Понятие, предназначение и смысл философии.

Философия - это форма общественного сознания, направленная на выработку мировоззрения, системы идей, взглядов на мир и на место в нем человека. Философия исследует познавательное, ценностное этическое и эстетическое отношение человека к миру. Как мировоззрение философия неразрывно связана с классовыми интересами, с политической и идеологической борьбой, активно воздействует на социальное бытие, способствует формированию новых идеалов, норм и культурных ценностей. Философия зависит от культуры, представляет собой ее выражение и в то же время формирует ее (противопоставление европейской и восточной философии). Философия является выражением эпохи, что легло в основу общего деления философии на древнюю, средневековую, философию Нового времени и современную (новейшую) философию.
Основной вопрос философии - отношение мышления и бытия, сознания и материи, разделил философию на типы - материализм и идеализм. В материализме первично бытие, а в идеализме - сознание.
Проблема сущности и роли философии появилась с момента ее возникновения (1 тыс.до н.э., Индия, Китай, Египет, Греция).Само слово "философия" (любовь к мудрости) впервые встречается у древнегреческого философа Гераклита, но предмет философии формировался вплоть до середины 19 века. Греческая философия стоит у истоков всех ныне существующих философских учений. Современная философия существует в особом контексте, который был создан философами прошлого, любое философское знание остается актуальным несмотря на смену эпох.

Философия начинается с поиска ответа на вопрос: "Что есть все?". Многообразие ответов сводилось к одному: поискам начала лежащего в основании, вечной основы, сущности, первопричины - субстанции. Греческая философия определила стратегию развития философского учения: единая основа, сущность (субстанция) мира как целостности, причины всех изменений, многообразия и разнообразия, законы и принципы как упорядочивающее и основополагающее начало. Всем управляет Логос - закон, который приводит мир к гармонии через связь и борьбу противоположностей (Гераклит).


Социокультурные предпосылки возникновения философии. Религия и мифология.

Прежде всего, к такого рода предпосылкам можно отнести поэмы Гомера и творчество гномических поэтов YII-YI вв. до н.э. (от "гнома" - изречение, греческое - стихотворный афоризм), создававших стихотворные афоризмы.
Так, Б. Рассел разделяет точку зрения, согласно которой Гомер - собирательное имя целого ряда поэтов. Однако, бесспорно "Илиада" и "Одиссея" по своему влиянию на эллинскую культуру сопоставимы с Библией в еврейской культуре. Так известно, что афинская молодежь заучивала Гомера наизусть, что и было наиболее важной частью образования, равно как поэмы Гесиода (VIII-VII вв. до н.э.): в "Теогонии", Гесиод, синтезируя все предшествующие философские интуиции, создает основание для последующей философской космологии, объясняя возникновение универсума и космических феноменов как трансформацию первоначального хаоса. В поэме "Творения и дни", Гесиод выражает принципы, ставшие основанием философской этики, к примеру, принцип справедливости, которая затем у Платона станет онтологическим понятием. Лирические поэты зафиксировали понятие меры, границы, ставшее одним из базовых принципов греческой философии, впоследствии сформировавшим облик современной протестантской цивилизации.
Протофилософское значение гомеровского эпоса можно выразить в следующих позициях: Гомеровские поэмы структурированы в соответствии с чувством гармонии, пропорции, меры, которые впоследствии, в контексте философии станут онтологическими принципами; Гомеровский стих обнаруживает подлинное искусство мотивации, то есть поэт не просто излагает факты, а находит им объяснение, отыскивает их причины и мотивы. Данный способ изложения фактов подготовил греческую ментальность к восприятию философии, которая тоже будет искать истоки, основания вещей; Гомеровский эпос представляет реальность мифопоэтическими средствами, но во всей ее полноте. Имплицитно гомеровский стих содержит вопрос: какова роль человека в универсуме? Вопрос, который станет "классическим" вопросом греческой философии. Философия также будет стремится выразить реальность во всей ее полноте, но в форме рациональных понятий.
К социокультурным предпосылкам античной философской мысли можно, конечно же, отнести общественную религию и орфические мистерии. В греческой религии различают две формы: публичную и религию мистерий. В определенной части собственного содержания они совпадают, но порой антиномичны, к примеру, в интерпретации понятий смысла жизни, предназначения, судьбы, человека. При этом для интерпретации генезиса философии важнее рассмотрение религии мистерий. По мнению Б. Рассела, именно благодаря мистическим религиозным сообществам "возникла концепция философии как образа жизни (way of life)".
Публичная религия представлена поэмами Гомера и Гесиода. Боги этой религии - персонифицированные явления природы. Тем самым, публичная религия натуралистична. Свой характер она передает и философии. Ссылка на природу есть константа греческой мысли.
Одной из форм религии мистерий был орфизм. Название этого религиозного движения происходит от имени древнего поэта Орфея - предполагаемого основателя доктрины. Рассел, отмечая безусловную неординарность Орфея, говорит и о непроясненности этого образа - неясно был ли Орфей человеком, героем или богом. Первоистоки доктрины орфизма - в Египте. По преданию, Орфей был жрецом и философом. В ранних формах легенды об Орфее, в отличие от более поздних, не отмечается даже его склонность к музыке. Говорят также и то, что "Орфей был реформатором, которого разорвали на куски бешеные менады, побужденные к этому вакхической ортодоксией". В отличие от общественной религии, орфики наделяли человека бессмертной душой, противополагая душу и тело. Это дуализм. Суть орфизма может быть представлена в следующих позициях: в человеке, вследствие его изначальной греховности, временно пребывает божественное начало - демон (душа); демон предсуществует телу и не погибает вместе с ним, он осужден на реинкарнацию (метемпсихоз) в последующих телах, искупая в серии перерождений изначальный грех; "орфическая жизнь" есть доктрина и практика уединения, цель которой состоит в том, чтобы прервать реинкарнацию, освободив душу от тела; очистившегося (посвященного в мистерии) в ином мире ждет награда, непосвященного - наказание.
Греки не имели священного книг. У них не было догматики. Не было касты жрецов. Это обстоятельство, крайне важное для зарождения духа свободной философии, не имеет исторических параллелей. Впрочем, Б. Рассел полагает, что от религии восточного типа "Грецию спасло не столько отсутствие жречества, сколько наличие научных школ".
Политические и экономические обстоятельства также благоприятствовали возникновению философии. Культура греков есть результат и условие свободы. Принцип социально-государственной организации - полис - греческий город-государство представлял этический горизонт гражданина. Государственные цели воспринимались как личные, свобода государства как гарант собственной свободы гражданина. Именно поэтому, философия возникла не в метрополии, а в колонии - в Милете, на востоке Малой Азии, затем - в южной Италии, и только после этого - в самой Греции. Поскольку степень свободы в колонии была выше. Эта свобода поддерживалась, отчасти, и пафосом независимости, который, как можно думать, наполняет жизнь колонии, пребывающей даже в самых дружественных отношениях с метрополией.


Мировоззрение, его типы и структура. Мировоззрение и философия, их тождество и различие.

Мировоззрение - это совокупность взглядов и убеждений, оценок и норм, идеалов и установок, которые определяют отношение человека к миру, являются его ориентирами в повседневной жизни. Всякая философия является мировоззрением, т.е. совокупностью общих взглядов на мир и место в нем человека.

Различают следующие типы мировоззрения: обыденное, религиозное, философское, научное, а также сциентистское и антисциентистское. Обыденное мировоззрение формируется стихийно, на основе непосредственного жизненного опыта. Религиозное мировоззрение базируется на религиозном понимании. Научное мир-е формируется на основе познания законов развития природы и общества. Сциентизм рассматривает естественнонаучное знание главным фактором прогресса и решения социальных проблем. Антисциентизм выступает против главенствующей роли науки в жизни человека и общества, более того он их противопоставляет. Философское мировоззрение - предельно обобщенный взгляд на мир, основанный на принципах и законах бытия. Оно зависит от отношения к основному вопросу философии - что первично, бытие или сознание. Отсюда мировоззрение может быть материалистическим либо идеалистическим.

Виды мировоззрения: индивидуальное и общественное, которое находит преломление в формах общественного сознания, идеологии, в общественном идеале, общественной позиции.

Структура мировоззрения - психологическая и гносеологическая. Психологическая структура: система знаний, взглядов, отношение человека к миру, в выборе жизненной позиции, осознание долга, идеалы. Гносеологическая структура: основную роль играют знания естественнонаучные (физические, биологические и т.д.), математические, социологические, экономические и т.д.

Можно выделить три осн. Формы мировоззрения:
1) Мифология - фантастическое отражение в первобытном сознании реальной действительности
2) Религия - форма сознания, основан. на вере в сверхестественные силы, кот. влияют на судьбу человека и окружающий мир. Особенностью мифологии и религии является то, что они имеют духовно-практический характер и тесно связаны с уровнем освоения человеком окружающего мира и зависимостью его от природы и быта.
3) Философия - является структурой мировоззрения, теоретическим основанием. Относя философию к мировоззренческим формам человеческой культуры, выделяют одну из существенных особенностей: мировоззр-е в философии выступает в форме знания и носит систематизированный упорядоченный характер, опирается на четкие понятия и категории. Именно философия, в отличие от частнонаучного знания, рассматривает мир как целостность, его универсальные законы и принципы единства, связи и развития, место и роль человека в системе мира. К особенностям философского знания можно отнести сложную структуру, теоретический, во многом субъективный характер. Это совокупность объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени.
Она подвержена влиянию эпохи, влиянию прежних философских школ, динамична и неисчерпаема по своей сути, изучает как сам предмет познания, так и механизм познания, занимается извечными проблемами: бытие, материя, движение и др.


Философия и наука. Является ли философия наукой?

Философия может существовать на обычном и абстрактно-логическом уровне. Обыденное философствование - первая форма обобщенного отражения жизни людей, окружающего мира, самого человека. На абстрактно-логическом уровне мышления формируются философские учения, концепции и теории. Результатом этого мышления является и научная философия. Научной философией считается теоретическое, систематизированное, концептуальное философское знание, выраженное системой понятий, законов и суждений. Научной философией признаются те учения, теории и институты, которые приобрели статус науки как явления общества. Основными признаками науки являются: получение истинного теоретического знания, наличие объекта и предмета исследования, наличие кадров и институтов науки, категорийный аппарат, методология исследования, система критериев проверки истины.
Философия обладает всеми признаками науки. Объектом ее изучения является бытие в целом. Ее предмет составляет наиболее общие законы, принципы, способы и формы бытия, отношение человека к окружающему миру и самому себе. Объект и предмет философии отличаются от объектов и предметов других наук, прежде всего их всеобщностью, высокой абстрактностью и универсальностью получаемых знаний. Философия - это тип научного мышления о мироздании, материальном и духовном и других проявлениях бытия. Философия - это наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления.

Предмет философии как совокупной науки исторически конкретизировался и уточняется по сей день различными философскими школами и направлениями. Предметом религиозной философии является бытие бога, содержание его творений, натурфилософских школ - природа и космос, школ антропологического направления - человек, его существование, смысл жизни. Методологическая функция философии состоит в том, что она вооружает человека совокупностью своих принципов и методов, наиболее важными требованиями, необходимыми для мыслительной и практической деятельности. Основная специфика философии в ее двойственности, т.к. она имеет общие черты с научным знанием (предмет, методы), однако наукой в чистом виде не является, т.к. она обогащает иные науки, не поглощает их и стоит выше отдельных наук. Главное отличие философии от других наук в том, что она является теоретическим мировоззрением, обобщающим все ранее систематизированные знания.


Предмет философии. Эволюция представлений о предмете философии.

Философия обладает всеми признаками науки. Объектом ее изучения является бытие в целом. Ее предмет составляет наиболее общие законы, принципы, способы и формы бытия, отношение человека к окружающему миру и самому себе. Объект и предмет философии отличаются от объектов и предметов других наук, прежде всего их всеобщностью, высокой абстрактностью и универсальностью получаемых знаний. Философия - это тип научного мышления о мироздании, материальном и духовном и других проявлениях бытия. Философия - это наука о наиболее общих законах развития природы, общества и мышления. Предмет философии как совокупной науки исторически конкретизировался и уточняется по сей день различными философскими школами и направлениями. Предметом религиозной философии является бытие бога, содержание его творений, натурфилософских школ - природа и космос, школ антропологического направления - человек, его существование, смысл жизни.
Философия в своем развитии прошла три основные стадии эволюции: 1)космоцентризм - философское мировоззрение, объясняющее все явления природы через могущественное влияние Космоса и его циклов, 2) теоцентризм - в основе мировоззрения объяснение всего сущего через господство сверхестественной силы - Бога, 3) антропоцентризм - в центре философского мировоззрения стоит проблема человека.
Основная специфика философии в ее двойственности, т.к. она имеет общие черты с научным знанием (предмет, методы), однако наукой в чистом виде не является, т.к. она обогащает иные науки, не поглощает их и стоит выше отдельных наук. Главное отличие философии от других наук в том, что она является теоретическим мировоззрением, обобщающим все ранее систематизированные знания. К особенностям философии можно отнести сложную структур, теоретический, во многом субъективный характер. Это совокупность объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени. Она подвержена влиянию эпохи, влиянию прежних философских школ, динамична и неисчерпаема по своей сути, изучает как сам предмет познания, так и механизм познания, занимается извечными проблемами: бытие, материя, движение и др.


Проблемы и специфика философского знания.

Философия есть теоретическая рефлексия над мировоззрением и культурой определенного исторического типа.
Рефлексия есть осознание, осмысливание и обоснование того, над чем она осуществляется. Саморефлексия - сам себе обосновывает свои поступки.
Соотношение философии и мировоззрения можно охарактеризовать так: понятие ?мировоззрение? шире понятия ?философия?. Философия - это такая форма общественного и индивидуального сознания, которая постоянно теоретически обосновывается, обладает большей степенью научности, чем просто мировоззрение. Мировоззрение же отражает ценностное отношение субъекта к окружающему миру или самому себе.
Мировоззрение существует в виде системы ценностных ориентаций, идеалов, верований и убеждений, а также образа жизни человека и общества (как форма реализации духовной сущности мировоззрения).
Философия выступает как размышление над мировоззрением и культурой, которые стремятся объяснить, понять, определить тип культуры и мировоззрения как стремление обосновать их. Философия стремиться показать каково значение для человека вот такого осознания, понимания, обоснования, каким образом это влияет на самосознание личности.
Поскольку предметом философии выступает мировоззрение и культура, постольку проблемы, с которыми имеет дело философия, являются смысложизненными. Таких проблем много и все они выступают как стороны аспекты, проблемы человека. Проблема человека - центральная проблема философии. В качестве отдельных сторон человека проблема сознания и самосознания человека проблема познавательных возможностей и методов познания, проблема отношения человека и Бога, любви и счастья, свободы и неволи.
Философская проблематика, концентрируясь вокруг основного вопроса, не исчерпывается им. Существуют различные классификации многообразных проблем философии. Выделим некоторые из них.
1. Проблемы устройства мира, бытия, т. е. проблемы онтологии: существует ли субстанция бытия, и какова она, что есть движение, пространство, время; что такое сознание и как оно возникло, какое место занимает в мире человек, какова его природа, существует ли цель мирового развития, существуют ли законы природы или мы верим в них благодаря склонности к порядку и т. п.?
2. Проблемы познания мира, или проблемы гносеологии: познаваем ли мир в принципе; безгранично ли человеческое познание в своих возможностях или оно имеет границы, как получается знание о мире, как удостовериться в том, что полученные результаты ? истина, а не заблуждение?
3. Проблемы ценностей, или проблемы аксиологии: что есть благо; какова природа ценностей, как они связаны между собой; как соотносятся ценности и ?факты? реальности и т. д.?
4. Проблемы преобразовательной деятельности человека, или проблемы праксиологии: способен ли человек преобразовать мир; где границы допустимого вмешательства в естественное развитие природы и общественных процессов; каковы принципы оптимальной деятельности .
5. Проблемы логики, этики, политики, эстетики и др.
Результатом философской рефлексии являются философские знания.
Специфика философского знания: взаимосвязь и в то же время отличие от других типов знания.
Философское знание является системно-рациональным, т.е. оно строится на основе некоторых исходных положений, принципов и развертываются посредством обоснования логического выведения одного из другого, достижение и изложение философского знания связано с использованием специальных знаний и специального языка. В этом сущность сближения философского знания с любым теоретическим, в частности научным.
Философское знание является целостным выражением мира отношением человека к миру, причем это целостное, духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей. Любое знание стремиться к духовному воспроизведению мира в форме картины мира (научной, философской, религиозной). В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира: философская картина мира характеризуется всеобщностью.
Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого предмета знания, научного.
Являясь ценностным, философское знание характеризуется особой ролью субъективностью личностного момента, ему всегда присуще ценностная ориентация автора. В этом сближается с религией, художественные эстеты. Ценностный характер философского знания определяет то, что отношение к философии у человека должно быть избирательным: личность в принципе должна в философии, как и в искусстве и литературе должна обладать вниманием на то, что соответствует его идеалам.


Основные разделы философского знания и их характеристика.

Философия изучает четыре основные раздела: онтология, гносеология, человек, общество.

Онтология - философское учение о бытии вообще, бытии как таковом. Теория, лишенная всякой связи с частными науками, построенная чисто умозрительным путем, не обращаясь к опытам. (Вольф 17 век) С развитием естествознания подверглась критике французскими материалистами.

Гносеология - теория познания, учение о сущности, закономерностях и формах познания. Ее главные проблемы: каковы предмет и источники познания, что в его основе и что движет им, каковы методы и формы познания, что такое истина, каково отношение между познавательной и практической деятельностью людей и т.д. Различают две различные линии в решении основных проблем гносеологии - материалистическая и идеалистическая (в зависимости как решает мыслитель основной вопрос философии - что первично - бытие или сознание). Идеализм считает, что знание является первичным, предметный же мир истолковывается как нечто производное от знания (Юм, Кант). Материалисты считают, что первично бытие, а знание есть отражение бытия (немецкие мыслители 18-19 вв. - Гегель). Различие между философами во взглядах на познание связано и с тем, какие моменты в познавательном процессе считаются ими основополагающими. В соответствии с этим существуют линии:

Эмпиризм - усматривание в фактах основание всего знания и сводящего теорию к описанию наблюдаемых фактов, Рационализм - преувеличение роли абстрактного мышления, теоретического познания, Иррационализм - противопоставление разуму, интеллекту интуицию как средство постижения предмета в его целостности.

В философии раздел, занимающийся исследованием проблем человека, называется "философской антропологией". Антропология - наука, которая изучает биологические и рассовые особенности человека, а философская антропология занимается изучением наиболее существенных объективно-научных и ценностных аспектов человека в природном, общественном и социальном его существе. Цель этих исследований - создание всеобщей концепции человека. Назначение философского знания о человеке - обеспечить теорию и практику наиболее общим видением человека. В современной антропологии можно выделить ряд основных решаемых ею задач и проблем: она выясняет связи концепции человека с социологической, социально-психической, этической и др. конкретными теориями о человеке; исследует проблемы родовых сущностных сил человека, представленных в его потребностях и способностях; объясняет происхождение человека и общества на Земле в процессе эволюции природы; анализирует деятельную сущность человека, его свободу и ответственность, ценности и идеалы; аргументирует гуманистический характер человека.


Функции философии. Роль философии в формировании духовной культуры личности.

Основными функциями философии являются:
1) Мировоззренческая функция - способствует формированию целостности картины мира, представлению об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
2) Методологическая ф-я - абстрактно-теоретическое объяснение мира, общие методы познания и освоения действительности человеком.
3) Гносеологическая - регламентирует механизм познания - правильное и достоверное познание окружающей действительности.
4) Мыслительно-теоретическая ф-я - учит мыслить и теоретизировать, создавать логические схемы, обобщать действительность. 5) Критическая - проповедуемый всеми философами со времен античной философии принцип - подвергать все сомнению.
6) Аксиологическая ф-я - оценка исследуемого объекта с точки зрения различных ценностей (социальных, нравственных и т.п.)
7) Социальная - объясняет социальное бытие и способствует его материальному и духовному изменению. Помогает осознать и сформулировать коллективные цели и способы их достижения.
8) Воспитательно-гуманитарная - прививает человеку и обществу гуманистические цели и идеалы, укрепляет мораль, помогает найти смысл в жизни.
9) Прогностическая - основана на способности философских знаний прогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, науки, человека, природы и общества.

Философия зависит от культуры, представляет собой ее выражение и в то же время формирует ее. Духовная жизнь общества составляет главный процесс формирования и развития его духовной культуры. Основными критериями сферы духовной жизни общества является развитость индивидуального сознания: способность человека осознавать самого себя, свои отношения с природой и обществом, гуманистическая направленность мировоззрения, мера развитости образования, науки, информационной жизни общества.


Язык философии. Отличие языка философии от обыденного языка и языка науки.

Язык - информационно-знаковая система, способ и средство существования и передачи мысли. Язык появился на раннем этапе развития человека как средство общения. Такой язык называют обыденным. Единицей этого языка стало слово. Всему видимому человек давал обозначения, приобретая обыденные знания. Вместе с тем человек постигал внутренние скрытые связи, взаимодействия. Языком обозначения рационалистической сущности природы стали понятия - отражение внутренних, общих, существенных связей. Понятия относятся к языку науки (законы, действующие в определенной сфере бытия). Но уже Платон (5-6 век до н.э.) заметил, что знание может говорить языком математики (математические понятия) и языком философии (категорий), а Аристотель (4 в. до н.э.) представил систему категорий. Категории отражают не единичную связь, а систему наиболее общих, подвижных, динамичных связей, такая система взаимосвязанных понятий составляет фундамент философской науки. Категории имеют структуру. Различают форму, содержание и объем понятия. Форма - языковый способ выражения понятий. Понятия, категории - высшее значение слов, выражающее наиболее общие стороны и отношения действительности. Связь понятий в единую мысль осуществляется по законам логики. Логика - это форма и способ последовательно упорядоченного построения мысли - "наука о законах иформах мышления". В отличие от обыденного языка язык философии формировался в процессе осознания сущности, причинных оснований, связей, развития, на основании универсального единства всего существующего. Примеры: Понятие "субстанция" как осмысление сущности, первоосновы, единства, первопричины всего существующего стало ключом к постановке всех философских проблем. Понятие "бытие" отражает мир как целостность, развивающаяся объективная реальность, соед. в себе материальные и духовные процессы.


Онтология как раздел философского знания. Бытие как фундаментальная философская категория, структура бытия.

Онтология - философское учение о бытии вообще, бытии как таковом. Теория, лишенная всякой связи с частными науками, построенная чисто умозрительным путем, не обращаясь к опытам (Вольф 17 век). Проблема бытия - одна из самых главных проблем философии. Термин "быть" в философии становится категорией онтологии, где речь идет об истинно сущем, едином, гарантирующем миру и человеку устойчивое существование. Бытие как философск. категория обозначает реальность, лежащую за пределами возможности человеческого опыта, а поэтому не зависящую ни от человека с его сознанием, ни от человечества. Бытие - это реально существующая, объективная самостоятельная, вечная субстанция, которая включает в себя все сущее. Для отражения общих противоречивых сторон и свойств, качеств бытия в философии разработан понятийный аппарат, состоящий из: 1) принципов диалектики (выражают общие подходы к миру и отражают общие закономерности бытия. Это принцип развития бытия - все идет от простого к сложному. Принцип взаимосвязи отражает всемирную связь явлений. Принцип системности - отражение внутренней организованности и структурности предметов, что позволяет классифицировать многие явления. Принцип детерминизма - выражает закономерные причинно-следственные связи существования и развития объектов, 2) законов диалектики ( отношения явлений, например закон единства и борьбы противоположностей - все сущее состоит их противоположных начал, которые будучи едиными по своей природе, находятся в борьбе и противоречии, закон перехода количественных изменений в качественные , закон отрицания отрицания - новое всегда отрицает старое, занимая его место. 3) полярных категорий диалектики (наиболее общие понятия). Категории "сущность и явление" отражают глубинные и поверхностные стороны предметов. Категории "часть и целое" - фиксируется прерывность и непрерывность бытия и каждого его объекта. Понятие "элемент и структура" отражают системное бытие каждого объекта. Система- это единство состава. Структура - совокупность связей между элементами. Категории "необходимость и случайность - необходимость случайна, а случайность необходима. Категории "содержание и форма" фиксируют двухуровневое бытие явлений. Содержание - внутренняя сторона, совокупность элементов, опред. бытие предмета, форма - способ существования содержания. Категории "порядок и хаос" - все предметы существуют не изолированно друг от друга, поэтому не могут быть упорядоченными.

Структура бытия:
Материальное бытие - существование материальных тел, явлений природы, вещей созданных трудом человека; идеальное бытие - бытие человека как природного и социального существа; человеческое бытие - существование человека как единства материального и духовного; социальное бытие - бытие отдельного человека и бытие общества.


Материя как философская и научная категория. Современные научные достижения в познании материального мира.

Материя - фундаментальная исходная категория фил., от того или иного ее понимания зависит решение практ всех других ф проблем. От лат materia - вещество Это веществ значение удерживалось до 20в., когда произошла револ в физике.
Первой ступенью в осознании материальности мира был стих материализм. Началом форм понятия материи явился переход от качеств разнообразия сущ вещей к понятию единой, объемлющей это кач разнообразие основы мира - первоматерии. Это абстрагирование сложно. Поэтому сначала все кач разнообр миравыводилось из какого-либо одного тоже качеств определенного, эмпир воспринимаемого эл-та. (огонь, вода...) Но уже Демокрит заметил, что с пом. одного кач определ. в-ва невозможно объяснить происхожд другого, так как он не содержит принципа своего превращения. Дальнейшее развитие мысли привело к атомистике.
Атомы тоже истолковывались как вещество, как кирпичи всего существующего. Так зародилась дискретная картина мира. Она была очень плодотворной для фил и науки в целом. С этой теорией связаны многие открытия в физике (тяжесть, теор теплоты, сохранение в-ва...). Механика Ньютона позволяла объяснять большую часть явл и событий мира на основе взаимодействия атомов. Казалось еще чуть-чуть и физ. картина мира получит полную завершенность. Г Лиргоф: ?Разве осталось еще что-нибудь открывать??
Однако был открыт электрон, ядерный распад и превращеие атомов. Атом оказался вовсе не мельчайшей частицей в-ва. Открытие электромагн полей и ядерных сил тоже внесли свою лепту. Поле - принципиально отличное от в-ва состояние материи.
Первоначально поле понималось как окруж какой-нибудь предмет пространство, для каждой точки кот можно определить величину и направл силы взаимодействия между данным объектом и другим. (поле - атрибут в-ва) Но затем было доказано, что поле не только атрибут объекта, но и самостоят реальность, т.е. нов вид материи, основным свойством кот. является непрерывность.
Все это привело к фил кризису - ?Материя исчезла? Этот кризис связан с утратой представл о материи как о веществе. Изменение массы электр при измен условий поля или скорости, ядерные реакции - превращение в-ва в энергию. Ужас...
Невозможность чувственно воспринимать объекты микромира заставила обратиться к матем моделям. Некоторые предали при этом материю забвению = идеализм. К этому привело и то, что материализм традиционно был связан с механически-вещественным пониманием материи.
Был этот мир глубокой тьмой окутан./ Да будет свет! И вот явился Ньютон. Но сатана недолго ждал реванша. Пришел Эйнштейн - и стало все как раньше
Диалектико-материалист понятие материи. Необходимо было освободить категорию материи от ее будто бы неразрывной связи с понятием в-ва. Ленин замечал, что исчезла не материя, а метафиз представление о ней. Единственное свойство материи - ?быть объективной реальностью, существовать вне нашего сознания.? Короче ?материя есть фил категория для обозначения объективной реальности, кот дана чел-ку в ощущениях ег, кот копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями (как непосредственно так и опосредовано), существуя независимо от них? - Гольбах.
Строение материи - физич вопрос. А вопр об отнош нашего познания к миру - это фил проблема. Поэтому нельзя дать определения центр категории теории познания как тоько через ее соотнесение с др, столь же шир категорией - сознанием и определением того, что из них берется за первичное. Причем противопол мат и созн имеет абсол значение только в пределах очень огранич области: исключительно в пределах основного гносеолог вопроса о том, что признать превичным. За этими пределами относительность данного противоположения несомненна?.


Движение как способ существования материи. Формы движения материи.

В мире все находится в движении, от атомов до вселенной. Все пребывает в вечном стремлении к иному состоянию, и не по принуждению, а по собственной природе. Поскольку движ есть сущностный атрибут материи, то оно, также как и сама материя, несотворимо и неуничтожимо. Движение - это способ сущ материи. Движ заключено в самой природе материи. Одни формы движ превращ в другие и ни один вид не берется ниокуда.
Движение есть единство изменчивости и устойчивости, беспокойства и покоя. В потоке не прекращ движения всегда присутствуют дискретные моменты покоя., проявляющиеся прежде всего в сохранении внутренней природы каждого данного движения, в виде равновесия движений и их относительно устойчивой формы, т.е. относительного покоя. Покой, т.о., сущ как характеристика движ в какой-либо устойчивой форме. Каак бы не изменялся предмет, но пока он сущ, он сохраняет свою определенность. Река остается рекой.
Абсолютный покой невозможен.
Существует несколько качественно различных форм движ материи: механ, физическая, хим, биологическая, социальная... Качественное разнообразие одного уровня не м.б. объяснено кач разнообразием другого. Точное описание движ частиц воздуха не может объяснить смысл чел речи. Однако необходимо иметь в виду и общие закономерности, свойственные вскм уровням, а также их взаимодействие. Эта связь выраж в том, что высшее включает низшее. (ДНК - хим соединение) Однако высшие формы не включены в низшие. (нет жизни в хим соединениях)
Прослеживание связей между различными формами движ материи позволяет создать картину их развития во вселенной. На его разных этапах возникают все новые уровни организации материи и соотв им формы движения, причем появление каждой новой формы связано с сосотоянием Вселенной как целого. Сразу после Б. Взрыва не было ни атомов ни соотв им форм движения. Хим и физ формы движения возникли на опред уровне развития Вселенной. Также на опр этапе косм эволюции сформировались планетные системы, возникли условия для возникнов жизни,т.е биол формы движения. В этом смысле жизнь надо расматривать как космическое явление. В свою очередь только пройдя длшит этап эволюции, жив природа смогла породить социально организованную материю., и тогда возникла социальная форма движ.
Совр наука показывает, что наша астрономическая вселенная, мир, в кот мы живем, по-видимому, явл только одним из возможных миров. Причем уже в особенностях взаимод. элементарных частиц заложены опр предпосылки, возможности для развертывания более сложных форм движения. (мировые константы)
В соврем космологии указанные идеи входят в содержание так называемого антропного принципа, согласнокот наш мир устроен таким образом, что допускает возможность появл человека как закономерного итога эволюции материи. Но возможны и др миры, с другими мир константами. Эти миры возможно бедны, пусты и допускают только низшие формы движ материи, а возможно и наоборот. В этом смысле человек и чел общество предстают как такая форма организации материи, кот обусловлена свойствами целого нашей Вселенной, фундаментальными характеристиками космоса.
Мировое развитие являет собой заклномерный поступательный процесс, противоречия которого представляют собой источник, движ силу общ прогресса.Всемирная история постоянно выдвигала пробл противоречий общ прогресса, и каждая ее эпоха свидетельствовала о катаклизмах, прерворотах и вместе с тем она являет собой необходимый процесс движ человечества от одних форм своей соц организации к другим, более совершенным.
Критерий прогресса - общественно историческая практика, в кот выделяются два ее основных вида: производственная и социально-преобразующая. Ядром этой практики выступает развитие производ сил как высшего критерия общ прогресса. Главное в произв силах - это человек Этим объясняется то, что в данном критерии воплощаются и достижения науки, принципы управления, и социально-полит состояние общества, и уровень образования, и образ жизни вплоть до мировоззрения, кот опосредовано влияют на эффективность производства. Вот почему ?развитие производ сил человечества означает прежде всего развитие богатства чел природы как самоцель?. Действительным ядром общ прогресса выступают способ производства.
Для определения подлинно прогрессивного есть критерий, выработанный самой историей человечества. Критерий этот, выраженный словом гуманизм, обозначает как специф свойства чел природы так и оценку этих свойств как высшего начала общ жизни. Прогрессивно то, что способствует возвышению гуманизма.


Пространство и время как атрибуты материи, их специфика в природных и социальных системах

-- Прост-во и время-философские категории, всеобщие формы существования, координации объектов. Их свойства определяются свойствами материи, ее вечностью и бесконечностью. Они не имеют ни начала, ни конца. И любое движение материи предполагается в пространстве и времени. Простр-во служит для обозначения всеобщего свойства материальных объектов обладать протяженностью и занимать место во взаимодействии с другими материальными объектами. Простран-во трехмерно =>тело может двигаться в 3 взаимно перпендикулярных направлениях. Но по теории относительности, к 3 пространственным параметрам (длина, ширина, высота) добавляется время. Время как философская категория служит для обозначения всеобщего свойства материальных процессов протекать, обладать длительностью и развиваться по этапам и стадиям. Время имеет одно измерение, поэтому все тела развиваются в одном направлении -от прошлого к будущему. Оно необратимо (движется только вперед), неповторимо, неотвратимо. Пространство и время существуют объективно, вне и независимо от сознания. Их свойства и закономерности также объективны, не являются порождением мысли. Если, согласно материализму, бытие есть движущаяся материя, а пространство и время ? ее атрибуты, то в таком случае должно быть особое пространство и время для каждой формы движения материи. То есть должно быть особое биологическое и социальное пространство и время. Например, специфику биологического пространства Вернадский видел в резком проявлении ?левизны? в организации живого (спирали ДНК у живых организмов закручены влево). Спецификой биологического времени считается наличие биологических часов (они включают и отключают химические реакции внутри организма). Специфику социального пространства и времени усматривают в организации и функционировании общественной жизни. Человек организует свое пространство: города, поля и т.д. Социальное (историческое) время неравномерно, оно может замедляться или ускоряться. Однако не все философы признают существование биологического и социального пространства и времени.


Проблема сознания в философии. Структура сознания.

Самые перывые представления о сознании возникли в древности. Тогда же возникли и представл о душе и были поставлены вопросы: что представляет собой душа? как она соотносится с предметным миром? С тех пор продолж споры о сущности созн и возможности его познания. Одни исходили из познаваемости, другие что попытки понять сознание тщетно также как попытка из окна увидеть себя идущим по улице.
Идеализм - сознание первично. Дуализм - сознание и материя независимы друг от друга.
Материализм - материя первична и исторически и гносеологически. Она носитель и причинаего возникновения. сознание - производное от материи. Сознание вязано не со всей материей, а только с частью мозга и только в опред периоды времени. Причем мыслит не мозг, а чел. при помощи мозга.
Сознние - это высшая, свойственная только человеку и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и целенаправленном отражении действительности.
Сознание можно абсолютно противопоставить материи только в рамках основного вопроса, за ними - нет. За этими пределами противопоставл относительно., ибо сознание не есть самостоятельная субстанция, а одно из свойств материи и , следовательно, неразрывно связано с материей. Абсол противопоставление мат и созн ведет к тому, что созн выступает как некая самост субстанция, сущ наряду с материей. Сознание есть одно из свойств движ материи, есть особое свойство высокоорг материи. Это означает, что между созн и материей сущ и различие, и связь, и единство.
Различие - сознание не есть сама материя, а лдно из ее свойств. Составляющие содержание сознания образы внешних объектов отличны по форме от этих объектов, как идеальные их копии.
Единство и связь - Псих явления и мозг тесно вязаны как свойство и мат субстрат, кот это свойство принадлежит и без кот оно не сущ. С др стороны возникающие в созн псих образы сходны по содержанию с вызывающими их матер объектами.
Сущностью созн является его идеальность,кот выражается в том, что составл созн образы не обладают ни свойствами отрадаемых в нем предметов, ни свойствами нервных процессов, на основе кот они возникли.
Идеальное выступает как момент практического отношения человека к миру, отношения, опосредованного формами, созданными предшествующиим поколениями - прежде всего способеностью отражать в матер формах языка, знаков, и превращать их посредством деятельности в реальные предметы.
Идеальное не явл чем-то самостоятельным по отношению к созн в целом: оно характеризует сущность сознания в отношении к материи. В этом плане идеальное позволяет глубже осмыслить вторичность высшей формы отражения. Такое пониманиеимеет смысл только при изучении соотнош материи и созн, отнош сознания к мат миру.
Идеальное и матер не разделены нероходимой гранью, Идеальное есть ни что иное, как материальное, прерсаженное в чел голову и преобразованное в ей. Такое преобр материального в идеальное производит мозг.
Сознание сущ не всегда. Оно возникло в ходе истор развития материи, усложнения ее форм, как свойство высокоорганиз матер систем.
Материи присуще свойство, сходное с созн - отражение. Отражением облад все мат образования. Оно явл моментом любого взаимодействия. Отраж - это изменение одного явления под воздействием другого. В неживой природе распроствранены изоморфные отражения - отпечатки , следы...
Как свойство жив организмов выступает раздражимость. Дальнейший этап развития форм отражения после раздражимости связан с возникновением чувствительности, т.е. способности иметь ощущения, отражающие свойства предметов, воздействующих на организм. Ощущ составляют нач форму психики.
Психика - это способность ж существ создавать чувственные и обобщеные образы внешней действительности и реагировать на них сообразно своим потребностям.
Под психикой чел понимается вся совокупность явлений и состояний его внутреннего мира.Сознание является частью психики. Психика охватывает не только сознательные, но и подсознательные и бессознательные процессы.


Проблема идеального. Материальное и идеальное.

--Важнейшим свойством сознания является идеальность.
Идеальное ? это такая динамическая, подвижная модель объекта, в которой выражено его содержание и которая свободна от всех его реальных социоприродных свойств.
К характерным особенностям идеального можно отнести следующие его черты:
? противоположность материальному объекту, образ которого воплощен в идеальном (огонь ? образ огня);
? несводимость к материальным процессам, которыми сопровождается чувственная и мыслительная деятельность (физико-химические, биоэлектрические и др. процессы);
? невоспринимаемость органами чувств (отсутствие запаха, вкуса, цвета, протяженности и др.);
? субъективность со стороны формы (зависит от психофизиологических и духовных качеств человека) и объективность со стороны содержания (зависит от отражаемого материального объекта);
? нетождественность психическому.
К идеальному можно отнести все то, чего нет в окружающем нас мире, но что конструируется человеком в связи с теми или иными объективными обстоятельствами (правовые нормы, правила обыденной повседневной жизни, те или иные алгоритмы профессиональной деятельности и т.п.).
Идеальное ? это психическое явление, которое представлено всегда лишь сознательном состоянии каждого отдельного человека. Это специфическое отображение, свойственной только человеку. Можно сказать, что идеальное есть субъективная реальность, существующая в восприятии, представлении или мышлении человека.
--Материальное в сознании. Говоря о сознании, можно отметить следующие его характеристики:
-это отражение действительности;
-материальным субстратом сознания выступает человеческий мозг;
-сознание реализуется в форме знаний;
-оно характеризуется целеполаганием;
-сознание не только отражает объективный мир, но и творит его;
-оно является продуктом и предпосылкой специфически человеческой адаптации к окружающей среде.
Сознание вторично по отношению к материи. Появляясь на особой стадии развития материи, будучи связанным с особым способом ее организации, сознание оказывается неразрывно связанным с материей, не может существовать без нее.


Сознание и бессознательное.

Сознание - совокупность чувственных и умственных образов, для которых в нормальных условиях характерно в той или иной мере отчетливое знание того, что явилось переживающим эти образы. Основой сознания является восприятие. Человек воспринимает мир посредством слуха, зрения и др. чувств. Восприятие - развернутый во времени процесс. Когда этот процесс сворачивается в образ, мы отождествляем его с объективной реальностью - это и есть восприятие. Многие исследователи считают, что образ и есть сознание. Образ представляет собой как бы собранную в одну точку энергию разрозненных столкновений человека с миром, сумму информации разного рода, полученной в ходе взаимодействия с миром. Процесс формирования образа - это процесс выделения себя из окружающего мира. Имея образ, человек различает себя в мире. Выделение своего "Я" из природы, его противопоставление природе - начало сознания.

Самосознание - это процесс, когда "Я" обнаруживает свою непосредственную причастность к знанию о мире.

Бессознательное - действия человека, которые он совершает, не отдавая себе в этом отчета, автоматически. Бессознательными могут быть и телесные движения, и работа памяти, воображение. Проблеме бессознательности уделяется большое внимание в современной идеалистической философии и психологии (Фрейд). По мнению Фрейда сознание находится в непримиримой противоположности бессознательности, которая не просто неосознанное или незамечаемое, но нечто, чего человек боится и стыдится. Это - вместилище извечных агрессивных наклонностей, животных влечений человека. В обществе эти эгоистические, антиобщественные наклонности не преодолеваются, а загоняются "в глубь сознания", продолжают существовать в качестве запретных.


Родовая сущность человека. Человек в системе социальных связей. Духовное содержание человеческого бытия.

Род представляет собой первичную социально - этническую общность, появление которого положило начало социальному устройству коллективной жизни людей, и тем самым было закончено существование первобытного человеческого стада. Возникновением рода завершился длительный исторический процесс становления человеческого общества, в результате чего приоритет в устройстве совместной жизни людей стал принадлежать не биологическим связям, а социальным отношениям. Род представлял собой небольшую группу кровных родственников, был одновременно хозяйственным и социально-культурным объединением людей.

Социальный мир людей - совокупность общественных отношений - не есть нечто внешнее по отношению к человеку, а составляет его "сущность", т.е. делает Человека общественным существом, формирует и определяет все особенности его деятельности, миросозерцания, восприятия и т.д. Даже чисто физиологические функции человеческого организма преобразуются обществом, испытывают на себе влияние материальной и духовной культуры человечества. Поэтому каждый отдельный человек вынужден сразу же после появления на свет активно приобщаться к человеческой культуре, осваивать человеческий способ жизнедеятельности, чтобы стать человеком.

Духовная сфера жизни общества - подсистема, которая занимается производством, хранением и распределением ценностей общества, способных удовлетворить потребности сознания и мировоззрения субъектов, воспроизводить духовный мир человека. В содержании духовной жизни общества проявляется его подлинно человеческая сущность. Духовное присуще только человеку, выделяет и возвышает его над остальным миром.


Биологическое и социальное. Трансформация природного в человеческом мире. Дискуссия о природе человека.

С точки зрения современного диалектического материализма человек рассматривается как существо биологическое, психическое, социально-информационное. Биологически каждый человек - часть природы, является уникальным, т.к. неповторим набор генов, получаемых от родителей. Эта неповторимость усиливается в результате вохдействия социальных и биологических факторов в процессе индивидуального развития человека. Биологически обусловлена продолжительность жизни, возрастные характеристики, взаимодействия полов и т.п., но это напрямую связано с социальными условиями жизни каждого человека.

Социальное возникает из биологического, которое создает для него исторические природные предпосылки. Социальная обусловленность сущности человека ставит перед обществом задачи создания условий, обеспечивающих всестороннее развитие человека (духовное, нравственное, эстетическое, физическое). Каждый человек обладает материальной и духовной информационной энергиями. Духовная энергия вырабатывается духовными процессами или внутренними ощущениями человека: счастья, радости, горя, любви, ненависти, зла, добра и др., которые также управляют поведением тела человека, т.е. материальными процессами, носителем которых является материальная энергия. Наряду с энергиями и процессами существуют одноименные им поля. Человек вмещает все виды полей: биологическое (материальное) и духовно-информационное, составляя единое энергетическое поле конкретного человека. Исчезновение одного вида поля влечет за собой изменения в других. Например, когда умирает человек, то умирает духовная энергия в его мозгу, а следовательно, исчезает духовное поле. Верующие говорят, что душа покидает тело.


Способность к творчеству как высшее проявление человеческой активности. Творчество и свобода.

Особое место среди видов духовной деятельности (идеологической, нравственной, эстетической, религиозной) занимает интеллектуальная деятельность. Высшим качественным уровнем интеллектуальной и всей духовной деятельности является творчество. Под творческой деятельностью можно понимать такую деятельность, в процессе которой проявляется нечто качественно новое, в первую очередь сам субъект творчества, личность. Творческий процесс служит сохранению и обогащению жизни, в отличие от антитворчества, которое изначально направлено на разрушение, уничтожение жизни и культуры. Необходимой предпосылкой творчества является глубоко заинтересованное отношение личности к своей эпохе, умение распознать ее назревающие проблемы в контексте конкретных (социальных, познавательных, профессиональных, житейско-практичных) ситуаций. Непременным условием творчества является накопление творческих неудач, а главное их критический анализ, в ходе которого выбраковываются шаблонно-привычные представления, подходы и методы.

Творческая деятельность - это единственная сфера, в которой человек может быть свободным, становится творцом. Это и есть гуманизм в подлинном смысле этого слова.

Свобода - способность человека действовать в соответствии со своими интересами и целями, опираясь на познанную необходимость.

Гуманизм - исторически изменяющаяся система воззрений, признающая человека высшей ценностью на земле, т.е. его право на свободу, счастье, развитие своих способностей, а также принцип равенства между людьми.


Философское осмысление свободы. Свобода и необходимость. Фатализм и волюнтаризм,

Свобода - это специфический способ бытия человека, связанный с его способностью выбирать решение и совершать поступок в соответствии со своими целями. Абсолютной, безграничной свободы быть не может ни в физическом, ни в социальном аспекте существования человека. Полная свобода одного означала бы произвол в отношении другого. Во Всеобщей Декларации прав человека, где все статьи посвящены правам и свободам личности, в последней, содержащей упоминание об обязанностях, говорится, что при осуществлении своих прав и свобод каждый человек должен подвергаться только таким ограничениям, которые имеют своей целью обеспечить признание и уважение прав других.
Соотношение категорий свободы и необходимости можно рассмотреть посредством анализа гегелевского афоризма: "свобода есть познанная необходимость". Все в мире подчинено силам, действующим непреложно, неотвратимо. Эти силы подчиняют себе и деятельность человека. Если эта необходимость не осмыслена, не осознана человеком - он ее раб, если же она познана, то человек обретает "способность принимать решение со знанием дела". В этом выражается свобода воли человека.
Но какова природа "необходимости"? Необходимость, считает ряд философов, существует в природе и обществе в виде объективных, т.е. независимых от сознания человека, законов. Иначе говоря, необходимость есть выражение закономерного, объективно обусловленного хода развития событий. Сторонники этой позиции не считают, что все в мире, особенно в общественной жизни, жестко и однозначно определено, они не отрицают наличие случайностей. Но общая закономерная линия развития, отклоняемая случайностями в ту или другую сторону, все равно пробьет себе дорогу.
Помимо объективной природной необходимости человека побуждают действовать так, а не иначе и определенные общественные условия. Существуют нормы морали и права, традиции и общественное мнение. Под их влиянием и складывается модель "должного поведения". С учетом этих правил человек поступает и действует, принимает те или иные решения.
"Человек совершенно свободен в своей внутренней жизни". Эти слова, принадлежат французскому мыслителю Ж.-П.Сартру. Он принадлежит к философскому направлению, получившему название "экзистенциализм", т.е. философия существования. Среди основоположников этого направления - и русский философ Н.Бердяев. В центре внимания экзистенциалистов - проблемы сущности и существования человека. Для уяснения позиций этих философов обратимся к высказываниям Сартра. В одной из работ он рассуждал следующим образом: при изготовлении вещи человек предварительно формирует ее идею; Ребенок, родившись, уже существует, но стать человеком, обрести человеческую сущность ему еще предстоит. Следовательно, нет заранее заданной природы человека, никакая внешняя сила, никто, кроме данного индивида, не может осуществить его становление человеком. Это многократно усиливает ответственность человека за самого себя, за то, чтобы состояться как личность, и за все, что происходит с другими людьми.
Ответственность - саморегулятор деятельности личности, показатель социальной и нравственной зрелости личности. Ответственность предполагает наличие у человека чувства долга и совести, умения осуществлять самоконтроль и самоуправление. Совесть выступает как контролер всех действий человека. Сделанный человеком выбор, принятое решение означают, что человек готов взять на себя всю полноту ответственности и даже за то, что он не смог предусмотреть. Неизбежность риска сделать "не то" или "не так", предполагает наличие у человека мужества, необходимого на всех этапах его деятельности: и при принятии решения, и в процессе его реализации, и, особенно в случае неудачи. Таким образом, свобода связана не только с необходимостью и ответственностью, но и с умением человека сделать правильный выбор, с его мужеством и с рядом других факторов.
Необходимо обратить внимание на соотношение свобод и гражданских обязанностей. Расширение личных прав и свобод и укрепление законности. Свобода и историческая необходимость.
Как Вы понимаете слова Сартра: "Человек есть не что иное, как проекция своих свободных решений ... человек обречен на свободу"? Согласны ли Вы с утверждением: "Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя".Ответив на эти вопросы искренне, вы сможете познать истину.
Волюнтаризм (от лат. voluntas ? воля) ? направление в философии и психологии. Характеризуется положением в основу миропонимания процессов воли, которые могут противопоставляться разуму и объективным законам природы и общества. Волюнтаризм в психологии проявляется как утверждение воли в качестве первичной способности, обусловленной только субъектом и определяющей все другие психические процессы и явления (В. Вундт, У. Джемс, Н. Лосский).
ФАТАЛИЗМ (лат. fatalis - роковой, предопределенный судьбой) - 1) - философская концепция о существовании предопределенности высшей волей, роком, судьбой событий в природе, обществе и в жизни каждого человека; 2) - соответствующий поведенческий принцип. Уже в древней мифологии встречаются представления о господстве рока не только над людьми, но даже над богами. Ф. пронизывает вероучения теистических религий. Различную интерпретацию получил Ф. в философских концепциях: окказионализм, предустановленная гармония, детерминизм Лапласа и др. В историко-философской традиции Ф. противостоит волюнтаризм.


Философские основы антропогенеза. Эволюция воззрений на человека в истории философии.

Сознание - результат выделения ч-ка из животного мира в связи с появлением и развитием и развитием трудовой деятельности. Существует трудовая теория антропогенеза, которая объясняет появление сознания, появление ч-ка. Появление ч-ка, сознания и об-ва - единый процесс. Важнейшими факторами в становлении сознания эта теория считает трудовую деятельность ч-ка, развитие мозга, развитие руки. Изготовление орудий труда считается важнейшим этапом в становлении ч-ка и сознания. Логика практической деятельности фиксируется в голове ч-ка и превращается в логику мышления. Анализ и синтез с предметами послужило основой логического анализа и синтеза. Способность к изготовлению орудий труда привела к возникновению понятийного мышления, к речевому общению. Филогенез - происхождение ч-кого рода. Онтогенез это индивидуальное развитие ч-ка. В онтогенезе сжато повторяются этапы филогенеза. В онтогенезе сознание не наследуется, а формируется. И если в период, благоприятный для формирования речи и мышления ребенок изолированный от людей, сознание не формируется. Доп. сведения о происхождении сознания дает детская психология. Способность мыслить у ребенка формируется постепенно и поэтапно, в процессе взаимодействия с окр. предметами. В начале освоение мира идет с помощью органов чувств а затем через речь в процессе обучения и общения с другими людьми.


Гносеология как раздел философского знания. Познание как форма духовной деятельности человека. Творчество и интуиция в процессе познания. Познание и практика.

--Познание в самом общем виде можно интерпретировать как деятельность человека по приобретению знаний об окружающем его мире, о самом человеке, о взаимоотношении человека и природы, человека и общества и т.д. Изучают познание различные науки, но теория познания, или гносеология, возникла в философии на самом раннем этапе ее развития. Гносеология изучает природу человеческого познания, формы и закономерности перехода от поверхностных знаний (представлений, мнений) о мире к знанию сущностному, глубинному. Гносеологию интересуют и пути достижения истинного знания, а также его критерии.
С точки зрения гносеологии, познание можно представить как сложный и противоречивый процесс, в котором традиционно выделяют две разновидности: чувственное и рациональное познание.
Познание человеком объективного мира начинается с помощью органов чувств. Взаимодействуя с теми или иными предметами, мы получаем ощущения, восприятия и представления. Результаты полученных чувственных данных фиксируются и перерабатываются в нашем сознании на ступени рационального познания с помощью понятий, суждений и умозаключений. Ступень рационального познания называют обычно абстрактным мышлением.
Процесс познания тесным образом связан с практической деятельностью человека. Практика ? конкретная деятельность людей по преобразованию окружающего мира и самого человека.
Важнейшими чертами практики как гносеологического феномена являются: целенаправленность, предметно-чувственный характер и преобразование материальных систем.
Главные виды практики:
 материальное производство;
 управленческая деятельность;
 научный эксперимент.
Функции практики ? то, что она является:
 критерием истины;
 основой познания;
 целью познания;
 результатом познания.
Познающий субъект ? не пассивное созерцательное существо, механически отражающее природу, а активная творческая личность, реализующая в познании свою свободу. Вопрос об отражении тесно связан с вопросом о творческой природе познания. Нередко ставился вопрос: либо процесс познания есть отражение (и тогда в нем нет ничего творческого), либо познание всегда есть творчество (и тогда оно не отражение). На самом деле, указанная дилемма является, по существу, ложной. Лишь при поверхностном, одностороннем и абстрактном понимании познания, когда абсолютизируется либо одна, либо другая его грань, возможно противопоставление отражения и творчества.
Творчество есть специфический человеческий вид деятельности, в котором реализуется воля, цель, интересы и способности субъекта. Творчество ? созидание нового, того, что еще не было в наличном бытии. С гносеологической точки зрения научное творчество представляет собой конструирование научных образов изучаемого объекта. Важную роль в творчестве играют воображение и интуиция.
Процесс мышления не всегда осуществляется в развернутом и логическом виде. Бывают случаи, когда человек чрезвычайно быстро, почти мгновенно схватывает сложную ситуацию и находит правильное решение. Способность постижения истины путем прямого ее усмотрения, без обоснования с помощью дискурсии именуется интуицией. Она занимает важное место в познании, сообщает ему новый импульс и направление движения. Под интуицией (догадка) понимается интуиция интеллектуальная, которая позволяет проникать в суть вещей. Интуицию издавна делят на две разновидности: чувственную и интеллектуальную. Также интуиция бывает технической, научной, обыденной, врачебной и т.п., в зависимости от спецификации деятельности субъекта.
Одним из важнейших свойств интуиции является ее непосредственность. Непосредственным знанием принято называть такое, которое не опирается на логическое доказательство. Для интуиции также характерна внезапность и неосознанность.
К общим условиям формирования и проявления интуиции относятся следующие:
1) основательная профессиональная подготовка субъекта, глубокое знание проблемы;
2) поисковая ситуация, состояние проблемности;
3) действие у субъекта поисковой доминанты на основе непрерывных попыток решить проблему, напряженные усилия по решению проблемы или задачи;
4) наличие ?подсказки?.


Философское понимание истины. Истина и ее критерии.

Диалектический материализм считает, что наши знания, полученные на основе живого созерцания и абстрактного мышления и проверенные практикой, являются достоверными знаниями, имеющими значение объективной истины. Вопрос об истинности знаний решался многими философами. Однако только диалектический материализм дал научное обоснование вопроса об истине.
В проблеме истины надо различать две стороны.
Существует ли объективная истина, т. е. может ли в человеческих представлениях быть такое содержание, которое не зависит от человека?
Если да, то могут ли человеческие представления, выражающие объективную истину, выражать ее фазу, абсолютно или только приблизительно, относительно?
Содержание наших знаний, представлений и понятий, которое соответствует действительности, подтверждается практикой и не зависит от субъекта. Утверждение естествознания, что земля существовала до человека, есть объективная истина.
Объективной истиной являются все законы природы и общества, поскольку они правильно познаны, соответствуют объективной реальности и подтверждаются общественно-исторической практикой человечества. Наши знания объективны по своему источнику, по происхождению и, являясь отражением объективного мира в сознании человека, носят характер объективной истины.
Идеалисты, так или иначе отрицают объективную истину. Они считают, что содержание наших знаний зависит от субъекта, идеи абсолютного духа.
Идеалисты махистского толка, например, объективность сводили к 'общезначимости' и истину понимали как 'организующую и идеологическую форму человеческого опыта'. Но если истина есть форма человеческого опыта, то она не может быть объективной, то есть независимой от человека и человечества. Под такое понимание истины можно подвести и религиозные вымыслы. Махисты стирали грань между наукой и религией, ибо религиозные догмы до сих пор являются 'идеологическими формами' реакции.

В духе махистов рассуждают и прагматисты. Истиной прагматисты считают то, что 'полезно в целях практических'. Американский философ Уайтхед прямо заявляет, что 'для пользы дела' нужна наука и религия.

Hayкa же имеет дело с объективной истиной, с объективными законами природы, общества и мышления. Современный фидеизм отвергает претензии науки на объективную истину. Но без признания объективной истины нет науки. Отсюда видно, что научное мировоззрение связано с признанием объективной истины.

Признание объективной истины наносит сокрушительный удар по идеалистическому мировоззрению и является краеугольным камнем теории познания диалектического материализма.
ПРоблема истины
Признавая объективную истину, диалектический материализм вместе с тем считает, что эта истина познается не сразу, а постепенно, частями. В каждый данный момент познание исторически ограничено, но эти границы временны, относительны и практически постоянно раздвигаются в соответствии с успехами науки и техники. Поскольку познание развивается непрерывно, то и наши объективные знания в каждый данный момент неполны, незакончены, относительны. Диалектический материализм признает относительность истины лишь в смысле неполноты, незаконченности, незавершенности нашего познания в данной области, в данный момент.
Относительность истины обусловливается прежде всего тем, что мир находится в вечном и бесконечном развитии и изменении. Развиваются и углубляются и наши знания о мире. Познание развивается беспредельно, поступательно. Относительность истины следует также из ее конкретности.
Материалистическая диалектика учит, что истина носит конкретный характер. Абстрактной истины нет. Истина всегда конкретна.
Итак, вечное движение и развитие мира, отражаемое в наших знаниях, зависимость истины от условий - все это определяет относительность истины. Признание абсолютного существования внешнего мира, неизбежно ведет к признанию абсолютной истины. Человеческое мышление по природе своей способно давать нам и дает абсолютную истину. Абсолютные знания содержатся в каждой науке: поскольку наши знания объективны, постольку в них есть зерно абсолютного. Истина абсолютная и относительная - это два момента объективной истины, различных в степени точности, полноты. В каждой объективной относительной истине есть частица абсолютной истины, как отражение вечной, абсолютной природы. Всякое истинное познание природы есть познание вечного, бесконечного, и поэтому оно по существу абсолютно. Но абсолютная истина складывается из бесконечной суммы относительных истин, открываемых развивающейcя наукой и практикой. Пределы относительной научной истины могут быть расширены за счет новых открытий. Истина всегда уточняется, пополняется и все более полно и верно отражает бесконечный материальный мир.
Так, еще в древней Греции зародилась теория атомного строения материи. Физика XIX столетия доказала, что материя действительно состоит из атомов, а химики знали, что атомы одного элемента имеют определенные и одинаковые свойства. Эти знания были относительными, неполными, связанными с заблуждением: атомы считались неделимыми. Но сам факт атомного строения материи явился зерном абсолютной истины, не опровергнутым дальнейшим развитием науки. В конце XIX в. было доказано, что атом является сложной структурой. В 1896 г. были открыты электроны, входящие в атом. Наука вносила все новые зерна абсолютной истины в знания об атоме. В первой трети двадцатого столетия было исследовано движение электронов, вращающихся вокруг ядер атомов. В 40-х годах развернулись работы по созданию атомных реакций и получению атомной энергии. Используя достижения атомной физики, Советский Союз первым в мире построил атомную электростанцию. В настоящее время в соответствий с семилетним планом развернулись большие работы по использованию атомной энергии в мирных целях, по исследованию и практическому применению управляемых термоядерных реакций.
Все эти факты из истории развития атомной физики свидетельствуют о сложности, и бесконечности процесса познания, процесса складывания абсолютной истины из суммы истин относительных. Это положение полностью распространяется и на другие науки о природе и обществе.
Итак, диалектический материализм рассматривает относительную и абсолютную истины в единстве, не допуская их метафизического разрыва и противопоставления. Игнорирование единства абсолютной и относительной истины неизбежно ведет к догматизму и релятивизму. Диалектический материализм - враг догматизма в понимании истины.
Догматики рассматривают истину как раз навсегда данную, абсолютную. Так рассуждал, например, немецкий философ Дюринг, считая истины вечными, окончательными, уподобляя их догме. Догматики абсолютизируют наши знания и отрицают их относительный характер. Они витают в сфере абстрактных рассуждений, боятся соприкасаться с жизнью, обобщать практику и делать из этих обобщений какие-либо новые теоретические выводы. Догматики обычно цепляются за высказывания и положения, которые уже утратили свое значение в связи с изменившейся обстановкой.
Развитие практики и самого познания показывают, что те или иные заблуждения рано или поздно преодолеваются: либо сходят со сцены (как, например, учение о 'вечном двигателе'), либо превращаются в истинные знания (превращение алхимии в химию). Важнейшие предпосылки преодоления заблуждений -изменение и совершенствование породивших их социальных условий, зрелость общественно-исторической практики, развитие и углубление знания. А это требует конструктивно-критического, а не апологетического (защитительно-оправдательного) подхода к действительности, реализации метода 'проб и ошибок'.
Таким образом истина - это знание, соответствующее своему предмету, совпадающее с нам. Иначе говоря, это верное, правильное отражение действительности в живом созерцании или в мышлении. Достижение истины -непосредственная цель познания в любой его форме (научной, философской, образно-художественной и др.). Истина не есть свойство материальных объектов (например, 'дом есть истина'), а характеристика знания о них. Будучи объективна по своему внешнему материальному содержанию, истина субъективна по своим внутренним идеальным содержанию и форме: истину познают люди, выражающие ее в определенных субъективных формах (понятиях, законах, теориях и т. п.). Например, всемирное тяготение изначально присуще материальному миру, но в качестве истины, закона науки оно было открыто Ньютоном.
Истина есть процесс, а не некий одноразовый акт постижения объекта сразу, целиком и в полном объеме. Для характеристики объективной истины как процесса применяются категории абсолютного (выражающей устойчивое, неизменное в явлениях) и относительного (отражающей изменения происходящего.)


Специфика научного познания. Формы и методы научного познания.

Познавательное отношение человека к миру осуществляется в различных формах - в форме обыденного познания, познания художест- венного, религиозного, наконец, в форме научного познания. Первые три области познания рассматриваются в отличие от науки как внена- учные формы. Научное познание выросло из познания обыденного, но в настоя- щее время эти две формы познания довольно далеко отстоят друг от друга. В чем их главные различия ? 1. У науки свой, особый набор объектов познания в отличие от познания обыденного. Наука ориентирована в конечном счете на поз- нание сущности предметов и процессов, что вовсе не свойственно обыденному познанию. 2. Научное познание требует выработки особых языков науки. 3. В отличие от обыденного познания научное вырабатывает свои методы и формы, свой инструментарий исследования. 4. Для научного познания характерна планомерность, систем- ность, логическая организованность, обоснованность результатов исследования. 5. Наконец, отличны в науке и обыденном познании и способы обоснования истинности знаний.

Одна из важных особенностей научного познания в сравнении с обыденным состоит в его организованности и использовании целого ряда методов исследования. Под методом при этом понимается сово- купность приемов, способов, правил познавательной, теоретической и практической, преобразующей деятельности людей. Эти приемы, прави- ла в конечном счете устанавливаются не произвольно, а разрабатыва- ются, исходя из закономерностей самих изучаемых объектов. Поэтому методы познания столь же многообразны, как и сама действительность. Исследование методов познания и практической де- ятельности является задачей особой дисциплины - методологии. При всем различии и многообразии методов они могут быть раз- делены на несколько основных групп: 1. Всеобщие, философские методы, сфера применения которых на- иболее широка. К их числу принадлежит и диалектико-материалисти- ческий метод. 2.Общенаучные методы, находящие применение во всех или почти во всех науках. И своеобразие и отличие от всеобщих методов в том, что они находят применение не на всех, а лишь на определенных эта- пах процесса познания. Например, индукция играет ведущую роль на эмпирическом, а дедукция - на теоретическом уровне познания, ана- лиз преобладает на начальной стадии исследования, а синтез - на заключительной и т.д. При этом в самих общенаучных методах нахо- дят, как правило, свое проявление и преломление требования всеоб- щих методов. 3. Частные или специальные методы, характерные для отдельных наук или областей практической деятельности. Это методы химии или физики, биологии или математики, методы металлообработки или стро- ительного дела. 4. Наконец, особую группу методов образуют методики, предс- тавляющие собой приемы и способы, вырабатываемые для решения ка- кой-то особенной, частной проблемы.


Техника и ее роль в становлении общества. Соотношение науки и техники. Гуманитарные аспекты философии техники,

-- В древнем мире техника, техническое знание и техническое действие были тесно связаны с магическим действием и мифологическим миропониманием. Один из первых философов техники Альфред Эспинас в своей книге "Возникновение технологии", опубликованной в конце XIX века, писал: "Живописец, литейщик и скульптор являются работниками, искусство которых оценивается прежде всего как необходимая принадлежность культа. ...Египтяне, например, не намного отстали в механике от греков эпохи Гомера, но они не вышли из религиозного миросозерцания. Более того, первые машины, по-видимому, приносились в дар богам и посвящались культу, прежде чем стали употребляться для полезных целей. Бурав с ремнем был, по-видимому, изобретен индусами для возжигания священного огня ? операция, производившаяся чрезвычайно быстро. Колесо было великим изобретением; весьма вероятно, что оно было прежде посвящено богам. Гейгер полагает, что надо считать самыми древними молитвенные колеса, употребляемые и теперь в буддийских храмах Японии и Тибета, которые отчасти являются ветряными, а отчасти гидравлическими колесами... Важнейшим шагом на пути развития западной цивилизации была античная революция в науке, которая выделила теоретическую форму познания и освоения мира в самостоятельную сферу человеческой деятельности.
Античная наука была комплексной по самому своему стремлению максимально полного охвата осмысляемого теоретически и обсуждаемого философски предмета научного исследования. Специализация еще только намечалась и во всяком случае не принимала организованных форм дисциплинарности. Понятие техники также было существенно отлично от современного. В античности понятие "тэхнэ" обнимает и технику, и техническое знание, и искусство. Но оно не включает теорию. Поэтому у древнегреческих философов, например, Аристотеля, нет специальных трудов о "тэхнэ". Более того, в античной культуре наука и техника рассматривались как принципиально различные виды деятельности. "В античном мышлении существовало четкое различение эпистеме, на постижении которого основывается наука, и тэхнэ, практического знания, которое необходимо для дела и связано с ним, - писал один известный исследователь. - Тэхнэ не имело никакого теоретического фундамента, античная техника всегда была склонна к рутине, сноровке, навыку; технический опыт передавался от отца к сыну, от матери к дочери, от мастера к ученику. Древние греки проводили четкое различение теоретического знания и практического ремесла".
В средние века архитекторы и ремесленники полагались в основном на традиционное знание, которое держалось в секрете и которое со временем изменялось лишь незначительно. Вопрос соотношения между теорией и практикой решался в моральном аспекте ? например, какой стиль в архитектуре является более предпочтительным с божественной точки зрения. Именно инженеры, художники и практические математики эпохи Возрождения сыграли решающую роль в принятии нового типа практически ориентированной теории. Изменился и сам социальный статус ремесленников, которые в своей деятельности достигли высших уровней ренессансной культуры. В эпоху Возрождения наметившаяся уже в раннем Средневековье тенденция к всеохватывающему рассмотрению и изучению предмета выразилась, в частности, в формировании идеала энциклопедически развитой личности ученого и инженера, равным образом хорошо знающего и умеющего ? в самых различных областях науки и техники.
В науке Нового времени можно наблюдать иную тенденцию ? стремление к специализации и вычленению отдельных аспектов и сторон предмета как подлежащих систематическому исследованию экспериментальными и математическими средствами. Одновременно выдвигается идеал новой науки, способной решать теоретическими средствами инженерные задачи, и новой, основанной на науке, техники. Именно этот идеал привел в конечном итоге к дисциплинарной организации науки и техники. В социальном плане это было связано со становлением профессий ученого и инженера, повышением их статуса в обществе. Сначала наука многое взяла у мастеров-инженеров эпохи Возрождения, затем в XIX ? XX веках профессиональная организация инженерной деятельности стала строиться по образцам действия научного сообщества. Специализация и профессионализация науки и техники с одновременной технизацией науки и сциентификацией техники имели результатом появление множества научных и технических дисциплин, сложившихся в XIXXX веках в более или менее стройное здание дисциплинарно организованных науки и техники. Этот процесс был также тесно связан со становлением и развитием специально-научного и основанного на науке инженерного образования.
В современной литературе по философии техники можно выделить следующие основные подходы к решению проблемы изменения соотношения науки и техники:
 техника рассматривается как прикладная наука;
 процессы развития науки и техники рассматриваются как автономные, но скоординированные процессы;
 наука развивалась, ориентируясь на развитие технических аппаратов и инструментов;
 техника науки во все времена обгоняла технику повседневной жизни;
 до конца XIX в. регулярного применения научных знаний в технической практике не было, но оно характерно для современных технических наук.
Культ науки и техники можно назвать побочным явлением цивилизации. Результатом культа науки может стать рождение так называемой псевдонауки, то есть области невостребованных практикой знании, или знания ради знаний, и ничего более.
Что касается культа техники, то в настоящее время это наиболее актуальная проблема ? в связи со всеобщей информатизацией. Стремясь стать все больше независимым от природы, человек все больше изобретает машин, но все чаще становится их рабом. Безусловно, человек сделал громадный шаг в развитии цивилизации, но здесь есть "подводный камень", который в дальнейшем может о себе заявить. Это "машинизированное", экстенсивное растрачивание человеческих ресурсов. Вот здесь-то особенно ярко просматривается возможность дегуманизации общества и "обесчеловечивание" личности. Индивид теряет возможность свободного, активного и творческого мышления. Раз человек стал рабом машины, то она ведет его за собой, она диктует ему правила жизни. Вот в чем заключается опасность культа техники.


Диалектика единичного и общего.

Единичное ? философская категория для выражения индивидуальных уникальных черт признаков предметов.
Общее ? философская категория, которая выражает сходство признаков предметов.
Всеобщее ? общее присущее всем без исключения классам.
Категории философии ? формы всеобщего.
Диалектика единичного и общего проявляется в их неразрывной связи:
1) Предметы ? всегда единство всеобщего, общего, обособленного и единичного.
2) Разграничение на единичное и общее относительно.
3) В процессе развития общее может превратиться в единичное и наоборот.
Превращение единичного в общее и обратно хорошо прослеживается в процессе социализации человека.
Противоположность индивидуальному ? типовое.


Детерминизм и каузальность. Диалектика причины и следствия.

Принцип детерминизма ? все реальные явления, процессы детерминированы, т.е. возникают, развиваются и уничтожаются в результате действия определ?нных причин.
Причина ? явление, повл?кшее за собой другое явление.
Следствие ? явление, возникшее в результате действия причины.
Типы причинных связей:
I. однонаправленные причинно-следственные связи.
II. взаимодействие
Взаимодействие ? это, когда причина испытывает обратное влияние со стороны следствия.
Причинные основания ? совокупность всех обстоятельств, при которых наступает следствие:
 причина
 условие
 мотивы и т.д.
Детерминизм ? концепция мира, которая основывается на принципах причинности и закономерности.
Формы детерминизма:
 механистический (лапласовский) ? причинная связь понимается как однозначная, т.е. определ?нное состояние системы определяет последующее состояние системы. Причинность ? необходимость.
 статистический ? признание многозначного соотношения между причиной и следствием.
В причине заключается ряд возможностей и вариантов развития.
Индетерминизм ? отрицание закономерностей и причинной обусловленности явлений.
Казуальность ? похоже, то же самое.


Деятельность как способ существования человека. Виды и структура деятельности.

-- Деятельность (Д) ? специфически человеческая форма активного отношения к окружающему миру, содержание которой составляет его целесообразное изменение и преобразование. Гегель д-ть рассматривает как развивающийся, диалектический процесс познания человеческого мира, как практическую д-ть, связанную с созданием человеком жизненно важных условий и как историческую д-ть
Д-тью, связанной с производством необходимых средств, объясняется отличие человека от животных. Способ д-ти ? способ производства ? становятся основой жизнедеятельности человека, образом его жизни. Д ? ть имеет двойственную природу: она направлена на ?обработку природы людьми? и изменение самого человека. В д ? ти человек становится сознательным, активным, познающим и создающим предметный мир и тем самым удваивающим природу и совершенствующим себя существом, субъектом.
Как закономерный и естественно упорядоченный процесс д-ть имеет структуру:
1. Д-ть всегда осуществляется в системе взаимодействия субъекта и объекта. Субъект-носитель д-ти. Объект-предмет направленности человеческой д-ти. Объект является источником познавательной и практической д-ти.
2. В системе объект-субъектных отношений д-ть проявляется как связь , взаимодействие. В этом взаимодействии реализуются вещественно-энергетические и информационные связи. В человеческой д-ти эти связи приобретают социальное, общественно-историческое отношение.
Различают материальную и духовную д-ть.
Материальная д-ть ? предметно-практическая д-ть, направленная на производство материальных ценностей. В процессе материальной производственной деятельности возникают общественные (экономические, социальные, политические) отношения как основа коммуникативной д-ти людей.
Духовная д-ть связана с производством духовной сферы бытия. Это ? религия, наука, искусство.


Мораль и нравственность. Нравственность как проявление духовности человека. Нравственные качества личности.

-- Термины ?мораль? и ?нравственность? обычно употребляются как синонимы. Однако существуют и попытки их разведения. Самая влиятельная из них восходит к Гегелю. Отталкиваясь от его размышлений, философы под нравственностью понимают объективную, общечеловеческую совокупность идеальных норм поведения, общения и взаимоотношений, а под моралью ? исторически изменчивое, несовершенное воплощение нравственных норм во времени и пространстве. Некоторые философы, наоборот, под моралью понимают общечеловеческие нормы и образцы поведения, а под нравственностью (нравами) ? принятые в обществе способы поведения и принципы оценок.


Сущность эстетического. Развитие взглядов на прекрасное в истории философии.

Эстетическое сознание - это тот духовный фундамент, кот обеспечивает гармоничное единство и внутренюю взаимосвязанность различных проявлений дух жизни чел и общества в целом. Синтетическая функция эстет формы освоения действительности проявилась уже в феномене нерасчлененности античной культуры в которой не только сами произв искусства, но и научные и религиозные и фил трактаты зачастую создавались как худож тексты.
Необходимо различать два во многом совпадающих, но не тождеств понятия - эстетическое сознание вообще и искусство как высшее, но частное проявление этого сознания. Эстет сознание имеет место в каждом акте челов активности. Чел оценивает с эсет позиций любое свое проявление, каждое противостоящее ему объект явление, все, что вовлекается в сферу его опыта. Искусство же - это профессиональная сфера деятельности, в кот эстет сознание из сопутствующего эл-та превращ в основную цель.
В истории культуры сложились 2 концепции эст сознания: первая - онтологическая- трактует эст сознание как отражение особых принципов самого бытия, вторая - гносеологическая, сложившаяся уже в обособившейся эстетике, интерпретирует его в качестве атрибута одного только челов сознания.
Обе эти концепции - возведеные в абсолют крайности, в кот есомнено присутствуют и зерна истины. С одной стороны, эстет качества настолько ?человечны? в своей основе, что их нельзя рассм как первопринципы мира, сущ независимо от человека. Существование общества- необход условие превращ эстет ценности из возможного в действительное. С др стороны эстет качества могут проявиться не только в деятельности самого человека, ведь эстет выразительна и природа и сам человек, да и все продукты чел труда. Эстет категшории явл объективными, поскольку они отражают объективную прир самого человека, складывающуюся в его многообр взаимоотношениях с миром.
Эта двоякая природа эстет сознания, равно зависящая и от субъекта и от объекта эстет созерцания, нуждается в интерпретации. В чем зависимость эстет ощущения от объекта созерцания? В том, что эст ощущ, чувственное по своей природе, невозможно без внешег стимула - пейзажа, чел лица, произв искусства, всегда имеющее материально зафиксир форму. Выразительность вн формы т.о. есть необходимое условие эстет аслаждения. В чем же тогда зав-ть эстет ощущ от свубъекта? В том, что при оценке выразительности внешней формы объекта субъект должен приложить дух усилие для того, чтобы вскрыть идеально-смысловую значимость созерцаемого объекта. Внутренняя жизнь предмета должна как бы очеловечиться. И только в этом случае, если налицо оба условия - и вешняя форма объекта, и его очеловеченный дух смысл - может состояться эстетическое событие.
Между тем не только педмет очеловечивается но и человек как бы опредмечивается в эстет акте. Вскрывая в объекте его внутр смысл чел тем самым как бы одаряет природу частицей своего духа. Чел созерцает себя в созданном им мире. В наиболее конкретном и наглядном виде это опредмечивание чел сущности проявляется в процессе труда и возникающем при этом эстет наслаждении его р-тами. Именно благодаря труду возниклись и развились на зае чел истории музыкальное ухо, чувств красоту формы глаз- короче говоря такие чувства, кот способны к челов наслаждениям?.
Т.о. между эстет сознанием и развитием труд деятельности людей имеется генетическая связь. Однако ее нельзя абсолютизировать. Для развитого общ созания эстетическое тем и отличается от прагматического, что предполагаетбескорыстное любование, жестко е связанное с категорией пользы. Эстет переживание ценно само по себе. Это не значит конечно, что прекрасное и полезное несовместимы (архитектурные сооружения)., это говорит о том, что е никакого императива, заставляющего нас видеть красоту только в полезном. Иначе бы ни музыка ни живопись не были бы для нас прекрасными, нас окружили бы одни созданные дизайнерами автомобили и удобная техника.
Эстетическое, таким образом, есть непосредственно данная чувственная выразительность внутреней жизни предмета, запечетлевающая в себе процесс опредмечивания челов сущности и очеловечивания прир мира, которая воспринимается и переживается чел-ком как самостоятельная жизенная ценность.
Будучи чувственно-предметным бытием, эстет вместе с тем не является одной только вещественной данностью. Все веществ характеристики эстетического выступают как носители смысла, а потому оно не только предметно, но и идеально.
Искусство и философия. Соотношение искусства и фил исторически менялось. Для эпохи Возрождения не было ничего эпатирующего в том, что Леонардо да Винчи низывал живопись истинной философией, поскольку живопись по его словам самолстоятельно обнимает первую истину. Аналог миссия признаваласт и за поэзией и за архитектурой. Искусство в эту эпоху вмещало в себя весь состав фундамент мыслей о мире, и потому оно шло рука об руку с философией.
Для 19 в на первый план выдвинулось проблема иеархического строения здания гуманит наук. Так Романтизм , ставя искусство выше науки, провозглашали его главенство над фил, а Гегель,наоборот, при всей признаваемой им значимости эстет венчал здание самопознания абс идеи его высшей формой - философией.
Вопрос о соотнош искусства и фил действительно очень сложен, Между этими видами чел деятельности очень много общего, но нет полного внутреннего тождества. Совместно противостая на соврем этае развититя культуры науке благодаря отсутствию у них конкретного объекта позания, эти формы дух деятельности все же противопоставимы с точки зрения своих познав средств, своей конечной цели и языка. Фил в этом отношении ближе к науке - она тяготеет к логико-поняийному аппарату, систематичности... Искусство же ориентировано на образно-символические формы познания и выражения, кот не предполагают своей рассудочной воспроизводимости.
Искусство и фил, т.о., - это взаимозависимые, но различные формы общ сознания, которые, несмотря на близость своих содержательных областей, свою направленность на предельно общие вопросы духа и бытия, отличаются методом познания и выражения. Фил, в сущности, м.б. растворена в понятиях и подана в безличной форме. Искусство же не поддается такому растворению и обезличиванию.


Природа и общество, их взаимосвязь.

Возникновение общества. История чело общества в опред смысле являет картину его изменяющегося взаимод с природой. Однако общество не сущ изначально. История его возникнов не отделима от истории становления самого человека. Являясь частью прир человек постепенно, в поцессе труда и общения формир как социальное существо. Этот проц имеет своим началом выделение чел из животного мира, формир у него социальных побудит мотивов вповедении. В силу вступает наряду с естеств и социальный отбор. (применительно к сообществам) Выживали те сообщества кот подчинялись опред социально значимым требованиям: сплоченности взаимопомощи... Это социально значимое закреплялось естеств отбором и передачей опыта. В преобразов первобытного стада в челов общество все большую роль играли соц закономерности на фоне действия биологич. Это осущ в первую очередь в проц труда.
Для труда характерен коллективно организованный, целенаправленный общ способ деятельности.
Труд есть процесс, совершающийся между чел и природой, процесс, в кот человек своей собственной деятельностью опосредует, регулирует и контролирует обмен в-еств между собой и природой. Т.о. труд - та главная мат сила , кот вела к возникнов и формированию собственно человеческой жизни - общества. Однако ее действие было бы невозможным без формирования языка., кот является важнейшим средством осущ трудового процесса.
Прир Среда - естественное условие жизни общества. История Земли и история человечества - это две главы одного романа?-Герцен. Общество явл частью более обширного целого- природы. Чел живет на земле в пределах тонкой ее оболочки - географ Среды. Она есть зона обитания чел и сфера прилож его сил. Географ седа - это та часть пр, котрая составл еобходимое условие жизни общества, будучи вовлеченной в процесс общ производства. Вне ее наша жизнь евозможна.
С самого возникнов челов общество изменяло окруж природу и само менялось под ее воздействием. Воздействие общ на прир обуславливается развитием мат производства, науки и техники, общ потребностей. При этом происходит расширение рамок геогр Среды, накопление новых свойств, все более отдаляющих ее от девственного состояния. Если лишить соврем геогр среду ее свойств, созданных трудом многих поколений, и поставить совр общество в исх природные условия, то оно не сможет существовать.
В свою очередь и геогр среда влияет на развитие общества. Сравним развитие народов севера и юга, тропиков. Геогр Среда оказывает влияние на хозяйственную специализацию стран ирайонов. Так, если в усл тундры насел занимается оленеводством, а в субтропиках - разведением цитрусовых. Влияние геогр Среды на общество - явление историческое: чем глубже в глубь веков, чем слабее силы общества, тем больше его зав0ть от геогр Среды.
Ограничивается ли Среда жизни обществалишь географ средой? Нет. качественно иной естеств средой его жизни явл сфера всего живого - биосфера. В р-те длит эволюции биосф сложилась как динамическая, внутренне дифференцированная равновесная система. Она развивается вместе с эволюцией Вселенной и всего живого.
Помимо всего живого биосфера включает в себя и человека. Причем его влияние сильно меняет биосферу. С развитием человечества осуществляется переход к новому качественному состоянию - ноосфере, представляющую собой сферу живого и разумного. Ноосфера т.о. новая особая реальность, связанная с более глубокими и всесторонними формами преобраз воздействия общества на природу.
Экология. - наука, изучающая закономерности взаимодействия живого с внешними условиями его обитания с целью поддежания динам равновесия системы ?общество-природа?.
Развитие человечества, его производ сил столкнули челов с пробл ограниченности прир ресурсов, возможного наруш динам равновесия системы общ-прир. ?Не стоит обольщаться победами над природой. За каждую такую победу она мстит. Каждая из этих побед меет правда в первую очередь те последствия, на кот мы расчитывали, но во втор и в третью очередь совсем другие, непредвиденые последствия, кот очень часто уничтожают значение первых.? Мы все воюем с природой, а надо мирно существовать в ней.
Чел, превращая все большую часть природы в среду своего обитания, расширяет границы своей свободы по отношению к природе, что должно обострять в нем чувство ответственности за преобоазующее воздействие на нее. Здесь находит отражение общефил прнцип: ?чем полнее свобода, тем выше ответственность?.
В настоящее время глобальность эколог проблем требует от чел иного способа мышлеия, новой формы самосознания - Экологического сознания. Это прежде всего означает, что челов должно осознать себя как единое целое в своем отношении к природе. Самое первое и главное условие сохранение равновесия и гармонии с природой - это разумное сосуществование людей друг с другом. Необходимо соединить усилия всех людей, всего человечества в решениях этих проблем. В соврем обществе потреблеия решение эколог проблем невозможно...


Соотношение экономической, социально-политической и духовной сфер жизни общества.

-- Общество ? целостный организм, состоящий из различных сфер:
 Материально-производственная (экономическая)
 Социальная сфера общества, предполагающая различные социальные группы, исторические общности людей и взаимодействия между ними.
 Политическая сфера, которая включает политическое сознание, отношения, институты.
 Духовная.
Определяющей сферой жизни общества выступает экономическая сфера и прежде всего материальное производство. Способ производства фиксирует как и при помощи чего осуществляется производство. Способ производства состоит из двух сторон:
 Производительные силы ? люди и средства труда. Производительные силы фиксируют отношения к природе людей.
 Производственные отношения ? отношения людей друг к другу в процессе производственного обмена, распределение и потребление материальных благ, это отношение собственности.
Эти сферы всегда оказывали огромное влияние на общество. Они постоянно взаимодействуют и не могут существовать отдельно. На каждом этапе развития общества определяющей была одна из этих сфер. Эк.сфера полагает общение людей на коммерческой основе, произведения искусства стоят денег, политика также предполагает финансовые вложения, навязывание некоторых духовных и культурных идеалов. Определ?нный политический строй предполагает разные отношения с разными странами, поощрение или ?отторжение? тех или иных проявлений духовной жизни ? искусство, религия, обычаи, культура(пример ? изменения после революции 1917г., свержение царской власти).


Индивид, индивидуальность, личность. Место и роль личности в историческом процессе.

Человек - биосоциальное существо, обладающее членораздельной речью, сознанием, высшими психологическими функциями (абстрактно-логическое мышление, логическая память и т.д.), способное создавать орудия, пользоваться ими в процессе общественного труда.


Индивид - конкретный человек, единичный представитель человеческого рода.

Индивидуальность - совокупность черт, отличающих одного индивида от другого.

Социальный тип личности - продукт взаимодействия историко-культурных и социально-экономических условий жизнедеятельности людей.

В социологии предлагаются различные варианты типологии личности (варианты М.Вебера, К.Маркса, Э.Фромма).

В современной социологии типы личности выделяются в зависимости от их ценностных ориентаций:

традиционалисты - ориентированы на ценности долга, дисциплины, законопослушания; уровень самостоятельности, креативности, самореализации низкий;

идеалисты - критически относятся к традиционным нормам; твердая установка на саморазвитие;

реалисты - сочетают стремление к самореализации с развитым чувством долга, скептицизм с самоконтролем;

другие.


Экономика и политика. Происхождение и сущность государства. Государство и гражданское общество.

Политическая структура общества. Сущность пол-ки.

Полит. структура - совокупность полит институтов, идей норм. изберательного права, общественное гонение с помощью кот. осуществляется власть и влияние на нее. Основной элемент госва. С возникновением гос-ва возникает пол-ка. Сущность пол-ки можно выразить: 1) Деятельность больших соц. групп, полит. институтов и отношения м/у ними по поводу использования институтов гос. власти. 2) Пол-ка - борьба за власть, за влияние на нее. 3) Пол-ка - всегда процедура принятия решений. 4) Пол-ка - вид искусства.

Сущность и функции государства.

Гос-во - организация обладающая верховной властью на опр. территории. Осуществляющей власть с помощью спец. аппарата, выступающая как представитель об-ва. Основные признаки гос-ва: 1) Публичная власть т.е. власть не совпадающая со всем населением. 2) Суверенитет народа. 3) Территории 4) Монополия на легальной силы. 5) Исключительное право на издание з-на. 6) Право на взымание налогов Внутренние ф-ции гос-ва: 1) Экономич. 2) Соц. ф-ции. 3) Экологическая ф-ция. 4) Защита прав граждан. Внешние: 1) Защита границ 2) Интеграция в мировую эк-ку. 3) Защита м/у народной безопасности.

МАРКСИСТСКАЯ ТЕОРИЯ КЛАССОВ. Маркс утверждал, что: 1) Существование классов связано с определенными историч. фазами развития пр-ва. 2) Классовая борьба неотвратимо ведет к диктатуре пролетариата. 3) Диктатура - есть преходный момент к обществу без классов. Основной классообразующий признак в марксизме - отношение к средствам пр-ва, отношение к собственности. Теория соц. стратификации - это современная теория, анализирующая соц. структуру общества. По этой теории общество делится на страты, за основу выделения которых берут различные признаки. Известный нем. социолог МАХ Вебер за основу деления общества берет соц. статус. Он выделяет 3 статусных показателя: 1) Уровень образования. 2) Профессия, уровень квалификации. 3) Уровень доходов. В соответствии с этими показателями Вебер различает 3-и класса в обществе: 1) Высший класс (финанс. магнаты, крупные промышленники...) 2) Средний класс (совокупность людей наемного и самостоят. труда, обладающих общим самосознанием:
а) высший слой среднего класса (средние предприниматели)
б) средний слой
в) нисший слой (люди со средним спец. образованием) 3) Нисший класс - низкий уровень образования, существуют и маргинальные слои. Маргинализация общества происходит под воздействием соц. и техносдвигов и связано с расшатыванием и ломкой нормативно-ценностных систем. Основа стабильности общества - средний класс. В обществе, разделенном на классы, существует социал. мобильность, т.е. перемещение из одних соц. слоев в др. Она бывает горизнт. и вертикал. Общество сравнивают с многоэтажным домом, в котором движутся 6 лифтов: экономика, армия, политика, церковь и культура, брак.


Проблема возникновения государства. Теория общественного договора.

-- Проблема происхождения государства: основные теории.
По мнению Платона, общество и государство существенно не различались между собой. Государство было формой совместного поселения людей, обеспечивавшей защиту совместных интересов, территории, поддержание порядка, развитие производства, удовлетворение повседневных нужд.
У Аристотеля впервые появляется четкое разделение понятий общества и государства. Он полагал, что государство воплощает в себе систему отношений особого типа - отношений господства и подчинения, которые он назвал политическими. Изучив различные формы государственного устройства древнегреческих полисов, он предложил в качестве идеальной т.н. политию, т.е. государство, в котором органически переплетались черты монархии, аристократии и демократии.
В средневековой Европы прочно утвердилось мнение о том, что государство есть результат творения бога, своеобразный договор бога и человека. Такой взгляд на происхождение государства называют теологическим.
В 17 - 18 вв. появляются теории, позже объединенные понятием теорий общественного договора.
Из других теорий происхождения государства, имевших большое значение в развитии человечества, следует назвать марксистскую теорию. Ее сторонники происхождения государства видят в классовой борьбе. Чтобы враждебные классы "не пожрали" друг друга, нужна сила, которая будет поддерживать порядок в обществе. Эта сила, защищая интересы господствующего класса, будет держать в повиновении классы эксплуатируемые.
Томас Гоббс и его теория общественного договора.
Томас Гоббс (1588 ?1649), английский философ 17 века, в своем известном трактате "Левифиан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского" впервые, пожалуй, изложил теорию общественного договора в определенной, четкой и рационалистической (т.е. основывающейся на аргументах разума) форме.
По мнению Гоббса, появлению государства предшествует так называемое естественное состояние, состояние абсолютной, ничем неограниченной свободы людей, равных в своих правах и способностях. Люди равны между собой и в желании господствовать, обладать одними и теми же правами. Поэтому естественное состояние для Гоббса есть в полном смысле "состояние войны всех против всех ".Абсолютная свобода человека ? стремление к анархии, хаосу, беспрерывной борьбе, в которой оправдывается и убийство человека человеком.
В этой ситуации естественным и необходимым выходом становится ограничение, обуздание абсолютной свободы каждого во имя блага и порядка всех. Люди должны взаимно ограничить свою свободу чтобы существовать в состоянии общественного мира. Они договариваются между собой об этом ограничении .Это взаимное самоограничение называется общественным договором.
Ограничивая свою естественную свободу, люди вместе с тем передают полномочия по поддержанию порядка и надзор за соблюдением договора той или иной группе или отдельному человеку. Так возникает государство, власть которого суверенна, т.е. независима ни от каких внешних или внутренних сил. Власть государства, по убеждению Гоббса, должна быть абсолютна, государство вправе в интересах общества в целом предпринимать любые меры принуждения к своим гражданам. Поэтому идеалом государства для Гоббса была абсолютная монархия, неограниченная власть по отношению к обществу.
Джон Локк об общественном договоре.
Несколько иных взглядов придерживался другой английский мыслитель 17в. Дж.Локк (1632 ? 1704).
В работе "Два трактата о государственном правлении" он выдвигает иной взгляд на первоначальное, естественное состояние человека. В отличии от Гоббса с его тезисом о "войне всех против всех", Локк считает первоначальной абсолютной свободе людей не источник борьбы, а выражение естественного их равенства и готовности следовать разумным естественным, природным законам. Эта естественная готовность людей приводит их к осознанию того, что в интересах общего блага необходимо, сохранив свободу, часть функции отдать правительству, которое призвано обеспечить дальнейшее развитие общества. Так достигается общественный договор между людьми, так возникает государство.
Основная цель государства ? защита естественных прав людей, прав на жизнь, свободу и собственность. Чем больше прав у человека, тем шире круг его обязанностей перед обществом. Государство при этом не обладает абсолютной произвольной властью. Общественный договор предполагает и ответственность государства перед гражданами .Если государство не выполняет своего долга перед людьми, если оно нарушает естественные свободы ? люди вправе бороться против такого государства.
Локка часто называют в числе основных теоретиков демократического государственного устройства. Его идеал ? английская конституционная монархия, в которой воплощено равновесие интересов личности, и государства.
Теория общественного договора в системе взглядов Ж.-Ж.Руссо.
Ж.-Ж.Руссо (1712 ? 1778) был одним из крупнейших представителей французского Просвещения. Его теория общественного договора существенно отличалась как от взглядов Гоббса, так и от воззрений Локка.
Естественное состояние людей Руссо трактует состояние первобытной гармонии с природой. Человек не нуждается ни в общественных ограничителях, ни в морали, ни в систематическом труде. Способность к самосохранению удерживает его от состояния "войны всех против всех".Однако, население растет, меняются географические условия, развивается способности и потребности людей, что приводит в конечном счете к установлению частной собственности. Общество расслаивается на богатых и бедных, могущественных и притесненных, которые враждуют между собой. Неравенство развивается постепенно: сначала признаются богатство и бедность, затем ? могущество и беззащитность, наконец ? господство и порабощение. Общество нуждается в гражданском мире ? заключается общественный договор, по которому власть над обществом переходит государству. Но в основе государственной власти, по мнению Руссо, лежит воля и свободы каждого отдельного человека. Эта свобода и воля остаются абсолютными, неограниченными и после заключения общественного договора. Поэтому, Руссо выдвигает свой знаменитый тезис о том, что носителем и источником власти является народ, который может и должен свергать власти, нарушающие условия общественного договора. Суверенно не государство, суверенен народ. Народ творит законы, меняет их, принимает новые.


Социальный прогресс и его критерии.

Представление о том, что изменения в мире происходят в определенном направлении, возникло в глубокой древности и первоначально было чисто оценочным. В развитии докапиталистических формаций многообразие и острота политических событий сочетались с крайне медленным изменением социально-экономических основ общественной жизни. Для большинства античных авторов истории - простая последовательность событий, за которыми стоит нечто неизменное; в целом же она рисуется либо как регрессивный процесс, идущий по нисходящей от древнего "золотого века" (Гесиод, Сенека), либо как циклический круговорот, повторяющий одни и те же стадии (Платон, Аристотель,Полибий). Христианская историософия рассматривает историю как процесс, идущий в определенном направлении, как движение к некоей предустановленной цели, лежащей за рамками действительной истории. Идея исторического прогресса родилась не из христианской эсхатологии, и из ее отрицания.
Социальная философия подымающейся буржуазии, отражавшая реальное ускорение общественного развития, была овеяна оптимизмом,уверенностью в том, что "царство разума" лежит не в прошлом, а в будущем. Прежде всего был замечен прогресс в сфере научного познания: уже Ф.Бэкон и Р.Декарт учили, что не нужно оглядываться на древних, что научное познание мира идет вперед. Затем идея прог ресса распространяется и на сферу социальных отношений (Тюрго, Кондорсе).
Просветительские теории прогресса обосновали ломку феодальных отношений, на их основе складывались многочисленные системы утопического социализма. Но рационалистическим теориям прогресса был чужд историзм. Прогресс общества в теориях просветителей имел телеологический характер, они возводили в ранг конечной цели истории преходящие идеалы и иллюзии буржуазии. Вместе с тем уже Вико и особенно Руссо указывали на противоречивый характер исторического развития.Романтическая историография начала XIX века в противовес рационализму просветителей выдвинула идею медленной органической
эволюции, не допускающей вмешательства извне, и тезис об индивидуальности и несравнимости исторических эпох. Однако этот историзм был односторонне обращен в прошлое и часто выступал в роли апологии архаических отношений. Более глубокую трактовку прогресса дал Гегель, выступив как против просветительского пренебрежения к прошлому, так и против ложного историзма романтической "историчес кой школы". Однако, понимая исторический прогресс как саморазвитие мирового духа, Гегель не мог объяснить переход от одной ступени общественного развития к другой. Его философия истории превращается в теодицею, оправдание бога в истории.
Диалектический материализм выработал принципиально иной подход к этой проблеме, выдвинул и обосновал объективный критерий прогресса. Прогресс не есть какая-то самостоятельная сущность или трансцентентная цель исторического развития. Понятие прогресса имеет смысл лишь применительно к определенному историческому процессу или явлению в строго определенной системе отсчета. Цели, стремления и идеалы, в свете которых люди оценивают историческое развитие, сами меняются в ходе истории, поэтому такие оценки часто страдают субъективностью, неисторичностью. Общая тенденция исто рического развития - переход от систем с преобладанием естественной детерминации к системам с преобладанием социально-исторической детерминации, в основе чего лежит развитие производительных сил. Более высокому уровню развитию производительных сил соответствуют и более сложные формы производственных отношений и общественной организации в целом, повышение роли субъективного фактора. Степень овладения обществом стихийными силами природы, выражающаяся в росте производительности труда, и степень освобождения людей из-под гнета стихийных общественных сил, социально-политического нера венства и духовной неразвитости - вот наиболее общие критерии исторического прогресса. В свете указанного критерия общественно-экономические формации представляют собой закономерные стадии поступательного развития человечества. Но процесс этот противоре чив, а типы и темпы его различны. Отсюда и рост социального пессимизма, многочисленные философские и социологические теории ХХ в., прямо или косвенно отрицающие прогресс и предлагающие заменить это понятие либо идей циклического круговорота (Шпенглер, Тойнби,Сорокин), либо "нейтральным" понятием "социального изменения". Широкое распространение получают также различные концепции "конца истории" и пессимистические антиутопии. В этом же духе интерпретируются многие глобальные проблемы современности - экологическая, демографическая, продовольственная, энергетическая, сырьевая, угрозаядерной войны, сохранение психического и физиологического здоровьянаселения.
В заключение отметим, что применение критериев общественного прогресса при исследовании развития общества должно носить комплексный характер и не в отношении экономической, социальной, политической или духовной сфер общества, а в целом, т.е. все сферы рассматриваются как части единого целого, как подсистемы единой общественной системы, имеющей свою историю.


Культура и цивилизация. Многообразие культур, цивилизаций, форм социального опыта. Запад-Россия-Восток в диалоге культур.

--Культура ? способ организации и развития человеческой жизнедеятельности, представленный в виде материальных и духовных ценностей. Началом, источником и высшей ценностью культуры является сам человек.
Различают материальную и духовную культуры. Первая охватывает производство, обмен и распределение материальных благ; вторая ? духовное производство: производство идей, идеалов, предметов искусства, традиции и обычаи, моральные и правовые нормы и т.п.
Материальная культура ? показатель уровня практического освоения человеком природы. Духовная культура ? это, прежде всего, сокровища всех богатств человеческого духа и разума.
Законом развития культуры, которая содержит в себе общечеловеческое и классовое, национальное и интернациональное, является преемственность, удержание всего положительного, что создано предыдущими поколениями.
Под термином ?цивилизация? имеют в виду разумно организованное, высокоразвитое общество во всем его многообразии и целостности.
Цивилизационный подход в понимании развития общества для многих философов сводится к тому, что история развития общества представляет собой смену различных культур ? цивилизаций, каждая из которых проходит разные этапы ? от рождения до угасания (Шпенглер, Тойнби, Фукияма и др.). согласно многим из этих философов, цивилизации развиваются независимо друг от друга, во многих случаях Запад противопоставляется Востоку.
В конце 20 века в историческом развитии наблюдается интенсивное сближение культур, выражающееся во взаимопроникновении, конвергенции передовых технологий, массовой культуры, религий, идей, связанных с отношением к личности, проблемам ее познания и т.п. оппозиция Запад ? Восток теряет свою актуальность, границы между культурами размываются, идет активный процесс, названный ?диалогом культур?.
В системе ?Восток ? Запад? особое место принадлежит России, которая занимает промежуточное положение между культурами, представляющими эту оппозицию. Это евроазиатская страна, представляющая собой, по словам Плеханова, гибрид, который имеет европейскую голову на азиатском туловище.
В России совместно проживает более ста национальностей и народностей.
Азиатское влияние на Россию, особенно в период Ордынского ига, проявилось в жесткой централизации власти, подчинении общества государству, вражде к Западу, к образу его жизни ? организованности, методичности, способности доводить дело до конца.
Золотая Орда надолго (почти на 300 лет) отдалила Россию от западной культуры, хотя к своим европейским корням (Киевская Русь ? это европейское государство) Россия продолжала тянуться.
Западный опыт пытались в Россию внедрить неоднократно, причем главным образом ?сверху?, насильно, с помощью властных структур: крещение Руси, петровские преобразования, реформы в России 19 в., экономические реформы, основанные на идеях монетаризма, на пороге 21 столетия.
Культурные ценности Запада оказали определенное благотворное влияние на Россию, стимулируя развитие ее самобытной культуры. Однако все они принимались на неподготовленной почве, многие из них не вписывались в исторические, национальные и духовные традиции России.
Культура России представляет собой весьма сложный евроазиатский тип, что необходимо учитывать при определении стратегии ее развития. Условия, в которых живет российское государство и российское общество, уникальны. Они не имеют аналогов ни в истории Запада, ни в истории Востока.


Особенности развития современной цивилизации.

-- В настоящее время наблюдается возможность увидеть окончательную дегуманизацию общества, "обесчеловечивание" личности, что само по себе, говоря общими словами, есть процесс и результат отрыва функции какой-либо из систем от ее основы, ведущий к вырождению ее (системы) сущности. Таким образом, возникает проблема отчуждения человека от культуры, искусства, производства. И все это следствие кризиса техногенной цивилизации и утраты системы ценностей человека и общества. Вполне очевидно, что при этом разрушается целостность личности, происходит самоотчуждение человека и его обезличивание. В конечном счете, это результат господства идеалов рационализма, культа науки и техники, утраты многими людьми частной собственности. Хотя последнее можно считать следствием преобладания идеалов рационализма.
Культ науки и техники можно назвать побочным явлением цивилизации. Результатом культа науки может стать рождение так называемой псевдонауки, то есть области невостребованных практикой знании, или знания ради знаний, и ничего более.
Здесь необходимо поговорить и об образовании, так как оно является основой для науки и развития человечества вообще. Сегодня образование хотят получить многие. И среди них немало тех, кто делает это лишь для получения "корочек", "плюса" при поиске работы. Но и из той части молодежи, которая стремится стать образованной, культурной, высоконравственной система образования способна сделать людей, утративших интерес к познанию и творчеству, посредством формализма знании.
Глобализация является одной из наиболее существенных особенностей развития современной цивилизации. Проявление ее многогранны: от вс? большей роли транснациональных компаний в развитии экономики различных стран до распространения на такие сферы как культура, спорт и др. Собственно уже сейчас внутренний валовой продукт (ВВП) ряда корпораций и фирм существенно превышает ВВП средних и даже крупных государств, а возникновение Интернета, развитие современных средств транспорта, связи и телекоммуникаций существенно стирает грани между государствами.


Глобальные проблемы современности. Ноосфера как форма единения человека и природы. Экологический императив. Противоречия глобализации.

-- К глобальным проблемам современности относятся:
? предотвращение мировой войны и обеспечение мирных условий развития человечества
? устранение увеличивающегося разрыва в развитии и благосостоянии между ?золотым миллиардом? и основной массой населения Земли. Ликвидация голода, нищеты, неграмотности
? преодоление настоящих и будущих последствий НТР и использование ее достижений в гуманитарных интересах всего общества
? демографическая проблема
? проблема нарушения экологического равновесия биосферы и загрязнения окружающей среды
? проблема достаточности невозобновляемых ресурсов Земли
? проблема терроризма и др.
В ХХ веке приоритетной становится экологическая проблема, взаимоотношение человека и биосферы, общества и природы, сохранение среды обитания человека. Осознание данной проблемы началось в 60-е годы в связи с изменением природной среды под влиянием развернувшейся НТР.
В ХХ веке произошел колоссальный рост масштабов антропогенного воздействия на природу. Гигантски выросла связанная с человеческой деятельностью теплоотдача в окружающую среду, выбросы вредных веществ в атмосферу, засорение рек, озер и др. В наши дни нежелательные воздействия приобрели глобальный характер, создав острую экологическую ситуацию и ставя под угрозу само выживание человечества.
Способность природы ассимилировать (усваивать) вредные отходы производства далеко не безгранична. Пока антропогенная деятельность человека носила локальный характер, с этими пределами можно было не считаться. Сегодня она приобрела глобальный характер и эти пределы становятся важнейшим императивом дальнейшего развития. Экологический императив ? совокупность уже недопустимых условий, которые повлекут за собой нарушения равновесия природы и неконтролируемые изменения характеристик биосферы, и могут сделать дальнейшее существование человека на Земле невозможным.
Человечество должно выработать новое экологическое мышление, в котором ведущей господствующей ценностью становятся экологические приоритеты, т.е. выживание человечества, гармонизация его отношений с природой.
Существует общая перспективная идея для достижения этой гармонии ? идея ноосферы и коэволюции.
Ноосфера ? сфера разума, целенаправленное разумное развитие биосферы, осуществляемое в интересах человека и его будущего.
Коэволюция ? совместимое, взаимосогласованное развитие человека и природы.
Происходит переоценка ценностей ? переход от идеи абсолютного господства над природой к идее гармонизации их отношений. Человек является частью природы, связан с ней непосредственными узами, зависим от нее.
ХХ в. можно назвать глобальным веком. Тенденция к глобализации захватывает общественные отношения, политические, национально-государственные связи. И это вполне понятно, т.к. если сближаются страны и регионы, материально-экономические системы, то и вся система мировых общественных отношений перестраивается. Глобализация мировых общественных отношений как своеобразный увеличитель прида?т общеземной масштаб, как достижениям человечества, так и его порокам, конфликтам. Одно из наиболее явственных проявлений глобализации общественных конфликтов в ХХ в. ? мировые войны.


Фундаментальные проблемы античной философии, основные ее школы и направления.

-- Выделяют три периода развития античной философии: первый ? от Фалеса до Аристотеля, второй ? греческую философию в римском мире и, наконец, третий ? неоплатоновскую философию. Первый период развития античной философии был периодом натурфилософии (философское учение о природе). Второй период греческой философии (V-VI в. до н.э.) начинается постановкой антропологических проблем. Данный период представлен софистами, Сократом и сократиками. Третий период античной философии ? век эллинизма. Сюда относятся стоики, эпикурейцы, скептики. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н.э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Главным предметом философского исследования в период раннего эллинизма становится субъективный мир личности. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, то есть религиозного постижения мира.
Проблемы античной философии:
Совокупную проблематику античной философии можно тематически определить следующим образом: космология (натурфилософы), в ее контексте тотальность реального виделась как ?physis? (природа) и как космос (порядок), основной вопрос при этом: ?Как возник космос??; мораль (софисты) была определяющей темой в познании человека и его специфических способностей; метафизика (Платон) декларирует существование интеллигибельной реальности, утверждает, что реальность и бытие неоднородны, причем мир идей выше чувственного; методология (Платон, Аристотель) разрабатывает проблематику генезиса и природы познания, при этом метод рационального поиска понимается как выражение правил адекватного мышления; эстетика разрабатывается как сфера решения проблемы искусства и прекрасного самого по себе; проблематика протоаристотелевской философии может быть сгруппирована как иерархия обобщающих проблем: физика (онтология-теология-физика-космология), логика (гносеология), этика; и в завершение эпохи античной философии формируются мистико-религиозные проблемы, они характерны для христианского периода греческой философии.
Школы античной философии:
По подсчетам римских историков, в Древней Греции было 288 философских учений, из которых помимо великих философских школ выделяется учение киников и киренских философов. В Афинах существовало четыре большие школы: Академия Платона, Ликей Аристотеля, Портик (стоическая школа) и Сад (эпикурейская школа).
Ионийская (или милетская школа) школа ? древнейшая натурфилософская школа. Ионийская философия уже философия в основном смысле этого слова, потому что уже ее первые творцы ? Фалес, Анаксимандр, Анаксимен ? стремились понять то или иное начало как субстанцию (вода, воздух, огонь и т.д.). Их первоначало всегда одно (в этом смысле ионийские философы ? монисты), оно вещественно, но также разумно, даже божественно. Каждый из философов в качестве этого начала определял одну из стихий.
Фалес стал основателем натурфилософии и сформулировал две ее основные проблемы: начала и всеобщего. Началом он полагал воду, в которой покоится земля, а мир считал наполненным богами, одушевленным.
Гераклит говорил, что все рождается из огня путем разрежения и сгущения и через определенные периоды сгорает. Огонь символизирует борьбу противоположностей в космосе и его постоянное движение. Также Гераклит ввел понятие Логоса (Слова) ? принципа разумного единства, который упорядочивает мир из противоположных начал. Логос управляет миром, и познать мир можно только через него.
Анаксимандр (610 ? ок. 540 годы до н.э.) считал началом всего бесконечную природу ? нечто среднее между четырьмя элементами (апейрон). Он говорил, что возникновение и уничтожение миров представляет вечный циклический процесс.
Анаксимен (ум. 525 до н.э.), ученик Анаксимандра, считал первоначалом воздух. Разрежаясь, воздух становится огнем, сгущаясь ? ветром, водой и землей.
С ионийской школой связывают зарождение основ астрономии, математики, географии, физики, биологии и др. наук.
Пифагорейская школа. Пифагорейская школа положила начало математическим наукам. Числа понимались как суть всего существующего, им придавался мистический смысл. Основу пифагорейской математики составляет учение о декаде: 1+2+3+4=10. Эти четыре числа описывают все процессы, происходящие в мире. Им мировой порядок представлялся в виде господства чисел. Пифагорейцам принадлежит учение о музыке сфер и о музыкальном звукоряде, отражающем гармонию Солнечной системы, где каждой планете соответствует определенная нота, а все вместе они создают интервалы музыкальной гаммы. Ими же положено и начало музыкальной психологии: музыка использовалась как средство воспитания и исцеления души и тела. В пифагорейской школе начали развиваться астрономия и медицина. Таким образом, пифагорейцев можно считать родоначальниками гуманитарной, естественной, точной и систематической наук.
Элейская школа связана с именами трех философов - Парменидом, Зеноном и Мелисом.
Парменид. Мир для него ? единое, вечно существующее бытие. Он неизменен, постоянен, всегда один и тот же. По мнению Парменида, все есть бытие, небытия в мире нет. Бытие не конкретно, это ? не вода, не огонь, не земля, не воздух. Оно всегда находится в покое, вне времени.
Его ученик Зенон считал, что всякое понытие о движении противоречиво, а следовательно, не истинно. Он создал целый ряд опорий, доказательств, напрвленных против признания и истинности движения.
Появление школы софистов явилось ответом на потребность демократии в образовании и науках. Странствующие учителя за деньги могли обучить любого искусству речи. Их главной целью было подготовить молодежь к активной политической жизни. Различие Сократа от софистов в том, что мерилом при оценке поступков для него служит соображение, какими мотивами определяется решение, что полезно и что вредно. Основной философский интерес Сократа сосредотачивается на вопросе о том, что такое человек, что такое человеческое сознание. ?Познай самого себя? ? любимое изречение Сократа.
Академию в Афинах основал Платон. Учениками Платона были преимущественно ?холеные молодые джентльмены? из аристократических родов (можно вспомнить хотя бы самого известного его ученика ? Аристотеля). Наиболее значимыми в философии Платона являются представления об Идеях, Справедливости и Государстве. Он пытался сочетать философское и политическое. Он готовил в своей школе правителей-философов, способных править справедливо, исходя из принципов общего блага.
В 335 г. до н.э. Аристотель, ученик Платона, основал собственную школу ? Ликей, или Перипат, отличавшуюся исключительно философской направленностью. Одним из самых важных результатов деятельности Аристотеля в политике было воспитание Александра Македонского.
Если прежние этические учения видели главное средство нравственного совершенствования индивида в его включенности в общественное целое, то теперь, напротив, философы считают условием добродетельной и счастливой жизни освобождение человека от власти внешнего мира, и прежде всего ? от политически-социальной сферы. Такова в значительной мере установка школы стоиков. Эта школа основана Зеноном в конце IV в. до н.э.


Разработка метода научного исследования философии Нового времени: Проблема эмпиризма в философии Ф. Бэкона.

Эмпирическое и теоретическое. В науке разл эмпир и теорет уровни исследования. Это различение имеет своим основанием 1. - методов познав активности;2. - характер достигаемых результатов. Эмпир исследование предполагает выработку программы исследований, организ наблюдения и экспериментов, описание и обобщение экспер данных, их классификацию, первичное обобщение. Словом для эмпир познания характерна фактофиксирующая активность. Теорет познание - это сущностное познание, осуществляемое на урове абстракций высоких порядков. Здесь орудием выступают понятия, категории, законы, гипотезы... Исторически эмпир познание предшествует теорет, но только этим путем нельзя достигнуть полного и истиного знания.
Эмпир исследование, выявляет все новые даные наблюд и эксперим, ставит перед теорет мышлением новые задачи, стимулирует его к дальнейшему совершенствованию. Однако и обогащающееся теорет знание ставит перед наблюдеием и эксперим все более сложные задачи.
Всякое наблюдение начин не со сбора фактов, а с попытки решения какой-то задачи, в основе кот всегда лежит известное предположение, догадка, постановка проблемы.
Постановка проблемы и иследов программа. Люди стремятся познать то, чего они не знают. Проблема - это вопрос, с кот мы обращаемся к самой природе, к жизни , к практике и теории. Поставить проблему порой не менее трудно, чем найти ее решение: правильная постановка пробл в известной мере направляет поисковую активность мысли, ее устремленность. Когда ученый ставит проблему и пытается решить ее , он неизбежно разрабатывает и исследов программу, стороит план своей деятельности. При этом он исходит из предполагаемого ответа на свой вопрос. этот предполаг ответ выступает в виде гипотезы.
Наблюдеие и эксперимент. Наблюдение - это преднамеренное, направленное восприятие, имеющее целью выявление сущ свойств и отношений объекта познания. Оно м.б. непосредств и опосредованым приборами. Наблюдение приобретает научное значение, когда оно в соотв с исследов прогамой позволяет отобразить объекты с наиб точностью и может быть многократно повторено при варьировании условий.
Но чел не может ограничиться ролью только наьлюдателя: наблюдение только фиксирует то, что дает сама жизнь, а исследование требует эксперимента, с помощью которого объект или воспроизводится искусственно, или ставится в определенным образом заданые условия, отвечающие целям иссследования. В ходе экспер исследователь активно вмешивается в исслед процесс.
В процессе н познания применяется и мысленный эксперимент, когда уч в уме оперирует опред образами, мысленно ставит объект в опред условия.
Экспер дусторонен. С одной стор он способен подтведить или опровергнуть гипотезу, а с др - содержит возможность выявления неожиданных новых данных.
Т.о. эксперим деятельность облад сложной структурой: теорет основы экс - научные теории, гипотезы; мат основа - приборы; непосредственное осущ экспер; эксперим наблюдеие; колич и кач анализ рез эксперим, их теорет обобщение.
Необход условием н исследования явл установление фактов. Факт, от factum - сделанное, совершившееся. Факт - это явление материального или духовного мира, ставшее удостоверенным достоянием нашего сознания, зафиксированность какого-либо предмета, явления, свойства или отношения. ?Факты - это воздух ученого?, - говорил Павлов. Самое характерное для научного факта - его достоверность. Факт должен быть осмыслен, обоснован. Факты всегда оказываются опосредованными нашим пониманием, интерпретацией. Например свид показания.Люди говорят об одном и том же, но как по разному. Т.о. очевидность отнюдь не является полной гарантией реальной достоверности факта.
Факты сами по себе не составляют науки. Факты должны быть подвергнуты отбору, классиф, обобщению и объяснению, тогда они включатся в ткань науки. Факт содержит немало случайного. Поэтому основой для н анализа явл не просто еди факт, а множество фактов, отражающих основную тенденцию. Только во взаимной связи и цельности факты могут служить основанием для теорет обобщеия. Из соответственно подобр фактов можно построить любую теорию.
Описание, и объяснение. В ходе наблюд и эксперим осуществляется описание, протоколирование. Основное н. требование к описанию - его достоверность, точность воспроизведения данных наблюдений и эксперимента.
Объяснение - это мыслит операция, ориентированная на выявление причинной зависимости объекта исследов, постижеие закономерностей его функционирования и развития и, наконец, раскрытие его сущности. Объяснить - значит осмыслить объект в свете уже существующих, исторически накопленных знаний, опред принципов, законов, категорий.
Гипотеза. Ни одна н теория не родилась в готовом виде. Сначала она сущ как гипотеза. При этом сама гип возникает не сразу, она проходит опред стадии формирования. Сначала это предположеие, догадка, вытекающая из наблюд новых фактов. Она может подвергаться изменениям, модификациям... В р-те формир сама гипотеза как наиболе вероятное предположение. Гипотеза есть предположеие, исходящее из фактов, умозаключение, пытающееся проникнуть в сущность еще недостаточно изученной области мира.
Обоснование и доказ гипотезы проводится на основании анализа накопленного знания, сопоставления его с уже известными фактами, с установлеными новыми фактами и теми фактами, кот могут быть установлены в будущем. Иначе говоря, обоснов гипотезы предполагает ее оценку с точки зрения эффективности в объяснении имеющихся фактов и предвидеии новых.
Гип выступает как опред обобщение имеющегося знания. Но она принципиально носит вероятностный характе. Степень цености гипотезы определяется уровнем ее вероятности. (Фрейд. Ядро Земли из мармелада).
Теории. Теория - это высшая, обоснованная, логически непротиворечивая система научного знания, дающая целостный взгляд на существенные свойства, закономерности, пичинно-следственные связи, определяющие характер функционирования и развития опред области реальности.
Теория может меняться путем включения в нее новых идей и фактов. Когда в рамках данной теории выявл противоречие, неразрешимое в ее рамках, то его разрешение ведет к построению новой теории. Сердцевину н теории составляют входящие в нее законы. В теории выделяют такие сущ моменты: исходную эмпирич основу (факты, данные эксперим,); различного рода допущения, постулаты, аксиомы; логику теории, допустимые в рамках теор правила лог выводов и док-в; совокупность выведенных утверждеий с их доказательствами; законы наук, а также предвидение.
Различают описательные терии, математизированные, интерпретационные и дедуктивные теории.
Поворотными пунктами в истории науки становятся н революци. Рев в науке выражаются в качеств изменении ее исходных принципов, понятий, категорий, законов, теорий., т.е. в смене научной парадигмы. Под парадигмой понимают: выработанные и принятые в данном научном сообществе нормы, образцы эмпир и теорет мышления, приобретшие характер убеждеий; способ выбора объекта исследования и объяснения опред системы фактов в форме достаточно обоснованных принципов и законов, образ логически непротиворечивую теорию.


Философское учение И. Канта, его теория познания и учение о нравственном законе.

Иммануил Кант родился в 1724г в Кениксберге. Здесь же учился, стал ректором университета , писал свои труды и умер в 1804. Он был не только фил, но также крупным ученым в обл естествознания. Преподавал.
Фил развитие К. делится на 2 периода. В перв. период (до нач. 70-х гг) пытался решать ф пробл - о бытии, фил природы, религии, этики, логики исходя из убеждения, что ф. м.б. разработана и обоснована как умозрительная наука. (без обращ к опытным данным)
Во 2-й пер (критический) пытает ся строго отделить явления от вещей в себе. Последние не могут быть даны в опыте. Вещи непознаваемы. Мы позн. лишь явления или тот способ, кот. эти вещи в себе действуют на нас. Это учение - агностицизм. Кант называл его ?критикой разума?. Это учение ограничивает разум, поскольку оно отказывает ему в познании сущности вещей. Развивая эту критику Кант пытался 1. выяснить источники различного вида знаний - научного и философского 2. выяснить на чем основывается достоверность знаний. 3. исследовать формы и категории научного мышления...
Учение ?Крит фил? сформировалось к началу 80-х гг. Оно изложено в тракт. ? Критика чистого разума? - 81, ?Критика практического разума? - 88 и ?Критика способности суждения? - 90. (теор познания, этика и эстетика (учение о целесообр. в природе) соответственно)
Познание начинается с того, что ?вещи в себе? возд. на наши органы чувств и вызыв ощущения. Это конечно материализм. Но дальше К. - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущунеи нашей чувственности, ни понятия и сужд. нашего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теорет. знания о ?вещах в себе? (ввс). Достоверное знание сущ - это математика и естествознание. Истины этих наук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только о свойствах вещ. к кот. приложимы формы нашего сознания: ощущ, понятия. Ввс принципиально непознаваемы.
Учение о знании. Опирается на теорию суждения. Знание всегда выраж в форме суждения, в кот мыслится всязь между двумя понятияим - субъектами и предикатами суждения. Сущ 2 вида этой связи. В одних суждениях предикат не дает нового знания о предм сравнительно с тем знанием, кот уже мыслится в субъекте. Это аналитические уждения. Пример: все тела имеют протяжения (предикат - имеют прот)
Если предикат не выводится из субъекта, а соединяется с суб., то это ситетические суждения. Пр: некоторые тела тяжелы. Есть 2 класса синт суждений. 1. связь предиката с с. мыслится потому, что обнаруживается в опыте (нек лебеди черны) - апостериорные 2.эта связь не может основ на опыте.Она мыслится как связь, предшеств опыту и независящ от него - априорные суждения.( все, что случается имеет причину). Апр. суждениям К. придает б. значение. Вопрос о априорн. синт суждениях он ставит в след форме: 1. как возм такие суждения в матем 2.как возм они в теорет естествознании 3.возможны ли они в метафизике. Решение этих вопр. он связывает с исследов. 3 основных способностей познания: чувственности, рассудка, разума.
Чувственное познание. Вопрос о возм апр. синт суждений в матем К рассм в учении о формах чувственного познания.. По К эл-ты матем знания - не понятия, а наглядные представления. В сужд. матем синтез субъекта с предик основывается либо на чувств созерцании пространства, либо времени. Пространство - априорная форма внешнего чувств созерцания (время - внутреннего), что и придает созерц. простр. их безусловную всеобщность и необходимость.
Т.о. у К простр и время перестают быть формами сущ вещей. Они становятся априорными формами нашей чувственности.
Априорные формы рассудка. Условием возм апр. синт сужд в теорет естествознании явл категории. Это независимые от поставляемого опытом содержания понятия рассудка, под кот рассудок подводит всякое содерж, получаемое из опыта. Т.е. категори не формы бытия, а понятия рассудка. Это только формы, под кот рассудок подводит доставляемый чувственностью материал. Категории априорны. По К ни ощущ ни понятия сами не дают знания. Ощущ без понятий- слепы, а понятия без ощущ - пусты. Знание есть синтез ощущ с понятиями. Возникает вопрос: каким обр разнообразие чувств созерцаний превр посредством априорных форм в единство? Условием такого единства состоит в единстве самосознания.
На этих основах разработал ответ на вопрос о возможности теорет естествознания. В основе всех сужд естеств наук лежат общие и необходимые законы. Научным знанием предм и явления наук могут быть при условии, если рассудок мыслит предметы и явл как подчиненные 3 законам: 1 сохранения субстанции 2.причинности и 3.взаимодействия субстанций. Эти зак. принадлежат не самой природе а только нашему разуму. Наше сознание само строит предмет не в том смысле, что оно порождает его или дает ему бытие, а в том, что оно придает познаваемому предм ту форму, под кот он только и может познаваться - форму всеобщего и необход знания. Т.е. не формы нашего ума сообразуются с вещ прир, а напротив, вещи прир - с формами ума.
Отсюда вывод , что вещи сами по себе непознаваемы. Ни формы чувственности, ни категории рассудка, ни эти 3 закона не составл определения самих вещей в себе. Природа как предмет всеобщего и необх знания строится самим сознанием.
Этика. Противоречие необходимости и свободы - не настоящее: чел поступает необходимо в одном отношении и свободно в другом. Необходимо, так как чел есть явление среди др явл прир и в этом отнош подчинен необходимости. Но чел также и нравственное сущ, субъект нравственного сознания. Как нравств сущ чел принадлежит к миру умопостигаемых ввс. И в этом качестве он свободен. Нравств. закон К понимает как безусловное предписание или ?категорический императив.?
З-н этот требует, чобы каждый поступал так, чтобы правило его личного поведения могло стать прав для всех. Поступок м.б. моральным только если он соверш из уважеия к нравст з-ну.
К стремился ослабить зависимость этики от веры. Он утверждает, что не нравственность основана на религии, а наоборот. Опыт показ, что между мор или амор поведением чел и его счастьем не сущ необходимого соответствия. Противоречие междумор повед чел и результатом этого поведения в эмпир жизни не мирится с нашим нравственным сознанием, кот требует справедливого соответствия. Не находя его в мире явлеий, нр сознание вынуждено верить, будто соотв осущ в мире ?умопостигаемом?. Сущ понятий как свобода, бессмертие и бог объясн по К. верой в ?умопостиг? мир. Их бытие не есть истина, доказуемая теоретически, но есть необх постулат или требование ?практического разума?.


Философская система и диалектика Г.В.Ф. Гегеля.

-- Самым крупным философом немецкого классического идеализма был Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770-1831). Его главное сочинение называется ?Наука логики?. Философ уподобил весь мир мышлению, которое не только функционирует по своим собственным законам, но и предписывает их и природе, и общественной жизни. Другие сочинения Гегеля: ?Энциклопедия философских наук?, ?Феноменология духа?, ?Философия истории?, ?Философия права?, ?История философии?, ?Эстетика? и др.
Гегель оставил после себя целую систему философии. В основе мироздания, по Гегелю, лежит Абсолютная Идея, неизменная духовная сущность, не зависящая ни от кого и ни от чего. На обыденном языке это есть не что иное, как бог. Абсолютная Идея, существуя изначально в мире, отчуждает себя сначала в мышление, где проходит три ступени в своем развитии: понятие, суждение, умозаключение. После того, как она исчерпывает себя в мышлении, она отчуждает себя в другую область - природу. Здесь она, проходя через три ступени: механику, химизм и органику, достигает своего высшего выражения в человеке и отчуждает себя в общество, где проходит в своем развитии новые три ступени: субъективный дух, объективный дух (в виде права, семьи, государства) и абсолютный дух (в виде искусства, религии и философии).
Главное для Гегеля - доказать, что сознание, жизнь духа и мышления определяют законы природы и общества. Дух на своем высшем этапе развития, т.е. в религии, искусстве, и философии, лишь воплощает то, что заложено в мышлении. Само мышление объективно существует в мире еще до природы, которая также выступает проявлением Абсолютное Идеи. В философии самого Гегеля эта идея приходит к познанию самой себя, возвращается к исходному пункту своего развития, после чего начинает вновь свое инобытие в мышлении. Так Абсолютная Идея совершает круг в своем развитии. Но вся эта деятельность идеи оказывается деятельностью чисто духовной, инобытием разума. Философия, по Гегелю, есть проявление мыслящего разума, творящего мир и изменяющего его.
С точки зрения концептуальной философия Гегеля завершена.
Но Гегель является еще и творцом диалектического метода, в основе которого лежат три закона диалектики: единства и борьбы противоположностей, взаимного перехода количественных и качественных изменений, отрицания отрицания. Суть диалектического метода Гегеля выражена в схеме, которая называется триадой (поскольку в ней три основных элемента). С чего следует начинать науку? - спрашивает Гегель. И отвечает: с ничто. Этому ничто противоположно неопределенное бытие, или нечто. Взаимодействие между ними приводит к зарождению какого-то зачаточного, или нового знания, или уже определенного бытия. Это появление нового происходит через промежуточные ступени; становление (т.е. брожение, взаимопереход от небытия к бытию и обратно от бытия к небытию) и снятие (т.е. отрицание старого, но с сохранением всего положительного в нем).
Согласно гегелевской диалектике, в каждой вещи, находящейся в состоянии тождества к самой себе, заложено е? отрицание, нечто иное. Благодаря этому происходит сначала процесс зарождения противоречий, а затем и процесс разрешения их. Диалектика Гегеля требует вечного развития, революционных изменений. В то же время философская система Гегеля требует возврата к исходному пункту развития. Возникает противоречие между диалектическим методами метафизической системой Гегеля.


Философия диалектического материализма. К. Маркс.

ДИАЛЕКТИЧЕСКИЙ МАТЕРИАЛИЗМ, философское учение марксизма. Основные принципы диалектического материализма сформулированы в 40-х гг. 19 в. К. Марксом и Ф. Энгельсом, а в 20 в. разрабатывались В. И. Лениным. В период существования СССР догматизированный диалектический материализм был провозглашен единственной теоретической основой науки, культуры и социальной жизни в целом, поставлен на службу идеологии и политики компартии. Материя, согласно диалектическому материализму ? единственная основа мира, сознание ? свойство материи, движение и развитие мира ? результат его внутренних противоречий. Основные законы диалектического материализма: единство и борьба противоположностей, переход количественных изменений в качественные, закон отрицания отрицания.


Современная западная философия: основные проблемы, течения и тенденции. Экзистенциализм. Неотомизм. Фрейдизм.

-- Основные тенденции западной философии 20в.
Классическая философия была ориентирована на познание природу и общества с целью их преобразования. Она утверждала, что с помощью науки и развития человека можно достичь идеального общества. Историческое развитие поколебало веру ученых в силу человеческого разума в достижении общего прогресса. Различные философсике течения по-разному относились к философской классике: Марксистская философия отстаивает рационалистическую и гуманистическую традицию. Неоклассическое течение ставит цель развития классических идей применительно к новым условиям. Возникают и антиклассические подходы: философия жизни, неопозитивизм, фрейдизм(психоанализ), экзистенциализм. В 20в. происходит возврат к основам мистико-религиозной философии, к оккультным наукам. (алхимия, астрономия), возрождается интерес к паро-нормальным явлениям (ясновидение, телекинез, телепатия, полтергейст, НЛО), приобретают большое влияние и восточные религии. У истоков стоят различные научные направления (Римский клуб). Ученые ставят вопрос: <Можно ли остановить гибель природы и человечества и как это сделать? Выход они видят в формировании новых качеств человека. Таких как глобальность мышления, любовь к справедливости и неприятие насилия. В 20в. существуют 2 противоположные оценки роли науки и техники: Сциентизм и антисциентизм. Сциентизм преувеличивает роль науки и техники в жизни общества, считает, что с помощью науки можно решить все проблемы. Сциентизм стал основой создания футурологических концепций индустриального, пост индустриального и информационного общества. Антисциентизм ? позиции возлагающие на НТП вину за все общественные бедствия.
Фрейдизм и неофрейдизм.
Фрейд (1856 ? 1939) Фрейдизм ? метод разработанный Фрейдом для лечения психических заболеваний путем перевода бессознательного в сознательное с помощью гипноза. История объясняющая роль бессознательного в жизни человека и общества играет огромную роль в жизни человека бессознательное (подсознательное). Бессознательное по Фрейду состоит прежде всего из сексуальных инстинктов (либидо). Юнг считает, что существует коллективное бессознательное. Бессознательное может быть источником творческих и разрушительных тенденций в обществе. Подсознательное преобразуется в дух деятельности, в сферах: религии, искусстве, политике и т.д.. Существует антагонизм (противоречие) между природным началом человека (сексуальными и агрессивными импульсами) и культурой с ее идеалами, нормами, запретами, которые не дают реализовать все желания человека. Фрейд видит основой развития культуры ? бессознательное. Это явное преувеличение. Эрик Фромм (1900 ? 1980) . Для него характерна меньшая биологизация сущности человека и социопсихологизм. Он рассматривает проблему отчуждения человека и пытается синтезировать марксизм и фрейдизм.
Философия экзистенциализма.
Он возникает в начале 20в. в Германии, России, Франции. Различают религиозный и атеистический экзистенциализм. Для экзистенциализма характерна ориентация на художественную литературу. Одна из центральных проблем ? проблема отчуждения. Человек одинок в этом мире. Все что он создает противостоит ему (партии, классы, и т.д.). Философия обязана помочь человеку. Ее предметом должно быть подлинное бытие человека. Центральная категория ? экзистенция. (Подлинное существование). Существование предшествует сущности. Человек сначала существует, а потом определяет себя в мире, приобретает свою сущность. Свобода человека ? свобода выбора и ответственность за этот выбор. Человек проявляет себя в пограничной ситуации в важный момент(смерть, болезнь). Именно здесь проявляется его подлинное бытие. Социально-политические позиции у экзистенциалистов не одинаковы. Экзистенциалисты утверждают что жизнь ? бытие к смерти. Человек должен достойно умереть, если приходит смерть и борется с ней если есть шанс жить. Человек ориентируется на жизнь, проявляет огромную волю к жизни.


Философское наследие В.И, Ленина.

Первый значительный труд ? ?Материализм и эмпиокритицизм?.Л. отстаивает позиции материализма по проблеме ощущений, истины, практики как критерия истины.Точны исторические оценки Л. Л. опровергал и анализировал источники неожиданного рацвета субъективно-идеалистических взглядов конца 19- начала 20 в.наиболее высоко оценивает концепцию единства и борьбы противоположностей. Во многих трудах затрагивает проблему государства. Вопрос отношения пролетариата к буржуазии.продолжает развитие марксистской концепции. Принял его как исходное в своей коцепции управления государством, считал его исторически необходимым в условиях классового общества. Огромное внимание уделял моральным отношениям между людьми. Считал, что оно должно значительно вырасти при приближении к коммунистическому общественному строю. Верил в могущество и реальность коммунистического строя. Высказывался против как формального, так и реального принижения женщины в обществе; недопустимости национального неравенства. Философское наследие Л. ? гигантское духовное и теоретическое богатство. Оно оказало огромное влияние на последующее развитие марксистско-ленинской философии. Но историческая судьба ленинского наследия сложна. Многие положения искажались, общий духовный облик мыслителя предельно упрощался.


Эволюция философских представлений о материи.

--Материя ? это объективная реальность, существующая независимо от человеческого сознания и отображаемая им.
На пути своего формирования понятие ?материя? прошло несколько этапов;
На первом этапе материя отождествлялась с той или иной природной стихией:
-вода (?архэ?) ? Фалес;
-?апейрон? (вечная, неизмеримая, бесконечная субстанция, из которой все возникло, все состоит и в которую все превратится) ? Анаксимандр;
-воздух ? Анаксимен;
-огонь ? Гераклит и т.д.
На втором этапе материя отождествлялась с атомами, веществом, с комплексом их свойств:
-атом (мельчайшая частица, ?первокирпичик? всего сущего) ? Демокрит;
-Гольбах (вещество), Гельвеций (свойства).
На третьем с объективной реальностью ? В.И. Ленин.
В философском понимании категории ?материя? можно выделить и четвертый этап, где эта категория предстает как совокупность многих и многих атрибутов и (в определенной мере) в ?снятом? виде содержит указанные ее трактовки. Это так называемое субстанционально-аксиологическое представление о материи, которое берет свое начало в середине нашего столетия.
На разных этапах развития научного познания существовали различные модели материи. Наиболее известными из них являются:
 атомистическая модель (Демокрит);
 эфирная модель (Декарт);
 вещественная модель (Гольбах).


Истина и заблуждение. Правда и ложь. Плюрализм мнении и монизм истины.

С истиной справедливо связывается самое благородное, возвышенное и значимое в процессе познания мира, человека, общества. Истина есть процесс адекватного (верного, правильного) отражения действительности в сознании человека. Истина едина, но в ней выделяются объективный, абсолютный и относительный аспекты, которые в свою очередь можно рассматривать как относительно самостоятельные истины.


В объективной истине отражается реальное положение вещей, мир, как он существует вне и независимо от нашего сознания. В этом смысле можно сказать, что объективная истина не зависит ни от человека, ни от человечества. Сказанное не следует понимать так, что истина возможна и существует вне субъекта. В самой по себе действительности истин нет. Истиной характеризуется лишь наши познавательные образы, наше знание о действительности. Поэтому истина и субъективна (не путать с субъективизмом). Вот, скажем, стол. Он не истинен и не ложен - просто стоит, существует. Истинным или ложным может быть только наш образ, наше восприятие стола - не как у дальтоника или, наоборот, человека близорукого. Правда, мы употребляем еще такие выражения, как "истинная политика", "истинный человек". Но ясно, что в подобных случаях истина используется в своей вторичной, оценочной функции, и мы знаем, что такое истина политики и человек как истина.


Абсолютная истина - это полное, исчерпывающее, точное знание об объекте исследования, знание, не опровергаемое, а только дополняемое и развиваемое, последующим развитием науки. Такие истины нам, естественно, недоступны. Абсолютная истина - это только регулятивная идея, т. е. некоторый идеал, к которому безусловно нужно стремиться, но достичь и удостовериться в котором невозможно. В реальном своем выражении абсолютная истина есть понятие потенциальной бесконечности человеческого познания мира, предел, к которому стремится наше знание. К абсолютным истинам нередко относят "вечные" или "окончательные" истины, истины факта (Маркс родился 5 мая 1818 г.). Хотя и здесь есть относительный момент - само летосчисление. В исламском летосчислении (от хиджры) цифры, понятно, будут другими. Наиболее корректным можно считать определение абсолютной истины как совокупности моментов завершенного, непреходящего знания в составе истин относительных. Возьмем в качестве примера атом. Древние считали, что он неделим. В начале ХХ в. он "состоял" из электронов. В наше время он "состоит" уже из массы элементарных частиц. И число их постоянно растет. Все эти образы атома - знание относительное. Но сам факт, что атом - это реальность, что он существует, относительно устойчив, - сам этот факт является знаком, элементом абсолютного знания.


Понятие "относительная истина" служит для обозначения конечных, ограниченных моментов человеческого познания мира, приблизительности и несовершенства наших знаний о действительности, определенных ступеней или порядков углубления в ее неисчерпаемую сущность . Относительная истина зависит от реальных исторических условий своего времени, в частности от точности или совершенства средств наблюдения и эксперимента. Абсолютная и относительная истины - истины объективные. Разница между ними лишь в степени точности и полноты отражения действительности. Абсолютная и относительная истины на самом деле - неразрывные аспекты истины объективной.


Хотелось бы предостеречь в данной связи против одной весьма распространенной ошибки. Не следует думать, как некоторые, что все относительно: у каждого своя истина, все всегда и по-своему правы и т. п. Представьте себе следующую ситуацию. Преподаватель, вышагивающий вдоль доски во время лекции, спрашивает: По какую сторону от меня находится эта доска? Ответ, что понятно, не может быть однозначным. Если преподаватель идет в одну сторону, то доска находится слева от него, если в другую, то справа. Относительно? Да. Но не вообще, а применительно (относительно) к конкретному направлению движения (системе отсчета). Следовательно, относительность, на которой настаивает наука, объективна, а не произвольна ("куда хочу, туда и ворочу").


Важно обратить внимание на конкретность истины. Абстрактной истина не бывает. Истина всегда "приписана" к определенному месту и времени. Даже такое, например, конкретное утверждение, как "вода кипит при 100%" жестко завязано на нормальное атмосферное давление (760 мм ртутного столба), "нормальную" высоту над уровнем моря и т. д. Высоко в горах, заметим, это наше в целом правильное утверждение придется уточнять. Конкретность истины следует понимать также и как нарастание ее единства за счет выявления и синтеза все новых и новых (многочисленных и разнообразных) ее сторон.


Интересно заметить также, что далеко не все в нашей жизни поддается оценке с точки зрения истины или лжи. Так, можно говорить о разных интерпретациях художественного текста, об альтернативных трактовках музыкального произведения, о различном восприятии живописного полотна, но никак не об их истине или лжи. Весьма специфично истинностное измерение таких, например, выражений, как "Закрой дверь", "Будь честен". Их истину нельзя найти, открыть или установить - ее надо просто выполнить: закрыть дверь, действительно быть честным.


Теперь об удостоверении или критерии истины. Критерием истины не может быть публичное или всеобщее признание. Если какую-то информацию разделяет большинство, то это не значит, что на их стороне истина. В противном случае в разряд истин попали бы все предрассудки: их, как правило. придерживается подавляющее большинство коллектива, общества. Истина не устанавливается голосованием. Она может быть и на стороне меньшинства. Вообще, как показывает история, истина поначалу является достоянием либо одного человека, либо небольшого круга единомышленников. Когда-то теория относительности была истиной только А. Энштейна. Другое дело, что истина, если это действительно истина, рано или поздно находит дорогу к сердцам, нет - головам большинства, всех людей. Признание в конце концов она действительно получает. Судьба истины обычно такова: сначала ее все отрицают, затем с энтузиазмом принимают, наконец, она становится чем-то привычным и рутинным. Итак, не все то, что разделяет большинство, является истинным, но истина рано или поздно становится достоянием большинства.


Не являются критерием истинности знания и благоприятные или полезные последствия его применения. Эта точка зрения известна как прагматизм. Один из основателей прагматизма, американский философ Уильям Джемс (1842 - 1910), например, считал, что истинность суждения "Бог существует" не зависит от реальности существования Бога и обусловлена тем, что убежденность в его существовании благотворна для человеческой жизни. Прагматизм чаще всего выступает в индивидуалистической форме: истинно лично для меня, для моей индивидуальной жизни. Но это очень сомнительно - отождествлять полезность с истинностью. Полезна иногда и ложь. Ложь во спасение, например, когда умирающему больному родные и близкие говорят(фактически - врут) о его скором выздоровлении. В мутной воде лжи всегда кто-то ловит рыбу. Выгодны или полезны кому-то даже кризисы, войны, другие бедствия. Разбитое стекло - плохо для хозяина, но хорошо для стекольщика: появляется работа, а с ней и заработок. Еще один "убийственный" пример: в мореплавании весьма удобны и практически эффективны навигационные расчеты на основе геоцентрической ("птолемеевской") модели, но от этого она не становится истиной. Истинна в данном случае, как мы знаем, гелиоцентрическая ("коперниканская") система. Таким образом, не все то истинно, что полезно. Но опять же надо сказать, что мы ищем и открываем истины не ради самих по себе истин (хотя есть у них и такой аспект), а для практического преобразования или обустройства жизни. То есть истина, если это действительно истина, так или иначе общественно полезна.


Не годится на роль критерия истины и когеренция, т. е. самосогласованность, знания. Если к уже существующей, наличной системе знания непротиворечивым образом присоединяется новое знание, то это еще не знак того, что оно истинно. Тут дает о себе знать некая естественная наклонность нашего ума: мы действительно готовы принимать за достоверное или истинное знание такое новое знание, которое логически не противоречит и хорошо согласуется с уже имеющейся у нас системой взглядов. Легко показать, однако, что, например, в систему, построенную на основе идеи существования Бога, можно вписать - непротиворечиво, органично, любой миф о его сверхъестественных атрибутах. Ясно, что вопрос об их предметной истинности таким образом не решается. У когеренции как критерия истины, конечно, есть рациональное зерно: мир - единое целое; знание об отдельной вещи или единичном явлении должно соответствовать и согласовываться с системой знаний о мире в целом. Рано или поздно истина обнаруживает, раскрывает свой системный характер, свою открытость и внутреннюю пригнанность к другим истинам.


Вообще-то критериев у истины много. В ней помогают удостовериться законы логики: запрет на их нарушение должен строго и неукоснительно соблюдаться. Функцию критерия выполняют и ранее открытые наукой законы, особенно фундаментальные. Если вы, например, претендуете на открытие нового закона, и он при этом нарушает закон сохранения и превращения энергии, то вам вряд ли удастся убедить кого-либо в своей правоте. Зная уже открытые наукой законы, можно со спокойной совестью заворачивать, например, все проекты построения вечного двигателя. На истину нас выводит и хороший вкус , чувство красоты. Выбирая, скажем, между двумя конкурирующими теориями, ученые отдают, как правило, предпочтение той, которая более стройна и изящна. Потом она чаще всего оказывается и более истинной.


Но главным, решающим критерием истины является практика, т.е. материальная предметно-чувственная деятельность человека, направленная на реальное преобразование мира - природного и социального. Разумеется, этот критерий тоже не абсолютен. Практика носит всегда конкретно-исторический характер, развивается, совершенствуется, конкретизируется. И то, что недоступно ей сегодня, может стать доступным завтра. Так, практика долго не могла расщепить атом и с этой стороны она как будто подтверждала его неделимость. Но позже ситуация изменилась, атом раскололся и в прямом и в переносном смысле. Кроме того, практика может быть искаженной, социально-превращенной. А такой практикой можно доказать только ... ложь. Кроме того, неясен пока сам механизм работы практического критерия истины. Однако более точного и надежного критерия, чем практика, у людей просто нет.


Закон единства и борьбы противоположности. Диалектическое противоречие.

Этот закон называют ядром диалектики: он объясняет источник развития, движущие силы развития. В основе всякого саморазвития лежит единство и борьба противоположностей. Этот закон раскрывается через следующие категории:
 Тождества
 Различие
 Противоположность
 Противоречие
 Единство и борьба
Тождество ? это равенство явления самому себе, момент устойчивости явлений.
Различие ? это момент изменчивости явлений. Тождество и различие диалектические характеристики любого изменяющегося предмета.
Диалектические противоположности ? такие стороны, тенденции целостного изменяющегося предмета, процесса, кот. одновременно исключает и взаимно предполагают друг друга.
Диалектическое противоречие ? сложное взаимоотношение между противоположностями.
Диалектические противоречия не лежат на поверхности явлений, а связаны с глубинной сутью предмета. Ступени развития и разрешения противоречия:
1) Тождество
2) Несущественное различие
3) Существенное различие.
4) Конфликт.
5) Неизбежное разрешение противоречий и возникновение новых противоположностей.
Противоречие не существует как пара замкнутых противоположностей, а рассматривается в контексте различных взаимосвязей. Они присущи всем предметам и явлениям и определяют их бытие от возникновения до уничтожения. Единство противоположностей условно, временно, относительно преходяще, борьба абсолютна. Новое возникает в результате борьбы. Противоречия бывают внутренние и внешние, основные и не основные, в обществе антагонистические и неантагонистические. Антагонистические противоречия ? противоречия между социальными группами с непримиримыми интересами


Закон перехода количественных изменений в качественные. Понятия меры и скачка.

Мир многообразен. Это мн-во предметов с различными св-вами. Св-во - сторона предмета, обуславливающая его сходство и различие с др. предметами, проявл-щаясся во взаимодействии с ними. Св-ва вещей объективны. Специфические св-ва вещей - признаки. Неотъемлемые - атрибут. Кач-во - внутренняя определенность предмета, проявляющаяся в целостной харак-ке его существенных св-в при взаимодействии его с др, предметами. При утрате кач-ной определенности предмет перестает быть самим собой. Кол-во - философская категория, выражающая такую определенность пр-та, кот. характеризует его с т-ки зрения числа, величины, объема, темпа протекания процессов. Кво - кач-во в его пространственно-временном аспекте. Не сущ, отдельно кач-во и кол-во. Мера - диалектическое единство кач-ва и кол-ва или такой интервал кол-нных изменений, в пределах кот. сохраняется кач-ная определенность предмета. Суть закона: постепенные кол-ные изменения, постоянно совершающиеся в предметах, но до поры до времени не меняющие его основных черт при достижении границ меры приводят к кач-ным изменениям. Не кол-во переходит в кач-во, а одно кач-во - в др. кач-во путем кол-ных изменений. Происх. нарушение старой меры и установление новой. З-н носит всеобщий универс. хар-р, раскрывает многокачественность мира и механизм развития. Переход от одного кач-ва к др. происх в рез-те нарушения меры, в виде скачка. Скачки бывают взрывные ( с ярко выр. границей перехода от одн. кач-ва к др.), постепенные.Понятие скачка относительное. Необх. учитывать, относит-но чего рассматривается скачок, уч. масштаб кач-го изменения.


Закон отрицания отрицания.

Всякая конечная сис-ма развивается на основе единства и борьбы противоположностей и проходит ряд внутренне связанных этапов. Предыдущий этап развития отрицается по след. этапам. В тоже время сущ. преемственность развития, связь м/у этапами. Единство преемственности и поступательности составляет содержание и суть з-на отрицания отрицания. Отрицание - это необходимый момент всякого развития. Отрицаемое явление не может быть абсолютно уничтожено в силу принципа не сотворимости и не уничтожимости материи. Различают три вида отрицания: 1) Формально-логическое 2) Метафизическое. Его источник - внешний источник а не единство и борьба противоположностей. 3) Диалектическое отрицание, кот. разворачивается на основе единства и борьбы противоположностей. Две разновидности диалектического отрицания: 1) Конструктивная, с преобладанием созидательных моментов. 2) Деструктивная, с преобладанием разрушительного момента. Структура отрицания: 1) Тезис (исходное положение) 2) Антитезис (самоотрицание исходного положения) 3) Синтез (возврат к исходному положению на новой стадии развития с удержанием положительного) Развитие спиралевидно. Спиралевидность развития - единство преемственности поступательности и направленности. Развитие не возможно понять либо как сугубо прогрессивное или регрессивное. Развитие - всегда единство прогресса и регресса. Прогресс - развитие от простого к сложному, регресс - наоборот.


Диалектика необходимости и случайности, возможности и действительности.

Необходимость ? такая однозначная связь явлений, при которой наступление причины влеч?т обязательно за собой наступление следствия.
Случайность ? такая связь причины и следствия, при которой причинные основания допускают реализацию любого из множества возможных следствий.
Случайность также имеет причины.
Диалектика необходимости и случайности:
1) случайность ? форма проявления и дополнения необходимости
2) случайность может переходить в необходимость
Необходимость связана с динамическими законами, случайность ? со статистическими.
Вероятность ? мера возможности наступления случайного события.
Действительность ? то, что уже возникло, осуществилось. Это совокупность реализованных возможностей.
Возможность ? то, что содержится в данной действительности как предпосылка е? изменения и развития, нереализованная действительность.
Возможность и действительность ? 2 этапа закономерного развития явлений природы и общества. Возможности ? реальные и абстрактные:
 реальные ? это, когда условия превращения возможности в действительность уже созрели или находятся в процессе становления.
 абстрактные ? те, которые в данных условиях не могут превратиться в действительность
Возможности ? прогрессивные и регрессивные.
Условия превращения возможности в действительность:
1) в развитии природы это происходит стихийно
2) в общественной жизни:
 объективные ? условия материальной жизни, процессы не зависящие от людей
 субъективные ? сознательная деятельность людей


Диалектика сущности и явления. Содержания и формы.

Сущность ? философская категория для обозначения совокупности внутренних необходимых сторон и связей вещей, законов их функционирования.
Явление ? внешне наблюдаемые, более подвижные и изменчивые характеристики предмета.
Явление и сущность ? диалектические противоположности. Они не совпадают друг с другом. Иногда внешние черты предмета (явления) искажают сущность (пример: болезнь).
Диалектика явления и сущности:
1) явление не существует без сущности
2) в сущности нет ничего такого, чтобы как-то не проявлялось
3) сущность и явление соотносятся как общее и единичное, внутреннее и внешнее, устойчивое и изменчивое и т.п.
Познание движется от явления к сущности, от сущности I порядка к сущности II и т.д.

Содержание ? совокупность различных элементов, которые определяют тип, характер предмета.
Форма ? принцип упорядоченности, способ существования содержания.
Содержание имеет внутреннюю и внешнюю формы:
 внешняя ? объ?м, конфигурация, цвет и т.п.
 внутренняя ? способ организации содержания
Формы связаны с понятием правил (стандарты, традиции). Форма неотделима от содержания, но можно временно сосредоточить внимание на форме без содержания. Относительная самостоятельность формы ? бюрократизм. В некоторой деятельности форменные правила очень важны (медицина и т.д.).


Опредмечивание и распредмечивание. Проблема отчуждения и гуманизм.

-- Опредмечивание и распредмечивание ? термины, которыми определяются характерные особенности предметной деятельности. Эти термины использованы у Маркса для характеристики труда. Рассматривая опредмечивание и распредмечивание в единстве, он раскрывает место труда в жизни человека, показывает, что своим трудом человек активно преобразует, очеловечивает объективный мир, создавая свою особую ?человеческую действительность?. В то же время человек зависит от объективного мира в том числе и от результатов предшествующей деятельности человечества, которые он осваивает и включает в свою деятельность.
Отчуждение ? понятие, характеризующее, во-первых, процесс и результат превращения продуктов человеческой деятельности, а также свойств и способностей человека в нечто независимое от людей и господствующее над ними; во-вторых, превращение каких-либо явлений в нечто иное, чем они являются сами по себе. Маркс уделял большое внимание анализу отчуждения. Он исходил из того, что отчуждение выражает противоречия определенной ступени развития общества. Оно порождено общественным разделением труда и связано с частной собственностью. В таких условиях общественные отношения формируются стихийно, а результаты и продукты деятельности отчуждаются от индивидов.
Гуманизм ? совокупность взглядов, выражающих уважение достоинства и прав человека, его ценность как личности. Как идейное движение гуманизм складывался в эпоху Возрождения.


Природа и общество, их взаимосвязь.

Возникновение общества. История чело общества в опред смысле являет картину его изменяющегося взаимод с природой. Однако общество не сущ изначально. История его возникнов не отделима от истории становления самого человека. Являясь частью прир человек постепенно, в поцессе труда и общения формир как социальное существо. Этот проц имеет своим началом выделение чел из животного мира, формир у него социальных побудит мотивов вповедении. В силу вступает наряду с естеств и социальный отбор. (применительно к сообществам) Выживали те сообщества кот подчинялись опред социально значимым требованиям: сплоченности взаимопомощи... Это социально значимое закреплялось естеств отбором и передачей опыта. В преобразов первобытного стада в челов общество все большую роль играли соц закономерности на фоне действия биологич. Это осущ в первую очередь в проц труда.
Для труда характерен коллективно организованный, целенаправленный общ способ деятельности.
Труд есть процесс, совершающийся между чел и природой, процесс, в кот человек своей собственной деятельностью опосредует, регулирует и контролирует обмен в-еств между собой и природой. Т.о. труд - та главная мат сила , кот вела к возникнов и формированию собственно человеческой жизни - общества. Однако ее действие было бы невозможным без формирования языка., кот является важнейшим средством осущ трудового процесса.
Прир Среда - естественное условие жизни общества. История Земли и история человечества - это две главы одного романа?-Герцен. Общество явл частью более обширного целого- природы. Чел живет на земле в пределах тонкой ее оболочки - географ Среды. Она есть зона обитания чел и сфера прилож его сил. Географ седа - это та часть пр, котрая составл еобходимое условие жизни общества, будучи вовлеченной в процесс общ производства. Вне ее наша жизнь евозможна.
С самого возникнов челов общество изменяло окруж природу и само менялось под ее воздействием. Воздействие общ на прир обуславливается развитием мат производства, науки и техники, общ потребностей. При этом происходит расширение рамок геогр Среды, накопление новых свойств, все более отдаляющих ее от девственного состояния. Если лишить соврем геогр среду ее свойств, созданных трудом многих поколений, и поставить совр общество в исх природные условия, то оно не сможет существовать.
В свою очередь и геогр среда влияет на развитие общества. Сравним развитие народов севера и юга, тропиков. Геогр Среда оказывает влияние на хозяйственную специализацию стран ирайонов. Так, если в усл тундры насел занимается оленеводством, а в субтропиках - разведением цитрусовых. Влияние геогр Среды на общество - явление историческое: чем глубже в глубь веков, чем слабее силы общества, тем больше его зав0ть от геогр Среды.
Ограничивается ли Среда жизни обществалишь географ средой? Нет. качественно иной естеств средой его жизни явл сфера всего живого - биосфера. В р-те длит эволюции биосф сложилась как динамическая, внутренне дифференцированная равновесная система. Она развивается вместе с эволюцией Вселенной и всего живого.
Помимо всего живого биосфера включает в себя и человека. Причем его влияние сильно меняет биосферу. С развитием человечества осуществляется переход к новому качественному состоянию - ноосфере, представляющую собой сферу живого и разумного. Ноосфера т.о. новая особая реальность, связанная с более глубокими и всесторонними формами преобраз воздействия общества на природу.
Экология. - наука, изучающая закономерности взаимодействия живого с внешними условиями его обитания с целью поддежания динам равновесия системы ?общество-природа?.
Развитие человечества, его производ сил столкнули челов с пробл ограниченности прир ресурсов, возможного наруш динам равновесия системы общ-прир. ?Не стоит обольщаться победами над природой. За каждую такую победу она мстит. Каждая из этих побед меет правда в первую очередь те последствия, на кот мы расчитывали, но во втор и в третью очередь совсем другие, непредвиденые последствия, кот очень часто уничтожают значение первых.? Мы все воюем с природой, а надо мирно существовать в ней.
Чел, превращая все большую часть природы в среду своего обитания, расширяет границы своей свободы по отношению к природе, что должно обострять в нем чувство ответственности за преобоазующее воздействие на нее. Здесь находит отражение общефил прнцип: ?чем полнее свобода, тем выше ответственность?.
В настоящее время глобальность эколог проблем требует от чел иного способа мышлеия, новой формы самосознания - Экологического сознания. Это прежде всего означает, что челов должно осознать себя как единое целое в своем отношении к природе. Самое первое и главное условие сохранение равновесия и гармонии с природой - это разумное сосуществование людей друг с другом. Необходимо соединить усилия всех людей, всего человечества в решениях этих проблем. В соврем обществе потреблеия решение эколог проблем невозможно...


Религия как специфический способ отношения человека к миру

Взаимоотнош между религией и фил исторически изменчивы и разнообразны. Если мат линия фил противопоставляет себя религ мировоззрению, то различные направл идеалист фил неоднократно вступали в союз с теологией, что выражается в формировании утонченных, рафинированных форм религии. Наиболее тесным этот союз оказался в традициях восточной культуры, в кот не всегда даже призается различие между фил и рел как отдельными формами общ сознания. Так, буддизм нередко трактуется как религиозная философия.
Однако и в Европ культуре взаимоотнош между рел и фил неоднозначны. В античности рел представления входили в состав фил в качестве ее необход компонента, в средние века, напротив, ситуация была такова, что уже религия включала в себя фил.
Действит расчленение фил и рел на обособленные формы произошло лишь на рубеже средневековья и нового времени. Фил, как и зародившаяся в то же время новоевроп наука, е сразу вступила в идеолог конкуренцию с рел, между ними как бы были разделены сферы влияния. при сохранении обнако верховного авторитета религии. Была официально принята концепция 2 истин. Одна от бога, а др от человека. Так возник деизм - учение о том, что бог, сотворив материю и установив нравственные абсолюты, в дальнейшем е вмешивается в события мира, и поэтому чел может и должен познавать прир и философски размышлять о конкретных воплощениях абсолюта в истор реальность вне зав-ти от бога.
Впоследствии фил постепенно приобрела мощный потенциал и стала реально претендовать на замещение центрального места религиии. Согласно максизму, религия есть остаточная форма общ сознания, кот будет сохраняться до тех пор, пока вследствии развития соц-эконом структур общества состороны др форм общ сознания и прежде всего со стор самой фил не будет предложеа система ценостей, необходимая для удовлетворения объективных потребностей духа, лежащих в основании устойчивых религ представлений.
Значит часть идеалист течений фил стремится к синтезу рел и фил. Можно выделить 2 причины такого стремления: гносеологическую и аксиологическую.
Гносеолог причины вязаны с трудностями истолкования фундамент достижений естеств наук конца 20в. Недаром многие физики 20 в склонялись к идеализму а папа римский неоднократно проповедывал, что достиж современой физики прямопоказывают сущ бога. Соврем теологи подвергают текст библии все новым толкованиям, чтобы связать ее с научными представлениями.
Однако основной является аксиологическая причина. Кризисы нашего века с его 2 мировыми войнами, опастность ядерной войны, и истощения ресурсов, непредсказуемые проявления массовой психологии, потерявшей твердую систему дух ценностей - все это не могло не сказаться на фил исканиях. Не подкрепленный новыми ценностями тказ от религии дорого обошелся человечеству. Человек почувствовал себя одиноким в мироздании, потерял нравств основу, ощутил себя психологически обделенным в мировоззреии.
Идеалист фил 20в стремится восполнить эту эмоционально-душевную пустоту, восстановить свойственную религии устойчивое психолог равновесие. Таковы фил жизни (А.Бергсон), экзистенциализм (М.Хайдегер, К.Ясперс...), учение П.Тейара де Шардена - фр ученого фил и теолога, стремившегося осмыслить чел как цель эвол развития природы. Показателен тот факт, что имено в 20 в. начала бурно развиваться аксиология - учение о ценностях. (М.Шелер, М.Вебер), т.е. фил направление, специально посвящ обоснованию в составе фил знания духовных абсолютов и норм.


Рационализм как философское направление Нового времени. Р.Декарт.

Родился в 1596 г во Фр. в семье дворянина. Служил в армии. Много путешествовал. Долгие годы жил в Нидерландах, где занимался научной деятельностью. В 1649г. переселился в Стокгольм, где и умер в 1650г.
Осн. черта ф. мировоззрения - дуализм. Д. допускает 2 независимых друг от др. первоначала: мыслящую субстанцию и материальную ?протяженную субстанцию?. В границах его физики материя представляет собой единств. субстанцию, единственное основание бытия и познания. В то же время в психологии, теории познания, в учении о бытии Д. - идеалист. В теор позн. Д. объявляет самой достоверной истиной истину о сущ. сознания, мышления: ?Я мыслю следовательно Я существую?. В уч. о бытии он не тоько признает сущ духовной субстанции, но и утверждает, что над ними обеими в качестве высшей субстанции пребывает бог.
Декарт - выдающийся ученый. Он творец аналит. геометри, ввел метод координат, владел понятием о функции. От Дек. ведет начало сист алгебраических обозначений. В мех. Д. указал на относительность движения и покоя, сформулировал з-н действия и противодействия, а также з-н сохранения полного кол-ва движ. при сооударении двух неупругих тел.
Д. отождествлял материю с протяжением, или пространством, считая, что чувств. воспринимаемые качества предметов сами по себе, т.е объективно не сущ. Выводы из этого : мировая материя (=пространство) беспредеьна, однородна, не имеет пустот и бесконечно делима. Сводит все качественное разнообразие прир. явлений к : 1. материи, тожд. с пространством и 2. к ее движению. Дв. возникает в р-те толчка. первон. толчек дал бог.
Проблема метода. Д. ищет безусловно достоверный исходный тезис для всего знания и метод, посредством которого можно, опираясь на этот тезис, построить столь же достоверное здание науки. За исх пункт он принимает сомнение в общепринятом знании ( так как такого тезиса он не нах в схоластике). Это сомнение есть только предварит. прием. Можно сомневаться во всем, однако само сомнение во всяком случае существует. Сомнение есть один из актов мышления. Я сомневаюсь, поскольку я мыслю. Если т.о сомнени - достов. факт, то оно сущ. лишь поскольку сущ мышление, лишь поск я сам сущ в качестве мыслящего. (Я мыслю следов. я сущ) Это положение и есть искомая достоверная опора знания. Этот вывод не тр. логического док-ва, он есть р-т интуиции ума.
Ясность и отчетливость мышления Д ошибочно объявляет необх и достаточными признаками всякого достоверного знания. Критерий истинности знания т.о не в практике, а в челов. сознании.
Мдеализм Д. усугубился религиозными предпос. его системы. В силу этого для док. реального сущ. мира еобходимо док. сущ. бога. В числе прочих идей в уме сущ идея бога. Как понятие о сущ. всесовершенном, идея бога обладает большей реальностью чем все др. идеи. В причине должно быть по крайней мере столько же реальности сколько ее нах. в следствии. Т.к. мы сущ и т.к. мысуть следствия первопричины, то сущ и сама первопричина т.е. бог. Но если всесоверш. бог сущ, то этим исключается возможность, чтобы он нас обманывал. Этим обусловлена сама возможность позания.
Возм истины обусловлена сущ. врожденных идей или истин (предрасположения ума к известным аксиомам и положениям) к кот. он относит прежде всего мат. аксиомы.
В познании главную роль играет разум - рационализм. Д. полагал, что источником достоверности знания может быть только сам разум.
В проц. познания исключ. место отвел дедукции. Исходные положения - аксиомы. В лог цепи дедукции, след. за аксиомами, каждое след звено достоверно. Однако для ясного и отчетливого представления всей цепи нужна сила памяти. Поэтому непоср. очевидные исходные положения, или интуиции, имеют преимущество сравнительно с рассужд. дедукции.
Воор. интуицией и дедукцией разум может достич достоверного знания в случае если будет вооружен методом. Метод Д. состоит из 4 требований: 1.допускать в кач. истинных только такие положения, кот предсавл. уму ясно и отчетливо, не могут вызвать никаких сомнений в истинности; 2. расчленять каждую сложную пробл. на составляющие ее частные пробл; 3. методически переходить от известного и доказанного к неизв. и недок.; 4.не допускать никаких пропусков в ог. звеньях исследования.


Пантеизм Б.Спинозы.

Бенедикт Спиноза.(материалист) - (1632 - 1677). Родился в Амстердаме в еврейской семье. Знакомство С. с идеями Дек. привело к разрыву с иудаизмом. С. был отлучен от общины и вынужден был поживать в среде сектантов и добывать свой хлеб шлифовкой линз для телескопов. Умер от туберкулеза.
Основная цель фил. - завоевание господства над внешней природой и соверш. челов. природы. Развивая эти идеи предшественников он дополнил их учением о свободе.
С. учил, что сущ лишь одна субстанция - природа, кот является причиной самой себя. Прир. является с одной стороны природой творящей, а с др. - природой сотворенной. Как природа творящая она есть субстанция, или, что тоже самое - бог. Отождествляя прир и бога, С. отрицает сущ. сверхприродного существа, растворяет бога в природе и тем самым обосновывает материалист. понимание природы.
Обосновывает важное различие между сущностью и существованием. В единичных, преходящих вещах сущн. не совп. с существ., но в вечной и бесконечной субстанции из сущности с необходимостью следует ее существование. Поэтому бытие бога (или субст) может быть доказано, т.е существование бога м.б. выведено из понятия о сущности бога (природы). Бытие субст. одновременно и необходимо и свободно т.к. не сущ. никакой причины, кот. побуждала бы субст к действию,кроме ее собств. сущности. Единичная вещь не следует из субст как из своей ближ. причины. Она может следовать только из др. конечной вещи. Поэтому всякая ед. вещь не обладает свободой.
От субст. следует отличать мир кон. вещей, или совок. модусов. Модус это то, что сущ. не само по себе , а в другом. Субст - едина, ее сущность исключает всякое множество. Модусов же бесконечное множество. Они относятся к субст как бесчисленные точки, лежащие на прямой относятся к самой прямой.
Прир. сущ. сама по себе, независимо от ума и вне ума. Бесконечный ум мог бы постигать беск субст. во всех ее видах и аспектах. Но наш ум не бесконечен. Поэтому он постигает сущ. субстанции как бесконечную лишь в 2 аспектах: как протяжение и как мышление. ( атрибуты субстанции).
Чел как предмет познания, не составл никакого исключения. Чел. есть существо, кот. модусу протяжеия - телу, соотв модус мышления - душа. В любом случае человек - часть природы.


Философские воззрения Г.Лейбница.

Готфрид Вильгельм Лейбниц (1646 - 1716) Закончил Лейпцигский университет как юрист. Работал придворным историографом и дипломатом.
Старался соединить теоию с практикой. Открыл независимо от Ньютона диффер и интегр. исчичление, изобрел счетную машину (могла даже корни вычислять). Изобретал и строил мельницы Насосы. Вопросы техники и технологии он ставил в связь с принцип вопросами науки.
Развивает учение о бытии в форме учения о субстанции. Декарт свел материальность к протяжению. Л. полагал, что из протяжения могут быть выведены лищь геометр, но не физ св-ва тел: их движение, действие , сопротивление... Поэтому необходимо предполагать в субст такие св-ва, из кот могли бы быть выведены основные физ хар-ки тел.
То, что вещи обладают собств. действием приводит Л. к выводу, что вещи в сущности силы. Любая вещь - субстанция, следов. число субст. бесконечно. Каждая субст. или сила есть единица бытия или монада. Монада - духовная единица бытия, духовный атом.
Число является внешним выражением духовной сущности монады, выр ее пассивности, ограниченности. Однако пассивность - производный момент монады. Первичные качества кот - самостоятельность, самодеятельность. Благодря мон. материя обл. способностью вечного самодвижения.
Каждая мон одновременно - форма и материя, ибо любое мат тело обладает опед формой. Форма - нематериальна и представляет целесообразно действующую силу, а тело - это механ. сила. Поэтому прир. нельзя объяснять только з-нами механики, необходимо ввести понятие о цели. Монада есть сразу и основание всех своих действий и их цель.
Как субстанции монады независимы друг от друга. Между ниим нет физ взаимодействия. Однако, будучи независимы, мон. не изолированы: в каждой монаде отражается весь мировой строй, вся совок. монад. Поэтому Л. назыв м. ?живым зеркалом? вселенной.
Т.к. действия м. - это телесные акты, то они подчиняются природе тела и требуют мех. объяснения, т.е. объясн. через ?действующие причины?. А т.к. действия эти есть действия развивающейся монады, то они подчиняются природе души, требуют объясн. при помощи целесообразности, т.е ?конечные?(целевые) причины.
Понятие развития у Л. очень широко. В природе все нах. в развитии. Развитие есть лишь изменение первонач. форм путем бесконечно малых изменений (нет ни происхождения ни уничтожения). Отрицает возм скачков или разрывов непрерывности в развитии.
Движ сила развития. В мон. происх непрер. изменение, вытекающее из ее внутр. принципа. Бескон разнообразие моментов, раскрывающихся в развитии монады, таится в ней не материально, а лишь идеально, т.е. как представление.
Т.о. сила, леж. в основе развития всех монад есть сила представления - перцепции. Представление не отождествляется с сознанием. Сознание присуще лишь существу, наделенному спос. самосознания - апперцепци - человеку.
Т.к. способность представл. присуща всем мон, Л. делает вывод о том, что прир. одушевлена. Мон.Л. не только подобие атома, но и подобие микроорганизма - это ?сжатая вселенная?.
В теор развития Л дает схему перехода неорг. мира в органический. Мон представляют разл. ступени развития, определяемые разл. в способности представления. На низшей ступени стоят мон, обладающие темным представлением (не отличает представляемого ни от себя, ни от всего остального). Затем мон с смутным представлением (отличают от всего остального , но не от себя). Высш. ступенб - отчетливое представление.
Центр понятие теории Л. - понятие о ?малых пецепциях?, т.е о бескон малых разностях между ступенями развив сознания. Отсюда Л. выводит, что всякое настоящее сост мон. всегда: 1. чревато будущи и 2. обременено всем ее прошлым. Буд. мон. заключено только в ней самой, и развитие может состоять только в последов. развертывании ее нач. состояния.


Агностицизм И.Канта и Д.Юма.

Англия, конец 17 нач 18 в. Идет процесс становления бурж общества в зап Европе. Распространяются идеи просвящения. В центре вопр. фил. просвящения стоял вопр. об отнош. знания к вере, об отнош. нового естественнонаучного мировоззрения к сверхестеств. событиям, о кот говорило свящ писание. Исория английского просвящения оказалась в знач. мере историейразвития религиозного своюодомыслия, а идейной формой этого свободомысл. стал деизм.
Деизмом назыв взгляд на религию как на веру, кот ограничивается лишь признанием бога в качестве первопричины, первотолчка, отказываясь отвсех ост положеений религии, КОТ. РАССМАТРИВАЮТСЯ КАК ПРОТИВОРЕЧАЩИЕ РАЗУМУ.
Вфил.отношении деисты колебались между непоследов. материализмом и идеализмом.
Джон Толанд. Отвергает неподвижность Спинозовской субстанции. Мир как целое вечен, но постоянно изменяется. Жизнь и движение характеризуют не только отдельные вещи, но и субстанцию. ?движение есть существенное св-во материи.., столь же неотделимое от ее природы , сколь неотделимы от нее непроницаемость и протяжение.? Материя лежит в основе мышления.
Деизм и религиозное свободомыслие представляли серьезную опастность для идеологии феод. общества. Именно в это время начинает работать идейный борец против просвящения Дж. Беркли
Джорж Беркли (1684 - 1753)- субъективный идеилизм. Родился в Ирландии, дворянин. Окончил Дублинский университет. С 1734 по 1752 г Б. был епископом.
Б. отбрасывает материалист. исходный пункт ф. Локка и объявляет ощущения единственной воспринимаемой чел. реальностью. Локк стремился выяснить метод, посредством которого мы приходим к идеям о материи и пространстве. Этот метод есть по Л. - абстракция. Б. пытается всеми доступными средствами доказать , что ум чел. не способен к образованию опис. Л абстракции. Общая абстр идея протяжения, или пространства невозможна. Она абсурдна и внутренне противоречива. То же самое и с абстр. материи. Док-ву этого Б посвятил ?Трактат о началах челов знания? , ?Три разговора между Гиласом и Филонусом?, где он не скрывает, что его главная цель- борьба против материализма и всех его проявлений в науке.
По Б., в основе понятия о мат.(и о пространстве) лежит допущение, будто мы можем отвлекаясь от частных св-в вещей, воспринимаемых посредством ощущений, образовывать отвлеченную идею об общем для них вещ. субстрате. Но это невозможно. У нас нет чувст. восприятия материи как таковой. Мы восприн. лишь отдельные вещи и каждое из этих восприятий есть сумма отдельных ощущений или ?идей?. ?мы видим отдельные цвета, а не окрашеную материю?...
Не может быть и общей отвлеченой идеи о материи и пространстве. Слово становится общим не потому, что оно есть знак отвл. общей идеи, а потому, что оно способно быть знаком многих частных идей. Ум чел. может образовывать общую идею о вещи, но не общую отвлеч. идею. Отвл. идея мат не может прибавить к св-вам вещей ни одного свойства сверх тех, кот. открываются в них в ощущении.
Учение это- субъект. идеализм. Признается сущ. лишь челов. сознания, в кот. Б. различает идеи и души. Идеи - это воспринимаемые нами субъект качества. Души - воспринимающие, деятельные нематериальные субъекты дух. деятельности.
Идеи- пассивны; это лишь состояния. Души же активны. Б. пытается доказать, что вещи возникают благодаря восприятию и исчезают, когда прекращ. восприятие.
Б. путается избежать солипсизма, т.е. вывода о том, что сущ. лишь один воспринимающий субъект. Он утверждает, что субъект сущ. в мире не один. Вещь , кот. перестал воспринимать один субъект может быть воспринята другими. Но даже если бы все субъекты исчезли, вещи не превратились бы в ничто. Они продолжили бы сущ. как сумма идей в уме Бога. Бог не может исчезнуть. Поэтому не мож исчезнуть и весь сотвор. им мир.Бог вкладывает в сознание отдельных субъектов содержание ощущений. - Это уже шаг по напр. к объект идеализму.
Давид Юм. (1711 - 1776) Сын небогатого Шотландского помещика. Юм - скептик, агностик. Окончил Эдинбургский университет. После поездки во Фр. издал ?Трактат о чел. природе?, ?Опыты нравственные и политические?. В 1963 Юм снова во Фр.. Он был знаком с Фр. просветителями (Деламбер, Гельвеций, Дидро...)
Задача знания быть руководством для практ ориентации. При этом единств. предметом достов знания считает объекты математики. Все др. объекты исследов. касаются только фактов, кот не могут быть доказаны логически, а выводятся исключ. из опыта.
Опыт однако понимается идеалистически. Действительность - поток впечатлений. Причины, поражд. эти впечатления - непознаваемы. Мы не можем даже знать сущ. ли вешний мир. Сущ впечатления наших чувств (ощущ) и впечатл. внутренних деятельностей души (рефлексии) От этих 2 видов первон. ощущ зависят идеи памяти и воображ. Ни одна идея не может быть образована без предшеств. ей впечатления.
Отношение между причиной и действием не может быть выведено ни интуитивно ни путем док-ва. Возможно причинная связь и сущ. Возможно, что из 2 событий, след. одно за др. , предыд событие действительно причина, а послед. - следствие. Но так это или не так - установить невозможно. Прич. связь если и сущ - непознаваема. Однако люди склонны делать заключения от наблюд. в прошлом действий к подобным же действиям этих объектов в буд. (за весной следует лето) Они действуют исходя из уверенности, что та же посл будет и будущем.
Почему люди действ подобным образом? это р-т привычки. Однако действие привычки никогда не может превратить наше ожидание известного порядка в достоверность истинного знания. - скептицизм.
Поток наших впечтлений все же не хаотичен. Впечатления не равноценны и этого вполне достаточно для ориентации в мире.
В онтологии(уч о бытии) Юм отрицает сущ категории субстанции и сводит идею субст. к идее совокупности отдельных качеств.
В ф. религии он ограничивается единственным допущением, будто причины порядка во Вселенной имеютопределенную аналогию с чел разумом. Отвергаетвсякое богословие. Религия не может быть основой морали.


Позитивизм и основные ступени его развития.

Позитивисты отрицают все фил. проблемы, которыми занималась философия на протяжении многих лет. По их мнению фил. недолжна выходить за рамки позитивного, положительного знания. т.е. опытных данных наук. А науке не доступна сущность вещей. Она может описывать лишь внешние связи между явлениями. Характерная черта позитивизма - агностицизм. Позитивизм (особенно его первые формы) выступает как субъективный идеализм. Позитивизм трактует опыт, как совокупность ощущений чка. Возникает в конце 19-го века. 1-ая форма позитивизма - позитивизм Конта, Миля и Спенсера. Они считают, что фил. должна обобщать научные знания. 2-ая - эмпириокритицизм. (Макк и Авенариус). Характерный субъективный реализм. 3-я - неопозитивизм. (Шлиг и Карнап). Фил. должна заниматься изучением природы научного знания. Критерий истины - опыт. 4-ая - пост позитивизм. Исследует соц. природу научного знания и эффективность научной теории.


Философия Кьеркегора


Философия Кьеркегора - эт окризис лисности, выраженный через псевдорелизиозный и псевдоморальный кризис. Экзистенция здесь, по преимуществу, выходит на первый план.


Философия Гегеля


Философия Гегеля - это объективно идеалистическая эклектика я элементами абстракционизма и энантиодромии, заимствованной им из древнегреческой философии.




Философия Канта


Философия Канта - это субъективный идеализм с ярко выраженным ду3алистическим оттенком.




Философия Славика Зубченко



Славик зубченко - изобретатель самой убедительной концепции диалектического дуализма со времен Канта и Гегеля.


Философия Славика Зубченко




Славик зубченко - изобретатель самой убедительной концепции диалектического дуализма со времен Канта и Гегеля.


Мировоззрение


Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).


Бытие как философская категория


Действительность (реальность) ? совокупность всех состояний в прошлом, настоящем и будущем. Она очень сложна, так как состояния постоянно переходят друг в друга. В действительности всегда имеют место процессы возникновения, становления, существования и исчезновения.

Действительность, охватывающую все, что существует вне человеческого сознания, называют объективной реальностью.

Субъективная реальность ? продукт деятельности человека, точнее его высокоразвитого мозга. То есть вещи, созданные пока только в нашем воображении.

Эти две реальности глубоко взаимосвязаны. Эта глубинная связь их единства и взаимодействия, охватывающая все возможные состояния субъективной и объективной реальности, всю действительность в прошлом, настоящем и будущем, отражается и фиксируется философской категорией ? ?бытие?.

Бытие ? единство состояния субъективной и объективной реальности.

Как фундаментальная философская категория бытие включает в себя и еще один срез ? историческую реальность ? действительность социального бытия человека, включающая в себя прошлое, настоящее и будущее всех общественно-значимых проявлений его деятельности. Основной вопрос философии: отношение бытия и сознания, материи и мышления


Философское понятие материи.


Понятие материи является основной категорией в философии, оно означает сущность мира, признание объективной реальности, существование независимо от сознания человека.

В связи с революцией в естествознании в конце 19 ? начале 20 вв. появляется философский подход к пониманию материи: материя ? это философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них.

В философском понятии материи можно выделить 3 аспекта:

1. логический ? материя как философская категория;

2. онтологический ? (онтология ? учение о бытии; бытие ? единство объективной и субъективной реальности) ? материя как объективная реальность;

3. гносеологический ? (гносеология ? теория познания) ? материю можно познать через копирование, фотографирование, отображение;

4. заключительная формулировка: материя может существовать независимо от наших ощущений.

В философской категории материи можно выделить еще несколько аспектов:

1. материя ? это то, что прямо или косвенно вызывает ощущения;

2. материя ? это то, что существует вне и независимо от сознания человека;

3. материя ? это то, отражением чего является сознание, мышление.




Философия Бердяева


Последователи Соловьева -Бердяев, - пытаются создать целостное религиозное мировоззрение, осмысляя историю как процесс сотрудничества человека с Богом, как боготворчество. Мир должен быть преобразован не насилием, а подлинным христианским учением. Родственный Соловьеву Бердяев стремится ввести в сознание идею превосходства человеческой свободы перед всем остальным, видя в ней самодовлеющую истину. В книгах "Истоки и смысл русского коммунизма" ,"Русская идея" Бердяев, исследуя истоки и смысл русского коммунизма, приходит к выводу, что коммунизм - это продукт русского национального характера, которому свойственна мессианская идея освобождения человечества и спасения народов от завоевателей, не раз находившая за долгую историю России практическое воплощение. Многие завоеватели, устрашая Восток и Запад, сумев покорить многие народы, придя в Россию, терпели поражение: Тамерлан, Чингисхан, Наполеон, Гитлер. Русские, таким образом, завоевывали не только себе свободу, но и освобождали от порабощения другие народы. Так что мессианская идея ортодоксального марксизма - освобождение всего человечества от эксплуатации через мировую революцию - это не что иное, как модификация русской мессианской идеи




Основные принципы философии Соловьева:


1) Главная цель - создание философской системы, основанной на "цельном знании" ? в России рождается философия всеединства. С-в считает, что эмпирическая теория не явл-ся полной. Ни одно внешнее явление не может быть познано вне отношений к другим явлениям, а эти отношения могут быть познаны только средствами мышления, но необычного. Эмпирическое и рациональное познание должно дополняться внутренним познанием, которое явл-ся следствием абсолютного бытия - веры. Истинное знание - результат эмпирического, рационального и мистического познания в их взаимосвязи. 2) Мир, бытие - абсолютное становящееся, бог - абсолютное сущее. Только проникшись чувством абсолютной любви можно подняться до бога. Для С-ва материя - результат первоначального греха. 3) Бог - абсолютное, сверхчеловеческое ? ему открыта область личного бытия, состоит из 3-х элементов а) дух, б) разум, в) душа. 4) бог - любовь в рамках святой троицы и отношении к миру. 5) Человек - вершина творения. 6) Мир в своем развитии проходит 2 этапа а) до человека - эволюция природы, б) человеч-я деятельность - история. Создается 5 уровней: царство минералов, растений, животных, человеческое, божье. В божьем - принцип всеобщего добра. 7) Думает как славянофилы. Но на востоке - бесчеловечный бог, на западе - безбожный человек. Преодолеть это способен русский народ. Россия воссоединит распавшиеся народы ? воссоединение бога с человечеством




Чаадаев. Славянофилы и западники.


В истории русской философии принято противопоставлять друг другу два течения ? славянофильство и западничество. Славянофилы стремились выработать христианское миропонимание, опираясь на Восточных Отцов Церкви и на православие, в той особенно его форме, как оно выработано русским народом. Они высоко ценили своеобразие русской культуры и настаивали на том, что развитие русской жизни шло, и должно в будущем идти. Своими особыми путями, иными, чем развивалась Западная Европа. Западники наоборот думают, что Россия должна учиться у Запада и пройти тот же путь развития, которым шла и идет Западная Европа. Они хотят, чтобы Россия усваивала европейскую науку и светское просвещение.

К течению западников стоит отнести учение Петра Яковлевича Чаадаева (1794-1856), которое он выразил в письменной форме в виде 8-ми писем. Первое из которых носило яркий выраженный характер западничества и было напечатано еще при его жизни в 1836 г. За что его посадили под домашний арест на год, признав психически больным. Остальные письма (кроме 2-х) были найдены и напечатаны Д. Шаховским в 1935 г. И носили более выраженный религиозный характер. В них считалось, что русская церковь должна излечить ?механический? западный католицизм.




ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.


Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.

Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"




Специфика и основные направления русской философии.


Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:

1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;

2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.

Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:

1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).

2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.

Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.

Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.

В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.

Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.

Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма




Основные проблемы марксистской философии


Разрешением идей, сформированных в немецкой классической философии после Л. Фейербаха, занимались К. Маркс (1828-1883) и Ф. Энгельс (1820-1895). Их философское учение можно рассматривать как завершающий этап развития немецкой классической философии.

Маркс обосновывает понятие гуманизма на основе идей свободной, универсальной творческой сущности человека, реализации которой препятствуют различные виды человеческого отчуждения: от природы, ?родовой сущности?, общества. Обратный отчуждению процесс Марс называет процессом присвоения человеком своей родовой сущности, в ходе которого меняется отношение человека к природе и людям.

По Марксу именно в труде проявляется специфичность бытия человека, принципиальное отличие человека от животного в их отношении к природе. Маркс выделяет в деятельности человека два основных момента: опредмечивание и распредмечивание.

Опредмечивание ? переход свойств и характеристик живого процесса деятельности субъекта в объект, в свойство предмета.

Распредмечивание ? обратный переход предметности в живой процесс, это процесс освоения субъектом предметных форм культуры, а посредством их также и природы.

Так как в процессе труда человек имеет дело с орудиями труда, системой знаний и другими видами деятельности других людей, то в самой трудовой деятельности человека уже заключена простейшая социальная связь. Универсально-развитый, живущий в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой человек ? таков гуманистический идеал в марксистской философии.

На основе материалистической концепции Маркс и Энгельс сформировали свое учение об идеологии. Идеология ? ?ложное сознание?, источником которого является социальная действительность, а точнее ее извращенный вид. Таким образом, идеология отражает противоречия исторического процесса, когда господствует отчуждение. Идеология ? плод социального расслоения классового общества.

Главным принципом марксистской философии становится принцип практики. Практика исходна и первична по отношению ко всему духовному миру. Опыт истолковывается как совокупность взаимосвязей человека с внешним миром ? двусмысленное понятие. Практика ? совокупная деятельность человека по преобразованию природы, формированию социальных отношений. Практика всегда носит общественный характер, она является основой и движущей силой познания. Она же есть сфера приложения знания.

Истина в марксистской философии ? соответствие мысли, наших знаний о мире самому миру, объективной действительности. Истина объективна, то есть, независима от сознания субъекта. Абсолютная истина ? бесконечная сумма относительных истин, проверенных практикой. То есть абсолютная истина никогда полностью познана не будет.




Немецкая классическая философия


Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.

В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.




Философия эпохи Посвящения18в. в истории мысли наз-ют эпохой просвещения. Научные знания, ранее бывшие достоянием узкого круга ученых, теперь распространяются вширь, став предметом обсуждения литераторов, популярно излагавших последние достижения науки и философии. Уверенность в мощи чел разума, в его безграничных возможностях, в прогрессе наук, создающим условия для экономического и социального благоденствия - вот пафос эпохи Просвещения. При этом просветители апеллируют не просто к разуму - ведь разум лозунг и метафизиков - а к разуму научному, который опирается на опыт и свободен не только от религиозных предрассудков, но и от метафизических сверх опытных <гипотез>. Чел в философии 18века предстает , с одной стороны, как отдельный индивид, действующий в соответствии со своими частными интересами. С другой стороны, человек - оситель разума и справедливости. Столкновение эгоистического индивида и <человека вообще> составляют основу коллизии и в литературе.


В Англии : Дж Локк, Дж. Толанд, А. Коллинз , Т. Рид, А. Смит.Во Франции : Ж.Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах.




Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт


Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.

Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)




Антропологизм в философии и искусстве эпохи Возрождения. Натурфилософия и пантеизм Кузанского и Бруно


Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но возникновение культуры гуманизма, значительные достижения в области естествознания привели к тому, что философия перестала играть роль служанки богословия и перспектива ее развития приобрела антисхоластическую направленность. Прежде всего она проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были: методы экспериментально - математического исследования природы; детерминисткое истолкование действительности, противоположное теологическому истолкованию; формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике).

Бруно Джордано (1548, Нола - 1600, Рим) - поэт и один из крупнейших философов Возрождения, наиболее ярко выразивший, и по-своему подытоживавший миросозерцание эпохи ренессансного гуманизма. Осью философии Б. Является новая концепция космоса и природы, сущностно отличная от средневековой и не редуцируемая к языческим космологиям. Наряду с Телезио и Патрицци, Б. представляет пантеистическую натурфилософию, основная идея которой - самодвижущаяся материя, из себя рождающая все многообразие форм своего бытия. Идейные истоки Б. - 1)учение Кузанского о совпадении противоположностей в Боге, истолкованное Б пантеистически ? как совпадение противоположностей Бога и природы; 2) Гелиоцентризм Коперника, переосмысленный в идею бесконечного космоса, в котором все свободно движется относительно всего; 3) мистико-магический пантеизм Парацельса с его представлением о тотальной одухотворенности материи. По Б.: 1) существует бесконечная ?вселенная с бесконечными в ней мирами, каждый из которых при однородности их начала качественно своеобразен; 2) вселенная находится в бесконечном движении; 3) всегда текущий мир остается одним и тем же, ибо его основанием и причиной является вечно равная себе субстанция. Последняя есть Бог, который не "над" миром, но "наиприсутствующее" в нем. Весь мир дышит им и потому весь одушевлен (гилозоизм). Дух (Бог) дышащее (материя) составляют совместно дыхание (жизнь), которое в качестве единства противоположностей есть Космос ? видимая красота божественной жизни.




Спор номинализма и реализма в средневековой философии (СФ)


Характерные особенности представлений СФ о познании проявились в происходившей в течение веков полемике номинализма и реализма.

Реализм (в СФ)- учение, по которому подлинной реальностью обладают только общие понятия (универсалии), а вещи, существующие в эмпирическом мире изменчивы, единичны, временны. Понятия существуют до вещей, это идеи в божественном разуме. То есть познание возможно только с помощью разума.

Номинализм подчеркивает приоритет воли над разумом. И понятия не существуют в божественном разуме. Сначала Бог творит вещи своей волей, а понятия возникают в познающей душе. Яркий представитель номинализма Уйльям Оккам говорил, что понятия, не поддающиеся проверке в опыте, должны быть удалены как нерациональные (бритва Оккама)




Основные характеристики средневековой философии (СФ)


В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.

СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.

Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.

СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:

1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:

2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).

Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.

В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.

Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.

Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.

Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.

Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:

1. Ожидание, устремленное к будущему;

2. Внимание, прикованное к настоящему;

3. Память, направленная в прошлое




Философская мысль эпохи средневековья подвержена сильному влиянию религии. Главный вопрос, который ее интересует - это проблема правильного обоснования бытия Бога, который порождает возникновение такой гуманитарной дисциплины, как теология.


Человек сам по себе средневековую философию не интересует, ее занимает только отношение человека к Богу.

Величайшими философами эпохи Средневековья были Альберт Великий, Августин Аврелий, Григорий Нисский и Фома Аквинский.




ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.


Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)

Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.

Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).

Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.

Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.

Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.

1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.

2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.

Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.

А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.

Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.

Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.

Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.

Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.




Эллинско-римская философия


Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.




Учение Аристотеля о материи, форме, причинах и движении


Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. (По мнению Аристотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным.) Если вещи действительно существуют, то необходимым образом существуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все е? раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных е? частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четырехпринципная структура всякой вещи, как организма: 1. Эйдос (идея) вещи является такой е? сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь. 2. Материя вещи есть только ещ? самая возможность е? оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть е? материя, а материя вещи не есть е? эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса




Ф. Платона.


Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишь мир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным царством, в к-ром до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего доземного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому советовал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоминающей о своем божественном прошлом душе Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In is humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух начал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Возможность переходит в действительность благодаря движению. Форма материализуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, к-рый един и вечен.




АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ. ЕГО ЭВОЛЮЦИЯ.(Демокрит, Эпикур)


Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ). Родился во фракийском городе Абдерах. Побывал в странах востока. Имеются труды Д. охватывающие вопросы ф., логики, психологии, этикт, политики, педагогики, теор. искусств, языкознания, математики, физики, космологии. Активный приверженец раб. демократии.

Исходное положение а. системы - сущ. атомов и пустоты, образующих своиим бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из гл. предпосылок его учения явл. взгляд по которому ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.

Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их сущ.удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением. Д. отличает то , что сущ. во мнениии от того, что сущ. в действительности. ?лишь в общем мнениии сущ сладкое, в мнениии - горькое, в мнении - теплое, в мнен. - холодное, в м. - цвет, в действительностии же сущ. только атомы и пустота.? Однако Д. не отрицает реальность чувств. воспринимаемого. В данном случае Д. говорит о том,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Д. не согласен с тем, что чувств. восприятия качеств совпадают с самими качествами.

Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метсо, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.

Для объяснения реального многообразия действительности Д. допускает, что атомы различ. по форме порядку и положению. Эти отличия и лежат в основе всех наблюд. отличий. Ни одно из них следов. не явл. беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе.

А. учение расространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.

Основа познания - ощущения. От вещей отделяются ?видики? - материальные формы вещей, они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чевств через поры. Если поры соотв. по величине и форме проникающим в них видикам, то в ощущ. возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако сущ. предметы, кот. в силу своей малой величины недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом, иэто позн. также м.б. достоверным.

Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченнаяобщим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Важнейшее условие - разделение труда. Этические воззрения - разумное наслаждение жизнью сос тоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем... Умение доходить до такого сост. дает обучение, кот Д. не отделяет от воспитания без кот. не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.

ЭПИКУР. (341-270днэ Эпоха эллинизма) Родился на острове Самосе. Переехал в Афины, где основал школу ?Сад Эпикура?. Гл. задача ф. - создание этики, учения о поведении, приводящем к счастью. Но этика м.б. построена только при условии если будет определено место, кот. человек занимает в мире. Поэтому этика должна опир. на физику, а физике должно предшествоваь разраб. теори познания.

Материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущ. истинно. Ошибки возникают от неправ. оценки того, что мы ощущ. На основе ощущ. возможны заклюения о предметах и их причинах. Восприятие - единств. критерий истинности, оно есть крит. и для заключений о таких вещах, кот. непосредственно нами не воспринимаются, лишь бы заключения эти не были в лог. противоричии с данными восприятиями.

Э. принял основные положения А. Демокрита. Доказывал, чо учение о причинной необходимости всех явл. природы не должно вести к выводам о невозможности для чел. свободы. Врамках необход. должен быть указан путь к свободе.

У Д. движ. атомов в пуст. вызывается мех. необход. Э. полагает, что дв. обусловлено внутр. св-вом атомов - их тяжестью, кот. наряду с их формой, положением и порядком становится важным объект. определением атома. Кол. форм атомов ограничено, т.к атом не мож. обладать б. тяжесью. При движ. атомы могут самопроизвольно отклон. на небольшой угол и т.о переходить с прямол. путей движ. на криволинейные. Это явл. необход. условием свободы человека.

Критерий счастья - удовольствие. Благо -то, что порождает удовольствие. Зло - то, что порожд. страдание. Разработке учения о пути к счастью должно предшествовать устранение всего, что стоит на этом пути: страха перед богами, смертью и загр. миром. Боги не способны вмешив. в наш мир, а душа смертна.

Освоб. от страхов открыв путь к счастью. 3 типа удовольствия: 1. природные и необходимые для жизни; 2. прир., нодля жизни не необходимые; 3. не необх для жизни и не природные. Он стремится только к первым и воздерж. от остальных. Результат такого воздержания - полная невозмутимость, или безмятежность, кот. и есть счастье фил.




тановление древнегреческой философии происходит в VII в. до н.э. В это


время появляются люди, которые в своей деятельности выражали интересы

нового общественного класса, формирующегося на обломках родового

общества.

Первой философской школой явл. милетская школа. Ее основатель - один из

семи "мудрецов" Фалес. В этой школе впервые был поставлен вопрос о

первоосновах всего сущего. Различные представители этой школы решали

этот вопрос по разному, но в основе мира все они видели определенный

материальный принцип.

Основой всего сущего Фалес считал воду. Воду он понимал как текущее,

аморфное сосредоточение материи. Все возникает путем "сгущения" и

"разряжения" первоматерии.

Анаксимандр утверждал, что первоначалом и основой является беспредельное

и не определял его ни как воду, ни как воздух, ни как что-либо другое.

"Апейрон" является безграничным и неопределенным не только в

пространственном, но и во временном отношении.

Анаксимен первоосновой всего считал неограниченный, бесконечный, не

имеющий определенной формы - воздух. Разрежение воздуха - огонь,

сгущения - ветры, тучи, вода, земля, камни. Он впервые вводит понятие

взаимного отношения праматерии и движения. Воздух как праматерия

постоянно колеблется, и если бы он не двигался, то не изменялся бы

настолько, насколько он изменяется.

Тераклит Эффеский основой всего считал огонь. Огонь - это праматерия,

первооснова и основной элемент. Он вечен, несотворен и неучтожим. Огонь

является также наиболее адекватным символом динамики развития,

постепенности постоянных изменений.

Пифагор - реальной сущностью всех вещей являются числа. Начало всему -

единица. Пифагорейское учение - попытка постижения количественной

стороны мира.

Единое, по пифагорейскому учению, выше множественности, оно служит

началом определенности. А где определенно, там возможно познание,

неопределенное - непознаваемо.




ПЕРИОДЫ АНТИЧНОЙ ФИЛОСОФИИ


Первый период античной философии, называемый эллинским, связан со становлением и развитием греческого классического рабовладения в VIIIV вв. до н. э. Это было время разложения остатков родового строя и утверждения раннего рабовладельческого общества. Место родовой общины заняла гражданская община полис, городгосударство, - уникальная форма организации социальной и политической жизни древних греков. Культура эллинства это культура греческих полисов. Становление и развитие философии в эллинский период греческой философии связанно со становлением расцвета и кризиса греческой полисной системы. Эллинский период античной философии включает: период становления греческой философии (VIIV вв. до н. э.) и классический период древнегреческой философии (IV в. до н. э.). Наиболее характерными чертами философской мысли эллинистического периода были: ь космологизм, т.е. стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом; ь онтологизм, выразившийся в том, что центральной философской проблемой стала проблема бытия; ь теоретико-познавательный и жизненный оптимизм.

Второй, эллинистическо-римский, период в истории античной философии занимает промежуток времени с III в. до н. э. по V в. н. э. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н. э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Культура раннего эллинизма характеризовалась, прежде всего, индивидуализмом обусловленным освобождением человеческой личности от политической, экономической и моральной зависимости от полиса. Главным предметом философского исследования становится субъективный мир личности. В период позднего эллинизма были доведены до логического завершения основные тенденции развития античной философской мысли. Произошел как бы возврат к идеям классики, к ее философским учениям о бытии (неопифагореизм, неоплатонизм), но возврат, обогащенный знанием субъективного мира личности. Взаимодействие с восточными культурами в рамках единой Римской империи привело философскую мысль к частному отходу от рационализма и обращению к мистицизму. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, т.е. религиозного постижения мира.




АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ ? совокупность философских учений, возникших в Древней Греции и Риме в период с 6 в до н.э. по 6 в. н.э. Условными временными границами этого периода принято считать 585 до н.э. (когда греческий ученый Фалес предсказал солнечное затмение) и 529 н.э. (когда императором Юстинианом была закрыта неоплатоническая школа в Афинах). Основным языком античной философии был древнегреческий, со 2?1 вв. началось развитие философской литературы также на латыни.


Источники изучения. Большинство текстов греческих философов представлены в средневековых рукописях на греческом языке. Кроме того, ценный материал представляют собой средневековые переводы с греческого на латынь, сирийский и арабский языки (особенно в случае, если греческие оригиналы безвозвратно утрачены), а также ряд рукописей на папирусах, отчасти сохранившихся в г. Геркулануме, засыпанном пеплом Везувия ? этот последний источник информации об античной философии представляет единственную возможность изучать тексты, написанные непосредственно в античный период.

Периодизация. В истории античной философии можно выделить несколько периодов ее развития: (1) досократики, или Ранняя натурфилософия; (2) классический период (софисты, Сократ, Платон, Аристотель); (3) эллинистическая философия; (4) эклектизм рубежа тысячелетий; (5) неоплатонизм. Для позднего периода характерно сосуществование школьной философии Греции с христианским богословием, которое формировалось под существенным влиянием античного философского наследия.




АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ


Материалистическая философия Древней Греции

Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.

Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).

Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.

Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".

Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.

Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.

Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит

Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.

Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).

Идеалистическая философия Древней Греции

Орфейская школа

Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.

Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.

Школа софистов(5 в до нэ)

Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.

Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.

Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.

Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.

Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).

Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).

Эллинско-римская философия

Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.

Средневековая философия

В странах западной Европы 5-15 века.

Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический

Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.




Онтология, гносеология, аксиология, антропология, как основные разделы философии.


Онтология (ontos-сущность+logos-учение).Термин предложен немцем Гоклениусом. Один из разделов философии. Определяется, как 1) учение о бытие, как таковом; 2) учение о сверхчувственном мире; 3) учение о мире в целом. Понятие онтология в ходе развития неоднократно менялось. В средние века пытались построить учение о бытии, являетсяся философским доказательством истин религии. В Новое время под онтологией стали понимать особую часть метафизики, учения о сверхчувственной структуре всего сущего. Онтология активно критиковалась классиками идеализма (Кант, Гегель). В дальнейшем онтология получила определение, как наука о мире в целом.

Гносеология (gnosis-знание+logos-учение) - теория познания; изучает взаимоотношени субъекта и объекта в процессе познания, отношения знания к действительности, возможности познания мира человеком, критерии истинности и достоверности знания. Гносеология исследует сущность познавательного отношения человека к миру, его исходные условия и всеобщие основания.

Аксиология (axia-сущность+logos-учение) - философское исследование природы ценностей, их места в реальной жизни, структуре ценностного мира и связи ценностей между собой. Человек есть мера всех вещей и рассматривается как наивысшая ценность, а все его действи и их результат и последствия рассматриваются с точки зрения категорий "добра" и "зла".

Антропология (antropos-человек+logos-учение) - учение о человеке, как высшем продукте природы. Все свойства и особенности человека объясняются только своим природным происхождением. Антропология подчеркивает единство человека и природы, противопоставляется идеалистическому и дуалистическому пониманию природы человека.




Функции философии


Назнач филос лучше всего указ ее ф-ии. Осн из них: Мировоззренческая. Суть ее в том, что филос выступ как сист взглядов на мир, общ-во и чел-ка. Формир мировоззр людей, филос помог им ориентир в сложн природн, информац, технич и духовн мире. В завис от того, научн или не научн явл, филос (напр: религиозн) опред и хар-р мировоззр. Познават-ая. Философ решает пробл познават мира, раскрыв процесс его познан ? то как соверш этот процесс, а так же решает вопрос о границе познания. Методологическая. Она заключ в том, что филос выступ в кач-ве метода познания мира, общ-ва и чел-ка. В кач-ве такого метода выступ, напр, Диалектика, как учение о развитии мира и его познание. Прогностическая. Созд целостную карт мира во взаимод всех его сторон, филос помог выяв источн и направл развит тех или иных фвлений прир и общ-ва. Этим она полаг предвид ход событий и сознат прогноз их. Логотерапия. (Логос-Смысл, терапия-лечение). Речь идет о лечении смыслом, ?задача филос усматр в том, чтобы помочь чел-ку справ с теми страд, котор взваны его непоним того, что происх в его жизни и в общ-ве?. Из-за тех или иных социальн причин у отдельн людей наступ духовн кризис, и человек мучается вопр о том, имеет ли смысл его дальн жизнь, о фундамент пробл его бытия, о религиозн исканиях и т. д. В данн случ встает вопрос выбора ценностей ? религиозных ? В этом ему должна помочь философия.




Материализм и идеализм


Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.




Исторические типы мировоззрения


Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мивология

Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.

Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.

В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.

Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.

Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.

Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.

В недрах мифологии сформировалась религия.

Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.

Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей  основной признак религии ? вера в сверхестеств.

Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.

Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.

Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.

По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:

1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.

2) теоритический.

+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.

 не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.

2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.

Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае

1 - ому уровню соответствует мифология и религия

2 - ому - философия.




Мировоззрение


Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).




Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.


В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:

1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)

2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)

3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)

4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)

5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)




ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ. ОСНОВНЫЕ ФИЛ. ПРОБЛЕМЫ И НАПРАВЛЕНИЯ.


Фил. - это такая обл. дух. деятельности, кот. основывается на особом,фил. типе мышления, лежащем в основе ф. познания, и на самостоятельности предмета ф. Ф. не обладает таким же предметом как например естеств. науки, в том смысле, что предмет ф. не локализован в пределах той или иной конкретной обл. знания как например биол., геология... Однако предмет у ф. есть, и принцип. невозможность указанной его локализации составл. его специф. особенность.

Эта та область дух. деятельности чел., в основании кот. лежит рефлексия над самой деятельностью и, следовательно, над ее смыслом, целью и формами и в конечном счете над выяснением сущности самого чел. как субъекта культуры, то есть сущностных отношений чел. к миру.

Ф. возникла с перенесением основного внимания а чел. в его отношении к миру, т.е. на чел., познающего, преобраз. и творящего мир. С течением истории конкретное наполнение этой общей специфики ф. предмета неоднократно обновлялось, наполнялось новыми смысловыми нюансами, но всегда в основе ф. знания лежала установка на выяснение связи между чел. и миром, т.е. на выяснение внутренних целей, причин и способов познания и преобразования мира человеком.

Ф. - это т.о. не просто н. дисциплина, а еще и специф. тип мышления и даже своего рода ф. эмоциональный настрой, система мировоззр. чувств.

Имеется ли внутреннее деление ф. проблематики, в целом ориентиованной на выявление отношеий чел. с миром? Еще в античности такое деление было намечено, хотя оно и не совпадает с соврем. структкрой ф. знания, и прежде всего потому, что ант. ф. включала в себя тот состав знания, кот. в последствии отошел к ест. наукам.

И все же уже в ант. говорилось о ОНТОЛОГИИ - учении о бытии и о ГНОСЕОЛОГИИ или ЭПИСТЕМОЛОГИ - учении о познании, и о ЛОГИКЕ - учении о формах мышления.

Ф. вопросы. Является ли сладость объективн свойством сахара или это льшь субъективное ощущение чел.? Принадлежит ли красота предм. природы, людям... или она продиктована чувством прекрасного, челов. способностью воспринимать красоту? Вопрос о чел. свободе. Связан ли прогресс общества лишь с объективными показателями темпов эконом развития или же включает и субъективные, челов. аспекты? Все эти воросы затрагивают одну общую проблему: соотношение бытия и сознания, объективного и субъективного, мира и человека.

Бертран Рассел: ?разделен ли мир на дух и материю, а если ад, то что такое дух и что такое материя? Подчинен ли дух материи, или он обладает независимыми способностями? Имеет ли вселенная какое либо единство или цель? Развивается ли вселенная по направлению к какой либо цели? Действительно ли сущ. законы прир., или мы просто верим в нах благодаря льшь присущей нам склонности к порядку? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслуживать выс. оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если вселенная неотвратимо движется к гебели? Исследовать эти вопросы, если не отвечать на них, - дело философии.?

Большая многоплановая проблема ? мир-человек?, по сути, выступает как универсальная и может рассматриваться как всеобщаа формула, абстрактное выражение практически любой ф. проблеммы. Вот почему она может быть в опр. смысле названа осн. вопросом ф.




Бытие как философская категория


Действительность (реальность) ? совокупность всех состояний в прошлом, настоящем и будущем. Она очень сложна, так как состояния постоянно переходят друг в друга. В действительности всегда имеют место процессы возникновения, становления, существования и исчезновения.

Действительность, охватывающую все, что существует вне человеческого сознания, называют объективной реальностью.

Субъективная реальность ? продукт деятельности человека, точнее его высокоразвитого мозга. То есть вещи, созданные пока только в нашем воображении.

Эти две реальности глубоко взаимосвязаны. Эта глубинная связь их единства и взаимодействия, охватывающая все возможные состояния субъективной и объективной реальности, всю действительность в прошлом, настоящем и будущем, отражается и фиксируется философской категорией ? ?бытие?.

Бытие ? единство состояния субъективной и объективной реальности.

Как фундаментальная философская категория бытие включает в себя и еще один срез ? историческую реальность ? действительность социального бытия человека, включающая в себя прошлое, настоящее и будущее всех общественно-значимых проявлений его деятельности. Основной вопрос философии: отношение бытия и сознания, материи и мышления


Философское понятие материи.


Понятие материи является основной категорией в философии, оно означает сущность мира, признание объективной реальности, существование независимо от сознания человека.

В связи с революцией в естествознании в конце 19 ? начале 20 вв. появляется философский подход к пониманию материи: материя ? это философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них.

В философском понятии материи можно выделить 3 аспекта:

1. логический ? материя как философская категория;

2. онтологический ? (онтология ? учение о бытии; бытие ? единство объективной и субъективной реальности) ? материя как объективная реальность;

3. гносеологический ? (гносеология ? теория познания) ? материю можно познать через копирование, фотографирование, отображение;

4. заключительная формулировка: материя может существовать независимо от наших ощущений.

В философской категории материи можно выделить еще несколько аспектов:

1. материя ? это то, что прямо или косвенно вызывает ощущения;

2. материя ? это то, что существует вне и независимо от сознания человека;

3. материя ? это то, отражением чего является сознание, мышление.




Философия Бердяева


Последователи Соловьева -Бердяев, - пытаются создать целостное религиозное мировоззрение, осмысляя историю как процесс сотрудничества человека с Богом, как боготворчество. Мир должен быть преобразован не насилием, а подлинным христианским учением. Родственный Соловьеву Бердяев стремится ввести в сознание идею превосходства человеческой свободы перед всем остальным, видя в ней самодовлеющую истину. В книгах "Истоки и смысл русского коммунизма" ,"Русская идея" Бердяев, исследуя истоки и смысл русского коммунизма, приходит к выводу, что коммунизм - это продукт русского национального характера, которому свойственна мессианская идея освобождения человечества и спасения народов от завоевателей, не раз находившая за долгую историю России практическое воплощение. Многие завоеватели, устрашая Восток и Запад, сумев покорить многие народы, придя в Россию, терпели поражение: Тамерлан, Чингисхан, Наполеон, Гитлер. Русские, таким образом, завоевывали не только себе свободу, но и освобождали от порабощения другие народы. Так что мессианская идея ортодоксального марксизма - освобождение всего человечества от эксплуатации через мировую революцию - это не что иное, как модификация русской мессианской идеи




Основные принципы философии Соловьева:


1) Главная цель - создание философской системы, основанной на "цельном знании" ? в России рождается философия всеединства. С-в считает, что эмпирическая теория не явл-ся полной. Ни одно внешнее явление не может быть познано вне отношений к другим явлениям, а эти отношения могут быть познаны только средствами мышления, но необычного. Эмпирическое и рациональное познание должно дополняться внутренним познанием, которое явл-ся следствием абсолютного бытия - веры. Истинное знание - результат эмпирического, рационального и мистического познания в их взаимосвязи. 2) Мир, бытие - абсолютное становящееся, бог - абсолютное сущее. Только проникшись чувством абсолютной любви можно подняться до бога. Для С-ва материя - результат первоначального греха. 3) Бог - абсолютное, сверхчеловеческое ? ему открыта область личного бытия, состоит из 3-х элементов а) дух, б) разум, в) душа. 4) бог - любовь в рамках святой троицы и отношении к миру. 5) Человек - вершина творения. 6) Мир в своем развитии проходит 2 этапа а) до человека - эволюция природы, б) человеч-я деятельность - история. Создается 5 уровней: царство минералов, растений, животных, человеческое, божье. В божьем - принцип всеобщего добра. 7) Думает как славянофилы. Но на востоке - бесчеловечный бог, на западе - безбожный человек. Преодолеть это способен русский народ. Россия воссоединит распавшиеся народы ? воссоединение бога с человечеством




Чаадаев. Славянофилы и западники.


В истории русской философии принято противопоставлять друг другу два течения ? славянофильство и западничество. Славянофилы стремились выработать христианское миропонимание, опираясь на Восточных Отцов Церкви и на православие, в той особенно его форме, как оно выработано русским народом. Они высоко ценили своеобразие русской культуры и настаивали на том, что развитие русской жизни шло, и должно в будущем идти. Своими особыми путями, иными, чем развивалась Западная Европа. Западники наоборот думают, что Россия должна учиться у Запада и пройти тот же путь развития, которым шла и идет Западная Европа. Они хотят, чтобы Россия усваивала европейскую науку и светское просвещение.

К течению западников стоит отнести учение Петра Яковлевича Чаадаева (1794-1856), которое он выразил в письменной форме в виде 8-ми писем. Первое из которых носило яркий выраженный характер западничества и было напечатано еще при его жизни в 1836 г. За что его посадили под домашний арест на год, признав психически больным. Остальные письма (кроме 2-х) были найдены и напечатаны Д. Шаховским в 1935 г. И носили более выраженный религиозный характер. В них считалось, что русская церковь должна излечить ?механический? западный католицизм.




ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.


Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.

Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"




Специфика и основные направления русской философии.


Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:

1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;

2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.

Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:

1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).

2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.

Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.

Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.

В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.

Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.

Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма




Основные проблемы марксистской философии


Разрешением идей, сформированных в немецкой классической философии после Л. Фейербаха, занимались К. Маркс (1828-1883) и Ф. Энгельс (1820-1895). Их философское учение можно рассматривать как завершающий этап развития немецкой классической философии.

Маркс обосновывает понятие гуманизма на основе идей свободной, универсальной творческой сущности человека, реализации которой препятствуют различные виды человеческого отчуждения: от природы, ?родовой сущности?, общества. Обратный отчуждению процесс Марс называет процессом присвоения человеком своей родовой сущности, в ходе которого меняется отношение человека к природе и людям.

По Марксу именно в труде проявляется специфичность бытия человека, принципиальное отличие человека от животного в их отношении к природе. Маркс выделяет в деятельности человека два основных момента: опредмечивание и распредмечивание.

Опредмечивание ? переход свойств и характеристик живого процесса деятельности субъекта в объект, в свойство предмета.

Распредмечивание ? обратный переход предметности в живой процесс, это процесс освоения субъектом предметных форм культуры, а посредством их также и природы.

Так как в процессе труда человек имеет дело с орудиями труда, системой знаний и другими видами деятельности других людей, то в самой трудовой деятельности человека уже заключена простейшая социальная связь. Универсально-развитый, живущий в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой человек ? таков гуманистический идеал в марксистской философии.

На основе материалистической концепции Маркс и Энгельс сформировали свое учение об идеологии. Идеология ? ?ложное сознание?, источником которого является социальная действительность, а точнее ее извращенный вид. Таким образом, идеология отражает противоречия исторического процесса, когда господствует отчуждение. Идеология ? плод социального расслоения классового общества.

Главным принципом марксистской философии становится принцип практики. Практика исходна и первична по отношению ко всему духовному миру. Опыт истолковывается как совокупность взаимосвязей человека с внешним миром ? двусмысленное понятие. Практика ? совокупная деятельность человека по преобразованию природы, формированию социальных отношений. Практика всегда носит общественный характер, она является основой и движущей силой познания. Она же есть сфера приложения знания.

Истина в марксистской философии ? соответствие мысли, наших знаний о мире самому миру, объективной действительности. Истина объективна, то есть, независима от сознания субъекта. Абсолютная истина ? бесконечная сумма относительных истин, проверенных практикой. То есть абсолютная истина никогда полностью познана не будет.




Немецкая классическая философия


Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.

В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.




Философия эпохи Посвящения18в


Философия эпохи Посвящения18в в истории мысли наз-ют эпохой просвещения. Научные знания, ранее бывшие достоянием узкого круга ученых, теперь распространяются вширь, став предметом обсуждения литераторов, популярно излагавших последние достижения науки и философии. Уверенность в мощи чел разума, в его безграничных возможностях, в прогрессе наук, создающим условия для экономического и социального благоденствия - вот пафос эпохи Просвещения. При этом просветители апеллируют не просто к разуму - ведь разум лозунг и метафизиков - а к разуму научному, который опирается на опыт и свободен не только от религиозных предрассудков, но и от метафизических сверх опытных <гипотез>. Чел в философии 18века предстает , с одной стороны, как отдельный индивид, действующий в соответствии со своими частными интересами. С другой стороны, человек - оситель разума и справедливости. Столкновение эгоистического индивида и <человека вообще> составляют основу коллизии и в литературе.

В Англии : Дж Локк, Дж. Толанд, А. Коллинз , Т. Рид, А. Смит.Во Франции : Ж.Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах.




Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт


Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.

Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)




Антропологизм в философии и искусстве эпохи Возрождения. Натурфилософия и пантеизм Кузанского и Бруно


Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но возникновение культуры гуманизма, значительные достижения в области естествознания привели к тому, что философия перестала играть роль служанки богословия и перспектива ее развития приобрела антисхоластическую направленность. Прежде всего она проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были: методы экспериментально - математического исследования природы; детерминисткое истолкование действительности, противоположное теологическому истолкованию; формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике).

Бруно Джордано (1548, Нола - 1600, Рим) - поэт и один из крупнейших философов Возрождения, наиболее ярко выразивший, и по-своему подытоживавший миросозерцание эпохи ренессансного гуманизма. Осью философии Б. Является новая концепция космоса и природы, сущностно отличная от средневековой и не редуцируемая к языческим космологиям. Наряду с Телезио и Патрицци, Б. представляет пантеистическую натурфилософию, основная идея которой - самодвижущаяся материя, из себя рождающая все многообразие форм своего бытия. Идейные истоки Б. - 1)учение Кузанского о совпадении противоположностей в Боге, истолкованное Б пантеистически ? как совпадение противоположностей Бога и природы; 2) Гелиоцентризм Коперника, переосмысленный в идею бесконечного космоса, в котором все свободно движется относительно всего; 3) мистико-магический пантеизм Парацельса с его представлением о тотальной одухотворенности материи. По Б.: 1) существует бесконечная ?вселенная с бесконечными в ней мирами, каждый из которых при однородности их начала качественно своеобразен; 2) вселенная находится в бесконечном движении; 3) всегда текущий мир остается одним и тем же, ибо его основанием и причиной является вечно равная себе субстанция. Последняя есть Бог, который не "над" миром, но "наиприсутствующее" в нем. Весь мир дышит им и потому весь одушевлен (гилозоизм). Дух (Бог) дышащее (материя) составляют совместно дыхание (жизнь), которое в качестве единства противоположностей есть Космос ? видимая красота божественной жизни.




Спор номинализма и реализма в средневековой философии (СФ)


Характерные особенности представлений СФ о познании проявились в происходившей в течение веков полемике номинализма и реализма.

Реализм (в СФ)- учение, по которому подлинной реальностью обладают только общие понятия (универсалии), а вещи, существующие в эмпирическом мире изменчивы, единичны, временны. Понятия существуют до вещей, это идеи в божественном разуме. То есть познание возможно только с помощью разума.

Номинализм подчеркивает приоритет воли над разумом. И понятия не существуют в божественном разуме. Сначала Бог творит вещи своей волей, а понятия возникают в познающей душе. Яркий представитель номинализма Уйльям Оккам говорил, что понятия, не поддающиеся проверке в опыте, должны быть удалены как нерациональные (бритва Оккама)




Основные характеристики средневековой философии (СФ)


В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.

СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.

Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.

СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:

1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:

2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).

Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.

В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.

Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.

Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.

Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.

Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:

1. Ожидание, устремленное к будущему;

2. Внимание, прикованное к настоящему;

3. Память, направленная в прошлое




Философская мысль эпохи средневековья подвержена сильному влиянию религии. Главный вопрос, который ее интересует - это проблема правильного обоснования бытия Бога, который порождает возникновение такой гуманитарной дисциплины, как теология.


Человек сам по себе средневековую философию не интересует, ее занимает только отношение человека к Богу.

Величайшими философами эпохи Средневековья были Альберт Великий, Августин Аврелий, Григорий Нисский и Фома Аквинский.




ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.


Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)

Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.

Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).

Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.

Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.

Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.

1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.

2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.

Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.

А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.

Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.

Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.

Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.

Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.




Эллинско-римская философия


Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.




Учение Аристотеля о материи, форме, причинах и движении


Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. (По мнению Аристотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным.) Если вещи действительно существуют, то необходимым образом существуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все е? раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных е? частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четырехпринципная структура всякой вещи, как организма: 1. Эйдос (идея) вещи является такой е? сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь. 2. Материя вещи есть только ещ? самая возможность е? оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть е? материя, а материя вещи не есть е? эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса




Ф. Платона.


Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишь мир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным царством, в к-ром до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего доземного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому советовал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоминающей о своем божественном прошлом душе Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In is humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух начал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Возможность переходит в действительность благодаря движению. Форма материализуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, к-рый един и вечен.




АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ. ЕГО ЭВОЛЮЦИЯ.(Демокрит, Эпикур)


Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ). Родился во фракийском городе Абдерах. Побывал в странах востока. Имеются труды Д. охватывающие вопросы ф., логики, психологии, этикт, политики, педагогики, теор. искусств, языкознания, математики, физики, космологии. Активный приверженец раб. демократии.

Исходное положение а. системы - сущ. атомов и пустоты, образующих своиим бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из гл. предпосылок его учения явл. взгляд по которому ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.

Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их сущ.удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением. Д. отличает то , что сущ. во мнениии от того, что сущ. в действительности. ?лишь в общем мнениии сущ сладкое, в мнениии - горькое, в мнении - теплое, в мнен. - холодное, в м. - цвет, в действительностии же сущ. только атомы и пустота.? Однако Д. не отрицает реальность чувств. воспринимаемого. В данном случае Д. говорит о том,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Д. не согласен с тем, что чувств. восприятия качеств совпадают с самими качествами.

Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метсо, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.

Для объяснения реального многообразия действительности Д. допускает, что атомы различ. по форме порядку и положению. Эти отличия и лежат в основе всех наблюд. отличий. Ни одно из них следов. не явл. беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе.

А. учение расространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.

Основа познания - ощущения. От вещей отделяются ?видики? - материальные формы вещей, они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чевств через поры. Если поры соотв. по величине и форме проникающим в них видикам, то в ощущ. возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако сущ. предметы, кот. в силу своей малой величины недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом, иэто позн. также м.б. достоверным.

Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченнаяобщим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Важнейшее условие - разделение труда. Этические воззрения - разумное наслаждение жизнью сос тоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем... Умение доходить до такого сост. дает обучение, кот Д. не отделяет от воспитания без кот. не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.

ЭПИКУР. (341-270днэ Эпоха эллинизма) Родился на острове Самосе. Переехал в Афины, где основал школу ?Сад Эпикура?. Гл. задача ф. - создание этики, учения о поведении, приводящем к счастью. Но этика м.б. построена только при условии если будет определено место, кот. человек занимает в мире. Поэтому этика должна опир. на физику, а физике должно предшествоваь разраб. теори познания.

Материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущ. истинно. Ошибки возникают от неправ. оценки того, что мы ощущ. На основе ощущ. возможны заклюения о предметах и их причинах. Восприятие - единств. критерий истинности, оно есть крит. и для заключений о таких вещах, кот. непосредственно нами не воспринимаются, лишь бы заключения эти не были в лог. противоричии с данными восприятиями.

Э. принял основные положения А. Демокрита. Доказывал, чо учение о причинной необходимости всех явл. природы не должно вести к выводам о невозможности для чел. свободы. Врамках необход. должен быть указан путь к свободе.

У Д. движ. атомов в пуст. вызывается мех. необход. Э. полагает, что дв. обусловлено внутр. св-вом атомов - их тяжестью, кот. наряду с их формой, положением и порядком становится важным объект. определением атома. Кол. форм атомов ограничено, т.к атом не мож. обладать б. тяжесью. При движ. атомы могут самопроизвольно отклон. на небольшой угол и т.о переходить с прямол. путей движ. на криволинейные. Это явл. необход. условием свободы человека.

Критерий счастья - удовольствие. Благо -то, что порождает удовольствие. Зло - то, что порожд. страдание. Разработке учения о пути к счастью должно предшествовать устранение всего, что стоит на этом пути: страха перед богами, смертью и загр. миром. Боги не способны вмешив. в наш мир, а душа смертна.

Освоб. от страхов открыв путь к счастью. 3 типа удовольствия: 1. природные и необходимые для жизни; 2. прир., нодля жизни не необходимые; 3. не необх для жизни и не природные. Он стремится только к первым и воздерж. от остальных. Результат такого воздержания - полная невозмутимость, или безмятежность, кот. и есть счастье фил.




Становление древнегреческой философии происходит в VII в. до н.э. В это


время появляются люди, которые в своей деятельности выражали интересы

нового общественного класса, формирующегося на обломках родового

общества.

Первой философской школой явл. милетская школа. Ее основатель - один из

семи "мудрецов" Фалес. В этой школе впервые был поставлен вопрос о

первоосновах всего сущего. Различные представители этой школы решали

этот вопрос по разному, но в основе мира все они видели определенный

материальный принцип.

Основой всего сущего Фалес считал воду. Воду он понимал как текущее,

аморфное сосредоточение материи. Все возникает путем "сгущения" и

"разряжения" первоматерии.

Анаксимандр утверждал, что первоначалом и основой является беспредельное

и не определял его ни как воду, ни как воздух, ни как что-либо другое.

"Апейрон" является безграничным и неопределенным не только в

пространственном, но и во временном отношении.

Анаксимен первоосновой всего считал неограниченный, бесконечный, не

имеющий определенной формы - воздух. Разрежение воздуха - огонь,

сгущения - ветры, тучи, вода, земля, камни. Он впервые вводит понятие

взаимного отношения праматерии и движения. Воздух как праматерия

постоянно колеблется, и если бы он не двигался, то не изменялся бы

настолько, насколько он изменяется.

Тераклит Эффеский основой всего считал огонь. Огонь - это праматерия,

первооснова и основной элемент. Он вечен, несотворен и неучтожим. Огонь

является также наиболее адекватным символом динамики развития,

постепенности постоянных изменений.

Пифагор - реальной сущностью всех вещей являются числа. Начало всему -

единица. Пифагорейское учение - попытка постижения количественной

стороны мира.

Единое, по пифагорейскому учению, выше множественности, оно служит

началом определенности. А где определенно, там возможно познание,

неопределенное - непознаваемо.




ПЕРИОДЫ АНТИЧНОЙ ФИЛОСОФИИ


Первый период античной философии, называемый эллинским, связан со становлением и развитием греческого классического рабовладения в VIIIV вв. до н. э. Это было время разложения остатков родового строя и утверждения раннего рабовладельческого общества. Место родовой общины заняла гражданская община полис, городгосударство, - уникальная форма организации социальной и политической жизни древних греков. Культура эллинства это культура греческих полисов. Становление и развитие философии в эллинский период греческой философии связанно со становлением расцвета и кризиса греческой полисной системы. Эллинский период античной философии включает: период становления греческой философии (VIIV вв. до н. э.) и классический период древнегреческой философии (IV в. до н. э.). Наиболее характерными чертами философской мысли эллинистического периода были: ь космологизм, т.е. стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом; ь онтологизм, выразившийся в том, что центральной философской проблемой стала проблема бытия; ь теоретико-познавательный и жизненный оптимизм.

Второй, эллинистическо-римский, период в истории античной философии занимает промежуток времени с III в. до н. э. по V в. н. э. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н. э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Культура раннего эллинизма характеризовалась, прежде всего, индивидуализмом обусловленным освобождением человеческой личности от политической, экономической и моральной зависимости от полиса. Главным предметом философского исследования становится субъективный мир личности. В период позднего эллинизма были доведены до логического завершения основные тенденции развития античной философской мысли. Произошел как бы возврат к идеям классики, к ее философским учениям о бытии (неопифагореизм, неоплатонизм), но возврат, обогащенный знанием субъективного мира личности. Взаимодействие с восточными культурами в рамках единой Римской империи привело философскую мысль к частному отходу от рационализма и обращению к мистицизму. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, т.е. религиозного постижения мира.




АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ ? совокупность философских учений, возникших в Древней Греции и Риме в период с 6 в до н.э. по 6 в. н.э. Условными временными границами этого периода принято считать 585 до н.э. (когда греческий ученый Фалес предсказал солнечное затмение) и 529 н.э. (когда императором Юстинианом была закрыта неоплатоническая школа в Афинах). Основным языком античной философии был древнегреческий, со 2?1 вв. началось развитие философской литературы также на латыни.


Источники изучения. Большинство текстов греческих философов представлены в средневековых рукописях на греческом языке. Кроме того, ценный материал представляют собой средневековые переводы с греческого на латынь, сирийский и арабский языки (особенно в случае, если греческие оригиналы безвозвратно утрачены), а также ряд рукописей на папирусах, отчасти сохранившихся в г. Геркулануме, засыпанном пеплом Везувия ? этот последний источник информации об античной философии представляет единственную возможность изучать тексты, написанные непосредственно в античный период.

Периодизация. В истории античной философии можно выделить несколько периодов ее развития: (1) досократики, или Ранняя натурфилософия; (2) классический период (софисты, Сократ, Платон, Аристотель); (3) эллинистическая философия; (4) эклектизм рубежа тысячелетий; (5) неоплатонизм. Для позднего периода характерно сосуществование школьной философии Греции с христианским богословием, которое формировалось под существенным влиянием античного философского наследия.




АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ


Материалистическая философия Древней Греции

Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.

Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).

Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.

Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".

Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.

Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.

Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит

Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.

Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).

Идеалистическая философия Древней Греции

Орфейская школа

Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.

Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.

Школа софистов(5 в до нэ)

Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.

Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.

Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.

Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.

Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).

Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).

Эллинско-римская философия

Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.

Средневековая философия

В странах западной Европы 5-15 века.

Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический

Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.




Онтология, гносеология, аксиология, антропология, как основные разделы философии.


Онтология (ontos-сущность+logos-учение).Термин предложен немцем Гоклениусом. Один из разделов философии. Определяется, как 1) учение о бытие, как таковом; 2) учение о сверхчувственном мире; 3) учение о мире в целом. Понятие онтология в ходе развития неоднократно менялось. В средние века пытались построить учение о бытии, являетсяся философским доказательством истин религии. В Новое время под онтологией стали понимать особую часть метафизики, учения о сверхчувственной структуре всего сущего. Онтология активно критиковалась классиками идеализма (Кант, Гегель). В дальнейшем онтология получила определение, как наука о мире в целом.

Гносеология (gnosis-знание+logos-учение) - теория познания; изучает взаимоотношени субъекта и объекта в процессе познания, отношения знания к действительности, возможности познания мира человеком, критерии истинности и достоверности знания. Гносеология исследует сущность познавательного отношения человека к миру, его исходные условия и всеобщие основания.

Аксиология (axia-сущность+logos-учение) - философское исследование природы ценностей, их места в реальной жизни, структуре ценностного мира и связи ценностей между собой. Человек есть мера всех вещей и рассматривается как наивысшая ценность, а все его действи и их результат и последствия рассматриваются с точки зрения категорий "добра" и "зла".

Антропология (antropos-человек+logos-учение) - учение о человеке, как высшем продукте природы. Все свойства и особенности человека объясняются только своим природным происхождением. Антропология подчеркивает единство человека и природы, противопоставляется идеалистическому и дуалистическому пониманию природы человека.




Функции философии


Назнач филос лучше всего указ ее ф-ии. Осн из них: Мировоззренческая. Суть ее в том, что филос выступ как сист взглядов на мир, общ-во и чел-ка. Формир мировоззр людей, филос помог им ориентир в сложн природн, информац, технич и духовн мире. В завис от того, научн или не научн явл, филос (напр: религиозн) опред и хар-р мировоззр. Познават-ая. Философ решает пробл познават мира, раскрыв процесс его познан ? то как соверш этот процесс, а так же решает вопрос о границе познания. Методологическая. Она заключ в том, что филос выступ в кач-ве метода познания мира, общ-ва и чел-ка. В кач-ве такого метода выступ, напр, Диалектика, как учение о развитии мира и его познание. Прогностическая. Созд целостную карт мира во взаимод всех его сторон, филос помог выяв источн и направл развит тех или иных фвлений прир и общ-ва. Этим она полаг предвид ход событий и сознат прогноз их. Логотерапия. (Логос-Смысл, терапия-лечение). Речь идет о лечении смыслом, ?задача филос усматр в том, чтобы помочь чел-ку справ с теми страд, котор взваны его непоним того, что происх в его жизни и в общ-ве?. Из-за тех или иных социальн причин у отдельн людей наступ духовн кризис, и человек мучается вопр о том, имеет ли смысл его дальн жизнь, о фундамент пробл его бытия, о религиозн исканиях и т. д. В данн случ встает вопрос выбора ценностей ? религиозных ? В этом ему должна помочь философия.




Материализм и идеализм


Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.




Исторические типы мировоззрения


Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мивология

Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.

Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.

В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.

Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.

Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.

Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.

В недрах мифологии сформировалась религия.

Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.

Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей  основной признак религии ? вера в сверхестеств.

Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.

Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.

Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.

По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:

1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.

2) теоритический.

+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.

 не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.

2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.

Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае

1 - ому уровню соответствует мифология и религия

2 - ому - философия.




Мировоззрение


Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).




Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.


В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:

1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)

2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)

3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)

4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)

5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)




ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ. ОСНОВНЫЕ ФИЛ. ПРОБЛЕМЫ И НАПРАВЛЕНИЯ.


Фил. - это такая обл. дух. деятельности, кот. основывается на особом,фил. типе мышления, лежащем в основе ф. познания, и на самостоятельности предмета ф. Ф. не обладает таким же предметом как например естеств. науки, в том смысле, что предмет ф. не локализован в пределах той или иной конкретной обл. знания как например биол., геология... Однако предмет у ф. есть, и принцип. невозможность указанной его локализации составл. его специф. особенность.

Эта та область дух. деятельности чел., в основании кот. лежит рефлексия над самой деятельностью и, следовательно, над ее смыслом, целью и формами и в конечном счете над выяснением сущности самого чел. как субъекта культуры, то есть сущностных отношений чел. к миру.

Ф. возникла с перенесением основного внимания а чел. в его отношении к миру, т.е. на чел., познающего, преобраз. и творящего мир. С течением истории конкретное наполнение этой общей специфики ф. предмета неоднократно обновлялось, наполнялось новыми смысловыми нюансами, но всегда в основе ф. знания лежала установка на выяснение связи между чел. и миром, т.е. на выяснение внутренних целей, причин и способов познания и преобразования мира человеком.

Ф. - это т.о. не просто н. дисциплина, а еще и специф. тип мышления и даже своего рода ф. эмоциональный настрой, система мировоззр. чувств.

Имеется ли внутреннее деление ф. проблематики, в целом ориентиованной на выявление отношеий чел. с миром? Еще в античности такое деление было намечено, хотя оно и не совпадает с соврем. структкрой ф. знания, и прежде всего потому, что ант. ф. включала в себя тот состав знания, кот. в последствии отошел к ест. наукам.

И все же уже в ант. говорилось о ОНТОЛОГИИ - учении о бытии и о ГНОСЕОЛОГИИ или ЭПИСТЕМОЛОГИ - учении о познании, и о ЛОГИКЕ - учении о формах мышления.

Ф. вопросы. Является ли сладость объективн свойством сахара или это льшь субъективное ощущение чел.? Принадлежит ли красота предм. природы, людям... или она продиктована чувством прекрасного, челов. способностью воспринимать красоту? Вопрос о чел. свободе. Связан ли прогресс общества лишь с объективными показателями темпов эконом развития или же включает и субъективные, челов. аспекты? Все эти воросы затрагивают одну общую проблему: соотношение бытия и сознания, объективного и субъективного, мира и человека.

Бертран Рассел: ?разделен ли мир на дух и материю, а если ад, то что такое дух и что такое материя? Подчинен ли дух материи, или он обладает независимыми способностями? Имеет ли вселенная какое либо единство или цель? Развивается ли вселенная по направлению к какой либо цели? Действительно ли сущ. законы прир., или мы просто верим в нах благодаря льшь присущей нам склонности к порядку? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслуживать выс. оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если вселенная неотвратимо движется к гебели? Исследовать эти вопросы, если не отвечать на них, - дело философии.?

Большая многоплановая проблема ? мир-человек?, по сути, выступает как универсальная и может рассматриваться как всеобщаа формула, абстрактное выражение практически любой ф. проблеммы. Вот почему она может быть в опр. смысле названа осн. вопросом ф.




Бытие как философская категория


Действительность (реальность) ? совокупность всех состояний в прошлом, настоящем и будущем. Она очень сложна, так как состояния постоянно переходят друг в друга. В действительности всегда имеют место процессы возникновения, становления, существования и исчезновения.

Действительность, охватывающую все, что существует вне человеческого сознания, называют объективной реальностью.

Субъективная реальность ? продукт деятельности человека, точнее его высокоразвитого мозга. То есть вещи, созданные пока только в нашем воображении.

Эти две реальности глубоко взаимосвязаны. Эта глубинная связь их единства и взаимодействия, охватывающая все возможные состояния субъективной и объективной реальности, всю действительность в прошлом, настоящем и будущем, отражается и фиксируется философской категорией ? ?бытие?.

Бытие ? единство состояния субъективной и объективной реальности.

Как фундаментальная философская категория бытие включает в себя и еще один срез ? историческую реальность ? действительность социального бытия человека, включающая в себя прошлое, настоящее и будущее всех общественно-значимых проявлений его деятельности. Основной вопрос философии: отношение бытия и сознания, материи и мышления


Философское понятие материи.


Понятие материи является основной категорией в философии, оно означает сущность мира, признание объективной реальности, существование независимо от сознания человека.

В связи с революцией в естествознании в конце 19 ? начале 20 вв. появляется философский подход к пониманию материи: материя ? это философская категория для обозначения объективной реальности, которая дана человеку в ощущениях его, которая копируется, фотографируется, отображается нашими ощущениями, существуя независимо от них.

В философском понятии материи можно выделить 3 аспекта:

1. логический ? материя как философская категория;

2. онтологический ? (онтология ? учение о бытии; бытие ? единство объективной и субъективной реальности) ? материя как объективная реальность;

3. гносеологический ? (гносеология ? теория познания) ? материю можно познать через копирование, фотографирование, отображение;

4. заключительная формулировка: материя может существовать независимо от наших ощущений.

В философской категории материи можно выделить еще несколько аспектов:

1. материя ? это то, что прямо или косвенно вызывает ощущения;

2. материя ? это то, что существует вне и независимо от сознания человека;

3. материя ? это то, отражением чего является сознание, мышление.




Философия Бердяева


Последователи Соловьева -Бердяев, - пытаются создать целостное религиозное мировоззрение, осмысляя историю как процесс сотрудничества человека с Богом, как боготворчество. Мир должен быть преобразован не насилием, а подлинным христианским учением. Родственный Соловьеву Бердяев стремится ввести в сознание идею превосходства человеческой свободы перед всем остальным, видя в ней самодовлеющую истину. В книгах "Истоки и смысл русского коммунизма" ,"Русская идея" Бердяев, исследуя истоки и смысл русского коммунизма, приходит к выводу, что коммунизм - это продукт русского национального характера, которому свойственна мессианская идея освобождения человечества и спасения народов от завоевателей, не раз находившая за долгую историю России практическое воплощение. Многие завоеватели, устрашая Восток и Запад, сумев покорить многие народы, придя в Россию, терпели поражение: Тамерлан, Чингисхан, Наполеон, Гитлер. Русские, таким образом, завоевывали не только себе свободу, но и освобождали от порабощения другие народы. Так что мессианская идея ортодоксального марксизма - освобождение всего человечества от эксплуатации через мировую революцию - это не что иное, как модификация русской мессианской идеи




Основные принципы философии Соловьева:


1) Главная цель - создание философской системы, основанной на "цельном знании" ? в России рождается философия всеединства. С-в считает, что эмпирическая теория не явл-ся полной. Ни одно внешнее явление не может быть познано вне отношений к другим явлениям, а эти отношения могут быть познаны только средствами мышления, но необычного. Эмпирическое и рациональное познание должно дополняться внутренним познанием, которое явл-ся следствием абсолютного бытия - веры. Истинное знание - результат эмпирического, рационального и мистического познания в их взаимосвязи. 2) Мир, бытие - абсолютное становящееся, бог - абсолютное сущее. Только проникшись чувством абсолютной любви можно подняться до бога. Для С-ва материя - результат первоначального греха. 3) Бог - абсолютное, сверхчеловеческое ? ему открыта область личного бытия, состоит из 3-х элементов а) дух, б) разум, в) душа. 4) бог - любовь в рамках святой троицы и отношении к миру. 5) Человек - вершина творения. 6) Мир в своем развитии проходит 2 этапа а) до человека - эволюция природы, б) человеч-я деятельность - история. Создается 5 уровней: царство минералов, растений, животных, человеческое, божье. В божьем - принцип всеобщего добра. 7) Думает как славянофилы. Но на востоке - бесчеловечный бог, на западе - безбожный человек. Преодолеть это способен русский народ. Россия воссоединит распавшиеся народы ? воссоединение бога с человечеством




Чаадаев. Славянофилы и западники.


В истории русской философии принято противопоставлять друг другу два течения ? славянофильство и западничество. Славянофилы стремились выработать христианское миропонимание, опираясь на Восточных Отцов Церкви и на православие, в той особенно его форме, как оно выработано русским народом. Они высоко ценили своеобразие русской культуры и настаивали на том, что развитие русской жизни шло, и должно в будущем идти. Своими особыми путями, иными, чем развивалась Западная Европа. Западники наоборот думают, что Россия должна учиться у Запада и пройти тот же путь развития, которым шла и идет Западная Европа. Они хотят, чтобы Россия усваивала европейскую науку и светское просвещение.

К течению западников стоит отнести учение Петра Яковлевича Чаадаева (1794-1856), которое он выразил в письменной форме в виде 8-ми писем. Первое из которых носило яркий выраженный характер западничества и было напечатано еще при его жизни в 1836 г. За что его посадили под домашний арест на год, признав психически больным. Остальные письма (кроме 2-х) были найдены и напечатаны Д. Шаховским в 1935 г. И носили более выраженный религиозный характер. В них считалось, что русская церковь должна излечить ?механический? западный католицизм.




ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.


Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.

Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"




Специфика и основные направления русской философии.


Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:

1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;

2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.

Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:

1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).

2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.

Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.

Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.

В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.

Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.

Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма




Основные проблемы марксистской философии


Разрешением идей, сформированных в немецкой классической философии после Л. Фейербаха, занимались К. Маркс (1828-1883) и Ф. Энгельс (1820-1895). Их философское учение можно рассматривать как завершающий этап развития немецкой классической философии.

Маркс обосновывает понятие гуманизма на основе идей свободной, универсальной творческой сущности человека, реализации которой препятствуют различные виды человеческого отчуждения: от природы, ?родовой сущности?, общества. Обратный отчуждению процесс Марс называет процессом присвоения человеком своей родовой сущности, в ходе которого меняется отношение человека к природе и людям.

По Марксу именно в труде проявляется специфичность бытия человека, принципиальное отличие человека от животного в их отношении к природе. Маркс выделяет в деятельности человека два основных момента: опредмечивание и распредмечивание.

Опредмечивание ? переход свойств и характеристик живого процесса деятельности субъекта в объект, в свойство предмета.

Распредмечивание ? обратный переход предметности в живой процесс, это процесс освоения субъектом предметных форм культуры, а посредством их также и природы.

Так как в процессе труда человек имеет дело с орудиями труда, системой знаний и другими видами деятельности других людей, то в самой трудовой деятельности человека уже заключена простейшая социальная связь. Универсально-развитый, живущий в единстве и гармонии с внешней и внутренней природой человек ? таков гуманистический идеал в марксистской философии.

На основе материалистической концепции Маркс и Энгельс сформировали свое учение об идеологии. Идеология ? ?ложное сознание?, источником которого является социальная действительность, а точнее ее извращенный вид. Таким образом, идеология отражает противоречия исторического процесса, когда господствует отчуждение. Идеология ? плод социального расслоения классового общества.

Главным принципом марксистской философии становится принцип практики. Практика исходна и первична по отношению ко всему духовному миру. Опыт истолковывается как совокупность взаимосвязей человека с внешним миром ? двусмысленное понятие. Практика ? совокупная деятельность человека по преобразованию природы, формированию социальных отношений. Практика всегда носит общественный характер, она является основой и движущей силой познания. Она же есть сфера приложения знания.

Истина в марксистской философии ? соответствие мысли, наших знаний о мире самому миру, объективной действительности. Истина объективна, то есть, независима от сознания субъекта. Абсолютная истина ? бесконечная сумма относительных истин, проверенных практикой. То есть абсолютная истина никогда полностью познана не будет.




Немецкая классическая философия


Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.

В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.




Философия эпохи Посвящения


Философия эпохи Посвящения18в в истории мысли наз-ют эпохой просвещения. Научные знания, ранее бывшие достоянием узкого круга ученых, теперь распространяются вширь, став предметом обсуждения литераторов, популярно излагавших последние достижения науки и философии. Уверенность в мощи чел разума, в его безграничных возможностях, в прогрессе наук, создающим условия для экономического и социального благоденствия - вот пафос эпохи Просвещения. При этом просветители апеллируют не просто к разуму - ведь разум лозунг и метафизиков - а к разуму научному, который опирается на опыт и свободен не только от религиозных предрассудков, но и от метафизических сверх опытных <гипотез>. Чел в философии 18века предстает , с одной стороны, как отдельный индивид, действующий в соответствии со своими частными интересами. С другой стороны, человек - оситель разума и справедливости. Столкновение эгоистического индивида и <человека вообще> составляют основу коллизии и в литературе.

В Англии : Дж Локк, Дж. Толанд, А. Коллинз , Т. Рид, А. Смит.Во Франции : Ж.Ж. Руссо, Д. Дидро, П. Гольбах.




Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт


Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.

Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)




Антропологизм в философии и искусстве эпохи Возрождения. Натурфилософия и пантеизм Кузанского и Бруно


Возрождение - философ.и социолог.учения в эпоху становления раннего буржуазного общ-ва (в основном в Италии) 14-17вв. Официальной философией в эту эпоху оставалась схоластика, но возникновение культуры гуманизма, значительные достижения в области естествознания привели к тому, что философия перестала играть роль служанки богословия и перспектива ее развития приобрела антисхоластическую направленность. Прежде всего она проявилась в этике. Возобновление этических учений стоицизма (Петрарка) и эпикуризма (Валла), направленных против христианской морали. Наибольшую роль в философии эпохи возрождения сыграли натурфилософские концепции (Бруно, Кордано, Парацельс), свидетельствовавшие о крушении схоластических методов осмысления природы. Наиболее важными результатами этого естественно- научного направления в философии были: методы экспериментально - математического исследования природы; детерминисткое истолкование действительности, противоположное теологическому истолкованию; формулировка научных, свободных от элементов антропоморфизма (наделение субъектов, с кот.человек соприкасается в своей жизни, человеческими качествами) законов природы (Галилей в механике).

Бруно Джордано (1548, Нола - 1600, Рим) - поэт и один из крупнейших философов Возрождения, наиболее ярко выразивший, и по-своему подытоживавший миросозерцание эпохи ренессансного гуманизма. Осью философии Б. Является новая концепция космоса и природы, сущностно отличная от средневековой и не редуцируемая к языческим космологиям. Наряду с Телезио и Патрицци, Б. представляет пантеистическую натурфилософию, основная идея которой - самодвижущаяся материя, из себя рождающая все многообразие форм своего бытия. Идейные истоки Б. - 1)учение Кузанского о совпадении противоположностей в Боге, истолкованное Б пантеистически ? как совпадение противоположностей Бога и природы; 2) Гелиоцентризм Коперника, переосмысленный в идею бесконечного космоса, в котором все свободно движется относительно всего; 3) мистико-магический пантеизм Парацельса с его представлением о тотальной одухотворенности материи. По Б.: 1) существует бесконечная ?вселенная с бесконечными в ней мирами, каждый из которых при однородности их начала качественно своеобразен; 2) вселенная находится в бесконечном движении; 3) всегда текущий мир остается одним и тем же, ибо его основанием и причиной является вечно равная себе субстанция. Последняя есть Бог, который не "над" миром, но "наиприсутствующее" в нем. Весь мир дышит им и потому весь одушевлен (гилозоизм). Дух (Бог) дышащее (материя) составляют совместно дыхание (жизнь), которое в качестве единства противоположностей есть Космос ? видимая красота божественной жизни.




Спор номинализма и реализма в средневековой философии (СФ)


Характерные особенности представлений СФ о познании проявились в происходившей в течение веков полемике номинализма и реализма.

Реализм (в СФ)- учение, по которому подлинной реальностью обладают только общие понятия (универсалии), а вещи, существующие в эмпирическом мире изменчивы, единичны, временны. Понятия существуют до вещей, это идеи в божественном разуме. То есть познание возможно только с помощью разума.

Номинализм подчеркивает приоритет воли над разумом. И понятия не существуют в божественном разуме. Сначала Бог творит вещи своей волей, а понятия возникают в познающей душе. Яркий представитель номинализма Уйльям Оккам говорил, что понятия, не поддающиеся проверке в опыте, должны быть удалены как нерациональные (бритва Оккама)




Основные характеристики средневековой философии (СФ)


В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.

СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.

Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.

СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:

1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:

2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).

Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.

В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.

Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.

Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.

Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.

Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:

1. Ожидание, устремленное к будущему;

2. Внимание, прикованное к настоящему;

3. Память, направленная в прошлое




Философская мысль эпохи средневековья подвержена сильному влиянию религии. Главный вопрос, который ее интересует - это проблема правильного обоснования бытия Бога, который порождает возникновение такой гуманитарной дисциплины, как теология.


Человек сам по себе средневековую философию не интересует, ее занимает только отношение человека к Богу.

Величайшими философами эпохи Средневековья были Альберт Великий, Августин Аврелий, Григорий Нисский и Фома Аквинский.




ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.


Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)

Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.

Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).

Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.

Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.

Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.

1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.

2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.

Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.

А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.

Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.

Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.

Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.

Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.




Эллинско-римская философия


Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.




Учение Аристотеля о материи, форме, причинах и движении


Аристотель - создатель логики, был учеником Платона, но отверг его идеалистическую теорию идей. (По мнению Аристотеля Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным.) Если вещи действительно существуют, то необходимым образом существуют и идеи вещей; так что без идеи вещь не существует или сама вещь остается непознаваемой. Нет принципиального отрыва идеи вещи от самой вещи. Идея вещи находится внутри самой вещи. Идея вещи, будучи чем-то единичным, как единична и сама вещь, в то же время является и обобщением всех частей вещи, является некой общностью. Общность вещи обязательно существует и в каждой отдельной вещи, и существует каждый раз по-разному; но это значит, что общность вещи охватывает все е? раздельные части и потому является целостностью вещи. Целостность вещи, когда с удалением одной части вещи гибнет и вся вещь, есть организм вещи в отличие от механизма вещи, когда вещь остается целостной, несмотря ни на какое удаление отдельных е? частей и замену их другими частями. Организм есть такая целостность вещи, когда имеется одна или несколько таких частей, в которых целостность присутствует субстанционально. Четырехпринципная структура всякой вещи, как организма: 1. Эйдос (идея) вещи является такой е? сущностью, которая находится в ней самой, и без которой вообще нельзя понять, что такое данная вещь. 2. Материя вещи есть только ещ? самая возможность е? оформления и возможность эта - бесконечно разнообразная. Эйдос вещи не есть е? материя, а материя вещи не есть е? эйдос. Материя есть только возможность осуществления эйдоса




Ф. Платона.


Платон - основатель объективного идеализма. Согласно учению Платона лишь мир идей представляет собой истинное бытие, а конкретные вещи - это нечто среднее между бытием и небытием, они только тени идей. Платон объявил мир идей божественным царством, в к-ром до рождения человека пребывает его бессмертная душа. За тем она попадает на грешную землю, где временно находясь в чел. теле, как узник в темнице она вспоминает о мире идей. Познание по Платону есть воспоминание душой своего доземного существования. Считал, что чувства обманывают человека, и поэтому советовал для познания истины "закрыть глаза и заткнуть уши" и довериться своей вспоминающей о своем божественном прошлом душе Платон создал идеальный сверхчувственный мир наряду с миром реальным. In is humble opinion идея ("форма") неразрывна с вещью, каждая вещь состоит из двух начал - материи и формы. В основе мироздания находится неопределенный пассивный субстрат - "первая материя". Однако, в таком виде материя сущ. только в абстракции. В действительности она определяется активностью самих по себе нематериальных форм. Материя это возможность, способность вещи, форма - ее действительность. Возможность переходит в действительность благодаря движению. Форма материализуется, материя формируется. Бог играет роль неподвижного двигателя мира, к-рый един и вечен.




АНТИЧНЫЙ АТОМИЗМ. ЕГО ЭВОЛЮЦИЯ.(Демокрит, Эпикур)


Продолжатель А. - Демокрит (460 -370 ггднэ). Родился во фракийском городе Абдерах. Побывал в странах востока. Имеются труды Д. охватывающие вопросы ф., логики, психологии, этикт, политики, педагогики, теор. искусств, языкознания, математики, физики, космологии. Активный приверженец раб. демократии.

Исходное положение а. системы - сущ. атомов и пустоты, образующих своиим бескон. многообр. соединениями все сложные тела. Следовательно, одной из гл. предпосылок его учения явл. взгляд по которому ощущ. представляют хотя и недостаточный, но необходимый источник познания.

Недостаточные и неточные свидетельства ощущ. исправляются более тонким усмотрением ума. Так атомы и пустота невидимы, но их сущ.удостоверяются основанным на чувств. наблюдениях размышлением. Д. отличает то , что сущ. во мнениии от того, что сущ. в действительности. ?лишь в общем мнениии сущ сладкое, в мнениии - горькое, в мнении - теплое, в мнен. - холодное, в м. - цвет, в действительностии же сущ. только атомы и пустота.? Однако Д. не отрицает реальность чувств. воспринимаемого. В данном случае Д. говорит о том,что ф. занимается изучением не того, что известно всем, а того , что лежит в основе всего, образует его причину. По-видимому Д. не согласен с тем, что чувств. восприятия качеств совпадают с самими качествами.

Атомы суть всевозм. мал. тела, не имеющие качеств, пустота же - метсо, в котором все эти тела, в течении всей вечности носясь вверх и вниз, или сплетаются между собой, или наталкиваются друг на друга и отскакивают, расходятся и снова сходятся в такие соединения, и таким образом они производят и все прочие сложные тела и наши тела, и их состояния и ощущения.

Для объяснения реального многообразия действительности Д. допускает, что атомы различ. по форме порядку и положению. Эти отличия и лежат в основе всех наблюд. отличий. Ни одно из них следов. не явл. беспричинным. Он отрицает наличие целесообразности в природе.

А. учение расространяется Д. на учение о жизни и душе. Жизнь и смерть орг. сводится к соед. и разложению атомов. Душа состоит из огненных атомов и есть их временное соединение. Душа не бессмертна.

Основа познания - ощущения. От вещей отделяются ?видики? - материальные формы вещей, они несутся во все стороны в пустом пространстве и проникают в органы чевств через поры. Если поры соотв. по величине и форме проникающим в них видикам, то в ощущ. возникает образ предмета, соотв. самому предмету. Т.о. уже в ощущ мы получаем верный образ предмета. Однако сущ. предметы, кот. в силу своей малой величины недоступны чувствам, Такие св-ва вещ. постигаются умом, иэто позн. также м.б. достоверным.

Идеалом Д. явл. жизнь, обеспеченнаяобщим законом и порядком, безмятежная и благодушная. Важнейшее условие - разделение труда. Этические воззрения - разумное наслаждение жизнью сос тоит в светлом и спок. состоянии души, обусловленном согласием с прир., исполнением долга, мерой во всем... Умение доходить до такого сост. дает обучение, кот Д. не отделяет от воспитания без кот. не могут быть достигнуты ни искусство, ни мудрость.

ЭПИКУР. (341-270днэ Эпоха эллинизма) Родился на острове Самосе. Переехал в Афины, где основал школу ?Сад Эпикура?. Гл. задача ф. - создание этики, учения о поведении, приводящем к счастью. Но этика м.б. построена только при условии если будет определено место, кот. человек занимает в мире. Поэтому этика должна опир. на физику, а физике должно предшествоваь разраб. теори познания.

Материалистический сенсуализм. Все, что мы ощущ. истинно. Ошибки возникают от неправ. оценки того, что мы ощущ. На основе ощущ. возможны заклюения о предметах и их причинах. Восприятие - единств. критерий истинности, оно есть крит. и для заключений о таких вещах, кот. непосредственно нами не воспринимаются, лишь бы заключения эти не были в лог. противоричии с данными восприятиями.

Э. принял основные положения А. Демокрита. Доказывал, чо учение о причинной необходимости всех явл. природы не должно вести к выводам о невозможности для чел. свободы. Врамках необход. должен быть указан путь к свободе.

У Д. движ. атомов в пуст. вызывается мех. необход. Э. полагает, что дв. обусловлено внутр. св-вом атомов - их тяжестью, кот. наряду с их формой, положением и порядком становится важным объект. определением атома. Кол. форм атомов ограничено, т.к атом не мож. обладать б. тяжесью. При движ. атомы могут самопроизвольно отклон. на небольшой угол и т.о переходить с прямол. путей движ. на криволинейные. Это явл. необход. условием свободы человека.

Критерий счастья - удовольствие. Благо -то, что порождает удовольствие. Зло - то, что порожд. страдание. Разработке учения о пути к счастью должно предшествовать устранение всего, что стоит на этом пути: страха перед богами, смертью и загр. миром. Боги не способны вмешив. в наш мир, а душа смертна.

Освоб. от страхов открыв путь к счастью. 3 типа удовольствия: 1. природные и необходимые для жизни; 2. прир., нодля жизни не необходимые; 3. не необх для жизни и не природные. Он стремится только к первым и воздерж. от остальных. Результат такого воздержания - полная невозмутимость, или безмятежность, кот. и есть счастье фил.




Становление древнегреческой философии происходит в VII в. до н.э. В это


время появляются люди, которые в своей деятельности выражали интересы

нового общественного класса, формирующегося на обломках родового

общества.

Первой философской школой явл. милетская школа. Ее основатель - один из

семи "мудрецов" Фалес. В этой школе впервые был поставлен вопрос о

первоосновах всего сущего. Различные представители этой школы решали

этот вопрос по разному, но в основе мира все они видели определенный

материальный принцип.

Основой всего сущего Фалес считал воду. Воду он понимал как текущее,

аморфное сосредоточение материи. Все возникает путем "сгущения" и

"разряжения" первоматерии.

Анаксимандр утверждал, что первоначалом и основой является беспредельное

и не определял его ни как воду, ни как воздух, ни как что-либо другое.

"Апейрон" является безграничным и неопределенным не только в

пространственном, но и во временном отношении.

Анаксимен первоосновой всего считал неограниченный, бесконечный, не

имеющий определенной формы - воздух. Разрежение воздуха - огонь,

сгущения - ветры, тучи, вода, земля, камни. Он впервые вводит понятие

взаимного отношения праматерии и движения. Воздух как праматерия

постоянно колеблется, и если бы он не двигался, то не изменялся бы

настолько, насколько он изменяется.

Тераклит Эффеский основой всего считал огонь. Огонь - это праматерия,

первооснова и основной элемент. Он вечен, несотворен и неучтожим. Огонь

является также наиболее адекватным символом динамики развития,

постепенности постоянных изменений.

Пифагор - реальной сущностью всех вещей являются числа. Начало всему -

единица. Пифагорейское учение - попытка постижения количественной

стороны мира.

Единое, по пифагорейскому учению, выше множественности, оно служит

началом определенности. А где определенно, там возможно познание,

неопределенное - непознаваемо.




ПЕРИОДЫ АНТИЧНОЙ ФИЛОСОФИИ


Первый период античной философии, называемый эллинским, связан со становлением и развитием греческого классического рабовладения в VIIIV вв. до н. э. Это было время разложения остатков родового строя и утверждения раннего рабовладельческого общества. Место родовой общины заняла гражданская община полис, городгосударство, - уникальная форма организации социальной и политической жизни древних греков. Культура эллинства это культура греческих полисов. Становление и развитие философии в эллинский период греческой философии связанно со становлением расцвета и кризиса греческой полисной системы. Эллинский период античной философии включает: период становления греческой философии (VIIV вв. до н. э.) и классический период древнегреческой философии (IV в. до н. э.). Наиболее характерными чертами философской мысли эллинистического периода были: ь космологизм, т.е. стремление понять сущность природы, космоса, мира в целом; ь онтологизм, выразившийся в том, что центральной философской проблемой стала проблема бытия; ь теоретико-познавательный и жизненный оптимизм.

Второй, эллинистическо-римский, период в истории античной философии занимает промежуток времени с III в. до н. э. по V в. н. э. Он включает в себя период раннего эллинизма (III-I вв. до н. э.) и период позднего эллинизма (I-V вв. н. э.). Культура раннего эллинизма характеризовалась, прежде всего, индивидуализмом обусловленным освобождением человеческой личности от политической, экономической и моральной зависимости от полиса. Главным предметом философского исследования становится субъективный мир личности. В период позднего эллинизма были доведены до логического завершения основные тенденции развития античной философской мысли. Произошел как бы возврат к идеям классики, к ее философским учениям о бытии (неопифагореизм, неоплатонизм), но возврат, обогащенный знанием субъективного мира личности. Взаимодействие с восточными культурами в рамках единой Римской империи привело философскую мысль к частному отходу от рационализма и обращению к мистицизму. Философия позднего эллинизма, освобождаясь от свободомыслия раннего эллинизма, пошла по пути сакрального, т.е. религиозного постижения мира.




АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ ? совокупность философских учений, возникших в Древней Греции и Риме в период с 6 в до н.э. по 6 в. н.э. Условными временными границами этого периода принято считать 585 до н.э. (когда греческий ученый Фалес предсказал солнечное затмение) и 529 н.э. (когда императором Юстинианом была закрыта неоплатоническая школа в Афинах). Основным языком античной философии был древнегреческий, со 2?1 вв. началось развитие философской литературы также на латыни.


Источники изучения. Большинство текстов греческих философов представлены в средневековых рукописях на греческом языке. Кроме того, ценный материал представляют собой средневековые переводы с греческого на латынь, сирийский и арабский языки (особенно в случае, если греческие оригиналы безвозвратно утрачены), а также ряд рукописей на папирусах, отчасти сохранившихся в г. Геркулануме, засыпанном пеплом Везувия ? этот последний источник информации об античной философии представляет единственную возможность изучать тексты, написанные непосредственно в античный период.

Периодизация. В истории античной философии можно выделить несколько периодов ее развития: (1) досократики, или Ранняя натурфилософия; (2) классический период (софисты, Сократ, Платон, Аристотель); (3) эллинистическая философия; (4) эклектизм рубежа тысячелетий; (5) неоплатонизм. Для позднего периода характерно сосуществование школьной философии Греции с христианским богословием, которое формировалось под существенным влиянием античного философского наследия.




АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ


Материалистическая философия Древней Греции

Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.

Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).

Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.

Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".

Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.

Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.

Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит

Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.

Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).

Идеалистическая философия Древней Греции

Орфейская школа

Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.

Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.

Школа софистов(5 в до нэ)

Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.

Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.

Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.

Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.

Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).

Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).

Эллинско-римская философия

Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.

Средневековая философия

В странах западной Европы 5-15 века.

Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический

Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.




Онтология, гносеология, аксиология, антропология, как основные разделы философии.


Онтология (ontos-сущность+logos-учение).Термин предложен немцем Гоклениусом. Один из разделов философии. Определяется, как 1) учение о бытие, как таковом; 2) учение о сверхчувственном мире; 3) учение о мире в целом. Понятие онтология в ходе развития неоднократно менялось. В средние века пытались построить учение о бытии, являетсяся философским доказательством истин религии. В Новое время под онтологией стали понимать особую часть метафизики, учения о сверхчувственной структуре всего сущего. Онтология активно критиковалась классиками идеализма (Кант, Гегель). В дальнейшем онтология получила определение, как наука о мире в целом.

Гносеология (gnosis-знание+logos-учение) - теория познания; изучает взаимоотношени субъекта и объекта в процессе познания, отношения знания к действительности, возможности познания мира человеком, критерии истинности и достоверности знания. Гносеология исследует сущность познавательного отношения человека к миру, его исходные условия и всеобщие основания.

Аксиология (axia-сущность+logos-учение) - философское исследование природы ценностей, их места в реальной жизни, структуре ценностного мира и связи ценностей между собой. Человек есть мера всех вещей и рассматривается как наивысшая ценность, а все его действи и их результат и последствия рассматриваются с точки зрения категорий "добра" и "зла".

Антропология (antropos-человек+logos-учение) - учение о человеке, как высшем продукте природы. Все свойства и особенности человека объясняются только своим природным происхождением. Антропология подчеркивает единство человека и природы, противопоставляется идеалистическому и дуалистическому пониманию природы человека.




Функции философии


Назнач филос лучше всего указ ее ф-ии. Осн из них: Мировоззренческая. Суть ее в том, что филос выступ как сист взглядов на мир, общ-во и чел-ка. Формир мировоззр людей, филос помог им ориентир в сложн природн, информац, технич и духовн мире. В завис от того, научн или не научн явл, филос (напр: религиозн) опред и хар-р мировоззр. Познават-ая. Философ решает пробл познават мира, раскрыв процесс его познан ? то как соверш этот процесс, а так же решает вопрос о границе познания. Методологическая. Она заключ в том, что филос выступ в кач-ве метода познания мира, общ-ва и чел-ка. В кач-ве такого метода выступ, напр, Диалектика, как учение о развитии мира и его познание. Прогностическая. Созд целостную карт мира во взаимод всех его сторон, филос помог выяв источн и направл развит тех или иных фвлений прир и общ-ва. Этим она полаг предвид ход событий и сознат прогноз их. Логотерапия. (Логос-Смысл, терапия-лечение). Речь идет о лечении смыслом, ?задача филос усматр в том, чтобы помочь чел-ку справ с теми страд, котор взваны его непоним того, что происх в его жизни и в общ-ве?. Из-за тех или иных социальн причин у отдельн людей наступ духовн кризис, и человек мучается вопр о том, имеет ли смысл его дальн жизнь, о фундамент пробл его бытия, о религиозн исканиях и т. д. В данн случ встает вопрос выбора ценностей ? религиозных ? В этом ему должна помочь философия.




Материализм и идеализм


Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.




Исторические типы мировоззрения


Исторически 1-ой формой мировозр. знания явл. мивология

Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.

Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.

В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.

Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.

Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.

Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реалн. имеющ. достов. информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.

В недрах мифологии сформировалась религия.

Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.

Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей  основной признак религии ? вера в сверхестеств.

Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.

Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.

Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.

По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:

1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.

2) теоритический.

+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.

 не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.

2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.

Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае

1 - ому уровню соответствует мифология и религия

2 - ому - философия.




Мировоззрение


Мировоззрение-система обобщенных чувствований, интуитивных представлений и теоретических взглядов на окружающий мир и место человека в нем, на многосторонние отношения к миру, к себе. Наличие мировоззрения - показатель зрелости не только личности , но и социальной группы. Субъектом мировоззрения , является и личность, и социальная группа, и общество вцелом. Мировоззрение определяется : историческими условиями, личностью человека, материальными условия, культурой (образование, воспитание, искусство)Структура мировоззрения : 1. знания 2. система ценностей 3. опыт, на основании этого формируется поведение. Мировоззрение включает в себя проблемы:1.Что есть мир? Сущность бытия, космоса. Кто сотворил. .Есть ли начало? Есть ли границы? 2.Мир стабилен или развивается? Как развивается: по кругу, по спирали, бесконечным потоком? 3.Сущность человеческого бытия, его роль в этом мире? 4.Познаваемость мира. 5.Проблема бога, смысла жизни,личного бессмертия.Всякое мировоззрение окрашено атмосферой человеческой сущности. В мировоззр. включено волевое начало человека. Разум и воля - необходимые элементы челов. убеждений. Мировоззр. зависит от бытия человека. Общественное сознание-отражение действительности. Одно и тоже явление рассматривается с разных позиций - возникают разные формы общественного сознания(нравственное, эстетическое, правовое, экологическое).




Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.


В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:

1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)

2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)

3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)

4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)

5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)




ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФИИ. ОСНОВНЫЕ ФИЛ. ПРОБЛЕМЫ И НАПРАВЛЕНИЯ.


Фил. - это такая обл. дух. деятельности, кот. основывается на особом,фил. типе мышления, лежащем в основе ф. познания, и на самостоятельности предмета ф. Ф. не обладает таким же предметом как например естеств. науки, в том смысле, что предмет ф. не локализован в пределах той или иной конкретной обл. знания как например биол., геология... Однако предмет у ф. есть, и принцип. невозможность указанной его локализации составл. его специф. особенность.

Эта та область дух. деятельности чел., в основании кот. лежит рефлексия над самой деятельностью и, следовательно, над ее смыслом, целью и формами и в конечном счете над выяснением сущности самого чел. как субъекта культуры, то есть сущностных отношений чел. к миру.

Ф. возникла с перенесением основного внимания а чел. в его отношении к миру, т.е. на чел., познающего, преобраз. и творящего мир. С течением истории конкретное наполнение этой общей специфики ф. предмета неоднократно обновлялось, наполнялось новыми смысловыми нюансами, но всегда в основе ф. знания лежала установка на выяснение связи между чел. и миром, т.е. на выяснение внутренних целей, причин и способов познания и преобразования мира человеком.

Ф. - это т.о. не просто н. дисциплина, а еще и специф. тип мышления и даже своего рода ф. эмоциональный настрой, система мировоззр. чувств.

Имеется ли внутреннее деление ф. проблематики, в целом ориентиованной на выявление отношеий чел. с миром? Еще в античности такое деление было намечено, хотя оно и не совпадает с соврем. структкрой ф. знания, и прежде всего потому, что ант. ф. включала в себя тот состав знания, кот. в последствии отошел к ест. наукам.

И все же уже в ант. говорилось о ОНТОЛОГИИ - учении о бытии и о ГНОСЕОЛОГИИ или ЭПИСТЕМОЛОГИ - учении о познании, и о ЛОГИКЕ - учении о формах мышления.

Ф. вопросы. Является ли сладость объективн свойством сахара или это льшь субъективное ощущение чел.? Принадлежит ли красота предм. природы, людям... или она продиктована чувством прекрасного, челов. способностью воспринимать красоту? Вопрос о чел. свободе. Связан ли прогресс общества лишь с объективными показателями темпов эконом развития или же включает и субъективные, челов. аспекты? Все эти воросы затрагивают одну общую проблему: соотношение бытия и сознания, объективного и субъективного, мира и человека.

Бертран Рассел: ?разделен ли мир на дух и материю, а если ад, то что такое дух и что такое материя? Подчинен ли дух материи, или он обладает независимыми способностями? Имеет ли вселенная какое либо единство или цель? Развивается ли вселенная по направлению к какой либо цели? Действительно ли сущ. законы прир., или мы просто верим в нах благодаря льшь присущей нам склонности к порядку? Нужно ли добру быть вечным, чтобы заслуживать выс. оценки, или же к добру нужно стремиться, даже если вселенная неотвратимо движется к гебели? Исследовать эти вопросы, если не отвечать на них, - дело философии.?

Большая многоплановая проблема ? мир-человек?, по сути, выступает как универсальная и может рассматриваться как всеобщаа формула, абстрактное выражение практически любой ф. проблеммы. Вот почему она может быть в опр. смысле названа осн. вопросом ф.




Мораль и нравственность

SHPORA.net :: PDA
Добро пожаловать, Stas
Мой список вопросов
Выход Main
FAQ
естественные науки
математические науки
технические науки
гуманитарные науки
Search:
Title: | Body:


А.С. Пушкин

[ Back ]
Лирика Пушкина

О лирике Пушкина говорить и трудно и легко. Трудно, потому что это
разносторонний поэт. Легко, потому что это необычайно талантливый поэт. Вспомним, как он определил сущность поэзии:

Свободен, вновь ищу союза
Волшебных звуков, чувств и дум.

Я обратил внимание на то, что непременным условием творчества поэт считает свободу. Пушкин уже к семнадцати годам был вполне сложившимся поэтом, способным соперничать с такими маститыми светилами, как Державин, Капнист. Поэтические строки Пушкина в отличие от громоздких строф Державина обрели ясность, изящество и красоту. Обновление русского языка, столь методично начатое Ломоносовым и Карамзиным, завершил Пушкин. Его новаторство нам потому и кажется незаметным, что мы сами говорим на этом языке. Бывают поэты ?от ума?. Их творчество холодно и тенденциозно. Другие слишком много внимания уделяют форме. А вот лирике Пушкина присуща гармоничность. Там все в норме: ритм, форма, содержание.

Брожу ли я вдоль улиц шумных,
Вхожу ли в многолюдный храм,
Сижу ль средь юношей безумных,
Я предаюсь моим мечтам.

Так начинается одно из самых блистательных стихотворений Пушкина. Музыкальное повторение у и ли не кажется нарочитым, но создает особую мелодию стиха, всецело подчиняемую общей идее произведения. Поэта мучает мысль о скоротечности жизни, о том, что на смену ему придут новые поколения и он, возможно, будет забыт. Эта печальная мысль развивается на протяжении нескольких строф, но затем, по мере того как она уступает место философскому примирению с действительностью, меняется и звуковой настрой стихотворения. Элегическая протяженность исчезает, последние строки звучат торжественно и спокойно:

И пусть у гробового входа
Младая будет жизнь играть,
И равнодушная природа
Красою вечною сиять.

Исключительное художественное чутье Пушкина руководило им в выборе ритма, размера. Удивительно точно воспроизводится тряска дорожного экипажа:

Долго ль мне гулять на свете
То в коляске, то верхом,
То в кибитке, то в карете,
То в телеге, то пешком?

Когда читаешь стихотворение ?Обвал?, невольно приходит на память гулкое горное эхо, возникают в воображении угрюмые очертания скал и обрывов.

...И ропщет бор,
И блещут средь волнистой мглы
Вершины гор.

Пушкин, как никто, умел радоваться красоте и гармонии мира, природы, человеческих отношений. Тема дружбы - одна из ведущих в лирике поэта. Через всю свою жизнь он пронес дружбу с Дельвигом, Пущиным, Кюхельбекером, зародившуюся еще в лицее. Многие вольнодумные стихи Пушкина адресованы друзьям, единомышленникам. Таким является стихотворение ?К Чаадаеву?. В строках, лишенных всякой иносказательности, поэт призывает друга отдать свои силы освобождению народа.

Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы!

Столь же недвусмысленный призыв к восстанию содержится и в знаменитой оде Пушкина ?Вольность?. Главная мысль оды в том, что ?вольность? возможна и в монархическом государстве, если монарх и народ строго следуют законам, в том числе и моральным. Пушкин призывает к этому, но вместе с тем звучит предупреждение тиранам:

Тираны мира! трепещите!

Поэтические проклятия в их адрес занимают целую строфу.

Самовластительный злодей!
Тебя, твой трон я ненавижу
Твою погибель, смерть детей.
С жестокой радостию вижу.
Читают на твоем челе
Печать проклятия народы.
Ты ужас мира, стыд природы,
Упрек ты богу на земле.

Царь рассвирепел, прочитав эти строки. ?Пушкина надо сослать в Сибирь, - заявил он. - Он бунтовщик хуже Пугачева?.

На зловещем контрасте безмятежной природы и ужасов крепостничества строится ?Деревня?. Стихотворение условно можно разделить на две части. Первая часть - это ?приют спокойствия?, где все полно ?счастья и забвенья?. Казалось бы, по тону первой части ничто не предвещало взрыва негодования. Даже подбор оттенков говорит нам о радужных картинах сельской природы:?душистые скирды?, ?светлые лучи?, ?лазурные равнины?. Иначе, ?везде следы довольства и труда?. Но вторая часть стихотворения несет антикрепостническую
направленность. Именно здесь, в деревне, Пушкин видит зловещую причину всех бедствий - крепостное право, ?рабство тощее?, ?барство дикое?. Заканчивается стихотворение риторическим вопросом:

Увижу ль, о друзья! народ не угнетенный
И рабство, падшее по манию царя,
И над отечеством свободы посвященной
Взойдет ли, наконец, прекрасная заря?

Но царь не внял призывам поэта. Пушкина ожидала ссылка. Правда, благодаря Жуковскому, северную ссылку заменили южной. Во время восстания декабристов Пушкин жил в Михайловском. Здесь его застала весть о жестокой расправе над ними. Он пишет замечательное стихотворение ?В Сибирь?,
которое передает декабристам через Екатерину Трубецкую. Он посылает друзьям слова утешения:

Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье
Пушкин был не только единомышленником декабристов, его стихи воодушевляли их. Каждое новое произведение было событием, переписывалось из рук в руки. Об этом говорится в стихотворении ?Арион? :

.....А я - бесконечной веры полн, -
Пловцам я пел...

Певец оказывается единственным, кто уцелел после ?грозы?. Но он остается верен своим убеждениям: ? я гимны прежние пою?.

Быть с друзьями в беде - священный долг каждого человека. Высокие чувства любви и дружбы неизменно сопутствуют Пушкину, не дают ему впасть в отчаянье. Любовь для Пушкина - высочайшее напряжение всех душевных сил.

Как бы ни был человек подавлен и разочарован, какой бы мрачной ни казалась ему действительность, приходит любовь - и мир озаряется новым светом.

Самым изумительным стихотворением о любви, на мой взгляд, является стихотворение ? Я помню чудное мгновенье?. Пушкин умеет найти удивительные слова, чтобы описать волшебное воздействие любви на человека:

Душе настало пробужденье:
И вот опять явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.

Женский образ дан лишь в самых общих чертах: ?голос нежный?, ?милые черты?. Но даже эти общие контуры женского образа создают впечатление возвышенного, необычайно прекрасного.

В стихотворении ?Я вас любил? показано, что настоящая любовь не эгоистическая. Это светлое, бескорыстное чувство, это желание счастья любимой. Пушкин находит удивительные строки, хотя слова совершенно простые, повседневные. Наверно, именно в этой простоте и повседневности проявляется красота чувств и нравственная чистота:

Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам бог любимой быть другим

Особое внимание хотелось бы обратить на стихотворение ?Мадонна?

Это стихотворение Пушкин посвятил своей жене. Радость и счастье от долгожданного брака (он трижды делал предложение Н. Н. Гончаровой)
выразились в строках:

Исполнились мои желания. Творец
Тебя мне ниспослал, тебя, моя Мадонна,
Чистейшей прелести чистейший образец

Поэзия Пушкина обладает удивительным даром. Она как живительный бальзам
воздействует на человека. Стихотворения Пушкина мы знаем с юных лет,
но только через какое-то время, иногда много лет спустя, мы открываем для себя заново сказочный мир его поэзии и не устаем поражаться ее кристальной
чистоте, ясности, одухотворенности. Поэзия Пушкина вечна, ибо она обращена ко всему прекрасному в человеке.


22


1632-1704

Основатель либерализма

Произв: 2 трактата о правительстве в кот . он. Обоснов. Теорию общественного договора как причину образования гос-ва.

Признавал естественно состояние общества

Основат. Идеи о разделении власти на 3 ветви.


21


1588-1679

Основная проблема ? гос-во.

Произв: о гражданине и левиафаке

Сторонник абсолютной монархии

Различал 2 составл. Общ: естественное и гражданское


20


1596-1650

Основат. Франц. Академии наук

Родоначал. Рационал. Направления

Философия - дуалистическая


19


1561-1626

Основатель эмпиризм. Направления

Знания-сила и власть


18


17век

2 направления: эмпиризм (на опытке) и рационализм (разум ориентир. На математику)

Философы: Бэкон, Декарт, рене


17


Идеалистическая философия, рассматривающая материальный мир, как связное целое, на основе метафизических предпосылок (гл. обр. в нач. и середине 19 в.). ...Энгельс обвиняет старую натурфилософию в том, что она заменяла "неизвестные еще ей действительные связи" (явлений природы) "идеальными, фантастическими". Лнн. Отношение старой натурфилософии к диалектическому естествознанию, говорит Энгельс, такое же, как утопического коммунизма к современному.


16


НИКОЛО МАКИАВЕЛЛИ (1469--1527) -- италь-янский политический мыслитель, основатель свет-ской политической науки. Одно из главных сочинений Макиавелли- "Государь" (1532). В нем автор на примере одного из князей Италии, Чезаре Борджа, рисует образ идеального правителя в государстве. Борджа был абсолютно беспринципным, коварным. Жестоким, но на редкость удачливым политиком. На его примере он анализировал успех на политическом поприще. По мнению философа, государь не добьется успеха, если он всегда будет справедливым.


15


1517 священник Лютер выдвинул 95 тезисов против индульгенции. Событие послужило стимулом для выступления против катол. Церкви. Начло движения за новую веру дало наз. Реформация. Эпоха возражден и реформации была противоречива, и проявлялась это в спорах 2 лидеров Лютера и Роттердамского о воли человека перед Богом


14


15-17век

эпоха произвела переворот в системе ценностей. Главная ценность-человек

2 черты: антисколастическая (направ развив. Критическ. мысль)

пантеизм (Бог во всем)

Философия этой эпохи считается антропологическая.


13


Абеляр

(1079, Палле, - 21.4.1142, аббатство Сен-Марсель, близ Шалон-сюр-Сон), французский философ, богослов и поэт, учился в Париже у Росцелина и Гильома из Шампо. В 1113 открыл собственную школу, привлекшую множество учеников. Трагическая история любви А. к Элоизе закончилась уходом их в монастырь (1119).

В споре о природе универсалий А. развил учение, названное позже концептуализмом: общие понятия не являются ни реальностями, ни простым словесным обозначением, а заключены в значении слова и представляют собой мысленное содержание, относимое ко множеству отдельных вещей на основании имеющегося сходства или совпадения между ними

ФОМА АКВИНСКИЙ (Thomas Aquinas) (1225/1226-1274) - средневековый теолог и философ, один из крупнейших представителей схоластики 13 в. Родился в Италии, близ Аквино, в семье графа Ландольфо Аквинского.


12


Богоподобление ?полное подчинение духов.

Вера ?сверхъестест. Мировозренч. Позиция. Субъекта

Основатель мистизма ? Августин (354-350)

Человек может возвратить себе световой духовный облик пройд 3 этапа: очищение души, просвещения души, просветление божественного озарения

Черта: авторитарный стиль мышления

Главное следовать церкви


11


креационизм (Бог сотворил мир)

антрополозим (существо в центре подобное Богу)

Провиденциализм (постоянная связь Бога и человека)


10


5 -13 век

Философия развивается по христианским философии под контролем церкви

Осн. Задача: создать труды в кот. Объяснял. Основы христианства


9


Киники, греч., или циники, последователи цинической школы, основанной в IV в. до Р. Хр. одним из учеников Сократа Антисфеном. Характерн. черты: равнодушие к теоретической науке, понимание философии как искусства жить; полное пренебрежение ко всем условиям общежития, так как единственная цель в жизни - добродетель, и все остальное - зло или безразличное. В числе представителей цинической школы были: Диоген Синопский, Кратет из Фив и другие; в III в. она слилась со стоической школой.


8


ЭПИКУРЕИЗМ ? одна из наиболее влиятельных школ эллинистической философии. Основным идейным содержанием и теоретическим обоснованием практикуемого образа жизни сторонников этой школы является философская система ее основателя Эпикура (ок. 341-270 до н.э.).

Согласно эпикурейцам, миссия философии сродни врачеванию: ее цель - излечить душу от страхов и страданий, вызванных ложными мнениями и вздорными желаниями, и научить человека блаженной жизни,

Стоики, школа греч. философов, основана Зеноном на Кипре (ок. 340-265), кот. беседовал в Афинах в портике (стоа пойкиле, отсюда и название С.). Последователи Зенона - Герилл, Хриизипп, Антипатр, Эратосфен, Панеций Родосский, Посидоний. Мудрый человек обладает 4 добродетелями: рассудительностью, мужеством, воздержанием и справедливостью. В логике, по учению стоиков, опыт есть единственный источник познания; в физике есть только одно начало - живая разумная стихия; вселенная есть живое тело, все члены кот. разумно согласованы; но сама по себе материя бесформенна и бескачественна, лишена жизни и движения; она оживляется творческой разумной силой,


7


Трактат о душе

Аристотель, величайший греческий философ и естествоиспытатель, имевший громадное влияние на все последующее развитие философской мысли. Род. 384 до Р. Хр. в Стагире в Македонии (отсюда стагирит); с 17 лет ученик Платона




6


Сократ (469-399)

Я знаю-что ничего незнаю

Принципиально ничего не писал.

Использ. Метод диалект. Спора

Считал умеренность во вс?м ?справедливым

Платон основал свою школу академию кот. Была запрещена через 1000 лет

Платон ?основатель объективного идеализма

Считал что существует мир идей.


5


Философия др. Греции

Направ: натурфилолософия(природа), антропологический (пробл.человека), систематический


4


Буддизм, даонизм, конфуций


3


Материалистов ? в основе мира лежит материализов. Начало (Маркс демокрит)

Идеалистов ? в основе лежит духовное начало (Платон)

Дуалистов ? в основе и идеальное и мат. Начало (Декарт)

Диалектики- в основе вс? развивается в процесс. Борьбы с противоположностями

Метафизики ? в мире или вс? постоянно или вс? изменчиво (Фейербах)

Гностиков ? признавали способность человека познать мир (Платон)

Агностики ? невозможно познать мир (Кант)

Монистов- мир можно объяснить на основе единого начала (Гегель)

Мир можно объяснить на основе разных точек


2


Антологическая (осн. Воп. мировоз)

Антропологическая (человек)

Аксиологическая (цености)

Социальная(общество)

Гносологическая(познания человека)

Методологическая(методы познания)


1


Антологическая (осн. Воп. мировоз)

Антропологическая (человек)

Аксиологическая (цености)

Социальная(общество)

Гносологическая(познания человека)

Методологическая(методы познания)




Мировоззрение, его типы и структура.

Мировоззрение - это совокупность взглядов и убеждений, оценок и норм, идеалов и установок, которые определяют отношение человека к миру, являются его ориентирами в повседневной жизни. Всякая философия является мировоззрением, т.е. совокупностью общих взглядов на мир и место в нем человека.



Различают следующие типы мировоззрения: обыденное, религиозное, философское, научное, а также сциентистское и антисциентистское. Обыденное мировоззрение формируется стихийно, на основе непосредственного жизненного опыта. Религиозное мировоззрение базируется на религиозном понимании. Научное мир-е формируется на основе познания законов развития природы и общества. Сциентизм рассматривает естественнонаучное знание главным фактором прогресса и решения социальных проблем. Антисциентизм выступает против главенствующей роли науки в жизни человека и общества, более того он их противопоставляет. Философское мировоззрение - предельно обобщенный взгляд на мир, основанный на принципах и законах бытия. Оно зависит от отношения к основному вопросу философии - что первично, бытие или сознание. Отсюда мировоззрение может быть материалистическим либо идеалистическим.



Виды мировоззрения: индивидуальное и общественное, которое находит преломление в формах общественного сознания, идеологии, в общественном идеале, общественной позиции.



Структура мировоззрения - психологическая и гносеологическая. Психологическая структура: система знаний, взглядов, отношение человека к миру, в выборе жизненной позиции, осознание долга, идеалы. Гносеологическая структура: основную роль играют знания естественнонаучные (физические, биологические и т.д.), математические, социологические, экономические и т.д.



Можно выделить три осн. Формы мировоззрения:

1) Мифология - фантастическое отражение в первобытном сознании реальной действительности

2) Религия - форма сознания, основан. на вере в сверхестественные силы, кот. влияют на судьбу человека и окружающий мир. Особенностью мифологии и религии является то, что они имеют духовно-практический характер и тесно связаны с уровнем освоения человеком окружающего мира и зависимостью его от природы и быта.

3) Философия - является структурой мировоззрения, теоретическим основанием. Относя философию к мировоззренческим формам человеческой культуры, выделяют одну из существенных особенностей: мировоззр-е в философии выступает в форме знания и носит систематизированный упорядоченный характер, опирается на четкие понятия и категории. Именно философия, в отличие от частнонаучного знания, рассматривает мир как целостность, его универсальные законы и принципы единства, связи и развития, место и роль человека в системе мира. К особенностям философского знания можно отнести сложную структуру, теоретический, во многом субъективный характер. Это совокупность объективного знания и ценностей, нравственных идеалов своего времени.

Она подвержена влиянию эпохи, влиянию прежних философских школ, динамична и неисчерпаема по своей сути, изучает как сам предмет познания, так и механизм познания, занимается извечными проблемами: бытие, материя, движение и др.


Исторические типы мировоззрения

Исторически 1-ой формой мировозрение. знания явл. мифология



Мифология ? представляет собой осмысление и представл. мира и человека в фантаст. образах и сюжетах.



Основные формы м-гии: сказки, легенды, вымыслы, слухи и т.д.



В основе первобытной и антич. мифологии лежит олицетвор. природы, т.е. уподобление ее человеку, человеческому способу существования.



Объяснен. природы и обществ. явлен. как результат действия сверхестеств. сил.



Мифотворство имеет место там где отсутств. реальн. опытно подтвержден. знания, которые заменяются вымыслами и предположениями.



Мифотворство может носить и искусственный характер преднамеренно осущ. с тем, чтобы вместо реально имеющую достоверную информ. предлагать не соотв. действит. мнения и оценки.



В недрах мифологии сформировалась религия.



Религия ? форма мировозр. объясн. мир человека, через связь со сверх естеств. существами, в этом сходство мифологии и религии.



Отличие заключается в том, что мифология просто предлагает свою картину мира, а религия предписывает верить ей  основной признак религии ? вера в сверхестеств.



Сущ. различные организации и учреждения для формирования и поддержания такой веры, якобы обеспеч. контакт со сверхест. (культовая практика) призван. обесп. религиозное воспитание, контроль над умом людей.



Ф-я возникла как альтернатива мифологии и религии. Первые философы стремились отказ. от признания сверхъестественных сил, и объясн. мир исходя из него сомого, но в услов. отсутств. возм. опытным или эксперемент. путем проверить те или другие предположения, господствующим методом -ния их убедительности являлись логика и здравый смысл.



Для объясн. мира фил. предлог. причины и обстоят., которые не противореч. опыту, поскольку были ограничены возможности опытного познания явлений, то господств. предметом и одновр. инструментом познания и анализа являлись понятия в которых фиксировалась и называлась соответств. вещь. Поэтому ф. была главной формой понятийного теоретического мышления.



По характеру формирования и способу функционирования различают два уровня:



1) жизненно практический или уровень обыденного сознания.



2) теоритический.



+ 1-й базируется на здравом смысле и обширном повседневном опыте и складывается стихийно, этот уровень назыв. жизненной философией. 1-й ур. крайне не однороден, т.к. не однородны его носители. На формиров. этого уровня оказ. влияние нац. и религиозные традиции, уровни образов., интелект. и духовной культуры, характер проф. деятельн. и друг. Этот ур. включает в себя навыки, обычаи и традиции передов. из поколен. в поколен. и познанный опыт каждого конкретного индивида.



 не отлич. глубок. продум., систематически, обоснов. эти недостатки преодолев. на 2-ом уровне теор.



2: К этому уровню относ. и ф-я. Ф-я претендует на теоретическое обоснование как содержания, так и способа достижения обобщен. знаний, а так же норм, ценностей и идеалов определ. цели, средства и характер деятельности людей. Ф=я видит свою задачу в том чтобы сделать мировозрен. предметом теоретического анализа.



Соотношение этих уровней можно выстроить в историч. последовательности, и в этом случае



1 - ому уровню соответствует мифология и религия



2 - ому - философия.


Глобальные проблемы современности. Ноосфера как форма единения человека и природы. Экологический императив. Противоречия глобализации.



-- К глобальным проблемам современности относятся:

? предотвращение мировой войны и обеспечение мирных условий развития человечества

? устранение увеличивающегося разрыва в развитии и благосостоянии между ?золотым миллиардом? и основной массой населения Земли. Ликвидация голода, нищеты, неграмотности

? преодоление настоящих и будущих последствий НТР и использование ее достижений в гуманитарных интересах всего общества

? демографическая проблема

? проблема нарушения экологического равновесия биосферы и загрязнения окружающей среды

? проблема достаточности невозобновляемых ресурсов Земли

? проблема терроризма и др.

В ХХ веке приоритетной становится экологическая проблема, взаимоотношение человека и биосферы, общества и природы, сохранение среды обитания человека. Осознание данной проблемы началось в 60-е годы в связи с изменением природной среды под влиянием развернувшейся НТР.

В ХХ веке произошел колоссальный рост масштабов антропогенного воздействия на природу. Гигантски выросла связанная с человеческой деятельностью теплоотдача в окружающую среду, выбросы вредных веществ в атмосферу, засорение рек, озер и др. В наши дни нежелательные воздействия приобрели глобальный характер, создав острую экологическую ситуацию и ставя под угрозу само выживание человечества.

Способность природы ассимилировать (усваивать) вредные отходы производства далеко не безгранична. Пока антропогенная деятельность человека носила локальный характер, с этими пределами можно было не считаться. Сегодня она приобрела глобальный характер и эти пределы становятся важнейшим императивом дальнейшего развития. Экологический императив ? совокупность уже недопустимых условий, которые повлекут за собой нарушения равновесия природы и неконтролируемые изменения характеристик биосферы, и могут сделать дальнейшее существование человека на Земле невозможным.

Человечество должно выработать новое экологическое мышление, в котором ведущей господствующей ценностью становятся экологические приоритеты, т.е. выживание человечества, гармонизация его отношений с природой.

Существует общая перспективная идея для достижения этой гармонии ? идея ноосферы и коэволюции.

Ноосфера ? сфера разума, целенаправленное разумное развитие биосферы, осуществляемое в интересах человека и его будущего.

Коэволюция ? совместимое, взаимосогласованное развитие человека и природы.

Происходит переоценка ценностей ? переход от идеи абсолютного господства над природой к идее гармонизации их отношений. Человек является частью природы, связан с ней непосредственными узами, зависим от нее.

ХХ в. можно назвать глобальным веком. Тенденция к глобализации захватывает общественные отношения, политические, национально-государственные связи. И это вполне понятно, т.к. если сближаются страны и регионы, материально-экономические системы, то и вся система мировых общественных отношений перестраивается. Глобализация мировых общественных отношений как своеобразный увеличитель прида?т общеземной масштаб, как достижениям человечества, так и его порокам, конфликтам. Одно из наиболее явственных проявлений глобализации общественных конфликтов в ХХ в. ? мировые войны.


ОСНОВНЫЕ ТЕМЫ РУССКОЙ РЕЛИГИОЗНО-ФИЛОСОФСКОЙ МЫСЛИ X - XVII вв.

Главная тема, которая волновала древнерусских мыслителей - это тема постижения смысла жизни человека и человечества. Причем, древнерусских книжников интересовала жизнь как таковая и смысл жизни как таковой, в их абсолютной цельности.



Наверное, один из основных моментов, отличающих русскую религиозно-философскую мысль X - XVII вв. от западноевропейской, заключался в иной постановке исходных философских и вообще мировоззренческих вопросов. Еще на заре рождения философии как науки, в VI в. до н.э. древнегреческий философ Фалес Милетский сформулировал вопрос, оставшийся до сих пор главным для западноевропейской философской мысли - "Что есть вс??"



Для России 19в. и начало 20 - это век классики и в фил. и в литературе. Русская фил. этого времени

- это фил. предупреждения, кот. не услышали. У истоков русской фил. 19 века стоит Чаадаев.

Чаадаев написал серию фил. писем. После публикации 1-ого письма, он был объявлен су-

масшедшим, редактор сослан в Сибирь. Это был открытый протест против самодержавия и кре-

постничества. Ч. рассматривает каким путем должна идти Россия: путем Запада или своим путем.

Идеи Ч. развивали и западники и славянофилы. - Киреевский, Самарин, братья Аксаковы. Они

обосновывали самобытный путь развития Росс. В основе прогресса должны лежать православные,

которые должны являться основой мировоззрения. Общине, которая гармонизирует личный и

общественный интерес и монархия, которая оберегает об-во от революций. Славянофилы видели и

вскрывали противоречия м/у властью и об-ам, м/у народом и дворянством. Западники - Герцен,

Гроновский, Боткин, Тургенев. Осн. идеи: Росс. С петровских времен необратима привязан к западу

и должна идти по капиталистическому пути. Западники высоко оценивают фил. Гегеля, ориентиру-

ются на развитие науки, естествознание. В 60-70гг. представителями славянофильской традиции

выступили: Аполлон-Григорьев, Достоевский, Страхов. Идеи: почва - глубины народной жизни, из

которых выводится самобытный путь Росс. Достоевский - столько же философ, сколько и писатель.

Диалектика его идей воплощается в столкновении героев его произведений. Он рассматривает

антропологические проблемы и пр-мы оправдания бога. Человек - это противоречие темных и

светлых сторон, сознательного и бессознательного. Ч-к иногда не умеет исп дарованную ему

свободу и тогда в ч-ке торжествуют темные силы. Часто к истине ч-к приходит ч-з страдания,

преступления и наказания. Ч-к не может прожить без бога. Потеря веры в бога иногда превращ-ся в

человека-божество. Достоевский большую роль отдавал христианству. Он ценил красоту, но считал,

что красоту надо защищать. Достоевский делит ист-ю человечества на 3 части: патриархальность,

цивилизация, христианство. Соц-зм Достоевский оценивал лишь как путь внешнего устроения

человечества. Главное же - нравственное самоусовершенствование.

Толстой (1828-1910) пережил духовный кризис и пришел к религиозному пониманию жизни. Он

отлучен от церкви, т.к. он отвергает церковное истолкование истин Иисуса. Идеи Толстого -

панморализм (чистая тирания морали), в личности должно подавляться все, а главенствовать только

моральное сознание. Идеи панморализма Толстой проводит в воспитании и в семейной жизни. (Т)

противопоставлял добро и красоту. Искусство, особенно музыка, обладает роковой силой,

несовместимой с добротой. (Т) раскрывает основную проблему современности, проблему всей

культуры.
Специфика и основные направления русской философии.

[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]


Философская мысль в России начинает зарождаться в XI веке под влиянием христианизации, в работах Киевского митрополита Иллариона (?Слово о законе и благодати?). Развитие русская философия получила при Василии III в учении игумена Елиазароского монастыря Филофея (о ?Москве как о третьем Риме?). Далее в XVI-XVIII образовались две противоборствующие тенденции:

1. Внимание опирается на самобытность русской мысли, связанная с неповторимым своеобразием русской духовной жизни;

2. Выражает стремление вписать Россию в процесс развития европейской культуры. Так как Россия стала развиваться позже западных стран, то она должна учиться у Запада.

Наибольшие развитие эти тенденции получили в 40-60-х годах XIX века:

1. Славянофилы. А.С. Хомяков (1804-1860), И.В. Киреевский (1806-1856) , К.С. Аксаков (1817-1860), Ю.Ф. Самарин (1819-1876).

2. Западники. В.Г. Белинский, Н.Г. Чернышевский, А.И. Герцен.

Славянофилы опирались на ?самобытников?, на православно-русское направление в общественной мысли России. В основе их учения лежит мнение о мессианской роли русского народа, самобытности и, даже, исключительности. Решение проблемы сочетания свободы и необходимости, индивидуального и церковного начала служит у славянофилов ключевым понятием в разработке понятия соборности ? не только внешнее, видимое, соединение людей в одном месте, но и соединение их духовной общности. Стержнем соборного сознания является Никео ? цареградский символ веры, лежащий в основе учения русской православной церкви.

Россия, считали славянофилы, опираясь на православную духовную основу, идет своим особым путем, который должен привести ее к мировому лидерству. Православие породило специфическую социальную организацию ? сельскую общину, которая сочетает в себе два начала: хозяйственное и нравственное. Славянофилы выступали против крепостного права. Они требовали перенести принцип общины и в города, промышленность. Цель ? ?просветление народного общинно начала церковнообщинным?. Лучшая форма правления ? монархия, однако Россия погрязла в ?мерзкой административности?.

В.С. Соловьев (1883-1900) выражал в русской философии интеллектуалистскую тенденцию. Он стремился поставить разум на службу вере. Дать возможность религии опереться на интеллектуальное начало, соединив ее с естествознанием. Эта идея позаимствована у неоплатоников, откуда в учении Соловьева появилось понятие ?мировой души? и мира идей. От атомистов он взял идею об атомном строении мира. В гносеологии Соловьев реализовал принцип всеединства через концепцию цельного знания, предпосылкой которого является вера в Бога.

Интеллектуализму Соловьева в русской философии противостояла антиинтеллектуальная тенденция, Л. Шестов (1866-1938). Здесь имеет место учение о несовместимости веры и разума. С мнением Шестова о коренной ущербности рационального познания и существования особой, внелогической способности постижения человеческого бытия был солидарен С. Н. Булгаков (1871-1944), утверждавший. Что логическое мышление соответствует греховному человеку, оно есть болезнь.

Невозможность познать природу Бога, существование божественной тайны ? главный принцип христианского иррационализма


Проблемы и специфика философского знания.

Философия есть теоретическая рефлексия над мировоззрением и культурой определенного исторического типа.

Рефлексия есть осознание, осмысливание и обоснование того, над чем она осуществляется. Саморефлексия - сам себе обосновывает свои поступки.

Соотношение философии и мировоззрения можно охарактеризовать так: понятие ?мировоззрение? шире понятия ?философия?. Философия - это такая форма общественного и индивидуального сознания, которая постоянно теоретически обосновывается, обладает большей степенью научности, чем просто мировоззрение. Мировоззрение же отражает ценностное отношение субъекта к окружающему миру или самому себе.

Мировоззрение существует в виде системы ценностных ориентаций, идеалов, верований и убеждений, а также образа жизни человека и общества (как форма реализации духовной сущности мировоззрения).

Философия выступает как размышление над мировоззрением и культурой, которые стремятся объяснить, понять, определить тип культуры и мировоззрения как стремление обосновать их. Философия стремиться показать каково значение для человека вот такого осознания, понимания, обоснования, каким образом это влияет на самосознание личности.

Поскольку предметом философии выступает мировоззрение и культура, постольку проблемы, с которыми имеет дело философия, являются смысложизненными. Таких проблем много и все они выступают как стороны аспекты, проблемы человека. Проблема человека - центральная проблема философии. В качестве отдельных сторон человека проблема сознания и самосознания человека проблема познавательных возможностей и методов познания, проблема отношения человека и Бога, любви и счастья, свободы и неволи.

Философская проблематика, концентрируясь вокруг основного вопроса, не исчерпывается им. Существуют различные классификации многообразных проблем философии. Выделим некоторые из них.

1. Проблемы устройства мира, бытия, т. е. проблемы онтологии: существует ли субстанция бытия, и какова она, что есть движение, пространство, время; что такое сознание и как оно возникло, какое место занимает в мире человек, какова его природа, существует ли цель мирового развития, существуют ли законы природы или мы верим в них благодаря склонности к порядку и т. п.?

2. Проблемы познания мира, или проблемы гносеологии: познаваем ли мир в принципе; безгранично ли человеческое познание в своих возможностях или оно имеет границы, как получается знание о мире, как удостовериться в том, что полученные результаты ? истина, а не заблуждение?

3. Проблемы ценностей, или проблемы аксиологии: что есть благо; какова природа ценностей, как они связаны между собой; как соотносятся ценности и ?факты? реальности и т. д.?

4. Проблемы преобразовательной деятельности человека, или проблемы праксиологии: способен ли человек преобразовать мир; где границы допустимого вмешательства в естественное развитие природы и общественных процессов; каковы принципы оптимальной деятельности .

5. Проблемы логики, этики, политики, эстетики и др.

Результатом философской рефлексии являются философские знания.

Специфика философского знания: взаимосвязь и в то же время отличие от других типов знания.

Философское знание является системно-рациональным, т.е. оно строится на основе некоторых исходных положений, принципов и развертываются посредством обоснования логического выведения одного из другого, достижение и изложение философского знания связано с использованием специальных знаний и специального языка. В этом сущность сближения философского знания с любым теоретическим, в частности научным.

Философское знание является целостным выражением мира отношением человека к миру, причем это целостное, духовное выражение мира осуществляется на уровне всеобщих его свойств и связей. Любое знание стремиться к духовному воспроизведению мира в форме картины мира (научной, философской, религиозной). В этом своем свойстве философия отличается от любой другой картины мира: философская картина мира характеризуется всеобщностью.

Философское знание являются ценностным, что сближает его с другими типами мировоззренческого знания (религия, искусство), а также отличается от любого предмета знания, научного.

Являясь ценностным, философское знание характеризуется особой ролью субъективностью личностного момента, ему всегда присуще ценностная ориентация автора. В этом сближается с религией, художественные эстеты. Ценностный характер философского знания определяет то, что отношение к философии у человека должно быть избирательным: личность в принципе должна в философии, как и в искусстве и литературе должна обладать вниманием на то, что соответствует его идеалам.


Философия как форма мировоззренческого знания. Функции философии.

В зависимости от того, какую роль философия выполняла или выполняет в общ-ве, относительно элементов духовной культуры общества, выделяют следующие функции:



1) логическая (содержан. ее является анализ понят., сужден., теорий с точки зрения их соответствия законам логики)



2) методологическая (заключается в сознательном систематическом анализе и выборе целесообразности путей и методов познания предмета)



3) эвристическая (эвр ? теории обознач. обл. исследов. закономерности научного и технического творчества)( проявляется в возможности получен. новых знаний, новых результатов исследований в ходе философского анализа проблемы и путей ее решения)



4) мировоззренческая (главная функция ф-ии т.к. она совпадает с ее основным содержанием заключается в формировании, систематиз. обоснован., мировозр. знания в возможности через философ. образов. формировать мировоззрение людей)



5) критическая (ф-ия не останавливается на достигнутых результатах, она постоянно стремиться к выдв. и критическому анализу вс? новых и новых возм. подходов)




Древне восточная философия.Китай

Ф. древнего Востока.

ФДВ на протяжении нескольких тысячелетий может быть приурочена к трем центрам:

древнеиндийская, древнекитайская цивилизации и древняя цивилизация Среднего

Востока. ФДВ развилась из мифологических сюжетов этих цивилизаций.

Причины возникновения: 1.социально-экономическая (переход от меди к железу)

2.товарно-ден. отнош. 3.ослабление родо-племенных связей 4.первое гос-во 5.

духовная жизнь.



В Китай процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой борющихся царств".

Первые ф-ы бродяги критиковали мифологию. Ф-ы крутые Конфуций и Лао-дзы. Для

древнего Китая хар-на опора на священные книги - "пятикнижие". Аскеты, бродячие

мудрецы - первые критики мифологиии, подготовили эпоху борющихся царств. Уже в

наиболее ранней из книг упоминается два принципа янь и инь олицитворяют два

взаимодополняющих начала (муж. и жен.). Позже включена категории ци -

нематериальная субстанция, что пронизывает весь космос. Расцвет приходится на

время существования 6 классических школ.



Древне-Китайская фил. Конфуцианство и Даосизм

Основные школы: конфуцианство и даосизм.

Конфуции : 551 - 479 г.д.н.э. Основа - соц. Этич. Проблемы. Он создает идеал

высоко морального ч-ка. Который должен обладать чувством долга и человеч-

ностью, став идеологией правящих классов превратилась в жестокую сис-му

требований обязательных для исполнения. В 1 в.д.н.э. конфуцианство преврати-

лось в религию, где верховной силой считается небо. Большое место отводится

ритуалам. В к. отсутствуют жрецы, обряды выполняют чиновники.

Даосизм : 5-6 в. д.н.э. Центральное понятие дао - первопричина мира естест-

венный путь по которому должны следовать все и все в мире. Даосизм пропо-

ведует пассивное отношение к миру, идеал гармонии ч-ка и космоса, слияние ч-

ка с природой и космосом. Стремление ч-ка ворваться из гос-ва, где он просто

винтик. В этом плане Даосизм противоположен конфуцианству.


АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ




Материалистическая философия Древней Греции



Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.



Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).



Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.



Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".



Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.



Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.



Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит



Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.



Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).



Идеалистическая философия Древней Греции



Орфейская школа



Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.



Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.



Школа софистов(5 в до нэ)



Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.



Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.



Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.



Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.



Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).



Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).



Эллинско-римская философия



Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.



Средневековая философия



В странах западной Европы 5-15 века.



Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический



Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.


АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ



Материалистическая философия Древней Греции



Милетская школа: Файес (624 - 547 гг до н.э.):Архэ(первоначала мира )-вода,воде зародилась жизнь.



Анаксимандр (610-546 гг.до н.э.):Архэ-это апейрон (первоначальная материя, из которой возник мир; сочитание противоположностей).



Анаксимен(588-525 гг. до н.э.)Архэ-воздух,от степени его уплотнения появляются вода, огонь,земля и т.д.



Гераклит Эфеский(к.6-н.5 вв.)Архэ-огонь,душа состоит из огня и воды-"Ради минутной слабости человек пьет вино-он разжижает свою душу".



Элиаты':Ксенофан и Зенон (сер.6-н.5в.)Все в мире из воды и земли.Мир вечен, неизменяем, в целом постоянен.Движение-диaлектика прерывного и непрерывного.



Эмпидокл(490-430 гг. до н.э.)Выделяет 4 формы мира:земля, вода, огонь и воздух, на которые действуют активныеначала: Вражда и Дружба, под влиянием которых корни мира перемещаются.



Анаксгор (500 - 428гг.до н.э.)продолжатель ЭмпидоклаСуществуют гомеомерии - первоначала материи.Нус - умы обусловлены смешиванием и разделением гомеометрии.Источник движения противостоит материи.Атомистическая концепция: Левкипп и Демокрит



Левкипп(500 - 440 гг до нэ)Небытие существует нисколько не менее,чем бытие (совокупность атомов).Изменение вещей-результат изменения порядка и положения атомов.



Демокрит(460 -370 гг до нэ)Выделяет 2 вида качеств: первичные(зависящие от свойств аома-плотность,величинна),вторичные(появляются когда вещь воспринимается человеком - вкус, запах).



Идеалистическая философия Древней Греции



Орфейская школа



Орфей говорил о переселении души, считал,что вести чистую жизнь-это значит соблюдать религиозные ретуалы,воздерживаться от живой пищи.



Пифагор(582-500 гг до н.э.)Считал,что истинное познание лежит через разум и логику, результат деятельности которой является математика.Вся Вселенная-гармония и число,мир возникает из противоположностей.



Школа софистов(5 в до нэ)



Протогор(481-411 гг до нэ)Человек-мера всех вещей,каким человек видит мир,таким он его и воспринимает.Объективной истины не существует.



Горкий (483-373 гг до нэ) Отрицает существование: если существует, то непознаваемо, а если существует и познаваемо, то знания свои не может передать другому. Каждый человек живет в своем мире, принадлежащем только ему.



Сократ(469-399 гг. до н.э.) Считал, что цель философии - научить человека, как должно ему жить."Язнаю только то,что я ничего не знаю - с этого начинается путь познания."Существует 2 вида извлечения знаний: ирония и майевтика.



Платон (427-347 гг. до н.э.) Парадокс знаний: "если ты что-то знаешь, то зачем тебе это познавать, а если ты ничего не знаешь, то как найдешь что искать". Душа бессмертна - она причина самого себя.



Аристотель(324-322 гг. до н.э.) вершина классич. антич. философииПроблема философии: проблема отношения единичных вещей и общих понятий(идей).



Высшие роды бытия - категории (отрожают объективные отношения вещей). Источник движения, существующий вне материи - форма (активное начало).



Эллинско-римская философия



Эпикур(341-270 до н.э.) Отрицал вмешательство богов в дела мира и исходил из позиции вечности материи,обладающей внутренним источником движения.Стоики (к.4в до н.э.) - Зенон и ХрисиппМесто и роль науки определили следующим образом: логика - ограда, физика - пло-дотворная почва, этика - ее плоды, главная задача философии - в этике.Скептики (4 в до н.э.) - Пиррон, Аркселай, Карнеад Проповедовали воздержание от суждений для достижения душевного спокойствия(атараксии) и тем самым счастья, которое и есть цель философии.


Cредневековая философия

В странах западной Европы 5-15 века.



Господствующая идеалогия - религиозная.Мистика-познание бога через чувства, эмоции без участия разума.Бернар Клервосский (12 в.)Путь познания мира: смирение, любовь, удивление перед Богом, экстаз.Схоластика-путь познания бога - рационально-логический



Фома Аквинский (13 в.) Познание Бога: интуитивное познание (загробный мир), мистический (вера), разум,рациональные доказательства существования Бога.
ОСОБЕННОСТИ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ФИЛОСОФИИ.

[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]


Возникло феод. общество (крепостное право). Знач. роль играло духовенство. Монастыри были и крепостями и центрами земледелия и очигами просвещения и культуры. Церковь стала хранительницей письменности и образованности в Европе. Раннее средневековье характер. становлением христ. догматики в услов. формирования евр. гоуд. в р-те падения Римской империи. В условиях жесткого диктата церкви и гос власти ф. была объявлена слкжанкой богословия, кот. должна была использовать свой рацион. аппара для подтверждения догматов христианства. Эта фил. получила название ?схоластики?.(опиралась на форм. логику Аристотеля)

Еще в 5 в.(христианство уже гос. религия в Греции и Риме) было сильно влияние фил. неоплатонизма, враждебного христианству. (Нехрист. ф. школы были закрыты по декрету имп. Юстиана в 529г.) При этом одни хр. идеологи склонялись к отрицанию, другие к использованию учений ф. идеалистов древности. Так возникла лит-ра апологетов (защитников) христианста, а за ней возн. патристика - соч. отцов церкви, писат., заложивших основы ф. христианства.

Со 2в. Гр. апологеты обращ к императорам, преследовавшим хр. Они стрем доказать, что хр. поднимает такие вопр. кот. ставила и предшеств. гр. фил., но дает более оверш их разрешение. Видный апологет - Тертулиан (из Карфагена, 2в.) - сущ. непримиримое разногласие между религией, бож. откровением, свящ. писанием и чел. мудростью. Не создав ф. систем ап. однако наметили круг вопросов, кот. стали основными для хр. ф. (о боге, о творении мира, о прир. чел и его целях).

Наиболее влият. из отцов церкви - это Августин (354 -430, род. в Тагесте -африк. Нумидия) Доказывал, что бог явл. высшим быием, Бог сотворил мир из ничего по своей доброй воле, а не по необходимости. Мир предствляет собою непрер. лестницу существ, восхолдящую к создателю. Особое место занимает чел., кот соединяет прир. мат тела и обладает разумн. душай и своб. воли. Душа нематер, бессмерна. Субъективно чел действует свободно, но на самом деле все, что он дел., делает через него бог.

Схоластика. Гл. направление в разв ф. среднев. Она преподав в школах и университетах. 3 периода: 1.ранняя схол.(9-12в) 2.период хрелости(13в) 3.упадок (14-15в) Центр. вопрос - о отношении знания к вере. Считалось , что истина уже дана в библ. текстах и необходимо правильно истолковать их. Т.к. б. тексты отличались иносказательным хар., то для их толкования требов. изощренная логика.

Одним из важных ф. вопросов, был вопрос об отношении общего к единичному. Спор по этому пов. известен как спор о универсалиях, т.е о прир. общих родов и понятий. Сущ. 2 основных решения этого вопроса.

1.общие роды (унив.) сущ. реально, независимо от чел. - реализм.(Иоанн Скот Эриугена, Фома Аквинский) 3 вида сущ. универсалий: (троякость существования) ?до вещей? в бож. разуме, ?в самих вещах? как их сущность или формы и ?после вещей? - в чел. разуме как р-т абстракции. - умеренный реализм ( сущ и крайний реал. - общее сущ. только вне вещей -Ансельм). П. Абеляр - сущ. только един. вещи. Но они могут быть сходны между собой, на этом сх. и основ. возможность универсалий. Когда мы утверждаем что-то по отнош к многим вещам, наше утвержд. относится не к вещ., а к слову (это номинализм). Но наряду с этим он предпол. реальность общих понятий в уме бога. Это образцы по кот бог творит вещи.

2.Универсалии не сущ. реально, незав от челов. Они суть только имена.(Росцелин). Сущ. только индивидуальное и только оно может быть предм. познания. - номинализм. Представитель Уильям Оккам. Задача знания - постижение частного, единичного. Общее сущ. только в уме чел.. В самих вещах нет ни общего ни единичного. И то и др. присуще только нашему способу рассмлтрения одной и той же вещи. Для объяснения перехода мысли к общему О. вводит понятие интенции, т.е. о направленности мысли, о лог. и псих. актах или знаках. Все общие понятия - это знаки, логически обозначающие многие объекты.

Главные представители схол. Альберт Больштедский, Фома Аквинский, Дунс Скот и Раймунд Луллий.

А.Б. - 13в. Проводил иссл. в науках о прир., защищ. ф. против богословия. В вопр. о универс. - умереный реалист (см. п.1) Отношение между верой и разумом - некот. догматы непостижимы для разума, например о 3 лицах бога.

Ф.А.(1225-1274). Осн. цель отработка основных догматов хр. вероучения в формах здравого смысла. Опираясь на позднаго Арист. канонизировал хр. поним. соотношения идеального и матер. как соотн. изначального принципа формы с неустанововш. принципом материи.(слабейшим видом бытия). Слияние первопринципов формы и матер. рождает мир индив. явлений. Душа чел. ксть формообраз принцип, однако свое полное индив. воплощение она получает только при соедин. с телом.

Так был разрешен один из самых острых вопр. хр схол. Схол должна была истолковывать свое отнош. к материии т.к. Иисус Христос был явлен в виде челов., т.е объединил в себе бож.(идеал) и чел. (матер) природу. Этот факт не давал возможности трактовать мат. как ничто (чего требовал догмат о творении мира из ничего). Поэтому квалиф материи Ф.А. с пом. целой системы утонченных расуждений в качестве ?слабейшего вида бытия? была воспринята церковью как выход из тупика.

Важн значение имело учение о различии сущности и существования. Они совпадают только в боге. Существов. выше сущности, относится к ней как действительность к возможности.

Док-во сущ. бога. Каждоя явл имеет причину. Поднимаясь по лестнице причин мы приходим к необходимости сущ. бога - верховной причины.

Основные характеристики средневековой философии (СФ)

[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]


В отличие от античной философии, считающей природу тем целым, в которое включалось все существующее, СФ напротив, уходит своими корнями в религию монотеизма (единобожия). Именно с религией (христианство, иудаизм, ислам) и связано развитие СФ.

СФ отличается теоцентризмом, где определяющей реальностью является не природа, а Бог. Теоцентризм реализуется на двух положениях: идее творения и идее откровения. Первая лежит в основе учения о бытии в СФ, вторая ? учения о познании.

Основной характеристикой СФ также является и креационизм ? учение о том, что Бог сотворил мир из ничего, и стоит над природой. То есть произошел отказ от идеи материи и формы, как начала в античной философии, и признание одного начала ? Бога, остальное ? его творение.

СФ пытается согласовать античную и христианскую трактовки бытия, и здесь сложились две традиции:

1. Основана на учении Платона и реализована в трудах Августина Блаженного. Он видел в Боге высший разум, и сотворенный им мир несовершенен и не обладает самостоятельность, то есть, зависим от Бога:

2. Основана не на разуме Бога, а на его воле. Которая сродни его могуществу (Дунс Скотт).

Фома Аквинский пытался сблизить обе идеи, опираясь на преобразованное учение Аристотеля. Учение Фомы интересно синтезирует античные и христианские традиции, а также учения противопоставляющие волю и разум, таким образом он стал наиболее известным деятелем в СФ.

В средневековье природа перестала интересовать философов, их внимание сосредотачивается на познании Бога и человеческой души. Человек считается ?разумным животным? и был создан ?по образу и подобию Бога?. Однако, хотя человек и живет в реальном мире, он сродни не только природе, но и Богу, он пришелец из другого мира, духовного, и должен туда вернуться.

Духовный мир несотворен, а знание в нем можно получить только через откровение, ключом к которому является вера. Бог недоступен для познания, и открывает себя человеку через Библию, толкование текстов которой и есть основной путь познания Бога. Сотворенный мир может быть познан через разум. Августин говорил. Что любое познание должно идти через веру. А Фома обращался не только к чувствам и интуиции, но и к рассудку и здравому смыслу, опыту.

Схоластика ? тип СФ, ставивший задачу рационально обосновать религиозные догмы.

Бог создал мир добрым, но его отравила злая воля. Зло не принадлежит природе, но оно есть недостаток или отсутствие добра. Зло ? отвращение от высших целей, гордыня либо вожделение. Классические аргументы религиозной философии (вслед за Фомой Аквинским) ? в мире много зла, так как много греха. Человек не может пользоваться, дарованной ему Богом, свободой во благо, это и есть корень зла. Таким образом не Бог, а человек ответственен за зло.

Условием возможности времени является, по Августину, строение души, в которой есть 3 установки:

1. Ожидание, устремленное к будущему;

2. Внимание, прикованное к настоящему;

3. Память, направленная в прошлое


Особенности эпохи Возрождения и их отражение в фил. мысли.

Эпоха возрождения - период перехода от Средневековья

к новому времени, охватывающая период с 14 по 17 вв.

Эта эпоха Великих Географических открытий, открытий

в естествознании, эпоха зарождения кап. Отношений,

глубоких соц. Потрясений, религиозных войн во Фран-

ции и Нидерландская буржуазная революция.

Эпоха начинается в Италии. Ренессанс осознает себя как

возрождение античной культуры. Ренессанс относится к

античности как к идеалу. Ренессанс - эпоха художест-

венно эстетическая, формируется новое искусство, объ-

ектом которого выступает ч-к. В эпоху утверждается

гуманистическое мировоззрение, когда ч-к выступает как

ценность.

В эпоху возрождения происходит реабилитация телесно-

го, характерен культ красоты. Это выражается в деятель-

ности известных поэтов, художников и скульпторов. Все

эти особенности эпохи находят отражение в особенно-

стях фил.:

1) Ф - это антропоцентризм.

2) Ф тесно связана с развитием естествознания

3) Новое понимание бога природы. Бог понимается

как природа. Природа рассматривается как само-

стоятельное явление

4) Поднимаются вопросы естественной морали, есте-

ственного права и естественной религии.


ПРОБЛЕМА ПОЗНАНИЯ В ФИЛОСОФИИ

Проблема, перед которой стоит человечество в современную эпоху глобализации, была предметом обсуждения русской философии еще в 19 веке. Она заключена в вопросе, останется ли человечество солидарным или, точнее, определит лицо планеты в ближайшем будущем солидарное человечество или его перспективой является индивидуализм и разобщенность человеческих индивидов и социальных групп, сопровождающиеся теми следствиями, которые мы наблюдаем сегодня в разделенном мире. Речь идет о нарастающем противостоянии богатых и бедных, развитых и развивающихся, о проблеме насилия, деградации культуры и т.п.

Проблема будущего вышла далеко за рамки теоретических дискуссий. Нынешнее политическое, культурное и экономическое противостояние разделяет общественные системы, еще не изжившие традиционной солидарности, с техногенной цивилизацией запада, в которой материальный успех, добываемый индивидуальными усилиями, определяет содержание жизни личности. Мировоззренческое решение проблемы требует адекватной концепции человека, т.е. такой антропологической версии, которая не будет безразлична к ключевой проблеме современного общественного развития. В этом контексте возникает вопрос: какое отношение к построению антропологической версии имеет проблема познания? Ответ обусловлен тем, что философская антропология и теория познания определенным образом соответствуют друг другу, их взаимосвязь обнаруживает себя в истории философского мышления. Современная ситуация требует прояснения всех аспектов этого взаимодействия ради построения интегральной концепции, раскрывающей природу человека.

Проводимое здесь исследование может способствовать достижению названной цели тем, что оно вносит определенную дифференциацию в представление о познании. Имеется ввиду отграничение познания, которое может быть представлено как приобщение к бытию, от рационально-рассудочного познания, направленного на постижение закономерностей природного мира. В первом случае речь идет о поиске нравственной истины, которая может быть также названа смысложизненной или мировоззренческой истиной, во втором случае подразумевается познание научное, обращенное на овладение предметами ради их практического преобразования. В обоих случаях человек предстает как мыслящее существо, решающее поставленные задачи в форме теоретических представлений. Однако названные пути познания, по которым идет человеческое мышление, весьма различны как по содержанию, так и способу своего появления. Если научное познание в теоретической форме действительно овладевает внешним объектом, то познание второго рода есть своеобразная рефлексия человека, в ходе которой выстраиваются онтологические или антропологические модели, дающие рациональное (разумное) обоснование мирочувствованию и духовной жизни человека и, тем самым, поведенческим стандартам, сложившимся в рамках соответствующей культуры. Теоретические концепции такого рода не «снимаются» с внешнего объекта, они не могут быть результатом практического овладения внешней реальность. Скорее они предстают как рационализация культуры и как превращенная теоретическая форма ее осознания и обоснова-ния.

Проблема познания предстает, таким образом, в двух ипостясях, которые обусловлены в конечном счете особенностями человеческого существования, именно, поведением и деятельностью как формами жизненной активности человека. Деятельность явилась качественно новой формой активности, которой в земных условиях овладел только человек. Ее определяющей чертой является предметное действие, преобразование предметного мира, овладением таковым, причем опыт деятельности, ее схемы могут быть экст-раполированы и на решение задач социального преобразования. Однако такая экстраполяция имеет весьма узкие границы, определенные тем, что жизнь отдельного человека и сообщества в целом реализуется как некоторое поведение, именно, культурное социальное поведение, сформировавшееся в процессе социогенеза, основанием которого был переход гоминидных сообществ к деятельностному освоению мира.

Предлагаемое исследование построено как прослеживание логики развития познавательной проблемы в истории философской мысли. История философии, включающая в себя решение вопроса о природе познания, дает необходимый материал исследователю. Однако проделанная работа не является исторической, поскольку, как уже отмечено, она обращена не к истории теоретико-познавательной про-блемы, но к логике ее развития. Этим определен «субъ-ективизм» в выборе и использовании историко-философского материала. Конечная цель исследования заключается в раскрытии общего и различного в познании как приобщении к бытию, в котором философия предстает как «путеводительница в жизни», и в познании научном, обслуживающим по преимуществу деятельностные процессы. Как уже отмечено, решение задачи такого рода не может совершаться вне представлений о разумной и рассудочной природе человека, вне рамок философской антропологии. Более того, само исследование проблемы познания в философии должно быть по замыслу исследователя одним из оснований выстраивания концепции человека, отвечающей тем задачам, над решением которых трудится современное мировоззрение. Читатель может сам судить о том, насколько автор приблизился к этой цели.


Философия Нового времени. Эмпирические и рационалистические направления в философии Бэкон, Декарт



[ Назад ] [ Добавить в Мои Вопросы ]





Характерна ориентация на познание реальности, основанное на чувственном. Формирование естествознания связано с тенденцией познания на единичных, изолированных фактах, не определяющих систему целостно. Встает вопрос о сущности и характере самого познания, что приводит к повышению значимости гносеологической ориентации новой философии. Стремление к систематизации, количественный рост и усилившаяся дифференциация познания вызывают развитие теоретического мышления, не только ищущего причинно следственного (связанного с законами) объяснения взаимосвязи между отдельными явлениями и областями явлений, но и стремящегося к созданию целостного образа мира, опирающегося на новую науку и ее данные. Стремление к выяснению взаимосвязей и взаимодействий закономерно ведет к повышению роли рационального рассмотрения, поэтому с развитием чувственного эмпирического познания мира развивается и точное, рациональное математическое мышление. Основные представители: Ф.Бекон, Р.Декарт.



Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание- сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему)


Немецкая классическая философия



Вершиной развития философии нового времени - это немецкая классическая философия. Она представлена именами Канта, Гегеля, Фейербаха и др.



В это время Германия была экономически и политически отсталой страной. Немецкая буржуазия была не способна выступить против феодальных порядков. Поэтому общественно-политические вопросы решались в форме абстрактных теоретических систем. В рамках немецкой философии были выработаны проблемы диалектики и теории познания.

12. Немецкая классическая Ф.

В конце XVII - н. XIX вв. Германия придлижалась к буржуазной рев-ции. Ф.

рев-ция предшествовала политическому перевороту. Важную роль в формироваении

НКФ сыграли достижения естествознания и общественных наук.

Кант -основоположник нем. классич. идеализма. Разработал концепцию

происхождения солнечной системы из гигантской газовой туманности. Считал, что

решению таких проблем в Ф. как проблемы бытия, морали и религии должно

предшествовать исследование возможностей человеческого познания, и установление

его границ. Мы познаем мир не так как он есть на самом деле, а только так как

он нам является. Утверждал существование некоего предмета вне нашего сознания,

к-рый он наз. вещь в себе ("ноумен"). Но последняя с другой стороны,

принципиально непознаваема, являясь потусторонней нашему сознанию

(трансцендентной). Два периода творчества - докритический и критический.

Докритический: идеи нерегулярного происхождения вселенной из туманности,

понятие отрицательных величин, для познания большую роль играют исследования, а

не индукция и не дедукция. Критический: критика классич. разума, практическая

теория познания, этика, эстетика и теория о целесообразности.

Фихте - отрицал агностицизм Канта, его представление о вещи в себе. Предлагает

объект "Я" и субъект "не Я". В основе мира лежит какое-то конкретное "Я". Мир

можгно познать через интеллектуальную интуицию. Метод познания: истину можно

вывести с помощью тезиса, антитезиса и синтеза. Тезис - высказывание, антитезис

- противоположное высказывание, синтез = тезис + антитезис. Антитезис нельзя

вывести из тезиса. Субъективный идеалист.

Гегель - все, что существует, существует в мышлении. В основе мира -

абсолютная идея - мировой разум. В своем развитии идея проходит три этапа,

потому что активна: 1) развивается сама в себе, логике через систему категорий,

существует объективно; 2) идея выходит во вне и создает природу; 3) идея в

мышлении, развитие ее - в духе.

Фейертрах - материалист. Выступал против идеалистической системы Гегеля.

Показал, что идеализм является теоретической основой религии. Критически

оценивал агностицизм Канта. Обосновал материалистическую теорию отражения.

Ощущения не отделяют нас от внешнего мира, а связывают нас с ним. Оно есть

образ объективного мира.


Классификация основных форм движения.

Движение - сущностный атрибут материи, способ существования материи: быть -

значит быть в движении. Вопрос о первоначальном источнике всеобщих изменений,

движения сущего, его развития, так же как и об источнике существования

материи, нередко решали, ссылаясь на всемогущество божественной силы,

вселенскую волю etc. Материализм же особенно диалектический говорит, что дв-ие

как и материя несотворимо и не уничтожимо: оно не привносится извне, а

заключено в самой природе материи. Одни формы дв-ия превращаются в другие.

Покой существует лишь как х-ка дв-ия в его какой-либо устойчивой форме.

Абсолютный покой невозможен, ибо обрести его - зачит перестать существовать.

Формы дв-ия материи органически связаны с определенным уровнем ее структурной

организации, каждый из к-ых х-ся своей системой закономерностей и своим

носителем: субмикроэлементарный уровень - гипотетическая форма сущ-ия материи

полевой природы из к-ой рождаются элементарные частицы (микроэлементарный

уровеь), далее образуются ядра (ядерный), а из них молекулы (молекулярный) из

молекул агрегаты - газообразные, жидкие, твердые тела (макроскопический),

последние образуют звезды, планеты, галактики etc. (космический). Органический

уровень - результат постепенного усложнения молекул углеродистых соединений,

приведшего к образованию органических соединений. Человек и общество (

социальный уровень) - высшая форма дв-ия материи.

Формы дв-ия: механическая -> химическая -> биологическая -> социальная (см.

конспекты).


Сознание и бессознательное.

Сознание - совокупность чувственных и умственных образов, для которых в нормальных условиях характерно в той или иной мере отчетливое знание того, что явилось переживающим эти образы. Основой сознания является восприятие. Человек воспринимает мир посредством слуха, зрения и др. чувств. Восприятие - развернутый во времени процесс. Когда этот процесс сворачивается в образ, мы отождествляем его с объективной реальностью - это и есть восприятие. Многие исследователи считают, что образ и есть сознание. Образ представляет собой как бы собранную в одну точку энергию разрозненных столкновений человека с миром, сумму информации разного рода, полученной в ходе взаимодействия с миром. Процесс формирования образа - это процесс выделения себя из окружающего мира. Имея образ, человек различает себя в мире. Выделение своего "Я" из природы, его противопоставление природе - начало сознания.



Самосознание - это процесс, когда "Я" обнаруживает свою непосредственную причастность к знанию о мире.



Бессознательное - действия человека, которые он совершает, не отдавая себе в этом отчета, автоматически. Бессознательными могут быть и телесные движения, и работа памяти, воображение. Проблеме бессознательности уделяется большое внимание в современной идеалистической философии и психологии (Фрейд). По мнению Фрейда сознание находится в непримиримой противоположности бессознательности, которая не просто неосознанное или незамечаемое, но нечто, чего человек боится и стыдится. Это - вместилище извечных агрессивных наклонностей, животных влечений человека. В обществе эти эгоистические, антиобщественные наклонности не преодолеваются, а загоняются "в глубь сознания", продолжают существовать в качестве запретных.



Фрейдизм и неофрейдизм.



Фрейд (1856-1939) Фрейдизм - метод разработанный Фрейдом

для лечения психических заболеваний путем перевода бессозна-

тельного в сознательное с помощью гипноза. История объяс-

няющая роль бессознательного в жизни ч-ка и об-ва играет ог-

ромную роль в жизни человека бессознательное (подсознатель-

ное). Бессознательное по Фрейду состоит прежде всего из сексу-

альных инстинктов (либидо). Юнг считает, что сущ коллективное

бессознательное. Бессознательное может быть источником творче-

ских и разрушительных тенденций в об-ве. Подсознательное

преобразуется в дух деятельности, в сферах: религии, искусстве,

политике и тд. Сущ антагонизм (противоречие) между природным

началом ч-ка (сексуальными и агрессивными импульсами) и

культурой с ее идеалами, нормами, запретами, кот не дают реали-

зовать все желания ч-ка. Фрейд видит основой развития к-ры -

бессознательное. Это явное преувеличение.

Эрик Фромм (1900-1980) . Для него характерна меньшая биологи-

зация сущности ч-ка и социопсихологизм. Он рассматривает

проблему отчуждения ч-ка и пытается синтезировать марксизм и

фрейдизм.


Философия Гегеля

Философия Гегеля - это объективно идеалистическая эклектика я элементами абстракционизма и энантиодромии, заимствованной им из древнегреческой философии.



Характеризуя историческое место Гегеля в развитии философии, Фридрих Энгельс писал: “Свое завершение эта новейшая немецкая философия нашла в системе Гегеля, великая заслуга которого состоит в том, что он впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т.е. в беспрерывном движении, изменении, преобразовании и развитии, и сделал попытку раскрыть внутреннюю связь этого движения и развития... .Для нас здесь безразлично, что Гегель не разрешил этой задачи. Его историческая заслуга состояла в том, что он поставил ее”. Как видно из слов Энгельса, выдающееся значение философии Гегеля заключалось в том, что в ней в систематической форме было изложено диалектическое миропонимание и соответствующий ему диалектический метод исследования. Гегель разрабатывал диалектику как философскую науку, обобщающую всю историю познания и исследующую наиболее общие закономерности развития объективной действительности. В особенности же Гегель стремился исследовать и всесторонне обосновать важнейшие принципы диалектического способа мышления, в корне противоположного метафизике. Подвергнув глубокой и основательной критике метафизический метод, Гегель сформулировал, правда в идеалистической форме, законы и категории диалектики.



Опираясь на диалектические идеи Канта, Фихте, Шеллинга, развивая их, Гегель вместе с тем отвергает ряд ошибочных положений, содержавшихся в учениях этих мыслителей. Гегель справедливо расценивает кантовскую попытку исследовать человеческую способность познания вне истории познания, вне реального ее применения как бесплодную схоластическую.



Столь же определенно выступил Гегель против субъективизма Канта и Фихте. Природа, по Гегелю, существует независимо от человека, а человеческое познание обладает объективным содержанием. Отвергая кантовское субъективистское противопоставление сущности и явления, Гегель учил, что явления столь же объективны, как и сущность; сущность является, т.е. обнаруживается в явлении, ввиду чего и явление существенно. Познавая явления, мы тем самым познаем и сущность. Исходя из диалектического положения о единстве сущности и явления, Гегель отверг кантовское учение о непознаваемости “вещи в себе”; в природе вещей нет никаких непреодолимых преград для познания. “Скрытая сущность Вселенной не обладает в себе силой, которая была бы в состоянии оказать сопротивление дерзновению познания, она должна перед ним открыться, развернуть перед его глазами богатства и глубины своей природы и дать ему наслаждаться ими”. Гегель резко критиковал Шеллинга за недооценку роли логического мышления и логики вообще, за интуитивизм, который в конечном итоге привел Шеллинга к откровенному иррационализму. Однако, будучи идеалистом, Гегель не смог подвергнуть критике основной идеалистический порок своих ближайших предшественников: для него, также как и для других идеалистов, природа является производным от сверхприродного духа. Именно поэтому Гегель не смог решить тех великих диалектических проблем, которые были поставлены предшественниками его собственной философии. Он полагал, что ни материя, ни сознание человека не могут рассматриваться как первичное, ибо сознание невозможно логически вывести из материи, а материя также невыводима из человеческого сознания, которое само должно быть понятно как результат предшествующего развития абсолютного первоначала.



Гегель отвергает утверждение Шеллинга о том, что первоначало должно быть мыслимо как абсолютное тождество субъективного и объективного, исключающее какое бы то ни было различие между ними. Тождество и различие - диалектические противоположности, неотделимые друг от друга.



Первоначальное тождество, образующее основу мира, есть, по Гегелю, тождество мышления и бытия, в котором, однако, изначально наличествует различие между объективным и субъективным, но само это различие существует лишь в мышлении. Мышление, по Гегелю - это не только субъективная, человеческая деятельность, но и независимая от человека объективная сущность, первооснова, первоисточник всего существующего.



Мышление, утверждает Гегель, “отчуждает” свое бытие в виде материи, природы, которая есть “инобытие” этого объективно существующего мышления, именуемого Гегелем абсолютной идеей. С этой точки зрения разум не специфическая особенность человека, а первооснова мира, из чего следует, что мир в основе своей логичен, существует и развивается по законам, внутренне присущим мышлению, разуму. Таким образом, мышление и разум рассматриваются Гегелем как независимая от человека и человечества абсолютная сущность природы, человека, всемирной истории. Гегель стремится доказать, что мышление находится не вне мира, а в нем самом, как его внутреннее содержание, проявляющееся во всем многообразии явлений действительности.



Стремясь последовательно провести принцип тождества мышления и бытия, Гегель рассматривает мышление (абсолютную идею) не как неподвижную, неизменную первосущность, а как непрерывно развивающийся процесс познания, восходящий от одной ступени к другой, более высокой. Всилу этого абсолютная идея не только начало, но и развивающееся содержание всего мирового процесса. В этом смысл известного положения Гегеля о том, что абсолютное должно быть понято не только как предпосылка всего существующего, но и как его результат, т.е. высшая ступень его развития. Эту высшую ступень развития “абсолютной идеи” составляет “абсолютный дух” - человечество, человеческая история.



Мышление по сравнению с чувственными восприятиями представляет собой высшую форму познания внешнего мира. Мы не можем чувственно воспринимать то, чего уже нет (прошлое), то, чего еще нет (будущее). Чувственные восприятия непосредственно связаны с объектами, предметами, воздействующими на наши органы чувств; наука же обнаруживает, открывает явления, которых мы не видим, не слышим, не осязаем. Однако, как ни велико значение мышления, как ни беспредельны возможности теоретического познания, мышление базируется на данных чувственного опыта и без него невозможно. Гегель всилу свойственной ему идеалистической недооценки чувственных данных не увидел глубокого диалектического единства рационального и эмпирического, не понял, как из чувственных восприятий внешнего мира мышление черпает свое содержание. Содержание мышления (содержание науки), по мнению Гегеля, есть ему одному (одному лишь мышлению) присущее содержание; оно не получено извне, а порождено мышлением. Познание, с этой точки зрения, не есть обнаружение того, что существует вне нас, вне мышления; это - обнаружение, осознание содержания мышления, науки. Выходит, следовательно, что мышление и наука познают свое собственное содержание и познание оказывается самосознанием духа. В конечном итоге Гегель приходит к фантастическому выводу, что человеческое мышление есть лишь одно из проявлений некоего абсолютного, вне человека существующего мышления - абсолютной идеи, т.е. Бога. Разумное, божественное, действительное, необходимое совпадают друг с другом, согласно учению Гегеля. Отсюда вытекает один из важнейших тезисов гегелевской философии: все действительное разумно, все разумное действительно.



Мышление отражает объективную реальность, и, поскольку оно правильно ее отражает, можно говорить о разумном взгляде на мир. Но Гегель отождествляет отражение действи-тельности (разум) и то, что отражается, - объективную реальность. Это тождество миро-вого разума с многообразным миром явлений, этот процесс мышления, содержит в себе все многообразие действительности, и называется им “абсолютной идеей”, с одной стороны, наполняется совершенно реальным природным и историческим содержанием, а с другой стороны, оказывается рафинированным представлением о Боге.



Основной формой мышления является понятие. Поскольку Гегель абсолютизирует мышление, он неизбежно обожествляет и понятие. Оно, по его учению, “есть начало всякой жизни” и представляет собой “бесконечную творческую форму, которая заключает внутри себя всю полноту всякого содержания и служит вместе с тем его источником”. Выступая против материалистического учения о понятии как высшей форме отражения объективной действительности, Гегель ставит с ног на голову действительное отношение между мышлением и бытием: не мышление, говорит он, отражает бытие, а бытие представляет собой воплощение мышления, понятия, идеи.



Итак, исходный пункт гегелевской философской системы - идеалистическое отождествление мышления и бытия, сведение всех процессов к процессу мышления. Действительная история сводится к истории познания, а рост и углубление знаний о мире рассматриваются как развитие самой действительности. Гегель обожествляет процесс познания, осуществляемый человечеством, выдавая его за божественное самопознание, а также за познание человечеством Бога и тем самым самого себя.



Основные части философской системы Гегеля - логика, философия природы и филосо-фия духа, к которой непосредственно примыкают философия права, философия истории, эстетика, философия религии, история философии. Логика, как это вытекает из исходного положения гегелевской философии составляет важнейшую часть его системы, поскольку тождество мышления и бытия означает, что законы мышления, которыми и занимается логика, суть подлинные законы бытия: и природы, и человеческой истории и познания. До Гегеля логика считалась наукой о субъективных (человеческих) формах мышления. Не отрицая необходимости такой научной дисциплины, т.е. формальной логики, как науки об элементарных формах и законах правильного мышления, Гегель ставит перед логической наукой задачу исследовать наиболее общие закономерности развития познания.



Гегель объявляет логику учением о сущности всех вещей. Поэтому в гегелевской “Науке логики” кроме обычных для логики вопросов и понятий, суждений, умозаключений рас-сматриваются такие вопросы, которыми формальная логика никогда не занималась: вопросы о закономерностях самой действительности, о превращении количественных изменений в качественные, о соотношении философских категорий и т. д.



Гегелевская постановка вопроса о диалектической логике носит идеалистический характер, поскольку Гегель отождествляет законы природы с законами логики, мышления. Нельзя согласиться с гегелевским пониманием объективности форм мышления, но оно содержит в себе глубокую догадку о том, что различные формы мышления по самой своей структуре аналогичны отношениям и процессам, имевшим место в объективной действительности.



Понятия, по Гегелю, находятся в непрерывном движении, переходят, “переливаются” друг в друга, изменяются, развиваются, превращаются в свою противоположность, обнаруживая внутренне присущие им противоречия, которые и составляют движущую силу их развития. Развитие понятий, идет от абстрактного к конкретному, от односто-роннего, бедного содержанием понятия к понятию, все более богатому содержанием, охватывающему в единстве различные, даже противоположные, стороны. Гегель показывает, что количественные изменения приводят к изменениям качественным, совершаются путем скачка, прерыва непрерывности.



Гегелевское учение о диалектике мышления, о взаимосвязи и движении понятий косвенно указывает на содержание и закономерности развития тех реальных материальных процессов, которые вопреки учению Гегеля существуют независимо от познания, от мышления. Конечно, Гегель не мог “выдумать” диалектику понятий: ее действительным источником была реальная диалектика вещей в природе и обществе.



Характеризуя сущность как философскую категорию, Гегель указывает, что к ней следует отнести и то, что отличает явления друг от друга, и то, что одинаково, тождественно в них. Но в противоположность метафизике Гегель утверждает, что тождество и различие не существуют отдельно друг от друга, а представляют собой противоположные, друг с другом связанные моменты сущности. Говоря о тождестве мы имеем в виду различия, говоря о различии, предполагаем тождество.



Гегель противопоставляет метафизическому представлению об абстрактном, исключающим различия тождестве диалектическое представление о конкретном тождестве, содержащем в себе различия. Понятие абстрактного тождества предполагает существование неизменных, всегда одинаковых вещей. Понятие конкретного тождества, напротив, указывает на то, что каждое явление изменяется, т.е. не остается самим собой, всегда одинаковым, а переходит в другое, содержит в себе это другое как противоположность, отрицание, зародыш будущего.



Характеризуя понятие, Гегель правильно отмечает, что оно не есть только общее. Общее, взято само по себе, вне связи с особенным, т.е. с тем, что отличает одно явление от другого, бессодержательно. В реальной действительности, а следовательно и в понятии общее, особенное и единичное также неразделимы, как тождество и различие в сущности явлений. Раскрывая многократность понятия, единство различных сторон в самой действительности, Гегель приходит к выводу, что истина лишь постольку есть истина, поскольку содержит в себе в единстве различные, в том числе и противоположные, стороны реального. В этом смысле Гегель утверждает: абстрактной истины нет, истина всегда конкретна. Понятие как единство общего, особенного и единичного получает свое необходимое выражение в различных видах суждений и умозаключений, которые изображаются Гегелем как обнаружение и осуществление творческой мощи присущей “понятию” как внутренней основе всех тех процессов, которые наблюдаются в природе и обществе на всем протяжении истории.



Понятие у Гегеля - это процесс теоретического мышления, возведенный в абсолют. Активность мышления и всей сознательной, целесообразной практической деятельности людей, преобразующей мир, идеалистически истолковывается Гегелем как творчество, самопознание “абсолютной идеи”, обнаруживающей в себе все то, что непосредственно, на поверхности выступает как развитие природы и общества. Таким образом, признавая развитие и пытаясь дать его картину, Гегель изображает его как процесс познания, осуществляющийся в лоне “абсолютной идеи”.



В своем учении о познании Гегель ставит также вопрос об отношении теоретического познания к практической деятельности, пытаясь вскрыть единство и взаимодействие между теорией и практикой. Развивая положение Канта и Фихте об активности познающего мышления, Гегель показывает, что преобразование действительности и познание ее составляют единый процесс. В этом отношении Гегель идет дальше материалистов 17 -18 вв., которые рассматривали процесс познания созерцательно, т.е. преимущественно как воздействие предмета на познающий субъект и соответственно восприятие этого воздействия субъектом. Марксистское понимание практики в корне противоположно гегелевскому, поскольку для диалектического материализма практика есть применение материальных средств с целью изменения и познания материальной действительности. По Гегелю же, практика есть деятельность мышления, а в конечном итоге космическая деятельность “абсолютной идеи”, которая творит мир, познавая себя.



Логический процесс развития завершается у Гегеля понятием “абсолютной идеи”, которая вначале “отчуждает” свое бытие, сообщает ему движение, в результате которого бытие становится содержательным. Затем она обнаруживает себя как сущность, как понятие и, наконец, благодаря развитию понятия как “абсолютная идея”, которая выступает как систематическое, многообразное единство всех сторон, логических определений, характеризует не только мир как целое, но и его познание.



Если логика, по Гегелю, есть “наука об идее в себе и для себя”, то философия природы характеризуется им как “наука об идее в ее инобытии”. Гегель не объясняет, как происходит переход от “чистой” логической идеи к природе, он просто декларирует, что “абсолютная идея”, познав свое собственное содержание, “решается из самой себя свободно отпустить себя в качестве природы”. Значит ли это, что было время, когда еще не существовало природы и “абсолютная идея” существовала сама по себе, так сказать, в чистом, обнаженном виде ? На этот вопрос у Гегеля нет убедительного ответа. “Абсолютная идея”, по Гегелю, существует вне времени, природа также не имеет начала во времени. Как же можно в таком случае утверждать, что “абсолютная идея” предшествует природе? Ведь и сам Гегель вынужден признать, что “дух есть дух, лишь будучи опосредствован природой”. И тем не менее Гегель солидаризируется с христианским догматом о сотворении мира Богом из ничего. Он лишь переделывает его на свой лад для согласования с основными положениями своей идеалистической системы. Поэтому Гегель говорит: “Мир сотворен, сотворяется и теперь и был вечно сотворен; эта вечность выступает перед нами в форме сохранения мира”.



Главными формами природного бытия “абсолютной идеи” являются механика, физика, органика. Характеризуя механику, Гегель рассматривает пространство, время, материю, движение, всемирное тяготение. Идеалистически истолковывая эти основные понятия механики, Гегель пытается логически вывести материю из времени и пространства. При этом он все же вынужден признать, что не существует пустых, незаполненных времени и пространства, из чего, вопреки его идеалистическому утверждению, следует, что время и пространство представляют собой формы существования материи.



Гегель также признает, что материя и движение неотделимы друг от друга. Но при этом материя остается для Гегеля лишь внешним, доступным чувственному восприятию проявлением, обнаружением “абсолютной идеи”. Да и само движение материи изображается Гегелем не как изменение, ведущее к развитию, а как простое перемещение в пространстве, круговорот, повторение того, что существовало раньше.



В физике Гегель рассматривает небесные тела, свет, теплоту, химизм, и.т.п., пытаясь вскрыть связь между этими процессами и показать, что все они образуют последовательный иерархический ряд обнаружений порождающей их духовную сущность. В этой части натурфилософии Гегеля много произвольных допущений, необоснованных утверждений, наглядно свидетельствующих о неспособности идеализма научно обобщить данные естествознания. Гегель отвергал в основном уже сложившееся в его время представление о химическом процессе как о взаимодействии атомов, он отрицал также и тот факт, что вода состоит из водорода и кислорода. Он также подходит к пониманию электричества как особой формы движения материи.



Третья часть философии природы - органика - посвящена вопросам геологии, ботаники и зоологии. Здесь Гегель стремится показать, что переход от неживого к живому есть завершение природного процесса: “Дух выходит таким образом из природы”. Это значит, что природа есть лишь низшая ступень обнаружения и самопознания “абсолютной идеи”; свое высшее адекватное воплощение “абсолютная идея” получает лишь в человеке, в развитии общества. Однако Гегель не признает реального процесса развития органи-ческой материи и живых существ: все эти природные формы, по его мнению, есть по-рождение “абсолютной идеи”.



Философия природы Гегеля, несмотря на отдельные содержавшиеся в ней глубокие диалектические догадки, весьма далека от действительно диалектического понимания природы как единого связного целого, изменяющегося, развивающегося на основе внутренне присущих ей противоречий.



Всилу своего идеалистического характера философия природы Гегеля оказалась наиболее слабой частью его системы. В ней особенно резко выразилось противоречие между идеализмом и науками о природе, невозможность примирения идеалистического истолкования природы с ее научным исследованием. Ввиду исходных идеалистических посылок своей философии Гегель вынужден был рассматривать природу как “конечную” сферу существования “абсолютной идеи”, приписывая природе ту ограниченность, которая была свойственна лишь естественнонаучным представлениям того времени. Поэтому Гегель не смог преодолеть и метафизического, механистического понимания природы, хотя в ряде вопросов он стоял выше современных ему естествоиспытателей и подвергал критике их узкий эмпиризм и метафизически-механистический подход к явлениям природы.



Третья часть философской системы Гегеля - философия духа - посвящена рассмотрению “абсолютной идеи” на заключительном этапе ее развития, когда она, покидая природу, “возвращается” к самой себе в качестве “абсолютного духа”, т.е. “абсолютной идеи”, преодолевшей свое “отчуждение”, снявшей свое отрицание (природу) и развивающейся как самосознание человечества на всем протяжении всемирной истории. В природе, по Гегелю, духовное содержание находится в постоянном конфликте с ограниченной и инертной материальной формой. Философия духа Гегеля есть идеалистическое учение о развитии индивидуального и общественного сознания, об умственном развитии человечества вообще. Поэтому история человечества, сведенная к истории его духовного развития, оказывается в конечном счете историей познания и самопознания.



Философия духа состоит из учения о субъективном духе (антропология, феноменология, психология), учения об объективном духе (право, нравственность, государство) и учения об абсолютном духе как высшей ступени самопознания “абсолютной идеи” (искусство, религия, философия).



В антропологии речь идет об индивидуальном развитии человеческой личности, об отношении души и тела, о расовых различиях, различии человеческих возрастов, о здоровье и болезненном состоянии человеческого организма, о характере, темпераменте и.т.п. Характеризуя отличие человека от животного, Гегель вслед за французскими просветителями указывает на первостепенное значение прямохождения, давая, однако, чисто идеалистическое объяснение этому факту. Правильно отмечая, что расовые различия не дают никаких оснований для расизма, Гегель тем не менее полагает, что расы и нации образуют различные ступени самоопределения “абсолютного духа”, ввиду чего различия между ними в области культурного развития в принципе непреодолимы. Исследуя человеческие возрасты, Гегель приходит к ошибочному выводу, что выступление личности против существующих общественных порядков представляет собой юношеское увлечение, которое исчезает вместе с переходом к зрелому возрасту. Взрослый человек, мужчина, по мнению Гегеля, “работает в пользу дела, а не во вред ему, заинтересован в сохранении существующего порядка, а не в разрушении его...”.



Последующее развитие индивидуального сознания Гегель прослеживает в феноменологии и психологии. Здесь он приходит к заключению, что в основе индивидуального сознания лежит “объективный дух”. Это понятие охватывает, по Гегелю, правовые и нравственные отношения, к которым немецкий идеалист относит также семью, гражданское общество и государство. Нравственность, таким образом, идеалистически истолковывается как внутреннее содержание и движущая сила не только правовых, но также материальных и политических отношений, различные формы которой рассматриваются как необходимые стадии развития объективного нравственного духа. И здесь действительные отношения ставятся Гегелем с ног на голову. Однако в гегелевском понимании нравственности, несомненно, имеется и глубокая догадка об объективном характере ее развития, о связи этого процесса с развитием всей совокупности общест-венных отношений.



Поскольку сущностью духа, согласно Гегелю, является свобода, то право определяется как осуществление, непосредственное бытие свободы. С этой точки зрения право противопоставляется феодальному произволу. Однако Гегель не видит классового характера правовых отношений, отражающего волю господствующего класса. Важнейшим выражением права является, по Гегелю, частная собственность, которая рассматривается не как определенная историческая форма общественных отношений, а как необходимое, субстанциальное воплощение свободы.



Гегель выводит из понятия права основные черты “гражданского общества”, ставя с ног на голову действительные отношения между экономическим строем и надстройкой. Государство он характеризует как высшее развитие объективного нравственного духа и подлинную основу экономических отношений, в чем также наглядно проявляется свойственное Гегелю идеалистическое понимание общественной жизни. В рамках этой идеалистической конструкции Гегель часто высказывает глубокие догадки относительно действительной сущности общественных отношений.



История человечества изображается Гегелем как прогресс в сознании свободы, которая, по его мнению, составляет внутреннюю природу человека, но лишь постепенно, на протяжении многовековой истории осознается человеком, благодаря чему он и действительно становится свободным.



Всю мировую историю Гегель разделял на три основные эпохи: восточную, античную и германскую. В восточном мире человек еще не осознал, что свобода составляет его сущность, поэтому здесь, по утверждению Гегеля, все - рабы. В античном мире (Древняя Греция и Рим) некоторые уже осознали, что свобода образует их сущность: они-то и свободны в отличие от тех, которые не осознают этого и поэтому остаются рабами. Как идеалист Гегель фактически игнорирует связь рабства с определенными экономическими условиями. Он выводит рабство из сознания людей. В основе рабства лежит, следовательно, рабское сознание, действительное отношение поставлено здесь на голову, бытие выводится из сознания. Лишь в германском, или христианском, мире все, по мнению Гегеля, сознают свою духовную сущность, и поэтому здесь все свободны.



Искусство, религия и философия, по учению Гегеля - высшие формы самосознания “абсолютного духа”: в них завершается всемирная история и мировой разум полностью осознает себя и самоудовлетворяется. Философию Гегель рассматривал как наиболее глубокое выражение истины, противопоставляя ее в этом отношении религии. Однако и религия, по мнению Гегеля, содержит абсолютную истину, но лишь в форме чувственного, так сказать наивного, образного представления. Поэтому, хотя философия, по Гегелю, выше религии, содержание философии в конечном счете совпадает с содержанием религиозного учения, поскольку и там и тут предметом познания оказывается “абсолютная идея”, выражающая в системе Гегеля и Бога и мир в целом. Гегель, следовательно, игнорирует противоположность науки и религии, не видит величайшего прогрессивного значения той борьбы, которую вели естествознание и прогрессивная материалистическая философия против религиозного мировоззрения.



В гегелевской философии духа особенно ярко сказались свойственные этому мыслителю и немецкой буржуазии того времени вообще консервативные, а частью прямо реакционные взгляды. Тем не менее было бы неправильно на этом основании совсем отрицать положительное значение работ Гегеля. Его диалектический метод лег в основу более поздних философских работ.


Материя и ее атрибуты: пространство, время, движение, системность

Материя, как объективная реальность характеризуется бесконечным количеством свойств. Материальные вещи и процессы конечны и бесконечны, поскольку их локализованность относительна, а их взаимная связь – абсолютна, непрерывна (внутри самих себя однородна) и прерывна (характеризуются внутренней структурой): всем материальным объектам присуща масса (будь то масса покоя для любого ве­щества или масса движения для полей) и энергия (потенциальная или актуализированная).



Но важнейшими ее свойствами, ее атрибутами, являются пространство, время и движение.



Пространство характеризуется протяженностью и структурностью материальных объектов (образова­ний) в их соотношении с другими образованиями.



Время характеризуется длительностью и последовательностью существования материальных образований в их соотношении с другими материальными об­разованиями.



Принципиально важным является ответ на вопрос о том, в каком отношении пространство и время находятся к материи. По этому вопросу в философии существуют 2 точки зрения.



Первую из них обычно называют субстанциональной концепцией пространства и времени. В соответствии с этой концепцией пространство и время – самостоятельные сущности, существующие наряду с материей и независимо от нее. .Такое понимание пространства и времени вело к выводу о независимо­сти их свойств от характера протекающих в них ма­териальных процессов. Субстанциональная концеп­ция ведет начало от Демокрита, наиболее яркое воплощение она нашла в .классической физике И. Ньютона. Идея абсолютного пространства и вре­мени И. Ньютона соответствовала определенной фи­зической картине мира, а именно его взглядам на ма­терию как на совокупность отграниченных друг от друга атомов, обладающих неизменным объемом, инертностью (массой) и действующих друг на друга мгновенно, либо на расстоянии, либо при соприкос­новении. Пространство, по Ньютону, неизменно, не­подвижно, его свойства не зависят ни от чего, в том числе и от времени, они не зависят ни от материаль­ных тел, ни от их движения. Можно убрать из про­странства все тела, но пространство останется и свойства сохранятся. Получается, что пространство – это как бы грандиозное вместилище, напоминаю­щее перевернутый вверх дном огромный ящик, в ко­торый помещена материя. Такие же взгляды у Нью­тона и на время. Он считал, что время течет одина­ково во Вселенной и это течение не зависит ни от чего, – а поэтому время абсолютно, ибо оно опреде­ляет порядок следования и длительность существо­вания материальных систем.



Как видим, в данном случае и пространство, и время выступают как реальности, которые в опреде­ленном смысле являются высшими сущностями по отношению к материальному миру.



Вторую концепцию пространства и времени назы­вают релятивистской. Согласно этой концепции про­странство и время - не самостоятельные сущности, а системы отношений, образуемые взаимодействую­щими материальными объектами. Соответственно свойства пространства и времени зависят от характе­ра взаимодействия материальных систем. Релятиви­стская концепция ведет свое начало от Аристотеля. Наиболее последовательно она проведена в неэвклидовой геометрии Лобачевского и Римана и в теории относительности А. Эйнштейна. Именно их теорети­ческие положения исключили из науки понятия абсолютного пространства и абсолютного времени, обнаружив тем самым несостоятельность субстанциональной трактовки пространства и времени, как самостоятельных, независимых от материи форм бытия. Именно эти учения, особенно общая и специ­альная теория относительности обосновали зависи­мость пространства и времени, их свойство от харак­тера движения материальных систем.



Пространство и время как неразрывно связанные с материей всеобщие формы ее бытия обладают целым рядом как общих, так и специфических для каждой из этих форм свойств.



Общие свойства пространства – времени: их объективность, и всеобщность. Признание данных свойств практически сразу же противопоставляет ма­териалистическую трактовку пространства и времени их идеалистическим трактовкам. Ведь согласно идеа­листическим учениям пространство и время – это порождение сознания человека, а потому они объективно не существуют.



Основными свойствами пространства являются: протяженность, однородность, изотропность (равно­правность всех возможных направлений), трехмер­ность, и специфические свойства времени: длитель­ность, однородность .(равноправие всех моментов),, одномерность, необратимость.



Свойства пространства и времени проявляются всякий раз особым образом в микромире, макромире и мегамире, в живой природе и в социальной действительности.



Объективная непрерывность пространства и вре­мени и их прерывность обусловливают движение ма­терии, которое является основным способом ее су­ществования. Движение материи - абсолютно, ее покой - относителен.



При этом следует иметь в виду, что в философии движение понимается как всякое изменение вещей и процессов.



Обозначив изменение во времени пространствен­ных характеристик вещей и процессов (их местопо­ложение и объем) понятием "перемещение", а из­менчивость их качественной определенности как ре­зультат их существования во времени условным термином "изменение", приходим к следующему выводу.



Движение в самом широком его понимании представляет собой единство моментов перемещения вещей и процессов и их изменения. Едущая машина перемещается в пространстве, "старая" книга на полке "стареет", изредка "перемещаясь".



Именно такой смысл вкладывают в термин "дви­жение", когда говорят, что матерая не может суще­ствовать без движения.



Существенным дополнением к этому принципу является утверждение о том, что, в свою очередь, движение не может существовать без материального носителя (вещества или поля). Утверждение будто движение существует без материи с точки зрения философов-материалистов столь же абсурдно, как и умозаключение о существовании материи без движе­ния.



В неразрывном единстве материи и движения ма­терия исходна, а движение – производно. Оно как бы подчинено материи.



Противоположную материализму позицию зани­мает энергетизм, выдвинутой немецким ученым В. Оставальдом. В своей теории В. Оставальд пытался свести материю и движение к энергии (отсюда и произошло название теории энергетизма). Как изве­стно, энергия - это физическая мера движения. В. Оставальд же объявляет энергией все, что сущест­вует в мире. Следовательно, и материя, и сознание, и познание - все это энергия, а следовательно мате­рия и сознание являются производными от энер­гии и движения. Современная форма энергетизма (неоэнергетизм) связана с попытками доказательства - процесса превращения материи в энергию на основе известного закона соотношения массы и энергии А. Эйнштейна Е =mс2 (здесь Е - энергия, m - масса, с - скорость света в вакууме). Однако эти по­пытки оказались несостоятельными, как в физическом, так и в философском отношении.



С физической точки зрения эта формула отра­жает пропорциональность взаимосвязи массы веще­ства и энергии ее межатомных связей и коэффициентом этой пропорциональности является квадрат скорости света в вакууме).



С философской же точки зрения она лишь под­тверждает, что вещи, имеющие массу покоя, объек­тивно существуют. Более того, они находятся в связи со столь же объективно существующими полями, не имеющими массы покоя (электрическими, магнитными, лептонными, микролептонными и т. п.). И, нако­нец, эта формула, подтверждает принципиальное по­ложение материалистической философии о возмож­ности превращения всего во всё, а том числе и вещества в поле.



Движение обладает целым рядом важнейших свойств. Во-первых, движению свойственна объек­тивность, т. е. независимость его существования от сознания человека. Иными словами, материя сама по себе имеет причину своих изменений. Отсюда сле­дует положение и о бесконечности взаимопревраще­ний материи.



Во-вторых, движению свойственна всеобщность. Это означает, что любые явления в мире подвержены движению как способу существования материи (нет объектов лишенных движения). Это означает также и то, что само содержание материальных объ­ектов во всех своих моментах в отношениях опреде­ляется движением, выражает его конкретные формы (и проявления).



В-третьих, движению свойственны несотворимость и неуничтожимость. Последовательный фило­софский материализм отвергает какое-либо рассуждение о начале или конце движения. Известно, на­пример, что И. Ньютон допускал возможность боже­ственного толчка. а немецкий философ Е. Дюринг считал, что движение возникает из покоя через так называемый мост постепенности. В явной или не явной форме в данном случае проводится мысль о некоем начале (исходе) движения. Такая позиция критикуется материалистами. Последовательно это защищает диалектический материализм. Утверждая принцип самодвижения материи, .диалектики-мате­риалисты одновременно, раскрывают и его механизм. По их мнению (а оно подтверждается опытом чело­вечества и данными естественных наук) движение есть результат борьбы объективно существующих противоположностей. Это, например, действие и противодействие в механическом движении, более высокая и более низкая температура (энергия) - в тепловом движении, положительный и отрицательный заряд - в электричестве, полярные интересы людей и их различных объединений - в общественном развитии и т.. п.



В-четвертых, движению свойственна абсолют­ность. Признавая всеобщий характер движения, фи­лософский материализм не отвергает существования в мире устойчивости, покоя. Однако последователь­ный философский материализм подчеркивает отно­сительный характер таких состояний материальных объектов. Это означает, что абсолютная природа дви­жения реализуется всегда только в определенных, локально и исторически ограниченных, зависимых от конкретных условий, переходящих и, в этом смысле, относительных его видах. Именно поэтому можно сказать, что всякий покой (или устойчивость) – это момент движения, поскольку он преходящ, временен, относителен. Покой – это как бы .движе­ние в равновесии, поскольку покой включен в совокупное движение, и он снимается этим абсолютным движением. Следовательно, о покое как некотором равновесии, моменте движения можно говорить лишь по отношению к определенной точке отсчета. Так, например, можно видеть, что любой возраст челове­ка, (допустим 18 лет) - это фиксированный момент в его постоянном изменении, движении, связан с определенной устойчивостью, покоем временного состояния некоторых свойств его натуры по сравне­нию, скажем, с 17-летием и 19-летием.


Франц. мат-сты 18 в. (Дидро, Глеьвеций, Гольбах)

Проблема человека занимает одно из центральных мест в философии французского Просвещения. Решалась она преимущественно с позиций открытого материализма (Ламетри, Дидро, Гельвеций, Гольбах) или же с позиций деизма, точнее деистской формы материалистической философии (Вольтер, Руссо). Свое понимание человека французские материалисты противопоставляли религиозно-философской антропологии, решительно отвергали дуалистическую трактовку природы человека как сочетания телесной, материальной субстанции и нематериальной, бессмертной души. Что касается философов-деистов, то Руссо, например, допускал бессмертие души и загробное воздаяние, тогда как Вольтер отрицал, что душа бессмертна, а по поводу того, возможна ли "божественная справедливость" в загробной жизни, предпочитал хранить "благоговейное молчание". Стремление к последовательно материалистическому решению проблемы человека получило яркое выражение в сочинениях Ламетри, Дидро и Гельвеция, извлечения из которых публикуются в настоящем издании. Лейтмотивом их философской антропологии является положение о материальном единстве человека, теснейшей зависимости "способностей души", всех психических процессов, начиная с ощущения и кончая мышлением, от нервной системы и мозга, от состояний "телесной суб-станции". В соответствии с такой точкой зрения смерть тела рассматривалась как причина прекращения всей психической деятельности человека, как естественное и закономерное завершение земной жизни, единственно возможной и реальной. Материалистическое решение психофизической проблемы, отвергавшее теологический спиритуализм и религиозно-философский дуализм, отличалось вместе с тем механицизмом. Однако механицизм французских материалистов не следует трактовать буквально, упрощать их воззрения на человека. Последний понимался не как обычный механизм или машина, а как инструмент природы, наделенный способностью ощущать, чувствовать и мыслить. Поэтому особый интерес проявляли философы-материалисты к физиологии, к изучению нервной системы и мозга как материального субстрата психики. В еще большей степени, чем Вольтер, французские материалисты подчеркивали чувственно-эмоциональную природу человека, роль личного интереса в деятельности людей. Особенно характерно это для Гельвеция. "Чувственные впечатления, себялюбие, наслаждение и правильно понятый личный интерес, - писал Маркс о Гельвеции, - составляют основу всей морали. Но было бы ошибкой считать, что человек Гельвеция - это закоренелый эгоист и себялюбец. Ведь речь шла у него о "правильно понятом личном интересе", который предполагает разумное сочетание интереса отдельной личности, или "частного интереса", с интересом общества, или "общественным интересом". Подобный "разумный эгоизм" вовсе не исключал стремления человека к "общему благу", к "общественному счастью". Таким образом, "эгоистическая мораль" французских материалистов 18 в., как нередко ее именуют, не только не была чужда общечеловеческим нравственным ценностям, а напротив, предполагала гуманизацию межличностных отношений. Дидро занимал в этом вопросе несколько иную позицию. Важнейшим проявлением морального чувства, которым природа наделила человека, Дидро считал стремление к добродетели, к взаимной любви и поддержке. Но прирожденная склонность к добру не исключает, по его мнению, необходимость морального воспитания. Последнее развивает и укрепляет "естественную" добродетель, формирует у людей высокие нравственные качества. В целом учение французских философов-просветителей о человеке имело гуманистическую и демократическую направленность, оказало значительное влияние на дальнейшее развитие материалистической антропологии.



ОБЩЕСТВЕННОГО ДОГОВОРА теория - социально-философская концепция, трактующая гражданское общество (в противоположность естественно-природному состоянию человека) как результат сознательного акта конвенции относительно таких социальных феноменов, как закон (и право в целом) и государство (властные отношения в целом). Теория О.Д. - в различных своих модификациях - неизменно опирается на ряд универсальных основоположений: 1) идею естественного права (как права, основанного на имманентной природе человека), глубоко уходящую корнями в европейскую традицию (Аристотель, стоики, Цицерон); 2) идею государства как гаранта естественного права (не гарантированного в исходно-природном состоянии человека); 3) идею конституирования закона и государства в акте свободного волеизъявления независимых индивидов; 4) идею народа как суверена права и власти (от развиваемой схоластикой идеи договора народа с властелином до понимания народа как финального суверена власти в традиции Просвещения). Проблемное поле теории О.Д. очерчивается семантическими рамками таких проблем, как проблема отчуждаемости и/или неотчуждаемости естественного права в акте О.Д., проблема расторжимости и/или нерасторжимости последнего, проблема соотношения индивидуального естественного права и идеи народа как суверена и т.п. Несмотря на традиционное присутствие представлений о договорном происхождении социальности и власти в европейской культуре (начиная с осмысления в греческом полисе феномена номоса - юридического закона - как рациональной экспликации человеком содержания универсально-космического логоса. - См. Античная философия), тем не менее концептуальное конституирование теории О.Д. связано с новоевропейской традицией, начиная с Гроция, концептуализировавшего идею естественного права (как связанного с "с общежительной природой" человека и его даром речевого общения, основанным на разуме, и дающего - в своем социальном воплощении - собственно "человеческое право") и эксплицитно определившего оформление государства как акт О.Д. В новоевропейской культуре могут быть выделены две тенденции в интерпретации О.Д.: 1) консервативная (от идеи добровольного ограничения индивидуальной свободы посредством переноса естественного права индивидов на государство или лично государя в целях предотвращения "войны всех против всех" у Гоббса до более мягкой парадигмы переноса лишь некоторой части естественного права на структуры власти у Локка); 2) радикальная (от модели гармонического общества как сочетающего в органичном единстве интересы индивидуально "счастливого человека" и столь же счастливого "целого" у Спинозы до понимания народа как единственного суверена власти, а "просвещенного государя" как гаранта реализации естественного права с делегированной ему народом ответственностью управления в идеологии Просвещения). Наибольший социальный резонанс получает в европейской культуре трактовка О.Д. Руссо, который, с одной стороны, является классическим выразителем просветительской позиции по этому вопросу, а с другой - выходит далеко за пределы последней (например, отрицая саму идею представительской демократии). Интерпретация Руссо проблемы О.Д. формулируется в работе "Рассуждение об общественном договоре", которая в год своего издания (1762), будучи официально запрещенной и осужденной на сожжение за вольнодумство, выдержала тем не менее в течение этого года десять переизданий. Концепция О.Д. Руссо ориентируется - вразрез с традиционной для Просвещения идеей "просвещенного государя" - на прямое народовластие: О.Д. есть прежде всего договор народа как целого с самим собою ("суверенитет, будучи только осуществлением общей воли, не может никогда отчуждаться, и... суверен, будучи не чем иным, как коллективным существом, может быть представлен только самим собой"). Таким образом, если в традиционной европейской культуре семантический гештальт О.Д. апплицировался на процесс оформления властных структур, то в рамках Просвещения - на процесс конституирования самого народа как гражданской целостности. Однако если субъектом суверенитета и "воли" (т.е. законотворчества) может быть только народ вне какой бы то ни было представительной системы - непосредственно, то исполнительная "власть может, конечно, передаваться". В этом контексте правительство есть "посредующий орган, установленный между подданными и сувереном для взаимного их сношения, уполномоченный исполнять законы и охранять свободу как политиков, так и граждан". Ориентируясь на античные полисы и швейцарские катоны, т.е. предельно локальные государственные образования, Руссо резко выступал против представительной демократии, полагая, что "в своей законодательной власти народ не может быть представлен", в силу чего "народные депутаты не суть и не могут быть представителями народа". Благополучие "ассоциации О.Д." состоит как раз в прямом равенстве (эгалитаризм) и свободе: "отказаться от своей свободы - это значит отказаться от своего человеческого достоинства, от прав человека, даже от его обязанностей. Нет такого вознаграждения, которое могло бы возместить отказ от всего". Обозначая свою позицию как безусловное предпочтение "волнения свободы покою рабства", ибо свободное равенство реально представляет собой не финальное состояние, но процесс перманентного пресечения альтернативных тенденций, Руссо тем не менее фиксирует внутреннюю гармоничность духовного мира индивида как необходимый фактор социального благополучия: все условия, "ставящие человека в противоречие с самим собою", являются глубоко безнравственными. (Речь идет именно об экзистенциальном противоречии, ибо простая функциональная расщепленность индивида на абстрактного члена суверена и эгоистически артикулированного частного лица не только признается Руссо, но и объявляется необходимым условием возникновения О.Д.) В условиях такого социального контекста индивид может лишь выбирать между самообманом замалчивания внутреннего противоречия, с одной стороны, и нездоровым наслаждением тем состоянием сознания, которое впоследствии назовут "разорванностью". Но если власть деспота ориентируется на то, чтобы сделать подданных "несчастными, ради управления ими", то целью "ассоциации О.Д." является "всеобщее счастье". Между тем воля народа как системной целостности, свойства которой в рамках системного анализа могли бы быть оценены в категориях супераддитивности, не совпадает с суммой индивидуальных волеизъявлений: интересы и цели народа как суверена могут быть отличны от интересов и целей индивидов. В этом контексте само постулирование "всеобщего счастья" как цели нормативного управления приводит Руссо к рискованной формулировке, от которой не может уйти ни одна программа тотального счастья: "если кто-нибудь откажется повиноваться общей воле, то он будет принужден к повиновению всем политическим организмом, а это означает лишь то, что его силой заставят быть счастливым". Аксиологически оправдав и легализовав, таким образом, правомерность силового вмешательства общества в частную жизнь, Руссо моделирует так называемый "Символ веры гражданской религии", которая "заставила бы" каждого гражданина "любить свои обязанности". Однако непосредственное волеизъявление народа как способ государственного управления моделирует идеал демократии, предъявляющий столь высокие моральные требования к гражданам, что их исполнение доступно только немногим (наилучшим) фигура демократии модифицируется в фигуру классической аристократии: "именно тот строй будет наилучшим и более естественным, когда мудрейшие правят большинством" - пусть и с презумпцией правления "к его /большинства. - М.М./ выгоде, а не к своей собственной". Гражданская религия, по Руссо, должна содержать догматы веры в разумное и благодатное божество, в бессмертие души как гарант "наказания злых" и "счастья справедливых", в святость О.Д. и т.п. И хотя Руссо декларирует, что в рамках О.Д. "нетерпимость" входит "в исключенные культы", реально он находит возможность оговорить в качестве общего правила, что "если... кто-нибудь, признав публично эти догматы, ведет себя как не верующий в них, то он должен быть наказан смертью". Однако - вне подобной крайности - типовым вариантом адаптации индивида к обществу выступает механизм интериоризации "догматов гражданской религии", когда нравственные законы "незаметно заменяют силою привычки силу власти". Еще при жизни Руссо "Рассуждение об общественном договоре" было переведено на английский (1763), немецкий (1764), португальский (1767) языки. Именно в интерпретации Руссо концепция О.Д. оказала наибольшее влияние не только на философскую традицию (социально-политические модели Канта и Фихте, интерпретация становления индустриального общества как перехода "от Статуса к Договору" (Г. Мейн, Ф.Теннис и др.), концепция "меняющегося содержания естественного права" в прагматизме, идея "естественного права в конкретной ситуации" в экзистенциализме, близкие идеи у Поппера, Хайека и др.), но и на мировой исторический процесс, выступая теоретическим фундаментом различных по своему идеологическому наполнению социальных проектов: в диапазоне от демократической программы Пейна в борьбе Северной Америки за независимость от Великобритании до программы консервации абсолютизма С. Пуфендорфа в Германии. Идеи теории О.Д. питали воззрения многих идеологов догоняющей модернизации (от декабристов в России в 19 в. до национальных лидеров 20 в. в Гвинее, Сенегале, на Кубе, во Вьетнаме и мн. др., - по словам Ф. Кастро, он не расставался с "Рассуждением об общественном договоре" Руссо).


Личность и общество

КОНФОРМИЗМ (от позднелат. conformis — подобный, сообразный), пассивное принятие существующего порядка, господствующих мнений, отсутствие (или сокрытие) собственной позиции, некритическое следование насаждаемым образцам поведения, приспособленчество.



Конформизм (от поздне лат. conformis — «подобный», «сообразный»), морально-политический термин, обозначающий приспособленчество, пассивное принятие существующего порядка вещей, господствующих мнений и т. д.



Конформизм означает отсутствие собственной позиции, беспринципное и некритическое следование любому образцу, обладающему наибольшей силой давления (мнение большинства, признанный авторитет, традиция и объективный взгляд)



Индивидуали́зм — это моральное, политическое и социальное мировоззрение (философия, идеология), которое подчеркивает индивидуальную свободу, первостепенное значение личности, личную независимость и исповедует принцип «полагаться на самого себя». Индивидуализм противопоставляет себя идее и практики подавления личности, в особенности если это подавление производится государством или обществом. Таким образом, индивидуализм — противоположность коллективизма, социальной психологии и социологии, которая настаивает на подчинении индивидуума обществу. Индивидуализм иногда приравнивают к эгоизму, однако эти понятия нетождественны. Однако следует понимать, что свои лучшие черты индивидуализм проявляет в нравственно развитом обществе. В ином случае он включает понятие эгоизм.


Учение Платона о бытии и познании, концепц. идеальн.гос-ва

Отличит. черта ант. ф. - формир-е нов. способа дух. самовыр-я, кот. им. стройн. логич. форму, хар-ся рациональн. постиж. мира. Хар-ся космоцен-тризмом - стремл. понять мир как целое, его происх. и сущность. Чел-к рассм. как неотъемл. часть природы. До софистов гл. задача ф. - раскрыть суть окр. мира, софисты поверн. ф. мысль с пробл. космоса на пробл. чел. жизни, рассм. ее в теор. и практ. аспектах. Далее эта тематика стала предм. особого внимания, прежде всего у Сократа. Платон - уч-к Сократа. 1-й создал концепцию объ. идеализма. Мир идей, понятий, мыслей первичен по отн. к миру вещей. Сущ. сверхчувств. мир, кот. предст. собой идеальн. целостность и постиг. только понимающим умом. Мир идей вечен (не порожден) и неизменен (неразложим). Матер. бытие создается Творцом - разум, творч. ум, кот. формир. мат. мир. Творец (Демиург) созд. физич. мир по идельн. образцам - идеям. Идея - гармонич. и соверш. образ. Матер. мир созд. из мира необх-сти, хаоса, бесформ. движ-я, кот. проти-воп. идеям и Демиургу. Космос - шар, в центре кот. Земля, другие план. и зв. привод. в движ. их душами. Ч-к наделен бессмертн., сотвор. Богом душой, соед. со смертным телом. Душа явл. основой разумности ч-ка, дает возм-сть познавать окр. мир. Теория познания П.: ч-к имеет врожд. идеи, он откр. для себя мир, припоминая их. Прежде чем познать вещь во всех проявлениях, следует знать смысл вещи, т.е. умом созерцать идеи. Стимул к знанию - любовь к прекрасному, т.е. а) л. к крас. телу с целью породить новое тело и удовл. стремл. к бессмертию; б) л. к душе - жажда справедл., законности, увлеченность иск-вом, наукой; в) л. к знанию- к миру идей (платонич.л.), возвр. ч-ка в лоно Единого Блага. Знание=смысл, не ощущение: чужой язык восприн-ся, но смысл непонятен. Зн. - не ист. мнение, т.к.истина соотн. с ложью. Ложь - то, чего нет, небытие, кот. знать невозм. Сл., неизвестно, что такое истина. Познание - пр-с созерцания разумом высших сущностей. 2 этапа: 1) позн. осущ-ся чистой душой до рожд. 2) После вселения в тело душа сохр., но не осозн. знания. В пр-се р-я душа вспом. знания, кот. видела раньше. Чувсв.-эмпирич. опыт - толчок к воспом., сл. к душе надо обращ. напрямоую минуя по возм. орг. чувств - при пом. речи. Осн. ср-во воспом-я - метод диалектики, беседа. Чел-к - единство души и тела, в основе душа. Очищ души возм. с пом. рациональн. познания. 3 категории души людей в зав-сти от преобл. начала: разум/страсть (воля)/вожделение. 1) Разумн. душа - мудрецы, философы. Стремятся к благу гос-ва, сл. гл. F - управлять гос-вом. Политика - иск-во спасения души, кот. должны заним. фил-фы, т.к. они обл. разумн. душой. 2) Стражники и воины. Природн. F - охранять гос-во, т.к. обл. волей, силой. 3) Стремл. к матер., чувств. наслажд. - крестьяне, ремесл., торг. Их повед. след. регулир. и огранич. для сохр-я благораз-сти в о-ве. Это конц. идеального гос-ва. 3 слоя людей вып. присущ. им F. Гармонич. о-во - рез-т осознания и исполн-я каждым из слоев своего пред-назн-я. Т.е. соц. справедл-сть в о-ве есть только тогда, когда она есть внутри каждой чел. души. Предпочтит. форма ид. гос-ва - монархия. Возм. аристокр. и демокр. Чтобы мон. не пер. в тиранию, необх. прав. воспит. Правитель обяз. изуч. ф. и соед. ее принципы с реальн. дейст-стью. Право на упр. - с 50-60 л. Для 2й группы - общее имущ-во, жены, дети для избеж. конфл. зависти и ревности. 3я группа нужд. в воспит. чувства умеренности и самоогранич. Вывод: Ф. Пл., особ. предст. о гос-ве - огр. влияние на ход р-я мировой культуры.



Космоцентризм античной философии

Космоцентризм — это первый этап развития античной философии, который часто называют досократовским, он сохраняет вначале черты мифологии. Вместе с тем и пифагорейцы, и представители милетской и элейской школ выступают как философы, поскольку стремятся познать Космос, внешний мир, построить моноэлементную модель бытия. И Пифагор, и Фалес, и Гераклит, и Анаксагор делают значительный шаг от мифологии к философии, поскольку они пытаются объяснить мир из единого начала (воды, воздуха, числа, огня и т.д.). Вместе с тем у них есть общее с мифологической традицией, поскольку все они с разными оговорками не только признают сущее за проявление беспредельно-стихийного первоначала, но и считают его живым, развивающимся существом. Кроме того, они чаще всего не доказывают свои утверждения, а изрекают, как это делает, например, Гераклит.

Вместе с тем это принципиально важный этап становления философии как сферы рационального постижения исходных оснований Космоса, стремления проникнуть через видимое в невидимое, начало различения явления и сущности, бытия и небытия. Тем самым происходит становление философской категориальной системы.

Следует отметить значение первых космоцентрических философских концепций, поскольку самое сложное — начало чего-то фундаментального. Начало европейской философии, у истоков которой стояли греки, — революция в интеллектуально-мировоззренческой культуре, оказавшая влияние на все последующее развитие истории.

Именно они первыми нащупали фундаментальную проблему, поставили вопрос о первоначале, стали различать чувственную и мыслительную реальности.

Философия Древней Греции, появившись как стремление понять таинственный Космос, поставила вопросы о предельных основаниях природного мира, его структуре, сущности, став тем самым школой философствования для будущей мысли.

Космоцентризм интересен не только своими интеллектуальными результатами, но и спецификой постановки вопросов, которые носили принципиально мировоззренческий, философский характер и тем самым на века предопределили дальнейшее развитие греческой, а затем европейской и мировой философской культуры.

Греки открыли природу как объект философии, впервые оставив вопрос о ее первоначале. Здесь важным оказался не столько характер самих принятых первоначал — воды, воздуха, огня, сколько форма постановки вопросов. После открытия природы легче было поставить вопрос о человеке, затем о Боге.

Поэтому антропологический поворот в философии Сократа был подготовлен космоцентризмом, равно как и антропоцентризм Сократа подготовил появление систематических философских концепций Платона и Аристотеля.


Сознание и познание

Сознание изучают многие науки: Философия, гинекология, кибернетика, логика, медицина и т.д.

Фил. пытается обобщить все имеющиеся знания о сознании. Дает целостное представление о нем.

Попытка решения проблемы сознания в истории фил. сопровождалась противопоставлением

материализма идеализму, метафизики диалектике, естествознании религии. 1-ая попытка решить

проблему сознания проявл. в анимизме (вера в душу). Идеи о бессмертии души стали основой

идеалистических воззрений. 2-ая - гелозоизм приписывает психологические процессы всем телам

природы. 3-я многие философы и особенно естество испытатели, враги отождествляли психиче-

ское с его физиологической основой. Идеалистическое направление в фил поставило проблему

активности сознания, но сознание выделялось из матер. мира и понималось как самостоятельная

созидательная сущность (сознание творит мир).

Материалисты до Маркса недооценивали активную роль в сознании.

Дуализм объясняет материю и сознание как самостоятельные сущности, независимые друг от друга.

Сегодня материалистическая диалектика опирается на все предыдущие достижения философии и

считает, что сознание отражает мир, но твори его. Не допустимо, как отождествлять материю и

сознание, так и противопоставлять их. Они находятся в сложном взаимодействии и диалектическом

единстве. Основой такого взаимодействия явл. материя.

Сознание можно рассмотреть в четырех аспектах:

1) сознание, как продукт общественно исторического развития (истор. аспект)

2) сознание как функциональное св-во мозга.(антологический аспект)

3) сознание, как идеальное отображение действительности (гносиологический)

4) знание как регулятор деятельности ч-ка. (праксиологический аспект)

Все эти аспекты анализа сознания рассматривают отношения материи и сознания. М/у сознанием и

материей сущ. различия и единства. Различие:

1) сознание - не материя, одно из его св-в, кот. возникает на опр. ступени развития.

2) образы внешних объектов, которые составляют содержание сознания отличаются от

самих объектов, как их идеальные копии.

Единства:

1) сознание и мозг тесно связаны как свойства и субстрат, которому св-ва принадлежит.

2) идеальные образы сходны с вызывающими их объектами. Абсолютное противопоставле-

ние материи и сознании возможно только в рамках основного вопроса фил., когда речь

идет о мировоззренческой ориентации в понимании сознания. В др. случаях противопос-

тавление теряет смысл:

1) Сознание - несамостоятельная субстанция, а атрибут материи

2) Сознание включено во всеобщее взаимодействие, что исключает всякое пер-

вичное или вторичное.

3) Вторичность сознания имеет генетическую обусловленность.



Эмnиpичеckий и теоpетичеckий ypовни nознaния: методы и формы.

В науке различают эмпирический и теоритический уровни познания. Для

эмпирического познания характерна фактофиксирующая деятельность.Теоритическое

познание - это сущностное познание, осуществляемое на уровне абстракций высоких

порядков.Оба эти уровня связанны, предполагают друг друга, хотя исторически

эмпирическое предсшествовало теоретическому.Наблюдение и эксперимент важнейшие

методы эмпирического познания. Наблюдение - преднамеренное, целенаправленное

восприятие, имеющее целью выявление существеных свойств и отношений объектов

познания. Иследование требует также и эсперимента, ставящего объект в

определенные заданные условия, отвечающие целям иследованний. Вппроцессе

научного познания применеятся так называемый мысленный экспериментю, когда

ученный в уме оперирует определенными образами и понятиями, мысленно создает

нужные условия. Эксперимент двусторонен: с одной стороны он позволяет проверить

и подтвердить гипотезу, с другой стороны он дает данные для новых

гипотез. Теория - это высшая, обоснованная, логически непротиворечивая система

научного знания, дающая целостный взгляд на существенные свойства,

закономерности, и.т.д. Теория - развивающаяся система верных, проверенных

практикой научных знаний. Сердцевину научной теории составляют входящие в нее

законы. Многообразию форм современного теоритического знания соответсвует и

многообразие типов теорий, а также многообразие их классификаций. Различают

описательные, математизированные, интерпретационные, дедуктивные.

37. Проблемы cмерти и беccмертия в филоcофии.

Смерть-естественный конец всего живого. Жизнь-форма существования материи,

возникающая при определенных условиях в момент ее образования. От всех других

живых существ человек отличается более всего тем, что на протяжении всей своей

индивидуальной жизни он никогда не достигает "целей" жизни родовой,

исторической; в этом смысле он постоянно не реализуемое адекватное существо.

Человек не удовлетворяется ситуацией. И эта неудовлетворенность содержит в себе

причины творческой деятельности, не заключенные в непосредственных ее мотивах.

Поэтому призвание, задача каждого человека - всесторонне развивать все свои

способности и по мере возможностей вносить свой личный вклад в историю, в

прогресс общества, его культуры. В этом и заключается смысл жизни отдельной

личности, который она реализует через общество, но таков же и смысл жизни

общества и человечества в целом.

(???)

Буддизм: человек живет для того, чтобы прервать цепь перерождений и никогда

больше не возрождаться.

Христианство&Ислам: человек живет для того, чтобы потом воскреснуть.


проблема метода познания в философии нового времени

Почему и каким образом Ф. Бэкон предлагал реформировать старую науку?



«Знание – сила» Френсис Бэкон.



В нашей работе ранее уже были обозначены причины, вынудившие деятелей всех сфер мысли реформировать находящеюся в неопределённом состоянии науку. Дело в том, что с непрерывном ходом истории государству, обществу, науке - всему свойственно менять формы своего выражения, как говаривал Гераклит: «всё течёт, всё изменяется, нет ни чего неподвижного», жизнь сделала ещё один оборот своего колеса, общество поменяло формацию, цивилизация изменилась до неузнаваемости и как следствие вошло в конфликт с наукой прежней эпохи, не успевшей ещё изменится. От науки стали требовать совсем другое, не то, чему она служи в былые времена.



Родоначальником нового подхода к науке является знамени­тый английский политический деятель и философ Френсис Бэкон (1561—1626). В своей работе «Новый Органон» (1620 г.) Бэкон дал философское обоснование нового взгляда на цель и предназначе­ние науки, разработал основные принципы индуктивного метода исследования. Бэконовский афоризм «Знание — сила» в течение трех веков является символом науки.



Осознавая необходимость реформирования науки, Бэкон предложил свой способ достижения поставленной цели.



По его мнению, следует проделать два вида работ: критическую и позитивную. Критическая, разрушающая часть философской системы Бэкона направлена на выявление причин человеческих заблужде­ний и на выработку рекомендаций по их преодолению. Здесь можно выделить два основных направления: учение об идолах или при­зраках и критику схоластического метода познания.



Главным препятствием на пути познания природы Бэкон считал засоренность сознания людей так называемыми идолами — искаженными образами действительности, ложными представле­ниями и понятиями. Он различал четыре вида идолов, с которыми человечеству следует бороться: 1) идолы рода; 2) идолы пещеры; 3) идолы рынка; 4) идолы театра.



Идолами рода Бэкон считал ложные представления о мире, которые присущи всему человеческому роду и являются результа­том ограниченности человеческого ума и органов чувств. Эта огра­ниченность чаще всего проявляется в антропоморфизации вещей, то есть наделении природных явлений человеческими характерис­тиками, примешивание к естественной природе своей собственной человеческой природы. Чтобы уменьшить вред, наносимый познанию идолами рода, людям необходимо сопоставлять показания органов чувств с предметами окружающего мира и тем самым про­верять их правильность.



Идолами пещеры Бэкон называл искаженные представле­ния о действительности, связанные с субъективностью восприя­тия окружающего мира. У каждого человека, считает Бэкон, есть своя пещера, свой субъективный внутренний мир, что накладывает отпечаток на все его суждения о вещах и процессах действительно­сти. Неспособность человека выйти за пределы своей субъективно­сти и есть причина данного вида заблуждений.



К идолам рынка или площади Бэкон относит ложные пред­ставления людей, порожденные неправильным употреблением слов. Люди в одни и те же слова часто вкладывают различный смысл, и это ведет к пустым бесплодным спорам из-за слов, увле­чении словопрениями, что в, конечном счете, отвлекает людей от изучения явлений природы и правильного их понимания. Идола­ми рынка или площади Бэкон их называет потому, что в средневе­ковых городах и во времена Бэкона схоластические словопрения по поводу таких проблем как, например, сколько чертей может разместиться на конце иглы, происходили в местах скопления людей — рынках и площадях.



В категорию идолов театра Бэкон включает ложные пред­ставления о мире, некритически заимствованные людьми из раз­личных философских систем. Каждая философская система, по Бэкону, это сыгранная перед людьми драма или комедия. Сколько было создано в истории философских систем, столько было поставлено и сыграно драм и комедий, изображающих вымышленные, искусственные миры. Люди же эти постановки воспринимали «за чистую монету», ссылались на них в рассуждениях, брали их идеи в качестве руководящих правил для своей жизни.



Идолы рода и пещеры относятся к естественным свойствам индивида, и их преодоление возможно на пути самообразование и самовоспитания. Идолы рынка и театра приобретены умом. Oни являются следствием господства над человеком прошлого опыта: авторитета церкви, мыслителей и т. д. Поэтому борьба с ними должна проходить через преобразования общественного сознания.



В связи с этим важное место в философской системе Бэкона занимает критика господствующей в средние века схоластической философии, которую он считал главным препятствием на пути изучения природы. Бэкон говорил, что схоластическая философия плодотворна на словах, но бесплодна в делах и не дала миру ничего, кроме споров и препирательств. Коренной порок схоластики Бэкон усматривал в ее абстрактности, выразившейся, по его мнению, в сосредоточенности всей мыслительной деятельности на силлогизмах, на выведении из общих положений соответствующих частных следствий. Бэкон доказывал, что пользуясь только силлогизмами, нельзя достичь подлинного познания вещей и законов природы. Схоластической теории силлогизма, как основной формы познания, Бэкон противопоставил индуктивный метод, исследование окружающего мира опытным путём.



Для того, чтобы оторвать философию от бесплодных богословских споров и дать философии возможность самостоятельного развития, Бэкон выдвинул теорию двойственной истины. В этой теории он проводил строгое разграничение предмета, функций и способов познания в теологии и философии. Теология изучает Бога — богопознание. Ее функция — обоснование и защита религиозного вероучения. Предмет философии — природа; цель философии — изучение законов природы, разработка метода познания природы. Поэтом методы у них различны: теология опирается на сверхъестественно откровение — авторитет Священного писания и церкви, а философия — на совпадение мысли с действительностью, на истину.



Как мы можем заметить, на лицо прямое различие между тем, что было до Бэкона, и тем, чего хотел Бэкон от науки. На мой субъективный взгляд им было предложено правильное решение проблемы.



3. Чем объяснялся и в чём выражался скептицизм Р. Декарта по отношению к чувственному познанию?



«Но всё-таки мы не можем предположить, что мы не существуем»



Рене Декарт



Нерушимым столпом возвышается над зданием науки эпохи Нового времени фигура Рене Декарта (1596 – 1650), одного из величайших умов той эпохи. Это имя известно нам ещё из курса математики средней школы. Да, действительно Декарт, будучи незаурядным математиком, пытался применить ко всем наукам и в частности к философии особенности математического метода познания, он выдвинул идею всеобщей математизации научного знания. Французский философ (а мало кто поспорит с нами в нашей попытке назвать его именно так) при этом истолковывал математику не про­сто как науку о величинах, но и как науку о порядке и мере, царящей во всей природе. В математике Декарт более всего ценил то, что с ее помощью можно прийти к твердым, точным, достоверным выводам. Всё то, что таких выводов не давало, не допускал к применению в качестве метода научного познания и подвергал сомнению.



Чувственное познание, как известно, не отличается точность получаемых результатов и в полной мере зависит от субъективного восприятия мира, что вытекает из невозможности неоднородной по своему составу группой людей объективно оценить что-либо в следствие различия их способностей к восприятию окружающего мира и качественному отличаю их органов чувств. Чувственное познание не может выступать надёжным критерием истины и дать верных выводов, неверные выводов философы не приземлят, только на основе мышления можно дубится необходимого результата.



Декарт возражает против преувеличения представлений о роли чувственного опыта в познание. По его словам, сущности вещей мы воспринимаем не по средствам ощущений, но с помощью разума и ограничивать человеческий разум только тем, что видят глаза, значит наносить ему великий ущерб.



Метод же Декарта представляет собой, прежде всего, философское осмысление и обобщение тех приемов открытия истин, которыми оперировала математика. Математика точная наука и не терпит условности.



Суть рационалистического метода, выдвинутого Декартом (а его метод с полной уверенностью не оказаться быть опровергнутым можно назвать рационалистическим, «рацио» на латыни означает разум, а именно разум Рене ставил на первое место процессе познания), сводится к двум основным положениям. Во-первых, в познании следует отталки­ваться от некоторых интуитивно ясных, фундаментальных истин, или, иначе говоря, в основе познания должна лежать интеллектуальная интуиция. Интеллектуальная интуиция — это твердое и отчетливое представление (настолько простое и отчетливое, что оно не вызывает никакого сомнения), рождающееся в здоровом уме посредством воззрения самого ума, а не чувственного познания. Во-вторых, разум должен из этих интуитивных воззрений на основе дедукции вывести все необходимые следствия. Дедукция — это такое дейст­вие ума, с помощью которого мы из определенных предпосылок делаем какие-то заключения, получаем определенные следствия, другими словами это определение неизвестного через ранее познанное и известное. Дедукция необходима потому, что вывод не всегда может представляться ясно и отчетливо. К нему можно прийти лишь через постепенное движение мысли при ясном и отчетливом осознании каждого шага. С помощью дедукции мы неизвестное делаем известным, а, исходя из научного мировоззрения Декарта, именно это и являлось его главной задачей и целью всей жизни.



4. В чём сходство и противоположность позиции рационалистов и эмпириков Нового времени?



«Самое лучшее из доказательств есть опыт,



если оно коренится в эксперименте» Ф. Бэкон.



«Я мыслю». Р. Декарт.



Философия Нового времени сделала крупный шаг в развитии теории познания (гносеологии). Главными стали проблемы философского научного метода, методологии познания человеком внешнего мира, связи внешнего и внутреннего опыта. Ставилась задача получения знания, которое было бы основанием всей получаемой системы знаний. Выбор разных путей решения этой задачи обусловил появление двух основных гносеологических направлений – эмпиризма и рационализма.



Основоположником эмпирического метода познания явился Ф. Бэкон, который придавал большое значение опытным на­укам, наблюдению и эксперименту. Источник знаний и крите­рий их истинности он видел в опыте. Рассматривая познание как отображение внешнего мира в сознании человека, он под­черкивал решающую роль опыта в познании. Однако философ не отрицал и роль разума в познании.



Разум должен перерабатывать данные чувственного позна­ния и опыта, находить коренные причинные связи явлений, раскрывать законы природы. Он подчеркивал определенное единство чувственного и рационального моментов в познании, критиковал узких эмпириков, которые недооценивали роль ра­зума в познании, а также рационалистов, игнорирующих чувст­венное познание и считающих разум источником и критерием истинности.



Рене Декарт же в своей работе «Рассуждения о методе» приходит к выводу, что источник знаний и критерий истинности находит­ся не во внешнем мире, а в разуме человека. Интеллектуальная интуиция или чистое умозрение — отправной пункт познания. Все идеи Декарт подразделил на две группы: пришедшие из чувств и врожденные. Именно последние обладают полной до­стоверностью. К ним он относит идею Бога, математические аксиомы и т.п. Так, например, абсолютно достоверным началом, методом или средством, содействующим открытию, явля­ется сомнение во всем существующем. Он поэтому начинает с сомнения в существовании чувственных вещей, математических истин и даже «всемогущего Бога». Но, сомневаясь во всем и отрицая все, он приходит к выводу, что нельзя сомневаться в том, что существует сомневающаяся мысль. Таким образом он делает заключение, что единственный достоверный факт есть мышление: «Мыслю, следовательно, существую».



По Декарту, ясность и отчетливость наших представле­ний — вот критерий истинности. Для него истинно все, что че­ловек воспринимает ясно и отчетливо.



Декарт, в отличие от Бэкона, пошёл иным путём в разработке проблем методологии научного исследования. Но поскольку Бэкон и Декарт были людьми одной эпохи, их философские системы имели и много общего. Главное, что сближало Бэкона и Декарта, — это разработка проблем методологии научного исследования. Видя покосившееся здание науки они не могли не взяться строительство нового храма науки, но каждый использовал для этого свои инструменты.



Как и у Бэкона методология Декарта носила антисхоластическую направленность. Эта направленность проявлялась, прежде всего, в стремлении к достижению таких знаний, которые усиливали бы власть человека над природой, а не являлись бы самоцелью или средством доказательства религиозных истин. Другой важной чертой и эмпиризма и рационализма является критика схоластической силлогистики. Схоластика, как известно, считала силлогизм главным орудием познавательных усилий человека. И Бэкон, и Декарт стремились доказать несостоятельность такого подхода. Оба они не отказывались от применения силлогизма как способа рассуждения, средства сообщения уже открытых истин. Но нового знания, по их мнению, силлогизм дать не может. Поэтому они стремились к разработке такого метода, который был бы эффективен в отыскании нового знания.



Однако путь, разработанный Декартом, весьма отличался от пути, предложенного Бэконом. Как мы уже видели, бэконовская методология была эмпирической, опытно-индивидуальной. Метод же Декарта можно назвать рационалистическим. Декарт отдавал должное опытно-экспериментальным исследованиям в естественных науках, он неоднократно подчеркивал значение опыта в научном познании. Но научные открытия, по мнению Декарта, совершаются не вследствие опытов, сколь искусными бы они не были, а вследствие деятельности ума, который направляет и сами опыты. Преимущественная ориентация на деятельность человеческого ума в процессе познания и делает методологию Декарта рационалистической.



В заключение параграфа хочется заметить, что в теории и практике гносеологии эти два течения в полной мере дополняли друг друга.



5. Приведите примеры сенсуализма в теории познания той эпохи.



«Существовать – значит быть воспринимаемым»



Джордж Беркли



В философской науке сенсуализмом (лат. sensus – чувст­во, ощущение) принято называть учение в гносеологии, признающее ощущение единственным источником познания.



Источником всех знаний сенсуалисты считали ощущения, порождаемые в чело­веке воздействием материальных предметов на его органы чувств. Нет ничего в разуме, чего не было бы в чувствах – вот основной принцип сенсуализма. К сенсуалистам причисляют П. Гассенди, Т. Гоббса, Дж. Локка, К.Гельвеция, Д. Дидро, П. Гольбаха, а также Дж. Беркли и Д. Юма. Без ощущений, без чувств, считали они, ничто не доступно нашему познанию. Главным органом познаний действительности является человеческий мозг. Д. Дидро сравнивает мозг с чувстви­тельным и живым воском, способным принимать всякого рода формы, запечатлевая на себе воздействие внешних предметов. Ламетри же писал о «мозговом экране», на котором как от волшебного фонаря отражаются запечатлевающиеся в глазу пред­меты. Человек, согласно взглядам сенсуалистов, чувствует по­средством соединяющихся в мозгу периферических нервов. При этом опыт показывает, подчеркивает Гольбах, что те части тела, у которых прерывается сообщение с мозгом, теряют способность чувствовать. Если же происходит какое-либо нарушение в самом мозгу, то человек или чувствует несовершенным образом или сов­сем перестает чувствовать. Таким образом, ощущения имеют место тогда, когда мозг человека может различать производимые на органы чувств воздействия.



Сенсуализм XVIII в. не находится в противо­речии с общей рационалистической установкой философии эпохи Просвещения. Сущность реальности, с их точки зрения, может быть познана только разумом. Чувственное непосредственное познание является лишь первым шагом на этом пути. «Уму свойственно на­блюдать, обобщать свои наблюдения и извлекать из них заключе­ния», — писал Гельвеции в своем трактате «Об уме». Все операции человеческого ума Гельвеции сводит к применению способности сравнения. Он считал, что одной этой способности достаточно для познания природы.



Но в стане сенсуалистов так же не было единства. Материальному сенсуализму Локка в этом философском течение противостоит идеалистический сенсуализм Беркли. Его учение отвергает бытиё материи и признает существование только чело­веческого сознания, в котором Беркли различает «идеи» и «души». Идеи — это качества, данные в нашем субъективном восприятии. Души — воспринимающие, дея­тельные нематериальные субъекты духовной деятель­ности. По мнению Беркли, идеи совершенно пассивны. Напротив, души в отличие от идей активны. Это разли­чение необходимо Беркли для защиты субъективного идеализма от неизбежных и естественных возражений. Он пытается доказать, что из его учения не следует, будто вещи впервые возникают лишь благодаря восприятию и будто они исчезают, когда прекращается восприя­тие.



Таким образом если ощущения рассматриваются как отражение объективной реальности, то последователь­ный сенсуализм при известных условиях при­водит к материализму (Гольбах, Гель­веции, Фейербах). Но если в ощуще­ниях усматривается только субъектив­ное, за которым якобы ничего не сущест­вует или существует непознаваемая «вещь в себе», то сенсуализм приводит к субъек­тивному идеализму (Беркли, Юм, Кант, Мах, Авенариус, Богданов). Поэтому сам по себе сенсуализм не является еще выра­жением материалистической линии в философии. Ощущения могут стать не­обходимой стороной познания только при условии их органического единства с другими сторонами процесса познания — практикой и абстрактным мышлением.


Ф. древнего Востока.

ФДВ на протяжении нескольких тысячелетий может быть приурочена к трем центрам:

древнеиндийская, древнекитайская цивилизации и древняя цивилизация Среднего

Востока. ФДВ развилась из мифологических сюжетов этих цивилизаций.

Причины возникновения: 1.социально-экономическая (переход от меди к железу)

2.товарно-ден. отнош. 3.ослабление родо-племенных связей 4.первое гос-во 5.

духовная жизнь.

В Индии процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой брожения умов".

Ф. возникает в Индии как критика брахманизма. Основные ф-ие школы: аджика

(адживика) (фатально-натуралистическое учение), джайнизм (познание мира),

буддизм (попытка осознать духовное и телесное). Индийская Ф. систематически

излагалась в сутрах Веды - первые священные книги древней Индии, результатом

дальнейшей разработки канонов учения стали Брахманы (I тыс. до н.э. ритуальные

тексты), араньяки ("лесные книги для отшельников" середина I тыс. до н.э.),

упанишады ("знания полученные у ног учителя" до II тыс. до н.э.). Для

древнеиндийской школы хар-ны:1.внимание к вопросам поиска сущности чел. и

окружающего мира 2.признание тождества между микро- и макрокосмосом 3.признание

существование 4-х уровней бытия: телесный, уровень сост. из жизненного я,

уровень состоящий из сознания, сост. обобщающее в себе все три уровня - "атман"

В Китай процесс зарождения Ф. наз-ся "эпохой борющихся царств".

Первые ф-ы бродяги критиковали мифологию. Ф-ы крутые Конфуций и Лао-дзы. Для

древнего Китая хар-на опора на священные книги - "пятикнижие". Аскеты, бродячие

мудрецы - первые критики мифологиии, подготовили эпоху борющихся царств. Уже в

наиболее ранней из книг упоминается два принципа янь и инь олицитворяют два

взаимодополняющих начала (муж. и жен.). Позже включена категории ци -

нематериальная субстанция, что пронизывает весь космос. Расцвет приходится на

время существования 6 классических школ.

Буддизм - зародился в Индии в VI-V вв. до н.э., видит освобождение от страданий

на пути нравственого совершенствования, удаления от мира и достижения путем

особых духовных медитаций и физических упражнений состояния нирваны. В первых

веках нашей эры буддийская религия терпевает поражение.

Древне-Индийская фил., ее черты и особенности.

Зарождение индийской фил относится к 10-9 веку д.н.э. В индии формирование

фил пролегало через аппозицию брахманизму религия в древней индии в период

становления рабовладения. Она сохранила ведический ритуал.

Веды - древнеиндийские памятники религ. Состоят из нескольких книг.

Оправдывают сущ. в древней инд. касты: жрецы (брахманы), шатры (высшая

аристократия), вайшьи (землевлад, ремесленники, торговцы ), мудры (низшая

бесправная каста).

Все фил сис-мы в древней индии разделяют на Ортодоксальные и неортодок-

сальные

1-е - Признают авторитет вед (веданта, йога, вайшешика, ньяя, миманса,

санкхья)

2-е -не признают авторитет вед (Джайнизм, Буддизм, Чарвака)



Общие черты инд. фил сис-м

1) Фил рассотр, как руководство к жизни

2) Начальной стадией фил учений выступ пессимизм.

3) Во всех сис-мах кроме чарвака господствует вера в вечный нравствен-

ный закон в карму (все что происходит с человеком результат его соб-

ственных деяний. Карма влечет за собой сенсору (цель перерождения).

Причина зависимости от кармы - незнание, неведение.)

4) Важнейшая задача ч-ка самоконтроль над своим собственным Я.

5) Цель ч-ка нирвана (блаженство, мания, счастье)

Джанизм возникает в 6 в.д.н.э. это этическое учение указывает путь освобожде-

ния души, источник мудрости не бог, а святые, достигшие святости своим

поведением.

Буддизм возникает в 6-5 в д.н.э Основатель Будда. благородные истины

открытые Буддой:

1) жизнь есть страдание;

2) причины страданий - наши желания;

3) чтоб избавиться от страданий надо избавиться от желаний;

Чарвака возникает в середине 1 т. д.н.э. Это материальное учение. Весь мир

состоит из первоэлементов. (воды, земли, воздуха и огня).

Миманса и веданта опираются на тексты вед. Остальные сис-мы строятся на

своей собственной основе, хотя и признают авторитет вед.


в


Всеобщее может быть представлено как: бог, мир как феномен. целостность.

Вставьте пропущ. слово во фразу "Арист-ль преодолел … картины мира по Платону": разорванность.

Вставьте пропущ. слово в фразу "Ф-фия Возрожд. носила … хар-р": антропоцентрич.

Выберите из перечисл. осн. ф. бытия: быт. чел., быт. духов., быт. вещ., быт. соц.

Выберите из перечисл. осн. правила Конфуция для чел.: не желай др. того, что не желаешь себе; помоги др. достичь того, что желаешь себе.

Выделите из нижепривед. некотор. принципы теоцентризма: провиденциализм; эскатологизм; креационизм.

Выделите одно из осн. достижений Арист. в ф-фии: основание логики.

Выражение Гераклита "ослы солому предпочли бы золоту" иллюстрирует: принцип относит-ти.

В познании (по Ф.Бэкону) исследователь должен ориентир-ся на: действующ. причины.

В соотв-вии с предлагаемым осн. методом познания Ф. Бэкон уподобляет ученого: пчеле.

В эпоху Возрожд. религия: ''начинает терять господств. роль.''


З


Закончите фразу "Атом в переводе с древнегреч. означает": неделимый.

Закончите фразу "Больш. влияние на развитие рус. ф-фии оказала идея Москва": Третий Рим.

Закончите фразу "Больш. влияние на развитие обществ. сознания России конца 15-нач. 16 имел спор м/д": осифлянами и нестяжателями.

Закончите фразу "В отличие от Демокрита…, у Эпикура атомы различ-ся еще и": тяжестью.

Закончите фразу "В отличие от Платона Арист-ль суть вещей видел в…": материи и идеи.

Закончите фразу Декарта "Мыслю след-но…": существую.

Закончите фразу "На смену гл. ? начала антич. ф-фии "Из чего все возникает?" пришел ?": из чего все состоит.

Закончите фразу "Осн. этапами становления богословия…": апологетика и патристика.

Закончите фразу "Платон ищет единство вещей…": кач-ва, качеств. хар-к.

Закончите фразу "Сократ был осужден на смерть…": сомнению.

Закончите фразу "У Демокрита все соверш-ся по необх-ти, Эпикур допускает": случайность.

Закончите фразу "Этика Эпикура явл. формой…": гедонизма.


Категорії діалектики.


З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам’ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Виділення загального у речах і явищах дійсності – нелегка і складна справа. Людина має п’ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, дотик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим процесом мислення, а не безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення, якщо загальне ми не сприймаємо безпосередньо? Це питання було предметом тривалої дискусії між філософами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який стверджував, що загальне, оскільки воно не дано у відчуттях, є “вигадкою”. І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з’ясувати, оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель, навпаки, твердив, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнання загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять – це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання. “Поняття, – писав він, – є істинно першим, і речі суть те, що вони суть, завдяки діяльності притаманного їм... поняття”. Перебільшуючи роль понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі задовольнялися емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх “жуками”, що риються в купі гною.

Отже, в історії філософії виділилося дві полярні точки зору на суть пізнання загального (абстрактного) і одиничного (конкретного), на природу понять, категорій.

Як же утворюються поняття, категорії філософії в процесі переходу від чуттєвого ступеня пізнання до раціонального?

Процес відчуття являє собою безпосередній зв’язок предмета і того образу, котрий він викликає, діючи на органи відчуттів. Відчуття не вимагають закріплення, матеріалізації їх у вигляді слова, поняття чи категорії. Поняття необхідні тоді, коли треба виділити щось загальне у різних речах і дати йому назву, коли треба виділити щось загальне не дане у відчуттях. Оскільки ми знайшли це загальне, остільки ж необхідне певне слово, поняття як матеріальний носій цього загального.

Таку діалектику зв’язку між виділенням загального і поняттям про нього показав К.Маркс у “Капіталі”. “Візьмемо, – писав К.Маркс, – два товари, наприклад пшеницю і залізо. Хоч би яким було їхнє мінове відношення, його завжди можна виразити рівнянням, в котрому дана кількість пшениці прирівнюється до певної кількості заліза, наприклад: 1 квартер пшениці = а центнерам заліза. Про що говорить нам це рівняння? Що в двох різних речах – 1 квартері пшениці і в а центнерах заліза існує щось спільне... Отже, обидві ці речі дорівнюють чомусь третьому, яке саме по собі не є ні першим, ні другим з них... Таким чином, те спільне, що виражається в міновому відношенні... є їхня вартість”. Тобто слово “вартість” потрібне тоді, коли необхідно матеріалізувати те загальне, що виділяється в процесі теоретичного мислення. Якщо товар, у даному випадку пшениця і залізо, мають чуттєву осягненість, то “вартість” носить загальний, абстрактний характер. На противагу чуттєво грубій предметності товарних тіл, у вартість не входить жодного атома речовини природи. Ви можете обмацувати і розглядати кожний окремий товар, робити з ним, що вам завгодно, однак він як вартість лишається невловимим.

Мислення і мова нерозривно зв’язані між собою. Перше є вищою формою відображення дійсності; друге – матеріальною формою, в якій здійснюється, закріплюється, об’єктивізується розумова діяльність, людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.). Однак універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.

Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про свого знайомого, то нам досить назвати його ім’я, щоб мати уявлення про нього. Гегель говорив, що при вимовлянні слова “лев” ми не маємо потреби ні в спогляданні цієї тварини, ні навіть у його образі, але назва його, оскільки ми її розуміємо, є безобразним простим уявленням. Ми мислимо через опосередкованість імен.

Мислення – це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого, обдарованого народу.

Що являють собою категорії? Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння цього питання слід розкрити суть процесу абстрагування, що лежить в основі створення таких категорій.

Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності мислення. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам слід встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємося від нього, і, навпаки, якщо необхідно встановити, що для них є подібним, то ми відсторонюємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від того чи іншого і є ілюстрацією процесу абстрагування.

У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такій категорії, як матерія, відображається найбільш загальна властивість навколишньої дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю незалежно від волі і свідомості людини. Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних) і встановлюється така найзагальніша властивість категорії, як “матерія”. Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність – “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж ми маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі долучаємо подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”, яке включає в себе не лише весь рослинний світ, а й тваринний. Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття “матерія” фіксує у собі найзагальніше, ба у ньому зібрано все те, що існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного і тому має статус категорії.

Кожна наука, як відомо, має свій понятійний апарат. Однак, на відміну від категорій діалектики, він може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар”, “госпрозрахунок”, “ціна” і т.д. Вони застосовуються при з’ясуванні суті економічних проблем суспільного життя, однак не можуть бути застосовані для з’ясування проблем діалектики, теорії пізнання, бо вони мають інший, відмінний від діалектики рівень абстрагування, узагальнення. Так само закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Стосовно ж категорій діалектики, то вони можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони абстрагуються від усіх сфер буття, тобто виділяють найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу. Тому вони і мають статус всезагальності. З цього випливає також методологічне значення категорій, використання останніх у процесі пізнання різних сфер дійсності, предметно-практичної діяльності людини.

Оскільки категорії діалектики – це всезагальні форми мислення, форми абстрагування, то вони не даються у відчуттях – їх не можна побачити, відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого мислення. Однак це зовсім не означає, що вони – продукт “чистої думки”, “вигадка”. За своїм джерелом категорії діалектики об’єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії діалектики суб’єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб’єкта, людини. Категорії “простір”, “ час”, “якість” і т.д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом – об’єктивні, а за формою – суб’єктивні. Об’єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.

У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали багаторазові повторення зв’язків між речами, пізнавали характерні особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними, і в процесі такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях. Скажімо, було помічено, що коли терти дерев’яні речі одна об одну, то виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв’язок, при якому одне явище з необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості людини у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об’єктивно існуючі зв’язки між речами.

Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна простежити на прикладі зміни уявлення про категорію “матерія” від античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як речовину (вода, земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як про об’єктивну реальність, котра включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це пояснюється, насамперед, поглибленням наших знань про навколишню дійсність, виявленням нових суттєвих зв’язків між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв’язку з цим виникають нові категорії, поняття, такі як “структура”, “система”, “інформація”, “відображення”, “ймовірність”, “зворотний зв’язок” та інші.

Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються в певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання, перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично, були категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “зміна”, “простір”, “час” і т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії діалектики – це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям діалектики притаманна така особливість, як історичність.

Життя – змінне, рухоме. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет перебуває в даній системі у спокої, то по відношенню до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує, інша річ – відобразити цей рух, зміну в мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то діалектика як теорія розвитку має мати такий категорійний апарат, котрий давав би адекватне уявлення про такий рух.

Діалектика – це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов’язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Перейдемо до більш конкретного розгляду категорій діалектики. Візьмемо для цього макі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.

Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.




Основні риси німецької класичної філософії.


Насамкінець, необхідно визначити основні риси, що притаманні німецькій класичній філософії ХІХ століття. Такими її рисами є:

По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.




Простір і час як форми існування матерії.


Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?

Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).

Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:

Політ тіла тривалістю:

15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;

20 років – на Землі пройде 80 років;

30 років – на Землі пройде 1200 років;

50 років – на Землі пройде 4700 років.

Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.

Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу маг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.

Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.

Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.

Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-наукових понять.




Основні риси марксистської філософії.


Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?

1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.

2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.

4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.

5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.

Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.

Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.




Діалектика і метафізика.


Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до з’ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій. Почнемо з визначення самих понять “діалектика” і “метафізика”.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.

7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика – це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв’язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу.

Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини, її світоуявлення і світорозуміння.




7.0 Материализм и идеализм

Осн. вопр фил. -что первично: материя или сознание? Появляются течения : - материализм : мир существует объективно, независимо от сознания ч. (ч-ва); объяснение мира из него самого ; материя первична. Гольбах, Дидро, Гельвеций: мир весь материален Фил - матер-ты: основа всего сущего природа (материя). Реальность - природа, мир, способность к разв., саморазв. Конечный продукт - ч., кот. имеет сознание и самосознание. Этапы материализма: 1.Созерцательный х-р, опирается на наблюдение, круговорот в-в в природе, недоказательность, поверхностность. 2.Механистический (16 в.). Природа - механистический конгламерат (винтики...). 3Диалектический. Естествоиспытатели (Фейербах, Маркс, Энгельс) - твердо верили во всесилие техники, предсказуемость мира, познаваемость. - идеализм : - развитие мира определяется духовным началом. Философы - идеалисты : (Гегель, Кант, Беркли) до природы что-то быть, основа бытия надприродна. Основа бытия - понятие абсолютного духа, мышления, идеи. Формы : -субъективный (Беркли, Кант, Юм) -объективный.( Гегель, Платон). Объек.- исходит из того, что духовное начало первично определяет все сущее. Миров. религия имеет объек. начало - дух. Ид-ты не утверждают что мир создан из ничего. Дух определяет сущее, привносит развитие. Об. ид-зм (сущ. реальный мир вне ч., но в основе его лежит разум) Суб. расспространен меньше (Дж. Беркли - 17 - 18в.). Он считает что познавательный процесс включает в себя три элемента: -мир вещественных субстанций; -мир ощущений; -рассудка. Для суб. ид.-ста мир вещественных субстанций очень сомнительный. "Если допустить, что вне духа существует мир вещественных субстанций, то как мы можем об этом знать? ". Существовать - это значит быть воспринимаемым.


ЕТНОСОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА


В соціальній філософії вивчення етнічних спільнот почалось зі значним запізненням, їх вивчала в основному етнографія та деякі інші науки. Але за своїм значенням і важливістю саме ці спільноти, як свідчить світова історія і сучасність, займають провідне місце.

Неймовірна строкатість сучасної етнічної картини світу. За даними ЮНЕСКО, на нашій планеті проживає понад 2 тис. Народів (останнім часом все частіше вживається поняття “ЕТНОС” або “ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОТИ” – від грец. етнос – народ, плем’я). Із них: в ЄВРОПІ – біля 50, в АЗІЇ – понад 800, у Північній та Південній Америці – понад 300, в Австралії і Океанії – більш як 200 (В Україні, згадаємо, – понад 100). Більш як 90% народів входять до складу багатонаціональних держав – із понад 160 існуючих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними. А ця обставина породжує надзвичайну складність міжнаціональних чи міжетнічних відносин у всьому світі.

Під ЕТНОСАМИ ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично склалася і має характерні ознаки, тобто – етнос – це народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння етносу дозволяє виділяти певні його історичні типи, адже етноси, з кожним етапом розвитку людства, набувають нових історичних форм.

Первинним етнічним колективом докласового, первісного суспільства був РІД, члени якого об’єднувалися спільністю походження, мови, звичаїв, вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури. РІД був найпершою етнічною і виробничою групою людей, члени якої пов’язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним захистом загальних інтересів.

На початковій стадії розвитку РОДУ, тобто на рубежі середнього палеоліту (кам’яного віку), належність до нього визначалась за материнською лінією (МАТРІАРХАТ). Пізніше, коли чоловіча праця стала переважаючою, що пов’язане з переходом до землеробства, матріархат змінився на ПАТРІАРХАТ, за якого приналежність до роду почала визначатися по батьківській лінії.

Наступною формою етнічної спільноти людей є ПЛЕМ’Я. У кількісному відношенні це вже більш широка спільнота, оскільки вона об’єднувала щонайменше два роди, складалася, як правило, із декількох сотень або навіть тисяч людей.

Поява ПЛЕМЕНІ обумовлена необхідністю перш за все збереження і захисту середовища існування, тобто території проживання, місць полювання та рибальства, від зазіхань з боку інших людських об’єднань. Важливе значення мало також запобігання виродженню роду, яке загрожувало йому у зв’язку з сексуальними стосунками між кровноспорідненими гомо сапієнс звідси заборона (табу) на такі стосунки.

Важко переоцінити значення родоплемінної спільноти як у становленні людства у цілому, так і кожної окремої особистості зокрема. Перш за все ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початки культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій і в більш досконалій формі передавати все це наступним поколінням. Для свого часу родоплемінна форма існування людства була найоптимальнішою спільнотою, яка відповідала й водночас стимулювала виробничу діяльність. Саме цим можна пояснити існування такої форми етносу практично у всіх народів і її збереження у деяких регіонах світу аж до наших днів (наприклад, Африка, Азія, Південна Америка, Океанія).

Отже, ПЛЕМЕНА – це етнічні спільноти людей, які об’єднували РОДИ, що проживали на одній ТЕРИТОРІЇ і мали ВЛАСНЕ ІМ’Я, МОВУ (точніше, племінний ДІАЛЕКТ), ЗВИЧАЇ, МІФОЛОГІЧНІ чи РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ, КУЛЬТОВІ ОБРЯДИ тощо. Звідси і походження слова “ПЛЕМ’Я” – від кореня “ПЛІД”, “ПЛОДИТИ”.

З моменту своєї появи родоплемінна спільнота виступає як СОЦІАЛЬНО-ВИРОБНИЧА і водночас – ЕТНІЧНА спільнота. З розвитком суспільного розподілу праці, зокрема – відокремлення скотарства від землеробства, появи ремісництва, виникнення відносин обміну і майнової нерівності людей посилюється потреба у створенні більш досконалої людської спільноти, скріпленої не лише кровно родинними зв’язками, але й іншими відносинами, які відкривали нові можливості для розвитку людства. Такою формою спільності людей стала НАРОДНІСТЬ.

НАРОДНОСТІ звичайно складалися з декількох племен, близьких за своїм походженням та мовою. Так, у “ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ” наводиться перелік племен і племінних об’єднань, на основі яких виникла давньоруська народність. Польська народність сформувалася із слов’янських племен: полян, віслян тощо; німецька – із германських племен: швабів, баварців та інших.

Народності виникали і з різномовних племен, які змішалися в результаті завоювання одних племен іншими: наприклад, французька народність склалася з римських колоністів, галльських та германських племен: франків, вестготів, бургундів тощо.

Головною ознакою НАРОДНОСТІ як історичної спільноти людей є наявність ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ. Адже розвиток приватної власності, обміну, суспільний розподіл праці та класове розшарування зруйнували родоплемінні зв’язки і створили умови для формування нової людської спільноти, для якої характерними стали, окрім спільності МОВИ, спільність ГОСПОДАРСЬКОГО, ПОЛІТИЧНОГО та КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ, яка складалася, а також УСВІДОМЛЕННЯ своєї СПІЛЬНОСТІ та ДОЛІ. Помітно посилюється також ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ у людських стосунках, відбувається соціально-класова диференціація між людьми.

Виходячи з цього, НАРОДНІСТЬ можна визначити як спільність людей, які проживають на одній ТЕРИТОРІЇ, об’єднані СПІЛЬНОЮ МОВОЮ, особливостями ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ, КУЛЬТУРИ і СПОСОБУ ЖИТТЯ, що закріплені у ЗВИЧАЯХ, ТРАДИЦІЯХ.

Завдяки цьому НАРОДНІСТЬ зберігає себе навіть за несприятливих умов: згадаймо український народ, який входив до складу інших держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії). Одним із показників народності є власне ІМ’Я, під яким вона стає відомою своїм сусідам (наприклад, “РУСЬ” для східно-слов’янських племен, які консолідувалися до ІХ-ХІІ ст. У давньоруську народність).

Із розвитком капіталістичних відносин посилюються економічні та культурні зв’язки, виникає НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК, ліквідується господарська роздрібленість народностей, їх різні частини згуртовуються у національне ціле, тобто НАРОДНОСТІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ У НАЦІЇ як більш стійкі людські спільноти.


6.1 Производительные силы и производственные отношения

Производственные отношения. Вряд ли нужно доказывать, что без труда общество существовать не может. Но признание этой бес¬спорной истины само по себе нигде и никогда не обеспечивало нор¬мального функционирования трудовой деятельности. Ибо людей все¬гда и везде побуждали к труду не абстрактные истины и лозунги, а вполне реальные жизненные стимулы и мотивы. Производственные отношения и являются тем объективным социально-экономическим механизмом, который обусловливает складывание, развитие, функ¬ционирование сложной и разветвленной системы общественных сти¬мулов к труду. Так, они определяют социально-экономическую при¬роду ориентиров общественно-трудовой деятельности.
Производственные отношения характеризуют экономические по¬зиции, в которых находятся классы, социальные группы по отноше¬нию к собственности, обмену, распределению производимых мате¬риальных и духовных благ. От этих объективных позиций непосред¬ственно зависит и характер заинтересованности в труде различных социальных элементов, сложный мир их трудовых мотиваций.
Таким образом, производственные отношения раскрывают не только сущность взаимосвязей людей в их совокупной трудовой дея¬тельности, но и выявляют природу их потребностей, интересов, стимулов.
Производительные силы и производственные отношения раскры¬вают разные сущностные стороны общественного субъекта труда. Если производительные силы характеризуют его как субъекта работающе¬го, выявляют саму технологию производственного процесса, то про¬изводственные отношения позволяют увидеть субъекта заинтересо¬ванного, поскольку выявляют природу той экономической силы, ко¬торая побуждает человека включиться в трудовой процесс.

Производственные отношения как социально-экономичес¬кая основа трудовой деятельности людей. Необходимость удов¬летворения материальных и иных потребностей общества является по¬будительной причиной деятельности общества в целом. Вместе с тем эта общая причина применительно к материально-предметной дея¬тельности людей в каждый исторический период времени выступает в специфической форме. В такой форме она принимает вид специфи¬ческих трудовых мотиваций людей. Трудовые мотивации раскрывают отношение людей к труду, заинтересованность в нем, значение, ко¬торое имеют труд и его результаты во всей жизнедеятельности людей. Развиты эти трудовые мотивации, соответствуют они наличной мате¬риальной и духовной вооруженности труда, потребностям общества, удовлетворяют людей — и люди работают энергично и интенсивно. Основой трудовых мотиваций являются производственные экономические отношения в обществе. Своеобразным центром всей системы экономических отношений являются общественные отношения собственности.


6.0 Производительные силы и производственные отношения

Как отмечал К. Маркс, «производительные силы и общественные отношения — и те и другие являются различными сторонами разви¬тия общественного индивида».
Производительные силы. К. Маркс выделяет производительные силы труда и всеобщие производительные силы.
Субъектом производительных сил труда является непосредствен¬но трудящийся. К. Маркс очень широко понимал роль человека, тру¬дящегося как производительной силы труда.
Прежде всего она заключается в том, что человек выступает как рабочая сила. «Под рабочей силой, или способностью к труду, — пи¬сал К. Маркс, — мы понимаем совокупность физических и духовных способностей, которыми обладает организм, живая личность челове¬ка и которые пускаются в ход всякий раз, когда он производит ка¬кие-либо потребительные стоимости».
Вместе с тем К. Маркс включал в производительные силы способ¬ность человека к потреблению. «Эта способность,—считал он, —представляет собой развитие некоего индивидуального задатка, неко¬ей производительной силы». К. Маркс под производительной силой понимал и развитие человека как личности, как индивида. В этом кон¬тексте он, в частности, оценивал роль свободного времени. «Сбере¬жение рабочего времени равносильно увеличению свободного време¬ни, т.е. времени для того полного развития индивида, которое само, в свою очередь, как величайшая производительная сила обратно воз¬действует на производительную силу труда».
Таким образом, К. Маркс в качество человека как производитель¬ной силы включал все богатство его развития как общественного субъекта, как личности. Являясь субъектом труда, производительной силой, человек использует предметные, или вещные, факторы труда, приводит их в движение. «Простые моменты процесса труда следую¬щие: целесообразная деятельность, или самый труд, предмет труда и средство труда». Человек, средства производства образуют в своей совокупности систему производительных сил. Главным звеном этой системы выступает человек, трудящийся.

К. Маркс уделял большое внимание всеобщим производительным силам общества. Как мы полагаем, всеобщие производительные силы характеризуются двумя моментами. Во-первых, это силы, эффект ко¬торых произведен от кооперации всего общественного труда. К. Маркс писал о «всеобщей производительной силе, которая вырастает из об¬щественного разделения труда в совокупном производстве и выступа¬ет как природный дар общественного труда (хотя и является истори¬ческим продуктом). Чем полнее разделение, комбинирование труда в обществе, тем выше всеобщая производительная сила общества.
Во-вторых, это силы, связанные с уровнем духовной культуры общества.
Наука, знание, отмечал К. Маркс, являются «всеобщей обществен¬ной производительной силой». «Накопление знаний и навыков» суть «накопления всеобщих производительных сил общественного мозга».
Производительные силы труда находятся в неразрывной связи со всеобщими производительными силами, связь эта диалектична и об¬ладает специфическими особенностями на каждом этапе истории. В це¬лом историческая динамика общественного труда такова, что роль всеобщих производительных сил неуклонно возрастает. Наглядный тому пример — общественное производство в нашем веке, в условиях научно-технической революции. К сожалению, во многих исследова¬ниях понимание производительных сил К. Марксом упрощенно и схематизированно. При этом явно игнорируется роль всеобщих производи¬тельных сил общества, недооцениваются их сложность, многогранность, динамичность.


5.0 Предмет философии

Специфическая потребность людей - опосредование форм жизнедеятельности знанием (прежде всего научным). Философия развивалась как самостоятельная форма общественного сознания.
Поскольку философия уже сложилась, ее можно изучать как предмет изучения. Но сама форма сознания не является наукой! Для науки вопрос о ее предмете - фундаментальный, для философии же это не главное. Какой же предмет философского познания? Какова же та сфера действительности знаний, которые несет философия? Сам ответ был получен далеко не сразу.
Само слово «философия» является сочетанием греческих phileo - люблю и sophia - мудрость. Однако этимологическое содержание слова очень редко выражает его историческое содержание. В условиях очень слабого уровня развития знаний философия выступала как их совокупность, как «царица наук», давая ответы не нерешенные вопросы, хотя чаще всего умозрительным путем. Вначале философия формировалась путем постановки общих вопросов о природе. Процесс развития вел к тому, что менялась проблематика. От ограниченных природными рамками проблем философия переходила к поиску знания и затем к социологическим вопросам.
Еще в древности от философии начали отпочковываться отдельные науки, особые сферы знания (астрономия, математика и др.). После дремучего застоя в средневековье, когда философия была «служанкой» теологии, и с эпохи Возрождения начинается бурное развитие наук.
Крупные мыслители изменяют и само понимание предмета философии. Де Карт выдвигает в качестве инструмента ценность сомнения, антиценность всякого догматизма. Кант явился человеком, который основал теорию познания как особую сферу мышления.
После философия также выполняла роли науки наук, но уже в ином смысле. Только к концу XVIII - началу XIX века специфика естественных наук стала предметом их рассмотрения. Итак, современное понимание предмета (т.е. некой реальности, которая становится объектом изучения) философии - это специфика целостной человеческой жизнедеятельности.
Во-первых. Философия не может обойтись без конкретно научного знания. В частности, с каждым крупным открытием в области естествознания философия должна менять пути поиска знаний. Философия нужна для постановки и ориентации поиска в области мировоззрения той или иной науки
Во-вторых, философия развивает целый ряд фундаментальных понятий, без которых ни одна наука существовать не может.
Третье. Философия разрабатывает теорию познавательного процесса, соответственно, его понятия и методологию.
Наконец, философия определяет целевое назначение познавательной деятельности; только в ней можно найти ценностную ориентацию и значимость познаваемых предметов.


4.2 Материальное и духовное

Важной общественной детерминантой духовной сферы является социальная сфера. Одним из примеров действия этой зависимости может служить конституирование религиозного сознания в обществен¬ный институт церкви. На определенном этапе развития частнособ¬ственнических отношений, в условиях господства стихийных сил ре¬лигиозная вера превращается в сложную общественную подсистему со своими организациями, кадрами, определенной социальной ролью.
Совершенно отчетливо проявляется в обществе влияние полити¬ческой сферы на формирование идеологии. Собственно идеологичес¬кая деятельность, т.е. разработка определенных идеологических це¬лей, программ, понимание их под определенным углом зрения клас¬сов, наций, государства, международных отношений, определенная обработка сознания трудящихся масс в интересах господствующих клас¬сов — все это родилось вместе с появлением первых политических институтов. Правда, идеологическое обеспечение политических ин¬ститутов длительное время не отдифференцировалось от самих этих институтов, выступая частью механизма политического управления, что выражалось, в частности, в том, что зачастую политики объединяли в себе и функции идеологов. Но эти факты не являются основанием для отождествления политических и идеологических функций вообще, для отрицания относительной самостоятельности идеологической деятельности.
Одной из важнейших общественных детерминант духовной сферы являются общественные потребности в передаче накопленного опыта социализации, воспитания новых поколений людей.


Науково-технічна революція




Сутнiсть i соцiальнi наслiдки НТР.

У 50-х роках ХХ ст.починаэться науково-технiчна революцiя. В своїй основi вона є якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення науки в провiдний чинник суспільного виробництва в цiлому, матерiального—зокрема. Замiнюючи все бiльшою мiрою фiзичну працю людини, вiдсторонюючи її безпосередню включенiсть у виробничий процес, НТР суттєво змiнює всю структуру й елементи продуктивних сил, умови, характер i змiст працi. Втiлюючи у собi зростаюче об’єднання науки, технiки i виробництва, НТР разом з тим впливає на всі сторони житгя сучасного суспiльства, включно управлiння виробництвом, освiту, культуру, психологiю людей, взаємовiдносини мiж суспiльством i природою.

Як соцiальний феномен, НТР має такi особливостi:

по-перше, це докорiннi якiснi змiни як у науцi, так i в технiцi; в минулому не було такого взаемозв’язку вiдкриттiв у науцi з якiснiми змiнами в технiцi;

по-друге, якщо ранiше якiснi змiни вiдбувалися в окремих сферах науки i технiки, то НТР є всеохоплюючими якiсними змiнами у всiх основних сферах науки i технiки;

по-трете, зминюються зв’язки науки з виробництвом. В процесi НТР наука все рiшуче випереджує технiку, ставить i вирiшує такi завдання, якi розв’язуються практично, впроваджуються у виробничий процес, тобто наука все бiльшою мiрою стає безпосередньою продуктивною силою;

по-чеиверте, це якiснi змiни характеру працi: людина все бiльше звiльняеться вiд нетворчої продуктивної дiяльностi, за нею зберiгаеться творча сторона участi у виробництвi.



Атоматизацiя виробництва як вища форма механiзацiї, яка знаходить свiй вираз у використаннi сукупностi технiчних засобiв, що утворються без безпосередньої участi людини i дозволяє здiйснювати виробничi процеси безверервно, в оптимальному технологiчному режимi, i забезаечує одержання найкращих результатiв при най:менших затратах.

Хiмiзацiя промисловостi й сiльського господарства — виготовлення штучних, синтетичних матерiалiв iз наперед заданими властивостями, тобто нових предметiв працi.

Якiсна змiна транспорту, зв’язку, комунiкацiй. Створення ракетної технiки й освоєння космосу, надпотужних повiтряних та океанських лайнерiв, телебачення, лазернi засоби зв’язку.

Революцiя в технiцi розумової працi, тобто кiбернетизацiя або комп’ютеризацiя виробництва та управлiння. Ця революцiя привела до створення складних кiбернетичних пристроїв (ЕОМ), якi стали не лише помiчниками людини у збираннi, обробцi, зберігання та використанні інформації, в управлiнськiй і прогностичній дiяльностi але й замiнюють людину в її рутинних, нетворчих видах дiяльностi, а в перспективi — i в багатьох її творчих процесах.

Таким чином, НТР перетворює продуктивні сили, але їх докорiнна змiна неможлива без відповiдних перетворень виробничих вiдносин. Тому сьогоднi мова йде про якiсно нове, iнформацiйне суспiльство, про соцiальнi наслiдки НТР.

До таких наслiдкiв вiдносяться проблеми зайнятостi, робочого часу; змiна галузевої структури виробництва; географiчне розмiщення продуктивних сил; зростання i розвиток міст, тобто урбанiзаційнi процеси; форма, структура управлiння пiдприемствами i органiзацiя працi, змiна її змiсту та характеру, покращення умов; проблеми пiдготовки та перепiдготовки робiтникiв, інженерно-технiчних працiвникiв та менеджерiв; це також проблеми побуту та сiм’ї, демографiчних процесiв; насамкiнець, це проблема культури, зокрема формування масової культури.


4.0 Материальное и духовное

Контуры материально-производственной сферы общества. В соци¬альной философии эта область общественной жизни обозначается различными категориями: экономическая, материально-производ¬ственная, материальная сфера общественной жизни. Как мы полага¬ем, эта сфера общественной жизни конкретного категориального выражения еще не получила. Но как бы там ни было, ясно, что речь идет об обширнейшей области общественной жизни, связанной с деятельностью человека по производству, распределению, обмену, потреблению и т.д. материальных благ, материальных условий жизни людей.
Как же понимается в самом общем плане материально-производ¬ственная сфера общества, каковы ее основные составные элементы?
Сложилась традиция отождествления материально-производствен¬ной сферы со способом производства материальных благ — соответ¬ственно определяются и составные компоненты этой сферы: произ¬водительные силы и производственные отношения, их соотношение, диалектика производительных сил и производственных отношений.
В современных условиях отождествление материально-производ¬ственной сферы со способом производства должно быть преодолено, а сама эта сфера раскрыта как более сложное социальное образование. Каковы же компоненты материально-производственной сферы имен¬но как многокачественного социального образования?
По нашему мнению, такими компонентами являются, во-первых, труд как комплексное социальное явление, во-вторых, способ произ¬водства материальных благ, в-третьих, механизм функционирования материально-производственной сферы в целом.
Труд должен быть восстановлен и оценен во всем своем социаль¬ном объеме и фундаментальном значении именно как та социальная реальность, в которой и через которую действуют, функционируют законы материально-производственной сферы, в которой осуществ¬ляется жизнедеятельность человека. Ведь не сами же по себе развива¬ются производительные силы и производственные отношения, не сами же по себе совершаются промышленные и научно-технические революции и т.д. Именно «в истории развития труда, — отмечал Ф. Энгельс, — ключ к пониманию всей истории общества».
Способ производства материальных благ раскрывает сущность ма¬териально-производственной деятельности человека. Но только сле¬дует обязательно сменить акценты в этом раскрытии. Если можно так выразиться, нужно перевернуть ситуацию, сложившуюся сегодня: не труд рассматривать как своеобразную иллюстрацию, приложение к способу производства, а, напротив, способ производства рассматри¬вать как шаг к постижению всего богатства общественного труда.
И наконец, о механизме функционирования материально-произ¬водственной сферы. Сюда относятся проблемы хозяйственного меха¬низма, ориентиров, общих целей материального производства. Эта грань материально-производственной сферы также должна рассматривать¬ся с позиции анализа общественного труда, созидательной деятель¬ности человека.
Одним словом, своеобразной осью проблематики материально-производственной сферы является труд. Разные грани, уровни, ком¬поненты материально-производственной сферы — это грани, уров¬ни, компоненты общественного труда. Постижение труда, созидатель¬ной предметной деятельности человека должно быть и исходной предпосылкой, и важнейшим итогом изучения материально-произ¬водственной сферы.
Переориентация в рассмотрении сущности, структуры, основных компонентов материально-производственной сферы может, естествен¬но, вызвать вопрос о том, насколько она соответствует теоретичес¬ким традициям марксизма. Вопрос этот тем более резонен, что фун¬даментальные положения о способе производства открыты и сформу¬лированы именно К. Марксом.


4.1 Материальное и духовное

Разрабатывая концепцию материального производства, К. Маркс исследовал его исключительно глубоко и многогранно. Революцион¬ным прорывом в познании этого производства было раскрытие зако¬нов производительных сил и производственных отношений. Вместе с тем во всем теоретическом наследии К. Маркса производительные силы и производственные отношения рассматривались в теснейшем переплетении с трудом, в контексте многообразнейшей жизнедея¬тельности общественного человека. Как нам представляется, в про¬цессе дальнейшего развития марксизма, в особенности при система¬тизации философско-социологического наследия К. Маркса, а также переводе его в педагогически-пропагандистскую форму, произошло искажение этих идей.

Духовная сфера жизни общества
Определение духовной сферы, ее составные элементы. Об¬щественное сознание — это прежде всего идеальный феномен обще¬ства; его формы, виды, уровни, состояния различаются своим конк¬ретным содержанием, общественными функциями, но при этом все они сохраняют качество идеальности. Между тем в общественной жизни функционирование сознания общества не исчерпывается идеальны¬ми формами, сознание обретает и более конкретные социологичес¬кие черты. Поэтому и возникает необходимость рассмотреть сознание общества не только в рамках его идеальности, но и в более широком контексте общественной жизни. Такое содержание духовной жизни общества отражается в категории «духовная сфера общества».
Духовная сфера общества представляет собой сторону духовной жизни, связанную со специализированным (профессиональным) ду¬ховным производством, с функционированием социальных институ¬тов (идеологических и научных учреждений, театров, библиотек, му¬зеев, кино и т.д.), в рамках которых создаются и распространяются духовные ценности. Духовную сферу можно рассматривать как целе¬направленно организуемую обществом духовную жизнь людей.
На различных этапах развития общества элементами духовной сферы являются наука, искусство, идеология, религия, образование и воспитание.
На наш взгляд, элементы духовной сферы характеризуются тремя отличительными признаками. Во-первых, они основываются на фор¬мах, видах общественного сознания, во-вторых, включают определенные типы духовной деятельности, в-третьих, они суть институтизированные подсистемы общества.
Так, наука основывается на познании законов природы, общества, самого человека. Религия — на своеобразном отражении в головах людей сил природы и общества, их собственной сущности. Искусство предполагает эстетическое отражение действительности, etc.

Детерминанты духовной сферы общества:
Следует учесть, что каждый элемент духовной сферы общества не связан только с какой-то одной общественной причиной (это не отменяет того, что в конкретных случаях можно выделить преимущественное значение ка¬кой-то одной или нескольких причин).
Так, прежде всего экономическая сфера общества выступает мощ¬нейшей причиной развития такого элемента, как наука. Именно она превратила научное познание законов окружающего мира из занятия небольшой группы людей в широко разветвленную подсистему обще¬ственной деятельности, с миллионными отрядами профессиональ¬ных работников, с мощной материальной базой.


3.0 Функции философии

Основными функциями философии являются:
1) Мировоззренческая функция - способствует формированию целостности картины мира, представлению об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.
2) Методологическая ф-я - абстрактно-теоретическое объяснение мира, общие методы познания и освоения действительности человеком.
3) Гносеологическая - регламентирует механизм познания - правильное и достоверное познание окружающей действительности.
4) Мыслительно-теоретическая ф-я - учит мыслить и теоретизировать, создавать логические схемы, обобщать действительность. 5) Критическая - проповедуемый всеми философами со времен античной философии принцип - подвергать все сомнению.
6) Аксиологическая ф-я - оценка исследуемого объекта с точки зрения различных ценностей (социальных, нравственных и т.п.)
7) Социальная - объясняет социальное бытие и способствует его материальному и духовному изменению. Помогает осознать и сформулировать коллективные цели и способы их достижения.
8) Воспитательно-гуманитарная - прививает человеку и обществу гуманистические цели и идеалы, укрепляет мораль, помогает найти смысл в жизни.
9) Прогностическая - основана на способности философских знаний прогнозировать тенденции развития, будущее материи, сознания, науки, человека, природы и общества.

Философия зависит от культуры, представляет собой ее выражение и в то же время формирует ее. Духовная жизнь общества составляет главный процесс формирования и развития его духовной культуры. Основными критериями сферы духовной жизни общества является развитость индивидуального сознания: способность человека осознавать самого себя, свои отношения с природой и обществом, гуманистическая направленность мировоззрения, мера развитости образования, науки, информационной жизни общества.


2.2 Географическая среда и народонаселение

Географическая среда и географический детерминизм.
С одной стороны, неверно противопоставлять общество и природу, скажем, сводя развитие общества исключительно к развитию сознания, в том числе к сознанию отдельных людей, «интеллектуальной эволюции человечества» (О. Конт), или же к саморазвитию мирового духа (Гегель) и т.д. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Она проявляется не только в области удовле¬творения потребностей людей, но, прежде всего, в функциони¬ровании общественного производства, в конечном счете— в развитии всей материальной и духовной культуры. Так что вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности.
С другой стороны, было бы неправильно представлять обще¬ство только как часть природы и игнорировать его специфические черты. Подобное отождествление объясняется характерис¬тикой людей только как природных существ со столь же природными связями между собой, а также между ними и окру¬жающей средой. Не учитываются их социальные связи, в кото¬рые они вступают в процессе производственной, семейно-бытовой, политической и иной деятельности. В конечном счете игнорируется социальное содержание общественной практики людей, на основе которой возникает и развивается их общест¬венное и индивидуальное сознание.
Наличие у людей не только природных, но и социальных свойств, прежде всего способности мыслить и осуществлять со¬знательную трудовую и иную деятельность, качественно отли¬чает их от других природных существ и заставляет восприни¬мать их и общество в целом как специфическую часть природы. Это позволяет избежать их отождествления. Как в отдельных людях, так и в обществе сочетаются природные, прежде всего биологические, и социальные качества. Поэтому современная философия истолковывает человека как биосоциальное суще¬ство, а целый ряд объективных законов развития общества (ка¬сающихся, например, функционирования семьи, роста наро¬донаселения и др.) как биосоциальные. Все это подчеркивает взаимосвязь в развитии человека и общества биологических и социальных начал.
Выйдя из лона природы, как высшее и специфическое ее проявление, общество не утрачивает с ней связей, хотя суще¬ственно изменяет их характер. Связи людей с природой осу¬ществляются главным образом на основе и в рамках их соци¬альной деятельности, прежде всего производственной, относя¬щейся к области материального и духовного производства.
Природа была и остается естественной средой и предпосыл¬кой существования и развития общества. К его естественной среде относятся прежде всего земной ландшафт, в том числе горы, равнины, пиля, леса, а также реки, озера, моря, океаны и т.д. Все это составляет так называемую географическую среду жизни людей. Однако естественная среда не ограничивается этим. В нее включаются также недра земли, атмосферам кос¬мос, в конечном счете все природные условия жизни людей и развития общества — от микромира до макро- и мегамира.


2.1 Географическая среда и народонаселение

Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. Все зависит от природных богатств страны, уровня развития ее производительных сил, а также от количества населения и его структуры, скажем, от соотношения работоспособных и неработоспособных слоев населения.
При этом проблема оптимальной структуры населения (по повозрастной, профессиональной и т.д.) должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного Производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным.
С другой стороны, населения станет не хватать, если из-за отсутствия трудовых ресурсов нельзя будет привести в движе¬ние все возможные производительные силы общества, в том числе его научный потенциал, станочный парк, энергоресурсы и т.д. Ведь прежде чем подготовить население как главную про¬изводительную силу общества (обучить профессиям, развить творческие способности и т.п.), оно должно существовать. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Такая по¬литика осуществляется в США, во многих странах Европы. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Требуются большие усилия по подъему экономики страны и уровня жизни народа, чтобы изменить тенденцию спада рождаемости и сокращения чис¬ленности населения.
Для других стран, в том числе Китая, Японии, многих стран Латинской Америки, характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения. Ситуацию в некоторых из них иногда характеризуют как «демографичес¬кий взрыв». Здесь возникает не менее серьезная проблема со¬кращения рождаемости и сознательного регулирования тем¬пов роста населения. Определенных успехов в решении этой проблемы добилась Япония, где в последние годы рождаемость поддерживается на оптимальном для этой страны уровне.
Необходимо учитывать, что демографические процессы в своем развитии обладают значительной самостоятельностью и подчиняются присущим им объективным закономерностям. Они в большой степени зависят от половозрастной структуры населения, прежде всего от соотношения в том или ином регио¬не женщин и мужчин, молодых и пожилых людей. Надо учиты¬вать и то, что демографические процессы связаны с определен¬ными традициями. Так, например, в азиатских, африканских и латиноамериканских странах существуют традиции много¬детности семей, подкрепляемые религиозными взглядами. Во многих странах Европы, в том числе и в России, складываются немногодетные семьи.


2.0 Географическая среда и народонаселение

Народонаселение и демографический детерминизм.

К основополагающим факторам развития общества отно¬сится и народонаселение, олицетворяющее естественный про¬цесс воспроизводства и развития человеческого рода. Данный процесс осуществляется прежде всего в рамках семьи, представляющей собой одновременно биологическую и социальную ячейку общества. Воспроизводство народонаселения генетически базируется на функционировании семьи и также имеет биосоциальное содержание.
Важное значение имеют динамика роста народонаселения, его плотность в той или иной стране и т.п. Следует отметить достаточно быстрый рост населения земного шара в XX столе¬тии. В начале века население Земли насчитывало 1 млрд. 608 млн. человек, в 1930 г. оно составило уже два миллиарда, в 1976 г. -— четыре миллиарда, в 1987 г. — пять миллиардов. Предполагается, что к 2002 г. население Земли увеличится до 7 миллиардов человек.
Наличие необходимого количества населения —это благо¬приятный фактор развития общества. Ведь люди выступают в качестве его основной производительной силы, носителей зна¬ний, навыков, умений, а также-нравственных и эстетических качеств, позволяющих решать проблемы общественной жизни. В то же время при избытке населения возникают про¬блемы безработицы, нехватки продовольствия и т.п. Решать эти проблемы бывает очень сложно.
В свое время английский экономист и священник Т. Маль¬тус (1766—1834) сформулировал закон динамики народонасе¬ления, в котором попытался выразить соотношение роста на¬селения и возможностей его обеспечения средствами питания. Он исходил из того, что народонаселение растет в геометричес¬кой прогрессии, а производство продуктов питания —в ариф¬метической прогрессии, т.е. существенно отстает от роста на¬родонаселения. Отсюда делались выводы о возможном миро¬вом голоде и гибели человечества вследствие перенаселения планеты.
Хотя Мальтус поставил вполне реальную проблему возмож¬ностей обеспечения питанием быстро растущего населения Земли, которую решает и современное человечество, он решал ее слишком прямолинейно, без учета многих факторов общест¬венной жизни. Речь идет, прежде всего, о развитии материаль¬ного производства, существенно расширяющего возможности решения проблем продовольствия путем более рационального использования природы. Не учитывались и возможности науки, способной помочь в решений указанной проблемы. На¬конец, нельзя не учитывать культурно-этическую сторону раз¬вития потребления, ограничения последнего до разумного уровня. Важное значение имеет формирование разумных по¬требностей людей, в чём проявляется их подлинная культура. Эти стороны проблемы потребления и возможности сознатель ного воздействия на него не учитывались Мальтусом и его еди¬номышленниками. Не учитываются они и современными мальтузианцами.
Разумеется, далеко не все мыслители разделяют взгляды мальтузианцев. Многие ученые говорят о далеко не использо¬ванных ресурсах планеты, в том числе находящихся на Земле и в Мировом океане. Обосновывается вывод о том, что при со¬временной технике можно использовать в хозяйственных целях 13,4 млрд. гектаров доступной для обработки земли. Пока что в этих целях используется только 1,5 млрд; гектаров земли (10,8%). Резервы очевидны.
В среднем на каждого жителя планеты приходится сегодня 1 гектар земли, однако эта величина снижается в связи с рос¬том народонаселения и с тем, что часть земли выпадает из сельскохозяйственного оборота, поскольку используется на нужды промышленности, строительства и т.д. Это вызывает тревогу. И все-таки, по данным экспертов ООН, человечество уже сегодня может ввести в оборот столько же пахотной земли, сколько ее имеется на данный момент. Огромные резервы имеются в освоении пустынь, гор, северной части планеты, Мирового океана. Сегодня продукты Мирового океана состав¬ляют не более двух процентов потребляемой человечеством пищи. В основном это рыба. Другие его продукты добываются и потребляются пока в ничтожном количестве.


лох

Философия - это особая форма социального сознания, которая обладает особым содержанием, средствами и многим другим. На определенном этапе развития общества философия отпочковалась от синкретизма. На ранних этапах развития человеческого общества человеческое сознание было поверхностным, мало расчлененным. Регуляция деятельности со стороны сознания ограничивалась рамками ближайших действий. Целый ряд фундаментальных проблем человеческой деятельности еще не стоял перед людьми в первобытном сознании.
Специфика человеческой жизнедеятельности отличается от других форм деятельности тем, что:
 во-первых, люди не живут только естественным достоянием,
 во-вторых, способ человеческой жизнедеятельности не является ограниченным узкими мерками природы.
Итак, человеческий способ жизнедеятельности является неограниченным и со временем все более и более универсальным. Человек ограничен только исторически. Рано или поздно сама его деятельность создает определенного рода инструментарий, и в этом инструментарии философии принадлежит едва ли не ведущая роль.
Первоначально возникла потребность, а инструментария не было. Формой мировоззрения сначала была мифология, несколько позже - религия. Главная особенность мифологического и религиозного осмысления проблем - вопросы решались в форме подмены изучения реальности в первом случае романтическими образами мифологии, во втором - путем обращения к «третьему неизвестному», который все знает и объяснит.
В таких формах и образах содержалась возможность некоторого рода объяснения определенных событий и идей. Но могут быть противоречия между пониманием и объяснением. Философия в этом плане возникла как нацеленная на поиск действительных знаний. Таким образом, философия, выполняя прежде всего мировоззренческую функцию, делала это на основе поиска знаний, т.е. выполняла и познавательную функцию.
Философия всегда была тесно связана с научным сознанием, относительно самостоятельной сферой сознания философия быть не может. Любая наука (т.е. любой поиск знаний) нуждается в некоторых основаниях.
Исторически сложилось, что методология поиска знаний сосредоточилась внутри предмета философии (методологическая и ценностная функции). «Философии вообще» не бывает, есть концепции, направления, школы и т.п., которые далеко не равнозначны по содержанию.
Итог всего сказанного: с начала своего возникновения философия ориентировалась на поиск доказательного знания. Сущность философии - критическое самосознание общества.
Философия с внутренней стороны - инструмент превращения жизненных событий в опыт, поскольку самостоятельность человеческого мышления не может возникнуть без овладения соответствующими знаниями и пр. Философия - исторически развившийся источник целостной культуры мышления. Сама философия в качестве главного критерия значимости имеет способность самостоятельно вести поиск знаний.


2.3 Географическая среда и народонаселение

Повышается значение для общества как неживой, так и живой природы. Живая природа составляет биосферу Земли: растительный и животный мир, существование которого объ¬ективно необходимо для существования человека и общества. Оценивая значение природы в жизни общества, некоторые мыслители приходили к выводу, что она полностью определяет его развитие. Указывая на гармонию и красоту природы, один из представителей философского романтизма — Ж.Ж.Руссо утверждал, что выделение человечества из природы и переход его к цивилизации (которую он характеризовал как порочную) яв¬ляется источником всех бед и несчастий людей. Сохранение же органического единства с природой —залог благополучия об¬щества, каждого человека. Истинность и ценность суждений о единстве общества и природы особенно ясны нам сегодня.
На решающую роль природы в развитии общества указыва¬ли, античный мыслитель Геродот и мыслители Нового времени Ш.Монтескье, А.Тюрго и др. Последние развивали взгляды, по¬лучившие название географического детерминизма. Его суть заключается в утверждении, что природа, которая истолковы¬вается как географическая среда жизни общества, выступает в качестве основной Причины происходящих в обществе явле¬ний. Она определяет не только направление хозяйственной жизни людей, но также их психический Склад, темперамент, характер, обычаи и нравы, эстетические взгляды и даже формы государственного правления и законодательства, словом, всю их общественную и личную жизнь. Так, Ш.Монтескье утверждал, что климат, почвы и географическое положение страны являются причиной существования различных форм государственной власти и законодательства, определяют психологию людей и склад их характера. Он писал, что «народы жарких климатов робки как старики, народы холодных климатов отважны как юноши». По его мнению, климат и географическая среда определяют «характер ума и страсти сердца», что неизбежно сказывается на психологии людей, характере их искусства, нравов и законов.
Географический детерминизм выступил вначале как антирелигиозное учение, стремившееся доказать земное происхождение общественных порядков. Однако со временем он переродился в так называемую геополитику, т.е. теорию и политическую доктрину, согласно которым в качестве главного критерия развития той или иной страны выступает расширение ее территории, жизненного пространства, сфер ее жизненных интересов. Такой подход сближает геополитику с расистскими и фашистскими доктринами.
Разумеется, природа, в том числе географическая среда, оказывает то или иное влияние на экономическое, политическое и духовное развитие общества. Однако гораздо большее влияние на них оказывает практическая деятельность людей, направляемая их потребностями, интересами, целями и идеа¬лами. Тем не менее роль природы во всех направлениях дея¬тельности современного человечества весьма значительна и постоянно повышается.
Повышается и степень воздействия общества на природу, особенно в последнее столетие в связи с бурным развитием науки и техники. В этом проявляется усиление влияния чело¬веческого разума на разные области природы — от микромира до мегамира. Среда обитания человечества в самом широком понимании становится средой активного воздействия челове¬ческого разума — ноосферой (от греческого noos— ум, разум). Таким образом, биосфера как сфера живой природы, включаю¬щая в себя и человеческое общество, под его воздействием пре¬вращается в ноосферу, пределы которой многократно расши¬ряются и определяются каждый раз пределами проникновения в природу человеческого разума.


2

Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. Все зависит от природных богатств страны, уровня развития ее производительных сил, а также от количества населения и его структуры, скажем, от соотношения работоспособных и неработоспособных слоев населения.
При этом проблема оптимальной структуры населения (по повозрастной, профессиональной и т.д.) должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного Производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным.
С другой стороны, населения станет не хватать, если из-за отсутствия трудовых ресурсов нельзя будет привести в движе¬ние все возможные производительные силы общества, в том числе его научный потенциал, станочный парк, энергоресурсы и т.д. Ведь прежде чем подготовить население как главную про¬изводительную силу общества (обучить профессиям, развить творческие способности и т.п.), оно должно существовать. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Такая по¬литика осуществляется в США, во многих странах Европы. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Требуются большие усилия по подъему экономики страны и уровня жизни народа, чтобы изменить тенденцию спада рождаемости и сокращения чис¬ленности населения.
Для других стран, в том числе Китая, Японии, многих стран Латинской Америки, характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения. Ситуацию в некоторых из них иногда характеризуют как «демографичес¬кий взрыв». Здесь возникает не менее серьезная проблема со¬кращения рождаемости и сознательного регулирования тем¬пов роста населения. Определенных успехов в решении этой проблемы добилась Япония, где в последние годы рождаемость поддерживается на оптимальном для этой страны уровне.
Необходимо учитывать, что демографические процессы в своем развитии обладают значительной самостоятельностью и подчиняются присущим им объективным закономерностям. Они в большой степени зависят от половозрастной структуры населения, прежде всего от соотношения в том или ином регио¬не женщин и мужчин, молодых и пожилых людей. Надо учиты¬вать и то, что демографические процессы связаны с определен¬ными традициями. Так, например, в азиатских, африканских и латиноамериканских странах существуют традиции много¬детности семей, подкрепляемые религиозными взглядами. Во многих странах Европы, в том числе и в России, складываются немногодетные семьи.

Географическая среда и географический детерминизм.
С одной стороны, неверно противопоставлять общество и природу, скажем, сводя развитие общества исключительно к развитию сознания, в том числе к сознанию отдельных людей, «интеллектуальной эволюции человечества» (О. Конт), или же к саморазвитию мирового духа (Гегель) и т.д. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Она проявляется не только в области удовле¬творения потребностей людей, но, прежде всего, в функциони¬ровании общественного производства, в конечном счете— в развитии всей материальной и духовной культуры. Так что вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности.


3

Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. Все зависит от природных богатств страны, уровня развития ее производительных сил, а также от количества населения и его структуры, скажем, от соотношения работоспособных и неработоспособных слоев населения.
При этом проблема оптимальной структуры населения (по повозрастной, профессиональной и т.д.) должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного Производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным.
С другой стороны, населения станет не хватать, если из-за отсутствия трудовых ресурсов нельзя будет привести в движе¬ние все возможные производительные силы общества, в том числе его научный потенциал, станочный парк, энергоресурсы и т.д. Ведь прежде чем подготовить население как главную про¬изводительную силу общества (обучить профессиям, развить творческие способности и т.п.), оно должно существовать. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Такая по¬литика осуществляется в США, во многих странах Европы. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Требуются большие усилия по подъему экономики страны и уровня жизни народа, чтобы изменить тенденцию спада рождаемости и сокращения чис¬ленности населения.
Для других стран, в том числе Китая, Японии, многих стран Латинской Америки, характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения. Ситуацию в некоторых из них иногда характеризуют как «демографичес¬кий взрыв». Здесь возникает не менее серьезная проблема со¬кращения рождаемости и сознательного регулирования тем¬пов роста населения. Определенных успехов в решении этой проблемы добилась Япония, где в последние годы рождаемость поддерживается на оптимальном для этой страны уровне.
Необходимо учитывать, что демографические процессы в своем развитии обладают значительной самостоятельностью и подчиняются присущим им объективным закономерностям. Они в большой степени зависят от половозрастной структуры населения, прежде всего от соотношения в том или ином регио¬не женщин и мужчин, молодых и пожилых людей. Надо учиты¬вать и то, что демографические процессы связаны с определен¬ными традициями. Так, например, в азиатских, африканских и латиноамериканских странах существуют традиции много¬детности семей, подкрепляемые религиозными взглядами. Во многих странах Европы, в том числе и в России, складываются немногодетные семьи.

Географическая среда и географический детерминизм.
С одной стороны, неверно противопоставлять общество и природу, скажем, сводя развитие общества исключительно к развитию сознания, в том числе к сознанию отдельных людей, «интеллектуальной эволюции человечества» (О. Конт), или же к саморазвитию мирового духа (Гегель) и т.д. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Она проявляется не только в области удовле¬творения потребностей людей, но, прежде всего, в функциони¬ровании общественного производства, в конечном счете— в развитии всей материальной и духовной культуры. Так что вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности.


1

К основополагающим факторам развития общества отно¬сится народонаселение, олицетворяющее естественный про¬цесс воспроизводства и развития человеческого рода. Важное значение имеют динамика роста народонаселения, его плотность в той или иной стране и т.п. Наличие необходимого количества населения — это благо¬приятный фактор развития общества. Ведь люди выступают в качестве его основной производительной силы, носителей зна¬ний, навыков, умений, а также - нравственных и эстетических качеств, позволяющих решать проблемы общественной жизни. В то же время при избытке населения возникают про¬блемы безработицы, нехватки продовольствия и т.п. Английский экономист и священник Томас-Роберт Маль¬тус сформулировал закон динамики народонасе¬ления, в котором попытался выразить соотношение роста на¬селения и возможностей его обеспечения средствами питания. Он исходил из того, что народонаселение растет в геометричес¬кой прогрессии, а производство продуктов питания — в ариф¬метической прогрессии. Отсюда делались выводы о возможном миро¬вом голоде и гибели человечества вследствие перенаселения планеты. Хотя Мальтус поставил вполне реальную проблему возмож¬ностей обеспечения питанием быстро растущего населения Земли, он решал ее слишком прямолинейно, без учета многих факторов общест¬венной жизни. Речь идет, прежде всего, о развитии материаль¬ного производства, существенно расширяющего возможности решения проблем продовольствия путем более рационального использования природы. Не учитывались и возможности науки. На¬конец, нельзя не учитывать культурно-этическую сторону раз¬вития потребления, ограничения последнего до разумного уровня. Важное значение имеет формирование разумных по¬требностей людей, в чём проявляется их подлинная культура. Многие ученые говорят о далеко не использо¬ванных ресурсах планеты, находящихся на Земле и в Мировом океане. При со¬временной технике можно использовать в хозяйственных целях 13,4 млрд. гектаров земли. Пока что в этих целях используется только 1,5 млрд. гектаров земли (10,8%). Таким образом, человечество еще имеет возможности более или менее успешно решать продовольственную проблему за счет рационального потребления и воспроизводства природ¬ных продуктов. Эти возможности, однако, далеко не одинаковы в разных регионах и странах. При этом проблема оптимальной структуры населения должна решаться в тесной связи с использованием возможностей современного производства. Население не будет лишним, если оно занято в производстве, а уровень последнего позволит полностью удовлетворить основные потребности людей. Если же этого не про¬исходит, появляется «лишнее» население, которое называют также избыточным. В ряде стран проводится так называемая популяционистская по¬литика, направленная на поощрение рождаемости. Проблема рождаемости и роста народонаселения чрезвычайно остро стоит в современной России. Для других стран характерна тенденция быстрого увеличе¬ния рождаемости и роста численности населения (демографичес¬кий взрыв). Неверно противопоставлять общество и природу. Развитие общества осуществляется в процессе деятельности людей и совершенст¬вования их общественных отношений. Одновременно это есть развитие отдельных индивидов, которые большинство своих потребностей, в том числе духовных, удовлетворяют за счет природы. Так что наличие сознания, духовного начала в чело¬веке и обществе не доказывает их независимости или автоном¬ности по отношению к природе. Органическая связь с приро¬дой была и остается фундаментальной закономерностью раз¬вития общества. Вне взаимодействия с природой общество существовать и разви¬ваться не может. Их искусственный разрыв и метафизическое противопоставление являются надуманными, не соответству¬ющими действительности. С другой стороны, было бы неправильно представлять обще¬ство только как часть природы и игнорировать его специфические черты. Подобное отождествление объясняется характерис¬тикой людей только как природных существ со столь же природными связями между собой, а также между ними и окру¬жающей средой. Не учитываются их социальные связи, в кото¬рые они вступают в процессе производственной, семейно-бытовой, политической и иной деятельности. Современная философия истолковывает человека как биосоциальное суще¬ство, а целый ряд объективных законов развития общества как биосоциальные. Связи людей с природой осу¬ществляются главным образом на основе и в рамках их соци¬альной деятельности, прежде всего производственной, относя¬щейся к области материального и духовного производства. К естественной среде общества относятся, прежде всего, земной ландшафт. Однако естественная среда не ограничивается этим. В нее включаются также недра земли, атмосфера и кос¬мос, в конечном счете, все природные условия жизни людей и развития общества. Повышается значение для общества как неживой, так и живой природы. Живая природа составляет биосферу Земли: растительный и животный мир, существование которого объ¬ективно необходимо для существования человека и общества. Оценивая значение природы в жизни общества, некоторые мыслители приходили к выводу, что она полностью определяет его развитие. На решающую роль природы в развитии общества указыва¬ли Ш.Монтескье и А.Тюрго. Суть географического детерминизма заключается в утверждении, что природа, которая истолковы¬вается как географическая среда жизни общества, выступает в качестве основной Причины происходящих в обществе явле¬ний. Она определяет не только направление хозяйственной жизни людей, но также их психический склад, темперамент, характер, обычаи и нравы, эстетические взгляды и даже формы государственного правления и законодательства, словом, всю их общественную и личную жизнь. Географический детерминизм выступил вначале как антирелигиозное учение, стремившееся доказать земное происхождение общественных порядков. Однако со временем он переродился в так называемую геополитику. Однако гораздо большее влияние на развитие общества оказывает практическая деятельность людей, направляемая их потребностями, интересами, целями и идеа¬лами. Биосфера как сфера живой природы, включаю¬щая в себя и человеческое общество, под его воздействием пре¬вращается в ноосферу, пределы которой многократно


1

Народонаселение и демографический детерминизм.

К основополагающим факторам развития общества отно¬сится и народонаселение, олицетворяющее естественный про¬цесс воспроизводства и развития человеческого рода. Данный процесс осуществляется прежде всего в рамках семьи, представляющей собой одновременно биологическую и социальную ячейку общества. Воспроизводство народонаселения генетически базируется на функционировании семьи и также имеет биосоциальное содержание.
Важное значение имеют динамика роста народонаселения, его плотность в той или иной стране и т.п. Следует отметить достаточно быстрый рост населения земного шара в XX столе¬тии. В начале века население Земли насчитывало 1 млрд. 608 млн. человек, в 1930 г. оно составило уже два миллиарда, в 1976 г. -— четыре миллиарда, в 1987 г. — пять миллиардов. Предполагается, что к 2002 г. население Земли увеличится до 7 миллиардов человек.
Наличие необходимого количества населения —это благо¬приятный фактор развития общества. Ведь люди выступают в качестве его основной производительной силы, носителей зна¬ний, навыков, умений, а также-нравственных и эстетических качеств, позволяющих решать проблемы общественной жизни. В то же время при избытке населения возникают про¬блемы безработицы, нехватки продовольствия и т.п. Решать эти проблемы бывает очень сложно.
В свое время английский экономист и священник Т. Маль¬тус (1766—1834) сформулировал закон динамики народонасе¬ления, в котором попытался выразить соотношение роста на¬селения и возможностей его обеспечения средствами питания. Он исходил из того, что народонаселение растет в геометричес¬кой прогрессии, а производство продуктов питания —в ариф¬метической прогрессии, т.е. существенно отстает от роста на¬родонаселения. Отсюда делались выводы о возможном миро¬вом голоде и гибели человечества вследствие перенаселения планеты.
Хотя Мальтус поставил вполне реальную проблему возмож¬ностей обеспечения питанием быстро растущего населения Земли, которую решает и современное человечество, он решал ее слишком прямолинейно, без учета многих факторов общест¬венной жизни. Речь идет, прежде всего, о развитии материаль¬ного производства, существенно расширяющего возможности решения проблем продовольствия путем более рационального использования природы. Не учитывались и возможности науки, способной помочь в решений указанной проблемы. На¬конец, нельзя не учитывать культурно-этическую сторону раз¬вития потребления, ограничения последнего до разумного уровня. Важное значение имеет формирование разумных по¬требностей людей, в чём проявляется их подлинная культура. Эти стороны проблемы потребления и возможности сознатель ного воздействия на него не учитывались Мальтусом и его еди¬номышленниками. Не учитываются они и современными мальтузианцами.
Разумеется, далеко не все мыслители разделяют взгляды мальтузианцев. Многие ученые говорят о далеко не использо¬ванных ресурсах планеты, в том числе находящихся на Земле и в Мировом океане. Обосновывается вывод о том, что при со¬временной технике можно использовать в хозяйственных целях 13,4 млрд. гектаров доступной для обработки земли. Пока что в этих целях используется только 1,5 млрд; гектаров земли (10,8%). Резервы очевидны.
В среднем на каждого жителя планеты приходится сегодня 1 гектар земли, однако эта величина снижается в связи с рос¬том народонаселения и с тем, что часть земли выпадает из сельскохозяйственного оборота, поскольку используется на нужды промышленности, строительства и т.д. Это вызывает тревогу. И все-таки, по данным экспертов ООН, человечество уже сегодня может ввести в оборот столько же пахотной земли, сколько ее имеется на данный момент. Огромные резервы имеются в освоении пустынь, гор, северной части планеты, Мирового океана. Сегодня продукты Мирового океана состав¬ляют не более двух процентов потребляемой человечеством пищи. В основном это рыба. Другие его продукты добываются и потребляются пока в ничтожном количестве.


1

Философия - это особая форма социального сознания, которая обладает особым содержанием, средствами и многим другим. На определенном этапе развития общества философия отпочковалась от синкретизма. На ранних этапах развития человеческого общества человеческое сознание было поверхностным, мало расчлененным. Регуляция деятельности со стороны сознания ограничивалась рамками ближайших действий. Целый ряд фундаментальных проблем человеческой деятельности еще не стоял перед людьми в первобытном сознании.
Специфика человеческой жизнедеятельности отличается от других форм деятельности тем, что:
 во-первых, люди не живут только естественным достоянием,
 во-вторых, способ человеческой жизнедеятельности не является ограниченным узкими мерками природы.
Итак, человеческий способ жизнедеятельности является неограниченным и со временем все более и более универсальным. Человек ограничен только исторически. Рано или поздно сама его деятельность создает определенного рода инструментарий, и в этом инструментарии философии принадлежит едва ли не ведущая роль.
Первоначально возникла потребность, а инструментария не было. Формой мировоззрения сначала была мифология, несколько позже - религия. Главная особенность мифологического и религиозного осмысления проблем - вопросы решались в форме подмены изучения реальности в первом случае романтическими образами мифологии, во втором - путем обращения к «третьему неизвестному», который все знает и объяснит.
В таких формах и образах содержалась возможность некоторого рода объяснения определенных событий и идей. Но могут быть противоречия между пониманием и объяснением. Философия в этом плане возникла как нацеленная на поиск действительных знаний. Таким образом, философия, выполняя прежде всего мировоззренческую функцию, делала это на основе поиска знаний, т.е. выполняла и познавательную функцию.
Философия всегда была тесно связана с научным сознанием, относительно самостоятельной сферой сознания философия быть не может. Любая наука (т.е. любой поиск знаний) нуждается в некоторых основаниях.
Исторически сложилось, что методология поиска знаний сосредоточилась внутри предмета философии (методологическая и ценностная функции). «Философии вообще» не бывает, есть концепции, направления, школы и т.п., которые далеко не равнозначны по содержанию.
Итог всего сказанного: с начала своего возникновения философия ориентировалась на поиск доказательного знания. Сущность философии - критическое самосознание общества.
Философия с внутренней стороны - инструмент превращения жизненных событий в опыт, поскольку самостоятельность человеческого мышления не может возникнуть без овладения соответствующими знаниями и пр. Философия - исторически развившийся источник целостной культуры мышления. Сама философия в качестве главного критерия значимости имеет способность самостоятельно вести поиск знаний.


1.0 Философия

Философия - это особая форма социального сознания, которая обладает особым содержанием, средствами и многим другим. На определенном этапе развития общества философия отпочковалась от синкретизма. На ранних этапах развития человеческого общества человеческое сознание было поверхностным, мало расчлененным. Регуляция деятельности со стороны сознания ограничивалась рамками ближайших действий. Целый ряд фундаментальных проблем человеческой деятельности еще не стоял перед людьми в первобытном сознании.
Специфика человеческой жизнедеятельности отличается от других форм деятельности тем, что:
 во-первых, люди не живут только естественным достоянием,
 во-вторых, способ человеческой жизнедеятельности не является ограниченным узкими мерками природы.
Итак, человеческий способ жизнедеятельности является неограниченным и со временем все более и более универсальным. Человек ограничен только исторически. Рано или поздно сама его деятельность создает определенного рода инструментарий, и в этом инструментарии философии принадлежит едва ли не ведущая роль.
Первоначально возникла потребность, а инструментария не было. Формой мировоззрения сначала была мифология, несколько позже - религия. Главная особенность мифологического и религиозного осмысления проблем - вопросы решались в форме подмены изучения реальности в первом случае романтическими образами мифологии, во втором - путем обращения к «третьему неизвестному», который все знает и объяснит.
В таких формах и образах содержалась возможность некоторого рода объяснения определенных событий и идей. Но могут быть противоречия между пониманием и объяснением. Философия в этом плане возникла как нацеленная на поиск действительных знаний. Таким образом, философия, выполняя прежде всего мировоззренческую функцию, делала это на основе поиска знаний, т.е. выполняла и познавательную функцию.
Философия всегда была тесно связана с научным сознанием, относительно самостоятельной сферой сознания философия быть не может. Любая наука (т.е. любой поиск знаний) нуждается в некоторых основаниях.
Исторически сложилось, что методология поиска знаний сосредоточилась внутри предмета философии (методологическая и ценностная функции). «Философии вообще» не бывает, есть концепции, направления, школы и т.п., которые далеко не равнозначны по содержанию.
Итог всего сказанного: с начала своего возникновения философия ориентировалась на поиск доказательного знания. Сущность философии - критическое самосознание общества.
Философия с внутренней стороны - инструмент превращения жизненных событий в опыт, поскольку самостоятельность человеческого мышления не может возникнуть без овладения соответствующими знаниями и пр. Философия - исторически развившийся источник целостной культуры мышления. Сама философия в качестве главного критерия значимости имеет способность самостоятельно вести поиск знаний.


Основні риси сучасної світової філософії.


Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.




Культура і цивілізація.


Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.

Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність.

Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.




Неотомістська філософія.


Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д релігійні філософії.

В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.

Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).

Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 – 1973) і Етьєн Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.) – нинішній Папа Іван–Павло ІІ та інші.

Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д.

Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.

Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415).

Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.

Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.

Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті?

Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті.

Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства.

Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології.

У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:

1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;

2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог;

3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;

4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог;

5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог.

Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:

6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);

7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);

8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).

Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування.

Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння.

Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів.

Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право.

Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ.

Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених.

Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організмі”. Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми.

Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті.

Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.




діалектика кількіних та якісних


Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відображає ту важливу особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі й бажання людей. Взаємодія ж кількості і якості є загальною, внутрішньою, суттєвою, необхідною, такою, що неминуче повторюється.

Щоб з’ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.

Якість – це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття – це одне й те ж, вважав Л. Фейєрбах. Однак цього ще не досить для визначення якості як філософської категорії. Бо в такому разі мова йде про з’ясування якості, коли окремі властивості предмета, можливо, не найсуттєвіші, видаються за його якість.

Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. І тому цілком можливо якусь одну властивість у її вузькому розумінні видати за якість предмета, який у різних зв’язках може бути самим собою й іншим. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність, тобто свою якість. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість – це “сутнісна визначеність”.

Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість – це “знята визначеність”. Термін “зняти”, якому Гегель надавав великого значення, означає “зберегти, покласти край”. Тому кількість як “знята визначеність” виступає запереченням якості, є її діалектичною протилежність, що взаємодіє з нею.

До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель. Але це лише так здається. Насправді ж, поняття “кількість” – “хитре поняття”. Воно охоплює суттєве з тієї сторони, з якої якість начебто не зачіпається і, причому, настільки не зачіпається, що, скажімо, збільшення розміру держави, яке призводить її, зрештою, до нещастя, спочатку навіть здається її щастям. Однак, “держава має міру своєї величини, перевершивши яку внутрішньо невтримно розпадається при тому ж державному устрої, котрий при іншому розмірі держави становив її щастя й силу”. В сфері моральній, зауважує Гегель, “має місце такий же перехід кількісного в якісне, і різні якості виявляються заснованими на відмінності величин. Саме через “більше” і “менше” міра легковажності порушується і з’являється щось зовсім інше – злочин, саме через “більше” і “менше” справедливість переходить у несправедливість, доброчесність у порок”. Отже, зростання кількості веде до суттєвих перетворень існуючого.

Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує. Можна навести багато фактів такої взаємодії кількісних та якісних змін. Так, наприклад, якщо тілу надати швидкість 1000, 2000, 7000, 7910 метрів на секунду, то воно впаде на Землю. Якщо ж швидкість тіла збільшити лише на одну одиницю і довести її до 7911 метрів на секунду, то тіло відірветься від Землі і стане її супутником. Або візьмемо звичайну воду. Коли вона тече спокійно, то не викликає ніяких руйнацій. Але варто збільшити тиск до кількох атмосфер, і струмінь води перетвориться на землекопа. Якщо ж збільшити тиск до десятків атмосфер, то струмінь води перетвориться на забійника. Варто ж довести тиск до 2000 атмосфер, і цей струмінь стане каменерізом. Вода буде різати граніт.

Щоб зробити поняття розвитку зрозумілішим, деякі філософи вдавалися до перебільшення значення кількісних змін, котрі, за висловом Гегеля, можна “бачити власними очима”, чого не можна сказати про якість як щось не зовсім зрозуміле. Гегель іронізував з цього приводу. Він розглядав діалектику кількісних та якісних змін на прикладах, відомих у давні часи під назвою “лисий” і “купа”: “Ставилось запитання: чи з’явиться лисина, якщо висмикнути одну волосину з голови чи кінського хвоста або чи перестане купа бути купою, якщо віднімемо одну зернину? Можна не задумуючись погодитися з тим, що при цьому не з’явиться лисина і купа не перестане бути купою, оскільки віднімання становить лише кількісну і дуже незначну різницю...

Коли погоджуються, що віднімання однієї волосини не робить лисим, забувають не лише про повторення, а й про те, що самі по собі незначні кількості, наприклад, незначні витрати статку, сумуються, а сума становить якісне ціле, так що під кінець це ціле виявляється таким, що зникло, голова – лисою, а гаманець – порожнім”.

Ми так широко використовуємо висловлювання Гегеля про діалектику переходу кількісних змін у якісні, оскільки в наш час деякі філософи намагаються довести, що таке розуміння є помилковим і властиве лише марксистській філософії. Звичайно, у гегелівській філософії взаємоперехід кількісних змін у якісні виступає як закон мислення, логіки. Однак суть цього закону і полягає саме в тому, що він має відношення не лише до мислення, логіки, а й до самої дійсності, її розвитку. Сам Гегель показав це, наводячи блискучі приклади, взяті з життя.

Взаємозв’язок кількісних і якісних змін здійснюється і в процесі пізнання, мислення. Процес збирання фактів, аналітична розумова діяльність є тією необхідною базою, котра передує новим відкриттям, досягненню нових знань.

Французький неотоміст Тейяр де Шарден вважав, що в усіх сферах, коли яка-небудь величина достатньо виросла, вона різко змінює свій вигляд, стан або природу. Крива змінює напрямок, площина переходить у точку, стійке розвалюється, рідина кипить, яйце ділиться на сегменти, спалах інтуїції освітлює нагромадження фактів. Критичні точки зміни станів, ступені по похилій лінії, всілякі стрибки у ході розвитку – це єдиний, зате справжній спосіб уявити собі і відчути “перший момент”. Отже, Тейяр де Шарден доходить висновку, що стрибки у розвитку – це єдиний справжній спосіб зрозуміти суть змін, що відбуваються у ході розвитку.

Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. “Зміна буття, – писав Гегель, – суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки”.

Кількісні зміни не є одноманітними. Існують кількісні зміни, що відбуваються шляхом нагромадження; є кількісні зміни, які раптово спричинюють появу нової якості; є кількісні зміни, які свідчать про поступове нагромадження елементів нової якості (скажімо, поширення нового виду, нагромадження елементів нової якості у суспільному житті тощо); існують кількісні зміни, що є показником переходу якості у нову кількість.

Взаємний перехід кількості у якість є адекватним відображенням у мисленні змін, що відбуваються в об’єктивному світі. Якщо в ньому щось змінюється, розвивається, переходить з одного стану до іншого, то наше мислення, якщо воно претендує на точність відображення, має це відтворити, тобто якщо світ рухається, то наші поняття про цей світ теж мають бути рухливими, інакше ми не зможемо адекватно відобразити рух, зміни у самій дійсності.

Єдність, взаємозв’язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. За Гегелем, “міра є сутньою єдність кількісного і якісного”, “в мірі якісне кількісно”, “міра є у своїй безпосередності звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину” і найбільш лаконічно: міра – “якісно виражена кількість”. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.

Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Цією категорією предмет охоплюється в єдності, синтезі його кількості та якості. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Однак це закономірний процес. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього.

Дуже важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв’язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого. Виникнення нової якості, хоч би як вона об’єктивно не народжувалася, завжди пов’язане зі стрибком, переривом кількісної поступовості, незалежно від того, в якій формі відбувається якісне перетворення. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Стрибок у розвитку рівнозначний появі нового стану існуючого внаслідок суперечливого взаємозв’язку кількості і якості, який підноситься до рівня істотного, необхідного і загального зв’язку. Цей зв’язок з неминучістю, повторюється в процесах становлення найрізноманітніших предметів і явищ об’єктивної дійсності.

Нове не може з’явитися тільки шляхом зростання чи зменшення того, що є. Воно потребує нового простору для свого дальшого розвитку. Вихід за старі межі у процесі становлення нового не є, однак, повним розривом із попереднім станом існуючого хоча б уже тому, що між кількістю і якістю є взаємозв’язок.

Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент – коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період – коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.

Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Розглядають дві найбільш узагальнені форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних змін; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень. Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі; анігіляція тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення людини; становлення і розвиток мови; перехід до ринкових відносин, зміна форм власності через проміжні ланки – оренду, акціонування, викуп тощо. Поступовість якісних змін, що відбуваються в процесі переходу до ринкових відносин, полягає в тому, що в проміжних формах відбувається нагромадження елементів приватновласницьких відносин і відмирання елементів державної форми власності.

Що ж впливає на модифікацію форм стрибків, якісних перетворень? Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах – і разово, і поступово. Можна одноактно, разово ліквідувати приватну власність і встановити державну чи суспільну, а можна цю приватну власність перетворити на державну (суспільну) поступово, у формі поступових якісних змін через проміжні ланки – державно-приватні підприємства, як це було і є, наприклад, у В’єтнамі, КНР. Якщо ж економічні суперечності в тій чи іншій країні набувають антагоністичного характеру, то можливості для поступового якісного переходу обмежуються, посилюється тенденція до одноразового, одноактного перетворення.

Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.




соціальний конфлікт


Соціальний конфлікт – це взаємодія різних соціальних груп, спільностей, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв’язання на спільній основі.

Поняття “антагонізм” даж уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін “антагонізм” у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж. Руссо, К.Лоренц та інші. “В природі, – писав А.Шопенгауер, – всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої”. “Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну”; “хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей”. Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба.

Термін “антагонізм” як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант. “Засоби, котрими природа користується для того, щоб здійснити розвиток усіх задатків людей, – писав філософ, – це антагонізм їх у суспільстві...” І далі Кант пояснює, що “під антагонізмом” він розуміє “всезагальний опір, котрий постійно загрожує суспільству роз’єднанням”. Гегель вважав, що суперечність в стані стагнації порушує гармонію того, що існує і спричиняє його перехід “в стан розладу та антагонізму” (Див. Гегель. Соч., т. ХІІ, М., 1938, стор. 209).

Отже, поняття “антагонізм”, “антагоністичний” у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об’єктивної дійсності, спостережень залюдським суспільство. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв’язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки.

Антагонізм у суспільстві означає нерозв’язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.

Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм – це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв’язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв’язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми – явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо.

Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших – виключена наявність спільних інтересів; у других – є елементи таких спільних інтересів. За певних соціальних умов, як уже зазначалося, соціальні антагонізми можуть трансформуватися, втрачати конфліктність, гостроту, частково розв’язуватися. Разом із тим неантагоністичні соціальні суперечності, які розгортаються, можуть переростати в антагоністичні, якщо назрілі економічні, соціальні, політичні суперечності не розв’язуються, штучно стимулюються.

З’ясувавши форми суперечностей в об’єктивному світі, можна перейти до питання про те, як ці суперечності розгортаються, які етапи у своєму розвитку вони проходять. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: 1) на етапі тотожності-відмінності – як суперечність, як зароджується, виникає; 2) на етапі відмінності – як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівність у тотожному предметі; 3) на етапі суттєвої відмінності – як суперечність, що є нерівністю за суттю; 4) на етапі протилежностей – як суперечність, усвідомлювана як “боротьба” сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; 5) на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін.

Суперечності у природі, суспільстві та пізнанні мають всезагальний характер. Це означає, що: 1) суперечності притаманні усім предметам, явищам і процесам без виключення; 2) суперечності притаманні цим процесам, явищам і предметам від початку і до кінця, від зародження і до їх зникнення (перетворення в інше). Суперечності мають також специфічний характер. Це означає те, що: 1) суперечності виявляються по різному у різних формах руху матерії; 2) суперечності мають свої етапи розвитку, про які було зазначено вище; 3) суперечності розв’язуються різними методами.

Як відомо, суперечність – це відношення, взаємодія протилежностей. Це загальна визначеність цієї категорії, безвідносно до сфери її виявлення. Соціальна суперечність – це теж відношення. Теж взаємодія, але стосовно суспільства, предметно-практичного діяння людей, тому і мова повинна йти про співвідношення суб’єкта і об’єкта, того, хто діє, і того, на кого спрямована ця дія. Соціальна суперечність є, таким чином, суб’єктно-об’єктним відношенням, тобто відношенням між свідомою діяльністю людей і тими об’єктами, на які спрямовується їх діяльність.

В природі суперечності носять об’єктний характер. Сама природа є об’єктом, де суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності виявляються і розвиваються. У суспільстві ж суперечності носять, як ми вже підкреслювали, суб’єктно-об’єктний характер. Чому? Тому, що: 1) соціальні суперечності завжди є дихотомія, взаємодія суб’єкта і об’єкта; 2) тому, що люди самі, своєю діяльністю створюють суперечності; 3) тому, що люди пізнають, розкривають соціальні суперечності, що виникають у суспільному житті; 4) тому, що люди створюють матеріальні та духовні передумови для розв’язання соціальних суперечностей, знаходять шляхи, методи, форми їх подолання. Тому при з’ясуванні природи та сутності соціальних суперечностей мова повинна йти про їх інтерпретацію в категоріях людської діяльності.

Структура людської діяльності розкривається, як відомо, через а) потреби та інтереси людей; б) мету; в) умови; г) засоби; д) результати; е) сам процес діяльності. У цьому зв’язку суб’єктно-об’єктна ситуація може бути розглянута в таких варіантах: 1) відношення людства (суб’єкта) до природи (об’єкта); 2) взаємні суперечливі відносини самих суб’єктів (класів, соціальних груп, держави, трудових колективів, індивідів тощо); 3) внутрісуб’єктні відношення до наявної суперечності, що обумовлюється неоднорідністю самої соціальної спільності (розумінням того, як подолати ту чи іншу суперечність; коли; якими шляхами; які методи розв’язання обрати і т.п.); 4) відношення соціального суб’єкта до існуючої суперечності в цілому як об’єкта практичної дії (воно може бути різним: можна штучно зберігати виявлену суперечність в своїх групових інтересах, або гальмувати її розв’язання, фальсифікувати, спотворювати справжню сутність тощо). Ставлення до соціальних суперечностей у різних соціальних груп може бути різним, діаметрально протилежним.

Таким чином, до змістовної характеристики соціальних суперечностей відносяться: суб’єктно-об’єктні відношення; інтереси і потреби людей; засоби, форми розв’язання суперечностей; їх виявлення через предметно-практичну діяльність людей. Серед цих характеристик соціальних суперечностей дуже важливою є та, котра стосується інтересів та потреб людей. Бо останнє – це реальна, фундаментальна причина соціальних дій, звершень, що стоїть за безпосередніми мотивами, ідеями індивідів, соціальних груп, політичних партій, класів тощо. Гегель писав: “найближчий розгляд історії переконує нас в тому, що дії людей випливають з їх потреб, пристрастей та інтересів... і лише вони відіграють головну роль” (Гегель. Соч., т. VIII, М., 1935, стор. 20). Інтереси людей – це їх усвідомлені потреби. Тому можна стверджувати, що найважливішою, інтегративною ознакою соціальних суперечностей є те, що вони виступають як суперечності інтересів.

Класифікація соціальних суперечностей може бути здійснена за різними ознаками. Найбільш змістовною, на наш погляд, є така класифікація: 1) за ступенем загальності соціальні суперечності можна поділити на загальні (для всього суспільного розвитку), особливі (для суспільства, що знаходиться на певному етапі свого історичного розвитку); окремі (для конкретного етапу, фази розвитку даного суспільства); 2) за ступенем загострення, характером – на антагоністичні та неантагоністичні; 3) за роллю у суспільстві (на основні-неосновні, головні-неголовні); 4) за відношенням до явища, процесу, їх природою (на внутрішні-зовнішні, безпосередні-опосередковані); 5) за територіальною ознакою (інтернаціональні, національні, регіональні); 6) за походженням, причинами виникнення (на об’єктивні-суб’єктивні) тощо. Можлива і інша класифікація соціальних суперечностей, за іншими критеріями.

Загальною рушійною силою змін, що відбуваються у суспільстві, є, безумовно, людська діяльність, – інтереси класів, політичних партій, соціальних груп, колективів, окремих осіб. Бо все те, до чого немає інтересу, приречене на стагнацію. Коли ж є інтерес (особистий, колективний чи суспільний), тоді він стає величезним рушійним фактором, тією силою, котра здатна прискорити процес, подолати будь-які суперечності суспільного розвитку. У зв’язку з цим до рушійних сил розв’язання соціальних суперечностей слід віднести більш конкретно таке: 1) матеріально-предметну діяльність людей, які готують матеріальні передумови подолання суперечностей, що виникають; 2) діяльність вищих економічних та політичних структур, які здатні об’єктивно оцінити проблемну, суперечливу ситуацію, знайти форми і методи її подолання у суспільстві. Звичайно, мова йде про ефективну, цілеспрямовану, творчу діяльність цих структур; 3) єдність суспільства, його соціальну злагоду, збіг корінних соціальних соціальних інтересів на шляху розв’язання соціальних суперечностей. При цьому слід підкреслити, що вирішальний вплив на розв’язання соціальних суперечностей має не все суспільство, а лише та його частина, котра розуміє природу, сутність, причини виникнення цих соціальних суперечностей, знає, як їх подолати, якими шляхами, в яких формах. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі до рушійних сил розвитку людства відносив, наприклад, діяльність “творчої еліти”, “творчої меншості”, котра є носієм “життєвого пориву” і котра здатна повести за собою “інертну більшість”, для вирішення тих проблем, що стоять перед суспільством. Не випадково, в сучасному українському суспільстві актуальною є проблема формування політичної еліти, здатної здійснити необхідні соціальні перетворення на шляху подальшого поступу (Див. И. Бекешкина. Есть ли в Украине общенациональные лидеры. “Политическая мысль”, 1994, №3).

Способи розв’язання соціальних суперечностей багатоманітні, як багатоманітне саме суспільне життя. Кожна суперечність у суспільстві вимагає конкретного вивчення, з’ясування суті взаємодіючих протиборствуючих сторін, знаходження форм і методів на шляху їх подолання. Це – непроста, дуже складна соціальна проблема, яка виникає перед суспільством, особливо на переломних етапах його розвитку і функціонування. Серед важливих засобів подолання соціальних суперечностей є загальні, які виробило людство. Це – соціальна революція, реформа, компроміс, конвергенція, заборона, обмеження, скасування того, що гальмує процес розвитку тощо. В конкретних сферах суспільної діяльності, скажімо, в економічній для подолання реальних суперечностей використовуються такі засоби як роздержавлення власності, приватизація, націоналізація, акціонування, оренда, спільна виробнича діяльність суб’єктів різних форм власності і т.п.

І ще одна проблема стосовно соціальних суперечностей має неабияке і практичне, і теоретичне значення – це створення і реалізація механізму подолання соціальних суперечностей. Механізм подолання предметної суперечності – це взаємодія усіх його структурних елементів, що забезпечують рух, зміну, динаміку цієї суперечності на шляху її розв’язання. До них слід віднести: предмет суперечності, суб’єкт її реалізації, соціально-економічні передумови, засоби розв’язання суперечності.

Проблема соціальних суперечностей є актуальною і для зарубіжної філософії. Ця тема є предметом дослідження для багатьох західних філософів і соціологів, таких як П.Сорокін, Л.Козер, Г. Зіммель, Р.Дарендорф, Л.Козераце, К.Боулдінг та інших. В їх творах детально аналізуються різні суперечливі, конфліктні ситуації у сучасному буржуазному суспільстві, з’ясовуються їх причини, гострота, тривалість, особливості, форми, фази, функції, умови виникнення, вплив на подальший розвиток суспільства тощо.

Однак слід підкреслити, що в цих дослідженнях, як правило, обминаються основні причини соціальних конфліктів у суспільстві. Скажімо, Георг Зіммель причину таких конфліктів вбачає в біологічній природі самої людини (в “інстинкти ворожнечі”); Люїс Козер вважає, що причини соціальних конфліктів лежать “в системі розподілу у суспільстві дефіцитних ресурсів”; Ральф Дарендорф має більш змістовне уявлення про причини соціальних конфліктів, коли називає такою причиною “поляризацію інтересів людей в результаті поділу влади”. На думку Пітірима Сорокіна, причинами соціальних конфліктів, “причинами повстань і революцій”, є “збільшення придушених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість їх навіть мінімального задоволення”. Він називає 7 таких причин “повстань і революцій”, а саме: 1) “харчовий рефлекс, який придушується голодом”; 2) “інстинкт самозбереження”; 3) “рефлекс колективного самозбереження”; 4) “статевий рефлекс в усіх його проявах”, коли “відсутні умови для його задоволення”; 5) “потреба в житлі, одежі”; 6) “приватно-власницький інстинкт мас”; 7) “інстинкт самовиразу індивідуальності” (Див. П.Сорокин. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992, стор. 272-273).

Все вищевикладене, звичайно, має місце при виникненні конфліктних ситуацій у суспільстві, загостренні соціальних суперечностей, їх непримиренності. Однак основна причина “повстань і революцій”, котра замовчується в дослідженнях П.Сорокіна, це суперечності з приводу влади і власності, боротьба за їх перерозподіл в інтересах певних соціальних груп, класів. Бо, як відомо з давніх часів, поляризація інтересів людей, їх антагонізм, відбувається передусім із-за їх власності, майнових інтересів. Нікколо Макіавеллі ще в 1532 році писав, що люди можуть змиритися із втратою політичної свободи, честі, влади, але ніколи не змиряться із втратою майна. “Люди скоріше простять смерть батька, ніж втрату майна”, – підкреслював він (Никколо Макиавелли. Государь. Москва – Харьков, 1998, стор. 94). Бо задоволення “базових інстинктів”, про які веде мову П.Сорокін, здійснюється, насамперед, на основі майнових відносин, відносин власності на засоби виробництва, того, хто ними володіє, розпоряджається і користується. Однак ця критеріальна, революційно-утворююча причина якраз і не береться до уваги, ігнорується при розкритті природи та сутності соціальних суперечностей в соціології революції П.Сорокіна.




діалектика абстрактоного та конкретного


Пізнання на емпіричному рівні, як відомо, починається з конкретного, котре сприймається на рівні відчуттів людини. Конкретне (лат. concrescere – зростатися) – багатостороннє, складне, складене. Конкретне – суттєво сприйнята багатоманітність одиничних речей і явищ. На теоретичному рівні пізнання починається з абстрактного. Абстрактне (лат. abstractio – відхилення) – сторона, частина цілого, однобічне, нерозвинене. Абстрактне є відображенням неповноти, нерозгорнутості, нерозвиненості предмета, оскільки він розглядається в загальному, в цілому. Абстрактне знання протистоїть конкретному знанню як неповне, однобічне, нерозвинене, загальне.

Отже, початковим, вихідним, конкретним на емпіричному рівні є одиничне, окрема річ, факт, подія, явища, що сприймається на рівні відчуттів. На теоретичному ж рівні пізнання починається з нерозвиненого, нез’ясованого невивченого, однобічного – абстрактного, котре не сприймається на рівні відчуттів. Абстрактне тоді стане конкретним, коли буде з’ясоване, вивчене. Наприклад, на початковій стадії наукового дослідження будь-яка його тема є абстрактною, оскільки є ще нерозкритою, невивченою. Щоб мати про таку тему конкретну уяву, необхідно її вивчити, розкрити на фактичному матеріалі, наситити фактами, своїми оцінками, судженнями, висновками і т.п., тобто зробити її конкретною. Доки цього не буде зроблено, тема залишиться нез’ясованою, нерозкритою – абстрактною.

Таким чином, конкретне знання на рівні теорії є не вихідним моментом пізнання, а його результатом, підсумком наукового дослідження. “В мисленні, – писав К. Маркс, – конкретне є результатом пізнання, а не вихідним пунктом його” (Див. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 13, стор. 213).

Дійсне наукове пізнання не може обмежуватися лише чуттєво сприйнятими його об’єктами. Воно повинно йти далі – від чуттєво сприйнятого об’єкту до його відтворення у мисленні в усій його складності, розвиненості, багатоманітності – конкретності. Тому методом теоретичного пізнання є процес цілісного відтворення у мисленні пізнавального об’єкту шляхом сходження від абстрактного до конкретного, різноманітні сторони якого відображаються в логічних поняттях і категоріях. Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає, таким чином, першопочаткове сходження від конкретного, котре дано в спогляданні, відчуттях, до абстрактного, загального.

Конкретне на емпіричному рівні і конкретне на теоретичному рівні – це не одне і теж. Конкретне на рівні емпірії – це те, що дано нам у відчуттях, сприйнятті, уявленні, що є осяжним, безпосереднім, баченим, чуттєво відтвореним. Конкретне ж на рівні теорії – це пізнавальний об’єкт, котрий з’ясовується з допомогою мислення, коли розкривається зміст цього об’єкту, його багатоманітні сторони, особливості – те, що приховано від чуттєвого пізнання, що є суттєвим, необхідним, закономірним. Тому в науковому пізнанні і розрізняють конкретне як вихідний пункт пізнання (чуттєво сприйняте конкретне) і конкретне як досліджене, з’ясоване, як підсумок пізнання.

Таким чином, процес наукового пізнання проходить як би два етапи. Перший – це перехід від чуттєво-споглядального, конкретного пізнання до абстрактного. І другий етап – перехід від абстрактного (нез’ясованого) до конкретного (розкритого, вивченого) і об’єктивованого у відповідних поняттях і категоріях.




продуктивні сили та виробничі відносини.


Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.

Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку.

Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

Розглянемо ці елементи продуктивних сил детальніше.

Знаряддя праці є зміненою частиною природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва впливає на предмет праці. До них відносяться різноманітні механічні, фізичні, хімічні, біологічні та інші засоби зміни речей і явищ у природі.

Вони втілюють у речовій, матеріальній формі технічну сторону прогресу продуктивних сил, що забезпечує можливість передачі досягнень одного покоління до інших. Епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як вони виробляють, якими знаряддями праці здійснюється процес виробництва. Але самі по собі знаряддя праці, які разом з предметами праці утворюють речову форму продуктивних сил, не можуть саморозвиватися, більш того, вони втрачають свої корисні якості, якщо не охоплені живою працею людини.

Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини для виробництва речей. Вони поділяються: на первинні, характерні в основному для добувної промисловості (вугілля, нафта, газ, які видобуваються із землі; цілинні землі, які обробляються та ін.); вторинні як необхідний компонент обробної промисловості, в якій вже вкладена людська праця: перероблена сировина і напівфабриками, метал, бавовна тощо.

Предмети праці є найбільш пасивним елементом продуктивних сил. Але за його “асортиментом” можна робити висновки про міру освоєння суспільством природи, адже кількість різних речовин і явищ природи, які є предметами праці – це показник того, наскільки природні ресурси включені у суспільне виробництво.

Становлячи цілеспрямований процес, виробництво не може функціонувати, якщо воно не використовує поряд з матеріальним і Духовні чинники, не забезпечує поєднання науки з виробництвом. Наукові програми, довгострокові плани і прогнози, науково-технічні рішення практичних завдань, система наукової організації управління виробничими процесами, технологічні цикли, які відображають якісні і кількісні зміни об’єктивних і суб’єктивних факторів праці, особливості їх взаємодії – все це невід’ємні складові сучасного виробництва.

Отже, теоретичною основою практичної виробничої діяльності постає наука, котра виступає духовним регулятором виробництва і в процесі свого розвитку чинить істотний вплив на всі основні елементи продуктивних сил, в тому числі і на людину. Ось чому мова сьогодні йде про те, що наука перетворилася (чи перетворюється) в безпосередню продуктивну силу.

Виробничі відносини. Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.

Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того, кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.

Отже, відносини власності є головною, визначальною стороною виробничих відносин.

По-друге, відносини людей з приводу речей поширюються і на вироблені продукти, які створені для використання. А для цього вони повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і, насамкінець, спожиті.

Тобто, відносини розподілу, обміну і споживання є важливими складовими виробничих відносин. Але ж ці відносини залежать від власності, визначаються нею. Власник засобів праці завжди присвоює вироблений продукт; в залежності від характеру виробничих відносин вироблені матеріальні блага розподіляються та споживаються або спільно – як у первісному суспільстві, або ж пануюча меншість присвоює додатковий продукт.

Таким чином, продуктивні сили того чи іншого суспільства в їх історично конкретному поєднанні з виробничими відносинами утворюють економічний спосіб виробництва. При цьому продуктивні сили виступають як його зміст, а виробничі відносини – як його форма, у якій люди здійснюють виробництво. Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим, необхідним, стабільним. Він є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Об’єктивна, матеріальна природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не волею і бажаннями людей, а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Як і будь-яка форма, виробничі відносини здійснюють активний зворотний вплив на розвиток продуктивних сил. Це можна уявити таким чином: продуктивні сили створюються і розвиваються, зберігаються чи виходять з ладу в результаті практичної діяльності людей, які керуються певними мотивами й конкретним чином організовані для суспільного виробництва, а це все визначається існуючими виробничими відносинами. Активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили може бути подвійним: вони можуть прискорювати суспільний прогрес (за умови їх відповідності) і суттєво гальмувати розвиток суспільства (коли між ними виникає невідповідність, а тим більше – конфлікт).

Таким чином, основним соціологічним законом, дія якого прослідковується на протязі всієї історії людства, є закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті. Адже зі зміною способу виробництва змінюється само суспільство: трансформуються соціальна структура, про що йтиметься у наступному розділі; відбуваються зміни у системі управління, виникають нові організації, установи; змінюються погляди людей, їхня психологія – формується певний тип особистості.




базис та надбудова


Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови - ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються. Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство - такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді - історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства. Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду. Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації - складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації. Термін "цивілізація" досить багатогранний і не має однозначного і чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям "культура" (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям "цивілізація" розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який



пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття "цивілізація" вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій? На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття "цивілізація" фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації. Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя - це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи. Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністью стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей. Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє,підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природними і соціальними обставинами. Саме на цьому грунтується культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарними цінностями). Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв'язків в суспільстві, зокрема духовне виробництво перетворилось на складну індустрію свідомості. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку - та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом чого є розвиток економічного і політичного лібералізму - визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова (всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої незалежності від економічного базису.




Філософія Києво-Могилянської академії.


Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.

Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 – 1683), Й.Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.

Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно в значній мірі ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія ( від грец. тео – бог, софія – мудрість) – релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”.

Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом. “Повне визначення природи, – писав найвідоміший філософ академії Ф.Прокопович, – збігається з богом відносно природних речей, в яких він необхідно існує і які він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи..., але воно, очевидно, відноситься до матерії і форми (Цит по: “Философская мысль в Киеве. К., 1982, стор. 123).

Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Арістотеля. У останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й.Кононович-Горбацький, в противагу античному філософу, підкреслював, що “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” (там же, стор. 125). “Матерія є активною і діяльною”, – погоджувався учень Кононовича-Горбацького – І.Гізель, – але “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої” (там же, стор. 126).

І. Гізель – самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. “Матерія, – писав філософ, – є в однаковій кількості і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева” (там же, стор. 127).

Таку ж думку поділяв і Ф.Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог напочатку світу...; в якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди” (там же, стор. 127 – 128).

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі. “Без ґрунтовного розуміння руху, – писав Ф.Прокопович, – неможливо добре зрозуміти і всього іншого..., бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього світу” (там же, стор. 128 – 129). Однак “причиною причин” цього руху, на думку філософа, є бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються самі по собі і це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, “де немає протилежностей, – писав І.Гізель, – там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф.Прокопович, – виникає з протилежного; тобто спокою.

Вся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться у спокої, то все це обусловлюється самою природою, її “принципами”. Ф.Прокопович висловлював таку думку: “Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа... тіла за своєю природою або рухаються або знаходяться у спокої” (там же, стор. 130).

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії які мали сумнів у можливостях людини пізнати оточуючий її світ, розуміли, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. “Будь-яке пізнання, – наголошував С.Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менше категоричним було також судження Й.Кононовича-Горбацького: “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях” (там же, стор. 133).

Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум – опосередковано, узагальнено, абстрактно і це відображення більш досконале. “Розум, – писав І.Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум – нематеріально і абстрактно” (там же, стор. 134).

Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень по теорії пізнання, настільки вони їй в багатьох відношеннях адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії ХVІІ – ХVІІІ століття.

Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині богом, через його одкровення.

Що ж до критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, – наголошував Ф.Прокопович, – стають більш точними... через випробування їх органами відчуття” (там же, стор. 133).

Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної культури.




структура свідомості


Структура свідомості. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи: а) психічне (несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення (абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).

Отже. Свідомість – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв’язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.

Таким чином, проблеми, які ми розглянули, не мають однозначного вирішення та трактування. Вони складні, багатогранні, важкодоступні для наукового з’ясування. Як у філософії, так і в науці, вони розглядаються в основному на рівні припущень, наукових гіпотез та релігійних концепцій.




основоположні принципи гнесеології


Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості. Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі “немає сили”, яка могла б “протистояти дерзанню пізнання”.

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.

Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела. Про зміст, структуру поняття “практики” мова буде йти окремо.

Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшим є і притягання.

У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових вимог, а саме:

1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;

3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості, відмінності;

5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);

6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;

8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.

Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.

І, насамкінець, останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої. Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:

1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людині на рівні відчуттів. Загальне ж – не рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по-різному.

В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).

Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.

Реалісти (Анстельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.

Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, Д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).

Раціоналісти (Р. Декарт, Г. Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.

2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно важливе значення.

3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.

Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.




Принципи діалектики.


Принцип (від лат. principium) – начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін “принцип” набув широкого вжитку. Кажуть: “принципова людина”, тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; “у нього немає ніяких принципів”, тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.

У філософському плані поняття “принцип” означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв’язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

Принципи діалектики мають великий методологічний, пізнавальний потенціал. Він виявляється, насамперед, в певних імперативах стосовно самого процесу пізнання, а також інтерпретації його результатів.

Візьмемо, для прикладу, принцип суперечності. Імперативними вимогами цього принципу є: 1) розгляд будь-яких фактів, предметів, процесів чи явищ з точки зору того, що їх виникнення, функціонування та розвиток є результатом певних суперечностей, що їм притаманні; 2) вимога з’ясовувати природу, сутність, корені певної суперечності; 3) враховувати специфіку, особливості суперечностей, котрі різні у різних сферах об’єктивної дійсності; 4) виділяти, вивчати конкретні етапи, стадії, фази розвитку і функціонування суперечностей, розкриваючи їх особливості; 5) знаходити необхідні форми, способи, шляхи розв’язання діалектичних суперечностей; 6) з’ясовувати характер суперечностей, їх місце в класифікації суперечностей (основні – неосновні, головні – неголовні, причинні – наслідкові, антагоністичні – неантагоністичні); 7) враховувати роль конкретних суперечностей в подальшому розвитку тих чи інших явищ (до чого призведе їх розв’язання – до гармонії чи до нових конфліктів) 8) розкривати основну тенденцію розвитку суперечностей з метою передбачення, прогнозування наслідків їх розв’язання; місця цих суперечностей в системі відносин, що складаються; 9) фундаментальною вимогою принципу суперечності є вимога застосування до пізнання законів діалектики; 10) і останній імператив – це вимога вивчати реальні суперечності неупереджено, як об’єктивну даність, необхідний внутрішній імпульс будь-якого руху та розвитку, а не вважати це аномалією, перешкодою на цьому шляху. Безумовно, що мова йде не про суперечності взагалі, а про діалектичні суперечності.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об’єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв’язку з її основними законами.




Діалектика та її альтернативи


Діалектика є осягнення суперечностей у їх єдності

Гегель



Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?

Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.

Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ... тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.

Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

Альтернативи діалектики. Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі сторони – позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або “консервативна”) сторона. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, “ліквідації” того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, – діалектичний як “зняття”, тобто не просто знищення старого, а утримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Свого часу в радянській філософії надавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією. Тому і рідко згадували в філософській літературі, у підручниках про “революційно-критичний” бік діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) “в позитивне розуміння існуючого... включає в той же час розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а, значить, і з її минущого боку, вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і революційна”.

Не згадували про це передусім тому, що під таку “критичну і революційну” зміну повинна була підпадати і сама радянська система, “реальний соціалізм”.

Радянська філософія в цілому, як правило, “теоретично” обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала “історичні” рішення з’їздів і пленумів ЦК партії в плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався.

На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю діалектики.

Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.

Теодор Адорно (1903 – 1969) – німецький філософ, соціолог, представник так званої “франкфуртської” школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як “Негативна діалектика” (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового. Діалектика Гегеля “в руках” Адорно перетворюється в антисистемну, “заперечливу діалектику” всього сутнього.

Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) – французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т.ч. праця “Критика діалектичного розуму” (1960). В його розумінні діалектика можлива в двох формах – “критичній” і “догматичній”. Першою є “негативна” діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга – “консервативна”, “догматична”, “недостатньо революційна” марксистська діалектика.

Перейдемо до більш конкретного з’ясування основних положень і принципів “негативної діалектики” Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як “негативна” діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятою. Отже, “негативній” діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. “Негативна” діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як “неприязнь”, “відсутність”, “жаль”, “стурбованість”, “розгубленість”, “жах”, “тривога”, “неуважність” і т.д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.

3. Суб’єктом, здійснювачем, “реалізатором” заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. “Я” – єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, “людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість”. Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, “для-себе-буття”. Таким чином, суб’єктивність заперечення в “негативній” діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.

“Негативна” діалектика за своєю сутністю є суб’єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти: а) справді, у людському суспільстві суб’єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.п.; б) в природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб’єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції “негативної” діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

4. “Негативна” діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про “заперечення заперечення”, котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній “революційності”, “консерватизмі”, оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.

Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації – ось характерна риса “негативної” діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з’ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що “ця річ неякісна”, то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.

5. Діалектика в концепції її “негативної” інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм – це принцип і суть “негативної” діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, наукових і т.д. Однак, у “негативній” діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психології людей тощо. У “Інтернаціоналі” є такі рядки: “Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи, а потім ми наший, новий світ збудуєм...”

Свого часу відомий письменник В.Г.Короленко звертав увагу на таку руйнацію більшовиками всього старого. В листах до наркома освіти А.В.Луначарського він писав, що старий лад – це не лише експлуатація, соціальна несправедливість, які слід відкинути, а й управління, організація виробництва, дисципліна, стимули до праці і т.п., більшовики ж “зруйнували фортецю”, а що потім? А потім – розруха, безодня, безгосподарність, відсутність навиків управління. Зазначимо при цьому, що на жодний з листів письменника Луначарський не відповів, очевидно тому, що Короленко був правий.

Теоретик “негативної” діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду, до “дурної” безкінечності заперечення.

6. Визначальним принципом “негативної” діалектики є положення про “нетотожність” як заперечення. “Нетотожність” в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього. Адорно протиставляє принцип “нетотожності” таким категоріям, як “позитивність” (творення), “зняття”, “становлення”, “заперечення заперечення”, оскільки вони не є негаціями в розумінні цього філософа. Що ж до такої категорії як тотожність, то Адорно протиставляє її нетотожності (відмінності). “Тотожність”, на думку Адорно, фактично заперечує багатоманітність речей, бо багатоманітність речей означає їх “нетотожність”. Тут, безумовно, має місце відступ від діалектики Гегеля, який вважав, що тотожність включає в себе і відмінність (нетотожність), тобто у Гегеля мова йде про конкретну тотожність, а не абстрактну, як у Адорно.

Таким чином, можна зробити висновок щодо змісту, суті і принципів так званої “негативної” діалектики, котрий полягає в тому, що “негативна” діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. “Негативна” діалектика – це, по суті, антидіалектика.

Антидіалектикою є також метафізика (про альтернативність діалектики і метафізики як протилежних філософських концепцій розвитку мова йшла у першому розділі).

Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики.

Справді, софістика (з грецьк. – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип’ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика, безумовно, має багато спільного з метафізикою. Однак софістика і метафізика – це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Це по-перше. По-друге, софістика як спосіб мислення має виключно суб’єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Що ж до метафізики, то це такий спосіб мислення, котрий має об’єктивні основи, про які йшла мова вище. По-третє, метафізика є формою світогляду, котрий дає уявлення про певну картину світу. Софістика ж не має таких якостей. Вона не є світоглядом. На цій підставі, можна зробити висновок, що софістика як різновид метафізики в цілому нерівнозначна їй і виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, а саме тоді, коли ми розглядаємо діалектику як логіку, як науку про закони і форми відображення в мисленні розвитку об’єктивного світу.

Тепер коротко щодо еклектики. Еклектика (з грецької – вибираю) – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб’єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій. Шкіл, поглядів тощо. Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

Софістика і еклектика – це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають суб’єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм (з грецької – положення, що сприймається на віру, без доведення) – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.

Догматизм – це визначальна характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.

Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні – як теорії пізнання.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької – релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і “негативна” діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Висновки, що випливають з вищевикладеного, можна звести до кількох основних положень.

1. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об’єктивної дійсності істинне пізнання неможливе.

2. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи усвідомлення дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв’язку, а, отже, і у взаємодії, та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об’єктивні принципи зв’язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, “негативна” діалектика.

3. У своєму розвитку людство нагромадило величезний досвід узагальнення об’єктивної дійсності, що дало змогу розкрити її закони, виділити категорійний апарат для з’ясування сутності речей, виробити методи і форми пізнання, показати всю складність і діалектичну суперечливість пізнання. Тому теорія пізнання не може не бути діалектичною, не може обійтись без законів діалектики, її категорій і принципів. Іншими словами, закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання.

4. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити у мисленні таку рухливість в об’єктивній дійсності. Бо консерватизм думки, схильність до застарілих понять є серйозним гальмом на шляху пізнання світу, що змінюється. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності. Вона є логікою узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш високого і т.ін. Діалектика як логіка відтворює у мисленні процес пізнання в усій його складності і суперечливості, взаємопереходах протилежностей. Тому сама логіка не може не бути діалектикою.

5. Закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Вони становлять основний зміст об’єктивної діалектики, яка знаходить свій вияв у мисленні людини і становить основний зміст суб’єктивної діалектики. Звідси випливає, що закони діалектики, закони пізнання і закони мислення не можуть бути різними. Вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.

6. Не всі філософські течії, школи визнають діалектику. Окремі з них відкидають її як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення і дослідження. Однак слід підкреслити, що сучасна діалектика, її теорія і методологія, є видатним надбанням філософії ХХ-го століття. Без її знання філософська освіта буде частковою і неповноцінною.




Філософія І.Франка.


І.Я.Франко (1856 – 1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав вчену ступінь доктора філософії, яку отримав у Віденському університеті (1893).

Світогляд І.Франка формувався в складних умовах пореформеної Галичини під вирішальним впливом революційного демократизму Т.Шевченка, російських революційних демократів ХІХ століття, тісного зв’язку з робітничим і демократичним рухом Західної України. За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення, Франко неодноразово піддавався ув’язненню з боку австрійських властей.

Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо.

Свої філософські погляди Франко виклав в працях “Мислі о еволюції в історії людськості”, “Що таке поступ?”, “Про працю”, “Катехізис економічного соціалізму”, “Кілька слів о тім, як упорядкувати наші людові видавництва”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та багатьох інших прозових, поетичних та публіцистичних творах.

Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.

У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, – писав Франко, – все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”.

Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

І.Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. “...Немає певних меж, – писав він, – котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі – ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”. Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І.Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.

І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил природи, а звертала свою увагу на безплідне розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ є тільки відбитком нашої думки, похідним нашого “Я”. Подібні твердження, писав І.Франко, породили у подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна філософія Шопенгауера або Гартмана, що є запереченням усякої здорової науки.

В теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не дають повного знання. Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”.

І.Франко розумів, що процес пізнання складний процес і його результати повинні підкріплюватися практикою. Однак він не зміг збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах.

І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге..., що поступ веде до добра”. При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила – суперечність, яка “... вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей творить одноцільну єдність”. Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв’язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об’єктивної дійсності.

І.Франко був близьким до розуміння причинного зв’язку матеріальних, економічних відносин і сфер духовного життя суспільства. Так, в статті “Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює, що суспільні і політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних відносин”. Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки.

І.Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель пов’язував з боротьбою проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку царизму.

Виступи Франка проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його філософського світогляду.

Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не “робили” і не “роблять” історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з’явилися і стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.

В галузі естетики І.Франко теж стояв на матеріалістичній основі. Джерелом цього були естетичні погляди російських революціоністів-демократів 40-60 років ХІХ століття, естетика Т.Шевченка.

Для естетики І.Франка, як і для його сучасників – П.Мирного, П.Грабовського, М.Коцюбинського, Л.Українки, – характерною є боротьба за реалізм, народність мистецтва. За основу останнього, за висловом Франка, необхідно брати “життя як єдиний кодекс естетичний”.

Виступаючи проти Нечуя-Левицького, котрий проголошував вічність законів мистецтва і розглядав літературу як надкласове явище, Франко наголошував, що такої літератури немає у світі, а “вічні закони мистецтва” – це “старе сміття”, яке догниває на смітнику історії і яке перегризають тільки платні віслюки-літератори, що пишуть на лікті свої повісті і фейлетони. Література повинна бути живим відбитком сучасного життя народного, його образом – ось висновок, до якого приходить І.Франко.

І.Франко, йдучи за Т.Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність характеризується, насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням української суспільно-політичної думки.




Філософія серця П.Юркевича.


Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.



Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.



«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.



Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.



Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».



Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.



Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.



З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.



До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.)



Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.




проблема істини


Поняття істини. Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?

Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.

Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.

Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.

Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина?

Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях:

1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця: що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.

2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях – юліанському, григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, “вічними”.

“Вічними істинами” є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).

3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ “не стоїть” на місці, він “твориться”, розвивається – властивості Всесвіту не вичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю і остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі і вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип – людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної – гідне її.

Пізнання людиною абсолютної істини “в цілому” – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все – повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об’єктивно, не упереджено.

Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони представляють собою елементи, частинки, зерна абсолютного остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не знаємо. Однак ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7910 м/секунду, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарату всього на 1 м/секунду, то останній стане штучним супутником Землі (7911 м/сек.).

Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом заключає в собі колосальні енергетичні можливості.

Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

Істини у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту. Наприклад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат. relativus – відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. – думка, положення). Догма – це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних його розвитку і реалізації.

Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка – це невідповідність знання індивіда про об’єкт що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.




Поняття культури. Структура культури. Функції культури.


Поняття культури. Слово “культура” похідне від латинського “cultura” (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа і державного діяча, полягає її головна функція.

Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”.

Широко вживаним поняття культури стає в епоху Просвітництва, коли культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення “культура – натура”, тобто “культура – природа”. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.

Наприкінці ХІХ – у ХХ ст. більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. Отже, оскільки культурою у людській діяльності є те, що відрізняє свідому доцільну діяльність людини від інстинктивної діяльності тварин, культуру в найзагальнішому розуміння можна визначити як загальну характеристику людського буття, як надбіологічне, надприродне явище, яке визначає міру людяного в людині, характеризує її розвиток як суспільної істоти.

Але й на сьогодні серед фахівців немає загальновизнаного розуміння як походження культури, так і її визначення.

До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну – культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну – культура розуміється як система цінностей, їх набуток; теологічну, пов’язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності.

Стосовно визначення поняття культура можна констатувати найрізноманітніші підходи, яких у літературі величезна кількість. Адже до вивчення явищ культури звертаються такі науки, як археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. Сьогодні налічується близько 500 визначень культури. І в цьому немає нічого дивного – культура є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень.

Спробуємо класифікувати ці визначення культури, адже філософія шукає шляхи до загального, всеохоплюючого розуміння культури. Серед визначень культури досить чітко проглядаються три основних підходи.

Емпіричний, описовий підхід, згідно до якого культура є сукупністю, результатом всієї людської діяльності, тобто сумою всіх речей і цінностей, з яких складається цей результат. Однобічність цього підходу в тому, що культура тут уявляється в статичному вигляді – у вигляді певного “набору” речей та цінностей, застиглих продуктів людської життєдіяльності. Окрім того, розмежовуються матеріальна та духовна сфера культури, про що йтиметься далі.

Аксеологічний, тобто оціночний підхід, за якого “культурність” і “некультурність”, отже, і рівень культурності, оцінюється співставленням з певним еталоном. За такого підходу оцінки мають відносний і довільний характер: євроцентризм стає мірою культурності всіх останніх регіонів, не враховується те, що культура є пристосовництвом до конкретного середовища, як природного, так і соціального. Хоча цей підхід є теж обмеженим, він, які і будь-який підхід, не може бути відкинутим: досліднику доводиться порівнювати (адже все пізнається у порівнянні) й оціночний момент.

Діяльнісний підхід розглядає культуру як специфічно людський спосіб діяльності, “позабіологічний” за своєю сутністю. Але культура є не самою діяльністю, а тим способом, яким здійснюється ця діяльність. Саме діяльнісний підхід до розуміння культури починає переважати у сучасній науковій літературі. Це пов’язане перш за все з тим, що він не відкидає два попередніх – описовий та оціночний, а включає в себе їх раціональний зміст.

Отже, під культурою традиційно, у широкому розумінні визначається сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства. Вона охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, вузи, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо.

Нарешті, поняттям культура часто позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм; її гуманістичний характер реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних сил і здібностей.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, осягнення джерела походження культури – суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому всі свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, що сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.

Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.

Все ж те, що суперечить гуманізму, людяності віднести до культури неможливо. Подібного роду явища, відносини, процеси, поведінку називають “антикультурою”. Вона є проявом і результатом дегуманізації людських відносин, відходу чи навіть відмови від загальнолюдських цінностей, пріоритетів, втрати сутнісних моральних орієнтацій, що базуються на розумі, вірі, справжньому людинолюбстві. Відомо, що злодійству, брехливості, наркоманії, алкоголізму всі народи дають негативне оцінку, розглядають їх як антицінності, антикультуру.



Структура культури. Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура – досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури.

Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одежі, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.

Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про “культуру праці” різних історичних епох.

Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов’язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам’яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура – результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природа і суспільства, ширину світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань.

До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

- явища сфери суспільної свідомості, тобто політична культура, світоглядна культура (філософські, політичні, соціальні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, “культурні форми спілкування”, культура почуттів), естетична культура (література і мистецтво, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість.

Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та мистецтва.

Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) – також характеризують духовну культуру суспільства. Звільнення людських почуттів та характеру від так званого “зоологічного індивідуалізму”, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури.

- Різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес у відповідності з політикою держави.

- Матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості – поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв’язку, масової інформації тощо).

Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і спрямовуючим чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, в тому числі сфері матеріального виробництва.

Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини – почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов’ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи свій власний, надприродний світ, у якому вона живе.

Людський світ величезний, строкатий і різноманітний – політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери “по частинах”.

Політична культура в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов’язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості і переконання.

Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймається перш за все чуттєво, у їхній зовнішній виразності.

Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.

Крім цього, існує багато інших видів культури: економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності. Важливою є також культура спілкування, органічно пов’язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.

Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Зрозумілим є й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва, наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріальною та духовною культурою дійсно існують. Але разом з тим і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх єдності. Адже у матеріальній культурі заключене формуюче її духовне начало, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини; продукти ж духовної культури завжди втілені у матеріальній формі, і завдяки цьому вони можуть існувати, передаватися від покоління до покоління.

Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та духовну. Такий відхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного зв’язку з розвитком всього суспільства.

Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.

Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура Середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т.д.

Можна зустріти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи, наприклад, масова культура, елітарна, молодіжна та ін., або ж офіційна культура.

На початку ХХ ст. В Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.

Метою масової культури є інформування населення (тобто “мас”) про можливості культури, її мову, про навички, які необхідні для сприйняття мистецтва, але вона не може замінити “причасність” людей до високої, так званої елітарної культури. Адже до культури тягнуться мільйонні маси народу. Негативний же сенс такої культури заключений у тому, що здебільшого не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а, навпаки, сама культура, орієнтуючись на примітивні смаки окремих відсталих прошарків населення, занепадає: спрощується і деформується до рівня примітивізму – масі пропонується щось сіре, або навіть безглузде (на жаль, цього не уникнула й сучасна Україна).

Функції культури. Будь-який зовнішній вияв культури – господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людино-творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.

Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства і перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про оточуючі речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як знання, трудові навички, звичаї, і закони логіки тощо. Їх засвоєння допомагає оволодіти нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися в оточуючому як природному, так і соціальному середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою в культурному розвитку людини.

Суспільно-перетворююча функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворюючої діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.

Виховна і нормативна функція культури заключається у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог суспільства. Існують завжди, наприклад, норми поведінки у виробництві, побуті, сім’ї, у міжособистісних стосунках тощо. Такі норми закріплюються в юридичних актах, в кодексах моралі, статутах.

Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Вона пов’язана з тим, що культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо. Вирішено цих завдань сприяє мова, засоби зв’язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо, телебачення і – особливо в наш час – комп’ютерні засоби, Інтернет.

Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.

Нарешті, інтегративна функція культури проявляється у здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності, а народи – у світову цивілізацію.




екон.життя сусп.


У попередньому розділі суспільство розглянуте як надскладна система суспільних відносин. Подальший аналіз цієї системи передбачає розгляд кожної сфери суспільного життя, її роль в житті людини і суспільства, виділення основної, визначальної сфери, яка не тільки була історично першою, але й “прародильницею” всіх інших сфер життя суспільства – природної, соціальної, політичної, етносоціальної та духовної. Такою є економічна сфера життєдіяльності, його матеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто “виробництво людини”, формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.

Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й умова їх розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва.

Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей, які з допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на перетворення природи, і на суспільне “самоперетворення” людини.

В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.

Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо.

Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між людьми у процесі освоєння ними природи.

Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.

Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку.

Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

Розглянемо ці елементи продуктивних сил детальніше.

Знаряддя праці є зміненою частиною природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва впливає на предмет праці. До них відносяться різноманітні механічні, фізичні, хімічні, біологічні та інші засоби зміни речей і явищ у природі.

Вони втілюють у речовій, матеріальній формі технічну сторону прогресу продуктивних сил, що забезпечує можливість передачі досягнень одного покоління до інших. Епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як вони виробляють, якими знаряддями праці здійснюється процес виробництва. Але самі по собі знаряддя праці, які разом з предметами праці утворюють речову форму продуктивних сил, не можуть саморозвиватися, більш того, вони втрачають свої корисні якості, якщо не охоплені живою працею людини.

Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини для виробництва речей. Вони поділяються: на первинні, характерні в основному для добувної промисловості (вугілля, нафта, газ, які видобуваються із землі; цілинні землі, які обробляються та ін.); вторинні як необхідний компонент обробної промисловості, в якій вже вкладена людська праця: перероблена сировина і напівфабриками, метал, бавовна тощо.

Предмети праці є найбільш пасивним елементом продуктивних сил. Але за його “асортиментом” можна робити висновки про міру освоєння суспільством природи, адже кількість різних речовин і явищ природи, які є предметами праці – це показник того, наскільки природні ресурси включені у суспільне виробництво.

Становлячи цілеспрямований процес, виробництво не може функціонувати, якщо воно не використовує поряд з матеріальним і Духовні чинники, не забезпечує поєднання науки з виробництвом. Наукові програми, довгострокові плани і прогнози, науково-технічні рішення практичних завдань, система наукової організації управління виробничими процесами, технологічні цикли, які відображають якісні і кількісні зміни об’єктивних і суб’єктивних факторів праці, особливості їх взаємодії – все це невід’ємні складові сучасного виробництва.

Отже, теоретичною основою практичної виробничої діяльності постає наука, котра виступає духовним регулятором виробництва і в процесі свого розвитку чинить істотний вплив на всі основні елементи продуктивних сил, в тому числі і на людину. Ось чому мова сьогодні йде про те, що наука перетворилася (чи перетворюється) в безпосередню продуктивну силу.

Виробничі відносини. Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.

Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того, кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.

Отже, відносини власності є головною, визначальною стороною виробничих відносин.

По-друге, відносини людей з приводу речей поширюються і на вироблені продукти, які створені для використання. А для цього вони повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і, насамкінець, спожиті.

Тобто, відносини розподілу, обміну і споживання є важливими складовими виробничих відносин. Але ж ці відносини залежать від власності, визначаються нею. Власник засобів праці завжди присвоює вироблений продукт; в залежності від характеру виробничих відносин вироблені матеріальні блага розподіляються та споживаються або спільно – як у первісному суспільстві, або ж пануюча меншість присвоює додатковий продукт.

Таким чином, продуктивні сили того чи іншого суспільства в їх історично конкретному поєднанні з виробничими відносинами утворюють економічний спосіб виробництва. При цьому продуктивні сили виступають як його зміст, а виробничі відносини – як його форма, у якій люди здійснюють виробництво. Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим, необхідним, стабільним. Він є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Об’єктивна, матеріальна природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не волею і бажаннями людей, а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Як і будь-яка форма, виробничі відносини здійснюють активний зворотний вплив на розвиток продуктивних сил. Це можна уявити таким чином: продуктивні сили створюються і розвиваються, зберігаються чи виходять з ладу в результаті практичної діяльності людей, які керуються певними мотивами й конкретним чином організовані для суспільного виробництва, а це все визначається існуючими виробничими відносинами. Активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили може бути подвійним: вони можуть прискорювати суспільний прогрес (за умови їх відповідності) і суттєво гальмувати розвиток суспільства (коли між ними виникає невідповідність, а тим більше – конфлікт).

Таким чином, основним соціологічним законом, дія якого прослідковується на протязі всієї історії людства, є закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті. Адже зі зміною способу виробництва змінюється само суспільство: трансформуються соціальна структура, про що йтиметься у наступному розділі; відбуваються зміни у системі управління, виникають нові організації, установи; змінюються погляди людей, їхня психологія – формується певний тип особистості.




джерела,рушійні сили та субєкти суспільного розвитку.


Про джерела розвитку людського суспільства роздумували античні філософи, зокрема ПЛАТОН і АРИСТОТЕЛЬ, потім – Б.СПІНОЗА (“природа причина самої себе”), представники німецької класичної філософії – І.Кант, Г.Гегель, Л.Фейєрбах, які бачили їх у суперечностях. Отже, для соціальної філософії завжди було актуальним питання про джерела саморозвитку суспільства. Таким воно залишається і сьогодні.

Виходячи з сучасного стану соціальної філософії, автор вважає доцільним розділити точку зору деяких дослідників, що ці джерела можна віднайти у взаємодії, суперечностях трьох сфер життєдіяльності суспільства.

Це, по-перше, світ природи, речей і явищ, які існують незалежно від свідомості людей, тобто об’єктивно, і підпорядковані законам. Адже природа, про що йшлось раніше, є основою існування суспільства, з нею постійно взаємодіє людина. Згадаймо вчення Ш.Монтеск’є, який прямо пов’язував політичну організацію суспільства з кліматом та ґрунтами; Л.Мечникова про річкові, морські та океанічні цивілізації і їх історичне обґрунтування – виникнення древніх цивілізацій в долинах великих рік; той історичний факт, що найінтенсивніший розвиток капіталізму відбувався в країнах з помірним кліматом. І, звичайно, у даному аспекті не можна не акцентувати увагу на сучасній екологічній кризі, основою якої стала націленість людської діяльності на “підкорення природи”, “панування” над нею тощо. Наслідком цього стала руйнація біосфери планети, природного середовища людини як виду. Звідси відоме і поки що не трагічне “або – або”: зміна людської свідомості і поведінки, або – загроза існуванню.

Іншим джерелом розвитку суспільства є розвиток техніки та технології, процес розподілу праці, тобто те, що має у літературі назву “Технологічного детермінізму” як наслідку раціоналістичного європейського мислення. Це стає особливо актуальним у зв’язку з розвитком постіндустріального, інформаційно-технічного бездушного суспільства, тобто це суперечності між гуманними цілями людського існування і світом інформаційної техніки, яка становить потенційну (а, значною мірою, вже і реальну) загрозу для людства.

Накінець, ще одне джерело саморозвитку суспільства знаходиться у ДУХОВНІЙ СФЕРІ, тобто у процесі реалізації того чи іншого релігійного чи світського ідеалу (історія суспільства розглядається або як реалізація волі Бога – у релігійному світогляді; або основне значення надається морально-релігійному, духовному вдосконаленню суспільства – як у А.ТОЙНБІ, П.СОРОКІНА; або ж її, історію, бачать у комуністичному ідеалі, який мобілізує людей на боротьбу за справедливе суспільство – як у марксистській філософії).

Безумовно, у реальному саморозвитку суспільства необхідно враховувати всі ці джерела, адже їх взаємодія внутрішньо суперечлива, а пріоритет кожного з них залежить від конкретного етапу розвитку суспільства.



Поняття “рушійні сили розвитку суспільства”

Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Тому К.Гельвецій назвав інтерес “всесильним чарівником”, який змінює вигляд будь-якого предмета. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов’язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне життя постійно “нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби “вбудовує” систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно “вплетені” в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.



Суб’єкти суспільного розвитку

Поняття “суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме що з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.

Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія складалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об’єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка “надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це мав на увазі “залізний канцлер” Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: “Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться”.

Питання про роль видатних історичних особистостей, “героїв” у філософській теорії розглядається досить ґрунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості – з іншого.

Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття “народ” багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як “живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать.

У соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб’єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.

Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці “каштани з вогню”? І тут згадуються гегелівська “іронія історії” та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє “втілення” у період сталінізму тощо).

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ – творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”, сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її “живому русі” беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи “вибраних”, впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з’являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.

Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже “естафета поколінь” є реальною історією кожного народу і всього людства.

У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття “покоління” в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет), зобразити “конфлікт поколінь” як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійну силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі “Зіткнення з майбутнім”, яка у 60 – 70-х роках була бестселером, пропонує вимірювати останні 30 тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення “провели своє життя у печерах”. Це 800-е покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і “різкий розрив з усім минулим досвідом людства” – з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний “внесок” у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова була раніше.




філ.розуміння матерії


Поняття матерії. Поняття “матерія”, його формування має свою історію. У найдавніший філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали воду, повітря, вогонь, атом тощо. Міркування про це ми знаходимо, зокрема, у філософії Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Демокріта. Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не мало тієї універсальності, всезагальності охоплення об’єктивної дійсності, котре характерно для категоріального, філософського розуміння матерії.

Згадується розміркування англійського філософа XVII століття Френсіса Бекона про те, що “...древні уявляли собі першу матерію як таку, що має форму і якість, а не як абстрактну, тільки можливу і безформну...”, бо “...в той час ще не настало царство “категорій”, де б абстрактне начало могло укритися під захистом категорій субстанції, і тому ніхто не насмілився придумати цілком уявлювану матерію, а за начало приймалося тільки те, що могло б бути сприйнято почуттям...” (Див. Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305, 314).

Лише учень і послідовник Фалеса – Анаксімандр першим дійшов до висновку, що в усіх цих речей – води, повітря, вогню і т.п. – повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути всеохоплюючою, безмежною, вічною. Такою першоосновою він вважав “апейрон” (апейрон – з грецької – безконечне, безмежне). Фактично це була перша спроба дати узагальнене уявлення про першооснову всього існуючого, спроба категоріального визначення поняття матерії.

Пізніше, у Арістотеля, ми вже знаходимо розуміння поняття матерії як філософської категорії, котра не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини. Арістотель стверджував, що “матерія... чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо на основі узагальнення наших спостережень” (Див. Анатомия мировой философии, т. 1, часть 1, М., 1969, стор. 441).

Подібну думку стосовно поняття матерії поділяв також, вже відомий нам, Френсіс Бекон. “Матерія, - писав він, - позбавлена будь-яких (конкретних – В.Б.) якостей... Вона є, очевидно, найдосконалішою фікцією людського розуму...” (Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах, т. 2, М., 1972, стор. 305).

Отже, поняття матерії вищезгадані філософи пов’язували не з конкретними її властивостями, а з чимось загальним, абстрактним, всеохоплюючим, безмежним. Такий підхід став важливим кроком на шляху визначення поняття матерії як філософської категорії.

Однак не всі філософи поділяли подібне уявлення про поняття матерії. Насамперед, такий підхід відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, “абсолютний розум”, свідоме начало. До таких відносився англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1684 – 1753). Він виступив з різкою критикою уявлення про матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього Берклі присвятив “Трактат про начала людського пізнання” (1710). В ньому він не приховує того, що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах. Чому? Тому, що Берклі був філософом-ідеалістом, єпископом. Його фах вимагав спростування матеріалізму, основного його поняття матерії, оскільки визнання останньої не залишало місця для Бога як творця всього існуючого.

Аргументація Берклі проти поняття матерії як абстракції була нескладною. Вона зводилася до проголошеної ним тези: “існувати означає бути сприйнятим”. Що це означає? Прослідкуємо за логікою Джорджа Берклі. Все те, що реально існує, вважав Берклі, я сприймаю з допомогою органів відчуття. Матерії, як поняття, я не сприймаю ні з допомогою зору, ні з допомогою дотику, а оскільки це так, то вона не існує, а отже позбавлена сенсу. Ось його судження на цей рахунок: “В тім, що речі, котрі я бачу моїми очима, чи відчуваю моїми руками, дійсно існують – я зовсім не маю сумніву. Єдина річ, існування якої я заперечую, це те, що філософи називають матерією”. (Див. Антология мировой философии, т. 2, М., 1969, стор. 518-519).

Однак це помилкове утвердження. Людина багато речей не сприймає з допомогою відчуттів, але це не означає, що такі речі не існують. Ми не сприймаємо відчуттям магнітне поле, ультразвук, радіохвилі тощо, але вони є. Про їх існування ми дізнаємося з допомогою відповідних приладів. Закони природи теж не сприймаються на рівні відчуттів, однак ніхто не заперечує їх існування. Поняття матерії теж не сприймається з допомогою дотику, зору, смаку і т.п. бо це абстракція, узагальнене уявлення, в ньому на рівні мислення фіксується найбільш загальна, всеохоплююча ознака дійсності, котра полягає в тому, що речі, предмети, природа існують реально, об’єктивно, незалежно від людини, її свідомості. “Матерія, - писав Ф. Енгельс, - є чисте творіння думки і абстракція. Ми відхиляємося від якісних відмінностей речей, коли об’єднуємо їх під поняттям матерії. Матерія, як така, не є чимось чуттєво існуючим” (Ф. Енгельс. Анти-Дюринг. М., 1957, стр. 358).

Таким чином, поняття матерії вироблено у філософії для позначення об’єктивної реальності, котра дається людині у її відчуттях. Ця об’єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія.

Види матерії. В яких видах зустрічається матерія як конкретна об’єктивна реальність? Існує така класифікація конкретних видів матерії:

1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;

2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи;

3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, анти електрон тощо.

Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:

неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвелики, величезний);

органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, як, озеро тощо);

соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.

І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?

По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це окреме;

по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;

по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.

У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія (тавтологія – визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: “Людина – суспільна істота, вища ступінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою” (Див. Философский словарь, М., 1963, стор. 499).

Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.

Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція – це те, з чого складається світ).

Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється.

Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.

Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:

1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);

2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);

3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);

4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);

5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?

Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).

Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:

Політ тіла тривалістю:

15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;

20 років – на Землі пройде 80 років;

30 років – на Землі пройде 1200 років;

50 років – на Землі пройде 4700 років.

Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.

Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу маг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.

Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.

Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.

Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-наукових понять.



Ми приступаємо до вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII – XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль в цьому належить Ф.Бекону і Р.Декарту.




філ.Нового часу.основні риси.


Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

“Найкращим з усіх доведень є досвід, якщо тільки він корениться в експерименті”.

Ф. Бекон




філ.середньовіччя.основні риси.


На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що в V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої рухнув рабовласницький лад, на розвалинах якого виникло нове, феодальне суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури – феодальною культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає служанкою богослів’я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства.

Провідним напрямком в розвитку філософії феодального суспільства було схоластика (від грец. – школа) – тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету – обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; бог як абсолютна сила і абсолютна влада; бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона і Арістотеля про вічність “ідей”, про бога як рушійну силу, “форму усіх форм” і т.п.

Важливе місце в середньовіковій філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять, так званих универсалій.

Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот), у відповідності з вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито, поняття “будинок взагалі”, “людина взагалі” і т.п. існують до появи конкретного будинку, людини тощо.

Номіналісти (Іоанн Росцелін, Пьер Абеляр, Вільям Оккам) дотримувалися інших поглядів. Вони стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат nomina – назва, ім’я). поняття утворюються в процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією здавалось би абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме, що чому передує: об’єктивно існуючі речі поняттям про них, чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття, чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, в зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму і ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

Найбільш відомим представником середньовікової схоластики був італійський філософ і богослов Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Основна ідея усіх його багаточисельних філософських праць, виданих згодом у 18 томах, – це підпорядкування філософії релігії, знання – вірі, істини – божественному одкровенню. Він відомий в церковному середовищі як теоретик богослів’я, котрий обґрунтував п’ять способів доведення буття бога (про це мова буде йти далі в розділі, присвяченому з’ясуванню сутності неотомістської філософії).

Фома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою нерухомим центром всесвіту є земля, а всі інші планети – Сонце, місяць, зірки – обертаються навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.

Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Ф.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (біля 1214 – 1294 рр.) і Дунса Скота (1265 – 1308 рр.).

По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з’ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоти і формалізму, дослідні методи, котрі “доходять до пізнання причин явищ”. По-друге, на противагу правовірним схоластикам і Ф.Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства. По-третє, вони прагнули розірвати зв’язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.

Основні риси філософії Середньовіччя. Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;

2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.




антична філ.основні риси


По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;

Антична філософія. Виникнення різноманітних філософських шкіл, напрямків в стародавній Греції припадає на VI століття до нашої ери і було зв’язане з формуванням рабовласницьких суспільних відносин, розвитком торговельних, політичних, культурних зв’язків грецьких міст-держав між собою і країнами Сходу, особливо Єгипту та Вавилону. Центрами бурхливого розвитку ремесел, торгівлі, культури античності стали такі міста-держави, як Мілет і Ефес (Мала Азія). В енциклопедичному словнику про ці місця мовиться таке:

Мілет - це стародавнє місто в Іонії (Мала Азія), торговий, ремісничий і культурний центр античності котрий відігравав провідну роль в грецькій колонізації (ним засновано біля 80 колоній). Строге планування Мілета кінця V століття до нашої ери - один з кращих зразків містобудування (Див. Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 814).

Ефес - стародавнє місто в Карії (на західному узбережжі Малої Азії), торговий, ремісничий і релігійний центр. В Ефесі знаходиться одне з семи “чудес світу” – храм Артеміди Ефеської. Заснований греками в XII столітті до нашої ери (там же, стор. 1575).

Саме тут, в цих містах-державах, і виникли перші філософські школи в стародавній Греції – мілетська школа, яку заснував Фалес і ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції.

Філософські школи Мілета і Ефеса вели гострі дискусії з різними напрямками в філософії, зокрема з піфагорійською і елейською школами, для яких характерними були тенденції містично-ідеалістичного ґатунку. Ця боротьба точилася з широкого кола філософських проблем, як-то: розуміння розвитку, руху, першоначал всього існуючого, сутності гармонії, протилежностей, суперечностей діалектики, космогонії, релігії, об’єктивності природних явищ тощо.

Почнемо із з’ясування основних ідей Стародавньої філософії і, звичайно, необхідно почати з Фалеса (624 – 547 рр. до нашої ери) - родоначальника не лише античної, а й взагалі європейської філософії, одного з семи наймудріших філософів античного світу. Серед них, окрім Фалеса, були: Солон, Біант, Піттак, Хілон, Клеобула і Періандр.

Щоб мати конкретне уявлення про цих філософів, слід викласти хоча б деякі їхні судження, афоризми, оригінальні думки, настанови, які вони проголошували і яких вони, очевидно, дотримувалися.

Солон: 1. Нічого надмірного; 2. Уникай задоволення, котре породжує страждання; 3. Добропорядність вдачі дотримуй вірніше присягання; 4. Скріплюй слово печаткою мовчання, а мовчання - печаткою підходящого моменту; 5. Не бреши, але говори правду; 6. Батьки завжди праві; 7. Не поспішай набувати друзів, а набувши їх, – не поспішай від них відмовлятися; 8. Навчившись підкорятися, навчишся управляти; 9. Чого не бачив, того не говори; 10. Поважай друзів; 11. Знаєш – так мовчи; 12. Не будь зарозумілим; 13. Не приятелюй з дурними; 14. Вимагаючи, щоб відповідальність несли інші, неси її сам; 15. Про таємне догадуйся по явному.

Біант: 1. Більшість людей є дурними; 2. Берись за справу не поспішаючи, а почате доводь до кінця; 3. Слухай побільше; 4. Бери переконанням, а не силою; 5. Говори доречно; 6. Набувай у молодості благополуччя, а в старості – мудрість; 7. Безрозсудності не схвалюй; 8. Розсудливість – люби; 9. Подивись на себе в дзеркало і коли виглядаєш прекрасно, – поступай прекрасно, а якщо виглядаєш потворно, то виправляй природний недолік добропорядністю; 10. Набуваєш: справою своєю – пам’ять про себе, належною мірою – обережність, характером – благородство, працею – терпіння, словом – переконання, рішенням – справедливість, відвагою – мужність, діянням – владу, а славою – верховенство.

Піттак: 1. Про те, що маєш намір зробити, не розповідай: не вийде – засміють; 2. Що обурює тебе у ближньому, того не роби сам; 3. Покладайся на друзів; 4. Довірений тобі залог – віддай; 5. Друга не ганьби і ворога не хвали: не обачливо це; 6. Володій своїм; 7. Що страшно пізнати? – майбутнє, що безпечно? – минуле, що надійне? – земля, що ненадійне? – море, що ненаситне? – користолюбство; 8. Плекай благочестя, виховання, самообладання, розсудок, правдивість, вірність, досвідченість, вправність, товаришування, старанність, господарність, майстерність.

Хілон: 1. Знай себе; 2. Випиваючи, не базікай; 3. На обіди до друзів ходи повільно, на біди – швидко; 4. Весілля влаштовуй дешеве; 5. Не ганьби ближніх, а то почуєш таке, від чого будеш прикро вражений; 6. Небіжчика величай; 7. Старшого поважай; 8. До того, хто втручається у чужі справи, май ненависть; 9. Віддавай перевагу втраті, ніж ганебному прибутку: перше засмутить один раз, друге буде засмучувати завжди; 10. Над тими, хто потрапив у біду – не смійся; 11. Якщо в тебе крута вдача, виявляй спокій, щоб тебе скоріше поважали, ніж боялись; 12. Будь захисником своєї сім’ї; 13. Язик твій хай не випереджає розум; 14. Не бажай неможливого.

Клеобула: 1. Батька треба поважати; 2. Будь здоровий і тілом, і душею; 3. Будь любослух, а не багатослів; 4. Будь стриманим на язик; 5. До несправедливості стався з ненавистю; 6. Плекай благочестя; 7. Співгромадянам давай найкращі поради; 8. Силою не роби нічого; 9. Дітей виховуй; 10. Ворога народу вважай супостатом; 11. В достатку не чванься, в нестатку не принижуйся; 12. Насмішкою дотепника не смійся, а то будеш ненависний тому, на кого вони спрямовані.

Періандр: 1. Що чудово? – спокій; 2. Що небезпечно? – необачність; 3. Старанність – все; 4. Демократія ліпше тиранії; 5. Задоволення – смертні, доброчесності – безсмертні; 6. Нечесний прибуток викриває нечесну натуру; 7. Стань гідним своїх батьків; 8. З друзями будь одним і тим же і в удачі, і в біді; 9. Дав слово – дотримайся його; 10. Таємниці не розголошуй; 11. Невдачі приховуй, щоб не радувати своїх ворогів (Див. Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1, М., 1989, стор. 92 - 93).

Фалес: 1. Не збагачуйся нечесним шляхом; 2. Які послуги робиш батькам, такі і сам матимеш в старості від дітей; 3. Що важко? – пізнати самого себе; 4. Що легко? – наставляти інших; 5. Що приємно? – досягнення того, чого бажаєш; 6. Що шкідливо? – нестриманість; 7. Що стомливо? – неробство; 8. Що нестерпно? – невихованість; 9. Учи і вчись кращому; 10. Дотримуйся міри; 11. Не довіряй всім підряд; 12. Знаходячись при владі, управляй самим собою; Що є божество? – те, у чого немає ні початку, ні кінця (там же, стор. 93, 103).

І насамкінець слід підкреслити, що ці фрагментарні настанови (імперативи) античних мудреців були висловлені ними понад 2500 років тому, за 500 років до народження Ісуса Христа і його вчення, але і насьогодні вони не втратили своєї актуальності. В них відображені педагогічні, психологічні, моральні, виховні, глибокі життєві принципи античних філософів, котрі мають загальнолюдське значення. Чи неправда?

Фалес. Найвидатнішим представником мілетської школи був, безумовно, Фалес. Його називали “першим мудрецем”, “першим філософом”, “першим природодослідником”, “першим фізиком”, “першим геометром”, “першим астрономом”. За свідченням його сучасників, Фалес “першим взявся за філософію природи”, “першим відкрив, що затемнення Сонця відбувається внаслідок покриття його Місяцем”, “першим зайнявся астрономією і передбачив сонячне затемнення”, “першим довів, що діаметр Сонця складає одну сімсот двадцяту частину сонячної орбіти, рівно як і величина Місяця складає одну сімсот двадцяту частину місячної орбіти”, “першим назвав останній день місяця тридцятим”, “першим вписав в коло прямокутний трикутник”, “першим довів, що коло поділяється діаметром навпіл”, “першим встановив, що при пересіканні двох прямих вертикальні кути рівні”. Будучи в Єгипет, Фалес “першим виміряв висоту піраміди по її тіні, підмітивши момент, коли наша тінь дорівнювала нашому зросту”, не маючи потреби в будь-яких інструментах (Див. Фрагменты ранних греческих философов, стор. 100 - 101, 104, 113).

Фалес був видатною особистістю і тому з повною підставою його сучасники називали першим.

В письмовому вигляді філософ не залишив нічого, окрім “Морської астрономії”. Те, що ми знаємо про Фалеса – це свідчення його сучасників. Помер Фалес на 78 році життя, спостерігаючи за змаганнями атлетів, від тісняви і спеки. На могилі філософа його прихильники накреслили такі слова: “Поглянь на цю могилу – вона мала, але слава глибокодумного Фалеса висока до неба”.

В чому сутність філософської концепції Фалеса?

Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність речей і явищ він звів до єдиної загальної першооснови – води. Все з води, стверджував філософ, і все в воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. Частина води, котра випаровується стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді ефіру; випадаючи в осадок, вода стає землею. Тому з чотирьох елементів (води, вогню, землі і повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи.

Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснову всього існуючого, Фалес зазначає, що, по-перше, начала, зародки всього живого – вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води; по-друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються, плодоносять, а позбавлені цього – засихають. Вода – основа, без чого не може існувати жодна істота; по-третє, сам вогонь Сонця і зірок живиться водяними випаровуваннями, так само як і космос.

Космологічна концепція Фалеса зводилася до трьох основних положень: 1) Сонце, Місяць, зірки мають землеподібну природу. Земля там розжарена; 2) Земля плаває на воді, подібно до шматка деревини (Фалес пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання ґрунту, землетруси тощо); 3) начало і кінець Всесвіту – вода.

Філософське значення концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства поставив питання, котре в подальшому стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є першим, єдиним, основоположним у цьому світі і дав відповідь на це: все є вода - матеріальний елемент природи.

Анаксімандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало розвивали його учні. Серед них був і Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. ери) – другий великий представник мілетської філософської школи. На відміну від свого вчителя, основою всього існуючого Анаксімандр вважав не воду, а якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало.

Один з сучасників Анаксімандра про відмінність його філософської концепції пише, що помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, які були в основі всіх речей, за вченням філософів, – води, повітря, вогню і землі, – він “не вважав жодного з них гідним того, щоб прийняти його за субстрат інших, але визнавав таким субстратом щось інше, відмінне від них (Фрагменты..., стор. 117). Цим іншим був апейрон – загальна, нескінченна, невизначена першоречовина, суміш всіх елементів, з котрих складається світ.

Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксімандр звертає увагу на дуже важливу філософську проблему – про виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх боротьбу. Протилежності (тепле і холодне, сухе і вологе) споконвічно наявні в речах і виділяються з них. На думку філософа, апейрон “сім’ятворно” містить у собі самому народження всіх речей. Вони виникають завдяки виділенню ними “протилежностей внаслідок вічного руху” (там же, стор. 117).

Вічний рух є причиною народження світів. Земля – матеріальне утворення, ніщо її не тримає, на місці ж вона залишається внаслідок рівної віддаленості від усіх точок периферії космосу. Форма Землі – кругла. Вона складається з двох плоских поверхностей; по одній ми ходимо, а інша їй – протилежна. Все розвивається природно, без будь-якого втручання надприродних, божественних сил, тобто для Бога Анаксімандр не залишає ніякого місця. Не випадково, відомий релігійний філософ, єпископ і богослов Августін “Блаженний” Аврелій (V ст. н. ери) дорікає Анаксімандру за те, що тай в своїй концепції народження нескінченних світів “не приділив ніякої ролі божественному розуму” (“Фрагменты, стор. 123).

Анаксімандр був відомій в античному світі завдяки своїм науковим досягненням. Він першим винайшов сонячний годинник (так званий гномон) – стародавній астрономічний інструмент, котрий складається з вертикального стержня, встановленого на горизонтальній площині. За довжиною і спрямуванням тіні даного стержня можна було визначити висоту і азимут Сонця. Анаксімандр першим накреслив на карті заселену людьми частину Землі (ойкумену).

Анаксімен. Останнім видатним представником мілетської школи був Анаксімен (588 – 525 рр. до н. ери). Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу.

Всі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ, виникають з повітря. Воно є рухливим. Бо коли б воно не рухалося, то все що змінюється, ніколи не могло б змінитися. Рух повітря є вічним, без нього неможливе ні виникнення, ні зникнення. Коли повітря урівноважене, однорідно-усереднене, то воно себе нічим не виявляє і ми його не помічаємо. Повітря виявляє себе лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим, рухливим. Тобто, відчутні відмінності повітря набуває лише тоді, коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.

Всі речі природи виникають через протилежності гарячою і холодного, котрі є у самому повітрі. Це здійснюється або шляхом розрідження повітря, коли воно нагрівається, або його згущення, коли воно охолоджується. Все існуюче “розрідженням і згущенням” виникає. Розріджуючись, повітря стає вогнем, згущаючись – вітром, поміж хмарою; згустившись ще більше стає водою, потім землею, потім камінням, а з них – все інше, навіть Бог.

Уже відомий нам філософ-містик Августин “Блаженний” про це пише так: Анаксімен “богів не заперечував, тільки він вважав, що не ними створене повітря, але самі вони виникли з повітря (Фрагменты..., стор. 131). Тому, на думку Анаксімена, повітря повинно розглядатися як вище першоначало у порівнянні з іншими простими елементами (водою, вогнем, землею).

Таким чином, повітря є найпершим, основоположним елементом всього існуючого, яке завдяки своїм протилежностям – гарячого і холодного – породжує весь світ. Анаксімен не лише визначив першоначало всіх речей, але й вказав на механізм їх утворення через взаємодію зовнішніх протилежностей. Це була одна з перших наївних спроб з’ясування сутності руху, зміни через взаємодію протилежностей, котрі внутрішньо притаманні усім цим речам і явищам об’єктивної дійсності.

Більш глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.

Геракліт. Геракліт Ефеський (544 – 488 рр. до н. ери) – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона (кінець VI – початок V ери). Останні виражали інтереси реакційної аристократії і вели непримиренну боротьбу проти мілетської філософської школи і Геракліта.

Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою “Про природу” складається з трьох глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Філософ приніс його в дарунок храмові Артеміди (одне з “семи чудес світу”), написавши його не дуже зрозумілою мовою, щоб книга була доступною лише здібним її зрозуміти. Сучасник філософа свідчив, що твір цей здобув для Геракліта таку славу, що “від нього пішли і послідовники його вчення, котрі були названі гераклітовцями” (Фрагменты..., стор. 177).

З твору Геракліта “Про природу” збереглося біля 130 фрагментів, суджень, висловлювань, настанов. Вони є основою для з’ясування філософського вчення мислителя.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, бо “на вогонь обмінюється все і вогонь – на все, як золото – на товари і на товари золото” (Див.Фрагменты..., стор. 49). Вогонь, як першоелемент, лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і туж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода” (Фрагменты..., стор. 209, 211, 212).

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Ось судження філософа на цей рахунок: “ворогуюче з’єднується, те, що розходиться – складає чудову гармонію, і все відбувається через боротьбу”; і далі: “все відбувається через боротьбу і за необхідністю” (там же, стор. 42).

Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей. “Одне і теж у нас – живе і мертве, не спляче і спляче, молоде і старе. Бо це, що змінилось, є те, і навпаки, те, що змінилось, є це” (там же, стор. 49).

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом” (Див. Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 41). Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

Таким чином, визначальним, своєрідним у античній філософії було те, що найперші філософи стародавньої Греції були матеріалістами, вони бачили світ таким, яким він є, який розвивається природним шляхом сам по собі, без втручання не лише людей, але й богів.

Патріарх античної філософії Арістотель (мова про нього йтиме далі) про перших древньогрецьких філософів говорив таке: “Більшість перших філософів вважали начала, котрі відносяться до розряду матерії, єдиними началами всіх речей: з чого всі речі складаються, з чого, як з першого, вони виникають і в що, як в останнє, вони знищуються...” (Фрагменты..., стор. 109).

Зведення всього існуючого до єдиного загального першоначала, – котре здійснили перші філософи Греції – це свідчення виникнення першої форми теоретичного філософського знання про цілісність світу, його походження, природу, зміну та розвиток.

Проти Геракліта, його вчення про біжучість, плинність всього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, виступили відомий античний філософ і математик Піфагор і представники так званої елейської філософської школи – Ксенофонт, Парменід і Зенон.

Піфагор. Піфагор (580 – 500 рр. до н. ери) – засновник піфагорійської філософської школи. Він і його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.

Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Навіть душа є числом, котре само по собі спричиняє рух. Завдяки числам утворюється “космічний порядок”. Пізнання світу – це не що інше як з’ясування чисел, які цим світом управляють. Завдяки числам всі речі піддаються обрахункам, вони можуть визначатися числами, наприклад, точка – це не що інше, як одиниця; лінія – двійка; поверхня – трійка; тіло – четвірка і т.д. “Числу всі речі подібні” – підкреслював Піфагор (Див. Фрагменты..., стор. 149). Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю, яку вони обожнювали.

Ось розміркування піфагорійців стосовно значення одиниці: одиниця, котра додана до парного числа, дає непарне (2 + 1 = 3), а додана до непарного, дає парне (3 + 1 = 4). Отже, одиниця має властивості робити парне і виходить, що сама повинна бути парною. Єдність таким чином сама в собі містить різні визначення. Одиниця – “мати богів”, загальне першоначало і основа всіх природних явищ.

Слід відзначити, що Піфагор і його послідовники, відкидаючи уявлення Геракліта про протилежності, їх єдність і боротьбу, значну увагу приділяли протилежностям таким, як межа – безмежно, парне – непарне, праве, ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, світло – темрява, пряме – криве, добро – зло, прямокутник – квадрат тощо. Однак у вченні Піфагора – це зовнішні протилежності і вони не переходять одна в одну, як це здійснюється у філософії Геракліта. З цього приводу можна сказати так: тут ми маємо деякі елементи стихійної діалектики.

Слід також відзначити, що Піфагор і його школа мають певні заслуги перед наукою і філософією. Вони сприяли розвиткові математичних, фізичних та астрономічних знань, особливо геометрії (згадаймо “Піфагорову теорему”: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів).

Однак у вченні Піфагора і піфагорійців про числа та їхню сутність неприховано відображена ідеалістична тенденція в древньогрецькій філософії, перебільшення, абсолютизація чисел, перетворення їх у самостійні сутності, визнання за ними незалежного існування. Навіть сучасники Піфагора ставили таке уявлення про числа під сумнів. Один з них, наприклад, писав: “елліни вважають, що Піфагор говорив, що все народжується з чисел. Однак це вчення викликає подив: яким чином те, що навіть не існує, мислиться таким, що народжує? (Фрагменты..., стор. 149)

Гегель у своїх лекціях з історії філософії наводить таке судження стосовно чисел і їх інтерпретації у філософії Піфагора:

“Числа, де вони? Відокремлені простором, існують вони самі по собі в небі ідей? Вони не суть безпосередньо самі речі, оскільки річ, субстанція є щось інше ніж число – тіло не має ніякої схожості з останнім” (Цит. по В.И. Ленин. Соч., т. 38, стор. 247).

Ксенофан. Ксенофан (565 – 473 рр. до н. ери) – чільний представник елейської філософської школи. Школа ця отримала свою назву від міста Елеї, розташованого в південній частині Апеннінського півострова. Ксенофан – засновник цієї школи, родоначальник пантеїстичного світогляду. Пантеїзм (від грец. дослівно: усе бог) – філософсько-релігійне вчення, згідно з яким бог є безособовим началом і тотожній усій природі.

Ксенофан прожив довге життя. Сучасники свідчать що він помер, коли йому було 91 рік (Фрагменты..., стор. 157).

У вченні Ксенофана важливе місце займає уявлення про бога, як про єдине ціле, нескінченне і вічне. Бог начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розум, свідомість. Бог внутрішньо притаманний усім речам і явищам – він “зрісся” з ними (Фрагменты..., стор. 166). Цицерон свідчить, що Ксенофан “приписав Всесвіту не лише свідомість, а й нескінченність і визнав його богом” (там же).

Ксенофан піддав критиці вчення про множинність богів. Бог один, стверджував філософ. Інакше не може бути. Припустимо, що богів багато. Якщо при цьому вони в чомусь будуть переважати один одного, а в іншому випадку – поступатися, то тоді вони не будуть богами, тому що божество за своєю природою не терпить над собою панування. Якщо ж вони будуть рівними, то не будуть володіти природою бога, тому що бог повинен мати перевагу над всіма, а не бути рівним. Тому, завершує своє доведення Ксенофан, оскільки бог є, то він повинен бути лише один. Крім того, якби їх було багато, то бог не мав би силу здійснити все, що він бажає. Отже, він лише один (там же, стор. 160).

Виступаючи проти мілетських філософів стосовно вічності руху, Ксенофан доводив, що руху у природі як такого не існує – “ніщо не рухається”, “все є одне, причому без змін”, “ ніщо не виникає, не знищується і не рухається”. “Все є одне, воно не підвладно зміні і що це одне є Бог – ніколи не народжений, вічний, кулеподібний” (там же, стор. 165). І далі: Бог “вічно на місці одному перебуває, не рухаючись зовсім. Проходити то туди, то сюди йому не личить.” (там же, стор, 173)

Парменід. Ксенофан був засновником елейської школи. Але справжнім її родоначальником був Парменід із Елеї (кінець VI – V ст. до н. ери). Мав аристократичне походження. Був знатний і багатий. Своє філософське вчення він виклав у поемі “Про природу”.

Сутність його філософських поглядів: Світ – нерухомий, незмінний, постійний. Думка про те, що речі і явища природи, як стверджує Геракліт, рухливі, біжучі є хибною. Єдиним, що заслуговує а увагу, є “буття”. Все – буття. Небуття немає. Виходить, що немає і самого руху: куди ж йому рухатися. Таке “буття”, за Парменідом, – не змінне, стабільне. Воно не виникає і не зникає. Воно просто є. У нього немає ніяких суперечностей (це все спрямовано проти вчення Геракліта). Таке буття рівне думці, воно тотожне їй. “Одно і теж думка і те, на що ця думка спрямована”. Фактично Парменід ототожнював уявлене ним “незмінне буття” з мисленням. “Незмінне буття” Парменіда було відірване ним від реальної природи і тлумачилося як самостійна, самодостатня абстрактна сутність.

Парменід заперечував значення відчуттів як джерела знань, оскільки, на його думку, лише розумом можна досягти знання, пізнати істину. “Розумом ти розв’яжи це надзвичайно важке завдання” (Цит. по История философии, в 4-х томах, том 1, М., 1957, стор. 88). Це теж було все спрямовано проти вчення Геракліта і його уявлення про роль відчуттів у пізнанні.

Таким чином, відкинувши думку про біжучість, плинність речей і явищ природи, ототожнивши “незмінне, вічне буття” з мисленням, заперечивши значення чуттєвого пізнання, Парменід фактично продовжував розвивати ідеалістичні антидіалектичні засади свого попередника Ксенофонта.

Зенон. Зенон Елейський (490 – 430 рр. до н. ери) – учень послідовник Парменіда, яскравий і оригінальний представник елейської філософської школи. Поділяв погляди свого вчителя, відомий в історії філософії як автор багатьох апорій, спрямованих проти визнання істинності руху. Апорія (від грец. – безвихідь) – утруднення у розв’язанні проблем руху, простору і часу. Сучасники Зенона свідчать, що ним було визначено 45 апорій, з яких до нас дійшло лише 9. В чому суть цих апорій?

Як і його попередники – Ксенофан і Парменід – Зенон продовжував розвивати вчення елеатів про нерухомість і незмінність буття. Він доводив, що “суще за необхідністю одне і є нерухомим” (Фрагменты..., стор. 303). Визнання того, що це “суще” рухається призводить до нерозв’язних суперечностей, до апорій.

“Дихотомія” (поділ навпіл) – перше заперечення Зенона проти руху. Суть: предмет, що рухається, повинен пройти половину шляху, перш ніж досягнути його кінця, а перш ніж пройти цю половину шляху, повинен пройти її половину і т.д. – без кінця. Звідси висновок: визнання руху призводить до утруднень, які не можна розв’язати з допомогою мислення. Тому думка про рух належить до хибних думок.

Помилка Зенона в цьому плані полягає в тому, що він абсолютизує неперервність руху, а він одночасно і перервний. Бо коли ми йдемо, то, безумовно, проходимо відстань не зразу, а частинами, відразу наближаючись до кінця шляху і кожна частина останнього нерозривно зв’язана з цим кінцем, з неперервністю.

Таку ж помилку припускає Зенон в своєму розміркуванні про “стрілу, яка летить”. Зенон прагне довести, що стріла, яка випущена з лука – не летить. Ось його доведення: віддаль, яку пролітає стріла, складається з суми точок, які знаходяться у спокої. Тому і стріла, яка летить, теж повинна знаходитися в такому ж стані – у спокої. Виникає запитання, як же з цілого ряду станів спокою виникає рух? Це – абсурд. Виходить, що рух як такий відсутній, він не є істинним. Його не можна відобразити з допомогою мислення, понять. Зенон розглядає рух як просту суму станів спокою, не беручи до уваги єдність руху і спокою. І в цьому його помилка.

Третя апорія Зенона називається “Ахіллес і черепаха”. Суть: Ахіллес, бігун, ніколи не дожене, черепаху, яка почала рух раніше його. Бо, щоб догнати черепаху, він повинен пройти половину її шляху. Однак черепаха не стоїть на місці і поки Ахіллес пройшов половину її шляху, вона проповзла ще далі і йому знову слід пройти половину цього шляху, щоб її наздогнати. Цей аргумент Зенона також ґрунтується на поділові шляху до нескінченності, як і при “дихотомії”. Тобто, якщо є рух, якщо черепаха рухається, то навіть самий швидкий бігун ніколи не дожене черепаху, а якщо це так, та будь-який рух неможливий, його немає.

Апорія Зенона “Просяне зерно” – спрямована проти визнання істинності чуттєвого сприйняття, оскільки “суще”, “Єдине буття” може бути пізнаним не почуттями, а виключно мисленням.

Щоб довести це, Зенон, як свідчать його сучасники, ставить перед софістом Протагором такі запитання:

“Скажи мені, Протагор, чи видає шум при падінні одне просяне зерно при падінні чи одна десятитисячна частина цього зерна? Той відповів, що не видає. А медимн (основна міра сипучих речовин в стародавній Греції, що дорівнює 52,5 літра – В.Б.) – просяних зерен – видає шум при падінні чи ні? Коли той відповів, що медимн видає шум, Зенон запитав: “Ну а чи немає пропорції між медимном просяних зерен і однією зерниною чи його десятитисячною частиною? Той відповів, що є. “Ну так не відносяться між собою їх шуми в цій же пропорції? – запитав Зенон. “Оскільки тіла, що видають шум, співвідносяться між собою так само, як і їх шуми, чи не так? А раз так, то якщо шумить медимн проса, то повинно шуміти і одна зернина і одна його десятитисячна частина” (Див. Фрагменты..., стор. 313).

Арістотель з цього приводу зауважив, що розміркування Зенона, що “будь-яка частина просяного зерна шумить при падінні” – хибна. Одна зернина проса “не приведе в рух ту кількість повітря, яке приводить в рух при своєму падінні цілий медимн проса” (там же).

Як бачимо, Зенон був майстром зіставлень суперечливих думок, розміркувань, тез. Він один з перших тлумачив діалектику як спосіб поєднання протилежних поглядів з метою знаходження істини. Не випадково Арістотель назвав Зенона “винахідником діалектики” (там же, стор. 248). Хоча в цілому Зенон був антидіалектиком, оскільки не визнавав руху, змін у природі, вів боротьбу проти діалектики Геракліта і мілетської філософської школи.

Демокріт. Демокріт (460 – 370 рр. до н. ери) – видатний матеріаліст античності, “перший енциклопедичний розум серед греків” (К.Маркс. Див. К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т. 3, стор. 126), вершина давньогрецької науки, один з засновників атомістики.

У своїх творах Демокріт розглядав проблеми філософії, логіки, діалектики, математики, фізики, астрономії, техніки, військової справи, медицини, біології, педагогіки, філології, риторики, етики.

Демокріт разом з Левкіппом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї теорії всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії – атомів. Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і відрізняються один від одного лише величиною, формою, порядком і положенням. Всі тіла – це різноманітне поєднання атомів. Рухаючись в різних напрямках, вони з’єднуються, утворюють нові тіла, а коли розпадаються, то тіла гинуть. Так відбувається народження всієї багатоманітності речей і світів, котрі не створені богом, а існують самі по собі, за необхідністю. “Атоми... носяться у всесвіті, крутячись у вихорі і, таким чином, народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля” (Див. Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 62).

У природі немає випадкових явищ – все в ній знаходиться у зв’язку і взаємодії. “Жодна річ не виникає безпричинно, все виникає на якій-небудь основі і в силу необхідності” (там же, стор. 66).

Така концепція Демокріта була спрямована проти релігії і теології – вчення про те, що всі явища, речі природи мають у собі цілепокладаючі начала, якісь душі. Виходить так, що нібито речі і явища мають мету і її досягають. Це, безумовно, сумнівне вчення. Лише людина здатна свідомо ставити перед собою мету і досягати її.

Все має свою причину. Це, дійсно, так. Але не все відбувається з необхідністю, бо є випадковість. З точки зору діалектики, причина співвідноситься не з необхідністю, а з наслідком. Необхідність же корелюється не з причинністю, а з випадковістю.

Однак, відкинувши випадковість і звівши все до необхідності, Демокріт ототожнив причинність з необхідністю і довів свій детермінізм (причину обумовленість явищ) до фаталізму – точки зору на те, що хід подій наперед визначений фатумом, долею людини, оскільки випадковостей не буває – все “передбачено”. Демокріт не розкрив взаємозв’язку необхідності і випадковості, їхньої діалектики.

Разом з тим слід відзначити, що ідеї Демокріта про атомну будову матерії, про нескінченність всесвіту, вічність руху, причинність про їх об’єктивне існування, відіграли виключну роль в подальшому розвитку і філософії, і природознавства.

Сократ. Сократ (469 – 399 рр. до н. ери) – один з найбільш відомих філософів стародавньої Греції, перший крупний мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської і ефеської філософських шкіл, автор так званого “сократичного методу”.

Сократ мав багаточисельний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме це було поставлено в вину Сократу і стало приводом до його переслідування. Він був звинувачений в розтлінні юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. ери був страчений. В тексті звинувачення було сказано, що Сократ “не визнає богів, котрих визнає місто і вводить інших, нових богів. Звинувачується він в розтлінні молоді. Міра покарання – смерть.” Останні слова Сократа на суді: “Вже пора йти звідси, мені – щоб вмерти, вам – щоб жити, а що з того краще, нікому не відомо, окрім богів”. За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути (болиголова) (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 1, Сімферополь, 1996, стор. 175).

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: “Пізнай самого себе”. Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.

Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вчені про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу.

Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх велике враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у розміркуваннях свого співбесідника і їх блискуче спростовувати. Він відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий в його честь – “сократичним”.

“Метод Сократа” – це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої знаходження “істини” в бесідах, суперечках – шляхом постанови низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище і, таким чином, довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.

Сократу належить крилата фраза: “Я знаю, що я нічого не знаю”. На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, “самопізнання”, поглиблення знань.

Знання – це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа – це пошук “загального” не в об’єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних “доброчесних” вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття такі, скажімо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять в процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.

Таким чином, філософське вчення Сократа було в своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра в світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон.

Платон. Платон (427 – 347 рр. до н. ери) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував в Південній Італії і Сіцілії. Тут познайомився зі вченнями елейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську Академію, що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень мілетської школи, Геракліта, Демокріта, проти науки.

Філософія Платона відображала інтереси крупних рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, з роздвоєння світу, підпорядкування “світу речей” “світові ідей”.

2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї, про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.

3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні.

Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це тіж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.

Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам і існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості.

На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування. Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною, і котра може все згадати про “світ речей”. Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення.

Як і елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розміркувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять в процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них залишаються назавжди. Платон з’ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось – не існує. Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.

Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки.

Арістотель. Арістотель (384 – 322 рр. до н. ери) – найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, “вчитель людства”. Арістотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, економію, політику, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну “теорію ідей”, спробу пояснити існування “світу речей” завдяки існуванню “світу ідей”.

Арістотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: “Хоч Платон і істина мені дорогі, однак святий обов’язок наказує віддати перевагу істині”. Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Арістотель був переконаний, що “ідеї” Платона не можуть існувати окремо від самих речей. Він висунув проти “теорії ідей” Платона шість заперечень.

Перше заперечення. Вчення Платона про сутність ідей – ускладнює розуміння, усвідомлення буття. В арсеналі Платона “ідей більше ніж речей”, тобто, що ідеї можуть існувати і без речей. Однак жодний із способів доведення не встановлює з усією очевидністю самостійного існування ідей без речей.

Друге заперечення. “Теорія ідей” Платона – внутрішньо суперечлива, нелогічна. За вченням філософа, кожна ідея відображає якусь конкретну річ. Однак є ідеї, котрі не мають свого конкретного аналога, наприклад, ідея загального, абстрактного. В такому випадку повинні існувати ідеї неіснуючого, нездійсненного, заперечного, знищуваного і т.п. А це вступає в глибоке протиріччя з платонівською теорією ідей.

Третє заперечення. Речі стають сутностями, лише тоді, коли мають свої ідеї. Тоді виходить, що існує лише один єдиний світ сутностей або ідей і що речі без ідей не існують, а це не відповідає дійсності.

Четверте заперечення. Вчення Платона вимагає існування окремої ідеї для кожної окремої речі. Однак кожна окрема річ – неоднозначна, багатогранна і тому вона повинна мати декілька ідей. Наприклад, ідея людини: ідея людини як людини взагалі; ідея людини як живої істоти, що відрізняється від інших істот; ідея людини як особистості і т.д. Це свідчить про те, що вчення Платона про ідеї позбавлене сенсу.

П’яте заперечення. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Якщо ідея тотожна сутності речі, то вона повинна знаходитися у самій речі. Якщо ж ідеї існують поза речами, то вони не є їх сутностями.

Шосте заперечення. Якщо ідеї є розумовими, ідеальними аналогами речей, то цілком очевидно, що вони не можуть бути джерелом зміни, руху самих речей. Бо рух притаманний лише реальному буттю речей. “Якщо в ідеях міститься джерело руху, то тоді, очевидно, ідеї будуть рухатися; якщо ж ні, то звідки рух з’явиться?” Ідеї рухаються тому, що рухається світ речей, а не світ ідей. Платон же стверджує, що “ідея – це щось вічне, тобто не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні збіднення, вона сама по собі, завжди в самому собі одноманітне...” (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 1, Симферополь, 1996, стор. 215)

На противагу Платону Арістотель визнавав об’єктивне існування матеріального світу. “Намагання довести, що природа існує, смішне”, бо все це “відомо само по собі”. Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих “ідей”. Природа, на думку філософа, – це сукупність речей, що знаходиться у вічному русі і змінах. “Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небудь річ” – це Арістотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона.

Разом з тим, визначаючи матерію як “перший субстрат” речі, Арістотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим чим вона фактично є. “Форма стоїть попереду матерії, – підкреслював Арістотель, – і є щось в більшій мірі існуюче”. Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. “Формою усіх форм” є світовий дух, бог. В цьому виявляється непослідовність Арістотеля, його ідеалізм.

Великі заслуги має Арістотель в розвитку наук. Він є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього.

Арістотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція – рух думки від часткового до загального (індукція) і від загального до часткового (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним з найбільш цінних надбань філософії Арістотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

Категорії у Арістотеля – рухливі, біжучі, переходять одна в одну. Арістотель пояснює це на прикладі мідної кулі. Остання є єдністю матерії (міді) і форми (кулеподібності). Матерія і форма – протилежності, але вони переходять одна в одну. Мідь є матерією по відношенню до кулі (як форми). Однак таж мідь (як матерія) є формою по відношенню до своїх фізичних елементів, які її складають. Мідь є можливість форми. Форма є дійсність того, чим виявляється мідь. Думка про можливість руху понять, переходу одного стану в інший є геніальною.

Погляди Арістотеля на соціальні проблеми, на державу, її сутність та походження, ґрунтувалися на вивченні ним солідного фактичного матеріалу – дослідженні устрою 158 грецьких міст-держав.

Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.

У своїй праці “Політика” Арістотель з’ясовуючи принципи державного устрою, виділяє три правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархію (влада одного, що переслідує загальне благо); аристократія (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію (влада більшості, що відбирається на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей. Неправильні форми державного устрою: тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами; олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду; демократія – влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах виключно цієї більшості. Демократія – “влада черні”. Арістотель був противником такої демократії. Найліпшою формою державного устрою він вважав “політію”. Арістотель виражав інтереси середніх прошарків рабовласницької знаті.

Філософ висловив дуже важливу думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь лежить майнова нерівність людей. Завдяки цьому одні люди в суспільстві – щасливі, інші – нещасні, одні мають більше благ, “ніж це необхідно” –живуть в радості, насолоджуються, інші вдаються до грабіжництва від бідності. Арістотель розумів, що “коли в державі багато людей позбавлено політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою ворожо налаштованими елементами” (Див. Аристотель. Политика. Соч в 4-х томах, т.4, М., 1983, стор. 122).

Арістотель вперше піддав аналізу форму вартості. Він прийшов до висновку, що у міновій вартості товару лежить відношення рівності їх вартостей. Чому обмінюються товари? Тому що мають рівну вартість. Це теж – Арістотель.

Такі основні ідеї античних філософів, котрі дають уявлення про змістовність і різноманітність їх філософських вчень, які були розроблені ними понад 2500 років тому.

Враховуючи вищевикладене, можна визначити основні риси античної філософії.

По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою;

По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;

По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;

По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).




Філософія Стародавньої Індії


Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них. Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан — найбільш поширений термін староіндійської філософу, адекватний старофецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята). 32 Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдоско-наленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання. Світогляд у санкх'ї базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша. Особливістю староіндійської філософської школи міманси є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір. У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні мо-дифікуватись і змінюватись під впливом людини. Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування. Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризу-ється насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів. Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості. 1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду. 2. Своєрідність ставлення до Вед. 3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою. 4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища. 5. Народження логіки. 6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.




Відродження


Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки тепер, власне, закладались основи пізнішого розвитку крупного виробництва. Диктатура церкви була зламана. Поступово зникали примари Середньовіччя. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки, астрономії, медицини. Це була епоха, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток людства.

Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний).

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464).

Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди. Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним з багатьох небесних тіл і подібно до них сама рухається і не є центром всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби. В цьому відношенні Микола Кузанський був одним з попередників Коперника.

Істина, на думку філософа, досягається не в схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу математичним методам пізнання.

Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити. Він доводив, що всі речі у світі мають зв’язок між собою і знаходяться у вічному русі і змінах, що “всі речі складаються з протилежностей” і що вони мають реальне існування.

М.Кузанський був кардиналом католицької церкви, але мав своєрідний погляд на сутність бога, відмінний від офіційного тлумачення цього. Він був пантеїстом, тобто вважав, що “бог в усіх речах як всі вони в ньому”, що природа – від бога, але сама вона має божественні атрибути – нескінченність у просторі і часі. Це тоді, коли канонічна, теологічна точка зору полягала в тому, що світ кінечний в просторі і в часі його творіння богом.

Філософські ідеї М.Кузанського мали в цілому прогресивне значення.

Видатний вклад в розвиток культури, живопису, науки і філософії епохи Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.

Леонардо да Вінчі – автор знаменитої картини Мони Лізи (“Джаконди”), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарату, багатьох технічних винаходів тощо.

Як філософ, Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явище природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об’єктивних законах природи. “Необхідність – наставниця і пестунка природи. Необхідність – тема і винахідниця природи, і узда, і вічний закон” – це все думки Леонардо.

Його поглядом притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється в пар, а пар в воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.п. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, біжучість природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш замішувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.

Варті уваги і погляди да Вінчі і на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – стверджував італійський філософ. Це – серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання.

У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв’язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки.

Істина – одна і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля – центр всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один з основних церковних догматів.

І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише в епоху Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.

Корінний переворот в уявленнях про всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив видатний польський астроном Микола Копернік (1473 – 1527) – творець геліоцентричного вчення (“геліос” – грец. сонце). Він наніс найвідчутніший удар по теології, її догматам. В 1543 році у своїй праці “Про оберти небесних сфер” М.Копернік встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну.

Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об’єктивності, нескінченності і нестворенності, ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 – 1600). У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви. Не відмовившись від своїх переконань, у лютому 1600 року спалений живцем на центральній площі у Римі.

Основні ідеї вчення Джордано Бруно: всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля - пилинка в безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Д.Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. В той же час він стверджував, що “природа – це бог в речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму.

Джордано Бруно – прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д.Бруно: “... знищення є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов...” (Див. Джордано Бруно. Диалоги. М., 1949, стор. 291). І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей” (там же).

Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно відродити стихійну діалектику античних філософів на основі геліоцентричного вчення. Це одна із характерних рис філософії Джордано Бруно.

Нова епоха – епоха Відродження – вимагала нових підходів до з’ясування особливостей формування держави, котра приходила на зміну феодальному державному управлінню. Необхідно було визначити основні засади її розвитку і функціонування. Першим, хто звернув на це увагу, був Нікколо Макіавеллі.

Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) – відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням – аристократ зі знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, попав в немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.

Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздрібленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав в Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.

У своїй широко відомій праці “Государ” (1532) Макіавеллі описує способи створення сильної і могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей. В таких випадках необхідно доводити, що держава – вищий прояв людського духу, а служба її – це мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Государ може і не враховувати прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.

У своєму трактаті “Государ” Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості, обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.п. забезпечує зміцнення держави і розширення своєї влади.

Государ не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки, засвоєння яких дасть змогу Государям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за добрі діяння Государю так же легко, як і за дурні вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними.

Кожний Государ хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Государ бажає утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Государі поступають милосердніше, ніж тоді, коли допускають безпорядки, які ведуть до грабунків і насильства. Безпорядки є бідою для всього суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням; добродіяння ж повинні здійснюватися мало-помалу, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної оцінки.

Передбачливий Государ не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов’язань, якщо таке виконання буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов’язання, відпадуть. Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Государя не особливо турбуються про виконання своїх обіцянок перед ним, то і Государю відносно їх не слід бути особливо педантичним.

Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з’явився термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі. Невипадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори, здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.

Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Государю створити армію на основі загального військового обов’язку, на постійній основі, і яка була б підпорядкована правителю. Бо армія найманців, на його думка, не може бути надійним захисником держави, оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.

Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква повинна у переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздрібленності держави, що було перешкодою для об’єднання багатьох князівств в єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були занесені церквою в так званий “Індекс заборонених книг”.

Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.

Основні риси філософії епохи Відродження. На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.




філосо.як наука


Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання, а чи є філософія наукою?

Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).

Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою. “Філософія, - писав Р. Карнап, - віднині не визнається як особлива галузь пізнання, котра стоїть поряд з емпіричною наукою”.

М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як теоретичний засіб для логічного аналізу мови – мови емпіричної науки. “Філософія не є наукою”, - підкреслював цей філософ.

Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним (дослідним) шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів чи операцій практичного чи теоретичного пізнання). З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються свавільними, необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.

Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє “поле” дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення.

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини.

Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості. Для хімії, наприклад, таким предметом є перетворення речовин, зміна їх складу або будови. Предметом фізики є, як відомо, природа, її властивості. Фізіологія вивчає життєдіяльність цілісного організму і його окремих частин – клітин, органів, функціональних систем тощо.

Цілком логічно, що для пізнання сутності таких об’єктів, і їх властивостей, застосовуються методи, прийоми, операції, що адекватні цим наукам, такі, скажімо, як рентгеноструктурний, масспектрографічний, якісний, кількісний і т.д. Ці методи, безумовно, дають можливість отримати досвідне знання, котре можна перевірити експериментально.

На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.

Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття?

“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості” (Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 876).

“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності... Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення (Див. Філософський словник. Друге видання. К.,1986, стор. 416).

Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі складають її предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею” (Див. Философский энциклопедический словарь. М., 1983, стор. 403, підкреслення моє – В. Б.).

Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат, котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.

Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.

Що є спільним для філософії і науки?

Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).

Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

Для більш змістовного з’ясування особливостей філософії, необхідно розглянути її взаємозв’язки з іншими формами суспільної свідомості, наприклад, з релігією, правом, показати, що є для них спільним і відмінним.




Екзистенціалі́зм


Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо.

Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990).

Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.

“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К.Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175).

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдеггер).

Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю (Див. А.Камю. Миф о Сисифе. Сумерки богов, М., 1990, стор. 223).

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму.

Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська.

Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.

Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).

Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.

Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.




історичні типи світогляду


Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш — примусимо".

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження [7, c.120].

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовнопрактичну діяльність [6, c.86].

Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуропесимістичного, стурбованотрагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності порізному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обгрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань — немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них — завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф.Достоєвський у підготовчих матеріалах до роману "Підліток", почуття розумом не сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкроївши серце.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду [3, c.65].




Сковорода


Головним предметом його роздумів є Людина - емоційно-вольова істота. її центром є серце, дух. Серце народжує думки, устремління і самопочуття. Основна ідея філософії -самопізнання Людини. Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри. Але ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. «Крізь Любов і Віру людина пізнає себе» - твердить Григорій Сковорода. Принцип пізнай себе не вперше появляється в роздумах Григорія Сковороди. Пріоритет, звичайно, належить Сократу, але принципово новим у Сковороди є те, що не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування - віри, надії, любові. Та Григорій Сковорода йде далі і розглядає віру і любов не тільки як основу, базу душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною прояву духовності є, на думку Григорія Сковороди, природні прагнення, надії, сподівання Людини. Сум же, туга, нудьга, страх це антиподи любові та віри. їх дія на людину протилежна, гнітюча, вбивча, позбавляє людину її надії і сподівань, веде до втрати віри. Сум, туга, нудьга, страх при-речують душу людини на зневіру, розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Григорій Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі - її радість, кураж. Отже, звертаючись до трактування понять любов, віра та їх антиподів, Григорій Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії, сподівань у пізнанні людиною самої себе, формується поняття щастя. Щастя є в самих, осягаючи себе, знаходимо духовний світ, спокій, мир. Діалектика пронизує всі його твори, світогляд, основу якого складає вчення про три світи та дві натури.

Три світи, по-перше, макрокосм (природа), по-друге, мікрокосм (людина), і, по-третє, світ символів (духовний світ, світ культури, основу якого становить Біблія). А дві натури - це способи існування буття. Видима натура - зовнішня, речовинна - несправжнє буття. Невидима - внутрішня, світла натура - справжнє буття. Світ є антитетичною (діалектичною) єдністю видимого і невидимого, живого і мертвого: видимий світ - тінь, матерія, невидимий - дерево, іпостась, основа, тобто світ у світі є вічність у тлінні, життя у смерті, світ у пітьмі. Людина складається з двох світів: видимого (тіло) і невидимого (дух). Створення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли осягає свою суть, свій невидимий світ, свій вічний світ. Людина вміщує у собі весь макрокосм. Тому лише через самопізнання людина пізнає світ, таємне буття, людини й Бога. Самопізнання - не інтелектуальний акт, а життєвий процес людського саморозвитку. Його орган - Серце - є духовною субстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. Третій світ - символічний світ Біблії - джерело образного осягнення правди, осягнення не логіко-теоретичне, а екзистенціальне.

Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків XVI-XVII стст., народна і християнська символіка - ось що лежить в основі філософії. Вище призначення філософствування полягає у пошуках щастя особистості. Григорій Сковорода знаходить щастя людини у спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію Григорія Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. її продовжили романтики - Микола Гоголь, кирило-мефодіївці та ін.




особливості філ.знання


Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості. В чому вони полягають?

Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі.

Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.

Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки відхиляємося від того, що для них є відмінним.

Це відхиляння від тих чи інших ознак предмета і є ілюстрацією процесу абстрагування.

Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Філософські поняття є результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такому понятті, як матерія, відображається найбільш загальна властивість оточуючої нас дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю, незалежною від волі і свідомості людини. Як встановлюється така найзагальніша властивість поняття “матерія”?

Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних її властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних). Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність: “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі. Слово “квітка”. Воно охоплює всі квіти, що мають місце в дійсності, тобто ми подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Далі. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Але це ще не є найбільш загальним поняттям. Ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”. Останнє включає в себе не лише весь рослинній світ, але й тваринний.

Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття “матерія” фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому фіксується все те, що існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного, найвищий рівень абстрагування.

Кожна наука має свій понятійний апарат, котрий дає можливість матеріалізувати знання.

Однак на відміну від понять філософії цей понятійний апарат може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар” і т.п. Вони відображають сутність економічних процесів. Однак не можуть бути застосованими для з’ясування проблем теорії пізнання, логіки, діалектики тощо, бо мають інший, відмінний від філософії рівень узагальнення.

Так само закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Що ж торкається понять філософії, то вони використовуються в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки ці поняття абстрагуються від усіх сфер буття, тобто в них виділяються найбільш загальні ознаки, що притаманні усім речам і явищам об’єктивного світу. Тому поняття філософії мають найвищий рівень узагальнення.

2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.

3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.

Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання.

Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то філософія повинна мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий рух і розвиток. Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм поняттям, дати точне уявлення про рух, зміну, розвиток, взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності.

Тому філософські поняття самі є рухливими, біжучими; вони різко вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить в якість, а якість переходить в кількість; можливість стає дійсністю, остання ж є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, що зв’язане з ним; зміст визначається формою, але остання може бути змістом для іншого процесу і т.д. і т.п.

Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.

4. І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.




рушійні сили та субєкти сусп.розвитку


Поняття “рушійні сили розвитку суспільства”

Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?

Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Тому К.Гельвецій назвав інтерес “всесильним чарівником”, який змінює вигляд будь-якого предмета. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов’язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне життя постійно “нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби “вбудовує” систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно “вплетені” в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.



Суб’єкти суспільного розвитку

Поняття “суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме що з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.

Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія складалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об’єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка “надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це мав на увазі “залізний канцлер” Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: “Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться”.

Питання про роль видатних історичних особистостей, “героїв” у філософській теорії розглядається досить ґрунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості – з іншого.

Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас.

Поняття “народ” багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як “живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать.

У соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб’єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.

Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці “каштани з вогню”? І тут згадуються гегелівська “іронія історії” та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє “втілення” у період сталінізму тощо).

Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ – творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”, сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її “живому русі” беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи “вибраних”, впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з’являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.

Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже “естафета поколінь” є реальною історією кожного народу і всього людства.

У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття “покоління” в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет), зобразити “конфлікт поколінь” як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійну силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі “Зіткнення з майбутнім”, яка у 60 – 70-х роках була бестселером, пропонує вимірювати останні 30 тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення “провели своє життя у печерах”. Це 800-е покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і “різкий розрив з усім минулим досвідом людства” – з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний “внесок” у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова була раніше.









єдність матерії,руху,простору і часу


Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:

неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвелики, величезний);

органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, як, озеро тощо);

соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.

І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?

По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це окреме;

по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;

по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.

У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія (тавтологія – визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: “Людина – суспільна істота, вища ступінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою” (Див. Философский словарь, М., 1963, стор. 499).

Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.

Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція – це те, з чого складається світ).

Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється.

Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.

Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:

1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);

2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);

3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);

4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);

5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?

Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).

Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:

Політ тіла тривалістю:

15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;

20 років – на Землі пройде 80 років;

30 років – на Землі пройде 1200 років;

50 років – на Землі пройде 4700 років.

Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.




матеріальне та ідеальне як категорії філософії


Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.

На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.

Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших.

Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:

1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)

2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;

3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).

4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);

5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”.

“Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);

6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.

Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.

Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).

Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.

Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266).

Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?

Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.

В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор. 634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям” (там же, стор. 635).

Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина.

Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.




практика і критерій істини


Поняття практики. Метою пізнання, як відомо, є досягнення об’єктивної істини. Це здійснюється з допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідний практичний матеріал. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об’єктивні закони походження і формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?

Поняття “практика” (від грец. – діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика, це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття “практика” включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій “світ речей”). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності – розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.

Структура практики. Людська практика складна за своєю структурою. До неї входять ряд елементів, які свідчать про це. Насамперед, основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини по перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб; предмет пізнання – речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі включені в процес пізнавальної діяльності людини; мета – ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив – усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об’єкту. Мотив – основа потреби; потреба – необхідність, що спонукає суб’єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності; засоби пізнання – сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець, результат пізнання – сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання.

Практика як критерій істини. Проблема критерія істини має виключно вагоме значення для теорії пізнання. Адже суть пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?

Поняття “критерій” (від грец. kriterion – засіб для суджень) – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.

Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті – виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є “вольова діяльність ідеї”, тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями, теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її свідомості.

Більше того, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини. Бо є й інші такі, які використовуються в точних науках, – формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто мова йде про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики.

Дійсно, в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-логічним доведенням, висновки якої не вимогами безпосередньої практичної перевірки. Це відноситься передусім до математичних методів доведення

Однак можливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення зовсім не означає, що тут “діє” інший критерій істини – “логічний”. Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, котре доведене формально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку перевіряється (“веріфікується”) практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низку доведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми, визначення, очевидні факти і т.п., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини в кінцевому рахунку є практика. Бо якою б та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т.п. не була б за своїм змістом, як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними, коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.

Пояснимо це ще на такому прикладі. У XVIII столітті відомий німецький математик Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета з Сонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі і викликала колосальне занепокоєння людей, повернеться через певний час знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1758 комета таки знову з’явилася на горизонті Землі, передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і назвали “кометою Галлея”. До речі, в наш час “комета Галлея” вже вкотре пройшла неподалік Землі (у 2000 році).

Таким чином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли? Тоді, коли це було підтверджене не теоретично, не логічно, а реально, практично. Поки “комета Галлея” не з’явилася поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично – це стало реальним фактом, достовірним знанням.

Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.п. розрахунки не були здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність.

Абсолютність і відносність практики як критерія істини. Практика як сукупна людська предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини.

Відносність практики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах. Наприклад, теорію космічних польотів в З0 роках ХХ століття розробив відомий російський математик К. Ціолковський, а здійснили цей політ лише у 50-х роках ХХ століття. Чому? Тому що не було для цього необхідних передумов (відповідної техніки, матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).

Практика є основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному його етапах, так і на його рівнях – емпіричному і теоретичному. Практика є засобом удосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвиту її здібностей, професійних навичок, вольових якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильних фабриках здатні розрізняти до 40 відтінків чорного кольору. Це все результат їхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К. Маркс підкреслював, що 9/10 людської чутливості – це “... продукт історії, практичної діяльності”. Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовлені вчені відкривають закони природи, створюють наукові гіпотези і теорії. Шахіст, який не бере участі у змаганнях, який не практикується втрачає форму.

Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не може кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виключне значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість корегування пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології.

Далі. Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. Із потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воно це здійснює швидше і краще “ніж десятки університетів” (Ф. Енгельс). Бо має матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох вчених для розв’язання насущних завдань.

Практика має ще одну важливу особливість – вона є кінцевою метою процесу пізнання, його завершальним етапом. Останній характеризується впровадженням наукових знань у виробництво, духовну сферу людської діяльності, для подальшого розвитку сутнісних сил людини.

І, насамкінець, останнє. Це торкається гносеологічних функцій практики. Вони випливають з її сутності. Такими функціями практики є те, що практика є: а) критерієм істини; б) основою процесу пізнання на різних його етапах і рівнях; в) рушійною силою, джерелом пізнання; г) метою пізнання.




Закон заперечення заперечення.


Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. “В діалектиці, – писав Енгельс, – заперечувати – це не значить просто сказати “ні”, або оголосити річ неіснуючою, або “знищити її будь-яким способом”. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв’язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства – це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.

У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.

Відомий російський релігійний філософ С.Франк вважав, що в процесі заперечення заперечення те, що заперечується не знищується повністю, бо “заперечення само по собі не може бути в абсолютному розумінні заперечним..., воно повинно бути подолано у своїй абсолютності із збереженням свого позитивного знання” (Див. С.Франк. Сочинения. М., 1990, стор. 302).

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша – в живій, ще інша – в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні – в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.

Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.

Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі суспільства. Об’єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають як метод докорінного розв’язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв’язання соціальних суперечностей.

Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин: залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.

Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного суспільства “зверху” з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв’язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що є.

Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об’єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об’єднань і т.д.

Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв’язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.

Метафізичне заперечення – це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв’язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу “ні” без з’ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л.Фейєрбах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п’єси Гете “Фауст”, вважає, що “те, що минуло” і “не було” тотожні між собою. “Минуле, – що це означає? – запитує він, – це всерівно, що його і зовсім не було”. Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого – абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а “знімається” в сучасному.

Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б “червоних охоронців” (хунвейбінів) у Китаї, які під час “культурної революції” знищували твори “буржуазних” письменників, композиторів, художників тому, що вони були представниками “старого світу”. В нашій історії теж були спроби з боку так званих “пролеткультівців” (організаторів “пролетарської культури”) повністю знищити “буржуазну культуру” і створити свою, “пролетарську”. Але створити щось на голому місці, без спадкоємності – неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.

Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, “критики задля критики” тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв’язків між тим, що було, і тим, що стало.

Ми з’ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сутність подвійного заперечення, що притаманне даному закону.

Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.

Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – перше заперечення буття. Поняття – друге заперечення або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття = синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення. Гегель ілюструє даний закон ще запереченням категорії “одиничного”, а категорія “загального” є другим запереченням категорії “особливого”. “При абстрагуванні, – підкреслює Гегель, – має місце заперечення заперечення”.

Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумі їхнього значення в об’єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці “Наука логіки” (вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про заперечення тощо “встановлюються як абсолютні закони мислення”. Тому у філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість – це не лише принципи, як стверджують деякі філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.

Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий ґрунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається самозапереченню: на його місці з’являється рослина, що заперечує зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з’являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченням. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об’єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та мислення.

Які ж особливості закону заперечення заперечення? Вони випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності.

Як відбувається розвиток? По прямій (висхідній) чи по кривій? Це запитання має не риторичний, а суттєвий зміст. Бо якби не було зв’язку старого і нового в процесі розвитку, не було спадкоємності, а старе знищувалося б повністю, то розвиток можна було б графічно зобразити як пряму (висхідну) лінію, де нове відмінне від старого, а старе не повторяється в новому. Однак справа саме і полягає в тому, що в новому зберігається старе, його елементи, вони повторюються в новому, хоча, звичайно, і на вищій основі. Згадаймо приклад з ячмінним зерном, про який ішла мова вище. З одного зерна, на стадії подвійного заперечення стало багато зерен. Отже, повторюваність рис, елементів старого на вищій основі і є особливістю закону заперечення заперечення. Оскільки має місце повторюваність старого на вищій основі, то виявляється, що розвиток іде не по прямій, а начебто по спіралі, наближаючись з кожним циклом до старого, оскільки є повторюваність, і віддаляючись від нового, оскільки це нове.

Закон заперечення заперечення – це закон великого масштабу. Він виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно – стебло – нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська “тріада”: теза – антитеза – синтез) або заперечення заперечення. Отже, особливостями даного закону є те, що він здійснює свої “оберти”, коли є певний цикл.

І, нарешті, останнє. Закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку. І це теж є важливою особливістю даного закону діалектики. Поступальність у розвитку – це, насамперед, спадкоємний зв’язок між попереднім і наступним його станами, коли, останній, внаслідок набування нової якості, стає багатшим, вищим у порівнянні з першим. В цьому процесі те, що наступне, за висловом Гегеля, “нічого не втрачає в результаті свого діалектичного поступального руху, але забирає з собою все набуте” (Гегель. Соч., т. VI, М., 1935, стор. 315).




Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.


Що передує свідомості як вищій формі відображення дійсності? Які передумови цього?

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути генезис (зародження), та розвиток форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.

Неорганічний рівень: носій відображення – просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганічна природа має здатність відображати. Відображення – загальна властивість матерії відтворювати свої ознаки, залишати “відбиток”, що фіксує особливості відображуваного предмету. Характер відображення – відображення пасивне, дзеркальне.

Органічний рівень: носій відображення – жива природа (рослини, прості організми). Форма відображення – подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об’єктивної дійсності. Характер відображення – здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність.

Більш високі, якісні ознаки відображення характерні для тваринного світу. На цьому органічному рівні носієм відображення є вищі тварини. Форма відображення – відчуття, розсудливість, психічна діяльність. Характер відображення – психічна активність, розсудлива діяльність з елементами індукції і дедукції, аналізу і синтезу тощо. Ф.Енгельс підкреслював, що “нам спільні з тваринами всі види розсудливої діяльності: індукція, дедукція, аналіз незнайомих предметів (вже розбивання горіха є початком аналізу), синтез (у випадку хитрих витівок у тварин) ...” (Ф.Енгельс. Діалектична природа, стор. 176).

Соціальний рівень: носій відображення – людина як суспільна істота. Форма відображення – психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова. Характер відображення – понятійний (категоріальний), притаманний лише людині; ідеальний – постановка мети з наперед уявлюваним результатом людської діяльності, спрямованої на перетворення дійсності відповідно до усвідомлення людиною своїх потреб (цілепокладання).

Таким чином, виникнення і розвиток свідомості як вищої форми відображення дійсності має свої біологічні та соціальні передумови. До перших слід віднести виникнення життя на Землі, становлення і розвиток людини як виду. До других, в широкому розумінні цього слова, – соціалізацію людини, бо сутність її визначається не лише тим, що вона біологічна істота, – вищий ступінь у розвитку живих організмів, але й тим, що вона істота – суспільна, – продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури. Людина є природною істотою, але як писав К.Маркс, вона не тільки природна істота, вона людська природна істота, тому сутність її визначається сукупністю всіх суспільних відносин (Див. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 3, стор. 3).




рух,розвиток.


Основні поняття, що характеризують діалектику, як загальну теорію розвитку. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку “абсолютної ідеї”, як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як “духу”, так і матерії, свідомості, пізнання. Її основним предметом є сам розвиток, його найбільш загальні закони, що діють і виявляються в розвитку природи, суспільства і мислення.

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?

Розвиток – це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. У результаті розвитку виникає нова якість, що є наслідком руху суперечностей, їх розв’язання. Розвиток – загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток – це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток “генетично” виростає з саморуху як невід’ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.

Що ж таке рух, зміна? Рух, зміна – це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому випадку, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії. Варто взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, як рух, зміна стануть незрозумілими. Такий самий результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух – це суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну. За Гегелем, “принцип усякого саморуху якраз і полягає ... в зображенні суперечностей. Щось рухається не тому, що воно... в цьому ...перебуває тут, а в іншому ... там, а лише ... тому, що воно перебуває тут і не тут..., одночасно і перебуває, і не перебуває... Рух є самою суперечністю”. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Він, як відомо, є абсолютним, невід’ємним атрибутом усього сутнього. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Поняття зв’язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків. І будь-яка наукова теорія ґрунтується на з’ясуванні суттєвих зв’язків. Поняття зв’язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв’язків об’єктивної дійсності. Що таке зв’язок?

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Існують різноманітні зв’язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класифікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв’язки можуть бути механічні, фізичні, хімічні, суспільні. Суспільні зв’язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, родинні, групові, особисті тощо. Зв’язки можуть бути також об’єктивними і суб’єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, простими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опосередкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв’язки можуть бути також одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв’язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття “взаємодія”, що відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об’єктів іншими.

Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає “взаємною причинністю” взаємно зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і лише їй притаманним чином проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

Поняття закону. Закон – це передусім, об’єктивність, те, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра – скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об’єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об’єктивний стан речей, об’єктивні зв’язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов’язково пов’язане із старим, стоїть на його “плечах”, не відкидає старого цілком, а з необхідністю “знімає” потрібне для подальшого розвитку. Цей зв’язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв’язку. Можливість узагальнення якраз і ґрунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв’язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є “сталість, що зберігається”. Саме явище – змінне, нестабільне. Закон же – спокійне, стійке відображення існуючого світу. “Царство законів, – писав Гегель, – містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого... “царство законів – це спокійне відображення існуючого світу, що з’являється.

Закон – це суттєве відношення, зв’язок між сутностями, який є: 1) об’єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

4) загальні, універсальні закони (закони діалектики).

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

Суспільне життя підпорядковане певним об’єктивним законам, їх системі. Однак ці закони не рівнозначні. Оді діють завжди і скрізь, інші – лише в певний час і на певній стадії розвитку. Тому у філософії і розрізняють закони розвитку і закони функціонування суспільства.

Закони розвитку – це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також належать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування – це закономірні об’єктивні зв’язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва. Закони розвитку і закони функціонування співвідносяться як загальне і особливе.

Є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер – “так, а не інакше піде процес розвитку”. У статистичних законах передбачення росять імовірний характер” – “може бути, а може ні”. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи, скажімо, соціальних колективів, соціальних груп, тощо. Вони не дають, звичайно, однозначних, достовірних передбачень, але є єдино можливими під час дослідження масових явищ випадкового характеру і відбивають діалектику необхідності та випадковості, їхнього взаємозв’язку.

Динамічний закон – закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повність зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв’язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Суспільство складається із сукупності людей та їхніх відношень, останні – із сукупності нижчого порядку: націй, соціальних груп, колективів тощо. Ці сукупності пов’язані між собою, залежать одна від одної і разом з тим є відносно самостійними. Закони, що визначають поведінку сукупності, не визначають одночасно поведінку кожного. Тому вони носять статистичний характер і визначають лише загальну тенденцію. Наприклад, дію закону про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості не завжди можна однозначно продемонструвати на поведінці окремої людини, бо на людину впливають різноманітні фактори мікро- й макросередовища. Однак дію цього закону можна встановити однозначно, якщо взяти велику соціальну групу, націю тощо. Тут очевидною стає залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Отже, якщо закони визначають діяння, поведінку великої сукупності людей (суспільства в цілому), то вони набувають динамічного характеру, тобто їх можна передбачити. з цього випливає, що закони (динамічні, статистичні та інші) не можна абсолютизувати, перебільшувати, бо це означатиме визнання тільки необхідності та ігнорування випадковості, що є виявом однобічної, недіалектичної позиції.

З категорією “закон” має зв’язок категорія “закономірність”. Це – не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в об’єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.

Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що, по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні; по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв’язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.




Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.


У філософії розрізняють рівні наукового пізнання – емпіричний та теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.

Емпіричний рівень (від грец. – емпірія – досвід) – це наукове пізнання, котре окрім основних форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття і уявлення) включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, обмірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання і емпіричний рівень – це нетотожні поняття.

Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”. Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.

Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.

Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у собі і об’єктивні моменти, і суб’єктивні. Специфічним видом діяльності людини відповідають і своєрідні за змістом ідеї – наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо. Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення (бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати відносини власності і т.п. вимагає всього цього.

Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо). Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.

Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.

Гіпотеза (