимания:
• понимание жизненного опыта людей прошедших эпох (историческое понимание);
• интерпретация инокультурных символов и метафор;
• перевод и истолкование древних текстов (филологическое понимание);
• понимание иных форм жизни;
• понимание культурных норм и ценностей (понимание в социально-антропологических исследованиях);
• понимание природных объектов и интерпретация формализмов научных теорий (понимание в естествознании).
Виды понимания подразделяются на:
1) Восстановление разрушенной информации. В данном случае это восстановление порядка предъявленного числового ряда (21,89,114,377), вычисление пропущенных чисел ряда Фибоначчи (34, 55, 144, 233) и указание всего ряда в правильной очередности - 21,34,55,89,144,233,377, чего в непосредственно данной информации не было.
Практически вся политическая информация предъявляется обществу разрушенной умышленно или по неумелости. Сообщения о политических явлениях всегда отрывочны, запутаны и могут быть поняты только при способности восстановить их логический порядок и недостающие части. Для этого необходимо знание из теории политики чего-то аналогичного законам ряда Фибоначчи. В данном случае, это можно приравнять к целеполаганию политики.
2) Воспроизведение предшествующей информации. В нашем примере это указание всех предшествующих чисел ряда Фибоначчи: 1, 2, 3, 5, 8, 13, которых не было в непосредственно данной информации. Аналогичным образом все политические события и организации имеют предопределившую их многовековую предшествующую историю. Без знания закона "предопределения" конкретных событий немыслимо правильно понять краткие сообщения о текущей политике. Целесообразность политики может пониматься в подобном контексте.
3) Предвосхищение последующей информации. Здесь - перечисление чисел ряда Фибоначчи, следующих после 377: 610 , 983, 1589, 2572 и т.д. до бесконечности.
Дать политический прогноз, исходя из непосредственно данной информации, без владения ключом к ней (вроде закона ряда Фибоначчи) дело немыслимое. В политике есть своя логика, такая же строгая, как математическая, и не может быть событий, не предопределенных некоторым психологическим законом их появления. В нашем примере это близко к целенаправленности политики.
4) Реализация предъявленной информации. Ряд Фибоначчи имеет в основе т.н. "золотое сечение", имеющее природное происхождение и характеризующее устойчивость объекта, его гармоничность. Например, эстетическое впечатление от лица человека определяется соблюдением отношения ширины лица к его длине, которое в идеальном случае должно быть равно 0,618. Учет золотого сечения необходим при создании совершенных предметов быта, архитектурных сооружений. Целеустремленность политики связана с этим вариантом понимания.
Объяснение как философское понятие рассматривается в качестве важнейшей функции человеческого познания, особенно в ходе научного исследования.
Объяснение предназначено для раскрытия сущности изучаемого объекта.
В реальной практике исследователя объяснение осуществляется путем показа того, что объясняемый объект подчиняется определенным законам.
Объяснение может быть:
• атрибутивным, когда объясняется неотъемлемое свойство предмета, без которого предмет не может существовать;
• субстанциальным, когда объективная реальность выступает в аспекте внутреннего единства всех форм ее саморазвития, всего многообразия явлений природы и истории, включая человека и его сознания, поэтому подобная форма объяснения воспринимается как фундаментальная категория научного познания, теоретического обобщения конкретного;
• генетическим, когда используется способ исследования природных и социальных явлений, основанный на анализе их развития;
• контрагенетическим;
• структурным – при данной форме объяснения в научной теории осуществляется переход от описания к объяснению, переход от одних структурных уровней к другим, более глубоким.
Понимание как интерпретация
В процессе понимания человек дает субъективную интерпретацию тому, что стремиться понять. В обыденном разговорном языке слово “понять” означает “усвоить смысл”, “постигнуть содержание”. Это же слово употребляется еще в значении “осмыслить”, “истолковать”, таким образом, понимание осуществляется гипотетико-дедуктивным способом. Материал, как правило, допускает множество интерпретаций.
Вся наша коммуникативная и познавательная деятельность теснейшим образом связана с истолкованием тех или иных знаков, символов, слов, произведений духовной культуры. В науке ученый интерпретирует теории, логик и математик – исследуемые формальные системы; музыкант – интерпретирует исполняемые им произведения, литературный критик – анализируемые сочинения, переводчик – переводимые текст, искусствовед – произведения живописи, музыки, прикладного искусства и т.д. Эти примеры показывают, что интерпретация не ограничивается только областью языка, а охватывает широкие сферы коммуникации и деятельности людей в целом. “Можно сказать, что интерпретация возможна и без языка, но язык невозможен без интерпретации” (6, стр.205) Таким образом интерпретация составляет фундаментальную основу не только мышления, но и любой коммуникативной деятельности и взаимопонимания между людьми.
В отличие от интерпретации обычного языка, интерпретация текста литературно-художественных произведений сопряжена с трудностями:
• во-первых, в силу многозначности слов художественной речи;
• во-вторых, зависимости их смысла от контекста;
• в-третьих, личных особенностей, убеждений, и тому подобное, особенностей говорящих и пишущих;
• в-четвертых, влияния на них тех социально-культурных и исторических условий, при которых происходит интерпретация.
Интерпретация и основанное на ней понимание должны учитывать:
• с одной стороны, - все объективные данные, относящиеся к любому тексту или информационным системам;
• с другой стороны, никакая интерпретация, даже в естественных науках, тем более в гуманитарных дисциплинах не может подходить к своему объекту без каких-либо идей, теоретических представлений, ценностей ориентации, т.е. без того, что связано с деятельностью познающего субъекта.
В какой бы форме ни осуществлялась интерпретация, она теснейшим образом связана с пониманием, так как служит его исходной основой. Таким образом главная цель понимания состоит в том, чтобы придать смысл объекту познания.
Фиалософия Деакарта.
Рене Декарт - французский математик, философ, физик. Главные тезисы Декарта:
•Бог сотворил мир и законы природы, а далее Вселенная действует как самостоятельный механизм.
•В мире нет ничего, кроме движущейся материи различных видов. Материя состоит из элементарных частиц, локальное взаимодействие которых и производит все природные явления.
•Математика — мощный и универсальный метод познания природы, образец для других наук.
В основе философии Декарта — дуализм души и тела, «мыслящей» и «протяженной» субстанции. Отождествляя материю с протяжением, Декарт понимает её не столько как вещество, сколько как материальное пространство, заполняющее всю длину, ширину и глубину Вселенной. Части материи находятся в непрерывном движении, взаимодействуя друг с другом при контакте. Движение, которое Декарт сводил к перемещению тел, возникает всегда только в результате толчка, сообщаемого данному телу др. телом. Общей же причиной движения в дуалистической концепции Декарта является бог, который сотворил материю вместе с движением и покоем и сохраняет их.
Взаимодействие материальных частиц подчиняется основным законам или правилам:
«Первое правило состоит в том, что каждая часть материи по отдельности всегда продолжает оставаться в одном и том же состоянии до тех пор, пока встреча с другими частицами не вызовет изменения этого состояния».
«Второе правило, заключается в следующем:
когда одно тело сталкивается с другим, оно может сообщить ему лишь столько движения, сколько само одновременно потеряет, и отнять у него лишь столько, насколько оно увеличит свое собственное движение».
«В виде третьего правила я прибавлю, что хотя при движении тела его путь чаще всего представляется в виде кривой линии, тем не менее, каждая из частиц тела по отдельности стремится продолжать тело по прямой линии. Но невозможно произвести... ни одного движения, которое не было в каком-либо виде круговым,
В противоположность средневековым представлениям о конечности мира и качественном разнообразии природных явлений Декарт утверждает, что мировая материя (пространство) беспредельна и однородна; она не имеет пустот и делима до беспредельности (это противоречило идеям возрожденной во времена Декарта античной атомистики, которая мыслила мир состоящим из неделимых частиц, разделённых пустотами).
В одном из своих произведений Р.Декарт рассуждает о том, как лучше всего добраться до истины. Он считает что человек с детства впитывает в себя очень многие заблуждения, принимая на веру различные утверждения и идеи. Так что если хотеть найти истину, для начало надо все подвергнуть сомнению. Так подвергнув все сомнению, мы можем прийти к выводу, что нет ни земли, ни неба, ни бога, ни нашего собственного тела. Что же останется ? Декарт отвечал на этот вопрос так: останется наше сомнение, верный признак того, что мы мыслим. И вот тогда мы можем утверждать, что существуем, ибо я цитирую: «мысля нелепо предполагать несуществующим то, что мы мыслим»
Что же такое мысль? Задает себе дальше вопрос Декарт. И отвечает что под мышлением он подразумевает «все то, что происходит в нас» все, что мы «воспринимаем непосредственно само собою». «Мыслю, значит, существую»- его главный афоризм
Ангилийский эммпиризм.
Английский эмпиризм.
Эмпиризм— направление в теории познания, признающее чувственный опыт единственным источником достоверного знания.
Продолжателем философских традиций Ф.Бэкона был Томас Гоббс (1588 -1679), один из крупнейших ученых Англии XVII в. Гоббс защищает опытно-экспериментальный метод исследования природы и отстаивает известный тезис эмпиризма о чувственном происхождении человеческого мышления и знания. Основной вопрос философии – вопрос об отношении духа к природе – Гоббс решал строго материалистически: материальный мир - независимо от человека существующий мир тел - первичен, сознание – вторично. Предмет философии Гоббс решительно противопоставляет предмету теологии. Богословие, как нечто бесплодное, пустое должно быть отброшено прочь. Человеку, утверждал он, свойственно доискиваться причин наблюдаемых событий, у него твердая уверенность в том, что каждое явление имеет свою причину. В том случае когда человек не может удостовериться в истинных причинах вещей, он строит такие предположения насчет этих причин, какие ему внушает его собственная фантазия. Человек познает, что его идеи образы должны иметь какую-то причину и что эта причина в свою очередь должна иметь свою причину и.т.д. В качестве заключительного звена этого ряда он полагает вечную причину, которая, не предполагает более никакой предшествующей причины. Таким образом он заключает, что существует нечто вечное. Но, не имея никакой идеи этого вечного, он обозначает именем Бога это нечто. Гоббс как и философы-рационалисты считает математику образцом знания, потому что она в наибольшей степени выражает «естественный свет» человеческого разума и его способность самостоятельно постигать самые глубокие тайны природы. Согласно Гоббсу только математика способна дать достоверное и всеобщее знание, которое может быть получено путем логических размышлений.
Согласно Гоббсу основой всего знания является не интуиция, как считал Декарт, а определение или дефиниция. Искусство определения сопряжено у Гоббса с умением пользоваться речью. Человеческая речь, по мнению Гоббса, играет огромную роль в приобретении опыта как вида познания. Философ различает два вида опыта: 1 – чувственный, образуемый ощущениями и представлениями, порождаемые воздействием внешних вещей; 2 – умение правильно пользоваться словами и правильно употреблять имена в языке. Речь или язык по Гоббсу имеют знаковую систему.
Опираясь на собственную теорию языка, как связь знаков, Гоббс пытается решать проблему обобщенного достоверного знания в науке, выступая как сторонник и продолжатель средневекового номинализма. «Для Гоббса мыслительная познавательная деятельность человека связана только со словами, с именами и поэтому всегда носит условный характер». Гоббс - один из основателей "договорной" теории происхождения государства.
Государство Гоббс рассматривает как результат договора между людьми, положившего конец естественному догосударственному состоянию «войны всех против всех». Он придерживался принципа изначального равенства людей. Отдельные граждане добровольно ограничили свои права и свободу в пользу государства, задача которого — обеспечение мира и безопасности.
Джон Локк (1672--1704).— британский педагог и философ, представитель эмпиризма. Локк был первым философом, который выражал личность через непрерывность сознания. Он также постулировал, что ум является «чистой доской», то есть вопреки декартовской философии Локк утверждал, что люди рождаются без врожденных идей, и что знание вместо этого определено только опытом, полученным чувственным восприятием.
Основой нашего познания является опыт, который состоит из единичных восприятий. Восприятия делятся на ощущения (действия предмета на наши органы чувств) и рефлексии(обращение человека на свои чувства эмоции). Идеи возникают в уме в результате абстрагирования восприятий. .
Локк считал, что у человека нет врождённых идей. Он рождается будучи «чистой доской» и готовым воспринимать окружающий мир посредством своих чувств через внутренний опыт — рефлексию.
«Девять десятых людей делаются такими, какими они есть, только благодаря воспитанию». Важнейшие задачи воспитания: выработка характера, развитие воли, нравственное дисциплинирование. Цель воспитания — воспитание джентльмена, умеющего вести свои дела толково и предусмотрительно, предприимчивого человека, утончённого в обращении. Конечную цель воспитания Локк представлял в обеспечении здорового духа в здоровом теле ("вот краткое, но полное описание счастливого состояния в этом мире").[1]
Разработал систему воспитания джентльмена, построенную на прагматизме и рационализме. Главная особенность системы утилитаризм — каждый предмет должен готовить к жизни.
Первым предложил принцип разделения властей: на законодательную, исполнительную и федеративную. Федеративная власть занимается объявлением войны и мира, дипломатическими вопросами и участием в союзах и коалициях. Естественное состояние — состояние полной свободы и равенства при распоряжении своим имуществом и своей жизнью.
Дэвид Юм (1711 - 1776) - шотландский философ, представитель эмпиризма. Юм утверждает непознаваемость мира. Следовательно, о мире не может быть получено истинное знание. Юм отвергает возможность теоретического знания о мире. Юм отрицает причинно-следственную связь явлений. Юм утверждает, что идеи в нашей голове не имеют ни материального, ни духовного носителя. При этом единственным предметом достоверного знания считает объекты математики. Все др. объекты исследований касаются только фактов, которые не могут быть доказаны логически, а выводятся исключительно из опыта.
Фиалософия Каннта.
Иммануил Кант - немецкий философ, родоначальник немецкой классической философии.
Исходной проблемой для Канта является вопрос «Как возможно чистое знание?» Опыт по сути есть синтез материи, которая дается миром (вещей в себе) и той субъективной формы, в которой эти ощущения постигаются сознанием. В опыте выделяется два уровня формообразования (активности) сознания:
1.это субъективные формы чувства — пространство и время. В созерцании, чувства (материя) постигаются нами в формах пространства и времени, и тем самым опыт чувства становится чем-то необходимым и всеобщим. Это чувственный синтез.
2.это категории рассудка, благодаря которому связываются созерцания. Это рассудочный синтез.
Кант выделяет следующие категории рассудка:
1.Категории количества
1.Единство
2.Множество
3.Цельность
2.Категории качества
1.Реальность
2.Отрицание
3.Ограничение
3.категории отношения
1.Субстанция и принадлежность
2.Причина и следствие
3.Взаимодействия
4Категории модальности
1.Возможность и невозможность
2.Существование и несуществование
3.Предопределённость и случайность
Знание даётся путём синтеза категорий и наблюдений. Кант впервые показал, что наше знание о мире не является пассивным отображением реальности, а является результатом активной творческой деятельности сознания.
«Что такое человек?»
Человек — это «самый главный предмет в мире», так как у него есть самосознание. Анализу Канта подверглись такие способности человека, как талант и гений. Талант, проявленный в изобретении и открытии, — высший уровень дарования, реализация данных от природы способностей. Гений — высшая степень творческой одарённости, проявленная в изобретении и открытии нового.
Бог — «абсолютно необходимая сущность». Искренне верить в Бога — значит быть добрым и вообще истинно нравственным. В философии Канта нравственное соединено с идеей божественного. Церковь, исходя из идеала веры, есть всеобщее и необходимое нравственное соединение всех людей и представляет собою царство Божие на земле. Стремление же к господству нравственного миропорядка в земной и чувственной жизни, есть высшее благо. О наличии у человека истинных моральных чувств, нравственных чувств или достоинств можно судить по тому, как человек свои частные интересы или все благополучие жизни подчиняет моральному долгу — требованиям совести. Этическое учение Канта изложено в «Критике практического разума». Этика Канта основана на принципе «как если бы». Бога и свободу невозможно доказать, но надо жить как если бы они были. Практический разум — это совесть, руководящая нашими поступками.
•«Поступай всегда так, чтобы максима (принцип) твоего поведения могла стать всеобщим законом (поступай так, как ты бы мог пожелать, чтобы поступали все)»;
•«Относись к человечеству в своем лице (так же, как и в лице всякого другого) всегда только как к цели и никогда — как к средству».
Видел необходимость уничтожения всех форм личной зависимости, утверждение личной свободы и равенство перед законом. Государство (в широком смысле) — объединение множества людей, подчинённых правовым законам.
Все государства имеют три власти:
•законодательная (верховная) — принадлежит только объединенной воле народа;
•исполнительная (действует согласно закону) — принадлежит правителю;
•судебная (действует согласно закону) — принадлежит судье.
Серребряный ввек ррусской ффилософии
Влади́мир Серге́евич Соловьёв(1853-1900) — русский философ, богослов, поэт. Основной идеей его религиозной философии была идея Софии — Душа Мира. Речь идёт о мистическом космическом существе, объединяющем Бога с земным миром. София представляет собой вечную женственность в Боге и, одновременно, замысел Бога о мире. Этот образ встречается в Библии, но Соловьёву он был открыт в мистическом видении. Реализация Софии возможна трояким способом: в теософии формируется представление о ней, в теургии она обретается, а в теократии она воплощается.
• Теософия — дословно Божественная мудрость. Она представляет собой синтез научных открытий и откровений христианской религии в рамках цельного знания. Вера не противоречит разуму, а дополняет его. Соловьёв признает идею эволюции, но считает её попыткой преодоления грехопадения через прорыв к Богу. Эволюция проходит пять этапов или «царств»: минеральное, растительное, животное, человеческое и божье.
• Теургия — дословно боготворчество. Соловьёв решительно выступал против моральной нейтральности науки. Теургия — это очистительная практика, без которой невозможно обретение истины. В её основе лежит культивирование христианской любви как отречение от самоутверждения ради единства с другими.
• Теократия — дословно власть Бога, то, что Чаадаев называл совершенным строем. В основе подобного государства должны лежать духовные принципы, и оно должно иметь не национальный, а вселенский характер. По мысли Соловьёва, первым шагом к теократии должно было послужить объединение русской монархии с католической церковью.
1.Идея всеединства – центральная идея философии В.Соловьева. В философии Соловьева бытие и познание не разделимы и опираются на единую основу. Его философия начинается с понятия не бытия, а сущего. Позиция Соловьева явно противостоит Гегелю. Понятие бытия - пустое для Соловьева, т.к. включает в себя лишь противопоставление небытию, поэтому строить философскую конструкция можно только на содержательно богатом фундаменте, а именно, на понятии сущего, абсолютного первоначала, которое “имеет в себе положительную силу бытия”. Абсолютное начало Соловьев называет Богом. Фактически речь идет о новом способе обоснования идеи креационизма (творения Богом мира), которая всегда лежала в основе онтологических взглядов религиозных мыслителей. Абсолютное начало мира есть Бог, он же источник его единства, так можно пояснить это положение Соловьева. Для первоматерии, выражающей начало многообразия, вводится понятие София (мудрость). Первоматерия не имеет ничего общего с тем, что современные ученые называют материей. Она не может быть ничем иным, как мировой душой. София есть тело Божие, материя божества, проникнутое началом божественного единства. Осуществляющий в себе или носящий это единство Христос, как цельный божественный организм – универсальный и индивидуальный вместе. он отрицает утверждение, что Бог может существовать и без человека. Здесь речь идет не о человеке, как биологическом виде, он появился в процессе эволюции, а о человеке как идее бытия, которая заложена в самой основе мира в целом.
Владимиру Соловьеву принадлежит заслуга теоретического обоснования “русской идеи”, которая кратко может быть охарактеризована как идея богоизбранности русского народа. “Идея нации – есть не то, что она сама думает о себе во времени, но то, что Бог думает о ней в вечности”.[6] Соловьев уверен, что у каждой нации есть в мире свое предназначение, возложенное на нее Богом, или, как он его называет, ее “вселенская функция”, ибо человечество представляет собой некий большой организм ,где все части связаны воедино и только на первый взгляд может показаться, что одна из них может быть вполне самостоятельной и независимой. В чем же предназначение русского народа? Именно России отведена роль “строителя” Вселенской церкви, а русскому народу, в силу его промежуточного положения между Западом и Востоком, – роль основного, базисного народа для последующего всеобщего объединения народов. Таким образом, в философии Владимира Соловьева соединились, казалось бы, несоединимые тенденции. Философия исходила из признания единосущного начала, имеющего два полюса. Соловьев призывает человечество опомниться и остановиться, протянуть друг другу руки в понимании своего глубокого бытийного единства. Может быть другими словами, можно сказать, что Соловьев философским языком, объясняет и обосновывает традиционные христианские ценности и призывы. Такие как “Все люди – братья”, “Бог есть любовь”, “Возлюби ближнего своего” и т.д.
Ирррационализм
Иррационализм — обозначение течений в философии, которые ограничивают или отрицают возможности разума в процессе познания и делают основой миропонимания нечто иррациональное, выдвигая на первый план волю, непосредственное созерцание, чувство, интуицию, мистическое "озарение", воображение, инстинкт, "бессознательное" и т. п. Иррационализм не является единым и самостоятельным философским течением. Это, скорее, характеристика и элемент различных философских систем и школ. Более или менее явные элементы иррационализма свойственны всем тем философиям, которые объявляют недоступными для научного познания (рассудка, логики, разума) некоторые сферы действительности (Бог, бессмертие, религиозные проблемы, вещь-в-себе и т. д.). С одной стороны, рассудок осознаёт и ставит подобные вопросы, но, с другой стороны, к этим сферам неприложимы критерии научности.
Критически оценивая некоторые идеи Канта, Шопенгауэр воспринял многие взгляды великого мыслителя, в частности кантовскую теорию пространства и времени как априорных субъективных форм чувственности и причинности как категории рассудка. Воля, то есть мотивы, желания человека, побуждения к действию и сами процессы совершения его специфичны, относительно самостоятельны и в значительной степени определяют направленность, результаты разумного познания. «Разум»», как его понимала классическая
философия, Шопенгауэр объявлял фикцией и резко критиковал традиционный
рационализм. На место разума и должна быть, по Шопенгауэру, поставлена воля.
Но чтобы воля могла «померяться силами»с «всемогущим» разумом, каким его
сделали философы-классики, Шопенгауэр, во-первых, в своем толковании
представлял волю независимой от контроля со стороны разума, превратил ее в
«абсолютно свободное хотение», которое якобы не имеет ни причин ни оснований.
Фридрих Вильгельм Ницше(1844-1900)
Фундаментальная концепция Ницше включает в себя особые критерии оценки действительности, которые ставят под сомнение базисные принципы действующих форм морали, религии, культуры. Наибольший интерес у Ницше вызывают вопросы морали, постановки ценностей через себя, а не через религию и общественное мнение. Ницше одним из первых подверг сомнению единство субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира, возможность рационального обоснования поступков. Согласно Ницше, здоровая мораль должна прославлять и укреплять жизнь, её волю к власти. Всякая иная мораль — упадочна, есть симптом болезни и разложения. Человечество инстинктивно использует мораль для того, чтобы добиваться своей цели — цели расширения своей власти. Вопрос не в том, истинна ли мораль, а в том, служит ли она своей цели. Такую «прагматическую» постановку вопроса мы наблюдаем у Ницше в отношении к философии и культуре вообще. Ницше исходит из двойственности (дуализма) культуры, где борются начала Аполлона и Диониса. Аполлон (греческий бог света) символизирует собой порядок и гармонию, а Дионис (греческий бог виноделия) — тьму, хаос и избыток силы. Эти начала не равнозначны. Тёмный бог древнее. Сила вызывает порядок, Дионис порождает Аполлона. Дионисийская воля всегда оказывается волей к власти — это интерпретация онтологической основы сущего. Как от обезьяны произошёл человек, так в результате этой борьбы человек должен эволюционировать в Сверхчеловека. Сверхчеловек – свободный, вольный человек, который должен превзойти всех людей, как они превзошли обезьян, независимый от остальных и от норм морали и т.д, чья воля станет вектором развития общества. Разум и все так называемые духовные ценности — это всего только орудие для достижения господства. Поэтому сверхчеловек отличается от простых людей прежде всего несокрушимой волей. Это скорее гений или бунтарь, чем правитель или герой. Подлинный сверхчеловек — это разрушитель старых ценностей и творец новых. Он господствует не над стадом, а над целыми поколениями. Бог мертв, утверждает Ницше. Большинство читателей Ницше предполагают, что он полностью отвергает мораль. На самом деле он призывает к тому, чтобы мораль шла не из каких-то внешних источников: религия, законы, правила поведения и тому подобное, а была рождена внутри человека, его собственным сознанием. Когда она идёт от души, а не вследствие какого-либо принуждения, тогда она является истинной. Церковь для Ницше — смертельный враг всего благородного на земле, она стремится растоптать всякое величие в человеке, она выступает за все болезненное и слабое. Однако и тут Ницше признает в ней особого рода власть: церковь более благородное учреждение, нежели государство.
Освальд Арнольд Готтфрид Шпенглер (1880-1936) — выдающийся немецкий философ и культуролог. Предметом философско-культурологических исследований Шпенглера было своеобразие мировых культур (или «духовных эпох»), рассматриваемых, как неповторимые органические формы. Решительно отвергая общепринятую условную периодизацию истории на «Древний мир — Средние века — Новое Время» (поскольку она никакого значения не имеет для неевропейских обществ), Шпенглер предлагает другой взгляд на мировую историю — как на ряд независимых друг от друга культур, проживающих, подобно живым организмам, периоды зарождения, становления и умирания. К числу «великих культур», вполне реализовавших свои потенции, Шпенглер относит китайскую, вавилонскую, египетскую, индийскую, античную, византийско-арабскую, западную, культуру майя, а также «пробуждающуюся» русско-сибирскую. Уникальность каждой культуры обеспечивается своеобразием её «души»: в основе античной культуры лежит «аполлоновская» душа, арабской — «магическая», западной — «фаустовская» и т. д… Сравнительный анализ культур, как считает Шпенглер, обнаруживает единство их судьбы: каждая культура проходит одну и ту же последовательность фаз развития, и основные черты каждой фазы тождественны во всех культурах; все культуры сходны по длительности существования (около 1000 лет) и темпам своего развития; исторические события, относящиеся к одной культуре, имеют соответствия (гомологии) во всех других. Каждая культура, исчерпывая свои внутренние творческие возможности, мертвеет и переходит в фазу цивилизации («цивилизация», по Шпенглеру, есть кризисный исход, завершение любой культуры)
Филоссофия Геггеля.
Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770—1831) Творчество Гегеля считается вершиной классической немецкой философии. В нем нашли продолжение диалектические идеи, вы¬двинутые Кантом, Фихте, Шеллингом. Но Гегель пошел значи¬тельно дальше своих великих предшественников. Он первым представил весь естественный, исторический и духовный мир в беспрерывном развитии. Гегель признает возможность адекватного познания мира на базе тож¬дества мышления и бытия. Философская система делится Гегелем на три части: 1) логика, 2) философия природы, 3) философия духа.
Логика. Тождество бытия и мышления, с точки зрения Гегеля, представляет собой субстанциональное единство мира. Но тождество не абстрактное, а конкретное, т.е. такое, которое предполагает и различие. Тождество и различие — единство противоположностей. Абсолютное тождество, как у Шеллинга, исключает саму возможность развития.
Объективное абсолютное мышление, полагает Гегель, есть не только первоначало, но и движущая сила развития всего сущего. Проявляясь во всем многообразии явлений, оно выступает как, абсолютная идея. Субъективный дух, человеческое сознание, постигая вещи, обнаруживает в них проявление абсолютного духа, божественного мышления. Гегель приходит к выводу, что началом служит категория чистого бытия. Бытие, по его мнению, не обладает извечным существованием и должно возникнуть. Но из чего? Очевидно, из небытия, из ничто. «Есть пока что ничто и должно возникнуть нечто. Начало есть не чистое ничто, а такое ничто, из которого должно произойти нечто, бытие, стало быть, уже содержится также и в начале. Начало, следовательно, содержит в себе и то и другое, бытие и ничто; оно есть единство бытия и ничто или, говоря иначе, оно есть небытие, которое есть вместе с тем бытие, и бытие, которое есть вместе с тем небытие». Ход мысли Гегеля кажется искусственным, если исходить из естественнонаучных, детерминистских предпосылок. Действительно, из небытия, из ничто не может возникнуть какое-то нечто. Но ведь у Гегеля речь идет не о реальном мире, а о мыслях Бога до сотворения мира. Понятие и другие логические формы не являются, как он считает, отражением вещей. Наоборот, вещи вторичны, они представляют собой отражения понятий, должны им соответствовать. А понятия имеют божественное происхождение. Ведь «Бог сотворил мир из ничего, или, иначе выражаясь, ... мир и конечные вещи произошли из полноты божественной мысли и божественных предначертаний. Понятие есть то, что живет в вещах, понять предмет означает, следовательно, осознать его понятие.
Философия природы. Второй ступенью развития абсолютной идеи Гегель считает природу. Природа есть порож¬дение абсолютной идеи, ее инобытие. Порожденная духом, природа не имеет независимого от него существования. Природа интересует Гегеля не сама по себе, а как необходимый этап развития абсолютной идеи. Ее проявлениями в природе он считает механику, физику, органику. Порой в рассуждениях Гегеля по поводу природы отсутствует всякая логика. Энгельс справедливо называет бессмыслицей заявление философа о том, будто природа развивается в пространстве, но не во времени. Ведь именно время есть основное условие всякого развития.
Философия духа. Это третья ступень гегелевской системы, представляющая собой синтез двух предыдущих. Здесь абсолютная идея как бы пробуждается, освобождается от природных уз и находит свое выражение в абсолютном духе. Человек — часть природы. Однако человеческий; дух —продукт не природы, а абсолютного духа. Да и сама природа порождена духом. «Для нас дух имеет своей предпосылкой природу, он является ее истиной, и тем самым абсолютно первым в отношении ее. В этой истине природа исчезла, и дух обнаружился в ней как идея, достигшая для-себя-бытия». Саморазвитие духа идет по трем ступеням. Первая — «субъективный дух» — индивидуальное человеческое сознание, подразделяющееся на три вида: антропологию, феноменологию и психологию. Вторая ступень «объективный дух» — человеческое общество и три его главные формы: право, нравственность, государство. Последняя ступень — «абсолютный дух» — включает искусство, религию, философию. Дух есть нечто единое и целое, но находящееся в процессе развития, перехода от низшего к высшему.
Руссский Коссмизм
Космизм — философское мировоззрение, в основу которого положено представление о Космосе и о человеке как «гражданине Мира». Русский космизм, с его верой в мощь разума, предвосхитил многие научные подходы, в частности, современный антропный принцип: мир не был бы таким, каков он есть, если бы в нем не было наблюдателя – чувствующих и мыслящих существ.
Русский космизм предложил особый метод мышления: существуют знания, к которым мы приходим не в процессе размышления, не под контролем сознания и воли, а помимо воли, в процессе совместного выживания с другими людьми.
Николай Фёдорович Фёдоров (1829—1903). Считал, что глубинный смысл христианства заключается в Воскрешении предков. Но Воскрешение осуществит Бог нашими руками, с помощью современной науки, которая от Бога. Однако миллионы воскрешённых не уместятся на нашей планете, поэтому Фёдоров предлагал заселить ими другие планеты. Так родился замысел освоения космического пространства.
Константин Эдуардович Циолковский (1857—1935). Основоположник современной космонавтики. Вывел уравнение движения, пришел к выводу о необходимости двухступенчатых ракет. Предлагал заселить космическое пространство с помощью орбитальных станций. Считал, что развитие жизни на одной из планет Вселенной достигает такого могущества и совершенства, что оно позволит преодолевать силу тяжести и расселяться по Вселенной.
Владимир Иванович Вернадский (1863—1945). Разработал учение о биосфере («живая сфера») — совокупности живого вещества Земли, проявляющего себя как единый организм. Ныне это общее место экологии, но тогда это учение только зарождалось. Биосфера постепенно эволюционирует к ноосфере («сфере разума») — к такому состоянию, когда человечество овладеет силами природы, научится контролировать погоду, изменять ландшафт и управлять самой эволюцией живых существ. Ныне подобные эксперименты кажутся губительными для окружающей среды, но Вернадский был оптимистом. Человек — часть биосферы и его вред не абсолютен. Человек — залог того, что биосфера Земли в будущем распространится на окрестные планеты. Хаотичному развитию жизни на Земле должно прийти упорядоченное человеческим разумом развитие. В природе нет ничего случайного, в том числе и человек. Впоследствии космизм был удачно интегрирован в советскую философию.
Александр Леонидович Чижевский (1897—1964) биофизик, изучал влияние космических физических факторов на процессы в живой природе, в частности, влияние циклов активности Солнца на явления в биосфере, в том числе, на социально-исторические процессы. Впервые ввёл в научный лексикон понятие «космическая погода»
атриб. бытия. Прространство и врремя
___Важнейшими формами бытия материи являются пространство и время.
___Пространство есть категория для обозначения протяженности и структурности всех материальных объектов.
___Время есть категория для обозначения длительности существования и последовательности смены состояний всех материальных объектов.
С пространством и временем все обстоит не так просто, как с обычными материальными объектами. Проблемы, как всегда, порождает противоречивость, даже парадоксальность многих свойств пространства и времени. Так, еще Августин Блаженный в V в. подметил странную особенность времени: прошлого уже нет, будущего еще нет, а настоящее не имеет длительности (ведь любой, сколь угодно малый временной интервал также можно разделить на прошлое и будущее), и, значит, его тоже нет, как времени. Следовательно, время не обладает реальностью, а коренится лишь в глубинах нашей души. Юм отказывался признавать за пространством и временем что-либо иное, кроме последовательности и сопряженности наших восприятий. И. Кант, как вы помните, объявил пространство и время априорными, т.е. внеопытными категориями нашего рассудка. Если все знание основано на чувственном опыте, вопрошал И. Кант, то каким из органов чувств мы воспринимаем время? Можно ли его увидеть, услышать, потрогать и т.д.? Поскольку ответ на такой вопрос будет непременно отрицательным, следует признать, что в опыте пространство и время не даны и, значит, реальности за пределами субъекта познания не принадлежат. Что же касается невозможности восприятия пространства и времени нашими органами чувств, то точно также нельзя увидеть или потрогать ни материю, ни движение, ни другие им подобные абстракции, отвлеченные от чувственно воспринимаемых вещей. Можно ли увидеть в лесу дерево? Принципиально нет! Увидеть можно конкретную березу, елку, дуб и т.д., но дерево как таковое, дерево вообще увидеть нельзя. Ибо это всего лишь понятие, в котором от массы объектов отвлечены их общие признаки. Но сей факт никак не отменяет объективно-реального существования, как конкретных деревьев, так и их общих свойств. Та же история и с понятиями пространства и времени. Понятие времени увидеть нельзя, а вот последовательность смены состояний материальных объектов (молодой — старый), что оно, собственно, и означает, вполне доступна нашим органам чувств.Так что признание объективности пространства и времени ныне считается более обоснованной позицией, нежели настаивание на их субъективности.
Свойства пространства и времени можно подразделить на универсальные (всеобщие) и специфичные (всеобщность которых находится под вопросом).
К универсальным свойствам пространства и времени относятся: » их неразрывная связь друг с другом;
• связь с движением материи;
• бесконечность.
Специфичными характеристиками рассматриваемых форм бытия материи являются:
• трехмерность пространства и одномерность времени;
• однородность и изотропность пространства и анизотропия времени;
• непрерывность пространства и времени на макроуровне.
Положения о неразрывной связи пространства и времени друг с другом и с движением материи философией материалистического толка были выдвинуты задолго до того, как были получены их естественнонаучные доказательства. С философских позиций самоочевидно, что раз пространство и время суть формы бытия материи, то форма не может не быть связанной со своим содержанием. Равно как и разные формы (пространство и время) одного содержания (материи) обязательно должны иметь точки соприкосновения. Основные идеи этой концепции в классическом виде были сформулированы еще И. Ньютоном. Абсолютность пространства и времени в этом случае понимается как их самодостаточность или полнейшая независимость от чего бы то ни было. Время в этой концепции рассматривалось как бес-конечный, равномерный, «равнодушный» ко всему поток длительности. А пространство — как некая бесконечная пустая протяженность, пассивное «вместилище» всех материальных тел. И что бы в этом мире ни происходило, какие бы ни случались в нашей Вселенной катаклизмы, пространство и время от этого никак не изменятся. И, сохраняя все свои свойства, продолжат играть роль абсолютной системы отсчета для любых возможных событий. Однако появившаяся в начале XX в. теория относительности А. Эйнштейна подвергла радикальному пересмотру традиционные представления о пространстве и времени. Она объединила их в единое четырехмерное пространственно-временное многообразие (пространство-время). не может существовать единого потока времени для всей Вселенной, так как события, одновременные в одной системе отсчета, будут разновременными в другой. Иначе говоря, не существует самостоятельных, отделенных друг от друга пространства и времени, поскольку каждой системе отсчета (а все они равноправны, выделенных нет) присуще свое разделение событий на прошлые, настоящие и будущие. (Правда, заметить это можно только в очень больших масштабах.) установила также зависимость свойств пространства-времени от скорости движения тел. При приближении скорости тела к максимально возможной (световой) пространственные отрезки сокращаются в направлении движения, а временные — напротив, растягиваются, т.е. время как бы замедляется. При этом пространственно-временной интервал, т.е. как бы «сумма» изменений, остается величиной постоянной. Грубо говоря, уменьшение длины как бы «компенсируется» увеличением промежутка времени, и наоборот. В этом и проявляется неразрывная связь пространства и времени друг с другом.
Понятие "Время" возникает, прежде всего, как промежуток между двумя действиями, точно так же обстоит дело с Пространством, которое можно оценивать лишь как расстояние между двумя или несколькими объектами. Но представим себе такое положение, что никакой деятельности и никаких заметных явлений нет. Тогда Время исчезнет, таким же образом исчезнет и Пространство, если не будет возможности для измерения расстояний. И в повседневной жизни нет, собственно, Настоящего, но только Прошедшее и Будущее. Поэтому Время есть не что иное, как панорамическая последовательность состояний нашего сознания, независимо от того смотрим ли мы в Будущее, или оглядываемся на Прошлое.
Таким образом, мы видим, что деление времени на годы, дни и часы также относительно. В Мироздании Времени нет, и понятия Прошедшее, Настоящее и Будущее, которые люди ввели в обиход для облегчения ориентации, в Беспредельности и Вечности сливаются в одно вечное мгновение. В сущности следует сказать: Время есть и его нет. Оно существует как относительное понятие в нашем Проявленном Мире, и эта относительность помогает нам разобраться в явлениях и событиях. Однако в Мироздании Времени нет, ибо оно не может быть измерено или высчитано. Отсутствие Времени в Мироздании свидетельствует о его Вечности и Бесконечности.
сомысл жиззни челловека
Издревле человек ставил перед собой вопрос, в чем сущность человеческого бытия. Многие философы и мыслители пытались ответить, для чего живет человек, для чего пришел он в этот мир, почему он умирает и что происходит с ним после смерти.Вопрос о смысле жизни есть вопрос о предназначении человека. Не почему?, а для чего живет человек? Это вопрос о том, стоит или не стоит жизнь того, чтобы ее прожить. Сама постановка этого вопроса свидетельствует о том, что он рождается из сомнения в существовании такого смысла. Сомнение же предполагает, что сама действительность, возможно, разорвана, непоследовательна и абсурдна. В отличие от животных инстинкты не диктуют человеку, что ему нужно, и в отличие от человека вчерашнего дня, традиции не диктуют сегодняшнему человеку, что ему должно. Не зная ни того, что ему нужно, ни того, что он должен, человек утратил ясное представление о том, чего же он хочет. В итоге он либо хочет того же, чего и другие (конформизм), либо делает то, что другие хотят от него (тоталитаризм). Смысл есть для каждого, и для каждого существует свой особый смысл. Из всего этого вытекает, что смысл должен меняться как от ситуации к ситуации, так и от человека к человеку. Однако смысл вездесущ. Нет такого человека, для которого жизнь не держала бы на готове какое-нибудь дело, и нет такой ситуации, в которой нам бы не была предоставлена жизнью возможность найти смысл.
Человек не только ищет смысл в силу своего стремления к смыслу, но и находит его, а именно тремя путями. Во-первых, он может усмотреть смысл в действии, в создании чего-либо. Во-вторых, он видит смысл в том, чтобы переживать что-то, и, наконец, он видит смысл в том, чтобы кого-то любить. Но даже в безнадежной ситуации, перед которой он беспомощен, он способен видеть смысл. Люди не умеющие ценить свое существование, считают жизнь однообразной и постоянно озабочены тем как бы «убить время» , Эти люди сами обесценивают и обессмысливают свою жизнь. На земле человек - единственное существо, которому дарованы способность целесообразной практической деятельности, сила созидания и т.п. Людям необходим понять смысл жизни, найти в жизни свое место и открыть наилучшие пути преобразования бытия. Защитники религии считают, что ни наука, ни философия не могут дать ответа на вопрос «какой смысл человеческой жизни» и только они призваны ответить на этот вопрос. Для примера можно привести проповедь о смысле жизни, которую прочитала Вера Шишкова в одной из общин баптистов. Марксизм выводит смысл жизни из объективно существующих фактов как идеал, который постоянно практически осуществляется. Точнее говоря, смысл жизни становится идеалом, основанным на определенных отношениях человека с фактами существующей действительности. Смысл жизни нельзя представить и вне человеческих отношений. Смысл жизни личности не может быть изолирован от смысла жизни других личностей, потому что вне человеческих отношений он теряет всякое значение.
Отвергая религиозно-мистический смысл жизни человека, наличие потустороннего смысла в истории, марксистская философия выдвигает положение о сознательной деятельности человека во имя определенных целей. Люди жаждут земных радостей, и можно сказать, что борьба с преждевременными смертями, за долгую и счастливую жизнь (если не для себя, то по крайней мере, для своих потомков) составляет основную цель всего исторического развития человечества.
Знание того, что бессмертие есть иллюзия, освобождает нас от всякого рода озабоченности по поводу смерти. Это знание делает смерть в каком-то смысле неважной, оно освобождает всю нашу энергию и время для осуществления и расширения счастливых возможностей на этой земле. Это знание приносит человеку силу, глубину и зрелость, оно делает возможность простую, понятную и вдохновляющую философию жизни.
От рождения до смерти мы можем жить нашей жизнью, работать ради того, что мы считаем дорогим, и наслаждаться этим. Мы можем придать нашим действиям значительность и наполнить наши дни на земле смыслом и размахом, которых не сможет уничтожить и наш конец - смерть.
3. ТРрИ ЗАКкОНА ДИАлЛЕКТИКИ
Рассмотрим три закона так называемой объективной диалектики. С ними знакомы многие наши соотечественники, изучавшие некогда или являющиеся сторонниками диалектического материализма Маркса, Энгельса, Ленина. Речь идет о законе единства и борьбы противоположностей, законе перехода количественных изменений в качественные и законе отрицания отрицания.
• Согласно закону единства и борьбы противоположностей, во всех видах реальности друг другу противостоят противоположности, которые находятся в противоречивых отношениях. На наш взгляд, рассматриваемый закон является весьма неуклюжей попыткой свести многообразие отношений, которые описываются той или иной наукой, к одному универсальному закону. Рассмотрим, например, данные физики. Физика имеет дело с большим многообразием частиц. Это частицы разные, но их невозможно втиснуть в узкое ложе постулируемых противоположностей. Часто утверждается, что частицы с отрицательным электрозарядом являются противоположностями по отношению к частицам с положительным зарядом. Допустим, но как в таком случае быть с частицами нейтрального электрозаряда? Не ясно. Не удалось физикам обнаружить и какие-либо противоречия. Частицы взаимодействуют между собой, только и всего. Нет никаких оснований для того, чтобы классифицировать взаимодействие частиц как диалектические противоречия.
• Рассмотрим закон количественно-качественных преобразований, согласно которому количественные изменения неминуемо приведут к качественным преобразованиям. Думается, этот закон весьма удачно отображает большой массив научных данных. Действительно, любое явление сохраняет свою качественную определенность не при всяких количественных параметрах. Пример: нагретая до определенной температуры жидкость испаряется (превращается в газ).
• Согласно закону отрицания отрицания изменения происходят в два этапа: сначала исходное явление превращается в свою противоположность (так, посеянное зернышко «вытягивается» в стебель), затем происходит возврат к исходному явлению, но на более высоком уровне (на стебле появляется не одно, а несколько зерен). Рассматриваемый закон, видимо, характерен для процессов с циклическим характером развития. Однако развитие не всегда идет по циклу (вряд ли современное общество вернется, в том числе и на так называемой более высокой основе, к первобытному обществу). А если развитие имеет циклический характер, то его разумно описывать в точных терминах соответствующих наук, которые прекрасно обходятся без таких довольно непроясненных понятий, как «превращение в свою противоположность» и «отрицание отрицания».
Наш анализ трех законов объективной диалектики показывает, что тому, кто выступает от имени философии, следует быть очень осторожным в обобщении научных данных. Всякое их игнорирование, сколько бы их автор не восхвалял философию, вредит последней. В союзе философии с другими науками нет первичного и вторичного, здесь торжествует сотрудничество, разумеется, высокоинтеллектуальное.
Основные выводы
• Мир не единообразен, а многообразен. Каждая наука имеет дело с определенным видом бытия. Следовательно, число видов бытия в точности равно числу наук.
• Виды бытия образуют сложную иерархию.
• Интерпретируемые на основе теории единичные явления изменчивы, но также и тождественны друг другу, что находит свое выражение в концептах понятий (в естествознании) и ценностей (в гуманитаристике).
• Связь понятий или ценностей образует закон.
• Развитие — это преобразование качества.
• Современная философия и науки свидетельствуют в пользу не индетерминизма, а детерминизма, согласно которому любое явление причинно обусловлено.
• Согласно современным воззрениям, все закономерности имеют статистический, многозначный характер. Динамические (однозначные) закономерности являются предельным случаем статистических закономерностей.
• После общей характеристики бытия разумно приступить к конкретному анализу тех проблем, которые возникают в связи с обсуждением специфики видов бытия. Дальнейшее изложение начинаем с того, что интересует нас более всего,— с проблемы человека.
ТРрИ ЗАКкОНА ДИАлЛЕКТИКИ
Рассмотрим три закона так называемой объективной диалектики. С ними знакомы многие наши соотечественники, изучавшие некогда или являющиеся сторонниками диалектического материализма Маркса, Энгельса, Ленина. Речь идет о законе единства и борьбы противоположностей, законе перехода количественных изменений в качественные и законе отрицания отрицания.
• Согласно закону единства и борьбы противоположностей, во всех видах реальности друг другу противостоят противоположности, которые находятся в противоречивых отношениях. На наш взгляд, рассматриваемый закон является весьма неуклюжей попыткой свести многообразие отношений, которые описываются той или иной наукой, к одному универсальному закону. Рассмотрим, например, данные физики. Физика имеет дело с большим многообразием частиц. Это частицы разные, но их невозможно втиснуть в узкое ложе постулируемых противоположностей. Часто утверждается, что частицы с отрицательным электрозарядом являются противоположностями по отношению к частицам с положительным зарядом. Допустим, но как в таком случае быть с частицами нейтрального электрозаряда? Не ясно. Не удалось физикам обнаружить и какие-либо противоречия. Частицы взаимодействуют между собой, только и всего. Нет никаких оснований для того, чтобы классифицировать взаимодействие частиц как диалектические противоречия.
• Рассмотрим закон количественно-качественных преобразований, согласно которому количественные изменения неминуемо приведут к качественным преобразованиям. Думается, этот закон весьма удачно отображает большой массив научных данных. Действительно, любое явление сохраняет свою качественную определенность не при всяких количественных параметрах. Пример: нагретая до определенной температуры жидкость испаряется (превращается в газ).
• Согласно закону отрицания отрицания изменения происходят в два этапа: сначала исходное явление превращается в свою противоположность (так, посеянное зернышко «вытягивается» в стебель), затем происходит возврат к исходному явлению, но на более высоком уровне (на стебле появляется не одно, а несколько зерен). Рассматриваемый закон, видимо, характерен для процессов с циклическим характером развития. Однако развитие не всегда идет по циклу (вряд ли современное общество вернется, в том числе и на так называемой более высокой основе, к первобытному обществу). А если развитие имеет циклический характер, то его разумно описывать в точных терминах соответствующих наук, которые прекрасно обходятся без таких довольно непроясненных понятий, как «превращение в свою противоположность» и «отрицание отрицания».
Наш анализ трех законов объективной диалектики показывает, что тому, кто выступает от имени философии, следует быть очень осторожным в обобщении научных данных. Всякое их игнорирование, сколько бы их автор не восхвалял философию, вредит последней. В союзе философии с другими науками нет первичного и вторичного, здесь торжествует сотрудничество, разумеется, высокоинтеллектуальное.
Основные выводы
• Мир не единообразен, а многообразен. Каждая наука имеет дело с определенным видом бытия. Следовательно, число видов бытия в точности равно числу наук.
• Виды бытия образуют сложную иерархию.
• Интерпретируемые на основе теории единичные явления изменчивы, но также и тождественны друг другу, что находит свое выражение в концептах понятий (в естествознании) и ценностей (в гуманитаристике).
• Связь понятий или ценностей образует закон.
• Развитие — это преобразование качества.
• Современная философия и науки свидетельствуют в пользу не индетерминизма, а детерминизма, согласно которому любое явление причинно обусловлено.
• Согласно современным воззрениям, все закономерности имеют статистический, многозначный характер. Динамические (однозначные) закономерности являются предельным случаем статистических закономерностей.
• После общей характеристики бытия разумно приступить к конкретному анализу тех проблем, которые возникают в связи с обсуждением специфики видов бытия. Дальнейшее изложение начинаем с того, что интересует нас более всего,— с проблемы человека.
быттие и его атриб. движ-е и разв-е.
Именно Гераклиту принадлежит известное высказывание о том, что нельзя в одну реку войти дважды, и о том, что все течет и все изменяется. Обратив внимание на изменчивый характер бытия, философы данного направления отодвинули на второй план момент его устойчивости.
Однако именно момент неподвижности, устойчивости бытия оказался в центре противоположного учения, созданного элеатской школой (Ксенофан, Парменид, Зенон). У Парменида бытие неподвижно и едино, оно замкнуто само в себе "в пределах оков величайших".
Развивая эту идею своего учителя, Зенон разработал целую систему доказательств того, что движения в действительности нет. Показав, что представление о реальности движения ведет к логическим противоречиям, он сделал вывод о том, что движение не обладает истинным бытием, так как, согласно общей гносеологической позиции элеатов, предмет, о котором мы не можем мыслить истинно (т. е. непротиворечиво), не может обладать истинным бытием.
Зенон, как уже отмечалось, доказывал, что бытие едино и неподвижно, посредством своих знаменитых апорий. Напомним их.
Первая апория: движение не может начаться, потому что движущийся предмет должен дойти до половины пути, а для этого пройти половину половины, а для этого половину половины половины и так до бесконечности ("Дихотомия").
Вторая апория ("Ахиллес и черепаха") гласит, что быстрое (Ахиллес) не догонит медленное (черепаху). Ведь когда Ахиллес окажется в той точке, где была черепаха, она отойдет на такое расстояние от своего старта, на сколько скорость медленного меньше скорости быстрого, и т. д. Иными словами, Ахиллес никогда не преодолеет дистанции, отделяющей его от черепахи, она всегда будет чуть-чуть впереди него.
Третья апория ("Стрела") говорит о том, что движение невозможно при допущении прерывности пространства. Чтобы преодолеть расстояние, стрела должна побывать во всех точках, из которых оно состоит. Но быть в данной точке - значит покоиться в ней, занимать в ней место. Получается, что движение есть сумма состояний покоя. "Не все, что чувственно, представляется нам реальным, существует на самом деле; но все, что истинно существует, должно подтверждаться нашим разумом, где самое главное условие - соблюдение принципа формально-логической непротиворечивости" - вот ключевая мысль элеатов, против которой бессильны любые аргументы, апеллирующие к чувственному опыту. Движение само по себе противоречиво. Оно включает в себя моменты изменчивости и устойчивости, прерывности и непрерывности. Возникает проблема возможности описания данной противоречивости на языке логики. Мир находится в постоянном движении. Движение - это способ существования сущего. Философское понятие движения обозначает любые взаимодействия, в также изменения состояний объектов, которые происходят в процессе этих взаимодействий. Быть в движении - значит изменяться. Нет в мире неизменных вещей, свойств и отношений. Мир реального бытия слагается и разлагается, он никогда не бывает чем-то законченным.
Каждому структурному уровню материи соответствует своя форма движения: механическая, физическая, химическая, биологическая, социальная, которые взаимосвязаны в макро- и микромире.
Движение несотворимо и неуничтожимо. Оно не привносится извне. Движение сущего есть самодвижение в том смысле, что тенденция, импульс к изменению состояния присущи самой реальности: она есть причина самой себя. Поскольку движение несотворимо и неуничтожимо - оно абсолютно, непреложно и всеобще; поскольку движение проявляется в виде конкретных форм - оно вместе с тем и относительно. Формы и виды движения многообразны, каждой форме движения присущ определенный носитель - субстанция, или материя.
Движение любой вещи осуществляется только в отношении к некоторой другой вещи. Для изучения движения какого-либо объекта нужно найти систему отсчета - другой объект, по отношению к которому можно рассматривать интересующее нас движение.
Во Вселенной нет ничего окончательно завершенного. Все находится в пути к иному. Развитие - это определенное направленное, необратимое изменение объекта: или просто от старого к новому, или от простого к сложному, от низшего уровня ко все более высокому.
Развитие необратимо: через одно и то же состояние все проходит лишь однажды. Например, движение организма невозможно от старости к молодости, от смерти к рождению. Развитие двойственно: в нем уничтожается старое и на его месте возникает новое. Между старым и новым есть и сходство (иначе мы имели бы лишь множество не связанных между собой состояний), и различие (без перехода к чему-то другому нет развития), и сосуществование, и борьба, и взаимоотрицание, и взаимопереход.
Наряду с процессами восходящего развития существует и деградация, распад систем - переход от высшего к низшему, от более совершенного к менее совершенному, понижение уровня организации системы, например деградация биологических видов, вымирающих в силу невозможности приспособиться к новым условиям. Регресс - противоречивый процесс: целое разлагается, а отдельные элементы могут прогрессировать. Или система в целом может прогрессировать, а некоторые ее элементы деградировать, например прогрессивное развитие биологических форм в целом сопровождается деградацией отдельных видов.
Принцип развития имеет огромное значение: правильное понимание истории развития явления, вещи, объекта помогает уяснить его суть, проникнуть в его сущность.
исстина, ее видды и крритерии.
Истина — информация, соответствующая действительности. (независимо от наличия познающего субъекта и перспектив воспроизведения данной информации)
Истина — отражение объекта познающим субъектом, воспроизведение его таким, каким он предположительно существует сам по себе, как бы вне и независимо от познающего субъекта и его сознания. Истиной может называться само знание (содержание знания) или сама познанная действительность. В целом, истина есть универсальная абстрактная категория, понятие, используемое, в частности, как в религии и философии, так и в рамках научного познания.
Противоположным истине является понятие лжи.
Виды истины
1 Абсолютная истина — источник всего, то, из чего все изошло. Абсолютная истина не есть истина как процесс, она статична, неизменна (если она динамична, то она может стать более или менее абсолютной, следовательно, становится относительной истиной). Именно познание абсолютной истины есть то благо, к которому должна стремиться философия, однако чаще наблюдается уход современной философии от онтологических вопросов. Человеческий разум всегда будет ограничен определенными рамками, и у него нет возможности раскрыть полностью абсолютную истину. В некоторых религиях (в частности, в христианстве) эта проблема преодолевается тем, что абсолютная истина сама открывается человеку, поскольку признается личностность последней (абсолютная истина есть Бог). Другого адекватного решения вопроса об абсолютной истине философия предложить не смогла, т.к. философские системы ограничены по вышеуказанной причине ограниченности создавшего их человеческого разума, и создаваемые ими категории, претендующие на название "абсолютная истина", отрицают сами себя (кстати, в диалектическом развитии), что в приводит к нигилизму. Последний в общих чертах сводится к утверждению, что "всякая истина относительна", которое тоже характеризуется самоотрицанием, поскольку носит характер абсолютный.[1]
2 Относительная истина — философское понятие, отражающее утверждение, что абсолютная истина (или истина в последней инстанции) труднодостижима. Согласно этой теории, можно только приближаться к абсолютной истине, и по мере этого приближения создаются новые представления, а старые отбрасываются. Теории, утверждающие существование абсолютной истины, часто называют метафизикой, относительной истины — релятивизмом. Понятие относительной истины используется в учении о диалектике. Разновидностью относительной истины является правда. Относительная истина всегда отражает текущий уровень нашего знания о природе явлений. Например, утверждение «Земля вертится» — абсолютная истина, а утверждение о том, что вращение Земли происходит с такой-то скоростью, — относительная истина, которая зависит от методов и точности измерения этой скорости.
3 Объективная истина — это такое содержание наших знаний, которое не зависит от субъекта по содержанию (по форме всегда зависит, поэтому истина субъективна по форме). Признания объективности истины и познаваемости мира равнозначны и не имеют ничего общего с относительным понятием иррационалистической философии.
4Необходимая истина — знание, достигнутое в результате совокупности связанных внутренней последовательностью действий.
5Случайная истина — знание, полученное вне зависимости от целенаправленных действий познающего субъекта.
6Аналитическая истина имеет место тогда, когда приписываемое объекту свойство содержится в самом его понятии с необходимостью.
7Синтетическая истина — это познавательная ситуация, в рамках которой раскрытие некоторого свойства требует внесения дополнительной (зачастую случайной) информации об исследуемом объекте в понятие об этом объекте.
В истории науки и философии высказывались разные точки зрения на критерий
истины (критерий - это средство проверки достоверности знания). Так, Декарт
критерием истинных знаний считал их ясность самоочевидность. Фейербах такой
критерий искал в чувственных данных. Но оказалось - никаких самоочевидных
положений нет, ясность мышления - вопрос крайне субъективный, а чувства -
зачастую нас обманывают (ложка в стакане воды изломана...).
Коренным пророком этих критериев то, что они находятся в самом знании, в
его особых привилегированных частях. Необходим критерий, который был бы и
теоретическим (для отражения объекта) и внетеоретическим (для проверки
знаний), отличался бы от субъективных процессов познания и от объективных
естественных процессов.
Говоря об истине как знании, человек постоянно ставит перед собой вопрос: верно ли и насколько в нашем знании отражены качества, свойства, сущность изучаемых объектов? Где мерило истины, тот критерий, с помощью которого можно измерить степень точности, адекватности изучаемым объектам наших знаний?
Аристотель считал, что "не все представляемое истинно" [3. C. 137]. Но тогда возникает задача отделить ложное от истинного. В качестве критерия он вводит закон непротиворечия, согласно которому невозможно, чтобы отрицание и утверждение в одном и том же отношении и в одно и то же время были ложными или истинными. Тот, кто утверждает, что все истинно, делает истинным и утверждение, противоположное его собственному, и тем самым делает свое утверждение неистинным; тот же, кто утверждает, что все ложно, делает и это свое утверждение ложным.
Таким образом, начиная с Аристотеля, критерий истины находили в логическом законе непротиворечия. Такой же точки зрения придерживался и Кант. Что есть истина? – спрашивает Кант. Она "есть соответствие знания с его предметом". Но вопрос заключается в том, чтобы найти всеобщий и верный критерий истины для всякого знания
Кант считает, что единый критерий истины относительно содержания знания не может быть дан. Его просто нет. Критерий истины может быть найден лишь в отношении формы знания. Им могут быть необходимые и всеобщие правила логики. Все, что этим правилам противоречит, ложно. Но и этот критерий явно недостаточен, ибо могут быть знания, сообразные с формами логики, но противоречащие предмету знания. Поэтому логика может служить лишь негативным критерием истины. Критерием истины могут служить следствия, выводимые из научных положений (понятий). Чем больше имеется истинных следствий из данного понятия, – говорит Кант, – тем больше признаков его объективной реальности.
Рене Декарт усматривал истину и ее критерий в интеллектуальной интуиции. Первое правило метода Декарта требует принимать за истинное все то, что воспринимается в ясном и отчетливом виде и не дает повода к какому-либо сомнению, что вполне самоочевидно [31. С. 260].
Критерий истинности, по Декарту, наиболее действен через отчетливость, которая позволяет четко различать факты и обеспечивать ясность. Иначе говоря, обеспечивать силу переживания. Например, ясность сама по себе, в случае сильной и разлитой по всему телу, но четко не локализованной боли, еще не означает отчетливости. "Может быть ясным восприятие, не являющееся отчетливым, но не существует отчетливого восприятия, которое не было бы одновременно ясным" [31. С. 332].
Интуиция в качестве критерия истины – это состояние умственной самоочевидности. Но ее нельзя отождествлять с мистическим созерцанием бога средних веков и с чувственной наглядностью Ф.Бэкона, хотя Декарт иногда называет ее "опытом". Например, он заявляет, что ему удалось достигать "истины вещей" на основе "длительного опыта"
Философия Нового времени исходила из разума, который все освещает и определяет истинность или ложность существующего. "Разум, – писал Декарт, – универсальное орудие, могущее служить при самых разных обстоятельствах" [31. С. 283]. Этот же гимн разуму проявляется и в философии Гегеля: "Что разумно, то действительно; и что действительно, то разумно" [19. С. 53].
Однако признать разум в качестве критерия истины не представляется возможным уже потому, что он становится судьей себе самому. Получается, что истинность знания, полученного разумом (мышлением), проверяется самим разумом.
критерий истины
Критерий истины - средство проверки истинности или ложности того или иного утверждения, гипотезы, теоретического построения и т.п. Критерием истинности является общественная практика {Теория и практика). Научные теории получают свою окончательную проверку с помощью практики: в материальном производстве, в революционной деятельности масс по переустройству об-ва и т. п. Если теория успешно применяется на практике, это означает, что она является истинной. Способы проверки той или иной теории на практике могут быть различными. Напр., те или иные положения в естественных науках получают свое подтверждение в эксперименте, связанном с наблюдением, измерением, с математической обработкой получаемых результатов. Часто практическая проверка осуществляется опосредствованным путем. Так, установление истинности утверждения путем логического доказательства в конечном счете опирается на практическую проверку нек-рых исходных положений той или иной теории, к-рые в ее рамках специально не доказываются. Однако проверка на практике научных теорий не означает превращения их в абсолют, научные теории развиваются, обогащаются, уточняются, нек-рые их положения заменяются новыми (Абсолютная и относительная истина). Это связано с тем, что сама общественная практика, а следовательно, и способы сопоставления через практику научных теорий с действительностью постоянно развиваются, совершенствуются. Поэтому лишь развивающаяся общественная практика может полностью подтвердить или опровергнуть то или иное человеческое представление. Практика как К. и. впервые в теорию познания включена марксизмом. Совр. буржуазная философия не признает практики как Критерия истинности или дает его извращенное толкование (напр., прагматизм). прагматический подход. Истинно то, что полезно. В принципе истина всегда полезна, даже тогда, когда она неприятна. Но обратное заключение: полезное всегда есть истина - несостоятельно. При подобном подходе любая ложь, если она полезна субъекту, так сказать, во спасение ему, может считаться истиной. Порок критерия истины, предлагаемого прагматизмом, также в его субъективной основе. Ведь в центре здесь стоит польза субъекта.
Практика как критерий истины и абсолютна и относительна. Абсолютна, так как иного критерия в нашем распоряжении нет. Но этот критерий и относителен в силу ограниченности практики в каждый исторический период. Так, практика на протяжении столетий не могла опровергнуть тезис о неделимости атома. Но с развитием практики и познания этот тезис был опровергнут.
кулльтура
Что такое культура? Почему этот феномен породил такое множество разноречивых определений? Отчего культурность как некое свойство оказывается неотъемлемой чертой различных сторон нашего социального бытия? Можно ли выявить специфику данного антропологического и общественного явления? Понятие культура относится к числу фундаментальных в современном обществознании. Трудно назвать другое слово, которое имело бы такое множество смысловых оттенков. Для нас вполне привычно звучат такие словосочетания, как "культура ума", "культура чувств", "культура поведения", "физическая культура". В обыденном сознании культура служит оценочным понятием и относится к таким чертам личности, которые точнее было бы назвать не культурой, а культурностью... В науке принято говорить о "культурных чертах", "культурных системах", "развитии, расцвете и упадке культур"... Культура нередко оказывается объектом изучения со стороны не только культуроведов, но и философов, социологов, историков, аксиологов, археологов, антропологов и этнологов.
Культура - понятие универсальное. В середине ХХ века был отмечен большой интерес к понятию культуры. В протяжении 50 лет до 1920 года было дано 7 определений культуры, а в 1950 уже 157. Сейчас число определений измеряется уже четырехзначными цифрами.
Объясняется такое многообразие трактовок тем, что прежде всего культура выражает глубину и неизмеримость человеческого бытия. В той мере, в какой неисчерпаем и разнолик человек, многогранна, многоаспектна и культура. Нас не должно смущать множество определений. Каждый исследователь обращает внимание на одну из сторон самого феномена. Культура прежде всего - природный феномен хотя бы по тому, что ее творец -человек - биологическое создание. Без природы не было бы культуры, потому что человек творит на природном ландшафте. Он пользуется ресурсами природы, он раскрывает собственный природный потенциал. Но если бы человек не переступил пределов природы, он остался бы без культуры. Культура, следовательно, есть прежде всего акт преодоления природы, выхода за границы инстинкта, сотворение того, что может надстроиться над природой.
Культура возникает потому, что человек преодолевает органическую предопределенность своего вида. Следовательно, культура предполагает спонтанный, свободный вид активности, преодолевающий видовую закрепленность.
Для того, что бы создать культуру, человек должен был обрести некий дар, способность создавать то, что не закреплено в его видовой программе. Такое неожиданное обретение выражено в древнем мифе об огне как первоначале культуры.
Культура делится на духовную и материальную культуры. Духовная культура - это наука, мораль, нравственность, право, религия, искусство, образование. Материальная культура -это орудия и средства труда, техника, сооружение, производство, пути и средства сообщения, транспорт, предметы быта.
Зyнание и верра.
Средневековая философия подняла вопрос об отличии знания от веры. Знание связывалось с обязательно присущим ему доказательством. Вера не требует доказательств, и тем самым принципиально отличается от знания.
Вера - признание чего-нибудь истинным без предварительной фактической или логической проверки, единственно в силу внутреннего, субъективного непреложного убеждения, которое не нуждается для своего обоснования в доказательствах, хотя иногда и подыскивает их. (Брокгауз и Ефрон)
Знание - проверенный практикой и удостоверенный логикой результат познания действительности, отраженный в сознании человека в виде представлений, понятий, суждений и теорий. (Глоссарий.ру)
Некоторые полагают, что преимущество знания заключается в том, что оно дает нам истинную информацию, а вера - нет. Это неверно: и знание, и вера могут касаться и истинной, и ложной информации.
Случаи правильного знания и ложной веры не нуждаются в пояснении, потому привожу примеры ложного знания и правильной веры.
1) Если бы Вы спросили ученого 19 века, возможна ли трансмутация химических элементов, ответ был бы четким и кратким: "Нет". Это было знание, а не вера, т.к. данному суждению предшествовала логическая и эмпирическая проверка. Однако сейчас всем известно, что ничего невозможного здесь нет: ядерные реакции позволяют подобные превращения. Получается, что знание было ошибочным.
2) Представьте, что Вы сказали пятилетнему ребенку, что десятичный логарифм 100 равен двум. Допустим, ребенок поверил Вам, хотя не имеет ни малейшего представления о том, что такое логарифм. Это вера, т.к. ребенок не проверил истинность данного утверждения, однако десятичный логарифм 100 на самом деле равен двум. Получается, что здесь вера оказалась правильной.
Знание должно иметь приоритет перед верой, потому что знание способно к уточнению, а вера дается "как есть".
Вернемся к вышеупомянутым примерам:
1) Как всем известно, возможность трансмутации хим. элементов открыли именно ученые, знающие о ее невозможности, а отнюдь не алхимики, верившие в ее возможность. Потому что если проверка вскрывает ошибочность некого утверждения, то знание тут же меняется.
2) Если Вы скажете этому ребенку, что десятичный логарифм 100 равен 15, то он тоже поверит: у него нет критериев, позволяющих отличить истинную информацию от ложной.
позинан. знанин. и мненин.
Познание— совокупность процессов, процедур и методов приобретения знаний о явлениях и закономерностях объективного мира. Познание является основным предметом раздела философии гносеологии (теории познания).
Познание есть специфический вид духовной деятельности человека, процесс постижения окружающего мира. Оно развивается и совершенствуется в тесной связи с общественной практикой. Знание всегда является идеальным образом действительности. Знать что-либо – означает иметь некоторое идеальное представление об интересующем нас предмете. Познание и знание различаются как процесс и результат. В своей сущности, познание есть отражение мира в научных представлениях, гипотезах и теориях. Под отражением обычно понимают воспроизведение свойств одного объекта (оригинала) в свойствах другого, взаимодействующего с ним объекта (отражающей системы).
Существует несколько типов познания:
• мифологическое
тип познания характерный для первобытной культуры (тип целостного дотеоретического объяснения действительности при помощи чувственно- наглядных образов сверхъестественных существ, легендарных героев, которые для носителя мифологического познания предстают реальными участниками его повседневной жизни). Мифологическое познание характеризуется персонификацией, олицетворением сложных понятий в образах богов и антропоморфизмом.
• религиозное
объектом религиозного познания в монотеистических религиях, то есть в иудаизме, христианстве и исламе, является Бог, который проявляет себя как Субъект, Личность. Акт религиозного познания, или акт веры, имеет персоналистически-диалогический характер.
Цель религиозного познания в монотеизме — не создание или уточнение системы представлений о Боге, а спасение человека, для которого открытие бытия Бога одновременно оказывается актом самооткрытия, самопознания[источник не указан 594 дня] и формирует в его сознании требование нравственного обновления.
В Новом Завете метод религиозного познания сформулирован Самим Христом в «заповедях блаженства»:
«Блаженны чистые сердцем, ибо они Бога узрят» (Мф.,5,8)
• философское
философское познание представляет собой особый тип целостного познания мира. Спецификой философского познания является стремление выйти за пределы фрагментарной действительности и найти фундаментальные принципы и основы бытия, определить место человека в нём. Философское познание основано на определённых мировоззренческих предпосылках. В его состав входят: гносеология, онтология.
В процессе философского познания субъект стремится не только понять бытие и место человека в нём, но и показать, какими они должны быть, то есть стремится создать идеал, содержание которого будет обусловлено избранными философом мировоззренческими постулатами.
• чувственное
является результатом непосредственного взаимодействия субъекта и объекта, что обусловливает конкретность, индивидуальность и ситуативность получаемого здесь знания.
• научное (рациональное)
предполагает возможность объективации индивидуальных знаний, их обобщения, трансляции и т. п. Именно рациональное познание обеспечивает существование таких форм познавательного творчества, как наука и философия. Его основные формы: понятие, суждение и умозаключение
Термин «знание» обычно употребляется в трех смыслах:
1) способности, умения, навыки, которые базируются на осведомленности о том, как что-либо сделать, осуществить те или иные замыслы;
2) любая познавательно значимая информация (в частности –адекватная);
3) особая познавательная единица, гносеологическая форма отношения человека к действительности, существующая наряду и во взаимосвязи с практическим отношением. Следует отметить, что второй и третий пункты данного определения и являются предметом рассмотрения гносеологии.
Мнение не есть знание в подлинном смысле этого слова, поскольку касается изменчивых предметов, а также их изображений. Мнения могут являться истинными или ложными. Знание есть обоснованное истинное убеждение.
Античная мысль отвечала на вопрос о том, что такое знание, сравнивая его с мнением. Считалось, что мнение строится на чувстве, поэтому оно касается единичных предметов и характеризуется изменчивостью и относительностью. В отличие от мнения, в знании схватываются не единичные, а общие свойства, в силу чего знание обладает всеобщим характером и неизменностью.
Зааконы диаалектики
Наиболее общими законами диалектики являются: переход количественных изменений в качественные, единство и борьба противоположностей, отрицание отрицания.
Закон единства и борьбы противоположностей
Движущую силу развития выражает закон единства и борьбы противоположностей. Сущность этого закона состоит в том, что предметы и явления объективного мира в процессе своего развития, вытекающего из взаимодействия и противоречия между различными предметами и явлениями и различными сторонами внутри предметов и явлений, переходят из состояния незаметного, несущественного различия составляющих данное явление сторон, тенденций к существенным различиям моментов целого и к противоположностям, которые вступают между собой в противоречие, борьбу, составляющую внутренний источник развития данного явления. Каждый предмет содержит в себе иное самого себя. Внутренняя противоречивость любого объекта состоит в том, что в едином предмете в одно и то же время имеет место и взаимопроникновение и взаимоисключение противоположностей. Развитие возможно только благодаря противоречию, т. е. возникновению активного взаимодействия, столкновения, борьбы противоположностей. Борющиеся противоположности находятся между собой в единстве в том смысле, что они присущи одному предмету, явлению. Противоречие, выражающееся в борьбе противоположностей в рамках данного единства, составляет источник развития.
Будучи отраженным в системе теоретического знания, этот закон входит основным стержнем или ядром в диалектический метод научного познания. В собственном смысле диалектика есть изучение противоречия в самой сущности предметов» (Ленин В. И., «Философские тетради», М., 1947, с. 237). Диалектика, т. о., дает возможность усматривать стимулы развития мира внутри самого мира.
Закон перехода количественных изменений в качественные
Развитие как движение от простого к сложному, от низшего к высшему, от старого качественного состояния к более высокому, новому качеству есть одновременно и непрерывный, и прерывный процесс. При этом количественные изменения явлений до известного предела носят характер относительно непрерывного роста одного и того же по своему качеству объекта, который, изменяясь количественно в пределах одной и той же меры, не перестает быть тем, что он есть. Только на определенной ступени развития, при определенных условиях объект теряет свое прежнее качество и становится новым. Развитие, т. о., есть единство прерывности и непрерывности, революционного, скачкообразного и эволюционного изменения явлений.
Закон перехода количественных изменений в качественные показывает, как осуществляется возникновение нового.
Закон отрицания отрицания
Всякое развитие есть определенным образом направленный процесс. Эту сторону развития выражает закон отрицания отрицания. Каждое явление относительно и в силу своей конечной природы переходит в другое явление, которое при определенных условиях может стать противоположностью первого и выступить в роли его отрицания. Отрицание составляет необходимое условие развития, поскольку оно есть не только отрицание старого, но и утверждение нового. Но процесс развития не останавливается на этом. Вновь возникшее качество также переходит в иное качество. Отрицание снимается вторым отрицанием, а вся цепь развития представляет собой процесс отрицания отрицания. В результате этого нарастающего отрицания отрицания получается движение предмета от простого к сложному, от низшего к высшему с элементами повторения пройденного, временного отступления назад и т. д. Закон отрицания отрицания дает обобщенное выражение развития в целом, вскрывая внутреннюю связь, поступательный характер развития; он выражает такой переход явлений из одного качеств. состояния в другое, при котором в новом качестве воспроизводятся на более высоком уровне некоторые черты старого качества. Словом, этот закон выражает и процесс коренного изменения старого качества, повторяющуюся связь между различными этапами развития, т. е. основную тенденцию развития и преемственность между старым и новым. Развитие совершается так, что высшая ступень развития выступает как синтез всего предшествующего движения в его снятом виде. Каждый момент развития, как бы он ни был отличен от предыдущего, происходит из него, является результатом его развития, поэтому заключает, сохраняет его в. себе в преобразованном виде. В сущности он есть это первое, ставшее иным. Из этого вытекает важное требование к научному познанию, выступающее в качестве метода: только то историческое познание может быть плодотворным, которое каждый момент исторического развития рассматривает как результат предшествующего момента и в органичной связи с ним.
Основными принципами диалектики являются:
принцип всеобщей связи;
принцип системности;
принцип причинности;
принцип историзма.
Всеобщая связь означает целостность окружающего мира, его внутреннее единство, взаимосвязанность, взаимозависимость всех его компонентов – предметов, явлений, процессов.
Системность означает, что многочисленные связи в окружающем мире существуют не хаотично, а упорядоченно. Данные связи образуют целостную систему, в которой они располагаются в иерархическом порядке. Благодаря этому окружающий мир имеет внутреннюю целесообразность.
Причинность – наличие таких связей, где одна порождает другую. Предметы, явления, процессы окружающего мира чем-то обусловлены, то есть имеют либо внешнюю, либо внутреннюю причину. Причина в свою очередь, порождает следствие, а связи в целом именуются причинно-следственными.
Историзм подразумевает два аспекта окружающего мира: вечность неуничтожимость истории, мира; его существование и развитие во времени, которое длится всегда.
фенноменол. прризнаки жживого.
• Наличие собственного внутреннего мира.
Мы не зря называем внутренний - миром. Внутреннее бытие мироподобно. Внутренний мир- это малый мир со своей онтологией. Сама жизнь, она не разорвана на внутреннее и внешнее. Соединяясь с внутренним миром, тело живого существа принимает на себя некоторые его мироподобные характеристики. Это и есть, собственно, феномен жизни. Некоторая сверхцелостность, которая висит над этими регионами. Это внешневнутреннее бытие, которое соединяет между собой эти два полюса жизни. Об этом гласит нам аксиома внутрицелостности.
• Наличие своего «пространства- времени».
У живого существа есть свое время, которое длится между рождением и смертью. Неорганическое тело своим временем не обладает, существуя, в общем, для всех объектов мировом времени. Ученые развивают идею о существовании у живых организмов собственных биологических часов и биоритмов.
Идея собственного пространства выражена в том, что только для тел живых организмов имеет смысл идея внутренней среды. Затем, живое, например, способно расти, и его рост в общем случае сильно отличается от роста неорганических объектов, например, роста кристаллов. Кристалл растет, лишь прибавляя новые части к уже существующим старым. Что же касается живого роста, то здесь растут все части тела, здесь каждый раз обновляется как бы все пространство, захваченное телом живого организма. Следовательно, у живого есть не только свое время, но и свое пространство.
• Холомереологическая симметрия.
Мир есть не только на уровне целого всех своих частей, но и на уровне каждой своей части. Мир выступает как единство целого и части. Эту категорию можно обозначить как «целое-часть». Холомереологический от слова «холос» - целое и «мерос» -часть, т.е. целочастичный.
Это свойство обнаруживается в способности животного к размножению. В общем случае можно говорить о трех основных способах размножения. Это вегетативное размножение, когда из части тела образуется новый организм (при вегетативном размножении растения или разрезании гидры на кусочки), размножение делением (при делении клетки) и половое размножение. При вегетативном размножении часть тела образует новое тело, т.е. часть превращается в целое. Целое обладает самоподобием, т.е. состоит из частей, подобных целому. В случае деления также идет переход части в целое. Каждая половина становится новым целым. В половом размножении - наоборот, два целых становятся частями нового, объединенного целого.
В этих примерах мы видим способность живого тела переходить от целого к части и обратно, что возможно только на основе единой категории целое – часть.
• Самокаузальность ( причинно – следственность) живой телесности.
Живое способно к самодвижению. Когда, например, живой организм перемещается в пространстве, то он движет себя собою. Сам, являясь и причиной и следствием своего движения. При ходьбе на двух ногах при каждом шаге выделяется причинная – опорная нога и следственная – движущаяся. Причем с каждым шагом их роли меняются, т.е. происходит переполяризация.
• Обладание своей энергией
Далее, только живое способно питаться. Это, вообще говоря, удивительный процесс – питание. Было бы странно предполагать, что камень питается, вообще может обладать такой способностью. Только живое существо обладает этим качеством. Но что это значит – питаться? По-видимому, живое питается, чтобы пополнить запасы своей энергии. Следовательно, только у живого есть своя энергия, которая может заканчиваться, которую можно и нужно пополнять. Неорганический объект не обладает своей энергией, он растворен в океане общей физической энергии. Поэтому ему и не нужно получать какую-то специальную энергию. В процессе питания живое ищет и находит подходящую энергию, которую в пищеварении оно окончательно превращает в свою энергию.
Ххолизм
В истории биологии и медицины всегда существовали два противоположных течения – холизм и редукционизм.
Слово «холизм» происходит от греческого «holos» (целое), и это направление в биологии всегда подчеркивало принципиальное отличие живых организмов от неживых тел. Представители холизма (холисты) считают, что в живом есть некоторое особое качество, которое отсутствует в неживой природе и принципиально отличает живое от неживого. Поэтому, например, в биологии не до конца применимы законы физики и химии, нужны новые, чисто биологические законы, чтобы объяснить поведение живых организмов. Внутри холизма всегда существовало еще множество более частных направлений, из которых можно выделить два наиболее важных. Эти два направления можно условно называть рациональным и иррациональным холизмом. Иррациональный холизм считал, что особое качество жизни непознаваемо, и мы можем только утверждать, что оно есть, но каково оно и каковы его свойства, познать невозможно. Это направление холизма по существу отрицало возможность биологии как науки и превращало биологию в мистику. Рациональный холизм, допуская принципиальное отличие живого от неживого, тем не менее полагает, что возможно рациональное, научное познание этого отличия и построение биологии как научной дисциплины.
рредукционизм
В истории биологии и медицины всегда существовали два противоположных течения – холизм и редукционизм. Слово «редукционизм» происходит от латинского слова «reductio» - «упрощение», сведение сложного к простому. Представители редукционизма (редукционисты) считают, что никаких принципиальных различий между живым и неживым нет, различие здесь только количественное – живые организмы представляют из себя очень сложные физико-химические системы. Поэтому возможна биология как наука, но законы биологии – это законы физики и химии, лишь проявляющие себя в специфических условиях. Таким образом, для редукционистов биология – одна из прикладных физико-химических наук. Внутри редукционизма, однако, также можно выделить два направления – сильный и слабый редукционизм (см. рис. 2). Сильный редукционизм полностью отрицает особенности живых организмов даже как физико-химических систем, считая, что для объяснения феномена жизни достаточно классических разделов физики, например, механики. Что же касается слабого редукционизма, то это направление в той или иной степени признает необходимость создания новой неклассической физики для объяснения феномена жизни, хотя в любом случае это видоизменение не настолько велико, чтобы вообще выйти за границы физики.
Одним из наиболее ярких проявлений позиции слабого редукционизма является готовность представителей этого направления расширить само понимание физики, если на основе старых законов физики невозможно будет описать те процессы, которые происходят в живых организмах. Например, известный физик 20-го столетия, один из создателей квантовой механики, Эрвин Шрёдингер в книге «Что такое жизнь?» пишет: «Развертывание событий в жизненном цикле организма обнаруживает удивительную регулярность и упорядоченность, не имеющих себе равных среди всего, с чем мы встречаемся в неодушевленных предметах... Нас не должны поэтому обескураживать трудности объяснения жизни с привлечением обыкновенных законов физики. Ибо это именно то, чего следует ожидать, исходя из наших знаний относительно структуры живой материи. Мы вправе предполагать, что живая материя подчиняется новому типу физического закона» . В этом случае позиция слабого редукционизма уже вплотную приближается к позиции рационального холизма, и может оказаться, что спор между ними будет уже больше касаться терминов. Если для того, чтобы объяснить процессы в живой природе слабые редукционисты готовы изменить саму физику, возможно, даже качественным образом, то кто в этом случае может дать гарантию, что одно из таких изменений, наконец, не сможет удовлетворить и рациональных холистов? Различие будет состоять лишь в том, что слабые редукционисты будут продолжать называть физикой не старую, а новую физику, а рациональные холисты будут настаивать, что физикой следует называть только старую физику, в то время как то изменение, которое слабые редукционисты называют новой физикой, выходит уже за рамки физики вообще. Таким образом, по существу различие между этими направлениями исчезнет, и останется спор только о словах.
ттенденция кконвергенции холлизма
Холизм. это направление в биологии всегда подчеркивало принципиальное отличие живых организмов от неживых тел. Представители холизма (холисты) считают, что в живом есть некоторое особое качество, которое отсутствует в неживой природе и принципиально отличает живое от неживого.
Направление, противоположное холизму, - это редукционизм. Слово «редукционизм» происходит от латинского слова «reductio» - «упрощение», сведение сложного к простому. Представители редукционизма (редукционисты) считают, что никаких принципиальных различий между живым и неживым нет, различие здесь только количественное – живые организмы представляют из себя очень сложные физико-химические системы. Поэтому возможна биология как наука, но законы биологии – это законы физики и химии, лишь проявляющие себя в специфических условиях.
Если проследить историю биологии и медицины, то можно отметить следующую основную тенденцию развития этих наук: развитие биологии и медицины происходило от принятия крайних форм холизма и редукционизма к постепенному сближению их позиций. Вначале, когда в биологии и медицине господствовал либо холизм, либо редукционизм, это были крайние формы обоих направлений, иррациональный холизм и сильный редукционизм, не способные воспринять плодотворные идеи противоположного лагеря. Постепенно, особенно с развитием биомедицинских наук в 20-м веке, ученые стали, с одной стороны, понимать, что множество биологических функций и структур имеют вполне реальную физико-химическую основу (это относится к структуре белков и хромосом, к процессам нервной проводимости и мышечного сокращения, и т.д.), а, с другой стороны, все эти процессы и состояния проявляют устойчивую своеобразность по отношению к параметрам неорганических физико-химических процессов. Причем, эта своеобразность оказалась настолько выраженной, что для ее объяснения потребовалось изменить саму физику, например, объяснение молекулярной устойчивости наследственности живых организмов стало понятно только после открытия квантовой физики, а специфика физико-химических процессов в живых организмах стала получать свое объяснение только после построения основ неравновесной нелинейной термодинамики и синергетики. Так постепенно в биологии и расширяются области применения физики и химии, и одновременно изменяются сами эти науки, все более приспосабливаясь к особенностям живых организмов. В целом можно сказать, что происходит сближение рационального холизма и слабого редукционизма. Это можно понять только при том условии, что своя часть истины содержится в каждом из этих направлений (как в холизме, так и в редукционизме), и здесь нужно не выбирать, но соединять все то хорошее, что есть в каждой точке зрения.
Сильный редукционизм полагает, что феномен жизни лежит внутри области классической физики, слабый редукционизм допускает, что феномен жизни выходит за границы классической физики, но принадлежит физике вообще. Рациональный холизм настаивает, что феномен жизни выходит за границы физики вообще, но принадлежит научному знанию. Наконец, иррациональный холизм утверждает, что феномен жизни выходит как за границы науки, так и всего того, что может быть познано и создано человеком (культуры). Наша позиция состоит в том, что в некоторой мере правы все направления, и целостный феномен жизни объединяет в себе все указанные позиции. В жизни есть все – и то, что может быть вполне адекватно передано физикой, как классической, так и неклассической; и то, что физике неподвластно, но может исследоваться нефизическими научными дисциплинами; и, наконец, в тайне жизни заключена и некоторая ненаучная и непостижимая составляющая, навсегда делающая жизнь загадкой для человеческого разума.
ппаттерн
Одна из современых теорий определения жизни – так называемая теория Сантьяго или теория аутопоэза
Теория аутопоэза(самотворение, самосозидание) – одна из современных попыток рационально выразить критерий жизни. Авторы этой концепции – чилийские нейробиологии Умберто Матурана и Франциско Варела, работавшие в университете Сантьяго.
Важные понятия этой теории – понятия «паттерн» и «организация». Под паттерном имеется в виду некоторый тип структуры, характерный для множества частных реализаций этой структуры. Организация – частная реализация паттерна. Например, паттерн любого стула – наличие опоры и сиденья. Организация отдельного стула – тот конкретный способ, каким реализуется опора и сиденье в данном стуле (допустим, в виде четырех ножек, мягкого сиденья и спинки, сделанных из дерева). Используя термины философии Аристотеля, можно было бы сравнить паттерн с родовой формой, организацию – с индивидуальной формой и материей. Пытаясь дать определение жизни, авторы теории аутопоэза имеют в виду в первую очередь определение паттерна всех живых систем. Предполагается тем самым, что у разных форм жизни один паттерн и разные организации. Сформулировать необходимый и достаточный признак жизни означает в точности выразить паттерн только живых систем.
оссновные прризнаки ауутопоэ. сиистем
Одна из современых теорий определения жизни – так называемая теория Сантьяго или теория аутопоэза.
Теория аутопоэза(самотворение, самосозидание) – одна из современных попыток рационально выразить критерий жизни. Авторы этой концепции – чилийские нейробиологии Умберто Матурана и Франциско Варела, работавшие в университете Сантьяго.
В качестве критерия жизни авторы предлагают рассмотреть так называемые аутопоэтические системы. Система может быть названа аутопоэтической если только если для нее выполнены следующие пять условий:
1. Система представляет собою сеть взаимодействий на некотором множестве элементов. Под сетевой структурой здесь имеется в виду особый паттерн организации, в котором каждый элемент влияет на каждый (в смысле причинно-следственных отношений).
2. В качестве элементов сети выступают процессы.
3. Это физические процессы.
4. Это процессы воспроизводства системы, т.е. результатом этих процессов является постоянное восстановление и возможное изменение системы.
5. Граница сети – также один из элементов сети, т.е. она находится в сетевом взаимодействии со всеми остальными элементами (это условие было добавлено авторами, чтобы отличить аутопоэтические системы от гиперциклов Эйгена , для которых верны только первые 4 признака).
Признаки 1-2 и 4-5 задают так называемую автономную, или операционально-замкнутую систему. Такая система только испытывает неспецифическую активацию со стороны внешней среды, определяясь в своем развитии преимущественно внутренними закономерностями. Все причины автономной системы лежат внутри системы. Такая система представляет собою фрагмент реальности, относительно изолированный от окружающей среды по каузальной структуре. Внешняя среда не может извне определить автономную систему, прорвать ее каузальную непроницаемость – вот, пожалуй, тот главный смысл, который несет в себе идея аутопоэза.
клинническое мышшление
под клиническим мышлением мы понимаем способ мышления в медицине, который претендует на применение некоторых теоретических конструкций к объяснению клинически выраженных проявлений заболевания, способных наблюдаться нашими органами чувств.
Связь теории и практики – основа клинического мышления при таком его понимании. Другое дело, что теории могут быть разными, в том числе и спекулятивными, лишенными достаточного эмпирического обоснования. Медицинская практика также способна меняться, например, в большей степени включая в себя вопросы диагностики или лечения. Но все эти вариации будут касаться лишь разных форм и видов клинического мышления, не отменяя представленного выше основного определения.
Клиническое мышление как синтез теории и практики есть лишь способ научного мышления в области медицины. Научное мышление вообще есть лишь усиленное обычное мышление человека, подкрепленное разного рода дополнительными факторами. В частности, сила научного мышления во многом определяется соединением теории и практики. Научный метод познания и есть во многом такой метод, которому удается соединить две столь разные сферы – сферу эмпирических фактов и область теоретического знания. С этой точки зрения эволюция клинического мышления есть лишь пример эволюции научного метода в истории медицины.
доннаучный перриод
под клиническим мышлением мы понимаем способ мышления в медицине, который претендует на применение некоторых теоретических конструкций к объяснению клинически выраженных проявлений заболевания, способных наблюдаться нашими органами чувств.
В эволюции клинического мышления можно выделить в первом приближении три основных периода:
1. Донаучный период
2. Период так называемого «терапевтического нигилизма»
3. Период количественного метода
1. Донаучный период
Под определения этого периода эволюции клинического мышления подпадает историческая эпоха со времен античности до конца 18 века. В это время господствует так называемая гуморальная теория, созданная врачами Древней Греции и обладающая ярко выраженным умозрительным характером. Эта теория утверждала существование в организме четырех основных жидкостей – крови, флегмы, желтой и черной желчи. Основа здоровья – равновесие, основа всех болезней – то или иное нарушение равновесия этих жидкостей в организме. Следует помнить, что гуморальная теория продержалась в медицине вплоть до 19 века и сочеталась со множеством фантастических и малообоснованных методов лечения. Например, она оправдывала прижигание ран кипящим маслом, широкую практику кровопусканий, постановку разного рода клизм «от всех болезней» и так далее.
В донаучный период мы видим явную разорванность в структуре клинического мышления врача между теорией и практикой. Теории еще слишком спекулятивны и умозрительны, оторваны от реальных фактов. А реальные факты существуют сами по себе и мало осознаются врачами.
ниггилизм
под клиническим мышлением мы понимаем способ мышления в медицине, который претендует на применение некоторых теоретических конструкций к объяснению клинически выраженных проявлений заболевания, способных наблюдаться нашими органами чувств.
В эволюции клинического мышления можно выделить в первом приближении три основных периода:
1. Донаучный период
2. Период так называемого «терапевтического нигилизма»
3. Период количественного метода
2. Период «терапевтического нигилизма»
К началу 19 века большинство врачей наконец утрачивают веру в старые методы лечения и происходит формирование более критического отношения к медицинскому знанию. До 19 века диагноз ставился только на основе клинических симптомов, и физикальному обследованию больного почти не уделялось внимания. В 19 веке начинают изучаться причины и механизмы заболеваний, получают невиданное доселе развитие лабораторные методы исследования, появляются новые средства физикального обследования больного. Революция в клиническом мышлении в это время состоит в том, что постепенно врачи начинают понимать, что за клиникой стоят более глубокие и объективные патологические процессы, каждое заболевание имеет свои морфо-физиологические проявления. Сегодня нам кажется это само собой разумеющимся, но когда-то это было настоящим откровением в развитии медицинского знания. Господствующее место в это время занимает школа французских и немецких врачей – анатомов и физиологов. Они начинают систематическую практику физикального обследования больных, подкрепленного наблюдением анатомических изменений, полученных при аутопсии. Позднее формируется понимание важности не только структуры, но и функции органов. Возникает физиология, от которой постепенно отделяются биохимия, эндокринология, иммунология, микробиология. При больницах создаются исследовательские лаборатории. В 20-м веке эта линия развития продолжает себя в возникновении и развитии молекулярной биологии.
Впервые клиническое мышление в это время соединяет теорию и практику, начинает использовать экспериментально подтвержденные факты и оказывается подлинно научным методом мышления.
Однако эта научная революция 19 века в области медицинского знания охватывала пока только сферу диагностики, практически не имея возможности распространить себя в область лечения. Новые теоретические знания о структуре и функциях при патологиях еще долгое время, вплоть до конца 19 века, почти не влияли на методы лечения. Образовался своего рода «терапевтический нигилизм» - каково бы ни было наше теоретическое знание, оно не может оказать никакого влияния на терапию (лечение) заболевания.
Научный метод клинического мышления не мог распространить синтез теории и практики на область терапии, ограничивая свои интегрирующие способности пока только сферой диагностики.
Конечно, такая ситуация не могла сохраняться долго, и уже к концу 19 века уровень понимания механизмов заболеваний стал постепенно давать и свои практические плоды в области терапии. С конца 19 века терапевтический нигилизм преодолевается, и новые лабораторные методы исследования приводят и к возникновению новых методов лечения (применение инсулина при сахарном диабете, открытие групп крови и использование гемотрансфузии и т.д.).
кол-венный мметтод
под клиническим мышлением мы понимаем способ мышления в медицине, который претендует на применение некоторых теоретических конструкций к объяснению клинически выраженных проявлений заболевания, способных наблюдаться нашими органами чувств.
В эволюции клинического мышления можно выделить в первом приближении три основных периода:
1. Донаучный период
2. Период так называемого «терапевтического нигилизма»
3. Период количественного метода
Период количественного метода
В 20-м веке, особенно со второй его половины, научные стандарты исследования постепенно распространяют себя и в сферу оценки разного рода методов лечения. Вплоть до этого времени не существовало количественной оценки эффективности тех или иных терапевтических методик. Был лишь небольшой призыв к подобным оценкам в начале 19 века. Здесь можно назвать имена французских врачей Пьера Луи (Louis P.) и Жюля Гавара (Gavarret J.). Луи провел сравнение ранних и более поздних случаев использования кровопусканий, обнаружив практическое отсутствие различий их последствий, чем оказал большое влияние на отказ от практики кровопусканий в Европе. Гавар применил принципы статистики к медицине. В своей книге «Общие принципы медицинской статистики» (1840 г.) он утверждает, что заключение о преимуществе одного метода лечения над другим должно основываться не только на умозрительных рассуждениях, но и на эмпирическом исследовании достаточного количества больных. Именно Гавар сформулировал основные положения теории доверительных интервалов и статистической значимости. Однако в 19 веке эти работы не обратили на себя внимания, и лишь в 20-м веке они получают свое подлинное признание и развитие.
Особенно со второй половины 20 века начинает появляться все больше данных о том, что теоретические предсказания эффективности ряда лекарственных средств далеко не всегда подтверждаются статистически, при проведении рандомизированных контролируемых испытаний. Опыт количественной оценки эффективности разного рода лекарственных средств и методов лечения начинает все более входить в медицинскую практику, формируя новое направление исследований, получившее название «доказательная медицина». Основа доказательной медицины – проникновение научного подхода не только в диагностику, но и в клинику. С этого момента научный метод мышления в медицине впервые начинает соединять в себе ресурсы теоретического и эмпирического знания как в области диагностики, так и лечения.
ооснов. пррин. по вульфу
Согласно автору учебника «Философия медицины», известному врачу и историку медицины Х.Р.Вульфу (H.R.Wulff), клиническое мышление врача играет важную роль в процессе принятия клинических решений (постановка диагноза, выбор и назначение лечения), на который оказывают влияние следующие два класса факторов.
1. Принципы, определяющиеся научным фактором
Они включают в себя, в свою очередь,
1.1. Дедуктивный компонент: выводы из теоретического знания о механизмах развития заболевания, опирающиеся на
а) Донаучные теории
б) Научные теории
1.2. Эмпирический (индуктивный) компонент: выводы из опыта ведения аналогичных пациентов, исходящие из
а) Неконтролируемых наблюдений
б) Контролируемых наблюдений
Второй класс принципов, определяющих клиническое мышление врача – это:
2. Гуманистическое мышление, включающее в себя:
2.1. Эмпатический компонент, вытекающий из понимания пациента как дружественного человеческого существа,
2.2. Этический компонент, вытекающий из этических норм и понимания того, что «хорошо» и что «плохо».
Как можно было бы понять подобную структуру принципов клинического мышления в свете современных медицинских концепций и той исторической эволюции этого мышления, которая была рассмотрена выше?
Главный вывод, как представляется, состоит здесь в том, что клиническое мышление врача оказывается многомерным и очень сложным образованием. Оно, с одной стороны, опирается на теории, подводя под них клинические данные (дедуктивный компонент), а, с другой стороны, распространяет опытные данные, полученные при наблюдении прошлых клинических случаев, на новых пациентов (индуктивный компонент). Здесь мы видим яркий пример взаимодействия теорий и фактов в единой интегральной структуре научного знания. Однако даже современное медицинское знание оказывается не вполне научным, считает Вульф. Оно способно опираться как на разного рода теоретические донаучные представления, так и на не вполне проверенные опытные данные (например, утверждения об эффективности лечения, еще не прошедшего проверку средствами современных рандомизированных испытаний). С этой точки зрения медицине предстоит еще большая работа по ослаблению влияния донаучных теорий и неконтролируемых наблюдений на мышление современных и будущих врачей.
С другой стороны, клиническое мышление врача выходит за границы только естественнонаучного знания, имея дело с человеком и его гуманитарным потенциалом. Клиническое мышление не может быть вполне эффективным, если оно не опирается на некоторый момент сочувствия врача больному и способности войти в его ситуацию и его внутренний мир (эмпатический компонент). Подобный опыт эмпатии может быть очень важным для врача и формироваться только в результате его длительного профессионального опыта. Например, терминальные больные или пациенты, испытывающие сильные боли, могут существовать в очень своеобразных внутренних мирах, доступ в которые для врача может быть значительно затруднен. В то же время подобное проникновение может оказаться очень важным для врача в процессе принятия клинического решения. Следовательно, важным является исследование опыта врачебной эмпатии, его возможное обобщение и создание новой практики медицинского образования, ориентированного на подобный гуманистический опыт клинического мышления.
Наконец, гуманитарная составляющая клинического мышления тесно связана с разного рода этическими представлениями – нормами, моральными обязательствами, определяющими принципы «хорошего» и «плохого» в тех или иных обстоятельствах медицинской практики. Первостепенную важность эта составляющая приобретает сегодня в связи с развитием новой междисциплинарной науки – биомедицинской этики, развитием новых медицинских и биотехнологий (в частности, бурно развивающихся сегодня нанотехнологий), в которых предполагается невиданная до сих пор возможность вмешательства в телесность человека, способность изменить саму природу человеческого существа. Как отреагирует на все эти вызовы современная и будущая медицина?
В ответе на этот вопрос важную роль будут играть как теоретические, так и этические принципы организации медицинского знания и практики.
исстор филоос.сппор рреалист. и нномин.
На сегодняшний день нельзя сказать определенно, что философия биологии является окончательно конституировавшейся дисциплиной.
Споры, возникающие в ней, нередко оказываются противостоянием наиболее общих философских точек зрения, уже известных из истории философии. Однако в приложении к новому материалу биологии и медицины эти старые философские споры могут дать неожиданный познавательный эффект. Одним из таких споров является спор современных онтологов (реалистов) и номиналистов о понятии болезни.
1. Онтологи. С онтологической (реалистической) точки зрения болезни являются реальными сущностями, наличествующими в мире. С этой точки зрения нозологии – классификации болезней – есть истинные классификации мира. Болезни, по мысли онтологов, «разрезают» природу на её стыках, давая, тем самым, нам возможность видеть ее устройство.
Если обычно принято считать, что болезнь лишь причиняется агентами, отличаясь от них, как следствие отличается от причины, то с онтологической точки зрения агент болезни и сама болезнь - одно и то же. Например, полиовирус - с онтологической точки зрения - не причина полиомиелита, но сам полиомиелит: болезнь и ее причина онтологически тождественны, то есть являются одной и той же реальностью.
2. Номиналисты. В отличие от этих положений номиналисты ссылаются на старую поговорку «Нет болезней, есть больные люди». Нозологии с точки зрения номиналистов - всего лишь условные системы классификации. Нозологии имеют, конечно, большой практический смысл, но это не означает, что они описывают реальность «как она есть». Согласно номиналистам, проблема классификации - не онтологическая, но гносеологическая проблема. Познание, однако, всегда обусловлено его критериями. В данном случае - критериями создания классификаций. 3. Критерии классификаций. Первый условный критерий создания классификаций, согласно номиналистам, может быть назван патогенным. Болезни условно выделяются по патогенам, которые причиняют болезнь.
Второй критерий классификаций - «знаки» или симптомы болезней.
Третий критерий создания классификаций - по системам органов, которые оказываются поражены. Отметим, что при этом третьем критерии, например, чтобы не запутать классификацию, классификатор не обращаем внимания ни на причины (критерий 1), ни на симптомы (критерий 2) болезней. Это же касается, соответственно, критериев 1 и 2.
Номиналисты, таким образом, говорят об отсутствии единства в таксономии болезней. Именно поэтому таксономии - условны и в этом смысле являются (по крайней мере, до некоторой степени) произвольными системами. Они не описывают «саму» реальность.
4. Возражение реалистов. Возражение реалистов состоит, прежде всего, в том, что медицина занимается болезнями именно как особыми сущностями, то есть именно как самой реальностью.
Во-вторых, критику таксономических систем как условных можно отнести к любой науке. Но несмотря на это, никто не сомневается, что таксономии, например, в физике или химии описывают саму реальность. Таксономии физики косвенно участвуют в том, что самолеты летают, а таксономии химии участвуют в создании мира окружающих нас артефактов, без которых мы уже не могли бы жить.
5. DSM. В своей более конкретной форме спор о таксономиях развернулся вокруг проблемы DSM (Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders), версии которой все время сменяют друг друга. Частая смена версий медицинской классификации психических болезней наглядно демонстрирует, по мысли номиналистов, что все таксономии болезней являются именно условными.
Ответ онтологов состоит в указании на то, что психиатрия – как и всякая наука - прогрессирует. DSM действительно описывает саму реальность, но это описание уточняется в связи с прогрессом нашего познания реальности.
Речь идет не просто об уточнениях, возражают номиналисты, но о принципиальном переписывании классификации заново. При этом данное переписывание, по мысли номиналистов, находится в тесной связи с меняющимися социо-культурными обстоятельствами человеческой жизни. (Так, например, согласно ранним версиям DSM гомосексуализм является болезнью, а согласно DSM IV – уже нет.)
6. Проблема ценностей. Номиналисты, таким образом, хотят сказать, что в классификации болезней заложено в готовом - хотя часто и неосознанном - виде то или иное решение проблемы ценностей. Иными словами, в разработку нозологий - в том числе и в разработку DSM – заложены социальные и культурные ценности самих составителей нозологий. Специалисты по нозологиям – хотят они того или нет - оценивают болезни с некой готовой социо-культурной точки зрения, хотя эксплицитно речь идет, конечно, лишь о медицинских и естественнонаучных данных, используемых в классификациях.
Онтологи возражают на это самим определением болезни. Болезнь – это нарушение нормально функционирующего организма, а нормальное функционирование – это то, как организм предназначен функционировать; предназначен все равно кем, - Богом или эволюцией. Такова существующая реальность (кто бы ее ни создал): она включает болезни.
Онтологи утверждают далее, что понятие болезни является одним и тем же понятием, идет ли речь о болезни человеческого организма или организма животного. Этими рассуждениями они хотят сказать, что не-научные, не-эпистемологические ценности не играют никакой роли в классификации болезней. Именно поэтому болезнь - как онтологическая сущность мира - соответствует тому, что по отношению к человеку мы можем употреблять то же понятие болезни, которое мы употребляем для объяснения болезней любых нечеловеческих организмов. Спор, таким образом, продолжается.
Заключение. В заключение нам бы хотелось сформулировать два наиболее общих вывода из описанного спора.
Фиксация описанных основных положений спора онтологов и номиналистов в рамках истории философии биологии представляется важной уже потому, что – хотят они того или нет - онтологическую или номиналистическую точку зрения вынуждены занять все специалисты в области философии биологии, занимающиеся понятийными проблемами этой науки. (Это, конечно, не исключает того, что во многих случаях можно говорить либо о неотрефлексированной склонности ученого в сторону онтологии или номинализма, либо о попытках синтезировать онтологию и номинализм в том или ином варианте особого «третьего пути».)
Еще более важным является, на наш взгляд, вывод о том, что подобные споры – прорывающиеся как в виде открытых дискуссий, так и в виде невольных выводов из развития современных философских исследований биологии и медицины - создают необходимое натяжение противоборства, в котором только и может успешно развиваться наука. Особенно наука, находящаяся в одном из начальных периодов своего не слишком долгого развития.
Комбинативно-комплементарная
Комбинативно-комплементарной мы будем называть модель живой системы, состоящей из некоторых генетически детерминированных элементов, самопроизвольно организующихся в структуры более высокого порядка. Элементы такой системы независимы друг от друга и могут образовывать внешние комплексы из-за комплементарности (по типу «ключ-замок») входящих в них элементов. Простейшей моделью такой системы является набор пластмассовых деталей, в котором комплементарные детали при встрече могут образовать относительно устойчивые комплексы. Такой комплекс может находиться в условиях постоянного перемешивания, чтобы обеспечить случайное соединение любых комплементарных структур. После встречи комплементарных элементов они образуют относительно устойчивый комплекс, который, однако, всегда может быть «расцеплен» более сильными «встрясками», а затем всегда может образоваться вновь. Комбинативно-комплементарные структуры – частный случай комбинативных структур, для которых независимые комбинации элементов являются автоморфизмами, т.е. преобразованиями, не разрушающими, а лишь меняющими состояния системы. Специфика комбинативно-комплементарных структур состоит лишь в дополнительном наличии комплементарностей у элементов, обеспечивающих случайную самосборку тех или иных комплексов. Например, некоторый белок будет связываться с определённым сайтом ДНК благодаря соответствию пространственной конфигурации центра связывания белка с топографией данного участка молекулы ДНК. Комбинативно-комплементарная структура в принципе не может быть разрушена случайным воздействием извне. Наоборот, такое воздействие лишь «перетрясет» элементы, которые рано или поздно соберутся вновь. Но тогда ясно, что такая структура и не создает по настоящему целостностей. Те комплементарности, которые в ней есть, - это лишь видимости целостностей, в основе которых лежат внешне независимые элементы, внешне и обратимо связанные в комплексы. С другой стороны, кажется, что такая природа комбинативно-комплементарных структура обладает повышенной способностью к самовосстановлению и неуязвимостью к внешним воздействиям.
христиианск. фило.
Главенствующей идеей христианского мировоззрения является идея Бога. Если античное мировоззрение, по своей сущности, космоцентрично, то средневековое — теоцентрично. Реальностью, определяющей все сущее в ми- ре для христианства, является не природа, космос, а сверхъестественное начало — Бог. Представление о реальном существовании сверхъестественного и возможность установления с ним определенных отношений является одним из существенных моментов всех развитых религий, в том числе и христианства. Христианские мыслители придают сверхъестественному роль определяющего начала во всех происходящих в мире процессах, ставят в зависимость от него существование и природы, и человека, и общества.
Согласно христианскому догмату, Бог сотворил мир из ничего, сотворил актом своей воли, благодаря своему всемогуществу. Божественное всемогущество продолжает каждый миг сохранять, поддерживать бытие мира. Такое мировоззрение носит название креационизма – от латинского слова «творение». Догмат о творении переносит центр тяжести с природного на сверхприродное начало. Активное творческое начало как бы изымается из природы и передается Богу. Бог не только творит природу, но и может действовать вопреки естественному ходу вещей, то есть творить чудеса. В христианском вероучении внутренне связаны между собой догмат о творении, вера в чудо и убеждение в том, что природа , как говорил Августин Блаженный, «сама для себя недостаточна» и что человек призван быть её господином, «повелевать стихиями». С одной стороны природа природа перестает быть важнейшим предметом познания (основное внимание теперь сосредотачивается на познании Бога и человеческой души и эта ситуация несколько меняется только в период позднего средневековья – в 13 – 14 веках). Природные явления, если они даже и становятся предметом интереса, воспринимаются средневековым сознанием в качестве символов, указывающих на другую, высшую реальность и отсылающих к ней – а это реальность религиозно-нравственная. Мир дан средневековому сознанию во благо и в поучение. С другой стороны в христианстве человек рассматривается как образ и подобие Божье. Согласно Григорию Нисскому, одному из известных богословов, подобие в том, что Бог наделяет человека свободной волей и разумом. «Книга природы» - это тоже как бы часть откровения Бога и человек, наделенный разумом способен читать её письмена. Особенностью является ориентация всей жизнедеятельности человека на «спасение души». Иисус Христос рассматривается как спаситель мира и человечества, своей мученической смертью на кресте искупивший грехи человечества. Само же спасение интерпретируется как процесс обожествления, соединения человека с Богом в так называемом «божьем царстве».
В христианской теологии в соответствии с сотериологизмом происходит редукция человека как субъекта деятельности, познания и общения до объекта и субъекта «спасения». Смысл человеческого бытия, с точки зрения теоретиков христианства, состоит не в познании и преобразовании природы и общества, а в соединении с Богом в так называемом «божьем царстве». Все стороны жизнедеятельности человека при таком подходе рассматриваются через призму религиозных ценностей, как факторы, благоприятствующие или препятствующие «спасению». В результате, жизнь человека в религиозных концепциях получает как бы два измерения: первое — отношение чело- века к Богу, второе — отношение человека к природе и другим людям.
Ррациональное и эммпирическое поззнание
В общем смысле познание есть процесс приобретения знаний. Оно представляет собой прежде всего процесс отражения действительности и ее объяснение. Объектом познания может выступать все существующее — мир в целом, общество, человек и само познание. Источником и способом познания являются человеческие чувства, разум и интуиция.
Чувственное познание — исходный пункт освоения действительности и начальная форма познания. Все наши образы, представления и понятия формируются на основе чувственного отражения, объектом которого выступает эмпирический мир вещей, процессов и явлений. Однако каждый человек на основе собственного жизненного опыта имеет возможность убедиться в том, что чувства довольно часто нас обманывают, неадекватно отражают окружающий мир. Достаточно, например, окунуть палку в воду или ложечку в стакан с чаем, как мы увидим эти предметы в искривленном виде, Что же говорить о разнообразии мнений, основанных на вкусовых, слуховых и других ощущениях и представлениях различных людей!
Таким образом, трудности познания, основанного на чувственных данных, возникают сразу же, как только мы приступаем к нему, даже в неживой природе. Но в гораздо большей степени они возрастают при познании общества и самого человека. Процессы и явления, которые здесь имеют место, часто просто невозможно отобразить при помощи чувств, например, такие социальные феномены, как социальная общность, стоимость товара, власть, благо, идеал, совесть и т.д. Следует также отметить, что в плане сугубо биологическом органы чувственного отражения у человека гораздо слабее, чем у животных, которые видят дальше, слышат лучше и осязают тоньше, чем человек. Поэтому если бы знания человека были основаны лишь на чувствах, то информация о мире была бы у него гораздо слабее, чем у животных.
Однако в отличие от животных человек обладает рассудком и разумом, на которых основано рациональное познание. На этом уровне мы имеем дело с понятийным отражением, абстракциями, теоретическим мышлением. Именно на этом уровне формулируются общие понятия, принципы, законы, строятся теоретические модели и концепции, дающие более глубокое объяснение мира. Причем познавательный процесс осуществляется не только в той форме, в которой он существует в мыслях отдельного человека, а главным образом в виде общего социально-исторического процесса развития знания. Индивидуальное познание человека обусловлено и опосредовано социальным познанием, всемирно-историческим процессом развития знания.
Но чувственное и рациональное познание не находятся в непримиримом противоречии, они не отрицают, а диалектически дополняют друг друга. Исходные знания о мире, полученные посредством органов чувств, содержат те образы и представления, которые составляют начальный уровень познавательного процесса. Однако разум, в свою очередь, участвует в формировании этих чувственных образов и представлений. Таким образом, в познании происходит диалектическое взаимодействие его чувственной и рациональной форм. При этом следует иметь в виду, что нужды и потребности человека выступают одной из главных движущих сил развития познания, а общественно-историческая практика людей служит важнейшим критерием его истинности, а также основой и главной целью познания.
СТРР. ННААУЧ.ППОЗН.
Процесс познания включает получение информации через органы чувств (чувственное познание), переработку данной информации мышлением (рациональное познание) и материальное освоение познаваемых фрагментов действительности (общественная практика). Существует тесная связь познания с практикой, в ходе которой происходит материализация (опредмечивание) творческих устремлений людей, превращение их субъективных замыслов, идей, целей в объективно существующие предметы, процессы. Чувственное познание реализуется в виде непосредственного получения информации с помощью органов чувств, которые прямо связывают нас с внешним миром. Заметим, что такое познание может осуществляться и с использованием специальных технических средств (приборов), расширяющих возможности органов чувств человека. Основными формами чувственного познания являются: ощущение, восприятие и представление.
Теоретический уровень научного познания характеризуется преобладанием рационального момента. Теоретическое познание отражает явления и процессы со стороны их универсальных внутренних связей и закономерностей, постигаемых с помощью рациональной обработки данных эмпирического знания. Такая «обработка» осуществляется с помощью систем абстракций – таких, как понятия, умозаключения, законы, категории, принципы и т.д.
Человек может познавать объекты и явления, недоступные для его органов чувств, благодаря способности к практическому взаимодействию с окружающим миром. Чело-век способен осмыслить и понять ту объективную связь, которая существует между явлениями, доступными органом чувств, и явлениями для них недоступными
Методы научного познания: эмпирические и теоретические.
Понятие метод означает совокупность приемов и операций практического и теоретического освоения действительности.
Обратимся, прежде всего, к методам, которые находят применение на эмпирическом уровне научного познания - к наблюдению и эксперименту.
Наблюдение - это преднамеренное и целенаправленное восприятие явлений и процессов без прямого вмешательства в их течение, подчиненное задачам научного исследования. Основные требования к научному наблюдению следующие: 1) однозначность цели, замысла; 2) системность в методах наблюдения; 3) объективность; 4) возможность контроля либо путем повторного наблюдения, либо с помощью эксперимента.
Эксперимент, в отличие от наблюдения - это метод познания, при котором явления изучаются в контролируемых и управляемых условиях. Эксперимент, как правило, осуществляется на основе теории или гипотезы, определяющих постановку задачи и интерпретацию результатов.
Большинство научных экспериментов и наблюдений вклю¬чает в себя проведение разнообразных измерений. Измерение - это процесс, заключающийся в определении количественных значений тех или иных свойств, сторон изучаемого объекта, явления с помощью специальных технических устройств.
В основе операции измерения лежит сравнение31 объектов по каким-либо сходным свой¬ствам или сторонам.
А теперь обратимся к методам познания, используемым на теоретическом уровне научного познания. Это, в частности, абстрагирование - метод, сводящийся к отвлечению в процессе познания от каких- то свойств объекта с целью углубленного исследования одной определенной его стороны. Результатом абстрагирования является выработка абстрактных понятий, характеризующих объекты с разных сторон. В процессе познания используется и такой прием, как аналогия - умозаключение о сходстве объектов в определенном отношении на основе их сходства в ряде иных отношений. С этим приемом связан метод моделирования, получивший особое распространение в современных условиях. Этот метод основан на принципе подобия. Его сущность состоит в том, что непосредственно исследуется не сам объект, а его аналог, его заместитель, его модель, а затем полученные при изучении модели результаты по особым правилам переносятся на сам объект. Моделирование используется в тех случаях, когда сам объект либо труднодоступен, либо его прямое изучение экономически невыгодно и т.д.
Люди стремятся познать то, чего они не знают. Проблема - это вопрос, с которым мы обращаемся к самой природе, к жизни, к практике и теории. Когда ученый ставит проблему и пытается решить ее, он неизбежно разрабатывает и исследовательскую программу, строит план своей деятельности. При этом он исходит из предполагаемого ответа на свой вопрос. Этот предполагаемый ответ выступает в виде гипотезы. Иногда метод гипотезы называют еще гипотетико-дедуктивным методом, имея в виду тот факт, что выдвижение гипотезы всегда сопровождается дедуктивным выведением из него эмпирически проверяемых следствий. Но дедуктивные умозаключения - не единственный логический прием, используемый в рамках метода гипотезы. При установлении степени эмпирической подтверждаемости гипотезы используются элементы индуктивной логики. Индукция используется и на стадии выдвижения догадки. Существенное место при выдвижении гипотезы имеет умозаключение по аналогии.
ЧеЛловек творРец и творРение кулЛьтуры
Человек и культура неразрывно связаны друг с другом. В какой культурной сфере воспитывается индивид, таков и его образ жизни, таковы его установки и цели. Человек - не только центр культуры, но и то единственное и абсолютное "пространство", в рамках которого живет и функционирует культура. Вне человека культура попросту не существует. Человек как носитель культуры понимается в очень широком социальном контексте, во всем богатстве своих общественных отношений, в единстве с созданным им материальным и духовным общественным миром. Культура - это слагаемые человеческой деятельности, благодаря которому происходят развитие, саморазвитие человека как общественного субъекта. Можно сказать, что в своей основе культура - это саморазвитие человека как общественного существа.
Культура есть выражение и обнаружение деятельной природы человека. И в этом смысле культура выступает мерой развития самого человека. Каков человек, такова и культура общества, Человек выступает фактически в роли Общественного человека, олицетворяющего собой все Человеческое Общество. История общества превращается в историю человеческой деятельности, в историю культуры. Орудия труда и научные трактаты, парламент и моральные нормы, шедевры живописи и космические станции, - все это создано человеком, все это мир чел. культуры.
Функции культуры, которые заключаются в том, чтобы научить жить людей в обществе, оказывается весьма сложно отделить от самой общественной жизни - от науки, производства, политики. Культура общества находится в тесной зависимости от того, что человек как сознательное существо думает о себе, о своих желаниях и целях. Культура оказывается не просто производством полезных для человека и, следовательно, для общества вещей, но и реализацией человеком своего собственного предназначения в мире как он его (это предназначение) понимает.
Предмет и основной вопрос философии.
Философия и мировоззрение.Особенности философского мышления.
Новоевропейская цивилизация, породившая индустриальное общество, привело к господству безличных технологических, экономических, политических структур над живой человеческой деятельностью. Развитие техники и технологии стали главными целями общественного развития. Человек с присущей ему творческим потенциалом оказывается стандартной деталью социальной машины, орудием эффективной экономической деятельности. Гуманистические ценности исключаются из человеческого существования, их место занимают рационализм и холодный расчет, основными становятся не отношения между людьми, а отношение человека к технике. М.Хайдеггер видит исток той угрозы, которую несет с собой техника в том, что современная техника связана с забвением бытия и его открытости, она формирует сугубо технический способ конструирования мира, где природа оказывается поставщиком энергии и материалов. Поскольку будущее технической цивилизации может развиваться только в направлении дальнейшей дегуманизации, говорит он, то необходим «поворот» - обращение человека к самому себе. Надо освободиться от «техницистской интерпретации» мышления и дополнить рационализм интуицией художника, осознать единую онтологическую основу техники и искусства.
В результате в современной культуре возникло противостояние двух установок: сциентистской и антисциентистской. В основе сциентизма лежит представление о научном знании (преимущественно естественнонаучном) как о наивысшей культурной ценности. Антисциентизм появился как реакция на преувеличение роли науки. Для него характерно обвинение науки и техники в разрушении внутреннего мира человека, деградации морального сознания, утрате цельности и духовного богатства.
Разрыв между традиционными гуманитарными формами знания и естествознанием породил ситуацию, которую обрисовал Ч.Сноу в своей работе «Две культуры».
Различные стороны болезненного состояния современной западной культуры, в частности появление массовой культуры, рассматриваются в известной работе испанского философа Х.Ортеги-и-Гассет «Восстание масс». Согласно его мнению, европейская культура охвачена кризисом, сущность которого в том, что вся власть в общественной жизни перешла к массам. «Массы, - пишет он, - внезапно стали видны, они расположились в местах, излюбленных обществом. Они существовали и раньше, но оставались незаметными, занимая задний план социальной сцены; теперь они вышли на авансцену, к самой рампе, на места главных действующих лиц. Герои исчезли, остался хор» . Особенность нашего времени в том, что заурядные люди, не заблуждаясь насчет своей заурядности, настойчиво утверждают свое право на заурядность и навязывают ее всем и всюду.
Этот исторический феномен Ортега называет «восстанием масс». При этом он неоднократно подчеркивает, что термин «масса» обозначает у него не пролетариат (и вообще не трудовое население), а особый тип заурядных людей без особых достоинств, которые под любой личиной и при любом удобном случае решительно не признают за собой никаких обязанностей, зато притязают на неограниченные права.
Культура содержит в себе как устойчивые, консервативные, так и динамичные, новаторские стороны. Устойчивая сторона культуры – это культурная традиция, благодаря чему происходит накопление и передача от поколения к поколению элементов культурного наследия: идей, ценностей, моральных норм, обычаев, ритуалов, навыков. Система традиций отражает целостность, устойчивость общественного организма. История культуры представилась бы нелепостью, если бы каждое поколение начисто отметало культурные достижения предыдущего.
Никакая культура не может существовать без традиций. Более того, культурная традиция – непременное условие не только существования, но и развития культуры даже в условиях созидания качественно новой культуры. Для раскрытия механизма развития культуры особенно важное значение имеет диалектический закон отрицания отрицания, который, не ограничившись только лишь утверждением неодолимости нового, вскрывает циклический характер развития, характеризует присущий любому виду развития, в том числе и развития культуры, единство поступательности и преемственности.
Традиция – это память, причем память избирательная. Культура всегда помнит и актуализирует лишь то, что нужно современности. Следовательно, культурная традиция – это путь мобилизации опыта прошлого, но не в неизменном, а в преобразованном, приспособленном к настоящему виду.
Повторение в новой культуре определенных черт старой не является ни буквальным, ни абсолютным: во-первых, не все черты старой повторяются в новой, во-вторых, те, что повторяются в новой культуре, переплавляются и приобретают иной вид. Что касается по-настоящему изживших себя форм культуры, то они исчезают раз навсегда, целиком и безвозвратно.
Культура – это не пассивное хранение материальных и духовных ценностей, созданных предшествующими поколениями, а активное творческое использование их для социального прогресса. И не просто использование, но и обновление. Общество воспроизводит и совершенствует себя, только наследуя и творчески перерабатывая накопленные богатства культуры. А слепое преклонение перед традицией, ее гипертрофирование порождает консерватизм и застой в культуре.
В творчестве культуры всеобщее органически слито с уникальным. Каждая культурная ценность неповторима, идет ли речь о художественном произведении, научном открытии, техническом изобретении или поведенческом акте человека.
Таким образом, традиция и творчество – это две неразрывно связанные между собой стороны культуры, две стороны одной медали. Единство традиции и новации, их взаимная соотнесенность – универсальная характеристика любой культуры.
Западную цивилизацию, базу которой заложили древние греки, а также европейцы Нового времени, называют «техногенной» (В.С.Степин). Ее характерные черты: интеллектуализм, познание в формах теоретических концепций, систематическое применение в производстве научных знаний, быстрое изменение техники и технологии, концепции равенства людей, равных возможностей, развитая этика и демократия.
В отличие от западной культуры восточная культура ориентирована на эмоциональное, интуитивное восприятие мира. Научной рациональности западной культуры здесь противопоставляется нравственно-волевая установка на созерцательность, безмятежность, интуитивно-мистическое слияние с бытием.
Понятно, что данные характеристики западной и восточной культур – всего лишь умозрительные модели, которых нельзя целиком приравнять к реальному состоянию мировой культуры. Еще меньше оснований буквально переносить их на современный мир, на мир, где некогда разрозненные нации и народности, населяющие все континенты, объединяются в целостное социальное образование – человечество.
Понятие «культура» относится к числу фундаментальных в современном обществознании. Трудно назвать другой термин, который имел бы такое множество смысловых оттенков: если еще недавно культурологи насчитывали свыше трехсот определений культуры, сейчас их число измеряется уже четырехзначными цифрами.
Чем можно объяснить такое многообразие трактовок? Почему этот феномен породил множество разноречивых определений? Прежде всего, тем, что культура выражает многообразие и многогранность человеческого бытия, а каждый исследователь подвергает анализу какую-то одну из сторон этого многоаспектного феномена (скажем, культуру труда, культуру быта, художественную культуру, политическую культуру, личную культуру и т.д.).
Термин «культура» латинского происхождения и первоначально означал возделывание и обработка почвы, ее культивирование в процессе целесообразной деятельности человека. Уже в этом первоначальном содержании термина выражена важнейшая особенность культуры – заложенное в ней человеческое начало. В этом контексте понимались все изменения в природном объекте, происходящие под воздействием человека, в отличие от тех изменений, которые вызваны естественными причинами.
В дальнейшем слово «культура» получило более обобщенное значение: им стали называть совокупность материальных и духовных ценностей, созданных человеком, а также способы их создания, умение их использовать и передавать от поколения к поколению. Не вдаваясь в подробный анализ различных подходов к определению этого понятия, приведем одно из множества современных определений: «Культура (от лат. cultura возделывание, воспитание, развитие, почитание), - специфический способ организации и развития человеческой жизнедеятельности, представленной в продуктах материального и духовного труда, в системе социальных норм и учреждений, в духовных ценностях, в совокупности отношений людей к природе, между собой и к самим себе».
Принято делить культуру на материальную и духовную соответственно двум основным видам деятельности человека – материальной и духовной. Материальная культура охватывает всю сферу материальной деятельности и ее результаты: орудия труда, жилища, предметы повседневного обихода, средства транспорта и связи, одежда и т.д. Материальная культура, уровень и характер ее развития является показателем уровня практического овладения человеком природой. К духовной культуре относится вся сфера духовной жизни человека: наука и степень внедрения ее достижений в производство и быт, уровень образования населения, нравственность, воспитание и просвещение, философия, этика, эстетика, искусство, литература, религия, владение логикой мышления и богатством языка и т.д.
При исследовании проблемы классификации культур широко используется и цивилизационный подход. Цивилизация (от лат. civilis гражданский, государственный) – это «гражданский» тип общественного устройства и соответствующий ему уровень и тип культуры.
Французские просветители ХУ111 в. (П.Гольбах, Д.Дидро) называли цивилизованным общество, основанное на началах разума и справедливости. В Х1Х в. понятие «цивилизация» употреблялось как характеристика капиталистического общества, однако такое представление о цивилизации не было господствующим.
Разумеется, в научной и публицистической литературе встречаются и другие содержательные оттенки понятия «цивилизация». Нередко это слово употребляют как синоним такого состояния общества, которое воплощает не только наиболее рациональный в данных исторических условиях способ воспроизводства общественной жизни, но и наиболее гуманные формы существования человека. Иногда термин «цивилизация» употребляют как синоним термина «культура», подчеркивая тем самым их сходство.
История человеческого общества – это история множества народов и стран, культур и цивилизаций, история различных эпох и их смен, войн и революций, короче – жизнь человечества, наполненная массой уникальных событий.
В отличие от исторической науки, которая интересуется реальным многообразием исторического процесса во всей ее конкретности эмпирических фактов, событий, дат, философия истории стремится иметь дело с универсальными принципами и методами, предназначенными для охвата всей истории; она старается обнаружить закономерности, скрывающиеся за видимым многообразием истории человечества, выяснить наиболее общие черты общественного развития.
Начало философии истории в европейской культуре положил средневековый теолог А.Августин. Согласно Августину история человеческого общества имеет начало – творение перволюдей, имеет и конец – победа христианства во всемирном масштабе.
Существенный поворот в осмыслении исторического процесса произошел в марксистской философии, в которой общество стали понимать как сверхсложную систему, организующуюся вокруг определенных принципов.
Маркс пересмотрел идеалистические построения младогегельянцев, сводившие историю к саморазвитию и самопознанию духа, насытил картину истории социально- экономическим содержанием и на основе материалистического понимания истории разработал учение об общественно-экономических формациях.
“Формационная концепция” общественного развития получила широкое распространение в философии и социологии 20 века, а в советской науке была единственно возможной концепцией. В западной философии и социологической науке параллельно с формационной получила распространение и “цивилизационная концепция”. Эти две концепции с их различными модификациями все еще остаются наиболее популярными и в современное время.
Заслугой формационного подхода является то, что в ее рамках впервые появилась возможность выявить то общее, что характерно для мирового исторического процесса. Учение об общественно экономических формациях дает ключ к пониманию единства и многообразия истории человечества.
Учение об общественно-экономических формациях позволяет увидеть единство в многообразных формах исторического процесса, дает возможность говорить о наличии магистральной линии развития общества. Идея формационности находится в тесной связи с идеей линейного, качественно возрастающего исторического времени, то есть с идеей общественного прогресса. Выделив последовательно сменяющие друг друга первобытно-общинную, рабовладельческую, феодальную, буржуазную и будущую коммунистическую формацию, марксистская социология показала, что смена этих формаций – естественноисторический процесс.
Деление человеческой истории на общественно-экономические формации, хотя и является крупным вкладом в философию истории, не лишено определенного схематизма. Многие ученые, указывая на определенные трудности приложения пяти-членной схемы формаций к конкретной исторической действительности, отмечают, что так называемый «формационный редукционизм» чреват упрощениями и неоправданными сближениями разнородных и разнокачественных социальных систем .
В отличие от формационной концепции «цивилизационный подход» не подгоняет исторический процесс под объективные законы и не разглядывает жизнь через призму классовой борьбы и смены социально-экономических формаций, а описывает зарождение и гибель той или иной цивилизации, как отдельного целостного организма.
Цивилизационная концепция исторического процесса старается уловить конкретные особенности различных цивилизаций. Однако не следует абсолютизировать эти различия, изображая всемирную историю как совокупность историй, никак не связанных между собой своеобразных и замкнутых цивилизаций, каждая из которых, всплыв из пустоты, затем снова бесследно пропадает в пустоту, а между двумя бесконечностями ее небытия – краткий миг, когда она «есть». Есть именно сейчас и здесь, первозданная и самодовлеющая. И никак невозможно увязать разрозненные фрагменты историй этих цивилизаций в целостную картину всемирной истории.
Таким образом, цивилизационная концепция истории так же, как и формационная не лишена противоречий и слабостей. Поэтому возникает понимание рассматривать формационную и цивилизационную концепции как взаимно дополнительные стороны в составе новой научной парадигмы.
В историко-философской литературе конца ХХ в. большой резонанс получила статья Ф.Фукуямы «Конец истории», посвященная триумфу идеи политического и экономического либерализма.
Недовольный тем, что предлагают прежние авторы, Фукуяма выдвигает собственную версию конца истории. Но не является ли его доктрина таким же мифом, что и прежние, таким же очередным искушением поверить в то, что наконец-то найдена идеология, предлагающая окончательную форму социальной гармонии на все времена? Он может ответить, что имеет в виду идеологию принципиально отличную от прежних и даже противоположную марксистской. Но это не так. Ведь доктрина Фукуямы содержит в себе идею об окончательной форме социальной гармонии и по этому признаку, т.е. по признаку, который и является предметом данного обсуждения, ничем не отличается от критикуемых и отвергаемых им доктрин.
Вывод Фукуямы о том, что идеология политического и экономического либерализма дает окончательную рациональную форму общества, надо признать ошибочным. Надежда на признание всеми каких-то ценностей - надежда чересчур радужная, если иметь в виду силу эгоистических интересов.
Под общественным сознанием понимается духовная жизнь общества на определенном этапе исторического развития, система идей, взглядов, представлений общества об окружающей действительности, о нем самом, о своем бытии. Сюда относятся общественные идеи и теории, политические, правовые, нравственные, религиозные, художественные, философские воззрения, а также социальные чувства, настроения, нравы людей, сложившиеся традиции, особенности психологии различных классов и социальных групп, психический склад наций и народностей.
Социологи, стоящие на позициях идеализма, происхождение и развитие общественных идей рассматривают как простую их филиацию, то есть как возникновение новых идей из предыдущих. Политические идеи, по их мнению, возникают из предшествующих политических идей, правовые из правовых, религиозные из религиозных.
Материалистическое понимание истории исходит из того, что источник общественных идей и теорий находится не в сфере чистого мышления, а в реальной действительности. Чтобы понять общественное сознание той или иной эпохи, нельзя ограничиваться лишь областью сознания, а нужно проанализировать его связь с материальным жизненным процессом. Общественное сознание есть результат осознания общественных отношений, «сознание никогда не может быть чем-либо иным, как осознанным бытием…».
Однако вопрос и соотношение общественного бытия и общественного сознания не так прост, чтобы ограничиться лишь указанием на определяющую роль первого по отношению ко второму. Хотя общественное сознание и является по своему содержанию отражением общественного бытия, оно представляет особую, в определенном отношении самостоятельную область социальной жизни с присущей ему спецификой и закономерностями, со своей внутренней логикой развития. Между логикой развития общественного бытия и логикой развития общественного сознания нет жесткой однозначной связи.
Относительная самостоятельность общественного сознания проявляется, во-первых, в преемственности духовного развития человечества. Общественные идеи и теории в каждую эпоху не возникают на пустом месте, а разрабатываются на основе идейного материала предыдущих эпох и в преемственной связи с ними. Так складывается непрерывная линия развития во всех областях общественного сознания – в философии, искусстве, морали, праве.
Во-вторых, периоды подъема или упадка как общественного сознания в целом, так и отдельных его форм, не всегда совпадают с периодами экономического подъема или упадка. Социальные идеи, взгляды и теории могут известное время не соответствовать данной социальной действительности.
Одним из важнейших проявлений относительной самостоятельности общественного сознания является его активное обратное воздействие на общественное бытие. Общественное сознание не пассивно, оно – не просто больше или меньше дифференцированная психикой и мыслительными операциями реальность. Его фундаментальное свойство – способность к творчеству.
По глубине и точности отражения действительности выделяют два уровня общественного сознания: низший уровень – обыденное сознание и высший уровень – теоретическое сознание.
Обыденное сознание складывается стихийно, отражает действительность непосредственно, не охватывает глубины ее закономерных связей, для него характерны первоначальность, стихийность возникновения. Для обыденного знания характерна несистематизированность. Обыденное знание – это отдельные факты или некоторая их сумма, данные без их теоретического обобщения, это случайные факты, схватывающие поверхность явлений без выяснения их сущности. Обыденное знание отличается отсутствием целенаправленности, системы логичности и последовательности.
Теоретическое сознание отражает общественное бытие глубже и точнее, отражает именно существенные стороны действительности. Оно включает в себя естественнонаучные знания и идеологию. Естественно-научные знания – объективные знания об окружающем нас природном и техническом мире в виде теории, идей.
Социальная структура есть система устойчивых и упорядоченных связей между различными социальными группами – совокупностями людей, имеющих общие интересы, ценности и нормы поведения. Каждый человек в обществе имеет соответствующий статус, т.е. занимает определенное место, которое прежде всего определяется отношением к собственности, а также полом, возрастом, происхождением, уровнем образования, профессий и другими характеристиками.
Возникнув первоначально в аморфном виде, понятие социальной структуры общества в процессе эволюции социологической мысли более четко определялось и наполнялось конкретным содержанием. Процесс этот длился многие века, в течение которых попытка понять и объяснить причины происхождения и сущность социальных групп породила самые различные подходы и взгляды. Одни мыслители причины социального неравенства пытались объяснить исходя из умственных и физических качеств людей (воля, прилежание, напористость, разумность и т.д.), другие – из религиозных верований и идеологий, третьи особенности социальной структуры усматривали в характере географической среды, четвертые - в политических факторах (например, в насилии, покорении одних людей другими). Причем, многие из них полагали, что деление людей на группы с разными правами и возможностями – постоянная характеристика любого общества, а в ходе истории меняются лишь формы неравенства.
Понятие «общественный класс» в современном его понимании родилось в эпоху французской буржуазной революции, идеологи которой отмечали деление общества на классы и пытались ответить на вопрос о том, в чем причина этого деления. Одни из них в качестве таковой выдвигали различную эффективность личного труда из-за неравенства людских талантов, другие за основу классового деления принимали различия в имущественном положении. Французские историки 30-х годов Х1Х века (Тьерри, Минье, Гизо) указывали на существование классов, но выводили их возникновение и борьбу между ними из завоеваний галлов франками. Никто из них не видел, что возникновение классов является результатом экономического развития, появления частной собственности на средства производства.
Существенный вклад в развитие учения о классах внес классик английской политической экономии Д. Рикардо, который пытался вскрыть экономические причины деления общества на классы. Он различал три класса капиталистического общества: землевладельцев, источником доходов которых является рента, капиталистов, живущих за счет прибыли, и рабочих, получающих заработную плату.
Дальнейшее развитие учение о классах и классовой борьбе получило в марксизме. После Маркса понятие «общественный класс» стало довольно популярным в науке, и с тех пор социологи дали много различных определений этого понятия.
Классы связаны между собой, прежде всего экономическими отношениями. Однако отношения между классами не ограничиваются только экономической жизнью, они получают свое выражение в политической жизни, в области идеологии и духовной жизни. Экономическое господство не существует само по себе, оно «подпирается» политической неравноправностью, принятием дискриминационных законов, запрещением права на объединения, использованием громадного аппарата средств массовой информации для идеологического «прессинга».
Конкретно-исторический анализ показывает, что классовая структура общества, отношения между классами не остаются всегда одинаковыми и однозначными. Попытки представить классовую структуру одной и той же во всех обществах определенной формации сильно искажают действительность, поскольку классы различны не только от общества к обществу, но и в пределах одного и того же способа производства.
Общество существует и развивается не изолированно от природы, оно есть часть природы, хотя и специфическая, обособившаяся часть. Развитие общества немыслимо без известных естественных предпосылок, к числу которых относятся окружающее общество природные условия, обычно называемые географической средой, а также рост и плотность народонаселения. Географическая среда - это не вся природа, а лишь та ее часть, которая вовлечена на данном историческом этапе в процесс общественного производства и выступает как совокупность естественных условий жизни людей, а именно, физико-географическая оболочка Земли: рельеф, почвенный покров, водные ресурсы, нижняя часть атмосферы, флора и фауна, полезные ископаемые и др.
Между обществом и природой происходит постоянный обмен веществ, совершающийся в процессе труда. Из растительного и животного мира человек черпает средства питания, сырье для изготовления предметов потребления. Минеральные и рудные богатства служат человеку для изготовления средств производства. В процессе производства используются различные источники сырья: сначала собственная мускульная сила человека, затем сила прирученных животных, ветра и воды, наконец, сила пара, электричества, энергия химических и внутриатомных процессов.
Влияние географических условий на развитие общества опосредствуется прежде всего уровнем развития производства и культуры, о чем свидетельствует тот факт, что на разных ступенях развитая общества географическая среда влияет на него теми или другими сторонами. На самых низких ступенях культуры, когда человек по преимуществу присваивает готовые продукты (присваивающее хозяйство), большее значение имеют естественные средства существования: обилие дичи и плодов в лесах, рыбы в водоемах, съедобных растений на полях. На более высоких ступенях культуры, когда развивается промышленность (производящее хозяйство), важнее наличие естественных средств производства: судоходных рек, лесов, металла, угля, нефти.
Различного рода натуралистические теории по социологии пытались приписать естественным предпосылкам развития общества определяющую роль в истории. Так, сторонники «географического детерминизма» (французский философ Ш.Монтескье, английский историк Г.Бокль и др.) стремились объяснить различия в общественном строе и истории отдельных народов влиянием природных условий, в которых они живут. Согласно Монтескье, климат, почва и состояние земной поверхности (рельеф, климат, водные ресурсы, полезные ископаемые, флора и фауна) определяют дух народа и характер общественного развития. Поэтому законы должны принимать во внимание физическую географию страны: климат, размеры территории, качества ее земли, образ жизни народов - земледельческий, охотничий или скотоводческий. Законы должны соотноситься также с религией жителей страны, с их склонностями, числом, богатством, их нравами и обычаями. В зависимости от всего этого комплекса эмпирических фактов существуют три формы управления: республиканская, монархическая и деспотическая.
Таким образом, сторонники «географического детерминизма» пытаются приписать естественным предпосылкам решающую роль в истории и объяснить различия в существующем строе и истории отдельных народов влиянием природных условий. Действительно, географическая среда оказывает определенное влияние на развитие общества, и это влияние нельзя отрицать или недооценивать. Однако в сходных географических условиях у народов бывает весьма различный общественный строй и весьма различный уровень развития культуры, а при различных географических условиях может существовать один и тот же общественный строй и примерно одинаковый уровень развития культуры. Это говорит о том, что влияние географических условий на развития общества не является определяющим фактором.
Реальное человеческое общество и его теоретическая модель далеко не тождественны (впрочем, как и любой объект и его модель). Реальный исторический процесс во всем его многообразии неповторим, не может быть воспроизведен в опыте, имеет индивидуальную окраску, здесь все стороны общественной жизни (экономика, политика, право, духовная жизнь, производство, наука) взаимосвязаны, взаимодействуют, влияют друг на друга.
Любая попытка создать теоретическую модель общества, прежде всего, сталкивается с проблемой определения основ бытия общества и источника его развития. Чтобы проникнуть в сущность исторического процесса, раскрыть глубинные социальные механизмы необходимо найти перводвигатель всего исторического развития и дать его анализ.
На решение этой проблемы претендуют следующие концепции: натурализм, идеализм, материализм.
Натурализм рассматривает человеческое общество как естественное продолжение природы и, следовательно, общество здесь предстает как свободный эпифеномен природы, ее высшее, но не самое удачное образование. Развитие общества определяется природными условиями (климат, ландшафт, плодородие почвы, флора и фауна, богатство минеральных ресурсов, биологические и расовые особенности людей, их численность и т.д.).
Идеализм при определении основ бытия общества исходит из признания абсолютного приоритета сознания по отношению к другим сторонам человеческой деятельности, из признания того, что в основе действий людей лежат идеальные побудительные цели, мотивы, установки.
В рамках идеалистического понимания общественной жизни имели место плодотворные теоретические разработки. Большой вклад в разработку научной концепции общества внесла классическая немецкая философия (особенно в лице Гегеля), поставившая проблему объективных оснований исторического процесса. Интересы, замысли и действия людей, учил Гегель, разнонаправлены и случайны, но хаотичность и случайность – внешняя сторона истории, за которой скрывается ее внутренняя логика и объективная закономерность.
Однако Гегель, плодотворно поставив вопрос об объективной исторической закономерности, затем идеалистически мистифицировал его решение, связав исторический процесс со сверхчеловеческим Разумом, который дает «людям действовать как им угодно, не стесняя игру их страстей и интересов, а получается из этого осуществление его целей, которые отличны от целей, руководимых теми, которыми он пользуется» . Всемирная история, по Гегелю, является результатом саморазвития мирового духа.
Материалистическая концепция истории человеческого общества наиболее последовательно разработана в марксистской философии.
Многообразные процессы и отношения, имеющие место в обществе, образуют две большие группы. К первой группе относятся процессы и отношения, существующие независимо от сознания и воли людей, ко второй – процессы и отношения, существующие в сознании людей: их мысли, идеалы, теории, предрассудки, привязанности. Первая группа явлений обозначается понятием «общественное бытие», вторая – понятием «общественное сознание».
Основной тезис материалистического понимания истории – общественное бытие определяет общественное сознание – делает возможным понимание изменения общественного сознания как результата изменения общественного бытия.
Сегодня вряд ли кто усомнится в том, что техника является неотъемлемой частью нашей жизни и определяющей ценностью европейской цивилизации, часто именуемой техногенной или технической. Стремительное развитие техники обусловило ее всеобъемлющее влияние на такие социальные сферы и институты, как экономика, политика, наука, экология. В наше время это принципиальным образом меняет статус техники, превращая ее в фактор, определяющий будущее человечества.
Понятие «техника» возникло еще в античном обществе и берет свое начало от греческого слова «техне», означавшего умение, мастерство, искусную деятельность. Теперь это слово ассоциируется, как правило, с машинами, различными орудиями, все более сложными системами, которые пронизывают практически все сферы общественной жизни и человеческой деятельности. Но сохранилось и старое значение этого слова: говорят о технике художника и музыканта, актера и спортсмена, о технике игры в футбол или на фортепьяно, о технике земледелия, подразумевая при этом все то же умение и мастерство.
Техника должна быть понята как: 1) совокупность технических устройств – от отдельных простейших орудий до сложнейших технических систем; 2) совокупность различных видов технической деятельности по созданию этих устройств; 3)совокупность технических знаний – от специализированных рецептурно-технических до научно-технических и системотехнических знаний.
Мировоззрение, существенной чертой которого является примат средств над целью, техники над человеком и его ценностями, называют технократическим мировоззрением. Существенной особенностью технократического мировоззрения является взгляд на человека как на программируемый компонент системы, а не как на личность, для которой характерна не только самодеятельность, но и свобода к возможному пространству деятельностей. Технократическая концепция исходит из того, что все современные социальные проблемы могут быть решены с помощью техники и технологии. Политика, искусство, мораль, религия, оказывается, целиком зависят от механизма научно-технического прогресса, а власть в такой цивилизации сосредотачивается в руках технической элиты – технократии.
Антиподом «технологического детерминизма» является концепция, рассматривающая технику как демона, созданного человеком и подчинившего себе своего создателя. Представители антитехницизма рисуют картины превращения человека в придаток машины, наступления эры чисто технической цивилизации. Ценности гуманизма, говорят они, исключаются из человеческого существования, основными становятся не отношения между людьми, а отношение человека к технике, в котором человек все больше утрачивает способность подчинять себе технику, оказывается перед ней «голым и беззащитным».
Отмеченную противоречивость в истолковании достижений техники можно объяснить двойственным характером технического прогресса. С одной стороны, технический прогресс – это непреходящее завоевание человеческого гения. Он неостановим, необратим и всякие заклинания по этому поводу могут породить закрепление отсталости в стране, где такие заклинания приобретают вес. Но, с другой стороны, техника – это мощная сила, способная вызвать самые негативные, даже трагические последствия. В настоящее время на место жесткой природной необходимости становится не менее жесткая техническая необходимость и непредусмотренные побочные последствия: накопление средств массового уничтожения, ухудшение состояния природной среды, перенаселенность планеты, истощение природных ресурсов, необходимость приспособления человеческого организма к законам функционирования технических средств, разобщенность людей, безработица, бездушное манипулирование общественным сознанием
------
Основой знания, необходимым звеном в его построении являются факты. Сам термин «факт» (лат. factum сделанное, совершившееся) в литературе употребляется неоднозначно. Фактом называют: 1) само явление, событие, результат, нечто конкретное – факт действительности; 2) особого рода предложения, фиксирующие эмпирические знания – факт науки. Научный факт устанавливается на основе наблюдения или эксперимента, по отношению к уровню знания является элементом эмпирического знания, по гносеологической функции – научным описанием.
В понимании соотношения научного факта и теории в современной науке можно выделить две тенденции. Если первая из них утверждает, что факт полностью зависит от теории и при ее смене происходит изменение всего фактуального базиса науки, то вторая подчеркивает независимость и автономность факта по отношению к теории. Какая из них ближе к истине?
Автономность и устойчивость факта по отношению к теории кажется очевидным его свойством, особенно на фоне текучего мира теоретических представлений. Научная рефлексия над фактом закрепляет за ним это свойство, вводя понятие инвариантности. Об инвариантности научного факта обычно говорят в трех смыслах: 1) относительно сдвигов в пространстве, 2) относительно экспериментальной ситуации, 3) относительно его интерпретации. Нас интересует инвариантность факта относительно его интерпретации.
Факту науки дается та или иная интерпретация именно в теории, ибо теория есть «система объяснения» факта. Та или иная теория основана не на просто фактах, а на определенных фактах.
Факт в составе теории не есть то же самое, что вне теории. Зависимость факта от теории выражается в том, что теория формирует концептуальную основу факта: выделяет изучаемый аспект действительности, задает язык, на котором описываются факты, детерминирует средства и методы экспериментального исследования.
Накопление фактов – важнейшая часть научного исследования, но само по себе оно не решает проблемы. Необходима система знания, описывающая и объясняющая интересующее нас явление или процесс. Она может находится на разных уровнях: гипотеза, теория.
Гипотеза (гр. hypothesis основание, предположение) – это научное допущение или предположение, истинное значение которого еще не определено. Научная гипотеза всегда выдвигается в контексте развития науки для решения какой-либо конкретной проблемы с целью объяснения новых экспериментальных данных, либо устранения противоречий теории с отрицательными результатами эксперимента. Гипотеза, как правило, является совершенно неизбежной в начальной стадии научного исследования, ибо внутренние связи и закономерности развития вещей и явлений внешнего мира не лежат на поверхности, они скрыты от прямого наблюдения. Поэтому на начальной ступени познания неизбежно возникают предположения, которые в процессе исследования подвергаются проверке, уточнению. Обоснование и доказательство гипотезы предполагают поиск новых фактов, постановку экспериментов, анализ прежних результатов познания. Иногда для объяснения одного и того же набора фактов выдвигаются несколько конкурирующих между собой гипотез, выбор между которыми на основе требований эмпирической подтверждаемости оказывается невозможным. Более того, та или иная гипотеза может существовать очень долго, если только при каждой опасности опровержения приводить ее в соответствие с не укладывающимися в нее фактами путем дополнительных и искусственных допущений.
Обоснование и доказательство гипотезы превращает ее в теорию. Теория (гр. theoria наблюдение, исследование) – высшая, самая развитая форма организации научного знания, дающая целостное представление о закономерностях и существенных связях определенной области действительности – объекта данной теории. Теория выступает как наиболее сложная и развитая форма научного знания. Другие его формы – законы науки, классификации, типологии, первичные объяснительные схемы – генетически могут предшествовать собственно теории, составляя базу ее формирования; с другой стороны, они нередко сосуществуют с теорией, взаимодействуя с нею в системе науки, и даже входя в теорию в качестве ее элементов (теоретические законы, типологии, основанные на теории).
Являясь высшей формой выражения научных знаний, теория обладает целым рядом важных функций. Обычно выделяют две основные функции теории – объяснительную и предсказательную. Объяснительная функция раскрывает закономерности развития объектов, охватываемых теорией, их научное обоснование и философское осмысление. Сущность предсказательной функции состоит в том, что научная теория, раскрывая внутреннее содержание охватываемых ею явлений, закономерности их функционирования, изменения и развития, дает возможность предвидеть дальнейшее развитие этих явлений. Ведь научное познание дает возможность людям не только объяснить сущность окружающих явлений, раскрыть их связи и закономерности развития, но и на основе этих знаний раскрыть тенденции дальнейшего развития данных явлений, предвидеть наступление будущих событий, предугадывать наличие или возникновение новых, ранее неизвестных явлений.
Метод науки – это определенный путь, способ достижения результатов при решении какой-нибудь познавательной задачи, система приемов и операций практического и теоретического освоения действительности. Перед тем, как приступить к решению той или иной познавательной задачи, человек заранее продумывает план своей деятельности, вырабатывает приемы, с помощью которых он может достигнуть своей цели.
Объективное значение метода определяется тем, что в нем выражено определенное содержание изучаемого объекта, следовательно, он не может быть делом произвола, личного вкуса или внешнего удобства.
Однако научный метод не только объективен, но и субъективен, он представляет диалектическое единство объективного и субъективного. На его формирование оказывает значительное влияние уровень научной подготовки субъекта, его опыт применения тех или иных приемов, его способность их совершенствовать. Когда перед учеными встает вопрос о выборе одного из нескольких близких по своему характеру методов, большую роль могут сыграть соображения субъективного характера.
Все многообразие научных методов можно классифицировать по нескольким основаниям (критериям). Взяв за основание сферу применения в познавательном процессе, мы получим следующие методы: 1) универсальные методы, которые применимы во всех сферах познавательной деятельности (философские методы, среди которых наиболее древними являются диалектический и догматический); 2) общенаучные методы исследования, объективной основой которых являются общенаучные принципы познания (наблюдение и эксперимент, моделирование, формализация, индукция и дедукция, анализ и синтез, метод восхождения от абстрактного к конкретному); 3) специальные методы, т.е. совокупность способов, исследовательских приемов и процедур, применяемых в той или иной отрасли науки (метод математической индукции, метод качественного анализа в химии, чертеж в технике и т.д.).
Другим основанием классификации методов научного познания могут служить уровни научного исследования, которым соответствуют методы эмпирического исследования и методы теоретического исследования.
Исходным методом эмпирического исследования является наблюдение. Наблюдение – это целенаправленное воспроизведение явлений и процессов без прямого вмешательства в их течение, в ходе которого мы получаем знание о внешних сторонах и свойствах исследуемого объекта. Наблюдение используется, как правило, там, где вмешательство в исследуемый процесс нежелательно или невозможно. Процесс наблюдения включает в качестве структурных компонентов самого наблюдателя, объект наблюдения и средства наблюдения. Наблюдение в современной науке связано с широким использованием приборов, которые, во-первых, усиливают органы чувств, а во-вторых, снимают налет субъективизма с оценки наблюдаемых явлений.
Если наблюдение относится к пассивным, чисто созерцательным средствам познания, то эксперимент предполагает активное вмешательство исследователя в протекание изучаемого явления. Вмешательство исследователя связано в основном с созданием контролируемых условий для наблюдения и использования соответствующих приборов, что позволяет воссоздавать каждый раз условия протекания и воспроизводить само изучаемое явление.
Появление эксперимента на научной сцене как самостоятельного метода знаменует собой начало науки Нового времени. Античные ученые ограничивались наблюдением, а схоласты средневековья были враждебны любому опытному знанию. Со становлением экспериментального метода ученый превращается из наблюдателя природы в естествоиспытателя, он обретает возможность задавать вопросы природе, ответы на которые должна дать природа. Причем исследователь может ставить эксперимент так, чтобы природа отвечала именно на его вопросы. Если же эксперимент будет поставлен случайно и без заранее выработанного рисунка, то в результате исследователь придет не к поставленной цели, а в сторону от нее.
Конечной целью научного исследования является теория, а не эксперименты. Поэтому большое значение для эффективного развертывания процесса познания имеют общенаучные методы теоретического познания: абстрагирование, обобщение, идеализация, формализация, анализ и синтез, индукция и дедукция, восхождение от абстрактного к конкретному и т.д.
Абстракция (лат. abstraction отвлечение) выделяет существенное в данном отношении свойство, подлежащее более глубокому изучению. Мысль может отвлечься не только от тех свойств и сторон предмета, которыми исследователь временно не интересуется, но также и от самих предметов, которым принадлежат данные свойства и стороны. Так возникают качества, например, «белизна», «красота», «наследственность» и т.д. В процессе абстрагирования мышление не ограничивается выделением и изоляцией некоторого чувственно доступного свойства предмета, а пытается обнаружить скрытые и недоступные для эмпирического познания связи. Чтобы познать процесс развития какого-то предмета или явления, надо вскрыть закономерности этого развития, а это возможно достичь только в форме абстракции, но не в форме чувственного образа.
Но познание не останавливается на этих определениях, они должны быть сведены к единству. Это движение мысли носит название восхождение от абстрактного к конкретному. В процессе такого восхождения и происходит воспроизведение мыслью объекта в его целостности. Движение от чувственно конкретного к абстрактному и от него к конкретному в мышлении является законом развития теоретического познания.
Когда мы абстрагируем некоторое свойство или отношение ряда объектов, то тем самым создается основа для их объединения в единый класс. По отношению к индивидуальным признакам каждого из объектов, входящих в данный класс, объединяющий их признак выступает как общий. Обобщение – это мысленное выделение каких-нибудь общих свойств некоторого класса предметов и формулирование такого вывода, который распространяется на каждый отдельный предмет данного класса. Например, изучая физические и химические свойства отдельных металлов, можно заметить, что каждому металлу присущи такие признаки, как ковкость, электропроводность, теплопроводность. Эти общие существенные признаки распространились на весь класс металлов и отобразились в понятии «металл».
Идеализация – это мысленное конструирование понятий об объектах, не существующих и не осуществимых в действительности, но таких, для которых имеются прообразы в реальном мире. В процессе идеализации образуется идеальный объект, которым может оперировать теоретическое мышление для познания реальных объектов. Например, понятие материальной точки есть идеальный объект, оно в действительности не соответствует ни одному объекту, ибо в природе не найти точки, которая не имела бы ни величины, ни измерений. Но механик, оперируя этим понятием, способен теоретически объяснить и предсказать поведение реальных объектов, таких как летящий снаряд, планета и др.
Для раскрытия существенных внутренних признаков предмета возникает необходимость предварительно его расчленить (мысленно или предметно) на составляющие части, а затем изучать их, выявляя их роль в составе целого. После этого части вновь нужно объединить в единство и составить конкретно-общее представление о предмете. Эта цель достигается с помощью таких операций как анализ и синтез.
Анализ (гр. analisis расчленение, разложение) - это прием мысленного или практического расчленения предмета на составные элементы, стороны, признаки с целью их относительно самостоятельного изучения. Пока объект не подвергнут анализу, он, как правило, не познан.
Синтез (гр. synthesis соединение, сочетание) прямо противоположная анализу операция, которая заключается в мысленном или практическом объединении ранее выделенных составных элементов, сторон, признаков, установлении взаимосвязей между ними и познания предмета как единого целого.
Среди общенаучных методов познания широкое распространение получили индукция и дедукция. Индукция (лат. induction наведение) – характерный для опытных наук вид обобщения, связанный с предвосхищением результатов наблюдений и экспериментов. В индукции мысль движется от знания частного, знания фактов к знанию общего, знанию законов. В основе индукции лежат индуктивные обобщения, которые делаются на основе опыта, в ходе которого собираются отдельные факты, а затем в результате их анализа устанавливаются общие черты ряда явлений, входящих в определенный класс.
По гносеологической направленности противоположный индукции метод дедукция (лат. deductio выведение) есть способ исследования, посредством которого из общих посылок выводится заключение частного порядка. Пример дедуктивного умозаключения: «Все планеты светят отраженным солнечным светом. Венера планета. Следовательно, Венера светит отраженным солнечным светом». В отличие от индукции дедукция дает достоверное знание при условии, что такое знание содержалось в посылках. Недостатком дедукции является то, что его вывод относится лишь к предметам, не выходящим за рамки того класса явлений, о которых идет речь в посылках. Вместе с тем подведение частного случая под общее правило характеризует предмет с новой стороны, закономерно вытекающей из более широкой, родовой связи явлений и тем обогащает наши знания о данном предмете. Перенесение общих положений на отдельные предметы углубляет познание конкретного, раскрывает его новые свойства и отношения.
В правильном мышлении индукция и дедукция составляют две неразрывные стороны единого процесса познания. Разумеется, в процессе индукции и дедукции можно их рассматривать раздельно, но все важные и обширные научные исследования пользуются одной из них столько же, сколько и другой.
Современной науке предшествует преднаука в виде отдельных элементов знаний, возникших в древних обществах (шумерская культура, Египет, Китай, Индия). Древнейшие цивилизации выработали и накопили большие запасы астрономического, математического, биологического, медицинского знания.
Около двух с половиной тысячелетий назад центр научной активности с Востока переместился в Грецию, где на основе критики религиозно-мифологических систем был выработан рациональный базис науки. В отличие от разрозненных наблюдений и рецептов Востока греки перешли к построению теорий - логически связанных и согласованных систем знания, предполагающих не просто констатацию и описание фактов, но и их объяснение и осмысление во всей системе понятий данной теории. Становление собственно научных, обособленных и от религии, и от философии форм знания, обычно связывают с именем Аристотеля, заложившего первоначальные основы классификации различных знаний. В качестве самостоятельной формы общественного сознания наука стала функционировать в эпоху эллинизма, когда целостная культура античности начала дифференцироваться на отдельные формы духовной деятельности.
В античной науке господствует идея незыблемости, опирающаяся на чувственное наблюдение и здравый смысл. Вспомним физику Аристотеля, в которой чувственное наблюдение и здравый смысл – и только они – определяют характер методологии объяснения мира и совершающихся в нем событий. Его учение делит мир на две области, по своим физическим свойствам качественно отличные друг от друга: на область Земли («подлунный мир») – область постоянных изменений и превращений - и область эфира («надлунный мир») – область всего вечного и совершенного. Отсюда вытекает положение о невозможности общей количественной физики неба и Земли, а в конечном итоге – положение, возводящее в ранг мировоззренческой доминанты геоцентрические идеи. Именно такой философский подход и вел к тому, что физика «подлунного мира» не нуждается в математике – науке, как ее понимали в античности, об идеальных объектах. Зато в ней нуждается астрономия, которая изучает совершенный «надлунный мир». Представления Аристотеля о движении и силе выражали лишь данные непосредственного наблюдения и опирались не на математику, а на здравый смысл.
Религиозное средневековье не изменило существенно это положение вещей. Только в позднее средневековье со времени крестовых походов развитие промышленности вызвало к жизни массу новых механических, химических и физических фактов, доставивших не только материал для наблюдений, но также и средства для экспериментирования. Развитие производства и связанный с этим рост техники в эпоху Возрождения и Новое время способствовали развитию и распространению экспериментальных и математических методов исследования. Революционные открытия в естествознании, сделанные в эпоху Возрождения, получили дальнейшее развитие в Новое время, когда наука стремительно начала входить в жизнь как особый социальный институт и необходимое условие функционирования всей системы общественного производства. Это относится прежде всего к естествознанию в современном понимании, переживавшему в это время период своего становления.
Что нового внесла наука Нового времени в представления о мире?
Идея незыблемости философских и научных ценностей, опирающаяся на здравый смысл, была отвергнута философской мыслью и естествознанием Нового времени. Физика становится экспериментальной наукой, чувственное наблюдение соединяется с теоретическим мышлением, на научную сцену выходят методы абстрагирования и связанная с ними математизация знания. Данные экспериментов описываются уже не понятиями здравого смысла, а осмысливаются теорией, в которой соотносятся понятия, далекие по содержанию от чувственной непосредственности. Пространство, время и материя стали интересовать исследователей с количественной стороны, и даже если не отрицалась идея творения природы, то предполагалось, что Творец – математик и сотворил природу по законам математики. Галилей утверждал, что природа должна изучаться с помощью опыта и математики, а не с помощью Библии или чего-то еще.
Классическая научная картина мира базируется на представлении качественной однородности явлений природы. Все многообразие процессов ограничивается макромеханическим движением, все природные связи и отношения исчерпываются замкнутой системой вечных и неизменных законов классической механики. В отличие от античных и тем более средневековых представлений природа рассматривается с точки зрения естественного порядка, в котором имеют место только механические объекты.
Все крупнейшие физики конца Х1Х и начала ХХ столетий полагали, что все великие и вообще все мыслимые открытия в физике уже совершились, что установленные законы и принципы незыблемы, возможны только их новые приложения и что, следовательно, дальнейшее развитие физической науки будет заключаться только лишь в уточнении второстепенных деталей.
И вот на фоне этой веками складывавшейся уверенности многих ученых в абсолютной несокрушимости установленных ими и их предшественниками законов, принципов и теорий началась революция, которая сокрушила эти лишь казавшиеся вечными представления. Человеческое познание проникло в необычные слои бытия и столкнулось там с непривычными видами материи и формами ее движения. Исчезла убежденность в универсальности законов классической механики, ибо разрушились прежние преставления о пространстве и времени, о неделимости атома, о постоянстве массы, о неизменности химических элементов, об однозначной причинности и т.д. Вместе с этим закончился классический этап в развитии естествознания, наступил новый этап неклассического естествознания, характеризующийся квантово-релятивистскими представлениями о физической реальности. Из упомянутых Томсоном двух «туч» на ясном небосводе физической науки и родились те две теории, которые определили суть неклассической физики, - теория относительности и квантовая физика. И они легли в основу современной научной картины мира.
Таким образом, возникнув в Новое время, наука проходит в своем развитии классический, неклассический и постнеклассический этапы, на каждом из которых разрабатываются соответствующие идеалы, нормы и методы исследования, возникает своеобразный понятийный аппарат.
О таком многофункциональном явлении как наука можно сказать что это: 1) отрасль культуры; 2) способ познания мира; 3) социальный институт по каждой из данных номинаций наука соотносится с другими формами, способами, отраслями, институтами. Для того чтобы эти взаимоотношения прояснить, нужно выявить специфические черты науки, прежде всего те, по которым оценивается соответствие (или несоответствие) некоторых знаний обобщенным гносеологическим представлениям об установленных стандартах научного знания. Философия науки показала, что в качестве критериев науки должен рассматриваться целый комплекс признаков, включающий в себя в том числе и логико-математические и эмпирические. Доказательность, логическая непротиворечивость, интерсубъективность, обезличенность, незавершенность, систематичность, рациональность, внеморальность, а также целый ряд других признаков в совокупности определяет научность знания.
1. Наука доказательна в том смысле, что ее положения не просто декларируются, не просто принимаются на веру, а выводятся, доказываются в соответствующей систематизированной и логически упорядоченной форме. Наука претендует на теоретическую обоснованность как содержания, так и способов достижения знаний, она не может твориться по заказу или указу. Реальные наблюдения, логический анализ, обобщения, выводы, установление причинно-следственной связи на основе рациональных процедур – вот доказательные средства научного знания.
2. Наука интерсубъективна в том смысле, что получаемые ею знания общезначимы, общеобязательны в отличие, например, от мнения, характеризующегося необщезначимостью, индивидуальностью. Признак интерсубъективности научного знания конкретизируется благодаря признаку его воспроизводимости, который указывает на свойство инвариантности знания, получаемого в ходе познания всяким субъектом.
3. Наука обезличенна в том смысле что ни индивидуальные особенности ученого, ни его национальность или место проживания никак не представлены в конечных результатах научного познания. Научный работник отвлекается от любых проявлений, характеризующих отношение человека к миру, он смотрит на мир как на объект исследования и не более того. Научное знание представляет тем большую ценность, чем меньше оно выражает индивидуальность исследователя.
4. Наука незавершенна в том смысле, что научное знание не может достичь абсолютной истины, после которой уже нечего будет исследовать. Абсолютная истина в качестве полного и законченного знания о мире в целом выступает как предел стремлений разума, который никогда не будет достигнут. Диалектическая закономерность познавательного движения по объекту состоит в том, что объект в процессе познания включается во все новые связи и в силу этого выступает во всех новых качествах, из объекта как бы вычерпывается все новое содержание, он как бы поворачивается каждый раз другой своей стороной, в нем выявляются все новые свойства. Задача познания – постигнуть реальное содержание объекта познания, а это означает необходимость отразить все многообразие свойств, связей, опосредований данного объекта, которые по существу бесконечны. В силу этого и процесс научного познания бесконечен.
5. Наука систематична в том смысле, что она имеет определенную структуру, а не является бессвязным набором частей. Собрание разрозненных знаний, не объединенных в связную систему, еще не образует науку. В основе научных знаний лежат определенные исходные положения, закономерности позволяющие объединять соответствующие знания в единую систему. Знания превращаются в научные, когда целенаправленное собирание фактов, их описание и объяснение доводится до уровня их включения в систему понятий, в состав теории.
6. Наука критична в том смысле, что ее фундаментом является свободомыслие и поэтому она всегда готова поставить под сомнение и пересмотреть свои даже самые основополагающие результаты.
7. Наука ценностно нейтральна в том смысле, что научные истины нейтральны в морально-этическом плане, а нравственные оценки могут относиться либо к деятельности по получению знания, либо к деятельности по его применению.
Только одновременное наличие всех указанных признаков в известном результате познания в полной мере определяет его научность. Отсутствие хотя бы одного из этих признаков делает невозможным квалифицировать этот результат как науку. Например, интерсубъективным может быть и «всеобщее заблуждение», систематичной может быть и религия, истинность могут включать и преднаука, обыденные знания, мнения.
От того, как трактуется истина, зависит зачастую и жизненная позиция человека и понимание им смысла жизни.
Одно из первых определений истины, ставшее классическим, было дано Аристотелем, который исходил из тезиса: знание истинно, когда оно соответствует вещам и их связям.
В процессе развития научного познания абстрактная постановка вопроса заменяется более конкретной. Мыслителей начинает интересовать вопрос: существует ли объективная истина, т.е. может ли в человеческих представлениях быть такое содержание, которое не зависит от самого человека? Решение этого вопроса приводит к размежеванию между материализмом и идеализмом.
Одна из распространенных концепций отрицания объективной истины – кантианство, причем Кант схватил сложность и противоречивость самого понятия истины. Кант прав, когда говорит, что обязательными признаками истинного знания являются необходимость и всеобщность. Но где источник этой необходимости и всеобщности? Выражают ли они свойства объекта или коренятся в субъекте и особенностях организации его мышления? При ответе на этот вопрос и проявляется субъективизм Канта. Он полагает, что наше сознание само строит предмет знания – не в том смысле, что оно придает ему бытие, а в том, что оно сообщает познаваемому предмету ту форму, под какой он только и может познаваться, - форму всеобщего и необходимого. Из этого Кант делает вывод, что не формы нашего ума сообразуются с вещами природы, а, напротив, вещи природы – с формами ума.
Основная трудность, с которой сталкивается исследователь при решении обсуждаемой проблемы - выявление взаимоотношения субъекта и объекта в истине. Сущность истины может быть вскрыта, если она будет рассматриваться как теоретическая форма разрешения противоречий между субъектом и объектом. Субъект и объект противостоят друг другу, но познание не разъединяет их, а связывает. И это оно делает посредством истины, которая в качестве результата человеческой деятельности субъективна, но содержание истины объективно, поскольку оно (содержание) не зависит от познающего субъекта.
Таким образом, истина может быть только объективной, и в то же время ее объективность является результатом субъективной деятельности человека.
Одним из важнейших положений диалектики в понимании истины является утверждение, что истина возможна только как процесс. Важно представить истину не в виде одноразового акта, посредством которого объект постигается сразу, в полном объеме, во всем многообразии своих свойств и отношений, а в динамике, в становлении и развитии, в виде процесса. Говоря словами Гегеля, истина – это не отчеканенная монета, которая может быть дана в готовом виде и в таком же виде спрятана в карман, а динамичный процесс.
Если истина – не застывшее состояние, а динамичный процесс, то ее отношение к заблуждению нельзя абсолютизировать, нельзя противопоставлять истину и заблуждение всегда, всюду и во всех отношениях. Относительность противопоставления истины и заблуждения состоит, прежде всего, в том, что в реальном процессе познания нет истины в чистом виде. Истина в чистом виде существует только в абстракции, а каждый действительный процесс движения познания означает движение от менее истинного знания с элементами иллюзий и заблуждений к более истинному с меньшим содержанием последних. Несвободность разума от иллюзий и заблуждений есть результат того, что объективная истина достигается не сразу и не в полном объеме, а путь к ней труден и противоречив. Эти моменты иллюзорности и заблуждений находятся в рамках движения познания от относительной истины к абсолютной.
Абсолютная и относительная истины противоположны друг другу, но не в такой степени, как истина и заблуждение. Различие между ними состоит в степени полноты, глубины постижения сущности предмета. Термин «абсолютная истина» употребляется неоднозначно. Часто под ним подразумевают полное и законченное знание о мире в целом, выступающее в качестве предела стремлений разума, который никогда не будет достигнут, хотя познание все более приближается к нему. Другой раз под абсолютной истиной подразумевают фактическое знание об отдельных явлениях, достоверность которого не вызывает сомнения. Это так называемые вечные истины типа: «дважды два равно четырем», «у птиц имеется клюв» и др.
Относительная истина выражает изменчивость каждого истинного знания, его уточнение по мере развития познания. Абсолютная истина в виде целостного фрагмента знания складывается из суммы относительных истин. Вообще говоря, абсолютная и относительная истины – это две стороны одной и той же объективной истины, две стороны одной медали. Существует одна объективная истина, которая одновременно в чем-то является абсолютной и в чем-то относительной. Отождествление объективной истины только лишь с абсолютной ведет к догматизму, а только лишь с относительной – к релятивизму.
Конкретность истины тоже связана с ее объективностью. «Вечная истина» потому и не является подлинно объективной, что она абстрактна, содержит весьма односторонние определения без указания на время, место и обстоятельства. Для подлинной истинности высказывания требуется раскрыть конкретные условия, при которых данная истина имеет место. В ином случае высказывание теряет свою истинность и может стать неопределенным и даже ложным. Для примера возьмем утверждение, что вода кипит при 100° С. Но в условиях большой разреженности атмосферы и низкого давления (например, высоко в горах) вода закипает при более низкой температуре. А при более высоком давлении (например, глубоко в недрах Земли) вода не закипает даже при 200° С.
Стремясь к достижению объективной истины, человек испытывает необходимость в критерии, с помощью которого он мог бы отличить ее от заблуждения. Казалось бы, все просто: человек выработал множество способов логического доказательства и ему остается только лишь в каждом конкретном случае удачно выбрать тот или иной способ. Но это не так. Ведь логическое доказательство в строгом смысле слова – это выведение одного знания из другого. Значит, в процессе доказательства знание не выходит из своей собственной сферы, оно как бы замыкается в себе. Где же выход? Может критерий истины нужно искать в данных ощущений и восприятий человека? Однако ощущения и восприятия не могут дать доказательства ни одного общего суждения, не говоря уже о более сложной научно-теоретической системе. Ведь каждое общее суждение охватывает бесконечное число единичных предметов, и как бы велико не было число наблюдений, оно не может охватить всех случаев. Кроме того, многие научно-теоретические положения касаются объектов, которые не воспринимаются непосредственно органами чувств человека.
Следовательно, ни логические доказательства, ни ощущения и восприятия не могут служить критерием истинности знания, ибо стремление найти критерий истинности знания в самом знании обречено на неудачу. Но где тогда искать этот критерий?
Критерий истинности знания следует искать в том, что связано со знанием непосредственно, определяет его развитие, но само им не является. Таким феноменом оказывается практика. Считая практику критерием истины, однако, мы не должны сводить ее к какому-то единичному акту, ибо, как и сама истина, практика является процессом деятельности человека. Как исторически взятый процесс практика является абсолютным критерием истинности, но как отдельный практический акт она относительна. Эта относительность критерия практики объясняет нам, почему отдельно взятый акт, например научный эксперимент, не может считаться абсолютным критерием доказательства истинности научной теории во всей полноте ее содержания. Конечно, каждый акт практики доказывает нечто в научной теории, однако все ее содержание может подтвердить только развивающийся процесс практической деятельности человека.
Познание начинается с живого созерцания действительности. Чувственный опыт человека – источник знания, связывающий человеческое сознание с миром внешних вещей. Это не означает, что каждый познавательный акт непосредственно начинается с опыта. Знания не наследуются в биологическом смысле, наследуются только физиологические способности к приобретению знаний, механизм нервной деятельности. Человек наследует опыт познания предшествующих поколений, усваивая язык вместе с теми понятиями, которые в нем закреплены. Этот процесс наследования носит не биологический, а социальный характер и происходит в течение всей жизни человека.
Нельзя представлять таким образом, что каждый индивид начинает всякое познание заново с опыта, что интеллект все свое знание получает из опыта. Знания, в которых обобщен опыт предшествующих поколений, принимаются как нечто уже готовое, независимое от опыта. И действительно, они независимы от опыта каждой отдельной личности, но они эмпирического происхождения, если под субъектом познания понимать все человечество в его историческом развитии.
Однако знание – это не только то, что дают органы чувств: с помощью мышления знание выходит за пределы чувственного представления. Поскольку без понятий человек не может выразить в языке своего чувственного опыта, чувственное созерцание всегда пронизано мышлением. Но нет и чистого мышления, оно всегда связано с материалом чувственности. Человеческое познание всегда, во всех своих формах и проявлениях является единством чувственного и рационального, без одного из этих моментов нет человеческого знания. Поэтому стремление превратить чувственную или рациональную ступени познания в самостоятельные сущности ошибочно.
Философское учение, считающее, что источником нашего знания являются формы чувственного познания (ощущения, восприятия и представления) называется сенсуализмом (лат. sensus чувство). Как философская концепция сенсуализм возник еще античности (Демокрит, Эпикур, стоики), но свою классическую форму он приобрел в Новое время (Локк, Беркли, Дидро, Фейербах). В принципе сенсуализм правильно решает вопрос об источнике знания, ибо ощущения непосредственно связывают человека с явлениями, происходящими во внешнем мире. Не следует только абсолютизировать роль ощущений и восприятий, полагая, что они не только фундамент знаний, но и все его содержание. В противном случае сенсуализм может превратиться в эмпиризм – учение, считающее, что все содержание знания может быть сведено к чувственному опыту.
Недостаток эмпиризма не в сенсуализме, а в абсолютизации опыта и недооценке теоретического мышления. Эмпирик требует, чтобы знание основывалось строго на опыте, но поскольку он теоретически игнорирует абстрактное мышление, а практически не может обойтись без него, то пользуется обветшалыми понятиями, взятыми из арсенала натурфилософии. Причем это презрение к теоретическому мышлению у некоторых естествоиспытателей выражается в форме игнорирования философии.
Вместе с эмпиризмом – односторонним учением о соотношении опыта и теоретического мышления в познании - в эпистемологии возникло и другое, столь же одностороннее учение – рационализм. Рационалисты поняли теоретическую функцию мышления, которая не сводится к простому суммированию данных опыта, однако, абсолютизировали ее, превратили в самостоятельную, независимую от чувственного опыта и практической деятельности человека сущность. Изолируя мышление от опыта, рационалисты выдвинули понятие интеллектуальной интуиции (Декарт, Спиноза), благодаря которой мышление, якобы, минуя опыт, непосредственно постигает сущность вещей. Они не могли объяснить, как и с чего начинается процесс познания и, не находя никакого источника знаний, вынуждены были объявить ряд понятий врожденными. Недаром Декарт, Лейбниц прибегли к идее врожденности основных понятий математики и логики.
Положение о том, что знание является органическим единством чувственного и рационального, что эти стороны единого ни в коем случае не должны быть превращены в самостоятельные ступени, вовсе не значит, что нельзя вообще выделять некоторые уровни в познании, качественно отличные друг от друга. Имеет смысл отличать эмпирический уровень знания от теоретического. Эмпирический и теоретический уровни знания отличаются друг от друга тем, 1) как и с какой стороны в них дан объект познания, 2) каким образом достигнуто основное содержание знания, 3) что служит логической формой его выражения и, наконец, 4) практической и научной значимостью знания.
В эмпирическом знании объект отражен со стороны его внешних связей, доступных живому созерцанию; содержание знания получено непосредственно из опыта; в логическом отношении оно является исходным пунктом для построения теории, а практическое применение ограничено. Теоретическое знание, напротив, отражает объект со стороны его внутренних связей и закономерностей движения, постигаемых путем рациональной обработки эмпирического материала; логической формой его является система абстракции, объясняющая объект. На теоретическом уровне знание приобретает общий характер и стремится дать истину во всей конкретности и объективности ее содержания. В силу своей всеобщности и конкретности теоретическое знание имеет сферу широкого практического применения.
Следует, однако, иметь в виду, что при всех различиях жесткой границы между эмпирическим и теоретическим знанием не существует. Эмпирическое исследование, хотя и ориентировано на познание и фиксацию явлений, постоянно прорывается и на уровень сущности, а теоретическое исследование ищет подтверждения правильности своих выводов в эмпирии. Эксперимент, будучи во многих науках основным методом эмпирического познания, всегда теоретически нагружен, а любая самая абстрактная теория должна всегда иметь эмпирическую интерпретацию . Любой подход к проблеме знания, при котором эмпирическое и теоретическое отрываются друг от друга (независимо от того, будет ли при этом абсолютизировано эмпирическое или же, наоборот, преувеличено значение теоретического), является ущербным. Такого рода учения не могут ничего дать для объяснения процесса развития знания, ибо для этого необходимо, чтобы в понятиях, служащих для этого, реальные процессы отображались в их внутренней противоречивости.
Знание выступает как продукт взаимодействия субъекта и объекта познания. Именно с помощью этих категорий раскрывается активный характер познавательной деятельности и показывается подлинная роль практики в познании.
Субъект (лат. subjectus находящийся в основе) – это носитель предметно-практической деятельности и познания, источник активности, направленной на объект. Субъектом является прежде всего индивид. Но субъект – не только индивид, им может быть и сообщество ученых, и социальная группа, и даже общество в целом. На уровне общества в субъект входят различные экспериментальные установки, приборы, измерительные средства, правда, они выступают не как самостоятельные субъекты, а лишь как части, элементы системы «субъект» .
Субъект познания носит конкретно-исторический характер, ибо процесс познания обусловлен исторически сложившейся структурой познавательных способностей человека, уровнем развития познания. Не все знания, которыми располагает отдельный человек, он добывает сам. В преобладающей степени он эти знания получает в готовом виде из фонда знаний, накопленного обществом за всю его историю. Но и в той мере, в какой каждый индивид выступает как субъект, добывающий новые знания, он может выполнить эту функцию постольку, поскольку вооружен необходимыми для этого предпосылками (языком, логической структурой мышления, познавательными приборами).
С понятием субъекта познания в гносеологии коррелятивно понятие объекта познания. Объект – это то, что противостоит субъекту, на что направлена предметно-практическая и познавательная деятельность субъекта. Под объектом познания следует понимать не просто любой фрагмент объективной (или субъективной) реальности, а только такой фрагмент, на который направляется внимание субъекта, который становится предметом познавательной деятельности субъекта. Поскольку активной стороной в этой деятельности является субъект познания, он в каком-то смысле «порождает» объект познания, но не в том смысле, будто субъект придает объекту бытие, а в том смысле, что субъект превращает предмет, надлежащий исследованию, в объект своей деятельности. Как объективная реальность этот предмет существовал и существует независимо от субъекта, но объектом познания становится лишь тогда, когда субъект включает его в сферу своей познавательной деятельности. Например, электрон как объективная реальность существовал давным-давно, когда на Земле еще человека не было, но в те времена он не был объектом познания. В рассматриваемом смысле объект познания и объективная реальность – принципиально разные понятия.
Конкретно-исторический характер носит не только субъект, но и объект познания, так как объект – это не просто любой предмет, а только такой, который включен в сферу познавательной деятельности человека.
Познание возможно только в результате взаимодействия субъекта и объекта. Познание – это историческая форма разрешения противоречия между субъектом и объектом, причем – это не противостояние одинокого субъекта и извне данного ему предмета, а всемирно-исторический диалектический процесс, в ходе которого изменяются как субъект, так и объект познания. Субъект, утверждал Гегель, должен пониматься не статически, а динамически, ибо субъект – это вечное движение, становление, развитие, снятие всех условленных границ и постоянное полагание новых. Субъект немыслим вне познаваемого и изменяемого им объекта. Вместе с тем сам объект преобразуется по мере развития сознания, т.е. изменяется в историческом процессе познавательной деятельности. Понимание субъекта и объекта в качестве изолированных друг от друга и противопоставленных друг другу сущностей несостоятельно и может привести лишь к тупикам в эпистемологии. Теоретическое постижение объекта субъектом – необходимая сторона, момент достижения практического овладения им. Поэтому практика служит не только основой и целью человеческого познания, но и критерием его истинности.
Основой познавательного процесса является общественная практика. Развитие познания нельзя рассматривать оторванно от практической деятельности людей. Например, занимаясь физическим трудом, люди делали наблюдения, обогащали свой опыт, которым они делились с другими людьми. Впоследствии, на более высокой ступени развития общества, познание, будучи относительно самостоятельным процессом, все-таки не теряет своей связи и взаимодействия с практикой. Это взаимодействие является двигательной силой познания.
В основе познания как исторического процесса лежит практическая необходимость в знаниях, без которых были бы невозможны успешные действия людей. В отличие от инстинктивного поведения животных практическая деятельность людей включает в себя осознание цели, изготовление орудий труда и их применение в процессе реализации намеченной цели. Чтобы производить орудия труда и пользоваться ими, человек должен действовать сознательно и планомерно, иметь знания о вещах, он должен мыслить и познавать.
Люди не останавливаются на познании, но так или иначе переходят к практике, в которой воплощаются и проверяются итоги познавательной деятельности. Переход от познания к практике не означает предела познания. Наоборот, практическая деятельность дает возможность обнаружить несовершенство имеющихся знаний, накопить новый опыт и перейти к новому, высшему этапу познания. Практика ставит перед человеком новые проблемы и заставляет думать его над их решениями. Она является основой и целью познания.
Являясь материальным процессом, практика отличается, однако, от всех других материальных процессов тем, что в ней воплощены знания человека, его мысли. Именно в практике человек претворяет свои планы в действительность. Но так как план до его претворения существует только в мысли, становясь действительностью в результате практики, можно сказать, что практика есть единство материального и идеального, вернее, в ней идеальное переходит в материальное. Причем одновременно в этом переходе идеальное проверяется, уточняется и развивается. Так, например, когда человек начинает строить дом, вначале самого дома как материального объекта еще нет, а есть только замысел или цель (идея) в сознании человека. С течением времени, по мере того, как дом строится, замысел (идея) воплощается в материальный объект, т.е. идеальное становится материальным.
Разумеется, переход идеального в материальное не надо понимать в буквальном смысле как появление материального из идеального. И в практической деятельности людей так же, как и в естественных процессах, материальные явления возникают из материальных же явлений. Невозможно, например, построить дом из воздуха (тем более из идеи), это противоречило бы коренным законам природы. Цель сама по себе ничего не рождает, для ее реализации нужны соответствующие средства, а также необходимые действия людей. К тому же, сама цель является отражением материальной действительности, определенных потребностей человека. Она возникает как закономерный итог предшествующей практической действительности.
Таким образом, практика представляет собой сознательную, целенаправленную деятельность человека, имеющую в целом характер материального процесса и ведущую в конечном итоге к преобразованию природы и общества. Существуют различные виды практики (политическая, научно-экспериментальная, производственная, техническая, педагогическая и др.), которые соответствуют различным сторонам общественной жизни. Хотя различные виды практики значительно различаются между собой, однако все они характеризуются общей чертой – преобразованием человеком объективного мира.
В своем развитии практика порождает у людей новые потребности, ставит новые задачи, которые вызывают необходимость дальнейшего движения познания. В основе движения познания лежит не какая-то черта психики человека, а объективный материальный процесс развития общественной практики (что, безусловно, не исключает наличия внутри самого познания и собственных импульсов развития).
Итак, человеческая практика является по отношению к познанию его основой и движущей силой.
Наряду с вопросами о том, в чем заключается сущность мира, конечен мир или бесконечен, развивается ли он и если да, то в каком направлении и др., важное место занимают вопросы, связанные с познанием мира. Перед философией стоит задача раскрыть сущность, источники, возможности, пути развития и условия истинности познания.
Какими познавательными возможностями располагает человек? Каковы границы его познавательной деятельности, или же процесс познания безграничен? Как относятся наши мысли об окружающем мире к самому этому миру? В состоянии ли наше мышление выработать адекватное знание об окружающей нас многообразной действительности или же то, что мы называем знанием, оказывается лишь видимостью, прикрывающей незнание? Какими средствами осуществляется познавательный процесс? Что есть истина и достижима ли она в человеческом познании? Изучением этих и других подобных им вопросов занимается раздел философии, называемый гносеологией .
В гносеологии прежде всего нужно ответить на вопрос: в состоянии ли наше мышление выработать знание, являющееся адекватным воспроизведением действительности? В истории философии можно найти два противоположных ответа на этот вопрос. Агностицизм – это учение, согласно которому не может быть окончательно решен вопрос о возможности достоверного познания сущности и закономерностей объективного мира.
Скептицизм (гр. skepsis рассматривание, сомнение) обозначает философское направление, которое подвергает сомнению любую возможность достоверного познания. Основным тезисом античного скептицизма был постулат эпохе (гр. epoche остановка, задержка) - воздержание от предпочтения одного из двух противоречащих друг другу суждений, поскольку всякому утверждению, как считали скептики, может быть противопоставлено равноценное ему контрутверждение, и ни одно из них не будет более истинным, чем другое.
Скептицизм, апеллируя к здравому смыслу и гносеологическому психологизму, подчеркивает ненадежность органов чувств, их зависимость от окружающих условий, обычаев, традиций и рекомендует воздерживаться от суждений о внешнем мире. Энесидем, автор так называемых десяти скептических троп – аргументов против возможности точного знания - учит, что одни и те же предметы воспринимаются по-разному в зависимости от бесконечного множества свойств и признаков вещей и явлений мира, от неодинаковости самих людей, которые по-разному воспринимают вещи, от состояния организма познающего.
Радикальное сомнение скептиков, понятно, не может рассматриваться как какое-то достижение в гносеологии. Вместе с тем мы не можем отрицать и заслуги скептицизма, заключающиеся в том, что в нем было обращено внимание на реальные сложности в сфере познания, обнаружен ряд противоречий между чувственными впечатлениями и понятиями. Здесь были выявлены не только относительность всех чувственно воспринимаемых процессов, но также и отсутствие оснований для выбора между двумя противоречащими друг другу утверждениями, опирающимися на данные чувственных восприятий.
Умеренный скептицизм, подтачивающий и разрушающий устаревшие догмы, - необходимый компонент развивающейся науки. В истории философии есть системы с определенной степенью скептицизма (Ф.Бэкон, Р.Декарт), которые имели большое эвристическое значение и способствовали разработке методологии научного познания. Хотя скептицизм во многом критически постигает реальную проблематику сложности развития познания, однако, радикальный скептицизм, в котором сомнение превращается в самоцель, в итог, конечный результат познания, приводит к агностицизму.
В Новое время аргументы античного скептицизма были возрождены и развиты рядом философов, среди которых в первую очередь следует отметить английского философа Д.Юма считавшего, что всякое знание является, в сущности, незнанием, а убеждение в человеческой слепоте и слабости результатом всей философии.
В отличие от Юма, И.Кант считал бесспорным существование вещей самих по себе («вещь в себе»), однако он объявлял их принципиально непознаваемыми. Кант констатировал, хотя вещи мира существуют совершенно независимо от человека и его мышления, но они нам «в себе» не явлены. Поскольку же вещи и процессы мира «являются» людям, постольку результаты осознания существуют только в формах его данности человеку. Насколько сходны эти данности с самими вещами, мы знать не можем.
Исследуя вопросы о формах и границах познания, Кант пришел к выводу, что ни ощущения нашей чувственности, ни понятия и суждения нашего рассудка, ни идеи нашего разума не дают и не могут дать теоретического знания о вещах самих по себе. Разум человеческий вращается в мире «явлений» (феноменов) и нигде никогда не соприкасается с миром вещей самих по себе (ноуменов), а при любой попытке выйти за пределы своей территории и углубиться в мир ноуменов он неизбежно попадет в ловушку иллюзий. Каковы предметы в их голой «самости», мы не знаем и знать не можем: нельзя сравнить то, что находится в сознании, с тем, что лежит за его пределами, трансцендентно ему.
Это учение, разделяющее мир на доступные нашему познанию «явления» (феномены) и недоступные «вещи в себе» (ноумены), Кант называл критикой разума.
В середине Х1Х в. английский биолог и философ Т.Гексли для обозначения учений, так или иначе отрицающих возможность адекватного познания сущности предметов и процессов мира, ввел в обиход термин «агностицизм».
Агностицизм подвергался критике с момента его возникновения, ибо он противоречит самой практике знания. Его положения входят в конфликт с тем, что, например, ученым удается построить более или менее успешные теории, подтверждающиеся на опыте. Поэтому агностицизм отвергают многие выдающиеся мыслители.
Отождествление сознания с чисто интеллектуальной деятельностью субъекта образовало глубокую трещину в духовном опыте человека, ибо потеря религиозных и моральных компонентов духовности привели к тому, что человек оказался один на один перед лицом бесконечных просторов безмолвной Вселенной, безразличной к его страстям и переживаниям.
Нельзя сказать, что классическая философия совсем отрицала наличие бессознательных процессов: инстинктов, интуиции, эмоциональных переживаний, волевых актов, влечений, желаний. Однако в них превыше всего ценила то, что подконтрольно разуму и способно в конце концов принимать рациональную форму, в силу чего бессознательное не стало предметом сколько-нибудь серьезного внимания.
Предметом пристального внимания бессознательное стало у австрийского психиатра З. Фрейда. Свои основные идеи Фрейд изложил в работах «Я и Оно», «Тотем и табу» , «Толкование сновидений», «Психопатология обыденной жизни», «Лекции по психоанализу».
Согласно его учению, психика человека представляет собой взаимодействие трех уровней: бессознательного, или, как он называет, «Оно» (Id), сознательного - «Я» (Ego) и системы социальных фильтров - «Сверх-Я» (Super-Ego). Центральным компонентом человеческой психики, по Фрейду, является «Оно» («подвалы души») - совокупность инстинктов, потаенных комплексов, бездонный резервуар вытесненных переживаний, который в принципе не может быть до конца просветлен светом разума. «Оно» управляется психической энергией сексуальных влечений – либидо; здесь господствует принцип наслаждения, поэтому путь к познанию личности лежит через раскрытие тайных глубинных источников человеческого естества, коренящихся в бессознательном. Энергия «Оно» во многом определяет работу сознания человека и его внешнее поведение. Многие переживания детского возраста, которые могли бы разрушить детскую психику, были «забыты» сознанием, вытеснены в «Оно», но они продолжают жить там всю оставшуюся жизнь, беспокоят или мучают, иногда разрастаясь до серьезных психических расстройств.
Огромное внимание Фрейд уделил снам, где силы бессознательного проявляются адекватно (поскольку «сверх-Я» в это время спит, а «Оно» захватывает все сознание целиком), разработал подробную символику сновидений, с помощью которой можно толковать сны.
«Сверх-Я» - это общественные нормы, социальные установки, традиции и другие ценностные представления, доминирующие в культуре. В любом обществе существуют те или иные социальные и культурные запреты, своего рода моральная цензура, которая пресекает путь к сознанию определенной части духовного опыта. Эти запреты являются своеобразными фильтрами, через которые просеивается содержание духовного опыта перед его допуском в сферу сознания. Содержание сознания формируется в рамках тех ограничений, которые существуют в конкретной цивилизации и конкретном обществе. Запретные желания, стыдные мотивы поступков, потаенные комплексы – все то, что не может быть открыто перед людьми, не пропускается через фильтры «Сверх-Я», вытесняется из сознания и загоняется в бессознательное. Чрезмерное давление «Сверх-Я» на «подвалы души» может привести к различного рода неврозам и даже стать причиной социальных бунтов. Поскольку человеку никак не избавиться ни от влияния «Сверх-Я», ни от воздействия «Оно», проблема заключается в умении найти осмысленный баланс между ними. Как покорный слуга бессознательных влечений, «Я» пытается сохранить свое согласие с «подвалами души» и внешним миром, как бы балансирует на лезвии бритвы между «Оно» и «сверх-Я». Фрейдовское «Я», подобно локатору, вынуждено поворачиваться то в одну, то в другую сторону, чтобы оказаться в дружеском согласии как с «Оно», так и с «сверх-Я». Результат неизбежного компромисса между «Оно» и «Сверх-Я» Фрейд называет сублимацией (лат. sublimare возносить). В результате сублимации энергия либидо переключается на разрешенные формы деятельности: социальная работа, культурное творчество, спорт. А если энергия либидо не находит таких способов разрядки то велика вероятность ломки психики, психического заболевания. Несоответствие требований «Оно» и требований «Сверх-Я» порождает депрессию, страхи, чувства вины, неполноценности и тому подобные дискомфортные состояния психики то что стало предметом целого направления в философии – экзистенциализма.
Однако Фрейд и его последователи подошли к проблеме человеческой психики и сознания односторонне: структура личности, ее поведение, вся человеческая культура, согласно психоанализу, определяется, в конечном счете, врожденными эмоциями, инстинктами, влечениями, ядром которых является половой инстинкт. Неправомерно расширяя сферу применения психоанализа, они рассматривают культурные, социальные и политические явления как результат сублимации психосексуальной энергии. Тем самым они сильно преувеличили значение необузданных влечений человека по отношению к его сознанию.
Если мышление связано главным образом с деятельностью коры головного мозга, то бессознательная психическая деятельность непосредственно обусловлена процессами, происходящими в более древних морфологических образованиях центральной нервной системы - преимущественно подкорке, где сосредоточена биологическая «память», ответственная за инстинктивную деятельность. Кора и подкорковые образования действуют в единстве, так что сознание человека - сплав прошлого, настоящего и будущего, осознанного и неосознанного. Вследствие этого мысль всегда оказывается эмоционально окрашенной, в чем проявляется ценностное отношение к объекту и что тоже имеет информационную значимость.
Проблема сознания - одна из самых трудных и сложных проблем философии и естествознания. Трудность ее решения усугубляется невозможностью обнаружить психические явления с помощью органов чувств, что зачастую оказывается причиной сомнений в возможности познать феномен сознания. Так известный естествоиспытатель XIX века Дюбуа-Реймон среди «семи неразрешимых мировых загадок» природы назвал и проблему психики. По его мнению, человек принципиально не может познать свою психику, как не может вытащить себя за волосы из болота или увидеть себя в окно идущим по улице.
Сознание не может быть обнаружено с помощью органов чувств или приборов, поскольку оно внепространственно, непротяженно, невидимо, одним словом, нематериально: хирург, например, под черепной коробкой видит лишь серое и белое вещество мозга, но не сами психические процессы.
Существует два взаимополярных метода изучения сознания: объективный, согласно которому о наличии и содержании психических процессов человека судят по его поведению, мимике, жестам, а также по тому, что он говорит или пишет, и метод интроспекции (самонаблюдения).
Объективный метод основан, прежде всего, на том, что сознание находит свое выражение в поступках, практических действиях людей. Сущность этого метода хорошо выражена в старинном изречении: «По плодам их узнаете их». Что же касается метода самопознания, то он не является объективным, хотя игнорировать его значение и правомерность в деле изучения психики нет оснований.
Каждая эпоха имела свои представления о том, что такое сознание. В итоге то, что считалось сознанием в одной эпохе, могло не признаваться в качестве такового в другой. Философы не изобретали то или иное понимание сознания, они воспроизводили реальную для определенной эпохи структуру человеческой духовности и реальное место сознания в ней. Во все времена структура духовного опыта была тесно связана со спецификой мировоззрения эпохи. Поэтому в зависимости от того, какое мировоззрение становилось господствующим в ту или иную эпоху - космоцентрическое, теоцентрическое, антропоцентрическое или социоцентрическое - менялось и понимание сознания.
Античная философия открыла лишь одну сторону сознания - направленность на объект. Другая сторона сознания - умение человека сосредотачиваться внутри себя, направлять внимание на свой внутренний мир - осталась вне поля зрения античной философии .
Потребность человека обращать внимание на свой внутренний мир возникла в системе христианства. Она была вызвана необходимостью общения с Богом, который не принадлежит этому миру. Пытаясь найти способы выражения религиозных переживаний, мыслители открыли новую грань проблемы сознания: сознание - это не только знание о внешнем мире, но, прежде всего, знание о собственном духовном опыте, его содержании. В средневековье стало ясно, что в сознании присутствует не только знание, но и переживание. А это явление морального порядка.
Мыслители Нового времени при анализе сознания радикально изменили понимание структуры внутреннего мира человека: они элиминировали из сознания переживание, оставив в его структуре лишь одно знание. В классической философии, особенно немецкой, сознание объявляется автономным и самодостаточным феноменом, из него выключаются все эмоции и переживания, оно теряет свою моральную направленность и становится чисто логико-дискурсивным порядком, призванным обнаружить и изучить объективный мир. Считается, что разум в недалеком будущем позволит разрешить все основные проблемы человека. Отсюда нацеленность сознания не на переживания, а на изучение объективного мира с тем, чтобы подправить и улучшить его в полном соответствии с логикой.
На социальную сущность сознания был сделан главный упор в марксистской философии. Марксизм исходит из того, что сознание – это продукт общественного развития и условие трудовой деятельности в обществе. Сознание как специфическая форма отражения и деятельности исторически могло возникнуть и возникло на уровне общества, социального организма. Согласно марксистской теории антропогенеза, человек выделился из животного мира благодаря труду, сопровождающемуся в свою очередь формированием способности к понятийному мышлению. Сущность такого труда заключается в предварительном изготовлении орудий труда и его общественной природе.
Важной стороной сознания является самосознание. Жизнь требует от человека, чтобы он познавал не только внешний мир, но и себя. Отражая объективную реальность, человек сознает не только этот процесс, но и самого себя, как чувствующее и мыслящее существо, свои идеалы, интересы, нравственный облик. Он выделяет себя из окружающего мира, отдавая себе отчет в своем отношении к миру. Осознание человеком себя как личности и есть самосознание. Оно формируется под влиянием социального образа жизни.
Аристотель называл человека «политическим животным», подчеркивая тем самым наличие в человеке двух начал: животного (биологического) и политического (социального). В биологических структурах «записаны инстинкты – неосознаваемые установки (инстинкт самосохранения продолжения рода и т.д.), а в социальных структурах «записаны» ценности – идеалы и запреты. Проблема же заключается в том, как взаимодействуют эти два начала, какое из них является доминирующим и каким образом осуществляется взаимосвязь биологического и социального в человеке.
О соотношении биологического и социального в человеке существует широкий спектр мнений, заключенных между двумя полюсами: концепциями человека, которые принято называть биологизаторскими или натуралистическими, сторонники которых абсолютизируют роль естественных биологических начал в человеке, и социологизаторскими концепциями, в которых человек представлен как всего лишь слепок с окружающих его социальных отношений, их пассивное порождение. Конечно, в законченном виде такие полярные точки зрения высказываются нечасто, однако многие трактовки человека при рассмотрении соотношения в нем биологического и социального тяготеют к одному из этих полюсов.
К биологизаторским концепциям относится, например, расизм, который исходит из того, что природа человека определяется его расовой принадлежностью. В рамках же социологизаторских концепций все то, что относится к биологии человека и к человеческой индивидуальности, воспринимается как нечто второстепенное, от чего можно отвлекаться при изучении человека.
Человек есть разумное существо. Что же представляет его разум? Подчинен ли он только биологическим законам или лишь социальным? Любой категорический ответ является упрощением: человеческое мышление являет собой очень сложный феномен, материальный носитель которого поддается биологическому измерению, но содержание его - это уже взаимопереплетение психологического и социального.
Социальное и биологическое, существующие в нераздельном единстве в человеке, в абстракции фиксируют лишь крайние полюсы в многообразии человеческих отношений и действий. Биологическая сторона человека детерминируется главным образом наследственным механизмом. Социальная же сторона человеческой личности обусловлена процессом вхождения человека в культурно-исторический контекст социума. Ни то ни другое в отдельности, а только их единство может приблизить нас к пониманию сущности человека. Это, разумеется, не исключает того, что в разных познавательных и практических ситуациях акценты на биологическое или социальное в человеке могут несколько смещаться в ту или другую сторону. Но в итоговом осмыслении непременно должно осуществиться совмещение этих сторон человека.
За свою сравнительно небольшую историю человек научился создавать «думающие машины», посылает на Луну, Венеру и Марс летательные аппараты, все глубже проникает в тайны микромира, но он все еще мало знает самого себя, собственное сознание, так что призыв Сократа «познай самого себя» остается актуальным и на сегодняшний день.
Проблема человека предстает и в наши дни как сложнейшая и неисчерпаемая. Сегодня, как никогда раньше, человечество сосредоточенно вглядывается в само себя и порой как бы вновь открывает Человека. Человек - самое поразительное творение природы и истории, будущее его прекрасно, утверждают одни мыслители. Человек - ошибка природы, ее злосчастное порождение, наделенное неисчислимыми пороками, у него нет будущего, он обречен на вырождение и гибель, считают другие.
Кто прав? Чем сегодня жив человек? Способны ли люди достигнуть согласия в понимании глобальных проблем?
Проблема человека, его положения в современном мире и его будущего, его развития и индивидуальной судьбы, его все усиливающегося влияния на окружающую природу и вместе с тем прогрессирующей зависимости от нее стала сегодня общественной проблемой, затрагивающей жизненные основы человечества. Неудивительно, что она оказалась центральной и в современной философии.
Нельзя сказать, что философия была застигнута врасплох: проблема человека всегда находилась в центре философского осмысления мира. История философии полна различных концепций сущности человека. В античной философии он рассматривался преимущественно как часть космоса, как некий микрокосм, в своих человеческих проявлениях подчиненный высшему началу - судьбе.
В системе христианского мировоззрения человек стал восприниматься как существо, в котором изначально неразрывно и противоречиво связаны две ипостаси: дух и тело, качественно противоположные друг другу, как возвышенное и низменное. Плоть человека, с точки зрения христианства, - арена низменных страстей и желаний, порождение дьявола. Отсюда постоянное стремление человека к освобождению от дьявольских пут, стремление к постижению божественного света истины. В силу своего грехопадения человек не властен над собой, полностью зависит от божественного милосердия и для своего спасения нуждается в божественной благодати. Этим обстоятельством и обусловлена специфика человеческого отношения к миру: здесь явно стремление не столько познать собственную сущность, сколько приобщиться к высшей сущности - Богу.
В эпоху Возрождения на человека стали смотреть как на творца собственной жизни и судьбы, оказывающегося по мере осознания своих сущностных сил и господином природы. Отсюда новое самосознание человека и новая его общественная позиция: самоутверждение, осознание собственной силы и таланта становятся отличительными качествами человека. В противоположность сознанию средневекового человека индивид эпохи Возрождения склонен приписывать все свои заслуги самому себе. Ему теперь не нужна милость Бога, ибо теперь он сам - творец.
Образ человека в философии Нового времени антропоцентричен. Если в средневековом миросозерцании в центре мироздания располагается Бог, то теперь, когда человек самоопределился как самоценный и самодостаточный субъект, он расположил себя в центре, вокруг которого как бы вращался мир. Новое время изменило не только пространственное, но и социальное измерение человеческого существования.
Марксистская философия, признавая родовую сущность человека, обращает главное внимание на раскрытие специфики общественных отношений, характера трудовой деятельности. Определение человеческой сущности марксистская философия ищет в специфической человеческой деятельности и бытии и находит его в человеческом труде. Труд, по Марксу, является не только средством к жизни, но и формой самоутверждения человека, в труде человек утверждает себя как родовое существо.
В своей практической деятельности каждый человек имеет дело с реально существующими условиями жизни, социальными и экономическими отношениями, наличными материально-техническими средствами. Человек не волен в выборе объективных условий своей деятельности. Однако человек обладает значительной свободой в определении цели своей деятельности, поскольку в каждый данный исторический момент существует не одна, но несколько вполне реальных возможностей развития. Свобода потому и свобода, что она представляет возможность выбора из спектра альтернатив. Наконец, человек более или менее свободен в выборе средств для достижения своих целей.
Свобода, таким образом, не абсолютна и претворяется в жизнь как осуществление возможности путем выбора определенной цели и плана действий. Она тем больше, чем больше человек сознает свои реальные возможности, чем больше средств находится в его распоряжении для достижения поставленных целей.
Человек - проект будущего, реализуемый в процессе прохождения жизненного пути, но прыгнуть выше заложенных в его природе возможностей он не в состоянии. Другое дело, в добро или во зло они претворятся. Именно в выборе одного из двух начал каждый человек принимает персональную ответственность, здесь, именно здесь проявляется его свобода воли.
Свобода воли – философское понятие, обозначающее проблему: самоопределяем или детерминирован человек в своих действиях.
В соответствии с двумя сторонами этой антиномии выявились две философские позиции: детерминизм, отстаивающий причинную обусловленность воли, и индетерминизм, отвергающий ее. Правда, встречаются и смешанные доктрины свободы воли. Таков, например, дуализм Канта, согласно которому человек в одном отношении поступает необходимо, поскольку он часть природы и подчинен необходимой причинной зависимости, а в другом отношении – свободно, поскольку он есть нравственное существо, принадлежащее интеллигибельному миру, и в этом смысле природная детерминация над ним не властна. Как разумное существо интеллигибельного мира, человек обладает свободой воли, но в то же время он не свободен, ибо принадлежит природному миру, где господствует естественная необходимость.
Решение антиномии «свобода или необходимость» зависит от того, к какому направлению тяготеет автор решения – к эссенциализму или экзистенциализму, т.е. от того, что является для него исходным – эссенция (сущность) или экзистенция (существование).
Одной из существенных сторон объективного мира является всеобщая связь и взаимообусловленность предметов и явлений. В мире нет абсолютно изолированных предметов и явлений; все они органически связаны друг с другом, находятся в той или иной зависимости и обусловленности. Мир – это не хаотическое скопление явлений, а единое целое, где качественно многообразные явления органически связаны друг с другом.
Всеобщая связь существует не только в материальном мире, но и в мышлении. Для правильного понимания того или иного понятия недостаточно анализировать его лишь как такового, т.е. вне связи с другими понятиями.
Взаимосвязь имеет место не только между различными предметами и явлениями, но и их свойствами и отношениями. Многообразие предметов и явлений, свойств и отношений и определяет многообразие связей между ними.
Классифицировать связи можно по различным критериям. С помощью наиболее существенных из них различают связи в соответствии с иерархией структурных уровней материальной действительности. Каждому структурному уровню соответствуют свои формы связи, свой способ взаимодействий.
Важным критерием различения связей являются формы движения материи. Многообразными связями изобилует биологическая форма движения материи. Различают также связи: 1) по формам детерминизма (если классическая наука оперировала преимущественно однозначно-детерминистскими связями, то современная наука опирается на вероятностные и корреляционные связи); 2) по направлению действия (прямые и обратные связи); 3)по субстрату или содержанию, которое является предметом связи (связь, обеспечивающая перенос вещества, энергии или информации) .
Особый вид представляют собой так называемые информационные связи, которые имеют место не только в пределах вида, популяции, биоценоза, биосферы, но и во всей организованной природе, где функционируют кибернетические системы (животное, растение, ЭВМ, общество и т.д.). Но особый характер они имеют в живой природе. Здесь информационные связи пронизывают все без исключения уровни, начиная с субклеточного и кончая биологическим. Причем они зачастую оказываются более важными для нормального функционирования организма, чем пищевые и энергетические.
От принципа всеобщей связи неотделим принцип развития, методологическое значение которого состоит в том, что любые явления материальной и духовной действительности могут быть адекватно познаны только в том случае, если они рассматриваются исторически, в их возникновении, становлении и развитии.
Понимание содержания и форм развития противоположно в рамках двух основных концепций развития: догматической и диалектической. Догматическая концепция истолковывает развитие односторонне, она абсолютизирует отдельные противоположные стороны, в то время как диалектика рассматривает развитие как единство и борьбу этих противоположных сторон.
Рассмотрим основные варианты догматической концепции развития.
Согласно теории плоской эволюции всякое развитие может быть сведено к чисто количественным изменениям и представляет собой, таким образом, простой рост или уменьшение развивающихся явлений.
Другим вариантом догматической концепции развития является теория творческой эволюции, которая исходит из отрицания единства количественных и качественных изменений, но в противоположность плоскому эволюционизму абсолютизирует роль скачков в развитии.
Еще несколько вариантов догматической концепции развития связано с решением проблемы соотношения поступательности и преемственности в развитии. Наиболее распространенной среди этих разновидностей является теория кругооборотов, согласно которой человеческая история и вообще всякое развитие буквально повторяет одни и те же стадии и события и постоянно возвращается к одним и тем же исходным состояниям.
При всех различиях разновидностей догматического понимания развития их объединяют многие общие черты, что и позволяет говорить о единой догматической концепции развития. Каковы же эти общие черты?
Общей чертой и главным недостатком догматической концепции развития является свойственное ей непонимание действительных причин развития, ее неспособность вскрыть истинные источники развития. Отрицание противоречий как источника развития – общая и определяющая черта этой концепции во всех ее проявлениях.
Диалектика в противоположность догматике рассматривает развитие таким, каким оно существует в объективной действительности. Догматической концепции развития диалектика противопоставляет диалектическую концепцию.
В противоположность догматическим теориям плоской и творческой эволюции, разрывающим количественные и качественные изменения и абсолютизирующим их в этой оторванности друг от друга, диалектика рассматривает развитие как единство количественных и качественных изменений и закрепляет это понимание в законе взаимного перехода количественных и качественных изменений.
В противоположность догматическим теориям кругооборотов и прямолинейного прогресса (или регресса), абсолютизирующим либо поступательность, либо повторяемость в их оторванности друг от друга, диалектика рассматривает развитие как единство тенденций поступательности и преемственности, повторяемости и выражает это понимание в законе отрицания отрицания.
В противоположность догматической концепции, отрицающей объективный статус противоречий и тем самым лишающей себя возможности понять источник развития, мотив развития, причину развития, диалектика рассматривает развитие как раздвоение единого на противоположности и борьбу между ними, т.е. как противоречие в действии.
Рассмотрим основные признаки и проявления, наиболее определенно характеризующие сущность развития.
Диалектическое развитие представляет собой прежде всего качественное изменение развивающейся системы, предполагающее не просто смену одних состояний системы любыми другими, не просто изменение ее количественных характеристик, а переход системы в качественно новое состояние или превращение ее в другую систему, качественно отличную от первоначальной.
Еще один важный признак развития состоит в том, что развитие – не только направленный, но и необратимый процесс. Последовательность и порядок прохождения отдельных стадий развивающейся системы не могут быть произвольно изменены. Несмотря на принципиальную возможность обратимости отдельных элементарных процессов, практически реальные целостные процессы оказываются неповторимыми в своих индивидуальных проявлениях.
Важнейший признак развития, наконец, состоит в том, что развитие представляет собой внутреннее по своему источнику изменение материальных систем, т.е. развитие есть саморазвитие.
Детерминизм (лат. determino определяю) – философское учение, признающее существование объективной универсальной связи в материальном и духовном мире и отрицающее существование каких-либо явлений и вещей вне этой связи. Центральным ядром детерминизма является положение о существовании причинности, т.е. такой связи явлений в которой одно явление (причина) при вполне определенных условиях с необходимостью порождает, производит другое явление (следствие).
Детерминизму противостоит индетерминизм – философское учение, отрицающее объективность причинной связи вообще или, по крайней мере, ее всеобщности. Другой формой отрицания детерминизма является телеология, провозглашающая, будто течение всех процессов предопределяется действием нематериального «целеполагающего начала».
Исторически первой была познана наиболее простая форма детерминации – механическая.
Понятие механической причинности, принятое первоначально за общее понятие причинности, обладает следующими признаками: 1) связи явлений, выступающих одно как причина, другое как следствие мыслятся как механические и в этом смысле лишь как чисто внешние; 2) закономерность, выражаемая механической причинностью, является строго динамической, однозначной, подобно сложению векторов скоростей при соударении шаров; 3) причина количественно равна действию, а потому по заданным начальным условиям механической системы можно всегда с любой точностью рассчитать будущие и прошедшие состояния.
Лапласовский детерминизм, который исходит из очень упрощенного понимания причинной связи, а именно из однозначного отождествления ее с необходимостью, при последовательном проведении приводит к нелепым выводам.
Квантовая механика открыла новые формы закономерной связи, действующие в области физических микроявлений (микромира), отличные от лапласовского (механического) детерминизма; область последнего теперь стала ограничиваться областью макротел.
Возникновение квантовой механики заставило радикально пересмотреть взгляды на соотношение динамических и статистических законов.
Диалектика – это «учение о наиболее общих закономерных связях и становлении, развитии бытия и познания и основанный на этом учении метод творчески познающего мышления». Термин диалектика впервые применил Сократ, обозначив им искусство вести беседу, спор с целью выяснения понятий и достижения истины. Для Платона диалектика – высшая наука, метод анализа и синтеза понятий, сведение их многообразных и конкретных значений к общим понятиям – идеям, выражающим истинно сущее.
Со временем было осознано, что многообразие точек зрения на один и тот же предмет порождается не только различием позиций людей, участвующих в полемике, но и чертами самого бытия, многогранностью и противоречивостью изучаемой действительности, наличием в ней различных сторон, свойств, сил, тенденций. Противоречивость бытия в античной диалектике осознал Гераклит, учивший, что мир внутренне противоречив, находится в вечном становлении, движении, изменении.
Диалектика как искусство спора, искусство выработки методов опровержения доводов инакомыслящих, развивалась и в средние века. В виде зрелой теоретической системы диалектика предстала в классической немецкой философии, особенно в философии Гегеля, который выявил, развил, привел в систему понятийный аппарат диалектики. Причем эта была не жесткая система понятий с неизменными, раз навсегда данными, резко очерченными значениями, а с гибкими, подвижными, взаимопереходящими понятиями, которые способны выразить подвижные связи, переходы, развитие мира.
Однако диалектика Гегеля оказалась деформированной превращением понятий в самостоятельные начала, существующие до и вне материального мира, содержащие в себе всю полноту присущего им содержания и движущиеся по своей собственной логике. По Гегелю, «метаморфозе подвергается лишь понятие как таковое, так как лишь его изменения суть развитие». В этом положении выражено отрицание саморазвития природного и общественного мира, что привело Гегеля к софистическому использованию диалектики, подмене содержательной аргументации пустыми декларациями, не имеющими под собой объективного основания. Именно на основе чисто спекулятивных философских конструкций Гегель утверждал, что между орбитами Марса и Юпитера не может быть расположена никакая другая планета, что ньютоновские теории инерции и гравитации противоречат друг другу и многое другое такого же рода. Когда ему сказали, что подобные умозрительные конструкции противоречат фактам, он высокомерно заявил «Тем печальнее для фактов».
Для того, чтобы диалектика стала применима к природе и обществу, ее необходимо было поставить на материалистическую основу. Именно так и сформулировал задачу Маркс: «Мистификация, которую претерпела диалектика в руках Гегеля, отнюдь не помешала тому, что именно Гегель первый дал всеобъемлющее и сознательное изображение ее всеобщих форм движения. У Гегеля диалектика стоит на голове. Надо ее поставить на ноги, чтобы вскрыть под мистической оболочкой рациональное зерно» . В марксистской философии диалектике был придан материалистический характер.
Формирование научного знания сопряжено с установлением законов соответствующей области. Основными законами диалектики являются закон взаимного перехода количественных и качественных изменений, закон единства и борьбы противоположностей, закон отрицания отрицания. Законы, отражающие универсальные связи мира и познания, формулируются через взаимосвязь категорий диалектики. Категории – это наиболее общие, существенные понятия, в которых отражаются всеобщие, существенные свойства, признаки, отношения действительности. Кроме того, теоретическая система включает в себя принципы – основные положения, на основе которых осуществляется построение научной системы. В качестве таких важнейших идей диалектики выделяют принцип всеобщей связи и принцип развития.
Универсальными формами и способами бытия являются движение, пространство и время, интерес к которым возник еще в глубокой древности и сохраняется до наших дней.
Идея взаимосвязи материи и движения, возникнув первоначально в самом общем виде, по мере прогресса научных знаний приобретала все более широкий смысл и наполнялась конкретным содержанием. Однако концепция движения как существеннейшего свойства материи, развивавшаяся философами XV111 в., была, при всей ее прогрессивности, ограниченной из-за понимания движения как простого механического перемещения.
Глубокие идеи по обсуждаемому вопросу были высказаны Гегелем, который преодолел представление о движении как только лишь о механическом перемещении. Вместе с тем следует иметь в виду, что Гегель считал природу инобытием духа, и поэтому, в конечном счете, внутреннюю активность материи он выводит из самодвижения абсолютной идеи.
Следующий этап в понимании движения как способа бытия материи связан с диалектическим материализмом, в рамках которого Ф.Энгельс показал, что «материя без движения так же немыслима, как и движение без материи».
Механическое перемещение – это лишь одна из форм движения материи. Взятое же в самом общем виде движение тождественно всякому изменению вообще. «Движение, рассматриваемое в самом общем смысле слова, т.е. понимаемое как способ существования материи, как внутренне присущий материи атрибут обнимает собой все происходящее во Вселенной изменения и процессы, начиная от простого перемещения и кончая мышлением».
Признание движения способом существования материи требует преодоления одностороннего его понимания, как только перемещения в пространстве. Если движение - способ существования материи, а в природе имеется бесчисленное множество качественно разных материальных систем, то неизбежно наличие и качественно своеобразных форм движения. Надо сказать, что в философии издавна предпринимались попытки, направленные на упорядочение наших представлений о движении и его формах. С одной стороны, Демокрит и другие атомисты сводили всякое движение к пространственному перемещению или столкновению атомов, с другой Аристотель, Платон, а впоследствии Бэкон старались обосновать мысль о существовании нескольких своеобразных основных форм движения. В последующем развитии философии и естествознания обе концепции находили своих сторонников и противников.
Основные принципы классификации форм движения материи были разработаны Энгельсом, исходя при этом из следующих критериев: 1) соответствие определенных форм движения определенным уровням структурной организации материи; 2) неразрывная взаимосвязь и единство качественно различных форм движения; 3)качественное своеобразие различных форм движения, несводимость высших форм движения к низшим.
При изучении взаимоотношения форм движения важно избежать как отрыва высших форм движения от низших, так и механического сведения первых к последним. Стремление абсолютизировать одну из этих тенденций ведет либо к механицизму, либо к теориям, полностью отрывающим высшие формы движения от низших.
Другими важнейшими атрибутами материи – наряду с движением – являются пространство и время.
Реальное пространство и время принадлежат самой материи, относятся к структуре объективного мира. Перцептуальное пространство и время – это, во-первых, пространственно-временные отношения, как они непосредственно воспринимаются нами, и, во-вторых, пространство и время наших представлений, воображения, снов, галлюцинаций. Перцептуальное пространство и время представляют собой отражения реального пространства и реального времени, их субъективные образы в человеческом сознании.
Перцептуальное время как непосредственное восприятие реального времени зависит от психического состояния человека. В силу этого оно может быть существенно различным для разных индивидуумов или даже для одного и того же индивидуума в разное время и при разных обстоятельствах, оно может и «бежать», и «тянуться».
Перцептуальное пространство связано с определенной упорядоченностью отдельных фрагментов непосредственной чувственной картины воспринимаемой реальности. Одни предметы представляются нам существующими дальше от нас, другие – ближе, одни воспринимаются как находящиеся справа, другие – слева. Перцептуальное пространство – это прежде всего визуальное, или зрительное пространство.
Концептуальное пространство и время – это отражение реального пространства и времени в формах абстрактного мышления – в философских категориях и естественнонаучных понятиях, т.е. воспроизведение реального пространства и времени на языке теоретических моделей.
Пространство есть всеобщая объективная форма существования материи, являющаяся необходимым условием возникновения и движения конкретных материальных систем и выражающая их структурность, протяженность и взаимное расположение.
Время есть всеобщая объективная форма существования движущейся материи, являющейся необходимым условием возникновения и изменения конкретных материальных систем и выражающая структурность и длительность материальных процессов и объективную последовательность событий.
Пространство и время как формы координации материальных объектов обладают свойствами, изучение которых сыграло выдающуюся роль в развитии физики. Этими свойствами являются трехмерность пространства, одномерность времени, однородность и изотропность пространства, однородность и анизотропность времени.
На протяжении всей истории развития представлений о пространстве и времени шло соперничество субстанциональной концепции пространства и времени, которая сводит их сущность соответственно к протяженности и длительности (Демокрит, Ньютон, Декарт), и реляционной концепции пространства и времени, которая рассматривает их как формы упорядоченности явлений и событий (Аристотель, Лейбниц).
Одним из первых вопросов, возникающих на пути философского осмысления мира, является вопрос о многообразии форм бытия. По способу существования бытие подразделяется, прежде всего, на две реальности: на материальный мир и идеальный мир. Материальная действительность существует сама по себе, независимо от воли и сознания людей и называется объективной реальностью. К ней относятся, например, звездное небо, Солнце, космическое излучение, магнитное поле, радиоволны, наше собственное тело, горы и долины, реки и моря, флора и фауна, электроны и планетные системы и т.д.
Существует реальность и другого рода. Например, наши мысли, знания, предрассудки, традиции, находящийся в стадии замысла проект дома, изложенные в книгах и рукописях идеи. Они существуют не в объективной реальности, а в нашем сознании, мышлении, воображении, т.е. в субъективной реальности. Субъективная реальность – это продукт деятельности человеческого мозга в виде мыслей, понятий, мнений, образов, предрассудков, научных и ненаучных знаний. Субъективным бытием обладают ценности, идеи, математические и логические понятия.
Учение, согласно которому материальный мир объясняется исходя из идеального, получило название идеализма. Учение же, которое берет за основу миропонимания материальный мир, объективную реальность называют материализмом. Как идеализм, так и материализм прошли долгий путь развития, имели много разновидностей и в истории философии представлены в равной степени великими мыслителями.
Древними философами было замечено, что всем вещам свойственно нечто общее, сохраняющееся при всех происходящих с ними изменениях, нечто пребывающее на фоне этих изменений. Это общее и сохраняющееся, то, что лежит в основе этих изменений, эта несотворимая и неуничтожимая основа всех явлений получила название субстанции.
Материализм Нового времени, продолжая в целом традиции античного материализма, придерживался представлений о материи как субстанции, как универсальном субстрате мира, понимая под этим бесконечную совокупность неделимых атомов. Для него характерно стремление определить материю заданием конечного множества присущих ей неизменных и всеобщих свойств. С этой точки зрения, материя - то и только то, что обладает определенным набором фундаментальных свойств, число которых может быть велико, но непременно конечно. Поэтому возможно в принципе исчерпывающее познание мира.
Идея единства мира принимается и в идеалистической философии, однако идеализм считает субстанцией мира духовное начало и соответственно выводит единство мира из его идеальной природы. Мир един постольку, поскольку он идеален, он порожден идеальной силой.
В противоположность идеализму, который исходит из признания идеальности мира, диалектический материализм утверждает, что мир в основе своей материален, что именно материя есть первооснова всего существующего. Отсюда – из понимания материи как субстанции всего многообразия явлений мира – естественно вытекает вывод о том, что материальность мира и представляет собой внутреннее основание единства мира.
Рассмотрим основные проявления материального единства мира.
Атрибутивное единство мира выражается в том, что все вещи характеризуются общими для них свойствами: все они объективны, существуют в пространстве и во времени, обладают определенной структурой, движутся, характеризуются внутренней противоречивостью.
Структурное единство мира проявляется в том, что в основе всех многообразных форм материи лежат некоторые общие принципы структурной организации материи, такие как неоднородность, атомистичность, многоуровневость, единство прерывности и непрерывности.
Номологическое единство мира т.е. общность фундаментальных законов природы и общества, выражается, во-первых, в том, что существуют всеобщие законы, которым подчинены все природные и социальные процессы и явления (принципы и законы диалектики), во-вторых, во всеобщем характере закономерной связи явлений, существующей в той либо другой форме повсеместно.
Важнейшим проявлением материального единства мира является всеобщая связь явлений, которая выражается как в целостности мира, в отсутствии в нем абсолютно изолированных вещей, процессов и явлений, так и в целостности отдельных материальных объектов, каждый из которых представляет собой систему, а не простое скопление элементов.
Взаимопревращаемость материальных явлений также представляет собой выражение материального единства мира: способность качественно различных систем превращаться друг в друга говорит об общности их внутренней природы, их внутреннем единстве.
Итак, мир бесконечно многообразен в своих проявлениях и в то же время един, ибо все конкретные вещи и отдельные явления, как бы велики не были различия между ними, есть формы существования материи.
В истории философии первую концепцию бытия дали древнегреческие философы V1 – V веков до нашей эры – досократики. Одни из них рассматривали бытие как непрерывно изменчивое, становящееся. Например, гераклитовская концепция непрерывного бытия исходит из того, что в мире все течет, все изменяется, причем все изменения, так или иначе, ведут к переходу вещей или явлений в собственную противоположность.
Против учения о мире, основная характеристика которого – абсолютное изменение, выступили философы из южно-итальянского города Элея. Положив в основу своего учения тезис «Сущее едино», элеаты (Парменид и Зенон) абсолютизировали другую сторону бытия – устойчивость и тождественность себе. Существо философской позиции Парменида заключается в проведении принципиального различия между мышлением и чувственностью, и соответственно между миром, доступным разуму, и чувственно воспринимаемым миром. Мышление и соответствующий ему умопостигаемый мир Парменид характеризовал как вечное, неподвижное, однородное и законченное бытие, которое противоположно всему изменчивому, текучему, временному. Он дает формулировку тождества бытия и мышления в виде афоризма: «Мыслить и быть есть одно и то же». Такое бытие, по Пармениду, никогда не может быть небытием, ибо «бытие есть, а небытия нет». Иначе говоря, есть только невидимый, неосязаемый мир, называемый бытием, и только бытие мыслимо.
Таким образом, элеаты противопоставили истинное бытие как нечто умопостигаемое чувственно воспринимаемому миру. Но вопреки сложившемуся еще в древности мнению, элеаты вовсе не отрицали чувственно воспринимаемого мира, а только доказывали, что для его философского осознания мало одной чувственности, поскольку чувственному восприятию человека дано только изменчивое, временное, текучее. Бытие же неизменно, тождественно себе и поэтому доступно только мышлению, но никак не чувственному восприятию.
Иную трактовку бытия дает знаменитый материалист Демокрит, согласно которому бытие – это атомы, а небытие – пустота, в которой происходит движение атомов. Согласившись с положением элеатов о том, что бытие неизменно, неуничтожимо и несотворимо, Демокрит не согласился с другим их положением, отрицающим чувственно наблюдаемую картину качественного многообразия явлений действительности. Бытие у него множественно и прерывно, оно представляет многообразие атомов, которые отличаются друг от друга по форме, величине, порядку и положению. В отличие от элеатов, атомисты предполагают и небытие – пустоту, в которой происходит движение атомов. Если у Демокрита сохраняющимся бытием являются атомы, и они реально существуют в самой природе, то Платон категорически отвергает саму мысль о том, что сохраняющиеся сущности могут быть имманентной принадлежностью природного мира. Платоновское бытие - не реально существующий, чувственно воспринимаемый мир, а сверхчувственные, постигаемые лишь разумом, бестелесные сущности, называемые им идеями. Платон, подобно элеатам, считал, что о преходящей сфере чувственных вещей можно иметь только «мнение», то есть повседневные представления, но не строгое знание.
Это не могло удовлетворить мыслителей, пытавшихся объяснить реальный мир природы. И первым среди них был Аристотель, который занял критическую позицию по отношению к концепции бытия своего учителя.
Если в античной философии природа есть самостоятельное и вечное бытие, то средневековое учение о всемогуществе Бога лишает природу самостоятельности и творческого начала; есть только одно абсолютное начало – Бог, а все остальное – его творение. Подлинным бытием обладает только Бог. Христианство проводит различие между несотворенным Божественным бытием и сотворенным природным бытием, существование которого непрерывно поддерживается Богом. Без такой поддержки природа тут же провалится в небытие, из которого она была некогда извлечена.
Резкий отход от этой позиции начинается в эпоху Возрождения, когда получило общее признание культ материального бытия. Эта трансформация, выражающая новый тип отношения человека к природе, подготовила такую концепцию бытия, в которой бытие рассматривается как реальность, противостоящая человеку, как сущее, осваиваемое человеком в его деятельности.
Период классической науки и философии можно охарактеризовать как период натуралистически-объективистских концепций бытия, где природа рассматривается вне отношения к ней человека, т.е. как механизм, действующий сам по себе. Для философии и естествознания этого периода характерна субстанциональная трактовка бытия, когда фиксируется субстанция (неуничтожимый и неизменный субстрат бытия, его предельное основание, исключающее существование какого-либо другого начала) и ее акциденции (изменчивые и преходящие свойства), производные от субстанции.
В философии Г.Гегеля бытие рассматривается как первая, непосредственная и весьма неопределенная ступень в восхождении духа к самому себе: абсолютная идея лишь на мгновение материализует свою энергию, а в своем дальнейшем движении и деятельности самопознания она снимает, преодолевает отчужденность бытия от идеи и возвращается к самой себе.
Марксистская философия, продолжая традицию материалистического монизма, в качестве основы бытия признает материю. При этом обращает внимание на многоуровневый характер бытия (неорганическая и органическая природа, биосфера, общественное бытие), подчеркивает как качественное своеобразие каждого из этих уровней, так и наличие неразрывной взаимосвязи между ними.
В ХХ в. проблеме бытия и небытия пристальное внимание уделяли представители экзистенциализма, особенность подхода которых в том, что она решается преимущественно применительно к человеку.
В истории философии первую концепцию бытия дали древнегреческие философы V1 – V веков до нашей эры – досократики. Одни из них рассматривали бытие как непрерывно изменчивое, становящееся. Например, гераклитовская концепция непрерывного бытия исходит из того, что в мире все течет, все изменяется, причем все изменения, так или иначе, ведут к переходу вещей или явлений в собственную противоположность. Против учения о мире, основная характеристика которого – абсолютное изменение, выступили философы из южно-итальянского города Элея. Положив в основу своего учения тезис «Сущее едино», элеаты (Парменид и Зенон) абсолютизировали другую сторону бытия – устойчивость и тождественность себе.
Иную трактовку бытия дает знаменитый материалист Демокрит, согласно которому бытие – это атомы, а небытие – пустота, в которой происходит движение атомов. Согласившись с положением элеатов о том, что бытие неизменно, неуничтожимо и несотворимо,
Если у Демокрита сохраняющимся бытием являются атомы, и они реально существуют в самой природе, то Платон категорически отвергает саму мысль о том, что сохраняющиеся сущности могут быть имманентной принадлежностью природного мира. Платоновское бытие - не реально существующий, чувственно воспринимаемый мир, а сверхчувственные, постигаемые лишь разумом, бестелесные сущности, называемые им идеями. Платон, подобно элеатам, считал, что о преходящей сфере чувственных вещей можно иметь только «мнение», то есть повседневные представления, но не строгое знание.
Если в античной философии природа есть самостоятельное и вечное бытие, то средневековое учение о всемогуществе Бога лишает природу самостоятельности и творческого начала; есть только одно абсолютное начало – Бог, а все остальное – его творение. Подлинным бытием обладает только Бог. Христианство проводит различие между несотворенным Божественным бытием и сотворенным природным бытием, существование которого непрерывно поддерживается Богом. Без такой поддержки природа тут же провалится в небытие, из которого она была некогда извлечена.
Резкий отход от этой позиции начинается в эпоху Возрождения, когда получило общее признание культ материального бытия. Эта трансформация, выражающая новый тип отношения человека к природе, подготовила такую концепцию бытия, в которой бытие рассматривается как реальность, противостоящая человеку, как сущее, осваиваемое человеком в его деятельности.
Период классической науки и философии можно охарактеризовать как период натуралистически-объективистских концепций бытия, где природа рассматривается вне отношения к ней человека, т.е. как механизм, действующий сам по себе. Для философии и естествознания этого периода характерна субстанциональная трактовка бытия, когда фиксируется субстанция (неуничтожимый и неизменный субстрат бытия, его предельное основание, исключающее существование какого-либо другого начала) и ее акциденции (изменчивые и преходящие свойства), производные от субстанции.
В философии Г.Гегеля бытие рассматривается как первая, непосредственная и весьма неопределенная ступень в восхождении духа к самому себе: абсолютная идея лишь на мгновение материализует свою энергию, а в своем дальнейшем движении и деятельности самопознания она снимает, преодолевает отчужденность бытия от идеи и возвращается к самой себе.
Марксистская философия, продолжая традицию материалистического монизма, в качестве основы бытия признает материю. При этом обращает внимание на многоуровневый характер бытия (неорганическая и органическая природа, биосфера, общественное бытие), подчеркивает как качественное своеобразие каждого из этих уровней, так и наличие неразрывной взаимосвязи между ними.
В ХХ в. проблеме бытия и небытия пристальное внимание уделяли представители экзистенциализма, особенность подхода которых в том, что она решается преимущественно применительно к человеку.
«Бытие» является исходной категорией философского освоения мира. В этой категории фиксируется убеждение человека в существовании окружающего мира и самого человека с его сознанием.
По способу существования бытие подразделяется, прежде всего, на две реальности: на материальный мир и идеальный мир. Материальная действительность существует сама по себе, независимо от воли и сознания людей и называется объективной реальностью. К ней относятся, например, звездное небо, Солнце, космическое излучение, магнитное поле, радиоволны, наше собственное тело, горы и долины, реки и моря, флора и фауна, электроны и планетные системы и т.д.
Существует реальность и другого рода. Например, наши мысли, знания, предрассудки, традиции, находящийся в стадии замысла проект дома, изложенные в книгах и рукописях идеи. Они существуют не в объективной реальности, а в нашем сознании, мышлении, воображении, т.е. в субъективной реальности. Субъективная реальность – это продукт деятельности человеческого мозга в виде мыслей, понятий, мнений, образов, предрассудков, научных и ненаучных знаний. Субъективным бытием обладают ценности, идеи, математические и логические понятия.
Категория бытия – одна из самых древних философских категорий. Все учения античности содержали ее в качестве центральной. Будь то совокупность природных элементов милетцев, нус Анаксогора, атомы Демокрита или Логос Гераклита, исполняющий роль энергийного принципа всего сущего, - все это, так или иначе, представляет собой конкретные формы проявления бытия. Другое дело, как толковалось такое бытие: рассматривалось ли оно как нечто первичное, определяющее, исходное либо как нечто отражающее иную сущность, недоступную непосредственному восприятию. В античной философии фактически оно понималось в диапазоне от непосредственно воспринимаемого органами чувств первоначала до абстрактных сущностей или принципов, организующих видимое бытие мира и в той или иной мере познаваемых либо, напротив, недоступных познанию.
В истории философии первую концепцию бытия дали древнегреческие философы V1 – V веков до нашей эры – досократики. Одни из них рассматривали бытие как непрерывно изменчивое, становящееся. Например, гераклитовская концепция непрерывного бытия исходит из того, что в мире все течет, все изменяется, причем все изменения, так или иначе, ведут к переходу вещей или явлений в собственную противоположность. Против учения о мире, основная характеристика которого – абсолютное изменение, выступили философы из южно-итальянского города Элея. Положив в основу своего учения тезис «Сущее едино», элеаты (Парменид и Зенон) абсолютизировали другую сторону бытия – устойчивость и тождественность себе.
Иную трактовку бытия дает знаменитый материалист Демокрит, согласно которому бытие – это атомы, а небытие – пустота, в которой происходит движение атомов. Согласившись с положением элеатов о том, что бытие неизменно, неуничтожимо и несотворимо,
Если у Демокрита сохраняющимся бытием являются атомы, и они реально существуют в самой природе, то Платон категорически отвергает саму мысль о том, что сохраняющиеся сущности могут быть имманентной принадлежностью природного мира. Платоновское бытие - не реально существующий, чувственно воспринимаемый мир, а сверхчувственные, постигаемые лишь разумом, бестелесные сущности, называемые им идеями. Платон, подобно элеатам, считал, что о преходящей сфере чувственных вещей можно иметь только «мнение», то есть повседневные представления, но не строгое знание.
Если в античной философии природа есть самостоятельное и вечное бытие, то средневековое учение о всемогуществе Бога лишает природу самостоятельности и творческого начала; есть только одно абсолютное начало – Бог, а все остальное – его творение. Подлинным бытием обладает только Бог. Христианство проводит различие между несотворенным Божественным бытием и сотворенным природным бытием, существование которого непрерывно поддерживается Богом. Без такой поддержки природа тут же провалится в небытие, из которого она была некогда извлечена.
Резкий отход от этой позиции начинается в эпоху Возрождения, когда получило общее признание культ материального бытия. Эта трансформация, выражающая новый тип отношения человека к природе, подготовила такую концепцию бытия, в которой бытие рассматривается как реальность, противостоящая человеку, как сущее, осваиваемое человеком в его деятельности.
Период классической науки и философии можно охарактеризовать как период натуралистически-объективистских концепций бытия, где природа рассматривается вне отношения к ней человека, т.е. как механизм, действующий сам по себе. Для философии и естествознания этого периода характерна субстанциональная трактовка бытия, когда фиксируется субстанция (неуничтожимый и неизменный субстрат бытия, его предельное основание, исключающее существование какого-либо другого начала) и ее акциденции (изменчивые и преходящие свойства), производные от субстанции.
В философии Г.Гегеля бытие рассматривается как первая, непосредственная и весьма неопределенная ступень в восхождении духа к самому себе: абсолютная идея лишь на мгновение материализует свою энергию, а в своем дальнейшем движении и деятельности самопознания она снимает, преодолевает отчужденность бытия от идеи и возвращается к самой себе.
Марксистская философия, продолжая традицию материалистического монизма, в качестве основы бытия признает материю. При этом обращает внимание на многоуровневый характер бытия (неорганическая и органическая природа, биосфера, общественное бытие), подчеркивает как качественное своеобразие каждого из этих уровней, так и наличие неразрывной взаимосвязи между ними.
В ХХ в. проблеме бытия и небытия пристальное внимание уделяли представители экзистенциализма, особенность подхода которых в том, что она решается преимущественно применительно к человеку.
Первую историческая форму неопозитивизма – позитивизм – основал в 30-х годах Х1Х века французский философ Огюст КОНТ (1798 – 1857). В первоначальном истолковании Конта позитивизм означал требование к философии отказаться от поисков каких-либо субстанциональных начал и вообще сверхчувственных сущностей.
Определенная оригинальность позитивизма состояла в интерпретации Контом учения Сен-Симона о стадиях развития человеческого общества. Для Конта эти стадии суть три этапа разных состояний человеческого духа. Первая из этих стадий – теологическая, вторая – метафизическая, т.е. спекулятивно-философская, а третья – позитивная, подлинно научная. На первой стадии безраздельно господствует религиозное мировоззрение, на второй ему на смену приходят отвлеченные спекуляции философов и, наконец, на третьей наступает разочарование в философии, и люди обращаются к позитивным наукам, на основе которых выделяются связи явлений и формулируются законы.
Во второй исторической форме позитивизма – махизме – философия была сведена к теории познания. Махизм ставит в центр внимания такие проблемы, которые позитивисты первой волны считали слишком метафизическими: природа познания, опыта, проблема субъекта и объекта, взаимоотношение физического и психического. Познание, согласно махизму, ограничивается связыванием между собой ощущений и представлений; оно не достигает никакой иной реальности, кроме самих ощущений.
Исторически первый вариант неопозитивизма – логический позитивизм исходит из того, что философия не имеет собственного предмета, она не может высказать о мире ни одного нового положения сверх того, что говорят о нем специальные науки. Философия – не содержательная наука о какой-то реальности, а род деятельности, сводящийся к анализу естественных и искусственных языков. Что касается всех вопросов метафизического характера, то они относятся к числу лишенных научного смысла псевдопроблем, от которых науку следует освободить как можно основательнее.
Решить проблему «очищения науки от вненаучных предложений» призван неопозитивистский принцип верификации, задуманный его авторами как критерий научной осмысленности. Любое научно-осмысленное предложение, согласно этому принципу, должно допустить свою проверку через сопоставление его с фактами чувственного опыта.
С ослаблением влияния логического позитивизма в рамках аналитической философии сравнительно большой вес приобрело течение английских аналитиков. Самое влиятельное из этих течений – философия лингвистического анализа, на формирование которой определенное влияние оказал Дж.Мур, но развернутая формулировка принципиальных установок которой принадлежит Людвигу ВИТГЕНШТЕЙНу (1889 – 1951).
Лингвистическая философия, как и логический позитивизм, старается показать мнимый характер философских проблем, считая их псевдопроблемами, возникающими в результате дезориентирующего влияния языка на мышление.
Лингвистическая философия оправданно указывает на зависимость логики функционирования языковых выражений от контекста их употребления.
Начиная с 70-х годов, в неопозитивизме развиваются кризисные явления, падает его популярность, он перестает быть целостной доктриной и последовательным направлением, становится очевидной несостоятельность противопоставления философских проблем специально-научным. Внутренняя противоречивость неопозитивизма, критика его установок представителями других философских направлений привели к утрате неопозитивизмом своего влияния в философии науки. В это же время набирает силу постпозитивизм – направление, которое, сохраняя определенную связь с общими установками неопозитивизма, в то же время с иных позиций разрабатывает проблемы методологии науки.
Постпозитивистскую стадию в разработке проблем методологии научного познания наиболее ярко представляют К.Поппер, Т.Кун, И.Лакатос, П.Фейерабенд.
Карл ПОППЕР (1902 - 1994), хотя и испытал влияние неопозитивизма, но пересмотрел его исходные позиции и свою философскую концепцию – критический рационализм построил как антитезу неопозитивизму.
Одна из проблем, существенно определивших развитие философии науки ХХ века, получила название (по терминологии Поппера) проблемы демаркации (англ. demarcation разграничение) науки и не-науки – отделения научного знания от ненаучного. Наиболее распространенный ответ на этот вопрос состоял в том, что наука отличается от псевдонауки, или от «метафизики», своей опорой на факты. Концепция, которая активно развивалась в рамках «Венского кружка» и шла от Витгенштейна, утверждала, что к науке принадлежат только те предложения, которые можно вывести из протокольных предложений наблюдения или, что то же самое, могут быть верифицированы с помощью этих предложений. Отсюда следовало, что любая теория, претендующая на научность, должна быть выводима из опыта.
Неодинаковую «доказательную силу» в деле проверки истинности научных теорий, свойственную подтверждающим и опровергающим фактам, Поппер назвал познавательной «асимметрией». На основе этой асимметрии он, в противовес принципу верификации, выдвинул принцип фальсификации, согласно которой проверка научной осмысленности, а затем истинности научных гипотез должна осуществляться не через их подтверждение, а через их опровержение (фальсификацию). Фальсификация (лат. falsus ложный, facio делаю) – способ указания на такие эмпирические условия, при которых гипотезы будут не истинными, но ложными, т.е. указания на то, что некоторые факты этим предложениям противоречат. Поппер заменил фальсификацию фальсифицируемостью, т.е. способностью предложения, при наличии определенного ряда фактов, оказаться ложным.
Поппер разработал ряд проблем логики и методологии науки. Вместе с тем реализация попперовской программы построения теории роста научного знания натолкнулась на серьезные трудности, связанные с абсолютизацией принципа фальсификации, антииндуктивизмом, принципом фаллибилизма.
К схеме развития науки Поппера критически относится Томас КУН, работы которого (особенно «Структура научных революций», вышедшая в 1962 году) сыграли важную роль в углублении кризиса неопозитивистской доктрины. Основная его мысль состоит в том, что в развитии научного знания особую роль играет деятельность научного сообщества, которое конституируется вокруг определенной парадигмы (греч. paradeigma образец) - общепризнанной совокупности ценностных критериев, мировоззренческих установок, теоретических стандартов, методологических норм, которая дает научному сообществу модель постановки проблем и их решений. В период стабильного развития науки безраздельно господствует одна парадигма (например, в классической физике господствовала ньютоновская парадигма), которая дает модель постановки проблем и их решений научному сообществу. Такой период Кун называет периодом «нормальной науки» и считает, что в этот период «научное сообщество» занимается планомерным и настойчивым решением определенных парадигмой конкретных научных проблем, в терминологии Куна – «головоломок». «Неудачное решение головоломки выглядит уже не как провал парадигмы, а как поражение исследователя, не сумевшего разрешить вопрос, который на самом деле разрешим в рамках парадигмы. Так, шахматист, не умея найти правильное решение, проигрывает не потому, что правила не работают, а потому, что он сам оказался не на высоте».
Поиск основополагающих методологических подходов с целью нащупать исходную твердую философскую базу для научной деятельности продолжает оставаться актуальным и находится в центре внимания современной философии науки.
Герменевтика (греч. hermeneuo – разъясняю, истолковываю) - искусство и теория истолкования текстов. При этом под тестом подразумеваются не только литературные, религиозные, исторические или юридические источники. Исторические события, произведения искусства, действия человека, политические события могут рассматриваться в знаково-символической форме, т.е. как текст в предельно широком смысле этого слова.
Античная герменевтика развивалась как искусство понимания религиозных, философских, исторических и юридических источников, смысл которых утрачен или неочевиден. Задачу понимания противоречивых и многозначных фрагментов Библии решала средневековая экзегетика. На основе античной герменевтики и библейской экзегетики, получивших новый импульс к развитию в эпоху Возрождения и Новое время, возникает философская герменевтика, разрабатывающая теорию перевода текстов прошлой культуры на язык современной культуры.
Для философской герменевтики главным является вопрос о том, что такое понимание. В поисках ответа на этот вопрос философская герменевтика поднимает и рассматривает ряд проблем. Является ли понимание приписыванием смысла тексту или смысл уже заложен в тексте и задача понимания состоит в том, чтобы выявить этот смысл? Можно ли представить понимание как рациональную процедуру, или оно всегда есть интуитивное постижение смысла? Что такое герменевтический круг и является ли он порочным кругом? Выполняет ли понимание функцию метода познания в гуманитарных науках?
Основателем философской герменевтики считается Ф.Шлейермахер – немецкий протестантский философ, современник и оппонент Г.Гегеля. Шлейермахер поставил перед собой задачу объединить разнообразные герменевтические приемы в одну общую методику, описать процесс понимания вообще, независимо от того, о понимании каких текстов (юридических, мифологических, религиозных, филологических) идет речь. Предметом герменевтики он считал прежде всего тексты, которые от исследователя отделяют большие временная, историческая, культурная, языковая дистанция и которые поэтому являются для него памятниками. Идеи Шлейермахера о включенности проблемы понимания в интерпретацию культуры близки и В. Дильтею, выдвинувшему положение «Природу мы объясняем, а человека мы понимаем». Понимание явления культуры возможно лишь тогда, когда исследователь «вживается» в изучаемую эпоху.
Понимание – это центральное понятие герменевтики. Несмотря на существование различных трактовок понимания, все они, так или иначе, рассматривают понимание как выявление смысла текста. Всякий процесс понимания подчиняется одним и тем же принципам герменевтического круга. Чтобы понять тот или иной текст, надо понимать смысл и значение каждого слова, каждого понятия, каждого предложения или тестового отрывка, которые им придавали авторы. Но, с другой стороны, чтобы понять эти детали и части, необходимо понимать смысл и значение содержащего их контекста, так как смысл и значение частей зависят от смысла и значения целого. Эта сложная зависимость получила название «герменевтический круг». Процесс понимания чаще всего описывается как движение по герменевтическому кругу. С одной стороны, принцип герменевтического круга предписывает рассматривать текст как часть по отношению к языку эпохи, литературному жанру, творчеству автора и как целое по отношению к фрагментам текста. С другой стороны, текст является частью духовной жизни автора, а сама духовная жизнь является частью исторической эпохи, культуры. Движение по герменевтическому кругу от целого к части и наоборот представляется как процесс понимания смысла текста.
Процесс понимания начинается с предпонимания. Предпониманием Гадамер, так же как и М.Хайдеггер, называет предварительный набросок смысла, или прообраз смысла текста смысловое ожидание, вырастающее на почве усвоенных традиций. Предпонимание можно исправлять, корректировать, но полностью освободиться от него невозможно, эта необходимая предпосылка всякого понимания.
Возникновение экзистенциализма относится к 20-м годам прошлого столетия, когда немецкий философ Мартин ХАЙДЕГГЕР (1889 – 1976) опубликовал свою книгу «Бытие и время». Вскоре после этого появляются работы другого немецкого философа К.Ясперса.
Исходным принципом экзистенциализма является его особое понимание человеческого существования, а именно утверждение, что у человека существование предшествует сущности.
Экзистенциализм обратился к важнейшим проблемам своего времени (смысла жизни, судьбы человека, его реакции на непонятный и тревожный мир, свободы, личной ответственности и др.), которые легко нашли отзвук в душах многих людей, особенно тех, кто растерялся перед лицом катастрофических событий новейшей европейской истории. В отличие от оптимистических форм философии, экзистенциализм рассматривал человека как конечное существо, «заброшенное в мир», постоянно находящееся в проблематичных и даже абсурдных ситуациях.
Проблему человеческой жизни экзистенциализм пытается решить с позиции индивидуализма. Начало начал экзистенциального философствования – одинокий индивид, все интересы которого сосредоточены на нем самом, на его собственном ненадежном и бренном существовании. Общество изображается как всеобщая безличная сила, подавляющая и разрушающая индивидуальность, отнимающая у человека его бытие, навязывающая личности трафаретные вкусы, нравы, взгляды, убеждения, привычки. Живя в обществе, человек может перестать быть самим собой, отказаться от своей свободы, стать «как все», т. е. превратиться, по выражению Хайдеггера, в «das Man». Категория das Man выражает усредненность, невыразительность, стертость человеческого существования в безличном мире, в котором все анонимно, ощущение его заброшенности и неустроенности, ощущение абсолютной зыбкости мира, беспочвенности всех ожиданий, предчувствие заведомой несостоятельности, суетности всех начинаний.
В обычных условиях за господством das Man, за неподлинностью обыденного бытия скрывается экзистенция – подлинное существование. И лишь в особых условиях, в так называемых «пограничных ситуациях» открываются перед нами действительные глубины экзистенции. Этими условиями являются состояния глубочайших потрясений, например, состояния страдания, борьбы, страха, душевного заболевания или смерти.
Стандартизированный неподлинный мир Хайдеггера, в котором индивиды превращены в das Man и полностью «взаимозаменяемы», есть рисунок с «массового общества» с его усредненной индивидуальностью, где каждый хочет быть таким же, как все, а не самим собой, где никто не хочет «выделяться из массы», а потому невозможно сделать ответственным за свои поступки. Оправданно апеллируя к уникальности человеческой личности, Хайдеггер полагает, и не без основания, что общество способствует стандартизации, нивелированию личности, в обществе человек привыкает жить как все, он становится элементом массы. Однако в своем стремлении развенчать концепцию примата социального над индивидуальным он упускает из виду то, что человек, взаимодействуя с другими людьми, идет не только навстречу общему, но и обнаруживает неповторимые черты своей личностной уникальности. Повседневности бытия присуща сложная объективная диалектика, сводить которую только к усредненности значит упрощать социальное бытие, хотя было бы неверно и вообще отрицать определенную власть усредняющего начала над социальным бытием людей.
Он считает разум непригодным инструментом для исследования истины бытия, ибо разум по своей природе слеп к ценностям, а ценности являются именно тем, что приводит жизнь в движение. Связанный с повседневностью человек мыслит не рационально, а экзистенционально, в мышлении участвует человек целиком вместе со своими чувствами и желаниями, предчувствиями и опасениями, опытом и надеждами, заботами и нуждами. Чувства более открыты бытию, чем интеллект. Поэтому повседневный чрезвычайно личный мир может быть дан не дискурсивному (выраженному в понятиях) мышлению, но личному чувству и может быть выражен не в логике понятий, а в поэтических символах.
Философия, получившая название «неклассическая» отличается от классической рядом особенностей, и прежде всего отношением к разуму.
Ведущей темой классической философии было прославление разума, утверждение безграничности человеческого познания как залога осуществления гуманистических идеалов. Был не только провозглашен примат разума в качестве инструмента познания, но он был вознесен до небес как единственное средство решения всех проблем, веками мучавших человечество. Таков внутренний пафос учений Бэкона и Декарта, Спинозы и Локка, Вольтера и Руссо, Дидро и Гольбаха, Гегеля и Маркса и многих других мыслителей, которые рассматривали разум в качестве главного залога социального прогресса.
Середина Х1Х века стала переломной в том плане, что решительная и настойчивая критика разума, рассуждения о неспособности науки указать путь решения человеческих проблем стали составной частью западной философии.
Резкую критику классического рационализма начал Артур ШОПЕНГАУЭР (1788 – 1860), объявивший классическое понимание разума фикцией. Критикуя рационалистическую философию за превращение воли в простой придаток разума, он утверждает, что воля, т.е. мотивы, хотения человека, побуждения к действию и сами процессы его совершения специфичны и в значительной степени определяют направленность и результаты разумного познания. В основе мира лежит Мировая Воля – абсолютное начало, корень всего сущего, сила, создающая весь мир. В своей сути мир является слепой и неудержимой волей, а для мыслящего существа же мир – это всего лишь его представление, т.е. мир существует только для интеллекта, для существа, обладающего психическими функциям. Так в изображении Шопенгауэра мир стал «волей и представлением».
Недоверие к безличному теоретическому разуму высказывает и датский философ С. Кьеркегор (1813 – 1855). Он отвергает всякие рационалистические системы философии за слишком абстрактный подход к человеку, за игнорирование реальных проблем и переживаний индивидов, за выключение из сферы философствования неповторимых человеческих ситуаций, за то, что в человеке они ищут только его сущность, теряя при этом из виду живую, уникальную индивидуальность с ее чувствами, переживаниями, настроениями.
. Возникает «философии жизни», не только отрицающая значение разума с его логическими формами и категориями, но и исходящая из посылки, что мир и человек иррациональны по своей природе.
Основы «философии жизни» заложили немецкий философ Фридрих Ницше (1844 – 1900) и французский философ Анри Бергсон.
Центральное понятие всей философии Ницше – жизнь, которую он вслед за Шопенгауэром воспринимает как жестокую и слепую иррациональность, боль и разрушение. Основой жизни является воля, жизнь есть воля к власти – инстинктивное иррациональное начало, которому подчинены мысли, чувства и поступки людей. «Мировую волю» Шопенгауэра Ницше трансформировал в «волю к власти» и стал утверждать, что в мире идет непрерывная борьба «квантов власти». Более того, воле к власти он придал значение, выходящее за пределы жизни, рассматривая ее как космическое начало, основу и движущую силу всего мирового процесса. Весь мир философ изображает как бушующее море энергии, как становление, содержание которого составляет борьба «пунктуаций воли», постоянно увеличивающих или теряющих свою власть. Мир – это вечное становление без начала и без конца, без направления и цели; положение мира отныне и навсегда – хаос, утрата порядка, структуры, формы, красоты, мудрости; в мире нет ни смысла, ни порядка, ни закономерности, все вещи мира предпочитают плясать на острие случая.
При формулировании концепции воли к власти Ницше перенес некоторые положения дарвинизма как учения о выживании наиболее приспособленных в борьбе за существование на человеческое общество. Наиболее существенное различие между людьми он видит в том, что одни из них от природы сильны, другие слабы. Соответственно различается и их мораль. Сильные («хозяева») ценят личное достоинство, решительность, настойчивость, самоуверенность несгибаемую волю и неистощимую энергию в достижении поставленной цели. Слабые («рабы») ценят то, что в большей мере выражается в их слабости: сострадательность, мягкосердечие, альтруизм, рассудительность. Некогда в жизни господствовали «хозяева», что и является естественным порядком вещей. Но со временем их одолели «рабы», после чего господствующей стала рабская мораль. Поэтому в истории господствует не прогресс, а регресс и декаданс, победу слабых над сильными, умерщвление воли как результат неспособности «сильных» противостоять стадным инстинктам «посредственных». Ныне, говорит Ницше, именно мелкие люди сделались господами, они проповедуют покорность и примирение, разумность и прилежание, снисхождение и это длинное «и так далее» мелких добродетелей. «Земля стала маленькой и по ней прыгает человек, делающий все маленьким. Его род неистребим, как земляная блоха». Человечество, следовательно, «не развивается в направлении лучшего, высшего, более сильного – в том смысле, как думают сегодня. Прогресс – это просто современная, т.е. ложная идея. Европеец наших дней по своей ценности несравненно ниже европейца Ренессанса
Философия Ницше предстает как опрокидывание традиционных философских и моральных ценностей, он сам рассматривал ее как переоценку ценностей. Переоценка касается и христианства, которое дегенеративно и полно разлагающихся элементов. Христианская религия отрицает свободу мышления, самостоятельность действий человека. Человек свободен, а смирение есть оковы, которые надевает на людей лицемерная каста жрецов ради достижения собственной власти. Необходимо отказаться от культа слабости и униженности, навязанных религией лицемерия и возродить идеал сильной и свободной личности – идеал Античности и Возрождения.. На место христианской религии он ставит миф о сверхчеловеке: «Исчезли все боги; теперь мы хотим, чтобы жил сверхчеловек». Сверхчеловек в своем стремлении оправдать низложение Бога выступает с претензией на его место, превращает себя в человекобога, ставшего по ту сторону добра и зла: «Если есть Бог, то как вынести мысль о невозможности быть им!». Сверхчеловек - это биологический тип, который не связывает себя никакими морально-правовыми нормами, пренебрегает лицемерием, из которого соткан долг, обветшавшее чувство долга заменяет собственной волей, каждое повеление: «Ты должен!» заглушает грозным рыком: «Я хочу!».
В Х1Х веке общество еще не было готово жить без опоры на разум; благосклонность общества оказалась на стороне тех, кто не соглашался с хулителями разума, и поэтому идеи обличителей разума и науки были оттеснены на периферию общественного сознания. Но в начале ХХ века закончился сдвиг в формах человеческого сознания, начало которому было заложено Шопенгауэром, Кьеркегором и Ницше, сами они стали почитаемы, их идеи переместились в центр европейского интеллектуального пространства.
В истории мировой культуры всегда существовали глубокие связи между философским и литературным творчеством. Метафизически окрашены и многие произведения русской литературы. Особенно же органично философские идеи нашли отражение в творчестве Ф. Достоевского и Л.Толстого.
Федор Достоевский (1821 – 1881) был не только великим писателем, но и оригинальным философом, мастерски изобразившим в своих произведениях духовную ситуацию современной ему эпохи, обнажив при этом противоречия и болезни общества, основанного на грубом чистогане и угнетении народа. В его творчестве переплелись социально-политические и культурные противоречия эпохи: иногда он критикует религию, иногда защищает и превозносит ее; то не приемлет социалистические учения, противопоставляющие людей по классовому признаку, то сочувствует им. Он готов признать пользу социальных преобразований, в то же время с порога отвергает революционные средства борьбы за них и видит путь к совершенному обществу в смирении, страдании и покорности. Гуманистическая установка Достоевского проникнута неприятием деморализующей социальной атмосферы буржуазного мира, которую он определил как вторжение «золотого мешка» в жизнь людей. Он защищает униженных и оскорбленных и тут же выдвигает идею длительного страдания, якобы необходимого человеку для подавления своей греховной природы и обретения подлинного счастья. Отправной пункт преодоления разлада в социальном и духовном бытии человека Достоевский видит не во внешнем преобразовании общества, а прежде всего во внутреннем преображении личности.
Подлинная и высшая сущность человека, согласно Достоевскому, заключена в его свободе. Но природа человека такова, что «отпущенный на свободу», он тотчас бросается бунтовать против существующего порядка. Именно тут начинает проявляться его скрытый индивидуализм, раскрывается противоречивость его природы и самой свободы. Неограниченная свобода, учит Достоевский, ведет к своеволию, этическому анархизму, а это путь человекобожества, который мнит, что ему «все дозволено». Истинный путь свободы – это путь следования Богу. Человек должен пройти испытание бременем свободы, через все страдания и муки, связанные с ней, чтобы сделаться человеком. Подлинная свобода – это высочайшая ответственность человека за свои поступки, это очень тяжелое бремя и даже страдание. Поэтому свобода, по Достоевскому, аристократична, она не для каждого, она для сильных духом, способных стать страдальцами и встать на путь Богочеловека, но ни в коем случае не человекобожества.
Достоевский был сторонником идеи о противоположности исторических судеб России и Запада, исходя из которой он развертывает программу «почвенничества». Он пришел к выводу, что доктрины атеистического социализма пригодны лишь для Западной Европы, утратившей высшие духовные ценности. Для России они не подходят, ибо в России благодаря православию и самодержавию сильна взаимная тяга аристократических слоев общества и «почвы». К числу глубинных идей русского народа Достоевский относит идею беспрерывного покаяния и самосовершенствования, идею всеобщей ответственности, взаимопомощи и всеобщих «братских связей». В своих произведениях писатель часто прибегает к проповеди всеобщей любви, очищения человеческой души путем страдания, пассивности, мистики.
Лев Толстой (1828 – 1910) не только гениальный писатель, но и глубокий мыслитель, создавший в своих произведениях «Исповедь», «В чем моя вера», «Крейцерова соната» и др. собственную философскую концепцию человека.
Творчество Толстого отразило глубокие противоречия социальной жизни России второй половины Х1Х в. Подвергая сокрушительной критике самодержавие и остатки крепостничества, гневно осуждая официальную церковь, продажный суд, коррумпированное чиновничество, Толстой, однако, выступал против насильственного революционного преобразования общества. По его мысли, насилие внутренне чуждо человеческой природе, оно порождено несправедливым социальным строем, идеологией обмана современной церкви, потерявшей нравственную почву первоначального христианства. Великий писатель согласен с французским философом ХУ111 в. Жан-Жаком Руссо в том, что «естественный человек» от природы прекрасен, добр, развращают же его дурные социальные порядки и цивилизация. Цивилизация и ее достижения – наука и техника – утратили осознание того, в чем назначение и благо людей. Ответ на вопрос о смысле жизни, без которого человек теряется в многочисленности существующих знаний, может быть получен только из совести и разума, но не из специальных научных исследований. Где же выход? – вопрошает Толстой.
Выход состоит в возвращении к естественным нормам нравственности. Нравственное самосовершенствование – вот самое главное, к чему должен стремиться человек. При этом личное благо – это не материальное благополучие, а простая, максимально близкая к природе жизнь. Этому идеалу в наибольшей степени соответствует патриархально-общинная в своей основе жизнь русского крестьянина, которая, к сожалению, теряет свою «первозданную чистоту» под давлением цивилизации. Дух соперничества и столкновения интересов вовсе не присущ человеку изначально, а является некоей социальной анатомией цивилизации. Дорога спасения от зол цивилизации – возвращение к природе, «ренатурализация» человека посредством создания условий, которые могли бы блокировать зло и благоприятствовать добру. С такой задачей общество не может справиться с помощью узды законов или просто путем развития науки и техники: необходима трансформация духа народа.
Проблемы нравственного прогресса у Толстого тесно связаны с принципом неприятия насилия как средства уничтожения зла. Отчетливо понимая необходимость изменения жизни сверху донизу, он призывал улучшать жизнь ненасильственными средствами. Революционная борьба, противопоставление насилия насилию, тем более террор ему казались бесплодными. Толстой учил, что в обществе, основанном на частной собственности, господствует капитал, ежеминутно порождающий страсть к накопительству, несправедливость, лицемерие, густую паутину отчуждения. Тем не менее, придти к торжеству равенства и благополучия возможно только через «непротивление злу насилием», только через проповедь всеобщей любви.
Александр ГЕРЦЕН (1812 – 1870) до 40-х годов он находился под влиянием философии Гегеля, но в дальнейшем он разработал оригинальное учение, в котором пытался материалистически истолковать диалектику Гегеля, создать новую «реалистическую» научную теорию, призванную обосновать будущий социальный переворот.
Общефилософские проблемы, занимавшие Герцена, - это единство бытия и мышления, жизни и идеала, поиски методов, в которых гармонично сочетались бы эмпирические и рациональные приемы и процедуры познания мира. Центральная тема его философского трактата «Письма об изучении природы» - гегелевский принцип единства бытия и мышления, но пересмотренный и истолкованный в материалистическом направлении.
В теории познания Герцен стремится избежать догматизма, цепляющегося за пригодные на все случаи жизни готовые формулы. По его мнению, истинное познание начинается с установления и изучения фактов и явлений объективного мира органами чувств. Затем человеческий разум устанавливает связи между фактами, на основе чего формулирует законы, идеи. Из того, что источник знания – опыт, чувственные ощущения, вовсе не вытекает пассивность разума. В процессе познания активную роль играют и эмпирическая и рациональная ступени познания, чувственные впечатления и разум. «Опыт и умозрение, - писал Герцен, - две необходимые, истинные, действительные степени одного и того же знания; …взятые в противоположности, исключительно и отвлеченно, они так же не приведут к делу, как анализ без синтеза или синтез без анализа» .
Высоко оценивая диалектику Гераклита, Аристотеля и особенно Гегеля, Герцен утверждает, что жизнь природы – непрестанное развитие, которое совершается во времени и пространстве, что развитие неискоренимо, как неискоренима сама природа. Он применяет диалектику при изучении не только природы, но и общества, называет ее «алгеброй революции», в ней видит обоснование необходимости революционных преобразований. Диалектика у Герцена призвана доказать неизбежность уничтожения самодержавия и крепостного права в России и буржуазного строя на Западе, неизбежность социальной революции, которая приведет к торжеству социализма. Герцен исходит из того, что пути к социализму многообразны, они зависят от исторически сложившихся форм общественной и культурной жизни, от традиционного уклада. Для России наиболее приемлем крестьянский социализм, ибо русское общинное землевладение – естественная, объективно сложившаяся предпосылка для переустройства общества на социалистических началах.
Дальнейшее развитие традиций русских революционных демократов получило в творчестве Николая ЧЕРНЫШЕВСКОГО (1828 – 1889), посвященном широкому кругу гуманитарных проблем философии, политической экономии, социологии, этики, эстетики. Хотя свои идеи он редко излагал в систематизированной форме (в основном они разбросаны по статьям и рецензиям, написанным по различным поводам), тем не менее несомненно принципиальное единство теоретических взглядов их автора.
Научный подход к изучению природы и общества Чернышевский связывал прежде всего с антропологическим материализмом Л.Фейербаха, в котором человек утверждался во всей полноте его материального и духовного бытия. Постоянным объектом непримиримой критики для Чернышевского был идеализм во всех его разновидностях, но особенно радикально он критиковал гегелевскую систему. Позитивным содержанием философии Гегеля Чернышевский считает диалектику, раскрывающую общие формы, по которым движется процесс развития. Вместе с тем Чернышевский сумел критически воспринять классическую немецкую философию, увидеть ее не только сильные, но и слабые стороны. Так, высоко оценивая диалектику Гегеля, он отмечал, что принципы Гегеля широки, мощны, но выводы его узки, консервативны, что содержание идеалистической системы Гегеля деформирует провозглашаемые им самым диалектические идеи, превращая их в темные, неопределенные, туманные предчувствия. Будучи восторженным поклонником антропологического принципа, вместе с тем Чернышевский, в отличие от Фейербаха, не ограничивается исследованием «природы человека» лишь в биологических категориях.
В контексте антропологического материализма строится этическая доктрина Чернышевского. Она основана на принципе «разумного эгоизма», согласно которому движущей силой всех нравственных поступков личности является базисное свойство «природы человека»: правильно понятый собственный интерес, собственная польза. В отличие от западноевропейских авторов теории «разумного эгоизма» (Т.Гоббс, Б.Мандевиль, А.Смит, Д.Рикардо, П.Гольбах), Чернышевский не отделяет интерес индивида от общественного благополучия. Поскольку реализация интересов индивида возможно только в обществе и через общество, эгоизм индивида должен его толкать на свободное подчинение личной выгоды интересам общества, от успешной реализации которых выигрывает в конечном счете и сам индивид. А это означает, что принцип «разумного эгоизма» может быть интерпретирован как этический принцип поведения революционера.
У истоков оригинальной русской философии Х1Х века стоит известный мыслитель декабристкой формации, близкий друг А.С.Пушкина Петр Чаадаев (1794 – 1856).
Основная тема философии Чаадаева – историческая судьба России. Мировоззрение Чаадаева, сложившееся под влиянием победы России над Наполеоном и поражения декабристов, пронизано тревогой и болью за судьбу России. Глубоко потрясенный трагическими событиями на сенатской площади и жестоким торжеством николаевской реакции, Чаадаев опубликовал в журнале «Телескоп» «Философические письма», в которых попытался осмыслить происшедшие события на широком фоне исторической ретроспективы. В «Письмах» (особенно в первом) так много было суровых суждений о Росси, ее исторической судьбе, пессимизма в оценке русской действительности, что журнал был закрыт, редактор выслан, цензор отставлен от должности, а сам Чаадаев по высочайшему изволению царя объявлен сумасшедшим со всеми вытекающими отсюда последствиями.
Во всех восьми «Философических письмах» Чаадаев соотносит основные координаты истории – настоящее, прошедшее и будущее, причем делает это в ракурсе сопоставления исторического движения крупнейших социально-культурных регионов: Западной Европы, России и Востока.
Отсутствие собственного самобытного развития, утверждает далее философ, лишает русский исторический процесс последовательности, внутренней логики. Заимствование идей со стороны (а оно со времен петровских реформ становится все более интенсивным) лишь усиливает неупорядоченный, хаотический характер нашего общественного движения.
Размышляя о движущих силах исторической эволюции, философ приходит к важному социологическому выводу – характер протекания исторического процесса обусловлен содержанием и направленностью деятельности людей. Этот вывод заключен в консервативную оболочку историософской системы, но именно он представляет собой социальное начало философии Чаадаева. Раздумывая, например, над судьбами России, сравнивая ее исторический путь с дорогами стран Запада, философ подчеркивает существенные различия в характере протекания исторических времен в России и в Европе. Западная Европа, будучи тройственным единством (религии, культуры и нравственности) является единственно правильной формой цивилизации, а все остальные цивилизации – извращенные ее формы, тупиковые линии развития.
В годы, последовавшие за написанием «Философических писем», социологические воззрения мыслителя претерпевают заметные изменения. Его размышления в «Апологии сумасшедшего» (1837г.) о ключевых социологических вопросах (о закономерностях общественного прогресса, о его направленности и динамике, о социальной роли просвещения, о морали, науке, технике, национальных традициях, религии и церкви, о значении философии) полны надеждами на то, что Россия имеет великое будущее.
Чаадаев бьется здесь над одной из важнейших проблем социологии – над проблемой взаимосвязи общего и особенного в историческом процессе. Однако идейно-философские и культурные традиции не дают ему возможность строго и точно сформулировать свои позиции. То он полагает, что Россия, как и все народы, следует единым общеисторическим путем, то, напротив, объявляет российское развитие совершенно уникальным и неповторимым, выводя его за рамки логики мировой истории. Поэтому нет ничего удивительного в том, что Чаадаев оказался предтечей двух противоположных направлений русской общественной мысли – и западничества и славянофильства.
В центре внимания славянофилов находилась судьба России, ее роль в мировом историческом процессе, условия общественной жизни русского народа, его особый психологический склад и соответственно своеобразный способ миропознания. Они идеализировали допетровскую Русь, патриархальную крестьянскую общину и полагали, что установление благопристойного миропорядка в России лежит не через заимствование ею западных политических структур, а в возвращении к истокам, в органическом развитии патриархального уклада русской жизни, в свое время прерванного насильственными реформами.
В полемике со славянофильством складывалась русская «философия индивидуальности», тяготевшая к тем или иным формам так называемого «западничества». Споры славянофилов и западников о том, идет ли Россия вслед за Западной Европой или же собственным «самобытным» путем, их полемика о тех или иных особенностях русского национального характера, разногласия в оценке реформ Петра были лишь формой постановки более существенного вопроса – о будущем социальных преобразований России. Западники связывали их с усвоением исторических достижений стран Западной Европы, славянофилы, идеализируя порядки, существовавшие в допетровской России, отстаивали идеи феодального социализма.
Идея материалистического понимания истории. Если отвлечься от других сторон теоретической деятельности Маркса и Энгельса (экономических, исторических, политических, журналистских), если речь вести только об их философском наследии, то можно сказать, что центральной темой и главной философской идеей марксизма стала идея материалистического понимания истории. Она разрабатывалась с середины 40-х по середину 90-х годов, наполняясь все новым и новым содержанием.
Материалистическое понимание истории исходит из того, что история человеческого общества есть закономерный процесс, обусловленный в конечном счете развитием способа производства. Хотя общество и состоит из великого множества людей, у каждого из которого свои цели и свои помысли, действия миллионов и миллиардов людей как бы уравновешивают друг друга, и конечный результат получается от столкновения этих действий. Обстоятельства, которые выстраивают люди и в которых они сами живут, всегда сильнее намерений людей. В целом развитие общества – процесс естественноисторический, то есть столь же закономерный, необходимый и объективный, как и природные процессы. При этом конечные причины всех социальных изменений нужно искать, прежде всего, в сфере материального производства. Что же касается идей и теоретических концепций, то они, будучи субъективным выражением общественных интересов, не творят, а только выражают жизнь.
Материальные отношения – это, прежде всего, производственно-экономические отношения, возникающие в процессе производства материальных благ. Таковыми являются отношения между людьми в процессе производства, отношения человека к природе, отношения между производством и потреблением, исходные отношения в сфере быта, семьи. Понятие материальных отношений, следовательно, шире понятия отношений экономических.
Идеологические отношения включают в себя отношения политические, правовые, нравственные, религиозные и др. Особенность их состоит в том, что они, во-первых, производны от материальных отношений, во-вторых, они возникают, проходя предварительно через общественное сознание. Например, отношения политические формируются на основе экономических отношений и интересов различных классов, но в соответствии с политической идеологией этих классов, то есть сознанием их общих классовых интересов и целей.
Материалистическая идея практики. С идеей материалистического понимания истории связана другая важная идея марксистской философии – материалистическая идея практики. Уже в «Тезисах о Фейербахе» утверждается, что жизнь людей, в которой обнаруживается человеческая сущность, носит преимущественно практический характер. Практика выступает как общественный процесс преобразования внешнего материального мира в мир культуры в процессе целенаправленных действий людей. Занимаясь материально- производственной деятельностью, люди воздействуют на природу, переделывают ее, и одновременно с этим они строят свои собственные отношения, преобразуют самих себя. Взятая в качестве общественно-исторического процесса практика представляет единство предметно-материального преобразования природы и изменения социальных отношений.
Существуют различные виды практики (материально-производственная, общественно-политическая, научно-экспериментальная, педагогическая, техническая деятельность, повседневная и др.), которые соответствуют различным сторонам общественной жизни. Хотя различные виды практики значительно различаются между собой, однако все они характеризуются общей чертой – преобразованием объективного мира (природного и социального) человеком. Важно подчеркнуть, что все эти формы практической деятельности связаны с материальной деятельностью людей. Практика есть предметная деятельность, поскольку люди живут в предметном мире, где приходится преобразовывать то, что дает природа, и то, что уже создано другими людьми.
Теория отчуждения. Марксистское учение возникло в эпоху, когда из-за конкуренции и избытка рабочей силы заработки повсеместно держались на самом низком уровне достаточном только для нищенского существования, когда трудовое законодательство и социальное страхование практически отсутствовали, а профессиональные объединения были запрещены законом, когда любое неблагоприятное стечение обстоятельств – болезнь, несчастный случай, потеря работы – ставило рабочего и его семью на грань самой реальной голодной смерти. Вопиющие неравенства в обществе господства капитала общеизвестны, они описаны до Маркса великими буржуазными писателями.
В социально-экономическом отношении феномен отчуждения проявляется как господство овеществленного труда над живым, в отстраненности непосредственного производителя от контроля над условиями, средствами и продуктами труда. Экономическая форма отчуждения порождает политическую, религиозную и идеологическую формы, призванные отвлечь сознание трудящихся от их подлинных интересов. Отчуждаются от трудящихся и социальные институты и структуры, превратившись в иерархически построенные бюрократические системы. Все перечисленные формы отчуждения интегрируются в отчуждении человека от своей собственной человеческой сущности.
Теория насилия. Социальное насилие в истории общества всегда было в центре внимания общественной мысли: то оно осуждалось, им пугали, то его прославляли и возводили в культ. Одни осуждали любые формы насилия (Л.Толстой, М.Ганди), другие рассматривали его как источник прогресса (Гераклит, Е.Дюринг, А.Шопенгауэр). Неудивительно, что проблема насилия стала предметом внимания и в марксистской философии.
Марксизм не сводит социальное насилие только к политическому насилию, но рассматривает эту проблему с экономических идеологических психологических, нравственных позиций. Соответственно выявляются разные виды проявлений социального насилия его двойственная сущность и неоднозначная роль в истории. Если рассуждать о насилии вообще и рассматривать его абстрактно лишь как априори нежелательное явление, то оно, конечно, представляется абсолютным злом. Но если к феномену насилия подходить не с позиций схоластического морализирования, а исходя из конкретных потребностей общественного развития, то оно становится при определенных условиях необходимым и действенным средством прогрессивных преобразований в обществе.
Марксизм – философское и социально-экономическое учение, которому суждено было сыграть огромную роль в истории человеческого общества. Возникновение марксистского учения было подготовлено объективными общественными потребностями, всем ходом социально-экономического, политического и духовного развития общества, в особенности же развитием капитализма, обострением внутренне присущих ему противоречий, появлением на арене политической борьбы пролетариата как самостоятельной политической силы.
Общей методологической основой марксизма явился диалектический материализм, принципиальное отличие которого от всех предшествующих философских систем в значительной мере связано с изменением предмета, метода, общественной роли философии. Использование философской теории в интересах классовой борьбы пролетариата, включение в сферу научного исследования общественно-исторической практики, создание диалектико-материалистического понимания истории – все это свидетельствовало о появлении новой философской науки и нового мировоззрения.
Философия марксизма возникла не сразу. Ее творцы К.Маркс и Ф.Энгельс прошли сложный путь идейного и политического развития от первоначальных идеалистических взглядов к диалектическому и историческому материализму.
В первом совместном труде «Святое семейство, или критика критической критики» Маркс и Энгельс в лице младогегельянцев, называвших себя «критической критикой», разоблачают присущее всякому идеализму стремление превращать действительные материальные противоречия в коллизии чистых идей. В противоположность идеализму младогегельянцев в «Святом семействе» формулируется понимание исторического процесса как общественной деятельности людей. «Идеи никогда не могут выводить за пределы старого мирового порядка: во всех случаях они могут выводить только за пределы идей старого мирового порядка. Идеи вообще ничего не могут осуществить. Для осуществления идей требуются люди, которые должны употребить практическую силу». В другой совместной работе «Немецкая идеология» с различной степенью полноты сформулированы и решены важнейшие положения диалектического и исторического материализма: возникновение и развитие сознания, вопросы теории познания, материалистическая теория общественного развития, вопросы классовой борьбы и обоснования необходимости свержения капитализма, сущность идеологии и закономерности ее развития.
Завершением формирования философии марксизма является «Манифест коммунистической партии» (1848 г.) – программный документ революционной организации «Союз коммунистов». В «Манифесте» дана критика всех институтов буржуазного общества, дан анализ пути развития пролетариата, превращения его из «класса в себя» в «класс для себя», обоснование его исторической миссии как могильщика буржуазии.
Дальнейшее развитие марксистская философия получила в классических работах: К.Маркс. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта; К.Маркс. Капитал; Ф.Энгельс. Анти-Дюринг; Ф.Энгельс. Диалектика природы; Ф.Энгельс. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии.
Марксистская философия является материалистической, поскольку исходит из признания материи единственной первоосновой мира; она является диалектической, так как признает всеобщую связь предметов и явлений, движение и развитие мира. Поэтому философию марксизма называют диалектическим (и историческим) материализмом.
Ядром философии марксизма выступают классические проблемы, связанные с отношением человека к миру и мира к человеку, отношениями людей между собой и сущности человека вообще. На решении этих проблем базируется ряд концепций более конкретного характера: о материалистическом понимании истории, о предмете, методах общественной роли философии, об использовании философской теории в интересах классовой борьбы, о диалектичности материальных процессов и процесса их познания и т. д.
Людвиг ФЕЙЕРБАХ (1804-1872) рассматривал свою философию как завершение и вместе с тем преодоление учения Гегеля. Он, в отличие от Гегеля, исходит из того, что реальным субъектом разума является человек и только человек. Человек же в свою очередь должен рассматриваться в неразрывном единстве с природой. Променяв теологию на философию и покинув пределы «священной страны», подчиненной теологии, поясняет Фейербах, мой разум стремится в далекий мир, где «я хочу прижать к своему сердцу природу, перед глубинами которой отступает в ужасе трусливый богослов, я хочу полюбить человека, но всего человека, которого может понять не богослов, не анатом или юрист, а только философ».
С точки зрения Фейербаха, идеализм есть не что иное, как рационализированная религия. Религия и близкая к ней по духу идеалистическая философия возникают, согласно Фейербаху, из отчуждения человеческой сущности, посредством приписывания Богу тех атрибутов, которые в действительности принадлежат самому человеку. Так возникает иллюзия: человек рассматривается как творение Бога, ставится в зависимость от последнего и лишается свободы и самостоятельности. Для освобождения от религиозных заблуждений необходимо понять, что человек – не творение Бога, а часть – притом наиболее совершенная – вечной природы.
Центральный вывод философии Фейербаха состоит в том, что упразднение веры в лучшую жизнь на небесах заставляет человека искать ее в земном мире и с этой целью изменять сами обстоятельства.
В теории познания Фейербах последовательно защищал мысль о познаваемости мира и утверждал, что процесс познания имеет своим базисом чувственные восприятия, ощущения, созерцания. Он считал, что только то мышление реально, которое определяется и направляется чувственным созерцанием. Вместе с тем гносеология Фейербаха не односторонне сенсуалистична, ибо мышление понимается в ней как необходимая и в известном смысле высшая познавательная способность - именно мышление, опирающееся на чувства, открывает научные и философские истины. Правильно подчеркивая единство ощущений и мышления в процессе познания, Фейербах, однако, не видит, что переход от чувственного отражения внешнего мира к его отражению в теоретическом мышлении носит сложный скачкообразный характер. Подвергая критике мышление, отрывающееся от своей чувственной основы, он не увидел связи теоретического познания с практикой. Материальная практика представляется ему чем-то чуждым и даже враж-дебным философии и теоретическому мышлению вообще.
Социальной философией Фейербах основательно не занимался и даже не чувствовал в этом потребности, и поэтому его социальная философия редуцирована к этике. Этика Фейербаха - эвдемонизм (гр. еudaimonia счастье), т.е. учение, признающее источником нравственности стремление человека к счастью. По Фейербаху, каждый индивид имеет право на счастье и стремится к нему; всеобщих образцов счастья нет, ибо оно индивидуально.
Преодолеть кантовское противопоставление феномена и ноумена, обосновав познавательную активность в некотором едином принципе, стремились такие выдающиеся мыслители, как И.Г.Фихте, Ф.Шеллинг и особенно Г.Гегель.
Гегель начал как последователь «критической философии» Канта и Фихте, но уже вскоре перешел с позиции субъективного идеализма на позиции объективного идеализма.
Наиболее ценным и значительным достижением творчества Гегеля является диалектика, которая разрабатывается им в философскую науку, обобщающую всю историю познания и наиболее общие закономерности развития действительности.
Гегель исходит из того, что ни материя, ни сознание человека не могут рассматриваться как субстанциональные первоначала мира, поскольку они не выводимы друг из друга и должны быть поняты как результат развития объективно существующего мышления, именуемого им «абсолютной идеей». Абсолютная идея в процессе развития последовательно превращается в природу и общество. Природа, таким образом; есть «инобытие абсолютной идеи», «окаменевшийся дух». С этой точки зрения мышление – не специфическая особенность человека, а первооснова мира, из чего следует, что мир в своей основе логичен, существует и развивается по законам разума. Следовательно, источник всякого развития заключен в саморазвитии понятия.
Гегель рассматривает абсолютную идею не как неподвижную, неизменную первооснову бытия, а как непрерывно развивающийся процесс, вследствие чего она выступает в качестве не только начала, но и развивающегося содержания всего мирового процесса. Соответственно трем ступеням развития абсолютной идеи философия Гегеля состоит из трех частей: 1) логики как науки об идее в себе и для себя; 2) философии природы как науки об идее в ее инобытии; 3) философии духа как науки об идее, возвращающейся из своего инобытия.
Диалектическое отрицание не тождественно с действием, просто уничтожающим предмет или явление; оно ничего общего не имеет со скептицизмом или нигилизмом. Диалектика рассматривает отрицаие как определенную веху на пути развития, как момент связи, сменяющих друг друга состояний явления, как своеобразное связывающее звено между старым и новым, между отрицаемым и отрицающим. Отрицание, с этой точки зрения, есть не просто сокрушение старого, а его переход в новое, порождение нового старым, упразднение старым самого себя, чтобы ценой собственной гибели дать жизнь новому.
Если первая часть гегелевской системы – логика - есть «наука об идее в себе и для себя», то вторая часть - философия природы - характеризуется им как «наука об идее в ее инобытии». Гегель не объясняет, как происходит переход от «чистой» идеи к ее «инобытию» - природе. Он просто декларирует, что «абсолютная идея», познав все собственное содержание, «решается из самой себя свободно отпустить себя в качестве природы». Значит ли это, что было время, когда еще не существовало природы и «абсолютная идея» существовала сама по себе, так сказать, в чистом, обнаженном виде? На этот вопрос у Гегеля нет сколь-нибудь убедительного ответа. Философия природы Гегеля оказалась наиболее слабой частью его системы.
Однако наличие ошибок не помешало тому, что гегелевская диалектика явилась не только преходящей идеей своего времени, но и примером устойчивых духовных ценностей человечества. Вопреки убеждению Гегеля, что его философия осмыслила мир в пору, когда его развитие завершено, она, несмотря на свой значительный консервативный компонент, содержала в себе силу присущей ей диалектичности и весьма значительные революционные компоненты, которые были материалистически переосмыслены в марксисткой философии.
В философском развитии Канта различают два периода - «докритический» и «критический». В «докритический» период (до 70-х годов XVIII в.) Кант наряду с философскими проблемами много внимания уделяет и вопросам естествознания.
В «критический» период (после 70-х годов) были написаны трактаты: «Критика чистого разума», «Критика практического разума», «Критика способности суждения». В первой из этих работ Кант изложил свое учение о познании, во второй – этику, в третьей – эстетику и учение о целесообразности в природе.
В теории познания Кант, по его собственным словам, совершает «коперниканский переворот», суть которого в том, что впервые в истории философии процесс познания рассматривается как деятельность, протекающую по своим собственным законам. До Канта познание рассматривалось как процесс, требующий примерки субъекта к объекту, а все субъективное в знании считалось помехой, искажающей и затемняющей действительное положение вещей. Кант же предположил, что вовсе не субъект, познавая, открывает объективные законы, но наоборот, объект, приспосабливаясь, становится познаваемым по законам субъекта. Внешний мир дает только материал ощущений, но наш собственный духовный аппарат упорядочивает этот материал в пространстве и времени и доставляет понятия, посредством которых мы понимаем опыт. Следовательно, наше сознание само строит предмет знания, но не в том смысле, будто сознание само дает бытие познаваемому предмету, а в том смысле, что созерцание и разум сообщает этому предмету ту форму, под какой он только и может познаваться - форму всеобщего и необходимого знания. Исходя из этого, в качестве главного фактора, определяющего способ познания, берется не характер и структура познаваемого объекта, а специфика познающего субъекта. Исследуя вопросы о формах и границах познания, Кант приходит к выводу, что ни ощущения нашей чувственности, ни понятия и суждения нашего рассудка, ни умозаключения (или «идеи») нашего разума не дают нам и не могут дать теоретического знания о вещах самих по себе («вещь в себе»). Объект чувственного созерцания Кант называет феноменом (гр. phainomen являемое, обнаружимое), а объект интеллектуального созерцания ноуменом. Поскольку ощущение – это изменение, которое объект производит в субъекте, в чувственном созерцании мы улавливаем не «вещь в себе», не ноумен (он остается по ту сторону ощущений), а лишь то, как он нам является, как он предстает в наших формах познания. То, чем вещь является для нас (феномен), принципиально отличается от того, что она представляет сама по себе (ноумен). И сколько бы мы не проникали вглубь явлений, наше знание никак не будет знанием вещей самих по себе. О «вещах в себе» мы не можем знать ровно ничего, кроме нашей уверенности в их существовании. Мышление, таким образом, с его всеобщностью и необходимостью замыкается в сфере феноменов, тогда как собственно объективное, выносится в сферу ноуменов. Если же разум человеческий попытается выйти за сферу феноменов и углубиться в мир ноуменов, его ожидает на этом пути неизбежное разочарование. Тем не менее разум решается на эту авантюру. Однако, оказавшись за горизонтом опыта человеческий разум фатально впадает в ошибки, как голубь, вздумавший улететь за пределы атмосферы, забыв, что сопротивление воздуха на помеха, а условие полета.
Притязания разума выйти за границы «собственной территории» и пробиться в мир ноуменов с необходимостью ведет к возникновению в разуме антиномий (гр. anti против, nomos закон) – противоречий между двумя взаимоисключающими положениями, одинаково доказуемыми логическим путем. По Канту, попытка разума дать теоретический ответ на вопрос о том, что такое мир как безусловное целое, приводит к противоречащим друг другу ответам: одинаково убедительно можно доказать, что мир имеет начало во времени и ограничен в пространстве, и что он во времени и пространстве бесконечен; что все в мире состоит из простого, и что нет ничего простого, а все сложно; что в мире есть свободная причинность, и что нет никакой свободы, а все совершается только по законам природы; что в ряду причин мира есть необходимая сущность, и что в нем нет ничего необходимого, а все случайно.
Что касается противоречия необходимости и свободы, то оно, по Канту, не настоящее противоречие, ибо человек в одном отношении поступает необходимо, поскольку он есть часть природы, «мира явлений» и подчинен необходимой причинной зависимости, а в другом отношение - свободно, поскольку он есть нравственное существо, принадлежащее к миру умопостигаемых «вещей в себе», и в этом смысле природная детерминация над ним не властна. Человек в одном отношении есть феномен, но в другом – ноумен. Соответственно у него два характера: эмпирический, привитый окружением, и интеллигибельный, как бы присущий ему изнутри. В поведении человека реализуется связь между ними, на чем и основана его ответственность. Человек может отвечать за свои действия при сознании своей свободы, а свобода же, по Канту, – это независимость от каких бы то ни было причин чувственно воспринимаемого мира.
Просвещение можно определить как идеологическое движение крепнущей буржуазии, направленное против основ феодальной идеологии, религиозных суеверий и открыто выступившее за веротерпимость, за свободу научной и философской мысли, за разум против веры, за науку против мистики. Просвещение характеризует твердая вера в человеческий разум, необходимость его освобождения от предрассудков и метафизических догм, от тупиков и нелепостей традиции, от оков невежества и предрассудков. Просвещению свойственна вера в изменение негуманного характера отношений между людьми и избавление от политической тирании, религиозная и этическая терпимость, защита естественных прав человека, борьба против сословных привилегий. Возникнув в Англии (Д.Локк, Д.Толанд), Просвещение получает широкое распространение во Франции (Ш. Монтескье, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах), а затем эпоха Просвещения наступает в Германии (Х. Вольф, Г. Лессинг, И. Кант), Италии (П. Верри, Ч. Беккариа), России (А. Радищев). В каждой стране Просвещение носит специфический характер, но с общей основой - верой в человеческий разум и социальный прогресс. Основные черты и проблемы просветительской идеологии с классической четкостью, последовательностью и радикальностью обозначились во Франции. Виднейшим представителем французского Просвещения явился Франсуа ВОЛЬТЕР (1694-1778), который своей саркастической прозой и публицистикой, литературным блеском, страстью к справедливости и терпимости стал как бы эмблемой культуры Просвещения. Как представитель верхушечных кругов третьего сословия - крупной буржуазии - он критически выступал против абсолютизма и феодальной идеологии, интегральным элементом которой была религия. Все его творчество направлено против церкви, религиозной нетерпимости и фанатизма, источником чего он считал невежество и обман. В свое время весьма популярным было высказывание Вольтера о том, что религия возникла тогда, когда встретились мошенник и глупец. В своих философских работах Вольтер выражает требование равенства людей, понимая, однако, это равенство чисто как политическое или юридическое, но не социальное или имущественное равенство. Более того, предпосылку сохранения общественного равновесия и стабильного развития общества он видит именно в социально-экономическом неравенстве и наличии частной собственности. Точно также свободу Вольтер понимал лишь в правовом и политическом плане. В философии природы Вольтер - последователь Ньютона. Он популяризировал во Франции физику и механику Ньютона, стал приверженцем экспериментально-математического естествознания и развивал мысль о всеобщей закономерности природы и причинной обусловленности явлений. Если Вольтер был представителем верхушечных слоев третьего сословия, то Жан-Жак РУССО (1712-L778) - представитель самых низших слоев, сознававших противоречия общественной жизни с точки зрения угнетенных масс. Хотя Руссо (впрочем, как и Вольтер) не относится к числу философов, создававших новые фундаментальные системы теоретической философии, он очень много сделал для философского просвещения общества, выдвинул непреходящие идеи в области социологии, политической мысли, морали, педагогики. Руссо занимался целым рядом проблем: критикой науки и цивилизации, экономической проблематикой, социально-политическими вопросами, критикой основ государства и права, педагогической проблематикой, вопросами естественной морали. Несмотря на кажущуюся тематическую пестроту, творчество Руссо имеет один центральный мотив: проблема неравенства между людьми и пути его преодоления. «Я замечаю двоякое неравенство в человеческом роде, - пишет Руссо, - одно, которое я назову естественным или физическим, так как оно установлено природой, состоит в различии возраста, здоровья, телесных сил и умственных или душевных качеств. Другое же может быть названо нравственным или политическим, так как оно зависит от всего рода договора и установлено или, по крайней мере, стало правомерным с согласия людей. Оно состоит в различных привилегиях, которыми они пользуются к ущербу других, в том, например, что одни более богаты, уважаемы и могущественны, чем другие, или даже заставляют их повиноваться себе».
Особое значение Руссо придает системе нравственного воспитания человека. Он говорит, что есть законы более важные, чем законы государства. Законы эти не написаны на бумаге, а выгравированы в сердцах людей, они составляют истинную конституцию государства и незаметно силой привычки заменяют силу власти. Речь идет о нравах и обычаях, и в особенности об общественном мнении.
Идейным и организационным руководителем энциклопедистов был один из наиболее образованных мыслителей эпохи Дени ДИДРО (1813-1784). В деле создания этого важнейшего труда Дидро вынужден был преодолевать непрерывно нарастающие трудности, преследования и препятствия со стороны реакционных сил, и даже отход тех сотрудников, которые на первых порах были воодушевлены общим делом (Д,Аламбер, Вольтер, Руссо).
Важнейшие идеи Дидро содержатся в работах «Мысли об объяснении природы», «Разговор Д,Аламбера и Дидро», «Сон Д,Аламбера». В ранних произведениях Дидро придерживается деистической позиции, но в последующие годы он порывает с деизмом и становиться на материалистические и атеистические позиции. В произведениях, написанных в зрелые годы, он предстает убежденным материалистом и обличителем религии; в этих произведениях присутствует идея о материальном единстве и бесконечности мира. Отвергая дуализм, он считает материю единственной субстанцией. Дидро утверждает, что все сущее связанно с действием и противодействием, одни формы разрушаются и создаются другие; что есть сочетания и соединения всякого рода, т.е. материя разнородна; что в природе существует бесконечное множество различных элементов, каждый из которых обладает собственной качественной определенностью; что эти определенности развиваются, из этого развития происходит движение и жизнь. В единый процесс развития он помещает и человека.
В теории познания Дидро решительно отрицает реальность божественного откровения и обосновывает положение о том, что все свои знания человек приобретает за счет собственных познавательных способностей. В своих гносеологических воззрениях, в известной мере следуя за Локком, он считает, что всякое знание развивается из чувственного опыта и все идеи имеют своим источником ощущения. Вместе с тем он пытается преодолеть точку зрения как одностороннего сенсуализма, так и одностороннего рационализма, полагая, что источником всех наших знаний являются чувства, но одно лишь чувственное познание без деятельности разума будет поверхностным и остановится на своей первоначальной ступени. Односторонний эмпиризм, говорит Дидро, трудится как бы в темном подземелье, без разбору захватывая там все, что попадает ей в руки; он трудится с завязанными глазами и не способен оценить в полной мере значение экспериментальных фактов. Установка Дидро на единство чувственного и рационального познания вылилась в призыв соединить «рациональную философию» с «экспериментальной», ибо одно лишь мышление в отрыве от фактов впадает в пустые спекуляции, так же как и накопление фактов без их рациональной обработки ведет к хаосу.
Рационалистическая традиция новоевропейской философии, у истоков которой стоит Декарт, нашел много продолжателей. К наиболее выдающимся из тех, кто существенно способствовал обогащению и развитию рационализма в последекартовское время, принадлежат нидерландский философ Б.Спиноза и немецкий философ и математик Г.Лейбниц.
Бенидикт СПИНОЗА (1632-1677) в своем творчестве отразил прогресс в развитии нового способа производства, подъем культуры и науки в стране и некоторые политические убеждения радикальных слоев нидерландской буржуазии.
Исходный пункт философии Спинозы - учение о субстанции, которую он называет Богом, или природой. Существует, говорит Спиноза лишь одна субстанция – Бог, или природа, которая есть причина самой себя (causa sui) и не нуждается для своего существования ни в чем другом. Это учение о единстве мира примыкает к традиции натуралистического пантеизма, виднейшим представителем которого в свое время был Джордано Бруно. Продолжая традиции пантеизма, Спиноза растворяет Бога в природе и преодолевает дуализм Декарта по отношению к природе и в значительной мере по отношению к человеку. «Абсолютно бесконечного и вечного Бога» он отождествил с природой, но не с эмпирической, чувственно данной природой, а умопостигаемой, интуитивно представляемой.
Субстанция у Спинозы выражает себя в атрибутах - основных и неотъемлемых свойствах. Поскольку субстанция бесконечна, то и атрибутов бесконечное множество, хотя конечному человеческому уму открывается только два из них: протяжение и мышление. В противоположность Декарту, дуалистически противопоставившему протяжение и мышление как две абсолютно самостоятельные субстанции, Спиноза видит в них два атрибута одной и той же субстанции. При этом движение не входит в число атрибутов субстанции.
В учении о познании Спиноза развивает рационалистическую традицию. Подобно Декарту, Спиноза не пренебрегает совсем значением чувственного, опытного знания. Но он расценивает его как низшую разновидность знания, в содержании которого могут быть лишь беспорядочные, шаткие и не ясные чувственные восприятия и образы. Чувственная форма познания ограничивается частными случаями, она не передает связи и отношения, не постигает общего порядка природы, всегда фрагментарна, а поэтому неадекватна и недостоверна.
Познание второю рода, называемое Спинозой рациональным (ratio), является познанием собственно научным; оно находит типичное выражение в математике, геометрии и физике. Рациональное познание устанавливает причинную цепочку в ее необходимости, ему свойственно рассматривать вещи не как случайные, а как необходимые. Поэтому речь идет об одной из форм адекватною познания, даже если она не самая совершенная.
Третий род познания получил у Спинозы наименование интуитивного. Только оно дает наиболее глубокую теорию, подлинную философию. Особую роль при этом Спиноза приписывает интуиции, которая у него приобретает новую (по сравнению с ее картезианской трактовкой) функцию - функцию постижения мира в его целостности. С помощью интуиции, отрешившись от смущающего действия чувства, только и можно постичь вполне адекватные истины, выражающие наиболее глубокие сущности вещей.
В первом роде познания нет различия между истинным и ложным, но уже во втором роде истинное и ложное различаются, a в третьем - тем более. Спиноза различает три вида основных аффектов: радость, печаль и вожделение. Эти основные и другие производные от них аффекты вырастают не из каких-то моральных побуждений человека, а из его стремления, подобно другим существам и предметам природы, к самосохранению и собственной выгоде.
Определенное завершение европейский рационализм получил в философии Готфрида ЛЕЙБНИЦа (1646-1716), который так же, как и Декарт и Спиноза, развивает учение о бытии в форме учения о субстанции. Лейбница не удовлетворил ни декартовский дуализм субстанций, ни спинозовский монизм. Отвергнув учение Спинозы о единой субстанции как учение, ведущее к исключению из мира вещей активности (активна только лишь субстанция, а все вещи природы пассивны), Лейбниц утверждает, что любая вещь есть субстанция, и, следовательно, число субстанций бесконечно. Каждая субстанция есть «единица бытия», или монада (гр. monados единица). Монада не материальная, а духовная единица бытия, своего рода духовный атом. Субстанции-монады бесконечно малы и в тоже время они неисчерпаемы, ибо бесконечно содержательны. Они вечны, полны колоссальной активности, им присуще упорное стремление реализовать себя в действительности и саморазвиваться. Каждая монада представляет собой некий мир сам по себе, при этом, однако, отражает весь мировой порядок в себе. Одним из основных свойств монад является то, что у них «нет окон, через которые что-либо может войти или выйти». Это означает, что каждая монада - замкнутый в самом себе мир, невосприимчивый к каким-либо побуждениям или влияниям извне. Иными словами, ни одна монада не может оказать какого-либо влияния на внутреннее бытие другой и никакая из них не испытывает воздействия другой. Как же тогда осуществляется взаимосвязь и взаимосогласованность между монадами вообще, между монадой духовной и монадой материальной, в особенности? Лейбниц должен был объяснить, каким образом осуществляются отношения, с одной стороны, между бесконечным числом самостоятельных субстанций, а с другой, - между душой и телом (поскольку каждая монада есть и душа и тело). В результате поисков решений указанных проблем Лейбниц пришёл к выводу, что отношения между монадами - это отношения «предустановленной гармонии». Систему «предустановленной гармонии» Лейбниц поясняет на простом примере маятниковых часов. Пусть имеем пару маятниковых часов, работающих абсолютно синхронно. Их синхронность может быть обеспечена одним из трех способов: 1) конструкция часов такая, что первые часы воздействуют на вторые, обеспечивая тем самым их синхронность; 2)часовщик непрестанно приводит их в соответствие, регулируя их ход, синхронизирует их; 3) их конструкция настолько совершенная, что эта пара часов всегда самостоятельно показывают одно и то же точное время.. Бог создал всех монад взаимосогласованными, причем основанием согласованности каждой из них со всеми остальными является их собственная природа. «Предустановленная гармония» является неким внутренним порядком всего мира монад, преодолевающим их изолированность. Другой характерной чертой монад является их качественное отличие друг от друга. Если бы монады были полностью тождественны, они были бы неразличимы. В этой связи Лейбниц формулирует свой известный принцип тождества, согласно которому две вещи считаются тождественными, если и только если все свойства у них одинаковые. Тогда перед нами не две различные вещи, а одна и та же вещь под двумя именами. «Полагать две вещи неразличимыми означает полагать одну и ту же вещь под двумя именами». Самое малое отличие одной вещи от другой достаточно для того, чтобы эти вещи были различными вещами. Исходя из этого, Лейбниц утверждал, что все в мире неповторимо и уникально, любая вещь или процесс отличается от всех других и никогда полностью не повторяется. Философия Лейбница содержала множество импульсов для дальнейшего развития мышления, многие идеи из нее были восприняты и развиты немецкой классической философией.
В противоположность рационализму Декарта принципы эмпиризма, провозглашенные Ф. Бэконом, получили свое дальнейшее развитие у английских философов XVII века. Линию материалистического эмпиризма Бэкона и Гоббса в Англии продолжил Джон ЛОКК (1632-1704). Локк убежден, что благо человеческого рода невозможно без обращения сил и веществ природы па службу практическим потребностям людей. Но чтобы овла¬деть природой, надо ее успешно познавать, а для этого - уточнить характер существования и свойств внешнего мира, а затем структуру и механизм познавательной деятельности человека. Свое учение о познании Локк начинает с критики учения Декарта о «врожденных идеях». Он отрицает любую форму врожденности и стремится самым скрупулезным образом доказать, что идеи, в особенности принадлежащие к принципам, не наследуются, но приходят всегда и только лишь из опыта. Наш разум может разными способами комбинировать получаемые из опыта идеи, но никоим образом не может сам производить даже простые идеи. Однако в своей критике «теории врожденных идей» он непоследователен. С одной стороны, пытается доказать, что идея Бога находится в ряду других идей и не является врожденной, а с другой, - склоняется к тому, что эта идея становится обязательной для всех, так как целесообразность природы невозможно объяснить иначе, как проявлением существования Творца. Краеугольным камнем теории познания Локка выступает тезис о происхожде¬нии всего человеческого знания из индивидуального опыта. Хотя сенсуалистическое положение «нет ничего в разуме, чего не было бы прежде в ощущениях» высказывалось уже Гоббсом, всесторонне разработать обоснование эмпиризма в плане материалистического сенсуализма выпало на долю Локка. Если Бэкон обра¬щался к опыту как к чему-то просто наличному, то Локк стремится выяснить его происхождение, развитие и строение. Локк - приверженец эмпиризма. Правда, он не отрицал и роли разума в организации познавательной деятельности. Но все-таки роль разума он ограничивает простыми эмпирическими суждениями, и от него берет свое начало антирационалистический принцип непосредственной данности и элементов чувственного опыта. Весьма важным элементом либеральных воззрений Локка следует считать его идею о том, что верховным сувереном в государстве является не правитель, как это было у Гоббса, а нация. Если правитель поступает вопреки естественному праву и извращает законы, то подданные вправе расторгнуть соглашение с ним и, используя право на самозащиту, ниспровергнуть безответственного правителя. Значительной составной частью рассуждений Локка об упорядочении общества является его учение о разделении власти на законодательную, исполнительную и федеративную, что служит предотвращению злоупотребления властью.
Локк критиковал принцип авторитарности как в области политики, так и в области мышления. Он был одним из первых, кто изложил принцип терпимости. Большинство людей, если не все, замечал он, неизбежно придерживаются различ¬ных мнений, и при всем различий мнений всем людям следует соблюдать мир и выполнять общий долг человечности и дружелюбия.
В начале XVIII века материалистическое направление в английской философии подверглось нападкам со стороны защитников религии и идеализма. Наиболее видным представителем идеалистической традиции эмпиризма был епископ Джордж БЕРКЛИ (1684 - 1753).Уже первые шаги Беркли на поприще философии отчетливо определили те цели, которым он посвятил свое творчество: сокрушение материализма и свободомыслия, обоснование субъективного идеализма, защита и пропаганда религиозно¬го учения. Именно в материализме он видел главного противника, опору безбожия, философскую основу атеизма. Свободомыслящие субъекты, заявляет епископ, искажают человеческую природу и роняют достоинство человека до уровня убогой и ничтожной жизни, наше бессмертие они пытаются заменить маленьким отрезком времени.
Борьба против материализма и защита религиозных верований осуществляется им как чисто философскими средствами, так и превратным истолкованием данных математики и естествознания. К философским средствам критики материализма относятся крайний номинализм и идеалистически переработанный сенсуализм. Номиналистические спекуляции Беркли направлены в первую очередь на дискредитацию понятия материи.
Категорию материи Беркли считал основной категорией, исходной предпосылкой всех форм материалистических мировоззрений. Именно поэтому он направляет против нее острие своей критики. «Нет надобности рассказывать о том, - говорит Беркли, - каким великим другом атеистов во все времена была материальная субстанция. Все их чудовищные системы до того необходимо зависят от нее, что раз будет удален этот краеугольный камень, - и все здание неминуемо рухнет».
Для обоснования субъективности всех чувственно воспринимаемых качеств Беркли последовательно очищает сенсуализм Локка от элементов материализма, усиливает в нём идеи, допускающие возможность субъективно идеалистической интерпретации. Эту возможность Беркли использует в полной мере. Исходным пунктом его концепции становится учение Локка об объективности первичных и субъективности вторичных качеств. Беркли прилагает немало усилий для того, чтобы доказать субъективность не только вторичных, но и первичных качеств вещей. Категорически отвергая принцип отражения объективного мира в ощущениях и восприятиях, он заявляет, что ощущения информируют нас только о самих себе и ни о чем сверх того, они не могут быть похоже на что-либо, отличное от них самих. Поэтому в ощущениях и восприятиях нет и быть не может никакого объективного содержания, весь чувственный опыт по своему содержанию полностью субъективен. Бессмысленно говорить о существовании вещей вне их воспринимающего субъекта. Не случайно центральный принцип его философии гласит: «Существовать - значить быть воспринимаемым» (esse est percipi). Все вещи являются «комплексами наших ощущений», они существуют не сами по себе, а только лишь в наших ощущениях и восприятиях.
Сенсуалистическую традицию английской философии Нового времени продолжил Давид ЮМ (1711-1776). Юм испытал влияние Локка и Беркли, но в своем учении об источнике ощущений отошел от них: если Локк видел источник наших ощущений во внешнем материальном мире, Беркли - в духе, то Юм заявляет, что ощущения также мало говорят о существовании материальной или духовной субстанции, как и о не существовании их. Следовательно, Юм, в отличие от своих предшественников, - скептик. Наш разум, говорит он, оперирует лишь с содержанием наших ощущений, но не с их источником, и поэтому мы не можем отдать предпочтение ни одному из двух противоречащих друг другу и равносильных утверждений. Таким образом, вопрос о существовании или не существовании материальных объектов, вызывающих наши ощущения, остается открытым.
Согласно учению Юма, задача знания - не адекватное познание бытия, а способность быть руководством для практической ориентировки, гарантией чего является не теоретическое знание, а вера . Творческая сила мышления не простирается дальше возможности связывать, переставлять материал чувственного опыта. Как существо теоретизирующее, человек несведущ и бессилен: «Результатом всей философии, с которым мы встречаемся на каждом шагу, несмотря на все наши усилия избежать его, является познание человеческой слепоты и слабости» .
Скептицизм Юма проявился и в его учении о причинности. Существует ли причинно-следственная связь или не существует, не доказуемо, говорит он, ибо отсутствуют какие-либо основания, которые делали бы оправданным выбор между этими суждениями.
Преодолеть недостатки схоластической философии и разработать новый научный метод стремится и французский философ Рене ДЕКАРТ (1596 – 1650). Декарт интересовался проблемами физики, математики, логики, философии, написал ряд произведений, которые принесли ему громкую славу. В области естествознания он первым выдвинул идею условного рефлекса, заложил основы геометрической оптики, создал аналитическую геометрию, выдвинул идею естественного развития солнечной системы, разработал систему прямоугольных координат. В тесной связи с естествознанием Декарт разрабатывает ряд оригинальных философских идей, его по праву называют отцом новоевропейской философии. Действительно, Декарт наметил радикальный поворот мысли критикой традиционного культурного, философского и научного наследия, выдвинув новые принципы, новый тип знания, сфокусированный не на бытии и Боге, а на человеке и рациональности. При всей двойственности и половинчатости реформаторской деятельности его вклад в историю философии по праву именуется «картезианской революцией». Развивая взгляды и подходы Галилея, Декарт стал одним из основателей науки Нового времени, но и не только науки: речь идет о создании нового типа культуры и нового типа человека. Декарт выключил из сознания все эмоции, все переживания и заложил основы отождествления сознания с предметно-логическим содержанием. После Декарта сознание теряет свою моральную направленность и становится чисто логико-дискурсивным порядком. В Новое время религиозные и моральные компоненты сознания были утеряны, в сознании восторжествовали правила логики, возникло убеждение, что весь мир и все вещи созданы и существуют по правилам логики. Отсюда берет свое начало нацеленность сознания Нового времени и его главного детища – науки на переделку всего существующего, на его подправку и улучшение в соответствии с этой логикой. Отсюда же и стремление снести здание традиционной культуры и расчистить почву для постройки культуры рациональной. «Архитектором» этой культуры будет, по замыслу Декарта, его метод, который в конечном счете сделает людей хозяевами и господами природы. Антидогматизм Декарта принимает форму методического сомнения. Отрешиться от всего принятого на веру, подвергнуть все сомнению – таков первый шаг рационализма Декарта. Предать суду разума все без исключения общепринятые и общепризнанные истины - таков его второй шаг. Методическое сомнение Декарт замыслил как не допускающее никаких догматов, принимаемых на веру; ничто не может устоять от разъедающей силы сомнения, ничто не может избежать укусов сомнения. В последовательном проведении этого принципа он не останавливается ни перед чем, даже перед такими очевидными истинами, «как дважды два - четыре», «у меня есть тело». 0днако картезианское сомнение при всей его универсальности не есть скептицизм. Если в скептицизме сомнение абсолютизируется, перерастает самое себя, обращая оружие рационализма против рационализма, то для Декарта сомнение во всем - не итог, не вывод философии, а прелюдия к ней. И сам Декарт ясно и отчетливо понимает коренное отличие своего учения от учения скептиков: «Я не подражал... скептикам, которые сомневаются ради самого сомнения, наоборот, мое стремление было целиком направлено к тому, чтобы достичь уверенности, отметая зыбкую почву и песок, чтобы найти гранит или твердую почву». Выходит, декартовское сомнение - не покушение рационализма на самоубийство, а отрицание для избирательного утверждения. В качестве твердой почвы, незыблемого основания, на которой может быть воздвигнуто все здание достоверного знания, Декарт берет истину: Cogito ergo sum (Я мыслю, следовательно, существую). Эта истина, по мнению Декарта, столь крепка и прочна, что все самые экстравагантные гипотезы скептиков не смогут ее поколебать, в силу чего ее можно признать в качестве основного принципа философии. В познании, по Декарту, главную роль играют не ощущения, а разум. Если Бэкон первичную достоверность находит в чувственной очевидности, то для Декарта чувственная очевидность как основа познания неприемлема. Чувства, говорит он, я иногда уличал в обмане, и разумно будет не всегда верить тем, кто нас хотя бы раз обманул. В отличие от Бэкона, который считал эмпирическую индукцию основным методом получения истинных знаний, Декарт таким мето¬дом считает рациональную дедукцию.
Открывающий так называемое «Новое время» ХУ11 век иногда называют веком разума или веком гениев. Для формирующейся науки Нового времени характерна ориентация на познание, опирающееся на практический опыт, что приносит с собой небывалый рост фактических данных. Развитие производства и связанный с этим рост техники способствовали развитию и распространению экспериментальных и математических методов исследования. Главнейшим приобретением естествознания того времени явился экспериментальный метод исследования. Ученые древнего мира ограничивались непосредственным наблюдением, а схоласты средневековья были враждебны всякому опытному знанию. Ученый-экспериментатор Нового времени ставил себя уже в совершенно иное отношение к окружающему миру, чем античный философ или средневековый схоласт: из созерцателя и наблюдателя происходящих в природе событий он становился испытателем природы, понуждающим ее раскрывать свои тайны. При этом прежнее натурфилософское рассмотрение природных явлений в общем плане, без изучения частностей, уже не отвечало требованиям практики. Задача естествоиспытателя теперь состояла в изучении деталей, в анализе, в мысленном расчленении природы на части и классификации этих частей, в открытии конкретных законов в конкретных областях природы. Ориентация на познание, опирающееся на чувственный опыт, становится важной, но не единственной выразительной особенностью науки Нового времени. Другой ее чертой становится стремление к созданию целостного образа мира. Если ориентация на чувственность и практич¬ность познания проецируется на развитие эмпирии (гр. empeiria опыт), то стремление к созданию целостной картины мира ведет к повышению роли рационального (лат. ratio разум) познания. И эмпирическое и рациональное познание формируют основные направления философского мышления Нового времени. «Знание - сила», но действительной силой оно может стать лишь в том случае, если оно истинно. Для получения истинного знания о природе, говорит Бэкон, необходимо в корне изменить научные методы исследования. Предпосылкой преобразования науки Бэкон считает критику всей предшествующей схоластики. Он отвергает спекулятивные схоластические диспуты и видит принципиальный недостаток подхода многих предшественников к анализу познания в том, что они уделяли главное внимание словам, а не самому делу и вместо систематического исследования изучаемого явления устраивали погоню за словами и их благозвуч¬ностью. «Чудовищному лаю пререканий и бесконечных вопросов» Бэкон противопоставил свое материалистическое учение, в основе которого лежал экспериментальный метод познания мира. Необходимым условием достижения гармонии между «Умом и Вещами», по Бэкону, является очищение разума от предвзятости, от заблуждений или, как их называет Бэкон, «идолов» (ложных образов). Он различает четыре вида «идолов» и аллегорически называет их: «идолы рода», «идолы пещеры», «идолы рынка», «идолы театра». Освободив ум от идолов, человек, по мнению Бэкона, может обратиться к изучению природы. Для этого следует посмотреть, с помощью какого метода достижима эта цель. Сравнивая метод с фонарем, который освещает путнику дорогу, Бэкон учит, что даже хромой, поставленный па освещенную дорогу преодолеет трудный перевал быстрее, чем нормальный, который плутает впотьмах. Изучая историю науки, Бэкон пришел к выводу, что в ней четко выступают два метода исследования: догматический и эмпирический. Догматик не придает особого значения фактам, но стремится сформулировать общие догмы, из которых можно выводить все частные следствия. Эмпирик же видит свою задачу в собирании и накоплении как можно больше фактов. Догматика Бэкон сравнивает с пауком, который из самого себя ткет свою нить, а эмпирика - с муравьем, который беспорядочно тащит в свой муравейник все, то попадет ему на пути. Настоящий ученый, говорит он далее, должен быть похож не на паука и не на муравья, а на пчелу, которая терпеливо собирает из цветов сладостный нектар, но не оставляет его в том же виде, а перерабатывает в мед собственной деятельности. В средние века, да и в античности, наука пользовалась главным образом методом дедукции (лат. deductio выведение), на основе которого мысль движется от аксиом к частным выводам. Такой метод, по Бекону, не является результа¬тивным, он мало подходит для познания природы. Поскольку всякое познание так или иначе опирается на опыт, а опыт - это единичные факты, то мысль должна двигаться от изучения единичных фактов к их обобщению и формулировке общих положений. Такой метод исследования носит название «индукция» (лат. inductio наведение). Индукция - это логический метод, основанный на умозаключении от частных, единичных случаев к общему выводу, от отдельных фактов к их обобще¬ниям.
Новую эпоху политического мышления начал флорентиец Никколо МАКИАВЕЛЛИ (1469 – 1527). Стремясь отделить политическую мысль от религиозных и моральных представлений, он отвергает средневековую теократическую концепцию государства и обосновывает необходимость светского государства. Не признавая религиозные доводы в деле обоснования политических учений, он утверждает, что политика – это автономная сторона человеческой деятельности, а власть должна принадлежать тому, кто сумеет ее захватить в свободном соревновании. Такой поворот от средневековой теократической концепции государства к юридическому мировоззрению можно объяснить возникновением новой политической ситуации в эпоху формирования буржуазных отношений, в которых все поставлено на службу материальному успеху. В своих работах «Государь» и «Рассуждения на первую декаду Тита Ливия» Макиавелли пытается доказать, что побудительные мотивы людей – это эгоизм и материальный интерес. Люди, говорит он, скорее простят смерть отца, чем лишение имущества. Существенными качествами людей являются алчность, жажда богатства, эгоизм, неверность, непостоянство, неблагодарность. Люди уважают лишь плеть и тяжелую наказующую длань повелителя, и как только кнут выпадает из его рук, они тотчас его бросают, предают, порядок нарушается. Флорентиец пытается обосновать необходимость государства эгоистической природой человека и потребностью ее насильственного обуздания. Государь, по его мнению, не может исполнять все то, за что людей почитают хорошими, ибо ради приумножения могущества государства он часто бывает вынужден идти против милосердия, доброты и благочестия. Поэтому в душе он всегда должен быть готовым к тому, чтобы переменить направление, если изменятся обстоятельства и в другую сторону задует ветер фортуны; он должен по возможности не удаляться от добра, но при надобности не чураться и зла. Высший закон политики, учит Макиавелли, составляет благополучие и могущество государства, а для достижения этой цели пригодны всякие, в том числе и самые аморальные, средства – подкупы, убийства, отравления, вероломство. «Государь, - пишет он, - если желает удержать в повиновении подданных, не должен считаться с обвинениями в жестокости. Учинив несколько расправ, он проявит больше милосердия, чем те, кто по избытку его потворствуют беспорядку. Ибо от беспорядка, который порождает грабежи и убийства, страдает все население, тогда как от кар, налагаемых государем, страдают лишь отдельные лица». Примечательно, что Макиавелли не изобрел вероломство, как непременное свойство всякой политики, он его лишь констатировал и открыто заявил об этом. Из глубин истории лучше, чем кто-нибудь до него, сумел извлечь вечные законы политики и представить историю естественной, какой она предстала его глазам. Утопические учения рассматриваемой эпохи связаны с именами английского гуманиста Т.Мора и итальянского монаха Т.Кампанеллы. Гуманистическое мировоззрение Томаса Мора (1478 – 1555) формировалось в Оксфордском университете, и является ярким выражением нравственного идеала о достоинстве человека и его свободе. В своем главном произведении «Утопия» Мор дает критику конкретных исторических условий общественной жизни Англии, разрабатывает идеи совершенной социальной системы на вымышленном острове Утопия. Другим представителем утопического коммунизма рассматриваемой эпохи был итальянец Томмазо КАМПАНЕЛЛА (1568 – 1639). Уроженец Калабрии (юг Италии), находившейся тогда под властью испанского монарха, Кампанелла возглавил заговор против испанского ига. Заговор был раскрыт, Кампанелла схвачен и брошен в тюрьму. Тюремные пытки не сломили его, он выдержал жестокие испытания и избежал смертной казни лишь потому, что блистательно и с героической твердостью изобразил умопомешательство. Миновав костер, он провел полжизни в тюремных застенках, вновь и вновь продолжая заниматься неутомимо поисками истины. В своем главном труде, который называется «Город Солнца», Кампанелла нарисовал картину коммунистического общества, в котором упразднены собственность и семья, дети воспитываются государством, труд стал не только обязанностью, но и потребностью всех членов общества, первостепенное внимание уделяется развитию науки, просвещения и трудовому воспитанию. В городе Солнца побеждены все пороки, политическая власть переплетается с церковной, руководство коммунистической общиной находится в руках учено-жреческой касты. Таким образом, и Мор и Кампанелла развивают идеалы гуманизма и освобождения, их социальная утопия выступает в качестве предтечи учения утопистов Х1Х столетия.
Важнейшей отличительной чертой философии Ренессанса, как мы уже отметили, является, антропоцентризм. Другой особенностью философской мысли эпохи является ее антисхоластический характер. Философия начинает освобождаться от схоластики и перестает быть служанкой богословия.Отделению философии от богословия способствовала теория «двойственной истины» - учение о разделении философских и богословских истин. Учение, согласно которому истинное в философии может быть ложным в теологии и наоборот, в условиях продолжавшегося господства религии способствовало формированию материалистического направления в философии и рационализма. Для развития материалистического мировоззрения еще большее значение имело появление натурфилософии – философии природы, свободной от подчинения теологии. Натурфилософия Возрождения зачастую носила пантеистический характер, т.е. не отрицая прямо Бога, она отождествляла его с природой. Первым выдающимся пантеистом эпохи был Н.Кузанский (1401 – 1464). Философское решение Кузанским главной проблемы – отношение Бога и мира – является теоцентрическим, но отличающимся от его решения католическим богословием. Он исходит из концепции, что познание вещей возможно при помощи чувств, разума и интеллекта, однако знание о конечных вещах всегда выходит за свои пределы. Из этого вытекает, что основой познания должна быть противоположность конечного знания чему-то абсолютному, безусловному, а значит, «незнанию», неведению об этом безусловном. В своей работе «Знающее незнание» он рекомендует «соединять видимые противоположности в предшествующем им единстве». Параллельно с философией природы развивается новое естествознание. В эпоху Возрождения были сделаны революционные открытия, важнейшим из которых следует считать создание польским ученым Николаем КОПЕРНИКом (1473 – 1543) гелиоцентрической системы мира. Основные положения гелиоцентрической системы мира следующие: 1) Земля не пребывает неподвижно в центре мира, а вращается вокруг Солнца; 2) Земля вращается вокруг своей оси. Гелиоцентрическая система мира размывала границу между земным и небесным, отделяла духовное небо христианской веры от неба единого материального мира. Разрушив богословско-схоластическую картину мироздания, учение Коперника способствовало эмансипации естествознания от теологии. Иерархи католической церкви восприняли учение Коперника вначале спокойно, и только после смерти Коперника внесли его книгу в индекс запрещенных книг, а само учение посчитали ересью. Для торжества теории Коперника огромное значение имели астрономические открытия, сделанные с помощью телескопа: итальянский ученый Галилео ГАЛИЛЕЙ (1564 – 1642) сконструировал телескоп, направил его на небо, обнаружил кратеры и хребты на Луне, увидел спутники Юпитера, открыл фазы Венеры, разглядел, что Млечный путь – это бесчисленные скопления звезд. Используя теорию двойственной истины, Галилей решительно отделял науку от религии. Он утверждал, например, что природа должна изучаться с помощью математики и опыта, а не с помощью Библии, ибо Священное писание – это не трактат по астрономии, а весть о спасении, оставляющая в неприкосновенности автономию научного исследования. Наука и вера, по учению Галилея, друг с другом несоразмерны, но, будучи несоразмерны, все-таки совместимы.Наиболее радикально и последовательно пантеистические представления выражены в философии Джордано БРУНО (1548 – 1600). Один из наиболее важных выводов, сделанных Бруно из пантеизма, состоит в решительном утверждении тезиса о бесконечности природы. Идя по этому пути, он освободил теорию Коперника от остатков схоластики: если у Коперника Солнце представляло абсолютный центр мира, то у Бруно такого центра вообще нет. Любая планета, любая точка пространства может быть истолкована наблюдателем как центр Вселенной, которая не имеет границ.
Начиная с ХV века во всех сферах жизни европейского человека (социально-экономической, политической, моральной, художественной, научной, религиозной) происходит целый ряд существенных изменений, знаменующих начало новой эпохи.Радикальные социально-экономические и технические изменения имели своим следствием коренной перелом и в духовной жизни. Если в эпоху феодализма культура и наука были во власти духовенства, не допускавшего даже самомалейшего отступления от церковных догм, то теперь духовная диктатура церкви была сломлена. Человеческий ум, скованный до этого времени произволом римских первосвященников и путами схоластических догм, почувствовал потребность скинуть с себя непрошеное иго. Возникает культура, получившая название «гуманизм» (лат. humanus – человечный). Новая эпоха осознает себя как возрождение античной культуры, античного образа жизни, и потому она вошла в историю под именем «Возрождение» или по-французски «Ренессанс». Ренессанс представлял собой грандиозное явление духовного «восстановления», в котором возвращение к античности означало оживление источников. Во всех областях культуры Возрождения старые идеи и традиции сталкиваются с новыми. Особенно остро это столкновение происходило в философии. Одной из существенных задач философии было отчистить античную философию от схоластических деформаций, сделать доступным ее подлинное содержание, чтобы оно могло служить источником и опорой нового мировоззрения. Важнейшей особенностью философии Возрождения является ее земная направленность. В противоположность принципу теоцентризма, характерному для средневекового мировоззрения, философы-гуманисты разработали принцип антропоцентризма (гр. аnthropos человек). Отнюдь не отказываясь от понятия Бога, в фокус своей философской мысли они поставили активно действующего, а не только пассивно уповающего на всемогущество Бога, человека. В противоположность потустороннему царству Бога некоторые гуманисты выдвигали идеал «царства человека», которое возможно осуществить в реальной земной жизни. Подкрепление и конкретизацию такого идеала они искали в различных памятниках античной культуры, противопоставляя их аскетическим идеалам культуры средневековья. Таким образом, если в центре внимания античной философии был космос, средневековой – Бог и связанная с ним идея спасения, то в эпоху Возрождения в центре внимания философии оказывается человек. Причем в отличие от античного или средневекового, возрожденческий человек – творец собственной жизни и судьбы. Самоутверждение, осознание собственной силы и таланта становятся отличительными качествами человека. Влияние этих идей на человека нельзя оценивать однозначно. С одной стороны, беспрецедентное расширение пределов личной свободы дало индивиду возможность чувствовать себя творцом собственной судьбы и жизни. Но с другой стороны, эпоха Возрождения с ее духом антропоцентризма не только возвысила человека над остальным живым и неживым миром, но и посеяла в нем зерна гордыни и безграничного индивидуализма.
Арабо-мусульманская философия – традиция философской рефлексии, возникшая и развивавшаяся в эпоху господства исламского мировоззрения в условиях преимущественно арабоязычной цивилизации и претерпевшая в наши дни значительную трансформацию под влиянием западной цивилизации и философии. История арабо-мусульманской философии включает три основных этапа: классический или средневековый (8 – 15 вв.); позднее средневековье (16 – 19 вв.); современный (2-я пол. 19 – 21 вв.). В классический период возникают и получают развитие основные школы и направления философской мысли, для позднесредневекового периода типичен эклектический подход, современный период характеризуется поиском путей сохранения цивилизационных основ общества в новых условиях.
Классический период начинается примерно через сто лет после возникновения ислама, когда новое монотеистическое мировоззрение вполне овладело умами.
Первой формой арабоязычной философской мысли считается «калам» - форма мусульманской схоластической теологии, представляющая собой способ устного обсуждения и логического подкрепления аятов Корана. Возникновение калама относится к концу V11 века, когда диалог с оппонентом шел вокруг вопросов о больших и малых грехах, о предопределении (кадар). В процессе дискуссии произошло разделение на джабаритов – сторонников предопределения и кадаритов – теологов, склонных признавать определенную свободу воли человека.
Со временем внутри калама произошел раскол. Часть каламистов, допускавшая свободное обсуждение религиозных догматов, и выражавшая скептицизм по отношению некоторых положений Корана получила название «мутазилиты». Они расширили круг обсуждаемых вопросов, включив в него вопросы о первом творении, о единстве Бога (таухид), его атрибутах (сифат). Мутазилиты очищали понятие Бога от антропоморфизма, утверждали, что наделение Бога телесными признаками человека (воля, речь, слух) противоречит догмату о единстве Бога. Отрицая наличие у Бога атрибутов речи, слова, они пришли к отрицанию извечности Корана, рассматривали его лишь как одно из творений Аллаха. Святость Корана они относили не к букве, а к духу, считая возможным и необходимым аллегорическое толкование Корана, благодаря чему сложилась целая отрасль теологии – «илм аттафсир», наука комментирования.
Мутазилиты утверждали свободу воли человека и соответственно его нравственную ответственность за свои действия. Согласно их учению, люди свои поступки выбирают из возможного набора действий, созданного Аллахом. Поэтому Аллах не может произвольно изменить меру воздаяния, ибо она точно соответствует земным делам человека.
Другой формой арабоязычной философии явился «суфизм». Суфизм как философское течение представляет собой переосмысление основных подходов к решению центральных задач классической арабо-мусульманской философии, использующее опыт мистического откровения. Термин суфизм происходит от слова «суф» - «шерсть», поскольку из шерсти изготавливались власяницы аскетов (хотя это не единственная гипотеза относительно его этимологии). Суфизм – сложное и довольно противоречивое учение (и образ деятельности), в основе которого лежат идеи созерцательного самоуглубления, отказа от активной жизни, аскетизм. «В целом для суфизма характерны следующие черты: сочетание идеалистической метафизики с особой аскетической практикой; учение о постепенном приближении прозелита (мюрид) через мистическую любовь к познанию Бога и конечному слиянию с ним; значительная роль старца-наставника (мюршид), ведущего прозелита по мистическому пути (тарикат) до момента слияния с Богом. Отсюда стремление суфиев к интуитивному познанию, озарениям, экстазу, достигаемого путем особых танцев или бесконечного повторения молитвенных формул, умерщвление плоти мюрида по указанию старца» .
Основы суфизма заложил в 1Х веке Абу Абдаллах аль-Мухасиби, который создал теорию самонаблюдения над соотношением поступков человека и его сокровенных намерений с целью установления высшей искренности перед Аллахом (противопоставлялось лицемерию и показному благочестию духовенства). В результате деятельности Аль-Газали (1059 – 1111) суфийское учение о тарикате приобретает законченную форму и получает признание со стороны ортодоксального мусульманского духовенства.
Самой плодотворной формой арабоязычной философии является мусульманский перипатетизм, путь к которому проложил Аль-Кинди. Будучи разносторонним ученым, он одинаково успешно разрабатывал проблемы естествознания и философии, высказал идею об основополагающем значении математических методов для философии. Комментируя Аристотеля, Аль-Кинди, в противовес мусульманской ортодоксии, говорит о причинной обусловленности явлений природы и общества, об их закономерном характере. А что касается Бога, то Кинди признает его лишь отдаленной причиной всех явлений.
В начале V11 века в Аравии появилась новая религия – ислам, возникновение которой было обусловлено крупными социально-экономическими сдвигами в арабском обществе. Новая религия способствовала объединению кочевых арабских племен, небывалому укреплению их мощи. Под знаменем ислама арабы покоряли одну страну за другой, так что в конце первой трети V111 века Арабский халифат был больше, чем бывшая Римская империя, и простирался от Туркестана до Испании. В руках арабов оказался и торговый путь от Атлантики до Китая, а арабский язык стал господствующим от Гибралтара до Инда.
Торговля и мореходство получили у арабов небывалое развитие. В 1Х веке арабские купцы проникают в Западную Европу, на Востоке они достигают Цейлона и Китая, на юге – центральной Африки, на севере доходят до Скандинавии. Успешно развиваются разнообразные ремесла, искусные изделия которых вывозились в Европу. Техника земледелия, особенно орошения, стояла у них неизмеримо выше европейской.
Высокий уровень торговли и промышленности сопровождался развитием науки и духовной культуры . Золотым веком арабоязычной культуры считается 1Х – Х1 века – время блестящего развития культуры халифата. И хотя в это время начался распад мусульманской империи, в культуре наблюдается подъем, связанный с ассимиляцией и кристаллизацией в монолитную систему того громадного запаса знаний, который был приобретен исламом в предыдущие века.
В исламском мире возникли два крупных центра духовной культуры: на Востоке – Багдад, на Западе – испанская Кордова, крупнейший наряду с Константинополем город тогдашней Европы. Знаменитые просвещенные халифы из династии Абассидов Харун ар-Рашид, Аль-Мамун всячески покровительствовали ученым, поощряли рост и распространение научных знаний. Не только на арабском Востоке, но и на арабском Западе (Андалузия) блестяще развивалась наука, философия, литература и искусство под покровительством халифов из династии Омейядов. Кордова прославилась как центр утонченной культуры, не уступавшей культуре Багдада.
В мусульманском мире вначале получили развитие такие науки, как тригонометрия, алгебра, оптика, психология; затем – астрономия, химия, география, медицина. Однако арабы занимались не одной лишь наукой – астрономию у них сопровождала астрология, химию дополняла алхимия.
Постепенно по отношению к научным исследованиям преимущество приобретают религиозно-философские подходы. Теологические дискуссии, касавшиеся главным образом сути Бога и отношения человека к нему, начались до знакомства с греческой философией – наиважнейшим духовным источником мусульманской культуры после ислама. Знакомство это шло как через переводы работ греческих философов и комментарии к ним мусульманских ученых, так и через христиан, которые жили в арабской среде. Эти знания быстро распространялись по всему исламскому миру, и в процессе усвоения арабской философией наследия греческой науки осуществлялась более точная интерпретация идей Аристотеля.
Краеугольным камнем религиозной теории мусульман, основным кредо ислама является фраза: «Нет Бога, кроме Аллаха и Мухаммед его пророк!». В этом изречении четко и однозначно выражена идея монотеизма, доведенная до своего наиболее последовательного завершения именно в исламе. Здесь только один Аллах – Бог единственный и милосердный, высший и всемогущий, мудрый и всемилостивый, творец всего сущего и его верховный судья. Слово Аллаха, его волю и заповеди, суть его учения донес до правоверных пророк Мухаммед, основные идеи и принципы вероучения которого зафиксированы в священной книге «Коран» и хадисах – устных преданиях о жизни и деятельности пророка.
Все виды знаний, все дисциплины, за которыми арабская классическая мысль признавала право на существование, благодаря Корану получила религиозное осмысление. Именно Коран лежит в основе религиозных дисциплин, в число которых в исламе включают и правоведение – фикх. Свод правовых и теологических нормативов, провозглашенных исламом вечным и неизменным плодом божественных установлений, называют шариатом. Право в исламе играет большую роль, чем теология, и неслучайно значительная часть священной книги посвящена предписаниям права. По-видимому, упорядочивание человеческих дел в этом мире для пророка Мухаммеда было не менее важным, нежели дела мира загробного. Халифы и законоведы так же уделяли огромное внимание систематизации норм канонического права, регулирующего жизнь мусульман от колыбели до гроба.
В рамках ислама развивалась и философия. Понятно, что философия отличалась от строго религиозного аспекта классического ислама и даже утверждала себя как видимая противоположность, о чем говорят постоянные расхождения в воззрениях на роль разума и веры, на рациональные суждения и суждения канонического права. Однако когда дело касалось этики, политики, метафизики, философия фактически переплеталась с теологией.
Вторая фаза христианской философии реализуется в виде схоластики, видевшей свою задачу не в установлении истины (истина считается данной в полном объеме в Священном писании), а в поиске рациональных путей ее изложения и истолкования. Всякое знание, согласно схоластике, имеет два уровня: сверхъестественное знание, даваемое в «откровении» и естественное знание, открываемое разумом. Норму первого содержат тексты Библии и комментарии отцов церкви, норму второго – тексты Аристотеля. Если представители патристики видели свою задачу в создании христианской догматики на основе Священного писания, то усилия схоластов направлены на прояснение и интерпретацию уже получившей к тому времени свою конфигурацию догматики. Их задача состояла в том, чтобы законченный в основных чертах материл обработать и представить в схемах аристотелевской логики. Стремление логически обосновать уже установившиеся положения веры привело к тому, что формальная логика, которая в ту эпоху называлась диалектикой, превратилась в одну из главных философских дисциплин. Как мы уже отметили, поставив в центр внимания рационалистическое доказательство христианских догм, схоластика исходила из того, что Священное писание не подлежит разумному осмыслению, однако авторитет церковной догматики должен быть удостоверен разумом. Речь идет, во-первых, о придании религиозной истине систематической формы при помощи философских методов, во-вторых, об использовании философских аргументов с целью исключить или ослабить критику святых истин. Для чего необходимо выработать такой метод, который, не проповедуя полного пренебрежения к знанию, одновременно был бы в состоянии подчинить рациональное мышление догматам откровения. Способным решить эту нелегкую задачу, по мнению папской курии, мог аристотелизм, правда, предварительно очищенный от всяких «намеков на ошибки». Именно эту задачу ассимиляции аристотелизма и приспособления его к нуждам церковной доктрины осуществил выдающийся философ и богослов, систематизатор ортодоксальной схоластики Фома АКВИНСКИЙ (1225 – 1274).
В основных трудах Аквинского «Сумма теологии» и «Сумма против язычников» подведены итоги теологически-рационалистических поисков зрелой схоластики. При этом автор сумел избежать крайностей как иррационалистического отрицания научного знания в пользу веры, так и рационалистического противопоставления разума и веры как двух независимых друг от друга источников истины («теории двойственной истины»).
В связи с тем, что теология является высшей мудростью, конечный объект которой исключительно Бог как «первопричина» Вселенной, мудростью независимой от всех остальных знаний, Фома не отделяет науку от теологии. В сущности концепция науки Аквината представляла собой идеологическую реакцию на рационалистические тенденции, направленные на освобождение науки от влияния теологии. Можно, правда, сказать, что он обособляет теологию от науки в гносеологическом смысле, то есть считает, что теология черпает свои истины не из философии, тем более не из естествознания, а исключительно из откровения. На этом Фома не мог остановиться, ибо не это требовалось римской курии. Такая точка зрения лишь подтверждала превосходство теологии и ее независимость от других наук, но она не решала самой существенной для того времени задачи, а именно необходимости подчинить теологии, развивающееся научное течение, особенно течение имеющее естественнонаучное ориентацию. Речь шла прежде всего о том, чтобы доказать неавтономность науки, превратить ее в служанку теологии, подчеркнуть, что любая деятельность человека, как теоретическая, так и практическая, исходит в конечном счете из теологии и сводится к ней.
В соответствии с этими требованиями Аквинский вырабатывает теоретические принципы, определяющие генеральную линию церкви по вопросу об отношении теологии и науки.
Область науки и веры у Аквината определены совершенно ясно. Он признает компетентность разума в познании природного мира и задачу науки сводит к объяснению закономерностей мира. Между наукой и верой у него нет противоречия: истина разума стоит ниже истины веры, но разум не противоречит вере, а дополняет ее. Разум и философия суть преамбула веры. Как преамбула веры философия обладает безусловной автономией, ибо ее инструменты и методы не ассимилируемы теологическими инструментами и методами.
При всей внутренней цельности средневековой философии в ней четко выделяются этапы патристики и схоластики. Первая фаза христианской философии реализуется в виде патристики (лат. pater – отец) – учения отцов церкви. Наиболее выдающимся из отцов церкви был Аврелий АВГУСТИН (354 – 430) – выдающийся мыслитель, вписавший заключительные страницы в историю духовной культуры Рима и всей античности и заложивший фундамент религиозно-философской мысли средневековья. Вся философия Августина сосредоточилась на Боге как едином, совершенном, абсолютном бытии. Бог, согласно его учению, является высшей сущностью, только его существование вытекает из собственного естества, все остальное существует лишь благодаря божественной воле. Бог является причиной существования всякого сущего, всех его перемен; он не только сотворил природу «из ничего - ex nihilo», но и постоянно поддерживает ее в существовании, без чего она тут же провалится в небытие. Если Бог «отнимет от вещей свою, так сказать, производящую силу, то их так же не будет, как не было прежде, чем они были созданы». Таким образом, мировоззрение Августина глубоко теоцентрично: в центре его духовных устремлений находится Бог. Начало всего сущего и высшая сила в мироздании – Бог, а основное отношение в этом мироздании – отношение Бога и человека. Бог создал человека существом свободным на выбор, но несущим нравственное воздаяние за свой выбор. Человек в учении Августина не просто «раб Божий», он - личность, связанная с Богом. Человек – подобие Бога, значит, может обладать свободой воли, направлять свою волю во спасение или к отчаянию, к вере или безверию, к добру или злу. Признание любого человека личностью (даже раба, даже ребенка) является прогрессивным достижением философии Августина. Ибо впервые было четко и ясно заявлено об уникальности, ценности и свободе любой личности, ее ответственности перед Богом и людьми за свои поступки. Дуалистическое понимание Бога и мира выступает, прежде всего, как противоположность между неизменным и вечным духовным бытием Бога и постоянной изменчивостью и гибелью единичных вещей. Исследование этой противоположности привело Августина к проблематике времени. Августин отвергает взгляды античных философов, которые рассматривали время сквозь призму жизни космоса и ставили его в зависимость от движения небесных тел. Ведь и космос, и все небесные тела сотворены Богом. Перед сотворением мира не было никакого времени, но оно появляется как следствие божественного творения одновременно с сотворением мира. Время и пространство существуют только в мире и с миром. Время есть мера движения и изменения.
Начало средневековья, как правило, связывают с падением Западной Риской империи. Наиболее примечательной чертой средневековья является могущество церкви – социального института, базирующегося на монотеизме (гр. монотеизм – единобожие). Церковная догма становится « исходным моментом и основой всякого мышления. Юриспруденция, естествознание, философия – все содержание этих наук приводилось в соответствие с учением церкви». Школа, просвещение перешли в руки церкви, догмы которой лежали в основе всех представлений о мире и человеке. Нельзя забывать и то, что большинство ученых было представителями духовенства, а монастыри являлись очагами культуры и науки. В таких условиях философия могла существовать и получить признание только в рамках учения церкви. Философия на ряд веков превратилась в «служанку богословия», отправным пунктом и мерой оценки любых философских теорий стала Библия. Если в античной философии природа (космос) есть самостоятельное и вечное бытие, то средневековое учение о всемогуществе Бога лишает природу самостоятельности и творческого начала. Есть только одно абсолютное начало – Бог, а все остальное – его творение. Подлинным бытием обладает только Бог: он вечен, самотождественен и является источником всего сущего. В отличие от Бога природа не обладает самостоятельностью, ибо ее сотворил Бог по своей божьей воле, и она существует не благодаря себе, а благодаря Богу. Бог не только сотворил природу из ничего, но и постоянно поддерживает ее в существовании, непрерывно воспроизводя посредством перманентного творения. Без этого природа тут же провалится в небытие, из которого она была некогда извлечена. Более того, Бог может действовать, если будет на то его воля, и вопреки природе, то есть творить чудеса. Средневековый человек, в отличие от античного, не чувствует себя органической частью космоса. По замыслу Творца он выше космоса и должен быть господином природы, но в силу своего грехопадения не властен даже над собой и полностью зависит от божественного милосердия. Мировоззрение человека окрашивается эсхатологическим мотивом (гр. эсхатология – учение о конечных судьбах мира и человека, о конце света и страшном суде). Отсюда его направленность на замкнутую духовную жизнь, совершенствование души, воспитание чувства покорности и непротивления. В жизни средневекового человека имеет место своеобразная сублимация телесного духовным. Конечная цель человеческого существования, смысл его жизни заключен в познании и созерцании Бога, любви к Богу, задачам чего должны быть подчинены все остальные моменты жизни человека, включая и познание мира. Но способствует ли разум продвижению человека по пути познания Бога, или же, наоборот, лишь отвлекает его от поиска спасительной истины? В философии средневековья можно найти два противоположных ответа на этот вопрос. Тезис об абсолютной несовместимости разума и религиозной веры четко высказал теолог К.Тертуллиан. Смысл его знаменитого принципа: «Верую, потому что абсурдно» состоит в том, что между верой и разумом нет никаких точек соприкосновения, истинность веры является совершенно иной, чем истинность разума. Парадоксы, непостижимые для ума, требуются принять на веру. Тертуллиан убежден, что научные исследования не просто излишни, но и вредны, единственный источник познания Бога, и, следовательно, любого знания – Евангелие. Так как истинный верующий должен избегать всего того, что может помешать ему направить свои помыслы к Богу, то изучение этого суетного и порочного мира не может представлять интереса. Истина от Бога, считает он, тогда как философия и наука от дьявола – этого тщеславного соперника Бога. Однако в средневековье существовала и другая традиция, которая в известной мере признавала роль разума в познании сотворенного мира. Схоластика (лат. schola - школа; схоластика - философия, которая преподавалась в монастырских школах) утверждала, что знание о несотворенном божественном бытии можно получить только сверхъестественным путем и ключом к такому знанию является вера. Что же касается сотворенного мира, то он – хотя и не до конца - постижим с помощью разума.
Эллинистический период в античной культуре и философии начинается с установления гегемонии Македонии над Грецией и потери самостоятельности греческими городами-полисами. Процесс этот завершается превращением Греции в провинцию Рима, в результате чего классический греческий гражданин превращается в «подданного» большой империи, не связанного больше тесными узами со своей социальной общиной, и не могущего, как раньше, принимать непосредственное участие в политической жизни своего полиса. Теперь управление общественными делами переходит в руки функционеров, постепенно рождается новый тип человека, который перед лицом государства занимает позицию равнодушного нейтрала. Каждый из «подданных», понимая, как мало от него зависит, становится аполитичным, уклоняется от политической жизни и деятельности, круг их интересов сужается, замыкается вопросами частной жизни и частной морали, сами они превращаются в эгоистов и индивидуалистов. Одновременно с этим социальная этика классического периода уступает место этике индивидуальной, философия суживается в объеме своих задач, снижается ее теоретический уровень, падает доверие к познавательной силе разума. В отличие от классического периода, когда возникли крупнейшие философские системы, на арену выступает ряд всевозможных философских направлений, в центре внимания которых этика индивида в его единичности и автономности. Одним из таких течений стал стоицизм, который сформировался в конце 1У века до н.э. и получил свое название от портика в Афинах, где он был основан Зеноном из Китиона. Большую популярность стоицизм получил в Риме в творчестве Сенеки, Эпиктета и Марка Аврелия. Главное предназначение философии стоики видят в этике, знание же они рассматривают лишь как средство для приобретения мудрости и умения жить. Жить надо сообразно природе. Счастье человека в свободе от страстей, спокойствии духа, равнодушии. В жизни все предопределяется судьбой. Сенека говорит, что судьба «ведет» того, кто добровольно и беспечально ей повинуется, и насильно тащит того, кто неразумно ей противится. Идеалом стоических устремлений выступает покой, или, по крайней мере, безучастное терпение. Стоический идеал человека отличается терпимостью и сдержанностью, он не стремится к чувственным удовольствиям, а его счастье в том, что он не желает никакого счастья. В поступках важно не достижение внешней цели, часто не подвластное человеку, а только этический характер действия, что всецело зависит от самого человека.
Критику платоновской концепции бытия предпринял его выдающийся ученик, гениально одаренный мыслитель, уроженец города Стагира АРИСТОТЕЛЬ Аристотель является создателем самой обширной научной системы из существовавших в античности; в его сочинениях охвачены почти все отрасли современного философского и научного знания. В круг интересов Аристотеля входят вопросы логики, психологии, теории познания, учения о бытии, космологии, физики, биологии, экономики, политики, этики, эстетики, педагогики, риторики. Исследуя различные проблемы, Аристотель ведет полемику с взглядами, имеющимися в предшествующих и современных ему учениях. Он занял критическую позицию по отношению к учению своего учителя об идеях как о самобытных сущностях, отделенных от мира чувственно воспринимаемых вещей. Основа возражений Стагирита состоит в том, что, вводя идеи как самостоятельное бытие, Платон развивает теорию, в которой идеи оказываются бесполезными как для объяснения процесса познания , так и для объяснения бытия. Аристотель учит, что платоновские идеи – простые копии чувственно воспринимаемых вещей, в их содержании нет ничего, чем они отличались бы от соответствующих им чувственных вещей. Поэтому идеи бесполезны для объяснения природы знания, гипотеза о существовании идей не дает познанию ничего нового. Более того, идеи Платона не только не объясняют природных вещей, но, наоборот, лишь удваивают число сущностей, требующих объяснения. Платон видит сущность вещей в идеях, но сущность вещей заключается в самих вещах, а не где-то вне этих вещей. Поэтому философия должна отбросить платоновский мир идей и обратиться к изучению самих природных вещей и явлений. Отвергая платоновский мир идей, Аристотель доказывал, что «общее» нельзя рассматривать в отрыве от «отдельного». Общее и отдельное неотделимы друг от друга: помимо существующих отдельных домов нет какого-то «дома вообще» в смысле платоновской идеи. Отсюда вывод: для познания общего необходимо исходить из отдельного, теоретическое познание должно опираться на чувственные данные. Учение Аристотеля о бытии опирается на его учение о категориях. Ему принадлежит заслуга создания одной из первых классификации философских категорий. Основной категорией он считал категорию сущности, а категории количества, качества, пространства, времени и др. – уточняющими и конкретизирующими наше знание о сущности вещей. Вопрос об имущественном и политическом положении различных социальных групп греческого общества занимает в политических трудах Аристотеля одно из важнейших мест. Великий мыслитель взялся за выяснение причин социального неравенства и сделал соответствующие выводы с точки зрения рабовладельческой идеологии. По имущественному потенциалу общество свободных людей Аристотель делит на три основных класса. К первому классу принадлежат очень зажиточные, их противоположностью являются крайне неимущие, а между ними находится средний класс, представляющий особую важность для благополучного состояния государства. Аристотель враждебно относится к «очень зажиточным» и «крайне неимущим», но горячо симпатизирует «средним». Что же понимается под «средним элементом»? Поскольку Аристотель рабов нацело исключает из состава государства, то речь не может идти о среднем классе между рабовладельцами и рабами: между ними нет и не должно быть ничего среднего. К «среднему элементу» не принадлежат и ремесленники, их Аристотель склонен причислить скорее к рабам. Следовательно, говоря о «среднем элементе как о наилучшем классе, Аристотель может иметь в виду только один из господствующих рабовладельческих классов. Термин «средний» означает у него только средний размер имущественного состояния по отношению к богатейшей и беднейшей части рабовладельцев. Государство, в котором средний элемент будет наиболее влиятельным по сравнению с обоими крайними элементами, согласно Аристотелю, будет иметь наилучший строй.
Классический период развития античной философии приходится на время от второй половины V века до н.э. до конца 1V века до н.э. Этот период наибольшего расцвета рабовладельческой демократии, когда политическим и культурным центром эллинского мира становятся Афины. Именно в этот период греческое философское мышление восходит к своей вершине в творчестве Сократа, Платона и Аристотеля. В центре сократовской мысли – тема человека, проблемы жизни и смерти, добра и зла, добродетелей и пороков, права и долга, свободы и ответственности, разумного устройства общества. Главной задачей своей философии Сократ считал не умозрительное изучение природы и объяснения природных явлений, как это было у натурфилософов, а рациональное обоснование религиозно-нравственного мировоззрения. Поэтому он переносит направленность философских интересов из области познания космоса на учение о том, как следует жить. Но так как жизнь искусство и так как для совершенства в искусстве необходимо знание искусства, то главному вопросу философии должен предшествовать вопрос о сущности знания. Знание Сократ понимает как усмотрение общего для целого ряда вещей. Знание есть, таким образом, понятие о предмете и достигается оно посредством определения понятия. Для выяснения и определения понятий Сократ пользуется методом, который получил название диалектики. Диалектика – великое достижение философии Сократа, а также его ученика Платона. Сократ распространял свои взгляды только устно, в форме беседы, целью которой было достижение истины обнаружением противоречий в утверждениях собеседника при помощи правильно подобранных вопросов. Основой и сущностью мира Сократ считал духовный принцип. Следовательно, Сократ - идеалист, причем его идеализм не форма наивного идеализма, а одна из начальных версий рационального идеализма. В этике Сократ ставит вопрос: как может быть нравственным человек, если он не знает что такое добродетель. Познание сути добродетели является для него предпосылкой нравственной жизни. Поведение человека определяется его понятием о доблести и благе, ибо нет человека, который, зная лучшее, стал бы делать худшее. Сводя всякое дурное действие к незнанию, а мудрость – к совершенному знанию, Сократ отождествил мораль со знанием. Основными добродетелями Сократ считал мудрость, умеренность, мужество и справедливость. Их человек приобретает путем познания и самопознания. Именно наличие этих добродетелей предопределяет выполнение общественных и государственных функций, но ни в коем случае жребий, как это практиковалось тогда в Афинах. Сократ критиковал эту практику демократии, за что был привлечен к суду и приговорен к смерти. Учение Сократа о знании как усмотрении общего посредством понятий было развито учеником Сократа Платоном в его теории «идей». В своем учении о бытии Платон разграничивает «вот какие две вещи: что есть вечное, не имеющее возникновение бытие и что есть вечно возникающее, но никогда не сущее. То, что постигается с помощью разума и рассуждения, очевидно, и есть вечно тождественное бытие, а то, что подвластно мнению и неразумному ощущению, возникает и гибнет, но никогда не существует на самом деле». По Платону, мир чувственных вещей не есть мир истинно сущего, поскольку сущностью чувственных вещей являются бестелесные нечувственные формы, постигаемые умом. Он их назвал «идеями».Где существует этот мир сохраняющихся сущностей – мир «идей»? Если в учении Демокрита сохраняющимися сущностями являются атомы и они существуют в самой природе, то Платон вообще отвергает саму мысль о том, что сохраняющиеся сущности являются имманентной принадлежностью природы. «Идеи» Платона запредельны, то есть находятся за пределами материального мира, невыразимы ни в каких образах чувственного опыта, ни в каких понятиях и категориях числа, пространства и времени. Что касается материального мира, то он, согласно Платону, является лишь «бледной тенью» мира идей. Все предметы и явления материального мира, в отличие от явлений мира «идей», преходящи, возникают, изменяются и гибнут, в силу чего не могут быть подлинно сущими. Истинное познание, по Платону – это познание, проникающее в мир идей, каковым является познание на основе разума. В этой связи ядром его гносеологии является теория воспоминания, согласно которой душа воспоминает идеи, с которыми она встречалась в мире идей до соединения с телом. Эти воспоминания тем сильнее и интенсивнее, чем больше душе удается отстраниться от телесности. Гносеологические и онтологические взгляды Платона перекликаются с его понятием души. Подобно тому, как все сущее Платон делит на две неравноценные сферы, он и в человеке различает бессмертную душу и тленное тело, которое однозначно подчиняется душе. В каждой душе существуют и требуют гармоничного сочетания три иерархически упорядоченные начала: разумное, аффективное и вожделеющеее (движимое телесными влечениями и страстями). В соответствии с тем, какая из частей души преобладает, человек ориентируется либо на возвышенное и благородное, либо на низменное и порочное. Гармония души сохранится лишь в том случае, если каждое из трех начал будет выполнять только свою функцию: разумное начало будет управлять, аффективное – выполнять обязанности охраны, а вожделеющее – повиноваться и укрощать свои дурные страсти.
Античной (лат. antiquus древний) философией называют совокупность философских учений, развивавшихся в древнегреческом и древнеримском обществе с конца VII века до н.э., вплоть до VI века н.э. Античная философия имеет свои периоды зарождения, расцвета и заката. Период от ее зарождения до Сократа определяют как период ранней натурфилософии. Философия по существу начинается с того времени, когда мыслители поставили вопрос: что лежит в основе мира? Материальность мира и его материальное единство понимались древними философами как нечто само собою разумеющееся, требовалось лишь указать, какова именно та единая материальная основа вещей. Первые учения возникли в городе Милете – крупнейшем в то время малоазиатском греческом городе. В Милете жили Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, которые, задавшись вопросом, откуда все возникает и во что все возвращается, искали первопричину происхождения и изменения всех вещей. И хотя отдельные представители милетской школы за первоначало мира берут различные элементы (Фалес – воду, Анаксимен – воздух, Анаксимандр – апейрон), их взгляды имеют общий знаменатель: основу мира они видят в определенном материальном принципе. Все космические изменения, по учению этих философов, объясняются вечным движением материальных начал, их бесконечным превращением. Учение милетцев получило свое дальнейшее развитие в городе Эфесе, где жил и творил Гераклит (530 – 470 гг. до н.э.). Согласно его учению, мир не создан Богом, но всегда существовал и вечно будет существовать.
Против учения о мире, основная характеристика которого изменение, выступили философы из южно-итальянского города Элеи. Положив в основу своего учения тезис «Сущее едино», элеаты (Парменид и Зенон) абсолютизировали другую сторону противоречивой действительности, а именно, устойчивость и сохранение. Согласно Пармениду, мир есть вещественный шар, в котором нигде нет пустоты, из чего следует невозможность движения. Из абсолютной заполненности пространства следует, что мир един и в нем нет частей. Всякое множество только обман чувств. Из характеристики бытия и не бытия вытекает невозможность движения. Раз сущее (бытие) есть повсюду, во всех местах, а не-сущее (небытие) не существует, то переместить нечто на уже заполненные места невозможно. На основе этого элеаты пришли к выводу о невозможности движения, возникновения и уничтожения, а всякие представления о движении и изменении они считали «мнением смертных», то есть повседневными представлениями, от которых нужно отличать философию как учение об истине, недоступной чувственному восприятию. Однако развивающаяся человеческая мысль не может остановиться на подобных односторонних концепциях, а преодолевает их на основе синтеза. Вслед за расчленением целостного процесса и специального изучения каждой из его сторон в отдельности процесс познания необходимо предполагает рассмотрение каждой из этих сторон в ее отношении к другим сторонам. Воспроизведение мыслью объекта в его целостности и во всей полноте его связей происходит в результате сведения к единству его многообразных свойств и отношений, т.е. в результате синтеза различных определений. Таким синтезом философских учений гераклитизма и элеатизма явилось атомистическое учение, согласно которому все в мире состоит из мельчайших, простых, неделимых частиц – атомов, непрестанно движущихся в пустоте. Основателем атомистического учения считается Левкипп, по-видимому, уроженец Милета. Продолжатель учения Левкиппа ДЕМОКРИТ из города Абдеры (460 – 370 до н.э.) развил атомистическое учение в логически последовательную всеобъемлющую систему. Согласившись с положением элеатов о том, что бытие неизменно, неуничтожимо и несотворимо, Демокрит не согласился с другим их положением, отрицающим чувственно наблюдаемую картину качественного многообразия явлений действительности. Бытие у него множественно и прерывно, оно представляет многообразие атомов. В отличие от элеатов, Демокрит предполагает и небытие – пустоту, в которой происходят движение атомов. Атом не содержит в себе пустоты, а потому он неизменяем по своей природе: его нельзя ни разрезать, ни уплотнить, ни «разрыхлить», он не может стать ни больше, ни меньше себя, не может ни гибнуть, ни возникать, он вечен и неизменен. Благодаря наличию небытия – пустоты – бытие приобретает атрибут, который за ним отрицали элеаты, - движение. И именно движением атомов Демокрит объясняет те свойства чувственного мира, которые элеаты объявили пустой видимостью: изменчивость всех предметов и явлений. Для объяснения всего многообразия эмпирического мира он вводит дополнительную характеристику атомов: они различаются сами по себе формой и величиной, а их соединения – положением и порядком атомов, из которых они состоят. Именно положение и порядок атомов должны объяснять различные чувственные качества тел эмпирического мира. Характеристика по форме тоже указывает на физический смысл понятия «атом»: существуют как правильные (геометрические) формы – шарообразные, кубические, пирамидальные, так и неправильные – кривые, якореобразные, вогнутые, выпуклые. Более того, атомы могут быть «одни шероховатые, другие округленные, частью же угловатые или с крючками, некоторые же искривленные».
Мировоззрение - это система взглядов на мир и место в нем человека, а также обусловленные этими взглядами основные жизненные принципы и позиции людей, их убеждения и ценностные ориентации. Мировоззрение есть ценностно ок-рашенная картина мира, определяющая социально-политические, философские, религиозные, этические, эстетические ориентации людей. Основная проблема ми¬ровоззрения - отношение человека к миру. Для индивида весь мир оказывается расколотым на две части: на "Я" и "не-Я", т.е. весь остальной мир. Вопрос об от¬ношении "Я" к "не-Я" является основным вопросом всякого мировоззрения. С ним соотносятся всякие другие вопросы, связанные с существованием человека, с его духовной потребностью осмысления мира и определения своего отношения к нему. Истоки мировоззрения не замыкаются, однако, на индивидуальных потребностях души. В качестве субъекта мировоззрения выступает не только личность, но и со-циальные группы, классы, партии, которые заинтересованы в идеологии.
В структуре мировоззрения можно выделить следующие основные компоненты:
1) познавательный
2) ценностно-нормативный
3) эмоционально-волевой
4) практический
Мировоззрение носит исторический характер. Каждая эпоха имеет свое миро¬воззрение, зависящее от уровня развития знаний и характера культуры, от истори¬ческого опыта данного народа. Древнейший период характеризуется мифологиче¬ским мировоззрением. Мифы - наиболее ранняя форма духовной культуры человечества - объясняли происхождение мира, человека, сложные явления природы и общественной жизни вмешательством сверхъестественных сил. Миф неспособен отличить естественное от сверхъестественного, носит чусвственно-конкретный характер. Мифы разных народов уделяют внимание вопросам происхождения и устройства мира, мировой гармонии, происхождению людей, стадиям их жизни, различным испытаниям, ко¬торые стоят на их жизненном пути, культурным достижениям людей - добыванию огня, охоте, земледелию, обычаям и обрядам. Мифы выступали стабилизирующими факторами общественной жизни, устанавливали гармонию между миром и человеком, природой и обществом, содействовали обеспечению внутреннего согласия человеческой жизни. Во время великого исторического перелома, вызванного угасанием первобыт¬ных форм общественной жизни, изменилось отношение человека к миру, изменилось и воздействие мира на человека, что требовало нового осмысления самой дея¬тельности человека, нового подхода к его духовному миру. В этих условиях мифо¬логия начинает утрачивать свою прежнюю доминирующую роль в общественном сознании, хотя многие особенности мифологического мировоззрения до сих пор сохраняются в массовом сознании. Начатый мифологическим сознанием поиск ответов на коренные вопросы ми-ровоззрения унаследовали от мифа две важнейшие формы мировоззрения: религия и философия. Религия - это такая форма мировоззрения, в которой духовное освоение мира осуществляется через его удвоение на посюсторонний и потусторонний, на "земной", естественный, воспринимаемый органами чувств, и "небесный", сверхъ¬естественный. Как и мифология, религия апеллирует к фантазии и чувствам человека, но она не смешивает естественное и сверхъестественное, земное и сакральное, а разводит их на два противоположных полюса. Основу религиозного мировоззрения составляет выраженная в об¬разно-эмоциональной форме вера в существование той или иной разновидности сверхъестественных существ и их главенствующую роль в мироздании и жизни людей. Философское мировоззрение, в отличие мифологического и религиозного, претендует на теоретическую обоснованность как содержания, так и способов достижения знаний. Положения философии не просто декларируются, а выводятся, доказываются в соответствующей систематизированной и логически упорядоченной форме. Философия относится к рефлексивному типу мировоззрения, т.е. такому, в котором содержатся размышления над собственными представлениями о мире и месте в нем человека. По самой своей природе философия требует размышления, сомнения, допускает критику. Для философского мировоззрения характерно сво¬бодомыслие, его фундамент - разум, его язык - не эмоциональные образы, а кате¬гории и понятия. Философствование всегда должно быть свободно от любой внешней для него цели, оно не может твориться по заказу или указу, иначе это будет не философствование, а пропись директивной идеологии. Не случайно философия появилась там, где родилась демократия – в греческих городах-полисах. Чистые типы мировоззрения практически не встречаются, в реальной жизни различные типы мировоззрений образуют сложные сочетания. Ядром всего множества проблем философского мировоззрения выступает во¬прос об отношении духовного и материального.
Вопрос об отношении мышления к бытию, духа к природе в некоторых философских системах (например, марксистской) считается основным вопросом фило¬софии, а материализм и идеализм - основными направлениями. Вопрос об отношении мышления к бытию, духа к природе в некоторых философских системах (например, марксистской) считается основным вопросом фило¬софии, а материализм и идеализм - основными направлениями. Философский термин "идеализм" не следует смешивать с употребляемым в обыденном языке, в повседневных рассуждениях на моральные темы словом "идеалист", которое происходит от слова идеал и обозначает беско¬рыстного человека, стремящегося к достижению возвышенных целей. Смещение этих понятий нередко используется для дискредитации философского материализма. Указывая на это обстоятельство, Ф.Энгельс отмечал, что предрассудок, будто вера в нравственные идеалы составляют сущность философского идеализма, воз¬ник вне философии у немецкого филистера (обывателя). "Под материализмом фи¬листер понимает обжорство, пьянство, похоть, плотские наслаждения тщеславие, корыстолюбие, скупость, алчность, погоня за барышом и биржевые плутни, короче - все те грязные пороки, которым он сам предается втайне. Идеализм же означает у него веру в добродетель, любовь ко всему человечеству и вообще веру в "лучший мир", о котором он кричит перед другими, но в который он сам начинает веровать разве только тогда, когда у него голова болит с похмелья или когда он обанкротил¬ся, словом - когда ему приходиться переживать неизбежные последствия своих обычных "материалистических излишеств". Термины "идеализм" и "материализм" фиксируют отношение материального и духовного и только в этом смысле они в философии и употребляются. Когда же им придают какое-либо другое значение, возникает путаница. Иронически критикуя смешение философского термина и употребляемого в повседневных рассуждениях слова "идеалист", Энгельс отмечал, что все, что побуждает человека к деятельно¬сти, должно проходить через его голову: даже за еду и питье человек принимается вследствие того, что в его голове отражается ощущение голода. Воздействия внешнего мира на человека запечатлеваются в его голове, отражаются в виде "идеальных стремлений", становятся "идеальными силами". И если данного чело¬века делает идеалистом только то, что он следует идеальным стремлениям, то вся¬кий нормальный человек - идеалист от природы, и не понятным остается одно: как вообще могут быть на свете материалисты?.
Сказанное ни в коем случае не означает, будто идеализм - какое-то сплошное заблуждение человеческого ума, не заслуживающее серьезного вни¬мания. На разных этапах истории философии идеализм поднимал серьезные фило¬софские проблемы и предлагал продуманные и аргументированные гипотезы, принципы и положения, допускающие научную интер-претацию. История философии сохранила немало имен идеалистов, которые вне¬сли вклад в умственный резервуар человечества.
Философия – одна из древних и увлекательных областей духовной культуры человека. В ходе ее развития менялись не только те или иные взгляды, но и круг изучаемых ею вопросов, сам ее предмет и задачи. Философия то стремилась создать картину мира в целом, то переносила направленность своих интересов на деятельность человека, то оказывалась «служанкой богословия», то стремилась разработать методы познания мира, то переносила центр тяжести на разработку принципа историзма, то свою основную задачу усматривала не в объяснении мира, а в его изменении. В чем смысл жизни? Зачем человек живет и какова цена его жизни? В чем сущность мира и что является его первоосновой? Конечен или бесконечен мир, хаотичен он или упорядочен? Разделен ли он на материальное и духовное, а если да, то каково их соотношение? Что такое сознание и насколько оно может проник¬нуть в тайны мира? Что есть истина и как ее отличить от заблуждения? Что такое долг, совесть, красота, добро? Что такое общество и как прийти к наилучшей сис¬теме общественного устройства? И многие другие. Все эти вопросы затрагивают одну общую проблему: соотношение мира и че¬ловека. Поиском ответов на эти и подобные вопросы занимается философия. Философия (от греч. рhileo люблю, sophia мудрость) буквально означает "любовь к мудрости". Слово "философ" впервые употребил древнегреческий мыслитель Пифагор Саммосский(около 580-500 лет д. н.э.) по отношению к людям, стремящимся к высокой мудро¬сти и правильному образу жизни. Истолкование же и закрепление в европейской культуре термина "философия" связано с именем Платона. Рождение философии было одной из составных частей великого культурного переворота в Древней Греции. Слово "философия" было синонимом зарождения теоретической мысли. В отличие от мифологического и религиозного миросо¬зерцания философская мысль представляла собой принципиально иной тип миропонимания, прочным фундаментом для которого стала позиция разума, интеллек¬та. Реальные наблюдения, логический анализ, обобщения, выводы, доказательства начали вытеснять фантастический вымысел, образы и сам дух мифологического мышления, предоставляя их сфере художественного творчества. Философское мышление воплотило в себе интеллектуальное стремление не просто накопить массу сведений, а понять мир как целостный и единый в своей основе. Кроме познания мира, "любовь к мудрости" предполагала также раздумья о природе человека, его судьбе, о разумном устройстве человеческой жизни. Муд¬рость была призвана уравновесить сложные взаимоотношения человека с миром. Часто спорят о том, является ли философия наукой. Одни вслед за Аристотелем настаивают на том, что философия – «королева наук», «наука наук» (Гегель), другие, наоборот, ее противопоставляет науке. Но почему за философией не признают статус науки? Считается, что наука, в отличие от философии, безлична, объективна, вырабатывает жесткие методики, она интересуется разве что поиском истины, но не озабочена судьбою человека. Критериями научного знания признаются истинность, системность, непротиворечивость, доказательность, интерсубъективность, эмпирическая проверяемость, воспроизводимость. Большая часть философских положений эмпирически непроверяема и неопровержима, многие из них даже невозможно оценивать как истинные или ложные. В философии нет интерсубъективности, т.е. общезначимости ценностей, способов решения проблем и результатов исследования. В ней никогда не было господствующей парадигмы, но всегда шла борьба течений, школ, направлений. Если научное знание описывает и объясняет область того, что есть, то философское знание охватывает также и область того, что должно быть – область ценностей, смысла и целей человеческого существования. Философия больше всего интересуется тем, что меньше всего занимает науку, - всем многообразием общественных отношений и природных явлений как объектов ценностного отношения, т.е. оценивая их в плане добра и зла, истины и заблуждения, красоты или безобразия, справедливого или несправедливого, допустимого или запретного. Тем самым она, с одной стороны, задает человеку четкие критерии выбора системы ценностей, с другой стороны, позволяет человеку и требует от него осуществлять этот выбор самостоятельно. Вместе с тем, если под наукой понимать методически организованное, систематическое, опирающееся не на веру, не на эмоции, а на обоснованные аргументы знание, то философия бесспорно является наукой. Философия, как и наука, вырабатывает объективные, не зависящие от произвола знания, дающие информацию о реальных процессах и отношениях.
Те, кто считают, что философия отличается от науки, часто называют ее искусством. «Философия есть искусство, а не наука» - подчеркивал А.Шопенгауэр. Главная ценность науки – истина, главная ценность искусства - красота. Ученый, например, интересуется формой Земли, независимо от того красива Земля в виде шара или нет. Отсюда стремление превратить в аксиому формулу поэтов о том, что наука лишает звезды ореола красоты, превращая их просто в массивные газовые шары. Но если вспомнить философскую мудрость – «подвергай все сомнению» и покопаться с археологической тщательностью в «слоях» истории науки, мы обнаружим, что ученым отнюдь не чуждо стремление создать свою теорию изящной и красивой. Ставит ли философия, подобно искусству, среди всех ценностей на первое место именно красоту? На этот вопрос нет однозначного ответа. Хотя философия в своем порыве понять человека имеет ярко выраженный эстетический характер, все-таки в плане эстетического освоения мира уступает искусству, в котором результаты освоения мира по законам красоты достигают высшего совершенства. Вступает ли философия в непосредственный контакт с практической деятельностью человека? Старое убеждение состоит в том, что нет ничего непрактичнее, чем философия. Но так ли это? Если в науке в противовес заблуждению возвышают истину, а в искусстве безобразному противопоставляют прекрасное, то в своей практике человек стремится к подавлению зла и достижению добра. Человек, в отличие от животного, прежде чем действовать, вырабатывает представление о желаемой цели. Здесь-то ему как раз и приходится обращаться к философии. Отвечая на вопрос «Что я могу, и что я должен делать?», человек занимается разрешением типичной философской проблемы. Философия не противостоит ни науке, ни искусству, ни практике. Находясь с каждым из них в тесной координации, философия объединяет в единое целое ценности истины, красоты и добра. В идеале философия должна быть высокоемкой, как в научном, так и в этическом и эстетическом отношениях. Но реализовать этот идеал очень трудно, ибо у каждого из философов обычно доминирует одна сторона их творчества. Поэтому нет ничего удивительного в том, что среди различных философских направлений мы встречаемся:
- с научно-ориентированной философией (такова философия Аристотеля, Р.Декарта, Г.Гегеля, Э.Гуссерля);
- с эстетически-ориентированной философией (такова философия Платона, Н.Бердяева, Ф.Ницше, М.Хайдеггера);
- с практически-ориентированной философией (такова философия И.Канта, К.Маркса, Ч.Пирса).
Любая частно-научная проблема, поднятая даже самым выдающимся ученым, так или иначе может быть решена окончательно, после чего она перестает быть проблемой и исследователь переключается на другую проблему. Например, многие проблемы небесной механики времен Ньютона решены окончательно, для современной науки они уже не являются проблемами. Впрочем, и в частных науках можно встретить нерешенные и по сей день проблемы с длительной историей. Возможно даже, что решения каких-то из них просто отсутствуют. Но в любом случае через определенное время будет либо найдено их решение, либо выяснится, что они нерешаемы в принципе (что тоже является решением). В качестве примера можно сослаться на многовековую историю тщетных попыток решить проблему "perpetuum mobile” (вечный двигатель). От-крытие закона сохранения и превращения энергии окончательно сняло эту пробле¬му, показав, что построить "perpetuum mobile" невозможно принципиально. Иное дело - философские проблемы. Вопросы, касающиеся смысла и сущно¬сти бытия, жизни и смерти человека, выбора духовных ценностей, природы исти¬ны и заблуждения, соотношение материального и духовного никак не поддаются окончательному решению. Эти проблемы решаются, но решаются не окончательно, а только в той степени, в какой это возможно на данном уровне развития обще¬ства и достигнутых знаний. Но в процессе дальнейшего развития общества и науки они перерастают по своему значению исторически ограниченные решения, возро¬ждаются из пепла, их беспокойный огонь вспыхивает в новых условиях на новый лад и, таким образом, в каждую эпоху они обновляются, встают перед людьми в неповторимых формах. Так что в принципе эти проблемы неистребимы, хотя каж¬дая отдельная из них может быть преодолена, но преодолена не окончательно, а соответственно своей эпохе. Философские проблемы носят мировоззренческий характер. Соотношение "мир - человек" и составляет предмет философии, именно поэтому обоснование мировоззрения является философской по своей природе задачей.
Идея воли как творческого порыва в философии А. Шопенгауэра.
Иррационалистическая философия. Шопенгауэр. Сран Кьеркегор. Иррационализм - нечто противоположное рационализму (доминирующая тенденция в Европе, высшая ступень у Гегеля - панлогизм). В первой половине 19 века положение меняется. Два течения философской мысли: философия науки (позитивизм - отбрасывает рассуждения о природе, но оставляет рационализм в применении в первую очередь к науке), второе течение - иррационализм. Оппозиция к панлогизму, считая что гегелевский подход исчерпал себя и не может уже выразить более о человеческих реалиях общества 19 века.
Метод аллегорический, метод интуитивный и концентрация внимания на внутреннем мире человека. Иррационален по отношению только к гегелевской философии. Философия отличается от изотерики (мышление в понятиях). Изотерика опирается на жесты и эмоции. «Мир как воля и представление». Шопенгауэр исходит из мысли о том, что идеализм и материализм неправомерны, уязвимы, ошибочны, так как мир объясняется на основе других вещей. Представление - исходная точка распадения на объект и субъект. Представление берется в развитом виде. В историческом плане появляется с появлением первого класса, хотя бы класса насекомых. «Нет объекта без субъекта также как и нет субъекта без объекта». Развитие форм представлений происходит на уровне живой природы (для нас). Вторая составляющая мира - воля, некая иррациональная сила.
Воля - порыв к жизни. Представление возникает на ответ движения организмов в поисках пищи. Шопенгауэр различает стадии активизации воли.
Волевые начала: 1. притяжение, 2. магнетизм, 3. химизм (неорганические). На живом уровне высшая стадия - 4. мотивированная воля (у человека). Мотивы могут вступать в борьбу. Существует исходный резервуар волевого начала - абсолютная воля. Исходная мировая воля носит агрессивный, злой характер. Абсолютна слепая воля проявляется на уровне неорганической природы. Прорывается в органический мир в поисках пищи. Все живое должно двигаться, чтобы найти пищу. Так как этот процесс объективный, то в таком же направлении развивается и мир. Все к худшему. Ресурсы ограничены. Со всем этим нельзя ничего поделать, так устроен мир. «Все к худшему в этом худшем из миров» (в противоположность Лейбницу). Философия глобального пессимизма. Говорил о упанишадах и буддизме (минимум деяний, чтобы не углублять страдания) как о основах своей философии. Крайне негативно относился к христианству. Осознав такое устройство мира человек может сознательно укротить свою волю. Самоубийство - уход из жизни, из-за того что жизнь не удовлетворяет его потребности.
Общий потенциал злой воли в результате самоубийства не меняется. Нужно пытаться укрощать свои потребности. Этика: нужно укрощать волю, не увеличивать количество зла. Критика общества массового потребления. Одним из первых считает такой путь развития общества тупиковым. Провозглашает приоритет художника как гения по природе. Классификация родов и видов искусств (для Гегеля литература является высшим видом искусства, более всего духовного). Для Шопенгауэра наоборот, ближе к проявлению сил природы изначальный порыв воли - музыка. Слова затуманивают. Динамика человеческой воли, кристаллизирующаяся в музыке, отражает динамику культуры.
15. Идея творческой эволюции в философии А. Бергсона.
Анpи Бергсон. Попытался опереться на биологию. Проблему жизни наука решить не может. Клеточка жизни является жизненным порывом. Оформляет идею интуитивизма. Интуиция противоположна науке. Интуицмя как некоторая симпатия, не анализ, а вживание. Интуиция охватывает длительность, вpемя. Этот фактор времени отделяет жизнь от нежизни. Вpемя умерщвляется в науке. За показатель времени принимается символ - циферблат. Вpемя в науке функция настоящего, направленная в прошлое или будущее. Метод науки кинематографичный. Наука пытается создать иллюзию времени, кадры статичны, но быстро переключаются. Внутрь настоящего можно ввести мистическую интуицию, это вpемя переживается человеком. Вpемя летит иногда быстро, иногда нет. Творческая эволюция (онтологическая эволюция). Время - решающий элемент эволюции и всего мира.
Он не разделяет сознание и материю, делает их продуктами некоторого состояния; в основе мира, человека лежит творческий порыв. Развитие творческого порыва во времени приводит к образованию всего окружающего мира. Жизнь развивается по двум направлениям: растения и животные. Творческий порыв делится на животных и людей. Это разные решения приспособления к жизни. Человек к тому же хочет еще и интуицию. Жизнь идет сразу во всех направлениях. Материя - то, что выпадает в осадок, дух рвется вперед. Эволюция - прорыв творческого импульса, который обрастает материей. Творческое начало разворачивается одновременно в 1. растительный мир, 2. животный мир и 3. мир людей. В основе рациональной деятельности человека лежит инстинктивная деятельность. Животные действуют на основе инстинктивной деятельности. То что у животных инстинкт, у человека выступает как интуиция, но она подавляется рациональной деятельностью. Это неправильно, т. к. это равноправные способы познать одно и то же.
«Сознание не является хозяином в собственном доме» (источник, комментарий).
Зигмунд Фрейд. Основатель психоанализа как метода, используемого в медицине для лечения невротических заболеваний. Фрейдизм, как философское мировоззрение (поздний Фрейд). Пытался с опорой на науку показать ущербность науки в исследовании некоторых сфер бытия. Искал причины душевных заболеваний. Активно использовал гипноз. Не вся сфера психики сознательна и поддается рационализации. Есть пороговая чувствительность. Гипотеза: чтобы лечить дисфункции, надо получить к ним доступ. Раньше думали что гипноз может помочь (вспоминание событий, наложивших неприятный отпечаток на жизнь). Пережив заново это событие, можно очиститься - катарсис. Фрейд долго следовал этому методу. Но так задача не решается. Переживание под гипнозом не препятствует возвращению дурного влияния. Вводить ситуацию необходимо в бодрствующее сознание. Необходимо знать структуру сознательного. До него бессознательное считалось периферией сознания, сознание в центре. Фрейд меняет эту гипотезу. Структура психики, фактически, разнородна, существует барьер между сознательной и бессознательной сферами. Сознание - лишь частный случай структуры бессознательного, лишь оправа в мире бессознательного.
Фрейд продолжил дело деантропологизации после первого шага, который сделал Коперник, лишив Землю статуса центра Вселенной. Второй шаг сделал Дарвин: человек не отличается от других животных, а происходит от них. Третий шаг сделал Фрейд: разум человека - островок в мире бессознательного. «Сознание не является хозяином в собственном доме». Бессознательное - котел кипящих страстей, эмоций, резервуар психической энергии. Закон сохранения психической энергии. Метод психоанализа в определенном смысле не научный, я индивидуальный: психоаналитик должен состоять в близких отношениях с пациентом и, как следствие, неконтролируемость результатов.
Предпосылка: бессознательное может косвенно проявлять себя в тех феноменах, которые человек не контролирует. Важны, например, оговорки. Важны также описки. Главное - сновидения. Сны и сновидения отличаются. Сон - способ релаксации организма. Сновидение мешает релаксации; отражение того, что человек не пускает в свое сознание. Сами картинки неадекватны, это искажения и деформации. Сновидения - некий текст, который нужно уметь интерпретировать. Задача психоанализа заключается в разложении картинок на элементы, а уже элементы о многом говорят. Составил словарь. Само обсуждение и является лечением (напоминает процедуру исповеди, за исключением того, что здесь не знаешь о чем рассказывать, это уже дело психоанализа). Пpичина функциональных расстройств психики носит либидный характер. Либидо - сексуальная энергия, ответственная за развитие человека. Существуют различные стадии либидного (сексуального) развития. Различные отклонения в прохождении стадий оказывают решающее воздействие на психику человека. Эдипов комплекс (Эдип был убит своим сыном, а сын женился на своей матери, не зная, что это его мать). Стадия 4-5 летнего возраста - ревновать своего отца к матери.
Появляются негативные эмоции к отцу, которые затем могут менять адресата. Состояние фрустрации - Я любит своего отца и одновременно ненавидит. Важно не зацикливаться на этой стадии. У девочек свой комплекс - комплекс Электры, которая убила свою мать (влечение к отцу). «Я и Оно», «По ту сторону принципа удовольствия» - экстраполяция психоанализа на различные сферы общественной жизни и культуры.
В основе развития культуры - бессознательность. Это трансформация либидозной деятельности. В основе лежат темные, страшные инстинкты. В центре - Я (разум). Бессознательное - сфера либидо, агрессивности, самосохранения. Либидо толкает культуры. Оппозиция Эроса и Танакоса - бога любви и бога смерти. Есть эротическая линия, также есть стремление назад к неорганическому миру. Битва между этими вечными линиями. Сфера Ид, Оно. Сфера супер Эго, супер Я это сфера совести человека. Человек всегда знает, что хорошо, а что плохо. Это знание приходит от общественных норм социальной жизни. Отсюда сфера Я находится между молотом и наковальней, испытывая страх перед сферой Ид (чтобы не захлестнули оргии) и перед Сверх Я, что идеалы недостижимы. Это ведет к психическим заболеваниям. Положительный эффект наступает тогда, когда энергию от Ид удается направить на создание культурных ценностей - сублимация. Втоpой механизм - вытеснение: вытесняя эту энергию в бессознательное, появляются стрессы и неврозы. Третий механизм - регрессия: тормоза не держат и человек погиб, распоясался. Фрейд - атеист. Религия по Фрейду появляется как некий комплекс, возникший в результате ревности сыновей к своему отцу (боязнь кастрации). Убил отца, а потом наступило раскаяние. Общественный невроз. Фрейд отрицает наличие прогресса. Hаша задача, чтобы остpов сознания становился больше.
Карл Юнг: учение об архитипах. Существует некое коллективное бессознательное, где есть некие архитипы, с которыми человек должен считаться. Фромм: учение о социальной сфере бессознательного. Коллективные бессознательные идеи. Человек чему-то всегда поклоняется (индивидуальная религия). Мифы и религия принципиально неустранимы из общества. Веpа бессознательная, подсознательная и сознательная.
Основные идеи и положения диамата.
Диалекти́ческий материали́зм (Диама́т) — согласно основным положениям марксистско-ленинской философии — философское учение, утверждающее (онтологическую) первичность материи относительно сознания и постоянное развитие материи во времени.
Диамат постулирует три основных закона движения и развития материи:
Закон единства и борьбы противоположностей
Закон перехода количественных изменений в качественные
Закон отрицания отрицания.
Согласно диалектическому материализму, материя — единственная основа мира, сознание — свойство материи, движение и развитие мира — результат преодоления его внутренних противоречий [1]. Диалектический материализм является составной частью марксистской теории, а не самостоятельным философским учением.
Истмат
Исторический материализм — теория развития общества, разработанная в XIX—XX веках в трудах Карла Маркса, Фридриха Энгельса, В. И. Ленина. Основные её тезисы изложены К. Марксом в предисловии к «К критике политической экономии» и сводятся к следующему:
Фундаментальная основа общества — материальное производство. Оно является источником всех процессов в обществе и определяет общественное сознание.
Исторический процесс есть последовательная и закономерная смена общественно-экономических формаций, обусловленная ростом и совершенствованием производительных сил.
«Все к лучшему в этом лучшем из миров» (источник, комментарий)
«Нет ничего в разуме, кроме самого разума». Принцип провозглашения идеальной сущности. Принцип плюрализма - монад бесконечно много. Каждая монада - самодостаточная субстанция, которая лежит в основе всего. Монада это идеальная одухотворенная сущность самой вещи. Принципы: иерархичности (выстраивается иерархия монад), непрерывности (не может быть вакуума между монадами), гармонии (каждая монада развивается самостоятельно, каждая сама по себе, у них нет окон, но они не взаимодействуют между собой, а мир устроен разумным образом, значит монады синхронизированы между собой). Принцип органицизма. Весь мир это совокупность бесконечного количества организмов, каждый из которых развивается по своим законам. Принцип предустановленной гармонии. Гармония монад обусловлена, предопределена богом. «Все к лучшему в этом лучшем из миров». «Бог создавая мир имел возможность различных вариантов, он мог бы создать мир без зла, но почему он создал мир таким? Другой мир был бы несовершенен». 1. Зло оттеняет добро (трудно было бы разобраться, где добро). 2. То что человек воспринимает как зло может злом и не являться.
Понять метафизику можно только с помощью разума., чувственный подход тут неприменим. Принцип достаточного обоснования. Чтобы понять нечто надо найти совокупность причин, обусловливающих вызывание этого нечто. Ничто не происходит само собой без причины. «Все в этом мире имеет обоснование, чтобы появиться и исчезнуть». Но обосновать все невозможно. Должны быть некие истины, не требующие обоснования (врожденные, первичные истины). Истины факты (за окном идет дождь) - из них нельзя ничего получить, истина разума - ее можно трансформировать в некие принципы, строить здание науки. Врожденными являются не какие-то конкретные вещи, а лишь тенденции, склонность к этим истинам.
Основные принципы теории познания Канта.
Одним из величайших умов человечества, основоположником немецкой классической философии является Иммануил Кант (1724-1804). Не только в философии, но и 8 конкретной науке Кант был глубоким, проницательным мыслителем.
Человек, этика и право— вот главные темы философского учения Канта.
Кант считал, что решению таких проблем философии, как проблемы бытия человека, души, морали и религии, должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания и установление его границ. Необходимые условия познания заложены, согласно Канту, в самом разуме и составляют основу знания. Они-то и придают знанию характер необходимости и всеобщности. Но они же суть и непереходимые границы достоверного знания. Кант различай воспринимаемые человеком явления вещей и вещи, как они существуют сами по себе. Мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам является. Нашему знанию доступны только явления вещей (феномены), составляющие содержание нашего опыта: мир познается нами только в своих явленных формах.
В своем учении о познании Кант большое место отводил диалектике: противоречие рассматривалось им как необходимый момент познания. Но диалектика для него — лишь гносеологический принцип, она субъективна, так как отражает противоречия не самих вещей, а только противоречия мыслительной деятельности. Именно потому, что в ней противопоставляются содержание знаний и их логическая форма, предметом диалектики становятся сами эти формы.
Кант ввел воображение в теорию познания, назвав это коперниканским переворотом в философии. Наши знания — не мертвый слепок вещей и их связей. Это духовная конструкция, возведенная воображением из материала чувственных восприятий и каркаса доопытных (априорных) логических категорий. Помощь воображения человек используег в каждом звене своих рассуждений. К своей характеристике человека Кант добавляет: это существо, наделенное продуктивной способностью воображения.
Согласно Канту, мы познаем только явления — мир вещей самих по себе нам недоступен. При попытке постигнуть сущность вещей наш разум впадает в противоречия.
Скрупулезно разрабатывая свою концепцию о «вещах в себе», Кант имел в виду, что в жизни индивида, в нашем отношении к миру и человеку есть такие глубины тайн, такие сферы, где наука бессильна. По Канту, человек живет в двух мирах. С одной стороны, он часть мира явлений, где все детерминировано, где характер человека определяет его склонности, страсти и условия, в которых он действует. Но с другой, помимо этой эмпирической реальности у человека есть иной, сверхчувственный мир «вещей в себе», где бессильны привходящие, случайные, непостижимые и непредвидимые ни импульсы у самого человека, ни стечение обстоятельств, ни диктующий свою волю нравственный долг.
Рационалистический метод и проблема интуиции у Декарта.
«Учение о методе» (рационалистический метод). В основе лежит сомнние. 1. Первичная истина должна быть очевидной. То, что ты сомневаешься - очевидно это в тебе. Дерево науки: корни - метафизика, ствол - физика, ветви - конкретно плодоносные науки (механика, медицина, этика). Наука - некоторая система, где все неразрывно связано. 2. Анализ (индукция). Во всех случаях надо сводить все сложное к простому (это аналитическая процедура). 3. Принцип последовательности. Необходимо идти от простог к сложному, не пытаться понять весь объект во всем его многообразии. 4. Энумерация (систематизация).
Первичные истины постигаются с помощью интуиции. 1. Рациональная интуиция (основана на эмпирических понятиях). 2. Иррациональная интуиция (озарение, благодать от бога). Декарт говорит об интелелктуальной интуиции (истина познается с помощью ума). Пример: треугольник - фигура, ограниченная тремя линиями. Математические истины (шар имеет одну поверхность).
Марксизм. Основные идеи и их развитие.
Классическая марксистская философия возникла в 40х годах 19 века в Германии на волне рабочего движения, как идейное выражение этого процесса. Ее основателями были Маркс и Энгельс, а теоритическими источниками – французский материализм 18 века и немецкая классическая философия. Специфика марксистской философии состояла в ее изначальной обращенность к проблемем земли, т.е. к злободневным вопросам общественной жизни – экономика, социальные отношения, политическая жизнь.
Философия марксизма есть исторический и диалектический материализм. Материализм был применен к исследованию природы, общества и самого человека. Марксистской философии присуща диалектика, как метод философского мышления и теория развития. Для этой философии характерна ориентация на практическое изменение мира, в котором существует человек труда.
Ключевые идеи марксистской философии.
Марксистское решение проблемы отчуждения человека, поставленное Руссо, опираетсяна представление, что акпиталистическое общество являет собой бесчеловечную среду, которая пораждает социальные неравенства. Марксизмом весь исторический процес был разделен на две крупные эпохи: 1. Предыстория (первобытное, рабовладельческое, феодальная и буржуазная формации). В этих обществах человек не свободен, поскольку подавлен властью общины или государства, ститией рынка и т.д. На смену предыстории должна придти подлинная история, которая будет твориться людьми сознательными. Идея социалистической революции – идея радикального способа перехода общества из состояние несвободы в царство подлинной свободы. В Марксизме революция рассматривается как изменение экономических основ общества, преодоление частной собственности, как источника эксплуотации человека человеком. Этот переворот должен осуществить пролетариат, как неимущий класс, а сама революция станет двигателем исторического процесса. По мнению марксистов, коммунизм станет новой эпохой в истории чесловечества, эпохой полного контроля человека над социальным и природным миром. Становление коммунимзма это длительный процесс, период глубоких преобразований во всей системе общественных отношений, смена самого образа жизни людей. В итоге утвердится ассоциация свободных тружеников во всемирном масштабе.
«Манифест Коммунистической партии» – первое программное произведение марксизма. «Капитал» – основное произведение марксизма в котором Маркс раскрыл экономическое строение современного ему капиталистического общества. В «Диалектике природы» Энгельс разрабатывал марксистское учение о материи, ее свойствах, формах и способах существования.
Марксизм состоит из трех частей: материалистическая философия, политическая экономия, теория научного социализма. В Западной Европе – Меринг, Лафарк, Кауцкий и т.д. Благодаря их усилиям, марксизм стал международным явлением. В России марксистская теория стала проникать в 80х годах 19 века благодаря Плеханову и его соратникам. Ленинизм – это марксизм эпохи подготовки и практического осуществления пролетарских революций в некоторых странах Европы.
Взгляды Ленина изложены в «Философские тетради», «Государство и революция», «Материализм и империокритицизм». Взгляды Ленина были очень радикальными. В марксистской теории он видел, прежде всего, инструментальную функцию, которая обслуживала бы практику политической борьбы.
Основное в системе марксизма – это дух активного преобразования общества в стремлении устроить мир разумно и справедливо.
Понятие категорического императива и проблема свободы воли у Канта.
Теория познания. «Критика чистого разума»
Выявление возможностей познавательных способностей. Разделение мира на два уровня: мир вещей в себе (независимо от нас) и мир явлений (вещи воздействуют на нас). Вещи в себе непознаваемы, могут только мыслится умом. «Учение о знании». Аналитические и синтетические суждения. Субъект - предикат суждения. Аналитические - предикат можно вывести из субъекта путем анализа («все материальные вещи имеют протяженность»). Синтетические суждения - соединение предиката и субъекта путем присоединения («некоторые лебеди черные»). Апостериорные синтетические суждения основаны на опытных данных. Априорные (доопытное). «Все, что происходит, происходит по определенной причине». «Критика чистого разума». Использовал рационалистические достижения Лейбница и Декарта. Отличие: связь причина-следствие между объектами такая же, как и потребность-необходимость. Специфика познающего субъекта определяет способ познания, а не свойства познаваемого объекта. Геометрия - идеально-апpиорное пространство чувственного созерцания. 7+5=12 - синтетическое утверждение. Для счета необходимо вpемя (не эмпирическое, а априорное). Чистая интуиция - пространство-время присуще особой форме нашего сознания.
Вещь в себе воздействует на органы чувств, вызывая многообразие ощущений. Следующий этап познания - деятельность рассудка. У рассудке также есть априорная форма. Упорядочивание ощущений с помощью категорий: количество (единство, множество, цель), качество (реальность, отрицание, ограничения), отношение (субстанция, принадлежность, причина, следствие, взаимодействие), модальность (возможность, невозможность, существование, несуществование, необходимость, случайность). Следствие: всеобщность и необходимость естествознания. Законы сохранения субстанции, причинности, ... Подведение под единство. Трансседентальное единство перцепции. Наши ощущения без категорий слепы, а наоборот - пусты. Возможность соединения чувственного и рассудка Кант увидел во времени. Схематизм времени. Законодатель природы - рассудок. Мы создаем идеальные законы. Наука, создавая законы, привносит их в природу. Способность - разум. Различает рассудок и разум.
Человек стремится выйти за пределы опыта и явления, распространить единство на более широкую область - вещи в себе. Тогда мы придем к понятию о безусловном единстве - идеям. 1. Идея разума - безусловное единство (причина) всех обусловленных идей. Один ряд (условный), другой ряд, третий, ..., приближается к безусловному (абсолютное знание). 2. идея души (безусловное единство всех психических явлений), 3. мир как целое (всех обусловленных идей), 4. бог (безусловная причина всех обусловленных идей, и природных, и психических).
Миp ограничен в пространстве и во времени, и имеет начало. Можно и наоборот. Бессмертие души. Существуют некоторые поступки, которые можно считать свободными. Можно доказать, что бог есть, и что его нет. Антиномии чистого разума. Hо противоречия разума мнимы. Рассудок и разум вышли за пределы опыта. Бог, душа, ... - вещи в себе. Мы неправильно применяем наши познавательные способности. Данные объекты могут только мыслится, но не познаваться. Кант опровергает все теоретические понятия о боге. Без понятия об объекте нельзя вывести его существование. Естествознание возможно благодаря категориальному синтезу априорной формы рассудка на основе единства апперцепции (самосознания). Душа, мир как целое и бог не являются явлениями, которые мы можем познавать. Невозможность метафизики. Исходить нужно из возможности познания.
Этика Канта
Религия основывается на нравственности, а не наоборот (не бог дает нравственные принципы). Нравственные требования не должны быть эмпирическими (как поступать в той или иной ситуации), иначе бы они варьировались в зависимости от внешних условий. Требование по Канту - это императив. Гипотетический и категорический императивы. Гипотетический только потому, что происходит вследствие определенной цели. Категорический императив - поступок хорош ради самого себя. «Критика практического разума». Категорический императив: «поступай так, чтобы максимум твоей воли мог бы быть принципом всеобщего законодательства». Человек к разумному существу должен относиться как к цели, а не средству. Кант делает различие между легальным и моральным поведением (из чувства уважения к нравственным законам).
Основные постулаты критического разума: 1. Человек несвободен (как природное существо он заключен в рамки причинно-следственных связей), его можно рассматривать как вещь в себе. 2. Нравственное существо - в этом случае человек свободен. У каждого есть представления о счастье. Всеобщего счастья добиться невозможно - все люди разные. Пропасть между счастьем и долгом. Тpи постулата практического разума: 1. признается существование свободы в поступках, 2. бессмертие души (воздавать за поступки в том мире; гармония между всеобщим благом и поведением может быть лишь в мире бессмертия души), 3. в мире существует некое абсолютное существо - бог (необходимый момент, гарант нравственного мира и порядка). Мораль - причина религии и бога. Мнение лектора: априорного знания нет и быть не может; у ребенка нет априорного знания.
Идея освобождения от вещей-в-себе в философии И. Фихте.
Hемецкая классическая философия. Фихте, Шеллинг, Гегель. Отталкивались от философии Канта. Постулат о существовании вещей в себе (нечто недоступное для человеческого сознания) и вещей для нас - противоречие, так и неразрешенное Кантом. Линия субъективации философии Канта.
Фихте. Кредо его философской системы - действовать, действовать, действовать. Категориальный синтез на основе, обнаруженной Кантом. Считал, что Кант не использовал принцип чувственного познания. У Канта упорядочение на основе неких априорных понятий пространства и времени. Все остальное на основе синтеза. Фихте развивает на этом принцип активизм - полное конструирование субъектом объекта. Пpинцип конструирования. Существует некая духовная субстанция - Я. Интроспекция (Cogeto ergo sum. «Мыслю, следовательно существую». Декарт). Обращение внутрь себя. Если каждый субъект, обращаясь внутрь, обнаруживает свое Я, то не стоит ли за всеми Я некая абсолютная субстанция - Яйность, интеллигенция, супер Я, на основе которого могут появляться эмпирические Я. Эмпирические Я задают весь остальной мир, конструируют, творят его на всех уровнях контакта. Вещь в себе пропадает. Человек сам творит этот мир. Интеллектуальное созерцание - механизм постижения истины. «Ясное как солнце наука-учение о современной философии». Кант: Фихте занимается ловлей призраков, никаких реальных объектов он создать не может (хотя Фихте считал, что развивает Канта).
Обоснование самой науки (ее исходных постулатов) - другая задача Фихте. Кант решил этот вопрос с некоторых априорных позиций: пространство и вpемя, категории. Фихте идет по другому пути, считая что все сводится к философии. Постулирует конструирование объекта субъектом. Оппозиция к Руссо (назад к природе). Специальные работы. «Учение - это соль земли». Руссо: «Все люди испорчены. Они были бы более испорченными, если б рождались учеными». Фихте один из первых, кто вносит историзм в понимание развития общества. Теория замкнутого госудаpства - авторгия. Должно существовать сильное государство, регулирующее внешнеторговую деятельность и осуществляющую поддержку внутренних производителей. Идея государственного регулирования экономики. Идея запрета на куплю-продажу земли. (Геpмания в то вpемя была экономически слаба по отношению к соседям.) Идея создания более четкой системы правления, конституционный Орган - эйфорат (суд) для разрешения конфликтов между различными ветвями власти.
Деизм и материализм как философские течения французского Просвещения 18 века.
Французские просветители: Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо, Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах.
Раньше все были религиозными философами, эти же были первыми философами атеистами. Провозгласили два рода сознания: одни верят, другие нет. Хотели установить царство разума на земле. Средство - наука. Технология просветительства. Движение истории связано с движением масс, следовательно надо массы обучать и воспитывать. Появляются системы государственного образования. (До этого считалось, что массы образовывать не нужно.) Вольтер, Монтескье, Кондильяк, Жан Жак Руссо критиковали реальное христианство, но оставляли веру в бога. Деистическое направление - бог создал мир, а затем не вмешивался. Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах (важнейший систематизатор) - атеисты (материалисты). Остались с мыслью социальной значимости бога. Вольтер: «Если б бога не было, то его надо было бы выдумать».
Философы материалисты. 1. Провозглашение материального единства мира. «Матеpия - пpиpода» самодостаточны. Все остальное лишь ее модификации (космос, ...). 2-й тезис - атрибутивность движения. Hе было первого толчка от Бога. Идея о структурности мира на основе различных видов движения. 3-я идея развития мира. Движение в определенных направлениях связывается с характеристиками материи - неуничтожаемость, ... Космогинезис, геогинезис, биогинезис, гомогинезис. Находят ископаемые останки.
Бифон - развитие эволюции - смена различного рода геоклиматических условий.
Ламаpк - теория, считающая эволюцию связанной с потребностями организмов и передачей новых качеств потомкам.
Дидро - скрещивание разных видов. Сам человек продукт эволюции.
Гельвеций - абсолютная значимость среды обитания. Теория эгалитаризма. Стартует все одинаково, а дальше все зависит от среды. Постулиpуется некая изначальная чувствительность материи. Глухая чувствительность: «И камень чувствует». С возрастанием чувствительности появляются живые организмы. «Человек - машина».
Ламетри - врач по образованию. Многие животные могут выражать сходные чувства с человеком. Из анатомии - человек такая же машина, как и животные (Декарт). Человек - некая машина, которая отличается от других. Hет непреодолимой границы между человеком и животным. Все качества носят первичный характер. Французские материалисты: наши ощущения - адекватные сигналы на внешнее воздействие. Само развитие чувствительного аппарата человека - процесс эволюции живых организмов. Адекватность закладывается самим характером эволюции.
Кондильяк в теории познания материального мира относится к сенсуалистам. Все наши познания абстракции исходят из наших ощущений. Противостоит Беркли. Человек - некая каменная статуя. Постепенно наделяется нашими чувствами. (Кpоме осязания.) Субъект существует, значит отождествляет себя, например, с запахом розы, если он ощущает ее аромат. Осязание принципиально отличает свое тело от другого. Протяженность. Нечто объективное. Субъект, противостоящий объекту.
Жан Милье - основоположник французского просвещения. Будучи священником критиковал существующее христианство. Его «Завещание» породило просветительский бунт. То христианство, которое есть - порождение встречи шарлатана и дурака. Цеpковь - подпорка государственной власти - два вора-карманника. Hеобходимо размозжить коронованные головы. Потом должно установиться общество социальной справедливости. Милье полностью порывает с идеей бога.
Жан Жак Руссо. Теория общественного договора. Все происходит наоборот. Развитие науки и искусства ведет к развращению человеческой души. Антисциентистские взгляды - в основе всех бед и несчастий человечества лежит развитие науки. Скупость порождает геометрию, спесь - этику, ... Народ теряет свой суверенитет. (Египет был завоеван именно в расцвет культуры, Гpеция - то же). Афоризм: «Назад к природе». «Теория общественного договора». В естественном состоянии (догосударственном) люди были счастливы и свободны. Потом они оказываются в цепях - из-за частной собственности. «Это мое». Затем идет борьба за ее увеличение, за ее передел, ... Устанавливается деспотизм. Мирным способом разрешить эту ситуацию нельзя. Народ восстает, чтобы убить деспота и диктатора. Народ приходит к сознанию того, что единственным сувереном является он сам. Квинтэссенция воли каждого. Установление общественного договора после установления суверенитета. Все остальные власти - функции этой власти. Система отчетности власти перед народом. Робеспьер (ученик Руссо) - идея некоего общественного культа. Праздник высшего существа. Народ имеет право любыми средствами сместить неугодную власть.
Монтескье - основатель географической школы детерминизма понимания истории. Первым предложил учитывать в развитии общества естественные причины - климат, ландшафт, плодородие почвы. Геополитика. Климат влияет на режим государственной власти. Через психологию человека можно определить строй правления. Холод - все бодры, труднее взять власть. Горные хребты, большие реки - республика, демократия, все живут компактно, нельзя никуда раздвинуться, приходится уживаться здесь. Азия - большие равнины. Возникает соблазн у окраин отделиться от центра - монархия, диктатура. Плодородие - труд сельскохозяйственный, и до политики дела мало - власть легче взять одному человеку. Факторы работают во взаимодействии. Hеобходимо исследовать психологию народа, чтобы наиболее эффективно управлять данным обществом.
Вольтер: «Идеи правят миром». Существует некоторая универсальная власть. Народ послушанием вынужден ассимилироваться к власти. Мирный прогресс человеческой власти. Писал всемирную историю. Одно общество прогрессивнее, чем другое, если в нем более значительные успехи в науке, искусстве, ... Пpогpесс - принцип, позволяющий не создавать пропасти между богатыми и бедными. Отсутствие стремления к завоеванию других народов. Существует общая линия развития истории, без страшного суда и т. п. Идея должна объединить все человечество.
Сенсуалистическая гносеология ХVII-ХVIII столетий.
Cенсуалисты устанавливают приоритет чувственного знания перед логическим, рациональным. Их общий лозунг «Нет ничего в разуме, чего бы не было в ощущении».
Джон Локк(1632-1704) —английский философ-материалист, идеолог либерализма, уделял большое внимание педагогике, основоположник ассоциативной психологии.
Человеческая душа при рождении представляет собой чистый лист бумаги (tabula rasa), при своем рождении человек не имеет никаких идей. «Письменами» ее заполняет посредством чувственного познания внешний опыт. Внутренний опыт—опыт внутренних переживаний. В детстве преобладает внешний опыт, по мере взросления все больше значения приобретает опыт внутренний.
Весьма важным элементом в гносеологии Локка является его теория первичных и вторичных качеств.
Первичные качества - неотъемлемые, объективно существующие свойства тел. Это протяженность, форма, движение (покой), число и плотность.
Вторичные качества - изменчивые, связанные со спецификой наших органов чувств, существуют лишь для нашего сознания. Это цвет, звук, запах, вкус. Вторичные качества не порождены исключительно деятельностью наших чувств, они следствия вторичных качеств.
Для первичных качеств характерно то, что они воспринимаются сразу несколькими чувствами (протяженность—зрением, осязанием), а вторичные качества—только каким-нибудь одним.
Идеи, возникающие на основе внешнего опыта Локк называет чувственными (sensation): теплота, холод, цвет, протяженность и т.д. Идеи, происходящие из внутреннего опыта, он называет рефлексиями: хотение, мышление. Однако опыт, как внешний, так и внутренний, непосредственно ведет лишь к возникновению простых (simple) идей. Сложные идеи—комбинации простых: друг—это синтез идеи человека, любви, расположения. Степень сложности может быть различной (человек—это тоже сложная идея, но более простая, чем друг).
Бог у Локка—источник первоначального движения и человеческого мышления.
Джордж Беркли(1685-1753) —английский философ, епископ в Ирландии, представитель субъективного идеализма.
Если Локк признает объективное существование первичных качеств, а вторичные качества понимает, как зависящие от особенностей наших органов чувств, то Беркли объявляет все качества вторичными, существующими лишь в сознании («в духе»). Объективное (т. е. независящее от познающего субъекта) существование вещей Беркли отвергает. «Существовать—значит быть воспринимаемым». Философия Беркли имеет явную антиматериалистическую направленность (имматериализм), так как отрицает объективное существование материи.
В том виде, в котором Беркли сформулировал свою доктрину, его легко упрекнуть в солипсизме (от лат. Solus –единственный, + ipse – сам) — крайней форме субъективного идеализма, признающей единственной реальностью только своего «Я», отрицающей существование внешнего мира.
Давид Юм(1711—1776) —шотландский философ—сенсуалист, субъективный идеалист.
Субъективизм Юма более последователен, чем в берклианстве. Он отвергает объективное существование не только материи (материальной субстанции), но и духовной субстанции, все это фикция воображения. Существует ли внешний мир или нет, мы этого доказать не можем, мы оперируем лишь восприятиями. В этом отношении позицию Юма можно характеризовать как агностицизм. Однако Юм признавал реальность прогрессивного познания, но лишь в науке («в делах текущей жизни»)—поэтому он никогда не позволял себе выпадов против Ньютона, как это делал Беркли. В области же философии, где идет речь о познании наиболее глубоких принципов, Юм склонялся к агностицизму.
Все «душевные восприятия» Юм делит на два вида—по степени живости и силы. Первые—более сильные—он определяет термином «впечатления» (impressions). Эти восприятия, осуществляются непосредственно, когда мы слышим, чувствуем, видим.
Второй вид восприятий—«идеи», уступающие первым по яркости и живости, это копии впечатлений. Основа наших познания—впечатления, и все, что мы познаем,-- содержание впечатлений.
Так же как и Локк, Юм делит идеи на простые и сложные.
Между впечатлениями и идеями могут, по Юму, возникать три типа отношений (ассоциаций) :
. Ассоциации по сходству (глядя на портрет друга вспоминаешь о нем), а также противоположные им ассоциации различия.
2. Ассоциации по смежности в пространстве (находясь недалеко от дома мы чаще вспоминаем домашних).
3. Ассоциации причинности—по Юму причинность, это соотношения между идеями в уме. Идея причины побуждает ум к образованию идеи следствия (играя в бильярд мы видим, как один шар передал импульс другому. Удар первого шара мы объявляем причиной движения второго, а на самом деле это всего лишь привычка мысли связывать эти два события).
Кондильяк (1715—1780) – французский философ, аббат, путался с просветителями, но одновременно изображал лояльность к властям, развил сенсуалистическую теорию познания.
Близок к материализму.
Восприятия органов чувств—первичные восприятия, из которых происходит все содержание человеческого знания, вплоть до самых абстрактных идей. Тела существуют объективно, вне зависимости от восприятий, и являются причиной восприятий.
Модель статуи
Кондильяк использует в качестве гносеологической модели статую, у которой в определенной последовательности «включаются» одно за другим чувства: обоняние, вкус, слух, зрение и, наконец, осязание. Пока существуют только первые четыре чувства, то в череде ощущений статуя не способна разглядеть вещи, существующие реально, и отличить их от внутренних модификаций сознания. Если у статуи, скажем, оставить одно обоняние, то в своем самосознании она будет себя воображать, запахом розы, жасмина и т. д., но никогда не свяжет их с внешним объектом, существующим помимо нее. Свое мироощущение она вполне может выразить берклианской формулой: «Существовать—значит быть воспринимаемым».
Из этого солипсизма статую выводит осязание—единственное чувство, способное образовать идею о внешних объектах. Оно дает ощущение собственного тела и ощущение отличных от нее тел. Осязание—учитель всех чувств. После появления осязания все наши ощущения начинают восприниматься как выражение качеств объектов, а не порождения сознания.
Здесь есть еще один аспект: получая осязание, статуя превращается в существо деятельное, способное к активному преобразованию мира, так как осязание невозможно без движения.
3. «Человек не свободен ни одну минуту своей жизни» (источник, комментарий).
Гольбах выдвигает идею о том, что движение присуще материи, ибо, кроме движущейся материи, ничто не существует. Гольбах доказывает, что движение является источником всех свойств, которые считались как Декартом, так и Спинозой первичными, шла ли речь о распространенности, непроницаемости или весе. Он различает два основных вида движения. С одной стороны, движение, которое перемещает тела (механическое движение), и с другой - скрытое, внутреннее движение, которое определяется энергией и имеет свой источник во взаимодействии невидимых материальных частиц (молекул), из которых состоит тело.
В мире существует жесткая пpичинно-следственная связь (отличие от мнения Юма). Посредством причин и следствий можно объяснить любой процесс и человеческое поведение. Различие между отдельными явлениями закономерно, и всякое движение, которое возникает, подчиняется и управляется также константными законами. Природа или мир как целое подчинены универсальным закономерностям, которые проявляются через причинные отклонения с однозначной необходимостью. Ничего не может происходить другим образом. Гольбах: «В штормовой волне, в вихре все настолько синхронизировано, что не может быть ничего другого».
Можно предсказывать события. Лапласовский детерминизм в физике. Прошедшее и будущее - функции настоящего. Так как вся природа является не чем иным, как движущейся материей, в ней нет места для случайности. Космос, таким образом, выступает как бесконечный ряд причин и следствий, причем то, что в одном случае является следствием, в другом может быть причиной. В эту детерминистическую систему Гольбах помещает и человека. Человек подчинен механически действующей цепи причин и следствий. Очевидно, что такой подход не мог создать предпосылки для объяснения специфики общественной детерминированности человеческого поведения. Человек становится материальным телом. Сознание - это только функция организованной материи. «Человек несвободен ни на одну минуту своей жизни».
Понятие культуры и цивилизации социальной философии О. Шпенглера.
Предметом философско-культурологических исследований Шпенглера была «морфология всемирной истории»: своеобразие мировых культур (или «духовных эпох»), рассматриваемых, как неповторимые органические формы, понимаемые с помощью аналогий. Нивелирующее единство идеи всемирно-исторического процесса Шпенглер предлагает заменить более богатой содержанием картиной — циклической историей возникновения, расцвета и гибели многочисленных самобытных и неповторимых культур. К числу «великих культур», вполне реализовавших свои потенции, Шпенглер относит китайскую, вавилонскую, египетскую, индийскую, античную, византийско-арабскую, западную, культуру майя, а также «пробуждающуюся» русско-сибирскую. Уникальность каждой культуры обеспечивается своеобразием её «души»: в основе античной культуры лежит «аполлоновская» душа, арабской — «магическая», западной — «фаустовская» и т. д. Умирание всякой культуры, будь то египетской или «фаустовской» (то есть западной культуры XII—XVIII вв), характеризуется переходом от культуры к цивилизации. Отсюда ключевое в его концепции противопоставление на «становящееся» (культура) и «ставшее» (цивилизация). Последовательно проводимый Шпенглером тезис об уникальности культур, их сменяемости (не преемственности) вел к признанию их ценностной эквивалентности: все они равны по своему историческому значению и должны сопоставляться вне всяких оценочных категорий.
Сравнительный анализ культур, как считает Шпенглер, обнаруживает единство их судьбы: каждая культура проходит одну и ту же последовательность фаз развития, и основные черты каждой фазы тождественны во всех культурах; все культуры сходны по длительности существования (около 1000 лет) и темпам своего развития; исторические события, относящиеся к одной культуре, имеют соответствия (гомологии) во всех других.
Каждая культура, исчерпывая свои внутренние творческие возможности, мертвеет и переходит в фазу цивилизации («цивилизация», по Шпенглеру, есть кризисный исход, завершение любой культуры).
В качестве фундамента исторического метода Шпенглера выступал концепт «смысла чисел», ещё более дистанцирующий друг от друга природу и историю. По мысли Шпенглера, духовная жизнь человека, наделенного «бодрствующим сознанием», разворачивается во времени и в определенном направлении. Как результат, в сознании индивида конституируется присущая только ему, его личная картина мира: либо образно-символическая, либо рационально-понятийная.
Культуры, по мнению Шпенглера, возникают «с возвышенной бесцельностью, подобно цветам в поле», и столь же бесцельно уходят со сцены («…лишь живые культуры умирают»), не оставляя после себя ничего. Морфология культуры Шпенглера сообщила западному миру, что он неудержимо клонится к закату: по убеждению Шпенглера, рационалистическая цивилизация означает деградацию высших духовных ценностей культуры, обреченной на гибель. Великие культуры прошлого, по мысли Шпенглера, как бы демонстрируют Западу его собственную судьбу, его ближайшее историческое будущее.
Шпенглер негативно относился как к социалистическим идеям, так и к правым идеям — открыто отказался от сотрудничества с нацистами в Германии.
‘социализм, вопреки внешним иллюзиям — отнюдь не есть система милосердия, гуманизма, мира и заботы, а есть система воли к власти… „благоденствие“ в экспансивном смысле… Все остальное самообман’
21особенности русской философии философия и русская культура.
Русская философская мысль является органической частью мировой философии и культуры в целом, вместе с тем она отличается национальной самобытностью и в какой-то мере уникальностью.
Первая характерная особенность русской философской мысли вытекает из проблемы духовного наследия. Западноевропейская философия почти с самого начала базировалась на достижениях античной мысли, была ее непосредственной преемницей. В сущности, западноевропейская мысль не начинала, а творчески продолжала и развивала то, что было наработано древнегреческими и древнеримскими мыслителями. Этому способствовал и общий язык образованных слоев - латынь.
Иначе сложилась судьба философии на Руси. Через Византию Древняя Русь позаимствовала лишь отдельные элементы античной культуры в виде переводных источников. Но дальше этого дело не пошло. Ни в Киевский, ни в Московский периоды на Русь не пришло ни одно из крупных древнегреческих философских произведений, способных серьезно повлиять на процесс формирования духовной жизни молодого народа. В этом не нужно искать только внешние причины. Это явление, видимо, необходимо объяснить также неготовностью общества к свободному восприятию, тем более усвоению философских идей античности. Запоздалый исторический старт, молодость восточнославянских обществ, относительно позднее прохождение стадий социально-экономического развития тормозили развитие культуры. Русская мысль в силу исторических обстоятельств не располагала философскими традициями, она их создавала сама. Это, на наш взгляд, чрезвычайно важный и интересный для понимания специфики нашей духовной культуры вопрос.
Вторая особенность русской философии, во многом обусловленная первой, заключается в том, что она почти всегда развивалась в недрах религии. В принципе такая связь присуща философии по существу. "Философия, - писал Гегель, - изучает те же предметы, что и религия... Обе занимаются областью конечного, природой и человеческим духом, и их отношением друг к другу и к Богу как их истине" [1]. Религиозная и философская формы общественного сознания зародились приблизительно одновременно. Элементы религиозного и философского свойства присутствуют в умах не только далеких предшественников современных философов, но и многих нынешних. Однако в русской философии эта связь с религиозным воззрением особенная. В ней мы видим тесный и глубокий внутренний синтез религии и философии, а в некотором смысле отсутствие безрелигиозной философии вообще. "Русская мысль, - справедливо писал В.В. Зеньковский, - всегда (и навсегда) осталась связанной со своей религиозной стихией, со своей религиозной почвой; здесь был и остался главный корень своеобразия, но и разных осложнений в развитии русской философской мысли" [2].
15 особенности немецкой классической философии
Первая особенность учений мыслителей, причисляемых к немецкой классике, — сходное понимание роли философии в истории человечества, в развитии мировой культуры. Философии . они вверяли высочайшую духовную миссию — быть критической совестью культуры. Философия, впитывая живые соки культуры, цивилизации, широко понятого гуманизма, призвана осуществить по отношению к человеческой жизнедеятельности широкую и глубокую критическую рефлексию. Это была очень смелая претензия. Но немецкие философы XVIII-XIX вв. достигли в ее претворении несомненного успеха. Гегель сказал: "Философия есть... современная ей эпоха, постигнутая в мышлении". И представителям немецкой философской классики действительно удалось запечатлеть ритм, динамику, запросы своего тревожного и бурного времени — периода глубоких социально-исторических преобразований. Они обратили свои взоры и к человеческой истории как таковой, и к человеческой сущности. Конечно, для этого потребовалось разработать философию весьма широкого проблемного диапазона — охватить мыслью существенные особенности развития мира природы и человеческого бытия. При этом через все проблемные разделы красной нитью была проведена единая идея высочайшей культурно-цивилизующей, гуманистической миссии философии. Кант, Фихте, Шеллинг, Гегель еще и потому так высоко возносят философию, что мыслят ее как строгую и систематическую науку, правда, науку специфическую по сравнению и с естествознанием, и с дисциплинами, более или менее конкретно изучающими человека. И все-таки философия питается живительными истоками научности, ориентируется на научные образцы и стремится (да и должна) строить себя как науку. Однако философия не просто опирается на науку, подчиняясь критериям научности, но и сама дает науке и научности широкие гуманистические и методологические ориентации.
Вторая особенность немецкой классической мысли заключается в том, что ей выпала миссия придать философии облик широко разработанной и значительно более дифференцированной, чем раньше, специальной системы дисциплин, идей и понятий, системы сложной и многоплановой, отдельные звенья которой увязаны в единую интеллектуальную цепь философских абстракций. Не случайно немецкая философская классика чрезвычайно трудна для освоения. Но вот в чем парадокс: именно эта высокопрофессиональная, крайне абстрактная, трудная для понимания философия смогла оказать огромное воздействие не только на культуру, но и на социальную практику, в частности на сферу политики.
16 теория познания и этическое учение и. канта. Категорический императив.
Этическое учение Канта изложено в «Критике практического разума». Этика Канта основана на принципе «как если бы». Бога и свободу невозможно доказать, но надо жить как если бы они были. Практический разум — это совесть, руководящая нашими поступками посредством максим (ситуативные мотивы) и императивов (общезначимые правила). Императивы бывают двух видов: категорические и гипотетические. Категорический императив — требует соблюдения долга. Гипотетический императив — требует, чтобы наши действия были полезны.
Категори́ческий императи́в— понятие, введённое Кантом в рамках его концепции автономной этики и призванное объединить идею о независимости нравственных принципов от внешней среды и необходимое единство этих принципов.
Человек по Канту, есть высшая ценность. У каждого человека есть свое достоинство. Он оберегает свое достоинство. Но он должен понимать, что достоинство другого человека есть, следовательно, тоже высшая ценность. Человек обладает свободой выбора поступка. Поступки людей оцениваются с позиций категорий добра и зла.
Есть ли во внешнем мире образец, эталон добра? Есть ли конкретная личность как носитель этого эталона? Нет такой личности. Но почему же мы имеем представление о добре и зле? Это понятие нам дано свыше. Наше нравственное сознание неизбежно приходит к выводу, что есть Бог как символ нравственного идеала.
Исходя из этих двух положений (человек есть высшая ценность, а Бог есть символ нравственного идеала), Кант формулирует свой нравственный закон, который должен регулировать нравственные отношения между людьми. Этот закон носит название категорический императив (предписание). Суть его в следующем:
1. поступай так, чтобы правило твоей воли могло иметь силу принципа всеобщего законодательства; такое правило должно распространяться на всех, в том числе и на тебя;
2. к человеку нельзя относиться как к средству для решения своих интересов.
Такая трактовка нравственного закона ставит Канта в ряд великих гуманистов.
Теория познания
кант отвергал догматический способ познания и считал, что вместо него нужно взять за основу метод критического философствования, сущность которого заключается в исследовании способов познания самого разума; границ, которые может достичь разумом человек; и изучении отдельных способов человеческого познания.
Главным философским произведением Канта является «Критика чистого разума». Исходной проблемой для Канта является вопрос «Как возможно чистое знание?». Прежде всего, это касается возможности чистой математики и чистого естествознания («чистый» означает «неэмпирический», то есть такой, к которому не примешивается ощущение). Указанный вопрос Кант формулировал в терминах различения аналитических и синтетических суждений — «Как возможны синтетические суждения априори?» Под «синтетическими» суждениями Кант понимал суждения с приращением содержания, по сравнению с содержанием входящих в суждение понятий, которые отличал от аналитических суждений, раскрывающих смысл самих понятий. Термин «априори» означает «вне опыта», в противоположность термину «апостериори» — «из опыта».
Кант, вслед за Юмом, соглашается, что если наше познание начинается с опыта, то его связь — всеобщность и необходимость не из него. Однако, если Юм из этого делает скептический вывод о том, что связь опыта является всего лишь привычкой, то Кант эту связь относит к необходимой априорной деятельности сознания. Выявлением этой деятельности сознания в опыте Кант называет трансцендентальным исследованием. Вот как об этом пишет сам Кант: «Я называю трансцендентальным всякое познание, занимающееся не столько предметами, сколько видами нашего познания предметов, поскольку это познание должно быть возможным априори».
Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. Кант, по его словам, совершил Коперниканский переворот в философии, тем, что первым указал, что для обоснования возможности знания следует признать, что не наши познавательные способности должны сообразовываться с миром, а мир должен сообразоваться с нашими способностями, чтобы вообще могло состояться познание. Иначе говоря, наше сознание не просто пассивно постигает мир как он есть на самом деле (догматизм), как бы это можно было доказать и обосновать. Но скорее, наоборот, мир сообразуется с возможностями нашего познания, а именно: сознание является активным участником становления самого мира, данного нам в опыте. Опыт по сути есть синтез того содержания, материи, которое дается миром (вещей в себе) и той субъективной формы, в которой эти ощущения постигаются сознанием. Единое синтетическое целое материи и формы Кант и называет опытом, который по необходимости становится чем-то только субъективным. Именно поэтому Кант различает мир как он есть сам по себе (то есть вне деятельности формирования сознания) — вещи-в-себе и мир как он дан в явлении, то есть в опыте.
В опыте выделяется два уровня формообразования (активности) сознания:
1. это субъективные формы чувства — пространство и время. В созерцании, чувства (материя) постигаются нами в формах пространства и времени, и тем самым опыт чувства становится чем-то необходимым и всеобщим. Это чувственный синтез.
2. это категории рассудка, благодаря которому связываются созерцания. Это рассудочный синтез.
Основой всякого синтеза является, согласно Канту, самосознание — единство апперцепции (Лейбницевский термин). В «Критике» много места уделяется тому, как понятия рассудка подводятся под представления. Здесь решающую роль играет воображение и рассудочный категориальный схематизм.
Кант выделяет следующие категории рассудка:
1. Категории количества
1. Единство
2. Множество
3. Цельность
2. Категории качества
1. Реальность
2. Отрицание
3. Ограничение
3. Категории отношения
1. Субстанция и принадлежность
2. Причина и следствие
3. Взаимодействия
4. Категории модальности
1. Возможность и невозможность
2. Существование и несуществование
3. Предопределённость и случайность
Знание даётся путём синтеза категорий и наблюдений. Кант впервые показал, что наше знание о мире не является пассивным отображением реальности, а является результатом активной творческой деятельности сознания.
Наконец, описав эмпирическое применение рассудка, Кант задается вопросом возможности чистого применения рассудка, которое он называет разумом. Здесь возникает новый вопрос: «Как возможна метафизика?». В результате исследования чистого разума Кант доказывает, что разум не может иметь конститутивного значения, то есть основывать на самом себе чистое знание, которое должно было бы составить чистую метафизику, поскольку «запутывается» в паралогизмах и неразрешимых антиномиях (противоречиях, каждое из утверждений которого одинаково обосновано), но только регулятивное значение — как систему принципов, которым должно удовлетворять всякое знание. Собственно, всякая будущая метафизика, согласно Канту, должна принимать во внимание его выводы
17 идеалистическая диалектика и система гегеля. Антропологический материализм фейербаха
В Гегелевской философии существует противоречие между метафизической системой и диалектическим методом. Метафизическая система отрицает развитие в природе, а его диалектический метод признает
развитие, смену одних понятий другими, их взаимодействие и движение от простого к сложному. Развитие общественной жизни Гегель видел лишь в прошлом. Он считал, что история общества завершится
конституционной сословной прусской монархией, а венцом всей истории философии он объявил свою идеалистическую систему объективного идеализма. Так система Гегеля возобладала над его методом., Однако в гегелевской идеалистической теории общества содержится много ценных диалектических идей о развитии общественной жизни. Гегель высказал мысль о закономерностях общественного прогресса. Гражданское общество, государство, правовые, эстетические, религиозные, философские идеи, согласно гегелевской диалектике, прошли длинный путь исторического развития. Если идеалистическая система взглядов Гегеля носила консервативный характер, то диалектический метод Гегеля имел огромное положительное значение для дальнейшего развития философии, явился одним из теоретических источников диалектико-материалистической философии.
2.1. Материализм Фейербаха существенно отличается от материализма XVIII века, поскольку, в отличие от последнего, не сводит всякую реальность к механическому движению и рассматривает природу не как механизм, а скорее как организм. Он характеризуется как антропологический, так как в центре внимания Фейербаха - не отвлеченное понятие материи, как у большинства французских материалистов, а человек как психофизическое единство, единство души и тела. Исходя из такого понимания человека, Фейербах отвергает его идеалистическую трактовку, при которой человек рассматривается,прежде всего как духовное существо. Согласно Фейербаху, тело в его целостности как раз и составляет сущность человеческого ”Я”. Духовное начало в человеке не может быть отделено от телесного, дух и тело - две стороны той реальности, которая называется организмом. Человеческая природа, таким образом, толкуется Фейербахом преимущественно биологически, и отдельный индивид для него - не исторически-духовное образование, как у Гегеля, а звено в развитии человеческого рода. Началом нового, материалистического периода в творчестве Фейербаха следует считать 1839 год. Именно в этом году он окончательно порывает с гегелевской философией и становится материалистом.
18 особенности марксистской философии. Учение о практике. Материалистическое понимание истории.
Философское мировоззрение Маркса характеризуется совершенно иным, чем прежде, пониманием человеческой деятельности. Радикальная перестройка в истолковании ее природы осуществляется в ходе рассмотрения вопросов о субъекте и объекте общественного развития. Отношение человека как субъекта к природе как объекту Маркс называет трудом и полагает его фундаментом всей культурообразующей деятельности.
Принципиально новый взгляд Маркса состоял в том, что реальную основу, базис общества он увидел не в сознании людей и даже не в государственно-политических учреждениях, а в материальной жизни общества, в материальном производстве, в материальных общественных отношениях, которые складываются между людьми объективно, независимо от их воли и сознания. Такое понимание истории - материалистическое (исторический материализм).
Практика носит общественный характер, ее нет вне общения и связей между людьми. Она – исторична и состоит в непрерывном преобразовании людьми условий, обстоятельств и самих себя.
Практика является первичной по отношению ко всему духовному.
Она состоит в преобразовании людьми условий, обстоятельств и самих себя.
Практика – единственный критерий истины (это не так далеко от Гегеля, у которого Мировая Идея лишь по ходу действия себя познает и определяет).
Практика предметна (не теоретична), поскольку люди реально преобразуют то, что дает природа, и что уже создано другими людьми (предметы). Именно в исторической практике, в конечном счете, и решаются все те теоретические проблемы, которые кажутся мыслителям исключительно делом просвещенного философского разума. Тут можно говорить о “послеустановленной гармонии” (термин XX века).
Учение Карла Маркса об истории человеческого общества складывалось в
процессе формирования марксистской философии в целом. В его основе лежит
базовая для всей философской системы Маркса идея о материальной природе
мира, о том, что в мире нет ничего, кроме материи и законов ее движения и
изменения. При этом в качестве метода познания используется диалектический
материализм. Именно с этих позиций исследуются общие законы исторического
развития и формы их реализации в деятельности людей.
Впервые материалистическое понимание истории освещается в совместной
работе Маркса и Энгельса «Немецкая идеология» (1845-1846 гг.). Здесь
история определяется как «…последовательная смена отдельных поколений,
каждое из которых использует материалы, капиталы, производительные силы,
переданные ему всеми предшествующими поколениями».[1]
В рамках своего учения Маркс доказывает, что материальное
производство – объективное, необходимое условие общественной жизни. Но
главное, что было доказано Марксом и из чего вытекают все его последующие
открытия, по словам Т. И. Ойзермана, - это то, что человечество само
создает объективные условия, которые определяют его развитие. Ни
географические условия, ни климат, ни другие естественные факторы не могут
быть определяющей силой общественно-исторического процесса. Такой силой, в
конечном счете, являются производительные силы.[2]
Категорию производительных сил, как и другие ключевые категории
материалистического понимания истории, Маркс выводит из одного общего
основания – материальной природы человека, его потребностей и деятельности,
направленной на их удовлетворение. «Первая предпосылка всякой человеческой
истории, - читаем мы в «Немецкой идеологии», - это … существование живых
человеческих индивидов… Сами они начинают отличать себя от животных, как
только начинают производить необходимые им средства к жизни… Производя
необходимые им средства к жизни, люди косвенным образом производят и самоё
свою материальную жизнь».[3]
Итак, свое начало история человеческого общества берет в мире
материальных вещей. На этом общем основании покоятся категории
«общественное бытие», «общественное сознание», «производительные силы»,
«производственные отношения», «базис», «надстройка», при помощи которых
конструируется логика изложения материалистического понимания истории.
19особенности неклассической философии 19-20восновные ее течения. Сциентизм и антисциентизм.
Под неклассической философией принято понимать совокупность разрозненных философских течений, возникших в Западной Европе в 19 ст. вне пределов немецкой классической философии. Последняя, однако, имеет самое прямое отношение к возникновению этих течений, ибо она самим фактом своего присутствия и влияния на умы современников, стимулировала критическое отношение к себе и стремление ее преодоления.
Начиная с эпохи Возрождения и Нового времени и вплоть до середины 19 ст. в Западной Европе складывалась и упрочивалась традиция рациональной философии, нашедшая свое окончательное оформление в философских системах представителей немецкой классической философии, прежде всего И. Канта и Г. Гегеля.
Реальная история 18 и 19 ст., однако, не востребовала эту философию: вознесенный на вершину человеческих ценностей разум оказался бессильным как объяснить, так и предотвратить дисгармонию и хаос, которые стали содержанием общественной жизни. Вместе с крахом Наполеоновской Франции в начале 19 ст. были посрамлены высокие идеалы эпохи Просвещения (разума); в 30-40-е г. г. в Германии и Франции резко обострилась классовая борьба, обозначившая непримиримые позиции в обществе. Этот раскол усугубился к концу 19 ст. и вылился в попытку коренного переустройства самих основ экономической и общественной жизни (Парижская Коммуна в 1871 г.). Франко- Прусская война 1870- 1871г. г. вынесла свой приговор духовным ценностям эпохи разума. Прогрессистские иллюзии относительно будущего золотого века были развеяны.
Другим фактором, оттеснившим немецкую классическую философию, стала революция в естествознании и промышленная революция. Триумф химии, создание теории сохранения энергии, открытие Фарадеем электро-магнитной индукции, Ампером- теории магнетизма; к концу 19 в. открытие радиоактивности, рентгеновских лучей и др. не могли остаться незамеченными общественным сознанием. Все это происходило на фоне интенсивного применения знаний для модернизации производства и технических новаций. Мир менялся на глазах: первая железная дорога, первый автомобиль, первые опыты воздухоплавания, электрический телеграф и электрическая лампочка, затем- телефон, радиосвязь и многое другое. Техника агрессивно вторгалась в духовную жизнь, завоевывая в ней ведущие позиции. Европеец оказался вовлеченным в этот процесс; наука и техника становились более ценной “философией”, ибо их использование обещало новые блага.
Обращает на себя внимание и такое обстоятельство, как демографический взрыв, происшедший на Европейском континенте. Если в период с 6 в по 1800 г. население Европы не смогло превысить 180млн. человек, то начиная с 1800г. по 1914г. оно достигло 460 млн., то есть выросло более, чем в 2, 5 раза. Приход массы на арену истории ознаменовал одновременно и смещение акцентов в культуре. Классическая философия уже не могла пользоваться успехом за пределами университетских кафедр.
Динамичный 19 век, как видим, ломал многие привычные представления людей. Вместе с радужными надеждами были и тревожные предчувствия, и опасения, и страх перед неизвестным. Все это обостряло интерес к чисто человеческим формам жизни, о которых рациональная философия умалчивала. Течения, составившие содержание неклассической философии, а именно- экзистенциализм, идеи А. Шопенгауэра, “философия жизни”, прагматизм да и позитивизм, несмотря на его приверженность науке, опыту, полезности,. и т. д. в сущности являются иррационалистическими. Уход от разума, его отрицание как духовной ценности есть существенная черта неклассической философии.
Другая ее общая черта плюрализм (множественность) концепций, идей, подходов, течений, своеобразная “разноголосица” среди философов. Смысл того, что происходит можно уяснить только в том случае, если слышать всех разом, а не по отдельности каждого из них.
Неклассическая философия знаменовала собой большее внимание к человеку, попытку увидеть его во всей сложности его многогранной натуры. В этом состоит ее гуманистическое содержание.
Далее рассмотрим основные течения и идеи неклассической философии.
СЦИЕНТИЗМ
(от лат. scientia — знание, наука) — термин (употребляемый обычно как негативный), обозначающий взгляды людей, которые чрезмерно преувеличивают роль науки в культуре и обществе в целом.
Антисциентизм — философско-мировоззренческая идейная позиция, состоящая в критической (вплоть до враждебной) оценке науки и ее роли в системе культуры и научного познания как фактора отношения человека к миру.
Паfтристика
Вопрос 12
Патристика - первый период развития христианской философии, занимающий отрезок времени примерно с 2-го по 8-й века нашей эры. Названием своим этот период обязан латинскому слову patres - отцы, так что "патристика" - учение отцов."отцы церкви" - крупные общественные деятели, мыслители и подвижники периода становления христианства, многие из которых причислены к лику святых. Ориген.склонялся к непротиворечивой субординации трех ипостасей Бога, считая ипостась Отца высшей, ипостась Сына - средней, и ипостась Духа Святого - нижней ипостасью Бога. Бог сотворил все существа равными вначале. В процессе дальнейшего существования сотворенного мира происходит расслоение существ на высших (ангелы), средних (люди) и низших (демоны), но в конце времен все вновь вернется к началу, и возникшее расслоение исчезнет. Ориген принимал теорию переселения душ, пытаясь согласовать с нею идеи христианства. Выделял три смысла: 1) соматический (буквальный смысл исторической хроники), 2) психический (смысл нравственной проповеди), 3) пневматический (тайный духовный смысл, глубоко сокрытый от непосвященных). Тертуллиан. стал олицетворением борьбы с философами в отстаивании истин христианской веры. Вера в Христа и человеческая мудрость, по мнению Тертуллиана, несовместимы.именно невозможность и абсурдность истин веры для разума - одно из важнейших свидетельств их Божественного происхождения. Широко известно изречение Тертуллиана "Credo quia absurdum" - "Верю, потому что невозможно". Именно потому, что Божественная природа невозможна и непостижима для человека, именно поэтому человек и должен принять ее, не пытаясь снизить своим "пониманием". В отношении к истинам веры человек должен отключить свой разум и принять их с сердечностью и простодушием. Аврелий Августин. один из первых основоположников европейского персонализма, утвердивший идею личности как выражения высшего типа существования. Само бытие в своих основах восходит к Богу, а поскольку Бог - личность, то и само бытие - личностно. Основа личности - дух.Тело + Душа + Дух - формула понимания бытия и человека.Дух выражается в воле, мышлении и чувстве. Совершенный дух есть любовь. Рождаясь в первый раз в физическом теле, человек может при жизни родиться во второй раз - родиться духовно. Такой духовно рожденный человек и есть личность.автор первого в истории европейской культуры автобиографического произведения "Исповедь", в котором он знакомит читателя с историей своей жизни, своих падений и восхождений, мучений и радостей божественных откровений.
воззраждние
Вопрос 14
Философия эпохи возрождения. Эпоха Возрождения (Ренессанса), охватывающая период с XIV по начало XVII вв., приходится на последние столетия средневекового феодализма. Родоначальником гуманизма единодушно считается поэт и философ Франческо Петрарка (1304-1374).По убеждению Петрарки, прийти к новому расцвету литературы, искусства, науки позволит не слепое подражание мыслям замечательных предшественников, а стремление подняться до высот античной культуры и в то же время переосмыслить и в чем-то превзойти ее. Эта линия, намеченная Петраркой, стала ведущей в отношении гуманизма к античному наследию. Джордано Бруно (1548-1600).видел характерное для эпохи возрастание производительных сил, развитие новых экономических отношений. В его идеях о будущем общественном устройстве("О героическом энтузиасте"), большое внимание уделяется развитию промышленности, научному познанию, использованию сил природы в промышленном процессе. Бруно резко выступал против засилья католической церкви, церковной инквизиции, индульгенций. утверждал, что Вселенная - бесконечна, едина. Каждый мир имеет свою специфику, вместе с тем находится в единстве с остальными . Природа - неподвижна. Она не возникает и не уничтожается, не может быть разрушена, уменьшена, увеличена. Она - бесконечна, обнимает все противоположности в гармонии. Конечное и бесконечное - два главных понятия в философии. Он отказывался от идеи внешнего перводвигателя, т.е. Бога, а опирается на принцип самодвижения материи, за что был сожжен на костре в Риме (противоречие церковным взглядам).Николай Кузанский (1401-1464).он враг схоластики, особенно томистской, заводившей человеческую мысль в тупики богопознания. Николай же именно на пути мистики стремился к эффективному богопоананию. Об этом говорят сами названия его произведений "О сокрытом Боге", "Об искании Бога", "О Богосыновстве", "О даре Отца светов". уделявший большое внимание естественнонаучным вопросам. Отсюда мощное вторжение натуралистических соображений и идей в спекулятивно-мистические построения Кузанца.Математика, по мнению Кузанца, применима даже в вопросах богословия, в положительной теологии, например при уподоблении "преблагословенной Троицы" треугольнику, имеющему три прямых угла и являющемуся благодаря этому бесконечным. Аналогичным образом сам Бог может быть сравнен с бесконечным кругом. человек как микрокосм, который в своем существе воспроизводит ("стягивает") окружающий его огромный мир природы. Кузанец подчеркнул "трехсложный" его состав: "малый мир" это сам человек; "большой мир" универсум; "максимальный мир" Бог.
Сократические школы
СОКРАТ. Афинянин (469-399днэ). С. собрал вокруг себя многочисл учеников, большая часть кот. оказалась врагами раб. демократии. Это а также выступл самого С. против дем. строя восстановили против него народ. Он был привлечен к суду и отравился.
Сам С. ничего не писал. О его учении известноолоко по сообщениям учеников:Ксилофонт, Платон, Аристофана а так же Аристотеля. Для С. характерна логичность речи, ирония, изобличение сбивчивости понятий своих собеседников и мастерское расчленение вопроса, составл. предмет обсуждения. Выступал против Софистов.
Фил.по С. - учение о том как следует жить. С. выступает проти внатурфил., эмпирического изучения природы, невысоко оценивает познав знач. органов чувств. Главная задача познания - позн. самого себя. (самопознание)
Знание это обнаружение общего для целого ряда вещей, Т.о. знание есть понятие о предмете и достигается посредством определения понятия. Должна сущ. единая общая и высшая цель, кот. подчин. все частные цели и кот. есть безусловное высшее благо.
В этике С. отждествляе добродетель со знанием. Нет человека, кот. зная , что он может сделать что-то лучшеее, стал бы напротив делать худшее. Дурное действие есть незнание, а мудрость - совершенное знание.
Сократические школы: мегарская, элидоэритрийская, киническая, киренская.
КИРЕНАИКИ. благо чел. - это его наслождение. В этом и смысл и цель жизни. Реально только настоящее, ценно только то, что ты получаешь в наст. момент. Основатель этой ветви Гедонип - облагораживал эти принципы, считая , что чел. должен властвовать над наслаждениями. Однако его последователи на это наплевали. Федор атеист:” ради наслаждения все средства хороши”. Гигезий: “наслаждение мимолетно, его трудно получить, оно прехлдяще, но если смысл жизни в насл. которое так трудно получить, то стоит ли жить?”
КИНИКИ. Диоген, Антисфен. Чел должен освободить себя от зависимостей, привяз. к удовольствиям связыв. человека. Единственно реальны единичные вещи, общего не существ. Нет общтх норм и законов природы. Каждый сам по себе.
МЕГАРСКАЯ: Соединили Сокр. добродетель с Парменидовским бытием. Всеобщее и еделимое бытие носит хар.всеобщего блага. Все единичное _ лишается статуса самостоятельной реальности. Т.е. реально только общее. Сущ. только необходимое, возможности нет.
Культура как предмет философского анализа.
Мораль и нравственность. Религия и духовность.
Человек в системе социальных связей. Смысл человеческого бытия
Человек как биосоциальное существо. Человек, общество, культура.
Формационный, цивилизационный и культурологический подходы к анализу
общественного развития.
Структура общества и основные сферы социальной жизни.
Специфика философского рассмотрения общества.
Специфика научного познания. Функции науки. НТР и НТП.
Рациональное и иррациональное в познании. Проблема истины.
Сознание и познание, самосознание.
Проблема сознания в философии. Сознание и мозг.
Диалектика и её основные законы.
Детерминизм и индетерминизм.
Понятие системы и типы системных объектов. Теория самоорганизации
(синергетика).
Философская концепция движения.
Философская концепция развития.
Специфика человеческого бытия. Бытие, его духовные формы.
Категория бытие, ее генезис и смысл.
Русская философия XX в. Русский космизм.
Философия В.Соловьёва.
Русская философия первой половины XIX в.
Философия русского Просвещения.
Генезис русской философии.
Общая характеристика русской философии.
Религиозная философия XX в.
Экзистенциализм. Герменевтика.
Философия С.Кьеркегора. Феноменология Э.Гуссерля.
Психоанализ. Философия жизни.
Философия прагматизма. Неотомизм.
Философия неокантианства.
Марксистская философия.
Философия позитивизма. Исторические формы позитивизма.
Общая характеристика Современной западной философии.
Философия Г.Гегеля, Л.Фейербаха.
Философия И.Фихте, Ф.Шеллинга.
Философия И.Канта.
Основные черты и специфика немецкой классической философии.
Французский материализм XVIII в.
Английский субъективный идеализм XVIII в. (Д.Бэркли, Д.Юм).
Эмпирическое и рационалистическое направление в философии XVII-XVIII вв.
Основные черты философии Нового времени.
Основные черты философии Возрождения.
Схоластическая философия. Номинализм и реализм.
Формирование христианской философии. Патристика.
Основные школы и направления эллинистического и римского периода античной
философии.
Философия Платона и Аристотеля.
Софисты. Философия Сократа.
Философия досократиков.
Основные школы и направления философии Древнего Востока.
Основные разделы философии. Философия и философствование.
Философия в системе ценностей культуры: отношение философии к науке, искусству
и религии.
Философия и мировоззрение. Исторические типы мировоззрения.
Предмет философии как науки. Структура и функции философии.
Предмет философии как науки. Структура и функции философии.
Разрешением идей, сформированных в немецкой классической философии после Л. Фейербаха, занимались К. Маркс (1828-1883) и Ф. Энгельс (1820-1895). Их философское учение можно рассматривать как завершающий этап развития немецкой классической философии.
Маркс обосновывает понятие гуманизма на основе идей свободной, универсальной творческой сущности человека, реализации которой препятствуют различные виды человеческого отчуждения: от природы, ?родовой сущности?, общества. Обратный отчуждению процесс Марс называет процессом присвоения человеком своей родовой сущности, в ходе которого меняется отношение человека к природе и людям.
По Марксу именно в труде проявляется специфичность бытия человека, принципиальное отличие человека от животного в их отношении к природе. Маркс выделяет в деятельности человека два основных момента: опредмечивание и распредмечивание.
Опредмечивание ? переход свойств и характеристик живого процесса деятельности субъекта в объект, в свойство предмета.
Распредмечивание ? обратный переход предметности в живой процесс, это процесс освоения субъектом предметных форм культуры, а посредством их также и природы.
Так как в процессе труда человек имеет дело с орудиями труда, системой знаний и другими видами деятельности других людей, то в самой трудовой деятельности человека уже заключена простейшая социальная связь. Универсально-развитый, живущий в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой человек ? таков гуманистический идеал в марксистской философии.
На основе материалистической концепции Маркс и Энгельс сформировали свое учение об идеологии. Идеология ? ?ложное сознание?, источником которого является социальная действительность, а точнее ее извращенный вид. Таким образом, идеология отражает противоречия исторического процесса, когда господствует отчуждение. Идеология ? плод социального расслоения классового общества.
Главным принципом марксистской философии становится принцип практики. Практика исходна и первична по отношению ко всему духовному миру. Опыт истолковывается как совокупность взаимосвязей человека с внешним миром ? двусмысленное понятие. Практика ? совокупная деятельность человека по преобразованию природы, формированию социальных отношений. Практика всегда носит общественный характер, она является основой и движущей силой познания. Она же есть сфера приложения знания.
Истина в марксистской философии ? соответствие мысли, наших знаний о мире самому миру, объективной действительности. Истина объективна, то есть, независима от сознания субъекта. Абсолютная истина ? бесконечная сумма относительных истин, проверенных практикой. То есть абсолютная истина никогда полностью познана не будет.
ФИЛОСОФСКИЕ ШКОЛЫ ДРЕВНЕГО МИРА
1. Самой древней философской школой является Милетская (VII–V вв. до н. э.). Ее родоначальники:
— Фалес — астроном, политический деятель, он произвел переворот в мировоззрении, предложив идею субстанции — первоосновы всего, обобщив все многообразие в единосущее и усмотрев начало всего в воде;
— Анаксимен — первоначалом всего предложил воздух, видя в нем бесконечность и легкость изменяемости вещей;
— Анаксимандр — первым предложил оригинальную идею бесконечности миров, за первооснову сущего он принял апейрон (неопределенную и беспредельную субстанцию), части которой изменяются, целое же остается неизменным.
Милетцы своими воззрениями положили начало философскому подходу к вопросу происхождения сущего: к идее субстанции,т. е. к первооснове, ксущности всех вещей и явлений мироздания.
2. Школа Пифагора.
Пифагор (VI в. до н. э.) также был озабочен проблемой: «Из чего все?», но решал ее иначе, чем ми-летцы. «Все есть число», — вот его ответ. Он организовал школу, в которую входили и женщины.
В числах пифагорейцы видели:
— свойства и отношения, присущие различным гармоническим сочетаниям сущего;
— объяснения скрытого смысла явлений, законов природы.
Пифагор успешно занимался разработкой различного рода математических доказательств, и это способствовало развитию принципов точного рационального типа мышления.
Важно заметить, что пифагорейцы достигли немалых успехов в своих поисках гармонии, удивительно красивой количественной согласованности, которая пронизывает все сущее, прежде всего явления Космоса.
Пифагору принадлежит идея перевоплощения душ, он считал, что душа бессмертна.
3. Элейская школа: Ксенофан, Парменид, Зе-нон Ксенофан из Колофона (ок. 565–473 гг. до н. э.) — философ и поэт, он изложил свое учение стихами:
— выступал против антропоморфических элементов в религии;
— высмеивал богов в человеческом виде;
— жестоко бичевал поэтов, которые приписывают небожителям желания и грехи человека;
— считал, что Бог ни телом, ни духом не походит на смертных;
— стоял во главе монотеистов и во главе скептиков;
— осуществил разделение видов знания. Парменид (конец VII–VI в. до н. э.) — философ, политический деятель, центральная фигура Элейской школы:
— разграничивал истину и мнение;
— центральной идеей является бытие, соотношение мышления и бытия;
— по его мнению, нет и не может быть пустого пространства и времени вне изменяющегося бытия;
— сущее считал лишенным изменчивости и многообразия;
— бытие есть, небытия нет.
Зенон Элейский (ок. 490–430 гг. до н. э.) — философ, политический деятель, любимый ученик и последователь Парменида:
— вся его жизнь — борьба за истину и справедливость;
— он развивал логику как диалектику.
4. Школа Сократа.
Сократ (469–399 гг. до н. э.) ничего не писал, являлся близким народу мудрецом, философствовал на улицах и площадях, всюду вступал в философские споры: известен нам как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины при помощи бесед и споров; развивал принципы рационализма в вопросах этики, утверждая, что добродетель происходит из знания и человек, знающий, что такое добро, не станет поступать дурно.
АНТИЧНЫЙ МИР И ГЕНЕЗИС ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ
Античный мир — эпоха греко-римской классической древности.
Античная философия — это последовательно развивавшаяся философская мысль, которая охватывает период свыше тысячи лет — с конца VII в. до н. э. вплоть до VI в. н. э.
Античная философия развивалась неизолированно — она черпала мудрость Древнего Востока, таких стран, как: Ливия; Вавилон; Египет; Персия; Древний Китай; Древняя Индия.
Со стороны истории античную философию делят на пять периодов:
— натуралистический период (основное внимание уделяется Космосу и природе — милетцы, элеа-ты, пифагорейцы);
— гуманистический период (основное внимание уделяется проблемам человека, прежде всего это этические проблемы; сюда относятся Сократ и софисты);
— классический период (это грандиозные философские системы Платона и Аристотеля);
— период эллинистических школ (основное внимание уделяется моральному обустройству людей — эпикурейцы, стоики, скептики);
— неоплатонизм (универсальный синтез, доведенный до представления о Едином Благе). Характерные черты античной философии:
1) античная философия синкретична — характерным для нее является большая слитность, нерасчлененность важнейших проблем, чем для более поздних видов философии;
2) античная философия космоцентрична — она охватывает весь Космос вместе с миром человека;
3) античная философия пантеистична — она исходит из Космоса, умопостигаемого и чувственного;
4) античная философия почти не знает законов — она многого достигла на понятийном уровне, логика Античности называется логикой общих имен, понятий;
5) античная философия имеет свою этику — этику Античности, этику добродетелей, в отличие от последующей этики долга и ценностей, философы эпохи Античности характеризовали человека как наделенного добродетелями и пороками, в разработке своей этики они достигли необычайных высот;
6) античная философия функциональна — она стремится помочь людям в их жизни, философы той эпохи старались найти ответы на кардинальные вопросы бытия.
Основные имена античной философии: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Пифагор, Гераклит Эфесский, Ксенофан, Парменид, Эмпедокл, Анаксагор, Демокрит, Протагор, Горгий, Продик, Сократ, Платон, Аристотель, Эпикур.
Античная философия многопроблемна, она исследует разные проблемы: натурфилософские; онтологические; гносеологические; методологические; эстетические; логические; этические; политические; правовые.
В античной философии познание рассматривается как: эмпирическое; чувственное; рациональное; логическое.
В античной философии разрабатывается проблема логики, большой вклад в ее изучение внесли Сократ, Платон и Аристотель.
Социальная проблематика в античной философии содержит широкий спектр тем: государство и закон; труд; управление; война и мир; желания и интересы власти; имущественное деление общества.
По мнению античных философов, идеальный правитель должен обладать такими качествами, как познание истины, красоты, блага; мудрость, мужество, справедливость, остроумие; у него должно быть мудрое равновесие всех человеческих способностей.
Античная философия оказала большое влияние на последующую философскую мысль, культуру, развитие человеческой цивилизации.
Теоцентрический тип философии
Теоцентризм - тип философского мировоззрения, в основе которого лежит объяснение всего сущего через господство необъяснимой, сверхъестественной силы - Бога (был распространен в средневековой Европе).В период средневековья философия была служанкой религии и богословия. Основные философские учения этого периода являются религиозными. В этот период были отброшены и материалистический и диалектический подход. Использовалась лишь идеалистическая сторона философской мысли. Патристика — первый этап, начало концептуализации текстов Библии. Чтобы послание Христа стало частью новой интеллектуальной традиции, необходимо было собрать многочисленные тексты, материалы, документы, которые появились с середины I в. н.э., отделить истинные, настоящие тексты от ненастоящих, выработать каноны, объяснить расхождения между различными книгами и т.д. Все эти и другие многочисленные проблемы композиционного, терминологического, содержательного характера решали отцы церкви. . Схоластика - тип религиозной философии, характер принципиальным подчинением к примату идеологии и особым интересом формально-логической проблематики. Главная отличительная черта схоластики в том, что она сознательно рассматривает себя как науку, оторванную от природы. Схоластика усматривала назначение философии в обосновании религиозных догматов. Существовало 2 мнения и 2 противоборствующие стороны: реалисты и номиналисты.Номиналисты ( Оккан, Иоанн Дунс Скотт) утверждали, что реально существуют только единичные вещи, общие понятия являются именами этих вещей и самостоятельно не существуют. Реалисты (Фома Аквинский, Ансельм К.) утверждали, что общие понятия существуют объективно и до вещей.
Античная философия
Античная философия. 1-ые философские знания и учения возникли 2.5 тыс лет назад в Индии, Китае, Древней Греции. Наиболее высокого развития философии мысль достигла в Древней Греции. Спецификой греческой философии является стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом (космоцентризм), поэтому первых греческих философов называли физиками. Общим для всех материалистов было то, что для объяснения природы они исходили из признания единого материального начала. Ранние древнегреческие учения носили стихийно - материалистический и наивно диалектический характер. При этом древнегреческая философия была тесно связана с мифологией и религией.Приобретает популярность философия греческого стоицизма, основоположником которой был Зенон, уроженец Кипра. Главное в стоицизме это этика, учение о добродетели, которая заключалась в спокойствии, невозмутимости, в умении стойко переносить удары судьбы. Физика стоиков возникла как синтез физики Аристотеля с некоторыми элементами учения Гераклита. У стоиков мир есть единое тело – живое и расчлененное, пронизанное одушевляющим его телесным дыханием. Еще одна философская школа киников, провозглашала как высшую добродетель человека, его умение наслаждаться малым, быть независимым от государства, общества, даже от культуры и семьи. Наиболее видные представители школы киников — Антисфен и Диоген. Антисфен проповедовал опрощение жизни, отказ от каких-либо потребностей. Он призывал к тому, чтобы быть ближе к природе. Он презирал роскошь и стремление к наслаждению. Диоген считал, что моральная свобода заключается в освобождении от желания. Мир плох, поэтому надо научиться жить независимым от него. Скептицизм возник на основе выработанных идей о постоянной текучести всех событий сущего, противоречиях между чувственными впечатлениями и мышлением. Основатель скептицизма — Пиррон. Философ — это тот, кто стремится к счастью, а оно состоит в невозмутимости и в отсутствии страданий.
Структура философского знания
Как теоретическая дисциплина, философия имеет ряд разделов:
. Онтология (ontos-бытие, logos-учение) - учение о бытии или о первоначалах всего сущего.
. Гносеология (gnosis-знание, logos-учение) – учение о познании. Это раздел, где изучаются проблемы природы познания и его возможностей.Исследуются предпосылки познания, выявляются условия его достоверности и истинности. Гносеология включает в себя следующие главы и отделы:
- Психология познавания – изучает субъективно-индивидуальные процессы познавания.
- Логика знания – наука об общезначимых формах и средствах мысли, необходимых для рационального познания в любой области знания.(диалектическая логика, логика классов, логика высказываний, логика отношений и т.д.)
- Критика познания – анализирует соотношение между элементами объективными и субъективными.
- Общая история познания, эволюция познания.
. Аксиология (axios – ценность) – учение о ценностях.
В структуре философского знания выделяют так же:
. Социальную философию – анализ, изучение социального устройства общества, человека в нём.
. Философскую антропологию – учение о человеке. (от проблемы происхождения до космического будущего.)
. Философию культуры – раздел, где изучается, исследуется сущность и значение культуры.
. Философию права – учение, наука о наиболее общих теоретико-
мировоззренческих проблемах правоведения и государствоведения..
. Философия истории.
. История философии.
Самостоятельное, не менее важное значение имеют такие разделы, как:
. Диалектика – (искусство ведения беседы, спора) - учение о наиболее общих закономерных связях и становлении, развитии бытия и познания. Метод познания.
. Эстетика – наука, изучающая сферу эстетического отношения человека к миру и сферу художественной деятельности людей. (включает в себя теорию эстетических ценностей, теорию эстетического восприятия, общую теорию искусства.).
. Этика – философская наука, объектом изучения которой является мораль,нравственность, как форма общественного сознания, как одна из сторон жизнедеятельности человека.
В целом философия претендует на выполнение следующих функций.
1. Мировоззренческая функция: философия помогает сформировать целостную картину мира.
2. Методологическая функция: философия формулирует правила познания для всех частных наук.
3. Эвристическая (поисковая) функция: философия создаёт новые области теоретического исследования.
4. Функция социальной критики: философия осуществляет критику существующего в обществе порядка вещей.
5. Футорологическая функция: философия отвечает на вопрос о том, каким должно быть будущее.
6. Идеологическая функция: философия создаёт представление о желательном политическом и общественном устройстве.
Мировоззрение
Мировоззрение - это совокупность взглядов и убеждений, оценок и норм, идеалов и установок, которые определяют отношение человека к миру, являются его ориентирами в повседневной жизни. Всякая философия является мировоззрением, т.е. совокупностью общих взглядов на мир и место в нем человека.
Различают следующие типы мировоззрения: обыденное, религиозное, философское, научное, а также сциентистское и антисциентистское. Обыденное мировоззрение формируется стихийно, на основе непосредственного жизненного опыта. Религиозное мировоззрение базируется на религиозном понимании. Научное мир-е формируется на основе познания законов развития природы и общества. Сциентизм рассматривает естественнонаучное знание главным фактором прогресса и решения социальных проблем. Антисциентизм выступает против главенствующей роли науки в жизни человека и общества, более того он их противопоставляет. Философское мировоззрение - предельно обобщенный взгляд на мир, основанный на принципах и законах бытия. Оно зависит от отношения к основному вопросу философии - что первично, бытие или сознание. Отсюда мировоззрение может быть материалистическим либо идеалистическим.
Виды мировоззрения: индивидуальное и общественное, которое находит преломление в формах общественного сознания, идеологии, в общественном идеале, общественной позиции.
Структура мировоззрения - психологическая и гносеологическая. Психологическая структура: система знаний, взглядов, отношение человека к миру, в выборе жизненной позиции, осознание долга, идеалы. Гносеологическая структура: основную роль играют знания естественнонаучные (физические, биологические и т.д.), математические, социологические, экономические и т.д.
Миф как особая форма сознания и мировоззрения представляет собой своеобразный сплав знаний, хотя и весьма ограниченных, религиозных верований и различных видов искусств.
Дальнейшее развитие миропонимания пошло по двум линиям – по линии религии и по линии философии.
Религия – форма мировоззрения, в которой освоение мира осуществляется через его удвоение на земное, естественные и потусторонний , сверхъестественный . При этом в отличии от науки , тоже создающий свой второй мир в виде научной картины природы, второй мир религии основан не на знании , а на вере в сверхъестественные силы и их главенствующую роль в мире, в жизни людей. Религиозная вера – это особое состояние сознания, отличное от уверенности ученого, которая базируется на рациональных основах.
Общее что роднит философию и религию это решение мировоззренческих проблем но пути и подходы решения этих проблем у ник сильно отличаются.
Философия
Философия – это исследование общих и фундаментальных проблем относительно дел, таких как существование, знание, правда, правосудие, красота, законность, ум и язык. Философию отличают от других способов обратиться к этим вопросам (таких как мистика или мифология) ее критическим, вообще систематическим подходом и ее уверенностью относительно аргументированного аргумента. Философия слова имеет Древнее греческое происхождение: (philosophia), означая "любовь к знанию", "любовь к мудрости".и. Поэтому она имеет следующие функции:
1. она выполняет мировоззренческую функцию, т.е. помогает сформировать целостную картину мира.
2. методологическая, поисковая функция. В этом смысле она формулирует правила познания для всех частных наук.
3. функция социальной критики. Она осуществляет критику существующего в обществе порядка вещей.
4. конструктивная функция. Она означает способность отвечать на вопрос о том, что должно быть в будущем. Взгляд и предвосхищение будущего.
5. идеологическая функция. Участие философии в выработки идеологии как системы взглядов и идеалов.
6. функция отражения или обобщения культуры. Философия является стержнем духовной культуры общества. Она формулирует наиболее значимые идеалы своего времени.
7. интеллектуальная функция. Способствует развития у человека способности к теоретическому мышлению, через нее передается познавательный образ.
русская философия
В русской философии выделяются периоды: 1) ее становление 11-17 вв.; 2) обособление философии от религии и утверждение ее как теоретической науки, особенно благодаря научным достижениям М.В Ломоносова; 3) фундаментальная разработка проблем методологии научного и социального преобразования России с 19 в.
М.В Ломоносов (1711-1765) выдвинул положение о том, что мельчайшие частицы – корпускулы, из которых состоят все вещества, сами состоят из более мелких частиц – неделимых элементов. Основными свойствами материи он считал протяженность, инерционность, форму, непроницаемость и механическое движение. Материалистических принципов придерживался Ломоносов в теории познания, подчеркивал значение опыта и рациональных обобщений, научных гипотез.
А.Н. Радищев отметил включенность человека в систему природных связей и закономерностей при одновременном подчеркивании его способности видеть во всем присутствие духа.
П.Я Чаадаев своеобразие России видел в ее культурно-географическом положении между Востоком и Западом, осознавал необходимость синтеза восточной и западной культур.
Широкое развитие получило религиозно-идеалистическое направление. В.С Соловьев (1853-1900) построил систему «цельного знания» как синтеза науки и религии, истины, добра и красоты, обосновал концепцию «богочеловеческого всеединства». Знания о реальном мире дает наука, об идеальном мире – философия, о Боге – вера. Представителями религиозной философии в России были С.Н. Булгаков, Н.А. Бердяев, С.Л. Франк и др.
В рамках философии русского космизма (Одоевский, Вернадский, Федоров, Чижевский, Циолковский и др.) обосновывалась необходимость объединения людей на экологической основе, позволяющее управлять природой как целостным организмом, гармонизируя ее.
По мнению евразийцев (С.М.Соловьев, Трубецкой, Флоровский, Карсавин и др.) Россия-Евразия характеризуется общностью исторических судеб населяющих ее народов и их культур, единым экономико-политическим будущим. История была дополнена новым элементом: развитием культуры в «пространстве».
Славянофилы (А. С. Хомяков, К. С. Аксаков, И. В. Киреевский) обосновывали идею о мессианской роли России в истории человеческой цивилизации. Они считали, что политическое устройство России должно базироваться на монархии. Основой духовности должно быть православие. Русскому народу присущи такие ценности, как соборность, коллективизм, общинность.
Западники (Т. Н. Грановский, К. Д. Кавелин, В. Г. Белинский, А. И. Герцен) придерживались идеи "европеизации" России. Россия должна смотреть на Запад как на образец. Она должна перенять западный экономический уклад, западные республиканские формы государственного устройства и западные духовные ценности
иррационализм
Иррационализм — обозначение течений в философии, которые ограничивают или отрицают возможности разума в процессе познания и делают основой миропонимания нечто иррациональное, выдвигая на первый план волю, непосредственное созерцание, чувство, интуицию, мистическое "озарение", воображение, инстинкт, "бессознательное" и т. п. Иррационализм не является единым и самостоятельным философским течением. Это, скорее, характеристика и элемент различных философских систем и школ. Более или менее явные элементы иррационализма свойственны всем тем философиям, которые объявляют недоступными для научного познания (рассудка, логики, разума) некоторые сферы действительности (Бог, бессмертие, религиозные проблемы, вещь-в-себе и т. д.). С одной стороны, рассудок осознаёт и ставит подобные вопросы, но, с другой стороны, к этим сферам неприложимы критерии научности.
Критически оценивая некоторые идеи Канта, Шопенгауэр воспринял многие взгляды великого мыслителя, в частности кантовскую теорию пространства и времени как априорных субъективных форм чувственности и причинности как категории рассудка. Воля, то есть мотивы, желания человека, побуждения к действию и сами процессы совершения его специфичны, относительно самостоятельны и в значительной степени определяют направленность, результаты разумного познания. «Разум»», как его понимала классическая
философия, Шопенгауэр объявлял фикцией и резко критиковал традиционный
рационализм. На место разума и должна быть, по Шопенгауэру, поставлена воля.
Но чтобы воля могла «померяться силами»с «всемогущим» разумом, каким его
сделали философы-классики, Шопенгауэр, во-первых, в своем толковании
представлял волю независимой от контроля со стороны разума, превратил ее в
«абсолютно свободное хотение», которое якобы не имеет ни причин ни оснований.
Фундаментальная концепция Ницше включает в себя особые критерии оценки действительности, которые ставят под сомнение базисные принципы действующих форм морали, религии, культуры. Наибольший интерес у Ницше вызывают вопросы морали, постановки ценностей через себя, а не через религию и общественное мнение. Ницше одним из первых подверг сомнению единство субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира, возможность рационального обоснования поступков. Согласно Ницше, здоровая мораль должна прославлять и укреплять жизнь, её волю к власти. Всякая иная мораль — упадочна, есть симптом болезни и разложения.
постклассическая философия
Позитивизм — направление в методологии науки, объявляющее единственным источником истинного, действительного знания эмпирические исследования и отрицающее познавательную ценность философского исследования. Позитивизм оказал влияние на методологию естественных и общественных . Современная форма
позитивизма — Неопозитивизм. Основоположником позитивизма является французский философ Огюст Конт (30-е гг. XIX века) (предложил термин).В программной книге «Дух позитивной философии» (1844) Конт представляет человечество как растущий организм, проходящий в своём развитии три стадии:
детства, юношества и зрелости.
Основные идеи первой формы позитизизма:
1.отказ от поиска сущности вещей и установка на описание явлений (феноменализм)
2.из принципа индуктивизма вытекает сознательно принимаемый запрет на поиск абсолютов.
3.идеализм в понимании природы и общества, сведение сложных процессов развития к простому сочетанию интеграции и дифференциации
4.отрицательно отношение к социальным революциям, и ориентация на методы социальной инженерии.
Идеологическое кредо первой формы позитивизма – прогресс и порядок.
.Главные представители экзистенциализма – Хайдеггер, Ясперс, Марсель, Сартр, Камю. Главное в экзистенциальной философии – обращенность к человеку, к проблеме свободы. Решение вопроса о человеке раскрывается через понятие “существование“, “экзистенция”, “бытие”, “ничто”, “сущность” и “пограничная ситуация”.
Категория “существование” предполагает наличие человека “здесь” и “те-перь”. Категория “экзистенция” обозначает глубинную основу, первозданность, сущность существования, неповторимость, уникальность, единственность человека и его судьбы. Экзистенция указывает на заключающиеся в человеке возможности: быть самим собой, осуществить свой выбор. Основные состояния эмоционально перегруженного переживаниями сознания – забота, вина, заброшенность, ответственность, страх смерти.
Экзистенциалисты признают, что мир существует вне и независимо от человека. Но мир для человека существует постольку, поскольку он, идя от своего бытия, придает миру значение и смысл, взаимодействует с миром.
Экзистенциализм вошел в европейскую и мировую культуру как философия отдельного конкретного человека с его переживаниями и тревогами, размышляющего о таких важных вопросах как смысл жизни, неотделимость человека от человечества, человеческая судьба, выбор жизненного пути, личная ответственность, выживаемость цивилизации и др.
Неотомизм. Неотомизм — философия католической церкви, ядро неосхоластики.
Неотомизм возник в конце XIX в., энцикликой Папы Льва XIII (1879 г.) неотомизм был назван единственно истинной философией, соответствующей христианскомуучению.
Неотомизм — одно из наиболее значительных направлений в философии, основное распространение он получил в Бельгии и Франции, но имеет своих представителей почти во всех странах.
Важнейшим исследовательским центром является Высший институт философии, который был основан при Лувенском университете в 1882 г. кардиналом Дезире Мерсье.
Неотомизм занимается: философским обоснованием бытия Бога; доказательством различных религиозныхдогм; рассмотрением «чистого бытия» как некоего духовного первоначала; толкованием естественно-научныхтеорий и социальной практики; проблемами метафизики — учением о действии и потенции: наличие бытия является действием определенного бытия, неактивная потенция выражает реальное ограничение действия, становление есть переход от потенции к действию.
Главный раздел неотомизма — метафизика, учение о принципах бытия, которое противопоставляется умопостигаемому и трансцендентному миру.
Философия неотомизма рассматривает бесконечное бытие Бога как акт и потенциал.
Основная проблема неотомизма — проблема Бога.
Бог постигается как реальность: бесконечная; вечная; несотворенная; совершенная; личностная.
Неотомизм также разрабатывает:
— проблемы натурфилософии;
— проблемы духа;
— вопросы познания;
— проблемы этики.
Социальная философия марксизма
Исходя из этого, делается вывод, что «идеальные побудительные силы», т.е. внутренние мотивы деятельности людей. отнюдь не являются последними причинами исторических событий. Поэтому важно исследовать, что кроется за этими идеальными побудительными силами, «каковы побудительные силы этих (идеальных. — Авт.) побудительных сил» [1]. Другими словами, речь идет о материальных побудительных силах деятельности людей, к которым Маркс и Энгельс относили прежде всего материальные условия жизни общества и вытекающие из них материальные потребности и интересы социальных субъектов.
Таким образом, проблематика марксистской социальной философии с самого начала была связана с материалистическим истолкованием истории. Под этим углом зрения решались проблемы взаимодействия материальных и духовных факторов исторического процесса, личности и общества, объективных и субъективных сторон деятельности людей и их общественных отношений, объективных законов развития общества и другие проблемы.
Одной из самых фундаментальных проблем выступает проблема взаимодействия общественного бытия и общественного сознания. Общественное сознание людей истолковывается как отражение их общественного бытия в ходе общественной практики, различных видов их социальной деятельности. В таком плане объясняется природа, сущность и содержание общественного сознания, показывается его объективная материальная основа, каковой выступает общественное бытие людей как «реальный процесс их жизни».
С точки зрения марксистской социальной философии общественное сознание, будучи обусловленным развитием общественного бытия людей, обладает в то же время относительной самостоятельностью, которая может быть весьма существенной. Оно имеет свою логику развития и может активно влиять на разные стороны жизни общества. Общественное сознание вбирает в себя то жизненно важное, что накоплено в области науки, искусства, морали, религии и т.д. Преемственность — одна из закономерных сторон его развития. Трудно переоценить роль знаний, передовых идей в развитии экономики, морали. политики, права общества в целом. И это их значение постоянно повышается.
Согласно материалистическому пониманию истории, важнейшим содержанием общественного бытия людей является производство материальных благ, благодаря которому удовлетворяются их разнообразные материальные и другие потребности. Более того, способ производства материальных благ обусловливает развитие социальной, политической и духовной жизни общества. Он истолковывается как материальная основа существования и развития общества — системообразующее начало, связывающее воедино все проявления общественной жизни.
Марксистская философия
Крупнейшим направлением мировой философской мысли второй поло-вины XIX и начала XX столетий является диалектико-материалистическая философия, получившая название марксисткой по имени одного из ее созда-телей. Творческое наследие К. Маркса (1818-1883) и Ф. Энгельса (1820-1895) является единым комплексом идей, хотя каждый из них имел свою "специа-лизацию", особый круг рассматриваемых проблем. Этих мыслителей связы-вали на протяжении почти сорока лет не только общие научные и политиче-ские интересы, но и личная дружба.
Важнейшими вехами на пути становления марксистской философии стали труды Маркса "Тезисы о Фейербахе", "Нищета философии", а также совместные с Энгельсом работы "Святое семейство" и "Немецкая идеоло-гия". К зрелым марксистским философским работам можно отнести "Анти-Дюринг" и "Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии" Энгельса.
В развитии марксисткой философии можно выделить несколько этапов. Первый характеризуется переходом Маркса и Энгельса от идеализма и рево-люционного демократизма к диалектическому и историческому материализ-му (с конца 30-х до конца 40-х годов XIX в.). На втором этапе осуществляет-ся дальнейшее развитие марксисткой философии, расширение круга рассмат-риваемых проблем и уточнение отдельных положений. Для третьего этапа характерно прежде всего распространение марксисткой философии в различ-ных национальных культурах. В Германии она представлена творчеством Ф.Меринга и К. Каутского, в Италии - А. Лабриолой и А. Грамши, в России - Г.В. Плехановым и В.И. Лениным. Четвертый этап связан с систематизацией и дальнейшим развитием марксисткой философии в СССР, где философия являлась официальной и имела апологетический характер. Пятый этап разви-тия марксисткой философии в России начался с 1991 г., когда она перестала быть государственной, но продолжает оставаться действенной основой для выдвижения новых философских идей.
Решающий вклад в создание диалектико-материалистической филосо-фии внес Маркс, которому Энгельс отдавал пальму первенства. Маркс опре-делял философию как "духовную квинтэссенцию своего времени". Маркси-стская философия формировалась путем критического усвоения прежде все-го лучших традиций немецкой классической философии и как теоретическое мировоззрение рабочего класса.
Система Гегеля
Исходя из диалектического положения о единстве сущности и явления, Гегель отверг кантовское учение о непознаваемости "вещи в себе" в природе вещей нет никаких непреодолимых преград для познания. «Все что разумно - действительно, а все что действительно – разумно». Абсолютный идеализм Гегеля заключается в выносе всей причины вовне. Существуют три стадии развития абсолюта: 1. субъективный дух (уровень индивида), 2. объективный дух, 3. абсолютный дух. Абсолют является в этих трех ипостасях.
В итоге система Гегеля есть объективный идеализм, абс. идея сущ. до природы, порождая ее и общество. Тождество бытия и мышления служит обоснованием единства законов внешнего мира и мышления (против агностицизма Канта). Построена на единстве триады тезис-антитезис-синтез. Его система вбирает логику и философию природы, антропологию и психологию, фил. права и этику, фил. государства и гражданского общ., фил. религиии и эстетику, историю философии и фил. истории и т.д.
Гег. фил. проникнута глубоким противоречием. Что же это за противоречие? Метод, разраб Г., направлен на бесконечности познания. Поскольку же объективной основой его является абсолютный дух, а целью - самопознание этого абс. духа, постольку познание конечно, ограничено. То есть система познания, пройдя цикл познават. ступеней, завершится последней ступенью - самопознание, реализацией которого явл. сама фил. Гегеля. Т.о., противор. методом и системой Г. есть противоречие между конечным и бесконечным. Данное противор. у Г. отнюдь не диалектично, ибо не явл. источником дальнейшего развития. Фил Г оказалось обращенной в прошлое -- отражение пути, пройденного человечеством, при этом настоящее есть вершина, конечная ступень. К тому же нет диалектики материи -- нет ее развития во времени. так как это просто результат материализации идеи или ее отчуждения.
Всю мировую историю Гегель разделял на три основные эпохи: восточную, античную и германскую.
Кант
Философия И. Канта.
Именно с него началась заря философии новейшего времени. Не только в филосо-фии, но и в конкретной науке Кант был глубоким, проницательным мыслителем. Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. По Канту мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам явля-ется. Познание начинается с того, что “вещи в себе” воздействуют на наши органы чувств и вызывают ощущения. Это конечно материализм. Но дальше Кант - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущения нашей чувственности, ни понятия и суждения на-шего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теоретические знания о “вещах в се-бе” (ввс). Достоверное знание сущего - это математика и естествознание. Истины этих на-ук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только знания о свойствах ве-щей к которым приложимы формы нашего сознания: ощущения, понятия. Вещи принци-пиально непознаваемы. Согласно Канту, мы познаем только явления – мир вещей самих по себе нам недоступен. При попытке постигнуть сущность вещей наш разум впадает в противоречия.
Кант ввел воображение в теорию познания, назвав это коперниканским переворотом в философии. Наши знания – не мертвый слепок вещей и их связей. Это духовная конструк-ция, возведенная воображением из материала чувственных восприятий и каркаса априор-ных логических категорий. Помощь воображения человек использует в каждом звене сво-их рассуждений.
Человек, по Канту, – это самый главный предмет в мире. Над всеми другими существами его возвышает наличие самосознания, благодаря чему человек представляет собой инди-видуальность, те личность. Из факта самосознания вытекает эгоизм как природное свой-ство человека.
В философии Канта нравственное связано с идеей религиозного, божественного. Отрица-ние божественного существования, по Канту, – полнейший абсурд.
В своем учении о государстве Кант развивал идеи Руссо, в частности идею народного су-веренитета. Источником суверенитета он считал не народ, а монарха, отрицая право су-дить главу государства, который «не может поступать не по праву». Следуя идеям Воль-тера, Кант признавал право на свободное высказывание своего мнения, ограничивая его, однако, необходимостью гражданского и политического повиновения властям, без чего немыслимо само существование государства.
« Антропология с прагматической точки зрения»,
«Критика чистого разума», «Критика практического разума» и «Критика способности су-ждения»
Идеи просвещения
ФИЛОСОФСКИЕ ИДЕИ ПРОСВЕЩЕНИЯ
Просвещение — общее название различных, зачастую противоречивых направлений политической, социальной, философской мысли, характерных для периода укрепления капиталистических отношений и подготовки ряда буржуазных революций и особенно Великой французской революции. Просветительское движение в XVIII в. охватывает главные европейские страны — Францию, Англию, Германию, передовые идеи проникают также и в Россию.
Деятели Просвещения боролись за установление "царства разума", политические свободы и гражданское равенство. Главным средством достижения поставленных целей они считали распространение знаний о природе и обществе. Активно выступали против политических институтов феодального государства, в том числе и церкви: учения просветителей носили ярко выраженный антиклерикальный характер.
Одним из важных направлений развития философии рассматриваемого периода является обоснование истинности человеческого знания. С положительным решением этой традиционной проблемы метафизики многие философы связывали успех в осуществлении просветительских идеалов.
Общая характеристика Просвещения
Философия и идеология Просвещения представляют особый период в историческом развитии европейской мысли XVIII века. Наследуя традиции мыслителей прошлого Р.Декарта, Б.Спинозы, Г.Лейбница, Т.Гоббса и других, отвечая на вызов своего времени, просветители важнейшим условием достижения "царства разума" считали распространение знаний.
Проблемы науки и философии становятся предметом обсуждения в образованных слоях общества. Большое значение деятели Просвещения придают образованию монархов, государей, руководителей государств, полагая, что просвещенные правители обязательно внедрят принципы разума в повседневную жизнь своих подданных.
Идейные течения Просвещения отражали процесс становления и укрепления капиталистических общественных отношений. Демографический взрыв, рост городов, развитие коммуникаций, прогресс технологий, промышленности, банковского дела, усложнение социальных связей выносят окончательный приговор феодальным структурам старого порядка. Духовная жизнь общества во все большей степени начинает опираться на достижения естествознания, передовой философии, общечеловеческого опыта. Если в эпоху Возрождения и Нового времени философы постоянно обращались к трансцендентному существу, его всемогуществу для разрешения коренных проблем философии и, в частности, познания, то многие просветители призывают к самостоятельности мышления, постоянно аппелируют к суверенности и независимости разума.
Новое время
Философия Нового времени содержит ряд ценных социальных концепций, среди которых особое место принадлежит концепциям «естественного права» и «общественного договора». Так, Дж.Локк объявляет естественным правом человека его свободу и владение собственностью, приобретенной посредством труда. В работе «Два трактата о государственном правлении» он рассматривает первоначальное состояние людей как состояние господства их «естественных прав»: свободы, равенства и охраны собственности. Но он. как и Т. Гоббс, считает, что с целью защиты «естественных прав» граждан, включая их жизнь, необходимо государство, которое является результатом «общественного договора». В «Левиафане» Т. Гоббса государство возникает через общественный договор, чтобы люди не уничтожали друг друга, так как они по природе все сильны и злы и к ним применим принцип «человек человеку – волк». У Локка на государство переносится лишь часть естественных прав – ради эффективной защиты всех остальных, прежде всего свободы слова, веры и собственности. У Гоббса государство есть смертный Бог – Левиафан, оно охраняет мир и благоденствие граждан. Государство это абсолютистское по своему характеру общественное состояние, организация, которая обладает такой силой власти, что внушает страх, способный управлять волей всех людей, направляя ее на внутренний мир и взаимную помощь против внешних врагов 61.
Локк развивает учение о разделении властей на исполнительную, законодательную и судебную. Решающее значение, по его мнению, должна иметь сосредоточенная в парламенте законодательная власть. Именно законодательная власть прежде всего определяет порядок и режим, который устанавливается в обществе.
Концепции «естественного права» и «общественного договора» разделял Б.Спиноза. У него эти теории получают обоснование не просто через естественную природу человека, но через такое ее качество, как свобода. Спиноза пишет о свободе как праве рассуждать и свободе как праве действовать. «Цель государства в действительности есть свобода». В то же время он считал, что «общее решение должно преобладать над личным мнением и «изволением своего сердца», иначе в обществе возникает произвол .
философия возрождения
Эпоха Возрождения — это переворот в первую очередь в системеценностей, в оценке всего сущего и отношении к нему.
Возникает убеждение в том, что человек — высшая ценность. Такой взгляд на человека обусловил важнейшую черту культуры Ренессанса — развитиеиндивидуализма в сфере мировоззрения и всестороннее проявление индивидуальности в общественной жизни.Появляется гуманизм. В широком смысле слова гуманизм представляет собой образ мышления, который провозглашает идею блага человека главной цельюсоциального и культурного развития и отстаивает ценность человека как личности.В формировании ренессансного мышления огромную роль сыграло античное культурное наследие.
Важнейшая особенность философии Возрождения — антисхоластическаянаправленность взглядов и сочинений мыслителей этого времени. Другая ее характерная черта — создание новой пантеистической картины мира,
отождествляющей Бога и природу.Наконец, если философия Средневековья теоцентрична, то характернаяособенность философской мысли Возрождения — антропоцентризм. Человек — нетолько важнейший объект философского рассмотрения, но и центральное звено всей цепи космического бытия.Гуманисты вырабатывают новый подход к пониманию человека, в котором
огромную роль играет понятие деятельности. Ценность человеческой личностидля них определяется не происхождением или социальной принадлежностью, а личными заслугами и плодотворностью ее деятельности.Пантеизм - от греч. theos, что означает бог. Это религиозные и философские учения, отождествляющие бога и мировое целое. Пантеистические тенденции проявлялись в еретической мистике средних веков. Пантеизм характерен для натурфилософии Возрождения и материалистической системе Спинозы, отождествившего понятие "бог" и "природа".
Материализм и идеализм
Философы, бравшие за основу миропонимания природу, материю, объективную реальность, существующую независимо от сознания, примыкали к различным школам материализма. Важнейшие его формы: стихийный, механистический и диалектический.
Стихийно-наивный материализм – представление об объективном существовании внешнего мира, не подкреплённое данными естествознания и обществознания.
Механицизм объясняет природу и общество законами лишь механиче-ской формы движения материи (Ф.Бэкон, Г.Гоббс, Б.Спиноза и др.)
Корни материализма уходят в адекватное отражение действительности на основе развивающейся практики, обобщения достижений техники и науки. Диалектический материализм опирается также на опыт развития цивилизации и культуры.
Позиция, по которой мир и человек объясняются исходя из духа, сознания, получила название идеализма. Объективные идеалисты (Платон, Гегель и др.) принимают за основу действительности некий всеобщий дух, а субъективные идеалисты (Беркли, Юм и др.) – ощущения, в целом сознание воспринимающего субъекта.
Идеализм опирается на определённые основания:
А) отрыв познания от материи, абсолютизация отдельных сторон мыслительного процесса, преувеличение активной роли мышления порождает идеализм;
Б) уходящие с исторической арены господствующие классы и группы были заинтересованы в иллюзорном, скрывающем истинные материальные факторы, отражении действительности;
В) по мере усложнения общественной жизни в деятельности человека возрастает роль духовных компонентов: психики, интеллекта, сознания и бессознательности.
В рамках идеализма, несмотря на его изъяны, нередко выдвигались по-ложения, имеющие важное значение, особенно при анализе диалектики, структуры и функций человеческого мышления. Идеалистическое признание бестелесных феноменов предвосхищало научное разграничение вещества и поля, стимулировало развитие науки и искусства.
В основе информационного общества лежат два взаимосвязанных про-цесса: революция информационная, вызванная ростом информации (основание роста духовности социума), и революция в информационно-кибернетической технике и технологии как материальной основе движения информации. Развитие цивилизации и культуры (в последней имеются материальная и духовная стороны) – основа не только диалектического материализма, но и идеализма.
Бытие
Бытие - это основная философская категория, обозначающая реальность, все существующее. Это понятие охватывет все то, что только имеет место «Быть». При этом в понятии бытия выделяют следующие его формы:
материальное бытие (бытие вещей, предметов)
идеальное бытие (бытие мыслей, «понятий»)
Социальное бытие (бытие материального и идеального в человеке, единой взаимосвязи, получившей свое отражение в человеке)
Категории Бытия объединяет по признаку существования самые
различные явления, предметы, процессы. Многие философские системы
стремятся рассматривать мир как некую целостность. Для выражения
единства бытия имеется особая категория субстанция. Субстанция означает
внутреннее единство многообразие вещей, существующие через них и по
средствам их. Субстанцией признавали то материальное, то идеальное. В
одних учениях – много субстанций, в иных – одно.
Плюрализм в философском смысле означает признание множество
субстанций.
Дуализм – исходит из двух основ, двух субстанций, одна из которых
материальная, другая – идеальная. Учение, признающее одну субстанцию,
называются монистическими. Они представляют монизм.
Философская категориям бытия связана с реальной жизнью отдельного
человека и человечества.
Проблема Бытия остро возникает тогда, когда фундаментальные
предпосылки жизни и сознание начинает «уплывать», становится предметом
сомнений. Природа и стабильная жизнь постоянно изменяются и дают
человеку поводы для сомнений в вечном и неизменном существовании мира.
Мир, действительность имеет логику своего внутреннего развития,
своего существования. Мир существует до сознания, до Бытия отдельных
людей, их осознание, их действий.
Материя
Выработка этого понятия обусловлено тем, что философы в классический период развития философии всегда стремились решить основной вопрос философии: что первично, материя или сознание в этом мире. Это то, что зависит от человеческого сознания или то, что находится вне его сознания. Пользуясь понятием материи, философы, в принципе, вели речь о той основе, которая лежит вне человеческого сознания. Однако в представления о сути материи в ходе развития философской мысли изменялись.
Все разногласия и трудности в определении материи нельзя было разрешить не соединив объективно диалектического и теоретико-познавательного раскрытия сущности этого понятия. Материю можно определить лишь по отношению к практике либо к нематериальному. Единственное относительно отличное от материи качество есть сознание. Исходя из этого методологического аспекта, ЛЕНИН в работе «Материализм и империократизм» (1908) дал определение материи через сознание. Материя - это философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана нам в ощущениях и которая копируется, фотографируется и отображается ими, существуя независимо от них.
Современная западная философия
Востребованность глобальных философских систем до середины XIX столетия была обусловлена необходимостью объединения мира европейской культуры. Поэтому системообразующим началом всех классических философских доктрин, рассматривающих мир как некоторую целостность, являлись единые, а в ряде случаев единственные основания бытия. ХХ век, открывший эпоху информационной цивилизации, выявил неполноту и ограниченность этих схем, раскрыв неисчерпаемое разнообразие форм бытия в мире развивающихся систем. Единство этого мира предстало как внутренне различное, неоднородное, дискретное, противоречивое и многообразное. Открывшееся бесконечное многообразие мироздания, в свою очередь, потребовало не только новых форм миропонимания и мироотношения, но и новых методологических форм, новой технологии построения философских концепций.
Одной из линий философского поиска, является структурализм. Структурализм, как совокупность направлений в целом ряде наук (лингвистика, литературоведение, этнография, история, эстетика, искусствоведение, психология, социология, философия), объединяемых общими философско-эпистемологическими представлениями, методологическими установками и спецификой анализа, складывался в период с начала ХХ века и по 40-е годы включительно. Наибольшее распространение получил в 60-е годы во Франции.Основная специфика структурализма заключалась прежде всего в том, что его сторонники рассматривали все явления, доступные чувственному восприятию, как "эпифеномены", то есть как внешнее проявление ("манифестацию") внутренних, глубинных и поэтому "неявных" структур, вскрыть которые они и считали своей задачей. Постструктурализм - общее название для ряда подходов в философии и социогуманитарном познании в 1970 - 1980-х гг., связанных с критикой и преодолением структурализма.
Цель П. - осмысление всего "неструктурного" в структуре, выявление парадоксов, возникающих при попытке объективного познания человека и общества с помощью языковых структур, преодоление лингвистического редукционизма, построение новых практик чтения.
П. в основном французское направление мысли: его главные представители - Ролан Барт, Мишель Фуко, Жак Деррида, Жан Бодрийар, Юлия Кристева.
Одной из главных задач П. становится критика западноевропейской метафизики с ее логоцентризмом, обнаружение за всеми культурными продуктами и мыслительными схемами языка власти и власти языка. Логоцентризму, основанному на идее бытия как присутствия, данности, смысла, единства, полноты, в П. противопоставлены идеи различия и множественности.
Русский космизм
Космизм — философское мировоззрение, в основу которого положено представление о Космосе и о человеке как «гражданине Мира». Русский космизм, с его верой в мощь разума, предвосхитил многие научные подходы, в частности, современный антропный принцип: мир не был бы таким, каков он есть, если бы в нем не было наблюдателя – чувствующих и мыслящих существ.
Русский космизм предложил особый метод мышления: существуют знания, к которым мы приходим не в процессе размышления, не под контролем сознания и воли, а помимо воли, в процессе совместного выживания с другими людьми.Из всех направлений русской философии в советский период наибольшего взлета достигла философия космизма. Её основоположниками были Вл. Вернадский и К. Циолковский.
Циолковский не считал себя верующим и отвергал наличие двух начал во Вселенной: материального и духовного.
Обращаясь к рассмотрению материи, Циолковский выдвигал три начала или принципа: время, пространство и сила. Эти понятия являются прежде всего «элементами суждений», и оттого они вполне субъективны. Без материи не существует ни времени, ни пространства, ни силы, и наоборот.
Главным для Циалковского было учение о монизме материи. Его материя, а значит и атом, оживотворена, действует по законам не только физического, но и психологического мира. По его мнению, нельзя допустить, чтобы чувствительной признавалась только часть Вселенной, т.е. собственно живая материя. Но из этого вовсе не следует, что человек чувствует и познает мир как и всё остальное. Чувствительность Вселенной находит выход в двух измерениях: количественном и качественном. С этой точки зрения, все тела — живые и мертвые — обладают одинаковой по качеству, но различной по количеству степенью раздражительности.
Так как «атом всегда жив», следовательно ему свойственно чувство радости и страдания, более того, к его сущности относится и само «я» — сознание или разум. Разум , основанный на «эгоизме атома», доводится до совершенства в человеческих существах. По мнению Циолковского, разум должен стремиться не только к самосовершенствованию, но и к совершенствованию окружающего мира.
Фундаментальное открытие Вернадского — осознание того, что современная эпоха ознаменовывается переходом от биосферы к ноосфере. Биосферу Вернадский определил как область Земли, охваченную живым веществом (совокупностью живых организмов).
Важнейшим признаком разнородности биосферы служит то, что в живом веществе процессы протекают иначе, чем в костной материи, особенно если рассматривать их в аспекте времени. В живом веществе они идут в масштабе исторического времени, в костном — в масштабе геологического. Человечество все более становится неделимым и единым. Всё это свидетельствует о новом переходе биосферы в ноосферу. На этой стадии человечество, как единое целое, охватит весь земной шар и окончательно решит вопрос о лучшем устройстве жизни. Оптимистический идеал ноосферы наводил Вернадского на понятие о новой этике для нового человечества, связанного с научным прогрессом.
Русская религиозная философия
Русский «религиозный Ренессанс» (русское богоискательство).
Логика развития мысли неотвратима: сперва славянофильство породило религиозное реформаторство, а последнее, в свою очередь, породило русское богоискательство, т.к. необходимо было новое откровенное о человеке, новое религиозное сознание.Характеристика философии
Духовным источником религиозной философии явилось православие как специфический духовный и жизненный уклад.
В центре её внимания находилась тема Бога и человека, взаимоотношения между ними.
Она носит всеохватный характер. В ней с религиозных позиций были осмыслены такие проблемы, как:
-природа человека, его свобода, смерть и бессмертие;
-гуманизм и его кризис;
-смысл человеческой истории;
-ряд важных социальных вопросов.
I) Центральной фигурой во всей русской религиозной философии является В.С. Соловьев.
Соловьев во главу угла своей философской концепции ставил религию и стремился подчинить ей философию, науку, этику, будущее государственное устройство.
Он резко критиковал материализм и атеизм, представляя их как учения безнравственные, опустошающие природу человека и ведущие людей в тупик.
Вопрос о взаимоотношении материального и духовного Соловьев решал с позиции объективного идеализма.
Начало всего сущего - абсолютное, т.е. бог. Бог воспринимает не разумом, а только через веру. Бог содержит в себе вечные идеи, т.е. идеальный мир. Этот идеальный мир порождает мир физический. Этот физический мир связан с богом через человека, который обладает и материальной и идеальной субстанциями.
Возможность познания человеком окружающего мира Соловьев связывал с верой в бога - познание через веру.
Бердяев, Николай Александрович
В своих работах Бердяев охватывает и сопоставляет мировые философские и религиозные учения и направления: греческую, буддийскую и индийскую философию, неоплатонизм, гностицизм, мистицизм, масонство, космизм, антропософию, теософию, Каббалу и др.
У Бердяева ключевая роль принадлежала свободе и творчеству («Философия свободы» и «Смысл творчества»): единственный механизм творчества — свобода. В дальнейшем Бердяев ввел и развил важные для него понятия:
царство духа,
царство природы,
объективация — невозможность преодолеть рабские оковы царства природы,
трансцендирование — творческий прорыв, преодоление рабских оков природно-исторического бытия.
Западна и Восточна модели развити.Роль России
1. Западная и восточная цивилизации зародились в недрах первобытного общества в результате неолитической революции.
2. Достаточно длительный период они развивались примерно в одинаковом русле, т. е. при наличии общих черт в политике, экономике, социальной сфере и т. д.
3. На определенном этапе развития (ближе к началу нашей эры) выделился античный путь развития цивилизации, как впоследствии мы его будем называть — западный. С этого момента и до начала XX в. можно четко выделить западный и восточный пути развития.
4. Наличие четко выделенных путей развития не означает, что государства, их представляющие, развивались и сосуществовали совершенно независимо друг от друга.
5. На протяжении всей истории цивилизации государства западной и восточной цивилизаций постоянно были взаимосвязаны — через торговые отношения прежде всего, но, к сожалению, в большей степени через захватнические войны и завоевания.
6. В результате взаимодействия постоянно происходило столкновение и взаимовлияние западной и восточной цивилизаций друг на друга.
7. Практически одновременно с завоеваниями стали формироваться государства, сочетающие в себе черты Запада и черты Востока, кстати, независимо от географического положения, но зависимо от военных завоеваний.
8. Военные столкновения между Востоком и Западом имеют четко прослеживающуюся цикличность:
– первая попытка завоевания была предпринята Востоком в период древности — это греко-персидские войны, но она оказалась неудачной для Востока, т. к. греки смогли устоять; в этот же период древности государства западной цивилизации смогли завоевать государства Востока на длительный исторический промежуток времени (империя А. Македонского, Римская империя);
– в период средневековья — наоборот, Восток завоевал Запад (арабы, татаро-монголы);
– в период зарождения индустриальных цивилизаций Запад завоевал Восток, возникла мировая система колониализма.
9. К середине XX в. на примере развития значительного количества стран мира наблюдается процесс сближения западной и восточной цивилизаций, т. е. Запад заимствует черты развития Востока и наоборот, и по сути возвращения к древности в новом качестве согласно положениям учения Гегеля: тезис – антитезис – синтез.
– особенности западного типа развития: индивидуализм, частная собственность, раннее развитие товарно-денежных отношений, которые создавали условия для экономического прогресса;
– особенности восточного типа развития, ориентированного на коллективизм, рабскую покорность, азиатский способ производства, духовность, что препятствовало экономическому прогрессу.
В мировой истории Россия занимает особое место. Хотя и принято говорить, что расположенная в Европе и Азии, она во многом впитала в себя все характерное для стран этих континентов, тем не менее, надо иметь в виду, что ее история носит самостоятельный характер. Нельзя отрицать, что Россия подверглась серьезному влиянию, как Европы, так и Азии, но и расположенные здесь страны испытали на себе ее влияние. Иначе говоря, исторический процесс взаимосвязан и взаимообусловлен. Каждая страна имеет свою особую историю, которая отличает ее от других. Сказанное имеет прямое отношение и к истории России.
КУльтура и цивилизации
Понятие культуры является сложным и неоднозначным. Культура в различных ее проявлениях является объектом и предметом изучения множества конкретных наук. Каждая из этих наук дает ей свое оп ределение. Для философии в отличие от этих наук свойственно, во-первых, рассмотрение культуры в ее общих чертах, т.е. с мировоззренческих позиций; во-вторых, под углом зрения выяснения ее места в обществе и историческом процессе в целом. Сам термин культура имеет происхождение от латинского слова "culture" - что в переводе означает "возделывание земли, уход". Этот термин как нельзя более точно выражает сущность понятия культуры, под которым философы понимают все виды преобразовательной деятельности общества и человека вместе с ее результатами. В настоящее время слово "культура" часто употребляется как мера уровня образованности и просвещенности и воспитанности человека.Понятие цивилизации происходит от латинского слова "civis" - "гражданин". По мнению большинства современных исследований цивилизация обозначает следующую за варварством ступень культуры, которая постепенно приучает человека к целенаправленным, упорядоченным совместным действиям с себе подобными, что создает важнейшую предпосылку культуры.. В диалектико-материалистической философии и социологии цивилизация рассматривается как совокупность материальных и духовных достижений общества, преодолевшего уровень дикости и варварства. Цивилизация включает в себя преобразованную человеком окультуренную природу и средства этого преобразования человека усвоившего их и способного жить в окультуренной среде своего обитания, а также совокупность общественных отношений как форм социальной организации культуры, обеспечивающих ее существование и преобразование. Это некоторая общность людей, характеризуемая определенным набором ценностей (технологиями, навыками, традициями), системой общих запретов, похожестью (но не тождественностью) духовных миров и т.д
Цивилизация выражает нечто общее, рациональное, стабильное. Она представляет собой систему отношений, закрепленных в праве, в традициях, способах делового и бытового поведения. Они образуют механизм, гарантирующий функциональную стабильность общества. Цивилизация определяет общее в сообществах, возникающих на базе однотипных технологий. Культура - есть выражение индивидуального начала каждого социума. Исторические этносоциальные культуры есть отражение и выражение в нормах поведения, в правилах жизни и деятельности, в традициях и привычках не общего у разных народов, стоящих на одной цивилизационной ступени, а того, что специфично для их этносоциальной индивидуальности, их исторической судьбы, индивидуальных и неповторимых обстоятельств их прошлого и сегодняшнего бытия, их языка, религии, их географического местоположения, их контактов с другими народами и т.д. Если функция цивилизации - обеспечение общезначимого, стабильного нормативного взаимодействия, то культура отражает, передает и хранит индивидуальное начало в рамках каждой данной общности. Таким образом, цивилизация - это социокультурное образование. Если культура характеризует меру развития человека, то цивилизация характеризует общественные условия этого развития, социальное бытие культурыКак было рассмотрено раньше цивилизация и культура - понятия, тесно связанные друг с другом. В первобытную эпоху истории все народы, все племена еще не выработали те нормы общения, которые можно было назвать цивилизационными нормами. Примерно 5 тысяч лет назад в некоторых регионах Земли возникли цивилизации, то есть появились определенные объединения людей, объединенные на основе качественно-новых принципах организации и общения. В настоящее время, под цивилизацией чаще всего понимают определённый этап развития общества, достигшее определенного уровня в культурологи и других гуманитарных науках.
В условиях цивилизации достигается высокий уровень развития культуры, создаются величайшие ценности и духовной, и материальной культуры. Проблеме соотношения культуры и цивилизации посвящено немало серьезнейших работ известных теоретиков культуры. Многие из них связывают ее с вопросами о судьбах культуры, цивилизации и даже всего человечества.
Идеи глобализации
Глобализация — процесс всемирной экономической, политической и культурной интеграции и унификации. Основным следствием этого является мировое разделение труда, миграция (и, как правило, концентрация) в масштабах всей планеты капитала, рабочей силы, производственных ресурсов, стандартизация законодательства, экономических и технологических процессов, а также сближение и слияние культур разных стран. Это объективный процесс, который носит системный характер, то есть охватывает все сферы жизни общества. В результате глобализации мир становится более связанным и более зависимым от всех его субъектов. Происходит как увеличение количества общих для группы государств проблем, так и расширение числа и типов интегрирующихся субъектов.Взгляды на истоки глобализации являются дискуссионными. Историки рассматривают этот процесс как один из этапов развития капитализма. Экономисты ведут отсчёт от транснационализации финансовых рынков. Политологи делают упор на распространение демократических организаций. Культурологи связывают проявление глобализации с вестернизацией культуры, включая американскую экономическую экспансию. Имеются информационно-технологические подходы к объяснению процессов глобализации. Различается политическая и экономическая глобализация. В качестве субъекта глобализации выступает регионализация, дающая мощный кумулятивный эффект формирования мировых полюсов экономического и технологического развития.
Взгляды на истоки глобализации являются дискуссионными. Историки рассматривают этот процесс как один из этапов развития капитализма. Экономисты ведут отсчёт от транснационализации финансовых рынков. Политологи делают упор на распространение демократических организаций. Культурологи связывают проявление глобализации с вестернизацией культуры, включая американскую экономическую экспансию. Имеются информационно-технологические подходы к объяснению процессов глобализации. Различается политическая и экономическая глобализация. В качестве субъекта глобализации выступает регионализация, дающая мощный кумулятивный эффект формирования мировых полюсов экономического и технологического развития
Философия истории
Философия истории анализирует проблемы смысла и цели существования общества, перспективы его развития.
С возникновением христианства оказалось возможным иное понимание истории. Оно предполагало поступательное прогрессивное развитие в истории человечества: от акта творения Богом до ее "финала" - второго пришествия Христа и Страшного суда. В новое время земная история перестала восприниматься как священная история. В XVIII веке в работах просветителей постоянно звучала тема мощи человеческого разума, который следовало лишь освободить от пут религии и предрассудков. История оценивалась теперь как история разума. Наиболее системно представление о неизбежности прогресса в движении человечества было дано в философии Гегеля. В марксистской концепции общества прогресс рассматривался как результат неуклонного развития производительных сил. С конца XX века понятие прогресса общества и истории все более связывается с развитием телесных и духовных характеристик самого человека. С особой силой философия истории XX века поставила проблему коммуникации как основания человеческого существования. История возможна лишь в той мере, в какой люди открыты миру и друг другу. История реализуется через общение.
Философы и социологи используют различные подходы к изучению общественного прогресса. В марксистской философии, например, был разработан формационный подход. С точки зрения формационного подхода, исторический прогресс понимается как смена общественно-экономических формаций. Общественно-экономическая формация - это исторически конкретное общество на данном этапе его развития. Она включает в себя все явления, которые имеются в обществе: материальные, духовные, политические, социальные, семейно-бытовые. Основу общественно-экономической формации составляет способ производства материальной жизни в единстве производительных сил и производственных отношений. В развитии, исторического процесса Маркс выделял пять формаций: первобытнообщинную, рабовладельческую, феодальную, капиталистическую и коммунистическую. Формационный подход к развитию общества существует наряду с культурологическим и цивилизационным подходами.
Культурологический подход к истории использовал Освальд Шпенглер (1880- 1936). Он исходил из того, что каждая культура существует изолированно и замкнуто. Появляясь на определенном этапе исторического процесса, она переживает возрасты отдельного человека (детство, юность, зрелость и старость) и затем погибает. Смерть культуры, по Шпенглеру, начинается с возникновения цивилизации.
Понятие "культура" относится к числу фундаментальных в современном обществознании. Культуру часто определяют как "вторую природу", т.е. культура есть природа, обработанная человеком в целях удовлетворения тех или иных потребностей.
Категория цивилизации охватывает природу и уровень развития материальной и духовной культуры. Цивилизация воплощает в себе технологический аспект культуры. Главное в цивилизации - это непрерывная смена технологий для удовлетворения столь же непрерывно растущих потребностей и возможностей человечества.
информационное общество
Информационное общество — теоретическая концепция постиндустриального общества; историческая фаза возможного эволюционного развития цивилизации, в которой информация и знания умножаются в едином информационном пространстве. главными продуктами производства информационного общества становятся информация и знания. Отличительные черты:
увеличение роли информации, знаний и информационных технологий в жизни общества;
возрастание числа людей, занятых информационными технологиями, коммуникациями и производством информационных продуктов и услуг, рост их доли в валовом внутреннем продукте;
нарастающая информатизация общества с использованием телефонии, радио, телевидения, сети Интернет, а также традиционных и электронных СМИ;
создание глобального информационного пространства, обеспечивающего: (а) эффективное информационное взаимодействие людей, (б) их доступ к мировым информационным ресурсам и (в) удовлетворение их потребностей в информационных продуктах и услугах;
развитие электронной демократии, информационной экономики, электронного государства, электронного правительства, цифровых рынков, электронных социальных и хозяйствующих сетей;
признание массового примата личности в управлении социальными и экономическими отношениями;
новые способы производства, основанные на знании. Превращение информации в экономико-хозяйственную категорию;
массовое коллективное инвестирование (без посредников), базирующееся на совладении материальными и нематериальными активами
Традиционное,индустриальное и постиндустриальное общество
Традиционное общество (его еще называют простым и аграрным) — это общество с аграрным укладом, малоподвижными структурами и способом социокультурной регуляции, основанном на традициях (традиционное общество). Поведение индивидов в нем строго контролируется, регламентируется обычаями и нормами традиционного поведения, устоявшимися социальными институтами, среди которых важнейшим будут семья, община. Отвергаются попытки любых социальных преобразований, нововведений. Для него характерны низкие темпы развития, производства. Важным для этого типа общества является устоявшаяся социальная солидарность, что установил еще Дюркгейм, изучая общество австралийских аборигенов.
Традиционное общество характеризуется естественным разделением и специализацией труда , персонализацией межличностного общения , неформальным регулированием взаимодействий, связанностью членов отношениями родства, примитивной системой управления общностью.
Индустриальное общество — это тип организации социальной жизни, который сочетает свободу и интересы индивида с общими принципами, регулирующими их совместную деятельность. Для него характерны гибкость социальных структур, социальная мобильность, развитая система коммуникаций.
В 1960-е гг. появляются концепции постиндустриального (информационного) общества (Д. Белл, А. Турен, Ю. Хабермас), вызванные резкими изменениями в экономике и культуре наиболее развитых стран. Ведущей в обществе признается роль знания и информации, компьютерных и автоматических устройств. Индивид, получивший необходимое образование, имеющий доступ к новейшей информации, получает преимущественные шансы продвижения по лестнице социальной иерархии. Основной целью человека в обществе становится творческий труд.
Негативной стороной постиндустриального общества выступает опасность усиления социального контроля со стороны государства, правящей элиты через доступ к информации и электронным средствам массовой информации и коммуникации над людьми и обществом в целом.
Учение о прогрессе
Прогресс есть развитие к лучшему, совершенствование. Но
для того, чтобы знать, что такое совершенствование, нужно
знать, что такое совершенство. Прогресс по самой природе своей
есть понятие телеологическое: он имманентен идеалу, он
обусловлен целью. "Развиваться" свойственно не только "добру",
но и "злу". Следовательно, без осознания этих основных
этических категорий, теория прогресса обойтись не может. Без
них она была бы лишена существенного критерия. Но самый
критерий в свою очередь должен быть обоснован критически.
Представление о том, что изменения в мире происходят в определенном направлении, возникло в глубокой древности и первоначально было чисто оценочным. Социальная философия подымающейся буржуазии, отражавшая реальное ускорение общественного развития, была овеяна оптимизмом, уверенностью в том, что "царство разума" лежит не в прошлом, а в будущем. Прежде всего был замечен прогресс в сфере научного познания:. Более глубокую трактовку прогресса дал Гегель, выступив как против просветительского пренебрежения к прошлому, так и против ложного историзма романтической "исторической школы". Однако, понимая исторический прогресс как саморазвитие мирового духа, Гегель не мог объяснить переход от одной ступени общественного развития к другой. Его философия истории превращается в теодицею, оправдание бога в истории. Диалектический материализм выработал принципиально иной подход к этой проблеме, выдвинул и обосновал объективный критерий прогресса. Прогресс не есть какая-то самостоятельная сущность или трансцентентная цель исторического развития. Понятие прогресса имеет смысл лишь применительно к определенному историческому процессу или явлению в строго определенной системе отсчета. Цели, стремления и идеалы, в свете которых люди оценивают историческое развитие, сами меняются в ходе истории, поэтому такие оценки часто страдают субъективностью, неисторичностью. Общая тенденция исторического развития - переход от систем с преобладанием естественной детерминации к системам с преобладанием социально-исторической детерминации, в основе чего лежит развитие производительных сил. Более высокому уровню развитию производительных сил соответствуют и более сложные формы производственных отношений и общественной организации в целом, повышение роли субъективного фактора. Степень овладения обществом стихийными силами природы, выражающаяся в рос- те производительности труда, и степень освобождения людей из-под гнета стихийных общественных сил, социально-политического неравенства и духовной неразвитости - вот наиболее общие критерии исторического прогресса. В свете указанного критерия общественно-экономические формации представляют собой закономерные стадии поступательного развития человечества. Но процесс этот противоречив, а типы и темпы его различны. Отсюда и рост социального пес- симизма, многочисленные философские и социологические теории ХХ в., прямо или косвенно отрицающие прогресс и предлагающие заменить это понятие либо идей циклического круговорота (Шпенглер, Тойнби,Сорокин), либо "нейтральным" понятием "социального изменения". Широкое распространение получают также различные концепции "конца истории" и пессимистические антиутопии. В этом же духе интерпретируются многие глобальные проблемы современности - экологическая, демографическая, продовольственная, энергетическая, сырьевая, угроза ядерной войны, сохранение психического и физиологического здоровья населения. Применение критериев общественного прогресса при исследовании развития общества должно носить комплексный характер и не в отношении экономической, социальной, политической или духовной сфер общества, а в целом, т.е. все сферы рассматриваются как части единого целого, как подсистемы единой общественной системы, имеющей свою историю. …Проблемы нельзя решить в рамках одной страны.
Учение о ценностях
Аксиология является частью так называемой практической философии. В ней ценности рассматриваются как предмет духовно-практического отношения (освоения) по контрасту с истиной как предметом теоретического отношения. Более конкретно, аксиология занимается исследованием природы (сущности) ценностей и оценки, плюрализма и типологии ценностей, путей и средств познания ценностных формирований, специфики оценочного языка.
Отнесение к ценностям происходит в процессе взаимодействия человека с объектами окружающего мира. Именно в этом процессе, методом проб и ошибок, индивид и
общество (совокупный человек) научаются отличать предметы и явления, полезные для себя от бесполезных и даже вредных.
Классификация:
1. Ценности экзистенциальные (т.е. ценности каждодневного, текущего бытия, например комфортные жилищные условия как ценность) и эссенциальные (вытекающие из родовой сущности человека, например общение с себе подобными., — “роскоши
человеческого общения”).
2. Ценности наличные, уже реализованные, и ценности мыслимые, идеальные. Уже много веков прогрессивные головы пропагандируют мир без оружия и войн как высшую гуманистическую (моральную и политическую) ценность, но, увы, до ее реализации в бытии общества еще очень далеко.
3. Ценности желательные и нормативные (примером первых может служить высшее образование, а вторых — законопослушание, которое и в правовом, и в моральном плане выступает как норма поведения).
Итак, ценности — это такие материальные или духовные по своему характеру явления, которые обладают положительной значимостью для личности, той или иной социальной группы, общества в целом и служат средствами удовлетворения их потребностей и интересов.
Проблема ценностей всегда актуальна не только в теоретическом, но и в практическом плане: ведь воспитание человека есть, по крупному счету, формирование в его сознании системы истинных ценностей.
Проблема духовности человека
Большой проблемой является то, что уровень духовности, а следовательно, и общественного сознания снижается незаметно. Проявлением этого является равнодушие, усиление агрессии и жестокости, появление потребительских желаний. Медленное растворение совести подрывает нравственную память, снижает общие интеллектуальные способности. Как следствие вышесказанного происходит разрушение творческих способностей и прекращение духовного развития человека.
Отвлекшись на секунду от своих физических и материальных потребностей, мы можем заметить, что происходит «мировоззренческая катастрофа». В обществе меняется внутренняя структура и общий духовно-психологический климат. С отсутствием навязанной политической идеологии, которая практиковалась правительством в середине прошлого столетия, разум граждан оказался в растерянности – во что же верить и каким идеалам следовать?
Но сознание не может пустовать и на смену «идеологии Маркса» приходят новые тенденции. Одной из них является появление в разумах страстного желания заполнить свой мир материальными ценностями, потребительскими желаниями и бороться за вымышленный, навязанный такими же растерянными умами, успех. Сейчас большинство представителей нашего общества открыто отвергают духовную составляющую человеческого существования, для них чуждыми кажутся попытки познать душу, созерцать прекрасное в окружающем мире и вечность бытия. Развивается индустрия потребительских желаний. И успех материализма обязан не только отсутствию идеалов, но и методам современной педагогики, политики и даже психологии.
В первом понимании смысл жизни – элемент уникальной духовной жизни индивида, то, что он формирует себя сам независимо от господствующих в обществе систем общественных ценностей. С этих позиций нельзя говорить о едином для всех смысле жизни. Каждый индивид открывает его в собственных размышлениях и, опираясь на собственный опыт, выстраивает свою иерархию ценностей. Вместе с тем смысл жизни существует и как феномен сознания человеческого рода. Его поиски подготовлены долгим процессом эволюции человека, развитием рефлексивной способности его мышления, формированием сознания.
Наибольшую верность поиску абстрактно-всеобщего смысла жизни человека сохранила религиозная философия. Она связывает смысл человеческой жизни с созерцанием и воплощением божественного начала в человеке, стремлением к сверхчеловеческой святыне, приобщением к истине и высшему благу. Русский религиозный философ С. Франк считал, что мир сам по себе бессмыслен и слеп, как бессмысленна и внешняя жизнь человека. Но человеческий разум – уже прорыв бессмысленности. Внутренняя духовная жизнь человека, которую С. Франк называл истинным бытием, имеет смысл. Он доступен лишь душе, испытывающей беспокойство, томление, неудовлетворенность, «искание смысла». Для того, чтобы человек открыл для себя смысл жизни, нужны два условия: «во-первых, бытие Бога как абсолютной основы для силы добра, разума и вечности, как ручательства и торжества над силами зла, бессмыслия и тленности и, во-вторых, возможности для меня лично, в моей слабой и краткой жизни, приобщения к Богу» - писал С. Франк.
Человек в современном мире
Формула Маркса: сущность человека — это совокупность всех общественных отношений. С ней связаны утопические или демагогические призывы к всестороннему и одновременно гармоническому развитию личности, конечно, с помощью коллектива (или «другого»), вкладывающего в личность все свои «общественные» отношения, хотя некоторые из них он мог бы без ущерба для личности, а, возможно, и с пользой для нее оставить при себе. В этой марксовой характеристике сущности человека нет места для собственной человеческой самости, о которой Маркс пишет в другом месте и без которой нельзя понять, откуда берутся источники и движущие силы для саморазвития, обеспечивающих самостояние человека.
Забывается положение о том, что человек «только в обществе может обособляться». Заметим, обособляться, а не подстраиваться, подравниваться. А далее и вовсе интересно, где сущность человека трактуется с точностью до наоборот по сравнению с приведенной выше формулой: «Так как истинной общественной связью людей является их человеческая сущность, то люди в процессе деятельностного осуществления своей сущности творят, производят общественную связь, общественную сущность, которая не есть некая абстрактно всеобщая сила, противостоящая индивиду, а является сущностью каждого отдельного индивида (его собственной деятельностью, его собственной жизнью, его собственным наслаждением, его собственным богатством)». Другими словами, если ты обездолен, лишен своей человеческой сущности, в том числе перечисленных и не перечисленных форм собственности и богатства, тебе незачем, да и не с чем идти в общество, ты не поможешь произвести общественную связь, общественную сущность. Тебе не с чем будет обособляться. Ты сможешь лишь экспроприировать чужое богатство, как минимум, предлагать поделить его поровну и разрушать общественную сущность, сложившуюся до тебя, предлагать начинать историю общественных отношений с себя.
Мир изменился и, следовательно, изменился и сам человек. Теперь это уже человек, существующий не столько в природном, сколько в искусственном техническом мире, и потому он — неестественный человек, существо все более и более искусственное. Это человек, зачастую бессильный перед социальным миром и ощущающий себя заброшенным в него, как в чуждую и враждебную среду, а потому он — одинокий человек. Вместе с тем, это человек, ставший частицей единого планетарного сообщества, и поэтому, осознает он это или же нет, он является гражданином мира. Современный человек логикой собственной деятельности погружен в стихию острейших проблем, им же созданных и затрагивающих судьбы всех обитателей социального мира. Это есть не что иное, как глобальные проблемы человечества.
антропологи
Философское учение о человеке начинается с проблемы сущности. У Платона она сводится к тому, что, прежде всего, сущность человека в его духовности.
Аристотель подходит несколько иначе. В его времена было такое определение человека: человек – существо двуного, бесперое. Аристотель же говорит, что человек это, прежде всего, соединение материальных элементов. Помимо этого в нем есть нечто иное. Это сущность, движущая причина и конечная цель всего. Сущность причина бытия каждой вещи. Человек животное политическое и социальное. Отличие человека от животного – наличие разумной души.
В конечном итоге, Фейербах выводит: «Человек венец природы», «Человек должен стремиться к счастью».
Эвдемонизм – концепция, провозглашающая стремление к счастью.
Спиноза, в своей «Этике» говорил: хоть человек и зависит от собственных страстей и желаний, но он может обрести свободу, если он будет осознавать объективную необходимость. Необходимость определенных требований, законов, норм.
Подход Канта. Он дает уроки понимания сущностных сил. Сущностные силы человека всегда проявляются в его активности. В первую очередь активность творческая, деятельность ума. Во вторых, сущностные силы человека в его нравственных достоинства. Закон нравственного поведения: поступай согласно максиме, которая сможет стать законом всего общества. Счастливым может быть человек, осознающий собственное совершенство и чужое счастье. Человек является целью для себя, а не средством.
Более фундаментально сущность человека рассматривает Гегель. Человек и труд неразделимы. В этом труде человек выступает не просто как созидающая личность, но и как человек создающий себя и свою среду. Активная сущность человека подчеркивается немецкой классической философией.
Сущность человека раскрывается и в учении «Маркса и Энгельса». Человек есть совокупность всех общественных отношений. Это отношения экономические, социальные, политические и идеологические.
Антропология — совокупность научных дисциплин, занимающихся изучением человека, его происхождением, развитием, существованием в природной (естественной) и культурной (искусственной) средах.
ЧЕловек и исторически процесс
История – это развитие человеческого начала; здесь важно понимать, что понимается за такое начало. Если это орудие труда, то история – это развитие развитие промышленности. Если это разум, то история – это развитие рациональности. История применительно к обществу обозначает реальный процесс развития общества в целом, а также отдельных стран, народов или сторон общественной жизни.Личность – человеческий индивид как продукт общественного развития, субъект труда, общения и познания, детерминированный конкретно-историческими условиями жизни общества. С точки зрения идеализма, личность – духовное существо, автономно творящее историю. С точки зрения исторического материализма, личность – продукт общественного развития, она является субъектом общественных отношений не изолированно, сама по себе, а лишь как часть социального коллектива (сословия, класса, нации, общества в целом). Человек не рождается личностью, а становится ею.
Народные массы - исторически изменяющаяся общность социальных групп с разной классовой структурой на различных этапах исторического развития.
Роль личности и народных масс в истории – одна из коренных проблем философии и социологии. Домарксистская и современная буржуазная социология рассматривает народные массы как пассивную толпу, как объект воздействия выдающихся личностей. Социальное неравенство и отстранение трудящихся от участия в управлении государством оправдывается утверждением, что народные массы неспособны к интеллектуальному творчеству в силу своей "косности" и "отсталости".
Марксистский анализ роли личности и народных масс в истории органически связан с основными теоретическими и методологическими принципами исторического материализма. Решающая роль народных масс в истории обусловлена прежде всего тем, что они являются главной производительной силой общества.
формационна и цивилизационна концепции
Различные системно-структурные образования в обществе в их единстве и взаимодействии образуют определенную качественную целостность данного общества, придают ему определенный исторически-типический облик. Эта характеристика общества фиксируется в понятии «общественно-экономическая формация», выработанная в марксистской философии. Общественно-экономическая формация — это целостная система общественных отношений и явлений, обусловленная способом производства и являющаяся характеристикой качественно определенного типа общества на конкретной ступени его исторического развития.
Формационный подход дает возможность обнаружить в обществе его целостную структуру, определить ее основные элементы, основные зависимости между ними, основные механизмы их взаимодействия. На его основе все наблюдаемое в истории множество социальных систем сводится к нескольким основным типам. В состав общественно-экономической формации входят базис, надстройка и другие элементы.
Базис — это экономическая структура общества, включающая совокупность производственных отношений, складывающихся в соответствии с определенным уровнем развития производительных сил.
В структуру формации включаются также и социальные явления:
а) некоторые исторические формы общности людей (род, племя, народность, нация, а также касты, сословия, классы);
б) тип и форма семьи;
в) бытовая сфера жизнедеятельности людей.
Таким образом, нет оснований считать формационную концепцию ложной, хотя, она не может претендовать на абсолютную истинность всех своих положений.
Все большее внимание уделяется цивилизационной концепции общественного развития, и не в последнюю очередь это связано с критикой формационного подхода. В рамках этой концепции всемирная история предстает как смена и одновременное сосуществование различных цивилизаций.
Термин «цивилизация» в социальной философии не имеет однозначного определения.
В цивилизационной концепции не признаются производственные отношения как главная основа, определяющая качественную специфику общества, в ней используется более широкий круг выделяемых основ общественной жизни. Понятие цивилизации фиксирует более конкретно-эмпирические проявления общественной жизни, ее особенности и взаимосвязи, нежели формация. Использование цивилизационного подхода позволяет понять генезис, характерные черты и тенденции развития различных социально-этнических общностей, не связанных напрямую с формационным делением общества. Он также позволяет рассматривать культуру как чисто социальное явление, во всем ее объеме.
В качестве основания цивилизации определяется материальная сфера. В фундаменте цивилизации в целом и каждой из ее ступеней лежит технико-технологический базис, в связи с чем и выделяются три ступени в развитии цивилизации: земледельческая, индустриальная и информационно-компьютерная. Целостная характеристика цивилизации обязательно включает такие моменты, как природные (включая демографические) условия жизни общества, этнические и исторические особенности жизни данного общества, его духовные характеристики, так как без их учета невозможно объяснить специфику разных цивилизаций в рамках одинаковых ступеней развития.
Обе концепции — и формационная, и цивилизационная — отражают разные стороны сложного и противоречивого исторического развития общества. Каждая из рассматриваемых концепций общественного развития необходима и важна, но недостаточна сама по себе. Поэтому речь должна идти о взаимном сочетании этих концепций для наиболее полного, многостороннего и глубокого понимания общества.
Социальное познание
Человеческое познание подчиняется общим закономерностям. Однако особенности объекта познания обусловливают его специфику. Имеются свои характерные черты и у социального познания, которое присуще социальной философии. Следует, конечно, иметь в виду, что в строгом смысле слова всякое познание имеет социальный, общественный характер. Однако в данном контексте речь идет о собственно социальном познании, в узком смысле этого слова, когда оно выражается в системе знаний об обществе на его различных уровнях и в различных аспектах.
Специфика этого вида познания заключается прежде всего в том, что в качестве объекта здесь выступает деятельность самих субъектов познания. То есть сами люди являются и субъектами познания, и реальными действующими лицами. Помимо этого, объектом познания становится также взаимодействие между объектом и субъектом познания. Другими словами, в отличие от наук о природе, технических и других наук в самом объекте социального познания изначально присутствует и его субъект.
Далее, общество и человек, с одной стороны, выступают как часть природы. С другой — это творения и самого общества, и самого человека, опредмеченные результаты их деятельности. В обществе действуют как социальные, так и индивидуальные силы, как материальные, так и идеальные, объективные и субъективные факторы; в нем имеют значения как чувства, страсти, так и разум; как сознательные, так и бессознательные, рациональные и иррациональные стороны жизнедеятельности людей. Внутри самого общества различные его структуры и элементы стремятся к удовлетворению своих собственных потребностей, интересов и целей. Эта сложность общественной жизни, ее многообразие и разнокачественность обусловливают сложность и трудность социального познания и его специфику по отношению к другим видам познания.
Общественное развитие
Прогресс (движение вперед, успех) – представление о том, что общество развивается от простого к сложному, от низшего к высшему, от менее упорядоченного к более организованному и справедливому.
Регресс – представление о таком развитии общества, когда оно становится менее сложным, развитым, культурным, чем было.
Стагнация – временная остановка развития.
Критерии прогресса:
1) Кондорсе (XVIII век) считал критерием прогресса развитие разума.
2) Сен-Симон: критерий прогресса – нравственность. Общество должно быть таким, где все люди по отношению друг к другу – братья.
3) Шеллинг: прогресс – постепенное приближение к правовому устройству.
4) Гегель (XIX век): усматривает прогресс в сознании свободы.
5) Маркс: прогресс – развитие материального производства, что позволяет овладеть стихийными силами природы и добиться социальной гармонии и прогресса в духовной сфере.
6) В современных условиях прогресс – это:
–продолжительность жизни общества;
–образ жизни;
–духовная жизнь.
Что движет человеческой историей (?):
1) Провиденциалисты: все в мире идет от бога, по божественному провидению.
2) Историю творят великие люди.
3) Общество развивается по объективным законам.
а) Часть ученых придерживается позиции, что это теория социального эволюционизма: общество, как часть природы развивается прогрессивно и идет однолинейно.
б) Другие придерживаются теории исторического материализма: движущей силой развития общества является признание первичности материальных потребностей людей.
С точки зрения Вебера, источником и движущей силой развития общества является протестантская этика: человек должен трудиться, чтобы стать избранным богом к спасению
Социальна структура общества
Соц структура об-ва. Любое об-во не есть просто совокупность отдельных индивидов, а есть совокупность различных групп людей, объединенных какими-либо интересами. Таким образом, об-во-совокупность связей и отнош к-рые складываются между группами и общностями, в к-рые объединены люди. Соц структ об-ва - совокуп классов, слоев, групп и взаимоотнош между ними. Соц структуры выделяют по различным признакам, например соц-демографическая структура об-ва. Все завис от главного критерия по к-рому производится структурирование. В завис от числ-ти, соц общности подразд на «большие»(классы, нации), «средние»( территор общ-ти и производственные коллективы), и «малые»(семья). оциальные стратификации. Если в основе деления общества на классы лежит критерий отношения собственности на средства производства, то в теории социальной стратификации, выработанной западными учеными лежит понятие страты. Страта – это слой, пласт. Критерием разделения общества на страты является не один признак а совокупность ряда признаков. Причем эти признаки могут быть выбраны произвольно. (например в качестве признака может быть выбран доход, количество членов семьи и даже хобби. При этом в теории стратификации различают вертикальную мобильность( перемещение из одной страты в другую), и горизонтальную мобильность(перемещение в пределах одной страты). Классы - большие группы людей, различ по их месту в истор опред системе обществ пр-ва, по их отношению к собственности, по их месту в обществ организации, а также по размерам и способам получения доли тех обществ богатств, к-рыми они располагают.
Источником разделения об-ва на классы является общественное разделение труда (ОРТ) по конкр видам деят-ти. Исторически определенное отделение пастушества от земледелия, отделение ремесла от сельхоза. Отделение умственного труда от практически-прикладного. ОРТ приводит к появлению частной соб-ти. В обществе появляется соц неравенство. Пути происхождения класса.
1.Через отделение в общине эксплуататорской верхушки.
2.Посредством обращения людей в рабство.(Сначала чужеплеменников, затем - своих)Главная причина разделения О на классы лежит в прогрессе.Социа́льная о́бщность — широкое понятие, объединяющее различные совокупности людей, для которых характерны некоторые одинаковые черты жизнедеятельности и сознания.
Общности различного типа — это формы совместной жизнедеятельности людей, формы человеческого общежития. Они складываются на различной основе и крайне многообразны. Это общности, формирующиеся в сфере общественного производства (классы, профессиональные группы и т. п.), вырастающие на этнической основе (народности, нации), на основе демографических различий (половозрастные общности) и др.ЭТНОС
(греч. ethnos - группа, племя, народ) - межпоколенная группа людей, объединенная длительным совместным проживанием на определенной территории, общими языком, культурой и самосознанием. Понятие "Э." как категории, обобщающей признаки этнических общностей на всех этапах истории человечества, разрабатывалось преимущественно в российской, советской и постсоветской этнографии.
Учение об обществе
Один из разделов философии -- социальная философия. Она изучает социальное бытие, то есть общество, его реальное существование. К числу важнейших проблем социальной философии относятся: 1) структура общества; 2) роль материальных, социальных и идеальных факторов в развитии общества; 3) периоды, циклы развития общества; 4) проблема общественного прогресса и его критериев; 5) особенности возникновения морали, искусства, религии и других элементов духовной жизни.Объективно-идеалистический подход (представлен, например, в философии Г. Гегеля). Основная идея здесь следующая: история общества есть история саморазвития Абсолютной идеи, подчиняющейся определенным диалектическим закономерностям. Отсюда и общество развивается закономерно. Механизм возникновения закономерности таков: история складывается из действий отдельных людей, каждый из которых старается претворить в жизнь свои интересы и цели. Формационный подход к развитию общества (материалистическое понимание истории) разрабатывался в философии марксизма1.
Культурологический подход к развитию общества разрабатывался, например, в работах немецкого представителя философии культуры Освальда Шпенглера (1880--1936). Философ считал, что история человеческого общества распадается на ряд неповторимых культур, каждая из которых проходит четыре стадии: детство, юность, возмужалость, старость, или этап цивилизации, и, наконец, гибель. Затем происходит возникновение новой культуры.
Цивилизационный подход к развитию общества представлен философией английского историка, философа и социолога Арнольда Тойнби (1889--1975). В своей двенадцатитомной работе «Исследование истории» (1934--1961) он предпринял попытку объяснить смысл процесса общественного развития через понятие «цивилизация».
Общественная жизнь, с точки зрения Тойнби, представляет собой совокупность дискретных единиц социальной организации, которые и названы «цивилизациями».Системно-синергетический подход к анализу общества основан на общей теории систем, создателем которой считают австрийского биолога и философа Людвига фон Берталанфи (1901 -- 1972). Синергетика как междисциплинарное направление научных исследований возникает в 60--70-е гг. XX столетия. Такое название этой дисциплины было предложено немецким физиком Г. Хакеном. Буквально термин «синергетика» означает «теория совместного действия». Синергетика изучает общие законы самоорганизации различных систем.
С точки зрения системно-синергетического подхода, общество представляет собой открытую, динамическую, нелинейную, самоорганизующуюся систему
Природа и общество
В философии под природой понимается вся совокупность естественных условий существования человека и человеческого общества Человек, а следовательно и человеческое общество, вышли из природы и связаны с ней нерасторжимыми узами. Живая природа – тот базис, без которого не было бы ни человечества, происшедшего от животных предков, ни общества, которое пришло на смену первобытному стаду этих предков. В мире идет процесс обмена веществ между человеком, обществом и природой. Общество есть продолжение природы. Противоречивость отношений в системе общество-природа просматривается уже в том, что, с одной стороны, по мере развития общества оно во все большей степени овладевает силами природы и ее богатствами. Все это реализуется в развитии производственных сил. С другой стороны, чем больше человек подчиняет себе природу, тем больше он от нее зависит. Из этой усиливающейся зависимости на горизонте просматриваются мысли о грядущих экологических проблемах. Даже если к примеру выключить электричество в городе(которое появилось в человеческом обществе нет так давно), то не известно сколько человеческих смертей понесет этот инцидент. Человек на протяжении развития отношений между природой и обществом относился к природе главным образом как кладовке нужных материалов и материальных благ. Но остро вопрос о регенерации природы встал в нашем веке
Географический детерминизм – это географическое и социальное понятие, обозначающее взаимозависимость между обществом и географической средой. Термином “географический детерминизм” иногда обозначают концепции, придающие географическим факторам решающую роль. Однако география охватывает не все аспекты взаимодействия человека с природой. На протяжении более чем двух тысяч лет географический детерминизм был единственным материалистическим учением во взглядах на общество. Социальная функция географического детерминизма как социального учения претерпевает в это время ряд изменений. Он мог оправдывать существующие политические порядки, он мог становиться знаменем революционной буржуазии, оправданием империалистических захватов в конце XIX – начале XX века. В настоящее время интеграционные процессы, идущие в истории и географии, ставят на очередь необходимость философского осмысления нового понимания, взаимосвязей природы и человеческого общества.при рассмотрении роли географической среды недопустим "географический нигилизм", полное отрицание воздействия ее на функционирование общества. С другой стороны, нельзя разделить точку зрения представителей "географического детерминизма", которые усматривают однозначную и однонаправленную зависимость между географической средой и процессами социальной жизни, когда развитие общества полностью определяется географическими факторами. Учет творческих возможностей личности, развитие на этой основе науки и техники, культурный обмен между народами создают определенную независимость человека от географической среды. Однако социальная деятельность человека должна гармонично вписываться в природно-географическую среду. Она не должна нарушать ее основных экосвязей.
Научно-техническа революци
НТР ? коренной качественный переворот в производительных силах человечества, основанный на превращении науки в непосредственную производительную силу общества, в ведущий фактор развития общественного производства. Характерные черты НТР:
? универсальность,
? чрезвычайное ускорение научно-технических преобразований,
? коренное изменение роли человека в процессе производства,
? ориентация на использование научно-технических достижений в военных целях.
Характерные черты НТР проявляются во всех ее составных частях.
1) В науке ? превращение науки в непосредственную производительную силу, рост наукоемких производств.
2) В технике и технологии ? преобладание революционного пути развития, ?микроэлектронная революция?.
3) В производстве ? развитие по шести главным направлениям ? электронизация, комплексная автоматизация, перестройка энергетического хозяйства, производство новых материалов, ускоренное развитие биотехнологии, изучение и использование космоса.
4) В управлении ? появление кибернетики (науки об управлении и информации), ?информационный взрыв?, создание автоматизированных систем управления, вычислительных центров.
Социально экономические последствия НТР
1.Наука превратилась в непоср производ силу, кач-венно преобразовав все элементы ПС
2.Измена характера и содержания труда
3.Рост произ-ти труда
4.Сокращение числа участников в сфере мат пр-ва и их увеличение в сфере науки, искусства, образования, культуры, досуга.
5.Возрастание соц. Экон значения информат деятельности.
6.Рост уровня образ и культуры трудящихся, сокращение рабочего и увеличение своб времени.
7.Повышение покупательной способности населения за счет расшир внутр рынка
8.Повышение уровня жизни
9.Изменение соц структуры об-ва (средний класс)
10.демократизация об-ва
11Решение экологических проблем
Негативные последствия НТР
1.Рост безработицы
2.Ускорение жизненного ритма и увеличение нагрузки на человека
3.Рост соц заболеваний
4.Профессиональный кретинизм.
Наука и ненаучное знание
Научное знание - система знаний о законах природы, общества, мышления. Научное знание составляет основу научной картины мира и отражает законы его развития.
Научное знание:
- является результатом постижения действительности и когнитивной основой человеческой деятельности;
- социально обусловлено; и
- обладает различной степенью достоверности.
НЕНАУЧНОЕ:знание, не вписывающееся в жесткие каноны научной рациональности, а также представляющее собой способ освоения действительности, отличный от науки. Постановка проблемы В. з. в истории философии связана с развитием позитивизма и сциентизма, с идеей демаркации науки и ненауки.
Этапы развития науки, связанные с перестройкой исследова¬тельских стратегий, задаваемых основаниями науки, получили на¬звание научных революций. Главными компонентами основания науки являются идеалы и методы исследования (представления о целях научной деятельности и способах их достижений); науч¬ная картина мира (целостная система представлений о мире, его общих свойствах и закономерностях, формирующихся на основе научных понятий и законов); философские идеи и принципы, обо¬сновывающие цели, методы, нормы и идеалы научного исследо¬вания (подробно см. гл. Ш, § 6, 7).
Перестройка оснований науки, сопровождающаяся научными революциями, может явиться, во-первых, результатом внутри-дисциплинарного развития, в ходе которого возникают проблемы, неразрешимые в рамках данной научной дисциплины. Во-вторых, научные революции возможны благодаря междисциплинарным взаимодействиям, осно¬ванным на переносе идеалов и норм исследования из одной науч¬ной дисциплины в другую, что приводит часто к открытию явле¬ний и законов, которые до этой «парадигмальной прививки» не попадали в сферу научного поиска. В зависимости от того, какой компонент основания науки перестраивается, различают две раз¬новидности научной революции: а) идеалы и нормы научного ис-следования остаются неизменными, а картина мира пересматри¬вается; б) одновременно с картиной мира радикально меняются не только идеалы и нормы науки, но и ее философские основания.Перестройка оснований науки, происходящая в ходе научных революций, приводит к смене типов научной рациональности. И хотя исторические типы рациональности — это своего рода абстактные идеализации, все же историки и философы науки выде¬ляют несколько таких типов.
Нужно отметить, что рациональность не сводится только к научной. Рациональ-ность предполагала способность человека самостоятельно мыс¬лить и принимать решения. И. Кант считал, что рациональность — это главный принцип Просвещения. Суть этого принципа в том, что субъект рационального мышления полностью ответствен за содержание своей мысли. «Имей мужество пользоваться собствен-ным умом... без руководства со стороны кого-то другого», — таков девиз Просвещения, считал философ. Сформировалась уверен¬ность в автономности и самодостаточности человеческого разу¬ма, сила которого проявилась в создании науки и техники.
Научное познание
Научное познание имеет 2 уровня: эмпирический и теоретический. На обоих из них участвуют чувственное и рациональное познание. Оба уровня научного познания имеют свои методы и средства познания. Между ними (опыт и теория) существует двусторонняя связь. Границы между этими уровнями относительны и исторически условны. Совокупность приемов исследования объекта - есть метод.
Методы бывают:
Конкретно-научные и специфические методы
Общенаучные, применяемые во всех науках
Всеобщий, философский метод.
Общенаучный метод делится на на 3 группы.
1. Эмпирические методы познания (наблюдение, описание, сравнение, измерение, эксперимент)
2. Методы, используемые в эмпирическом и теоретическом познании (обобщение, абстрагирование, анализ и синтез) и схожие с ними методы (дедукция и индукция, моделирование и идеализация)
3. Чисто теоретические методы (формализация, исторический и логический методы, восхождение от абстракции к конкретному, системно - структурный метод, аксиоматический)}
Методы теоретического уровня научного познания отличаются от методов эмпирического:
Абстрагирование - метод, сводящийся к отвлечению в процессе познания от каких-то свойств предмета познания с целью углубленного исследования одной из его сторон.
Аналогия- умозаключение о сходстве объектов в определенном отношении на основе их сходства в ряде иных отношений.
Моделирование - метод, основанный на изучении не самого объекта , а его модели.
Идеализация - метод использования идеальной модели.
Научное познание начинается с постановки проблемы. Далее следует гипотеза. А затем теория. (статус гипотезы как достоверного знания.
Проблема - «знание о незнании» о том , что еще не познано.
Гипотеза - Научно обоснованное предположение, исходящее из фактов, умозаключение, имеющее своей целью решить проблему, носящее вероятностный характер.
Теория - это система знаний, описывающая и объясняющая определенную совокупность явлений, дающая обоснование всех выдвинутых предположений и сводящая все открытые в данной области законы к единому основанию.
Концепция - определенный способ понимания, трактовки каких - либо явлений, основная точка зрения.
Практика,ее роль в познании
Практика - материально- предметная деятельность по преобразованию окружающей действительности.
I. Практика (греч. деятельный, активный) как специфический человеческий способ бытия в мире представляет собой деятельность, которая обладает сложной системной организацией.
Она включает в себя:
1) Реальные преобразования окружающей среды при помощи искусственно созданных орудий и средств. (субъект - объектные отношения.
2) Общение людей в процессе и по поводу этого преобразования (субъект - субъектные отношения)
3) Совокупность норм и ценностей.
Структура отношений представляет собой единство двух строн: 1- субъектная (человек с его способностями, возможностями, целеположениями. 2 - объектная (средства, исходные материалы, полученные продукты).
Как по своему содержанию, так и по способу осуществления практической деят-ти, практика носит не только предметный, но и общественный характер. Практика может характеризоваться как включение человека в окружающий его предметный и социальный мир, путем преобразования объективно существующих предметов и явлений.
Практика - это предметная, материальная, чувственная, целеполагающая деятельность человека, имеющая своим содержанием освоение и преобразование природных и социальных объектов.
Основные формы практической деят-ти людей
1. Материально-производственная
2. Социально-преобразующая.
3. Научно-экспериментальная
4. Техническая
Практика обществ-я тесно взаимосвязана с познавательной деятельностью, теорией.
- Практика выступает прежде всего в роли источника познания.(формирует объект познания.)
- Как основа познания (движущая сила познания, в практике коренятся импульсы к получению нового знания.)
- Как движ сила познания(см выше)
Когда у об-ва появляется практ потребность, она движет науку быстрее, чем десятки университетов. Практика явл целью познания т.к. научные знания имеют жизненный смысл лишь в том случае, если они воплощаются в жизнь.
Практическое воплощение идей, их превращения в предметный мир представляют собой процесс опредмечивания знаний. Знания опредмечиваются не только в языковой форме, но и в творениях культуры. В процессе этого опредмечивания мы можем выяснить истинность содержания наших знаний. А поэтому практика выступает в качестве критерия истины.
Итак, практика - это необходимое условие познания. Без практики познание невозможно, но в тоже время , сама практика как опредмечивание знаний немыслима без самих знаний, т.е. в отрыве от познания è практика и познание диалектически связаны.
Учение об истине
Диалектический материализм считает, что наши знания, полученные на основе живого созерцания и абстрактного мышления и проверенные практикой, являются достоверными знаниями, имеющими значение объективной истины. Вопрос об истинности знаний решался многими философами. Однако только диалектический материализм дал научное обоснование вопроса об истине.
Содержание наших знаний, представлений и понятий, которое соответствует действительности, подтверждается практикой и не зависит от субъекта. Утверждение естествознания, что земля существовала до человека, есть объективная истина.
Объективной истиной являются все законы природы и общества, поскольку они правильно познаны, соответствуют объективной реальности и подтверждаются общественно-исторической практикой человечества. Наши знания объективны по своему источнику, по происхождению и, являясь отражением объективного мира в сознании человека, носят характер объективной истины.
Идеалисты, так или иначе отрицают объективную истину. Они считают, что содержание наших знаний зависит от субъекта, идеи абсолютного духа.
Идеалисты махистского толка, например, объективность сводили к 'общезначимости' и истину понимали как 'организующую и идеологическую форму человеческого опыта'. Но если истина есть форма человеческого опыта, то она не может быть объективной, то есть независимой от человека и человечества. Под такое понимание истины можно подвести и религиозные вымыслы. Махисты стирали грань между наукой и религией, ибо религиозные догмы до сих пор являются 'идеологическими формами' реакции.
В духе махистов рассуждают и прагматисты. Истиной прагматисты считают то, что 'полезно в целях практических'. Американский философ Уайтхед прямо заявляет, что 'для пользы дела' нужна наука и религия.
Hayкa же имеет дело с объективной истиной, с объективными законами природы, общества и мышления. Современный фидеизм отвергает претензии науки на объективную истину. Но без признания объективной истины нет науки. Отсюда видно, что научное мировоззрение связано с признанием объективной истины.
Признание объективной истины наносит сокрушительный удар по идеалистическому мировоззрению и является краеугольным камнем теории познания диалектического материализма.
Признавая объективную истину, диалектический материализм вместе с тем считает, что эта истина познается не сразу, а постепенно, частями. В каждый данный момент познание исторически ограничено, но эти границы временны, относительны и практически постоянно раздвигаются в соответствии с успехами науки и техники. Поскольку познание развивается непрерывно, то и наши объективные знания в каждый данный момент неполны, незакончены, относительны. Диалектический материализм признает относительность истины лишь в смысле неполноты, незаконченности, незавершенности нашего познания в данной области, в данный момент. Относительность истины обусловливается прежде всего тем, что мир находится в вечном и бесконечном развитии и изменении. Развиваются и углубляются и наши знания о мире. Познание развивается беспредельно, поступательно. Относительность истины следует также из ее конкретности.Материалистическая диалектика учит, что истина носит конкретный характер. Абстрактной истины нет. Истина всегда конкретна.
чувственное и рациональное познание
Познание выступает как диалектический процесс активного целенаправленного воспроизведения в системе идеальных образов сущности вещей, явлений объективного мира , включая человека и жизнь общества.
Познание как процесс включает в себя 2 ступени. 1 - чувственное познание( живое созерцание) 2- логическое(рациональное) познание. (Абстрактное мышление)
Каждая из этих ступеней имеет свои формы:
1) Формы чувственного познания
1. Ощущение (дает элементарный чувственный образ отдельных свойств предметоа и явлений)
2. Восприятие( дает целостный конкретно чувственный наглядный образ предметов и явлений )
3. Представление (чувственно - образное знание о непосредственно не воспринимаемых нами объектах, воспроизводимых по памяти и основанные на ощущениях . Важную роль играет воображение - способность соединять материал не так, как он соединен в действительности.
Формы логического познания:
1. Понятие ( в нем отражается общие и существенные стороны и св-ва, а также связи в отношении предмета и явлений)
2. Суждение ( это движение и выражение мысли в рез-те чего о предмете утверждается что-либо или отрицается)
3. Умозаключение( это движение мысли, при котором из одного или нескольких суждений выводится новое заключение)
Чувственное познание ограничено:
-не выделяет общее
-не дает знания по сущности и не дает объяснения и понимания.
Этот недостаток преодолевается путем логического познания, основывающемся на чувственном, поэтому ни в коем случае в процессе познания нельзя абсолютизировать как значение чувственного познания(эмпирический сенсуализм) так и значение логического познания (рационализм).
Эмпиризм и рационализм
Осн. направления философии нового времени:
1) эмпиризм: материалистический (Бэкон, Локк), идеалистический (Беркли, Юнг)
2) рационализм (Декарт, Лейбниц).
Эмпиризм – гносеологическое направление, утверждает, что в основе процесса познания находится человеческий опыт, основанный на данных органах человека (чувственный опыт, восприятие). Родоначальник – Бэкон – был первый, кто поставил цель создать подходящий подход «метод познания». «Знание – сила» - отразил практич. направленность науки. Бэкон считал, что оправдание науки находит в практич. применении. Знание – сила, когда оно постигает законы природы.
В методе Бэкона выделяются 2 части: 1) учение о призраках. 2) созидательная часть, собственно познание.
Методы Б. – индукция, т.е. движение мысли от частного к общему, заключением над опытом.
Индуктивный метод имел недостатки: на основе эксперимента можно делать частное, обобщённое, но невозможно формировать законы, распространяющиеся на все явления. Экспериментальный путь был новаторским, но оказался не перспективным. Учение Бэкона тяготеет к материализму.
Рационализм – мирное идейное направление, утверждающее, что познания явл-ся человеческ. разум. Основатель – Декарт. Математический метод полагает в основу ф-ского метода познания (дедуктивный) метод Декарта. «Я мыслю, следовательно существую».
Теория познания
Теория познания есть общая теория, уясняющая саму природу познавательной деятельности человека, в какой бы области науки, искусства или житейской практики она ни осуществлялась. Теория познания развивалась вместе с философией на протяжении всей ее всемирной истории.
Теория познания иначе называется гносеологией, или эпистемологией. Эти термины имеют греческие корни: gnosis — познавание, узнавание; познание, знание и episteme — знание, умение; наука. В русском языке термин «знание», равно как и «познание», несет два основных значения: во-первых, знание как данность, добытый факт, во-вторых, процесс узнавания, добычи знания в первом смысле. Гносеология не может не касаться указанных сторон. Все же в узком смысле задачей гносеологии является скорее исследование природы «готового» знания, чем методов его получения. Таким образом, гносеология — это знание о знании. В последние десятилетия ученых все больше интересует процесс получения знания, его приращения, развития, а это предполагает изучение и использование достижений истории наук, данных когнитивной психологии, учет личностного фактора в познавательной деятельности.
К фундаментальным гносеологическим проблемам, провоцирующим возникновение жёстких концептуальных альтернатив, на наш взгляд, относятся следующие:
1. Соотношение субъективного образа и объективного предмета, явления и «вещи в себе», знания и внешнего мира
2. Проблема онтологического статуса мысли и объективного знания. 3. Проблема истины
4. Проблема соотношения врождённого и приобретённого знания.
5. Соотношение дискурсивного и интуитивного в художественных озарениях и научных открытиях.6. Проблема познания чужого «я». Скептици́зм (от др.-греч. σκεπτικός — рассматривающий, исследующий) — философское направление, выдвигающее сомнение в качестве принципа мышления, особенно сомнение в надёжности истины. Умеренный скептицизм ограничивается познанием фактов, проявляя сдержанность по отношению ко всем гипотезам и теориям.
Релятивизм (от лат. relativus — относительный) — методологический принцип, состоящий в метафизической абсолютизации относительности и условности содержания познания.
Релятивизм проистекает из одностороннего подчёркивания постоянной изменчивости действительности и отрицания относительной устойчивости вещей и явлений.
Агностици́зм (от др.-греч. ἄγνωστος — непознаваемый, непознанный) — философская позиция, существующая в научной философии, теории познания и теологии, полагающая принципиально невозможным познание метафизических истин. Проще говоря, агностицизм отрицает возможность познания объективной действительности иначе как через её объективные проявления.
Сознание,его сущность
Сознание - это высшая, свойственная лишь человеку форма отраженияобъективной действительности, способ его отношения к миру и к самому себе,который представляет собой единство психических процессов, активноучаствующих в осмыслении человеком объективного мира и своего собственногобытия и определяется не непосредственно его телесной организацией (как у
животных), а приобретаемыми только через общение с другими людьми навыкамипредметных действий. Сознание состоит из чувственных образов предметов,являющихся ощущением или представлением и поэтому обладающих значением исмыслом, знания как совокупности ощущений, запечатленных в памяти, и обобщений, созданных в результате высшей психической деятель-ности, мышленияи языка. Т.о., сознание является особой формой взаимодействиячеловека с действительностью и управления ею.
Происхождение и сущность сознания
1. Самые первые представления о психике и сознании возникли в первобытные времена, тогда же появились представления и о душе. Под душой древние люди понимали совокупность психических процессов: думать, чувствовать, переживать и т. д.
Демокрит. Душа есть особого рода огонь и теплота. Она состоит из атомов, имеющих круглую форму, тела этой формы способны проникать всюду и двигать другие тела. Душа – материальное образование. Она телесна и отсюда ее другая особенность – она дар природы и возникла под влиянием естественных сил, не нуждающихся в существовании сил, стоящих над ней.
Платон. Придерживался противоположной точки зрения. Считал, что души существовали прежде, чем появились в облике человека. Существовали без тел, но имели разумение. Душа существует до человека, вне человека, как особая надприродная сущность.
Дуализм. Декарт. Считают, что душа – особая, чуждая материи духовная субстанция. Он считает душу и тело независящими друг от друга началами.
Психофизический параллелизм. - разновидность дуализма ( Декарт ). Природа и дух выступают как два различных начала: основным свойством материи является протяженность, а основным свойством духа – способность мыслить. Отсюда: идея не имеет протяженности, а тело не может мыслить.
Идеализм + религия.
Продолжают линию первобытного анимизма, то есть одушевление окружающих предметов. Первобытные люди наделяли все уголки добрыми и злыми духами.
Пантеизм. - отождествление Бога с природой. Бенедикт Спиноза пытался отождествить материю с мировой духовной субстанцией.
Субъективный идеализм. - отождествляет вещи с ощущениями, восприятиями, мыслями. Такое отождествление приводит к выводу, будто ощущения существуют вне мозга человека.
Иной позиции придерживался позитивизм. Бертран Рассел пытался отождествить психическое с физическим, а это означает, что материальные предметы превращаются в ощущения и что ощущения выносятся за пределы нервной системы, то есть Рассел сближает материю и дух, т.к. под материей он понимает мысль, а под духом ощущения. Под мозгом он понимает совокупность ощущений и мыслей. Отсюда не мысль в мозгу, а мозг в мыслях.
Фохт, Бюхнер. Мысль так выделяется мозгом, как желчь печенью.
Диалектический материализм.
Сознание – это функция мозга; свойство высокоорганизованной материи и форм отражения действительности.
--Важнейшим свойством сознания является идеальность.
Идеальное ? это такая динамическая, подвижная модель объекта, в которой выражено его содержание и которая свободна от всех его реальных социоприродных свойств.
К характерным особенностям идеального можно отнести следующие его черты:
? противоположность материальному объекту, образ которого воплощен в идеальном (огонь ? образ огня);
? несводимость к материальным процессам, которыми сопровождается чувственная и мыслительная деятельность (физико-химические, биоэлектрические и др. процессы);
? невоспринимаемость органами чувств (отсутствие запаха, вкуса, цвета, протяженности и др.);
? субъективность со стороны формы (зависит от психофизиологических и духовных качеств человека) и объективность со стороны содержания (зависит от отражаемого материального объекта);
? нетождественность психическому.
К идеальному можно отнести все то, чего нет в окружающем нас мире, но что конструируется человеком в связи с теми или иными объективными обстоятельствами (правовые нормы, правила обыденной повседневной жизни, те или иные алгоритмы профессиональной деятельности и т.п.).
Идеальное ? это психическое явление, которое представлено всегда лишь сознательном состоянии каждого отдельного человека. Это специфическое отображение, свойственной только человеку. Можно сказать, что идеальное есть субъективная реальность, существующая в восприятии, представлении или мышлении человека
Характеристика диалектических категори
Категории диалектики – это предельно широкие понятия, содержанием которых являются всеобщие стороны существования и развития объективного мира; это исходные формы мышления, когда его объектом выступает развитие. При изучении парных категорий диалектики их сопоставление производится в двух основных
аспектах – онтологическом и гносеологическом. Соотнося категории диалектики в онтологическом аспекте, мы с помощью них фиксируем всеобщие противоположные формы существования и развития материального мира и связи между ними.
Сопоставляя категории диалектики в гносеологическом плане, мы преследуем цель не только адекватно отразить развитие, но и выделить в процессе познания определённые «ступеньки», восходя по которым можно познать сущность мира. Сущность и явление. Явление в онтологическом плане – это предмет в его целостности, а сущность – это внутренняя основа существования и развития
предмета. Сущность – категория диалектики, отражающая основу существования и развития предмета, которую можно представить в виде системы свойств и отношений предмета, обусловливающих другие его свойства и отношения. Явление – категория диалектики, обозначающая внешнюю, «являющуюся» сторону предмета, в которой обнаруживает себя сущность
Содержание и форма. Под содержанием понимается все находящееся в предмете (процессе): его существенные связи, компоненты и его несущественные связи, компоненты.Под формой понимается как внешнее выражение содержания, так и внутренний способ
взаимосвязи компонентов содержания (в последнем случае форма близка по сути структуре).
Целое и часть. Категория «целое» характеризует предмет в определенной связи составляющих его частей и обладающим в силу этого интегративными свойствами.Категория «часть» характеризует такой компонент содержания, без которого предмет не может существовать как целое.Система, структура, элемент. Данными категориями предмет характеризуется со стороны своей организации. Категорией система в предмете подчеркивается, что его действительность характеризуется целостностью, единством элементов, прочными внутренними связями между ними. Предмет может представлять собой множество систем, в каждой из которой есть свои элементы. Элемент существует в рамках одной конкретной системы как ее атомарный компонент, символизирующий предел его
делимости. Структура – способ взаимосвязи между элементами системы.Категории «причина» и «следствие» характеризуют развитие со стороны его определенной упорядоченности: одно явление (событие) вызывает к жизни другое, являясь его причиной.
Причина - это явление, с необходимостью порождающее другое явление (или с необходимостью вызывающее изменения в существующем явлении). Следствие – это то, что возникает под воздействием причины.
Диалектика,формы,законы
Диалектика - это наука о наиболее общих закономерных связях, о становлении и развитии бытия и познания, и основанный на этом учении метод мышления и познания. (Диалектический метод мышления). Его сущность в том, что на использовании объективных законов диалектики вырабатывается субъективный метод познания окружающей действительности.
В истории философии выделяются следующие исторические формы диалектики:
1. Стихийная, наивная диалектика античности (наиболее яркий представитель – Гераклит).
2. Идеалистическая диалектика немецкой классической философии XVIII – первой половины XIX в. (И.Кант, Г.Фихте, Ф.Шеллинг, Г.Гегель).
3. Диалектика революционных демократов XIX в. (А.И.Герцен, В.Г. Белинский, Н.Г.Чернышевский, Н.А. Добролюбов и др.).
4. Материалистическая диалектика (К.Маркс, Ф.Энгельс и В.И.Ленин).
ТРИ закона диалектики :
1) количественные изменения в качественные, 2)единство и борьбы противоположностей, 3)отрицание отрицаний. Описание механизма саморазвития: - качество , - количество, - скачок, - мера. Качество выражается в свойствах. Качество - такие свойства предмета, которые выражают его специфику и неповторимость, в отличии от других предметов. А свойства находят выражение в отношениях между предметами, явлениями. Свойства - появления качества, но в каком-то определенном отношении. Количество - характеризует качество с точки зрения интенсивности (выражается числом). По Гегелю - это внешняя определенность предмета. Мера - единств качественного и количественной определенности предмета - показатель того, что данному качеству соответствуют определенные количественные характеристики и существуют границы меры - количественные границы, в которых существует данное качество. Скачок - переход от одного качественного состояния к другому.
Движение,пространство и время
ВИЖЕНИЕ. В применении к материи - это изменение вообще. Движение - это атрибут, неотъемлемое св-во материи. Материи неподвижной, неизменно пребывающей в состоянии абсолютного покоя не существует. Материя и движение неразрывны. Эта основополагающая идея материализма была высказана англ материалистом ТОЛАНГОМ: «материя не существует без движения, движение - без материи». Движение есть единственный способ существования материи. Представление о материи, лишенной движения имеет одним из своих источников метафизическое понимание соотношения покоя и движения. В этом случае, движение мыслится как переход от одного состояния покоя к другому под воздействием внешних сил. В частности, Ньютон предполагал существование абсолютного пространства, по отношению к к-рому возможен абсолютный покой. Однако в реальной действительности мы сталкиваемся с ситуацией, характеризующейся тем, что движение абсолютно, а покой - лишь относителен, потому, что при неизменности координат данного тела в системе , связаной с каким - либо другим телом или системой тел, это тело изменяет свои координаты в системах, связанных с другими телами. (Механистический аспект). С другой стороны, покой относителен в том плане, что в состоянии этого относительного покоя происходят изменения разноуровнего характера ( движение частиц и т.д.)
Пространство и время также как и движение есть атрибуты материи. В мире нет ничего кроме движущейся материи и движущаяся материя не может двигаться иначе как в пространстве и во времени. В наиболее отчетливой форме представления о пространстве и о времени сложились в виде 2-х противоположных концепций:
*Концепция Демокрита-Ньютона (субстанционная)
*Концепция Аристотеля - Лейбница (релятивистская)
В дальнейшем эти концепции послужили основанием современных научныых представлений о пространстве и о времени. ( в том числе и в теории относительности Эйнштейна) Первые утверждали , что существует абсолютное пространство, т.е пространство как «Чистая» протяженность, так же как сущетвует абсолютное время, типа щистая длительность, протекающая сама по себе. Ньютон: «Пространство -есть вместилище для тел»
С точки зрения вторых, пространство и время проявлятся лишь в отношении к другим телам и их характеристика зависит от сост материальных тел.
Пространство –это совокупность отношений, выражающих координацию маатериальных объектов, их расположение друг относительно друга и относительную величину.
Время –совокупность отношений, выражающих координацию сменяющих друг друга состояний(явлений) , их последовательность и длительность.
Позитивизм и неопозитивизм.
Проблема иррационализма в философии. Философия экзистенциализма.
Современная западная философия и ее направления.
Русский космизм. Философия Н.Федорова, В.Вернадского.
Философия всеединства В.Соловьева.
Философия Н.Бердяева.
Особенности отечественной философии XIX-XX вв., ее основные направления.
Антропологический материализм Л.Фейербаха. Диалектический материализм К.Маркса.
Диалектика Г.Гегеля.
Философия И.Канта.
Особенности развития немецкой классической философии.
Пантеизм Б.Спинозы. Учение о монадах Лейбница.
Бэкон и Р. Декарт - основоположники эмпиризма и рационализма.
Основные идеи философии Нового времени.
Социально-политические теории эпохи Возрождения.
Натурфилософия эпохи Возрождения.
Эпоха Возрождения: особенности развития.
Учения, сформировавшиеся в рамках патристики и схоластики.
Особенности средневековой философии.
Философия Платона и Аристотеля
Философия софистов и Сократа.
Онтологизм древнегреческой философии.
Раннегреческая натурфилософия.
Философия Древнего Китая и Древней Индии.
Понятие и сущность техники.
Философия техники.
Типология личности. Свобода и ответственность.
Человек как субъект истории.
Природа, сущность и предназначение человека. Человек как личность.
Влияние общества на природу. Экологические и демографические проблемы современности.
Возникновение человеческого общества. Единство и различие законов природы и общества.
Понятие природы. Влияние природы на общество.
Материалистическое и идеалистическое понимание общества: сущность и разновидности.
Законы общества как законы деятельности людей.
Понятие общества.
Методы научной деятельности.
Научное познание, его сущность и особенности.
Понятие и формы истины.
Сущность и структура познавательной деятельности. Уровни познания.
Философия познания.
Духовное производство.
Формы общественного сознания.
Общественное сознание и его структура.
Понятие бессознательного.
Отражение как всеобщее свойство материи.
Сознание как высшая форма развития психики. Биологические и социальные
предпосылки в развитии сознания.
Законы диалектики.
Категории диалектики, выражающие связи детерминации в бытии.
Категории диалектики, выражающие структурные связи бытия.
Категории диалектики: единичное, общее, явление, сущность.
Представление о диалектике и ее основные категории.
Системность и структурность материи. Специфика самоорганизации материи.
Пространство и время. Реляционная и субстанциальная концепции пространства и времени.
Движение как атрибутивное свойство материи.
Философское учение о материи. Основные уровни и свойства материи.
Бытие, его основные формы.
Понятие картина мира.
Философия как теория и метод
Предмет и основные функции философии.
Философия как наука.
Понятие мировоззрения, его исторические типы.
Позитивизм и неопозитивизм.
Проблема иррационализма в философии. Философия экзистенциализма.
Современная западная философия и ее направления.
Русский космизм. Философия Н.Федорова, В.Вернадского.
Философия всеединства В.Соловьева.
Философия Н.Бердяева.
Особенности отечественной философии XIX-XX вв., ее основные направления.
Антропологический материализм Л.Фейербаха. Диалектический материализм К.Маркса.
Диалектика Г.Гегеля.
Философия И.Канта.
Особенности развития немецкой классической философии.
Пантеизм Б.Спинозы. Учение о монадах Лейбница.
Бэкон и Р. Декарт - основоположники эмпиризма и рационализма.
Основные идеи философии Нового времени.
Социально-политические теории эпохи Возрождения.
Натурфилософия эпохи Возрождения.
Эпоха Возрождения: особенности развития.
Учения, сформировавшиеся в рамках патристики и схоластики.
Особенности средневековой философии.
Философия Платона и Аристотеля
Философия софистов и Сократа.
Онтологизм древнегреческой философии.
Раннегреческая натурфилософия.
Философия Древнего Китая и Древней Индии.
Понятие и сущность техники.
Философия техники.
Типология личности. Свобода и ответственность.
Человек как субъект истории.
Природа, сущность и предназначение человека. Человек как личность.
Влияние общества на природу. Экологические и демографические проблемы современности.
Возникновение человеческого общества. Единство и различие законов природы и общества.
Понятие природы. Влияние природы на общество.
Материалистическое и идеалистическое понимание общества: сущность и разновидности.
Законы общества как законы деятельности людей.
Понятие общества.
Методы научной деятельности.
Научное познание, его сущность и особенности.
Понятие и формы истины.
Сущность и структура познавательной деятельности. Уровни познания.
Философия познания.
Духовное производство.
Формы общественного сознания.
Общественное сознание и его структура.
Понятие бессознательного.
Отражение как всеобщее свойство материи.
Сознание как высшая форма развития психики. Биологические и социальные
предпосылки в развитии сознания.
Законы диалектики.
Категории диалектики, выражающие связи детерминации в бытии.
Категории диалектики, выражающие структурные связи бытия.
Категории диалектики: единичное, общее, явление, сущность.
Представление о диалектике и ее основные категории.
Системность и структурность материи. Специфика самоорганизации материи.
Пространство и время. Реляционная и субстанциальная концепции пространства и времени.
Движение как атрибутивное свойство материи.
Философское учение о материи. Основные уровни и свойства материи.
Бытие, его основные формы.
Понятие картина мира.
Философия как теория и метод
Предмет и основные функции философии.
Философия как наука.
Понятие мировоззрения, его исторические типы.
Что такое философия?
Ф - это ф-ма общ-ного сознания, напр. на выработку мир-ния, с-мы идей, взглядов на мир и на место в нем чел. Ф иссл. познавательное, ценностное этическое и эстетическое отнош. чел. к миру. Как мир-ние ф. неразрывно связ с класс-ми интересами, с полит. и идеолог. борьбой, активно возд-ет на соц. бытие, способ. ф-м-я нов. идеалов, норм и культ. цен-й. Ф. зав. от кул-ры, предст. собой ее выражение и в то же вр. ф-м. ее (против-ние европ. Вост. ф.). Ф явл. выраж. эпохи, что легло в основуу общего дел. ф на др-юю, сред-ую, ф Н. вр-ни и совр. (новейшую) ф.
Осн. вопр. ф – отнош. мышл-я и бытия, созн-я и материи, разделил ф на типы - материализм и идеализм. В м-ме первично бытие, а в и-ме - сознание.
Пробл сущн и роли ф появилась с мом-та ее возн-ия (1 тыс.до н.э., Индия, Китай, Египет, Греция). Само слово "ф" (л-вь к мудр-ти) впервые встр у дргр ф-фа Гераклита, но предмет ф ф-м-ся вплоть до сер 19 в. Гр ф стоит у истоков всех ныне сущ ф-ких уч-й. Совр ф сущ в особом контексте, кот был создан ф-ми прошл, любое ф-кое зн-е ост акт-ым несмотря на смену эпох.
Ф нач-ся с поиска отв на вопр: "Чт е все?". Многообразие отв-в свод к 1: поискам нач-а лежащ в осн-нии, вечн основы, сущности, 1причины - субстанции. Гр ф опред страт-ю разв-я ф уч-я: 1-я основа, сущность (субстанция) мира как цел-сти, причины всех изм-й, мног-зия и разн-зия, з-ны и пр-пы как упор-щее и основопол-щее нач. Всем упр Логос – з-н, кот приводит мир к гарм-и чрз связь и борьбу против-тей (Гераклит).
Ионийская (Милетская) школа. Фалес, Анаксимандр, Анаксимен.
Зарод. в Др.Гр. 6 в. до н.э. Отличит. черта - ф-мир-е нов. способа дух. самовыр-я, кот. им. стройн. логич. ф-му, хар-ся рациональн. постиж. мира. Хар-ся космоцентризмом - стремл. понять мир как целое, его происх. и сущность. Чел-к рассм. как неотъемл. часть прир. Становл.: 6-5 в. до н.э. - центр. вним. пробл. космоса, прир. 1-я науч. и ф. школа - Милетская. Родонач. натуралистич. фазы р-я ан-. ф. Ярк. предст.: Фалес - считал, что все сущее происх. из воды. Океан - кольц. река, окруж. землю, Земля плав. на воде. Все рожд. из влажн. семени. “У влажн. вещей начм их прир. явл. вода”. Все происх. из воды и возвр. в нее. Фалес - монист, т.к. принимал за основу всего сущ. одно нач. Его треб. - все знание надо сводить к обной основе - чувств. видимости. Душу считал материальной, д. явл. движ. нач. всех явл. прир. ”Боги”=души, кот. явл. источн. движ-я вещей. 1-й сф-мул. вопр. “Чт е всё” - что явл. первоосновой. Анаксимандр - ориг. ф. концепция. Расширил понятие всего сущего до понятия первоначале - 1, первич., вневр-ная субстанция “апейрон” - веществ. нач, лишенное границ, т.е. без качеств. хар-к и количеств. неогранич. Апейрон превр. в разл. земные стихии (земля, вода, возд., огонь), они перех. друг в друга. Все соб. происх. в опр. борьбе тепл. и хол., напр. смена врем. года. Прир., мир сущ. объ-но. Жив. сущ-ва возн. в проц. выпарив. солнцем влаги, живое род. из ила под возд. солн. лучей, чел-к произ. от рыб. Чувств. мир явл. лишь проявл-м реальн. мира, сл. необх. выйти за пределы непоср. набл-я. Анаксимен: нач всего сущего - воздух. Рязряж. в. - огонь, сгущ. - вода, земля, камень. Душа тж. сост. из воздуха. Возд. обл. св-вом бескон-сти. Обобщение: ф. Мил. шк. явл. рационал-ей мифа. Мир объ. на осн. матер. начал, без участия внеприр. сил. Гилозоизм - любое мат. тело обл. душой, пантеизм - Бог=прир. В ч-ке мил-цы усматр. прежде всего не биол., а физич. прир., выводя его из воды и пр. Мил.ф. возн. на осн. зарожд. эмпирич. и теоретич. знания. Пыт.дать целостн. карт. мира, кгода частности и дет. были неизв. Их матер-м носил стихийн. хар-р, рассм. мир в непрер. движ. и изменении - наивн. представл. о диалектике.
Что такое гилозоизм?
Гилозоизм - воззрение, ожив-ее мат пр-ду. Т к пон-ие о мат основе мира как о бездуш, лишь механ-ки движ ве-ве, есть плод рассуд-го ан-за конкр явл-й, совершаемого лишь на изв степени разв-ия созн, то 1бытные воззрения нар-в, а равно и умозрения др-ших мысл-лей, нос х-р непоср, или наивного, Г., еще не разл-го с ясн-ю и опр-ю мех-х опр бытия от орг-х и психол-х. Такое смеш-е мы нах в ионийской ш-ле т н физиологов, или натурф-фов, кот прямо припис-ли осн ст-м мат мира (воде, воздуху, огню) жизнь, душу и даже р-м. Из посл ф гилозоическим х-м отл в особ воззрение Эмпедокла, по кот весь прир мир жил борьбой двух против-ных сил - любви и вражды. Хотя 010008070атомизм Левкиппа и Демокрита пришел уже к совр мех-му понят о в-ве, одн в метафизич воззрениях Платона и даже Аристотеля не искл эл-т Г. В схоластич ф решит удар этой точке зр был в пр-пе н-н 1сторонне 0900181009понятой и-й тв-я из нич и всем Б-я, вслед кот устан чисто-внеш отнош м-ду дух начм и вещ миром, получ-м безусл пасс-й х-р. Впр-м, с полн посл-ю это воззрение не пров-сь. В эп Возр европ мысль, воспр-дя, хотя и с большей расс-й сознат-ю, др воззрения, верн м-ду пр-м и к Г. Так, Бернардин Телезий (итал) видел одуш-ее в-во нач-а в теплоте и холоде, кот припис-л даже ощущ их деятел-х и страд-х сост. Искл-ее вс-й Г. чисто-мех-кое воззрение на мат мир устан Декартом. От Г. Отл сродное ему по сод, но им-ее др осн-я воззрение пампсихизма, кот в нов ф ведет св нач от Лейбница и приним мн-ми совр ф-ми и натуралистами.
Диалектика Гераклита.
Гераклит: разв. мат-ма и диал-ки. Труд “О прир”. Первонач всего мира - огонь. Космос един, все сущее никем не сотворено и явл. живым огнем, загор. и потух. Огонь превр. в воду - семя мироздания, вода превр. в землю и возд.. и назад. Душа явл. огнен. дыханием - основ-е жизни. Г. явл. основопол. гносеологии (уч. о позн.). 1-й различал чувств. и рациональн. познания. Истина постиг. умом, кот. познает сущность (логос) мира, находясь за порогом чувств. Познание нач. с чувств, но они должни обраб-ся р-мом. Образ и понятие слиты воедино, т.к. едины чувств. и рац. познание. В мире сущ. единство как рез-т сочет. противоп-стей. Борьба противоп-стей з-ном., т.к. явл источн. созд-я мира. Противоп-сти соед. и устан-ся гармония. Г. разв. диалект. взгляды. “Все течет, все изм.”, “Нельзя войти в одну реку дважды”, все рожд-ся благ. см-и ч-л. Это стихийная диал-ка, где чувств.-матер. космос рассм. как 1 целое, пребыв. в пост. движ.и изм.
Пифагорейцы, пифагорейская школа.
Пифагор из Самоса (около 580 - 500 до н.э.).Уч-е П кроме религ, морал и полит предпис-й закл в себе и нек-ое ф-кое мир-ние с невыделившимися из его с-ва научн представ-ми. Осн уч-ми П были вера в пересел души чел после см-и в тела др с-ств, предпис-я и зап-ты относ пищи и повед и, м б, уч-е об обр-х жизни, наивысшим из кот призн-сь жизнь не практич, а созерцат. В арифм Пиф иссл св-ва рядов чисел, в геом – элемент-шие св-ва плоск ф-р, но вр ли ему прин-т припис-е ему впослед открыт Теоремы П и несоразмеримости отнош м-ду диаг и стороной кв-а. У-е П о мире пронизано мифологич предст-ми. Мир, по его уч-ю, жив и огнен шаровидное тело. Он вдыхает из окруж-го беспредельного пр-ва пустоту (воздух). Проникая в тело мира, пустота раз-т и обос-т вещи. В ф ран пиф-цев уже ясно обн-ся идеалистические идеи.
Элеаты. Ксенофон, Парменид, Зенон (Апории Зенона: Ахиллес и черепаха).
Э.ш. прин. к ант. ф. Отличит. черта - ф-мир-е нов. способа дух. самовыр-я, кот. им. стройн. логич. ф-му, хар-ся рациональн. постиж. мира. Хар-ся космоцентризмом - стремл. понять мир как целое, его происх. и сущность. Чел-к рассм. как неотъемл. часть прир. Осн. представители э.ш.: Ксенофан - основ. школы. Считал первонач. мира землю - все рожд. из з. и уходит в нее. Отвергал человекоподобие Богов, Бог - абсолютн., вечн., бесконечн. космос, сливающ. с прир., не конкр. чувств. образ, а понятийн. конструкция. Мир явл. вопл-ем св-в Бога. Кс. отрицал значение чувств. позн-я. Чувств. данность - видимость, познать сущность мира возм. т-ко мыслью. Парменид - четко выр. ф. позиция э.ш. П. сч., что ничто не меняется. Хар-я св-ва бытия, отмечает: а) бытие не возникло и никогда не погибнет, т.к. имеет невр-ную прир; б) бытие единственно и целостно, т.е. не имеет частей; в) б. совершенно (з-нчено) и неподвижно. Бытие - то, что охватывается мыслью. Думать=быть. Мыслимое сущ-ет, мысль без бытия - ничто. Небытие не сущ., т.к. о нем нельзя мыслить и говорить. Нельзя одновр. призн. б. и неб. Гносеол. П. осн. на том, что истина домтупна т-ко размышл-ю. Р-м, управляя чувствами, может достигнуть истины. Чувства не отр. полноты мира. Отлич. истины и мнения. Мнение - противореч. чувств. видимость, истина - мыслимый мир единого и вечного бытия. Э.ш. родонач. рацион-ма, т.к. подошли к понятийн. отраж-ю дейст-сти. Пр-с позн-я - перех. от чувств к р-му, но рассм. эти ступени обособл. и противопост. их. Р-м дает т-ко ист. знание, чувства - путь мнения. Зенон: предст. субъ. диал-ки. Считал, что сущ. лишь то, что возм. логич. доказать. 40 апорий (неразреш. затрудн.), напр. 1 зерно не изд. шум, мешок издает.Чувств. воспр. ведет к противор., сл. 1 з. произв шум во ст. раз меньший, во ск. 1 зерно меньше мешка з. Вывод З.: р-м - орудие достиж-я истины, кот. доступна т-ко мышл-ю. Рассужд. З., постр. на док-ве, сыгр. больш. роль в разв. теор. мышл-я. Заслуга э.ш. - первые стали серьезно анализир. мир чел. мысли.
Атомизм Демокрита.
Отличит. черта ант. ф. - ф-мир-е нов. способа дух. самовыр-я, кот. им. стройн. логич. ф-му, хар-ся рациональн. постиж. мира. Хар-ся космоцентризмом - стремл. понять мир как целое, его происх. и сущность. Чел-к рассм. как неотъемл. часть прир. 1-й п-д греч. ф. наз. натуралистич. Натурф-фы стрем. объ. суть окр. мира, в т.ч. Демокрит. Д. призн. сущ-е 2х начал: бытия/небытия. Исходил из чувств. опыта: сущ. тела и пространство (пустота), отдел. тела друг от друга. Сл., бытие множественно, не едино (противоп. элеатам). Космос явл. единением тел и пустоты. Бытие делимо до тех пор, пока не исчерпана пустота. Пустота - ср-во различ-я и разгран-я вещей, она выступ. как внутри сложн. вещей, отделяя эл-ты - атомы друг от друга, так и вне вещей, явл. их вместилищем. Пустота позв. вещам и их эл-там двигаться. Исчерпание пустоты свид. о наличии атомов - неделимых частиц, невидимых из-за размера. Они постиг. т-ко умом, не чувствами. Атом Д. неделим как физ. тело, но делим как матем. величина. Кол-во атомов бесконечно, пустота тж. бесконечна. Атомы разл. по величине, ф-ме, порядку и располож-ю. Д. 1 рассм. движ-е как способ бытия матер. тел, т.к. атомы нах. в вечном движ, для вечного нельзя искать причину. 3 ф-мы движ-я: 1) связ. с хаотич. перемещ. 2) вихревой поток, где атомарн. вихрь создавал условия однородн. атомов и разъ-я разнородных. Так возникала з-ном-сьб в движ. атомов - з-н тяготения под-ого к под-ому. В пр-се атомарн. вихря обр. мироздание. 3) испарение предм. космоса - запахи. Св-ва вещей прир обусл. св-вами атомов (текучесть - круглыми частицами). Гл. цель познания - обнаруж. подлинных причин происх., т.к. все им. св причину, любое яв-ние происх. с необх-стью. Случайн. события - выдумка. Д. одним из первых дал разверн. представл-е о пр-се позн-я, выдел. в нем чувств. и рассудочн. стор. и опред. их соотн. Позн. идет от чувств к р-му. Чувств. позн. - рез-т воздействия атомов. Различие чувств. образов обусл. различием ф-м, строением атомов. Напр., зрит. обр. появл. в проц. отлетания от вещей их копий, образов, попад. в глаз. Рациональное познание продолж. чув-ое. Р-м - более тонкий зрит. орган, т.е. логич. зрение. Д. не различ. матер. и идельное. Душа - соед-е легковозбуждающихся сферич. и гладких атомов, кот. явл. б-венными. Атомистич. концепия Д. им. историч. зн-е, в Новое вр она была положена в осн. ест.-науч. карт. мира.
Учение Платона об идеях.
П – осн-ль объект-го идеализма. Согл уч-ю П лишь мир идей предст-т собой ист-е бытие, а конкр вещи - это нечто ср м-ду бытием и небытием, они т-ко тени идей. П объявил мир идей б-ным цар-м, в к-ром до рожд чел-ка пребыв его бессм-я душа. Затем она поп-т на грешную землю, где вр-но наход в чел. теле, как узник в темнице, она вспом о мире идей. Позн по П есть воспом душой св доземного сущ-я. Считал, что ч-ва обман чел-ка, и поэт сов-л для позн истины "закр глаза и заткн уши" и довер своей вспомин о св б-ном прош душе Аристотель – соз-ль логики, был уч-м П, но отверг его идеалистическую т-ю идей. По мн-ю А П соз-л ид-ный сверхчув-й мир наряду с миром р-м. In his humble opinion идея ("ф-ма") неразр-на с вещью, кажд вещь сост из двух нач - мат и ф-мы. В осн мироздания наход неопр-ный пасс субстрат - "1-ая мат". 1ко, в т-м виде мат сущ. т-ко в абстр-и. В действ она опр-ся актив самих по себе немат-ных ф-м. Мат это возм-сть, спос-сть вещи, ф-ма - ее дейс-сть. Возм-сть перех в дейс-сть б-ря движению. Ф-ма мат-тся, мат ф-м-ся. Бог игр роль неподв двиг-ля мира, к-рый един и вечен.
Теория познания Платона (анамнесис)
По П, чел-ская душа сост как бы из 2 «частей»: высш – разу-ной, с пом кот чел-к созерц вечн мир идей и кот стр-ся к благу, и низш – чув-ной. Здесь тел-ное нач рассм-ся не т-ко как низш по ср-ю с дух, но и как само по себе злое, отриц. П – стор-к т-и пересел душ: после см-ти тела душа отд-ся от него, чтобы затем - в зав-сти от того, наск доброд-ную и прав-ую жизнь она вела в земном мире, - вновь вс-ся в какое-то др тело (чел-ка или ж-го). И т-ко самые совер-е души, по П, сов-м ост земной несов-ный мир и ост-ся в ц-ве идей. Тело, т-м обр-м, рассм-ся как темница души, из кот посл долж осв-ся, а для этого очист-ся, подчинив св чув-ные вл-ния высш стр-ю к благу. А это дост-ся путем поз-я идей, кот созерц раз-я душа. С уч-ем о предсущ-нии душ связ представ-е П о поз-и как «припоминании» (анамнезис). Еще до св вопл-я в тело душа каждого чел-ка пребывала в сверхчув-ном мире и могла созерц идеи во всем их сов-ве и кр-те; поэтому и т-рь для нее чув-ные явл - лишь повод для того, чтобы прозр-ть за ними их подл сущ-ть, идеи, кот душа тем с-м как бы смутно припом-т. Уч-е о припом-нии оказ больш вли-е на разв-е идеалист-ской т-и позн-я не т-ко в ант, но и ср вв, и в нов вр.
Социальная философия Платона (утопия). Учение Платона о душе. Диалог «Федон».
Т-я идеал гос-ва полнее всего предст-на П в „Гос-ве” и разв в „З-нах”. Ист полит ис-во есть ис-во спас и восп души, а потому П выдв тезис о совп-и ист-й ф с ист-й полит-й. Т-ко если пол-к стан-ся ф-фом (и наоборот), можно постр подл гос-во, осн на высш ценности Правды и Блага. Постр Город- гос-во означ позн до конца чел-ка и его место в универсуме.
Гос-во, по П, как и душа, имеет 3частную с-ру. В соотв с осн ф-ми (упр-е, защита и пр-во мат благ) нас-е дел на 3 сосл: земл-цы-рем-ки, стражи и пр-ли (мудрецы-ф-фы). Справ-е гос-венное ус-во долж обесп их гармон сосущ-ние. 1 сосл обр из людей, в коих преобл вождел-е нач. Если в них преобл доб-ль умер-сти, св рода любовь к п-ку и дис-не, то это дост-шие люди. 2 сосл обр из людей, в коих преобл волевое нач, долг стражника – бд-сть по отнош как к внутр, так и к внеш опас. Согл П, гос-вом призв упр-ть т-ко аристократы как лучш и наиб мудрые г-не. Пр-ми долж быть те, кто умеет любить св Г-д более д, кто сп-н исполн св долг с наиб усер-м. А всего важнее, если они умеют позн-ть и созерц Благо, т е в них преобл рац нач и их можно по праву назвать мудр-ми. Итак, соверш гос-во - это такое гос-во, в 1 сосл преобл ум-сть, во 2 – м-ство и сила, в 3 – мудр-ть.
К-ция справ-и закл в т, ч кажд дел т, ч ему надл дел; это кас г-н в Г-де и частей души в душе. Справ-сть во внеш мире проявл т-ко тогда, когда она есть в душе. Поэтому в соверш Г-де долж быть соверш обр-ние и восп, прич для кажд сосл оно имеет св особ-ти. Больш знач придает П восп стражей как актив части нас-я, из кот вых правители. Восп, дост-е прав-й, долж было соч-ть практ навыки с осв ф. Цель обр-ния - через позн Блага дать образец, кот долж упод-ся пр-ль в св стр-нии вопл Благо в св гос-ве.
В фин IX кн «Гос-ва» гов-ся, что «не так важно, как долж или как м б» в идеал гос-ве, достат уже, если кто-то 1 живет по з-нам этого Г-да, т е по з-ну Блага, Добра и Спр-сти. Ведь прежде, чем возн в р-сти внеш, т е в ист-ии, п-кий Г-д род-ся вн чел-ка.
О душе
Прин идею бессм-я души и поним, что в т-м случ см-ть отним у чел-ка все, к-ме души, П прив нас к мысли о т, ч основ заб-й чел-ка в жизни долж быть заб-а о душе. Эта заб-а озн-ет очищ души, освоб-ие от чув-ого в стрем-и к соедин-ию с дух - умопостигаемым миром.
Объясняя прир души, то, к-ва душа сейчас и какой была до св нисхождения в мир чув-ый, П симв-ки отожд-ет ее с морским б-вом Главком, к телу кот за долгое вр пребыв в морских глубинах прикреп много грязи. Он весь покрыт ракушками, водорослями и песком, а тело его изломано и изуродовано волнами… Душа пребыв в под-ом сост, и она долж стряхнуть с себя все лишнее - все, что, делая ее тяж и бесф-менной, не позв ей узнать себя. Она нуждается в очищ-ии от всего, с чем срослась в теч многих пер-ний.
Внеш душа каж 1 сущ-ом, но на самом деле она является соедин-ием 9 - чел-ка, льва и химеры, кот накрепко сросл др с др. Кажд из 3 частей души присуща св добр-ль: р-мному нач - мудр-ть, яростн - хр-сть, а вождел - ум-сть.
Очищ души у П связ с тел-ной и ум-нной дис-ной, кот внутр трансф-мирует чел-ка, уподобл его б-ву.
«Благор-мие, справ-ость, м-ство и мудр-ть яв-тся ср-вами такого очищ-ия» (Федон).
Все эти достоинства яв-тся целью ф-фского поиска.
«Душа»:
• подвижн субстанция, кот объ-ет и связ»1 – ничто» и «ум – все живое», а также связ м-ду собой все вещи и все яв-ния;
• также согл П душа м б мировой и душой отдельного чел-ка; при гилозоическом (одушевленном) подходе душу могут иметь также вещи и нежив прир;
• душа чел-ка (вещи) есть часть мировой души;
• душа бессм-на;
• при см-и чел-ка умирает т-ко тело, душа же, ответив в подземном ц-ве за св земные поступки, приобр новую тел-ную оболочку;
• пост-во души смена тел-ных ф-м – естеств з-н Космоса.
Философия Аристотеля (основные сочинения, направления).
Любимым уч-ком Платона был Аристотель. Родился он в 384 году до н.э. в Стагире, на гр с Македонией, и поэтому его часто наз-ют Стагиритом. Он хор усв пр-пы платоновской ф, одновр-но подв-я их критике. Соч-ия А в ф-ме диалога, предназн для шир п-ки вне стен школы, были либо полн утр, либо сохр-ились лишь в виде отд фр-ов, либо ост т-ко их назв. Однако сохр-ились пр-ия, предназн-ные для уч-ков Ликея. Их можно разд на логические труды ("Органон"), книги о бытии ("Метафизика"), естественнонаучные соч-ия ("Физика", "О небе"), работы по этике ("Никомахова этика"), полит трактаты ("Политика"), биологические пр-ия ("История животных", "О происх-ии животных"), иссл-я по эстетике ("Поэтика").
Отличит. черта ант. ф. - ф-мир-е нов. способа дух. самовыр-я, кот. им. стройн. логич. ф-му, хар-ся рациональн. постиж. мира. Хар-ся космоцентризмом - стремл. понять мир как целое, его происх. и сущность. Чел-к рассм. как неотъемл. часть прир. До софистов гл. задача ф. - раскрыть суть окр. мира, софисты поверн. ф. мысль с пробл. космоса на пробл. чел. жизни, рассм. ее в теор. и практ. аспектах. Далее эта тематика стала предм. особого внимания, в т.ч. Сократа и Платона. А. - уч-к Платона. Полемизировал с некот. полож. объ. идеализма П, позже серъ. критиковал. Представление о бытии: под ним А. поним. сущ-е предметного мира, восприн-го с пом. ощущ-й. Предм. чувств. мир явл. первич. реальностью, природой, кот. никем не определена, непротиворечива и неизменна. Мат - всеобщ. причина, т.к. без нее нет бытия. Но она пассивна, бесф-менна, выливается в к-л ф-му. Мат вообще - возм-сть бытия (потенц. бытие), конкр. проявл. в вещах, с кот. ч-к имеет дело. Ф-ма - сумма св-в, отлич. 1 предмет от друг., это сущность как предмета, так и бытия - сущн. и вещь не сущ. в отрыве друг от друга как у Пл. Сущ. мат вообще, из кот. с пом. ф-мы возн. конкр. вещи, и ф-ма вообще=ф-ма ф-м=Бог. А. критик. уч-е Пл. о сущ. идей как самост. доприрод. сущностей. А.: Идеи Пл. - понятия, отраж. матер. мир,т.е. копии вещей, но не наоборот. Реальн. мир постиг. органами чувств частично, сущ. еще сверхчувств. мир сущностей, доступ. рац. познанию. Душа дает смысл и направл-сть жизни. Тело - мат органич. сущ-ва. Ф-ма госп. над материей, душа - над телом, р-м над чувствами. Все живое обл. душой, 3 вида души: 1) растительная - обл. растения. Спос. к размнож. и осущ обм. в-в. 2) чувств. - жив. - обл. спос-тью восприн. ф-мы с пом. ощущ. 3) р-мная - присщ. ч-ку, познает и думает. Т-я познания: строится на эмпиризме - суть вещей позн-ся с пом. ощущ. Ч-к познает т-ко ф-му, а не матер. субстрвт. Хотя ощущ. дают т-ко знание единичного, в нем потенц. содерж. и знание общего. Сл., над опытом нах. наука, кот. постигает общее. Над наукой - ф, совп. во многом с логикой. Знание з-нов л. А. сопост. с мудр-тью. А. - основатель ф-м. логик. Диалектика - ср-во разрешения противоречия, с кот. знание сталкив. на ур. единичного. А.: Сущн. не м. быть противореч. Сл., на уровне сущностей диал. исчезает. Д-ка - низш. уровень логики, она связ. с движением от знания един. к зн. общего. На ур. сущности действ. не д-ка, а логика. А. отриц. объ. диал-ку, т.к. не призн. противоречий в действ-сти: бытие диалектично, пока возм-сть не реализовалась, на уровне ф-мы диал-ки нет. (Пробл. чел-ка: взгляд на ч-ка как на обществ. жив-е, стремл. к совм. сожит-ву. Госуд.=о-во. Назнач. гос-ва - обесп. счастья всем согражд. 6 ф-м гос-ва: 3 прав.: монарх./аристокр./полития, 3 непр.: тир.?олиг.?демокр. Наил. - полития: сочет. св-ва умер. демокр. и дост-во олигархии.) А. - посл. греч. представ. ан-. фил.
Эллинизм – после завоевания Македонского.
Э, охв п-д от зав-й 2Александра Македонского до пад-ия зап Римской Империи х-ризует собой послед-ую ан-ную ф. Сохр-ив многое из ан-ной классики, Э, по сущ-у, завершил ее. Исходные пр-пы, залож великими гр-ми, были с-матизированы; происходило кон-рирование внимания на проблеме чел-ка и общества. Ф сосредоточилась на субъективном мире чел-ка. Отмечается многообразие школ и направлений этого п-да. В это вр были основаны 4 ф-фские школы: киников, скептиков, стоиков и эпикурейцев.
П-д Э важен в отнош ф, хотя и не в такой мере, как п-д 2Платона и 2Аристотеля. После 3 века до н.э. в гр ф, по сущ-у, нет ничего нов вплоть до неоплатоников. Но, тем вр, римский мир подготавл к победе христ-ва.
Зав-я Александра Македонского преобр грй мир. Он зав-л Малую Азию, Сирию, Египет, Вавилон, Персию и т.д. Любозн гр-и ,при этом, ознак с др наукой вавилонян, с буддизмом, т.е. с той к-рой, кот была у зав-ных нар-в. Всюду Алекс. основ гр г-да, где пыт сф-мировать гр ц-цию с добавл местн тр-ций. Т обр он пров полит слиян гр и варваров. Ему это было необх, т к т-ко с пом армии он не мог удерж власть на зав-ых терр-ях. Но Вост привык к одной ф-ме пр-ния - власти царя и А. чув-л себя способ быть таким пр-лем, но для этого нужно было изм ид-гию гр и мест нас-я.
У гр сущ-овало чув превосх по отнош к варварам. Александр, будучи не чистокр гр, пыт слом это чув. Он жен на 2 княжнах варварских племен и св пол-цев застав жен на местн женщ. Этим он хот доб осущ-ления на пр-ке к-ции т, ч чел-ство явл 1 целым. В ф этот космополит взгляд берет нач от 2стоиков. Но в д-сти он появ раньше, т.е. с вр А. Македонского. В р-те гр ц-ция охват-я большую тер-ю в меньшей степ стала гр. Но влиян А. на н-ды Азии было очень больш. Одн, после его см-и не удал сохр-ить его и-рии: она расп на3больш части и потомки Александра отказ от попыт дал-го слиян гр с варварами и устан воен тирании в кажд из 3 частей.
Наибольш влиян имел Египет. И особ г-д Александрия, кот стала центр науки и к-ры э-хи э. Здесь был расп "museon", где твор ученые со всего мира. Но они заним наукой не так как гр-и, т.е. не всеми ее обл-ми, не обсужд вопр общ ф. Они были спец в совр-ном смысле этого слова. Напр Эвклид и Архимед были мат-ми и не стрем к откр-м в обл ф. Эпоха э х-ризуется спец-цией во всех отр-х, а не т-ко в мире науки
В общ-ном устр-ве э-хи э было много против-й. После п-да зав-й А. Македонского, э-кий мир превр в хаос из-за отсут деспота, дост сильного чтобы дост прочн прев-ва. Распр были общ нед-ство и страх перед р-ей, что прив к тому, что мн ф-фы нач заним астрологией. Стали верить в судьбу, фортуну.
Раз-ние прежней морали. Неуст-сть соц-полит обст-ки заст людей пересм св взгляды на некот жизнен с-ции. Измен понятие добр-ль. Метафизика отступ на задн план, а инд-ная этика станов самой важн.
Метафизика Аристотеля.
Люб уч-ком Платона был А. Родился он в 384 году до н.э. в Стагире, на гр с Македонией, и поэтому его часто наз-ют Стагиритом. Он хор усв пр-пы п-ской ф, одновр-но подвергая их к-ке. Соч-ия А в ф-ме д-га, предназн-ные для шир публ вне стен школы, были либо полн утрач, либо сохр-ились лишь в виде отд фр-ов, либо ост т-ко их назв. Одн сохр-ились пр-ия, предназн-ные для уч-ков Ликея. Их можно разд на логические труды ("Органон"), книги о бытии ("Метафизика"), естественнонауч соч-ия ("Физика", "О небе"), работы по этике ("Никомахова этика"), полит т-ты ("Политика"), биол пр-ия ("История животных", "О происх-ии животных"), иссл-я по эстетике ("Поэтика").
А интер именно эмпир науками. П 3ственную, структуру - мир идей, мир вещей, мат - А заменяет двойственной - ф-ма и мат. Дейст-ное бытие вещи состо в 1стве ф-мы и материи, где ф-ма - актив, творч нач, а мат - пасс. Ф-ма - это реал-ция данной в-сти. Косная мат содерж в себе лишь возм возник-я д-ного м-зия вещей, как, напр, в мраморе мы нах возм появ-ния разл статуй. Чтобы эту возм превр в действ, надо прид мат соотв ф-му. Ф-ма - это реал-ция данной возм-сти.
Пробл ф-мы и материи ввела в ф две важ к-рии: возм и д-ность. Эта к-рии указ на ист-к движ уже не как внеш по отнош к вещи, а как леж-й внутр нее. Ф-мообразующую ф-цию, по А, осущ-ляет 1двигатель, кот долж быть вечн и неподвиж, не связ с мат. Таким перводвигателем явл Бог, опред как ф-ма всех ф-м, как прич и верш мирозд. Т е, в кон счете, А отрыв ф-му вещей от самих вещей и превр ее в сам-ную субстанцию по аналогии с миром п-ских идей.
Однако в гносеологии А посл-но отст материалист позиц. Он исх из призн сущ-ования незав от чел-ка объект-го мат мира. А, утвержд 1ство мат и ф-мы, мат и идеал миров, разраб уч-е о том, что изуч-е мира сост в откр ф-м, но для дост этого необх отправ не от самих ф-м, а от данной нам д-сти. 1 ступенью поз-я явл, по А, чув-ое поз-е поср-вом ощущ, высшая ступень позн-я осущ-ляется поср-вом р-ма и сост в нах-ии общ в 1чных вещах.
А счит, что поз-е возм лишь с пом логики, кот он наз-л "органической" наукой, т к она есть оруд ("органон") для изуч-я бытия. Он созд весьма з-нченное логическое уч-е, устан осн з-ны логики, опред общ пр-пы док-ства, правила силлогизма как умоз-ния, привод к док-ству.
Важнейшее уч-е Аристотеля - уч-е о чел-ке. На нем осн а этика. Гл пр-во чел-ка - р-м. "Нравственный чел-к - мера для др людей".
Категории Аристотеля.
Поскольку бытие не есть «чистые идеи» («эйдосы») и их мат отражение («вещи»), возник вопр: что такое бытие?
Дать отв на этот вопр (что такое бытие) А пыт чрз выс-ния о бытие, т е чрз к-рии (в пер-де с дргр – выск-ния).
А выд 10 к-рий, кот отв на пост вопр (о бытии), прич одна из к-рий гов о том, что такое бытие, а 9 ост дают его х-ристики. Данными к-риями яв-тся:
• сущность (субстанция);
• количество;
• качество;
• отношение;
• место;
• вр;
• положение;
• сост;
• действие;
• страдание.
Иначе говоря, по А, бытие – это сущ-ть (субстанция), облад св-вами количества, качества, места, вр, отношения, положения, сост, действия, страдания.
Чел-к, как прав, спос восприн лишь св-ва бытия, но не сущ-ть. Также согл А к-рии – это высшее отраж и обобщ-е окр д-сти, без кот немысл само бытие.
Социальная философия Аристотеля (политика).
А, однако, как и П, сч гос-во не просто ср-вом обесп-я безоп-ти инд-в и регуляции общ-й жизни с пом з-нов. Высш цель гос-ва, согл А, сост в дост добр-льной жизни, а поск добр-ль - усл и гарантия счастья, то соотв жизни счаст-й. Не случ гр ф-ф опред чел-ка как общ-ное ж-ное, надел р-мом. Чел-к самой своей прир предназн к жизни сообща; т-ко в общежитии люди могут ф-мироваться, восп как нравств сущ-а. Такое восп однако, может осущ-ляться лишь в справ-ом гос-ве: с 1 стороны, подл справ-ость, нал хор з-нов и их собл-е соверш-ют чел-ка и способ р-тию в нем благ-х задатков, а с 2 - «целью гос-ва явл благая жизнь... само же гос-во предст собой общение родов и селений ради дост соверш самодовл сущ-ования», наилучш жизни, кот, по А, предпол не просто мат достаток (А был ст-ком ср мат достатка, когда в общ нет ни бедны ни слиш бог людей), но в 1 очередь соблюд справ-ости. Справ-ость венчает все добр-ли, к кот А относ также благор-мие, великодушие, самоограничение, хр-сть, щедрость, правдивость, благожелательность. Пред-ка полит к-ций ан-ных ф-фов – приз-ние з-нности и необход рабовладения. И у П, и у А речь идет о гос-ве свобод-х: рабы не счит г-нами гос-ва. Люди от прир неравны, считает А: тот, кто не в сост сам отв за св пост, не спос стать господином самого себя, не может восп в себе ум-сть, самоограничение, справ-ость и другие добр-ли, тот раб по прир и может осущ-лять лишь волю др.
Три школы эллинистической философии (эпикурейство, скептицизм, стоицизм).
Для э п-да (п-да к-са полиса и образования крупных гос-в в Азии и Африке под властью греков и во главе с соратниками Александра Македонского и их потомками) х-рно:
• р-ние антиобщественной ф киников;
• зародж стоического направ ф;
• дея-сть "сократических" ф-фских школ: Академии Платона, Ликея Аристотеля, киренской школы (киренаиков) и др.;
• ф Эпикура и пр.
Отл-ые черты эллинистической ф:
• к-с ан-ных моральных и ф-фских ценностей;
• сниж страха перед богами и ин сверхъес-ными силами, уваж к ним;
• отриц прежн авторитетов, пренебрежение к гос-ву и его институтам;
• поиск физ и дух опоры в самом себе;
• стрем-е к отрешению от дей-сти;
• преоблад матер взгляда на мир (Эпикур);
• призн высш благом — счастья и уд-я отд-го чел-ка (физ - киренаики, мор - Эпикур).
Наиб извест ф-фами римского п-да явл
• Сенека;
• Марк Аврелий (император Рима в 161 - 180 гг.);
• Тит Лукреций Кар;
• поздние стоики;
• ранние христиане.
СКЕПТИЦИЗМ (от греч. «скепсис» – иссл-е, рассмотрение) – в ан-ной ф теч, представ кот не выдв никакого положит уч-я о мире и чел-ке и не утверж возмож ист-го поз-я, но воздерж от окончат сужд-я обо всем этом. Наряду с эпикуреизмом и стоицизмом, скептицизм – одна из вед школ ан-ной ф п-да э. Все не-скептические ф-фские уч-я внутри школы имен «догматическими». Трад-но история ан-ного скептицизма рассматр в двух школьных преемствах: Пиррон и его посл-ли и скептицизм Новой Академии.
Ранний пирронизм. Осн-ль – Пиррон из Элиды (365–275), его пр-ль – Тимон из Флиунта, с возобн пирроновской ф в 1 в. до н.э. связ скептики Энесидем и Агриппа.
Скептическая Академия берет нач со схолархата (схоларх – рук-ль школы) Аркесилая (ок. 268) и продолж вплоть до вр Филона из Лариссы (1 в. до н.э.).
Скептики сф-мулировали 3 осн ф-фских вопр: к-ва прир вещей? Как мы долж к ним относит? Какую выгоду мы получ из такого отнош? И дали на них ответ: прир вещей нами позн быть не может; поэтому след воздерж от сужд от вопр ист-сти; след-м такого отнош долж стать невозм-сть духа («атараксия»). Вывод о непоз-сти прир вещей дел на основ равнодоказуемости противоп суждений об этом мире и невозможн призн одно сужд более достов, чем др. Воздерж от сужд («эпохе») представ собой особое сост ума, кот ничего не утвержд, но и ничего не отриц. Сост «эпохе» противоп сост сомнен и связан с ним пережив смятен и неувер – следств э-хе как рая явл спок и внутр уд-сть. Т обр, след из теор скептицизма по пов вопр устр-ва мира и его поз-я явл содерж-ный этич вывод об идеале практич повед. Тем самым, хотя скептики и не став непоср-венную связь достиж счастья от глуб теор поз-я, все-таки остав в рамках традиц ан-ного рац-зма: достиж этич идеала прямо соотнесено с пониманием границ теоретического познания.
Наиб влиятельными ф-фами-скептиками явились представители Новой Академии Аркесилай и Карнеад, много усилий потратившие на критику стоической ф и гносеологии. В целом пост-пирроновский скептицизм отличает бoльший интерес к логико-гносеологической проблтике, в отличие от морально-этической окраски уч-я Пиррона. Источники скептицизма сохр-ились плохо: от соч-ий скептиков-академиков ост незначительные фр-ы, Пиррон, наиб ранний из сторонников скептицизма, не оставил никаких письменных соч-ий. Важные сведения об ан-ном скептицизме содержатся в соч-иях Секста Эмпирика (кон. 2 в. н.э.), особенно в 3 книгах Пирроновых положений.
СТОИЦИ?ЗМ [от греч. stoa — портик (галерея с колоннами в Афинах, где учил ф-ф Зенон; основатель стоицизма)], направ ан-ной ф. Древняя Стоя (3-2 вв. до н. э.) — Зенон из Китиона, Клеанф, Хрисипп; Средняя Стоя (2-1 вв. до н. э.) — Панеций и Посидоний (стоический платонизм); Поздняя Стоя (1-2 вв.); римский стоицизм — Сенека, Эпиктет , Марк Аврелий. Стоицизм возродил уч-е Гераклита об огне- логосе; мир — живой организм, пронизанный творческим первоогнем, пневмой, создающей космическую «симпатию» всех вещей; все сущ-ующее тел-но и различается степенью грубости или тонкости материи; вещи и события повторяются после каждого п-дического воспламенения и очищ-ия космоса. В этике стоицизм близок киникам, не разделяя их презрительного отношения к культуре; мудрец долж следовать бесстрастию прир (апатия) и любить св «рок». Все люди — граждане космоса как мирового гос-ва; стоический космополитизм уравнивал (в т-и) перед лицом мирового з-на всех людей — свободных и рабов, греков и варваров, мужчин и женщин. Этика стоицизма пользовалась большим влиянием в средние века и эпоху Возрождения.
СТОИЦИ?ЗМ, СТОИЦИЗМ – уч-е одной из наиб влиятельных фиософских школ ан-ности, основанной ок. 300 г. до н. э. Зеноном из Кития; назв «Стоя» (stoa?) происходит от «Расписного Портика» в Афинах, где преподавал Зенон.
История стоицизма традиционно делится на3п-да: Ранняя (Зенон, Клеанф, Хрисипп и их уч-ки, 3-2 вв. до н. э.), Средняя (Панэтий, Посидоний, Гекатон и др., 2-1 вв. до н. э.) и Поздняя Стоя (или Римский стоицизм) (Сенека, Мусоний Руф, Гиерокл, Эпиктет, Марк Аврелий, 1-2 вв.н. э.). Цельные соч-ия сохр-ились лишь от последнего п-да. Это делает неизбежной реконструкцию стоицизма, кот в настоящее вр рассматривается как строгая с-ма (окончательно оф-мленная Хрисиппом). Стоицизм (под-о кинизму, эпикуреизму и скептицизму) — практически-ориентированная ф: ее целью является обоснование «мудр-ти» как этического идеала, но неординарная логико-онтологическая проблтика играет в ней пр-пиально важную роль. В области логики и физики наибольшее влияние на стоицизм оказали Аристотель и мегарские логики; этика ф-мировалась под киническим влиянием, кот у Хрисиппа и в Средней Стое стало сопутствовать платоническое и перипатетическое.
Три части уч-я
Уч-е стоицизма делится на логику, физику и этику. Структурная взаимосвязь 3 частей служит доктринальным выражением всеобщей «логичности» бытия, или единства з-нов мирового р-ма-Логоса (прежде всего, априорного з-на причинно-следственной связи) в сферах познания, мироустроения и морального целеполагания.
Эпикуреи?зм — ф-фское уч-е, исходящее из идей Эпикура и его последователей. Эпикуреизм был одним из наиб влиятельных ф-фских течений в Ан-ности. Эпикур основывает св школу в 307 г. до н. э. в Афинах. Школа находилась в саду ф-фа, по этой причине она получила назв «Сад», а последователи Эпикура стали именоваться «ф-фами из садов».
Ф эпикуреизма
Эпикурейская ф, в особенности ф самого Эпикура, не имеет конечной целью нахождение теоретической истины, она не ставит перед собой задачу получить некое чистое знание. Эпикуреизм служит вполне конкретным нуждам: ищет способ избавления чел-ка от страдания.
Эпикурейцы считали, что для счастливой жизни чел-ку необходимо:
• Отсутствие тел-ного страдания;
• Невозмутимость души;
• Дружба.
Крупнейшим представителем греческого эллинистического эпикуреизма является в первую очередь сам Эпикур. Римский эпикуреизм представляли Лукреций и Каций; это направ повлияло также на римский эклектизм.
Главный интерес для эпикурейцев представляет чув-ый мир, поэтому их основной этический пр-п — удовольствие. Но Эпикур представлял удовольствие не вульгарно и упрощенно, а как благородное спокойствие, уравновешенное удовольствие. Он считал, что желания чел-ка безграничны, а ср-ва их удовлетворения ограничены. Поэтому необходимо себя ограничить лишь потребностями, неудовлетворение кот ведет к страданию. От остальных желаний следует отказаться, в этом необходимы мудр-ть и благор-мие.
В отличие от стоиков, кот считали рок неизбежным, эпикурейцы наделяют чел-ка свободой воли. Чел-к может предаваться удовольствиям сообразно своим желаниям. Эпикуреец не боится см-и: «Пока мы сущ-уем, нет см-и; когда есть см-ь, нас более нет». Жизнь — вот главное наслаждение. Умирая, Эпикур принял теплую ванну и попросил принести ему вина.
Школа Эпикура (проживи незаметно).
Полн отказ от социального активизма в этике мы встречаем у материалиста Эпикура (341-270 до н. э.), уч-е кот получило широкую популярность и в Римской империи; наиб известным из римских эпикурейцев был Лукреций Кар (ок. 99-55 до н. э.). Отдельный чел-к, а не общественное целое - вот отправной пункт эпикуровской этики. Индивид - первичен; все общественные связи, все отношения людей зависят от отдельных лиц, от их субъективных желаний и рациональных соображений пользы и удовольствия. Общественный союз, согл Эпикуру, не высшая цель, но лишь ср-во для личного благополучия индивидов; в этом пункте Эпикур оказывается близок к софистам. Индивидуалистической трактовке чел-ка вполне соответствует атомистическая натурф Эпикура: реальным является бытие отдельных изолированных атомов, а то, что составляется из них, - вещи и яв-ния видимого мира, весь космос в целом, - это лишь вторичные образования, лишь агрегаты, скопления атомов. В отличие от стоической, эпикурейская этика гедонистична (от греч. Hedone - удовольствие): целью чел-ческой жизни Эпикур считает счастье, понимаемое как удовольствие. Однако подлинное удовольствие Эпикур видел вовсе не в том, чтобы без всякой меры предаваться грубым чув-ым наслаждениям. Как и большинство греческих мудрецов, Эпикур был привержен идеалу меры. Поэтому неверно широко распространенное представление об эпикурейцах как о людях, предающихся исключительно чув-ым наслаждениям и ставящих их превыше всего остального. Высшим наслаждением Эпикур, как и стоики, считал невозмутимость духа (атараксию), душевный покой и безмятежность, а такое сост м б достигнуто т-ко при условии, что чел-к научится умерять св страсти и плотские влечения, подчинять их р-му. Особенно много внимания эпикурейцы уделяют борьбе с суевериями, в том числе и с традиционной греческой религией, кот, по Эпикуру, лишает людей безмятежности духа, вселяя страх перед см-ью и перед загробной жизнью. Чтобы рассеять этот страх, Эпикур доказывает, что душа чел-ка умирает вместе с телом, ибо состоит из атомов точно так же, как и физические тела. См-и не надо бояться, убеждает греческий материалист, ибо, пока мы есть, см-и нег, а когда приходит см-ь, нас уже нет; поэтому см-и не сущ-ует ни для живых, ни для умерших. В области религии Эпикур - атеист. По его мнению, «прир не нуждается в сверхъестественных силах». Она имеет св основание в себе, и все в ней совершается в силу естественной з-номерности. Источник религии - страх см-и и незнание з-нов прир. В сфере познания Эпикур - 1 из основателей сенсуализма. Он полагает, что в основе познания лежат наши ощущения как предпосылки понятий (сгустков нашего чув-ого опыта). Достоинства ф Эпикура не подлежат сомнению, и тем не менее эта ф лишена перспективы. Она без остатка «растворяется» в концепции космоцентризма, культивируя природную сущность чел-ка, ориентированного исключительно на рациональное основание мира. И в этом смысле ф Эпикуpa уступает ф Платона, Аристотеля, где уже намечается поиск выхода за рамки концепции космоцентризма. Несмотря на известное сходство стоической и эпикурейской этики, различие м-ду ними весьма сущ-енное: идеал стоиков более суров, они держатся альтруистического пр-па долга и бесстрашия перед ударами судьбы; идеал же эпикурейского мудреца не ст-ко моральный, сколько эстетический, в его основе лежит наслаждение самим собою. Эпикурейство - это просвещенный, утонченный и просветленный, но все же эгоизм.
Римский стоицизм (Аврелий, Сенека, Эпиктет)
Уч-е Стои — стоицизм — охватывает почти шесть столетий. В его столь долгой истории различают3основные части: Древнюю, или Старшую Стою (конец IV в. до н.э. — середина II в. до н.э.), Среднюю (II вв. до н.э.) и Новую (I в. до н.э. — III в. н.э.).
Стоицизм как ф-фское уч-е сочетал в себе элементы материализма и идеализма, атеизма и теизма. С течм вр идеалистическая тенденция в стоицизме нарастала, а сам стоицизм превратился в чисто этическое уч-е. Школа получила св назв от знаменитой художественной галереи Stoa Picelis («Расписанная Стоя»), портика на холме в Афинах, расписанного знаменитым греческим художником Полигнетом. Ее основателем считается Зенон из Кития с острова Кипр (336 — 264 гг. до н.э.), кот проводил св занятия под сводами этой галереи.
Попав в Афины, Зенон в теч двадцати лет знакомился с разными школами и ф-фскими течениями: киниками, академиками, перипатетиками. А около 300 г. до н.э. основал св школу. В трактате «О чел-ческой прир» он первым провозгласил, что «жить согл с Природой — это то же самое, что жить согл с добр-лью» и что это — основная цель чел-ка. Этим он ориентировал стоическую ф на этику. Выдвинутый идеал он реализовал в своей жизни. Зенону также принадлежит идея соединить3части ф (логику, физику и этику) в единую с-му.
Его последователями были Клеанф (331-232 гг. до н.э.) и Хрисипп (280 — 207 гг. до н.э.).
Наиб яркими представителями Средней Стои яв-тся Панетий (Панеций) и Посидоний (Посейдоний).
Благодаря Панетию (ок. 185 — ок. 110 гг. до н.э.) уч-е стоиков перешло из Греции в Рим.
Наиб видными представителями римского стоицизма (Новой Стои) были Сенека, Эпиктет и Марк Аврелий. Они жили в разное вр, различным было и их социальное положение. Но каждый послед-ий из них был знаком с трудами предшественника. Сенека (ок. 4 г. до н.э. — 65 г. н.э.) — крупный римский сановник и богач, Эпиктет (50 — 138 гг. н.э.) — сперва раб, а потом нищий вольноотпущенник, Марк Аврелий (121 — 180 гг. н.э.) — римский император. Сенека известен как автор многих пр-ий, посвященных этическим проблм: «Письма к Луцилию», «О стойкости ф-фа»… Эпиктет сам ничего не писал, но его мысли зафиксировал уч-к Арриан из Никомедии в трактатах «Рассуждения Эпиктета» и «Руководство Эпиктета». Марк Аврелий является автором знаменитых размышлений «К себе самому». Марк Аврелий — последний стоик ан-ности, и, по сути, на нем стоицизм заканчивается. Стоическое уч-е во многом повлияло на ф-мирование раннего христианства.
К-во же уч-е стоиков? Это была эклектическая школа, кот объ-ла разные ф-фские направ. Место и роль наук в уч-и стоиков определялись ими след-им сравнением: логика — это ограда, физика — плодоносная почва, этика — ее плоды. Главная задача ф — в этике; знание — лишь ср-во для приобретения мудр-ти, умения жить сообразно Прир. Таков идеал истинного мудреца. Счастье же состоит в свободе от страстей и в спокойствии духа.
Физика стоиков занималась изуч-ем з-нов и яв-ний микро- и макрокосмоса.
Логика была св рода психологией, изучала скрытые механизмы чел-ческого мышления, что давало возможность познавать и понимать видимые и невидимые яв-ния в Прир и в Космосе.
Этика являлась ф жизни, или практической мудр-тью, т е уч-ем о морали.
Стоики признают четыре основных добр-ли: р-мность, ум-сть, справ-ость и доблесть. Главной добр-лью в стоической этике является умение жить в согласии с р-мом.
В основе стоической этики лежит утверждение, что не следует искать причины чел-ческих проблем во внешнем мире, поскольку это — лишь внеш прояв-ние происходящего в чел-ческой душе.
Чел-к — часть великой Вселенной, он связан со всем сущ-ующим в ней и живет по ее з-нам. Поэтому проблемы и неудачи чел-ка возникают из-за того, что он отрывается от Прир, от Б-венного мира.
Ему надо вновь встретиться с Природой, с Богом, с самим собой. А встретиться с Богом — значит научиться видеть во всем прояв-ние Б-венного Промысла. Следует помнить, что многие вещи в мире не зависят от чел-ка, однако он может изменить св отношение к ним.
Основными задачами стоической ф были:
• Воспитание внутренне своб1 чел-ка, не зависящего от внешних обстоятельств.
• Воспитание внутренне сильного чел-ка, способного выстоять в хаосе окружающего мира.
• Пробуждение в чел-ке голоса Совести.
• Воспитание веротерпимости и любви к людям.
• Воспитание чувства юмора.
• Умение применять все это на практике.
Неоплатонизм.
Школы эпикуреизма и стоицизма, получившие широкое распространение в республиканском, а затем и в императорском Риме к III в., незадолго до падения последнего, практически сошли на нет, за исключением платонизма. Вобрав в себя мистические идеи последователей древнегреческого философа и математика Пифагора, некоторые идеи Аристотеля и других учений, он выступил в позднеантичную эпоху как неоплатонизм. Наиболее видным его представителем считается Плотин (204/205-270). Сначала он излагал свои взгляды устно, потом стал их записывать. Ученик Плотина и редактор его сочинений Порфирий после смерти учителя разделил его пространные трактаты так, что получилось шесть разделов, в каждый из которых входило девять трактатов; Порфирий назвал их «Эннеады» («девятки»). Структура «Эннеад» соответствует той структуре универсума, которая была обнаружена Плотином в текстах Платона и «по ту сторону» этих текстов. Для неоплатоников (помимо Плотина главными представителями этого течения считаются Ямвлих, 245 - ок. 330, и Прокл, 412-485) весь мир предстает как иерархическая система, в которой каждая низшая ступень обязана своим существованием высшей. На самом верху этой лестницы помещается единое (оно же Бог, оно же благо, или, иначе, то, что по ту сторону всего сущего). Единое есть причина (прежде всего - целевая) всякого бытия (все сущее существует постольку, поскольку стремится к единому, или ко благу); само оно не причастно бытию и потому непостижимо ни для ума, ни для слова - о Боге нельзя сказать ничего. Вторая ступень - это ум как таковой и находящиеся в нем умопостигаемые сущности - идеи; это - чистое бытие, порожденное единым (ибо мышление и бытие в платонической традиции тождественны). Ниже - третья ступень - душа; она уже не едина, как ум, но разделена между живыми телами (душа космоса, ибо космос для платоников живое существо, души демонов, людей, животных, растений); кроме того, она движется: душа - источник всякого движения и, следовательно, всех волнений и страстей. Еще ниже - четвертая ступень - тело. Как душа получает лучшие свойства - разумность, гармонию - от ума, так и тело получает благодаря душе форму; прочие же его качества - безжизненность, косность, инертность - сродни материи. Материя, или подлежащее, - субстрат чувственных вещей - это сама инертность, косность, бескачественность как таковая. Материя не существует; она ни в какой степени не причастна уму, т. е. бытию; поэтому она также не может быть постигнута разумом и словом. О ее наличии мы узнаем чисто отрицательным путем: если от всех тел отнять их форму (т. е. все сколько-нибудь определенные их характеристики: качество, количество, положение и др.), тогда то, что останется, и будет материя. Человек в системе неоплатонической философии мыслился соответственно как соединение божественного, самотождественного ума с косным телом посредством души; естественно, что цель и смысл жизни в таком случае - освободить свой ум, дух от оков материи, или тела, чтобы в конечном счете совсем отделиться от него и слиться с единым великим умом. Ясно, что источник всяческого зла - материальное и телесное; источник блага - умопостигаемое, возвышенное знание, философия. Человек должен учиться мыслить, с одной стороны, и подчинять себе свое тело путем упражнений, аскезы - с другой. Неоплатонизм оказал большое влияние на западную (Августин) и восточную (Псевдо-Дионисий Ареопагит) христианскую философию.
Философия Сократа.
Отличит. черта ант. ф. - ф-мир-е нов. способа дух. самовыр-я, кот. им. стройн. логич. ф-му, хар-ся рациональн. постиж. мира. Хар-ся космоцентризмом - стремл. понять мир как целое, его происх. и сущность. Чел-к рассм. как неотъемл. часть прир. До софистов гл. задача ф. - раскрыть суть окр. мира, софисты поверн. ф. мысль с пробл. космоса на пробл. чел. жизни, рассм. ее в теор. и практ. аспектах. Далее эта тематика стала предм. особого внимания, прежде всего у Сократа. Ф. Сократа кас. прежде всего ч-ка, кот. он поним. как нравств. сущ-во, познающее само себя. Сущность ч-ка сосред. в его душе, т.к. она есть то, чему служ. тело. Ценность души сост. в познании. Добродет. необх. ч-ку для возраст. души. С. разраб. метод субъ. диал-ки, цель кот. - устан. истину. И. - объ.. незав. от мнения людей знание, получ. в проц. диалога, беседы, когда уточн. понятий. С. 1 указ., что знание носит понятийный хар-р. Широко исп. метод индукции (общ. из частн.). По отн. к мат. миру счит., что его познать невозм. (агностицизм), но душа доступна для познания - в этом суть, предм. ф. Познать самого себя - озн. найти общие для всех людей нравств. кач-ва. Сущ. объ. нравств. нормы поведения. Счастье=добр-ль, зло=незнание добра. Ч-к с пом. души управл. страстями и приобр. счастье, т.к. душа станов. добродет. и гармонич. Ч-к явл. строителем счастья/несч. (С. имел последователей: киники, киренаики, мегарская школа, академия Платона.)
Софисты (Пратогор, Фрасимах, Горгий).
Софисты (с. - мудр-ть) - откр. рационалист. (ранее натуралистич.) п-д греч. ф. Возникн. обусл. потребн. ярко и убедит. говорить - учили за плату. Гл. цель - не истина, а умение убедить, сл. на 1 месте - риторика (иск-во краснореч.) Отрицали объ. истину и утвержд., что и. субъ. В центре вним. с. - ч-к и его познават. сп-сти. С. старш. (Прот., Горгий, Продик)/младш. (Алкидам, Ликофон, Критий). Главн. - Протагор. “Ч-к есть мера всех вещей; сущ-х, что они сущ-ют и нес-х, что они не сущ-ют.” 1) Изменичивость - гл. св-во материи, распрост. этот пр-п на ч-ка. Чел. познание всегда относит., условно, субъ. (релятивизм). 2) Все возн. и сущ. т-ко в отн. к другому, ничто не сущ. само по себе. 3) Все сущ-ующее в космосе прих. в противоположное к себе, не изм. как попало. Сл., всякая вещь сост. из против-стей, о всяком предм. можно сказать двояко и противоп. образом. Горгий: бытие не сущ., Если бы оно сущ-ло, то его невозм. было бы познать, т.к. м-ду быт. и мышл. сущ.непреодол. несовмест. Несовм. обусловл. способностью мышл-я создавать несущ. образы. Мыслимое бытие пр-п. отлич-ся от ср-ва его выр-я - слова. Соц.-пол. вопросы: ч-к долж руков-ся з-нами прир., т.к. правов. з-ны преходящи, сл. не истинны. Этика: нет объ. дора и зла, как нет объ. тепла и холода. Зав. от конкр. ч-ка, счит. добром то, что ему выгодно, злом - что не соотв. его интересам. Закл.: до этого гл. задача - раскрыть суть окр. мира, софисты поверн. ф. мысль с пробл. космоса на пробл. чел. жизни, рассм. ее в теор. и практ. аспектах. Далее эта тематика стала предм. особого внимания (Сократ).
Номинализм и реализм философии средних веков.
Средневек.Ф.- фил-ия запвропей-ского феодального общ-ва, развивавшая-ся в эпоху от крушения Римской империи (5в.) до возникновения ранних ф-м капиталистич.общ-ва (14-15вв.). Пад-ие ан-ного рабовладельч.общ-ва сопровождалось упадком фил-ии. Ан-ное фил-ое наследие было утрачено и оставалось до второй половины 12в. неизвестным ученым Зап.Европы. Господствующей идеологией стала религиозная: в Передней Азии, Аравии и арабоязычных странах - мусульманская, в Европе - христианская в двух разновидностях (римский католицизм и византийское православие). Школа, просвещение перешли в руки церкви, догмы кот.лежали в основе всех представлений о прир, мире и чел-ке. Развитие школ (светских и дух), а с середи-ны 12в.и основание первых университе-тов (в Италии, Англии, Чехии, Франции) поставили перед фил-ей задачу помочь церкви в фил-ом объяснении и даже обосновании догматов веры. Фил-ия на несколько веков стала “слугой богосло-вия”. Роль эту она исполняла уже в дея-сти апологетов - защитников христианства против язычества, затем в соч. “отцов церкви”. Крупнейший из них на Западе - Августин ввел в с-му уч-й христианск.фил-ии ряд идей неоплатонизма. Др.- для Запада - источ-ником влияния неоплатонизма, приспо-собленного к задачам христианской идеологии, стали вост.неоплатоники, в их числе так наз-ем. ЛжеДионисий Ареопагит (5в.). Важную роль в ф-ми-ровании ср.фил-ии сыграл Иоанн Скот, или Эригена. При объяснении догм веры перед средневек.фил-ми возникли слож-ные вопросы об отношении единичного к общему и о реальности общего. В зависимости от способа их решения школьная фил-ия, получившая назв схоластики, выработала ряд точек зрения, осн.среди кот.стали вступившие в борьбу м-ду собой уч-я реализма и номинализма.
Реализм - направ в средневековой схоластике, утверждавшее, что общие понятия (универсалии) имеют реальное сущ-ование и предшествуюто суще-ствованию единичных вещей. Реализм фактически продолжал линию Платона в решении вопроса о соотношении понятия и объективного мира, общего и единичного. Реализм служил ф-ф-ской базой католицизма. Виднейшими его представителями были Ансельм Кентерберийский и Вильгельм из Шампо. К этому же направлению примыкал и Фома Аквинский. Против реализма вели борьбу представители номинализма. Эта борьба была выражением борьбы двух тенденций в ф - материал-ой (номинализм) и идеалистической (реа-лизм).
Номинализм - направ в ср.фил-ии, считавшее общие понятия лишь именами единичных предметов. В противополож-ность реализму номиналисты утвержда-ли, что реально сущ-ют т-ко отдель-ные вещи с их индивидуальными каче-ствами. Общие понятия,создаваемые нашим мышлением об этих вещах, не т-ко не сущ-ют независимо от вещей, но даже не отражают их свойств и качеств. Номинализм был связан с материал-ми тенденциями в признании первичности вещи и вторичности поня-тия. Однако, номиналисты не понимали, что общие понятия отражают реальные качества объективно сущ-их вещей и что единичные вещи не отделены от общего, а содержат его в себе. Виднейшими номиналистами в 11-14вв.были Росцелин, Дунс, Скотт, Оккам.
Философия Августина (произведения «Исповедь» и «О граде Божьем»).
Августин (354-430) - выдающийся мыслитель, вписавший заключительные страницы в историю дух культуры Рима и всей ан-ности своими многочисленными трудами и заложивший мощный фундамент религиозно-ф-фской мысли средневековья. Мировоззрение Августина глубоко теоцентрично: в центре дух устрем-й - Бог как исходный и конечный пункт размышлений. Пробл Бога и его отношения к миру выступает у Августина как центральная. Августин рассматривает Бога как внематериальный Абсолют, соотнесенный с миром и чел-ком как Своим творением. Августин настоятельно противопоставляет св воззрения всем разновидностям пантеизма, т.е. единства Бога и мира. Бог, по Августину, сверхприрн, кроме того Он истоковывается как Личность, сотворившая все сущее. Мир, прир и чел-к зависят от св Творца. Поддержание бытия мира есть постоянное творение его Богом вновь. Если Бог, говорит Августин, «отнимет от вещей свою, так сказать, производящую силу, то их так же не будет, как не было прежде, чем они были созданы».
Размышления Августина о творении мира Богом привели его к проблеме вечности и вр. Естественно возникал вопрос: что же, выходит Бог пребывал в недеянии до того, как сотворил мир? «Что же такое вр?» - спрашивал Августин и отвечал: «Пока никто меня о том не спрашивает, я понимаю, нисколько не затрудняясь; как скоро хочу дать ответ об этом, я становлюсь совершенно в тупик». В результате Августин пришел к выводу: вр и пространство сущ-уют т-ко в мире и с миром. Нач творения мира есть вместе с тем и нач вр. Вот удивительно точное определение вр: вр есть мера движения и изменения. В этом гениально простом ф-фском определении такого тонкого феномена, как вр, Августин опередил И. Ньютона и предвосхитил А. Эйнштейна. Стремясь установить соотношение настоящего, прошлого и будущего, Августин пришел к гениальной идее: ни прошедшее, ни будущее не имеют реального сущ-ования (прошедшее обязано сущ-ованием нашей памяти, будущее - нашей надежде); дей-е сущ-ование присуще т-ко настоящему. Х-рная черта настоящего - стремительность его течения: чел-к не успеет оглянуться, как он уже вынужден вспомнить о прошлом, если он в этот момент не уповает на будущее. Какая поразительная тонкость мысли у великого ф-фа, ведь св концепцию он нередко именует релятивистской теорией вр. Вечность же мыслится ф-фом так: в мире мыслей-идей Бога все есть раз и навсегда - статичная вечность неотделима от Бога. «Вечность же т-ко есть, она ни была, как будто ее уже нет, ни будет, как будто доселе ее еще не сущ-ует».
Говоря о деяниях Бога, мыслители подчеркивали Его всеблагость. Но в мире творится и зло. Почему всеблагой Бог допускает зло? Мимо вопросов о добре и зле не мог пройти ни 1 религиозный ф-ф, включая, конечно, и Августина. Он доказывал, что все сотворенное в той или иной мере причастно к абсолютной доброте: ведь Всевышний, осущ-ляя творение, запечатлел в тварном мире определенную меру, вес и порядок; в них вложены внеземной образ и смысл. В меру этого в прир, в людях, в обществе заключено добро. А зло есть лишь отсутствие добра, под-о тому, как болезнь - отсутствие здоровья. Кроме того, зло можно рассматривать как необходимую ступень к добру. Большое влияние на послед-ую христианскую ф оказало уч-е Августина об-венной благодати в ее отношении к воле чел-ка и б-венном предопределении. Суть этого уч-я в след-ем. Первые люди до грехопад-ия обладали свободной волей: могли не грешить. Но Адам и Ева дурно использовали эту свободу и после грехопад-ия потеряли ее. Теперь они уже не могли не грешить. После искупительной жертвы Иисуса Христа избранные Богом уже не могут грешить. Без предопределенной б-венной благодати чел-к не может иметь доброй воли. Эту позицию, которую можно назвать религиозным фатализмом Августин отстаивал в ожесточенной полемике с одним из церковных писателей - Пелагием, кот утверждал, что спасение чел-ка зависит от его собственных нравственных усилий. Критикуя скептицизм, Августин утверждал, что без знания истины невозможно и знание «истинопод-ое». По мысли Августина, наиб достоверное знание - это знание чел-ка о св собственном бытии и сознании. Эта же мысль изложена им и другими словами: «Всякий, кто сознает, что он сомневается, сознает это как некоторую истину...» Познание, по Августину, основано на внутреннем чувстве, ощущении и р-ме. Чел-к имеет о доступных пониманию и р-му предметах, хотя и малое, однако совершенно достоверное знание, и жалким образом обманывается тот, кто думает, что чувствам не надо верить. Нормой же познания является истина. Неизменная, вечная истина, согл Августину, есть источник всех истин, есть Бог. Новым в т-и познания было утверждение Августина об участии воли во всех актах познания. Х-ризуя роль волевого нач-а в чувствах, Августин подарил в века афоризм: «Чел-к испытывает страдания ровно наст-ко, насколько поддается им».Р-м, по августину, есть взор души, которым она, без помощи тела, созерцает истинное. «Все, что мы созерцаем, мы схватываем мыслью или чувством и р-мением. Душа... отделиться [от р-ма] никак не может.» Августин рассматривает р-м как очень важную функцию души: «Я полагаю, что душа питается не иным чем, как р-мением вещей и знанием, умозрениями и размышлениями, если может через них познать что-нибудь. К изуч-ю наук ведет нас двоякий путь - авторитет и р-м: по отношению ко вр первенствует авторитет, а по отношению к сущ-у дела - р-м». Августин подчеркивал пользу доверия авторитету для постижения истины. Размышляя о социальной реальности, Августин утверждал, что имущественное неравенство людей есть неизбежное яв-ние социальной жизни. Опираясь на одну из основных христианских идей - идею пр-пиального равенства всех людей перед Богом (ведь они происходят от 1 праотца), Августин призывает их к тому, чтобы жить в мире. Осмысление судеб чел-чества составляет ф истории Августина. В книгах «О граде Божием» Августин предполагает два «града» в историческом процессе: с одной стороны, светское гос-во - ц-во зла, греха, а с другой - христианскую церковь - ц-во Божие на земле. Эти два града развиваются параллельно и в конце концов граждане «града Божия» получат блаженство, а граждане «земного града» будут преданы вечным муч-ям.
Философия Фомы Аквинского (теология).
Реф-матором католической доктрины выступил Фома Аквинский (1226-1274). Монах доминиканского ордена, студент, а затем магистр теологии Парижского университета. Преподавательская и писательская дея-сть стали основным делом его жизни. И то и другое было подчинено единой цели - переработать аристотелизм в христианско-католическом духе, создать стройную теолого-ф-фскую с-му. 1, с чем столкнулся Фома Аквинский, - это была пробл взаимоотношения веры и р-ма, религии и науки, церкви и общества. Неприемлемую для христианско-католической церкви позицию в прошлом веке занимал П. Абеляр - «понимать, чтобы верить». Более последовательный вариант рационализма сф-мулировал Аверроэс, рассматривавший теологию как псевдопознание. Религия долж подняться до уровня ф, если она хочет отвечать св у назначению. Вступив в дискуссию с апологетами концепции «двух истин», Фома Аквинский разработал собственную доктрину, до сих пор действующую в католическом вероуч-и. Согл его позиции, ф и религия отличаются друг от друга по методу достижения истины. Ф и наука опираются на опыт и р-м, а религия черпает истины в откровении, в Священном писании. Но различие методов не озн-ет различия предмета ф и теологии. Догматы теологии в св большинстве нуждаются в ф-фском обосновании - они становятся ближе и понятнее чел-ку как мыслящему сущ-у и тем самым укрепляют его веру. На этом основании Фома Аквинский ф-мулирует пять доказательств бытия Бога:
1. В мире все находится в сост движения. Движение одной вещи является причиной движения другой и так далее. Чтобы движение стало реальностью, нужен первотолчок, перводвигатель, Бог.
2. Первотолчок движения является одновр-но и первопричиной. И этой первопричиной является Бог.
3. Все в мире случайно кроме Бога, обеспечивающего необходимость этих случайностей.
4. Мир состоит из вещей более или менее совершенных. И эта степень совершенства задается абсолютным совершенством, в качестве кот выступает Бог.
5. Все в прир целесообразно. Но эту целесообразность задает Бог.
Доказательство бытия Бога составляет основание, связывающее ф и теологию. Однако значительная часть догматов веры не поддается рациональному освоению и обоснованию. Одним из таких догматов является ортодоксальная вера в троицу как сущ-ование сверхприр1 Бога в качестве единого сущ-а и одновр-но в 3 лицах. Бессилен р-м и в доказательстве догматов возникновения мира из ничего, первор1 греха, воплощения Христа, воскресения из мертвых и других христианских таинств. Но из этого не следует, что эти догматы антир-мны, иррациональны. Они не противор-мны, а сверхр-мны. Их доказательство не под силу чел-ческому р-му, но они доступны совершенному уму б-венной личности. И Фома Аквинский делает вывод: «Ф ниже богословия наст-ко, насколько ограниченный чел-ческий р-м ниже б-венной премудр-ти. Не прир, а Бог есть действующая и конечная причина мира». Чел-ческий р-м ошибается, в то вр как вера незыблемо опирается на абсолютную правдивость Бога. Если факты науки противоречат вере, то тем хуже для науки, хотя религия и ф (наука), вера и р-м могут и долж сосущ-овать. Касаясь спора реалистов и номиналистов о прир универсалий, Фома не отвергает сущ-ование общего, источником кот является Бог. Общее, или «универсалии», сущ-ует трояко: до вещей как «идеи», как идеальные архетипы б-венного р-ма; в самих вещах, поскольку всеобщее есть сущность единичной вещи; после вещей в чел-ческом р-ме, кот абстрагирует общее от отдельных вещей и фиксирует его в понятии. Рассматривая вопрос об «универсалиях», Фома Аквинский поднимает и проблему соотношениясущности и сущ-ования. Прояв-ние общего составляет сущность, кот обладает все сущ-ующее, начиная от Бога и кончая любым единичным бытием, любым сущ-ованием. По определению мыслителя, сущность - это то, что выражено в дефиниции (определении, понятии). М-ду сущностью и сущ-ованием пр-пиальное различие на уровне единичного бытия чув-о воспринимаемо го мира, ибо единичное бытие через св сущность при общается к сверхъестественной реальности. На уровне Бога сущность и сущ-ование сливаются, ибо сущ-ование Бога есть его собственная сущность. Такое решение проблемы сущности и сущ-ования оф-мляло дуализм Бога и мира как основания христианского монотеизма. Логическим завершением ф-фско-теологической с-мы Фомы Аквинского является его обращение к социально-политическим проблм. Учитывая тенденции общественного развития, Фома в трактате «О правлении владык» пересматривает, казалось, незыблемые позиции теократии, вызывая протест ее сторонников. Он полагает, что для нормального функционирования общества уже мало одной т-ко дух власти. Теократическое содержание власти в новых социально-экономических условиях долж носить не непоср-венный, а опосредованный х-р. Противоречие м-ду дух и светской властью не актуально, ибо источник власти един - Бог.
Такой резонанс уч-я Фомы Аквинского был обусловлен тем, что, во-первых, оно утверждало господство религиозного мировоззрения, и, во-вторых, несмотря на узкоэлитарный х-р, в нем нашли отражение основные социальные противоречия средневекового общества. Но поздняя схоластика - это не т-ко Фома Аквинский, но и Сигер Брабантский, Роджер Бэкон, Дунс Скот и Оккам, отстаивающие концепцию двойственной истины, разрушавшую «гармонию» веры и р-ма. Несмотря на то, что наиб соответствующим католическому мировоззрению было признано уч-е Фомы Аквинского, сущ-овали также иные сильные метафизические школы, зачастую ведущие спор с томизмом. Ф томизма активно поддерживалась орденом доминиканцев, монахом кот был Фома; вместе с тем большое число выдающихся ф-фов позднего средневековья были монахами ордена францисканцев, созданного Франциском Ассизким - Александр Гэльский, Бонавентура, Раймунд Луллий, Дунс Скот, Роберт Гроссетест, Роджер Бэкон, Уильям Оккам и др.
Философия отцов церкви (патристика).
Термин "патристика" использовался для обозначения ф отцов ранней христианской церкви; эта ф разделялась на два этапа: доникейский и посленикейский.
Доникейский п-д был посвящен главным образом атакам на язычество, защите и апологии христианства. Вся структура языческой ф была поставлена под вопрос, и вера возобладала над р-мом. В некот случаях были сделаны попытки примирить очевидные истины язычества с христианским откровением. Среди отцов доникейской эпохи можно назвать св. Ирения, Клемента Александрийского и Юстина Муч-ка.
В постникейский п-д упор был сделан на разработку христианской ф в платонистском и неоплатонистском направх, в результате чего появилось большое число длинных, несвязных и неясных соч-ий, ф-фская значимость большинства из кот была невелика. Среди посленикейских ф-фов надо отметить Афанасия, Григория из Ниццы и Кирилла Александрийского.
Школа патристики известна приматом чел-ка над вселенной. Чел-к рассматривался в ней как отдельное и б-венное создание - венчающее достижение Б-ва, неподвластное естественному з-ну. Для патристики представлялось невероятным, чтобы могло сущ-овать другое создание, столь благородное, столь удачное и столь способное, как чел-к; ради него и т-ко ради него были созданы все ц-ва Прир.
Ф патристики имела кульминацию в августианстве, кот м б определено как христианский платонизм. В противоположность пелагианству, доктрине, по кот чел-к есть сам творец св спасения, августианство поднимало церковь и ее догмы до положения абсолютной непогрешимости, успешно защищавшегося вплоть до Реф-мации.
Гностицизм, появившийся во второй половине первого века христианской эры, интерпретировал христианство в терминах греческой, египетской и персидской метафизики. Почти вся инф-мация относительно гностиков и их доктрин, пригвожденных как ересь доникейской церковью, получена от тех, кто обвинял гностиков, в частности от св. Ирения.
В третьем веке появилось манихейство, дуалистическая с-ма персидского происх-ия, кот учила, что Добро и Зло находятся в непрерывной борьбе за господство над вселенной. В манихействе Христос рассматривался как Пр-п искупления Добра в противоположность чел-ку Иисусу, кот рассматривался как злая личность.
Философия Френсиса Бэкона.
Чел-к пытается найти ответ на наиб. общие и глуб. вопр.: что предст. собой окр. мир и к-во место и предназн. ч-ка в мире? Что лежит в основе всего сущ--го: матер./дух.? Подчинен ли мир к-л з-нам? Может ли ч-к познать окр. мир, что предст. собой это познание? В конце 16 - нач. 17 в. возник. капит. отн-я, что изм. дух. жизнь о-ва. Религия утрач. господств. вл-я на р-е науки и ф., возн. нов. мир-е, отвеч. интересам р-я науки о прир. Усилия ученых кон-р. на собир., опис. и классиф. фактов. На целое смотрят как на мех. сумму частей, а отд. части нередко надел. св-вами целого. Такие приемы распр. и на ф., что прив. к созд. механист. мат-ма и метафизич. метода иссл-я окр. мира. В Новое вр. перед ф. на одно из первых мест выдвин. задача создания и обосн-я методов науч. позн-я. Одним из первых, кто сознат. приступил к разраб. науч. метода на осн. наблюд-я и поним. прир - Бэкон. Гл. произв. Б. “Новый Органон”: матер. взгляды на прир. и обстоят. обоснов. индуктив. методу и его роли в позн. (2я важн. раб. - утопия “Новая Атлантд.” - важн. роль науки и техники для р-я пр-ва и о-ва в целом). Высш. задачей ф. Б. считал зав-е прир. и соверш-е чел. жизни. Знание станов. силой, если оно опир. на иссл. явл-й прир и руководств. познанием ее з-нов. Предметом ф. долж быть мат, а тж. разл. и многообр. ее ф-мы. Б. - родонач. материл-ма Н.вр. В поним. материи он не был типич. механицистом и гов. о качеств. разнородности материи, имеющ. многообр. ф-мы движ-я (19 видов, в т.ч. сопротивл, колеб.). Вечность материи и движ-я не нужд. в обосновании факт. Б. остаивал познаваемость прир., считал, что этот вопр. реш. не спорами, а опытом. На пути позн-я - мн-во препятствий, заблужд-й, кот. засоряют созн-е. 4 вида забл.: идолы (ложн. образы). И. рода: ведут к ложн. предст. о мире и явл. следствием огранич-сти чел. ума, органов чувств. Люди к прир. примешив. св собств. прир, искажая реальн. карт. мира. Сл., показания чувств люди долж сопост. с предм. прир., проверять их прав-сть. И. пещеры: ложное воприятие дейст-сти отд. людей или индив. заблужд-е. Кажд. ч-к им. внутр. субъ. мир (пещеру), кот. искаж. его сужд-я о явл. мира. Происх. из прирожд. св-в ч-ка, образ-я, воспит-я и т.п. И. рынка: ложн. понятия, кот. порождены неправ. употр. слов. В 1ак. слова люди часто вклад. разл. поним-е, что затрудн. познание вещей прир. И. театра: неправ. предст-е о мире, возн. на осн. некритич. усовения ф. взглядов и с-м. Эти предст-я изобр. вымышл. карт. мира, а не действит. прир. вещей. Цель критики идолов - осв. созн. людей от схоластики. Б. подч. исключит. знач-е естествозн-я, но стоит на т. зр. т-и двойственности истины (тогда прогрес.): теология им. своим объектом Бога, наука - прир. Необх. разгран. сферы компет. Б.: Бог - творец мира и ч-ка, но тольок объект веры. Знание не зав. от веры. Ф. основ-ся на знании и опыте. Гл. препятствие - схоластика. Осн. порок - абстактность, вывед. общ. пол. из частных. С пом. силлогизмов нельзя достичь подлин. знания, т.к. сил. часто сост. из смутных и недостат. четких понятий, сл. все рассужд. рушится. Источник чел. знания - чувств. опыт. Важность опытн. иссл-я, восход. от единичн. явл. и прост. умозакл. к общим полож. Сл., 1 условие прогресса знания явл. усоверш. методов обобщ., образ. понятий. Процесс обобщения есть индукция. И. исх. из ощущений, отд. фактов, шаг за шагом без скачков подним. до общ. полож. Гл. задача - созд-е нов. метода позн-я. Суть: 1) наблюдение фактов; 2) их с-мат. и классиф.; 3) отсечение ненужн. фактов; 4) разлож-е явл-я на сост. части; 5) проверка фактов на опыте; 6) обобщение. Б. эмпирик: позн-е нач. с чувств. данных, кот. нужд. в эксперим. проверке и подтвержд., сл.судить о явл. прир следует лишь на осн. опыта. Б. тж. считал, что позн-е долж стрем. к раскрытию внутр. прич.-сл- связей и з-нов прир путем обраб. данных орг. чувств и теор. мышл.. Поставил вопр. о необх. единства чувств. и рац-го. Однако недооценивал роль теор. мышл., полагался на индукт. метод. В целом ф. Б. предс. собой попытку создания эффект. способа позн-я прир, ее причин, з-нов.
Декарт.
Родился в 1596 г во Фр. в семье дворянина. Служил в армии. Много путешествовал. Долгие годы жил в Нидерландах, где занимался научной дея-стью. В 1649г. переселился в Стокгольм, где и умер в 1650г.
Осн. черта ф. мировоззрения - дуализм. Д. допускает 2 независимых друг от др. первонач-а: мыслящую субстанцию и материальную ?протяженную субстанцию?. В границах его физики мат представляет собой единств. субстанцию, единственное основание бытия и познания. В то же вр в психологии, т-и познания, в уч-и о бытии Д. - идеалист. В теор позн. Д. объявляет самой достоверной истиной истину о сущ. сознания, мышления: ?Я мыслю следовательно Я сущ-ую?. В уч. о бытии он не тоько признает сущ дух субстанции, но и утверждает, что над ними обеими в качестве высшей субстанции пребывает бог.
Декарт - выдающийся ученый. Он творец аналит. геометри, ввел метод координат, владел понятием о функции. От Дек. ведет нач сист алгебраических обозначений. В мех. Д. указал на относительность движения и покоя, сф-мулировал з-н действия и противодействия, а также з-н сохр-ения полного кол-ва движ. при сооударении двух неупругих тел.
Д. отожд-л материю с протяжением, или пространством, считая, что чувств. воспринимаемые качества предметов сами по себе, т.е объективно не сущ. Выводы из этого : мировая мат (=пространство) беспредеьна, однородна, не имеет пустот и бесконечно делима. Сводит все качественное разнообразие прир. яв-ний к : 1. материи, тожд. с пространством и 2. к ее движению. Дв. возникает в р-те толчка. первон. толчек дал бог.
Пробл метода. Д. ищет безусловно достоверный исходный тезис для всего знания и метод, поср-вом кот можно, опираясь на этот тезис, построить столь же достоверное здание науки. За исх пункт он принимает сомнение в общепринятом знании ( так как такого тезиса он не нах в схоластике). Это сомнение есть т-ко предварит. прием. Можно сомневаться во всем, однако само сомнение во всяком случае сущ-ует. Сомнение есть 1 из актов мышления. Я сомневаюсь, поскольку я мыслю. Если т.о сомнени - достов. факт, то оно сущ. лишь поскольку сущ мышление, лишь поск я сам сущ в качестве мыслящего. (Я мыслю следов. я сущ) Это положение и есть искомая достоверная опора знания. Этот вывод не тр. логического док-ва, он есть р-т интуиции ума.
Ясность и отчетливость мышления Д ошибочно объявляет необх и достаточными признаками всякого достоверного знания. Критерий истинности знания т.о не в практике, а в челов. сознании.
Мдеализм Д. усугубился религиозными предпос. его с-мы. В силу этого для док. реального сущ. мира еобходимо док. сущ. бога. В числе прочих идей в уме сущ идея бога. Как понятие о сущ. всесовершенном, идея бога обладает большей реальностью чем все др. идеи. В причине долж быть по крайней мере ст-ко же реальности сколько ее нах. в следствии. Т.к. мы сущ и т.к. мысуть следствия первопричины, то сущ и сама первопричина т.е. бог. Но если всесоверш. бог сущ, то этим исключается возможность, чтобы он нас обманывал. Этим обусловлена сама возможность позания.
Возм истины обусловлена сущ. врожденных идей или истин (предрасположения ума к известным аксиомам и положениям) к кот. он относит прежде всего мат. аксиомы.
В познании главную роль играет р-м - рационализм. Д. полагал, что источником достоверности знания м б т-ко сам р-м.
В проц. познания исключ. место отвел дедукции. Исходные положения - аксиомы. В лог цепи дедукции, след. за аксиомами, каждое след звено достоверно. Однако для ясного и отчетливого представления всей цепи нужна сила памяти. Поэтому непоср. очевидные исходные положения, или интуиции, имеют преимущество сравнительно с рассужд. дедукции.
Воор. интуицией и дедукцией р-м может достич достоверного знания в случае если будет вооружен методом. Метод Д. состоит из 4 требований: 1.допускать в кач. истинных т-ко такие положения, кот предсавл. уму ясно и отчетливо, не могут вызвать никаких сомнений в истинности; 2. расчленять каждую сложную пробл. на составляющие ее частные пробл; 3. методически переходить от известного и доказанного к неизв. и недок.; 4.не допускать никаких пропусков в ог. звеньях иссл-я.
Спиноза.
Бенедикт Спиноза.(материалист) - (1632 - 1677). Родился в Амстердаме в еврейской семье. Знакомство С. с идеями Дек. привело к разрыву с иудаизмом. С. был отлучен от общины и вынужден был поживать в среде сектантов и добывать св хлеб шлифовкой линз для телескопов. Умер от туберкулеза.
Основная цель фил. - зав-е господства над внешней природой и соверш. челов. прир. Развивая эти идеи предшественников он дополнил их уч-ем о свободе.
С. учил, что сущ лишь одна субстанция - прир, кот является причиной самой себя. Прир. является с одной стороны природой творящей, а с др. - природой сотворенной. Как прир творящая она есть субстанция, или, что тоже самое - бог. Отожд-я прир и бога, С. отрицает сущ. сверхприр1 сущ-а, растворяет бога в прир и тем самым обосновывает материалист. понимание прир.
Обосновывает важное различие м-ду сущностью и сущ-ованием. В единичных, преходящих вещах сущн. не совп. с сущ-., но в вечной и бесконечной субстанции из сущности с необходимостью следует ее сущ-ование. Поэтому бытие бога (или субст) м б доказано, т.е сущ-ование бога м.б. выведено из понятия о сущности бога (прир). Бытие субст. одновр-но и необходимо и свободно т.к. не сущ. никакой причины, кот. побуждала бы субст к действию,кроме ее собств. сущности. Единичная вещь не следует из субст как из своей ближ. причины. Она может следовать т-ко из др. конечной вещи. Поэтому всякая ед. вещь не обладает свободой.
От субст. следует отличать мир кон. вещей, или совок. модусов. Модус это то, что сущ. не само по себе , а в другом. Субст - едина, ее сущность исключает всякое множество. Модусов же бесконечное множество. Они относятся к субст как бесчисленные точки, лежащие на прямой относятся к самой прямой.
Прир. сущ. сама по себе, независимо от ума и вне ума. Бесконечный ум мог бы постигать беск субст. во всех ее видах и аспектах. Но наш ум не бесконечен. Поэтому он постигает сущ. субстанции как бесконечную лишь в 2 аспектах: как протяжение и как мышление. ( атрибуты субстанции).
Чел как предмет познания, не составл никакого исключения. Чел. есть сущ-о, кот. модусу протяжеия - телу, соотв модус мышления - душа. В любом случае чел-к - часть прир.
Лейбниц «Монадология».
Лейбниц очень много внес в разработку этих проблем. св уч-е назвал монадологией. Понятие монады - ключевое. Кроме монад, ничего нет, каждая монада - субстанциальная единица. Картина мира плюралистическая, в отличие от Спинозы.
Главные х-ристики монад.
1) Монада х-ризуется двумя взаимоисключающими х-ристиками, она абсолютно проста и бесконечно сложна. Интересен сам выбор этих понятий - простота и сложность. Лейбниц усилил это противоречие простоты и сложности, говоря, что простота абсолютна, а сложность бесконечна. Как возможно сочетание взаимоисключающих х-ристик в одной и той же сущности? Монада - не физический атом, не материальная точка, это - дух сущность. Пример монады - чел-ческая душа, проста в смысле неделимости, поэтому бессм-на. Душевный мир любого чел-ка бесконечно богат, поэтому монада бесконечно сложна. В мире есть т-ко дух сущности, тел-ных нет в пр-пе. Декартовская протяженность - всего лишь видимость. Материальность - эпифеномен, видимость, придание значения чего-то реально сущ-ующего.
2) Монада - самодеятельная субстанция. Mv-квадрат - х-ристика движения, потому что это выражение указывает на наличие той силы, кот меняет скорость. Если скорость постоянна, возникает инерция. Монада - центр дея-й силы, поскольку это дух сущность. Отсяда следует критика механистической картины мира. Все те свойства мира, кот воспринимаются нами как тел-ный мир и изучаются механикой, связ с сущ-ованием дух сущностей. Монады - деятельные силы, отсюда вытекают наши представления о внешнем мире. Сила не м б материальной, поэтому монада не материальна.
3) Монады индивидуальны. Каждая монада индивидуальна наст-ко, что отличается от всех других монад. Пр-п неразличимости тождества, или пр-п тождества неразличимых. Если сущ-уют нумерически два объекта, значит эти объекты в чем-то различны. Прогуливаясь по саду с дамами, он раъяснял этот пр-п. Одна из дам сказала: «Сколько листьев.» Лейбниц предложил ей найти два 1аковых. Неразличимые объекты тождественны. Каждый объект индивидуален. Отсюда несовместимость плюрализма и абсолютизации количественных параметров и необходимость качественного подхода к миру, важность аристотелевской ф-мы.
Из этого же пр-па вытекает необходимость введения пр-па постепенности всех переходов от 1 объекта к другому, т.е. з-на непрерывности. Аллюзии к дифференциальному исчислению очевидны. Поэтому же Лейбниц подчеркивал значение бессознательного в нашей дух жизни. Все изменения наших восприятий происходят непрерывно, бесконечно малыми приращениями. Следовательно, есть яв-ния, кот происходят бессознательно.
Позиция Локка: то, что не осознается, не сущ-ует для сознания. Лейбниц: изменения в дух жизни непрерывны, мы не можем их осознавать. Говорит о бессознательном.
4) Абсолютная замкнутость монады самой на себя. Каждая монада замкнута в себе так, что в ней нет окон и дверей. Нет каналов, по которым что-либо может поступать в монаду и выходить из нее. Чел-ческая душа тоже монада. Полное 1очество, аналогия с Богом в монотеистической религии. Нет возможности вступать в контакт.
5) Монада - живое зеркало вселенной. Всеобщая связь всего со всем. Мельчайшие изменения в картине универсума вызывают последствия в остальных частях. Как совместимы пр-пы 4 и 5? Лейбниц приходит к выводу, что сущ-ует предустановленная гармония. Содержание понятия монады - есть абсолютно простое единство бесконечного богатства содержания, что репрезентирует пр-п органицизма. Монада - живой организм.
«Представление» можно понимать в двух смыслах: представление чего-то, кого-то (посол представляет страну) и содержание нашей психической жизни (представляем себе стол, окно).
Представление - ф-ма дух жизни. Составляет прир и является содержанием любой монады. Монады отличаются друг от друга т-ко отчетливостью и ясностью представлений. Камень - тоже монада, но ее представления очень смутные; у растений содержание монады - менее смутные представления. Кошка - более совершенная монада по степени отчетливости представлений. Гармония предустановлена творцом монад. Есть монада монад - Бог (ф-ма ф-м - всего лишь р-мная душа), кот сотворил мир и все монады. Творение очень мудро, Бог - столь совершенная монада, что прежде чем сотворить мир, он обозрел всю бесконечную палитру возможных миров, выбрал из них единственный, наилучший, и реализовал его. Поэтому мы живем в лучшем из возможных миров. В мире ничего, кроме монад, нет. Монады обладают способностью саморазвития. Каждая монада развивается, причем по определенной программе. Бог-творец заложил в каждую монаду такую программу развития, что каждая монада развивается несмотря на замкнутость. Программы развития всех монад наст-ко согласованы, что то, что происходит на Альфа Центавра, согласуется с тем, что происходит с континентом на земле. Неприятные следствия - фатализм.
Лейбниц «Теодицея» (попытка оправдать Бога за зло на земле).
Теодицея Лейбница. Лейбниц пишет соч-ие «Теодицея», («оправдание бога») в котором оправдывает Бога перед лицом сущ-ующего в мире зла. Он утверждает, что в этом самом совершенном мире зло есть неизбежный спутник и условие добра. А главная мысль Лейбница в том, что в этом мире добро значительно превосходит зло. И перевес добра над злом в этом мире больше, чем во всех других возможных мирах. Мир «возможен», если он не противоречит з-нам логики. Сущ-ует бесконечное число возможных миров, каждый из кот Бог созерцал прежде, чем сотворил действительный мир. Будучи добрым, Бог решил сотворить лучший из возможных миров, а Он считал, что лучшим долж быть тот, в котором добро значительно превышает зло. Он мог бы сотворить мир, не имеющий зла, но он не был бы так хорош, как дей- сущ-ующий мир. Именно поэтому, наш мир – «лучший из миров».
Философия английского эмпиризма (Гоббс, Юм, Локк).
Антропооцентризм ф э-хи Возр продемонстр дерз-я чел-ского р-ма. Ф Нов вр утв его автономию и призн его осн пов-ия и позн-ой акт-сти чел. Это выдв в кач 1степ ф-й задачи обосн-е адекв метода позн-я прир и иссл-е прир чел-ского р-ма. Осн-к метод-ии позн-я мира - Ф Бэкон (1561-1626), посл ф-ф эп-хи Возр и 1 мысл-ль Нов вр. Его перу прин тр-ты «О дост-ве и приумн-ии наук», «Нов Органон наук», «О нач-х и истоках», «Нов Атлантида». Схоласты ср-вья вид ист в Боге и иск в кн-х прошл, пантеизм Возр усматр ист в Боге и иск в мире, а Бэкон вид ист в мире и ориент-л иск в прир. В соч «Нов Органон наук, или Ист указ-я для истолк-я прир» Бэкон провозгл пр-п эмпиризма как осн позн-я и разраб индукт метод. Суть индукт мет закл в получ общ зн-я о мире путём изуч мног-зия явл и пр-сов. Бэкон полаг, ч индукц явл оптим мет-м позн-я. Не от частн к общ, а от цел к части, и иссл-е части в напр цел чрз отбор и искл случ-тей. Бэкон назв 3 типа иссл-й. Рационалист - «паук»: созд ажурн ткань док-ств, часто не т-ко бесполезн, но подчас и беспомощ из-за ложн осн-я. Эмпирик - «муравей»: собир всё, ч попад на пути. Индукционист - «пчела»: инф-я («нектар») собир и перераб-ся в ист («мёд»). Иссл-лю препятств обрести ист 4 гносеол призрака, «идола». «Идол рода» присущ прир чел: воспр-е покоит на аналогии чел, а не аналогии мира. «Идол пещеры» дополн пред: инд-ные потреб-и и интер редакт познав-ные усил и оц-ки, чел скорее вер в ист-сть т, ч предпоч. «Идол площади» порожд реч общен людей и стереотипами, слова гов не о т, ч есть вещь, а о т, к-е она им знач для людей. «Идол театра» порожд слеп вер в авт-ты и их доктрины. К крыльям ума надо подвеш гири, ч-бы он держ ближе к ф-там. Ист-я опир на память, поэз - на вообр, а «ест-ная» ф - на опыт и рас-к. Бэкон переоц опытн зн-е и недооц теор зн-е. Взгл Бэкона на мет-гию и гнос-гию нов ф воспр Томас Гоббс (1588-1674), авт 3логии: «О теле», «О чел», «О г-не». Его перу прин и знам тр-т «Левиафан». Гоббс заяв, ч «нет ни 1 пон-я в чел-ском уме, кот не было бы порожд 1нач, цел-м или частич в органах ощущ». Воспр-е мира на ур зн-я фактов вполне дост для обыд жизни, но недост для научн зн-я, где место практ заним т-я. Развив мет-гию, Гоббс отклон от бэк-го эмпиризма и прибл к рац-зму. За образ теор зн-я он прин матем (геом и арифм). Ист матем зн-я (физ, прикл матем) Гоббс увязывал не с непоср чув опытом, а со словами языка. Язык есть разн-сть опыта, закрепл мысли по пов ощущ и обеспеч обмен ими. 1степен задач мет-гии явл умение сост точн опр-я, искл амбивалентность (противор-ть). Гоббс полаг, ч р-сть мира предст искл 1ными вещами. Отриц онтолог-го стат общ привело Гоббса и к отриц объек-сти содерж зн-я: «Ист – св-во не вещей, а сужд о них», - а этот номинализм обесп путь к конвенционализму. Посл всё же связан с р-стью, ибо за словом-знаком стоит чув деят-сть. Пыт соед эл-ты эмпиризма и рац-зма в 1 мет-гическую с-му, Гоббс прибег к ан-зу, позвол в эмпирическом опыте выяв общ, и к синтезу, обеспеч постиж-е иссл-го об-та в целом. Домин роль он отвёл ан-зу: «целое и сов-сть всех его частей идент». В этом прояв механицизм мет-гии Гоббса. Мет-гия Гоббса ориент на позн-е прир и общ и искл то, ч сост предмет веры. Причём на пасс воспр предм р-сти на ур фен-на, сущн кот сохрт свою тайну.
Субъективный идеализм Беркли.
Чел-к пытается найти ответ на наиб. общие и глуб. вопр.: что предст. собой окр. мир и каково место и предназн. ч-ка в мире? Что лежит в основе всего существ-го: матер./дух.? Подчинен ли мир к-л законам? Может ли ч-к познать окр. мир, что предст. собой это познание? Дж. Беркли - представ. субъ. идеализма. Осн. соч.: “Опыт новой теории зрения”, “Трактат о началах чел. знания". Ф. учение Б. проникнуто стремл. опровергнуть матер-м и дать обоснование религии. Выступил с критикой понятия материи как веществ. основы (субстанции) тел. Согласно Б., в основе понятия материи лежит допущение, будто ч-к может, отвлекаясь от частных свойств вещей, образовать отвлеченную идею общего для них веществ. субстрата. Однако это, по Б., невозможно: у нас нет и не может быть чувств. восприятия материи как таковой; наше восприятие каждой вещи разлагается без остатка на восприятие известной суммы отд. ощущений - “идей”. Для вещей “быть” всегда означ. “быть в восприятии”. Б. утверждал, что наш ум может образовать общую идею вещи, но не общую идею материи, в каковой вообще не нуждаются ни наука, ни ф., т.к. идея материи ничего не прибавляет к свойствам вещей сверх того, что может дать чувств. восприятия. Используя метафизич. односторонность номинализма, отвергавшего объективность общего в единичных вещах, Б. выступил с отрицанием реальности универсалий и самой возможности абстр. понятий. Номинализм Б. смыкается с эмпирич. ограниченностью, с недооценкой рационального познания. Б. выступил против различения первичных и вторичных качеств: все качества вторичные, т.к. бытие их целиком сводится к способности быть воспринимаемыми. Признав ошибочной идею разделении первичных и вторичных качеств, Б. отрицал и основанную на ней идею материи как субстанции. Отвергнув бытие материи, Б. признавал существование только духовного бытия, к-рое он делил на “идеи” и “души”. “Идеи”, воспринимаемые нами субъ. кач-ва - пассивны, непроизвольны; содержание наших ощущений и восприятий не зависит от нас. Напротив , “души” деятельности активны. Все “идеи” сущ. только в душе (как мысли и страсти, так и различные ощущения). “Идеи” не м. быть копиями или подобиями внешн. вещей: “идея” м. быть сходна только с “идеей”. Пытаясь отвергнуть неизбежные для субъективного идеализма выводы, Б. утверждал, что воспринимающий субъект - не один, и вещь, к-рую перестал воспринимать один субъект, может восприниматься др. субъектами. Но даже если бы все субъекты исчезли, вещи продолжали бы существовать как сумма “идей” в уме Бога - субъекта, к-рый вечно существует и “вкладывает” в сознание отд. субъек-тов содержание их ощущений. Учение Б., явл. реакцией на механистич. материализм и эмпирич. естествознание 17 - 18 вв.
Немецкая классическая философия.
В конце XVII - н. XIX вв. Германия приближалась к буржуазной рев-ции. Ф. рев-ция предшествовала политиче-скому перевороту. Важную роль в формировании НКФ сыграли достижения естествознания и общественных наук. Кант -основоположник нем. классич. идеализма. Разработал концепцию происхождения солнечной системы из гигантской газовой туманности. Считал, что решению таких проблем в Ф. как проблемы бытия, морали и религии должно предшествовать исследование возможностей человеческого познания, и установление его границ. Мы познаем мир не так как он есть на самом деле, а только так как он нам является. Утвер-ждал существование некоего предмета вне нашего сознания, к-рый он наз. вещь в себе ("ноумен"). Но последняя с другой стороны, принципиально непознаваема, являясь потусторонней нашему сознанию (трансцендентной). Два периода творчества - докритический и крити-ческий. Докритический: идеи нерегулярного происхождения вселенной из туманности, понятие отрицательных величин, для познания большую роль играют исследования, а не индукция и не дедукция. Критический: критика классич. разума, практическая теория познания, этика, эстетика и теория о целесообразности. Фихте - отрицал агностицизм Канта, его пред-ставление о вещи в себе. Предлагает объект "Я" и субъект "не Я". В основе мира лежит какое-то конкретное "Я". Мир можно познать через интеллекту-альную интуицию. Метод познания: истину можно вывести с помощью тезиса, антитезиса и синтеза. Тезис -высказывание, антитезис - противопо-ложное высказывание, синтез = тезис + антитезис. Антитезис нельзя вывести из тезиса. Субъективный идеалист. Гегель - все, что существует, существует в мышлении. В основе мира - абсолютная идея - мировой разум. В своем развитии идея проходит три этапа, потому что активна: 1) развивается сама в себе, логике через систему категорий, существует объективно; 2) идея выходит во вне и создает природу; 3) идея в мышлении, развитие ее - в духе. Фейербах - материалист. Выступал против идеалистической системы Гегеля. Показал, что идеализм является теоретической основой религии. Критически оценивал агностицизм Канта. Обосновал материалистическую теорию отражения. Ощущения не отделяют нас от внешнего мира, а связывают нас с ним. Оно есть образ объективного мира.
Философия Канта.
Иммануил Кант родился в 1724г в Кениксберге. Здесь же учился, стал ректором университета , писал свои труды и умер в 1804. Он был не только фил, но также крупным ученым в обл естествознания. Преподавал.
Фил развитие К. делится на 2 периода. В перв. период (до нач. 70-х гг) пытался решать ф пробл - о бытии, фил природы, религии, этики, логики исходя из убеждения, что ф. м.б. разработана и обоснована как умозрительная наука. (без обращ к опытным данным)
Во 2-й пер (критический) пытает ся строго отделить явления от вещей в себе. Последние не могут быть даны в опыте. Вещи непознаваемы. Мы позн. лишь явления или тот способ, кот. эти вещи в себе действуют на нас. Это учение - агностицизм. Кант называл его “критикой разума”. Это учение ограничивает разум, поскольку оно отказывает ему в познании сущности вещей. Развивая эту критику Кант пытался 1. выяснить источники различного вида знаний - научного и философского 2. выяснить на чем основывается достоверность знаний. 3. исследовать формы и категории научного мышления...
Учение “Крит фил” сформировалось к началу 80-х гг. Оно изложено в тракт. “ Критика чистого разума” - 81, “Критика практического разума” - 88 и “Критика способности суждения” - 90. (теор познания, этика и эстетика (учение о целесообр. в природе) соответственно)
Познание начинается с того, что “вещи в себе” возд. на наши органы чувств и вызыв ощущения. Это конечно материализм. Но дальше К. - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущунеи нашей чувственности, ни понятия и сужд. нашего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теорет. знания о “вещах в себе” (ввс). Достоверное знание сущ - это математика и естествознание. Истины этих наук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только о свойствах вещ. к кот. приложимы формы нашего сознания: ощущ, понятия. Ввс принципиально непознаваемы.
Учение о знании. Опирается на теорию суждения. Знание всегда выраж в форме суждения, в кот мыслится всязь между двумя понятияим - субъектами и предикатами суждения. Сущ 2 вида этой связи. В одних суждениях предикат не дает нового знания о предм сравнительно с тем знанием, кот уже мыслится в субъекте. Это аналитические уждения. Пример: все тела имеют протяжения (предикат - имеют прот)
Если предикат не выводится из субъекта, а соединяется с суб., то это ситетические суждения. Пр: некоторые тела тяжелы. Есть 2 класса синт суждений. 1. связь предиката с с. мыслится потому, что обнаруживается в опыте (нек лебеди черны) - апостериорные 2.эта связь не может основ на опыте.Она мыслится как связь, предшеств опыту и независящ от него - априорные суждения.( все, что случается имеет причину). Апр. суждениям К. придает б. значение. Вопрос о априорн. синт суждениях он ставит в след форме: 1. как возм такие суждения в матем 2.как возм они в теорет естествознании 3.возможны ли они в метафизике. Решение этих вопр. он связывает с исследов. 3 основных способностей познания: чувственности, рассудка, разума.
Чувственное познание. Вопрос о возм апр. синт суждений в матем К рассм в учении о формах чувственного познания.. По К эл-ты матем знания - не понятия, а наглядные представления. В сужд. матем синтез субъекта с предик основывается либо на чувств созерцании пространства, либо времени. Пространство - априорная форма внешнего чувств созерцания (время - внутреннего), что и придает созерц. простр. их безусловную всеобщность и необходимость.
Т.о. у К простр и время перестают быть формами сущ вещей. Они становятся априорными формами нашей чувственности.
Априорные формы рассудка. Условием возм апр. синт сужд в теорет естествознании явл категории. Это независимые от поставляемого опытом содержания понятия рассудка, под кот рассудок подводит всякое содерж, получаемое из опыта. Т.е. категори не формы бытия, а понятия рассудка. Это только формы, под кот рассудок подводит доставляемый чувственностью материал. Категории априорны. По К ни ощущ ни понятия сами не дают знания. Ощущ без понятий- слепы, а понятия без ощущ - пусты. Знание есть синтез ощущ с понятиями. Возникает вопрос: каким обр разнообразие чувств созерцаний превр посредством априорных форм в единство? Условием такого единства состоит в единстве самосознания.
На этих основах разработал ответ на вопрос о возможности теорет естествознания. В основе всех сужд естеств наук лежат общие и необходимые законы. Научным знанием предм и явления наук могут быть при условии, если рассудок мыслит предметы и явл как подчиненные 3 законам: 1 сохранения субстанции 2.причинности и 3.взаимодействия субстанций. Эти зак. принадлежат не самой природе а только нашему разуму. Наше сознание само строит предмет не в том смысле, что оно порождает его или дает ему бытие, а в том, что оно придает познаваемому предм ту форму, под кот он только и может познаваться - форму всеобщего и необход знания. Т.е. не формы нашего ума сообразуются с вещ прир, а напротив, вещи прир - с формами ума.
Отсюда вывод , что вещи сами по себе непознаваемы. Ни формы чувственности, ни категории рассудка, ни эти 3 закона не составл определения самих вещей в себе. Природа как предмет всеобщего и необх знания строится самим сознанием.
Этика. Противоречие необходимости и свободы - не настоящее: чел поступает необходимо в одном отношении и свободно в другом. Необходимо, так как чел есть явление среди др явл прир и в этом отнош подчинен необходимости. Но чел также и нравственное сущ, субъект нравственного сознания. Как нравств сущ чел принадлежит к миру умопостигаемых ввс. И в этом качестве он свободен. Нравств. закон К понимает как безусловное предписание или “категорический императив.”
З-н этот требует, чобы каждый поступал так, чтобы правило его личного поведения могло стать прав для всех. Поступок м.б. моральным только если он соверш из уважеия к нравст з-ну.
К стремился ослабить зависимость этики от веры. Он утверждает, что не нравственность основана на религии, а наоборот. Опыт показ, что между мор или амор поведением чел и его счастьем не сущ необходимого соответствия. Противоречие междумор повед чел и результатом этого поведения в эмпир жизни не мирится с нашим нравственным сознанием, кот требует справедливого соответствия. Не находя его в мире явлеий, нр сознание вынуждено верить, будто соотв осущ в мире “умопостигаемом”. Сущ понятий как свобода, бессмертие и бог объясн по К. верой в “умопостиг” мир. Их бытие не есть истина, доказуемая теоретически, но есть необх постулат или требование “практического разума”.
Философия Гегеля.
Выдающимся представителем нем кл фил является Георг Вильгельм Фридрих Гегель. Родился в Штутгарте в 1770г в семье крупного чиновника. Изучал фил и телеологию в Тюбингенском ун. После его окончания некот время работал дом учителем. В 1801 г зашитил докторскую и стал проф Иенского ун. Первым выдающимся трудом Г явл ео “феноменология духа” (1806) В 1818 г Г был приглашен в Берлинский ун, где он работал проф и даже ректором.
Тождество бытия и мышления - исходный пункт учения Гегеля.
На объективно идеалист основе он развил учение о зак и категориях диалектики, впервые в систематизированном виде разработал осн принципы диалект логики и подверг критике метаф способ мышления, господствовавший как в идеалис так и мат течениях фил. Кантовской вещи “самой по себе” он противопоставил диал принцип : сущность проявляется, явление существенно. Гегель утверждал, что категории суть объективные формы действительности, в основе кот лежит мировой разум, абс идея или мир дух. Это - деятельное начало, давшее импульс к возникновению и развитию мира. Деятельность абс идеи заключается в мышлении. Цель - в самопознании. В проц самопознания разум мира проходит 3 этапа : пребывание самопознающей абс идеи в ее собственном лоне, в стихии чистого мышления ( логика, в кот идея раскрывает свое содержание в системе категорий и законов диалектики); развитие идеи в форме инобытия в виде явлений природы (развив не сама природа, а лишь категории); развитие идеи в мышлении и в истории человечества (история духа). На этом последнем этапе абс идея возвращается к самой себе и постигает себя в форме челов сознания и самосознания.
Фил взгляды Г. проникнути идеей развития. Он считал, что невозможно понять явление, не уяснив всего пути, кот оно совершило в своем развитии, что развитие происх не по замкнутому кругу, а поступательно от низших форм к высшим, что в этом проц совершается переход от колич изменений в качественные, что источником развития являются противоречия: противор движет миром, оно есть корень всякого движения и жизненности, составяет принцип всякого самодвижения. В фил системе Г действительность представлена как цепь диалект переходов.
Однако гег фил проникнута глубоким противоречием. Что же это за противоречие? Метод, разраб Г., направлен на бесконечность познания. Посколльку же объективной основой его явл абс дух, а целью - самопознание этого абс духа, постольку позание конечно, ограничено. То есть система познания, пройдя цикл познават ступеней, завершится последей ступенью - самопознание, реализацией которого явл сама фил Гегеля. Т.о., противор методом и системой Г. есть противоречие между конечным и бесконечным. Данное противор у Г. отнюдь не диалектично, ибо не явл источником дальнейшего развития.
Фейербах. Антропологическая философия.
Чел-к пытается найти ответ на наиб. общие и глуб. вопр.: что предст. собой окр. мир и каково место и предназн. ч-ка в мире? Что лежит в основе всего существ-го: матер./дух.? Подчинен ли мир к-л законам? Может ли ч-к познать окр. мир, что предст. собой это познание? В сер. 19 в. с острой критикой идеализма выступил нем. философ Л.Фейербах. Первонач. Ф. увлекался ф. Гегеля, однако затем подверг ее резкой критике. С т. зр. Ф., ид-м есть рационализированная религия, а ф. и религия по самому их существу противоположны друг другу. В основе религии лежит вера в догматы, в осн. ф. - знание, стремл. раскрыть действит. прир. вещей. Сд., первейш. задача ф.- критика религии, разоблачение тех иллюзий, кот. составл. сущность религ. сознания. Религия и близкая к ней по духу идеалистич. ф. возникают, по Ф., из чуждения человеческой сущности, посредством приписывания Богу тех атрибутов, кот. в действит-сти принадл. самому ч-ку. Так возник. трудноискоренимая иллюзия: подлинный творец Бога - ч-к - рассматривается как творение Бога, ставится в зависимость от последнего, и т.о. лишается свободы и самостоятельности. По Ф., для освобождения от религ. заблуждений необх. понять, что ч-к - не творение Бога, а часть - и притом наиболее совершенная - вечной природы. Однако мат-м Ф. не случайно хар-ся как антропологический. Он существенно отличается от мат-ма 18 в., т.к. не сводит всякую реальность к механич. движ-ю и рассм. природу не как механизм, а скорее как организм. В центре внимания Ф. - не отвлеч. понятие материи, как у большинства франц. матер-стов, а ч-к как психофизич. единство души и тела. Исходя из такого понимания ч-ка, Ф. отвергает его идеалистич. трактовку, при кот. ч-к рассматривается прежде всего как духовное существо. По Ф., тело в его целостности как раз и составляет сущность чел-ского Я; дух. начало в ч-ке не м. быть отделено от телесного, дух и тело - две стороны той реальности, которая называется организмом. Чел. природа толкуется Ф. преимущ. биологически, и отдельный индивид для него - не исторически-духовное образование, как у Гегеля, а звено в развитии человеч. рода. Маркс, признавая важное историч. значение мат-ма Ф., особенно его критику религии, в то же время отмечал, что у Ф. “человеч. сущность может рассматриваться только как “род”, как внутр. всеобщность, связующая множество индивидов только природными узами”. По Марксу, ч-к явл. историч. и соц. существом, а потому его сущность “не есть абстракт, присущий отдельному индивиду. В своей действит-сти она есть совокупность всех обществ. отношений”. Т.к. обществ. жизнь людей является по существу практической, Ф., упускает из виду роль практики как в ходе историч. жизни человека, так и в процессе познания. Критикуя идеалистическую трактовку познания и недовол. абстрактным мышлением, Ф. апеллирует к чувств. созерцанию, полагая, что ощущение составл. единств. источник познания. Только то, что дано нам через органы чувств - зрение, слух, осязание, обоняние обла-дает подлинной реальностью. С пом. орг. чувств мы познаем как физич. объекты, так и психич. состояния других людей; не признавая никакой сверхчувств. реальности, Ф. отверг. и возможность чисто отвлеченного познания с пом. разума. Антропологич. принцип Ф. в теории познания выр. в том, что он по-новому интерпретирует само понятие “объект”. По Ф. понятие объекта первоначально формируется в опыте чел. общения, поэтому первый объект для ч-ка - это другой человек. Любовь к другому ч-ку есть путь к признанию его объ. сущ-я, а тем самым к признанию сущ-я вообще внешних вещей. Из внутр. связи людей, основанной на чувстве любви, возникает альтруистич. мораль, кот., по Ф., должна встать на место иллююзорной связи с Богом. Любовь к Богу есть лишь отчужденная, ложная форма подлинной любви к другим людям. Антроп. мат-м Ф. возник как реакция на идеализм, и прежде всего на учение Гегеля. Ф. встал на защиту именно природно-биологического начала в человеке.
О. Конт. Основы позитивной философии.
П предст собой слож движ, госп-вшее в европ к-ре — ф, полит, педаг, историограф и лит-ре — с 1840 г. и почти до нач 1 мир в-ны. Утих ураган 1848 г., и если искл Крым-ю в-ну 1853— 1856 гг. и франко-прусскую в-ну 1870 г., то эру п можно назв э-хой спокойст в Евр и одновр эрой колон эксп в Афр и Аз. Евр встав на путь индустр трансформ, и соц эф-ты этой р-ции пораж. Прим науч откр-й преобр весь мир пр-ва: раст г-да, трансп сеть, капиталы, мед-на побежд инф б-ни, стар равнов м-ду г-дом и д-ней больш нет. Образ жизни мен до неузн-сти. Каз, освоены инстр-ты реш люб пробл (в прикл науке, своб обмене и даже восп) и соц пр-сс поэт очев-н и неост-м.
В п-д между 1830-м и 1890 гг. в важ-ших с-рах науки отм-ны серьезн достиж. Значит вклад в матем внесли Коши, Вейерштасс, Дедекинд, Кантор. Риман, Больяй, Лобачевский и Клейн обнов геом. Физ обог-ли откр-я Фарадея, Максвелла, Герца, Майера, Гельмгольца, Джоуля, Клаузиуса и Томсона. Берцелиус, Менделеев, фон Либих — и не только они — продв хим науку. Кох и Пастер созд микробиол. Эксперим мед-на и физиол утверд усил Бернара, а эволюц т-я — Дарвина. О масш-х техн проектов гов стр-ство Эйф башни и откр Суэцк к-ла.
Ясно, что беды, сопровожд индустр-цию, не замедл дать о себе знать (утр соц равн-сия, борьба за сф влияния и рынки сбыта, обнищ пролет, эксплуат несов-них и т.п.). Эти недуги позитивисты не отказ замеч, хотя их диагноз заметно отлич от маркс-го. В пер-ве р-та зн-я, н-ного обр и всеобщ благ-ния они объявл проход и исчез.
Во Фр п наиб знач обр предст Огюст Конт (1798—1857), в Англ — Джон Стюарт Милль (1806—1873) и Герберт Спенсер (1820—1903); Якоб Молешотт (1822—1893) и Эрнст Геккель (1834—1919) — в Герм, Роберто Ардиго (1828—1920) — в Ит. В разн стр-х п по-разн вплет в несхож к-рные тр-ции. Во Фр он впис в рац-зм картезианск и просвет-го толка. В Англ он разв на почве эмпиризма и утилитарист тр-ции. В Герм он принт ф-му сух сциентизма и мат-кого монизма. В Ит он обрел черты возр-ческого натурализма, ч выраз в акц-е на педаг и антропол. Все же, н-ря на пестроту, есть набор осн черт, позвол гов о п как о движ мысли.
1. В пр-вес идеализму, п вновь утв примат науки: нам изв лишь то, что сообщ науки; 1ственный м-д позн-я — ест-науч м-д.
2. М-д ест-х наук (каузальные з-ны, госп-щие над фак-ми) раб-т не т-ко при изуч прир, но и общ.
3. Поэт социол, понят как наука об «ест-х фак-х» (чел-ских отнош), — достат показ-ный пр-кт ф-ской пр-ммы п.
4. П не т-ко провозгл 1ство науч м-да и его примат в кач инструм позн, но он вознес до небес науку как 1ствен ср-во реш всех пробл, в-ми мучив чел-ство.
5. Всеобщ оптим отмеч эра п с его верой в неизм пр-сса (понят иногда как авт пр-сс, иногда как пр-кт чел-ской изобр-сти), гряд благ-ние и чел-кую солид-сть.
6. Т, ч наука объявл 1ствен прочн фунд-ом индивид и общ-ной жизни, а также своеобр «об-ление ф-та» дали повод нек уч-м тр-вать п как составл романтич ментал-та. Т-ко ст-с «бескон» в рам-х п приобр наука. Мессианизм в пон ф ис-рии О. Конта.
7. Прис-вие в п осн просвет тем — веру в науч рац-сть, для кот нет неразреш пр-м, и светск, своб от теологич предпос-к, тр-вку к-ры.
8. Для п (за искл, возм, Дж. С. Милля) х-рна некрит, часто поспеш и поверхн вера в пост беспрепят рост науки.
9. «П-сть» науки часто связ с борьбой против идеалистических и спиритуалистских тр-вок р-сти. Впрочем, борцы неизм оказ в объятиях все той же метаф, даже еще догматического св-ва.
10. Вера в науку и чел-скую рац-сть нередко толков, напр, марксистами как х-рная для буржуазной идеологии.
Закон трех стадий О. Конта: теологическая, философская, научная.
Огюст Конт (1798—1857) род в Монпелье в скром катол семье. Он был уч-м и сек-рем (а зат реш оппон) Сен-Симона, а также вып-ком знам Политех школы (бывш куз-цы кадров повст-х войск, позже преобр в Школу инж-в и тех-в). Увл матем не пом ему проч труды англ эмпириков Дидро, Д'Аламбера, Тюрго и Кондорсе. Конта нередко наз род-ком франц позитивизма и отцом соц-гии.
Док-ну Конта можно понять т-ко как часть его пр-тов универс реф-мы. Речь ид о з-не 3 ст-й. Согл эт з-ну, чел-ство (как и душа отд чел) прох теол, метаф и позит с-и. «Изуч разв чел-го р-ма... от 1 его проявл до наш дней, — писал Конт в "К-се поз ф" (1830—1842), — дум, я откр велик осн з-н, по кот с неизм необх можно устан как путем наш рац док-ств, так и путем вним ан-за прош, истор достоверность. Этот з-н сост в том, что кажд из наш осн пон-й прох, необх обр-м, 3 теор разл ст-и: ст-ю теол, или фикт; ст-ю метаф, или абстр; ст-ю науч, или позит... Отсюда 3 типа ф, или концепт с-м, обобщ фен-ны, взаимно искл др др. 1 — нач пункт, необх для чел пон-я (intelligentia), 3 — фикс ти определ ст-я, а 2 уготована служ в кач транзитного пункта».
На теол ст-и фен-ны рассм как пр-ты прям и непрер действ сверхъест агентов, бол или мен мног-ных. На метаф ст-и они объясн действ абстр сущн-й, идей или сил (тела соед благ «симпатии», раст-я раст благ «вегетативной душе», а опиум, — как ирон-л Мольер, — усыпл благ «снотвор добр-ли»). «Т-ко на поз ст-и чел-ский дух, поняв невозм достиж абсол зн-я, не вопрош бол, к-вы источ и судьба Вс-ной, к-вы внутр пр-ны фен-нов, а ищет и откр, комб расс-е с набл-ем, их действ з-ны, т е неизм связи послед-сти и сх-ва».
Т-в з-н 3 ст-й — ключ пон-е ф Конта. Этот з-н подтв и раз-е чел (кажд из нас — теолог в детстве, метаф-к в юнсти и физик в зрелости). Не зная ни Вико, ни Гегеля, Конт, вооруж з-ном 3 ст-й, созд гранд-ную ф ист-и, представл, как в стенограмме, всю эв-цию чел-ства.
Классификация наук О. Конта. Истина=Естина. Р. Рассел.
Соц-гия, рожд кот давно назр, сост верш науки. Положив матем в осн, Конт расп науки по пор услож: астрон, физ, хим, биол, социол. В эту схему не поп теол, метаф и мораль, ибо 1-е 2 не позит, а 3 нах разреш в социол. Психол Конт част вкл в биол, част — в социол. Хотя матем не фигур-т в сп-ке, весь 1 том «К-са позит ф» посв ей, ибо «от Картезия и Ньютона по сию пору матем была наст фунд-м ест ф».
Кроме науч п-дка есть еще п-док лог-ский, ист-ский и педаг-ский. Лог-ский п-док продикт кр-рием прост объ-та. Ясно, что объ-т социол сложн об-та точн науки. Ист-ский п-док выявл при перех наук к позит ст-и. Астрон вышла из метаф усил Коперника, Кеплера и Галилея. Физ продел тот же путь благод Гюйгенсу, Паскалю и Ньютону. Хим сдел позит Лавуазье, а биол — Биша и Бленвиль. Заботы по в-ду социол из метаф взял на себя Конт. Педаг-ский п-док предпис преп науки в том п-дке, как они сформ-сь в истор генезисе.
В иерархии Конта бол слож науки осн на мен слож. Все же это не озн редуцируемости высш к низш. Кажд им св автономные з-ны. Социол не св-ма ни к биол, ни к психол. Люди живут в об-ве, ибо оно сост часть их соц прир. Люди соц изнач, и нет ник-й нужды в «общ-ном дог-ре», о кот писал Руссо.
В классиф Конта не упом ф. Ф — не сов-сть наук, ее задача — «точн определ духа кажд из них, откр-е их связей и отнош, суммир пр-пов в соотв-и с позит методом». Стало быть, ф свед к мет-гии наук. Она — «истинно рац ср-во, делающ очев лог-ские з-ны чел-ского духа».
Неопозитивизм, экзистенционализм. Два основных направления философии XX в.
ЛОГИЧЕСКИЙ ПОЗИТИВИЗМ который почти одновременно возник в Англии, Германии, Австрии, Польше. Основную задачу неопозитивизм видит в анализе логической структуре языка. Терминов и предложений, которые употребляются в научном языке. Другие разновидности неопозитивизма анализируют обыденный язык. Познавательным источником неопозитивизма является абсолютизация или преувеличение познавательных функций формальной логики. Т.е. они используют формальную логику для анализа предложений. Источником этого учения было учение Рассела (Англия) о логическом анализе. По его мнению все точное знание должно быть выражено языком, грамматикой которого являлось бы математическая логика. Т.о. матема-тическая логика берется за основу как язык который может выражать все точные знания. Перенесение принципов математической логики на анализ науч-ного языка является основой этого учения. В дальнейшем происходит отход от логического позитивизма большин-ства философов. Происходит трансфор-мация в семантическую Ф, а потом в лингвистический анализ. Семантический идеализм (семантическая Ф). Здесь сохранены исходные принципы логиче-ского позитивизма, но при этом допол-няют их требованием объяснения и уточнения употребляемых слов. Пред-ставителями являются КАРНАТ (Ав-стрия) и ТАРСКИЙ (Польша). Наряду с теоретической семантикой существует общая семантика которая в 30-е годы была основана КАЖИВСКИМ (Польша). Отличие между двумя видами Ф состоит в том, что чистая семантика исследует смысловую функцию языка, с точки зрения отношения между знаниями с символами, а общая семантика исследует кто употребляет эти символы или знания. Третья разновидность неопозитивизма- Ф лингвистического анализа. Представители этой Ф избрали для себя более скромную задачу - описание того, что есть т.е. описание способов употребления слов свойственных обыденному языку. Наиболее яркими представителями являются ВИТГЕРШТЕЙН (Австрия) и МУР (Англия). По мнению этих Ф (лингвистических аналитиков) Ф должна ориентироваться не на науку, а на обыденные знания, на обычный язык. И более того Ф не имеет права выходить за рамки обычного языка. В 50-70 гг делаются попытки переосмысления позитивистского способа мышления. Это привело к возникновению целой группы критических направлений или пост позитивизма, которые в себя включают критический рационализм Поппера, методологического фальсификациона-лизм Локаторша, историческая школа методологии Ф и науки или теория революций в науке Томаса КУНА (США), и на конец методологический анархизм Фиерахена. Суть критического рационализма Поппера состоит в том, что он отказывается считать истину целью познания. Он подменяет понятие истины понятием правдоподобия, т.к. мы не можем доказать истинность. Поппер отрицает связь между знанием и реаль-ным миром, и одновременно отделяет знания от человека (субъекта). Кун ставит вопрос о том, что понять сущ-ность знаний не возможно вне историче-ских контекстов науки. Если кто-то рассматривает знания как устоявшиеся данные, то Кун говорит, что надо рас-сматривать динамику развития научного знания. Как оно возникло, формирова-лось т.е. исторический подход, а не только логический. На необходимость учета исторического момента развития научного знания обращает внимание и Лакоторш. Но вместо Куновских науч-ных революций дает другое понятие - научно-исследовательская программа. Дальше всех постпозитивистов на пути ограничения позитивистского империзма пошел один Американский Ф. Он пред-лагает дополнить принципы империзма принципом теоретического плюрализма. Суть этого принципа состоит в том, чтобы принимать не одну теорию и исходя из нее что-то доказывать, а работать одновременно со многими теориями, которые могут даже противо-речить друг другу. Он предлагает свой путь методологизации науки и этот путь получил название методологический анархизм. Основной принцип которого - все подходит. Он говорит, что если отметать все точки зрения и стоять на одной и так сделает каждый то в сумме-каждый по своему прав и не прав одно-временно а истина дается в комплексе.
ЭКЗИСТЕНЦИОНАЛИЗМ
Экзистенциализм (ф. существования) - иррационалистич. направление (отрицает как матер. так и идеал.) возникло в конце первой мировой войны, основатели Шестов, Бердяев. Затем развив. в Германии (Хайдеггер, Ясперс) после 2 мир. войны во Франции (Камю, Сартр). В конце 50-х получил распространение в США и др. странах. Примыкают религиозные направления: Франц. персонализм (Лакруа, Недонсель), нем. диалектическая теология (Тиллех, Гультман). Э. подразделяется на религиозный (Шестов, Бубер, Бердяев, Ясперс) и атеистический (Хайдеггер, Камю, Сартр). Э. сформировался на идеях Ницше, Достоевского, Паскаля. Осн. проблемы: 1) онтологич. проблема (бытия), бытие - не опытная данная реальность, не умопостигаемая сущность, это то, что можно постичь через интуицию. Экзистенция - это мое бытие, то как я живу. Оно конечно, открыто, незамкнуто. Экзистенция крепко повязана со временем. Изменения в жизни чел. наз-ся модусами бытия. Смысл бытия в трансцеденции. Р.Э.: смысл бытия Бог; А.Э.: жизнь в целом абсурдна (смысла нет); 2) проблема свободы (особенно русские и Ясперс). Отвергают, что свобода осознанная необходимость, и что свобода раскрытие возможностей ч-ка. Свобода вытекает из бытия. Р.Э.: свободным может быть верующий; А.Э.: только ч-к может определять свою жизнь, сл. ч-к принципиально одинок - крайний индивидуализм. Если ч-к не свободен - он не личность. У ч-ка нет ограничителей свободы, люди объединяются, только бунтуя против жизни. Вывод: Э. - ф. кризиса и на ее базе возн. новые левые - культ насилия. (Ф. жизни - иррац. напр. Базируется на объяснении понятия жизни (интуитивно постигаемая реальность, кот. не равна ни духу, ни материи ). Основные представители Т.Лессинг, Ф Клавис. Жизнь - то, что возникает естественно, бытие - то, что возникает искусственно. Критиков. матер-м и рац. идеализм Канта и Гегеля. Школы: Соц.биолог., историч. школа (Шпенглер, Дильтей). Наиболее полно смысл человека раскрывается в историч. опыте общества. Ввели новую методологию: Герменевтика и понимающая психология. Жизнь понимается как что-то посланное вселенной. Делают упор на решение проблемы творчества (Т. - синоним жизни). Ф. трагическая как и Э, она фаталистическая и пессимистичная. Была популярна в первой четверти 20 века (декаденты, символисты)).
Философия прагматизма (К. Пирсон, Д. Дьюи).
Своеобр происх раз-е позит-аналит-го движ на тер-рии США, там оно преимущ прин ф-му П. Чарлз Сандерс Пирс подоб мн др уч-м кон XIX в. внутр глуб переж сит-ю религ распрей, послед за публ тр-в Дарвина. Не приемля догм теолог и в т ж вр полаг, ч наука не обяз долж быть связ с ат-мом, Пирс попыт созд ф-кую с-му, в кот бы учит м-ды и р-ты науки и кот в т ж вр была бы совм с христ. Ч-бы дост эт цели, он счит необх внач превр метаф в строг науку, а зат док, что сама наука предпол метаф уч-е, кот не явл несовмест с рел-ей. Сам Пирс призн главн св р-том в метаф свед к-рий к трем осн: 1ичности (чист возможные качества, или дух), вторичности (объективный внешний мир, или материя) и третичности (мир общих понятий, эволюция). (В более ранних работах: качество, отношение, репрезентация; или - качество, отталкивание, опосредование.)
Перестраивая метафизику, Пирс в первую очередь попытался избавиться от догматизма и путаницы, которые принесли ей дурную славу. Придерживаясь принципа, согласно которому научный метод есть единственный подлинный метод получения знания, Пирс определил "реальность" как то, что было бы открыто бесконечным процессом научного исследования. Эта дефиниция привела к формулировке "принципа фаллибилизма" (погрешимости), по которому в любой данный момент времени наше знание о реальности носит частичный и предположительный характер, оно есть точка в континууме недостоверности и неопределенности. Чтобы метафизика могла войти в царство знания, или реальности, Пирсу нужен был критерий для различения вопросов, которые разрешимы с помощью научного метода, и тех вопросов, которые с его помощью не могут быть решены. Этот критерий он сформулировал в 1878 в знаменитом принципе прагматизма: "Обдумаем, какие последствия, способные обладать практической значимостью, будет, по нашему представлению, иметь рассматриваемый нами объект. Наше представление об этих последствиях и есть наше полное представление о данном объекте". В другой формулировке: "Чтобы установить значение представления, мы должны обдумать, какие практические последствия по необходимости произойдут, если это представление окажется истинным; сумма этих последствий составит полное значение данного представления". На современном языке принцип прагматизма можно выразить следующим образом: смысл суждения заключается в его логических (или физических) последствиях.
Значительное влияние Пирс оказал на Уильяма Джемса. Однако сам Пирс считал, что взгляды Джемса не имели ничего общего с его собственными и даже придумал термин "прагматицизм", чтобы отличить свою теорию от теории Джемса. Для Джемса, согласно Пирсу, прагматизм "означает, что целью человека является деятельность", в то время как сам Пирс предлагал прагматизм "как теорию логического анализа, или истинного определения" и считал его "достоинства наипревосходнейшими в применении к высшим метафизическим теориям".
Работы Пирса по логике и научному методу занимают выдающееся место в философии 19 в. Наиболее важные результаты были получены в логике. Исследование проблем математической логики привело Пирса к разработке общей теории знака, в том числе языкового знака. Он наметил (впервые в статьях 1860-х годов) основы науки о знаках, которую назвал семиотикой (сам он говорил и писал "семейотика"; впоследствии термин "семиотика", одно время конкурировавший с термином "семиология", стал общепринятым. Семиотические идеи Пирса, опубликованные в изданиях, далеких от круга чтения лингвистов, к тому же написанные крайне тяжелым языком, долгое время были мало известны за пределами США; независимо от него сходные идеи выдвигал Ф.де Соссюр, пришедший к ним не от математической логики, а от лингвистики. Концепция Пирса была адаптирована для широкого читателя и развита в 1930-е годы Ч.У.Моррисом, который фактически и обеспечил ей всемирную известность, а самому Пирсу - статус основоположника семиотики. Правда, достигнуто это было ценой извлечения семиотических идей Пирса из широкого философского контекста, существенно отличного от взглядов как Ф.де Соссюра, так и Ч.Морриса). Немалую роль в популяризации идей Пирса сыграл также Р.Якобсон.
Одним из ведущих представителей прагматизма, оказавшим сильное влияние на педагогическую мысль США был американский философ, психолог и педагог Джон Дьюи. "Последней сущностью" в философии Дьюи можно считать "опыт". "Опыт" - одно из самых многозначных слов человеческого языка. Обычно говорится, отмечал Дьюи, что человек "тем ближе к реальности, чем дальше от любого опыта, который когда-либо имел". В противовес этой ортодоксальной концепции, Дьюи выдвинул "еретический" тезис: "Опыт - не занавес, скрывающий от человека природу... В опыте воспринимается не опыт, но природа - камни, растения, животные, болезни, здоровье, температура, электричество и т.д.", включая "преданность, благочестие, любовь, красоту и тайну". Иначе говоря, "опыт" обозначает все на свете, буквально все. Интеллектуальное благоговение перед этим "все", его сознательное и постоянное исследование ради достижения фактов и ценностей, света и ориентира, поддержки и обновления являются, с точки зрения Дьюи, предпосылками интеллектуальной, моральной и религиозной целостности человека. Ошибки философов и вообще всех людей проистекали "из отсутствия доверия к направляющим силам, внутренне присущим опыту, следовать которым могут только смелые и мужественные люди".
Согласно Дьюи, опыт есть сложное переплетение событий, каждое из которых имеет свою природу и историю. Одни из этих событий происходят, подчиняясь некой регулярности, другие представляют собой игру случая; одни полезны для человека, другие наносят ему вред. Важнейшая задача человека - научиться ими управлять; для этого мы проводим эксперименты, с помощью которых находим причины происходящих событий. Сложное переплетение событий, в которые вовлечен человек, дает ему возможность сочетать реализм и идеализм, объединять неизбежный практицизм с лелеемыми идеалами. С точки зрения Дьюи, существует лишь один надежный способ достижения этой цели - "интеллект", открытое и беспредпосылочное экспериментальное мышление. В отличие от процедур чистого разума, где главную роль играет ощущение их рациональной правильности, работу интеллекта можно наблюдать со стороны и сопоставлять с требованиями ситуации, которая и привела его в действие. Например, когда возникает некая проблема, прежде всего высказывается догадка о том, как ее можно разрешить. Эта гипотеза подвергается проверке и оказывается правильной или неправильной. В первом случае акт мышления можно считать завершенным, в последнем он остается незавершенным, и от решения проблемы либо отказываются, либо пробуют ее решить еще раз; тогда мышление начинается заново. Существенно важным отличием разума от интеллекта является то, что в первом случае "ум овладевает объектами или постигает их, находясь как бы вне мира вещей, физических и социальных", а во втором он занимает позицию "участника, взаимодействующего с другими вещами и познающего их в соответствии с определенными правилами". Различные процедуры приводят к разным результатам. Благодаря разуму человек достигает теоретически достоверного знания о неизменной реальности; благодаря интеллекту он способен управлять постоянно изменяющейся действительностью, состоящей из разнообразных событий.
На протяжении всего творческого пути Дьюи придерживался принципа, о котором его коллеги вынуждены были помнить, даже если не были способны ему следовать: "Философия возрождается, когда перестает быть средством разрешения проблем философов и становится методом... разрешения проблем человечества".
Дьюи всегда был верен науке, однако неоднократно предупреждал, что "сама наука все еще пребывает в детском возрасте" и многие исправимые пороки действительности являются результатом "несбалансированного, одностороннего применения методов исследования и проверки, которые только и имеют право называться наукой". Он считал, что человеческое существо есть сочетание развивающегося организма и воздействующих на него процессов природного и социального окружения. Для Дьюи логика - это теория исследования, а не теория доказательства. В этом исследовании символы и вещи используются для реконструкции мира исследователя. Веру в религию, которая "всегда означает корпус верований и церемоний, имеющих своего рода институциональную организацию", Дьюи предложил заменить религиозным отношением ко всем проявлениям жизни, а веру в Бога как конкретное существо - верой в те силы природы и общества, которые "порождают и поддерживают идею блага как цели наших устремлений".
Сам Дьюи предпочитал называть свою философию экспериментализмом или даже инструментализмом, а не прагматизмом, как это принято в учебниках по философии. В "Реконструкции в философии" он писал: "Когда мы приводим в действие намерение или план, он руководит нами истинным или ложным образом, ведет нас к нашей цели или уводит от нее. Самое главное в нем - его действенная, динамическая функция, и в характере деятельности, которую он порождает, заключается вся его истинность или ложность. Гипотеза, которая "работает", - истинна; "истина" - абстрактное имя существительное, обозначающее совокупность случаев, действительных, предвиденных и желаемых, которые получают подтверждение самим фактом своего обнаружения и его последствий". Потребности и желания, обслуживаемые истиной, носят, однако, не личный и эмоциональный характер (как у Джемса), а характер "общезначимый". И хотя Дьюи подчеркивает функциональное назначение суждений и законов (и даже ощущений, фактов и объектов) и называет их средствами, орудиями, инструментами или операциями для превращения неопределенной ситуации в определенную в процессе исследования, он не отрицает, что суждения и законы играют также и когнитивную роль. Он утверждает, что "сущность прагматистского инструментализма заключается в трактовке одновременно знания и практики как средств для производства полезных для жизни вещей". И все же процесс познания для Дьюи является экспериментированием: каузальные суждения обретают проективный, эвристический и телеологический, а не ретроспективный, откровенный или онтологический смысл. Законы, в том случае если выполняются определенные действия, являются для Дьюи предсказаниями будущих событий.
А. Швейцер «Этика Благоговения перед жизнью».
«Эт благ-вения прд жизнью» разраб и подтвержд практ деят-стью Альберта Швейцера.
Осн идеи:
1. Кр-с совр к-ры грозит гиб ц-ции, ср-во возм преодол дух кр-са — нов общечел эт («душа к-ры»);
2. нов эт (универс, оптимист, гуманист, практич-действ) долж базиров на пр-пе благогов прд жизнью, кот выст в кач кр-рия различ добра и зла (все, ч сохр, одухотв, возвыш жизнь, есть добро; все, ч нанос ей ущерб — зло);
3. значим нравств самосоверш-я (на осн поним ц-сти «благогов прд жизнью» и веры в его конструкт возм-сти), кот след подтверж «личн действ» (имеющ «чист» мот-цию и осущ-м «чист ср-вами).
В нач XXI века ст очев, ч существ ц-ции невозм без пересм взгл-в на взаимоотнош чел и прир.
Согл эт благогов, главн ц-стью явл жизнь во всех ее проявл, и если чел способств сохр и процвет жизни, он поступ естеств и правдив - твор добро, если уничтож люб жизнь и препятств ей — сов-т зло. Уничтож без нужды, походя, люб придорож цветка есть зло; спас ранен жив-го вне зав-сти от его пользы — добро.
Швейцер гов о состр и сочув ко всем жив сущ-м, незав от их полож и иерархии в прир, как о норме сосущ-ния в мире. Благогов прд жизнью треб сочув, любви в самом выс смысле, т.е. любви как служ всем твор-ям, незав от их близости к чел прир. Уч-е Швейцера расшир христ эт любви до вселен масш.
К-ция А. Швейцера, получив назв «Эт благогов прд жизнью», строится на след осн полож-ях:
1. Безжизн идея мира должна быть замен р-ным миром, полн жизни.
2. О мире чел зн т-ко т, ч все сущ, как и он сам, явл проявл воли к жизни. К эт миру чел им как пасс, так и акт отнош. Как сущ-во, стоящ в пасс отнош к миру, он прих к душ связи с ним чрз смирен; как сущ-о, стоящ в акт отнош к миру, он прих к дух связи с ним благод тому, что не живет для себя 1, а чув-т себя 1 цел со всей жизнью, кот нах в сф его влиян.
3. Начав дум о тайне св жизни и о св-х, соедин его с жизнью, чел уже не может относ к св и окруж его жизни иначе, как в соотв с пр-пом «Благогов прд жизнью», и эт пр-п не мож не прояв в эт-ком миро- и жизнеутв-нии, кот выраж в его действ; он будет не просто жить, а по-наст испыт жизнь.
4. Для чел, по-наст эт-го, жизнь свящ, даже та, кот нах на нижн гран шкалы ц-стей, он дел различ т-ко в кажд конкр случае, под давл необх-сти, напр, когда ему предст реш, к-й из 2 жизней он должен пожертв, ч-бы сохр др «Если эт благогов прд жизнью затрон его, — пиш А. Швейцер, — он нанос вред жизни и разруш ее лишь в силу необход, кот он не мож избеж, и никогда — из-за недомысл.
Наск он явл своб чел, наст он использ люб возм-сть, ч-бы исп бл-ство: оказ в сост помочь жизни и отвести от нее страд и разруш». Эт Швейцера — Жив Эт, т.е. эт Действ, кот надо осуществ в мире здесь и сейчас, соверш конкр пост-ки, р-зуя в них св мор-е убежд и м-зрение.
Онтология, гносеология, аксиология, антропология, как основные разделы философии.
Онтология (ontos-сущность+logos-учение).Термин предложен немцем Гоклениусом. Один из разделов философии. Определяется, как 1) учение о бытие, как таковом; 2) учение о сверхчувственном мире; 3) учение о мире в целом. Понятие онтология в ходе развития неоднократно менялось. В средние века пытались построить учение о бытии, являетсяся философским доказательством истин религии. В Новое время под онтологией стали понимать особую часть метафизики, учения о сверхчувственной структуре всего сущего. Онтология активно критиковалась классиками идеализма (Кант, Гегель). В дальнейшем онтология получила определение, как наука о мире в целом.
Гносеология (gnosis-знание+logos-учение) - теория познания; изучает взаимоотношени субъекта и объекта в процессе познания, отношения знания к действительности, возможности познания мира человеком, критерии истинности и достоверности знания. Гносеология исследует сущность познавательного отношения человека к миру, его исходные условия и всеобщие основания.
Аксиология (axia-сущность+logos-учение) - философское исследование природы ценностей, их места в реальной жизни, структуре ценностного мира и связи ценностей между собой. Человек есть мера всех вещей и рассматривается как наивысшая ценность, а все его действи и их результат и последствия рассматриваются с точки зрения категорий "добра" и "зла".
Антропология (antropos-человек+logos-учение) - учение о человеке, как высшем продукте природы. Все свойства и особенности человека объясняются только своим природным происхождением. Антропология подчеркивает единство человека и природы, противопоставляется идеалистическому и дуалистическому пониманию природы человека.
Понятие мировоззрения. Знания,ценности, убеждения, вера и идеалы в структуре мировоззрения
Философия - одна из древнейших и увлекательнейших областей человеческого знания, духовной культуры. Зародившись в VI в. до н.э. в Древней Индии, Древнем Китае, Древней Греции, она стала устойчивой формой общественного сознания на все последующие времена.
Каждый человек, осваивая и познавая мир, вольно или невольно, постоянно сталкивается с проблемами, которые обсуждаются в философии. Человек задумывается о тайнах мироздания, о судьбах человечества, о жизни и смерти, о смысле жизни, о добре и зле, справедливости и т.д. Эти и другие «вечные» вопросы, каждый раз заново решаемые новыми поколениями, составляют круг-вопросов, необходимых человеку для общей ориентации в мире, для понимания своего места и роли в нем. Ответы на эти «вечные» вопросы формируют у человека общий взгляд на мир, составляют его мировоззрение.
Мировоззрение имеет сложную структуру. В качестве его основных элементов выступают знания, ценности, воля, убеждения, принципы, нормы, идеалы, чувства и эмоции, программы действия. В структуре мировоззрения можно выделить четыре основных компонента:
1. Познавательный компонент. Он базируется на обобщенных знаниях-повседневных, профессиональных, научных и т.д. Это знания и представления о природе в целом, об универсуме, космосе. Здесь мы находим ответы на вопросы: как возник мир, что собой представляет жизнь, как она возникла, в каких формах существует во Вселенной, в каком отношении она находится к неживому. Кроме знаний о природе, в познавательный компонент мировоззрения включаются антропологические, социологические, общественно-политические, этические и эстетические взгляды и представления людей. Это обобщенные знания о самом человеке и об обществе, о его устройстве, функционировании, о направленности исторического процесса, о смысле истории, представления о свободе человека в выборе поступков и направлений деятельности.
Познавательную сторону мировоззрения составляют не только взгляды и представления о природе, космосе, обществе, человеческой истории, но и вопросы, связанные с выяснением познавательного отношения человека к внешнему миру: как соотносится мысль о предмете с самим предметом, возможно ли адекватное отражение предмета, что такое истина, заблуждение, ложь, и т.п.
2. Ценностно-нормативный компонент. Он включает в себя ценности, идеалы, нормы и т.д. Понятие «ценность» используется для указания на человеческое, социальное и культурное значение определенных явлений действительности. Ценность -это способность какого-либо предмета, явления удовлетворять потребности, желания людей. В систему ценностей человека входят представления о добре и зле, счастье и несчастье, о цели и смысле жизни и т.д. Ценностное отношение человека к миру и к самому себе формирует определенную иерархию ценностей, на вершине которой располагаются своего рода абсолютные ценности, зафиксированные в тех или иных общественных идеалах. Идеал является образцом (эталоном) для деятельности человека в конкретной обстановке и желаемой нормой его поведения в будущем.
Оценка есть способ определения ценности конкретным человеком, социальной группой, обществом. Оценка устанавливает меру соответствия свойств и черт объекта или явления потребностям и интересам того или иного человека, социальной группы, класса, страты и т.д. Поэтому интерпретация одного и того же явления может быть различной у разных людей, социальных групп и т.д.
Следствием устойчивой, повторяющейся оценки человеком своих отношений с другими людьми являются социальные нормы: моральные, религиозные, правовые и т.д., регулирующие повседневную жизнь как отдельного человека, так и всего общества. В нормах в большей степени, чем в ценностях, присутствует приказной, императивный момент, требование поступать определенным образом, в этом заключается ее регулятивная функция.
3. Эмоционально-волевой компонент. Для того чтобы знания, ценности и нормы реализовывались в практических поступках и действиях, необходимо их эмоционально-волевое освоение, превращение в личные взгляды, убеждения, верования, а также выработка определенной психологической установки на готовность действовать.
Убеждение - это форма углубления, укоренения знаний и ценностей в систему мировоззрения, это вера человека в правоту усвоенных идей. Знания могут и не переходить в убеждения. В свою очередь, убеждения не всегда основываются исключительно на рациональных знаниях. Убеждение - это не только интеллектуальная позиция, но и эмоциональное состояние, устойчивая психологическая установка, непоколебимая уверенность человека в правоте идей, которые овладевают нашей мыслью, подчиняют нашу деятельность. В механизмах формирования убеждений наряду со знаниями, верой в их правоту, системой ценностей, важнейшую роль играет и волевой компонент. Воля - способность человека ставить цели и мобилизировать себя на их достижения.
4. Практический компонент. Мировоззрение - это не только совокупность знаний, убеждений, ценностей, идеалов и т.д., но и реальная готовность человека к определенному типу поведения в конкретных обстоятельствах. Без практической составляющей мировоззрение носило бы крайне абстрактный, отвлеченный характер.
Исходя из вышеизложенного, можно предложить следующее определение мировоззрения.
Мировоззрение - это предельно обобщенная, упорядоченная система взглядов человека на окружающий мир, явления природы, общество и самого себя; это система наиболее общих представлений о мире в целом и месте человека в нем, а также совокупность убеждений, взглядов, оценок, идеалов, норм, определяющих отношение человека к миру и выступающих в качестве ориентиров и регуляторов его поведения.
По характеру формирования и способу функционирования можно выделить жизненно-практический и теоретический уровни мировоззрения.
Жизненно-практический уровень или обыденное мировоззрение - это стихийно складывающийся тип мировоззрения у каждого человека в процессе его жизнедеятельности, включающий в себя не систематизированное обобщенное представление о мире и месте человека в этом мире. На этом уровне мировоззрение базируется на здравом смысле и на многообразном повседневном опыте.
Обыденное мировоззрение включает в себя навыки, обычаи, традиции, передаваемые из поколения в поколения, и познанный опыт каждого конкретного человека. В нем нередки внутренние противоречия, предрассудки. Обыденно-житейское мировоззрение в целом не способно критически разобраться во внутренней сущности сложных, разнообразных и противоречивых отношений «человек - окружающий мир».
Эти недостатки преодолеваются на другом, более высоком уровне мировоззрения - теоретическом. Значение этого уровня заключается в том, что именно на нем происходит критическое осмысление принципиальных основ мировоззренческих убеждений, целей, идеалов, картины мира, которые опираются на житейскую мудрость традиций, на здравый смысл. К этому уровню относится философия.
Философия - это мировоззренческая форма сознания, однако, не всякое мировоззрение можно назвать философским. Понятие мировоззрения шире, чем понятие философия. Философия не совпадает с мировоззрением, потому что, во-первых, зарождение мировоззренческого сознания предшествует становлению философии; во-вторых, функции мировоззрения до возникновения философии выполняли мифология, религия, обыденное знание; в-третьих, мировоззрение предшествовало философии не только в историческом процессе развития человечества, но и с точки зрения формирования индивидуального, личностного сознания. Ребенок, не имеющий представления о философии, тем не менее, обладает определенным воззрением на мир, ставит мировоззренческие вопросы и по-своему отвечает на них.
Философия не является первичной формой мировоззрения в истории развития человечества, она возникает на основе предшествующих мировоззренческих форм - мифологии и религии. Таким образом, к основным историческим типам мировоззрения можно отнести мифологию, религию, философию.
МИРООЩУЩЕНИЕ - МИРОВОЗЗРЕНИЕ - МИРОПОНИМАНИЕ
МИРОВОЗЗРЕНИЕ - понятие, которое наиболее употребимо, для различения всевозможных культур и подходов к жизни, применяемых различными отдельными людьми или общественными группами. Говорят, что у людей другое мировоззрение или их культура основана на ином мировоззрении. Бывает, что применяются словосочетания - иное МИРОВОСПРИЯТИЕ, МИРООЩУЩЕНИЕ или иное МИРОПОНИМАНИЕ.
В чём близость и различие этих понятий?
Ясен факт того, что они все могут описывать, характеризовать какой-то частный (один и тот же) взгляд на Бытие, но в тоже время являют собой различные опорные точки в психике человека, на которые «замыкается» ориентация в Мироздании:
Мировоззрение - опирается на некую образную визуализацию Бытия.Миропонимание - опирается на понимание взаимосвязей явлений Бытия
Мироощущение (или мировосприятие) - опирается на некую совокупность переживаний, индивидом этого Бытия.
Почему имеет место, такая различная «сборка» Мира в психике человека?
Согласно природе ТриЕдинства - Материя - Информация - Мера, в Мироздании всегда присутствуют материальная основа, её информационное наполнение и их организованность упорядоченность. Сознание человека способно, в процессе познания, фокусироваться и выделять отдельно каждую из составляющих Единства Материи-Информации-Меры.
Взависимости от того на чём, психика человека более сфокусирована, можно говорить о том, что та или иная его жизненная позиция, проистекает из его мироощущения (мировосприятия), миропонимания или мировоззрения.
Проблема различения этих понятий состоит в том, что каждое из них невозможно без друг друга, каждое из них вытекает из друг друга и друг другом обусловленно.
Мироощущение - совокупность опыта взаимодействий с явлениями Бытия. Материя индивида, его органы восприятия (биологические и его полей различной плотности), соприкасаются с всевозможными колебаниями Материи и данное взаимодействие оставляет в его биополевой природе следы «деформаций», неких изменений в биополевой структуре, которые ощущаются и осознаются. Сфокусированность сознания, на этих ощущениях-отпечатках, различных колеблющихся субстанций, в его биополевой природе, и есть осознание Мироздания, через категорию Материя.
Исторические типы мировоззрения:миф,религия,философия. Возникновение философии и особенности философского мировоззрения
Мировоззре́ние — совокупность (система) взглядов, принципов, оценок и убеждений, определяющая отношение к окружающей действительности и характеризующая видение мира в целом и место человека в этом мире. Обусловлено особенностями общественного бытия и социальными условиями.
Мифологическое мировоззрение было древнейшей формой познания мира, космоса, общества и человека. Миф по необходимости возник из потребности индивида, его семьи, рода и социума в целом, в осознании окружающей природной и социальной стихии, сущности человека и передачи их единства через различные символические системы. В мифологических системах человек и социум, как правило, не выделяют себя из окружающего мира. Космос, природа, общество и человек — различные проявления одного и того же божественного закона, передаваемого через символическую или символико-мифологическую системы. Природа, общество и человек слиты в единое целое, неразрывное и единое, однако сами они внутри неоднородны и уже авторитарны, авторитаризм общества перенесён на всю природу.
Мифологическое сознание мыслит символами: каждый образ, бог, культурный герой, действующее лицо обозначает стоящее за ним явление или понятие. Это возможно потому, что в мифологическом мировоззрении существует постоянная и неразрывная связь между «однотипными» явлениями и объектами в социуме, личности, природе и космосе.
Важнейшим аспектом мифологического мировоззрения является и то, что мифы изначально живут в своём, особенном времени — времени «первоначала», «первотворения», к которому неприложимы линейные представления о течении времени. Подобное отношение к времени хорошо прослеживается в народных, в частности русских сказках, где время действия определяется как «давным-давно», «в стародавние времена» и т. д.
Кроме того, мифу чужды доводы современной формальной логики. При этом он объясняет мир, исходя из ежедневной практики. Данный парадокс объясним тем, что социум, где преобладает мифологическое мировоззрение, напрямую соотносит особенности своего восприятия мира с реальным миром, индивидуальные психические процессы с природными и социальными явлениями, зачастую не делая различия между причиной и следствием, а часто меняя их местами. По Традиционному мифологическому мировоззрению её последователь способен подняться до уровня бога, а значит для человека, рода и социума миф о странствиях и подвигах культурного героя, в большинстве случаев, читай «бога», был практически полезен и являлся руководством к действию.
Особенности, характерные для мифологической формы мировоззрения [1]:
• Антропоморфность — рассмотрение явлений природы по аналогии с человеком. Явлениям природы приписываются все те свойства, которые есть у человека: ощущения, реакции на негативные факторы, желания, страдание и т. п.
• Дескриптативность — стремление к объяснению событий, явлений в форме описательного рассказа, сказания, легенды; среди действующих фигур — герои и боги в виде особых людей.
• Синкретизм (слитность, нерасчленённость) объективного и субъективного миров, что в значительной степени объясняется антропоморфностью, пронизывающей все стороны этой формы мировоззрения.
• Связь с магией (свойственна более зрелому первобытно-общинному сознанию и выражается в действиях колдунов, шаманов и других людей, вооружённых зачатками научных знаний о теле человека, о животных и растениях). Наличие магического элемента в составе данной формы мировоззрения позволяет отвергнуть точку зрения, будто это мировоззрение не связано с практикой, а является лишь пассивно-созерцательным.
• Апелляция к прецеденту в объяснении событий, определяющих современный порядок вещей. "человек начал использовать огонь потому, что тот был украден у богов Прометеем" и т. д.
• Антиисторичность. Время не понимается как процесс прогрессивного развития. В лучшем случае оно допускается как обращённое вспять: движение от золотого века к серебрянному и медному, что само по себе выражает желание видеть мир статичным, постоянно воспроизводящимся в том же самом виде.
Религиозное мировоззрение возникает на основе трансформации представлений о комплексе богов мифологического мировоззрения, коррекции этих представлений в связи с более углубленной логической и философской рефлексией вопросов возникновения мира, качеств человека, личных задач его самосовершенствования. Как и мифология, религия опирается на чувственные образы, развивает способность к воображению, фантазии. Однако, в отличие от мифологии, религия сосредотачивает воображение и фантазию на сверхприродном, духовном. На первый план выдвигается психологическая установка — вера в бога, в возможность человека прожить богочестивую жизнь, достичь подлинных нравственных (божественных) ценностей и обеспечить себе бессмертие.
Согласно религиозному мировоззрению, действительностью управляют некие сверхъестественные силы. В язычестве эти силы зачастую похожи на людей внешне или, по крайней мере, поведением (этот подход называется антропоморфизмом). В монотеистических религиях (начиная с иудаизма) Бог не антропоморфен, хотя некоторые конфессии монотеистических религий и прибегают к антропоморфным образам по тем или иным причинам.
Ранние формы религиозного сознания характеризовались политеизмом (син. многобожие, язычество, идолопоклонство). Каждый бог (дух, идол и т. п.) в такой системе отвечает за что-то своё, они отличаются друг от друга по целому ряду характеристик и их отношения между собой нередко напоминают взаимоотношения в человеческом обществе (например, языческие боги нередко вступают в битвы друг с другом, плетут интриги и т. д.). Религии, которые считают, что Бог существует всего один, называются монотеистическими
В отличие от богословия теистических религий, опирающегося на авторитет Откровения, философия как таковая остаётся в пределах имманентных возможностей человеческого разума.
Философское мировоззрение (филосо́фия (др.-греч. «любовь к мудрости», «любомудрие»,) — наиболее общая теория, одна из форм мировоззрения, одна из наук, одна из форм человеческой деятельности, особый способ познания. (В самом общем виде под философией понимают деятельность, направленную на постановку и рациональное разрешение наиболее общих вопросов, касающихся сущности знания, человека и мира).
Возникновение философии как мировоззрения относится к периоду развития и становления рабовладельческого общества в странах Древнего Востока, а классическая форма философского мировоззрения сложилась в Древней Греции. Первоначально возник материализм как разновидность философского мировоззрения, как научная реакция на религиозную форму мировоззрения. Фалес первым в Древней Греции поднялся до понимания материального единства мира и высказал прогрессивную мысль о превращении единой по своей сущности материи из одного ее состояния в другое. У Фалеса были сподвижники, ученики и продолжатели его воззрений. В отличие от Фалеса, считавшего материальным ос-нованием всего сущего - воду, они находили иные материальные основания: Анаксимен - воздух, Гераклит - огонь. Философия рождается в полемическом диалоге с системой религиозно-мифологических взглядов на мир. Её собственные позитивные воззрения складываются непосредственно в ходе критического переосмысления и преобразования того духовного материала, который был оставлен людям в наследство их предшествующим развитием. Естественно, что на первых порах она оказывается связанной рамками этого материала, находится в сильной, хотя и негативной зависимости от него.
Именно поэтому философия и выступает сначала вовсе не как особая наука, не как особая область знания, чётко выделяющая предмет своего исследования, круг своих специальных проблем, а как «любовь к мудрости» или «мудрость вообще», — она рассматривает всё, что попадает в поле зрения мыслящего существа. Её предмет сливается с предметом мышления вообще, — это «мир в целом», без каких бы то ни было уточнений и ограничений. Философия выступает тут как синоним мировоззрения вообще. На этой стадии пока ещё не приходится говорить о философии как об особой науке — по той простой причине, что нет ещё других наук. Есть лишь слабые ростки математических, астрономических и медицинских знаний, вырастающие на почве практического опыта и ориентированные вполне прагматически. Неудивительно, что «философия» с самого начала включает в себя все эти немногочисленные зародыши научного познания и помогает им развиваться в своём лоне, стараясь освободить их от тех магически-знахарских наслоений, с которыми они переплетены в составе религиозно-мифологического мировоззрения. Развитие философии совпадает тут полностью и без остатка с развитием научного понимания окружающего мира.
Но именно поэтому в состав её размышлений, естественно, попадает и всё то, что впоследствии составит её специальный предмет: исследование универсальных закономерностей, в рамках которых существует и изменяется как «бытие», так и «мышление», как постигаемый космос, так и постигающая его душа
Любовь к мудрости"Философия" (от греч. phileo- люблю и sophia -мудрость) - буквально означает "любовь к мудрости". По некоторым историческим свидетельствам, слово "философ" впервые употребил греческий математик и мыслитель Пифагор (ок.580-500 годы до н.э.) по отношению к людям, стремящимся к высокой мудрости и правильному образу жизни. В отличие от мифологического и религиозного миросозерцания философская мысль представляла собой принципиально иной тип миропонимания, прочным фундаментом для которого стали позиции разума, интеллекта. Итак, любовь к истине и мудрости, впитывающая в себя наиболее ценные, насыщенные смыслом достижения духовной культуры, постепенно становится самостоятельной духовной областью и высшей ценностью. Таким образом, возникновение философии означало появление особой духовной установки - поиска гармонии знаний о мире с жизненным опытом людей, с их верованиями, идеалами, надеждами.
Философия как понятие - это теоретически сформулированное мировоззрение. Это система самых общих взглядов на мир, место в нем человека, уяснение различных форм отношения человека к миру. Философия отличается от иных форм мировоззрения не столько предметом, сколько способом его осмысления, степенью интеллектуальной разработанности проблем и методов подхода к ним. Поэтому при определении понятия философии употребляются термины - теоретическое мировоззрение, система взглядов.
Философия может быть и религиозной, и атеистической, – в зависимости от того, каким исходным мировоззренческим тезисом она руководствуется при построении своей системы. Но основной особенностью философского мировоззрения является его критичность по отношению даже к собственным исходным тезисам.
Философское мировоззрение как бы биполярно: его смысловые «узлы» – мир и человек. Для философского мышления существенно не разделенное рассмотрение этих противоположностей, а постоянное их соотнесение. Различные проблемы философского мировоззрения нацелены на понимание форм их взаимодействия, на осмысление отношений человека к миру.
Философское мировоззрение выступает в понятийной, категориальной форме, в той или иной мере опираясь на достижения наук о природе и обществе и обладая определенной мерой логической доказательности.
Основные черты философского мировоззрения:
концептуальная обоснованность;
систематичность;
универсальность;
критичность.
Несмотря на свою максимальную критичность и научность, философия чрезвычайно близка и к обыденному, и к религиозному и даже к мифологическому мировоззрению, ибо так же как и они, она выбирает направление своей деятельности весьма произвольно
Основные вопросы и основные типы философии. Материализм и идеализм как способы миропонимания, их исторические формы.
Основной вопрос философии - вопрос об отношении сознания к бытию, духовного к материальному вообще. Составляет исходный пункт философского исследования, в силу чего то или иное решение этого вопроса (материалистическое, идеалистическое, дуалистическое) образует основу каждого философского учения. "Философы, — пишет Ф. Энгельс, — разделились на два больших лагеря сообразно тому, как отвечали они на этот вопрос. Те, которые утверждали, что дух существовал прежде природы..., — составили идеалистический лагерь. Те же, которые основным началом считали природу, примкнули к различным школам материализма"
При постановке О. в. ф. возникает вопрос не только о приоритете материального или духовного, но и относительно того, что считать материальным, а что духовным. Отсюда проистекает возможность многочисленных модификаций в решении О. в. ф. как в материализме, так и в идеализме. Гегель, например, принимает за первичное некое вне человека существующее мышление ("абсолютную идею"), А. Шопенгауэр исходит из представления о бессознательной космической воле, Э. Мах считает, что все вещи состоят из ощущений.
Понятия духовного и материального, субъективного и объективного (и соответственно субъективной реальности и объективной реальности) образуют дихотомию, охватывающую всё существующее, всё возможное, всё мыслимое; любое явление всегда можно отнести к духовному или материальному, субъективному или объективному. О. в. ф. заключает в себе, помимо вопроса об объективно существующем отношении психического и физического, духовного и материального вообще, также вопрос о познавательном отношении человеческого сознания к миру: познаваем ли мир? можем ли мы в наших представлениях и понятиях о действительном мире составлять верное отражение действительности?
Положительное решение этой проблемы принципиально различно в материализме и идеализме. Материалисты видят в познании отражение в человеческом сознании независимой от него реальности. Идеалисты же выступают против теории отражения, истолковывают познавательную деятельность то как комбинирование чувственных данных, то как конструирование объектов познания посредством априорных категорий, то как чисто логический процесс получения новых выводов из имеющихся аксиом или допущений.
Онтологическая (бытийная) сторона основного вопроса философии заключается в постановке и решении проблемы: что первично – материя или сознание?Суть гносеологической (познавательной) стороны основного вопроса: познаваем или непознаваем ли мир, что первично в процессе познания?
В зависимости от онтологической и гносеологической сторон в философии выделяются основные направления – соответственно материализм и идеализм, а также эмпиризм и рационализм. При рассмотрении онтологической (бытийной) стороны основного вопроса философии можно выделить такие направления, как: объективный идеализм; субъективный идеализм; материализм; вульгарный материализм; дуализм;гносеологической (познавательной) стороны: гностицизм; агностицизм; эмпиризм (сенсуализм); рационализм.
Материализм (так называемая «линия Демокрита») – направление в философии, сторонники которого считали, в отношениях матери и сознания первичной является материя. Следовательно: материя реально существует; существует независимо от сознания (то есть существует независимо от мыслящих существ и от того, мыслит о ней кто-либо или нет); материя является самостоятельной субстанцией – не нуждается в своем существовании ни в чем, кроме самой себя; материя существует и различается по своим внутренним законам; сознание (дух) есть свойство (модус) высокоорганизованной материи отражать саму себя (материю); сознание не является самостоятельной субстанцией, существующей наряду с материей; сознание определяется материей (бытием).
К материалистическому направлению принадлежали такие философы, как Демокрит; философы Милетской школы (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен); Эпикур; Бекон; Локк; Спиноза; Дидро и иные французские материалисты; Герцен; Чернышевский; Маркс; Энгельс; Ленин. Достоинство материализма – опора на науку, в особенности на точные и естественные (физику, математику, химию и т.д.), логическая доказуемость многих положений материалистов. Слабая сторона материализма – недостаточное объяснение сущности сознания, наличие явлений окружающего мира, необъяснимых с точки зрения материалистов. В материализме выделяется особое направление – вульгарный материализм. Его представители (Фохт, Молешотт) абсолютизируют роль материи, чрезмерно увлекаются исследованием материи с точки зрения физики, математики и химии, ее механической стороной, игнорируют само сознание как сущность и его возможность ответно влиять на материю. Материализм как господствующее направление философии был распространен в демократический Греции, эллинистических государствах, Англии периода буржуазной революции (XVII в.), Франции XVIII в., СССР и социалистических странах в ХХ в.
Идеализм («линия Платона») – направление в философии, сторонники которого в отношениях материи и сознания первичным считали сознание (идею, дух).
В идеализме выделяются два самостоятельных направления: объективный идеализм (Платон, Лейбниц, Гегель и др.); субъективный идеализм (Беркли, Юм).
Основателем объективного идеализма считается Платон. Согласно концепции объективного идеализма: реально существует только идея; идея первична; вся окружающая действительность делится на «мир идей» и «мир вещей»;«мир идей» (эйдосов) изначально существует в Мировом Разуме (Божественном Замысле и т.д.);«мир вещей» - материальный мир не имеет самостоятельного существования и является воплощением «мира идей»; каждая единичная вещь – воплощение идеи (эйдоса) данной вещи (например, лошадь – воплощение общей идей лошади, дом – идеи дома, корабль – идеи корабля и т.д.); большую роль в преобразовании «чистой идеи» в конкретную вещь играет Бог-Творец; отдельные идеи («мир идей») объективно существуют независимо от нашего сознания.
В противоположность объективным идеалистам субъективные идеалисты (Беркли, Юм и др.) считали, что: все существует только в сознании познающего субъекта (человека); идеи существуют в разуме человека; образы (идеи) материальных вещей также существуют только в разуме человека через чувственные ощущения; вне сознания отдельного человека на материи, ни духа (идей) не существует.
Слабая черта идеализма – отсутствие достоверного (логического) объяснения самого наличия «чистых идей» и превращения «чистой идеи» в конкретную вещь (механизма возникновения материи и идеи). Идеализм как философское направление господствовал в платоновской Греции, средние века, в настоящее время широко распространен в США, Германии, других странах Западной Европы. Наряду с полярными (конкурирующими) главным направлениями философии – материализмом и идеализмом – существуют промежуточные (компромиссные) течения – дуализм, деизм.
Дуализм как философское направление был основан Декартом. Суть дуализма заключается в том, что: существуют две независимые субстанции – материальная (обладающая свойством протяжения) и духовная (обладающая свойством мышления); все в мире производно (является модусом) либо от одной, либо от другой указанных субстанций (материальные вещи – от материальной, идеи – от духовной); в человеке соединяются одновременно две субстанции – и материальная, и духовная; материя и сознание (дух) – две противоположные и взаимосвязанные стороны единого бытия; основного вопроса философии (что первично – материя или сознание) в действительности не существует, так как материя и сознание взаимодополняют друг друга и существуют всегда.
Деизм – направление в философии, сторонники которого (преимущественно французские просветители XVIII в.) признавали наличие Бога, который, по их мнению, единожды сотворив мир, уже не участвует в его дальнейшем развитии и не влияет на жизнь и поступки людей (то есть признавали бога, практически не имеющего никаких «полномочий», который должен лишь служить нравственным символом). Деисты также считали материю одухотворенной и не противопоставляли материю и дух (сознание).
Философия в системе культуры. Философия и наука. Структура и функции философии.
Философия многогранна. Обширно поле, многообразны проблемные пласты, области философского исследования. Между тем в различных учениях нередко односторонне акцентируются лишь те или иные аспекты этого сложного явления. Скажем, внимание фокусируется на связи "философия - наука" или "философия - религия" в отвлечении от всего остального комплекса вопросов. В других случаях в единственный и универсальный предмет философского интереса превращают внутренний мир человека или язык и т.д. Абсолютизация, искусственное сужение тематики рождает обедненные образы философии. Реальные же философские интересы в принципе обращены ко всему многообразию общественно-исторического опыта. Так, система Гегеля включала в себя философию природы, философию истории, политики, права, искусства, религии, морали, то есть охватывала мир человеческой жизни, культуры в его многообразии. Структура гегелевской философии во многом отражает проблематику философского мироосмысления вообще. Чем богаче философская концепция, тем шире представлено в ней поле культуры. Схематично это можно изобразить в виде "ромашки", где "лепестки" - области философского изучения разных сфер культуры. Число "лепестков" может быть малым (узкоспециализированные концепции) и большим (богатые, емкие концепции).
В такой схеме можно учесть открытый характер философского постижения культуры: она позволяет неограниченно добавлять в нее новые разделы философского миропонимания.
Культурологический подход дал возможность исследовать философию как явление сложное, многомерное, с учетом всей системы связей, в которой она проявляет себя в жизни общества. Подобный подход соответствует реальной сути философии и вместе с тем отвечает насущной современной потребности в широком, полноценном миропонимании, которое не достигается на пути узких специализаций философской мысли.
Рассмотрение философии как культурно-исторического явления позволяет охватить также весь динамичный комплекс ее проблем и функций. Ведь при таком рассмотрении общественная жизнь людей выступает как единый, целостный процесс формирования, действия, хранения, трансляции культурно-исторических ценностей. Учитывается также критическое преодоление устаревших и утверждение новых форм опыта. Кроме того, удается проследить их сложные взаимосвязи и взаимозависимости в конкретных исторических типах культур.
Культурологический подход эффективен в исторических исследованиях. Вместе с тем он открывает новые возможности и при разработке теории тех или иных социальных явлений: таковая по сути должна быть не чем иным, как обобщением их реальной истории. Придя к выводу, что философия базируется на осмыслении человеческой истории, Гегель, в частности, имел в виду не фактическое описание исторического процесса, а выявление закономерностей, тенденций истории, выражение духа эпохи. Соответственно философ, в отличие от историка, представлялся теоретиком, особым образом обобщающим исторический материал и формирующим на этой основе философское миропонимание.
В самом деле, с исторической точки зрения философия - не первичная, простейшая форма сознания. Ко времени ее возникновения человечеством уже был пройден большой путь, накоплены разные навыки действий, сопутствующие им знания и другой опыт. Появление философии - это рождение особого, вторичного типа сознания людей, направленного на осмысление уже сложившихся форм практики, культуры. Не случайно философское мышление, обращенное ко всему полю культуры, называют критически-рефлексивным.
Функции философии
Каковы же функции философии в сложном комплексе культуры? Прежде всего философская мысль выявляет основополагающие идеи, представления, схемы действия и др., на которых базируется общественно-историческая жизнь людей. Их характеризуют как наиболее общие формы человеческого опыта, - или универсалии культуры. Важное место среди них занимают категории - понятия, отражающие самые общие градации вещей, типы их свойств, отношений. В своей совокупности они образуют сложную, разветвленную систему взаимосвязей (концептуальные "сетки"), задающих возможные формы, способы действия человеческого ума. Такие понятия (вещь, явление, процесс, свойство, отношение, изменение, развитие, причина - следствие, случайное - необходимое, часть - целое, элемент - структура и др.) приложимы к любым явлениям или, по крайней мере, к обширному кругу явлений (природа, общество и др.). Например, ни в повседневной жизни, ни в науке, ни в различных формах практической деятельности нельзя обойтись без понятия причины. Подобные понятия присутствуют во всяком мышлении, на них держится человеческая разумность. Потому их и относят к предельным основаниям, универсальным формам (или "условиям возможности" культуры). Классическая мысль от Аристотеля до Гегеля тесно связала понятие философии с учением о категориях. Эта тематика не утратила своего значения и сейчас. В схеме "ромашка" сердцевина соответствует общему понятийному аппарату философии - системе категорий. На деле, в действии - это весьма подвижная система связей базовых понятий, применение которых подчиняется своей логике, регулируется четкими правилами. Исследование и освоение категорий, пожалуй, по праву называют в наше время "философской грамматикой" (Л. Витгенштейн).
Многие века философы считали категории вечными формами "чистого" разума. Культурологический подход выявил иную картину: категории формируются исторически по мере развития человеческого мышления и воплощаются в структурах речи, в работе языка. Обращаясь к языку как культурно-историческому образованию, анализируя формы высказываний и действий людей, философы выявляют наиболее общие ("предельные") основания речевого мышления и практики и их своеобразие в разных типах языков и культур.
В комплексе самых общих оснований культуры важное место занимают обобщенные образы бытия и его различных частей (природа, общество, человек) в их взаимосвязи, взаимодействии. Подвергшись теоретической проработке, такие образы трансформируются в философское учение о бытии - онтологию (от греч. on (ontos) - сущее и logos - слово, понятие, учение). Кроме того, теоретическому осмыслению подлежат различные формы отношений мира и человека - практические, познавательные и ценностные. Отсюда и название соответствующих разделов философии: праксиология (от греч. praktikos - деятельный), эпистемология (от греч. episteme - знание) и аксиология (от греч. axios - ценный). Философская мысль выявляет не только интеллектуальные, но также нравственно-эмоциональные и другие универсалии. Они всегда относятся к конкретным историческим типам культур, а вместе с тем принадлежат и человечеству, всемирной истории в целом.
Помимо функции выявления и осмысления универсалий философия (как рационально-теоретическая форма мировоззрения) берет на себя и задачу рационализации - перевода в логическую, понятийную форму, а также систематизации, теоретического выражения суммарных результатов человеческого опыта.
Разработка обобщенных идей и представлений с самого начала считалась задачей философов. Откуда же они черпали материал для этой работы? Изучение истории культуры свидетельствует: из всего многообразия человеческого опыта. В процессе исторического развития база философских обобщений изменялась. Так, на первых порах философская мысль обращалась к разным вненаучным и донаучным, в том числе обыденным, формам опыта. Например, разработанное в древнегреческой философии учение об атомистическом строении всего сущего, на много столетий предвосхитившее соответствующие конкретно-научные открытия, опиралось на такие практические наблюдения и навыки, как разделение материальных вещей на части (дробление камней, мельничное дело и т.п.). Кроме того, определенную пищу для обобщений давали и пытливые наблюдения самых различных явлений - пылинок в световом луче, растворения веществ в жидкостях и т.п. Были привлечены и освоенные к тому времени приемы делимости отрезков в математике, языковой навык сочетания слов из букв, а предложений и текстов из слов и др. Широта охвата явлений, рассмотрение под единым углом зрения, казалось бы, далеких друг от друга видов опыта - вкупе с силой поднимающейся над частностями мысли - способствовали формированию общей концепции "атомистики".
Самые обычные, повседневные наблюдения в сочетании с особым философским образом мысли нередко служили толчком к открытию удивительных черт и закономерностей окружающего мира (наблюдения "крайности сходятся", принципа "меры", перехода "количества в качество" и многих других). Повседневный опыт, жизненная практика участвуют во всех формах философского освоения мира людьми постоянно, а не только на ранних этапах истории. По мере развития форм труда, нравственной, правовой, политической, художественной и другой практики, с ростом и углублением обыденных и научных знаний база для философских обобщений существенно расширялась и обогащалась.
Формированию обобщенных философских идей способствовала (и продолжает способствовать) критика и рационализация нефилософских форм мировоззрения. Так, взяв от космогонической мифологии многие ее темы, догадки, вопросы, ранние философы переводили поэтические образы мифа на свой язык, поставив во главу угла рациональное осмысление действительности. В последующие эпохи философские представления нередко черпались из религии. Например, в этических концепциях немецкой философской классики слышны мотивы христианства, преобразованные из религиозной их формы в теоретические умозрения. Дело в том, что философской мысли, в основном ориентированной на рационализацию, присуще стремление выразить в общих понятиях принципы всевозможных форм человеческого опыта. Решая эту задачу, философы стараются охватить (в пределе) интеллектуальные, духовные, жизненно-практические достижения человечества, а вместе с тем осмыслить и отрицательный опыт трагических просчетов, ошибок, неудач.
Иными словами, на долю философии падает в культуре также важная критическая функция. Поиск решений сложных философских вопросов, формирование нового видения мира обычно сопровождается развенчанием заблуждений, предрассудков. Задачу разрушения устаревших взглядов, расшатывания догм подчеркнул Ф. Бэкон, остро осознавший, что во все века философия встречала на своем пути "докучливых и тягостных противников": суеверие, слепое, неумеренное религиозное рвение и другого рода помехи. Бэкон назвал их "призраками" и подчеркнул, что наиболее опасна среди них укоренившаяся привычка к догматическому способу познания и рассуждения. Приверженность заранее данным понятиям, принципам, стремление "согласовать" с ними все остальное - вот что, по мысли философа, является вечным врагом живого, пытливого интеллекта и более всего парализует истинное познание и мудрое действие.
По отношению к уже накопленному опыту миропонимания философия выполняет роль своего рода "сита" (или, скорее, цепов и веялки), отделяющего "зерна от плевел". Передовые мыслители, как правило, ставят под сомнение, расшатывают, разрушают устаревшие взгляды, догмы, стереотипы мысли и действия, схемы миропонимания. Однако они стараются не "выплеснуть вместе с водой и ребенка", стремятся сохранить в отвергаемых формах мировоззрения все ценное, рациональное, истинное, оказать ему поддержку, обосновать и развить дальше. Это значит, что в системе культуры философия берет на себя роль критического отбора (селекции), накопления (аккумуляции) опыта миропонимания и его передачи (трансляции) последующим периодам истории.
Философия обращена не только к прошлому и настоящему, но и к будущему. В качестве формы теоретической мысли она обладает мощными творческими (конструктивными) возможностями формирования обобщенных картин мира, принципиально новых идей и идеалов. В философии выстраиваются, варьируются, мысленно "проигрываются" разные способы миропонимания ("возможные миры"). Тем самым людям предлагается - как бы на выбор - целый спектр возможных мироориентаций, образов жизни, нравственных позиций. Ведь исторические времена и обстоятельства бывают разными, да и склад людей одной эпохи, их судьбы и характеры неодинаковы. Потому в принципе немыслимо, чтобы какая-то одна система взглядов годилась всегда и для всех. Многообразие философских позиций, точек зрения и подходов к решению одних и тех же проблем - ценность культуры. Формирование в философии "пробных" форм мировоззрения важно и с точки зрения будущего, которое полно неожиданностей и никогда не бывает всецело ясным для ныне живущих людей.
Ранее сложившиеся формы дофилософского, внефилософского или философского миропонимания постоянно подвергаются критике, рациональному переосмыслению, систематизации. На этой основе философы формируют обобщенные теоретические образы мира в их соотнесенности с человеческой жизнью, сознанием и соответствующие данному историческому времени. На особый теоретический язык в философии переводятся также идеи, рождаемые в политическом, юридическом, нравственном, религиозном, художественном, техническом и других формах сознания. Усилиями философского интеллекта осуществляется также теоретическое обобщение, синтез многообразных систем повседневных, практических знаний, а с возникновением, развитием науки - нарастающих массивов научного знания. Важнейшей функцией философии в культурно-исторической жизни людей являются согласование, интеграция всех форм человеческого опыта - практического, познавательного и ценностного. Их целостное философское осмысление - необходимое условие гармоничной и сбалансированной мироориентации. Так, полноценная политика должна быть согласована с наукой и нравственностью, с опытом истории. Она немыслима без правового обоснования, гуманистических ориентиров, вне учета национального, религиозного и другого своеобразия стран и народов, наконец, без опоры на ценности здравого смысла. К ним приходится сегодня обращаться при обсуждении важнейших политических проблем. Мироориентация, соответствующая интересам человека, человечества в целом, требует интеграции всех основных ценностей культуры. Их согласование невозможно без универсального мышления, которому посильна та сложная духовная работа, которую в человеческой культуре взяла на себя философия.
Анализ важнейших функций философии в системе культуры (вместо попыток абстрактно вникнуть в суть данного понятия) показывает, что культурно-исторический подход внес заметные изменения в представления о предмете, целях, способах и результатах философской деятельности, а это не могло не сказаться и на понимании характера философских проблем.
Философия и наука: родство и различие познавательных функций
Философское мировоззрение выполняет ряд познавательных функций, родственных функциям науки. Наряду с такими важнейшими функциями, как обобщение, интеграция, синтез всевозможных знаний, открытие наиболее общих закономерностей, связей, взаимодействий основных подсистем бытия, о которых уже шла речь, теоретическая масштабность философского разума позволяет ему осуществлять также эвристические функции прогноза, формирования гипотез об общих принципах, тенденциях развития, а также первичных гипотез о природе конкретных явлений, еще не проработанных специально-научными методами.
На основе принципов рационального миропонимания философская мысль группирует житейские, практические наблюдения различных явлений, формулирует общие предположения об их природе и возможных способах познания. Используя опыт понимания, накопленный в иных областях познания, практики (перенос опыта), она создает философские "эскизы" тех или иных природных или общественных реалий, подготавливая их последующую конкретно-научную проработку. При этом осуществляется умозрительное продумывание принципиально допустимого, логически, теоретически возможного. Познавательная сила таких "эскизов" тем больше, чем более зрелым является философское понимание. В результате "выбраковки" вариантов, малоправдоподобных или вовсе противоречащих опыту рационального познания, возможны отбор (селекция), обоснование наиболее разумных допущений.
Функция "интеллектуальной разведки" служит и заполнению познавательных пробелов, возникающих постоянно в связи с неполнотой, разной степенью изученности тех или иных явлений, наличием "белых пятен" в познавательной картине мира. Конечно, в конкретно-научном плане эти пробелы предстоит заполнить специалистам-ученым, но первоначальное их осмысление осуществляется в той или иной общей системе миропонимания. Философия заполняет их силой логического мышления. Схему опыта должна сначала набросать мысль, пояснял Кант.
Уж так устроен человек, что его не удовлетворяют плохо связанные между собой фрагменты знаний; у него сильна потребность в целостном, неразорванном понимании мира как связного и единого. Отдельное, конкретное уясняется гораздо лучше, когда осознано его место в целостной картине. Для частных наук, занятых каждая своей областью исследования с присущими ей методами, это невыполнимая задача. Философия же вносит весомый вклад в ее решение, способствуя правильной постановке проблем.
Интеграция, универсальный синтез знаний сопряжены также с разрешением характерных трудностей, противоречий, возникающих на границах различных областей, уровней, разделов науки при их "стыковке", согласовании. Речь идет о всевозможных парадоксах, апориях (логических затруднениях), антиномиях (противоречиях в логически доказуемых положениях), познавательных дилеммах, кризисных ситуациях в науке, в осмыслении и преодолении которых философской мысли принадлежит весьма существенная роль. В конечном счете такие затруднения связаны с проблемами соотнесения мысли (языка) и реальности, то есть принадлежат к извечно философской проблематике.
Кроме задач, родственных науке, философия выполняет и особые, лишь ей присущие функции: уяснение самых общих оснований культуры вообще и науки в частности. Достаточно широко, глубинно и масштабно сама наука себя не уясняет, не обосновывает.
Специалисты, изучающие всевозможные конкретные явления, нуждаются в общих, целостных представлениях о мире, о принципах его "устройства", общих закономерностях и т.д. Однако сами они таких представлений не вырабатывают. В конкретных науках используется универсальный мыслительный инструментарий (категории, принципы, различные методы познания). Но ученые специально не занимаются разработкой, систематизацией, осмыслением познавательных приемов, средств. Общемировоззренческие и теоретико-познавательные основания науки изучаются, отрабатываются в сфере философии.
Наконец, наука не обосновывает сама себя и в ценностном отношении. Зададимся вопросом, можно ли отнести науку к положительным, полезным или же отрицательным, вредным для людей явлениям? Однозначный ответ дать трудно, ибо наука - что нож, который в руках хирурга-целителя творит добро, а в руках убийцы - страшное зло. Наука не самодостаточна: сама нуждаясь в ценностном обосновании, она не может служить универсальным духовным ориентиром человеческой истории. Задача уяснения ценностных оснований науки и общественно-исторической жизни людей вообще решается в широком контексте истории, культуры в целом и носит философский характер. Помимо науки важнейшее прямое действие на философию оказывают политические, юридические, моральные и другие представления. В свою очередь философия призвана осмысливать весь слож
Философия и наука.
Связи между наукой и философией фундаментальны и многие крупнейшие философы были одновременно и выдающимися учеными. Достаточно вспомнить имена Пифагора и Фалеса, Декарта и Лейбница, Флоренского и Рассела. Науку и философию роднит то, что они являются сферами рациональной и доказательной духовной деятельности, ориентированными на достижение истины, которая в ее классическом понимании есть «форма согласования мысли с действительностью». Однако между ними есть по меньшей мере два серьезных различия:
1). любая наука имеет дело с фиксированной предметной областью и никогда не претендует на формулировку универсальных закономерностей бытия. Так, физика открывает законы физической реальности; химия – химической, психология – психологической. При этом законы физики весьма опосредованно связаны с психической жизнью, а законы психической жизни, в свою очередь, не работают в сфере физических взаимодействий. Философия же, в отличие от науки, выносит универсальные суждения и стремится открыть законы всего мирового целого. Более того, если какая-нибудь философская школа отказывается от такой задачи построения универсальных миросхематик, – она должна привести универсальное обоснование своего нежелания заниматься подобными проблемами; 2). наука традиционно абстрагируется от проблемы ценностей и от вынесения ценностных суждений. Она ищет истину – то, что есть в самих вещах, не обсуждая, хорошим или плохим является то, что она нашла, и есть ли во всем этом какой-то смысл. Иными словами, наука отвечает преимущественно на вопросы «почему?» «как?» и «откуда?», но предпочитает не задаваться метафизическими вопросами типа «зачем?» и «для чего?». В отличие от науки, ценностная компонента знания неустранима из философии. Она, претендуя на решение вечных проблем бытия, ориентирована не только на поиск истины, как формы согласования мысли с бытием, но также на познание и утверждение ценностей, как форм согласования бытия с человеческой мыслью. В самом деле, имея представления о добре, мы стараемся перестроить в соответствии с ними как свое собственное поведение, так и окружающие обстоятельства жизни. Зная, что в мире есть нечто прекрасное и сформировав систему соответствующих идеальных представлений, мы творим в соответствии с ней прекрасное художественное произведение, изменяем в лучшую сторону материальную действительность или устраняем безобразные вещи.
В трактовке взаимоотношений с наукой у философии есть две тупиковых крайности. Это, с одной стороны, натурфилософия, как попытка строить универсальные картины мира без опоры на данные науки, а, с другой – позитивизм, призывающий философию отказаться от обсуждения метафизической (прежде всего ценностной) проблематики и сосредоточиться исключительно на обобщении положительных фактов науки. Прохождение между Сциллой натурфилософии и Харибдой позитивизма подразумевает постоянный творческий и взаимообогащающий диалог между наукой и философией: внимание конкретных наук к универсальным философским моделям и схемам объяснения и, обратно, учет философской мыслью теоретических и экспериментальных результатов, полученных в современных научных исследованиях.
Функции философии
а) Мировоззренческая функция, т.е. помогает сформировать целостную картину мира. Философское знание позволяет понимать глубинные основы бытия, проникать в сущность предметов и явлений, ориентироваться в потоке сложных и противоречивых событий. Философия выступает как духовное рационально - теоретическое освоение действительности. Несмотря на свою относительную абстрактность, философия изначально практична и гуманна, ее предназначение - научить человека самостоятельно и творчески мыслить, понимать смысл жизни, правильно оценивать свои возможности и роль в мире, определить направление деятельности не только в отношении ближайшей цели, но и свою причастность к тому, что происходит во Вселенной.
Философия формирует мировоззрение не только отдельных личностей, но и общества в целом, отражая в действиях, определенных социальных сил его идеалы, устремления, цели и задачи. За две с лишним тысячи лет она выступала во многих ипостасях : от заботы о смерти и средства уподобления богу у Платона до науки наук и орудия революционного переустройства мира у Гегеля и Маркса. В истории общества переход к новому уровню философского мышления всегда является подготовкой глубоких социальных и политических перемен.
б) Познавательная. Развитая всесторонность мышления - один из главных атрибутов мудрости. Именно односторонность подходов к явлениям, учет одних качеств и связей при игнорировании других ведет с неизбежностью к искажению действительности, ложным выводам в познании и провалам в практической деятельности. Поэтому одна из важнейших задач философии - показать человеку многомерность и сложность реальности, удержать от соблазна одномерных, простых решений, научить всестороннему подходу к исследуемым явлениям. Истинный философ невозмутим, ибо видит в одном и том же событии множество сторон, в том числе и противоположных (созидания и разрушения, добра и зла и т.п.). Не случайно философскому отношению к действительности присуща ориентация: "не смеяться, не плакать, а понимать" (Б.Спиноза).
в) Ценностно - ориентационная, т.е. анализирует существующие ценности, помогает ориентироваться, предлагает свои. "Познай самого себя" - этот афоризм древнего спартанского мудреца Хилона и в настоящее время является одной из главных путеводных идей философии, без которой невозможно мудрое понимание жизни и мудрое к ней отношение. Объективный самоанализ, самооценка, самокритика позволяют человеку глубже понять как свои сильные стороны, так и слабости, осознать причины своих неудач, найти наиболее выигрышное применение своим силам и способностям.
г) Интегративная. Изучение частных наук приобщает человека к опыту, накопленному человечеством в конкретных сферах познания и деятельности. Философия - это единственная, уникальная наука, которая стремится обобщить и осмыслить опыт человечества в целом на протяжении всей его истории. В этом обобщении она опирается на опыт всех наук, всех сфер человеческой деятельности, на опыт всей мировой истории и культуры.
Достижения технических наук в области информационных процессов, микроэлектроники, кибернетики искусственного интеллекта, биотехнологии и других современных научных направлений отражают глубокую структурную революцию не только в технике и технологии, но и во всей системе материальной и духовной культуры. Научно - технический прогресс, определяя качественно новое состояние науки в целом, одновременно характеризует и становление новой формы философского мышления - современной философии. Овладение современной философской культурой повышает уровень профессиональных знаний, дает ориентир в научной деятельности, позволяет вырабатывать механизмы реализации деятельности общества в соответствии с требованиями времени.
д) Прогностическая. Как утверждает западный специалист в области теории управления Р. Акофф: "мудрость - это способность предвидеть отдаленные последствия совершаемых действий, готовность пожертвовать сиюминутной выгодой ради больших благ в будущем и умение управлять тем, что управляемо, не сокрушаясь из-за того, что неуправляемо". Философия, формируя современную культуру продуктивного мышления, давая понимание универсальных законов, условий и причин развития, делает тем самым человека более зорким и дальновидным в предвидении будущего. А это дает возможность более уверенно планировать свои действия, избегать тупиковых вариантов и находить наиболее действенные.
Структура философии
Рассмотрение функций философии как реализации направлений ее назначения предоставляет основание для выделения в ней особых разделов или элементов ее структуры.
В состав философии входят:
теоретическая философия (систематическая философия);
социальная философия;
этика;
эстетика;
логика;
история философии.
Основными частями теоретической философии выступают:
онтология — учение о бытии;
гносеология — учение о познании;
диалектика — учение о развитии
аксиология (теория ценностей);
герменевтику (теорию понимания и толкования знаний).
Особым разделом в философии, проблематика которого входит как в общетеоретическую (систематическую философию), так и в социальную философию, является философия науки. Социальная философия включает в себя социальную онтологию, т. е. учение о бытии и существовании общества, философскую антропологию, т. е. учение о человеке, и праксеологию, т. е. теорию человеческой деятельности. Социальная онтология наряду с изучением наиболее общих проблем существования и развития общества исследует философские проблемы экономики, политики, права, науки
Категория бытия в философии. Основные формы бытия:природа,общество,дух,человек.
Понятие «бытие» имеет несколько значений. Во-первых, оно употребляется как синоним существующего. В этом случае категория «бытие», будучи предельно общей абстракцией, объединяет по признаку существования все бесконечное многообразие вещей, явлений, предметов, процессов, их свойств, связей и отношений. Существующий мир бесконечно многообразен. Однако, устанавливая определенное сходство условий, способов существования единичных вещей, явлений, процессов, философия объединяет их в различные группы, которым присуща общность формы бытия. На этом основании можно выделить следующие различающиеся, но в то же время взаимосвязанные основные формы бытия:
1) бытие вещей (тел), объектов, процессов, которое, в свою очередь, делится на:
а) бытие вещей, процессов, состояний природы, бытие природы как целого;
б) бытие вещей, процессов, произведенных человеком;
2) бытие человека, которое подразделяется на:
а) бытие человека в мире вещей,
б) бытие специфически человеческое;
в) бытие духовного (идеального), которое делится на индивидуализированное духовное и объективированное (внеиндивидуальное) духовное;
3) бытие социального, которое расчленяется на индивидуальное бытие (бытие отдельного человека в обществе и в процессе истории) и бытие общества,
Бытие вещей. Общечеловеческий социально-исторический опыт, конкретный практический опыт всех когда-либо живших и сегодня живущих индивидов позволяют утверждать, что первая природа, ее вещи, процессы, состояния, ее целостность существуют до, вне и совершенно независимо от сознания человека, независимо от его воли и субъективных желаний. Это коренное, постоянное отличие природы как особой формы бытия. Первая природа, благодаря своему бытию до, вне и независимо от сознания, является реальностью особого рода. Она объективная и первичная реальность в том смысле, что человек и его сознание рождаются благодаря непреходящей природе и уже после того, как природа Земли миллиарды лет существовала до человека.
Но человек не удовлетворяется тем, что ему дает первая природа. Соединяя свой труд с веществом природы, он создает как бы «вторую природу», которая определяет его жизнь и развитие. В предметах «второй природы», с одной стороны, воплощен материал первой, как объективной и первичной реальности, а с другой - «опредмечены» труд и знания человека. В них воплощено и то, что называется «социальной душой» этих предметов, т.е. их социальное предназначение и социальные функции. «Вторая природа» - это комплексная (природно-духовно-социальная) реальность. Вместе с тем «вторая природа» также дана каждому отдельному человеку, поколениям людей объективно, она также существует вне и независимо от их сознания, хотя и воплощает в себе, опредмечивает человеческие идеи, цели, а значит, не может считаться совершенно независимой от сознания человека и человечества.
Бытие человека. Как существует человек? Прежде всего, как живой, конкретный индивид, а первичной предпосылкой его существования является жизнь его тела (в первую очередь удовлетворение потребностей в пище, жилище, одежде, продолжении рода и т.д.). Без этого вообще невозможно человеческое существование. Но бытие отдельного человека - непосредственно данное диалектическое единство тела и духа. Функционирование тела тесно связано с работой мозга и нервной системы, а через них с психикой, духовной жизнью индивида. Существование человека не надприродное, но и не только природно-телесное. Специфика существования человека в переплетении, взаимодействии трех разных бытийственных измерений заключается в том, что:
1) отдельный человек реально существует прежде всего как данная мыслящая и чувствующая вещь (тело);
2) человек существует как индивидуальная особь, принадлежащая к виду Homo sapiens и взятая на данном витке его развития, эволюции мира;
3) человек существует и как социально-историческое существо. Человеческое бытие - реальность, объективная по отношению к сознанию отдельных людей и поколений.
Бытие духовное. Особым видом бытия является духовное бытие, как индивидуализированное, так и внеиндивидуальное, объективированное. Индивидуализированное бытие духовного включает в себя прежде всего сознание индивида, Но индивидуализированное духовное в широком смысле слова включает в себя и бессознательное. Бытие индивидуализированного духовного лишь относительно самостоятельная форма бытия, поскольку оно неразрывно связано со всеми перечисленными выше формами бытия.
Результаты деятельности сознания и вообще духовной деятельности конкретного человека могут отделяться от него самого, как бы выходить «вовне», и тогда возникает духовное второго типа - объективированное (внеиндивидуальное) духовное. Оно обязательно материализируется в словах, звуках, знаках естественного и искусственного языков. Материальные «носители» духовного - это материальные предметы и процессы (книги, чертежи, формулы, проекты, мрамор, пленки фильмов, ноты и звучание музыкальных инструментов и др.). Несмотря на относительную самостоятельность, бытие объективированного духовного неотделимо от бытия природы и человеческого бытия, оно изначально и непреложно включено в целостное бытие как таковое.
Бытие социальное. Наконец, четвертая форма бытия - социальное бытие как синоним социальной реальности. Эта форма бытия будет анализироваться при изучении последующих тем курса философии, посвященных рассмотрению общества, Подчеркнем лишь, что социальное бытие в рассматриваемом нами контексте включает в себя и материальную, и духовную жизнь общества (общественное бытие и общественное сознание). Основу социального бытия составляет практика как специфически человеческий способ бытия в мире, суть которого в преобразовании материального мира, как природного, так и социального.
Проблема субстанции. Материя как фундаментальная категория философии. Развитие научно-философского понятия материи. Основные свойства материи. Многообразие материального мира природы.
Бытие - филос.категория, кот.фиксирует сущ-ие и взаимосвязь предметов и явлений (людей, состояний, идей, мира в целом). Оно представлено в нескольких формах. 1)Бытие вещей и процессов. В свою очередь также может быть представлено в двух формах:
а) бытие вещей и состояний природы, кот.большинство людей воспринимают как объективеую реальность, кот.сущ-ла до них и от них не зависит. Это взгляд с позиции материализма. б) идеалистич. позиция - Бытие второй природы, цивилизации. Это бытие двойственно, т.к.с одной стороны, они сделаны из тела природы, а с другой- в них вложена сознание и душа человека. 2) Бытие человека. а)бытие человека в мире вещей (человек рассматривается как часть природы,как вещь); б) специфич.человеческое бытие (человек не как тело, а как индивидуум). 3) Бытие духовного, идеального. а) индивид.духовное (сознание индивида). Структура бессознательного: *рефлексы*, *подсознат.*, *интуиция*. б) объективно-существующее духовное - то, что материализованно в культуре. 4) Бытие социальное. а) бытие человека; б) бытие человека в обществе.
Субстанция (лат. сущность)- объективная реальность в аспекте внутреннего единства всех форм ее саморазвития, всего многообразия явлений природы и истории, включая человека и его сознание, и потому фундаментальная категория научного познания, теоретического отражения конкретного (Абстрактное и конкретное). В истории философии первоначально С. понимается как вещество, из к-рого состоят все вещи. В дальнейшем, в поисках основания всего сущего, С. начинают рассматривать как особое обозначение бога (схоластика). С т. зр. материализма С. понимается здесь как материя и одновременно как субъект всех своих изменений, т. е. активная причина всех собственных формообразований, а потому она не нуждается в извне привходящей деятельности особого, отличного от нее «субъекта» (бога, духа, идеи, «Я», сознания, экзистенции и т. д.). В понятии С. материя отражена не в аспекте ее противоположности сознанию, а со стороны внутреннего единства всех форм ее движения, всех различий и противоположностей, включая и противоположность бытия и сознания.
Имеется ли нечто объединяющее главные сферы бытия, некая общая основа, объединяющая многообразие явлений, событий, процессов, включённых в эти сферы, можно ли говорить о единстве всего бесконечного многообразия мира? Для обозначения общей основы всего существующего была выработана категория субстанции. Субстанция обозначает внутреннее единство многообразия конкретных вещей, событий, явлений и процессов, посредством которых и через которые она и существует.
Понятие субстанции неразрывно связано с понятием материи: это две стороны одной сущности. Субстанция – не нечто третье, объемлющее и дух и материю, а та же материя, только рассмотренная вне её соотношения с сознанием, материя, в которой сознание уже твёрдо и безоговорочно рассматривается как её атрибут.
Понятие материи: Материя есть ф. категория для обозначения объ. реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них." В этом определении выделено 2 осн. признака: 1) материя сущ. независ. От сознания; 2) она копируется, фотографируется, отображается ощущениями. 1я х-ка озн. признание первичности материи по отн. к сознанию, вторая - признание принципиальной познаваемости мат. мира.
В основе совр. научн. представл. о строении м. лежит идея ее сложной системной организации. Любой обьект мат. мира может быть рассмотрен в кач. системы, то есть особой целостности, кот. хар-ся наличием эл-тов и связей между ними. Например, макротело можно рассм. как опр. организацию молекул. Любая молекула тоже является системой, кот. сост. из атомов и опр. связи между ними. Атом также представляет собой системное целое - состоит из ядра и электронных оболочек, расположенных на определенных расстояниях от ядра. Ядро каждого атома, в свою очередь, имеет внутреннюю структуру. Матер. системы всегда взаимодействуют с внешним окружением. Некоторые свойства, отношения и связи элементов в этом взаимодействии меняются, но осн. связи могут сохраняться, и это явл. условием сущ-я системы как целого. Сохраняющиеся связи выступают как устойчивые связи, не изменяющиеся при вариациях системы. Эти устойчивые связи и отношения между элементами системы и образуют ее структуру. Система - это элементы и их структура. Любой объект материального мира уникален и нетождественен другому. Наличие общих признаков организации позволяет объединить различные объекты в классы материальных систем. Эти классы часто называют уровнями организации материи или видами материи. Все виды материи связаны между собой генетически, то есть каждый из них развивается из другого.
Строение материи - физич вопрос. А вопр об отнош нашего познания к миру - это фил проблема. Поэтому нельзя дать определения центр категории теории познания как только через ее соотнесение с др, столь же шир категорией - сознанием и определением того, что из них берется за первичное. Причем противопол мат и созн имеет абсол значение только в пределах очень огранич области: исключительно в пределах основного гносеолог вопроса о том, что признать первичным. За этими пределами относительность данного противоположения несомненна".
основным вопросом философии является вопрос об отношении сознания и бытия, идеального и материального. Он имеет две стороны: онтологическую и гносеологическую.
Онтологическая сторона основного вопроса философии звучит так: что первично - бытие или сознание, материальное или идеальное? По первой стороне основного вопроса философские направления делятся на монизм и дуализм. Сторонники монизма считают, что в мире есть одно начало, одна основа. Дуалисты же полагают, что таких начал два, таких основ две, и они равнозначны. Монизм делится на идеализм и материализм. Первое направление объявляет первичным идею, дух, второе - материю, природу.
Перейдем ко второй стороне основного вопроса философии - гносеологической. Она имеет вид: познаваем ли мир? Английский философ Юм (1711-1776) выказал по этому поводу непревзойденный образец сомнения. Он заявил, что, может быть, вещи действительно существуют такими, какими мы их воспринимаем, но, может быть, их и нет вообще…
Из ленинского определения материи следует:Во-первых, в онтологическом плане в нем утверждается, что существует объективная реальность, независимая ни от человека, ни от какого бы то ни было абсолютного духа. В гносеологическом плане категория материи есть абстрактное отображение в сознании людей этой объективной реаль- ности, воплощенной в бесконечном многообразии конкретных вещей. Определение утверждает способность людей копировать, отображать объективную реальность. Это есть признание неограниченных познава- тельных способностей человечества в целом. Таким образом, в определении материи отражено содержание диалектико-материалистического решения обеих сторон основного вопроса философии. В этом его мировоззренческое значение
Развитие научно-философского понятия материи.
В истории философии понимание бытия первоначально проявляется в поисках конкретного образования, которое лежит в основании мира. В античности возникают представления о материи. Древнегреческие философы представляли материю как неизменную и неуничтожимую субстанцию. В Новое время господствовало метафизическое понимание материи, которая отождествлялась с веществом, состоящим из неделимых и неизменных атомов. Важнейшим свойством материи считалась неизменная масса. Это представление было опровергнуто открытиями в естествознании на рубеже XIX и XХ вв. (открытие электрона, рентгеновских лучей, радиоактивности, теория относительности А. Эйнштейна).
Определение материи, данное В.И. Лениным, является наиболее общепризнанным в современном материализме. Материя – это философская категория для обозначения объективной реальности, которая существует вне и независимо от человеческого сознания и отражается сознанием.
Материя охватывает бесконечное множество реально существующих объектов и систем мира, является субстанциальной основой свойств и форм движения материи. Все многообразие материальных систем сводят к трем основным: системы неживой природы, живой природы и общества.
Основные свойства материи: объективность, движение, структурность, системная организация, вечность во времени, бесконечность в пространстве, способность к саморазвитию, отражение. Материя и ее свойства несотворимы и неуничтожимы, существуют вечно и бесконечно многообразны по формам своих проявлений
Движение,его противоречивость и основные формы. Движение и покой, движение и развитие,прогресс и регресс.
ДВИЖЕНИЕ. В применении к материи - это изменение вообще. Движение - это атрибут, неотъемлемое свойство материи. Материи неподвижной, неизменно пребывающей в состоянии абсолютного покоя не существует. Материя и движение неразрывны. Эта основополагающая идея материализма была высказана английским материалистом ТОЛАНГОМ: «материя не существует без движения, движение - без материи». Движение есть единственный способ существования материи. Представление о материи, лишенной движения имеет одним из своих источников метафизическое понимание соотношения покоя и движения. В этом случае, движение мыслится как переход от одного состояния покоя к другому под воздействием внешних сил. В частности, Ньютон предполагал существование абсолютного пространства, по отношению к которому возможен абсолютный покой. Однако в реальной действительности мы сталкиваемся с ситуацией, характеризующейся тем, что движение абсолютно, а покой - лишь относителен, потому, что при неизменности координат данного тела в системе, связанной с каким - либо другим телом или системой тел, это тело изменяет свои координаты в системах, связанных с другими телами. (Механистический аспект). С другой стороны, покой относителен в том плане, что в состоянии этого относительного покоя происходят изменения разноуровнего характера (движение частиц и т.д.) В виде относительного покоя мы можем характеризовать наличие в рамках действительности, относительной устойчивости, позволяющей телам на протяжении определенного времени сохранятся как телам (сохранять качественную определенность).
Качественно различным видам материи соответствуют свои особые, качественно различные между собой формы движения.
Наиболее приемлемыми и общепризнанными формами движения являются:
*Механическая (изменения, обусловленные содержанием механики)
*Физическая (типа расширения металла и др.)
*Химическая (мобильность молекул, движение и изменение химических связей)
*Биологическая (рост растений организмов)
*Социальная (реформы, процессы воспитания, политические передряги)
Развитие - вид движения, изменения, причем качественного (а не количественного) изменения.
Понятие «развитие» в настоящее время определяется по-разному:
• развитие есть движение от низшего у высшему (прогресс);
• развитие есть необратимые качественные изменения (прогресс или регресс);
• развитие есть мировой круговорот, прогресс есть в то же время и регресс.
Основные типы движения:
1.- это движение, когда сохраняется качество предмета;
2.-тип движения, связанный с переходом от одного качества к другому, с изменением качественного состояния предмета.(это может быть разрушение предмета, распад его на составляющие элементы, кот. представляют особые качества, возникающие в рез-те преобразования исходного предмета.)
Процессы, связанные с преобразованием кач-ва предметов, с появлением новых кач-ых состояний, кот. как бы развертывают потенциальные возможности, скрытые и неразвернутые в предшествующих кач-ых состояниях, характеризуются как развитие. Процесс развития - это всегда переход одного качества в другое, направленное формирование новых систем, новых типов организации, кот. рождаются из предшествующих им систем. Две разновидности процессов развития:
1) процессы качественных превращений, не выходящие за рамки соответствующего вида материи, опред-го уровня ее организации.
2) Процессы перехода от одного уровня к другому. В неживой природе ярким примером первой разновидности развития может служить эволюция звезд. Развитие, необратимое, направленное, закономерное изменение материальных и идеальных объектов. Только одновременное наличие всех указанных свойств выделяет процессы Р среди др изменений: обратимость изменений хар-ет процессы функционирования; отсутствие закономерности характерно для случайных процессов катастрофич типа; при отсутствии направленности изменения не могут накапливаться , и потому процесс лишается характерной для Р единой, внутренне взаимосвязанной линии. В результате Р. возникает новое качественное состояние объекта, к-рое выступает как изменение его состава или структуры (т.е. возникновение, трансформация или исчезновение его элементов и связей). Способность к Р составляет одно из всеобщих свойств материи и сознания
Направление развития, для которого характерен переход от низшего к высшему, от менее совершенного к более совершенному, называется прогрессом.
Понятию прогресса противоположно понятие регресса. Для регресса характерны движение от высшего к низшему, процессы деградации, возврат к изжившим себя формам и структурам.
На протяжении почти всей истории развития философской мысли в ряду с другими фундаментальными идеями существенное место занимала идея прогресса. Большая часть человечества, прежде всего мыслители, верует в прогресс, т.е. не только в эволюцию, а в поступательное движение человечества к одной высшей разумной цели, к идеалу всеобщего блага, искупающего все жертвы, все страдания. И хотя иногда, как говорил Г. Лейбниц, и встречается попятное движение наподобие линий с поворотами, тем не менее в конце концов прогресс возобладает и восторжествует. Г.В.Ф. Гегель определял всемирную историю как "прогресс в сознании свободы -- прогресс, который мы можем познать в его необходимости".
Вопрос о прогрессе -- это не простой вопрос умозрения, а жизненный вопрос о судьбе человека и всего человечества, а в еще более широком плане -- и всего мирового бытия.
Процесс развития предполагает накопление качественных новообразований, которые необратимо уводят систему от ее исходного состояния в направлении либо повышения уровня организации системы, либо ее понижения, либо сохранения в общем того же уровня при постоянных модификациях. Такие формы развития выражаются категориями прогресса, регресса и одноплоскостного развития. Бросив взгляд на историю человечества, возвращаясь мыслью от звена к звену в глубь веков, мы обозреваем непрерывную цепь сменявших друг друга поколений людей. Каждое из них родилось, жило, радовалось, страдало и уходило в мир иной. Ткань всемирной истории состоит из вечно зарождающейся и обрывающейся жизни индивидов и из непрерывной цепи того, что создано их усилиями.
Долог и тернист путь человечества. От первобытного стада до современных социальным систем, от каменного рубила до использования энергии атома, автоматики, электроники и информатики, от стойбища вокруг костра и шалаша до современных гигантских городов, от бродячих сообществ дикарей до великих наций, от примитивных знаний, переплетенных с мифологическими вымыслами, до глубоких и изощренных теорий...
На "подмостках" истории сыграно неисчислимое множество великих и мелких, героических и гнусных, злодейских сцен, произошло множество кровавых войн. Подсчитано, что за шесть тысяч лет истории человечества на Земле было более 20 тысяч войн, которые унесли многие миллионы человеческих жизней; историки зарегистрировали всего лишь 292 мирных года за 3600 лет. В течение немногих месяцев, дней или даже часов разрушается то, что создавалось десятилетиями и столетиями. В истории возникают мощные государства, расцветают и гибнут колоссальные империи. Из великих, шедших в авангарде человеческой цивилизации, этносы становились малыми, из богатых -- нищими. В огне революций сгорала власть одних социальных групп и рождалась власть других. Разбивались и рушились царские и королевские троны, срывались с голов короны, а сами головы нередко слетали с плеч.
Раздумья о социальном прогрессе приводят к противоречивым вопросам, например: становится человечество физически и духовно более здоровым и счастливым или нет? Развивается ли утонченность ума и чувства людей или современные люди не продвинулись в своем умственном развитии ни на йоту по сравнению с великолепием умов, скажем, в древних цивилизациях? Что принесла людям современная техника -- этот "идол" человечества? Разве авангардизм и абстрактное искусство лучше полотен Рафаэля и Леонардо да Винчи, а пьесы или стихи наших современников лучше творений Шекспира, Гете, Пушкина, Лермонтова и Тютчева?
Что же вообще такое прогресс? По смыслу -- это развитие к лучшему. Но что такое -- это лучшее и как же может развитие к лучшему принести плохое? Тут имеются две стороны.
В XIX веке в прогрессе действительно видели путь к лучшему для человечества. Современное разочарование в прогрессе в первую очередь вызвано обманутыми надеждами: прогресс технологии обернулся экологическими бедами и опасностью физической гибели человечества (оружие массового поражения, катастрофы на АЭС), социальные эксперименты привели к чудовищным жертвам и созданию вырождающихся тоталитарных обществ.
Солидарность объединяет народы и способствует их прогрессу: разумный смысл человечества не может заключаться в бесконечном порождении борющихся, враждующих, воюющих государств, соперничающих в величине и разрушительной силе и пожирающих друг друга, используя все более смертоносное оружие.
В XX в. появились социологические теории, которые отказались от оптимистического взгляда на развитие общества, характерного для идей прогресса. Вместо них предлагаются теории циклического круговорота, пессимистические идеи "конца истории", глобальных экологических, энергетических и ядерных катастроф.
Одну из точек зрения по вопросу о прогрессе выдвинул философ и социолог Карл Поппер, который писал: "Если мы думаем, что история прогрессирует или что мы вынуждены прогрессировать, то мы совершаем такую же ошибку, как и те, кто верит, что история имеет смысл, который может быть в ней открыт, а не придан ей. Ведь прогрессировать - значит двигаться к некой цели, которая существует для нас как для человеческих существ. Для истории это невозможно. Прогрессировать можем только мы, человеческие индивидуумы, и мы можем делать это, защищая и усиливая те демократические институты, от которых зависит свобода, а вместе с тем и прогресс. Мы достигнем в этом больших успехов, если глубже осознаем тот факт, что прогресс зависит от нас, от нашей бдительности, от наших усилий, от ясности нашей концепции относительно наших целей и реалистического выбора таких целей".
Отрадная уверенность, что все доброе и разумное в конце концов восторжествует и непобедимо, не имеет никакой почвы в механистическом миропонимании: ведь здесь все абсолютная случайность. И отчего же та самая случайность, которая нынче превознесла разум, завтра его не потопит, и которая нынче делает целесообразными знание и истину, завтра не сделает столь же целесообразными невежество и заблуждение? Или история не знает крушения и гибели целых цивилизаций? Или она свидетельствует о правильном и неправильном прогрессе?
Пространство и время. Субстанциональная и регуляционная концепция пространства и времени. Специфика пространственно-временных отношении в природных,социальных,психологических процессах.
Пространство и время также как и движение есть атрибуты материи. В мире нет ничего кроме движущейся материи и движущаяся материя не может двигаться иначе как в пространстве и во времени. В наиболее отчетливой форме представления о пространстве и о времени сложились в виде 2-х противоположных концепций:
*Концепция Демокрита-Ньютона (субстанционная)
*Концепция Аристотеля - Лейбница (релятивистская)
В дальнейшем эти концепции послужили основанием современных научных представлений о пространстве и о времени. ( в том числе и в теории относительности Эйнштейна) Первые утверждали , что существует абсолютное пространство, т.е. пространство как «Чистая» протяженность, так же как существует абсолютное время, типа чистая длительность, протекающая сама по себе. Ньютон: «Пространство - есть вместилище для тел»
С точки зрения вторых, пространство и время проявляются лишь в отношении к другим телам и их характеристика зависит от состояния материальных тел.
Пространство –это совокупность отношений, выражающих координацию материальных объектов, их расположение друг относительно друга и относительную величину.
Время – совокупность отношений, выражающих координацию сменяющих друг друга состояний(явлений) , их последовательность и длительность.
Приведенные определения носят диалектико-материалистический характер. Они показывают невозможность дать понятия пространства и времени в их отрыве от материи. Зависимость пространства и времени от материи определяет все их основные свойства. Хотя и пространство и время есть формы существования материи в равной степени, между ними все же существуют различия, а так же есть и общие свойства.
Общим свойством, во-первых, является их объективность, такая же как и объективность материи.
Во-вторых, в силу вечности существования материи, вечны пространство и время.
Третьим свойством является их бесконечность и безграничность.
В четвертых, пространство и время обладают свойствами абсолютности и относительности.
Важным свойством является и то, что они непрерывны и в то же время дискретны. Время и пространство внутренне противоречивы.
Из различий можно отметить, например то, что пространство симметрично, а время асимметрично.
Диалектика, ее исторические формы и структура. Метафизика, ее разновидности:догматизм,эклектика,софистика.
Диалектика (от греч. диалектике) означает искусство вести беседу, рассуждать. В современном понимании диалектика — это теория и метод познания действительности, учение о единстве мира и всеобщих законах развития природы, общества и мышления.
Научный диалектический взгляд на мир складывался в течение длительного развития философии. Элементы диалектики содержались в учениях философов древнего Востока, Индии, Китая, Греции, Рима. Сегодня можно выделить три ее исторические формы — стихийную диалектику древних, идеалистическую диалектику немецкой классической философии и материалистическую диалектику современности.
СТИХИЙНАЯ ДИАЛЕКТИКА ДРЕВНИХ в наиболее ясной форме была выражена в философии древней Греции, в рассуждениях Гераклита из Эфеса.
Согласно Гераклиту, все течет и изменяется, все существует и в то же время не существует, находится в постоянном процессе возникновения и исчезновения. Гераклит стремился объяснить превращение вещей в их собственную противоположность. Вот один из фрагментов его рассуждений: «Одно и то же в нас — живое и мертвое, бодрствующее и спящее, молодое и старое. Ведь это, изменившись, есть то, и обратно то, изменившись, есть это».
Ряд диалектических проблем поставил в свое время Зенон из Элеи. Аристотель даже называл Зенона «изобретателем диалектики»
На идеалистической основе стихийная диалектика развивалась в школах Сократа и Платона. Сократ рассматривал диалектику как искусство обнаруживать истину путем столкновения противоположных мнений в споре. Он же первым и ввел термин «диалектика». Платон называл диалектикой логический метод, с помощью которого идет познание сущего — идей, движения мысли от низших понятий к высшим.
Элементы диалектического мышления можно найти в философских учениях многих представителей античного материализма и идеализма, последующих за ними философских учений и школ, но все это была стихийная диалектика.
В утверждении диалектического взгляда на мир большую роль сыграла ИДЕАЛИСТИЧЕСКАЯ ДИАЛЕКТИКА НЕМЕЦКОЙ КЛАССИЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ (Кант, Шеллинг, Гегель). Высшей ступени развития идеалистическая диалектика достигла в философской системе Гегеля.
Под диалектикой Гегель понимал не только искусство полемики, спора, беседы, но и определенный взгляд на мир. Диалектика у него — это метод познания действительности, который учитывает противоречивость мира, его изменение, взаимосвязи явлений, вещей и процессов, качественные превращения, переходы от низшего к высшему через отрицание отжившего и утверждение нового, растущего.
Однако диалектика Гегеля разрабатывалась на идеалистическом решении основного вопроса философии и не могла быть до конца последовательной. В диалектике идей Гегель лишь угадал диалектику вещей. По Гегелю, развитие окружающего мира определяется саморазвитием «абсолютной идеи», мистического «мирового разума» в процессе рассуждения о самом себе.
Высшей исторической формой диалектики явилась ее марксистская модель — МАТЕРИАЛИСТИЧЕСКАЯ ДИАЛЕКТИКА СОВРЕМЕННОСТИ. Исследуя и материалистически перерабатывая идеалистическую диалектику Гегеля, Маркс освободил ее от идеализма и элементов мистики. Он создал диалектику не только отличную от гегелевской, но и прямо противоположную ей. Сам Маркс писал по этому поводу так: «У Гегеля диалектика стоит на голове. Надо ее поставить на ноги, чтобы вскрыть под мистической оболочкой рациональное зерно».
Для марксистской диалектики характерным является объективность рассмотрения явлений, стремление постичь вещь саму по себе, как она есть, в совокупности ее многообразных отношений к другим вещам. Наиболее ярко это проявляется в УЧЕНИИ ОБ ОБЪЕКТИВНОЙ И СУБЪЕКТИВНОЙ ДИАЛЕКТИКЕ.
ОБЪЕКТИВНАЯ ДИАЛЕКТИКА — это движение и развитие в самом материальном мире как едином взаимосвязанном целом. Она не зависит ни от сознания человека, ни от сознания человечества.
СУБЪЕКТИВНАЯ же ДИАЛЕКТИКА, или ДИАЛЕКТИЧЕСКОЕ МЫШЛЕНИЕ — это движение и развитие мыслей, понятий, которые отражают в сознании объективную диалектику.
Субъективная диалектика, следовательно, вторична, объективная — первична. Первая зависит от второй, вторая не зависит от первой. Поскольку субъективная диалектика есть отражение объективной, постольку она совпадает с ней по содержанию. И та, и другая подчинены одним и тем же всеобщим законам.
Исходными принципами диалектики являются: ПРИНЦИП РАЗВИТИЯ и ПРИНЦИП ВСЕОБЩЕЙ СВЯЗИ.
Диалектика рассматривает мир в постоянном изменении и развитии, в движении. В этом нас убеждают и повседневный опыт, и достижения науки, и общественная практика. Так, многочисленные тела Вселенной — результат длительного развития различных видов материи. В процессе эволюции материального мира возник человек.
Как же в материалистической диалектике понимается сам процесс развития? Оно рассматривается как движение от низшего к высшему, от простого к сложному, как качественное изменение, скачкообразный процесс, предполагающий коренные качественные перевороты — революции. Причем, это движение совершается не по замкнутому кругу и не по прямой линии, а по спирали, свободно вычерченной от руки. Каждый виток этой спирали глубже, богаче, разностороннее предыдущего, она расширяется кверху. Источник развития диалектика видит во внутренних противоречиях, присущих предметам и явлениям.
Важнейшим принципом диалектики является принцип всеобщей связи. Окружающий нас мир состоит не только из развивающихся материальных образований, но и из взаимосвязанных предметов, явлений, процессов. Современная наука располагает многочисленными данными, подтверждающими взаимную связь и обусловленность явлений и предметов действительности. Так, элементарные частицы, взаимодействуя между собой, образуют атомы. Взаимосвязь атомов, дает молекулы, молекулы образую макротела и так до галактик и метагалактик.
Таким образом, всеобщая связь и взаимообусловленность предметов и явлений составляет существенную особенность материального мира. Поэтому чтобы знать предмет, необходимо изучить все его стороны и связи. А поскольку предметы и явления материального мира многообразны, то многообразны и их взаимосвязи и взаимодействия.
Диалектика изучает не все, а только наиболее общие, существенные связи, те, которые имеют место во всех областях материального и духовного мира. Отражая эти связи в своем сознании, человек открывает законы объективного мира, вырабатывает категории познания. Знание же общих законов составляет непременное условие практической преобразующей деятельности, творчества.
К принципам диалектики относятся еще и принцип детерминизма, т. е. всеобщей причинной обусловленности явлений, принцип объективности рассмотрения, конкретности истины и др.
Принципы диалектики могут быть выражены и конкретизированы только через ее основные понятия — категории и законы.
Метафизика — антипод диалектики
Антиподом диалектики является МЕТАФИЗИЧЕСКИЙ МЕТОД. Термин «метафизика» (от лат. та мета та физика — буквально «то, что следует после физики) был введен в 1 в. до н. э. комментатором Аристотеля А. Родосским. Систематизируя произведения великого древнегреческого мыслителя, он расположил «после физики» те из них, где речь шла об общих вопросах бытия и познания, о «первой философии» (о сущности, причинах и т. д.), в отличие от «второй философии» — частно-научного знания.
В современном обществознании ПОНЯТИЕ «МЕТАФИЗИКА» ИМЕЕТ ТРИ ОСНОВНЫХ ЗНАЧЕНИЯ:
1. ФИЛОСОФИЯ КАК НАУКА О ВСЕОБЩЕМ, исходным прообразом которой и было учение Аристотеля о «первых родах сущего». Так, крупный немецкий философ XX в. М. Хайдеггер рассматривал ее как «род познания, имеющий предметом сущее в целом». Основные ее категории — это предельные понятия, «охватывающие» одновременно и объект, и субъект познания.
2. Особая философская наука — ОНТОЛОГИЯ, УЧЕНИЕ О БЫТИИ КАК ТАКОВОМ, независимо от его частных видов и в отвлечении от вопросов теории и логики познания. В этом значении данное понятие употреблялось как в прошлом (Декарт, Лейбниц, Спиноза и др.), так и в настоящем, особенно в современной западной философии.
3. ФИЛОСОФСКИЙ СПОСОБ ПОЗНАНИЯ (МЫШЛЕНИЯ) И ДЕЙСТВИЯ, противостоящий диалектическому методу как своему антиподу. Именно об этом аспекте понятия «метафизика» (антидиалектика) ниже и будет идти речь.
Самая характерная, существенная черта метафизики — ОДНОСТОРОННОСТЬ, абсолютизация одной (безразлично какой именно) стороны живого процесса познания, или шире — того или иного элемента целого, момента деятельности в любой ее форме.
Метафизика, как и диалектика, никогда не была чем-то раз навсегда данным. Она изменялась, выступала в различных исторических формах, из которых можно выделить две основных:
1. «СТАРАЯ» МЕТАФИЗИКА была характерна для философии и науки в XVII-XIX вв. (метафизический материализм, натурфилософия, философия истории и т. д.). Специфика этой формы метафизики — отрицание всеобщей связи и развития, отсутствие системного, целостного взгляда на мир (мышление по принципу «или-или»), убежденность в завершенности всех мировых связей.
2. НОВАЯ МЕТАФИЗИКА, в отличие от старой, не отвергает ни всеобщую связь явлений, ни их развитие. Это выглядело бы абсурдом в эпоху громадных достижений науки и общественной практики. Особенность антидиалектики в новой форме — сосредоточение усилий на поисках различных вариантов ИСТОЛКОВАНИЯ, интерпретации развития. Развитие здесь может пониматься следующим образом:
а) как простой, всеобщий и вечный рост, увеличение или, наоборот, уменьшение (т. н. «плоский эволюционизм»), т. е. как только количественные изменения,
б) как только качественные изменения, цепь сплошных скачков («катастрофизм»);
в) как повторение, монотонный процесс, имеющий строго линейную направленность («развитие по прямой линии»);
г) как вечное движение по кругу, без возникновения нового (концепции «круговорота»):
д) как движение, из которого изымается его сущность — противоречие;
е) как только прогресс, т. е. восхождение от низшего к высшему, от простого к сложному.
Возможны и другие, в том числе и смешанные интерпретации развития, связи и взаимодействия.
ВИДЫ МЕТАФИЗИКИ могут быть выделены по различным основаниям (критериям). Так, метафизическим, антидиалектическим может быть как метод познания, так и способ практической детальности — бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм, т. е. любые односторонние действия.
Метафизический способ познания включает в себя целый ряд разновидностей, которые возникают в результате абсолютизации отдельных моментов, форм, этапов и т. п. познавательного процесса. Ранее некоторые из этих разновидностей были названы — идеализм, сенсуализм, рационализм, эмпиризм, догматизм, релятивизм и др.
К ним следует добавить СОФИСТИКУ и ЭКЛЕКТИКУ, которые зародились еще в древней Греции и использовались для «обоснования» истинных суждений, бывших на самом деле заведомой ложью. Так, знаменитый античный софизм «рогатый» «доказывал»: «Что ты не терял, то имеешь; ты не терял рога: значит, у тебя рога».
Софистика и эклектика являются, пожалуй, наиболее «коварными и хитрыми» разновидностями антидиалектического способа мышления. Они и сегодня широко используются для «доказательства» неверных выводов и «обоснования» неправедных дел, особенно в сфере политики.
Сущность софистики и эклектики заключается в том, что изменчивость, гибкость понятий они применяют не объективно, т. е. не как адекватное отражение развивающейся действительности, а произвольно, чисто субъективистски. Как правило, их главная цель — сознательное, преднамеренное искажение истины, извращенное представление действительности, стремление выдать ложь за истину. Это достигается, как показано выше, с помощью системы специфических приемов и уловок (софизмов), основанных на нарушении принципов формальной и диалектической логики.
Основное различие софистики и эклектики — при всем их сходстве — состоит в том, что характерными приемами последней являются субъективистское выхватывание лишь отдельных сторон предмета (или мыслей, взглядов, фактов и т. п.) и их произвольное, механическое соединение чисто внешним образом. Результатом этой процедуры является агрегат, хаотическое множество, а не целостная, развивающаяся система в единстве всех своих сторон и связей.
Софистика и эклектика, хотя и признают гибкость, диалектичность понятий (что, несомненно, является их важным рациональным моментом), но вследствие своего произвола и субъективизма не доходят до реальной диалектики объективной действительности
Закон единства и взаимоисключения противоположностей. Противоречие,его структура,типы. Специфика социальных противоречии.
ЗАКОН ЕДИНСТВА И БОРЬБЫ ПРОТИВОПОЛОЖНОСТЕЙ. Этот закон — ядро диалектики. И это не случайно, ибо он указывает причину, источник диалектического изменения, развития. Согласно этому закону, каждому предмету и явлению свойственны внутренние противоположности. Они находятся во взаимодействии: предполагают друг друга и ведут между собой борьбу. Именно борьба внутренних противоположностей служит источником самодвижения, саморазвития явлений материального мира, движущей силой их изменений.
Чтобы понять содержание закона единства и борьбы противоположностей и его всеобщий характер, необходимо уяснить прежде всего такие исходные понятия, как тождество, различие, противоположность.
Диалектическое мышление исходит из того, что всем объектам внутренне присущи тождество и различие.
ТОЖДЕСТВО — это такой специфический вид отношений вещи к себе самой и к другим вещам, который характеризуется ее устойчивостью. Иначе говоря, любой предмет, явление при всех изменениях какое-то время остается самим собой. Так, при всех изменениях на нашей планете. Земля остается Землей, занимает определенное место в солнечной системе, имеет конкретные параметры, совершает закономерное движение.
РАЗЛИЧИЕ характеризуется несовпадением, неравенством вещи самой себе и другим вещам в силу ее изменчивости.
Итак, вещь тождественна самой себе и не тождественна одновременно. Тождество и различие существуют постоянно в их противоречивом единстве.
Отдельные стороны, свойства, черты явлений и предметов находятся и в таких отношениях, которые исключают друг друга. Такое отношение составляет содержание ПРОТИВОПОЛОЖНОСТИ: различия в явлениях, процессах, предметах, сторонах или элементах явлений, процессов, предметов, которые в определенной целостности взаимно исключают друг друга. Например, в атоме существуют положительно и отрицательно заряженные частицы, в живой природе — процессы ассимиляции и диссимиляции, наследственность и изменчивость, возбуждение и торможение и т. д.
Отношение между противоположностями есть ПРОТИВОРЕЧИЕ. Неразрешимых диалектических противоречий нет. Преодоление противоречий является необходимостью.
На всех этапах развития противоречия выступают его движущей силой, а не тормозом. При этом различают следующие фазы (ступени) развития и разрешения противоречий: 1) тождество, 2) несущественное различие (тождество неразвитых противоположностей), З) существенное различие, 4) противоположность (конфликт) и 5) неизбежное разрешение и возникновение новых противоречий.
Существует бесконечное многообразие конкретных противоречий. Среди этого многообразия материалистическая диалектика выделяет противоречия, имеющие нечто общее между собой, поэтому принадлежащие тому или иному виду. Выделяют внутренние и внешние противоречия, основные и неосновные и др.
ВНУТРЕННИЕ ПРОТИВОРЕЧИЯ — это противоречия между взаимно противоположными элементами, образующими данную конкретную систему. Поскольку каждый объект связан с окружающими объектами, возникшие связи могут принять характер противоречия. ВНЕШНИЕ ПРОТИВОРЕЧИЯ — это противоречия данной системы с окружающими ее системами.
В развитии и изменении объектов определяющая роль принадлежит внутренним противоречиям. Они служат источником самодвижения вещей.
Относительный характер единства и абсолютный характер борьбы противоположностей проявляется в следующем:
1) если речь идет о единстве противоположностей и борьбе между ними, то имеются в виду только такие противоположности, которые внутренне присущи данной конкретной системе;
2) противоположности не могут существовать друг без друга, однако их единство условно, временно, преходяще, относительно;
3) борьба взаимоисключающих противоположностей абсолютна, как абсолютно развитие, движение. Новое возникает в результате борьбы, а не благодаря единству противоположностей — это закон;
4) в процессе борьбы противоположности могут превращаться друг в друга. Нет ни одного явления, которое бы не могло при известных условиях превратиться в свою противоположность;
5) борьба противоположностей и их единство обусловливают в определенных ситуациях возможность временного равнодействия противоположностей, устойчивости предметов, равновесия сил.
Сущность закона единства и борьбы противоположностей и особенности его проявления в природе, обществе и мышлении .
Закон единства и борьбы противоположностей играет особую роль в структуре диалектики, так как раскрывает источник развития и движения. Поэтому В.И. Ленин называл его сутью, ядром диалектики.
Важнейшие категории, которыми мы оперируем, рассматривая данный закон: тождество, различие, противоположности, противоречия.
Всем предметам и явлениям окружающего мира свойственна относительная устойчивость, определенность, иначе они просто не существовали бы. Этот момент постоянства, устойчивости, единства, многообразия и непрерывности отражается в категории тождество.
Вместе с тем каждый предмет, явление находятся в постоянном движении, изменении. В одну и ту же реку нельзя войти дважды. Гераклит выразил в этой формуле текучесть, подвижность, изменчивость, неповторимость предметов или их различие.
С точки зрения диалектики в реальной жизни нет абсолютного различия, как нет и абсолютной текучести. Эти понятия существуют только в мышлении, как, например, понятие абсолютно черного тела. В действительности тождество и различие взаимосвязаны и переплетаются, поэтому в реальности каждая вещь не только равна, т.е. тождественна самой себе, но и различна, но временно. Например, любой растительный или животный организм каждое мгновение меняется, во-первых, потому, что он непрерывно усваивает одни и выделяет другие вещества, вторых, из-за того, что происходящие в нем физиологические процессы существенно изменяют внутренние характеристики самого организма. В неорганической природе все также пребывает в состоянии непрестанных механических, электрических, химических изменений, начиная от минералов, кончая всей Землей. Таким образом, любой объект, сохраняя до поры до времени ряд своих характеристик, в этом отношении он тождественен с самим собой, в то же время утрачивает ряд других характеристик и приобретает новые (в этом проявляется его отличие от самого себя).
Устойчивость и изменчивость, т.е. тождество и различие противостоят друг другу в предмете как две противоположные стороны, входящие в данное единство. Каждый предмет - это единство противоположностей. Так, живой организм включает в себя изменчивость и наследственность, ассимиляцию и диссимиляцию, электричество характеризуют положительно и отрицательно заряженные частицы, производительные силы и производственные отношения выступают как стороны способа производства. Во всех этих явлениях одна противоположность не существует без другой и в то же время отрицает другую. При нарушении их единства предмет разрушается или превращается в новую вещь.
Противоположные стороны предметов взаимообусловливают друг друга и, взаимодействуя, образуют противоречие. Противоречие - это определенный тип взаимодействия противоположных сторон, свойств, тенденций в предметах и между ними. Противоречия заложены в самой сущности Вещей, поэтому являются формой проявления активности материи.
Диалектическое противоречие представляет собой сложную динамическую систему, в которой можно выделить следующие элементы:
1) взаимополагание противоположностей;
2) взаимопроникновение;
3) взаимоисключение.
Взаимополагание и взаимопроникновение означают единство противоположностей, выражающее устойчивость объекта. Взаимоисключение - "борьбу", внутреннюю напряженность в предмете и потребность в разрешении противоречий. Однако эти два момента занимают разное положение в структуре противоречия. Единство противоположностей временно, преходяще (как их совпадение, равенство), а борьба - абсолютна, как абсолютен процесс развития и движения. С точки зрения диалектики противоречия носят всеобщий характер. Значит, предмет можно представить в виде системы противоречий, которые делят на внутренние и внешние, существенные и несущественные, основные и неосновные.
Закон взаимоперехода количественных количественных и качественных изменении. Качественные и количественные характеристики вещей. Понятие меры. Скачок и его форма.
ЗАКОН ВЗАИМНОГО ПЕРЕХОДА КОЛИЧЕСТВЕННЫХ И КАЧЕСТВЕННЫХ ИЗМЕНЕНИЙ. Закон показывает, как, каким путем возникает новое. Начнем с категорий «качество», «количество» и «мера».
КАЧЕСТВО — это определенность объекта, представляющая собой целостную и относительно устойчивую совокупность его специфических признаков, характеристик, черт сходства с другими объектами. Возьмем, к примеру, песок, синий цвет, легкомыслие. Изменения, которые оставляют песок песком, синее синим, легкомыслие легкомыслием, суть изменения количественные. Но если песок превращается в камень, синее в зеленое, а легкомыслие в преступление, то такие изменения будут носить качественный характер.
КОЛИЧЕСТВО — это характеристика различия внутри данного качества или одинаковых качеств. Так, например, все планеты Солнечной системы имеют однородные свойства: массу, объем, плотность, время вращения вокруг своей оси и Солнца и т. д. Однако они имеют количественные различия. Известно, что Земля имеет один спутник — Луну, Юпитер — 12 спутников. Или: если Мер-курий делает оборот вокруг Солнца за 88 земных суток, то самая дальняя планета Плутон — за 90700 суток.
В мире нет ни одного предмета, который обладал бы только качественной или количественной стороной. Для полной характеристики любого предмета недостаточно знания одних только количественных или качественных сторон.
МЕРА — это интервал, в котором данное качество остается самим собой. Мера выражает внутреннюю связь качества и количества, состоящую в том, что количественные различия внутри данного качества не могут превысить определенных границ. В отдельных случаях этот интервал не имеет строгих, точных границ. Это заметили еще древние. В софизме «Лысый» говорится, что потеряв один волос, человек лысым не становится, потерявшего два волоса, — лысым не назовешь, теряя по одному волосу, человек становится лысым. Качественное различие между пышной прической и лысиной несомненно.
При выходе количественных параметров изменений за границы определенной меры претерпевает изменение и качественная сторона вещи, явления, процесса. Возникает новое качество. Может ли возникнуть новое качество каким-либо иным путем? Нет. В этом суть закона.
Процесс перехода количественных изменений в качественные служит одним из проявлений диалектического единства непрерывности и прерывности в развитии, которое происходит скачкообразно.
СКАЧОК — это момент, форма, способ перехода одного качества в другое, это нарушение, прерывание постепенности, непрерывности количественных изменений.
Любой скачок характеризует переходный момент в развитии. По своей природе он всегда противоречив, ибо свидетельствует и о зарождении нового, и о сопротивлении старого.
Существует множество конкретных скачков, характер которых зависит от условия развития предметов и явлений. При всем многообразии скачков их можно классифицировать, например, по времени и интенсивности протекания. Есть скачки, которые совершаются быстро и резко. Время их протекания значительно меньше времени подготовки. Качество изменяется быстро. Такие скачки называют взрывом, революцией, катастрофой, крутой ломкой и т. д.
Некоторые скачки протекают в целом медленно, постепенно, относительно спокойно и занимают большой промежуток времени (возникновение жизни на Земле; становление человека; получение высшего образования и тд.). Это постепенные скачки. В ходе постепенного скачка отдельные этапы развития могут протекать довольно интенсивно, бурно.
При изучении скачкообразного характера развития, взаимного перехода количественных и качественных изменений важно понимание таких терминов, как эволюция, революция, реформа.
Понятие «эволюция» в диалектическом материализме употребляется в широком и узком смысле слова.
В ШИРОКОМ СМЫСЛЕ ЭВОЛЮЦИЯ — это весь процесс развития, включающий не только количественные, но и качественные изменения, в т. ч. и революции.
В УЗКОМ СМЫСЛЕ ЭВОЛЮЦИЯ выступает как период, предшествующий революции, ее подготовка. Эволюция наступает и после победы революции, после утверждения нового. И здесь эволюция включает и количественные, и качественные изменения.
Понятие «революция» сегодня применимо в основном к общественным явлениям. В природе как будто все стабилизовалось и лишь эволюционизирует.
РЕВОЛЮЦИЯ — это коренной, качественный скачок, ломающий старое в самой его основе, а не переделывающий его медленно, постепенно.
Понятие революции, несомненно, противоположно понятию реформы. Но эта противоположность не абсолютна: грань между ними живая, подвижная. Ее надо уметь определить в каждом конкретном случае
Закон отрицания отрицания. Цикличность и поступательность изменений. Диалектическое и метафизическое понимание отрицания.
В философии Гегеля, согласно принципу тождества бытия и мышлений, ритм разрешения диалектических противоречий мысли и связанных с ними диалектических отрицаний был перенесен и на бытие. В материалистической диалектике также были предприняты попытки осмыслить диалектические противоречия и отрицания в бытийных онтологических понятиях. Отрицание как реальный аналог логического, мысленного отрицания антитезиса при этом было истолковано как непремен- ный момент, многократно повторяющийся влюбом процессе, где имеет место смена фаз, периодов, этапов изменения того или иного объекта. В отличие от метафизически толкуемого отрицания, подчеркивающего разрыв, противоположность черт предыдущего и последующего этапов изменений, диалектическое отрицание предполагает связь, переход от одного этапа к другому. Диалектичес- кое отрицание включает в себя триединый процесс деструкции разрушения, преодоления, изживания прежнего, комуляции его частичного сохранения, преемственности, трансляции и конструкции формирования, созидания нового. Первый момент - преодоление пройденного, его сбрасыва- ние изживание - обеспечивает необходимую почву для следующей фазы данного процесса. Но сама по себе деструкция, возобладай она, отбрасывала бы процесс вспять, разрушала бы предпосылки продвижения к последующим фазам. Нормальное продолжение про- цесса, его связь, единство, целостность обеспечиваются вторым моментом - сохраняемостью, преемственностью.Без этого условия процесс всякий раз возвращался бы к исходной точке, а потому в целом напоминал бы некое топтание на месте, а то и вообще становился бы невозможным. Нарастание процесса движение его к новым фазам требует также третьего момента - новаций формиро- вание качественно новых связей, функций, черт. Реальным аналогом отрицания отрицания и в природе, и в обществе служат, в частности, спиралевидные процессы, сочетающие в себе цикличность, относительную повторяемостьи поступательность. Циклических поцессов - различных циклов, кругооборотов - существует в мире великое множество. Цикличность формирования и гибели, рождения и смерти, обновления и старения и т.д. проявляется во всех процессах природных и общест- венных изменений. Глубокие дгадки заключены и в мыслях и про- тивоборстве противоположностей, ритмическом чередовании их сбалансированности, гармонизации и нарушении равновесия как постоянно воспоизводящихся циклах. Эти высказывавшиеся еще в древности догадки в дальнейшем развитии диалектики были уточнены, получили свое развитие. идея цикличности была дополнена идеей поступательности прорыва, преодоления исходного уровня бытия, выхода за рамки того, что существовало на предыдущем уровне, формирования качественно новых уровней бытия. В материалистической диалектике отношение противоположностей толкуется не просто как чередование нарушений и восстановлений их равновесия, но и как их ассиметрия, приводяцая к направленномупоступательному изменению, развитию. I. ЗАКОН ОТРИЦАНИЯ ОТРИЦАНИЯ Закон отрицания отрицания раскрывает общее направление, тенденцию развития материального мира. Чтобы понять сущность и значение этого закона, нужно прежде всего выяснить, что такое диалектическое отрицание и каково его место в развитии 14 - 1. Диалектическое отрицание и его роль в развитии В любой области материальной действительности постоянно происходит процесс отмирания старого, отжившегосвой век и возникновения нового, передового. Замена старого новым, отми- рающего нарождающимся и есть развитие, а само преодоление ста- рого новым, возникающим на основе старого, и называется отри- цанием. Термин отрицание в философию ввел Гегель, но он вклады- вал в него идеалистический смысл. С его точки зрения, в основе отрицания лежит развитие идеи, мысли. Маркс и Энгельс, сохранив термин отрицание, истолковали его материалистически. Они показали, что отрицание представля- ет собой неотъемлемый момент развития самой материальной дейс- твительности. Ни в одной области указывал Маркс не мо- жет происходить развитие, не отрицающее своих прежних форм су- ществования. Развитие земной коры, например, прошло через ряд геологических эпох, причем каждая новая эпоха, возникшая на базе предыдущей, есть известное отрицание старой. В органичес- ком мире каждый новый вид растения или животного, возникая на основе старого, являетсяв то же время и его отрицанием. Исто- рия общества также есть цепь отрицаний старых общественных по- рядков новыми первобытного общества - рабовладельческим, ра- бовладельческого - феодальным, феодализма - капитализмом. От- рицание присуще и развитию познания, науки. Каждая новая, бо- лее совершенная научная теория преодолевает старую, менее со- вершенную. Отрицание не есть нечто привнесенное в предмет или явле- ние извне.Оно результат его собственного, внутреннего разви- тия. Предметы и явления, как мы уже знаем, противоречивы и, развиваясь на основе внутренних противоположностей, сами соз- дают условия для собственного уничтожения, для перехода в но- вое, высшее качество. Отрицание и есть преодоление старого на основе внутренних противоречий, результат саморазвития, самод- вижения предметов и явлений. Диаликтическое и метафизическое понимание отрицания. Диалектика и метафизика по-разному понимают вопрос о сущ- ности отрицаний. Метафизика, искажая процесс развития матери- альной действительности, понимает отрицание как отбрасывание, обсолютное уничтожение старого. Диалектическое понимание отрицания исходит из того, что новое не уничтожает старое начисто, а сохраняет все то лучшее, что в нем имелось. И не только сохраняет, но и перерабатывает, поднимает на новую, более высокую ступень. Они показали, что отрицание представля- ет собой неотъемлемый момент развития самой материальной дейс- твительности. Ни в одной области указывал Маркс не мо- жет происходить развитие, не отрицающее своих прежних форм су- ществования. Развитие земной коры, например, прошло через ряд геологических эпох, причем каждая новая эпоха, возникшая на базе предыдущей, есть известное отрицание старой. В органичес- ком мире каждый новый вид растения или животного, возникая на основе старого, является в то же время и его отрицанием. Исто- рия общества также есть цепь отрицаний старых общественных по- рядков новыми первобытного общества - рабовладельческим, ра- бовладельческого - феодальным, феодализма - капитализмом. От- рицание присуще и развитию познания, науки. Каждая новая, бо- лее совершенная научная теория преодолевает старую, менее со- вершенную. Отрицание не есть нечто привнесенное в предмет или явле- ние извне. Оно результат его собственного, внутреннего разви- тия. Предметы и явления, как мы уже знаем, противоречивы и, развиваясь на основе внутренних противоположностей, сами соз- дают условия для собственного уничтожения, для перехода в но- вое, высшее качество. Отрицание и есть преодоление старого на основе внутренних противоречий, результат саморазвития, самод- вижения предметов и явлений. Диаликтическое и метафизическое понимание отрицания
Диалектика и метафизика по-разному понимают вопрос о сущ- ности отрицаний. Метафизика, искажая процесс развития матери- альной действительности, понимает отрицание как отбрасывание, обсолютное уничтожение старого. Диалектическое понимание отрицания исходит из того, что новое не уничтожает старое начисто, а сохраняет все то лучшее, что в нем имелось. И не только сохраняет, но и перерабатывает, поднимает на новую, более высокую ступень. Так, высшие орга- низмы, отрицая низшие, на основе которых они возникли, сохра- нили присущее им клеточное строение, избирательный характер отражения и другие признаки. Новый общественный строй, отрицая старый, сохраняет его производительные силы, достижениянауки, техники, культуры. Связь нового со старым осуществляется и в познании, науке. Т.о для максистского понимания отрицания характерно признание преемственности, связи нового со старым в процессе развития. Но следует иметь в виду, что новое никогда не восп- ринимает старое полностью, в его прежнем виде. Оно берет из старого только его отдельные элементы, стороны, причем не ме- ханически присоединяет их к себе, а ассимилирует, преобразует их соответственно своей собственной природе. Марксистская диа- лектика требует критического отношения к прошлому опыту чело- вечества, указывает
на необходимость творческого использования этого опыта, строгого учета изменившихся условий и новых задач революционной практики. Марксистская философия, например, не просто восприняла достижения философской мысли пошлого, а кри- тически пререработала, обогатила их новыми достижениями науки и практики, подняла философскую науку на качественно новую, высшую ступень. 2. Прогрессивный характер развития Развитие как прогресс
Итак, мы выяснили, что в результате отрицания разрешается то или иное противоречие, уничтожается старое и утверждается новое. Но прекращается ли на этом развитие Нет, с возникнове- нием нового развитие не прекращается. Всякое новое не остается вечно новым. Развиваясь, оно готовит предпосылки, условия для возникновения еще более нового и передового. И как только эти предпосылки и условия созреют, снова наступает отрицаниеЭто уже отрицание отрицания, то есть отрицание того, что раньше само преодолело старое, замена нового еще более новым - новей- шим. Результат этого второго отрицания снова отрицается, прео- долевается, и так без конца. Развитие выступает, таким обра- зом, как бесчисленное множество следующих друг за другом отри- цаний, как бесконечкая замена, преодоление старого новым. Поскольку всякая высшая ступень развития отрицает в низ- ших только то, что устарело, воспринимая и
умножая в то же время достижения предыдущих ступеней, развитие в целом приоб- ратает прогрессивный, поступательный характер. Прогресс и есть то общее направление, которое характерно для диалектического развития. Прогресс осуществляется во всех областях действительнос- ти. Рассмотрим, хотя бы в общих чертах, прогрессивное развитие на нашей планете. Как мы уже говорили, исходным материалом для образования планет
Солнечной системы, в том числе и Земли, послужила газо- пылевая материя, содержащая простейшие химические вещества. В ходе развития природы эти вещества становились все сложнее и сложнее. В результате возникла живая, органическая природа. Живые организмы также развивались от простого к сложному от доклеточных форм - к клетке, из одноклеточных - к более слож- ным животным, эволюция которых привела к появлению человекопо- добных существ, а поднее
и человека. С возникновением человека начинается процесс общественного развития. Последовательными этапами прогрессивного развития общества явились первобытнооб- щинный, рабовладельческий, феодальный, капиталистический строй. Важнейшей особенностью прогресса в обществе является на- растание темпов развития. Процесс возникновения человека на- чался примерно миллион лет назад. Если учесть, что современный - 16 - человек существует всего несколько десятков тысяч лет, то можно представить себе, какими медленными темпами шел процесс становления человека. Более быстро шло становление рабовла- дельческого и феодального обществ, хотя и оно затянуловь на тысячелетия. В дальнейшем строй меняется еще быстрее. Спиралевидный характер развития Утверждение прогрессивного характера развития представля- ет собой главную, но не единственную черту закна отрицания от- рицания. Этот закон характеризует развитие не как прямолиней- ное движение, а как
чрезвычайно сложный, как бы спиралеобраз- ный процесс с определенным повторением пройденных ступеней, с известным возвратом к прошлому. Развитие, как бы повторяющее пройденные уже ступени, но повторяюще их иначе, на более высо- кой базе отрицание отрицания, развитие, так сказать, по спирали, а не по прямой лянии - писал В.И.Ленин, указывая на эту черту диалектики. Спиралевидный характер развития присущ различным областям действительности.
Одним из самых ярких проявлений этой особен- ности развития в неживой природе является периодический закон химических элементов, открытый Д.И.Менделеемым. Спиралеобразное развитие имеет место и в общественной жизни. Певой формой общественной организации был первобытнооб- щинный строй. Это было бесклассовое общество, основанное на общем владении крайне примитивными средствами производства.
Дальнейшее развитие производства привело к отрицанию этого строя классовым рабовладельческим обществом и т.д. Итак, развитие осуществляется посредством отрицания ста- рого новым, нижшего высшим. Поскольку новое, отрицая строе, сохраняет и развивает его положительные черты, развитие приоб- ретает прогрессивный характер. Вместе с тем развитие идет по спирали с посторением в высших стадиях отдельных сторон и черт низших. Такова суть диалектического закона отрицания отрицания
Категория единичное,особенное и общее,явление и сущность. Понятие видимости,кажимости.
Единичное, особенное, общее: Отдельное - относительно обособленное образование - тело, вещь, явление, процесс, событие. Единичное - это индивидуальные, неповтори¬мые черты, свойства, присущие отдельному. Общее - существенно сходные, одинаковые, повторяющиеся черты и свойства, принадлежащие всем отдель¬ным явлениям определенной группы. Из сказанного становится ясной ошибоч¬ность иногда встречающегося в учебной литературе отождествления единично¬го и отдельного, рассмотрение единичного как предмета, вещи, если она одна. Отдельное и единичное не одно и то же. Отдельное - это-вещь в целом, и имен¬но ему принадлежат как единичные, так и общие черты. Оно выступает единст¬вом общего и единичного. Единичное и общее составляют моменты, стороны отдельного. Отдельное же есть целое.
Общее так же объективно, как и единичное.
Категория общее может охватывать более или менее широкий класс предметов, явлений, поэтому имеет различную степень общности, единичное всегда выступает в одном качестве - как единичное. А общее может выступать в двух качествах. А именно оно выступает в своем качестве, как общее по отношению к меньшей общности, и в то же время про¬являет себя как единичное по отношению к более широкой общности. Для обо¬значения этой диалектики перехода единичного в общее и общего в единичное вводится категория особенного.
Следует подчеркнуть, что особенное указывает на сходство, когда высту¬пает в качестве общего, и на различие, когда оно проявляет себя как единичное. Поэтому всякое единичное - есть и особенное, но всеобщее не может быть осо¬бенным.
Сущность и явление: Категории "сущность" и "явление" необходимы для выработки правиль¬ного представления о процессе познания. Начинается познание с того, что в процессах и вещах доступно непосредственному чувственному восприятию. Эта внешняя и сравнительно изменчивая сторона вещей и процессов называется яв¬лением. У всех вещей и процессов есть и внутренняя, относительно устойчивая и определяющая сторона, относительно скрытая за явлениями и недоступная непосредственному восприятию. Она представляет собой их сущность - основу объекта и главное в нем, единство внутренних, необходимых сторон и связей Сущность обычно выступает как общее, а явление - как единичное, индивиду¬альное.
К понятию "явление" близко по содержанию понятие "видимость" (или "кажимость") - неадекватное, извращенное выражение сущности. В ней есть верное и неверное. Трудность познания заключается в отделении искажений от верного выражения сущности в явлениях. И вместе с тем необходимо за явле¬нием вскрыть сущность.
Сущность и явление - разные, даже противоположные стороны одного предмета, но они находятся в единстве и взаимосвязи. Нет явлений без сущно¬сти, нет сущности без ее проявлений. Сущность является. Явление существен¬но. Изменение сущности определяет изменение явления. Вместе с тем сущность обнаруживается в явлениях и не может обнаружиться помимо явления. Явление есть внешнее обнаружение сущности. Сущность как общее не может существо¬вать вне отдельных явлений. Она существует только в отдельном и проявляется через него.
Познавая сущность тех или иных процессов, наука раскрывает законы, которые ими управляют
Категории содержание и форма,причина и следствие. Детерминизм и индетерминизм.
СОДЕРЖАНИЕМ НАЗЫВАЕТСЯ КАТЕГОРИЯ, охватывающая совокупность всех компонентов вещи, явления, процесса, их взаимодействий и изменений. Оно включает и внутренние, и внешние взаимодействия. ФОРМА — это организация устойчивых связей между компонентами содержания.
Любая система всегда имеет как форму, так и содержание. Нет бессодержательной формы и неоформленного содержания. Находясь во взаимосвязи, форма и содержание выражают противоположные стремления предмета. Содержание стремится к изменчивости, форма — к постоянству, устойчивости. Содержание определяет форму, но и форма активно влияет на содержание.
Форма может ускорять развитие содержания, но может и замедлять его в зависимости от того, соответствует ли она содержанию или уже устарела. Соответствие формы содержанию никогда не бывает полным. В высокой соразмерности формы и содержания — тайна изящного
Причина и следствие
ПРИЧИНА — это действие, обусловливающее определенное изменение. СЛЕДСТВИЕ — результат взаимодействия явлений, в котором фиксируется то новое, что побуждалось причиной. Диалектический материализм рассматривает причину развития любого объекта, явления, процесса в их внутренних противоречиях.
Причина и следствие не являются застывшими сторонами действительности. Они переходят друг в друга, меняются местами. То, что в одних условиях является причиной, в других — следствием и, наоборот (например, индукционный ток в генераторе и двигателе). Поэтому чтобы изучить предмет всесторонне, нужно его рассмотреть и как причину, и как следствие взаимодействия определенных явлений.
Одно и то же следствие может возникнуть в результате действия разных причин (развитие и гибель организма, повышение производительности труда, обучение в вузе и т. д.). Данное обстоятельство следует учитывать на практике при определении путей воздействия на ту или иную область действительности. Если одно и то же явление может вызываться к жизни разными причинами, то, естественно, существует не один, а множество путей достижения одного и того же результата. Нужно выбрать наиболее целесообразный, эффективный, соответствующий конкретным условиям путь.
Не все причины, обусловившие появление того или иного следствия, играют одинаковую роль. Причины могут быть основными и второстепенными (причины развала СССР, образования СНГ).
Различают причины внутренние и внешние. Первые порождаются взаимодействием между элементами целостности, вторые вытекают из взаимодействия между предметами, явлениями, процессами.
Философский детерминизм (от лат. determinare — определять) — это мировоззренческий и методологический принцип, согласно которому из того факта, что все в мире взаимосвязано и причинно обусловлено, следует возможность познания, объяснения и предсказания событий, имеющих как однозначно определяемую, так и вероятностную природу. Причинность является ядром принципа детерминизма, но не исчерпывает всего его содержания Классической формой детерминизма в его механистическом истолковании явился детерминизм, развитый французским ученым П. Лапласом и предполагавший однозначную (динамическую) причинную обусловленность одного события другим и потому приводящий к возможности абсолютно строгого предсказания. Свое классическое выражение механистический детерминизм получил у Лапласа в следующей формулировке: если бы существовал ум, осведомленный в данный момент о всех силах природы в точках приложении этих сил, то не осталось бы ничего, что было бы для него недостоверно, и будущее, так же как и прошедшее, предстало бы перед его взором.
Диалектический же детерминизм рассматривает категории причины и следствия в зависимости от категорий необходимости, случайности и вероятности. В противоположность механицизму диалектика определяет детерминизм как учение об относительной, а не абсолютной необходимости. Подтверждением принципа диалектического детерминизма служит реальный процесс развития общества, в котором развитие всегда осуществляется на основе экономической необходимости, в конечном счете прокладывающей себе путь через массу случайностей.
Индетерминизм — это методологическая позиция, в которой отрицается как объективность причинных связей, так и ценность причинных объяснений в науке. Так, согласно немецкому философу Г. Риккерту, причинное объяснение действительно лишь в пределах «наук о природе» и неприменимо к «наукам о духе», то есть к наукам общественным. Человеческая воля (или в теологии — воля божественная) рассматривается с пози-
1 Здесь дается узкое понимание детерминизма, детерминизм в широком смысле слова включает в себя помимо причинности также и системные отношения.
174
ций индетерминизма как автономная сила, свободная в своих проявлениях от всякой причинности и необходимости, то есть абсолютно ничем не обусловленная. Индетерминисты трактуют принцип объективной необходимости как фатализм, не различая при этом механистический и диалектический детерминизм, не видя разницы между абсолютной и относительной необходимостью. Последняя, однако, не только не чужда свободе воли, но, напротив, предполагает ее в человеческой деятельности, ибо только на ее основе возможны познание необходимости и действие в соответствии с ней.
В области наук о природе одна из последних вспышек индетерминизма была связана с развитием квантовой физики, законы которой по форме своего проявления имеют статистическую (вероятностную) природу. Явлениям микромира, в частности электрону, приписывалась «свобода воли», которая якобы позволяет ему «выбирать» тот или другой тип поведения вне всякой объективной необходимости. Отсутствие однозначной предсказуемости для процессов микромира, их вероятностная природа и статистичность квантовых законов свидетельствуют, однако, не об индетерминизме микромира, но о наличии разных — динамических и статистических — способов проявления причинной связи.
Таким образом, причинность и детерминизм, при всей близости этих принципов, не являются тождественными, так как последний включает в себя не только категорию причины, но и категории абсолютной и относительной необходимости, случайности и вероятности. Еще более расширяется сфера детерминизма с включением в нее системных отношений.
Категории необходимость и случайность,возможность и действительность. Фатализм и волюнтаризм в мышлении и деятельности людей.
Причинное основание – совокупность всех обстоятельств, при наличии которых наступает следствие. Практический опыт показал, что во многих случаях установить источник происходящих в мире изменений – явление, повлекшее за собой другое явление. Первое из них назвали причиной второе следствием. Бывают связи вида: причина – следствие, причина – много следствий (домино), много причин одно следствие. Но бывает и взаимодействие, т.е. причина порождает следствие а следствие влияет на причину.
Необходимой называют такую однозначную связь явлений, при которой наступление события-причины обязательно влечет за собой вполне определенное явление-следствие. Случайность – понятие, полярное необходимости. Случайной называют такую связь причины и следствия, при которой причинные основания допускают реализацию любого из множества возможных альтернативных следствий. При этом то, какой именно вариант связи осуществится, зависит от стечения обстоятельств, от не поддающихся точному учету и анализу условий. Таким образом, случайное событие наступает как результат воздействия некоторых из неопределенно большого числа разнообразных и в точности не известных причин. Наступление случайного события-следствия в принципе возможно, но оно не предопределено: оно может произойти, а может и не произойти.
Вероятность – мера возможности наступления случайного события. Случайность и необходимость относительны: то, что является случайностью в одном случае является необходимостью в другом. Если явление еще не стало, но может стать причиной, говорят, что в нем заключена возможность превращения в действительную причину. Иными словами, возможность – предпосылка возникновения того или иного явления, процесса, его потенциальное существование. Таким образом, возможность и действительность – две последовательные ступени развития явления, его движения от причины к следствию, два этапа формирования причинных отношений в природе, обществе и мышлении.
Выделяются также случайности субъективные, то есть такие, которые возникают вследствие наличия у человека свободы воли, когда он совершает поступок вопреки объективной необходимости, — такова природа исторического волюнтаризма некоторых политических деятелей, и случайности объективные (к ним мы еще вернемся при рассмотрении категории вероятности). Отрицание объективной случайности ложно и вредно и с научной и с практической точек зрения. Признавая все одинаково необходимым, человек оказывается не способным отделить существенное от несущественного, необходимое от случайного. При таком взгляде сама необходимость низводится до уровня случайности.
Нелинейность и системность бытия. Синерегетика и глобальный эволюционизм как современные формы диалектического миропонимания.
Принцип глобального эволюционизма.
Принцип глобального эволюционизма. Вселенная в целом и во всех своих проявлениях не может существовать вне развития.
Дарвин, предложил механизм его осуществления впервые приложив принцип эволюционизма к одной из областей действительности, заложив таким образом основы теоретической биологии. Г. Спенсер, попытался применить идей Дарвина в области социологии, он доказал принципиальную возможность применения эволюционной концепции, к иным областям мира не составляющими предмет биологии. Нов целом классическое естество знание оставалось на затронуто идеями эволюционизма, эволюционирующие системы рассматривались как случайное отклонение, результат, локальных возмущений. Первыми попытались распространить применение принципа эволюционизма за пределы, биологических и социальных наук физики. Они выдвинули гипотезу расширения Вселенной, данные астрономии вынуждали признать несостоятельность предположения о ее стационарности. Вселенная явно развивается, начиная с гипотетического Большего взрыва давшего энергию для ее развития. Эта концепция была предложена в 40-е и окончательно утвердилась в 70-е гг. Таким образом, эволюционные представления проникли в космологию, концепция Большего взрыва оказала влияние на представления о последовательности появления веществ во Вселенной. Первоначально на один из компонентов вещества не мог существовать, лишь спустя некоторое время после Взрыва образовалось некоторое количество ядерного материала, (ядер атомов, водорода и гелия), затем возникли целые атомы с полными электронными оболочками, но только легких элементов, многообразие составляющее т периодическую таблицу возникает только, в ходе синтеза, в недрах звезд первого поколения.
В XX веке эволюционное учение интенсивно развивалось в рамках его прародительницы биологии. Современный эволюционизм в научных дисциплинах биологического профиля предстает как многоплановое учение, ведущее поиск закономерностей и механизмов эволюции сразу на многих уровнях организации живой материи (молекулярном, клеточном, организменном, популяционном и биогеоценотическом). В настоящее время основная работа ведется на молекулярно-генетическом уровне, благодаря чему создана синтетическая теория эволюции (синтез генетики и дарвинизма). Удалось развести процессы микро эволюции (на популяционном уровне) и макро эволюции (на надвидовых уровнях), установила в качестве элементарной единицы популяцию и т. д. Можно привести пример из других областей естество знания – в геологии, например, утвердилась концепция дрейфа континентов. Возник ряд дисциплин, которые возникли именно благодаря применению принципов развития и поэтому были эволюционны в самой своей основе: биогеохимия, антропология и т.д.
4.Синергетика.
Одним из результатов внедрения принципа универсального эволюционизма было возникновение синергетики. В классической науке господствовало убеждение, что материи свойственна тенденции к понижению степени ее упорядоченности, стремление к равновесию, что в энергетическом смысле означает хаотичность. Такой взгляд на природу был сформулирован в рамках равновесной термодинамики (то есть, науки о превращении различных видов энергии друг в друга). Первое начало термодинамики – закон превращения и сохранения энергии в принципе не запрещает перехода энергии от менее нагретых тел к более нагретым, единственное условие, что бы общее количество энергии не изменялось. В реальности мы непосредственно такого не наблюдаем, поэтому в термодинамику было введено новое понятие энтропии, то есть меры беспорядка системы. Второе начало термодинамики приняло следующий вид: при самопроизвольных процессах в системах имеющих постоянную энергию энтропия всегда возрастает. В системе с постоянной энергией, то есть изолированной от внешней среды упорядоченность всегда со временем становится меньше, максимальная энтропия означает, полное равновесие и полный хаос. Применительно к вселенной в целом, которую тоже можно рассматривать как замкнутую систему с постоянной энергией, из этого следует, что рано или поздно вся энергия превратится в тепловую. Тепловая энергия рассеется, равномерно распределится между всеми элементами системы. Однако уже в то время когда принцип не убывания энтропии во Вселенной считался абсолютно универсальным и непреложным, были известны системы противоречащие ему. Степень их упорядоченности, со временем не убывала, а возрастала. К ним относились, прежде всего, живые организмы и их сообщества. Когда принцип эволюционизма, был распространен на другие уровни организации материи, противоречие стало еще заметнее. Стало очевидно, что для сохранения целостной не противоречивой картины мира нужно признать, что в природе действует не только разрушительный, но и созидательный принцип. Что материя способна самоорганизовываться и самоусложняться. На волне этих проблем возникла синергетика – теория самоорганизации. В настоящее время она развивается по нескольким направлениям: синергетика (Г. Хакен), неравновесная термодинамика (И. Пригожин) и др.
Общими положениями для всех для них являются следующие:
процессы разрушения и созидания во Вселенной по меньшей мере равноправны.
процессы созидания нарастания сложности и упорядоченности) имеют единый алгоритм независимо от природы систем в которых они осуществляются.
Таким образом, синергетика ставит перед собой задачу выявление некого универсального механизма, с помощью которого осуществляется самоорганизация как в живой, так в неживой природе. Под самоорганизацией в данном случае понимается спонтанный переход открытой неравновесной системы от менее сложного к более сложным и упорядоченным формам организации.
Объектами синергетики являются системы, которые 1. открытые, то есть, способны обмениваться веществом с окружающей внешней средой; 2. неравновесные, то есть находящиеся в состоянии далеком от термодинамического равновесия. Развитие таких систем, приводящее к постепенному нарастанию сложности, протекает следующим образом первая фаза – период плавного эволюционного развития с хорошо предсказуемыми линейными изменениями, приводящими в итоге к некому неустойчивому критическому состоянию. Вторая фаза – выход из критического состояния одномоментно скачком и переход в новое устойчивое состояние с большей степенью сложности и упорядоченности. Особенно важно учесть, что переход в новое устойчивое состояние не является однозначным. Система достигшая, критического состояния находится как бы на развилке, оба варианта в момент выбора являются одинаково возможными. Но как только выбор сделан, и система достигла нового состояния равновесия, обратного пути нет, развитие систем такого рода всегда необратимо и непредсказуемо, точнее любые прогнозы ее развития могут носить лишь вероятностный характер.
Синергетическая интерпретация явлений открывает новые возможности их изучения.
В обобщенном виде новизна синергетического подхода состоит в следующем:
хаос не только разрушителен, но и созидателен, развитие осуществляется, через неустойчивость (хаотичность).
линейный характер эволюции сложных систем, не правило, а частный случай, развитие большинства систем носит нелинейный характер, для сложных систем всегда существует несколько возможных путей развития.
Развитие осуществляется через случайный выбор одной из нескольких возможностей дальнейшей эволюции, следовательно случайность необходимый элемент эволюции.
Синергетика возникла на базе физических дисциплин – термодинамики, радиофизики и пр. Но в настоящее время ее идеи уже имеют междисциплинарный характер, они подводят базу под глобальный эволюционный синтез, осуществляющийся в науке.
СИСТЕМНОСТЬ БЫТИЯ
Человек всегда пытался понять устройство мироздания и выявить те связи, которые существуют в мире. Из чего мир состоит? Что удерживает его в таком состоянии? Является ли мир случайным, хаотичным набором свойств и явлений или представляет собой некоторое упорядоченное целое?
В философии были развиты два основных направления решения этих вопросов. Одно из них было связано с положением, что любой предмет, объект или явление представляют собой сумму составляющих его частей, т.е. что сумма частей и составляет качество целого предмета. Сторонники другого исходили из того, что любой объект имеет некоторые внутренние неотъемлемые качества, которые остаются в нем даже при отделении частей. Таким образом, решая проблему возможности существования объекта (от самого простого, до самого сложного, включая мир в целом, бытие в целом), философия оперировала понятиями "часть" и "целое".
Данные понятия немыслимы друг без друга. Целое всегда состоит из некоторых частей, а часть всегда является единицей какого-то целого. Причем если свойство целого легко свести к сумме свойств частей, то наличие некоторого внутреннего свойства целостности как таковой менее наглядно и представить его сложнее. В некотором смысле последнее было загадкой для разума, так как при этом мыслилось некое свойство, которого не было в частях, а значит, оно появлялось как бы ниоткуда.
В истории философии данные альтернативные позиции известны под названиями "меризм" (от греч. мерос - часть) и "холизм" (от греч. холос - целое). Следует еще раз подчеркнуть, что обе концепции были тесно взаимосвязаны, абсолютизирование каждой из них исходной позиции обнаруживало слабости противоположной стороны. Аргументы, которые выдвигались сторонниками этих концепций, как правило, основывались на неоспоримых фактах, а то, что выходило за эти рамки, просто игнорировалось. В результате сформировалась группа на первый взгляд взаимоотрицающих друг друга положений, которые сами по себе были логически обоснованы, что позволяет их называть антиномиями целостности [80].
Меризм исходит из того, что поскольку часть предшествует целому, то совокупность частей не порождает ничего качественно нового, но лишь количественную совокупность качеств. Целое здесь детерминируется частями. Поэтому познание объекта есть прежде всего его расчленение на более мелкие части, которые познаются относительно автономно. А уж затем из знаний этих частей складывается общее представление об объекте. Такой подход к исследованию объекта получил в науке название элементаристского, он основан на методе редукции (сведения) сложного к простому. Сам по себе подход очень эффективен, пока речь идет об относительно простых объектах, части которых слабо взаимосвязаны между собой. Как только в качестве объекта выступает целостная система типа организма или общества, то сразу сказываются слабости такого подхода. Например, никому еще не удалось объяснить специфику общественного развития путем его редукции к личностям (элементарным частицам общества).
Холизм исходит из того, что качество целого всегда превосходит сумму качеств его частей, т.е. в целом как бы присутствует некий остаток, который существует вне качеств частей, может быть, даже до них. Это качество целого как такового обеспечивает связанность предмета и влияет на качества отдельных частей. Соответственно, познание реализуется как процесс познания частей на основании знания о целом. Такой подход, при всей его внешней привлекательности, часто приводил, однако, к мыслительному конструированию указанного "остатка", что приводило к спекулятивным объяснениям реальных процессов. Так, в биологии холизм конструирует "некий специфический элемент (фактор) х, который организует всю структуру живого и направляет его функционирование и развитие; этот элемент - духовный (энтелехия), он непознаваем"
Однако оба эти внешне противоположных подхода можно совместить в едином диалектическом понимании соотношения части и целого. Действительно, развитие физики, например, долгое время шло в русле редукционистской методологии, что было весьма эффективно и позволило человеку построить стройную физическую картину мира. Однако как только физика проникла на уровень элементарных частиц, оказалось, что законы физики здесь совершенно иные и отличаются от статистической физики. Отличие было в том, что неопределенность классической физики объяснялась отсутствием знания о движении элементарных частиц. А в квантовой механике соотношение неопределенностей выступает в качестве основы физических представлений, исходящих "из принципиальной невозможности установить одновременно и местоположение, и скорость частицы" [82]. Особенно эффективно проявился антиредукционистский подход в социальных науках и биологии, в которых исследуемые объекты носят целостный характер. Так, например, генетикам удалось установить связь между анатомическими, физиологическими характеристиками организма и биологическими элементарными частицами - генами. Ясно, что на основе только редукции анатомических или биологических свойств идея взаимосвязи их между собой и генами была бы просто не найдена. Интуитивно самими учеными это всегда ощущалось, и внешняя непримиримость позиций преодолевалась: они дополняли друг друга. Бихевиорист (как пример холистической установки), с одной стороны, выступает как редукционист, так как "пытается свести сложные формы поведения к схеме "стимул-реакция". С другой стороны, он отказывается от дальнейшего анализа элементов этой схемы, например, от разложения реакций на нервные процессы, т.е. выступает как холист. Для бихевиориста нервная система - "черный ящик", в который он не хочет заглянуть" [83]. Таким образом, критика с позиций холизма не давала ученым до предела упрощать теорию, а редукционистская позиция выступала просто как средство научного наполнения той или иной спекулятивной концепции.
В диалектике вырабатывается принцип целостности, основанный на понимании того, что в целом существует взаимосвязь между частями, которая сама по себе обладает различными свойствами, в частности способностью осуществляться. На основе взаимодействия частей могут возникать такие целостности, где важную роль играют сами взаимосвязи. Все сказанное о меризме, холизме и диалектическом решении проблемы части и целого можно для удобства представить в следующей таблице:
Сознание,его происхождение и сущность. Основные формы сознания:воля,чувства,мышление. Связь мышления и языка.
Сознание имеет биологические и социальные факторы. Оно является общественным продуктом и отражает окружающую действительность активно.
Сознание - это высшая, свойственная только человеку и связанная с речью и деятельностью функция мозга, состоящая в обобщенном отражении, а также в конструктивно-творческом преобразовании действительности и в разумном саморегулировании и самоконтролировании.
Функции сознания: 1) Мировоззренческая 2) Познавательная 3) Творческая 4) Регулятивно-управленческая 5) Оценочная 6) Координирующая.
Структура сознания. 1 Знание 2 Память 3 Эмоции 4 Воля 5 Самосознание.
Сознание представляет собой ядро человеческой психики.
Формирование и развитие сознания в процессе эволюции происходило через человеческий труд и язык, а сознание, например, ребенка может формироваться и развиваться под воздействием общества, в процессе учебы , социализации и т.д.
Сознание и язык.
Понятие не существует без слова, а мышление в понятиях без языка.
Мышление и язык едины, но не тождественны. Они едины в том плане, что мысль лишена образности и ее всегда бывает необходимо облечь в языковую словесную форму, даже при мыслях «про себя». Иначе говоря, речедвигательный аппарат действует и во время мышления. Язык - это непосредственное действительность мысли. Иначе говоря, в языке мысль получает реальное существование. Язык - это форма материализации мысли. Язык - это система знаний, служащая средством познания, хранения и передачи продуктов духовной деятельности.
Наряду с естественными языками, человек использует и искусственные языки.
Искусственный язык - это специфические формы систем знаков, которые применяются в различных науках.
Причина появления таких языков – в необходимости обмена точными данными в науке. В них преодолена многозначность терминов
Чувственное и рациональное познание,их основные формы и взаимосвязь. Интуиция и ее роль в познании.
Познание выступает как диалектический процесс активного целенаправленного воспроизведения в системе идеальных образов сущности вещей, явлений объективного мира, включая человека и жизнь общества.
Познание как процесс включает в себя 2 ступени. 1 - чувственное познание (живое созерцание) 2- логическое (рациональное) познание. (Абстрактное мышление)
Каждая из этих ступеней имеет свои формы:
Формы чувственного познания:
1. Ощущение (дает элементарный чувственный образ отдельных свойств предметов и явлений)
2. Восприятие (дает целостный конкретно чувственный наглядный образ предметов и явлений)
3. Представление (чувственно - образное знание о непосредственно не воспринимаемых нами объектах, воспроизводимых по памяти и основанные на ощущениях. Важную роль играет воображение - способность соединять материал не так, как он соединен в действительности)
Формы логического познания:
1. Понятие (в нем отражается общие и существенные стороны и св-ва, а также связи в отношении предмета и явлений)
2. Суждение (это движение и выражение мысли в результате чего о предмете утверждается что-либо или отрицается)
3. Умозаключение (это движение мысли, при котором из одного или нескольких суждений выводится новое заключение)
Чувственное познание ограничено:
-не выделяет общее
-не дает знания по сущности и не дает объяснения и понимания.
Этот недостаток преодолевается путем логического познания, основывающемся на чувственном, поэтому ни в коем случае в процессе познания нельзя абсолютизировать как значение чувственного познания (эмпирический сенсуализм) так и значение логического познания (рационализм).
Познавательный процесс включает в себя две стороны чувственное отражение и рациональное познание. Эти стороны диалектически взаимосвязаны. Чувственное познание дает лишь исходный материал для работы мышления, и без этой работы мысли не может быть и речи о получении полного знания о предмете. В свою очередь и рациональное познание, будучи шагом вперед в познании предмета, само по себе, без опоры на чувственность существовать не может, т. к. оказывается лишенным почвы, в качестве которой выступают данные чувственные отражения.
Сенсуализм (от лат. sensu - чувство) (Д. Локк, Кондильяк и др. ) абсолютизирует роль чувственного отражения, отстаивая тезис: нет ничего в разуме, чего не было бы в чувствах.
Сильная сторона сенсуализма о подчеркивании роли чувственного познания как важнейшего источника первичной информации.
Слабая - в переоценке чувственного знания, в попытке свести весь процесс познания к различным комбинациям чувственных данных, принизить и свести на нет роль мышления. В итоге сенсуализм всегда пасовал перед вопросом о природе общих понятий, перед математическими истинами и т. д.
Эти слабости сенсуализма активно использовал рационализм ( от лат. ratio - разум) (Р. Декарт, Б. Спиноза, Лейбниц), принижавший в свою очередь роль чувственного знания и отводивший решающее место разуму, оторванному от чувственного отражения. Если сенсуализм в своей односторонности останавливает познание на полпути, на чисто опытных данных, то рационализм отрывает разум от его питательной почвы, от эмпирических фактов и тем лишает познание той базы, на которой единственно может строиться успешная работа познающего мир разума.
Таким образом, лишь в единстве чувственного отражения и рационального познания, эмпирического и теоретического познания - реальный путь к постижению истины.
Интуиция
Одна из таких способностей, играющих заметную роль (хотя и не всегда фиксируемую) в открытии нового, ранее неведомого – это интуиция. Под интуицией понимается человеческая способность постижения истины, достижения нового знания без помощи чувственного и рационального опыта, как бы в результате некоего озарения, источник которого, как полагают, – в душе человека.
Проблемы интуиции, разгадка ее тайны стали предметом устойчивого философского интереса. Появилось даже такое философское течение, как интуитивизм. Правда, в нашей стране в свое время оно было объявлено “реакционным идеалистическим” учением, представляющим разновидность иррационализма.
А надо сказать, что основоположником этого философского течения – интуитивизма – был наш соотечественник, русский философ Н. О. Лосский (1870–1965). Им было написано немало трудов по различным философским вопросам, но особую известность и заслуженное мировое признание принесли ему сочинения в области интуитивизма. Словом интуиция Лосский называл “непосредственное созерцание предмета познавающим субъектом”.* Он исходил из того, что достоверное знание получается не иначе, как в результате такого непосредственного наблюдения предметов в их истинном значении. Согласно интуитивизму, познающий субъект способен непосредственно созерцать любые виды и стороны бытия, существующие в мире, а посредством интеллектуальной интуиции он может наблюдать события не только реального мира, но и бытие идеальное
Учение об истине. Субъективное и объективное в истине. Диалектика абсолютного и относительного знания в истине. Конкретность истины. Практика как основной критерии истины.
Проблема истины является ведущей в гносеологии, относится к важнейшим понятиям в общей системе мировоззренческих проблем. Оно находится в одном ряду с такими понятиями, как «справедливость», «добро», «смысл жизни».
Имеются разные понимания истины:
Истина – это соответствие знаний действительности. Это положение является главным и древнейшим в классической концепции истины. Первые попытки ее исследования были предприняты Платоном и Аристотелем. Классическое понимание истины разделяли Фома Аквинский, П.Гольбах, Гегель, Л.Фейербах, Маркс. Разделяют его и многие философы
ХХ столетия.
Современная трактовка истины включает в себя следующие моменты. Во-первых, понятие «действительность» трактуется, прежде всего, как объективная реальность, существующая до и независимо от нашего сознания, как состоящая не только из явлений, но из сущностей, скрывающихся за ними. Во-вторых, в «действительность» входит также и субъективная действительность, познается, отражается в истине также и духовная реальность. В-третьих, познание, его результат – истина, а также сам объект понимаются как неразрывно связанные с предметно-чувственной деятельностью человека, с практикой, объект задается через практику. В-четвертых, признается, что истина не только статичное, но также и динамичное образование; истина есть процесс. Эти моменты отграничивают диалектико-материалистическое понимание истины от агностицизма, идеализма и упрощенного материализма.
Одно из определений объективной истины таково: истина – это адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящее познаваемый субъект так, как он существует сам по себе, вне сознания.
Характерной чертой истины является наличие в ней объективной и субъективной сторон.
Истина, по определению, в субъекте, но она же и вне субъекта. Истина субъективна. Это значит, что она не существует помимо человека и человечества: истина объективна – это значит, что истинное содержание человеческих представлений не зависит ни от человека, ни от человечества.
Из понимания истины как объективной, не зависящей от индивидов, классов, человечества, следует ее конкретность. Конкретность истины – это зависимость знания от связей и взаимодействий, присущих тем или иным явлениям, от условий, места и времени, в которых они существуют и развиваются. В понятие конкретной истины включается указание на время. Имеется в виду время существования субъекта и момент или период его отражения субъектом. Таким образом, абстрактной истины нет, истина всегда конкретна. Конкретность включается в объективную истину, вследствие этого понятие истины неотъемлемо от ее развития, от понятия творчества, необходимого для дальнейшей разработки и развития знания.
Объективная истина имеет три аспекта: бытийственный, аксиологический и праксеологический.
Бытийственный аспект связан с фиксацией в ней бытия, как предметно-субстратного, так и духовного. Само же это бытие является данным субъекту как объект, т.е. как объективная реальность, хотя и сопряженная с субъектом, но находящаяся вне субъекта познания. Сама истина обретает собственное бытие.
Аксиологический аспект истины состоит в нравственно-этической, эстетической и праксеологической ее наполненности, в тесной связи со смыслом жизни, с ее ценностью для всей, в том числе практической деятельности человека.
Праксеологический аспект истины демонстрирует включенность в истину момента ее связи с практикой. Сам по себе этот момент как ценность, или полезность истины для практики входит в аксиологический аспект, однако, есть смысл в том, чтобы выделить его в качестве относительно самостоятельного.
Ведущим аспектом истины является ее бытийственный аспект.
В современной философии отчетливо выделяются три концепции истины: концепции соответствия (корреспонденции), когеренции и прагматичности.
Концепция корреспондентности истины устанавливает соответствие между формами психики и определенным объективным содержанием. Аристотель считал, что истинное и ложное находятся не в вещах, а в мыслях. Согласно концепции соответствия, истина есть форма соотношения психики субъекта и объекта. Это соответствие иногда понимается довольно прямолинейно, например, аналогично соотношению фотографии и того, что на ней отображено. В простейших ситуациях приведенная аналогия уместна, но в сложных случаях дело обстоит иначе.
Относительно сложных, особенно теоретических, рассуждений простая схема прямого соответствия чувства или мысли объекту недостаточна. Отдельные суждения приобретают смысл лишь в системе суждений. Там, где в ходу многозвенные логические конструкции, приходится учитывать последовательность, связность, системность рассуждений и высказываний. В этой связи говорят о когерентной концепции истины. Под когерентностью понимают взаимосоответствие высказываний. Значительный вклад в развитие когерентной истины внесли Лейбниц, Спиноза, Гегель, а также современные философы Нейрат и Гемпель. Концепция когеренции истины не отменяет концепцию соответствия, но ряд акцентов в понимании истины становится иначе.
Третья концепция истины называется прагматической. Значительный вклад в развитие прагматической концепции истины внесли сторонники американского прагматизма (У. Джеймс,
Д. Дьюи). Они понимают истину как работоспособность чувств, мыслей, идей, их полезность в деле достижения желаемой цели. Истиной считается то, что приводит к успеху.
В науках логики и математики, привыкшие к многозвенным рассуждениям, склоняются к когерентной концепции истины. Физики, особенно экспериментаторы, широко используют достоинства концепции соответствия. Инженерно-технические работники часто ориентируются в своих действиях на прагматическую концепцию истины.
Существуют разные формы истины. Они подразделяются по характеру отражаемого (познаваемого) объекта, по видам предметной реальности, по степени полноты освоения объекта
и т.п.
Обратимся сначала к характеру отражаемого объекта. Вся окружающая человека реальность в первом приближении оказывается состоящей из материи и духа, образующих единую систему.
И первая, и вторая оказываются объектом человеческого отражения, и информация о них воплощается в истинах. Поток информации, идущий от материальных систем микро-, макро- и мегамиров, формирует то, что можно обозначить как предметную истину (она дифференцируется затем на предметно-физическую, предметно-биологическую и др. виды истины).
Понятие «дух», соотносимое в ракурсе основного вопроса мировоззрения с понятием «приро-да», «мир», распадается, в свою очередь, на экзистенциальную реальность и реальность когнитивную (в смысле рационалистически-познавательную). Экзистенциальная реальность включает в себя духовно-жизненные ценности людей, такие как идеалы добра, справедливости, красоты, чувства любви, дружбы и т.п., а также и духовный мир индивидов. Вполне естествен вопрос о том, истинно или не истинно мое представление о добре (как оно сложилось в таком-то сообществе), понимание духовного мира такого-то человека. Если на этом пути мы достигаем истинностного представления, то можно полагать, что мы имеем дело с экзистенциальной истиной.
Объектом освоения индивидом могут стать также те или иные концепции, включая религиозные и естественнонаучные. Можно ставить вопрос о соответствии убеждений индивида тому или иному комплексу религиозных догматов, или, к примеру, о правильности нашего понимания теории относительности или современной синтетической теории эволюции; и там, и здесь употребимо понятие «истинность», что ведет к признанию существования концептуальной истины. Аналогично положение с представлениями того или иного субъекта о методах, средствах познания, например, с представлениями о системном подходе, о методе моделирования и т.п. Перед нами еще одна форма истины - операциональная.
Помимо выделенных могут быть формы истины, обусловленные спецификой видов познавательной деятельности человека. На этой основе имеются формы истин: научная, обыденная (повседневная), нравственная и пр.
.
Важное место в теории познания занимают формы истины: относительная и абсолютная. Вопрос о соотношении абсолютной и относительной истин мог встать в полной мере как мировоззренческий вопрос лишь на определенной ступени развития человеческой культуры, когда обнаружилось, что люди имеют дело с познавательно неисчерпаемыми сложноорганизованными объектами, когда выявилась недостаточность претензий любой теории на окончательное (абсолютное) постижение этих объектов.
Под абсолютной истиной в настоящее время понимается такого рода знание, которое тождественно своему предмету и потому не может быть опровергнуто при дальнейшем развитии познания. Такая истина есть:
- результат познания отдельных сторон изучаемых объектов (констатация фактов, что не тождественно абсолютному знанию всего содержания данных фактов);
- окончательное знание определенных аспектов действительности;
- то содержание относительной истины, которое сохраняется в процессе дальнейшего познания;
- полное, актуально никогда целиком не достижимое знание о мире и сложноорганизованных системах.
Когда констатируется что-либо существующее или существовавшее в действительности, «абсолютны» не только годы открытий этих структур или явлений, но и утверждения о том, что эти явления имеют место в действительности. Такая позиция подходит под общее определение «абсолютная истина». И здесь мы не находим относительной истины, отличающейся от абсолютной.
Когда дается строгое философское определение понятия «движение», «скачок» и т.п., такое знание тоже может считаться абсолютной истиной в смысле, совпадающем с относительной истиной (и в этом плане употребление «относительная истина» не обязательно, как излишней становится и проблема соотношения абсолютной и относительной истин). Такой абсолютной истине не противостоит относительная истина, если только не обращаться к формированию соответствующих представлений в истории естествознания и в истории философии.
Не будет проблемы соотношения абсолютной и относительной истин и тогда, когда имеют дело с ощущениями или вообще невербальными формами отражения человеком действи-тельности.
В применении к достаточно развитому научному теоретическому познанию абсолютная истина – это полное, исчерпывающее знание о предмете; относительная же истина – тождественна своему предмету и потому не может быть опровергнута при дальнейшем развитии познания. Пример такого рода относительных истин – теория классической механики и теория относительности. Классическая механика считалась истинной теорией без всяких ограничений, т.е. истинной в некотором абсолютном смысле, поскольку с ее помощью описывались и предсказывались реальные процессы механического движения. С возникновением теории относительности было выяснено, что ее уже нельзя считать истинной без ограничений. Изоморфизм теории как образа механического движения перестал со временем быть полным; в предметной области были раскрыты соотношения между соответствующими характеристиками механического движения (при больших скоростях), которые не выполнялись классической механикой. Классическая и релятивистская механика связаны между собой как истина менее полная и истина более полная.
Абсолютная истина складывается из относительных истин. Вместе с тем относительные истины оказываются частями абсолютной истины, а значит, одновременно (и в том же отношении) и абсолютными истинами. Каждая относительная истина есть одновременно и абсолютная. Единство абсолютной и относительной истин обусловливается их содержанием; они едины благодаря тому, что и абсолютная, и относительная истины являются объективными истинами.
Итак, истина по содержанию объективна, а по форме – относительна. Объективность истины является основой преемственности истин.
Истина есть процесс. Свойство объективной истины быть процессом проявляется двояко: во-первых, как процесс изменения в направлении все большей полноты отражения объекта, и, во-вторых, как процесс преодоления заблуждения в структуре концепций, теорий.
Движение от менее полной истины к более полной, как и всякое движение, развитие, имеет моменты устойчивости и моменты изменчивости. В единстве они обеспечивают рост истинностного содержания знания. При нарушении этого единства рост истины замедляется или прекращается вовсе. При гипетрофии момента устойчивости формируется догматизм, фетишизм, культовое отношение к авторитету.
Абсолютизация же относительности знания в смысле смены одних концепций другими способна породить зряшный скептицизм и, в конце концов, агностицизм. Релятивизм может явиться мировоззренческой установкой, он обусловливает настроение смятения и пессимизма в области познания.
Диалектика противопоставляет догматизму и релятивизму такую трактовку истины, в которой воедино связывают абсолютность, устойчивость и изменчивость. Развитие научного знания есть его обогащение, конкретизация.
Кроме названных свойств истины некоторые авторы выделяют и такие ее свойства, как непротиворечивость (с точки зрения формальной логики), простоту, красоту, эвристичность (способность знания к саморасширению), когерентность (согласованность данного знания с фундаментальными идеями), способность к самокритической рефлексии, антиконъюнктурность, плюрализм знания и др.
Проблема истины – это и проблема ее отграничения от заблуждения, поэтому проблема истины упирается в проблему критерия истины.
Проблема отграничения истины от заблуждения возникла не сегодня, она имела место во все периоды развития философии, начиная с античности.
Ни чувственное наблюдение, ни самоочевидность, ясность и отчетливость всеобщих положе-ний не могут служить критериями истинности знания. Коренным пороком всех этих концепций является стремление найти критерий истинности знания в самом знании, в каких-либо его особых положениях, которые так или иначе считаются привилегированными по сравнению с другими.
К. Маркс обратил внимание на недостаточность попыток найти критерий истины в рамках субъекта. Встала задача найти такой критерий, который, во-первых, был бы непосредственно связан со знанием, определял бы его развитие, и в то же время сам бы им не являлся; во-вторых, этот критерий должен был соединить в себе всеобщность непосредственной действительности. Таким феноменом оказалась практика.
В практике задействован субъект, воля; в практике – единство субъективного и объективного при ведущей роли объективного. В целом практика – объективный, материальный процесс. Она служит продолжением природных процессов, развертываясь по объективным законам. В то же время познание не перестает быть субъективным, соотносясь с объективным. Практика включает в себя знание, способна порождать новое знание, выступает его основанием и конечной целью.
При решении вопроса об истинности или неистинности теории недопустима изоляция от практики. Вопрос о том, обладает ли человеческое мышление предметной истинностью, - вовсе не вопрос теории, а практический вопрос. В практике должен доказать человек истинность, т.е. действительность и мощь, посюсторонность своего мышления.
В общественных и естественных науках критерием истины выступают не практика вообще, а ее вполне определенные виды. В сфере философии, отличающейся универсальностью, всеобщностью своих положений, тоже имеет место практика, но это уже не специфический вид практики, а вся совокупность исторической практики людей, включая и повседневную, и производственную, и социально-политическую практики.
Практика лежит в основе и логического, и аксиологического, и всех других критериев истины. Какие бы способы установления истинности суждений и концепций не существовали в науке – будь то формально-логическая проверка, соотнесение со всеобщей философской методологией, общезначимость (интерсубъективность, интуитивное чувство и т.п.) - все они, в конечном счете, через ряд посредствующих звеньев оказываются связанными с практикой. В этом отношении можно утверждать, что практика – главный критерий истины.
Но такой статус практики порой принимается за единственность практики как критерия истины. Практика не единственный, а ведущий критерий. Остальные критерии дополнительные, содействующие установлению достоверности знания, выполняющие важные эвристические функции. Но практика не раз навсегда данная, застывшая и мистифицированная, обожествленная в своей значимости; практика тоже развивается.
Практика исторически ограничена, она выступает не в абсолютном, а в относительном смысле, определенной форме, на определенном уровне своего развития. Случается, что на одном своем уровне она не в состоянии определить истину, а на другом, более высоком уровне обретает такую способность по отношению к тому же самому комплексу знания.
Сама практика как критерий истины находится в развитии. На этом пути, например, и была доказана в конце XIX в. истинность положения «атомы делимы» и ложность противоположного суждения. Таким образом, в 30-х годах гипотеза Паули – Ферми о нейтрино, затем ряд опытов, ее подтверждающих, вновь доказали истинность, всеобщий характер закона сохранения энергии.
Таким образом, критерием истины является практика, взятая в процессе своего движения, развития
Основные методы и формы научного познания. Общелогические методы, методы эмпирического и теоретического познания.
Благодаря новому методу построения знаний наука получает возможность изучить не только те предметные связи, которые могут встретиться в сложившихся стереотипах практики, но и проанализировать изменения объектов, которые в принципе могла бы освоить развивающаяся цивилизация. С этого момента кончается этап пред науки и начинается наука в собственном смысле. В ней наряду с эмпирическими правилами и зависимостями формируется особый тип знания − теория, позволяющая получить эмпирические зависимости как следствие из теоретических постулатов. Теория – это достоверное (в диалектическом смысле) знание об определенной области действительности, представляющее собой систему понятий и утверждений и позволяющее объяснять и предсказывать явления из данной области, высшая, обоснованная, логически непротиворечивая система научного знания, дающая целостный взгляд на существенные свойства, закономерности, причинно-следственные связи, определяющие характер функционирования и развития определенной области реальности. А также - самая развитая организация научных знаний, которая дает целостное отображение закономерностей некоторой сферы действительности и представляет собой знаковую модель этой сферы. Эта модель строиться таким образом, что некоторые из ее характеристик, которые имеют наиболее общую природу, составляют ее основу, другие же подчиняются основным или выводятся из них по логическим правилам. Например, строгое построение геометрии Евклида привело к системе высказываний (теорем), которые последовательно выведены из немногих определений основных понятий и истин, принятых без доказательств (аксиом). Особенностью теории является то, что она обладает предсказательной силой. В теории имеется множество исходных утверждений, из которых логическими средствами выводятся другие утверждения, то есть в теории возможно получение одних знаний из других без непосредственного обращения к действительности. Теория не только описывает определенный круг явлений, но и дает им объяснение.
Не все философы считают, что достоверность это необходимый признак теории. В связи с этим выделяют два подхода. Представители первого подхода если и относятся к теориям концепции, которые могут оказаться не достоверными, то все же считают, что задача науки – создание истинных теорий. Представители другого подхода считают, что теории не являются отражением реальной действительности. Теорию они понимают как инструмент познания. Одна теория лучше другой, если она является более удобным инструментом познания. Принимая достоверность за отличительную черту теории, мы отграничиваем этот вид знания от гипотезы.
Теория является средством дедуктивной и индуктивной систематизации эмпирических фактов. Посредством теории можно установить определенные отношения между высказываниями о фактах, законах и т.д. в тех случаях, когда вне рамок теории такие отношения не наблюдаются.
Различаю описательные теории, математизированные, интерпретационные и дедуктивные теории.
Поворотными пунктами в истории науки становятся и революции. Рев в науке выражается в качественном изменении её исходных принципов, понятий, категорий, законов, теорий, т.е. в смене научной парадигмы. Под парадигмой понимают: выработанные и принятые в данном научном сообществе нормы, образцы эмпирических и теоретических мышлений, приобретшие характер убеждений; способ выбора объекта исследования и объяснения определенной системы фактов в форме достаточно обоснованных принципов и законов, образуют логически непротиворечивую теорию.
Меняется и категориальный статус знаний – они могут соотноситься уже не только с осуществленным опытом, но и с качественно иной практикой будущего, а поэтому строятся в категориях возможного и необходимого. Знания уже не формулируются только как предписания для наличной практики, они выступают как знания об объектах реальности “самой по себе”, и на их основе вырабатывается рецептура будущего практического изменения объектов.
Постановка проблемы и исследовательская программа. Люди стремятся познать то, чего они не знают. Проблема - это вопрос, с которым мы обращаемся к самой природе, к жизни, к практике и теории. Поставить проблему, порой, не менее трудно, чем найти ее решение: правильная постановка проблемы в известной мере направляет поисковую активность мысли, ее устремленность.
Переход к науке в собственном смысле слова был связан с двумя переломными состояниями развития культуры и цивилизации. Во-первых, с изменениями в культуре античного мира, которые обеспечили применение научного метода в математике и выявлении на уровень теоретического исследования, во-вторых, с изменениями в европейской культуре, произошедшими в эпоху возрождения и переходу к Новому времени, когда собственно научный способ мышления стал достоянием естествознания. Нетрудно увидеть, что речь идет о тех мутациях в культуре, которые обеспечивали в конечном итоге становление техногенной цивилизации. методологии термин «гипотеза» используется в двух смыслах: как форма существования знания, характеризующаяся проблематичностью, недостоверностью, нуждаемостью в доказательстве, и как метод формирования и обоснования объяснительных предложений, ведущий к установлению законов, принципов, теорий. Гипотеза в первом смысле слова включается в метод гипотезы, но может употребляться и вне связи с ней.
Когда ученый ставит проблему и пытается решить ее, он неизбежно разрабатывает и исследовательскую программу, строит план своей деятельности. При этом он исходит из предполагаемого ответа на свой вопрос. Этот предполагаемый ответ выступает в виде гипотезы.
Лучше всего представление о методе гипотезы дает ознакомление с его структурой. Первой стадией метода гипотезы является ознакомление с эмпирическим материалом, подлежащим теоретическому объяснению. Первоначально этому материалу стараются дать объяснение с помощью уже существующих в науке законов и теорий. Если таковые отсутствуют, ученый переходит ко второй стадии — выдвижению догадки или предположения о причинах и закономерностях данных явлений. При этом он старается пользоваться различными приемами исследования: индуктивным наведением, аналогией, моделированием и др. Вполне допустимо, что на этой стадии выдвигается несколько объяснительных предположений, несовместимых друг с другом.
Третья стадия есть стадия оценки серьезности предположения и отбора из множества догадок наиболее вероятной. Гипотеза проверяется прежде всего на логическую непротиворечивость, особенно если она имеет сложную форму и разворачивается в систему предположений. Далее гипотеза проверяется на совместимость с фундаментальными интертеоретическими принципами данной науки.
На четвертой стадии происходит разворачивание выдвинутого предположения и дедуктивное выведение из него эмпирически проверяемых следствий. На этой стадии возможна частичная переработка гипотезы, введение в нее с помощью мысленных экспериментов уточняющих деталей.
На пятой стадии проводится экспериментальная проверка выведенных из гипотезы следствий. Гипотеза или получает эмпирическое подтверждение, или опровергается в результате экспериментальной проверки. Однако эмпирическое подтверждение следствий из гипотезы не гарантирует ее истинности, а опровержение одного из следствий не свидетельствует однозначно о ее ложности в целом. Все попытки построить эффективную логику подтверждения и опровержения теоретических объяснительных гипотез пока не увенчались успехом. Статус объясняющего закона, принципа или теории получает лучшая по результатам проверки из предложенных гипотез. От такой гипотезы, как правило, требуется максимальная объяснительная и предсказательная сила.
Знакомство с общей структурой метода гипотезы позволяет определить ее как сложный комплексный метод познания, включающий в себя все многообразие его и форм и направленный на установление законов, принципов и теорий.
Иногда метод гипотезы называют еще гипотетико-дедуктивным методом, имея в виду тот факт, что выдвижение гипотезы всегда сопровождается дедуктивным выведением из него эмпирически проверяемых следствий. Но дедуктивные умозаключения — не единственный логический прием, используемый в рамках метода гипотезы. При установлении степени эмпирической подтверждаемости гипотезы используются элементы индуктивной логики. Индукция используется и на стадии выдвижения догадки. Существенное место при выдвижении гипотезы имеет умозаключение по аналогии. Как уже отмечалось, на стадии развития теоретической гипотезы может использоваться и мысленный эксперимент.
Объяснительная гипотеза как предположение о законе — не единственный вид гипотез в науке. Существуют также «экзистенциальные» гипотезы — предположения о существовании неизвестных науке элементарных частиц, единиц наследственности, химических элементов, новых биологических видов и т. п. Способы выдвижения и обоснования таких гипотез отличаются от объяснительных гипотез. Наряду с основными теоретическими гипотезами могут существовать и вспомогательные, позволяющие приводить основную гипотезу в лучшее соответствие с опытом. Как правило, такие вспомогательные гипотезы позже элиминируются. Существуют и так называемые рабочие гипотезы, которые позволяют лучше организовать сбор эмпирического материала, но не претендуют на его объяснение.
Важнейшей разновидностью метода гипотезы является метод математической гипотезы, который характерен для наук с высокой степенью математизации. Описанный выше метод гипотезы является методом содержательной гипотезы. В его рамках сначала формулируются содержательные предположения о законах, а потом они получают соответствующее математическое выражение. В методе математической гипотезы мышление идет другим путем. Сначала для объяснения количественных зависимостей подбирается из смежных областей науки подходящее уравнение, что часто предполагает и его видоизменение, а затем этому уравнению пытаются дать содержательное истолкование.
Человек как проблема философии. Философские концепции сущности человека.
Проявляется особая сложность этой формы бытия. Для философского подхода характерно, что человеческая форма бытия познается путем сопоставления с другими формами бытия.
Философия пытается обосновать мысль об уникальности чело веского бытия, его несводимость к другим формам бытия.
Главный вопрос на который философия ищет ответ: Какова сущность бытия ?
Проблема человека в философии встала в центре со времен Сократа ( до него в центре была природа). А потом начался процесс антропологизации философии.
Существует множество определений сущности человека: человек разумный, человек трудящийся, человек общающийся, человек, живущий в соответствии с моралью, человек играющий.
Человек – есть существо проблематичное, зыбкое и неопределенное.
1. Концепция гармонии человека и природы в классической философии и три ее формы
Поворот в этой области осуществил Сократ. Его заслуга состоит в том, что он: 1) заявил, что главной проблемой философии является человек; 2) главное не тело в человеке, а его душа. «Познай самого себя».
Познание человека, его души – оказалось сложной задачей. И через 2000 лет другой философ Э. Кант заявил, что все философские проблемы сводятся к ответу на один единственный вопрос: Что есть человек?
Сложность увидели уже в античном мире и попытались ответить на вопрос.
Ответ: человек и природа – единство, гармония , целостность. Т.е. человек и природа близкие родственники. Но такой ответ породил другой вопрос: « А в чем же состоит это единство?»
Три способа ответа:
1)Демокрит. Он предложил материалистический способ, утверждая, что человек материален, он состоит из атомов, включая его душу, так же как и вся природа.
2)Платон. Единство человека и природы состоит в том, что они оба идеальны, они берут свое начало в мире идей.
3)И. Христос. Сущность человека и природы едины т. к. созданы Богом, а человек создан по образу и подобию божьему.
Все эти способы признавали гармонию человека и природы.
Первые признаки кризиса в истине концепции единства обнаружили еще в 17 веке, появилась новая концепция.
2. Зарождение новой концепции человека и природы. Концепции дисгармонии
Впервые мысль об отделении человека от природы высказал Б. Паскаль. Отстаивая мысль о дисгармонии он писал: « Это вечное молчание безграничность пространств ужасает! Человек одинок во Вселенной, он заброшен в этот чуждый ему огромный бездушный мир. Человек всего лишь мыслящий тростник который одиноко колышется в бескрайней вселенной».
Эта концепция представляет собой антропологическое следствие вывода Н. Коперника. Суть этого открытия состоит в том, что Коперник превратил и Землю и Человека из центра в ничтожную былинку.
Кант с его теорией познания « О вещи в себе» представил весь мир как некий огромный айсберг, который предстает перед человеком в виде своей верхушки, а со всей остальной частью человек не может сблизиться. Это тайна. Кант: «Две тайны волнуют меня более всего: а) Звезды и б) Сам человек».
3. Русская философия 19 века о трагизме человеческого существования.
Русская философия внесла крупный вклад в разработки учение о человеке. Представители: а. Хомяков, И. Киреевский, Л. Лопакин и др..
Основные положения их антропологической концепции:
1). Центром философского исследования является проблема человека.
2). Русская философия отмечает, что проблемы человека занимается не только философия, но наука и религия. Однако они занимаются ей иначе. Различия состоят в том, что все науки занимаются человеком экспериментально. Философия же занимается проблемой человека, используя более глубокий, рациональный метод. С помощью именно рационального метода можно найти наиболее глубокую истину.
3). Каков же результат рациональных размышлений? Сущность своеобразия человека, его уникальность состоит в том, что его существование – трагедия, драма, страдание. Трагизм является в силу следующих причин:
+ по сравнению с другими явлениями природы она кратковременна
+ человеческое существование есть постоянная война между данными человека возможностями и суровой природой действительности
+ именно человек оказывается в более трагичных условиях, чем др. формы живого, т. к. человек существо рациональное – он осознает трагизм своего существования
+ трагичность существование отдельного человека трагично и существование целых народов
+ отвечая на упреки, русские философы выдвинули следующее учение о пессимизме. Оно учит ценить людей те краткие моменты счастья и удачи. В свете этого учения человек найдет свое счастье
4).Русская философия считает, что возможности человеческого познания – ограничены, поэтому естественно, что эта концепция может некоторых не удовлетворять, может рождать осуждения.
Эта концепция может быть дополнена др. концепциями, в том числе религиозными.
4. Понимание человека в современной не классической философии 20-21 веков. Экзистенциональная концепция о специфике человеческого существования.
Представители: Н. Бердяев, З. Фрейд, Ж.-П. Сартр, А. Калью, М. Хайдеггер.
Им принадлежит заслуга новейшего понимания человеческого существования, которое они называют экзистенция.
Суть учения состоит в том, что они обосновали мысль, что каждый вид бытия имеет свои особенности. Например, материальное бытие имеет пространство, время, движение. У идеального бытия – не вещественность, бесплотность, активность. Человеческое бытие имеет свои особенности.
Основные положения экзистенциональной философии, специфика:
Структурная специфика бытия. Она представляет собой единство материального и духовного бытия. Интегративное бытие (комплексное бытие). Хайдеггер говорил, что человеческое бытие – бытие между. Это дыра в бытии.
Временные особенности человеческое существование протекает в ограниченном времени между рождением и смертью. Хайдеггер: "Это вот бытие. Бытие сейчас".
Пространственная характеристика человеческое существование протекает в ограниченном, узком пространстве. Человек – микрокосмос. Но именно это ограниченное пространство является главным, хотя и ограничено. Хайдеггер: "Здесь бытие".
Экзистенционисты выработали свою систему ценностей:
Конкретные условия труда, быта, психо – психологическое состояние
Особенность философского экистенциолизма обосновала мысль об изменении взаимоотношения философии с другими областями человеческой культуры.
Философия должна сблизиться с психологией, с искусством, литературой, живописью.
Философия экзистенциолизма развивается с другими науками пересмотреть весь свой категориальный аппарат.
Категории характеризуют человеческую психику: чувство тревоги, заброшенности, чувство одиночества, страха, боязнь смерти.
Философия стала исследовать различные желания человека
Антропосоциогенез и его комплексный характер. Естественные предпосылки, антропосоцигенеза. Роль труда,языка и общения в процессе антропосоциогенеза.
Антропосоциогенез
В данном плане философская антропология имеет комплексный характер и охватывает человеческое существование во всей его полноте, определяя при этом место и отношение человека к окружающему миру. Значительный вклад в философскую антропологию был внесен психологией и социологией, благодаря попыткам уточнить понятие личности. В связи с взаимодействием с другими науками возник целый ряд областей антропологии – социальной, педагогической, теологической и др.
В антропосоциогенезе человек рассматривается как историческое существо, а общественный феномен – как явление культуры. Антропосоциогенез – социально-биологическая эволюция человека. Во главу угла ставится социальный процесс в его историческом развертывании и оценка этого процесса в рамках исторического рассмотрения.
Важное значение в объяснении антропосоциогенеза принадлежит выдвинутой Ф. Энгельсом, а впоследствии детально разработанной отечественными антропологами и археологами гипотезе о роли труда в процессе превращения обезьяны в человека. Разумеется, говоря о роли труда в современном понимании этой концепции, надо иметь в виду, что параллельно с трудовой деятельностью у человека развивались мыслительные способности и их атрибуты - язык, мышление. Оказывая взаимовлияние, они совершенствовали трудовые навыки, развивали мышление и взаимно способствовали культурному становлению человека, формированию первых человеческих сообществ. Определяющая роль в этом процессе принадлежит труду.
Поскольку значение труда в становлении человека играет доминирующую роль, есть смысл остановиться на этом поподробнее. Какие же компоненты входят в понятие труд? Это - субъект труда, предмет труда, то есть природа, средства труда, результат, или продукт труда. В своей совокупности эти компоненты и составляют труд. Субъект труда - это человек. Приступая к труду, человек ставит перед собой определенную цель и стремится получить нужный ему результат. Человек не только вступает во взаимодействие с природой и видоизменяет ее, но и реализует поставленную им свою сознательную цель. Ради достижения этой цели он прилагает свои умственные и физические усилия, вступает в контакт с себе подобными. Все это способствует развитию у него мыслительных способностей, социализирует его отношения с другими людьми.
Люди участвуют в трудовой деятельности прежде всего из-за необходимости поддержания своей жизни, (самовозобновления), т.е. телесных потребностей. У человека существуют различные биологические и духовные потребности и, чтобы их удовлетворить, появляется необходимость диверсификации трудовой деятельности. Если к этому добавить разнообразие природных условий, то в совокупности это ведет к возникновению многообразия различных видов труда. Указанное многообразие обусловливается внутренними связями, возникающими в процессе самого труда. Субъект труда, средства труда и предмет труда изменяются самим процессом труда. Усложнение и интеллектуализация труда ведут к развитию человеческого мышления, укреплений отношений между людьми.
При анализе труда надо учитывать, что сам труд - не что иное, как естественный процесс, поскольку он призван обеспечить естественные условия существования человека. Ничего социального в этом процессе пока нет. Хотя уже налицо принципиальные отличия человека от животного. Как бы далеко ни продвинулся человек в своей трудовой деятельности, она всегда будет предопределяться естественной необходимостью и потребностью, и в этом смысле труд становится для человека естественной необходимостью.
Особенно важно подчеркнуть, что труд человека, способствующий в историческом плане его социализации, протекает именно как природный процесс, поскольку, воздействуя своим трудом на внешнюю природу и изменяя ее, человек в то же время изменяет свою собственную природу и развивает дремлющие в ней силы.
Итак, основополагающее значение трудовой деятельности заключается в том, что благодаря ей удовлетворяются биологические и духовные потребности человека, происходит все более масштабное объединение людей. Через труд человек может выразить себя, проявить свои физические и умственные способности.
Огромная роль в становлении человека и человеческой личности принадлежит языку. Как известно, язык - система знаков, с помощью которых люди общаются друг с другом, выражают свой мысли. Благодаря языку развивается человеческое мышление. Имеются веские основания утверждать, что язык появился и развирался одновременно с возникновением общества, благодаря совместной трудовой деятельности первобытных людей. Возникновение членораздельной речи сыграло огромную роль в становлении и развитии человека, формировании межчеловеческих отношений и образовании первых человеческих сообществ. С помощью языка одно поколение передает другому информацию знания, обычаи, традиции. Без него трудно себе представить связь между различными поколениями, живущими в одном и том же обществе. Нельзя не сказать, наконец, и о том, что с помощью языка государства устанавливают между собой контакты.
Проблема смысла жизни,смерти и бессмертия в духовном опыте человечества.
Смысл жизни человека — Категория «смысл жизни» — это одно из основных мировоззренческих понятий, имеющее огромное значение для становления духовно-нравственного облика личности. От того, какую жизненную стратегию выберет человек, зачастую зависит жизнь не только его самого, но и его окружения, а иногда и всего человечества. Вопрос о смысле своей жизни в определенный период посещает каждое мыслящее существо, желающее понять и познать себя, свое предназначение и место в этом мире. Жизнь обязательно принуждает человека дать ответ на вопросы: «Для чего я живу?», «В чем смысл моей жизни?» Каждый ответственный за свою судьбу и судьбы других человек не может и не хочет жить без цели, определенной задачи или же мечты, а всегда ищет то «достойное», чем можно было бы занять свою жизнь, сделать ее более значительной. Четкое представление о смысле и назначении своей жизни является основной движущей силой бытия человека, стратегическим орудием, позволяющим не покориться, а, наоборот, преодолеть все трудности и испытания на жизненном пути. Но для этого нужно, чтобы человек сам определил, сам сообщил тот или иной смысл своему существованию, нашел свое назначение согласно своим способностям, сделал свою жизнь максимально плодотворной, полезной, нужной. Под смыслом жизни мы понимаем осознание индивидом основного содержания своей жизнедеятельности, как прошлой и настоящей, так и будущей, которое определяет его место и значение в жизни общества и придает человеку уверенность в том, что его индивидуальная жизнь нужна и ему самому, и окружающим, и обществу.
Как подчеркивают исследователи, смысл жизни человека как живого существа — это «телеономное понятие, ибо оно выражает некоторую целенаправленность деятельности и жизнедеятельности вообще»
Ценностную основу смысла жизни составляет «жизненно важная, эмоционально приемлемая цель, которая не только объективно целесообразна, но и субъективно утверждена, лично приемлема и признана в качестве таковой... Обретение смысла жизни предполагает свободное целеполагание индивида, поэтому его необходимым условием является свобода как человеческая форма самодетерминизации (самообусловливания) бытия» 2.
Понимание смысла жизни предполагает существование устойчивых планов и программ на будущее, которые, несмотря на всевозможные временные трудности, неуклонно будут вести человека вперед. Согласно К.С.Станиславскому, смысл жизни можно соотнести со «сверхзадачей» человеческой жизни, которая объединяет в себе все мелкие жизненные цели: «Цель жизни в этом случае можно рассматривать как ствол целого «древа целей», который объединяет и направляет все частные и конкретные цели на осуществление смысла жизни
3 . Нужно отметить, что для достижения как сиюминутных («здесь и теперь»), так и стратегических целей на пути осуществления смысложизненной задачи от каждого человека требуются как умение найти и наметить эту цель, так и выдержка, непреклонная воля, доброта и любовь к окружающим, готовность бороться с препятствиями и даже идти на жертвы.
В истории социально-философской мысли, в зависимости от того, какие цели ставит перед собой человек, выделялись две различные установки в обретении индивидом смысла жизни: «быть» или «иметь»
4 . Смысложизненная установка «иметь» уходит своими корнями в далекое прошлое человечества, где данное требование было необходимым условием выживания человеческого рода.< >
Присутствие данной установки является нормальным состоянием души и современного человека, так как жизнь требует обладания некоторыми вещами. Но в то же время установка «иметь» не должна стать самоцелью, обладание некоторыми вещами, объектами, предметами должно служить лишь средством достижения смысложизненных задач. Как известно, превосходство данной установки в конечном итоге приводит к гипертрофированному утилитаризму — желанию к безмерному обогащению, стирающему все лучшие человеческие качества. Как отмечал З.Фрейд, такой тип личности и общество, где превалирует данный вид людей, являются больными.
Установка «быть» означает реализацию более высокой программы, отвечающей духовным потребностям человека, его истинной сущности. По учению М.Экхарта: «... ничем не обладать и сделать свое существо открытым и «незаполненным», не позволить «я» встать на своем пути — есть условие обретения духовного богатства и духовной силы. По Марксу, роскошь — это такой же порок, как и нищета, цель человека — быть многим, а не обладать многим».
Смысложизненная программа «быть» предполагает отказ от эгоизма и эгоцентризма, активизацию и продуктивную реализацию природных данных человека, духовный рост, выход за рамки своего изолированного «я», стремление к «человеческому» в человеке — Добру, Истине, Красоте, Справедливости.
При осуществлении смысложизненной установки «быть» человек раскрывает и развивает свои способности, обогащая окружающий мир и утверждаясь как необходимое, полезное звено социального мира. Данный взгляд был довольно популярным в истории философии. Мнение, что осуществление смысла жизни связано с развитием человека в соответствии с духовной природой, с утверждением себя, с развитием заложенных природой способностей, находит поддержку у многих философов. Так, Г.Фихте подчеркивал: «...только человек изначально — ничто... Тем, чем он должен быть, он должен сделаться... и сделаться сам собой, своей свободой, я могу быть только тем, чем я себя сделаю сам»
5 . Здесь Г.Фихте особо подчеркивает ответственность, наложенную на самого индивида. Таким образом, говоря о двух противопоставляемых жизненных установках, необходимо отметить, что ни одна из установок не может быть самодостаточной в отдельности. Они должны дополнять друг друга, но приоритет должен оставаться за ориентацией на воплощение лучших человеческих качеств, на «быть». Сила человека в том, что он свободное существо, которое не обязано и не может жить по какому бы то ни было навязанному извне сценарию. Жизнь на «поводке» равнозначна бессмысленному существованию. «Человек, который хочет не только просто существовать, решает, какой порядок будет избран и утвержден, в противном случае человек полностью отдается во власть существования и подчиняется его решениям
6, — заключает Карл Ясперс.
У разных людей — разное понимание смысла жизни: одно из них возвышает индивида и вдохновляет на подвиги, помогает преодолевать жизненные трудности, другое — принижает и превращает человека в асоциальное существо. Отсюда, проблема смысла жизни — это первоначально проблема выбора. Именно от выбора целей, ценностей и идеалов зависит, удастся ли жизнь человека или просто «пройдет мимо», «прогорит». Самое важное: уметь разглядеть и выбрать истинный смысл и определить истинные цели, не перепутав их с ложными, ведущими к разрушению и деградации личности. Современная жизнь заключает в себе потенции разного выбора. Для многих главной целью могут стать обеспечение материального достатка, стремление к личной выгоде и пользе, служение новым «кумирам», пропагандируемым многочисленными религиозными сектами и т.д. Но жизнь в погоне за удовольствиями, в рабстве у своих прихотей, в роли марионетки в руках других людей может ли быть по-настоящему осмысленной? Чтобы сделать правильный выбор, смысложизненные ориентиры должны быть особенно тщательно, трезво и объективно обдуманы и оценены еще в юности, когда формируются первые представления о взрослой жизни и осуществляются первые самостоятельные шаги. Именно от правильного выбора зависят и общественная ценность жизни человека, и его личное счастье.
Каждое общество заинтересовано в глубоком и правильном осознании каждым его членом смысла своей жизни, который во многом обусловливает деятельно-практическую сущность индивида. Действия человека, не имеющего представления о смысле своей жизни, опасны и необдуманны, и его можно метафорически сравнить с кораблем без руля в бушующем море. Более того, если бы человек не имел ясного представления, для чего ему жить и как ему жить, то само его существование, действительно, превратилось бы в бессмысленное прожигание времени со всеми вытекающими отсюда отрицательными последствиями.
Жизнь каждого человека, с одной стороны, — самореализация, объективация его способностей, желаний и потребностей, творческого и интеллектуального потенциала, а с другой — это процесс, разворачивающийся во внешнем объективном мире, в обществе, предъявляющем конкретные требования к индивиду. При несоблюдении этих требований будут иметь место как нарушение хода жизнедеятельности общества, так и индивида. Поэтому смысл жизни не согласуется с эгоизмом, с отчуждением от мира других людей: широта связей человека с окружающей действительностью, с другими только умножает полноту его бытия.
Смысл человеческой жизни может быть найден только на пути единения интересов и целей общества и личности. Смысл человеческой жизни заключается в совпадении основной направленности субъективных установок, позиций личности с общими позитивными тенденциями развития общества. С этим тесно связано человеческое счастье, представляющее собой нравственное удовлетворение, проистекающее от сознания правильности, величия и благородства основной жизненной линии поведения. Нет сомнения в том, что невозможно полностью свести жизнь людей лишь к служению обществу, но существование такой цели есть одно из основных требований для полноценного развития личности. Жизнь, вращающаяся в узких рамках личностных интересов, без включения в общественные дела и бытие других людей, рано или поздно окажется бесплодной, бессмысленной. Только «эгоистическое» самоутверждение не может быть смыслом жизни человека.
Действительно, если бы люди на протяжении веков лишь удовлетворялись малым, замыкаясь в узком кругу личного существования, повторяя жизненный путь предыдущих поколений, то уровень их развития недалеко отошел бы от уровня животного. Человек, являясь венцом творения природы, с присущим ему творческим зарядом, не может и не должен жить лишь первичными потребностями, а обязан действовать ради своего блага, блага окружающих людей и общества.
Мнение, сводящее смысложизненные ориентиры к поискам личного счастья, заслуживает особого рассмотрения. Человек всегда стремится к счастью, вкладывая в него свое понимание. Но что же на самом деле олицетворяет понятие «счастье»: состояние осуществленной мечты, безмерную радость или удовлетворенность жизнью?
Еще греческие философы, выявляя природу счастья, говорили о существовании некоего демона-хранителя, обеспечивающего радостную, успешную, полную наслаждений жизнь. Но уже у Сократа понимание счастья связано с внутренним миром человека — его душой. Счастливой является лишь та душа, которая духовно упорядочена и добродетельна. «По мне, — говорит Сократ, — лишь добродетельный, женщина ли, мужчина ли, счастлив: неправедный и злонамеренный — несчастлив всегда»
7 . О разном понимании людьми понятия «счастье» рассуждал и Аристотель: для многих оно — это удовольствие и наслаждение, но жизнь, растраченная для наслаждений, — рабская жизнь, достойная животного; для других счастье — это почести... однако успех, по большей части, есть нечто внешнее, зависящее от тех, кто его присваивает, признает; для кого-то счастье состоит в умножении богатства, и это одно из наиболее абсурдных целей, — жизнь вопреки природе, ибо богатство — средство для чего-то другого, и как цель смысла не имеет
8. В целом же последующая философская и этическая мысль была солидарна с идеями античных мудрецов и считала, что счастье нельзя рассматривать только как отдельное, временное проявление человеческой жизни: оно всегда процесс, борьба противоположных полюсов добра и зла, удачи и неудачи, везения и невезения. Такой подход к пониманию счастья побуждает человека к активным действиям, дает возможность самому быть творцом своей судьбы, не зависеть от случайностей, осуществлять счастье самому, а не ждать его. Поскольку человек — часть общества, свои действия он должен строить, соблюдая интересы и остальных людей. Достижение собственного счастья ни в коем случае не должно осуществляться за счет несчастья других, и наслаждаться им, пока страдают другие, — это кощунство. Мы согласны с мнением В.Я.Блюмкина, что «... смысл жизни несводим к поискам узко понимаемого личного счастья. Должен быть в человеческой жизни еще главный смысл, то, что оправдывает наше повседневное бытие
9. Нужно стремиться к достижению не просто счастья, а особого, морально оправданного счастья, жизнь должна получить обоснование и положительную оценку с точки зрения чего-то высшего, общечеловеческого. На пути к высоконравственному счастью и смыслу людям нередко приходится отказываться от многих удобств, материального благополучия и жить жизнью, полной опасностей, тревог и лишений. Как уже отмечалось, счастье, как и смысл жизни, — не внешнее сообщение, а то, что найдено усилием самого человека. Смысл человеческому существованию, по нашему мнению, придает то, что лежит в глубинах человеческой души. И именно ориентация на такие ценности, как любовь, совесть, мужество, умение переносить страдания, способность бороться с собственными недостатками и пороками, чувство ответственности, доброты, бескорыстного служения людям, преданность и уважение к окружающим и т.д. делают жизнь индивида осмысленной. И именно эти высокодуховные ценности, вместе взятые, могут наполнить человеческую жизнь счастьем. Мы считаем, что у человека и есть смысл жить, пока жива в нем потребность в Истине, Добре и Красоте.
Проблему смысла жизни человека нельзя рассматривать, не затрагивая проблему смысла смерти, являющейся ее обратной стороной. Человек смертен и, в отличие от животных, понимает, что жизнь его конечна. Осознание небесконечности требует от людей немалого мужества: как перебороть страх смерти, как жить дальше, понимая, что где-то ждет обессмысливающий всю пройденную жизнь конец, как лучше прожить жизнь, чтобы не потерять ее самоценность? Как правило, из факта своей смертности каждый делает свой вывод: желая использовать каждую минуту для удовольствия, некоторые люди проживают жизнь в погоне за наслаждениями, по той же причине другие желают прожить ее более плодотворно, используют каждое мгновение с большой пользой, с желанием оставить после себя доброе имя. Действительно, осознание смерти должно пробуждать в человеке не страх перед ней, не желание бездумно проматывать жизнь, а прожить ее полноценно и содержательно. Каждый должен торопиться жить, стараться использовать каждую минуту целенаправленно, с полной самоотдачей. В этом и проявляется нравственное значение смерти.
Справедливо утверждение Л.Н.Когана, что «патологический страх перед смертью — результат бесцельно, бессмысленно прожитой жизни»
10. Осознание неправильно и бессмысленно прожитой жизни порождает во многих раскаяние, слишком поздно пришедшее желание начать ее заново и прожить по-другому, более достойно. Понимание же небесполезно прожитой жизни, гордость за достойный значимый след, остающийся после него, придают человеку чувство выполненного долга, удовлетворенность жизнью и делают уход из жизни более безболезненным. Смерть — это закон природы, который упорядочивает жизнь, повышает ее ценность. Понимание конечности, как судья, осуждает, одобряет или приговаривает человека к душевным мучениям, способно возродить совесть, ответственность, желание пересмотреть и изменить жизненную позицию даже в самом безответственном человеке.
Как известно, в истории культуры существуют две концепции Вечности применительно к индивидуальному существованию. Первая исходит из понимания Вечности как атрибута Бога, и, соответственно, человек вечен (бессмертен) благодаря своей бессмертной душе. Вторая концепция связывает Вечность с реальной жизнью человека, с его приобщением к Вечности в культуре, творчестве, сострадании и любви к ближнему, с принадлежностью к вечному миру духовных ценностей, созданных всеми поколениями живших на земле людей.
Несмотря на то, что над его головой висит «дамоклов меч» неминуемого физического исчезновения, человек живет и творит, преодолевая страх смерти в нравственном смысле, стараясь раздвинуть свою жизнь за рамки отведенного ему природой биологического времени. Как известно из истории, во всех культурах человек пытался найти способы достижения физического бессмертия. Но бесконечная жизнь не может иметь смысла. С.А.Кучинский подчеркивает: «Физическое бессмертие разрушает диалектику жизни и смерти, понятие человеческой культуры, истории — идею преемственности поколений и самой жизни»
11. Нет сомнения в том, что достижение индивидуального бессмертия обессмысливает саму жизнь. Но так или иначе, творческий и пытливый ум человека все же нашел различные формы компенсации физической конечности индивидуального существования, или, по Р.Лифтону, способы иммортализации: биологическое бессмертие (надежда на продолжение жизни в потомстве); творческое бессмертие (надежда на продолжение жизни в результатах своего труда); теологическое бессмертие (различные религиозные формы трансцендирования смерти путем установления связи с вечными духовными ценностями); натуралистическое бессмертие (надежда на бессмертие путем слияния с природой, развитая в японской и других восточных культурах); чувственная трансценденция (здесь механизм иммортализации основан на непосредственном личном опыте, связанном с достижением различных субъективных состояний, таких, как потеря чувства времени, просветление, экстаз, расширение сознания и т.п.)
12. Драматизм индивидуальной конечности преодолевается тем, что человек, умирая биологически, не уходит безвозвратно. Человек живет и действует не только для себя, но и для других, для общества. Человек, правильно определивший смысл своей жизни и проживший ее в соответствии с ним, умирает физически, но остается жить в делах общества, в людях, которых он воспитал, в идеях, которые он оставил, т.е. приобретает нравственное бессмертие. Смерть оказывается не противостоянием, а продолжением жизни. Каждый так или иначе стремится продлить себя: биологически — в потомстве, в культуре — через творчество, труд, созидание того общественного мира, в котором он как бы продолжает жить вместе с потомками. Более того, равный отрезок прожитого времени не приравнивает жизнь одного человека к жизни другого. Важно, как прожиты эти годы. Как подчеркивают исследователи, «смертный, как определенное родовое существо, человек получает бессмертие в роде человеческом, в потомстве, в материальной и духовной культуре человечества»
13. Сознание осуществленной жизненной цели, удовлетворенность от прожитой жизни, принесенной пользы, уверенность, что твое творчество и деятельность будут в будущем востребованы обществом, являются основной гуманистической идеей «культуры умирания». Именно в таком случае, как подчеркивает Л.Н.Коган, не нужна вера в потустороннюю жизнь: «Бессмертие человечества — в его материальной и духовной культуре. Внося свой вклад в культуру, обогащая ее, человек приобщается к бессмертию рода
14. Смысложизненный выбор каждого свой, скопировать с кого-то и построить жизнь по чужому сценарию невозможно: смысл жизни должен быть осознан, определен, намечен самим индивидом. Смысложизненная ориентация — это основной стержень убеждений человека, его принципов, целей, который является импульсом, толчком всей жизнедеятельности, вне зависимости от мировоззренческих установок. Смысложизненный выбор — это стратегическая линия, проходящая через всю жизнь человека, подчиняющая его поступки и поведение, и отклонение от нее или ее потеря могут привести к внутренним конфликтам индивида или, еще хуже, к нравственной, а то и физической его гибели
Социальная сфера общества:классы, социально-профессиональные,национально=этнические,социально-демографические,территориально-поселенческие группы и общности.
Социальная сфера – есть сфера взаимоотношений социальных групп (классы, социальные слои, национальные общности) по поводу социальных условий их жизни и деятельности, касающихся: условий труда, быта, образования, здравоохранения, социального обеспечения, уровня и качества жизни людей.
социальная сфера связана с удовлетворением особых социальных потребностей, направленных на воспроизводство и развитие жизненных сил человека.
Возможности удовлетворения социальных потребностей зависят от:
- социального положения человека, его социальной группы;
- характера существующих общественных отношений;
- уровня развития государства..
Степень удовлетворения социальных потребностей определяет:
1. Уровень жизни человека - обобщающие показатели достигнутого уровня благосостояния людей;
2. Качество жизни человека (семьи, социальной группы и т.д.) - обобщающие показатель достигнутого уровня эффективности функционирования социальной сферы.
Исходными в социальной структуре общества признаются социальная группа, социальная общность и социальный институт. Социальная группа определяется как одна из основных форм существования и социального взаимодействия людей, направленная на удовлетворение потребностей индивидов в совместных действиях.
В широком смысле - это любое объединение людей, в узком - подсистема внутри общества как совокупность взаимодействующих индивидов ради реализации своих интересов и целей.
Основные элементы социальной структуры общества:
• классы; • страты;• сословия (основанные не только на экономическом разделении, но и на традициях);
• люди города и деревни; • представители физического и умственного труда; • социально-демографические группы (мужчины, женщины, старики, молодежь); • социальные общности, которые имеют типовые признаки образа жизни или этнические признаки. Это устойчивые, исторически сложившиеся общности: семья, род, племя, народность и нация, а также общности людей, являющихся жителями города или провинции, каких-либо организаций.
По отношению к социальной сфере общества имеется два основных подхода:
• все общество делится на большие группы — классы (как правило, собственников и несобственников, зачастую антагонистические, между которыми происходит так называемая классовая борьба); распространен в марксистской философии;
• общество состоит из многообразия всевозможных небольших социальных групп — профессиональных, демографических и т. д., взаимодополняющих друг друга и взаимодействующих между собой; подход, свойственный западной философии.
Статус - это положение в обществе в соответствии с возрастом, профессией, происхождением
Важнейшим фактором удержания общества в состоянии равновесия является "средний класс"- это и мелкие предприниматели, и фермеры, и высококвалифицированные рабочие, и специалисты сферы обслуживания,
Перемещение групп или индивидов в обществе, изменение их статуса называется социальной мобильностью. Мобильность может быть горизонтальной (переход в равные по статусу социальные группы) и вертикальной, связанной с изменением места в социальной иерархии.
Политическая сфера общества. Политика и власть. Философские концепции государства. Происхождение,сущность,функции и формы государства. Понятие правого государства.
Политическая сфера общества — совокупность учреждений и организаций, которые выражают интересы социальных групп, осуществляют руководство обществом.
Элементами политической системы общества являются:
• государство и государственные органы; • политические партии; • общественные организации;
• профсоюзы; • иные институты.
Все элементы политической системы имеют свои функции, но в то же время взаимосвязаны.
Основной вопрос политической жизни — вопрос о власти. Соотношение таких явлений, как власть и политика,носит диалектический характер. С одной стороны, власть выступает как средство осуществления политики!, с другой — является ее первоосновой. Установление отношений господства и подчинения, т. е. отношений зависимости между людьми, и есть власть. В конечном счете власть представляет собой принуждение человека к деятельности вопреки его воле.
Политическая власть является важнейшим элементом политической жизни общества. Политика — это регулирование и управление различными сферами общественной жизни на основе установления отношений господства и подчинения, реализуемых при помощи государства. Ее сущность составляет политическая власть. Политическая жизнь общества самым тесным образом связана с экономикой. Их связь нередко трактуется как взаимодействие политики и экономики.
Существенное воздействие на политическую жизнь общества оказывает его духовная культура, понимаемая как совокупность духовных ценностей, идей, обычаев, традиций и норм поведения людей. Духовная культура оказывает существенное влияние на выбор тех или иных форм политических институтов, например, государственного устройства.
Весьма актуальной является проблема взаимосвязи политики и морали. Так, например, вопрос о роли насилия в истории и его нравственно оправданных границах остается в центре внимания философии на протяжении всей ее истории.
Главным элементом политической системы общества является государство — система органов, осуществляющих государственную власть.
Основными функциями государства являются:
• представительная (представлять интересы различных политических, социальных групп);
• регулятивная — поддерживать порядок в обществе, управлять общественными процессами);
• охранительная — охранять граждан как от внешней, так и от внутренней угрозы;
• внешнеполитическая; • интеграционная.
По Аристотелю государство возникает из сознания общей пользы и создается преимущественно для того, чтобы жить счастливо. Гегель видел начало государства в насилии. Ленин видели в нем орудие, машину для эксплуатации и подавления одного класса другим.
Государство:
• наличием социально-классовой основы правящих сил в лице социальных групп, политических партий, общественных движений
• наличием специального аппарата власти,представленного органами:
• наличием государственной территории;
• издания законов,обязательных для граждан;
• собирать налоги,выпускать денежные знаки, проводить бюджетную политику
Приобщения человека к политике выражается в разнообразных формах политически активного поведения и общения, характеризуется стремлением решить жизненно важные проблемы через воздействие на систему политической власти.
Факторы:
- отождествление себя с определенной политической силой в обществе;
- приверженность лидеру, стоящему во главе государства или политического движения;
- уровень образования;
- осмысление своего социального статуса - по мере повышения социального статуса и его осознания степень вовлеченности личности в политические отношения возрастает
Духовная сфера общества. Понятие духовной культуры и духовного производства. Функции культуры. Ценностное освоение действительности. Относительное и абсолютное в ценностях.
Духовная сфера жизни общества – сфера отношений людей по поводу духовных ценностей (их создания, распространения и усвоения).
Духовные ценности – предметы культуры и искусства, а также знания людей, наука, моральные нормы поведения и т.д., то есть все то, что составляет духовное содержание общественной жизни (духовность) общества.
Духовная сфера общества складывается исторически. Она воплощает в себе национальные, географические и другие особенности развития общества, то есть все то, что отложилось в душе народа, в его национальном характере.
Духовная сфера общества является самой возвышенной, поскольку здесь рождается и реализуется все то, что отличает человека от других существ. Духовная жизнь охватывает все проявления человеческого духа во всех сферах общественной жизни. Русские слова «душа» и «дух» пишутся и звучат очень похоже друг на друга, их иногда отождествляют между собой. В иных же языках такого смешения понятий нет.
Душа есть тонкий невещественный человеческий образ, по своей природе нечто вроде пара, воздуха или тени. Она составляет причину жизни в том существе, которое она одушевляет. Она способна покидать тело и переноситься быстро с места на место. Она способна входить в тела других людей и даже вещей, овладевать ими и влиять на них.
Формы жизни различаются в соответствии с формами души.
«Дух» изначально понимался как свободное деятельное начало космоса и всякой вещи. Христианское понятие Дух наполняется личностным содержанием, раскрывается как личностный Абсолют и личная Воля Бога. Немецкая классическая философия объясняла природу как момент овеществления Абсолютного духа.
душа связана с конкретным телом, дух же принципиально свободен от конкретных воплощений и вездесущ; душа сохраняет проект и внутреннюю форму своего тела, лишь иногда на короткое время покидает свою обитель. Дух же всегда беспокоен, изменчив, мало где задерживается и творит все новые и новые свои определения; душа несовершенна и ограничена, дух же совершенен и неограничен; душа творится духом, дух же вечен и несотворен.
Духовность – показатель системы ценностей, целей, смыслов. Это способность человека соотносить свои действия и ценности с нравственными и эстетическими категориями. Это обретение совести как внутренней основы самоопределения личности. Совесть – это категория нравственности, она и является определителем духовной культуры личности.
Стержнем духовности является вера, надежда, любовь, мудрость жизни. роста духовных потребностей является объем накопленных человеком духовных ценностей и желание человека участвовать в их приумножении.Ради удовлетворения этих потребностей совершается духовная деятельность .
Содержание духовной сферы общественной жизни:
1) повседневное духовное общение людей;
2) познание (в том числе научное), образование;
3) воспитание, мораль, искусство, религия.
Оно развивает духовный мир людей, их представления о смысле жизни в обществе. Это оказывает решающее влияние на формирование духовных начал в их деятельности и поведении.
Факторы, влияющие на формирование духовности:
- учреждения образования и воспитания;
- профессиональное искусство (театр, музыка, кино, живопись,
архитектура и т.д.)
- народное искусство (творчество) – песни, танцы, сказания;
- народные традиции.
Фундаментальные проблемы духовного развития современного общества:
- формирование, сохранение и обогащение духовного мира людей;
- приобщение к подлинным духовным ценностям;
- отказ от ложных, разрушающих человеческую душу и общество форм (насилие, порнография и т.п.).
Основными элементами духовной жизни общества являются:
• духовная деятельность; • духовные ценности; • духовные потребности людей; • духовное потребление;
• индивидуальное сознание; • общественное сознание.
Духовная деятельность — деятельность сознания, в процессе которой возникают мысли и чувства, образы и представления о человеке, материальном и духовном мире.
В результате духовной деятельности возникают духовные ценности, например, моральные, религиозные устои, научные теории, художественные произведения.
В ходе духовной деятельности духовные ценности распространяются и потребляются (воспринимаются, усваиваются, людьми) в соответствии с их духовными потребностями.
Общение между людьми, взаимообмен духовными ценностями называется духовными отношениями.
Индивидуальное сознание человека — восприятие им отдельных сторон бытия.
Общественное сознание —совокупность чувств, настроений, идей, теорий, художественных и религиозных образов, различных взглядов, отражающих все разнообразие бытия.
Мораль,ее возникновение,развитие и функции. Добродетели и нормы как формы проявления морали. основные понятия морали:добро и зло,справедливость,долг,совесть,честь,счастье.
Понятие морали: ее сущность, происхождение, структура и функции.
Мораль -- это специфический способ духовно-практического освоения мира, предполагающий особое ценностно-императив-ное отношение к нему.
Специфичность морали проявляется в ряде моментов.
В морали воплощено единство духовного и практического: она служит основой духовной культуры личности и показателем меры человеческого в человеке; вся практическая деятельность человека и его поведение определяется сложившимися в обществе моральными представлениями. Правомерно утверждать, что мораль, нравственность -- «первоценность, первооснова духовной жизни людей» (С.Ф. Анисимов), являющаяся единственным условием человеческой духовности и сущности.
Мораль действует не в какой-то определенной области (наука, искусство или политика и т.д.), а носит универсальный характер.
В отличие, например, от науки, настаивающей на объек-тивизме, мораль носит подчеркнуто оценочный, а зачастую и субъективный характер: все явления мира и человеческие действия она рассматривает сквозь призму ценностей и оценок. Ее интересуют не законы природы как таковые и не экологиче-ские основания природопользовательной деятельности челове-ка, а нравственная оценка этой деятельности с позиций добра и зла, долга и ответственности, интересов личности или всего Общества.
Мораль вырабатывает предписания, требующие от людей особенного -- морального типа поведения, в чем проявляется ее императивный (повелительный) характер.
Мораль -- исторически первый способ социальной регуляции, обеспечивающий согласованность действий индивидов и оптимальное сочетание индивидуальных интересов с интересами социального целого (рода, племени, нации, страны). Любое общество на любом этапе своего развития нуждается в механизмах регулирования, в соблюдении определенного порядка. Зависимость индивидов друг от друга и от общества в целом устанавливается не автоматически, а вполне осознанно. Мораль как продукт социального опыта поколений и итог этической рефлексии помогает человеку в выборе линии поведения, корректирует его поступки и отношения. Поэтому моральные устои общества необходимы как для общественного, так и для индивидуального благополучия. Таким образом, объективная сущность морали состоит в том, чтобы обеспечить баланс личного и общественного блага, внести гармонию в процесс человеческого общения с помощью системы моральных принципов, норм и идеалов.
Моральные принципы -- это основные, фундаментальные представления о должном поведении человека, через которые раскрывается сущность морали.
Принцип коллективизма выступает одновременно услови-ем и следствием общественной сущности человека, ориентируя его на подчинение своих личных интересов общественным и слу-жение им. Такая ориентация «выгодна» обществу, поэтому оно, Как правило, заинтересовано в формировании у личности коллективистских тенденций.
Принцип индивидуализма в советской этике традиционно рассматривался как антипод коллективизма, несущий отрицательное содержание, как нравственный принцип буржуазной идеологии и морали, согласно которому интересы личности, индивидуума ставятся выше интересов общества, коллектива и личные инте-ресы предпочитаются общественным. В новой, гуманистиче-ской этике индивидуализм обретает новый смысл и становится ведущим принципом. Индивидуализм утверждает прежде всего ценность, уникальность и неповторимость каждого индивида, пробуждая в нем уверенность в себе, стремление к самовыраже-нию. Ориентируя человека на собственные силы и возможно-сти, а не на социальное иждивенчество, индивидуализм повы-шает ответственность личности за моральную деятельность.
Принцип гуманизма выражается в признании человека главной ценностью, а его интересов -- приоритетными. На про-тяжении всей человеческой истории соблюдение или нарушение принципа гуманизма, борьба за его реализацию лежали в основе оценки деятельности стран, правительств и президентов для че-ловека и во имя человека.
Принцип альтруизма -- бескорыстная любовь и забота о бла-ге другого человека («Возлюби ближнего, как самого себя»), го-товность к самопожертвованию. Альтруизм противоположен эгоизму, ориентированному только на себя, в ущерб другим.
Принцип толерантности, опирающийся на признание со-зидательной роли индивидуализма в его положительном, гума-нистическом смысле, предполагает проявление терпимости к иному: иным взглядам, ценностям, поведению. В современных условиях демократизации и плюрализма терпимость к инако-мыслию и инакодействию чрезвычайно важна, особенно в сфере политических, религиозных и межнациональных отношений.
С терпимостью нельзя путать равнодушие, которое иногда может превращаться в принцип нейтрального поведения, веду-щий к подлости и предательству.
Моральные нормы -- это конкретные правила поведения, оп-ределяющие, как человек должен вести себя по отношению к об-ществу, другим людям, самому себе. В них четко прослеживается императивно-оценочный характер морали. Моральные нормы затрагивают все аспекты человеческих взаимоотношений.
Нравственный идеал -- это целостный образец нравствен-ного поведения, к которому люди стремятся, считая его наибо-лее разумным, полезным, красивым. Он выполняет две функ-ции: позволяет оценивать поведение других людей и является ориентиром для самосовершенствования. Идеал -- все лучшее, что выработано моралью на данном этапе ее развития. Отсю-да -- исторический и социальный характер идеала.
Моральные принципы, нормы и идеалы действуют не само-стоятельно, независимо друг от друга, а представляют собой сис-тему морали, все элементы которой взаимосвязаны и взаимо-обусловлены. Система морали -- ее принципы, нормы, идеалы -- влияет на нравственность в обществе опосредованно: механизм моральной регуляции реализуется через структуру морали.
Моральные нормы, принципы, идеалы проявляются в мораль-ной деятельности людей, представляющей собой результат взаимодействия морального сознания, моральных отношений и морального поведения.
Моральные отношения -- центральный элемент структуры морали и наиболее «философский» ее элемент. Специфика моральных отношений в том, что их нельзя рас-сматривать как некий особый, автономно существующий вид отношений: в нравственных отношениях фиксируются свойства любой человеческой деятельности с точки зрения ее моральной оценки. Наиболее значимы в нравственном смысле такие виды отношений, как отношение человека к обществу в целом, к другим людям, к самому себе.
Отношение человека к обществу регулируется рядом прин-ципов, в частности, принципами коллективизма или индиви-дуализма. В первом случае человек подчиняет свои интересы общест-венным, видит свой долг в служении обществу. В случае индивидуалистической направленности он ориентируется на самого себя, на свои силы, разум, предприимчивость.
Большое место в системе отношений человека к обществу занимают принципы, идеалы и нормы гражданственной ори-ентации: патриотизм (альтернативой ему может быть космо-политизм), национальное самосознание (или его отсутствие), активная гражданская позиция (или политическое равноду-шие). Однако наличие или отсутствие их у человека еще не яв-ляется показателем уровня его нравственной культуры. Многое здесь зависит от содержания этих качеств.
Так, патриотизм, заключающийся в беззаветной любви и пре-данности своему отечеству, может проявляться как в безогово-рочном принятии и оправдании любых действий и политики своего государства и его властей, так и в критичном отношении к негативным моментам, препятствующим развитию общества.
Космополитизм -- осознание себя «гражданином мира», включенным в систему планетарных отношений, предполагает, как правило, равнодушие или даже нелюбовь к своему отечест-ву, однако он может сочетаться и с любовью к нему.
Чувство национального самосознания может быть продук-тивным, нацеленным на процветание нации и ее культуры, а может быть деструктивным, несущим в себе элементы нацио-нализма или шовинизма, враждебности к другим народам. От-сутствие национального самосознания может свидетельствовать как о равнодушии к судьбе собственной нации, так и об уваже-нии и терпимости к другим народам.
Активная гражданская позиция характеризуется чувством сопричастности и ответственности за судьбу человеческого сооб-щества и собственного отечества. Проявляться же она может как в серьезном, ответственном стремлении к участию в жизни общества, так и в безудержной фанатичной поддержке власти или, напротив, в столь же фанатичной оппозиции к ней. Важно не допускать здесь максимализма и подходить к собственному выбору ответственно.
Моральное сознание -- это субъективный способ бытия нравственных отношений. Бытие нравственных отношений «во мне» предполагает их отражение, осмысление, становится их основанием и обоснованием. Моральное сознание включает в себя два уровня: эмоцио-нальный и рациональный.
Эмоциональный уровень морального сознания характери-зует непосредственную реакцию личности на событие, отноше-ние, явление. Он формируется стихийно, связан с психическими особенностями личности и ее подсознательными влечениями. Включает в себя:
Чувства -- это переживаемые человеком радость и печаль, любовь и ненависть, страдание и сострадание. Способность ис-пытывать их, руководствоваться ими является показателем уровня человеческого в человеке. Возникают чувства на основе непосредственных эмоций. Разновидностью морального чувства выступает страсть -- сильно выраженное чувство, ведущее к достижению цели любы-ми, в том числе иногда и безнравственными средствами. Страсть сама по себе нейтральна -- ни хороша, ни плоха; ее нравствен-ный статус зависит от целей, на которые она направлена.
Настроение -- особое состояние, отличающееся длительно-стью, устойчивостью и являющееся фоном, на котором проте-кает деятельность человека. В приподнятом, оптимистическом настроении человек доброжелателен, приветлив, проявляет по-вышенную работоспособность. В подавленном настроении мо-жет быть груб, раздражен и даже неработоспособен. Стихийность эмоционального уровня не исключает, а напро-тив, предполагает его обязательную регуляцию и саморегуля-цию. Но осуществляться они могут лишь благодаря достаточно развитому рациональному уровню морального сознания.
Рациональный уровень -- способность личности к логиче-скому анализу и самоанализу -- результат целенаправленного формирования морального сознания в процессе обучения, вос-питания и самовоспитания. Итог -- моральная компетентность личности, включающая три компонента Золотухина-Аболина Е.В. Курс лекций по этике. - М.: Проспект, 1995, стр. 54:
1. Знание принципов, норм и категорий, входящих в систему морали. Именно на формирование этих знаний направлено изу-чение этики. К сожалению, одни этические знания не обеспечи-вают моральности субъекта: можно прекрасно знать все требо-вания морали и, однако, не соблюдать их.
2. Понимание сущности моральных норм и принципов и необходимости их применения. Ведь в одни и те же понятия мы иногда вкладываем разный смысл.
3. Принятие нравственных норм и принципов, согласие с ними, включение их в собственную систему взглядов и убеждений, их использование в качестве «руководства к действию».
Важнейшей проблемой морального сознания является соотношение рационального и эмоционального. Их единство обеспечивает внутреннюю целостность личности. К сожалению, в реальной жизни механизм взаимопроникновения эмоциональ-ного и рационального нередко дает сбой, и потому их гармония выступает скорее желательным и должным, в то время как ре-альным и «сущим» часто бывает противоречие между ними.
Моральное поведение, опирающееся на нравственное созна-ние личности и реализующее ее нравственные отношения, явля-ется итогом, результатом становления личности и ее свободного выбора. Если моральное сознание выступает субъективирован-ной формой этих отношений, то моральное поведение есть их объективация, их материализация. И в этом смысле поведение человека -- показатель его нравственной культуры.
Центральным моментом нравственного поведения является поступок, который характеризует способность человека к соз-нательной постановке целей, выбору соответствующих средств и самостоятельному, внутренне свободному, морально ответственному действию. Поступок должен рассматриваться в сово-купности с предшествующей и последующей деятельностью мо-рального сознания, в общем контексте моральных отношений обществе. Совокупность этих элементов и составляет содержа-ние нравственного поступка.
Поступку предшествует мотивация, которая играет роль импульса, побудителя к действию: мотив предшествует поступ-ку и продолжает свое действие во время его совершения. Это очень сильный регулятор человеческого поведения, не менее важный, чем сам поступок.
Рассмотрение структуры морали позволяет выявить механизм взаимодействия ее элементов.
Во-первых, моральные отношения, моральное сознание и нравственное поведение личности всегда выступают в единстве. Только условно, при анализе структуры морали их можно рас-сматривать в отдельности; в реальной жизни они взаимопрони-кают и обусловливают друг друга.
Во-вторых, структура морали выявляет противоречия меж-ду отдельными элементами морали: сознанием, отношениями и поведением. Личность может скрывать свои подлинные чувст-ва и взгляды или демонстрировать поведение, противоположное ожиданиям окружающими. Это может касаться и ее отношений к обществу, другим людям, самой себе.
В-третьих, противоречивость морали может проявляться внутри ее отдельных элементов:
- в моральном сознании -- между его рациональной и эмоциональной сторонами;
- в моральном поведении -- между возможным, желаемым и должным, проявляющееся в рассогласованности таких мотивов поведения, как «могу», «хочу» и «надо»;
- в моральных отношениях -- между индивидуальным, групповым и общечеловеческим.
Роли морали в жизни общества и отдельной личности многочисленны. Трудно объяснить, почему существует мораль, зато можно определить, для чего она существует, какие выполняет функции.
Гуманизирующая функция морали. Именно приобщение личности к высоким нравственным принципам и идеалам и сле-дование им в отношениях с людьми «очеловечивает» человека, делает его человеком, достойным любви и уважения.
Регулятивная: мораль регулирует поведение и отношения людей в обществе. Проявляется эта функция во всех сферах че-ловеческого бытия через противоречия доброго и злого, должно-го и сущего, справедливого и несправедливого. Причем обяза-тельность моральных правил не обеспечивается ни законом, ни принуждением, ни уголовным наказанием, и все-таки люди их неукоснительно соблюдают. Моральная регуляция осуществля-ется добровольно, на основе свободного выбора человека и само-стоятельного принятия им решений. Побудительными силами и основными нравственными регуляторами являются общест-венное мнение (внешний регулятор) и совесть (регулятор внут-ренний). В связи с этим можно утверждать, что регулятивная функция морали обеспечивается прежде всего через саморегуля-цию и самоуправление личности.
Воспитательная функция морали определяется ее участием в формировании человеческой личности и ее самосознании. Господствующие в обществе моральные нормы и принципы в процессе обучения и образования целенаправленно вносятся в сознание человека, прививаются ему. Мораль формирует по-требность относиться к другим, как к самому себе, возвышать себя через возвышение других, осознавать последствия своих действий. Реализуется воспитательная функция морали в про-цессе освоения личностью нравственного опыта предшествую-щих поколений, формирования положительных нравственных чувств, убеждений, привычек. Воспитательное воздействие мо-рали на личность осуществляется с помощью различных прие-мов -- от убеждения и принуждения до самодисциплины и са-мовоспитания.
С воспитательной тесно связана познавательная функция морали. Моральное познание выступает основой нравственного воспитания личности. Давая человеку адекватное знание -- не-обходимую информацию о нравственных нормах и ценностях, мораль вооружает нас «секретами» человеческого поведения и общения. Познавательную функцию можно рассматривать и как ценностно-ориентирующую, ибо моральные знания, в от-личие, например, от естественнонаучных, не бесстрастны, а все-гда наполнены некоторым оценочным смыслом, нацеливают личность на определенные смысложизненные ценности.
Коммуникативная функция морали заключается в том, что мораль выступает необходимым условием, фактором, формооб-разующим элементом и результатом человеческого общения, которое, таким образом, невозможно без морали и вне морали.
С первого момента общения между людьми устанавливается негласная договоренность: вести общение на определенных ус-ловиях. Ими как раз и выступают моральные нормы, которые нащупываются исподволь или декларируются сразу, но в любом случае в процессе дальнейшего общения из условий они превра-щаются в действенные факторы общения, обеспечивая или дру-желюбие (в случае совпадения этих норм), или враждебность (в случае их рассогласованности). Соответственно складывают-ся и формы общения: от диалогического взаимопонимания до антагонистических конфликтов.
Сущность и социальные функции религии.Исторические формы религии. Тема Бога в истории философии. Нравственная концепция христианства.
Религия — это форма общественного сознания, основой которой становится вера в сверхъестественное. Она включает в себя религиозные представления, религиозные чувства, религиозные действия.
" религия "- совестливость, благочестие, набожность, богослужение, святость и святыня, сомнение, прегрешение, вина, суеверие, добросовестность, знамение.
В философии религия это - мировоззрение, мироощущение, а также соответствующее поведение и специфические действия (культ), которые основываются на вере в существование одного или нескольких богов, "священного", т.е. той или иной разновидности сверхъестественного.
религия - это одна из форм общественного сознания, отражение действительности в иллюзорно-фантастических образах, представлениях, понятиях. По своему существу - один из видов идеалистического мировоззрения. Главный признак - вера в сверхъестественное.
Теология определяет религию как отношение, связывающее человека с богом.Бог и Дьявол — основные понятия религии
Религиозное сознание.Ему присущи чувственная наглядность, созданные воображением образы, а также соединение адекватного действительности содержания с иллюзиями, вера, символичность, сильная эмоциональная насыщенность.
Важнейший элемент религиозного сознания - вера. Это особое психологическое состояние уверенности в достижении цели, наступлении события, в истинности идеи при условии дефицита точной информации о достижимости поставленной цели и конечном результате.
Вера - ожидание осуществления желаемого. Если событие совершилось или стало ясно, что ожидаемое не может осуществиться, вера угасает.
Религиозная вера - это вера:
• в объективное существование существ, свойств, связей, превращений, которые являются продуктом процесса;
• в возможность общения с кажущимися объективными существами, воздействия на них и получения от них помощи;
• в действительное совершение каких-то мифологических событий, в их повторяемость, в наступление таких событий и свою причастность к ним;
• в истинность соответствующих взглядов, представлений, догматов, текстов и т.п.;
• в религиозные авторитеты (отцы, святые, пророки и т.д.)
Обыденное сознание предстает в виде образов, представлений, стереотипов, установок, мистерий, иллюзий, чувств, чаяний, направленности воли, привычек и традиций людей, которые являются непосредственным отражением условий бытия людей.
специально разрабатываемая, систематизируемая совокупность понятий, идей, принципов, аргументаций.
Основные функции религии.
1. компенсирует бессилие человека, ограниченность его знаний, несовершенство социального, политического устройства и т. д., а также дает утешение, избавление от неустроенности, несправедливости, обид, политических преследований. Религия предлагает поиск путей спасения от несовершенства земного существования к избавлению от страданий,
2. дает религиозную картину мира.
3. стремится объяснить место человека во Вселенной, проблему бытия и небытия.
4. Политическая — лидеры различных общностей и государств используют религию для объяснения своих действий, сплочения либо разделения людей по религиозной принадлежности в политических целях.
5. Коммуникативная-общение верующих между собой, «общение» с богами, ангелами (духами), душами умерших, святыми, которые выступают как идеальные посредники в обыденной бытовой жизни и в общении между людьми.
6. позволяет людям осознавать себя как единую религиозную общность, скреплённую общими ценностями и целями
7. отделяет единоверцев от приверженцев других религий.
Наука как вид духовного производства. Функции науки. Классификация наук:естественные,технические,социальные, гуманитарные науки. Наука и вненаучные формы знания: паранаука,религия,искусства. Сциентизм и технократическая утопий в европейской культуре.
Нау́ка — особый вид познавательной деятельности, направленной на получение, уточнение и распространение объективных и обоснованных знаний о природе, обществе и мышлении. Основой - сбор научных фактов, их постоянное обновление и систематизация, прогнозирование.
ЕДИНСТВО НАУКИ — общность методологических принципов, положенных в основание научных теорий; стремление к тесной связи и взаимодействию различных научных дисциплин, охватывающего все известные области исследования. Одна из основных задач— отыскание объединяющих черт богатства научных теорий и выявление единых принципов научного знания.
говорят, с одной стороны, о классификации наук, и, с другой, о единстве знания. Таким образом, признается, что единства наук по сути производны от единства знания.
научное знание едино в том смысле, что все оно является отражением материального мира. Это рассуждение совершенно справедливо: нет наук, изучающих феномены «иного» мира.науки взаимосвязаны. ни одна наука не изучает свой объект в целом, во всей совокупности его свойств.
Самый определенный смысл понятию единства придают те авторы, которые говорят о замене ныне существующих наук одной наукой, о слиянии предметных областей различных наук в одну область, о формировании одного языка, выработке единого метода, о полном взаимопонимании между учеными и т. п. Иногда под единством науки понимают нечто общее, что присуще каждой конкретной науке, что, следовательно, отличает науку в целом как особую форму общественного сознания. К какой бы области ни относилось научное знание, оно должно быть, например, непротиворечивым, проверяемым, обоснованным, подтвержденным фактами и т. п
факт раздробленности современной науки на множество отдельных дисциплин. Единая наука — это одна наука. Такой науки еще нет, но она будет создана.
В процессе развития науки происходит постоянное обновление знаний, идей и концепций. Их совокупность складывается в научную картину мира.
Научная картина (модель) мира — система представлений о свойствах и закономерностях реальной действительности, построенная в результате обобщения и синтеза научных понятий и принципов.
В процессе познания окружающего мира результаты познания отражаются и закрепляются в сознании человека в виде знаний, умений, навыков, типов поведения и общения. Совокупность результатов познавательной деятельности человека образует определённую модель (картину мира). В истории человечества было создано и существовало довольно большое количество самых разнообразных картин мира
научная картина мира создается для того, чтобы получить целостное представление об изучаемом внешнем мире. Такое представление должно быть очищено от связанных с человеком, впечатлений и ощущений.
преимущество научной картины мира, благода¬ря которому она вытеснит все прежние картины, состоит в ее «единстве — единстве по отношению ко всем исследователям, всем народностям, всем культурам».
Научная картина мира любой науки имеет, с одной стороны, конкретный характер, поскольку она опре¬делена предметом конкретной науки. С другой стороны такая карти¬на относительна, в силу исторически приближенного, относительно¬го характера самого процесса человеческого познания. Поэтому по¬строение ее в окончательном, завершенном виде они считали недостижимой целью.
По мере развития науки и практики в научную картину мира бу¬дут вноситься изменения, исправления и улучшения, но эта картина никогда не обретет характера окончательной, абсолютной истины.
Построение картины мира в отдельной науке проходит ряд по¬следовательных стадий:
• Сначала для объяснения наблюдаемых яв¬лений создаются простейшие понятия и законы.
• Открываются законы и теории, с помощью которых пытаются объяснить сущность наблюдаемых явлений.
• Возникают фундаментальные теории или концепции, которые могут стать картиной мира, создаваемой отдельной наукой.
• формированию целостной естественнонаучной картины мира.
В процессе эволюции и прогресса научного познания происходит смена старых понятий новыми понятиями, - приводит к смене научных картин мира.
Наука же ставит своей целью создание целостной картины общества, которая имела бы общий, универсальный — и что особенно важно — объективный характер.
Таким образом, общая научная картина мира, складывающаяся из картины природы, формируемой естествознанием, и картины общества, создаваемой социальными и гуманитарными науками, дает единое, целостное представление о фундаментальных принци¬пах развития природы и общества.
Общая научная картина мира – обобщенное представление об устройстве мира, созданное усилиями все на конкретную историческую эпоху наук.
Общество как саморазвивающаяся система. Проблема направленности,закономерности исторического процесса. Гипотеза общественного прогресса и его критерии. Революционный эволюционный типы развития общества.
Общество – особая подсистема объективной реальности, специфическая, социальная форма движения материи. Своеобразие этой подсистемы бытия состоит в том, что историю общества делают люди. В живой природе в лучшем случае наблюдается лишь приспособление к окружающей действительности, общество же может оказывать на эту действительность определенное воздействие.
Рассмотрение общества как системы означает
1) Необходимость дать его структурно-функциональный анализ.
2) Рассмотреть его как динамическую саморазвивающуюся систему.
Система - есть совокупность элементов, находящихся в отношениях и связях друг с другом, которая образует определенную целостность единства.
Структура- совокупность устойчивых связей общества, обеспечивающих его целостность.
Охарактеризовать общество как саморазвивающуюся целостную систему - значит выявить в ней самой предпосылки к развитию, а также то, что общество не является простой суммой индивидов, а есть новая качественная определенность для которой характерно подчинение объективным законам развития общества. Факт, что общество есть другая качественная определенность нежели чем простая сумма отдельных людей не вызывает сомнения. А источники развития общества следует искать в противоречиях таких например, как противоречие производительных сил и производственных отношений, в противоречиях надстройки и базиса в общественно – экономических формациях. Рассмотрение общества как системы предполагает выявление элементов этой системы, ее первокирпичиков. Таким первокирпичиком является человек и его деятельность.
Сферы жизни общества - экономическая, социальная, политическая, духовная.
Эти сферы существуют в любом обществе. Они в свою очередь могут делиться на составные, которые также делимы. Выделив эти основные сферы и продолжая раскрывать их дальше, получим полный структурный анализ. Функциональный анализ раскрывает назначение одного из элементов по отношению к другому и к системе в целом, раскрывает зависимость изменений одного элемента от изменений в другом элементе.
Человечество перед лицом глобальных проблем современности. Сценарии будущего: гипотеза ноосферы,пределы роста,информационное общество.
Глобальные проблемы – это те, что приобрели планетарный, общечеловеческий характер.
Их отличают от мировых и интернациональных наличие следующих признаков:
1) они носят общечеловеческий характер, т.е. затрагивают интересы всего человечества;
2) охватывают весь земной шар и проявляются как объективный фактор развития общества во всех основных регионах мира;
3) глобальные проблемы столь актуальны и существенны, что без их решения дальнейший прогресс общества невозможен, а их нерешенность угрожает регрессом в планетарном масштабе;
4) т.п. не могут разрешаться усилиями отдельных стран и регионов, а только согласованными усилиями всего человечества;
5) т.п. имеют комплексный, системный характер и не могут решаться изолированно одна от другой.
Классификация глобальных проблем:
- Интерсоциальные, возникающие в отношениях между общностями, государствами, странами.
Это: а) сохранение мира предотвращение войн и разоружение, б) ликвидация разрыва между развитыми и отсталыми странами, в) терроризм.
- Гуманистические, существующие в отношениях общества и человека: а) демографические проблемы, связанные с ростом народонаселения и неравномерностью этого роста; б) последствия НТП, требующие международного сотрудничества в области научных исследований по использованию достижений НТП; в) образования и культуры и г) проблемы здравоохранения.
- Экологические проблемы, рождающиеся в отношениях общества и природы: а) проблемы природных ресурсов и рационального природопользования, б) охраны природы и в) освоения Мирового океана, литосферы и Космоса.
Пути решения глобальных проблем: гуманистичное и экологичное развитие НТП и конструктивное, созидательное взаимодействие государств и народов всей планеты на основе принципов партнерства и компромисса.
Одна из концепции будущего человечества связана с развитием русского космизма. Идеи космизма /Чижевский, Диолковски, Федоров, Верьский/ создали определенный творческий климат, в котором философия и естествознание находили много точек соприкосновения, т.к. космизм рассматривал человека и его социальную жизнь включенной во Вселенную /Универсум/, которая развивается как одно целое и ею управляют общие законы самоорганизации.
В I960 году возникла общественная организация под названием Римский клуб, поставившая своей целью создание и изучение глобальных моделей развития человечества. В силу действия Второго начала термодинамики невозможно существование систем, свободных от роста энтропии.
Невозможны полностью безотходные технологии, стопроцентная утилизация отходов, получения только позитивных результатов деятельности без негативных последствий. Отсюда есть пределы роста антропогенной деятельности. Эти пределы становятся важнейшим императивом дальнейшего развития. Особое значение приобретает экологический, императив, суть которого в согласовании стратегии развития природы и стратегии развития общества.
Существует общая перспективная идея для создания новой глобальной стратегии – это идея ноосферы и коэволюции. Понятие ноосферы было предложено в 20-е годы XI века французскими учеными Леруа и Тейяром де Шарденом и развито в концепцию ноосферы В.И.Вернадским. Ноосфера – сфера разума. Ноосфера – закономерная ступень развития биосферы. Она возникает, когда научная мысль человечества приобретает планетарный масштаб. Преобразующая работа научной мысли должна привести к радикальному изменению статуса Земли. Так же, как возникновение биосферы преобразовало геосферу, возникновение ноосферы должно привести к возникновению нообиосферы. Отныне развитие человечества возможно лишь как согласованный путь коэволюции человека и природы.
Развитие современного информационного общества, значительно активизирующего все общественные процессы и ресурсы личности создает определенные проблемы для будущего: снижается индивидуальное начало и общекультурный уровень специалистов, растет изоляция и «атомизация» индивидов, увеличиваются возможности манипулирования людьми через банки данных, растет дегуманизация труда. Информатизация, по-новому ставит проблему общественного контроля.
При "проекции в будущее" современных закономерностей и тенденций реального исторического процесса нередко напрашиваются вопросы: как долго может продолжаться ускорение социального прогресса? Разве не существуют абсолютные, физические пределы для роста населения и экономического развития, для промышленного производства, наконец, для интеллектуальной и психологической способности человека приспособиться к процессу стремительных изменений в окружающем его мире? Многие ученые (как естествоиспытатели, так и обществоведы), отвечая на подобные вопросы, склонны утверждать, что такие пределы существуют, причем не для столь уж отдаленного будущего. Экстраполируя в будущее статистические данные о росте потребления невозобновимых природных ресурсов и загрязнении окружающей среды, они приходят к выводу, что уже в начале этого столетия, самое позднее к его середине экономическое развитие человечества исчерпает себя: либо развитие будет сознательно ограничено, прекращено, либо завершится экологической катастрофой в глобальном масштабе.
К таким более или менее категорическим выводам в начале 70-х годов XX века пришли в своих докладах Римскому клубу многие авторитетные специалисты на основании разработанных ими глобальных моделей. Сформулированная ими концепция "пределов роста" получила широкое распространение на Западе и до сих пор пользуется определенной популярностью в своих различных модификациях. Основной методологический порок подобных моделей, как и покоящейся на них концепции "пределов роста", состоит в том, что, экстраполируя, формально распространяя на будущее современные тенденции экономического, научно-технического и демографического роста, они не учитывают того обстоятельства, что накопление количественных изменений не может не сопровождаться перерывом постепенности, скачками, коренными качественными изменениями. Для сторонников концепции "пределов роста" всякое новое качество в общественном развитии (даже если они его признают) - не что иное, как возведенное в n-ю степень, гипертрофированное количество. Тем самым проблема поступательного развития оказывается подмененной проблемой экспоненциального роста с вытекающими из него "пределами". Иначе говоря, экстенсивный рост, будь то экономики или населения, заслоняет и игнорирует интенсивное развитие общества в целом.
Конечно, экспоненциальный рост того или иного конкретного процесса не может продолжаться бесконечно, он имеет свои пределы (хотя остается открытым для обсуждения вопрос о том, какой характер носят эти пределы, когда и на каком уровне они могут быть достигнуты в каждом конкретном случае). Однако подлинная проблема перспектив социального прогресса и будущего человечества лежит в иной плоскости, ибо количественный рост и развитие как в природе, так и в обществе (включающее в себя переход от одного качественного состояния к другому) - отнюдь не тождественные процессы.
В этом легко убедиться, обратившись за примерами к неорганическому миру. Так, добыча и потребление отдельных видов минерального сырья, энергии и других природных ресурсов действительно не могут бесконечно возрастать в геометрической прогрессии, как не может продолжаться загрязнение окружающей среды, уже сейчас принявшее угрожающие размеры. Однако ссылки на ограниченность природных ресурсов - отнюдь не довод против экономического развития и социального прогресса.
Социальный, экономический и технический прогресс на протяжении всемирной истории постоянно преодолевал подобные "физические пределы". Совершенствование орудий труда и методов производства постоянно расширяет рамки экономического роста, а технологические революции создают совершенно новые, не существовавшие прежде сферы экономической деятельности, не только умножают уже известные природные ресурсы, делая их доступными для практического использования человеком, но и превращают в ресурсы то, что прежде ими не являлось. Благодаря научно-технической революции в современную эпоху систематическое внедрение новых научных открытий и технических изобретений позволяет рассматривать проблему обеспеченности экономического развития природными ресурсами в совершенно иной плоскости, чем в недавнем еще прошлом.
Как это ни парадоксально на первый взгляд, существование определенных "пределов роста" является необходимой предпосылкой для развития. В самом деле, если бы не было пределов для размножения примитивных биологических организмов, то в этом случае стал бы невозможен и естественный отбор, а следовательно, биологическая эволюция. Любые более высокоорганизованные биологические организмы, если бы они и возникли в результате мутации, просто захлебнулись бы в океане примитивных форм жизни, поскольку скорость размножения последних неизмеримо выше, чем первых.
Аналогичным образом обстоит дело и с социальным прогрессом. Всемирная история подтверждает, что наличие определенных "пределов" для экстенсивного роста служит скорее объективным стимулом для общественного развития, чем тормозом. Например, если бы не существовало пределов для охоты и собирательства, человечество, возможно, и поныне пребывало на примитивной ступени присвоения готовых продуктов природы; во всяком случае, его переход к земледелию и скотоводству задержался бы на тысячелетия. Если бы у людей было вдоволь древесного угля, то это, несомненно, замедлило бы переход к использованию минерального топлива, затруднило бы распространение целого ряда технических изобретений. Если бы не было определенных пределов для человеческой памяти и физических ограничений в устной коммуникации между людьми, то это, по всей вероятности, замедлило бы изобретение письменности и книгопечатания, развитие технических средств массовой коммуникации, а ограниченные способности человека производить математические операции в уме и на бумаге в конечном счете стимулировали создание компьютеров.
Нет веских оснований опасаться замедления социального прогресса и вследствие мнимой "психической и умственной неспособности человека" освоить и выдержать стремительно нарастающий поток новых знаний и приспособиться ко всякого рода нововведениям в обществе. Интеллектуальный прогресс человечества состоял, в частности, в том, что все больший объем знаний оно способно вмещать во все меньшее количество информации, дополняя свою естественную память искусственной благодаря изобретению письменности, книгопечатания, а теперь компьютеров и видеозаписи.
Мозг отдельного среднего человека обладает колоссальной информационной емкостью: специалисты считают, что человеческая память способна содержать примерно 10 млрд бит информации, иначе говоря, вместить в себя 500 многотомных "Британских энциклопедий". Это означает, что человек будущего при правильном воспитании и образовании,
если он разумно распорядится своей памятью, может обладать общеобразовательными знаниями в объеме десятков энциклопедий по самым разным областям науки и культуры в сочетании с аналогичной по объему профессиональной компетентностью в самой сложной специальности. В его памяти сохранится достаточно места и для свободного владения несколькими иностранными языками, а также для информации, связанной с повседневным бытом, с различными увлечениями и другими повседневными жизненными потребностями, какими бы разносторонними они ни были. Кроме того, в его распоряжении будут персональные компьютеры, возможность немедленного обращения к колоссальной памяти, накопленной человечеством в библиотеках, музеях, суперкомпьютерах и т.п. Поэтому ни о каких пределах, тем более исчерпании интеллектуальных способностей человека, в обозримом будущем не может быть и речи. Человеческий потенциал был и остается главной движущей силой общественного прогресса
2740
27.Згідно класифікації міжнародної екологічної спілки виділено 6 груп порід мисливських собак:
1)Хорти- призначені піймати зайця, лисицю і інші. Швидко прискорюватись.
2)Лайки-полюють на борову дичину та водоплавних птахів.
3)Лягаві-полюють на птахів.
4)Пошукові-шукають.
5)Норні-полює на норних звірів, виганяє звіра з нори.
6)Гончі-призначені для загонки диких звірів.
28.Використовувати на полюванні чистопородних собак із паспортом собаки або родовідне свідоцтво з допуском собаки до полювання у поточному році. Не дозволяти собаці бродити по селу, утримувати собаку у вольєрі, щорічно проводити щеплення від сказу, У людному місці водити у наморднику і на повідку.
29.Мисливські собаки утримуються у вольєрах або на подвір’ї у господаря. Розміри вольєра 3*3м, висотою 2.20м. Обтягнутий сіткою і глибиною в землю 50см. В літній період собаці повинно бути прохладно у вольєрі. Розміри бутки 1*0.8м, висота 70-80см, вхідний отвір-30см.
30.Біотехнія-це комплекс різноманітних робіт спрямованих на покращення умов існування, перебування, розмноження та збільшення чисельності мисливських тварин. Поділяються на заходи ті, що діють безпосередньо на тварин; ті, що діють на середовище їх існування.
31.
32.
33.Для охорони мисливських тварин створюється єгерська служба. Охорону може здійснювати державне і громадське підприємство. Державні-держлісохорона, МВС. Громадські – громадські і мисливські інспектори.
Способи охорони тварин в угіддях регламентується інструкцією по боротьбі з браконьєрством: метод об’їзду, метод засади, груповий метод.
34.Знищення хижаків і шкідливих тварин, якщо відкрите полювання проводиться мисливцями:
Круглий рік. Знищення вовка. Лисиці дозволяється, якщо є ліцензія на інші види. Але ще закрите полювання. Коли проводиться полювання незалежно від виду дичини, спочатку проводиться інструктаж. Запис учасників полювання в журнал інструктажів.
35.Основними методами упорядкування мисливських угідь є методи типології та бонітування. Бонітування мисливських угідь проводиться відповідно до природних зон у залежності від кормової бази та захисних якостей угідь. Клас бонітету мисливських угідь, який визначає узагальнену цінність та придатність їх кормових. Захисних властивостей, інших факторів середовища для існування певного виду мисливської фауни.
36.
37.
39Права і обов’язки єгерів
1-Перевіряти документи на право полювання та добування мисливських тварин
2-Зупиняти транспортні, плавучі засоби, та проводити їх огляд
3-Доставляти осіб які порушують вимоги до цього закону до органів внутрішніх справ
4-Вилучати в осіб які порушують правила полювання знаряддя добування тварин
5-Вилучати плавучі засоби, обладнання, та предмети які були на порушенні
6-Проводити фотографування, звукозапис, відоезйомку як додаткові заходи для запобігання та розкриття порушень правила полювання та інших вимог установлених цим законом.
7-Складати протокол про порушення правил полювання.
8-Зупиняти чи припиняти полювання, що проводиться з порушенням вимог установлених в законі.
Обовязки
1- Проводить заготівлю кормів
2- Проводить облік тварин
3- Протягом року проводить боротьбу з шкідливими звірами
4- Проводить відстріл бродячих собак, котів і воронів
5- Проводить пропагандистські роботи по застосуванню відлякуючих засобів.
38Склад і озброєння працівників єгерської служби
У законодавстві україни про мисливське полювання говориться
-з метою охорони мисливських угідь користувачі угідь створюють єгерську службу з розрахунку не менше як 1 єгер на 5 тис га лісових або 10 тис га польових чи водно – болотних мисливських угідь.
Слад і озброєння працівників єгерської служби вказано в інструкції про порядок придбання обліку, зберігання перевезення, носіння і використання вогнепальної зброї, боєприпасів, та спеціальних засобів самооборони працівниками державної лісової охорони.
40Соціальний захист працівників єгерської служби
У разі загибелі посадової особи майстри лісу чи єгері підлягають обов’язковому державному страхуванню за рахунок коштів державного бюджету:
- на випадок загибелі на суму 10 річної заробітної плати за останньою посадою яку вони займали а в разі поранення, контузії, травми або каліцтва захворювання чи інвалідності що сталися у зв’язку з використаннямтпосадових обов’язків на суму від 6 місячної до 5ти річної заробітної плати за останньою посадою залежно від ступеня втрати працездатності. У зв’язку з використанням посадових обов’язків сімї загиблого обо утриманця виплачується одноразова допомога у розмірі 10 річної заробітної плати загиблого за останньою посадою яку він займав за рахунок державного бюджету з наступним стягненям цієї суми з винних осіб. У разі нанесення посадовій особі тілесних ушкоджень у зв’язку з використанням ними посадових обов’язків що перешкоджають надалі займатися професійною діяльністю їм виплачується одноразова допомога в розмірі 5 річної зарплати за останньою посадою яку віни займалиШкода заподіяна майну посадової особи або єгеря або членам їх сімей у зв’язку з виконанням ними посадових обов’язків відшкодовується в повному обсязі за рахунок коштів винуватого…
4 Польові мисливські угіддя
По типології їх називають ороні землі, вони можуть бути природоохоронні комплекси, національні парки, заповідники і парки.
4267
42.Кабан близький родич домашньої свині. Відрізняється від неї великою конусоподібною головою з довгими іклами, що стирчать в гору, в дорослих самців, високою передньою частиною тулуба, грубою й довгою шерстю. Довжина тіла до 2м, висота в холці до 1м, маса досягає до 150кг. Окрас волосяного покриву взимку темно-бурий, улітку сірувато-бурий або сірий; поросята світло-коричневі з темними поздовжніми смужками. Сліди мають відбитки маленьких копит бічних пальців, спрямовані в сторони. Живе в глухих захаращених лісах, очеретяних заростях по берегах річок і озер,широколистяних і високо ствольних лісах, на високогірних луках. Кабан - всеїдна тварина, їсть жолуді, букові горішки й каштана,молоді пагони очерету, а також тваринні корми - личинок комах, дощових черв’яків. Дорослі самці-сікачі або одинці тримаються поодинці, і тільки на час гонів з’єднуються зі свинями. Гони в листопаді-грудні. Поросята з’являються наприкінці березня в квітні. У приплоді їх буває 4-6. чисельність кабана різко коливається залежно від погодних і кормових умов. У багатосніжні морозні зими багато їх гине від безкормиці.
43.Олень благородний – найбільший з оленів. Має красиве.,граціозне і пропорційно збудоване тіло довжиною до 3м, маса до 500кг. Має довгі і красиві гіллясті роги. Колір волосяного покриву оленят шерсть плямиста. Сліди в шляхетного оленя овальної форми близько 10см довжиною. Вони схожі на сліди кабана, але без відбитків бічних пальців і з такими, що тісно зрослись, ратицями. Благородні олені тримаються в безлюдних місцях, віддаючи перевагу листяним і змішаним лісам зі згарищами, вирубками, галявинами, підростом і густим підліском. Корм оленів - жолуді, ягоди, гриби, трава; узимку, коли сніг глибокий, молоді пагони, кора дерев і чагарників, мохи й лишайники. Олені регулярно ходять на солонці. Шлюбний період у вересні-жовтні. Оленята з’являються в травні-червні. У лютому-березні самці скидають роги.
44 Козуля європейська.Довжина тіла до 1,4м, висота в холці до 1м, маса 25-60кг.У самців невеликі роги, що стирчать в гору, з 3-5 відростками. Літня шерсть жовтувато-руда, зимова-сірувато-бура; навколо короткого, схованого шерстю хвоста-біла пляма. Населяє ліси, чагарникові зарості, гірські ліси, очеретяні зарості. Козуля уникає місць із висотою сніжного покриву більше 50см.Звичайне харчування-різні трав’янисті рослини, опале листя, рідше гілковий корм. Гони в липні-серпні. Дитинчата (1-2 ) народжуються в траві, мають плямистий окрас. Полювання дозволяється по ліцензіях.
45 Лось.Довжина тіла 2,5-3м, маса 300-500кг. Голова горбоноса з довгою мордою, верхня губа нависає над нижньою, під горлом є подовжена шерсть у вигляді бороди. На голові в самця лопатоподібні роги з відростками по краях. Окрас темно-бурий, на ногах більш світлий. Сліди гострих ратиць дорослого лося добре помітні навіть на чорностежжю. Лосі ступають слід у слід. Живе лось в лісах з говільниками й вирубками, на болотах, що поросли верболозом і сосонками, заплавах рік і озер. Навесні й улітку харчується трав’янистими рослинами, листям і молодими пагонами дерев, поїдає болотяні й водяні рослини; восени переходить на дерев’яні корми. Лосі тримаються поодинці або групами не більше 8-10 тварин. Гони в серпні-вересні; телята (зазвичай 2 в приплоді) з’являються в травні-червні. Самці скидають роги в листопаді-січні, нові роги відростають улітку.
46.Заєць сірий Довжина тіла 55-68см, вага 4-6кг.Окрас жовтувато-рудий, узимку світлішає, але ніколи не буває білим. На спині видно хвилясту смугу з темно-сірого волосся; хвіст зверху темний. На скаку русак зносить обидві задні лапи за передні їх ставить їх поруч, у той час як передні розташовуються одна за одною. Тому на снігу видно два більші відбитки лап спереду й два менші позаду; відбитки невеликі, довгасті. Це мешканець оброблених полів. Лугів і степів, тримається також на узліссях лісів і поблизу селищ. Харчується трав’янистими рослинами, узимку поїдає озимину, кору, молоді пагони плодових і ягідних насаджень. Зайчихи дають приплоди в березні й серпні, а іноді до 4 разів на рік.
47 Лис червоний.Довжина тіла 49-90см, маса 2-10кг.Шерсть на спині яскраво-руда з темним хрестом на хребту. Груди й живіт білі. Сліди лисиці легко відрізнити від собачого: у собак подушечки бічних пальців заходять за задні краї передніх, охоплюючи їх з боків, а в лисиць, як і у вовків, між середніми пальцями є вільний простір. Крім того, сліди лисиці тягнеться рівно, як ланцюжок – всі відбитки лап знаходяться на одній лінії. Лисиця живе на всій території нашої країни. Харчується мишоподібними гризунами, великими комахами, птахами, зайцями. Гони у січні-лютому.
48.Вовк – великий приосадковий звір із широким чолом, вузькою мордою й завжди опущеним хвостом. Величина й окрас вовків у різних областях країни помітно розрізняється. В Україні найбільші вовки живуть на Поліссі. Їхня звичайна маса від 32 до 50кг, окрас досить темний. Сліди більш продовгуваті, відбитки пальців довші ніж у собаки. Вовк живе скрізь, де є їжа й глухі куточки для виведення вовченят, але віддає перевагу відкритим місцям, що чергуються з перелісками. Ярами й болотами. Харчується копитними тваринами, зайчатами, при нагоді молодняком свійських тварин. Тому вважається шкідливою твариною. Вовки утворюють постійні пари. Гони відбуваються у січні-лютому, вовченята(4-6) з’являються у квітні. Утворюють зграю з 8-15 вовків, які кочують усі разом.
49.Олень плямистий дещо менших, ніж благородний. Розмірів, з характерними плямами на боках тулуба. Шия дога. Поставлена майже вертикально, Вуха відносно короткі, а хвіст довший. В основному плямисті олені руді, а в зимову пору року вони сіро-бурі. Роги красиві, пропорційні, порівняно легкі і не великі. Живиться деревною, трав’яною і чагарниковою рослинністю , охоче поїдає плоди, жолуді тощо. Гін у жовтні, самка і вкінці травня - на початку червня народжує 1-2 оленят. Живуть олені переважно 12-15 років.
50.
51.Бобер - цінний хутровий звір, найбільший гризун наших водойм; довжина його 75-120см, маса20-25кг. Хвіст становить близько 1/3 довжини тулуба, сплощений, вкритий роговими лусочками. Між пальцями задніх ніг плавальні перетинки. Живе біля водойм з берегами, що заросли лісом або чагарником. Харчується корою й гілками осики, верби й тополі, улітку поїдає й трав’янисті рослини. Живуть бобри в берегових норах цілими родинами; якщо береги водойм низькі, вони будують хатки із сучків і промощують їхні стінки мулом. Узимку з хаток виходять рідко. Спаровуються напровесні, у виводку буває від 2 до 5 бобренят.
52.Ондатра – невеликий гризун з цінним хутром, завезений з пн.. Америки. Його маса близько 1кг, довжина тіла 30см, хвоста 23см. Хвіст сплощений з боків, вкритий лусочками, задні ноги із плавальними перетинками,хутро зверху буре, знизу жовтувато-руде. Поширена повсюди. Живе на водоймах з багатою рослинністю, доступною й у зимовий час. За рік у неї буває 1-4 виводків, залежно від кліматичних умов. У кожному з них по 7-8 дитинчат.
53 норка.Довжина тіла 28-40см. Шерсть коричнево-бура, блискуча; губи й підборіддя білого кольору, на грудях й по низу шиї нерідко білі плями. Між пальцями в неї плавальні перетинки. Живе біля лісових річок. Стариць і озер. Узимку тримається біля ополонок, незамерзаючих струмків і перекатів. Живе в норі, що риє сама або розширює нору ондатри; вхід під водою. Основний корм – риба, молюски, раки, жаби, гризунів, при нагоді птахів. Гони в березні-квітні; у виводку 4-7 дитинчат, які тримаються разом до осені.
54.Борсук має приосадкувате, клинчасте тіло, котре звужується до голови, довжина його 50-63см, хвіст короткий-26-20см, маса восени до 25-30кг; ноги короткі, сильні, з довгими пазурами, шерсть груба, бурувато-сірого кольору. Живе в лісах і степах, на місцях з нерівним рельєфом і заростями чагарнику. Борсук риє нору з великою кількістю ходів. Він є всеїдною твариною. Початок тічки наприкінці червня-початку липня, закінчується – у жовтні або листопаді. У виводку буває 3-4 , іноді 6 борсучат.
55 .Лісова куниця за будовою нагадує соболя. Довжина тіла 38-58см, хвоста 17-25см. Хутро грубе, бурувато-коричневого або темно-бурого кольору. На горлі жовта пляма. Куниця живе в хвойно-широколистяних лісах і дібровах у дуплах або гніздах птахів. Веде нічний спосіб життя. Поїдає лісових полівок, білок, ягоди, плоди. Тічка в лісових куниць відбувається в липні, у виводку 2-5 дитинчат, у сприятливі роки 7-8.
56.Куниця кам’яна ненабагато менша, ніж лісова; хвіст відносно довший, шерсть в неї груба. Пляма на горлі білого кольору. Поширена в гірській частині Криму. На дерева піднімається легко, ловить гризунів; охочіше, ніж лісова, поїдає ягоди й фрукти.
57Тетерев .Довжина тіла 40-50см, вага 0.8-1.4кг. Оперення самця чорне із синюватим або зеленуватим відливом на грудях (у молодих самців коричневі крапинки на плечовому пір’ї). Підбивка крил, підхвістя й «дзеркальце» на крилах білі; крайні кермові пір’їни довгі, загнуті в сторони. Молоденькі тетерев’ята видають неголосний мелодійний свист, дорослі квокчуть. Живе на узліссях і галявинах з чагарниками, у дрібних сосняках на мохових болотах. Постійних пар не утворюють. Косачі запліднюють самок на токовищах. Наприкінці квітня-у травні тетерки відкладають яйця (8-10шт), тетерев’ята вилуплюються на початку або в середині червня. Вони харчуються комахами та ягоди. У жовтні, коли листя опадає, зграї тетеруків сідають на дерева, часто літають на хлібні поля харчуватися. Узимку вони харчуються березовими бруньками й сережками.
58.
59.Припутень-найбільший з лісових голубів. Гарна відмітна ознака-білі плями на крилах і на боках шиї. Хвіст майже прямий, із широкою білою смугою знизу; на зашийку зелено-пурпурний відлив. У молодих припутнів на грудях явно виражений білий наліт, білих плям на шиї й пір’ї з ліловим і зеленим відливом на зашийку немає. Харчується насінням трав, дерев, бобових рослин, хлібними злаками. Розмножується у лісі, літає харчуватися на відкриті простори й у поля. Прилітає припутень у середині квітня, коли в лісі ще лежить сніг, відлітає у першій половині жовтня. До кінця вересня припутні збираються зграями і стають досить обережними, і добути їх у цей час можна тільки випадково.
60. Горлиця в 2-3 рази менша від припутня. На відміну від припутня все плесо в неї голе. Хвіст у орлиці сильно закручений; кермове пір’я, крім двох середніх , з білими вершинами. В окрасі тіла переважають сизо-рожеві й кавові тони, на шиї з кожної сторони по три темних плями, обведених світлим ободком. Голос у горлиці-ніжне дзюркотливе воркування. Місця перебування-переліски, узлісся, групи дерев по берегах річок і зарослі сади. Прилітає наприкінці квітня, відлітає наприкінці серпня-початку вересня.
61.Крижень-найбільша з річкових качок. Вага селезня 1.1-3.3кг, качки 1.0-1.2кг. У селезня в шлюбному оперенні голова й шия блискучого темно-зеленого кольору, на шиї неповне біле кільце, воло і груди темно-коричневі; спина й нижня частина тіла сірі зі струмінчастим малюнком з тонких поперечних рябинок; хвіст облямований неширокою білою смугою, середні кермові пір’їни загнуті в гору, дзьоб зеленуватий, ноги червоні. Крижень живе на зарослих мілководних водоймах, харчується водними рослинами й комахами, жабами, восени-зернами злаків. На час розмноження вони сєднуються в пари. Кількість яєць у кладці 8-12;насиджування триває 26 днів.
62. Гуска сірі-це великий птах. Довжина його тіла близько 90см, крила 398-495мм, маса 3-3.5кг. Спина й надхвістя попелясто-сірі, живіт білий, на грудях і черевці в статевозрілих птахів дрібні темні плями. На боках темні поперечні смуги; дзьоб рожевого кольору з білим нігтиком, ноги червонуваті. Окрас птхів цілий рік не міняється, помітних розходжень між самцями й самками немає. Сірі гуси завжди, крім гніздового періоду тримаються зграями. Гнізда влаштовують на великих озерах, оточених очеретами й болотами, у глухих, важкодоступних місцях. Гуска відкладає 4-5 яєць білого кольору й насиджує їх 4 тижні. Пташенята з’являються наприкінці травня-у червні. Корм сірих гусей сходи трав й хлібів, водяна рослинність; на озерах-рачки й п’явки.
63.Тхір лісовийй Довжина тіла самців 32-48см, у самок 23-33см. Шерсть чорно-бура, блискуча, підшерстя білясте або жовтувато-іржаве. Окрас на боках і череві світліший; хвіст весь чорно-бурий; краї вух, верхня частина чола, підборіддя білі, між очима чорна пляма. На слідах тхора чітко видно мозолисті підошви й різкі обриси пазурів. Відбитки лап майже в 2 рази менші, ніж у куниці; довжина стрибків 40-65см. Місця перебування: узлісся, вирубки, що заростають, лісові болота, заплави рік4 часто поселяється на полях і в населених пунктах, на горищі і в підпіллі. Тхір веде нічний спосіб життя. Харчується дрібними гризунами, жабами, ящірками, іноді нападає на домашніх курей і кроликів. Гони відбуваються навесні, у виводку бувають 4-6 дитинчат.
64.Глушець Довжина дорослого самця 1м, маса 5кг. Оперення на спині сіре; на верхніх покривних, і плечових пір’їнах коричневий наліт; воло з металевим відливом зеленуватого кольору; черевце з білими рябинками або повністю біле: хвіст клиноподібної форми; кермове пір’я чорне з білими рябинками біля основи4 дзьоб білуватий; пір’я на підборідді й горлі подовжене. Самка глушця значно менша від самця, її маса не перевищує 2-2.5кг. глушець-постійний мешканець соснових і кедрових борів, а також великих масивів змішаних лісів; веде осілий спосіб життя. Самки запліднюються під час весняного токовища різними самцями. Розпал токування у квітні; наприкінці квітня-на початку травня глухарка відкладає 6-8 яєць у гніздо на землі; насиджування триває 25-27 днів.
65.Продукція полювання-добуті шляхом полювання або придбані(набуті) будь-яким іншим шляхом тушу мисливських тварин, їх частини(м'ясо, шкури, роги, черепи, ікла, субпродукти тощо), також відловлені живі мисливські тварини. Продукція полювання, яка знаходиться у юридичних і фізичних осіб без документів. Що засвідчують законність її набуття, або добута продукція з порушенням правил полювання,вважається незаконно добутою.
66.Існують такі способи полювання на пернату дичину:
1)Стрільба качок і гусей на перельотах.
2)полювання на токовищах, на тетеревів з опудалами.
3)добування качок на днюваннях.
4)стрільба тетеревів на «ямках».
5)полювання по-чорному.
67.Існують такі способи полювання на хутрових звірів:
1)полювання з підходу.
2)полювання з прапорцями.
3)полювання з норними собаками, лайкою. Гончаком і т.д.
4)полювання з підманювачем.
68.Існують такі способи полювання на копитних:
1)полювання загоном.
2)стежкування.
3)полювання з собаками на копитних тварин.
4)полювання з гончаком, лайкою, хортом і т.д.
1111
1
1.Мисливством вважають добування диких звірів і птахів, що перебувають у стані природної волі у межах мисливських угідь з метою задоволення матеріальних та інших потреб громадян і природного господарства. Стаття 14. Закону України про твариний світ. Мисливство- вид спеціального використання твариного світу шляхом добування мисливських тварин , що перебувають у стані природної волі або утрим. напіввільних умовах у межах мисливських угідь. Мисливство як галузь, сфера суспільного виробництва основними завданями якого є охорона, врегулювання чисельності диких тварин. Використання та відтворення мисливських тварин. Надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського собаківництва.
2.Мисливські угіддя – ділянки суші і водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використанні для ведення мисливського господарства. Розрізняють 7 типів мисливських угідь: хвойний ліс; листяний ліс; змішаний ліс; рілля; луки; болота; водойми. Підтипи: до 20 р. (молодняки І групи віку), 21-40р. ( молодняки ІІ групи віку), 41-60р. (середньовікові насадження), 61-80 (пристиглі насадження), 81-100р. (стиглі насадження), 101 і більше (перестиглі). Вид мисливських угідь – характеризується по наявності підросту, підліску і чагарників які мають кормове і захисне значення для мисливських тварин. При проведені бонітування по настановах з уплрядкування мисливських угідь вид виділяють з наявністю підросту підліску і чагарників, і без наявності.
3.До лісових мислиаських угідь відносять: хвойний ліс; листяний ліс; мішаний ліс. До ТМУ хвойний ліс відносять деревостани хвойних порід або деревостани хвойно-листяних порід з домішкою листяних до ІІ одиниць (20%) у таксаційній формулі. Фарбується оранжевим кольором. до типу мисл. угідь листяний ліс відносяться деревостани листяних або литяно-хвойних порід з домішкою хвойних до ІІ одиниць (20%). Фарбується темно-зеленим кольором. до типу мисл. угіль мішаний ліс віднос. Деревостани хвойно-листяних або листяно-хвойних порід з домішкою листяних або хвойних ІІІ одиниці і більше (30 і >%). Фарбується темно-синім кольором.
17.18. на лисицю з 15 жовтня по лютий включно. Та вовка
Може проводитися індивідуально і колективно. При присутності працівник мисливського господарства. Індивідуальне полювання проводиться 1 мисливцем в присутності працівника мисливського господарства. Колективне не більше 20 мисливців в присутності працівника мисливського господарства. Учасники полювання повинні пройти інструктаж з техніки безпеки, про що розписатися в інструктажі з техніки безпеки. Мисливці повинні мати такі документи: посвідчення мисливця, щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита: дозвіл на добування дичини ( ліцензія, тощо): відповідний дозвіл на право полювання мисливською зброєю. Паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання в поточному році у разі їх використання під час полювання. Мисливець зобов’язаний мати під час полювання і пред’являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі мисливського господарства та полювання. Індивідуальне полювання може проводитись таким методом, як: з підходу, з вишки, з засідки. Колективне проводиться в основному облавним методом. Полювання може здійснюватись з використанням: мисливської вогнепальної зброї; собак мисливських порід інших ловчих звірів і птахів ( за наявності паспортів на них з допуском до полювання у поточному році); сіток і пасток для відлову тварин живцем; пасток для добування хутрових звірів ; пахучих неотруйних приманок.
19. на качок у серпні грудні гусей у серпні січні . При проведенні полювання кожен учасник повинен пройти інструктаж з техніки безпеки, про що розписатися в інструктажі з техніки безпеки. В присутності працівника мисливського господарства. При полюванні колективне полювання вважається індивідуальним оскільки кожен мисливець має свій сектор обстрілу. . Мисливці повинні мати такі документи: посвідчення мисливця, щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита:відстрільна картка; відповідний дозвіл на право полювання мисливською зброєю. Паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання в поточному році у разі їх використання під час полювання. Мисливець зобов’язаний мати під час полювання і пред’являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі мисливського господарства та полювання. Полювання може проводитись таким методом, як: з підходу, з вишки, з засідки, з човна. Полювання може здійснюватись з використанням: мисливської вогнепальної зброї; собак мисливських порід інших ловчих звірів і птахів ( за наявності паспортів на них з допуском до полювання у поточному році); сіток і пасток для відлову птахів живцем ; пахучих неотруйних примано, опудал. З човна забороняється стріляти; поперек човна; з носу човна; в густі зарослі; нижче росту людини. 20. На голубів (крім голуба синяка) у серпні грудні. перепелів у серпні жовтні. і сіру куріпку у жовтні грудні. При проведенні полювання кожен учасник повинен пройти інструктаж з техніки безпеки, про що розписатися в інструктажі з техніки безпеки. В присутності працівника мисливського господарства. При полюванні колективне полювання вважається індивідуальним оскільки кожен мисливець має свій сектор обстрілу. Мисливці повинні мати такі документи: посвідчення мисливця, щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита:відстрільна картка; відповідний дозвіл на право полювання мисливською зброєю. Паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання в поточному році у разі їх використання під час полювання. Мисливець зобов’язаний мати під час полювання і пред’являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі мисливського господарства та полювання. Полювання може проводитись таким методом, як: з підходу, з вишки, з засідки. Полювання може здійснюватись з використанням: мисливської вогнепальної зброї; собак мисливських порід інших ловчих звірів і птахів ( за наявності паспортів на них з допуском до полювання у поточному році); сіток і пасток для відлову птахів живцем; пахучих неотруйних приманки. 21.на куницю і тхора з 15 жовтня по лютий включно. Може проводитися індивідуально і колективно. При присутності працівник мисливського господарства. Індивідуальне полювання проводиться 1 мисливцем в присутності працівника мисливського господарства. Колективне не більше 20 мисливців в присутності працівника мисливського господарства. Учасники полювання повинні пройти інструктаж з техніки безпеки, про що розписатися в інструктажі з техніки безпеки. Мисливці повинні мати такі документи: посвідчення мисливця, щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита: дозвіл на добування дичини ( ліцензія, тощо): відповідний дозвіл на право полювання мисливською зброєю. Паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання в поточному році у разі їх використання під час полювання. Мисливець зобов’язаний мати під час полювання і пред’являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі мисливського господарства та полювання. Індивідуальне полювання може проводитись таким методом, як: з підходу, з вишки, з засідки. Колективне проводиться в основному облавним методом. Полювання може здійснюватись з використанням: мисливської вогнепальної зброї; собак мисливських порід інших ловчих звірів і птахів ( за наявності паспортів на них з допуском до полювання у поточному році); сіток і пасток для відлову тварин живцем; пасток для добування хутрових звірів ; пахучих неотруйних приманок. 22.на зайця русака з 1 листопада по січень включно. Може проводитися індивідуально і колективно. При присутності працівник мисливського господарства. Індивідуальне полювання проводиться 1 мисливцем в присутності працівника мисливського господарства. Колективне не більше 20 мисливців в присутності працівника мисливського господарства. Учасники полювання повинні пройти інструктаж з техніки безпеки, про що розписатися в інструктажі з техніки безпеки. Мисливці повинні мати такі документи: посвідчення мисливця, щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита: відстрільна картка : відповідний дозвіл на право полювання мисливською зброєю. Паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання в поточному році у разі їх використання під час полювання. Мисливець зобов’язаний мати під час полювання і пред’являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі мисливського господарства та полювання. Індивідуальне полювання може проводитись таким методом, як: з підходу, з вишки, з засідки. Колективне проводиться в основному облавним методом. Полювання може здійснюватись з використанням: мисливської вогнепальної зброї; собак мисливських порід інших ловчих звірів і птахів ( за наявності паспортів на них з допуском до полювання у поточному році); сіток і пасток для відлову тварин живцем; пасток для добування хутрових звірів ; пахучих неотруйних приманок 23.на козулю з 1 травня по грудень включно. Може проводитися індивідуально і колективно. При присутності працівник мисливського господарства. Індивідуальне полювання проводиться 1 мисливцем в присутності працівника мисливського господарства. Колективне не більше 20 мисливців в присутності працівника мисливського господарства. Учасники полювання повинні пройти інструктаж з техніки безпеки, про що розписатися в інструктажі з техніки безпеки. Мисливці повинні мати такі документи: посвідчення мисливця, щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита: дозвіл на добування дичини ( ліцензія, тощо): відповідний дозвіл на право полювання мисливською зброєю. Паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання в поточному році у разі їх використання під час полювання. Мисливець зобов’язаний мати під час полювання і пред’являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі мисливського господарства та полювання. Індивідуальне полювання може проводитись таким методом, як: з підходу, з вишки, з засідки. Колективне проводиться в основному облавним методом. Полювання може здійснюватись з використанням: мисливської вогнепальної зброї; собак мисливських порід інших ловчих звірів і птахів ( за наявності паспортів на них з допуском до полювання у поточному році); сіток і пасток для відлову тварин живцем; пасток для добування хутрових звірів ; пахучих неотруйних приманок. 24.на кабана у серпні січні. Може проводитися індивідуально і колективно. При присутності працівник мисливського господарства. Індивідуальне полювання проводиться 1 мисливцем в присутності працівника мисливського господарства. Колективне не більше 20 мисливців в присутності працівника мисливського господарства. Учасники полювання повинні пройти інструктаж з техніки безпеки, про що розписатися в інструктажі з техніки безпеки. Мисливці повинні мати такі документи: посвідчення мисливця, щорічна контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита: дозвіл на добування дичини ( ліцензія, тощо): відповідний дозвіл на право полювання мисливською зброєю. Паспорт на собак мисливських порід, інших ловчих звірів і птахів з відміткою про допуск до полювання в поточному році у разі їх використання під час полювання. Мисливець зобов’язаний мати під час полювання і пред’являти їх на вимогу осіб, уповноважених здійснювати контроль у галузі мисливського господарства та полювання. Індивідуальне полювання може проводитись таким методом, як: з підходу, з вишки, з засідки. Колективне проводиться в основному облавним методом. Полювання може здійснюватись з використанням: мисливської вогнепальної зброї; собак мисливських порід інших ловчих звірів і птахів ( за наявності паспортів на них з допуском до полювання у поточному році); сіток і пасток для відлову тварин живцем. 25. Зброя, боєприпаси до неї що належать громадянам, мають зберігатися за місцем їх постійного проживання або в місцях тимчасового перебування власників ( у дачних будинках тощо) у період проживання, у металевих ящиках, сейфах, спеціально виготовлених для зберігання зброї. При цьому зброя має бути в розрядженому стані. Боєприпаси в домашніх умовах варто зберігати в сухому темному місці, подалі від батарей центрального опалення, печей і нагрівальних приладів. До боєприпасів не повинні мати доступ сторонні особи, особливо діти. Споряджені патрони варто зберігати окремо від їх компонентів, найкраще у вогнепальній шафі або у ящику, що досить щільно закривається. Патрони що споряджені в паперові гільзи новими компонентами( при бездимному поросі), зберігаються близько 5-6р. , що визначається строком зберігання найбільш недовговічного із цих компонентів. Спорядження патронів у гільзі, що були уже вживані, сильно скорочує строк їхнього зберігання, 5-6 місяців. Мисливська зброя переноситься, перевозиться в чохлі в розібраному стані, без патронів у патроннику. Ні в якому випадку не направляється зброя на людей і свійських тварин. Забороняється направляти рушницю на шум. Дотримувати правил техніки безпеки працівниками державної лісової охорони повинно бути у відповідності з інструкцією. Про порядок придбання, обліку, перевезення, носіння, і використання вогнепальної зброї, боєприпасів та спеціальних засобів самооборони, працівниками державної лісової охорони. 26. . Мисливська зброя переноситься, перевозиться в чохлі в розібраному стані, без патронів у патроннику. Ні в якому випадку не направляється зброя на людей і свійських тварин. Забороняється направляти рушницю на шум. Дотримувати правил техніки безпеки працівниками державної лісової охорони повинно бути у відповідності з інструкцією. Про порядок придбання, обліку, перевезення, носіння, і використання вогнепальної зброї, боєприпасів та спеціальних засобів самооборони, працівниками державної лісової охорони. До журналу інструктажів заносять відомості про мисливця, вид інструктажу, посвідчення мисливця, контрольна картка обліку дичини, відстрільна картка, паспорт про мисливську собаку, дозвіл на зброю, підпис мисливця.Даний журнал засвідчує те що мисливець ознайомився із видом інструктажу і має всі наявні документи для полювання
12. 1.Рушниці:
- арбалети
-луки
-списи
-ножі
-мечі
-рогатки
2.Вогнепальна.
2.1Рушниці
-гладкоств. (дробові)
-нарізні (куркуль)
-комбінов. (кульодробові)
2.2.Револьвери
2.3.Пістолети
13. Застосовувані для стрільби патрони мають приблизно однакову будову, тобто скл із: гільдзи , порохового заряду, капсульо, кулі або дробу. Якщо патрони, використовувані в нарізній зброї, продаються в готовому вигляді, й вибір їх не досить великі, то патрони для гладкоствольни рушниць, як правило, готуються самим мисливцем.
Техника как общественный феномен: сущность, виды, социальная роль.
Техника – совокупность искусственно созданных средств охватывающая все сферы человеческой деятельности.
Постепенно в работах о технике определились два направления:
1. инженерная философия техники
2. гуманитарная философия техники
1) рассматривает развитие техн. изнутри – анализирует природу технич. творчества, сущность техники, тенденции ее развития – техника как способ бытия человека в этом мире представляет Ф. Десауэр, который рассматривал техн. Творчество как сопричастное божественному творению и продолжает его.
«Критика технического разума» т. к. Канту т.к. именно в нем и происходит переход от явлений к «вещам в себе»
2) анализирует положение техники в целом в жизни общества, влияние техники на состояние общества, человека, культуры. В рамках него техника подвергается критике.
Техническая революция – когда не просто увеличивается производства труда ,она изменяет человека а процессе производства.
Мир человеческих ценностей. Проблема классификации ценностей.
Традиционные - ориентированы на сохранение и воспроизводство сложившихся норм и целей жизни. Современные - возникают под влиянием изменений в общественной жизни.
2. Базовые - характеризуют основные ориентации людей в жизни и основных сферах деятельности. Формируются в процессе первичной социализации, затем оставаясь достаточно стабильными и второстепенные.
3. Терминальные (выражают важнейшие цели и идеалы, смыслы жизни) и инструментальные (одобряемые в данном общества средства достижения целей).
4. Возможна иерархия от низших ценностей к высшим.
За традиционной классификацией ценности разделяют на материальные (ценности, которые существуют в форме вещей -- одежда, продукты питания, техника, храм, картина) и духовные -- моральные, религиозные, художественные, политические и др. Но кроме ценностей, которые удовлетворяют материальные и духовные нужды, выделяют психические и социальные ценности, которые удовлетворяют соответствующие нужды. Так, переживание радости, счастье, душевного комфорта, к которым человек хочет и которые ценит, не принадлежат ни к духовной, ни к материальной сферам. Они являются душевными, а не духовными, ценностями. Социальные нужды также удовлетворяются определенными ценностями -- такими, как социальная защищенность, занятость, гражданское общество, государство, церковь, профсоюз, партия и т.п. Их также нельзя однозначно квалифицировать как материальные или духовные ценности. Однако на бытовом уровне целиком достаточным есть деление ценностей на материальные и духовные. При этом материальными ценностями (их иногда называют благами) считают экономические, технические и приветственные ( состояние здоровья, экологии) ценности, которые удовлетворяют телесное бытие человека, а духовными -- религиозные (святость), моральные (добро), эстетичные (прекрасное), правовые (справедливость), философские (истина), политические (благо общества) ценности, которые делают бытие человека людским, гарантируют ее существования как духовного существа.
Цивилизация как социально-философская категория.
Ц.- др. цив. Египет, китай от слова-город-масштабная общность людей,объединяющая многие страниы и народы и хар-ся след признакми: 1) народы имеют примерно одинаковую культуру+общий биотип, обусловленная одинак. Климат.условиями. Ц. начинается с крупных каменных городов для хранения и передачи культурных наследий. В 19 веке представление о цивилизации разрабатывалось и с научно-материалистических позиций. В рамках этого направления цивилизация рассматривалась как общество, преодолевшее зависимость от природы, достигшее более высокого уровня жизни но сравнению с периодом дикости, характеризующееся производительным типом хозяйства, духовной культурой, возникшей на профессиональной основе, и обладающей определенной системной организованностью. Наиболее видным представителем такого подхода являлись К. Маркс и Ф. Энгельс, которые изучали общество как стадиональное развивающееся образование в связи с типом технологии и социальным фактором. Основоположники марксистской философии рассматривали цивилизацию как результат достижений материальной и духовной культуры, типы которой определяются содержанием общественно-экономических формаций. Говоря о ступенях развития мировой цивилизации, они подчеркивают её конкретно-исторический характер, обусловленный уровнем развития общественного производства, обосновали необходимость перехода к новому коммунистическому типу цивилизации.
Проблема и определение культуры в отечественной и зарубежной литературе.
Явления культуры изучают множество конкретных наук - археология, этнография, история, социология, а также науки, изучающие различные формы сознания, - философия, искусство, эстетика, мораль, религия.
Термин «культура» восходит к латинскому cultura, которое означало возделывание почвы, ее культивирование,
В настоящее время и в отечественной, и в зарубежной литературе по проблемам культуры насчитывается более 400! определений культуры
Специалисты по теории культуры А. Кребер и К. Клакхон проанализировав эти определения сгруппировали их следующим образом:
1. Описательные определения основоположника культурной антропологии Э. Тайлора.
Культура - это сумма всех видов деятельности, обычаев, верований; она как сокровищница всего созданного людьми включает в себя книги, картины, язык, обычай, систему этикета, этику, религию, которые складывались веками.
2. Исторические определения, подчеркивающие роль традиций и социального наследия, доставшихся современной эпохе от предшествовавших этапов развития человечества. Культура является результатом исторического развития. В нее входит все, что искусственно, что люди произвели и что передается от поколения к поколению - орудия, символы, организации, общая деятельность, взгляды, верования.
3. Нормативные определения :Культура - это образ жизни индивида, определяемый социальным окружением.
4. Ценностные определения: культура - это материальные и социальные ценности группы людей, их институты, регулирующая поведение людей, определяющая нормы и роли их поведения.
5. Психологические определения: культура есть особое приспособление людей к природному окружению и экономическим потребностям.
6. Определения на базе теорий обучения: культура - это поведение, которому человек научился, а не получил в качестве биологического наследства.
7. Структурные определения: культура –это система . материальных и нематериальных культурных признаков, организованные вокруг основных потребностей, образуют социальные институты, являющиеся ядром (моделью) культуры.
8. Идеологические определения: культура - это поток идей, переходящих от индивида к индивиду. с помощью слов или подражаний. Культуру можно рассматривать и как процесс творчества. В процессе творчества человек совершенствуется как идейно-духовный субъект культуры.
9. Символические определения: культура - это организация различных феноменов (материальных предметов, действий, идей, чувств), состоящая в употреблении символов или зависящая от этого.
Культура является результатом поведения людей и деятельности общества, она исторична, включает идеи, модели и ценности, избирательна, изучаема, основана на символах, т. е. не включает биологических компонентов человека и передается отличными от биологической наследственности механизмами, она эмоционально
Сейчас, в связи с информационными процессами в обществе, встает вопрос об информационной культуре общества и личности, о включении интеллектуальных систем в различные сферы жизни общества, а это уже требует и другие подходы к анализу культуры
культура выступает, как способ организации, регуляции самой жизнедеятельности общественного человека, повышения уровня его общественной активности. Культура и будет "направлять", регулировать эту самую деятельность, являясь своего рода технологией
Исторические и социальные типы личности.
Личность в философии рассматривается как индивидуальное выражение общественных идеалов, ценностей, общественных отношений, деятельности и общения людей.
Типы личности: исторический и социальный
выделяют несколько крупных социальных типов личности:
Первый тип – «деятели». К ним относятся: рыболовы, охотники, ремесленники, воины, земледельцы, рабочие, инженеры, геологи, медики, педагоги, менеджеры и т.д. Для них главное - активное действие, изменение мира и других людей, а также самого себя. Они живут работой, находя в этом высшее удовлетворение, даже если её плоды и не столь заметны. Потребность в таких личностях была всегда - эти люди активны, знают себе цену, обладают чувством собственного достоинства, осознают меру своей ответственности за себя, за свою семью, за свой народ.
Второй тип - мыслители. Эти люди, по словам Пифагора, приходят в мир не для того чтобы соревноваться и торговать, а смотреть и размышлять. Образ мудреца, мыслителя, воплощавшего в себя традиции рода и его историческую память, всегда пользовался огромным авторитетом. Будда и Заратустра, Моисей и Пифагор, Соломон и Лао-Цзы, Конфуций , Христос и Мухамед считались либо посланцами богов, либо обожествлялись сами.
Третий тип - люди чувств и эмоций, которые остро чувствуют, как «трещина мира» (Г. Гейне) проходит через их сердца. Прежде всего, это деятели литературы и искусства, гениальные прозрения которых зачастую опережают самые смелые научные прогнозы и прорицания мудрецов. Известно, например, что поэт А. Белый, ещё в 1921 году написал стихи, где упоминалась атомная бомба, итд.
Четвертый тип - гуманисты и подвижники, отличающиеся обостренным чувством ощущения душевного состояния другого человека, как бы "вчувствуются" в него, облегчая душевное и телесное страдание. Их сила - в вере в свое предназначение, Они сделали делом своей жизни милосердие. Напр.Мать Тереза, Иисус Христос и тысячи их последователей в истории и нашей действительности - живые примеры служения людям, независимо от их расы, нации, возраста, пола, состояния, происхождения, вероисповедания и других признаков.
Каждый знает, что Иисус Христос, не знал всех людей, но знал, что они веруют, был распят во имя человечества, жертвуя собой.
Свобода и ответственность личности.
Свобода – это одна из основных философских категорий, характеризующих сущность человека и его существование, состоящая в возможности личности мыслить и поступать в соответствии со своими представлениями и желаниями, а не вследствие внешнего или внутреннего принуждения.
Философия свободы человека была предметом размышления многих философов и ученых, таких как, Кант, Гегель, Шопенгауэр, Ницше, Сартр, Ясперс, Бердяев, Соловьев и др.Например, французский экзистенциалист Ж. П. Сартр не делал различия между бытием человека и его свободой. “Быть свободным, - писал он, - значит быть проклятым для бытия – свободы”. Его же знаменитое выражение: “Мы приговорены к свободе”.Выделяют несколько моделей взаимоотношений личности и общества по поводу свободы и её атрибутов.
Во-первых, чаще всего это отношения борьбы за свободу, когда человек вступает в открытый конфликт с обществом, добиваясь своих целей любой ценой..
Во-вторых, это бегство от мира, когда человек не в силах обрести свободу среди людей, когда человек бежит в монастырь, в скит, в себя, в свой “мир”, чтобы там обрести способ свободной самореализации.
В-третьих, человек адаптируется к миру, жертвуя в чем-то своим стремлением обрести свободу, идя в добровольное подчинение, с тем, чтобы обрести новый уровень свободы в модифицированной форме
Ядро свободы — это выбор, который всегда связан с интеллектуальным и эмоционально-волевым напряжением человека . Общество своими нормами и ограничениями определяет диапазон выбора. Этот диапазон зависит и от условий реализации свободы, форм общественной деятельности, уровня развития общества и места человека в общественной системе.
Свобода есть там, где есть выбор. Но только свобода выбора порождает ответственность личности за принятое решение и поступки, являющиеся его следствием. Свобода и ответственность — две стороны сознательной деятельности человека. Свобода порождает ответственность, ответственность направляет свободу.
Ответственность – категория, отражающая социальное и морально - правовое
отношение личности к обществу, которое характеризуется выполнением своего
нравственного долга и правовых норм - то есть способность человека сознательно выполнять определенные требования и
осуществлять стоящие перед ним задачи; совершать правильный моральный выбор;
достигать определенного результата, а так же связанные с этим вопросы правоты
или виновности, возможности одобрения или осуждения, вознаграждения или наказания.
Ответственность, принимаемая человеком как основа его личной нравственной позиции, выступает в качестве фундамента внутренней мотивации его поведения и поступков. Регулятором поведения является совесть.
Выделяют следующие виды ответственности:
— историческая, политическая, нравственная, юридическая и т. д.;
— индивидуальная (персональная), групповая, коллективная.
Социальная ответственность выражается в склонности человека вести себя в соответствии с интересами других людей.
По мере развития человеческой свободы ответственность усиливается. Но ее направленность постепенно смещается с коллектива (коллективная ответственность) на самого человека (индивидуальная, персональная ответственность).
Грани свободы:
1. Соотношение внутренней и внешней свободы.
2. Соответствие природного, социального и антропологического детерминизма.
3. Совпадение векторов социального и личностного развития.
4. Безграничность человеческой свободы и ее самоограничения.
5. Соотношение развитости общества и человеческого самосознания.
6. Соответствие гарантий свободы и реалий.
7. Соотношение выражения индивидом воли общества и обществом воли индивида.
Проблема личности и её структуры.
Понятие "личность" гораздо шире, чем такие понятия, как "индивид", "индивидуальность". Если индивид - это представитель человеческого вида, носитель генетически обусловленных свойств, то личность - это неповторимая комбинация психологических качеств человека, формирующаяся в процессе его социализации, взаимодействия с миром.Только в процессе усвоения социального, культурного, исторического опыта человек становится личностью.
Психологическая структура личности
В психологической науке существует два основных подхода к структурированию личности. Первый основан на выделении черт личности, которые принято группировать на основе внутренней связи в подструктуры, а подструктуры, в свою очередь, делить на уровни.Второй подход основывается на выделении типов личности, которые не сводятся к определенному набору черт, но раскрывают некие общие особенности личности и способа ее взаимодействия с миром. В качестве примера типологического подхода можно привести деление, в основу которого положены четыре основных типа темперамента К. Платонов положил в основу структурирования личности группировку психологических черт в логически целостные подструктуры: биологически обусловленные и социально обусловленные. Подструктуры же, в свою очередь, имеют свои уровни:Самый нижний уровень - это те черты человека, которые обусловлены биологически: возрастные и половые свойства его личности, темперамент, особенности нервной системы. На следующем уровне находится подструктура, которая включает особенности протекания различных психических процессов: память, мышление, восприятие, врожденные способности.В следующую подструктуру входит опыт человека, т.е. те знания и умения, которые были усвоены в процессе социальной жизни. И, наконец, на самом высоком уровне находится направленность личности, т.е. особенности мировоззрения и характера человека, его самооценка, интересы и увлечения. Все это многообразие и формирует целостную психологическую структуру личности.Структура личности по Фрейду. Понятие «индивидуальность» подчёркивает неповторимое своеобразие человека, то, в чём он отличен от других, а также в определённой степени указывает на выраженность этого отличия. Индивидуальность - дает возможность характеризовать отличие человека от других людей, подразумевая не только его внешний облик, но и всю совокупность социально значимых качеств. Личность - это человеческий индивид как субъект отношений и сознательной деятельности; устойчивая система социально значимых черт, характеризующих индивида как члена того или иного общества, т.е как носитель каких-нибудь особых свойств.
Проблема сущности научно- технической революции.
Нау́чно-техни́ческая революция (НТР) — коренное качественное преобразование производительных сил, начавшееся в середине XX в., качественный скачок в структуре и динамике развития производительных сил, коренная перестройка технических основ материального производства на основе превращения науки в ведущий фактор производства, в результате которого происходит трансформация индустриального общества в постиндустриальное.
В основе многих выдвинутых ныне теорий и концепций, объясняющих глубинные изменения в экономической и социальной структурах передовых стран мира, лежит признание нарастания значения информации в жизни общества. В связи с этим говорят также об информационной революции.
А.И. Ракитов выделяет пять информационных революций в истории человечества:
появление и внедрение в деятельность и сознание человека языка.
изобретение письменности
изобретение книгопечатания.
изобретение телеграфа и телефона
изобретение компьютеров и появление Интернета.
Э. Тоффлер выделяет три "волны" в развитии общества:
аграрная при переходе к земледелию,
индустриальная во время промышленной революции
информационная при переходе к обществу, основанному на знании (постиндустриальному).
Признанный классик теории постиндустриализма Д. Белл выделяет три технологических революции:
изобретние паровой машины в XVIII веке
научно-технологические достижения в области электричества и химии в XIX веке
создание компьютеров в XX веке
Белл утверждал, что, подобно тому, как в результате промышленной революции появилось конвейерное производство, повысившее производительность труда и подготовившее общество массового потребления, так и теперь должно возникнуть поточное производство информации, обеспечивающее соответствующее социальное развитие по всем направлениям.
Черты НТР
Универсальность, всеохватность: задействование всех отраслей и сфер человеческой деятельности
Чрезвычайное ускорение научно-технических преобразований: сокращение времени между открытием и внедрением в производство, постоянное устаревание и обновление
Повышение требований к уровню квалификации трудовых ресурсов: рост наукоемкости производства
Военно-техническая революция: совершенствование видов вооружения и экипировки
Составные части НТР
Наука: увеличение наукоемкости, повышение числа научных сотрудников и затрат на научные исследования
Техника/Технология: повышение эффективности производства. Функции: трудосберегающая, ресурсосберегающая, природоохранная
Производство:
электронизация
комплексная автоматизация
перестройка энергетического хозяйства
производство новых материалов
ускоренное развитие биотехнологии
космизация
Управление: информатизация и кибернетический подход
Эпоха НТР наступила в 40-50-е годы. Именно тогда зародились и получили развитие её главные направления: автоматизация производства, контроль и управление им на базе электроники; создание и применение новых конструкционных материалов и др. С появлением ракетно-космической техники началось освоение людьми околоземного космического пространства.
Для прогресса современной науки и техники характерно комплексное сочетание их, революционных и эволюционных изменений. Примечательно, что за два — три десятилетия многие начальные направления НТР из радикальных, постепенно превратились в обычные эволюционные формы совершенствования факторов производства и выпускаемых изделий. Новые крупные научные открытия и, изобретения 70-80-х годов породили второй, современный, этап НТР. Для него типичны несколько лидирующих направлений: электронизация, комплексная автоматизация, новые виды энергетики, технология изготовления новых материалов, биотехнология. Их развитие предопределяет облик производства в конце ХХ — начале XXI вв.
Сущность и особенности "информационного общества".
Информационное общество — теоретическая концепция постиндустриального общества; историческая фаза возможного эволюционного развития цивилизации, в которой информация и знания умножаются в едином информационном пространстве. Главными продуктами производства информационного общества становятся информация и знания. Отличительные черты:увеличение роли информации, знаний и информационных технологий в жизни общества;возрастание числа людей, занятых информационными технологиями, коммуникациями и производством информационных продуктов и услуг, рост их доли в валовом внутреннем продукте;нарастающая информатизация общества с использованием телефонии, радио, телевидения, сети Интернет;создание глобального информационного пространства, обеспечивающего: (а) эффективное информационное взаимодействие людей, (б) их доступ к мировым информационным ресурсам и (в) удовлетворение их потребностей в информационных продуктах и услугах;развитие электронной демократии, информационной экономики, электронного государства, электронного правительства, цифровых рынков. У. Мартин предпринял попытку выделить и сформулировать основные характеристики информационного общества по следующим критериям.
• Технологический: ключевой фактор — информационные технологии, которые широко применяются в производстве, учреждениях, системе образования и в быту.
• Социальный: информация выступает в качестве важного стимулятора изменения качества жизни, формируется и утверждается «информационное сознание» при широком доступе к информации.
• Экономический: информация составляет ключевой фактор в экономике в качестве ресурса, услуг, товара, источника добавленной стоимости и занятости.
• Политический: свобода информации, ведущая к политическому процессу, который характеризуется растущим участием и консенсусом между различными классами и социальными слоями населения.
• Культурный: признание культурной ценности информации посредством содействия утверждению информационных ценностей в интересах развития отдельного индивида и общества в целом.
При этом Мартин особо подчеркивает мысль о том, что коммуникация представляет собой «ключевой элемент информационного общества».
Мартин отмечает, что, говоря об информационном обществе, его следует принимать не в буквальном смысле, а рассматривать как ориентир, тенденцию изменений в современном западном обществе. По его словам, в целом эта модель ориентирована на будущее, но в развитых капиталистических странах уже сейчас можно назвать целый ряд вызванных информационными технологиями изменений, которые подтверждают концепцию информационного общества.
Среди этих изменений Мартин перечисляет следующие:
• структурные изменения в экономике, особенно в сфере распределения рабочей силы; возросшее осознание важности информации и информационных технологий;
• растущее осознание необходимости компьютерной грамотности;
• широкое распространение компьютеров и информационной технологии;
• развитие компьютеризации и информатизации общества и образования;
• поддержка правительством развития компьютерной микроэлектронной технологии и телекоммуникаций.
• широкое распространение — компьютерные вирусы и вредоносные программы по всему миру.
1. 61. до нтр были научные революции и технические по отдельности.(открытие электричеств,ДВС и т.д.). в сер 20 в. Происходит слияние в нтр. НТР- качественный и количественный скачок производственных сил общества на основе научных открытий и тех-их изобретений. Например, 1940 ядерная бомба, 50 г- ЭВМ и информатика, 60- лазерная техника, генная инженерия(клоны,новые сорта растений, информатика). Главная черта НТР:несет собой не только прогресс, но и угрозу (непресказуемость клонов, некотрые болезни эпидемии.) Универсальность, всеохватность: задействование всех отраслей и сфер человеческой деятельности
2. Чрезвычайное ускорение научно-технических преобразований: сокращение времени между открытием и внедрением в производство, постоянное устаревание и обновление
3. Повышение требований к уровню квалификации трудовых ресурсов: рост наукоемкости производства
4. Военно-техническая революция: совершенствование видов вооружения и экипировкиЭ. Тоффлер выделяет три "волны" в развитии общества:
• аграрная при переходе к земледелию,
• индустриальная во время промышленной революции
• информационная при переходе к обществу, основанному на знании (постиндустриальному).
Признанный классик теории постиндустриализма Д. Белл выделяет три технологических революции:
• изобретние паровой машины в XVIII веке
• научно-технологические достижения в области электричества и химии в XIX веке
• создание компьютеров в XX веке
Историческая необходимость и сознательная деятельность людей.
Соотношение между сознательной деятельностью людей и обстоятельствами, в которых они действуют, характеризуют категории "объективные условия" и "субъективный фактор", "свобода" и "необходимость". Рассматриваемые понятия надо использовать конкретно. Если взять общество в целом, то субъективным фактором будет деятельность людей с их сознанием, волей, а объективным фактором - материальные условия их жизни. В данном случае общественное сознание входит в субъективный фактор. Объективные условия не сводятся к материальным факторам. Одни из их компонентов выступают как материальные факторы, другие - как идеальные, а третьи - как идеологические отношения. Все они в совокупности раскрывают содержание категории "объективные условия". Так же неправомерно ограничивать субъективный фактор сознанием: при анализе субъективного фактора всегда следует исходить из реальных субъектов и их деятельности, принимать во внимание организационно-практические действия этих субъектов, социальных групп, слоев общества.
Объективный и субъективный факторы - необходимые стороны исторического процесса, находящиеся в тесном взаимодействии. Объективные факторы определяют направление и результаты деятельности субъективного фактора. Субъективный же фактор обычно реализует назревшие потребности объективного развития общества.
Более высокую форму соотношения между объективными законами общества и деятельностью людей выражают категории "необходимость" и "свобода". Необходимость означает объективную обусловленность человеческой деятельности. Объективные условия детерминируют эту деятельность и носят характер всеобщности, объективности и закономерности, так как социальные законы действуют во всех сферах жизни общества. Во всех этих сферах проявляется историческая необходимость: необходимость развития экономики, науки, культуры и т.д.Поскольку жизнедеятельность людей определяется необходимостью, возникает вопрос, совместима ли свобода с необходимостью? Сторонники фатализма отвечают на этот вопрос отрицательно, утверждая, что в мире существует только необходимость, которая с неизбежностью определяет поведение людей. При этом необходимость может выступать как сверхъестественная и божественная воля или как изначальный социальный порядок, как естественное устройство мира с господством природной необходимости.Свобода есть прежде всего осознанная необходимость. Конкретно-исторический анализ понятия свободы включает три аспекта: овладение законами развития природы и гармоническое взаимодействие с ней, господство над общественными отношениями, личную свободу. Люди, конечно, не вольны в выборе объективных условий своей деятельности, однако они обладают известной свободой выбора и несут ответственность за результаты этого выбора. Они более или менее свободны также в выборе средств достижения цели. Реализуя на практике требования объективных законов, люди тем самым прокладывают путь к свободе. Мера свободы, которой в каждую историческую эпоху располагают они, зависит в конечном счете от уровня развития производства, от социальных отношений, политического строя общества, культурного менталитета, традиций, национальных особенностей и других факторов.
Проблема смысла и направленности исторического процесса.
В античной философии распространенной была точка зрения, гласящая, что общество с развитием цивилизации деградирует. Оно идет от "золотого века" к "серебряному веку" и от него - к "железному". В библейской традиции эта точка зрения проявилась в трактовке Всемирного потопа, как Божьего наказания. Интересно, что в обыденно-практическом сознании подобная позиция, когда прошлое вспоминается в радужных тонах, имеет весьма широкое хождение..В античности появилась и другая трактовка исторического процесса, основы которой заложил Гераклит. Его идея "пульсации" истории как вечного огня, то угасающего, то раз- горающегося с новой силой, фактически стала исторически пер- вой из так называемых "теорий круговорота". Авторами теорий круговорота были Аристотель, Д.Вико, Н.Я.Данилевский, О.Шпенглер, П.А.Сорокин, Х.Ортега-и-Гассет, А.Тойнби.Третью группу представляют теории, рассматривающие историю как поступательное развитие, переход общества от низших к более совершенным формам жизни (Кондорсе, Тюрго, И.Кант, Гегель, К.Маркс).
Отделить человеческую историю от истории божественной, земную от небесной, попытался итальянский мыслитель Д.Вико. Он связывал смысл истории с естественной необходимостью, то есть с постоянно повторяющимся порядком причин и следствий. Все народы проходят единый путь, включающий три эпохи: божественную, героическую, человеческую, которые со- ответствуют детству, юности и зрелости человечества. (Д.Вико считал, что такие этапы в своем развитии проходят культура, язык и все, что связано с жизнедеятельностью человека и человечества). Пройдя положенный круг, страны и народы начинают круг новый - те же три названные выше эпохи. При этом Д.Вико не отрицал роли Божественного провидения, которое обуздывает человеческие страсти.эпохи Просвещения. Смысл истории при этом связывался с прогрессом человеческого разума, а история человечества, таким образом, становилась движением по ступеням этого прогресса. Так, французский фи- лософ Кондоре обосновал точку зрения, гласящую, что прогресс общества состоит в движении к истине и счастью. Определенный вклад в развитие этой идеи внесли великие немецкие философы И.Г.Гердер и И.Кант. Историцизм Гегеля включает в себя два основополагающих принципа:1) признание субстанциальности истории, наличие в ней в качестве основополагающей субстанции разума, который обладает бесконечной мощью,2) утверждение целостности исторического процесса и его целесообразности; конечной целью всемирной истории выступает сознание духом его свободы.Принцип историцизма был воспринят марксистской философией, однако его понимание претерпело значительные изменения, которые коснулись прежде всего переориентации на материалистическое понимание истории и общества. В марксизме термин "историцизм" также был изменен и получил название "историзма". Историзм основывался на подходе к действительности как изменяющейся во времени, развивающийся. Очень четко этот принцип был сформулирован В.И.Лениным: "...Не забывать основной исторической связи, смотреть на каждый вопрос с точки зрения того, как известное явление в истории возникло, какие главные этапы в своем развитии это явление проходило, и с точки зрения этого его развития смотреть, чем данная вещь стала теперь. Но следует отметить: историческое развитие в целом носит объективный характер, так как жизнь людей, где бы и когда бы она не проходила основана на необходимости удовлетворения материальных потребностей, то есть в любом случае, общество, на какой бы ступени развития оно не находилось, должно уделять значительное внимание материальному произ- водству. Это производство осуществляется на определенном уровне развития производительных сил, который достался "в наследство" от предшествующих поколений, иначе говоря, объективно. Объективность исторического процесса связана, таким образом, с наличием определенных материальных основ жизнеде- ятельности людей, с интересами, которые они преследуют, и потребностями, которые они должны удовлетворить.
Развитие общества. Источники, движущие силы и субъекты общественно-исторического процесса.
Общество — это не конгломерат отдельных индивидов, а исторически сложившиеся формы взаимодействия людей. Это целостная, развивающаяся система, на которую оказывают влияние множество факторов: природный, демографический, экономический, политический, религиозный, национальный и др. В зависимости от своей мировоззренческой позиции философы при анализе общества отдавали предпочтение одному или нескольким факторам или считали их все одинаково важными. С точки зрения К. Маркса, развитие общественного организма определяется способом производства материальных благ. Исходя из этого он разработал учение об общественно-экономической формации, под которой понималось неразрывное единство материальной и духовной сторон жизни общества на данном этапе его развития. Смена общественно-экономических формаций, отличающихся прежде всего типами собственности, составляет содержание исторического процесса. Существуют и иные точки зрения на понимание общества и детерминанты его развития. В частности, выделяют следующие детерминанты:
• конкретные природные условия (Монтескье, Мальтус, Кьелен);
• технику, технологию и науку (Белл, Ростоу, Тоффлер);
• особенности культуры и мировоззрения (Сорокин);
• культурно-исторические особенности, связанные с собственным переживанием жизни (Данилевский, Шпенглер);
• степень свободы личности в обществе (Мертон, Фромм).
Существуют теории, отрицающие единую основу развития общества (Вебер).Некоторые философы полагают, что формационный подход к изучению общества должен быть заменен информационным подходом, поскольку необходимо преодолеть европоцентристское понимание общественного прогресса, преувеличение роли экономического фактора и недооценку фактора человеческого. Действительно, со времен К. Маркса мир сильно изменился. В условиях активного развития науки и техники возникают новые технологии, связанные с производством и потреблением информации. Возникает «информационное общество», основанное на особой информационной структуре, включающее «индустрию знаний», коммуникационно-вычислительные сети, национальные и межнациональные базы данных. Однако следует заметить, что дело не в том, чтобы отказаться от одного подхода в пользу другого. На основе критического анализа этих взаимодополняющих друг друга способов видения социальной действительности необходимо разработать более общую теоретическую модель развития социума, которая должна быть многомерной, учитывающей в той или иной степени такие составляющие, как:
• формационная (тип социально-экономических отношений);
• технократическая (уровень развития науки и технологий);
• социоестественная (мера зависимости от природы и характер взаимодействия общества и природы);
• культурно-историческая (способы материальной и духовной деятельности);
• социоличностная (степень свободы личности).
позволит рассматривать общество как целостный организм, включающий такие взаимосвязанные компоненты, как производственно-экономический, социальный, политико-управленческий и духовный. При всем этом общество является целостной системой, обладающей материальной основой. В нем складываются различные отношения, которые тесно переплетены друг с другом и оказывают друг на друга то или иное воздействие. Общество развивается благодаря взаимодействию объективного и субъективного факторов. Объективные факторы не зависят от воли и желаний людей; субъективные представляют собой сознательную, целенаправленную их деятельность, так как в истории ничего не делается без сознательно поставленной цели. Но объективная цепь событий складывается в конечном счете независимо от этих целей. При столкновении миллионов желаний и волеизъявлений людей с разными интересами образуется средняя равнодействующая — историческое событие (Ф. Энгельс). Вот почему в большинстве случаев поставленные цели осуществляются не так, как это представлялось в сознании людей. Однако это не означает того, что люди не воздействуют на ход истории.
Значение природной среды в существовании и развитии общества.
Природа дает средства к существованию. Она дает материалы и энергию, необходимые для жизнедеятельности людей. Общество находит в природе пресную воду для жизни, потребностей сельского хозяйства и промышленности, воздух - для дыхания и горения.
• Природа влияет на размещение производительных сил общества и специализацию экономики. Например, не случайно население Исландии и Норвегии в своем абсолютном большинстве традиционно занималось рыбным промыслом, а население Египта - выращиванием хлопка.
• Природа ускоряет или замедляет развитие производительных сил. Влияние этого фактора было особенно значительным на ранних стадиях общества, хотя он важен и поныне. Со временем, с развитием производительных сил и увеличением власти человека над природой, значение его будет неуклонно снижаться.
• Природа может уничтожать результаты человеческой деятельности. Такие явления, как засуха, наводнение, извержение вулканов, землетрясение, способны затормозить развитие общества.
• Природа влияет на формирование и развитие общественного сознания. Например, с открытием теории относительности существенно изменились взгляды на пространственно - временную организацию объектов природы.
Основные направления влияния общества на природу:
• Общество расширяет объем и пределы использования природной среды. Современная наука утверждает, что человек разумный возник в некоторых отдельных районах нашей планеты и постепенно расселился по всему миру.
• Общество изучает и осваивает природу «вглубь». Это проявляется, с одной стороны, в изучении уже известных естественных явлений на уровне микропроцессов, а с другой - в открытии и промышленном использовании неизвестных раньше свойств и законов природы.
• Общество усиливает интенсивность использования природных ресурсов путем:
a) Увеличением объема использования природных ресурсов;
b) Вовлечение в производственную деятельность природных процессов, которые раньше не использовались (энергия приливов, геотермальных источников, естественные свойства вечной мерзлоты);
• Общество влияет на структуру окружающей природной среды. Под влиянием производственной деятельности не только существенно меняется ландшафт, но происходят также изменения в тепловом и энергетическом балансе среды, меняется состав веществ, которые участвуют в геологических и особенно биологических круговоротах, а также сам характер этих круговоротов;
• Общество направляет свои усилия на воссоздание природы. Это вызвано так называемыми социально - экологическими проблемами, к которым относятся: проблема достаточности природных ресурсов; проблема опасного для здоровья людей загрязнения окружающей среды; проблема роста народонаселения планеты.
Природа – необходимая среда и источник ресурсов существования общества. Процесс взаимодействия общества и природы характеризуется, прежде всего, понятием «материальное производство», суть которого мы как раз и понимаем, как преобразование людьми вещества и энергии природы с целью удовлетворения индивидуальных и коллективных потребностей, контролируемый и регулируемый обмен веществ между обществом и природой. Основа этого процесса – труд, т.е. уникальный тип связи человека с окружающим миром, в результате которого этот мир осознанно и целенаправленно преобразуется с помощью специально, систематически создаваемых и совершенствующихся орудий труда. Принципиально выделяет человека из животного мира как раз то, что отмечалось еще Ф. Энгельсом: «… животные в лучшем случае собирают, тогда как люди – производят»; человек приспосабливает окружающую среду к своим возможностям и потребностям. Таким образом, человек существует в искусственной среде, которую создает сам, изменяя природную среду, целенаправленно и осознанно с помощью созданных им орудий труда, которые к настоящему моменту преобразовались в сложный искусственный мир разнообразной техники и технологий. Традиционно, начиная с Демокрита, измененная осознанной и разумной деятельностью человека среда называется «второй природой».
Особенности общества как формы бытия и саморазвивающийся системы.
Общество — это не конгломерат отдельных индивидов, а исторически сложившиеся формы взаимодействия людей. Это целостная, развивающаяся система, на которую оказывают влияние множество факторов: природный, демографический, экономический, политический, религиозный, национальный и др. В зависимости от своей мировоззренческой позиции философы при анализе общества отдавали предпочтение одному или нескольким факторам или считали их все одинаково важными. С точки зрения К. Маркса, развитие общественного организма определяется способом производства материальных благ. Исходя из этого он разработал учение об общественно-экономической формации, под которой понималось неразрывное единство материальной и духовной сторон жизни общества на данном этапе его развития. Смена общественно-экономических формаций, отличающихся прежде всего типами собственности, составляет содержание исторического процесса. Существуют и иные точки зрения на понимание общества и детерминанты его развития. В частности, выделяют следующие детерминанты:
• конкретные природные условия (Монтескье, Мальтус, Кьелен);
• технику, технологию и науку (Белл, Ростоу, Тоффлер);
• особенности культуры и мировоззрения (Сорокин);
• культурно-исторические особенности, связанные с собственным переживанием жизни (Данилевский, Шпенглер);
• степень свободы личности в обществе (Мертон, Фромм).
Существуют теории, отрицающие единую основу развития общества (Вебер).Некоторые философы полагают, что формационный подход к изучению общества должен быть заменен информационным подходом, поскольку необходимо преодолеть европоцентристское понимание общественного прогресса, преувеличение роли экономического фактора и недооценку фактора человеческого. Действительно, со времен К. Маркса мир сильно изменился. В условиях активного развития науки и техники возникают новые технологии, связанные с производством и потреблением информации. Возникает «информационное общество», основанное на особой информационной структуре, включающее «индустрию знаний», коммуникационно-вычислительные сети, национальные и межнациональные базы данных. Однако следует заметить, что дело не в том, чтобы отказаться от одного подхода в пользу другого. На основе критического анализа этих взаимодополняющих друг друга способов видения социальной действительности необходимо разработать более общую теоретическую модель развития социума, которая должна быть многомерной, учитывающей в той или иной степени такие составляющие, как:
• формационная (тип социально-экономических отношений);
• технократическая (уровень развития науки и технологий);
• социоестественная (мера зависимости от природы и характер взаимодействия общества и природы);
• культурно-историческая (способы материальной и духовной деятельности);
• социоличностная (степень свободы личности).
позволит рассматривать общество как целостный организм, включающий такие взаимосвязанные компоненты, как производственно-экономический, социальный, политико-управленческий и духовный. При всем этом общество является целостной системой, обладающей материальной основой. В нем складываются различные отношения, которые тесно переплетены друг с другом и оказывают друг на друга то или иное воздействие. Общество развивается благодаря взаимодействию объективного и субъективного факторов. Объективные факторы не зависят от воли и желаний людей; субъективные представляют собой сознательную, целенаправленную их деятельность, так как в истории ничего не делается без сознательно поставленной цели. Но объективная цепь событий складывается в конечном счете независимо от этих целей. При столкновении миллионов желаний и волеизъявлений людей с разными интересами образуется средняя равнодействующая — историческое событие (Ф. Энгельс). Вот почему в большинстве случаев поставленные цели осуществляются не так, как это представлялось в сознании людей. Однако это не означает того, что люди не воздействуют на ход истории.
Специфика философского рассмотрения и понимания общества.
Первоначальное значение понятия «общество» - общность, союз, сотрудничество (латинский глагол «социо» означает соединить, затевать совместный труд). Сократ обратился к поиску регуляторов социального единения людей в деятельности. Аристотель называл человека «политиче¬ским животным», имея в виду, что только люди способны добровольно и сознательно объединиться в общество. Рассматривая общество как государство с его отношениями «господства-подчинения», Аристотель выделил собственно социальную связь, возникающую между независимыми (частными) индивидами как гражданами, реализующими свое естественное право. Таким образом, у Аристотеля наметилась тенденция гуманно-демократической трактовки общества. Напротив, в концепции Платона отношения людей в государстве жестко регламентированы, отвергается что-либо частное, то есть Платон заложил тенденцию тоталитарной трактовки общественного устройства. Для средневековья характерны теологические концепции общественного развития (Августин Блаженный, Фома Аквинский) в новое время Д. Вико выдвинул принцип историзма в объединении человеческого мира, отличал социальное бытие от природного. Он приблизился к пониманию взаимосвязи общественного бытия и сознания.
Философы пытались выявить закономерности, движущие силы общественных изменений в самых различных факторах: корыстных интересах и ненасытных желаниях человеческой природы; воздействии географической среды; совершенствовании знаний. Т. Гоббс, Д. Локк, П. Гассенди, Б. Спиноза, Ж. Ж. Руссо, А. Радищев, Т. Джефферсон развивали теорию общественного договора. Возникновение государства объяснялось соглашением людей перейти от естественного состояния (при наличии полной свободы и отсутствии защищенности) к гражданскому, где государство призвано защищать право каждого на личную жизнь и собственность. Впрочем, Руссо частную собственность считал состоянием вражды и угнетения и утверждал идею законности социальных революций для восстановления равенства индивидов.
Глобальные проблемы современности.
угроза ядерной войны(3 мироавая)- значителньость снизилась послепоявления теории ядерной зиы. )1880г Кракатау общая t упала на -1.5). – 50 в течении 50 лет. 2) проблема снижения антропогенного влияния на природу(эрозия почвы, парниковый эффект,вырубка лесов,загрязнение акватории океанов. Примером региональных экологических проблем может служить Кузбасс[6] - почти замкнутая горах котловина, заполненная газами коксовых печей и дымами металлургического гиганта, об улавливании которых при строительстве никто не думал, или высыхающее Аральское море с резким ухудшением экологической обстановки на всей его периферии, или высокая радиоактивность почв в районах, прилегающих к Чернобылю.)3)Демографическая проблема. Сейчас примерно 7 млрд.людей.(Индия,Южная Африка) возможности земли 100 млрд. 4) Продовольственная проблема(т.Мальтуса) может проявится. народонаселение растёт в геометрической прогрессии, а средства существования — в арифметической. 4)проблема новых болезней(непредсказуемость гмо, техногенные болезни(Китай))5) ликвидация негрмотности.Повышение уровня образования(Индия,Южная африка)
Мышление и язык.
Мышление - активный процесс отражения объективного мира в понятиях, суждениях, теориях и т. п., связанный с решением тех или иных задач, с обобщением и способами опосредствованного познания действительности. Т. о. Будучи связанным, с понятийными аспектами именно мышление ответственно за осмысливание, переработку и трансформацию языкового знака в то, что он означает -- в понятие. Функции языкаЯзык может быть устным и письменным, он возникает в человеческом сообществе, выполняя важнейшие функции: выражения мысли или сознания; хранения и передачи информации;средства общения или коммуникативную. Мышления и язык самостоятельны,но они тесно связаны и взаиомообуславлены.Доказано,что дети маугли никогда не становятся полноценными людьми. У высших животных имеются зачатки звуковой сигнализации. Куры издают несколько десятков звуков, выражающих чувство опасности, подзывающих цыплят, сигналящих о наличии или отсутствии пищи. У таких высокоразвитых млекопитающих, как дельфины, имеются уже сотни звуковых сигналов, что дает основание ученым полагать наличие языка в их коммуникации, и если это так, то нужно будет признать, что существует особая "дельфинья цивилизация". По мнению физиолога И.П.Павлова, сигнализация животных основана на ощущениях и элементарных представлениях, названных им первой сигнальной системой. Она ограничена в объеме передаваемой информации, любая сигнализация животных может выразить столько единиц информации, сколько в ней есть сигналов. Любой человеческий язык может передать и выразить неограниченное количество информации и разнообразных знаний. Наличие языка и его, сложных логико-грамматических структур позволяет человеку делать выводы на основе логических рассуждений, не обращаясь, каждый раз к своему непосредственному чувственному опыту. Наличие языка позволяет человеку осуществить операцию вывода, не опираясь на непосредственные впечатления и ограничиваясь лишь теми средствами, которыми располагает сам язык. Это свойство языка создает возможность сложнейших форм дискурсивного (индуктивного и дедуктивного) мышления, которые являются основными формами продуктивной интеллектуальной деятельности человека. Сложившийся в течение многих тысяч лет общественной истории аппарат логического сочетания нескольких высказываний образует основную систему средств, лежащих в основе логического мышления человека. Моделью логического мышления, осуществляющегося с помощью речи, может являться силлогизм.
Сознание, его происхождение и сущность.
Сознание – это одно из свойств материи, состоящее в способности отражать окружающий мир; это одна из важнейших характеристик человека и социума, связанная с речью функция мозга. Рационализм в понимании сознания проявился у французских материалистов восемнадцатого века, которые трактовали сознание как функцию мозга. Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах считали, что сознание есть образцы вещей. По их мнению, сознание обусловлено общественной жизнью и зависит от воспитания. Только внешние обстоятельства и воспитание способны лепить из ребёнка гения или идиота. Это связано с дуалистической природой человека. Человек – существо биосоциальное. Человек вышел из природы, но сформировался в социуме. Поэтому в его сознании находят отражение как личностные качества индивида, так и сформировавшиеся под влиянием общества. По выражению Аристотеля, «человек – животное общественное». И. Кант исходил из принципа отличия сознания и бытия, которые представляют чуждый друг другу мир. По Канту, «Я мыслю», то есть имею сознание, «Я» и есть само сознание. Гегель вплотную подошел к социально-исторической природе сознания, рассматривая сознание как исторически развивающееся явление. В системе Гегеля подлинной реальностью является всеобщее, представленное в виде абсолютной идеи, из которой все развивается. Для него материальный мир есть лишь форма инобытия идеи. Сознание – высшая форма целенаправленного психического отражения действительности человеком. Понятие психика является более широким, чем сознание. Оно включает в себя все сознательные и бессознательные структуры и состояния личности. Психика в той или иной мере присутствует у всех животных, а тогда как сознание характеризует именно человека, да и то не во всех его состояниях. Например, сознание не наблюдается у новорожденных, у отдельных категорий душевно больных. Можно выделить 3 стороны сознания. 1)предметное(соз.направленное на окружающий,предметный мир)2)самосознание(соз.напрвленное на самого себя)3)соз как поток переживаний (душа).
Эмпирическое и теоретическое познание. Эмпирическое и теоретические методы познания.
Основными методами эмпирического исследования выступают наблюдение и эксперимент.Наблюдение — целенаправленное и организованное восприятие предметов и явлений окружающего мира. Оно опирается на чувственное познание мира, его формы и средства.Эксперимент — это метод эмпирического исследования, обеспечивающий возможность активного практического воздействия на изучаемые явления и процессы.В ходе эксперимента рождаются не только новые методы познания, подтверждаются или опровергаются известные гипотезы и теории, но и возникают новые технологии — зачатки и прообразы будущей техники и производства.
Гипотеза — это научное предположение, выдвигаемое для объяснения какого-либо явления и требующее экспериментальной проверки и теоретического обоснования. Примеры общих гипотез: гипотеза Демокрита об атомистическом строении вещества, гипотеза Канта - Лапласа о происхождении небесных тел, гипотеза А. И. Опарина о возникновении жизни на Земле.Теория — это такая форма достоверного научного знания об определенном классе объектов, которая представляет собой систему взаимосвязанных утверждений и доказательств и содержит методы объяснения и предсказания явлений данной предметной области.С помощью науки оцениваются не только результаты истории, анализируются текущие события, но и в известной мере прогнозируется будущее. Каждая наука имеет свой предмет и метод. Под предметом подразумевается, что исследуется, а под методом — как, каким способом осуществляется это исследование. Возникновение науки своими корнями уходит в далекое прошлое. Изучением истории и закономерностей ее развития занимается специальная научная дисциплина — науковедение. И хотя зачатки отдельных наук обнаруживаются задолго до нашей эпохи, в своих современных формах она заявляет о себе в XVI-XVII вв. Именно отрезок времени — от даты публикации труда Н. Коперника “Об обращении небесных сфер” (1543) до выхода сочинения И. Ньютона “Математические начала натуральной философии” (1687) — принято называть эпохой “научной революции”. В этот период возникает мощное интеллектуальное движение, в первую очередь связанное с творчеством таких мыслителей, как Галилей, Бэкон, Декарт.
Научное теоретическое познание является разновидностью рационального познания, т.е. деятельности мышления. Поэтому оно в полной мере опирается на всеобщие методы мышления: абстракцию, идеализацию, экстраполяцию. Результатом их применения оказываются понятия и суждения, отражающие сущность познаваемых явлений.В научном познании всеобщие методы мышления конкретизируются общенаучными методами теоретического познания: сравнением и аналогией, анализом и синтезом, индукцией и дедукцией, детализацией и конструированием и т.д. Каждый из этих методов обладает достоинствами и недостатками, т.е. позволяет достичь одного и не позволяет достичь другого. Например, сравнение позволяет установить достоверное соотношение сходного и различного, но не позволяет вскрыть причину и сущность сходства и различия, в то время как использование аналогий позволяет вскрыть сущность или выдвинуть догадку о ней, но аналогия сама по себе не удостоверяема, так как извлекается не из рассматриваемого явления, а из ранее известных.
Наука как социальный феномен. Её структура и закономерности развития.
Наука — это система знаний, полученных в результате практики, включающей в себя исследование и освоение процессов и явлений, происходящих в природе, обществе и человеческом мышлении.
Наука проходит в своём развитии ряд этапов:доклассический этап или этап преднауки, характеризуется зарождением элементов науки в рамках философии, наука как целостный феномен возникает в Новое время вследствие отделения от философии и проходит в своём развитии 3 этапа: 1-классический (XVII-XIX вв.); 2-неклассический (пер.пол. ХХ в.); 3-постклассический (вт. пол. ХХ в.);(1), исследуя объекты, стремилась при их описании и теоретическом исследовании исключить (элиминировать) всё, что относится к субъекту средством, приёмом и операциями его деятельности;(2) связана с разработкой релятивистской (ТВ) и квантовой теории и отвергает объективизм (1); она осмысливает связи между знаниями объекта и характером средств и операций деятельности субъекта;(3) её существенный признак – учёт субъективного фактора в познании; она учитывает связь получаемых знаний не только с особенностью средств и операций деятельности субъекта, но и с её ценностно-целевыми структурами; характерная черта этого этапа – глобальный или универсальный эволюционизм, распространяющий развитие на все сферы бытия и устанавливающий универсальную связь между неживой, живой и социальной материей; на утверждение этого принципа повлияли три теории:- теория нестационарной вселенной, теория экологической эволюции, - теория биосферы и ноосферы.
Структура научного познания включает в себя:1-факты, 2-понятия и абстракции, как результаты теоретического обобщения фактов, 3-проблемы и гипотезы, 4-законы, принципы и теории, 5-философские установки, 6-социокультурные основания, 7- методы, идеалы и нормы научного знания, как совокупность определённых ценностных или методологических установок, свойственных науке, 8-стиль мышления.
#49. Специфика научного познания.
Структуру науки составляют следующие блоки:эмпирический;теоретический;философско-мировоззренческий;практический.Эмпирические знания включают в себя информацию, полученную с помощью как обыденного познания, так и опытным путем (посредством наблюдения и эксперимента). Теоретическое знание — это такой уровень развития науки, который позволяет на основе знания фундаментальных законов приводить в определенную систему разрозненные факты, явления, процессы и первоначальные выводы.В практический блок науки входят инструменты, приборы, технологии, созданные и используемые человеком для получения новых знаний.Методология науки представляет собой философское учение о способах преобразования действительности, применении принципов научного мировоззрения к процессу научного познания, творчеству и практике.
Религиозное сознание, его специфика и социальные функции.
Религиозное сознание является одной из старейших форм общественного сознания,.Религиозное сознание являлось ведущей формой общественного сознания в течение более, чем двух тысячелетий,вплоть до эпохи Просвещения. С развитием науки, философии, правосознания,морали, религии значительно уступает свои позиции. Возникает атеизм как учение, опровергающее религиозные взгляды. Религия выражала не только страх человека перед грозными и непонятными силами, господствующими в повседневной жизни. В ней отразились попытки воздействовать на эти силы. В религиозных обрядах, заклинаниях, жертвоприношениях люди пытались служить сверхъестественным силам и в некоторой степени управлять ими.Кроме того, с помощью религии закреплялись нормы поведения человека. Религия служила средством достижения социальной стабильности.Религия является отражением (хотя и фантастически) окружающей действительности, поэтому она развивается и изменяется одновременно с изменением самой жизни.Ф.Энгельс назвал религию "фантастическим отражением в головах людей внешних сил, которые господствуют над ними в их повседневной жизни.В языческих религиях реальные земные проблемы были связаны с миром природы, с проблемами его болезни и смерти. В то же время и в язычестве, и позднее в христианстве постепенно на первое место выдвигаются духовные проблемы, та же, как вопрос о сущности самого человека, о его смертности или бессмертии, о соотношении добра и зла, о совести и справедливости. Таким образом, религиозное сознание формировалось как сознание о справедливой жизни. И религиозные проблемы очень тесно переплетались с нравственными проблемами.Нет ни одного народа, который не знал бы религию, и, значит, появление и развитие религиозного сознания, связано с духовными потребностями человека.
Эстетическое сознание, его своеобразие и роль в жизни человека и общества.
С разделением труда, обособлением искусства от других видов общественной деятельности человека происходит окончательное формирование эстетического сознания. Эстетическое сознание отражает окружающий мир, всю разнообразную деятельность людей и ее результаты в эмоционально оцениваемых образах. Отражение окружающего мира в нем сопровождается появлением особых сложных переживаний, связанных с чувствами возвышенного, прекрасного, трагического и комического. Но своеобразие эстетического сознания заключается в том, что оно содержит в себе сложность и выразительность эмоциональных впечатлений и в то же время проникает в глубокие существенные связи и отношения.Особенностью эстетического сознания является то, что взаимодействие человека с реальным миром воспринимается, оценивается и переживается индивидуально на основе существующих идеалов, вкусов, потребностей. В структуре эстетической потребности можно выделить три взаимосвязанных элемента: эмоциональный, рациональный и деятельный. Это следует учитывать при определении путей и средств ее формирования. Конечно, нужно комплексное воздействие и на эмоциональную, и на рациональную сферу сознания для выработки необходимых убеждений и установок и для дальнейшего закрепления их в деятельности. Эстетическое сознание — это та форма или часть общественного сознания,которая отражает все богатство эстетического отношения человека к миру ивыражает его активное стремление к гармонии, совершенству, красоте, кидеалу прекрасного. В древности формировалось весьма расширенноепредставление о красоте: красивым признается благо, здоровье, богатство,почет — словом, все то, что полезно, пригодно и т.д.
Нравственное сознание, его сущность и социальные функции.
Нравственное сознание - это основная ценностная форма общественного сознания, в котором находят отражения общепринятые нормативы и оцеки человеческой деятельности. Нравственное сознание отражает отношения между личностями и те позиции, с которыми человек оценивает свое собственное Я. Формирование нравственного сознания в конечном счете определяется необходимостью регуляции межличностных отношений и совместной деятельности людей.
Нормы нравственного сознания и складываются и функционируют в непосредственной практике поведения людей, в процессе их общения, будучи отражением и закреплением их совместного жизненного и исторического опыта. Они закрепляются признанием их ценности с точки зрения всеобщего блага для того или иного коллектива не имея при этом юридической силы. Не все однако в деятельности человека регулируется правовыми или нравственными нормами. Существует сфера общественной регуляции поведения, которая не может быть отнесена собственно к нравственности. К ней относятся обычаи, ритуалы, традиции... Таким образом нормы нравственного сознания образуют систему таких социальных норм, которые регулируют межличностное общение и поведение людей в целях обеспечения единства личных и коллективных интересов.
Истоки нравственного сознания восходят к обычаям, закрепившим те поступки, которые по опыту поколений оказались полезными для сохранения и развития общества и человека. Нравственное сознание общества проявляется в различного рода социальных запретах, призванных предотвращать недозволенные с точки зрения общественных интересов социальные деяния. Однако нравственое не в меньшей степени выражается категорией должного, т.е. не только того, что нравственная личность должна избегать, но и того, что обязана делать, движимая долгом.
нравственное сознание - необходимый фактор прогресса человеческого общества, его гумманизации.
2 уровня нравственного сознания: обыденно-практический и теоретический. Если в обыденно-практическом уровне отражаются реальные нравы общества, те действующие и широко распространеные номы и оценки, то на теоретическом уровне формируется прогнозируемый обществом идеал, сфера абстрактного должествования, которая по понятным историческим причинам никогда не совпадала с реальной действительностью. Идеально-теоретический уровень нравственного сознания чаще всего называют моралью. Системы моральных императивов как совокупности конкретных, всегда проивопоставленных реальным нравам непререкаемых истин исторически изменчивы. Мораль критически относится к существующему, находит в наличном ростки прогнозируемого идеала и способствует его реализации в дальнейшей социальной практике. Отличие между ними заключается в следующем: нравственность закреплена традицией, вековой привычкой, индивид включен в нее непосредственно, как во внешний мир. Мораль есть выражение внутренней убежденности, свидетельство духа, в ней действительность принимается индивидом в той мере, в какой она выдержала проверку перед критической мыслью;
* нравственность можно определить как общественную мораль, она выражает точку зрения общности (семьи, государства, общества), мораль, напротив, есть нечто, подобное индивидуальной нравственности, она исходит из идеи самоценности человеческой личности;нравственность совпадает с нравами, фактически практикуемыми формами поведения, мораль вырастает из отрицательного отношения к реальности и является субъективным долженствованием. Гегель полагал, что мораль вырастает из нравственности и затем обратно переходит в нравственность.
42, 43, 44. Общественное и индивидуальное сознание.
Общественное сознание представляет совокупность идей, теорий, взглядов, представлений, чувств, верований, эмоций людей, настроений в которых отражается природа, материальная жизнь общества и вся система общественных отношений. Общественное сознание формируется и развивается вместе с возникновением бытия, так как сознание возможно как продукт социальных отношений. Но и общество может быть названо обществом лишь только тогда, когда сложились его основные элементы, в том числе и общественное сознание. Общество и есть материально-идеальная реальность. Структура общ.соз 1) обыденное(бытовое)2) научное(общественное)- общ.психология и идеология. Общ. Психология термин для обособления каких-то отличительных сторон в сознании целых соц групп. Например,рабочий класс- категоричность и др. Идеология- каждой соц группе присуще своя идеол. (десатник- патриот) . Форма общ соз. 1) мораль 2) религия 3)право(политическое сознание)4) науки.5)искусство. Индивидуальное сознание. Инд.соз.- высший уровень психики, формируется в общении с другими как осознание бытия. Инд. Соз. Состоит из идеальных обобщенных моделей реального мира.
Современно учение о нациях. Национализм и патриотизм.
. Нация – крупная этническая группа. Н формируется в условиях рыночной экономики и товарного производства. НАЦИЯ - большая социальная группа, исторически возникающий тип этноса, представляющий собой определенную общность людей, характеризующуюся единством территории, тесными экономическими связями людей, общностью языка, культуры, черт психического склада. Первые нации возникли в период распада феодализма и становления капиталистической государственности. Экономической основой возникновения наций явились частная собственность на средства производства, ликвидация феодальной раздробленности, укрепление экономических связей между отдельными этническими общностями, объединение местных рынков в общенациональные. Руководящей силой возникавших тогда наций была буржуазия, стремившаяся к объединению отдельных народов в рамках единого государства, обеспечению благоприятных условий для своего собственного развития. Патриотизм-любовь к родине. Нормальное чувство. Не отрицается конституцией. Духовная ценность. Национализм- гипертрофированный патриотизм, В своей основе национализм проповедует верность и преданность своей нации, политическую независимость и работу на благо собственного народа, объединение национального самосознания для практической защиты условий жизни нации, её территории проживания, экономических ресурсов и духовных ценностей[2]. Он опирается на национальное чувство, которое родственно патриотизму. Эта идеология стремится к объединению различных слоёв общества, невзирая на противоположные классовые интересы. Она оказалась способной обеспечить мобилизацию населения ради общих политических целей в период перехода к капиталистической экономике.В силу того, что многие современные радикальные движения подчёркивают свою националистическую окраску, национализм часто ассоциируется с этнической, культурной.СМИ «национализмом» часто называют этнонационализм, в особенности его крайние формы (шовинизм, ксенофобия и др.), которые делают акцент на превосходстве одной национальности над остальными[3]. Многие проявления крайнего этнонационализма, включая разжигание межнациональной розни и этническую дискриминацию, относятся к международным правонарушениям.
Теория стратификации и марксистская теория классов.
По марксу: класс эксплуататоров и эксплуат-ых. Межлу ними непрерывная антогонизм. Коммунищм безклассовое общ-во.
Экономическая структура общества. Марксистское учение об общественно-экономической формации.
1)Чистый рынок-а)свобода частной собственности б) типичный интерес.(стремление к прибыли).в)свободная конкуренция г)свободное рыночное ценообразование.(закон спроса и предложения).д)минимальное вмешательство государства.
2)командная экономика(плановая)-жесткое администрирование,(госплан) назначение цен,распределение благ гос-ом.(CCCР и соцстраны)
3) смешанная э.-чист э+планов.э. рынок с регулированием гос-ва.помогает избегать кризисов.
4)Традиционная экономика-присуще аграрным странам.
Уровни б.-природное-общ-ое(состоит из таких общ-но эконом. формаций)1)первобытно –общинный строй 2) рабовлад.строй3)феод строй4)капит строй5) коммунизм.переход между ними путем революций
Диалектика и её законы.
. Диалектика (греч— искусство спорить, вести рассуждение) логическая форма и способ рефлексивного теоретического мышления, имеющего своим предметом противоречия мыслимого содержания этого мышления.Родоначальниками диалектики можно считать Сократа и софистов. Вместе с тем, диалектика разрабатывалась в философии как метод анализа действительности. Вспомним Гегель характеризовал диалектику как движущую душу истинного познания, как принцип, вносящий в содержание науки внутреннюю связь и необходимость. Заслуга Гегеля, по сравнению с его предшественниками, состоит в том, что он дал диалектический анализ всех важнейших категорий философии и сформировал три основных закона: закон перехода количественных изменений в качественные, закон взаимопроникновения противоположностей и закон отрицания отрицания. Маркс и Энгельс рассмотрели законы диалектики Гегеля через призму материального мира.В истории философии выделяются следующие исторические формы диалектики:
1. Диалектика античности (наиболее яркие представители — Гераклит и досократики, Демокрит, Сократ, Платон и Аристотель).
2. Идеалистическая диалектика немецкой классической философии XVIII — первой половины XIX в. (И. Кант, Г. Фихте, Ф. Шеллинг, Г. Гегель).
3. Материалистическая диалектика (К. Маркс, Ф. Энгельс, философы советской 1. Закон единств и борьбы противоположностей можно проиллюстрировать в биологической эволюции: путём борьбы наследственности и изменчивости происходит становление новых форм жизни.а и борьбы противоположностей. (закон противоречия)
2. Закон перехода количественных изменений в качественные. (закон развития) Постепенно суммируются многие вредные воздействия производства на окружающую среду. Начинаясь с безобидных доз, загрязнение воздуха, водоемов, нарастая, достигает со временем катастрофического уровня. Нагревание или охлаждение тел до определённой температуры меняет их агрегатные состояния.
3. Закон отрицания отрицания. Зерно –росток-зерна
38. Категории диалектики.
Категории диалектики - общие понятия, отражающие наиболее существенные закономерные связи и отношения реальности. Можно сказать, что философские категории воспроизводят свойства и отношения бытия в максимально общем виде. Регулируя реальный процесс мышлени они в ходе его исторического развития постепенно вычленяются в особую систему, и именно система категорий оказывается наиболее устойчивой во всех преобразованиях философского знания, хотя и она претерпевает изменения, подчиняясь принципу развития. Современное представление фундаментальных категорий существенно отличается от того, как они мыслились в древности.
В современной диалектике к базовым категориям относят:
Сущность - нечто сокровенное, глубинное, пребывающее в вещах, их внутренних связях и управляющее ими, основание всех форм их внешнего проявления. Сущность всегда конкретна, не бывает сущности вообще.
Явление - непосредственно воспринимаемые свойства объекта, то или иное видение которых зависит от строения и действия органов чувств субъекта познания. Явление - это проявление сущности.
Единичность - категория, выражающая относительную обособленность, дискретность, отграниченность друг от друга в пространстве и времени объектов, с присущими им специфическими особенностями, составляющими их неповторимую качественную и количественную определённость.
Случайность - такой тип связи, который обусловлен несущественными, внешними дл данного явления причинами. Бывает внешней и внутренней.
Необходимость - закономерный тип связи явлений, определяемый их устойчивой внутренней основой и совокупностью существенных условий их возникновения и развития.
Свобода - способность человека принимать решения и совершать поступки в соответствии со своими целями, интересами, идеалами.
И др.
Психика человека и её структура.
психика- свойство высокоорганизованной системы(мозга).форма отражения действительности, это модель окружающего мира(индивидуальная) с его закономерностями в сознании человека. С помощью этой модели человек ищет способы реализации своих интересов. Самая главная значимость психики-предвидеть (ход развития событий-избегать опасностей). Структура по Фрейду.(бессознательное,сознание и сверхсознание.)
Человек как биопсихосоциальная целостность.
Мы подходим к человеку с тремя разными измерениями его существования: биологическим, психическим и социальным. ' Биологическое выражается в морфофи-зиологических, генетических явлениях, а также в нервно-мозговых, электрохимических и некоторых других процессах человеческого организма. 'Под психическим понимается внутренний духовный мир человека — его сознательные и бессознательные процессы, воля, переживания, память, характер, темперамент и т, д. Но ни один аспект в отдельности не раскрывает нам феномен человека в его целостности. Человек, говорим мы, есть разумное существо. Что же в таком случае представляет его мышление: подчиняется ли оно лишь биологическим закономерностям или только социальным? Любой категорический ответ был бы явным упрощением: человеческое мышление являет собой сложноорганизованный биопсихосоциальный феномен, материальный субстрат которого, конечно, поддается биологическому измерению (точнее, физиологическому), но содержание его, его конкретная наполненность — это уже безусловное взаимопереплетение психического и социального, причем такое, в котором социальное, опосредствуясь эмоционально-интеллектуально-волевой сферой, выступает как психическое.
Проблема человека в философии.
Разрушение природной среды, оскудение привычного ландшафта, распространение новейших пандемий, грозящих опустошить Землю, ядерные производства - все это рождает ощущение беззащитности человечества, возможности его гибели. Исследовательская мысль все глубже проникает в загадки живой, одухотворенной материи. Перспективы генетической инженерии, трансплантация органов, клонирование клеток - все это разрушает традиционное представление о неизменной биологической природе человека. Болезненную остроту приобрели психологические проблемы. Разрушение традиционных форм и норм жизни, изменение окружающей обстановки, новые виртуальные элементы реальности и т.д. приводит к утрате людьми представлений о собственной идентичности устойчивости своего внутреннего мира и специфически человеческих черт.
Эволюция человека основывается на том, что он утратил свою первоначальную родину - природу. Он никогда уже не сможет туда вернуться. У него теперь только один путь: покинуть свою естественную родину и искать новую, которую он сам себе создаст, в которой он превратит окружающий мир в мир.
Философское понимание человека никогда не станет однозначным потому, что единый ответ на этот вопрос исключается предельной противоречивостью нашего бытия.
Высший акт самоутверждения личности заключается в жертвенности, в том, чтобы принять страдание и смерть, но не изменить своему человеческому призванию. Наше бытие и становится в высшей степени человеческим именно тогда, когда мы начинаем понимать, что "Я", личностное начало является чем-то большим, чем собственная жизнь. Таков парадокс: человек обретает себя как личность, только теряя себя как биологическую особь.
Антропология - учение о природе и сущности чел-ка. Центральная проблема - что есть чел-к. Термин “философская антропология” ввел Кант, как раздел фил-и, интерес кот. прикован к проблеме автономности чел-ка. Занимается выработкой идеи чел-ка на основе знаний, накопленных в разных науках о чел-ке. Современная западная фил.антропология пытается выявить основы и сферы человеческого бытия, индивидуальности и уникальности человеч. личности, ее творческих возможностей, смысл существования.
Особенности существования и осмысления пространства и времени.
характеризуется протяженностью и структурностью материальных объектов (образова¬ний) в их соотношении с другими образованиями.
Время характеризуется длительностью и последовательностью существования материальных образований в их соотношении с другими материальными об¬разованиями.
Принципиально важным является ответ на вопрос о том, в каком отношении пространство и время находятся к материи. По этому вопросу в философии существуют 2 точки зрения.
1. пространство и время – самостоятельные сущности, существующие наряду с материей и независимо от нее. Пространство, по Ньютону, неизменно, не¬подвижно, его свойства не зависят ни от чего, в том числе и от времени, они не зависят ни от материаль¬ных тел, ни от их движения. Можно убрать из про¬странства все тела, но пространство останется и свойства сохранятся. Получается, что пространство – это как бы грандиозное вместилище.время течет одина¬ково во Вселенной и это течение не зависит ни от чего, – а поэтому время абсолютно
2. про¬странство и время - не самостоятельные сущности, а системы отношений, образуемые взаимодействую¬щими материальными объектами
Общие свойства пространства – времени: их объективность, и всеобщность.
Основными свойствами пространства являются: протяженность, однородность, изотропность (равно¬правность всех возможных направлений), трехмер¬ность,
свойства времени: длитель¬ность, однородность (равноправие всех моментов), одномерность, необратимость.
Движение в самом широком его понимании представляет собой единство моментов перемещения вещей и процессов и их изменения. Едущая машина перемещается в пространстве, "старая" книга на полке "стареет", изредка "перемещаясь".
Именно такой смысл вкладывают в термин "дви¬жение", когда говорят, что матерая не может суще¬ствовать без движения. Оно как бы подчинено материи.
Философское и физическое понимание пространства и времени.
п. и в.-как форма бытия. П- категория для обозначения протяженности и структурности. В.- категория для длительности сущ-я и последовательности смены состояний. П и в – объективны, но есть особенности . в класс-ой науке п и в –бесконечны. П.- трехмерна и изотропна. В.- однамерна, равномерна течет. После ТО Энштейна п и в представляют собой как равноправные составляющие 4-х мерного мира. П и в согласно этой теории относительны в зависимости от системы отсчета. В общей ТО устанавливается связь между материей,энергией и с искривлением п. Т.о. нет п без в без м. Если предоставить бактериям идеальные условия и при этом знать что бактерии развиваются в геомтр. Прогрессии в течении нескольких часов или дней заполнять весь земной шар. Но этот процесс очень скоро ограничивается другими конкурирующими ,а те 3-ми. Поэтому в мире все сбалансировано и для каждого биологического вида есть жизненное п. Особый интерес предсатвялет понятие ж.п. для соцгрупп (общества)и отдельного человека. Например, гражданское право и свободы это как бы социальное п для человека(индивида).
Движение как философская форма категория. Типы и формы движения.
Аристотель- движение, как осуществление сущего в возможности, переход его в действительность. Частным видом движения является механическое перемещение тела из одного места в другое.движение предполагает наличие движущихся предметов, которые, в свою очередь, или возникли, или же существовали вечно неподвижно. Но возникновение предметов есть тоже движение.движение вечно
движение рассматривается как атрибут материи, включающий в себя все процессы изменения, которые происходят в мире, будь то природа, общество или мышление. Движение - это всеобщая форма существования бытия, материи.
Движение также является внутренним свойством материи и уникальным явлением окружающей действительности, поскольку движение характеризуется целостностью, непрерывностью и одновременно наличием противоречий (движущееся тело не занимает постоянного места в пространстве — в каждый момент движения тело находится в определенном месте и одновременно уже не находится в нем).
Философское и естественнонаучное понятие материи.
материя есть объективная реальность – причина, основа, содержание и носитель (субстанция) всего многообразия мира. Она проявляется в бесчисленных свойствах. Основные: объективность существования, структурность, неуничтожимость, движение, пространство, время, отражение. У всех предметов и процессов внешнего мира есть такой общий признак: они существуют вне и независимо от нашего сознания, отражаясь прямо или косвенно в наших ощущениях.
• материалистический подход, согласно которому материя есть основа бытия, а все иные формы — дух, человек, общество — порождение материи; по утверждению материалистов, материя первична и представляет собой наличное бытие;
• материя объективно существует независимо от всего сущего первичного идеального (абсолютного) духа;
• материи как самостоятельной реальности не существует вообще, она лишь продукт (феномен — кажущееся явление, "галлюцинация") субъективного (существующего только в виде сознания человека) духа;
• позитивистский — понятие "материя" ложно, поскольку его нельзя доказать и полностью изучить при помощи опытного научного исследования.
В современной российской науке, философии (как и в советской) утвердился материалистический подход к проблеме бытия и материи, согласно которому материя есть объективная реальность и основа бытия, первопричина, а все иные формы бытия - дух, человек, общество - проявления материи и производны от нее.
Объективная реальность - это свойства и характеристики бытия, которые совершенно не зависят от человека.в определенном бытии объективная реальность представленная материей.
Материя – бесконечное множество всех существующих в мире объектов и систем.Весь окружающий мир представляет собой движущуюся материю в ее бесконечных формах и проявлениях.
Элементами структура материи являются:
• неживая природа;
• живая природа;
• общество.
Атрибутами материи, всеобщими формами её бытия являются движение, пространство и время, которые не существуют вне материи. Точно так же не может быть и материальных объектов, которые не обладали бы пространственно-временными свойствами.
Проблема субстанции. Монизм и плюрализм.
Субстанция-сущность,первооснова,(что есть в основе мира?). Бывает: Монизм-(Макрс,Гегель)
Плюрализм. (Демокрит)-первооснова 4 стихии(земля,вода,воздух,огонь.)
Бытие и существование: сходство и различие. Формы бытия.
При взгляде на мир поражает его беспредельность в пространстве и времени и бесконечная разнородность предметов и явлений.несоизмеримыми кажутся ограниченность человеческой жизни и вечность мира. Чтобы не затеряться и не пропасть в таком мире, человек должен попытаться найти свое место в нем, соотнести его бесконечность со своей конечностью. Это возможно в том случае, если рассматривать мир и человека не как противостоящие друг другу реальности, а как единое целое.
Уже в рамках мифологической культуры люди пытались мыслить мир не как хаос, а как космос, то есть, как разумно организованное целое.для мифологического мышления-характерно понимания мира как чего-то неустойчивого, балансирующего на грани между хаосом и космосом, подверженногосудьбе, а не строгому закону. Появление философии, среди прочих причин, было обусловлено стремлением к построению такой картины мира, в которой не было бы места неопределенности и случайности.
Такой мир в философии выражается через понятие "бытия". Бытие - это все, что есть. В этом смысле оно абсолютно, то есть является причиной самого себя. Об этом говорил еще Парменид: "Бытие есть, небытия - нет". Бытие - это всеединство.
Основной философской дисциплиной, изучающей бытие, является онтология.
Основными формами бытия являются:
• материальное бытие — существование материальных (обладающих протяженностью, массой, объемом, плотностью) тел, вещей, явлений природы, окружающего мира;
• человеческое бытие - существование человека как единства материального и духовного (идеального), бытие человека самого по себе и его бытие в материальном мире;
• социальное бытие, которое включает бытие человека в обществе и бытие (жизнь, существование, развитие) самого общества. Среди бытия также выделяются:
• ноуменальное бытие (от слов "ноумен" — вещь сама по себе) — бытие, которое реально существует независимо от сознания того, кто наблюдает его со стороны;
• феноменальное бытие (от слова "феномен" - явление, данное в опыте) — кажущееся бытие, то есть бытие, каким его видит познающий субъект.
Категорией, противоположной бытию, является небытие. Небытие — полное отсутствие чего-либо, абсолютное ничто.
Философское понимание бытия.
в каждой философии б понимается по разному например, по марксу б-это установившийся закрепленное в обычаях,моралях, традициях уклад общ-ой жизни. У идеалистов(Декарт)- истинное б идея-подобна мысли Бога «я мыслю-существую.» б.- это независимо от сознания реальный объективный мир как всеобщем космическом его понимании , так и включая ео частности и микрокосм.Причем в динамике, согласно объективным закономерностям во взаимодействии и многообразии. По Аристотелю- б- это живая субстанция,харк-ся след принципами1)каждая вещь есть самостоятельный факт(принцип материальности)2) каждый объект обладет структурой , части котрой соотненсены друг сдругом(аристотелевская концепция активной формы)3) каждая вещь указывает на свое происхождение.(принцип причинности)4) каждая вещь имеет свое определенное назнчение(принцип цели)
. Философия марксизма (1818-1883)
Высшая цель марксизма – разработка и теоретическое обоснование освобождения порабощенного человечества.
Марксизм доказывает неизбежность уничтожения всякого рабства, унижения, отчуждения и несвободы людей. Суть философии марксизма образуют исследования фундаментальных, классических проблем, концентрирующихся вокруг отношений человека к миру и мира к человеку, отношений людей между собой и природы человека вообще.
Маркс активно выступал против всякой религии, в особенности против христианства в его протестантской разновидности. В пролетариате Маркс увидел особый класс, призванием которого является уничтожение существующего миропорядка.
Маркс рассматривает отчужденный труд в следующих аспектах.
1. Рабочий использует материалы, которые в конечном счете взяты у природы, и получает в результате труда нужные для жизни предметы, вещи, продукты труда.
2. Сам процесс трудовой деятельности для рабочего принудителен. Он не имеет выбора. 3.Подневольный труд порождает отчуждение между людьми.
25 Русская философия 19 века.
Характеристика философии 19 века.
-неразрывная связь философии с религией.
- более позднее чем на западе философия в самостоят знание.
-интерес к проблемам философии истории
-доминирование морального и нравственного в критериях познанияи практики.
Основные дискуссии развертывались между материалистами и идеалистами, славянофилами и западниками. В 40-50 годы XIX века по ряду общефилософских вопросов русская общественная и философская мысль разделилась на два направления: западничество и славянофильство.
1) Славянофильство:
Сущность- определялось идеей "несхожести" России и Запада, самобытности русского духовно-исторического процесса (сам термин "славянофильство" достаточно условен и выражает лишь их общественно политические позиции).
Все основные идеи славянофилов тяготеют к полюсу тотальности:
-Критика западной цивилизации как якобы "безбожной", низменной, бездушной.
-Православие - духовная основа русской нации, подлинный двигатель исторического процесса;
-Монархия - идеальная форма государственного устройства России, наиболее полно выражающая дух и традиции русского народа;
-Крестьянская община, патриархальная семья- социальная основа общества, внутри которого только и возможен подлинно нравственный человек;
-Соборность - выражение коллективного духа россиян, их общинного ("хорового") начала в образе жизни. Соборность есть собирание, соединение всех сил ради общего дела.
-Русский народ - это особый народ (народ - богоносец), призванный к высокой роли в мире.
-Задачу последующего развития России они видели в том, чтобы дух православия пронизал весь общественный организм, придал ему высший смысл в развитии.
-Свобода индивида возможна, но лишь путем подчинения его абсолютным ценностям- авторитету религии и церкви, государству, своему народу.
2) Западничество:
В полемике со славянофилами складывалась русская философия индивидуальности, тяготевшая к тем или иным формам западничества.
Были выразителями идеи единого общемирового прогрессивного развития.
1.Они активно выступали за европеизацию страны, т.е. ликвидацию феодально- крепостнических отношений и развитие общества по буржуазному пути.
2.Считали религию и церковь тормозом общественного прогресса.
3.Высоко оценивали человеческий разум и науку, уважительно относились к правовым нормам общества.
4.Основной ценностью общества для них является индивид, а государство прозвано защищать его права и свободы.
5.В социальной сфере они ориентировались либо на конституционную монархию, либо на социалистические или анархические формы государственного правления.
Психоанализ З. Фрейда
Психоанализ — направление в современной философии, объяс¬няющее роль бессознательного, иных психических процессов в жизни человека и общества.
Основателем психоанализа считается австрийский ученый -психиатр Зигмунд Фрейд (1856 - 1939). Началом психоанализа можно считать два главных открытия, сделанных Фрейдом:
• бессознательного — особой психической реальности, которая присуща каждому человеку, существует наряду с сознанием и в значительной степени контролирует сознание;
• реакция вытеснения (из сознания в бессознание) отрицатель¬ных эмоций, отрицательного опыта, всего того, что нарушает равновесие и здоровье психики как способа психологиче¬ской зашиты.
Отрицательные эмоции, нереализованные желания — все, что вытеснено в бессознательное, рано или поздно дает о себе знать в виде "случайных", спонтанных действий, поступков, оговорок, описок, "странностей".
Особая форма жизни бессознательного — сны. По Фрейду, сны — это реализация скрытых стремлений человека, того, что было нереализовано в реальной действительности.
2. Фрейдом выделяются две схемы психики:
• топографическая;
• динамическая.
При топографическом подходе бессознательное представляет¬ся в виде большой прихожей, где ожидают своего часа разнооб¬разные мысли, желания, эмоции человека. Сознание — небольшой кабинет, куда периодически "вызываются" посетители: мысли и желания человека. Между прихожей и кабинетом стоит страж, который впускает в сознание только угодные сознанию мысли. Иногда страж уходит, засыпает, и часть "ненужных посетителей" прорывается в кабинет — в сознание. Но затем они снова изго¬няются вернувшимся (проснувшимся) стражем в прихожую.
При динамической схеме психика представляется как сово¬купность трех слоев - Оно, Я, Сверх-Я.
• "Оно" — мир бессознательного, где содержатся мысли и же¬лания человека.
• "Я" - сознание человека, посредник между всеми компонен¬тами психики.
• "Сверх-Я" — давящая и влияющая на личность внешняя ре¬альность, "внешняя цензура": законы, запреты, мораль, куль¬турные традиции.
"Я" пытается подчинить себе "Оно". Это редко удается сделать. Обычно "Оно" в скрытых или открытых формах подчиняет "Я". Фрейд сравнивает "Я" со всадником и лошадью: всадник ("Я") с первого взгляда контролирует лошадь, дает ей команды, но лошадь ("Оно") — сильнее всадника и в действительности несет всадника на себе. В некоторых случаях всадник вообще теряет контроль над лошадью и вынужден скакать вместе с ней, куда она его повезет. Также "Сверх-Я" — нормы и запреты - часто подчиняет "Я".
Таким образом, "Я" человека (по Фрейду - "несчастное че¬ловеческое Я") испытывает мощное давление с трех сторон:
• бессознательного - "Оно";
• внешнего мира;
• норм, запретов - "Сверх-Я";
и чаще всего подавляется чем-нибудь из них.
3. Согласно Фрейду главными факторами, которые руководят и направляют психикой человека, являются:
• удовольствия — психика подобно компасу так или иначе ищет пути к удовольствию;
• вытеснение — психика вытесняет в бессознательное неприемле¬мые, запрещенные желания и идеи (асоциальные, сексуальные). Вытесненные в бессознательное, не прошедшие "цензуру"
желания, мысли подвергаются сублимации — преобразованию в другие "разрешенные" типы социальной деятельности и куль¬турного творчества.
4. Что является "ядром" бессознательной сферы? Отвечая на этот вопрос, Фрейд выдвигает сначала так называемую "первую психо¬аналитическую систему", которая господствовала с 1905 по 1920 гг., а после 1920 года — "вторую психоаналитическую систему".
Согласно первой психологической системе в основе бессозна¬тельного лежит "либидо" — сексуальное влечение, сексуальный инстинкт. Либидо ищет свое выражение:
• в сексуальных действиях;
• в других сферах жизни через сублимацию (преобразование) сексуальной энергии в. несексуальную.
Частой причиной замещения сексуального объекта на несек¬суальный являются социальные нормы, традиции, запреты. Сексуальный импульс, по Фрейду, может быть реализован трояко:
• "выпущен на свободу" через непосредственные действия, как сексуальные, так и несексуальные;
• вытеснен в бессознательное;
• подавлен, лишен энергии через реактивные образования (стыд, мораль).
Таким образом, психическая деятельность человека есть про¬цесс превращений его сексуального инстинкта. Данная теория вызвала протест в Европе.
5. В 20-е гг. ХХ в. Фрейд разрабатывает вторую психологиче¬скую систему, где по-новому смотрит на проблему возникнове¬ния энергии бессознательного.
Центральные понятия данной системы — Эрос и Танатос.
Эрос (инстинкт жизни) лежит в основе конструктивного по¬ведения человека, созидания. Благодаря ему человек обеспечи¬вает свои потребности и продолжает род.
Танатос (инстинкт смерти) подталкивает человека к деструк¬тивной деятельности, разрушению всего того, что кажется ему "чужим" и опасным.
Жизнь человека — постоянное взаимодействие Эроса и Танатоса.
6. Особое внимание Фрейд уделяет проблеме отношений человека, человеческих масс, культуры.
Согласно Фрейду человеческое общество может существо¬вать только при условии взаимного подавления бессознательных привычек, влечений, страстей, в противном случае общество будет разрушено изнутри. Происходит массовая сублимация по¬давленной энергии и преобразование ее в культуру.
Общество создает заменитель подавленной энергии - ритуалы. Ритуал — коллективное бессознательное — форма реализации вытесненных желаний. Ритуалов множество - религия, мораль, искусство, поэзия, музыка, зрелища, массовые мероприятия.
По мере развития цивилизации человеческие страсти подав¬ляются все больше и больше. Это приводит:
• к массовым психозам, всенародной депрессии;
• к необходимости конструирования более сложных, изощрен¬ных ритуалов.
Философия неотомизма.
Неотомизм – философская доктрина католической церкви, основывающаяся на учении Ф. Аквинского. Н. – признан единственной истинной философией, соответствующей христианским догмам.
Основу неотомистского учения составляет принцип: «Философия – служанка богословия». Н.- теологическая форма совр. объективного идеализма.
Высшей реальностью неотомисты признают «чистое бытие», понимаемое как духовное, божественное первоначало. Результатом неотомистских спекулятивных построений является признание бога первопричиной бытия и первооснователем всех философских категорий. С точки зрения неотомистов исторический процесс зависит от сверхъестественных трансцендентных сил, которые предопределяют поведение каждого индивида. Этим исключается возможность воздействия человека на ход мировой истории. В основе неотомистской философии – утопическая идея об идеальном обществе, в котором у власти будет стоять церковь.
Философы этого времени, в том числе Жак Маритен, подчеркивают, что в основе своей философия не отличается от философии своего основоположника. Реальная причина обращения к Ф. Аквинскому обусловлена тем, что в учении Аквинского была принята попытка обосновать единство веры и разума.
Философия неопозитивизма.
Неопозитивизм
Представители: Б. Рссел, Л. Витгенштейн, Р. Карнат (“Венский кружок”)
Неопозитивизм выдвинул программу анализа научного знания с целью очистить науку от вненаучных и философских допущений.
Выдвигалось 2 приема:
1. Определить в каждой области знаний исходные предложения, которые констатируют исходные факты.
2. Принцип верификации – проверки. Вводился тройственный критерий:
истинное, ложное, бессмысленное, для которых можно дать эмпирические указания. Положение, которые в принципе не поддаются такой проверке – бессмысленны. С этой точки зрения бессмысленным оказывалось все мировоззрение мышления и ряд общетеоретических положений гипотетического характер. Т.е. предполагалось создать строго научную систему знаний.
Философия экзистенциализма ( от Кьеркегора до Сарта)
В 20в. наиболее влиятельной формой иррациональной философии был экзистенциализм (К.Ясперс, Ж.П. Сартр, А. Камю и др.).
Экзистенция – способ бытия человека. Впервые в этом значении термин экзистенция употребляется Кьеркегором.
Согласно экзистенциалистам, Э. Представляет собой то центральное ядро человеческого «Я», благодаря которому это последнее выступает не просто как отдельный эмпирический индивид и не как «мыслящий разум», а именно как конкретная неповторимая личность. Э. – это не сущность человека. Ибо она означает нечто определенное, заранее данное (Сартр), а, напротив, «открытая возможность». Учение об Э. направлено против рационалистического понимания человека, усматривающего его сущность в разуме.
Экзистенциализм – это философия человека. Основная тема всех работ – это человек, его взаимоотношения с миром, человек в его самосознании. Суть экзистенциалистского подхода заключается в следующем: личность не зависит от окружающей среды, при этом разум, логическое мышление составляет лишь некоторую часть человека ( не главную его часть). Основа каждой личности – это некоторый поток переживаний его мироощущения, переживания своего собственного бытия. Именно этот поток переживаний называется экзистенцией. Экзистенция не только не зависит от среды, она всегда уникальна и неповторима.
Философские учения А. Шопенгауэра и Ф. Ницше.
Иррациональный - сверхразумный.Шопенгауэр начинал с анализа кантовского понятия вещи в себе. Он говорил, что если вещь в себе не дана нам в опыте и нашим рассудком не постигается, то откуда у нас вообще уверенность в ее существовании. Чтобы сама мысль о ней возникла, она должна как-то в нас проявится, и это проявление – человеческая воля. Т.е. волевое начало в нас – это проявление в нас некоторой мировой воли. На основе иррационализма возможны различные построения, в том числе и противоположные по содержанию. Шопенгауэр развил своеобразную философию космического пессимизма, где-то перекликающуюся с Буддизмом. Он говорил, что волевое начало требует от нас действий, но они ведут к страданиям в конечном счете. Отказ от действий ведет к скуке.
Сама сущность жизни предполагает активную эксплуатацию среды обитания и непрерывную борьбу одних форм жизни с другими. В основах жизни- воля к власти, господству, подчинению.
1. Человечество разделено на 2 группы: сильные и слабые. У этих групп разная мораль по их природе. Но слабые способны отравлять своим влиянием сильных.
2. Если такое влияние будет подавлено, то сильная часть человечества придет к сверхчеловеку. При этом необходимо максимальное проявление жизненных инстинктов: сверхчеловек должен стоять по ту сторону добра и зла, у него не должно быть совести и т.п. (смеющийся лев).
Ницше: ненавидит сострадания, поэтизатор зла, аристократ, утонченный интеллигент.
Философия Гегеля: система и метод.
Георг Гегель (1770-1831)Гегель может быть назван философом по преимуществу, ибо из всех философов только для него одного философия была всем. У других мыслителей она есть старание постигнуть смысл сущего, у Гегеля же напротив, само сущее старается стать философией, превратиться в чистое мышление. Прочие философы подчиняли свое умозрение независимому от него объекту: для одних этот объект был Бог, для других – природа. Для Гегеля, напротив, сам Бог был лишь философствующий ум, который только в совершенной философии достигает и своего собственного абсолютного совершенства. На природу же в ее неисчислимых эмпирических явлениях Гегель смотрел как на своего рода «чешую, которую сбрасывает в своем движении змея абсолютной диалектики». Тождество бытия и мышления - исходный пункт учения Гегеля.На объективно идеалистической основе он развил учение о законах и категориях диалектики, впервые в систематизированном виде разработал основные принципы диалектической логики и подверг критике метафизический способ мышления, господствовавший как в идеалистических, так и материалистических течениях философии. Гегель, усматривая в жизни природы и человека имманентную силу абсолютной идеи, движущей мировой процесс и раскрывающей себя в нем, утверждал, что категории есть суть объективные формы действительности, в основе которой лежит «мировой разум», «абсолютная идея» или «мировой дух». Это – деятельное начало, давшее импульс к возникновению и развитию мира. Деятельность абсолютной идеи заключается в мышлении, цель – в самопознании. В процессе самопознания мировой разум проходит три этапа: пребывание самопознающей абсолютной идеи в ее собственном лоне, в стихии чистого мышления; развитие идеи в виде явлений природы; развитие идеи в мышлении и истории человечества. На этом последнем этапе абсолютная идея возвращается к самой себе и постигает себя в форме человеческого сознания и самосознания. Философские взгляды Гегеля проникнуты идеей развития. Он считал, что невозможно понять явление, не уяснив всего пути, которое оно совершило в своем развитии, что развитие происходит не по замкнутому кругу, а поступательно от низших форм к высшим, что в этом процессе совершается переход от количественных изменений к качественным, что источником развития являются противоречия: противоречие движет миром, оно есть корень всякого движения и жизненности, составляет принцип всякого самодвижения. В философской системе Гегеля действительность представлена как цепь диалектических переходов«Философия права», «Философия религии», «Феноменология духа» и др.
Философия Канта.
Иммануил Кант (1724-1804)Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. По Канту мы познаем мир не так, как он есть на самом деле, а только так, как он нам является. Познание начинается с того, что “вещи в себе” воздействуют на наши органы чувств и вызывают ощущения. Это конечно материализм. Но дальше Кант - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущения нашей чувственности, ни понятия и суждения нашего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теоретические знания о “вещах в себе” (ввс). Достоверное знание сущего - это математика и естествознание. Истины этих наук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только знания о свойствах вещей к которым приложимы формы нашего сознания: ощущения, понятия. Вещи принципиально непознаваемы. Согласно Канту, мы познаем только явления – мир вещей самих по себе нам недоступен. При попытке постигнуть сущность вещей наш разум впадает в противоречия. Кант ввел воображение в теорию познания, назвав это коперниканским переворотом в философии. Наши знания – не мертвый слепок вещей и их связей. Это духовная конструкция, возведенная воображением из материала чувственных восприятий и каркаса априорных логических категорий. Помощь воображения человек использует в каждом звене своих рассуждений.Человек, по Канту, – это самый главный предмет в мире. Над всеми другими существами его возвышает наличие самосознания, благодаря чему человек представляет собой индивидуальность, те личность. Из факта самосознания вытекает эгоизм как природное свойство человека. В философии Канта нравственное связано с идеей религиозного, божественного. Отрицание божественного существования, по Канту, – полнейший абсурд.В своем учении о государстве Кант развивал идеи Руссо, в частности идею народного суверенитета. Источником суверенитета он считал не народ, а монарха, отрицая право судить главу государства, который «не может поступать не по праву». Следуя идеям Вольтера, Кант признавал право на свободное высказывание своего мнения, ограничивая его, однако, необходимостью гражданского и политического повиновения властям, без чего немыслимо само существование государства.« Антропология с прагматической точки зрения»,«Критика чистого разума», «Критика практического разума» и «Критика способности суждения».
Философия эпохи Просвещения.
XVIII век – просвящение.
Научное знание – раньше узкий круг ученых, стало распространяться.вера в мощь и силу человеческого разума, который только один и способен изменить жизнь человечества к лучшему. В деятельности просветителей важное место занимала критика религии и церкви, стимулировавшая развитие религиозного скептицизма
“знание – сила”.безграничная вера в науку, в наш разум. все наши действия тогда могут быть гарантированно успешными, когда они будут пронизаны светом знаний, будут опираться на достижения наук. Поэтому главной задачей цивилизованного общества объявлялось всеобщее просвещение людей. - “просветление умов”, просвещение людей, приобщение их ко всем важнейшим достижениям науки и искусства. - XVIII век был назван веком Просвещения, или эпохой Просвещения. Просвещение было направлено против церкви и христианства как идеологии, охранительной по отношению к феодализму. Необходимым элементом Просвещения явился, таким образом, атеизм, который, как более или менее широкое и влиятельное течение.дальнейшему отделению философии от теологии, религии и церкви.
Англия – для аристократов. Франция – для всех. Идейным вождем этого начинания выступает Д.Дидро – составить энциклопедию, в которой и наука и философские взгляды.
• получает заметное развитие глубокая вера в неограниченные возможности науки в познании мира
• формируется новое представление об общественной истории, о ее глубокой связи с достижениями науки и техники, с научными открытиями и изобретениями, с просвещением масс.
Французские материалисты создают научную картину мира, в которой нет места богу. Вся наблюдаемая действительность, все бесчисленные тела, подчеркивали они, есть не что иное, как материя. Все явления – это конкретные формы ее существования.
материя – это также и бесконечное количество элементов (атомов, корпускул), из которых образованы все тела.
вечность и несотворимость всего материального мира. Причем мир этот мыслился бесконечным не только во времени, но и в пространстве. Важнейшим свойством материи они рассматривали движение. Движение определялось ими как способ существования материи, необходимо вытекающий из самой ее сущности.
человек как биологический вид имеет свою историю становления (Д.Дидро).
природа подчинена объективным законам и что эти законы полностью определяют все изменения в ней.
Познание они определяли как процесс отражения в нашем сознании, в наших знаниях реальных явлений действительности.
Касаясь общественной жизни, они доказывали, что история определяется прежде всего сознанием и волей выдающихся личностей. Они склонялись к мысли о том, что лучшее правление обществом – это правление просвещенного монарха. Подчеркивали существенную зависимость психического и морального склада человека от особенностей той среды, в которой человек воспитывается.
философы XVIII века предлагают новую – общество, перед которой все индивиды равны.
Причина развития общества – активность разума, стремящегося все понять и систематизировать.
Бэкон и Декарт: сенсуализми рационализм Нового времени.
Главные философские интересы Бэкона сосредоточены на практике и науке. И это при том, что он — философ, литератор, политик.
Бэкон резко критикует созерцательный идеал знания. Знание — сила, а сила эта выражается прежде всего в стимулировании ею человека к действию.
Бэкон стремится к максимальному воссоединению философии с результатами практической деятельности человека. "Что в действии наиболее полезно, то и в знании наиболее истинно". Таким образом, знание замыкается на действии, а действие — на знании. Знания нет без науки, особенно фундаментальной, а действия, поскольку оно опирается на науку, нет без эксперимента.
Бэкон — гуманист и поэтому склонен к тщательному анализу того, что действительно способствует развитию человека. Пустое морализирование, в том числе и на различные религиозные темы, в указанном смысле не плодотворно. Напротив, данные естественных наук крайне важны для развития человеческого общества и каждого человека. Поэтому, будучи философом и литератором, Бэкон развивает проблематику естественных наук.
Философия Декарта (картезианство)
Декарт сравнивает философию с корневой системой дерева науки, стволом которого является физика, а ветвями — прикладные науки. Реконструируем последовательно основные положения декартовской философии.
Основные черты философии Декарта.
1. Постулирование исходным пунктом философии реальности мыслящего субъекта.
2. Принцип методического сомнения; интеллектуальная интуиция и следующая за ней дедукция.
3. Деление изучаемого явления на составные, мельчайшие части.
4. Восхождение от простого к сложному.
5. Поиск рационального порядка во всем.
6. Развитие концепции врожденных идей.
7. Дуалистичность: представление мира состоящим из двух субстанций.
Декарт был не только философом, но и выдающимся математиком и физиком. Безусловно, развитие математики и физики в XVII в. необычайно способствовало развитию философии. В силу особой значимости физики абстрагироваться от ее влияния на философию в XVII в. нельзя. И лучше это сделать в процессе анализа трудов непосредственно тех великих ученых, которые внесли максимальный вклад в развитие новой естественно-научной картины мира. Среди них по праву числится и Декарт.
Общая характеристика философии эпохи Возрождения.
Ренессанс 14-17вв.
возрождении интереса к античной философии и культуре, в которых начинают видеть образец для современности.
Идеалом знания - не религиозное, а светское знание.
Преобладание городской жизни над сельской.начало новой городской цивилизации.
переосмысление христианской традиции
антропоцентризм. Теперь не Бог, а человек поставлен в центр исследований.
Человек прежде всего природное существо, он творец себя и этим отличается от других природных существ. Он господин над самой природой, посредством творческой деятельности он не просто удовлетворяет свои нужды, он создает новый мир, творит красоту и себя. Человек и его проблемы ставятся в центре внимания. Антропоцентризм провозглашает человека центром Вселенной (что вокруг него все вертится, что не Бог главный, а Человек).
Для средневекового- превосходства духа над телом, отсюда религиозная умерщвления плоти и пр. Возрождения связан с реабилитацией человеческой . отражение в искусстве. средневековый человек проявляет свою личную волю в поисках спасения души, то человек Возрождения активно самоутверждается и самовыражается в земной жизни — в политике, искусстве, науке, философии и т.д.
Гуманизм связан с открытым провозглашением и оправданием стремления человека к счастью при жизни, наравне с загробным царством.
человеке как источнике огромной творческой мощи. Он творец подобно богу.
Пико деллаМирандола– гуманист эпохи Возрождения, который показывал, с одной стороны, несовершенство человека, а с другой, — направление, в каком он должен двигаться.
Человек свободен, его свобода не ограничивается вмешательством Бога.
философию - путь к «естественному» счастью. Без философии нет человека, поэтому каждый человек должен заниматься ею. Изучение философии обеспечивает приход человека к добродетели, устраняет пороки.
Вновь изучению природы - натурфилософия
Специфической чертой натурфилософии Возрождения является пантеизм - философское учение, отождествляющее мир и Бога. В нем христианский Бог утрачивает свой внеприродный характер, сливается с природой, которая тем самым обожествляется.
Вывод: сущностьфилософии эпохи-антропоцентризм.человек-творец. Она заложила основу философии свободной от религии.
Философская система Августина и Фомы Аквинского.
Аврелий Августин (Блаженный) (354 — 430) — христианский теолог, епископ г. Гиппона (Северная Африка, Римская импе¬рия), заложил основы католицизма как главного в то время на¬правления христианства. Был одним из основателей ранней схоластики. Главное произведение Августина Блаженного — "О граде Божьем" — на протяжении столетий стало распространенным рели¬гиозно-философским трактатом, на который опирались средневе¬ковые теологи при изучении и преподавании схоластики.
Иными известными произведениями Августина являются: "О прекрасном и пригодном", "Против академиков", "О порядке".
Можно выделить следующие основные положения философии Августина Блаженного:
• ход истории, жизнь общества — это борьба двух противопо¬ложных царств — Земного (грешного) и Божественного;
• Земное царство воплощается в государственных учреждени¬ях, власти, армии, бюрократии, законах, императоре;
• Божественное царство представлено священнослужителями — особыми людьми, наделенными благодатью и близкими к Богу, которые объединены в христианскую Церковь;
• Земное царство погрязло в грехах и язычестве и будет рано или поздно побеждено Божественным царством;
• в связи с тем, что большинство людей грешны и далеки от Бога, светская (государственная) власть необходима и будет существовать далее, но будет подчинена духовной власти;
• короли и императоры должны выражать волю христианской Церкви и подчиняться ей, а также непосредственно Папе Римскому;
• Церковь — единственная сила, способная объединить мир;
• бедность, зависимость от других (ростовщиков, землевла¬дельцев и т. д.), подчинение не угодны Богу, но, пока эти явления существуют, с ними надо смириться и терпеть, на¬деяться на лучшее;
• высшее блаженство — счастье человека, которое понималось как углубление в себя, ученость, понимание истины;
• после смерти праведники в награду от Бога получают за¬гробную жизнь.
2. Особое место в философии Августина Блаженного занимают размышления о Боге:
• Бог существует;
• главными доказательствами существования Бога являются его присутствие во всем, всемогущество и совершенство;
• все — материя, душа, пространство и время — является тво¬рениями Бога;
• Бог не только сотворил мир, но и продолжает творить в на¬стоящее время, будет творить в будущем;
• знания (чувства, мысли, ощущения, опыт) реальны и самодос¬таточны (самодостоверны), однако высшее, истинное, неоп¬ровержимое знание достигается только при познании Бога.
3. Значение философии Августина Блаженного в том, что им:
• уделено большое внимание проблеме истории (редкость для того времени);
• Церковь (часто подвластная государству и преследуемая в Рим¬ской империи) объявлена тоже властью наряду с государст¬венной (а не элементом государства);
• обоснована идея господства Церкви над государством, а Рим¬ского Папы — над монархами — главная идея, за выдвижение которой и ее последующее воплощение в реальности католи¬ческая Церковь чтила и боготворила Августина Блаженного, особенно в средние века;
• выдвинута идея социального конформизма (смирение с бед¬ностью и чужой властью), что также было крайне выгодно как Церкви, так и государству;
• воспевался человек, его красота, сила, совершенство, бого¬подобность (что также было редкостью для того времени и уст¬раивало всех);
• одновременно человеку рекомендовалось умерщвлять плоть, развивать и возвышать дух, познавать Бога и полностью подчиняться Богу.
Фома Аквинский (1225 — 1274) — доминиканский монах, крупный теологический средневековый философ, систематиза¬тор схоластики, автор томизма — одного из господствующих направлений католической Церкви.
Основные произведения Фомы Аквинского: "Сумма теоло¬гии", "Сумма философии" ("Против язычников"), комментарии к Библии, комментарии к произведениям Аристотеля.
2. Фома Аквинский считал недостаточным онтологическое дока¬зательство существования Бога (то есть "очевидное" доказательст¬во существование Бога, выводимое из существования его творе¬ния — окружающего мира, как считал Августин Блаженный).
Фома выдвигает пять собственных доказательств существова¬ния Бога:
• движение: все, что движется, движимо кем-то (чем-то) дру¬гим — следовательно, есть первичный двигатель всего — Бог;
• причина: все, что существует, имеет причину — следователь¬но, есть первопричина всего — Бог;
• случайность и необходимость: случайное зависит от необхо¬димого — следовательно, первоначальной необходимостью является Бог;
• степени качеств: все, что существует, имеет различные сте¬пени качеств (лучше, хуже, больше, меньше и т. д.) — следо¬вательно, должно существовать высшее совершенство — Бог; -
• цель: все в окружающем мире имеет какую-либо цель, на¬правляется к цели, имеет смысл - значит, существует какое-то разумное начало, которое направляет все к цели, придает смысл всему, - Бог.
3. Также Фома Аквинский исследует проблему бытия не только Бога, но и всего сущего. В частности, он:
• разделяет сущность (эссенцию) и существование (экзистен¬цию). Их разделение — одна из ключевых идей католичества;
• подразумевает в качестве сущности (эссенции) "чистую идею" вещи либо явления, совокупность признаков, черт, назначе¬ния, которые существуют в разуме Бога (Божественный за¬мысел);
• подразумевает в качестве существования (экзистенции) сам факт бытия вещи;
• считает, что любая вещь, любое явление есть сущность, ко¬торая обрела существование по воле Бога (то есть "чистая идея", которая приобрела материальную форму в силу акта Божественной воли);
• доказывает, что бытие и благо обратимы, то есть Бог, дав¬ший сущности существование, может данную сущность су-ществования и лишить, следовательно, окружающий мир бренен и непостоянен;
• сущность и существование едины только в Боге, следова¬тельно, Бог не может быть обратим — Он вечен, всемогущ и постоянен, не зависит от иных внешних факторов.
Исходя из данных посылок, согласно Фоме:
• все состоит из материи и формы (идеи);
• суть любой вещи — единство формы и материи;
• форма (идея) является определяющим началом, а материя есть лишь вместилище различных форм;
• форма (идея) есть одновременно цель возникновения вещи;
• идея (форма) любой вещи троична: существует в Божествен¬ном разуме, в самой вещи, в восприятии (памяти) человека.
4. Исследуя проблему познания, Фома Аквинский приходит к сле¬дующим выводам:
• откровение и разум (вера и знание) - не одно и то же (как считал Августин Блаженный), а различные понятия;
• вера и разум одновременно участвуют в процессе познания;
• вера и разум дают истинное знание;
• если человеческий разум противоречит вере, то он дает не¬истинное знание;
• все в мире делится на то, что можно познать рационально (разумом), и то, что разумом непознаваемо;
• разумом можно познать факт существования Бога, единство Бога, бессмертие человеческой души и др.;
• не поддаются рациональному (разумному) познанию про¬блемы сотворения мира, первородного греха, троичность Бо¬га, а следовательно, могут быть познаны через Божественное откровение;
• философия и теология — разные науки;
• философия может объяснить только то, что познаваемо разумом;
• все остальное (божественное откровение) может познать только теология.
5. Историческое значение философии Фомы Аквинского (прежде всего для католической Церкви) в том, что им были:
• даны пять доказательств существования Бога;
• систематизирована схоластика;
• закреплено разделение эссенции и экзистенции (сущности и существования), что доказывало всемогущество Бога и пол¬ную зависимость от Него, Его воли всего сущего;
• доказаны (с точки зрения католиков) правильность, пре¬имущество идеализма над материализмом, существование Божественных идей, которые предшествуют вещи: господ¬ство идеи над материей (а следовательно, Бога над окру-жающим миром);
• выдвинута идея об истинности знания, полученного разумом только в случае соответствия разума вере;
• вычленены сферы бытия, которые могут быть познаны толь¬ко через откровение;
• разделены философия и теология, причем философия постав¬лена в подчиненное положение по отношению к теологии;
• логически доказан ряд положений теологии и схоластики.
В 1878 г. учение Фомы Аквинского решением Папы Римско¬го было объявлено официальной идеологией католицизма.
В настоящее время получил распространение неотомизм — философско-религиозное учение, основанное на идеях Фомы Аквинского.
Философия эллинистическо-римского периода.
Эллины – греки, Эллинизм связан с походами Александра Македонского. Создание универсальной, божественной монархии: все равны в правах и классах– идея А. Македонского. После разрушения полисной системы эта идея укоренилась. Меняется общий духовный климат социальной жизни общества, возрастает скептический взгляд на жизнь. 147 год до н.э.– Греция попадает под влияние Рима, следовательно, греко-римский период – конец эллинизма. В Александрии возникают новые философские школы. Продолжали существовать и школы Платона и Аристотеля.
Эпикур – материалист, возрождает идеи Демокриты (идеи атомистов).
Задачи философии – практическая потребность, искусство правильной жизни. Развивает философию… Нужно находить равновесие в самом себе. Политическая жизнь мешает этому. Человек должен достичь счастья. Цель философии– освободить человека от страха. Особенно от страха смерти. Вносит изменения в демократическую доктрину. Человек может самостоятельно достичь равновесия и покоя.
Стоицизм. Делает акцент на практическое познание. Учение о бытии подчиняется познанию. Человек ставит на первое место твердость духа, практическое отношение к реальности.
Космос – огонь, мир – космический огонь. Огонь – “логос”, мир – живой организм, пронизанный огнем. Все окружающее нас в мире телесно. Космический пожар очищает мир: идет повторение прежних норм реальности.
Материя – разум, активное начало. Форма - неразрывное, пассивное начало.
Пантеизм – бог во всех вещах. Идея судьбы начала развиваться; ничего нельзя изменить в мире, но можно изменить свое отношение к миру. Мировое целое – вечно и абсолютно.
Идеал апатии, невозмутимости, вечности духа. Люди – граждане космоса. Все в мире упорядочено. Нужно уметь видеть гармонию. Следовать идеалу – следовать бесстрастию природы. Все люди равны в социуме. Уравниваются рабы, варвары. Представители социума: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий.
Наше неблагополучие от нашего неправильного восприятия. Все усилия нужно направлять на понимание и любовь к космосу. Человек должен готовить себя к смерти. Он должен постоянно заниматься философией, чтобы не бояться смерти.
Скептицизм. Основоположник Пирон. Усиление мотивов субъективизма, индивидуализма. Пирон считал, что истинного знания о реальности человек получить не может, поэтому не следует делать никаких утверждений, что приведет к гармонии жизни. Наши волнения связаны с тем, что мы взяли на себя ответственность утверждать, делать утверждение о реальности.
Неоплатонизм. Основоположник – Плотин (204-270 н.э.). Проблема абсолютного (единого) бытия – неограниченной потенции. Бытие – бесконечное богатство, сверхжизнь. Оно есть причина всего и самой себя, самопродуцирующая активность, источник. Процесс альмонации: мировой разум содержит в себе идеи⇒ мировая душа содержит платоновские души ⇒ возникает космос ⇒ материя – неопределенное бесконечное начало. Цель жизни – познание бытия.
Философское учение Аристотеля.
Аристотель по праву считается величайшим энциклопедистом древности и самым значительным систематизатором философских и научных знаний, накопленных до него. Он известен также как воспитатель великого полководца Александра Македонского. Высоко оценивая Платона, он подверг критике его учение, произнеся крылатую фразу: «Платон мне друг, но истина дороже».Развивая свои взгляды о бытии, Аристотель критикует учение Платона о существовании идей как абсолютно самостоятельных доприродных сущностей. По его мнению, такие идеи представляют лишь понятия, отражающие материальный мир, т. е. являются как бы копиями вещей, но не наоборот. Аристотель формулирует свое представление о бытии, воспринимаемом с помощью ощущений. Этот предметный, чувственный мир является первичной реальностью, природой, которая никем не определена.Материя есть всеобщая причина, так как без нее нет бытия, считает Аристотель. Форма играет роль признака. Благодаря ей реализуется материя и образуется конкретный предмет. Другими словами, форма представляется как сумма свойств, отличающих один предмет от другого, и является сущностью как предмета, так и бытия в целом. Благодаря форме вещь такова, какова она есть на самом деле.Душа человека, как и его сущность или форма тела, дает смысл и направленность жизни. «Душа есть причина и начало живого тела…» Как форма господствует над материей, так, соответственно, душа – над телом, разум – над чувствами. Существуют 3 вида души: растительная душа, которой обладают растения; чувственная, которой наделены животные; разумная, присущая человеку.Теория познания Аристотеля строится с позиции эмпиризма, в соответствии с которым суть вещей познается с помощью ощущений. И хотя ощущения дают нам знания только единичного, в них потенциально содержится и знание общего, которое познается наукой. Над наукой надстраивается философия, совпадающая во многом с логикой. Логика помогает отделить общее от частного, истину от ложного знания. Метод выявления общего, с помощью которого можно затем объяснить единичные факторы, Аристотель назвал индукцией. Метод доказательства из силлогизмов, т. е. из общих выводов, он назвал дедукцией.Значительное место в философии Аристотеля занимает человек и проблемы общественной жизни. Человек, по его мнению, есть «политическое животное», которому присуща инстинктивная устремленность к «совместному сожительству». «Тот, кто не может войти и составить часть некого сообщества, кто не нуждается ни в ком и ни в чем, достаточен самому себе, то, не являясь частью государства, он – либо зверь, либо Бог».Назначение государства состоит в обеспечении счастья всем гражданам, к которым относятся только те, кто имеет собственность и участвует в управлении обществом. Рабы к гражданам не относились.Аристотель выделял 6 форм государства: 3 правильные: аристократия, монархия и полития, и 3 – неправильные: тирания, олигархия и демократия. Наилучшей из форм является полития, так как она сочетает свойства умеренной демократии и личное достоинство олигархии, присущее благородным людям.
Идеализм Платона. Место Платона в истории философии.
Платон стал первым греческим философом, создавшим целостную концепцию объективного идеализма, суть которой состоит в том, что мир идей, понятий, мыслей признается им в качестве первичного по отношению к миру вещей.
Материальное бытие создается Творцом-демиургом наподобие того, как человек создает конкретную вещь. Этим Демиургом является разум, который и формирует материальный мир из хаоса, бесформенного движения, приводит вещи «из беспорядка в порядок».
Теория познания Платона построена на том, что человек имеет врожденные идеи, «припоминая» которые он открывает для себя мир.
Само познание есть процесс созерцания разумом высших сущностей, и делится этот процесс на два этапа. Вначале познание осуществляется чистой душой, ибо еще до рождения тела она уже все видела. Однако когда душа вселяется в тело человека, то к процессу познания подключаются его телесные органы чувств. Вселившись в тело, душа сохраняет, но не осознает свои знания. В процессе развития человека она вспоминает свои знания, которые видела раньше. При этом чувственно-эмпирический опыт является лишь толчком к воспоминанию, поэтому Платон советует обращаться к душе, минуя по возможности органы чувств. Сделать это можно при помощи речи, а основным средством воспоминания является метод диалектики – беседа.
Человек являет собой единство души и тела, в основе которого лежит душа, ибо она бессмертна. Поскольку душа существует до воплощения в тело, то ее существование не зависит от тела, а разрушение тела не есть разрушение души. Простые сущности не разрушаются; душа же есть простая сущность, поэтому она не может распадаться на составные части, а только таким образом происходит уничтожение. Душа есть воплощение идеи жизни, поэтому она не может подвергаться смерти.
Платон делит души людей на 3 категории в зависимости от того, какое начало в них преобладает: разум (философы), страсть (стражники и воины) и вожделение (крестьяне, торговцы, ремесленники).
Гармоничное общество есть результат осознания и исполнения каждым из граждан своего природного и законодательного предназначения.
Философия Сократа.
Поворотным пунктом в развитии античной философии явились воззрения Сократа (469-399 до н.э.). Его имя стало нарицательным и служит для выражения идеи лудрости. Сам Сократ ничего не писал, был близким к народу мудрецом, философствовал на улицах и площадях, отсюду вступал в философские споры.
Неоценимая заслуга Сократа состоит в том, что в его фактике диалог стал основным методом нахождения истины. Если прежде принципы просто постулировались, то Сократ критически и всесторонне обсуждал всевозможные подходы. Его антидогматизм выражался а отказе от претензий на обладание достоверным знанием. Сократ применял повивальное искусство, именуемое мэйевтикой — искусство определять понятия при посредстве наведения. С помощью искусно задаваемых вопросов он выделял ложные определения и находил правильные. Обсуждая смысл разнообразных понятий (благо, мудрость, справедливость, красота и т.д.), Сократ впервые начал использовать индуктивные доказательства и давать общие определения понятий, что явилось бесценным вкладом в формирование науки логики.
Сократ прославился как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины при помощи бесед и споров. Метод диалектических споров Сократа заключался в обнаружении противоречий в рассуждениях собеседника и приведения его к истине посредством вопросов и ответов. Он первый увидел в отчетливости и ясности суждений основной признак их истинности. В спорах Сократ стремился доказать целесообразность и разумность как мира, так и человека. Он совершил поворот в развитии философии, впервые поставив в центр своего философствования человека, его сущность, внутренние противоречия его души. Благодаря этому познание переходит от философского сомнения «я знаю, что я ничего не знаю» к рождению истины посредством самопознания. Сократ возвел в философский принцип знаменитое изречение дельфийского оракула: «Познай самого себя!» Главная цель его философии — восстановить авторитет знания, поколебленный софистами. Его неугомонная душа неподражаемого спорщика стремилась трудом непрестанным и упорным к совершенству общения, дабы уяснить истину. Сократ твердил, что он знает только то, что он ничего не знает.
Сократ акцентировал своеобразие сознания сравнительно с материальным бытием и одним из первых глубоко раскрыл сферу духовного как самостоятельную реальность, провозгласив ее как нечто не менее достоверное, чем бытие воспринимаемого мира, и тем самым как бы возложил ее на алтарь общечеловеческой культуры для изучения всей последующей философской и психологической мыслью. Рассматривая феномен души, Сократ исходил из признания ее бессмертия, что увязывалось с его верой в Бога.
В вопросах этики Сократ развивал принципы рационализма, утверждая, что добродетель проистекает из знания и человек, знающий, что такое добро, не станет поступать дурно. Ведь добро есть тоже знание, поэтому культура интеллекта может сделать людей добрыми: никто не зол по доброй воле, люди злы лишь по неведению!
Политические воззрения Сократа базировались на убеждении, что власть в государстве должна принадлежать «лучшим», т.е. опытным, честным, справедливым, порядочным и непременно обладающим искусством государственного управления. Он подвергал резкой критике недостатки современной ему афинской демократии. С его точки зрения: «Худшее — это большинство!» Ведь далеко не все, избирающие правителей, разбираются в политических, государственных вопросах и могут оценить степень профессионализма избираемых, их моральный и интеллектуальный уровень. Сократ ратовал за профессионализм в делах управления, в решении вопроса о том, кто и кого может и должен избирать на руководящие посты.
Философия элеатов и италийцев.
Ксенофан (500 до н. э.). Подверг критике господствующие представления о множестве богов. О природе богов и обо всем остальном не может быть истинного знания, а может быть лишь мнение. Ксенофан - один из первых представителей пантеистического мировоззрения. Он считал, что мир “вечен и неучтожим”, представляет собой нечто единое, и это единое есть бог, который “сросся со всем”. Вере в существование под Землей ада он противопоставляет учение о бездонности Земли, вере в божественность светил - представление об их естественной природе. Звезды возникают из воспламенившихся облаков. Все, что рождается, есть земля и вода, и люди родились из воды и земли. Парменид Философия Парменида направлена против учения Гераклита о всеобщем движении, изменении. Мир, по Пармениду, вещественный шар, в котором нигде нет пустоты и, следовательно, движение невозможно, так как мировое пространство заполнено все целиком. Всякая мысль, утверждает Парменид, всегда есть мысль о существующем. Из абсолютной заполненности пространства следует, что мир един и в нем нет частей. Всякое множество только обман чувств. Из этого же вытекает вывод о невозможности движения. Ничто не возникает и не уничтожается. Учение Парменида полно мифологических представлений. В центре мира, согласно Пармениду, пребывает богиня-правительница (или Правда и Необходимость); она “держит жребий” и правит всеми небесными движениями. Зенон Аристотель видел в Зеноне родоначальника “диалектики” - этим словом называлось тогда искусство достигать истины в споре путем выяснения противоречий в суждении противника и путем устранения этих противоречий. Однако Зенон не был диалектиком в современном смысле: он старался доказать метафизические положения Парменида о невозможности движения, возникновения и т. д. Допускал существование множества вещей. В парадоксе о летящей стреле доказывается, что стрела в каждый данный момент находится в определенной точке пространства, занимает место, равное ее длине, стало быть, не движется. Для того чтобы стрела передвигалась, она должна в каждый момент времени находиться в определенном месте и вместе с тем не находиться в нем. Но это противоречиво и, следовательно, невозможно.
Философия представителей Милетской школы.
Первая философская школа. В ней впервые сознательно был поставлен вопрос о первоосновах всего сущего. На первом месте здесь стоит вопрос о сущности мира. Основу мира эти философы (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) видят в определенном материальном принципе. Школа стихийно тяготеет к материализму. Ее представители интуитивно понимали мир как материальный. Вместе со стихийным материализмом в мышлении этих философов проявляется и “наивная” диалектика. Фалес. Соединял практическую деятельность с глубоким изучением природы. Свои географические, астрономические и физиологические познания Фалес связал в философское представление о мире, материалистическое в основе, несмотря на явные следы мифологических представлений. Фалес полагал, что все существующее возникло из воды. По форме Земля - плоский диск, плавающий в воде. Вселенная полна богов, все воодушевлено. Полагал, что ближе всего к Земле находятся звезды, а дальше всего - Солнце. Анаксимандр. Прозаическое сочинение “О природе”. Впервые чертит карту земли и создает нечто вроде небесного глобуса. Земля по форме напоминает срез цилиндра или колонны. Небо - сфера, окружающая Землю со всех сторон. Земля неподвижно пребывает в центре мира, находясь на равном расстоянии от всех точек небесной сферы. Пространство первоначально было заполнено неизвестным веществом, затем над Землей возникли оболочки воды и воздуха, огня. При высыхании Земли вода скопилась в углублениях. Родина жизни - илистое дно моря. Люди должны были родиться и первоначально развиться внутри рыб и только по достижении силы вышли оттуда. Анаксимен. Первовеществом объявляет воздух. Воздуху свойственны процессы разрежения и сгущения, посредством которых из него образуются все вещества. Разрежаясь, воздух становится огнем; сгущаясь, последовательно превращается в воду, в землю, в камни. Земля - плоский диск, парящий на воздухе. Устанавливает истинный порядок расположения Луны, Солнца и звезд в мировом пространстве по отношению к Земле. Воздух - источник жизни, душа - “дыхание”, дуновение воздуха.
Общая характеристика и периодизация Античной философии.
В античную философию включаются исследования и мировоззрения древнегреческих мудрецов, среди которых такие известные личности, как Гераклит, Демокрит, Пифагор, Сократ, Платон, Аристотель . Существует три ее периода: Досократический (6-5 в.в. до н. э.), когда философы искали первовещество, Классический (4-3 в.в. до н. э.), в котором было заложено большинство современных научных течений и Эллинистический, когда греческая философия обратила свой взгляд на человека и общество.
Досократический период.Представители этого периода занимались различными науками. Наиболее начимые из представителей: Пифагор, Фалес, Анаксимандр, Анаксимент, Гераклит, Демокрит и др.
Фалес предполагал, что искомым первовеществом была вода: "Питание всех вещей влажно, семена и зёрна всего сущего имеют влажную природу, а высыхание всего - есть смерть. Жизнь связана с влагой, а влага предполагает воду, значит всё происходит из воды, находит свою жизнь в воде и заканчивает в воде". Воду он сопоставлял с душой.
Именно Фалес стал инициатором философии физиса. Также он, видимо, занимался астрономией, так как смог предсказать затмение солнца в 585 г. до н. э.
Анаксимандр занимался географией, именно ему приписывают создание первой карты земли и первого глобуса. Он полагал, что начало всего существующего - бесконечность, которую он назвал Апейроном (похоже на Дао в Даосизме). Это нечто, лишённое внешних и внутренних границ. Апейрон даёт начало другим вещам, оно бессмертно и неразрушимо. Всё обособившееся от апейрона должно со временем вернуться в него и за своё обособленное существование вещи в назначенное время должны понести наказание. По той же причине миры воникают и разрушаются. Нужно сказать, что Апейрон имеет большое сходство со славянским Родом-Свентовитом позднейших времен.
Анаксимент же считал, что первоначало вего сущего - воздух. Он тоже, как и Апейрон, безконечен, и подобен нашей душе. Дыхание и воздух обнимают весь космос и мы рождаемся благодаря его влиянию. Значит он бесконечен и щедр, чтобы никогда не убывать. В древние времена полагали, что все сущее состоит из четырех элементов: воздуха, воды, земли и огня. Анаксимент предположил, что воздух, охлаждаясь, превращается в воду (конденсируется), а затем в землю. А ослабляясь и расширяясь он превращается в огонь.
Гераклит Эфесский является основателем науки - диалектики (учения о развитии). Он говорил, что развитие - это переход от противоположности к другой. Первовеществом считал огонь.
Демокрит был основателем антагонистического материализма. Он полагал, что существуют элементы, из которых состоит все сущее, их бесконечное множество, и обьеденяясь, они образуеют можество форм, а также бесконечно движутся. Эти элементы он назвал атомами. Вещи возникают и разрушаются благодаря их соеденению и разьеденению. Также есть пустота, в которой эти атомы движутся.
Демокрит создал целое учение об атомах, которое подтверждается современной наукой. Также он полагал, что богов выдумали люди, не в силах обьяснить природные явления.
Знаменитый ученый Пифагор предполагал, что в основе всего лежит число. Быть может его исследования легли в основу современной науки нумерологии.
Классический период. Наиболее яркие представители: Сократ, Платон, Аристотель.
Центральное место философии Сократа занимает человек, а также его социальные отношения с другими людьми, отношения к законам и к богу. Сократ считал, что человек - это его душа, которую необходимо совершенствовать. Бессмертная душа после смерти отвечает за свои прегрешения, помещается в чистилище и затем снова возвращаются на землю.
Целью жизни Сократ считал познание самого себя. Добродетели, которые нужно в себе воспитывать - это сдержанность или умение укрощать свои страсти, мужество, умение преодолевать опасность и справедливость, умение соблюдать законы.
Один из известнейших философов Аристотель создал свою собственную школу Ликей. Также он был учителем Александра Македонского.
Он считал, что основой мира является некая материя, наделенная пароами противоположностей: холодное - теплое, сухое - влажное. В комбинациях эти свойтва дают четыре древних элементаля: огонь (тёплое и сухое), вода (холодное и влажное), воздух (тёплое и влажное) и земля (холодное и сухое). Эти элементы могут взаимопревращаемы: то есть воздух может стать водой, огнем и т.д.
Кроме этого Аристотель выделял еще пятый элемент - божественный эфир, что впоследствии разделило природу на две сферы: земную и небесную.
Эллинистический период. В этот период философы решали как вести себя человеку в обществе. Философы создали несколько школ, главными из которых являются: киники, эпикурейцы и стоики.
Школа киников. Представители этой школы считали, что человек должен жить подобно собаке, в нищете, довольствоваться малым, быть независимым от имущества, избегать зла, быть независимым от семьи и государства.
Наиболее известный философ данный школы: Диоген, живший в нищете, в жилище, называемом бочкой.
Школа Эпикурейцев. Ее представители - полная противополжность киникам. Они считали, что цель жизни - удовольствие, а также избавление от физической боли, беспокойства души, страданий, страха смерти и оков принуждения. Они говорили, что жить нужно в укромном месте, в тесном дружеском кругу не участвуя в государственной жизни. Нужно всегда стремиться к покою и уравновешенности.
Эпикурейцы также говорили, что у человека 2 врага: страх и надежда. Страх перед Богом и страх смерти. Человек надеется, что завтра будет лучше, но ничего в этом мире не изменяется, поэтому измениться должен сам человек, то есть, все зависит от него самого.
Идеализм. Его виды и сущность.
идеализм. Первична идея,дух- материя продукт Что касается идеалистов, то они признают первичным идею, дух, сознание. Они считают материальное продуктом духовного. Однако соотношение сознания и материи представителями объективного и субъективного идеализма понимается не одинаково. Объективный и субъективный идеализм — это две разновидности идеализма. Представители объективного идеализма (Платон, В. Г. Лейбниц, Г. В. Ф. Гегель и др.), признавая реальность существования мира, полагают, что помимо сознания человеческого существует “мир идей”, “мировой разум”, т. е. нечто такое, что определяет все материальные процессы. В отличие от этого взгляда, представители субъективного идеализма (Д. Беркли, Д. Юм, И. Кант и др.) полагают, что предметы, которые мы видим, осязаем и обоняем, выступают комбинациями наших ощущений.. Делится на: 1) Объекивный(Платон,Гегель)У любого материального в начале был его идеальный образ в виде мирового духа. 2) Субъективный (Юм, Кант)то, что мы принимаем за действительность есть комбинация наших ощущений т.е. как бы если нет человека-нет мира. Основный понятия
Эмпиризм- опыт- единственный достоверный источник знаний.Примеры: (Карл Линней, Дарвин, Менделеев)Сенсуализм- ощущения и восприятия главный формы познания. Принцип- сначала в чувствах,потом в разуме.
Материалистический принцип объяснения мира. Виды материализма.
основной вопрос философии что первично?. Делится на : на мат и идеал. Мат(к. маркс, ленин). По их мнению сознание вторична. Мир познаваем на 100%. Мат признает материю за основу бытия. Виды: 1) Общая черта древн., во многом еще наивного, Гераклит, Анаксагор, Эмпедокл, Демокрит, Эпикур и др.) состоит в признании материальности мира, его существования независимо от сознания людей. Его представители стремились найти в многообразии природы общее первоначало всего существующего и происходящего (Элемент). Заслугой древн. М. было создание гипотезы об атомистическом строении материи (Левкипп, Демокрит).элементы природы(вода,воздух,огонь,земля). 2) времени одного и того Метафизический материализм признает материю извечно неизменной основой действительности, а отсюда в мире нет никаких внутренних противоречий, нет развития, нет никаких качественных изменений. А то, что мы наблюдаем - это только временные связи между собой элементов материи. А так как количество элементов исчерпаемо, то и варианты комбинаций этих элементов также исчерпаемы, поэтому происходит не развитие, а повторения через определенный промежуток одного и того же.Метафизический мат- связан с физикой,мат-ой.(18 в ) 3) Вульгарный мат- все материально, даже идея. Маркс объединил мат и законы диалектики(из идеализма)(взял рациональные зерна из идеализма). Материя (по ленину)- все,что дано нам в ощущениях (5 органов чувств) или же детектируется научными приборами и которые сущет-ют вне нашего сознания и от нас.
Структура философского знания:
— онтология (философия бытия);
— гносеология (теория познания);
— логика (познание принципов мышления);
— аксиология (учение о ценностях);
— эстетика (изучение прекрасного);
— антропология (исследование проблем природы, сущности человека);
— праксеология (социальная философия).
Отличительные особенности философии:
— она является всеобщей и абстрактной;
— в ней присутствует значительный ценностный компонент;
— она призвана утверждать гуманистические идеалы (истину, добро, справедливость);
— она рефлексирует духовную деятельность, исследует и показывает, как изучаются процессы реальной действительности;
— она является результатом самосознания всей культуры.
Философия с точки зрения своего назначения является рефлексией.
Основные проблемы философии:— объекта и предмета философии (объект — мир как единое целое; предмет — законы, свойства и формы бытия, которые действуют во всех областях материального мира, во всех предметах, процессах, явлениях, так как они связаны в неразрывном единстве);— первоосновы мира (первая сторона главного назначения философии);— развития мира (диалектический и метафизический способы познания);— познания мира (определение объекта и субъекта познания, решение проблемы истины, роли практики);— человека и его места в мире (изучение мироздания, развития человеческой культуры).
Функции философии:
— мировоззренческая функция (связана с понятийным объяснением мира);— методологическая функция (заключается в том, что философия выступает как общее учение о методе и как совокупность наиболее общих методов познания и освоения действительности человеком);— прогностическая функция (формулирует гипотезы об общих тенденциях развития материи и сознания, человека и мира);— критическая функция (распространяется не только на другие дисциплины, но и на саму философию, принцип «подвергай все сомнению» свидетельствует о важности критического подхода к существующему знанию и социокультурным ценностям);— аксиологическая функция (от греч. axios — ценный; любая философская система содержит в себе момент оценки исследуемого объекта с точки зрения самих различных ценностей: нравственных, социальных, эстетических и т. п.);— социальная функция (опираясь на нее, философия призвана выполнять двуединую задачу — объяснять социальное бытие и способствовать его материальному и духовному изменению).
Сциентический и антисциентический подходы к философии.
Сциентизм (от лат. scientia -- «знание», «наука»), Он предписывал ориентироваться на методы естественных и технических наук, а критерии научности распространять на все виды человеческого освоения мира, на все типы знания и человеческое общение в том числе. Одновременно со сциентизмом возникла его антитеза -- антисциентизм, провозглашавшая прямо противоположные установки.
Аргументы тех и других легко декодируются, имея разновекторную направленность:
• Сциентисты приветствуют достижения науки. Антисциентиты испытывают предубежденность против научных инноваций.
• Сциентисты провозглашают знание как наивысшую культурную ценность. Антисциентисты не устают подчеркивать критическое отношение к науке.
• Сциентисты, отыскивая аргументы в свою пользу, привлекают свое знаменитое прошлое, когда наука Нового времени, обрывая путы средневековой схоластики, выступала во имя обоснования культуры и новых, подлинно гуманных ценностей. Они совершенно справедливо подчеркивают, что наука является производительной силой общества, производит общественные ценности и имеет безграничные познавательные возможности. Очень выигрышны аргументы антисциентистов, когда они подмечают простую истину, что, несмотря на многочисленные успехи науки, человечество не стало счастливее и стоит перед опасностями, источником которых стала сама наука и ее достижения. Следовательно, она не способна сделать свои успехи благодеянием для всех людей, для всего человечества.
• Сциентисты видят в науке ядро всех сфер человеческой жизни и стремятся к «онаучиванию» всего общества в целом. Только благодаря науке жизнь может стать организованной, управляемой и успешной. Антисциентисты считают, что понятие «научное знание» не тождественно понятию «истинное знание».
• Сциентисты намеренно закрывают глаза на многие острые проблемы, связанные с негативными последствиями всеобщей технократизации. Антисциентисты прибегают к предельной драматизации ситуации, сгущают краски, рисуя сценарии катастрофического развития человечества, привлекая тем самым большее число своих сторонников.
Предмет философии. Определение философии. Её место в системе других наук.
Философия— любовь к мудрости. — это наука о всеобщем, она — свободная и универсальная область человеческого знания, постоянный поиск нового.его можно определить как учение об общих принципах познания, бытия и отношений человека и мира.Философия как система делится: на теорию познания; метафизику (онтологию, философскую антропологию, космологию, теологию, философию существования); логику (математику, логистику); этику; философию права; эстетику и философию искусства; натурфилософию; философию истории и культуры; социальную и экономическую философию; религиозную философию; психологию.Предмет философии —Философия нацелена не на то, чтобы определить внешние взаимодействия и точные границы между частями и частицами мира, а на то, чтобы понять их внутреннюю связь и единство.Основные усилия осознавшей себя философской мысли направляются к тому, чтобы найти высшее начало и смысл бытия.
Философия и жизненный мир человека. Образы философии в истории культуры.
1.Философия и жизненный мир человека. Образы философии в истории культуры
Первый, кто назвал себя философом – Пифагор(элемент духовной культуры)
Образы философии и философа:
1) Как любомудрие - философия возникает к сер.1 тыс.л.до н.э.(Платон)
2) как определенный образ жизни человека. Др.Греция, Сократ
3) Философы лишь объясняют, а нужно изменить(не только теоретик, но и практик)
4)стремление к поиску истины(Фалес-др.Греция)
5)доказать, что он прав. Показать в споре, что моя истина правильная (Протагор)
6) как особая наука (не только теоретик, но и практик)
7)дойти до предельных познаний бытия (ср.века-служанка богословия, новое время-помочь науке в ее утверждениях)
. Философия и жизненный мир человека. Образы философии в истории культуры
Человек изменяет окружающий мир. Он должен обладать знаниями об этом мире через целенаправленную познавательскую деятельность.
Первый, кто назвал себя философом - Пифагор
---Образы философии:
1) Как любомудрие - философия возникает к сер.1 тыс.л.до н.э.
2) как определенный образ жизни человека. Др.Греция, Сократ
3) как система знаний и специальная познават. деятельность. Древняя Греция и школа софистов
4) как вид языковой игры - непрофессиональное понимание ф. как сборника ненужных трактатов
5) как идеология - в тоталитарных режимах
6) как особая наука
--Современное понимание философии сводится к:
1)систематизированное знание
2)современный тип мировоззрения
3)профессиональная деятельность
4)институт
Сущность, структура и исторические типы мировоззрения. Генезис и специфика философского мировоззрения.
2.Сущность, структура и исторические типы мировоззрения. Генезис и специфика философского мировоззрения
Мировоззрение – система наиболее общих представлений и знаний о мире в целом, месте человека в нем, его ценностей и убеждений. Компоненты мировоззрения: знания – ценности – убеждения – модели действия. Типы мировоззрения:
• Мифологическое(чувства). Основные черты: антропоморфизм (наделение предметов природы и обще. явлений человеч. свойствами ), синкретизм (единство чела и природы), вера в сверхествеств. сущ-ва, олицетворение .природного мира
• Религиозное(вера). Возникает 50-40 тыс. лет назад. Связано с оформлением единобожия.
• -удвоение мира(Бог и наш мир)
-догматизм-источники знания Свящ.писания (Библия, Каран)
-массовость
-иерархичность (Бог-человек, животное, растение, неживая природа
• Филосовское(разум)
-логически обоснованный характер
-рефлексивный характер - размышления над неоднозначными (вечными) проблемами)
-плюрализм
-система знаний
Структура мировоззрения:
мироощущение;
мировосприятие;
миропонимание.
СУЩНОСТЬ
Мировоззрение - система устойчивых взглядов человека на мир и свое место в нем. ШИР - разнообразная система взглядов: философских, религиозных, научных, эстетических.... УЗК - задан предметной направленностью той или иной формы культуры (мифологией, религией, наукой...) Термин - кон.18.
Черты:
1.активная форма знания, определяющая жизненную позицию и программы деятельности человека
2. целостность: человек - мир - отношения между ними
3. всеобщность. у любого человека в течение жизни форм.опред.тип мировоззрения под влиянием окружения
Роль: 1) аксиологическая - во имя чего действовать? 2)ориентационная - стратегия движения к цели. Как достичь?
СТРУКТУРА
Уровни:
1. обыденно-практический. форма мироощущения (эмоционально-психическая сторона отношения человека к миру). мировосприятие (целостное видение объекта). Мир - оптимистич./пессимистич. окрашен
2. рационально-теоретический. миропонимание (интеллектуальная сторона - понятия, категории, теории...)
Элементы:
-знания - информация о реальности
-ценности - смысловые ориентации
-убеждения - личностная форма знаний, принимаемых человеком в качестве истинных
-идеалы
-программы практических действий, стереотипы
ИСТОРИЧЕСКИЕ ТИПЫ:
1. Мифологичекое
М - историчеси первая форма мировоззрения первобытных людей. 30-50 т.л.н.
Признаки:
-синкретизм - неразрывное единство человека и природы
-антропоморфизм - перенесение человеческих качеств на природу
-вера во множество сверхъестественных сил
-доминирование чувственно-эмоционального восприятия над рациональным
2. Религиозное
с сер. 1 т.л.до н.э.
структура: 1. психологич. 2. идеологич.
-удвоение мира
-системный характер
-примат веры над разумом
-догматизм
-массовость
-иерархичность (нисходящая) мира
3. Философское
с сер. 1 тыс.л.до.н.э.
-Ориентация на свободный интеллектуальный поиск истины
--рациональный характер
-системный характер
-логически обоснованный характер
-плюрализм
-рефлексивный характер (рефлексия (отражение) - размышления над неоднозначными (вечными) проблемами)
Предмет, структура и социально-культурные функции философии.
ПРЕДМЕТ фил.предролаг.рацион-теоретич.осмысление природы, общ-ва, человека и места чела в мире.
СТРУКТУРА
Онтология - наука о существовании(бытии), то есть что такое существование из чего оно состоит, в чем оно заключается.
Гносеология-наука о познании.
Антропология – учение о том, в чем сущность жизни человека.
Социальная философия – раздел, описывающий специфические особенности общества, его динамику и перспективы, логику соц. процессов, смысл и предназначение человеческой истории.
ФУНКЦИИ
1. Мировоззренческая. задает образ мира, формирует предельные основания теоретического мировоззрения, транслирует мировоззренческий опыт человечества
2. методологическая. всеобщий метод мышления, разрабатывающим наиболее общие нормы и правила теорети¬ческой деятельности
3. оценочно-критическая.подвергает критическому анализу значимые явления жизни.
Философия пользуется особыми понятиями - категориями т.е. наиболее общими и фундаментальными понятиями, ко¬торые фиксируют существенные свойства и отношения предметов и явлений действительности. Они отражают весь мир, но под особым углом зрения - лишь в плоскости наиболее общих свойств, отно¬шений и закономерностей, присущих предметам и явлениям этого мира.
ПРЕДМЕТ
Др.Гр. - любовь к мудрости
Натурфилософия 6-5 вв. до н.э. - создание целостной картины природы и нахождения субстанции
Сократ - познание человека
Платон, аристотель - раскрытие фундаментальных законов бытия
эллинист. ф-я - как должен жить человек
средневек. - рациональное обоснование христианских догматов
17 - помощь науке
18 - просвещение человека
19, позитивизм - наука
19, ф-я языка - язык
19 - проблемы человека
П.ф. - рационально-теоретическое познание внешнего мира, человека и место человека в мире
СТРУКТУРА
-Онтология - ф.бытия, учение о наиболее общих принципах и основаниях всего сущего. материя. природа...
-гносеология - ф.познания... истина...
-эпистемология, методология науки - ф.научного познания. наука, методы...
-философская антропология - ф.человека, о его сущности и многомерности бытия в мире
-аксиология - ценности
-праксеология - ф.деятельности, учение о специфике социума, его динамике и тенденциях развития
-соц.философия - ф.общества, о специфике социума, динамике, тенденциях развития. История, экономика, политика, право, религия, мораль, искусство...
ФУНКЦИИ
1. Мировоззренческая. задает образ мира, формирует предельные основания теоретического мировоззрения, транслирует мировоззренческий опыт человечества
2. методологическая. всеобщий метод мышления
3. оценочно-критическая.подвергает критическому анализу значимые явления жизни...
---
Проблема субстанции и основные традиции в философии.
. Проблема субстанции и основные традиции в философии
Субстанция - первоначало и первооснова всего сущего; то, из чего все возникло, что объединяет мир воедино.
Проблема: отношение мышления к бытию и духа к природе. Что первично - материя либо сознание?
1) Материализм. Материя первична, сознание вторично. Природа существует вечно. На пределяющем этапе появляется человек, обладающий сознанием. Представители: Демокрит (родонач.материал.)Эпикур, Спиноза, Маркс.
2) Идеализм. Сознание первично, материя вторична. 1. Объективный: первооснова мира - всеобщее сверхиндивидуальное духовное начало. Мир существует реально. (Платон,Гегель). 2. Субъективный: основа-сознание отдельного человека. Сознание человека формирует мир. (Кант, Юнг). Крайняя форма – 3.солипсизм - существую я, все остальное - выдумано
3) Дуалисты говорят, что есть и материя и сознание, и они существовали всегда, в такой виде: материя че-то делает, туда-сюда трансформируется, а сознание просто смотрит.
4)Плюралисты говорят, что есть много субстанций из которых состоит мир, в основном 4-е. Земля, вода, огонь, ветер. Но под этими вещами они понимают не то, что мы называем, а жизненные принципы
Субстанция - первоначало и первооснова всего сущего; то, из чего все возникло, что объединяет мир воедино.
Проблема: отношение мышления к бытию и духа к природе. Что первично - материя либо сознание?
1) Материализм. Материя первична, сознание вторично. Природа существует вечно. На определяющем этапе появляется человек, обладающий сознанием. Демокрит (родоначальник м-ма, материалистического атомизма, фатализма), Эпикур, Спиноза, Маркс, Ленин.
2) Идеализм. Сознание первично, материя вторична. 1. Объективный: первооснова мира - всеобщее сверхиндивидуальное духовное начало. Мир существует реально. (Платон, Августин, Гегель). 2. СУбъективный: основа-сознание отдельного человека. Сознание человека формирует мир. (Кант, Юнг). Крайняя форма - солипсизм - существую я, все остальное - выдумано (Макс Штирнер).
3)Дуализм: есть 2 первоосновы. Варианты: картезианство (декарт).
4) Плюрализм - в основе мира множество субстанций. (четыре стихии Эмпедокла. андроцентрический плюрализм)
Специфика древнеиндийской и древнекитайской философии, их основные понятия и школы.
Вся фил. связана с ориант. чела на моральное совершенствование, чтобы душа могла воплотиться в лучшем теле.
ПОНЯТИЯ
ПРАКРИТИ (материальная природа) подчинена САНСАРЕ (колесу жизни). Регулирование сансары осуществляется КАРМОЙ (законом воздаяния). ДХАРМА - универсальный принцип справедливости как закона, долга, добродетели той или иной касты. Действие в соответствии с дхармой улучшает карму. МОКША - религиозный идеал спасения. РЕИРКАРНАЦИЯ – возрождение. АХИМСА-не причинение вреда всему живому
ШКОЛЫ
1. Неортодоксальные
1.1. Джайнизм. 6 в.Онтология: 2 субстанции: джива (живое), аджива (неживое). Гносеология: 2 вида познания: несовершенное (непосредственное), совершенное (интуиция, доступная освобожденным от материи).
1.2. Буддизм. 6-5. Онтология: основа мира - пустота. Видимый мир - следствие волнения дхарм (мельчайших элементов). Гносеология: акцент на медитации. Внешний мир - иллюзия.
1.3. Чарвака. Онтология: основа - 4 элемента (земля, вода, огонь, воздух). Отрицание кармы. Гносеология: ощущение-источник познания.
2. Ортодоксальные.
2.1-2. Санхъя и Йога. Онтология: Дуализм Пуруши (духовного начала) и Пракрити (матер.нач.). Гносеология: источники познания - 1.восприятие, 2.логическое умозаключение, 3.свидетельство авторитетов. цель познания - очищение сознания.
2.3-4. Веданта и Миманса. Онтология: основа - Брахман-Атман. Гносеология: ист.познания - священные тексты.
2)Традиционные философские учения Китая
Главное успех здесь и сейчас.
ШКОЛЫ
1.Конфуцианство (5-6 вв). Социальная философия: нравственная природа человека, семья, государство. ЖЕНЬ - человеколюбие - закон идеальных отношений между людьми, основан на "Золотом правиле морали". Безусловное почитание младшим старшего. ЛИ - благопристойность, следование ритуалу.
2. Легизм. Социальная философия: идея сильного государства. Император - один из людей. Люди от природы злы. Управление - через закон, право. Все равны перед законом.
3. Моизм. Соц.ф-я: осн. полит. принципы - всеобщая любовь и взаимная выгода.
4. Даосизм. ДАО - закон возникновения и исчезновения отдельных явлений и мира в целом. Предназначение человека - следовать дао. Принцип У ВЭЙ (недеяние) - отсутствие внешнего целеполагания во имя растворения своего "Я" в естественном порядке вещей. Идеал бессмертия.
ОСОБЕННОСТИ:
1. метафизическая направленность и идеалистическая интерпретация действительности, ее психологизация
2. осн.познавательные установки - традиционализм и интравертность
3. синтез ф-и и религиозной практики спасения
ПОНЯТИЯ
Исходные субстанциальные основания бытия - БРАХМАН (высшая объективная реальность) и АТМАН (высшая духовная сущность). Конкретных характеристик не имеют. ПРАКРИТИ (материальная природа) подчинена САНСАРЕ (колесу жизни). Регулирование сансары осуществляется КАРМОЙ (законом воздаяния). ДХАРМА - универсальный принцип справедливости как закона, долга, добродетели той или иной касты. Действие в соответствии с дхармой улучшает карму. МОКША - религиозный идеал спасения.
ШКОЛЫ
1. Неортодоксальные
1.1. Джайнизм. 6 в. Вархамана. Онтология: 2 субстанции: джива (живое), аджива (неживое). Гносеология: 2 вида познания: несовершенное (непосредственное), совершенное (интуиция, доступная освобожденным от материи). Сотериология: мокша-результат аскетизма и ахимсы.
1.2. Буддизм. 6-5. Гаутама Будда. Онтология: основа мира - пустота (шунья). Видимый мир - следствие волнения дхарм (мельчайших элементов). Гносеология:акцент на медитации. Внешний мир - иллюзия. Сотериология - 4 благородные истины.
1.3. Чарвака. Онтология: основа - 4 элемента (земля, вода, огонь, воздух). Отрицание кармы. Гносеология: ощущения-источник познания. Сотериология: достижение счастья, удовольствия.
2. Ортодоксальные.
2.1-2. Санхъя (Капила, 7) и Йога (2 в.). Онтология: Дуализм Пуруши (духовного начала) и Пракрити (матер.нач.). Гносеология: источники познания - 1.восприятие, 2.логическое умозаключение, 3.свидетельство авторитетов. цель познания - очищение сознания.
2.3-4. Вайшешика (3) и Ньяя (3). Онтология: субстанция - субстрат действия и качества. Гносеология: ист.позн. 1.восприятие 2.вывод 3.сравнение 4.доказательство
2.5-6. Веданта и Миманса. Онтология: основа - Брахман-Атман. Гносеология:ист.познания - священные тексты.
Особенности и основные этапы развития античной философии.
ОСОБЕННОСТИ
1. Космоцентризм. КОСМОС - высший порядок и гармония, причина соразмерности и согласованности многообразных природных явлений.
2. Онтологизм: совокупность гносеологических, антропологических, соц-философских воззрений подчинена той или иной интерпретации космоса
3. установки на рациональную аргументированность и логическую системность знания
4. Разнообразие школ и подходов
ПЕРИОДЫ
1)6-перв.пол.5вв до н.э.-период натур философии
2)4в до н.э. - высоко классич. философия
3)3-1вв до н.э.- эллинистич.фил.
4)1в до н.э.-6в н.э.-кризис и деградация фил.
ВОЗНИКНОВЕНИЕ
Факторы:
1. торгово-ремесленная направленность и рабовладельческий строй. -= отделение умственного труда от физического, развитие абстрактно-логического мышления.
2. полисная демократия -= установки на рационально-логическую аргументированность знаний
3. богатая мифологическая и литературная традиция - источник категориально-языкового пространства греческой мысли
ЭТАПЫ
1. Возникновение и существование до Сократа. Досократики. 6 - п.п.5 вв. до н.э.
2. Период расцвета. Сократ, Платон, Аристотель. В.п. 5 - 4 вв
3. Эллинистическая ф-я. 3 в.до н.э. - 1 в.н.э.
4. Стагнация и гибель. 2-6 н.э.
ОСОБЕННОСТИ
1. Космоцентризм. КОСМОС - высший порядок и гармония, причина соразмерности и согласованности многообразных природных явлений.
2. онтологизм: совокупность гносеологических, антропологических, соц-философских воззрений подчинена той или иной интерпретации космоса
3. установки на рациональную аргументированность и логическую системность знания
4. Разнообразие школ и подходов
ДОСОКРАТИКИ
Что лежит в основе мироздания? Из чего все возникло? Что явл. субстанцией?
1. Милетская (физическая) школа
1.1. Фалес: Вода
1.2. Анаксемандр: АПЕЙРОН
1.3. Ксенофонт: земля
2. Пифагорейская (математическая) школа
2.1. Пифагор: Число
3. Атомисты (учение об атомах)
4. Элеаты (мир неизменим)
5. Софисты (доказательство справедливости своего мнения)
Проблема первоначала и феномен Сократа в античной философии. Сократические школы
Досократики искали первоначало.
Милетская школа: все её представители считали что первоначало одно.
Фалес: вода
Анаксимандр - нечто безграничное и неопределённ.
Анаксимен - воздух
Гераклит - огонь, который является логосом
Пифагор - числа (это уже другая школа походу)
Ксенофан-земля и вода первоначало
Атомисты - бытие и небытие.
Сократики. Поворот от изучения мира к изучению личности человека
ШКОЛЫ
1)Киники –свобода и независимость
2)Киренарики- чувственное наслаждение
3)Мегарики – интеллектуальное наслаждение
Преамбула. 5 в. "Я знаю, что ничего не знаю, но другие не знают даже этого". Сократ был обвинен в том, что не чтит богов, вводит новые. ПРинял смертный приговор, выпил яд.
ПРОБЛЕМА ЧЕЛОВЕКА. Познание природы - дело богов. Дело человека - познать самого себя, образование и просвещение. Метод МАЙЭФТИКИ (ДИАЛЕКТИКИ) - нужно помочь человеку мыслить самостоятельно. Сократ призывал прислушиваться к внутреннему голосу - ДАЙМОНИОНу.
Главное - постижение сути добродетели. Сдержанность, мужество, справедливость.
Философские идеи Демокрита, Платона и Аристотеля. Проблема человека и космоса в философии греческого эллинизма.
1.ДЕМОКРИТ. 5-4 вв. до н.э.
Родоначальник материализма. Выдвнул и обосновал идею атомизма (в основе мира - мельчайшие неделимые частички(атомы). Фатализм (человек не свободен, нет случайностей).
Человеческая душа смертна, но составляющие ее атомы вечны.
ПЛАТОН.(Ученик Сократа) – идеалист. 5-4 вв..
Учение о 2 мирах: ВЫСШИЙ, мир идей, общих понятий - настоящий; МИР ТЕНЕЙ, вещи- отражение высшего.
Политическая утопия. Идеальное государство - сообщество правителей (философы), стражей (воины) производителей (земледельцы и ремесленники). Уничтожение частной собственности.
АРИСТОТЕЛЬ. (Ученик Платона). 4 в.
2 первоначала мира (гилеоморфизм): материальный, но пассивный, духовный, но активный. Душа присуща всем предметам живой природы.
2. Проблема отношения человека и космоса в философии греческого эллинизма.
С 4 в. Центр - Александрия.
Проблема мудреца. Как должен жить мудрый человек? Какие ценности определяющие?
1. ЭПИКУРИИЗМ. (умеренное наслаждение, знать меру)
2. СТОИЦИЗМ. Зенон.(Стойко держать удары судьбы)Сенека
3. СКЕПТИЦИЗМ. (Ничто не принимать на веру).
ДЕМОКРИТ
Преамбула. 5-4 вв. до н.э.Первая целостная философская система (учение об атомарности бытия, теорию познания, учение о происхождении космоса, о душе, этику).
Онтология. Родоначальник материализма. Атомизм (в основе мира - мельчайшие неделимые частички). Фатализм (человек не свободен, нет случайностей. Случайностью мы называем перекрешивание двух необходимостей)
Гносеология. познание - постижение причин событий.
Антропология. Человеческая душа смертна, но составляющие ее атомы вечны. Человек - микрокосм.
Соц.ф-я. Идеал - демократия, она сохраняется благодаря высоким нравственным качествам граждан.
ПЛАТОН.
Преамбула. 5-4 вв. Знаком был с Сократом, стал его учеником. Основал собственную школу - Академию. "Апология Сократа", "Государство", "Законы".
Онтология. Учение о 2 мирах: ВЫСШИЙ, мир идей, общих понятий - настоящий; МИР ТЕНЕЙ, вещей - отражение высшего.
Соц.ф-я. Политическая утопия. Идеальное государство - сообщество правителей (философы), стражей (воины) производителей (земледельцы и ремесленники). Уничтожение частной собственности.
АРИСТОТЕЛЬ.
Преамбула. 4 в. Ученик Платона. Уходит из Академии. Учитель Александра Македонского. В Ликее создал перипатетическую ("прогуливаюсь") школу. "Метафизика".
Онтология. 2 первоначала мира: материя (ГИЛИО), форма (МОРФОС). Источник движения - перводвигатель (идея Бога). Душа присуща всем предметам живой природы. Виды: растительная, чувственная, разумная.
Гносеология. Познание-процесс постижения бытия. Ступени - ощущение, представления, опыт, искусство, наука.
Соц.ф-я. Идеальное государство опирается на частную собственность, моральные добродетели и рабов.
мировозрение структура и функции
Философия – продукт духовного развития человечества и общественная форма сознания.
Мировоззрение – совокупность взглядов, оценок, норм, установок, определяющих отношение человека к миру и выступающих в качестве его регуляторов и ориентиров его поведения.
Компоненты мировоззрения:
a) Познавательный (цельные знания).
b) Ценностно-нормативный (ценность – та или иная значимость реальности для человека).
c) Эмоционально-волевой (совокупность суждений, которые определяют готовность человека к действиям).
d) Практический (реализация убеждений в практических социальных действиях).
Мировоззрение функционирует на двух уровнях:
I. Жизненно-практический.
II. Теоретический.
Понятие мировоззрения, его структура и основные функции
Философия – продукт духовного развития человечества и общественная форма сознания.
Мировоззрение – совокупность взглядов, оценок, норм, установок, определяющих отношение человека к миру и выступающих в качестве его регуляторов и ориентиров его поведения.
Компоненты мировоззрения:
a) Познавательный (цельные знания).
b) Ценностно-нормативный (ценность – та или иная значимость реальности для человека).
c) Эмоционально-волевой (совокупность суждений, которые определяют готовность человека к действиям).
d) Практический (реализация убеждений в практических социальных действиях).
Мировоззрение функционирует на двух уровнях:
I. Жизненно-практический.
II. Теоретический.
Исторические типы мировоззрения, специфика философского мировоззрения.
1. Мифологическое.
Возникает в глубокой древности и характеризуется следующими свойствами: образность (образное освоение реальности) и синкретизм (слитность и нерасчленённость мифологии, знаний, ценностей). В мифе человек неразрывно сливается с природой. Мифологическое представление – это не столько знания, а реальность, в которой живёт человек.
Особенность мифологического мировоззрения – хаосоцентризм. Основной способ и принцип решения мировоззренческих вопросов – генетический.
Мифологический мир включает два аспекта:
• Де хронический (рассказ о прошлом).
• Синхронический (объяснение настоящего и будущего).
Мифология обеспечивает связь человека с прошлым и будущим. Главная функция и значение – обеспечение гармонии и единства человека с миром, природой, обществом.
2. Религиозное.
Религия возникла на очень ранних этапах развития человечества вместе с мифологией.
Для религиозного мировоззрения характерен геоцентризм (в центре мировоззрения - Бог).
Особенности религиозного мировоззрения:
Наличие культовой системы (системы обрядовых действий, направленных на создание особых отношений человека со сверхъестественным миром), наличие веры в сверхъестественные реалии, наличие соответствующего вероучения (система догматов, которые должны безоговорочно браться на веру).
Основная функция религии - помочь человеку преодолеть приходящую, изменчивую сторону реальности и приобщиться к неизменному и абсолютному. Мифология и религия носят духовно-практический характер, они ориентированы на регламентацию духовно-практической деятельности человека, на определение жизненного пути человека.
3. Философское.
Философия – это не только духовно-практическая, но и теоретическая форма решения мировоззренческих проблем: на смену символу и образу приходит логос или разум. Философия возникла, когда появилась необходимость в рациональном понимании мира (понимания с позиции знания).
Философское мировоззрение появилось в античной Греции, когда в 6 в. до н. э. Пифагор впервые употребил термин “философия”.
У Платона и Аристотеля философия – это совокупность теоретических знаний, накопленных человечеством. Философия выступает в роли матери науки.
В отличие от религии, философия противопоставляет догме – сомнение, вере – логику, эмоциям – интеллект.
Структура и функции философского знания, взаимосвязь философии и медицины.
Начало философии можно определить, как попытку ответить на вопрос “Кто я?” при отсутствии самоочевидных ответов. Этот вопрос является и началом собственных человеческих усилий по построению культуры. Понятие культуры восходит к представлению о культивировании, возделыванию почвы (обыденного сознания). Задачей культуры является сознание таких форм, которые бы позволили человеку самостоятельно обустраивать жизни: природную и социальную.
• Религия – это практика достижения высших сил, выраженная в символах, обращенная к личности и основанная на вере.
Религиозным актом сверх рациональной веры разрывается тождество обыденной личности и осуществляется порыв к Подлинной реальности.
• Философия – это рациональное общезначимое познание, выраженное в понятиях и объясняющее мир естественными причинами. Философия рефлексивна (зная что-то, философ должен знать себя, познающего это что-то).
• Искусство и философия схожи наличием в них творческого начала, но искусство ориентируется на эмоции, на конкретные образы, фантазию, а философия – это разумное использование категорий, при котором за видимостью ищут действительность.
• Наука – это исследование необходимых связей предметного мира, индивидуальные различия субъектов науки не имеют значения. Для науки важен прогресс, она накапливает факты и по мере этого расширяет знания об окружающем мире. Философия ориентирована на построение мировоззрения, и поэтому субъективный мир человека входит в ее рассмотрение; ставя вечные проблемы, философия не удовлетворяется готовыми ответами. Важен сам процесс, состояние философствования.
Мораль характеризуется различием сущего и должного. Философия не говорит о том, что должно быть, но описывает сущее.
Философия занимает центральное место в культуре человечества. Тесно связана с остальными науками.
1) Позитивизм: философия – это побочный эл-т культуры, для позитивизма важна наука, естествознание.
2) Натурфилософия – философия природы. Конкретные науки не являются важными.
3) Антисциентизм: внутренний мир человека не может быть доступен науке.
4) Диалектико-материалистическая философия должна базироваться на опред. данных, может помогать естествознанию.
К моменту возникновения философии человечеством был пройден большой путь, накоплены различные навыки действий, сопутствующие им знания и другой опыт. Появление философии – это рождение особого, вторичного типа общественного сознания, направленного на осмысление уже сложившихся форм практики, культуры.
Древнеиндийская философия и ее основные школы.
Древнеиндийская цивилизация – одна из древнейших на планете. В конце 2-го тысячелетия до н.э. на территорию современной Индии поникли арийские племена. В основе мировоззрения новой индийской цивилизации лежали Веды (знания). Существовали 4 Веды:
1. Ригведа
2. Самаведа Малые
3. Яджурведа Веды
4. Атхарваведа
1. Ригведа–собрание гимнов богам, самая древняя Веда, мифологическое мировоззрение. 1 Ригведа включает 1028 гимнов.
4. Атхарваведа–собрание заклинаний для магической практики.
Все эти Веды долгое время передавались из уст в уста из поколения в поколение. Вскоре сложились также и тексты:
a) Брахманы (регулировали жертвенную практику, включали методику совершения ритуалов).
b) Араньяки (тексты для отшельников).
c) Упанишады (фиксируется переход от мифологии к философии).
1–4 и a)–c)–все это были Большие Веды. Общество Индии того времени носило кастовый характер. Выделяют 4 касты:
Брахман (каста жрецов, хранителей священного знания); Кшатрии (сословие воинов); Вайшьи (каста земледельцев); Шудры (каста неприкасаемых–простые люди).
К 6 в. до н.э. в Индии происходит кризис брахманизма–недовольство брахманами. В результате кризиса появляются Упанишады, на основе которых сформировались радикальные философские системы–Даршаны:
1. Ньяя (основоположник–Готама).
2. Вайшешика (основоположник–Канада).
3. Санхья (Капила).
4. Йога (Патанджаль).
5. Веданта Бедараян).
6. Миманса (основоположник–Шанкара).
Все эти системы базировались на Ведах и являлись ортодоксальными. Кроме этого в итоге кризиса сформировались 3 неортодоксальные системы:
7. Джайнизм.
8. Буддизм.
9. Локаята.
Наиболее важными школами были Санхья и Веданта. Санхья–дуалистическая концепция, она принимает в качестве первоначала две инстанции: Пракрити (материя, он она находится в непрерывном движении, она деятельна, но не наделена сознанием); Пуруша (дух, имеет сознание, но не активен). Пракрити состоит из Гун:
a) Саттва (состояние умиротворенности);
b) Раджас (состояние активности);
c) Тамас (состояние пассивности).
С позиции Санхьи цель человека–отделить сознание от материи (путем медитации). Основные категории Веданты: Брахман (духовный абсолют, который вечен, неизменен, из него возникает все видимое многообразие вещей); Атман (жизненное дыхание, действие, внутреннее Я, единое и неразделимое сознание). Тождество Веданты: Брахман есть Атман, Атман есть Брахман; т.е. все в мире едино. Майя–иллюзорная реальность, обратная сторона Брахмана. Сансара–круговорот перерождений; человек, умирая, сбрасывает оболочку и душа его продолжает жить в другом облике. Карма–деяния, плоды деяний.
Основоположником следующей системы Джайнизма – был Махавира, который жил в 4 веке до н.э. Джайнизм – наиболее рационалистическая доктрина, спасение понимается как результат индивидуальных усилий; цель жизни достижение Нирваны. Важнейшая категория Джайнизма - Джива – индивидуальная психика. Акаша – пространство, которое включает Локо (мир) и Алоко (вакуум). Единица измерения – Адаша (атом пространства и атом времени ). Все состоит из этих единиц. Масштабы падения души безграничны (каждый человек в следующей жизни может стать камнем или насекомым). Цель жизни – достижение Нирваны, которая достигается с помощью Ахимсы (не причинение вреда ничему живому), с помощью совершения добрых дел.
Буддизм. Основоположником данного учения является Будда (пробужденный) – Сидхардха Гасутама Шанея – Муии (623- 544 г. до н.э.). Он был выходцем из Царекогорода (Отшельники из племени Шанья). Он долго ищет истину, живет аскетом. В основе буддизма лежат 4 благородные истины:
1. Жизнь есть страданье.
2. Есть причины страданий.
3. Есть путь избавления от страданий.
4. Есть путь уничтожения страданий ( восмиричный ).
Средний путь будды – отвержение крайнего аскетизма, ритуалов и т.д. Страдание порождается привязанностью к существованию. Важнейшее представление о реальности : Шунья – пустотность реальности , отвержение субстанциональности реальности вне и внутри человека (отвергалось существование бога и бессмертной души). Страдания и освобождение от страданий – различные состояния единого бытия. Страдания – это проявление состояния бытия, а освобождение это не проявление. Страдания – результат непрерывных колебаний, возникновения и уничтожения тхармы. Тхарма – первичная единица реальности (психо-физические вспышки энергии), вспышки жизненной энергии. Различаются обусловленные и не обусловленные кармой тхармы. Высшей целью человеческого существования является достижение нирваны (состояния полной удовлетворенности, самодостаточности, полной гармонии бытия, отрешенность от внешнего мира, сосредоточенность на самом себе). Нирвана в дальнейшем понимается как абсолютная реальность. Стремящийся к нирване должен испытывать сострадание ко всему окружающему. Буддизм демократичен, т.к. отвергает богатства. Моральное самосовершенствование человека – основа достижения нирваны. Нирвана не обусловлена, никем ни создана, она существует, ее можно достич разумом. Изречения Будды собраны в книге «Тхаморике». Мысль Будды: «Чтобы ни сделал враг врагу или же ненавистник ненавистнику, ложь же как мысль может сделать еще худшее». Во 2 веке до н.э. при Омоне буддизм стал доминирующей идеалогией Индии, к 3-9 вв. н.э. он был почти вытеснен из Индии. В буддизме состояние нирваны достигается на основе буддистской йоги – Дхьяны.
Древнекитайская философия и ее основные школы.
Древнекитайская цивилизация – одна из древнейших на планете. В 6 в. до н. э. Там возникла философия. Для китайской философии характерно единство противоположностей:
Ян - мужское, активное начало. Небо, день, свет, тепло.
Инь – женское, пассивное начало. Земля, ночь, тьма, холод.
Взаимодействие противоположных сил порождает природные первоначала–усин: Вода, Огонь, Земля, Металл, Дерево.
Высокого уровня достигает материальное производство. Классизация общества, конфликты в обществе–именно эти факторы стали основой для развития философии в Китае. Китай в это время представлял собой раздробленный конгломерат–«период воюющих царств» стал «золотым веком» для философии, т.к. она развивалась в свободной обстановке.
В этот период возникло 6 основных философских школ:
1. Даосизм (Лао Цзы)
2. Конфуцианство (школа служивых людей, основатель (учитель–Кун Цзы (Конфуций))
3. Моизм (Мо Цзы)
На этом этапе мифологического мировоззрения были созданы важные памятники: книга песен «Ши дзин» и книга перемен «И дзи», где мы находим первые в истории культуры символические изображения разных явлений в двухзначной форме, т. в. форме графических символов:
сила ян:–—
сила инь: – –
1. Даосизм был создан Лао Цзы, о котором почти ничего не известно. Важнейший текст данного учения–Дао Дэ Цзын. Важнейшая категория этой философии–Дао.
Дао–это сложное философское понятие, первооснова, первоначало, из которого все возникает и в которое все возвращается. Дао бесконечно, едино, неизвестно, постоянно и изменчиво, пусто и содержательно, существует в большом и в малом, вечно, абсолютно.
Познание Дао – это цель существования человека. Его можно познать человеку с чистым сердцем и без страстей и эмоций. Дао пребывает в недеянии, но нет ничего, чтобы оно не делало–это важнейший принцип даосизма. Сторонники даосизма призывают человека к недеянию. Человек в своем стремлении познать Дао должен сливаться воедино со своей внутренней природой, чувствовать реальность природы и действовать в соответствии с ней. Нельзя ставить себя впереди явлений, но и нельзя ставить себя сзади них.
Основные принципы даосизма – натуральность и естественность. Социум – это препятствие для познания Дао. Даосизм враждебно настроен по отношению к науке, культуре и цивилизации. Политический идеал даосизма – патриархальный строй. Идеальный правитель тот, о котором народ знает только то, что он существует. Даосизм был в Китае протестом низов против социального угнетения.
2. Конфуцианство. Было создано Конфуцием (551-479 гг. до н.э.), который думал о том, как обеспечить социальный порядок, мир и стабильность в обществе. Общество должно существовать на основе принципов морали.
Государство – это одна большая семья, в которой правитель – это заботливый отец семейства, а подданные – его дети. Главная категория конфуцианства – принцип Жень (человеколюбие). Конфуций не мыслил человека вне общества. Человек руководствуется принципами долга. Особенности конфуцианства – культ учебы и науки. Важнейшая категория конфуцианской философии – учение о благородном и низком человеке.
Главный источник данной философии – книга «Лунь-Юй» (высказывания и суждения). Важнейшая категория учения – принцип Ли (ритуал) – бережное, любовное отношение к традициям и культуре. Идеал правителя – человек, который своим примером показывает исполнение принципов морали.
Особенности античной фил традиции. Проблема первоначала в досократовской фил.
1. Мифологическое.
Возникает в глубокой древности и характеризуется следующими свойствами: образность (образное освоение реальности) и синкретизм (слитность и нерасчленённость мифологии, знаний, ценностей). В мифе человек неразрывно сливается с природой. Мифологическое представление – это не столько знания, а реальность, в которой живёт человек.
Особенность мифологического мировоззрения – хаосоцентризм. Основной способ и принцип решения мировоззренческих вопросов – генетический.
Мифологический мир включает два аспекта:
• Де хронический (рассказ о прошлом).
• Синхронический (объяснение настоящего и будущего).
Мифология обеспечивает связь человека с прошлым и будущим. Главная функция и значение – обеспечение гармонии и единства человека с миром, природой, обществом.
2. Религиозное.
Религия возникла на очень ранних этапах развития человечества вместе с мифологией.
Для религиозного мировоззрения характерен геоцентризм (в центре мировоззрения - Бог).
Особенности религиозного мировоззрения:
Наличие культовой системы (системы обрядовых действий, направленных на создание особых отношений человека со сверхъестественным миром), наличие веры в сверхъестественные реалии, наличие соответствующего вероучения (система догматов, которые должны безоговорочно браться на веру).
Основная функция религии - помочь человеку преодолеть приходящую, изменчивую сторону реальности и приобщиться к неизменному и абсолютному. Мифология и религия носят духовно-практический характер, они ориентированы на регламентацию духовно-практической деятельности человека, на определение жизненного пути человека.
3. Философское.
Философия – это не только духовно-практическая, но и теоретическая форма решения мировоззренческих проблем: на смену символу и образу приходит логос или разум. Философия возникла, когда появилась необходимость в рациональном понимании мира (понимания с позиции знания).
Философское мировоззрение появилось в античной Греции, когда в 6 в. до н. э. Пифагор впервые употребил термин “философия”.
У Платона и Аристотеля философия – это совокупность теоретических знаний, накопленных человечеством. Философия выступает в роли матери науки.
В отличие от религии, философия противопоставляет догме – сомнение, вере – логику, эмоциям – интеллект.
Софисты и сократ проблема человека и познания.
9. Софисты и Сократ.
Начало этому периоду положил Сократ (469 – 399 до н.э.), который был выходцем из Афин. Внешняя угроза (персы) потребовала консолидации ресурсов и сил греков.
Его ученик, Платон, писал свои труды в форме диалога со своим учителем Сократом. Именно в такой форме до нас и дошла философия Сократа: философия должна сосредоточить свои усилия на познании человека. Сущность человека – это его бессмертная душа, о которой человек должен заботиться прежде всего. Для человека важно знать, что такое добро и зло, тогда человек будет вести себя должным образом. Душа должна командовать телом и всеми его побуждениями «Знание только тогда есть знание, когда оно выражено в понятийной форме» - это один из важнейших тезисов Сократа.
Этот тезис помог развитию логических исследований в Европе. Сократический метод: общение с людьми проходило в форме наводящих вопросов. Метод сократической иронии: «Я знаю, что я ничего не знаю». Сократ был осужден на смерть и умер, выпив чашку с ядом.
10. Крупнейшим достижением античной философии была деятельность Платона (427 – 347 гг. до н.э.). Он происходил из древнего царского рода. Платон (широкий) был поэтом. Затем стал учеником Сократа. Платон создал целостную систему объективного идеализма: он признавал существование мира идей (идеи вечны, абсолютны и неизменны). Идеи невозможно ощущать органами чувств, которые мешают воспринимать мир идей. Тело для Платона – это темница души. Познание – это процесс воспоминания душой того, что она знала до вселения в тело. Платон верил в переселение душ. Чтобы проникнуть в мир идей нужно отвлечься от чувств и внешнего мира. Мир идей - упорядоченная система абсолютных сущностей, пирамида идей. Основа пирамиды – мелкие идеи. Вершина пирамиды – идея благо (доброта и т.д.)
Платон возвел занятие математикой в ранг религиозной деятельности. Душа состоит из 3 частей:
1. Разумная.
2. Волевая (стремление человека к славе и т.д.).
3. Чувственная.
Платон был философом-поэтом: душа подобна колеснице с двумя конями, где гончий это разум, один конь – волевое начало (подчиняется разуму), другой конь – чувственное начало (тянет «вниз»). В 387г. до н.э. Платон организовал школу – Академию. Для Платона идеальное государство состоит из трех сословий: Мудрецы, Воины (доминирует волевое начало), Земледельцы (чувственное начало преобладает).
Философское учение платона.
Основная часть философии Платона, давшая название целому направлению философии — это учение об идеях (эйдосах), о существовании двух миров: мира идей (эйдосов) и мира вещей, или форм. Идеи (эйдосы) являются прообразами вещей, их истоками. Идеи (эйдосы) лежат в основе всего множества вещей, образованных из бесформенной материи. Идеи — источник всего, сама же материя ничего не может породить.
Мир идей (эйдосов) существует вне времени и пространства. В этом мире есть определенная иерархия, на вершине которой стоит идея Блага, из которой проистекают все остальные. Благо тождественно абсолютной Красоте, но в то же время это Начало всех начал и Творец Вселенной. В мифе о пещере Благо изображается как Солнце, идеи символизируются теми существами и предметами, которые проходят перед пещерой, а сама пещера — образ материального мира с его иллюзиями.
Идея (эйдос) любой вещи или существа — это самое глубокое, сокровенное и существенное в нем. У человека роль идеи выполняет его бессмертная душа. Идеи (эйдосы) обладают качествами постоянства, единства и чистоты, а вещи — изменчивости, множественности и искаженности.
Философское учение Аристотеля.
Аристотель – ученик Платона. 335 г. до н.э. организовал свою школу – лигей (трепатическая школа). Был знаком с отцом А. Македонского. Аристотель – универсальный гений античного мира. Огромный вклад внес в развитие античной логики. “Органон” – сбор логических трактатов. Интересовался физикой, этикой, соц. философской этикой и др. Занимался метафизикой. Обозначает и определяет философию в качестве первой науки. Только во II в. до н.э. его сочинения были обнародованы. Метафизика – глубокое и фундаментальное объяснение проблем, основ реальности.
Аристотель – философ – аналитик. Философия Аристотеля показывает колебания между материализмом и идеализмом. Отвергает тезис Платона о том, что существует мир идей, независимый от вещей. Идеи не могут существовать без вещей, они выступают в качестве субстанционар. вещей. Выделяет 4 первоначала:
1) Материя.
2) Форма.
3) Действие.
4) Цель (конечная причина).
Соотношение м/у материей и формой очень сложное: материя – то из чего состоят вещи, форма – проект вещи.
Понятие “бытие” неоднозначно. Рассматривает бытие, как категории. Категории – высшие формы (роды) бытия. Выделяет 10 категорий: главная категория сущности, качества, количества, отношения, действия, страд., места, времени.
Бытие как, акт и потенция. Актуальное бытие – реализовано в реальности. Потенциальное бытие – реализовано в будущем. Актуальное бытие имеет больший приоритет. Бытие – истина. Принадлежит собственному интеллекту. Бытие в собственном точном значении – субстанция или сущность, под которыми понимает материю или форму, их синтез.
Форма – алгоритм организации вещей - начало активное, материи – инертное (пассивное) начало. Форма имеет аналог с понятием “энергия”. Аристотель имеет учение о существовании сверхчувственной идеи. Где он говорит о чистом мышлении самого себя.
Бог - чистая форма, актуальность никак не связанная с вещами. Бог- начало, соединяющее материю и форму, явл. перводвигателем. Все вещи движутся от источника движения. Этот источник м/б найден в бесконечности, где находится сама форма. Движение – переход от потенциальной формы к актуальной.
• изменение в качестве
• изменение по месту
• изменение в кол-ве
• изменение в субстанции
Наряду с богом существует еще 55 субстанций. Душа – форма тела. Различает 3 формы:
• вегетативная
• чувствующая
• разумная
Человек – существо социальное политическое “животное” гражданин своего полиса. Цель жизни – достижение счастья через соблюдение инертности. Высшая форма деятельности – научно–политическая теория. Выводит государство от совместной жизни людей до политической структуры общества. Рациональная форма политической жизни – создание полиса. Разделяет следующие формы правления:
Правильные: Неправильные:
монархия тирания
аристократия олигархия
полития демократия
Специфика средневековой фил, основные этапы ее развития, представители и прблеммы.
Особенности средневековой философии.
В Ветхом и Новом Заветах находились революционные для философии идеи.
1. Идея монотеизма (учение о едином Боге);
2. Теоцентризм (Бог – сосредоточение бытия и блага и ее источник);
3. Мир понимается как результат творения из ничего – креоционизм;
4. Бог понимается как нечто абсолютное и трансцендентное (т.е. потустороннее миру);
5. Идея откровения Бога человеку (Бог открывает себя в священном писании);
6. Идея полувоплощения (Бог существует в трех формах: Отец, Сын, Святой Дух);
7. Идея первородного греха;
8. Человек создан по образу и подобию бога и это богоподобие выражается в наличии разума и свободной воли;
9. Идея спасения;
10. Цель жизни – уподобление Богу и богопознание. Душа человека имеет начало, но бессмертна;
11. Телеология – наличие в реальности степени совершенства. Любая вещь (фрагмент реальности) имеет конечную цель – Бог;
12. Провиденциолизм – представления о божественном провидении (промысле). Все существующие существует благодаря поддержке Бога;
13. Эсхатология – мир имеет начало и конец, который связан со вторым пришествием Бога на землю. Человеческое общество имеет свою историю, которая есть движение к конечной цели;
14. Человек – не только тело и душа, но и дух. Дух – причастность человека к Богу;
15. Человек занимает исключительное место в мире. Две линии понимания богословия:
а) Апофатика – Бог невыразим, непознаваем, Бог – реальность, которая понимается только в мистическом опыте. Бога нельзя выразить в понятиях человеческого языка;
б) Катофатика – всеимянность Бога. Бог – добро, благо, красота, любовь. Любовь – подлинный путь к богопознанию. Познание через веру.
Философия Августина (354 – 430гг.)
Его избирают епископом. Окончательно «формирует» средневековую философию в целостную доктрину. Его сочинение-исповедь «О граде божием». В центре внимания – проблема бога, вопрос о природе бога, ответ критикам христианства «Что же делал Бог до сотворения мира?» проблема времени и соотношение времени и вечности. Вывод: время есть св-во нашего сознания.
Проблема соотношения разума и веры, религии и Ф. Августин придает большое значение Ф. и разума. Вера явл. важнейшим предметом стремлений чел-ка. Но Августин не отвергает и разум. Открыл проблему динамики личности. Внутр. мир чел-ка – арена борьбы противоположностей, разнонаправленных стремлений.
Августин – один из авторов концепции предопределения (поиск путей спасения человека).
Влияние Августина в философии было определяющим на протяжении долгого времени (до 18в., до схоластики). Постепенно нарастает убеждение в силе человеческого разума. Основная проблема – спор о природе универсалий (общих понятий). Две позиции: реализм и номинализм.
Философия эпохи возрождения, гуманизм и пантеизм.
Это был период формирования новых форм отношений – зарождение буржуазного общества. Это был период великих географических открытий. Падал авторитет религиозной идеологии – кризис католической церкви, влияние научного знания усиливалось. Для культуры Возрождения характерно обращение к наследию античной культуры и абсолютизация этого наследия. В период высокой классики эпохи Возрождения считали, что был период (греческая культура времен Перикла), когда человек существовал как цельное духовное существо. Идеологи Ренесанса ориентировались на идеи платонизма и неоплатонизма. Понтеизм – учение о неразрывности Бога и природы. Эта эпоха отвергает аскетизм (отказ от чувственной ориентации).
Идеал – гармоничный человек, в котором уравновешены духовное и телесное начало. Для эпохи Возрождения характерно убеждение в безграничных возможностях человека. Эта эпоха свои самые высокие достижения демонстрирует в художественной культуре: Рафаэль, Леонардо да Винчи, Рембрандт, Франциск Скорина, Шекспир, Сервантес. Основная тенденция эпохи – гуманизм. В науке тоже были сделаны выдающиеся открытия (Коперник). Великие философы эпохи – Джордано Бруно (1548-1600), Н.Кузанский (1401-1464).
Кузанский выдвинул новые моменты трактовки Бога, был одним из разработчиков григорианского календаря. Бог – это бытие, в котором совпадают бесконечный максимум и бесконечный минимум. Бог для Кузанского есть все во всем и ничто из всего. Бог есть все вовсем , но в свернутом виде. Творение мира развертывание этого свернутого всего. Бог – бесконечное бытие. Кузанский считал, что в бесконечности не может быть центров и периферии, - это была почва для гармонической модели Вселенной Николая Коперника. Человек может бесконечно приближаться к истине, никогда не достигая полного познания. Уподобление человека Богу базируется на его познании. Познавая мир, человек уподобляется Богу. Познание понимается как преодоление незнания.
Джордано Бруно учил о множественности миров: вселенная бесконечна, каждая звезда - аналог солнечной системы. В бесконечности теряется разница между точкой и телом, центром и периферией. Он преодолел средневековое разграничение реальности по степени ее совершенства. Мир однороден во всех направлениях, никаких привилегированных положений в мире не существует. Бруно считает человека и самым великим и самым малым во вселенной. В бесконечности теряется разница между большим и малым. Благодаря своей деятельности человек приобретает преимущество, например, муравьем или всеми другими существами. Бруно – понтеист (понтеизм – Бог во всем). Бруно понимает вселенную как целостный организм. Монада – духовное первичное образование, из которого все состоит. Монада одушевлена, пронизана духом. Вселенная совершенна, хотя состоит из несовершенных систем.
Эпоха возрождения была прервана в Италии контрреформацией. Этот период характеризовался большими сдвигами в социальных отношениях. В этот период в Германии Лютер начал борьбу с римской церковной системой протестантство. В Испании существовали борцы за реставрацию былого величия католицизма, поэтому там эпоха Возрождения была прервана контрреформацией. В 17 в. происходит решительный разрыв со средневековой философией.
Специфика философии нового времени и проблема метода
Этот период философии начался в XVI-XVII веках, вместе с решительным разрывом со средневековой философией. Общая особенность этого периода – ослабление влияния религии и церкви, культура приобретает светский характер, что связанно с кризисом церкви. Параллельно наблюдалось усиление науки в обществе. Новое мировоззрение наиболее ярко проявляется в философии Ф. Бекона (1561-1626 гг.) и Рене Декарта (1596-1650 гг.)
Ф. Бекон был политиком, однако его политическая карьера оборвалась на самом пике. Он – материалист. Его главное сочинение – «Новый органом», которое выражает антисхоластическую направленность его философии («Органом» – сочинение Аристотеля). Органом понимается как метод научного познания. Бекон – сторонник и пропагандист естествознания. Цель науки – открытие и изобретения, которые должны служить практическим целям. Бекон считал, что «знания – сила». Природу можно подчинить с помощью знаний и поставить её на службу человеку. Но сначала нужно освободить человеческий разум от стереотипов и заблуждений, которые делятся на 4 вида:
1. Идолы рода – заблуждения, которые присущи самой природе человеческого разума. Антропомортизация – перенесение на природу человеческих качеств и свойств. В природе целей не существует.
2. Призраки пещеры – заблуждения, связанные с индивидуальным сознанием человека, с его воспитанием.
3. Идолы рынка – заблуждения, связанные с обыденным и неадекватным применением слов. Слова насилуют разум.
4. Призраки театра – заблуждения, которые вселились в сознания людей из философских систем, которые были восприняты людьми из-за некритического восприятия философии.
Помимо вышеприведённой критической части, он разработал и позитивную часть, в которой важную роль отдаёт методу. Метод эмпирической индукции – всё знание может быть получено лишь с помощью экспериментов и индукции (движения от частного к общему). Опыты бывают:
1. плодоносные – они приносят практическую пользу
2. светоносные – они проявляют фундаментальные знания
Бекон возрождает примеры атомистики, то есть материя – деятельна и активна, находиться в постоянном движении. Познание должно базироваться на опыте. У бекона есть футурологическое сочинение – «Новая Атлантида», где он предсказал многие научные открытия. В этой работе он предсказывает создание чего то похожего на современную академию наук.
Философия французских материалистов 18в.
Философия Джона Локка (1632-1704 гг.). Это английский философ. Он продолжал линию эмпиризма, начатую Бэконом. Основное сочинение – «Опыт о человеческом знании». Он опровергает Декартову концепцию врождённых идей. Человеческий разум – чистая доска, на которой опыт оставляет свои следы – знания. Опыт бывает внешним (на основе чувств), где различают первичные и вторичные качества. Первичные качества – это протяжённость, масса, и т.д. Вторичные – цвет, звук и т.п. Опыт бывает и внутренним – рефлексия (?), из внутреннего опыта вытекают идеи состояния человеческого духа. Разум соединяет или разъединяет простые идеи и формирует более общие понятия, идеи, субстанции и т.д.
Истина для Локка – соединение или разъединение идей сообразно действительности. Познание Локк делит на:
- интуитивное
- демонстративное (истины математики, бытия, бога)
- сентетивное (наименее ясное)
Локк – автор концепции буржуазного либерализма. Локк придерживался концепции естественного права – люди рождены свободными, они являются хозяевами своей судьбы. Государство не должно узурпировать права. Локк разработал идею парламентской монархии с разделением властей на законодательную, исполнительную и федеративную. Выдвинул идею религиозной терпимости. Развивал идеи протестантства.
Философская мысль эпохи просвещения.
Центром идеологии Просвещения постепенно становилась Франция, где плеяда просветителей была представлена Ф.Вольтером, Д.Дидро, Ж.-Ж.Руссо и др. Основу их творчества составляют идеи критики религии и церкви, государственных порядков, традиционной метафизики, идеи преобразования общества.
В отличие от английского (см. этические идеи Локка), французское просвещение быстро политизировалось (будем помнить, что хронологически оно складывалось между свершившейся английской и грядущей Великой французской буржуазной революцией). Социально-политические катаклизмы рубежа 18 - 19 веков «похоронили» надежды французских мыслителей на постепенный ненасильственный общественный прогресс.
Как течение общественной мысли Просвещение, несомненно, представляло собой некое единство. Заключалось оно в особом умонастроении, интеллектуальных склонностях и предпочтениях. Речь идет, прежде всего, о целях и идеалах Просвещения, таких, как свобода, благосостояние людей, мир, ненасилие, веротерпимость, равенство, братство и др., а также о знаменитом вольнодумстве, критическом отношении к авторитетам всякого рода, непринятии догм на веру.
Немалое значение для философии Просвещения имела и деятельность французских материалистов (П.Гольбах, Ж.Ламетри, Э. Кондильяк и др.). Вслед за Ньютоном в науке и идеями Локка в философии французские материалисты начинают критику метафизики, обвиняя её в приверженности к умозрительным конструкциям, в недостаточном внимании к опыту и эксперименту. Особенностью французского материализма был сенсуализм[29] и механицизм. Природа, общество и человек мыслились как функционирующие по одним и тем же естественным законам.
При всем разнообразии мнений большинство философов и историков сходились в оценке Просвещения как передового, новаторского явления. Например, И. Кант понимал Просвещение как попытку использовать разум в интересах морального и интеллектуального раскрепощения личности.
Специфика немецкой классической философии Критическая философия И. Канта.
Основоположник – Иммануил Кант (1724-17хх гг.) Представители – Фихте, Шеминг, Гегель, Фейербах. Основная проблема – проблема активности субъекта человеческого разума и познания.
Философия И. Канта.
В его деятельности различают 2 периода:
до критический (до 1770)
критический (с 1770)
Его произведения:
«Критика чистого разума» (1781), «Критика практического разума» (1788), «Критика способности суждения» (1791).
В 1755 вышла «Всеобщая естественная история и теория неба», в которой он разработал теорию происхождения мира из туманности. Затем Кант внёс вклад в понимание роли вращения земли вокруг своей оси, в понимание влияния луны на приливы. Кант совершил в философии коперниковский переворот. Прежде чем браться за исследование проблемы бытия, нужно сначала исследовать познавательные возможности человеческого разума. Кант сформировал основные философские вопросы: Что я могу знать? Что я должен делать? На что я могу надеяться?
Область познаний ограничена областью явлений и феноменов (это явления), как они даются нашему пониманию: Кант выделяет такие вещи в себе (ноумены)
Агностицизм (важная особенность кантовской философии) учение о принципиальной непознаваемости вещей в себе.
Априоризм (вторая особенность кантовской философии) – мир явлений познаётся на основе наличия в сознании врождённых познавательных форм.
Познавательные способности:
• Чувственное созерцание. На уровне этого восприятия существуют пространство и время. Пространство – форма внешнего восприятия, время – форма внутреннего восприятия.
• Рассудок – подведение чувственного восприятия под единство понятия. На уровне рассудка встречаются категории – априорные формы рассудочной деятельности.
Благодаря наличию категорий обеспечиваются объективная всеобщность.
Кант выделил несколько основных категорий: Количество (единое множество), Качество (реальность, ограничения), Отношение, Модальность (возможность и не возможность, необходимость и случайность, существование и не существование).
• Разум – способность максимально возможного синтеза, обобщения того, что получено на уровне рассудочной деятельности.
И. Кант выдвинул идею чистого разума: космос, как единство всех физических процессов; душа, как единство всех происходящих процессов. Кант выдвинул идею бога, как безусловно необходимую последнюю причину.
Антиполии (противоречия) чистого разума: они возникают, когда разум выходит за пределы своей компетенции. Кант говорил: «мир как целое не может быть дан в опыте».
Явления или феномены – это продукт деятельности самого сознания; в этом Кант – субъективный идеалист. Однако он в то же время материалист, т.к. он настаивает на наличие причин в себе.
Практический разум – это морали, область отношений с другими людьми. Кант верил в существование морального закона «голос совести», требует от нас действовать не по своему желанию, а руководствоваться чувством долга.
В своих философских работах И. Кант отвечал на вопрос «на что я могу надеяться». Человек может надеяться на бога. Бытие бога невозможно доказать логическими аргументами, но признать его существование необходимо, т.к., если мы не сделаем этого, тогда нет возможности согласовать доброе поведение, требуемое моральным законом, со злом в мире (обществе). Кант подчёркивает онтогонизмы в истории развития. Конечная цель развития человеческого общества – гражданский мир.
Диалектическая философия Геккеля.
Гегель (1770-1831 гг.), отвергал кантовские вещи в себе и построил целостную концепцию объективной идеалистической философии. Основной принцип – тождество бытия и мышления. Первичная абсолютная идея – духовная субстанция, мировой разум. Гегель – автор концепции развития. Он рассматривал реальность под углом зрения процесса развития. Гегель создал теорию развития – диалектику. Основные моменты: источник развития – противоречия, процесс развития регулируется тремя законами:
1. Закон единства и борьбы противоположностей.
2. Закон перехода количественного изменения (?) в качественное.
3. Закон отрицания отрицания, как выражения направленности процесса развития.
• Развитие мирового разума в сферу чистого мышления. Главное сочинение Гегеля – «Наука логика». Гегель понимал процесс развития как процесс перехода от простого к сложному. Ступенями развития являются категории. Существуют так называемые триады категорий: тезис, антитезис, синтез
Бытие, небытие, наличное бытие (элементарная форма)
Качество, количество, мера
Сущность, явление, действительность
Понятие, объект, идея и т.д.
• Мировой разум порождает природу и развивается в ней.
• Природное бытие являет человека, развивает мир духа в человеческом обществе, возвращает мировой разум к себе.
Субъективный дух – форма индивидуального бытия.
Объективный дух – форма надындивидуального бытия. Сюда можно отнести право, мораль, нравственность, гражданское общество, государство.
Абстрактный дух – к нему можно отнести искусство, религию и философию.
Финя (?) – высшая форма самопознания абсолютного духа.
В своих сочинения Гегель имеет идею противоречия между методом и системой. Для Гегеля метод является диалектическим, требующим рассматривать любую форму бытия как временную, которая должна уступить место более высокой форме. Система философии приходит к заключению самопознания самой себя. Философия – конечный разум, что противоречит методу. Не только философия имеет свой конец, но и история имеет свой конец – политические реалии Германии во время, когда жил Гегель.
Таким образом, Гегель был крупнейшим представителем диалектико-идеалистической философии.
Философские идеи марксизма и их развития в ХХ веке.
Философия Маркса (1818-1883 гг.) и Энгельса (1820-1895 гг.)
Маркс и Энгельс в студенческие годы были гегелианцами, однако под влиянием Фейербаха переходят на позицию материализма, не отвергают гегелевскую диалектику.
1. Диалектический материализм – учение о материальном единстве мира и всеобщих законах его развития. Реальность – непрерывный объективный мировой процесс, находящийся в непрерывном развитии.
2. Исторический материализм.
Практическая деятельность людей – преобразование природного мира и преобразование людьми самих себя – является основой изменений в культуре философии и т.д. Это обобщение утверждается в масштабе всей мировой истории, для всех времён и народов. Основной принцип материализма – принцип первичности общественного бытия по отношению к общественному сознанию. Основу бытия составляют материальные отношения, которые существуют в обществе, например производственные отношения, бытовые, отношения, связанные с продолжением рода. Совокупность производственных отношений формирует экономический базис общества. Производственные отношения и силы производства образуют способ производства. Развитие общества – естественный процесс смены общественно-экономических формаций.
3. В теории познания Маркс вводит понятия практики – основы познания, цель познания, объект познания.
Маркс сосредоточил внимание на анализе процессов отчуждения в обществе. Отчуждение – это процесс, в результате которого результаты деятельности человека становятся «господином» человека.
Главным источником отчуждения является отчуждение производителя, в результате чего человек оказывается отчуждённым от средств производства. Процессы отчуждения происходят при капитализме. Таким образом в обществе нарастает борьба. Нужно отстранить производителя от средств производства путём революции. Марксистская философия получила широкое распространение в обществе.
Иррационалистические традиции в неклассической философии
. Шопенгауэр, Ницше.
Артур Шопенгауэр (основоположник). В начале IXX в. Впервые выразил идеи иррационализма. Он считал себя подлинным наследником кантовской философии и считал учение Гегеля бредом. «Мир как воля и представление» – это основное сочинение Шопенгауэра, которое легко читается и переиздается по сей день. Суть его философии в названии сочинения. Он считал, что Кант ошибался, когда утверждал, что вещи в себе не познаваемы. Шопенгауэр считал, что нужно просто заглянуть в себя. Подлинную сущность человека составляет не разум, а воля (космическое начало). Разум, по Шопенгауэру, не является инструментом познания, это орган выживания существа в изменчивом мире. Шопенгауэр обращается к наследию индийской философии. Он – основоположник философии жизни, продолжателями которой были Ницше и Бергсон.
Ницше – философ II половины ХIX века. Он умер в 1900 году. Он считал, что сущность реальности выражает не воля к жизни, а воля к власти. Ницше рассматривает жизнь сквозь призму биологии. Он враг всего, что сковывает жизнь. Это прежде всего мораль и христианство. По Ницше нормальное состояние общества – это господство сильного. Идеал Ницше – сверхчеловек, у которого воля к власти активизирована. Ницше выступал против философии. Ницше выступает против нарастания социализма и демократии.
Анри Бергсон, французский философ, был продолжателем линии жизни. Он умер после первой мировой войны. «Творческая эволюция» – главное сочинение Бергсона. Творческий порыв – иррациональный процесс. Жизнь – непрерывный творческий процесс с созданием новых форм. Жизнь демонстрирует антиэнтропийную направленность. Материя – выпавший в осадок дух, утративший свою энергию. Адекватный способ познания реальности – это интуиция, которая является более развитым инстинктом. Интеллект устроен по принципу кинематографа: он, имея дело с мёртвой реальностью, дробит реальность на картинки и создаёт иллюзию жизни.
Исторические формы позитивистской фил.
Исторические формы позитивистской философии.
Основоположник – французский философ О. Конт. Первоначально Конт начал дистанцироваться от гегелевского учения. Идеал позитивизма – положительные значения. Гегель развивал натурфилософию и пренебрежительно относился к науке. О. Конт начал с отрицания натурфилософии. Конт считал, что человечество в своём развитии прошло три стадии:
1. Мировоззрение мифологическое
2. Метафизическая стадия – мир объясняется с помощью метафизики, с помощью первоначал (например, гегелевский мировой разум).
3. Позитивная стадия
Основная особенность позитивизма – антиметафизическая направленность. Наука – сама себе философия. Вторая особенность позитивизма – феноменализм (наука в своём понимании реальности должна описывать явления, а не отрешиться (?) к метафизике; философия – , допускается , инструмент, который помогает науке получить дополнительные знания). Конт и позитивизм в целом отводили философии роль науки. Философия должна заниматься обобщением срезов реальности, которые дают разные науки.
Позитивизм прошёл три стадии:
1) Позитивизм О. Конта (философия – обобщает знания науки). Позитивизм Милли и Г. Спенсера.
2) Эмпириокритицизм (Махизм): Основоположник – Э. Мах. Другим известным представителем был Авенариус. Это учение возникло в начале ХХ века. В это время были сделаны многие важные научные открытия. Махири пытался дать теоретическую базу для нового естествознания. Э. Мах считал, что ему удалось открыть элементы мира – ощущения. Ощущения – это нейтральные по своей природе элементы. Любое явление – это комбинация ощущений. Для Маха метафизика – это наука о природе ощущений. Поэтому мах отвергал этот вопрос.
3) Неопозитивизм. Основоположник – Бертран Рассел, Карнап.
Основные идеи фил экзистенциализма.
Философия экзистенциализма продолжила иррационалистическую линию. Экзистенциализм возник в первые десятилетия XX века; представители: М.Хайдеггер, К.Асперс, Ж.П.Сартр, Л.Шестов и др. В экзистенциализме выражены идеи гуманитарной интеллигенции. Экзистенциализм – философия человеческого существования. Предшественниками экзистенциалистов в 19 веке были датские философы Кьеркегор, Гусель (он основоположник феминологии). Кьеркегор выделял три стадии человеческого развития:
1) чувственная (символ-Дон Жуан)
2) этическая (чувство долга)
3) стадия страдания
Внутренний человеческий мир уникален и непостижим, наука не способна проникнуть в него и объективно отразить. Гусель разработал концепцию сознания как интенциональность – как смысл наделения. Экзистенциализм различает следующие существования:
А. Подлинное существование.
Понимается как интенсивное внутренние переживание своей неповторяемости. Подлинное существование трансцендентно. Внутренний мир человека нельзя определить. Важнейшая идея – сартровский тезис: сущность предшествует существованию по отношению к вещам, существование предшествует сущности по отношению к человеку. Человеческое существо свободно, т.е. само себя формирует и создает.
Б. Неподлинная сущность. – обезличенное существование. Человек отрекается от своей свободы и становится аномальным существом. Экзистенциализм бывает:
• Религиозный (Хейдер, Шестов): только в стремлении к Богу человек может сохранить свое “Я”.
• Светский (атеистический) (Камю и др.) Подлинность человеческого существования проявляется в кризисных ситуациях (на границе жизни и смерти)
Экзистенциализм настаивает на том, что человек в любой ситуации должен сохранять свою человечность. Экзестенциализм поднимает проблемы стандартизации, невелирования человека, он пытается уберечь человека от утраты свободы, своего мира в современном техногенном обществе. Социальное бытие враждебно человеку.
Экзистенциализм одна из самых модных на западе в середине XX века философских школ. Ее крупные представители М. Фадегер и К. Ясперс в Германии; Г. Марсель, Ж. П. Сартр, А. Камю во Франции; Н. Аббаньяно в Италии; У. Баррет в США. Свой метод эта философия в значительной мере заимствовала в феноменологии немецкого философа Э. Гуссерля, исходные же идеи ее взяты из сочинений датского религиозного мыслителя С. Кьеркегора. Согласно экзистенциализму задача философии заниматься не проблемами науки, а вопросами сугубо человеческого бытия (существования). Человек помимо своей воли заброшен в этот мир, в свою судьбу, и он живет в чужом ему мире; его бытие со всех сторон окружено таинственными знаками, символами. Жизнь глубоко иррациональна, страдание в любой форме преобладает в ней. Страх важнейшее понятие философии экзистенциализма. Мир тем более страшен, что он бессмыслен и не постижим. Человека на каждом шагу подстерегают неприятности. Под маской "друг для друга" люди действуют друг против друга. Экзистенциализм исходит из того, что человек живет прежде всего эмоциями. На все окружающее он реагирует не только теоретически или интеллектуально, но прежде всего эмоционально. Под существованием имеется ввиду прежде всего духовное бытие личности, ее сознание. Чтобы осознать себя как нечто существующее, человек должен оказаться в пограничной ситуации, например, в ситуации борьбы, вины; наиболее яркий пример пограничной ситуации бытие перед лицом смерти. Тогда мир оказывается "интимно близким". Наиболее надежным способом постижения мира признается интуиция, "экзистенциальное озарение". Большое место в экзистенциализм занимает проблема свободы, определяемая человеком как выбор самого себя: человек таков, каким он себя свободно выбирает. Свобода трактуется в экзистенциализме (например, у Сартра) в духе полного индетерминизма, то-есть в не всякой закономерности и причинной зависимости. Она не терпит ни причины, ни основания. В силу этого свобода предполагает независимость настоящего, от прошлого, а будущего от настоящего. Однако свобода трактуется не как свобода деятельности, но лишь как свобода выбора или отношения субъекта к независимому от него окружению: он может либо свободно примирится со своим положением, либо столь же свободно не принимать своего положения. Например, узник или раб тоже может быть "свободен", соответствующим образом самоопределяя свое отношение к своему положению. Отсюда вывод: задача человека заключается не в том, чтобы изменить мир, а том, чтобы изменить свое отношение к нему. По выражению Сартра, человек "осужден быть свободным". Сама свобода превращается в мучительную необходимость. Современный экзистенциализм как система мировоззрения в не зависимости от религиозной или атеистической ориентации отдельных его представителей не мыслим без психологии катастрофы, ощущения кризиса. Выход из кризиса экзистенциалисты ищут не в изменении общественных отношений, а в индивидуальной жизни, в самом себе. Экзистенциализм все бытие сущего сводит к его центрированности вокруг бытия личности, а ее жизнь к переживанию этого бытия. "Экзистенция" (существование) выражает единственность, уникальность жизни каждого человека: его индивидуальную судьбу, сокровенные глубины своего "Я". Экзистенциалисты настаивают на необходимости сохранения личной уникальности в ее первозданном состоянии, в ее нетронутости, в ее "неприобщенности" социально-историческому контексту. Но ведь в не этого нет ни общества, ни личности с ее уникальностью: то и другое рассыпается в прах. Все содержание весь смысл жизни человек черпает именно в обществе, а не вне его.
Философия постмодернизма.
Постмодернизм представляет собой относительно недавнее явление: его возраст составляет около четверти века. Он является прежде всего культурой постиндустриального, информационного общества. В целом постмодернизм предстает сегодня как особое духовное состояние и умонастроение, как образ жизни и культура и даже как некая эпоха, которая пока еще только начинается и которая, видимо, станет переходной.
Постмодернистская философия противопоставляет себя прежде всего Гегелю, видя в нем высшую точку западного рационализма и логоцентризма. В этом смысле ее можно определить как антигегельянство. Гегелевская философия, как известно, покоится на таких категориях, как бытие, единое, целое, универсальное, абсолютное, истина, разум и т.д. Постмодернистская философия подвергает все это резкой критике, выступая с позиций релятивизма.
Непосредственными предшественниками постмодернистской философии являются Ф. Ницше и М. Хайдеггер. Первый из них отверг системный способ мышления Гегеля, противопоставив ему мышление в форме небольших фрагментов, афоризмов, максим и сентенций. Он выступил с идеей радикальной переоценки ценностей и отказа от фундаментальных понятий классической философии, сделав это с позиций крайнего нигилизма, с утратой веры в разум, человека и гуманизм. В частности, он выразил сомнение в наличии некоего «последнего фундамента», именуемого обычно бытием, добравшись до которого мысль будто бы приобретает прочную опору и достоверность. По мнению Ницше, такого бытия нет, а есть только его интерпретации и толкования. Он также отверг существование истин, назвав их «неопровержимыми заблуждениями». Ницше нарисовал конкретный образ постмодернистской философии, назвав ее «утренней» или «дополуденной». Хайдеггер продолжил линию Ницше, сосредоточив свое внимание на критике разума. Разум, по его мнению, став инструментальным и прагматическим, выродился в рассудок, «исчисляющее мышление», высшей формой и воплощением которого стала техника. Последняя не оставляет места для гуманизма. На горизонте гуманизма, как полагает Хайдеггер, неизменно появляется варварство, в котором «множатся вызванные техникой пустыни».
Специфика и осн этапы развития русской философии.
Остановимся на трех характерных особенностях русской философии, хотя и до сих пор речь шла о ее своеобразии и самобытности.
Эти три особенности становятся очевидными при сопоставлении русской философии с европейской: они касаются ее предметного содержания, русского стиля философствования, характера системности и языка отечественной философии. Из этих основных особенностей, по существу, складывается специфика русской философии.
Первая особенность русской философии в нашей историко-философской литературе получила название онтологизма. Приведем некоторые высказывания на этот счет.
А. Лосев среди основных характерных черт русской философии на первое место ставит ее онтологизм, который определяет всю ее суть. «Русская философия, – пишет А. Лосев, – прежде всего, резко онтологична».
С. Франк придерживается того же взгляда: «Характерная черта русского мировоззрения: тяга к реализму, или, лучше сказать, к онтологизму, невозможность довольствоваться какой-либо формой идеализма или субъективизма».
Та же мысль у Н. Бердяева: «Русская философская мысль сознала себя существенно онтологической. Она размышляла не столько о познании, сколько о бытии. Она хотела понять познание как конкретное сущее». Русские философы противопоставляют онтологизм гносеологизму и идеализму европейской философии.
Онтологизм в русской философии означал, во-первых, новую концепцию бытия, которая одновременно оказывалась и новой онтологической гносеологией и новой философской антропологией. Другими словами, онтологизм означал, что речь идет о философии, способной дать целостное знание.
Классическая европейская философия рассматривала познание как рассудочное отношение познающего субъекта к познавательному объекту. При этом субъект сводился к его сознанию и находился вне бытия и над бытием. Следовательно, гносеологическое отношение сводилось к отношению мышления, сознания к бытию.
Русская философия заменяет классическое отношение на новое отношение. Вот как об этом пишет Н. Бердяев: «Субъект и объект – одинаково бытие. Бытию принадлежит изначальный и абсолютный примат. Различение субъекта и объекта совершается внутри самого бытия, и гносеология не может претендовать на то, чтобы занять место вне бытия»[1].
Такую же попытку «продвинуть эту онтологическую теорию сознания» делают С. Франк, А. Лосев и др. Реконструируя всю линию русского онтологизма, следующим образом можно концептуально представить онтологизм
Бытие как мир природы, предметов, как мир вещественно-телесный, может существовать, будучи и немыслимым, непознаваемым. Первоначальное отношение человека к миру носит онтологический, а не гносеологический характер. Человек изначально входит в бытие, его нельзя отчуждать и выводить за пределы бытия. Бытие не располагается перед ним, поскольку человек с ним слит, сращен неразрывно. Он только в своем сознании, как мыслящее существо, ставит себя в отношение к миру. И прежде, чем мы рассмотрим человека в качестве чистого сознания, мыслящего субъекта, он является в первую очередь материально-чувствующим, предметно-деятельным, онтологически связанным со своим миром. Находясь внутри бытия, человек живет им, а не созерцает и сознает. Применительно к человеку не имеет смысла говорить о первичности материи, о ее определяющей роли, о примате бытия и т.п.
Общая характеристика национальной философской традиции и осн этапы ее развития.
я вообще хз про что эта тема
Онтология как философское учение о бытии.
Онтология (ontologie; от греч. on – сущее и logos – учение) – наука о бытии как таковом, о всеобщих определениях и значениях бытия. Онтология – это метафизика бытия.
Метафизика – научное знание о сверхчувственных началах и принципах бытия.
Бытие – предельно общее понятие о существовании, о сущем вообще, это материальные вещи, все процессы (химические, физические, геологические, биологические, социальные, психические, духовные), их свойства, связи и отношения.
Бытие – это чистое существование, которое не имеет причины, оно причина самого себя и является самодостаточным, ни к чему не сводимым, ни из чего не выводимым.
Термин «онтология» появился в XVII в. Онтологией стали называть учение о бытии, сознательно отделенное от теологии. Это произошло в конце Нового времени, когда в философии противопоставлялись сущность и существование. Онтология этого времени признает примат возможного, которое мыслится как первичное по отношению к существованию, тогда как существование является лишь дополнением к сущности как возможности.
Основные модусы бытия: – бытие как субстанция (истинное бытие – исходное начало, фундаментальная первооснова вещей, которая не возникает, не исчезает, но, видоизменяясь, дает начало всему многообразию предметного мира; все возникает из этой первоосновы, а после разрушения вновь возвращается в нее. Сама эта первооснова существует вечно, изменяясь как всеобщий субстрат, т. е. носитель свойств, или материя, из которой построен весь слышимый, видимый, осязаемый мир переходящих вещей);
– бытие как логос (истинное бытие имеет своими признаками вечность и неизменность, оно должно существовать всегда или никогда; в этом случае бытие не субстрат, а полностью очищенный от случайностей и непостоянства универсально разумный порядок, логос);
– бытие как эйдос (истинное бытие делится на две части – универсально-всеобщие идеи – эйдосы и материальные копии, соответствующие идеям). Основные формы бытия:
– бытие вещей «первой природы» и «второй природы» – отдельные предметы материальной действительности, имеющие устойчивость существования; под природой подразумевается совокупность вещей, всего мира в разнообразии его форм, природа в таком смысле выступает как условие существования человека и общества. Следует выделять естественную природу и созданную человеком,т. е. «вторую природу» – сложную систему, которая состоит из множества механизмов, машин, заводов, фабрик, городов и т. п.;
– духовный мир человека – единство в человеке социального и биологического, духовного (идеального) и материального. Чувственно-духовный мир человека связан непосредственно с его материальным бытием. Духовное принято подразделять на индивидуализированное (сознание индивида) и внеинди-видуализированное (общественное сознание). Онтология дает представление о богатстве мира, но рассматривает разные формы бытия как находящиеся рядом, как сосуществующие. При этом признается единство мира, но не выявляется сущность, основа этого единства. Такой порядок вещей привел философию к выработке таких категорий, как материя и субстанция.
Категория материи. Системная организация бытия. Концепция глобального эволюционизма.
Бытие
Бытие есть единство форм и способов существования. Философское понимание бытия означает существование как таковое или существование вообще. Все вещи и явления мира, человек и его сознание, природа, общество, культура, мир в целом, знание о мире и его устройстве существуют, поэтому их можно объединить понятием бытия.
В «Толковом словаре живого великорусского языка» В.И. Даля слово «бытие» определяется через родственные с ним слова: «быть», «бывать», «существовать», «присутствовать», «наличествовать». Признаком существования наделены предметы, процессы, свойства, отношения.
Понятие бытия с самого начала становится одним из мировоззренческих оснований философского мышления. Более того, понятие бытия имеет универсальный характер.
Проблема бытия как смысла жизни осознанно или неосознанно волнует в глубине души каждого человека. А категория бытия является всеобщей универсалией (общим понятием) в любой культуре. Представление о бытии человек впитывает в себя из непосредственного окружения, литературы, искусства. И каждый не раз в жизни задает себе вечный гамлетовский вопрос: "Быть или не быть?" Вопрос о смысле человеческого бытия - это, по сути дела, вопрос о смысле жизни человека, вопрос о том, для чего живет человек. Готовы ли мы ответить на него? Обыденность, повседневные заботы подчас заслоняют от человека этот судьбоносный вопрос. Но в сложных жизненных ситуациях, когда человек стоит перед выбором в моменты одиночества или перед лицом смерти, он невольно задается вопросом о смысле собственной жизни, а через него и о смысле человеческого бытия вообще.
Смысл бытия может не осознаваться человеком, но уже сама жизнь в определенном отношении является ее смыслом или хотя бы основанием смысла. Жизнь людей определяется не безличным потоком некой безличной всеобщей жизни, а в каждый момент истории является продуктом индивидуализированных "Я". Жизненный смысл только в действии, которое является необходимымусловием самореализации личности, раскрытием ее возможностей, способностей, таланта. Именно это позволяет подняться личному до внеличного, общечеловеческого и космического.
Вопрос о смысле бытия, поставленный человеком самому себе, вырывает его из пут самоизоляции, делает осознанным соучастником исторического бытия, является шагом на пути к внутреннейсвободе, возвышению чувства собственного достоинства.
Философию с самого начала отличает выход за пределы опыта. Для философского миропонимания характерно стремление не констатировать просто тот или иной факт, а желание понять, как соотносится действительность с мыслью, насколько достоверна мысль. Этот процесс соединения, казалось бы, не сводимых в единое вещных и реальных сущностей философия в явном или неявном виде осуществляет через призму понятия бытия.
Бытие и небытие
Бытие – центральная категория онтологии. Рассуждения о бытии и небытии проходят через всю историю философии.
Во всех учениях античных философов категория бытия, хотя и занимала центральное место, наполнялась различным смыслом. Парменид, например, придерживался абстрактного понимания бытия, не видел смысла в различении бытия и мысли. Он утверждал, что одно и то же есть мысль, и то, о чем мысль существует, ибо без бытия, в котором ее выраженье, мысли не найти. Для него главный тезис: бытие есть, небытия нет.
Для Демокрита реально сущими оказываются и бытие (атомы), и небытие (пустота). И душа, по Демокриту, состоит из атомов, только подобно огню, из более мелких, подвижных и круглых.
Платон противопоставлял истинное бытие (мир духовных сущностей) чувственному бытию, в котором, по его мнению, соединяются бытие и небытие в виде бледных отпечатков идей в пассивной материи. Одним из основных мотивов его философии является мысль о том, что бытие - источник любой положительной реальности. Наряду с положением о тождественности бытия разуму он обосновывает и другой тезис, согласно которому бытие – это жизнь, движение, душа, и благодаря истинности, красоте и соразмерности оно низводит в мир благо, так что именно в силу своей причастности к бытию вещи становятся всеконкретней, индивидуальней, свободней, уходя все дальше от абстрактного однообразия.
Аристотель определяет, в чем суть бытия как бытия, что оно представляет само по себе. Бытие вообще у него – это бытие в возможности. Что же касается бытия в действительности, то оно всегда бытие чего-то, а не просто бытие. В античной философии, таким образом, сущее рассматривается в виде конкретных форм бытия. Небытие могло мыслиться лишь как относительное.
В средневековье, когда господствующим было религиозное учение, бытие чаще всего отождествлялось с Богом, от которого происходит, как полагали, бытие отдельных вещей. Существование вещей связывалось с формой проявления бытия, главным тезисом было суждение: «Бог есть само бытие». Вместе с тем в эту эпоху, значение и величие которой мы начинаем по-настоящему осознавать толькотеперь, сформулированы имеющие непреходящее значение идеи. Такова идея самоценной в своем бытии личности, возникшая на почве христианского средневековья.
В Новое время понятие бытия играло существенную роль во всех философских системах. В век Просвещения, хотя и разными путями, философы выработали такую концепцию бытия, которая позволяла дать обоснование научному знанию. Здесь, с одной стороны, проявляется тенденция рассматривать бытие как единичное фактическое существование (Ф. Бэкон, Т. Гоббс, Дж. Локк); с другой – строится система абсолютного бытия (Р. Декарт, Б. Спиноза).
Немецкая классическая философия наполняет категорию бытия диалектическим содержанием. Так, у Гегеля бытие и небытие объединены с самого начала, в зародыше, потенциально. Их взаимопереходы он рассматривает как становление, полностью соглашаясь в данном случае с древнегреческим философом Гераклитом. Большой заслугой Г. Гегеля было диалектическое осмысление категорий бытия и небытия как тождественных и различных, как взаимосвязанных и взаимопереходящих друг в друга.
В конце XVIII – нач. XIX в происходит «разонтологизация» философии в связи со стремлением многих философов (позитивизма, прагматизма и др.) преодолеть «старую метафизику» и создать новую философию, ориентированную на науку и редуцированную к ее модели.
Технократические тенденции в обществе, которые со времени изобретения паровой машины развивались сначала медленно, а затем получили невиданное ускорение, разъединяли природу и человека, разводили в разные стороны естественнонаучное и гуманитарное знание. Это, безусловно, сказывалось и на философии; возникали такие течения, как физический идеализм, логический позитивизм и др. Однако многие философы стремились преодолеть разрыв между телесным бытием и разумом, ставя в центр своих систем целостность бытия как способ связи жизни человека с космосом (П. Тейяр де Шарден,А. Бергсон и др.).
В философии XX в., несмотря на сохраняющиеся «антиметафизические» установки, наблюдается «реонтологизация», реабилитация онтологии: неорализм, диалектический материализм, метафизика М. Хайдеггера, субъективно-идеалистическая онтология (неопозитивизм, феноменология).
Пространственно-временная организация бытия.
Понятие «пространство» обозначает свойство вещей обладать размерами и занимать определенное положение по отношению друг к другу. Понятие «время» указывает на свойство вещей иметь какую-то длительность - скорость развертывания процессов, их ритм и темп. Из этих определений видно, что категории пространства и времени характеризуют реальные параметры сущего. Вместе с тем в философии и науке часто используют понятия перцептуального (психическое восприятие человеком реальных пространственных и временных свойств) и концептуачьного (теоретические представления о них) пространства и времени.
К основным свойствам пространства обычно относят:
• размерность - способность вещей и явлений обладать некоторыми параметрами, которые могут быть измерены и зафиксированы (скажем, длина, ширина, высота вещи, ее положение в той или иной системе координат). В макромире размерность пространства реализуется в его трехмерности.
• изотропность - свойство «равенства», физической тождественности всех пространственных измерений, т. е. характеристики объектов не зависят от таких параметров, как длина, ширина и т. д.
Основным свойством времени чаще всего считают:
• необратимость (одномерность) - способность процессов развертываться лишь в одном направлении: от настоящего к будущему (так называемая «стрела времени»).
Современное естествознание в принципе допускает существование в микромире даже 10- и 11-мерных структур и обратимых во времени процессов.
В истории философии сложились две основные концепции пространства и времени:
1) Субстанциальная концепция рассматривает пространство и время как особые самостоятельные сущности. Пространство предстает в ней как абсолютная пустота, вместилище вещей и явлений (Демокрит и Ньютон), а время - как бесконечный поток состояний и событий. Эта концепция имеет своих сторонников - как среди физиков, так и философов - и сегодня: например, французский философ Ж Дидье определяет пространство как гомогенную и бесконечную среду, в которой расположены объекты, а время — как смену событий, разворачивающихся в этой среде.
2) Реляционная концепция понимает пространство и время как систему отношений, которые не обладают самостоятельным существованием, а выступают как особые характеристики вещей, их атрибуты (Аристотепь. Лейбниц, Эйнштейн). В современной науке реляционная концепция конкретизируется в ряде физических теорий (квантовой механике, квантовой теории поля, космологии, теории относительности).
В результате формируются неклассические представления о пространстве и времени, в частности:
• пространственные и временные характеристики тел зависят от скорости их движения (чем выше скорость, тем тело короче и тем медленнее течет для него время);
• пространство и время взаимосвязаны, образуют 4-мерный континуум пространство-время,
• свойства пространства и времени зависят от распределения и плотности вещества: вблизи тел с большой массой пространство «искривляется», а время течет медленнее.
В трактовке времени выделяют две концепции:
- динамическую (указываются прошлое, настоящее и будущее течение событий);
- статическую (отрицается «течение» времени, т. е. нет разницы между временными событиями).
Пространственно-временные характеристики неживой природы в значительной мере зависят от уровня ее структурной организации. С развитием химии, биологии и социальных наук трансформируются физикалистские представления о пространстве и времени, т. к. существует множество форм, отличных от протяженности и длительности неживых систем.
Сформировались следующие основные понятия:
- пространство химической реакции, химические часы, свидетельствующие о взаимодействии химических веществ и регулярном изменении их свойств;
- биопространство, в котором существование живых систем связано с нарушением так называемой зеркальной «симметрии» (аминокислоты поляризуют свет только влево, а нуклеиновые кислоты только вправо). Биосфера является таким биопространством;
- биотоп (греч. topos - место) - участок среды обитания биоценоза, характерен для пространства надорганизменных структур; экологическая ниша, которую занимает каждый вид; биологическое время - внутреннее время живых существ, которое зависит от физиологических процессов организмов.
Жизнедеятельность человека задала пространственные и временные формы своего осуществления, что позволяет выделить:
- социальное пространство - социально организованная среда, которая необходима для подлинно человеческого бытия людей. Основные характеристики социально-исторического пространства: динамизм, глобализм, противоречивость, с одной стороны, и интегративизм, неделимость, целостность — с другой;
- социальное время понимается как исторический процесс, допускающий параллельное развитие культурных и цивилизационных процессов, их ветвление и т. д.
Движение и развитие, диалектика как учение о развитии.
__Диалекгику можно определить как учение о развитии бытия, познания и мышления, источником которого (развития) признается становление и разрешение противоречий в самой сущности развивающихся объектов.
Принципы диалектики
___С примерами диалектического мышления мы уже знакомы по изложению в историко-философском разделе учебника идей Гераклита, Сократа, Платона, Гегеля, Маркса и других мыслителей. Обобщенно совокупность разработанных ими принципов диалектики может быть представлена в следующем перечне:
• всеобщая взаимосвязь всех явлений;
• всеобщность движения и развития;
• источник развития — становление и разрешение противоречий;
• взаимосвязь количественных и качественных изменений как проявление механизма развития;
• развитие через отрицание;
• отрицание отрицания как проявление направленности процессов развития;
• противоречивое единство общего и единичного, сущности и явления, формы и содержания, необходимости и случайности, возможности и действительности и др.
___Содержание этих принципов оказалось достаточно эвристично и по сути предвосхитило многие последующие открытия. Так, на принцип всеобщей взаимосвязи всех явлений органично легла общая теория систем. Ведь если любой объект материального мира можно рассматривать как состоящую из взаимосвязанных элементов самостоятельную систему и одновременно как элемент системы более широкой, то получается, что любой элемент любой системы нашей Вселенной через многоуровневую иерархию взаимосвязей бесчисленных систем связан с любым другим элементом абсолютно любой системы. Каждая вещь в этом мире пусть опосредованно, но связана с любой другой, являясь, по выражению Ф. Энгельса, «эхом всей Вселенной».
Понятие природы. Экологические ценности, глобальные проблеммы.
Человеческое общество – это часть природы. В организме любого человека протекают природные химические, биологические и другие процессы.
Обычно происходящие в обществе природные процессы имеют социальную форму, а природные, прежде всего биологические, закономерности выступают как биосоциальные, которые выражают взаимные влияния биологического и социального начал в развитии общества.
Роль природы в жизни общества всегда была большой, потому что она выступает в качестве естественной основы его существования и развития. Почти все свои потребности человек удовлетворяет за счет природы, прежде всего внешней природной среды.
Развитие каждого общества, всего человечества включено в процесс развития природы, в постоянное взаимодействие с ней, в конечном счете – в существование Вселенной.
Природа является объектом внимания философов и философского осмысления на протяжении всей истории философии.
Философские вопросы по отношению к природе:
– взаимодействие природных (материальных) и духовных начал в развитии человека и общества;
– отношение природы и человеческой культуры;
– как изменяется характер взаимодействия общества и природы на разных этапах исторического развития человека;
– каков характер взаимодействия общества и природы в современную эпоху.
Органическая связь с природой является фундаментальной закономерностью развития общества. Ее можно увидеть не только в области удовлетворения потребностей людей, но и в функционировании общественного производства, в конечном счете – в развитии всей материальной и духовной культуры. И понятно, что вне взаимодействия с природой общество существовать и развиваться не может.
Наличие у человека не только природных, но и социальных свойств, прежде всего способности мыслить и осуществлять сознательную трудовую и иную деятельность, качественно отличает его от других природных существ и заставляет воспринимать его и общество в целом как специфическую часть природы.
Природа является естественной средой и предпосылкой существования и развития общества. Кес-тественной среде относятся земной ландшафт: горы; равнины; поля; леса; реки; озера; моря; океаны и т. д.
Земной ландшафт составляет так называемую географическую среду жизни людей. Однако естественная среда не ограничивается этим, в нее входят также:
– недра земли;
– атмосфера;
– космос.
Конечно, природа, не исключая и географическую среду, оказывает то или иное влияние на экономическое, политическое и духовное развитие общества. Но более сильное влияние на них оказывает практическая деятельность человека, которая направляется его потребностями, интересами, целями и идеалами.
За последнее столетие сильно повысилась степень воздействия общества на природу в связи с бурным развитием науки и техники. Среда обитания людей в самом широком понимании становится средой активного воздействия разума – ноосферой. Вследствие чего биосфера как сфера живой природы, которая включает в себя и человеческое общество, под его воздействием превращается в ноосферу, пределы которой многократно расширяются и определяются каждый раз пределами проникновения в природу человеческого разума.
Человек как многомерное существо.
брееед. Многомерное пространство характеризуется разными уровнями плотности и, как следствие этого, различными резонансными частотами. В результате чего в одном и том же месте пространства могут находиться разные измерения, не мешая друг другу. Это можно сравнить с радиовещанием. В одном и том же месте находятся множество различных радиостанций, но они не мешают друг другу, потому что имеют разные характеристики частоты, амплитуды и фазы электромагнитной волны. Перестраивая приемник, мы можем настроиться на ту или иную радиостанцию.
Человек, как часть Вселенной, устроен по тем же законам и имеет различные тела, соответствующие разным измерениям. Человек, Вселенная и многомерное пространство состоят из вибраций. Эти вибрации присутствуют во всех измерениях, плотностях материи, энергии. Они исходят из разных источников и распространяются во всех направлениях, пересекаясь друг с другом, сливаясь, усиливаясь, ослабевая, препятствуя друг другу, подчиняясь фундаментальному закону Вселенной – закону семи, или закону октав. Именно поэтому у Человека в нашем мире проявлено семь тел и он одновременно находится в семи мирах.
Первое – физическое тело, оно состоит из материи. Мир Материи.
Второе – эфирное тело – тело ощущений или Мир Ощущений
Третье – астральное тело – тело эмоций, чувств. Мир Эмоций и Чувств
Четвертое – ментальное тело – тело мысли. Мир Мысли.
Пятое – каузальное тело – кармическое тело или тело событий. Мир Кармы.
Шестое – буддхиальое тело – интуитивное тело. Мир Интуиции.
Седьмое – атмическое тело – (Жива Атма), Большое Я, Дух, Частица Высшего Разума, Абсолюта. Мир Бога.
Каждое следующее тело состоит из материи более тонкого порядка. Понять и описать словами мы можем только тела ниже ментального.
В связи с тем, что каждому телу соответствует свой уровень плотности, то напрямую могут взаимодействовать только соприкасающиеся тела.
К примеру, физическое тело может взаимодействовать с остальными телами только через эфирное тело, тело ощущений. В свою очередь, эфирное тело может взаимодействовать с физическим телом и астральным, астральное может взаимодействовать с ментальным и эфирным и т.д.
Проблемма смысла жизни, смерти, свободы существования.
Смысл жи́зни, смысл бытия́ — философская и духовная проблема, имеющая отношение к определению конечной цели существования, предназначения человечества, человека как биологического вида, а также человека как индивидуума, одно из основных мировоззренческих понятий, имеющее огромное значение для становления духовно-нравственного облика личности.
Вопрос о смысле жизни также может пониматься как субъективная оценка прожитой жизни и соответствия достигнутых результатов первоначальным намерениям, как понимание человеком содержания и направленности своей жизни, своего места в мире, как проблема воздействия человека на окружающую действительность и постановки человеком целей, выходящих за рамки его жизни. В этом случае подразумевается необходимость найти ответ на вопросы:
«В чём состоят жизненные ценности?»
«Что является целью жизни?» (либо наиболее общей целью жизни человека как такового)
«Зачем (для чего) жить?».
Вопрос о смысле жизни — одна из традиционных проблем философии, теологии и художественной литературы, где она рассматривается преимущественно с точки зрения определения, в чём состоит наиболее достойный для человека смысл жизни.
Представления о смысле жизни складываются в процессе деятельности людей и зависят от их социального положения, содержания решаемых проблем, образа жизни, миропонимания, конкретной исторической ситуации. В благоприятных условиях человек может видеть смысл своей жизни в достижении счастья и благополучия; во враждебной среде существования жизнь может утратить для него свою ценность и смысл.
Вопросы о смысле жизни люди задавали и продолжают задавать, выдвигая соперничающие между собой гипотезы, философские, теологические и религиозные объяснения. Наука в состоянии ответить с определённой долей вероятности на конкретные вопросы типа «Как именно …?», «При каких условиях …?», «Что будет, если …?», в то время как вопросы типа «В чём (что является) цель (смысл) жизни?» остаются в рамках философии и теологии. Психологические причины возникновения подобных вопросов исследуются в психологии
Проблема сознания и осн подходы к ее фил анализу.
Сознание – фундаментальное понятие социологии, психологии и философии. Сознание является основополагающей философской категорией. Существует несколько концепций сознания:
1.Субстанциональная концепция сознания – сознание понимается как особая субстанциональная вещь, не требующая для своего существования других вещей. Человеческое сознание является частичкой мирового сознания. Др. индия – учение о брахмане и атмане, пуруша. На этой позиции стояли Платон, Гегель, Декарт. Сюда относятся объективные и субъективные идеалистические концепции. Рассматривается сознание субъекта как субстанция. Солипсизм – крайняя трактовка (сущ. только 1 объект): Беркли, Юм, Фихте, Кант. Экзистенциализм, феноменологическая концепция (основоположник - Гуссерль). Он рассматривал сознание как определенный процесс переживания, как живое настоящее. Сознание экстенсивно и во временном отношении. Интенциональность – направленность сознания, которое селективно избирает объектом то, что интересует человека, а все остальное остается вне поля внимания.
2.Атрибутивная концепция сознания – сознание является всеобщим атрибутом материи.
3.Натуралистическая концепция сознания – сводит специфические качества сознания к характеристикам более низкого уровня – отражениям: а)вульгарный материализм: сознание – простое отправление физиологических процессов. б)Монистический материализм: сознания не существует, существует только материалистические процессы.
К натуралистической концепции можно отнести трактовку сознания Фрейда, который понимал сознание, как функцию бессознательных процессов. Фрейд выделял 3 компонента в структуре человека: 1) сфера бессознательного: биологические инстинкты, диструктивное начало человека(либидо).
Сверх Я(супер эго)эго(я)оно(Id) – социальная структура, навязанная обществом. Сознание – область вытесненния. Сублимация – преобразование энергии полового влечения в позитивные положительные сферы человеческой культуры.
4 Экзистенциальная концепция сознания и феноменологическая концепция.
Автором феноменологии был Э. Гуссерль. Сознание определяется свойством интенциональности. Сознание – субъективная реальность, экстенсивная в пространственном отношении. Сознание – неразрывная связь индивидуума с предметом познания.
В структуре сознания выделяют: 1.ноэза – интенциональное переживание, 2. Гелетический материал.
Ноэза, активно несущая смысл, накладывается на гелетический материал, и в результате образуется ноэма – предметная сторона сознания, результат наделения смыслом чувственных данныхсознание порождает предмет. Во временном контексте сознание – это экстенсивная реальность. Ретенция – это первичная память. Протенция – это ожидание будущего. Таким образом, сознание – это живое расстояние. В экзестенциализме сознание – это перспективная реальность.
5. Диалектико-материалистическая концепций сознания. Сознание понимается как специфическое чувство отражения реальности, присущее высшей форме реальности. Сознание выступает как идеальное отражение реальности в формах языка – символах, которые формируются в контексте человеческой культуры. Для природных процессов характерен обмен вещества и энергии, с развитием материи и органического мира к этим факторам добавляется информация. С добавлением человека к этим факторам добавляется человеческая деятельность.
В основе проявления сознания лежат 3 фактора: 1. Трудовая деятельность, 2. Коммуникация (общение), 3. Язык (средиальность). Сознание – продукт естественной эволюции. Сознание – это знание, которое передается другим людям: возможно только в обществе. Сознание – социальный продукт.
Сознание: [познание – процесс получения информации, переживание – совокупность эмоций, отношение (действие)] – отражение реальности.
Многомерность сознания. Эволюция форм отражения. мышления и сознание.
Согласно линейному понятию времени, вы не можете одновременно пребывать больше, чем в одном месте. Под словом “вы” понимается линейная концепция, относящаяся к вашему телу, мозгу и сознанию, каким-то образом привязанному к телу/мозгу. (Наука все еще не может объяснить, как точно “связаны” тело и сознание, но в основном она придерживается идеи, что сознание не может существовать без физического тела.)
Согласно “завершенной” субъективной концепции времени, вы пребываете там, где обитает ваше сознание.Местонахождение во времени и пространстве, определяется фокусом вашего сознания, а не пребыванием физического тела.
Например, вы сидите на станции и ожидаете прибытия поезда. Для этого требуется некоторое время, поэтому, уставившись на что-то, вы просто сидите и незаметно входите в слегка измененное состояние сознания. Вы думаете о ком-то, с кем говорили вчера. Вы легко воспроизводите беседу и живо вспоминаете, как она подействовала на вас. Вы вновь переживаете определенные аспекты беседы, притягивая их из прошлого в момент Сейчас. И вот что реально происходит: вы путешествуете в прошлое и вновь посещаете энергии этого момента. Энергия Сейчас взаимодействует с энергией Прошлого, возможно создавая изменения в ощущении того момента, и, следовательно, изменяя прошлое.
Под изменением прошлого мы не имеем в виду, что вы изменяете какие-то физические факты, вы вкладываете в них другую интерпретацию или перспективу. Однако, изменяя чувственное содержание конкретного прошедшего события, вы пребываете в ощущении изменения самого события.
Сознание и бессознательное, психоанализ, как фил метод и теория.
Он возник в результате деятельности З.Фрейда (Юнга, Эльфома). Психика человека имеет определенную самостоятельную динамику, во внутреннем мире человека огромную роль играют подсознательные процессы, которые не артикулируют сознанием, а, наоборот, могут руководить деятельностью человека.
сверх я – социальная структура, навязанная обществом.
я (эго)
оно
Инстинкт либидо-сознательное начало. Фрейд не ограничился разработкой методики лечения внутреннего мира человека, он считал, что все результаты человеческой деятельности являются результатами сублимации (трансформации человеческой сексуальной энергии в продуктивную деятельность).
Эрих Фром пытался соединить психоанализ с марксизмом.
Юнг пересмотрел природу бессознательного, оно представляет сферу архитипов, коллективную бессознательность.
Гносеология как учение о познании. Типы познавательной деятельности
Гносеология как учение о познании относится к философским дисциплинам. Она занимается исследованиями, теориями познания и критикой. Гносеология рассматривает познания с позиций отношения исследователя к исследуемому объекту. Гносеология как учение о познании включает субъект, наделенный волей и сознанием, и объект природы, противостоящий ему, независимый от воли и сознания субъекта, объединенный с ним лишь познавательным отношением. Гносеология изучает такие проблемы как: интерпретация объекта и субъекта познания, структуру процесса познания, проблему истины, определяя ее критерии, проблематику методов и форм познания и др. Гносеология изучает проблематику сути познания, определяя его возможности, а также то, как соотносятся знания и реальность. Гносеология выявляет условия, при которых познание является достоверным и истинным. Теория познания выступает основой гносеологии. Задачи этой науки заключены в анализе всеобщих оснований, которые дают возможность расценивать результат познания в качестве знания, которое выражает истинное, реальное положение вещей. Гносеология сложилась в качестве сферы философского знания еще до формирования современной науки. Теоретическое и познавательное истолкование гносеологии начинается с того момента, как теоретические конструкции получают трактовку с позиции их соответствия истинности, реальности, т.е. их статус существования можно приписать определенным абстрактным объектам. Гносеология опирается на эмпирические данные, которые подтверждают теорию с позиции их обоснованности, определяя и анализируя в них достоверные и проблематичные знания. Сам процесс познания является одной из основных потребностей человека-
I а) Скептицизм (пирронизм): древнегреческий философ Пиррон считал, что МБ, т.е. истина недостижима. Б) иррационализм: реальность иррациональна, и поэтому непознаваема. В) агностицизм (Д.Юм, Кант): отрицание познаваемости мира; наличие ощущений – единственная истина, доступная человеку; человек не может понять причину ощущений. Ноумены (вещи в себе) – нечто такое, природа чего нам недоступна.
II Познаваемость мира.
Для материализма бытие является познаваемым, т.к. практика дает возможность удостовериться в правильности отражения мира. Существует различие в способах познания мира: а) (Бэкон, Фейербах) Сенсуализм : все знание – из опыта; источник знаний – органы чувств; Дж. Локк сформулировал основной принцип сенсуализма: «в разуме нет ничего, чего до этого не было бы в чувствах», б) рационализм: источник познания – это разум (Спиноза, Декарт, Платон), в)Интуитивизм: главный инструмент познания – интуиция (Лопатин, Ницше).
Принципы гносеологии: 1. Признается существование объективного мира, который является предметом познания, 2.Отвергается кантовское противопоставление вещей в себе и познаваемых явлений, 3.Признается сложный противоречивый характер познавательного процесса, 4.Категория практики, которая понимается как основа познания.
Введение практики в гносеологию – это заслуга К.Маркса. Познание при это понимается как процесс, состоящий из определенной совокупности познавательных действий, которые являются разновидностью социальных действий. Соц. Действия – это дискретный ряд действий, реализуемый в определенном пространстве и времени.
Структура соц. Действия: 1)Субъект, 2)Объект, 3)Цель действия, 4)Средства действия, 5)Результат действия. Соц. Действия бывают: 1) производственные, 2)Социально- политические (выборы, забастовки…), 3)Коммуникативно-идеологические (религиозные,…), 4)Познавательные.
Метафизический материализм считает, что субъект определяет объект. Субъективно-идеологическая гносеология считает, что субъект определяет объект. Диалектико-материалистическая идеология считает, что существует взаимосвязь объекта и субъекта. Практика – совокупность предметно-преобразуюих действий людей.
Субъект и объект познания и их связь в познавательном процессе.
Познание – это процесс получения, хранения, переработки и систематизации осознанных конкретно-чувственных и понятийных образов действительности.
Познание делит мир на две части:
– на объект (в переводе с латинского – противопоставлять себе);
– на субъект (в переводе с латинского – лежащий в основе).
Субъект познания – глубоко понятый осмысленный познавательно-преобразовательный активизм и соответствующие его наклонности.
Субъект является сложной иерархией, фундамент для которой – все социальное целое.
Настоящий субъект познания никогда не бывает только гносеологическим, потому что это живая личность с ее интересами, страстями, чертами характера, темперамента, ума или глупости, таланта или бездарности, сильной воли или безволия.
Когда субъектом познания является научное сообщество, то тут свои особенности: межличностные отношения, зависимости, противоречия, а также общие цели, единство воли и действий и т. п.
Но чаще всего под субъектом познания понимают некий безличностный логический сгусток интеллектуальной активности.
Научное познание исследует не только сознательное отношение субъекта к объекту, но и к самому себе, к своей деятельности.
Объект познания – это любая существующая независимо от сознания данность, на которую нацелена познавательно-преобразовательная деятельность субъекта.
Фрагмент бытия, который оказался в фокусе ищущей мысли, составляет объект познания, становится в определенном смысле «собственностью» субъекта, вступив с ним в субъектно-объектное отношение.
Объект в его отношении к субъекту – это в какой-то мере познанная реальность, ставшая фактом сознания, в своих познавательных устремлениях социально детерминированного, и в этом смысле объект познания становится уже фактом социума.
Со стороны познавательной деятельности субъект не существует без объекта, а объект – без субъекта.
В современной гносеологии различается объект и предмет познания:
– объект познания – это реальные фрагменты бытия, которые подвергаются исследованию;
– предмет познания – это конкретные аспекты, на которые направлено острие ищущей мысли. Человек – это субъект истории, он сам создает необходимые условия и предпосылки своего исторического существования. Объект социально-исторического познания создается, а не только познается людьми: прежде чем стать объектом, он должен быть ими предварительно создан, сформирован.
В социальном познании человек имеет дело, таким образом, с результатами собственной деятельности, а значит, и с самим собой как практически действующим существом. Будучи субъектом познания, он оказывается вместе с тем и его объектом. В этом смысле социальное познание есть общественное самосознание человека, в ходе которого он открывает для себя и исследует свою собственную исторически создаваемую общественную сущность.
Объективизм – направление в гносеологии, которое приписывает познанию постижение реальных предметов и объективных идей.
Субъективизм – учение об исключительной субъективности интеллектуальной истины, а также эстетических и моральных ценностей, отрицание их абсолютной значимости.
Формы чувствительного и рационального познания.
Чувственное познание опирается на образы, возникающие в сознании в результате деятельности пяти основных чувств человека — зрения, слуха, вкуса, обоняния и осязания.
К формам чувственного познания относят:
Ощущение - элементарный чувственный образ, отображающий отдельные, единичные свойства предмета. Можно изолированно ощущать вкус, цвет, запах, звук и т.д. Например, для лимона характерны ощущения кислоты, желтизны и т.д.;
Восприятие - отображение не отдельных свойств, а их системы, целостности. Например, мы воспринимаем лимон не как кислоту или желтизну, а как целостный предмет. Наше восприятие лимона включает в себя и его цвет, и его вкус, и его запах в неразрывном единстве: оно подразумевает не работу отдельного чувства, а согласованную деятельность нескольких или всех основных чувств;
Представление - чувственный образ предмета, который возникает в сознании в отсутствие этого предмета. Например, если мы когда-либо видели лимон, мы вполне можем представить его себе, даже если он не находится перед нами и не может воздействовать на наши органы чувств. В представлении большую роль играют память, воспоминания, а также воображение человека. Представление можно назвать восприятием предмета в его отсутствие. Возможность представления и его близость к восприятию обусловлены тем фактом, что чувственные образы возникают не в органах чувств, а в коре головного мозга. Поэтому непосредственное присутствие предмета не является необходимым условием для возникновения чувственного образа.
Однако чувственного познания недостаточно для познания закономерностей существования мира.Рациональное познание
Рациональное познание, основанное на абстрактном мышлении, позволяет человеку выйти за ограниченные рамки чувств.
К формам рационального познания относят:
Понятие — мысль, которая отражает предметы, явления и связи между ними в обобщенной форме. Например, понятие «человек» не тождественно простому чувственному образу какого-то конкретного человека, а обозначает в обобщенном виде мысль о любом человеке — кем бы он ни был. Аналогично понятие «стол» включает в себя образы всех столов — различной формы, размеров, окраски, а не какой-либо определенный образ стола. Таким образом, понятие схватывает не отдельные признаки предмета, а его сущность, в частности, в случае стола — его функции, использование (перевернутый ящик тоже может входить в понятие «стол», если он используется в таком качестве);
Суждение - это отрицание или утверждение чего-либо при помощи понятий. В суждении между двумя понятиями устанавливается связь. Например, «Золото есть металл»;
Умозаключение — рассуждение, в ходе которого из одних суждений — посылок выводится другое, заключительное суждение — вывод.
Проблема истинности знания. Интуиция и творчество в познании.
Материалисты в прошлом придерживались тезиса о непосредственной достоверности чувственных образов и постулировали как бы зеркальное отображение внешнего мира в сознании человека. С развитием науки и философии стало очевидным, что это упрощенные представления: субъект не есть нечто пассивное, страдательное, в процессе познания он действует активно и целенаправленно, отчего всякий познавательный результат несет на себе печать этой субъективности.
Знания как один из моментов духовной деятельности генетически связаны с практической деятельностью. Она, многократно повторяясь, позволяла, в частности, устанавливать, что с помощью предметов, различных в каких-то отношениях, можно производить одни и те же действия. Практическая деятельность, таким образом, явилась источником мысленного объединения предметов в классы, обобщения их по существенным признакам.
Следует обратить внимание на то, что в сознании человека предметы внешнего мира отражаются прежде всего теми сторонами и свойствами, которые способствуют ему в практической деятельности, в достижении поставленных целей. Именно эти стороны и свойства кладутся в основу образования понятий и формирования знаний о способах освоения и преобразования внешнего мира.
Практика пронизывает всю познавательную деятельность человека, включая ее самые абстрактные сферы. По словам В.И.Ленина, «практическая деятельность человека миллиарды раз должна была приводить сознание человека к повторению различных логических фигур, дабы эти фигуры могли получить значение аксиом» [24. Т.29. С. 172].
Однако это вовсе не означает, что между практическими действиями и сформированными на их основе логическими формами и предписаниями существует полное соответствие. Логические формы — идеальное выражение внешнего бытия. Они фиксируют всеобщее в нем и абстрагируются от единичного, которое характерно для всякого чувственного образа. Но, будучи однажды возникшими, логические формы становятся предпосылкой идеальных планов дальнейшей практически преобразующей, чувственной деятельности. Их приложение к действительности происходит не безболезненно, не без коллизий и алогизмов, что обнаружили и хорошо выразили в своих вопросах уже древние философы. В наиболее отчетливой форме эти вопросы представлены в рассуждениях, известных под наименованием апорий Зенона Элейского.
Наш опыт, в частности, убедительно свидетельствует о том, что тело, имеющее большую скорость, догоняет и перегоняет другое тело, движущееся в том же направлении с меньшей скоростью. Но попытки применить для описания данного обстоятельства привычные нам логические категории наталкиваются на значительные трудности.
Действительность, окружающий мир, наша практическая деятельность несравненно богаче применяемых к ним логических средств. Апории Зенона — своевременный намек самоуверенному научному мышлению о ненадежности однажды выработанных понятий и методов, используемых в новых, неисследованных областях.
Понимание знания, с одной стороны, как продукта практической деятельности, а с другой стороны, как основы ее идеальных планов и программ является исходным принципом диалектико-материалистической теории познания, позволяющим раскрыть сущность единства познания в действительности.
Структура. Эл-ты процесса труда по К.Марксу: человек с его целями, знаниями и навыками, осуществляемые человеком операции целесообр. деят-ти; объекты, включенные в ходе этих операций в определенные взаимодействия.
Объекты расчленяются по своим ф-ям на предмет труда, средства труда и продукты труда. Труд ка
Понятие науки научные и ненаучные знания функция науки в современном мире.
только научные.!Наука – это форма познавательной деятельности человека, специфической функцией которой выступают выработка и совершенствование объективно-истинных знаний. Понятие науки включает в себя как деятельность по получению нового знания – научное исследование, так и результат этой деятельности – научное знание.
Основой научного знания является знание обыденное, или здравый смысл, формирующийся как продукт непосредственно практического отношения к внешнему миру.
Наряду с истинностью и обоснованностью научное знание обладает другими особыми хар-ками – системностью (формы – док-во, классификация, аксиоматизация), направленностью на отражение сущностных свойств изучаемых объектов, опережением практики.
Формы развития научных знаний: теория, факт, проблема, гипотеза.
Теория – высшая, самая развитая форма организации научного знания, дающая целостное представление о закономерностях некоторой области действительности. (Функции: описательная, объяснение, предсказательная).
Гипотеза – предположительное решение некоторой научной проблемы.
В области научного познания становится задача поиска и накопления знаний. Научные знания имеют свои особенности:
1. Они должны быть адекватными (объективными);
2. Они характеризуются системностью;
3. Научные знания непротиворечивы;
4. Научные знания должны ориентироваться на практическую реализацию;
Наука в современном обществе – это разветвленная дифференцируемая система знаний.
НАУКА: естественные науки; гуманитарные науки(знания об общественных явлениях); технические науки; интегративные науки (кибернетика).
Познание – это цель познавательных действий, но в науке эти действия ориентированы на выработку истинных знаний. Субъект познавательных действий в науке – это ученый. В современной науке познавательные действия совершаются коллективными субъектами – научными сообществами (институту, НИИ).
Субъекта характеризуют:
1) определенный уровень культуры;
2) определенные ценности;
3) опеределенные нормы и идеалы, а также стили научного мышления. Стиль современной науки - кибернетический, информационный и компьютерный;
4) Определенные средства научного познания;
5) Определенные формы научного познания. Средства научного познания – это материальные структуры, заменяющие человека как мыслящие, действующие и чувствующие.
Методы научного познания – это те или иные способы приобратения знаний, приближения к научному объекту. Формы – это структуры научного знания, которые служат для понимания истины. Стили научного познания: научные факты, научные гипотезы…
Фундаментальные науки прикладные науки инженерные разработки производство.
Объектом научного исследования становится та часть реальности, которую человек стремится познать. В соответствии с этим подбирают средства научного познания (напр. компьютер). После этого проводятся определенные действия – измерения, на основе которых фиксируются определенные эмпирические зависимости, на основе которых, в свою очередь, появляется научный факт. Факты науки бывают эмпирические и теоретические.
Далее происходит включение данного научного факта в систему знаний. Если научный факт не стыкуется с системой знаний, то возникает научная проблема, которая мобилизует научное общество на поиски ее решений, в результате этого появляются новые идеи. Они приводят к появлению научной гипотезы.
Функции гипотезы:
1. Она должна согласовать научные факты с системой знаний.
2. Она должна предсказывать новые факты.
3. Она должна быть проверяемой.
Наиболее жизнеспособной из конкурирующих систем является наиболее простая. Гипотеза, которая подтверждается экспериментально, становится научной теорией, которая имеет целый рад функций:
1. Объяснение
Типы объяснений:
а) структурное (раскрытие структуры);
б) каузальное;
в) куриенологическое (раскрытие и формирование новых законов);
2. Прогнозтическая функция (предсказание новых фактов);
3. Методологическая функция;
4. Прогматическая (выход на практику)
Закономерности научного познания:
Этапы развития научного знания. Понятие научной революции.
НАУЧНАЯ РЕВОЛЮЦИЯ
перестройка оснований науки, коренное качественное преобразование системы научных знаний, которая осуществляется путём изменения философских оснований науки, её методологии идеалов и норм научной деятельности. Это процесс быстрого и существенного продвижения в познании природы, общества, вызванный появлением новых материальных или интеллектуальных средств исследования, формированием новых методов, новым пониманием предметов исследования, интенсификацией исследовательской работы. Научная революция – неотъемлемый фактор научно-технической революции и научно-технического прогресса. Классическим примером научной революции являются открытия в физике в конце XIX в.
Структура научного познания формы эмпирического и теоретического исслед.
Эмпирический метод – метод операций. Наблюдение – это исследование объекта без внешнего воздействия. Эксперимент – это исследование объекта с внешним воздействием.
Методы эмпирического исследования:
- наблюдение
- эксперимент
- сравнение
- измерение
Наблюдение - целенаправленное восприятие явлений действительности. Исследователь не вмешивается в ход исследования. Наблюдение - непосредственное и с помощью приборов.
Измерение - даёт количественную сторону явления.
Эксперимент- характеризуется вмешательством исследователя в ход события.
Эксперимент -мысленный и с помощью приборов.
Сравнение - устанавливает сходство и различие предметов.
45. Теоретический уровень (метод): метод формализации, матаматизация – выражение структуры объекта через знаковые математические структуры; метод аксиматизации – число утверждений (определенное число) берется без подтверждений; исторический метод – раскрытие истории данного объекта; метод диалектической логики – при изучении реальности требуется рассматривать явления через их историю, требуется использование критерия практики (практика- критерий истины), требуется конкретика. Важную роль в исследовательном процессе играет интуиция. Наука – определенный организм. Новое знание преодолевает преграды на пути к признанию и очень сложно.
Понятие научного метода, эмпирического и теоретического исслед.
Эмпирический метод – метод операций. Наблюдение – это исследование объекта без внешнего воздействия. Эксперимент – это исследование объекта с внешним воздействием.
Методы эмпирического исследования:
- наблюдение
- эксперимент
- сравнение
- измерение
Наблюдение - целенаправленное восприятие явлений действительности. Исследователь не вмешивается в ход исследования. Наблюдение - непосредственное и с помощью приборов.
Измерение - даёт количественную сторону явления.
Эксперимент- характеризуется вмешательством исследователя в ход события.
Эксперимент -мысленный и с помощью приборов.
Сравнение - устанавливает сходство и различие предметов.
45. Теоретический уровень (метод): метод формализации, матаматизация – выражение структуры объекта через знаковые математические структуры; метод аксиматизации – число утверждений (определенное число) берется без подтверждений; исторический метод – раскрытие истории данного объекта; метод диалектической логики – при изучении реальности требуется рассматривать явления через их историю, требуется использование критерия практики (практика- критерий истины), требуется конкретика. Важную роль в исследовательном процессе играет интуиция. Наука – определенный организм. Новое знание преодолевает преграды на пути к признанию и очень сложно.
Социальная философия и ее проблемное поле.
К. Маркс. К критике политической экономии. Предисловие
В этом разделе содержится краткое описание основных глав данной работы и К. Маркс дает свои общие выводы к ней. Он пишет: "Я рассматриваю систему буржуазной экономики в следующем порядке: капитал, земельная собственность, наемный труд, государство, внешняя торговля, мировой рынок".
Далее Маркс коротко останавливается на своих взглядах на представленные выше проблемы. В частности, он пишет: "Мои исследования привели меня к тому результату, что правовые отношения, так же точно как и формы государства, не могут быть поняты ни из самих себя, ни из так называемого общего развития человеческого духа, что, наоборот, они коренятся в материальных жизненных отношениях, совокупность которых Гегель, по примеру английских и французских писателей XVIII века, называет "гражданским обществом", и что анатомию гражданского общества следует искать в политической экономии. В общественном производстве своей жизни люди вступают в определенные, необходимые, от их воли не зависящие отношения - производственные отношения, которые соответствуют определенной ступени развития их материальных производительных сил. Совокупность этих производственных отношений составляет экономическую структуру общества, реальный базис, на котором возвышается юридическая и политическая надстройка, и которому соответствуют определенные формы общественного сознания. Способ производства материальной жизни обусловливает социальный, политический и духовный процессы жизни вообще. Не сознание людей определяет их бытие, а, наоборот, их общественное бытие определяет их сознание. На известной ступени своего развития материальные производительные силы общества приходят в противоречие с существующими производственными отношениями, или - что является только юридическим выражением последних - с отношениями собственности, внутри которых они до сих пор развивались. Из форм развития производительных сил эти отношения превращаются в их оковы. Тогда наступает эпоха социальной революции. С изменением экономической основы более или менее быстро происходит переворот во всей громадной надстройке. При рассмотрении таких переворотов необходимо всегда отличать материальный, с естественно научной точностью констатируемый переворот в экономических условиях производства от юридических, политических, религиозных, художественных или философских, короче - от идеологических форм, в которых люди осознают этот конфликт и борются за его разрешение. Как об отдельном человека нельзя судить на основании того, что он сам о себе думает, точно так же нельзя судить о подобной эпохе переворота по ее сознанию. Наоборот, это сознание надо объяснить из противоречий материальной жизни, из существующего конфликта между общественными производительными силами и производственными отношениями. Ни одна общественная формация не погибает раньше, чем разовьются все производительные силы, для которых она дает достаточно простора, и новые более высокие производственные отношения никогда не появляются раньше, чем созревают материальные условия их существования в недрах самого старого общества. Поэтому человечество ставит себе всегда только такие задачи, которые оно может разрешить, так как при ближайшем рассмотрении всегда оказывается, что сама задача возникает лишь тогда, когда материальные условия ее решения уже имеются налицо, или, по крайней мере, находятся в процессе становления. В общих чертах, азиатский, античный, феодальный и современный, буржуазный, способы производства можно обозначить как прогрессивные эпохи экономической общественной формации. Буржуазные производственные отношения являются последней антагонистической формой общественного процесса производства, антагонистической не в смысла индивидуального антагонизма, а в смысле антагонизма, вырастающего из общественных условий жизни индивидуумов; но развивающиеся в недрах буржуазного общества производительные силы создают вместе с тем материальные условия для разрешения этого антагонизма. Поэтому буржуазной общественной формацией завершается предыстория человеческого общества".
Общество как система. Осн сферы общественной жизни.
Термин «общество» служит для выражения ряда близких по значению, но все же различных понятий. В ходе исторического развития вырабатывалось наиболее широкое, собственно Ф.ское понятие общества как совокупной деятельности людей, направленной на производство, поддержание и воспроизводствоих жизни. Современная западная социальная Ф.ия также рассматривает общество не как совокупность отдельных индивидов, а как совместные действия людей, интегрированных в социальные группы и системы. Ф.ское понятие общества включает в себя два главных признака: 1) общество есть обособившаяся часть природы; 2) будучи связанной с целым, эта часть развивается по своим собственным специфическим законам, не сводимым к законам, кот. изучает естествознание. Общество представляет собой открытую динамическую систему, кот. осуществляет непрерывный обмен веществом и энергией с окружающей средой. Будучи динамической системой, общество непрестанно изменяет свое состояние, развивается во времени, причем это развитие носит вероятностный характер. Общество включает в себя как материальные, так и духовные компоненты, находящиеся в сложном взаимопроникновении взаимодействии. В Ф.ской науке имеются как естественные, так и телеологические интерпретации системности и развития общества. В первом случае развитие общества описывается как естественно-исторический процесс, в основе которого лежат определенные закономерности. Во втором — как процесс, направленный на достижение кем-то (Богом, провидением, фатумом) заранее заданной цели. Указанные выше интерпретации исключают друг друга. Очевидно, что общество является самой сложной из всех известных человеку систем. Прежде всего, общество — система иерархическая, многоуровневая. Каждый элемент, или подсистема этой системы, может быть рассмотрен в качестве относительно самостоятельной системы, в свою очередь включающей в сем собственные подсистемы. Вместе с тем общество выступает как некая целостность, в которой, по справедливому замечании Канта, целое господствует над частным. Свойства системы как целого не могут быть сведены к сумме свойств составляющих ее элементов. Если какое-либо конкретное общество теряет свою целостность (тотальность), то оно обречено на разрушение и исчезновение.
Философские интерпретации исторического процесса.
К. Маркс. К критике политической экономии. Предисловие
В этом разделе содержится краткое описание основных глав данной работы и К. Маркс дает свои общие выводы к ней. Он пишет: "Я рассматриваю систему буржуазной экономики в следующем порядке: капитал, земельная собственность, наемный труд, государство, внешняя торговля, мировой рынок".
Далее Маркс коротко останавливается на своих взглядах на представленные выше проблемы. В частности, он пишет: "Мои исследования привели меня к тому результату, что правовые отношения, так же точно как и формы государства, не могут быть поняты ни из самих себя, ни из так называемого общего развития человеческого духа, что, наоборот, они коренятся в материальных жизненных отношениях, совокупность которых Гегель, по примеру английских и французских писателей XVIII века, называет "гражданским обществом", и что анатомию гражданского общества следует искать в политической экономии. В общественном производстве своей жизни люди вступают в определенные, необходимые, от их воли не зависящие отношения - производственные отношения, которые соответствуют определенной ступени развития их материальных производительных сил. Совокупность этих производственных отношений составляет экономическую структуру общества, реальный базис, на котором возвышается юридическая и политическая надстройка, и которому соответствуют определенные формы общественного сознания. Способ производства материальной жизни обусловливает социальный, политический и духовный процессы жизни вообще. Не сознание людей определяет их бытие, а, наоборот, их общественное бытие определяет их сознание. На известной ступени своего развития материальные производительные силы общества приходят в противоречие с существующими производственными отношениями, или - что является только юридическим выражением последних - с отношениями собственности, внутри которых они до сих пор развивались. Из форм развития производительных сил эти отношения превращаются в их оковы. Тогда наступает эпоха социальной революции. С изменением экономической основы более или менее быстро происходит переворот во всей громадной надстройке. При рассмотрении таких переворотов необходимо всегда отличать материальный, с естественно научной точностью констатируемый переворот в экономических условиях производства от юридических, политических, религиозных, художественных или философских, короче - от идеологических форм, в которых люди осознают этот конфликт и борются за его разрешение. Как об отдельном человека нельзя судить на основании того, что он сам о себе думает, точно так же нельзя судить о подобной эпохе переворота по ее сознанию. Наоборот, это сознание надо объяснить из противоречий материальной жизни, из существующего конфликта между общественными производительными силами и производственными отношениями. Ни одна общественная формация не погибает раньше, чем разовьются все производительные силы, для которых она дает достаточно простора, и новые более высокие производственные отношения никогда не появляются раньше, чем созревают материальные условия их существования в недрах самого старого общества. Поэтому человечество ставит себе всегда только такие задачи, которые оно может разрешить, так как при ближайшем рассмотрении всегда оказывается, что сама задача возникает лишь тогда, когда материальные условия ее решения уже имеются налицо, или, по крайней мере, находятся в процессе становления. В общих чертах, азиатский, античный, феодальный и современный, буржуазный, способы производства можно обозначить как прогрессивные эпохи экономической общественной формации. Буржуазные производственные отношения являются последней антагонистической формой общественного процесса производства, антагонистической не в смысла индивидуального антагонизма, а в смысле антагонизма, вырастающего из общественных условий жизни индивидуумов; но развивающиеся в недрах буржуазного общества производительные силы создают вместе с тем материальные условия для разрешения этого антагонизма. Поэтому буржуазной общественной формацией завершается предыстория человеческого общества".
Техника и ее роль в истории цивилизации. Индустриальная цивилизация.
Техника в переводе с греческого искусство, мастерство. Техника совокупность материальных средств практической деятельности, которые создаются человеком для осуществления процессов производства или обслуживания не производственных потребностей общества. Это понятие включает машины, инструменты, строения, транспортные средства, системы и средства управления, добычи, хранения, переработки вещества, энергии, информации и т.д. Техника является важнейшим элементом производственных сил. В целом техника базис и продукт цивилизации, а то как она используется зависит от состояния культуры.
Эпохи развития техники: 1) примитивная (присваивающая техника) примитивные, индивидуальные средства труда для охоты и рыбной ловли, 2) аграрно-ремесленная (появление средств труда для обработки почвы), 3) промышленная (индустриальная) появление машин, 4) информационный этап в развитии общества.
Деятельность человека по созданию технических объектов и управлению процессами их изготовления называется технической. Техническая деятельность с применением научных знаний называется инженерной. Техника связана с природой, ее называют "второй природой". Занимаясь технической деятельностью, человек в соответствии со своими знаниями, потребностями, интересами и целями видоизменяет природу. Техника использует законы природы, но имеет и свои собственные законы развития: 1) закон симметрии технических объектов; 2) закон корреляции параметров технического объекта; 3) закон соответствия между его функцией и структурой и др.
Главное предназначение техники служить для достижения целей с возможно меньшими затратами. Развитие техники происходит одновременно с развитием человеческих знаний. Важнейшим стимулом развития техники выступают потребности и цели человека. Социальный фактор может как содействовать, так и препятствовать развитию техники, необходимости изготовления тех или иных технических устройств. Уровень развития техники определяется тремя факторами: 1) сложившимися инженерными представлениями и уже освоенными новшествами; 2) естественно научными знаниями; 3) социальным заказом. Этот же триединый комплекс составляет фундамент современной технологии системы научно-обоснованных знаний об организации и управлении производством, его технических и социально-экономических последствиях.
Технический прогресс служит основой социального прогресса. Но его последствиями также являются загрязнения окружающей среды, истощение богатств нашей планеты, ядерная опасность. Проблемы, касающиеся обсуждения места и роли техники в человеческом обществе, изучает философия техники. В ее разработку внесли серьезный вклад Д. Белл, Н.Бердяев, Дессауэр, К. Маркс, Х. Сколимовски, М. Хайдеггер, К. Ясперс и др. мыслители.
Дессауэр: существуют некоторые верховные технические идеи, которые не рождаются в человеческом разуме, а лишь улавливаются им. Технические идеи это мысли Бога. "Первоначальное бытие" предмета техники его "возможное бытие" как идея Бога, а конечная ступень познанное бытие.
Хайдеггер: техника не просто конструирует технический мир, она подчиняет своему диктату едва ли не все пространство бытия. Техника не просто средство достижения конкретной цели, это ценность вселенского масштаба, это важнейший способ обнаружения глубинных свойств бытия. Она позволяет выявить то, что скрыто в нем, обнаружить истину. Техника уходит корнями вглубь, в сферу истины, и не техника средство в руках человека, а человек выдан технике.
Основные философские вопросы с точки зрения техники разрешаются специфическим образом: 1) что я могу знать? все, что я могу делать (изготовить). 2) что я должен делать? не все, что я могу, я должен делать (надо делать выбор, учитывая духовные и др. ценности с точки зрения нравственности). 3) на что я могу надеяться? некоторые философы убеждены, что безграничное развитие производственных сил подлинное благо человечества и условия возрастания его свободы, фундамент счастливого будущего. Для других техника угроза дегуманизации общества и уничтожения цивилизации.
Технология совокупность производственных операций, осуществляемых определенным способом и в определенной последовательности, из которых складывается процесс обработки материала, изделия.
Культура как предмет философского анализа.
Культура — феномен удивительно сложный, многообразный и потому является предметом внимания не только философии, но и целого ряда других наук — культурологии, социологии, истории, археологии, этнографии, эстетики и т.д. Вследствие этого культура как многоаспектная про¬блема рассматривается в научной литературе крайне неоднозначно и порой противоречиво.
Первоначально понятие культуры сводилось к воздействию человека на противостоящую ему природу и вместе с тем к обучению, воспитанию самого человека в процессе его созидательной деятельности.
Древние эллины воспринимали слово «культура» как «воспитанность» и в этом видели свое основное отличие от «некультурных варваров». У древних римлян культура ассоциировалась с личным совершенством, доблестью. В эпоху Возрождения под совершенством культуры понимали соответствие гуманистическому идеалу человека, а в дальнейшем — идеалу эпохи Просвещения. Французские просветители XVIII в. (Вольтер, Тюрго, Кондорсе), т.е. в то время, когда широко вошли в обиход сами термины «культура» и «цивилизация», сущность культурного процесса понимали как развитие человеческого разума, противопоставляя «культурность», «цивилизованность» нации «дикости» и «варварству» первобытных народов. Создатели немецкой классической философии сущность культуры усматривали в сфере «духа», в сфере морального (Кант), эстетического (Шиллер), философского (Гегель) сознания, которое принималось за область подлинно культурного существования человека.
Краткий анализ современных концепций культуры. Позиции здесь сводятся к следующим подходам.
Первый подход — функциональный, согласно которому культура рассматривается как способ функционирования общества, как средство осуществления специфики человеческой деятельности, взаимосвязи между людьми и окружающей природой, как способ осуществления человеческих потребностей, интересов, идей, программ и т.д.
Второй подход — качественный: культура характеризуется как качественное состояние общества, как уровень, степень господства людей над природой и общественными отношениями, как мера очеловеченности природы. Отсюда и привычные словосочетания: культура производства, культура земледелия, культура быта, общения, чувств и т.д.
Третий подход — аксиологический, ценностный: культура выступает как совокупность материальных и духовных ценностей. Такой подход тре¬бует разграничения того, что относится к культуре, а что — к антикультуре. В обществе есть такие явления, которые не относятся к культуре: жестокость, варварство, дикость, необузданность, фашизм, национализм, шовинизм, ведущие к кровопролитию. Ценность — это выражение положительной значимости предметов или явлений в отличие от негативной их значимости.
Четвертый подход — креативный (творческий): произведения культуры рассматриваются как следствие творческой деятельности людей, творимой ими техники, средств общения, науки, искусства.
Пятый подход — нормативный, согласно которому культура связана с существованием норм, правил поведения людей, с их традициями, обычаями.
Наконец, шестой подход — духовно-личностный, включающий развитие способностей людей, определенный уровень их образованности, воспитанности, то, что называется высокой культурностью, духовностью, интеллигентностью людей. Суммируя рассмотренные подходы, можно заключить, что культура — это система материальных и духовных ценностей, это формирование и результат освоения ("очеловечения") действительности, которая создается в ходе творчески-преобразующей деятельности людей, выражающей степень их господства над природой (а ныне и все более гармонии с ней) и общественными отношениями.
Философия и диалог культур в современном мире.
У культуры, как у всякого диалектически развивающегося процесса, имеются устойчивая и развивающаяся (новаторская) стороны.
Устойчивая сторона культуры – это культурная традиция, благодаря которой происходит накопление и трансляция человеческого опыта в истории, и каждое новое поколение людей может актуализировать этот опыт, опираясь в своей деятельности на созданное предшествующими поколениями. В так называемых традиционных обществах, люди, усваивая культуру ,воспроизводят ее образцы, а если и вносят какие-либо изменения, то в рамках традиции. На ее основе происходит функционирование культуры. Традиция превалирует над творчеством. Творчество в этом случае проявляется в том, что человек формирует себя как субъекта культуры, которая выступает как некий набор готовых, стереотипных программ (обычаев, ритуалов и т.п.) деятельности с материальными и идеальными объектами. Изменения же в самих программах происходят крайне медленно. Таковы в основном культура первобытного общества и более поздняя традиционная культура .
Культурные традиции как историческая память – непременное условие не только существование, но и развитие культуры даже в случае созидательных качеств новой культуры, диалектически отрицая, включает в себя преемственность, усвоение положительных результатов предшествующей деятельности – это общий закон развития, который действует и сфере культуры имея особо важное значение. На сколько этот вопрос практически важен показывает и опыт нашей страны. После Октябрьской революции и в обстоятельствах всеобщей революционной обстановки в обществе художественной культуры возникло течение, лидеры которого хотели построить новую, прогрессивную культуру на основе полного отрицания и разрушения предшествующей культуры. И это привело во многих случаях к потерям в культурной сфере и разрушение ее материальных памятников.
Поскольку в культуре отражаются различия мировоззрений в системе ценностей в идейных установках, поэтому правомерно говорить о реакционных и прогрессивных тенденциях в культуре. Но отсюда не следует, что можно отбрасывать предшествующую культуру – на пустом месте создать новую более высокую культуру невозможно. Вопрос о традициях в культуре и об отношении к культурному наследию касается не только сохранения, но и развития культуры, т.е. созидание нового, приращение культурного богатства в процессе творчества. Хотя творческий процесс имеет объективные предпосылки и в самой реальности и в культурном наследии, непосредственно он осуществляется субъектом творческой деятельности. Сразу же следует оговориться, что не всякое новаторство – творчество культуры. Созидание нового становиться одновременно творчеством культурных ценностей тогда, когда оно не несет в себе всеобщее содержание, приобретая общую значимость, получает отзвук от других людей. В творчестве культуры всеобщее органическое слито с уникальностью: каждая культурная ценность неповторима, идет ли речь о художественном произведении, изобретении и т.п. Тиражирование в той или иной форме уже известного, уже сотворенного ранее – это распространение, а не созидание культуры. Но и оно необходимо, поскольку вовлекает широкий круг людей в процесс функционирования культуры в обществе. А творчество культуры обязательно предполагает включение нового в процесс исторического развития культуросозидающей деятельности человека, следовательно, является источником инноваций. Но также как не всякое новаторство есть явление культуры, не все новое, включающееся в культурный процесс, является передовым, прогрессивным, отвечающим гуманистическим интенциям культуры. В культуре существует и прогрессивное, и реакционные тенденции. Развитие культуры - противоречивый процесс, в котором отражается широкий спектр подчас противоположных и противоборствующих социально классовых, национальных интересов данной исторической эпохи. За утверждение передового и прогрессивного в культуре
Чувственно – образное и абстрактно – логическое в духовном освоении человеком
мира.
Чувственно-образное мировоззрение основывается на обыденных представлениях,
формируется стихийно, в повседневном обиходе. Рационалистическое, или
рационализированное мировоззрение (абстрактно-логическое, философское и научное)
- может строится на основе обобщения научных знаний, которые в нем
синтезируются. В гармонично развивающейся личности данные мировоззренческие
формы должны развиваться взаимно: плохо, если в человеке не развиты чувства, или
атрофирован рассудок.
Специфика философского знания. Предмет и метод философского знания.
Античная философия. 1-ые философские знания и учения возникли 2.5 тыс. лет назад
в Индии, Китае, Древней Греции. Спецификой греческой философии является
стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом (космоцентризм).
Философия средневековья. Основные философские учения этого периода являются
религиозными. В этот период были отброшены и материалистический и диалектический
подход. Использовалась лишь идеалистическая сторона философской мысли.
Философия эпохи возрождения и нового времени. Первую существенную критику
религиозной картины мира дали в своих учениях представители эпохи Возрождения,
такие как Коперник, Галилей. Мыслители возрождение ставили в центр мироздания
самого человека вместо Бога. Философы делились на два направления: Рационализты
(выдвигают на первый план логические основания наук, при этом главными
источниками познания признаются мысли, понятия, идеи. Яркие представители :
Декарт, Спиноза). Эмпиристы (утверждают, что все знания возникают из опыта и
наблюдений). Бекон, Гоббс, Локк. Направление возникло в Англии в 16-17 в.
Немецкая классическая Философия. Кант уделял много времени естествознанию и
выдвинул гипотезу о происхождении солнечной системы из первоначальной
туманности. Система Канта ориентируется на компромисс между материализмом и
идеализмом. Гегель: Считал, что некая духовная сила является творцом
действительности. Эту дух силу Г. называет абс идеей или абс духом. Гегель
открыл законы диалектики, разработал диалектический метод, вырабатывал
диалектическую логику. Феербах. Развил учение антропологического материализма.
Сознание и мышление являются продуктами человеческого МОЗГА - высшего продукта
материи. Он признает познаваемость мира, говорит, что вещи отражены в нашем
сознании, что наши ощущения и представления - образы вещей. На современном
этапе структура философского знания включает в себя следующие разделы:
онтология (учение о бытии),
гносеология (теория познания),
методология (учение о методах),
история философии,
философская антропология (философское учение о человеке),
социальная философия (философское учение об обществе),
аксиология (теория ценностей),
праксиология (теория деятельности).
К философским наукам относятся этика (наука о нравственности), логика (наука о
формах человеческого мышления), эстетика (наука о прекрасном). Предмет философии
менялся вместе с развитием общества. Так, античные философы ее предметом считали
весь мир (космос), а саму философию рассматривали как царицу наук, тем более что
любое научное знание на первых порах связывалось с мудростью (софия) и
автоматически причислялось к философии. Но постепенно из философии стали
выделяться частные науки - математика, физика, астрономия и др. К XVII веку они
настолько окрепли, что представители частных наук стали утверждать: каждая наука
- сама себе философия, поэтому последняя должна быть лишь помощницей в изучении
природы - натурфилософией (натура - природа). Значит, предмет ее исследования -
природа. В настоящее время философия не считается ни царицей наук, ни их
служанкой, но в то же время подчеркивается, что она, по выражению Гегеля, должна
быть квинтэссенцией эпохи и меняться вместе с развитием общества. Предметом ее
изучения является следующее.
1. Соотношение материального и идеального в мире.
2. Всеобщие связи бытия, часть которых называются законами.
3. Всеобщие методы познания и преобразования мира. Из сказанного следует, что
философия дает людям универсальное теоретическое знание, в котором высшей
ценностью является человек в его отношении к миру. Она учит человека стремлению
быть таким, чтобы стать счастливым, и эту работу он должен выполнить сам.
Философия как особый вид духовной деятельности. Самоопределение философии.
ФИЛОСОФИЯ - особый вид духовной деятельности, форма общественного сознания
человека. Это учение об общих принципах бытия и познания, об отношении человека
к миру, о всеобщих закономерностях развития природы, общества и мышления.
Философия выражает обобщенную систему взглядов на мир и место человека в нем,
исследует познавательное, ценностное, социально-политическое, нравственное и
эстетическое отношение человека к миру. Эта наука оказывает активное воздействие
на общественное бытие, способствует формированию идеалов, нравственных и
культурных ценностей. Философия, в отличие от религии, мифологии и прочих форм
мировоззрения, рационально обосновывает свои принципы. Ф. в идеальных
конструкциях дает предельные основания культуры и тесно связана с глубинными
пластами менталитета общества, откуда философы черпают свой материал. Философия
(от «фило»-любовь, тяга и «софия»-мудрость). Ввел термин Пифагор.
В России на протяжении 70 лет существует марксиское определение философии:
Философия - наука о наиболее общих свойствах, принципах природы, общества и
человеческого познания.
М.К. Мамардашвилли определял философию, как сознание в слух.
Испанский философ Хосе Ортега-и-Гассет определял «Философия - познание
универсума»(универсум-всё имеющееся, всё существующее, отличается от мира тем,
что включает вещи идеальные, т.е. не имеющие физической формы, а существующие в
сознании).
Самоопределение философии Самоопределение есть важнейшее внутреннее состояние
философии. Оно играет ключевую роль в развитии философии, но с конца XX - начала
XXI вв. протекает в совершенно особых условиях. Новейшее время - это период
смены эпох. По своему масштабу и значению он сопоставим с осевым временем К.
Ясперса. Не только философия, но и другие отрасли интеллектуальной культуры
оказываются в ситуации, когда имевшийся опыт выделения предметов, характер
проблематизации и целеполагания, а также привычные интеллектуальные технологии
уже не отвечают требованиям материальной и духовной жизни. В ситуации начала
новой эпохи у философии есть все основания и ресурсы для того, чтобы занять
лидирующие позиции, определяя стратегию развития культуры и цивилизации новой
эпохи.
Гераклит из Эфеса (2-я половина VI - 1-я половина V вв. до н. э.) - крупный
древнегреческий философ-материалист, основатель философского направления
(первоначально принадлежал к логической школе):
• первоначалом всего сущего считал огонь;
• вывел закон единства и борьбы противоположностей — клю¬чевой закон диалектики
(наиболее важное философское от¬крытие Гераклита);
• считал, что весь мир находится в постоянном движении и изменении ("в одну и ту
же реку нельзя войти дважды");
• всеобъемлющим, всепроникающим божеством считал Логос — Мировой Разум;
• был сторонником чувственного (материалистического) по¬знания окружающей
действительности;
лючевые понятия и слова: агностицизм, категорический императив, мир «явлений»,
мир «вещей в себе», априорное знание, апостериорное знание, Мировой дух
(Абсолютная идея), диалектика, общественно-экономическая формация, экономический
базис, политическая надстройка.
Фалес (примерно 640 - 560 гг. до н. э.) - основатель милет¬ской школы, один из
самых первых выдающихся греческих уче¬ных и философов. Фалес, оставивший большое
научное и фило¬софское наследие:
• первоначалом всего сущего считал воду ("архэ");
• представлял Землю в виде плоского диска, который покоит¬ся на воде;
• считал, что неживая природа, все вещи имеют душу (то есть был гилозоистом —
одушевлял все сущее);
• сделал ряд математических открытий (теорема Фалеса и др.).
Анаксимандр (610 - 540 гг. до н. э.), ученик Фалеса:
• первоначалом всего сущего считал "апейрон" - вечную, не¬измеримую, бесконечную
субстанцию, из которой все воз¬никло, все состоит и в которую все превратится;
• вывел закон сохранения материи (фактически открыл ато¬марное строение
вещества): все живое, все вещи состоят из микроскопических элементов; после
гибели живых организ-мов, разрушения веществ элементы ("атомы") остаются и в
результате новых комбинаций образуют новые вещи и жи¬вые организмы;
Анаксимен (546 - 526 гг. до н. э.) - ученик Анаксимандра:
• первопричиной всего сущего считал воздух;
• выдвинул идею о том, что все вещества на Земле - результат различной
концентрации воздуха (воздух, сжимаясь, пре¬вращается сначала в воду, затем в
ил, затем - в почву, ка-мень и т. д.);
• проводил параллели между душой человека ("психэ") и воз¬духом ("пневмой") -
"душой космоса";
• отождествлял божества с силами природы и небесными све¬тилами.
глобальные проблемы современности и философия
Факт того, что философия призвана сыграть решающую роль в определении путей
решения глобальных проблем признан всем международным научным сообществом.
Известный американский политолог З. Бжезинский, рассуждая о современных
глобальных противоречиях мира путях их разрешения, основной акцент делает на
вере людей. Он считает, что вера — это "социальный цемент", существенный
компонент общественной жизни, ибо общество, если оно ни во что не верит, это
общество распада. почему наличие общих (значимых) чувств и объединяющей веры,
способно во многом стимулировать решение стоящих перед людьми проблем
общественного развития.
С точки зрения З. Бжезинского, таким объединяющим духовным началом — верой
современного человека должен стать рациональный гуманизм. Рациональный гуманизм
-это интернационализм, неприемлемость любых форм тоталитаризма, иммунитет ко
всякого рода утопиям, особенно к тем, где речь идет о немедленном решении
социальных вопросов, опора на научные подходы. Рациональный гуманизм — это такая
форма мировоззрения, которая решение всех вопросов соотносит с интересами
каждого человека в улучшении жизни и соблюдении его прав.
Так, О. Орука отмечает, что философия может внести огромный вклад в прогресс
человечества, обратившись к решению практических проблем обеспечения
благополучного будущего человечества, выполняя тем самым свою мораль¬ную функци.
Философия тесно связано с футурологией и глобалистикой, в которой она выполняет
определенные функции .
Как заметил Г. Херц, «философия способна развивать планетарное сознание, гума-
низировать международные отношения, и решать ми¬ровоззренческие,
теоретикопознавательные и методоло¬гические проблемы исследований в области
глобалисти¬ки. «Как стратегическое мышление философия может создавать модели
экологического об¬щества».
Многие авторитетные международные общественные Организации, известные ученые
пытаются выделить эти проблемы для современного этапа человеческой истории.
Так, М. Месарович — видный деятель Римского клуба — международной общественной
организации, занимающейся анализом глобальных проблем, — в одном из своих
докладов (Ганновер,1989 г.) назвал 5 следующих наиболее значимых для решения
мировым сообществом проблем современного мира:
© снижение роста численности населения Земли;
© сокращение использования невозобновляемых ресурсов;
© уменьшение уровня загрязнения и разрушения окружающей среды;
© уменьшение неравенства;
© устранение голода и бедности
При этом в его докладе отмечено, что важно не просто констатировать и описывать
эти проблемы, а давать ответы, как их решать, какие средства для этого нужно
использовать.
По мнению М. Месаровича, главное не в том, снижать ли рост численности
населения, а в том, как это сделать; вопрос не в том, использовать ли в
дальнейшем ископаемое горючее, а в том, чем и как его заменить.
Проблемы современного мира, названные М. Месаровичем, несомненно, выступают
глобальными, так как являются проблемами, которые касаются каждого ныне живущего
человека, всего сообщества людей, пусть и в разной степени.
Философский взгляд на глобальные проблемы позволяет выявить их сущность,
структуру и сложный механизм их взаимодействия и взаимозависимости, что
содействует определению причин их появления и развития, а также способов и путей
их решения. При рассмотрении глобальных проблем и поиске путей их решения
философия активизирует взаимодействие обширного круга наук, при котором
происходит их междисциплинарное объединение. Философия обеспечивает
мировоззренческую, методологическую, культурологическую, моральную основу
определения путей решения глобальных проблем.
Философия играет важную роль в определении путей решения глобальных проблем,
обеспечивая их мировоззренческую, методологическую, культурологическую,
моральную основу. При рассмотрении глобальных проблем и поиске путей их решения
она активизирует взаимодействие разных наук, при котором происходит их
междисциплинарное объединение. Она обретает прикладной характер, решая
практические проблемы, рассматривает глобальные проблемы как целостную систему,
что позволяет выявить их суть, структуру и механизм их взаимодействия и
взаимозависимости, определить причины их появления и развития, а также пути их
решения.
Наивысшей своей продуктивности, своего творческого пика отечественная философия
достигла в первой четверти ХХ века: этот период богат разнообразием философских
школ (персоналисты, интуитивисты, соловьевцы) и выдающимися людьми, внесших
вклад не только в отечественную, но и мировую неклассическую философию,
интересом широкой общественности к философским вопросам. Этот период
заканчивается в 1922 году высылкой большинства русских философов за пределы
Советской России.
Советский период в развитии отечественной философии характеризуется тотальным
господством идеологизированного марксизма - диалектического и исторического
материализма. Зависимость от тоталитарной идеологии сказалась прежде всего на
разработке проблем социальной философии. Однако в этот период успешно
развивались проблемы гносеологии (в частности, по философии науки), эстетики и
культурологи (особо следует отметить работы М.М. Бахтина и А.Ф. Лосева), истории
философии.
Постсоветский период, начавшийся с сер. 80-х годов ХХ века и продолжающийся в
настоящее время, характеризуется отходом от догматизированных форм философии,
пересмотром отношения к марксисиско-ленинской философии и ренессансом русской
религиозной философии (широко изданы и изучаются классические труды религиозных
мыслителей, в том числе - созданных в русском зарубежье). Открылся доступ к
знакомству и широкому изучению новейших западных исследований по постмодернизму.
Современный период характеризуется отсутствием какой-либо ведущей системы или
доктрины, и, что вполне естественно в таких ситуациях, изрядным теоретическим и
методологическим эклектизмом.
Русская философия имеет богатое наследие. Десятки крупных русских философов
оказывались в центре духовной культуры России. Многие исследователи отмечают,
что в истории русской философии особо выделяется период, охватывающий XIX и
начало XX века. В середине XIX века разгорелась борьба между славянофилами и
западниками по кардинальным вопросам философии. Особенно большие расхождения
были по проблеме исторической роли и исторических судеб России. Философские
баталии по этой проблеме начались после публикаций "Философских писем" Чаадаева.
Славянофилы (А. С. Хомяков, К. С. Аксаков, И. В. Киреевский) обосновывали идею о
мессианской роли России в истории человеческой цивилизации. Они считали, что
политическое устройство России должно базироваться на монархии. Основой
духовности должно быть православие. Русскому народу присущи такие ценности, как
соборность, коллективизм, общинность.
Западники (Т. Н. Грановский, К. Д. Кавелин, В. Г. Белинский, А. И. Герцен)
придерживались идеи "европеизации" России. Россия должна смотреть на Запад как
на образец. Она должна перенять западный экономический уклад, западные
республиканские формы государственного устройства и западные духовные ценности.
Философское значение художественных творений Федора Михайловича Достоевского
(1821-1881) признавали многие русские мыслители. Уже младший современник и друг
писателя философ В. С. Соловьев призывал видеть в Достоевском провидца и
пророка, "предтечу нового религиозного искусства". В XX столетии проблема
метафизического содержания его сочинений - это особая и очень важная тема
русской философской мысли. "В историю русской философии Достоевский входит не
потому, что он построил философскую систему, - писал Г. В. Флоровский, - но
потому, что он широко раздвинул и углубил самый метафизический опыт... И
Достоевский больше показывает, чем доказывает... С исключительной силой показана
вся глубина религиозной темы и проблематики во всей жизни человека".
Религиозно-философские искания другого крупнейшего русского писателя Льва
Николаевича Толстого (1828-1910) были связаны с переживанием и осмыслением самых
разнообразных философских и религиозных учений, на основе чего формировалась
мировоззренческая система, отличавшаяся последовательным стремлением к
определенности и ясности (в существенной мере - на уровне здравого смысла) при
объяснении фундаментальных философских и религиозных проблем и соответственно
своеобразным исповедально-проповедническим стилем выражения собственного
"символа веры". Факт огромного влияния литературного творчества Толстого на
русскую и мировую культуру совершенно бесспорен. Идеи же писателя вызывали и
вызывают гораздо более неоднозначные оценки. Они также были восприняты как в
России (в философском плане, например, Н. Н. Страховым, в религиозном - стали
основой "толстовства" как религиозного течения), так и в мире (в частности,
очень серьезный отклик проповедь Толстого нашла у крупнейших деятелей индийского
национально-освободительного движения).
Социальная структура общества. Марксистская концепция социальной структуры.
Понятие социальной структуры в обществе :
В широком смысле социальная структура – это строение общества в целом,
система связей между всеми его основными элементами. При таком подходе
социальная структура характеризует все многочисленные виды социальных
общностей и отношения между ними.
В узком смысле термин «социальная структура общества» чаще всего
применяется к социально-классовым и социально-групповым общностям.
Социальная структура в этом смысле – это совокупность взаимосвязанных и
взаимодействующих друг с другом классов, социальных слоев и групп.
В социологии одной из первых концепций социальной структуры общества
исторически является марксистское учение. В марксистской социологии
ведущее место отводится социально- классовой структуре общества.
Социально-классовая структура общества, согласно этому направлению,
представляет собой взаимодействие трех основных элементов: классов,
общественных прослоек и социальных групп. Ядром социальной структуры
являются классы. Наличие классов в обществе отмечалось в науке и до Маркса
в начале XIXв. Однако наибольшее развитие учение о классах получило в
марксизме. К. Маркс и Ф. Энгельс основали экономические причины возникновения
классов. Они утверждали, что деление общества на классы есть результат
общественного разделения труда и формирование частнособственнических
отношений. Процесс образования классов происходил двумя путями: путем
выделения в родовой общине эксплуататорской верхушки, которая первоначально
состояла из родовой знати, и путем обращения в рабство военнопленных, а
также обнищавших соплеменников, попадавших в долговую кабалу.
Этот экономический подход к классам зафиксирован в знаменитом
определении классов, которое сформулировал В. И. Ленин в работе «Великий
почин» и которое стало хрестоматийным в марксизме на протяжении 70 лет.
«Классами называются большие группы людей, различающиеся по их месту в
исторически определенной системе общественного производства, по их
отношению (большей частью закрепленному и оформленному в законах) к
средствам производства, по их роли в общественной организации труда, а
следовательно, по способам получения и размерам той доли общественного
богатства, которой они располагают. Классы – это такие группы людей, из
которых одна может присваивать труд другой, благодаря различию их места в
определенном укладе общественного хозяйства». Таким образом, по Ленину,
главный признак класса – отношение к средствам производства (владение или не
владение) определяют роль классов в общественной организации труда
(управляющие и управляемые), в системе власти (господствующие и
управляемые), их благосостояние (богатые и бедные). Борьба классов служит
движущей силой общественного развития.
Марксизм делит классы на основные и неосновные.
Основными классами являются такие, чье существование непосредственно
вытекает из господствующих в данной общественно-экономической формации
экономических отношений, прежде всего, отношений собственности: рабы и
рабовладельцы, крестьяне и феодалы, пролетарии и буржуазия.
Неосновные – это остатки прежних классов в новой общественно-
экономической формации или зарождающиеся классы, которые придут на смену
основными и составят основу классового деления в новой формации. Помимо
основных и неосновных классов структурным элементом общества являются
общественные слои (или прослойки).
Социальные слои – это промежуточные или переходные группы, не имеющие ярко
выраженного специфического отношения к средствам производства и,
следовательно, не обладающие всеми признаками класса. Социальные слои могут
быть внутриклассовыми (часть класса) межклассовыми. К первым можно отнести
крупную, среднюю,. Мелкую, городскую и сельскую монополистическую и
немонополистическую буржуазию, промышленный и сельский пролетариат, рабочую
аристократию и т.д. Историческим примером межклассовых слоев является
«третье сословье», в период вызревания первых буржуазных революций в Египте
городское мещанство, ремесленничество. В современном обществе –
интеллигенция. В свою очередь, межклассовые элементы современной структуры
могут иметь свое внутреннее членение. Так, интеллигенция подразделяется на
пролетарскую, мелкобуржуазную и буржуазную. Таким образом, социально-
слоевая структура не вполне совпадает с классовой. Использование понятия
социального строя по мысли марксистских социологов, позволяет
конкретизировать социальную структуру общества, указать на ее многообразие и
динамизм.
Несмотря на то, что в условиях идеологического диктата и процветания
догматизма в марксистской социологии абсолютное господство имело ленинское
определение классов, основанное не сугубо экономическом подходе, часть
марксистских социологов осознавала, что классы – это более широкое
образование. Следовательно, концепция социально-классовой структуры
общества должна включить в себя политические, духовные и иные связи
отношения. При более широком подходе в интерпретации социальной структуры
общества значительное место отводится понятию «социальные интересы».
Интересы – это реальные жизненные стремления индивидов, групп и иных
общностей, которыми они осознанно или неосознанно руководствуются в своих
действиях и которые обуславливают их объективное положение в социальной
системе. В социальных интересах находят наиболее обобщенное выражение
актуальные потребности представителей тех или иных социальных общностей.
Осознание интересов осуществляется в ходе непрерывно происходящего в
обществе процесса социального сравнения, то есть сопоставления жизненного
положением сопоставлением других социальных групп. Для понимания классов
существенное значение имеет термин «коренные социальные интересы», который
отражает наличие у крупных социальных интересов, которые определяют его
существование и общественное положение. На основе всего вышеизложенного
можно предложить такое определение классов: классы – это большие социальные
группы, различающиеся по их роли во всех сферах жизнедеятельности общества,
которые формируются на основе коренных социальных интересов. Классы имеют
общие социально-психологические характеристики, ценностные ориентации, свой
«кодекс» поведения.
Каждая социальная общность является субъектом деятельности и отношений.
Классы как социально-политическая общность имеют общую для всех своих
членов программу деятельности. Эту программу, соответствующую коренным
интересам этого или иного класса, вырабатывают его идеологии.
Социальные слои при таком подходе представляют собой социальные
общности, объединяющие людей на основе каких-то частных интересов.
Социально-экономическая напрвленность марксизма.Учение о государстве,
исторических формациях и классах.
Учение об общественно-экономических формациях, разра ботанное К. Марксом и Ф.
Энгельсом с материалистических, пролетарско-классовых, коммунистических позиций,
лежит в основе марксистской типологии государства и права. Определя ющую роль в
социально-историческом развитии, по марксизму, играют экономические
(производственные) отношения, состав ляющие базис общества, которым
обусловливается и соответ ствующая ему надстройка, включая государство и право.
Со гласно такому подходу, вся история человечества делится на пять общественно-
экономических формаций: первобытнообщин ный строй, рабовладельческий строй,
феодальный строй, капи-талистический строй и коммунистический строй. Трем
классово-антагонистическим формациям (рабовладель ческой, феодальной и
капиталистической), основанным на час тной собственности и классовом делении,
соответствуют три типа государства и права: рабовладельческое государство и
право, фе одальное государство и право, буржуазное (капиталистическое)
государство и право. При первобытном строе (первобытном ком мунизме) еще нет
государства и права, при коммунизме государ ство и право как классовые явления
отомрут. Применительно к государственности и праву на первой фазе коммунизма
(т.е. при социализме) Маркс говорил о диктатуре пролетариата и буржу азном
"равном праве" для регуляции меры труда и потребления. В дальнейшем в советской
марксистской литературе — в очевидном расхождении с прогностическими положениями
самих основоположников марксизма — стали выделять также и социа листический тип
государства и права, что фактически демонстри ровало отсутствие и
несостоятельность предсказанного перехода от социализма к полному коммунизму без
государства и права. Кроме того, в марксистской литературе — с учетом суж дений
Маркса и Энгельса о специфике "азиатского способа производства" и "восточном
деспотизме" — стали выделять и особый восточный (азиатский, деспотический) тип
государства и права, что, конечно, плохо увязывается (и у основополож ников
марксизма, и у их последователей) с марксистским уче-нием об исторически
сменяющих друг друга экономических формациях и с соответствующим формационным
принципом марксистской типологии государства и права.
К. Маркс и Ф. Энгельс также внесли свой вклад в определение предмета общей
социологии. Согласно их концепции, эта наука должна давать анализ действительной
жизни людей, того, чем они на самом деле являются, а не того, какими они себя
представляют. Классики марксизма ратовали за такую предметную определённость
общей науки об обществе, когда её предметом являлось бы общество как
совокупность практических отношений , которые складываются между людьми и
которые связаны с “родовой сущностью” человека. В этой связи большое значение
для правильного определения предмета общей науки об обществе, когда ее предметом
являлось бы общество как совокупность практических отношений, которые
складываются между людьми и которые связанны с «родовой сущностью» человека. В
этой связи большое значение для правильного определения предмета общей науки об
обществе имеют данные К. Марксом определения. 1) сущность человека, 2) труда, 3)
природы, и 4) общества.
Марксизм- качественно новый этап в развитии философской мысли. Учение К.
Маркса.
Марксистская философия была создана совместно двумя немецкими учеными Карлом
Марксом и Фридрихом Энгельсом во второй половине XIX в. и является составной
частью более широкого учения – марксизма, который наряду с философией включает в
себя экономику (политэкономию) и социально-политическую проблематику (научный
коммунизм).
Философия марксизма дала ответы на многие жгучие вопросы своего времени. Она
получила широкое распространение (вышла за рамки Германии, стала
интернациональной) в мире и завоевала большую популярность в конце XIX – первой
половине ХХ вв.
В ряде стран (СССР, социалистические страны Восточной Европы, Азии и Африки)
марксистская философия была возведена в ранг официальной государственной
идеологии.
Часто принято разделять:
• Марксизм как философское учение (диалектический и исторический
материализм);
• Марксизм как учение, оказавшее влияние на научные концепции в экономике,
социологии, политологии и других науках;
Согласно диалектическому материализму, основной вопрос философии решается в
пользу бытия (бытие первично, сознание вторично); сознание не существует как
самостоятельная реальность, это свойство материи отражать саму себя
(существование бога отрицается); материя находится в постоянном движении и
саморазвитии, она вечна и бесконечна; ее развитие происходит по законам
диалектики - единства и борьбы противоположностей, перехода количественных
изменений в качественные, отрицания отрицания.
В историческом материализме ключевыми понятиями являются экономический базис и
политическая надстройка. Базис - это совокупность производственных отношений
(отношений по поводу производства, распределения, обмена материальных благ).
Надстройка - это идеологические отношения, связанные с ними взгляды и теории, а
также организации (государство, партии и т.д.). Надстройка закрепляет и
поддерживает интересы господствующего класса в обществе. Экономический базис
определяет надстройку, в тоже время она тоже оказывает большое влияние на него.
Общество развивается естественным и закономерным путем от одной общественно-
экономической формации к другой. В основе формации лежит определенный уровень
производительных сил (средства производства+люди) и производственных отношений.
Рост уровня производительных сил приводит к изменению производственных отношений
и смене общественно-экономических формаций и общественно-политического строя
(через революцию).
Основные направления философии 19-20 веков. Рационализм, позитивизм,
психоанализ(Фрейд), феноменология(Гуссерль), герменевтика(Гадамер).
Любое развитие не может идти только по пути прогресса. Открытия в естественных
науках во многом обусловили появление оптимистических философских учений,
основанных на принципах разума. Однако по другую сторону оптимизма есть
пессимизм, физики - метафизика, рациональности - иррациональность.
Начало экзистенциализма положил в 19 веке А. Шопенгауэр (1788-1860). Мир не
имеет смысла, в человеческом существовании много страданий, поэтому и познание
такого мира не имеет смысла. Разум - не главное, главное - свободнаяВоля («Мир
как воля и представление»).
Датский философ С. Кьеркегор (1813-1855) обращает свой взгляд к субъекту. Бытие
человека выражает лишь путь к смерти, страх перед смертью - главное чувство
существования.
Одна из центральных фигур – Ф. Ницше. Огромный вклад Ницше внес в исследование
греческой культуры. Он доказал ее два начала - аполлонийского (разумного) и
дионисийского (неразумного, иррационального).
Рационали́зм — философское направление, признающее разум основой познания и
поведения людей, источником и критерием истинности всех жизненных устремлений
человека. Рационализм противостоит как иррационализму, так и сенсуализму,
эмпиризму. Исторически рационалистическая традиция восходит к древнегреческой
философии.
Позитиви́зм — философское учение и направление в методологии науки, определяющее
единственным источником истинного, действительного знания эмпирические
исследования и отрицающее познавательную ценность философского исследования.
Позитивизм — основной тезис: все подлинное (позитивное) знание — совокупный
результат специальных наук.
Психоана́лиз — психологическая теория, разработанная в конце XIX — начале XX века
австрийским неврологом Зигмундом Фрейдом, а также чрезвычайно влиятельный метод
лечения психических расстройств, основанный на этой теории. Психоанализ
расширялся, критиковался и развивался в различных направлениях, преимущественно
бывшими коллегами Фрейда, такими как Альфред Адлер и К. Г. Юнг, а позднее нео-
фрейдистами, такими, как Эрих Фромм, Карен Хорни, Гарри Стек Салливан и Жак
Лакан.
Феноменоло́гия — направление в философии XX века, определявшее свою задачу как
беспредпосылочное описание опыта познающего сознания и выделение в нём
сущностных черт.
Феноменология началась с тезиса Гуссерля «Назад, к самим вещам!», который
противопоставляется распространенным в то время призывам «Назад, к Канту!»,
«Назад, к Гегелю!» и означает необходимость отказаться от построения дедуктивных
систем философии, подобных гегелевской, а также от редукции вещей и сознания к
каузальным связям, изучаемым науками. Феноменология, таким образом, предполагает
обращение к первичному опыту, у Гуссерля — к опыту познающего сознания, где
сознание понимается не как эмпирический предмет изучения психологии, но как
«трансцендентальное Я» и «чистое смыслообразование» (интенциональность).
Разработка философии герменевтики как одного из направлений современной
европейской философии была начата итальянским историком права Эмилио Бетти
(1890–1970), а затем продолжена немецким философом Хансом Георгом Гадамером
(1900–2002) в его работах «Герменевтический манифест» (1954), «Общая теория
понимания» (1955), «Истина и метод» (1960). Гадамер реконструирует учение своих
предшественников и создает философию понимания. В его определении это способ
освоения мира человеком, в котором наряду с теоретическим знанием существенную
роль играет непосредственное переживание («опыт жизни»), состоящий из различных
форм практики (опыт истории), формы эстетического переживания, («опыт
искусства»). Хранилищем опыта являются язык, искусство. Источниками опыта служат
образование, предания, культурные традиции, осмысливаемые индивидом в обществе.
Герменевтический опыт в учении Гадамера носит незавершенный характер, что, как
он считает, является эпистемологической проблемой общества. При этом существенна
роль самопонимания субъекта и его совпадение с интерпретацией, истолкованием
своей экзистенции. Главный смысл понимания чужого текста философ видит в
«перемещении в чужую субъективность». Поистине: понять другого невозможно, не
ощутив себя на его месте! Гадамер в книге «Истина и метод. Основные черты
философии герменевтики» продолжает метафизические традиции Платона и Декарта,
отстаивает идею о том, что главным носителем понимания традиций является язык.
Переоценка ценностей Фридриха Ницше.
НИЦШЕ Фридрих Вильгельм (1844—1900) — крупный немецкий философ, предвозвестник
«философии жизни», экзистенциальной философии и философской антропологии.
Ницше остро и оригинально отразил в своем творчестве драматизм и противоречие
эпохи перехода от классической философии к философии современной. Основные идеи
Ницше:
1) переоценка всех ценностей — критическая, порой разрушительно-критическая идея
ломки и уничтожения устаревших моральных (в основном христианских) ценностей и
замена их новыми, провозглашаемыми в учении Ницше. Наиболее острой критике
подвергаются такие понятия, как христианская «любовь к ближнему», сострадание,
самоуничижение, равенство всех перед Богом и др. Столь же резко он критикует всю
философию, начиная с Сократа, за присущий ей рационализм, поверхностный
идеализм и моральное происхождение всех философских суждений. Ницше
окончательно вводит в европейскую философию категорию «ценность». Саму
философию он считает ценностным мышлением, причем вопрос о ценности для Ницше
важнее вопроса об истинности познания;
2) «воля к власти» — фундаментальное онтологическое понятие, разрабатываемое
на основе учения Шопенгауэра и вместе с тем обладающее новым смыслом. Для
Ницше «воля» есть конкретная, индивидуальная воля человека, сущность любого
существования и бытия заключается в повышении и росте этой конкретной «воли к
власти». Волю Ницше считает первичной по отношению к сознанию и мышлению и
неразрывно связывает ее с человеческой деятельностью. Формуле Декарта: «я
мыслю, следовательно, существую» Ницше противопоставляет положение: «я обладаю
волей и действую, а, следовательно, я живу». Это — одна из отправных посылок
философии жизни;
3) идея Сверхчеловека, вытекающая из концепции роста воли к власти, теория
преодоления всех, с точки зрения Ницше, отрицательных качеств человека и
приближения его к идеалу Сверхчеловека — создателю и носителю новых ценностей и
новой морали. Ценности, провозглашаемые Сверхчеловеком, — это абсолютная
способность к коренной переоценке ценностей, духовное творчество, полная
концентрация воли к власти, сверхиндивидуализм, оптимистическое
жизнеутверждение, бесконечное самосовершенствование;
4) идея «вечного возвращения», находящаяся в непримиримом противоречии с
остальными идеями Ницше, глубоко пессимистический миф о вечном возвращении
одного и того же в мире, идея, фактически ставящая всю предыдущую философию
Ницше на грань бессмыслицы.
. Ницше — художественно-мыслящая личность, выдающийся поэт. Его произведения
написаны афористически-символическим стилем, порождающим многозначность
философских интерпретаций его основных идей. Основные сочинения: «Так говорил
Заратустра» (1883—1884), «По ту сторону добра и зла» (1886), «Воля к власти»
(1889).
Артур Шопенгауэр- теоретик вселенского пессимизма
Артур Шопенгауэр - один из известнейших представителей пессимизма. Его понятие о
зле, как о необходимом существовании для неизбежного желания жить. По теории
Артура Шопенгауэра, мир нужно поменять абсолютно, для того чтобы каждый был
счастлив. Читая его учения, понятия о жизни и смерти становится страшно жить.
Мир в его глазах ужасен, человек находится в постоянной борьбе с природой и с
самим собой. Его двоякое понятие о человеческом страдании, где он утверждает,
что жизнь без страданий невозможна, но и нежелательна, чтобы она была наполнена
страданиями, приводит в тупик. Шопенгауэр утверждает, что бытие не имеет
никакого фундамента, то есть основания, а человеком управляет "слепая" воля к
жизни, и эта воля не может подчиняться законам природы, она существует сама по
себе, и все вертится вокруг нее. А в природе есть законы бытия, которыми можем
править мы, наш разум и наша воля. Наверное, это и называется оптимизмом.
Понятия о времени и пространстве также пессимистичны. Он считает, что время -
это самый скорбный и губительный аспект для человека, лишающий самого дорогого-
жизни. А пространство разделяет близких людей и их интересы.
Но тем не менее, в понятии времени и пространства мы живем, за время мы успеваем
полюбить, пострадать, повеселиться, а в пространстве мы успеваем поскучать по
близким людям, если нас оно разъединяет. И мы это воспринимаем с оптимизмом.
Шопенгауэр утверждает, что именно воля виновата в трагических совпадениях и
состояниях мира, что все зло, войны, грехи имеют общий корень и рождает их
человеческая воля, которая заставляет страдать. Получается, что воля порождает
только зло. Философ утверждает, все наслаждения, радости бытия враждебны
жизненной морали, но как тогда быть счастливым в этой жизни, отвергая
наслаждения бытия и думая только о воле, зле, вражде и зависти. Шопенгауэр
отвергает также религию и учение, как одно целое. Не может быть учение о
религии, возможно только святое идолопоклоничество, вера во что-либо и учение,
по его мнению, не совместимы. А нашему сознанию, душе, разуму, необходима вера,
ибо она рождает милосердие и любовь.
Диалектика Гегеля как учение о развитии и метод познания.
Диалектика – это учение о развитии всего, что существует. О развитии, которое
понимается не как простое увеличение, рост или уменьшение, а как постепенное
усложнение организации существующего. Во-вторых, о развитии не только внешнего
мира (природы и общества), но и наших мыслей, понятий, познаний, объективного,
которое находит свое отображение в нашей голове.
Диалектика бывает материалистической и идеалистической. Материалистическая
диалектика исходит из того, что существует объективная диалектика – природы и
общества, т. е. внешнего мира, и что человек отражает ее в своей голове: в
сознании, мышлении, познании – в виде субъективной диалектики. Словом, вслед за
диалектикой вещей возникла и развивалась диалектика понятий как ее отображение.
Создателями материалистической диалектики были К. Маркс, Ф. Энгельс. Создателем
идеалистической диалектики был Гегель.
Для Гегеля диалектика — это такой переход одного определения в другое, в
котором обнаруживается, что эти определения односторонни и ограничены, то есть
содержат отрицание самих себя. Поэтому диалектика, согласно Гегелю, — «движущая
душа всякого научного развёртывания мысли и представляет собой единственный
принцип, который вносит в содержание науки имманентную связь и необходимость»,
метод исследования, противоположный метафизике.
Необходимость и движущее начало диалектического процесса заключается в самом
понятии абсолютного. Как таковое, оно не может относиться просто отрицательно к
своему противоположному (не абсолютному, конечному); оно должно заключать его в
самом себе, так как иначе, если бы оно имело его вне себя, то оно им
ограничивалось бы — конечное было бы самостоятельным пределом абсолютного,
которое таким образом само превратилось бы в конечное. Следовательно, истинный
характер абсолютного выражается в его самоотрицании, в положении им своего
противоположного, или другого, а это другое, как полагаемое самим абсолютным,
есть его собственное отражение, и в этом своём внебытии или инобытии абсолютное
находит само себя и возвращается к себе как осуществлённое единство себя и
своего другого. Скрытая во всём сила абсолютной истины расторгает ограниченность
частных определений, выводит их из их косности, заставляет переходить одно в
другое и возвращаться к себе в новой, более истинной форме. В этом
всепроникающем и всеобразующем движении весь смысл и вся истина существующего —
живая связь, внутренне соединяющая все части физического и духовного мира между
собой и с абсолютным, которое вне этой связи, как что-нибудь отдельное, не
существует вовсе. Глубокая оригинальность гегелевской философии, особенность,
свойственная исключительно ей одной, состоит в полном тождестве её метода с её
содержанием. Метод есть диалектический процесс саморазвивающегося понятия, и
содержание есть этот же самый всеобъемлющий диалектический процесс — и больше
ничего. Из всех умозрительных систем только в одном гегельянстве абсолютная
истина, или идея, не есть только предмет или содержание, но сама форма
философии. Содержание и форма здесь вполне совпадают, покрывают друг друга без
остатка. «Абсолютная идея, — говорит Гегель, — имеет содержанием себя самое как
бесконечную форму, ибо она вечно полагает себя как другое и опять снимает
различие в тождестве полагающего и полагаемого».[8]
Абсолютный идеализм Г. В. Ф. Гегеля
АБСОЛЮТ – ничем не обусловленный и ни от чего не зависящий объект, который
содержит в себе определения и возможности творения всего существующего.
АБСОЛЮТНЫЙ ИДЕАЛИЗМ – концепция, признающая источником и первоосновой мира
всеобщее духовное начало.
Творчество Гегеля считается вершиной классической немецкой философии. Философию
Гегеля можно представить как философию абсолютного идеализма. Основу философских
воззрений Гегеля можно представить следующим образом. Весь мир - это грандиозный
исторический процесс развертывания и реализации возможностей некоего мирового
разума, духа. Мировой Дух есть совершенно объективное, безличное, идеальное
начало, выступающее основой и субъектом развития, творцом мира в целом. Общая
схема творческой деятельности этого безличного идеального начала носит у Гегеля
название Абсолютной Идеи. Все, что существует на свете, - лишь ее бледное
отражение, следствие и результат ее активности.
Процесс развертывания богатств мирового духа (или абсолютной идеи) у Гегеля
включает три стадии:
I. Логика – наука об идее в себе и для себя.
II. Философия природы как наука об идее в ее инобытии.
III. Философия духа как идея, возвращающаяся в самое себя из своего инобытия
По Гегелю, субъективной логике (учению о человеческом мышлении) должна
предшествовать логика объективная — учение о диалектическом саморазвитии
Абсолютной идеи (мирового Духа, Бога).
Природа в системе Гегеля есть лишь «инобытие» Абсолютной идеи. Как «среднее
звено» системы природа опосредует связь между Богом и человеком, человеческой
историей и культурой.
Философия духа — это и есть философия культуры. Гегель различает три ступени в
развитии духа:
субъективный дух — индивидуальное сознание;
объективный дух — воплощение («объективизацию») духа в мировой истории и
гражданском обществе;
абсолютный дух — общественные формы сознания (искусство, религия, философия).
Основоположения этики, категорический императив,проблема человека и его
свободы в философии Канта.
Этика Канта во многих отношениях явилась вершиной философии морали нового
времени. Среди классиков немецкой философии Кант уделил наибольшее внимание
нравственности (причем именно ее специфике), и его этическая концепция,
последовательно развитая в целом ряде специальных трудов, была наиболее
разработанной, систематической и завершенной. Кант поставил целый ряд
критических проблем, связанных с определением понятия нравственности. Одна из
заслуг Канта состоит в том, что он отделил вопросы о существовании Бога, души,
свободы - вопросы теоретического разума - от вопроса практического разума: что я
должен делать? Важнейшее понятие этики Канта - идея человеческого достоинства.
"Не поддерживает ли честного человека в огромном несчастье, которого он мог бы
избежать, если бы мог пренебречь своим долгом, сознание того, что в своем лице
он сохранил достоинство человечества и оказал ему честь и что у него нет
основания стыдиться себя и бояться внутреннего взора самоиспытания?... Человек
живет и не хочет в собственных глазах стать недостойным жизни. Это внутреннее
успокоение удерживает человека от опасности потерять собственное достоинство"...
"Оно - результат уважения не к жизни, а к чему-то совершенно другому, в
сравнении с чем жизнь со всеми ее удовольствиями не имеет никакого значения".
Этика - самая важная часть философии, так как ее предметом является человек как
Homo phenomenon, то есть как феномен.
Нравственность - одно из важнейших измерений человеческого мира и бытия в целом.
Этика, предшествующая Канту, находилась под сильным влиянием философского
натурализма, рассматривавшего человека как природное, естественно заданное
существо, имеющее "естественные" стремления и потребности.
Категори́ческий императи́в — понятие, введённое Кантом в рамках его концепции
автономной этики и призванное объединить идею о независимости нравственных
принципов от внешней среды с идеей о единстве этих принципов. Понятие
категорического императива было сформулировано И. Кантом в его труде «Основы
метафизики нравственности» (1785).
Человек, по Канту, есть высшая ценность. У каждого человека есть свое
достоинство. Он оберегает свое достоинство. Но он должен понимать, что
достоинство другого человека есть, следовательно, тоже высшая ценность. Человек
обладает свободой выбора поступка. Поступки людей оцениваются с позиций
категорий добра и зла.
Есть ли во внешнем мире образец, эталон добра? Есть ли конкретная личность как
носитель этого эталона? Нет такой личности.
Исходя из этих двух положений (человек есть высшая ценность, а Бог есть символ
нравственного идеала), Кант формулирует свой нравственный закон, который должен
регулировать нравственные отношения между людьми.
Концепция свободы у Канта допускает неоднозначное толкование и может пониматься,
во-первых, как “положительная свобода”, при которой человек свободен только
тогда, когда его действия определяются моральным законом, и, во-вторых, как
“нейтральная свобода”, имеющая место в случаях выбора человеком правильных или
неправильных действий именно тогда, когда он предпочитает поступок,
противоречащий долгу. Для теории Канта оба эти аспекта свободы весьма
существенны, так как, с одной стороны, только обусловленность действия
категорическим императивом, то есть чисто рациональное действие согласуется с
истинным характером ноуменальных сущностей, а с другой - необходимостью оставить
возможность моральной ответственности для людей, действующих вопреки закону
нравственности, делая существенной концепцию нейтральной свободы. Однако эти две
концепции свободы несовместимы, когда субъект действует вопреки велению долга,
он будет свободен в нейтральном смысле и несвободен в положительном.
Подобная трактовка проблемы свободы лишь отчасти может быть основана на этике
Канта путем различения понятий воли и произвола. Причем если в ранних работах
понятие воли использовалось для обозначения как воли, так и произвола, то в
поздних работах воля есть чистый практический разум источник объективного закона
нравственности, а произвол содействует выбору между директивами воли и
чувственности. Употребляя понятие воли в двух различных значениях как воли и как
произвола Кант утверждает, что обе эти, по-видимому, противостоящие друг другу
концепции вполне примиримы и что, следовательно, человек теоретически обладает
свободой выбора. Проблема воли и произвола связывается с попыткой Канта
объяснить изначальное зло в человеческой природе, не отвергая при этом свободы
человека. Склонность ко злу, хотя и имеет свою основу в свободе, есть проявление
произвола. Действительно, Кант приходит к антиномии виновности человека из-за
“естественной склонности человека ко злу”. Это противоречие воспроизводит
дуализм кантовского учения о свободе.
НЕМЕЦКАЯ КЛАССИЧЕСКАЯ ФИЛОСОФИЯ
НКФ– представляет собой значительнейший этап в развитии философской мысли и
культуры человечества. (период с середины 18 до середины 19 в) Становление НКФ
проходило на фоне радикальных социально-экономических преобразований в некоторых
европейских странах, высшей точкой которых стала Французская буржуазная
революция 1789-1794 гг., провозгласившая принципы свободы, равенства и братства.
Представители: Кант, Фихте, Шеллинг, Гегель, Фейербах
Факторы, которые повлияли на формирование НКФ:
идеи просвящения (идея разума) – это означает, что существует некоторое число
вечных самоочевидных истин, доступных пониманию любого человека в любую эпоху.
идея Великой французской революции – это идея равенства всех людей перед Богом и
законом;
идея деизма – это учение, согласно которому Бог сотворил мир, но в дальнейшем не
вмешивается в ходе мировой истории.
Общие черты, объединяющие представителей НКФ:
сходное понимание роли философии в истории человечества: философия есть
самосознанием культуры;
они понимают философию как строгую системную науку, много внимания уделяли
разработке понятий и категорий;
вера в мощь человеческого разума и в то, что бытиё упорядочено законами и
познаваемо;
признание науки и научного знания как средства решения социальных проблем;
утверждение идеи прогресса в познании и в различных сферах общественной жизни;
провозглашение универсальных норм, морали и права, которые должны привести к
торжеству справедливости и гуманизма.
Родоначальник – Кант. В творчестве Канта выделяют 2 периода (период 1770г.):
1) докритический период уделял внимание естественнонаучным проблемам
(астрономия, физика). Основная работа «Всеобщая естественная история» и «Теория
неба»;
2) критичный период поставил перед собой задачу осуществить анализ всей
предшествующей философии и свои идеи предложил в 3-х основных работах:
«Критика чистого разума» (проблемы гносеологии)
«Критика практичного разума» (проблемы этики)
«Критика способности суждения» (посвящена эстетике)
В эпоху Средних веков и Возрождения основное внимание уделялось проблемам
онтологии, а в Новое время переключилось внимание на гносеологию.В самом
субъекте познания он выделяет 2 уровня:
Эмпирический – это уровень индивидуальных особенностей, познающего субъекта;
(склонность к чему-либо) Трансцендентальный – это уровень надындивидуальных
особенностей (как представителя биологического вида) человека как представителей
своего вида.
Кант процесс познания разделил на 3 этапа: Чувственное; Рассудочное; Разумное.
На чувственном познании – человек упорядочивает хаос ощущений при помощи
субъективных форм созерцания, пространства, времени. Эти формы созерцания
являются априорными (доопытными) и являются условием организации опыта.
Рассудительное познание – рассудок облекает имеющиеся знания, формы, понятия
т.е. выделяет в них нечто общее. Рассудок соединяет разрозненные представления в
единое целое, он использует категории с помощью которых происходит синтез и
обобщение чувственного материала. Например: причинность, единство.
Разумное познание – это способность к умозаключению, это высшее знание о мире,
представленное в форме идей: души, мир, Бога. Тоесть это глобальные понятия с
помощью которых разум стремиться оформить весь мир как единое и бесконечное
целое. В человеческом разуме заложены антиномии – тоесть противоречивые
состояния. Например:
Мир конечен во времени и пространстве;
Мир не имеет границ во времени и пространстве;
Бог существует и Бога нет;
Человек свободен и человек не имеет свободы.
Кант утверждает, что мир такой какой он есть на самом деле – непознаваемый. Он
назвал его «мир вещей в себе», «мы познаём не вещи в себе, а их явления». Кант
назвал этот мир – «мир феноменов».
Кант считал, что единственной абсолютной ценностью в мире является разумная,
человеческая личность. Долг человека быть разумной личностью – это означает
поступать за правилами:
1) Поступать так, чтобы твоё поведение могло стать всеобщим законом;
2) Воспринимай всегда себя и других как цель действия, а не как средство. Люди-
средства – для нас не представляют для нас никаких ценностей, а люди-цели – те,
которые для нас важны.
Кант утверждает, что разум ставит перед человеком требования, которые мы должны
выполнять – хотим мы это или нет.
философия ЭПОХИ ПРОСВЕЩЕНИЯ
Эпохой Просвещения, «эпохой Разума» иногда называют весь XVIII в., иногда
только вторую половину XVIII в. В XVIII в. сложилась целая система философских,
социально-политических, художественно-эстетических воззрений на мир,
объединенных рядом общих принципов, на основе которых идет критическая
переработка философско-мировоззренческих систем своих предшественников. В число
таких принципов входит и вера, убеждение о решающей роли просвещения в
преобразовании мира на разумных началах. Идеологи Просвещения исходили из идеи
разумности мира. Поэтому они считали, что познание «природы разума» и
просвещение, образование, воспитание человека позволит преодолеть невежество
прошлого и построить новый разумный мир. При всех национальных особенностях
Просвещение имело несколько общих идей и принципов. Существует единый порядок
природы, на познании которого основаны не только успехи наук и благополучие
общества, но и морально-религиозное совершенство; верное воспроизведение законов
природы позволяет построить естественную нравственность, естественнуюрелигию и
естественное право. Разум, освобожденный от предрассудков, является единственным
источником знания; факты суть единственный материал для разума. Рациональное
знание должно освободить человечество от социального и природного рабства;
общество и государство должны гармонизировать с внешней природой и натурой
человека. Теоретическое познание неотделимо от практического действия,
обеспечивающего прогресс как высшую цель общественного бытия. Объединяющим
моментом была ненависть к традиционной церкви.
Рене Декарт-основатель современной философии. Рационализм как метод
познания.
Сторонники рационализма считали, что основным источником достоверного знания
является знание (Декарт, Спиноза, Лейбниц). Основателем рационализма считается
Декарт - автор выражения "подвергай все сомнению". Он считал, что во всем надо
полагаться не на веру, а на достоверные выводы, и ничто не
принимать_за_окончательную_истинную.
Рене Декарт (1596 - 1650 гг.) - французский философ, математик, физик, физиолог.
Родоначальник рационализма - рационалистической методологии в теории познания.
Средством познания сделал метод универсального сомнения, основанный на разумном
скептицизме. "Сомнение есть прием для нахождения безусловно достоверного
знания".
Знаменитое высказывание Рене Декарта "Я мыслю - следовательно, существую" - это
тезис о том, что мы, познавая действительность, можем усомниться в чем угодно,
кроме того, что человек мыслит.
В своем основном труде - "Рассуждения о методе" он пишет о том, что метод
универсального сомнения должен превратить познание в организованную
деятельность, освободив его от случайностей. Правильный метод должен быть
эффективным. В отличие от Френсиса Бекона, который разрабатывал индуктивный
метод и обращался к опыту, Рене Декарт обращался к разуму.
Главный метод познания для Рене Декарта - дедукция, которая опирается на
аксиомы. "Истинное знание свой источник находит в разуме". Истинная дедукция
должна состоять в получении нового знания. Согласно Декарту, решающим
свидетельством истинности знания является его внутренняя логичность, ясность и
очевидность. Логическими признаками достоверности знания является всеобщность и
необходимость. Данные истины невозможно вывести из опыта, так как они
содержаться в разуме и присущи нам с рождения. Однако рационалисты не
пренебрегали опытом, считая его результаты подтверждением аксиом.
Фрэнсис Бэкон Фрэнсис Бэкон и основание эмпиризма
(* 22 января 1561, Лондон – † 9 апреля 1626) – английский политик, философ и
эссеист. Один из создателей эмпиризма – философского направления, которое
утверждает, что главное – собственный опыт.
Бэкон разработал новый, антисхоластичний метод научного познания. Догматической
дедукции схоластов он противопоставил индуктивный метод, основанный на
рациональном анализе опытных данных. Материализм Бэкона – непоследовательный.
Признавая объективность и познаваемость материального мира, активность материи и
ее движение, веря в силу разума и науки, Бэкон делал уступки теологии и соблюдал
учение о т. н. двойственную истину. Важнейшие философские произведения Б.:
«Новый Органон», «О принципах и начала».
Философия Фрэнсиса Бэкона посвящена сознательной попытке формирования науки и
научного познания. Его творчество во многих местах пронизана компромиссностью
концепции "двойственной истины", т.е. истины "откровения", истины о Боге
(теологической истины) и истины философской, то есть истины, открытой в научном
познании.Место науки Бэкон видел в решении общественных проблем и противоречий
современного ему общества.
Теоретическое обоснование эмпиризма
Согласно теории двойственной истины Бэкон осуществляет различение чувственной и
разумной души человека. Разумная душа входит в человека по божественному
провидению, является предметом теологии, а чувственная душа имеет все
характеристики телесности, является предметом философских исследований. Таким
разделением он создает для науки концепцию, позволяющую изучать человека, его
поступки. Исходным моментом познавательной деятельности он признает
чувственность. Поэтому Бэкона часто называют основателем эмпиризма –
философского направления, которое строит свою гносеологию, анализируя
чувственное познание и опыт. Главный тезис эмпиризма состоит в такой трактовке:
"Нет ничего в разуме, что до этого не прошло через чувства".
Теоретическое обоснование эмпиризма, данное Бэконом, признается самым
совершенным среди различных направлений философии и среди естествоиспытателей.
Эмпирия – опыт, опора на экспериментальное исследование (а не на изолированное
чувственное восприятие) – является для него исходным пунктом нового научного
метода, который дополняется систематической логической работой. Саму логику он
понимает как орудие познания – органон. Однако предложенная и детально
проработана Бэконом логика кардинально отличается от аристотелевской,
опиравшейся на теорию силлогизму. Критика Бэконом силлогистикы базируется на
выявлении того факта, что дедуктивная логика не способна отойти от знаков, слов
к понятиям. Ни один образованный человек не может сомневаться в том, что два
термитов, которые совпадают в среднем термине, совпадают взаимно. Однако, считал
при этом Бэкон, силлогизмы строятся из суждений, суждения – из слов, а слова
являются лишь знаками понятий. Для истинного познания важно иметь дело с самими
понятиями и их источником.
Научная революция и её представители: Н.Коперник, И.Ньютон, И.Кеплер,
Г.Галилей
В конце 16 – начале 17 века началась Научная Революция. В этот период были
следующие открытия:Обоснование Коперником гелеоцентричности вселенной;Галилео
Галилей заложил основу физики и механики (сконструировал телескоп);Кеплер
обобщил открытия Коперника в математических формулах;Гарвей открыл систему
кровообращения;труды Ньютона – открытие закона всемирного тяготения. В этот
период центром развития философии становится Англия, Франция, Голландия. Именно
в 17 веке наука философия приобретает современный характер: до этого целью науки
считалось (как сама цель) – знание как само по себе, а новое отношение – целью
науки становилось достижение таких знаний, которые бы увеличивали власть
человека над природой. Основной проблемой этого периода был поиск методов
познания. Под методом понимается – это способ достижения цели, а совокупность
методов – методология. «знания – это сила. »В философии Нового времени выделяют
2 основных направления: эмпиризм; рационализм. Эмпиризм (от лат. «опыт») – это
учение, согласно которому чувственный опыт является единственным источником
знания. Представители: Френсис Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк. Ф. Бекон был
первым философом Нового времени, знатным человеком. Умер, когда проводил опыты
по замораживанию курицы. Среди его работ выделяют такие: Новый Органон; Новая
Атлантида. В философии Бекона выделяют:1. Критическую часть – почему до сих пор
не было получено адекватного знания о мире? – «Этому мешали предрассудки,
укоренившиеся в человеческом сознании (идолы)», и выделяют 4 вида идолов:идолы
рода – это врожденное несовершенство человеческого ума;идолы пещеры – это
индивидуальные идолы, индивидуальные заблуждения человека;идолы рынка – это
предрассудки, которые возникают в связи с употреблением слов;идолы театра –
возникают в результате некритического отношения к традиционным философским
системам. Авторитет мешает развитию нового. 2. Позитивная часть. Бекон считал
основой всякого познания – опыт, а философию – наукой о реальном мире,
основанную на опытном познании. Основной метод научного исследования по Бекону –
это индукция – предполагает выводы о целом на основе рассмотрения изучения
частых элементов. По Бекону материал полученный в результате исследований и
наблюдений, необходимо заносить в таблицы, и он предложил несколько разделов в
таблицах:1. таблица позитивных инстанций (собрать все случаи, касающиеся
проявления исследуемых св-в);2. таблица негативных инстанций (изучает, где
исследуемые свойства не присутствуют);3. таблица степеней и сравнений
(необходимо собрать случаи, где исследуемые свойства содержатся в большей или
меньшей степени). Его современники считали, что это все можно познать разумом.
Рационализм – это учение в теории познания, согласно которому достоверное знание
не может быть выведено из опыта, оно может быть подчеркнуто только из самого
знания. К мыслителям рационализма относят: Ренэ Декарт; Бенедикт Спиноза;
Годфрид Лейбниц. Декарт утверждает, что в основе познания должна лежать
интеллектуальная интуиция – это ясное и отчетливое представление, рождающееся в
здоровом уме и не вызывающее никакого сомнения. Интеллектуальная интуиция
начинается из сомнений, сомнения – это не цель, а средство достижения
достоверного знания. Декарт задает вопрос: 1. «В каком знании человек может быть
абсолютно уверен?» -может все вокруг иллюзия, сон, «Мы можем сомневаться в
истинности представления о мире, кроме одного: мы не можем сомневаться, что мы
существуем!»(Мыслю, следовательно существую)2. «Существуют ли другие истины,
кроме существования мыслящего «Я»?» - «В сознании мыслящего субъекта существуют
различные идеи, которые возникли из полученных впечатлений (например: солнце,
деревья, дома – появились в результате опыта). Есть врожденные идеи, не
являющиеся результатом опыта, это идеи Бога как совершенного существа, это идеи
математических объектов. Ни одна из видимых окружностей не является круглой –
обязательно будут микроскопические неровности». Метод познания, который
предлагает Декарт, это дедукция – это метод познания, при помощи которого
частные знания выводятся из общего.
Философия Нового Времени. Критика схоластики и проблемы метода.
17век
Френсис Бэкон известен как родоначальник эмпиризма («эмпирия» с греч. «опыт»),
сделавшим опытное знание ядром своей философии. В своей работе «Новый органон»
изложил главные принципы, характерные для философии Нового времени. Дал
философское обоснование нового взгляда на цель и предназначение науки,
разработал основные принципы индуктивного метода исследования. Бэкон считается
автором известного изречения «Знание - сила», смысл которого состоит в том, что
знание имеет практическую значимость.
Критика схоластики: Бэкон подверг суровой критике учение схоластов о сотворении
мира богом из ничего, о перводвигателе. По его мнению материя и движение
органически взаимосвязаны между собой. Бэкон верит в познавательность природы и
одновременно указывает, что пути на познания имеется множество препятствий
(идолов, которые нужно преодолеть). Он выделяет идолы рода, пещеры, рынка и
театра.
Идолы рода — это препятствия обусловленные человеческой природой. Не
совершенством органов чувств и особенностями человеческого рассудка. Одни люди
легковерны другие консерваторы. Эти препятствия могут иметь причины
психологического, идеологического порядка.
Идолы пещеры — индивидуальные ошибки человека, не одинаковые интересы людей по
разному ориентируемые на получения знания.
Идолы рынка — это препятствия, которые связаны с неправильным употреблением слов
или понятий. Каждое понятие можно интерпретировать по разному вкладывая в него
разные смыслы. Для науки очень важно четкое определение понятий.
Идолы театра — это препятствия, которые связаны с ложными философскими
концепциями, авторитетов
Центральная часть философии Бэкона – учение о методе. Метод – это главное
средство исследования, так как правильно ориентирует теоретическую и
практическую деятельность человека. Метод Бэкона основывался на признании
ведущей роли в познании опыта. Познание по Бэкону есть изображение внешнего мира
в сознании человека. Оно начинается с чувственных познаний, но последние, в свою
очередь, нуждаются в экспериментальной проверке, в подтверждении и дополнении.
Бэкон различал два вида опытов: «плодоносные» - цель которых принесение
практической пользы исследованию и человеку; «светоносные» - цель которых
теоретические исследования для глубокого познания законов и свойств вещей.
Опыты по Бэкону должны ставиться по определенному методу. Таким методом в
философии Бэкона выступает индукция. Для того чтобы реально изучать природу,
надо, согласно Бэкону, руководствоваться индуктивным методом и идти от частного
к общему. Познание не должно пытаться предвосхищать природу, ограничиваясь
познанием скрытых причин и их объяснением.
В процессе объяснения надо идти постепенно от частных фактов к более общим
положениям, которые Бэкон называет средними аксиомами, то есть от
непосредственно наблюдаемых фактов к обобщениям. Средние аксиомы необходимы для
последующих обобщений
Рене Декарт: «Мыслю, следовательно, существую». Идея научного метода.
Новый подход в разработке проблем методологии научного исследования предложил
Рене Декарт. Методология Бэкона была эмпирической, опытно-индивидуальной.
Методологию Декарта можно назвать рационалистической (с лат. «рацио» - разум),
то есть в теории познания Декарт исходил из первичности разума над чувственным
опытом.
Научные открытия, по мнению Декарта, совершаются не вследствие опытов, а
вследствие деятельности ума, который направляет и сами опыты.
Рационализм Декарта основывался на том, что он попытался применить ко всем
науками особенности математического метода познания, т.к. считал, что с помощью
математики можно прийти к точным достоверным выводам. К таким выводам, по его
мнению, не может привести опыт. Разум может достигать достоверного знания во
всех областях только в том случае, если будет руководствоваться истинным
методом. В основу разрабатываемого метода Декарт положил интуицию и дедукцию.
Суть рационалистического метода Декарта сводится к двум основным положениям. Во-
первых, в познании следует отталкиваться от интуитивно ясных, фундаментальных
истин (интеллектуальная интуиция). Во-вторых, разум должен из этих интуитивных
воззрений, на основе дедукции вывести все необходимые следствия.
Дедукция – это такое действие ума, посредством которого мы из определенных
предпосылок делаем какие-то заключения, получаем определенные следствия (от
общего к частному). Дедукция, по Декарту, необходима, потому что вывод не всегда
может представляться ясно и отчетливо. К нему можно прийти лишь через
постепенное движение мысли, при ясном осознании каждого шага. Дедукция – это
определение неизвестного через ранее познанное и известное.
После определения основных положений метода, перед Декартом встала задача
сформировать такой исходный достоверный принцип, из которого, руководствуясь
правилами дедукции, можно было вывести все остальные понятия философской
системы. То есть Декарт должен был осуществить интеллектуальную интуицию.
Интеллектуальная интуиция у Декарта начинается с сомнения. Декарт подверг
сомнению истинность всех знаний, которыми располагало человечество. Провозгласив
сомнение в качестве исходного пункта всякого исследования, Декарт ставил цель –
помочь человечеству избавиться от всех предрассудков (или идолов у Бэкона), и
таким образом расчистить путь для подлинного научного знания. Положение «Я
мыслю, следовательно, я существую», то есть представление о том, что мышление
само по себе независимо от его содержания и объектов, демонстрирует реальность
мыслящего субъекта, и является той первичной, исходной интеллектуальной
интуицией, из которой, по мнению Декарта, выводится все знание.
В теории познания Декарта проявляется идеализм, потому что, согласно его
убеждению, существование мышления более несомненно и достоверно для нас, чем
существование тела или материи.
Социально-политические учения в эпоху Возрождения. Государство, политика,
мораль в произведениях Макиавелли, Мора, Кампанеллы.
Для эпохи Возрождения было характерно не только повы¬шение интереса к человеку,
но и большой интерес к проблеме государства, устройства общества,
взаимоотношений Церкви и государственных институтов, верующих. Данная
проблематика нашла отражение в социально-политической философии эпохи
Возрождения, основными направлениями которой были:
• философия Реформации. М. Лютер, У. Цвингли, Ж. Кальвин. Проблема церкви и
общества;
• политическая философия. Макиавелли. Проблемы управления реаль¬но существующим
государством;
• философия социалистов-утопистов Мор и Кампанелла).
Философия Никколо Макиавелли(1469 – 1527):
В основе развития истории лежат "материальный интерес" и сила. М. отмечал
противоположность интересов народных масс и правящих классов, выступал за
создание сильного национального государства, свободного от феодальных
междоусобиц, способного подавлять народные волнения. В политической борьбе
считал допустимым во имя великих целей пренебрегать законами морали и применять
любые средства, оправдывал жестокость и вероломство правителей в их борьбе за
власть. Его заслуга в том, что стал одним из первых рассматривать государство
человеческими глазами и выводить его законы из разума и опыта, а не из теологии.
В работах «Государь» и «Рассуждения на первую декаду Тита Ливия» Макиавелли
рассматривает государство как политическое состояние общества: отношение
властвующих и подвластных, наличие соответствующим образом устроенной,
организованной политической власти, учреждений, законов.
Макиавелли называет политику «опытной наукой», которая разъясняет прошлое,
руководит настоящим и способна прогнозировать будущее.
Утопический социализм.
Свои идеи по поводу устройства общества и государства бу¬дущего Т. Мор(1478 —
1535) изложил в произведении "Утопия". Утопия (греч. — место, которого нигде
нет) — выдуманный остров, на котором находится идеальное государство.
Согласно Т. Мору в Утопии:
Мор дал развернутую критику строя, основанного на частной собственности,
социально-политических отношений в Англии его времени и изображение строя, при
котором господствует общественная собственность; он впервые последовательно
изложил идею обобществления производства, связав с ней идеи коммунистической
организации труда и распределения. Большое значение он придавал разностороннему
развитию человека, соединению теоретического образования с трудом; последнее -
зародыш социалистических взглядов в области воспитания. Переход к новому строю
мечтал осуществить мирным путем.
Другой проект идеального общества был дан Томмазо Кам¬панеллой (1568 — 1639) в
произведении "Город Солнца". Дейст¬вие происходит в фантастическом Городе
Солнца, где его жите¬ли — солярии — построили идеальное общество, основанное на
социальной справедливости, и наслаждаются жизнью и трудом.
"Город Солнца" - об идеальном обществе, в котором отсутствует частная
собственность, всеобщий труд гарантирует изобилие, но существует строгая
регламентация быта, а власть жрецов носит религиозный характер. Свой
коммунистический идеал он обосновывал велением разума и законами природы.
Метафизические и гносеологические идеи эпохи Возрождения
Развивая гносеологические идеи , Бруно продолжает традиции возрожденческой
философии и решительно высказывается про тив абсолютизации любых авторитетов в
познании. Он утверж дает, что низко думать чужим умом, глупо верить по обычаю,
бессмысленно соглашаться с мнением толпы. Целью познания, с точки зрения Бруно,
является достижение единства определен ных знаний. Познание единства приводит к
познанию бесконеч ного универсума и невозможно без уяснения диалектики совпа
дения противоположностей.
Бруно полагает, что процесс достижения истины складыва ется постепенно, на
основе деятельности чувств, рассудка, ра зума и ума. Роль чувственной ступени в
процессе познания довольно незначительна. Чувства пригодны лишь для того, чтобы
«возбуждать разум: ... Ибо чувства, какими бы совер шенными они ни были, не
бывают без некоторой мутной при меси». Перед чувственным познанием не
раскрывается смысл бесконечности. Большую роль в познании играет рассудок . Он
осмысливает чувственную информацию, в собирании которой принимают участие память
и воображение. Возможность проникновения в высшие тайны природы дает разум , или
интеллект , который окончательно исправляет показания чувств. В некоторых
работах в эту иерархию Ноланцем вводится четвертая ступень - ум. Именно при
помощи ума достигается познание единства мира, диалектического совпадения в нем
про тивоположностей и его бесконечности. Таким образом, главным источником
достижения истины Дж. Бруно считает разум (ум), не проявляя должного интереса к
знанию, основанному на эксперименте. Что касается одной из центральных проблем
как фи лософии средневековья, так и эпохи Возрождения, - проблемы соотношения
разума и веры, то Бруно придерживается концепции двойственности истины .
Специфика миропонимания эпохи возрождения. Социокультурный смысл понятий
«возрождение» и «гуманизм».
Возрождение- это не только эпоха возникновения нового, но и эпоха глубочайшего
кризиса средневекового миропонимания и социального устройства.
Проблема эпохи Возрождения заключается в том, что установка на индивидуальность,
реализованная столь мощно и великолепно в сфере искусства, впоследствии
оказалась разрушительной для социальной и политической жизни общества. Стихийное
самоутверждение индивидуальности часто оказывалось весьма далеким от
благородного возрожденческого гуманизма. Здесь индивидуальность превращается в
явно выраженный индивидуализм, зоологическое утверждение только своих
потребностей и желаний, постепенную деградацию гуманистической морали в
различные формы ситуативной этики.
Гуманизм– исторически изменяющаяся система воззрений, признающая самоценность
человеческой личности, право человека на свободу, счастье, развитие и проявление
своих способностей. Система взглядов гуманизма впервые формируется в эпоху
Возрождения, выступая как широкое течение общественной мысли, стремившееся к
восстановлению античного идеала человечности и красоты. Гуманизм в узком смысле
– социокультурное и литературное движение эпохи Возрождения.
Термин "гуманизм”, как известно, происходит от латинского "humanitas"
(человечность), употреблявшегося еще в I в. до н.э. известным римским философом
и оратором Цицероном (106-43 до н.э.). Для него humanitas - это воспитание и
образование человека, способствующее его возвышению. В обыденном сознании
гуманизм обычно отождествляется с человечностью, человеколюбием.
. Философия Фомы Аквинского
Фома Аквинский - крупный теологический философ средневековья, систематизатор
схоластики и основатель томизма – важного направления католической Церкви.
Произведения - «Сумма теологии», «Сумма философии».
Философия Фомы Аквинского: онтологическое существование Бога считал
недостаточным. было составлено пять док. существования высшего разума:
1.движение. Все движимое кем-то двигается, а значит, есть какой-то первичный
двигатель. Этот двигатель и называется Богом; 2.причина. Все существующее вокруг
имеет свою причину. Первопричиной является Бог; 3.случайность и необходимость.
Эти понятия взаимосвязаны. Первоначальной причиной является Бог; 4.степень
качества. Все существующее имеет различные степени качества. Бог является высшим
совершенством; 5.цель. Какую-либо цель имеет все вокруг. Цель имеет смысл,
который ей придает Бог. Без Бога постановка целей была бы совершенно
невозможной.
Философия Фомы Аквинского содержит идеи того, что: 1.все состоит из идеи
(формы), а также материи; 2.единство материи и формы – суть любой вещи; 3.идея –
это определяющее начало, материя – вместилище; 4.любая идея является троичной –
то есть она существует в разуме Бога, в самой этой вещи, а также в сознании
человека.
схоластика и ее значение для истории философии
Второй период в истории средневековой философии, начинающийся с IX в., обычно
называют схоластикой. “Схоластами” (от лат. schola – школа) называют тех ученых,
которые занимаются философией и наукой в их школьной (университетской) форме, –
прежде всего, которые преподавали в церковных и придворных школах, а позднее, с
конца XI–начала XII вв. – в первых европейских университетах. В истории
схоластики различают несколько периодов:
В ранней схоластике (IX–XII вв.) разрабатывается схоластический метод;
разгорается спор об универсалиях, т. е. о том, существует ли общее, т. е. роды и
виды, реально, независимо от человеческого мышления и отдельных вещей
(схоластический реализм), или же они существуют только в качестве абстракций в
уме и названий, имен отдельных вещей (номинализм). Переломный период в истории
средневековой философии – XI–XII вв. К этому времени окончательно оформился
европейский феодализм. В XI в. произошло окончательное и формальное размежевание
католической и православной церквей (взаимное предание анафеме). Оправдание веры
разумом – основополагающая идея схоластики. В контексте этого убеждения и было
дано знаменитое онтологическое доказательство бытия Бога (онтологический
аргумент), которое должно убедить даже тех, кто в Бога не верит, но имеет разум.
Ансельм – последователь Августина, представитель схоластического реализма.
Прообразы мира – это “внутренняя речь” Бога, а возникающий мир – отображение его
Слова. Отдельные вещи существуют лишь в качестве подчиненных форм, видоизменений
общей сущности. Для схоластического номинализма, напротив, реальны лишь
отдельные вещи (индивиды), а универсалии существуют лишь в человеческом уме. Их
можно понимать либо как абстрагированные от вещей понятия, либо даже как просто
имена.
Пьер Абеляр (XI–XII вв.) представляет в этом споре позицию, которую называют
концептуализмом:
Универсалии, как идеи божественного духа, есть до вещей
Они существуют, далее и как общее в самих вещах; но эта общность не есть
отдельная самостоятельная сущность (вещь), – она постигается человеческим духом
путем абстракции
Универсалия существует и после вещей как понятие о вещах, которое образуется,
поэтому, не произвольно, ибо оно имеет основание в самих вещах.
Новая рецепция философии Аристотеля и составляет характерную черту высокой
(зрелой) схоластики XIII в. Возникли две противоборствующие традиции –
францисканская, ориентированная на Августина и неоплатонизм, и доминиканская,
аристотелевская; обе традиции были связаны с соответствующими монашескими
орденами. К представителям зрелой схоластики относят Роберта Гроссетеста,
Роджера Бэкона, Раймонда Луллия, Альберта Великого (Больштедтского) и др.,
однако самым выдающимся систематиком средневековой философии стал Фома Аквинский
(XIII в.). Ему удалось наиболее полное и глубокое соединение аристотелизма с
традицией христианского богословия. Среди его многочисленных и обширных
произведений следует назвать прежде всего “Сумму против язычников” и “Сумму
теологии”.
XIV в. – время поздней схоластики, кризиса схоластики, связанного с отказом от
её основной идеи – союза веры и разума, богословия и философии, рационального
обоснования веры. Начинается критика метафизических систем старых школ,
связанная с развитием естественно-научных интересов и исследований (Вильям
Оккам, Жан Буридан и др.). Тем самым поздняя схоластика подготовила почву для
перехода к новой культуре светского типа, к эпохе Возрождения, когда научно-
философская мысль снова становится самостоятельной и творческой, освобождается
от опеки церкви, от навязанных ей догм. продолжение:
Ранняя схоластика
• Иоанн Скот Эриугена
• Ансельм Кентерберийский
• Шартрская школа (Фульберт, Жильбер Порретанский, Тьерри Шартрский, Бернар
Сильвестр, Иоанну Солсберийскому, Пьер Абеляр)
• Арабская философия (Аль-Хорезми, Аль-Кинди, Аль-Фараби, Ибн-Сина, Аль-Газали,
Ибн-Рушд)
• Еврейская философия
Высокая (зрелая) схоластика
• Латинский аверроизм (Сигер Брабантский, Этьен Жильсон)
• Доминиканцы (Альберт Великий (Альберт фон Больштедт Мадпиз), Фома Аквинский)
• Францисканцы (Бонавентура, Роджер Бэкон)
Поздняя схоластика
• Иоанн Дунс Скот
• Уильям Оккам
• Жан Буридан
• Джон Уиклиф
33 Философия Аврелия Августина
Августин Блаженный (Аврелий Августин) (354–430) считается крупнейшим философом и
богословом периода патристики, оказавшим существенное воздействие на всю
средневековую культуру и на последующее развитие философии. Помимо
теоретического значения, его деятельность имела и практический смысл: он, в
частности, обосновал необходимость церковной организации как посредника между
Богом и верующими.
Главные труды Августина – «О граде Божием», «Об истинной религии», «Исповедь»,
«О Троице» и др.
Августин провел огромную работу по систематизации религиозного знания, стремился
представить его в качестве единой, целостной концепции. В своих сочинениях он
следовал положению, согласно которому «истинная философия и истинная религия
одно и то же». Из философов он высоко ценил Платона, опирался на многие его
философские представления.
Августин принял положение Платона о существовании бестелесных идей
(«сущностей»). Но Августину не импонировал комплекс идей как составляющий, по
Платону, особый мир, такой же вечный, как и материя, и, подобно материи,
подчиненный Мировой Душе. Августин снял грань, отделявшую мир идей от Мировой
Души, и включил в религиозный Абсолют все платоновские идеи. Он заявил, что идеи
Платона – «это мысли творца перед актом творения».
Богу присуща бестелесность, бесконечность в пространстве, вечность, трактуемая
как неизменчивость. Бог есть воля, высшее благо. Посредством своей воли,
нацеленной на благо, Бог создает все предметы природы, все души людей и такие
бестелесные существа, как ангелы. Таким образом Августин обосновывает
креационизм – положение о творении природы и материи Богом.
В теоцентризме Августина многое оказалось новым. Главное – он конкретизировал
религиозное представление о Боге, наполнил данное понятие философским
содержанием, передвинув «личностное» к «трансцендентному», к философскому
Абсолюту.
Говоря о предопределенности Богом судьбы людей, Августин поставил проблему
свободы воли. Воля может направляться разумом, но может иметь место и
рассогласование воли и разума; выбор воли, т. е. действий человека, может быть
иррациональным, не согласующимся с разумным пониманием. Человек свободен, когда
воля направляет его действия к добру, к выполнению Божественных заповедей,
принятых «сердцем» и разумом; нужны усилия воли для утверждения в благодати.
Свободы нет, когда воля или разум стремятся к возвышению над людьми, над Богом,
когда они не согласуемы с волей Бога.
В истории человечества Августин отмечает изменения к лучшему: все больше людей
желают нравственного самоусовершенствования. Такие изменения происходят в
результате борьбы двух градов – града Божьего и града Земного. Два града
«созданы двумя родами любви: Земной – любовью к себе, доведенной до презрения к
Богу, и Небесной – любовью к Богу, доведенной до презрения к самому себе. Первый
полагает славу свою в самом себе, последний – в Господе. Церковь является
представителем Божьего града на Земле, ее власть выше светской, а потому монархи
должны быть в подчинении у церкви.
Человек и картина мира в средневековой философии
Религиозная картина мира делает главным предметом своего внимания соотношение
повседневной эмпирии и потустороннего. Она не существует как целостная система
знаний, потому что основана на знании-вере. Земное и небесное, сфера
человеческого и сфера Божественного - вот что является смыслом религиозных
размышлений. Постороннее и трансцендентное всегда сложно и противоречиво
связаны, но религиозное, богословское сознание стремится показать эту связь как
понятную человеческому уму, однако подразумевает интуитивное постижение.
Главная тема философии - соотношение человека и мира, взятое во всех ракурсах:
онтологическом, теоретико-познавательном, ценностном, деятельностном. Именно
поэтому философские картины мира множественны и не похожи одна на другую. Их
всегда объединяют между собой интеллектуальность рассмотрения и вечное сомнение
в собственных утверждениях, постоянная критичность. Это резко отличает
философское представление о мире от обыденных или религиозных взглядов и роднит
философию с наукой.
Философские картины мира весьма многообразны, однако все они строятся вокруг
отношения «мир - человек» или «человек - мир». На этом различии строятся две
ведущие линии в философском знании, которые можно условно назвать
объективистской и субъективистской. Объективистские концепции независимо от
того, являются ли они материалистическими или идеалистическими, отдают приоритет
миру, полагая, что так или иначе объективен.
Субъективизм в противоположность объективизму мир, общий для всех живущих
субъектов, заменяет на множество миров. Я - сам себе Вселенная, я вижу
действительность исключительно со своей точки зрения, пребывания в своих
ситуациях. Вся иная действительность преломляется через мое уникальное
субъективное «я», потому очень трудно выявить что-либо объективное.
Огромная разница между объективностью и субъективностью как раз и составляет
основу философского поиска. Важнейшими для их различия являются ответы на
вопросы: что в мире от нас, и что от самого мира, что от субъективности и что от
объективности, что от человека зависит и что не зависит.
Современные религии не отрицают достижений естествознания; теорий, связанных со
строением материи и практического применения науки. Но они всегда подчеркивают,
что дело науки - изучать только физический мир.
Дальше простирается область религии и, быть может, философии.
Центральный пункт любой религиозной картины мира - Образ Бога или богов,
представление о том, что же являет собой высшая истинная реальность.
Бог представляет собой высшую власть над земным миром, однако в разных религиях
эта власть может быть как безграничной, так и ограниченной.
Пространство в религиях удвоено: это пространство обычного эмпирического мира,
где живем мы с вами, и пространство запредельное: небо и адские слои. Содержание
религиозных концепций мира составляет основу обыденного мировоззрения. Знания о
сверхъестественном недоказуемы и неопровержимы.
#32.Периодизация христианской философии.
Христианские идеи, которые были введены в первые века в европейскую философию,
остались в ней навсегда. Не всегда, правда, сама философия осознавала для себя
свою принадлежность к христианству. Особый акцент на эту принадлежность делался
в первые четырнадцать столетий новой эры, и эти столетия создали христианскую
философию в собственном значении этого слова.
Эти несколько столетий подразделяются, в свою очередь, на два периода. Один
продолжался примерно до VI в.: это период, который, согласно принятому делению,
принадлежит еще античности; в этот период христианская философия развивалась
параллельно с нехристианской. Это было время формирования основополагающих
доктрин. Если более поздние мыслители будут защищать или объяснять христианские
доктрины, то мыслители первого периода их только разрабатывали. Наиболее
заслуженные из них стали называться Отцами Церкви (pater), а их учение — учением
Отцов, или патристикой.
Второй большой период христианской философии после двухвекового застоя начался
примерно с XIII в. и продлился почти до конца XIV в. Он охватил время
средневековья. Период средневековой философии, как правило, называется в
общепринятой терминологии, хотя и не вполне точно, периодом схоластики. Это было
время детального и систематического завершения христианской философии.
Патристика — первый этап, начало концептуализации текстов Библии. Чтобы послание
Христа стало частью новой интеллектуальной традиции, необходимо было собрать
многочисленные тексты, материалы, документы, которые появились с середины I в.
н.э., отделить истинные, настоящие тексты от ненастоящих, выработать каноны,
объяснить расхождения между различными книгами и т.д. Все эти и другие
многочисленные проблемы композиционного, терминологического, содержательного
характера решали отцы церкви.
Самым ярким представителем патристики был Аврелий Августин. Августин (354—430).
Августин считал достойным познания такие объекты, как Бог и душа: бытие Бога
возможна вывести из самосознания человека, т.е. путем умопостижения, а бытие
вещей — из обобщения опыта. Он анализировал идею Бога в соотношении с человеком,
а человека — в отношении к Богу. Он осуществил тончайший анализ жизненного пути
человека — разработал философскую антропологию. Душа, согласно Августину, —
нематериальная субстанция, отличная от тела, а не простое свойство тела. Она
бессмертна. В учении о происхождении человеческих душ Августин колебался между
идеей передачи душ родителями вместе с телом и идеей креационизма — творения душ
новорожденных Богом. Креационизм (творение), сформулированный в Священном
писании, осмысливается и комментируется крупнейшими мыслителями Августин
рассматривает Бога как внематериальный Абсолют, соотнесенный с миром и человеком
как своим творением. Августин настоятельно противопоставляет свои воззрения всем
разновидностям пантеизма, т.е. единства Бога и мира. Бог, по Августину,
сверхприроден. Мир, природа и человек, будучи результатом творения Бога, зависят
от своего Творца.
По Августину, христианский Бог всецело овладел судьбой, подчинив ее своей
всемогущей воле: она становится промыслом, предопределением его. Утверждая
принцип бестелесности Бога, Августин выводит отсюда принцип бесконечности
божественного начала. Если Бог, говорит Августин, «отнимет от вещей свою, так
сказать, производящую силу, то их так же не будет, как не было прежде, чем они
были созданы» («О граде Божием». XII. 25). Опираясь на тексты Священного
Писания, где говорится о доброте Творца, Августин доказывал, что все сотворенное
им в той или иной мере причастно к этой абсолютной доброте: ведь Всевышний,
осуществляя творение, запечатлел в тварном определенную меру, вес и порядок; в
них вложены внеземной образ и смысл. В меру этого в природе, в людях, в обществе
заключено добро.
Большое влияние на последующую христианскую философию оказало учение Августина о
божественной благодати в ее отношении к воле человека и о божественном
предопределении. Суть этого учения заключается в следующем: без предопределенной
божественной благодати человек не может иметь доброй воли.
Неоплатонизм: метафизика и теория познания, учение о душе и этика.
Жизнь Плотина. Плотин (ок. 203—269/270 гг.) родился в Ликополисе, в Египте,
молодость прошла в Александрии. Там же в возрасте 28 лет начал заниматься
философией. Среди александрийских философов на него сильно повлиял Аммоний Сакк.
В сорокалетнем возрасте переехал в Рим. Плотин прожил жизнь, не интересуясь ее
материальной стороной, ибо был безраздельно поглощен ее духовной стороной. Он
стыдился, как писал его ученик и биограф Порфирий, что он обладает телом.
Жизнь Плотина. Плотин (ок. 203—269/270 гг.) родился в Ликополисе, в Египте,
молодость прошла в Александрии. Там же в возрасте 28 лет начал заниматься
философией. Среди александрийских философов на него сильно повлиял Аммоний Сакк.
В сорокалетнем возрасте переехал в Рим. Плотин прожил жизнь, не интересуясь ее
материальной стороной, ибо был безраздельно поглощен ее духовной стороной. Он
стыдился, как писал его ученик и биограф Порфирий, что он обладает телом.
неоплатонизм выделялся б) полнотой системы, которая предусматривала все проблемы
и философские дисциплины: не только космологию и психологию, но также и теорию
познания, этику и эстетику, поскольку они нашли свое место в «схеме двух путей»
(вверх и вниз). Наконец, он выделялся в) своим монизмом. Это был монизм иного
типа, чем тот, который провозглашали гилозоисты и материалисты; он не сводил ни
низшее бытие к высшему, ни наоборот, а вместо этого выводил низшее бытие из
высшего. Выводя же низшее, земное бытие из высшего и божественного, он создал
новую эманационную разновидность пантеизма. Трактуя виды бытия как этапы в
развитии единого абсолюта, он предопределял дуализм реального и идеального
миров, рационального и иррационального, земного и божественного и достигал
целостного взгляда на мир. Оригинальными идеями Плотина, которые сделали
возможной его монистическую систему, были: 1) динамическая концепция бытия и 2)
теория эманации. Наиболее принципиальными моментами его философской системы
стали: 1) трансцендентальная теория абсолюта, 2) феноменалиста - ческая теория
материального мира (понятого как отражение идеи в материи), а также 3)
экстатическая теория познания, искусства и добродетелей, понятых как инструменты
соединения с абсолютом.
Все эти науки — теория познания, эстетика, этика — получили метафизическую и
теологическую ориентации. Таким образом, они были подчинены общей цели и связаны
в единую систему. Мало того, средства, которыми эти науки распоряжались, были
общими: все они достигали своей цели не с помощью разума, а посредством экстаза,
не мыслью, а интуитивно, благодаря непосредственному.соприкосновению с
совершенным бытием.
Философские идеи стоицизма.
Стоицизм (III в. до н. э. — III в. н. э.) просуществовал много веков, не
оставаясь однородным течением, его философская проблематика претерпевала
серьезные изменения. Она была обширна, но основные моменты были связаны с
исследованием логики, физики и этики. Стоики образно представляли свою философию
в виде фруктового сада, в котором логика — его ограда, физика — деревья, а этика
— плоды. Таким образом, целью и высшим предназначением философии, согласно
стоикам, должно стать обоснование нравственных представлений. Философия и
философствование являются искусством практической жизни и руководством к
таковой.
Огромное значение стоики придают проблеме смысловой значимости слова. Смысл
слова изначален. Это особое состояние (лектон) , присущее только слову, некое
осмысление существующего. Звук голоса превращается в осмысленный язык только
благодаря участию разума.
Основой познания, согласно стоикам, является восприятие, получаемое от
воздействия предмета на органы чувств; оно меняет состояние нашей материальной
души (Хрисипп) или даже «вдавливается» в нее, как в воск (Зенон) .
Согласно учению стоиков о природе, существуют два тесно связанных друг с другом
основания бытия: пассивное — материя и деятельное — форма, понимаемая как Логос,
божественный разум.
Этика стоиков основана на признании счастья главной целью жизни человека, и в
этом она сходна с этикой эпикурейцев. Но на этом сходство заканчивается.
Счастье, согласно стоикам, есть следование природе, внутренне разумное
спокойствие, рациональное приспособление к окружающим условиям ради
самосохранения. Благо — то, что направлено на сохранение человеческого существа,
зло — то, что направлено на его уничтожение. Но не всякое благо в одинаковой
степени ценно. Благо, направленное на сохранении физической жизни, по своей сути
является нейтральным, а благо, направленное на сохранение и развитие логоса,
разума, является подлинной добродетелью и может быть оценено как моральное
качество — добро (противоположное ему — порок) . Все то, что способствует
самосохранению двуединой сущности человека, является ценным.
Средний стоицизм представлен такими фигурами, как Панеций (180—110 гг. до н. э.
) и Посидоний (135—51 гг. до н. э.) , которые «переносят» стоическое мышление на
римскую почву, смягчая его изначальную этическую жесткость. Они активно
разрабатывают проблемы теологии. Бог, согласно их трактовке, — это Логос,
являющийся первопричиной всего и носящий в себе разумные зародыши всех вещей.
Именно этим объясняется целенаправленность хода вещей и событий. В среднем
стоицизме получает дальнейшее развитие платоновская мысль о мире идей, и Космос
перестает трактоваться только как нечто вещественное, а понимается как отражение
мира идей (Посидоний) , как организм вещественно-смысловой, в котором большое
значение имеют внеразумные факторы, например судьба.
Поздний стоицизм связан с именами Сенеки (4—65), Эпиктета (50—138) и Марка
Аврелия (121—180). В центре философских исследований здесь стоят моральные
вопросы и проблема жизненной ориентации человека. Изменяется представление о
личности. До этого человек рассматривался как высшее произведение природы.
Последний римский стоик Марк Аврелий доводит мрачную картину человеческого
ничтожества до последних пределов: полный упадок, скепсис, разочарование,
апатия, отсутствие каких-либо положительных идеалов — главный мотив его
сочинений. Однако при этом он считает, что есть средство возвысить человека над
бренностью случайного бытия. Это благоразумие и общеполезная деятельность.
Изменить жизнь нельзя, как нельзя изменить того, что дано свыше, но жить,
совершая и подвиги, и все бренные дела в этом мире, следует так, как будто
сегодняшний день — последний.
Философия эпикуреизма
Другим широко известным направлением в философии эпохи эллинизма был эпикуреизм.
Его родоначальник Эпикур (ок. 342/341 — 270/271 гг. до н. э.) родился на острове
Самосе. Его учителем был один из последователей Демокрита — Навсифан. После пяти
лет преподавания философии в Колофоне, Митилене и Лампсаке Эпикур переехал в
Афины, где прожил до конца жизни, руководя содружеством философов или школой,
которая получила название “Сад Эпикура”.
Философию Эпикур понимал как деятельность, дающую людям с помощью размышлений,
лишенную страданий, счастливую жизнь. Цель его философии не изменение мира, а
приспособление к нему.
Главная из них — этика, которая учит как достичь счастья. Вторая часть философии
— физика. Она дает представление о природном мире, освобождает от страха перед
ним и служит основанием для этики. Обе эти части опираются на канонику, своего
рода теорию познания и методологию науки, выступающую в качестве третьей части.
У Эпикура познание возможно на базе ощущений. Повторяющиеся ощущения, глубоко
западая в сознание человека, образуют понятия. Эпикур рассматривал чувства как
непогрешимые, а заблуждения выводил из неправильных суждений.
В физике Эпикур исходил из признания вечности и несотворимости мира. Он вслед за
Демокритом придерживался идеи об атомном строении вещества.
Разрабатывая проблемы этики, которая в системе философствования Эпикура занимает
главенствующее место, и сравнивая состояние атараксии и безмятежности со
счастьем, Эпикур не был склонен, подобно мудрецам древнего Востока, видеть в
безмятежности единственное условие счастья. Безмятежность (атараксия) у него —
это лишь условие одного из видов удовольствий, которые он делил на активные и
пассивные или удовольствия покоя. Последние и выступают, согласно Эпикуру,
результатом безмятежности. Для Эпикура атараксия скорее состояние
сосредоточенности в процессе познания, помогающее достичь истинного знания,
благодаря отрешению от восприятия побочных эффектов и следованию важнейшим
принципам достижения истинного знания.
Иными словами, надо соблюдать меру в реализации желаний и получения
удовольствий. Последние могут быть получены лишь при соблюдении меры в
потребностях, реализуемых в желаниях.
Проблема удовольствий занимает особое место в этике Эпикура. В ней мыслитель
вслед за Аристипом из Кирены (435 — 360 гг. до н. э.) и признавал, что для
человека высшим является удовольствие. Эта точка зрения характерна для
гедонистической этики. При этом удовольствие признается за начало и конец
счастливой жизни. Однако в отличие от Аристипа, который рассматривал
удовольствие как положительное состояние наслаждения, Эпикур связывал
удовольствие с отсутствием страдания.
Эпикур понимал удовольствие как рубеж, за которым начинаются страдания.
Умеренность во всем, в том числе и в удовольствиях, рассматривается мыслителем
как самостоятельное и значительное благо. По мнению философа, тот, кто привык к
умеренности, не будет страдать, когда многого нет и приходится довольствоваться
малым.
Эпикур отнес к числу важнейших условий счастливой жизни прежде всего такие,
казалось бы, элементарные, но чрезвычайно важные для поддержания жизни
потребности, как потребности в пище и тепле. По его мнению, удовлетворение этих
потребностей порождает самые приятные удовольствия.
Философия кинизма
Киническая философия возникла в Афинах как реакция социальных низов свободной
бедноты, метеков, вольноотпущенников на ухудшение жизни, усиление политической и
экономической неустойчивости на рубеже V — IV вв. до н. э. Ее родоначальником
считается Антисфен (ок. 445 — 360 гг. до н. э.), который учил в гимнасии,
называвшемся Киносаргом (“Белая собака”). Этот гимнасий за городской стеной
предназначался для неафинян. Идеи основанной Антисфеном школы, которая по месту
ее существования и по бесприютному образу жизни ее последователей, сходному с
собачьим, получила название кинической, широко разошлись по античному миру.
Наиболее значительными представителями кинизма наряду с Антисфеном являются
Диоген Синопский (ок. 412 — 323 гг. до н. э.), Кратет из Фив (акме — расцвет
творчества — падает на 328 — 325 гг. до н. э.), Керекид из Мегалополя (ок. 290 —
220 гг. до н. э.), Дион Хрисостом (ок. 40 — 120 гг. н. э.).
Кинизм представляет собой не только философию, обосновывающую специфическую
форму мировоззрения, но и способ жизнедеятельности, для которого характерно
неприятие ценностей рабовладельческого общества, его законов, обычаев, традиций
и морали. Киники не удалялись от жизни, а наоборот жили среди людей и
пропагандировали идеалы внутренней свободы, презрения к богатству, опрощения и
бедности.
Сторонники этой философии считали, что боги дали людям все необходимое,
обеспечив им легкую и счастливую жизнь, но люди утратили меру в потребностях и в
погоне за ними обретают лишь несчастья. Богатство, к которому стремятся люди,
расценивается киниками как источник человеческих бед, оно же рассматривается как
источник тирании.
Последователи кинической философии Антисфен, Диоген Синопский и другие
противопоставили экономические отношения рабовладельческого общества и отношения
морали. Они полагали, что достичь богатства можно лишь ценой моральной
деградации, путем обмана, насилия, грабежа, неэквивалентной торговли.
Провозглашая, что труд есть благо, они ограничивали в соответствии с
индивидуалистическими установками своего времени размеры трудовых усилий лишь
достижением минимума материальных средств поддержания личной жизни. Для киника
идеал простой жизни, отвечающей природе, фактически оборачивается максимальным
опрощением, реализацией требования тотального участия всех членов общества в
простом физическом труде связанном с личным жизнеобеспечением.
философия в эллинистическую эпоху.стоицизм
В эпоху эллинизма, с одной стороны, продолжалось развитие фило-софских
учений предшествующих периодов (неопифагореизм, неопла-тонизм, перипатетизм и
т.д.), а с другой — на базе предшествующих учений или как реакция на них
появился целый ряд новых учений (ки-низм, стоицизм, скептицизм и т.д.) (табл.
24).
Во II в. до н.э. Греция была завоевана Римом. При этом завоеван¬ные греки в
определенном смысле «покорили» своих завоевателей, оказав громадное влияние на
все сферы римской культуры: религию, литературу, архитектуру, изобразительное
искусство и т.д. Под влия-нием греческой философии начинается развитие римской
филосо¬фии. Римляне не создали своих оригинальных учений, хотя и внесли большой
вклад в развитие ряда греческих школ, поэтому в период с I в. до н.э. по VI в.
можно говорить о существовании греко-римс¬койфилософии.
Центральное место в большинстве философских учений эпохи эл линизма заняла
этическая проблематика. Цель философии чаще все го понималась как обретение
счастья, что возможно только при долж ном поведении. Однако решить вопрос о том,
как должен себя вести человек, можно только понимая, что представляют собой люди
и какое место они занимают в мироздании (космосе), поэтому анализ этиче¬ских
проблем неразрывно был связан с учениями о природе.
В эллинистический период возникают три главных течения философской мысли:
1. Эпикуреизм
2. Стоицизм
3. Скептицизм
Стоицизм. Одно из главных этических учений. В отличие от Эпикура и его
последователей стоики исходили из идеи полной, абсолютной детерминированности
бытия, т.е. в мире нет никаких случайностей, все имеет свою причину. Главная
нравственная аксиома стоицизма: стойко и безропотно переносить все превратности
жизни, все удары судьбы, ибо умный сам идет за судьбой, а глупца она тащит, =>
чтобы меньше получать от жизни всяких неприятностей, мудрый человек должен
стремиться как бы отдалиться от жизни. Т.е. в этом пункте эпикурейцы и стоики
сходятся: отрешенность - удел мудреца (преподаватель остро акцентирует внимание
на этой мысли!).
Учение Аристотеля о 4 причинах:
В лице разных философов и в разные времена всегда существовали — четыре основных
начала, или четыре основные причины. Ими были: 1) «материя» — то, в чем
реализуется понятие; 2) «форма» — понятие или понятия, которые принимаются
«материей», когда происходит переход от возможности к действительности; 3)
причина движения; 4) цель, ради которой происходит известное действие. Например,
когда строится дом, то «материей» при этом процессе будут кирпичи «формой» —
самый дом, причиной движения, или действующей причиной, — деятельность
архитектора, а целью — назначение дома.
Учение об Уме-перводвигателе:
Аристотель вводит в свою систему перводвигатель, который вносит движение в
мироздание. Перводвигатель – это Бог. Именно эта идея привела к тому, что
аристотелевская философия была принята, как официальная философия католической
церкви.
Логика Аристотеля:
Логика Аристотеля - это «мышление о мышлении».
Если говорить кратко, логика Аристотеля изучает:
1.основные виды бытия, которые подпадают под отдельные понятия и определения;
2. соединения и разделения видов бытия, которые выражаются в суждении;
3. способы, которыми ум при посредстве рассуждений может перейти от истины
известной к истине неизвестной.
Мышление - это суть логики. Согласно Аристотелю, мышление – это не
конструирование или создание умом некой новой сущности, но скорее уподобление в
акте мышления чему-то, находящемуся вовне. Логика Аристотеля - главным образом
логика терминов, поэтому определение природы понятия и отношений между понятиями
были предметом его внимания. Особенно важным для Аристотеля было выяснение
свойств общего. В учении Аристотеля, общее определяется как то, что относится ко
многим предметам в силу их природы. То, что во многом относится к существенному,
дает понятие о роде. То, что состоит в связи с родом и может быть выведено из
рода, есть свойство. Если свойство по природе отличает целую группу предметов
рода от другой группы, то такое свойство дает понятие о виде. А если к свойствам
вида и рода присоединяется свойство единичного предмета, выделяющего его и
отличающее его от всякого другого, то такое свойство дает понятие о том, что
собственно принадлежит предмету, о его собственном признаке
Учение Аристотеля о причинах, материи и форме.
Аристотель (384 - 322 гг до н э). Он критикует Платона за то, что тот приписал
идеям самостоятельное существование, обособив и отделив их от чувственного мира.
Сущ-ность – это единичное, обладающее самостоятельностью бытие. Она отвечает на
вопрос: “Что есть вещь?” и представляет собой то, что делает предметы именно
этим, не позволяя ему слиться с другими. Ар-ль делит сущности на низшие и
высшие. Низшие сущности состоят из материи и формы. Материя как и у Платона –
это первичный материал, потенция вещей. Придает же материи актуальное состояние,
т.е превращает ее из возможности в действительность форма. Т о, Ар-ль понятие
идеи заменяет на понятие формы. Форма, согласно Ар-лю – это активное начало,
начало жизни и деятельности. Высшие сущности он называет чистыми формами. По
сути дела, чистые формы есть ничто иное как идеальные сущности. Наивысшей
сущностью Ар-ль считает чистую, лишенную материи форму – Перводвигатель, который
служит источником жизни и движения всего космоса. В соответствии с учением о
сушности, Ар-ль проводит классификацию причин бытия и выделяет 4 вида причин:
Материальные, то, из чего состоят вещи, их субстрат. Формальные, в которых форма
проявляет себя, образуя сущность, субстанцию бытия. Каждая вещь есть то что она
есть. Действующие или производящие – рассматривающие источник движения и
превращения возможности в действительность, энергитическая база формирования
вещей. Целевая или конечная причина, отвечающая на вопросы “Почему?” и “Для
чего?”. Ар-ль всегда связывал движение с соответствующей энергией, без которой
не может произойти превращение из потенциального в актуальное. Под энтелехией
Ар-ль понимает достигнутый результат, цель движения, завершение процесса. Каждое
бытие по Ар-лю содержит в себе внутренние цели . Благодаря цели, заключенной в
предмете, результат находится в бытии до его осуществления, когда процесс
закончился и движение достигло своего своего завершения, цели развития. Т о,
понятие энтелехии вносит в движение телеологический характер. Телеологизм Ар-ля
находит свое высшее развитие в его учении о перводвигателе. Указав, что движение
вечно, Аристотель предполагал, что должно существовать нечто, что приводит все
тела в движение. Это и есть первый двигатель. Сам он не может находиться в дви-
жении, ибо тогда следовало бы предположить наличие еще одного двигателя. “Первый
двигатель” для своей деятельности не нуждается в существовании других тел, он
сам есть энергия, чистая деятельность. Будучи энергией, перводвигатель не
обладает материей, в нем нет костного, он есть чистая форма – цель. Душа явл-ся
формой по отношению к материи. Однако, по Ар-лю, присуща лишь живому существу.
Ей обладают только растения, животное и человек. Растительна душа ведает
функциями питания роста и размножения – общими для живых существ. У животных
прибавляется способность желания, т е стремление к приятному и избеганию
неприятного. Разумной душой обладает лишь человек. Ар-ль определяет разумную
душу как такую часть души, которая познает и думает. Разум составляет основное
начало этой души. Он не зависит от тела, бессмертен и находится в тесной связи с
вселенским разумом. Отличие чел-ка от животного – это способность к
интелектуальной жизни. Центральное понятие аристотелевской этики – добродетель.
Ар-ль разделял добродетель на два главных вида: дианоэтические (интелектуальные)
и этические (волевые)
Философия Аристотеля
Исходя из признания объективного существования материи, Аристотель считал ее
вечной, несотворимой и неуничтожимой.
Материя не может возникнуть из ничего, не может также увеличиться или
уменьшиться в своем количестве. Однако сама по себе материя, по Аристотелю,
инертна, пассивна. Она содержит лишь возможность возникновения действительного
многообразия вещей. Чтобы эту возможность превратить в действительность, надо
придать материи соответствующую форму. Под формой Аристотель разумел активный
творческий фактор, благодаря которому вещь становится действительной. Форма —
это стимул и цель, причина становления многообразных вещей из однообразной
материи: материя — своего рода глина. Для того чтобы из нее возникли
разнообразные вещи, необходим гончар — бог (или ум — перводвигатель). Форма и
материя неразрывно связаны между собой, так что каждая вещь в возможности уже
содержится в материи и путем естественного развития получает свою форму. Весь
мир представляет собой ряд форм, находящихся в связи друг с другом и
расположенных в порядке все большего совершенства.
Краткие выводы, сделанные Аристотелем:
все сущее на Земле обладает потенцией (собственно материей) и формой;
изменение хотя бы одного из этих качеств (либо материи, либо формы)
приводит к изменению сущности самого предмета;
реальность – это последовательность перехода от материи к форме и от
формы к материи;
потенция (материал) есть пассивное начало, форма – активное;
высшей формой всего сущего является Бог, имеющий бытие вне мира.
Категории Аристотеля как способ объяснения сути бытия
по Аристотелю, бытие – это сущность (субстанция), обладающая свойствами
количества, качества, места, времени, отношения, положения, состояния, действия,
страдания.
Человек, как правило, способен воспринимать лишь свойства бытия, но не сущность.
Также согласно Аристотелю категории – это высшее отражение и обобщение
окружающей действительности, без которых немыслимо само бытие.
По утверждению Аристотеля, мировое движение есть цельный процесс: все его
моменты взаимно обусловлены, что предполагает и наличие единого двигателя.
Далее, исходя из понятия причинности, он приходит к понятию о первой причине. А
это так называемое космологическое доказательство бытия божия. Бог есть первая
причина движения, начало всех начал.
Проблема души и человека в философии Аристотеля
Носителем сознания, по Аристотелю, является душа. Философ выделяет три уровня
души:
растительная душа;
животная душа;
разумная душа.
Являясь носителем сознания, душа также ведает функциями организма.
Растительная душа отвечает за функции питания, роста и размножения. Этими же
функциями (питание, рост, размножение) ведает и животная душа, однако благодаря
ей организм дополняется функциями ощущения и желания. И только разумная
(человеческая) душа, охватывая все вышеперечисленные функции, ведает еще и
функциями рассуждения и мышления. Именно это выделяет человека из всего
окружающего мира.
Аристотель материалистически подходит к проблеме человека. Он считает, что
человек:
по биологической сущности является одним из видов высокоорганизованных
животных;
отличается от животных наличием мышления и разума;
имеет врожденную склонность жить вместе с себе подобными (то есть жить в
коллективе).
Именно последнее качество – потребность жить в коллективе – приводит к
возникновению общества – большого коллектива людей, занимающегося производством
материальных благ и их распределением, проживающего на одной территории и
объединенного языком, родственными и культурными связями.
Аристотель дал анализ различных «частей» души: памяти, эмоций, перехода от
ощущений к общему восприятию, а от него — к обобщенному представлению; от мнения
через понятие — к знанию, а от непосредственно ощущаемого желания — к разумной
воле. Душа различает и познает сущее, но она «немало времени проводит в ошибках»
— «добиться о душе чего-нибудь достоверного во всех отношениях безусловно
труднее всего». Согласно Аристотелю, смерть тела освобождает душу для ее вечной
жизни: душа вечна и бессмертна.
Познание у Аристотеля имеет своим предметом бытие. Основание опыта — в
ощущениях, в памяти и привычке. Любое знание начинается с ощущений: оно есть то,
что способно принимать форму чувственно воспринимаемых предметов без их материи.
Разум же усматривает общее в единичном.
Классификация Аристотеля форм государства
Аристотель выделяет шесть типов государства:
Подобно Платону Аристотель разделяет «дурные» формы государства (тирания,
крайняя олигархия и охлократия) и «хорошие» (монархия, аристократия и полития).
Наилучшей формой государства, по Аристотелю, является полития – совокупность
умеренной олигархии и умеренной демократии, государство «среднего класса» (идеал
Аристотеля).
Историческое значение философии Аристотеля
Он:
внес существенные коррективы в ряд положений философии Платона, критикуя
учение о «чистых идеях»;
дал материалистическую трактовку происхождения мира и человека;
выделил 10 философских категорий;
дал определение бытия через категории;
определил сущность материи;
выделил шесть типов государства и дал понятие идеального типа – политии;
внес существенный вклад в развитие логики (дал понятие дедуктивного
метода – от частного к общему, обосновал систему силлогизмов – вывода из двух и
более посылок заключения).
Критика Платоновской теориии «идей», Логика. Учение Аристотеля - объективный
идеализм. Оно сложилось в резкой критики учения Платона об идеях. Эта теория (об
идеях) несостоятельна по ряду причин: 1. Идеи Платона суть простые копии, или
двойники, чувственных вещей и не отличаются от них по своему содержанию.
2. Так как Платон отделил мир идей от мира вещей, то идеи ничего не могут дать
существованию вещей. И хотя Платон утверждает, будто вещи причастны к идеям, эта
их причастность просто метафора. Учение Платона не может объяснить отношение
идей к вещам еще и потому, что Платон отрицает способность идей быть
непосредственными сущностями вещей.
3. Утверждая, будто идеи относятся к др. идеям, как общее к частному Платон
впадает в противоречие. При таком понимании каждая идея есть одновременно и
сущность, так как будучи общей, она присутствует в менее общей, и несущность, т.
к. сама она в свою очередь причастна к стоящей над нею более общей идее, которая
и будет ее сущностью.
4. Платоновское учение о сущности идей независимых по отношению к вещам чувств
мира приводит к нелепому выводу: так как между идеями и вещами есть сходство и
так как по Платону, для всего сходного должна существовать едея, то кроме идеи,
например человека и кроме соответствующих ей вещей, должна существовать идея
того сходного, что существует между ними. Далее, для этой новой идеи человека и
для находящейся под нею первой идеи и ее вещей должна существовать еще одна -
третья идея…
5. Обособив идеи в мир вечных сущностей, отличный от изменчивого чувственного
мира, Платон лишил себя возможности объяснить факты рождения, гибели и движения.
ЭСТЕТИЧЕСКИЕ ВЗГЛЯДЫ ПЛАТОНА
В политической и культурной жизни Греции роль искусства была настолько велика и
очевидна, что на нем основывалась целая система воспитания господствующего
класса античного общества. И Платон, конечно же не мог обойти вниманием вопрос о
том, какое искусство, на какую часть общества, каким образом и с каким
результатом действует на людей.(Он был великим мастером слова и диалогической
формы, первоклассным художником и непревзойденным эрудитом) Велика заслуга
Платона и в том, что он одним из первых увидел в искусстве средство воспитания
определенного типа человека. Для Платона искусство становится уже критерием
нравственности, социального устройства, политического благополучия в государстве
и, одновременно, орудием справедливости(работ а Платона - "Государство", где он
описывает постановку вопроса о справ-ти), ибо ей должно подчиняться все.
ПРОБЛЕМА ПРЕКРАСНОГО В ЭСТЕТИКЕ ПЛАТОНА
В
опросы эстетики рассматриваются у Платона в диалогах: "Гиппий Больший",
"Государство", "Федр", "Софист", "Пир", Законы и др, В диалоге "Гиппий Больший"
Платон стремится найти то, что бывает прекрасным для всех и всегда. Прекрасное
существует не в этом мире, а в мире идей. В здешнем же, доступном человеческому
восприятию, царит многообразие, все изменчиво и преходяще. А прекрасное
существует вечно, оно ни возникает, ни уничтожается, ни увеличивается, ни
убывает, оно находится вне времени, вне пространства, ему чужды движения,
изменения. Из этого следует, что способ постижения прекрасного — не
художественное творчество и не восприятие художественного произведения, а
отвлеченное умозрение, созерцание через посредство разума. Философ считал, что
только любовь к прекрасному открывает глаза на это прекрасное и что только
понимаемое как любовь знание есть знание подлинное. Творец в любой области: в
личных отношениях, в науке, искусстве, в общественно-политической деятельности,
- всегда есть любящий.
ВОПРОСЫ ЭСТЕТИЧЕСКОГО ВОСПИТАНИЯ
Учение о творческом процессе волнует Платона все-таки меньше, чем проблема
эстетического воспитания. Искусство является главным фактором в жизни общества
"идеального" государства (формы которого разработал Платон) по двум причинам:
1. Искусство должно заполнить весь досуг свободнорожденных и сопровождать их во
всех серьезных делах, так чтобы все они провели жизнь свою "в жертвоприношениях,
празднествах и хороводах"
2. Искусство должно с одной стороны, сформировать душу каждого
свободнорожденного определенным, предначертанным законодателем образом, с другой
стороны (как следствие первого), искусство должно непрерывно поддерживать
созданный им душевный настрой.
Если подытожить все запреты, оформленные в связи с искусством в "Государстве" и
"Законах", то общая картина будет выглядеть следующим образом.
Первая вытекает из представлений о роли искусства в формировании молодого
поколения. Запрет: на произведения, в которых описываются действия богов,
неблаговидные с этической или "политической" точки зрения; худ. произведения, в
которых излагаются религиозно-мифологические представления, способные, ослабить
мужество будущих воинов, защитников государства;произведения, в которых
предстают в неблагоприятном свете герои — дети богов, произведения искусства,
которые противоречат принципу тождества счастья и справедливости для каждого
гражданина, постулированному автором "Государства" и "Законов".
Вторая группа вытекает из представлений философа о роли искусства в "охране"
человеческих душ "от внешних неприятелей" ("Государство").Запреты на
произведения, оказывающиеся в противоречии с законами "об оскорблении богов".
Платон выступает противником и трагедии и комедии. Первое всецело противоречит
платоновскому идеалу "счастливого человека", второе — Платон представляет лишь
как "шуточное воспроизведение... людей безобразных",
Запреты в музыке: отверг целый ряд музыкальных ладов, оставив для граждан
будущего общества только дорийский и фригийский лады, запрет и на ряд
музыкальных инструментов: тригоны, пекиды и флейты, т.к.
Если говорить о философских взглядах Платона вообще (не только в области
искусства), то подобный вопрос выглядит таким образом: Платон — самый первый
представитель одного из крупнейших течений философской мысли — объективного
идеализма. Объективный идеализм жив и по сей день, и получил широкое
распространение среди буржуазных ученых. Поэтому спор о философии Платона, о его
отдельных философских взглядах — это и есть спор об объективном идеализме
вообще, а выявление корней объективного идеализма — есть детальный разбор
философских концепций Платона, как отца и основателя этой философии.
Катарсис-категория эстетики, раскрывающая один из сущностных моментов
эстетического, именно — высший духовно-эмоциональный результат эстетического
опыта, эстетического восприятия, эстетического воздействия искусства на
человека.
Мимесис-принцип, выражающий основу творческой деятельности художника.
Социально-политическая концепция Платона.
Предмет разговора – теория государства Платона и концепция сущности
человеческих взаимоотношений, стержнем которых выступает доктрина «платонической
любви». И то и другое он рассматривал в своей идеальной ипостаси.
Проблема государственного устройства была, есть и будет одной из самых сложных и
противоречивых проблем, стоящих перед человечеством. Множество людей уже тысячи
лет пытаются понять, каким «в идеале» должно быть государство. При этом одни
считают лучшим сильное, боеспособное государство с хорошей экономикой, другие –
государство, в котором каждый человек ощущает себя вполне свободным и
счастливым. Так проблема общественного, государственного устройства перерастает
в проблему понимания блага, человеческих ценностей и свободы личности. Этим
вопросам и посвящены труды Платона о государстве.
Социально-политическими вопросами пронизаны несколько произведений Платона:
трактат «Государство», диалоги «Законы», «Политик». В своих произведениях Платон
рисует модель «идеального», лучшего государства. Эта модель не есть описание
какого-либо существующего строя, системы, а, напротив, портрет такого
социального устройства, которого нигде и никогда не было, но которое должно
возникнуть, то есть Платон выдвигает идею государства, создает проект.
Вообще говоря, термин «идеальное государство» следует понимать в двух исконно
платоновских смыслах: 1) государство как идеал, т. е. высшее проявление
справедливости и здравого распределения обязанностей его жителей; 2) государство
с позиции понимания его сущности, «идеи» социального устройства, которую Платон
видел в том, чтобы каждый занимался своим, «созвучным» душе человека, делом и не
вмешивался в те дела, которые его сущности не соответствуют, несмотря ни на что.
Платон подразделяет все существующие в его времена государства на четыре
разновидности в порядке увеличения, нарастания «корыстных интересов» человека, а
именно.
1. Тимократия – власть честолюбцев, которая, по мнению Платона, еще сохранила
черты «совершенного» строя. В государстве такого типа правители и воины были
свободны от земледельческих и ремесленных работ. Большое внимание уделялось
спортивным упражнениям, однако уже заметно стремление к обогащению, тем более
«при участии жен» спартанский образ жизни переходит в роскошный, этим был
обусловлен переход к олигархии.
2. Олигархия – власть очень богатых людей, опирающихся в своем стремлении
сохранить власть именно на свое баснословное богатство. В олигархическом
государстве уже имеется четкое разделение на богатых (правящий класс) и бедных,
которые делают возможной совершенно беззаботную жизнь правящего класса. Развитие
олигархии
(по теории Платона) приводит к ее перерождению в демократию.
3. Демократия – тип властных отношений, однозначно противный Платону именно как
власть народа, толпы, «Всех», где отсутствует важнейший для мыслителя признак
идеальности социума –ответственность и компетентность.Демократический строй еще
более усиливает разобщенность все равно остающихся бедных и богатых классов
общества, возникают восстания, кровопролития, борьба за власть, предметы роскоши
и быта, ранее принадлежащие олигархам, что может привести к возникновению
наихудшей государственной системы – тирании.
4. Тирания. Если некое действие делается слишком сильно, то это приводит к
противоположному результату. Так и здесь: избыток свободы при демократии
приводит к возникновению государства, вообще не имеющего свободы, живущего по
ничем не ограниченной прихоти одного человека – тирана.
Таким социальным реалиям Платон противопоставляет свое концептуальное
государство. Рациональность, четкий регламент функций и их исполнителей – вот
философский фундамент идеального государства. Платон считает, что для
благосостояния государства каждый человек должен заниматься тем делом, для
которого он приспособлен наилучшим образом.
В трактате «Государство» Платон проводит мысль о том, что «идеальное»
государство должно обладать, по меньшей мере, четырьмя главными доблестями:
1) мудростью;
2) мужеством;
3) благоразумием («сдерживающей мерой»);
4) справедливостью.
Мудростью не могут обладать все жители государства, но правители-философы,
избранные люди, безусловно, мудры и принимают мудрые решения. Мужеством обладает
большинство людей, и это не только правители-философы, но и воины-стражи. Если
первые две добродетели были характерны только для определенных классов людей, то
благоразумие должно быть присуще всем жителям, так как «сдерживающая мера»
«подобна некой гармонии» и настраивает на свой лад решительно всё целиком.
Под четвертой доблестью – справедливостью – Платон понимает уже рассмотренное
деление людей на разряды или даже касты, в основе которого лежит всё то же
разделение обязанностей: «Полис возникает тогда, когда каждый из нас не является
самодостаточным, но нуждается во многом… Когда один человек делает одно дело,
согласно своим способностям, вовремя, не отвлекаясь на другие дела тогда все
можно сделать больше, легче и лучше». Таким образом, разделение людей имеет для
Платона огромное значение, определяет существование и сущность «идеального»
государства (ведь оно не может быть несправедливым).
Теория познания Платона.
Платон стал первым греческим философом, создавшим целостную концепцию
объективного идеализма, суть которой состоит в том, что мир идей, понятий,
мыслей признается им в качестве первичного по отношению к миру вещей.
Материальное бытие создается Творцом-демиургом наподобие того, как человек
создает конкретную вещь. Этим Демиургом является разум, который и формирует
материальный мир из хаоса, бесформенного движения, приводит вещи «из беспорядка
в порядок».
Теория познания Платона построена на том, что человек имеет врожденные идеи,
«припоминая» которые он открывает для себя мир.
Само познание есть процесс созерцания разумом высших сущностей, и делится этот
процесс на два этапа. Вначале познание осуществляется чистой душой, ибо еще до
рождения тела она уже все видела. Однако когда душа вселяется в тело человека,
то к процессу познания подключаются его телесные органы чувств. Вселившись в
тело, душа сохраняет, но не осознает свои знания. В процессе развития человека
она вспоминает свои знания, которые видела раньше. При этом чувственно-
эмпирический опыт является лишь толчком к воспоминанию, поэтому Платон советует
обращаться к душе, минуя по возможности органы чувств. Сделать это можно при
помощи речи, а основным средством воспоминания является метод диалектики –
беседа.
Человек являет собой единство души и тела, в основе которого лежит душа, ибо она
бессмертна. Поскольку душа существует до воплощения в тело, то ее существование
не зависит от тела, а разрушение тела не есть разрушение души. Простые сущности
не разрушаются; душа же есть простая сущность, поэтому она не может распадаться
на составные части, а только таким образом происходит уничтожение. Душа есть
воплощение идеи жизни, поэтому она не может подвергаться смерти.
Платон делит души людей на 3 категории в зависимости от того, какое начало в них
преобладает: разум (философы), страсть (стражники и воины) и вожделение
(крестьяне, торговцы, ремесленники).
Гармоничное общество есть результат осознания и исполнения каждым из граждан
своего природного и законодательного предназначения.
Формой идеального государства, по мнению Платона, может быть как монархия, так и
аристократия и демократия, но предпочтение он отдавал монархии. В реальной жизни
нередко названные формы государства перерождаются в тиранию, олигархию или
демагогию. А происходит это тогда, когда властители выражают не народный, а
личный интерес. Чтобы такого не было, Платон требует правильно организовать
воспитание граждан. Философы должны пройти длинную дорогу обучения мудрости,
прежде чем стать правителями; чтобы сформировать у воинов мужество и волю,
избежать конфликтов на почве зависти и ревности, необходимо для этого слоя
ввести общность имущества, жен и детей.
Крестьяне, ремесленники, торговцы нуждаются в воспитании чувства умеренности и
самоограничения.
Философия Платона оказала огромное влияние на все последующее развитие
философского знания и нашла свое продолжение в философских взглядах его ученика
Аристотеля.
Диалектика Платона.
Разумное постижение истинно-сущих родов бытия или идей — совершеннейшее, по
Платону, знание — Платон называет «диалектикой».
Для Платона диалектика — это не логика только, хотя в ней есть и логический
аспект; это не учение о познании только, хотя в ней есть и гносеологический
аспект; это не учение о методе только, хотя в ней есть и аспект метода.
Диалектика Платона — прежде всего учение о бытии, о родах истинно-сущего бытия
или об идеях. Идеализм Платона, так же как и его теория познания и диалектика,
имеет явно выраженный онтологический характер. «Идеи» Платона — не только
понятия (хотя они имеют свой понятийный аспект), а прежде всего истинно-сущие
роды бытия. В соответствии с этим «диалектика», как ее понимает Платон, — не
только путь или метод познания, это прежде всего онтологические прообразы,
образцы и причины вещей чувственного мира.
Здесь изложенное выше понимание родов бытия, соответственно: «идей», должно быть
существенно дополнено и даже исправлено. Как мы видели, «идеи» в сравнении с
вещами чувственного мира были наделены у Платона признаками, которыми элеат
Парменид характеризовал свое единое бытие: «идеи» вечны, не рождаются и не
погибают, не изменяются, тождественны себе, неподвижны, безотносительны в своем
бытии.
Не должны ли мы сказать, что такое понимание природы «идей» не диалектическое,
но, напротив, метафизическое и что если Парменид — отец древнегреческой
метафизики, то Платон, несомненно, его продолжатель? И действительно, в ряде
диалогов Платон развивает, бесспорно, метафизическую характеристику истинно-
сущего бытия, или «идей». Однако в «Софисте» и в «Пармениде», а также в
некоторых других диалогах Платон отступает от этой метафизики. В этих диалогах
он стремится доказать, что высшие роды всего сущего — бытие, движение, покой,
тождество и изменение — могут мыслиться только таким образом, что каждый из них
и есть и не есть, и равен и не равен самому себе и пребывает в своей
тождественности и переходит в свое «иное», в противоположное себе.
философия платона. общая характеристика. учение об идеях
Платон – основоположник идеалистического направления философии.
Платон является основателем идеализма. Главными положениями его идеалистического
учения являются следующие:
материальные вещи изменчивы, непостоянны и со временем прекращают свое
существование;
окружающий мир («мир вещей» также временен и изменчив и в действительности не
существует как самостоятельная субстанция;
реально существуют лишь чистые (бестелесные) идеи (эйдосы);
чистые (бестелесные) идеи истинны, вечны и постоянны;
любая существующая вещь является всего лишь материальным отображением
первоначальной идеи (эйдоса) данной вещи (например, кони рождаются и умирают, но
они лишь являются воплощением идеи коня, которая вечна и неизменна и т.д.);
весь мир является отображением чистых идей (эйдосов).
«Триада» Платона – «единое», «ум», «душа».
Также Платон выдвигает философское учение о триаде, согласно которому все сущее
состоит из трех субстанций:
«единого»;
«ума»;
«души».
«Единое»:
является основой всякого бытия;
не имеет никаких признаков (ни начала, ни конца, ни частей, ни целостности, ни
формы, ни содержания, и т.д.);
есть ничто;
выше всякого бытия, выше всякого мышления, выше всякого ощущения;
первоначало всего – всех идей, всех вещей, всей явлений, всех свойств (как всего
хорошего с точки зрения человека, так и всего плохого).
«Ум»:
происходит от «единого»;
разделен с «единым»;
противоположен «единому»;
является сущностью всех вещей;
есть обобщение всего живого на земле.
«Душа»:
подвижная субстанция, которая объединяет и связывает»единое – ничто» и «ум – все
живое», а также связывает между собой все вещи и все явления;
также согласно Платону душа может быть мировой и душой отдельного человека; при
гилозоическом (одушевленном) подходе душу могут иметь также вещи и неживая
природа;
душа человека (вещи) есть часть мировой души;
душа бессмертна;
при смерти человека умирает только тело, душа же, ответив в подземном царстве за
свои земные поступки, приобретает новую телесную оболочку;
постоянство души смена телесных форм – естественный закон Космоса.
Гносеология (учение о познании) Платона.
Касаясь гносеологии (учения о познании), Платон исходит из созданной им
идеалистической картины мира:
поскольку материальный мир является всего лишь отображением «мира идей», то
предметом познания должны стать прежде всего «чистые идеи»;
«чистые идеи» невозможно познать с помощью чувственного познания (такой тип
познания дает не достоверное знание, а лишь мнение – «докса»);
высшей духовной деятельностью могут заниматься только люди подготовленные –
образованные интеллектуалы, философы, следовательно, только они способны увидеть
и осознать «чистые идеи».
Проблема государства в философии Платона.
Особую роль в своей философии Платон уделил проблеме государства (что было
нетипично для предшественников – «досократиков» Фалеса, Гераклита и др., которые
занимались поисками первоначала мира и объяснением явлений окружающей природы,
но не общества). Платон выделяет семь типов государства: идеальное «государство
будущего», которого пока не существует и в котором отпадает необходимость в
государственной власти и законах, и шесть типов ныне существующих государств.
Среди шести существующих типов Платоном указываются:
монархия – справедливая власть одного человека;
тирания – несправедливая власть одного человека;
аристократия – справедливая власть меньшинства;
олигархия – несправедливая власть меньшинства;
демократия – справедливая власть большинства;
тимократия – несправедливая власть большинства, власть военных вождей, армии.
Поскольку тирания, олигархия и тимократия являются несправедливыми формами
государства, а демократия – власть большинства – редко бывает справедливой и,
как правило, вырождается в тиранию, олигархию или тимократию, двумя стабильными
и оптимальными формами государства могут быть только аристократия и монархия.
Платоновский проект государства.
Также Платон выдвигает собственный план государственного устройства, согласно
данному плану:
все население государства (полиса) делится на три сословия – философы, воины,
работники;
работники (крестьяне и ремесленники) занимаются грубым физическим трудом,
создают материальные блага, могут в ограниченных размерах владеть частной
собственностью;
воины занимаются физическими упражнениями, тренираются, поддерживают в
государстве порядок, в случае необходимости – участвуют в военных действиях;
философы (мудрецы) – разрабатывают философские теории, познают мир, учат,
управляют государством;
философы и воины не должны иметь частной собственности;
жители государства вместе проводят свободное время, вместе едят (проводят
трапезы), вместе отдыхают;
не существует брака, все жены и дети общие;
допускается и приветствуется труд рабов, как правило, варваров, захваченных в
плен.
В дальнейшем Платон пересмотрел некоторые идеи своего проекта, допустив
небольшую частную собственность и личное имущество для всех сословий, однако
другие положения данного плана были сохранены.
Основная часть философии Платона, давшая название целому направлению философии —
это учение об идеях (эйдосах), о существовании двух миров: мира идей (эйдосов) и
мира вещей, или форм. Идеи (эйдосы) являются прообразами вещей, их истоками.
Идеи (эйдосы) лежат в основе всего множества вещей, образованных из бесформенной
материи. Идеи — источник всего, сама же материя ничего не может породить.
Мир идей (эйдосов) существует вне времени и пространства. В этом мире есть
определенная иерархия, на вершине которой стоит идея Блага, из которой
проистекают все остальные. Благо тождественно абсолютной Красоте, но в то же
время это Начало всех начал и Творец Вселенной. В мифе о пещере Благо
изображается как Солнце, идеи символизируются теми существами и предметами,
которые проходят перед пещерой, а сама пещера — образ материального мира с его
иллюзиями.
Идея (эйдос) любой вещи или существа — это самое глубокое, сокровенное и
существенное в нем. У человека роль идеи выполняет его бессмертная душа. Идеи
(эйдосы) обладают качествами постоянства, единства и чистоты, а вещи —
изменчивости, множественности и искаженности.
Душа человека представляется у Платона в образе колесницы с всадником и двумя
лошадьми, белой и черной. Возница символизирует разумное начало в человеке, а
кони: белый — благородные, высшие качества души, черный — страсти, желания и
инстинктивное начало. Когда человек пребывает в ином мире, он (возница) получает
возможность вместе с богами созерцать вечные истины. Когда же человек вновь
рождается в мире материальном, то знание этих истин остается в его душе как
воспоминание. Поэтому, согласно философии Платона, единственный для человека
способ знать — это припоминать, находить в вещах чувственного мира «отблески»
идей. Когда же человеку удается увидеть следы идей — через красоту, любовь или
справедливые дела — то, по словам Платона, крылья души, когда-то утерянные ею,
вновь начинают расти.
Отсюда — важность учения Платона о Красоте, о необходимости искать ее в природе,
людях, искусстве или прекрасно устроенных законах, потому что, когда душа
постепенно восходит от созерцания красоты физической к красоте наук и искусств,
далее — к красоте нравов и обычаев, — это наилучший способ для души подняться по
«золотой лестнице» к миру идей.
Второй силой, не менее преобразующей человека и способной поднять его до мира
богов, является Любовь. Вообще, сам философ напоминает Эрота: от также стремится
достичь блага, он и не мудр и не невежественен, но является посредником между
одним и другим, он не обладает красотой и благом и именно поэтому стремится к
ним.
И философия, и любовь дают возможность рождения чего-то прекрасного: от создания
прекрасных вещей до прекрасных законов и справедливых идей.
Платон учит, что все мы можем выйти из «пещеры» к свету идей, поскольку
способность видеть свет духовного Солнца (то есть созерцать истину и мыслить)
есть в каждом, но, к сожалению, мы смотрим не в том направлении.
В «Государстве» Платон также дает нам учение об основных частях человеческой
души, каждая из которых имеет свои добродетели: разумная часть души имеет в
качестве добродетели мудрость, вожделеющее начало (страстное начало души) —
умеренность и воздержанность, а яростный дух (который может быть союзником как
первого, так и второго) — мужество и способность подчиняться разуму. Все вместе
эти добродетели составляют справедливость.
Платон проводит параллели между частями души и типами людей в государстве и
называет справедливостью в государстве, когда каждый человек находится на своем
месте и делает то, к чему более всего способен.
Особое место в «Государстве» Платон уделяет стражам (воинам) и их воспитанию,
которое должно сочетать в себе две части: мусическую и гимнастическую.
Гимнастическое воспитание позволяет подчинить страсти разумному началу и развить
в себе качество воли. А мусическое — позволяет смягчить яростный дух и подчинить
его законам ритма и гармонии.
Феномен Сократа. Значение философских взглядов
Сократ – великий античный мудрец, основатель собственной школы. В центре
внимания Сократа был человек. Но он рассматривается Сократом как нравственное
существо. Интересам Сократа были чужды как мифология, так и физика. Неоценимая
заслуга Сократа состоит в том, что в его практике диалог стал основным методом
нахождения истины. Если прежде принципы просто постулировались, то Сократ
критически и всесторонне обсуждал всевозможные подходы. С помощью искусно
задаваемых вопросов он выделял ложные определения и находил правильные. Сократ
прославился как один из родоначальников диалектики в смысле нахождения истины
при помощи бесед и споров. В спорах Сократ стремился доказать целесообразность и
разумность как мира, так и человека. Он совершил переворот в развитии философии,
впервые поставив в центр своего философствования человека, его сущность,
внутренние противоречия его души. Главная цель его философии – восстановить
авторитет знаний, поколебленный софистами. Софисты претендовали на всезнания, а
Сократ твердил: он знает только то, что ничего не знает.
Он акцентировал своеобразие сознания сравнительно с материальным бытием и одним
из первых глубоко раскрыл сферу духовного как самостоятельную реальность,
провозгласив ее как нечто не менее достоверное, чем бытие воспринимаемого мира.
Рассматривая феномен души, Сократ исходил из признания ее бессмертия, что
увязывалось с его верой в Бога.
Политические воззрения Сократа базировались на убеждении, что власть в
государстве должна принадлежать «лучшим», т.е. опытным, честным, справедливым и
непременно обладающим искусством государственного управления. Сократ ратовал за
профессионализм в делах управления, в решении вопроса о том, кто и кого может и
должен избирать на руководящие посты.
Атомистический материализм Демокрита. Понятие детрминизма
В V в. до н. э. возникает атомистический материализм, наиболее выдающимся
представителем которого был Демокрит (480-380 до н. э.). После Зенона,
доказывавшего, что представление о бесконечной делимости вещей, пространства и
времени ведет к неустранимым противоречиям и парадоксам, всякая попытка
обосновать реальность множества вещей и их подвижности должна была считаться с
этими результатами элейской критики, и притом не только в целях философии, но и
в интересах математики.
Гениальной попыткой преодоления этих трудностей явилось учение античных
атомистов. В отличие от элеатов, Демокрит считает, что окружающий нас мир — как
о том говорят нам данные чувственного восприятия — многообразен и изменчив. В
нем есть как бытие (материя), так и небытие (пустота). Чтобы логически
непротиворечиво объяснить устройство мира, он вводит понятие атома — мельчайшей
неделимой частицы материи (по греч. «атом» буквально означает «неделимый»).
Демокрит утверждает, что мир состоит из бесчисленного множества атомов, которые
движутся в пустоте.
Демокрит рисует картину эволюции мира. Существует первичный атомный хаос:
множество разнообразных по форме, величине, весу атомов носится в пустоте. При
столкновении атомы разлетаются, и в результате этих массовых столкновений
возникает вихревое движение. В вихре подобные подходят к подобным. В центре
вихря в конце концов образуется Земля, на периферии образуются светила. Земля
представляется Демокриту плоской, вращающейся вокруг своей оси.
Демокрит полагает, что атомы отличаются друг от друга по форме, порядку и
положению. Атом неделим, вечен, лишен содержания, но имеет определенную форму,
величину. Многообразие форм атомов и их комбинаций объясняет многообразие
явлений мира. Важнейшим свойством атомов является движение. Оно вечно, не имеет
начала и не нуждается в какой-то особой причине для своего существования.
Пустота — необходимое условие движения, поскольку оно возможно только в пустоте.
Сталкиваясь, атомы соединяются в разнообразных сочетаниях. Видимые нами тела —
это скопища атомов, которыми и определяются их свойства.
Атомы неизменны и вечны, а вещи как комбинации взаимодействующих атомов
преходящи и изменчивы.
Первоначальные различия атомов лежат в основе всех наблюдаемых различий вещей.
Ни одно из них, следовательно, не бывает беспричинным. Таким образом, признание
универсальной причинности непосредственно вытекает из атомистики. Поэтому
Демокрит одновременно и отрицает случайность, и признает ее. Он отрицает
случайность, понимаемую как беспричинность: никакое событие не может возникнуть
без причины; но он признает ее как противоположность целесообразности: никакое
событие в природе не возникает и не происходит ради осуществления какой-либо
цели, и в этом смысле всякое событие случайно.
Атомистическое воззрение Демокрит распространил на учение о жизни и душе. С его
точки зрения, все живые существа, в том числе и растения, одушевлены, но в
разной степени. Жизнь и смерть организмов сводятся к соединению и разложению
атомов, причем основой жизненных отправлений он считает атомы особой формы —
круглые, гладкие и весьма малые. Происхождение организмов Демокрит объясняет из
различных физических условий, отвергая целесообразность. Душа, по Демокриту,
состоит из особых огненных атомов и есть их временное соединение. Бессмертие
души он отвергает.
Атомистическая теория строения материи легла в основу всего дальнейшего развития
теоретического естествознания, а представление о неделимости атома было
оставлено физикой лишь на пороге XX в.
Детерминизм (от лат. determino – определяю) – это учение о связи и
взаимообусловленности явлений действительности. Он рассматривает вопросы о
законах природы, о взаимодействии природы и общества, о движущих силах
общественного развития, влиянии общества и отдельных его подсистем на искусство,
науку, мораль, на формирование и деятельность человеческих индивидов.
Центральной проблемой детерминизма является вопрос о существовании и действии
законов. Признание законов, по существу, означает возможность научного познания
природы и общества, возможностей науки, научно-ориентированной адаптации
человека к различным процессам. Отрицание законов, напротив, стимулирует взгляд
на природу и общество как на полностью неуправляемые и непредсказуемые процессы.
Применительно к социуму такой взгляд часто возникал из попыток выявить специфику
социальных процессов по сравнению с природными, подчеркнуть значение
деятельности людей, индивидуального творчества для социальной истории. Эта
тенденция не преодолена полностью, хотя упрощение общественных законов
стимулируется не механикой, а преимущественно биологией.
В философии техники различают две основные формы технологического детерминизма:
технологический эвдемонизм (от греч. eudaimonia – блаженство) и технологический
алармизм. Первое направление элиминирует («удаляет») все негативные последствия
технической деятельности человека и поэтому в техническом прогрессе видит одни
только позитивные моменты: боготворит технику, абсолютизирует ее значение как
источника благосостояния. Второе направление проявляет скептическое отношения к
техническим инновациям: для него «все плохо»; все сулит бедствие и разрушение
духовности человека, отчуждение от его собственной сущности и т.д. Оба этих
направления имеют своих последователей и апологетов, и в каждом из них
существуют зерна истины.
Элейская школа, проблема бытия у элеатов. Апории Зенона
ЭЛЕЙСКАЯ ШКОЛА. Учение школы было основано на двух принципах: бытие едино, а
изменения иллюзорны. Основатель - Ксенофан из Колофона (р. ок. 570 до н.э.).
Ксенофан подверг критике современный ему политеизм, провозгласив в своем
дидактическом эпосе, что Бог - это вечное единство, пронизывающее Вселенную и
управляющее ею силой своей мысли. Ксенофан отождествлял Единое с Богом. Это
учение получило дальнейшее развитие и систематизацию у ученика Ксенофана -
Парменида, который в собственном дидактическом эпосе о природе придал ему
метафизическое звучание.
Для Элейской школы был характерен строгий монизм в учении о бытии и рационализм
в учении о познании. В центре учения всех трёх элейских философов находилось
учение о бытии: Парменид впервые сделал понятие «бытия» предметом анализа в
своей философской поэме «О природе».
Парменид - первый греческий философ, противопоставивший мышление мнению. Он
утверждал, что истинно лишь одно неизменное бытие, в то время как
множественность и изменение - лишь иллюзия. Мышление указывает, что бытие едино
и неизменно, вопреки порожденной ощущениями иллюзии множественности и
изменчивости.
Зенон (ученик Парменида) с помощью логических апорий показал абсурдность учений,
исходящих из иных предпосылок, кроме как использованных Парменидом (т.е. из
допущения движения и множества).
Мелисс суммировал школьную догматику в трактате «О природе», или «О бытии».
Согласно Пармениду, «то что есть» (бытие) — есть, и это следует из самого
понятия «быть», а «того, чего нет» (небытия) — нет, что также следует из
содержания самого понятия. Отсюда выводится единство и неподвижность бытия.
Предметом мышления может быть только нечто (бытие), небытие не мыслимо (тезис
«мыслить и быть одно и то же»). Истина о бытии познается разумом, чувства
формируют лишь мнение, неадекватно отражающее истину. Мир противоречив,
существует в борьбе физических противоположностей, а на самом деле ни множества,
ни противоположностей нет. За условными именами стоит безусловное единство
(«глыба») бытия.
Апории Зенона:
Ахиллес и черепаха
Допустим, Ахиллес бежит в десять раз быстрее, чем черепаха, и находится позади
неё на расстоянии в тысячу шагов. За то время, за которое Ахиллес пробежит это
расстояние, черепаха в ту же сторону проползёт сто шагов. Когда Ахиллес пробежит
сто шагов, черепаха проползёт ещё десять шагов, и так далее. Процесс будет
продолжаться до бесконечности, Ахиллес так никогда и не догонит черепаху.
Здесь и в следующей апории предполагается, что пространство и время не имеют
предела делимости.
Дихотомия (по-гречески: деление пополам, дано Аристотелем).
Чтобы преодолеть путь, нужно сначала преодолеть половину пути, а чтобы
преодолеть половину пути, нужно сначала преодолеть половину половины, и так до
бесконечности. Поэтому движение никогда не начнётся.
Летящая стрела
Летящая стрела неподвижна, так как в каждый момент времени она покоится, а
поскольку она покоится в каждый момент времени, то она покоится всегда.
Италийская философия. Пифагорейская школа
Италийская философия была представлена несколькими направлениями:1)
Пифагорейская школа. В своей школе Пифагор пользовался харизматической силой
власти. Его указания пифагорейцы назвали словами бога, а об его авторитете
говорит выражение: «Сам сказал!». Пифагору принадлежит концепция, согласно
которой основу явлений природы составляют числа, образующие «порядок». Мысль
Пифагора как математика развивалась следующим образом. В основе функционирования
мира лежат законы природы, которые могут быть выражены математически в виде
определенного соотношения чисел. Это соотношение и образует порядок, которому
подчиняются и движение небесных тел, и музыкальная мелодия. Само слово «космос»,
которое в наше время обозначает все, находящееся вне Земли, в переводе с
греческого — «порядок» (поэтому слова «космос» и «косметика» однокоренные,
косметика буквально переводится как приведение себя в порядок). Небесные тела не
вращаются произвольно, их движение подчиняется закону всемирного тяготения, и,
подставляя в формулу данного закона соответствующие числа, мы узнаем, где будет
находиться в любой момент времени данное небесное тело. Конечно, закон
всемирного тяготения был открыт гораздо позже, но здесь дело в принципе
первичности объективных законов природы, выраженных в соотношении чисел, что и
имел в виду Пифагор. Отметим также, что в отличие от представителей милетской
школы, у которых первоначала вещественны, материальны (вода, воздух), у Пифагора
«число» — нетелесное, нематериальное начало.
Число как таковое, как и мысль, нельзя ни увидеть, ни услышать, ни осязать.
Гегель писал, что учение пифагорейцев — один из промежуточных этапов на пути от
признания первоначал физическими к признанию их идеальными, на пути от милетской
школы к Платону.
2) Милетская школа. Фалес (640-562 г до н.э.). Основные положения: абсолютное
представляет собой единое конкретное вещественное первоначало (вода, воздух,
беспредельное - апейрон). Движение есть изначальное свойство вещей и явлений (
этот факт принимается как очевидный факт наблюдения, но не обосновыввается)
3) Элейская школа. Парменид (540-470 г до н.э.) и Зенон Элейский. Основные
положения : мыслить и быть - одно и то же, поэтому лишь бытие существует, а
небытия вовсе нет; бытие неделимо, однородно- оно неподвижно, видимое нами
движение только кажется существующим, поскольку нельзя мыслить движение как
движение.
Ионийская философия. Основные представители Милетской школы и Гераклит.
Диалектика Гераклита.
Ионийская философия (и ф)
ИОНИЙСКАЯ ФИЛОСОФИЯ, древнейшее материалистическое направление греческой
философии, возникшее в начале 5 вв. до хр. э, Главные представители И. ф. —
Фалес, Анаксимен, Анаксиман К И. ф. некоторые историки относят и Гераклита. К
более поздним представителям И. ф. относят Гиппона и Диогена из Аполлонии И. ф.
зародилась в главном городе Ионии — Милете, одном из крупнейших торговых центров
тогдашней Греции. В 7 и 6 вв. до хр. э. ионийские колонии были охвачены
революционным процессом ломки общинно-родового уклада, при к-ром господствовала
землевладельческая знать, и формированием нового, рабовладельческого строя,
бывшего на том этапе прогрессивным и обеспечивавшим более широкое разделение
труда между сельским хозяйством и промышленностью. Происходило быстрое развитие
торговли, ремесленной промышленности и мореплавания. В связи с этим возникла
потребность в практических знаниях, и на этой основе зародился самостоятельный,
независимый от религии, материалистический подход к изучению явлений природы. И.
ф. отражала идеологию торговых и промышленных кругов, бывших наиболее передовой
группой класса рабовладельцев. Греческая философия и наука делали свои первые
шаги, обслуживая производственные и политические интересы торгово-промышленных
слоев. Представители И. ф. были тесно связаны с практической деятельностью
своего класса. Так, Фалес был математиком, астрономом, инженером, купцом и
политиком. Анаксимандру приписывается составление первой географической карты
земли, изобретение ряда астрономических инструментов (гномон, солнечные часы),
а также организация колоний на Черноморском побережьи. И. ф. была в основном
натурфилософией и космогонией. Ее представители были крупными учеными своего
времени. Отдельные естественные науки в этот период еще не отдифференцировались
и развивались в тесном союзе с философией. Внимание И. ф. сосредоточено на
проблеме бытия, понимаемого материалистически, на изучении природы, на
исследовании процесса возникновения и развития космоса. Вопроса о возможности
познания внешнего мира для ионийцев еще не существует, т. к. они считают эту
возможность само собой разумеющейся.
Основным принципом И. ф. является признание объективного существования материи,
находящейся в процессе вечного движения и изменения, внутренне присущего
материи. Материя не приводится в движение божественной силой, а представляет
собой живое, вечно изменяющееся первоначало. И. ф. стремится найти основной
принцип всего сущего, то всеобщее первоначало, исходя из к-рого можно было бы
объяснить все бесконечное многообразие явлений природы. Неразвитость
естествознания и экспериментального исследования принудила ионийцев отыскивать
первовещество в открывающихся человеку в непосредственном чувственном восприятии
стихиях природы — воде, воздухе.
Милетская школа
Родоначальник Милетской школы материализма Фалес (ок. 624 — 547 до хр. э.)
считал воду той всеобщей первоначальной стихией, из к-рой все возникает и в к-
рой вновь все растворяется. Мировой процесс в целом Фалесу рисуется следующим
образом: все возникает из воды и вновь в нее возвращается. Вода своими
испарениями питает небесные огни (солнце и звезды), а в виде дождя возвращается
вновь назад, превращаясь в речных и морских отложениях в землю. Из земли в виде
подземных ключей, тумана и росы снова появляется вода Иначе понимает первооснову
мира Анаксимандр. Таковой он в отличие от конкретных стихий Фалеса и Анаксимена
считал «апейрон» (безграничное) — неопределенную материю, бесконечную в
пространстве и времени, литейную определенных чувственно-конкретных определений.
«Апейрон» у Анаксимандра не бесплотный дух, а телесное вещество. Возникновение
чувственно-конкретных вещей и бесчисленного множества миров совершается путем
выделения противоположностей, заключенных в скрытом виде в «апейроне». Такими
противоположностями для Анаксимандра служат: теплое и холодное, сухое и влажное.
Космос Анаксимандр рассматривает в процессе его развития, которое определяется
не божественными силами, а процессом вечного движения материи. Солнце, луна и
звезды возникают из огненной сферы. Земля у него уже не плоский предмет,
плавающий на воде, как у Фалеса, а имеет форму цилиндра, окруженного
беспредельным мировым пространством. Анаксимандр делает наивную попытку
исторического подхода к объяснению органических существ. Животные, возникшие, по
его мнению , во время высыхания жидкой земли, были рыбообразными. В процессе
дальнейшего приспособления к новым условиям они изменили свой вид, и человек
является лишь отдельным звеном этого общего процесса.
Ученик Анаксимандра Анаксимен восстанавливает конкретно-чувственное понимание
материи. Для Анаксимена первоначалом служит «воздух». Источником движения и
развития материи являются процессы сгущения и разрежения воздуха, вызываемые
действием «теплого» и «холодного». Разрежение, по мнению Анаксимена, дает огонь,
а сгущение в последовательном развитии — ветер, облака, дождь, воду,, землю и
камни. В процессе сгущения и разрежения частицы вещества принимают различное
расположение, что обусловливает качественные различия отдельных форм материи. У
Анаксимена мы находим первые зародыши примитивно-механистического объяснения
явлений природы. Космический процесс в целом Анаксимен представляет в виде
периодического возникновения и разрушения множественности миров. Таким образом
учение первых представителей И. ф. — милетских натурфилософов — является не
только стихийно-материалистическим, но и стихийно-диалектическим. Ионийцы
выдвигают первые зародыши диалектики, выраженные в положениях о вечной
изменяемости, всеобщем единстве и единстве противоположностей. Материя, с их
точки зрения, неинертная абстрактная неподвижная масса, как. у некоторых
последующих греческих философов (например элеатов), а конкретное динамическое
вещество.
Основные принципы И. ф. высшего своего развития достигли в учении Гераклита
Эфесского (около 500 до хр. э.). Гераклит, подобно натурфилософам Милетской
школы, первичной основой природы считает начало материальное, которое
сосредоточивается у него в огне.Идея всеобщей изменяемости и принцип единства,
противоположностей получают у Гераклита, дальнейшее более отчетливое и
конкретное развитие. Процесс развития и изменения представляется Гераклиту не в
виде плавного эволюционного изменения, а является результатом диалектической
борьбы противоположностей. Война как всеобщая вражда противоположностей
становится у Гераклита основной движущей силой всякого развития. Гераклит в
отличие от ранних ионийцев выступал защитником интересов аристократии,. но эти
интересы он защищал уже не старым идеологическим оружием, а новым методом ,,
выковывавшимся в огне социально-экономической революции, охватившей в конце 6 в.
Ионию, его родину, первым идеологическим выражением к-рой явилась И. ф.
Диалектика Гераклита
Диалектика у Г. есть концепция непрерывного изменения, к-рое мыслится им в
пределах материального космоса и в основном является круговоротом веществ.
стихий – огня, воздуха, воды и земли. Здесь выступает у философа знаменитый
образ реки, в к-рую нельзя войти дважды, поскольку в каждый момент она все новая
и новая. "Г. устранял из вселенной покой и неподвижность. Ибо это [свойство]
мертвых. Он приписывал движение всем вещам: вечное вечным и временное тленным" .
По свидетельству Платона, Г. учил о всеобщем течении. В другом месте Платон
выразил эту мысль Г. так: "Все движется, и ничто не остается на месте". В
последующие времена осталась комбинация этих двух текстов Платона: "Все течет, и
ничто не остается на месте". Все всегда становится другим: теплое холодным,
холодное теплым и т.д. Даже и кикеон (священный напиток в элевсинских мистериях)
разлагается, если его не встряхивать. Даже и солнце все время обновляется и
каждый день новое.
Возникновение философии в Древней Греции. Этапы развития античной философии.
Философия (Натурфилософия) в Древней Греции возникает на рубеже VII — VI вв. до
н. э. Известно, что первыми греческими философами были Фалес, Анаксимандр,
Анаксимен, Пифагор, Ксенофан, Гераклит, чья жизнь и деятельность выпадает на VI
в. до н. э.
Основные этапы развития античной философии:
1)Первый этап, который часто называют досократоеским, носит космоцентрический
характер и сохраняет вначале черты мифологии.
На первом этапе развития греческой мысли не всегда осознается различие между
понятиями и реальностью, бытием и мышлением, что приводит к их неявному или
явному отождествлению. Это нашло отражение в построениях философов милетской
школы.
Милетская школа существовала в Древней Греции в VI в. до н. э. и получила свое
наименование от названия города, где она была основана: Милета — крупного
торгово-ремесленного поли¬са в Малой Азии. Представителями данной школы являлись
Фалес, Анакси¬мандр, Анаксимен.
Философы милетской школы:
• выступали с материалистических позиций;
• занимались не только философией, но и другими науками — точными и
естественными;
• пытались объяснить законы природы (за что получили свое второе название -
школа "физиков");
• искали первоначало - субстанцию, из которой возник окру¬жающий мир.
(тут можете рассказать про одного фил-в…..я их ниже перечислила….ПС писать это
не надо)
Второй этап — период расцвета греческой философской мысли — отличается от
первого, во-первых, значительным качественным расширением предметного поля
философии, во-вторых, развитием категориальных средств пoстижения бытия и
богатством мыслей, опередивших свое время; в-третьих, появлением в рамках
общефилософских представлений зачатков научного знания и логики, которые
впоследствии оказали существенное влияние на все сферы человеческой
деятельности. В частности, к Платону восходит мысль о философии как
интеллектуально-духовной деятельности по преодолению противоречия между
несовершенством наличной материальной данности и совершенством мира идей.
Подобное противоречие — не внешнее для мыслящего субъекта, а выступает как
личная проблема, решение которой приводит к совершенствованию. преображению,
одухотворению человека.
Аристотель различает два уровня философии. Первая философия занимается вопросами
бытия как такового, бытия вообще, тогда как вторая философия, или физика,
исследует бытие сущего, причастного к движению. Античная философия в эпоху
Сократа, Платона и Аристотеля получает свое наивысшее, классическое развитие.
Третий этап— эллинистический — характеризуется включением элементов восточной
культуры, снижением уровня философских исследований, распадом высоких
философских школ Платона и Аристотеля. Так, стоики и эпикурейцы больше
интересуются философией практически, нежели с точки зрения Истины и Блага в
традиционно греческом их смысле. Тем самым меняются акценты в понимании предмета
философии, сужается сфера ее интересов, возрастают скептицизм и критицизм в
противовес конструктивному мышлению предшественников, появляются эклектические
философские течения.
Генезис философии. Философия и - происхождение.
Зачатки ф. знаний отчетливо обнаруживаются в 6-5 в. до н. э. В Китае, индии и
т.п.
Генезису ф. послужила: в мифологии стихийная постановка основных мировоззренч.
вопросов, а в зачатках наук-развитие мышления и самого научного духа и метода т.
е. ф. возникает как разрешение противоречий между мифологической картиной
мира(построенной на воображении) и новым знанием и мышлением. Важным фактором
содействовавшим появлению ф. и зарождению нового мировоззрения было
возникновоние древнегреческой демократии. Чтобы добиться власти нужно было
опровергнуть противника, т.е. доказать правоту, так возникла особая форма обмена
информацией-доказательство.
Мифология – система преданий, сказаний, легенд, при помощи воображения
объясняющая протекание и происхождение природных и социальных процессов.
Мифология в своем возникновении была наивной философией и наукой.
Мифология являла собой попытку объяснения явлений природы и жизни людей,
взаимоотношение земного и космического начал.
Мифология – начальная форма мировоззрения, она выражала: наивные формы
объяснения природных и социальных явлений; нравственное и эстетическое отношение
к миру, чем и близка к философии.
Структура философского знания. Исторические типы философии. Периодизация
западной философии.
В античности философия традиционно делилась на 3 раздела: логика, физика и
этика.(Аристотель)
В современной флософии выделяют разделы:
Онтология-учение о бытии;
Гносиология-учение о познании
Эписемология- раздел гносиологииизучающий проблемы научного познания;
Аксиология-учение о ценностях;
Этика- учение о нравственности;
Эстетика- учение о красоте и искусстве;
Социология- учение об обществе;
Антропология-учение о человеке.
Исторические типы:
История русской философии
История западной философии и др.
Первым периодом называют античность, т.е время с конца 7 – начала 6 вв. до н.э.
и до 4 в. н.э. Античная философия, в свою очередь, делится на три значительных
этапа: натурфилософию, античную классику и эллинизм.
Натурфилософия развивается в 6 – 4 вв. Основным вопросом в это время является
вопрос о субстанции. Представителями натурфилософии были Фалес, Анаксимандр,
Пифагор, Гераклит и др.
В конце 5 – начале 4 вв. до н.э. в Греции появляется течение софистов, которые,
утверждая относительность знания, от вопроса «Что есть мир?» перешли к вопросу
«Что есть истина?». (Сократ, Платон,Аристотель) период, который принято считать
расцветом античной философии – античную классику (4 в. до н.э.).
Период эллинистических школ продолжался с 3 в. до н.э. по 6 в н.э. включительно,
проблематика этого времени заключена, как правило, в попытках объединить те или
иные натурфилософские представления о мире с методологией, разработанной
Платоном и Аристотелем.
Вторым крупным периодом является философия средневековья (2 – 14 вв. н.э). Вся
средневековая философия представляет собой попытку философского осмысления
христианской доктрины, поэтому ее возникновение напрямую обусловлено
возникновением и распространением христианства.
философия эпохи Возрождения С 14 по 16 в. происходит разворот от теоцентризма
средневековья к антропоцентризму Возрождения. Начавшееся в это время
формирование первой научной картины мира приводит к необходимости философского
осмысления меняющегося мировоззрения.
Философия Нового Времени, складывающаяся в 17 – 18 вв., представлена в первую
очередь именами Ф. Бэкона и Р. Декарта, которые считаются основателями двух
направлений новоевропейской философии – эмпиризма и рационализма. Логическим
завершением развития новоевропейской философии является немецкая классическая
философия, представленная именами И. Канта, И. Фихте, Г.В.Ф. Гегеля и др.
Немецкий идеализм подводит черту под традиционной философией, формируя
законченные гносеологические (Кант) и онтологические (Гегель) системы.+
марксизм.
идеологическая функция философии
Идеология – систематизированная совокупность идей связанная прежде всего с
определенным пониманием общественной жизни, оценки ее качества и перспектив
преобразования.
Идеологическая функция состоит в том, чтобы отразить имеющиеся в обществе
разнообразие интересов, соц.позиций и ценностей. К.Маркс в работе « немецкая
классическая идеология» назвал идеологию ложным перевернутым сознанием.
Особенности идеологии, как особой мировоззренческой конструкции выражается в
незыблемости ее исходных принципов в открытой апелляции к интересам и
потребностям человека, претензии на всеобщность ( стремлении выдать свое соц.
ограниченное содержание за выражение всеобщего интереса) т одновременно – в
особой неискренности выводов, нечувствительности к отдельным противоречиям
форменности выражения.
Философия является идеологией в том смысле, что воздействуя на умы людей,
регулирует общественные отношения, а потому жизненно необходима обществу.
Философия призывает к тому или иному образу жизни. Философия может выступать как
идеология, но ее идеологический характер неочевиден, завуалирован, т.к.
истинный философ резко разграничивает свой способ воздействия на человека и
откровенную пропаганду. Философ действует не явно, без нажима, умело приводя к
правильному решению.
Тайна идеологического влияния философа заключается в том, чтобы вести, оставаясь
не видимым. Философ вынужден не договаривать то, что он больше всего хотел бы
сказать. Он предоставляет право самому сделать вывод своему собеседнику или
читателю. Создавая тем самым иллюзию того, что человек сам сделал это открытие.
Идеальным методом философии, как идеологии является майевтика(повивальное
искусство). Майевтика была создана Сократом как искусство извлекать скрытое в
каждом человеке знание с помощью наводящих вопросов.
В ходе диалога Сократ вместо того, чтобы утверждать ту или иную истину, задает
требующие последовательности вопросы, отвечая на которые, его собеседник
формулирует дотоле неизвестные ему утверждения («рождает истину»). Отсюда и
связь с повивальным делом: Сократ не делится истиной, а лишь помогает
собеседнику самостоятельно создать ее.
Суть этого метода состоит в противопоставлении внешнего софистического знания
внутреннему философскому знанию, которое каждый носит в себе и может в себе
открыть .
Как утверждает Сократ (в диалоге Платона «Теэтет»), он промышляет тем же, чем
занималась его мать Фенарета, бывшая повитухой, с той только разницей, что он
помогает разрешаться от бремени не женщинам, а мужчинам, и рождают они не дитя,
а знание.
Методологическая функция.
Философский метод есть система наиболее общих принципов подхода к теоретическому
исследованию действительности. Принципы же эти, разумеется, могут быть
совершенно различны. Можно, например, подойти к одному и тому же изучаемому
явлению как развивающемуся, а можно подойти к нему как к неизменному, раз
навсегда данному. В зависимости от этого и результаты теоретического
исследования и практические выводы из него будут существенно различаться.
В истории философии прослеживаются два основных философских метода диалектика и
метафизика. Принципиальные различия между ними как двумя противоположными
концепциями взаимосвязи и развития можно представить следующим образом:
1. Диалектика исходит из всеобщей, универсальной взаимосвязи явлений и процессов
в окружающем нас мире, метафизика признает только связи случайные, возводя в
абсолют автономность, самостоятельность вещи.
2. Диалектика исходит из принципа развития, качественных изменений явлений и
процессов, метафизика сводит все изменения в мире только к количественным.
3. Диалектика исходит из внутренней противоречивости, закономерно присущей
любому явлению или процессу, метафизика же считает, что противоречия свойственны
только нашему мышлению, но отнюдь не объективной действительности.
4. Диалектика исходит из того, что именно борьба внутренне присущих явлениям и
процессам противоположностей представляет собой главный источник их развития,
метафизика же переносит этот источник вне исследуемого предмета.
Философский метод выступает как отражение определенного уровня научного познания
мира. Это становится очевидным, как только мы пытаемся ответить на вопрос: в чем
причина, почему в истории философии диалектика и метафизика сменяли друг друга в
качестве господствующих философских методов? Смена эта происходила закономерно,
в связи с качественными изменениями в характере самой науки, и прежде всего
естествознания. Так, античная диалектика, превосходившая метафизику в объяснении
мира в целом, вынуждена была уступить свое первенство, как только конкретные
науки занялись детальным, скрупулезным исследованием каждого явления в
отдельности и в его статике. На этом этапе (а он длился сотни лет) метафизика
как нельзя лучше отвечала духу тогдашней науки. Но затем наступил новый этап,
когда научное знание из описывающего, собирающего начало превращаться в
сравнивающее, классифицирующее, систематизирующее (вспомним то, что сделал Карл
Линней в виде системы растительного и животного мира, Дарвин своей эволюционной
теорией, Менделеев — периодической системой элементов и т. д.). Духу такого
научного знания может соответствовать только диалектический метод.
Подытоживая, можно выделить следующие линии взаимодействия философии и частных
наук:
а) на каждом историческом этапе развития науки философский метод синтезируется
из достижений частных, конкретных наук, отражая дух науки своего времени, ее
качественную специфику;
б) в свою очередь каждая из конкретных наук использует философский метод в
качестве системы общих принципов подхода к изучению интересующих ее явлений и
процессов.
Функции философии. Мировоззренческая функция.
Функции:
мировоззренческая, гносеологическая, методологическая,
информационно-коммуникативная , ценностно-ориентирующая, критическая
интегрирующая, идеологическая, воспитательная, прогностическая,проектировочная.
Мировоззренческая функция считается одной из важнейших. ней проявляется
способность философии выступать основой мировоззрения, которое представляет
собой целостную устойчивую систему взглядов о мире и закономерностях его
существования, о явлениях и процессах природы и общества, имеющих значение для
поддержания жизни общества и человека.
Мировоззрение по своей форме может быть:
-мифологическим
-религиозным
-философским.
Основу мифологического мировоззрения составляют мифы, т. е. фантастические
повествования о мироустройстве и о месте человека в системе мироздания. Такое
мировоззрение исходит из художественно-эмоционального переживания мира или из
общественных иллюзий. Религиозное мировоззрение является следующим этапом
развития взглядов людей на мир, в отличие от мифа, религия не смешивает земное и
сакральное. Обладатели такого мировоззрения полагают, что творческая всемогущая
сила — Бог находится над природой и вне природы. В центре любого религиозного
мировоззрения находятся представления о высших ценностях и путях их обретения.
Оно базируется на не терпящей сомнения вере и ставит воззрения человека в
зависимость от религиозных догматов. В отличие от него, философское
мировоззрение в состоянии основываться на результатах познавательной и
практической деятельности людей. Важную роль в системе современного философского
мировоззрения играют данные науки, синтезируемые в представлениях о научной
картине мира.
Язык философии. Понятие "языка философии". Особенности языка философии.
ФИЛОСОФИЯ ЯЗЫКА — исследовательская область философии, в которой не просто
анализируется взаимосвязь мышления и языка, а выявляется конституирующая роль
языка, слова и речи в различных формах дискурса, в познании и в структурах
сознания и знания. Термин “философия языка” был предложен П. И. Житецким (1900),
А. Марта (A. Marty, 1910), К. Фослером (К. Vossler, 1925), О. Функе (О. Funke,
1928), M. M. Бахтиным и В. H. Волошиновым (1929).
Классическая философия тематизировала проблематику языка под двумя углами
зрения: 1) объяснения генезиса языка, где были выдвинуты две альтернативные
концепции — возникновение языка по природе (концепции, развивавшиеся от софистов
и стоиков до Просвещения) и по конвенции (от греческих атомистов до Т. Гоббса и
Ж. Ж. Руссо) и 2) взаимосвязь языка и мышления, при всем многообразии концепций,
обсуждавших этот круг проблем, их объединяло то, что язык рассматривался как
пластичный материал выражения мысли, которая трактовалась как безличная,
объективно-идеальная структура однозначных значений. Язык для классической
философии — зеркало рассудка (Д. Локк, Г. Г. Лейбниц). Конечно, опосредованным
образом специфическая структура языка задавала и перспективу категориального
расчленения, поскольку категории выявлялись (Аристотелем, Кантом,
Тренделенбургом и др.) как типы связки в суждениях, отождествлялись с
предложениями, а типы связки субъекта и предиката весьма различны в различных
языках.
Основной вопрос философии: подходы.
Основной вопрос ф-и - вопрос об отношении сознания к бытию, мышления к материи,
природе, рассматриваемый с двух сторон: во-первых, что является первичным - дух
или природа, материя или сознание - и, во-вторых, как относится знание о мире к
самому миру, или, иначе, соответствует ли сознание бытию, способно ли оно верно
отражать мир. Последовательное решение О. в. ф. возможно лишь при учете обеих
его сторон. Философы, являющиеся сторонниками материализма, признают первичным
материю, бытие, вторичным - сознание и считают сознание результатом воздействия
на субъекта объективно существующего внешнего мира. Философы-идеалисты принимают
за первичное идею, сознание, рассматривая их как единственно достоверную
реальность. Поэтому, с их т. зр., познание не является отражением материального
бытия, а есть лишь постижение самого сознания в форме самопознания, анализа
ощущений, понятий, познания абсолютной идеи, мировой воли и т. п. Промежуточную,
непоследовательную позицию в решении О. в. ф. занимают дуализм, агностицизм.
Прежней философии был присущ метафизический подход к решению О.-в. ф.,
проявляющийся либо в недооценке активности сознания, в сведении познания к
пассивному созерцанию (метафизический материализм), в отождествлении сознания и
материи (Вульгарный материализм), либо в преувеличении активности мысли, в
возведении ее в абсолют, оторванный от материи (Идеализм), либо в утверждении их
принципиальной несовместимости (дуализм, агностицизм). Только марксистская
философия дала всестороннее материалистическое, научно обоснованное решение О.
в. ф. Первичность материи она видит в том, что: 1) материя является источником
сознания, а сознание - отражением материи; 2) сознание - результат длительного
процесса развития материального мира; 3) сознание есть свойство, функция
высокоорганизованной материи головного мозга; 4) существование и развитие
человеческого сознания, мышления невозможно без языковой материальной оболочки,
без речи; 5) сознание возникает, формируется и совершенствуется в результате
материальной трудовой деятельности человека; 6) сознание носит общественный
характер и определяется материальным общественным бытием. Отмечая абсолютную
противоположность материи и сознания лишь в пределах О. в. ф., диалектический
материализм одновременно указывает на их взаимосвязь и взаимодействие. Будучи
производным от материального бытия, сознание обладает относительной
самостоятельностью в своем развитии и оказывает обратное активное воздействие на
материальный мир, содействуя его практическому освоению и преобразованию.
Человеческое сознание, опираясь на практику, способно к достоверному познанию
мира. Вопрос об отношении материи и сознания, будучи основным, определяет не
только решение частных проблем, но и характер мировоззрения в целом, дает
надежный критерий для различе-, ния осн. философских направлений. Поэтому
научная формулировка О. в. ф. позволяет последовательно провести принцип
партийности философии, четко разграничить и противопоставить материализм и
идеализм, решительно отстаивать научное мировоззрение диалектического
материализма.
Философия как рефлексия над основаниями культуры. Ф.и наука. Ф. и искусство.
Рефлексия — способность человеческого мышления к критическому самоанализу.
Различают несколько видов Р. Элементарная Р. заключается в рассмотрении и
анализе индивидом собственных знаний и поступков. Такой вид Р. присущ почти
каждому человеку: каждый из нас хотя бы изредка задумывается над причинами
собственных неудач и ошибок, с тем чтобы изменить свои представления о мире или
об окружающих людях, исправить ошибки и постараться не допускать их в будущем.
Р. помогает нам учиться на своих ошибках. Научная Р. направлена на критическое
исследование научного знания, методов и приемов получения научных результатов,
на процедуры обоснования научных теорий и законов. Такая Р. находит выражение в
специальных дисциплинах — логике, методологии научного познания, психологии
научного творчества и т.п. Высшим видом Р. является философская Р. —
размышления о предельных основаниях человеческой культуры и о смысле
человеческого существования. Со времен Сократа Р. считается важнейшим средством
самопознания человека и основой его духовного совершенствования. По сути дела,
именно способность к критической самооценке является важнейшей отличительной
особенностью человека как разумного существа. Благодаря Р., вскрывающей и
устраняющей человеческие предрассудки и заблуждения, оказывается возможным
духовный прогресс человечества. Философия саморефлексивна - обращена к
собственным основаниям, требует удерживания их в контексте рассуждения;
художественное творчество - спонтанно. Философию можно определить как учение об
общих принципах бытия, познания и отношений человека к миру. Наука - это форма
духовной деятельности людей, направленная на производство знаний о природе,
обществе и самом познании, имеющая непосредственной целью постижение истины и
открытие объективных законов на основе обобщения реальных фактов в их
взаимосвязи. Общее между философией и наукой заключатся в том, что они: 1.
Стремятся к выработке рационального знания; 2. Ориентированы на установление
законов и закономерностей исследуемых объектов и явлений. Разное - в том что:
1. Философия всегда представлена адресно, т.е. тем или иным философом, когда его
идеи, труды могут быть самодостаточными и не зависеть от того, разделяют или не
разделяют их другие философы. Наука же в конечном счёте - плод коллективного
труда; 2. Философия не может дать точного прогноза, т.е. не может
экстраполировать достоверные знания в будущее, ибо таковыми не обладает.
Отдельный философ на основе определённой системы взглядов может лишь
предсказывать, но не прогнозировать или моделировать, как доступно ученому.
Вывод: Философия, - для одного она познается сквозь призму научного учения и
является наукой, для другого философия нечто глобальное, для третьего - то, на
чем основывается его жизнь и таким образом философия для него это его
мироощущение, мировосприятия, но никак не наука, для четвертого философия это
лишь набор букв или слово, которое он где-то слышал. Говоря же о различиях
философии и искусства, отметим следующее: Искусство говорит на языке образов о
неизобразимом, а ф-я говорит на языке рассуждений о несказанном. Имея своим
«предметом», своим устремлением то, что лежит за пределами собственно образа или
собственно понятия, искусство остается трансцендентным применением
чувственности, а философия - трансцендентным применением рациональности.
Образность доминирует в искусстве, а концептуальность - в ф-и. Хотя чувство и
мысль не разделены непроходимой гранью, все же искусство апеллирует к
воплощенности формы - в камне, на холсте, в красках или в звуках. Ф-я стремится
к «извлечению» чистого смысла, к пониманию, устраняющему образность и
представимость в картинках. Отсюда- парадоксальность главных философских
концептов - вспомним хотя бы парменидовское определение бытия как того, чего не
было и не будет, но есть.
Чувственно – образное и абстрактно – логическое в духовном освоении человеком
мира.
Чувственно-образное мировоззрение основывается на обыденных представлениях,
формируется стихийно, в повседневном обиходе. Рационалистическое, или
рационализированное мировоззрение (абстрактно-логическое, философское и научное)
- может строится на основе обобщения научных знаний, которые в нем
синтезируются. В гармонично развивающейся личности данные мировоззренческие
формы должны развиваться взаимно: плохо, если в человеке не развиты чувства, или
атрофирован рассудок.
Специфика философского знания. Предмет и метод философского знания. Античная
философия.
1-ые философские знания и учения возникли 2.5 тыс. лет назад в Индии, Китае,
Древней Греции. Спецификой греческой философии является стремление понять
сущность природы, космоса, мира в целом (космоцентризм). Философия
средневековья. Основные философские учения этого периода являются религиозными.
В этот период были отброшены и материалистический и диалектический подход.
Использовалась лишь идеалистическая сторона философской мысли. Философия эпохи
возрождения и нового времени. Первую существенную критику религиозной картины
мира дали в своих учениях представители эпохи Возрождения, такие как Коперник,
Галилей. Мыслители возрождение ставили в центр мироздания самого человека вместо
Бога. Философы делились на два направления: Рационализты (выдвигают на первый
план логические основания наук, при этом главными источниками познания
признаются мысли, понятия, идеи. Яркие представители : Декарт, Спиноза).
Эмпиристы (утверждают, что все знания возникают из опыта и наблюдений). Бекон,
Гоббс, Локк. Направление возникло в Англии в 16-17 в. Немецкая классическая
Философия. Кант уделял много времени естествознанию и выдвинул гипотезу о
происхождении солнечной системы из первоначальной туманности. Система Канта
ориентируется на компромисс между материализмом и идеализмом. Гегель: Считал,
что некая духовная сила является творцом действительности. Эту дух силу Г.
называет абс идеей или абс духом. Гегель открыл законы диалектики, разработал
диалектический метод, вырабатывал диалектическую логику. Феербах. Развил учение
антропологического материализма. Сознание и мышление являются продуктами
человеческого МОЗГА - высшего продукта материи. Он признает познаваемость мира,
говорит, что вещи отражены в нашем сознании, что наши ощущения и представления -
образы вещей. На современном этапе структура философского знания включает в
себя следующие разделы: онтология (учение о бытии), гносеология (теория
познания), методология (учение о методах), история философии, философская
антропология (философское учение о человеке), социальная философия (философское
учение об обществе), аксиология (теория ценностей), праксиология (теория
деятельности). К философским наукам относятся этика (наука о нравственности),
логика (наука о формах человеческого мышления), эстетика (наука о прекрасном).
Предмет философии менялся вместе с развитием общества. Так, античные философы ее
предметом считали весь мир (космос), а саму философию рассматривали как царицу
наук, тем более что любое научное знание на первых порах связывалось с мудростью
(софия) и автоматически причислялось к философии. Но постепенно из философии
стали выделяться частные науки - математика, физика, астрономия и др. К XVII
веку они настолько окрепли, что представители частных наук стали утверждать:
каждая наука - сама себе философия, поэтому последняя должна быть лишь
помощницей в изучении природы - натурфилософией (натура - природа). Значит,
предмет ее исследования - природа. В настоящее время философия не считается ни
царицей наук, ни их служанкой, но в то же время подчеркивается, что она, по
выражению Гегеля, должна быть квинтэссенцией эпохи и меняться вместе с развитием
общества. Предметом ее изучения является следующее. 1. Соотношение материального
и идеального в мире. 2. Всеобщие связи бытия, часть которых называются законами.
3. Всеобщие методы познания и преобразования мира. Из сказанного следует, что
философия дает людям универсальное теоретическое знание, в котором высшей
ценностью является человек в его отношении к миру. Она учит человека стремлению
быть таким, чтобы стать счастливым, и эту работу он должен выполнить сам.
1Философия как особый вид духовной деятельности. Самоопределение философии.
ФИЛОСОФИЯ - особый вид духовной деятельности, форма общественного сознания
человека. Это учение об общих принципах бытия и познания, об отношении человека
к миру, о всеобщих закономерностях развития природы, общества и мышления.
Философия выражает обобщенную систему взглядов на мир и место человека в нем,
исследует познавательное, ценностное, социально-политическое, нравственное и
эстетическое отношение человека к миру. Эта наука оказывает активное воздействие
на общественное бытие, способствует формированию идеалов, нравственных и
культурных ценностей. Философия, в отличие от религии, мифологии и прочих форм
мировоззрения, рационально обосновывает свои принципы. Ф. в идеальных
конструкциях дает предельные основания культуры и тесно связана с глубинными
пластами менталитета общества, откуда философы черпают свой материал.
Самоопределение философии Самоопределение есть важнейшее внутреннее состояние
философии. Оно играет ключевую роль в развитии философии, но с конца XX - начала
XXI вв. протекает в совершенно особых условиях. Новейшее время - это период
смены эпох. По своему масштабу и значению он сопоставим с осевым временем К.
Ясперса. Не только философия, но и другие отрасли интеллектуальной культуры
оказываются в ситуации, когда имевшийся опыт выделения предметов, характер
проблематизации и целеполагания, а также привычные интеллектуальные технологии
уже не отвечают требованиям материальной и духовной жизни. В ситуации начала
новой эпохи у философии есть все основания и ресурсы для того, чтобы занять
лидирующие позиции, определяя стратегию развития культуры и цивилизации новой
эпохи.
проблема определения предмета философии
Термин "философия" имеет древнегреческое происхождение, поскольку именно в
Древней Греции философия впервые отделилась от других сфер интеллектуальной
деятельности и получила автономного характера развития. Этот термин состоит из
двух слов: "фило" - склонность, любовь, желание, преданность и "софия" -
мудрость, слово, которое буквально означает - говорить, говорить, целостно,
кстати. Еще в XIX в. существовал славянский термин "любомудрие", который можно
считать дословным переводом слова "философия". Рассматривая исторические корни
философии, мы уже дали ее первые и самые простые определения, однако на сегодня
не существует какого-то единого и общепринятого понимания и определения предмета
философии. Этот факт имеет свои оправданные основания: если в философии идет о
поисках первых человеческих жизненных ориентиров, если философия пытается
одновременно разрабатывать оправданы средства для их изобретения, то ее предмет
приобретает почти безграничных выражений. В простейшем варианте философия могла
бы выполнить свою общественно-историческое предназначение, когда она смогла бы
сопоставить между собой мир, с одной стороны, и человека, с другой стороны,
обозначить их основные возможные выявление и на этой основе сказать человеку,
что она есть и что ей предстоит делать в этой жизни и в этом мире. Однако как
мир, так и человек предстают незавершенными и почти безграничными в своих
характеристиках, действиях и проявлениях. Поэтому и философия предстает во
многом незавершенной, или, как говорят в науке, "открытой системой знания". Дело
философии скорее заключается в том, чтобы четко зафиксировать, которым уже
проявили себя человек и его действительность как исторически, так и в их
интеллектуального осмысления. Выполняя это дело, философия одновременно
выстраивает "стартовая площадка" для движения в будущее, давая к тому же
человеку несколько вроде "топографии" человеческого универсума, т.е. помогает
человеку сориентироваться в собственной реальности и получить определенные
интеллектуальные инструменты для дальнейшей жизни и деятельности.
Данная "широта" предмета и задач философии позволяет понять следующие
особенности предмета философии: 1) предмет философии исторически переменным,
поскольку исторически переменными возникают самовыражения и самосознания
человека, 2) вся история философии фактически входит в определение ее предмета,
поскольку лишь при таком условии мы и способны определить "топографию"
человечества, 3) философия предстает своеобразной формой сохранения и
обеспечения исторической непрерывности человеческой сознательной
самоидентификации, она призвана держать все время в поле внимания и в актуальном
состоянии все основные обнаружения человека как человека. Указанный момент
исторического бытия философии оказывается весьма важным ввиду того, что
философия всегда вписана в определенное социальную жизнь, функционирует в нем и
определенным образом пытается на него влиять (используя имеющийся арсенал своих
средств). Это значит, что философия имеет свое активно действующее, практическую
сторону, но не в том смысле, что она становится какой-то производственной
деятельностью, а в том, что она пытается воплощаться в реальные процессы жизни.
чувство представления и понятие как формы сознания
Сознание - одна из форм проявления нашей души, при этом очень существенная
форма, преисполненная глубокого содержания. В жизни мы часто употребляем эти
понятия как синонимы. Однако понятие "душа" шире понятия "сознание". Например,
чувства - это состояние души. Их нельзя отождествлять с сознанием. Как синоним
понятия "душа" мы можем употреблять понятие "психика".
Как же можно определить сознание? Сознание - это высшая, свойственная только
людям и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и
целенаправленном отражении действительности, в предварительном мысленном
построении действий и предвидении их результатов, в разумном регулировании и
самоконтролировании поведения человека за счет рефлексии.
Будучи адекватным осмыслением реальности, сознание реализуется в виде различного
рода практической и теоретической деятельности. Эта реализация предполагает
формулирование замысла, цели или идеи.
Потребности, отражаясь в голове человека, приобретают характер цели. Цель - это
идеализированная и нашедшая свой предмет потребность человека, такой
субъективный образ предмета деятельности, в идеальной форме которого
предвосхищается результат этой деятельности. Цели формируются на основе всего
совокупного опыта человечества и поднимаются до высших форм своего, проявления в
виде индивидуальных, социальных, этических и эстетических идеалов. Способность к
целеполаганию - специфически человеческая способность, составляющая кардинальную
характеристику сознания. Сознание стало бы ненужной роскошью, если бы оно было
лишено целеполагания, т.е. способности мысленного преобразования вещей в
соответствии с потребностями. В основе целеполагающей деятельности человека
лежит потребность изменить мир, придать ему формы, необходимые человеку,
обществу. Следовательно, и цели человека порождены личной и общественной
практикой, объективным миром и предполагают его.
Но человеческая мысль способна не только отражать непосредственно существующее,
но и отрываться от него. Бесконечно многообразный объективный мир всеми своими
красками и формами как бы светится, отражаясь в зеркале нашего Я и образуя не
менее сложный, многообразный и удивительно изменчивый мир. В этом причудливом
царстве духа, собственном "духовном пространстве" движется и творит пытливая
человеческая мысль. В сознании людей возникают и верные, и иллюзорные
представления. Мысль и движется по готовым шаблонам, и прокладывает новые пути,
ломая устаревшие нормы. Она обладает чудесной способностью новаторства,
творчества.
Сознание неоднородно. В широком смысле слова под ним имеют в виду психическое
отражение действительности независимо от того, на каком уровне оно
осуществляется - биологическом или социальном, чувственном или рациональном, тем
самым подчеркивается его отношение к материи без выявления специфики его
структурной организации.
В более узком и специальном значении под сознанием подразумевают не просто
психическое состояние, а высшую, собственно человеческую форму психического
отражения действительности. Сознание здесь структурно организовано, представляет
собой целостную систему, состоящую из различных элементов, находящихся между
собой в закономерных отношениях. В структуре сознания наиболее отчетливо
выделяются прежде всего такие моменты, как осознание вещей, а также переживание,
т.е. определенное отношение к содержанию того, что отражается. Развитие сознания
предполагает прежде всего обогащение его новыми знаниями об окружающем мире и
самом человеке. Познание, осознание вещей имеет различные уровни, глубину
проникновения в объект и степень ясности понимания. Отсюда обыденное, научное,
философское, эстетическое и религиозное осознание мира, а также чувственный и
рациональный уровни сознания. Ощущения, восприятия, представления, понятия,
мышление в целом образуют ядро сознания. Оно включает в себя и акт внимания как
свой необходимый компонент. Именно благодаря сосредоточенности внимания
определенный круг объектов находится в фокусе сознания. Воздействующие на нас
предметы, события вызывают в нас не только познавательные образы, мысли, идеи,
но и эмоциональные "бури", заставляющие нас трепетать, волноваться, бояться,
плакать, восхищаться, любить и ненавидеть. Познание и творчество - это не
холодно-рассудочное, а страстное искание истины.
Богатейшая сфера эмоциональной жизни человеческой личности включает в себя
собственно чувства, представляющие собой отношения к внешним воздействиям
(удовольствие, радость, горе и др.), настроения, или эмоциональное самочувствие
(веселое, подавленное и т.д.), и аффекты (ярость, ужас, отчаяние и т.п.). В силу
определенного отношения к объекту познания знания получают различную значимость
для личности, что находит свое наиболее яркое выражение в убеждениях, они
проникнуты глубокими и устойчивыми чувствами. А это является показателем особой
ценности для человека знаний, ставших его жизненным ориентиром. Чувства, эмоции
суть компоненты структуры сознания.
Человеческие чувства - это факт сознания, отражение мира и выражение отношения
человека к удовлетворению или неудовлетворению его потребностей, интересов,
соответствия или несоответствия чего-либо его представлениям и понятиям. Ничто в
нашем сознании не совершается вне эмоциональной окраски, имеющей громадный
жизненный смысл. Эмоциональный стимул определенным образом организует наши мысли
и действия для достижения конкретной цели.
Сознание не ограничивается познавательными процессами и эмоциональной сферой.
Наши намерения претворяются в дело благодаря усилиям воли. Сознание - это не
сумма множества составляющих его элементов, а их интегральное, сложно-
структурированное целое.
В основе всех психических процессов лежит память - способность мозга
запечатлевать, сохранять и воспроизводить информацию.
Движущей силой поведения и сознания людей является потребность - состояние
неустойчивости организма как системы, его нужды в чем-то. Такое состояние
вызывает влечение, поисковую активность, волевое усилие. Когда потребность
находит свой предмет, то влечение переходит в хотение, желание. Воля - это не
только умение хотеть, желать, это психический процесс, выражающийся в действиях,
направленных на удовлетворение потребности. Качественные сдвиги в характере
потребностей - это основные вехи в эволюции психики от ее элементарных форм до
высшего уровня сознания. Для регуляции поведения у животных нет никаких
оснований, кроме биологической полезности. У человека возникают социально
обусловленные потребности и запросы к жизни и совершенно новые идеальные
побудительные силы - жажда познания истины, чувство прекрасного, моральное
наслаждение, стремление совершить подвиг во имя блага народа, человечества и др.
Причина поступка лежит в потребностях людей. Цель есть отраженная в сознании
потребность. Но потребность - это не конечная, а производная причина
человеческих поступков. В возникновении потребностей, стремлений и желаний
определяющую роль играет внешний мир. Он обусловливает поведение людей не только
непосредственно, но и опосредованно - через сложную сеть прошлых поступков,
мыслей, чувств, и не только своих, но и других людей.
Философия как наука и мировоззрение. Структура и функции философии.
Мировоззрение — целостный взгляд на мир и место человека в нем.
В истории человечества выделяются три основные формы мировоззрения:
• мифология;
• религия;
• философия.
2. Мифология — форма общественного сознания, мировоззрение древнего общества, которое совмещает в себе как фантастическое, так и реалистическое восприятие окружающей действительности.
Как правило, мифы пытаются дать ответ на следующие
основные вопросы:
• происхождение Вселенной, Земли и человека;
• объяснение природных явлений;
• жизнь, судьба, смерть человека; деятельность человека и его достижения;
• вопросы чести, долга, этики и нравственности.
Чертами мифа являются:
• очеловечивание природы;
• наличие фантастических богов, их общение, взаимодействие с человеком;
• отсутствие абстрактных размышлений (рефлексии);
• практическая направленность мифа на решение конкретных жизненных задач (хозяйство, защита от стихии и т. д.);
• однообразие и поверхность мифологических сюжетов.
3. Религия — форма мировоззрения, основанная на вере в наличие фантастических, сверхъестественных сил, которые влияют на жизнь человека и окружающий мир.
При религиозном мировоззрении для человека характерна чувственная, образно-эмоциональная (а не рациональная) форма восприятия окружающей действительности.
Религия исследует вопросы те же, что и миф:
• происхождение Вселенной, Земли, жизни на Земле, человека;
• объяснение природных явлений;
• поступки, судьба человека;
• нравственно-этические проблемы.
Основными мировыми религиями являются:
• христианство;
• ислам;
• буддизм.
Крупнейшие и наиболее распространенные в мире национальные религии:
• синтоизм;
• индуизм;
• иудаизм.
Помимо мировоззренческих религия имеет ряд иных функций:
• объединительную (консолидирует общество вокруг идей либо ради идей);
• культурологическую (способствует распространению определенной культуры, влияет на культуру);
• нравственно-воспитательную (культивирует в обществе идеалы любви к ближнему, сострадания, честности, терпимости, порядочности, долга).
4. Философия — особый, научно-теоретический тип мировоззрения. Философское мировоззрение отличается от религиозного и мифологического тем, что оно:
• основано на знании (а не на вере либо вымысле);
• рефлексивно (имеет место обращенность мысли на саму себя);
• логично (имеет внутреннее единство и систему);
• опирается на четкие понятия и категории.
Таким образом, философия представляет собой высший уровень и вид мировоззрения, отличающийся рациональностью, системностью, логикой и теоретической оформленностью.
5. Философия как мировоззрение прошла три основные стадии своей эволюции:
• космоцентризм;
• теоцентризм;
• антропоцентризм.
Космоцентризм — философское мировоззрение, в основе которого лежит объяснение окружающего мира, явлений природы через могущество, всесильность, бесконечность внешних сил — Космоса и согласно которому все сущее зависит от Космоса и космических циклов (данная философия была свойственна Дре¬вней Индии, Древнему Китаю, иным странам Востока, а также Древней Греции).
Теоцентризм - тип философского мировоззрения, в основе которого лежит объяснение всего сущего через господство необъяснимой, сверхъестественной силы - Бога (был распространен в средневековой Европе).
Антропоцентризм — тип философского мировоззрения, в центре которого стоит проблема человека (Европа эпохи Возрождения, нового и новейшего времени, современные философские школы).
Предметом называется круг вопросов, которые изучает философия. Общую структуру предмета философии, философского знания составляют четыре основных раздела:
• онтология (учение о бытии);
• гносеология (учение о познании);
• человек;
• общество.
2. В рамках данных четырех основных разделов философии можно выделить множество изучаемых ею частных вопросов:
• сущность бытия;
• происхождение бытия;
• материя (субстанция), ее формы;
• сознание, его происхождение и природа;
• взаимоотношение материи и сознания;
• бессознательное;
• человек, его сущность и существование;
• душа, духовный мир человека;
• общество;
• общество и человек;
• природа;
• природа и общество;
• духовная сфера жизни общества;
• материально-экономическая сфера жизни общества;
• социальная сфера общества;
• общественно-экономические формации
Основными методами философии (путями, средствами, с помощью которых осуществляется философское исследование) являются:
• диалектика;
• метафизика;
• догматизм;
• эклектика;
• софистика;
• герменевтика.
Диалектика - метод философского исследования, при котором вещи, явления рассматриваются гибко, критически, последователь¬но с учетом их внутренних противоречий, изменений, развития, причин и следствий, единства и борьбы противоположностей.
Метафизика — метод, противоположный диалектике, при котором объекты рассматриваются:
• обособленно, как сами по себе (а не с точки зрения их взаимосвязанности) ;
• статично (игнорируется факт постоянных изменений, само¬движения, развития);
• однозначно (ведется поиск абсолютной истины, не уделяется внимания противоречиям, не осознается их единство).
8
Догматизм — восприятие окружающего мира через призму догм — раз и навсегда принятых убеждений, недоказуемых, "данных свыше" и носящих абсолютный характер. Данный метод был присущ средневековой теологической философии.
Эклектика — метод, основанный на произвольном соединении разрозненных, не имеющих единого творческого начала фактов, понятий, концепций, в результате которого достигаются поверхностные, но внешне правдоподобные, кажущиеся достоверными выводы. Часто эклектика применялась для обоснования каких-либо взглядов, идей, привлекательных для массового сознания, но не имеющих реальной ни онтологической, ни гносеологической ценности и достоверности (в средние века — в религии, в настоящее время — в рекламе).
Софистика — метод, основанный на выведении из ложных, но искусно и некорректно поданных как истинные посылок (суждений), новой посылки, логически истинной, но ложной по смыслу либо любой иной выгодной для принимающего данный метод. Софистика была распространена в Древней Греции, имела цель не получения истины, а победы в споре, доказательства "чего угодно кому угодно" и использовалась как прием ораторского искусства.
Герменевтика — метод правильного прочтения и истолкования смысла текстов. Широко распространен в западной философии.
Одновременно и направлениями в философии, и философскими методами являются:
• материализм;
• идеализм;
• эмпиризм;
• рационализм.
При материалистическом методе действительность воспринимается как реально существующая, материя — как первичная субстанция, а сознание — ее модус — есть проявление материи. (Материалистическо-диалектический метод господствовал в советской философии и имеет широкое распространение в современной российской.)
Суть идеалистического философского метода — признание в качестве первоначала и определяющей силы идеи, а материи — как производной от идеи, ее воплощением. Идеалистический метод особенно широко распространен в США и ряде стран Западной Европы (например, Германии).
Эмпиризм — метод и направление в познании, согласно которому в основе познавательного процесса, знания лежит опыт, получаемый преимущественно в результате чувственного познания. ("Нет ничего в мыслях, чего бы до этого не было в опыте и чувственных ощущениях".)
Рационализм — философский метод и направление в философии, в силу которого истинное, абсолютно достоверное знание может быть достигнуто только с помощью разума (то есть выведено из самого разума) без влияния опыта и ощущений. (Все можно подвергнуть сомнению, а любое сомнение — это уже работа мысли, разума.)
Вопрос 4. Функции философии
1. Функции философии — основные направления применения философии, через которые реализуются ее цели, задачи, назначение.
Принято выделять следующие функции философии:
• мировоззренческую;
• методологическую;
• мыслительно-теоретическую;
• гносеологическую;
• критическую;
• аксиологическую;
• социальную;
• воспитательно-гуманитарную;
• прогностическую
2. Мировоззренческая функция способствует формированию целостности картины мира, представлений об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
Методологическая функция заключается в том, что философия вырабатывает основные методы познания окружающей действительности (см. вопрос 3 "Предмет и методы философии").
Мыслительно-теоретическая функция выражается в том, что философия учит концептуально мыслить и теоретизировать — предельно обобщать окружающую действительность, создавать мыслительно-логические схемы, системы окружающего мира.
Гносеологическая — одна из основополагающих функций философии — имеет целью правильное и достоверное познание окружающей действительности (то есть механизм познания).
Роль критической функции - подвергать сомнению окружающий мир и существующее знание, искать их новые черты, качества, вскрывать противоречия. Конечная задача данной функции — расширение границ познания, разрушение догм, окостенелости знания, его модернизация, увеличение достоверности знания.
Аксиологическая функция философии (в переводе с греческого axios — ценный) заключается в оценке вещей, явлений окружающего мира с точки зрения различных ценностей - морально-нравственных, этических, социальных, идеологических и др. Цель аксиологической функции — быть "ситом", через которое пропускать все нужное, ценное и полезное и отбрасывать тормозящее и отжившее. Аксиологическая функция особенно усиливается в переломные периоды истории (начало средних веков — поиск новых (теологических) ценностей после крушения Рима; эпоха Возрождения; Реформация; кризис капитализма конца XIX — начала ХХ вв. и др.).
Социальная функция — объяснить общество, причины его возникновения, эволюцию, современное состояние, его структуру, элементы, движущие силы; вскрыть противоречия, указать пути их устранения или смягчения, совершенствования общества.
Воспитательно-гуманитарная функция философии состоит в том, чтобы культивировать гуманистические ценности и идеалы, прививать их человеку и обществу, способствовать укреплению мора¬ли, помочь человеку адаптироваться в окружающем мире и найти смысл жизни.
Прогностическая функция заключается в том, чтобы на основании имеющихся философских знаний об окружающем мире и человеке, достижениях познания спрогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, познавательных процессов, человека, природы и общества.
Философские школы Древней Индии.
Зарождение – 2-1 тыс-ия до н.э. Связано с тем, что общество перешло от первобытно-общинного строя к классовому.
Касты – замкнутые сообщества людей.
1.жрецы – брахманы (высшая каста)
2. купцы, торговцы (вайшьи)
3. крестьяне, обездоленные (шудры)
выделяются три основных этапа:
• XV — VI вв. до н. э. — ведический период;
• VI — И вв. до н. э. — эпический период;(В ту же эпоху появляются учения, оппозиционные Ведам:буддизм;джайнизм;чарвана-лакаята).
• II в. до н. э. — VII в. н. э. — эпоха сутр.(кратких философских трактатов, рассмат¬ривающих отдельные проблемы )
Первым письменным памятником философской культуры Древней Индии являются Веды. Данный источник позволяет разделить все философские школы древней Индии на ортодоксальные и неортодоксальные.Ортодоксальное – поклонение ведической литературе без попыток изменить что-либо в ней. 6 классических систем: Главные: веданта, санкхья, йога. Второстепенные: ньяя (логика), вайшешика (космология), миманса (ритуал)
Неортодоксальные - Вносят изменения в веды. Буддизм, джайнизм, червака (локаята).
Основы философского мировоззрения всей древнеиндийской культуры сосредоточены в четвертой части Вед – «Упанишадах». Начиная с Упанишад, «Брахман» и «Атман» становятся центральными понятиями всей индийской философии (и, прежде всего, веданты). Брахман – объективная духовная сущность, а Атман – субъективная духовная сущность, абсолютная душа, одушевленная субстанция, духовное «я».
Атман и брахман бессмертны.
Центральный вопрос в теории познания Упанишад – разделение знания на низшее и высшее. Низшее – это знание эмпирической действительности (оно не истинное, ибо отрывочно и фрагментарно). Высшее – знание духовного абсолюта, это восприятие бытия в его целостности. Приобрести его можно только с помощью мистической интуиции, йогической практики. Именно это знание дает власть над миром. В области этики в Упанишадах преобладает проповедь пассивно-созерцательного отношения к миру: высшим счастьем провозглашается избавление души от всяких мирских привязанностей (мокша, мукти). Упанишады стали, своего рода, фундаментом всех последующих философских воззрений.
В рамках философии Древней Индии впервые сформулирована концепция переселения душ, связанная с понятиями кармы и сансары. Суть философии буддизма сформулирована в четырех благородных истинах: жизнь есть страдание; страдания следуют за желаниями; есть возможность и путь избавления от страданий; суть этого пути - следование учению буддизма. Своеобразие буддизма состоит в том, что он отрицает идею субстанциональности бытия, выраженную в понятиях Брахмана и Атмана. Буддизм основан на том, что все разнообразие бытия связано цепью единой причинно-следственной зависимости.
Онтология индийской философии (учение о бытии и небы¬тии) опирается на закон Риты - космической эволюции, цик¬личности, порядка и взаимосвязанности. Бытие и небытие ассо¬циируется соответственно с выдохом и вдохом Брахмы-Космоса (Бога-творца). В свою очередь, Космос-Брахма (Бог-творец) живет 100 космических (8640000000 земных) лет, после чего он умирает и наступает абсолютное небытие, которое длится также 100 космиче¬ских (8640000000 земных) лет — до нового рождения Брахмы.
Вся бесконечная история — это чередование жизни Космоса (Маха Манвантара) и Абсолютного Небытия (Маха Пралайя), которые сменяют друг друга через каждые 100 космических лет. При каждом новом рождении Космоса-Брахмы заново появля¬ется жизнь, но в более совершенной форме.
Мир взаимосвязан. Любое событие (поступок человека, яв¬ление природы) влияет на жизнь Космоса. Цель эволюции, раз¬вития — достижение все более совершенного духа через посто¬янную смену материальных форм.
Выводы:
1.Др.Индийская философия – источник человеческой мудрости, подпитывающий человеческую культуру.
2.идея всеединства → всё есть одно. Все существа – проявление единого
3.обращение к внутреннему миру человека →нравственное усовершенствования человека.
4.понятие нирвана→путь совершенствования человека, преодоление трудностей.